МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

кримінально виконавче

ПРАВО УКРАЇНИ

(Загальна та Особлива частини)

Навчальний посібник

За загальною редакцією О.М. Джужи, доктора юридичних наук, професора

Київ

Юрінком Інтер 2002

ББК 67.9(4УКР)309я73 Рекомендовано Міністерством освіти

К82 * науки України

(Лист від 25 січня 2002 р. №14/18.2-162))

Рецензенти:

Л. В. Багрій-Шахматов — доктор юридичних наук, професор, академік,

Заслужений діяч науки та техніки України; /. Я. Лановенко — доктор юридичних наук професор, член-кореспондент

АПрН України, Заслужений діяч науки та техніки України; В. О. Глушков — доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист

України.

Авторський колектив:

О. М. Джужа, доктор юридичних наук, професор — глави 1, 8, 12; гл. 4

(у співавторстві з А. В. Кирилюком); глави 14 і 16 (у співавторстві

з Є. М. Бодюлом); С. Я. Фаренюк, кандидат юридичних наук, доцент — глави 3, 5, 10;

§ 4 гл. 2; гл. 13 (у співавторстві з А. В. Кирилюком); В. О. Корчинський, кандидат юридичних наук, доцент — глави 6, 7, 9, 15; В. Б. Василець, кандидат юридичних наук — гл. 11; А. В. Кирилюк, ст. викладач — гл. 4 (у співавторстві з О. М. Джужею),

гл. 13 (у співавторстві з С. Я. Фаренюком); /. /. Резник, старший викладач — § 1—3 гл. 2;

Є. М. Бодюл, викладач — глави 14 і 16 (у співавторстві з О. М. Джужею). Додаток - доктор юридичних наук, професор О. М. Джужа, викладач

Є. М. Бодюл

Науковий редактор — О. М. Джужа, доктор юридичних наук, професор

© Колектив авторів, 2002
© Художнє оформлення
І5ВМ 966-667-025-9 видавництва "Юрінком Інтер", 2002

Вступ

Видання навчального посібника "Кримінально-виконавче право України" (Загальна та Особлива частини) зумовлено по­требою викладання цієї галузі права в якісно нових соціально-політичних, економічних і правових умовах, що склалися в Україні після 1991 р.

Конституція України проголосила права людини найвищою соціальною цінністю, а їх гарантії — головним обов'язком дер­жави. Ці конституційні положення повною мірою стосуються кримінально-виконавчої системи щодо забезпечення проголо­шених цінностей і гарантій у сфері виконання покарань. Прі­оритетним напрямком цієї діяльності має стати докорінна змі­на існуючих соціально-правових відносин, орієнтованих на ре-соціалізацію і виправлення засуджених, створення диференці­йованих умов їх тримання залежно від ступеня соціальної небезпеки, надання пріоритету заходам стимулювання над за­ходами, що є заборонними.

Саме з цією метою Україна як незалежна і демократична держава, член ООН і Ради Європи ратифікувала низку між­народних угод щодо прав людини і правил поводження з в'яз­нями.

Розпад Союзу РСР і заснування суверенної Української держави породили суттєві зміни у характері та системі дер­жавної влади і управління, зумовили нові шляхи критичного аналізу й переосмислення законів і нормативних актів радян­ського періоду та потребу змін і доповнень до норм чинного законодавства. Заснована нова система економічних відносин власності, процес розвитку яких відбувається в умовах вико­ристання інших підходів до політики, ідеології, права, вимагає удосконалення чинної законодавчої бази, продовження і по­глиблення реформи організаційно-правових основ діяльності кримінально-виконавчої системи.

Починаючи з 1991 р., Виправно-трудовий кодекс України зазнав істотних змін і доповнень. З нього виключені такі ви­ди покарань, як заслання та вислання, смертна кара, на­правлення до виховно-трудового профілакторію. Призупине­но умовне звільнення засуджених із місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. У результаті Кодекс позбувся статей, що регулюють їх виконання. Разом з тим, у 2001 р. було прийнято новий Кримінальний кодекс України, яким було введено такі нові види покарань, як арешт, обмеження волі, громадські роботи, довічне позбав­лення волі, одночасно зникли кримінальні покарання у вигляді громадської догани і позбавлення батьківських прав.

Відповідно до вимог міжнародно-правових актів про права людини і громадянина, зокрема Загальної декларації прав лю­дини, Мінімальних стандартних правил поводження з в'язня­ми, піддалися також змінам і доповненням окремі глави Кодек­су, що регулюють правове становище засуджених, режим та умови їх праці, виховну роботу, навчання й інші інститути кримінально-виконавчого законодавства. Крім того, Законом України від 27 липня 1994 р. за № 137/94-ВР до Виправно-тру­дового кодексу України було введено новий розділ IX, що регламентує правовий статус персоналу установ і органів ви­конання покарань.

Усі ці зміни й доповнення потрібно розглядати як підготов­чий етап до створення кримінально-виконавчої галузі законо­давства України. З 1996 р. галузь законодавства, що регулює виконання кримінальних покарань в Україні, дістала нову наз­ву — "Кримінально-виконавче право". У свою чергу, це перед­бачає розширення кола суб'єктів правового регулювання сус­пільних відносин, що виникають при виконанні покарань.

Водночас з перебудовою законодавства здійснюється та­кож реформа кримінально-виконавчої системи й організації діяльності установ і органів держави, що виконують покаран­ня. Деякі кроки саме в галузі розбудови нової системи установ виконання покарань у нашій державі вже здійснені. Зокрема, Указом Президента України від 22 квітня 1998 р. за № 344/98, відповідно до Концепції реформування системи МВС України, було утворено Державний департамент Украї­ни з питань виконання покарань і прийнято Положення про цей департамент. Положення введено в дію Указом Президен­та України від 31 липня 1998 р. за № 827/98. Крім того, Ука­зом Президента України від 12 березня 1999 р. за № 248/99

затверджено Закон України "Про виведення Державного де­партаменту з питань виконання покарань з підпорядкування МВС України".

Сучасні наукові підходи й досягнення, шляхи практичного реформування кримінально-виконавчої системи України, її проблеми та завдання зумовили потребу в підготовці навчаль­ного посібника "Кримінально-виконавче право України", який би відображав існуючі проблеми кримінально-виконавчої полі­тики держави та об'єктивний стан справ в установах і органах виконання покарань.

Враховуючи побажання рецензентів та читачів першого видання навчального посібника, авторським колективом були внесені в нього суттєві зміни і доповнення. Зокрема, у пропо­нованому читачеві другому виданні вперше на відповідному рівні розглядаються питання історичного розвитку вітчизняної кримінально-виконавчої системи та законодавства, міжнарод­ного пенітенціарного співробітництва, аналізуються пенітенці­арні реформи на теренах колишнього СРСР, максимально пов­но відображені останні зміни у кримінально-виконавчому зако­нодавстві України, такі як Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового кодексу України" від 11 січня 2001 р., Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­дексу України" від 11 липня 2001 р. та інші нормативні акти.

Вбачається, що даний посібник з науково-методичним під­ходом і змістовним викладанням навчального матеріалу буде корисним як для студентів, слухачів (курсантів), так і для ви­кладачів вищих і середніх спеціальних закладів, наукових і практичних працівників.

Автори посібника з вдячністю ознайомляться із зауважен­нями та пропозиціями відносно другого видання.

Скорочення, що вживаються у книзі:

ВТК — Виправно-трудовий кодекс України

ВТУ — виправно-трудова установа

ДДУПВП — Державний департамент України з питань виконання

покарань

ЄВП — Європейські в'язничні правила

КВІ — кримінально-виконавча інспекція

КЗУпП — Кодекс законів України про працю

КК — Кримінальний кодекс України

КПК — Кримінально-процесуальний кодекс України

КУпАП — Кодекс України про адміністративні правопорушення

ОВС — органи внутрішніх справ

ПВРВТУ — Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових

установ

ПКТ — приміщення камерного типу

СІЗО — слідчий ізолятор

УВП — установа виконання покарань

У(В)ДДУПВП — управління (відділи) Державного департаменту України з питань виконання покарань

ЦК — Цивільний кодекс

ЦПК — Цивільно-процесуальний кодекс

ЦТКВ — Центральний тюремно-каральний відділ

ШІЗО — штрафний ізолятор

Загальна частина

Глава І

Кримінально-виконавча політика України. Кримінально-виконавче право

§ 1. Поняття та зміст кримінально-виконавчої політики України. § 2. Кримінально-виконавче право: предмет і метод правового

регулювання, система норм і принципів. § 3. Норми та джерела кримінально-виконавчого права. § 4. Зміст і особливості кримінально-виконавчих правовідносин. § 5. Наука та курс кримінально-виконавчого права.

§ 1. Поняття та зміст кримінально-виконавчої політики України

В основі формування і розвитку правової системи держави, різ­них галузей законодавства, його правових форм і напрямків лежить соціальна політика. Вона відображає принципи, стратегію, основні напрямки та форми досягнення соціальних цілей, що стоять перед суспільством, його політичними і владними структурами. Загальна мета соціальної політики має складну ієрархію, яка залежить від ха­рактеру і спрямованості діяльності держави та її органів щодо реалі­зації цієї діяльності.

Один з таких напрямків — правоохоронна політика. В ній у концентрованому вигляді містяться завдання, принципи, стратегія, основні напрямки, форми та методи контролю держави за злочин­ністю. Ця політика має виражати та забезпечувати захист прав і за­конних інтересів громадян України від злочинних посягань, адже відповідно до ст. З Конституції України "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю... Забезпечення прав і свобод люди­ни є головним обов'язком держави".

Правоохоронна політика спрямовує діяльність держави, її відпо­відних органів на профілактику злочинів та інших правопорушень, їх своєчасне відвернення і припинення, реалізацію відповідальності осіб, які скоїли злочини, виконання покарання щодо засуджених і досягнення його цілей.

Політика держави у цій сфері багатопланова і, в першу чергу, вона визначає основи кримінальної політики, яка являє собою зас­нований на об'єктивних законах розвитку суспільства напрямок ді­яльності державних і громадських органів з охорони інтересів наро­ду від злочинних посягань, виконання заходів державного примусу до осіб, які їх вчинили, а також заходів з попередження злочинів.

Кримінальна політика поділяється на кримінально-правову, кри­мінально-процесуальну і кримінально-виконавчу¹.

Кримінально-правова політика — напрямок діяльності законо­давчих і правозастосовних органів по створенню кримінального за­конодавства, криміналізації та декриміналізації, пеналізацІЇ та депе-налізації, диференціації кримінальної відповідальності.

Кримінально-процесуальна політика — напрямок діяльності правотворчих і правозастосовних органів по створенню і застосуван­ню форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії.

Кримінально-виконавча політика — напрямок діяльності дер­жавних і громадських органів в галузі виконання кримінальних по­карань.

Кримінально-виконавча політика не є особливою політикою, а є частиною єдиної політики держави і безпосередньо випливає з кри­мінальної політики. Разом з тим, вона впливає на кримінальну полі­тику. Це передусім відноситься до визначення системи покарань, окремих їх видів, до практики призначення покарань. У кінцевому підсумку політика у названій сфері впливає на правоохоронну полі­тику в цілому і частково на прийняття рішень щодо профілактики рецидивної злочинності, адаптації осіб, які відбули покарання, і на­дання їм допомоги.

Сучасні проблеми кримінально-виконавчої політики України обумовлені відсутністю в українській науці і соціальній практиці адекватного уявлення щодо поняття і сутності цієї політики як соці-ально-правового явища. Щоб відповісти на ці запитання, з'ясуємо сутність, цілі, завдання, функції, зміст, суб'єктів і форми реалізації кримінально-виконавчої політики України.

Кримінальне-виконавче право України / В.М. Трубников, В.М. Харченко, О.В. Лисодід, Л.П. Оніка та ін.; за ред. В.М. Трубникова. — Харків, 2001. — С. 4.

8

Якщо виходити з етимології поняття "політика" (від грецького роІШке — мистецтво управління державою), під кримінально-вико­навчою політикою слід розуміти самостійну галузь державно-право­вої діяльності уповноважених на те суб'єктів соціального управлін­ня щодо визначення обов'язкових до виконання керівних ідей, прин­ципів, доктринальних положень, установок, вимог, цілей та завдань у сфері забезпечення ресоціалізації осіб, які відбувають покарання, котрі відповідали б законам та закономірностям соціалізації особис­тості, збалансовано забезпечували задоволення законних прав та ін­тересів громадянина, суспільства і держави¹.

Аналізуючи зміст кримінально-виконавчої політики, передусім варто зупинитися на термінології, що застосовується в юридичній літературі щодо вказаної тематики. Традиційно, відповідно до най­менування галузі законодавства, вона мала назву "виправно-тру­дова політика". Але цей термін після внесення суттєвих змін на початку 90-х років у систему покарань перестав відповідати своєму змістові, оскільки із виправно-трудового законодавства виключені вислання і заслання, призупинені такі види кримінально-правового впливу, як умовне засудження до позбавлення волі й умовне звіль­нення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Сьогодні, з точки зору діючого законодавства, заходи виправно-тру­дового впливу в повному обсязі застосовуються лише при виконанні позбавлення волі. Отже, норми чинного виправно-трудового законо­давства носять переважно кримінально-виконавчий характер. Крім того, словосполучення "виправно-трудова політика" і відповідна га­лузь права орієнтують, у першу чергу, на залучення засуджених до праці при виконанні кримінальних покарань. Між тим попередня іс­торія системи місць позбавлення волі засвідчила, що ідея викорис­тання праці засуджених значною мірою дискредитувала себе.

Таким чином, як складова частина політики в галузі боротьби зі злочинністю кримінально-викрнавча політика визначає цілі, принци­пи, стратегію, основні напрями, форми і методи діяльності держави по забезпеченню виконання покарання, виправленню засуджених, попередженню вчинення нових злочинів не лише засудженими, а й іншими особами.

Виходячи з цього, цілями сучасної кримінально-виконавчої полі­тики України є захист прав і законних інтересів громадян, юридич­них осіб і держави від злочинних посягань; забезпечення законності

Див.: Радов Г. О. Першочергові проблеми сучасної пенітенціарної політики Украї­ни на сучасному етапі. — К., 1996. — С. 12—13.

9

і справедливості при виконанні кримінальних покарань; ресоціаліза-ція осіб, які відбувають кримінальні покарання.

На шляху до досягнення цих цілей суб'єкти кримінально-вико­навчої політики реалізують сьогодні ряд конкретних завдань. Пере­дусім це створення самостійного Державного департаменту України з питань виконання покарань, безпосередньо підпорядкованого уря­дові. Департамент як орган виконавчої влади повинен об'єднувати зусилля і координувати дії усіх суб'єктів соціального життя. Далі, це й надання адміністрації УВП права самостійно вирішувати всі пи­тання на підставі чинного законодавства і в межах бюджету з пов­ною відповідальністю за результати своєї діяльності, обмеження компетенції вищестоящих організаційних структур функціями мето­дичного керівництва і наданням практичної допомоги; об'єднання навколо УВП усіх суб'єктів соціального життя з метою надання цим установам додаткової допомоги і підтримки людськими ресурсами, коштами та матеріалами.

Цілі і завдання сучасної кримінально-виконавчої політики най-стабільніші, оскільки базуються на вироблених міжнародним співто­вариством положеннях про поводження із засудженими, відповід­них міжнародних актах, досягненнях науки.

До найактуальніших завдань, що стоять перед кримінально-вико­навчою політикою, також відносяться забезпечення всебічного контролю за дотриманням персоналом УВП вимог чинного законо­давства, парламентських і урядових рішень з використанням мож­ливостей суду, прокуратури, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, окремих фізичних осіб у межах наданих їм законом повноважень; стимулювання на державному рівні формування об'єднань громадян, які ставлять собі за мету сприяння удосконаленню діяльності кримінально-виконавчої системи України, надання їм допомоги та підтримки; розгортання в засобах масової інформації широкомасштабного об'єктивного вис­вітлення ролі кримінально-виконавчої системи в житті суспільства і держави, яка забезпечує громадську безпеку та моральне відро­дження українського суспільства; створення громадських фондів для УВП за рахунок добровільних внесків, відрахувань і пожертву­вань підприємств, організацій, установ і окремих громадян; втілення в практику діяльності УВП новітніх наукових досягнень і техноло­гій, зокрема методик впливу на особистість; створення в УВП умов, які стверджують загальнолюдські цінності, культуру людини, ідеали добра, справедливості та гуманізму, дають засудженим уроки мо­ральності, милосердя, людяності, формують систему знань, умінь та навичок, можливість відчути себе особистістю, у долі якої зацікав-

10

лені суспільство і держава; забезпечення соціального та правового захисту персоналу УВП з проблем загальноосвітнього, побутового, юридичного і методичного характеру виходячи з об'єктивних потреб якісного виконання ним своїх функцій та ресоціалізації засуджених; створення державної системи опіки з метою надання допомоги і під­тримки звільненим із місць позбавлення волі в адаптації до життя в умовах вільного суспільства¹.

Головними критеріями оцінки цілей і завдань кримінально-вико­навчої політики є відповідність їх змісту природі людини, нормам права і моралі цивілізованого суспільства, забезпечення збалансова­ного задоволення законних прав та інтересів громадян, суспільства і держави, системне вираження всього комплексу основних складо­вих проблем пенітенціарної функції держави, максимальне і ефек­тивне використання у справі ресоціалізації злочинців усього націо­нального потенціалу.

Реалізуючи названі цілі й завдання, кримінально-виконавча полі­тика створює першооснову ефективної практики виконання пока­рань в Україні.

Ця практика повинна базуватися на принципах:

• суверенітету, наукової обгрунтованості та незалежності від
  ідеологічних установок і рішень будь-яких політичних партій і течій;

• пріоритету загальновизнаних людських цінностей, життя і
  здоров'я людини;

• примату прав людини над державними і суспільними інтере­
  сами за умов їх гармонійного поєднання;

• відповідальності держави перед громадянами і суспільством
  за результати своєї діяльності;

• розподілу компетенції між суб'єктами кримінально-виконав­
  чої політики, який виключає можливість монопольного прийняття
  для кримінально-виконавчої системи рішень будь-якою окремою осо­
  бою або окремою гілкою влади;

• політичного і економічного плюралізму;

• системного охоплення всього комплексу взаємозв'язаних проб­
  лем кримінально-виконавчої діяльності;

• інтеграції з іншими галузями соціальної політики держави;

• зв'язку з національними і регіональними культурними і соці-
  ально-економічними умовами;

• максимального використання інститутів соціалізації, які є у
  розпорядженні держави і суспільства;

• поваги до загальновизначених принципів міжнародного права;

¹ Радов Г. О. Вказана праця. — С. 14.

11

• гуманізму та милосердя;

• справедливості та моральності;

• гласності;

• демократичного характеру кримінально-виконавчої діяльності¹.
  У змісті кримінально-виконавчої політики можна виділити три

основних елементи:

1. кримінально-виконавче право;

2. кримінально-виконавчу діяльність органів і установ виконан­
   ня покарань, прокуратури і суду;

3. правовідносини учасників процесу виконання (відбуття) пока­
   рання.

Ці елементи співвідносяться один з одним, як форма і зміст. Кримінально-виконавче право — це, по-перше, правовідносини між органами і установами виконання покарань, прокуратурою і судом; по-друге, це правовідносини названих суб'єктів процесу із засудже­ними та іншими учасниками процесу виконання покарання, а також правовідносини цих учасників між собою (характеристика названих елементів розглядатиметься далі).

Таким чином, можна також стверджувати, що кримінально-вико­навча політика — це регламентуюча реалізацію кримінальних пока­рань галузь права, а також заснована на кримінально-виконавчому законі, втілена у форму правових відносин і здійснювана у встанов­леному законом порядку діяльність органів і установ виконання по­карань, прокуратури і суду, а також інших осіб, яка спрямована на виправлення і перевиховання засуджених, забезпечення правильно­го застосування закону, захист суспільства і громадян від злочин­них посягань і їх попередження.

Окремі напрямки кримінально-виконавчої політики називаються кримінально-виконавчими функціями. Функція — це характерний рід діяльності, роль, призначення. Можна виділити ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну, захисну, регулятивну функції кримінально-виконавчої політики.

Ініціативна функція кримінально-виконавчої політики полягає в тому, що вона як результат погодження волі суб'єктів є водночас актом вияву їхньої ініціативи (наприклад, законодавчої).

Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, що кримінально-виконавча політика є своєрідною програмою діяльності суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин між собою, а з ін­шого — засобом координації цієї діяльності на засадах законності, гласності, демократизму та гуманізму.

¹ Радов Г. О. Вказана праця. — С. 15.

12

Інформаційна функція кримінально-виконавчої політики вияв­ляється в тому, що завдяки чітко сформульованим положенням та принципам вона містить певну інформацію щодо процесу виконання кримінальних покарань у державі, наявні права та обов'язки суб'єк­тів кримінально-виконавчих правовідносин та інше.

Гарантійна функція зводиться до залучення для належного ви­конання покарань системи забезпечувальних засобів, які набувають певної організаційно-правової обов'язкової форми.

Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки кримі­нально-виконавчій політиці включається в дію механізм захисту сус­пільства від нових злочинних посягань.

Названі функції кримінально-виконавчої політики об'єднуються загальнішою — регулятивною функцією, оскільки ця політика є організаційно-правовим засобом регулювання поведінки суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих правовідносин.

Стратегія кримінально-виконавчої політики хоча й досить ста­більна, все ж таки може змінюватися у зв'язку зі змінами в еконо­міці, політиці, ідеології. Стратегію, основні форми і методи кримі­нально-виконавчої політики, її формування і розвиток прямо чи опо­середковано визначає комплекс соціальних факторів. До основних із них можна віднести соціально-політичний та економічний стан сус­пільства, моральні цінності та правові уявлення, стан і динаміку зло­чинності в державі, вимоги міжнародних актів про права людини і поводження із засудженими, діяльність міжнародних організацій, розвиток правової науки¹.

Соціально-економічне благополуччя суспільства, чіткість полі­тичних цілей, що їх ставить перед собою держава, послідовна їх реа­лізація виконавчою владою, стабільність розвитку, відсутність знач­них соціальних конфліктів створюють сприятливі умови для успіш­ної реалізації цілей і принципів кримінально-виконавчої політики. І навпаки, дестабілізація соціально-політичної ситуації, неясність і протиріччя цілей суспільного розвитку, соціальне напруження і кон­флікти деструктивне впливають на формування і реалізацію кримі­нально-виконавчої політики.

Безпосередньо на кримінально-виконавчу політику впливає еко­номічний стан суспільства. Благополучна в економічному відношен­ні держава може ставити значно вищі цілі, робити стратегію фунда­ментальною, а основні форми і методи її реалізації — здатними для створення матеріальної бази успішного виконання поставлених ці­лей. В умовах же економічної кризи і зубожіння населення страте-

Богатирьов І. Г. Кримінально-виконавче право. — Чернігів, 1998. — С. 7.

13

гія кримінально-виконавчої політики перебуває у більшій залежнос­ті від економічного стану суспільства, ніж від її цілей і принципів. Створений розрив між принципами і їх реальним втіленням в кінце­вому підсумку дискредитує їх. Не випадково в Мінімальних стан­дартних правилах поводження із засудженими підкреслено "... беру­чи до уваги різноманітність юридичних, соціальних, економічних... умов, ясно, що не всі ці правила можна застосовувати повсюди і од­ночасно". Тому при формуванні стратегії кримінально-виконавчої політики не можна ставити нереальні завдання.

Кримінально-виконавча політика залежить і від морального ста­ну суспільства, рівня правової свідомості населення. Держава може проголошувати та закріплювати високі моральні і правові принципи, але вони не завжди адекватно сприймаються і засвоюються всіма прошарками суспільства. У різних соціальних груп може бути знач­не відхилення від пропагованих моральних і правових цінностей. Ступінь такого відхилення залежить від самого розвитку суспіль­ства. Якщо воно благополучне і стійке в соціально-політичному від­ношенні, ці протиріччя не такі вже й очевидні та контрастні, вони істотно нейтралізуються. Ставлення до засуджених за таких умов стає терпимішим, гуманнішим, що неминуче впливає через держав­ні й громадські структури на формування стратегії політики у сфері виконання покарання, форм і методів її реалізації. Із загостренням соціальних конфліктів послаблюються моральні засади суспільства, що призводить до погіршення стосунків між людьми, формує нега­тивні погляди на засуджених.

На формування стратегії політики в галузі виконання покарання чинить вплив динаміка і структура злочинності. При стабільному рівні злочинності чи при його зниженні політика в цій сфері, як пра­вило, гуманніша. Разом з тим зростання кількості злочинів, особли­во тяжких, стимулює жорсткіші політичні й правові рішення.

Міжнародні акти про права людини, поводження із засудженими також впливають на політику держави в сфері виконання покаран­ня. Це випливає насамперед з п. 1 ст. 9 Конституції України, відпо­відно до якого "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".

Україна як правонаступниця СРСР згідно з Віденською угодою 1989 р. зобов'язана привести своє законодавство у відповідність з міжнародними угодами про захист прав людини, в тому числі й у сфері боротьби зі злочинністю. Відповідно до цих угод держави-учасниці повинні забезпечувати, щоб з усіма особами, які утриму-

14

ються під вартою чи в ув'язненні, поводилися гуманно, з повагою до гідності, властивій людській особистості.

Значимість сформульованих у міжнародних угодах принципів і загальних положень про захист прав людини і поводження із засу­дженими для формування цілей і принципів кримінально-виконавчої політики визначається тим, що вони носять міждержавний харак­тер, стабільні, не підлягають впливу соціальної і політичної кон'юнк­тури, що складається в конкретній державі, не залежать від ідеоло­гічних і кримінологічних факторів, а тому є чітким орієнтиром для розвитку політики, законодавства і правозастосовної діяльності у сфері виконання покарання.

Важливе значення для формування і розвитку кримінально-ви­конавчої політики має вступ України до Ради Європи та прийняття нею зобов'язань щодо приведення чинного кримінально-виконавчого законодавства у відповідність з Мінімальними стандартними прави­лами поводження з ув'язненими і Європейськими тюремними пра­вилами.

Ще один фактор, який впливає на формування і розвиток кримі­нально-виконавчої політики, — це здобутки науки, яка не тільки розробляє проблеми боротьби зі злочинністю (кримінологія, кримі­нальне право, кримінально-виконавче право), а й досліджує пробле­ми ресоціалізації засуджених (пенітенціарна психологія, пенітенці­арна педагогіка, теорія виховання тощо). Наукою сформульовані ці­лі, розроблені основні форми і методи виховної роботи із засудже­ними. Усе це дістало своє відображення у законодавчих актах, які визначають кримінально-виконавчу політику в Україні.

Суб'єктами формування і розвитку кримінально-виконавчої полі­тики є Верховна Рада України (визначення засад внутрішньої полі­тики, прийняття законів, у тому числі кримінальних і кримінально-виконавчих, актів амністії тощо), Президент України (питання по­милування засуджених та ін.), Кабінет Міністрів України (прийнят­тя постанов стосовно здійснення внутрішньої політики держави).

Основним суб'єктом єдиної політики у сфері виконання кримі­нальних покарань є Державний департамент України з питань вико­нання покарань. Усі інші суб'єкти кримінально-виконавчої політики (наприклад, суд, прокуратура) лише реалізують її у своїй діяльності відповідно до компетенції.

Кримінально-виконавча політика реалізується в різних формах і, насамперед, у кримінально-виконавчому законодавстві. Сьогодні во­на закріплена у Виправно-трудовому кодексі, Положенні про поря­док і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із за­ходами виправно-трудового впливу на засуджених, а також у підза-

15

конних актах — Указах Президента України (про порядок здійснен­ня помилування), постановах Кабінету Міністрів України з питань, пов'язаних з виконанням покарання (харчування засуджених, їх ме­дичне і побутове забезпечення), нормативних актах ДЦУПВП (рі­шеннях колегії, наказах, інструкціях тощо).

Реалізація названих вище пріоритетів, принципів і організаційно-правових форм сучасної кримінально-виконавчої політики України вимагає створення необхідної правової бази. До її складу мають вхо­дити національна кримінально-виконавча доктрина та відповідний закон про кримінально-виконавчу політику України, в- якому повин­ні бути визначені головні пріоритети і орієнтири кримінально-вико­навчої політики України; система державних і суспільних інститу­тів, що беруть участь у розробці та реалізації кримінально-виконав­чої політики України; компетенція, відповідальність і механізми діяльності всіх об'єктів соціального управління у сфері кримінально-виконавчої політики.

Створення суверенної держави та прагнення України ввійти пов­ноправним членом у міжнародне співтовариство потребує вирішен­ня поряд з іншими також цілого комплексу теоретичних та практич­них проблем боротьби зі злочинністю.

При цьому під вирішенням розуміється не остаточне подолання злочинності як соціального феномену, а її стримування шляхом при­ведення у відповідність з міжнародними стандартами свого націо­нального законодавства в цілому і, зокрема, тих правових норм, які створюють кримінально-виконавчу політику держави.

Проте основні проблеми й основні труднощі виникають не в області теорії, а в практичній діяльності. Вирішення організаційних питань, особливо коли йдеться про докорінні реформи, завжди пов'язане з фінансовими, матеріальними і моральними витратами.

§ 2. Кримінально-виконавче право: предмет і метод правового регулювання, система норм і принципів

Сьогодні здійснюється трансформація виправно-трудового права у кримінально-виконавче. Поняття "виправно-трудове право" стало застосовуватися із середини 20-х років XX ст. До того воно включа­лося у зміст поняття "пенітенціарна чи виправно-трудова політика", під якою розумілася сукупність заходів щодо виправлення та пере­виховання засуджених, до яких відносилося і прийняття відповідних юридичних норм.

Прийняття в 1925 р. Виправно-трудового кодексу України та практика застосування його норм засвідчили фактичне існування

16

виправно-трудового права. У 1931 р. в Україні був підготовлений но­вий проект Виправно-трудового кодексу, однак остаточно він не був прийнятий. Із середини 1930-х років у зв'язку з масовими репресія­ми та грубими порушеннями законності у сфері кримінальної відпо­відальності та її реалізації норми Виправно-трудового кодексу (1925 р.) фактично підмінялися відомчими нормативними актами. Хоча на нього й робилися посилання, він був формальним. Іншими словами — виправно-трудове право перестало існувати.

Такий стан зберігався до 50-х років XX ст. Відновлення, а фак­тично, друге народження виправно-трудового права відбулося в си­лу принципових політичних рішень 1954—1956 рр. Дістали розви­ток нові положення виправно-трудової політики, відновилося пра­вове регулювання виконання покарання, насамперед, у вигляді позбавлення волі. Спочатку на рівні Положення, яке було затвер­джене урядом України в 1961 р., а потім — Виправно-трудовим ко­дексом України, який був прийнятий 23 грудня 1970 р. і вступив у силу з 1 червня 1971 р. Цей законодавчий нормативний акт з відпо­відними змінами і доповненнями діє, як підкреслювалося вище, і сьогодні.

Зазначимо, що до прийняття діючого виправно-трудового зако­нодавства в юридичній літературі була вже висловлена думка, згід­но з якою нормами цього законодавства варто урегулювати порядок і умови виконання всіх кримінальних покарань. Вперше цю точку зору ще у 1964 р. висловив Л. В. Багрій-Шахматов.

Знову це питання постало після прийняття діючого Виправно-трудового кодексу України. Справа в тому, що в ч. 2 та 3 ст. 2 Ви­правно-трудового кодексу України передбачалося створення законо­давчих актів про порядок та умови відбування покарання засудже­ними в дисциплінарному батальйоні та інших видів кримінальних покарань, крім тих, які передбачені Виправно-трудовим кодексом. У зв'язку з цим постає запитання: до якої галузі законодавства треба віднести ці законодавчі акти? Сам Виправно-трудовий кодекс указує на можливість включення їх до складу виправно-трудового законо­давства, оскільки в ст. 1 Виправно-трудового кодексу України по­ставлено завдання "забезпечення виконання кримінального пока­рання". При такому формулюванні закону можна зробити висновок, що мова йде про покарання взагалі, а не лро якесь конкретне пока­рання. Ця думка підтверджується положенням Закону України від 15 грудня 1992 р. "Про внесення доповнень і змін у деякі законодав­чі акти України", у відповідності з якими ч. 2 ст. 2 Виправно-трудо­вого кодексу України викладена в такій редакції: "Виправно-трудове законодавство України встановлює порядок і умови відбування по-

17

2 — 2-659

карання і застосування заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт без позбавлення волі, засуджених до направлення в дисциплінарний батальйон, по­рядок і умови виконання та відбування інших видів кримінального покарання, а також порядок діяльності установ та органів, які вико­нують вироки до цих видів покарання...".

Розширення предмета правового регулювання виправно-трудово­го законодавства є цілком допустимим, оскільки відображає реальну тенденцію розширення предмета цієї галузі права.

Якщо перший Виправно-трудовий кодекс України регулював по­рядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі, а також примусових робіт (сьогодні — виправні роботи), то пізніше виправно-трудовим законодавством стали регулюватися порядок і умови виконання інших кримінальних покарань: заслання, висла­ння, умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залу­ченням засудженого до праці та умовного звільнення з місць позбав­лення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці.

З прийняттям у 1984 р. Положення про порядок і умови вико­нання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, постало актуальне питання про розширення предмета правового регулювання суспільних відносин, що виникають у зв'язку з виконанням покарань. Іншими словами, сьогодні виконання усіх видів кримінальних покарань повинно рег­ламентуватися єдиним документом — Кримінально-виконавчим ко­дексом України.

Розглянемо поняття, ознаки і предмет правового регулювання виконання покарань.

Кожна галузь права, в тому числі і кримінально-виконавче, за­кріплює в своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, на­прямки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій со­ціальній сфері. Кримінально-виконавче право закріплює основні по­ложення політики держави у сфері виконання покарання.

Кримінально-виконавче право є самостійною галуззю права, до ознак якої відносять власне предмет і методи правового регулюван­ня, а також систему норм. Традиційно вважалося, що предметом да­ної галузі права є регулювання порядку і умов виконання (відбуван­ня) покарання, пов'язаного із застосуванням заходів виправно-тру­дового впливу. Внаслідок суттєвих змін у законодавстві змінювався предмет правового регулювання виправно-трудового права, воно все менше ставало виправно-трудовим. Тому сьогодні до предмета пра­вового регулювання цієї галузі права можна віднести виконання

18

(відбування) всіх видів покарання, передбачених кримінальним за­конодавством.

Тобто, предметом кримінально-виконавчого права є відноси­ни, що виникають при виконанні (відбуванні) всіх видів криміналь­ного покарання; відносини, що виникають між установами і органа­ми, які виконують вироки до різних видів покарань, і засудженими; відносини, що виникають у зв'язку з участю громадськості і трудо­вих колективів у виправленні засуджених; відносини, що виникають між адміністрацією підприємств, установ і організацій і засуджени­ми, які там працюють, з приводу виконання покарання; відносини, що виникають між установами і органами виконання покарання і ок­ремими громадянами з приводу виконання певних видів покарання.

Самостійність галузі права характеризується наявністю власно­го методу правового регулювання суспільних відносин, що входять до її предмета. Хоча ця ознака допоміжна, все ж вона впливає на ха­рактер суспільних відносин, що виникають між суб'єктами, а також на співвідношення їх прав і обов'язків. Оскільки покарання є фор­мою державного примусу, його виконання визначає характер основ­ного методу правового регулювання — імперативний, який передба­чає нерівність суб'єктів правовідносин. Однак це не виключає засто­сування й інших методів правового регулювання — диспозитивного, заохочувального тощо.

Як на ознаку самостійності галузі права в теорії права вказуєть­ся на наявність особливої системи правових норм, які прийняті для регулювання певного виду суспільних відносин. До системи норм кримінально-виконавчого права входять норми Виправно-трудового кодексу, а також Положення про порядок і умови виконання кримі­нальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, прийнятого на підставі ч. 4 ст. 2 ВТК Украї­ни; норми, записані в Положенні про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України, яке затверджено Указом Президента Ук­раїни від 5 квітня 1994 р. за № 139/94, та Законі України "Про дер­жавну виконавчу службу" від 24 березня 1998 р. і Законі України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р.

Визнання кримінально-виконавчого права самостійною галуззю права обумовлює постановку питання про його співвідношення з ін­шими галузями права. Це питання можна розглядати в кількох аспектах.

Співвідношення кримінально-виконавчого права з іншими галу­зями права в рамках кримінально-правового комплексу, тобто з кри­мінальним правом і кримінально-процесуальним правом. Криміналь­но-виконавче право входить до загального комплексу галузей права,

19

що регулюють боротьбу зі злочинністю. У зв'язку з цим важливе значення набуває місце кримінально-виконавчого права в даному правовому комплексі, його взаємозв'язок і розмежування з кримі­нальним правом і кримінально-процесуальним правом.

Кримінальне право — базове стосовно всіх правових галузей, що регулюють боротьбу зі злочинністю. Це визначає його первин­ність і одночасно єдність цілей, принципів і методів правового регу­лювання, однаковий понятійний апарат цих галузей.

Кримінальне право і кримінально-виконавче право регулюють суспільні відносини, які виникають при застосуванні покарання і звільненні від нього. У цій сфері правового регулювання можна ви­ділити пріоритети кримінального права стосовно кримінально-вико­навчого. Кримінальне право визначає поняття, цілі, види, підстави відповідальності і покарання, звільнення від нього, тобто формулює ключові юридичні категорії, залишаючи для кримінально-виконавчо­го права регулювання суспільних відносин у сфері виконання (від­бування) покарання.

Базова роль кримінального права відносно кримінально-виконав­чого визначається ще одним принциповим положенням. Формою життя матеріального права є процесуальний закон. Для криміналь­ного права такою формою його реалізації є не тільки кримінально-процесуальне, а й кримінально-виконавче право. Маючи загальні з ним інститути, кримінальне право визначає їх матеріальний зміст, а кримінально-виконавче — процедурний.

Порівняльний аналіз кримінального і кримінально-виконавчого законодавств дозволяє виділити три рівні взаємозв'язку цих галу­зей. На першому, вищому рівні забезпечується єдність цілей, прин­ципів і загальних положень понятійного апарату, а також інститутів цих галузей законодавства (зміст покарання і його виконання, сис­тема виправно-трудових установ, підстави звільнення від покаран­ня). На другому рівні їх взаємозв'язок ускладнюється. Криміналь­ний закон лише визначає характер правового регулювання виконан­ня (відбування) конкретних видів покарання. Він визначає сутність і зміст конкретних видів покарання і делегує повноваження вико­навчому закону встановлювати в певному обсязі позбавлення чи об­меження прав і законних інтересів засуджених при визначенні по­рядку виконання конкретних видів покарання, але в межах, вста­новлених ним же. Зокрема, в Кримінальному і Виправно-трудовому кодексах України простежується чіткий взаємозв'язок між класифі­кацією засуджених до позбавлення волі і системою виправно-трудо­вих установ. На третьому рівні їх взаємозв'язок ще більше опосе­редковується. Кримінальний закон створює лише нормативні пе-

20

редумови для розвитку окремих Інститутів І норм кримінально-вико­навчого права, наприклад оцінка кримінальним законом ступеня тяжкості вчиненого злочину, визначає умови відбування засуджени­ми покарання.

Тісний взаємозв'язок цих галузей права вимагає їх розмежуван­ня, що дозволить усунути конкуренцію і дублювання суміжних ін­ститутів і норм. Вихідне положення для вирішення цієї проблеми — розуміння норми кримінального права як матеріальної, а виконавчо­го — як процедурної. Іншими словами, кримінально-виконавче пра­во як процедурне стосовно кримінального, являє собою форму реа­лізації матеріального права, зокрема виконання покарання. Тому рубежем у розмежуванні цих галузей права має стати розуміння по­карання з точки зору його матеріального та виконавчого (процедур­ного) змісту.

Кримінально-виконавче право тісно взаємопов'язане з кримі­нально-процесуальним правом, насамперед, по лінії виконання виро­ків суду. Виконання покарання є складовою частиною виконання обвинувального вироку, і з дня набрання ним чинності починають реалізовуватися норми кримінально-виконавчого права. Криміналь­но-процесуальне право покликане забезпечити здійснення правосуд­дя: певною мірою кримінально-виконавче право забезпечує реаліза­цію результатів правосуддя, оскільки регулює виконання вироку в частині покарання. Обидві галузі права оперують спільним понятій­ним апаратом, мають суміжні інститути і норми (звільнення від від­бування покарання за хворобою, умовно-дострокове звільнення від покарання і заміна покарання більш м'яким, зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі тощо). Розмежування названих га­лузей права визначається тим, що кримінально-виконавче право ре­гулює післясудову процедуру реалізації вказаних суміжних інститу­тів, а кримінальне-процесуальне право — їх судову процедуру.

Кримінально-виконавче право тісно пов'язане з конституційним правом при регулюванні правового статусу засуджених, з адмініст­ративним правом у сфері управління установами і органами вико­нання покарань, проходження служби співробітниками цих орга­нів, застосування ними фізичної сили, спецзасобів і зброї до засу­джених.

Норми кримінально-виконавчого права помітно втручаються у сферу трудового, цивільного, шлюбно-сімейного, фінансового та ін­ших галузей права. Тією чи іншою мірою вони закріплюють правила поведінки, які в умовах звичайного життя врегульовані нормами Цих галузей. При створенні відповідних норм кримінально-виконав­чого права за основу брали норми названих галузей права, які набу-

21

ли при цьому новий зміст і лише за формою нагадували норми за­значених галузей права. Іншими словами, частина норм криміналь­но-виконавчого права є результатом "трансформації" норм інших га­лузей права. Така видозміна спричинена виникненням у громадяни­на статусу засудженого.

Викладені вище положення дозволяють визначити кримінально-виконавче право як установлену згідно з вимогами кримінально-виконавчої політики систему юридичних норм, що регулює сус­пільні відносини, які виникають у процесі виконання покарання, в інтересах виправлення осіб, які скоїли злочини, та попере­дження здійснення нових злочинів (рецидиву) як самими засу­дженими, так і іншими особами.

У цих відносинах беруть участь установи й органи, які викону­ють вироки до різних видів покарання, громадськість і трудові ко­лективи у зв'язку з виконанням покладених на них завдань, адмі­ністрації підприємств, установ і організацій, де працюють засуджені, а також окремі громадяни.

В основі будь-яких суспільних явищ і права лежать певні прин­ципи. Вони відображають політичну і соціально-економічну природу державного устрою, закономірності розвитку суспільства, визнача­ють політику держави в усіх сферах громадського життя, у тому числі у сфері боротьби із злочинністю. Норми права, які не відпові­дають цим принципам, не мають права на існування.

Кримінально-виконавче право, як і інші галузі права, має свої ос­новні засади. Принципи кримінально-виконавчого права — це основні ідеї, керівні положення, які визначають стратегію та напрями розвитку інститутів і норм цієї галузі права, забезпе­чують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають при виконанні покарань. Принципи кримінально-виконавчого права носять нормативний характер і пронизують усе кримінально-виконавче право, складаючи його підвалини.

Форми закріплення принципів у кримінально-виконавчому зако­ні різні. Одні з них визначаються у вигляді формул, другі — у ви­гляді формул, що частково розкривають зміст того чи іншого прин­ципу у поєднанні з конкретними нормами, треті — у сукупності пев­них норм.

Кримінально-виконавче право — це не проста сукупність норм, а їхня система. Властивості системності їй передусім надають принципи, що виступають не лише в якості регулятора суспільних відносин, а й певною мірою створюють їй характер саморегу­лювальної системи, системи внутрішньо погодженої.

22

На відміну від правових норм, принципи не забезпечуються санкцією. Відповідальність за їхнє порушення настає відповідно до санкцій, встановлених за недотримання конкретних норм, в яких реалізується зміст того чи іншого принципу. Порушення принципів у нормотворчій діяльності спричиняє дію санкцій особливого роду. У таких випадках принципи самі "карають" за відступ від них, що виражається в дезорганізації системи, у зниженні ефективності її функціонування.

Критерії, за якими положення та ідеї, виражені в законі, можуть бути віднесені до принципів кримінально-виконавчого права:

• вони повинні відображати загальну спрямованість криміналь­
  но-виконавчої політики і закономірності в розвитку кримінально-ви­
  конавчої системи, а також предмет, завдання, функції кримінально-
  виконавчого законодавства;

• у своїй сукупності вони мають пронизувати все кримінально-
  виконавче законодавство, вказувати на основні напрямки його роз­
  витку й удосконалення;

• вони повинні характеризуватися стабільністю;

• вони мають бути внутрішньо погодженими та взаємопов'язани­
  ми і повинні становити систему.

Система принципів кримінально-виконавчого права поділяється на три групи: загально-правові, міжгалузеві, галузеві. Загально-правові принципи включають законність, демократизм, гуманізм, міжгалузеві — соціальну справедливість, невідворотність виконання покарання; галузеві — рівність засуджених перед законом, підпо­рядкування правового регулювання завданню виправлення засудже­них, диференціацію та індивідуалізацію виконання покарання, поєд­нання покарання із заходами виправного впливу, участь громадсь­кості у виконанні покарання та виправленні засуджених. Розгляне­мо ці принципи детальніше.

а) Загально-правові принципи кримінально-виконавчого права

Принцип законності — конституційний, закріплений у низці статей Конституції України (статті 6, 19, 24, 68 та ін.). У криміналь­но-виконавчому праві він проявляється в забезпеченні верховенства закону, який регулює виконання покарання та його пріоритети перед іншими нормативними актами, що регулюють суспільні відно­сини в цій сфері. Принцип законності реалізується в точному й су­ворому дотриманні кримінально-виконавчого законодавства устано­вами й органами виконання покарань, посадовими особами, праців­никами організацій, що взаємодіють з установами й органами вико­нання покарань, військовослужбовцями, які здійснюють охорону і

23

конвоювання засуджених, громадськими організаціями, котрі беруть участь у виправленні засуджених, окремими громадянами при відві­данні місць відбування покарання і самими засудженими. Цей прин­цип закріплений також у статтях 4, 10, 11 ВТК України.

Принцип демократизму відображає сутність багатьох інститу­тів і норм кримінально-виконавчого права. Насамперед, він реалізу­ється у визнанні засудженого суб'єктом цієї галузі права. Принцип демократизму виражається в сутності організації процесу виправ­лення засуджених, відкритості установ і органів виконання пока­рань, насамперед, у залученні громадськості до виховної роботи із засудженими, здійсненні контролю за діяльністю органів виконання покарань. Цей принцип закріплений у статтях 8, 9, 122—126 ВТК України.

Принцип гуманізму кримінально-виконавчого права дістає свій вияв у багатьох інститутах і нормах Виправно-трудового кодексу України й інших нормативних актах, які регулюють виконання по­карань. Він закріплений у численних міжнародних документах про права людини і поводження із засудженими. Цей принцип проявля­ється також і в тих цілях, які ставить держава при виконанні пока­рання, — виправлення засуджених, повернення їх до суспільства повноправними його членами. Він реалізується у заходах виправно­го впливу: суспільно-корисній праці, інтенсивному психолого-педа-гогічному впливі, професійній підготовці і загальноосвітньому нав­чанні, поряд з жорсткими режимними вимогами, що забезпечують дисципліну і порядок у місцях позбавлення волі, але одночасно створюють умови для забезпечення прав засуджених аж до умовно-дострокового звільнення.

б) Міжгалузеві принципи кримінально-виконавчого права

Принцип соціальної справедливості покликаний оберігати ін­тереси суспільства, захищати його від нових злочинних посягань, відновлювати порушене злочином почуття справедливості. Цей принцип відображений у ст. 1 ВТК України, яка визначає завдання кримінально-виконавчого законодавства, насамперед — забезпечен­ня реалізації покарання (кари), і в ст. 7, що встановлює основні за­соби виправлення засуджених. Виконання останніми своїх обов'яз­ків — першочергова вимога соціальної справедливості.

Принцип невідворотності призначення і виконання покаран­ня означає безумовність виконання покарання, призначеного судом, обов'язок засудженого терпіти кару.

24

в) Галузеві принципи кримінально-виконавчого права.

Принцип рівності засуджених перед законом. Його підґрун­тям є конституційний принцип рівності всіх перед законом (ст. 24 Конституції України), а також Загальна декларація прав і свобод людини (ст. 7), Мінімальні стандартні правила поводження з ув'яз­неними (ст. 6).

Принцип підпорядкування правового регулювання завданню виправлення засуджених. Він характеризує соціальну спрямова­ність кримінально-виконавчого права, його інститутів, норм і прин­ципів. У діючому законодавстві (ст. 1 ВТК України) завдання ви­правлення засуджених поставлено на перше місце. Принцип ви­правлення закріплений також у ст. 49 ВТК України, згідно з якою виробничо-господарська діяльність виправно-трудових установ має бути підпорядкована їх основному завданню — виправленню і пере­вихованню засуджених.

Для працівників установ і органів виконання покарань вимоги цього принципу полягають у тому, щоб вся організаційна і практич­на діяльність були підпорядковані переважно досягненню мети ви­правлення засуджених. Кожне з управлінських рішень, що прийма­ється, мусить оцінюватися передусім саме з цієї точки зору.

Принцип диференціації та індивідуалізації виконання пока­рання — похідний від такого принципу кримінального права, як ди­ференціація та індивідуалізація відповідальності. У кримінально-ви­конавчому праві він виражається в диференціації та індивідуалізації виконання (відбування) покарання. Диференціація виконання пока­рання полягає в тому, що до різних категорій засуджених залежно від тяжкості вчинених ними злочинів, злочинної діяльності в мину­лому, форми вини, поведінки в процесі відбування покарання засто­совується каральний вплив у різних обсягах.

Один із методів диференціації виконання покарання — класифі­кація засуджених і розподіл їх по видах виправно-трудових установ. Цей принцип дістав відображення в статтях 12, 21 ВТК України.

Принцип індивідуалізації виконання покарання базується на об­ліку не групових, а індивідуальних особливостей особи засуджено­го, які враховуються при відбуванні ним покарання. Так, у ст. 7 ВТК України, в якій закріплений цей принцип, вказується, що засоби ви­правлення повинні застосовуватися з урахуванням характеру і сту­пеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи засудженого, а також його поведінки і ставлення до праці.

Поєднання покарання із заходами виправного впливу перед­бачає, що виконання покарань має супроводжуватися застосуван­ням до засуджених різних заходів виховання. Це стосується не

25

тільки засуджених до позбавлення волі чи виправних робіт, відносно яких застосовується весь комплекс заходів виправно-тру­дового впливу згідно зі ст. 7 ВТК України, а й покарань, не пов'яза­них із застосуванням цих заходів. До таких засуджених повинні за­стосовуватися в обов'язковому порядку загальні заходи виховного характеру. Правовою підставою застосування цих заходів є вирок суду, що набрав чинності.

Участь громадськості у виконанні покарання, виправленні засуджених. Відповідно до діючого кримінально-виконавчого зако­нодавства цей принцип реалізується шляхом контролю громадськос­ті за діяльністю адміністрації установ виконання покарань, за вирі­шенням правових питань відбування засудженими покарання і за­кріплення результатів виправлення стосовно осіб, звільнених від по­карання.

Усі принципи кримінально-виконавчого права взаємопов'язані й доповнюють один одного, тому й реалізація їх при виконанні пока­рання має бути комплексною.

§ 3. Норми та джерела кримінально-виконавчого права

У вигляді норм кримінально-виконавчого права виступають за­гальнообов'язкові правила, закріплені у законах і підзаконних ак­тах, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі і з приводу виконання покарань.

Спроможність регулювати суспільні відносини повинна бути властива будь-якій юридичній нормі, в тому числі нормі, яка вста­новлює заборону. Такі норми ніби говорять: "Не роби цього, тримай себе в межах встановлених".

Норми кримінально-виконавчого права являють собою правила поведінки, які містять заборони і дозвіл у сфері виконання пока­рань. Норми кримінально-виконавчого права, встановлюючи права і обов'язки суб'єктів, які виконують і відбувають покарання, визнача­ють службове становище відповідних посадових осіб і поведінку за­суджених в їх повсякденному житті. Визначаючи зміст відбування покарання, вони передбачають його належне виконання і гаранту­ють межі вимог стосовно засуджених.

Найбільш різнобічне визначені нормами кримінально-виконавчо­го права порядок та умови відбування позбавлення волі, режим від­бування покарання, праця засуджених, їх навчання і основні форми виховної роботи.

26

Зміст норм кримінально-виконавчого права становить собою такі правила поведінки, які нормами ніякої іншої галузі права не перед­бачені. Норми кримінально-виконавчого права регулюють повсяк­денне життя і побут засуджених, участь їх у праці, дозвілля, прове­дення серед них виховних заходів, навчання, тобто ті відносини, учасниками яких є засуджені, і які у звичайному житті (на волі) ре­гулюються нормами інших галузей права та моралі.

Норми кримінально-виконавчого права поділяються на види за­лежно від поставлених завдань і обраних підстав.

I. За формою вони поділяються на матеріальні та процесуаль­
ні. Слід зазначити, що в кримінально-виконавчому праві немає чіт­
кого поділу норм на матеріальні і процесуальні, як у кримінальному
праві і цивільному праві.

II. За соціальним призначенням: 1) регулятивні; 2) правоохо­
ронні; 3) спеціальні.

Регулятивні — це норми, що безпосередньо регулюють суспіль­ні відносини, які складаються на їхній основі в процесі виконання покарання. Це регулювання шляхом встановлення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків суб'єктам кримінально-виконавчих пра­вовідносин: органам держави і засудженим. Більшість норм кримі­нально-виконавчого законодавства належить до регулятивних.

Правоохоронні — це норми, що регламентують норми відпові­дальності, а також специфічні заходи захисту суб'єктивних прав. У ролі правоохоронних норм кримінально-виконавчого права виступа­ють норми, що передбачають дисциплінарну і матеріальну відпові­дальність за порушення регулятивних норм.

Спеціальні — це дефінітивні норми, які визначають поняття; декларативні норми, які формулюють принципи, завдання й основні положення кримінально-виконавчого законодавства; темпорально-колізійні норми, які встановлюють правило вибору потрібних норм з числа різночасно діючих; просторово-колізійні норми, які встанов­люють правило вибору потрібних норм з числа норм, що мають різ­ну територію дії; оперативні норми, які встановлюють порядок всту­пу в дію нових нормативних актів.

III. За характером встановленого правила норми криміналь­
но-виконавчого права можуть бути зобов'язальні; заборонні; упов-
новажувальні та заохочувальні.

Зобов'язальні норми встановлюють обов'язок суб'єктів здійсню­вати певні позитивні активні дії.

Заборонні норми встановлюють обов'язок особи не вчиняти пев­них неправомірних дій.

27

Уповноважувальні норми надають право суб'єкту правовідносин на здійснення певних дозволених законом дій.

Заохочувальні норми надають суб'єктам правовідносин додатко­ві права при наявності особливих підстав. Заохочувальні норми сти­мулюють бажану для держави поведінку, не вдаючись до примусо­вих заходів. Заохочувальні норми не можуть бути наказом, катего­ричним розпорядженням. Виконання засудженим умов заохочуваль­ної норми ще не дає права вимагати той чи інший вид заохочення, а орган, який виконує покарання, не зобов'язаний засудженому на­давати таке заохочення.

З точки зору структури норма кримінально-виконавчого права має, як і будь-яка інша норма, гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза норми кримінально-виконавчого права визначає межі її чинності (дії), тобто ті умови, за яких повинна діяти норма, і тих суб'єктів правовідносин, яких диспозиція наділяє певними правами і обов'язками.

Диспозиція норми кримінально-виконавчого права встановлює права і обов'язки суб'єктів виправно-трудових відносин.

Санкція норми кримінально-виконавчого права містить вказівки на ті правові наслідки, до яких вдаються за порушення вимог диспо­зиції норми.

У кримінально-виконавчому законодавстві майже немає норм, які мають усі три перераховані елементи. У текстах більшості норм кримінально-виконавчого законодавства майже неможливо знайти гіпотезу, вона, як правило, лише припускається; частина диспозиції іноді виноситься за межі нормативних актів, наприклад як додаток до них; санкції містяться в окремій нормі. Більше того, можуть бути норми, які взагалі не мають жодного з трьох елементів. Це норми, які формулюють загальні положення, завдання кримінально-вико­навчого законодавства тощо.

Норми будь-якої галузі права містяться в їх джерелах. У теорії права поняття джерела права вживається у двох значеннях: матері­альному та юридичному.

У матеріальному — джерелами права визначаються умови жит­тя суспільства, які складають усю сукупність суспільних відносин, у тому числі і зміст волі домінуючої частини суспільства, виражений у нормах права.

В юридичному — під джерелами права прийнято розуміти ті особливі специфічні форми, в яких виражаються норми права або в яких закріплені чинні норми права. Саме в цьому контексті розгля­даються джерела кримінально-виконавчого права.

28

Під джерелами кримінально-виконавчого права слід розуміти акти органів влади або компетентних органів управління, що мають норми кримінально-виконавчого права.

Базою всього нашого законодавства, в тому числі і кримінально-виконавчого, є Конституція України. Вона визначає основи суспіль­ного ладу і політики країни, конституційні принципи державного уп­равління, права, свободи і обов'язки громадян України, у тому числі засуджених до покарань (наприклад, статті 62—64, 68). Безпосеред­ньо до джерел кримінально-виконавчого права, які складають його систему, належать:

1. Виправно-трудовий кодекс України;

2. інші законодавчі акти України (наприклад, Кримінальний ко­
   декс, Кодекс законів про працю, Кодекс законів про шлюб і сім'ю
   та ін.);

3. Закони України (наприклад, Закон України "Про органи і
   служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для непов­
   нолітніх" від 24 січня 1995 р., Закон України "Про виконавче про­
   вадження" від 21 квітня 1999 р. та ін.);

4. Постанови Верховної Ради України та Укази Президії Верхов­
   ної Ради України (наприклад, Положення про порядок і умови вико­
   нання в Українській РСР кримінальних покарань, не пов'язаних із
   заходами виправно-трудового впливу на засуджених, затверджене
   Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 22 червня
   1984 р. та ін.);

5. Укази Президента України (наприклад, Указ Президента Ук­
   раїни "Про Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних
   Силах України" від 5 квітня 1994 р., Указ Президента України "Про
   утворення Державного департаменту України з питань виконання
   покарань" від 22 квітня 1998 р. та ін.);

6. Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України (на­
   приклад, Постанова Кабінету Міністрів України "Про Основні напрям­
   ки реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР" від
   11 липня 1991 р. за № 88, Постанова Кабінету Міністрів України "Про
   заходи щодо зміцнення матеріальної бази органів і установ криміналь­
   но-виконавчої системи на 2000—2004 роки" від 20 червня 2000 р. за
   № 986 та ін.);

7. міжвідомчі та відомчі нормативні акти, накази, правила, поло­
   ження, інструкції Державного департаменту України з питань вико­
   нання покарань (наприклад, наказ ДДУПВП та МОЗ України "Про
   Положення про лікарсько-трудову комісію" від 18 січня 2000 р. за
   № 3/6, наказ ДДУПВП "Про затвердження і введення в дію Пра-

29

вил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ" від 5 чер­вня 2000 р. за №110 та ін.);

8) міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою Ук­раїни (наприклад, Віденська угода 1989 р., міждержавні угоди про передачу засуджених тощо).

Отже, система джерел кримінально-виконавчого права — це вичерпний, розміщений у певному порядку перелік нормативних актів, де кожний з них посідає певне місце залежно від його юридичної сили.

§ 4. Зміст і особливості кримінально-виконавчих правовідносин

У сфері виконання покарання складаються виправно-трудові правовідносини, які, зокрема, являють собою частину існуючих у даному суспільстві відносин між людьми. В основі всіх суспільних відносин лежать виробничі відносини, в які люди вступають мимо­волі і які в силу цього носять об'єктивний характер.

Безпосередньо правовідносини виникають тоді, коли до того є привід — юридичний факт. Норми кримінально-виконавчого права, встановлюючи порядок і умови відбування конкретних покарань, ре­гулюють в інтересах держави суспільні відносини в процесі і у зв'яз­ку з виконанням (відбуванням) покарання і в такий спосіб надають їм характеру правовідносин.

Склад кримінально-виконавчих правовідносин — це цілісна су­купність (система) взаємозалежних елементів: юридичних фактів, суб'єктів і учасників, юридичного змісту й об'єкта.

Юридичні факти — це ті конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують певні юридичні наслідки — виникнення, зміну або припинення правовідносин. Юридичними фактами визна­ються дії і події. Початковим юридичним фактом, який обумовлює виникнення кримінально-виконавчих відносин, є складна дія (дія з ускладненим фактичним складом): винесення обвинувального виро­ку, набрання ним чинності і звернення до виконання. З цього мо­менту починається виконання і відбування кримінального покарання.

Суб'єкти правовідносин — це сторони, володарі певних прав і обов'язків, встановлених нормами права. У кримінально-виконавчих правовідносинах однією із сторін виступають установи і органи ви­конання покарань та інші органи держави (суд, прокуратура, органи внутрішніх справ), а також підприємства, де працюють засуджені, і громадські об'єднання. Іншою стороною є особа, яка вчинила зло-

30

чин і яка стає суб'єктом правовідносин з часу набрання вироком су­ду законної сили про її засудження і покарання, пов'язане з виправ­но-трудовим впливом.

Зміст кримінально-виконавчих правовідносин створюють фак­тична поведінка суб'єктів і сукупність їхніх прав і обов'язків.

Права і обов'язки належать обом суб'єктам. Однак, якщо один з них має якийсь обов'язок, то другий — відповідні йому права. Ха­рактер і обсяг належних суб'єктам виправно-трудових відносин прав і обов'язків залежить від виду кримінального покарання і роз­кривається в процесі його відбування (виконання) і здійснення захо­дів виправно-трудового впливу.

Об'єкт правовідносин становлять явища і предмети, з приводу яких виникають правовідносини. Ними можуть бути певні блага, ін­тереси. Як об'єкти кримінально-виконавчих правовідносин виступа­ють різні сторони порядку та умов виконання (відбування) покарань і здійснювані при цьому діяння.

Особливості кримінально-виконавчих правовідносин:

1. їх суб'єктами можуть бути тільки органи держави, які вико­
   нують покарання, і особи, засуджені до відбування кримінальних
   покарань;

2. правове становище суб'єктів цих правовідносин нерівнозначне;

3. кримінально-виконавчі правовідносини є своєрідними довго­
   тривалими правовідносинами, оскільки мають реальний строк дії,
   встановлений вироком суду;

4. у процесі виконання (відбування) покарання виникають не
   тільки прості, а й складні (комплексні) правовідносини, в яких мо­
   жуть міститися елементи правовідносин кількох галузей права;

5. реалізація цих правовідносин не допускає так званої солідар­
   ної відповідальності засуджених за їх порушення, а лише індивіду­
   альної (що можливе в інших галузях права), а також не допускає їх
   розриву в разі взаємного порушення обов'язків сторонами чи
   принаймні одним із суб'єктів;

6. кримінально-виконавчі відносини передбачають різні види від­
   повідальності одночасно за вчинення одного правопорушення (на­
   приклад, за навмисне знищення державного майна — дисциплінар­
   ну, передбачену ВТК, та матеріальну, регламентовану КЗУпП);

7. кримінально-виконавчі правові відносини забезпечені суворим
   контролем як відомчого характеру (по вертикалі ієрархії системи ви­
   конання покарань), так і іншими видами контролю за дотриманням
   змістовної сторони кримінально-виконавчих відносин (парламент­
   ським, судовим, прокурорським, рідних та близьких засуджених то­
   що), у тому числі самих засуджених, шляхом подачі звернень у різні

31

державні органи та до їх посадових осіб, включаючи міжнародні су­ди та організації (ст. 55 Конституції України);

8. процес кримінально-виконавчого впливу не може бути цілком
   і повністю регламентований нормами права. Наприклад, немає по­
   треби регламентувати нормами права різноманітні методи та засоби
   виховної роботи із засудженими. Така робота повинна проводитись
   індивідуально, з урахуванням вимог педагогіки та психології на
   грунті наукових досягнень;

9. не всі відносини, що виникають з приводу виконання покаран­
   ня, слід вважати кримінально-виконавчими й навіть правовідносина­
   ми взагалі. Так, фактичні відносини між засудженими членами са­
   модіяльних організацій будуються на моральній основі й не вва­
   жатимуться правовими.

Юридичними фактами, що спричинюють виникнення конкрет­них або зміну існуючих кримінально-виконавчих правовідносин, бу­вають окремі діяння, наприклад надання побачення, накладення дисциплінарного стягнення або переведення в приміщення камерно­го типу, надання поліпшених умов утримання. Закінчуються кримі­нально-виконавчі правовідносини в результаті таких юридичних фактів, як діяння і подія. Діянням може бути, наприклад, рішення суду про умовно-дострокове звільнення, а подією — закінчення строку покарання, призначеного вироком, смерть тощо.

Таким чином, кримінально-виконавчі правовідносини — це врегульовані нормами кримінально-виконавчого права відносини між представниками адміністрації місць позбавлення волі та іншими органами держави, які виконують кримінальні покаран­ня, з одного боку, і засудженими, які відбувають покарання, з іншого, що виникають з приводу виконання (відбування) пока­рання.

Кримінально-виконавчі відносини тісно пов'язані з іншими вида­ми правових відносин: кримінальними, кримінально-процесуальни­ми, трудовими, цивільними, шлюбно-сімейними. Цей взаємоз­в'язок полягає у виникненні кримінально-виконавчих відносин на основі інших правовідносин, їх спільного впливу на один і той же суб'єкт або в переростанні кримінально-виконавчих відносин в інші види правовідносин — кримінальні, кримінально-процесуальні, цивільні тощо.

32

§ 5. Наука та курс кримінально-виконавчого права

Як будь-яка інша наука, наука кримінально-виконавчого права України являє собою галузь знань. При цьому під наукою кримі­нально-виконавчого права слід розуміти галузь знань, що вивчає боротьбу зі злочинністю шляхом виконання кримінальних покарань, а також соціально-економічні закономірності, які зумовлюють місце і роль цієї діяльності в державі, її принципи та інші положення.

Ознаками науки кримінально-виконавчого права є спрямова­ність на пізнання і використання закономірностей процесу ресоціа-лізації засуджених; накопичення і систематизація знань з теорії і практики виконання покарань; ведення досліджень з проблем вико­нання покарань.

Предметом будь-якої конкретної науки слід вважати певні об'єк­тивно існуючі явища та закономірності, які лежать в основі його іс­нування. Наука кримінально-виконавчого права вивчає однойменну галузь права; історію розвитку виправно-трудового права і діяль­ність органів, які виконують кримінальні покарання; практику діяль­ності цих органів і установ, досвід роботи аналогічних установ у за­рубіжних країнах. Вона, крім того, узагальнює і поширює позитив­ний досвід діяльності органів, які виконують покарання, розробляє пропозиції щодо удосконалення правових норм і практики їх засто­сування. Усе це в сукупності складає предмет цієї науки.

Варто зазначити, що коло проблем, які досліджуються наукою кримінально-виконавчого права, не залишається постійним, оскіль­ки змінюється зміст і обсяг виправного впливу на засуджених, ви­никають нові форми участі громадськості, змінюються суспільно-по­літичні та соціально-економічні умови в державі. Усі ці зміни відоб­ражаються тією чи іншою мірою на правовому регулюванні виконан­ня покарань, тим самим набуваючи змісту предмета науки кримінально-виконавчого права.

У зв'язку з цим слід згадати провідних учених України та Росії, які працювали над даними проблемами і були фундаторами науки кримінально-виконавчого права та окремих її напрямків: Л.В. Баг-рій-Шахматов, М. О. Бєляєв, О. І. Зубков, М. П. Мелентьєв, О. С. Міхлін, О. Є. Наташев, О. Л. Ременсон, М. О. Стручков, Ю. М. Ткачевський, В. М. Трубніков, І. В. Шмаров та багато інших.

Для будь-якої галузі науки завжди важливою залишається проб­лема методології. Особливе значення вона має для науки криміналь­но-виконавчого права, оскільки дослідження в цій галузі розширю­ються, а практика породжує все складніші питання.

33

З — 2 659

Проблема методології передбачає вирішення трьох завдань: з'ясування філософських основ науки кримінально-виконавчого пра­ва; розробку загальних понять та інститутів кримінально-виконавчо­го права; визначення співвідношення діалектичного методу з при-ватнонауковими методами, розробку прийомів і способів збирання й аналізу матеріалів, необхідних для висновків, що формулюються наукою з метою конкретних практичних пропозищ'й.

Науці кримінально-виконавчого права притаманна діалектико-матеріалістична методологія. Вона допомагає визначити керівні ідеї, принципи, основні теоретичні положення науки, виробити конкрет­ні методи досліджень і оцінки одержуваних знань, сприяє удоскона­ленню раніше відомих і виникненню нових теорій. Велике методоло­гічне значення має також загальна теорія держави і права, яка фор­мулює поняття і визначення права, його галузей, норм, джерел, правовідносин і т. д., що стали використовуватися наукою кримі­нально-виконавчого права.

Приватнонаукові методи кримінально-виконавчого права: індук­ція, дедукція, синтез, аналіз, гіпотеза, конкретно-соціологічний, по­рівняльно-правовий, історичний, системний, формально-логічний аналізи тощо.

Складність сучасних досліджень з проблем кримінально-вико­навчого права все більше потребує методів, які б постачали найдос­товірніші, найточніші й найдокладніші дані: методи математичної логіки, математичної статистики, математичного моделювання тощо.

Предметом курсу кримінально-виконавчого права є відповідна йому галузь права. Оскільки наука кримінально-виконавчого права має своїм основним завданням пізнати відповідні явища та законо­мірності, а навчальний курс — дати отримані завдяки науковим дос­лідженням знання слухачам, а навчальна дисципліна йде слідом за наукою, користується її даними, можна вважати, що зміст навчаль­ної дисципліни сприймає зміст відповідної науки. У той самий час вона може включати в себе не весь комплекс проблем, які вивча­ються, як правило, однойменною наукою, а й доповнюватися за ра­хунок суміжних проблем, що вивчаються в рамках інших наук.

Система курсу кримінально-виконавчого права поділяється на дві частини — загальну й особливу.

У загальній частині висвітлені загальні питання теорії кримі­нально-виконавчого права: кримінально-виконавче законодавство України, предмет, метод, система норм і принципів кримінально-ви­конавчого права, кримінально-виконавчі правовідносини, правовий статус осіб, які відбувають покарання, система установ і органів ви-

34

конання покарань, участь громадськості у виправленні засуджених. Спеціально виокремлені проблеми законності при виконанні кримі­нальних покарань та історії кримінально-виконавчої системи і зако­нодавства України.

В особливій частині розглядаються, передусім, питання вико­нання покарання у вигляді позбавлення волі: класифікація засудже­них до позбавлення волі, правове регулювання застосування до за­суджених основних засобів виправлення (режим, праця, виховна ро­бота, навчання), матеріально-побутове забезпечення і медичне об­слуговування, особливості відбування покарання окремими категоріями засуджених, комплекс правових та організаційних пи­тань звільнення від відбування покарання і закріплення результатів виправлення. Розглядається також порядок виконання покарань без ізоляції від суспільства. Окремо вивчаються питання попереднього ув'язнення під варту і виконання кримінального покарання у вигля­ді направлення в дисциплінарний батальйон та арешту.

Література

1. Конституція України. Прийнята на 5-й сесії Верховної Ради Ук­
   раїни 28 червня 1996 р.

2. Кримінальний кодекс України. — К., 2001.

3. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­
   тар. — К., 2000.

4. Закон України від 27.07.94 р. "Про внесення змін та доповнень
   до законодавчих актів України щодо врегулювання деяких пи­
   тань, пов'язаних з умовами відбування покарання засудженими"
   // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 37. —
   Ст. 342.

5. Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів
   України у зв'язку з утворенням Державного департаменту з пи­
   тань виконання покарань" від 11.12.1998 р. //Голос України. —
   1999. — 19 січня.

6. Закон України "Про Державну службу" // Відомості Верховної
   Ради України. — 1993. —№ 52. — ст. 490.

7. Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­
   дексу України" від 11.01.2001 р. // Відомості Верховної Ради
   України. — 2001. — № 11. — Ст. 48.

8. Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­
   дексу України" від 11.07.2001 р. // Голос України. — 2001. —
   ЗО серпня.

35

9. Указ Президента України № 248/99 від 12.03.1999 р. "Про ви­ведення Державного департаменту з питань виконання покарань з підпорядкування МВС України".

10. Постанова Кабінету Міністрів України від 11.07.91 р. № 88 "Про
затвердження основних напрямків реформи кримінально-вико­
навчої системи в Українській РСР". — К., 1991.

11. Міжнародні стандартні правила поводження з ув'язненими:
Прийняті на І Конгресі ООН у 1955 р. //Кримінально-виконавче
законодавство України. — Харків, 1993.

12. Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та
пенітенціарних установ у документах міжнародних організацій.

— Амстердам—Київ, 1996.

13. Городинец В. Б., Малинин Л. Б., Смирнов В. Б. Уголовно-ис-
полнительное право: Учеб. пособие/Под общ. ред. В. П. Саль­
никова. — СПб., 2000.

14. Трубніков В.М. Кримінально-виконавче право України: Навч.
посібник. — Харьків, 1998.

15. Мелентьев М. П. та ін. Радянське виправно-трудове право. За­
    гальна частина. — Рязань, 1987.

16. Мелентьев М. П., Корчинский В. А. Реализация принципа со-
    циальной справедливости в правоприменительной деятельности
    ИТУ: Учеб. пособие. — К., 1991.

17. Стручков Н. А. Курс исправительно-трудового права. Пробле-
    мн Общей части. — М., 1985.

18. Филонов В.П., Фролов А. Й. Уголовно-исполнительное законо-
    дательство Украинн. — Донецк, 1998.

19. Доктринальна модель закону "Про пенітенціарну систему Украї­
    ни" //Проблеми пенітенціарної теорії і практики. — К., 1996.

— №2.

20. Грищук В. К. Методологічні засади сучасної державної кримі­
    нальної політики України //Проблеми юридичної науки та пра­
    воохоронної практики. — К., 1994.

21. Калюжний Р. А., Шкарупа В. К., Горобець Г. Г. Пенітенціарна
    політика: історико-правовий огляд виникнення і розвитку //
    Проблеми пенітенціарної теорії і практики. — К., 1996. — № 1.

22. Радов Г. О. Першочергові проблеми сучасної пенітенціарної по­
    літики України на сучасному етапі //Актуальні проблеми сучас­
    ної пенітенціарної політики України. — К., 1996.

36

Глава II

Історія кримінально-виконавчої системи і законодавства України

§ 1. Загальна характеристика періодів становлення та розвитку

кримінально-виконавчої системи і законодавства України. § 2. Кримінально-виконавча система карального (допенітенціарного)

періоду. § 3. Кримінально-виконавча система і законодавство філантропічного

періоду. § 4. Кримінально-виконавча система і законодавство політичного

періоду.

§ 1. Загальна характеристика періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України

Вивчення основних періодів становлення та розвитку криміналь­но-виконавчої системи і законодавства на території України можна віднести до ряду першочергових завдань вітчизняної науки кримі­нально-виконавчого права.

Як не дивно, але факт залишається фактом: ані відповідна галузь національного права, ані система, на яку законодавством України покладена функція виконання покарань, ніколи не мали власної пи­саної історії. Вона немов би розчинилась у середовищі численних розвідок спочатку у сфері історії тюремної системи і законодавства Російської імперії, а згодом — виправно-трудової системи і законо­давства СРСР, створюючи лише тло для більш-менш правдоподіб­них версій становлення та розвитку останніх. Не обійшлося тут і без казусів суто юридичного характеру, навмисного чи мимовільно­го перекручування фактів, замовчування або просто від незнання ряду надзвичайно важливих для кримінально-виконавчої системи і законодавства України реформ.

Тому матеріали цієї глави треба розглядати як першу і поки що єдину спробу системного викладання історичного матеріалу, в ме­жах і обсязі, передбачених загальною концепцією посібника. Для Детальнішого ознайомлення з історією становлення та розвитку кри­мінально-виконавчої системи і законодавства України таким посіб­ником може бути, наприклад, "Хрестоматія з історії пенітенціарної

37

системи України"¹, а також перелік основних джерел для ознайом­лення.

У розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства Ук­раїни варто виділити три головних періоди: каральний (допенітенці-арний), філантропічний, політичний.

Перший, найтриваліший, період — каральний — охоплює май­же весь час — від моменту фіксації у нормативних джерелах і пам'ятках звичаєвого права функції виконання кримінальних пока­рань і до кінця XVIII століття, коли під впливом прогресивних вчень сутність і система карних заходів почала поступово змінюватись. На думку багатьох видатних фахівців у галузі кримінального права та пенітенціарії (в літературі XIX ст. — тюрмознавства) — І. Фой-ницького, Д. Тальберга, В. Нікітіна, М. Таганцева, С. Познишева, М. Гернета та інших, цей період характеризується повною байду­жістю суспільних і державних структур до долі засуджених та над­звичайною жорстокістю карних заходів. За слушним зауваженням О. Ф. Кістяківського, "як наступниця тих елементів, що створили кримінальне право приватної помсти, державна влада в усьому, що стосується власне неї, засвоює із самого початку, без будь-яких змін, правила приватної помсти"².

До цього слід лише додати, що розвиток символізму в праві, який потребував співвіднесеності покарання та характеру вчиненого злочину, був першопричиною розвитку спочатку тілесних покарань і членоушкоджень, а згодом — різного роду ганебних покарань. Вер­шиною символістичного екзекутивного підходу до реалізації кари у цей період слід вважати композиційні вироки, хоча цілі кожного з покарань, що входили до тієї чи іншої композиції, були різними. Зок­рема, Г. В. Демченко, аналізуючи законодавство періоду Лито­вських статутів, виділяє лише чотири основних: 1) "задоволення по­терпілого і загладжування спричиненої кривди"; 2) "задоволення держави і загладжування спричиненої кривди"; 3) "суспільна охоро­на і позбавлення суспільства від злочинця"; 4) "виправлення зло­чинця"³. Як видно із самого переліку, мета виправлення посідає ос­танню сходинку і проявляється лише в тому, що покараний дає обіт­ницю — "потом того стеречьіся й не допущати". Але від цього "ка-

¹ Див.: Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор. Г. О. Радов,
1.1. Резник. - К., 1998. - Т. 1,ч. 1.

² Кистяковский А. Ф. Злементарньїй учебник уголовного права. Часть общая. — К.,
1891. - С. 126.

³ Демченко В. Г. Наказание по Литовскому статуту (в его трех редакпиях 1529, 1566,
1588 гг.). - К., 1894. - С. 174-189.

38

ральнии період не втрачає свого значення для науки, оскільки, як можна судити із документів, що дійшли до нас у первісному вигляді, саме у цей період здійснюються перші спроби виокремити кримі­нально-виконавчу діяльність у самостійну галузь державного управ­ління і надати їй чинності на нормативно-правовому рівні.

Другий період у пенітенціарній літературі дістав назву філан­тропічного, зважаючи на прагнення окремих осіб та суспільних формувань покращити умови тримання засуджених та привернути увагу широких кіл громадськості до незадовільного стану установ виконання покарань. На території України він майже збігся з пер­шою хвилею пенітенціарних реформ у Західній Європі, ініційованою працями Ч. Беккаріа¹, В. Кокса², Д. Говарда³, І. Бентама⁴, філантро­пічна діяльність яких істотно вплинула на подальший розвиток кри­мінально-виконавчої системи і законодавства.

Але для втілення пенітенціарної ідеї в життя мав сплинути пев­ний час і це, зрештою, сталося. Починаючи з ініціатив губернатора Малоросії князя О. Б. Куракіна, пішов відлік реальних кроків щодо реформування кримінально-виконавчої системи Російської імперії. В літературі з пенітенціарних проблем цей період називають "періо­дом будівництва тюрем нового типу"⁵. Останні все ще називалися острог, але насправді не мали з ним нічого спільного. Згодом їх по­чали називати "Тюремний замок". До цього додамо, що перші в Ук­раїні робочі та упокорювальні будинки (назва перших виправних за­кладів) також були збудовані О. Б. Куракіним⁶. А введена ним кла­сифікація в'язнів відповідала найкращим зразкам того часу⁷.

Загалом внесок О. Б. Куракіна у розвиток піклувальної політики був настільки значним, що відомий поет І. П. Котляревський, який жив тоді у Полтаві і був свідком турбот цього філантропа і рефор­матора про вдів, сиріт, засуджених, про будівництво лікарень, при­тулків, нових в'язниць та інших "благих дел", написав на його честь

¹ Беккариа Ч. О престуїшениях й наказаниях / Пер. с итал., с згодом о значений Беккариа в истории русского уголовного права. — Харьков, 1889.

о

Тюрьмн й госпитали в России по наблюдениям В. Кокса // Русская старина. — 1907. — Февраль, май, июль.

³ Казалет 9. А. О значений Д. Говарда в истории тюремной реформи. — М., 1892.

⁴ Бентам І. Паноетика // Бібліотечка пенітенціарної думки. — К., 1998.

⁵ Краинский Д, В, Материалн к исследованию истории русских тюрем в связи с
историей учреждения Общества Іюпечительного о тюрьмах. — Чернигов, 1912. —
С. 40-62.

⁶ ПавяовскийИ. Ф. Очеркдеятельностималороссийского генерал-губернатора князя
А. Б. Куракина 1802—1808 гг. По архивннм делам. — Полтава, 1914. — С. 57—58.

⁷ Див.: Хрестоматія... — С. 159—164.

39

оду, опубліковану П. А. Кулішем вже після смерті самого О. Б. Ку-ракІна¹. Останньою значною подією філантропічного періоду була організація Товариства піклувального про тюрми, яке на першому етапі свого існування зробило багато корисного у сфері реформу­вання кримінально-виконавчої системи і законодавства. Але після отримання статусу державної установи це Товариство фактично пе­ретворилося на бюрократичну машину².

Третій, останній, період розвитку кримінально-виконавчої сис­теми і законодавства України — політичний. Він характеризується переходом питань у сфері виконання покарань на політичний грунт³. Умовно цей період можна поділити на три визначальних етапи:

1. "пенітенціарний", коли органи і установи виконання покарань
   перебували у сфері державно-правового регулювання Російської ім­
   перії;

2. "виправно-трудовий", коли під впливом виправно-трудової по­
   літики засади державно-правового регулювання системи виконання
   покарань тричі піддавалися суттєвому перегляду;

3) "кримінально-виконавчий", коли після виділення зі складу
СРСР Україна почала формувати засади власної політики у сфері ви­
конання покарань і розбудовувати власну нормативно-правову базу.

Перший етап характеризується активною участю державних структур у роботі міжнародних інституцій — Міжнародної пенітен­ціарної комісії та Міжнародних пенітенціарних конгресів, діяльність яких була спрямована на розробку загальних засад розбудови кри­мінально-виконавчої системи і законодавства та впровадження пере­дових методів роботи із засудженими⁴. Незважаючи на негативні ха­рактеристики стану системи і законодавства цієї доби, які можна знайти в праці М. Гернета "Історія царської тюрми", кращий досвід все ж таки аналізувався і впроваджувався, особливо після утворен­ня Головного тюремного управління. Майже до 1905 р. умови три­мання в'язнів у Російській імперії, до складу якої входила й більша частина України, були гуманнішими, ніж у ряді так званих цивілізо­ваних країн, і лише після цілого ряду актів вандалізму у в'язницях,

¹ Див.: Хрестоматія... — С. 6.

² КраинскийД. В. Вказана праця. — С. 105—120.

³ Див.: Хрестоматія... — С. 7._

⁴ Резник Й. Й. Становление й развитие международного содружества по вопросам
пенитенциарной деятельности // Система исполнения наказаний в Украине й стандар­
ти Совета Европн. Материалн регионального семинара 26—27 апреля 2000. — Донецк,
2000. — С. 60-65.

40

численних озброєних нападів на представників центрального управ­ління, адміністрації та персоналу тюремних установ, проносів забо­ронених предметів і вибухівки ситуація значно змінилася¹. Але про це М. Гернет у своїй монографії зовсім не згадує. І це не дивно, ос­кільки вона писалася за часів сталінізму.

Другий етап характеризується роздвоєністю проголошених на весь світ начебто гуманістичних засад виправно-трудової політики та існуючої практики виконання кримінальних покарань.

Як в Росії у жовтні 1917 р., так і на Україні в березні—квітні 1919 р. він почався з ліквідації всіх відділів колишнього Міністер­ства юстиції, до складу якого на той час входила пенітенціарна сис­тема, та звільнення всіх кваліфікованих працівників, окрім архітек­турного відділу та складу охорони місць ув'язнення. Слідом за підвідділами МЮ та губернськими тюремними інспектурами були ліквідовані губернські й повітові комітети Товариства піклувального про тюрми, а їх майно та кошти передані місцевим каральним підвідділам. "Озброєний марксистсько-ленінським вченням" новий уряд України почав будувати власну систему виконання покарань, з огляду і "під чутким керівництвом" тюремних структур Російської Федерації. Власне вся подальша схема її побудови і левова част­ка змістовної частини майже усіх нормативних актів була взята звідти².

Втім не обійшлось і без відступів від вказівок "згори", зокрема це стосується окремих спроб створити власне законодавство у сфері виконання кримінальних покарань. Але про це в літературі з проб­лем виправно-трудового права також майже не згадується. У цілому ж як теорія, так і практика виконання покарань постійно коливали­ся між "пенітенціарією", створеною начебто "по строго изученньш методам марксистского исследования в уголовном праве"³, та реаль­ним бажанням владних структур перетворити систему виконання покарань на чи не найголовнішого виконавця планів п'ятирічок. І за­конодавство, принаймні те, з яким міг ознайомитися кожен бажаю­чий, було ні до чого, оскільки власне виправно-трудове законодав­ство після 1928 р. перейшло на стан "підпілля" аж до прийняття ни­ні діючого Виправно-трудового кодексу, хоча формально до 1940 р.

¹ Лучинский Н. Ф. Краткий очерк деятельности Главного тюремного управлення за
35 лет существования (1879—1914) // Тюремний вестник. — СПб., 1914. — №2. —
С. 284-442.

² Що стосується періоду становлення та розвитку виправно-трудової системи і зако­
нодавства у 1918—1920 рр., див.: Фролов Ю. О. Розвиток виправно-трудового права на
Україні в перші роки радянської влади. — К., 1960.

³ Личность или номер // Голос в'язня. — К., 1927. — №2. — С. 29.

41

і пізніше на території України та Молдови продовжував діяти зніве­чений постановами 1927—1929 рр. Виправно-трудовий кодекс Ук­раїни 1925 р.¹.

Третій етап розвитку кримінально-виконавчої системи можна охарактеризувати одним словом — "олюднення". Зокрема, за новіт­німи даними, в діючий на Україні Виправно-трудовий кодекс внесе­но понад 100 змін і доповнень. Україна відмовилась від ряду ганеб­них для будь-якої цивілізованої держави покарань — смертної кари, заслання, вислання. Введено відстрочення виконання вироку суду для вагітних жінок та жінок, які мають неповнолітніх дітей. Збіль­шено кількість побачень, зняті обмеження стосовно отримання в'яз­нями кореспонденції, знята заборона на телефонні дзвінки до роди­чів, збільшено розмір грошей для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, зняті обмеження на перелік продук­тів харчування, дозволених до придбання, збільшено кількість та ва­гу посилок і передач від рідних тощо². Тобто починається формуван­ня принципово нового законодавства, сутність якого свідчить про бажання України стати в один ряд з цивілізованими країнами Євро­пи, де честь, гідність і людські права кожної людини неухильно охо­роняються законом.

§ 2. Кримінально-виконавча система карального (допенітенціарного) періоду

Кримінально-виконавче законодавство Києворуської доби почало формуватися ще за часів роздробленості князівств. Про це свідчать перші договори руських з греками 911 та 945 рр., підписані за кня­жіння Олега та Ігоря. В них, так само як і в більшості пізніших пра­вових джерел (на відміну від побутових) — Мирній грамоті новго­родців з німцями 1195 р., договорі князя Мстислава Давидовича з Ригою і Готландом 1229 р., самій Руській правді в усіх її редакціях, — термін "покарання" не зустрічається і це глибоко символічно, ос­кільки, як зазначає професор М. Володимирський-Буданов, "фило-логический смьісл слова "наказание" єсть научение й исправление:

¹ Виправно-трудовий кодекс УРСР // Систематичний збірник чинних законів УРСР. - Харьків, 1930. - Т. 3. - С. 247-288.

Левочкин В. А. Мехдународнне стандартн содержания заключенннх й пенитенци-арная система Украинн // Система исполнения наказаний в Украине й стандартн Со-вета ЕвропьІ. Материалн регионального семинара 26—27 апреля 2000 г., Донецк. — Донецк., 2000. — С. 40—48.

42

наказание — іпзШиііо, роепа; наказать — іпзШиеге, рипіге. В смьіс-ле слова "наказание" (исправление, научение) вьіражен основной взгляд славян на цель наказаний, взгляд, конечно, указьівающий на будущее й малоприменимьій к зпохе Русской правдьі"¹. Замість нього в указану добу вживалися інші терміни — "страта" та "помс­та". Останній мав кілька значень, у тому числі "покарання" в широ­кому розумінні.

Зазвичай, коли йдеться про постанови відомих нам списків Ру­ської правди, то аналізові піддаються лише два види покарань: кров­на помста та штрафи. Але такий підхід свідчить про занадто спро­щене розуміння системи покарань доби Руської правди. Насправді їх було значно більше: 1) помста; 2) грошові покарання; 3) криміналь­ні покарання. Останній вид можна поділити ще на кілька підвидів: а) покарання, спрямовані на свободу, — вигнання, заслання, ув'яз­нення; б) покарання, спрямовані на здоров'я, — "болезненньїе" і "членовредительньїе"; в) смертна кара². Усі види кримінальних по­карань, досить характерних для епохи Руської правди, розвинулись на базі невизначеної сутності "потоку".

Покарання, спрямовані на свободу, належать до найдавніших видів покарань. Зокрема, про вигнання і заслання ми маємо відомос­ті, починаючи з XI ст. У 1024 р. князь Ярослав "изьімав волхвн, рас-точи", а князь Мстислав у 1129 р. "поточи князя полоцкие Царьгра-ду в Греки". Про ув'язнення згадується також з найдавніших часів, починаючи з перших договорів руських з греками. Для доби Руської правди характерні три види ув'язнення: 1) "в погреб", "поруб" — земляну тюрму; 2) "в железа" — кайдани; "в дьібу" — дерев'яну колоду із двох плах, що мала проріз для шиї посередині і зашморги для рук на кінцях³. Два останні іноді використовували як засоби по­передження втеч з-під варти з огляду на примітивний устрій земля­них тюрем і за відсутністю належним чином організованої охорони. Здебільшого в літературі з історії права згадують про кілька найві-доміших випадків як короткострокового ув'язнення, наприклад кня­зя Мстислава Полоцького у м. Києві, так і довгострокового. Зокре­ма, в "Повести временннх лет" можна прочитати коротку звістку про звільнення князями Ізяславом, Святославом і Всеволодом свого

¹ Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права. — К., 1905. — С. 333—
334.

² Там само. - С. 304-340.

"Дьібу" в значенні виду покарання не слід плутати із дибою в значенні тортур, коли злочинця розтягували між двома площинами за руки і ноги. Див.: Евреинов Н. История телесних наказаний: Репринт. изд. — Харків, 1994. — С. 21.

43

"стрия" (дядька) князя Судислава, який просидів у "порубі" 24 роки¹.

Покарання, спрямовані на здоров'я, також застосовувалися з найдавніших часів. Руська правда забороняла бити без княжого ві­дома, але це означало тільки одне: тілесні покарання мала здійсню­вати влада. Про факти застосування тілесних покарань на Україні-Русі свідчить і те, що в окремих списках Руської правди слова "на поток" замінено словами "на бой". Аналогічну постанову містить і Судебник Казиміра 1368 р. (ст. 19): "парубок" за першу "татьбу" отримує тілесну кару ("пробити"). Фактичне узаконення цього виду покарань відбулося після смерті князя Ярослава — його сини поста­новили не вбивати злодія, а брати з нього штраф або "кнутом бьеши развязав на санех". Отже, про особисту помсту мова тут йти не мог­ла. В іншому нормативному акті — договорі Новгорода з м. Готлан­дом 1270 р. — можна знайти постанову, де "вор", укравши речі ці­ною більш як півгривні, карається різками та тавруванням. І таких свідчень у пам'ятках Києворуської доби можна знайти чимало.

Те саме можна сказати і про звичай відсікати злочинцям окремі частини тіла, але в указану добу членоушкодження не набули тако­го поширення, як в епоху пізнього середньовіччя².

У системі покарань Києворуської доби мала місце і смертна ка­ра. Згадки про її застосування можна знайти ще у творах арабських письменників, в яких, зокрема, зазначається, що руси страчують крадіїв через повішення. При князі Володимирі була введена смерт­на кара за грабіж, розбій та інші тяжкі злочини. У свідченнях цієї доби згадується вже про втеплення, зв'язавши "руцьі й нозе". У піз­ніших джерелах згадується також і про інші способи страти, але всі вони мали досить спрощений характер, на відміну від кваліфікова­них, надто витончених покарань епохи пізнього середньовіччя.

Щодо безпосередньо функції виконання покарань, то про це до­кументи Києворуської доби залишили дуже мало свідчень.

За часів панування кровної помсти її здійснювали родичі. Руська правда дає майже вичерпний перелік месників — батько, син, брат, дядько, небіж. Але після поступового переходу від родових союзів до общинних і поземельних цю функцію почала перебирати на себе влада в особі княжої адміністрації.

Що стосується грошових покарань, то їх могли здійснювати "вирники", "емци", "детские"-Але хто саме мав безпосереднє від­ношення до виконання кримінальних покарань, на відміну від ци-

¹ Див.: Хрестоматія... — С. 10.

² Див.: Евреинов Н. Вказана праця. — С. 17—22.

44

вільно-правових стягнень, чітко встановити неможливо. У письмо­вих джерелах фігурує посада "детского" пристава — "тівуна". Той протягом восьми діб мав стягнути відповідну суму, але якщо її не сплачували, йому надавалося право застосовувати жорсткіші захо­ди — "погреб", "железа", "дьібу" тощо¹.

Функщ'ю охорони в'язнів у цю добу, як правило, здійснювала "дружина" князя².

Литовсько-Руська доба внесла ряд істотних змін до системи іс­нуючих кримінальних покарань, фактично сприявши виокремленню кримінально-виконавчої функції.

Розгляд законодавства відповідної доби не можна обмежити рам­ками розгляду норм трьох відомих редакцій Литовського статуту 1529, 1566, 1588 років. Певну роль у формуванні кримінально-вико­навчої системи і законодавства відігравали й інші джерела — Маг­дебурзьке право та "судові обрядки" Запорізької Січі. Значний інте­рес становить також кодифікація "Права, за якими судиться мало­російський народ", але її кримінально-виконавчі норми були лише бажаними для впровадження, оскільки реальний стан правового ре­гулювання виконання кримінальних покарань у межах окремих те­риторіальних одиниць, не кажучи вже про існуючу практику, суттє­во відрізнявся. Зокрема, у переліку публічно-кримінальних покарань Литовських статутів ми не зустрінемо штрафів, але це не свідчить про їх відсутність. Навпаки, законодавство дає досить широкий пе­релік штрафних санкцій з метою задоволення "кривди", нанесеної особі або владним структурам. Річ у тім, що характер епохи визна­чається не стільки всією сукупністю різноманітних цілей покарань, скільки тими з них, які посідають панівне становище і визнаються головними. В епоху Литовських статутів панівне становище займа­ють цілі публічної помсти та залякування, а, отже, провідну роль у системі покарань цього періоду відігравали публічно-кримінальні та залякуючі покарання, зокрема смертна кара; тілесні покарання (бо­лісні та членоушкоджуючі); позбавлення волі (на суто каральних за­садах); позбавлення честі і прав, а також майнові у формі конфіска­ції (загальної та спеціальної), відібрання маєтку тощо.

Відома з прадавніх часів помста відходить на задній план, хоча окремі її форми зберігаються майже до кінця XVI ст. Втім помста ця не є аналогом помсти Києворуської доби. Месник у значенні поста­нов Литовських статутів є, так би мовити, виконавчим органом, зна-

¹ Див. коментар до міжнародних угод 1195 та 1229 рр.; Владимирский-Буданов М. Ф-Хрестоматій по истории русского права. — Ярославль, 1871. — 4.1. — С. 105, 113.

«

Див.: Хрестоматія... — С. 10.

45

радцям влади, яка руками месника досягає здійснення визначених нею самою цілей¹.

Такі самі риси мало покарання за Магдебурзьким правом, понят­тя дещо умовного для України-Русі і в той же час достатньо харак­терного, оскільки у Московії його просто не було².

Дещо специфічний характер мали покарання на Запорізькій Січі та в її паланках (козацьких поселеннях). Тут на перший план висту­пає мета залякування у чистому вигляді — "в страх прочим", "дабьі й другие таких непристойних худостей делать не отважувались". Звичаєві норми ("обрядки") Запорізької Січі передбачали надмірне застосування смертних покарань — простих і кваліфікованих. Ос­танні, у свою чергу, можна поділити на кваліфіковані мученицькі (з тривалістю фізичних мук) та кваліфіковані обрядові.

Найпоширенішим було повішення — просте і кваліфіковане. У простий спосіб на Січі карали так: саджали на коня, підводили до шибениці, накидали зашморг і били коня. Інший спосіб повішен­ня — вниз головою — згадується лише раз. Повішення за ребро на гак було вже кваліфікованим способом страти. Причому з гака не смів ніхто повішеного зняти, оскільки за це також карали смертю. Взагалі повішення в різний спосіб практикувалося скрізь, але варто підкреслити, що вішення на гак литовське право не знає.

Давнім і широко вживаним видом смертної кари було втоплен-ня. За литовським правом (Статут 1588 р.) у такий спосіб карали, зокрема, за вбивство батька чи матері — "по ринку возечи, клеща-ми тело торгати", а потім "в мех всадивши до него пса, кура, ужа й котку... зашьіти й где на глубей до води — утопити". Топили злодіїв і козаки. Так, у 1585 р. козаки втопили королівського посланця Глембовського, у 1618 р. "під міст посадили води пити" протопопа уніата Антонія Грековича, на початку XVII ст. посадили "під лід во­ди пити" київського війта Хведора Ходику.

Для кримінально-виконавчої практики того часу звичайним було застосування кваліфікованих покарань, таких як посадження на па­лю, колесування, четвертування, спалення і закопування живцем³.

¹ Демченко В. Г. Вказана праця. — С. 174—175, 202—203.

Див.: Володимирський-Буданов М. Ф. Розвідки про міста і міщанство на Україні-Русі в XV—ХУЛІ в. // Руська історична бібліотека. — Льв>, 1904. — Т. XXIV. — Ч. 2. — С. 245.

³ Закопування живцем, коли в могилу спочатку кидали злочинця, а потім на нього клали труну постраждалого і закопували — характерне тільки для Січі. Литовське право його не знало, але там на відміну від Січі застосовували колесування, четвертування, спалення живцем. Див.: Наріжний С. Судівницгво і кари на Запоріжжі. — Прага, 1939. - С. 14-19.

46

Для ілюстрації страхіття того часу можна сказати кілька слів про широко вживане в Запорізькій Січі покарання — посадження на палю. "Паля" являла собою дерев'яний хрест, вгорі якого був заліз­ний шпиль. На цей шпиль садили злочинця так, щоб він згодом вий­шов йому в потилицю. Посадженого залишали на палі доти, доки він не висохне. За свідченням очевидців, труп обертався на палі на всі сторони — "куди вітер віє", і висихав так, що його кістки торохтіли. Ця кара була справді жахливою. Посаджений довго мучився. Є свід­чення, що днів три він залишався живим.

Подібне покарання було визначене і Литовським статутом 1588 р. за вбивство або поранення "зрадливим потаємним обьіча-ем" шляхтича. Винного — "смертью четвертованием, або на паль карать".

Що стосується виконання смертних вироків, то тут треба зазна­чити, що, на відміну від Литовсько-Руської держави, в Запорізькій Січі катів не було. Справа була поставлена так, що злочинець карав злочинця. Коли ж другого злочинця не було, виконання вироків від­кладалось на невизначений термін, але так було не завжди. У тих випадках, коли рада або товариство виносили вирок, роль ката ви­конував полонений іншої релігії, зазвичай "татарин" або "бусур­ман" і виконання вироку проходило без зайвих зволікань.

За звичаєм у Запорізькій Січі вироки виконувалися за межами населених пунктів (на шляхах). Звісно, за винятком тих, які перед­бачали участь у процесі покарання всього товариства. Зокрема це стосувалося забиття "киями". Злочинця прив'язували до стовпа на площі, ставили біля нього різні напої (горілку, мед, пиво), клали ка­лачі і кілька оберемків "київ" (товстих дерев'яних прутів). При­в'язаного годували, поїли, а потім починали бити. Кожен хто прохо­див і щось випивав, мусив вдарити злодія, примовляючи: "оце тобі, сучий сину, щоб не крав і не розбивав, бо ми всі за тебе курінем платили...", чи щось подібне. І так забивали аж до смерті.

Друга категорія покарань, характерних для цієї доби, — тілесні покарання, які широко застосовувались у Запорізькій Січі. Але там вони були одноманітними і не відзначалися тією винахідливістю і рафінованістю, як у Литовській державі та Московії, де відрубували руки, ноги, осліплювали, розривали тіло кліщами, відрізали язика тощо.

Тілесні покарання і смертну кару, передбачені Литовським ста­тутом і Магдебурзьким правом, виконував кат. Вирок мав бути ви­конаний у точній відповідності із приписами. В іншому разі катові могли пред'явити позов. Окрім цього, в містах із Магдебурзьким правом на ката іноді покладалися обов'язки нагляду за арештанта-

47

ми. Особа ката охоронялася світськими законами і Церквою. Зокре­ма, в одному з артикулів "Прав, за якими судиться малоросійський народ", говориться: "Кат, хотя звание на себе поносное й ненавист-ное имеет..., зато он перед Богом не мерзок й явно грешником при-знан бнть не должен, но паче слугою справедливости..."¹.

І, нарешті, останнім видом покарань, що поступово набирало си­лу, було позбавлення волі. Місцем ув'язнення на Січі правила "пушкарня", де в ямі, часом закутих у кайдани або колодки, трима­ли злочинців. Умови тримання там були досить жорстокі, в'язні по­терпали від голоду й холоду і часто вмирали. Справжніх в'язниць на Січі не було, оскільки вони суперечили військовому життю козаків, які перебували постійно в русі. Зазвичай вживалися й інші види по­збавлення волі — прикуття до стовпа або гармати. Проте, все закін­чувалося побиттям киями.

У Литовсько-Руський державі позбавлення волі почали застосо­вувати дуже широко після прийняття Статуту 1588 р. До цього часу тут вже встигла сформуватися досить розвинена система місць ув'язнення. Але ув'язнення як вид покарання в епоху Литовських статутів ще не набуло самостійного значення і входило до системи композицій у вигляді складової частини сукупного покарання, роз­поділеного на етапи (наприклад, валт, ув'язнення, штраф). Окремі процедурні елементи ув'язнення можна зустріти в артикулі 12 роз­ділу XI другого Литовського статуту, де йдеться про вбивство шлях­тича групою осіб. Якщо злочин скоєно в іншій місцевості, "тогдьі на тому замку того воєводства... мает сидети також у земли шесть са-жон". Пани ж воєводи і старости "на замкох наших" повинні дбати, щоб тюрми були добре "отправленьї й вкопанн" та мали зазначену глибину. На воєвод і старост також покладалися обов'язки організа­ції охорони і нагляду за дотриманням закону².

На завершення зазначимо, що законодавство XV—XVII ст., яке діяло на Україні, було гуманнішим, ніж у ряді так званих цивілізо­ваних країн Європи і, тим більше, в Росії, де за відсутності розвине­ної системи місць позбавлення волі застосовувались у неймовірній кількості найжорстокіші тілесні покарання³.

¹ Див.: Хрестоматія... — С. 31—33.

² Там само. — С. 12—13.

Евреинов Н. Вказана праця. — С. 48—72.

48

§ 3. Кримінально-виконавча система і законодавство філантропічного періоду

У другій половині XVIII ст. під впливом прогресивних гуманіс­тичних ідей починає набирати сили тюремно-філантропічний рух. У 1767 р. італієць Чезаре Беккаріа видає своє безсмертне творіння "Про злочини і покарання"¹. У Британії професор Блекстон розпо­чинає викладання цих проблем в Оксфордському університеті. Тро­хи згодом виходять друком праці Джона Говарда з описами жахів тогочасних тюрем та пропозиціями щодо їх покращення². У 1786 р. видатний англійський юрист і економіст Ієремія Бентам, перебуваю­чи в Україні на запрошення князя Потьомкіна, пише свою класичну працю "Паноктика"³. Цілий ряд видатних філософів, філантропів і суспільних діячів таврують існуючу систему покарань, роблячи пер­ші кроки щодо її реформування.

Втім на практику виконання покарань у Російській імперії, до якої входили й українські землі, ці процеси майже не вплинули, за винятком часткової відміни калічницьких покарань та переходу до широкого застосування ганебних, тавруючих покарань у сукупності з позбавленням волі.

Надзвичайно цікавим документом того часу є "Інструкція київ­ського магістрату магістратському городничому" 1757 р. Фактич­но — це перший з відомих нам нормативних актів інструктивного характеру власне українського походження.

Інструкція складається із 23 розділів, які торкаються різних функцій поліції. Але кримінально-виконавчі норми містяться лише у двох із них. Зокрема, у 20-му розділі йдеться про нагляд магістрат­ського городничого за виконанням сторожею своїх прямих обов'яз­ків, аби вона "крепкое й недремное имела смотрение" за в'язнями та попереджала втечі з-під варти. Городничий повинен був щоденно відвідувати тюрму, перевіряти стан тюремних споруд на предмет на­явності "в том же остроге опасньїх мест", оглядати камери щодо ви­явлення заборонених предметів, "способньїх к вьіходу й убегу". А в разі виявлення якихось недоліків одразу доповідати магістратові.

У наступному розділі Інструкції городничому заборонялося приймати в тюрму і звільняти з неї засуджених без дозволу магіст-

¹ Городисский А. С., Кистяковский А. Ф.. Влияние Беккариа на русское уголовное
право // Журнал министерства юстиции. — 1864. — № 9.

² Палюмбецкий А. Джон Говард. О состоянии тюрем в Европе в конце XVII ст. //
Юридическая летопись. — 1862. — Т. 5.

о

Бентам І. Паноктика /Бібліотечка антолопі пенітенціарної думки. — К., 1998. — Вип. ТУ.

49

рату, і взагалі діяти в повній відповідності до його вказівок. Окрім цього на городничого покладався обов'язок щотижня "рапортовать" у магістрат "о состоянии онного острога", а "особливо о тех колод­никах" (засуджених), які в ньому утримуються.

Важливе значення має і останній 23-й розділ, де містяться нор­ми загального характеру. Зокрема, городничому надавалося право вирішувати, "что еще к пользе й интересу градскому, потребности усмотреть... й тот час иметь представление в магистрат". Далі йде кілька настанов, щоб "во всем том поступать как верному й доброму ее императорского величества слуге благопристойно єсть, а в нена-рученое не вступать й никого бесчестить й бить... без докладу ма-гистратского не дерзать, под опасением зато все по Указу"¹.

Не викликає сумніву, що вказані норми були виписані з огляду на постанови Литовського статуту, а не Магдебурзького права, пов­ні списки якого комісія Сперанського у 1811 р. в малоросійських су­дах знайти не змогла.

Остання з відомих редакцій Литовського статуту 1811 р., вида­ного у Санкт-Петербурзі російською мовою, вже прямо називає го­родничого "тюремньїм смотрителем", але з такою повнотою, як Інст­рукція, його обов'язки не визначає².

Як зазначалося вище, перші кроки щодо реформування кримі­нально-виконавчої системи і законодавства України наприкінці XVII ст. були зроблені губернатором Малоросії князем О. Б. Куракіним. Одразу ж після вступу на цю посаду він надсилає вказівки на ім'я голів повітових і поліцмейстерських управ з вимогою подати реальні дані про стан тюремних споруд та умови утримання в'язнів. Відгу­ки, надіслані з місць, мали вкрай негативний характер³.

У донесенні на ім'я Олександра І Куракін доповідав, що в тюр­мах "совокупно находятся злодей, смертоубийца, святотат, человек, подозреваемьій еще только в преступлении... могущий доказать не-виновность", а надто боржник, "преследуемьій заимодавцами". Всі вони утримуються разом, а, отже, однаково страждають, що з мо­ральної точки зору недопустимо. Там же він вказував на потребу розподілу в'язнів по категоріях і висловлював прохання на дозвіл у проведенні реформ.

¹ Тищенко М. Інструкція Київського магістрату магістратському городничому 1757
року. - [Б. М. та Б. Г. ]. - С. 97.

² Див.: Хрестоматія... — С. 13—19.

Матеріали донесень з архівів губернських правлінь див.: Павловский Й. Ф. Очерк деятельности малоросийского генерал-губернатора князя А. Б. Куракина, 1802—1808 гг. По архивньш делам. — Полтава, 1914. — С. 18—19.

50

- У відповідь Олександр І видає Указ на ім'я О. Б. Куракіна від 28 серпня 1802 р., де висловлюється згода і підтримка всіх його почи­нань. Указ цей становить однаковий інтерес як для України, так і для Росії, оскільки це перший випадок закріплення у законодавчих джерелах розподілу в'язнів "по роду преступления их й вине". Схо­жий розподіл в'язнів і відокремлення підслідних від засуджених пе­редбачав "Проект ЕкатериньІ II про тюрьмьі"¹, але він так і зали­шився проектом. Його ледь розшукали в архівах імперської канце­лярії історики права.

Загалом реформою передбачалося: по-перше, за узгодженими планами побудувати нові остроги в Полтавській та Чернігівській гу­берніях (у містах Чернігові, Ніжині, Стародубі, Борзні, Конотопі, Глухові, Мглині, Новгород-Сіверському, Сисниці, Козельці, Город­ні); по-друге, створити умови для розподілу в'язнів на категорії по "основаниям разности й тяжести преступлений". До першого розря­ду мали входити судимі за "смертоубийство, святотатство, измену, разбой, деланье фальшивой монетьі, насилие". До другого розряду: за "воровство, кражу, ложньїе поступки, азартньїе игрьі й распут-ства". До третього розряду входили злочинці за "мошенничество, за долги, за отступление от должности, по подозрению для свидетель-ства, по ссьілке чьей-либо й т.п."².

Реформа почалася досить жваво. Спочатку було побудовано кілька заводів по виробництву цегли, знайдені підрядники, але брак коштів завадив здійсненню планів. Період будівництва нових тюрем на території Малоросії розтягнувся на кілька десятиліть.

Значна частина тюремних споруд була побудована вже після пе­реведення О. Б. Куракіна на іншу посаду, але архітектурна компо­зиція першого Чернігівського "Тюремного замку" послужила зраз­ком для перебудови повітових тюрем у Російській імперії.

Наступною видатною подією філантропічного періоду була орга­нізація Товариства піклувального про тюрми.

У 1817 р. до Росії прибуває Вальтер Венінг, член Лондонського тюремного філантропічного товариства. Знайомлячись із станом ро­сійських тюрем, він викриває цілу низку прецедентів жорстокого по­водження з в'язнями. Матеріали, зібрані В. Венінгом під час дослі­дження в'язниць, були підставою для записки, яка через князя О. М. Голіцина (на той час міністра духовних справ і просвіти) по­трапляє до Олександра І. Розглянувши матеріали доповідної запис-

Див.: Хрестоматія... — С. 135—158.

Укази Олександра І на ім'я О. Б. Куракіна, див.: Павловский И.Ф... — С. 159—164.

51

ки та пропозиції про створення в Росії Тюремно-філантропічного товариства, Олександр І 19 липня 1819 р. затвердив його статут¹.

За статутом на Товариство піклувальне про тюрми було покла­дено цілий ряд завдань суто філантропічного характеру, а саме — морального виправлення злочинців та покращення стану місць ув'язнення. Засобами для досягнення поставленої мети мали стати: безпосередній і постійний нагляд за засудженими; розміщення їх за родом злочинів; наставляння у правилах благочиння та добропоряд­ності на релігійних засадах; заняття порядними вправами (включаю­чи працю і навчання); відокремлення осіб, що провинились або не підкоряються вимогам "в уединенное место".

Товариству було надано право розвивати тюремно-філантропіч­ну діяльність у як найширших межах. Але його керівництву здалося замало цього. Вже на другий рік свого існування Товариство піклу­вальне про тюрми почало боротьбу із державними структурами за керівництво тюремним господарством. Ці домагання поступово були здійснені. Спочатку в 1820 р. у розпорядження Товариства були пе­редані кошти від "кружечних" зборів (благодійні внески). Згодом у 1825 р. воно отримало у своє розпорядження кошти з міських та земських податків на опалення й освітлення тюрем. У 1827, 1829, 1837 рр. з огляду на урядові постанови Товариству були передані казенні суми на продовольство арештантів, їх одяг та лікування. У 1844 р. указом Правлячого Сенату матеріальне забезпечення місць ув'язнення було повністю передане з відання поліції виконавчої до відання комітетів Товариства, змінивши докорінно структуру цих комітетів. Тепер комітет складався з 8 відділень:

перше — завідувало продовольством арештантів, постачанням одягу та лікуванням;

друге — утриманням тюремних споруд, їх опаленням, освітлен­ням, ремонтом тощо;

третє — завідувало організацією арештантських робіт;

четверте — здійснювало нагляд за порядком у тюрмі і мораль­ністю арештантів (до його складу входив священик, який правив службу у тюремній в'язниці);

п'яте — завідувало матеріальним забезпеченням засуджених, які відправлялися до Сибіру, та пересилкою в'язнів;

шосте — накопичувало справи і вирішувало питання стосовно продовольства в'язнів, які утримувалися при управі благочиння і на "сьежжих дворах";

¹ Див.: Хрестоматія... — С. 165—175.

52

сьоме — завідувало пожертвуваннями, які надходили на користь арештантів, "кружечними" та викупом боржників із тюрми;

восьме — завідувало тюремними лікарнями і аптекою (до нього входили лікарі та медичний персонал).

Така структура вважалася обов'язковою для кожного новоутво­реного комітету'.

Протягом 1826—1837 рр. Товариство піклувальне про тюрми відкрило свою діяльність у 38 губернських комітетах. За станом на 1840 р. їх кількість зросла до 42 губернських та 115 повітових комі­тетів. А до 25-річчя свого існування на території Російської імперії функціонувало 49 губернських та 217 повітових комітетів². До сере­дини XIX ст. Товариство поступово поширює свою діяльність на всю територію Російської імперії, але скористатися більш-менш злаго­дженою структурою і повноваженнями не спромоглося³.

Приблизно у 40-х роках XIX ст. тюремно-філантропічний рух на території Російської імперії поступово починає слабнути, фонди тю­ремно-філантропічних товариств — "худнути".

Поширивши свій вплив на всю територію Російської імперії, за відсутності дієвої підтримки на місцях, Товариство тим самим підпи­сало собі вирок, оскільки менш освічені місцеві суспільні структури не в змозі були збагнути сутності реформ і не бажали брати в них участь.

Новий президент Товариства Бенкендорф, який вступив на поса­ду у 1841 р., начебто знайшов вихід із ситуації, що склалася, залу­чивши до виконання обов'язків комітетів і відділень посадових осіб.

Поступово комітети і відділення почали забезпечувати себе на­лежною кількістю членів, але діяльність їх все більше набувала фор­мально-бюрократичного характеру. З огляду на тимчасові політичні зрушення Міністерство внутрішніх справ приступило до розробки нового статуту Товариства піклувального про тюрми, який згодом був затверджений Державною радою і "вьісочайше утвержден 7 но-ября 1851 г.".

Статут 1851 р. загалом не відрізнявся від Статуту 1819 р., але вніс ряд істотних змін, зокрема: зобов'язав посадових осіб до участі

¹ Краинский Д. В. Материалн к исследованию истории русских тюрем в связи с историей учреждения Общества попечительного о тюрьмах. — Чернигов, 1912. — С. 66-72.

Роки відкриття губернських і повітових комітетів Товариства піклувального про тюрми на території України за даними архівних джерел, див.: Хрестоматія... — С. 377— 380.

³ Матеріали діяльності комітетів на Чернігівщині. Див.: Краинский Д. В, Названа робота. — С. 82—116.

53

в діяльності Товариства; встановив штати, класи і розряди посад — секретарів, діловодів, канцелярських службовців, економістів тощо.

Усі вони почали вважатися державними службовцями. Вільний доступ до членства у Товаристві був скорочений до мінімуму, але кожна особа, призначена на посаду, разом з тим вважалася "чле-ном-благодійником" і мала сплачувати відповідні кошти, за рахунок яких Товариство і функціонувало. Ця абсурдна із сучасної точки зо­ру модель саме і була взята за основу подальшого розвитку Това­риства піклувального про тюрми.

Компетенція органів Товариства за Статутом 1851 р. охоплюва­ла не лише весь спектр послуг щодо тюремного господарства, а й включала ряд суто адміністративних функцій, які у нього були відіб­рані після організації Головного тюремного управління.

Великий інтерес для загальної характеристики філантропічного періоду має аналіз кодексів діючого законодавства у сфері виконан­ня покарань першої половини XIX ст.

Першим спеціальним кодексом, що мав врегулювати відносини у сфері виконання покарань був "Звід установ і статутів про трима­них під вартою", виданий 1832 р., який складався з 171 статті. Під статтями кодексу у двох випадках зустрічаються посилання на зако­нодавчі джерела XVII ст. У 62 випадках — посилання на закони XVIII ст., і близько 308 разів — посилання на законодавчі акти XIX ст. Таким чином, у своїй основі "Звід установ і статутів про трима­них під вартою" був кодексом переважно першої чверті XIX ст. За­конодавець, так би мовити, ліквідовував упущення, зроблені в попе­редні часи.

Весь зміст було поділено на три глави. Перша називалася "Уста­нови місць утримання під вартою". В ній містилися постанови за­гального характеру. Дві наступні глави, навпаки, мали спеціальний характер і містили постанови стосовно осіб, які трималися при по­ліції і в тюрмах (гл. 2), а також в упокорювальних і робочих домах (гл. 3).

Стаття 2 першої глави дає перелік місць ув'язнення. До першої групи увійшли місця ув'язнення "на сьезжих дворах", при управі благочиння, "присутственнмх" місцях і городничих правліннях. До другої — тюремні замки або остроги в містах. До третьої — упоко-рювальні та робочі дома — також у містах.

Перелік цей не був вичерпним, до нього не потрапили монастир­ські тюрми, що були підпорядковані відомству духовних справ, а та­кож фортеці, ратхаузи і гауптвахти морські та сухопутні, арештант­ські роти, підпорядковані військовому відомству.

54

Перераховані у ст. 2 місця ув'язнення за законодавством були підпорядковані міністерствам внутрішніх справ і юстиції, в окремих губерніях — цивільним генерал-губернаторам, губернським проку­рорам, губернським правлінням, "приказам общественного призре-ния" і Піклувальному про тюрми товариству.

Найбільша частина статей статуту була присвячена харчуванню в'язнів. Ряд його статей торкався дисципліни. Зокрема, в'язні мали відвідувати церкву, ходити на сповідь, а священик мусив схиляти їх до каяття. Усі інші питання внутрішнього порядку врегульовувала Інструкція наглядача тюремного замку, що увійшла додатком до Статуту.

Статут про тримання під вартою 1832 р. був перевиданий у 1842 р. з доповненнями і змінами, що сталися в зазначений період. Число статей його зросло з 171 до 1056. Але якісного поліпшення змісту статуту не сталося, оскільки помножилися статті головним чином за рахунок трьох нормативних актів, а саме: особливого по­ложення про виправний заклад в С.-Петербурзі (ст. 184—747); за­кону про робочий дім у С.-Петербурзі (ст. 748—869); статуту про арештантські роти цивільного відомства (ст. 870—1056).

Третій закон — "Статут про арештантські роти" — був першою спробою уніфікувати існуючі, окремі для кожної роти, статути, котрі вийшли за час правління Миколи І.

Арештантські роти цивільного відомства призначалися для засу­джених за різні злочини, сюди ж направлялися кріпаки, особи без певного місця проживання та особи з привілейованих верств. Ареш­тантські роти підпорядковувалися губернським будівельним коміте­там. Роботи арештантів полягали в будівництві та ремонті держав­них споруд, благоустрої вулиць і шляхів. Платня в розмірі 4 копійки на добу поступала на поліпшення умов тримання. Закон допускав переведення засуджених з арештантських рот цивільного відомства до арештантських рот військового відомства, і навпаки¹.

Указані нормативні акти зберігали чинність аж до наступного перевидання Статуту в 1857 р.

¹ Гернет М. Н. История царской тюрьмьі. — М., 1923. — Т. 2. — С. 35—45.

55

§ 4. Кримінально-виконавча система і законодавство політичного періоду

Друга хвиля тюремних реформ у Європі, що її пов'язують з по­чатком міжнародної співпраці і рішеннями перших тюремних кон­гресів, поступово перекинулась і на Російську імперію. Але тут, на відміну від Європи, тюремні перетворення 60—80-х років XIX ст. носили менш свідомий характер і були обумовлені чинниками знач­но вищого порядку, а саме — крахом феодально-кріпосницької сус­пільно-політичної системи і судово-правовою реформою, пов'язаною з відміною тілесних покарань.

У 1856 р. Олександр II офіційно заявив, що кріпосництво краще скасувати зверху, ніж дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу.

Закон про відміну кріпосного права, прийнятий 19 лютого 1861 р., поклав край поміщицькому свавіллю. Тепер особи з числа колишніх кріпаків, які скоїли кримінальні злочини, мали судитися у державних судових установах і нести відповідальність на існуючих загальних засадах. Один з найвідоміших фахівців свого часу в галузі кримінального права і тюрмознавства професор М. Таганцев, оці­нюючи значення закону від 19 лютого 1861 р., писав, що цей закон сколихнув "дві найголовніші засади карної системи: різні покарання для осіб, які мають привілеї, та непривілейованих, і тому панування тілесних покарань".

Під час розробки проекту селянської реформи знову постало пи­тання про скасування тілесних покарань. Так, у 1858 р. під час од­ного із засідань комітету, спеціально створеного наприкінці 1856 р. з метою розробки плану реформ, Я. Ростовцев у присутності Олек­сандра II заявив, що в новому положенні про селян "о наказаний те-лесномь не следуеть упоминать вовсе: зто бьіло бьі пятномь насто-ящаго законодательства". Зрештою селяни звільнилися від кріпос­ницької залежності, але тілесні покарання у їх середовищі після прийняття закону від 19 лютого 1861 р. залишилися.

Проте не минуло й місяця, як дебати з цього приводу виникли знову. В березні 1861 р. князь М. Орлов представив Олександру II записку з вимогою скасувати тілесні покарання в Російській імперії і царстві Польському. У записці зазначалося, що в Росії тілесні по­карання слугують фундаментом для всієї карної системи, між тим вони є зло у християнському, моральному і суспільному відношенні. Філософи, юристи, державні люди усіх часів визнавали тілесні по­карання аморальним і безцільним мордуванням, а "в нас б'ють кож­ного, хто дає себе бити". "Плети, клеймение й розги должньї бьіть отмененьї". Все це вже, мовляв, давно не викликає жаху, а лише

56

принижує гідність людини. Шпіцрутени у війську — є кваліфікова­на смертна кара, солдатам огидна роль катів.

Записку Олександр II передав для обговорення в комітет при другому відділенні. Комітет погодився з Орловим, і виніс таку ухва­лу: уряд не має тепер на меті тільки залякати злочинця, а прагне йо­го виправити. Тілесні покарання не відповідають ані гідності люди­ни, ані духу часу, ані успіхам законодавства.

Керуючись думкою більшості, комітет прийняв постанову, яка згодом дістала своє відображення у Законі від 17 квітня 1863 р. про відміну тілесних покарань¹.

Відгомоном закону від 17 квітня 1863 р. були закон від ЗО серп­ня 1864 р. про відміну тілесних покарань у Царстві Польському та Статут від 20 листопада того ж року. Останній увібрав у себе поста­нови про незначні злочини, прийняті попередніми законами. Особ­лива частина цього Статуту (статті 28—181) передбачала у 18 ви­падках покарання тюрмою, у 59 — арештом.

Важливою подією в історії розвитку тюремної системи і тюрем­ного законодавства було утворення в 1872 р. комісії для складання "загального систематичного проекту тюремного перетворення" під головуванням графа Сологуба. Надзвичайна потреба в роботі комісії обумовлювалася тим, що тюремне законодавство майже до 1872 р. являло собою несистематизований збірник нормативних актів, прийнятих у різний час. Зрозуміло, що з такою нормативною базою ні про яку реформу системи не можна було і мріяти.

Матеріали роботи комісії вийшли друком у 1873 р. під назвою "Історія і сучасний стан каральних установ за кордоном і в Росії".

Метою здійснення своїх завдань комісія вважала створення за­гального систематизованого статуту про місця ув'язнення, такого, який являв би собою не набір ряду історичних уривчастих законо­положень, а цілісний, перейнятий внутрішньою єдністю кодекс про місця ув'язнення, узгоджений з усіма перетвореннями — відміною кріпосного права, тілесних покарань і застарілих форм судочинства. 19 травня 1873 р. проекти трьох положень — про місця ув'язнення цивільного відомства, про пересильні установи, про порядок введен­ня в дію тюремної реформи, та інші матеріали, напрацьовані комі­сією, були передані на розгляд особливого комітету, утвореного для остаточного обговорення тюремних перетворень. Головою цього ко­мітету було призначено члена Державної ради графа Зубова.

Після ознайомлення з матеріалами та відповідних підрахунків комітет Зубова дійшов висновку, що середня вартість одного ареш-

¹ Евреинов Н. История телеснмх наказаний... — С. 121—133.

57

тантського місця становитиме близько 600 крб., і що таким чином при загальній кількості арештантів у 70000 осіб реформа обійдеться державній скарбниці у 42 мільйони крб. "Навряд чи якась дер­жава, — розмірковували члени комітету, — у змозі відрахувати одразу таку значну суму на потреби тюремної системи. Але разом з тим, ніяка держава, розуміючи, що покарання не досягає своєї ме­ти за відсутністю правильної організації тюремної справи, не може в принципі відкидати реформи лише внаслідок їх надмірної вар­тості".

20 квітня 1871 р. пропозиції комітету були внесені на розгляд Державної ради, а згодом — передані на доопрацювання в спеціаль­ну комісію, утворену з членів Державної ради, персональний склад якої на чолі зі статс-секретарем Гротом було "вьісочайше" затвер­джений 28 лютого 1877 р.

Від самого початку комісія Грота зосередила головну увагу на розгляді проекту Міністерства юстиції про встановлення нових за­сад карної системи, які надалі дістали своє відображення в поло­женнях Закону від 11 грудня 1879 р., виданого "для керівництва в ході тюремних перетворень та перегляді Уложення про покарання".

У ході обговорення було запропоновано два альтернативні шля­хи розбудови системи: або взяти за основу пропозиції комітету гра­фа Зубова і продовжити розробку детальних правил тюремного ус­трою та управління; або призупинити нормотворчу діяльність, реор­ганізувати центральний апарат управління тюрмами і надати йому можливість продовжити реформи виходячи з конкретних обставин.

Останній варіант розвитку подій було визнано перспективні­шим¹.

Закон про організацію Головного тюремного управління (ГТУ) було затверджено 27 лютого 1879 р. Але тільки 23 квітня першим начальником ГТУ був призначений таємний радник Галкін-Враской. Офіційне ж відкриття управління відбулося 16 червня 1879 р.

Не чекаючи поки Державна рада затвердить засади нової систе­ми покарань, начальник ГТУ Галкін-Враской восени 1879 р. особис­то проінспектував тюремні установи в містах Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Севастополі, Керчі, Феодосії та інших, обговоривши з місцевим керівництвом найважливіші питан­ня стосовно побудови нових і реконструкції старих тюремних споруд.

Бишток В. Л. Материалн для истории русской тюрьмн // Сборник правоведения. - 1894. - Т. III. - С. 151-189.

58

Окрім цього за період з 16 червня по 1 вересня ГТУ приступило до здійснення ряду корисних починань, спрямованих на упорядку­вання різних галузей тюремної справи. Зокрема, циркуляром від імені начальника ГТУ від 21 серпня 1879 р. увага губернаторів звер­талася на потребу розвитку в тюремних замках праці засуджених. Була також впроваджена при ГТУ посада особливого техніка з буді­вельної частини; заснована спеціальна бібліотека при ГТУ. Встанов­лювався обмін офіційними виданнями з тюремними управліннями Англії, Франції та Італії, розпочато: розробку питання про спеціаль­ну підготовку осіб, які мають бажання обійняти посаду наглядачів у тюрмі; роботу над проектом про утворення при ГТУ особливого ста­тистичного бюро; перегляд статуту Товариства піклувального про тюрми тощо.

Усі ці заходи яскраво свідчать про те, що новоутворене Головне тюремне управління одразу ж стало на шлях самостійної творчої ді­яльності і проявило при цьому широку ініціативу стосовно не лише розробки, а й вирішення важливих питань, які в подальшому скла­дали предмет турбот тюремного відомства, а саме: приведення до ладу тюремних споруд; покращення якісного складу адміністрації і нагляду місць ув'язнення; поліпшення тюремного господарства й ор­ганізації тюремних робіт, системи морально-релігійного виховання в'язнів, розвитку пересильної частини, організації патронажу над звільненими з місць позбавлення волі¹.

Згадавши про розвиток кримінально-виконавчої системи у другій половині XIX ст., варто сказати також і про розвиток законодав­ства. Йдеться про відомі редакції "Статуту про триманих під вар­тою" 1857, 1886, 1890 років.

При порівнянні редакцій 1857 р. та 1886 р. можна виявити вели­ку розбіжність у кількості статей. Замість 1130 статей Статуту ви­дання 1857 р. Статут про триманих під вартою 1886 р. мав 400 ста­тей, їх зменшення пояснюється виключенням цілого ряду статей, що мали відношення до скасованих видів позбавлення волі — упокорювальних і робочих домів. Щодо арештантських рот цивіль­ного відомства, вони були замінені виправно-арештанськими відді­леннями.

Велика розбіжність у кількості статей певним чином вплинула на зміст і структуру статуту. Але це була не остання кодифікація, оскільки через шість років Статут був знову переглянутий.

Лучинский Н. Ф. Краткий очерк деятельности Главного тюремного управлений за 35 лет существования (1879—1914) // Тюремний вестник. — СПб., 1914. — №2. — С. 284-442.

59

У виданні 1890 р. нараховувалося 394 статті, а впродовж 1909 р. залишилося 439. Змістовна частина Статуту настільки велика, що назвати всі статті практично неможливо. Нагадаємо лише назви розділів і глав.

Загалом Статут складався з двох розділів: 1. Установи місць три­мання під вартою; 2. Статути про триманих під вартою.

Перший розділ мав чотири глави: 1. Загальні положення (ст. 1 — 5); 2. Про устрій і тримання місць ув'язнення (ст. 6—13); 3. Про уп­равління місць ув'язнення (ст. 14—63); 4. Статут Товариства піклу-вального про тюрми (ст. 64—123).

Другий розділ мав дев'ять глав: 1. Про приміщення для арешто­ваних (ст. 124—152); 2. Про виховно-виправні установи для непов­нолітніх (ст. 153—167 були відмінені і замінені правилами, викладе­ними в Положенні про виховно-виправні установи для неповноліт­ніх від 1909 р.); 3. Про осіб, які тримаються при поліції і в тюрмах (ст. 168—280); 4. Про осіб, які тримаються у виправно-арештант­ських відділеннях (ст. 281—340); 5. Про заняття арештантів робо­тами і про розподіл отриманих від цього доходів (ст. 344—371); 6. Про пересилку арештантів (ст. 372—394); 7. Про дисциплінарну відповідальність осіб, які тримаються під вартою в тюрмах, виправ­но-арештантських відділеннях, та про попередження втеч з-під вар­ти (ст. 395—415)¹ та інші.

Значну роль щодо нормативно-правового регулювання діяльнос­ті у сфері виконання покарань до 1917 р. відіграла "Загальна тюрем­на інструкція", остаточно затверджена 28 грудня 1915 р. Вперше вона була оголошена як тимчасова 1 березня 1912 р. і протягом трьох років проходила апробацію на практиці. Причому практичні працівники і науковці обговорювали її положення на сторінках за­собів масової інформації, зокрема відомчого журналу "Тюремний вісник".

Загалом інструкція торкалася конкретних питань роботи пені­тенціарних установ і відносин у системах: в'язень — адміністрація та персонал; персонал — адміністрація; адміністрація — центральне управління. У ній можна знайти все, починаючи з прав, обов'язків, відповідальності в'язня, закінчуючи правами, обов'язками, відпові­дальністю центральних органів².

РябчиковА. Н. Устав содержащихся под стражею, по продолжению 1909 г. Со всеми указаниями й распоряжениями Правительства по тюремной части, последовавшими на 1 января 1911 г. - СПб., 1912.

² Див.: Хрестоматія... — С. 159—238.

60

Наступним нормативним актом, про який варто згадати, незва­жаючи на те, що він діяв дуже короткий час, були перші в історії Правила внутрішнього тюремного розпорядку (1916 р.). Документ примітний з усіх боків, про що свідчать навіть самі назви розділів: 1. Прийом арештантів; 2. Поведінка арештантів; 3. Дотримання порядку, чистоти, гігієни; 4. Розподілення арештантського часу; 5. Продовольство, виписка, постачання; 6. Побачення та листу­вання; 7. Арештантські роботи; 8. Виправно-дисциплінарні заходи; 9. Звільнення арештантів¹.

З початком першої світової війни загальна ситуація в місцях ув'язнення Російської імперії почала дедалі погіршуватися. Значна частина персоналу пенітенціарних установ пішла на фронт. З тих же причин поступово припинили свою діяльність товариства допо­моги звільненим в'язням, погіршилась робота попечительських уста­нов. Виникли проблеми з харчовим та речовим забезпеченням в'яз­ниць. Значно зріс рівень рецидивної злочинності². Звісно за таких умов ні про які реформи або суттєві структурні перебудови вже не йшлося.

Виступаючи в якості головного матеріального придатку дер­жавної влади, тюремна система завжди ототожнювалась у свідо­мості революційно налаштованих мас народу з насильством і гноб­ленням.

У перші дні лютневої революції 1917 р. разом з центральними тюрмами було розгромлено Головне тюремне управління, знищено його архів і поточне діловодство. Але завдяки організаторським здіб­ностям професора О. Жижиленка, призначеного на посаду началь­ника ГТУ 8 березня 1917 р., центральний апарат управління тюрма­ми відновив свою роботу за лічені дні³, одразу ж приступивши до розробки нової пенітенціарної доктрини і виконання постанов Тим­часового уряду від 6 березня⁴.

¹ Див.: Хрестоматія... — С. 239—255.

² Див.: Отчет Главного Тюремного Управлення за 1914 г. — Издание С.-Петербург-
ской одиночной тюрьмн, 1915; Отчет Главного Тюремного Управлення за 1915 г. —
Издание С.-Петербургской одиночной тюрьмн, 1916; Отчет Главного Тюремного Уп-
равления за 1916 г. — Издание С.-Петербургской одиночной тюрьмн, 1917; Смета дохо-
Дов й расходов Министерства юстиции по тюремной части за 1903—1916 гг. — Издание
Петроградской одиночной тюрьмн, 1917.

³ Скршшлев Е. А. Тюремная политика й тюремное законодательство Временного
правительства. — М., 1968. — С. 29.

⁴ Див.: № 1—2, розділу І Хрестоматії.

61

У першому Циркулярі, надісланому на місця за підписом нового начальника ГТУ, підкреслювалось, що головною метою покарання е виправлення "человека, имеющего несчастье впасть в преступление в силу особенностей своего характера или неблагоприятно сложив-шихся внешних обстоятельств", і що для належного виконання цієї мети слід передусім проявляти гуманізм до в'язнів¹.

Дотримуючись обраного курсу, керівництво ГТУ на чолі з О. Жижиленком ініціювало прийняття цілого ряду дуже важливих нормативних актів², але в цілому покращити існуючий стан справ так і не спромоглося.

Уже 3 березня 1917 р. Харківський тимчасовий виконавчий комітет віддав прокуророві наказ про негайне звільнення з-під вар­ти усіх політичних в'язнів лише на підставі опублікованих у пресі суто декларативних пунктів програми Тимчасового уряду щодо амністії³.

Пізніше, 9 березня, в'язні Херсонської каторжної тюрми загаль­ною кількістю 2000 осіб роззброїли охорону, виламали браму і вийшли у місто⁴.

У Миколаєві після амністії були звільнені, як і годилося, лише політичні в'язні, але кримінальні одразу ж заявили членові Держав­ної думи І. Тулякову, що вирішили отримати волю хоча б і через ті­ла своїх наглядачів⁵.

У Києві кримінальні в'язні також вимагали звільнення. Київ­ський виконавчий комітет був вимушений послати в тюрму своїх представників, щоб пояснити зміст постанов Тимчасового уряду і покласти край безладдю. Але в'язні продовжували вимагати засто­сування амністії і до них. Діставши підтримку урядових інстанцій в особі комісара з охорони праці О. Спіцина, вони знову порушили пе­ред Виконавчим комітетом⁶ клопотання про звільнення. А останній, замість термінового вжиття потрібних заходів, передав справу на розгляд спеціальній комісії⁷.

Через кілька днів той же'Комітет змушений був розглядати на засіданні нову справу — "Про безпорядки у виправно-арештант-

¹ ОрганьІ й войска МВД России. Краткий исторический очерк. — М., 1996. — С. 139.

г\

Див.: № 3—15, розділу І Хрестоматії.

³ Див.: "Известия". — Харьков, 1917. — № 4.

⁴ "Известия". - Пг., 1917. - № 11.

⁵ "Дело Народа". - 1917. - № 4.

⁶ "Киевлянин". - 1917. - № 77.

⁷ "Киевлянин". — 1917. — № 79.

62

ських відділеннях"¹. Учасники дискусії вважали за необхідне про­вести радикальні зміни. Заступник судового комісара Вакар запро­понував призначити в тюрми і виправно-арештантські відділення но­вих тимчасових начальників з числа офіцерів, надати їм усю повно­ту влади та розробити інструкцію про тимчасове управління тюр­мою на засадах самоуправління². Проте ніяких практичних результатів розгляд справи так і не мав.

У тому ж березні 1917 р. 1600 в'язнів Одеської тюрми, чекаючи відповіді уряду на порушене клопотання про амністію для кримі­нальних злочинців, організували щось на зразок самоврядування, в окремих випадках погоджуючи свої дії з призначеним на посаду на­чальника тюрми офіцером³.

Газета "Южньїй Край" одразу ж опублікувала статтю про "тю­ремну республіку" в Одесі, втечу кримінальних злочинців, розкра­дання тюремного майна тощо⁴. З подібними фактами можна було ознайомитися і в інших засобах масової інформації того часу⁵.

Під тиском об'єктивних реалій Тимчасовий уряд змушений був приймати все нові й нові роз'яснення до актів політичної і кримінальної амністії¹⁶. В результаті протягом кількох перших міся­ців з тюрем було звільнено 88097 осіб, з яких переважну біль­шість (93,5%) складали саме кримінальні в'язні і тільки 6,5% — політичні⁷.

Починаючи з березня 1917 р., ГТУ (з 26 квітня — ГУМУ — Го­ловне управління місцями ув'язнення) проводило досить м'яку полі­тику, спрямовану на затвердження нових гуманістичних засад роз­будови системи виконання покарань. І лише 7 липня 1917 р. після вдалих спроб насильницького звільнення арештантів воно було зму­шене прийняти інструкцію "Об употреблении оружия чинами ве-домства мест заключения" — перший нормативний акт, який йшов усупереч із загальною концепцією.

¹ "ДелоНарода".-1917. - № 9.

² "Киевяянин". — 1917. — № 88.

³ "Дало Народа". - 1917. - № 2.

⁴ "Южньїй край". - 1917. - № 13654.

Змістовніше про ці та інші події див.: Скрипилев Е. А. Тюремная политика й тюрем-ное законодательство Временного правительства. — М., 1968.

Загалом з приводу політичної і кримінальної амністії Тимчасовим урядом було прийнято близько 50 роз'яснень, див.: Известия. — Пг., 1917. — № 146.

⁷ Див.: Органн й войска МВД России. — М., 1996. — С. 138—139.

63

Наступний нормативний акт, спрямований на посилення режи­му утримання, — циркуляр ГУМУ за № 74 — був прийнятий лише 5 вересня 1917 р. В ньому ГУМУ вбачало існуючий стан справ у в'язницях вкрай незадовільним і наказувало адміністрації і охороні тримати всі приміщення, де перебувають в'язні, вдень і вночі зам­кненими і відмикати їх лише в разі справжньої потреби, проводити ретельні обшуки в'язнів після повернення з прогулянок. Цим же циркуляром скасовувалися і всі представництва общини в'язнів — старостат та уповноважені¹.

Але бажаного результату прийняття цього нормативного акта не дало і не могло дати. Ситуація в місцях ув'язнення повністю вийшла з-під контролю і залишалася такою досить тривалий час.

У першу чергу це стосувалося й тюремних установ, розташова­них на території України, де протягом 1917—1919 рр. влада багато разів переходила з рук в руки.

9 квітня 1918 р. за ініціативою української соціал-демократичної партії на розгляд Малої ради УНР була внесена інтерпеляція про не­задовільні умови утримання арештантів у Старокиївському участку. А 13 квітня цим же органом заслуховувалась відповідь на неї мініст­ра судових справ С. Шелухіна. Він зазначав, що становище в'язнів "тяжке через руїни по тюрмах і голод" і що "по старому пайку їм дають усього 50 коп. на харчування в день, тоді як фунт хліба кош­тує 1 крб. — 1 крб. 20 коп.²".

Після переходу влади до урядових структур Української Держа­ви гетьмана П. Скоропадського розпочався процес тотальної воєні­зації апарату управління і найважливіших галузей державно-управ­лінської діяльності³.

На деякий час припинилися погроми тюрем, розкрадання тюрем­ного майна, напади на адміністрацію та охорону в'язниць. Але стан і устрій тюремних установ майже не змінився. Адміністрація в'яз­ниць у своїй професійній діяльності, як і раніше, керувалася норма­тивною базою, сформованою за часів Головного управління місцями

Скрипилев Е. А. Тюремная политика й тюремное законодательство Временного правительства. — М., 1968. — С. 22.

л

Дата останнього засідання Центральної Ради, див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — К., 1997. — Т. 11.

³ Див.: Одобренньїй Сонетом Министров закон о военной подсудности от ЗО мая 1918 г. — Законодательньїе Актн 1918 г. ЗаконьІ Украинской Держави. — Одесса, 1918. — Внл.У. — С. 18—19.

64

ув'язнення¹. Уряд же П. Скоропадського безпосередньо, так само як і уряди УНР та ЗУНР², впритул до вирішення проблеми переустрою системи виконання кримінальних покарань не підійшов³, хоча мав таку змогу, особливо якщо враховувати його склад⁴.

Окремі кроки в цьому напрямку були зроблені лише за часів Ди­ректорії. ЗО липня 1919 р. Симон Петлюра затвердив тимчасовий "Статут внутрішньої служби", розроблений юристами Головного управління Генерального штабу військ. Він складався з XIV розділів і 560 статей. Частина з них визначала права і обов'язки осіб, при­четних до виконання вироків штабних судів. Загалом же питання організації ув'язнення розглядалися в окремому — XIII розділі Статуту⁵.

Наступним нормативним актом, що мав безпосереднє відношен­ня до виконання покарань, був ухвалений Радою народних міністрів і затверджений С. Петлюрою закон "Про судочинство в штабних су­дах" від 4 серпня 1920 р. Останній врегульовував цілий спектр проблем, які виникали на різних стадіях судочинства, в тому числі й на стадії виконання покарань⁶.

На перший погляд, ці нормативні акти не мали важливого зна­чення для цивільних установ юстиції того часу, але не треба забува­ти, що в межах театру бойових дій і наближених до нього територі­ях, військові установи не тільки чинили правосуддя, а й виконували вироки.

З переходом влади до більшовицьких урядових структур розпо­чався новий "славнозвісний" етап розбудови виправно-трудової сис­теми, грунтовно описаний у цілому ряді підручників і посібників ра­дянського часу.

Як у центрі в жовтні 1917 р., так і на Україні в березні-квітні 1919 р. створення нової радянської системи керівництва і контролю

Див.: Алфавітний покажчик керуючих обіжників колишнього Російського Голо­вного тюремного управління за 1911—1917 рр. включно. Підручник для осіб і інституцій, керуючих тюремною частиною. — К., 1918.

² Нормативні акти ЗУНР. Див.: Збірник законів, розпоряджень та обіжників, прого­
лошених Державним Секретаріатом Зах. Укр. Нар. Республіки. — Станіславів, 1918.

³ Документи часів П. Скоропадського, що стосуються проблем виконання покарань.
Див.: №19—20, розділу 1 Хрестоматії.

⁴ До складу уряду Української Держави входили такі відомі вчені-юристи, як Кістя-
ківський, Чубинський, Евпсіхієв, Могилянський, Полупанов та ін. Див.: Закони Укра­
їнської Держави.

Див.: № 21, розділу 1 Хрестоматії.

Докладніше про цей закон див. статтю академіка Академії правових наук П. Ми-хайленка // Іменем Закону. —1997. — № 49.

65

5 — 2-659

за діяльністю місць позбавлення волі почалося з ліквідації тюремних інституцій попередньої влади, і звільнення чиновників колишнього Міністерства юстиції Директорії. На початку квітня 1919 р. Народ­ний комісаріат юстиції України прийняв постанову "Про ліквідацію всіх відділів колишнього Міністерства юстиції". "Всі, до цього часу не ліквідовані відділи колишнього МЮ, — говорилося в ст. 36 Постанови, — вважаються ліквідованими з ЗО березня цього року"¹. На службі були залишені лише працівники архітектурного підвідді­лу Головного управління місцями ув'язнення і склад конвойної охорони².

Слідом за підвідділами колишнього МЮ та губернськими тю­ремними інспектурами були ліквідовані також і всі губернські та повітові комітети Товариства піклувального про тюрми, а їх капіта­ли передані в розпорядження місцевих каральних підвідділів³, які щойно почали утворюватися, хоча постанова про організацію в структурі юридичних відділів губернських, міських і повітових ви­конкомів тюремно-каральних підвідділів була прийнята ще в лютому 1919 р.⁴

В тому ж 1919 р. була зроблена перша спроба розробити нове виправно-трудове законодавство України, йдеться про проект Стату­ту про триманих під вартою.

У своїй доповіді про основні принципи його розробки начальник тодішнього Тюремно-карального відділу НКЮ УРСР Брольницький вказував на потребу "піддати корінній реформі весь старий тюрем­ний лад"⁵.

16 травня остаточний варіант Основних положень Статуту був складений. До його структури входило 15 розділів:

1. Положення про центральне і місцеве управління місцями по­
   збавлення волі,

2. Мета поміщення осіб, які перебувають під слідством, і засу­
   джених у місця позбавлення волі,

3. Постановка робіт у місцях позбавлення волі,

4. Культурно-освітня діяльність,

5. Лікарсько-санітарна частина,

Див.: Известия Всеукраинского ЦИК Советов й Киевского СРД. — 1919. — № 41.

² Див.: ст. 2 Постанови. — Там же.

2

З

Див.: Декрет РНК УРСР від 20 червня 1919 р. ЦДАНВОВУ. ф. 8, оп. 1, С. 20. арк. 28.

Див.: Известия Временного рабоче-крестьянского правительства Украйни й ХСРД.-1919.-№53.

Див.: № 8, розділу II Хрестоматії.

66

6. Патронаж,

7. Про задоволення релігійних потреб в'язнів,

8. Постачання місць ув'язнення різного роду довольством,

9. Розподіл в'язнів за категоріями,

10. Заходи заохочення і покарання.

11. Внутрішній розпорядок у місцях ув'язнення,

12. Положення про фінансову частину управління місцями
    ув'язнення,

13. Про відділ законодавчих передбачень при ЦТКВ,

14. Про організаційно-інструкторський відділ ЦТКВ,

15. Декрет про організацію корпусу конвойної і тюремної охорони¹.

Вже один перелік розділів свідчить про те, що в статуті мали бу­ти відображені не лише організаційні принципи керівництва місця­ми ув'язнення, а й завдання місць позбавлення волі, основні форми впливу на засуджених, інші питання.

Майже до 1924 р. в Україні, так само як і в Росії, йшло форму­вання нового радянського виправно-трудового законодавства, прий­мались все нові й нові нормативні акти. Окремі з них якщо й не по­вторювали зміст попередніх, то принаймні дублювали вимоги, які центральне керівництво адресувало адміністрації "виправно-трудо­вих установ". Особливо це стосується відомчих розпоряджень².

Наступним нормативним актом, що міг внести значні корективи в існуючий порядок виконання покарань, був проект Пенітенціарно­го кодексу УРСР³. Він значно відрізнявся не лише від Виправно-тру­дового кодексу УРСР 1925 р., а й від його проекту, створеного на базі вже діючого Виправно-трудового кодексу РРФСР 1924 р. На­віть один перелік місць ув'язнення багато про що говорить. Зокрема про те, що на відміну від Росії, місцеве керівництво намагалося роз­вивати сільськогосподарські колонії⁴, а не фабрично-заводські. За­мість трудових будинків для неповнолітніх — реформатори'⁵. Базо­вим же видом пенітенціарних установ мали стати виправно-трудові будинки, а не будинки примусової праці. Загалом кодекс орієнтував­ся здебільшого на останні досягнення пенітенціарної науки і практи-

¹ Див.: № 9, розділу II Хрестоматії.

² Див.: Сборник Декретов, Положений, Инструкций й Циркуляров по Центрально­
му Карательному отделу за 1920 г. — Харьков, 1921. А також: Сборник материалов по
исправительно-трудовому делу УССР. —Харьков, 1927.

³ Див.: Пенитенциарньїй кодекс УССР. — Харьков, 1924.

⁴ Див.: Позньаиев С. В. Основи пенитенциарной науки. — М., 1924. — С. 180—187.
Див.: Лучинский Н. Ф. В поисках идеальной тюрьмн // Тюремний вестник. —

СПб., 1908. - № 2. - С. 155.

67

ки, хоча класовий підхід до вирішення проблеми боротьби зі злочин­ністю і в ньому проглядається неозброєним оком.

Не уник суттєвих протиріч і сам кодекс УРСР 1925 р. порівняно з Виправно-трудовим кодексом РРФСР 1924 р. 10 квітня 1926 р. в Адміністративному віснику відомим українським вченим-пенітенціа-ристом Н. Паше-Озерським була опублікована стаття¹, де автор дає надзвичайно детальну порівняльну характеристику обох норматив­них актів, визначає їх слабкі сторони і пропонує внести зміни.

І ці зміни були внесені, але не в 1926 р., а в 1928—1929 рр. Прийняті в цей період нормативні акти радянського уряду настільки змінили обличчя одного з найгуманніших кодексів епохи соціалізму, що від нього залишилася сама лише загальна частина. Наступав пе­ріод ГУЛАГу.

Правовою основою функціонування цього карального інституту стала постанова ЦВК і РНК СРСР від 6 листопада 1929 р. "Про змі­ни статей 13, 18, 22, 33 Основ кримінального законодавства СРСР та союзних республік", в якій йшлося про нову міру соціального за­хисту — позбавлення волі у виправно-трудових таборах (ВТТ) віддалених місць СРСР. Перший такий табір почав діяти у квітні 1929 р., але саме "Положення про виправно-трудові табори ОДПУ СРСР" було прийняте 7 квітня 1930 р. постановою РНК СРСР. Звертаючись до його змісту, зазначимо, що в розділі "Основні поло­ження про порядок тримання в'язнів" закріплювалися правові нор­ми щодо регламентації режиму тримання в'язнів: підстави і порядок прийому засуджених; основи їх класифікації; порядок роботи і про­живання відповідно до режиму; окремі питання медичного обслуго­вування; заходи заохочення та стягнення тощо.

Намагаючись врегулювати в Положенні про ВТТ основні вимоги режиму і засоби його забезпечення, законодавець передбачив лише матеріальні правові норми, майже повністю виключивши порядок їх реалізації. Адміністрація ВТТ сама визначала порядок застосування заходів заохочення та стягнення, порядок придбання продуктів хар­чування і предметів першої необхідності, надання побачень тощо.

Начальникам ВТТ було надано право самостійно видавати нор­мативні акти, здатні впливати на забезпечення виробничо-господар­ської діяльності та підтримання необхідного правопорядку серед за­суджених. Прикладом цього може бути "Тимчасова інструкція для штрафних ізоляторів Темніківського ВТТ ОДПУ СРСР".

¹ Див.: Адміністративний вісник. — Харків, 1926. — № 4—5. — С. 10—15.

68

Підміни законодавчої діяльності на державному рівні комплек­сом відомчих нормативних актів призвели до протиріч з діючим за­конодавством, включаючи Конституцію, що потягло за собою істотні порушення основних прав ув'язнених.

Після видання Тимчасової інструкції про режим тримання ув'яз­нених у виправно-трудових таборах від 2 серпня 1939 р. та Тимча­сової інструкції про режим тримання ув'язнених у виправно-трудо­вих колоніях від 4 липня 1940 р., які мали таємний характер, пра­вове регулювання функціонування місць ув'язнення НКВС СРСР остаточно набуло вузько відомчого характеру¹.

17 липня 1943 р. була прийнята Тимчасова інструкція, що визна­чала порядок обліку та етапування ув'язнених, засуджених до ка­торжних робіт, у спеціально організованих за наказом НКВС СРСР відділеннях у Воркутлазі, Норильлазі, Дальстрої та Карагандинсько­му ВТТ.

У повоєнний час правове становище ув'язнених почало регулю­ватися Інструкцією по режиму тримання в'язнів у виправно-трудо­вих таборах і колоніях МВС СРСР, об'явленою наказом МВС від 24 березня 1947 р. В інструкції було визначено, що одним із завдань режиму є забезпечення перевиховання ув'язнених. Але пункт "г" ст. З Інструкції вказував, що режим тримання має забезпечити "перевоспитание заключенньїх на основе общественно полезного труда".

Серед інших нормативних актів того часу треба виділити затвер­джене 23 вересня 1948 р. Положення про трудові колонії для непов­нолітніх, а також Інструкцію про режим тримання ув'язнених в строкових тюрмах, об'явлену наказом МВС від 11 вересня 1950 р., які діяли до 1954 р.

Після амністії 1953 р. основні напрямки подальшого переустрою існуючої системи виконання покарань передбачали постанови ЦК КПРС від 12 березня 1954 р. "Про основні завдання МВС СРСР" та від 10 липня 1954 р. "Про заходи щодо покращення роботи виправ­но-трудових таборів і колоній МВС СРСР".

Суттєве значення для реорганізації системи виконання покарань мала також постанова Ради Міністрів СРСР від 10 липня 1954 р., якою було затверджене Положення про виправно-трудові табори і колонії МВС СРСР, об'явлене наказом МВС СРСР від 17 липня 1954 р. Основним завданням виправно-трудових установ визнавало-

¹ Кузьмин С., Гьілязутдьінов Р Гулаг в годьі войньї // Преступление й наказание. — 1998. - №5. - С. 28-31.

69

ся створення умов, що виключають можливість здійснення засудже­ними нових злочинів, а кінцевою метою їх діяльності є виправлення і перевиховання засуджених на основі залучення до суспільно ко­рисної праці (ст. 1).

У 1958 р. МВС прийняло Положення про виправно-трудові ко­лонії та тюрми, яке було затверджене постановою Ради Міністрів СРСР у грудні того ж року. Але воно мало чинність досить короткий час¹.

Початок 60-х років характеризується прийняттям нових заходів щодо вдосконалення виправно-трудової політики та виправно-трудо­вого законодавства. Зокрема, 3 квітня 1961 р. було затверджено "Примерное положение об исправительно-трудовьіх колониях й тюрьмах союзних республик". Ним була надана можливість респуб­ліканським органам вирішувати питання в галузі виконання пока­рань з огляду на національні особливості.

Перший в історії радянської держави кодифікований норматив­ний акт у галузі виконання покарань — Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік було прийнято у 1969 р. Протягом 1970—1971 років у відповідності з Основами і на їх базі були підготовлені і затверджені виправно-трудові кодекси со­юзних республік, у тому числі й досі діючий Виправно-трудовий ко­декс УРСР, затверджений у червні 1971 р.²

З розпадом Радянського Союзу, урядові структури незалежних держав почали схилятися в бік формування нового кримінально-ви­конавчого законодавства. Ще на рубежі 1989—1990 років назріла об'єктивна потреба переосмислення існуючої кримінально-виконав­чої політики, оскільки застарілі консервативні методи управління системою виконання покарань себе вичерпали.

З урахуванням цих факторів Міністерством внутрішніх справ України за участю провідних вчених і зацікавлених відомств була розроблена і затверджена постанова Кабінету Міністрів України від 11.07.1991 р. № 88 "Про основні напрямки реформи кримінально-виконавчої системи України".

Вже тоді концепція передбачала, що з метою підвищення ефек­тивності діяльності органів і установ виконання покарань в перспек­тиві мусить бути створений Республіканський департамент з кримі-

¹ ДетковМ. Г., ЗубковА. Й., Кузьмин С. Й. Уголовно-исполнительное право России:
теория, законодательство, международньїе стандарти, отечественная практика XX века.
- М., 1997. - С. 73-83.

² Некрасов В. Ф. Органн й войска МВД России. — М., 1996. — С. 383—384.

70

нально-виконавчих справ. По суті, йшлося про створення самостій­ного відомства.

У січні 1991 р. Президія Верховної Ради України видала Указ "Про внесення деяких змін у Виправно-трудовий кодекс України". В усіх виправно-трудових установах була збільшена кількість трива­лих і короткострокових побачень засуджених, зняті обмеження в листуванні, згідно з нормами підприємств зв'язку встановлено масу посилок, які отримують засуджені, збільшені суми грошових коштів на придбання продуктів харчування і предметів першої потреби.

За погодженням з Генеральною прокуратурою України, правами МВС засудженим були зняті деякі обмеження режимного характеру (дозволено носити коротку зачіску, використовувати деякі речі ци­вільного зразка та взуття тощо).

З метою подальшого реформування кримінально-виконавчої сис­теми та на виконання зобов'язань, взятих Україною при вступі до ради Європи, Указом Президента України від 22 квітня 1998 р. № 344/98 утворено Державний департамент України з питань ви­конання покарань, а Указом від 31 липня 1998 р. № 827/98 затвер­джено Положення про Держдепартамент.

На виконання Концепції розвитку МВС України видано наказ МВС України "Про передачу функції охорони виправно-трудових установ від внутрішніх військ до Державного департаменту України з питань виконання покарань" від 14 листопада 1998 р. № 836.

У січні 2001 р. внесені суттєві зміни до цілого ряду статей Ви­правно-трудового кодексу України, які значно покращили умови тримання засуджених у тюрмах. Введено обов'язкову середню осві­ту в установах виконання покарань, надана можливість засудженим звертатися до Уповноваженого з прав людини без перегляду листів, заяв і скарг представниками адміністрації. Наказом ДДУПВП приве­дено у відповідність з нормативами Міністерства зв'язку України щодо отримання засудженими посилок масою до ЗО кг тощо.

Після прийняття Верховною Радою України нового Кримінального кодексу України у липні 2001 р. до Виправно-трудо­вого кодексу України було внесено цілий ряд змін, пов'язаних з цією подією. Так, наприклад, Кодекс був доповнений розділами ІІІ-Б ("Порядок і умови виконання покарання у виді громадських робіт"), УІ-А ("Порядок і умови виконання покарання у виді арешту") і УІ-Б ("Порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі") та главою 20-А ("Здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням").

В останні роки активізувалося міжнародне співробітництво Ук­раїни у кримінально-виконавчій сфері. В рамках програми "Партне-

71

рство тюрем" до Франції, Австрії, Німеччини і Данії було організо­вано 16 виїздів працівників органів і установ виконання покарань України. 7—8 грудня 1998 р. у м. Києві за участю експертів Ради Європи, представників Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, Генеральної прокуратури, Верховного Суду, Міністерства юстиції, Державного департаменту України з питань виконання покарань бу­ло проведено міжнародний семінар на тему "Класифікація та розмі­щення засуджених".

У той же час на базі однієї із колоній Київської області за орга­нізаційною та фінансовою підтримкою уряду Швейцарської конфеде­рації було розпочато реалізацію проекту "Установа-модель" щодо створення установи, яка відповідає сучасним європейським нормам. Проектом передбачено перебудову гуртожитків для засуджених під блочне розміщення, вдосконалення соціально-психологічної роботи з ними.

Література

1. Бишток В. Л. МатериальІ для истории русской тюрьмьі //
Сборник правоведения. — 1894. — Т. III.

2. Демченко В. Г. Наказание по Литовскому статуту (в его трех
   редакциях 1529, 1566, 1588). — К., 1894.

3. Детков М. Г., Зубков А. Й., Кузьмин С. Й. Уголовно-исполни-
   тельное право России: теория, законодательство, международ-
   ньіе стандарти, отечественная практика XX века. — М., 1997.

4. Евреинов Н. История телесннх наказаний: Репринт. изд. —
   Харьков, 1994.

5. Крсшнский Д. В. Материали к исследованию истории русских
   тюрем в связи с историей учреждения Общества попечительно-
   го о тюрьмах. — Чернигов, 1912.

6. Кузьмин С., Гьілязутдьінов Р. Гулаг в годьі войньї //Преступ-
   ление й наказание. — 1998. — № 5.

7. Левочкин В. А. Международньїе стандарти содержания заклю-
   ченньїх й пенитенциарная система Украйни //Система испол-
   нения наказаний в Украине й стандарти Совета ЕвропьІ. Мате­
   риальІ регионального семинара 26—27 апреля 2000 г., Донецк.
   — Донецк, 2000.

8. Лучинский Н. Ф. Краткий очерк деятельности Главного тюрем­
   ного управлення за 35 лет существования (1879—1914) //Тю­
   ремний вестник. — СПб., 1914. — № 2.

72

9. Наріжний С. Судівництво і кари на Запоріжжі. — Прага, 1939.

10. ОрганьІ й войска МВД России. Краткий исторический очерк. —
    М., 1996.

11. Павловский Й. Ф. Очерк деятельности малороссийского гене­
    рал-губернатора князя А. Б. Куракина 1802—1808 гг. По архив-
    ньш делам. — Полтава, 1914.

12. Скрипилев Е. А. Тюремная политика й тюремное законодатель-
    ство Временного правительства. — М., 1968.

13. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор.
    Г. О. Радов, І. І. Резник. — К., 1998.

14. Фролов Ю. О. Розвиток виправно-трудового права на Україні в
    перші роки радянської влади. — К., 1960.

Глава III Установи і органи виконання покарань

§ 1. Поняття виконання (відбування) покарання. § 2. Призначення та види установ і органів виконання покарань. § 3. Державний департамент України з питань виконання покарань. § 4. Взаємодія установ і органів виконання покарань з іншими дер­жавними органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю.

§ 1. Поняття виконання (відбування) покарання

Сутністю покарання, як особливої форми державного примусу, є кара. Тому під виконанням покарання потрібно розуміти врегульова­ний нормами кримінально-виконавчого права порядок застосування кари — комплексу обмежень прав і свобод засудженого.

Діюче кримінально-виконавче законодавство (ст. 2 ВТК) для по­значання реалізації кари поряд з терміном "виконання" вживає тер­мін "відбування" покарання. Вказані терміни відображають єдиний процес здійснення карального впливу на засуджених, але звернені вони до різних суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих право­відносин. Термін "виконання" покарання звернений до відповідних органів, які у своїй діяльності зобов'язані реалізувати весь комплекс правообмежень, передбачених конкретним видом покарання, забез­печити здійснення наданих засудженим прав і виконання ними по­кладених на них обов'язків протягом усього строку, встановленого вироком суду. Термін "відбування" покарання звернений до засу­джених, які повинні на підставі вироку суду відповідно до приписів, встановлених кримінально-виконавчим законодавством, виконувати покладені на них обов'язки, утримуватися від дій, заборонених нор­мами права.

Каральний вплив носить комплексний характер і реалізується шляхом застосування до засуджених усієї сукупності обмежень, встановлених режимом відбування конкретного покарання. Застосу­вання цих правообмежень — не самоціль, їх призначення полягає в тому, щоб забезпечити належне виконання покарання відповідно до завдань, поставлених перед цією галуззю законодавства. Вказані правообмеження застосовуються як психолого-педагогічний засіб впливу на засудженого з метою його виправлення і попередження вчинення ним нових злочинів.

Реалізація кари властива виконанню всіх видів покарання, але її обсяг залежить від конкретного виду покарання. Позбавлення гро­мадянина одного з основних суб'єктивних прав — свободи волі —

74

веде до обмеження сукупності найбільш значимих для нього соці­альних цінностей і благ — свободи пересування, спілкування, соці­альних зв'язків, можливості розпоряджатися багатьма важливими суб'єктивними правами. Тому ізоляцію від суспільства варто розгля­дати як комплекс правообмежень, оскільки позбавлення чи звужен­ня обсягу прав обумовлене саме ізоляцією.

При виконанні виправних робіт каральний вплив проявляється в обмеженні певного обсягу трудових прав засудженого і утриманні до 20% заробітку (статті 94—99 ВТК). При засудженні до позбав­лення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю каральний вплив полягає у звільненні засудженого з посади і по­збавлення його права займатися певними видами професійної діяль­ності — лікувальною, педагогічною тощо.

Правообмеження засуджених при здійсненні карального впливу визначаються режимом відбування конкретного виду покарання, як­що воно носить строковий характер. Режим виконання покарання, в якому виражені сутність і зміст покарання, багатофункціональний за своєю спрямованістю. Він забезпечує каральний вплив на засу­джених, виступає як один з основних засобів виправлення засудже­них (ст. 7 ВТК) і створює одночасно правові передумови для успіш­ного застосування інших засобів виховного впливу. Як підкреслю­ється в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (п. З ст. 10), "пенітенціарною системою передбачається режим для ув'язнених, суттєвою метою якого є їхнє виправлення та соціальне перевиховання".

Стосовно покарання певного виду режим має конкретний зміст, який визначається специфікою покарання. Найповніше і всебічно правила режиму реалізуються в місцях позбавлення волі, вони рег­ламентують весь уклад життя засуджених як у позаробочий час, так і під час трудової діяльності. Вони охоплюють всі сфери їх життєді­яльності, що перебувають під контролем адміністрації.

Оскільки режимом визначається внутрішній розпорядок в УВП (ст. 36 ВТК), який включає також відповідні вимоги по забезпечен­ню правопорядку на підприємствах УВП і на виробничих об'єктах інших відомств, його норми звернені до інших громадян, які відвіду­ють місця позбавлення волі (служителі культу, родичі засуджених, представники громадських організацій, адвокати, вільнонайманий персонал виробничих об'єктів тощо). Ці особи повинні дотримувати­ся встановлених в УВП і на їх виробничих об'єктах порядку і пра­вил взаємовідносин із засудженими. Тому правила режиму звернені і до цих осіб, вони регулюють їх поведінку в місцях позбавлення во­лі. Правила режиму реалізуються не тільки на території УВП і її ви-

75

робничих об'єктах, а й на територіях, що прилягають до них (під час проживання засуджених жінок поза колонією — ст. 35 ВТК). Таким чином, при відбуванні позбавлення волі режим регламентує весь спосіб життя засуджених, усі сторони діяльності адміністрації УВП.

При відбуванні інших строкових видів покарань сукупність ос­новних елементів, що складають зміст режиму, суттєво звужує об­сяг правообмежень засуджених, скорочується регламентація специ­фічних правил їх поведінки. Однак у всіх випадках при виконанні покарання має місце контроль за поведінкою засуджених, який ви­ступає як один з основних елементів режиму.

Хоча при виконанні покарань, не пов'язаних з позбавленням во­лі, законодавець не застосовує термін "режим", його вживання пра­вомірно, оскільки закон передбачає такі терміни, як порядок і умови відбування покарання (глави 13-Б, 16, 18 ВТК). В назві II, III, IV і наступних глав Положення про порядок і умови виконання пока­рань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засу­джених, використовуються вказані терміни. Між тим саме поняття режиму визначається як порядок і умови виконання (відбування) покарання.

Підбиваючи підсумок розгляду питання про співвідношення по­нять покарання — кара — режим відбування покарання, потрібно визнати, що хоча в режимі і реалізується покарання, він за своїм змістом ширший, ніж вказаний інститут, оскільки містить у собі не лише правообмеження, а й правила співжиття, які не мають караль­ного змісту. В широкому смислі режим відбування покарання охоп­лює всю сукупність матеріальних і процесуальних норм, що регла­ментують діяльність адміністрації установ і органів, на яких законом покладене виконання покарання, забезпечення його реалізації, а та­кож сукупність умов і правил відбування покарання засудженими.

Каральний вплив на засуджених, система встановлених для них правообмежень обумовлюють потребу вичерпної регламентації нор­мами права всього комплексу питань, пов'язаних з реалізацією ре­жиму. Норми права одночасно регламентують повноваження орга­нів виконання покарань, посадових осіб, громадських організацій стосовно засуджених, процедуру прийняття ними рішень щодо засу­джених, встановлюють правила взаємовідносин із засудженими, по­ведінку громадян, які перебувають у розпорядженні установ вико­нання покарань. Така детальна регламентація правил режиму пояс­нюється необхідністю створення правових передумов, які б забезпе­чували дотримання законності у сфері застосування найгострішої форми примусу — виконання кримінального покарання.

76

§ 2. Призначення та види установ і органів виконання покарань

Реалізація державного примусу в його найгострішій формі, якою є кримінальне покарання, вимагає постійного контролю держави за виконанням покладених на засуджених каральних обмежень. З цією метою виконання кримінальних покарань визнається виключною прерогативою (функцією) держави, для здійснення якої створюють­ся спеціалізовані установи і органи.

Так, виконання позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі покладається на виправно-трудові установи Дер­жавного департаменту з питань виконання покарань. Виконання по­карання військовослужбовців у вигляді направлення до дисциплі­нарного батальйону покладається на дисциплінарні частини Зброй­них Сил України. Особливі органи (кримінально-виконавчі інспек­ції) утворюються також для виконання покарання у вигляді виправних робіт при Державному департаменті з питань виконання покарань. На них же покладено контроль за виконанням таких кри­мінальних покарань, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю та громадських робіт. Для нововведе-них покарань у виді обмеження волі і арешту створюються відповід­но кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) та арештні дома.

Установи і органи виконання покарань утворюють у своїй сукуп­ності кримінально-виконавчу систему, діяльність якої регулюється Виправно-трудовим кодексом та іншими нормативними актами.

На побудову системи установ і органів виконання покарань чи­нять вплив різні соціально-економічні, політичні та духовні фактори. Серед них — демографічні, кримінально-правові та кримінально-виконавчі характеристики засуджених. Так, відповідно до норм міжнародних актів діючого кримінально-виконавчого законодавства у виправно-трудових установах реалізується принцип роздільного тримання засуджених залежно від статі, віку, громадянства, харак­теру та степеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, злочинної діяльності в минулому і строку призначеного покарання. Визнається необхідним ізольоване від інших засуджених і одночасно роздільне тримання деяких категорій засуджених (наприклад, злісних поруш­ників режиму).

Внаслідок цього, з одного боку, утворюються виправно-трудові установи різних видів, а з другого — у ВТУ одного виду роздільно відбувають покарання різні категорії засуджених. Це дозволяє дифе­ренціювати карально-виховний процес у місцях позбавлення волі, підходити до виконання покарання і виправлення злочинця з ураху-

77

ванням тяжкості й характеру вчиненого злочину, ступеня суспільної небезпеки особи злочинця, динаміки її зміни під час відбування по­карання.

Відбування покарання у виді позбавлення волі полягає згідно із статтею 63 КК в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Види таких установ передбачаються главою З ВТК (статті 12—18).

У ст. 12 ВТК перераховуються види виправно-трудових установ: виправно-трудові колонії, тюрми і виховно-трудові колонії.

До виправно-трудових колоній належать: колонії-поселення для осіб, які вчинили злочини з необережності; колоній-поселення для осіб, які вчинили умисні злочини; колонії загального, посиленого, суворого й особливого режиму.

Категорії осіб чоловічої статі, що утримуються у ВТК:

• колонії-поселення для осіб, які вчинили злочини з необереж­
  ності — вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені
  з необережності;

• колонії-поселення для осіб, які вчинили умисні злочини —
  вперше засуджені до позбавлення волі, а також особи, переведені в
  ці колонії в порядку, передбаченому ст. 46 ВТК, з колоній загально­
  го, посиленого і суворого режиму;

• колонії загального режиму — вперше засуджені за злочини,
  що не є тяжкими;

• колонії посиленого режиму — вперше засуджені за тяжкі
  злочини;

• колонії суворого режиму — засуджені за особливо небез­
  печні державні злочини, або ті, що раніше відбували покарання у
  вигляді позбавлення волі;

• колонії особливого режиму — засуджені, яким покарання у
  вигляді смертної кари замінено позбавленням волі або яким довічне
  позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в
  порядку помилування або амністії.

Категорії осіб жіночої статі, які відбувають покарання у ВТК:

• колонії суворого режиму — засуджені за особливо небез­
  печні злочини проти держави; жінки, яким покарання у вигляді
  смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавлен­
  ням волі на певний строк в порядку помилування або амністії;

• колонії загального режиму — засуджені особи жіночої статі,
  переведені з виховно-трудових колоній загального режиму в поряд­
  ку, встановленому ст. 26 ВТК, а також засуджені жінки, переведені
  з колоній-поселень для осіб, що вчинили злочини з необережності,

78

і з колоній-поселень для осіб, що вчинили умисні злочини в поряд­ку, встановленому ст. 47 ВТК.

У тюрмах відбувають покарання особи, засуджені до довічного позбавлення волі, особи, засуджені до позбавлення волі у вигляді ув'язнення в тюрмі, які по досягненні 18-річного віку вчинили особливо небезпечні державні злочини або вчинили інші тяжкі злочини, за які засуджені до позбавлення волі на строк більше п'яти років; особи, переведені з виправно-трудових колоній за підставами, передбаченими ст. 47 ВТК.

У тюрмах також відбувають покарання особи, залишені в тюрмі в порядку, встановленому ст. 24 ВТК, для роботи по господарському обслуговуванню.

У виправно-трудових колоніях загального режиму відбувають покарання неповнолітні чоловічої статі, вперше засуджені до поз­бавлення волі, причому засуджених за злочини, що не є тяжкими, тримають окремо від засуджених за тяжкі злочини, а також всі за­суджені неповнолітні жіночої статі.

У виховно-трудових колоніях посиленого режиму відбувають покарання неповнолітні чоловічої статі, які раніше відбували пока­рання у вигляді позбавлення волі, а також переведені з виховно-тру­дових колоній загального режиму за злісне порушення вимог режиму (ст. 47 ВТК).

Виправно-трудова колонія є основним видом виправно-трудових установ. Вона має ряд переваг перед іншими установами, що вико­нують покарання у вигляді позбавлення волі, наприклад тюрмою. По-перше, для ВТК характерне застосування заходів виправно-тру­дового впливу в повному обсязі, на відміну від тюрми, де залучення засуджених до праці, навчання стимулюються потребою суворішої ізоляції засуджених. По-друге, в організаційному плані виправно-трудова колонія побудована за принципом об'єднання засуджених у соціально-психологічні відділення, що розміщуються у звичайних житлових приміщеннях (гуртожитках); виховна робота із засудже­ними орієнтована в основному на застосування колективних мето­дів впливу на особу. В тюрмах, а також стосовно частини засудже­них у колоніях особливого режиму, забезпечується покамерне три­мання засуджених, що визначає специфіку організаційної побудови цих установ, форми і методи виховної роботи із засудженими.

Залежно від такої характеристики засуджених, як стан їх здо­ров'я, в системі ВТУ утворюються спеціалізовані установи (колонії-лікарні), а для лікування і тримання інфекційне-хворих засуджених — виправно-трудові колонії на правах лікувальних. Режим відбуван­ня покарання в цих установах, залучення засуджених до праці

79

мають свої особливості, що залежать від потреби проведення ліку­вально-профілактичної і санітарно-протиепідемічної роботи із засу­дженими. Існування таких установ є прикладом прояву турботи дер­жави про здоров'я засуджених і про реальну дію принципу гуманіз­му в кримінально-виконавчому законодавстві.

Як суб'єкти, які зобов'язані виконувати вирок суду, вказані ад­міністрація підприємств, установ і організацій щодо таких покарань, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, а стосовно позбавлення спеціального чи військового звання — орган, який присвоїв це звання. Таким чином, функція ви­конання кримінального покарання покладається, як правило, на спе­ціалізовані державні установи та органи, що утворюються в рамках Державного департаменту з питань виконання покарань, Міністер­ства оборони та Міністерства юстиції. Адміністрації підприємств, установ і організацій виконують вимоги вироку суду стосовно кон­кретних засуджених до різних видів покарання.

Як бачимо, кримінальні покарання, що застосовуються в Украї­ні, є різнопланові. Одні з них пов'язані із заходами виправно-трудо­вого впливу, інші — ні. Частина покарань має тривалий процес ви­конання, решта — обмежуються разовими діями. Є покарання, що передбачають ізоляцію волі засудженого, але більшість не мають та­кого суворого карального змісту.

За такої різнобічності кримінальних покарань (відповідно проце­су їх виконання) можна виділити загальні завдання установ і орга­нів виконання покарань. Це можна зробити виходячи з цілей кримі­нального покарання і завдань, які стоять перед законодавством, що регулює процес виконання покарання.

У ст. 50 КК як цілі покарання визначаються виправлення засу­джених, попередження вчинення нових злочинів засудженими й ін­шими особами. В ст. 1 ВТК зазначається, що ця галузь законодавст­ва має своїм завданням забезпечення виконання покарання з тим, щоб воно було не тільки карою за вчинений злочин, а й виправляло та перевиховувало засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, відвертало вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також сприяло викорінюван­ню злочинності. Аналогічні завдання стоять і перед системою норм, які регулюють виконання покарань, не пов'язаних із заходами ви­правно-трудового впливу на засуджених.

Отже, перед установами і органами виконання покарань постав­лені конкретні завдання — виконання вироку суду відповідно до правил, встановлених кримінально-виконавчим та іншим законодав­ством. При цьому установи і органи виконують визначене у вироку

80

суду покарання як сукупність каральних правообмежень, в окремих видах покарання застосовуються заходи виправно-трудового впливу на засуджених. Однак цими функціями завдання виконання пока­рань не обмежуються. Установи й органи, які виконують покарання, зобов'язані, наприклад, добиватися виконання вироку в частині за­стосування примусових заходів медичного характеру (ст. 77 ВТК), стягнення матеріальних збитків, спричинених засудженим (ст. 72 ВТК).

Важливим завданням установ і органів виконання покарань є за­безпечення процесу виправлення, створення умов для переоцінки життєвих орієнтирів, мотивів і цілей поведінки самими засуджени­ми шляхом підвищення загальноосвітнього і культурного рівня засу­джених, їх фізичного, психічного, правового і духовного розвитку, а також забезпечення цивілізованого рівня життєдіяльності засудже­них у місцях позбавлення волі. Завдання виправлення засуджених пріоритетне і найскладніше в числі завдань, поставлених перед сис­темою установ і органів виконання покарань.

По-перше, його розв'язання не вичерпується застосуванням по­карання як сукупності каральних обмежень. У деяких покараннях з цією метою здійснюється спеціальний виховний процес — виправ­но-трудовий вплив, який базується на вивченні особи засудженого, психолого-педагогічному й іншому впливі на неї.

По-друге, оскільки виправлення засудженого — досить віддале­ний за часом результат, потрібні неабиякі зусилля адміністрації для того, щоб прискорити внутрішній процес зміни особи засудженого.

По-третє, виправлення засуджених — найважливіше соціальне завдання, яке стоїть перед системою установ і органів виконання покарань. Його розв'язання гарантує вирішення проблеми спеці­ального попередження злочинів під час відбування покарання, а також правослухняної поведінки громадянина після відбуття пока­рання.

Завдання спеціального попередження вважається виконаним у тому випадку, коли засуджений позбавлений можливості вчинити новий злочин під час відбування покарання. Для цього засуджені до позбавлення волі ізолюються від суспільства, а окремі їх категорії — одна від другої. Організовується охорона і постійний нагляд за поведінкою засудженого в місцях позбавлення волі, змінюється їх правовий статус (наприклад, вводиться перегляд кореспонденції, до­гляд посилок, передач і бандеролей).

Контроль за поведінкою засуджених до виправних робіт на ви­робництві і в побуті з метою попередження нових злочинів і право­порушень покладається на адміністрацію підприємств, установ і ор-

81

6 — 2-659

ганізацій, де працюють засуджені. Для цього засуджений до виправ­них робіт зобов'язаний дотримуватися встановленого порядку відбу­вання покарання, з'являтися за викликом до органів, які виконують цей вид покарання. У разі невиконання цієї вимоги без поважних причин засуджений може бути підданий приводу.

Крім того, установи і органи виконання покарань здійснюють ці­лий комплекс оперативно-розшукових, профілактичних та інших за­ходів, спрямованих на виявлення і запобігання злочинних проявів серед засуджених.

Вирішення завдання спеціального попередження злочинів актуа­лізується залежно від ступеня суспільної небезпеки злочинів і особи злочинця. З урахуванням цих ознак суд призначає вид покарання, умови відбування якого диференційовані, в тому числі і за нормами, що визначають спеціально-попереджувальний вплив.

В умовах місць позбавлення волі встановлюються суворіші захо­ди, спрямовані на попередження злочинів, ніж при виконанні пока­рань без ізоляції засудженого від суспільства. Спеціально-попере-джувальний вплив диференціюється і залежно від поведінки засу­дженого під час відбування покарання. Наприклад, за засудженими — злісними порушниками режиму — встановлюється суворіший нагляд (ШІЗО, ПКТ, дільниці посиленого нагляду).

Загальнопопереджувальне завдання вирішується установами і органами виконання покарань шляхом реалізації в повному обсязі і в точній відповідності із законом каральних правообмежень. Саме цим здійснюється загальнопопереджувальний вплив на громадян, які не мають твердих моральних установок і внаслідок цього схильні до вчинення злочинів.

Таким чином, перед установами і органами виконання покарань стоїть чотири основні завдання: виконання вироку суду, забезпечен­ня процесу виправлення засуджених, спеціальне і загальне попере­дження (превенція). Кожне з указаних завдань має самостійне зна­чення, а всі разом вони розкривають зміст процесу виконання кри­мінального покарання. Поряд з основними завданнями, установи і органи виконання покарань здійснюють різного роду допоміжні чи забезпечувальні функції. Особливо це характерно для виправно-тру­дових установ.

82

§ 3. Державний департамент України з питань виконання покарань

Державний департамент України з питань виконання покарань (далі — Департамент) є центральним органом виконавчої влади. Де­партамент безпосередньо реалізує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. У своїй діяльності він керується Конституцією і законами України, актами Президента України і Ка­бінету Міністрів України, Положенням про Державний департамент України з питань виконання покарань.

У межах своїх повноважень Департамент організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалі­зацією, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо удос­коналення цього законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями Департаменту є:

— здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кри­
мінальних покарань;

• розроблення рекомендацій щодо організації тримання осіб,
  взятих під варту, забезпечення виконання вироків суду і застосу­
  вання передбачених законом засобів виправлення і перевиховання
  засуджених; здійснення контролю за виконанням вироків суду за
  окремими видами додаткових покарань; забезпечення примусового
  лікування засуджених, хворих на алкоголізм та наркоманію;

• забезпечення додержання вимог законодавства в органах і
  установах виконання покарань, запобігання злочинам, дисциплінар­
  ним проступкам з боку засуджених до позбавлення волі та щодо
  них, їх припинення та виявлення і розкриття злочинів, вчинених в
  органах і установах виконання покарань, проведення дізнання у
  справах про ці злочини, здійснення оперативно-розшукової діяль­
  ності;

• керівництво органами і установами виконання покарань, ор­
  ганізація виробничо-господарської діяльності з наданням засудже­
  ним роботи, забезпечення їх професійної підготовки та загальноос­
  вітнього навчання;

• правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького
  складу, працівників кримінально-виконавчої системи та членів їх сі­
  мей; удосконалення роботи з кадрами, їх професійної підготовки.

Департамент відповідно до покладених на нього завдань бере участь у розробленні та реалізації державних комплексних програм боротьби із злочинністю та у формуванні єдиної державної політики У сфері виконання кримінальних покарань, реалізує цільові програ-

83

ми розвитку кримінально-виконавчої системи, визначає основні на­прями діяльності органів і установ виконання покарань щодо захис­ту прав і свобод людини в умовах відбування кримінального пока­рання, бере участь у розробленні проектів загальнодержавних про­грам економічного та соціального розвитку, законів про Державний бюджет України.

Департаментом здійснюється аналіз результатів діяльності орга­нів і установ виконання покарань, складаються довгостроковий та оперативний прогнози криміногенної обстановки і на їх основі вно­сяться у встановленому порядку пропозиції щодо підвищення ефек­тивності функціонування кримінально-виконавчої системи, забезпе­чення правопорядку та безпеки, посилення боротьби із злочинніс­тю. З цих питань Департамент інформує населення через засоби ма­сової інформації.

Департамент здійснює контроль за виконанням актів законодав­ства з питань, що належать до його компетенції, вироків, постанов і ухвал судів, забезпечує розподіл та тримання засуджених до позбав­лення волі й осіб, взятих під варту.

Департамент забезпечує охорону, правопорядок і безпеку в слід­чих ізоляторах, тюрмах, лікувально-трудових профілакторіях, ви­правно-трудових колоніях, інших установах виконання покарань та об'єктах кримінально-виконавчої системи. Крім цього, він забезпе­чує організацію виховної роботи з особами, яких тримають в уста­новах кримінально-виконавчої системи, залучення до її проведення представників творчих спілок, громадських і релігійних організацій, трудових колективів; у взаємодії з Міністерством освіти України ор­ганізовує професійну підготовку засуджених та їх загальноосвітнє навчання.

Департамент здійснює медичний контроль за станом здоров'я за­суджених до позбавлення волі, осіб, взятих під варту, і осіб, яких тримають у лікувально-трудових профілакторіях, забезпечує надан­ня їм необхідної медичної допомоги, належну санітарно-епідемічну обстановку в установах кримінально-виконавчої системи та на їх те­риторіях, а також контроль за додержанням вимог з охорони довкіл­ля і раціонального використання природних ресурсів в установах кримінально-виконавчої системи

Департаментом також організовується і контролюється виконан­ня актів амністії та помилування, оперативно-розшукова діяльність, налагоджується взаємодія з відповідними підрозділами державних органів, які проводять таку діяльність, здійснюється довідково-ін­формаційне обслуговування органів і установ виконання покарань, інших заінтересованих державних органів.

84

Департамент здійснює переведення засуджених і осіб, взятих під варту, з однієї до іншої установи кримінально-виконавчої систе­ми, передачу (екстрадицію) осіб, які звинувачуються у вчиненні злочинів, а також засуджених для відбування покарання в устано­вах іноземних держав згідно із законами та міжнародними договора­ми України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Укра'їни; вирішує за участю міських і районних органів внутрішніх справ і центрів зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України питання щодо надання допомоги особам, звільненим із місць позбавлення волі, в їх трудовому і побутовому влаштуванні; вживає заходів до забезпечення роботою осіб, яких тримають в установах кримінально-виконавчої системи, надає допомогу підпри­ємствам, що належать до сфери його управління, у встановленні та стабілізації господарських зв'язків, бере участь у формуванні і роз­міщенні державного замовлення, укладає з цією метою контракти.

За дорученням Кабінету Міністрів України Департамент налаго­джує зв'язки з міжнародними організаціями, укладає угоди з відпо­відними органами іноземних держав про співробітництво у сфері ви­конання кримінальних покарань, боротьби із злочинністю та з інших питань, що належать до його компетенції.

Департаментом організовується проведення наукових дослі­джень, дослідно-конструкторських і проектно-технологічних робіт, забезпечується використання досягнень науки, техніки і набутого досвіду; координується робота підприємств кримінально-виконавчої системи, пов'язана з сертифікацією, стандартизацією, метрологією, винахідництвом і раціоналізацією. В установленому порядку Депар­тамент видає журнали, бюлетені, збірники нормативно-правових ак­тів та інші матеріали з питань діяльності установ кримінально-вико­навчої системи.

Департамент здійснює й інші повноваження, що належать до йо­го компетенції.

Департамент має право:

• залучати спеціалістів центральних і місцевих органів вико­
  навчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з
  їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компе­
  тенції;

• одержувати безоплатно в установленому законодавством по­
  рядку від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади,
  Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів вико­
  навчої влади інформацію, документи та матеріали, необхідні для ви­
  конання покладених на нього завдань;

85

— скликати в установленому порядку наради, конференції, сим­позіуми з питань, що належать до його компетенції.

Департамент у межах своїх повноважень на основі та на вико­нання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. У разі потреби разом з іншими центральними та місце­вими органами виконавчої влади видає спільні акти.

Нормативно-правові акти Департаменту підлягають державній реєстрації в установленому порядку. Рішення Департаменту, прий­няті в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання цен­тральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місце­вого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами.

Департамент очолює голова, якого призначає на посаду та звіль­няє з посади Президент України.

Голова Департаменту має заступників, які призначаються на по­саду та звільняються з посади відповідно до законодавства, розподі­ляє обов'язки між ними.

Голова здійснює керівництво Департаментом і несе відповідаль­ність перед Президентом України, Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на Департамент завдань і здійснення ним своїх функцій, визначає ступінь відповідальності своїх заступників і керівників структурних підрозділів Департаменту.

Відповідно до законодавства голова Департаменту вводить особ­ливий режим, залучає в разі потреби додаткові сили і засоби для припинення групових протиправних дій в установах кримінально-виконавчої системи.

Для погодженого вирішення питань у межах своїх повноважень, обговорення найважливіших напрямів діяльності в Департаменті ут­ворюється колегія у складі голови, заступників голови за посадою, а також керівників структурних підрозділів Департаменту.

Для розгляду рекомендацій та пропозицій щодо основних на­прямів розвитку кримінально-виконавчої системи у Департаменті можуть утворюватися дорадчі та консультативні органи. Склад цих органів і положення про них затверджує голова Департаменту.

Граничну чисельність, структуру центрального апарату Департа­менту затверджує Кабінет Міністрів України. Перелік посад, що під­лягають заміщенню особами вищого начальницького складу, штат­ний розпис та кошторис видатків на утримання апарату Департа­менту затверджуються в установленому порядку.

Департамент є юридичною особою, має самостійний баланс, ра­хунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Гер­ба України і своїм найменуванням.

86

§ 4. Взаємодія установ і органів виконання покарань

з іншими державними органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю

Діяльність суду, державних органів, які ведуть боротьбу зі зло­чинністю, установ і органів виконання покарань нерозривно зв'яза­на між собою. Цей взаємозв'язок, незважаючи на різноманітність правових підстав, форм і методів їх діяльності, обумовлюється по­кладеними на них завданнями боротьби зі злочинністю. Успішна ро­бота кожного з указаних державних органів — необхідна передумо­ва ефективного виконання завдань іншими ланками цієї системи. Вони повинні взаємодіяти на всіх етапах боротьби зі злочинністю і, зокрема, при виконанні покарання.

Характер взаємодії з кожним із них має свою специфіку. Вона обумовлюється загальним рівнем економічного і політичного розвит­ку суспільства, особливостями того чи іншого етапу боротьби зі зло­чинністю, місцем і роллю даного органу в боротьбі з нею, їх право­вою регламентацією і умовами діяльності, специфікою покладених на них завдань.

а) Взаємодія установ і органів виконання покарань з органами слідства

Розслідування злочинів, виявлення винних осіб і виконання кри­мінального покарання є, на перший погляд, двома малопов'язаними етапами боротьби зі злочинністю. Однак у практичній діяльності ор­гани дізнання і слідства, установи і органи виконання покарань тіс­но пов'язані між собою і активно сприяють один одному у виконанні ними своїх завдань.

На органи слідства законодавством покладено не тільки розкри­ття злочинів, а й встановлення причин і умов, що сприяють їх вчи­ненню, а також вжиття заходів з усунення таких причин і умов. Це положення має принципове значення для попередження злочинів, зокрема для виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів особами, які відбувають покарання. Розслідуючи злочини, слідчий може виявити недоліки в діяльності УВП, внести припис про їх усунення. Приписи слідчого на адресу начальника УВП сприяють покращанню роботи установи, зміцненню дисциплі­ни серед засуджених, підвищенню якості виховного процесу.

Органи слідства надають допомогу установам і органам виконан­ня покарань у вивченні особи засуджених. Особливо це значливо для організації виховної роботи з неповнолітніми засудженими. Дані особової справи засудженого при надходженні його до ВТК містять недостатньо інформації. У справі є копія вироку, анкета заарештова-

87

ного і деякі інші дані. В ній відсутні такі відомості, що їх часто вста­новлює слідчий, і які потрібні для вихователя: про причини і умови, які сприяли вчиненню злочину, про роль неповнолітнього засудже­ного в його вчиненні; про минулу злочинну діяльність; дані, що ха­рактеризують поведінку засудженого до арешту в побуті, на вироб­ництві і т. ін. Надання слідчим таких відомостей шляхом направлен­ня письмових інформацій, консультування персоналу ВТК створює передумови для ефективної виховної роботи із засудженими. Така форма взаємодії з органами слідства можлива і потрібна для інших видів УВП.

У разі вчинення звільненими від покарання чи тими, хто відбу­ває його, нового злочину адміністрація УВП сприяє органам слідст­ва у вивченні особи звинувачуваного, подаючи на нього загальну ха­рактеристику та копії інших матеріалів із його особової справи.

В УВП можуть відбувати покарання особи, які приховали від ор­ганів слідства і суду інші вчинені ними злочини. Виявлення їх — важливе завдання як органів слідства, так і адміністрації місць по­збавлення волі. На основі цього загального завдання виникла й інша форма їх взаємодії — робота серед засуджених у напрямку добро­вільної їх явки з повинною.

б) Взаємодія установ і органів виконання покарань із судами

Тісно взаємодіють у своїй діяльності суди і УВП. Підстава їх вза­ємодії виникає вже в ході судового розгляду, коли суд здійснює ви­ховний вплив на підсудних, створюючи тим самим передумови для організації з ними ефективної виховної роботи під час відбування покарання.

Ефективність виконання покарання безпосередньо залежить від справедливості винесеного вироку. Якщо покарання справедливе, відповідає характеру суспільної небезпеки вчиненого злочину і осо­би винного, воно сприятиме виправленню злочинця в місцях позбав­лення волі.

Кримінально-процесуальне законодавство зобов'язує суд виявля­ти причини і умови, що сприяють вчиненню злочину. Розглядаючи справи по звинуваченню осіб, які відбувають покарання, суд може встановити порушення закону, причини і умови, що сприяли вчи­ненню ними нових злочинів (наприклад, слабкий контроль за засу­дженими в процесі відбування покарання, погана організація праці і побуту засуджених, зловживання персоналу УВП і т. ін.). У зв'язку з цим суд може винести окрему ухвалу на адресу керівників УВП чи їх вищестоящих начальників про доцільність вживання заходів щодо усунення причин, які породжують злочини.

88

Суд також може сприяти органам виконання покарання в усу­ненні недоліків у їхній роботі при розгляді кримінальних справ з об­винувачення в нових злочинах осіб, звільнених від покарання. У процесі судового розслідування часто виявляються такі факти, як необгрунтоване подання до умовно-дострокового звільнення засу­джених, які в процесі відбування покарання характеризувались не­гативно, і ряд інших причин та умов, що сприяли вчиненню звільне­ним нових злочинів. Виявляючи їх у ході судового розгляду, суд мо­же окремою ухвалою на адресу установи чи органу виконання пока­рання сприяти усуненню цих недоліків. )

Взаємодія установ і органів виконання, покарань і апаратів мілі­ції спрямована на запобігання злочинів з боку звільнених з УВП, в першу чергу осіб, які були засуджені за тяжкі злочини, а також тих звільнених, які в період відбування покарання зарекомендували се­бе негативно. У взаємодії цих органів можна умовно виділити два етапи.

Перший — підготовчий — починається за три місяці до звіль­нення засудженого від покарання. Формою взаємодії УВП і апаратів міліції на цьому етапі є проведення із засудженим, який підлягає звільненню, бесід про умови і правила життя після звільнення, міс­це майбутнього проживання і роботи і т. ін. Такі бесіди сприяють більш відповідальному ставленню з боку засуджених до акту звіль­нення з УВП, до своїх громадянських прав і обов'язків.

Другий етап взаємодії — взаємна інформація УВП і міліції про звільнених і вжиття спільних заходів щодо попередження з їх боку нових злочинів. Інформація адміністрацією УВП апаратів міліції міс­тить поряд із загальними відомостями, що характеризують особу звільненого, його зв'язки із злочинними елементами, наміри, якщо вони були встановлені в процесі відбування покарання, й інші дані, які становлять інтерес для міліції з метою попередження повторних злочинів з боку таких осіб. Дуже важливим є здійснення взаємодії УВП і міліції при встановленні за особами, які звільнилися з місць позбавлення волі, адміністративного нагляду.

Форми взаємодії установ і органів виконання покарань не вичер­пуються лише наведеними вище. Напрями і форми взаємодії не є по­стійними, вони змінюються, удосконалюються під впливом динаміч­них змін у соціально-економічній, політичній, духовній та інших сферах життя суспільства. Безперечне лише те, що досягнення мети кримінального покарання неможливе без найтіснішої взаємодії уста­нов і органів виконання покарань з іншими інститутами держави і суспільства в цілому.

89

Література

1. Кримінальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер. — 240 с.

2. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­
   тар. — К., 2000.

3. Закон України від 22 квітня 1998 р. № 344/98 "Про утворення
   Державного департаменту України з питань виконання пока­
   рань".

4. Закон України від 11.12.98 р. "Про внесення змін до деяких за­
   конодавчих актів України у зв'язку з утворенням Державного
   департаменту України з питань виконання покарань" // Голос
   України. — № 8 від 19.01.99 р.

5. Закон України "Про державну виконавчу службу" № 202/98
   від 24.03.98 р. //Відомості Верховної Ради України. — 1998. —
   № 36—37.

6. Закон України "Про виконавче провадження" № 606-ХІУ від
21.04.99 р. //Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 24.

7. Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­
   дексу України" від 11.07.2001 р. / Голос України. — 2001. —
   ЗО серпня.

8. Указ Президента України № 827/98 від 31.07.98 р. "Положення
   про Державний департамент України з питань виконання пока­
   рань".

9. Положення про порядок та умови виконання кримінальних по­
   карань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу //
   Відомості Верховної Ради України. — 1984. —№ 27.

10. Трубніков В.М. Кримінально-виконавче право України.: Навч.
    посібник. — Харків, 1998.

11. Филонов В.П., Фролов А. Й. Уголовно-исполнительное законо-
    дательство УкраиньІ. — Донецк, 1998.

12. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг.
    ред. О. М. Джужи. — К., 2000.

90

Глава IV Правовий статус засуджених в Україні

§ 1. Загальна характеристика правового статусу осіб, які відбувають

покарання.

§ 2. Зміст правового статусу засуджених.

§ 3. Закріплення в законодавстві правового статусу засуджених. § 4. Права, законні інтереси та обов'язки засуджених до позбавлення

волі.

§ 1. Загальна характеристика правового статусу осіб, які відбувають покарання

З прийняттям Конституції України розпочався новий етап зміц­нення правових основ державного і суспільного життя. Оновлюєть­ся законодавство, яке дозволяє повніше регулювати різні сторони суспільних відносин, на значно вищому рівні гарантувати конститу­ційні права громадян. Ці процеси, а також здійснення заходів, сфор­мульованих в "Основних напрямках реформи кримінально-виконав­чої системи України" призведуть до докорінних змін у діяльності установ виконання покарань, забезпеченні правового статусу засу­джених, правової регламентації діяльності персоналу УВП і контро­люючих органів. Зазначимо, що діюче кримінально-виконавче зако­нодавство не задовольняє достатньою мірою потреб практики. Не всі елементи правового статусу засуджених розроблені грунтовно і повно в юридичній літературі. Є суперечливі положення про зв'язок і взаємообумовленість правового статусу особи, громадянина і пра­вового регулювання застосування покарання до особи, громадяни­на. Реалії не завжди відповідають положенням загальної теорії пра­ва. Так, низка прав засуджених, що належать до числа так званих суб'єктивних, розглядаються одночасно як правообмеження, що є виразником кари, тобто змісту кримінального покарання (право на побачення, отримання посилок і передач, витрату грошей тощо), хо­ча, зрозуміло, карати наданням суб'єктивних прав не можна.

Недостатня теоретична розробка проблем правового статусу за­суджених є однією з причин того, що в діючому законодавстві і ві­домчих нормативних актах деякі обов'язки і права засуджених фор­мулюються нечітко. Права засуджених визначаються так, що їх реа­лізація інколи ставиться в залежність від розсуду адміністрації.

Для окремих правообмежень, встановлених відомчими норма­тивними актами, потрібна законодавча основа, незважаючи на те, що за останні роки з цього приводу зроблено чимало.

91

Установи виконання покарань є складними структурними утво­реннями і здійснюють різнобічні соціальні, юридичні, педагогічні, виробничо-господарські функції. Але всі вони носять яскраво вира­жений виховний характер і підпорядковані головній меті — ресоціа-лізації засуджених.

Ось чому кожний працівник пенітенціарної системи як викона­вець найгострішої форми державного примусу, як учасник вирішен­ня найважливішого політичного завдання — виправлення злочин­ців, зміцнення дисципліни і законності, зобов'язаний глибоко знати правовий статус засуджених, оскільки від чіткого знання і уміння застосовувати відповідні норми законодавства залежить фактична реалізація засудженими своїх прав і виконання покладених на них обов'язків. Ця вимога є неодмінною умовою встановлення правиль­них (заснованих на законі) взаємовідносин між персоналом УВП і засудженими, а також підвищення ефективності роботи пенітенціар­ної установи.

Особи, які потрапляють у сферу регулювання відносин, що ви­никають при виконанні покарання, мають певний правовий статус.

У науковій літературі існують різні підходи щодо тлумачення термінів "правове становище" і "правовий статус". Одні автори вва­жають, що ці поняття ідентичні, інші схильні розглядати дані дефі­ніції як такі, що не збігаються за змістом і сутністю, висловлюючи точку зору про більш широке тлумачення одного з понять і вужчого тлумачення — іншого. З цього приводу, на нашу думку, слід звер­нутися до словника іноземних слів (оскільки термін "статус" саме іноземного походження), щоб впевнитися в ідентичності даних тер­мінів. Статус (лат. — зіаіиз) означає стан справ, становище, право­ве становище¹. Отже, слід лише зробити вибір відносно іноземного "статус" чи вітчизняного (становище, положення) терміну у визна­ченні цього феномену.

Відповідно можна говорити про правовий статус засудженого, правовий статус персоналу установ і органів виконання покарань, правовий статус близьких родичів засудженого. Серед них на особ­ливу увагу заслуговує правовий статус засуджених, соціально-пра-вове призначення якого зводиться до наступного.

Особи, які відбувають покарання, як громадяни держави Украї­на володіють правами і свободами, які згідно із ст. З Конституції ви­знаються найвищою соціальною цінністю. Це обумовлює наявність особливих вимог до нормативних актів, що закріплюють правовий статус засуджених, до обмежень їх загально-цивільних прав і сво-

¹ Словник іноземних слів. Вид. 12-е. — М., 1985. — С. 471.

92

бод. Крім цього, закріплення правового статусу засуджених визна­чає одночасно встановлення меж і форм діяльності персоналу уста­нов і органів виконання покарань, іншими словами — гарантію за­безпечення законності в його діяльності.

Виконання засудженими покладених на них обов'язків і реаліза­ція належних їм прав і законних інтересів утворюють той правовий режим відбування покарання, який становить основу для досягнен­ня поставлених перед покаранням цілей, у першу чергу — виправ­лення засуджених. Ретельна регламентація правового статусу засу­джених являє собою важливий інструмент їх правового та мораль­ного виховання, прищеплення поваги до закону, прав і законних ін­тересів інших осіб.

Соціально-правове призначення правового статусу осіб, які від­бувають покарання, останнім часом не охоплюється вирішенням ли­ше завдань у сфері правоохоронної діяльності. Україна як правонас-тупниця СРСР є учасником численних міжнародних договорів, вона визнає низку резолюцій і рішень міжнародних організацій, насампе­ред ООН, з питань дотримання прав засуджених. До числа таких документів належать: Європейська конвенція про запобігання тор­турам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводжен­ню чи покаранню (ратифікована Верховною Радою України 24.01.97 р.); Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями (1955); Ко­декс поведінки посадових осіб щодо підтримки правопорядку (1979); Звід принципів захисту всіх осіб, яких піддають затриманню або ув'язненню в будь-якій формі (1989); Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила, 1965) та інші.

Розвиток правового статусу засуджених, особливо з урахуван­ням міжнародних актів, є своєрідним показником бажання і можли­вості України дотримуватися взятих на себе зобов'язань, впливає на її міжнародний авторитет.

Правовий статус осіб, які відбувають покарання, у найзагальні-шому вигляді можна сформулювати як засноване на загальному ста­тусі громадян України і визначене за допомогою правових норм ста­новище засуджених під час відбування кримінального покарання. Але наведена формула потребує наукового тлумачення, що дозво­лить розкрити специфіку правового статусу засуджених.

Загальноприйняте виділення трьох видів правових статусів осо­би (людини). Йдеться про загальний правовий статус громадян, спе­ціальний правовий статус будь-якої категорії громадян та індивіду­альний правовий статус громадянина. Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального правового статусу, у свою чергу,

93

він поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види покарань (позбавлення волі, виправні роботи і т. ін.).

Відмінною рисою спеціального правового статусу засуджених є те, що він базується на загальному правовому статусі громадян Ук­раїни, оскільки засудження особи до покарання не позбавляє її гро­мадянства України і, відповідно, — загального правового статусу громадян нашої держави.

Збереження громадянства стосовно осіб, які вчинили злочини, відповідає міжнародним актам, що закріплюють принципи повод­ження із засудженими, і є яскравим зразком реалізації принципів демократизму і гуманізму у сфері виконання покарань. Крім цього, його значення полягає в тому, що воно, по-перше, сприяє забезпе­ченню законності при виконанні покарання. Порушення останньої в будь-яких формах їх прояву неминуче пов'язане з ущемленням (ура­женням, обмеженням) прав, законних інтересів засуджених, у тому числі й належних їм як громадянам держави. Конкретне вираження положення, що його ми розглядаємо, дістає у вимозі виключного за­кріплення законом обмежень загальноцивільних прав засуджених. Внаслідок цього засудженим гарантується користування правами громадян, які не піддані обмеженням, у протилежному випадку (внаслідок їх обмеження) — тими правами і законними інтересами, які збереглися у засуджених в остаточному обсязі.

По-друге, зберігаючи за засудженими громадянство, держава пе­реслідує мету підвищення виховного потенціалу покарання, оскіль­ки дозволяє не формально, а по суті звертатися до громадянських почуттів засуджених, що підсилює виховну функцію покарання. Приклади звернення до громадянських почуттів засуджених були під час Великої Вітчизняної війни. Є такі приклади і сьогодні. Про це свідчать численні випадки добровільного перерахування засудже­ними пожертвувань до Дитячого фонду, Фонду миру, допомога під час ліквідації наслідків стихійних лих і за інших надзвичайних об­ставин.

По-третє, збереження громадянства визначає і те, що засудже­ний до кримінального покарання користується загальноцивільними правами, а також має обов'язки, які покладені на громадян України. Так, засуджені до позбавлення волі користуються без будь-яких сут­тєвих обмежень правами у сфері спадкоємних, шлюбно-сімейних, трудових та інших відносин. Особи, які відбувають покарання без ізоляції від суспільства, як суб'єкти правовідносин майже повною мірою володіють загальноцивільними правами і мають юридичні обов'язки.

94

Засуджені є суб'єктами як загальних, цивільних, так і спеціаль­них, властивих лише умовам відбування покарання, відносин. Вна­слідок цього з'являються спеціальні права, законні інтереси і обов'язки засуджених. Механізм їх появи обумовлений призначе­ним засудженому покаранням — своєрідним засобом самозахисту суспільства проти порушень умов його існування. Покарання, як різновид державного примусу, виражається у спричиненні винному певних позбавлень і обмежень (кари) з метою його виправлення, а також попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Крім цього, державно-примусовий характер мають сам порядок і умови відбування покарання, а також застосу­вання до деяких із засуджених заходів виправно-трудового впливу. У правовій формі державний примус проявляється у вигляді обме­жень прав і свобод людини та громадянина. Наприклад, для засу­джених до позбавлення волі встановлюються обмеження в свободі пересування, виборі місця проживання і місця перебування, для за­суджених до виправних робіт — обмеження в свободі вибору об'єк­тів праці.

Особливістю державного примусу, що застосовується до засу­джених, є те, що він нерідко виходить за рамки покарання, порядку і умов його виконання, а також застосування заходів виправно-тру­дового впливу. В нормах цивільного, трудового, шлюбно-сімейного та інших галузей права є положення, які обмежують для засудже­них права і свободи громадян України.

В умовах виконання покарання відбувається не тільки обмежен­ня загальних прав громадян, а й їх конкретизація і доповнення. Кон­кретизація являє собою деталізацію прав, свобод, обов'язків грома­дян в умовах відбування покарання. При цьому конкретизація може проявлятися як в уточненні суб'єкта прав, свобод і обов'язків, так і в деталізації їх змісту. Прикладом можуть бути права і обов'язки за­суджених до позбавлення волі, що виникають у зв'язку з отриман­ням загальної та професійної освіти.

Доповнення загальних прав і свобод громадян стосовно умов виконання покарання відбувається за рахунок регулювання законом специфічних відносин, які не мають аналогів у суспільному житті і притаманні лише відбуванню покарання того чи іншого виду.

Раніше в навчальній літературі розглядався правовий статус за­суджених тільки до покарань, пов'язаних із застосуванням заходів виправно-трудового впливу і відповідно як суб'єкта виправно-трудо­вих правовідносин. На сьогоднішній день все більше передумов для аналізу правового статусу засуджених у ширшому контексті. На­самперед, правовий статус засуджених являє собою міжгалузевий

95

правовий інститут. При домінуючій ролі норм кримінально-виконав­чого права все більша кількість відносин, які породжують права, за­конні інтереси і обов'язки засуджених, регулюються нормами кон­ституційного, адміністративного, трудового та інших галузей права. Серед таких варто назвати, наприклад, норми, які визначають, що призову на строкову службу в мирний час не підлягають особи, які відбувають кримінальне покарання, а також особи, стосовно яких ведеться дізнання або попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом, до прийняття відповідного рішення (Закон Ук­раїни "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". — 1992 р. — Ст. 15).

Застосування в окремих видах покарання заходів виправно-тру­дового впливу (режимних правил, праці, виховної роботи, навчання) породжує для засуджених додаткові права, законні інтереси і обов'язки (обов'язок працювати, право на оплату праці тощо). Од­нак це не перешкоджає розглядати правовий статус засуджених до покарань, пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу (на­приклад, позбавлення волі, виправні роботи) і не пов'язаних з таки­ми (наприклад, штраф), як єдиний правовий інститут. За своїм зміс­том правовий статус засуджених являє собою сукупність юридич­них засобів, з допомогою яких закріплюється положення (статус) засудженого під час відбування покарання.

Більш загальний аналіз змісту правового статусу засуджених розглянемо далі. Тут лише зазначимо, що зміст правового статусу складається з прав, законних інтересів і обов'язків засуджених.

З урахуванням викладеного, правовий статус осіб, які відбу­вають покарання, можна визначити як закріплене нормами різ­них галузей права і виражене через сукупність прав, законних інтересів і обов'язків становище засуджених під час відбування кримінального покарання того чи іншого виду.

§ 2. Зміст правового статусу засуджених

До змісту правового статусу осіб, які відбувають покарання, вхо­дять права, законні інтереси і обов'язки засуджених. Вони виника­ють і реалізуються в рамках, як правило, кримінально-виконавчих правовідносин. Права, законні інтереси і обов'язки засуджених мо­жуть виникати у відносинах, які регулюються нормами конституцій­ного, державного, адміністративного, цивільного та інших галузей права.

96

Права, законні інтереси і обов'язки засуджених являють собою самостійні елементи змісту правового статусу, які можуть бути оха­рактеризовані з точки зору їх соціального призначення, сутності та змісту.

Соціально-правове призначення прав засуджених полягає у зміц­ненні режиму законності при виконанні покарання, оскільки міра свободи засудженого, у свою чергу, означає міру несвободи держа­ви стосовно нього, притримуватися якої — важливий обов'язок її представників, тобто — персоналу установ та органів виконання по­карань. Права засуджених, якщо вони гарантовані матеріально, по-літично, ідеологічно й організаційно, сприяють розвитку особи засух дженого, в кінцевому підсумку — його ресоціалізації. Права ж засу­джених, проголошені формально, поглиблюють існуючий антагонізм між ними і суспільством, суттєво віддаляють виконання поставле­них перед покаранням цілей.

Сутність прав засудженого полягає в наданні повноважній особі можливості певної поведінки чи користування соціальними благами. Ступінь реалізації такої можливості і відповідно ступінь домагання засудженого на закріплені правом поведінку і блага визначаються змістом суб'єктивного права, яке включає в себе: по-перше, можли­вість засудженого вільно користуватися соціальними благами (хар­чуванням, речовим майном) у рамках, встановлених правом; по-дру­ге, можливість вимагати виконання кореспондуючого такому праву юридичного обов'язку персоналу установи і органів виконання пока­рань, інших суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих та інших правовідносин; по-третє, можливість звернутися в необхідних ви­падках до захисту свого суб'єктивного права.

Згідно із ст. З Конституції України, "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави... Держава відповідає перед людиною за свою діяльність... Утверджен­ня і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком дер­жави". Виходячи з цього положення захист державою прав засу­джених забезпечується за допомогою прокурорського нагляду, судо­вого, відомчого та громадського контролю.

Отже, суб'єктивне право засудженого можна визначити як закріплену законом і гарантовану державою можливість певної по­ведінки засудженого або користування ним соціальними благами, що забезпечується юридичним обов'язком посадових осіб органів виконання покарання, інших суб'єктів правовідносин, які виника­ють при цьому.

Як один з елементів правового статусу засуджених потрібно роз­глядати їх законні інтереси. Соціально-правове призначення закон-

97

1 — 2-659

них інтересів полягає в тому, що вони дозволяють забезпечити ди­ференційований підхід до засуджених, стимулювати їх виправлення в процесі відбування покарання.

Законні інтереси засуджених мають багато загальних (спіль­них) рис із суб'єктивними правами, але не тотожні останнім. Як­що суб'єктивне право створює таку можливість поведінки, яка характеризується високим ступенем її реалізації за розсудом засу­дженого, то сутність законного інтересу засуджених полягає в мож­ливості, яка носить характер прагнення до автономної, самостійної поведінки, в свободі користування будь-яким соціальним благом за своїм розсудом.

Дещо інший зміст і законних інтересів, що складається із трьох елементів.

Перший — це прагнення отримати передбачене законом соці­альне благо як матеріальне (наприклад, отримання додаткових по­силок, передач, додаткове витрачення грошей на придбання продук­тів харчування і предметів першої потреби; отримати премію за кра­щі показники в праці тощо), так і духовне (надання додаткового по­бачення, телефонної розмови тощо). Ряд благ, які є об'єктом законних інтересів засуджених, можуть мати як матеріальний, так і духовний характер (виїзд за межі місць позбавлення волі).

Об'єктом законних інтересів можуть бути соціальні блага, які суттєво змінюють правовий статус засуджених (наприклад, переве­дення в поліпшенні умови тримання засуджених до позбавлення во­лі, переведення з ВТК закритого типу в колонію-поселення), так і без його суттєвих змін (надання матеріальної допомоги при звіль­ненні з місць позбавлення волі).

Матеріальні чи духовні блага, що становлять об'єкт законного інтересу засудженого, записані в нормах права й у вигляді мети, для досягнення якої потрібні певні юридичні факти. Але для більшості законних інтересів характерно те, що в основі їх реалізації лежить (поряд з іншими факторами) оцінка поведінки засудженого, тобто дотримання режимних правил, ставлення до праці, виховної роботи, навчання. Така оцінка дається персоналом органів виконання пока­рань, прокуратурою, судом, спостережною комісією, службою у справах неповнолітніх та іншими суб'єктами кримінально-виконав­чих правовідносин.

Тому як другий елемент змісту законних інтересів засуджених необхідно назвати можливість клопотати (а не вимагати) перед вка­заними повноважними суб'єктами про їх відповідні дії щодо реаліза­ції законних інтересів засуджених.

98

Третій елемент — можливість звертання до компетентних ор­ганів за захистом законних інтересів. І хоча таке звернення не озна­чає автоматичне задоволення клопотання засудженого, воно пока­зує, що законні інтереси засуджених, як і їхні суб'єктивні права, га­рантуються державою.

Отже, законні інтереси засудженого можна визначити як закріплені в правових нормах конкретні дії і прагнення засу­дженого до володіння тими чи іншими благами, які задовольня­ються, як правило, за результатом оцінки адміністрацією УВП, посадовими особами органів виконання покарання, проку­ратурою, судом поведінки засудженого під час відбування пока­рання.

Види законних інтересів засуджених досить різнобічні. Так, за соціально-політичним призначенням блага, законні інтереси можуть бути поділені на три групи.

Першу групу складають законні інтереси, спрямовані на отри­мання заохочення, можливість якого закріплена в заохочувальних нормах кримінального (умовно-дострокове звільнення), криміналь­но-виконавчого (надання поліпшених умов тримання засуджених до позбавлення волі) та інших галузей права.

Друга група — це законні інтереси, спрямовані на отримання пільг засудженими. На відміну від заохочень, які є мірою державно­го схвалення поведінки людей, більшість пільг встановлюється не залежно від заслуг людини, а у зв'язку з обставинами, яким закон надає правове значення. Такі пільги передбачені для засуджених і кримінально-виконавчим законодавством (наприклад, можливість у місцях позбавлення волі пересуватися без конвою або супроводу).

Третю групу становлять законні інтереси, спрямовані на отри­мання благ, які за своєю соціально-правовою суттю не є для засу­дженого ні заохоченнями, ні пільгами. В одних випадках вони за­кріплені в законі у вигляді законного інтересу. Для цього законода­вець нерідко вдається до формулювань "як правило", "по можливос­ті", "як виняток". Наприклад, згідно із ст. 49 ВТК адміністрація установи залучає засуджених до праці з урахуванням їх працездат­ності і, по можливості, спеціальності.

В інших випадках законні інтереси засуджених закріплюються в законі у вигляді їх суб'єктивних прав, але в силу слабкості гарантій (в основному, матеріальних) не реалізуються в повному обсязі. До їх числа можна віднести право осіб, позбавлених волі, на трудове і побутове влаштування, яке внаслідок соціально-економічних умов у державі не може бути гарантоване як суб'єктивне право і являє со­бою законний інтерес засудженого.

99

Соціально-правове значення обов'язків виявляється в тому, що вони є засобом формування моральної і правової свідомості засу­джених, зміцнення законності та правопорядку, дисципліни й орга­нізованості під час відбування покарання.

Сутність юридичних обов'язків засуджених полягає у вимозі не­обхідної з точки зору держави, влади і закону поведінки. Ця пове­дінка засуджених обов'язкова, незаперечна і забезпечується захода­ми державного примусу.

Сутність юридичних обов'язків засуджених проявляється через їх зміст або структуру, до якої входить два елементи. Це, по-перше, необхідність вчинення певних дій (обов'язок засуджених до позбав­лення волі і виправних робіт працювати, обов'язок особи, засудже­ної до штрафу, сплатити суму штрафу у встановлений законом строк тощо); по-друге, необхідність утриматися від встановлених за­коном дій (заборона засудженим до позбавлення волі мати при собі гроші і цінні речі, звільнення засуджених до виправних робіт за сво­їм бажанням тощо).

Юридичні обов'язки засуджених внаслідок двоелементної струк­тури мають різні форми вияву в праві, якщо необхідність вчинення певних дій встановлюється за допомогою зобов'язуючих (позитивно зобов'язуючих) норм, то утримання від вчинення визначених зако­ном дій — за допомогою забороняючих (негативно зобов'язуючих) норм. Така подвійна форма не завжди враховується в практиці, де часто заборони протиставляються обов'язкам засуджених. Між тим, і в тому, і в іншому разі заборони повинні розглядатися як різновид обов'язків засуджених, а саме — обов'язок стримуватися від вказа­них законом дій.

Таким чином, юридичний обов'язок засуджених можна ви­значити як встановлену в зобов'язуючих І забороняючих нормах права міру необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, яка забезпечує досягнення цілей покарання, підтри­мання правопорядку під час його відбування, дотримання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб.

§ 3. Закріплення в законодавстві правового статусу засуджених

Закріплення у кримінально-виконавчому законодавстві правово­го статусу засуджених варто оцінювати з урахуванням положень Конституції України, яка суттєво змінила вимоги до джерел обме­жень прав людини і громадянина. Частина 3 ст. 63 Конституції вста­новлює, що "засуджений користується всіма правами людини і гро-

100

мадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встанов­лені вироком суду". Передусім, потрібно звернути увагу на те, що обмеження прав засуджених повинні встановлюватися лише зако­ном. Не можуть встановлюватися обмеження прав громадянина під-законними, в тому числі й відомчими, нормативними актами. Тим більше вони не можуть передбачатися вказівками посадових осіб ор­ганів виконання покарань. Уся діяльність персоналу стосовно пово­дження із засудженими повинна будуватися на неухильному дотри­манні закону. Обмеження, крім того, можуть встановлюватися в ін­тересах забезпечення суворо визначеного кола соціально-політич­них цінностей, наприклад захист основ конституційного ладу, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або гро­мадського порядку, для охорони здоров'я населення, для захисту ре­путації або прав і свобод інших людей. Ці підстави обмеження прав базуються на положеннях ряду міжнародних актів ООН. Є вони і в Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У кримінально-виконавчому законодавстві правовий статус за­кріплюється двома шляхами: 1) встановлення нормативного визна­чення правового статусу засуджених; 2) регламентації прав, закон­них інтересів і обов'язків засуджених.

Нормативне визначення правового статусу засуджених стосовно покарань, пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу, міс­титься в ст. 8 ВТК, а до інших покарань — в ст. З Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених.

Обидва визначення об'єднує спільна риса: і в тому, і в іншому випадку законодавець виходить з потреби збереження за засудже­ними громадянства держави і правового статусу громадянина Украї­ни. Це має велике соціально-політичне і виховне значення, оскільки характеризує підхід держави до злочинця з гуманістичних позицій.

Оскільки в наведених вище нормах визначається правовий ста­тус не просто громадян, а тих із них, які вчинили злочини і в зв'яз­ку з цим відбувають кримінальне покарання, то в ст. 8 ВТК і ст. З Положення встановлюються форми обмеження прав і свобод грома­дянина. До них в першу чергу треба віднести законодавство, що встановлює позитивний статус громадян України, а саме — норми державного, адміністративного, цивільного, житлового, сімейного та інших галузей права.

Як приклад варто привести норму, встановлену в ст. 5 Закону України "Про пенсійне забезпечення", що робота засудженого в УВП не зараховується до стажу роботи, який дає право на трудову пенсію.

101

Існує також значний комплекс обмежень, що випливають із за­кону, в нормах кримінально-виконавчого права. Наприклад, особи, які раніше відбували тюремне ув'язнення, засуджені до тюремного ув'язнення за злочини, вчинені у місцях позбавлення волі, а також переведені з колоній для відбування покарання у тюрму, — перші два місяці тримаються в суворому режимі (ст. 29 ВТК); засуджені, які тимчасово залишені в слідчому ізоляторі чи тюрмі або переведе­ні до них у зв'язку з провадженням слідчих дій в справах про зло­чини, вчинені іншими особами, обмежуються у тривалих побачен­нях (ст. ЗО ВТК); засуджені в колоніях-поселеннях тримаються під наглядом, а на території житлової зони — під охороною (ст. 33 ВТК).

Обмеження цивільних прав і свобод засуджених можуть вста­новлюватися вироком суду. Це трапляється в тих випадках, коли вироком суду визначається конкретна міра покарання, зокрема фік­сований відсоток відрахувань із заробітної плати при виправних ро­ботах. Крім того, призначення додаткового покарання, наприклад позбавлення права обіймати певну посаду чи займатися певною ді­яльністю, може породжувати правообмеження для засуджених під час відбування основного покарання (ст. 7 Положення — адмініст­рація УВП не може використовувати засуджених на роботах, вико­нання яких йому заборонено вироком).

Обмеження загально-цивільних прав засуджених можуть випли­вати з режиму відбування покарання, встановленого Виправно-тру­довим кодексом (для засуджених до покарань, не пов'язаних із за­ходами виправно-трудового впливу, — з порядку і умов відбування даних покарань). Фактично вказані форми обмежень загально-ци­вільних прав засудженого базуються на дії норм кримінально-вико­навчого законодавства, що регулюють режим відбування покарання (наприклад, встановлення перегляду кореспонденції, обшуку, забо­рони зберігати гроші і цінні речі в місцях позбавлення волі).

В ст. 8 ВТК і ст. З Положення про порядок і умови виконання покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, визначається правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства.

Іноземні громадяни — це особи, які мають громадянство чи під­данство інших держав і постійно або тимчасово перебувають на те­риторії України. До числа іноземних громадян за змістом діючого за­конодавства належать громадяни інших держав СНД. Особами без громадянства є фізичні особи, які втратили громадянство чи піддан­ство інших держав і постійно або тимчасово перебувають на терито­рії України. У даних нормах встановлено, що правовий статус вка-

102

заних осіб визначається законодавством, яке встановлює права і обов'язки для цих осіб під час їх перебування на території України з обмеженнями, які передбачені законодавством для засуджених, а також випливають з вироку суду та режиму (порядку) відбування покарання даного виду. При цьому треба мати на увазі, що на пра­вовий статус іноземних громадян під час перебування на території України впливають міжнародні договори, підписані Україною. Так, наприклад, Європейські тюремні правила, які є обов'язковими для всіх членів Ради Європи, визначають, що засуджені, які є громадя­нами іноземних держав, негайно інформуються про їх право зверта­тися до дипломатичних чи консульських представництв держав, до яких вони належать, і їм надається, в розумних межах, можливість і засоби, необхідні для цього. Адміністрація місць позбавлення волі має тісне співробітництво з даними представниками в інтересах іно­земних громадян, які перебувають в ув'язненні і в яких можуть бути особливі потреби (п. 44.1 Правил), а також, як зазначено в п. 44.2, ув'язненим, які є громадянами держав, що не мають в даній країні дипломатичних чи консульських представництв, а також біженцям і особам без громадянства надаються аналогічні можливості і засоби для звернення до дипломатичних представників держав, що пред­ставляють їхні інтереси, або до національного чи міжнародного ор­гану, в завдання якого входить захист інтересів указаних осіб.

Усе це свідчить про те, що іноземні громадяни й особи без гро­мадянства під час відбування покарання є не безправними. Консти­туція (ст. 26) й інші українські закони, міжнародні договори гаран­тують охорону їх життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність особи і житла, приватного життя, майнових, сімейних, трудових прав та інших цінностей.

Закріплення прав, законних інтересів і обов'язків засуджених здійснюється кримінально-виконавчим законодавством в основному шляхом формулювання норм, які регулюють режим (порядок) відбу­вання і виконання покарання, а стосовно окремих покарань — шля­хом застосування заходів виправно-трудового впливу. Разом з тим було б доцільно мати такі норми, які б безпосередньо забезпечували свободу совісті і особисту безпеку засуджених. З прийняттям Кри­мінально-виконавчого кодексу кількість таких норм зросте.

Слід зазначити, що на розвиток і динамічність правового статусу засуджених впливають:

• конкретні історичні умови розвитку суспільства;

• економічний і політичний стан країни, рівень матеріального
  забезпечення громадян і кримінально-виконавчої системи;

103

• суспільна свідомість, культурний І моральний рівень І стан
  населення;

• система цінностей і пріоритетів суспільства і держави, що ви­
  значають цілі і зміст покарання;

• ефективність нормотворчої системи, адекватне і справедливе
  застосування правообмежень, а також їх належне суб'єктивне спри­
  яння засудженими;

• впровадження прогресивних ідей і творче втілення міжнарод­
  но-правових документів щодо захисту прав людини в Україні.

§ 4. Права, законні інтереси та обов'язки засуджених до позбавлення волі

Ступінь регламентації статусу засуджених, обсяг каральних пра­вообмежень, які на них поширюються, суттєво відрізняються залеж­но від виду кримінального покарання. Найсуворіше з усіх покарань — позбавлення волі, до змісту якого входять обмеження права гро­мадянина на особисту свободу, свободу пересування, вибору місця перебування і проживання, що гарантовані громадянам Конститу­цією.

Так, засуджені до позбавлення волі зобов'язані весь строк пока­рання перебувати у виправній установі, їм забороняється порушува­ти лінію охорони об'єктів УВП. Втеча з місця позбавлення волі є злочином. Пересування засуджених всередині виправних установ обмежується ізольованими одна від одної дільницями.

Крім цього в УВП забезпечується певний ступінь ізоляції засу­джених від зовнішнього світу, для досягнення якого на засуджених, персонал УВП й інших осіб покладаються відповідні обов'язки. На засуджених до позбавлення волі покладаються обов'язки утримува­тися від придбання спиртних напоїв, інших предметів і виробів, пе­редбачених спеціальним переліком, від відправлення кореспонденції поза встановленим законом порядком, а також обов'язок дотримува­тися встановлених норм підтримування зв'язків із зовнішнім світом.

Але ізоляція в місцях позбавлення волі не може бути абсолют­ною. У зв'язку з цим закон встановлює певні її межі, закріплюючи їх у вигляді суб'єктивних прав чи законних інтересів засуджених. Насамперед, зазначимо, що засуджені є повноважним суб'єктом своєї ресоціалізації. Держава гарантує всім засудженим незалежно від раси, національності, статі, віку, стану здоров'я, соціального ста­новища, ставлення до релігії, переконань, характеру скоєного злочи­ну і строку покарання, виду УВП, в якому вони тримаються:

104

• поводження, що поважає їх людську гідність І переконання;

• харчування, одяг, взуття, комунально-побутові умови прожи­
  вання і соціальні послуги, гідні цивілізованої людини;

• захист від протиправних посягань на їх законні права і інте­
  реси;

• забезпечення інших прав і свобод засуджених.
  До числа суб'єктивних прав засуджених належать:

• визнання їх правосуб'єктності в процесі своєї ресоціалізації;

• отримання інформації про порядок і умови відбування пока­
  рання, а також про свої права і обов'язки;

• гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої
  людській особистості;

• охорона фізичного і психічного здоров'я, включаючи необхід­
  ні для його збереження харчування, одяг, приміщення, поєднання
  безоплатних і платних форм медичної допомоги;

• соціальне забезпечення, в тому числі на отримання пенсій,
  відповідно до законодавства України;

• звернення з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністра­
  ції виправної установи, її вищестоящих органів, а також до компе­
  тентних державних органів і громадських організацій;

• користування послугами, які надаються в установі, в тому
  числі додатковими, оплачуваними;

• участь у трудовій діяльності, належним чином організованою
  і справедливо оплачуваною;

• отримання інформації про стан оточуючого середовища, чис­
  тоти продуктів харчування, їх калорійність, участь у контролі за за­
  кладкою продуктів;

• отримання освіти відповідно до діючого законодавства;

• негайне повідомлення про смерть чи тяжку хворобу будь-яко­
  го з близьких родичів;

• інформування членів сім'ї про своє місце відбування покаран­
  ня, в тому числі про його зміну;

• вільний час і активне проведення дозвілля, включаючи занят­
  тя спортом, прослуховування радіопередач, перегляд телевізійних
  програм, художніх і документальних фільмів.

Варто назвати й так звані специфічні права засуджених, до чис­ла яких належать:

• можливість за своїм розсудом розпоряджатися отримуваними
  за роботу грошовими коштами;

• придбання необхідних речей, продуктів харчування і предме­
  тів першої потреби, підручників і літератури;

105

• отримання й відправлення передач, посилок і бандеролей, ве­
  дення листування й телефонних розмов;

• регулярні побачення з близькими родичами й іншими особа­
  ми, в тому числі короткострокові виїзди з місця позбавлення волі за
  різних обставин;

• одержання юридичної допомоги від адвокатів або інших осіб,
  уповноважених надавати таку допомогу;

• підписка періодичних видань без обмежень;

• безперешкодне ознайомлення з будь-яким законом чи іншим
  нормативним актом, які зачіпають інтереси засудженого. Закони і
  нормативні акти, які не оголошені засудженому під розписку, не є
  для нього обов'язковими для виконання.

Правовий статус засуджених змінюється не лише під впливом обмежень, які визначають зміст позбавлення волі, а й обмежень, які становлять своєрідний примусовий порядок виконання покарання. До їх числа необхідно віднести обмеження прав засуджених, що встановлені законом з метою попередження злочинів та інших пра­вопорушень у місцях позбавлення волі. Серед них, насамперед, за­борона зберігання засудженими при собі грошей і цінних речей, а також предметів, заборонених до використання в УВП. Засуджені з цією метою підлягають обшуку, їх кореспонденція — перегляду, а посилки, передачі і бандеролі — догляду. Засуджені носять одяг єдиного зразка, а в колоніях особливого режиму — спеціального зразка.

Засуджені зобов'язані:

• дотримуватися норм законодавства, які визначають порядок і
  умови відбування покарання;

• виконувати всі законні вимоги персоналу виправної установи;

• утримувати в чистоті і порядку приміщення та їхню обстанов­
  ку, бережливо ставитися до майна пенітенціарної установи і предме­
  тів, якими вони користуються при виконанні дорученої роботи, здій­
  снювати за ними належний догляд і використовувати їх тільки за
  призначенням;

• дотримуватися санітарно-гігієнічних норм;

• дотримуватися вимог пожежної безпеки та безпеки праці;

• терміново повідомляти персонал установи про обставини, не­
  безпечні для життя і здоров'я як їх самих, так і інших осіб.

Серед специфічних елементів правового статусу засуджених по­трібно назвати їх обов'язки, що обумовлені потребою дотримання правил внутрішнього розпорядку в УВП, у тому числі певних за­борон:

— самовільно залишати відведені для них житлові приміщення

106

та робочі місця, без дозволу персоналу мінятися спальними місця­ми, припиняти доручену їм роботу;

• порушувати лінію охорони установи;

• одержувати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші,
  цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені для викорис­
  тання в місцях позбавлення волі;

• продавати, дарувати або відчужувати іншим способом на ко­
  ристь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особис­
  тому користуванні;

• спілкуватися й встановлювати зв'язок з іншими особами на
  порушення встановлених законодавством правил ізоляції;

• наносити собі тілесні ушкодження, в тому числі за допомогою
  іншої особи, завдавати шкоди своєму здоров'ю з метою ухилення від
  відбування покарання або виконання встановлених обов'язків;

• завдавати шкоди державному, громадському майну і майну
  інших засуджених, створювати загрозу заподіяння шкоди такому
  майну;

• вживати наркотичні, сильнодіючі засоби, спиртні напої і
  спиртовмісні речовини, сурогати алкоголю;

• грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної
  чи іншої вигоди;

• вживати нецензурні, жаргонні й вульгарні слова, давати і
  присвоювати прізвиська (клички);

• порушувати тишу в спальних приміщеннях під час відпочин­
  ку інших засуджених;

• вчиняти або закликати до вчинення антисуспільних, амораль­
  них чи кримінально-караних діянь.

Аналізуючи правовий статус засуджених до позбавлення волі, можна зробити висновок, що їх цивільно-правовий статус характе­ризується тим, що, по-перше, вони залишаються суб'єктами різно­манітних цивільно-правових відносин і володіють цивільною право­здатністю та дієздатністю; по-друге, у зв'язку з каральною стороною покарання, вони обмежуються в низці цивільних прав, тобто обме­жуються деякі елементи їх цивільної правоздатності; по-третє, в си­лу фізичної ізоляції багато прав і обов'язків реалізувати просто не­можливо.

На засуджених поширюються загальні положення про право власності, спадкоємного права тощо. Засуджений, який є суб'єктом права особистої власності, зберігає право на майно, яке йому нале­жало до арешту і яке зберігається за межами УВП за умов, що його не конфісковано. Але він втрачає можливість фактично здійснювати правомочність володіння і користування цим майном.

107

Засуджений має право розпоряджатися своїм майном (продати, здати в найм, подарувати), але тільки через довірену особу. Відпо­відно до норм Цивільного кодексу доручення осіб, які тримаються в місцях позбавлення волі, засвідчується начальником УВП. Такі до­ручення прирівнюються до нотаріально засвідчених документів.

Засуджений, який перебуває в шлюбі і має майно, нажите під час подружнього життя, залишається суб'єктом спільної власності подружжя і у випадку своєї незгоди з діями іншого подружжя (про­даж, обмін, дарування майна тощо) може захищати свої права в за­гальному порядку: вимагати через суд відшкодування матеріальних збитків або визнання угоди недійсною.

Стосовно майна, що є у засудженого в УВП, то воно також під­дано обмеженням: існує спеціальний перелік того, що засуджений може зберігати при собі (а отже, те, що до цього переліку не вхо­дить, — заборонено); крім того, встановлений перелік предметів, ре­чей і речовин, зберігання яких засудженим заборонено. Мета цих обмежень — виключити зловживання, елементи дармоїдства, пору­шення режиму, які можуть з'явитися внаслідок використання майна в умовах ізоляції. Угоди стосовно цього майна заборонені. Адмініст­рація УВП повинна вживати заходів до поновлення порушених прав засуджених щодо володіння, використання і розпорядження власним майном, повернення майна засудженим, якщо їхнє право володіння порушено іншими засудженими або іншими особами.

У зв'язку з цим важливо знати, що до незаконних угод засудже­них, пов'язаних із розпорядженням майном, застосовуються правові наслідки, передбачені цивільним законодавством, з однією лише особливістю, що вони застосовуються, як правило, в адміністратив­ному порядку, а не судом. Так, ст. 49 Цивільного кодексу передба­чає, що угода, яка укладена явно (свідомо) проти інтересів держави і суспільства за умов умислу з обох сторін і у випадку виконання їх обома сторонами, веде до стягнення всього отриманого за угодою в дохід держави. У разі виконання угоди однією стороною, з другої стягується все отримане нею в доход держави і все належне з неї другій стороні по відшкодуванню отриманого. При наявності умислу тільки в однієї сторони, все отримане нею за угодою має бути повер­нуте другій стороні, а отримане останньою або належне їй у відшко­дуванні виконаного, стягується в дохід держави.

Інколи в колоніях зустрічаються угоди з майном, які здійснені засудженими під впливом обману чи насилля. У цих випадках, від­повідно до ст. 67 Цивільного кодексу, потерпілому повертається другою стороною все отримане нею за угодою, а при неможливості повернути в натурі, компенсується його вартість.

108

Засуджені можуть бути учасниками різних договірних відносин. Але обмежена правоздатність засуджених в деяких випадках впли­ває на обсяг договірних прав і обов'язків, на можливість особистої участі в договорі, а інколи і на можливість взагалі перебувати в тому чи іншому договірному відношенні. Деякі з договорів, що укла­дені до арешту, залишаються без змін і продовжують свою дію (договір займу, зберігання, найму тощо), інші не можуть реально виконуватися (договір підряду, доручення, зберігання, якщо засу­джений — охоронець). Договори, які потребують особистої участі засуджених, як правило, не укладаються.

Засуджений має право укладати договір найму житлового примі­щення, яке належить йому по праву приватної власності, і отриму­вати квартирну плату за діючими розщ'нками, яка зараховується на його особовий рахунок. Норми сімейного права передбачають спро­щений порядок розірвання шлюбу із засудженими до позбавлення волі. Таке правообмеження існує з метою захисту інтересів тієї сто­рони в шлюбних відносинах, яка не засуджена до кримінального по­карання.

Закон заохочує розвиток корисної ініціативи і творчої активності засуджених до позбавлення волі. Вони визнаються авторами від­криття, винаходу, раціоналізаторських пропозицій, літературного твору. На них у цій частині поширюються норми цивільного законо­давства, що регламентують права і обов'язки авторів, і норми спеці­альних законів, які регулюють авторські правовідносини.

Отримані за наукові відкриття, створення твору мистецтва, ви­нахід чи рацпропозицію гонорари зараховуються на особові рахунки засуджених або за їх бажанням відправляються грошовим перека­зом родичам.

Особливо треба виділити право засуджених на особисту недо­торканність. Це право є гарантом дотримання законності, недопу­щення приниження їх людської гідності і заподіяння зайвих фізич­них страждань. На них поширюється право недоторканності особи і в тій частині, що вони не можуть бути заарештовані або триматися під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду і тільки на під­ставах та в порядку, встановлених законом (ст. 29 Конституції). По­ложення закону про те, що засуджені підлягають обшуку — є обме­женням їх права на особисту недоторканність. Крім цього, обмежені права засуджених на недоторканність житла, таємність листування.

Засудженим гарантується право на свободу совісті. За їх бажан­ням або за зверненням релігійної організації їм надається можли­вість зустрічатися з представниками духовного сану тих релігій, які вони проповідують, отримати пораду відповідної духовної особи, від-

109

правити релігійний обряд, придбати релігійну літературу і предмети культу.

У пенітенціарній установі здійснення свободи проповідувати будь-яку релігію або виражати переконання, пов'язане із ставлен­ням до релігії, підлягає лише тим обмеженням, які потрібні в інте­ресах громадської безпеки. Адміністрація установи сприяє у запро­шенні священнослужителів, визначає місце, час та інші умови про­ведення богослужіння, обряду або церемонії. Засуджені не мають права, посилаючись на свої релігійні переконання, ухилятися від ви­конання своїх обов'язків, порушувати встановлений розпорядок дня, а також утискувати права інших осіб, які відбувають покаран­ня. Представники релігійних організацій, які офіційно не зареєстро­вані у встановленому порядку, для проведення богослужіння та ін­ших культових обрядів не допускаються.

Отже, цивільно-правовий статус засуджених до позбавлення во­лі визначається в першу чергу їх правовим статусом як суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин, що суттєво впливає на фак­тичне застосування норм інших галузей права.

Підводячи загальний підсумок, варто констатувати, що правовий статус засуджених до позбавлення волі обумовлений характером (змістом) цього виду покарання, що веде до призупинення реалізації одних, обмеження і видозмінення інших або збереження- прав і обов'язків громадян. Таким чином, засуджений до позбавлення волі — це громадянин з обмеженим обсягом прав і обов'язків.

Обумовлені позбавленням волі зміни в правовому статусі засу­дженого в більшості залежать у кримінально-правовому відношенні від того становища, яке займала особа в суспільстві до її засуджен­ня, від характеру її відносин і зв'язків, специфіки соціальних ролей, які вона виконувала. Внаслідок цього різні за своїм соціальним ста­новищем особи, якщо вони засуджені навіть на однаковий строк по­карання з відбуванням його в однакових режимних умовах, виявля­ються "враженими" різною мірою (наприклад, особа без певних за­нять, без сім'ї, з примітивними запитами, і особа, яка мала багато соціальних зв'язків).

Стосовно правового статусу засудженого з точки зору кримі­нально-виконавчих правовідносин, то тут однорідні категорії засу­джених, які відбувають однакове покарання, перебувають більш-менш в однакових умовах.

Глибоке з'ясування сутності і змісту правового статусу засудже­них має велике практичне значення. По-перше, це важливо для з'ясування правового статусу засуджених, щоб мати чітке уявлен­ня, з ким у правовому плані ми маємо справу. По-друге, визначення

110

кола обов'язків і прав засуджених є неодмінною умовою забезпечен­ня законності і встановлення правильного підходу до засуджених при виконанні покарання. Закріплення в законі правового статусу засуджених визначає рамки можливого для їх поведінки і межі ви­мог і заборон адміністрації УВП. А це означає, що, з одного боку, вимагати від засуджених можна лише те, що входить в коло їхніх обов'язків, а з іншого — треба поважати права засудженого і забез­печувати їхню повну реалізацію.

Література

1. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­
   тар. — К., 2000.

2. Положення про порядок та умови виконання кримінальних по­
   карань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу
   від 1984 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1984. —
   №27.

3. Правила внутрішнього розпорядку ВТУ. — К., 2000.

4. Стручков Н. А. Курс исправительно-трудового права. Пробле­
   ми общей части. — М., 1984.

5. Трубніков В.М. Кримінально-виконавче право України: Навч.
посібник. — Харків, 1998.

6. Филоное В.П., Фролов А. Й. Уголовно-исполнительное законо-
   дательство УкраиньІ. — Донецк, 1998.

7. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг.
   ред. О. М. Джужи. — К., 2000.

8. Кирилюк А. В. Обмеження в правах засуджених до позбавлення
   волі у контексті цілей пенітенціарної діяльності // Актуальні
   проблеми сучасної пенітенціарної політики України. — К., 1996.

9. Осауленко О. Підзаконне регулювання прав та свобод осіб, які
   відбувають покарання у вигляді позбавлення волі // Криміналь­
   но-виконавча система України: теорія, практика, законодавство.
   — К., 1994.

111

Глава V

Контроль за діяльністю установ і органів виконання покарань

§ 1. Поняття і соціально-правове призначення контролю

за діяльністю установ і органів виконання покарань. § 2. Парламентський контроль за діяльністю установ і органів

виконання покарань. § 3. Прокурорський нагляд за діяльністю установ і органів виконання

покарань. § 4. Судовий контроль за діяльністю установ і органів виконання

покарань.

§ 1. Поняття і соціально-правове

призначення контролю за діяльністю

установ і органів виконання покарань

Система установ і органів виконання покарань є частиною пра­воохоронних органів України, яка вирішує такі завдання, як бороть­ба зі злочинністю та її попередження. Оскільки до цього завдання має відношення все суспільство, воно через систему державних і громадських інститутів встановлює постійний соціальний контроль за діяльністю правоохоронних органів. Не є винятком також діяль­ність персоналу установ та органів виконання покарань, контроль за яким має свої особливості.

Насамперед, у процесі контролю забезпечується дотримання за­конності під час виконання кримінальних покарань. Будь-які проти­законні форми діяльності правоохоронних органів, у тому числі й тих, які виконують покарання, дискредитують державу.

Соціальний контроль має важливе значення в забезпеченні прав і законних інтересів засуджених. Охорона їх правового статусу за допомогою різних форм державного і громадського контролю визна­на пріоритетним завданням у ряді міжнародних угод з участю Украї­ни. Введення міжнародного та розширення національних форм конт­ролю за діяльністю персоналу в місцях позбавлення волі вказує на особливу актуальність цього питання. Соціальний контроль одночас­но є засобом виявлення й усунення причин і умов порушень закон­ності в установах і органах виконання покарань. Передусім, він впливає на удосконалення правової бази законності, особливо підза-конних нормативних актів у випадках протиріччя їх діючому законо­давству. Інформуючи про те, як застосовуються закони і створені на

112

їх підставі нормативні акти, сощальнии контроль дозволяє судити І про якість самих законів.

Виявляючи порушення законності в правозастосовній діяльності установ і органів виконання покарань, визначаючи найдоцільніші за­ходи стягнення за них, соціальний контроль формує правосвідомість персоналу, орієнтує його на безумовне і точне дотримання законів. У цьому плані він має не тільки профілактичне, а й велике виховне значення.

Контроль за діяльністю установ і органів виконання покарань не самоціль, а необхідний засіб підвищення ефективності процесу ви­конання покарання і застосування заходів виправно-трудового впли­ву. У процесі контролю стає можливим виявлення і усунення недо­ліків у роботі персоналу.

Значення контролю полягає також у тому, що він дозволяє еко-номно витрачати і перерозподіляти виділені державою на утримання системи виконання покарань матеріальні кошти.

Діяльність установ і органів виконання покарань перебуває під пильною увагою засобів масової інформації і всього суспільства. Контроль з використанням громадських форм дозволяє краще ін­формувати про умови відбування покарання, економічні й інші труд­нощі, які має виправна система. Це, в свою чергу, сприяє зниженню соціального напруження в суспільстві, спричиненої наявністю різ­них поглядів на темпи і цілі нинішньої реформи.

Діяльність персоналу установ і органів виконання покарань здій­снюється на основі положень закону і підзаконних нормативних ак­тів. Виходячи з цього, під контролем за діяльністю персоналу треба розуміти систему спостереження і перевірки відповід­ності діяльності персоналу вимогам нормативних актів з ме­тою виявлення та запобігання порушень. Контроль може бути класифікований за різними підставами. Залежно від суб'єктів мож­на виділити міжнародний, державний і громадський контроль.

Міжнародний контроль за діяльністю персоналу установ і орга­нів виконання покарань передбачений міжнародними пактами про права людини, і в першу чергу Загальною декларацією прав людини (1948), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (1966), Конвенцією про запобігання тортурам і нелюдському або та­кому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (1984).

Існує три форми міжнародного контролю. Перша — це періодич­не подання державою доповідей про дотримання прав людини (в то­му числі при виконанні покарання). Друга — повідомлення інозем­них держав про порушення громадянських і політичних прав, засто­сування тортур, інших жорстоких, нелюдських або принижуючих

113

8 - 2-659

гідність видів поводження і покарання. Третя — індивідуальні скар­ги засуджених у вказаних вище випадках. Останні дві форми міжна­родного контролю з'явилися після того, як Україна визнала компе­тенцію комітету ООН з прав людини і комітету ООН проти тортур розглядати повідомлення інших держав і скарги фізичних осіб про порушення прав людини на території України.

Державний контроль за діяльністю персоналу установ і органів виконання покарань має кілька видів: контроль органів законодавчої і виконавчої влади, судовий контроль, прокурорський нагляд. Вели­ке значення має відомчий контроль як різновид контролю органів виконавчої влади.

Громадський контроль поділяється на певні види. Це — конт­роль державно-громадських організацій і громадських формувань за порядком і умовами відбування покарання, контроль правозахисних організацій і засобів масової інформації, який здійснюється в специ­фічних формах.

Залежно від виду контролю і сфер, які підлягають контрольній діяльності, розрізняють і форми контролю. До їх числа можна від­нести: подання звітності, в тому числі й статистичної, ревізії, запи­ти, інспектування, перевірки виконання, погодження, оскарження незаконних дій посадових осіб, відвідування установ і органів вико­нання покарань, особистий прийом засуджених, ознайомлення з особовими справами засуджених та іншими документами.

§ 2. Парламентський контроль за діяльністю установ і органів виконання покарань

Парламентський контроль за діяльністю установ і органів вико­нання покарань здійснюється вищим законодавчим органом України.

Верховна Рада України затверджує закони в галузі кримінально-виконавчого законодавства, забезпечує єдність законодавчого регу­лювання у сфері виконання покарань на всій території України, здійснює безпосередньо і через створювані нею органи контроль за дотриманням законності в діяльності органів і установ виконання покарань.

Що стосується останнього, то відповідно до Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини" від 23 грудня 1997 р. парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод засуджених та захист їх прав на території України здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі — Уповноважений).

114

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноваже­ний, щодо місць позбавлення волі є:

1. захист прав і свобод засуджених, проголошених Конститу­
   цією України, законами України та міжнародними договорами Ук­
   раїни;

2. додержання та повага до прав і свобод засуджених органами
   державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадо­
   вими і службовими особами;

3. запобігання порушенням прав і свобод засуджених або спри­
   яння їх поновленню;

4. сприяння приведенню законодавства України про права і сво­
   боди засуджених у відповідність з Конституцією України, міжнарод­
   ними стандартами у цій галузі;

5. поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробіт­
   ництва в галузі захисту прав і свобод засуджених;

6. запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації
   засудженими своїх прав і свобод;

7. сприяння правовій інформованості населення та засуджених і
   захист конфіденційної інформації про особу.

Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів і посадових осіб. Його діяльність доповнює іс­нуючі засоби захисту конституційних прав і свобод засуджених, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод засу­джених.

Уповноважений з прав людини має право відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусово­го лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, отримувати інформацію щодо умов їх триман­ня, бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі й на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим, направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого в разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими ор­ганами заходів.

Актом реагування Уповноваженого щодо порушень прав і сво­бод засуджених є подання, яке вноситься ним до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, під­приємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у мі-

115

сячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод лю­дини і громадянина.

Особа, позбавлена волі, може письмово звернутися до Уповно­важеного або до його представників. У цьому разі до неї не застосо­вуються обмеження щодо листування. Звернення такої особи протя­гом двадцяти чотирьох годин направляються Уповноваженому.

Кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають під арештом, під вартою, в місцях позбавлення волі та місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам пере­гляду та перевірок.

Органи державної влади й місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Уповнова­жений, зобов'язані співпрацювати з ним і подавати йому необхідну допомогу, зокрема:

1. забезпечувати доступ до матеріалів і документів, у тому числі
   на засадах, зазначених нормативними актами про охорону держав­
   ної та службової таємниць;

2. надавати інформацію і давати пояснення стосовно фактичної
   і правової підстави своїх дій і рішень.

Відмова органів державної влади та місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб від співпраці, а також умисне приховування або надання неправдивих даних, будь-яке незаконне втручання в діяльність Уповноваженого з метою про­тидії тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодав­ством.

§ 3. Прокурорський нагляд за діяльністю установ і органів виконання покарань

Важливу роль у контролі за діяльністю персоналу установ і ор­ганів виконання покарань відіграє прокуратура. Згідно зі ст. 5 Зако­ну України "Про прокуратуру", до основних її функцій належить нагляд за виконанням законів у місцях тримання затриманих, попе­реднього ув'язнення, при виконанні покарань та застосуванні інших заходів примусового характеру, які призначаються судом.

У ст. 11 ВТК України записано, що нагляд за додержанням зако­нів при виконанні вироків до позбавлення волі й виправних робіт без позбавлення волі здійснюється Генеральним прокурором Украї-

116

І

ни і підпорядкованими йому прокурорами. Здійснюючи вищий наг­ляд за додержанням законів, прокурор зобов'язаний вживати захо­дів до усунення їх порушень від кого б вони не виходили, поновлен­ня порушених прав і притягнення в установленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення. Аналогічна норма закріплена в ст. 4 Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудо­вого впливу на засуджених. Ст. 415 Кримінально-процесуального кодексу України закріплює положення, згідно з яким нагляд за за­конністю виконання вироків здійснюється прокурором.

Відповідно до ст. 44 Закону України "Про прокуратуру", предме­том нагляду за додержанням законів при виконанні покарання є:

• законність перебування осіб у виправно-трудових установах;

• додержання встановлених кримінально-виконавчим законо­
  давством порядку та умов тримання або відбування покарання осо­
  бами у виправно-трудових установах, їх прав і виконання ними сво­
  їх обов'язків;

• законність виконання покарань, не пов'язаних із позбавлен­
  ням волі.

Усі ці питання безпосередньо пов'язані з оцінкою діяльності пер­соналу установ і органів виконання покарань. Так, розгляд закон­ності перебування особи у виправно-трудовій установі фактично яв­ляє собою перевірку за допомогою засобів прокурорського нагляду дій адміністрації виправно-трудової установи чи іншого органу вико­нання покарання. Аналогічним є й те, коли засобами прокурорсько­го нагляду виявляються і попереджаються дії посадових осіб уста­нов і органів виконання покарань, що ущемляють загальні громадян­ські права і законні інтереси засуджених, встановлюють для них до­даткові обов'язки, не обумовлені порядком і умовами відбування покарання.

Здійснюючи нагляд за діяльністю персоналу, прокурор викорис­товує як загальні для всіх галузей прокурорського нагляду повнова­ження, так і спеціальні, надані прокурору як суб'єкту нагляду за ви­конанням законів під час виконання покарання. Усі ці повноважен­ня у своїй сукупності можна класифікувати залежно від мети, яка перед ними поставлена, на такі види:

а) повноваження, спрямовані на виявлення і попередження ви­
падків порушень законності персоналом установ і органів виконання
покарань, а також їх причин і умов;

б) повноваження, спрямовані на усунення вказаних вище пору­
шень законності, причин, що їх породжують, і умов, які їм
сприяють.

117

Одним із повноважень прокурора є перевірка діяльності персо­налу, порядку і умов виконання покарання. Для її проведення про­курор має право у будь-який час відвідувати установи і органи, в яких засуджені відбувають покарання, за посвідченням, що під­тверджує його особу. У процесі особистих відвідувань прокурор без­посередньо знайомиться з роботою адміністрації, зокрема перевіряє документи, на підставі яких засуджені позбавлені волі (прокурор зо­бов'язаний негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в міс­цях позбавлення волі), опитує засуджених, знайомиться з оператив­ними матеріалами тощо. Особисте ознайомлення з діяльністю пер­соналу дозволяє повніше з'ясувати стан законності, режиму і умов виконання покарання, забезпечує якісне виявлення порушень за­конності і і'х попередження.

Прокурор має право перевіряти законність наказів, розпоря­джень і постанов адміністрації установ і органів виконання пока­рань. Одночасно підлягає перевірці законність і обгрунтованість по­станов посадових осіб про накладення дисциплінарних стягнень. У випадку виявлення акту, який суперечить закону, прокурор вправі вимагати особистих пояснень від посадових осіб з приводу допуще­них порушень.

Звернення засуджених із скаргами та заявами розглядається як важливий засіб виявлення порушень законності з боку персоналу установ і органів виконання покарань. Стосовно виправно-трудової установи закон встановлює особливий порядок направлення пись­мових звернень до прокурора (строк — протягом доби, перевірці й перегляду не підлягають). Усні скарги і заяви приймаються проку­рором під час прийому засуджених або при їх опитуванні. Заяви і скарги, які свідчать про грубі порушення закону з боку персоналу, беруться під особливий контроль. Прокурор зобов'язаний розгляну­ти заяви і скарги засуджених у встановлені законом строки, вжити необхідних заходів і повідомити про своє рішення особам, які їх по­дали.

Однією з основних форм попередження порушень законності в діяльності персоналу є санкціонування прокурором деяких дій його посадових осіб. Коло дій, на вчинення яких персонал повинен отри­мати санкцію прокурора, суворо обмежене прямими приписами за­кону. Отримання санкції необхідне, коли йдеться про дії персоналу, які зачіпають найсуттєвіші права і законні інтереси засуджених, як правило, до позбавлення волі. Санкція прокурора в цих випадках — додаткова гарантія дотримання законності, яка забезпечує попере­дження незаконних дій персоналу, з одного боку, охорону прав і за­конних інтересів засуджених — з іншого. Як приклад варто вказати

118

на потребу отримання санкції прокурора на постанову про звернен­ня в дохід держави грошей і цінних речей, виявлених у засуджених (ст. 28 ВТК), на рішення про надання короткострокового виїзду за­суджених у зв'язку з винятковими особистими обставинами (ст. 39^і ВТК).

Правові засоби усунення порушень законності, причин і умов, що їх породжують, досить різнобічні і виступають, як правило, у формі актів прокурорського нагляду. Вони забезпечують прокуроро­ві можливість ефективно і швидко усувати порушення законності в діяльності установ і органів виконання покарань. Важливим засобом є постанови і вказівки прокурора щодо додержання персоналом пра­вил відбування покарання, вони обов'язкові і підлягають негайному виконанню адміністрацією установ і органів виконання покарань.

Іншим засобом усунення порушень законності є протест проку­рора на акт, виданий посадовою особою, який суперечить закону (наказ, постанова чи розпорядження). Протест підлягає обов'язко­вому розгляду не пізніше ніж у десятиденний строк. При цьому про результати розгляду протесту протягом такого ж терміну повідомля­ється прокурор у письмовій формі. Додатковою гарантією оператив­ного усунення незаконних дій персоналу є те, що згідно із ст. 81 За­кону України "Про прокуратуру" протест прокурора зупиняє дію оп­ротестованого акту.

Ще однією з форм реагування прокурора на порушення закон­ності є його постанови про негайне звільнення особи, яка незаконно перебуває в місцях позбавлення волі, відміну дисциплінарних захо­дів стягнень, накладених на засуджених з порушенням закону, тер­мінове звільнення із штрафного ізолятора, дисциплінарного ізолято­ра. Прокурор виходячи з характеру порушень закону може винести мотивовану постанову про дисциплінарне чи адміністративне прова­дження або про порушення кримінальної справи щодо посадових працівників установ і органів виконання покарань.

Формою реагування прокурора на порушення законності є та­кож його подання з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють. Посадові особи зобов'язані не пізніше як у місячний термін вжити відповідні заходи до усунення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, і про наслідки повідомити прокурору. Крім того, прокурор може подати письмовий припис у випадку, коли порушення закону має очевидний характер і може завдати істотної шкоди, якщо не буде усунуте. Припис під­лягає негайному виконанню, про що повідомляється прокуророві.

119

§ 4. Судовий контроль за діяльністю установ і органів виконання покарань

Основні види, форми та методи контрольної діяльності суду різ­нобічні й досить ефективні. У більшості вони визначаються роллю суду як органу відправлення правосуддя, хоча цим і не вичерпу­ються.

Судовий контроль за роботою персоналу установ і органів вико­нання покарань є двох видів. Перший — з розгляду спорів, які вип­ливають із цивільних, сімейних, трудових і адміністративних право­відносин і справ особливого провадження, що здійснюється за пра­вилами цивільного судочинства.

Діяльність персоналу може бути безпосереднім предметом спору сторін за цивільною справою. Наприклад, при розгляді позову осо­би, яка втратила працездатність під час відбування позбавлення во­лі, про компенсацію шкоди, заподіяної їй з вини виправно-трудової установи (ст. 51 ВТК); або, навпаки, збитку, заподіяного засудже­ним під час відбування покарання і не стягнутого в повному обсязі до його звільнення. І в першому, і в другому випадках судом може бути оцінена діяльність персоналу виправно-трудової установи з до­тримання трудових прав засуджених.

Діяльність персоналу може бути предметом судового досліджен­ня, оцінки і відповідного реагування при розгляді цивільних справ у порядку особливого провадження (наприклад, при вирішенні питан­ня про визнання засудженого обмежено дієздатним внаслідок зло­вживання спиртними напоями і наркотичними речовинами), у спра­вах, які виникають з адміністративно-правових відносин.

При розгляді позову громадянина про відшкодування збитку, завданого йому засудженим, який відбуває покарання, наприклад у колонії-поселенні, суд зобов'язаний дослідити і питання діяльності адміністрації щодо забезпечення режиму відбування покарання, і якщо будуть виявлені суттєві недоліки, то відреагувати на них кон­кретною ухвалою.

Крім того, існує ще один різновид судового контролю при розг­ляді цивільних справ. Діяльність персоналу може бути предметом дослідження при оцінці судом письмових доказів: довідок, рішень, наказів, постанов та інших документів, вихідних від установ і орга­нів виконання покарань. Визнання судом поданих документів як до­казів у справі — це підтвердження їх законності, не визнання — навпаки. Судовий контроль має місце і при виконанні покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених (контроль за діями державного виконавця при виконанні штрафу, конфіскації майна).

120

І

Суддя, який контролює дії державного виконавця, вправі при ви­никненні відповідних обставин призупинити чи відновити виконавче провадження. Крім того, на дії державного виконавця може бути по­дана скарга засудженим. Така скарга розглядається в судовому за­сіданні, на якому може бути присутнім прокурор і засуджений, який подав скаргу.

Другий вид судового контролю за діяльністю персоналу — це контроль при провадженні з кримінальних справ. Його можна поді­лити на два підвиди: а) контроль при розгляді кримінальних справ у суді; б) контроль при розгляді судом питань виконання вироку суду.

Контрольні функції суду проявляються при розгляді криміналь­них справ про грубе порушення законності з боку посадових осіб установ і органів виконання покарань, інших суб'єктів, які беруть участь в процесі виконання покарання. Це, в першу чергу, зловжи­вання владою або службовим становищем (ст. 364 КК), перевищен­ня влади або службових повноважень (ст. 365 КК), службова недбалість (ст. 367 КК) та інші службові злочини.

Судовий контроль має місце при розгляді кримінальних справ про злочини, вчинені засудженими під час відбування покарання. Так, згідно з вказівками вищих судових органів, при розгляді кримі­нальних справ про відповідальність за дії, що дезорганізовують ро­боту виправних установ (ст. 392 КК), злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи (ст. 391 КК) суди зобов'язані пере­віряти, чи не пов'язані протиправні дії з ущемленням прав засудже­них або перекрученням персоналом дисциплінарної практики. На­приклад, при дослідженні дій засуджених, які інкримінуються їм як злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи, судом належить перевірити законність вимоги, якій злісно не підкорявся засуджений, і обгрунтованість накладення на нього стягнення у ви­гляді переведення в приміщення камерного типу чи одиночну каме­ру. Якщо при цьому буде встановлено, що це стягнення накладено з порушенням вимог кримінально-виконавчого законодавства, особа підлягає виправданню за ст. 391 КК у зв'язку з відсутністю складу злочину.

Суд після виявлення порушень з боку адміністрації виправно-трудової установи зобов'язаний відреагувати на них конкретною ух­валою, мета якої — попередити подібні дії у майбутньому. Рішення ж суду, в даному разі виправдувальний вирок, за суттю є відміною незаконного рішення персоналу. Компетентні посадові особи після набрання вироком суду чинності повинні оформити рішення про не­законність застосованого стягнення в особовій справі засудженого.

121

Контроль суду за діяльністю персоналу здійснюється і на стадії виконання вироку, що включає в себе звернення вироку до виконан­ня, а також вирішення блоку питань, які торкаються різних аспектів виконання покарання. Для вирішення цих питань адміністрація ви­правно-трудової установи направляє в суд подання, а також необхід­ні інші матеріали.

Судовий контроль спрямований на досягнення трьох завдань.

Перше — контроль за діяльністю адміністрації з метою попере­дження корисливих чи інших службових зловживань, а також за­хоплення як каральним, так і лібералізованим підходом до засудже­них. Суди зобов'язані пунктуально перевіряти матеріали, які подані адміністрацією виправно-трудової установи, тому що в них зустріча­ється фальсифікація чи неповне відображення даних про поведінку засудженого, інших обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Друге — контроль за діяльністю адміністрації з метою охорони прав і законних інтересів засуджених (наприклад, прав на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання).

Третє — контроль за діяльністю адміністрації щодо забезпечен­ня належного виконання засудженими своїх обов'язків. Рішення су­ду про пом'якшення покарання чи зміну його виду, як правило, ба­зується на оцінці виконання засудженими покладених на них обов'язків.

Крім того, контрольна діяльність суду має місце при дослідженні причин і умов, які сприяють порушенням законності в роботі персо­налу. Верховний Суд України орієнтує суди на виявлення зазна­чених фактів і належне реагування на них за допомогою конкретних ухвал, інформацій і повідомлень суду.

Зміст кримінально-процесуальної стадії виконання вироку суду досить різнобічний. Відповідно різний і судовий контроль. При цьому він не обмежується вирішенням питань умовно-дострокового звільнення чи заміни одного виду покарання іншим. Судовий конт­роль має місце при розгляді судом ширшого кола питань, які стосу­ються різних аспектів виконання покарання. Сюди входять питання, пов'язані з наданням відстрочки виконання вироку на підставі вка­заних у законі обставин. Наприклад, тяжка хвороба засудженого, яка перешкоджає відбуванню покарання, вагітність засудженої чи наявність у засудженої жінки малолітніх дітей; коли відбуття пока­рання може призвести до особливо тяжких наслідків для засудже­ного чи його сім'ї у зв'язку з пожежею чи іншим стихійним лихом, смерті єдиного працездатного члена сім'ї (ст. 405 КПК України). Су-

122

дом може бути відстрочена виплата штрафу, якщо його виплата є неможливою для засудженого.

Судовий контроль може здійснюватися і при розгляді питання звільнення від відбування покарання у випадках:

• умовно-дострокового звільнення від покарання у вигляді по­
  збавлення волі, виправних робіт, направлення в дисциплінарний ба­
  тальйон (ст. 407 КПК України);

• звільнення від подальшого відбування покарання засуджених,
  які захворіли на тяжку хворобу (ст. 408 КПК України);

• звільнення засудженої, якій була надана відстрочка відбуван­
  ня покарання у зв'язку з вагітністю і наявністю дітей віком до трьох
  років, від відбування частини строку покарання, що лишилася
  (ст. 408³ КПК України).

Контрольні функції суду мають місце і при розгляді ним заміни покарання іншим його видом як з урахуванням зразкової поведінки засудженого, так і в зв'язку з ухиленням від відбування призначе­ного покарання. До числа перших варто віднести заміну позбавлен­ня волі, виправних робіт за підставами і в порядку, встановленому ст. 82 КК України і ст. 407 КПК України. До числа останніх — за­міну громадських чи виправних робіт арештом або обмеженням волі (ч. 2 ст. 389 КК України і ст. 410 КПК України), штрафу або поз­бавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на виправні роботи або обмеження волі (ч. 1 ст. 389 КК України і ст. 410 КПК України).

Враховуючи поведінку засуджених у місцях позбавлення волі, суд також вирішує питання зміни умов утримання засуджених шляхом пе­реведення з одного виду виправно-трудової установи до іншої, з мен­шим чи суворішим режимом (статті 45, 46, 47 ВТК України, ст. 410 КПК України).

Судовий контроль за діяльністю персоналу не вичерпується сфе­рою виконання кримінального покарання. Стосовно виправно-трудо­вої установи він здійснюється при розгляді судом (у тому числі й господарським) майнових, господарських, земельних спорів, позовів вільнонайманих працівників і атестованих співробітників персоналу про відновлення на роботі тощо.

Література

1. Конституція України.

2. Кримінальний кодекс України. — К., 2000.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К., 1999.

123

4. Закон України "Про прокуратуру" від 5.11.1991 р. //Відомості
   Верховної Ради України. — 1991. — № 53.

5. Закон України від 23.12.1997 р. "Про Уповноваженого Верхов­
   ної Ради з прав людини".

6. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­
   тар. — К., 2000.

7. Трубніков В.М. Кримінально-виконавче право України.: Навч.
   посібник. — Харків, 1998.

8. Филонов В.П.,Фролов А. Й. Уголовно-исполнительное законо-
   дательство Украйни. — Донецк, 1998.

9. Кримінально-виконавче право України.: Навч. посібник /Під
заг. ред. О. М. Джужи. — К., 2000.

10. Правила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавле­
    них волі. Резолюція 40/33 Генеральної Асамблеї від 14.01.1990
    //Права людини і професійні стандарти для юристів у докумен­
    тах міжнародних організацій. — Амстердам — Київ, 1996.

11. Інформаційний бюлетень, № 1 // Оперативно-службова і вироб­
    ничо-господарська діяльність установ кримінально-виконавчої
    системи України. — К., 1999.

Глава VI

Участь громадськості в діяльності установ і органів виконання покарань

§ 1. Соціально-правові засади участі громадськості в діяльності

установ і органів виконання покарань. § 2. Участь спостережних комісій і служб у справах неповнолітніх

в діяльності установ і органів виконання покарань. § 3. Традиційні форми участі громадськості в діяльності установ

і органів кримінально-виконавчої системи.

§ 1. Соціально-правові засади участі громадськості в діяльності установ і органів виконання покарань

Виходячи з положень ст. 1 Конституції Україна обрала модель демократичної правової держави, яка вимагає активної діяльності своїх громадян у всіх сферах суспільного життя, в тому числі у сфе­рі виконання покарання. У зв'язку з цим одне з важливих місць у теорії і практиці юридичної науки посідає проблема участі громадсь­кості в діяльності установ кримінально-виконавчої системи.

Сьогодні державна та суспільна думка ще не мають адекватного уявлення щодо сощально-правової природи участі інститутів грома­дянського суспільства в діяльності установ кримінально-виконавчої системи. У нашій державі громадянське суспільство на певний час випало із системи суспільного життя, а тепер повертається на старі позиції.

Участь громадського суспільства у сфері виконання покарань пов'язана з певною провиною. Завдяки непередбачливій байдужості суспільства до своїх індивідів і безпорадності влади щорічно набли­жаються до злочинної діяльності все нові й нові громадяни. Скоєний злочин завершує тривалий процес соціальної та моральної деграда­ції особистості під впливом негативних соціальних умов. Таким чи­ном, оскільки суспільство певною мірою несе моральну відповідаль­ність за те, що людина стала на шлях злочину, то саме воно зобов'я­зане докласти максимум зусиль для її ресоціалізації.

Іншою соціальною детермінантою участі суспільства в діяльності кримінально-виконавчої системи може виступати те, що покарання у вигляді позбавлення волі має певні протиріччя, які негативно впливають на процес ресоціалізації засуджених і не можуть бути ви­правлені адміністративними заходами. Ці протиріччя пов'язані з ізо­ляцією засудженого від соціального середовища. Маючи перед со­бою завдання максимально пристосовувати людину до життя в сус-

125

пільстві, її відокремлюють від цього ж суспільства; бажаючи заміни­ти в свідомості людини погані уявлення і звички на правильні, її по­міщають у середовище, де небезпека "зараження" негативними пог­лядами і рисами найбільша; намагаючись привчити людину до соці­ально-корисної активної поведінки, її тримають в умовах суворої регламентації. Держава не спроможна вирішити це протиріччя, ос­кільки сама певною мірою створює дані проблеми. Єдиним виходом може бути активна діяльність інститутів громадянського суспіль­ства.

Участь суспільства в діяльності кримінально-виконавчої системи обумовлена правосуб'єктністю його інститутів. Правовою основою діяльності інститутів громадянського суспільства можуть виступати документи ООН та Ради Європи, а також Конституція України, за­кони України "Про об'єднання громадян", "Про місцеве самовряду­вання", Виправно-трудовий кодекс та інші. Наприклад, Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями передбачають необхід­ність залучення громадських організацій до співробітництва з персо­налом закладів з метою повернення в'язнів до життя в суспільстві (Правило 61).

Переходячи до норм національного законодавства, зазначимо, що Виправно-трудовий кодекс України морально застарів, і в ньому вживається термін "громадськість", що, на наш погляд, не відпові­дає сучасним соціально-правовим координатам, визначеним Консти­туцією України. Разом з тим, він закріплений нормами права і тому вимагає використання.

Ст. 9 ВТК визначає, що у виправленні та перевихованні засу­джених, а також у здійсненні громадського контролю за діяльністю установ і органів, які виконують вироки судів до позбавлення волі і виправних робіт без позбавлення волі, бере участь громадськість.

Участь громадськості в діяльності установ і органів, що викону­ють покарання, може здійснюватися в напрямках:

• впливу на формування політики держави у сфері виконання
  покарання;

• участі в роботі з ресоціалізації засуджених;

• здійснення громадського контролю.

За часів існування тоталітарної системи політика у сфері вико­нання покарань народжувалася в кулуарах державної влади. Держа­ва виступала єдиним монопольним суб'єктом формування і реаліза­ції цієї політики. У результаті на перший план ставилися її інтереси, а інтереси засудженого і суспільства підпорядковувалися інтересам бюрократичного апарату.

126

Процес формування політики демократичної правової держави у сфері виконання покарань передбачає активну участь громадськос­ті. Це забезпечує доступ усім громадянам до участі у державних справах і сприяє відображенню інтересів усіх суб'єктів суспільного життя у цій сфері. Крім того, громадськість запобігає такій діяльнос­ті держави, внаслідок якої інтереси індивіда і суспільства у виправ­ленні засуджених підмінюються інтересами певної групи людей.

Особливо важливу роль відіграє громадськість у ресоціалізації засуджених. По-перше, це обумовлено тим, що громадськість воло­діє таким "інструментарієм" соціальної корекції особистості, яким не володіють державні органи. По-друге, громадськість може сприя­ти соціально-педагогічному забезпеченню процесу ресоціалізації, який охоплює моральну, психологічну, практичну підготовку до життя в суспільстві, оволодіння новими соціальними ролями, фор­мування правослухняної поведінки.

Участь громадськості в ресоціалізації засуджених проявляється в проведенні з ними індивідуальної виховної роботи, а також різного роду виховних заходів. Крім того, громадськість бере участь у вирі­шенні певного кола питань, пов'язаних з процесом виконання пока­рання, а саме: переведення засуджених з виховно-трудової колонії у виправно-трудову (ст. 26 ВТК), залишення у виховно-трудових ко­лоніях засуджених, які досягли 18-річного віку (ст. 27 ВТК), надан­ня дозволу жінкам, засудженим до позбавлення волі, проживати по­за колонією (ст. 35 ВТК), переведення засуджених, які твердо стали на шлях виправлення або які злісно порушують вимоги режиму, в інші виправно-трудові установи (статті 46, 47 ВТК), переведення у виправно-трудову колонію особливого режиму з приміщень камер­ного типу у звичайні жилі приміщення (ч. З, ст. 71 ВТК), переведен­ня засуджених, яких тримають у виправно-трудових колоніях за­гального, посиленого і суворого режиму, або у звичайних жилих приміщеннях колонії особливого режиму, в приміщення камерного типу і переведення засуджених, яких тримають у колонії особливого режиму — в одиночні камери в тій же колонії (ч. 7 ст. 71 ВТК), ви­рішення питання умовно-дострокового звільнення (ст. 81 КК).

На законодавчому рівні за громадськістю закріплена можливість здійснювати контроль як засіб дотримання прав і свобод людини. У процесі здійснення контролюючих функцій суб'єкти громадськості мають право отримувати від адміністрації необхідні документи, приймати і розглядати скарги, заяви і пропозиції засуджених, заслу­ховувати звіти керівників відповідних установ. Громадський конт­роль потрібний не лише для того, щоб попередити зловживання з боку адміністрації і захистити права засуджених. Ефективний конт-

127

роль з боку громадськості за процесом ресоціалізації може попере­дити повернення в суспільство ще соціальне небезпечної особи, на­приклад при умовно-достроковому звільненні. Постійний громад­ський контроль робить систему виконання покарань прозорою для суспільства. Це дає можливість ефективно використовувати потен­ціальні можливості усіх суспільних інститутів для ресоціалізації за­суджених.

Виходячи з положень законодавства суб'єктами громадськості, які беруть участь у діяльності установ кримінально-виконавчої сис­теми, слід вважати політичні партії, громадські організації, спілки, асоціації, клуби, релігійні організації, трудові колективи, благодійні фонди, окремих індивідів.

На наш погляд, неправомірно розглядати діяльність самодіяль­них організацій засуджених як участь громадськості в діяльності установ і органів, що виконують покарання. По-перше, ці організа­ції, як сказано в ст. 57 ВТК, працюють під керівництвом адміністра­ції. По-друге, створення самодіяльних організацій засуджених по­трібно розглядати як засіб їх виправлення, тоді як участь громадсь­кості в діяльності установ і органів, які виконують покарання, варто оцінювати як поступовий перехід певних функцій держави до недер­жавних суспільних інститутів.

§ 2. Участь спостережних комісій

і служб у справах неповнолітніх в діяльності

установ і органів виконання покарань

Виправно-трудовий кодекс України визначає спостережні комісії і служби у справах неповнолітніх як форми участі громадськості в діяльності установ кримінально-виконавчої системи. Вони діють на підставі Виправно-трудового кодексу, Положення про спостережні комісії і Закону України "Про органи і служби у справах неповно­літніх та спеціальні установи для неповнолітніх".

Згідно зі ст. 122 ВТК, у виправленні і перевихованні засудже­них, а також у здійсненні громадського контролю за діяльністю установ і органів, що виконують вироки судів до позбавлення волі і виправних робіт без позбавлення волі, беруть участь спостережні комісії. Вони створюються міськими, районними у містах та облас­ними Радами народних депутатів за поданням відповідних виконав­чих комітетів. При потребі спостережні комісії можуть бути створе­ні при селищних Радах народних депутатів.

128

До складу спостережної комісії входять її голова (головою може бути заступник голови, секретар або член виконавчого комітету від­повідної Ради), заступник голови, секретар та не менше б членів ко­місії. Членами комісії можуть стати депутати Рад, представники профспілкових, політичних та інших громадських організацій і тру­дових колективів. У Положенні про спостережні комісії визначено, що до складу комісії не можуть входити працівники органів внутріш­ніх справ, прокуратури, суду, а також адвокати. Основними завдан­нями спостережних комісій е:

а) здійснення постійного контролю за діяльністю установ і орга­
нів, які виконують покарання у вигляді позбавлення волі і виправ­
них робіт без позбавлення волі, а також контроль за додержанням
цими установами і органами режиму і умов утримання засуджених,
за правильністю групового виховання і організацією їх праці, загаль­
ноосвітнього та професійно-технічного навчання, проведенням ви­
ховної роботи і правильністю застосування до засуджених стягнень
і заохочень; надання допомоги цим установам і органам у проведен­
ні цієї роботи;

б) залучення громадськості до надання допомоги адміністрації
установ і органів, що виконують покарання у вигляді позбавлення
волі і виправних робіт без позбавлення волі, в діяльності по виправ­
ленню та перевихованню засуджених;

в) надання допомоги громадським організаціям і трудовим колек­
тивам у перевихованні і виправленні осіб, переданих на поруки, за­
суджених умовно або до покарання, не пов'язаного з позбавленням
волі, засуджених до позбавлення волі з відстрочкою виконання ви­
року, тих, хто відбув покарання або достроково звільнений від пока­
рання, а також здійснення контролю за організацією та проведен­
ням цієї роботи на підприємствах, в установах і організаціях;

г) облік і громадський нагляд за поведінкою осіб, неодноразово
засуджених, після повернення з місць позбавлення волі;

д) надання необхідної допомоги в трудовому та побутовому
влаштуванні особам, звільненим з місць позбавлення волі, а також
іншим, звільненим від відбування покарання.

Обласні і міські (міста з районним поділом) спостережні комісії координують і спрямовують діяльність відповідно районних, міських (міст без районного поділу), районних у містах спостережних комі­сій, надають їм методичну допомогу. Для виконання цих завдань спостережні комісії мають право:

а) перевіряти в межах своєї компетенції діяльність адміністрації установ і органів, які виконують покарання у вигляді позбавлення

129

9 — 2-659

волі та виправних робіт без позбавлення волі; вимагати необхідні для роботи комісії документи і довідки;

б) проводити прийом засуджених, знайомитися з їх особовими
справами, приймати від них і розглядати пропозиції, заяви і скарги;

в) заслуховувати на своїх засіданнях звіти адміністрації установ
і органів, які виконують покарання, відносно роботи з виправлення
та перевиховання засуджених, а також інформацію адміністрації під­
приємств, установ і організацій, які шефствують над установами ви­
конання покарань, і вносити пропозиції щодо усунення недоліків у
їх роботі;

г) перевіряти стан виховної роботи на підприємствах, в устано­
вах і організаціях серед осіб, переданих на поруки, засуджених умо­
вно або до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, засудже­
них до позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку, осіб, які
відбули покарання або достроково звільнені від покарання, а також
виділяти своїх представників і доручати їм систематичне проведен­
ня виховної роботи і нагляд за поведінкою осіб, умовно-достроково
звільнених від покарання;

д) порушувати клопотання про помилування;

е) входити спільно з органами, які відають виконанням покаран­
ня, в суд з поданням про умовно-дострокове звільнення засуджених
від покарання або про заміну їм невідбутої частини покарання більш
м'яким покаранням, або з клопотанням про включення в загальний
трудовий стаж засудженого час роботи в колоніях-поселеннях;

є) перевіряти обгрунтованість порушення адміністрацією устано­ви виконання покарання питання про переведення засуджених у ви­правно-трудових колоніях особливого режиму з приміщень камерно­го типу у звичайні житлові приміщення тієї ж колонії, про переве­дення засуджених, які утримуються у виправно-трудових колоніях загального, посиленого і суворого режиму або у звичайних примі­щеннях колоній особливого режиму, в приміщення камерного типу, та переведення засуджених, які утримуються в колоніях особливого режиму, в одиночні камери в тій же колонії. При наявності достат­ніх підстав давати згоду на застосування цих заходів;

ж) давати згоду в порядку, встановленому законодавством:

• на зміну умов тримання засуджених шляхом переведення їх
  з однієї виправно-трудової колонії в іншу колонію іншого виду режиму;

• на проживання жінок, засуджених до позбавлення волі, поза
  колонією на час звільнення від роботи у зв'язку з вагітністю та по­
  логами, а також до досягнення дитиною трирічного віку і на повер­
  нення цих засуджених у колонію для подальшого відбування пока­
  рання;

130

— на порушення адміністрацією установи виконання покарання клопотання перед виконавчим органом місцевої Ради народних де­путатів про прописку осіб, звільнених з виправно-трудових установ, без обмеження за обраним ними місцем проживання;

з) перевіряти обгрунтованість відмови в прийнятті на роботу осіб, звільнених з місць позбавлення волі або звільнених від відбу­вання покарання;

і) виділяти своїх представників для участі в судових засіданнях при розгляді справ про засуджених у випадках, передбачених дію­чим законодавством;

к) вносити на розгляд виконавчих комітетів відповідної Ради на­родних депутатів пропозиції щодо вдосконалення діяльності установ і органів, що виконують покарання, а також трудового і побутового влаштування осіб, звільнених від покарання.

Прийняті в межах компетенції постанови спостережних комісій щодо усунення недоліків у діяльності установ і органів, що викону­ють покарання, а також у роботі підприємств, установ і організацій по перевихованню і виправленню осіб, переданих на поруки, умовно засуджених або засуджених до покарання, не пов'язаного з позбав­ленням волі, засуджених до позбавлення волі з відстрочкою вико­нання вироку, які відбули покарання чи достроково звільнених від покарання підлягають обов'язковому виконанню. Адміністрація цих установ і органів, а також підприємств і організацій повинна у дво­тижневий строк сповістити про вжиті заходи.

Згідно зі ст. 123 ВТК, у виправленні неповнолітніх засуджених, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі і виправних робіт без позбавлення волі, а також у здійсненні громадського конт­ролю за діяльністю установ і органів, що виконують дані види пока­рань, беруть участь комісії у справах неповнолітніх.

Однак Положення про комісії у справах неповнолітніх відповід­но до Постанови Верховної Ради України №245/94 від 15.11.1994 р. втратило свою чинність, комісії у справах неповнолітніх були фак­тично ліквідовані. Натомість, у 1995 р. з'явився новий правовий ін­ститут — органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні уста­нови для неповнолітніх. Свою діяльність вони здійснюють на підста­ві Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24.01.1995 р. У чинному ж кримінально-виконавчому законодавстві відповідних змін, на жаль, не відбулося (див., наприклад, ст. 123 ВТК).

Відповідно до Закону, служби у справах неповнолітніх створю­ються урядом Автономної Республіки Крим, виконавчими комітета­ми обласних, міських, районних у містах, районних Рад народних

131

депутатів. Кабінетом Міністрів України створюється Комітет у спра­вах неповнолітніх. Свою діяльність служби здійснюють у складі го­лови (заступник голови або секретар виконавчого комітету), заступ­ника голови і не менше 6 працівників. Штатна чисельність праців­ників районних і міських служб у справах неповнолітніх установлю­ється залежно від кількості неповнолітніх, які проживають у районі або місті (один працівник служби на 2—3 тис. неповнолітніх у ра­йонах, та 5—6 тис. у містах і районах).

Завдання служб щодо неповнолітніх, які відбувають кримінальні покарання, в більшості випадків збігаються із завданнями спосте­режних комісій. Відмінності обумовлені особливостями процесу від­бування покарання неповнолітніми.

Комітет і служби у справах неповнолітніх згідно зі своїми зав­даннями розробляють і здійснюють самостійно або разом з відповід­ними державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, підприємствами, установами та організаціями не­залежно від форм власності, громадськими організаціями заходи що­до забезпечення прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх, запобігання вчинення ними правопорушень. Координують зусилля даних інститутів для забезпечення соціального захисту неповноліт­ніх і профілактики правопорушень, а також надають практичну та методичну допомогу з цих питань. Комітет і служби у справах неповнолітніх займаються веденням державної статистики щодо неповнолітніх відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів.

Для вирішення цих завдань Комітет і служби у справах неповно­літніх мають право:

— приймати з питань, віднесених до їх компетенції, рішення, які
є обов'язковими для виконання органами державної виконавчої вла­
ди, органами місцевого і регіонального самоврядування, підприєм­
ствами, установами та організаціями незалежно від форм власності,
посадовими особами;

• звертатися до відповідних державних органів, органів міс­
  цевого і регіонального самоврядування, підприємств, установ та
  організацій незалежно від форм власності, для надання їм іншої до­
  помоги у разі порушення прав та інтересів неповнолітніх, а також з
  питань працевлаштування;

• перевіряти стан виховної роботи з неповнолітніми в навчаль­
  но-виховних і позашкільних закладах, за місцем проживання, а та­
  кож на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від
  форм власності, де працюють неповнолітні;

• перевіряти умови тримання і виховання неповнолітніх у спе­
  ціальних установах для неповнолітніх;

132

• ставити перед відповідними органами державної виконавчої
  влади, органами місцевого і регіонального самоврядування питання
  про накладення дисциплінарних стягнень на посадових осіб у разі
  невиконання ними рішень, прийнятих Комітетом та службами у
  справах неповнолітніх;

• визначати потребу регіонів у створенні та функціонуванні
  спеціальних установ для неповнолітніх.

Комітет у справах неповнолітніх Кабінету Міністрів України контролює і координує діяльність служб у справах неповнолітніх уряду Автономної Республіки Крим, виконавчих комітетів обласних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів.

Таким чином, виходячи з основних положень, що закріплені в законодавстві і стосуються діяльності спостережних комісій і служб у справах неповнолітніх, можна стверджувати, що вони повинні бу­ти включені в структуру виконавчого комітету відповідної ради.

§ 3. Традиційні форми участі громадськості

в діяльності установ і органів кримінально-виконавчої системи

Норми діючого Виправно-трудового кодексу України безпосеред­ньо визначають ще дві форми участі громадськості в діяльності уста­нов і органів, які виконують покарання, а саме: рада громадськості у виховно-трудовій колонії і шефство трудових колективів та гро­мадських організацій над виправно-трудовими установами. Разом з тим не виключається можливість участі громадськості в цій сфері суспільних відносин і в інших формах, які не передбачені Виправно-трудовим кодексом, але відповідають загальним принципам вико­нання кримінального покарання (ст. 126 ВТК).

З метою підвищення ефективності виховно-трудового впливу на засуджених, удосконалення існуючих форм і методів виховної робо­ти і пристосування їх до умов конкретної установи над виправно-трудовими установах встановлюється шефство. Згідно зі ст. 125 ВТК, виконання шефської роботи покладається на колективи про­мислових і сільськогосподарських підприємств, культурно-виховних і навчальних закладів, а також інших державних і громадських ор­ганізацій. На сьогоднішній день під шефством слід розуміти цілес­прямовану, систематичну, різноманітну участь трудових ко­лективів і громадських організацій, а також окремих громадян У діяльності установ і органів, які виконують покарання, з ме-

133

тою сприяння їх адміністрації у виправленні засуджених. Ос­новними завданнями шефської роботи є:

• надання допомоги адміністрації установ і органів, що викону­
  ють покарання, у виправленні засуджених;

• надання допомоги в розвитку матеріально-технічної бази та
  організації загальноосвітнього і професійно-технічного навчання;

• сприяння в трудовому і побутовому влаштуванні осіб, які
  звільняються з місць позбавлення волі.

Аналіз практики шефської роботи свідчить про широкий спектр форм участі трудових колективів і громадських організацій в діяль­ності виправно-трудових установ. Участь шефів у створенні матері­ально-технічної бази установ виконання покарань може здійснюва­тися у формі надання допомоги в придбанні промислового обладнан­ня, вдосконалення виробництва, впровадження передового досвіду, покращення житлово-побутових умов. Активну діяльність шефи мо­жуть здійснювати в галузі загальноосвітнього і професійно-технічно­го навчання. Так, за їх допомогою обладнуються кабінети для за­нять, поповнюються фонди бібліотек навчально-методичною та ін­шою літературою. Шефи беруть участь у навчанні засуджених пев­ним спеціальностям, отриманні ними виробничих навичок. З цією метою проводяться заняття з підвищення кваліфікації, бесіди, тех­нічні конференції.

Позитивні результати приносить робота шефів по вихованню за­суджених. За їх участю можуть організовуватися і проводитися лек­ції, бесіди, тематичні вечори, конкурси художньої самодіяльності, спортивно-масові заходи.

Робота щодо трудового і побутового влаштування засуджених, які звільняються з місць позбавлення волі, є одним із напрямів по закріпленню виховного впливу і попередженню рецидивної злочин­ності. Активну участь у цій діяльності можуть брати шефи. Виправ­дала себе практика працевлаштування звільнених з місць позбав­лення волі в трудовому колективі підприємства, яке здійснювало шефство над установою. В таких випадках засудженому легше пере­носити період адаптації і, як правило, такі особи не вчинюють повторно злочинів.

Для організації ефективної шефської роботи у виховно-трудових установах створюються ради громадськості, які здійснюють свою ді­яльність на підставі Виправно-трудового кодексу і Положення про ради громадськості. До складу ради громадськості входять голова, заступник голови і 7—9 членів ради. Начальник виховно-трудової установи входить до складу ради на правах її члена.

134

Головним завданням ради громадськості є організація шефської роботи трудових колективів і громадських організацій, а також ок­ремих громадян по наданню допомоги адміністрації виховно-трудо­вої установи у виправленні неповнолітніх засуджених. З цією метою рада спрямовує роботу шефів, надає допомогу в організації загаль­ноосвітнього і професійно-технічного навчання, трудового і мораль­ного виховання, здійснює зв'язок з родичами засуджених і громад­ськими організаціями, а також навчальними закладами, підприєм­ствами і установами, де до засудження навчалися або працювали неповнолітні. Крім того, ради громадськості можуть надавати допо­могу неповнолітнім у влаштуванні на роботу або навчання після звільнення. Робота ради здійснюється згідно з планом, який узго­джується зі службою у справах неповнолітніх.

З метою закріплення результатів виховного впливу і надання до­помоги батькам або особам, які їх заміняють, у вихованні неповно­літніх правопорушників створений інститут громадських виховате­лів. Згідно з Положенням про громадських вихователів неповноліт­ніх, особи, які рекомендуються як громадські вихователі, обирають­ся загальними зборами трудового колективу або громадської організації чи зборами мешканців будинку за місцем проживання.

Громадськими вихователями можуть бути особи, які мають від­повідну підготовку, життєвий досвід або досвід роботи з дітьми, а також ті, які за своїми діловими і моральними якостями здатні ви­конувати покладені на них обов'язки. Список обраних осіб переда­ється до служби у справах неповнолітніх, яка вирішує питання пе­редачі неповнолітнього під нагляд громадського вихователя, а також здійснює керівництво і контроль за його роботою.

Своєю діяльністю громадський вихователь зобов'язаний нада­вати допомогу батькам або особам, які їх заміняють, у вихованні неповнолітнього, спостерігати за навчальним процесом, а також сприяти всебічному розвитку особистості неповнолітнього. Для ви­конання своїх обов'язків громадський вихователь має право: а) від­відувати неповнолітнього за місцем проживання, навчання або робо­ти, надавати необхідні поради; б) звертати увагу батьків на погане виконання ними батьківських обов'язків, роз'яснювати відповідаль­ність за виховання і поведінку неповнолітнього; в) вказувати адмі­ністрації за місцем роботи, навчання або проживання на недоліки у виховній роботі з неповнолітнім.

Допомогу громадському вихователю надають громадські органі­зації за місцем навчання, роботи або проживання неповнолітнього, орган внутрішніх справ, а також представники громадськості, які працюють серед неповнолітніх.

135

Свою діяльність громадський вихователь завершує за рішенням служби у справах неповнолітніх у зв'язку з виправленням неповно­літнього або досягненням ним 18 років, а також у разі заміни одного громадського вихователя іншим. Постійно діючими дорадчими орга­нами, які створюються як при органах управління, так і безпосеред­ньо в установах виконання покарання, є методичні ради. Головним їх завданням є вироблення рекомендацій щодо вдосконалення прак­тики застосування основних засобів виправлення і перевиховання засуджених та організації діяльності установи. Методичні ради ство­рюються з числа найбільш досвідчених працівників системи вико­нання покарання, а також вчених, юристів, педагогів, психологів. Головою ради при установі є начальник установи, при управлінні (відділі) — начальник управління (відділу) виконання покарання.

В установах виконання покарання при начальникові відділення соціально-психологічної служби (далі — відділення) створюється рада сприяння відділенню. Як позаштатне та постійно діюче форму­вання рада покликана надавати допомогу начальнику відділення в організації і проведенні індивідуально-виховної та соціальної роботи серед засуджених. До її складу входять начальник відділення (голо­ва) та найбільш підготовлені до цієї роботи співробітники установи, які за своїми функціями постійно спілкуються із засудженими відді­лення. Свою діяльність рада сприяння здійснює на підставі плану, а її рішення носять рекомендаційний характер.

Важливим засобом підвищення ефективності роботи виправно-трудової установи є участь у її діяльності родичів засуджених. За їх участю проводяться бесіди, лекції, виступи по радіо тощо. Заслуго­вує на увагу досвід використання родичів у зборі інформації щодо особи засудженого, створенні його соціально-психологічного "порт­рету". При установах можуть утворюватися збори родичів, які діють у межах відділення.

До участі в роботі установ і органів, що виконують покарання, можуть залучатися відомі люди. Основною формою такої участі є виступи перед засудженими, творчі вечори, бесіди. Крім того, на громадських засадах юридичну допомогу засудженим надають пра­цівники суду, прокуратури, адвокати.

Останнім часом пенітенціарна система стала більш відкритою для суспільства. Так, сьогодні в роботі установ і органів виконання покарання беруть участь релігійні організації різних конфесій. Закон України "Про свободу совісті та релігійних організацій" визначає, що в місцях попереднього ув'язнення і відбування покарання на прохання громадян, які в них перебувають, або за ініціативою релі­гійних організацій проводяться богослужіння та релігійні обряди.

136

Крім того, в ст. 23 цього Закону передбачене право релігійних орга­нізацій здійснювати добродійну діяльність і милосердя як самостій­но, так і через громадські фонди. Разом з тим, це лише незначна частина потенціальних можливостей цих організацій. Поза увагою законодавця залишилося питання релігійного виховання як ефек­тивного засобу формування духовності особистості.

Важливе значення для діяльності кримінально-виконавчих уста­нов має відродження традицій благодійництва, які розвинулися в Україні з організацією Товариства піклування про тюрми. Приклад з історії свідчить, що до Одеського комітету піклувального Товарист­ва про тюрми протягом 1829 р. надійшло 1590 крб. 14 коп. З них пожертвування на користь арештантів — 75 крб. 42 коп., пожертву­вання для церкви тюремного замку — 504 крб. 6 коп. За 1830 рік до Товариства надійшло пожертвувань у розмірі 240 крб. 13 коп. Нині ці традиції починають відроджуватися і потребують всілякої підтримки з боку держави.

Література

1. Конституція України. — К., 1996.

2. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­
   тар. — К., 2000.

3. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" //Віс­
   ник Верховної Ради України.— 1997.— № 24.

4. Закон України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та
   спеціальні установи для неповнолітніх" // Відомості Верховної
   Ради України.— 1995.— № 6.

5. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" //
   Вісник Верховної Ради УРСР.— 1991.— № 25.

6. Филонов В.М.,Фролов А. Й. Уголовно-исполнительное законо-
   дательство УкраиньІ.— Донецк, 1998.

7. Збірник нормативних актів / Укладач В. М. Трубніков. — Хар­
   ків, 1998.

137

Глава VII

Міжнародне співробітництво

з пенітенціарних проблем

і виконання покарань у зарубіжних країнах

§ 1. Становлення зарубіжних пенітенціарних систем. § 2. Особливості виконання покарань у країнах з розвиненою еконо­мікою.

§ 3. Особливості виконання покарань у республіках колишнього СРСР. § 4. Міжнародне співробітництво з проблем виконання покарань. § 5. Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими.

§ 1. Становлення зарубіжних пенітенціарних систем

В'язниці (англійською і французькою — ргізоп, німецькою — Оеїап^піз) існують з незапам'ятних часів. До Нового часу вони були місцями попереднього ув'язнення, де злочинці очікували виконання страти, тілесного покарання або вигнання, а в ряді випадків — міс­цями довічного ув'язнення небезпечних державних злочинців. У цьому плані вони виконували функцію залякування інших осіб і са­мого злочинця. Якихось виховних цілей вони не переслідували. То­му і зовні одні тюрми являли собою кам'яні фортеці, інші скидалися на підземелля і льохи (на Сході — "зендакі"): глибокі ями, в які опускали злочинців.

У період зародження капіталістичних виробничих відносин з'яв­ляються перші каторжні тюрми, які використовують працю ув'язне­них (у 1553 р. в Англії і у 1595 р. в Голландії). Залучення засудже­них до праці починає визнаватися як засіб виправного впливу.

Пенсільванська (Філадельфійська) тюремна система. У 1876 р. у Філадельфії (США, штат Пенсільванія) була відкрита тюр­ма із системою одиночного ув'язнення, яка називалася пенітенціа-рій (від лат. роепііепіїа — каяття). Засобами виправного впливу в цій тюрмі були визначені жорстка ізоляція злочинців в одиночних камерах, режим мовчання і тиші, одиночна праця в камері і читання релігійної літератури. Цілями тюремного ув'язнення називалися ду­ховне відродження злочинця і спеціальна превенція.

За таким же зразком створювалися тюрми й у ряді інших міст і штатів США. Там же, у Філадельфії, в 1829 р. була побудована тюр­ма нового, модернізованого, типу, що дістала назву "Вишневий пагорб". Тюрма мала сім камерних блоків, що розходилися від одно-

138

го загального центру, як спиці в'"колесі. До кожного блока примикав дворик для прогулянок, розбитий на маленькі ізольовані ділянки, що відповідали кількості одиночних камер. Персонал тюрми повинен був також дотримуватися абсолютної тиші і не вступати в розмови з ув'язненими.

За своєю архітектурою ця тюрма стала зразком для будівництва інших тюрем, причому не лише в Америці, айв європейських кра­їнах — Росії, Німеччині, Франції (у Берліні — Маобіт, Сенжиль — у Брюсселі, "Хрести" — у Санкт-Петербурзі, Мацас — у Франції).

Оборнська тюремна система. У 1816 р. у м. Оборн (США, штат Нью-Йорк) була побудована тюрма, яка за своїми цілями і зав­даннями була аналогічна пенсільванській. У тюрмі була введена система мішаного ув'язнення: засуджені вдень працювали в загаль­них майстернях, а на ніч та інший неробочий час розселялися в оди­ночні камери.

Англійська прогресивна система. У другій половині XIX ст. у кримінальному праві з'являється нова теоретична школа — соціо­логічна, яка стала висувати нові ідеї боротьби зі злочинністю і пово­дження зі злочинцями. Почалися нові пошуки "раціональної" тю­ремної системи, розгорнувся рух за "виправні" установи, які б га­рантували не лише захист суспільства від злочинців, а й їх ресоціа-лізацію.

У 40-х роках XIX в. на острові Норфолк англійський капітан Ме-коночі (1787—1860) уперше зробив спробу застосувати до засудже­них "виправну програму", що містила такі положення:

1. скасування вироків з певним терміном, який ставився в за­
   лежність від виконання якоїсь роботи;

2. введення системи оцінок-марок, якими б оцінювалася викона­
   на робота, працьовитість, поведінка засудженого;

3. відшкодування усіх витрат за рахунок ув'язнених, кожний з
   яких повинен був вносити свою частку (усі витрати на його існуван­
   ня додавалися до його загального "боргу" у вигляді оцінок-марок);

4. розподіл ув'язнених на маленькі групи (6—1 осіб) і введення
   системи кругової поруки (уся група відповідає за поведінку і працю
   кожного її члена, і навпаки);

5. пом'якшення умов тримання в останній період перебування
   ув'язненого у тюрмі шляхом переведення на напіввільний режим.

В англійській прогресивній системі засуджені проходили три ступені в одній і тій же установі (одиночне ув'язнення, спільні ро­боти з поділом на ніч і умовне звільнення).

На першому ступені ув'язнені поділялися на три класи: "зірки" (особи, які вперше потрапили у тюрму, на одягу носили особливу зірку), перехідний клас і рецидивісти.

139

На другому ступені ув'язнені піддавалися нічній додатковій кла­сифікації, поділяючись на п'ять класів-груп. Переведений на загаль­не ув'язнення спочатку поміщався в іспитову групу, в якій залишав­ся доти, поки не заробляв необхідну кількість марок. У кожному з наступних трьох класів ув'язнений перебував не менше року. У п'я­тий, "спеціальний" клас ув'язнений переводився лише за зразкової поведінки. Це, власне, самостійна ступінь, де ув'язнений випробу­вався протягом не менше року перед умовним звільненням.

Ірландська прогресивна система відбування покарання. З урахуванням марочної системи Меконочі у 50-х роках XIX століт­тя тюремним діячем Вальтером Крофтоном в Ірландії вводиться східчаста система (власне "класична" прогресивна тюремна систе­ма, що дістала пізніше поширення в різних країнах), її суть полягає в такому.

Відбування покарання у тюрмі розподіляється на чотири ступе­ня. Перший ступінь являє собою одиночне ув'язнення, термін пере­бування на якому визначається диференційовано, залежно від того, якому класу "відповідає" ув'язнений. Після відбуття призначеного терміну одиночного ув'язнення засуджені переводяться на загальне ув'язнення, на якому вони поділяються на п'ять класів і переходять від нижчого класу до вищого за числом отриманих (зароблених) ма­рок. Третій ступінь складають уже самостійні перехідні тюрми, до яких переводяться ув'язнені вищого класу. Перебування в цих тюр­мах пов'язане з елементами довіри і напівволі з метою привчання до повної свободи. Тут ув'язнені працюють, і в цьому відношенні їхнє становище схоже із становищем вільнонайманих робітників.

Останний, завершальний, ступінь — умовне звільнення. Засу­джений одержує відпускне посвідчення, в якому вказується, що він повинен утримуватися від будь-яких порушень закону. Умовно звільнений реєструється в поліції і підпадає під офіційний адмініст­ративний нагляд спеціальної служби пробації (англ. ргоЬаііоп — доказ, іспит).

Система реформаторіїв. Реформаторій (лат. геїогтаіїо — перетворення, поліпшення), власне, містив у собі дві ідеї: ідею пе­ретворення, зміни самої тюремної системи та ідею виправлення (реформації) злочинців, які в них перебувають. При цьому в основу виправлення покладається так звана прогресивна система обліку й оцінки поведінки ув'язненого, яка спонукує його до самовиправ­лення.

З середини 70-х років XIX сторіччя в США спочатку в Нью-Йорку, а потім і в інших штатах почали виникати особливі тюрми-

140

реформатори. Перший такий реформаторій був відкритий у м. Зль-Майре (штат Нью-Йорк) у 1876 р.

Важливою ознакою реформаторію є поділ ув'язнених на класи­фікаційні групи залежно від виправлення і переведення з однієї гру­пи до іншої. Усіх засуджених поділяють на три класи. Засуджені у вищому класі можуть бути достроково звільнені. Особливу групу складають так звані невиправні, котрі утримуються в одиночних ка­мерах без виведення на роботу. Таких осіб намагаються перевести з реформаторію до звичайної тюрми з одиночним ув'язненням.

Іншою ознакою реформаторію є система стимулів і пільг, яка спонукає засуджених "виправлятися". Ці стимули диференціюються згідно з тим, до якого класу-розряду належить той чи інший засу­джений. Існує марочна система, що "регулює" усі ці переходи з кла­су в клас та надання пільг.

Особливістю реформаторію є також проведення різних занять із засудженими: шкільних, ремісно-професійних, гімнастичних, війсь­кових.

Борстальська система. Під цією назвою відома введена впер­ше в Англії за законом 1908 р. спеціальна система молодіжних тю­рем (для осіб від 16 до 21 року), що дістала свою назву від містечка Борсталь, розташованого біля м. Рочестер, де з'явилася перша з та­ких тюрем. Вона являє собою видозмінену американську систему реформаторіїв, тільки без невизначених вироків. У борстальських установах пізніше були введені відносно невизначені вироки; помі­щення у борстальську тюрму означає віддачу правопорушника у розпорядження тюремної адміністрації на чотири роки, в межах яких він повинен реально відбути від 9 місяців до трьох років. На строк, що залишився до чотирьох років, звільнений з цієї установи береться під офіційний нагляд.

Розглянуті вище пенітенціарні системи в науці стали визнавати­ся свого роду "класичними". Багато інших країн їх скопіювали, хоча при глибшому аналізі пенітенціарні установи кожної країни мали і мають свої особливості, спричинені умовами боротьби зі злочинніс­тю, національними традиціями й іншими обставинами.

§ 2. Особливості виконання покарань у країнах з розвиненою економікою

Для того щоб мати уявлення про підходи до організації і право­вого регулювання виконання кримінальних покарань у різних регіо­нах світу, розглянемо, як вирішуються ці питання у США, Великій Британії, Франції, Німеччині та Японії.

141

Виконання покарань у США. Сполучені Штати Америки вне­сли вагомий вклад у світовий розвиток пенітенціарної системи в XVIII — XIX століттях. У ряді країн були впроваджені в практику виконання покарань Пенсільванська і Оборнська системи.

З усіх видів покарань, які виконуються у США, звернемо увагу на виконання покарання у вигляді позбавлення волі. У США воно здійснюється у виправних установах, в систему яких входять феде­ральні тюрми, тюрми штатів ("ргізоп") і місцеві (окружні та муніци­пальні) тюрми ("]аі1").

Організація і діяльність федеральних тюрем регулюються спеці­альними нормами розділу "Тюрма і ув'язнені", поміщеного в гл. XVIII "Кодифіковане кримінальне і кримінально-процесуальне зако­нодавство" Зводу законів США. Діяльність місцевих тюрем і тюрем штатів регулюється законодавством відповідних штатів.

Федеральні тюрми (або, як їх часто називають, федеральні ви­правні установи) і тюрми штатів залежно від встановленого в них режиму поділяються на чотири категорії — мінімальної безпеки, се­редньої безпеки, максимальної безпеки, надзвичайної безпеки.

Тюрми з мінімальним рівнем безпеки являють собою пенітенці­арні установи відкритого типу, не мають озброєної охорони, у них полегшений режим, засудженим дозволяється працювати за межа­ми установи. Найчастіше їх називають таборами або фермами, які спеціалізуються на будівництві чи ремонті доріг, сільськогосподар­ських роботах, їх можна порівняти з існуючими в Україні колонія-ми-поселеннями.

Тюрми з рівнем середньої безпеки (пенітенціарії, реформатори') належать до виправних установ закритого типу. Вони мають озбро­єну охорону. У той же час засуджені можуть виводитися на роботи за межі тюрми.

До класичних тюрем з^исокими стінами, сторожовими вежами, посиленою охороною, суворим режимом утримання відносяться тюрми максимального і надзвичайного рівнів безпеки, де утриму­ються найнебезпечніші злочинці. Вивід засуджених за межі цих тю­рем заборонений.

У місцевих тюрмах утримуються найменш небезпечні категорії ув'язнених (засуджені за діяння, пов'язані з пияцтвом, порушенням громадського порядку, за дрібні крадіжки).

Неповнолітні відбувають покарання у вигляді позбавлення волі в молодіжних реформаторіях або виховних школах, де встановлені м'якіші порівняно з пенітенціарними установами для дорослих ре­жими відбування покарання. В окремих штатах діють пенітенціарії, які називаються центрами денного утримання. Засуджені неповно-

142

літні перебувають тут протягом дня (працюють, навчаються), а на ніч відправляються додому.

Виконання покарань у Великій Британії регламентується складною сукупністю норм кримінального, кримінально-процесуаль­ного і пенітенціарного права. До діючих законів у цій сфері слід від­нести Закон про тюрми 1952 р., Закон про кримінальне право 1967 р., Закон про кримінальне право 1977 р., Закон про криміналь­но-карні замахи 1981 р., Закон про поліцію і докази по кримінальних справах 1984 р., Закон про кримінальну юстицію 1988 р., Закон про кримінальну юстицію 1991 р., Закон про кримінальну юстицію 1993 р.

Пенітенціарна система Великої Британії складається з централь­них і місцевих тюрем. Цей поділ дозволяє мати досить гнучку мере­жу виправних установ для різних категорій злочинців.

У місцевих пенітенціарних установах (тюрмах графств, міських тюрмах) утримуються особи, які очікують віддання до суду і вине­сення вироку. Крім реалізації завдань місця попереднього ув'язнен­ня і покарання засуджених, місцеві тюрми виконують функції кла­сифікаційних центрів. У місцевих тюрмах процес категоризації, яким займаються спеціально підготовлені фахівці, триває 3 дні. По­ступивши в місцеву тюрму для класифікації, засуджений вивчається з точки зору скоєного ним діяння (характеру, тяжкості, сукупності обставин діяння), наявності попередньої судимості і відбування кри­мінального покарання, особливостей (вік, ступінь агресивності, на­хили). За результатами вивчення злочинець зараховується до пев­ного класу, згідно з яким підлягає направленню для відбуття пока­рання в той чи інший вид центральної пенітенціарної установи.

Центральні тюрми поділяються на установи відкритого та закри­того типу. Установи відкритого типу не мають озброєної охорони, решіток на вікнах, передбачають роботу за межами установи. Мере­жа цих закладів відносно невелика (менше однієї четвертої всієї пе­нітенціарної системи), але продовжує збільшуватися, оскільки обхо­дяться державі дешевше тюрем закритого типу і дозволяють збері­гати соціальне потрібні зв'язки ув'язнених із зовнішнім світом.

Тюрми закритого типу функціонують у класичному стилі: озбро­єна охорона, високі стіни, сувора ізоляція, мінімальні контакти із зовнішнім світом.

Центральні пенітенціарні установи поділяються також за рівня­ми безпеки (А, В, С, О), які залежать від категоризації засуджених.

До категорії А відносяться ув'язнені, втеча яких була б дуже не­безпечною для суспільства. Вони повинні перебувати в умовах най­вищого рівня безпеки, за яких втеча неможлива. Потенціальними ув'язненими категорії А є особи, які вчинили:

143

• тяжкий злочин, включаючи сексуальний, злочин проти дітей;

• пограбування із застосуванням насильства;

• злочин з використанням вогнепальної зброї;

• збройне пограбування (професійні злочинці);

• тяжкий злочин, пов'язаний з наркотиками, здійснений одним
  з членів кримінальної групи;

• тероризм або злочин, пов'язаний з офіційною таємницею;

• будь-який злочин, за який винесений вирок відбування пока­
  рання строком понад 10 років.

До категорії В відносяться ув'язнені, які тримаються в таких умовах, за яких втеча надзвичайно ускладнена. До категорії В від­носяться ув'язнені, попередній або останній строк вироку яких перевищує 10 років, або ті, які скоїли будь-які два види з таких злочинів:

• останній злочин: вбивство, насильство, сексуальний злочин,
  підпал, ввезення і розповсюдження наркотиків;

• попередній — сексуальний злочин;

• втеча з тюрми закритого типу або від поліції;

— попередній або останній злочин зі строком вироку понад 7 років.
Якщо вчинений один з перерахованих злочинів, ув'язненого роз­
поділяють в категорію С.

До цієї категорії відносяться також ув'язнені, які в силу схиль­ності до здійснення втечі не можуть триматися в умовах відкритого режиму. Віднесення до категорії С також передбачає вчинення од­ного з таких злочинів:

• попередній злочин був пов'язаний з підпалом або розповсю­
  дженням наркотиків;

• втеча або порушення регламентацій під час взяття на поруки
  або протягом відпустки додому за останні 5 років.

Або двох з таких злочинів:

• останній — нетяжкий злочин, пов'язаний із застосуванням
  насильства;

• будь-який із попередніх — насильницький злочин, що призвів
  до тюремного ув'язнення строком понад 12 місяців;

• останній вирок до позбавлення волі — на строк, що переви­
  щує 12 місяців.

Якщо злочин, який був вчинений ув'язненим, не належить до перерахованих вище, то ув'язненого розподіляють в категорію О, яку складають ув'язнені, які мають всі підстави для перебування в умовах відкритого режиму.

Згідно з останніми статистичними даними у Великій Британії діє 134 тюрми, в яких тримаються 66 тисяч ув'язнених, з них 42 — міс-

144

цеві тюрми, в яких кількість ув'язнених, що очікують вироку або роз­поділення, становить 24000; кількість ув'язнених категорії А — 430; кількість тюрем категорії А (з підвищеним рівнем безпеки) — 6; кіль­кість ув'язнених категорії В, які тримаються в 12 тюрмах цієї кате­горії, — 7500; кількість засуджених категорії С, які тримаються в 14 тюрмах цієї категорії, — 2000; 4000 ув'язнених категорії О трима­ються в 14 тюрмах цієї категорії; у тюрмах Великої Британії налічу­ється 7000 неповнолітніх злочинців та 3000 ув'язнених жінок.

Виконання покарань у Франції. Франція — батьківщина континентальної системи права. На відміну від Великої Британії, у Франції історичним джерелом кримінальних, кримінально-процесу­альних і пенітенціарних норм править не судовий прецедент, а коди­фікований закон і підзаконні акти. До 1994 р. у Франції продовжу­вав діяти прийнятий у 1810 р. кримінальний кодекс, який відобра­жав ідеї класичної школи кримінального права. 22 липня 1992 р. бу­ли прийняті чотири закони, які в сукупності утворили новий кримінальний кодекс Франції, введений в дію у 1994 р.

Концептуальними ідеями кримінально-правової реформи стало повніше забезпечення захисту прав людини, послідовність введення в життя принципів правової держави, гуманізація кримінальної від­повідальності і покарання. Новий кримінальний кодекс, криміналь­но-процесуальний кодекс 1958 р. з подальшими змінами і доповнен­нями та урядовий декрет від 23 лютого 1959 р., який за своїм зміс­том являє пенітенціарний кодекс, складають правову базу, що рег­ламентує застосування кримінальних покарань.

Пенітенціарна система Франції включає центральні та місцеві тюрми для дорослих злочинців, спеціальні виправні заклади для не­повнолітніх.

До центральних тюрем направляються для відбування покаран­ня у вигляді позбавлення волі особи, засуджені на термін більше ро­ку. Усі новоприбулі підпадають під вплив прогресивної системи від­бування покарання, яка складається з п'яти фаз:

1. фаза одиночного ув'язнення, яка поширюється на всіх ув'яз­
   нених. В цій фазі засуджені класифікуються на кілька груп: виправ­
   ні, сумнівні, невиправні. Режим для кожної з цих груп різний.

2. оборнська фаза, що застосовується лише до виправної групи
   ув'язнених, які працюють колективно, а вночі перебувають в оди­
   ночних камерах.

3. фаза покращення, що являє собою попередню (оборнську),
   але з наданням деяких пільг (дозвіл брати участь в колективних іг­
   рах, вживати їжу в загальній їдальні та ін.). Поведінка ув'язнених
   оцінюється шляхом виставлення їм відповідних балів.

145

Ю — 2-659

4. фаза напівсвободи, яка дозволяє ув'язненому займатися пра­
   цею за межами тюрми та відвідувати родичів.

5. фаза умовного звільнення, яка застосовується до осіб, які
   мають добру поведінку і яким залишилося відбувати позбавлення
   волі не більше року.

Місцеві тюрми (арештні будинки, виправні центри) утворюють­ся в департаментах. В них утримуються ув'язнені під варту до вине­сення вироку, засуджені за малозначимі кримінальні діяння до ко­роткого (одного року) терміну позбавлення волі.

Неповнолітні відбувають покарання у вигляді позбавлення волі в тюрмах-школах або спеціалізованих виховних колоніях. У Франції допускається наявність приватних місць виконання покарань сто­совно неповнолітніх. Належать вони, як правило, благодійним або релігійним общинам.

У пенітенціарній політиці Франції значна роль відводиться суд­дям з виконання покарань. Вони мають значні повноваження щодо скорочення термінів позбавлення волі, застосування дострокового звільнення засудженого, в якого строк покарання до 3 років, надан­ня відпустки, переводу ув'язнених з однієї фази прогресивної систе­ми на іншу.

Виконання покарань у Німеччині. Правове регулювання ви­конання кримінальних покарань у Німеччині здійснюється кримі­нальним кодексом від 15 травня 1971 р. в редакції від 2 січня 1975 р. і прийнятим у березні 1976 р. Законом "Про виконання по­карань у вигляді позбавлення волі, яке виражається у заходах ви­правлення і безпеки".

Виконання покарань у вигляді позбавлення волі здійснюється в пенітенціарних установах відкритого і закритого типів. В установах відкритого типу утримуються засуджені до короткого (шести міся­ців) терміну позбавлення волі або за незначні злочинні діяння. Од­нак кількість цих установ невелика. Основну частку пенітенціарної системи становлять установи закритого типу.

Усі дорослі злочинці, засуджені на термін понад шість місяців, утримуються попередньо в одиночному ув'язненні. В цей період кожний новоприбулий вивчається. За результатами вивчення визна­чається режим подальшого його утримання, вид працевлаштування, навчання, виховного впливу.

Виконання покарань в Японії. Розвиток капіталістичних від­носин в Японії призвів у другій половині XIX століття до створення кримінального і пенітенціарного законодавства західного зразка. Правову базу, яка регламентує застосування кримінальних пока­рань, складає сукупність законодавчих актів: Закон про тюрми

146

1908 р., положення кримінально-процесуального кодексу, Закон про попередження злочинів і реабілітацію злочинців 1949 р., Закон про постпенітенціарну опіку над звільненими ув'язненими 1950 р., За­кон про виправні установи для неповнолітніх 1958 р., а також відом­чі акти "Про основні принципи реалізації Закону про тюрми", "Ко­ротке керівництво по класифікації ув'язнених" 1946 р.

До пенітенціарної системи Японії входять слідчі тюрми, арештні будинки, тюрми для дорослих злочинців, тюрми для неповнолітніх.

Характерною рисою пенітенціарної системи Японії є розвинута диференціація позбавлення волі, заснована на класифікації засудже­них. Усі засуджені до позбавлення волі поступають спочатку до центрів класифікації, залежно від результатів якої вони можуть бу­ти направлені в пенітенціарні установи для осіб з незначними зло­чинними нахилами; осіб з більш розвиненими злочинними нахила­ми; іноземних громадян; осіб, термін покарання яких перевищує вісім років; осіб, які молодші 20 років; психічно хворих осіб; осіб з різними захворюваннями та фізичними вадами.

Пріоритетними засобами виправлення в тюрмах вважається праця ув'язнених. Виховний вплив на засудженого суворо індиві­дуалізований (залежно від злочинної біографії, строку позбавлення волі).

§ 3. Особливості виконання покарань у республіках колишнього СРСР

Після здобуття незалежності в колишніх республіках СРСР від­булися великі політичні й економічні перетворення, що стали осно­вою для становлення і розвитку нових суспільних відносин. Перши­ми кроками пострадянських держав була спроба інтегруватися в єв­ропейські структури. Для багатьох колишніх республік СРСР така інтеграція була умовою їхнього виживання як незалежних держав.

У. Черчілль свого часу сказав: "Покажіть мені ваші тюрми, і я скажу, в якому суспільстві ви живете". Тому експерти Ради Європи відвідали ці держави, щоб визначити, як у них дотримуються права людини, ознайомитися зі станом їхніх місць позбавлення волі. Після такого відвідування експерти Ради Європи заявили, що ситуація в них не відповідає європейським стандартам, і вказали, що саме тре­ба змінити у цій сфері.

У першу чергу, треба було здійснити поетапний вивід установ і органів виконання покарань з відання силового відомства держави і підпорядкувати їх невоєнізованому відомству — Міністерству юсти-

147

10*

ції. Такий шлях обрала більшість незалежних держав (Азербайд­жан, Латвія, Литва, Молдова, Росія, Естонія). Лише в деяких з них система виконання покарань залишилася в структурі МВС (Вірме­нія, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан). Україна ж обрала свій шлях — Департамент з питань виконання покарань є окремим цен­тральним органом виконавчої влади.

Варто сказати, що практично в усіх республіках склалася ситуа­ція, коли старі закони не спрацьовували, а нові не були ще прийня­ті. Тому реформування кримінально-виконавчої системи розпочина­лося зі створення нового законодавства, з розробки нової концепції кримінально-виконавчої системи.

Взагалі, кримінально-виконавча реформа в цих державах прохо­дила по трьох головних напрямках.

Перший напрямок — реформа кримінально-виконавчого законо­давства. У деяких республіках ще діє законодавство радянських ча­сів, що перетерпіло ряд суттєвих змін. У більшості ж незалежних держав діє нове кримінально-виконавче законодавство.

Другий напрямок реформи — це реформа самої кримінально-ви­конавчої системи. Проблеми, що виникли перед нею після розпаду Союзу, змусили переглянути всю її концепцію.

Третій напрямок реформи — реформа персоналу установ і орга­нів виконання покарань. Реформа персоналу потребує значних зу­силь, у тому числі й матеріальних.

Азербайджан. Число ув'язнених на 100 тис. населення складає близько 393 осіб. Число пенітенціарних установ — 24. Азербайджан першим серед республік колишнього Союзу перейшов на практику виконання кримінальних покарань, яка застосовується в усьому сві­ті. Кримінально-виконавча політика Азербайджану орієнтована на гуманізацію. Ця тенденція в даний час чітко просліджується в зу­силлях, спрямованих на зменшення кількості ув'язнених. У 1993 р. Президентом Азербайджану був відновлений інститут помилування. Починаючи з другої половини 1995 р. указами глави держави були помилувані і звільнені від покарання понад 2500 ув'язнених.

З ініціативи Президента у травні 1996 р. Міллі Меджліс прий­няв постанову про амністію. За короткий термін цим гуманним актом було обійнято понад 10 тисяч осіб, більшість з яких звільнені від подальшого відбування покарання і кримінальної відповідальнос­ті. Крім того, широко застосовується інститут дострокового звіль­нення і заміна покарання м'якшим.

Особливо треба сказати про скасування страти. Починаючи з 1993 р. в Азербайджані був оголошений мораторій на виконання цього виду покарання, а в 1998 р. з ініціативи глави держави Міллі

148

Меджліс прийняв рішення про ліквідацію смертної кари і введення довічного ув'язнення.

Значно розширено коло прав і пільг засудженим, знято багато заборон і правообмежень. Засуджені можуть направляти й одержу­вати кореспонденцію без обмеження і без цензури, всім без винятку надаються побачення і кількість їх збільшена в кілька разів: на за­гальному режимі — у 10 разів, на посиленому режимі — у 6 разів, на суворому — у 4 рази. Вирішено питання з одержанням передач і посилок, дозволено телефонні переговори.

Засудженим гарантовано право на свободу совісті і віросповідан­ня, на особисту безпеку. Надаються щорічно оплачувані відпустки, деякі засуджені можуть провести їх за межами місць позбавлення волі. Відпрацьований ними час зараховується в загальний трудовий стаж, зменшені майже вдвічі вирахування із заробітної плати на ут­римування пенітенціарних установ і персоналу. Засудженим дозво­лено заняття індивідуальною працею, вони можуть страхувати своє здоров'я, життя, майно, купувати цінні папери, облігації, їм надано право звертатися за послугами в платні медичні установи і право відкривати рахунки в банках. Істотно збільшений перелік заходів заохочення і дещо скорочений перелік стягнень.

Засудженим надано право брати участь у виборах до вищого за­конодавчого органу республіки, вони брали участь у референдумі з прийняття нової Конституції. Не залишилися вони осторонь від при­ватизаційного процесу і мають право одержати свого ваучера.

Є зміни і чисто побутового плану: проводяться роботи з поліп­шення житлових умов, систем життєзабезпечення, переглядаються норми харчування і речового постачання, реконструюються медичні служби. Виховна робота провадиться з урахуванням реалій життя в республіці. Готується ряд законопроектів, спрямованих на поліп­шення діяльності пенітенціарних установ.

Вірменія. Число ув'язнених на 100 тис. населення — 188 осіб. Число пенітенціарних установ — 15. Відповідно до нової концепції кримінально-виконавчого законодавства Вірменії покарання застосо­вується з метою відновлення соціальної справедливості, виправлен­ня засудженого, а також запобігання нових злочинів. Особливу ува­гу звернуто на питання прав засуджених і їхніх обов'язків. За осно­ву взято норми по запобіганню вчинення злочинів і боротьби з правопорушеннями, передбачені Мінімальними стандартними пра­вилами поводження з ув'язненими.

Наступним важливим завданням реформи кримінально-виконав­чої системи у Вірменії є проблема правового регулювання видів і ре­жимів місць позбавлення волі. У новому кримінально-виконавчому

149

законодавстві види місць позбавлення волі, а також їхні режими ви­значатимуться виходячи з потреби застосування реальних і ефек­тивних засобів для досягнення цілей покарання. Передбачені уста­нови загального і суворого режимів, а також тюрми — для засудже­них до позбавлення волі на строк понад 10 років чи на довічне ув'яз­нення.

Тепер реформа у Вірменії перебуває на стадії реалізації. Як все­осяжна за своєю суттю, вона повинна включати застосування між­народних правових стандартів, відповідні заходи економічного ха­рактеру, змінюючи при цьому суспільну думку про пенітенціарну систему.

Естонія. Число ув'язнених на 100 тис. населення — 288 осіб. Кількість пенітенціарних установ — 9. Важливим напрямком рефор­ми стала розробка моделі тюрем камерного типу і перехід до них від звичайних колоній. Це камерні системи європейського типу, що га­рантують безпеку як співробітникам, так і ув'язненим. У камерах є гаряча вода й електричне опалення підлоги.

Один з елементів реформи в Естонії — створення соціальної служби у тюрмах. З побуту виключаються такі слова, як "вихован­ня", "перевиховання", "виправлення". Естонська концепція вважає, що дорослу людину не можна переробити, що процес перебування у тюрмі — це, швидше, процес навчання. Якщо за час перебування у тюрмі людина одержить обсяг знань, потрібний для законослухня­ного громадянина країни, цього вже достатньо, щоб тюрма виконала своє завдання одночасно із завданням покарання.

Киргизстан. Число ув'язнених на 100 тис. населення — близь­ко 420 осіб. Кількість пенітенціарних установ — 36. Складна еконо­мічна ситуація не дозволяє нормально фінансувати пенітенціарні установи, що спричинює величезні проблеми, серед яких — відсут­ність необхідних матеріально-побутових умов і медико-санітарного обслуговування.

Латвія. Число ув'язнених на 100 тис. населення — 376 осіб. Кількість пенітенціарних установ — 15. У шести тюрмах закритого і напівзакритого типу інтегровані 6 невеликих слідчих відділень за регіональним принципом. Надалі планується перетворити їх на му­ніципальні тюрми.

У 1994 р. був здійснений перехід до прогресивної системи відбу­вання покарання у тюрмах відкритого, напівзакритого і закритого типу. Адміністрація тюрем одержала право залежно від корекції по­ведінки засудженого переміщати його з тюрми одного виду у тюрму іншого виду. ЗО жовтня 1998 р. прийнято зміни, якими вводиться пробаційна служба.

150

Відповідно до закону ув'язнені у тюрмах закритого і напівзакри­того типу повинні триматися у закритих приміщеннях. Тому одно­часно з введенням у дію прогресивної системи в Латвії впрова­джується реконструкція тюрем. Для цього фінансується спеціальна інвестиційна програма. Розроблено також концепцію постпенітенці-арної допомоги, яка передбачає зміну системи освіти в тюрмах.

Допомогу у вирішенні цих проблем надають інші країни, насам­перед скандинавські. Існує проект "Норд Балт Прісон", розробле­ний з ініціативи Ради Європи у 1996 р. У його рамках країни Північ­ної Європи закріплені за певними країнами Балтії з метою надання допомоги в реорганізації тюремних систем. Латвії були запропонова­ні контакти з тюремними системами Швеції і Норвегії. Допомога здійснюється в стажуванні персоналу у тюрмах Швеції.

Молдова. Число ув'язнених на 100 тис. населення — 256 осіб. Кількість пенітенціарних установ — 19. Для виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, є 5 виховально-трудових уста­нов і 44 інспекції виправних робіт.

Установи й органи пенітенціарної системи здійснюють виконан­ня покарань у вигляді позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт, а також лікування алкоголіків і наркоманів за рішенням суду.

Відповідно до кримінально-виконавчого кодексу, пенітенціарни­ми установами є виправні та виховні колонії (напівзакритого типу), а також тюрми (закритого типу). Виправні колонії — основний вид установ пенітенціарної системи республіки і також, як і тюрми, при­значені для утримування в них повнолітніх засуджених. Виправні колонії поділяються на колонії загального, суворого режиму, коло-нії-поселення. Виховні колонії є виправними навчально-виховними установами, де відбувають покарання особи, які не досягли повно­ліття.

Росія. Число ув'язнених на 100 тис. населення — 695 осіб. Кількість пенітенціарних установ — 731. На обліку кримінально-ви­конавчих інспекцій перебувають 620 тис. осіб, засуджених до кримі­нального покарання без ізоляції від суспільства.

Кримінально-виконавча система Росії має свою специфіку й особливості, що склалися в ній історично. Більша частина установ розміщується в досить віддалених місцях, що істотно ускладнює їх життя і функціонування.

Аналізуючи становище в установах по виконанню покарань Ро­сії, можна виділити два етапи. Перший (1991—1993 рр.) характери­зується дестабілізацією усієї діяльності системи, значним погіршен­ням оперативної обстановки в усіх підрозділах. Тоді ж стали поміт­ними серйозні недоліки в організації правового регулювання режи-

151

му відбування покарання, ослаблення контролю і нагляду за засу­дженими, різке погіршення комунально-побутових умов у місцях по­збавлення волі і попереднього ув'язнення.

Другий етап (1994—1998 рр.) — це етап стабілізації оператив­ної обстановки і деякого пожвавлення виробничо-господарської діяльності. Різка зміна ситуації багато в чому пов'язана з організа­ційно-правовими реформами і прийняттям крупних управлінських рішень, спрямованих на диференціацію і гуманізацію умов відбуван­ня покарань.

У 1997 р. був прийнятий новий Кримінально-виконавчий кодекс. Відповідно до нього основними завданнями системи є регулювання порядку й умов виконання покарань, визначення засобів виправлен­ня засуджених, охорона їхніх прав, свобод і законних інтересів, на­дання допомоги у соціальній адаптації. У Кодексі дістала відобра­ження нова ідеологія кримінально-виконавчої політики, яка найпов­ніше реалізувала ідею диференціації умов відбування покарання за­лежно від поведінки засудженого в місцях позбавлення волі.

На сьогодні в усіх місцях позбавлення волі існує три види умов тримання. На звичайний надходять особи із слідчих ізоляторів. Як­що засуджений починає поводитися неправильно, його переводять на суворі умови тримання. Тих, хто став на шлях виправлення і пе­ревиховання, переводять на полегшені умови тримання. У виховних колоніях для неповнолітніх є ще один вид режиму, — пільгове три­мання, тобто проживання за межами виховної колонії, підготовка до звільнення і влаштування подальшого життя.

Туркменістан. З 1 січня 1999 р. введений мораторій на страту. Усі засуджені раніше до страти засуджені або до довічного ув'язнен­ня, або до позбавлення волі на 15—25 років. Протягом останніх семи років, завдяки амністіям, було звільнено близько 50 тис. ув'яз­нених.

§ 4. Міжнародне співробітництво з проблем виконання покарань

Співробітництво держав з проблем виконання і відбування кри­мінальних покарань розпочалося з середини XIX ст. і у своєму роз­витку пройшло три етапи.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. переважною стала точка зору про пріоритет пенітенціарної системи Сполучених Штатів Аме­рики. Вивчення її досвіду навело тюрмознавців європейських країн на думку про корисність обміну думками з питань пенітенціарної

152

практики. З цією метою в 1846 р. у Франкфурті (Німеччина) відбув­ся перший міжнародний тюремний конгрес. Через рік (1847 р.) у Брюсселі (Голландія) відбувся другий тюремний конгрес, на якому було прийнято рішення про щорічне їхнє скликання під егідою утво­реного в Парижі Тюремного комітету сприяння. Третій конгрес від­бувся, однак, значно пізніше — у 1857 р. у Франкфурті. Так завер­шилася перша серія тюремних конгресів, що дістали назву благодій­них, оскільки проводилися з приватної ініціативі представників про­гресивної інтелігенції (публіцистів, економістів, медиків та ін.), які переслідували, як правило, благодійні цілі.

Тюремні конгреси другої серії почали скликати з 1872 р. з ініціа­тиви Нью-Йоркського тюремного товариства. До цього часу прогре­сивними тюрмознавцями і вченими-юристами були порушені досто­їнства системи одиночного ув'язнення: суть питання зводилася вже не до того, чи поліпшувати тюрми, а до того, чи поліпшують вони людей. Усього відбулося дванадцять конгресів другої серії: Лондон (1872), Стокгольм (1878), Рим (1885), Петербург (1890), Париж (1895), Брюссель (1900 р.). Будапешт (1905), Вашингтон (1910), Лондон (1925), Прага (1930), Берлін (1936), Гаага (1950).

Тюремні конгреси другої серії організовувалися вже не приват­ними особами, а урядами окремих держав під егідою спеціально створеного органу: у 1872 р. — комісії з офіційних представників держав, у 1878 р. — постійної міжнародної пенітенціарної комісії з офіційних представників держав як виконавчого комітету конгресу. У наступні роки пенітенціарна комісія була перетворена на Міжна­родну кримінальну і пенітенціарну комісію, що проіснувала під та­кою назвою до 1950 р.

Якщо першою особливістю міжнародних тюремних конгресів другої серії була державна основа їх організації і проведення, то дру­гою — посилена увага до питань вивчення й узагальнення справ в галузі пенітенціарного законодавства і тюремної практики¹.

Організаційна сторона тюремних конгресів складалася в прий­нятті резолюцій, які містили рекомендації з актуальних проблем ви­конання покарання і боротьби зі злочинністю. Рекомендації не мали обов'язкової сили для держав — учасників конгресу, але як вира­ження авторитетної думки фахівців сприяли удосконалюванню практики боротьби зі злочинністю.

Тюремні конгреси другої серії не обмежувалися пенітенціарними проблемами. До 1890 р. вони протікали в трьох секціях: карне пра-

СтручковН А., Бажанов О. Й., УсковаИ. Б Обсуждение пенитенциарньк проблем на мехдународном уровне. — Рязань, 1977. — С. 10.

153

во, тюремно-адміністративні (пенітенціарні) питання, питання по­передження злочинів. З 1895 р. почала функціонувати четверта секція, що обговорювала питання боротьби зі злочинністю неповно­літніх.

Характерно, що найактуальніші питання боротьби зі злочинніс­тю і виконання покарання неодноразово включалися в порядок ден­них конгресів. Наприклад, питання про працю ув'язнених, її оплату, а також про особливості організації праці різних категорій ув'язне­них вирішувалися на Римському, Петербурзькому, Паризькому, Бу­дапештському, Вашингтонському і Лондонському конгресах. Ре­зультатом діяльності конгресів стала резолюція про обов'язкову працю осіб, засуджених до покарань, пов'язаних з позбавленням во­лі, і про грошову винагороду за цю працю.

На Стокгольмському, Брюссельському і Празькому міжнародних тюремних конгресах розглядалося питання про доцільність одиноч­ного ув'язнення. У резолюціях конгресів містяться положення про те, що його не слід застосовувати до неповнолітніх засуджених, тоді як воно може бути корисною і необхідною мірою стосовно рециди­вістів.

На Стокгольмському, Римському, Петербурзькому і Брюссель­ському конгресах обговорювалися питання про роль громадських організацій у виховній роботі з ув'язненими й у наданні їм пенітен­ціарної допомоги. Примітко, що на Римському конгресі були розгля­нуті питання про спостережні комісії та ради і було рекомендовано створювати при кожному місці ув'язнення спостережницько-піклу-вальні комітети.

На засіданнях Петербурзького і Паризького конгресів обговорю­валися заходи заохочення, застосовувані до ув'язнених: матеріальні (збільшення раціону харчування, збільшення суми грошей для витра­ти на особисті потреби) і моральні (надія на скорочення строку, доз­віл купувати книги і надавати допомогу рідним). У рішенні Петер­бурзького конгресу вперше підкреслювалося, що ув'язнені можуть використовувати на особисті потреби тільки зароблені у тюрмі гроші.

Заходи стягнення, які застосовуються до ув'язнених, були пред­метом обговорення Стокгольмського і Паризького тюремних конгре­сів. У резолюціях Стокгольмського конгресу наводиться перелік дис­циплінарних стягнень: догана, позбавлення пільг, посилення суво­рості тюремного ув'язнення (видалення з камери столу, стільця, по­стелі, затемнення камер, невивід на роботу, позбавлення права користуватися публікаціями), зниження норми харчування, застосу­вання гамівної сорочки, У резолюціях Паризького конгресу рекомен­дується вказувати в тюремних статутах (регламентах) вичерпний

154

перелік провин І стягнень, встановлювати порядок їхнього накладен­ня і виконання.

Поряд з перерахованими на міжнародних тюремних конгресах розглядалися питання про невизначені вироки, заслання, довгостро­кові покарання, реформатора', про рецидивістів і відбування ними покарання, про умови звільнення з місць ув'язнення, про умовне звільнення з місць ув'язнення, про умовне засудження під наглядом (пробація) і т. ін. Приймалися відповідні резолюції, що відіграли певну позитивну роль у розвитку і становленні тюрмознавства, пе­нітенціарної науки і законодавства держав-учасників конгресів.

Третій етап міжнародного співробітництва у сфері виконання по­карань пов'язаний з виникненням і діяльністю Організації Об'єдна­них Націй. Понад півстоліття Організація Об'єднаних Націй у рам­ках Економічної і Соціальної Ради постійно приділяє пильну увагу проблемам попередження злочинності і поводження з правопоруш­никами. В інтересах розробки цих проблем ООН, починаючи з 1955 р., регулярно, раз на п'ять років, проводить конгреси з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками.

Перший такий конгрес відбувся в 1955 р. у Женеві. До порядку денного було включено такі питання:

1. стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими,

2. відкриті виправні установи,

3. пенітенціарна праця,

4. набір, навчання і статус тюремного персоналу,

5. попередження злочинності неповнолітніх.

Історичне значення першого конгресу ООН полягає в тому, що він прийняв Стандартні мінімальні правила поводження з ув'язнени­ми. У даний час ці правила можна назвати свого роду "великою хар­тією" прав ув'язнених.

У резолюції з другого питання дається визначення відкритої установи (відсутність охорони, ґрат, огорож і т. п.), пропонуються рекомендації про направлення в ці установи певних категорій осіб і загалом про умови утримання засуджених. Безсумнівно, виправні (кримінально-виконавчі) установи відкритого типу — прогресивний крок у розвитку пенітенціарних систем з погляду ефективного усу­нення негативних наслідків тюремного ув'язнення і більш успішного соціального пристосування засудженого до умов життя на волі.

У рекомендаціях конгресу про пенітенціарну працю ув'язнених зазначається, що ця праця повинна розглядатися не як додаткове покарання, а як засіб виправлення ув'язненого, приучення його до праці, засвоєння ним корисних трудових навичок, попередження не­робства і розбещеності.

155

У резолюції "Добір і підготовка особового складу для пенітенці­арних виправних установ" дістали відображення такі питання: а) характер тюремної служби; б) статус тюремного персоналу й умови служби; в) комплектування службового персоналу; г) профе­сійна підготовка.

Відповідно до названої резолюції службовці пенітенціарних уста­нов мають бути прирівняні до державних службовців і забезпечені житлом, їхня служба не повинна відноситися до військової. Для за­безпечення субординації тюремні установи можуть мати дисциплі­нарний статут.

Були вироблені принципи добору і розміщення кадрів у пенітен­ціарних установах, визначена потреба створення спеціальних нав­чальних закладів для професійної підготовки співробітників.

Другий конгрес ООН з питань попередження злочинності і пово­дження з правопорушниками відбувся в 1960 р. у Лондоні з таким порядком денним:

1. нові форми злочинності неповнолітніх, їхнє походження, по­
   передження і поводження з неповнолітніми злочинцями;

2. спеціальні поліцейські служби для попередження злочинності
   серед неповнолітніх;

3. попередження тих видів злочинів, що є результатом соціаль­
   них змін і пов'язані з економічним розвитком менш розвинутих країн;

4. короткострокове позбавлення волі;

5. підготовка засуджених до звільнення і постпенітенціарна до­
   помога, а також допомога утриманцям ув'язнених;

6. використання тюремної праці в рамках національного госпо­
   дарства, включаючи питання про винагороду ув'язнених.

У роботі другого конгресу вперше брала участь і делегація Укра­їнської РСР.

Третій конгрес ООН з питань попередження злочинності і пово­дження з правопорушниками проходив у 1965 р. у Стокгольмі (Шве­ція). На конгресі були присутні 1200 делегатів з 78 держав, у тому числі й з УРСР.

До порядку денного конгресу були включені такі питання:

• соціальні зміни і попередження злочинності;

• соціальні факти і попередження злочинності;

• суспільні превентивні заходи;

• заходи щодо попередження рецидиву;

• іспитовий строк та інші заходи поза виправними установами;

• спеціальні превентивні й виправні заходи для молоді.

У центрі уваги конгресу були переважно питання кримінології і кримінального права, а останні три питання стосувалися пенітенці-

156

арної проблематики. Так, підкреслювалася роль пенітенціарних установ у попередженні рецидивної злочинності за допомогою пере­виховання правопорушників: не кара, а виправлення і перевихован­ня злочинців — вирішальний фактор попередження злочинності, особливо з боку осіб, які уперше відбувають покарання у вигляді по­збавлення волі. Значною мірою попередженню рецидиву сприяє своє­часна підготовка до звільнення, система короткострокових відпусток (виїздів) до родичів, трудовий і побутовий устрій засуджених.

На конгресі констатувалося, що роль пенітенціарних установ у попередженні рецидиву набагато скромніша, коли йдеться про три­валі строки позбавлення волі і рецидивістів. Тут виправлення і пе­ревиховання правопорушників істотно ускладнюється в силу трива­лого негативного впливу середовища правопорушників. Делегатами зазначалося, що антисоціальні норми цієї субкультури може перебо­роти далеко не кожен засуджений, а тим більше — рецидивіст, в якого, як правило, відсутні міцні зв'язки із суспільством і родиною, сформувалося стійке негативне ставлення до системи юстиції взага­лі, і установ, що виконують поліцейські і пенітенціарні функції, зок­рема. Усе це сприяє тому, що злочинність (особливо рецидивна) найчастіше зароджується в стінах самих тюремних закладів.

Під час обговорення питання про спеціальні превентивні та ви­правні заходи для молоді висловлено ряд цікавих рекомендацій: до­цільно стосовно неповнолітніх і молодих правопорушників якомога рідше застосовувати запобіжний захід у вигляді взяття під варту; у випадках здійснення небезпечних злочинів виконання взяття під варту стосовно неповнолітніх повинне здійснюватися окремо від ін­ших категорій правопорушників; стосовно цих осіб варто уникати використання традиційних форм тюремного ув'язнення, а створюва­ти по можливості пенітенціарні установи відкритого типу, в яких го­ловну увагу приділяти професійно-технічному навчанню і підготовці до звільнення.

Четвертий конгрес ООН з питань попередження злочинності та поводження з правопорушниками відбувся в 1970 р. в Кіото (Япо­нія). Робота конгресу протікала в чотирьох секціях відповідно до та­кого порядку денного:

1. політика в галузі соціального захисту щодо планування роз­
   витку;

2. участь громадськості в попередженні злочинності і боротьбі з
   нею, включаючи злочинність неповнолітніх;

3. стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими у
   світлі останніх досягнень у виправній практиці;

157

4) організація наукових досліджень для розробки політики в га­лузі соціального захисту.

Перше, друге і четверте питання носили у своїй основі криміно­логічний характер, але третє питання було сугубо пенітенціарним. На конгресі обговорювалися: а) характер Стандартних мінімальних правил; б) сфера їхньої дії; в) статус Стандартних мінімальних пра­вил; г) застосування Стандартних мінімальних правил у національ­ному і міжнародному масштабах; д) необхідність удосконалення Стандартних мінімальних правил.

На конгресі констатувалося, що хоча Стандартні мінімальні пра­вила і мають універсальний характер, проте застосовувати їх слід гнучко, з урахуванням національно-історичних, соціально-економіч­них і духовних особливостей кожної країни, яка бере ці правила за зразок поводження з ув'язненими. Тому вказувалося, що в даний момент переводити Стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими в ранг міжнародної конвенції передчасно. Однак це питання не рекомендується знімати з порядку денного в перспек­тиві.

П'ятий конгрес з питань попередження злочинності і поводжен­ня з правопорушниками проходив у 1975 р. у Женеві (Швейцарія). Відповідно до його порядку денного працювало п'ять секцій:

1. зміни у формах і масштабах злочинності — міжнародної і
   внутрішньодержавної;

2. роль кримінального законодавства, відправлення правосуддя
   й інших форм суспільного контролю у попередженні злочинності;

3. нова роль поліції й інших органів забезпечення правопорядку
   з особливим наголосом на обстановку, що змінюється, і мінімальні
   норми ефективності;

4. поводження із засудженими;

5. економічні та соціальні наслідки злочинності, нові завдання в
   галузі дослідження і планування.

П'ятий конгрес на секційних засіданнях розглянув питання, в основному кримінологічного та кримінально-правового характеру:

1. злочинність як форма бізнесу на внутрішньодержавному і
   міжнародному рівнях (організована злочинність, злочинність серед
   службовців, корупція);

2. злочинність, пов'язана з а) зловживанням алкоголем і нарко­
   тиками, б) дорожнім рухом, в) міграцією і втечею від стихійних і во­
   рожих дій;

3. злочинність серед жінок;

4. прогнози злочинності та проблеми боротьби зі злочинністю;

5. зміни в карному законодавстві та судовій процедурі;

158

6. розробка форм соціального контролю в попередженні злочин­
   ності;

7. добір і професійна підготовка поліцейських кадрів;

8. міжнародне співробітництво поліції;

9. боротьба зі злочинністю і планування витрат, пов'язаних з нею.

Центральним питанням четвертої секції було обговорення допо­віді "Поводження з правопорушниками, які перебувають в ув'язнен­ні і які перебувають на волі, з особливим наголосом на дотримання прийнятих Організацією Об'єднаних Націй Стандартних мінімаль­них правил поводження з ув'язненими". У процесі дискусії учасни­ки конгресу приділили особливу увагу встановленню гуманнішого кримінального правосуддя і виправних систем, заміні тюремного ув'язнення альтернативними заходами. Констатувалося, що кінце­вими цілями виправної системи є ресоціалізація (виправлення і пе­ревиховання) правопорушника, захист суспільства від злочинних посягань, зниження злочинності. В інтересах реформи виправної системи доцільно забезпечити надійні гарантії захисту прав засу­джених, розширити участь громадян у розробці і здійсненні пенітен­ціарних програм, поліпшити взаємодію виправних установ з устано­вами охорони здоров'я і соціального забезпечення.

На засіданні пенітенціарної секції делегати прийняли "Процеду­ри для ефективного виконання Стандартних мінімальних правил по­водження з ув'язненими". У цьому документі передбачені основні положення відносно застосування Правил (включенню в національ­не законодавство), система збору інформації про їхнє застосування, обов'язковість ознайомлення з ними ув'язнених, способи поширен­ня Правил. Згідно з "Процедурами", питаннями застосування й удосконалення Правил повинні займатися постійно діючий Комітет з питань попередження злочинності і боротьби з нею як структур­ний підрозділ Економічної і Соціальної Ради ООН. Учасники секції виробили рекомендації про включення Стандартних мінімальних правил у навчальні програми для підготовки працівників пенітенці­арних установ.

Шостий конгрес ООН з питань попередження злочинності й по­водження з правопорушниками проходив у 1980 р. у Каракасі (Ве­несуела). На конгресі були обговорені питання, схвалені Економіч­ною і Соціальною Радою за рекомендацією Комітету з питань попе­редження злочинності і боротьби з нею. Ці питання мають велике значення для діяльності органів кримінальної юстиції і розвитку юридичної науки, особливо в плані з'ясування соціальної сутності злочинності і стратегії її подолання, пошуку шляхів міжнародного

159

співробітництва в цій сфері життя. Робота секцій здійснювалася за такими напрямками:

1. тенденція в галузі злочинності і стратегія її подолання;

2. судове переслідування неповнолітніх правопорушників до і
   після здійснення злочинів;

3. злочинність і перевищення влади, правопорушення і правопо­
   рушники, що перебувають поза досяжністю закону;

4. реорганізація в галузі виправних заходів і її вплив на ув'язнених;

5. норми і керівні принципи Організації Об'єднаних Націй при
   здійсненні кримінального правосудця; страта;

6. нові перспективи в попередженні злочинності й кримінальне
   правосуддя; роль міжнародного співробітництва.

З питань порядку денного була прийнята декларація і резолюція з проблем кримінального правосуддя і поводження з правопоруш­никами.

Під час обговорення питання про реорганізацію в галузі виправ­них заходів і її вплив на ув'язнених увагу делегатів було зосередже­но на пошуку кримінально-правових заходів, що виступають як ефективна альтернатива покаранню у вигляді позбавлення волі, а також на активному включенні громадськості в процес їхнього вико­нання, особливо в здійснення заходів щодо повернення правопоруш­ників до соціальне корисної діяльності. Дискутувалася пропозиція про скорочення кількості тюрем.

На конгресі багато уваги приділялося вищій мірі покарання — страті. Делегати Швеції й Австрії запропонували виключити її з кри­мінального законодавства як негуманну й аморальну. Однак біль­шість делегатів відхилила цю пропозицію. У документах конгресу зазначається, що збереження страти як тимчасової міри доцільно за найтяжчі злочини, особливо за злочини проти миру, військові зло­чини і злочини проти людства.

У ряді резолюцій з питань поводження з правопорушниками шостий конгрес рекомендував делегатам зосередити зусилля на роз­робці проекту конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або принижуючих гідність особистості форм поводження і по­карання, на створенні кодексу поведінки посадових осіб щодо під­тримки правопорядку та ін. Конгрес звернув особливу увагу на здійснення пактів про права людини стосовно ув'язнених.

Сьомий конгрес ООН з питань попередження злочинності та по­водження з правопорушниками відбувся в 1985 р. у Мілані (Італія). У роботі конгресу взяли участь делегати 123 держав. Були присутні також представники 10 міждержавних і понад 50 неурядових орга­нізацій, 13 органів і інститутів ООН.

160

Конгрес проходив під девізом "Попередження злочинності з ме­тою волі, правосуддя, миру та розвитку". Порядок денний включав такі питання: нові форми злочинності й попередження злочинності в контексті розвитку; майбутні завдання; процеси та перспективи кримінального правосуддя у світі, що змінюється; жертви злочинів; молодь, злочинність і правосуддя; розробка і застосування стандар­тів і норм Організації Об'єднаних Націй в галузі кримінального пра­восуддя

На восьмому конгресі (1990 р., м. Гавана) були розглянуті проб­леми стандартизації поводження з неповнолітніми засудженими та інші питання, пов'язані з пенітенціарною теорією і практикою.

З викладеного видно, що міжнародне співтовариство постійно розробляє і вдосконалює нові методи роботи із засудженими, щоб особа, піддана кримінальному покаранню у вигляді позбавлення во­лі, не відчувала себе відірваною від суспільства.

§ 5. Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими

Система діючих міжнародних актів про поводження із засудже­ними є частиною системи міжнародних актів щодо протидії злочин­ності, яка містить стандарти поведінки в цій галузі.

Стандарти поводження із засудженими класифікують за трьома критеріями: масштабами дії; спеціалізацією; обов'язками держав-учасниць.

За масштабами дії всі стандарти в цій сфері, можна поділити на дві групи: універсальні та регіональні. Універсальні — це стандарти, вироблені ООН, регіональні — Радою Європи або іншими регіональ­ними об'єднаннями держав.

За спеціалізацією міжнародні акти поділяються на два класи: ак­ти загального характеру (вони не призначені для регламентації по­водження із засудженими, але містять окремі стандарти), акти спе­ціалізованого характеру (мають за мету викладення стандартів по­водження із засудженими).

За обов'язковістю для держав-учасниць ці стандарти можна від­нести до двох основних класів: обов'язкові норми (принципи і за­гальні положення) та конкретні стандарти (рекомендації, які не но­сять обов'язкового характеру). Потреба такої класифікації полягає в тому, щоб можна було відділити обов'язкові норми від рекомендо­ваних.

161

11 — 2-659

Виходячи з названих класифікацій до системи діючих міжнарод­них актів про поводження з ув'язненими можна включити універ­сальні міжнародні акти, прийняті ООН:

1. Акти загального характеру:

• Загальна декларація прав людини (1948 р.);

• Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні пра­
  ва (1966 р.);

• Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.);

• Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримі­
  нації (1963 р.);

• Декларація прав дитини (1959 р.);

• Декларація про права розумово відсталих осіб (1971 р.);

• Декларація про права інвалідів (1975 р.).

2. Спеціалізовані акти:

• Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими
  (1955 р.);

• Декларація про захист усіх осіб від тортур та інших жорсто­
  ких, нелюдських, або які принижують гідність видів поводження і
  покарання (1975 р.);

• Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських, або
  які принижують гідність, видів поводження і покарання (1984 р.);

• Кодекс поведінки посадових осіб при підтриманні правопоряд­
  ку (1979 р.);

• Принципи медичної етики, які відносяться до працівників
  охорони здоров'я, особливо лікарів, по захисту засуджених, або за­
  триманих осіб, від тортур та інших жорстоких, нелюдських видів по­
  водження і покарання (1982 р.);

• Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються здійс­
  нення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила) (1985 р.);

• Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув'язнених в
  будь-якій формі (1989 р.);

• Правила ООН, які стосуються захисту неповнолітніх, позбав­
  лених волі (1990 р.).

Аналіз цих міжнародних актів показує, що їхню дію доцільно висвітлювати стосовно сфери поводження із засудженими до по­збавлення волі. Справа в тому, що в цьому напрямку діє значна кіль­кість специфічних принципів, загальних положень і конкретних норм. Головний зміст стандартів у цій сфері міститься в Мінімальних стан­дартних правилах поводження з ув'язненими і Правилах ООН, які сто­суються захисту неповнолітніх, позбавлених волі. Спинимося на їх ос­новних положеннях, які можна поділити на п'ять груп:

— організація родової і видової класифікації осіб, позбавлених волі;

162

• організація мікросоціальних умов відбування покарання у ви­
  гляді позбавлення волі;

• організація режиму в місцях позбавлення волі;

• організація праці і професійної підготовки осіб, які позбавлені
  волі;

— організація виховного впливу на осіб, позбавлених волі.
Родова і видова класифікація являють собою поділ засуджених

на групи за статтю, віком та іншими ознаками з метою здійснення диференційованого підходу в організації відбування покарання. Кла­сифікація спрямована на створення умов для досягнення цілей кри­мінального покарання.

Основні стандарти цих класифікацій полягають у тому, що:

• різні категорії засуджених повинні утримуватися в різних
  установах або в різних секціях однієї установи;

• система класифікацій повинна бути досить гнучкою, щоб ма­
  ти можливість розмістити кожну класифікаційну групу ув'язнених в
  найзручнішу для роботи з нею окрему установу;

• метою класифікації є відділення засуджених від тих, хто в си­
  лу свого злочинного минулого або негативних рис характеру може
  на них негативно впливати.

З аналізу наведених рекомендацій зрозуміло, що стандартами визначається загальний, не деталізований підхід до родової і видової класифікації засуджених. Створення мікросоціальних умов відбу­вання покарання — об'єкт іншої групи стандартів. Під мікросоці-альними умовами відбування покарання у вигляді позбавлення волі розуміються умови утримання ув'язнених, задоволення їх потреб в їжі, одязі, медичному обслуговуванні, тобто умови, які забезпечують нормальне існування людини в пенітенціарній установі. Рівень цивілізованості цих умов повинен відповідати їх загальному рівню в країні.

Література

1. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­
   тар. — К., 2000.

2. Загальна декларація прав людини. Документ ООН А/РЕ 2/7 А.
   Прийнятий 12.10.1948 р. // Права людини. Міжнародні догово­
   ри України, декларації, документи. — К., 1992.

3. Минимальньїе стандартньїе правила обращения с заключен-
   ньши // Уголовно-исправительное законодательство УкраиньІ.
   Сборник нормативних актов. — Харьков, 1993.

163

4. Пенітенціарні системи зарубіжних країн: Навчально-практичний
посібник / Під ред. М. П. Мелєнтьева. — К., 1993.

5. Трубніков В.М. Кримінально-виконавче право України: Навч.
посібник. — Харків, 1998.

6. Филонов В.П., Фролов А. Й. Уголовно-исполнительное законо-
   дательство УкраиньІ.— Донецк, 1998.

7. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг.
   ред. О. М. Джужи. — К., 2000.

8. Уголовно-исполнительное право: Учебник / Под ред. д-ра юр.
   наук Й. В. Шмарова. — М., 1996.

Особлива частина

Глава VIII

Позбавлення волі та соціально-правова характеристика цієї дії

§ 1. Позбавлення волі як юридична форма державного примусу. § 2. Види позбавлення волі.

§ 3. Зміст позбавлення волі як виду кримінального покарання. § 4. Соціальні та юридичні наслідки позбавлення волі.

§ 1. Позбавлення волі як юридична форма державного примусу

У сучасний період наука і практика опинилися перед вибором: яким шляхом розвиватися системі виконання кримінальних пока­рань. Спроби введення окремих змін гуманістичного характеру, від­міна деяких обмежень кардинально не можуть змінити її сутності. Прогресивні пенітенціарні ідеї сьогодні не завжди мають можливість реалізації за наявності проблем юридичного та економічного харак­теру, а також у разі відсутності готовності персоналу запроваджу­вати їх у життя.

Тому такий специфічний і найгостріший інститут соціального примусу, як позбавлення волі в усіх його формах, притягує до себе безліч різноманітних поглядів і критики відносно його соціальної ефективності, що зумовлюється системою протиріч і конфліктів, які мають місце в правовідносинах між людиною і державою.

Вивчення інституту кримінального покарання у вигляді по­збавлення волі з урахуванням його соціальних наслідків, як зазнає В. І. Рудник, — це не тільки об'єкт кримінально-право­вих наук, а й економіки, психології, педагогіки, соціології, кримі­нології тощо¹. При цьому засуджена особа ізолюється від суспіль-

Рудник Б.' І. Позбавлення волі: негативні наслідки та заходи їхньої нейтралізації: Монографія.— К., 1999. — С. 4.

165

ства, на неї покладаються специфічні обов'язки, змінюється в бік обмеження її правовий статус, вона стає учасником правовідносин, відносно яких здійснюється каральний вплив.

Соціальна роль позбавлення волі неоднозначна, оскільки нега­тивно, прямо чи побічно, впливаючи на характер суспільних відно­син, вона зачіпає права та інтереси однієї п'ятої частини населення у суспільстві¹. Аналіз точок зору суддів, прокурорів, працівників установ по виконанню покарань вказує на неоднозначність думок з приводу оцінки ефективності позбавлення волі. Більшість опитаних висловлюються за зниження обсягу його застосування (суддів — 61,9%, прокурорів — 71,6%, працівників УВП — 50%). Вони та­кож висловлювались за розширення покарань, не пов'язаних з по­збавленням волі². Одночасно дослідження суспільної думки свідчить про стійкий погляд на поширення позбавлення волі в більш суворих його видах і термінах, яке може ефективно вплинути на зниження злочинності. Це зумовлюється: значним зростанням злочинності, особливо тяжкої; кризою судово-правової та кримінально-виконавчої систем; зниженням попереджувальної ролі кримінальної відпові­дальності й ефективності покарання; вірою у всесильність позбав­лення волі і недостатньою обізнаністю про негативні наслідки його використання, що тим самим підтверджує некомпетентність суспіль­ної думки³.

Застосування позбавлення волі як кари, а також як превентив­ного заходу з боку держави сьогодні слід розглядати критично з позиції наявності проблем у кримінальній юстиції і з позиції пере­вантаження системи виконання покарань. Існуючий фактор незадо­воленості в тому, що злочинність може вийти за рамки дії традицій­них форм соціального контролю, не повинен спричинити відмови від прогресивно-ліберальних ідей в галузі кримінальної юстиції і повер­нення до минулих поглядів на роль покарання, пов'язаного з позбав­ленням волі, як на головний або навіть єдиний засіб боротьби із зло­чинністю.

Позбавлення волі як захід самозахисту і безпеки суспільства має бути доцільним і в той же час позбавлений ознак тортур і без­корисних страждань злочинця. Його ефективність залежить від то­го, чим більше він сприяє удосконаленню особи винного в напрямку його зближення із соціальним середовищем, засвоєння його норм і

¹ Рудник В. І. Позбавлення волі: негативні наслідки та заходи їхньої нейтралізації:
Монографія.— К., 1999. — С. 7.

² Там само. — С. 8.

³ Там само. — С. 9.

166

цінностей. У підтвердження даної думки можна навести багато уза­гальнених положень, які у свій час сформулював А. Р. Ратінов:

а) мотивуюче значення покарання тим інтенсивніше, чим ближ­
че момент його застосування;

б) попереджувальна роль покарання тим вища, чим невідворот-
ніше воно уявляється суб'єкту;

в) стимулююча сила покарання тим вища, чим більшого блага
позбавляється злочинець у разі його застосування;

г) успіх превентивної мотивації покарання перебуває у зворотній
залежності від ступеня поширеності і стійкості заборонених форм
поведінки;

ґ) ефективність превентивної мотивації залежить від виваженос­ті санкції і забороненої поведінки;

д) ступінь мотиваційного впливу покарання залежить від того,
наскільки заборонене діяння суб'єкт вважає для себе бажаним і до­
цільним¹.

Таким чином, проблема позбавлення волі як інструмента соці­ального управління, регулятора суспільних відносин полягає в тому, що, з одного боку, виявляється його визначальна роль, з іншого — воно само виступає об'єктом цілеспрямованого правового впливу. І в механізмі правового регулювання даної сфери відносин нас ціка­вить перш за все постановка в нормах права соціально-корисної цілі, її відповідності потребам суспільства; цілям усієї системи криміналь­ної юстиції; об'єктивним можливостям даної кримінально-виконав­чої галузі права і пенітенціарної практики.

Згідно з даною позицією критерії оцінки ефективності позбав­лення волі як державно-правового інституту слід розглядати на різ­них юридичних рівнях:

1. як вищу конституційну мету держави;

2. як мету кримінально-правової системи, яка є провідним орієн­
   тиром для кримінально-виконавчого та правотворчого процесів;

3. як галузеву кримінально-виконавчу систему цілей і завдань,
   що формується на грунті вищеназваних, і утворює складну ієрархію
   цілей, де цілі конкретних правових норм трансформуються в цілі
   правових інститутів, коли ефективність систем вищого рівня зале­
   жить від підсистем нижчого рівня.

Тому, на наш погляд, слід зазначити, що держава і суспільство в сучасний період розвитку не можуть відмовитися від такої міри, як позбавлення волі, але разом з цим необхідно констатувати й ак-

¹ Ратинов А. Р. Социально-психологаческие аспекти юридической теории й прак­тики // Прикладнне проблемьі социальной психологии.— М., 1983. — С. 228—230.

167

центувати увагу на тому, як виконується державний примус у вигляді позбавлення волі, а саме: наскільки він відповідає сучасній політиці гуманізації, соціальної справедливості, законності та доціль­ності. При цьому слід зауважити, що саме від виконання даного за­ходу і залежить її кінцевий результат і іспит на ефективність, тому що проголошені Конституцією України і кримінальним правом поло­ження даного змісту мають змогу реалізовуватися саме в криміналь­но-виконавчій сфері, її правовій регламентації і практичного вико­нання, яка і повинна притягнути до себе більшу увагу з боку держа­ви і суспільства з метою надання даному інституту достатніх право­вих, матеріальних і соціальних можливостей, підтримки і гарантій для виконання зазначених функцій.

§ 2. Види позбавлення волі

Згідно із законом, до осіб, які вчинили правопорушення, може застосовуватися ряд примусових державно-правових, пов'язаних з ізоляцією від суспільства й обмеженням правового статусу дій. Під­ставою для застосування такої міри, як позбавлення волі, є проти­правна поведінка особи, яка залежно від характеру та ступеня сус­пільної небезпеки вчиненого діяння, особистості правопорушника й інших факторів визначає форму (вид) позбавлення волі — адмініст­ративно-правову, кримінально-процесуальну та кримінально-право­ву. У свою чергу, залежно від цього позбавлення волі регулюється відповідно адміністративним, кримінально-процесуальним, кримі­нальним і кримінально-виконавчим правом, а здійснення цього при­мусового заходу покладено на спеціально призначені для цього ор­гани й установи держави.

У законодавстві ця міра визначається по-різному: "затримання", "ув'язнення під варту", "позбавлення волі" і т. д. Поняття "позбав­лення волі" є загальним стосовно всіх названих форм державного примусу.

При всій різноманітності форм позбавлення волі кожна з них має такі найстійкіші об'єктивні властивості.

1. Позбавлення волі — винятковий захід, реакція держави на ан­
   тисоціальну поведінку людини. Застосовується тільки від імені дер­
   жави у зв'язку з неправомірними, небезпечними для суспільства
   діями громадянина у вигляді затримання, запобіжного заходу або
   покарання.

2. Позбавлення волі передбачає поміщення особи в призначені
   для цієї мети установи (приміщення) зі спеціальним режимом.

168

3. Цей примусовий захід встановлюється нормами права (зако­
   нами і підзаконними актами), що регулюють форми позбавлення во­
   лі, умови і порядок застосування цього заходу, а також компетенцію
   органів, які її виконують.

4. Позбавлення волі реалізується лише з допомогою правозасто-
   совних актів (вирок, ухвала суду, протокол або постанова органу
   дізнання, слідчого, прокурора).

5. Цей захід забезпечується примусом, владними повноваження­
   ми держави і передбачає підпорядкування засуджених (ув'язнених)
   законним діям адміністрації місць позбавлення волі.

Місця позбавлення волі умовно можна розділити на чотири групи:

виправно-трудові установи, які призначені для виконання кримі­нальних покарань у вигляді позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі;

арештні дома, які призначені для виконання кримінального пока­рання у виді арешту;

місця попереднього ув'язнення, які виконують заходи криміналь­но-процесуального примусу — короткочасне позбавлення волі (слід­чий ізолятор, ізолятор тимчасового тримання, гауптвахта);

органи і установи, які виконують заходи адміністративного (дис­циплінарного) примусу: запобіжні заходи (примусове лікування від алкоголізму в лікувально-трудовому профілакторії); адміністративне стягнення (адміністративний арешт з утриманням в ізоляторах тим­часового тримання, прийомниках-розподільниках); дисциплінарне стягнення (арешт з утриманням на гауптвахті).

Таким чином, виконання кримінального покарання у вигляді по­збавлення волі є визначальним критерієм відокремлення виправно-трудових установ у самостійну групу місць позбавлення волі.

§ 3. Зміст позбавлення волі як виду кримінального покарання

Позбавлення волі як вид кримінального покарання є правовим наслідком вчинення злочину і відповідно до кримінального законо­давства (ст. 63 КК) полягає в ізоляції засудженого та поміщення його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. При цьому особа обмежується у праві обирати рід (вид) занять і місце проживання, користуватися жилими приміщеннями й іншим май­ном. Крім цього, на засудженого покладається новий специфічний юридичний обов'язок — виконувати вимоги режиму, встановлені законом у місцях позбавлення волі. Це призводить до різкої зміни правового становища громадянина, яке пов'язане із значними обме-

169

женнями його свободи, що об'єктивно містить у собі елементи кари не з метою помсти та зведення рахунків, а заради безпеки суспіль­ства.

Зміст покарання у вигляді позбавлення волі виступає як специ­фічна юридична форма, що виражає потребу карати злочинців суво­ро визначеним чином. Без цієї юридичної форми немає покарання. Лише за її наявності покарання у вигляді позбавлення волі стає пра­вомірним актом державного примусу. З допомогою юридичної фор­ми в боротьбу зі злочинністю вноситься організуюче начало, за­безпечується недопустимість свавільних рішень, встановлюється комплекс елементів, які складають зміст покарання у вигляді по­збавлення волі. За допомогою цієї форми окреслюється науково обгрунтована межа каральної діяльності держави як з кількісного, так і з якісного боку. Ця межа не може бути порушена ні судовими органами, які призначають позбавлення волі, ні органами, що вико­нують це покарання, ні засудженими до позбавлення волі. Саме ця юридична форма забезпечує таке становище, згідно з яким злочи­нець вступив у специфічні правові відносини з державою і, отже, на­був нового правового статусу, що тягне за собою виникнення додат­кових юридичних обов'язків і позбавлення, обмеження чи зміну ря­ду прав.

Сутність позбавлення волі полягає в тому, що засуджений наді­ляється важливим специфічним правовим обов'язком — перебувати у спеціальній установі держави в межах строку, встановленого ви­роком суду. Специфічні правообмеження як елементи кари при по­збавленні волі відрізняють це покарання від інших, роблять його найсуворішим у загальній системі покарань.

До елементів кари належать, насамперед, позбавлення засудже­ного особистої свободи, права вільного пересування, вибору місця проживання, характеру і роду занять за своїм розсудом, обмеження права обирати спосіб життя. У цих елементах певною мірою прояв­ляється соціально-психологічний аспект позбавлення волі, оскільки засуджений обмежується в доступі до засобів масової інформації, у праві на недоторканність особи, житла, таємності листування, на працю, відпочинок тощо. Суттєвим елементом кари є позбавлення засудженого фізичної свободи, яка виражається в ізоляції його від суспільства на строк, визначений вироком суду, поміщенні його в спеціальну установу, яка охороняється.

Головною рисою позбавлення волі, що відображає його сутність, є ізоляція засудженого від суспільства. Передусім вона пов'язана з обмеженнями фізичних і духовних контактів, скороченням соціаль­них зв'язків і функцій.

170

Вона також передбачає роздільне тримання різних категорій за­суджених, порядок їх спілкування в межах однієї УВП. Тому засу­джений до позбавлення волі, оскільки він постійно перебуває в умо­вах ізоляції, повинен вести особливий, встановлений законом, спо­сіб життя, який відрізняється від життя на волі.

У літературі зустрічаються різні терміни, які характеризують цей елемент позбавлення волі: "ізоляція від суспільства", "ізоляція від зовнішнього світу". Однак ці терміни умовні. Термін "ізоляція від зовнішнього світу" невдало виражає характер і зміст позбавлен­ня волі. Повна (абсолютна) ізоляція від зовнішнього світу не засто­совується. Про таку ізоляцію можна говорити лише в тому випадку, якщо засуджений втратив будь-який зв'язок із зовнішнім світом, своїми близькими.

Термін "ізоляція від суспільства" точніше відображає сутність позбавлення волі. Засуджені, перебуваючи в УВП, мають право на побачення з родичами й іншими особами, адвокатами, їм дозволя­ється дивитися кінофільми, слухати радіопередачі, читати книги, га­зети, спілкуватися з вільнонайманим персоналом, представниками громадських організацій і трудових колективів. Крім цього, деяким категоріям засуджених за певних умов можуть бути дозволені ко­роткострокові виїзди за межі місць позбавлення волі.

Позбавлення волі як кримінальне покарання характеризує спеці­альний каральний режим, який встановлюється в УВП, і постійний нагляд за його виконанням засудженими, а також можливість засто­сування до осіб, які порушують вимоги режиму, примусових за­ходів.

Важливим елементом кари є залякуючий вплив позбавлення во­лі, який виражається в самому факті осуду, винесенні вироку судом від імені держави і залежить від тривалості строку позбавлення во­лі, виду УВП. Позбавлення волі впливає як на суспільну психоло­гію, так і на психіку злочинця. Репресивність позбавлення волі аку­мулює в собі такі риси і властивості, які сприяють розвитку в сус­пільстві негативного ставлення до злочинця, спричиняють обурення з приводу злочинних дій.

Індивідуально-психологічний вплив кари полягає в тому, що покарання у вигляді позбавлення волі тягне за собою зміну став­лення оточуючих до злочинця, його дії засуджуються суспіль­ством з метою привести його до визнання аморальності своєї про­типравної поведінки, породити бажання до виправлення (ресоціа-лізації).

До каральних елементів покарання у вигляді позбавлення волі варто віднести і стан судимості, який тягне за собою певні обмежен-

171

ня суспільного характеру, а також кримінально-правові наслідки. Судимість погашається або знімається за підставами, встановлени­ми законом.

Розглядаючи поняття "позбавлення волі", потрібно визначити сутність і зміст цього виду покарання. Під сутністю звичайно розу­міється те головне, що характеризує предмети, їх внутрішню най­важливішу сторону, їх основу, глибинні процеси, що відбуваються в них, а під змістом — те, що розкриває сутність. Сутність покарання у вигляді позбавлення волі виражається в карі, а різні елементи ка­ри, про які вже йшлося, і є його змістом.

Як відомо, кара найяскравіше проявляється в режимі відбування покарання. Режим не тільки конкретизує зміст покарання, а й є ре­гулятором його каральної сили, і тому виступає основним критерієм визначення судом виду позбавлення волі. Вимоги режиму реалізу­ються шляхом створення різних умов тримання засудженого під час відбування покарання. Ці умови визначаються відповідними норма­ми кримінально-виконавчого законодавства. Позбавлення волі має значну силу дисциплінуючого впливу, яка у комплексі з іншими за­собами виправлення, передбаченими ст. 7 ВТК, здатна зробити пев­ні зміни в переоцінці ціннісних орієнтацій засудженими, змінити їхню поведінку, погляди та звички.

Покарання у вигляді позбавлення волі не має на меті спричинен­ня фізичних страждань або приниження людської гідності. Відбу­вання позбавлення волі супроводжується залученням засудженого до суспільне корисної праці, виховної роботи, загальноосвітньої та професійної підготовки, які максимально використовуються в бо­ротьбі за відродження людини. Засуджені добре знають, що суспіль­ство проявляє про них турботу. Вказані обставини зумовлюють можливість використання позбавлення волі не тільки як каральний, а й як виховний засіб.

Разом з тим самій природі позбавлення волі властиве протиріч­чя, оскільки:

• маючи за мету максимально пристосувати людину до життя
  в нормальних умовах суспільства, її змушені ізолювати від нього;

• маючи бажання викорінити у свідомості злочинця шкідливі
  уявлення і звички, його, разом з тим, поміщають у середовище ін­
  ших злочинців, де взаємне "зараження" негативними звичками і
  уявленнями найвірогідніше;

• намагаючись привчити злочинця до життя в нормальному се­
  редовищі, його одночасно поміщають в обстановку, яка в принципі
  є ненормальною, неприродною;

172

— здатність людини до активної корисної діяльності потрібна в кінцевому підсумку для відмови її від злочинного способу життя; тим часом позбавлення волі значною мірою позбавляє людину само­стійності в прийнятті рішень.

Таким чином, позбавлення волі — це поєднаний з виправним впливом захід державного примусу, який полягає в тому, що особа на підставі вироку суду, який набрав чинності, визнається винною у вчиненні злочину, ізолюється від суспільства шляхом поміщення до УВП, підлягає правовим обмеженням, набуває стану судимості, що тягне за собою ряд невигідних для неї наслідків після звільнення від відбування покарання.

Широкий діапазон впливу позбавлення волі, можливість досяг­нення при цьому не тільки позитивних, а й негативних соціальних результатів робить особливо актуальним послідовне проведення в карній політиці принципу економії репресій. Сам по собі факт по­збавлення волі, осуд злочинця за певних обставин можуть мати на нього більший виховний вплив, ніж надто жорсткі обмеження. У перспективі це дозволить поступово пом'якшити матеріальні обме­ження, встановлені для засуджених до позбавлення волі, покращи­ти умови їх утримання.

Останнім часом у цьому напрямку є значні позитивні зміни, які наближаються до вимог міжнародно-правових стандартів.

§ 4. Соціальні та юридичні наслідки позбавлення волі

Факт засудження особи, яка скоїла злочин, засвідчує стан суди­мості. Він виникає з моменту набрання вироком суду чинності і три­ває до її зняття або погашення. Стан судимості тягне за собою знач­ні соціально-психологічні наслідки, обмеження кримінально-право­вого і загальноправового характеру.

Соціально-психологічні наслідки застосування позбавлення волі хоч і не є елементами кари, викликають у засуджених глибокі суб'єк­тивні переживання, і за силою свого впливу на особу значно пере­більшують вплив основних каральних елементів, які становлять зміст покарання у вигляді позбавлення волі.

До соціально-психологічних наслідків позбавлення волі варто, в першу чергу, віднести: відрив засуджених від сім'ї, родичів і близь­ких, трудових колективів, інколи — розпад сімей, відсутність в УВП роботи за спеціальністю, яку вони мали до засудження, перебуван­ня в середовищі злочинців тощо.

173

Обмеження кримінально-правового характеру виникають при скоєнні нового злочину до закінчення строків зняття або погашення судимості. У зв'язку з цим стан судимості визнається обставиною, яка обтяжує відповідальність, що може відобразитися на кваліфіка­ції злочину, вирішенні питання про визнання винного особливо не­безпечним рецидивістом тощо.

За особами, умовно-достроково звільненими від відбування пока­рання, протягом невідбутої ними частини покарання встановлюєть­ся нагляд громадських організацій і трудових колективів (ст. 118 ВТК). За деякими категоріями осіб, звільнених з місць позбавлення волі, встановлюється адміністративний нагляд.

Обмеження загальноправового характеру передбачаються нор­мами державного, адміністративного, цивільного, трудового та деяких інших галузей права. Ці обмеження діють протягом частини або всього строку стану судимості, але не входять у зміст покарання.

Нормами державного права передбачено дострокове припинення повноважень депутата у зв'язку з обвинувальним вироком суду, який набрав чинності.

Деякі загальноправові наслідки стану судимості обумовлені нор­мами адміністративного права. До них треба віднести положення, вказані в Законі України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". Згідно з цим законом призову на строкову війсь­кову службу не підлягають особи, які відбувають кримінальне пока­рання.

Обмеження, спричинені станом судимості, передбачені і норма­ми цивільного права (втрата права користування жилим приміщен­ням у випадку засудження громадянина до позбавлення волі на строк понад шість місяців, якщо в жилому приміщенні не залишили­ся проживати члени сім'ї засудженого).

Судимість впливає і на обчислення трудового стажу (час роботи засуджених у період відбування покарання у вигляді позбавлення волі в трудовий стаж не зараховується). Є ряд правообмежень, пе­редбачених шлюбно-сімейним законодавством (спрощений порядок розірвання шлюбу для засуджених на строк не менш як на 3 роки).

Усі правообмеження, пов'язані зі станом судимості, як правило, за обсягом незначні, носять строковий характер і поширюються на незначне коло осіб. Як елемент юридичної відповідальності вони не входять до змісту кримінального покарання.

174

Література

1. Кримінальний кодекс України. — К., 2001.

2. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­
   тар. — К., 2000

3. Гальперин Й. М. Наказание й социальньїе функции, практика
   применения. — М., 1983.

4. Говорухин 3. А. Организация режима в ИТУ. — Рязань, 1987.

5. Кирилюк А. В., Джужа О. М. Пенітенціарна кримінологія та
   спеціально-попереджувальна діяльність: Навч. посібник. — К.,
   1997.

6. Рудник В. І. Позбавлення волі: негативні наслідки та заходи
   їхньої нейтралізації: Монографія. — К., 1999.

7. Стручков П. А. Курс исправительно-трудового права. Пробле­
   ми общей части. — М., 1984.

8. Трубніков В.М. Кримінально-виконавче право України.: Навч.
посібник. — Харків, 1998.

9. Филонов В.П.,Фролов А. Й. Уголовно-исполнительное законода-
тельство УкраиньІ.— Донецк, 1998.

10. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг.
    ред. О. М. Джужи. — К., 2000.

11. Шмаров Й. В. Социологические проблеми исполнения уголов-
    ного наказания. — Рязань, 1990.

Глава IX Виконання попереднього ув'язнення під варту

§ 1. Правова природа, підстави і порядок застосування попереднього

ув'язнення під варту.

§ 2. Особливості тримання ув'язнених у слідчих ізоляторах. § 3. Залучення ув'язнених до праці і організація виховної роботи

з ними. § 4. Підстави і порядок звільнення осіб, взятих під варту.

§ 1. Правова природа, підстави і порядок застосування попереднього ув'язнення під варту

У попередніх главах були викладені необхідні відомості, які доз­воляють дати загальну характеристику виконання покарання, і на­самперед такого його виду, як позбавлення волі, а також усвідомити загальні цілі покарання.

Попереднє ув'язнення під варту здійснює особливий правовий інститут, близький до покарання у вигляді позбавлення волі, який запозичує деякої риси позбавлення волі, особливо при виконанні ос­таннього.

Проте інститут попереднього ув'язнення не став предметом до­кладного всебічного розгляду в літературі з кримінально-виконавчо­го права. Та й у дореволюційній пенітенціарній літературі цей інсти­тут не одержав серйозного висвітлення. Так, в "Очерках тюрьмове-дения" С. В. Познишева попередньому ув'язненню приділяється один параграф, який вмістився на одній сторінці¹.

У підручниках з виправно-трудового права, що побачили світ у 1966—1983 рр., подібні розділи взагалі були відсутні. Трохи до­кладніше в ті часи спинявся на виконанні попереднього ув'язнення під варту М. О. Стручков².

Проте дана проблема важлива, оскільки і для закону, і для прак­тики, і для науки не байдуже, які умови існують у місцях поперед­нього ув'язнення, де утримуються особи, ще не визнані винними у вчиненні злочину вироком, який вступив у законну силу.

Виступаючи проти однакового поводження з особами, ізольова­ними в силу запобіжного заходу, і засудженими до позбавлення во-

Позньїшев С. В. Очерки тюрьмоведения.— М., 1915.— С. 39—40.

Курс исправительно-трудового права: Проблеми Особенной части. — М., 1985. —

² Кур С. 3-13.

176

лі, автори посібника вважають, що місця попереднього ув'язнення обов'язково мають бути відділені від місць позбавлення волі, а ув'яз­нені повинні піддаватися зовсім іншому режиму, ніж засуджені до позбавлення волі.

Про особливий режим у місцях попереднього ув'язнення вказу­ється і в міжнародних документах. Наприклад, Мінімальні стандарт­ні правила поводження з ув'язненими вказують, що підслідні ув'яз­нені вважаються невинними і з ними варто поводитися відповідно. За умови дотримання законоположень, що стосуються свободи осо­би або процедури поводження з підслідними ув'язненими, до цих ув'язнених варто застосовувати особливий режим (п. 2, 3 Прави­ла 84)¹.

Отже, попереднє ув'язнення під варту є однією з форм позбав­лення волі і являє собою примусову ізоляцію громадянина у відпо­відності з кримінально-процесуальним законодавством в спеціально призначених для цього установах. Воно носить тимчасовий харак­тер і застосовується щодо обвинувачуваного, підсудного, підозрюва­ного у скоєнні злочину, за який може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі, а також засудженого, стосовно якого ви­рок не вступив у законну силу.

Попереднє взяття під варту є найсуворішим запобіжним захо­дом. Обвинувачуваний, а в деяких випадках і підозрюваний береть­ся під варту лише тоді, коли ніякий інший захід, передбачений зако­ном, не може забезпечити припинення злочинної діяльності, належ­ної ізоляції небезпечного злочинця.

Попереднє взяття під варту як запобіжний захід має процесуаль­ний характер, тобто є засобом примушення людини. Від покарання у вигляді позбавлення волі попереднє взяття під варту відрізняється метою, з якою воно призначене. Якщо позбавлення волі як захід по­карання є не тільки карою за вчинений злочин, а й засобом виправ­лення засуджених, то взяття під варту застосовується для того, щоб обвинувачуваний не міг ухилитися від слідства і суду, перешкодити встановленню істини, вчинити новий злочин.

Відповідно до Конституції, громадянам гарантується недоторкан­ність особи, і ніхто не може бути заарештований без судового рі­шення або санкції прокурора. Тому, згідно із законодавством Украї­ни, при розгляді питання про застосування запобіжного заходу у ви­гляді взяття під варту потрібно мати підстави для обрання саме та­кого заходу. Це рішення мусить бути законним і обгрунтованим.

¹ Пєтков В. П. Пенітенціарне законодавство і його реформування: Навч. посібник. — Запоріжжя, 1997. - С. 228-229.

177

12 — 2-659

За ст. 1 Закону України "Про попереднє ув'язнення", взяття під варту застосовується до таких осіб:

1. обвинувачуваного, тобто особи, стосовно якої винесена поста­
   нова про притягнення як обвинувачуваного у вчиненні злочину;

2. підсудного, тобто особи, яка притягнута до кримінальної від­
   повідальності і передана суду;

3. підозрюваного у вчиненні злочину, стосовно якого має бути
   призначене покарання;

4) засудженого — до вступу вироку в законну силу.
Відповідно до ст. З цього Закону, попереднє взяття під варту як

запобіжний захід застосовується лише судом. Тому підставою для попереднього ув'язнення є вмотивоване рішення суду про обрання як запобіжного заходу взяття під варту, винесене відповідно до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України¹.

Це рішення має бути прийняте тільки по кримінальній справі й виражене у певній кримінально-процесуальній формі: постанови, ух­вали, вироку.

Постанова, ухвала про взяття під варту мають бути мотивовані, повинні містити вказівки про злочин (злочини), в яких обвинувачу­ється або підозрюється певна особа, і мати підставу про вибір саме цього запобіжного заходу. У них повинні бути вказані місце і час їх винесення конкретним судом, по якій кримінальній справі, а також стосовно якої особи остання винесена (повні анкетні дані). Доку­мент має бути підписаний відповідною посадовою особою і скріпле­ний печаткою.

Особі, взятій під варту до винесення обвинувачення, має бути надано не більше 10 діб для ознайомлення з матеріалами справи. Якщо в цей термін обвинувачення не буде висунуте, запобіжний за­хід відміняється, і особа мусить бути звільнена.

Згідно зі ст. 4 Закону України "Про попереднє ув'язнення", установами для утримання осіб, щодо яких обрано запобіжний захід — взяття під варту, є слідчі ізолятори Департаменту з питань вико­нання покарань України і Служби безпеки України, а також тюрми, що виконують функції слідчих ізоляторів. В окремих випадках ці особи можуть перебувати в ізоляторах тимчасового утримання або на гауптвахті.

Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано відносно осіб, які вчинили злочин під час відбування покарання в місцях позбав-

¹ Стаття 3 у редакції закону України "Про внесення змін до законів України "Про міліцію", "Про попереднє ув'язнення", "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" від 21 червня 2001 р. за № 2537-ІП.

178

лення волі чи дисциплінарних батальйонах, вони, за постановою особи, яка проводить розслідування, можуть перебувати у штрафно­му ізоляторі виправно-трудової установи чи на гауптвахті.

У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більш як три доби. Якщо доставка ув'язнених у слід­чий ізолятор у цей строк неможлива через віддаленість або відсут­ність належних шляхів сполучення, законодавством передбачений довший термін утримання, але не більше ЗО діб.

Військові, стосовно яких обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, можуть утримуватися на гауптвахті, але не більше 20 діб, у виняткових випадках — весь час протягом проведення слідства.

§ 2. Особливості тримання ув'язнених у слідчих ізоляторах

Забезпечення порядку тримання під вартою осіб у місцях попе­реднього ув'язнення покладається на адміністрацію місць поперед­нього ув'язнення (ст. 5 Закону).

Тримання осіб, узятих під варту, здійснюється за принципами неухильного додержання Конституції України, Закону України "Про попереднє ув'язнення", вимог діючого законодавства України, За­гальної декларації прав людини, інших міжнародних правових норм і стандартів поводження з ув'язненими, ратифікованих Україною, і не може поєднуватися з навмисними діями, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність.

Діяльність адміністрації слідчого ізолятора грунтується на суво­рому дотриманні законів. Працівникам забороняється вступати в неслужбові стосунки з особами, взятими під варту, та засудженими, а також користуватися їх послугами. Працівники слідчих ізоляторів звертаються до осіб, узятих під варту, і засуджених на "ви" і нази­вають їх за прізвищем ("громадянин Іванов", "засуджений Петров").

У слідчих ізоляторах тримаються:

1. особи, узяті під варту на підставі санкції прокурора або ухва­
   ли чи постанови суду;

2. особи, які відповідно до законодавства України взяті під варту
   Для їх подальшої екстрадиції;

3. передані в Україну особи, які перебували під вартою на тери­
   торії іншої держави, у зв'язку з прийняттям кримінального переслі­
   дування від іноземної держави;

179

12*

4. тимчасово передані в Україну особи, які перебували під вар­
   тою на території іншої держави, у зв'язку з провадженням досудо-
   вого (судового) слідства про злочини, вчинені іншими особами;

5. особи, які у випадках, передбачених законодавством України,
   перевозяться на території України транзитом для їх подальшої пере­
   дачі правоохоронним органам іншої держави;

6) засуджені до позбавлення волі на певний строк, вироки
відносно яких набрали законної сили — до направлення їх у виправ­
но-трудові установи; залишені в установленому порядку у слідчому
ізоляторі для роботи з господарського обслуговування чи благоуст­
рою; залишені у слідчому ізоляторі або переведені до нього з ви­
правно-трудових установ у зв'язку з провадженням слідчих дій у
справах про злочини, вчинені іншими особами, або у зв'язку з роз­
глядом справи в суді; переведені з виправно-трудових установ у
зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності з іншої
справи, коли щодо них обрано запобіжний захід — узяття під варту;
особи, які у випадках, передбачених законодавством України, прий­
маються чи передаються до іншої держави для подальшого відбуван­
ня покарання;

7. засуджені до довічного позбавлення волі;

8. засуджені до відбування покарання в дисциплінарному ба­
   тальйоні — до направлення їх у дисциплінарний батальйон;

9. особи, які підлягають направленню згідно із ст. 13 КК України
   за постановою суду на примусове лікування в психіатричну лікарню
   (відділення) з посиленим або суворим наглядом.

Щодо осіб, названих вище, адміністрація слідчих ізоляторів за­безпечує: охорону і режим тримання взятих під варту осіб і вико­нання вироків, які набрали законної сили, ухвал і постанов суду; створення належних житлово-комунальних умов і матеріально-побу­тового забезпечення, медичного обслуговування і надання згідно з встановленими нормами харчування; виконання передбачених нор­мами Закону України "Про попереднє ув'язнення" і Кримінально-процесуального кодексу України розпоряджень слідчих і судових ор­ганів; виконання щодо засуджених вимог Виправно-трудового ко­дексу України.

Порядок і умови тримання осіб, взятих під варту, та нагляду за ними з метою забезпечення попереднього ув'язнення встановлюєть­ся Законом "Про попереднє ув'язнення" та іншими нормативними актами (наприклад, Правилами тримання осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань).

180

Основними вимогами режиму в місцях попереднього ув'язнення є ізоляція осіб, взятих під варту, постійний нагляд за ними, у перед­бачених випадках роздільне їх тримання.

Закон також називає і засоби забезпечення режиму: сувора ізо­ляція та нагляд; обшуки з метою вилучення предметів, які можуть бути використані для здійснення втечі з-під варти; утримання під охороною і наглядом у закритих приміщеннях (камерах); обмежен­ня можливості вільного пересування і спілкування, суворий порядок листування, побачень з родичами та іншими особами, позбавлення негативного впливу з боку осіб, які раніше відбули покарання в міс­цях позбавлення волі або були притягнуті до кримінальної відпові­дальності за вчинення тяжких злочинів.

Підставою для приймання і тримання у слідчому ізоляторі осіб, узятих під варту, і засуджених є: санкціонована прокурором поста­нова слідчого, органу, який проводить дізнання, постанова прокуро­ра або вирок, ухвала суду чи постанова судді про обрання як запо­біжного заходу взяття під варту, винесені відповідно до криміналь­ного та кримінально-процесуального законодавства України; вирок суду, що не набрав законної сили, про засудження до позбавлення волі або направлення в дисциплінарний батальйон; вирок суду, що набрав законної сили, про засудження до позбавлення волі особи, яка не перебувала під вартою до набрання вироком законної сили; постанова судді про скасування умовного засудження або відстроч­ки виконання вироку; ухвала (постанова) суду про поміщення осо­би, яка тримається під вартою, до психіатричної лікарні з посиленим або суворим наглядом; розпорядження Департаменту у випадках, передбачених законом.

Документи, які є підставою для приймання у слідчий ізолятор, повинні бути завірені підписами посадових осіб і скріплені гербовою печаткою відповідної установи.

Засуджені, які переведені з виправно-трудових установ або тим­часово залишені у слідчому ізоляторі після набрання вироком закон­ної сили у випадках, передбачених ст. 23, 25 ВТК України, трима­ються в ньому на підставах, зазначених у цьому Кодексі та в Законі України "Про попереднє ув'язнення".

Транзитно-пересильні особи приймаються у слідчий ізолятор і направляються до місця призначення на підставі довідок за особови­ми справами й попутними списками, форми яких визначаються Інст­рукцією про роботу відділів (відділень, груп, частин) спеціального обліку слідчих ізоляторів і тюрем.

Жінки, які мають дітей віком до двох років, можуть бути прий­няті у слідчий ізолятор з дітьми. Підставою для приймання жінки з

181

дитиною є свідоцтво про народження або інші документи, які під­тверджують належність дитини даній особі, а в разі відсутності та­ких документів — розпорядження слідчого органу або суду, у про­вадженні яких перебуває кримінальна справа.

Приймання від конвою осіб, узятих під варту, і засуджених здій­снюється черговим помічником начальника слідчого ізолятора (да­лі — черговий) або заступником чергового помічника начальника слідчого ізолятора (далі — заступник чергового). Ув'язнені, які приймаються, повинні бути одягнені відповідно до сезону.

При цьому названі працівники зобов'язані перевірити наявність підстав для тримання у слідчому ізоляторі кожної доставленої осо­би, опитувати її і відповіді звіряти з даними, вказаними в особовій справі. Прийняті від конвою особи на період оформлення на них об­лікових документів розміщуються з додержанням вимог ізоляції на строк не більше двох годин у кабінах збірного відділення, де є місця для сидіння, а також освітлення та вентиляція.

Хворих розміщують в камерах збірного відділення з додержан­ням вимог ізоляції. При потребі їм надається відповідна медична до­помога.

Доставлені у слідчий ізолятор особи підлягають обшуку, дакти-лоскопуються і фотографуються, а їхні речі — оглядаються.

їм забороняється мати при собі гроші і цінні речі, а також пред­мети, не дозволені для зберігання в камері. Вилучені в них при до-ставленні у слідчий ізолятор гроші зараховуються на їхні особові ра­хунки, а цінні речі і предмети здаються на зберігання з одночасним оформленням і видачею на них квитанції. Гроші, коштовності і цінні папери в установленому порядку здаються до фінансового відділу, а документи — до відділу спеціального обліку.

У прийнятих у слідчий ізолятор осіб залишаються тільки ті пред­мети, речі та продукти харчування, які їм дозволяється мати при со­бі і зберігати в камерах, у кількості та асортименті, установленому Правилами поведінки у слідчих ізоляторах осіб, взятих під варту, і засуджених, затверджених наказом Державного департаменту Ук­раїни з питань виконання покарань від 20.09.2000 р. № 192.

Виявлені в осіб, узятих під варту, при доставленні у слідчий ізо­лятор речі та предмети, заборонені для користування, вилучаються для зберігання або знищуються за згодою ув'язненого. Знищення предметів і зіпсованих продуктів харчування оформляється відповід­ним актом.

Гроші, коштовності, цінні папери й інші речі та предмети, вилу­чені в особи, узятої під варту, та відповідно оформлені, можуть бути передані або переслані нею родичам або іншим особам тільки з доз-

182

волу особи чи органу, у провадженні якого перебуває кримінальна справа.

Гроші та цінні речі, одержані шляхом обману під час перебуван­ня у слідчому ізоляторі або джерело одержання яких службовою пе­ревіркою не встановлено, передаються в дохід держави за мотивова­ною постановою начальника слідчого ізолятора, санкціонованою прокурором (її копія додається до особової справи ув'язненого), крім випадків, коли на них у встановленому кримінально-процесу­альним законодавством порядку накладено арешт або вони визнані речовими доказами в кримінальній справі.

Не дозволяється приймати до слідчих ізоляторів осіб, хворих на алкогольний психоз, та осіб, які страждають на тяжкі соматичні або інфекційні захворювання.

Порядок приймання до слідчого ізолятора ув'язнених іноземних громадян установлено діючим законодавством і відомчими норма­тивними актами.

Розміщення у слідчих ізоляторах ув'язнених і засуджених

Прийняті у слідчий ізолятор особи в день їх прибуття проходять медичний огляд і санітарну обробку. Результати медичного огляду заносяться до медичної карти. Після санітарної обробки дорослі осо­би розміщуються черговим у камерах за узгодженням з оператив­ним відділом, неповнолітні — з оперативним відділом і відділом соціально-психологічної роботи, хворі — за вказівкою медичної частини.

Особи, які не пройшли санітарної обробки й медичного огляду, тимчасово розміщуються в камерах збірного відділення з дотрима­нням вимог ізоляції. Медичний огляд, санобробка і розміщення цих осіб у камерах режимного корпусу проводяться наступного дня.

Особи, взяті під варту, і засуджені розміщуються в камерах від­повідно до вимог ізоляції, установлених ст. 7 і 8 Закону України "Про попереднє ув'язнення". Для цього начальником слідчого ізоля­тора затверджується план покамерного розміщення.

Осіб, узятих під варту, розміщують у камерах з додержанням та­ких вимог ізоляції:

1. чоловіків — окремо від жінок;

2. неповнолітніх — окремо від дорослих;

3. осіб, яких вперше притягнуто до кримінальної відповідаль­
   ності, — окремо від осіб, які раніше притягалися до кримінальної
   відповідальності;

183

4. осіб, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення
   волі, — окремо від осіб, які там не перебували;

5. осіб, обвинувачуваних або підозрюваних у вчиненні тяжких
   злочинів — окремо від інших осіб, які перебувають під вартою;

6. осіб, обвинувачуваних або підозрюваних у вчиненні особливо
   небезпечних злочинів проти держави, як правило, окремо від інших
   осіб, які перебувають під вартою;

7. особливо небезпечних рецидивістів — окремо від інших осіб,
   які перебувають під вартою;

8. осіб, які раніше працювали в органах внутрішніх справ, служ­
   бі безпеки, прокуратурі, юстиції та суді, — окремо від інших осіб,
   які перебувають під вартою;

9. засуджених — окремо від осіб, які перебувають під вартою, в
   тому числі й засуджених, яким за судовим вироком визначений ін­
   ший вид режиму установи, що виконує покарання;

10) іноземних громадян і осіб без громадянства, як правило, ок­
ремо від інших осіб, які перебувають під вартою.

Особи, узяті під варту, і засуджені тримаються в зачинених на замки маломісних і загальних камерах. У виняткових випадках, пе­редбачених статтею 8 Закону України "Про попереднє ув'язнення", їх можуть тримати наодинці.

Особи, обвинувачувані або підозрювані в одній і тій самій справі за наявності письмового розпорядження особи або органу, у прова­дженні яких перебуває справа, тримаються роздільно. Ізольовано від інших тримаються особи, які засуджені до довічного позбавлен­ня волі; особливо небезпечні рецидивісти; особи, яким смертна кара або довічне позбавлення волі замінені у порядку помилування чи амністії на позбавлення волі; особи, заарештовані або засуджені за особливо небезпечні злочини проти держави.

Засуджені, які тримаються у слідчому ізоляторі у зв'язку з при­тягненням їх як підозрюваних або обвинувачуваних за іншими спра­вами, тримаються разом з іншими підозрюваними й обвинувачува­ними з дотриманням вимог ізоляції.

Засуджені, які прибули у слідчий ізолятор як свідки, тримають­ся разом з іншими засудженими відповідно до виду режиму виправ­но-трудової установи, встановленого вироком суду.

У стаціонарах медичних частин слідчих ізоляторів особи, узяті під варту, і засуджені, які страждають на інфекційні та психічні зах­ворювання, розміщуються окремо від інших хворих.

Названі вимоги щодо ізоляції повинні забезпечуватися при всіх переміщеннях осіб, узятих під варту, і засуджених (пересування ко­ридорами і територією слідчого ізолятора, під час проведення прогу-

184

лянок, санітарної обробки, соціально-психологічної роботи, на об'єк­тах праці).

У необхідних випадках для усунення можливості вивчення осо­бами, узятими під варту, системи охорони слідчого ізолятора та по­силення їх ізоляції за розпорядженням начальника слідчого ізолято­ра на вікнах камер і карцерів можуть встановлюватись щити-жалюзі.

Засуджені, залишені для виконання роботи по господарському обслуговуванню чи благоустрою, розміщуються в окремих примі­щеннях на території режимної зони або в камерах ізольованих сек­цій режимних корпусів.

Неповнолітні особи розміщуються в окремих корпусах, секціях або поверхах з додержанням установлених чинним законодавством норм площі в камері на одну особу, вимог ізоляції та з урахуванням їх віку, фізичного розвитку і педагогічної занедбаності. Перебування неповнолітніх в одиночних камерах, за винятком поміщення до кар­церу, не допускається.

З метою запобігання порушенням режиму в камерах, де трима­ють неповнолітніх, допускається з санкції прокурора тримання не більше двох дорослих, які вперше притягуються до кримінальної від­повідальності за вчинення злочинів, що не є тяжкими.

Порядок розміщення в лікувальних закладах місць попереднього ув'язнення осіб, які перебувають під вартою, встановлюється Де­партаментом з питань виконання покарань, Службою безпеки, Мі­ністерством охорони здоров'я за погодженням з Генеральною проку­ратурою України.

Особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Норма площі в камері для однієї особи не може бути меншою 2,5 м², а для вагітної жінки або жінки, що має при собі дитину, — 4,5 м².

Особам, взятим під варту, надаються безплатно, за єдиними нор­мами, встановленими Кабінетом Міністрів України, харчування, ін­дивідуальне спальне місце, постільні речі та інші види матеріально-побутового забезпечення. У необхідних випадках їм видається одяг і взуття встановленого зразка. Медичне обслуговування, а також лі­кувально-профілактична і протиепідемічна робота в місцях поперед­нього ув'язнення організовуються і проводяться відповідно до зако­нодавства про охорону здоров'я.

Адміністрація має право застосовувати до осіб, взятих під варту, заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю у випадках і порядку, передбачених Законом.

Застосуванню заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинно, якщо дозволяють обставини, передува-

185

ти попередження про такий намір. Без попередження заходи фізич­ного впливу, спеціальні засоби і вогнепальна зброя можуть застосо­вуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров'ю працівників місця попереднього ув'язнення або інших осіб. У разі неможливості уникнути застосування заходів фізичного впливу, во­ни не повинні перевищувати міри, необхідні для виконання покладе­них на адміністрацію обов'язків, і мають зводитися до заподіяння найменшої шкоди здоров'ю правопорушників. У разі потреби адмі­ністрація зобов'язана негайно надати допомогу потерпілому.

Працівники місця попереднього ув'язнення мають право застосо­вувати заходи фізичного впливу і спеціальні засоби, в тому числі прийоми рукопашного бою, наручники, гумові палиці, гамівні сороч­ки, сльозоточиві речовини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, водомети, бронемашини та інші технічні засоби, а також використо­вувати службових собак для припинення фізичного опору, насиль­ницьких дій, безчинства, подолання протидії законним вимогам ад­міністрації, якщо інші засоби не забезпечили виконання покладених на неї обов'язків.

Дозвіл на проведення спеціальних операцій з використанням світлозвукових пристроїв відволікаючої дії, водометів, бронемашин та інших технічних засобів, застосування яких пов'язано з ризиком заподіяння шкоди здоров'ю оточуючих, дають начальник управління внутрішніх справ області, начальник обласного управління служби безпеки або особи, які їх замінюють, директор Департаменту з пи­тань виконання покарань України, голова Служби безпеки України або їх заступники. Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та неповнолітніх, крім випадків вчинення ними групово­го нападу, що загрожує життю або здоров'ю працівників місця попе­реднього ув'язнення або інших осіб, чи збройного опору.

Для припинення протиправних дій з дозволу і в присутності ме­дичного працівника особи, взяті під варту, можуть поміщатися до камери для заспокоєння, на них може надягатися гамівна сорочка. До неповнолітніх, жінок, осіб похилого віку та інвалідів застосуван­ня гамівної сорочки забороняється.

Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивність його за­стосування визначаються з урахуванням обставин, що склалися, ха­рактеру правопорушення і особи правопорушника. У разі вчинення особою, взятою під варту, нападу чи іншої дії, що безпосередньо заг­рожує життю або здоров'ю працівників місця попереднього ув'яз-

186

нення або інших осіб, а також у разі втечі з-під варти неповнолітніх і жінок застосування зброї не допускається.

Працівник місця попереднього ув'язнення, який застосував захо­ди фізичного впливу або спеціальні засоби примусу, рапортом пові­домляє про це безпосередньо начальника. Усі особи, відносно яких були застосовані засоби фізичного впливу, спеціальні засоби або вогнепальна зброя, підлягають обов'язковому медичному огляду. Про поранення або смерть, заподіяння тяжких або середньої тяж­кості тілесних ушкоджень, що сталися внаслідок застосування захо­дів фізичного впливу або спеціальних засобів, а також про всі ви­падки застосування вогнепальної зброї адміністрація місця поперед­нього ув'язнення повинна негайно письмово повідомити прокурора. Перевищення повноважень при застосуванні заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї тягне за собою встановлену законом відповідальність.

Особливий режим у місцях попереднього ув'язнення

У випадках стихійного лиха, епідемій, аварій важливих життєза-безпечуючих систем, масових безпорядків, проявів групової непоко­ри взятих під варту осіб або в разі виникнення реальної загрози збройного нападу на місце попереднього ув'язнення чи у зв'язку з оголошенням надзвичайного стану в районі розташування установи для попереднього ув'язнення, з дозволу директора Департаменту з питань виконання покарань і голови Служби безпеки України, на­чальника управління внутрішніх справ і голови Служби безпеки Ав­тономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, узгодженим з відповідним прокурором, для осіб, які перебувають в установі для попереднього ув'язнення, може бути введений особливий режим терміном до ЗО днів. У разі введення особливого режиму в місці по­переднього ув'язнення посилюється охорона, нагляд за особами, взятими під варту, припиняються всі заходи, що проводяться з цими особами, а також надання побачень та прийняття посилок і передач, здійснюються інші режимні заходи (ст. 19 Закону).

Для припинення групових протиправних дій взятих під варту осіб і ліквідації їх наслідків використовуються сили і засоби місць попереднього ув'язнення, а в разі потреби з дозволу Міністра внут­рішніх справ України, начальника Головного управління МВС Ук­раїни в Криму, місті Києві, Київській області, начальника управлін­ня МВС України в області — органів та підрозділів МВС України.

187

Правове становище осіб у місцях попереднього ув'язнення

Особи, які утримуються в місцях попереднього ув'язнення, мають обов'язки і права, встановлені законодавством для громадян України з обмеженнями, що передбачені Законом України "Про по­переднє ув'язнення" і випливають з режиму утримання під вартою. Правове становище іноземних громадян і осіб без громадянства, які перебувають у місцях попереднього ув'язнення, визначається зако­нодавством України. Не допускається надання будь-яких пільг або переваг особам у місцях попереднього ув'язнення залежно від їх ра­сової, національної приналежності, ставлення до релігії, майнового стану, політичних поглядів і минулих заслуг.

Особи, взяті під варту, мають право:

• на захист;

• знайомитися з правилами утримання під вартою;

• на прогулянку тривалістю одна година. Вагітним жінкам і
  жінкам, які мають при собі дітей, а також хворим тривалість прогу­
  лянки встановлюється до двох годин;

• одержувати двічі на місяць посилки, передачі масою до ЗО кг,
  грошові перекази без обмеження;

• купувати протягом місяця за безготівковим розрахунком про­
  дукти харчування і предмети першої необхідності на суму до одного
  мінімального розміру заробітної плати та без обмежень письмове
  приладдя, газети, книги;

• користуватися власним одягом, взуттям, мати при собі доку­
  менти і записи, що стосуються кримінальної справи;

• користуватися телевізорами, одержаними від родичів чи ін­
  ших осіб, настільними іграми, газетами, книгами;

• відправляти релігійні обряди;

• звертатися із скаргами, заявами, листами;

• на 8-годинний нічний сон;

— жінки мають право мати при собі дітей віком до двох років.
Особи, взяті під варту, зобов'язані: а) додержуватися порядку,

встановленого в місцях попереднього ув'язнення, і виконувати за­конні вимоги адміністрації; б) дотримуватися санітарно-гігієнічних правил; в) бути ввічливими до працівників місця попереднього ув'язнення, а також поміж собою; г) бережливо ставитися до інвен­тарю та обладнання.

Надання побачень особам, взятим під варту

Надання побачень з родичами та іншими особами здійснюється адміністрацією з письмового дозволу слідчого, органу дізнання або

188

суду, як правило, один раз на місяць тривалістю від однієї до двох годин. Побачення проводиться під контролем адміністрації місця по­переднього ув'язнення. У разі порушення правил побачення припи­няється достроково. Без обмежень проводяться побачення із захис­ником, яке проходить наодинці у вільний від слідчих дій час.

Особи, взяті під варту, можуть листуватися з родичами та інши­ми громадянами, підприємствами, установами та організаціями з письмового дозволу особи, яка проводить слідство. Після набрання вироком законної сили листування здійснюється без обмежень.

Скарги, заяви і листи переглядаються адміністрацією (крім скарг, адресованих Уповноваженому з прав людини і прокуророві) та надсилаються протягом доби за вказаною адресою. Скарги, заяви і листи з питань, не пов'язаних з провадженням у справі, розгляда­ються адміністрацією або надсилаються за належністю. З відповідя­ми на звернення адміністрація ознайомлює осіб, взятих під варту, під розписку, яка додається до особової справи.

Заходи заохочення та стягнення

До осіб, які перебувають під вартою, в разі їх зразкового дотри­мання поведінки можна застосовувати такі заходи заохочення:

• оголошення подяки;

• дострокове зняття раніше накладеного стягнення;

• збільшення тривалості прогулянки на 1 годину;

• дозвіл на додаткове придбання продуктів харчування і пред­
  метів першої необхідності в межах 25% на місяць;

• дозвіл на одержання додатково однієї посилки або передачі;

• преміювання за кращі показники у роботі.

До осіб, які порушують вимоги режиму, адміністрація застосо­вує заходи стягнення:

• попередження або догану;

• позачергове залучення до прибирання приміщення;

• позбавлення протягом місяця можливості купувати продукти
  харчування і одержувати передачі;

• поміщення в карцер на строк до 10 діб, а неповнолітніх — до
  5 діб.

Вагітні жінки, а також ті, які мають дітей, поміщенню в карцер не підлягають.

189

§ 3. Залучення ув'язнених до праці і організація виховної роботи з ними

Взяття під варту не є підставою для припинення трудового дого­вору. Тому протягом часу перебування в місцях попереднього ув'яз­нення за особою зберігається місце праці і посада, які вона займала до арешту. При звільненні цієї особи на реабілітаційній основі час перебування в місцях попереднього ув'язнення зараховується як до загального трудового стажу, так і до стажу роботи за спеціальністю. У разі засудження особи і вступу вироку в законну силу трудовий договір розривається з дня взяття під варту.

Відповідно до ст. 16 Закону України "Про попереднє ув'язнен­ня", особи, взяті під варту, і засуджені за їх згодою та з дозволу осо­би або органу, у провадженні яких перебуває справа, можуть залу­чатися до праці в межах території слідчого ізолятора у виробничих майстернях, у камерах або на ремонтно-будівельних роботах.

При цьому дотримуються відповідні вимоги ізоляції та законо­давства про охорону праці і забезпечуються правила техніки без­пеки.

Виробничі майстерні, як правило, розміщуються в окремих бу­динках і тільки в межах території, що охороняється. У них обладну­ються ізольовані приміщення із заґратованими вікнами і дверима тюремного типу.

Особи, які працюють у майстерні, перебувають під постійною охороною і наглядом. При вході до майстерні, а також у коридорі встановлюється необхідна кількість кнопок охоронно-тривожної сиг­налізації. Пост молодшого інспектора в майстернях обладнується прямим телефонним зв'язком з черговим. При поверненні працюю­чих осіб із майстерні в камери вони обшукуються, а приміщення майстерні оглядаються.

У майстернях вивішуються протипожежні правила, правила тех­ніки безпеки та відповідні витяги із Закону України "Про охорону праці".

Особи, узяті під варту, і засуджені не допускаються до роботи у відділах (відділеннях, групах) спеціального обліку, фотолабораторі­ях, радіотрансляційних вузлах, з розмножувальною апаратурою, до управління транспортними засобами, що виїжджають за межі слід­чого ізолятора, а також до ремонту та експлуатації засобів охорон­но-тривожної сигналізації, зв'язку та догляду за службовими со­баками.

190

Господарське обслуговування слідчих ізоляторів

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про попереднє ув'язнення" та ст. 24 Виправно-трудового кодексу України, засуджені до позбав­лення волі за злочини, що не є тяжкими, можуть бути залишені з їх письмової згоди у слідчому ізоляторі для роботи по господарському обслуговуванню чи благоустрою.

Залишення засудженого для роботи по господарському обслуго­вуванню чи благоустрою оформляється наказом начальника слідчо­го ізолятора. Копія наказу і заява засудженого долучаються до його особової справи.

Крім визначених законом категорій засуджених не дозволяється залишати для роботи по господарському обслуговуванню чи благо­устрою слідчих ізоляторів іноземних громадян та осіб без громадян­ства, колишніх військовослужбовців, засуджених за самовільне за­лишення частини та дезертирство, колишніх працівників правоохо­ронних органів, які засуджені за тяжкі злочини, осіб, засуджених за злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотиків, розкраданням зброї, боєприпасів, а також осіб, які не мали постійного місця про­живання.

Штатна чисельність засуджених, які залишаються для роботи по господарському обслуговуванню слідчих ізоляторів, не може пере­вищувати 7% загальної кількості місць у слідчих ізоляторах. Для благоустрою, проведення поточного та капітального ремонтів, на підставах, згідно з якими засуджені залишаються для роботи з гос­подарського обслуговування, створюються ремонтно-будівельні бри­гади з числа засуджених, яким відбування покарання призначено у виправно-трудовій колонії загального й посиленого режиму. Праця засуджених оплачується за рахунок коштів, виділених для прове­дення ремонтних робіт.

Засуджені, залишені для роботи по господарському обслугову­ванню чи благоустрою слідчого ізолятора, працюють за розпоря­дженням адміністрації під постійним наглядом і охороною.

Виведення цієї категорії засуджених за межі території слідчого ізолятора може здійснюватись у виняткових випадках, тільки під конвоєм і на роботи, пов'язані з матеріальним забезпеченням, упо­рядкуванням і підтриманням у належному технічному стані будин­ків і споруд слідчого ізолятора. Виведення цих засуджених на робо­ти в нічний час (крім аварійних випадків) забороняється.

.

191

Умови проведення виховних заходів з особами, які тримаються у слідчому ізоляторі

Виховна робота з особами, які тримаються у слідчому ізоляторі, спрямована на підвищення їх культурно-освітнього рівня, дотрима­ння ними законів, виконання вимог правил поведінки та режиму тримання.

Виховна робота здійснюється у формі групових та індивідуаль­них бесід, інформацій на морально-етичні, правові, природознавчі, наукові, релігійні та інші теми шляхом ознайомлення з періодични­ми виданнями, користування художньою літературою, перегляду те­лепередач і прослуховування радіопередач.

Виховні заходи серед осіб, які тримаються у слідчому ізоляторі, здійснюються в камерах. Камери слідчого ізолятора та приміщення карцерів радіофікуються. Трансляція радіопередач здійснюється під контролем адміністрації і згідно з установленим розпорядком дня.

Особам, узятим під варту, і засудженим видаються в камери настільні ігри (шахи, шашки, доміно, нарди) з розрахунку один комплект на шість осіб.

Із засудженими, залишеними в слідчому ізоляторі для роботи по господарському обслуговуванню чи благоустрою, виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання здійснюється в по­рядку, встановленому розділом VIII Виправно-трудового кодексу Ук­раїни і нормативними актами, передбаченими для засуджених, які тримаються у виправно-трудових установах.

Бібліотечна робота у слідчих ізоляторах

Особи, взяті під варту, і засуджені користуються художньою, науково-технічною і довідковою літературою, газетами та журнала­ми, які є в бібліотеці слідчого ізолятора. Книжки з бібліотеки вида­ються в камери і замінюються не рідше як один раз на десять днів, а газети і журнали — у міру їх надходження. Повернені книги, жур­нали і газети ретельно перевіряються працівниками бібліотеки. При виявленні псування книжок або спроби використання їх не за при­значенням до винних осіб вживаються заходи реагування.

Для осіб, хворих на туберкульоз, створюється спеціальна бібліо­тека, книги з цієї бібліотеки у міру псування списуються і спалю­ються.

Книжковий фонд бібліотеки обліковується в інвентарних книгах. Він, згідно з наказом начальника слідчого ізолятора, систематично перевіряється комісією на предмет обліку і збереження літератури.

192

Особливості проведення виховної роботи

та організація загальноосвітніх занять з неповнолітніми

Для неповнолітніх, якщо є змога, дозволяється не менше одного разу на тиждень демонструвати кінофільми, які мають виховне зна­чення, а також проводити перегляд телевізійних передач. При виве­денні неповнолітніх для перегляду кінофільмів і телепередач забез­печуються вимоги ізоляції.

З неповнолітніми засудженими організовуються загальноосвітні заняття. У слідчих ізоляторах, де тримається значна кількість не­повнолітніх засуджених, вироки щодо яких не набрали законної си­ли, і тих, які підлягають направленню до виховно-трудових колоній, заняття проводяться в класах з додержанням ізоляції засуджених до відбування покарання у виховно-трудових колоніях посиленого ре­жиму від засуджених до відбування покарання у виховно-трудових колоніях загального режиму.

Неповнолітніх, які перебувають під слідством, і неповнолітніх, справи яких не розглянуті в суді, дозволяється виводити на заняття в навчальні класи лише за умови забезпечення їх ізоляції від засу­джених, а також роздільно (у класах): заарештованих за злочини, що не є тяжкими, і які раніше не відбували покарання у виховно-трудових колоніях; заарештованих за тяжкі злочини; заарештова­них, які раніше відбували покарання у виховно-трудових колоніях; заарештованих, які притягуються за однією кримінальною справою.

У разі відсутності умов для проведення класних (групових) за­нять з додержанням названих вище вимог неповнолітнім надається змога самостійного продовження навчання за програмою загально­освітніх навчальних закладів.

Особам, які підвищують свій загальноосвітній рівень за програ­мою загальноосвітнього навчального закладу самостійно, надається можливість користуватися підручниками з бібліотеки, дозволяється купувати письмове приладдя за свої кошти понад установлені суми і користуватися ним.

§ 4. Підстави і порядок звільнення осіб, взятих під варту

Термін попереднього ув'язнення вважається закінченим після закінчення дізнання, слідства або направлення справи до суду. По­переднє взяття під варту втрачає своє значення на основі ст. 20 За­кону "Про попереднє ув'язнення", де передбачені три підстави:

• скасування запобіжного заходу;

• зміна запобіжного заходу;

193

13 — 2-659

— закінчення передбаченого законом терміну утримання під вартою, якщо цей термін не продовжений у встановленому порядку.

Начальник місця попереднього ув'язнення повинен не пізніше, як за сім діб до закінчення строку утримання під вартою, письмово повідомити про це слідчого або орган дізнання. У день закінчення строку утримання особи під вартою начальник місця попереднього ув'язнення повідомляє про це прокурора, який здійснює нагляд за дотриманням кримінально-виконавчого законодавства. Звільнює осіб з-під варти начальник установи на підставі постанови слідчого, судді чи прокурора (тобто особи, яка провадить дізнання) або виро­ку чи ухвали суду.

Особа, яка під час попереднього слідства перебувала під вартою протягом максимального строку, встановленого ч. 2 ст. 156 КПК України, підлягає негайному звільненню в перший день після закін­чення цього строку, якщо не отримано повідомлення слідчого чи прокурора про закінчення слідства і не пред'явлено матеріалів для ознайомлення. Персональна відповідальність у цьому разі покладена на начальника установи. Постанова, вирок або ухвала про звільнен­ня підлягають виконанню негайно після їх надходження до місця по­переднього ув'язнення.

Особи, які звільняються, забезпечуються безкоштовним проїз­дом до місця проживання. У необхідних випадках надається грошо­ва допомога і одяг.

У разі потреби хворі, які звільняються, поміщаються до лікарень системи охорони здоров'я. Якщо негайне відправлення хворого ста­новить небезпеку для його здоров'я, то за його згодою та за медич­ним висновком лікаря він може бути тимчасово залишений в окре­мій палаті медчастини слідчого ізолятора. Про це негайно пові­домляється прокурор, який здійснює нагляд за додержанням кримі­нально-виконавчого законодавства, а також сповіщаються родичі хворого.

Література

1. Конституція України.

2. Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів
   України у зв'язку з утворенням Державного департаменту України
   з питань виконання покарань" від 11 грудня 1998 р. № 312-ХУ //
   Офіційний вісник України.— 1999. — № 2.

3. Закон України "Про внесення змін до законів України "Про
міліцію", "Про попереднє ув'язнення", "Про адміністративний

194

нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" від 21 червня 2001 р. № 2537-ІП.

4. Закон України "Про попереднє ув'язнення" від ЗО червня
1993 р. № 3352-ХІІ.

5. Закон України "Про війська внутрішньої служби та конвойної
   охорони" від 26.03.1992 р. //Відомості Верховної Ради Украї­
   ни.— 1992.— № 29.

6. Закон України "Про надзвичайний стан" від 26.06.1992 р //Ві­
   домості Верховної Ради України.— 1992.— № 37.

7. Положення про Державний департамент з питань виконання по­
   карань в Україні. Указ Президента України від 31.07.1998 р.
   № 827/98 //Офіційний вісник України.— 1998.— № 31.

8. Правила тримання осіб, узятих під варту і засуджених, у слідчих
   ізоляторах Державного департаменту України з питань виконан­
   ня покарань, затверджені наказом Державного департаменту
   України з питань виконання покарань від 20.09.2000 р. № 192.

9. Правила поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту і
   засуджених, затверджені наказом Державного департаменту Ук­
   раїни з питань виконання покарань від 20.09.2000 р. № 192.

10. Трубніков В.М. Кримінально-виконавче право України: Навч.
посібник. — Харків, 1998.

11. Филонов В.П., Фролов А. Й. Уголовно-исполнительное законо-
    дательство УкраиньІ — Донецк, 1998.

12. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг.
    ред. О. М. Джужи — К., 2000.

Глава X

Класифікація, розподіл, прийом та облік засуджених в установах виконання покарань

§ 1. Класифікація засуджених та їх розподіл за видами

виправно-трудових установ. § 2. Підстави і порядок переведення засуджених в установах

виконання покарань. § 3. Прийом та облік засуджених в установах виконання покарань.

§ 1. Класифікація засуджених та їх розподіл за видами виправно-трудових установ

З метою диференційованого підходу до виконання покарання в теорії кримінального та кримінально-виконавчого права досить чітко розроблена й закріплена в нормах законодавства класифікація засу­джених до позбавлення волі. Вона створює не тільки необхідні умо­ви для диференціації виконання покарання, а й значною мірою впли­ває на формування системи установ виконання покарання, забезпе­чує ізоляцію один від одного різних за ступенем суспільної небезпе­ки і характеру поведінки засуджених. Крім того, вона створює умови для індивідуалізації виконання покарання.

Згідно зі ст. 67 Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями, метою класифікації є:

1. відокремлення ув'язнених від тих, хто в силу свого злочинно­
   го минулого чи негативних рис характеру загрожує негативним
   впливом на них;

2. поділ ув'язнених на категорії полегшує роботу з ними з метою
   повернення їх до життя в суспільстві.

Система класифікації засуджених до позбавлення волі тісно пов'язана з класифікацією злочинів у кримінальному праві. Остання певною мірою визначає класифікацію засуджених. У цьому полягає єдність і взаємозалежність указаних інститутів з точки зору оцінки характеру і ступеня суспільної небезпеки злочинів у разі призначен­ня і виконання покарання.

Таким чином, класифікація засуджених до позбавлення волі — суміжний інститут кримінального та кримінально-виконавчого пра­ва. При цьому у кримінально-виконавчому законодавстві дістають розвиток положення кримінального закону.

У кримінально-виконавчому праві засуджені до позбавлення волі розподіляються: за віком; статтю; тяжкістю вчиненого злочину;

196

строком покарання; формою вини; фактом відбування в минулому покарання у вигляді позбавлення волі; роботою в правоохоронних органах до засудження; громадянством.

Що ж таке класифікація? Із сказаного випливає, що класифіка­ція засуджених є розподіл їх на більш-менш однорідні групи згідно із специфічними ознаками (критеріями) залежно від характеру та ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, минулих судимос­тей, статі й віку з метою диференціації та індивідуалізації виконання покарання.

Розрізнюють чотири види критеріїв класифікації засуджених: фі­зіологічні, юридичні, педагогічні, психологічні.

До фізіологічних критеріїв класифікації засуджених відносять стать, вік, стан здоров'я. За статтю засуджені класифікуються на чоловіків і жінок. За віком — на дорослих і неповнолітніх. За ста­ном здоров'я — на працездатних, непрацездатних і хворих на тяжкі або хронічні захворювання.

До юридичних критеріїв відносять тяжкість вчиненого злочину, особу засудженого і форму вини. За тяжкістю вчиненого злочину розрізняють три категорії засуджених: які вчинили особливо-небез­печні злочини проти держави, які вчинили тяжкі злочини, і вчинили злочини, що не є тяжкими.

За особою засудженого — особи, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі вперше, які відбували покарання раніше, особи, яким вища міра покарання в порядку амністії або помилуван­ня замінена позбавленням волі. За формою вини засуджені класифі­куються на тих, які вчинили злочин навмисно; які вчинили злочин з необережності.

До педагогічних критеріїв класифікації засуджених відносять ступінь виправлення або ступінь педагогічної занедбаності. За сту­пенем виправлення засуджених поділяють на тих, які стали на шлях виправлення, і на осіб, які довели своє виправлення. За ступенем педагогічної занедбаності, розрізняють осіб, які не стали на шлях виправлення, порушників режиму та злісних порушників режиму.

До психологічних критеріїв класифікації засуджених належать тип особи і психічне ставлення до злочину, тобто визнання чи не­визнання нею своєї вини у вчиненому злочині.

За типом засуджені особи класифікуються за загальними психо­логічними ознаками — на холериків, флегматиків, сангвініків, ме­ланхоліків.

До недавнього часу на підставі вказаних критеріїв і згідно із за­коном (ст. 19 ВТК), первинну (видову) класифікацію осіб, засуд­жених до позбавлення волі, здійснював суд при постанові вироку,

197

коли призначав міру покарання, вид виправно-трудової установи і режим у ній. У подальшому, під час відбування покарання, адміні­страція установи, доповнюючи суд, класифікувала засуджених за педагогічними, психологічними та іншими критеріями, тобто здійс­нювала у межах видової групову класифікацію.

Законом України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­дексу України" від 11 липня 2001 року названу норму було змінено. Відтепер вид виправно-трудової установи з відповідним режимом, в якій засуджені відбувають покарання, визначається Державним де­партаментом України з питань виконання покарань.

У відповідності з вищеназваними критеріями Департамент визна­чає вид режиму виправно-трудової установи, виходячи з того, що:

— у тюрмах відбувають покарання:

1. чоловіки та жінки, які засуджені до покарання у виді довіч­
   ного позбавлення волі;

2. чоловіки, які вчинили в повнолітньому віці такі злочини: про­
   ти основ національної безпеки України; умисне вбивство при обтя­
   жуючих обставинах; захоплення заручників; створення злочинної
   організації; бандитизм; терористичний акт; посягання на життя
   працівника правоохоронного органу, члена громадського формуван­
   ня з охорони громадського порядку і державного кордону або
   військовослужбовця; посягання на життя судді, народного засідате­
   ля чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійснен­
   ням правосуддя; посягання на життя захисника чи представника
   особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допо­
   моги; геноцид; посягання на життя представника іноземної дер­
   жави; захоплення представника влади або працівника правоохорон­
   ного органу як заручника;

3. особи, які раніше були засуджені до позбавлення волі за пере­
   раховані вище злочини і знову вчинили будь-який із цих злочинів
   або такі злочини: умисне вбивство; умисне тяжке тілесне ушкод­
   ження, вчинене на замовлення, або спричинило смерть потерпілого;
   зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також
   зґвалтування малолітньої чи малолітнього; розбій, вчинений при
   обтяжуючих обставинах; вимагання при обтяжуючих обставинах;

4. особи, переведені із виправно-трудових установ за підставами,
   передбаченими ст. 47 Виправно-трудового кодексу України;

5. особи, які на підставі рішень суду відбувають позбавлення
   волі у вигляді тюремного ув'язнення, продовжують відбувати поз­
   бавлення волі у вигляді тюремного ув'язнення в порядку та на
   підставі цих рішень до закінчення визначених у них строків або до
   винесення нового судового рішення;

198

— у виправно-трудових колоніях особливого режиму відбувають покарання чоловіки:

1. яким покарання у виді смертної кари замінено позбавленням
   волі на певний строк в порядку помилування або амністії;

2. які раніше були засуджені до позбавлення волі за злочини
   проти основ національної безпеки України; умисне вбивство при
   обтяжуючих обставинах; захоплення заручників; створення зло­
   чинної організації; бандитизм; терористичний акт; посягання на
   життя працівника правоохоронного органу, члена громадського фор­
   мування з охорони громадського порядку і державного кордону або
   військовослужбовця; посягання на життя судді, народного засідате­
   ля чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійснен­
   ням правосудця; посягання на життя захисника чи представника
   особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допо­
   моги; геноцид; посягання на життя представника іноземної дер­
   жави; захоплення представника влади або працівника правоохорон­
   ного органу як заручника, і знову вчинили будь-який із цих злочинів
   або такі злочини: умисне вбивство; умисне тяжке тілесне ушкод­
   ження, вчинене на замовлення, або спричинило смерть потерпілого;
   зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також
   зґвалтування малолітньої чи малолітнього; розбій, вчинений при
   обтяжуючих обставинах; вимагання при обтяжуючих обставинах,
   якщо відбули строк позбавлення волі у вигляді тюремного ув'язнен­
   ня, визначений Департаментом, або переведені для дальшого відбу­
   вання покарання з тюрми у виправно-трудову установу в порядку та
   на підставах, передбачених ст. 46 ВТК України;

3. засуджені за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочи­
   ну в період відбування покарання у виді позбавлення волі на певний
   строк;

4. які раніше двічі в будь-якій послідовності були засуджені до
   позбавлення волі за такі злочини: проти основ національної безпеки
   України; умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; захоплення
   заручників; створення злочинної організації; бандитизм; терористич­
   ний акт; посягання на життя працівника правоохоронного органу,
   члена громадського формування з охорони громадського порядку і
   державного кордону або військовослужбовця; посягання на життя
   судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю,
   пов'язаною із здійсненням правосуддя; посягання на життя захис­
   ника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з
   наданням правової допомоги; геноцид; посягання на життя
   представника іноземної держави; захоплення представника влади
   або працівника правоохоронного органу як заручника; умисне

199

вбивство; умисне тяжке тілесне ушкодження; зґвалтування; розбій, вчинений при обтяжуючих обставинах; вимагання при обтяжуючих обставинах; грабіж при обтяжуючих обставинах; шахрайство при обтяжуючих обставинах; створення непередбачених законом воєнізованих або збройних формувань; хуліганство при обтяжуючих обставинах; викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем; виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї; незаконне заволодіння транспортним за­собом; контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання прекурсорів; організація або утримання місць для незаконного вживання, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут нар­котичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи і знову вчинили будь-який з перерахованих злочинів, за який вони засуджуються до позбавлення волі на певний строк;

• у виправно-трудових, колоніях суворого режиму відбу­
  вають покарання чоловіки, які раніше відбували покарання у виді
  позбавлення волі;

• у виправно-трудових колоніях посиленого режиму відбу­
  вають покарання чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі
  на певний строк за тяжкі та особливо тяжкі злочини;

• у виправно-трудових колоніях загального режиму відбу­
  вають покарання: чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі
  на певний строк за злочини середньої тяжкості; жінки, засуджені до
  відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк, які
  вчинили особливо тяжкі, тяжкі або середньої тяжкості злочини.

• у виправно-трудових колоніях-поселеннях для осіб, що
  вчинили злочини з необережності, відбувають покарання особи,
  вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, що вчинені з не­
  обережності.

• у виправно-трудових колоніях-поселеннях для осіб, що
  вчинили умисні злочини, відбувають покарання вперше засуджені
  до позбавлення волі особи, що вчинили злочини невеликої тяжкості,
  а також особи, переведені в ці колонії в порядку, передбаченому

200

ст. 46 Виправно-трудового кодексу України, з колоній загального, посиленого і суворого режиму.

— у виховно-трудових колоніях відбувають покарання засуд­жені до позбавлення волі неповнолітні. На підставі ст. 18 ВТК у виховно-трудових колоніях загального режиму відбувають покаран­ня неповнолітні чоловічої статі, вперше засуджені до позбавлення волі (окремо за тяжкі та за нетяжкі злочини) і всі неповнолітні жі­ночої статі. На посиленому режимі відбувають покарання неповно­літні чоловічої статі, які раніше відбували покарання.

Таким чином, значення класифікації засуджених полягає в тому, що вона обумовлює окреме тримання різних груп засуджених; цим досягається диференціація розміщення засуджених за ступенем не­безпечності і соціально-педагогічної занедбаності; є можливість за­стосування індивідуалізованих заходів карально-виховного впливу; позбавляється негативний вплив злісних порушників режиму і реци­дивістів; класифікація засуджених пов'язується з системою виправ­но-трудових установ.

Виходячи з розглянутої класифікації важливе значення має роз­поділ осіб, позбавлених волі, по видах установ виконання покарання (УВП).

Треба зазначити, що відповідно до норм Кримінального кодексу України та з метою своєчасного направлення осіб, засуджених до позбавлення волі, із слідчих ізоляторів (тюрем) до виправно-тру­дових установ, удосконалення порядку їх розподілу, упорядкування їх направлення до установ відповідного виду режиму, згідно з поло­женнями Виправно-трудового кодексу України, Державним департа­ментом України була прийнята Інструкція "Про порядок розподілу і направлення осіб, засуджених до позбавлення волі, зі слідчих ізоляторів (тюрем) до виправно-трудових установ", затверджена на­казом № 157 від ЗО серпня 2001 року.

Положення Інструкції встановлюють і регламентують питання, що стосуються розподілу та направлення осіб, засуджених до поз­бавлення волі, із слідчих ізоляторів (тюрем) до виправно-трудових установ.

Розподіл осіб, засуджених до позбавлення волі, здійснюється безпосередньо у слідчих ізоляторах (тюрмах) (далі — СІЗО) комі­сіями з питань розподілу і направлення осіб, засуджених до позбав­лення волі, із слідчих ізоляторів (тюрем) до виправно-трудових установ (далі — комісії), що утворюються в управліннях (відділах) Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі — Департамент) в Автономній Республіці Крим, областях,

201

м. Києві та Київській області та підзвітні й підконтрольні голові Де­партаменту.

У своїй діяльності комісії керуються Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами та розпорядженнями Державного департаменту України з питань виконань покарань (далі — Департамент), а також положен­нями Інструкції.

Для визначення виду виправно-трудових установ з відповідним режимом, в яких засуджені відбувають покарання, та з метою їх подальшого розподілу комісії у своїй діяльності керуються вироком суду.

Рішення комісії про розподіл та направлення засуджених прий­маються з урахуванням висновків її членів і оформлюються прото­колом, який затверджується головою Комісії.

Комісія з питань розподілу і направлення осіб, засуджених до позбавлення волі, відповідно до покладених на неї завдань:

• здійснює у межах своєї компетенції визначення виду режиму
  та розподіл засуджених до позбавлення волі осіб для подальшого їх
  направлення до виправно-трудових установ у межах свого регіону
  або відповідно до вимог Інструкції запитує у Департаменті наряди
  на направлення засуджених осіб до виправно-трудових установ;

• узагальнює практику застосування законодавства з питань,
  що входять до її компетенції, розробляє пропозиції про вдосконален­
  ня законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд
  Департаменту;

• забезпечує апробацію та впровадження інформаційних техно­
  логій у практику своєї діяльності та здійснює їх інтеграцію в інфор­
  маційну систему Департаменту;

• організовує підготовку, підвищення кваліфікації та стажуван­
  ня членів комісії;

• вносить пропозиції до Департаменту щодо вдосконалення
  діяльності комісії;

• здійснює іншу діяльність у межах своїх повноважень та пок­
  ладених на неї завдань.

Комісія має право:

• залучати спеціалістів установ та органів кримінально-вико­
  навчої системи та інших відомств за погодженням з їх керівниками
  для розгляду і вирішення питань, що належать до її компетенції;

• проводити в установах та органах кримінально-виконавчої
  системи соціальні дослідження.

Комісію очолює голова (начальник управління (відділу) Департа­менту в Автономній Республіці Крим, області, м. Києві та Київській області за посадою).

202

Заступники голови Комісії та її члени призначаються та звіль­няються наказом голови Департаменту за поданням голови Комісії. До складу Комісії входять: перші заступники начальників, начальни­ки відділень (груп) спеціального обліку, начальники медичних служб регіональних управлінь (відділів), начальники СІЗО, праців­ники соціально-психологічної служби, лікарі, начальники відділів спеціального обліку СІЗО. До складу комісії можуть включатись інші фахівці за обгрунтованими пропозиціями начальників регіональних управлінь (відділів) Департаменту.

Розподіл та направлення засуджених до позбавлення волі осіб здійснюються на підставі ст. 12 Кримінального кодексу України та ст. 19 Виправно-трудового кодексу України за відповідними інди­відуальними або персональними нарядами до виправно-трудових установ.

Запити на індивідуальні наряди щодо направлення осіб, засуд­жених до позбавлення волі, із СІЗО до виправно-трудових установ за межі регіону підписуються головою комісії або його заступником і в установленому порядку надсилаються безпосередньо до відділу спеціального обліку Департаменту.

Індивідуальні наряди на запити готуються відділом спеціального обліку Департаменту протягом трьох робочих днів та в установлено­му порядку надсилаються ініціатору запиту.

За індивідуальними нарядами Департаменту направляються:

• засуджені особи, розмістити яких немає змоги через відсут­
  ність у регіоні установ визначеного виду режиму або через відсут­
  ність в регіоні достатньої кількості установ для окремого розміщен­
  ня осіб, які проходять за одним вироком суду як учасники процесу;

• особи, які до засудження постійно проживали за межами ре­
  гіону, де вони вчинили злочин, або мають постійні соціальні зв'язки
  з близькими родичами (матір'ю, батьком, чоловіком, дружиною,
  дітьми, рідними братами і сестрами, онуками, дідом і бабою, усино­
  вителями, усиновленими) за межами цього регіону.

Запити на персональні наряди щодо направлення осіб, засуд­жених до позбавлення волі, із СІЗО до виправно-трудових установ за межі регіону підписуються головою комісії або його заступником і в установленому порядку надсилаються безпосередньо до відділу спеціального обліку Департаменту.

Персональні наряди на запити готуються відділом спеціального обліку Департаменту протягом п'яти робочих днів та в установлено­му порядку надсилаються ініціатору запиту.

На особу, якій комісією визначено відбування позбавлення волі У вигляді тюремного ув'язнення, в індивідуальному наряді зазна-

203

чається строк відбування позбавлення волі у вигляді тюремного ув'язнення та вказується, де засуджений повинен відбувати строк позбавлення волі, що залишився.

При визначенні засудженому відбування позбавлення волі у вигляді тюремного ув'язнення цей вид виправно-трудової установи призначається на строк до 10 років.

За персональними нарядами Департаменту розподіляються:

• засуджені іноземці, громадянство яких документально під­
  тверджено (національний паспорт, паспортний документ, довідка з
  дипломатичного представництва, запис у судовому рішенні), неза­
  лежно від наявності в Автономній Республіці Крим, областях,
  м. Києві та Київській області установ відповідного виду режиму;

• особи, засуджені до довічного позбавлення волі;

• особи, засуджені за такі злочини: проти основ національної
  безпеки України; умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; за­
  хоплення заручників; створення злочинної організації; бандитизм;
  терористичний акт; посягання на життя працівника правоохоронно­
  го органу, члена громадського формування з охорони громадського
  порядку і державного кордону або військовослужбовця; посягання
  на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх
  діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя; посягання на
  життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю,
  пов'язаною з наданням правової допомоги; геноцид; посягання на
  життя представника іноземної держави; захоплення представника
  влади або працівника правоохоронного органу як заручника, які за
  висновком комісії повинні відбувати покарання в установах суворо­
  го або посиленого виду режиму;

• особи, які за висновком комісії повинні відбувати покарання
  в тюрмі;

• особи, засуджені за вчинення злочину в період відбування
  покарання у виді позбавлення волі.

Категорично забороняється переміщення засуджених, які прибу­ли до виправно-трудових установ за персональними нарядами, до інших установ без погодження з Департаментом.

За наявності виняткових обставин, які перешкоджають подаль­шому триманню засудженого у даній виправно-трудовій установі, його переведення з виправно-трудової установи одного регіону до установи іншого регіону здійснюється за персональними нарядами на підставі рішення відповідної комісії Департаменту з питань пере­ведення засуджених з однієї установи до іншої.

Засуджені до позбавлення волі особи, які за висновком на­чальника медичної частини СІЗО потребують стаціонарного ліку-

204

вання у спеціалізованих установах-лікарнях або в лікарнях при ус­тановах, направляються до зазначених установ.

Без нарядів із СІЗО до виправно-трудових установ направляються:

• неповнолітні особи жіночої статі — до Мелітопольської ви­
  ховної колонії Запорізької області;

• жінки, які вчинили злочини з необережності, — до Орджо-
  нікідзевської виправної колонії Дніпропетровської області;

• інваліди І та II груп жіночої статі, засуджені до позбавлення
  волі на певний строк, — до Дніпродзержинської виправної колонії
  Дніпропетровської області; засуджені до позбавлення волі на пев­
  ний строк, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення
  волі, — до Чернігівської виправної колонії Чернігівської області;

• уперше засуджені до позбавлення волі на певний строк жінки
  з вагітністю понад чотири місяці або такі, які мають при собі дітей
  до трьох років, — до Чорноморської виправної колонії Одеської
  області; засуджені до позбавлення волі на певний строк, які раніше
  відбували покарання у вигляді позбавлення волі, — до Чернігівської
  виправної колонії Чернігівської області;

— засуджені чоловіки, колишні працівники правоохоронних
органів (Закон України "Про державний захист працівників суду та
правоохоронних органів"), яким комісією визначено відбування
покарання у виправно-трудовій колонії посиленого режиму, — до
Менської виправної колонії Чернігівської області.

Звернення засуджених осіб та інших громадян з питань розподілу та направлення засуджених із СІЗО до виправно-трудової установи подаються на розгляд голові регіональної комісії не пізніше однієї доби з дня їх отримання і розглядаються у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Про результати розгляду заяв і скарг іншим громадянам на­дається письмова відповідь, а засудженому оголошується під розпис.

Для розгляду заяв і скарг засуджених осіб, громадян, звернень державних або громадських установ та організацій, апеляційних подань органів прокуратури з питань розподілу та направлення засуджених осіб у Департаменті наказом Департаменту ство­рюється відповідна апеляційна Комісія, яку очолює голова Департа­менту.

Підставою для розподілу засуджених за видами УВП є вирок су­ду, що набрав законної сили. Після проголошення обвинувального вироку засуджений до позбавлення волі, як правило, направляється у слідчий ізолятор, де й перебуває до набрання вироком чинності. У випадку, коли засудженому суд не змінить запобіжний захід (на-

205

приклад, підписку про невиїзд на термін взяття під варту), він може залишатися на волі і буде направлений до місця позбавлення волі після звернення вироку до виконання. Тобто, суд надсилає копію вироку, що набрав чинності, до ОВС за місцем проживання засуд­женого, який зобов'язаний взяти засудженого під варту і доставити його до СІЗО, звідки він буде направлений до відповідної УВП.

Засуджені до позбавлення волі направляються до УВП не пізні­ше 10-денного строку з дня набрання вироком суду чинності. Нині, у зв'язку з переповненням СІЗО, засуджені направляються раніше цього строку до УВП, при яких створені тимчасові слідчі ізолятори.

Наступний етап після призначення засудженому виду УВП — визначення йому конкретної установи, тобто безпосереднього місця відбування покарання.

Це дуже складна робота, оскільки при розподілі засуджених потрібно враховувати різні обставини, що можуть вплинути на опе­ративну обстановку в УВП, і зокрема:

• кількість осіб, які проходять по одній справі (співучасники
  злочину);

• потребу примусового лікування від алкоголізму чи наркома­
  нії, а також венеричних захворювань;

• стан здоров'я (наприклад, не можуть відбувати покарання за
  медичними показниками в УВП, розташованих у зонах радіаційного
  забруднення, або не можуть працювати на виробництві нерудних
  будівельних матеріалів (кар'єрні роботи);

• неповнолітніх засуджених, які, як правило, повинні направля­
  тися у ВТУ, розташовані ближче до місця проживання їх рідних або
  осіб, які їх замінюють;

• засуджених, які скоїли злочин під час відбування покарання
  і не повинні бути направлені в ту саму установу, в якій цей злочин
  вчинено;

• потребу тієї чи іншої установи у спеціалістах;

• наявність місць в УВП для забезпечення нормального розмі­
  щення і оперативної обстановки;

• інші обставини.

Особи, засуджені за бандитизм, умисне вбивство при обтяжую­чих обставинах, захоплення заручників, посягання на життя праців­ника міліції або народного дружинника, особи, які проходять по од­ній кримінальній справі як підсудні, розмістити яких немає можли­вості внаслідок відсутності в області установ відповідного режиму, направляються в установи інших областей за кількісними нарядами відділу спеціального обліку Державного департаменту з питань ви­конання покарань.

206

На всіх засуджених іноземних громадян з країн далекого зару­біжжя, незалежно від наявності в області установ відповідного виду режиму, на їх направлення із СІЗО до місць позбавлення волі запи­тується персональний наряд Державного департаменту з питань ви­конання покарань.

Як зазначалося вище, засуджені повинні бути переведені із СІЗО до УВП протягом 10 днів. Але закон передбачає можливість залишення деяких засуджених у слідчих ізоляторах. Ст. 23 ВТК встановлює, що засуджений може бути тимчасово залишений в СІЗО і після набрання вироком чинності, по-перше, якщо виникає потреба провадження слідчих дій у справі про злочин, вчинений іншою особою. Залишення засудженого в цьому разі можливе з санкції прокурора Автономної Республіки Крим, області, м. Києва, а також прирівняних до них прокурорів на строк до двох місяців, з санкції заступника Генерального прокурора — до чотирьох місяців, з санкції Генерального прокурора — до шести місяців. По-друге, за­суджений може бути також тимчасово залишений у слідчому ізоля­торі або в тюрмі за ухвалою суду на час розгляду справи в суді.

У виняткових випадках осіб, вперше засуджених до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими, яким відбування покарання при­значено у виправно-трудових колоніях загального режиму, а також осіб, вперше засуджених на строк не більше п'яти років за тяжкі злочини, може бути за їх згодою залишено в тюрмі або у слідчому ізоляторі для роботи по господарському обслуговуванню цих уста­нов (ст. 24 ВТК).

§ 2. Підстави і порядок переведення засуджених в установах виконання покарань

Згідно із ст. 22 ВТК, засуджений до позбавлення волі повинен відбувати весь строк покарання, як правило, в одній УВП. У цій нор­мі закріплений один з важливих принципів виконання і відбування покарання, який сприяє більш успішному виправленню засуджено­го. У той же час життя засвідчує, що є випадки, коли переведення засуджених об'єктивно необхідні.

Переведення засуджених з однієї установи до іншої того ж виду режиму допускається:

• у випадку хвороби засудженого;

• при суттєвій зміні обсягу чи характеру роботи, яку викону­
  ють засуджені;

207

— при наявності інших виняткових обставин, які перешкоджа­
ють подальшому триманню засудженого в даній установі.

Винятковими обставинами, що перешкоджають подальшому три­манню засудженого в даній установі, визнаються:

• реорганізація, ліквідація установи або зміна її виду режиму;

• роз'єднання осіб, які проходили по одній кримінальній справі
  як підсудні, свідки та потерпілі;

• проведення оперативно-режимних і профілактичних заходів;

• захист осіб, які надавали допомогу в боротьбі зі злочинністю
  та підтримці належного порядку в установах, від злочинних пося­
  гань з боку інших засуджених.

Переведення засуджених з одних УВП до інших того ж виду ре­жиму можуть бути здійснені:

• між установами, розташованими в одній області, з санкції ке­
  рівництва Управління (відділу) Державного департаменту з питань
  виконання покарань області;

• між установами різних областей з санкції керівництва Дер­
  жавного департаменту з питань виконання покарань;

• між установами України й інших держав СНД з санкції керів­
  ництва Державного департаменту з питань виконання покарань при
  наявності згоди іншої держави.

Переведення засуджених у випадку потреби роз'єднання осіб, які проходили по одній кримінальній справі, і захисту осіб, які нада­вали допомогу адміністрації УВП, від злочинних посягань з боку ін­ших засуджених можуть здійснюватися лише на підставі мотивова­ного висновку, затвердженого керівництвом ДДУПВП, управління (відділу) ДДУПВП відповідної області.

Заява про переведення засудженого з УВП однієї області до установи іншої розглядається управлінням (відділом) ДДУПВП об­ласті, де розміщується установа. Заява (клопотання самого засу­дженого чи його родичів) разом з довідкою-характеристикою засу­дженого, думкою адміністрації з приводу цього прохання та довід­кою про стан його здоров'я та іншими документами надсилається в управління (відділ) ДДУПВП тієї області, перевести куди просить заявник. Одержавши ці документи, управління (відділ) ДДУПВП цієї області розглядає їх, приймає рішення, про що повідомляє уп­равління (відділ) ДДУПВП за місцем відбуття покарання засудже­ного. Якщо в прийомі засудженого відмовлено, це повинно бути вмотивовано.

При умові згоди на прийом У(В)ДДУПВП області, яка приймає засудженого, надсилає свою згоду і всі інші документи в ДДУПВП, де це питання розглядається на засіданні спеціальної комісії. Засу-

208

джені, які переведені до установи за вказівками ДЦУПВП, не мо­жуть бути вдруге переведені до іншої установи без його дозволу.

Повернення засудженого до попереднього місця покарання у зв'язку з порушенням умов наряду дозволяється тільки органам, які дали наряд. За самовільне повернення засуджених винні посадові особи несуть дисциплінарну та матеріальну відповідальність.

Поряд з переводами засуджених з одних УВП в інші того ж виду режиму, на практиці нерідко виникає потреба переводу засуджених із УВП до слідчих ізоляторів у розпорядження судових і слідчих ор­ганів. Відповідно до ст. 25 ВТК, переведення засуджених з УВП до СІЗО допускається:

• у зв'язку з розглядом справи в суді (за ухвалою суду — на
  час розгляду справи);

• у зв'язку з провадженням слідчих дій у справі про злочин,
  вчинений іншою особою (з санкції прокурора — до 2, 4, 6 місяців).

Підставою для конвоювання з УВП і тримання засуджених в СІЗО є мотивована постанова, яка затверджена:

• в органах МВС — відповідним начальником управління (від­
  ділу) МВС України, начальником ГУ, УМВС області, санкціонована
  відповідним прокурором;

• в органах прокуратури — відповідним начальником управлін­
  ня, відділу Генеральної прокуратури, прокуратури області.

Постанови органів МВС і прокуратури, а також ухвали судів на конвоювання надсилаються у двох примірниках безпосередньо за місцем тримання засуджених. Один примірник є підставою для ви­дачі засудженого конвою і залишається в установі, а другий дода­ється до особової справи засудженого і є підставою для передачі та тримання засудженого в пункті призначення (СІЗО). Адміністрація УВП при отриманні документа на конвоювання засудженого негай­но відправляє його до пункту призначення. Конвоювання засудже­ного під конвоєм працівників міліції дозволяється при наявності на­лежно оформлених документів та письмового розпорядження керів­ництва ГУ, УМВС області за місцем розташування установи, де від­буває покарання засуджений.

У тих випадках, коли відправити засудженого у зазначений строк з будь-яких причин неможливо, про це негайно повідомляєть­ся орган дізнання, слідства, прокуратури чи суду, у розпорядження яких треба було доставити засудженого, та командир конвойної час­тини, від якої був виділений конвой.

У надзвичайних випадках, коли потрібно терміново вивезти за­суджених з установи, дозволяється за погодженням з МВС України (ДДУПВП) етапування груп або поодиноких осіб не за особовими

209

'4 — 2-659

справами, а за алфавітними картками з фотокартками та підписом начальника відділу спецобліку установи.

У випадках особливої терміновості або при неможливості вико­ристання інших засобів пересування і на великі відстані допускаєть­ся конвоювання літаком у строки, з'ясовані з підприємствами ци­вільної авіації. Таке конвоювання провадиться з дозволу міністра внутрішніх справ (директора ДДУПВП), командира конвойної частини.

Про етапування засудженого відділ спецобліку ставить до відома відповідні відділи та служби установи, які обов'язково повинні при­лучити до особової справи такі документи:

• фінансову довідку (або документ, що її замінює) і виконавчі
  листи;

• медичну картку, а в необхідних випадках й інші медичні до­
  кументи (історію хвороби, довідку про аналізи і т. ін.);

• арматурну книжку та арматурні відомості на речове забезпе­
  чення;

• документи про загальноосвітнє та професійно-технічне навчання;

• зошит індивідуальної роботи із засудженим та його характе­
  ристику;

• довідку оперативного відділу;

• картку обліку побачень, приймання посилок, передач і банде­
  ролей.

У разі непредставлення перерахованих документів засуджений не етапується, про що доповідається начальнику установи. Особова справа етапованого вкладається у конверт, на клапані якого про­ставляється мастична печатка. На конверт наклеюється довідка з особової справи з пізнавальною фотокарткою засудженого.

На всіх засуджених, які підлягають етапуванню, складається по­путний список у трьох примірниках, один з яких разом з особовими справами передається начальнику варти, другий з розпискою зали­шається у відділі спецобліку, а третій передається в бухгалтерію для перерахування грошей.

Співробітникам кримінально-виконавчої системи питання на­правлення, прийому, розміщення і переведення засуджених особли­во актуальні, оскільки практично діяльність усіх відділів і служб УВП тісно пов'язана саме з цими процесами. Засуджені, як прави­ло, вже з перших хвилин перебування в УВП намагаються з'ясува­ти, як тут організований режим, і на підставі цього формують свою лінію поведінки. Частина з них, використовуючи послаблення ви­могливості, схиляється до порушень режиму, інші намагаються до­битися для себе "привілеїв" шляхом силового тиску на засуджених

210

і навіть на адміністрацію, частина з них буде намагатися добитися необгрунтованого переведення в інші установи. Тому із самого по­чатку прибуття до УВП усі засуджені повинні відчувати, що в уста­нові існує суворий правопорядок, а будь-які неправомірні дії негайно і рішуче припиняються.

§ 3. Прийом та облік засуджених в установах виконання покарань

Важливим фактором у процесі виконання покарання у вигляді позбавлення волі є правильна організація роботи з прийому прибу­лих в установу, а також чіткий і повний їх облік, що відображає як якісний, так і кількісний склад усього контингенту, який утримуєть­ся в даній установі.

Штатним органом установи, на який покладається організація роботи з прийому засуджених і здійснення їх обліку, є відділ спеці­ального обліку. У відповідності з Інструкцією з організації праці спеціальних відділів установ виконання покарання на них поклада­ються:

• перевірка правильності оформлення документів на засудже­
  них при їх прийомі в установу;

• ведення персонального і кількісного обліку засуджених, скла­
  дання звіту за їх чисельністю, складом і переміщенням;

• облік і збереження особових справ засуджених;

• оформлення обліково-реєстраційних матеріалів на засудже­
  них для направлення їх в управління (відділи) оперативної інформа­
  ції МВС, ГУ, УМВС України в областях.

Кримінально-виконавчим законодавством і відомчими норматив­ними актами передбачені підстави і порядок прийому, а також види і форми обліку засуджених. Підставою для відбуття покарання в установах виконання покарань є лише вирок суду, що вступив у за­конну силу. Але оскільки засуджені повинні розміщуватися в уста­нові диференційовано, одного вироку для правильного вирішення питання про доцільність і законність розміщення засуджених недос­татньо. Потрібні деякі інші документи управлінського характеру. До них належать: особова справа засудженого з вироком суду, що всту­пив у законну силу; наряд на етапування засудженого в зазначену установу; шляховий список.

1. Особова справа, насамперед, містить вирок суду як підставу для виконання покарання і здійснення виправно-трудового впливу. В особовій справі, крім вироку, є:

— анкета засудженого з упізнавальними фотокартками;

211

14*

• дактилокарта;

• протокол затримання;

• характеристика й інші документи, які відображають поведін­
  ку і переміщення засудженого в період перебування у місцях попе­
  реднього ув'язнення, а в подальшому — і відбуття покарання.

2. Наряд на етапування є наказом вищестоящого органу управ­
   ління (Державного департаменту з питань виконання покарань) на
   переведення засудженого із слідчого ізолятора або з однієї установи
   покарань в іншу.

3. Шляховий список відображає, хто конкретно, звідки і куди
   етапується. У ньому вказуються короткі судово-установчі дані на
   кожного етапуючого, звідки і куди етапується, і на якій підставі.

Прийом та реєстрація засуджених. Прийом засуджених являє собою надходження засуджених в УВП і пов'язаний з цим комплекс режимних, організаційних і виховних заходів, встановлених норма­ми кримінально-виконавчого права. Прийом засуджених умовно можна розділити на два етапи.

Усі засуджені до позбавлення волі, незалежно від того, звідки вони прибувають — із слідчого ізолятора чи з іншої установи вико­нання покарання, доставляються в установу під конвоєм. Порядок дій адміністрації установи на цьому етапі регламентовано наказами і вказівками Державного департаменту з питань виконання пока­рань і він повинен здійснюватися у такій послідовності:

• прийняття особової справи та шляхового списку засуджених,
  які прибули до установи. Перевірка наявності на попутному списку
  підпису представника конвойного підрозділу про прийом засудже­
  них під охорону;

• звірка кількості прибулих засуджених з їх числом, указаним
  у шляховому списку, та перевірка наявності особових справ на при­
  булих засуджених;

• встановлення належності особової справи конкретному засу­
  дженому шляхом опитування засудженого та перевірки його відпо­
  відей з анкетами та іншими відомостями, які є в особовій справі, по
  пізнавальній фотокартці, особистим прикметам, а в необхідних ви­
  падках — по дактилоскопічній карті;

— відмітка працівника спецвідділу у шляховому списку про
прийняття особових справ на прибулих засуджених.

Відомості про кожного засудженого, прийнятого до установи, за­носяться до журналу обліку пересувань засуджених і реєстрації осо­бових справ.

На засуджених, які згідно з рішенням суду зобов'язані відшкоду­вати матеріальні збитки та виплачувати аліменти, спецвідділом

212

складається у двох примірниках список, в якому вказується прізви­ще, ім'я та по батькові засуджених, назва та адреса суду, який виніс ці рішення. Перший примірник списку передається до бухгалтерії під розписку на його копії. Список у двох примірниках з указаними прізвищами, ім'ям та по батькові складається також на засуджених, щодо яких судом винесені рішення про примусове лікування від ал­коголізму або наркоманії. Перший примірник цього списку у триден­ний строк передається у медичну частину під розписку на його копії.

На кожного засудженого, який прибув до установи, спецвідділ у триденний строк оформляє повідомлення, яке надсилає в суд, що виніс вирок, та повідомлення про місце перебування засудженого, з адресою установи, яке направляє його сім'ї.

На другому етапі комісія, до складу якої входять начальник уста­нови — голова комісії, його заступники, начальники відділів і служб (нагляду й безпеки, виробничої, спеціальної (секретар комісії), бух­галтерії та офіцери служби охорони). З кожним засудженим прово­диться бесіда і на її підставі, з урахуванням вивчення матеріалів особистої справи, стану здоров'я, спеціальності засудженого та ін­ших даних, визначається, в яке соціально-психологічне відділення його направити і де він працюватиме. Розподіл засуджених по соці-ально-психологічним відділенням закріплюється наказом начальни­ка установи.

Облік, засуджених. Облік є невід'ємним елементом діяльності будь-якого органу управління. Сутність обліку полягає в тому, що він дозволяє отримати, обробити і систематизувати відомості про різні сторони діяльності того чи іншого органу управління, як пра­вило, в кількісних показниках. Ці показники вказують на стан і змі­ни в суб'єктів (об'єктів) управління, а також про результати діяль­ності всієї системи. Враховуючи результати своєї діяльності за який-небудь період в минулому і аналізуючи помилки, людина вчиться їх уникати. Результати обліку, крім того, дають можливість на основі їх аналізу прогнозувати ті чи інші зміни в системі управ­ління і в середовищі його оточення.

У сфері боротьби зі злочинністю облік завжди був спрямований на повне охоплення всіх осіб, які вчиняють злочини, заарештова­них, засуджених, осіб, які ховаються від слідства і суду. Протягом багатьох років в органах, які ведуть боротьбу зі злочинністю, посту­пово склалася єдина система обліку вказаних категорій осіб і відпо­відні звітності. Важливе місце в цій системі посідає облік засудже­них в УВП. За його допомогою збирається, аналізується і узагаль­нюється інформація, яка характеризує процеси, що проходять в

213

УВП. Цей облік включає в себе відомості про кількість, рух засу­джених, їх соціально-демографічний склад, стан дисципліни серед них, злочинність і багато іншого.

Потреба такого обліку в кожній установі спричинена тим, що система його показників, яка характеризує окрему установу, є пер­винною стадією побудови статистичних звітів про діяльність усіх УВП в Україні. Значення обліку ще і в тому, що система його показ­ників дозволяє виявляти й усувати недоліки при здійсненні карно-виховного процесу і прогнозувати заходи щодо удосконалення діяль­ності УВП.

Належним чином організований облік дозволяє адміністрації по­стійно мати відомості про кількість засуджених, що відбувають по­карання, у встановлені строки виконувати передбачені законом дії з виконання вироків суду, виконувати акти амністії і помилування, своєчасно звільняти засуджених. Облік дозволяє глибоко і всебічно вивчити особу засудженого, сприяє розкриттю раніше вчинених злочинів, ефективно проводити розшук осіб, які ховаються від пока­рання за скоєння тяжких злочинів в УВП і вирішувати багато інших важливих питань боротьби із злочинністю.

Для здійснення обліку створена система облікових апаратів, які поділяються на центральні та місцеві. До центральних належать: уп­равління оперативної інформації МВС України і відділ спецобліку Державного департаменту України з питань виконання покарань. До місцевих — відділи оперативної інформації ГУ, УМВС областей, відділи (відділення) спецобліку управлінь (відділів) Державного де­партаменту України з питань виконання покарань, а також відділи спецобліку установ виконання покарань. Таким чином, існує два ви­ди обліку засуджених: центральний і місцевий, кожен з яких, у свою чергу, поділяється на персональний і кількісний.

Персональний облік. — це відображення в облікових докумен­тах достатньо повних соціально-демографічних і кримінологічних да­них про кожного засудженого.

Кількісний облік. — це реєстрація в облікових документах кіль­кох одиниць обліку (відомості про кількість засуджених, про їх рух, склад тощо).

Відділи спецобліку установ ведуть персональний і кількісний об­лік засуджених. Персональний облік ведеться за особовою справою засудженого, за обліковою карткою; за журналом обліку пересувань засуджених і реєстрацією особових справ. Кількісний — за п'яти­денними звітами про пересування засуджених, за встановленими формами статистичної звітності.

214

Особова справа. Особова справа на засудженого є основним об­ліковим документом в установі. Вона формується ще в ізоляторі тимчасового тримання чи в СІЗО, надходить разом з засудженим до УВП і зберігається в архіві після його звільнення.

З метою забезпечення повного й точного обліку засуджених встановлені певні правила ведення цього облікового документа. Ос­новним нормативним документом, який регламентує порядок веден­ня особових справ, є Інструкція про роботу спеціальних відділів (від­ділень, груп, частин) УВП Державного департаменту з питань вико­нання покарань.

Особова справа на засудженого містить дві частини. Перша ком­плектується документами, які визначають чи змінюють правове ста­новище особи, засудженої до позбавлення волі, а також документа­ми, які фіксують факти цих змін. До першої частини особової спра­ви підшиваються документи, які перераховані в додатку № 5.

Друга частина комплектується документами, які відображають хід процесу відбування покарання, а також виправлення засудже­них. Особові справи нумеруються в порядку їх надходження, почи­наючи з 1 січня кожного року, їх номер складається з реєстраційно­го номера по прибуттю до УВП, першої літери прізвища засуджено­го і двох останніх цифр року прибуття (156-М-99).

Особові справи засуджених зберігаються у сейфах (металевих шафах) в алфавітному порядку. Для тимчасового користування (на строк не більше п'яти днів) особові справи видаються тільки праців­никам оперативного відділу. Видача і повернення особових справ здійснюється під розписку у відповідному журналі. Інші посадові особи (начальники соціально-психологічних відділень, вихователі та ін.) знайомляться з особовими справами безпосередньо у примі­щенні спеціального відділу, де обладнується окрема кімната чи ро­боче місце. Видача особових справ цим категоріям співробітників також здійснюється під розписку.

Особові справи на засуджених з УВП можуть бути відправлені лише за запитом органів прокуратури і суду. У всі інші органи осо­бові справи можуть бути направлені з дозволу керівництва УВП. Контроль за їх своєчасним поверненням ведеться за копіями супро­воджувальних листів. Особові справи засуджених, які скоїли втечу з УВП, терміново передаються в оперативний відділ під розписку.

При потребі ознайомлення засудженого з матеріалами особової справи, йому вголос зачитуються певні документи, про що в цих до­кументах робиться запис.

У випадку заведення кримінальної справи стосовно засудженого в осіб, які проводять попереднє розслідування, може виникнути по-

215

треба вилучення з особової справи якихось документів. Вони мо­жуть бути вилучені на підставі постанови слідчого про проведення виїмки (ст. 178 КПК). Усі вилучені документи мають бути перерахо­вані в протоколі виїмки чи опису вилученого, і один примірник про­токолу залишається в УВП. Якщо особова справа на засудженого була втрачена, вона підлягає відновленню. Для цього треба провес­ти дактилоскопування і фотографування засудженого, детально опи­тати його з одночасним звіренням його відповідей з допоміжними обліковими документами на нього в УВП. У суді негайно запросити копії судових рішень, які є підставою для його тримання в місцях по­збавлення волі. У першу чергу потрібно відновити справи на осіб, які підлягають звільненню. На підставі матеріалів опиту й інших об­лікових документів виноситься письмовий висновок, який затвер­джується вищестоящим керівництвом і є підставою для тримання засудженого в УВП до відновлення копії вироку суду. На обгортці відновленої особової справи робиться надпис "відновлена".

З метою збереження особових справ і усунення можливих не­точностей у персональному обліку засуджених адміністрація УВП зобов'язана не менше одного разу на рік звіряти особові справи і об­лікові картки з фактичною наявністю самих засуджених.

Після звільнення засуджених особові справи на них зберігають­ся в архівах УВП. Строки їх зберігання визначаються відомчими нормативними актами ДДУПВП.

Облікові картки заповнюються на підставі документів особових справ засуджених, які прибули до установи. Облікові картки бува­ють двох видів: алфавітні та контрольно-строкові.

Алфавітні картки заводяться на кожного засудженого по при­бутті його в установу виконання покарання і відображають основні судово-встановлювальні дані: прізвище, ім'я та побатькові, стать, вік, місце проживання, ким і коли засуджений, за якими статтями, на який строк, початок його відрахування, коли і ким заарештова­ний, минулі засудження та інші дані. З алфавітних карток форму­ється алфавітна картотека, в якій вони розміщуються в чіткому ал­фавітному порядку.

Облікові картки засуджених, знятих з обліку, з картотеки вилу­чаються. На них робиться відмітка про підставу зняття з обліку. З цих карток складається архівна картотека в алфавітному порядку.

Контрольно-строкові картки заповнюються на всіх засудже­них, які підлягають звільненню в поточному році, і з них формуєть­ся окрема контрольно-строкова картотека, в якій картки розміщу­ються по місяцях і днях звільнення засудженого — зі січня по 31 грудня. Контрольно-строкова картотека слугує також для здійснен-

216

ня контролю за проходженням строків, після відбуття яких можна подати до умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої части­ни строку позбавлення волі м'якшим покаранням і переведенням до колонії-посе л ення.

Наприкінці кожного року для особливого контролю з неї вилуча­ються картки на засуджених, які підлягають звільненню у наступно­му році; ці картки розміщуються по датах закінчення строку пока­рання (місяць, день). При етапуванні в інше місце позбавлення волі, звільнення або смерті засудженого, контрольно-строкова картка ви­лучається з картотеки та прилучається до його особової справи.

На засуджених, яким у поточному році виповнюється 18 років, заповнюються контрольні картки, з яких складається картотека на один рік. Картки розташовуються за датами виповнення 18 років (місяць, день). При етапуванні неповнолітнього в іншу установу картка прилучається до його особової справи, а в інших випадках вибуття — вона вилучається з картотеки і знищується.

Якщо засуджений змінив своє прізвище у зв'язку з одруженням, на нього заповнюється сигнальна картка за обраним ним прізви­щем. В обліковій картці робиться запис про наявність сигнальної картки на нове прізвище. У випадках розриву шлюбу засудженим та відновлення його дошлюбного прізвища сигнальна картка після вне­сення до неї виправлення заноситься у картотеку.

Картки зберігаються у спеціально обладнаних для цієї мети ме­талевих шафах або ящиках. При надходженні з Міністерства внут­рішніх справ або управлінь внутрішніх справ копії висновків про встановлення засудженому родового або зміненого у встановленому законом порядку прізвища та інших, спецвідділ сповіщає про це за­судженому під розписку, заводить на нього нову облікову і конт­рольно-строкову картки та вносить відповідні зміни в інші облікові документи. Нову облікову картку після відповідних записів в неї за­носять в архівну картотеку, а стару — знищують.

При надходженні документів про зміну засудженому строку по­карання в обліковій і контрольно-строковій картках робляться відпо­відні позначки. На документі, який надійшов, роблять позначку про дату та прізвище працівника спецвідділу, який вніс зміни в обліко­во-реєстраційні документи.

Відомість про наявність і пересування засуджених складається Щодня за минулу добу за станом на 24 годину на підставі даних про засуджених, які перебувають на обліку, та документів про надхо­дження та вибуття засуджених за минулу добу. Одержані дані зві­ряються з результатами перевірок наявності засуджених та реєстра­ції особових справ за кожну минулу добу. Дані кількісного обліку

217

засуджених мають збігатися з кількістю документів особистого облі­ку та фактичною наявністю в установі засуджених.

Облікові документи та повідомлення про засуджених складають­ся та надсилаються до управління (відділів) оперативної інформації МВС, ГУ, УМВС України в областях згідно з Інструкцією "Про по­рядок ведення алфавітного оперативно-довідкового та дактилоско­пічного обліків в ОВС".

Обліково-реєстраційні матеріали на засуджених, яким відновле­ні родові або змінені в установленому законом порядку прізвища та інші дані, надсилаються в управління (відділи) оперативної інформа­ції МВС, ГУ, УМВС України областей за місцем їх утримання та за­судження разом з копіями висновків з цього питання.

На засуджених, які змінили прізвища у зв'язку з одруженням, в управління (відділи) оперативної інформації МВС, ГУ, УМВС Украї­ни областей за місцем утримання та засудження цих осіб надсила­ється повідомлення, в якому вказуються повні відомості про суди­мості за попередніми анкетними даними, коли і де одружився, яке при цьому обране прізвище. На осіб, засуджених неодноразово, не­залежно від того, зняті чи погашені попередні судимості, такі відо­мості надсилаються до всіх управлінь (відділів) оперативної інфор­мації, на території яких вони були раніше засуджені. Щодо осіб, які стоять на централізованому оперативно-довідковому обліку, пові­домлення про зміну прізвища при реєстрації шлюбу надсилаються, крім того, до головного управління оперативної інформації.

При народженні дитини у засудженої жінки реєстрація її прово­диться у найближчому органі запису актів громадського стану на під­ставі заяви матері і довідки лікаря в строк, що не перевищує одного місяця з дня народження дитини. У заяві матері мають бути вказані ім'я та по батькові дитини, ім'я, по батькові, прізвище, національ­ність і вік заявника. Підпис заявника і правильність вказаних нею про себе даних завіряються адміністрацією установи. Дані про бать­ка записуються згідно з вимогами Кодексу про шлюб та сім'ю.

Посвідчення про народження дитини отримує працівник спецвід­ділу, який здав заяву матері в органи РАГСу. Це посвідчення збері­гається у конверті особової справи засудженої і видається їй при звільненні з установи.

Засуджені, які вибули в інші місця позбавлення волі або помер­ли, звільнені та такі, які втекли з установи, з обліку знімаються. За­суджені, які направляються на лікування до лікарень органів охоро­ни здоров'я та ті, які дістали дозвіл на короткостроковий виїзд за межі установи у зв'язку з винятковими особистими обставинами, з обліку не знімаються.

218

Крім названих форм обліку засуджених, в установах ведеться ряд додаткових обліків, необхідних для роботи окремих частин і служб.

Література

1. Конституція України.

2. Кримінальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К., 1999.

4. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­
   тар. — К., 2000.

5. Закон України "Про внесення змін і доповнень до законодавчих
   актів України щодо врегулювання деяких питань, пов'язаних з
   умовами відбування покарання засудженими" від 27.07.1994 р.
   //Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 37.

6. Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­
   дексу України" від 11.01.2001 р.

7. Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів
   України" від 13 січня 2000 р. № 1381-XIV.

8. Положення про Комісію з питань розподілу і направлення осіб,
   засуджених до позбавлення волі, із слідчих ізоляторів (тюрем)
   до виправно-трудових установ, затверджене наказом ДДУПВП
   від ЗО серпня 2001 р. № 157.

9. Інструкція про порядок розподілу і направлення осіб, засуд­
жених до позбавлення волі, зі слідчих ізоляторів (тюрем) до
виправно-трудових установ, затверджена наказом ДЦУПВП від
ЗО серпня 2001 р. № 157.

10. Уголовно-исполнительное право: Учебник / Под ред. д-ра юр.
    наук Й. В. Шмарова. — М., 1996.

11. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг.
    ред. О. М. Джужи. — К., 2000.

12. Стручков Н. А. , Брьізгалов В. Н. Классификация осужденньїх
    к лишению свободи й определение им вида исправительно-тру-
    довой колонии.— К., 1967.

13. Ліненко М. О., Рудник В. І. Взаємообумовленість причин пені­
    тенціарної злочинності та негативних кримінологічних наслідків
    застосування покарання у вигляді позбавлення волі //УАВС.
    Науковий вісник. Вип. 2. — К., 1996.

14. Інформаційний бюлетень, № 1 //Оперативно-службова і вироб­
    ничо-господарська діяльність установ кримінально-виконавчої
    системи України. — К., 1999.

219

Глава XI

Основні засоби ресоціалізації засуджених до позбавлення волі

§ 1. Поняття та правове регулювання режиму в установах виконання покарань.

§ 2. Суспільне корисна праця як засіб ресоціалізації засуджених.

§ 3. Правова природа і основні завдання виховної роботи із засу­дженими.

§ 4. Правове регулювання та організація загальноосвітнього навчан­ня і професійної підготовки засуджених.

§ 1. Поняття та правове регулювання режиму в установах виконання покарань

На наш погляд, питання режиму позбавлення волі — одне з най­важливіших у кримінально-виконавчому праві. Термін "режим" час­то зустрічається в нормах діючого кримінального і кримінально-ви­конавчого законодавства. Проте в законі поняття режиму не визна­чене, а сам термін "режим" у законодавчих актах застосовується в різних значеннях. Таке неоднозначне вживання законодавцем термі­ну вимагає з'ясування його смислу.

Спроба визначити поняття режиму була зроблена ще у 20-ті ро­ки XX ст. проф. С. В. Познишевим: "Пенітенціарний режим, у ши­рокому смислі цього слова, обіймає всю систему заходів, за допомо­гою яких пенітенціарні установи прагнуть до досягнення своїх ці­лей". Професор Б. С. Утевський дав визначення режиму у вузькому смислі цього слова: "Режим складається з розпорядку дня, з регулю­вання порядку пересування в місцях позбавлення волі; із правил, які встановлюють форми спілкування засуджених із зовнішнім сві­том, із системи заходів заохочення і заходів дисциплінарного стяг­нення".

В юридичній літературі існує точка зору, згідно з якою норми ре­жиму, що мають каральний характер, входять до змісту покарання, а решта норм вказують на режим як на один з основних засобів ре­соціалізації засуджених. Дослідження норм притаманних режиму відбування покарання, показує, що їх можна розділити на чотири групи:

• норми, які встановлюють права і обов'язки засуджених;

• норми, які визначають межу ізоляції й інших правообмежень
  засуджених;

220

• норми, які регламентують або так чи інакше впливають на по­
  бут засуджених;

• норми, які обмежують конституційні й цивільні права засу­
  джених.

Отже, можна стверджувати, що норми, які регламентують ре­жим відбування покарання, визначають зміст кримінального пока­рання, тобто конкретизують кару. Цілком очевидно, що конкретиза­ція кари повинна мати на меті не лише спричинення засудженому певних позбавлень та обмежень фізичного, майнового, морального й іншого характеру, а й здійснювати позитивний вплив на суспільну думку з точки зору практичного втілення у життя окремих поло­жень кримінально-виконавчої політики, а також мати виховне зна­чення для засудженого.

В загальному значенні слово "режим" (франц. гедіте, від лат. ге^ітеп — управління) розуміється як встановлений розпорядок життя (роботи, харчування, відпочинку тощо) або сукупність пра­вил, і норм для досягнення якоїсь мети¹. Коли ж йдеться про режим засудженого до позбавлення волі, то цей термін вживається у спеці­альному, пенітенціарному значенні — як розпорядок життя людини, яка відбуває покарання в місцях позбавлення волі (тосіиз уіуєпсіі). У цьому разі режим визначає специфіку умов, привнесених у життя засуджених до кримінального покарання притаманним йому ком­плексом правообмежень.

Поміщення осіб, які скоїли злочини, в місця позбавлення волі ставить потребу врегулювання правом їх спосіб життя, в тому числі й такого, який на волі регулюється просто нормами загальнолюд­ської моралі. Це особливо важливо тому, що різні елементи пока­рання (кари) навмисне спрямовані на спричинення засудженому страждань, переживань (ізоляція від суспільства, тримання під вар­тою, обмеження в побаченнях тощо). Тому при визначенні юридич­ної природи режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі потрібно виходити насамперед з того, що це правовий інститут, який регламентує спосіб життя засудженого в УВП. І сьогодні в нормах кримінально-виконавчого права закріплено, що засуджені зобов'язані проживати в спеціально обладнаних установах під вар­тою і цілодобовим наглядом, дотримуватися суворих правил пове­дінки й розпорядку дня. Вони підлягають обшуку і догляду, в уста­новленому порядку ведуть листування, дістають побачення з рідни­ми тощо.

Словник Іноземних слів. — М., 1985. — С. 423.

221

Тому всю сукупність правил, які визначають конкретний поря­док відбування покарання, встановлених кримінально-виконавчим законодавством і обов'язкових для засуджених, і слід вважати ре­жимом відбування покарання.

Разом з тим, можна дати і таке поняття режиму: це керований, регульований нормами кримінально-виконавчого права, реалізований у певній організаційно-правовій формі карально-виховний процес.

У літературі найбільш поширеними є три точки зору про понят­тя режиму. Він визначається як порядок діяльності виправно-трудо­вих установ (М. О. Бєляєв); як регламентування порядку тримання засуджених у виправно-трудових установах (М. Я. Гінзбург); як урегульований нормами кримінально-виконавчого права порядок ви­конання і відбування покарання (М. О. Стручков, І. О. Сперан-ський). Представники останньої точки зору характеризують поняття режиму неоднаково: як порядок реалізації позбавлення волі; сукуп­ність правил поведінки засуджених; порядок, що встановлений при відбуванні покарання; порядок тримання засуджених; сукупність правил, що регулюють обсяг обмежень, встановлених для засудже­них, і порядок їх реалізації.

На наш погляд, режим позбавлення волі складається з двох час­тин: 1) правил, які виражають правообмеження, що обумовлені ви­могами безпеки, і тому належать до змісту покарання; 2) правил особистої поведінки в жилому приміщенні, побуті, стосовно інших осіб (розпорядок дня, заборона лежати одягненим у ліжку і т. ін.), що входять до системи заходів виправного впливу, які не містять у собі елементів кари.

Звідси можна зробити висновок, що режим позбавлення волі — це встановлені нормами кримінально-виконавчого права порядок і умови відбування (виконання) покарання, які забезпечують реалі­зацію кримінально-правової кари, створюють умови для застосуван­ня заходів виправно-трудового впливу до засуджених для досягнен­ня цілей покарання.

Режим є структурним управлінським елементом цілісної систе­ми засобів виправлення засуджених або, як прийнято говорити в теорії управління, її підсистемою. Структурний елемент системи створюється для виконання певної функції. У функціях режиму про­являється його сутність.

Серед функцій режиму в місцях позбавлення волі важливо вміти розрізняти основні — ті, для яких він створений і врегульований за­коном, і ті, які забезпечують їх виконання. Функції можуть виступа­ти як завдання, які формулюються відповідними положеннями закону.

222

До основних функцій режиму необхідно віднести: каральну; за­безпечення ефективного застосування заходів виправного впливу; виховну; функцію регулювання кримінально-правової кари; функцію спеціального та загального попередження.

Каральна функція. Закріплена в ст. 1 ВТК, де вказується, що виправно-трудове законодавство має своїм завданням забезпечення виконання кримінального покарання. Каральний вплив режиму міс­титься в самому факті позбавлення волі і в тих обмеженнях, які встановлені для засуджених. Характер обмежень залежить від виду УВП і може змінюватися під час відбування покарання. Каральна функція режиму покликана стримувати засуджених від скоєння но­вих злочинів не лише залякуванням, а й стимулюванням їх прагнен­ня до отримання тих благ, що, відповідно до закону, можуть бути надані особам, які стали на шлях виправлення.

Функція забезпечення ефективного застосування заходів виправного впливу. Складні та різноманітні завдання виправлення засуджених не можуть бути вирішені тільки засобами кари. Тому у кримінально-виконавчому законодавстві закріплене принципове по­ложення про необхідність застосування до осіб, які відбувають по­карання, заходів виправного впливу (ст. 2, 4 ВТК), що не мають оз­нак кари. Ці заходи в процесі застосування поєднуються з покаран­ням, активно взаємодіють з режимом. А режим створює умови для їх ефективної реалізації.

Відбування покарання у місцях позбавлення волі викликає по­требу врегулювання правом багатьох сторін життя, в тому числі й тих, які на волі регламентуються не так детально. Згідно із законом, в УВП засуджені обов'язково повинні працювати, відвідувати вихов­ні заходи, навчатися в школі чи на виробництві. Забезпечення цих обов'язків відповідає меті виправного впливу. За ухилення від захо­дів виправного характеру засуджені можуть бути піддані дисциплі­нарним стягненням.

Режим для заходів виправного впливу виступає немов би "точ­кою опори", завдяки якій організація і сприйняття виправного впли­ву проходить предметніше і полегшує цілеспрямованість виховання. Більше того, правообмеження в низці благ, що містяться в режимі, спонукають засуджених до намагання поповнити ці блага у сфері виправного впливу. У взаємодії з режимом, заходи виправного впли­ву сприяють правильному сприйняттю покарання засудженими, пе­реконують в його справедливості та необхідності відбути без пору­шень встановлених правил поведінки.

Виховна функція. У процесі виконання покарання, реалізації кари досягається завдання виправлення засуджених. У законі (ст. 7

223

ВТК) прямо вказується, що режим — один з основних засобів ви­правлення засуджених.

В юридичній літературі зазначається, що виховні можливості ка­ри суттєво обмежені. А якщо до режиму віднести тільки правила, що виражають кару, то тоді він втрачає самостійне значення. Саме режим у цілому, тобто в сукупності його каральних елементів і тих, що не носять ознак кари, становить один з основних засобів виправ­лення засуджених.

Реалізація виховної функції режиму дозволяє посилити його роль, підкріпити виховання за допомогою кари власне вихованням. Саме з цих позицій можна глибше зрозуміти можливості режиму, який передбачає формування належної поведінки засуджених.

Виховна функція режиму зводиться до того, що він

1. може бути поштовхом до морального удосконалення особи че­
   рез спричинення засудженому переживань і страждань, які пов'яза­
   ні з втратою волі;

2. сприяє формуванню в засудженого необхідних не тільки в
   УВП, а й на волі корисних навичок і якостей, оскільки привчає його
   до систематичного, довготривалого та суворого дотримання встанов­
   лених правил поведінки;

3. сприяє в сукупності з іншими засобами виправлення вихован­
   ню у засуджених високої правосвідомості;

4. допомагає подолати негативні риси особи, які призвели її до
   скоєння злочину, усвідомити цінність втрачених благ;

5. сприяє вихованню у засуджених стійкості проти скоєння зло­
   чинів у майбутньому.

Аналіз поведінки засуджених в УВП показує, що порушення ре­жиму допускаються, як правило, у початковий період відбування по­карання, коли засуджені сприймають режим тільки як примус. Уся діяльність працівників УВП повинна бути спрямована на те, щоб пе­реконати засудженого в доцільності й необхідності дотримуватися встановлених для них правил поведінки. Заходами переконання в цьому разі є не тільки слово (агітаційно-пропагандистська робота), а й сама обстановка в УВП, застосування заходів заохочення до осіб, які дотримуються вимог режиму, і заходів стягнення до його порушників.

Функція регулювання кримінально-правової кари. Режим по­збавлення волі не тільки конкретизує це покарання, а й є регулято­ром його каральної сили, виступає основним критерієм при визна­ченні виду позбавлення волі. Регулятивна функція режиму реалізу­ється через створення різних умов тримання залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки скоєного злочину, особи і поведінки

224

засудженого. Ці умови дістали своє відображення у відповідних нор­мах кримінально-виконавчого законодавства (статті 45—47 ВТК).

Функція спеціального і загального попередження. Криміналь­но-правова кара, яка виражена в режимі позбавлення волі, відповід­но до ст. 1 ВТК застосовується для попередження нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Караючи засудженого, режим одночасно виконує функції виховання, спеціальної і загальної пре-венції.

Спеціально-попереджувальна функція режиму полягає в тому, що, по-перше, завдяки організаційно-правовому впливу на засудже­ного в процесі відбування покарання створюються такі умови, з до­помогою яких вчинення злочину надзвичайно важко або неможли­во; по-друге, кара, виражена в режимі, чинить на свідомість і волю засудженого винятковий за своєю силою вплив, викликає у нього моральні переживання і страждання, такий психічний стан, який здатний стримати засудженого від скоєння нового злочину.

Ця функція реалізується шляхом ізоляції засуджених і постійно­го нагляду за ними, точного і неухильного виконання ними своїх обов'язків, перегляду кореспонденції, огляду посилок, передач, бан­деролей, застосування заходів стягнення і безпеки, проведення опе-ративно-розшукових та інших заходів, які безпосередньо спрямовані на профілактику злочинів з боку засуджених.

Безпосередній загальнопревентивний вплив режиму позбавлен­ня волі здійснюється на осіб, які вже відбули цей вид покарання, і перебуває у прямій залежності від рівня організації і забезпечення процесу виконання покарання. В цьому плані важливе загальнопре-вентивне значення має реалізація таких вимог режиму, як обов'яз­кова ізоляція засуджених, точне і неухильне виконання ними своїх обов'язків. Поряд з цим засобом вирішення завдань загального по­передження виступають різні правообмеження засуджених, тобто прослідковується тісний взаємозв'язок загальнопревентивної і спе­ціально-превентивної функцій.

Отже, всі функції режиму спрямовані на досягнення однакової мети — виховати у засуджених дисциплінованість, почуття добро­вільного виконання вимог режиму, виключити можливість скоєння в подальшому правопорушень і в кінцевому підсумку — щоб кож­ний засуджений став законослухняним громадянином.

Зміст режиму виражається в його вимогах, закріплених у кримі­нально-виконавчому праві. У ст. 28 ВТК України вони позначені словами "основні вимоги режиму в місцях позбавлення волі".

Вимоги — це правила, що накладаються кимсь або чим-небудь. Стосовно режиму — це правила, що містяться в нормах криміналь-

225

15 — 2-659

но-виконавчого права. Коли законодавець встановлює основні вимо­ги, він має на увазі основні правила у сфері відбування (виконання) покарання, що регламентують принципові положення змісту режи­му. Однак вони не можуть забезпечити регулювання всіх різнома­нітних аспектів життєдіяльності засуджених в умовах позбавлення волі і визначають тільки головне в режимі, служать базою для вста­новлення інших вимог, що конкретизують загальне правило. Разом з основними вимогами вони утворюють цілісний зміст режиму від­бування покарання у вигляді позбавлення волі.

Основними вимогами режиму в місяцях позбавлення волі є:

— обов'язкова ізоляція засуджених і постійний нагляд за ними
з тим, щоб виключалася можливість вчинення ними нових злочинів
чи інших антисуспільних вчинків;

— точне і неухильне виконання ними своїх громадянських
обов'язків;

— різні умови тримання залежно від характеру та ступеня сус­
пільної небезпечності вчиненого злочину, особи й поведінки засу­
дженого.

Безумовно, без деталізації і конкретизації цих найважливіших вимог режиму не можна скласти уявлення про режим відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Тому законодавець, закріп­люючи основні вимоги режиму в ст. 28, одночасно деталізує їх у гл. 5 ВТК України — "Режим у місцях позбавлення волі".

Відповідно до закону, засуджені носять одяг єдиного зразка, їх піддають обшукові; особистий обшук проводиться особами однієї статі з обшукуваним. Кореспонденція засуджених, а також посилки, передачі і бандеролі, що надходять на їх ім'я, підлягають перегляду.

У виправно-трудових колоніях встановлюється суворо регламен­тований внутрішній розпорядок.

Зберігання засудженими при собі грошей і цінних речей, а та­кож предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудо­вих установах, не допускається. Виявлені у засуджених гроші та цінні речі вилучаються і, як правило, передаються в дохід держави за мотивованою постановою начальника виправно-трудової устано­ви, санкціонованою прокурором.

Перелік і кількість предметів та речей, які засуджені можуть ма­ти при собі, а також порядок вилучення предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

У порядку, встановленому ВТК, засудженим дозволяється купу­вати за безготівковий розрахунок продукти харчування і предмети першої потреби, мати побачення, одержувати посилки, передачі,

226

бандеролі, грошові перекази, листування, відправляти грошові пере­кази родичам.

Наукою кримінально-виконавчого права вимоги, що складають зміст режиму, діляться на:

• вимоги, пов'язані з обмеженням волі пересування засуджених;

• вимоги, які регламентують життя і побут засуджених;

• вимоги, спрямовані на ізоляцію засуджених;

• вимоги загальногромадянського характеру.

Вимоги, пов'язані з обмеженням волі пересування засудже­них в УВП. Тут варто виділити передусім заборону самовільно за­лишати місце позбавлення волі. Забороняється порушувати лінію охорони об'єктів УВП, виходити без дозволу адміністрації за межі ізо­льованих одна від одної ділянок і локальних зон, виробничих об'єктів і цехів, перебувати без дозволу адміністрації в гуртожитках, в яких во­ни не проживають, або на виробничих об'єктах, на яких не працю­ють. Засуджені зобов'язані пересуватися по території УВП лише групами і тільки строєм.

Вимоги, які регламентують життя і побут засуджених. Пе­редусім — це організація в кожній установі розпорядку дня, вста­новлення різних умов тримання і правил розміщення засуджених, їх матеріально-побутового забезпечення, правил користування гроши­ма, а також правил, що регулюють питання взаємин адміністрації і засуджених, засуджених між собою і з іншими особами.

Вимоги, спрямовані на ізоляцію засуджених. Обов'язкова ізо­ляція передбачає виключення можливості здійснення засудженими нових злочинів або правопорушень, забезпечення точного й не­ухильного виконання ними своїх обов'язків. Вона виражається в ізо­ляції:

1. засуджених — від суспільства;

2. засуджених — один від одного відповідно до вимог ст. 21 ВТК
   про роздільне тримання в УВП чоловіків і жінок, неповнолітніх і до­
   рослих, вперше засуджених до позбавлення волі і тих, які раніше
   відбували це покарання; вперше засуджених за злочини, що не є
   тяжкими, і вперше засуджених за тяжкі злочини.

Ступінь ізоляції досягається поміщенням засудженого на підста­ві вироку чи ухвали суду в УВП відповідного виду режиму і здій­сненням охорони протягом усього періоду відбування покарання.

Роздільне тримання засуджених всередині УВП досягається шляхом покамерного тримання у тюрмах і колоніях особливого ре­жиму. Особи, які злісно порушують режим, можуть бути ізольовані від інших засуджених шляхом поміщення у штрафний (дисциплінар­ний) ізолятор, у карцер або переведені в приміщення камерного ти-

227

пу (в колоніях загального, посиленого, суворого режиму) або в оди­ночні камери (в колоніях особливого режиму). Засуджені, які відбу­вають покарання в колоніях і які злісно порушують режим, з метою посилення карального впливу на них, можуть бути переведені для подальшого відбування покарання у тюрму на строк до трьох років.

Вимоги ізоляції також включають правила режиму, які регулю­ють надання засудженим побачень, одержання ними посилок, пере­дач, бандеролей, листування засуджених. Сюди ж належать норми, які регламентують питання організаційно-технічного характеру, ос­кільки від них безпосередньо залежить ступінь ізоляції засуджених.

Вимоги загальногромадянського характеру. Вони характери­зують моральні основи режиму. До них належать обов'язок працю­вати, підвищувати свій загальноосвітній рівень, здобувати професію, дотримуватися правил поведінки у взаєминах із співробітниками УВП і один з одним, утримувати в чистоті житлові та робочі примі­щення, дотримуватися правил особистої гігієни.

Реалізація названих вимог режиму передбачає створення систе­ми спеціальних заходів, які в літературі дістали найменування "за­соби забезпечення режиму" або "способи забезпечення режиму". У юридичній науці ця проблема ще недостатньо досліджена. Насампе­ред, немає єдності поглядів на те, які елементи варто віднести до за­собів забезпечення режиму.

Окремі автори розглядають засоби забезпечення режиму як еле­менти змісту режиму. Так, на думку О. О. Рябініна, до елементів ре­жиму належить охорона засуджених і нагляд за ними. М. О. Бєляєв у зміст режиму включає застосування заходів заохочення і стягнен­ня, а також заходів безпеки. І. О. Сперанський нагляд відносить до елементів режиму і засобів його забезпечення.

На наш погляд, таке змішання навряд чи обгрунтоване, елемен­ти змісту режиму повинні бути чітко відмежовані від засобів його забезпечення, оскільки вони мають різну цільову спрямованість, не­однакову правову природу. Якщо режим є сутністю і змістом пока­рання у вигляді позбавлення волі, виражає передбачену в ньому ка­ру, то засоби забезпечення режиму спрямовані саме на забезпечен­ня його основних вимог, і тим самим не можуть розглядатися як обов'язкові елементи кари, оскільки вони в разі відсутності погрози чи порушень вимог режиму взагалі не застосовуються (наприклад, заходи стягнення, заходи безпеки). Отже, засоби забезпечення ре­жиму не входять до його змісту, а необхідні для його підтримки й охорони.

Виходячи з цього, засоби забезпечення режиму з урахуванням їхньої правової природи можна класифікувати так:

228

1. Засоби забезпечення режиму, які носять характер переконання:

• правове виховання засуджених;

• агітаційна і пропагандистська робота;

• індивідуальна виховна робота;

• заходи заохочення;

• суспільний вплив.

2. Засоби забезпечення режиму, які носять характер примусу:

• охорона і нагляд за засудженими;

• дисциплінарна практика (заходи стягнення);

• робота оперативно-режимної служби;

• застосування технічних засобів, за допомогою яких попере-
  джується проникнення до засуджених заборонених предметів;

• заходи безпеки (вогнепальна зброя, спецзасоби).

3. Засоби забезпечення режиму, які носять контрольно-правовий
характер:

• відомчий, судовий, прокурорський контроль;

• адміністративна, матеріальна і кримінальна відповідальність.

§ 2. Суспільне корисна праця як засіб ресоціалізації засуджених

Праця засуджених є необхідною передумовою ефективного ви­користання інших заходів виправно-трудового впливу: режиму, ви­ховної роботи, загальноосвітньої та професійної підготовки. Згідно зі ст. 49 ВТК, кожний засуджений повинен працювати. Адміністрація виправно-трудових установ має забезпечити залучення засуджених до суспільно-корисної праці з урахуванням їх працездатності та, по можливості, спеціальності.

Праця засуджених має свої функції:

• виховну (праця засуджених є одним з основних засобів їх ви­
  правлення і перевиховання, в ній формується їх особистість);

• економічну (засуджені працюють на себе і на суспільство,
  членами якого вони є);

• соціальну (створення умов для засуджених для нормального
  вступу в життя після звільнення);

• оздоровчу (збереження здоров'я засуджених, оскільки безді­
  яльність не тільки калічить людину, а й веде її до повної деградації).

Праця засуджених має свої специфічні особливості, які визнача­ються контингентом УВП, їх специфічним правовим становищем, поставленими перед УВП завданнями. Ці особливості полягають у такому:

229

1. Праця засуджених здійснюється в умовах режиму відбування
   покарання, а це означає, що обов'язок працювати набирає катего­
   ричнішої форми, знижує роль волевиявлення засудженого і посилює
   значення примусу в інтересах виконання кожним працездатним за­
   судженим цього обов'язку. Сам процес праці не передбачає кару за­
   судженого але в умовах праці такі елементи присутні.

2. Обмеження у сфері волевиявлення закріплюються нормами
   кримінально-виконавчого права.

3. Фактичні умови праці засуджених відрізняються від умов пра­
   ці вільних громадян.

4. Засуджені залучаються до праці, як правило, на підприєм­
   ствах ВТУ. В окремих випадках засуджені можуть залучатися до
   праці на підприємствах інших відомств, при умові забезпечення на­
   дійної їх охорони та ізоляції. Засуджені до тюремного ув'язнення
   працюють тільки на території тюрми (виконують тільки господарські
   роботи).

5. Перелік робіт і посад, на яких забороняється використовувати
   засуджених до позбавлення волі, встановлюється Правилами внут­
   рішнього розпорядку виправно-трудових установ і, зокрема:

• в управліннях (відділах) Державного департаменту з питань
  виконання покарань;

• на роботах, пов'язаних з устаткуванням для множення доку­
  ментів, з радіотелеграфною та телефонною технікою (за винятком
  лінійних монтерів), продавцями, бухгалтерами, касирами, завідую­
  чими харчовими та речовими складами тощо.

6. Праця засуджених повинна бути суспільне корисною, а не
беззмістовною. Взагалі, вся виробничо-господарська діяльність ви­
правно-трудової установи мусить підпорядковуватися основному
завданню — виправленню і перевихованню засуджених.

Праця засуджених організується у відповідності з певними прин­ципами. Це ті ідеї, що характеризують організацію праці і виража­ють особливості цієї категорії осіб. Загальними принципами є закон­ність, гуманізм, індивідуалізація праці.

Існують ще й спеціальні принципи: обов'язкова праця та право засудженого на працю, оплата праці залежно від її кількості та якос­ті, обов'язок дотримуватися дисципліни праці, охорона безпеки пра­ці і поєднання праці з професійним навчанням.

Законність. Засуджений, як співучасник трудового процесу, є суб'єктом відносин, що регулюються нормами трудового права (ви­правно-трудового). Цих норм повинні дотримуватися як засуджені, так і адміністрація установи. Вживаються заходи примусу до тих,

230

хто не хоче працювати. Здійснюється контроль за законністю діянь — відомчий, прокурорський, громадський.

Гуманізм. У виправно-трудових установах здійснюється охоро­на трудових прав засуджених, дотримуються техніка безпеки, ви­робнича санітарія, охороняється праця жінок, матерів-годувальниць тощо.

Індивідуалізація праці. У колоніях-поселеннях засуджені пра­цюють на посадах експедиторів, водіїв тощо. У тюрмах — лише на території тюрми.

Спеціальні принципи. Обов'язок працювати та право на одер­жання праці означає:

• кожний засуджений зобов'язаний працювати за призначен­
  ням адміністрації;

• адміністрація повинна кожного забезпечити роботою. Для
  цього організується власне виробництво, або надається робота на ін­
  ших підприємствах;

• позитивний результат праці досягається як заходами заохочен­
  ня за добросовісну роботу, так і заходами примушення до недбалих.

До обмежень щодо умов праці засуджених належать:

• незалік часу праці засудженого в загальний трудовий стаж;

• відсутність трудових відпусток;

• неможливість вступати добровільно у трудові відношення;

• неможливість вибору характеру і виду роботи;

• неможливість добровільного припинення роботи;

• безготівкові розрахунки за результати роботи;

• відсутність виплат в порядку соціального страхування, хоча
  праця засуджених, як і всіх громадян, охороняється законом.

Правове регулювання праці засуджених. Праця засуджених регулюється законодавством України про працю і спеціальними нор­мами виправно-трудового права. Нормами трудового права регулю­ються всі відносини, які пов'язані із забезпеченням охорони праці, дотриманням техніки безпеки та виробничої санітарії. Контроль за технікою безпеки здійснюють інженери з техніки безпеки вироб­ництва.

Кожний засуджений, який прибуває в установу виконання пока­рань, проходить спеціальний інструктаж або навчання з техніки без­пеки. Це записується в спеціальному журналі і контрольній картці засудженого. Організується на виробництві пропаганда з техніки безпеки: вивішуються плакати, інструкції, попереджувальні надписи тощо. Щороку у виправно-трудових установах проводиться огляд стану техніки безпеки. В них беруть участь представники адміні­страції, члени наглядової комісії та члени секції з охорони праці ра-

231

ди колективу установи. Засудженим, які працюють із шкідливими умовами праці, безоплатно видається спецодяг, взуття та інші засо­би захисту. Виробничі приміщення обладнуються вентиляційними установками, де підтримується певна температура. Верстати, агре­гати, трансформатори забезпечуються огороджувальними пристроя­ми. У святкові дні засуджені звільняються від праці.

На неповнолітніх поширюються норми трудового права, що рег­ламентують робочий час — не більше 36 годин на тиждень (16—18 років), та 24 години — для 14—16-літніх. Забороняється використо­вувати неповнолітніх на нічних і надурочних роботах. Жінки не мо­жуть залучатися до важкої праці та праці з шкідливими умовами. На них поширюються правила охорони праці вагітних жінок і мате-рів-годувальниць.

Оплата праці засуджених. Згідно зі ст. 52 ВТК, праця засу­джених оплачується у відповідності з її кількістю та якістю відповід­но до норм і розцінок, які діють у народному господарстві.

У виправно-трудових колоніях і тюрмах на особовий рахунок за­суджених, які не допускають злісних порушень режиму, повинно за­раховуватись незалежно від усіх відрахувань не менш як десять відсотків, а на особовий рахунок засуджених чоловіків віком понад шістдесят років, жінок — понад п'ятдесят п'ять років, інвалідів пер­шої та другої груп, хворих на активну форму туберкульозу, вагітних жінок, жінок, які мають дітей у будинках дитини при виправно-тру­дових колоніях, що не допускають злісних порушень режиму, — не менш як 25 відсотків нарахованого їм місячного заробітку. У вихов­но-трудових колоніях на особовий рахунок засуджених повинно за­раховуватися незалежно від усіх відрахувань не менш як 45 відсотків нарахованого їм місячного заробітку.

Особам, які відбувають покарання у виправно-трудових колоні-ях-поселеннях усіх видів, а також засудженим жінкам, яким дозво­лено проживання поза колонією, незалежно від усіх відрахувань належить виплачувати не менш як 50 відсотків загальної суми заро­бітку.

Місячний заробіток засуджених, які виконують норми виробітку або встановлені завдання, не може бути менший від мінімального розміру заробітної плати.

Відповідно до ст. 53 ВТК України, засуджені, які відбувають по­карання у виправно-трудових установах і тюрмах, з нарахованого їм заробітку або іншого доходу відшкодовують вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих їм послуг, крім вартості спецодягу і спецхарчування. Після відшкоду­вання цих витрат з нарахованого заробітку або іншого доходу про-

232

надяться відрахування за виконавчими листами та іншими докумен­тами в порядку, встановленому ст. 374 Цивільно-процесуального ко­дексу України. Як виняток з цього правила, аліменти на неповноліт­ніх дітей обчислюються з усієї суми, заробленої засудженим, і від­раховуються до відшкодування цих витрат. Відрахування із заробіт­ку або з іншого доходу, нарахованого засудженим, провадиться з дотриманням такої черговості: прибутковий податок; вартість харчу­вання, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших нада­них їм послуг; за виконавчими листами та іншими виконавчими до­кументами, крім стягнення аліментів на неповнолітніх дітей; від­шкодування матеріальних збитків, заподіяних засудженими державі під час відбування покарання.

Засудженим неповнолітнім, інвалідам першої та другої груп, жін­кам з вагітністю понад чотири місяці, непрацюючим жінкам, які мають дітей у будинках дитини при виправно-трудових колоніях, не­працюючим чоловікам віком понад шістдесят років і жінкам — по­над п'ятдесят п'ять років (якщо вони не одержують пенсії), а також особам, які звільнені від роботи через хворобу, безплатно надаються харчування, одяг, взуття, білизна і комунально-побутові послуги.

Засуджені можуть залучатися без оплати праці тільки до робіт по благоустрою місць позбавлення волі і прилеглих до них терито­рій, а також по поліпшенню культурно-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт по забезпеченню установ продовольством. До цих робіт засуджені залучаються, як правило, в порядку черго­вості, у неробочий час і не більш як на дві години на день.

Засуджені зобов'язані додержуватися трудової дисципліни, тоб­то режиму робочого дня, сумлінно працювати, дотримуватися техні­ки безпеки. За порушення настає дисциплінарна відповідальність. Безпека праці забезпечується відповідно до законів України про пра­цю без будь-яких винятків. По можливості, засуджені працюють за спеціальністю. У кого її немає, може придбати її через систему про-фтехосвіти. Використання праці засуджених на підприємствах ви­правно-трудових установ — найзмістовніша форма їх трудового ви­ховання. Адміністрація ВТУ укладає договір з адміністрацією під­приємства, зобов'язується дати певну кількість робітників, підтри­мувати дисципліну тощо. Друга сторона повинна забезпечити засуджених роботою, обладнанням, матеріалами, організувати без­пеку праці.

Первинним виробничим колективом у виправно-трудовій устано­ві є бригада. Як правило, бригади комплектуються із засуджених од­нієї спеціальності. Ці засуджені проживають в одній жилій секції. Бригадир призначається наказом начальника установи з числа засу-

233

джених, які стали на шлях виправлення. Бригадир не тільки керує виробничою діяльністю бригади, а й несе відповідальність за стан дисципліни членів бригади. Він зобов'язаний вести облік виходу на роботу, перевіряти правильність заповнення нарядів, нараховувати заробітну плату, не допускати простоїв у праці, надавати допомогу відстаючим, слідкувати за дотриманням техніки безпеки тощо. Бри­гадир безпосередньо підлеглий начальникові соціально-психологіч­ного відділення, який є основним структурним підрозділом колонії. Відповідно до ст. 51 ВТК України особи, які втратили працездат­ність під час відбування покарання, після звільнення їх від покаран­ня мають право на пенсію і на компенсацію шкоди у випадках і в по­рядку, встановлених законодавством.

§ 3. Правова природа і основні завдання виховної роботи із засудженими

У системі основних засобів виправлення та перевиховання засу­джених, встановлених кримінально-виконавчим законодавством (ст. 7 ВТК), важливе місце займає виховна робота.

У зв'язку з тим, що злочин деякою мірою є результатом ідейної або іншої деформації особи, її інтересів і потреб, велике значення в процесі ресоціалізації засуджених має питання про ідеологічне, мо­ральне перевиховання, формування в їх свідомості почуття відпові­дальності перед суспільством і державою.

Правовою базою регулювання виховної роботи із засудженими є Конституція України (гл. 6). Оскільки виховна робота проводиться в особливих умовах — місцях позбавлення волі, то завдання, фор­ми, принципи й найважливіші питання її організації врегульовані кримінальне-виконавчим законодавством (ст. 55—58 ВТК).

У нормативних актах, зокрема у главі 13 Виправно-трудового ко­дексу України, параграфах 61—68 Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, встановлюється порядок проведення виховних заходів, регламентується організація клубної, бібліотечної та фізкультурно-спортивної роботи, визначається компетенція ви­ховної частини та громадських формувань установ, регулюється по­рядок виконання виховних заходів у період прийому засуджених в установу та до їх звільнення з місць позбавлення волі.

Підзаконними нормативними актами регулюються форми органі­зації виховної роботи, порядок проведення виховних заходів у віль­ний від роботи час, порядок і форми участі державних органів і гро-

234

мадських організацій у ресоціалізації засуджених, виховно-профі­лактичних заходів після звільнення з місць позбавлення волі.

Виховна робота в місцях позбавлення волі базується на загаль-ноправових і педагогічних принципах.

Принцип демократизму проявляється в широкому залученні громадськості до ресоціалізації засуджених; виражається в правах засуджених (праця, освіта, охорона здоров'я, користування культур­ними цінностями — клуб, бібліотека і т. ін.).

Принцип законності реалізується в неухильному дотриманні приписів закону як посадовими особами, так і засудженими (ст. 10 ВТК). Крім того, одним із завдань виховної роботи із засудженими є їх виховання в дусі точного виконання законів і поваги до нього.

Принцип гуманізму виражається в цілях, завданнях виховної роботи, спрямованої на ресоціалізацію засуджених, реалізацію їх особистих якостей, моральних установок, що відповідают|> нормам моралі.

Принцип педагогіки. Виховна робота — це один із засобів ідей­ного, трудового, морального, правового, культурного та фізичного виховання засуджених до позбавлення волі, спрямований на викорі­нення із свідомості правопорушників асоціальних поглядів, переко­нань, інтересів і звичок, на виховання їх у дусі точного виконання законів, чесного ставлення до праці, поваги до норм моралі.

Форми виховної роботи з особами, позбавленими волі. Зав­дання виховної роботи реалізуються через певні форми, система яких встановлена ст. 56 ВТК.

1. Індивідуальна робота. Однією з найважливіших форм вихов­
   ної роботи є вивчення особи засудженого. Вона здійснюється в три
   етапи: адаптація; виправно-трудовий; підготовка до звільнення.

2. Агітаційна, пропагандистська, культурно-масова та фізкуль­
   турно-спортивна робота:

• формування у засуджених наукового світогляду;

• клубна, бібліотечна робота, організація та проведення вікто­
  рин, диспутів, днів відділення, вечорів запитань і відповідей;

• проведення спортивних та інших змагань.

3. Правове виховання:

• формування правової культури, законослухняної установки
  особи;

• роз'яснення законодавства;

• вироблення у засуджених індивідуального праворозуміння,
  правових звичок та навичок.

Виховна робота із засудженими — це один із засобів громад­ського, трудового, морального, правового, культурного і фізичного

235

виховання засуджених до позбавлення волі, спрямований на викорі­нення у свідомості правопорушників асоціальних поглядів, переко­нань, інтересів і звичок, на виховання їх у дусі точного і неухильно­го виконання законів, сумлінного ставлення до праці, поваги до норм моралі, на підвищення їх свідомості і культурного рівня, роз­виток корисної ініціативи.

§ 4. Правове регулювання та організація

загальноосвітнього навчання і професійної підготовки засуджених

Згідно з виправно-трудовим законодавством України загальноос­вітня і професійна підготовка належать до числа основних заходів виправлення та перевиховання засуджених.

У виправно-трудових установах для засуджених, які не мають повної загальної середньої освіти, утворюються середні загальноос­вітні школи. Засуджені, які відбувають покарання у виховно-трудо­вих установах і навчаються в них, підручниками, зошитами та пись­мовим приладдям безкоштовно забезпечуються.

Для засуджених віком до сорока років, які не мають робочої про­фесії, за якою вони можуть бути працевлаштовані у даній виправно-трудовій установі, обов'язковою є підготовка на курсах професійно­го навчання на виробництві.

Організація загальноосвітнього навчання, професійної освіти і професійного навчання на виробництві осіб, позбавлених волі, здій­снюється згідно із Законом України "Про освіту" та в порядку, вста­новленому Кабінетом Міністрів України (ст. 60 ВТК України).

Загальноосвітнє та професійне навчання здійснюються для спри­яння розвиткові особи, щоб її виправити і перевиховати. Його зна­чення полягає в тому, що воно дає систему знань про закономірнос­ті розвитку природи і суспільства, розширює кругозір, сприяє інте­лектуальному розвитку, залучає засуджених до досягнень науки та культури. Крім цього, воно дає знання, навички і уміння в галузі тієї чи іншої спеціальності, яка знадобиться на волі.

Навчання нероздільно пов'язане з вихованням. Давно відомо, що неможливо навчати, не виховуючи, і виховувати, не навчаючи чо­мусь. Під час навчання засуджені отримують не тільки певні знан­ня, а й одночасно виховуються в моральному та естетичному відно­шенні. Змінюються під впливом навчання свідомість засуджених, переконання, нахили, звички тощо, їм прищеплюються такі якості, як шанобливе ставлення один до одного, почуття відповідальності за свою поведінку. Чим вищий загальноосвітній рівень засуджених,

236

тим швидше вони оволодіють професією, тим вищою буде ефектив­ність їх праці. Крім цього, навчання впливає і на поведінку засудже­ного, воно вселяє віру у власні сили, змушує переоцінити свої дії і покінчити з минулим. Якість навчання залежить від низки факторів:

• умілої організації навчального процесу залежно від режиму
  та особливості виробництва;

• змісту і рівня навчання;

• професійної підготовки виробничого колективу;

— умілого використання положень педагогіки та психології.
Для складання іспитів учні-засуджені звільняються від роботи

на строк, передбачений трудовим законодавством і Законом України "Про освіту". Заробітна плата їм за цей час не нараховується, хар­чування надається безплатно. Засудженим, які займаються самоос­вітою, адміністрація виправно-трудової установи створює необхідні умови для занять у вільний від роботи час.

Час, вільний від основної трудової діяльності та виконання обов'язкових заходів, передбачених розпорядком дня, для засудже­них у виправно-трудовій установі є їх вільним часом. Засуджені вправі розпоряджатися вільним часом за власним розсудом, виклю­чаючи виконання тих видів діяльності, які заборонені ВТК. Вільний час засуджених має бути тривалістю не менш як дві години і перед­бачатися розпорядком дня у виправно-трудовій установі (ст. 61 ВТК).

Ст. 211 Кодексу законів про працю України передбачає, що пра­цівникам, які навчаються без відриву від виробництва в середніх за­гальноосвітніх, вечірніх (змінних) і заочних школах, надається на період випускних екзаменів в XI класі додаткова відпустка триваліс­тю двадцять робочих днів із збереженням заробітної плати за основ­ним місцем роботи з розрахунку тарифної ставки або окладу (у ви­правно-трудових установах зарплата не зберігається). Учням V, VI, VII, IX, X класів зазначених шкіл можуть надаватися на час здачі ними перевідних екзаменів від 4 до 6 вільних від роботи днів із збе­реженням середньої заробітної плати за основним місцем роботи за рахунок скорочення загальної кількості днів (на 9—12 днів), що на­даються відповідно до ч. 1 ст. 209 Кодексу законів про працю України.

Особам, допущеним до екзаменів у порядку екстернату за вось­мирічну школу, надається додаткова відпустка тривалістю 15 робо­чих днів, а до екзаменів на атестат про середню освіту — 20 робо­чих днів із збереженням середньої заробітної плати за основним міс­цем роботи.

Навчання засуджених проводиться без відриву від виробництва за єдиними планами і програмами, затвердженими Міністерством

237

освіти України. Заняття проводиться з урахуванням особливостей виробництва позмінно, тобто як у денний, так і вечірній час. Тому, хто закінчив школу, видається відповідний документ (при закінченні неповної середньої освіти — свідоцтво, по закінченню середньої школи — атестат) Цей документ на руки не видається, а зберіга­ється в особовій справі засудженого до його звільнення.

Загальноосвітніми школами відають районні (міські) відділи на­родної освіти. Вони забезпечують добір кадрів, контроль за навчаль­ним процесом тощо Адміністрація виправно-трудових установ ство­рює відповідні умови для успішної роботи шкіл.

Професійне навчання засуджених. Таке навчання проводиться серед засуджених, які не мають професії, чи з метою оволодіння су­міжною професією, а також підвищення виробничої кваліфікації. Це має вплив на собівартість праці, якість продукції, підвищення опла­ти праці та заінтересованості засуджених. Професійне навчання здійснюється як без відриву від виробництва, в робочий час, так і з відривом. Воно проводиться в різних формах: у профтехучилищі; навчання на виробництві установ (індивідуальне, бригадне тощо); на відповідних курсах; навчання новим професіям. Таке навчання здійснюється за програмами профтехосвіти. Засуджені чоловічої статі одержують професії токаря, фрезерувальника, слюсаря, муля­ра, столяра, водія-крановщика тощо. Жінки — штукатура-маляра, швеї-мотористки, майстра машинного доїння, тваринника тощо.

Принципи професійного навчання: добровільність навчання і вибору професії; тісний зв'язок теоретичного і практичного навчан­ня; навчання на рівні досягнень сучасної техніки; стабільність бри­гад, курсів; планування професійного навчання.

При звільненні засудженим видаються відповідні свідоцтва на руки.

Література

1. Конституція України.

2. Закон України від 11.01.2001 р. "Про внесення змін у Виправно-
   трудовий кодекс України".

3. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­
   тар. — К., 2000.

4. Комментарий к Уголовно-исполнительному кодексу Российской
   Федерации й Минимальньїе стандартньїе правила обращения с
   заключенньїми / Под общ. ред. П. Г. Мищенкова. — М., 1997.

238

5. Линенко Н. А. Предупредительньїе средства режима в ИТК. Ор-
   ганизационно-правовой аспект: Учебн. пособие. — К., 1991.

6. Пєтков В. П. Управління виховно-виправним процесом: Моно­
   графія. — Запоріжжя, 1998.

7. Трубніков В.М. Кримінально-виконавче право України: Навч.
посібник. — Харків, 1998.

8. Филонов В.П., Фролов А. Й. Уголовно-исполнительное законо-
   дательство УкраиньІ.— Донецк, 1998.

9. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг.
   ред. О. М. Джужи. — К., 2000.

10. Уголовно-исполнительное право: Учебник. / Под ред. д-ра юр.
    наук Й. В. Шмарова. — М., 1996.

11. Інформаційний бюлетень, № 1 // Оперативно-службова і ви­
    робничо-господарська діяльність установ кримінально-виконав­
    чої системи України. — К., 1999.

Глава XII

Матеріально-побутове і медико-санітарне забезпечення засуджених до позбавлення волі

§ 1. Правове регулювання та організація матеріально-побутового забезпечення засуджених до позбавлення волі.

§ 2. Організація медико-санітарного забезпечення засуджених до позбавлення волі.

§ 1. Правове регулювання та організація

матеріально-побутового забезпечення

засуджених до позбавлення волі

Ефективність карально-виховного впливу значною мірою зале­жить від матеріально-побутового і медико-санітарного забезпечення осіб, засуджених до позбавлення волі.

Загальновідомо, що сутністю покарання є кара, яка безпосеред­ньо наявна у порядку і умовах виконання покарання. Щодо осіб, по­збавлених волі, кара проявляється передусім у комплексі правооб-межень, що входять до режиму відбування покарання. Комплекс правообмежень включає в себе і обмеження засуджених у сфері ма­теріально-побутового забезпечення та медичного обслуговування. Звичайно, виконання покарання не має на меті заподіяння фізичних страждань і погіршення здоров'я засудженого. Про це свідчать і ви­моги міжнародних норм. Так, у ст. 62 Мінімальних стандартних пра­вил поводження з ув'язненими наголошується, що "медичні служби і заклади повинні виявляти всі фізичні і психічні захворювання — недоліки, які можуть перешкоджати перевихованню ув'язнених, і піклуватися про їх лікування. З цією метою заклади повинні мати можливість забезпечити необхідне медичне, хірургічне і психіатрич­не обслуговування... Всі заклади повинні мати у своєму розпоря­дженні принаймні одного кваліфікованого медичного працівника, який володіє певними знаннями в галузі психіатрії. Медичне обслу­говування слід організовувати у тісному зв'язку з місцевими або державними органами охорони здоров'я. Воно повинно охоплювати психіатричні, діагностичні служби, і там, де це потрібно, лікування психічно ненормальних ув'язнених".

Правове регулювання матеріально-побутового і медичного об­слуговування засуджених повинно враховувати вимоги принципу соціальної справедливості, оскільки за своєю функціональною рол­лю цей принцип мусить безпосередньо впливати на формування вка-

240

заних норм, забезпечуючи при цьому ясність і точність правових формулювань, що відповідають міжнародним стандартам. Україна, яка є членом Ради Європи, зобов'язалася привести діюче законодав­ство, що регулює питання боротьби зі злочинністю, зокрема на ста­дії виконання покарання у вигляді позбавлення волі, у відповідність з міжнародними актами про захист прав людини, де закріплено, що "всі приміщення, якими користуються ув'язнені, повинні відповіда­ти всім санітарним вимогам. Адміністрація повинна у звичайних умовах забезпечити кожному ув'язненому харчування, достатньо якісне для підтримки його здоров'я і сил" (ст. 20 Мінімальних стан­дартних правил поводження з ув'язненими).

Зазначимо, що норми діючого виправно-трудового законодавства не досить повно і чітко регламентують питання створення у виправ­но-трудових установах нормальних, що відповідають завданням виправлення, комунально-побутових умов, а також забезпечення засуджених речовим майном, харчуванням і медичним обслугову­ванням.

При цьому принцип соціальної справедливості при реалізації норм матеріально-побутового і медичного забезпечення засуджених нерідко недооцінюється. Засуджені дуже гостро реагують на всі ви­падки порушення їх прав у цій сфері, і часто реакція їх на недоліки матеріально-побутового характеру буває настільки сильною, що призводить іноді до виникнення ексцесів, у тому числі й масових безпорядків.

Безумовно, належний побут у виправно-трудових установах по­зитивно впливає на виправлення засуджених, виробляє в них корис­ні навички і звички, привчає до порядку, дисципліни, закладає осно­ву для формування здорового морально-психологічного клімату в ко­лективі.

Матеріально-побутове забезпечення засуджених реалізується в процесі застосування норм, які регулюють порядок і умови відбу­вання позбавлення волі. Іншими словами, матеріально-побутове за­безпечення входить до змісту режиму відбування покарання і вико­нує виховну, соціально-економічну функції. Виховна функція поля­гає у тому, що правильно організований побут створює умови для стимулювання виховного процесу у виправно-трудових установах, безпосередньо впливає на моральне і естетичне виховання засудже­них. Соціально-економічна функція дає змогу пересвідчитись у то­му, що належним чином організоване житлове та комунально-побу­тове забезпечення засуджених стимулює їх активність, сприяє під­вищенню продуктивності праці, значному поліпшенню якості про­дукції, що виготовляється.

241

16 2-659

Правове регулювання матеріально-побутового забезпечення осіб, позбавлених волі, здійснюється згідно з Виправно-трудовим ко­дексом України, нормативними актами Кабінету Міністрів України, Державного департаменту з питань виконання покарань, Міністер­ства внутрішніх справ та інших державних структур. Передусім ма­теріально-побутове забезпечення реалізується в таких напрямках: розміщення засуджених і їх житлові умови; комунально-побутове обслуговування; організація харчування; організація торгівлі; орга­нізація речового забезпечення.

Житлові умови і розміщення засуджених. Згідно зі ст. 74 ВТК, Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ у жилих зонах установи повинні бути: гуртожиток, амбулаторія із стаціонаром, клуб, бібліотека, їдальня, магазин, лазня з пральнею і дезінфекційною камерою, перукарня, кладова для зберігання обмін­ного фонду постільної білизни і спецодягу, сушка для одягу і взуття. За межі установи мають бути винесені склади з продовольчими то­варами і речовим майном, особистими довгострокового зберігання речами засуджених, овочесховище та інші об'єкти.

У колонії передбачені гаряче і холодне водозабезпечення, відвід з території стічних вод. У приміщенні контрольно-пропускного пунк­ту розташовані кімнати для проведення короткострокових і довго­строкових побачень, отримання посилок, передач і видання їх засу­дженим.

У жилій зоні споруджується спортивний майданчик з необхід­ним комплексом спортивних знарядь, а також, по можливості, літ­ній майданчик для перегляду кінофільмів і спеціальний плац для розведення засуджених на роботу.

Кожному засудженому надається індивідуальне спальне місце, забезпечення жилою площею здійснюється з розрахунку не менш як 2 м² на одного засудженого у виправно-трудових колоніях, а в тюр­мах і виховно-трудових колоніях — 2,5 м². Засуджений отримує по­стільні речі (дві простині, наволочку, ковдру і матрац).

У приміщеннях гуртожитку крім спальних місць обладнуються (з розрахунку на кожне соціально-психологічне відділення) кабінети начальників відділень (вихователів), кімнати для виховної роботи, сушіння одягу і взуття, роздягальні, туалетні кімнати, кімнати побу­ту, а в жіночих колоніях — кімнати особистої гігієни жінок.

Засуджені, які утримуються в приміщеннях камерного типу ви­правно-трудових колоній загального, посиленого, суворого і особли­вого режимів, а також у штрафних ізоляторах забезпечуються жи­лою площею в розмірі не менше 2 м², а в дисциплінарних ізоляторах виховно-трудової колонії — 2,5 м². Площа одиночних камер у коло-

242

ніях особливого режиму не менше 3 м². У кожній камері обладну­ється санітарний вузол.

Комунально-побутове обслуговування. Згідно з Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, у місцях по­збавлення волі здійснюється комплекс заходів з комунально-побуто­вого обслуговування засуджених, який включає:

1. Регулярну помивку засуджених у лазні (1 раз за 7 днів з од­
   ночасною зміною натільної і постільної білизни).

2. Перукарське обслуговування.

3. Прання, прасування і ремонт натільної білизни і постільних
   приналежностей, одягу, взуття.

4. Зберігання особистих речей засуджених на складі.

5. Забезпечення установ водопостачанням, водовідведенням, енер-
   го- та теплозабезпеченням.

6. Просушування одягу і взуття у спеціальних приміщеннях-суш-
   ках.

Організація харчування. Харчування осіб, позбавлених волі, здійснюється за нормами, затвердженими постановою Кабінету Мі­ністрів України № 336 від 16 червня 1992 року "Про затвердження норм добового забезпечення продуктами харчування засуджених до позбавлення волі, а також осіб, які перебувають у слідчих ізолято­рах, лікувально-трудових профілакторіях". Виходячи з цих норм усім особам, які перебувають у місцях позбавлення волі, надається щодня триразове гаряче харчування. Згідно зі ст. 75 ВТК, норми харчування диференціюються залежно від кліматичних умов, місця розташування виправно-трудової установи, характеру виконуваної засудженими роботи. Вагітним жінкам, матерям-годувальницям, не­повнолітнім, а також хворим встановлюються підвищені норми хар­чування. Цим особам за висновком лікарської комісії може бути доз­волено одержання додаткових продуктових посилок і передач. Засу­дженим, звільненим від роботи через хворобу, вагітним жінкам і ма­терям-годувальницям на період звільнення їх від роботи, неповнолітнім, а також інвалідам першої і другої груп харчування надається безплатно.

Сьогодні у виправно-трудових установах України застосовують­ся такі норми добового розподілу харчування: норма № 1 — для харчування засуджених у виправно-трудових установах; норма № 2 — забезпечення харчування засуджених у виправно-трудових уста­новах, зайнятих тяжкою і шкідливою працею; норма № 3 — для осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах, приймальниках-розпо-дільниках, ізоляторах тимчасового тримання; норма № 4 — для за­суджених, які утримуються в тюрмах.

243

Засуджені в тюрмах, які залучаються до роботи, харчуються згідно з нормою №1; норма № 5 — для неповнолітніх у виховно-тру­довій колонії; норма № б — для осіб, які утримуються в лікувально-виховних установах; норма № 7 — для осіб, які утримуються в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах, лікувально-про­філактичних установах, ізоляторах тимчасового тримання і потерпі­лі в результаті Чорнобильської катастрофи (чорнобильці), або утри­муються в установах виконання покарань, розміщених на території, що належить до зони радіоактивного контролю; норма № 8 — забез­печуються хворі, які утримуються на стаціонарному лікуванні; нор­ма № 9 — для вагітних жінок і які мають немовлят, які утримують­ся в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах; норма № 10 — харчуються діти, які утримуються з матерями у виправно-трудових установах і слідчих ізоляторах; норма № 11 — забезпечу­ються продуктами харчування засуджені, які перебувають в дорозі (етап, транзит).

Деякі особливості забезпечення харчування. Засуджені, які мають зріст 190 см і вище, забезпечуються додатково половиною пайка згідно з нормою № 1. На дієтичне харчування ставляться не більше 3% загальної кількості засуджених.

Загальна норма для осіб, які утримуються у виправно-трудових колоніях, передбачає харчування сумарної калорійності не менше 2500 калорій. Цією нормою користується більша частина вказаної категорії засуджених.

Засуджені, які працюють на виробництві з тяжкими або шкідли­вими умовами праці, якщо вони виконують норму виробітку, отри­мують підвищене харчування сумарної калорійності не менше 3500 калорій.

На роботах з шкідливими умовами праці, де передбачено профі­лактичне харчування, видають безкоштовно в дні роботи додатково 0,5 л молока або інші продукти.

Засуджені, які відбувають покарання у в'язницях, харчуються за нормою, сумарна калорійність якої становить 2300—2400 калорій.

Вагітним жінкам, і тим, які мають немовлят, неповнолітнім, а та­кож хворим встановлюються підвищені норми харчування.

При перевезенні засуджених поїздом до місця проживання після звільнення з виправно-трудової установи видається сухий пайок, який може бути замінений грошовою компенсацією вартості пайка.

Вартість харчування, за винятком вартості спецхарчування, від­шкодовується засудженими з нарахованого їм заробітку.

Якість готового харчування контролюється шляхом зняття про­би медичним працівником, а контроль за підтриманням у добовому

244

раціоні необхідної кількості білків, жирів, вуглеводів, сумарної кало­рійності — шляхом лабораторного аналізу.

Організація торгівлі. Згідно зі ст. 38 ВТК і Правил внутрішньо­го розпорядку виправно-трудової установи, для засуджених органі­зовується торгівля продуктами харчування і предметами першої по­треби, для чого в кожній виправно-трудовій установі обладнуються магазини (ларьки). Засуджені відвідують магазин по відділеннях (побригадно), згідно із затвердженим керівником установи графі­ком, за яким кожний повинен мати можливість особисто здійснюва­ти покупки не менше одного разу на тиждень.

Із камер тюрем і приміщень камерного типу виводити засудже­них для придбання продуктів харчування і предметів першої потре­би забороняється. Вони закуповуються для засуджених спеціально визначеними співробітниками. З цією метою засуджений, який має право на придбання продуктів харчування і предметів першої потре­би, заповнює і здає адміністрації бланк-заяву. Куплений товар вида­ється засудженому під розписку. Купівля продуктів харчування і предметів першої потреби для осіб, які тримаються в тюрмах і при­міщеннях камерного типу, здійснюється двічі на місяць.

У зв'язку з тим, що надана засудженим можливість придбання продуктів харчування і предметів першої потреби є одним з важли­вих факторів формування у них зацікавленості в результатах своєї праці на підприємствах виправно-трудової установи, закон дозволяє здійснювати закупки тільки на кошти, зароблені у ВТУ.

Засуджені закуповують лише по безготівковому розрахунку, за винятком осіб, які перебувають у колоніях-поселеннях, і жінок, яким дозволено проживати поза колонією. У зв'язку з цим у мага­зинах виправно-трудової установи обладнується робоче місце бух-галтера-операціоніста, який фіксує витрату коштів з особистих ра­хунків засуджених.

Законом передбачено, що незалежно від наявності зароблених грошей, непрацездатним засудженим, вагітним жінкам, матерям, не­повнолітнім дозволяється витрачати на купівлю продуктів харчуван­ня і предметів першої потреби гроші, одержані за переказами.

Перелік продуктів харчування і предметів першої потреби, які дозволяють продавати засудженим, оголошений Правилами внут­рішнього розпорядку виправно-трудової установи. Сума грошей, яку засуджені можуть витрачати на придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, встановлюється ст. 38 ВТК.

Організація речового забезпечення. Речове забезпечення засу­джених здійснюється за нормами, затвердженими Кабінетом Мініст-

245

рів України. До речового майна належать: усі предмети одягу, взут­тя, білизна, постільні речі, а також ремонтний матеріал.

Норма речового забезпечення грунтується на комплексі вимог, визначених характером і умовами праці, розрізненням у видах ре­жиму, статі і віку. Зараз діють такі норми забезпечення речовим майном:

• норма № 1 — для засуджених чоловіків, які відбувають пока­
  рання у виправно-трудових колоніях усіх видів режиму.

• норма № 2 — для засуджених (чоловіків і жінок), які відбу­
  вають покарання в тюрмах, а також для осіб, які утримуються у
  слідчих ізоляторах.

• норма № 3 — для засуджених, які відбувають покарання у
  виховно-трудових колоніях.

• норма № 4 — для осіб, які утримуються в лікувально-трудо­
  вих профілакторіях.

За нормою № 5 відпускаються матеріали для ремонту одягу і взуття засуджених.

Засуджені в колоніях особливого режиму речовим майном забез­печуються на загальних підставах згідно з нормою № 1. Однак пред­мети верхнього одягу для них виготовляються з тканин зі смугами чорного і сірого кольору, шириною 7 см. Головний убір вони носять комбінований, двоколірний.

Постільні речі (білизна, наволочки, рушник, ковдри) видаються засудженим безплатно. Засуджені, які відбувають покарання у ви­правно-трудових колоніях і тюрмах, відшкодовують вартість одягу (крім спецодягу), білизни, взуття з нарахованого їм заробітку. Із за­суджених, які злісно ухиляються від роботи, вартість одягу, білизни і взуття відшкодовується з коштів, які є на їх особових рахунках.

Засудженим неповнолітнім, інвалідам І і II груп, жінкам вагіт­ним, жінкам, які мають дітей у будинках дитини при виправно-тру­дових установах, непрацюючим чоловікам старшим 60 років, жінкам старшим 55 років, якщо вони не отримують пенсії, звільненим від роботи у зв'язку з хворобою, одяг, білизна і взуття надаються без­коштовно.

§ 2. Організація медико-санітарного забезпечення засуджених до позбавлення волі

Реалізація медико-санітарного забезпечення засуджених у міс­цях позбавлення волі — одна із складових частин відбування пока­рання. Його організація випливає з конституційного права громадян України на охорону здоров'я і медичну допомогу. Правове регулю-

246

вання здійснюється Виправно-трудовим кодексом України, законо­давством про охорону здоров'я, нормативними актами Кабінету мі­ністрів України та Державного департаменту з питань виконання покарань.

Для медико-санітарного забезпечення засуджених у місцях по­збавлення волі організовані лікувально-профілактичні установи, а для лікування і утримання інфекційне хворих — виправно-трудові установи на правах лікувальних. Лікувально-профілактична і сані-тарно-протиепідеміологічна робота в місцях позбавлення волі орга­нізовується і здійснюється згідно із законодавством про охорону здоров'я.

Порядок надання особам, позбавленим волі, медичної допомоги, організація і проведення санітарного нагляду, використання ліку­вальних і санітарно-профілактичних установ системи охорони здо­ров'я і залучення до цього їх персоналу визначається Державним департаментом з питань виконання покарань разом з Міністерством охорони здоров'я.

Медико-санітарне забезпечення засуджених здійснюється ство­реними в кожній виправно-трудовій установі медичними частинами, завданнями яких є надання медичної допомоги засудженим, здійс­нення санітарного нагляду, проведення профілактичних, протиепіде-міологічних заходів. У структуру медико-санітарної частини вхо­дять, як правило, аптека, амбулаторія, стаціонар (лікарня) з діагнос­тичною лабораторією, стоматологічний, терапевтичний та інші кабі­нети, інфекційний ізолятор.

Медико-санітарне обслуговування починається з моменту надхо­дження засудженого до виправно-трудової установи. Згідно з п. 82 Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, при­бувши в місця позбавлення волі, засуджені проходять обов'язковий медичний огляд і з метою попередження проникнення інфекційних захворювань розміщуються у карантинному приміщенні виправно-трудової, виховно-трудової колонії на термін до 14 діб. Представник медико-санітарної служби присутній при розподілі новоприбулих по соціально-психологічним відділенням з тим, щоб було враховано стан здоров'я кожного засудженого.

У разі виявлення інфекційних захворювань серед засуджених, які перебувають у карантинному приміщенні, термін карантину про­довжується. При виявленні інфекційне хворих засуджених, які пе­ребувають поза карантинним приміщенням, їх негайно ізолюють, а У виправно-трудовій установі вводиться карантин з проведенням комплексу необхідних профілактичних заходів. Про інфекційне зах-

247

ворювання у виправно-трудовіи установі негайно повідомляється прокурор.

Обов'язковому медичному і бактеріологічному обстеженню з ме­тою виявлення інфекційних захворювань піддаються засуджені, які використовуються на роботах у пральнях, перукарнях, будинках ди­тини при виправно-трудових установах, на харчоблоках та інших об'єктах, через які може поширитися інфекція.

Медична допомога надається засудженим як амбулаторне, так і в стаціонарах. Згідно з діючими нормативами, прийом в амбулаторії веде лікар, а в разі його відсутності — фельдшер. Дані про обсте­ження хворого заносяться до медичної картки. У випадках звільнен­ня засудженого від роботи начальник медико-санітарної частини по­відомляє про це начальнику виправно-трудової установи. Години прийому встановлюються (як правило, у вільний від роботи час) на­чальником медико-санітарної частини і затверджуються начальни­ком виправно-трудової установи. В амбулаторії організовується що­річна диспансеризація засуджених, яка є ефективним засобом про­філактики захворювань. На виробничих об'єктах, де працює не мен­ше 300 засуджених, створюються медичні пункти, всі цехи й інші об'єкти обладнуються аптечками швидкої допомоги.

У стаціонарах медико-санітарних частин перебувають на ліку­ванні, як правило, ті засуджені, які не потребують тривалого або спеціального лікарняного впливу. При наявності хвороби, яка вима­гає кваліфікованого лікування, засуджені розміщуються у спеціалі­зованих міжобласних чи обласних лікарнях Державного департа­менту України з питань виконання покарань. Якщо можливість на­дати стаціонарну медичну допомогу відсутня, то хворих можна роз­містити в лікарнях або інших лікувальних установах системи охорони здоров'я з організацією надійної охорони засудженого або залучити до роботи стаціонару в медичних санітарних частинах установ медичний персонал органів охорони здоров'я.

Крім того, засуджений має право звернутися за консультацією до системи платних медичних послуг. Оплата таких послуг і при­дбання ліків здійснюються самим засудженим або його родичами за власний рахунок. Консультація і лікування в таких випадках здій­снюється в медико-санітарній частині за місцем відбування покаран­ня під наглядом персоналу медико-санітарної частини.

Відповідно до Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудо­вих установ у лікувальних закладах місць позбавлення волі ізольо­вано від інших категорій засуджених тримаються тільки особи, за­суджені до довічного позбавлення волі, особи, яким смертна кара або довічне позбавлення волі в порядку помилування замінено по-

248

вбавленням волі, і засуджені за особливо небезпечні злочини проти держави. Вони утримуються в спеціально відведених і обладнаних по тюремному зразку палатах. Роздільно утримуються також непов­нолітні, жінки та чоловіки.

Тривалі побачення із засудженими, які перебувають у лікуваль­них закладах, як правило, не надаються, а короткострокові надають­ся начальниками лікувальних закладів згідно з нормами, встановле­ними для відповідних видів виправно-трудових установ. У випадку тяжкої хвороби засудженого, яка є небезпечною для його життя, на­чальник виправно-трудового чи лікувального закладу надає близь­ким родичам засудженого можливість відвідати його. Таке відвіду­вання не зараховується як чергове.

Якщо засуджений переводиться в лікувальний заклад із штраф­ного чи дисциплінарного ізолятора, чи приміщення камерного типу колонії загального, суворого режиму, карцерів або одиночних камер, або із тюрем суворого режиму у зв'язку з членоушкодженням або симуляцією хвороби, час його перебування в лікувальній установі в строк відбування дисциплінарного покарання не зараховується.

Засуджені, які порушують дисципліну в лікувальних закладах місць позбавлення волі, несуть передбачену законодавством відпові­дальність, за таким винятком:

• вони не можуть бути переведені в приміщення камерного ти­
  пу і одиночні камери;

• у штрафних ізоляторах вони отримують харчування за лікар­
  няною нормою і мають право на прогулянку тривалістю до двох го­
  дин у день.

Засуджені, які систематично злісно порушують дисципліну, ви­писуються з лікувальної установи і переводяться до місця утриман­ня тільки у випадках, які не становлять небезпеки для життя і здо­ров'я хворого та оточуючих.

Деякі особливості умов тримання засуджених, у спеціалізованих ВТУ (на правах лікувальних)

Засуджені хворі на туберкульоз, які перебувають у виправно-трудових установах на правах лікувальних, за систематичні злісні порушення дисципліни і режиму лікування можуть переводитися в приміщення камерного типу на термін до шести місяців, де вони за­безпечуються лікуванням, харчуванням і щоденною прогулянкою тривалістю до двох годин.

Деякими особливостями відрізняється відбування покарання ва­гітними жінками, жінками, які мають немовлят і дітей у віці до трьох років. Згідно із ст. 76^і ВТК, у разі потреби при виправно-тру-

249

дових установах повинні бути організовані будинки дитини. Засу­джені жінки мають право розміщувати в них своїх дітей віком до трьох років.

Діти засуджених жінок, за згодою матері, можуть бути передані її родичам або (також за згодою матері і рішенням органів опіки і піклування) іншим особам, або по досягненню трирічного віку на­правляються у відповідні дитячі установи. Якщо у матері дитини, яка досягла трирічного віку, невідбута частина покарання не пере­вищує одного року і вона добросовісно виконує свої материнські обов'язки, то перебування дитини в будинку дитини може бути про­довжено адміністрацією установи до її звільнення. У випадку пору­шення матір'ю режиму тримання рішення про продовження перебу­вання в будинку дитини може бути анульоване.

Засуджені, до яких суд застосував примусове лікування від ал­коголю чи наркоманії, піддаються такому лікуванню під час вико­нання покарання. У зв'язку з цим працівниками установ виконання покарань має бути перевірено щоб у мотивуючій частині вироку бу­ло зазначено за ст. 334 КПК України про мотиви такого рішення, а за ст. 335 КПК України в резолютивній частині вироку був запис про застосування цієї міри до даної особи.

У разі, коли суд за певними обставинами не застосував приму­сове лікування за вироком, а в період відбування покарання було виявлено, що дана особа є алкоголіком чи наркоманом, адміністра­ція виправно-трудової установи на підставі ч. 2 ст. 77 ВТК України, а також ст. 411^і КПК Укра'їни за поданням начальника установи при наявності висновку лікарської комісії порушує клопотання перед су­дом за місцем знаходження установи про застосування до даної осо­би примусового лікування. У висновку лікарської комісії має бути визначено три моменти: 1) що особа є хворою на алкоголізм чи нар­команію; 2) що вона потребує примусового лікування; 3) що їй не протипоказано примусове лікування за станом її здоров'я.

Відповідно до ст. 77 ВТК України, примусове лікування від алко­голю чи наркоманії здійснюється в місцях позбавлення волі у двох формах:

• у звичайній виправно-трудовій установі на базі медико-сані-
  тарної частини (наприклад, в колоніях особливого режиму і тюрмах);

• у спеціальній виправно-трудовій установі по лікуванню алко­
  голіків і наркоманів.

Спеціалізовані виправно-трудові установи мають відповідне об­ладнання, штат лікарів, статус колонії на правах лікувального за­кладу.

250

У медичній частині спеціалізованих УВП існують кабінети ліка­ря психіатра-нарколога, де здійснюється умовно-рефлекторна тера­пія, гіпноз (психотерапія), обладнуються біохімічні лабораторії. Хво­рі оглядаються протягом трьох днів і ставляться на диспансерний облік, на кожного з них заводиться контрольна картка диспансерно­го нагляду та медична картка амбулаторного наркологічно хворого. Не рекомендується здійснювати специфічне лікування у приміщен­нях камерного типу, воно проводиться після звільнення засуджених зПКТ.

Диспансерний облік і динамічний нагляд за особами, які хворі на хронічний алкоголізм, здійснюється протягом трьох років (для хворих на наркоманію — протягом п'яти років), при цьому і'х вклю­чають в одну з трьох груп динамічного нагляду (для хворих на нар­команію — в одну з чотирьох груп динамічного нагляду). Хворі на хронічний алкоголізм з ремісією, що триває понад три роки (для хворих на наркоманію — понад п'ять років), знімаються з диспан­серного обліку.

По завершенню курсу примусового лікування засуджені прохо­дять медичну комісію, яка оцінює хід лікування. На засуджених, які пройшли повний курс примусового лікування без порушень, готу­ють матеріали для його припинення в установленому порядку. Ма­теріали затверджуються комісією і передаються в суд.

За десять днів до звільнення засудженого, який проходив курс примусового лікування від алкоголізму чи наркоманії, медична час­тина установи виконання покарань направляє в органи охорони здо­ров'я за місцем його проживання виписку з амбулаторної картки про проведене лікування і його результати.

Якщо під час звільнення засудженого з місць позбавлення волі його лікування не завершене, адміністрація установи при наявності відповідного медичного висновку направляє до суду подання про продовження лікування в медичній установі.

Питання про припинення примусового лікування вирішується суддею районного (міського) суду за місцем знаходження виправно-трудової установи або медичного закладу, де засуджений перебуває на лікуванні за поданням адміністрації установи на підставі виснов­ку лікарської комісії з участю прокурора, представника адміністрації ВТУ або медичного закладу, де перебуває засуджений, і, як прави­ло, засудженого (неявка прокурора не впливає на рішення справи). Суд виносить постанову, яка оскарженню не підлягає, але може бу­ти опротестована прокурором.

Що стосується умов тримання засуджених, в яких виявлена ін­фекція ВІЛ/СНІДУ, то останнім часом цим питанням приділяється

251

значна увага Міністерством охорони здоров'я і Державним департа­ментом з питань виконання покарань. Незважаючи на виведення ос­таннього з підпорядкування МВС України, контроль за медичним обслуговуванням засуджених здійснює медичне управління МВС України, яке визначає порядок профілактики ВІЛ-інфікованих на підставі Закону України "Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення" 1991 р. та Закону України "Про внесення змін до Закону України Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення" 1998 р. Виходячи з поло­жень цього закону розроблена "Програма МВС України щодо зни­ження ризику поширення ВІЛ/СНІД серед особового складу та осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі". Спільним наказом МВС і МОЗ України, Національним комітетом профілактики нарко­манії та захворювання на СНІД № 312/165/46 від 18 травня 1997 р. затверджений порядок медичного обстеження на ВІЛ-інфек-цію осіб, які перебувають у місцях попереднього ув'язнення і ви­правно-трудових установах, та умови утримання ВІЛ-інфікованих з числа цих осіб.

У 1998 р. був підготовлений спільний проект ООН та МВС Ук­раїни навчального модуля "Профілактика ВІЛ/СНІДу та хвороб, які передаються статевим шляхом у місцях позбавлення волі".

Вірус СНІД присутній у тюрмах більшості країн світу. І це ви­кликає загальну тривогу, оскільки ця проблема торкається не тільки засуджених і персоналу установ виконання покарань, а й суспіль­ства в цілому. Умови місць позбавлення волі створюють ідеальне се­редовище для поширення ВІЛ-інфекції. Для установ виконання по­карань характерна напруженість, яка включає і сексуальну. Зняття її в цих місцях проходить шляхом вживання наркотиків і сексуаль­них контактів. При ін'єкційному введені наркотиків нерідко вико­ристовуються саморобні голки, виготовлені, наприклад, із стержнів ручок.

Вірогідність поширення ВІЛ-інфекції зростає у зв'язку з відсут­ністю інформації, знань і адекватного рівня медичної допомоги. В ок­ремих випадках ряд захворювань, отриманих у місцях позбавлення волі, належним чином не виліковуються, включаючи захворювання, які можуть передаватися через кров. Крім ВІЛ і сифілісу до таких належать гепатит В і С. Захворювання, які передаються статевим шляхом, у разі відсутності відповідного лікування також підвищу­ють ризик захворювання на ВІЛ-інфекцію статевим шляхом.

Виходячи із ст. 4 Закону України "Про внесення змін до Закону України Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний за­хист населення" 1998 р., держава повинна гарантувати: доступ у

252

місцях позбавлення волі інформації про профілактику зараження ВІЛ, добровільний медичний огляд, консультування, профілактичні засоби (презервативи, дезінфікуючі засоби та чисті шприци); ліку­вання ВІЛ-інфікованих, зберігаючи при цьому конфіденційність і створюючи сприятливий і стимулюючий клімат для уразливих груп.

Виходячи з цього Закону МВС разом з Міністерством охорони здоров'я розробили Інструкцію про порядок огляду рядового і на­чальницького складу органів внутрішніх справ та спещального кон­тингенту з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту лю­дини, обліку, медичного обстеження та профілактичного нагляду за ВІЛ-інфікованими. Згідно з Інструкцією, обов'язковому медичному оглядові підлягають засуджені та підслідні, які вводять наркотичні речовини шляхом ін'єкцій (лише у разі, коли вони визначені такими у встановленому законом порядку), раз на шість місяців протягом усього терміну перебування в установі виконання покарань.

Медичному оглядові підлягають особи, які прибувають до прий-мальника-розподільника, підслідні, які прибувають до слідчих ізоля­торів, засуджені — раз на 12 місяців протягом усього строку пере­бування в установі виконання покарання.

Особи з позитивним результатом імунного блотингу госпіталізу­ються в медчастини установи для уточнення діагнозу і призначення лікувальних заходів. При потребі — для них запрошуються консуль­танти з відповідних установ Міністерства охорони здоров'я. Усі за­суджені з діагнозом ВІЛ-інфекції (СНІД) направляються до спеці­ального відділення міжобласної лікарні установи виконання пока­рань.

ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД підлягають обов'язковому про­філактичному нагляду з метою контролю за їх фізичним та психіч­ним станом, своєчасного лікування, проведення антивірусної тера­пії, психологічної підтримки та консультування. Керівник установи, де перебуває ВІЛ-інфікований, несе відповідальність за організацію медичної допомоги і збереження лікарської таємниці.

Література

1. Конституція України.

2. Кримінальний кодекс України. — К., 2001.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К., 1999.

4. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­
   тар. — К., 2000.

253

5. Закон України "Про запобігання захворюванню на СНІД та со­
   ціальний захист населення" // Відомості Верховної Ради Украї­
   ни.— 1992.— № 11.

6. Закон України "Про внесення змін до Закону України Про запо­
   бігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення"
   від 3 березня 1998 р. // Голос України.— 1998 р.— № 60.

7. Профілактика ВІЛ (СНІДу) та хвороб, які передаються статевим
   шляхом у місцях позбавлення волі // Спільний проект ООН та
   МВС України № 6/7-151 від 19.01.1999 р.

8. Мелентьев М. П., Корчинский В. А. Реализация принципа со-
   циальной справедливости в правоприменительной деятельности
   ИТУ: Учеб. пособие. — К., 1991.

9. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг.
   ред. О. М. Джужи. — К., 2000.

10. Джужа О. М. Запобігання поширенню СНІДу правовими засо­бами (правовий, кримінологічний і кримінально-виконавчий ас­пекти): Монографія. — К., 1994.

Глава XIII

Звільнення засуджених з місць позбавлення волі і здійснення постпенітенціарного впливу на них

§ 1. Правові підстави і порядок звільнення засуджених з установ вико­нання покарань.

§ 2. Оформлення документів про звільнення.

§ 3. Постпенітенціарний вплив і заходи соціальної адаптації щодо осіб, звільнених з установ виконання покарань.

§ 4. Організаційно-правове забезпечення адміністративного нагляду за звільненими з місць позбавлення волі.

§ 1. Правові підстави і порядок звільнення засуджених з установ виконання покарань

Виносячи вирок особі, винній у вчиненні злочину, суд призначає покарання виходячи з того, що воно є не тільки карою за вчинений злочин, а й має на меті виправлення засудженого. При призначенні покарання суд враховує характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особу винного, обставини, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність. Таким чином, перелік обставин пока­зує, що конкретна міра покарання визначається виходячи із можли­вості досягнення виправлення засудженого, який відбув встановле­ний судом строк покарання.

У той самий час певна частина засуджених досягає виправлення раніше визначених судом строків, у деяких змінюються життєві об­ставини (хвороба), в ряді випадків держава визнає за можливе "пробачити" засудженого. У цих випадках звільнення здійснюється тільки на підставі особливих судових чи державних вказівок (ухвала суду, Закон про амністію, Указ про помилування і т. ін.).

Відповідно до ст. 108 ВТК засуджені до позбавлення волі звіль­няються від відбування покарання за таких підстав:

• після відбуття строку покарання, визначеного вироком суду;

• в силу акта амністії;

• у зв'язку з помилуванням;

• у зв'язку з винесенням судом ухвали або постанови про звіль­
  нення від відбування покарання через тяжку хворобу, умовно-до-
  строково і за іншими підставами, встановленими законом.

Від підстав звільнення потрібно відрізняти їх правові форми, тоб­то відповідні документи, в яких у встановленому законом порядку закріплені підстави звільнення і які є юридичною підставою для

255

здійснення адміністрацією установи виконання покарань дій щодо звільнення засуджених. Такими документами-підставами для звіль­нення можуть бути:

1. Закон України про амністію;

2. Указ Президента про помилування;

3. Постанова суду про звільнення через хворобу;

4. Постанова суду про умовно-дострокове звільнення від пока­
   рання або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким пока­
   ранням;

5. Ухвала суду про звільнення від покарання за діяння, карність
   якого законом усунена.

Звільнення після відбуття строку покарання, визначеного вироком суду. Згідно із ст. 111 ВТК, звільнення засуджених після відбуття строку покарання здійснюється в першій половині остан­нього дня строку. Якщо строк покарання закінчується у вихідний чи святковий день, засуджений звільняється напередодні вихідного чи святкового дня. При обчисленні строків місяцями строк закінчуєть­ся відповідного числа останнього місяця, а коли цей місяць не має відповідного числа, — в останній день цього місяця.

Своєчасність звільнення засуджених залежить від правильного ведення обліків і матеріалів особових справ на засуджених. Щоріч­но спеціальні відділи установ виконання покарання наприкінці по­точного року складають контрольно-строкові картотеки на майбут­ній рік і списки осіб, які підлягають звільненню кожного кварталу. При складанні списків варто звертати увагу на те,

1. чи застосовані до засудженого додаткові покарання (позбав­
   лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю);

2. чи призначалося засудженому примусове лікування від алко­
   голізму або наркоманії і чи є відповідні документи в особовій справі
   з цього приводу;

3. чи правильно розрахований строк звільнення.

Із засудженим, який звільняється, проводиться повний розраху­нок, йому видаються гроші, що зберігалися на його особовому ра­хунку, повертаються особисті документи, його цінності та речі. Звільненому видаються відповідні документи про освіту і виробничу кваліфікацію, а також довідка встановленого зразка, де зазначають­ся підстави його звільнення. На прохання звільнюваного йому вида­ється характеристика.

Звільнення в силу акта амністії. Амністія — це повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певних категорій осіб, винних у вчиненні злочинів. Вона оголошу­ється законом про амністію.

256

Види амністування:

• повне звільнення вказаних в законі осіб від кримінальної від­
  повідальності чи від відбування покарання (повна амністія);

• часткове звільнення вказаних у законі осіб від відбування
  призначеного судом покарання (часткова амністія).

Закон про амністію не може передбачати заміну одного покаран­ня іншим чи зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбу­вання покарання. Амністія не поширюється на осіб:

а) яким довічне позбавлення волі замінено на позбавлення волі
в порядку помилування;

б) які мають дві і більше судимостей за вчинення тяжких зло­
чинів;

в) засуджених за особливо небезпечні злочини проти держави,
бандитизм, умисне вбивство за обтяжуючих обставин;

г) засуджених за вчинення тяжкого злочину (крім засуджених
за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне
вбивство за обтяжуючих обставин) і відбули менше половини при­
значеного вироком суду основного покарання.

Закон про амністію може визначити й інші категорії осіб, на які амністія не поширюється.

Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додаткового покарання, призначеного судом. Амністія не звільняє від обов'язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду.

Особи, відносно яких, згідно із законом про амністію, застосову­ється скорочення строку покарання, мають бути офіційно поінфор­мовані про нове обчислення терміну покарання і про дату закінчен­ня відбування покарання протягом місяця після опублікування зако­ну про амністію. Адміністрація установи виконання покарань після опублікування закону про амністію складає список осіб, які підпада­ють під дію закону. Цей список затверджується начальником уста­нови. Розробляється графік подачі відповідних документів на роз­гляд комісії установи і встановлюється черговість розгляду з тим, щоб забезпечити заміну засудженим на виробництві.

Для розгляду питання щодо звільнення осіб у силу акта амністії до суду надсилається подання начальника установи виконання пока­рань, погоджене з відповідною спостережною комісією або службою у справах неповнолітніх, а також довідка про заохочення і стягнен­ня, особова справа засудженого та інші документи, необхідні для ви­рішення питання про застосування амністії. Рішення про застосу­вання амністії приймається щодо кожної особи індивідуально, після

257

17 2-659

співбесіди з нею і на підставі ретельної перевірки матеріалів особо­вої справи, відомостей про поведінку засудженого та його ставлення до праці за час відбування покарання. У разі відсутності необхідних відомостей на засудженого розгляд питання про застосування амніс­тії відкладається до їх одержання. Присутність прокурора в судово­му засіданні під час розгляду справи про застосування амністії обов'язкова. Після отримання рішення суду про застосування амніс­тії засуджений звільняється з установи виконання покарань у по­рядку, передбаченому ст. 111 ВТК.

Звільнення у зв'язку з помилуванням. Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. за № 588/2000 оголошено "Положен­ня про порядок здійснення помилування". В Положенні сказано, що відповідно до п. 27 ст. 106 Конституціє'!' України, помилування засу­джених здійснює Президент України. Президент крім клопотання про помилування розглядає:

• матеріали стосовно осіб, засуджених до довічного позбавлен­
  ня волі, які не клопочуть про помилування;

• подання Голови Верховної Ради України або Генерального
  прокурора України про застосування помилування до осіб, засудже­
  них судами України до довічного позбавлення волі.

Помилування засуджених здійснюється у вигляді:

1. заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на
   певний строк;

2. повного або часткового звільнення від відбуття як основного,
   так і додаткового покарання;

3. заміна покарання або його невідбутої частини більш м'яким
   

покаранням;

1. зняття судимості.

Клопотання про помилування може бути подане тільки після набрання вироком законної сили. Адміністрація місць позбавлення волі або іншого органу, що відає виконанням покарання, приймаючи від засудженого клопотання про помилування, зобов'язана переві­рити, чи адресовано воно за приналежністю, і при потребі дає засу­дженому відповідні роз'яснення. Доручення комісії при Президенті України з питань помилування виконуються не пізніше 15 днів з мо­менту їх надходження.

Особа, засуджена до довічного позбавлення волі, протягом 7 днів від дня одержання ним копії вироку або касаційної ухвали по справі має право звернутися з клопотанням про помилування. На­чальник слідчого ізолятору в день надходження повідомлення про набрання вироком законної сили чи копії касаційної ухвали, але не пізніше наступного робочого дня, зобов'язаний особисто оголосити

258

засудженому до довічного позбавлення волі про набрання вироком законної сили і роз'яснити йому право подання клопотання про по­милування, строк і порядок подачі клопотання, а також право на одержання юридичної допомоги при написанні клопотання. Про ви­конання цих дій складається акт, який підписує начальник СІЗО (тюрми) і засуджений.

Подача особи, засудженої до довічного позбавлення волі, клопо­тання про помилування припиняє виконання вироку до одержання повідомлення про результати розгляду клопотання і розпорядження щодо виконання вироку.

Особи, засуджені до позбавлення волі, подають клопотання про помилування Президенту України через адміністрацію установи ви­конання покарання. Клопотання про помилування реєструється в журналі. У цьому журналі реєструється також надходження і вико­нання запитів і доручень комісії при Президенті України з питань помилування. Адміністрація виправно-трудової установи до клопо­тання про помилування додає:

• анкету на засудженого;

• копії всіх вироків, ухвал, постанов судів;

• повідомлення про набрання вироком законної сили;

• медичну довідку про стан здоров'я засудженого із зазначен­
  ням даних про проходження ним примусового лікування від алкого­
  лізму, наркоманії, лікування венеричної хвороби, якщо таке ліку­
  вання йому призначалося;

• характеристику на засудженого із зазначенням ставлення до
  праці, дотримання вимог режиму, участі в роботі самодіяльних орга­
  нізацій, а також думка адміністрації і, як правило, спостережної ко­
  місії чи служби у справах неповнолітніх, по суті клопотання;

• довідку про розмір матеріальної шкоди, що підлягає стягнен­
  ню за вироком, і суми, стягненої на її погашення;

• інші документи, які можуть мати значення при розгляді кло­
  потання.

Документи, що приєднуються до клопотання про помилування, повинні бути підготовлені, як правило, машинописним способом, ко­пії документів засвідчуються підписом посадової особи і печаткою виправно-трудової установи. Клопотання про помилування з додани­ми до них документами не пізніше 15 днів з дня подачі надсилають­ся нетаємною поштою в Комісію при Президентові України з питань помилування; матеріали про помилування посилаються на кожного засудженого окремо супровідним листом, підписаним начальником виправно-трудової установи.

259

Про направлення клопотання про помилування засуджених оз­найомлюють під розписку на копії супровідного листа. Копії вказа­них документів додаються до особової справи засудженого.

Виконання Указів Президента України з питань помилування покладаються на такі установи:

• Департамент з питань виконання покарань України стосовно
  осіб, позбавлених волі, й інших категорій;

• відповідні суди, стосовно осіб, які покарання не відбувають
  чи засуджені до інших мір покарання, не пов'язаних з позбавленням
  волі.

Департамент з питань виконання покарань, одержавши Указ Президента України про помилування, не пізніше триденного стро­ку висилає адміністрації виправно-трудової установи розпоряджен­ня встановленої форми про виконання Указу. Загальний контроль за виконанням Указів Президента України з питань помилування засу­джених здійснюється Головним управлінням оперативної інформації МВС України (ГУОІ). Контроль за своєчасним виконанням Указів з питань помилування здійснюється управліннями-відділами опера­тивної інформації ГУ, У МВС України в областях.

Головне управління оперативної інформації МВС України протя­гом трьох днів з моменту отримання Указу встановлює місце відбу­вання засудженим покарання і за підписом начальника Головного управління оперативної інформації чи його заступника надсилає розпорядження про виконання Указу із своїм супровідним листом з грифом "таємно" ГУ, УМВС України в області за місцем відбування засудженим покарання.

Управління (відділи) оперативної інформації ГУ, УМВС України в області, одержавши розпорядження, негайно надсилають його для виконання начальнику установи. Начальник установи ознайомлює засудженого з розпорядженням під розписку, про що робиться за­пис на зворотній стороні розпорядження, з вказівкою дати. Указ ви­конується в день надходження розпорядження, якщо ж воно на­дійшло після закінчення робочого дня — в першій половині насту­пного дня.

Про виконання Указу про помилування адміністрація установи протягом двох днів надсилає повідомлення в Головне управління оперативної інформації і управління (відділи) оперативної інформа­ції ГУ, УМВС України за територіальністю. Розпорядження після його виконання додається до особової справи засудженого. Адмі­ністрація виправно-трудової установи ставить до відома суд про ви­конання Указу протягом трьох днів, який, у свою чергу, додає це по­відомлення до кримінальної справи.

260

Умовно-дострокове звільнення. Одним з основних принципів права є економія репресії. Покарання повинно забезпечувати досяг­нення його цілей, але разом з тим бути мінімально необхідним. Суд вибирає в рамках санкції статті конкретне покарання, яке засудже­ний повинен відбути. Однак нерідко засуджений усією своєю пове­дінкою доказує виправлення раніше встановленого вироком суду строку покарання. У цих випадках законодавець передбачає звіль­нення такої особи умовно-достроково (ст. 81 КК України).

Сутність умовно-дострокового звільнення полягає в тому, що за­суджений, який довів своє виправлення зразковою поведінкою і чес­ним ставленням до праці та навчання і який відбув встановлену за­коном частину строку покарання, може бути звільнений від подаль­шого відбування покарання.

Серед ознак, необхідних для умовно-дострокового звільнення, назвемо основні. Суб'єктивна (фактична) ознака — зразкова пове­дінка й чесне ставлення до праці та навчання, що свідчить про до­сягнення засудженим найвищого ступеня виправлення. Ця ознака залежить від самого засудженого. Другою обов'язковою ознакою для умовно-дострокового звільнення є юридична (формальна) озна­ка — сам факт відбуття засудженим передбаченої законом частини строку покарання. Ця умова залежить від законодавства, а не від за­судженого. Умовно-дострокове звільнення не є кінцевим, особа звільняється за умови, якої вона повинна неухильно дотримуватися, а саме — протягом невідбутого строку покарання утриматися від вчинення будь-якого нового злочину.

Для застосування умовно-дострокового звільнення потрібно встановити наявність трьох обставин:

а) чи поширюється на засудженого закон про умовно-дострокове
звільнення;

б) чи відбув засуджений встановлену законом частину строку
покарання (розрахунок відбутої частини строку покарання ведеться
від дати, вказаної у вироку суду);

в) чи гідний засуджений застосуванню цього виду звільнення,
тобто чи довів він своє виправлення (виправлення має бути доведе­
не раніше, ніж відбуття встановленої законом частини строку пока­
рання).

Питання подання засудженого до умовно-дострокового звільнен­ня і оформлення відповідних документів визначається ст. 407 КПК і ст. 110 ВТК, а також відповідними відомчими інструкціями. Розгляд питання про умовно-дострокове звільнення в установі виконання по­карань віднесене до компетенції її комісії. Засідають комісії по мірі надходження матеріалів, але не рідше двох разів на місяць. Засідан-

261

ня оформлюється протоколом, який підписує начальник установи виконання покарань і секретар комісії.

На кожного засудженого, матеріали на якого подаюється на ко­місію, начальник відділення соціально-психологічної служби скла­дає характеристику, що містить детальні відомості про поведінку, працю, заохочення і стягнення, а також висновок про доцільність його умовно-дострокового звільнення. Характеристика погоджуєть­ся із заступником начальника установи з соціальної роботи". На за­сіданні комісії начальник відділення соціально-психологічної служби доповідає характеристику на засудженого.

При позитивному вирішенні комісії про подання матеріалів до суду на умовно-дострокове звільнення, а також при відмові в цьому в протоколі вказуються мотиви. У разі відмови комісії в поданні до суду матеріалів про умовно-дострокове звільнення засудженого до його особової справи приєднується витяг з протоколу засідання ко­місії з розпискою засудженого про ознайомлення з таким рішенням. Повторний розгляд питання про умовно-дострокове звільнення мож­ливий не раніше ніж через шість місяців, а для осіб, засуджених за тяжкі злочини на строк не менше ніж на п'ять років, — через рік.

При позитивному рішенні комісії адміністрація установи вико­нання покарань готує такі документи:

• подання, в якому вказується думка комісії про доцільність
  умовно-дострокового звільнення;

• характеристика, затверджена начальником установи вико­
  нання покарань;

• особова справа на засудженого.

Після узгодження цих документів із спостережною комісією чи службою у справах неповнолітніх, вони надсилаються до суду. Від­повідно до ст. 407 КПК суд протягом 10 днів розглядає матеріали і виносить свою постанову.

Якщо суд відмовить в умовно-достроковому звільненні засудже­ного від покарання або заміні невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням, розгляд повторного подання з даного питання може мати місце не раніше як через рік від дня винесення постано­ви про відмову для засуджених за тяжкі злочини до позбавлення во­лі на строк не менше п'яти років, а для засуджених за інші злочини і неповнолітніх засуджених — не раніше як через шість місяців.

Постанова суду оскарженню не підлягає, але може бути опро­тестована прокурором. У разі опротестування такої постанови, її ви­конання зупиняється.

При умовно-достроковому звільненні від основного покарання, засуджених, до яких було застосовано додаткове покарання, суд в

262

усіх випадках за поданням органу, який відає виконанням покаран­ня, або за своєю ініціативою зобов'язаний вирішувати питання про звільнення і від додаткового покарання. Це рішення, згідно з п. 5 по­станови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосу­вання судами України законодавства про умовно-дострокове звіль­нення від покарання і заміну покарання більш м'яким" від 26 грудня 1975 р., має бути відображене у резолютивній частині постанови.

Звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворі­ли на тяжку хворобу. Засуджені, які захворіли на хронічну душев­ну або іншу тяжку хворобу, що перешкоджає подальшому відбуван­ню покарання, можуть бути звільнені судом від відбування покаран­ня в порядку, встановленому ст. 408 КПК і ст. 109 ВТК.

Відповідно до наказу Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України № 3/6 від 18.01.2000 р. встановлено перелік захворювань, які є під­ставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання. До них відносять такі захво­рювання: туберкульоз (у трьох формах), інфекція вірусу імунодефі­циту людини (ВІЛ/СНІД), лепра, новоутворення, хвороби ендок­ринної системи, психічні розлади, хвороби нервової системи та ор­ганів відчуття, органів кровообігу, органів дихання, органів травлен­ня, хвороби нирок з хронічною нирковою недостатністю в термінальній стадії, хвороби кістково-м'язової системи та сполучної тканини, хвороби обміну, анатомічні дефекти внаслідок захворюван­ня чи травми в період останнього строку відбування покарання, про­менева хвороба.

Подання про звільнення таких осіб від відбуття покарання готує адміністрація установи виконання покарань. Окрім подання адмі­ністрація установи надсилає до суду висновок лікарської комісії про потребу звільнення засудженого від покарання у зв'язку з хворобою та його особову справу. Медичне обстеження таких засуджених здійснюють спеціальні лікарські комісії. Огляд хворого та розгляд матеріалів його медичного обстеження здійснюється комісією після обов'язкового лікування і ретельного обстеження хворого в стаціо­нарних умовах лікувальних установ.

Засуджені, відносно яких службовою перевіркою встановлено, що їхня хвороба є результатом навмисного заподіяння собі пошко­джень під час відбування покарання, на звільнення від подальшого відбуття покарання через хворобу не представляються, за винятком випадків, коли під час заподіяння таких пошкоджень особа перебу­вала в стані гострого психічного розладу, що підтверджено лікаря-ми-фахівцями. Якщо начальник установи виконання покарань запе-

263

речує проти звільнення засудженого у зв'язку з хворобою, він пере­дає на розгляд суду своє мотивоване заперечення.

Відповідно до ст. 408, 409, 411 КПК начальник установи вико­нання покарань на вимогу суду повинен забезпечити явку в судове засідання для участі в розгляді подання представника адміністрації установи і представника комісії, що дала висновок про стан здоров'я засудженого. Якщо після відмови судом у звільненні засудженого від подальшого відбуття покарання стан здоров'я засудженого погір­шав, на підставі висновку комісії подання про звільнення від відбут­тя покарання повторно надсилається до суду незалежно від часу ви­несення рішення про відмову.

Звільнення засуджених з установи виконання покарань за іншими підставами, встановленими законом. Звільнення засу­джених з місць позбавлення волі можливе і у випадках: а) зупинен­ня виконання вироку, ухвали і постанови суду; б) скасування виро­ку, ухвали і постанови в порядку нагляду; в) відновлення справ у зв'язку з нововиявленими обставинами; г) коли засуджений відбу­ває покарання за діяння, караність якого усунена законом.

У першому випадку звільнення з установи виконання покарань здійснюється при наявності достатніх підстав, що свідчать про пору­шення закону до їх опротестування, але на строк не більше як три місяці або до розгляду протесту в суді. Згідно із ст. 387 КПК Украї­ни, це означає і відкладення виконання, яке ще не почалося, і пере­рву в ньому, коли вирок вже виконується і засуджений відбуває по­карання у вигляді позбавлення волі. У такому разі він підлягає звільненню.

У другому випадку звільнення з установи виконання покарань здійснюється на підставі ухвали, постанови судових наглядових ін­станцій (ст. 388, 393 КПК). Суди, що розглядають справи у порядку нагляду, на підставах ст. 389, 367 КПК України можуть приймати рішення щодо скасування вироку та всіх подальших судових ухвал, постанов і закрити справу.

У третьому випадку звільнення з установи виконання покарань здійснюється в порядку відновлення справи зв'язку з нововиявлени­ми обставинами. Наприклад, за ст. 397 КПК України, вироки, ухва­ли і постанови суду, що набрали законної сили, можуть бути скасо­вані за новими обставинами, які раніше не були відомі суду при ви­несенні рішення і які доводять неправильність засудження або ви­правдовують підсудного.

У четвертому випадку звільнення з установи виконання пока­рань здійснюється в результаті змін кримінального закону, коли ді­яння, які раніше вважалися караними, перестають бути такими.

264

відповідно до кримінального законодавства дана особа підлягає звільненню від призначеного судом покарання, а призначена засу­дженому міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого зако­ну, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом.

Порядок виконання даного закону провадиться судом за місцем знаходження установи за заявою засудженого або за поданням про­курора чи органу, що відає виконанням покарання (ст. 405^і КПК Ук­раїни). При цьому рішення суду має бути своєчасним, а на випадок затримок, коли даний закон набрав законної сили, за продовження незаконного виконання покарання передбачається відшкодування шкоди за ст. 53^і КПК України.

Цей різновид звільнення від подальшого відбування покарання не означає реабілітації особи, яка була засуджена правомірно за ді­яння, що було караним на момент його вчинення. Особа, яка звіль­нена від відбування покарання за діяння, караність якого усунена, вважається такою, що не має судимості. Так, ч. 1 ст. 1 Постанови Верховної Ради України від 11 березня 1992 року "Про звільнення від покарання осіб, засуджених за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу за релігійними переконаннями" гласить: "Враховуючи, що відповідно до Закону України "Про альтернативну (невоєнну) службу" громадяни України можуть проходити альтер­нативну службу замість військової, коли релігійні переконання зава­жають їм проходити військову службу, звільнити від відбування по­карання осіб, засуджених судами України до прийняття цього Зако­ну за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу за релігійними переконаннями зі зняттям судимості".

§ 2. Оформлення документів про звільнення

Порядок звільнення засуджених з установ регламентується Ви­правно-трудовим кодексом України (ч. З ст. 111) та іншими норма­тивними актами щодо цього питання. Звільнення засуджених з уста­нови проводиться на підставі та в порядку, встановленому законом, а щодо засуджених іноземців і осіб без громадянства — спеціальни­ми актами.

З метою своєчасного забезпечення звільнення засуджених двічі на рік — у січні та липні — проводиться звірка даних про строк по­карання, що є в особових справах, облікових і контрольно-строко­вих картках засуджених. При виявленні будь-яких помилок і неточ­ностей при встановленні засудженому строку покарання, вживають­ся заходи до їх виправлення. Про наслідки звірки складають акт у

265

двох примірниках, один з яких надсилається в управління (відділ) виконання покарань відповідної області.

Звільнення засуджених проводиться на підставі звірених даних про строк позбавлення волі. Забороняється звільняти засуджених лише за даними їх облікових і контрольно-строкових карток.

Документи про звільнення виконуються в день їх надходження до установи. Якщо документи надійшли після закінчення робочого дня, вони виконуються наступного дня. Наявність заборгованості за засудженим, несвоєчасне проведення з ним розрахунку та інші при­чини не можуть бути підставою для затримки його звільнення. По кожному факту несвоєчасного звільнення проводиться службове розслідування та вживаються заходи щодо винних посадових осіб.

Документи про звільнення, які надійшли від окремих осіб або нетаємною поштою, підлягають додатковій перевірці. В цих випад­ках з органу, який виніс рішення, треба по телеграфу запросити від­повідне підтвердження. По фактах одержання з судів нетаємною по­штою документів про звільнення засуджених або скорочення їм строку покарання сповіщається в управління (відділ) виконання по­карань відповідної області. Після одержання документа про звіль­нення засудженого або про скорочення йому строку покарання спецвідділ проводить ретельну перевірку правильності оформлення і тотожність цього документа матеріалам особової справи на засу­дженого.

У випадках одержання документів, які не завірені гербовою пе­чаткою або мають не чіткі відбитки чи завірені печаткою іншого ор­гану, який не виносив рішення, а також при невідповідності анкет­них даних, указаних в документі, який надійшов, матеріалам особо­вої справи, або при появі інших сумнівів у достовірності документа, що надійшов, виконання його треба зупинити і вжити невідкладних заходів щодо отримання підтвердження з органу, який виніс рішен­ня. Зупинення виконання документа про звільнення засудженого оформляється постановою начальника установи та затверджується прокурором. Усі документи про звільнення або скорочення строку покарання оголошуються засудженому під розписку.

Про виконання ухвал і постанов судів про дострокове звільнення засуджених або скорочення їм строку покарання повідомляється суд, який виніс вирок, а у випадках прохань судів, які винесли ух­валу чи постанову, також і цей суд.

Ухвали і постанови судів про звільнення (у зв'язку з припинен­ням кримінальних справ) або скорочення строку покарання щодо осіб, які раніше звільнялися по відбутті строку покарання, умовно-достроково, по хворобі та померлих в установі, прилучаються до ар-

266

хівних особових справ на них. У суди, які винесли ухвалу або по­станову, сповіщаються: на раніше звільнених — дата і підстава їх звільнення, населений пункт, район, область, куди вони вибули; на померлих — дата їхньої смерті.

З метою своєчасного проведення розрахунку зі звільненими, за­безпечення їх за кошти установи проїзними квитками та харчуван­ням, на проїзд про наступне звільнення засудженого завчасно, але не менш як за три місяці до звільнення, відділ спецобліку повідом­ляє відповідні відділи та служби установи.

Засудженим, які звільняються з установи, видаються довідки про звільнення різних форм:

• форма "А" — жовто-зеленого кольору, видається особам,
  відносно яких вирок скасований з припиненням кримінальної спра­
  ви або передачею справи на нове розслідування із заміною запобіж­
  ного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі. Про наявність у
  цих осіб непогашених судимостей вказується на зворотному боці до­
  відки;

• форма "БВЛ" — рожевого кольору, видається особам, які не
  погасили під час відбуття покарання заборгованості по виконавчих
  листах (у тому числі по виконавчих листах на утримання алімен­
  тів);

• форма "Б" — блакитного кольору, видається всім іншим звіль­
  неним;

• форма "В" — білого кольору, видається іноземцям і особам без
  громадянства, які до арешту були постійними мешканцями респуб­
  ліки, а також іноземцям і особам без громадянства, які мешкають за
  кордоном, але після звільнення залишаються на тимчасове чи по­
  стійне проживання в Україні. Іноземцям і особам без громадянства,
  видвореним або від'їжджаючим після звільнення за кордон, довідка
  цієї форми не видається, а прилучається до їх особових справ.

Заповнення довідок про звільнення проводиться спеціальним чорнилом розбірливо, чітко, без виправлень та підчисток. У верх­ньому лівому куті довідки вказується назва установи без її адреси. Особам, яким актом помилування або амністії було скорочено строк покарання, але вони продовжували відбувати строк, який залишив­ся, у довідках про звільнення після запису про строк покарання, встановлений судом, вказується про скорочення цього строку згідно з актом помилування або амністії. Крім того, у довідках про звіль­нення вказується:

— особам, звільненим умовно-достроково, — невідбута частина строку покарання (яку треба записати згідно з ухвалою суду) і дата

267

винесення судом ухвали про умовно-дострокове звільнення, а також дата фактичного звільнення;

— особам, яким невідбута частина строку позбавлення волі за­мінена більш м'яким покаранням, — нова міра покарання.

У довідках про звільнення треба обов'язково робити такі записи або проставляти штампи: "Законність звільнення перевірив", "Пра-це-побутове влаштування за пропискою", "Символи та група крові", належність до групи ризику, чи мешкав на території, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській атомній електростанції (у верх­ньому правому куті довідки — букву "Е"). На осіб, які після звіль­нення підлягають взяттю під адміністративний нагляд: "Підпадає під нагляд"; а на осіб, яким встановлений адміністративний нагляд в установі: "Встановлено нагляд".

На довідку про звільнення обов'язково наклеюється фотокартка встановленого для паспорта зразка, на довідку про звільнення іно­земця чи особи без громадянства — фотокартка розміром 3,5 х 3 см. Вказані фотокартки наклеюються також на копії довідок. Звільне­ним, в особових справах яких немає паспорта, обов'язково треба ви­дати на руки не менш як дві фотокартки для одержання паспорта по прибутті до місця помешкання. Довідки видаються звільненим під розписку на їх копіях. При цьому треба провести опитування звіль­неного і його відповіді порівняти з анкетними та іншими даними до­кументів, які є в особовій справі, порівняти з опізнавальними фото­картками та особливими прикметами звільненого, а за умов, коли виникає підозра в тому, що звільняється не той засуджений, який має на це право, встановити його особу за дактилоскопічною кар­тою. Крім того, треба перевірити повноту заповнення бухгалтерією зворотного боку довідки.

Довідки про звільнення засуджених, в яких строк покарання за­кінчується під час дозволеного їм короткострокового виїзду за межі установи у зв'язку з виключними обставинами, надсилаються для їх одержання до органів внутрішніх справ за місцем виїзду.

Довідка на психічно хворого, який направляється після звільнен­ня у психіатричну лікарню органів Міністерства охорони здоров'я, передається разом з хворим та його особистими документами адмі­ністрації лікарні, якщо він береться під опіку — родичам або опіку­ну під розписку.

Якщо довідка про звільнення була загублена особою, яка прибу­ла до постійного помешкання після звільнення з установи, за запи­том органу внутрішніх справ, а також приймальника-розподільника надсилається дублікат цієї довідки для одержання паспорта. Якщо дублікат довідки про звільнення був надісланий раніше до іншого

268

органу внутрішніх справ, то про це повідомляється ініціатор запиту для наступного запиту дубліката з того органу внутрішніх справ.

В інших випадках (при реабілітації, для вирішення питання про зняття судимості), а також коли архівна особова справа знищується по закінченні строку її зберігання, за запитами установ або клопо­таннями звільнених надсилається довідка довільної форми.

Особливості звільнення і оформлення документів на іноземців і осіб без громадянства

Про дату звільнення засудженого іноземця керівництво Виправ­но-трудової установи за чотири місяці до закінчення строку пока­рання надсилає до ДДУПВП електронною поштою, телеграфом або поштою повідомлення за встановленою формою. Відділ спеціального обліку департаменту у триденний строк надсилає до МЗС України повідомлення, після чого порушується питання перед дипломатич­ним представництвом або консульською установою даної держави про організацію виїзду іноземця. У разі відмови застосовуються дип­ломатичні канали.

При звільнені іноземцю видаються довідка форми "В", квиток на проїзд залізницею. Вони забезпечуються харчами, одягом, взуттям, одноразовою допомогою згідно зі ст. 115 ВТК України. Про їх звіль­нення після відбуття строку покарання та із інших причин надсила­ється повідомлення до ДДУПВП. У разі звільнення його за амніс­тією, помилуванням, винесенням судом ухвали чи постанови, через хворобу, умовно-достроково, а також у разі смерті, керівництво ви­правно-трудової установи негайно надсилає до ДДУПВП повідом­лення, який протягом доби, а в разі смерті іноземця негайно, надси­лає до МЗС України повідомлення за встановленою формою.

§ 3. Постпенітенціарний вплив

і заходи соціальної адаптації щодо осіб,

звільнених з установ виконання покарань

Постпенітенціарний вплив на осіб, звільнених з місць позбавлен­ня волі, є однією із стадій виправно-трудового процесу. Постпенітен­ціарний вплив — система заходів, спрямованих на:

• переконання засуджених в об'єктивній необхідності право­
  мірної поведінки на волі і надання їм допомоги в побутовому і тру­
  довому влаштуванні;

• організацію контролю за їх поведінкою, аж до застосування
  адміністративних і кримінально-правових заходів примусу з метою
  недопущення становлення їх на шлях скоєння повторних злочинів.

269

Структура інституту постпенітенціарного впливу:

1. Підготовка засуджених до звільнення.

2. Надання цим особам допомоги в побутовому та трудовому
   влаштуванні після звільнення.

3. Організація загального контролю за звільненими.

4. Застосування крайніх заходів постпенітенціарного впливу —
   встановлення адміністративного нагляду.

Основні завдання постпенітенціарного впливу:

• організація і проведення заходів, пов'язаних з підготовкою за­
  суджених до звільнення;

• надання допомоги звільненим в питаннях обрання місця про­
  живання і роботи, налагодження їх соціальних зв'язків;

• контроль за прибуванням звільнених до місця проживання та
  працевлаштуванням.

Відповідно до ст. 5 Закону України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р., держава забезпечує додаткові гарантії праце­здатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціаль­ного захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. Так, особам, звільненим з установ, що виконують покарання, або таким, які за рішенням суду лікувалися в лікувально-трудових профілакто­ріях, створюються додаткові робочі місця, спеціалізовані підприєм­ства, організуються спеціальні програми навчання тощо. Для цього місцеві Ради народних депутатів бронюють на підприємствах, в установах і організаціях до 5% загальної кількості робочих місць, у тому числі з гнучкими формами зайнятості.

Відповідно до ст. 5 Закону України "Про зайнятість населення", у разі відмови в прийомі на роботу громадян з числа зазначених ка­тегорій, у межах встановленої квоти, з підприємств, установ і орга­нізацій стягується штраф у розмірі середньорічної заробітної плати за кожну таку відмову в прийнятті на роботу. Ці кошти спрямову­ються у державний фонд сприяння зайнятості населення і викорис­товуються для фінансування витрат підприємств, що створюють ро­бочі місця для звільнених з місць позбавлення волі понад встанов­лену квоту.

З метою надання особам, які звільнилися з місць позбавлення волі, допомоги в трудовому та побутовому влаштуванні, а також удосконалення взаємодії органів та установ кримінально-виконавчої системи з територіальними органами внутрішніх справ і центрами зайнятості населення у вирішенні цих питань 29.06.2000 р. було ви­дано наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства внутрішніх справ України і Міністерства праці та соціальної політики України № 139/405/150.

270

Згідно з цим наказом, не пізніше ніж за три місяці до закінчення призначеного строку покарання представником адміністрації ви­правно-трудової установи проводиться бесіда із засудженим для ви­значення його намірів щодо місця проживання та працевлаштуван­ня після звільнення і надання потрібної допомоги у вирішенні цих питань. За підсумками бесіди від засудженого відбирається заява відповідного змісту, яка після звільнення долучається до його особо­вої справи.

Для перевірки можливості проживання засудженого після звіль­нення за обраним їм місцем адміністрацією установи за три місяці до закінчення строку покарання надсилається повідомлення-запит до районного (міського) відділу (управління) внутрішніх справ тієї місцевості, де має намір проживати засуджений. Повідомлення-за­пит надсилається, як правило, до того населеного пункту або до тієї місцевості, де засуджений проживав до арешту (засудження) і де в нього збереглися родинні зв'язки.

У разі, коли виникли об'єктивні обставини, що не дозволяють засудженому виїхати до населеного пункту або місцевості, де він проживав до засудження, адміністрацією установи надсилається по­відомлення-запит до відповідного органу внутрішніх справ тієї місце­вості, яку обрав засуджений. При цьому в повідомленні зазначають­ся підстави обрання даної місцевості для проживання.

При надходженні з установи повідомлення-запиту органом внут­рішніх справ організовується перевірка можливості проживання за­судженого за вказаною адресою. Про наслідки вирішення цього пи­тання орган внутрішніх справ сповіщає адміністрацію установи не пізніше як через 20 днів з часу надходження повідомлення — запи­ту (направляється відповідний талон повідомлення-запиту).

При надходженні до установи відповіді з органу внутрішніх справ про відсутність можливості проживання звільнюваного за об­раним ним місцем адміністрація установи повідомляє про це засу­дженого і за погодженням з ним вживає заходів щодо направлення його після звільнення до іншого місця проживання в порядку, перед­баченому вище.

За 20 днів до звільнення засудженого адміністрацією установи надсилається повідомлення про звільнення до органу внутрішніх справ тієї місцевості, де він має намір проживати, а копія повідом­лення — до територіального органу виконання покарань, що не пов'язані з позбавленням волі.

Стосовно засуджених, які на день звільнення не досягли 18-річ-ного віку, адміністрацією установи за 20 днів до звільнення додатко-

271

во направляється повідомлення до служби у справах неповнолітніх міської (районної) державної адміністрації.

Щодо працездатних засуджених працездатного віку, за 20 днів до звільнення адміністрацією установи надсилаються повідомлення до міського (районного) центру зайнятості державної служби зайня­тості тієї місцевості, де вони мають намір проживати, для надання допомоги в їх працевлаштуванні відповідно до ст. 5 Закону України "Про зайнятість населення".

У разі звільнення засуджених від покарання достроково за вста­новленими законодавством підставами повідомлення, передбачені вище, надсилаються до відповідних державних органів не пізніше трьох днів після звільнення.

Перед звільненням засудженого представник адміністрації уста­нови проводить з ним бесіду, під час якої додатково роз'яснює поло­ження Закону України "Про зайнятість населення" щодо порядку отримання допомоги в працевлаштуванні в центрах зайнятості дер­жавної служби зайнятості, а також порядок прописки за обраним місцем проживання, і вручає йому під розписку відповідну пам'ятку. Копія пам'ятки долучається до особової справи засудженого.

При надходженні з установи повідомлення про звільнення засу­дженого органом внутрішніх справ організовується перевірка при­буття звільненого до обраного місця проживання.

Протягом місяця після звільнення засудженого орган внутрішніх справ інформує адміністрацію установи про його прибуття, пропис­ку та працевлаштування (надсилається відривний талон повідомлен­ня про звільнення).

У разі неприбуття звільненого до обраного місця проживання протягом десяти днів після звільнення орган внутрішніх справ пові­домляє про це адміністрацію виправно-трудової установи.

При надходженні з органу внутрішніх справ повідомлення про неприбуття звільненого до обраного місця проживання адміністра­ція установи, виходячи з анкетних даних засудженого, направляє повідомлення до органів внутрішніх справ, де можлива його поява.

Працівник територіального органу виконання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, щомісячно до 25-го числа здійснює з відповідним органом внутрішніх справ звірку кількості отриманих повідомлень про звільнення та фактично поставлених на облік звіль­нених. За результатами проведеної звірки складається спільний акт, який подається на розгляд керівництву органу виконання покарань, що не пов'язані з позбавленням волі, та керівництву органу внут­рішніх справ.

272

У разі виявлення осіб, звільнених з місць позбавлення волі та не поставлених на облік, територіальними органами виконання пока­рань, що не пов'язані з позбавленням волі, за участю міських і ра­йонних органів внутрішніх справ і центрів зайнятості населення вживаються термінові заходи щодо їх обліку, документування, а та­кож надання допомоги у трудовому й побутовому влаштуванні.

§ 4. Організаційно-правове забезпечення

адміністративного нагляду за звільненими

з місць позбавлення волі

Сутність адміністративного нагляду полягає в тому, що:

1. держава ні в якому разі не "продовжує" вирок, а здійснює
   нагляд за одним із джерел можливої небезпеки в суспільстві;

2. він є примусовою мірою, оскільки переконання як основний
   метод виховання не виключає примушення;

3. державне примушення опосередковується в праві у вигляді
   юридичної відповідальності (кримінальної, адміністративної, матері­
   альної);

4. він не має метою приниження людської гідності чи заподіяння
   фізичного страждання;

5. це комплексна міра застереження повторних злочинів з боку
   осіб, звільнених з місць позбавлення волі;

6. вказана міра має тимчасовий характер.

Отже, адміністративний нагляд — це система тимчасових при­мусових профілактичних заходів спостереження і контролю за пове­дінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здій­снюються органами внутрішніх справ.

Адміністративний нагляд встановлюється щодо чотирьох катего­рій повнолітніх осіб:

а) визнаних судами особливо небезпечними рецидивістами;

б) засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або засу­
джених двічі і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини,
якщо під час відбування покарання їх поведінка свідчила про те, що
вони вперто не бажають стати на шлях виправлення і залишаються
небезпечними для суспільства;

в) засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або засу­
джених двічі і більше до позбавлення волі за умисні злочини, якщо
вони після відбування покарання або умовно-дострокового звільнен­
ня від відбування покарання, незважаючи на попередження органів

273

18 — 2-659

внутрішніх справ, систематично порушують громадський порядок І права громадян, вчиняють інші правопорушення;

г) засуджених до позбавлення волі за один із злочинів, пов'яза­них з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речо­вин і прекурсорів.

Стосовно осіб, вказаних в п. а), б) і г), адміністративний нагляд встановлюється в судовому засіданні одноособове суддею районного (міського) суду за місцезнаходженням виправно-трудової установи, в якій відбуває покарання засуджений, за поданням начальника ви­правно-трудової установи, а стосовно осіб, зазначених у п. в), — в судовому засіданні одноособове суддею районного (міського) суду за місцем проживання особи, звільненої з місць позбавлення волі, за поданням начальника органу внутрішніх справ.

Підставами для встановлення адміністративного нагляду є:

а) вирок суду, що набрав законної сили, щодо осіб, визнаних су­
дами особливо небезпечними рецидивістами;

б) матеріали виправно-трудових установ — щодо осіб, засудже­
них до позбавлення волі за тяжкі злочини або засуджених двічі і
більше разів до позбавлення волі за умисні злочини, якщо під час
відбування покарання їх поведінка свідчила, що вони вперто не ба­
жають стати на шлях виправлення і лишаються небезпечними для
суспільства.

в) систематичні порушення громадського порядку і прав грома­
дян, вчинення інших правопорушень після відбування покарання
або умовно-дострокового звільнення від відбування покарання засу­
дженими до позбавлення волі за тяжкі злочини або засудженими
двічі і більше до позбавлення волі за умисні злочини;

г) засудження до позбавлення волі за один із злочинів, пов'яза­
них із незаконним обігом наркотичних речовин і прекурсорів.

Порядок здійснення адміністративного нагляду. Адміністра­тивний нагляд здійснюється міліцією. Осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, беруть на облік, фотографують, а в разі потреби у них беруть відбитки пальців. Працівники міліції зобов'я­зані систематично контролювати поведінку цих осіб, запобігати по­рушенням ними громадського порядку та прав інших громадян і при­пиняти їх, проводити розшук осіб, які уникають адміністративного нагляду.

Адміністративний нагляд припиняється постановою судді за по­данням начальника органу внутрішніх справ: а) у разі погашення або зняття судимості з особи, яка перебуває під наглядом; б) достро­ково, якщо піднаглядний перестав бути небезпечним для суспільства і позитивно характеризується за місцем роботи і проживання.

274

Піднаглядний може сам подати клопотання про знаття нагляду. В інших випадках адміністративний нагляд автоматично припиня­ється а) після закінчення терміну, на який його встановлено, якщо органом внутрішніх справ не подано клопотання про продовження нагляду або суддя відмовив у продовженні нагляду; б) у разі засу­дження піднаглядного до позбавлення волі і направлення його до місця відбування покарання або в) у разі смерті піднаглядного.

Обов'язки піднаглядних. Особи, щодо яких встановлено адмі­ністративний нагляд, зобов'язані вести законослухняний спосіб життя, не порушувати громадський порядок і додержуватися таких правил:

а) прибути у визначений виправно-трудовою установою термін в
обране ним місце проживання і зареєструватися в органі внутрішніх
справ;

б) з'являтися за викликом міліції в указаний термін і давати усні
та письмові пояснення з питань, пов'язаних з виконанням правил
адміністративного нагляду;

в) повідомляти працівників міліції, які здійснюють адміністратив­
ний нагляд, про зміну місця роботи чи проживання, а також про ви­
їзд за межі району (міста) у службових справах;

г) у разі від'їзду в особистих справах з дозволу міліції в інший
населений пункт та перебування там більше доби — зареєструвати­
ся в місцевому органі внутрішніх справ.

Обмеження дій піднаглядних. До осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, за постановою начальника органу внут­рішніх справ застосовуються частково або у повному обсязі такі об­меження:

а) заборона виходу з будинку (квартири) у певний час, який не
може перевищувати восьми годин на добу;

б) заборона перебування у відповідних місцях району (міста);

в) заборона виїзду чи обмеження часу виїзду в особистих спра­
вах за межі району (міста);

г) реєстрація в міліції від одного до чотирьох разів на місяць.

Обсяг вказаних обмежень з урахуванням особистості піднагляд­ного, його способу життя і поведінки при здійсненні адміністратив­ного нагляду може змінюватися (зменшуватися або збільшуватися) начальником органу внутрішніх справ.

Відповідальність за порушення законодавства про адмініст­ративний нагляд. Порушення перерахованих правил адміністра­тивного нагляду тягне за собою відповідальність по ст. 187 КУпАП. Кримінальна відповідальність передбачена ст. 395 КК України за по­рушення правил адміністративного нагляду, під яким розуміється

275

18*

порушення самовільне залишення піднаглядним місця проживання з метою ухилення від адміністративного нагляду, а також і неприбут­тя без поважних причин у визначений строк до обраного місця про­живання особи, щодо якої встановлено адміністративний нагляд.

Контроль за здійсненням адміністративного нагляду покладаєть­ся на Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Криму, управління внут­рішніх справ областей, міст і на транспорті. Найвищий нагляд за до­держанням і правильним застосуванням законодавства про адмініст­ративний нагляд здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Література.

1. Конституція України.

2. Кримінальний кодекс України. — К., 2001.

3. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­
   тар. — К., 2000.

4. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального ко­
   дексу України. — К., 1998.

5. Закон України "Про застосування амністії в Україні" від
   1.10.1996 р. № 392/96 — ВР //Відомості Верховної Ради Ук­
   раїни. — 1996. — № 48.

6. Закон України "Про внесення змін до законів України "Про
   міліцію", "Про попереднє ув'язнення", "Про адміністративний
   нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" від
   21.06.2001 р. № 2537-Ш.

7. Закон України "Про адміністративний нагляд за особами, звіль­
   неними з місць позбавлення волі" від 1.12.1994 р.

8. Закон Української РСР "Про зайнятість населення" від 1.03.1991 р.

9. Указ Президента України "Про затвердження Закону України
   "Про амністію", від 24.07.1998 р. № 61-ХІУ.

10. Указ президента України "Про положення про порядок
здійснення помилування" від 12.04.2000 р. № 588/2000.

11. Інструкція "Про порядок приймання до установ кримінально-ви­
конавчої системи та звільнення з них ув'язнених і засуджених
іноземних громадян", затверджена наказом Державного депар-

276

таменту України з питань виконання покарань № 68 від 22.06.1999 р.

12. "Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди мате­
    ріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування по­
    карання", затверджений наказом Державного департаменту Ук­
    раїни з питань виконання покарань та Міністерства охорони здо­
    ров'я України № 3/6 від 18.01.2000 р.

13. Трубников В. М. Социальная адаптация освобожденньїх от от-
    бьівания наказания. — Харьков, 1990.

14. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг.
    ред. О. М. Джужи. — К., 2000.

15. Пєпгков В. П. Управління виховно-виправним процесом: Моно­
    графія. — Запоріжжя, 1998.

16. Рудник В. І. Позбавлення волі: негативні наслідки та заходи
    їхньої нейтралізації. — К., 1999.

Глава XIV

Порядок і умови виконання

кримінальних покарань у виді

довічного позбавлення волі та арешту

§ 1. Порядок і умови виконання покарання у виді арешту. § 2. Порядок і умови виконання довічного позбавлення волі.

§ 1. Порядок і умови виконання покарання у виді арешту

Арешт як вид кримінального покарання передбачений ст. 60 Кримінального кодексу України. Арешт являє собою короткостроко­ве позбавлення особистої свободи в умовах ізоляції від суспільства. Це своєрідний елемент так званої шокової терапії, застосовуваної до осіб, що вперше вчинили злочин. Арешт встановлюється судом на строк від одного до шести місяців.

Арешт не застосовується до:

• осіб, віком до 16-ти років;

• вагітних жінок;

• жінок, які мають дітей віком до семи років.

Порядок і умови виконання покарання у виді арешту регламен­туються Главою 17 ВТК (статті 100—105) і Інструкцією "Про орга­нізацію виконання покарання у виді арешту в установах криміналь­но-виконавчої системи", яка розроблена відповідно до Конституції України, Кримінального кодексу України та Виправно-трудового ко­дексу України та регламентує і конкретизує порядок тримання в установах кримінально-виконавчої системи (далі — установи) засу­джених осіб, які відбувають покарання у виді арешту.

Відповідно до ст. 100 ВТК України особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засудження в арешт-них домах. Весь строк покарання засуджені відбувають в одному арештному домі.

Переведення засудженого до арешту з одного арештного дому до іншого допускається, по-перше, у разі його хвороби, по-друге, для забезпечення його безпеки, по-третє, за інших виключних обставин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в дано­му арештному домі.

Під винятковими обставинами розуміються будь-які надзвичайні обставини (повінь, землетрус, пожежа, посуха і т. д.). До них мож-

278

на віднести, наприклад, і особливий психофізичний стан засуджено­го, пов'язаний із загостреним переживанням факту здійснення ним злочину, якщо є підстави думати, що результат переживань може стати безпосередньою причиною суїциду (самогубства).

Згідно з Інструкцією ("Загальні положення"), особи, засуджені до арешту (далі — засуджені), тимчасово, до створення арештних домів, відбувають покарання в слідчих ізоляторах (тюрмах) за міс­цем засудження. На них поширюється дія Виправно-трудового ко­дексу України та Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудо­вих установ, затверджених наказом Державного департаменту Ук­раїни від 5 червня 2000 року № 110, які визначають режим та умови тримання засуджених в установах. Засуджені відбувають весь строк покарання в одному слідчому ізоляторі (тюрмі) в окремих постах або секціях.

Підставою для тримання осіб, засуджених до арешту, є тільки вирок суду, який набрав законної сили.

Засуджені несуть обов'язки і користуються правами, які вста­новлені чинним законодавством України, з обмеженнями, що перед­бачені законодавством для цієї категорії засуджених, а також вип­ливають з вироку суду та встановлені Виправно-трудовим кодексом України для відбування покарання даного виду.

Правове становище іноземців і осіб без громадянства, які відбу­вають покарання у вигляді арешту, визначається законодавством України, що встановлює права та обов'язки цих осіб під час їх пере­бування на території України, з обмеженнями, які передбачені зако­нодавством для цієї категорії засуджених, а також випливають з ви­року суду та встановлені Виправно-трудовим кодексом України для відбування даного виду покарання.

Засуджені до покарання у виді арешту тримаються в умовах ізо­ляції з роздільним триманням чоловіків, жінок, неповнолітніх та за­суджених, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення во­лі. Ізоляція виключає вільне спілкування засуджених з особами, що знаходяться поза арештним домом. Мова йде як про особисте без­посереднє спілкування, так і про спілкування за допомогою засобів зв'язку. Сувора ізоляція виключає також вільне переміщення засу­дженого усередині арештного дому за винятком тих приміщень, де він перебуває постійно чи де проводяться виховні заходи масового характеру.

Засуджені забезпечуються жилою площею за нормами, установ­леними виправно-трудовим законодавством України, та тримаються в окремих постах або секціях слідчих ізоляторів (тюрем) по 3—10 осіб в одній камері.

279

У разі необхідності та з метою захисту засудженого від можли­вих посягань на його життя з боку іншого засудженого чи запобіган­ня вчиненню ним нового злочину або за наявності медичного вис­новку за вмотивованою постановою начальника установи їх можуть тримати в одиночних камерах.

Засуджених розміщують у камерах з дотриманням таких умов:

• чоловіків — окремо від жінок;

• неповнолітніх — окремо від усіх інших категорій засуджених;

• засуджених, яких вперше притягнуто до кримінальної відпо­
  відальності, окремо від засуджених, які раніше притягувались до
  кримінальної відповідальності;

• засуджених, які раніше відбували покарання в місцях позбав­
  лення волі, — окремо від засуджених, які раніше не відбували по­
  карання в місцях позбавлення волі;

• засуджених, які раніше працювали в правоохоронних орга­
  нах, юстиції та суді, — окремо від інших засуджених;

• іноземців і осіб без громадянства, як правило, — окремо від
  інших засуджених.

При розміщенні засуджених у камерах обов'язково враховують­ся рекомендації соціально-психологічної служби установи.

Арешт відноситься до так званих шокових покарань з коротко­часним терміном позбавлення волі, але досить жорсткими умовами тримання. Умови тримання засуджених до арешту аналогічні умо­вам тримання засуджених до позбавлення волі, що відбувають пока­рання у тюрмі на загальному режимі, але фактично є більш сувори­ми за характером своїх обмежень. Так, засудженим до арешту не надаються побачення, за винятком побачень із захисниками. Засу­дженим до арешту протягом усього строку покарання не дозволяєть­ся одержувати грошові перекази, а також посилки (передачі) і бан­деролі, за винятком посилок (передач), що містять предмети одягу за сезоном, туалету, письмове приладдя та необхідні для лікування медпрепарати, а також придбавати продукти харчування і предмети першої потреби.

Отже, на засуджених до арешту поширюються правообмеження, встановлені виправно-трудовим законом для осіб, які відбувають по­карання у виді позбавлення волі.

Засуджені мають право:

• на щоденну прогулянку тривалістю одна година, а неповно­
  літні — до двох годин;

• на восьмигодинний сон у нічний час;

• мати при собі і зберігати в камері особисті предмети і речі,
  перелік яких установлено Правилами внутрішнього розпорядку ви­
  правно-трудових установ;

280

• одержувати і відправляти листи без обмеження їх кількості;

• в індивідуальному порядку відправляти релігійні обряди, ко­
  ристуватися релігійною літературою;

• звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами до державних
  органів, громадських організацій і до службових осіб. Пропозиції,
  заяви і скарги засуджених надсилаються відповідно до Правил внут­
  рішнього розпорядку виправно-трудових установ за належністю і
  вирішуються у встановленому законом порядку. Пропозиції, заяви і
  скарги, адресовані прокуророві, Уповноваженому Верховної Ради
  України з прав людини, переглядові не підлягають і не пізніше як у
  добовий строк надсилаються за належністю. Про результати розгля­
  ду пропозицій, заяв і скарг оголошується засудженим під розпис;

• користуватися настільними іграми;

• мати побачення із захисником для одержання юридичної допо­
  моги в установленому виправно-трудовим законодавством порядку;

• користуватися книгами, журналами і газетами з бібліотеки
  установи.

За виняткових обставин, при наявності технічних можливостей, засудженим може бути надано право телефонної розмови з близьки­ми родичами.

Засуджені зобов'язані:

• бути ввічливими між собою та до персоналу кримінально-ви­
  конавчої системи;

• додержуватись розпорядку, встановленого в установі, і вико­
  нувати законні вимоги адміністрації;

• дотримуватися санітарно-гігієнічних правил, мати охайний
  вигляд, постійно підтримувати чистоту в камерах, за графіком чер­
  гувати в них;

• дбайливо ставитися до інвентарю, обладнання та іншого дер­
  жавного майна; виходячи на прогулянку, дотримуватися встановле­
  них на час прогулянки правил поведінки;

• при відвідуванні приміщень, де тримаються засуджені, пра­
  цівниками кримінально-виконавчої системи та іншими посадовими
  особами вставати і вітатися.

Засудженим забороняється:

• установлювати зв'язки з особами, які тримаються в інших ка­
  мерах;

• придбавати, виготовляти, вживати і зберігати предмети, ви­
  роби і речовини, зберігання яких засудженим заборонено;

— продавати, дарувати чи відчужувати іншим шляхом на ко­
ристь інших осіб предмети, вироби і речовини, які перебувають в
особистому користуванні;

281

• грати в настільні та інші ігри з метою отримання матеріальної
  або іншої користі;

• наносити собі або іншим особам татуювання;

• завішувати чи міняти без дозволу адміністрації спальні місця,
  затуляти оглядове вічко;

• створювати конфліктні ситуації з іншими засудженими та
  персоналом установи;

• придбавати продукти харчування і предмети першої потреби;

• мати побачення з родичами та іншими особами, за винятком
  захисників;

• одержувати грошові перекази, а також посилки (передачі) і
  бандеролі, за винятком посилок (передач), що містять предмети одя­
  гу за сезоном, туалету, письмове приладдя та необхідні для лікуван­
  ня медпрепарати.

Соціально-психологічна робота із засудженими спрямована на формування та збереження соціально-корисних навичок, нейтралі­зацію негативного впливу умов ізоляції на особистість засуджених, профілактику та попередження їх агресивної поведінки щодо персо­налу, інших засуджених та щодо себе, усвідомлення провини за вчи­нені злочини та розвиток прагнення до відшкодування заподіяної шкоди.

Основними формами соціально-психологічної роботи із засудже­ними є:

• індивідуальна робота;

• просвітницька та культурно-масова робота;

• правове виховання.

Самодіяльні організації серед засуджених не створюються.

Організація соціально-психологічної роботи із засудженими без­посередньо покладається на інспектора із соціально-психологічної роботи.

Адміністрація установи має право залучати засуджених до робіт з господарського обслуговування установи без оплати їхньої праці, але не більш як на дві години на день.

Під господарським обслуговуванням розуміється збирання сміт­тя, санітарно-гігієнічне вбирання приміщень, дрібний ремонт примі­щень, меблів, господарського інвентарю, робота в пральні, лазні і на інших господарських об'єктах.

Облік робочого часу здійснюється сумарно Роботи виконують­ся, як правило, у порядку черговості, особливо в камерах.

Засуджені виводяться на роботу, де встановлюються додаткові засоби нагляду та забезпечується надійна ізоляція, щоб зазначені особи в період роботи не могли вступати в контакти з іншими засу­дженими.

282

Матеріально-побутове забезпечення і медичне обслуговування створюють передумови для підтримки організму людини в нормаль­ному стані. Оскільки арешт відноситься до "шокового" покарання, остільки законодавець і прирівняв матеріально-побутове забезпечен­ня засуджених до даного виду покарання до засуджених, що відбу­вають покарання у виді позбавлення волі. Отже, матеріально-побу­тове забезпечення і медичне обслуговування засуджених до арешту здійснюється відповідно до норм, встановлених для осіб, які відбу­вають покарання у виді позбавлення волі.

Забезпечення матеріально-побутовим та медичним обслугову­ванням в арештних домах організовується органами місцевого само­врядування і органами виконання покарань.

Засудженим надається індивідуальне спальне місце і видаються постільні речі. Заміна постільних речей здійснюється в дні санітар­ної обробки — один раз на тиждень.

Засуджені спеціальним одягом не забезпечуються і відбувають увесь строк покарання у своєму одязі.

Засуджені забезпечуються триразовим гарячим харчуванням за нормами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 16 06.92 № 336 "Про затвердження норм добового забезпечення продуктами харчування засуджених до позбавлення волі, а також осіб, що перебувають у слідчих ізоляторах, лікувально-трудових профілакторіях та ізоляторах тимчасового утримання Міністерства внутрішніх справ України, норм заміни одних продуктів іншими та порядку застосування вказаних норм".

Приміщення, де тримаються засуджені, радіофікуються. Час ра­діотрансляції визначається розпорядком дня установи.

Медичне обслуговування здійснюється у порядку, встановлено­му для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі.

За сумлінну поведінку до осіб, засуджених до арешту, можуть застосовуватися засоби заохочення у вигляді подяки або достроко­вого зняття раніше накладеного стягнення.

За порушення порядку відбування покарання у виді арешту до осіб, засуджених до арешту, може застосовуватися стягнення у ви­гляді догани чи поміщення в карцер: дорослих — строком до десяти діб, а неповнолітніх — до п'яти діб.

Заохочення і стягнення використовуються як інструменти сти­мулювання належної поведінки засуджених. Заохочення в даному випадку розглядається як усунення обмежень, пов'язаних з пока­ранням. Єдиною підставою заохочення засуджених до арешту є їхня добра поведінка. Вид заохочення повинний відповідати характеру і тривалості доброї поведінки засудженого.

283

Доброю повинна вважатися поведінка засуджених, яка відпові­дає Правилам внутрішнього розпорядку, виконанню всіх законних вимог адміністрації, коректному відношенню до її представників, ін­шим особам, що відвідують арештні дома, а також до інших засу­джених, сумлінному виконанню дорученої роботи у випадку залу­чення засудженого до праці. Стягнення зняті з засудженого у вста­новленому порядку, не перешкоджають оцінці поведінки засуджено­го як доброї.

За загальним правилом, заохочення практикується лише при від­сутності стягнень, тому, наприклад, перш ніж оголосити подяку, варто зняти з засудженого раніше накладене стягнення, якщо та­ке є. Кількість застосовуваних заохочень не регламентується і ви­значається конкретною ситуацією.

Стягнення є заходом виховного впливу, що виражається в накладенні додаткових обмежень на засудженого. Єдина підстава накладення стягнення — порушення засудженим установленого по­рядку відбування покарання. Стягнення повинне відповідати харак­теру і вазі допущеного засудженим порушення.

Порушення встановленого порядку відбування покарання озна­чає невідповідність поводження засудженого вимогам внутрішнього розпорядку, тобто порушення режиму відбування покарання, вста­новленого в арештному будинку.

Порядок застосування заходів заохочення та стягнення щодо осіб, засуджених до арешту, регулюється Виправно-трудовим ко­дексом і здійснюється начальником арештного дому чи його заступ­ником.

Засуджені несуть матеріальну відповідальність за завдані ними збитки відповідно до чинного законодавства України.

До засуджених, якщо вони чинять фізичний опір працівникам установи, проявляють буйство або здійснюють інші насильницькі дії, з метою запобігання заподіянню ними шкоди оточуючим або са­мим собі допускається застосування спеціальних засобів відповідно до вимог чинного законодавства України.

2. Порядок і умови виконання довічного позбавлення волі

Відповідно до ст. 64 КК України довічне позбавлення волі вста­новлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених Кримінальним кодексом,

284

якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі як міра самого суворого кримінально­го покарання призначається судом особам, винним у вчиненні особ­ливо тяжких злочинів, у випадках, коли закон передбачає таку міру покарання у нормі Особливої частини КК.

У деяких особливих, виключних випадках засудження особи за злочин, який згідно із законом може бути покараний довічним по­збавленням волі, суд може призначити покарання у виді позбавлен­ня волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.

Порядок і умови виконання покарання у вигляді довічного по­збавлення волі регулюються Виправно-трудовим кодексом України та Положенням про організацію виконання покарання у вигляді до­вічного позбавлення волі в установах кримінально-виконавчої систе­ми (далі — Положення), яке було прийнято відповідно до Законів України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-проце­суального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 року № 1483 і "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­дексу України" від 11 січня 2001 року № 2214 та Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань, за­твердженого Указом Президента України від 31 липня 1998 року № 827/98, з метою приведення нормативно-правових актів Дер­жавного департаменту України з питань виконання покарань відпо­відно до чинного законодавства України та поліпшення правового становища осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.

Положення, розроблене також відповідно до Конституції Украї­ни, Виправно-трудового кодексу України та з урахуванням вимог Європейської Конвенції про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, рег­ламентує і конкретизує порядок тримання в установах кримінально-виконавчої системи (далі — установи) осіб, які відбувають покаран­ня у вигляді довічного позбавлення волі.

Відповідно до Законів України "Про внесення змін до Криміналь­ного, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 року № 1483 і "Про внесення змін до Виправно-трудового кодексу України" від 11 січня 2001 року № 2214 особи, засуджені до довічного позбавлення волі, відбувають пока­рання в установах на суворому режимі тюремного ув'язнення. На

285

них поширюється Виправно-трудовий кодекс України та Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, затверджені наказом Державного департаменту України від 5 червня 2000 року № 110, які визначають режим та умови тримання засуджених на су­ворому режимі в тюрмах.

Підставою для тримання осіб, засуджених до довічного позбав­лення волі (далі — засуджені), на суворому режимі тюремного ув'язнення є тільки вирок суду, який набрав законної сили.

Особи, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлен- | ня волі, несуть обов'язки і користуються правами, які встановлені законодавством України, з обмеженнями, що передбачені законо­давством для цієї категорії засуджених, а також випливають з виро­ку суду і режиму, установленого Виправно-трудовим кодексом Ук­раїни для відбування покарання даного виду.

Правове становище іноземних громадян і осіб без громадянства, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, визначається законодавством України, що встановлює права та обов'язки цих осіб під час їх перебування на території України, з об­меженнями, які передбачені законодавством для цієї категорії засу­джених, а також випливають з вироку суду і режиму, установленого Виправно-трудовим кодексом України для відбування покарання да­ного виду.

Засуджені мають право:

• на щоденну прогулянку тривалістю одна година;

• на восьмигодинний сон у нічний час;

• користуватися книгами, журналами і газетами з бібліотеки
  установи та придбаними через торговельну мережу, а також перед­
  платними виданнями;

• одержувати грошові перекази;

• мати короткострокове побачення один раз на шість місяців;

• одержувати протягом року дві посилки (передачі) та дві бан­
  деролі або в рахунок належних їм посилок (передач) у встановлених
  кількості та асортименті купувати в крамниці установи продукти
  харчування і предмети першої потреби за кошти, зароблені в місцях
  позбавлення волі або одержані за переказами;

• один раз на три місяці за наявності технічних можливостей
  на одну платну телефонну розмову тривалістю п'ятнадцять хвилин
  під контролем адміністрації;

• купувати протягом місяця в магазині установи за безготівко­
  вим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби
  на суму до п'ятдесяти процентів мінімального розміру заробітної
  плати на кошти, зароблені в місцях позбавлення волі, а засуджені

286

чоловіки віком понад шістдесят років, жінки віком понад п'ятдесят п'ять років, інваліди І та II групи — також на кошти, одержані за переказами; без обмежень — письмове приладдя, газети, книги че­рез торговельну мережу на замовлення;

• мати при собі і зберігати в камері особисті предмети, речі і
  продукти харчування;

• в індивідуальному порядку відправляти релігійні обряди, ко­
  ристуватися релігійною літературою;

• одержувати і надсилати листи без обмеження їх кількості;

• звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами до державних
  органів, громадських організацій і до службових осіб. Пропозиції,
  заяви і скарги засуджених надсилаються відповідно до Правил внут­
  рішнього розпорядку виправно-трудових установ за належністю і
  вирішуються у встановленому законом порядку. Пропозиції, заяви і
  скарги, адресовані прокуророві, Уповноваженому Верховної Ради
  України з прав людини, перегляду не підлягають і не пізніше як у
  добовий строк надсилаються за належністю. Про результати розгля­
  ду пропозицій, заяв і скарг оголошується засудженим під розписку;

• користуватися настільними іграми;

• мати побачення з адвокатом для одержання юридичної допо­
  моги в установленому виправно-трудовим законодавством порядку;

• подавати клопотання про помилування на адресу Президента
  України після фактичного відбуття ними не менш як п'ятнадцяти
  років покарання (згідно з Положенням про порядок здійснення
  помилування, затвердженим Указом Президента України від
  12.04.2000 № 588/2000).

Засуджені зобов'язані:

• бути ввічливими між собою та до персоналу кримінально-ви­
  конавчої системи;

• додержуватись розпорядку, установленого в установі, і вико­
  нувати законні вимоги адміністрації;

• дотримуватися санітарно-гігієнічних правил, мати охайний
  вигляд, постійно підтримувати чистоту в камерах, за графіком чер­
  гувати в них;

• дбайливо ставитися до інвентарю, обладнання та іншого дер­
  жавного майна;

• зберігати продукти харчування і предмети особистого корис­
  тування у відведених для цього місцях;

• виходячи на прогулянку, дотримуватися встановлених на час
  прогулянки правил поведінки;

• при відвідуванні приміщень, де тримаються засуджені, пра­
  цівниками кримінально-виконавчої системи та іншими посадовими
  особами вставати і вітатися.

287

Засудженим забороняється:

• установлювати зв'язки з особами, які тримаються в інших ка­
  мерах;

• придбавати, виготовляти, вживати і зберігати предмети, ви­
  роби і речовини, зберігання яких засудженим заборонено;

• продавати, дарувати чи відчужувати іншим шляхом на ко­
  ристь інших осіб предмети, вироби і речовини, які перебувають в
  особистому користуванні;

• грати в настільні та інші ігри з метою отримання матеріальної
  або іншої користі;

• наносити собі або іншим особам татуювання;

• завішувати чи міняти без дозволу адміністрації спальні місця,
  затуляти оглядове вічко;

• створювати конфліктні ситуації з іншими засудженими та
  персоналом установи.

Засуджені тримаються в окремих камерах по дві особи і забез­печуються жилою площею за нормами, установленими виправно-трудовим законодавством України.

У необхідних випадках з метою захисту засудженого від можли­вих посягань на його життя з боку іншого засудженого чи запобіган­ня вчиненню ним нового злочину або за наявності медичного вис­новку за мотивованою постановою начальника установи їх можуть тримати в одиночних камерах.

Засуджених розміщують у камерах з дотриманням таких умов:

• чоловіків — окремо від жінок;

• уперше засуджених до позбавлення волі — окремо від тих,
  хто раніше відбував позбавлення волі;

• осіб, які раніше працювали в органах внутрішніх справ, служ­
  би безпеки, прокуратури, юстиції та суді, — окремо від інших засу­
  джених;

• осіб, що вчинили під час відбування покарання у місцях по­
  збавлення волі умисний злочин, — окремо від інших засуджених;

• осіб, засуджених за особливо небезпечні злочини проти дер­
  жави, — окремо від інших засуджених;

• іноземних громадян й осіб без громадянства, — окремо від
  засуджених громадян України.

При розміщенні засуджених у камерах ураховуються рекоменда­ції соціально-психологічної служби установи.

Соціально-психологічна робота із засудженими спрямована на формування та збереження соціально-корисних навичок, нейтралі­зацію негативного впливу умов тривалої ізоляції на особистість за­суджених, профілактику та попередження їх агресивної поведінки

288

щодо персоналу, інших засуджених та щодо себе, усвідомлення про­вини за вчинені злочини та розвиток прагнення до відшкодування заподіяної шкоди.

Основними формами соціально-психологічної роботи із засудже­ними є:

• індивідуальна робота, яка здійснюється з дотриманням відпо­
  відних заходів безпеки;

• просвітницька та культурно-масова робота;

• правове виховання;

• психокорекційна та психотерапевтична робота.

Самодіяльні організації серед засуджених не створюються.

Наслідки спостереження за особистістю засуджених та їх пове­дінкою відображаються в індивідуальних програмах соціально-пси-хологічної роботи. На підставі аналізу поведінки засуджених щоріч­но складається характеристика.

Організація соціально-психологічної роботи із засудженими без­посередньо покладається на старшого інспектора із соціально-психо­логічної роботи та психолога, посади яких вводяться відповідно до існуючих штатних нормативів.

Засуджені виводяться на роботу в спеціально обладнані цехи, де встановлюються додаткові засоби охорони та забезпечується надій­на ізоляція, щоб зазначені особи в період роботи не могли вступати в контакти з іншими засудженими.

У разі неможливості працевикористання засуджених з виведен­ням у виробничі цехи вони можуть залучатися до праці в камерах з додержанням вимог санітарних норм і правил охорони праці.

Засудженим надається індивідуальне спальне місце і видаються постільні речі. Заміна постільних речей здійснюється в дні санітар­ної обробки — один раз на тиждень.

Засуджені забезпечуються одягом і взуттям спеціального зразка. Інший одяг і предмети, що не дозволені для зберігання в камері, у цих осіб вилучаються і здаються на склад.

При виведенні засуджених на прогулянку в зимовий період їх за­безпечують верхнім одягом.

Засуджені забезпечуються триразовим гарячим харчуванням за нормами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 16.06.92 № 336 "Про затвердження норм добового забезпечення продуктами харчування засуджених до позбавлення волі, а також осіб, що перебувають у слідчих ізоляторах, лікувально-трудових профілакторіях та ізоляторах тимчасового утримання Міністерства внутрішніх справ України, норм заміни одних продуктів іншими та порядку застосування вказаних норм".

289

19- 2-659

Приміщення, де тримаються засуджені, радіофікуються. Час ра­діотрансляції визначається розпорядком дня установи.

Медична допомога засудженим організовується і надається від­повідно до законодавства про охорону здоров'я, як правило, безпо­середньо в камері. При необхідності невідкладного надання медич­ної допомоги засуджені переводяться у палату-камеру інтенсивної терапії медичної частини установи або до лікувального закладу ор­ганів охорони здоров'я з дотриманням відповідних заходів безпеки.

У приміщеннях спецкорпусів установ обладнуються палати-ка-мери для ізоляції та лікування засуджених, хворих на інфекційні захворювання, а також палати для проведення маніпуляцій та пере­в'язок.

За добру поведінку і чесне ставлення до праці до засуджених мо­жуть застосовуватися такі заходи заохочення:

• оголошення подяки;

• нагородження похвальною грамотою;

• преміювання за кращі показники в роботі;

• дозвіл на одержання додатково однієї посилки або передачі
  на рік;

• надання додатково одного короткострокового побачення чи
  права на одну платну телефонну розмову тривалістю п'ятнадцять
  хвилин;

• дозвіл додатково витрачати гроші в сумі до п'ятнадцяти про­
  центів мінімального розміру заробітної плати на купування продук­
  тів харчування і предметів першої потреби у святкові дні;

• дострокове зняття раніше накладеного стягнення;

• збільшення часу прогулянки до двох годин (запроваджується
  на строк не більше одного місяця).

За порушення вимог режиму відбування покарання до засудже­них можуть застосовуватися такі заходи стягнення:

• попередження або догана;

• позбавлення права на одержання чергової посилки або пере­
  дачі і заборона на строк до одного місяця купувати продукти харчу­
  вання;

— поміщення в карцер на строк до п'ятнадцяти діб.
Засуджені несуть матеріальну відповідальність за завдані ними

збитки відповідно до чинного законодавства України.

До осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, якщо вони чинять фізичний опір працівникам установи, проявляють буйство або здійснюють інші насильницькі дії, з метою запобігання заподіян­ню ними шкоди оточуючим або самим собі допускається застосуван­ня спеціальних засобів відповідно до вимог чинного законодавства України.

290

У разі виведення засуджених із камер, конвоювання на території установи та за її межами до них застосовуються наручники. При за­стосуванні наручників руки засуджений тримає за спиною. Конвою­вання засуджених здійснюється по одному в супроводі двох молод­ших інспекторів та кінолога із службовою собакою.

Література

1. Конституція України.

2. Кримінальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

3. Виправно-трудовий кодекс України.

4. Закон України "Про внесення змін до Кримінального, Кримі­
   нально-процесуального та Виправно-трудового кодексів Украї­
   ни" від 22 лютого 2000 року № 1483.

5. Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­
   дексу України" від 11 січня 2001 року № 2214.

6. Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­
   дексу України" від 11 липня 2001 р.

7. Положення про Державний департамент України з питань вико­
   нання покарань, затверджено Указом Президента України від 31
   липня 1998 року № 827/98.

8. Положення про організацію виконання покарання у вигляді до­
   вічного позбавлення волі в установах кримінально-виконавчої
   системи, затверджено наказом Державного департаменту Украї­
   ни з питань виконання покарань від 14 квітня 2001 року № 65.

9. Інструкція про організацію виконання покарання у виді арешту
   в установах кримінально-виконавчої системи, затверджена нака­
   зом Державного департаменту України з питань виконання по­
   карань від 31 серпня 2001 р. № 158.

291

19*

Глава XV

Порядок і умови виконання

кримінальних покарань, не пов'язаних

з ізоляцією від суспільства

§ 1. Порядок і умови виконання покарання у виді штрафу.

§ 2. Порядок і умови виконання покарання у виді позбавлення війсь­кового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

§ 3. Порядок і умови виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

§ 4. Порядок і умови виконання покарання у виді громадських робіт.

§ 5. Порядок і умови виконання покарання у виді виправних робіт.

§ 6. Порядок і умови виконання покарання у виді конфіскації майна.

§ 7. Порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі.

§ 1. Порядок і умови виконання покарання у виді штрафу

Штраф становить собою міру кримінального покарання, що по­лягає у стягненні із засудженого в дохід держави певної суми гро­шей. Загальні засади призначення кримінального покарання у ви­гляді штрафу визначаються кримінальним законодавством України, зокрема ст. 53 КК. Штраф застосовується як основне або додаткове покарання. Розмір штрафу встановлюється залежно від тяжкості вчиненого злочину з урахуванням майнового стану винного в межах від ЗО до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини кримінального кодексу не передбачено вищого розміру штрафу.

Штраф призначається як основне покарання у випадках, коли ця міра покарання передбачена санкцією відповідної статті Кримі­нального кодексу. Як основне покарання штраф може бути призна­чений також у порядку заміни виправних робіт особам, визнаним непрацездатними, та особам, які стали непрацездатними після вине­сення вироку, а також заміни покарання більш м'яким, якщо в ос­танньому випадку санкція статті, за якою засуджено винного, серед основних мір покарання передбачає ще й штраф. Якщо санкція стат­ті Кримінального кодексу не передбачає штрафу, він може бути призначений як основне покарання лише в порядку переходу до більш м'якого виду покарання за наявності підстав, передбачених ст. 69 КК.

292

Як додаткова міра покарання штраф призначається тільки тоді, коли він передбачений санкцією статті закону, за якою підсудний визнаний винним, а також при застосуванні додаткових покарань у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуван­ням (ст. 77 КК).

Порядок і умови виконання покарання у вигляді штрафу визна­чаються главою 3 Положення про порядок і умови виконання в Ук­раїнській РСР кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами ви­правно-трудового впливу на засуджених, затверджено Указом Пре­зидії Верховної Ради Української РСР від 22 червня 1984 року №7193-Х.

Підставою виконання штрафу є вирок суду, що набрав законної сили.

Вирок, що набрав законної сили, звертається до виконання су­дом, який постановив вирок, не пізніше трьох діб з дня набрання ним законної сили або повернення справи з касаційної інстанції.

Суд, який постановив вирок, пропонує засудженому добровільно сплатити суму штрафу в місячний строк і попереджає його, що в ра­зі несплати штрафу його буде стягнуто в примусовому порядку. У випадках, коли засуджений не в змозі сплатити штраф у цей строк, відповідно до ст. 405 КПК, стягнення його може бути відстрочене або розстрочене, але не більше ніж на один рік з дня набрання ви­роком законної сили.

У разі несплати засудженим штрафу в установлений строк вико­нання цього покарання проводиться примусово в порядку і в строки, передбачені ст. 362 Цивільного процесуального кодексу, на підставі виконавчого листа, виданого судом, який постановив вирок.

Порядок проведення виконавчого провадження встановлюється Законом України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року № 606-ХІУ та Інструкцією "Про проведення виконавчих дій", яка затверджена наказом Міністерства юстиції України від 15 груд­ня 1999 р. № 74/5.

Стягнення на майно засудженого провадиться шляхом накладен­ня арешту, вилучення і продажу цього майна. Стягнення штрафу звертається на особисте майно засудженого, а також на його частку у спільній власності. Звернення стягнення на заробітну плату чи ін­ший заробіток, пенсію або стипендію засудженого проводиться в ра­зі відсутності у нього майна або недостатності цього майна для пов­ного погашення штрафу. В цих випадках виконавчий документ на­правляється до відповідної організації для утримання із заробітку (пенсії, стипендії).

293

Стягнення на майно засудженого не звертається, якщо розмір стягнення не перевищує 20% місячної заробітної плати чи іншого доходу, пенсії або стипендії, на які за законом може бути звернене стягнення. При стягненні штрафу не може бути вилучене майно, що не підлягає конфіскації відповідно до Переліку, який міститься у до­датку до Кримінального кодексу України.

Арешт майна полягає у проведенні опису майна, оголошенні гро­мадянину заборони розпоряджатися їм, передачі його на збереження.

Опис майна провадиться в присутності засудженого чи його представника і двох понятих. Понятими не можуть бути працівники суду, прокуратури й органів внутрішніх справ. У разі відсутності за­судженого чи його представника опис провадиться в присутності ко-го-небудь з повнолітніх членів його родини, а при відсутності цих осіб — за участю уповноважених органа місцевого самоврядування. Майно піддається опису тільки в такому розмірі, який необхідний для виконання вироку і витрат по його виконанню.

У разі недостатності майна засудженого для повного виконання вироку про штраф державний виконавець включає в опис майно із загальної власності засудженого з іншими фізичними та юридични­ми особами, і звертається в суд з поданням про визначення його частки в цьому майні.

Звертання стягнення на житлову будівлю, частину будівлі, неза-кінчену будівлю провадиться в останню чергу, якщо у засудженого відсутнє те чи інше майно, або його недостатньо для повної сплати штрафу.

Дійсна вартість будівлі визначається виходячи з продажних цін на аналогічну будівлю в даній місцевості.

Порядок реалізації майна з метою виконання вироку про штраф аналогічний порядку, встановленому для реалізації конфіскованого майна.

При звертанні стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію і на інші прирівняні до них платежі державний виконавець, направ­ляючи виконавчий документ у відповідну організацію, зобов'язаний письмово вказати, в якому розмірі щомісяця повинні провадитися утримання з них до стягнення встановленої вироком суми. Утримані суми пропонується переводити на депозитний рахунок державної виконавчої служби. Письмова вказівка підписується суддею і дер­жавним виконавцем.

Виконання покарання у вигляді штрафу як основного покарання або додаткового покарання проводиться державними виконавцями відділу державної виконавчої служби відповідного районного (мі-

294

ського) управління юстиції за місцем роботи засудженого або за міс­цем перебування його майна.

Виконання покарання у вигляді штрафу як додаткового покаран­ня до позбавлення волі проводиться державними виконавцями відді­лу державної виконавчої служби районного (міського) управління юстиції за місцем проживання, або за місцем роботи засудженого чи місцем перебування його майна, або за місцем відбування засудже­ним основного покарання.

У разі злісного ухилення засудженого від сплати штрафу, при­значеного як основне покарання, суд за поданням державної вико­навчої служби або зі своєї ініціативи може призначити покарання у виді виправних робіт або обмеження волі.

Для встановлення факту злісного ухилення від сплати штрафу необхідна наявність двох обставин: несплата штрафу в строк і умис­не приховування засудженим своїх доходів і майна.

Приховування доходів припускає вилучення, знищення чи під­робку усіх чи частини документів, на підставі яких встановлюється заробітна плата й інший дохід засудженого.

Приховування майна в даному випадку означає його фактичне переміщення в невідоме державному виконавцю місце, розтрату, відчуження, незаконну передачу іншим особам, а також знищення (вилучення) документів, що підтверджують право на майно.

Матеріалами, що свідчать про приховування засудженим його доходів і майна, є: подання державного виконавця; пояснення засу­джених і інших осіб; документи організацій.

У разі неможливості сплатити штраф суд може замінити неспла-чену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахун­ку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодав­ством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправни­ми роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років. Заміна штрафу позбав­ленням волі і позбавлення волі штрафом не допускається.

Після стягнення штрафу виконавчий лист з відміткою про вико­нання вироку повертається до суду, який його постановив.

За своєю правовою природою і наслідками штраф як міра кримі­нального покарання відрізняється від штрафу як міри адміністратив­ного стягнення та громадського впливу. Призначений вироком суду за вчинений злочин, штраф тягне судимість. Судимість вважається погашеною, якщо засуджена до штрафу особа протягом року з дня відбуття покарання не вчинить нового злочину.

295

§ 2. Порядок і умови виконання покарання

у виді позбавлення військового, спеціального звання,

рангу, чину або кваліфікаційного класу

У відповідності з ст. 54 КК України позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу можли­ве як додаткове покарання за вчинення тяжкого або особливо тяж­кого злочину. Вчинення таких злочинів ганьбить саме звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, тому закон надає суду право позбави­ти засудженого цього статусу.

У різних відомствах і службах виконавчої і судової влади для службових осіб встановлюються відповідні звання, ранги, чини і класи. Так, у Збройних Силах України, Службі безпеки України, прикордонних військах, внутрішніх військах, військах цивільної обо­рони України існують військові звання (наприклад, капітан, підпол­ковник, генерал-майор та ін.). В органах внутрішніх справ України встановлені спеціальні звання (наприклад, майор міліції, підполков­ник внутрішньої служби та ін.). Спеціальні звання передбачені в Державній податковій службі України, а також у Митній службі Ук­раїни (наприклад, інспектор податкової служби першого рангу, дер­жавний радник податкової служби та ін.).

Законом України від 16 грудня 1993 р. "Про державну службу" встановлюються різні ранги залежно від тієї категорії, до якої відне­сені посади, що обіймаються особою. Так, особам, що обіймають від­несені до першої категорії посади, може бути присвоєно 3, 2 чи 1 ранг, а, наприклад, до сьомої категорії — 15, 14 чи 13-й ранг. Ранги також встановлені в дипломатичній службі (наприклад, Надзвичай­ний і Повноважний Посол, радник першого класу, аташе та ін.).

В органах прокуратури встановлені класні чини (наприклад, юрист першого класу, молодший радник юстиції та ін.). Такі самі чи­ни присвоюються фахівцям господарських судів (крім суддів).

Кваліфікаційні класи присвоюються суддям різних судів, у тому числі суддям господарських судів, а також судовим експертам.

Кримінальний закон не передбачає право суду позбавляти засу­дженого наукових ступенів і звань, а також почесних звань і дер­жавних нагород.

Згідно з діючою редакцією ст. 54 КК, суд має повноваження, при наявності для того підстав, позбавити особу будь-якого військового або спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, незалежно від того, ким вони були присвоєні. У такому вирішенні питання знаходить конкретний вияв принцип рівності всіх громадян перед законом, а також принцип незалежності судової влади.

296

Порядок і умови виконання покарання у виді позбавлення війсь­кового або спеціального звання визначаються гл 6 Положення про порядок і умови виконання в Українській РСР кримінальних пока­рань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засу­джених. Суд, який постановив вирок про позбавлення засудженого військового чи спеціального звання, надсилає копію вироку після набрання ним законної сили органу, що присвоїв звання. Після одержання копії вироку, яким засудженого позбавлено військового або спеціального звання, орган що присвоїв це звання, вносить у встановленому порядку до відповідних документів запис про позбав­лення засудженого звання і вживає заходів до позбавлення його всіх прав і пільг, пов'язаних з цим званням, про що повідомляє суд.

§ 3. Порядок і умови виконання покарання

у виді позбавлення права обіймати певні посади

або займатися певною діяльністю

Кримінальне покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, згідно зі ст. 55 КК, може бути призначено судом на строк від двох до п'яти років як основне або на строк від одного до п'яти років як додаткове покарання. Воно призначається також у випадках, коли за характером вчинених вин­ним злочинів суд визнає неможливим збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Позбавлення права обіймати певні посади полягає у звільненні засудженого на вказаний у вироку суду строк від посади, яку він займав під час вчинення злочину, і позбавленні його права обійма­ти аналогічні посади на інших підприємствах, в установах, органі­заціях.

Позбавлення права займатися певною діяльністю — це заборона засудженому займатися тією діяльністю, у зв'язку з якою ним вчи­нено злочин.

Як і кожне інше кримінальне покарання, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю встановлює певні правообмеження для засуджених. Але характер правообме-жень у межах призначення цього виду покарання може бути різним. Зокрема, найчастіше воно обмежує трудові права засудженого.

Застосування даного покарання у вигляді заборони на здійснен­ня непрофесійної діяльності передбачає правообмеження іншого ха­рактеру. У цьому разі призначене покарання не стосується сфери

297

трудових прав засудженого. У даний час така заборона стосується права керування транспортними засобами та права на полювання.

Порядок і умови виконання цього покарання визначаються гла­вою 2 Положення про порядок і умови виконання в Україні кримі­нальних покарань, не зв'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених.

Адміністрація підприємства, установи, організації за місцем ро­боти засудженого не пізніше наступного дня після одержання копії вироку припиняє, відповідно до п. 7 ст. 36 Кодексу законів про пра­цю України, трудовий договір із засудженим і вносить до трудової книжки запис про те, на якій підставі, на який строк і які посади йо­го позбавлено права займати або якого роду діяльністю позбавлено права займатися. Про це негайно повідомляється суд, який постано­вив вирок, і відповідний орган, що здійснює контроль за виконанням такої міри покарання. Адміністрація вправі за згодою засудженого надати йому на тому ж підприємстві, в установі, організації іншу по­саду або можливість займатися іншою трудовою діяльністю, якщо це не суперечить вироку.

При вступі на роботу особи, засудженої до позбавлення права займати певну посаду або займатися певною діяльністю, в трудовій книжці якої немає відповідного запису, адміністрація підприємства, установи, організації за поданням органу, що здійснює контроль за виконанням цієї міри покарання, вносить до трудової книжки у точ­ній відповідності з вироком суду запис про те, на якій підставі, на який строк і які посади її позбавлено права займати або якого роду діяльністю позбавлено права займатися.

Особі, яка відбула покарання у вигляді позбавлення права обій­мати певні посади або займатися певною діяльністю або яку звіль­нено від цього покарання у встановленому законом порядку, на її прохання замість трудової книжки видається дублікат без внесення до нього запису про покарання.

Строк виконання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, призначеного як основне покарання або як додаткове до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, а також при звільненні від покарання з випробуванням особі, засу­дженій до позбавлення волі, якщо в цьому разі виконання додатко­вого покарання не відстрочено, обчислюється з моменту набрання вироком законної сили.

При призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військово­службовців або позбавлення волі на певний строк — воно поширю-

298

ється на весь час перебування засудженого в місцях позбавлення волі і, зверх того, на строк, встановлений вироком.

Строк додаткового покарання у вигляді позбавлення права обій­мати певні посади або займатися певною діяльністю щодо особи, за­судженої до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк, до якої застосовано умовно-дострокове звільнення або заміну покарання більш м'яким, обчислюється з моменту звільнення з місць позбавлення волі.

Особа, засуджена до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, а також службові особи, винні в невиконанні вироку суду про позбавлення права обіймати певні по­сади або займатися певною діяльністю, несуть відповідальність, пе­редбачену ст. 382 КК України.

Контроль за виконанням покарання про позбавлення права обій­мати певні посади або займатися певною діяльністю здійснюється за місцем проживання засуджених кримінально-виконавчими інспек­ціями, спільно з органами внутрішніх справ — працівниками підроз­ділів ДАІ (стосовно осіб, засуджених до позбавлення права управля­ти транспортними засобами) та працівниками підрозділу ДСБЕЗ (стосовно осіб, засуджених до позбавлення права займати матері­ально-відповідальні посади). Підставою для виконання покарання є вирок суду, що надійшов до інспекції.

Порядок здійснення контролю кримінально-виконавчими інспек­ціями за виконанням цього виду покарання визначається Тимчасо­вою інструкцією про порядок виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення права займатися певною діяльністю, яка за­тверджена спільним наказом Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань і МВС України від 17.07.1999 р. № 91/565.

Згідно з Інструкцією в кримінально-виконавчих інспекціях ве­деться журнал обліку засуджених та облікова картка. На кожного засудженого до цієї міри покарання заводиться особова справа, в якій зберігаються усі документи, пов'язані із здійсненням контролю за вироком суду (копія вироку з довідкою про набрання ним чиннос­ті, копія повідомлення адміністрації підприємства, копія подання та інші), які нумеруються та підшиваються.

Одержавши копію вироку, інспектор КВІ заповнює відповідні реквізити у журналі і направляє повідомлення до суду, який виніс вирок, про взяття засудженого на облік. Після взяття на облік засу­дженого, який позбавлений права на управління транспортними за­собами, КВІ направляє інформацію в ДАІ або державну інспекцію по маломірних суднах або Судноплавну інспекцію річкового флоту.

299

При взятті на облік засудженого, позбавленого права полювати, КВІ направляє інформацію у товариство мисливців, членом якого є засу­джений, для застосування заходів згідно із Статутом товариства, а також інформацію працівнику дозвільної системи ОВС для вирішен­ня питання про вилучення у засудженого мисливської зброї. При взятті на облік засудженого, позбавленого права займати матеріаль­но-відповідальні посади, КВІ інформує відділ ДСБЕЗ органів внут­рішніх справ.

З метою забезпечення виконання вироку КВІ перевіряє:

• звільнення адміністрацією підприємства, установи, організації
  засудженого від посади або роду діяльності, права на які він позбав­
  лений, яка зобов'язана не пізніше наступного дня після одержання
  вироку із суду припинити трудовий договір на підставі п. 7 ст. 36
  Кодексу законів про працю України або перевести засудженого на
  іншу роботу, виконання якої не суперечить вироку, на підставі ст.
  32 Кодексу законів про працю України;

• внесення у трудову книжку засудженого запису згідно з ви­
  роком про те, на якій підставі, на який строк та які посади він
  позбавлений права займати. Підставою для внесення такого запису
  є наказ (розпорядження) керівника підприємства, установи, орга­
  нізації;

• надходження у КВІ з підприємства, установи, організації по­
  відомлення про звільнення засудженого від посади або заняття пев­
  ною діяльністю, права на які він позбавлений, та внесення відповід­
  ного запису у трудову книжку.

У процесі подальшого здійснення контролю за виконанням виро­ку суду КВІ надсилає у паспортний відділ органу внутрішніх справ контрольну картку для здійснення контролю за випискою засудже­ного з місця проживання, не менше одного разу на півріччя переві­ряє виконання вироку суду адміністрацією та засудженим, про що складає акт.

За повідомленням КВІ контроль за виконанням вироку про по­збавлення права займатися непрофесійною діяльністю здійснюють дільничні інспектори міліції за місцем проживання та працівники ДАІ, які інформують один раз на півріччя КВІ про виконання засу­дженим заборони суду.

Виконання покарання у вигляді заборони займати певні посади або займатися певною діяльністю припиняється і засуджений зніма­ється з обліку за таких підстав:

• у зв'язку з відбуттям строку покарання;

• у зв'язку із скасуванням вироку із закриттям справи прова­
  дженням;

300

• при зміні вироку із заміною більш м'яким покаранням;

• у зв'язку з актом амністії чи помилуванням;

• у зв'язку із засудженням до позбавлення волі;

• у зв'язну зі смертю засудженого;

• у зв'язку з зміною постійного місця проживання;

• на інших підставах, передбачених законодавством
  Умовно-дострокове і дострокове звільнення від призначеного як

основне покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю законодавством не передбачене. Воно може мати місце лише в силу акта амністії або помилування. Засу­джений може бути звільнений від такого додаткового покарання при умовно-достроковому звільненні від основного покарання або заміні його більш м'яким.

Особа, яка відбула покарання у вигляді заборони права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, запрошується в КВІ, де їй оголошують про зняття з обліку та роз'яснюють права згідно з діючим законодавством. Особи, засуджені до цього покарання як ос­новного, вважаються несудимими, якщо протягом року з дня його відбуття не вчинять нового злочину.

§ 4. Порядок і умови виконання покарання у виді громадських робіт

Раніше вітчизняне кримінальне і виправно-трудове законодав­ство не передбачали такого виду покарання. Тим часом воно відпо­відає загальновизнаним міжнародним нормам про поводження зі злочинцями. У ст. 8 2 Стандартних мінімальних правил ООН ("То­кійські правила"), прийнятих у 1990 р. VIII Конгресом ООН по по­передженню злочинності і поводженню з правопорушниками, серед можливих мір покарання, альтернативних позбавленню волі, зазна­чений, зокрема, і такий їхній вид, як виконання суспільно корисних робіт.

Громадські роботи є основним покаранням, яке призначається особам за вчинення ними злочинів невеликої або середньої тяжкос­ті. Відповідно до ст. 56 КК України громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоп­латних суспільно корисних робіт, вид, місце і час виконання яких визначають органи місцевого самоврядування — міські, районні, сільські чи селищні державні адміністрації або ради цих органів.

ЗОЇ

Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день. Каральність громадських робіт полягає у виконанні засудже­ним корисних громадських робіт безоплатно. Тобто зміст криміналь­ного покарання у виді громадських робіт зводиться до обмеження таких конституційних прав громадян, як право на оплату праці і право на відпочинок.

Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інваліда­ми І або II групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Покарання у виді громадських робіт відбувається за місцем про­живання засудженого. Під "відбуванням за місцем проживання" варто розуміти виконання громадських робіт на об'єктах, розташо­ваних у межах населеного пункту, де проживає засуджений, чи в місцевості, звідкіля він має можливість щодня повертатися до місця постійного проживання (з урахуванням виконання їм не тільки гро­мадських робіт, а й основної роботи, служби, навчання). У винятко­вих випадках, коли місце прописки засудженого не збігається з міс­цем (районом) його постійного проживання, по мотивованій заяві засудженого вирішення питання про об'єкт і організацію виконання громадських робіт може бути покладене на кримінально-виконавчу інспекцію по місцю його постійного проживання. Це питання вирі­шується судом при винесенні вироку або кримінально-виконавчою інспекцією по місцю прописки засудженого.

Виконання покарання у виді громадських робіт здійснюється на основі участі засуджених у суспільно корисній праці і контролю за їхньою поведінкою відповідно до вимог законодавства.

Контроль за виконанням покарання у виді громадських робіт по­кладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення інди­відуально-профілактичної роботи за місцем проживання засуджено­го — на органи внутрішніх справ.

Вироки суду приводяться до виконання не пізніше десятиденно­го строку з дня набрання вироком законної сили або звернення його до виконання.

Кримінально-виконавча інспекція веде облік засуджених, роз'яс­нює порядок і умови відбування покарання, погоджує з органами місцевого самоврядування перелік об'єктів, на яких засуджені від­бувають громадські роботи, здійснює контроль за додержанням умов відбування покарання засудженими і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом за місцем від­бування засудженим громадських робіт, веде сумарний облік відпра-

302

цьованого засудженим часу, застосовує заходи заохочення та стяг­нення до засуджених.

Засуджені до покарання у виді громадських робіт зобов'язані ви­конувати встановлений порядок та умови відбування покарання, сумлінно ставитися до праці, працювати на визначених для них об'єктах і відпрацьовувати встановлений судом строк громадських робіт, з'являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти інспекцію про зміну місця проживання, періодично з'являтися на реєстрацію до кримінально-виконавчої інспекції.

Надання засудженому щорічної чергової відпустки за основним місцем роботи не призупиняє виконання покарання у виді громад­ських робіт.

Стосовно особи, яка після винесення вироку визнана інвалі­дом І або II групи або досягла пенсійного віку, а також вагітної жін­ки кримінально-виконавча інспекція направляє до суду подання про звільнення її від подальшого відбування покарання.

Засудженому забороняється без дозволу кримінально-виконав­чої інспекції виїжджати за межі України.

Строк покарання у виді громадських робіт обчислюється в годи­нах, протягом яких засуджений працював за визначеним місцем ро­боти.

Громадські роботи виконуються не більш як чотири години на день, а неповнолітніми — дві години на день.

Вільним від роботи чи навчання часом є вихідні, святкові дні, а також денний час, що залишається після робочого дня (часу навчан­ня). Виконання цього покарання в нічний час (з 22 до 6-ї години) щодо працюючих вдень осіб видається недопустимим, оскільки це суперечить нормам законодавства, що встановлюють право особи на відпочинок. Безробітні можуть відбувати це покарання і в нічний час.

На власника підприємства, установи, організації або уповнова­жений ним орган за місцем відбування засудженим покарання у ви­ді громадських робіт покладається:

• погодження з кримінально-виконавчою інспекцією переліку
  об'єктів, на яких засуджені відбувають громадські роботи, та видів
  цих робіт;

• контроль за виконанням засудженими визначених для них
  робіт;

• своєчасне повідомлення кримінально-виконавчої інспекції про
  ухилення засудженого від відбування покарання та переведення йо­
  го на інше місце роботи, появу на роботі в стані сп'яніння, порушен­
  ня громадського порядку;

303

— щомісячне інформування кримінально-виконавчої інспекції
про кількість відпрацьованих засудженим годин та його ставлення
до праці.

У випадку систематичного несвоєчасного подання інформації про виконання громадських робіт або нездійснення контролю відпо­відальною особою за роботою та поведінкою засудженого, а також невиконання інших вимог цієї статті винні особи притягуються до відповідальності згідно із законом.

У разі ушкодження здоров'я під час виконання громадських ро­біт відшкодування шкоди засудженому здійснюється відповідно до законодавства про страхування від нещасного випадку.

За порушення порядку та умов відбування покарання у виді гро­мадських робіт, а також порушення громадського порядку, за яке засудженого було притягнуто до адміністративної відповідальності, до засудженого може бути застосоване стягнення у виді письмового попередження про притягнення до кримінальної відповідальності.

Стосовно осіб, які ухиляються від відбування покарання у виді громадських робіт, кримінально-виконавча інспекція направляє ма­теріали прокурору для вирішення питання про притягнення до кри­мінальної відповідальності відповідно до статті 389 Кримінального кодексу України.

Ухиленням від відбування покарання у виді громадських робіт є:

• невиконання встановлених обов'язків, порушення порядку та
  умов відбування покарання, а також притягнення до адміністратив­
  ної відповідальності за правопорушення, які були вчинені після
  письмового попередження;

• більше двох разів протягом місяця невихід на громадські ро­
  боти без поважних причин, а також допущення більше двох пору­
  шень трудової дисципліни протягом місяця, поява на роботі в нетве­
  резому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння.

Засуджений до громадських робіт, якого оголошено в розшук у зв'язку з ухиленням від покарання, може бути затриманий органом внутрішніх справ за постановою суду на строк до ЗО діб.

Кримінальний кодекс України не передбачає можливості звіль­нення осіб, засуджених до громадських робіт, від відбування пока­рання з випробуванням (ст. 75 КК), умовно-дострокового їх звіль­нення від покарання (ст. 81 КК), а також заміни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням (ст. 82 КК). Ухилення від від­бування громадських робіт утворює склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 389 КК України.

304

§ 5. Порядок і умови виконання покарання у виді виправних робіт

Виправні роботи як вид кримінального покарання застосовува­лись досить давно. З часом змінювалася назва (обов'язкові, суспіль­ні, примусові, виправно-трудові, виправні роботи без позбавлення волі), відпадали або виникали деякі правообмеження, але основні риси залишалися незмінними. Зумовлено це тим, що, з одного боку, виправні роботи відзначаються досить сильним карним змістом і, та­ким чином, можуть застосовуватися як засіб впливу на осіб, які вчинили різноманітні злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, а з іншого — їх застосування не спричиняє тих негатив­них наслідків, які тягне за собою позбавлення волі. Сукупність пра-вообмежень, що їх повинен нести засуджений до виправних робіт, обумовлена кримінальним і виправно-трудовим законодавством, а також деякими нормативними актами, що регулюють відносини у сфері праці.

Основним елементом цього виду покарання є утримання части­ни заробітку засудженого на користь держави в розмірі, який вста­новлений вироком суду, але не більше 20%, що здійснюється за місцем роботи засудженого в строки, визначені вироком суду (від шести місяців до двох років).

Особи, засуджені до виправних робіт, користуються правами та обов'язками, передбаченими для громадян України з обмеженнями, що випливають із кримінально-виконавчого законодавства, вироку суду та режиму відбування покарання. Правообмеження визнача­ються режимом відбування покарання, в якому виражається сут­ність і зміст покарання. Хоча при виконанні такого виду покарання, як виправні роботи, в законодавстві не застосовується термін "ре­жим", доцільно мати його на увазі, оскільки режим включає в себе порядок і умови виконання покарання. Головними засобами виправ­лення, окрім режиму, є: суспільне корисна праця, загальноосвітнє навчання, професійно-технічна підготовка.

Покарання у виді виправних робіт відбувається на підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності за місцем ро­боти засудженого.

Виконання покарання у виді виправних робіт здійснюється на основі участі засуджених у суспільне корисній праці і контролю за їхньою поведінкою відповідно до вимог Виправно-трудового кодексу.

Контроль за виконанням покарання у виді виправних робіт по­кладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення інди­відуально-профілактичної роботи за місцем проживання засуджено­го — на органи внутрішніх справ.

305

20 — 2-659

Вироки до виправних робіт приводяться до виконання не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або звернення його до виконання.

Кримінально-виконавча інспекція веде облік засуджених; роз'яс­нює порядок та умови відбування покарання; здійснює контроль за додержанням порядку та умов відбування покарання засудженими і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом за місцем роботи засудженого; бере участь у виховній роботі з засудженим; контролює поведінку засуджених; здійснює привід через органи внутрішніх справ засуджених, які не з'явилися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції без поважних при­чин; організовує початковий розшук засуджених, місцезнаходження яких невідоме, та передає матеріали до органу внутрішніх справ для оголошення розшуку таких засуджених; застосовує заходи заохо­чення і стягнення; дає дозвіл на звільнення з роботи засуджених за власним бажанням.

Засуджені зобов'язані: виконувати встановлені порядок та умо­ви відбування покарання; сумлінно ставитися до праці; з'являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції; повідомляти кри­мінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання; періо­дично з'являтися на реєстрацію до кримінально-виконавчої інспек­ції.

Протягом строку відбування покарання засудженим забороня­ється звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу кримі­нально-виконавчої інспекції. Дозвіл на звільнення може бути нада­ний після перевірки обгрунтованості заяви засудженого та за наяв­ності довідки з нового місця роботи про можливість його працевлаш­тування.

Особам, засудженим до покарання у виді виправних робіт, нада­ється щорічна чергова відпустка, час якої не зараховується до стро­ку відбування покарання.

Час відбування покарання у виді виправних робіт може бути включений судом до загального трудового стажу засудженого.

Засудженим забороняється без дозволу кримінально-виконавчої інспекції виїжджати за межі України.

Строк покарання у виді виправних робіт обчислюється роками, місяцями і днями, протягом яких засуджений працював і з його за­робітку провадилося відрахування. Число днів, відпрацьованих засу­дженим, має бути не меншим від числа робочих днів, що припада­ють на кожний місяць встановленого судом строку покарання. Якщо засуджений не відпрацював зазначену кількість днів і відсутні під­стави, встановлені цим Кодексом для заліку невідпрацьованих днів

306

у строк покарання, відбування покарання триває до повного відпра­цювання засудженим призначеної кількості робочих днів. Початком строку відбування покарання вважається день, з якого фактично розпочато відрахування із заробітку засудженого.

У строк відбування покарання зараховується час, протягом яко­го засуджений не працював з поважних причин, і за ним, відповідно до закону, зберігалася заробітна плата, а також час, коли засудже­ному не надавалася робота на підприємстві, в установі, організації. Стосовно особи, яка стала непрацездатною після винесення вироку суду, кримінально-виконавча інспекція направляє подання до суду про заміну виправних робіт штрафом.

Стосовно особи, яка після винесення вироку суду досягла пен­сійного віку, а також жінки, яка стала вагітною, кримінально-вико­навча інспекція направляє подання до суду про звільнення такої особи від покарання.

У строк відбування покарання не зараховується час хвороби, спричиненої алкогольним, наркотичним або токсичним сп'янінням або діями, пов'язаними з ними, грубим порушенням правил техніки безпеки, умисним заподіянням собі тілесних ушкоджень; час відбу­вання адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, а також тримання під вартою як запобіжного заходу з іншої кримінальної справи у період відбування покарання, у випадках, ко­ли вина у вчиненні злочину доведена у встановленому законом по­рядку.

На власника підприємства, установи, організації або уповнова­жений ним орган за місцем відбування засудженим покарання у ви­ді виправних робіт покладається:

• щомісячне відрахування визначеної вироком суду частини за­
  робітної плати і перерахування у встановленому порядку утриманої
  суми в доход держави;

• додержання порядку та умов відбування покарання, передба­
  чених цим Кодексом;

• своєчасне інформування кримінально-виконавчої інспекції
  про ухилення засудженого від відбування покарання, переведення
  засудженого на іншу роботу чи посаду, а також його звільнення;

• щомісячне інформування кримінально-виконавчої інспекції
  про кількість робочих днів за графіком на підприємстві, в установі,
  організації, кількість фактично відпрацьованих засудженим робочих
  днів, розмір заробітної плати і утримань з неї за вироком суду, кіль­
  кість прогулів, кількість днів тимчасової непрацездатності за лист­
  ком непрацездатності та з інших причин;

307

20*

— призначення працівника, який проводитиме із засудженим
виховну роботу, контролюватиме виконання визначених для нього
робіт та поведінку засудженого.

У разі систематичного неправильного або несвоєчасного відра­хування сум із заробітку засудженого, а також невиконання інших вимог цієї статті винні посадові особи притягуються до відповідаль­ності згідно з законом.

Кримінально-виконавча інспекція здійснює контроль за правиль­ністю і своєчасністю відрахувань із заробітку засуджених до виправ­них робіт і перерахуванням відрахованих сум у дохід держави.

Відрахування провадяться з усієї суми заробітку, незалежно від наявності претензій до засудженого за виконавчими документами, за кожний відпрацьований місяць при виплаті заробітної плати. В осіб, які працюють за сумісництвом, відрахування провадяться із за­робітку за кожним місцем роботи. Відрахування відповідно до виро­ку суду починаються з наступного дня після надходження вироку та повідомлення на підприємство, в установу чи організацію, але не ра­ніше ніж вирок набрав чинності.

Відрахування не провадяться з грошових допомог, які одержу­ються в порядку соціального страхування і соціального забезпечен­ня, виплат одноразового характеру, не передбачених системою оп­лати праці, сум, які виплачуються як компенсація за витрати, пов'я­зані з відрядженням, та інших компенсаційних виплат.

Власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган стосовно засуджених до покарання у виді виправних ро­біт може застосовувати заходи заохочення і стягнення, передбачені законодавством про працю.

Кримінально-виконавча інспекція за зразкову поведінку і сумлін­не ставлення до праці стосовно засуджених може застосовувати та­кі заходи заохочення:

• подання до суду матеріалів на засудженого щодо умовно-до­
  строкового звільнення або заміни невідбутої частини покарання
  штрафом;

• зарахування часу щорічної чергової відпустки у строк відбу­
  вання покарання.

Подання про умовно-дострокове звільнення засудженого від по­карання або заміну невідбутої частини покарання штрафом надсила­ється до суду кримінально-виконавчою інспекцією з урахуванням характеристики на нього власника підприємства, установи, органі­зації або уповноваженого ним органу за місцем роботи засудженого.

За порушення порядку та умов відбування покарання у виді ви­правних робіт до засудженого може застосовуватися стягнення у

308

вигляді письмового попередження про притягнення до кримінальної відповідальності.

Стосовно осіб, які ухиляються від відбування покарання, кримі­нально-виконавча інспекція направляє прокурору матеріали для ви­рішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності відповідно до статті 389 Кримінального кодексу України.

Ухиленням засудженого від відбування покарання у виді виправ­них робіт є:

• невиконання встановлених обов'язків;

• порушення порядку та умов відбування покарання;

• вчинення проступку, за який його було притягнуто до адмі­
  ністративної відповідальності;

• більше двох разів протягом місяця допущення прогулів, а та­
  кож більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця або
  поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або ток­
  сичного сп'яніння.

Засуджений до виправних робіт, розшук якого оголошено у зв'язку з ухиленням від покарання, може бути затриманий органом внутрішніх справ за постановою суду на строк до ЗО діб.

Виконання покарання у вигляді виправних робіт кримінально-ви­конавчою інспекцією починається після отримання копії вироку (розпорядження, постанови) суду. У день надходження в криміналь­но-виконавчу інспекцію цих копій вони разом з додатками реєстру­ються в журналі обліку. Суду, який виніс вирок (ухвалу, постано­ву), кримінально-виконавча інспекція надсилає повідомлення про прийняття вироку до виконання. Після реєстрації копії вироку (ух­вали, постанови) на кожного засудженого заповнюється облікова картка та заводиться особова справа. Облікова картка вміщується в картотеку.

Про взяття засудженого на облік працівник кримінально-вико­навчої інспекції доповідає рапортом начальнику органу внутрішніх справ для проведення необхідних профілактичних заходів за місцем проживання засудженого. Про взяття на облік осіб, які підлягають призову на дійсну військову службу, надсилається повідомлення відповідному військкомату. Кожен засуджений після взяття його на облік підлягає виклику на бесіду, де йому роз'яснюються порядок та умови відбування виправних робіт, заходи заохочення і стягнення, які можуть до нього застосовуватися. Якщо засуджений проживає на території однієї кримінально-виконавчої інспекції, а працює в ін­шому місці, то він має перебувати на обліку в кримінально-виконав­чій інспекції за місцем роботи.

309

Якщо засуджений змінює місце проживання, кримінально-вико­навча інспекція, що обслуговує, надсилає повідомлення в кримі­нально-виконавчу інспекцію за новим місцем проживання, а якщо його адреса невідома, особова справа пересилається за запитом но­вої кримінально-виконавчої інспекції. Пересилання особових справ непрацюючих засуджених в кримінально-виконавчу інспекцію за місцем проживання забороняється. Підставою для пересилання є довідка з нового місця роботи.

Звільнення від пов'язаних із засудженням правообмежень ро­биться в день закінчення строку покарання, а при умовно-достроко­вому звільненні або заміні покарання більш м'яким — у день вине­сення рішення щодо такого.

Звільнення засуджених від відбування покарання за хворобою можливе, якщо засуджений захворів хронічною душевною або ін­шою тяжкою хворобою; захворювання настало після прийняття ви­року до виконання; захворювання перешкоджає виконанню пока­рання.

Кримінально-виконавча інспекція у день закінчення строку пока­рання пропонує адміністрації підприємства, де засуджений працю­вав, припинити відрахування з його заробітку та надає довідку. Час відбування покарання не підлягає зарахуванню в загальний та без­перервний трудовий стаж, про що адміністрація робить запис у тру­довій книжці звільненого. Але питання про включення цього часу в трудовий стаж може бути вирішене судом за клопотанням засудже­ного.

Особам, які відбули покарання у вигляді виправних робіт без по­збавлення волі, видається довідка про звільнення від покарання та оголошується про зняття з них правообмежень.

§ 6. Порядок і умови виконання покарання у виді конфіскації майна

Конфіскація майна (ст. 59 КК) — різновид додаткового кримі­нального покарання і полягає в примусовому безплатному вилучен­ні майна засудженого у власність держави. Цей вид покарання за­стосовується тільки тоді, коли він передбачений санкцією статті за­кону, за якою підсудний визнаний винним. Порядок і умови вико­нання цього покарання зазначені у гл. 5 Положення про порядок і умови виконання в Україні кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених. Конкретніше ці питання розглядаються в Законі України "Про виконавче прова-

310

дження" від 21 квітня 1999 року № 606-ХІУ та Інструкції "Про про­ведення виконавчих дій", яка затверджена наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 р. № 74/5.

Суд, який постановив вирок, що передбачає як додаткове пока­рання конфіскацію майна, після набрання ним законної сили надси­лає виконавчий лист, копію опису майна і копію вироку для вико­нання у державну виконавчу службу, про що сповіщає відповідний фінансовий орган. У разі відсутності у справі опису майна засудже­ного надсилається довідка про те, що опис майна не проводився.

Виконання покарання у вигляді конфіскації майна здійснюється державною виконавчою службою районних (міських) управлінь юс­тиції за місцем перебування майна.

Конфіскації підлягає майно, що є особистою власністю засудже­ного, в тому числі його частка в спільній власності, а також вклади засудженого. Не підлягає конфіскації майно, необхідне для самого засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні. Перелік та­кого майна встановлено в додатку до КК України. Спори про належ­ність майна, що підлягає конфіскації за вироком суду, вирішуються в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом Ук­раїни.

Державний виконавець негайно після одержання виконавчого листа перевіряє наявність майна, зазначеного в описі, виявляє інше майно, що підлягає конфіскації, і складає опис цього майна. При на­явності довідки про те, що опис майна не проводився, державний виконавець вживає заходи щодо виявлення майна засудженого, яке підлягає конфіскації, і при його виявленні складає опис, де зазначає повне і точне найменування кожного предмета, його відмітні ознаки (в тому числі масу, колір, метраж, ступінь зношеності). Описані предмети пломбуються або опечатуються, про що робиться відповід­на відмітка. Державний виконавець вживає необхідних заходів до збереження майна, що підлягає конфіскації і піддане опису.

Частка засудженого у спільній власності визначається за подан­ням державного виконавця районним (міським) судом у порядку, пе­редбаченому ст. 379 Цивільного процесуального кодексу України,

Передача фінансовим органам конфіскованого майна засуджено­го проводиться після задоволення всіх пред'явлених до нього вимог. Щодо претензій, які підлягають задоволенню за рахунок конфіско­ваного майна, держава відповідає в межах активу. Передача конфіс­кованого майна фінансовим органам проводиться в порядку, вста­новленому Міністерством фінансів України і Міністерством юстиції України.

311

Якщо після виконання вироку в частині конфіскації всього май­на, але до закінчення встановлених законом строків виконання об­винувального вироку виявляється неконфісковане майно засудже­ного, набуте ним до винесення вироку або після цього, але на кош­ти, що підлягають конфіскації, суд вирішує за поданням прокурора питання про конфіскацію додатково виявленого майна в порядку, встановленому ст. 409 і 411 Кримінально-процесуального кодексу України.

Після передачі конфіскованого майна фінансовим органам вико­навчий лист з відміткою про виконання вироку повертається до су­ду, який його постановив. Фінансові органи передають суду, який постановив вирок, відомості, що підтверджують виконання вироку в частині конфіскації майна.

§ 7. Порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі

Згідно зі ст. 61 Кримінального кодексу України, покарання у ви­ді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконав­чих установах відкритого типу (далі — виправних центрах) без ізо­ляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'яз­ковим залученням засудженого до праці.

Засуджені в даному випадку не ізолюються від суспільства, як при відбуванні позбавлення волі, вони лише обмежені у свободі пе­ресування і виборі місця проживання. Це виражається у тому, що вони не вправі залишати територію виправного центру і визначену місцевість без дозволу адміністрації, а також зобов'язані проживати, як правило, у спеціально призначених для них гуртожитках. За сво­їми основними характеристиками виправні центри схожі зі спецко-мендатурами, які існували в органах внутрішніх справ до 1992 р.

Обмеження волі як міра кримінального покарання призначаєть­ся на строк від одного до п'яти років.

Карою при обмеженні волі є:

а) тримання засудженого у кримінально-виконавчій установі;

б) обов'язкове залучення засудженого до праці.
Обмеження волі застосовується тільки як основне покарання.

Як додаткові до нього можуть бути призначені штраф, позбавлення права обіймати певну посаду чи займатися певною діяльністю, по­збавлення спеціального, військового звання, чину або рангу, конфіс­кація майна. У разі призначення додаткових покарань засудженим до обмеження волі каральний і виховний вплив на них посилюється.

312

Обмеження волі не застосовується до:

а) неповнолітніх;

б) вагітних жінок;

в) жінок, що мають дітей віком до 14 років;

г) осіб пенсійного віку;

ґ) військовослужбовців строкової служби;

д) до інвалідів І і II груп.

Обмеження волі може бути застосовано і в порядку заміни не-відбутої частини покарання іншим його видом. Так, особі, що від­буває позбавлення волі, суд з урахуванням її поведінки в період від­бування покарання може замінити невідбуту частину покарання більш м'яким його видом — обмеженням волі в порядку ст. 82 КК України.

Заміна невідбутої частини покарання у вигляді позбавлення волі на більш м'яке (обмеження волі) можлива після фактичного відбут­тя засудженим.

1. не менше третини строку покарання, призначеного судом за
   злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний
   тяжкий злочин;

2. не менше половини строку покарання, призначеного судом за
   умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин,
   а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді по­
   збавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття суди­
   мості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена
   до позбавлення волі;

3. не менше двох третин строку покарання, призначеного судом
   за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначе­
   ного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила но­
   вий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

Порядок і умови виконання покарання у вигляді обмеження волі регламентуються статтями 106—107¹³ Виправно-трудового кодексу України та Інструкцією "Про організацію виконання покарання у ви­ді обмеження волі в установах кримінально-виконавчої системи", яка затверджена наказом Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань від 4 вересня 2001 р. № 165.

Відповідно до ст. 106 ВТК України органами, які виконують по­карання у виді обмеження волі, є кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри), а для осіб, яким обмеження волі призначено відповідно до ст. 82 КК України — дільниці соціальної реабілітації при виправно-трудових колоніях.

З метою створення сприятливих передумов для виправлення за­суджених, позитивного впливу на їх поведінку членів їхньої сім'ї,

313

трудових колективів, де вони раніше працювали, особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження. Однак особи, яким даний вид покарання застосовано в порядку заміни іншого по­карання, а також засуджені, по місцю постійного проживання яких відсутні виправні центри, можуть бути направлені для відбування покарання у виправний центр іншої адміністративно-територіальної одиниці.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самовряду­вання зобов'язані сприяти адміністрації виправних центрів у трудо­вому і побутовому влаштуванні засуджених.

Управління (відділи) Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та Київській області за погодженням з органами місцево­го самоврядування визначають межі виправних центрів.

Підставою направлення засуджених до обмеження волі до місця відбування покарання є вирок суду, що вступив в законну силу, а для осіб, яким невідбута частина іншого покарання замінена пока­ранням у виді обмеження волі, — постанова чи ухвала визначення суду (ст. 107 ВТК).

Після одержання чи вироку визначення суду орган внутрішніх справ за місцем проживання засудженого чи орган, що виконує по­карання (виправна установа), вручають засудженому розпоряджен­ня про виїзд до місця відбування покарання.

Особи, засуджені до обмеження волі, прямують за рахунок дер­жави до місця відбування покарання самостійно. Кримінально-вико­навча інспекція згідно з вироком суду вручає засудженому припис про виїзд до місця відбування покарання. У розпорядженні про виїзд вказується місце, куди повинний прибути засуджений, маршрут і час прибуття до місця призначення з урахуванням необхідного для проїзду часу, а також попередження про наслідки ухилення засу­дженого від виїзду у встановлений термін у виправний центр. Засу­джений зобов'язаний прибути туди в термін, обумовлений з ураху­ванням необхідного для проїзду часу і вказаному у розпорядженні.

Не пізніше трьох діб з дня одержання припису засуджений зо­бов'язаний виїхати до місця відбування покарання і прибути туди відповідно до вказаного в приписі строку.

Якщо особи, засуджені до обмеження волі, перебувають під вар­тою, то вони звільняються із слідчого ізолятора після набрання ви­роком законної сили. Адміністрація слідчого ізолятора вручає засу­дженим припис про виїзд до місця відбування покарання.

314

З урахуванням особи засудженого до обмеження волі, який зна­ходиться до набрання вироком законної сили під вартою, та інших обставин справи суд може направити його до місця відбування по­карання у порядку, встановленому для осіб, засуджених до позбав­лення волі. У цьому разі засуджений звільняється з-під варти при прибутті до місця відбування покарання.

Засуджені, яким обмеження волі призначено відповідно до ста­тей 82 і 389 Кримінального кодексу України, направляються виправ­но-трудовою колонією чи кримінально-виконавчою інспекцією до місця відбування покарання у порядку, передбаченому частинами першою і другою цієї статті.

Засуджений, який ухиляється від одержання припису про виїзд або не виїхав у встановлений строк до місця відбування покарання, затримується кримінально-виконавчою інспекцією для встановлення причин порушення порядку слідування до місця відбування пока­рання.

У разі невиїзду без поважних причин кримінально-виконавча ін­спекція направляє затриманого до місця відбування покарання в по­рядку, встановленому для засуджених до позбавлення волі.

У разі неприбуття засудженого до місця відбування покарання оголошується його розшук. Після затримання засуджений направ­ляється до місця відбування покарання в порядку, встановленому для засуджених до позбавлення волі.

Строк покарання обчислюється з дня прибуття і постановки за­судженого на облік у виправному центрі.

Підставою постановки на облік засудженого до обмеження волі є: копія вироку (визначення, постанови) суду; довідка про набуття його законної сили і розпорядження суду про виконання вироку; прибуття засудженого до місця відбування покарання самостійно чи в порядку, встановленому для осіб, позбавлених волі; наявність роз­порядження про виїзд до місця відбування покарання.

Облік засуджених здійснюється з метою забезпечення дотрима­ння ними встановлених законом порядку й умов виконання пока­рання у виді обмеження волі, використання облікових даних у по­всякденній діяльності установ.

Саме з моменту постановки засудженого на облік у виправному центрі обчислюється термін покарання у виді обмеження волі.

У строк покарання за правилами, передбаченими у ст. 72 КК Ук­раїни, зараховується час попереднього ув'язнення під вартою, а та­кож час слідування під вартою з виправно-трудової колонії до ви­правного центру у разі заміни невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі обмеженням волі.

315

У строк покарання за мотивованою постановою начальника ви­правного центру не зараховується час самовільної відсутності на ро­боті або за місцем проживання понад одну добу.

Самовільна відсутність засудженого на роботі чи за місцем про­живання до однієї доби є порушенням порядку й умов відбування покарання. Факти самовільної відсутності засудженого на роботі чи за місцем проживання понад одну добу повинні підтверджуватися у встановленому порядку адміністрацією організації за місцем роботи засудженого, рапортами співробітників виправного центру, матеріа­лами органів внутрішніх справ по місцю затримки засудженого й ін­ших документів, що мають значення для справи. Зібрані матеріали зберігаються протягом визначеного періоду, потім передаються в суд по місцю дислокації виправного центру для вирішення питання про невключення всього часу відсутності засудженого на роботі чи по місцю проживання в строк відбування покарання.

Засуджений знімається з обліку при наявності таких підстав:

• відбуття строку обмеження волі;

• застосування умовно-дострокового звільнення;

• заміни обмеження волі позбавленням волі;

• засудження за здійснення нового злочину до позбавлення волі;

• застосування амністії чи помилування;

• захворювання в процесі відбування покарання тяжкою хворо­
  бою, що перешкоджає відбуванню покарання, а також утрати пра­
  цездатності засудженим чи вагітності засудженої;

• скасування чи зміни вироку;

• смерті засудженого.

Після прибуття засуджених до місця відбування покарання і їх постановки на облік їм оголошуються під розписку правила внут­рішнього розпорядку, що діють у виправному центрі. При цьому за­судженим роз'ясняються їхні права й обов'язки. Одночасно вони по­переджаються про відповідальність за ухилення від відбування пока­рання, порушення порядку відбування покарання, самовільний виїзд за межі території виправного центра.

Правила внутрішнього розпорядку, правила поведінки встанов­люються для засуджених до обмеження волі виходячи з кола їхніх прав і обов'язків, визначених у законодавстві. Засуджені несуть обов'язки і користуються правами, встановленими для громадян Ук­раїни, але з певними обмеженнями, зазначеними у Виправно-тру­довому кодексі України. Інакше кажучи, засуджені є громадянами України з обмеженим статусом, що залежить від характеру обме­жень, властивих даному виду покарання і перерахованих у ст. 107² ВТК.

316

Відповідно до цієї статті засуджені до обмеження волі мають право:

• носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, ко­
  ристуватися грішми без обмежень;

• відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеро­
  лі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі
  побачення — до трьох діб один раз на місяць.

Засудженим може бути дозволено короткочасні виїзди за межі виправного центру за обставин, передбачених законодавством для осіб, засуджених до позбавлення волі, а також з інших поважних причин у таких випадках:

• за необхідності звернутися в медичний заклад з приводу зах­
  ворювання чи лікування;

• для складання іспитів у навчальному закладі;

• за викликом судових і слідчих органів — на період прова­
  дження слідства чи дізнання;

• для попереднього вирішення питань трудового і побутового
  влаштування після звільнення — строком до семи діб, без урахуван­
  ня часу на дорогу;

• у разі виникнення інших життєво необхідних обставин, які
  потребують присутності засудженого.

Особи, засуджені до обмеження волі, зобов'язані:

• виконувати законні вимоги адміністрації виправного центру,
  які стосуються порядку відбування призначеного покарання;

• сумлінно працювати у місці, визначеному адміністрацією ви­
  правного центру;

• постійно перебувати в межах виправного центру під нагля­
  дом, залишати його межі лише за спеціальним дозволом адміністра­
  ції цього центру, проживати за особистим посвідченням, яке вида­
  ється взамін паспорта;

• проживати, як правило, у спеціально призначених гуртожит­
  ках. Перебування засудженого у вільний від роботи час поза гурто­
  житком допускається з дозволу адміністрації виправного центру,
  яка з цього питання виносить мотивовану постанову.

Засудженим до обмеження волі забороняється:

— доставляти і зберігати на території, де вони проживають,
предмети, вироби і речовини, перелік яких встановлений Правила­
ми внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ. У разі ви­
явлення таких предметів, виробів і речовин у засудженого вони під­
лягають вилученню і зберіганню або знищуються чи передаються у
дохід держави. Про це посадовою особою виправного центру склада­
ється протокол;

317

— вживати спиртні напої і пиво, наркотичні засоби і токсичні речовини.

Засуджені, які відбувають покарання у виді обмеження волі, а також приміщення, в яких вони проживають, можуть піддаватися обшуку, а їхні речі, посилки, передачі і бандеролі, що надійшли, — огляду. Огляди і обшуки приміщень, де проживають засуджені з сім'ями, провадяться за наявності встановлених законом підстав, за вмотивованим рішенням суду.

Жиле приміщення, де проживає засуджений, може відвідувати­ся в будь-який час доби уповноваженими працівниками виправного центру.

Засуджені, які не допускають порушень встановленого порядку виконання покарання у виді обмеження волі і мають сім'ї, після від­буття шести місяців строку покарання за постановою начальника виправного центру можуть проживати за межами гуртожитку із сво­їми сім'ями.

Ці особи зобов'язані від одного до чотирьох разів на тиждень з'являтися у виправний центр для реєстрації. Ці особи можуть про­живати із своїми сім'ями на приватних квартирах або придбавати житло в межах території виправного центру.

Організація виконання покарання у виді обмеження волі і наг­ляд за засудженими визначаються Правилами внутрішнього розпо­рядку виправно-трудових установ.

Засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на державних або інших форм власності підприємствах, за умови за­безпечення належного нагляду за іхньою поведінкою.

Праця засуджених до обмеження волі регулюється законодав­ством про працю, за винятком правил прийняття на роботу, звіль­нення з роботи, переведення на іншу роботу.

Переведення засуджених на іншу роботу, в тому числі в іншу місцевість, може здійснюватися власником підприємства або упов­новаженим ним органом за погодженням з адміністрацією виправно­го центру.

Засуджені можуть залучатися без оплати праці тільки до робіт з благоустрою гуртожитків і прилеглих до них територій. Ці роботи засуджені виконують, як правило, в порядку черговості у неробочий час тривалістю не більше двох годин на тиждень.

Засудженим незалежно від усіх відрахувань належить виплачу­вати не менш як п'ятдесят відсотків загальної суми заробітку.

За ст. 107⁴, адміністрація виправного центру веде облік засудже­них, роз'яснює порядок і умови відбування покарання, організовує

318

трудове і побутове влаштування засуджених; забезпечує додержан­ня умов праці засуджених, порядку та умов відбування покарання; здійснює нагляд і заходи попередження порушень порядку відбуван­ня покарання; провадить із засудженими виховну роботу; застосо­вує встановлені законом заходи заохочення і стягнення; здійснює роботу щодо підготовки засуджених до звільнення.

Порядок здійснення зазначених повноважень визначається цим Кодексом, а також Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

Власник підприємства або уповноважений ним орган за місцем роботи засуджених до обмеження волі зобов'язаний забезпечити їх залучення до суспільне корисної праці з урахуванням їх стану здо­ров'я та, по можливості, спеціальності, організовувати первинну професійну підготовку і створити необхідні побутові умови.

Про запізнення засудженого на роботу та його відсутність на ро­боті з невідомих причин власник підприємства або уповноважений ним орган зобов'язаний негайно повідомити адміністрацію виправ­ного центру.

Власнику підприємства або уповноваженому ним органу, на яких працюють засуджені, забороняється звільняти їх з роботи, крім таких випадків:

• звільнення від відбування покарання на підставах, передбаче­
  них Кримінальним кодексом України;

• переведення засудженого на роботу на інше підприємство або
  для подальшого відбування покарання до іншого виправного центру;

• набрання законної сили вироком суду, за яким особа, що від­
  буває покарання у виді обмеження волі, засуджена до позбавлення
  волі;

— неможливість виконання даної роботи за станом здоров'я.
Лікувально-профілактична і протиепідемічна робота у виправних

центрах організовується і провадиться на загальних підставах відпо­відно до законодавства про охорону здоров'я органами охорони здо­ров'я.

Направлення засуджених до лікувальних закладів визначається згідно з порядком обслуговування населення органами охорони здо­ров'я.

Засуджені, які тримаються у виправних центрах, забезпечують­ся індивідуальним спальним місцем, інвентарем і постільними реча­ми за нормами, встановленими Правилами внутрішнього розпоряд­ку виправно-трудових установ, харчування і речове майно придбава-^ють за готівку. Норма жилої площі на одного засудженого не може бути меншою за 4 кв. м. Житлово-комунальні та інші послуги опла-

319

чуються ними за встановленими органами місцевого самоврядуван­ня тарифами і розцінками.

Засудженим, які не працюють у зв'язку із захворюванням, а та­кож з причин, від них незалежних, і не одержують за цей час заро­бітної плати або інших доходів, харчування та комунально-побутові послуги надаються за встановленими нормами за рахунок коштори­су виправного центру.

Засуджені, які направлені на лікування до лікувальних закладів охорони здоров'я, забезпечуються всіма видами довольства на за­гальних підставах.

У необхідних випадках адміністрація виправного центру або під­приємства, де працевлаштований засуджений, видає йому аванс із наступним відшкодуванням.

Із засуджених, які тримаються в дисциплінарних ізоляторах, стягується повна вартість харчування, наданого їм за встановлени­ми нормами.

З особами, які відбувають покарання у виді обмеження волі, ад­міністрацією виправного центру, а також власником підприємства або уповноваженим ним органом, де працюють засуджені, їхніми трудовими колективами і громадськими організаціями, іншими гро­мадськими формуваннями провадиться виховна робота.

Активна участь засуджених у виховних заходах заохочується і враховується при визначенні ступеня їхнього виправлення.

Засуджені, які відбувають покарання у виді обмеження волі, мо­жуть створювати самодіяльні організації засуджених і брати участь у їх роботі.

У виправних центрах забороняється діяльність політичних партій.

За сумлінні поведінку і ставлення до праці до засуджених мо­жуть застосовуватися такі заходи заохочення:

• оголошення подяки;

• нагородження похвальною грамотою;

• грошова премія;

• нагородження подарунком;

• дострокове зняття раніше накладеного стягнення;

• дозвіл на виїзд до близьких родичів за межі виправного цент­
  ру на святкові, неробочі та вихідні дні;

• дозвіл на виїзд до близьких родичів за межі виправного цент­
  ру у відпустку терміном до дванадцяти діб один раз на рік.

Засуджені, які стали на шлях виправлення або сумлінною пове­дінкою і ставленням до праці довели своє виправлення, можуть бути у встановленому законом порядку представлені до заміни невідбутої

320

частини покарання більш м'яким або до умовно-дострокового звіль­нення від відбування покарання.

До засуджених, які порушують трудову дисципліну і встановле­ний порядок відбування покарання, адміністрація виправного цент­ру може застосовувати такі заходи стягнення:

• попередження;

• догана;

• сувора догана;

• призначення на позачергове чергування з прибирання гурто­
  житку і прилеглої до нього території;

• заборона проживати поза гуртожитком строком до трьох мі­
  сяців;

• заборона виходу за межі гуртожитку у вільний від роботи час
  на строк до трьох місяців;

— поміщення в дисциплінарний ізолятор строком до десяти діб.
Стосовно осіб, які самовільно залишили місця обмеження волі

або злісно ухиляються від робіт, або систематично порушують гро­мадський порядок чи встановлені правила проживання, адміністра­ція виправного центру направляє прокурору матеріали для вирішен­ня питання про притягнення засудженого до кримінальної відпові­дальності.

Заходи заохочення і стягнення накладаються письмово і усно та відображаються в особовій справі засудженого.

До засудженого застосовується, як правило, один захід заохо­чення.

Дозвіл на виїзд засудженому до близьких родичів на святкові, неробочі та вихідні дні може бути наданий не більше одного разу на місяць.

Заохочення у вигляді надання відпустки тривалістю до дванад­цяти діб застосовується до засуджених, які характеризуються пози­тивно, не більше одного разу протягом року за погодженням з влас­ником підприємства або уповноваженим ним органом.

При призначенні заходів стягнення враховуються мотиви і об­ставини вчинення порушення, кількість і характер раніше накладе­них стягнень, а також пояснення засудженого по суті проступку. Накладені стягнення мають відповідати тяжкості і характеру про­ступку засудженого.

Стягнення може бути накладене тільки на особу, яка вчинила проступок, не пізніше десяти діб з дня виявлення проступку, а якщо У зв'язку з проступком провадилася перевірка, — то з дня її закін­чення, але не пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

321

21 — 2-659

Накладене стягнення звертається до виконання, -як правило, не­гайно, але не пізніше одного місяця з дня його накладення.

Якщо протягом року з дня відбуття стягнення засуджений не бу­де підданий новому стягненню, він визнається таким, що не має стягнення. Накладене у цей період нове стягнення на засудженого перериває перебіг зазначеного строку, і його обчислення продовжу­ється знову з дня відбуття останнього стягнення.

Засудженим, яким заборонений вихід за межі гуртожитку у віль­ний від роботи час, протягом строку дії заборони вихід із гуртожит­ку може бути дозволений у виняткових випадках і на встановлений час для:

• одержання медичної допомоги;

• придбання продуктів харчування і предметів першої потреби;

• відвідання лазні, пральні або перукарні;

• одержання поштових відправлень;

• відвідання державних установ і організацій, навчальних за­
  кладів.

Правом застосування заходів заохочення і стягнення, передбаче­них статтями 107¹⁰ і 107" цього Кодексу, користуються у повному обсязі начальник виправного центру, а також його вищестоящі на­чальники. Заходи заохочення у вигляді оголошення подяки, достро­кового зняття раніше накладеного стягнення і дозволу на виїзд до близьких родичів за межі виправного центру на святкові, неробочі і вихідні дні, а також заходи стягнення у вигляді попередження, до­гани і суворої догани можуть застосовувати заступники начальника виправного центру.

Начальник відділення соціально-психологічної служби виправно­го центру має право застосовувати в усній формі заходи заохочення у вигляді оголошення подяки і дострокового зняття раніше накладе­ного ним стягнення, а також заходи стягнення у вигляді попере­дження, догани і суворої догани.

Література

1. Конституція України.

2. Кримінальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

3. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­
   тар. — К., 2000.

4. Закон України "Про державну виконавчу службу" від
24.03.1998 р.

5. Закон України "Про виконавче провадження" від 21.04. 1999 р.

322

6. Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­
   дексу України" від 11 липня 2001 р.

7. Положення про порядок і умови виконання в Україні криміналь­
   них покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового
   впливу на засуджених / / Відомості Верховної Ради України. —
   № 27. — 1984.

8. Тимчасова інструкція про порядок виконання кримінального по­
   карання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі, затвер­
   джена наказом Державного департаменту України з питань ви­
   конання покарань від 17.07.1999 р. № 91/565.

9. Тимчасова інструкція про порядок виконання кримінального по­
   карання у вигляді позбавлення права займатися певною діяль­
   ністю, затверджена наказом Державного департаменту України
   з питань виконання покарань від 17.07.1999 р. № 91/565.

10. Інструкція "Про проведення виконавчих дій", затверджена нака­
    зом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 р. № 74/5.

11. Інструкція "Про організацію виконання покарання у виді обме­
    ження волі в установах кримінально-виконавчої системи", за­
    тверджена наказом Державного департаменту України з питань
    виконання покарань від 4 вересня 2001 р. №165.

12. Богатьірев Й. Г. Воспитательно-профилактическая работа с
осужденньши, состоящими на учете в инспекции исправитель-
ннх работ: Учеб. пособие. — Чернигов, 1997.

13. Трубніков В. М. Кримінально-виконавче право України: Навч.
    посібник. — Харків, 1998.

14. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг.
    ред. О. М. Джужи. — К., 2000.

15. Филонов В. П., Фролов А. Й. Уголовно-исполнительное законо-
    дательство УкраиньІ. — Донецк, 1998.

323

Глава XVI

Особливості виконання покарань щодо військовослужбовців

§ 1. Загальна характеристика виконання покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні.

§ 2. Порядок і умови виконання покарання у виді тримання в дис­циплінарному батальйоні військовослужбовців.

§ 3. Порядок звільнення із дисциплінарного батальйону.

§ 4. Особливості виконання інших покарань щодо військовослуж­бовців.

§ 1. Загальна характеристика виконання покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні

Кримінальне законодавство (ст. 62 КК України) визначає, що до військовослужбовців строкової служби, які вчинили злочини, може застосовуватися направлення в дисциплінарний батальйон у випад­ках, передбачених законом, на строк від трьох місяців до двох років, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи і особу засудженого, визнає доцільним замість позбавлення волі на строк не більше двох років застосувати тримання в дисциплінарному ба­тальйоні на такий самий строк.

Покарання у вигляді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців застосовується, як правило, у випадках вчи­нення будь-яких злочинів, які не являють значної суспільної небез­пеки, коли засуджених можна залишити на військовій службі й ви­правити в умовах спеціальної військової частини.

Сутність кримінального покарання у вигляді тримання в дисцип­лінарному батальйоні військовослужбовців полягає в тому, що осо­би, які відбувають у ньому покарання, у примусовому порядку ізо­люються від суспільства (у даному разі, — від іншої маси військово­службовців). Ізоляція військовослужбовців, зумовлена утримуван­ням в дисциплінарному батальйоні, деякою мірою пов'язана з обмеженням їхніх духовних зв'язків із суспільством, цивільних прав, свободи пересування.

Відбування військовослужбовцем покарання у дисциплінарному батальйоні має свої правові наслідки — час перебування в ньому не зараховується в строк служби, за винятком випадків, передбачених у законі. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­бовців слід вважати покаранням, пов'язаним із заходами виправно-

324

трудового впливу на засуджених, оскільки воно має на меті виправ­лення та перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці та військової служби, суворого додержання ними Конституції та законів України, запобігання вчиненню нових злочинів.

Дисциплінарними частинами, де відбувають покарання військо­вослужбовці строкової служби, є дисциплінарний батальйон або ок­рема дисциплінарна рота.

Дисциплінарний батальйон (окрема дисциплінарна рота) є війсь­ковою частиною, яку утримують за окремим штатом. Організаційну структуру і чисельність дисциплінарного батальйону визначає Мі­ністр оборони України. Контроль за діяльністю дисциплінарного ба­тальйону здійснює Генеральний штаб Збройних Сил України.

Порядок та умови відбування покарання військовослужбовцями строкової служби, засудженими до тримання в дисциплінарному ба­тальйоні, їх правове становище та порядок діяльності дисциплінар­ного батальйону встановлюються Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України, затвердженим Указом Прези­дента України від 5.04.1994 р. № 139/94.

Керівництво дисциплінарним батальйоном здійснює командую­чий військами військового округу (оперативного командування), який забезпечує добір і розстановку кадрів офіцерського складу, контролює режим та умови тримання, охоплення постійною робо­тою, організацію праці, бойову підготовку та виховання засуджених.

У зв'язку з тим, що із засудженими, які відбувають покарання у дисциплінарних частинах, повинна проводитися робота, спрямована на їх виправлення і перевиховання, до особового складу цих підроз­ділів пред'являються підвищені вимоги. Так, посади офіцерського складу та прапорщиків дисциплінарного батальйону можуть займа­ти на конкурсній основі найдисциплінованіші, вольові, добре підго­товлені військовослужбовці, які мають досвід практичної діяльності у військах не менш як два роки.

На посади сержантів і солдатів постійного складу дисциплінар­них рот і підрозділів охорони та забезпечення приймають військово­службовців строкової служби, навчених і відібраних у військових комісаріатах посадовими особами дисциплінарного батальйону, або військовослужбовців, які проходять службу за контрактом.

Тривалість служби офіцерів у дисциплінарному батальйоні не повинна перевищувати: на посаді командира батальйону п'ять— шість років, на інших посадах — три—чотири роки. За бажанням офіцерів, за умови їх позитивної атестації, строк служби, як виня­ток, може бути продовжено до восьми років.

325

Після закінчення цих строків служби позитивно атестовані офі­цери до початку нового навчального періоду мають право вибору гарнізону в даному військовому окрузі (оперативному командуван­ні) як для подальшого проходження служби, так і в разі призначен­ня на вищі посади у порядку реалізації висновків атестації.

Командира дисциплінарного батальйону призначає Міністр оборо­ни України, командирів підрозділів та інших посадових осіб — коман­дуючий військами військового округу (оперативного командування).

Відповідно до Закону України "Про прокуратуру", нагляд за до­держанням законів у дисциплінарному батальйоні здійснює Гене­ральний прокурор України та підпорядковані йому військові про­курори.

§ 2. Порядок і умови виконання покарання

у виді тримання в дисциплінарному батальйоні

військовослужбовців

Осіб, засуджених до тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, до набрання вироком законної сили тримають на гарнізонній гауптвахті.

Строк відбування покарання в дисциплінарному батальйоні об­числюється з моменту, зазначеного у вироку, з урахуванням часу попереднього ув'язнення.

До дисциплінарного батальйону засудженого направляють після набрання вироком законної сили. З отриманням з військового суду розпорядження про виконання вироку командир військової частини у триденний строк направляє засудженого у дисциплінарний ба­тальйон під конвоєм.

У дисциплінарний батальйон засуджених військовослужбовців, які проходять службу у військових частинах інших гарнізонів, на­правляють у той самий строк за розпорядженням начальника гарні­зону за місцем засудження. У цьому разі начальник гарнізону пові­домляє командира військової частини, в якій проходив службу засу­джений, про виконання вироку військового суду та про те, до якого дисциплінарного батальйону відправлено засудженого.

Командир військової частини (начальник гарнізону) надсилає в дисциплінарний батальйон через начальника конвою такі документи на засудженого: супровідний лист; копію вироку суду та розпоря­дження про його виконання, а в разі зміни вироку — і копію каса­ційної ухвали суду; обліково-послужну та службову картки і медич­ну книжку; військовий квиток; продовольчий, речовий і грошовий атестати; особисті речі та їх опис.

326

Опис складають у двох примірниках, його підписують командир військової частини (комендант гарнізону) або начальник штабу час­тини і засуджений, до нього заносять ордени, медалі, нагрудні знач­ки, документи на них, гроші, цінності та інші речі засудженого.

У разі засудження особи в іншому гарнізоні, командир частини, в якій військовослужбовець проходив службу, повинен негайно на­діслати начальникові гарнізону чи військовому комендантові за міс­цем засудження продовольчий, речовий і грошовий атестати та інші документи на цю особу.

Засуджених, яких направляють до дисциплінарного батальйону, забезпечують предметами обмундирування, якими вони користува­лися, згідно з нормами постачання.

Про прибуття засудженого в дисциплінарний батальйон та одер­жання перерахованих в описі документів і предметів командир дис­циплінарного батальйону повідомляє командира військової частини, до якої прибув засуджений. На другому примірнику опису командир дисциплінарного батальйону ставить свій підпис, скріплює його гер­бовою печаткою і через начальника конвою повертає командиру частини, звідки прибув засуджений. Перший примірник опису осо­бистих речей залишається в дисциплінарному батальйоні.

Про прибуття засудженого повідомляють також військовий суд, що постановив вирок.

Гроші та цінності, що належать засудженому, начальник конвою здає до фінансової служби дисциплінарного батальйону, де вони за­раховуються на особовий рахунок засудженого. Ордени, медалі, нагрудні значки та документи на них зберігають у штабі дисциплі­нарного батальйону в опечатаному сейфі (металевій шафі), а інші особисті речі засудженого — у спеціальному приміщенні.

У дисциплінарному батальйоні на засуджених ведуть книгу облі­ку, до якої заносять такі дані: прізвище, ім'я та по батькові, рік на­родження засудженого, дату призову, з якої частини і коли прибув; яким судом, за що (склад злочину, стаття Кримінального кодексу) і на який строк засуджено; кінець строку покарання; військове зван­ня і яку посаду займав до засудження; сімейний стан та адресу сім'ї; найменування прийнятих від засудженого орденів, медалей, нагруд­них значків і документів на них; суму прийнятих грошей, наймену­вання (суму) цінних паперів; відмітку про прибуття до батальйону (номер і дату повідомлення командира військової частини), коли і куди відбув з дисциплінарного батальйону; опис особистих речей за­судженого; особову справу.

Засуджених зараховують до списків змінного складу дисциплі­нарного батальйону з дня їх прибуття і тримають за рахунок війсь­кових частин, з яких вони прибули.

327

Дисциплінарний батальйон розташовують окремо від інших військових частин гарнізону. Усі службові та жилі приміщення, при­значені для розташування підрозділів охорони, обслуговування, сер­жантів дисциплінарних рот, квартири військовослужбовців, склади стрілецької зброї та боєприпасів розміщують поза територією (зо­ною), де тримають засуджених.

Територія (зона), на якій розташовані жилі та інші будівлі й спо­руди, призначені для розміщення та обслуговування засуджених, має бути обнесена міцною огорожею суцільного заповнення заввиш­ки не менш як 2,5 м. Зверху на огорожі влаштовують козирок з ко­лючого дроту у два ряди. На паркані або в забороненій смузі облад­нують технічні засоби охорони.

Двері контрольно-пропускних пунктів і вхідні ворота у розташу­вання дисциплінарного батальйону повинні бути завжди зачинені на замок, їх відчиняють за розпорядженням чергового батальйону.

Вікна і двері приміщень, в яких розміщують засуджених, облад­нують металевими ґратами. У приміщеннях уночі чергове освітлен­ня не вимикається.

На роботу і заняття за межі розташування дисциплінарного ба­тальйону засуджених виводять у складі відділення чи взводу (із за­писом про це у книзі виходу та повернення засуджених) під охоро­ною озброєного конвою і командою відповідних командирів.

У виняткових випадках засудженим, які стали на шлях виправ­лення, може бути дозволено пересування без конвою, якщо цього вимагає характер роботи, яку вони виконують. Дозвіл на пересу­вання без конвою оформляє наказом командир дисциплінарного ба­тальйону.

Конвойні несуть службу відповідно до вимог актів, зазначених у п. 12 Положення про дисциплінарний батальйон. Вони зобов'язані забезпечити, щоб засуджені не допускали порушень установленого порядку і не спілкувались із сторонніми особами. Про всі порушен­ня, вчинені засудженими, конвойні доповідають відповідному ко­мандиру.

У разі втечі засудженого, вчинення ним нападу або опору кон­войні мають право застосовувати в установленому порядку зброю.

Посилки, передачі та бандеролі, що надходять на ім'я засудже­ного, підлягають огляду. Порядок огляду та вручення їх засудженим установлює командир дисциплінарного батальйону. При цьому від­кривають такі поштові надходження та вилучають з них вміст самі засуджені, яким вони адресовані, у присутності чергового батальйо­ну або офіцера роти.

328

Вручення листів, що надходять, здійснює старшина роти або за­ступник командира взводу, у присутності якого засуджені зобов'я­зані їх розпечатати. Зміст листів перевірці не підлягає.

Якщо засуджений відмовиться відкрити посилку, передачу, бан­дероль, лист і вилучити з них вміст, це здійснює старшина роти у присутності офіцера підрозділу і санітарного інструктора. У разі ви­явлення заборонених речей складається акт.

При виявленні в посилці, передачі, бандеролі, листі речей або предметів, які засудженому мати заборонено, їх вилучають, зано­сять до опису особистих речей засудженого і зберігають разом з ін­шими його особистими речами до закінчення строку відбування по­карання.

Зброю, ножі, отруйні та наркотичні речовини вилучають і засу­дженому не повертають. Про виявлення таких предметів і речовин складається акт, а про їх вилучення командир дисциплінарного ба­тальйону негайно повідомляє прокурора.

Гроші (в тому числі і премії як захід заохочення), що надійшли на ім'я осіб, які перебувають у дисциплінарному батальйоні, зарахо­вують на особові рахунки засуджених, власникам їх повертають під час звільнення з батальйону.

Кількість посилок, передач, бандеролей і листів, що їх одержу­ють засуджені, а також кількість листів, які вони відправляють, не­обмежена. Листи для відправлення за призначенням засуджені зда­ють до канцелярії роти в запечатаному вигляді. Розпечатувати лис­ти заборонено.

Засудженим можуть бути надані побачення: короткострокові — до чотирьох годин, і тривалі — до трьох діб. Короткострокові поба­чення надаються щомісяця з родичами чи іншими особами у спеці­ально обладнаному приміщенні у вільний від роботи та занять час, у дні, встановлені командиром дисциплінарного батальйону.

Тривалі побачення з правом спільного проживання з близькими родичами (матір'ю, батьком, дружиною, дітьми, рідними братами і сестрами, дідом, бабкою, особами, на вихованні яких перебував за­суджений) можуть бути надані один раз на квартал з дозволу ко­мандира дисциплінарного батальйону.

У порядку, встановленому командиром дисциплінарного баталь­йону, засуджені можуть здійснювати телефонні розмови з близьки­ми родичами. Вони мають право за рахунок коштів з їх особових ра­хунків, передплачувати й одержувати газети, журнали та інші періо­дичні видання, що виходять в Україні, без обмеження їх кількості.

Відпусток, передбачених для військовослужбовців строкової служби, засудженим не надають. В окремих випадках їм може бути

329

дозволено короткострокові виїзди за межі дисциплінарного баталь­йону на строк не більш як сім діб, не включаючи часу на проїзд в обидва кінці, у зв'язку з винятковими особистими обставинами — смертю або тяжкою хворобою близького родича, яка загрожує жит­тю хворого, стихійного лиха, яке завдало значної матеріальної шко­ди засудженому або його сім'ї тощо.

Дозвіл на короткостроковий виїзд дає командир дисциплінарного батальйону з урахуванням особи і поведінки засудженого. У таких випадках час перебування засудженого за межами дисциплінарного батальйону зараховується до строку відбування покарання. Квитка­ми на проїзд в обидва кінці в такому разі засудженого забезпечує дисциплінарний батальйон.

У період відбування покарання у дисциплінарному батальйоні засуджені військовослужбовці носять погони рядових. Під час звер­тання до них, їх називають за званням — "рядовий" і прізвище.

Розпорядок дня в дисциплінарному батальйоні встановлює ко­мандир батальйону. У розпорядку мають бути передбачені робота на виробництві не менш як 8 годин, нічний сон — 8 годин, прийман­ня їжі — тричі на день, по одному дню на тиждень навчальні за­няття, парково-господарські роботи та відпочинок.

На прохання засуджених або за ініціативою релігійних організа­цій можуть проводитися богослужіння, релігійні обряди та церемо­нії, час і умови здійснення яких визначаються за участю командира дисциплінарного батальйону.

Пропозиції, заяви та скарги засуджених розглядаються в поряд­ку, встановленому для військовослужбовців Збройних Сил України.

Засуджених залучають до праці на виробничих підприємствах, будівництві та інших об'єктах Міністерства оборони України, у май­стернях дисциплінарного батальйону, як правило, з використанням техніки. Організація праці повинна бути підпорядкована завданню виправлення і перевиховання засуджених і повинна забезпечувати їхню постійну і повну зайнятість.

Грошову оплату за працю засудженим не нараховують. Кошти, зароблені особовим складом дисциплінарного батальйону, зарахову­ють на рахунок позабюджетних коштів дисциплінарного батальйону і використовують у встановленому Міністерством оборони України порядку для поліпшення побутових умов особового складу, розвит­ку виробництва, преміювання.

Виховну роботу із засудженими проводять з урахуванням їх пси­хологічних особливостей, рівня освіти та ставлення до релігії.

Вона повинна бути спрямована на формування у засуджених вірності Вітчизні та військовому обов'язку, зміцнення військової дисципліни та запобігання вчиненню правопорушень.

330

Основними формами виховної роботи є:

• заняття з гуманітарної підготовки та інформування особового
  складу;

• індивідуальна робота, яку проводять офіцери, прапорщики та
  сержанти на основі глибокого вивчення особистості кожного засу­
  дженого, його ділових, моральних і психологічних якостей;

• правове виховання;

• організація лекцій, доповідей, бесід, вечорів запитань і відпо­
  відей, тематичних і літературних вечорів, читання газет і журналів,
  художньої літератури, перегляду телевізійних передач і демонстра­
  ції кінофільмів виховної спрямованості;

• залучення засуджених до участі в художній самодіяльності,
  спортивно-масовій, бібліотечній та клубній роботі.

З метою розвитку навичок самоорганізації осіб, які відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, заохочення їх корисної ініціативи та використання громадського впливу на виправлення і перевиховання засуджених у ротах дисциплінарного батальйону створюються самодіяльні ради, що працюють під керівництвом ко­мандирів цих підрозділів.

Самодіяльну раду обирають на зборах роти. До її складу можуть бути обрані засуджені, які мають зразкову поведінку, сумлінно став­ляться до праці та військової служби. Склад ради затверджує ко­мандир дисциплінарного батальйону. Рада періодично звітує про свою роботу на зборах особового складу роти.

Навчальні заняття із засудженими організовують за спеціальною програмою. Заняття з бойової підготовки проводять з навчальною зброєю без багнета і затвора. Для проведення занять має бути ство­рена необхідна навчально-матеріальна база.

Командири військових частин, з яких прибули засуджені, повин­ні підтримувати зв'язок з командиром дисциплінарного батальйону, цікавитися поведінкою своїх колишніх підлеглих і сприяти їх пере­вихованню.

За добру поведінку і чесне ставлення до праці та військової служби до засуджених може бути застосовано такі заходи заохочення:

• оголошення подяки;

• зняття раніше накладеного дисциплінарного стягнення;

• надання додатково одного короткострокового побачення на
  місяць;

• нагородження цінним подарунком або премією у розмірі мі­
  сячного грошового забезпечення.

Засуджені, які мають зразкову поведінку і чесно ставляться до праці та військової служби, беруть активну участь у громадській ро-

331

боті, після відбуття ними не менш як однієї третини строку покаран­ня наказом командира дисциплінарного батальйону можуть бути за­раховані до числа таких, що виправляються.

Після фактичного відбуття засудженим не менш як половини призначеного строку покарання за умови, що він зразковою поведін­кою і чесним ставленням до праці та військової служби довів своє виправлення, командир дисциплінарного батальйону може внести до військового суду гарнізону за місцем відбування покарання по­дання про умовно-дострокове звільнення його від покарання або за­міну невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням.

У поданні зазначають дані, що характеризують поведінку засу­дженого, його ставлення до праці та військової служби за час відбу­вання покарання. Разом з поданням до військового суду надсилають особову справу засудженого.

Якщо військовий суд відмовить в умовно-достроковому звільнен­ні засудженого від покарання або заміні йому невідбутої частини по­карання більш м'яким, повторне подання з цього питання командир дисциплінарного батальйону може внести не раніш як через шість місяців від дня винесення військовим судом ухвали про відмову.

За порушення вимог режиму відбування покарання до засудже­них може бути застосовано такі дисциплінарні стягнення:

• зауваження;

• догана;

• сувора догана;

• призначення в наряд на роботу — до п'яти днів у вільний від
  роботи і навчання час;

• арешт з триманням на гауптвахті — до 10 діб;

• виключення з числа тих, які виправляються.

Арешт з триманням на гауптвахті застосовують до засуджених, які систематично порушують дисципліну, коли всі інші заходи стяг­нення не дали позитивних результатів. Засуджені, заарештовані у дисциплінарному порядку відбувають арешт на гауптвахті дисциплі­нарного батальйону згідно з вимогами Статуту гарнізонної та варто-вої служб Збройних Сил України. При цьому всіх заарештованих тримають в одиночних камерах. Під час перебування на гауптвахті засуджені не мають права на побачення, одержувати посилки, пере­дачі, бандеролі та листи.

За злочини, вчинені під час відбування покарання в дисциплі­нарному батальйоні, винні особи несуть відповідальність відповідно до законодавства України.

332

§ 3. Порядок звільнення із дисциплінарного батальйону

Засуджених звільняють з дисциплінарного батальйону за таких підстав:

• після відбуття строку покарання, призначеного вироком суду;

• в силу акту амністії;

• у зв'язку з помилуванням;

• у зв'язку з винесенням судом ухвали або постанови про звіль­
  нення від відбування покарання через хворобу, умовно-достроково і
  за іншими підставами, встановленими законом.

Осіб, звільнених з дисциплінарного батальйону, направляють для дальшого проходження служби, як правило, в ті ж військові час­тини, в яких вони проходили службу до засудження. Командир дис­циплінарного батальйону повідомляє командира військової частини про відправлення військовослужбовця і надсилає на його адресу службову характеристику цього військовослужбовця.

З особами, умовно-достроково звільненими від відбування пока­рання, протягом невідбутої частини покарання проводять виховну роботу за участю громадськості військових колективів.

Час перебування засуджених у дисциплінарному батальйоні до строку військової служби не зараховується. Проте, як виняток, ко­мандуючий військами військового округу (оперативного команду­вання), командуючий Військово-Морськими Силами України мають право зараховувати час перебування в дисциплінарному батальйоні до строку військової служби: особам, які оволоділи військовою спе­ціальністю, добре знають і чітко виконують вимоги військових ста­тутів та бездоганно несуть службу після звільнення з дисциплінар­ного батальйону; особам, звільненим з дисциплінарного батальйону, якщо вони, відбуваючи покарання, твердо стали на шлях виправлен­ня, виявили високу дисциплінованість і чесне ставлення до праці та військової служби.

Клопотання про зарахування часу перебування в дисциплінарно­му батальйоні до строку військової служби може бути подано: ко­мандиром частини (корабля), до якої прибув звільнений з дисциплі­нарного батальйону, не раніше як через чотири місяці після прибут­тя його до частини (на корабель); командиром дисциплінарного ба­тальйону щодо осіб, ровесники яких звільнені в запас, — за один — два місяці до закінчення строку покарання.

Клопотання про зарахування часу перебування в дисциплінарно­му батальйоні до строку строкової військової служби цим особам, звільненим умовно-достроково, доповідають відповідному командую­чому не пізніше як через три дні після винесення судом ухвали.

333

Осіб, що відбули покарання або звільнені умовно-достроково, яким згідно з п. 62 Положення про дисциплінарний батальйон час перебування у дисциплінарному батальйоні зараховано до строку строкової військової служби, та осіб, які підлягають звільненню у зв'язку з амністією або помилуванням, звільняють з військової служби в запас безпосередньо з дисциплінарного батальйону, якщо вони вже відслужили встановлені Законом України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" строки військової служби.

Осіб, щодо яких командиром дисциплінарного батальйону пору­шено клопотання про зарахування часу відбування покарання до строку строкової військової служби, після звільнення з дисциплінар­ного батальйону до прийняття рішення виводять із зони тримання засуджених і розміщують у підрозділах забезпечення.

На засуджених, визнаних військово-лікарською комісією непри­датними за станом здоров'я до військової служби із зняттям з війсь­кового обліку або непридатними до військової служби у мирний час, командир дисциплінарного батальйону вносить до суду подання про дострокове звільнення від покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням. Разом з поданням до суду над­силають висновок військово-лікарської комісії та особову справу за­судженого. Осіб, щодо яких судом винесено ухвалу про дострокове звільнення від покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням, командир дисциплінарного батальйону достроково звільняє з військової служби і направляє до військового комісаріату або військової частини, звідки вони прибули.

Звільнені з дисциплінарного батальйону одержують такі доку­менти: довідку про звільнення, обліково-послужну картку, військо­вий квиток, медичну книжку, продовольчий, речовий та грошовий атестати. Службову картку і характеристику надсилають до військо­вої частини поштою.

Ордени, медалі, нагрудні значки і документи на них, гроші та цінності, а також інші особисті речі видають звільненому під розпис­ку на описі особистих речей та роздавальній відомості.

Опис особистих речей залишають на зберігання в штабі дисцип­лінарного батальйону, а роздавальну відомість — у фінансовій службі.

Предмети обмундирування та взуття, що стали непридатними до вжитку, замінюють на придатні до носіння.

Звільнених з дисциплінарного батальйону забезпечують проїзни­ми документами, грішми для продовольчо-дорожніх потреб або ар­мійським сухим пайком та милом за встановленими нормами. До військових частин або до місця проживання вони прямують само-

334

стійно. Про прибуття звільненого до військової частини її коман­дир повинен негайно повідомити командира дисциплінарного ба­тальйону.

Осіб, які відбули покарання у дисциплінарному батальйоні або достроково звільнені з нього, визнають такими, що не мають суди­мості. Осіб, звільнених з дисциплінарного батальйону умовно-до-строково, такими, що не мають судимості, визнають після закінчен­ня невідбутої частини строку покарання.

§ 4. Особливості виконання інших покарань щодо військовослужбовців

Службове обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) є но­вим видом основного покарання і має комбінований характер: а) во­но проявляється у примусових заходах майнового характеру: в дохід держави відраховується від десяти до двадцяти відсотків із суми грошового забезпечення засудженого; б) на засудженого вчиняєть­ся моральний вплив — він не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, строк покарання не зараховується йому у строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

Стаття 58 КК України за своїм змістом є новою, оскільки не має аналогів у раніше діючому кримінальному і виправно-трудовому за­конодавстві. Службове обмеження для військовослужбовців як кри­мінальне покарання передбачено Кримінальним кодексом 2001 р. уперше. Аналіз тексту кримінального закону дозволяє припустити, що цей вид покарання покликаний замінити собою виправні роботи у відношенні військовослужбовців з урахуванням неможливості їх застосування до останніх.

Цей вид покарання призначається як у випадках, передбачених КК так і у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та осо­бу засудженого, дійде висновку про можливість застосування до нього цього покарання замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років (ч. 1 ст. 58).

Службове обмеження для військовослужбовців застосовується на строк від шести місяців до двох років.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 58 КК службове обмеження призначається тільки тим військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом, тобто обрали її своєю професією. Особливістю тут є та обставина, що в процесі відбування даного по­карання засуджений продовжує колишню соціально корисну діяль­ність без розриву з найближчим мікросоціальним оточенням, хоча і

335

на примусовій основі, з утриманням у дохід держави визначеної час­тини його грошового утримання.

Покарання у виді службового обмеження військовослужбовців виконується командуванням військових частин, установ, органів і військових формувань, у яких проходять службу засуджені. Очевид­но, що суб'єкти, які виконують це покарання, зазначені тут у най­більш загальному виді. Більш точно їхнє визначення, на наш погляд, повинне міститися в окремому відомчому правовому акті — Поло­женні про відбування кримінальних покарань засудженими військо­вослужбовцями.

До правових підстав виконання призначеного покарання крім вироку суду, що вступив у законну силу, відноситься наказ коман­дира військової частини по місцю відбування покарання про його ви­конання. У наказі роз'ясняється зміст вироку суду щодо терміну по­карання і правообмежень, що випливають з нього, визначаються кадрові, фінансові й інші служби або посадові особи, відповідальні за виконання окремих розпоряджень вироку. Зміст наказу оголошу­ється засудженому, у чому він розписується, а також доводиться до відома усієї військової частини. Наказ повинний бути виданий не пізніше трьох днів після одержання документів, що надійшли із

суду.

Для забезпечення контролю суду за виконанням призначеного покарання командир військової частини зобов'язаний направити в суд повідомлення, що містить відомості про надходження вироку, про видання відповідного наказу і прийняття його до виконання. Да­не повідомлення направляється в суд разом з копією наказу про ви­конання покарання.

За невиконання вироку суду командир військової частини або підлеглі йому посадові особи несуть відповідальність.

Окремо треба зупинитися на особливостях відбування арешту військовослужбовцями (ст. 105 ВТК).

Військовослужбовці, засуджені до арешту, відбувають покаран­ня на гауптвахті.

На гауптвахті роздільно тримаються:

• засуджені військовослужбовці з числа офіцерського складу
  окремо від інших категорій військовослужбовців;

• засуджені військовослужбовці, які мають звання прапорщи­
  ків, мічманів, сержантів і старшин, окремо від військовослужбовців
  рядового складу;

• засуджені військовослужбовці, які проходять службу за при­
  зовом, окремо від засуджених військовослужбовців, які проходять
  службу за контрактом.

336

Військовослужбовці, засуджені до арешту, направляються на га­уптвахту для відбування арешту в десятиденний строк після одер­жання розпорядження суду про виконання вироку.

Порядок і умови відбування арешту засудженими військово­службовцями визначаються цим Кодексом, нормативно-правовими актами Міністерства оборони України, а також правилами відбуван­ня кримінальних покарань засудженими військовослужбовцями.

Час відбування арешту до загального строку військової служби і вислуги років для присвоєння чергового військового звання не за­раховується, крім випадків, передбачених частиною восьмою цієї статті.

Під час відбування арешту засуджений військовослужбовець не може бути представлений до присвоєння чергового військового звання, призначений на вищестоящу посаду, переведений на нове місце служби, звільнений з військової служби, за винятком випадків визнання його непридатним до військової служби за станом здо­ров'я.

Засудженим військовослужбовцям під час відбування арешту виплачується оклад за військове звання. За сумлінну поведінку і ставлення до військової служби до засуджених військовослужбовців можуть застосовуватися заходи заохочення у вигляді подяки, до­строкового зняття раніше накладеного стягнення чи зарахування часу відбування арешту в загальний строк військової служби повніс­тю або частково.

За порушення порядку відбування покарання до засуджених військовослужбовців можуть застосовуватися заходи стягнення у вигляді догани чи переведення в одиночну камеру на строк до деся­ти діб.

Правом застосування заходу заохочення у вигляді зарахування часу відбування арешту до загального строку військової служби ко­ристується начальник гарнізону. Правом застосування інших захо­дів заохочення і стягнення користуються військовий комендант і на­чальник гарнізону.

Література

1. Конституція України.

2. Кримінальний кодекс України. — К., 2001.

3. Указ Президента України від 5.04.1994 р. № 139/94 "Про По­
   ложення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах Ук­
   раїни".

337

22 — 2-659

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 19.10.1999 р. № 1931
   "Про Положення про особливості організації і несення вартової
   служби в дисциплінарному батальйоні (частині)".

5. Постанова Пленуму Верховного Суду № 15 від 28.12.96 р. "Про
   практику направлення військовослужбовців, які вчинили злочи­
   ни, в дисциплінарний батальйон".

6. Бондарєв В.В., Нестатутні взаємовідносини серед війсьовослуж-
   бовців збройних сил України: кримінологічний аналіз та попе­
   редження. Автореф. дис. ... канд. юр. наук. — К., 2001 (КНУ
   ім. Тараса Шевченка).

6. Стручков Н. А. Советское исправительно-трудовое право: Осо-бенная часть. — Рязань, 1985.

Додатки

Кількість ув'язнених на 100 тис. населення в різних країнах у 90-х роках XX століття

Держава (рік)	Кількість	Держава (рік)	Кількість
Австралія	89	Малайзія (1992)	122
Австрія (1995)	85	Молдова (1997)	256
Азербайджан (1997)	393	Нідерланди (1995)	65
Албанія (1994)	ЗО	Німеччина (1995)	85
Англія і Уельс (1997)	120	Нова Зеландія (1994)	128
Бангладеш (1992)	37	Норвегія (1995)	55
Бельгія (1995)	75	Південна Африка (1992)	368
Білорусь (1995)	505	Польща (1997)	145
Болгарія (1996)	110	Португалія (1995)	125
Бразилія (1996)	95	Росія (1998)	695
Вірменія (1999)	188	Румунія (1998)	190
Греція (1995)	55	Сінгапур (1992)	229
Данія (1995)	65	Словаччина (1995)	150
Естонія (1999)	288	Словенія (1994)	50
Індія (1992)	23	США(1996)	615
Ірландія (1995)	55	Таїланд (1992)	159
Ісландія (1994)	40	Туреччина (1995)	80
Іспанія (1995)	105	Угорщина (1995)	120
Італія (1995)	85	Україна (1999)	410
Казахстан (1997)	475	Фінляндія (1995)	60
Канада (1994)	119	Франція (1996)	91
Кіпр (1995)	ЗО	Хорватія (1994)	50
Киргистан (1997)	420	Чехія (1995)	190
Колумбія (1995)	87	Швейцарія (1995)	80
Латвія (1999)	376	Швеція (1995)	65
Литва (1997)	325	Шотландія (1997)	127
Люксембург (1994)	109	Японія (1992)	36

22*

339

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

"Про утворення

Державного департаменту України з питань виконання покарань"

Від 22 квітня 1998 року № 344/98

Із змінами і доповненнями,

внесеними Указом Президента України

від 12 березня 1999 року № 248/99

З метою дальшого вдосконалення управління системою виконання по-карань, створення передумов для її реформування та наступного виведення із складу Міністерства внутрішніх справ України постановляю:

1. Утворити на базі Головного управління виконання покарань Мініс­
терства внутрішніх справ України, що ліквідується, Державний департа­
мент України з питань виконання покарань як центральний орган виконав­
чої влади.

(частина перша статті 1 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента від 12.03.99 р. № 248/99)

Установити, що Державний департамент України з питань виконання покарань є правонаступником Головного управління виконання покарань Міністерства внутрішніх справ України стосовно його зобов'язань, прав та обов'язків.

2. Призначити ШТАНЬКА Івана Васильовича директором Державного
   департаменту України з питань виконання покарань.

3. Кабінету Міністрів України:

подати у тримісячний строк пропозиції щодо реформування системи виконання покарань;

внести до 1 липня 1998 року на розгляд Верховної Ради України про­екти законів та затвердити інші нормативно-правові акти, які регламенту­ють діяльність органів системи виконання покарань;

подати у двомісячний строк проект Положення про Державний депар­тамент України з питань виконання покарань;

передбачати під час формування щорічних проектів Державного бюд­жету України виділення Державному департаменту України з питань вико­нання покарань централізованих капітальних вкладень на розвиток систе­ми виконання покарань, будівництво житла для осіб начальницького скла­ду органів цього Департаменту;

визначити Державний департамент України з питань виконання пока­рань державним замовником на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для забезпечення потреб оборони і безпеки.

4. Цей Указ набирає чинності з дня його опублікування.

340

ПОЛОЖЕННЯ

"Про Державний департамент України з питань виконання покарань"

Затверджено Указом Президента України від 31 липня 1998 року № 827/98

Із змінами і доповненнями, внесеними Указами Президента України від 12 березня 1999 року № 248/99, від 12 червня 2000 року № 786/2000

1. Державний департамент України з питань виконання покарань (далі
— Департамент) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним
статусом, який безпосередньо реалізовує єдину державну політику у сфері
виконання кримінальних покарань.

(пункт 1 в редакції Указів Президента від 12.03.99 р. № 248/99, від 12.06.2000 р. № 786/2000)

2. Департамент у своїй діяльності керується Конституцією і законами
України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, цим По­
ложенням. У межах своїх повноважень Департамент організовує виконан­
ня актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реаліза­
цією.

Департамент узагальнює практику застосування законодавства з пи­тань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо удоско­налення цього законодавства і в установленому порядку вносить їх на розг­ляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.

3. Основними завданнями Департаменту є:

здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

розроблення рекомендацій щодо організації тримання осіб, взятих під варту, забезпечення виконання вироків суду і застосування передбачених законом засобів виправлення і перевиховання засуджених; здійснення контролю за виконанням вироків суду за окремими видами додаткових по­карань; забезпечення примусового лікування засуджених, хворих на алко­голізм та наркоманію;

забезпечення додержання вимог законодавства в органах і установах виконання покарань, запобігання злочинам, дисциплінарним проступкам з боку засуджених до позбавлення волі та щодо них, їх припинення та вияв­лення і розкриття злочинів, вчинених в органах і установах виконання по­карань, проведення дізнання у справах про ці злочини, здійснення опера-тивно-розшукової діяльності;

керівництво органами і установами виконання покарань, організація виробничо-господарської діяльності з наданням засудженим роботи, забез­печення їх професійної підготовки та загальноосвітнього навчання;

правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького складу, працівників кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей; удоскона­лення роботи з кадрами, їх професійної підготовки.

341

4. Департамент відповідно до покладених на нього завдань:

1. бере участь у формуванні єдиної державної політики у сфері вико­
   нання кримінальних покарань, реалізує цільові програми розвитку кримі­
   нально-виконавчої системи;

2. визначає основні напрями діяльності органів і установ виконання
   покарань щодо захисту прав і свобод людини в умовах відбування кримі­
   нального покарання; забезпечує охорону слідчих ізоляторів, тюрем, ліку­
   вально-трудових профілакторіїв, виправно-трудових колоній, інших уста­
   нов виконання покарань та об'єктів кримінально-виконавчої системи, пра­
   вопорядок та безпеку в органах і установах; бере участь у розробленні та
   реалізації державних комплексних програм боротьби із злочинністю;

3. контролює виконання актів законодавства з питань, що належать до
   його компетенції, вироків, постанов і ухвал судів, забезпечує розподіл та
   тримання засуджених до позбавлення волі та осіб, взятих під варту;

4. здійснює переведення засуджених і осіб, взятих під варту, з однієї
   до іншої установи кримінально-виконавчої системи, передачу (екстради­
   цію) осіб, які звинувачуються у вчиненні злочинів, а також засуджених
   для відбування покарання в установах іноземних держав згідно із законами
   та міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана
   Верховною Радою України;

5. аналізує результати діяльності органів і установ виконання пока­
   рань, складає довгостроковий та оперативний прогнози криміногенної об­
   становки і на їх основі вносить у встановленому порядку пропозиції щодо
   підвищення ефективності функціонування кримінально-виконавчої систе­
   ми, забезпечення правопорядку та безпеки, посилення боротьби із злочин­
   ністю, інформує населення з цих питань через засоби масової інформації;

6. організовує і контролює оперативно-розшукову діяльність, налаго­
   джує взаємодію з відповідними підрозділами державних органів, які прово­
   дять таку діяльність, використовує банки даних оперативно-довідкової, роз-
   шукової, статистичної та іншої інформації, здійснює довідково-інформацій­
   не обслуговування органів і установ виконання покарань, заінтересованих
   державних органів;

7. організовує виконання актів амністії та помилування;

8. забезпечує організацію виховної роботи з особами, яких тримають в
   установах кримінально-виконавчої системи, залучення до її проведення
   представників творчих спілок, громадських і релігійних організацій, трудо­
   вих колективів, у взаємодії з Міністерством освіти України організовує
   професійну підготовку засуджених та їх загальноосвітнє навчання;

9. вирішує за участю міських і районних органів внутрішніх справ і
   центрів зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України пи­
   тання щодо надання допомоги особам, звільненим з місць позбавлення во­
   лі, в 'їх трудовому і побутовому влаштуванні;

10. здійснює в межах повноважень, визначених законодавством, функ­
    ції з управління майном підприємств і установ, що належать до сфери уп­
    равління Департаменту;

11. забезпечує здійснення заходів щодо виконання завдань з цивільної
    оборони і пожежної безпеки, стабільної роботи установ кримінально-вико-

342

навчої системи в умовах воєнного стану та надзвичайних ситуацій у мир­ний час, додержання правового режиму надзвичайного чи воєнного стану в разі його введення в Україні або в окремих її місцевостях, проведення ка­рантинних заходів під час епідемій;

12. забезпечує в межах своєї компетенції реалізацію державної політи­
    ки щодо охорони державної таємниці, здійснює контроль за її збереженням
    у центральному апараті, в органах, установах, організаціях, навчальних за­
    кладах, на підприємствах, що належать до сфери його управління;

13. затверджує структуру, штатний розпис органів і установ виконан­
    ня покарань, визначає порядок застосування дійсних і умовних наймену­
    вань установ кримінально-виконавчої системи та присвоює їх;

14. організовує проведення наукових досліджень, дослідно-конструк­
    торських і проектно-технологічних робіт, забезпечує використання досяг­
    нень науки, техніки і набутого досвіду; координує роботу підприємств кри­
    мінально-виконавчої системи, пов'язану з сертифікацією, стандартизацією,
    метрологією, винахідництвом і раціоналізацією;

15. організовує роботу з добору, розстановки та підвищення кваліфіка­
    ції осіб рядового і начальницького складу та працівників кримінально-вико­
    навчої системи;

16. забезпечує згідно із законодавством правовий і соціальний захист
    осіб рядового і начальницького складу, працівників кримінально-виконав­
    чої системи та членів їх сімей;

17. представляє в установленому порядку осіб рядового і начальниць­
    кого складу та працівників кримінально-виконавчої системи, які особливо
    відзначилися в роботі, до нагородження державними нагородами України,
    президентськими відзнаками;

18. забезпечує створення системи власної внутрішньої безпеки;

19. вживає заходів до забезпечення роботою осіб, яких тримають в
    установах кримінально-виконавчої системи, надає допомогу підприєм­
    ствам, що належать до сфери його управління, у встановленні та стабіліза­
    ції господарських зв'язків, бере участь у формуванні і розміщенні держав­
    ного замовлення, укладає з цією метою контракти;

20. контролює стан охорони праці і техніки безпеки, здійснює нагляд
    за додержанням правил, норм і вимог щодо безпечного проведення на гір­
    ничих підприємствах кримінально-виконавчої системи бурових і підривних
    робіт, за зберіганням, обліком і використанням за призначенням вибухових
    матеріалів, правильним використанням родовищ корисних копалин, захис­
    том надр;

21. визначає потреби установ кримінально-виконавчої системи в мате­
    ріально-технічних ресурсах, енергоносіях, продуктах харчування, капіталь­
    них вкладеннях на будівництво, реконструкцію і технічне переоснащення,
    виконання проектно-дослідних робіт і робіт з типового проектування об'єк­
    тів цих установ; забезпечує проведення єдиної політики з питань будів­
    ництва та реконструкції об'єктів Департаменту;

22. бере участь у розробленні проектів загальнодержавних програм
    економічного та соціального розвитку, законів про Державний бюджет Ук­
    раїни;

343

23. забезпечує установи кримінально-виконавчої системи інженерно-
    технічними засобами охорони і нагляду за особами, яких тримають в уста­
    новах виконання покарань, спеціальними засобами захисту та активної
    оборони, системами зв'язку і управління, зброєю, боєприпасами, бойовою
    та спеціальною технікою, контролює їх розподіл, зберігання і викорис­
    тання;

24. здійснює медичний контроль за станом здоров'я засуджених до по­
    збавлення волі, осіб, взятих під варту, і осіб, яких тримають у лікувально-
    трудових профілакторіях, забезпечує надання їм необхідної медичної допо­
    моги, належну санітарно-епідемічну обстановку в установах кримінально-
    виконавчої системи та на їх територіях, а також контроль за додержанням
    вимог з охорони довкілля і раціонального використання природних ресур­
    сів в установах кримінально-виконавчої системи;

25. налагоджує за дорученням Кабінету Міністрів України зв'язки з
    міжнародними організаціями, укладає угоди з відповідними органами іно­
    земних держав про співробітництво у сфері виконання кримінальних пока­
    рань, боротьби із злочинністю та з інших питань, що належать до його ком­
    петенції;

26. є головним розпорядником коштів державного бюджету, передба­
    чених на утримання кримінально-виконавчої системи; фінансує органи і
    установи виконання покарань в межах затверджених асигнувань та кош­
    тів, одержаних від виробничо-господарської діяльності; організовує роботу
    з ведення бухгалтерського та статистичного обліку;

27. є державним замовником поставки (закупівлі) продукції, виконан­
    ня робіт, надання послуг для забезпечення потреб оборони і безпеки, про­
    ектування і будівництва об'єктів кримінально-виконавчої системи;

28. видає в установленому порядку журнали, бюлетені, збірники нор­
    мативно-правових актів та інші матеріали з питань діяльності установ кри­
    мінально-виконавчої системи;

29. здійснює інші повноваження, що належать до його компетенції.

5. Департамент має право:

залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;

одержувати безоплатно в установленому законодавством порядку від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади інформа­цію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

скликати в установленому порядку наради, конференції, симпозіуми з питань, що належать до його компетенції.

6. Департамент у процесі виконання покладених на нього завдань вза­
ємодіє з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, Ра­
дою міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого самовряду­
вання, громадськими організаціями, а також з відповідними органами іно­
земних держав.

344

7. Департамент у межах своїх повноважень на основі та на виконання
актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання.

Нормативно-правові акти Департаменту підлягають державній реєстра­ції в установленому порядку.

Рішення Департаменту, прийняті в межах його компетенції, є обов'яз­ковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої вла­ди, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, ор­ганізаціями та громадянами.

Департамент у разі потреби видає разом з іншими центральними і міс­цевими органами виконавчої влади спільні акти.

8. Департамент очолює голова, якого призначає на посаду та звільняє
з посади Президент України.

(абзац перший пункту 8 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 12.06.2000 р. № 786/2000)

Голова Департаменту має заступників, які призначаються на посаду та звільняються з посади відповідно до законодавства, розподіляє обов'язки між заступниками голови.

(абзац другий пункту 8 із змінами, внесеними згідно з Указом Пре­зидента України від 12.06.2000 р. № 786/2000)

Голова здійснює керівництво Департаментом і несе відповідальність пе­ред Президентом України, Кабінетом Міністрів України за виконання по­кладених на Департамент завдань і здійснення ним своїх функцій, визна­чає ступінь відповідальності заступників голови та керівників структурних підрозділів Департаменту.

(абзац третій пункту 8 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 12.06.2000 р. № 786/2000)

Відповідно до законодавства голова Департаменту:

(абзац четвертий пункту 8 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 12.06.2000 р. № 786/2000)

вводить особливий режим, залучає в разі потреби додаткові сили і за­соби для припинення групових протиправних дій в установах кримінально-виконавчої системи;

затверджує переліки посад рядового і начальницького (крім вищого) складу і спеціальних звань, що відповідають цим посадам, та посад, призна­чення на які і звільнення з яких здійснюється Департаментом;

звільняє зі служби (роботи) осіб рядового і начальницького складу та працівників кримінально-виконавчої системи;

визначає порядок і умови укладення контрактів про проходження служби в органах і установах виконання покарань, призначення на посади за конкурсом;

присвоює в установленому порядку первинні та чергові спеціальні звання середнього і старшого начальницького складу працівникам кримі­нально-виконавчої системи, вносить пропозиції про присвоєння вищих спе­ціальних звань;

встановлює відповідно до законодавства відомчі відзнаки Департамен­ту за сумлінну службу (роботу) в органах і установах виконання покарань, затверджує положення про ці відзнаки та їх описи, нагороджує ними осіб

345

рядового І начальницького складу та працівників кримінально-виконавчої системи.

9. Для погодженого вирішення питань у межах своїх повноважень, об­
говорення найважливіших напрямів діяльності в Департаменті утворюєть­
ся колегія у складі голови, заступників голови за посадою, а також керів­
ників структурних підрозділів Департаменту.

(абзац перший пункту 9 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 12.06.2000 р. № 786/2000)

До складу колегії можуть входити керівники інших центральних орга­нів виконавчої влади, а також керівники органів і установ виконання пока­рань та підприємств, що належать до сфери управління Департаменту.

Членів колегії затверджує та увільняє від виконання обов'язків Кабінет Міністрів України.

Рішення колегії проводяться в життя наказами Департаменту.

10. Для розгляду рекомендацій та пропозицій щодо основних напрямів
розвитку кримінально-виконавчої системи у Департаменті можуть утворю­
ватися дорадчі та консультативні органи. Склад цих органів і положення
про них затверджує голова Департаменту.

(пункт 10 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента Ук­раїни від 12.06.2000 р. № 786/2000)

11. Департамент має у своєму підпорядкуванні воєнізовані формування.
Гранична чисельність працівників центрального апарату Департаменту

затверджується Кабінетом Міністрів України. Перелік посад, що підляга­ють заміщенню особами вищого начальницького складу, затверджується в установленому порядку.

Штатний розпис, кошторис видатків центрального апарату Департа­менту затверджує його голова за погодженням з Міністерством фінансів України.

Структуру центрального апарату Департаменту та положення про його структурні підрозділи затверджує голова Департаменту.

(пункт 11 в редакції Указу Президента України від 12.06.2000 р. № 786/2000)

12. Департамент є юридичною особою, має самостійний баланс, рахун­
ки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України
і своїм найменуванням.

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

"Про виведення Державного департаменту України

з питань виконання покарань з підпорядкування

Міністерству внутрішніх справ України"

Від 12 березня 1999 року № 248/99

З метою дальшого реформування системи виконання покарань, відпо­відно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів

346

України у зв'язку з утворенням Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань" постановляю:

1. Вивести Державний департамент України з питань виконання пока­
   рань з тимчасового підпорядкування Міністерству внутрішніх справ України.

2. Внести до Указів Президента України такі зміни:

1. у частині першій статті 1 Указу Президента України від 22 квітня
   1998 року № 344 "Про утворення Державного департаменту України з пи­
   тань виконання покарань" слова "з тимчасовим підпорядкуванням його
   цьому Міністерству" виключити;

2. пункт 1 Положення про Державний департамент України з питань
   виконання покарань, затвердженого Указом Президента України від 31
   липня 1998 року № 827, викласти в такій редакції:

"Державний департамент України з питань виконання покарань (далі — Департамент) є центральним органом виконавчої влади, який безпосе­редньо реалізує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань".

ПОСТАНОВА КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ "Про заходи щодо забезпечення діяльності

Державного департаменту з питань виконання покарань"

Від 22 квітня 1999 року № 653

Із змінами і доповненнями, внесеними Постановою Кабінету Міністрів України від 18 серпня 1999 року № 1510

З метою надання державної підтримки кримінально-виконавчій системі в умовах її реформування Кабінет Міністрів України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Затвердити тимчасові нормативи:

штатної чисельності персоналу кримінально-виконавчої системи, який утримується за рахунок Державного бюджету України, у розмірі 33 відсот­ки чисельності засуджених та осіб, які тримаються в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях;

граничної чисельності управлінського персоналу у розмірі 4 відсотки, у тому числі персоналу Державного департаменту з питань виконання пока­рань — 0,7 відсотка штатної чисельності персоналу кримінально-виконав­чої системи, який утримується за рахунок Державного бюджету України;

штатної чисельності інспекцій виправних робіт у розмірі 1 відсоток чи­сельності осіб, які перебувають на обліку цих інспекцій.

2. Абзац перший пункту 2 втратив чинність.

(згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 18.08.99 р. № 1510)

347

Абзац другий пункту 2 втратив чинність.

(згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 18.08.99 р. № 1510)

Зберегти на період до законодавчого врегулювання питань оплати пра­ці, соціального і побутового забезпечення працівників кримінально-вико­навчої системи за особовим складом, який проходить службу в органах та установах виконання покарань, спеціальні звання внутрішньої служби, по­рядок та умови проходження служби, носіння форменого одягу, грошового та пенсійного забезпечення, соціального захисту, забезпечення продоволь­чими пайками та речовим майном тощо, передбачені відповідними норма­тивними актами для осіб рядового і начальницького складу органів внут­рішніх справ.

Переведення осіб рядового і начальницького складу кримінально-вико­навчої системи для подальшого проходження служби в органах та устано­вах виконання покарань, підпорядкованих Державному департаменту з пи­тань виконання покарань, здійснювати в установленому порядку та за їх згодою.

Дозволити Міністерству внутрішніх справ відряджати працівників ор­ганів внутрішніх справ для подальшого проходження служби до криміналь­но-виконавчої системи.

3. Установити, що:

огляд військово-лікарською комісією, медичне, санаторно-курортне за­безпечення працівників, пенсіонерів з числа працівників органів та установ виконання покарань і членів їхніх сімей здійснюється за рахунок коштів Державного департаменту з питань виконання покарань Міністерством внутрішніх справ;

пенсії особам рядового і начальницького складу кримінально-виконав­чої системи і членам їхніх сімей призначаються органами пенсійного забез­печення Державного департаменту з питань виконання покарань.

4. Передати до сфери управління Державного департаменту з питань
   виконання покарань підприємства, установи, організації, які підпорядкову­
   валися і перебували на балансі ліквідованого Головного управління вико­
   нання покарань Міністерства внутрішніх справ та фінансувалися за раху­
   нок коштів Державного бюджету України, передбачених на утримання
   кримінально-виконавчої системи.

5. Затвердити Державному департаменту з питань виконання покарань
   ліміт службових легкових автомобілів у кількості 10 одиниць.

6. Установити, що за умовами медичного, лікувально-оздоровчого,
транспортного і побутового обслуговування директор Державного департа­
менту з питань виконання покарань, його заступники та інші посадові осо­
би прирівнюються до відповідних категорій працівників державних коміте­
тів, а начальники управлінь (відділів) Державного департаменту з питань
виконання покарань в Автономній Республіці Крим і областях, їх заступни­
ки та інші посадові особи — до відповідних категорій працівників місцевих
органів виконавчої влади.

348

7. Установити, що джерелами фінансування кримінально-виконавчої
системи є бюджетні асигнування та доходи від працевикористання спец-
контингенту.

Доходи від працевикористання спецконтингенту складаються з нараху­вань на заробітну плату засуджених та осіб, які тримаються у лікувально-трудових профілакторіях, у розмірі 50 відсотків і відносяться на собівар­тість продукції (робіт, послуг).

8. Дозволити Державному департаменту з питань виконання покарань
утворювати:

фонд фінансової допомоги та розвитку у розмірі ЗО відсотків прибутку, що залишається в розпорядженні підприємств установ кримінально-вико­навчої системи;

спеціальний фонд допомоги особам, звільненим з місць позбавлення во­лі, у розмірі до 5 відсотків отриманих доходів від працевикористання засу­джених.

Порядок використання зазначених фондів визначається Державним де­партаментом з питань виконання покарань.

9. Київській міській державній адміністрації вирішити питання про на­
дання Державному департаменту з питань виконання покарань адміністра­
тивних приміщень у місті Києві загальною площею до 5000 кв. метрів з ме­
тою створення належних умов для його роботи.

10. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та
    Севастопольській міським державним адміністраціям забезпечити до кінця
    1999 року управління (відділи) Державного департаменту з питань вико­
    нання покарань в Автономній Республіці Крим та областях, інспекції ви­
    правних робіт службовими приміщеннями та засобами зв'язку відповідно
    до нормативів.

11. Міністерству внутрішніх справ:

до вирішення питання про розміщення органів кримінально-виконавчої системи зберегти за ними приміщення, які вони займають, а також засоби зв'язку та транспорт, що ними використовуються;

закінчити в 1999 році передачу від внутрішніх військ до органів та установ виконання покарань функції охорони установ кримінально-вико­навчої системи, відповідного фінансування, а також озброєння, техніки та інших матеріально-технічних ресурсів, що використовуються внутрішніми військами на час передачі.

12. Державному департаменту з питань виконання покарань розробити
    у тримісячний термін та подати на розгляд Кабінету Міністрів України про­
    позиції щодо визначення умов оплати праці працівників кримінально-вико­
    навчої системи.

13. Визнати такими, що втратили чинність, пункти 2 і 5 Постанови Ра­
    ди Міністрів УРСР від 5 лютого 1991 р. № 22 "Про першочергові заходи
    щодо забезпечення життєдіяльності виправно-трудових установ і лікуваль­
    но-трудових профілакторіїв в умовах переходу до ринкових відносин" і
    пункт 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 14 жовтня 1994 р.
    № 712 "Питання Міністерства внутрішніх справ".

349

ЗАКОН УКРАЇНИ "Про попереднє ув'язнення"

Від ЗО червня 1993 року № 3352-ХІІ

Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 11 грудня 1998 року № 312-ХІУ, від 21 червня 2001 року № 2537-ІП

Стаття 1. Попереднє ув'язнення

Попереднє ув'язнення відповідно до кримінально-процесуального зако­нодавства України є запобіжним заходом щодо обвинуваченого, підсудно­го, підозрюваного у вчиненні злочину, за який може бути призначено по­карання у вигляді позбавлення волі, та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили.

Порядок попереднього ув'язнення визначається цим Законом, Кримі­нально-процесуальним і Виправно-трудовим кодексами України та іншими актами законодавства.

Тримання осіб, взятих під варту, відповідно до завдань кримінального судочинства здійснюється на принципах неухильного додержання Консти­туції України, вимог Загальної декларації прав людини, інших міжнародних правових норм і стандартів поводження з ув'язненими і не може поєднува­тися з навмисними діями, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність.

Стаття 2. Мета попереднього ув'язнення

Метою попереднього ув'язнення є запобігання можливому ухиленню особи, взятої під варту, від слідства і суду, перешкоджанню встановленню істини в кримінальній справі або зайняттю злочинною діяльністю, а також забезпечення виконання вироку.

Стаття 3. Підстави для попереднього ув'язнення

Підставою для попереднього ув'язнення є вмотивоване рішення суду про обрання як запобіжного заходу взяття під варту, винесене відповідно до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України.

(стаття 3 у редакції Закону України від 21.06.2001 р. № 2537-ІП)

Стаття 4. Установи для попереднього ув'язнення

Установами для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори Державного департаменту України з питань виконання покарань і Служби безпеки України, а також тюрми Державного департаменту України з питань виконання покарань, що вико­нують і функції слідчих ізоляторів. В окремих випадках, що визначаються потребою в проведенні слідчих дій, ці особи можуть перебувати в ізолято­рах тимчасового тримання або на гауптвахті.

(частина перша статті 4 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 11.12.98 р. № 312-ХІУ)

350

Порядок і термін тримання осіб, взятих під варту, в ізоляторі тимчасо­вого тримання, на гауптвахті або в тюрмі визначаються законодавством України.

Якщо особи, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі чи дисциплінарних батальйонах, притягаються до кримінальної відповідаль­ності за вчинення іншого злочину і щодо них як запобіжний захід обрано взяття під варту, то вони за постановою особи, яка проводить розслідуван­ня, можуть перебувати у штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії або в дисциплінарному ізоляторі виховно-трудової колонії чи на гауптвахті.

У випадках і порядку, передбачених виправно-трудовим законодав­ством, засуджені за їх письмовою згодою можуть бути залишені для робо­ти по господарському обслуговуванню чи благоустрою слідчого ізолятора (тюрми).

Стаття 5. Забезпечення порядку тримання під вартою у місцях попереднього ув'язнення

Забезпечення порядку тримання під вартою осіб у місцях попереднього ув'язнення покладається на адміністрацію місць попереднього ув'язнення, яка діє відповідно до цього Закону та інших актів законодавства.

Стаття 6. Правове становище осіб, які перебувають у місцях попереднього ув'язнення

Особи, які перебувають у місцях попереднього ув'язнення, мають обов'язки і права, встановлені законодавством для громадян України, з об­меженнями, що передбачені цим Законом і випливають з режиму тримання під вартою.

Правове становище іноземних громадян і осіб без громадянства, які пе­ребувають у місцях попереднього ув'язнення, визначається законодав­ством України, що передбачає права і обов'язки цих осіб під час перебу­вання їх на території України, з обмеженнями, які встановлені цим Зако­ном і випливають з режиму тримання під вартою.

Не допускається надання будь-яких пільг чи переваг особам, які пере­бувають у місцях попереднього ув'язнення, залежно від їх расової, націо­нальної приналежності, ставлення до релігії, майнового стану, політичних поглядів та минулих заслуг.

Стаття 7. Режим у місцях попереднього ув'язнення

Режим у місцях попереднього ув'язнення, тобто порядок і умови три­мання осіб, взятих під варту, та нагляду за ними з метою забезпечення по­переднього ув'язнення, встановлюється цим Законом та іншими норматив­ними актами.

Основними вимогами режиму в місцях попереднього ув'язнення є ізо­ляція осіб, взятих під варту, постійний нагляд за ними і роздільне триман­ня їх у порядку, передбаченому статтею 8 цього Закону.

Особи, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, підля­гають обшуку, медичному огляду, дактилоскопуванню і фотографуванню; їх ознайомлюють з правами, обов'язками та вимогами режиму. Речі, які є

351

при них, а також передачі і посилки, що надходять на їх їм я, підлягають огляду, а листування — перегляду, їм забороняється мати при собі гроші та цінні речі, а також предмети, не дозволені для зберігання в місцях по­переднього ув'язнення. Вилучені у них при доставленні в місцях поперед­нього ув'язнення гроші зараховуються на їх особові рахунки, а цінні речі і предмети здаються на зберігання; гроші та цінні речі, одержані шляхом об­ману під час перебування в місцях попереднього ув'язнення або джерело одержання яких не встановлено, передаються в доход держави за мотиво­ваною постановою начальника установи для попереднього ув'язнення, сан­кціонованою прокурором, копія якої приєднується до особової справи осо­би, яка тримається під вартою.

(частина третя статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 11.12.98 р. № 312-ХІУ)

Особи, які заходять на територію установи або виходять з неї, підляга­ють огляду.

Стаття 8. Роздільне тримання у місцях попереднього ув'язнення

Взятих під варту осіб тримають у маломісних або загальних камерах. У виняткових випадках, з метою збереження слідчої таємниці, захисту ув'язнених від можливих посягань на їх життя чи запобігання вчиненню ними нового злочину, або за наявності на те медичних підстав за мотиво­ваною постановою особи, установи, в провадженні яких знаходиться спра­ва, чи начальника установи для попереднього ув'язнення, санкціонованою прокурором, їх можуть тримати в одиночних камерах. Застосування цього заходу до неповнолітніх не допускається, а в разі виникнення загрози їх життю вони переводяться до іншої маломісної або загальної камери.

Осіб, взятих під варту, розміщують у камерах з додержанням таких ви­мог ізоляції:

чоловіків — окремо від жінок;

неповнолітніх — окремо від дорослих. У виняткових випадках, з метою запобігання порушенням режиму в камерах, де тримають неповнолітніх, допускається з санкції прокурора тримання не більше двох дорослих, які вперше притягаються до кримінальної відповідальності за вчинення злочи­нів, що не є тяжкими;

осіб, яких вперше притягнуто до кримінальної відповідальності, — ок­ремо від осіб, які раніше притягалися до кримінальної відповідальності;

осіб, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі, — ок­ремо від осіб, які не перебували в місцях позбавлення волі;

осіб, обвинувачених або підозрюваних у вчиненні тяжких злочинів, — окремо від інших осіб, які перебувають під вартою;

осіб, обвинувачених або підозрюваних у вчиненні особливо небезпеч­них злочинів проти держави, — як правило, окремо від інших осіб, які пе­ребувають під вартою;

особливо небезпечних рецидивістів — окремо від інших осіб, які пере­бувають під вартою;

352

осіб, які раніше працювали в органах внутрішніх справ, служби безпе­ки, прокуратури, юстиції та в суді, — окремо від інших осіб, Ідо перебува­ють під вартою;

засуджених — окремо від осіб, які перебувають під вартою, в тому чис­лі засуджених, яким за судовим вироком визначено інший вид режиму ви­правно-трудової колонії;

іноземних громадян і осіб без громадянства, — як правило, окремо від інших осіб, які перебувають під вартою.

Засуджених до довічного позбавлення волі тримають ізольовано від усіх інших осіб, які перебувають під вартою.

(частина третя статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 21.06.2001 р. № 2537-IIІ)

Обвинувачених або підозрюваних в одній і тій же справі за наявності розпорядження особи або органу, у провадженні яких знаходиться справа, тримають роздільно.

Порядок розміщення в лікувальних закладах місць попереднього ув'яз­нення осіб, що перебувають під вартою, встановлюється Державним депар­таментом України з питань виконання покарань, Службою безпеки Украї­ни, Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Генераль­ною прокуратурою України.

(частина п'ята статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 11.12.98 р. № 312-ХІУ)

Стаття 9. Права осіб, взятих під варту

Особи, взяті під варту, мають право:

на захист відповідно до кримінально-процесуального законодавства;

знайомитися з правилами тримання під вартою;

на щоденну прогулянку тривалістю одна година. Вагітним жінкам і жінкам, які мають при собі дітей, неповнолітнім, а також хворим з дозволу лікаря та за їх згодою тривалість щоденної прогулянки встановлюється до двох годин;

одержувати два рази на місяць передачі або посилки вагою до восьми кілограмів та без обмежень грошові перекази і передачі;

купувати протягом місяця за безготівковим розрахунком продукти хар­чування і предмети першої необхідності на суму до одного мінімального розміру заробітної плати та без обмежень письмове приладдя, газети, кни­ги через торговельну мережу на замовлення;

користуватися власним одягом і взуттям, мати при собі документи і за­писи, що стосуються кримінальної справи;

користуватися телевізорами, одержаними від родичів або інших осіб, настільними іграми, газетами і книгами з бібліотеки місця попереднього ув'язнення та придбаними через торговельну мережу;

відправляти в індивідуальному порядку релігійні обряди і користувати­ся релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами релігій­ного культу, виготовленими з малоцінних матеріалів, якщо при цьому не

353

23- 2-659

порушується встановлений у місцях попереднього ув язнення порядок, а також не обмежуються права інших осіб;

на восьмигодинний сон в нічний час, під час якого не допускається за­лучення до участі в процесуальних та інших діях, за винятком невідклад­них випадків;

звертатись із скаргами, заявами та листами до державних органів і службових осіб у порядку, встановленому статтею 13 цього Закону.

Взяті під варту жінки вправі мати при собі дітей віком до двох років.

Осіб, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, в разі об­рання щодо них запобіжного заходу у вигляді взяття під варту в зв'язку з провадженням в іншій справі, тримають відповідно до правил, установле­них цим Законом. Одержання цими особами посилок і передач, а так само купівля ними продуктів харчування і предметів першої необхідності здій­снюються в порядку, встановленому Виправно-трудовим кодексом України для виду режиму виправно-трудової колонії, призначеного їм за вироком, ухвалою або постановою суду.

Перелік продуктів харчування і предметів першої необхідності, які за­бороняється передавати особам, взятим під варту, встановлюється Дер­жавним департаментом України з питань виконання покарань і Службою безпеки України за погодженням з Генеральною прокуратурою України.

(частина четверта статті 9 із змінами, внесеними згідно із Зако­ном України від 11.12.98 р. № 312-ХІУ)

Стаття 10. Обов'язки осіб, взятих під варту

Особи, взяті під варту, зобов'язані:

додержувати порядку, встановленого в місцях попереднього ув'язнен­ня, і виконувати законні вимоги адміністрації;

дотримувати санітарно-гігієнічних правил, мати охайний зовнішній ви­гляд, постійно підтримувати чистоту в камері;

бути ввічливими до працівників місця попереднього ув'язнення, а та­кож поміж собою; не вступати в суперечки з представниками адміністрації, не принижувати їх гідність, не протидіяти виконанню ними своїх обов'яз­ків;

бережливо ставитися до інвентаря, обладнання та іншого майна місця попереднього ув'язнення.

Стаття 11. Матеріально-побутове забезпечення і медич­не обслуговування осіб, взятих під варту

Особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відпові­дають правилам санітарії та гігієни.

Норма площі в камері для однієї взятої під варту особи не може бути менше 2,5 квадратного метра, а для вагітної жінки або жінки, яка має при собі дитину, — 4,5 квадратного метра.

Особам, взятим під варту, надаються безплатно за єдиними нормами, встановленими Кабінетом Міністрів України, харчування, індивідуальне спальне місце, постільні речі та інші види матеріально-побутового забезпечен­ня. В необхідних випадках їм видається одяг і взуття встановленого зразка.

354

Медичне обслуговування, а також лікувально-профілактична і проти­епідемічна робота в місцях попереднього ув'язнення організуються і прово­дяться відповідно до законодавства про охорону здоров'я.

Порядок надання ув'язненим медичної допомоги, використання ліку­вальних закладів органів охорони здоров'я, залучення з цією метою їх ме­дичного персоналу та проведення медичних експертиз визначається Дер­жавним департаментом України з питань виконання покарань, Службою безпеки України і Міністерством охорони здоров'я України.

(частина п'ята статті 11 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 11.12.98 р. № 312-ХІУ)

Стаття 12. Надання побачень особам, взятим під варту

Побачення з родичами або іншими особами може надавати взятим під варту адміністрація місця попереднього ув'язнення лише з письмового доз­волу слідчого, органу дізнання або суду, в провадженні яких знаходиться справа, як правило, один раз на місяць. Тривалість побачення встановлю­ється від однієї до двох годин.

Іноземним громадянам, взятим під варту, побачення з представниками посольств і консульств відповідних держав надається за погодженням з Мі­ністерством закордонних справ України і з письмового дозволу слідчого, органу дізнання або суду, в провадженні яких знаходиться справа.

Надане взятій під варту особі в порядку, передбаченому частинами першою і другою цієї статті, побачення проводиться під контролем адмі­ністрації місця попереднього ув'язнення. У разі порушення правил прове­дення побачення воно достроково припиняється.

Особа, взята під варту, має право на побачення з захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості, з моменту допуску за­хисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням осо­би або органу, в провадженні яких знаходиться справа, у вільний від вико­нання слідчих дій час. Адміністрація установи повинна забезпечити умови для проведення побачень.

Стаття 13. Листування осіб, взятих під варту.

Порядок надсилання скарг, заяв і листів

Особи, взяті під варту, можуть листуватися з родичами та іншими гро­мадянами, а також підприємствами, установами, організаціями з письмово­го дозволу особи або органу, в провадженні яких знаходиться справа. Піс­ля набрання вироком законної сили листування здійснюється без обме­жень.

Скарги, заяви і листи осіб, взятих під варту, переглядає адміністрація місця попереднього ув'язнення. Скарги, заяви і листи, адресовані прокуро­рові, переглядові не підлягають і надсилаються за адресою протягом доби з часу їх подачі.

Скарги на дії особи, яка провадить дізнання, або слідчого надсилають­ся адміністрацією місця попереднього ув'язнення прокуророві, а скарги на дії та рішення прокурора — прокуророві вищого рівня не пізніше трьох діб з часу їх подачі.

355

(частина третя статті 13 із змінами, внесеними згідно із Зако­ном України від 21.06.2001 р. № 2537-ПІ)

Заяви осіб з питань оскарження постанови судді на обрання запобіж­ного заходу у вигляді взяття під варту або на постанову про продовження строків тримання під вартою надсилаються адміністрацією місця поперед­нього ув'язнення до визначеного законом суду протягом доби з часу їх по­дання.

(частина четверта статті 13 у редакції Закону України від 21.06.2001 р. № 2537-ПІ)

Інші скарги, заяви, клопотання і листи, пов'язані з провадженням у справі, не пізніше трьох діб з часу їх подачі надсилаються адміністрацією місця попереднього ув'язнення особі або органу, в провадженні яких зна­ходиться справа. Ця особа або орган розглядають їх у встановленому зако­ном порядку. Скарги, заяви і листи, що містять відомості, розголошення яких може перешкодити встановленню істини в кримінальній справі, за на­лежністю не надсилаються, а передаються на розгляд особі або органу, в провадженні яких знаходиться справа, про що сповіщається особа, яка пе­ребуває під вартою, та прокурор, який здійснює нагляд за проведенням діз­нання або слідства.

Скарги, заяви і листи з питань, не пов'язаних з провадженням у справі, розглядаються адміністрацією місця попереднього ув'язнення або надсила­ються за належністю в порядку, встановленому законом.

З відповідями на заяви, скарги та листи адміністрація ознайомлює осіб, взятих під варту, під розписки, які додаються до їх особистих справ.

Стаття 14. Заходи заохочення, що застосовуються до осіб, взятих під варту

До осіб, які перебувають під вартою, в разі їх зразкової поведінки ад­міністрація місця попереднього ув'язнення може застосовувати такі заходи заохочення:

оголошення подяки;

дострокове зняття раніше накладеного стягнення;

збільшення тривалості прогулянки на одну годину;

дозвіл на додаткове придбання продуктів харчування і предметів пер­шої необхідності в межах 25 відсотків на місяць від суми, передбаченої час­тиною першою статті 9 цього Закону;

дозвіл на одержання додатково однієї посилки або передачі;

преміювання за кращі показники в роботі.

Стаття 15. Заходи стягнення, що застосовуються до осіб, взятих під варту

До осіб, взятих під варту, які порушують вимоги режиму, адміністрація місця попередньогр ув'язнення може застосовувати такі заходи стягнення:

попередження або догану;

позачергове залучення до прибирання приміщення;

позбавлення права протягом одного місяця купувати продукти харчу­вання і одержувати передачі або посилки.

356

Вагітні жінки і жінки, які мають при собі дітей, а також неповнолітні не можуть бути в порядку дисциплінарного стягнення позбавлені права ку­пувати продукти харчування і одержувати передачі або посилки.

Особи, взяті під варту, які злісно порушують вимоги режиму, за моти­вованою постановою начальника місця попереднього ув'язнення можуть бути поміщені до карцеру на строк до десяти діб, а неповнолітні — на строк до п'яти діб. Поміщення до карцеру не повинно поєднуватися з по­гіршенням встановлених норм харчування.

Вагітні жінки і жінки, які мають при собі дітей, поміщенню до карцеру не підлягають.

Застосовувані до взятих під варту заходи стягнення мають відповідати тяжкості і характеру провини. Не допускається застосування заходів, що навмисно завдають особам, яких тримають під вартою, фізичних чи мо­ральних страждань або принижують людську гідність.

Стягнення може бути накладено у строк, що не перевищує десяти діб з дня виявлення проступку, а якщо у зв'язку з проступком проводилась пе­ревірка, то з дня її завершення, але не пізніш як через шість місяців з дня вчинення проступку.

Накладене стягнення виконується негайно або не пізніше одного міся­ця з дня його винесення.

Стаття 16. Умови та оплата праці осіб, взятих під варту

Взяті під варту особи можуть залучатися до роботи лише в межах те­риторії місця попереднього ув'язнення за їх згодою і з дозволу слідчого, ор­гану дізнання або суду, в провадженні яких знаходиться справа. Праця та­ких осіб оплачується за тарифними ставками (окладами), що діють у на­родному господарстві. Із заробітку ув'язнених за виконавчими документа­ми провадяться відрахування в порядку, встановленому законодавством України. Прибутки, одержані внаслідок використання праці ув'язнених, не підлягають оподаткуванню і використовуються для упорядкування місця попереднього ув'язнення та поліпшення умов тримання під вартою.

Взяті під варту особи можуть залучатися без оплати їх праці лише до робіт, пов'язаних із створенням належних санітарно-побутових умов і впо­рядкуванням місця попереднього ув'язнення. До таких робіт ці особи залу­чаються почергово у вільний від проведення слідчих дій час і не більш як на дві години протягом дня.

Стаття 17. Матеріальна відповідальність осіб, взятих під варту

Особи, взяті під варту, несуть матеріальну відповідальність за заподія­ну під час перебування в місцях попереднього ув'язнення шкоду в розмі­рах, установлених законодавством України.

Збитки відшкодовуються за постановою начальника місця попередньо­го ув'язнення з грошових сум, що є на особовому рахунку особи, яку три­мають під вартою. Не відшкодовані цією особою під час перебування в міс­ці попереднього ув'язнення збитки в разі її засудження до покарання у ви-

357

гляді позбавлення волі можуть бути стягнуті адміністрацією виправно-тру­дової установи з коштів, що надійшли на особовий рахунок засудженого.

У разі скасування або зміни запобіжного заходу збитки, не відшкодо­вані особою, звільненою з-під варти, можуть бути стягнуті на загальних підставах.

Стаття 18. Заходи безпеки і підстави для застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засо­бів і вогнепальної зброї

Адміністрація місця попереднього ув'язнення має право застосовувати до осіб, взятих під варту, заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вог­непальну зброю у випадках і в порядку, передбачених цим Законом.

Застосуванню заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогне­пальної зброї повинно, якщо дозволяють обставини, передувати попере­дження про такий намір. Без попередження заходи фізичного впливу, спе­ціальні засоби і вогнепальна зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров'ю працівників місця попереднього ув'язнення або інших осіб.

У разі неможливості уникнути застосування заходів фізичного впливу вони не повинні перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на адміністрацію місця попереднього ув'язнення обов'язків, і мають зводи­тися до завдання якнайменшої шкоди здоров'ю правопорушників. У разі необхідності адміністрація місця попереднього ув'язнення зобов'язана не­гайно подати допомогу потерпілим.

Працівники місця попереднього ув'язнення мають право застосовувати заходи фізичного впливу і спеціальні засоби, в тому числі прийоми руко­пашного бою, наручники, гумові палиці, гамівні сорочки, сльозоточиві ре­човини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, водомети, бронемашини та інші технічні засоби, а також використовувати службових собак для припинення фізичного опору, насильницьких дій, безчинства, подолання протидії законним вимогам адміністрації, якщо інші способи не забезпечи­ли виконання покладених на неї обов'язків.

Дозвіл на проведення спеціальних операцій з використанням світло­звукових пристроїв відволікаючої дії, водометів, бронемашин та інших тех­нічних засобів, застосування яких пов'язане із ризиком заподіяння шкоди здоров'ю оточуючим, дають начальник управління (відділу) Державного де­партаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, області, начальник Головного управління Служби безпеки України в Криму, начальник управління Служби безпеки України в області, місті Києві та Київській області, місті Севастополі або особи, які їх замінюють, директор Державного департаменту України з питань виконання покарань, Голова Служби безпеки України або їх заступники.

(частина п'ята статті 18 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 11.12.98 р. № 312-ХІУ)

Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні за­соби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб по­хилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та неповнолітніх, крім

358

випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю або здо­ров'ю працівників місця попереднього ув'язнення або інших осіб, чи зброй­ного опору.

Для припинення зазначених протиправних дій з дозволу і в присутнос­ті медичного працівника особи, взяті під варту, можуть поміщатися до камери для заспокоєння буйних осіб, на них може одягатися гамівна сорочка.

До неповнолітніх, жінок, осіб похилого віку та інвалідів застосування гамівної сорочки забороняється.

Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивність його застосуван­ня визначаються з урахуванням обставин, що склалися, характеру право­порушення і особи правопорушника.

У разі вчинення особою, взятою під варту, нападу чи іншої умисної дії, що безпосередньо загрожує життю чи здоров'ю працівників місця поперед­нього ув'язнення чи інших осіб, а також у разі здійснення втечі з-під варти як винятковий захід допускається застосування вогнепальної зброї, якщо іншими заходами припинити такі дії неможливо. У разі втечі з-під варти не­повнолітніх і жінок застосування зброї не допускається.

Працівник місця попереднього ув'язнення, який застосував заходи фі­зичного впливу або спеціальні засоби примусу, рапортом повідомляє про це безпосереднього начальника.

Усі особи, щодо яких були застосовані засоби фізичного впливу, спеці­альні засоби або вогнепальна зброя, підлягають обов'язковому медичному огляду.

Про поранення або смерть, заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, що сталися внаслідок застосування заходів фізичного впливу або спеціальних засобів, а також про всі випадки застосування вог­непальної зброї адміністрація місця попереднього ув'язнення повинна не­гайно письмово повідомити прокурора.

Перевищення повноважень при застосуванні заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї тягне за собою встановлену зако­ном відповідальність.

Стаття 19. Особливий режим у місцях попереднього ув'язнення

У випадках стихійного лиха, епідемій, аварій важливих для життєза­безпечення систем, масових безпорядків, проявів групової непокори взятих під варту осіб або в разі виникнення реальної загрози збройного нападу на місце попереднього ув'язнення чи у зв'язку з оголошенням надзвичайного стану в районі розташування установи для попереднього ув'язнення з доз­волу директора Державного департаменту України з питань виконання по­карань, Голови Служби безпеки України, начальника управління (відділу) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Авто­номній Республіці Крим, області, начальника Головного управління Служ­би безпеки України в Криму, начальника управління Служби безпеки Ук­раїни в області, місті Києві та Київській області, місті Севастополі, узго­дженого з відповідним прокурором для осіб, що перебувають в установі для

359

попереднього ув'язнення, може бути запроваджено особливий режим тер­міном до тридцяти днів.

(частина перша статті 19 із змінами, внесеними згідно із Зако­ном України від 11.12.98 р. № 312-ХІУ)

У разі запровадження особливого режиму в місці попереднього ув'яз­нення посилюється охорона, нагляд за особами, взятими під варту, при­пиняються всі заходи, що проводяться з цими особами, а також надання побачень та прийняття посилок і передач, здійснюються інші режимні заходи.

Для припинення групових протиправних дій взятих під варту осіб та ліквідації їх наслідків використовуються сили і засоби місць попереднього ув'язнення, а у разі потреби з дозволу Міністра внутрішніх справ України, начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Криму, місті Києві, Київській області, начальника управління Міністер­ства внутрішніх справ України в області — органів та підрозділів Міністер­ства внутрішніх справ України.

(статтю 19 доповнено частиною третьою згідно із Законом Ук­раїни від 11.12.98 р. № 312-ХІУ)

Стаття 20. Підстави та порядок звільнення осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту

Підставами для звільнення з-під варти є:

скасування запобіжного заходу;

зміна запобіжного заходу;

закінчення передбаченого законом строку тримання під вартою як за­побіжного заходу, якщо цей строк не продовжено у встановленому зако­ном порядку. Начальник місця попереднього ув'язнення повинен не пізніш як за сім діб до закінчення строку тримання під вартою письмово повідо­мити про це слідчого або орган дізнання, в провадженні яких знаходиться справа, а також прокурора, який здійснює нагляд за її провадженням. У день закінчення строку тримання особи під вартою начальник місця попе­реднього ув'язнення повідомляє про це прокурора, який здійснює нагляд за додержанням кримінально-виконавчого законодавства.

Звільнення осіб з-під варти провадить начальник місця попереднього ув'язнення на підставі постанови особи, яка проводить дізнання, слідчого, судді, прокурора або вироку чи ухвали суду. У випадку, передбаченому аб­зацом четвертим частини першої цієї статті, особи, взяті під варту, звіль­няються за постановою прокурора, який здійснює нагляд за додержанням кримінально-виконавчого законодавства.

Особа, яка під час попереднього слідства в кримінальній справі пере­бувала під вартою протягом максимального строку, встановленого части­ною 2 статті 156 Кримінально-процесуального кодексу України, підлягає негайному звільненню адміністрацією установи в перший день після закін­чення цього строку, якщо не отримано повідомлення слідчого або прокуро­ра про закінчення попереднього слідства і пред'явлення його матеріалів для ознайомлення особі, яку тримають під вартою. Персональна відпові-

360

дальність за звільнення ув язненого покладається в цьому разі на началь­ника місця попереднього ув'язнення.

Постанова, вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув'язнення.

Особи, яких звільняють з-під варти, забезпечуються адміністрацією місця попереднього ув'язнення безплатним проїздом до місця проживання. У необхідних випадках їм видаються грошова допомога і одяг.

Стаття 21. Персонал місць попереднього ув'язнення

До персоналу місць попереднього ув'язнення належать особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої системи та військово­службовці служби безпеки, а також особи, які працюють в цих установах за трудовими угодами.

(частина перша статті 21 із змінами, внесеними згідно із Зако­ном України від 11.12.98 р. № 312-ХІУ)

Працівники місць попереднього ув'язнення в межах повноважень, на­даних цим Законом та іншими законодавчими актами, самостійно прийма­ють рішення і несуть за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінар­ну чи кримінальну відповідальність.

Адміністрація місць попереднього ув'язнення зобов'язана:

забезпечити належну охорону та режим тримання осіб, взятих під варту;

створити особам, взятим під варту, необхідні житлово-побутові умови відповідно до встановлених норм, забезпечити їх харчуванням та медичним обслуговуванням:

створити необхідні умови для роботи слідчого, особи, яка проводить дізнання, прокурора та суду (судді), яка пов'язана з провадженням у кри­мінальній справі.

Працівникам місця попереднього ув'язнення не дозволяється вступати в неслужбові стосунки з особами, взятими під варту, а також користувати­ся їх послугами.

Стаття 22. Прокурорський нагляд за додержанням зако­нодавства в місцях попереднього ув'язнення

Нагляд за додержанням законодавства в місцях попереднього ув'язнен­ня здійснюють Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори відповідно до Закону України "Про прокуратуру".

Постанови і вказівки прокурорів щодо додержання встановлених зако­нодавством порядку і умов тримання осіб, взятих під варту, підлягають обов'язковому виконанню адміністрацією місць попереднього ув'язнення.

Цей Закон набирає чинності з моменту його опублікування.

361

Правила

тримання осіб, узятих під варту, і засуджених

у слідчих ізоляторах Державного департаменту

України з питань виконання покарань

Затверджено наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 20 вересня 2000 року № 192

(витяги)

1. Загальні положення

1.4. Категорії осіб, які можуть триматися в слідчих ізоляторах У слідчих ізоляторах тримаються:

1. Особи, узяті під варту на підставі санкції прокурора або ухвали
   чи постанови суду.

2. Особи, які відповідно до законодавства України взяті під варту
   для їх подальшої екстрадиції.

3. Передані в Україну особи, які перебували під вартою на терито­
   рії іншої держави, у зв'язку з прийняттям кримінального переслідування
   від іноземної держави.

4. Тимчасово передані в Україну особи, які перебували під вартою
   на території іншої держави, у зв'язку з провадженням досудового (судово­
   го) слідства про злочини, учинені іншими особами.

5. Особи, які у випадках, передбачених законодавством України,
   перевозяться на території України транзитом для їх подальшої передачі
   правоохоронним органам іншої держави.

6. Засуджені до позбавлення волі на певний строк: вироки щодо
   яких набрали законної сили — до направлення їх у виправно-трудові уста­
   нови; залишені в установленому порядку в слідчому ізоляторі для роботи з
   господарського обслуговування чи благоустрою; залишені в слідчому ізоля­
   торі або переведені до нього з виправно-трудових установ у зв'язку з про­
   вадженням слідчих дій у справах про злочини, учинені іншими особами,
   або у зв'язку з розглядом справи в суді; переведені з виправно-трудових
   установ у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності з іншої
   справи, якщо щодо них обрано запобіжний захід — узяття під варту; осо­
   би, які у випадках, передбачених законодавством України, приймаються чи
   передаються до іншої держави для подальшого відбування покарання.

7. Засуджені до довічного позбавлення волі.

8. Засуджені до відбування покарання в дисциплінарному батальйо­
   ні — до направлення їх у дисциплінарний батальйон.

9. Особи, які підлягають направленню у відповідності зі статтею 13
   Кримінального кодексу України (2001-05) за постановою суду на примусо­
   ве лікування в психіатричну лікарню (відділення) з посиленим або суворим
   наглядом.

362

2. Підстави та порядок приймання у слідчі ізолятори осіб, узятих під варту, і засуджених

2.1. Підстави приймання осіб у слідчі ізолятори

1. Підставою для приймання і тримання у слідчому ізоляторі осіб,
   узятих під варту, і засуджених є: санкціонована прокурором постанова
   слідчого, органу, який проводить дізнання, постанова прокурора або вирок,
   ухвала суду чи постанова судді про обрання як запобіжного заходу взяття
   під варту, винесені відповідно до кримінального і кримінально-процесуаль­
   ного законодавства України; вирок суду, що не набрав законної сили, про
   засудження до позбавлення волі або направлення в дисциплінарний ба­
   тальйон; вирок суду, що набрав законної сили, про засудження до позбав­
   лення волі особи, яка не перебувала під вартою до набрання вироком за­
   конної сили; постанова судді про скасування умовного засудження або
   відстрочки виконання вироку; ухвала (постанова) суду про поміщення осо­
   би, яка тримається під вартою, до психіатричної лікарні з посиленим або
   суворим наглядом; розпорядження Департаменту у випадках, передбаче­
   них пунктами 1.4.2, 1.4.3, 1.4.4, 1.4.5, абзацом 6 пункту 1.4.6 цих Правил.

2. Документи, які є підставою для приймання в слідчий ізолятор,
   повинні бути завірені підписами посадових осіб і скріплені гербовою печат­
   кою відповідної установи. У тих випадках, коли в слідчий ізолятор надхо­
   дять витяги з вироків (ухвал, постанов) суду про взяття під варту, у них
   повинні бути зазначені повні установні дані осіб, щодо яких застосований
   цей запобіжний захід. Витяги завіряються підписом посадової особи, скріп­
   люються гербовою печаткою і підлягають заміні не пізніше триденного
   строку копією вироку (ухвали, постанови).

3. Засуджені, які переведені з виправно-трудових установ або тим­
   часово залишені в слідчому ізоляторі після набрання вироком законної си­
   ли у випадках, передбачених статтями 23 і 25 Виправно-трудового кодексу
   України, тримаються в ньому на підставах, зазначених у цьому Кодексі та
   в Законі України "Про попереднє ув'язнення".

4. Транзитно-пересильні особи приймаються в слідчий ізолятор і
   направляються до місця призначення на підставі довідок за особовими
   справами і попутними списками, форми яких визначаються Інструкцією
   про роботу відділів (відділень, груп, частин) спеціального обліку слідчих
   ізоляторів та тюрем.

5. Жінки, які мають дітей віком до двох років, можуть бути прий­
   няті в слідчий ізолятор з дітьми. Підставою для приймання жінки з дити­
   ною є свідоцтво про народження або інші документи, які підтверджують
   належність дитини даній особі, а при відсутності таких документів — роз­
   порядження слідчого органу або суду, у провадженні яких перебуває кри­
   мінальна справа.

2.2. Терміни перебування в слідчому ізоляторі осіб, узятих під варту, і
засуджених

2.2.1. Особи, узяті під варту, не можуть триматися у слідчому ізоляторі понад строки, установлені кримінально-процесуальним законодавством для тримання під вартою при розслідуванні кримінальних справ, а засуджені,

363

вироки щодо яких набрали законної сили, направляються до виправно-тру­дових установ для відбування покарання не пізніше 10-денного строку, установленого статтею 20 Виправно-трудового кодексу України.

2. Начальник слідчого ізолятора зобов'язаний не пізніше семи діб
   до закінчення строку тримання особи під вартою письмово повідомити про
   це слідчого або орган дізнання, у провадженні яких перебуває справа, а та­
   кож прокурора, який здійснює нагляд за додержанням законів при прова­
   дженні дізнання і попереднього слідства. Якщо цей строк не продовжений
   у встановленому законом порядку, то особа, узята під варту, звільняється
   за постановою прокурора, який здійснює нагляд за додержанням кримі­
   нально-виконавчого законодавства.

3. Особа, яка під час попереднього слідства в кримінальній справі
   перебувала під вартою протягом максимального строку, установленого час­
   тиною 2 статті 156.

Кримінально-процесуального кодексу України, підлягає негайному звільненню адміністрацією слідчого ізолятора в перший день після закін­чення цього строку, якщо не отримано повідомлення слідчого або прокуро­ра про закінчення попереднього слідства і пред'явлення його матеріалів для ознайомлення особі, яку тримають під вартою. Персональна відпові­дальність за звільнення ув'язненого в цьому разі покладається на началь­ника слідчого ізолятора.

4. Начальник слідчого ізолятора щомісяця письмово доповідає на­
   чальнику управління (відділу) Департаменту в Автономній Республіці
   Крим, області і прокурору про строки тримання в слідчому ізоляторі осіб,
   щодо яких вони закінчилися і не продовжені у встановленому законом по­
   рядку.

5. Особи, узяті під варту, щодо яких у місці тримання затриманих
   строк перебування під вартою в період розслідування за їхніми справами
   закінчився і в установленому законом порядку не продовжений, у слідчі
   ізолятори не приймаються.

6. Особи, які взяті під варту на підставі рішення компетентного ор­
   гану іншої держави, не можуть триматись у слідчому ізоляторі понад стро­
   ки, установлені міжнародними угодами, учасником яких є Україна.

2.3. Порядок приймання осіб у слідчі ізолятори

2.3.1. Приймання від конвою осіб, узятих під варту, і засуджених здій­снюється черговим помічником начальника слідчого ізолятора (далі — чер­говий) або заступником чергового помічника начальника слідчого ізолято­ра (далі — заступник чергового). Ув'язнені, які приймаються, повинні бути одягнені відповідно до сезону.

При цьому зазначені працівники зобов'язані перевірити наявність пе­релічених у п. 2.1 цих Правші підстав для тримання в слідчому ізоляторі кожної доставленої особи, здійснюють її опитування і відповіді звіряють з даними, зазначеними в особовій справі. Прийняті від конвою особи на пе­ріод оформлення на них облікових документів розміщуються з додержан­ням вимог ізоляції на строк не більше двох годин у кабінах збірного відді­лення, де є місця для сидіння, а також освітлення та вентиляція.

364

Хворі в кабіну не поміщуються, а розміщуються в камерах збірного від­ділення з додержанням вимог ізоляції. При потребі ім надається відповідна медична допомога.

2.3.2. Доставлені в слідчий ізолятор особи підлягають обшуку, дакти-
лоскопуються і фотографуються, а їхні речі — оглядаються.

їм забороняється мати при собі гроші і цінні речі, а також предмети, не дозволені для зберігання в камері. Вилучені в них при доставленні в слідчий ізолятор гроші зараховуються на їхні особові рахунки, а цінні речі і предмети здаються на зберігання з одночасним оформленням і видачею на них квитанції. Гроші, коштовності і цінні папери в установленому поряд­ку здаються до фінансового відділу, а документи — до відділу спеціального обліку.

У прийнятих в слідчий ізолятор осіб залишаються тільки ті предмети, речі та продукти харчування, які їм дозволяється мати при собі і зберігати в камерах, у кількості та асортименті, установленому Правилами поведінки в слідчих ізоляторах осіб, взятих під варту, і засуджених, затверджених на­казом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 20 вересня 2000 року № 192.

3. Виявлені в осіб, узятих під варту, при доставлені в слідчий ізо­
   лятор речі та предмети, заборонені для користування, вилучаються для
   зберігання або знищуються за згодою ув'язненого. Знищення предметів та
   зіпсованих продуктів харчування оформляється відповідним актом.

4. Гроші, коштовності, цінні папери та інші речі й предмети, вилу­
   чені в особи, узятої під варту, та оформлені відповідно до пункту 2.3.2 цих
   Правил, можуть бути передані або переслані нею родичам або іншим осо­
   бам тільки з дозволу особи або органу, у провадженні якого перебуває кри­
   мінальна справа.

5. Гроші та цінні речі, одержані шляхом обману під час перебуван­
   ня в слідчому ізоляторі або джерело одержання яких службовою перевір­
   кою не встановлено, передаються в дохід держави за мотивованою поста­
   новою начальника слідчого ізолятора, санкціонованою прокурором (її копія
   додається до особової справи ув'язненого), крім випадків, коли на них у
   встановленому кримінально-процесуальним законодавством порядку нак­
   ладено арешт або вони визнані речовими доказами в кримінальній справі.

6. Не дозволяється приймати до слідчих ізоляторів осіб, хворих на
   алкогольний психоз, та осіб, які страждають на тяжкі соматичні або інфек­
   ційні захворювання.

7. Порядок приймання до слідчого ізолятора ув'язнених іноземних
   громадян установлено діючим законодавством і відомчими нормативними
   актами.

3. Розміщення в слідчих ізоляторах осіб, взятих під варту, та засуджених

3.1. Загальні вимоги до розміщення

3.1.1. Прийняті в слідчий ізолятор особи в день їх прибуття проходять медичний огляд і санітарну обробку. Результати медичного огляду зано-

365

сяться до медичної карти. Після санітарної обробки дорослі особи розміщу­ються черговим у камерах за узгодженням з оперативним відділом, непов­нолітні — з оперативним відділом та відділом соціально-психологічної ро­боти, хворі — за вказівкою медичної частини.

2. Особи, які не пройшли санітарної обробки й медичного огляду,
   тимчасово розміщуються в камерах збірного відділення з дотриманням ви­
   мог ізоляції, передбачених пунктом 3.1.3 цих Правил. Медичний огляд, са­
   нобробка і розміщення цих осіб у камерах режимного корпусу проводяться
   наступного дня.

3. Особи, узяті під варту, і засуджені розміщуються в камерах від­
   повідно до вимог ізоляції, установлених статтями 7 і 8 Закону України
   "Про попереднє ув'язнення" . Для цього начальником слідчого ізолятора
   затверджується план покамерного розміщення (додаток 2).

4. Особи, узяті під варту, і засуджені тримаються в зачинених на
   замки маломісних та загальних камерах. У виняткових випадках, передба­
   чених статтею 8 Закону України "Про попереднє ув'язнення", їх можуть
   тримати наодинці (додаток 3).

3.2. Особливості розміщення осіб, взятих під варту, і засуджених

1. Особи, обвинувачені або підозрювані в одній і тій самій справі за
   наявності письмового розпорядження особи або органу, у провадженні
   яких перебуває справа, тримаються роздільно. Ізольовано від інших трима­
   ються особливо небезпечні рецидивісти; особи, смертна кара яким у поряд­
   ку помилування чи амністії замінена позбавленням волі; особи, заарешто­
   вані або засуджені за особливо небезпечні злочини проти держави.

2. Засуджені, які тримаються в слідчому ізоляторі у зв'язку з при­
   тягненням їх як підозрюваних або обвинувачених за іншими справами, три­
   маються разом з іншими підозрюваними й обвинуваченими з дотриманням
   вимог ізоляції, викладених у пункті 3.1.3 цих Правил.

Засуджені, які прибули в слідчий ізолятор як свідки, тримаються разом з іншими засудженими відповідно до виду режиму виправно-трудової уста­нови, встановленого вироком суду.

3. У стаціонарах медичних частин слідчих ізоляторів особи, узяті
   під варту, і засуджені, які страждають на інфекційні та психічні захворю­
   вання, розміщуються окремо від інших хворих.

4. Перелічені в пункті 3.1.3 цих Правил вимоги щодо ізоляції по­
   винні забезпечуватися при всіх переміщеннях осіб, узятих під варту, і за­
   суджених (пересування коридорами і територією слідчого ізолятора, при
   проведенні прогулянок, санітарної обробки, соціально-психологічної робо­
   ти, на об'єктах праці).

5. У необхідних випадках для усунення можливості вивчення осо­
   бами, узятими під варту, системи охорони слідчого ізолятора та посилення
   ізоляції за розпорядженням начальника слідчого ізолятора на вікнах камер
   та карцерів можуть установлюватись щити-жалюзі.

6. Засуджені, які залишені для роботи з господарського обслугову­
   вання чи благоустрою, розміщуються в окремих приміщеннях на території
   режимної зони або в камерах ізольованих секцій режимних корпусів.

3.3. Особливості розміщення неповнолітніх

366

1. Неповнолітні особи розміщуються в окремих корпусах, секціях
   або поверхах з додержанням установлених чинним законодавством норм
   площі в камері на одну особу та вимог ізоляції, викладених у пункті 3.1.3
   цих Правил, та з урахуванням їх віку, фізичного розвитку і педагогічної за­
   недбаності. Перебування неповнолітніх в одиночних камерах, за винятком
   поміщення до карцеру, не допускається.

2. З метою запобігання порушенням режиму в камерах, де трима­
   ють неповнолітніх, допускається з санкції прокурора тримання не більше
   двох дорослих, які вперше притягуються до кримінальної відповідальності
   за вчинення злочинів, що не є тяжкими.

4. Поведінка, права й обов'язки осіб, узятих під варту, і засуджених

4.2. Порядок придбання особами, узятими під варту, і засудженими продуктів харчування і предметів першої потреби

1. Для придбання особами, узятими під варту, і засудженими про­
   дуктів харчування і предметів першої потреби в слідчому ізоляторі створю­
   ється магазин.

2. Купувати в магазині продукти харчування і предмети першої по­
   треби дозволяється не менше двох разів на місяць, а жінкам, які мають при
   собі дітей, і вагітним жінкам — не менше чотирьох разів на місяць.

3. Особи, які підлягають поміщенню за ухвалами судів в психіат­
   ричні лікарні з посиленим або суворим наглядом, можуть за узгодженням
   з лікарем купувати продукти харчування і предмети першої потреби не
   менше трьох разів на місяць.

4. Засуджені до позбавлення волі, які тимчасово залишені в слідчо­
   му ізоляторі чи тюрмі або переведені до них у зв'язку з провадженням слід­
   чих дій в справах про злочини, учинені іншими особами, користуються
   грішми для купівлі продуктів харчування та предметів першої потреби за
   нормами, встановленими для засуджених того виду виправно-трудової
   установи, в якому вони за вироком суду повинні відбувати покарання.

5. Асортимент продуктів харчування і предметів першої потреби,
   дозволених для продажу в магазині, визначається пунктом 4.3.2 цих
   Правил.

6. Виводити осіб, узятих під варту, і засуджених із камер до мага­
   зину не дозволяється. Товари для них купує працівник слідчого ізолятора.
   З цією метою бажаючим придбати продукти харчування і предмети першої
   потреби видається бланк заяви (додаток 4), який після заповнення здаєть­
   ся представнику адміністрації разом з квитанцією про наявність грошей на
   особовому рахунку. Працівник магазину попередньо перевіряє у фінансо­
   вій частині наявність грошей на особових рахунках осіб, які виявили ба­
   жання купити продукти харчування і предмети першої потреби.

Куплений товар розноситься по камерах і вручається під розписку.

Якщо в особи, для якої купувались товари, залишилися гроші на осо­бовому рахунку, то квитанція їй повертається з відповідною відміткою, а при їх відсутності квитанція приєднується до заяви. Після закінчення ро-

367

бочого дня працівник магазину складає авансовий звіт і разом із заявами здає його до фінансового відділу для списання грошей з особових рахунків. 4.4. Порядок одержання особами, узятими під варту, і засудженими пе­редач, посилок, бандеролей і грошових переказів

1. Особи, узяті під варту, і засуджені, щодо яких вироки не набрали
   законної сили, мають право одержувати двічі на місяць передачі або посил­
   ки вагою до 8 кг та без обмежень гроші у вигляді переказів та готівки.

2. Особи, хворі на психічні розлади, та хворі, які перебувають на
   стаціонарному лікуванні, за узгодженням з лікарем, одержують посилки
   (передачі) не більше трьох разів на місяць за асортиментом продуктів, доз­
   волених для хворих у лікувальних закладах охорони здоров'я.

3. Засуджені, які доставлені в слідчий ізолятор з виправно-трудо­
   вих установ у разі обрання щодо них запобіжного заходу взяття під варту
   у зв'язку з провадженням слідства з іншої кримінальної справи, а також
   які підлягають відправленню до виправно-трудових установ після набрання
   вироком законної сили, одержують посилки, передачі та бандеролі в поряд­
   ку, установленому Виправно-трудовим кодексом України для виду режиму
   виправно-трудової колонії, призначеного їм за вироком, ухвалою або поста­
   новою суду.

4. Особам, узятим під варту, і засудженим, якщо вони не мають не­
   обхідного власного одягу та взуття, начальник слідчого ізолятора може
   дозволити прийняти для них передачу з одягом і взуттям до сезону. Така
   передача не зараховується до кількості передач, що дозволені Законом Ук­
   раїни "Про попереднє ув'язнення".

Одержання бандеролей особам, узятим під варту, не дозволяється.

4.4.5. Для приймання передач обладнується спеціальна кімната, як
правило, розташована суміжне з приміщенням для відвідувачів, яка забез­
печується меблями та інвентарем згідно з переліком: стіл для перевірки
вмісту передач, стілець; полиці для розкладання передач (стелаж стаціо­
нарний); терези з набором гир (ваги настільні); тара: корзини, сумки для
рознесення передач в камери; умивальник, дзеркало, мило та рушник; білі
халати для молодших інспекторів; набір столових ножів та дощок для роз­
робки продуктів.

У приміщенні для відвідувачів установлюються столи з письмовим при­ладдям, меблями, скринька для скарг та заяв. На видному місці вивішують­ся оголошення із зазначенням часу і порядку приймання передач, а також часу і порядку надання побачень.

Відвідувачі звертаються до молодшого інспектора, який працює в кім­наті приймання передач, через спеціальне вікно, яке обладнується міцними дверцятами та ратами, що зачиняються на замок.

4.4.6. Особа, яка принесла передачу, заповнює і підписує заяву у двох
примірниках за встановленою формою (додаток 5). Обидва примірники
заяви і передача здаються молодшому інспектору, який перевіряє її вміст
за найменуванням, кількістю предметів, продуктів харчування та 'їх вагою,
а також оглядає передачу відповідно до встановленої цими Правилами ме­
тодики (додаток 6).

368

Предмети, вироби і речі, що не дозволені для користування особам, узятим під варту, а також продукти харчування, які швидко псуються, по­вертаються особі, яка принесла передачу, із зазначенням причини повер­нення. Виявлені в передачі предмети, вироби і речі, які можуть бути вико­ристані для скоєння злочину, разом з рапортом молодшого інспектора пе­редаються до оперативного відділу для проведення перевірки і вжиття від­повідних заходів.

Після прийняття передачі молодший інспектор повертає перший при­мірник заяви особі, яка принесла її, з розпискою в прийманні, а другий примірник заяви після підпису особи, узятої під варту, чи засудженого в одержанні передачі долучає до особової справи такої особи. У довідковій картці на цю особу робиться відмітка про одержання передачі.

7. Телевізори, що одержали особи, узяті під варту, від родичів або
   інших осіб під час перебування у слідчому ізоляторі, установлюються по
   одному в камері. Ув'язненим, які одержали телевізори, категорично забо­
   роняється передавати їх в особисте користування іншим особам. У число
   та вагу передач телевізори не враховуються. У зв'язку з вибуттям таких
   осіб в інші установи телевізори повертаються їх власникам. Направляти
   телевізори до місць відбування покарання категорично забороняється.

8. Особам, узятим під варту, дозволяється одержувати грошові пе­
   рекази через поштові відділення, а також через виділеного для цього пра­
   цівника фінансового відділу, які в установленому порядку зараховуються
   на особовий рахунок ув'язнених.

9. Посилки та бандеролі приймаються від поштових відділень на
   ім'я осіб, які тримаються в слідчому ізоляторі, при умові: наявності права
   в таких осіб на одержання посилки або бандеролі; вага посилки (брутто)
   повинна бути не більше 8 кг, а бандеролі — не більше ваги, установленої
   Поштовими правилами, затвердженими Державним комітетом України
   зв'язку та інформатизації.

За відсутності права на одержання посилки, бандеролі чи при переви­щенні їх ваги посилки і бандеролі від установ зв'язку не приймаються.

4.4.10. Розкриття та огляд вмісту посилки і бандеролі здійснюються ко­
місією в кількості не менше трьох працівників, яка призначається началь­
ником слідчого ізолятора. При огляді дотримується такий самий порядок,
як і при перевірці передачі. Речі, що не дозволені для зберігання в камері,
здаються на склад з видачею квитанції особі, якій адресована посилка чи
бандероль, або повертаються відправникам накладною оплатою чи за раху­
нок адресатів.

За результатами розкриття та огляду посилок, бандеролей складається акт, у якому зазначаються: найменування, вага та кількість продуктів і ре­чей, їх зовнішні ознаки і якість, ступінь зносу та інше, а також перелік про­дуктів або речей, вилучених і зданих на зберігання. Акт підписується чле­нами комісії і оголошується під розписку адресату.

Виявлені в посилках, бандеролях чи листах гроші зараховуються на особовий рахунок особи, якій вони призначені, з утриманням відповідно до Правил користування послугами поштового зв'язку збору за поштові пере­кази, а гроші, які направлені замасковано, шляхом обману, звертаються в

369

24 - 2-659

дохід держави, за мотивованою постановою начальника слідчого Ізолятора, санкціонованою прокурором, про що повідомляється адресату.

4.4.11. З продуктів харчування відповідно до Правил користування по­
слугами поштового зв'язку в бандеролях можуть пересилатися тільки сухі
кондитерські вироби. З предметів культурно-побутового вжитку, що на­
дійшли в бандеролях, не видаються предмети, зберігання яких не дозволено.

Не дозволяється вручати особам, узятим під варту, книги, журнали, га­зети та інші періодичні видання, надіслані їм у посилках, крім випадків, ко­ли ці видання надходять за передплатою, оформленою адміністрацією. Нев-ручені видання зберігаються на складі слідчого ізолятора на підставі вида­них ув'язненим актів про це.

4.4.12. Про кількість одержаних бандеролей засудженими, щодо яких
вирок набрав законної сили, а також переведеними із виправно-трудових
установ, стосовно яких обрано запобіжний захід — тримання під вартою,
до особових справ долучаються відповідні довідки.

4.5. Порядок надання і проведення побачень особам, узятим під варту, і засудженим

4.5.1. Особам, узятим під варту, надаються короткострокові побачення
з родичами або іншими особами тільки з дозволу особи або органу, у про­
вадженні яких перебуває кримінальна справа.

Іноземним громадянам, узятим під варту, побачення з представниками посольств і консульств відповідних держав надається за погодженням з Мі­ністерством закордонних справ України і з письмового дозволу слідчого, органу дізнання або суду, у провадженні яких перебуває справа.

Дозвіл слідчого, органу дізнання або суду, завірений гербовою печат­кою, дійсний тільки на одне побачення.

На підставі письмового дозволу слідчого, органу дізнання або суду, а також письмової заяви особи, яка прибула на побачення, начальник слід­чого ізолятора або його заступник надає письмовий дозвіл і розпорядження черговому на його проведення.

2. Засудженим, переліченим у пунктах 1.4.8, 1.4.9, абзацах 2, 3, 4
   пункту 1.4.6 цих Правил, короткострокові побачення з родичами надають­
   ся начальником слідчого ізолятора в порядку, установленому Виправно-
   трудовим кодексом України і цими Правилами.

3. Громадянам, які прибули на побачення без документів, що зас­
   відчують їх особу, а також особам, не вказаним у дозволі, побачення не на­
   дається. Про причини відмови в наданні побачення оголошується особі,
   яка прибула на побачення.

4. У разі тимчасової заборони побачень (карантинні заходи, усклад­
   нення оперативної обстановки та ін.) начальник слідчого ізолятора пові­
   домляє про це прокурора, який здійснює нагляд за додержанням законів
   при виконанні судових рішень у кримінальних справах, слідчі та судові ор­
   гани, а в приймальні для відвідувачів вивішується відповідне оголошення.

5. Побачення громадян з особами, які тримаються у слідчому ізоля­
   торі, здійснюється у присутності молодшого інспектора або іншого спеці­
   ально виділеного працівника. Розмова під час побачення повинна вестись
   мовою, обраною ув'язненим чи засудженим і особою, яка прибула на поба-

370

чення. При потребі запрошується перекладач. Особам, які прибули на по­бачення, а також ув'язненим і засудженим не дозволяється передавати будь-які документи, предмети й речі і, за винятком глухонімих — перемов­лятися жестами або умовними знаками.

Правила поведінки під час побачення роз'яснюються як особі, яка при­була на побачення, так і ув'язненому або засудженому. Вони повідомля­ються про припинення побачення у разі порушення ними встановлених правил.

Якщо при побаченні буде помічено порушення вищевказаного порядку, то працівник, який проводить побачення, попереджує осіб про це, а при до­пущенні нового порушення припиняє побачення, про що доповідає рапор­том начальнику відділу режиму та охорони із зазначенням причини припи­нення побачення.

4.5.6. Для проведення побачення використовується спеціальна кімна­
та, яка обладнується переговорним пристроєм.

Кімната побачень обладнується згідно з описом (додаток 7).

Побачення для ув'язнених неповнолітніх, а також засуджених, зали­шених для роботи з господарського обслуговування слідчого ізолятора, на­даються в окремих кімнатах (без телефонних кабін, перегородок).

У кімнату, де розташовані кабіни для проведення побачень, можуть бу­ти виведені одночасно декілька взятих під варту осіб або засуджених при додержанні вимог ізоляції. Побачення для осіб, узятих під варту за вчинен­ня особливо небезпечних державних злочинів або засуджених за ці злочи­ни, а також особливо небезпечних рецидивістів проводяться в індивідуаль­ному порядку окремо від усіх інших осіб, які перебувають під вартою.

7. З моменту допуску захисника до участі в справі, підтвердженого
   письмовим повідомленням особи або органу, у провадженні яких перебу­
   ває справа, ув'язнений має право на побачення із захисником наодинці без
   обмеження числа побачень та їх тривалості у вільний від виконання слід­
   чих дій час. Цим самим правом користуються засуджені, вироки щодо яких
   набрали законної сили.

8. Особи, які виводяться на побачення, повинні мати охайний зов­
   нішній вигляд. Перед побаченням і після його закінчення вони обшукуються.

4.6. Надання прогулянки особам, узятим під варту, і засудженим

4 6.1. Особам, узятим під варту, і засудженим щоденно надається про­гулянка тривалістю, передбаченою статтею 9 Закону України "Про попе­реднє ув'язнення" та Виправно-трудовим кодексом України.

Прогулянка може бути відмінена або скорочена начальником слідчого ізолятора за висновком начальника медичної частини з урахуванням ме­теорологічних умов.

4.6.2. Особи, які виводяться на прогулянку, повинні бути одягнені за сезоном. Особам, які порушують правила прогулянки, термін перебування в прогулянкових дворах може бути скорочено за розпорядженням чергового.

Для проведення прогулянки обладнуються прогулянкові двори (додаток 8).

371

24*

6. Виховна робота з особами, які тримаються у слідчому ізоляторі

6.1. Умови проведення виховних заходів з особами, які тримаються у слідчому ізоляторі

1. Виховна робота з особами, які тримаються у слідчому ізоляторі,
   спрямована на підвищення їх культурно-освітнього рівня, дотримання ними
   законів, виконання вимог правил поведінки та режиму тримання.

2. Виховна робота здійснюється у формі групових та індивідуаль­
   них бесід, інформацій на морально-етичні, правові, природознавчі, наукові,
   релігійні та інші теми, шляхом ознайомлення з періодичними виданнями,
   користування художньою літературою, перегляду телепередач та прослу-
   ховування радіопередач.

3. Виховні заходи серед осіб, які тримаються у слідчому ізоляторі,
   здійснюються в камерах. Камери слідчого ізолятора та приміщення карце­
   рів радіофікуються. Трансляція радіопередач здійснюється під контролем
   адміністрації і згідно з установленим розпорядком дня.

4. Особам, узятим під варту, і засудженим видаються в камери нас­
   тільні ігри (шахи, шашки, доміно, нарди) з розрахунку один комплект на 6
   осіб.

5. Із засудженими, залишеними в слідчому ізоляторі для роботи з
   господарського обслуговування чи благоустрою, виховна робота, загально­
   освітнє і професійно-технічне навчання здійснюється в порядку, установле­
   ному розділом VIII.

Виправно-трудового кодексу України і нормативними актами, передба­ченими для засуджених, які тримаються у виправно-трудових установах.

6.3. Особливості проведення виховної роботи та організація загально­освітніх занять з неповнолітніми

1. Для неповнолітніх, якщо змога, дозволяється не менше одного
   разу на тиждень демонструвати кінофільми, які мають виховне значення,
   а також проводити перегляд телевізійних передач. При виведенні неповно­
   літніх для перегляду кінофільмів і телепередач забезпечуються вимоги ізо­
   ляції, передбачені пунктом 3.1.3 цих Правил.

2. З неповнолітніми засудженими організовуються загальноосвітні
   заняття. У слідчих ізоляторах, де тримається значна кількість неповноліт­
   ніх засуджених, вироки щодо яких не набрали законної сили, і тих, які під­
   лягають направленню до виховно-трудових колоній, заняття проводяться в
   класах з додержанням ізоляції засуджених до відбування покарання у ви­
   ховно-трудових колоніях посиленого режиму від засуджених до відбування
   покарання у виховно-трудових колоніях загального режиму.

3. Неповнолітніх, які перебувають під слідством, і неповнолітніх,
   справи яких не розглянуті в суді, дозволяється виводити на заняття в уч­
   бові класи тільки при умові забезпечення їх ізоляції від засуджених, а та­
   кож роздільно (у класах): заарештованих за злочини, що не є тяжкими, і
   які раніше не відбували покарання у виховно-трудових колоніях; заарешто­
   ваних за тяжкі злочини; заарештованих, які раніше відбували покарання у

372

виховно-трудових колоніях; заарештованих, які притягуються за однією кримінальною справою.

За відсутності умов для проведення класних (групових) занять з додер­жанням вищенаведених вимог неповнолітнім надається змога самостійного продовження навчання за програмою загальноосвітніх навчальних закладів.

6.3.4. Особам, які підвищують свій загальноосвітній рівень за програ­мою загальноосвітнього навчального закладу самостійно, надається можли­вість користуватися підручниками з бібліотеки, дозволяється купувати пи­сьмове приладдя за свої кошти понад установлені суми і користуватися ним.

Правила

поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, і засуджених

Затверджено наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 20 вересня 2000 року № 192

(витяги)

1. Загальні положення

2. Права й обов'язки осіб, узятих під варту, і засуджених 5. Особи, узяті під варту, мають право:

• на захист відповідно до кримінально-процесуального законодавства
  та до міжнародно-правових зобов'язань України з питань кримінального
  судочинства;

• ознайомлюватися з правилами тримання під вартою;

• користуватися щоденною прогулянкою тривалістю одна година. Ва­
  гітним жінкам і жінкам, які мають при собі дітей, неповнолітнім, а також
  хворим з дозволу лікаря та їх згоди тривалість щоденної прогулянки вста­
  новлюється до двох годин;

• одержувати два рази на місяць передачі або посилки вагою до вось­
  ми кілограмів та без обмежень грошові перекази і передачі;

• за призначенням лікаря, у разі відсутності медикаментозних препа­
  ратів в медичній частині слідчого ізолятора, отримувати їх від родичів у по­
  зачерговій передачі. Отримані ліки зберігаються в медичній частині і пере­
  бувають на кількісному обліку;

• купувати протягом місяця за безготівковим розрахунком продукти
  харчування і предмети першої потреби на суму до одного мінімального роз­
  міру заробітної плати та без обмежень письмове приладдя, газети і книги
  через торговельну мережу на замовлення;

• користуватись власним одягом і взуттям, мати при собі документи і
  записи, що стосуються кримінальної справи;

• користуватися телевізорами (не більше одного в камері), одержани­
  ми від родичів або інших осіб, настільними іграми, газетами і книгами з
  бібліотеки слідчого ізолятора та придбаними через торговельну мережу;

373

• зберігати при собі в камері предмети, речі і продукти харчування,
  передбачені пунктом 10 цих Правил;

• відправляти в індивідуальному порядку релігійні обряди і користу­
  ватися релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами ре­
  лігійного культу, що виготовлені з малоцінних матеріалів, якщо при цьому
  не порушується встановлений в слідчому ізоляторі порядок, а також не об­
  межуються права інших осіб;

• на восьмигодинний сон у нічний час, під час якого не допускається
  залучення до участі в процесуальних та інших діях, за винятком невідклад­
  них випадків;

• звертатися із скаргами, заявами та листами до державних органів і
  посадових осіб у порядку, установленому статтею 13 Закону України "Про
  попереднє ув'язнення";

• узяті під варту жінки вправі мати при собі дітей віком до двох років.

Особи, узяті під варту, можуть листуватися з родичами та іншими гро­мадянами, а також підприємствами, установами, організаціями з письмово­го дозволу особи або органу, в провадженні яких перебуває справа. Після набрання вироком законної сили листування здійснюється без обмежень.

Примітка. Не підлягають розгляду анонімні звернення. Звернення та заяви, які містять нецензурні або інші недопустимі вирази, конфіскуються, а особи, які їх подали, підлягають притягненню до дисциплінарної відпові­дальності.

6. Особи, узяті під варту, і засуджені зобов'язані:

• додержуватися порядку, встановленого в слідчому ізоляторі, вико­
  нувати законні вимоги адміністрації;

• дотримуватися санітарно-гігієнічних правил, мати охайний зовніш­
  ній вигляд, постійно підтримувати чистоту в камері. Після підйому заправ­
  ляти свої ліжка і здійснювати вологе прибирання;

• бути ввічливими з працівниками слідчого ізолятора, а також між со­
  бою. Ставати в шеренгу при вході в камеру осіб начальницького складу і
  молодших інспекторів, звертатись до них на ім'я й по батькові (Іване Пет­
  ровичу) або відповідно до звання чи посади (пане полковнику, пане молод­
  ший інспектор);

• не вступати в суперечки з представниками слідчого ізолятора, не
  принижувати їх гідність, не протидіяти виконанню ними своїх обов'язків;

• дотримуватися встановлених правил прогулянки і чистоти в дворах
  для прогулянок;

• під час пересування за межами камери в приміщеннях і по території
  слідчого ізолятора тримати руки за спиною;

• бережливо ставитись до інвентарю, обладнання та іншого майна
  слідчого ізолятора;

• за призначенням адміністрації нести чергування у камері.

7. Черговий у камері зобов'язаний:

— при вході в камеру працівників слідчого ізолятора та інших посадо­
вих осіб доповідати про кількість осіб, які тримаються в камері, і називати
своє прізвище;

374

• стежити за збереженням камерного інвентарю, обладнання та іншо­
  го майна;

• забезпечувати додержання чистоти в камері;

• підмітати і мити підлогу в камері, прибирати санвузол і підтримува­
  ти чистоту в дворі для прогулянки.

8. Засуджені, залишені в слідчому ізоляторі для роботи з господарсько­
го обслуговування чи благоустрою у складі ремонтно-будівельної бригади,
зобов'язані:

• виконувати роботу, надану адміністрацією;

• виконувати протипожежні правила і правила техніки безпеки;

• у встановленому порядку підвищувати свій професійно-технічний рі­
  вень.

9. Особам, узятим під варту, і засудженим не дозволяється:

• порушувати встановлений порядок;

• вступати в суперечки з працівниками слідчого ізолятора;

• листуватися, перегукуватися і перестукуватися з особами, які пере­
  бувають в інших камерах, а під час прогулянки — з особами, які перебу­
  вають в сусідніх дворах;

• викидати будь-які предмети з вікон, знаходитись на підвіконні, за­
  кривати спостережні щілини (отвори) у дверях і стінах камер;

• робити будь-які написи і помітки на стінах, на книгах та інших пред­
  метах і речах, які видаються для користування в слідчих ізоляторах, а та­
  кож наклеювати будь-що на стіни і камерний інвентар;

• виготовляти та зберігати предмети й речі, не дозволені для користу­
  вання;

• уживати спиртні напої та наркотичні засоби;

• грати в карти та інші азартні ігри;

• продавати, дарувати, обмінювати, віддавати речі та інші предмети,
  які є в особистому користуванні, а також відбирати речі та предмети в ін­
  ших осіб;

• порушувати встановлений порядок відправлення листів, скарг і заяв;

• курити під час проходження в коридорах та територією слідчого ізо­
  лятора;

• наносити собі або іншим особам, які перебувають у слідчому ізоля­
  торі, татуювання та членоушкодження.

10. Особам, узятим під варту, і засудженим дозволяється зберігати при
собі в камері:

• постільні речі, рушник, кухоль, ложку за встановленими нормами;

• одяг, головний убір, взуття за сезоном в одному комплекті, за ви­
  нятком поясних ременів, підтяжок, краваток;

• спортивний костюм (один);

• натільну білизну — не більше двох комплектів, панчохи (шкарпет­
  ки), рукавиці — не більше двох пар, носові хусточки;

• кімнатні або спортивні тапочки (одна пара);

— предмети туалету (туалетне, господарське мило, шампунь, зубна
щітка, зубний порошок або паста, пластмасові гребінець і мильниця, крем

375

для гоління І після гоління, пластмасові станки з касетними головками для гоління);

• засоби профілактики венеричних хвороб (презервативи);

• електричні бритви;

• окуляри і, з дозволу лікаря, дерев'яні палиці, милиці (протези);

• підручники, учбове приладдя (для неповнолітніх);

• письмовий папір, прості олівці, кулькові ручки та стержні з масти­
  кою чорного, синього або фіолетового кольорів, конверти, марки, поштові
  листівки;

• телевізори (не більше одного в камері);

• побутові електричні кип'ятильники промислового виготовлення;

• книги з бібліотеки слідчого ізолятора та газети і журнали, отримані
  через поштові відділення зв'язку (не більше п'яти примірників);

• документи і записи, що належать до кримінальної справи;

• акти на здані гроші, цінності й речі;

• тютюнові вироби — не більше ЗО пачок цигарок або махорки фаб­
  ричної розфасовки, чай — не більше 1 кг, сірники — не більше 10 пачок;

• натільні хрестики та інші предмети культу, виготовлені із некоштов-
  них матеріалів;

• продукти харчування, куплені в магазині та одержані в передачах
  (посилках).

Примітки:

1. Особи жіночої статі, крім наведених предметів і речей, можуть мати
   при собі косинки, бюстгальтери, рейтузи, пояси, марлю, вату, гігієнічні па­
   кети, вазелін, крем, пудру, губну помаду.

2. Засуджені можуть мати при собі продукти харчування, предмети й
   речі, дозволені для зберігання засудженим, які тримаються у виправно-тру­
   дових установах відповідного виду режиму.

З Предмети й речі понад встановлену норму здаються на склад і вида­ються у разі потреби.

11. Засуджені, які підлягають відправленню до виправно-трудових
установ після набрання вироком законної сили, мають право:

• купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування та
  предмети першої потреби за гроші, зароблені в слідчому ізоляторі, у межах
  сум, установлених для засуджених, які тримаються у виправно-трудових
  установах відповідного виду режиму;

• користуватися щоденною прогулянкою тривалістю одна година;

• відправляти листи, одержувати передачі, посилки і бандеролі згідно
  з нормами, установленими для засуджених, які тримаються у виправно-
  трудових установах відповідного виду режиму.

12. Засуджені до позбавлення волі, тимчасово залишені в слідчому ізо­
ляторі або переведені до нього у зв'язку з провадженням слідчих дій у
справах про злочини, скоєні іншими особами, або в зв'язку з розглядом
справ у судах, мають право:

• одержувати посилки, передачі і бандеролі, мати

• короткострокові побачення, відправляти листи і купувати за

• безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої

376

потреби згідно з нормами, установленими для засуджених, які тримаються у виправно-трудових установах відповідного виду режиму;

— користуватися щоденною прогулянкою тривалістю дві години.

13. Засуджені, залишені в слідчому ізоляторі або переведені до нього з
інших місць позбавлення волі, у разі обрання щодо них як запобіжного за­
ходу взяття під варту у зв'язку з провадженням слідчих дій по іншій спра­
ві, мають право:

• одержувати посилки, передачі, купувати продукти харчування і
  предмети першої потреби згідно з нормами, установленими для засудже­
  них, які тримаються у виправно-трудових установах відповідного виду ре­
  жиму;

• користуватися щоденною прогулянкою тривалістю одна година

14. Засуджені, залишені для роботи з господарського обслуговування
чи благоустрою в складі ремонтно-будівельноі бригади, мають право:

• мати протягом року 24 короткострокових побачення з родичами або
  іншими особами тривалістю до 4 годин;

• одержувати бандеролі, передачі, посилки згідно з нормами, установ­
  леними для засуджених, які тримаються у виправно-трудових установах
  відповідного виду режиму;

• листуватися без обмежень;

• купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування та
  предмети першої потреби за гроші, зароблені в слідчому ізоляторі, у межах
  сум, встановлених для засуджених, які тримаються у виправно-трудових
  установах відповідного виду режиму;

• одержувати і відправляти грошові перекази;

• купувати літературу через книготорговельну мережу, а також пере­
  дплачувати газети і журнали на суму, понад установлену для купівлі про­
  дуктів харчування та предметів першої потреби.

Якщо ці засуджені працюють у закритих приміщеннях, їм щоденно на­дається прогулянка тривалістю дві години

Засуджені, залишені в слідчому ізоляторі для роботи з господарського обслуговування чи благоустрою в складі ремонтно-будівельної бригади, мо­жуть мати при собі продукти харчування, предмети й речі, дозволені для зберігання засудженим, які тримаються у виправно-трудовій установі від­повідного виду режиму.

15. Хворі, неповнолітні, вагітні жінки та жінки, які мають при собі ді­
тей, користуються щоденно прогулянкою тривалістю до двох годин.

3. Заходи заохочення та стягнення

16. За зразкову поведінку до осіб, узятих під варту, та засуджених, ви­
роки щодо яких не набрали законної сили, можуть бути застосовані такі
заходи заохочення: оголошення подяки;

дострокове зняття раніше накладеного стягнення;

дозвіл на додаткове придбання продуктів харчування і предметів пер­шої потреби в межах 25 відсотків від загальної суми, передбаченої для при­дбання протягом місяця продуктів харчування і предметів першої потреби;

377

збільшення тривалості прогулянки на одну годину;

преміювання за кращі показники в роботі;

дозвіл на одержання додатково однієї посилки або передачі.

17. До осіб, узятих під варту, та засуджених, вироки щодо яких не наб­
рали законної сили, які порушують вимоги режиму, можуть застосовува­
тись такі заходи стягнення: попередження або догана;

позачергове залучення до прибирання приміщення;

позбавлення права протягом одного місяця купувати продукти харчу­вання і одержувати передачі або посилки (вагітні жінки і жінки, які мають при собі дітей, а також неповнолітні не можуть бути в порядку дисциплі­нарного стягнення позбавлені права купувати продукти харчування і одер­жувати передачі або посилки);

поміщення до карцеру на строк до 10 діб, а неповнолітніх — на строк до 5 діб (вагітні жінки та жінки, які мають при собі дітей, поміщенню до карцеру не підлягають).

До осіб, які порушили режим тримання, застосовування декількох стягнень одночасно не допускається.

Адміністрація слідчого ізолятора може інформувати суд, що розглядає кримінальну справу особи, узятої під варту, яка допустила порушення, про її поведінку в період тримання під вартою і застосовані до неї заходи стяг­нення.

18. За зразкову поведінку і сумлінне ставлення до праці до засудже­
них, які залишені в слідчому ізоляторі для роботи з господарського обслу­
говування та благоустрою в складі ремонтно-будівельної бригади, можуть
застосовуватися заходи заохочення, передбачені статтею 65 Виправно-тру­
дового кодексу України:

• оголошення подяки;

• занесення на дошку передовиків виробництва;

• нагородження Похвальною грамотою;

• преміювання за кращі показники в роботі;

• дозвіл на одержання додатково однієї посилки або передачі на рік;

• надання додатково протягом року одного короткострокового поба­
  чення;

• дозвіл додатково витрачати гроші в сумі п'ятнадцяти процентів мі­
  німального розміру заробітної плати на купівлю продуктів харчування і
  предметів першої потреби у святкові дні.

Засуджені, які довели своє виправлення зразковою поведінкою і чес­ним ставленням до праці, можуть бути в установленому законом порядку представлені до умовно-дострокового звільнення або до заміни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням.

19. За порушення порядку відбування покарання до засуджених, які
залишені в слідчому ізоляторі для роботи з господарського обслуговування
чи благоустрою в складі ремонтно-будівельної бригади, можуть застосову­
ватися заходи стягнення, передбачені статтею 67 Виправно-трудового ко­
дексу України:

• попередження або догана;

• позачергове залучення до прибирання приміщення;

378

• позбавлення права на строк до одного місяця купувати продукти
  харчування, та на одержання чергової передачі або посилки;

• поміщення в штрафний ізолятор строком до 15 діб.

Стягнення у вигляді поміщення в штрафний або дисциплінарний ізоля­тор засуджені відбувають у карцерному приміщенні.

20. Постанова про накладення стягнення у вигляді поміщення в карцер
оголошується покараній особі начальником слідчого ізолятора або черго­
вим.

Особі, яка поміщується в карцер, не дозволяється брати з собою наявні в неї продукти харчування та особисті речі, крім рушника, мила, зубного порошку і зубної щітки. Адміністрація слідчого ізолятора забезпечує збере­ження особистих речей і продуктів харчування особи, яка поміщена в карцер.

Особи, поміщені в карцер, обшукуються і переодягаються в одяг, за­кріплений за карцерами.

Особи, поміщені до карцеру, тримаються в ньому по одному і позбав­ляються права на одержання побачень, посилок, передач і бандеролей, від­правлення листів, придбання продуктів харчування і предметів першої по­треби, їм не дозволяється користуватися настільними іграми і курити.

Поміщеним до карцеру побачення з родичами або іншими особами (крім адвоката чи захисника) не надаються, їм може бути надане таке побачення під час відбування покарання в карцері тільки у виняткових ви­падках.

Особи, які поміщені до карцеру, забезпечуються індивідуальним спаль­ним місцем і постільними речами. Постільні речі видаються тільки на час сну, а верхній одяг — на час виходу з приміщення. Удень відкидні ліжка для неповнолітніх та жінок на замок не закриваються.

Особи, які перебувають у карцері, мають право на щоденну прогулянку тривалістю одна година, а неповнолітні — до двох годин.

Неповнолітні, які тримаються в карцері, мають право купувати в мага­зині слідчого ізолятора предмети першої потреби, мати побачення з роди­чами та іншими особами і отримувати посилки (передачі), які видаються їм після відбуття покарання.

Виклики до слідчого або в суд, а також тимчасове вибуття із слідчого ізолятора особи, яка тримається в карцері, не звільняє її від подальшого відбування стягнення. У такому випадку час відсутності в слідчому ізоля­торі тривалістю більше однієї доби в строк відбування покарання в карцері не зараховується.

Особам, які відбувають покарання в карцерному приміщенні, щоденно видається їжа, відповідно до встановлених норм харчування для осіб, що тримаються в слідчому ізоляторі.

Розпорядження лікаря (фельдшера) про потребу дострокового звіль­нення з карцеру особи, яка захворіла, підлягає негайному виконанню.

21. За навмисне пошкодження інвентарю, обладнання та іншого майна
слідчого ізолятора на винних осіб накладаються заходи стягнення, і вони
несуть за це матеріальну відповідальність у встановленому законом по­
рядку.

379

ЗАКОН УКРАЇНИ "Про державну виконавчу службу"

Від 24 березня 1998 року (витяги)

РОЗЩЛ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Завдання державної виконавчої служби

Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів та інших органів (да­лі — рішень) відповідно до законів України.

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупере-джене примусове виконання рішень, передбачених законом.

Стаття 3. Органи державної виконавчої служби

Органами державної виконавчої служби є:

• Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції
  України; відділи державної виконавчої служби Головного управління юсти­
  ції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних,
  Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;

• районні, міські (міст обласного значення), районні у містах відділи
  державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Виконання рішень, перелік яких встановлено законом, покладається на державних виконавців районних, міських (міст обласного значення), ра­йонних у містах відділів державної виконавчої служби.

Районні, міські (міст обласного значення), районні у містах відділи дер­жавної виконавчої служби є юридичними особами, мають розрахункові та інші рахунки в установах банків, гербову печатку.

Стаття 5. Компетенція органів юстиції з організації діяльності державної виконавчої служби

Міністерство юстиції України через Департамент державної виконав­чої служби Міністерства юстиції України здійснює добір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, підвищення їх професійного рівня, фінансове і матеріально-технічне забезпечення органів державної виконавчої служби, розглядає скарги на дії державних виконавців.

Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автоном­ній Республіці Крим, управління юстиції в областях, містах Києві та Севас­тополі організують виконання законів і здійснюють керівництво відділами державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, районними, міськими (міст обласного значення), районними у містах відділами державної виконавчої служби, координують і контролюють їх діяльність; організують професійну підготовку і атестацію державних виконавців; розглядають скарги на дії державних виконавців; заохочують за успіхи в роботі і накладають стяг-

380

нення за порушення трудової дисципліни; здійснюють матеріально-техніч­не забезпечення державної виконавчої служби.

Структура, склад та функціональні обов'язки Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України; відділів державної вико­навчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції; районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби відповідних уп­равлінь юстиції затверджуються в межах своїх повноважень Міністерством юстиції України.

РОЗДІЛ II ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВНИХ ВИКОНАВЦІВ

Стаття 6. Правовий статус державних виконавців

Державні виконавці є державними службовцями.

Державним виконавцям видаються службові посвідчення єдиного зраз­ка, який затверджується Міністром юстиції України.

Державний виконавець під час виконання службових обов'язків носить формений одяг, зразок якого затверджується Кабінетом Міністрів України.

Державний виконавець користується правами і виконує обов'язки, пе­редбачені законом.

Стаття 7. Забезпечення прав громадян і юридичних осіб

Державний виконавець зобов'язаний сумлінно виконувати службові обов'язки, не допускати в своїй діяльності порушення прав громадян та юридичних осіб, гарантованих Конституцією України та законами України.

РОЗДІЛ IV КОНТРОЛЬ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ ДЕРЖАВНИХ ВИКОНАВЦІВ

Стаття 10. Контроль за діяльністю державних виконавців

Контроль за діяльністю державних виконавців здійснюють Міністер­ство юстиції України через Департамент державної виконавчої служби Мі­ністерства юстиції України, а Головне управління юстиції Міністерства юс­тиції України в Автономній Республіці Крим, управління юстиції в облас­тях, містах Києві та Севастополі — через відповідні відділи державної виконавчої служби. Контроль за діяльністю державних виконавців здійсню­ють й інші державні органи в порядку, передбаченому законом.

Стаття 11. Відповідальність державних виконавців

Державні виконавці несуть дисциплінарну відповідальність в порядку, встановленому законом.

У разі вчинення державним виконавцем під час виконання службових обов'язків діяння, що має ознаки злочину чи адміністративного правопору-

381

шення, він підлягає кримінальній чи адміністративній відповідальності у порядку, встановленому законом.

Шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним осо- * бам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, перед- * баченому законом.

Стаття 13. Оскарження дій або бездіяльності державних виконавців

Дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені до вищестоящої посадової особи або до суду у порядку, встановленому за­коном.

ЗАКОН УКРАЇНИ "Про виконавче провадження"

Від 21 квітня 1999 року

(витяги) Глава І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Виконавче провадження

Виконавче провадження — це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими норма­тивно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших за­конів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають при­мусовому виконанню (далі — рішення).

Стаття 2. Органи і посадові особи, які здійснюють примусове виконання рішень

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну ви­конавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції Ук­раїни.

Відповідно до Закону України "Про державну виконавчу службу" при­мусове виконання рішень здійснюють державні виконавці районних, мі­ських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної ви­конавчої служби (далі — державні виконавці).

Інші органи, організації і посадові особи здійснюють виконавчі дії у ви­падках, передбачених цим Законом, у тому числі відповідно до статті 6 цього Закону на вимогу чи за дорученням державного виконавця.

Стаття 3. Рішення, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою

Відповідно до цього Закону підлягають виконанню:

2) вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень;

382

3) вироки судів у частині позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю...

Стаття 4. Заходи примусового виконання рішень

Заходами примусового виконання рішень є:

1. звернення стягнення на майно боржника;

2. звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію,
   стипендію боржника;

3. вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, заз­
   начених у рішенні;

4. інші заходи, передбачені рішенням.

Стаття 5. Обов'язки і права державних виконавців

Державний виконавець зобов'язаний вживати заходів примусового ви­конання рішень, встановлених цим Законом, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії.

Державний виконавець:

— здійснює необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рі­
шення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі —
виконавчий документ);...

Державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право:

• одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення,
  довідки, іншу інформацію;

• здійснювати перевірку виконання юридичними особами рішень сто­
  совно працюючих у них боржників;

• входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зай­
  няті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, при необхід­
  ності примусово відкривати їх в установленому порядку, опечатувати ці
  приміщення і сховища;

• накладати арешт на майно боржника, вилучати, передавати таке
  майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому зако­
  нодавством;

• накладати арешт на грошові кошти та інші цінності боржника, в то­
  му числі на кошти, які знаходяться на рахунках та вкладах в установах
  банків, інших кредитних установах, на рахунки в цінних паперах;

• використовувати за згодою власника нежилі приміщення, що є в ко­
  мунальній власності, та інші приміщення — для тимчасового зберігання
  вилученого майна, а також транспорт стягувача або боржника для переве­
  зення майна;

• звертатися до органу, який видав виконавчий документ, за роз'яс­
  ненням рішення, порушувати клопотання про зміни порядку і способу ви­
  конання, відстрочку та розстрочку виконання рішення;

• звертатися до суду з поданням про розшук боржника або дитини;

• викликати громадян та посадових осіб з приводу виконавчих доку­
  ментів, що знаходяться у виконавчому провадженні;

• залучати до проведення виконавчих дій понятих, інших осіб у вста-

383

новленому порядку, а також експертів, спеціалістів, в тому числі для оцін­ки майна;

• накладати стягнення у вигляді штрафу на громадян і посадових осіб
  у випадках, передбачених законом;

• здійснювати інші повноваження, передбачені цим та іншими законами.

Стаття 6. Обов'язковість вимог державного виконавця

Вимоги державного виконавця щодо виконання зазначених у статті З цього Закону рішень є обов'язковими для усіх органів, організацій, посадо­вих осіб, громадян і юридичних осіб на території України.

Державному виконавцю у встановлений ним строк повинні бути надані безкоштовно документи або їх копії, необхідні для здійснення його повно­важень.

Невиконання законних вимог державного виконавця тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Стаття 7. Гарантії прав громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні

Державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому ї права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.

Особам, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучають­ся до проведення виконавчих дій, повинні бути роз'яснені державним ви­конавцем їх права відповідно до вимог цього Закону.

Дії державного виконавця, його відмова від вчинення певної виконавчої дії, зволікання з вчиненням виконавчих дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця можуть бути оскаржені особами, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до виконан­ня виконавчих дій у встановленому цим Законом порядку.

Стаття 8. Контроль і нагляд за законністю виконавчого провадження

Контроль за своєчасністю, правильністю, повнотою виконання рішень державним виконавцем здійснюють начальник відділу Державної виконав­чої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, та керівник вищестоящого органу.

Нагляд за законністю виконавчого провадження здійснюють органи прокуратури в порядку, передбаченому законом.

Стаття 75. Виконання рішень щодо покарання у вигляді штрафу та конфіскації майна

Рішення щодо покарання у вигляді штрафу та конфіскації майна підля­гають виконанню в порядку, встановленому цим Законом.

384

ПЕРЕЛІК

видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами

Додаток до Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІУ

Стягнення за виконавчими документами не може бути звернено на та­кі види майна та предмети, що належать боржникові на праві власності чи є його часткою у спільній власності, необхідні для боржника, членів його сім'ї та осіб, які перебувають на його утриманні:

1. Носильні речі та предмети домашнього вжитку, необхідні боржнико­
ві і особам, які перебувають на його утриманні:

а) одяг — на кожну особу: одне літнє або осіннє пальто, одне зимове
пальто або кожух, один зимовий костюм (для жінок — два зимових плат­
тя), один літній костюм (для жінок — два літніх плаття), головні убори по
одному на кожний сезон. Для жінок, крім того, дві літні хустки, одна тепла
хустка (або шаль) та інший одяг, зношений більш, як на 50 відсотків;

б) взуття у кількості по одній парі літнього, осіннього, зимового та ін­
ше взуття, зношене більш, як на 50 відсотків;

в) білизна у кількості двох змін на кожну особу;

г) постіль (матрац, подушка, два простирадла, дві наволочки, ковдра) і
два особистих рушника на кожну особу;

д) необхідний кухонний посуд;

е) один холодильник на сім'ю;

ж) меблі — по одному ліжку та стільцю на кожну особу, один стіл, од­
на шафа на сім'ю (крім меблевих гарнітурів, на які може бути звернене
стягнення);

з) всі дитячі речі.

2. Продукти харчування, потрібні для особистого споживання боржни­
   ку, членам його сім'ї та особам, які перебувають на його утриманні, — на
   три місяці.

3. Паливо, потрібне боржникові, членам його сім'ї та особам, які пере­
   бувають на його утриманні, для готування їжі та обігрівання приміщення
   протягом шести місяців.

4. Одна корова, а у разі відсутності корови — одна телиця; коли немає
   ні корови, ні телиці — одна коза, вівця чи свиня — у осіб, які займаються
   сільським господарством.

5. Корм для худоби, який не підлягає вилученню в кількості, потрібній
   до початку вигону худоби на пасовище або до збору нових кормів.

6. Насіння, потрібне для чергових посівів (осіннього і весняного), та
   незнятий урожай — у осіб, які займаються сільським господарством (за
   винятком земельних ділянок, на які накладено стягнення).

7. Інструменти, необхідні для особистих професійних занять (швейні,
   музичні та інші).

385

25 — 2-659

ПОЛОЖЕННЯ

про порядок і умови виконання в Українській РСР

кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами

виправно-трудового впливу на засуджених

Затверджено Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 22 червня 1984 року № 7193-Х

ГЛАВА І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Законодавство про виконання покарань,

не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених

Відповідно до Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, визна­чаються законодавством Союзу РСР і законодавством Української РСР.

Цим Положенням визначаються порядок і умови виконання покарань у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, штрафу, громадської догани, конфіскації мийна, позбавлення військового або спеціального звання і позбавлення батьківських прав.

Стаття 2. Підстава виконання покарання

Підставою виконання покарань, перелічених у статті 1 цього Положен­ня, є вирок суду, що набрав законної сили.

Вирок, що набрав законної сили, звертається до виконання судом, який постановив вирок, не пізніше трьох діб з дня набрання ним законної сили або повернення справи з касаційної інстанції.

Стаття 3. Правове становище засуджених

Особи, засуджені до покарань, перелічених у статті 1 цього Положен­ня, несуть обов'язки і користуються правами, встановленими законодав­ством для громадян СРСР, з обмеженнями, які передбачені законодав­ством для засуджених, а також випливають з вироку суду і встановленого законом порядку виконання покарання даною виду.

Правове становище іноземних громадян в СРСР і осіб без громадян­ства, засуджених до покарань, перелічених у статті 1 цього Положення, визначається законодавством Союзу РСР, що встановлює права і обов'язки цих осіб під час їх перебування в СРСР, з обмеженнями, які передбачені законодавством для засуджених, а також випливають з вироку суду і вста­новленого законом порядку виконання покарання даного виду,

Стаття 4. Прокурорський нагляд за виконанням пока­рання

Нагляд за додержанням законів при виконанні покарань, перелічених у статті 1 цього Положення, здійснюється Генеральним прокурором СРСР

386

і підлеглими йому Прокурором Української РСР і нижчестоящими проку­рорами відповідно до Закону СРСР "Про прокуратуру СРСР".

ГЛАВА II

ПОРЯДОК І УМОВИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ

У ВИГЛЯДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ПРАВА ЗАЙМАТИ ПЕВНІ ПОСАДИ

АБО ЗАЙМАТИСЯ ПЕВНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

Стаття 5. Звернення до виконання вироку про позбав­лення права займати певні посади або займа­тися певною діяльністю

При призначенні позбавлення права займати певні посади або займа­тися певною діяльністю як основного покарання або як додаткового до по­карання, не зв'язаного з позбавленням волі, а також щодо особи, засудже­ної умовно чи з відстрочкою виконання вироку, якщо в ньому разі виконан­ня додаткового покарання не відстрочено, копія вироку, що набрав закон­ної сили, надсилається судом адміністрації підприємства, установи, організації за місцем роботи засудженого для виконання, а також органові внутрішніх справ за місцем проживання засудженого для здійснення конт­ролю за виконанням зазначеної міри покарання відповідно до статті 8 цього Положення.

При призначенні позбавлення права займати певні посади або займа­тися певною діяльністю як додаткового покарання до позбавлення волі ад­міністрація виправно-трудової установи після відбуття основного покаран­ня або в разі умовно-дострокового звільнення засудженого чи заміни пока­рання більш м'яким надсилає копію вироку органові внутрішніх справ за місцем проживання засудженого.

Стаття 6. Обов'язки адміністрації підприємств, установ і організацій по виконанню вироків про по­збавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю

Адміністрація підприємства, установи, організації за місцем роботи за­судженого не пізніше наступною дня після одержання копії вироку припи­няє відповідно до пункту 7 статті 36 Кодексу законів про працю Україн­ської РСР трудовий договір із засудженим, що займає посаду або займаєть­ся діяльністю, права на які його позбавлено, і вносить до трудової книжки засудженого в точній відповідності з вироком суду запис про те, на якій підставі, на який строк і які посади його позбавлено права займати або яко­го роду діяльністю позбавлено права займатися. Про це негайно повідомля­ється суду, який постановив вирок, і відповідному органові внутрішніх справ, що здійснює контроль за виконанням

Адміністрація вправі за згодою засудженого надати, йому на тому ж підприємстві, в установі, організації іншу посаду або можливість займатися іншою трудовою діяльністю, якщо це не суперечить вироку.

387

25*

При вступі на роботу особи, засудженої до позбавлення права займати певну посаду або займатися певною діяльністю, в трудовій книжці якої не­має відповідного запису, адміністрація підприємства, установи, організації за поданням органу внутрішніх справ, що здійснює контроль за виконан­ням цієї міри покарання, вносить до трудової книжки у точній відповідності з вироком суду запис про те, на якій підставі, на який строк і які посади її позбавлено права займати або якого роду діяльністю позбавлено права зай­матися.

Особі, яка відбула покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю або яку звільнено від цього покарання у встановленому законом порядку, на її просьбу замість трудо­вої книжки видається дублікат без внесення до нього запису про покарання.

Стаття 7. Обов'язки адміністрації виправно-трудових установ і органів внутрішніх справ за місцем обов'язкового залучення до праці умовно за­суджених і умовно звільнених

Під час відбування позбавлення волі особами, засудженими також до додаткового покарання, у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, адміністрація виправно-трудової устано­ви не може використовувати їх на роботах, виконання яких їм заборонене вироком.

Виконання додаткового покарання у вигляді позбавлення права займа­ти певні посади або займатися певною діяльністю щодо осіб, умовно засу­джених до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, а також умовно звільнених з місць позбавлення еом з обов'язковим залученням до праці, покладається на органи внутрішніх справ за місцем обов'язкового залучення засудженого до праці.

Стаття 8. Обов'язки органу внутрішніх справ по контро­лю за виконанням вироків про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю

Орган внутрішніх справ за місцем проживання засудженого:

• контролює додержання засудженим передбаченої вироком суду за­
  борони займати певні посади або займатися певною діяльністю;

• перевіряє виконання адміністрацією підприємства, установи, органі­
  зації вимог, передбачених вироком суду про позбавлення засудженого пра­
  ва займати певні посади або займатися певною діяльністю.

Стаття 9. Обчислення строків виконання покарання у вигляді позбавлення права займати певні по­сади або займатися певною діяльністю

Строк виконання позбавлення права займати певні посади або займа­тися певною діяльністю, призначеного як основне покарання або як додат­кове до покарання, не зв'язаного з позбавленням волі, а також при умовно­му засудженні або відстрочці виконання вироку особі, засудженій до по-

388

збавлення волі, якщо в цьому разі виконання додаткового покарання не відстрочено, обчислюється з моменту набрання вироком законної сили.

При призначенні позбавлення права займати певні посади або займа­тися певною діяльністю як додаткового покарання до позбавлення волі во­но поширюється на весь час перебування засудженого в місцях позбавлен­ня волі і, зверх того, на строк, встановлений вироком.

При призначенні додаткового покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю особі, умовно засу­джений до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, строк йо­го обчислюється з моменту початку обов'язкового строку роботи на під­приємствах (будовах) народного господарства.

Строк додаткового покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю щодо особи, умовно звіль­неної з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, обчис­люється з моменту початку обов'язкового строку роботи на підприємствах (будовах) народного господарства.

Строк додаткового покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю щодо особи, засудженої до позбавлення волі, до якої застосовано умовно-дострокове звільнення або заміну покарання більш м'яким, обчислюється з моменту звільнення з місць позбавлення волі.

Стаття 10. Наслідки невиконання вироку про позбавлен­ня права займати певні посади або займатися певною діяльністю

У разі, якщо особа, засуджена до позбавлення права займати певні по­сади або займатися певною діяльністю, вступить на роботу, виконання якої їй заборонене вироком, адміністрація підприємства, установи або організа­ції з своєї ініціативи або за поданням органу внутрішніх справ чи прокуро­ра припиняє трудовий договір із засудженим відповідно до пункту 7 статті 36 Кодексу законів про працю Української РСР.

У разі, якщо засуджений до позбавлення права займатися певною ді­яльністю займається такою, орган внутрішніх справ вживає заходів до її припинення в порядку, встановленому законом.

Особа, засуджена до позбавлення права займати певні посади або зай­матися певною діяльністю, а також службова особа, винні в невиконанні вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, несуть відповідальність, передбачену статтею 183 Кри­мінального кодексу Української РСР.

ГЛАВА III

ПОРЯДОК І УМОВИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ ШТРАФУ

Стаття 11. Звернення до виконання вироку про призна­чення штрафу

Суд, який постановив вирок, пропонує засудженому добровільно внес­ти до державної трудової ощадної каси або установи Державного банку

389

СРСР суму штрафу в місячний строк і попереджає його, що в разі неспла­ти штрафу його буде стягнуто в примусовому порядку.

Сплату штрафу може бути відстрочено або розстрочено в порядку, встановленому статтею 405 Кримінально-процесуального кодексу Україн­ської РСР.

Стаття 12. Примусове стягнення штрафу

У разі несплати засудженим штрафу в установлений строк виконання покарання у вигляді штрафу провадиться примусово в порядку і в строки, передбачені статтею 362 Цивільного процесуального кодексу Української РСР, на підставі виконавчого листа, виданого судом, який постановив вирок.

Стягнення штрафу звертається на особисте майно засудженого, а та­кож на його частку в спільній власності.

Звернення стягнення на заробітну плату чи інший заробіток, пенсію або стипендію засудженого провадиться в разі відсутності у нього майна або недостатності цього майна для повного стягнення штрафу.

Стягнення на майно засудженого не звертається, якщо розмір стягнен­ня не перевищує 20 процентів місячної заробітної плати чи іншого заробіт­ку, пенсії або стипендії, на які за законом може бути звернене стягнення.

При стягненні штрафу не може бути вилучено майно, що не підлягає конфіскації відповідно до Переліку, що міститься в додатку до Криміналь­ного кодексу Української РСР.

Стаття 13. Орган, який виконує покарання у вигляді штрафу

Виконання покарання у вигляді штрафу як основного покарання або додаткового покарання при умовному засудженні провадиться судовими виконавцями, які перебувають при районних (міських) народних судах за місцем проживання, або за місцем роботи засудженого, або за місцем зна­ходження його майна.

Виконання покарання: у вигляді штрафу як додаткового покарання до позбавлення волі, Заслання, вислання, а також при умовному засудженні до позбавлення волі з, обов'язковим залученням до праці провадиться су­довими виконавцями, які перебувають при районних (міських) народних судах за місцем проживання, або за місцем роботи засудженого, або за міс­цем знаходження його майна, або за місцем відбування засудженим основ­ного покарання.

Стаття 14. Наслідки злісного ухилення від виконання покарання у вигляді штрафу

У разі злісного ухилення засудженого від сплати штрафу, призначено­го як основне покарання, суд за поданням судового виконавця або з своєї ініціативи може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді виправних робіт без позбавлення волі з розрахунку один місяць виправних робіт за двадцять карбованців штрафу, але на строк не більше двох років у порядку, передбаченому законодавством Союзу РСР і статтею 410 Кри­мінально-процесуального кодексу Української РСР.

390

Стаття 15. Заміна штрафу при неможливості його сплати

Якщо при виконанні вироку про призначення штрафу буде встановле­но неможливість його сплати, суд може постановити про заміну штрафу громадською доганою в порядку, передбаченому статтею 410 Кримінально-процесуального кодексу Української РСР.

Стаття 16. Закінчення виконавчих дій

Виконавчий лист з відміткою про виконання вироку про стягнення штрафу повертається судові, який постановив вирок.

ГЛАВА IV

ПОРЯДОК 1 УМОВИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ ГРОМАДСЬКОЇ ДОГАНИ

Стаття 17. Виконання судом покарання у вигляді гро­мадської догани

Виконання покарання у вигляді громадської догани здійснюється су­дом, який постановив вирок, і полягає в публічному висловленні судом на­явної у вироку догани винному при проголошенні вироку.

Стаття 18. Доведення до відома громадськості вироку про призначення покараних у вигляді громад­ської догани

Якщо вироком передбачено довести громадську догану до відома гро­мадськості через пресу чи іншим способом, копія вироку після набрання ним законної сили надсилається судом адміністрації підприємства, устано­ви, організації, громадським організаціям за місцем роботи, навчання чи проживання засудженого або органові преси, які в місячний строк повідом­ляють суду про вжиті заходи. Вирок доводиться до відома трудового колек­тиву на зборах, через багатотиражну і стінну пресу чи іншим способом.

Контроль за доведенням вироку до відома громадськості здійснюється судовим виконавцем, який перебуває при районному (міському) народному суді за місцем проживання, роботи або навчання засудженого.

ГЛАВА V

ПОРЯДОК І УМОВИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ КОНФІСКАЦІЇ МАЙНА

Стаття 19. Звернення до виконання вироку про призна­чення конфіскації майна

Суд, який постановив вирок, що передбачає як додаткове покарання конфіскацію майна, після набрання ним законної сили надсилає виконав­чий лист, копію опису майна і копію вироку для виконання судовому вико­навцеві, про що сповіщає відповідному фінансовому органові. При відсут­ності у справі опису майна засудженого надсилається довідка про те, що опису майна не провадилося.

391

Стаття 20. Орган, який виконує покарання у вигляді кон­фіскації майна

Виконання покарання у вигляді конфіскації майна провадиться судови­ми виконавцями, які перебувають при районних (міських) народних судах за місцем знаходження майна.

Стаття 21. Майно, що підлягає конфіскації

Конфіскації підлягає майно, що є особистою власністю засудженого, в тому числі його частка в спільній власності, а також вклади засудженого в державних трудових ощадних касах і в установах Державного банку СРСР.

Не підлягає конфіскації майно, необхідне для самого засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні. Перелік такого майна встановле­но в додатку до Кримінального кодексу Української РСР.

Спори про належність майна, що підлягає конфіскації за вироком суду, вирішуються в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодек­сом Української РСР.

Стаття 22. Дії судового виконавця по виконанню вироку про конфіскацію майна

Судовий виконавець негайно після одержання виконавчого листа пере­віряє наявність майна, зазначеного в опису, виявляє інше майно, що підля­гає конфіскації, і складає опис цього майна. При наявності довідки про те, іцо опису майна не провадилося, судовий виконавець вживає заходів до ви­явлення майна засудженого, Що підлягає конфіскації, і при його виявленні складає опис цього майна.

В опису зазначається повне і точне найменування кожного предмета, його відмітні ознаки (в тому числі вага, колір, метраж, ступінь зношенос­ті). Описані предмети пломбуються або опечатуються, про що в опису ро­биться відповідна відмітка.

Опис майна, складений судовим виконавцем, підлягає затвердженню народним суддею.

Судовий виконавець вживає необхідних заходів до збереження майна, що підлягає конфіскації і піддане описові.

Частка засудженого а спільній власності визначається за поданням су­дового виконавця районним (міським) народним судом, при якому перебу­ває судовий виконавець, у порядку, передбаченому статтею 379 Цивільно­го процесуального кодексу Української РСР.

Стаття 23. Передача конфіскованого майна фінансовим органам

Передача фінансовим органам конфіскованого, майна засудженого про­вадиться після задоволення відповідно до законодавства Союзу РСР і Ук­раїнської РСР усіх пред'явлених до нього вимог. Щодо претензій, які під­лягають задоволенню за рахунок конфіскованого майна, держава відпові­дає в межах активу.

392

Передача конфіскованого майна фінансовим органам провадиться в по­рядку, встановленому Міністерством фінансів СРСР і Міністерством юсти­ції СРСР.

Стаття 24. Відповідальність третіх осіб за утаювання або присвоєння майна, що підлягає конфіскації

Підприємства, установи, організації і громадяни, в яких виявиться май­но, що підлягає конфіскації, зобов'язані повідомити про це суд або відпо­відний фінансовий орган.

За утаювання або присвоєння зазначеного майна винні згідно з зако­ном притягаються до відповідальності.

Стаття 25. Конфіскація майна, виявленого після вико­нання вироку

У тих випадках, коли після виконання вироку в частині конфіскації всього майна, але до скінчення встановлених законом строків виконання обвинувального вироку виявляється неконфісковАне майно засудженого, набуте ним до винесення вироку або після цього, але на кошти, що підля­гають конфіскації, суд вирішує за поданням прокурора питання про конфі­скацію додатково виявленого майна в порядку, встановленому статтями 409 і 411 Кримінально-процесуального кодексу Української РСР.

Стаття 26. Закінчення виконавчих дій

Після передачі конфіскованого майна фінансовим органам виконавчий лист з відміткою про виконання вироку про конфіскацію майна повертаєть­ся суду, який постановив вирок.

Фінансові органи передають суду, який постановив вирок, відомості, що підтверджують виконання вироку в частині конфіскації майна.

ГЛАВА VI

ПОРЯДОК І УМОВИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ

У ВИГЛЯДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВІЙСЬКОВОГО

АБО СПЕЦІАЛЬНОГО ЗВАННЯ

Стаття 27. Звернення до виконання вироку про позбав­лення військового або спеціального звання і дії органів, що присвоїли ці звання

Суд, який постановив вирок про позбавлення засудженого військового або спеціального звання, надсилає копію вироку після набрання ним закон­ної сили органові, що присвоїв звання.

Після одержання коші вироку, яким засудженого позбавлено військо­вого або спеціального звання, орган, що присвоїв це звання, вносить у встановленому порядку до відповідних документів запис про позбавлення засудженого звання і вживає заходів до позбавлення його всіх прав і пільг, зв'язаних з цим званням, про що повідомляє суду.

393

Стаття 28. Порядок і строки внесення подання про по­збавлення засуджених орденів, медалей, По­чесної Грамоти або Грамоти Президії Верхов­ної Ради союзної республіки, почесних звань або військових та інших звань

Суд, що виніс вирок, яким постановлено внести подання про позбав­лення засудженого ордена чи медалі, Почесної Грамоти чи Грамоти Прези­дії Верховної Ради Української РСР чи іншої союзної республіки, або по- і чесного звання, присвоєного Президією Верховної Ради СРСР, Президією £ Верховної Ради Української РСР або іншої союзної, а також автономної республіки, або військового чи іншого звання, присвоєного Президією Вер­ховної Ради СРСР, Радою Міністрів СРСР, Радою Міністрів Української РСР або іншої союзної республіки, надсилає в п'ятиденний строк після набрання вироком законної сили подання, копію вироку, а також нагороди і документи до них в орган, який нагородив засудженого орденом чи медал­лю, Почесною Грамотою чи Грамотою або присвоїв йому почесне, військо­ве чи інше звання. Про прийняте рішення зазначений орган повідомляє су­ду, який постановив вирок.

ГЛАВА VII

ПОРЯДОК І УМОВИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ ПОЗБАВЛЕННЯ БАТЬКІВСЬКИХ ПРАВ

Стаття 29. Звернення до виконання вироку про позбав­лення батьківських прав

Суд, який постановив вирок про позбавлення засудженого батьків­ських прав, після набрання ним законної сили надсилає копію вироку ор­гану опіки і піклування за місцем проживання неповнолітнього для захисту його прав і інтересів, а також органу запису актів громадянського стану за місцем його народження для внесення відповідної відмітки в книгу записів актів про народження.

Якщо засудженому, позбавленому батьківських прав, виплачуються призначені дітям пенсії, допомога, інші платежі або стягнені на його ко­ристь аліменти, суд після набрання законної сили вироком про позбавлен­ня батьківських прав надсилає його копію відповідно органу, що провадить зазначені виплати, або в суд за місцем винесення рішення про виплати для обговорення питання про перерахування їх на користь дитячого закладу або особи, яким передано дитину на виховання.

Стаття ЗО. Дії органу опіки і піклування по виконанню вироку про позбавлення батьківських прав

Орган опіки і піклування після одержання копії вироку про позбавлен­ня засудженого батьківських прав у разі необхідності встановлює опіку або піклування над неповнолітнім, про що повідомляє суду.

394

Стаття 31. Виконання вироку про позбавлення батьків­ських прав, пов'язаного з відібранням дитини і передачею її іншій особі

У разі необхідності примусового виконання вироку про позбавлення батьківських прав, пов'язаного з відібранням дитини і передачею її іншій особі, суд, який постановив вирок, після, набрання ним законної сили над­силає виконавчий лист і копію вироку судовому виконавцеві. Виконання провадиться судовим виконавцем, як правило, за місцем проживання засу­дженого, позбавленого батьківських прав. В особливих випадках суд, який постановив вирок, може визнати доцільним провести виконання вироку за місцем перебування дитини.

Судовий виконавець провадить дії по відібранню дитини і передачі її ін­шій особі з обов'язковою участю представника органу опіки і піклування, а якщо цього вимагають фактичні обставини — з участю представників ор­гану внутрішніх справ і громадський організацій.

ПОЛОЖЕННЯ

про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України

Затверджено Указом Президента України від 5 квітня 1994 року № 139/94

І. Загальні положення

1. Це Положення встановлює порядок та умови відбування покарання
   військовослужбовцями строкової служби, засудженими до направлення в
   дисциплінарний батальйон, і визначає порядок діяльності дисциплінарного
   батальйону.

2. Направлення в дисциплінарний батальйон є покаранням за вчине­
   ний злочин і має на меті виправлення та перевиховання засуджених у дусі
   чесного ставлення до праці та військової служби, суворого додержання ни­
   ми Конституції та законів України, точного запобігання вчиненню нових
   злочинів.

3. Дисциплінарний батальйон (окрема дисциплінарна рота) є військо­
   вою частиною, яку утримують за окремим штатом.

Організаційну структуру і чисельність дисциплінарного батальйону ви­значає Міністр оборони України.

Контроль за діяльністю дисциплінарного батальйону, додержанням у ньому вимог військових статутів та цього Положення здійснює Генераль­ний штаб Збройних Сил України.

4. Підставою для тримання засуджених у дисциплінарному батальйоні
   є вирок військового суду, який набрав законної сили.

5. Основними засобами виправлення та перевиховання засуджених є:
   встановлений для дисциплінарного батальйону порядок і режим відбування
   покарання, суспільне корисна праця, виховна робота, бойова підготовка.

395

Засоби виправлення та перевиховання застосовують з урахуванням ха­рактеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи засу­дженого, а також його ставлення до праці та військової служби.

6. Особи, які відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, ви­
конують обов'язки та користуються правами, встановленими законодав­
ством для військовослужбовців строкової служби Збройних Сил України, з
обмеженнями, передбаченими цим Положенням.

Обов'язки, права і взаємини особового складу, що випливають з умов служби в дисциплінарному батальйоні, визначаються військовими статута­ми та цим Положенням.

7. Керівництво дисциплінарним батальйоном здійснює командуючий
   військами військового округу (оперативного командування), який забезпе­
   чує добір і розстановку кадрів офіцерського складу, контролює режим та
   умови тримання, охоплення постійною роботою, організацію праці, бойову
   підготовку та виховання засуджених.

8. Посади офіцерського складу та прапорщиків дисциплінарного ба­
   тальйону можуть займати на конкурсній основі найбільш дисципліновані,
   вольові, добре підготовлені військовослужбовці, які мають досвід практич­
   ної діяльності у військах не менш як два роки.

На посади сержантів та солдатів постійного складу дисциплінарних рот і підрозділів охорони та забезпечення приймають військовослужбовців строкової служби, навчених і відібраних у військових комісаріатах посадо­вими особами дисциплінарного батальйону, або військовослужбовців, які проходять службу за контрактом.

9. Тривалість служби офіцерів у дисциплінарному батальйоні не повин­
на перевищувати: на посаді командира батальйону п'ять-шість років, на ін­
ших посадах — три-чотири роки. За бажанням офіцерів, за умови їх пози­
тивної атестації, строк служби, як виняток, може бути продовжено до шес-
ти-восьми років.

Після закінчення зазначених строків служби позитивно атестовані офі­цери до початку нового навчального періоду мають право вибору гарнізону в даному військовому окрузі (оперативному командуванні) як для дальшого проходження служби, так і в разі призначення на вищі посади у порядку реалізації висновків атестації.

10. Командира дисциплінарного батальйону призначає Міністр оборо­
    ни України, командирів підрозділів та інших посадових осіб — командую­
    чий військами військового округу (оперативного командування).

11. Відповідно до Закону України "Про прокуратуру" нагляд за додер­
    жанням законів у дисциплінарному батальйоні здійснює Генеральний про­
    курор України та підпорядковані йому військові прокурори.

12. Внутрішню, вартову службу та конвоювання засуджених у дисцип­
    лінарному батальйоні організовують відповідно до вимог статутів внутріш­
    ньої, гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, цього Положен­
    ня та Інструкції, що затверджує начальник Генерального штабу Збройних
    Сил України.

396

До несення караульної служби та конвоювання засуджених не залуча­ють. Засуджені, які стали на шлях виправлення, можуть бути призначені днювальними по дисциплінарній роті та робітниками до їдальні.

2. Порядок направлення та прийому засуджених у дисциплінарний батальйон

13. Осіб, засуджених до направлення у дисциплінарний батальйон, до
набрання вироком законної сили тримають на гарнізонній гауптвахті.

Строк відбування покарання в дисциплінарному батальйоні обчислю­ється з моменту, зазначеного у вироку, з урахуванням відповідно до статті 47 Кримінального кодексу України часу попереднього ув'язнення.

14. До дисциплінарного батальйону засудженого направляють після
набрання вироком законної сили.

З отриманням з військового суду розпорядження про виконання виро­ку командир військової частини в триденний строк направляє засудженого у дисциплінарний батальйон під конвоєм.

Направлення у дисциплінарний батальйон засуджених військовослуж­бовців, які проходять службу у військових частинах інших гарнізонів, про­вадять у той же строк за розпорядженням начальника гарнізону за місцем засудження. У цьому разі начальник гарнізону повідомляє командира військової частини, в якій проходив службу засуджений, про виконання вироку військового суду та про те, до якого дисциплінарного батальйону відправлено засудженого.

Харчування зазначених осіб під час проведення попереднього розсліду­вання та судового розгляду справи організовують у встановленому порядку.

15. Командир військової частини (начальник гарнізону) надсилає в дис­
циплінарний батальйон через начальника конвою такі документи на засу­
дженого:

• супровідний лист;

• копію вироку суду та розпорядження про його виконання, а у разі
  зміни вироку — і копію касаційної ухвали суду;

• обліково-послужну та службову картки і медичну книжку;

• військовий квиток;

• продовольчий, речовий та грошовий атестати;

• особисті речі та їх опис.

Опис складають у двох примірниках, його підписують командир війсь­кової частини (комендант гарнізону) або начальник штабу частини і засу­джений, до нього заносять ордени, медалі, нагрудні значки, документи на них, гроші, цінності та інші речі засудженого.

У разі засудження особи в іншому гарнізоні командир частини, в якій військовослужбовець проходив службу, повинен негайно надіслати началь­никові гарнізону чи військовому комендантові за місцем засудження про­довольчий, речовий і грошовий атестати та інші документи на цю особу.

16. Засуджених, яких направляють до дисциплінарного батальйону, за­
безпечують предметами обмундирування, якими вони користувалися, згід­
но з нормами постачання.

397

17. Про прибуття засудженого в дисциплінарний батальйон та одер­
жання перелічених в описі документів і предметів командир дисциплінар­
ного батальйону повідомляє командира військової частини, якої прибув
засуджений. На другому примірнику опису командир дисциплінарного
батальйону ставить свій підпис, скріплює його гербовою печаткою і через
начальника конвою повертає його командиру частини, звідки прибув засу­
джений. Перший примірник опису особистих речей залишається в дисцип­
лінарному батальйоні.

Про прибуття засудженого повідомляють також військовий суд, що по­становив вирок.

18. Гроші та цінності, що належать засудженому, начальник конвою
    здає до фінансової служби дисциплінарного батальйону, де вони зарахову­
    ються на особовий рахунок засудженого. Ордени, медалі, нагрудні значки
    та документи на них зберігають у штабі дисциплінарного батальйону в опе­
    чатаному сейфі (металевій шафі), а інші особисті речі засудженого — у
    спеціальній коморі.

19. У дисциплінарному батальйоні на засуджених ведуть: книгу обліку
    засуджених, до якої заносять такі дані про засудженого: прізвище, ім'я, по
    батькові, рік народження, дата призову, з якої частини і коли прибув; яким
    судом, за що (склад злочину, стаття Кримінального кодексу) і на який
    строк засуджено; кінець строку покарання; військове звання і яку посаду
    займав до засудження; сімейний стан та адреса сім'ї; найменування прий­
    нятих від засудженого орденів, медалей, нагрудних значків та документів
    на них; сума прийнятих грошей, найменування (сума) цінних паперів; від­
    мітка про прибуття до батальйону (номер і дата повідомлення командира
    військової частини), коли і куди відбув з дисциплінарного батальйону; опис
    особистих речей засудженого; особову справу, в якій зберігають докумен­
    ти, зазначені в абзацах другому-п'ятому пункту 15 цього Положення, ха­
    рактеристику тощо.

20. Засуджених зараховують до списків змінного складу дисциплінар­
    ного батальйону з дня прибуття їх і утримують за рахунок військових час­
    тин, з яких вони прибули.

3. Розміщення і режим тримання засуджених

21. Дисциплінарний батальйон розташовують окремо від інших війсь­
    кових частин гарнізону.

22. Усі службові та жилі приміщення, призначені для розташування
    підрозділів охорони, обслуговування, сержантів дисциплінарних рот, квар­
    тири військовослужбовців, склади стрілецької зброї та боєприпасів розмі­
    щують поза територією (зоною), де тримають засуджених.

23. Територія (зона), на якій розташовані жилі та інші будівлі й спору­
    ди, призначені для розміщення та обслуговування засуджених, повинна бу­
    ти обгороджена міцним парканом суцільного заповнення заввишки не
    менш як 2,5 м. Зверху на паркані влаштовують козирок з колючого дроту
    у 'два ряди. На паркані або в забороненій смузі обладнують технічні засоби
    охорони.

398

24. Двері контрольно-пропускних пунктів і вхідні ворота у розташуван­
    ня дисциплінарного батальйону повинні бути завжди зачинені на замок, їх
    відчиняють за розпорядженням чергового батальйону.

25. Вікна і двері приміщень, в яких розміщують засуджених, обладну­
    ють металевими ґратами. У приміщеннях уночі має горіти чергове освіт­
    лення.

26. На роботу і заняття за межі розташування дисциплінарного баталь­
    йону засуджених виводить у складі відділення чи взводу (із записом про це
    у книзі виходу та повернення засуджених) під охороною озброєного кон­
    вою і командою відповідних командирів.

Кількість конвойних визначає в кожному окремому випадку командир дисциплінарного батальйону, вона повинна забезпечувати надійну охорону засуджених і належний контроль під час роботи чи занять.

Автомобільний транспорт, який в'їжджає і виїжджає з території (зо­ни), оглядає черговий батальйону.

У виняткових випадках засудженим, які стали на шлях виправлення, може бути дозволено пересування без конвою, якщо це необхідно за харак­тером роботи, яку вони виконують.

Дозвіл на пересування без конвою оформляє наказом командир дис­циплінарного батальйону.

27. Конвойні несуть службу відповідно до вимог актів, зазначених у
пункті 12 цього Положення. Вони зобов'язані забезпечити, щоб засуджені
не допускали порушень установленого порядку і не спілкувались зі сторон­
німи особами.

Про всі порушення, вчинені засудженими, конвойні доповідають відпо­відному командиру.

У разі втечі засудженого, вчинення ним нападу або опору конвойні мають право застосовувати у встановленому порядку зброю.

28. Посилки, передачі та бандеролі, що надходять на ім'я засудженого,
підлягають огляду. Порядок огляду та вручення їх засудженим установлює
командир дисциплінарного батальйону. При цьому відкривають зазначені
поштові надходження та вилучають з них вміст самі засуджені, яким вони
адресовані, в присутності чергового батальйону або офіцера роти.

Вручення листів, що надходять, провадить старшина роти або заступ­ник командира взводу, в присутності якого засуджені зобов'язані їх відкри­ти. Зміст листів перевірці не підлягає.

Якщо засуджений відмовиться відкрити посилку, передачу, бандероль, лист та вилучити з них вміст, це здійснює старшина роти в присутності офіцера підрозділу і санітарного інструктора. У разі виявлення забороне­них речей складають акт.

29. У разі виявлення у посилці, передачі, бандеролі, листі речей або
предметів, які засудженому мати заборонено, їх вилучають, заносять до
опису особистих речей засудженого і зберігають разом з іншими його осо­
бистими речами до закінчення строку відбування покарання.

Зброю, ножі, отруйні та наркотичні речовини вилучають і засудженому не повертають. Про виявлення таких предметів і речовин складають акт, а

399

про їх вилучення командир дисциплінарного батальйону негайно повідом­ляє прокурора.

30. Гроші (в тому числі й премії як захід заохочення), що надійшли
    на ім'я осіб, які перебувають у дисциплінарному батальйоні, зараховують
    на особові рахунки засуджених, видачу їх власникам провадять під час
    звільнення з батальйону.

31. Кількість посилок, передач, бандеролей і листів, що одержують за­
    суджені, а так само кількість листів, що вони відправляють, необмежена.

32. Листи для відправлення за призначенням засуджені здають до кан­
    целярії роти в запечатаному вигляді. Розпечатувати листи заборонено.

33. Засудженим можуть бути надані побачення: короткострокові — до
    чотирьох годин і тривалі — до трьох діб. Короткострокові побачення нада­
    ють щомісяця з родичами чи з іншими особами в спеціально обладнаному
    приміщенні у вільний від роботи та занять час і в дні, встановлені коман­
    диром дисциплінарного батальйону.

Тривалі побачення з правом спільного проживання з близькими роди­чами (матір'ю, батьком, дружиною, дітьми, рідними братами і сестрами, ді­дом, бабою, особами, на вихованні яких перебував засуджений) можуть бути надані один раз на квартал з дозволу командира дисциплінарного ба­тальйону.

34. У порядку, встановленому командиром дисциплінарного батальйо­
    ну, засуджені можуть здійснювати телефонні розмови з близькими родича­
    ми. Вони мають право за рахунок коштів, що перебувають на їх особових
    рахунках, передплачувати й одержувати газети, журнали, інші періодичні
    видання, що виходять в Україні, без обмеження їх кількості.

35. Відпусток, передбачених для військовослужбовців строкової служ­
    би, засудженим не надають.

В окремих випадках засудженим може бути дозволено короткострокові виїзди за межі дисциплінарного батальйону на строк не більш як сім діб, не включаючи часу, необхідного для проїзду в обидва кінці, у зв'язку з ви­нятковими особистими обставинами: смерть або тяжка хвороба близького родича, яка загрожує життю хворого; стихійне лихо, яке завдало значної матеріальної шкоди засудженому або його сім'ї, тощо.

Дозвіл на короткостроковий виїзд дає командир дисциплінарного ба­тальйону з урахуванням особи і поведінки засудженого. Час перебування засудженого за межами дисциплінарного батальйону зараховують до строку відбування покарання.

Квитками на проїзд в обидва кінці в такому разі засудженого забезпе­чує дисциплінарний батальйон.

36. У період відбування покарання у дисциплінарному батальйоні засу­
    джені військовослужбовці носять погони рядових. Під час звертання їх
    називають за званням "рядовий" і прізвищем.

37. Розпорядок дня в дисциплінарному батальйоні встановлює коман­
    дир батальйону. У розпорядку дня має бути передбачено роботу на вироб­
    ництві не менш як 8 годин, нічний сон — 8 годин, приймання їжі — три
    рази на день, по одному дню на тиждень — для навчальних занять, парко­
    во-господарських робіт та відпочинку.

400

На прохання засуджених або за ініціативою релігійних організацій мо­же бути проведено богослужіння, релігійні обряди та церемонії, час і умо­ви здійснення яких визначають за участю командира дисциплінарного ба­тальйону.

38. Пропозиції, заяви та скарги засуджених розглядають у порядку,
встановленому для військовослужбовців Збройних Сил України.

4. Організація праці та виховна робота з засудженими в дисциплінарному батальйоні

39. Засуджених залучають до праці на виробничих підприємствах, бу­
дівництві та інших об'єктах Міністерства оборони України, у майстернях
дисциплінарного батальйону, як правило, з використанням техніки. Орга­
нізація праці повинна бути підпорядкована завданню виправлення і пере­
виховання засуджених та забезпечувати їхню постійну і повну зайнятість.

Грошову оплату за працю засудженим не нараховують. Кошти, зароб­лені особовим складом дисциплінарного батальйону, зараховують на раху­нок позабюджетних коштів дисциплінарного батальйону і використовують у встановленому Міністерством оборони України порядку для поліпшення побутових умов особового складу, розвитку виробництва, преміювання.

40. Виховну роботу із засудженими проводять з урахуванням їх психо­
логічних особливостей, рівня освіти та ставлення до релігії.

Вона повинна бути спрямована на формування у засуджених вірності Вітчизні та військовому обов'язку, зміцнення військової дисципліни та за­побігання вчиненню правопорушень.

Основними формами виховної роботи є:

• заняття з гуманітарної підготовки та інформування особового складу;

• індивідуальна робота, яку проводять офіцери, прапорщики та сер­
  жанти на основі глибокого вивчення особистості кожного засудженого, йо­
  го ділових, моральних і психологічних якостей;

• правове виховання;

• організація лекцій, доповідей, бесід, вечорів запитань і відповідей,
  тематичних і літературних вечорів, читання газет і журналів, художньої лі­
  тератури, перегляду телевізійних передач та демонстрації кінофільмів ви­
  ховної спрямованості;

• залучення засуджених до участі в художній самодіяльності, спор­
  тивно-масовій, бібліотечній та клубній роботі.

41. З метою розвитку навичок самоорганізації осіб, які відбувають по­
карання в дисциплінарному батальйоні, заохочення їх корисної ініціативи
та використання громадського впливу на виправлення і перевиховання за­
суджених у ротах дисциплінарного батальйону створюються самодіяльні
ради, що працюють під керівництвом командирів цих підрозділів.

Самодіяльну раду обирають на зборах роти. До її складу можуть бути обрані засуджені, які мають зразкову поведінку, сумлінно ставляться до праці та військової служби. Склад ради затверджує командир дисциплінар­ного батальйону. Рада періодично звітує про свою роботу на зборах особо­вого складу роти.

401

26 — 2-659

Самодіяльна рада бере участь:

• у виховній роботі з особовим складом підрозділів, формуванні у
  військовослужбовців почуття відповідальності за виконання військового
  обов'язку та додержання присяги;

• організації художньої самодіяльності та спортивно-масової роботи,
  випуску стінної газети;

• проведенні індивідуальної роз'яснювальної роботи з недисципліно-
  ваними засудженими;

• обговоренні кандидатур, яких висувають для зарахування до числа
  тих, що виправляються, та тих, які підлягають умовно-достроковому звіль­
  ненню від покарання;

• розв'язанні скарг і заяв засуджених.

42. Навчальні заняття із засудженими організовують за спеціальною
    програмою. Заняття з бойової підготовки проводять з навчальною зброєю
    без багнета і затвора. Для проведення занять має бути створена необхідна
    навчально-матеріальна база.

43. Командири військових частин, з яких прибули засуджені, повинні
    підтримувати зв'язок з командиром дисциплінарного батальйону, цікавити­
    ся поведінкою своїх колишніх підлеглих і сприяти їх перевихованню.

5. Заохочення та дисциплінарні стягнення, що застосовують до засуджених

44. За добру поведінку і чесне ставлення до праці та військової служби
до засуджених може бути застосовано такі заходи заохочення:

• оголошення подяки;

• зняття раніше накладеного дисциплінарного стягнення;

• надання додатково одного короткострокового побачення на місяць;

• нагородження цінним подарунком або премією у розмірі місячного
  грошового забезпечення.

45. Засуджені, які мають зразкову поведінку і чесно ставляться до пра­
    ці та військової служби, беруть активну участь у громадській роботі, після
    відбуття ними не менш як однією третьої строку покарання наказом коман­
    дира дисциплінарного батальйону можуть бути зараховані до числа таких,
    що виправляються.

46. Після фактичного відбуття засудженим не менш як половини при­
    значеного строку покарання за умови, що він зразковою поведінкою і чес­
    ним ставленням до праці та військової служби довів своє виправлення, ко­
    мандир дисциплінарного батальйону може внести до військового суду гар­
    нізону за місцем відбування покарання подання про умовно-дострокове
    звільнення його від покарання або заміну невідбутої частини покарання
    більш м'яким покаранням.

У поданні зазначають дані, що характеризують поведінку засудженого, його ставлення до праці та військової служби за час відбування покарання. Разом з поданням до військового суду надсилають особову справу засудже­ного.

402

Якщо військовий суд відмовить в умовно-достроковому звільненні засу­дженого від покарання або заміні йому невідбутої частини покарання більш м'яким, повторне подання з цього питання командир дисциплінарно­го батальйону може внести не раніш як через шість місяців з дня постанов-лення військовим судом ухвали про відмову.

47. Заходи заохочення застосовувати мають право:

1) командир відділення, заступник командира взводу і старшина роти:

• оголошувати подяку;

• знімати раніше накладені ними дисциплінарні стягнення;

2) командир дисциплінарного взводу та командир роти:

• оголошувати подяку;

• знімати раніше накладені ними дисциплінарні стягнення;

— дозволяти одне додаткове короткострокове побачення на місяць.
Командир дисциплінарного батальйону має право застосовувати заохо­
чення, перелічені в пункті 44 цього Положення, у повному обсязі.

48. За порушення вимог режиму відбування покарання до засуджених
може бути застосовано такі дисциплінарні стягнення:

• зауваження;

• догана;

• сувора догана;

• призначення в наряд на роботу — до п'яти днів у вільний від роботи
  і навчання час;

• арешт з триманням на гауптвахті — до 10 діб;

• виключення з числа тих, що виправляються.

49. Застосовувати заходи стягнення мають право:

1) командир відділення, заступник командира взводу і старшина роти:

• оголошувати зауваження, догану та сувору догану;

• призначати в наряд на роботу до 3 днів;

2) командир взводу:

• оголошувати зауваження, догану та сувору догану;

• призначати в наряд на роботу до 3 днів;

• накладати арешт з триманням на гауптвахті до 3 діб;

3) командир дисциплінарної роти:

• оголошувати зауваження, догану та сувору догану;

• призначати в наряд на роботу до 3 днів;

• накладати арешт з триманням на гауптвахті до 5 діб.

Командир дисциплінарного батальйону має право накладати дисциплі­нарні стягнення, вказані у пункті 48 цього Положення, у повному обсязі.

Арешт з триманням на гауптвахті застосовують до засуджених, які систематично порушують дисципліну, коли всі інші заходи стягнення не дали позитивних результатів.

50. Засуджені, заарештовані у дисциплінарному порядку, відбувають
    арешт на гауптвахті дисциплінарного батальйону згідно з вимогами Стату­
    ту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України. При цьому всіх
    заарештованих тримають в одиночних камерах.

51. Під час перебування на гауптвахті засуджені не мають права на по­
    бачення, одержувати посилки, передачі, бандеролі та листи.

403

26»

52. За злочини, вчинені під час відбування покарання в дисциплінарно­
    му батальйоні, винні особи несуть відповідальність відповідно до законо­
    давства України.

53. Військовослужбовців постійного складу дисциплінарного батальйо­
    ну, заарештованих у дисциплінарному порядку, якщо за місцем дислокації
    батальйону немає гарнізонної гауптвахти, тримають на гауптвахті дисцип­
    лінарного батальйону, але розміщують окремо від засуджених із забезпе­
    ченням умов тримання, передбачених Статутом гарнізонної та вартової
    служб Збройних Сил України.

6. Ліатеріально-побутове забезпечення та медичне обслуговування засуджених

54. Створення житлово-побутових умов для засуджених та їх медичне
    обслуговування здійснюють відповідно до вимог Статуту внутрішньої служ­
    би Збройних Сил України.

55. Засуджених забезпечують речовим майном та продовольством за
    нормами, встановленими для військовослужбовців строкової служби.

56. Щомісячне грошове забезпечення засуджених у розмірі окладу,
    встановленого за першим тарифним розрядом для солдатів першого року
    строкової служби, зараховують на 'їхні особові рахунки.

57. Засудженим дозволяється мати мило, зубну щітку, зубний порошок
    або пасту, гребінець, носову хустинку, тютюнові вироби, сірники, прилад­
    дя для гоління, чищення одягу та взуття, особисті листи та папір для пи­
    сьма, книги, конверти, ручку та олівці.

Вказані предмети, крім установлених за нормами постачання, закупо­вують організовано за рахунок особистих коштів засуджених у порядку, встановленому командиром дисциплінарного батальйону.

58. Хворих засуджених у разі потреби направляють на лікування до
госпіталю. Направлення до госпіталю і повернення до дисциплінарного ба­
тальйону здійснюють під конвоєм, за винятком засуджених, яким надано
право пересування без конвою.

Охорону засуджених, які перебувають на стаціонарному лікуванні, ор­ганізовує начальник гарнізону згідно з вимогами Статуту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України та Інструкції, затвердженої началь­ником Генерального штабу Збройних Сил України.

Час перебування на лікуванні в госпіталі зараховується до строку від­бування покарання.

7. Порядок звільнення з дисциплінарного батальйону

59. Засуджених звільняють з дисциплінарного батальйону за таких
підстав:

• після відбуття строку покарання, призначеного вироком суду;

• в силу акту амністії;

• у зв'язку з помилуванням;

• у зв'язку з винесенням судом ухвали або постанови про звільнення

404

від відбування покарання через хворобу, умовно-достроково і за іншими підставами, встановленими законом.

60. Осіб, звільнених з дисциплінарного батальйону, направляють для
дальшого проходження служби, як правило, в ті ж військові частини, в
яких вони проходили службу до засудження.

61. Командир дисциплінарного батальйону повідомляє командира
військової частини про відправлення військовослужбовця і надсилає на йо­
го адресу службову характеристику цього військовослужбовця.

З особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання проводять виховну роботу за учас­тю громадськості військових колективів.

62. Час перебування засуджених у дисциплінарному батальйоні до
строку військової служби не зараховується.

Командуючий військами військового округу (оперативного командуван­ня), командуючий Військово-Морськими Силами України мають право за­раховувати час перебування в дисциплінарному батальйоні до строку військової служби:

особам, які оволоділи військовою спеціальністю, добре знають і чітко виконують вимоги військових статутів та бездоганно несуть службу після звільнення з дисциплінарного батальйону;

особам, звільненим з дисциплінарного батальйону, якщо вони, відбу­ваючи покарання, твердо стали на шлях виправлення, виявили високу дис­циплінованість і чесне ставлення до праці та військової служби.

63. Клопотання про зарахування часу перебування в дисциплінарному
батальйоні до строку військової служби може бути подано:

командиром частини (корабля), до якої прибув звільнений з дисциплі­нарного батальйону, не раніш як через чотири місяці після прибуття його до частини (на корабель);

командиром дисциплінарного батальйону щодо осіб, ровесники яких звільнені в запас, — за один — два місяці до закінчення строку покарання.

Клопотання про зарахування часу перебування в дисциплінарному ба­тальйоні до строку строкової військової служби зазначеним особам, звіль­неним умовно-достроково, доповідають відповідному командуючому не піз­ніш як через три дні після постановлення судом ухвали.

64. Осіб, що відбули покарання або звільнені умовно-достроково, яким
згідно з пунктом 62 цього Положення час перебування у дисциплінарному
батальйоні зараховано до строку строкової військової служби, та осіб, що
підлягають звільненню у зв'язку з амністією або помилуванням, звільняють
з військової служби в запас безпосередньо з дисциплінарного батальйону,
якщо вони вже відслужили встановлені Законом України "Про загальний
військовий обов'язок і військову службу" строки військової служби.

Осіб, щодо яких командиром дисциплінарного батальйону порушено клопотання про зарахування часу відбування покарання до строку строко­вої військової служби, після звільнення з дисциплінарного батальйону до прийняття рішення виводять із зони тримання засуджених і розміщують у підрозділах забезпечення.

405

65. На засуджених, визнаних військово-лікарською комісією непридат­
    ними за станом здоров'я до військової служби зі зняттям з військового
    обліку або непридатними до військової служби у мирний час, командир
    дисциплінарного батальйону вносить до суду подання про дострокове
    звільнення від покарання або заміну невідбутої частини покарання більш
    м'яким покаранням. Разом з поданням до суду надсилають висновок війсь­
    ково-лікарської комісії та особову справу засудженого. Осіб, щодо яких су­
    дом винесено ухвалу про дострокове звільнення від покарання або заміну
    невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням, командир дисцип­
    лінарного батальйону достроково звільняє з військової служби і направляє
    до військового комісаріату або військової частини, звідки вони прибули.

66. Звільнені з дисциплінарного батальйону одержують такі докумен­
    ти: довідку про звільнення, обліково-послужну картку, військовий квиток,
    медичну книжку, продовольчий, речовий та грошовий атестати. Службову
    картку і характеристику надсилають до військової частини поштою.

Ордени, медалі, нагрудні значки і документи на них, гроші та цінності, а також інші особисті речі видають звільненому під розписку на описі осо­бистих речей та роздавальній відомості.

Опис особистих речей залишають на зберігання в штабі дисциплінар­ного батальйону, а роздавальну відомість — у фінансовій службі.

Предмети обмундирування та взуття, що стали непридатними до вжит­ку, замінюють на придатні до носіння.

67. Звільнених з дисциплінарного батальйону забезпечують проїзними
    документами, грішми для продовольчо-дорожніх потреб або армійським су­
    хим пайком та милом за встановленими нормами. До військових частин
    або до місця проживання вони прямують самостійно.

68. Про прибуття звільненого до військової частини її командир пови­
    нен негайно повідомити командира дисциплінарного батальйону.

69. Осіб, які відбули покарання у дисциплінарному батальйоні або до­
    строково звільнені з нього, визнають такими, що не мають судимості.

Осіб, звільнених з дисциплінарного батальйону умовно-достроково, та­кими, що не мають судимості, визнають після закінчення невідбутої части­ни строку покарання.

ЗАКОН УКРАЇНИ "Про застосування амністії в Україні"

Від 1 жовтня 1996 року

Стаття 1. Амністія є повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів.

Амністія оголошується законом про амністію, який приймається відпо­відно до положень Конституції України, Кримінального кодексу України та цього Закону.

406

Стаття 2. Законом про амністію може бути передбачене:

а) повне звільнення зазначених у ньому осіб від кримінальної відпові­
дальності чи від відбування покарання (повна амністія);

б) часткове звільнення зазначених у ньому осіб від відбування призна­
ченого судом покарання (часткова амністія).

Закон про амністію не може передбачати заміну одного покарання ін­шим чи зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбування по­карання.

Стаття 3. Не допускається застосування амністії:

а) до особливо небезпечних рецидивістів, визнаних такими вироком су­
ду, що набрав законної сили;

б) до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на по­
збавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі;

в) до осіб, що мають дві і більше судимості за вчинення тяжких зло­
чинів;

г) до осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти дер­
жави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах;

д) до осіб, яких засуджено за вчинення тяжкого злочину, крім зазначе­
них у пункті "г" цієї статті, і які відбули менше половини призначеного ви­
роком суду основного покарання.

Законом про амністію можуть бути визначені й інші категорії осіб, на які амністія не поширюється.

Положення закону про амністію, які не відповідають вимогам цієї стат­ті, не мають сили і застосуванню не підлягають.

Стаття 4. Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перерва­ні після прийняття закону про амністію.

У виняткових випадках, з метою припинення суспільне небезпечних групових проявів, чинність амністії може бути поширена на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов'язкового виконан­ня до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію (умовна ам­ністія).

Стаття 5. Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільне­ні від відбування як основного, так і додаткового покарання, призначеного судом.

Амністія не звільняє від обов'язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду.

Питання про погашення чи зняття судимості щодо осіб, до яких засто­совано амністію, вирішується відповідно до положень Кримінального ко­дексу України виходячи із виду і терміну фактично відбутого винним пока­рання.

Стаття 6. Закони про амністію, за винятком законів про умовну амніс­тію, Верховна Рада України може приймати не частіше одного разу протя­гом календарного року.

407

Стаття 7. Закон про амністію підлягає обов'язковій публікації в офіцій­них виданнях Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України.

Стаття 8. Особи, які відповідно до закону про амністію підлягають звільненню від відбування (подальшого відбування) покарання, звільняють­ся не пізніш як протягом трьох місяців після опублікування закону про ам­ністію.

Особи, щодо яких відповідно до закону про амністію застосовується скорочення терміну покарання, мають бути офіційно поінформовані про но­ве обчислення терміну покарання і про дату закінчення відбування пока­рання протягом місяця після опублікування закону про амністію.

ПОЛОЖЕННЯ "Про порядок здійснення помилування"

Затверджено Указом Президента України від 12 квітня 2000 року № 588/2000

1. Відповідно до пункту 27 статті 106 Конституції України помилуван­
   ня здійснює Президент України.

2. Помилування засуджених здійснюється у вигляді:

• заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний
  строк;

• повного або часткового звільнення від відбування як основного, так
  і додаткового покарання;

• заміни покарання або його невідбутої частини більш м'яким пока­
  ранням;

• зняття судимості.

3. Право на клопотання про помилування має особа, яка:

а) засуджена судом України і відбуває покарання в Україні;

б) засуджена судом іноземної держави і передана для відбування пока­
рання в Україну без умови про незастосування помилування;

в) засуджена в Україні і передана для відбування покарання іноземній
державі, якщо відповідна установа цієї держави погодилася визнати і вико­
нати прийняте в Україні рішення про помилування;

г) відбула покарання в Україні.

З клопотаннями про помилування можуть звертатися також захисник, батьки, дружина (чоловік), діти, законний представник, громадські органі­зації тощо.

4. Клопотання про помилування може бути подано після набрання ви­
роком законної сили.

У разі засудження особи за вчинення тяжкого злочину клопотання про помилування може бути подано після фактичного відбуття нею не менш як половини призначеного строку покарання у вигляді позбавлення волі на

408

певний строк, а у випадках засудження до довічного позбавлення волі — після відбуття не менш як п'ятнадцять років.

5. Підготовку матеріалів для розгляду клопотань про помилування та
   з'ясування ставлення засудженого до помилування здійснює Управління з
   питань помилування Адміністрації Президента України (далі — Управлін­
   ня з питань помилування).

6. Управління з питань помилування має право витребувати від суду,
   прокуратури, органів юстиції, внутрішніх справ, установ, у яких відбува­
   ють покарання засуджені, місцевих органів виконавчої влади та органів
   місцевого самоврядування матеріали, необхідні для розгляду клопотань
   про помилування, їхню думку про доцільність застосування помилування,
   а також доручати їм проведення перевірок окремих питань.

У виняткових випадках, коли засуджений не перебуває під вартою, ви­конання вироку щодо нього може бути відстрочено до розгляду клопотання про помилування.

7. Клопотання про помилування, що подає засуджений через установу
   виконання покарань або інший орган, який відає виконанням вироку, над­
   силається до Адміністрації Президента України разом з копіями вироку,
   ухвали і постанови судів, докладною характеристикою про роботу і пове­
   дінку засудженого із зазначенням думки керівника цієї установи або орга­
   ну і, як правило, думки спостережної комісії або служби у справах непов­
   нолітніх по суті клопотання та іншими документами і даними, що мають
   значення для розгляду питання про застосування помилування.

8. Підготовлені Управлінням з питань помилування матеріали поперед­
   ньо розглядаються Комісією при Президентові України у питаннях помилу­
   вання (далі — Комісія).

9. Комісію утворює Президент України у складі голови, двох заступни­
   ків голови і членів Комісії.

Обов'язки секретаря Комісії виконує один із членів Комісії. У засідан­нях Комісії можуть брати участь народні депутати України.

10. Засідання Комісії проводить голова Комісії або за його дорученням
один із заступників голови Комісії.

Пропозиції Комісії щодо розгляду клопотань про помилування вносять­ся до протоколу, який підписують усі члени Комісії.

11. Про свою роботу Комісія періодично інформує Президента України.

12. Під час розгляду клопотань про помилування враховуються: харак­
    тер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особа засудженого,
    його поведінка, ставлення до праці, участь у громадському житті в місцях
    відбування покарання, строк відбутого покарання та інші обставини; думка
    керівника установи виконання покарань або іншого органу, який відає ви­
    конанням вироку, спостережної комісії, служби у справах неповнолітніх,
    громадських організацій і трудових колективів, а в необхідних випадках та­
    кож думка місцевого органу виконавчої влади та органу місцевого самовря­
    дування.

13. Особливо небезпечний рецидивіст, а також особа, до якої раніше
    було застосовано амністію, помилування, умовно-дострокове звільнення
    від покарання чи заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, відст-

409

рочку виконання вироку, умовне засудження, якщо вони до погашення або зняття судимості знову вчинили умисний злочин, можуть бути помилувані лише у виняткових випадках.

14. Клопотання про помилування засуджених, які не стали на шлях ви­
правлення, відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, а
також клопотання осіб, засуджених за особливо тяжкі злочини, вносяться
на розгляд Комісії лише за наявності надзвичайних обставин.

Про інші клопотання, що не підлягають задоволенню, Управління з пи­тань помилування доповідає Комісії і про результати розгляду повідомляє заявників.

15. Розглянувши клопотання про помилування і матеріали, підготовле­
    ні Управлінням з питань помилування, Комісія вносить Президентові Ук­
    раїни пропозицію про застосування помилування. Про клопотання, в яких
    Комісією не знайдено підстав для помилування, Управління з питань поми­
    лування інформує Президента України.

16. Про помилування засудженого Президент України видає Указ.

17. У разі відхилення клопотання про помилування повторне клопотан­
    ня особи, засудженої за тяжкий злочин, за відсутності нових обставин, що
    заслуговують на увагу, може бути внесено на розгляд Комісії, як правило,
    не раніш як через рік, а особи, засудженої за інший злочин, — не раніш
    як через шість місяців з часу відхилення попереднього клопотання. Повто­
    рне клопотання, що надійшло до закінчення цих строків, повертається за­
    явникові з відповідним роз'ясненням.

18. Укази Президента України про помилування засуджених для вико­
    нання надсилаються:

• щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення
  волі на певний строк, виправних робіт без позбавлення волі, які відбува­
  ють покарання, — Державному департаменту України з питань виконання
  покарань;

• щодо осіб, які покарання не відбувають або засуджені до інших мір
  покарання, не пов'язаних з позбавленням волі, про звільнення від додатко­
  вих мір покарання та осіб, судимість яких знято, — відповідним судам;

• щодо осіб, засуджених до відбування покарання у дисциплінарному
  батальйоні, — Міністерству оборони України.

Крім того, укази Президента України про помилування засуджених надсилаються Міністерству внутрішніх справ України для відома.

19. Органи, на які покладено виконання указів Президента України
    про помилування засуджених, повідомляють Адміністрацію Президента Ук­
    раїни про їх виконання.

20. Контроль за виконанням указів Президента України про помилу­
    вання здійснює Управління з питань помилування.

Порядок взаємодії органів та установ кримінально-виконавчої системи з територіальними органами внутрішніх справ і центрами зайнятості насе­лення з питань підготовки засуджених до звільнення та про надання до­помоги в трудовому і побутовому влаштуванні особам, які звільнилися з місць позбавлення волі, затверджено сумісним наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань, МВС України і Мі-

410

ністерства праці та соціальної політики України від 29.06.2000 року № 139/405/150.

З метою надання особам, які звільнилися з місць позбавлення волі, до­помоги в трудовому та побутовому влаштуванні, а також удосконалення взаємодії органів та установ кримінально-виконавчої системи з територі­альними органами внутрішніх справ і центрами зайнятості населення у ви­рішенні цих питань наказуємо:

1. Установити такий порядок взаємодії органів та установ кримінально-виконавчої системи з територіальними органами внутрішніх справ і органа­ми державної служби зайнятості з питань підготовки засуджених до звіль­нення та допомоги у вирішенні соціально-побутових питань особам, які звільняються з місць позбавлення волі:

1. Не пізніше ніж за 3 місяці до закінчення призначеного строку по­
   карання представником адміністрації виправно-трудової установи (далі —
   установа) проводиться бесіда із засудженим для визначення його намірів
   щодо місця проживання та працевлаштування після звільнення і надання
   потрібної допомоги у вирішенні цих питань. За підсумками бесіди від засу­
   дженого приймається заява відповідного змісту за формою згідно з додат­
   ком 1, яка після звільнення долучається до його особової справи.

2. Для перевірки можливості проживання засудженого після звіль­
   нення за обраним їм місцем адміністрацією установи за 3 місяці до закін­
   чення строку покарання надсилається повідомлення-запит за формою згід­
   но з додатком 2 до районного (міського) відділу (управління) внутрішніх
   справ (далі — орган внутрішніх справ) тієї місцевості, де має намір прожи­
   вати засуджений. Повідомлення-запит надсилається, як правило, до того
   населеного пункту або до тієї місцевості, де засуджений проживав до
   арешту (засудження) і де в нього збереглися родинні зв'язки.

3. У разі, якщо виникли об'єктивні обставини, що не дозволяють за­
   судженому виїхати до населеного пункту або місцевості, де він проживав
   до засудження, адміністрацією установи надсилається повідомлення-запит
   до відповідного органу внутрішніх справ тієї місцевості, яку обрав засудже­
   ний. При цьому в повідомленні зазначаються підстави обрання даної місце­
   вості для проживання.

4. При надходженні з установи повідомлення-запиту органом внут­
   рішніх справ організовується перевірка можливості проживання засудже­
   ного за вказаною адресою. Про наслідки вирішення цього питання орган
   внутрішніх справ сповіщає адміністрацію установи не пізніше як через 20
   днів з часу надходження повідомлення-запиту.

5. При надходженні до установи відповіді з органу внутрішніх справ
   про відсутність можливості проживання звільнюваного за обраним ним
   місцем адміністрація установи повідомляє про це засудженого і за пого­
   дженням з ним вживає заходів щодо направлення його після звільнення до
   іншого місця проживання в порядку, передбаченому пунктами 1.2—1.4.

6. За 20 днів до звільнення засудженого адміністрацією установи над­
   силається повідомлення про звільнення за формою згідно з додатком 3 до
   органу внутрішніх справ тієї місцевості, де він має намір проживати, а ко-

411

пія повідомлення — до територіального органу виконання покарань, що не пов'язані з позбавленням волі.

7. Відносно засуджених, які на день звільнення не досягли вісімнад­
   цятирічного віку, адміністрацією установи за 20 днів до звільнення додат­
   ково направляється повідомлення за формою згідно з додатком 4 до служ­
   би у справах неповнолітніх міської (районної) державної адміністрації.

8. Відносно працездатних засуджених працездатного віку за 20 днів
   до звільнення адміністрацією установи надсилаються повідомлення за фор­
   мою згідно з додатком 5 до міського (районного) центру зайнятості держав­
   ної служби зайнятості тієї місцевості, де вони мають намір проживати, для
   надання допомоги в їх працевлаштуванні відповідно до статті 5 Закону Ук­
   раїни "Про зайнятість населення".

9. У разі звільнення засуджених від покарання достроково за вста­
   новленими законодавством підставами повідомлення, передбачені пункта­
   ми 1.6—1.8, надсилаються до відповідних державних органів не пізніше
   трьох днів після звільнення.

10. Перед звільненням засудженого представник адміністрації уста­
    нови проводить з ним бесіду, під час якої додатково роз'яснює положення
    Закону України "Про зайнятість населення" щодо порядку отримання до­
    помоги в працевлаштуванні в центрах зайнятості державної служби зайня­
    тості, а також порядок прописки за обраним місцем проживання, і вручає
    йому під розпис відповідну пам'ятку. Копія пам'ятки долучається до особо­
    вої справи засудженого.

11. При надходженні з установи повідомлення про звільнення засу­
    дженого органом внутрішніх справ організовується перевірка прибуття
    звільненого до обраного місця проживання.

12. Протягом місяця після звільнення засудженого орган внутрішніх
    справ інформує адміністрацію установи про його прибуття, прописку та
    працевлаштування.

13. У разі неприбуття звільненого до обраного місця проживання
    протягом 10 днів після звільнення орган внутрішніх справ повідомляє про
    це адміністрацію виправно-трудової установи.

14. При надходженні з органу внутрішніх справ повідомлення про не­
    прибуття звільненого до обраного місця проживання адміністрація устано­
    ви, виходячи з анкетних даних засудженого, направляє повідомлення до
    органів внутрішніх справ, де можлива його поява.

1.15. Працівник територіального органу виконання покарань, що не
пов'язані з позбавленням волі, щомісячно до 25-го числа здійснює з відпо­
відним органом внутрішніх справ звірку кількості отриманих повідомлень
про звільнення та фактично поставлених на облік звільнених. За результа­
тами проведеної звірки складається спільний акт, який подається на розг­
ляд керівництву органу виконання покарань, що не пов'язані з позбавлен­
ням волі, та керівництву органу внутрішніх справ.

1.16. У разі виявлення осіб, звільнених із місць позбавлення волі та не
поставлених на облік, територіальними органами виконання покарань, що
не пов'язані з позбавленням волі, за участю міських і районних органів
внутрішніх справ та центрів зайнятості населення вживаються термінові

412

заходи щодо їх обліку, документування, а також надання допомоги у тру­довому і побутовому влаштуванні.

3. Уважати таким, що втратив чинність спільний наказ МВС України і Міністерства праці України від 10 лютого 1992 року № 60/07, а накази МВС України від 1 квітня 1994 року № 188 та від ЗО квітня 1995 року № 264 — скасувати.

ЗАКОН УКРАЇНИ

"Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі"

Від 1 грудня 1994 року

Цей Закон визначає умови і порядок встановлення та здійснення адмі­ністративного нагляду за окремими категоріями раніше судимих осіб та їх обов'язки.

Розділ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Поняття адміністративного нагляду

Адміністративний нагляд — це система тимчасових примусових профі­лактичних заходів спостереження і контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійснюється органами внутрішніх справ.

Стаття 2. Завдання адміністративного нагляду

Адміністративний нагляд встановлюється з метою запобігання вчинен­ню злочинів окремими особами, звільненими з місць позбавлення волі, і здійснення виховного впливу на них.

Стаття 3. Особи, щодо яких встановлюється адміністративний нагляд

Адміністративний нагляд встановлюється щодо повнолітніх осіб:

а) визнаних судами особливо небезпечними рецидивістами;

б) засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або засуджених
два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини, якщо під час від­
бування покарання їх поведінка свідчила, що вони вперто не бажають ста­
ти на шлях виправлення і залишаються небезпечними для суспільства;

в) засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або засуджених
два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини, якщо вони після
відбування покарання або умовно-дострокового звільнення від відбування
покарання, незважаючи на попередження органів внутрішніх справ, систе­
матично порушують громадській порядок і права інших громадян, вчиня­
ють інші правопорушення.

г) засуджених до позбавлення волі за один із злочинів, пов'язаних з не­
законним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

413

Розділ 2. ПОРЯДОК ВСТАНОВЛЕННЯ, ЗДІЙСНЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО НАГЛЯДУ

Стаття 4. Підстави для встановлення адміністративного нагляду

Підставами для встановлення адміністративного нагляду є:

а) вирок суду, що набрав законної сили, — щодо осіб, зазначених у
пунктах "а" і "г" статті 3 цього Закону;

б) матеріали виправно-трудових установ — щодо осіб, зазначених у
пункті "б" статті 3 цього Закону;

в) матеріали органів внутрішніх справ — щодо осіб, зазначених у пунк­
ті "в" статті 3 цього Закону.

Стаття 5. Порядок встановлення адміністративного нагляду

Адміністративний нагляд встановлюється:

щодо осіб, зазначених у пунктах "а", "б" і "г" статті 3 цього Закону, — в судовому засіданні одноособове суддею районного )міського) суду за місцезнаходженням виправно-трудової установи за поданням начальника виправно-трудової установи;

щодо осіб, зазначених у пункті "в" статті 3 цього Закону, — в судово­му засіданні одноособове суддею районного /міського) суду за місцем про­живання особи, звільненої з місць позбавлення волі, за поданням началь­ника органу внутрішніх справ.

Разом з поданням до суду надсилаються копія вироку та матеріали, що свідчать про необхідність встановлення адміністративного нагляду за від­повідною особою.

У судове засідання викликається особа, щодо якої внесено подання про встановлення адміністративного нагляду, а за її клопотанням — і захис­ник, а також представник органу, начальник якого вніс подання.

Розгляд питання починається доповіддю про зміст подання та матеріа­лів, що надійшли разом з ним, після чого заслуховуються пояснення осіб, які з'явилися у судове засідання.

Після розгляду справи суддя виходить до нарадчої кімнати для прий­няття рішення, після чого повертається в зал засідань і оголошує постано­ву про встановлення адміністративного нагляду.

Постанова судді оскарженню не підлягає, але може бути опротестова­на в порядку нагляду.

Постанова судді надсилається для виконання начальнику районного /міського) відділу /управління) внутрішніх справ за місцем проживання особи, щодо якої встановлено нагляд, а у випадках, передбачених пункта­ми "а", "б" і "г" статті 3 цього Закону, — начальнику виправно-трудової установи.

Адміністрація виправно-трудової установи постанову судді надсилає для виконання органу внутрішніх справ за вибраним піднаглядним місцем проживання в день його звільнення.

414

Стаття 6. Термін адміністративного нагляду

Адміністративний нагляд встановлюється у визначеному статтею 5 цього Закону порядку терміном від одного року до двох років і не може пе­ревищувати термінів, передбачених законом для погашення або зняття су­димості.

У разі, коли е підстава вважати, що особа, щодо якої встановлено ад­міністративний нагляд, залишається небезпечною для суспільства, адмі­ністративний нагляд за поданням відповідного органу внутрішніх справ мо­же бути продовжено у визначеному цим Законом порядку кожного разу ще на шість місяців, але не більше терміну, передбаченого законом для пога­шення або зняття судимості.

Термін адміністративного нагляду починається з дня оголошення особі постанови судді про встановлення адміністративного нагляду.

Стаття 7. Порядок здійснення адміністративного нагляду

Адміністративний нагляд здійснюється міліцією. Осіб, щодо яких вста­новлено адміністративний нагляд, беруть на облік, фотографують, а у разі необхідності у них беруть відбитки пальців.

Працівники міліції зобов'язані систематично контролювати поведінку цих осіб, запобігати порушенням ними громадського порядку та прав інших громадян і припиняти їх, проводити розшук осіб, які уникають адміністра­тивного нагляду.

Стаття 8. Порядок припинення адміністративного нагляду

Адміністративний нагляд припиняється постановою судді за поданням начальника органу внутрішніх справ:

а) у разі погашення або зняття судимості з особи, яка перебуває під
наглядом;

б) достроково, якщо піднаглядний перестав бути небезпечним для сус­
пільства і позитивно характеризується за місцем роботи і проживання.

Піднаглядний може сам подати клопотання про зняття нагляду з під­став, зазначених у пункті "а" частини 1 цієї статті.

В інших випадках адміністративний нагляд автоматично припиняється:

а) після закінчення терміну, на який його встановлено, якщо органом
внутрішніх справ не подано клопотання про продовження нагляду або суд­
дя відмовив у продовженні нагляду;

б) у разі засудження піднаглядного до позбавлення волі і направлення
його до місця відбування покарання;

в) у разі смерті піднаглядного.

Порядок розгляду в суді питання про припинення адміністративно­го нагляду здійснюється відповідно до вимог частини 3 статті 5 цього Закону.

415

Розділ 3. ПРАВИЛА АДМІНІСТРАТИВНОГО НАГЛЯДУ

ЗА ОСОБАМИ, ЩОДО ЯКИХ ВСТАНОВЛЕНО

АДМІНІСТРАТИВНИЙ НАГЛЯД

Стаття 9. Обов'язки піднаглядних

Особи, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, зобов'язані вести законопослушний спосіб життя, не порушувати громадський порядок і додержувати таких правил:

а) прибути у визначений виправно-трудовою установою термін в обра­
не ним місце проживання і зареєструватися в органі внутрішніх справ;

б) з'являтися за викликом міліції у вказаний термін і давати усні та пи­
сьмові пояснення з питань, пов'язаних з виконанням правил адміністратив­
ного нагляду;

в) повідомляти працівників міліції, які здійснюють адміністративний
нагляд, про зміну місця роботи чи проживання, а також про виїзд за межі
району (міста) у службових справах;

г) в разі від'їзду в особистих справах з дозволу міліції в інший населе­
ний пункт та перебування там більше доби зареєструватися в місцевому
органі внутрішніх справ.

Стаття 10. Обмеження дій піднаглядних

До осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, за постано­вою начальника органу внутрішніх справ застосовуються частково або у повному обсязі такі обмеження:

а) заборона виходу з будинку (квартири) у визначений час, який не мо­
же перевищувати восьми годин на добу;

б) заборона перебування у визначених місцях району (міста);

в) заборона виїзду чи обмеження часу виїзду в особистих справах за
межі району (міста);

г) реєстрація в міліції від одного до чотирьох разів на місяць.

Під час здійснення адміністративного нагляду начальник органу внут­рішніх справ з урахуванням особи піднаглядного, його способу життя і по­ведінки має право змінювати (зменшувати або збільшувати) обсяг обме­жень, передбачених цією статтею.

Розділ 4. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО АДМІНІСТРАТИВНИЙ НАГЛЯД ТА КОНТРОЛЬ ЗА ЙОГО

ЗДІЙСНЕННЯМ

Стаття 11. Відповідальність за порушення правил адмі­ністративного нагляду

У разі злісного порушення правил адміністративного нагляду, передба­чених статтями 9 і 10 цього Закону, особи, щодо яких встановлено адмі­ністративний нагляд, притягаються до відповідальності згідно з законодав­ством.

416

Стаття 12. Відповідальність за порушення законодавства про адміністративний нагляд посадовими осо­бами

Посадові особи, винні у порушенні законодавства України про адмі­ністративний нагляд, притягаються до відповідальності згідно з чинним за­конодавством.

Стаття 13. Контроль за здійсненням адміністративного нагляду

Контроль за здійсненням адміністративного нагляду покладається на Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Криму, управління внутрішніх справ областей, міст і на транспорті.

Найвищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законо­давства про адміністративний нагляд здійснюється Генеральним прокуро­ром України і підпорядкованими йому прокурорами.

ПОРЯДОК

взаємодії органів та установ кримінально-виконавчої

системи з територіальними органами внутрішніх справ і центрами зайнятості населення з питань підго­товки засуджених до звільнення та про надання допо­моги в трудовому і побутовому влаштуванні особам, які звільнилися з місць позбавлення волі

Затверджено сумісним наказом Державного департаменту України

з питань виконання покарань, МВС України і Міністерства праці

та соціальної політики України від 29 червня 2000 року

№ 139/405/150

З метою надання особам, які звільнилися з місць позбавлення волі, до­помоги в трудовому та побутовому влаштуванні, а також удосконалення взаємодії органів та установ кримінально-виконавчої системи з територі­альними органами внутрішніх справ і центрами зайнятості населення у ви­рішенні цих питань наказуємо:

1. Установити такий порядок взаємодії органів та установ кримінально-виконавчої системи з територіальними органами внутрішніх справ і органа­ми державної служби зайнятості з питань підготовки засуджених до звіль­нення та допомоги у вирішенні соціально-побутових питань особам, які звільняються з місць позбавлення волі:

417

27 — 2-659

1. Не пізніше ніж за 3 місяці до закінчення призначеного строку по­
   карання представником адміністрації виправно-трудової установи (далі —
   установа) проводиться бесіда із засудженим для визначення його намірів
   щодо місця проживання та працевлаштування після звільнення і надання
   потрібної допомоги у вирішенні цих питань. За підсумками бесіди від засу­
   дженого приймається заява відповідного змісту за формою згідно з додат­
   ком 1, яка після звільнення долучається до його особової справи.

2. Для перевірки можливості проживання засудженого після звіль­
   нення за обраним їм місцем адміністрацією установи за 3 місяці до закін­
   чення строку покарання надсилається повідомлення-запит за формою згід­
   но з додатком 2 до районного (міського) відділу (управління) внутрішніх
   справ (далі — орган внутрішніх справ) тієї місцевості, де має намір прожи­
   вати засуджений. Повідомлення-запит надсилається, як правило, до того
   населеного пункту або до тієї місцевості, де засуджений проживав до
   арешту (засудження) і де в нього збереглися родинні зв'язки.

3. У разі, якщо виникли об'єктивні обставини, що не дозволяють за­
   судженому виїхати до населеного пункту або місцевості, де він проживав
   до засудження, адміністрацією установи надсилається повідомлення-запит
   до відповідного органу внутрішніх справ тієї місцевості, яку обрав засудже­
   ний. При цьому в повідомленні зазначаються підстави обрання даної місце­
   вості для проживання.

4. При надходженні з установи повідомлення-запиту органом внут­
   рішніх справ організовується перевірка можливості проживання засудже­
   ного за вказаною адресою. Про наслідки вирішення цього питання орган
   внутрішніх справ сповіщає адміністрацію установи не пізніше як через
   20 днів з часу надходження повідомлення-запиту.

5. При надходженні до установи відповіді з органу внутрішніх справ
   про відсутність можливості проживання звільнюваного за обраним ним
   місцем адміністрація установи повідомляє про це засудженого і за пого­
   дженням з ним вживає заходів щодо направлення його після звільнення до
   іншого місця проживання в порядку, передбаченому пунктами 1.2—1.4.

6. За 20 днів до звільнення засудженого адміністрацією установи над­
   силається повідомлення про звільнення за формою згідно з додатком 3 до
   органу внутрішніх справ тієї місцевості, де він має намір проживати, а ко­
   пія повідомлення — до територіального органу виконання покарань, що не
   пов'язані з позбавленням волі.

7. Відносно засуджених, які на день звільнення не досягли вісімнад­
   цятирічного віку, адміністрацією установи за 20 днів до звільнення додат­
   ково направляється повідомлення за формою згідно з додатком 4 до служ­
   би у справах неповнолітніх міської (районної) державної адміністрації.

8. Відносно працездатних засуджених працездатного віку за 20 днів
   до звільнення адміністрацією установи надсилаються повідомлення за фор­
   мою згідно з додатком 5 до міського (районного) центру зайнятості держав­
   ної служби зайнятості тієї місцевості, де вони мають намір проживати, для
   надання допомоги в їх працевлаштуванні відповідно до статті 5 Закону Ук­
   раїни "Про зайнятість населення".

418

1.9. У разі звільнення засуджених від покарання достроково за вста­
новленими законодавством підставами повідомлення, передбачені пункта­
ми 1.6—1.8, надсилаються до відповідних державних органів не пізніше
трьох днів після звільнення.

10. Перед звільненням засудженого представник адміністрації уста­
    нови проводить з ним бесіду, під час якої додатково роз'яснює положення
    Закону України "Про зайнятість населення" щодо порядку отримання до­
    помоги в працевлаштуванні в центрах зайнятості державної служби зайня­
    тості, а також порядок прописки за обраним місцем проживання, і вручає
    йому під розпис відповідну пам'ятку. Копія пам'ятки долучається до особо­
    вої справи засудженого.

11. При надходженні з установи повідомлення про звільнення засу­
    дженого органом внутрішніх справ організовується перевірка прибуття
    звільненого до обраного місця проживання.

12. Протягом місяця після звільнення засудженого орган внутрішніх
    справ інформує адміністрацію установи про його прибуття, прописку та
    працевлаштування.

13. У разі неприбуття звільненого до обраного місця проживання
    протягом 10 днів після звільнення орган внутрішніх справ повідомляє про
    це адміністрацію виправно-трудової установи.

14. При надходженні з органу внутрішніх справ повідомлення про не­
    прибуття звільненого до обраного місця проживання адміністрація устано­
    ви, виходячи з анкетних даних засудженого, направляє повідомлення до
    органів внутрішніх справ, де можлива його поява.

15. Працівник територіального органу виконання покарань, що не
    пов'язані з позбавленням волі, щомісячно до 25-го числа здійснює з відпо­
    відним органом внутрішніх справ звірку кількості отриманих повідомлень
    про звільнення та фактично поставлених на облік звільнених. За результа­
    тами проведеної звірки складається спільний акт, який подається на розг­
    ляд керівництву органу виконання покарань, що не пов'язані з позбавлен­
    ням волі, та керівництву органу внутрішніх справ.

16. У разі виявлення осіб, звільнених із місць позбавлення волі та не
    поставлених на облік, територіальними органами виконання покарань, що
    не пов'язані з позбавленням волі, за участю міських і районних органів
    внутрішніх справ та центрів зайнятості населення вживаються термінові
    заходи щодо їх обліку, документування, а також надання допомоги у тру­
    довому і побутовому влаштуванні.

3. Вважати таким, що втратив чинність спільний наказ МВС України і Міністерства праці України від 10 лютого 1992 року № 60/07, а накази МВС України від 1 квітня 1994 року № 188 та від ЗО квітня 1995 року № 264 — скасувати.

419

27*

ЗАКОН УКРАЇНИ

"Про внесення змін до Кримінального,

Кримінально-процесуального та Виправно-трудового

кодексів України"

Від 22 лютого 2000 року

(витяги)

Верховна Рада України постановляє:

I. У Кримінальному кодексі України:

1) доповнити Кодекс статтею 25² такого змісту:

Стаття 25². Довічне позбавлення волі

Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяж­кого злочину і застосовується у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили зло­чини у віці до 18 років, до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку";

3) статтю 24 виключити.

3. У Виправно-трудовому кодексі України:

1. абзац п'ятий частини першої статті 14, частину першу статті 15,
   частину другу статті 21, статтю 32 та частину першу статті 80 після слів
   "замінено позбавленням волі" доповнити словами "або яким довічне по­
   збавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк";

2. частину першу статті 17 після абзацу першого доповнити новим аб­
   зацом такого змісту:

"засуджені до довічного позбавлення волі".

У зв'язку з цим абзаци другий і третій вважати відповідно абзацами третім і четвертим;

3) частину третю статті 29 після слова "тримаються" доповнити слова­
ми "особи, засуджені до довічного позбавлення волі".

II. Перегляд вироків у справах щодо осіб, засуджених до смертної ка­
ри, вироки щодо яких на час набрання чинності цим Законом не було ви­
конано, здійснюється судом, який постановив вирок.

III. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

420

ЗАКОН УКРАЇНИ

"Про внесення змін

до Виправно-трудового кодексу України"

Від 11 січня 2001 року

Верховна Рада України постановляє:

І. Внести до Виправно-трудового кодексу України такі зміни:

1. У статті 13 слова "колонії-поселення для осіб, які твердо стали на
   шлях виправлення" виключити.

2. У статті 16:

частину другу доповнити словами "а також особи, переведені в ці ко­лонії в порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу, з колоній за­гального, посиленого і суворого режиму";

частину третю виключити.

3. Останнє речення частини другої статті 21 викласти у такій редакції:
   "У різних колоніях-поселеннях тримають засуджених, яких направлено
   відповідно до вироку суду в колонії-поселення для осіб, що вчинили злочи­
   ни з необережності, та засуджених, яких направлено відповідно до вироку
   суду, чи переведено у порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу,
   в колонії-поселення для осіб, що вчинили умисні злочини".

4. Друге речення частини другої статті 28 викласти у такій редакції:
   "Кореспонденція засуджених, а також посилки, передачі і бандеролі, що
   надходять на їх ім'я, підлягають перегляду".

5. Частини восьму і дев'яту статті 29 викласти у такій редакції:

"На загальному режимі засуджених тримають у загальних камерах, а на суворому режимі — в окремих камерах по дві особи. У необхідних ви­падках за мотивованою постановою начальника тюрми і за згодою проку­рора засуджені можуть триматися в одиночних камерах.

Засуджені, яких тримають у тюрмі, користуються щоденною прогулян­кою тривалістю одна година".

6. Абзац четвертий частини першої статті 38 викласти у такій редакції:
"у тюрмах — до п'ятдесяти процентів мінімального розміру заробітної

плати".

7. У частині другій статті 39 слова "на загальному режимі" виключити.

8. Частину Другу статті 41 викласти у такій редакції:
   "Засудженим, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі в

тюрмах, дозволяється одержувати протягом року дві посилки (передачі)".

421

9. У статті 43:

у частині першій слова "які відбувають покарання у виправно-трудових і виховно-трудових колоніях усіх видів режиму" виключити; частину другу виключити.

10. Частину другу статті 44 після слова "адресовані" доповнити слова­
    ми "Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини та".

11. В абзаці четвертому частини першої та абзаці першому частини
    другої статті 46 слова "для осіб, які твердо стали на шлях виправлення"
    замінити словами "для осіб, які вчинили умисні злочини".

12. У статті 59:

частину першу викласти у такій редакції:

"У виправно-трудових установах для засуджених, які не мають повної загальної середньої освіти, утворюються середні загальноосвітні школи. За­суджені, які відбувають покарання у виховно-трудових установах і навча­ються в них, підручниками, зошитами та письмовим приладдям забезпечу­ються безкоштовно";

частини другу і третю виключити.

13. Абзац одинадцятий частини першої статті 65 викласти у такій ре­
дакції:

"збільшення часу прогулянки засудженим, які перебувають у тюрмі, до двох годин".

14. У статті 66:

частину четверту виключити;

у частині п'ятій слова "на загальному режимі" виключити.

15. У частинах першій і десятій статті 71 слова "начальник загону" за­
мінити словами "начальник відділення соціально-психологічної служби".

ЗАКОН УКРАЇНИ

"Про внесення змін

до Виправно-трудового кодексу України"

Від 11 липня 2001 р. (витяги)

У зв'язку з прийняттям нового Кримінального кодексу України Верхов­на Рада України постановляє:

І. Внести до Виправно-трудового кодексу України такі зміни:

422

1. Доповнити Кодекс розділами ІП-Б, VI-А і УІ-Б та главою 20-А такого змісту:

Розділ ІІІ-Б

ПОРЯДОК І УМОВИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ

Глава 13-Е ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ

Стаття 82⁹. Порядок виконання покарання у виді громадських робіт

Покарання у виді громадських робіт відбувається за місцем проживан­ня засудженого. Громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від основної роботи чи навчання час безоплатних суспільне корис­них робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

Виконання покарання у виді громадських робіт здійснюється на основі участі засуджених у суспільне корисній праці і контролю за їхньою пове­дінкою відповідно до вимог цього Кодексу.

Контроль за виконанням покарання у виді громадських робіт поклада­ється на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого — на органи внутрішніх справ.

Вироки суду приводяться до виконання не пізніше десятиденного стро­ку з дня набрання вироком законної сили або звернення його до виконання.

Кримінально-виконавча інспекція веде облік засуджених, роз'яснює порядок і умови відбування покарання, погоджує з органами місцевого са­моврядування перелік об'єктів, на яких засуджені відбувають громадські роботи, здійснює контроль за додержанням умов відбування покарання засудженими і власником підприємства, установи, організації або уповно­важеним ним органом за місцем відбування засудженим громадських ро­біт, веде сумарний облік відпрацьованого засудженим часу, застосовує за­ходи заохочення та стягнення до засуджених.

Стаття 82¹⁰. Умови відбування покарання у виді громад­ських робіт

Засуджені до покарання у виді громадських робіт зобов'язані викону­вати встановлений порядок та умови відбування покарання, сумлінно ста­витися до праці, працювати на визначених для них об'єктах і відпрацьову­вати встановлений судом строк громадських робіт, з'являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти інспекцію про зміну міс­ця проживання, періодично з'являтися на реєстрацію до кримінально-вико­навчої інспекції.

Надання засудженому щорічної чергової відпустки за основним місцем роботи не призупиняє виконання покарання у виді громадських робіт.

Стосовно особи, яка після винесення вироку визнана інвалідом першої або другої групи або досягла пенсійного віку, а також вагітної жінки кри-

423

мінально-виконавча інспекція направляє до суду подання про звільнення її від подальшого відбування покарання.

Засудженому забороняється без дозволу кримінально-виконавчої ін­спекції виїжджати за межі України.

Стаття 82^й. Обчислення строку покарання у виді громад­ських робіт

Строк покарання у виді громадських робіт обчислюється в годинах, протягом яких засуджений працював за визначеним місцем роботи.

Громадські роботи виконуються не більш як чотири години на день, а неповнолітніми — дві години на день.

Стаття 82¹². Обов'язки власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу за місцем відбування засудженим покарання у виді громадських робіт

На власника підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган за місцем відбування засудженим покарання у виді громадських робіт покладається:

• погодження з кримінально-виконавчою інспекцією переліку об'єк­
  тів, на яких засуджені відбувають громадські роботи, та видів цих робіт;

• контроль за виконанням засудженими визначених для них робіт;

• своєчасне повідомлення кримінально-виконавчої інспекції про ухи­
  лення засудженого від відбування покарання та переведення його на інше
  місце роботи, появу на роботі в стані сп'яніння, порушення громадського
  порядку;

• щомісячне інформування кримінально-виконавчої інспекції про кіль­
  кість відпрацьованих засудженим годин та його ставлення до праці.

У випадку систематичного несвоєчасного подання інформації про вико­нання громадських робіт або нездійснення контролю відповідальною осо­бою за роботою та поведінкою засудженого, а також невиконання інших вимог цієї статті винні особи притягуються до відповідальності згідно з за­коном.

У разі ушкодження здоров'я під час виконання громадських робіт від­шкодування шкоди засудженому здійснюється відповідно до законодавства про страхування від нещасного випадку.

Стаття 82¹³. Відповідальність осіб, засуджених до пока­рання у виді громадських робіт

За порушення порядку та умов відбування покарання у виді громад­ських робіт, а також порушення громадського порядку, за яке засудженого було притягнуто до адміністративної відповідальності, до засудженого мо­же бути застосоване стягнення у виді письмового попередження про при­тягнення до кримінальної відповідальності.

Стосовно осіб, які ухиляються від відбування покарання у виді громад­ських робіт, кримінально-виконавча інспекція направляє матеріали проку-

424

рору для вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідаль­ності відповідно до статті 389 Кримінального кодексу України.

Ухиленням від відбування покарання у виді громадських робіт є:

• невиконання встановлених обов'язків, порушення порядку та умов
  відбування покарання, а також притягнення до адміністративної відпові­
  дальності за правопорушення, які були вчинені після письмового попере­
  дження;

• більше двох разів протягом місяця невихід на громадські роботи без
  поважних причин, а також допущення більше двох порушень трудової дис­
  ципліни протягом місяця, поява на роботі в нетверезому стані, у стані нар­
  котичного або токсичного сп'яніння.

Засуджений до громадських робіт, якого оголошено в розшук у зв'язку з ухиленням від покарання, може бути затриманий органом внутрішніх справ за постановою суду на строк до ЗО діб.

Розділ УІ-А

ПОРЯДОК І УМОВИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ АРЕШТУ

Глава 17 ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ АРЕШТУ

Стаття 100. Місця відбування покарання у виді арешту

Особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за міс­цем засудження в арештних домах.

Засуджений відбуває весь строк покарання в одному арештному домі.

Переведення засудженого до арешту з одного арештного дому до іншо­го допускається у разі його хвороби або для забезпечення його безпеки, а також за інших виключних обставин, що перешкоджають подальшому пе­ребуванню засудженого в даному арештному домі.

Стаття 101. Порядок і умови виконання покарання у виді арешту

Засуджені до покарання у виді арешту тримаються в умовах ізоляції з роздільним триманням чоловіків, жінок, неповнолітніх та засуджених, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі.

На засуджених до арешту поширюються правообмеження, встановлені виправно-трудовим законом для осіб, які відбувають покарання у виді по­збавлення волі. Засудженим до арешту забороняється:

• придбання продуктів харчування і предметів першої потреби;

• побачення з родичами та іншими особами, за винятком захисників;

• одержання грошових переказів, а також посилок (передач) і бандеро­
  лей, за винятком посилок (передач), що містять предмети одягу за сезоном.

Засудженим до арешту надається прогулянка тривалістю до однієї го­дини, а неповнолітнім — до двох годин.

За виняткових обставин засудженим до арешту може бути надано пра­во телефонної розмови з близькими родичами.

425

Стаття 102. Залучення осіб, які відбувають покарання у виді арешту, до праці

Адміністрація арештних домів має право залучати засуджених до робіт з господарського обслуговування арештних домів без оплати їхньої праці.

Стаття 103. Матеріально-побутове забезпечення

і медичне обслуговування осіб, засуджених до арешту

Матеріально-побутове забезпечення і медичне обслуговування засу­джених до арешту здійснюється відповідно до норм, встановлених для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі.

Забезпечення матеріально-побутовим та медичним обслуговуванням в арештних домах організовується органами місцевого самоврядування і ор­ганами виконання покарань.

Стаття 104. Заходи заохочення та стягнення, які застосо­вуються до осіб, засуджених до арешту

За сумлінну поведінку до осіб, засуджених до арешту, можуть застосо­вуватися засоби заохочення у вигляді подяки або дострокового зняття ра­ніше накладеного стягнення.

За порушення порядку відбування покарання у виді арешту до осіб, за­суджених до арешту, може застосовуватися стягнення у вигляді догани чи поміщення в карцер строком до десяти діб.

Порядок застосування заходів заохочення та стягнення щодо осіб, за­суджених до арешту, регулюється цим Кодексом і здійснюється начальни­ком арештного дому чи його заступником.

Стаття 105. Особливості відбування арешту військово­службовцями

Військовослужбовці, засуджені до арешту, відбувають покарання на га­уптвахті.

На гауптвахті роздільно тримаються:

• засуджені військовослужбовці з числа офіцерського складу окремо
  від інших категорій військовослужбовців;

• засуджені військовослужбовці, які мають звання прапорщиків, міч­
  манів, сержантів і старшин, окремо від військовослужбовців рядового складу;

• засуджені військовослужбовці, які проходять службу за призовом,
  окремо від засуджених військовослужбовців, які проходять службу за
  контрактом.

Військовослужбовці, засуджені до арешту, направляються на гауптвах­ту для відбування арешту в десятиденний строк після одержання розпоря­дження суду про виконання вироку.

Порядок і умови відбування арешту засудженими військовослужбовця­ми визначаються цим Кодексом, нормативно-правовими актами Міністер­ства оборони України, а також правилами відбування кримінальних пока­рань засудженими військовослужбовцями.

426

Час відбування арешту до загального строку військової служби і вислу­ги років для присвоєння чергового військового звання не зараховується, крім випадків, передбачених частиною восьмою цієї статті.

Під час відбування арешту засуджений військовослужбовець не може бути представлений до присвоєння чергового військового звання, призна­чений на вищестоящу посаду, переведений на нове місце служби, звільне­ний з військової служби, за винятком випадків визнання його непридатним до військової служби за станом здоров'я.

Засудженим військовослужбовцям під час відбування арешту виплачу­ється оклад за військове звання.

За сумлінну поведінку і ставлення до військової служби до засуджених військовослужбовців можуть застосовуватися заходи заохочення у вигляді подяки, дострокового зняття раніше накладеного стягнення чи зарахуван­ня часу відбування арешту в загальний строк військової служби повністю або частково.

За порушення порядку відбування покарання до засуджених військово­службовців можуть застосовуватися заходи стягнення у вигляді догани чи переведення в одиночну камеру на строк до десяти діб.

Правом застосування заходу заохочення у вигляді зарахування часу відбування арешту до загального строку військової служби користується начальник гарнізону. Правом застосування інших заходів заохочення і стягнення користуються військовий комендант і начальник гарнізону.

Розділ УІ-Б

ПОРЯДОК І УМОВИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ОБМЕЖЕННЯ ВОЛІ

Глава 18 ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ОБМЕЖЕННЯ ВОЛІ

Стаття 106. Місця відбування покарання у виді обмежен­ня волі

Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у кри­мінально-виконавчих установах відкритого типу (далі — виправних цент­рах), як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відпо­відно до їх постійного місця проживання до засудження. Особи, яким обме­ження волі призначено відповідно до статті 82 Кримінального кодексу України, можуть відбувати покарання у дільницях соціальної реабілітації при виправно-трудових колоніях.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані сприяти адміністрації виправних центрів у трудовому і побуто­вому влаштуванні засуджених.

Управління (відділи) Державного департаменту України з питань вико­нання покарань в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та Ки­ївській області за погодженням з органами місцевого самоврядування ви­значають межі виправних центрів.

427

Стаття 107. Направлення засуджених до обмеження волі до місця відбування покарання

Особи, засуджені до обмеження волі, прямують за рахунок держави до місця відбування покарання самостійно. Кримінально-виконавча інспекція згідно з вироком суду вручає засудженому припис про виїзд до місця від­бування покарання. Якщо особи, засуджені до обмеження волі, знаходять­ся під вартою, то вони звільняються із слідчого ізолятора після набрання вироком законної сили. Адміністрація слідчого ізолятора вручає засудже­ним припис про виїзд до місця відбування покарання. Не пізніше трьох діб з дня одержання припису засуджений зобов'язаний виїхати до місця відбу­вання покарання і прибути туди відповідно до вказаного в приписі строку.

З урахуванням особи та інших обставин справи суд може направити засудженого до обмеження волі, який знаходиться до набрання вироком законної сили під вартою, до місця відбування покарання у порядку, вста­новленому для осіб, засуджених до позбавлення волі. У цьому випадку за­суджений звільняється з-під варти при прибутті до місця відбування пока­рання.

Засуджені, яким обмеження волі призначено відповідно до статей 82 і 389 Кримінального кодексу України, направляються виправно-трудовою колонією чи кримінально-виконавчою інспекцією до місця відбування пока­рання у порядку, передбаченому частинами першою і другою цієї статті.

Засуджений, який ухиляється від одержання припису про виїзд або не виїхав у встановлений строк до місця відбування покарання, затримується кримінально-виконавчою інспекцією для встановлення причин порушення порядку слідування до місця відбування покарання.

У разі невиїзду без поважних причин кримінально-виконавча інспекція направляє затриманого до місця відбування покарання в порядку, встанов­леному для засуджених до позбавлення волі.

У разі неприбуття засудженого до місця відбування покарання оголо­шується його розшук. Після затримання засуджений направляється до міс­ця відбування покарання в порядку, встановленому для засуджених до по­збавлення волі.

Стаття 107^і. Обчислення строку покарання у виді обме­ження волі

Строк покарання обчислюється з дня прибуття і постановки засудже­ного на облік у виправному центрі.

У строк покарання за правилами, передбаченими у статті 72 Кримі­нального кодексу України, зараховується час попереднього ув'язнення під вартою, а також час слідування під вартою з виправно-трудової колонії до виправного центру у разі заміни невідбутої частини покарання у виді по­збавлення волі обмеженням волі.

У строк покарання за мотивованою постановою начальника виправного центру не зараховується час самовільної відсутності на роботі або за міс­цем проживання понад одну добу.

428

Стаття 107². Порядок і умови відбування покарання у ви­ді обмеження волі

Засуджені до обмеження волі мають право:

• носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користу­
  ватися грішми без обмежень;

• відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеролі, одер­
  жувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення —
  до трьох діб один раз на місяць.

Засудженим може бути дозволено короткочасні виїзди за межі виправ­ного центру за обставин, передбачених законодавством для осіб, засуджених до позбавлення волі, а також з інших поважних причин у таких випадках:

• за необхідності звернутися в медичний заклад з приводу захворю­
  вання чи лікування;

• для складання іспитів у навчальному закладі;

• за викликом судових і слідчих органів — на період провадження
  слідства чи дізнання;

• для попереднього вирішення питань трудового і побутового влашту­
  вання після звільнення — строком до семи діб, без урахування часу на до­
  рогу;

• у разі виникнення інших життєво необхідних обставин, які потребу­
  ють присутності засудженого.

Особи, засуджені до обмеження волі, зобов'язані:

• виконувати законні вимоги адміністрації виправного центру, які сто­
  суються порядку відбування призначеного покарання;

• сумлінно працювати у місці, визначеному адміністрацією виправно­
  го центру;

• постійно знаходитися в межах виправного центру під наглядом, за­
  лишати його межі лише за спеціальним дозволом адміністрації цього цент­
  ру, проживати за особистим посвідченням, яке видається взамін паспорта;

• проживати, як правило, у спеціально призначених гуртожитках. Пе­
  ребування засудженого у вільний від роботи час поза гуртожитком допус­
  кається з дозволу адміністрації виправного центру, яка з цього питання ви­
  носить мотивовану постанову.

Засудженим до обмеження волі забороняється:

— доставляти і зберігати на території, де вони проживають, предмети,
вироби і речовини, перелік яких встановлений Правилами внутрішнього
розпорядку виправно-трудових установ. У разі виявлення таких предметів,
виробів і речовин у засудженого вони підлягають вилученню і зберіганню
або знищуються чи передаються у доход держави. Про це посадовою осо­
бою виправного центру складається протокол;

— вживати спиртні напої і пиво, наркотичні засоби і токсичні речовини.
Засуджені, які відбувають покарання у виді обмеження волі, а також

приміщення, в яких вони проживають, можуть піддаватися обшуку, а їхні речі, посилки, передачі і бандеролі, що надійшли, — огляду. Огляди і об­шуки приміщень, де проживають засуджені з сім'ями, провадяться за наяв­ності встановлених законом підстав, за вмотивованим рішенням суду.

429

Жиле приміщення, де проживає засуджений, може відвідуватися в будь-який час доби уповноваженими працівниками виправного центру.

Засуджені, які не допускають порушень встановленого порядку вико­нання покарання у виді обмеження волі і мають сім'ї, після відбуття шести місяців строку покарання за постановою начальника виправного центру можуть проживати за межами гуртожитку із своїми сім'ями.

Ці особи зобов'язані від одного до чотирьох разів на тиждень з'являти­ся у виправний центр для реєстрації.

Особи, зазначені в частині сьомій цієї статті, можуть проживати із сво­їми сім'ями на приватних квартирах або придбавати житло в межах тери­торії виправного центру.

Організація виконання покарання у виді обмеження волі і нагляд за за­судженими визначаються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

Стаття 107³. Умови праці осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі

Засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на ви­робництві виправних центрів, а також на договірній основі на державних або інших форм власності підприємствах, за умови забезпечення належно­го нагляду за їхньою поведінкою.

Праця засуджених до обмеження волі регулюється законодавством про працю, за винятком правил прийняття на роботу, звільнення з роботи, пе­реведення на іншу роботу.

Переведення засуджених на іншу роботу, в тому числі в іншу місце­вість, може здійснюватися власником підприємства або уповноваженим ним органом за погодженням з адміністрацією виправного центру.

Засуджені можуть залучатися без оплати праці тільки до робіт з бла­гоустрою гуртожитків і прилеглих до них територій. Ці роботи засуджені виконують, як правило, в порядку черговості у неробочий час тривалістю не більше двох годин на тиждень.

Засудженим незалежно від усіх відрахувань належить виплачувати не менш як п'ятдесят відсотків загальної суми заробітку.

Стаття 107⁴. Обов'язки адміністрації виправного центру

Адміністрація виправного центру веде облік засуджених, роз'яснює порядок і умови відбування покарання, організовує трудове і побутове влаштування засуджених; забезпечує додержання умов праці засуджених, порядку та умов відбування покарання; здійснює нагляд і заходи попере­дження порушень порядку відбування покарання; провадить із засуджени­ми виховну роботу; застосовує встановлені законом заходи заохочення і стягнення; здійснює роботу щодо підготовки засуджених до звільнення.

Порядок здійснення зазначених повноважень визначається цим Ко­дексом, а також Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

430

Стаття 107⁵. Обов'язки власника підприємства або упов­новаженого ним органу за місцем роботи за­суджених, які відбувають покарання у виді обмеження волі

Власник підприємства або уповноважений ним орган за місцем роботи засуджених до обмеження волі зобов'язаний забезпечити їх залучення до суспільне корисної праці з урахуванням їх стану здоров'я та, по можливос­ті, спеціальності, організовувати первинну професійну підготовку і створи­ти необхідні побутові умови.

Про запізнення засудженого на роботу та його відсутність на роботі з невідомих причин власник підприємства або уповноважений ним орган зо­бов'язаний негайно повідомити адміністрацію виправного центру.

Власнику підприємства або уповноваженому ним органу, на яких пра­цюють засуджені, забороняється звільняти їх з роботи, крім таких випад­ків:

• звільнення від відбування покарання на підставах, передбачених
  Кримінальним кодексом України;

• переведення засудженого на роботу на інше підприємство або для
  подальшого відбування покарання до іншого виправного центру;

• набрання законної сили вироком суду, за яким особа, що відбуває
  покарання у виді обмеження волі, засуджена до позбавлення волі;

• неможливість виконання даної роботи за станом здоров'я.

Стаття 107⁶. Медичне обслуговування засуджених до обмеження волі

Лікувально-профілактична і протиепідемічна робота у виправних цент­рах організовується і провадиться на загальних підставах відповідно до за­конодавства про охорону здоров'я органами охорони здоров'я.

Направлення засуджених до лікувальних закладів визначається згідно з порядком обслуговування населення органами охорони здоров'я.

Стаття 107⁷. Матеріально-побутове забезпечення засуджених до обмеження волі

Засуджені, які тримаються у виправних центрах, забезпечуються інди­відуальним спальним місцем, інвентарем і постільними речами за нормами, встановленими Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, харчування і речове майно придбавають за готівку. Норма жилої площі на одного засудженого не може бути меншою як чотири квадратних метри. Житлово-комунальні та інші послуги оплачуються ними за встанов­леними органами місцевого самоврядування тарифами і розцінками.

Засудженим, які не працюють у зв'язку із захворюванням, а також з причин, від них незалежних, і не одержують за цей час заробітної плати або інших доходів, харчування та комунально-побутові послуги надаються за встановленими нормами за рахунок кошторису виправного центру.

Засуджені, які направлені на лікування до лікувальних закладів охо­рони здоров'я, забезпечуються всіма видами довольства на загальних підставах.

431

У необхідних випадках адміністрація виправного центру або підприєм­ства, де працевлаштований засуджений, видає йому аванс із наступним відшкодуванням.

Із засуджених, які тримаються в дисциплінарних ізоляторах, стягуєть­ся повна вартість харчування, наданого їм за встановленими нормами.

Стаття 107⁸. Виховна робота із засудженими до обмежен­ня волі

З особами, які відбувають покарання у виді обмеження волі, адмініст­рацією виправного центру, а також власником підприємства або уповнова­женим ним органом, де працюють засуджені, їхніми трудовими колектива­ми і громадськими організаціями, іншими громадськими формуваннями провадиться виховна робота.

Активна участь засуджених у виховних заходах заохочується і врахо­вується при визначенні ступеня їхнього виправлення.

Стаття 107⁹. Участь осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі, в самодіяльних організаціях

Засуджені, які відбувають покарання у виді обмеження волі, можуть створювати самодіяльні організації засуджених і брати участь у їх роботі. У виправних центрах забороняється діяльність політичних партій.

Стаття 107¹⁰. Заходи заохочення, що застосовуються до осіб, які відбувають покарання у виді обме­ження волі

За сумлінну поведінку і ставлення до праці до засуджених можуть за­стосовуватися такі заходи заохочення:

• оголошення подяки;

• нагородження похвальною грамотою;

• грошова премія;

• нагородження подарунком;

• дострокове зняття раніше накладеного стягнення;

• дозвіл на виїзд до близьких родичів за межі виправного центру на
  святкові, неробочі та вихідні дні;

• дозвіл на виїзд до близьких родичів за межі виправного центру у від­
  пустку терміном до дванадцяти діб один раз на рік.

Засуджені, які стали на шлях виправлення або сумлінною поведінкою і ставленням до праці довели своє виправлення, можуть бути у встановле­ному законом порядку представлені до заміни невідбутої частини покаран­ня більш м'яким або до умовно-дострокового звільнення від відбування по­карання.

Стаття 107". Заходи стягнення, що застосовуються до осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі

До засуджених, які порушують трудову дисципліну і встановлений по-

432

рядок відбування покарання, адміністрація виправного центру може засто­совувати такі заходи стягнення:

• попередження;

• догана;

• сувора догана;

• призначення на позачергове чергування з прибирання гуртожитку і
  прилеглої до нього території;

• заборона проживати поза гуртожитком строком до трьох місяців;

• заборона виходу за межі гуртожитку у вільний від роботи час на
  строк до трьох місяців;

• поміщення в дисциплінарний ізолятор строком до десяти діб.

Стосовно осіб, які самовільно залишили місця обмеження волі або зліс­но ухиляються від робіт, або систематично порушують громадський поря­док чи встановлені правила проживання, адміністрація виправного центру направляє прокурору матеріали для вирішення питання про притягнення засудженого до кримінальної відповідальності.

Стаття 107¹². Порядок застосування до засуджених, які відбувають покарання у виді обмеження во­лі, заходів заохочення і стягнення

Заходи заохочення і стягнення накладаються письмово і усно та відоб­ражаються в особовій справі засудженого.

До засудженого застосовується, як правило, один захід заохочення.

Дозвіл на виїзд засудженому до близьких родичів на святкові, неробочі та вихідні дні може бути наданий не більше одного разу на місяць.

Заохочення у вигляді надання відпустки тривалістю до дванадцяти діб застосовується до засуджених, які характеризуються позитивно, не більше одного разу протягом року за погодженням з власником підприємства або уповноваженим ним органом.

При призначенні заходів стягнення враховуються мотиви і обставини вчинення порушення, кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого по суті проступку. Накладені стягнення мають відповідати тяжкості і характеру проступку засудженого.

Стягнення може бути накладене тільки на особу, яка вчинила просту­пок, не пізніше десяти діб з дня виявлення проступку, а якщо у зв'язку з проступком провадилася перевірка, — то з дня її закінчення, але не пізні­ше шести місяців з дня вчинення проступку.

Накладене стягнення звертається до виконання, як правило, негайно, але не пізніше одного місяця з дня його накладення.

Якщо протягом року з дня відбуття стягнення засуджений не буде під­даний новому стягненню, він визнається таким, що не має стягнення. Нак­ладене у цей період нове стягнення на засудженого перериває перебіг за­значеного строку, і його обчислення продовжується знову з дня відбуття останнього стягнення.

Засудженим, яким заборонений вихід за межі гуртожитку у вільний від роботи час, протягом строку дії заборони вихід із гуртожитку може бути дозволений у виняткових випадках і на встановлений час для:

433

28 — 2-659

• одержання медичної допомоги;

• придбання продуктів харчування і предметів першої потреби;

• відвідання лазні, пральні або перукарні;

• одержання поштових відправлень;

• відвідання державних установ і організацій, навчальних закладів.

Стаття 107¹³. Посадові особи, які застосовують заходи зао­хочення і стягнення, обсяг їх повноважень

Правом застосування заходів заохочення і стягнення, передбачених статтями 107¹⁰ і 107¹¹ цього Кодексу, користуються у повному обсязі на­чальник виправного центру, а також його вищестоящі начальники. Заходи заохочення у вигляді оголошення подяки, дострокового зняття раніше нак­ладеного стягнення і дозволу на виїзд до близьких родичів за межі виправ­ного центру на святкові, неробочі і вихідні дні, а також заходи стягнення у вигляді попередження, догани і суворої догани можуть застосовувати за­ступники начальника виправного центру.

Начальник відділення соціально-психологічної служби виправного центру має право застосовувати в усній формі заходи заохочення у вигляді оголошення подяки і дострокового зняття раніше накладеного ним стягнен­ня, а також заходи стягнення у вигляді попередження, догани і суворої догани.

Глава 20-А

ЗДІЙСНЕННЯ КОНТЮЛЮ ЗА ПОВЕДІНКОЮ ОСІБ, ЗВІЛЬНЕНИХ ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ З ВИПРОБУВАННЯМ

Стаття 114'. Органи, що здійснюють контроль за поведін­кою осіб, звільнених від відбування пока­рання з випробуванням

Контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, протягом іспитового строку здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією за місцем проживання засудженого, а стосовно військовослужбовців — командирами військових частин.

Згідно з порядком, передбаченим законодавством та відомчими нор­мативними актами, до здійснення контролю за звільненими від відбування покарання з випробуванням та проведення з ними індивідуально-профі­лактичної роботи за місцем проживання залучаються працівники міліції, інших державних органів та відповідні громадські формування.

Стаття 114². Порядок здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням

Кримінально-виконавча інспекція веде персональний облік засуджених протягом іспитового строку, спільно з працівниками міліції та відповідними громадськими формуваннями проводить індивідуально-профілактичну ро-

434

боту з засудженими та контролює додержання ними громадського порядку і виконання обов'язків, покладених на них судом; здійснює привід через органи внутрішніх справ засуджених, які не з'явилися за викликом до кри­мінально-виконавчої інспекції; організовує початковий розшук засуджених, місцезнаходження яких невідоме, та передає матеріали до органів внутріш­ніх справ для оголошення розшуку таких засуджених; застосовує заходи заохочення і стягнення.

У разі призову засудженого на строкову військову службу до військо­вого комісаріату направляється копія вироку, а в необхідних випадках до неї додаються інші документи, які необхідні для здійснення контролю за поведінкою засудженого за місцем проходження служби.

Звільнені від відбування покарання з випробуванням зобов'язані: звіту­вати перед кримінально-виконавчою інспекцією про свою поведінку; вико­нувати обов'язки, які покладені на них судом; з'являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції. У разі неприбуття до кримінально-вико­навчої інспекції без поважних причин до засудженого може бути застосо­вано привід, який виконується органом внутрішніх справ.

Стаття 114³. Обчислення іспитового строку

Іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку (ухва­ли) суду.

Після закінчення іспитового строку засуджений, який виконав покла­дені на нього обов'язки та не вчинив нового злочину, звільняється судом від призначеного йому покарання, контроль за його поведінкою припиня­ється і засуджений знімається з обліку кримінально-виконавчої інспекції.

Стаття 114⁴. Відповідальність осіб, звільнених від відбу­вання покарання з випробуванням

У разі ухилення засудженого від виконання обов'язків, які покладені на нього судом, або порушення громадського порядку, за яке його було притягнуто до адміністративної відповідальності, кримінально-виконавча інспекція виносить засудженому письмове попередження про можливість відміни покарання з випробуванням і направлення для відбування призна­ченого покарання.

Якщо засуджений не виконує покладені на нього обов'язки або систе­матично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, а та­кож якщо засуджений не з'явився без поважної причини до кримінально-виконавчої інспекції або зник з метою ухилення від відбування покарання, кримінально-виконавча інспекція направляє до суду подання про відміну покарання з випробуванням і направлення засудженого для відбування призначеного покарання.

Невиконанням обов'язків вважається таке, коли засуджений не вико­нав хоча б один з обов'язків, які було покладено на нього судом.

Систематичним невиконанням обов'язків вважається вчинення засу­дженим трьох і більше правопорушень, за які його було притягнуто до ад­міністративної відповідальності.

435

28*

Особа, звільнена від відбування покарання з випробуванням, розшук якої оголошено у зв'язку з ухиленням від покарання, може бути затримана органом внутрішніх справ за постановою суду на строк до ЗО діб.

2. Статтю 77 викласти у такій редакції:

Стаття 77. Виконання примусового лікування

Стосовно засуджених до позбавлення волі осіб, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, та тих, що не пройшли пов­ного курсу лікування і відмовляються від нього, адміністрацією колоній за­стосовуються призначені судом примусові заходи медичного характеру або примусове лікування.

Якщо під час відбування покарання буде встановлено, що засуджений має хворобу, яка становить небезпеку для здоров'я інших осіб, та він від­мовляється від лікування, адміністрація колонії вносить до суду подання про застосування до такої особи примусового лікування.

3. Розділ VI і статтю 109² викласти у такій редакції:

Розділ VI

ПОРЯДОК І УМОВИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ВИПРАВНИХ РОБІТ

Глава 16 ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ВИПРАВНИХ РОБІТ

Стаття 94. Порядок виконання покарання у виді виправ­них робіт

Покарання у виді виправних робіт відбувається на підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності за місцем роботи засу­дженого.

Виконання покарання у виді виправних робіт здійснюється на основі участі засуджених у суспільне корисній праці і контролю за їхньою по­ведінкою відповідно до вимог цього Кодексу.

Контроль за виконанням покарання у виді виправних робіт поклада­ється на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого — на органи внутрішніх справ.

Вироки до виправних робіт приводяться до виконання не пізніше де­сятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або звернення його до виконання.

Кримінально-виконавча інспекція веде облік засуджених; роз'яснює по­рядок та умови відбування покарання; здійснює контроль за додержанням порядку та умов відбування покарання засудженими і власником підприєм­ства, установи, організації або уповноваженим ним органом за місцем ро­боти засудженого; бере участь у виховній роботі з засудженим; контролює поведінку засуджених; здійснює привід через органи внутрішніх справ за-

436

суджених, які не з'явилися за викликом до кримінально-виконавчої інспек­ції без поважних причин; організовує початковий розшук засуджених, міс­цезнаходження яких невідоме, та передає матеріали до органу внутрішніх справ для оголошення розшуку таких засуджених; застосовує заходи зао­хочення і стягнення; дає дозвіл на звільнення з роботи засуджених за влас­ним бажанням.

Засуджені зобов'язані: виконувати встановлені порядок та умови відбу­вання покарання; сумлінно ставитися до праці; з'являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції; повідомляти кримінально-виконавчу ін­спекцію про зміну місця проживання; періодично з'являтися на реєстрацію до кримінально-виконавчої інспекції.

Стаття 95. Умови відбування покарання у виді виправ­них робіт

Протягом строку відбування покарання засудженим забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу кримінально-вико­навчої інспекції. Дозвіл на звільнення може бути наданий після перевірки обгрунтованості заяви засудженого та за наявності довідки з нового місця роботи про можливість його працевлаштування.

Особам, засудженим до покарання у виді виправних робіт, надається щорічна чергова відпустка, час якої не зараховується до строку відбування покарання.

Час відбування покарання у виді виправних робіт може бути включе­ний судом до загального трудового стажу засудженого.

Засудженим забороняється без дозволу кримінально-виконавчої ін­спекції виїжджати за межі України.

Стаття 96. Обчислення строку покарання у виді виправ­них робіт

Строк покарання у виді виправних робіт обчислюється роками, місяця­ми і днями, протягом яких засуджений працював і з його заробітку прова­дилося відрахування. Число днів, відпрацьованих засудженим, має бути не менше числа робочих днів, які припадають на кожний місяць встановлено­го судом строку покарання. Якщо засуджений не відпрацював зазначену кількість днів і відсутні підстави, встановлені цим Кодексом для заліку не-відпрацьованих днів у строк покарання, відбування покарання триває до повного відпрацювання засудженим призначеної кількості робочих днів. Початком строку відбування покарання вважається день, з якого фактично розпочато відрахування із заробітку засудженого.

У строк відбування покарання зараховується час, протягом якого засу­джений не працював з поважних причин, і за ним, відповідно до закону, зберігалася заробітна плата, а також час, коли засудженому не надавалася робота на підприємстві, в установі, організації. Стосовно особи, яка стала непрацездатною після постановлення вироку суду, кримінально-виконавча інспекція направляє подання до суду про заміну виправних робіт штрафом.

437

Стосовно особи, яка після постановлений вироку суду досягла пенсій­ного віку, а також жінки, яка стала вагітною, кримінально-виконавча ін­спекція направляє подання до суду про звільнення такої особи від покарання.

У строк відбування покарання не зараховується час хвороби, виклика­ної алкогольним, наркотичним або токсичним сп'янінням або діями, пов'я­заними з ними, грубим порушенням правил техніки безпеки, умисним за­подіянням собі тілесних ушкоджень; час відбування адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, а також тримання під вартою як запобіжного заходу з іншої кримінальної справи у період відбу­вання покарання, у випадках, коли вина у вчиненні злочину доведена у встановленому законом порядку.

Стаття 97. Обов'язки власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу за місцем відбування засудженими покарання у виді виправних робіт

На власника підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган за місцем відбування засудженим покарання у виді виправних робіт покладається:

• щомісячне відрахування визначеної вироком суду частини заробіт­
  ної плати і перерахування у встановленому порядку утриманої суми в до­
  ход держави;

• додержання порядку та умов відбування покарання, передбачених
  цим Кодексом;

• своєчасне інформування кримінально-виконавчої інспекції про ухи­
  лення засудженого від відбування покарання, переведення засудженого на
  іншу роботу чи посаду, а також його звільнення;

• щомісячне інформування кримінально-виконавчої інспекції про кіль­
  кість робочих днів за графіком на підприємстві, в установі, організації,
  кількість фактично відпрацьованих засудженим робочих днів, розмір заро­
  бітної плати і утримань з неї за вироком суду, кількість прогулів, кількість
  днів тимчасової непрацездатності за листком непрацездатності та з інших
  причин;

• призначення працівника, який буде проводити з засудженим вихов­
  ну роботу, контролювати виконання визначених для нього робіт та поведін­
  ку засудженого.

У разі систематичного неправильного або несвоєчасного відрахування сум із заробітку засудженого, а також невиконання інших вимог цієї статті винні посадові особи притягуються до відповідальності згідно з законом.

Стаття 98. Порядок провадження відрахувань із заробіт­ку засуджених до виправних робіт

Кримінально-виконавча інспекція здійснює контроль за правильністю і своєчасністю відрахувань із заробітку засуджених до виправних робіт і пе­рерахуванням відрахованих сум у доход держави.

Відрахування провадяться із усієї суми заробітку, незалежно від наяв­ності претензій до засудженого за виконавчими документами, за кожний

438

відпрацьований місяць при виплаті заробітної плати. В осіб, які працюють за сумісництвом, відрахування провадяться із заробітку за кожним місцем роботи. Відрахування відповідно до вироку суду починаються з наступного дня після надходження вироку та повідомлення на підприємство, в устано­ву чи організацію, але не раніше ніж вирок набрав чинності.

Відрахування не провадяться з грошових допомог, які одержуються в порядку соціального страхування і соціального забезпечення, виплат одно­разового характеру, не передбачених системою оплати праці, сум, які ви­плачуються як компенсація за витрати, пов'язані з відрядженням, та інших компенсаційних виплат.

Стаття 99. Заходи заохочення і стягнення, які застосову­ються стосовно осіб, засуджених до виправ­них робіт

Власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган стосовно засуджених до покарання у виді виправних робіт може за­стосовувати заходи заохочення і стягнення, передбачені законодавством про працю.

Кримінально-виконавча інспекція за зразкову поведінку і сумлінне ставлення до праці стосовно засуджених може застосовувати такі заходи заохочення:

• подання до суду матеріалів на засудженого щодо умовно-достроко­
  вого звільнення або заміни невідбутої частини покарання штрафом;

• зарахування часу щорічної чергової відпустки у строк відбування
  покарання.

Подання про умовно-дострокове звільнення засудженого від покарання або заміну невідбутої частини покарання штрафом надсилається до суду кримінально-виконавчою інспекцією з урахуванням характеристики на нього власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу за місцем роботи засудженого.

За порушення порядку та умов відбування покарання у виді виправних робіт до засудженого може застосовуватися стягнення у вигляді письмово­го попередження про притягнення до кримінальної відповідальності.

Стосовно осіб, які ухиляються від відбування покарання, кримінально-виконавча інспекція направляє прокурору матеріали для вирішення питан­ня про притягнення до кримінальної відповідальності відповідно до статті 389 Кримінального кодексу України.

Ухиленням засудженого від відбування покарання у виді виправних ро­біт є:

• невиконання встановлених обов'язків;

• порушення порядку та умов відбування покарання;

• вчинення проступку, за який його було притягнуто до адміністра­
  тивної відповідальності;

• більше двох разів протягом місяця допущення прогулів, а також
  більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця або поява на
  роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння.

439

Засуджений до виправних робіт, розшук якого оголошено у зв'язку з ухиленням від покарання, може бути затриманий органом внутрішніх справ за постановою суду на строк до ЗО діб.

Стаття 109². Звільнення від відбування покарання вагіт­них жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років

Засуджені до обмеження волі або до позбавлення волі жінки, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання, крім засудже­них до позбавлення волі на строк більше п'яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини, які мають сім'ю або родичів, що дали згоду на спільне з ними проживання, або які мають можливість самостійно забезпе­чити належні умови для виховання дитини, можуть бути звільнені від від­бування покарання в межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною трирічного віку.

Контроль за поведінкою таких жінок здійснює кримінально-виконавча інспекція за місцем проживання засудженої відповідно до статей 114^і — 114⁴ цього Кодексу.

Залежно від поведінки засудженої після досягнення дитиною трирічно­го віку або в разі смерті дитини кримінально-виконавча інспекція направ­ляє до суду подання про звільнення її від покарання або заміну покарання більш м'яким покаранням чи направлення засудженої для відбування пока­рання, призначеного вироком.

4. У статті 14:

у частині першій:

в абзаці другому слова і цифри "крім засуджених за злочини, переліче­ні в абзаці третьому частини четвертої статті 25 Кримінального кодексу України" виключити;

в абзаці п'ятому слова "визнані особливо небезпечними рецидивістами і" виключити;

частину другу виключити.

5. У статті 15:

у частині першій слова "або визнані особливо небезпечними рециди­вістками" виключити;

частину другу виключити.

6. У частині другій статті 16 слова і цифри "за злочини, перелічені в
   абзаці третьому частини четвертої статті 25 Кримінального кодексу Украї­
   ни" виключити.

7. В абзаці третьому частини першої статті 17 слова "особливо небез­
   печні рецидивісти" виключити.

8. Частину третю статті 18 виключити.

9. У статті 19 слова і цифри "судом на підставі статті 25 Кримінального
   кодексу України" замінити словами "Державним департаментом України з
   питань виконання покарань".

440

10. У частині другій статті 21 слова і цифри "особливо небезпечних ре­
    цидивістів, засуджених за злочини, перелічені в частині шостій статті 52,
    пунктах 2 і 3 статті 52^і Кримінального кодексу України, а також особливо
    небезпечних рецидивістів, засуджених за злочини, вчинені в період відбу­
    вання покарання у вигляді позбавлення волі; особливо небезпечних реци­
    дивістів, засуджених за інші злочини" виключити.

11. У статті 32 слова і цифри "визнаних особливо небезпечними реци­
    дивістами, засуджених за злочини, перелічені в частині шостій статті 52,
    пунктах 2 і 3 статті 52^і Кримінального кодексу України, і" замінити словом
    "засуджених".

12. У статті 34 слово "судом" замінити словами "Державним департа­
    ментом України з питань виконання покарань".

13. У статті 46:

в абзаці четвертому частини першої слова і цифри "засуджені, перелі­чені у частині шостій статті 52 Кримінального кодексу України, — після відбуття не менше двох третин призначеного строку покарання" виключити;

у частині другій:

пункт 1 виключити;

у пункті 2 слова "які не пройшли призначеного судом примусового лі­кування від алкоголізму або наркоманії, а також ті" виключити;

у пункті 3 слово "судом" замінити словами "Державним департамен­том України з питань виконання покарань".

14. У частині другій статті 76^і слова і цифри "відстрочка відбування
    покарання в порядку, встановленому статтею 46 замінити словами і циф­
    рами "звільнення від відбування покарання в порядку, встановленому стат­
    тею 83".

15. У частині першій статті 80 слова "особливо небезпечних рецидивіс­
    тів" і "від алкоголізму або наркоманії" виключити.

16. У частині першій статті 110 слова і цифри "статей 52, 52² і 53" за­
    мінити словом і цифрами "статті 81", а слова "зазначеними в перелічених
    статтях Кримінального кодексу України" виключити.

17. Перше речення частини першої статті 130 доповнити словами "а
    також порядок і умови проходження служби, передбачені для працівників
    органів внутрішніх справ".

II. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з 1 вересня 2001 року.

2. Кабінету Міністрів України у тримісячний строк з дня набрання чин­
   ності цим Законом:

підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законів України у відповідність з цим Законом;

привести свої нормативно-правові акти у відповідність з цим Законом;

забезпечити перегляд і скасування міністерствами та іншими централь­ними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів, що супе­речать цьому Закону.

441

Зміст

Вступ З

Загальна частина

Глава І

Кримінально-виконавча політика України.

Кримінально-виконавче право 7

§ 1. Поняття та зміст кримінальне-виконавчої

політики України 7

§ 2. Кримінальне-виконавче право: предмет і метод правового

регулювання, система норм і принципів 16

§ 3. Норми та джерела кримінальне-виконавчого права .... 26
§ 4. Зміст і особливості кримінально-виконавчих

правовідносин ЗО

§ 5. Наука та курс кримінально-виконавчого права 33

Література 35

Глава II

Історія кримінально-виконавчої системи

і законодавства України 37

§ 1. Загальна характеристика періодів становлення

та розвитку кримінально-виконавчої системи

і законодавства України 37

§ 2. Кримінально-виконавча система карального
(допенітенціарного) періоду 42

§ 3. Кримінально-виконавча система і законодавство

філантропічного періоду 49

§ 4. Кримінально-виконавча система і законодавство

політичного періоду 56

Література 72

Глава III

Установи і органи виконання покарань 74

§ 1. Поняття виконання (відбування) покарання 74

§ 2. Призначення та види установ і органів виконання

покарань 77

§ 3. Державний департамент України з питань виконання
покарань 83

442

§ 4. Взаємодія установ і органів виконання покарань з іншими державними органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю ... 87

Література 90

Глава IV

Правовий статус засуджених в Україні 91

§ 1. Загальна характеристика правового статусу осіб,

які відбувають покарання 91

§ 2. Зміст правового статусу засуджених 96

§ 3. Закріплення в законодавстві правового статусу

засуджених 100

§ 4. Права, законні інтереси та обов'язки засуджених

до позбавлення волі 104

Література 111

Глава V

Контроль за діяльністю установ і органів

виконання покарань 112

§ 1. Поняття і соціально-правове призначення контролю

за діяльністю установ і органів виконання покарань 112

§ 2. Парламентський контроль за діяльністю установ

і органів виконання покарань 114

§ 3. Прокурорський нагляд за діяльністю установ

і органів виконання покарань 116

§ 4. Судовий контроль за діяльністю установ і органів

виконання покарань 120

Література 123

Глава VI

Участь громадськості в діяльності установ

і органів виконання покарань 125

§ 1. Соціально-правові засади участі громадськості в діяльності
установ і органів виконання покарань 125

§ 2. Участь спостережних комісій і служб у справах

неповнолітніх в діяльності установ і органів виконання

покарань 128

§ 3. Традиційні форми участі громадськості в діяльності

установ і органів кримінально-виконавчої системи 133

Література 137

443

Глава VII

Міжнародне співробітництво з пенітенціарних проблем

і виконання покарань у зарубіжних країнах 138

§ 1. Становлення зарубіжних пенітенціарних систем 138

§ 2. Особливості виконання покарань у країнах з розвиненою

економікою 141

§ 3. Особливості виконання покарань у республіках колишнього

СРСР 147

§ 4. Міжнародне співробітництво з проблем виконання

покарань 152

§ 5. Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими . 161
Література 163

Особлива частина

Глава VIII

Позбавлення волі та соціально-правова

характеристика цієї дії 165

§ 1. Позбавлення волі як юридична форма державного примусу . 165

§ 2. Види позбавлення волі 168

§ 3. Зміст позбавлення волі як виду кримінального покарання . .169

§ 4. Соціальні та юридичні наслідки позбавлення волі 173

Література 175

Глава IX

Виконання попереднього ув'язнення під варту 176

§ 1. Правова природа, підстави і порядок застосування

попереднього ув'язнення під варту 176

§ 2. Особливості тримання ув'язнених у слідчих ізоляторах . . .179 § 3. Залучення ув'язнених до праці і організація виховної

роботи з ними 190

§ 4. Підстави і порядок звільнення осіб, взятих під варту . . . .193
Література 194

Глава X

Класифікація, розподіл, прийом та облік

засуджених в установах виконання покарань 196

§ 1. Класифікація засуджених та їх розподіл за видами

виправно-трудових установ 196

§ 2. Підстави і порядок переведення засуджених

в установах виконання покарань 207

444

§ 3. Прийом та облік засуджених в установах виконання

покарань 211

Література 219

Глава XI

Основні засоби ресоціалізації засуджених

до позбавлення волі 220

§ 1. Поняття та правове регулювання режиму в установах

виконання покарань 220

§ 2. Суспільне корисна праця як засіб ресоціалізації

засуджених 229

§ 3. Правова природа і основні завдання виховної роботи

із засудженими 234

§ 4. Правове регулювання та організація загальноосвітнього

навчання і професійної підготовки засуджених 236

Література 238

Глава XII

Матеріально-побутове і медико-санітарне забезпечення

засуджених до позбавлення волі 240

§ 1. Правове регулювання та організація матеріально-побутового
забезпечення засуджених до позбавлення волі 240

§ 2. Організація медико-санітарного забезпечення засуджених

до позбавлення волі 246

Література 253

Глава XIII

Звільнення засуджених з місць позбавлення волі

і здійснення постпенітенціарного впливу на них 255

§ 1. Правові підстави і порядок звільнення засуджених

з установ виконання покарань 255

§ 2. Оформлення документів про звільнення 265

§ 3. Постпенітенціарний вплив і заходи соціальної адаптації

щодо осіб, звільнених з установ виконання покарань 269

§ 4. Організаційно-правове забезпечення адміністративного

нагляду за звільненими з місць позбавлення волі 273

Література 276

Глава XIV

Порядок і умови виконання кримінальних покарань

у виді довічного позбавлення волі та арешту 278

§ 1. Порядок і умови виконання покарання у виді арешту .... 278

445

§ 2. Порядок і умови виконання довічного позбавлення волі . . . 284
Література 291

Глава XV

Порядок і умови виконання кримінальних покарань,

не пов'язаних з ізоляцією від суспільства 292

§ 1. Порядок і умови виконання покарання у виді штрафу . . . 292

§ 2. Порядок і умови виконання покарання у виді

позбавлення військового, спеціального звання, рангу,

чину або кваліфікаційного класу 296

§ 3. Порядок і умови виконання покарання у виді

позбавлення права обіймати певні посади або займатися

певною діяльністю 297

§ 4. Порядок і умови виконання покарання у виді

громадських робіт ЗОЇ

§ 5. Порядок і умови виконання покарання у виді

виправних робіт 305

§ 6. Порядок і умови виконання покарання у виді

конфіскації майна 310

§ 7. Порядок і умови виконання покарання у виді

обмеження волі 312

Література 322

Глава XVI

Особливості виконання покарань

щодо військовослужбовців 324

§ 1. Загальна характеристика виконання покарання

у виді тримання в дисциплінарному батальйоні 324

§ 2. Порядок і умови виконання покарання у виді тримання

в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців 326

§ 3. Порядок звільнення із дисциплінарного батальйону 333

§ 4. Особливості виконання інших покарань щодо
військовослужбовців 335

Література 337

Додатки 339

446

Навчальне видання

Кримінально-виконавче право

України

Загальна та Особлива частина

Навчальний посібник

За загальною редакцією О.М. Джужи, доктора юридичних наук, професора

Шеф-редактор Ковальський В. С., кандидат юридичних наук

Юрінком Інтер — редакція наукової та навчальної літератури

Відповідальна за випуск ТА. Яскажук

Редактор Т. Александрова

Комп'ютерний набір Л.М. Сисоєва

Комп'ютерна верстка Т.М. Виноградова

Художнє оформлення М.П. Черненко

Підписано до друку 15.01.2002. Формат 60х90/іе. Папір офсетний Мв 1.

Гарн. Тайме. Умови, друк. арк. 30,0. Обл.-вид. арк. 28,5.

Наклад 3000 прим. Зам. № 2-659 Ціна договірна.

Оригінал-макет виготовлено комп'ютерним центром СП "Юрінком Інтер"

(Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи

до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів

видавничої продукції — серія ДК № 19 від 20.03.2000.)

З питань придбання літератури звертатися до видавництва "Юрінком Інтер" за адресою: 04209, Київ-209, вул. Героїв Дніпра, 31-6; тел. 411-64-03

ЗАТ «ВІПОЛ», ДК № 15 03151, Київ-151, пул. Волинська, 60

Кримінально-виконавче право України: (Загальна та Особлива К82 частини): Навч. посіб. / О. М. Джужа, С. Я. Фаренюк, В. О. Кор-чинський та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-е вид., перероб. та допов. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 448 с.

І5ВМ 966-667-025-9

У навчальному посібнику на підставі чинних норм, практики виконан­ня покарань, застосування заходів виховного впливу, нових теоретичних підходів, а також з урахуванням змін і доповнень чинного законодавства розглядаються проблеми Загальної та Особливої частин кримінально-виконавчого права України.

Розрахований на студентів, слухачів і курсантів, викладачів спеціаль­них юридичних вищих та середніх навчальних закладів, науковців і пра­цівників системи виконання покарань.

ББК 67.9(4УКР)309я73+67.309я73