2

Кримінально-виконавче законодавство

України

Під кримінально-виконавчим законодавством у широкому значенні розуміється система нормативно-правових актів, що містять норми кримінально-виконавчого права. Це нормативно-правові акти органів влади і управління (джерела), які регулюють весь комплекс суспільних відносин, що виникають з приводу та у процесі виконання й відбуван­ня кримінальних покарань та застосування до засуджених засобів ви­правлення і ресоціалізації.

Базовим джерелом і юридичною основою розвитку законодавства, у тому числі і кримінально-виконавчого, є Конституція України. Напри­клад, ст. 92 Конституції України встановлює, що виключно законами України визначаються організація й діяльність органів і установ вико­нання покарань, тільки законом оголошується амністія. Згідно із ст. 106 Конституції України до компетенції Президента України відноситься здійснення помилування. Більшість прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції України, по­вною мірою поширюються і на засуджених. Зокрема, ч. З ст. 63 Консти­туції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. На підставі, наприклад, ст. 64 Конституції Ук­раїни у 1998 р. Конституційний Суд України визнав неконституційни­ми норми Закону України «Про вибори народних депутатів України» щодо обмеження виборчого права для осіб, які за вироком суду перебу­вають у місцях позбавлення волі, на час перебування в цих місцях.

Основним законом, що регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, є Кримінально-виконавчий кодекс України, який був прийнятий Верховною Радою України 11 липня 2003 р. та набув чинності з 1 січня 2004 р.

До прийняття КВК в Україні діяв Виправно-трудовий кодекс, який був прийнятий 23 грудня 1970 р. і набрав чинності з 1 червня 1971 р. Тривалий час (до 2001 р.) цей кодекс регулював порядок і умови вико­нання та відбування тільки двох видів кримінальних покарань: позбав­лення волі та виправних робіт. Порядок і умови виконання та відбування інших видів кримінальних покарань регулювалися низкою інших підза-конних нормативно-правових актів. КВК України регулює порядок і умови виконання та відбування усіх видів кримінальних покарань, які

14

передбачені у ст. 51 нового КК України. Крім цього, КВК України містить низку нових положень, яких не було у Виправно-трудовому кодексі, по-новому чи більш детально регулює окремі питання виконан­ня та відбування кримінальних покарань.

КВК України складається із Загальної частини, Особливої частини та Прикінцевих положень. Загальна та Особлива частини поділені на п'ять розділів, які складаються з 26 глав, що містять 166 статей. Розділ перший містить норми, які визначають загальні положення криміналь­но-виконавчого законодавства, правовий статус засуджених, систему органів і установ виконання покарань, регулює питання нагляду й кон­тролю за виконанням покарань і участі громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених. Розділ другий регулює питання виконання по­карань, не пов'язаних із позбавленням волі, розділ третій — виконання покарання у виді позбавлення волі, розділ четвертий — виконання пока­рання у виді довічного позбавлення волі. Розділ п'ятий присвячений пи­танням звільнення від відбування покарання, допомоги особам, які звільнені від відбування покарання, контролю і нагляду за ними. При­кінцеві положення регулюють питання введення в дію КВК України.

До інших законів, які містять норми кримінально-виконавчого пра­ва, слід віднести:

- Закон України від 2 березня 2000 р. «Про загальну структуру і чи­
сельність кримінально-виконавчої системи України»;

• Закон України від 23 червня 2005 р. «Про Державну кримінально-
  виконавчу службу України»;

• Закон України від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в
  Україні»;

• Закон України від 1 грудня 1994 р. «Про адміністративний нагляд
  за особами, звільненими з місць позбавлення волі»;

• Закон України від 10 липня 2003 р. «Про соціальну адаптацію осіб,
  які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на
  певний строк»;

- Закон України від ЗО липня 1993 р. «Про попереднє ув'язнення» та ін.
Низка норм кримінально-виконавчого права міститься і в Указах

Президента України. Зокрема, на підставі Указів Президента України від 22 квітня 1998 р. №344/98, від 12 березня 1999 р. №248/99, від 12 черв­ня 2000 р. №786/2000 був створений Державний департамент України з питань виконання покарань та визначено його спеціальний статус як центрального органу виконавчої влади, який безпосередньо реалізовує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Указом Президента України від 31 липня 1998 р. №827/98 було затвер­джене Положення про Державний департамент України з питань вико­нання покарань, Указом Президента України від 19 липня 2005 р. №1118/2005 затверджене Положення про здійснення помилування, Указом Президента від 5 квітня 1994 р. №139/94 було затверджене По-

15

ложення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України тощо.

Окремі питання діяльності кримінально-виконавчої системи регу­люються також і постановами Кабінету Міністрів України. Наприклад, постановою від 20 червня 2000 р. №986 затверджена Програма зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000-2004 роки, постановою від 15 лютого 2002 р. № 167 затверджена Про­грама подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки, постановою від 1 квітня 2004 р. №429 затверджені Положення про спостережні комісії та Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах, постановою від 1 березня 1999 р. №286 визначена структура центрального апарату Державного департаменту України з питань виконання покарань та гра­нична чисельність працівників центрального апарату тощо.

Більш детальна регламентація порядку й умов виконання та відбу­вання кримінальних покарань, інших питань діяльності кримінально-виконавчої системи відображена у низці відомчих нормативно-право­вих актів. Умовно їх можна розділити на три групи:

1) нормативно-правові акти Державного департаменту України з питань виконання покарань.

До них, в першу чергу, слід віднести Правила внутрішнього розпоряд­ку установ виконання покарань, які затверджені наказом від 25 грудня 2003 р. №275. Вони, базуючись і розвиваючи положення Кримінально-виконавчого кодексу України, більш чітко регламентують умови виконан­ня кримінальних покарань в установах виконання покарань; порядок прийняття засуджених до установ виконання покарань; придбання засу­дженими продуктів харчування, предметів першої потреби, отримання ними посилок, передач, бандеролей; листування засуджених, направлен­ня грошових переказів, побачення з родичами та іншими особами, зустрічі з адвокатами; питання праці, організації соціально-виховної роботи, ма­теріально-побутового забезпечення та медичного обслуговування засудже­них; особливості зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі; застосування до засуджених заходів заохочення та стягнення, фізичного впливу, спеціальних засобів та зброї. Правила встановлюють також особ­ливості тримання засуджених до арешту та довічного позбавлення волі, регулюють питання обладнання установ виконання покарань тощо.

Також до цієї групи слід віднести:

• Правила тримання осіб, взятих під варту, і засуджених у слідчих
  ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання по­
  карань та Правила поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під вар­
  ту, і засуджених, які затверджені наказом від 20 вересня 2000 р. №192;

• Положення про відділення соціально-психологічної служби уста­
  нови виконання покарань, Положення про методично-виховну раду

16

установи виконання покарань, Положення про відділення карантину діагностики та розподілу засуджених установи виконання покарань, Положення про психологічну службу установи виконання покарань, які затверджені наказом від 17 березня 2000 р.;

- Положення про дільницю слідчого ізолятора на території виправ­
ної колонії, яке затверджене наказом від 21 травня 2003 р. №73;

— Положення про педагогічну раду виховної колонії та Типове по­
ложення про батьківський комітет при виховній колонії, які затверджені
наказом від 28 січня 2004 р. №20;

- Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд у
кримінально-виконавчій системі, Положення про державну санітарно-
епідеміологічну службу Державного департаменту України з питань ви­
конання покарань, які затверджені наказом від 1 грудня 2003 р. №224;

— Інструкцію про порядок розподілу, направлення та переведення
для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Поло­
ження про комісію з питань розподілу, направлення та переведення для
відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Положен­
ня про Апеляційну комісію з питань розподілу, направлення та переве­
дення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі,
які затверджені наказом від 16 грудня 2003 р. №261;

- Інструкцію про порядок подання матеріалів за клопотаннями
про помилування засуджених та виконання указів Президента Ук­
раїни з питання помилування, яка затверджена наказом від 12 черв­
ня 2002 р.;

• Інструкцію про порядок інформування органами й установами
  виконання покарань стосовно взятих під варту і засуджених іноземців,
  яка затверджена наказом від 27 травня 2002 р. №135;

• Інструкцію про умови тримання і порядок примусового годуван­
  ня в установах кримінально-виконавчої системи осіб, які відмовляються
  від уживання їжі, яка затверджена наказом від 16 червня 2000 р. № 127;

• Інструкцію про роботу лікувально-трудових профілакторіїв Дер­
  жавного департаменту України з питань виконання покарань, яка за­
  тверджена наказом від 17 квітня 1999 р. №24;

• Інструкцію з організації перегляду кореспонденції осіб, які утри­
  муються в установах кримінально-виконавчої системи, яка затвердже­
  на наказом від ЗО серпня 2002 р. №193;

— Інструкцію про порядок розгляду звернень громадян, їх особис­
того прийому в органах і установах виконання покарань, яка затверд­
жена наказом від 4 травня 2002 р. № 111, та ін.

2) спільні нормативно-правові акти Державного департаменту Укра­їни з питань виконання покарань та інших відомств. Це, наприклад:

- Інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних з поз­
бавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до та-

17

ких покарань, яка затверджена наказом Державного департаменту Укра­їни з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ України від 19 грудня 2003 р. №270/1560 і яка регулює виконання по­карання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займати­ся певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, порядок здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, та звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;

— Інструкція про організацію здійснення адміністративного нагля­
ду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, яка затверджена
наказом Міністерства внутрішніх справ України та Державного депар­
таменту України з питань виконання покарань від 4 листопада 2003 р.;

- Положення про умови навчання та отримання базової та повної загальної середньої освіти особами, засудженими до позбавлення волі, у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кримінально-виконавчої системи, яке затверджене наказом Міністерства освіти і на­уки України та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 1 березня 2002 р. №154/55;

• Положення про навчальний центр при установі виконання пока­
  рань, яке затверджене наказом Міністерства освіти і науки України та
  Державного департаменту України з питань виконання покарань від 12
  березня 2004р. №153/32;

• наказ Державного департаменту України з питань виконання по­
  карань та Міністерства охорони здоров'я України від 18 січня 2000 р.
  №3/6 «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-
  санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та
  установах виконання покарань Державного департаменту України з
  питань виконання покарань», яким затверджені Порядок медико-
  санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та
  установах виконання покарань, Інструкцію з проведення диспансери­
  зації хворих, які перебувають в установах виконання покарань, Типові
  правила внутрішнього розпорядку для хворих, які перебувають в лікарні,
  Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про
  звільнення засуджених від дальшого відбування покарання, Положен­
  ня про лікарсько-трудову комісію та низка інших нормативно-право­
  вих актів щодо санітарно-протиепідемічного і лікувально-профілактич­
  ного забезпечення осіб, узятих під варту, та засуджених;

• наказ Державного департаменту України з питань виконання по­
  карань, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства праці та
  соціальної політики України від 12 грудня 2003 р. №250/1562/342 «Про
  порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, територіаль­
  них органів внутрішніх справ та центрів зайнятості населення щодо
  надання особам, які звільнені від відбування покарання, допомоги в
  трудовому і побутовому працевлаштуванні, соціальній адаптації» та ін.

18

3) нормативно-правові акти інших відомств. Це, наприклад:

• Інструкція про порядок і умови відбування арешту засудженими
  військовослужбовцями, яка затверджена наказом Міністра оборони
  України від 26 лютого 2002 р. №81;

• Інструкція про проведення виконавчих дій, яка затверджена на­
  казом Міністра юстиції України від 15 грудня 1999 р. №74/5 і яка регу­
  лює порядок виконання таких видів кримінальних покарань, як штраф
  та конфіскація майна, та ін.

Стаття 2 КВК України встановлює також, що кримінально-виконав­че законодавство України складається також і з чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Ук­раїни. Уданому випадку згідно із Законом України «Про міжнародні до­говори України» йдеться про будь-який міжнародний договір (міждер­жавний, міжурядовий, міжвідомчий) незалежно від форми й наймену­вання (договір, угода, конвенція, пакт, протокол), але він повинен бути укладений і належним чином ратифікований. Стаття 9 Закону вказує, що ратифікації підлягають міжнародні договори, які стосуються прав, свобод та обов'язків людини й громадянина. З цього, безумовно, вип­ливає, що всі міжнародні договори стосовно поводження з засуджени­ми (як з громадянами України, так і з громадянами інших держав чи осіб без громадянства) повинні бути ратифіковані.

Стаття 19 Закону встановлює, що чинні міжнародні договори Укра­їни, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, виз­наченому для норм національного законодавства. Якщо ж міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, вста­новлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті зако­нодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ Правовий статус засуджених

Правовий статус — це юридичне закріплене положення особи в дер­жаві й суспільстві. В правовій доктрині виділяється декілька видів право­вого статусу: 1) загальний, або конституційний, статус людини і громадя­нина; 2) спеціальний, або родовий, статус окремих категорій громадян; 3) індивідуальний статус громадянина; 4) статус іноземців, осіб без грома­дянства, осіб із подвійним громадянством; 5) галузеві правові статуси осо­би (кримінально-процесуальний та ін.). Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального статусу, який, у свою чергу, поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види кримінальних покарань (гро­мадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі та ін.).

У найбільш загальному вигляді правовий статус засуджених можна визначити як засновану на загальному статусі громадян України і закріплену в нормативно-правових актах різних галузей права су­купність їх прав, законних інтересів і обов'язків, що залежать від при­значеного виду кримінального покарання та поведінки в період його відбування. Зокрема, в ч. 4 ст. 7 КВК України встановлено, що право­вий статус засуджених визначається законами України, а також КВК України, виходячи з порядку і умов виконання та відбування конкрет­ного виду покарання. Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. З ст. 7 КВК України). В цілому КВК України приділяє значну увагу регламентації правового статусу засуджених на відміну від Виправно-трудового кодексу України, де цьому питанню була присвя­чена лише одна стаття, що містила загальні норми щодо правового по­ложення осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі та ви­правних робіт. КВК України містить окрему главу «Правовий статус за­суджених» (статті 7-Ю), яка, як і розділ Конституції України про права, свободи та обов'язки людини і громадянина, розміщена на другому місці в Загальній частині кодексу і в якій закріплені основи правового статусу засуджених (ст. 7), основні права засуджених (ст. 8) та основні обов'язки засуджених (ст. 9). В окремій статті (ст. 10) закріплено право засуджених на особисту безпеку. Положення цих статей стосуються всіх засуджених незалежно від виду призначеного судом покарання. Додат­ково в главах Особливої частини розміщені ще й норми, які більш де­тально визначають правовий статус засуджених до окремих видів кримінальних покарань.

20

Зміст правового статусу, як окремі елементи, складають: 1) суб'єк­тивні права, 2) законні інтереси та 3) обов'язки засуджених.

Під суб'єктивними правом засудженого у науці кримінально-вико­навчого права традиційно розуміється закріплена законом і гарантова­на державою можливість певної поведінки засудженого або користуван­ня ним певними соціальними благами, що забезпечується юридични­ми обов'язками посадових осіб органів і установ виконання покарань, інших суб'єктів правовідносин, що виникають при цьому. Тобто зміст суб'єктивного права включає в себе: 1) можливість засудженого вільно ко­ристуватися соціальними благами у межах, встановлених правом; 2) мож­ливість вимагати виконання кореспондуючих даному праву обов'язків адміністрацією органів і установ виконання покарань, іншими суб'єкта­ми кримінально-виконавчих та інших правовідносин; 3) можливість звернутися за захистом свого суб'єктивного права.

Стаття 63 Конституції України встановлює, що засуджений корис­тується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Тобто на засуджених поширюються, як уже зазначалося, більшість прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції Укра­їни. З цієї конституційної норми випливає і те, що права засуджених можуть обмежуватися тільки законами, а не іншими, у тому числі і відом­чими, нормативно-правовими актами. В частині 1 ст. 7 КВК України додатково до положень Конституції України встановлюється, що дер­жава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціаль­ну і правову захищеність та їх особисту безпеку.

При цьому слід виходити з того, що покарання по суті є заходом примусу і для досягнення його цілей права й свободи засуджених по­винні обмежуватися. Ступінь обмежень безумовно залежить від виду кримінального покарання, призначеного судом. Так, особи, засуджені до таких видів кримінальних покарань, як арешт, обмеження волі, три­мання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбав­лення волі, більш обмежені в правах і наділені специфічними обов'яз­ками, ніж засуджені, наприклад, до виправних чи громадських робіт. Наприклад, у ст. 12 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено, що таке конституційне право, як свобода пересування, обмежується щодо осіб, які за вироком суду відбувають покарання у виді позбавлення чи обмеження волі. За­суджені, які перебувають в установах виконання покарань, прямо чи побічно обмежені і в таких конституційних правах, як право на таємни­цю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспон­денції (ст. 31 Конституції України), право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, участь у професійних спілках

21

(ст. 36 Конституції України), право брати участь в управлінні держав­ними справами (ст. 38 Конституції України), право проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39 Конституції України), право на підприємницьку діяльність (ст. 42 Конституції України) та ін. Вони побічно обмежені й у низці загальногромадянських прав, які передба­чені нормами цивільного, сімейного, житлового, трудового, фінансово­го та інших галузей права. Наприклад, не можуть брати участь у вихо­ванні дітей, вільно користуватися більшою частиною своєї власності, розпоряджатися грошовими коштами, обирати місце роботи тощо.

Перелік всіх прав, так само як і їх, обмежень, визначити у законо­давстві неможливо. Тому КВК України закріпив лише основні з них. Так, згідно із ст. 8 КВК засуджені мають право:

• на отримання інформації про свої права й обов'язки, порядок і
  умови виконання та відбування призначеного судом покарання;

• на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої
  людській особистості;

• звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами
  і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх
  вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради Ук­
  раїни з прав людини, суду, органів прокуратури, інших органів держав­
  ної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян.
  При цьому відповідно до ч. 4 ст. 113 КВК України пропозиції, заяви і
  скарги засуджених до позбавлення волі, адресовані Уповноваженому
  Верховної Ради з прав людини та прокуророві, переглядові не підляга­
  ють і не пізніш як у добовий строк надсилаються за належністю;

• давати пояснення і вести листування, а також звертатися з про­
  позиціями, заявами й скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим да­
  ються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь
  мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відпо­
  віді на мову звернення, який забезпечується органом або установою
  виконання покарань;

• на охорону здоров'я. Охорона здоров'я забезпечується системою
  медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєд­
  нанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені, які
  мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю,
  наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших
  одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою пройти курс
  лікування від вказаних захворювань;

- на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій, відповідно до законів України.

Засудженим гарантується також право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послу­гами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають

22

право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юри­дичної особи.

Засуджені іноземці мають право підтримувати зв'язок з дипломатич­ними представництвами і консульськими установами своїх держав, осо­би без громадянства, а також громадяни держав, що не мають диплома­тичних представництв або консульських установ в Україні, — із дип­ломатичними представництвами держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, які здійснюють їх захист.

До числа головних прав осіб, які відбувають покарання, кодекс відніс і право засуджених на особисту безпеку. Стаття 10 КВК встанов­лює, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров'ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дис­циплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань із проханням про забезпечен­ня особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов'язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засуджено­го. У подальшому адміністрація установи виконання покарань повин­на вжити заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, вирішити питання про місце по­дальшого відбування ним покарання.

Якщо є наявність небезпеки для життя і здоров'я засуджених, до яких згідно із законом у зв'язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація ус­танови виконання покарань повинна вжити заходів щодо забезпечен­ня безпеки таких осіб. Крім того, до зазначених осіб можуть бути засто­совані такі заходи: 1) ізольоване тримання, 2) переведення в іншу уста­нову виконання покарань.

Законні інтереси засуджених — це закріплені в правових нормах конкретної дії прагнення засуджених до володіння тими чи іншими бла­гами, які задовольняються, як правило, за результатом оцінки посадо­вими особами органів виконання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, судом поведінки засудженого під час відбування покарання.

Зміст законного інтересу включає три елементи:

1) прагнення отримати передбачене законом матеріальне чи духовне соціальне благо (отримання додаткових посилок чи передач, коротко­строкових чи тривалих побачень, дозволу на додаткову телефонну розмо­ву, переведення до дільниці соціальної адаптації тощо). Такі блага вказу­ються у правових нормах у якості мети, для досягнення якої необхідні відповідні юридичні факти та позитивна оцінка поведінки засудженого суб'єктами чи учасниками кримінально-виконавчих відносин;

23

2. можливість клопотати перед посадовими особами органів виконан­
   ня покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокурату­
   рою, судом про їх відповідні дії щодо реалізації законних інтересів;

3. можливість звертатися до компетентних органів за захистом за­
   конних інтересів. Таке звернення не означає автоматичного задоволен­
   ня клопотання, проте означає, що законні інтереси, як і суб'єктивні
   права, гарантуються державою.

Законні інтереси засуджених можуть бути досить різними. Наприклад, тільки за соціально-політичним призначенням їх можна поділити на:

1. законні інтереси, направлені на отримання заохочення (напри­
   клад, заходів заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі,
   передбачених ст. 1 ЗО КВК України, зміну умов тримання засуджених до
   позбавлення волі на підставі ст. 100 КВК України);

2. законні інтереси, направлені на отримання пільг (наприклад, прид-
   бавання засудженими до позбавлення волі продуктів харчування і предметів
   першої потреби інвалідами, вагітними жінками, у випадках коли засуджені
   не працюють із незалежних від них причин; одержання важкохворими за­
   судженими, вагітними жінками, жінками, які мають дітей у будинках ди­
   тини при виправних колоніях, інвалідами додаткових посилок (передач) і
   бандеролей, лікарських засобів і виробів медичного призначення);

3. законні інтереси, направлені на отримання благ, які за своєю суттю
   не є для засуджених ні заохоченнями, ні пільгами. В одних випадках
   вони закріплені в законодавстві у вигляді законного інтересу з використан­
   ням таких формулювань, як «як правило», «як виняток», «за наявності
   можливості» тощо. Наприклад, особи, засуджені до арешту, відбувають
   покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах; началь­
   ник установи, як виняток, з метою виховного впливу може надати корот­
   кострокове побачення з родичами або телефонну розмову засудженим,
   яких тримають у приміщеннях камерного типу (одиночних камерах), дис­
   циплінарному ізоляторі або карцері. В інших випадках законні інтереси
   закріплюються в законодавстві у вигляді суб'єктивних прав, але в силу слаб­
   кості гарантій не реалізуються в повному обсязі. Це, наприклад, право осіб,
   засуджених до позбавлення волі, на нормальне матеріально-побутове за­
   безпечення та працевлаштування, яке внаслідок соціально-економічних
   умов у державі на сьогоднішній день не може бути гарантоване як суб'єк­
   тивне право і являє собою законний інтерес засудженого.

Юридичні обов'язки засуджених — це встановлена в зобов'язуючих і забороняючих нормах права міра необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, яка забезпечує досягнення цілей покарання, підтримання правопорядку під час його відбування, дотримання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб.

Зміст юридичних обов'язків складають два елементи: 1) необхідність вчинення певних дій (наприклад, обов'язок засуджених до громадських

24

робіт безоплатно відпрацювати певну кількість годин на суспільне ко­рисних роботах; обов'язок засуджених до штрафу сплатити встановле­ний судом розмір штрафу у місячний строк після набрання вироком суду законної сили; обов'язок засуджених до обмеження волі самостійно з'явитися до місця відбування покарання тощо); 2) необхідність утри­мання від встановлених законом дій (наприклад, заборона засудженим до позбавлення волі придбавати, виготовляти, зберігати і використову­вати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії; продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні; заборона засудженим до обмеження волі перебувати у вільний від роботи час поза гуртожитком без дозволу адміністрації виправного центру і т.ін.)- Таким чином, юридичними обов'язками слід визнавати не тільки зобов'язуючі (позитивно зо­бов'язуючі) норми, а й забороняючі (негативно зобов'язуючі) норми. Заборони для засуджених повинні розглядатися як різновид обов'язків, а саме як обов'язок утримуватися від указаних у законі дій. Обов'язка­ми є заборони, встановлені у статтях 37, 41,51, 59, 107 КВК України.

В першу чергу засуджені повинні виконувати свої конституційні обов'язки, а саме: додержуватися Конституції і законів України; шану­вати державні символи України; не заподіювати шкоди природі і від­шкодовувати завдані їй збитки; охороняти культурну спадщину; набу­вати повну загальну середню освіту; поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи; піклуватися про дітей та непрацездат­них батьків; сплачувати податки і збори; захищати Вітчизну, неза­лежність і територіальну цілісність України. Останній обов'язок для за­суджених має певні особливості. Так, ст. 15 Закону України «Про загаль­ний військовий обов'язок і військову службу» встановлює, що у мирний час призову на строкову військову службу не підлягають громадяни, які були засуджені до позбавлення волі.

Крім конституційних, основні обов'язки засуджених установлені у ст. 9 КВК України. Це ті обов'язки, виконання яких повинно сприяти забезпеченню правопорядку під час відбування покарання чи створюва­ти необхідні умови для діяльності органів і установ виконання покарань.

Зокрема, засуджені зобов'язані також:

— виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян Ук­
раїни, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для
засуджених, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших осіб;

- виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ вико­нання покарань;

• ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують уста­
  нови виконання покарань, а також до інших засуджених;

• з'являтися за викликом адміністрації органів і установ виконан­
  ня покарань.

25

Це найбільш важливі й універсальні обов'язки засуджених до всіх без вийнятку видів кримінальних покарань. Додаткові обов'язки засу­джених до різних видів кримінальних покарань встановлені у відпо­відних главах Особливої частини КВК України, які регулюють виконан­ня того чи іншого виду кримінальних покарань.

Невиконання засудженими своїх обов'язків і законних вимог адмі­ністрації органів і установ виконання покарань тягне за собою вста­новлену законом кримінальну, дисциплінарну і матеріальну відпові­дальність.

Президент України є гарантом забезпечення прав і свобод особи і громадянина (ст. 102 Конституції України). Кабінет Міністрів України вживає заходів з забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції України). Парламентський контроль за додержан­ням конституційних прав і свобод людини і громадянина в процесі ви­конання покарань на постійній основі здійснює Уповноважений Вер­ховної Ради України з прав людини (ст. 1 Закону України «Про Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини»).

Органи місцевого самоврядування здійснюють контроль виконан­ня покарання на відповідній території самостійно або через свої орга­ни (спостережні комісії та служби у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адмі­ністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад).

Згідно зі ст. 24 КВК України для здійснення контролю без спеціаль­ного дозволу відвідувати установи виконання покарань мають право: Президент України; Прем'єр-міністр України;

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голови місце­вих державних адміністрацій, на території яких вони розташовані;

народні депутати України, а також депутати, уповноважені на це Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами;

сільський, селищний, міський голова — на території відповідної місцевої ради.

Міжнародні стандарти поводження із засудженими

Міжнародні стандарти поводження із засудженими — це прийняті на міжнародному рівні норми, принципи і рекомендації в галузі вико­нання покарань і діяльності органів і установ виконання покарань. Ці стандарти були узгоджені міжнародною спільнотою і в їх підґрунті на­самперед лежить Загальна декларація прав людини. Прийняті на її роз­виток Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжна­родний пакт про економічні, соціальні і культурні права, які породжу­ють юридичні зобов'язання для держав, котрі їх ратифікували (в тому числі й Україна), містять відповідні положення щодо поводження з осо­бами, позбавленими волі. Крім цих міжнародних документів загально­го (універсального) характеру є доволі великий перелік документів, що доповнюють і деталізують загальні принципи і безпосередньо стосують­ся засуджених. Перелік основних міжнародних правових документів щодо осіб, що відбувають покарання за вироком суду, нараховує понад ЗО найменувань. За ступенем зобов'язань, що виникають при впровад­женні міжнародних стандартів у кримінально-виконавче законодавст­во тих чи інших країн, існують положення, що є обов'язковими до ви­конання в національних кримінально-виконавчих системах, і такі, що розглядаються як рекомендації, для реалізації яких повинні бути ство­рені відповідні соціально-економічні передумови.

Принципи, закладені в Загальній декларації прав людини, розвива­ються в таких актах спеціалізованого характеру, що мають своєю метою виклад стандартів поводження із засудженими, як Мінімальні стан­дартні правила поводження з ув'язненими (1957 р.), Декларація про за­хист всіх осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1975 р.), Кон­венція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання (1984р.), Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку (1979 р.), Принципи медичної етики, що визначають роль працівників охорони здоров'я, особливо лікарів, у захисті ув'язнених чи затриманих осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання (1982 р.), Заходи, що гаранту­ють захист прав тих, хто засуджений до страти (1984 р.), Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя

44

відносно неповнолітніх (Пекінські правила, 1985 р.), Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню та ув'язненню в будь-якій формі (1989 р.)> Мінімальні стандартні правила ООН стосовно заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням (Токійські правила, 1990 р.), Пра­вила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі

(1990р.).

До європейських стандартів організації та правового регулювання

виконання покарань належать:

• Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або
  умовно звільненими правопорушниками від ЗО листопада 1964 р.;

• Європейська конвенція про захист прав та основних свобод лю­
  дини 1950р.;

• Європейська конвенція з попередження катувань, нелюдського чи
  такого, що принижує гідність, поводження або покарання 1987 р.;

• Європейські тюремні правила, оголошені рекомендацією № К (87) З
  Комітету міністрів Ради Європи від 12 лютого 1987 р.;

• Резолюція Комітету міністрів Ради Європи від 9 березня 1976 р.
  «Про деякі міри покарання, альтернативні позбавленню волі»;

• Резолюція Комітету міністрів Ради Європи стосовно виборчих,
  громадянських та соціальних прав ув'язнених від 1 лютого 1962 р.;

• Резолюція Комітету міністрів Ради Європи про працю ув'язнених
  від 18 вересня 1975 р.;

• Резолюція Комітету міністрів Ради Європи про освіту в тюрмах від

13 жовтня 1989р.;

- Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи стосовно системи
ув'язнення та поводження з небезпечними злочинцями від 24 вересня
1982р.;

• Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи стосовно надання
  короткотермінових відпусток ув'язненим від 24 вересня 1982 р.;

• Європейські правила щодо громадських санкцій та заходів, ого­
  лошені рекомендацією № К. (92) 16 Комітету міністрів Ради Європи.

Наведений перелік міжнародних документів за масштабами їх дії дозволяє виділити серед них стандарти поводження з засудженими універсального (розробленого ООН) та регіонального (на рівні Ради Європи) характеру.

Серед перерахованих міжнародних документів можна виділити стандарти: а) що стосуються поводження з особами, позбавленими волі, серед яких чільне місце займають Мінімальні стандартні правила пово­дження з ув'язненими і Європейські тюремні правила, та б) правила застосування заходів, не пов'язаних із позбавлення волі (Мінімальні стандартні правила ООН стосовно заходів, не пов'язаних з тюремним Ув'язненням (Токійські правила) і Європейські правила щодо громадсь­ких санкцій та заходів). Вагомого значення для захисту прав засудже-

45

них через обов'язковість для країн, що їх ратифікували, набули Міжна­родний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання та Європейська конвенція з попередження катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Ідеї, положення та вимоги, що містяться у Загальній декларації прав людини і в міжнародних документах, що містять стандарти поводжен­ня із засудженими, повинні максимально враховуватись у національно­му кримінально-виконавчому законодавстві і співвідноситись з прин­ципами кримінально-виконавчої діяльності. Загальна декларація прав людини, міжнародні стандарти поводження із засудженими та націо­нальне кримінально-виконавче законодавство співвідносяться між со­бою як загальне, особливе й окреме (одиничне). Під цим кутом зору кримінально-виконавче законодавство і кримінально-виконавчу діяль­ність, у яких імплементовані міжнародні стандарти поводження із за­судженими, слід розглядати як відображення єдності загального та оди­ничного. Як особливе міжнародні стандарти відіграють роль з'єднуваль­ної ланки між Загальною декларацією прав людини і національним кримінально-виконавчим законодавством, яке покликане регулювати процедуру застосування обмежень прав і свобод, притаманних покаран­ню. При цьому необхідно підкреслити, що згідно із Засадами держав­ної політики України в галузі прав людини неприпустимо звужувати зміст та обмежувати обсяг прав і основних свобод людини й громадя­нина проголошених Загальною декларацією прав людини, що також знайшли своє відображення і в нормах Конституції України.

Ратифікація Україною ряду міжнародних документів надала мож­ливість імплементувати міжнародні стандарти поводження із засудже­ними у національне законодавство і, зокрема, у кримінально-виконав­че законодавство. Так, у ч. 1 ст. 1 КВК України міститься положення, згідно з яким способом захисту інтересів особи, суспільства і держави як мети кримінально-виконавчого законодавства є «запобігання торту­рам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими», що цілком відповідає змісту Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання. 5 травня 1997 р. Україною був підписа­ний, а потім і ратифікований Протокол № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Європейської конвенції з прав люди­ни), що зобов'язало 22 лютого 2002 р. скасувати смертну кару як вид покарання, передбачений КК. Європейська конвенція про запобіган­ня тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, повод­женню чи покаранню, набрала чинності для України з 1 вересня 1997 р., після чого Україну у 1998,1999,2000 і 2002 роках відвідали з інспекцією

46

члени Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи не­людському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаран­ню (зазвичай такі інспекції Комітетом у тій чи іншій країні проводять­ся раз на чотири роки). З метою сприяння членам Комітету проти ка­тувань у проведенні інспекції українська сторона, виконуючи взяті на себе зобов'язання, забезпечила: доступ на свою територію й право по­дорожувати по ній без будь-якого обмеження; повну інформацію про місця, де тримаються особи, позбавлені волі; необмежений доступ до будь-якого місця, де перебувають особи, позбавлені волі; можливість спілкуватися віч-на-віч із позбавленими волі особами. За результатами інспектування місць позбавлення волі в Україні члени Комітету проти катувань опублікували доповідь і надали пропозиції, спрямовані на поліпшення захисту прав осіб, позбавлених волі. Слід зазначити, що МВС України, Міністерство оборони, Міністерство охорони здоров'я та Державний департамент України з питань виконання покарань після проведених Комітетом проти катувань інспекцій зобов'язані були вжити відповідних заходів, спрямованих на поліпшення ситуації з дотриман­ням прав людини у приймальниках-розподільниках, ізоляторах тимча­сового тримання, гауптвахтах, психіатричних лікарнях та виправних

колоніях.

У ряді міжнародних Документів (Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями, Основні принципи поводження з в'язнями, Європейські тюремні правила) чільне місце займає положення, згідно з яким у поводженні із засудженими не допускається ніякої дискримі­нації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, май­нового стану, народження чи за іншою ознакою. Саме ця «інша озна­ка» в останні роки стала предметом інтересу правозахисних організацій та регулювання Державним департаментом України з питань виконання покарань. Мова йде про статус ВІЛ-інфікованих засуджених. До 1997 р. в Україні позбавлені волі за результатами обов'язкового тестування усіх осіб, які надходили до установ Департаменту, були сконцентровані у двох установах, що породило численні проблеми, які знаходили свій прояв у додатковому обмеженні їх прав, у надлишковій ізоляції, в упе­редженому ставленні персоналу до цієї категорії засуджених, тобто у фактичній дискримінації за ознакою захворювання. З 1997 р. в Україні, яка займає перше місце в Європі за темпами поширення ВІЛ-інфекції, Для того щоб зняти будь-які обвинувачення у можливій дискримінації, практика тестування всіх позбавлених волі осіб на ВІЛ-інфекцію була зупинена як дискримінаційна та така, що ображає права людини. Зараз аналіз крови на наявність ВІЛ-інфекції засудженому робиться виключ­но за його бажанням, а результати такого аналізу є лікарською таємни-. Такий підхід цілком відповідає Рекомендації № К (98) 7 Комітету

47

міністрів Ради Європи державам-учасницям стосовно етичних та ор­ганізаційних аспектів охорони здоров'я від 8 квітня 1998 р., згідно з якою «перевірки на ВІЛ-інфекції мають відбуватися тільки за згодою в'язнів», «не повинна передбачатися будь-яка сегрегація стосовно осіб із позитивним аналізом на антитіла ВІЛ-інфекцій». На сьогодні в Україні ВІЛ-інфікованість не може бути чинником, що обмежує права і обов'яз­ки заарештованих та засуджених, які є носіями ВІЛ-інфекції. Що ж сто­сується осіб, позбавлених волі, в яких виявлений ВІЛ/СНІД, то вони мають триматися у слідчих ізоляторах і кримінально-виконавчих уста­новах на загальних підставах. Таким чином, головна ідея припинення тестування на ВІЛ-інфекцію осіб, позбавлених волі, полягає в тому щоб виключити навіть натяки на принизливе поводження та можливу дис­кримінацію носіїв інфекції за цим показником.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими і Євро­пейські тюремні правила містять стандарти-рекомендації, тобто поло­ження, що сформульовані у цих документах, не мають обов'язкової юридичної сили, про що прямо сказано у вступі, де визначається ста­тус цих правил. Але, незважаючи на це, розроблені на рівні Організації Об'єднаних Націй і Ради Європи стандарти поводження з позбавлени­ми волі визнаються міжнародними організаціями, урядами й неурядо­вими організаціями і, зокрема, адміністрацією місць позбавлення волі. Обидва документи не мають на меті нав'язати взірцеву систему установ виконання покарань, визнаючи, що кримінально-виконавчі системи окремих країн уже досягай більш високих стандартів. Як Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими, так і Європейські тю­ремні правила мають на меті лише запропонувати свої рекомендації по створенню мінімальних загальновизнаних гуманних умов тримання позбавлених волі, які б забезпечували повагу людської гідності. Разом із тим, міжнародні документи виходять із того, що рекомендовані у них стандарти поводження з позбавленими волі не можуть бути досягнуті відразу повсюди й водночас з огляду на розмаїття в різних країнах юри­дичних, соціальних, економічних і географічних умов. Формально роз­роблені міжнародною спільнотою стандарти поводження із засуджени­ми е лише дороговказом для адміністрації установ виконання покарань по створенню належних мінімальних умов людяності і поваги.

Основоположні принципи поводження з особами, позбавленими волі, фундаментального характеру, що містяться в міжнародних доку­ментах, ґрунтуються на необхідності забезпечувати права засуджених, що невіддільні від загальних прав людини. Це означає, що позбавлені волі мають право на: життя та особисту недоторканність; здоров'я; пра­цю; відпочинок; незастосування до них тортур чи іншого нелюдського поводження; повагу людської гідності; належні правові процедури; сво­боду від будь-якої дискримінації; свободу від рабства; свободу совісті та

48

думок; свободу віросповідування; недоторканність сімейного життя; самовдосконалювання.

Для забезпечення цих прав міжнародні стандарти рекомендують організувати функціонування установ позбавлення волі таким чином, щоб вони були місцями, де не повинна виникати небезпека для життя, здоров'я та особистої недоторканності як позбавлених волі, так і пер­соналу. У місцях позбавлення воля засуджені не повинні зазнавати дис­кримінації. Умови тримання осіб, засуджених до позбавлення волі, не повинні додатково до обмежень, зумовлених фактом ізоляції, обмежу­вати права і свободи людини і громадянина. Режим позбавлення волі не повинен занадто обмежувати контакти засуджених із зовнішнім світом, тому міжнародні стандарти особливу увагу приділяють тим аспектам поводження з позбавленими волі, які спрямовані на підготовку цих осіб до повернення до життя у суспільстві.

Аналіз Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язнени­ми і Європейських тюремних правил дозволяє дійти висновку, що ос­новні їх положення можна поділити на декілька однорідних груп: 1) це загальні, фундаментальні принципи; 2) норми, що передбачають роз­поділ засуджених до позбавлення волі; 3) організація режиму в місцях позбавлення волі; 4) залучення позбавлених волі до тих чи інших видів зайнятості; 5) вимоги до діяльності персоналу місць позбавлення волі.

Треба зазначити, що в Європейських тюремних правилах порівнян-но з Мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язнени­ми з урахуванням змін, що відбулися у теорії й практиці застосування позбавлення волі, дещо зміщені пріоритети та акценти. Європейські тюремні правила розроблені з урахуванням того, що виправлення та ресоціалізація не завжди дають очікувані результати, оскільки ці цілі, як показав досвід минулих років, не є реальними. У зв'язку з цим виз­нається, що головними передумовами успішного виправлення є го­товність і добра воля самих засуджених та налагодження зв'язків між установами виконання покарань та вільним суспільством. Цілі виправ­ного впливу на засуджених полягають у тому, щоб зберегти їх здоров'я та гідність та сприяти формуванню у них почуття відповідальності та виробленню навичок, які допоможуть реінтегруватися у суспільство, Допоможуть виконувати вимоги законності та задовольняти свої життєві потреби власними силами після звільнення. Виправлення засуджених за міжнародними документами має на меті мінімізацію негативного впливу позбавлення волі на особистість та соціальну поведінку осіб, позбавлених волі. Європейські тюремні правила відображають зміни від попереднього підходу до процесу впливу на засуджених, спрямованого на виправлення їх поглядів і поведінки, до розробки моделей, орієнто­ваних на розвиток соціальне корисних професійних навичок та особи-^стих здібностей, що відкривають перспективи успішної соціальної

49

реінтреграції. Для порівняння вважаємо за доцільне навести тут поняття виправлення, що сформульоване у ч. 1 ст. 6 КВК України, де стверд­жується, що виправлення засудженого — це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до са-мокерованої правослухняної поведінки.

З огляду на необхідність імплементації міжнародних стандартів у національне кримінально-виконавче законодавство звертає на себе ува­гу й те, що міжнародні документи стосуються поводження з позбавле­ними волі, а КВК України регламентує порядок і умови виконання по­карань, тобто мова йде про різні поняття з різним змістом. Яке це має значення, можна зрозуміти на прикладі змісту поняття «режим». Порів­няльний аналіз вітчизняного кримінально-виконавчого законодавства з Мінімальними стандартними правилами поводження із засудженими та Європейськими тюремними правилами дозволяє переконатися в тому, що у кримінальне-виконавчому праві України та в міжнародних документах у поняття режим позбавлення волі вкладається принципо­во різний зміст. Так, у КВК режим визначається як порядок виконання й відбування покарання. Вітчизняна наука кримінально-виконавчого права виходить із того, що у режимі в концентрованому виді знаходить свій вираз зміст кримінального покарання, зосереджений увесь ком­плекс притаманних йому правообмежень та позбавлень. У зв'язку з цим режим виконує як каральну функцію, так і регулюючу, визначаючи об­сяг правообмежень, а, крім того, ще й функцію забезпечення застосу­вання засобів виправно-трудового впливу. На відміну відданого уявлен­ня про режим, у міжнародних стандартах поводження із засудженими під режимом у місцях позбавлення волі розуміють уклад життя засудже­них, котрий не є квінтесенцією покарання, а повинен, як це сказано в ст. 66 Європейських тюремних правил, містити в собі:

а) духовну підтримку та допомогу засудженим, а також можливості
для підходящої праці, професійно-технічного та загальноосвітнього
навчання й професійної орієнтації, для занять фізкультурою й розвит­
ку соціальних навичок; надання порад та консультацій, організації гру­
пових заходів і дозвілля;

б) заходи, що забезпечують таку організацію цієї діяльності, яка б,
у міру можливості, сприяла розширенню контактів із зовнішнім світом
та створювала можливості для полегшення соціальної реабілітації ув'яз­
нених після звільнення;

в) процедури розробки та перегляду індивідуальних програм ви­
правлення та навчання ув'язнених після проведення подібних кон­
сультацій з відповідним персоналом і по можливості з ув'язненими,
про які йде мова;

г) системи контактів та методи керівництва, що сприяють установ­
ленню відповідних позитивних відносин між персоналом і ув'язнени-

50

ми з метою досягнення ефективності й успішної реалізації режимів і

програм виправлення.

Різний підхід продемонстрований у міжнародних документах і у кримінально-виконавчому законодавстві й до проблеми залучення осіб, позбавлених волі, до праці, оскільки, наприклад, Європейські тюремні правила містять положення, згідно з яким адміністрація установ вико­нання покарань надає можливість засудженим вибирати вид занять відповідно до свого бажання. В Україні ж згідно з ч. 1 ст. 118 КВК «за­суджені залучаються до суспільне корисної праці з урахуванням наяв­них виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, пра­цездатність, стан здоров'я і спеціальність». Такі ж розбіжності можна побачити й на прикладі надання позбавленим волі можливості навча­тися. Якщо в Україні навчання засуджених до позбавлення волі можливе у вільний від роботи час, то згідно з Європейськими тюремними пра­вилами навчання осіб, позбавлених волі, розглядається як оплачувана діяльність, що здійснюється протягом робочого дня, так само як і пра­ця інших засуджених.

На шляху приведення національного кримінально-виконавчого за­конодавства у відповідність із міжнародними стандартами є ще невико­ристані можливості. Це, наприклад, стосується можливості надання кожному позбавленому волі окремого приміщення (ст. 9 Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями); надання засудженим до позбавлення волі відпусток (ст. 43.2 Європейських тюремних правил); можливості відвідання родичів у вихідні та святкові дні; заборони засто­совувати до засуджених такі стягнення, як тримання в одиночній камері (п. 7 Основних принципів поводження з в'язнями) та призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії (ст. 28.1) Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями); заборони застосовувати гамівну сорочку (ст. 39 Європейських тюрем­них правил) і т. ін.

Щодо міжнародних стандартів стосовно застосування заходів, аль­тернативних позбавленню волі, то серед них найбільш вагомими є Мінімальні стандартні правила ООН щодо заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням (Токійські правила), та Європейські положен­ня по громадських санкціях і заходів, що містяться у Рекомендації № К. (92) 16, прийнятій 19 жовтня 1992 р. Комітетом міністрів Ради Міністрів Ради Європи. Ці міжнародні документи є теж рекомендаційними.

Як Токійські правила, так і Європейські положення по громадських санкціях і заходах наголошують, що їх метою є забезпечення більш ак­тивної участі громадськості у здійсненні правосуддя та у поводженні з

правопорушниками.

Токійські правила спрямовані на застосування заходів, альтернатив-них_тюремному ув'язненню. Такими санкціями можуть бути: а) усні

51

санкції, такі як зауваження, догана й попередження; б) умовне звільнен­ня від відповідальності; в) обмеження в цивільних правах; г) економічні санкції, такі як штрафи чи штрафодні; д) конфіскація майна; е) повер­нення майна жертві або ж компенсація матеріальних збитків; є) умов­не покарання або ж покарання з відстрочкою; ж) умовне звільнення з ув'язнення й установлення судового нагляду; з) суспільне корисні ро­боти; й) перебування вдень у виправній установі; і) домашній арешт; ї) будь-яке інше поводження, не пов'язане з тюремним ув'язненням.

Токійські правила рекомендують застосовувати до правопорушників заходи, не пов'язані з тюремним ув'язненням, силами громадськості, уникаючи по можливості формального розгляду справи у суді, що мож­на розглядати як заклик до позасудової форми правосуддя.

Європейські положення по громадських санкціях і заходах загалом не суперечать Токійським правилам, однак їх особливістю є рекомен­дація застосовувати громадські санкції і заходи замість покарання (і не тільки у виді тюремного ув'язнення). Це означає, що рекомендовані Європейськими положеннями громадські заходи є альтернативою по­каранням. Головна ідея застосування громадських санкцій та заходів полягає в тому, що вони дозволяють залишити правопорушників у кон­такті зі всіма чинними механізмами соціального контролю у суспільстві, надаючи можливість особі реінтегруватись до соціального життя, що є більш ефективним, ніж після перебування особи у місцях позбавлення волі. Це підтверджено Рекомендаціями № К. (99)22, що були прийняті Комітетом міністрів Ради Європи ЗО вересня 1999 року і передбачають застосування до правопорушників таких заходів, як умовне звільнення, що застосовується без винесення вироку про покарання; громадські роботи (тобто неоплачувана робота на користь суспільства); інтенсив­ний нагляд з боку громадськості; переговори між правопорушником і потерпілим або відшкодування завданої потерпілому шкоди; обмеження свободи пересування (домашній арешт) із використанням електронних методів стеження; застосування заходів медичного характеру, обумов­лених контрактом на лікування окремих категорій правопорушників осіб, що перебувають у певній залежності (від алкоголізму, наркотиків). Таким чином, не всі перераховані громадські заходи збігаються із санк­ціями, рекомендованими Токійськими правилами.

Умовою застосування громадських заходів є добровільна згода пра­вопорушника з ними рахуватись, тобто дотримуватись притаманних їм умов чи зобов'язань, що дає привід ставитися до правопорушника з повагою як до особи, що здатна навчитися нести відповідальність за свої вчинки. При цьому, як сказано у ст. 23 Європейських положень по гро­мадських санкціях і заходах, «природа, зміст і методи впровадження гро­мадських санкцій і заходів не повинні порушувати особисті права або гідність правопорушників та членів їх сімей і не повинні викликати ро-

52

дратування. Не можуть порушуватись самоповага, сімейні зв'язки, соціальні контакти й здатність жити у суспільстві». Все це означає, що зміст та спосіб застосування громадських санкцій та заходів має здійс­нюватися у відповідності з всіма загальновизнаними на міжнародному рівні правами людини й громадянина.

Насамкінець необхідно звернути увагу на те, що вітчизняне кри­мінальне та кримінально-виконавче законодавство передбачають мож­ливість застосування покарань, альтернативних позбавленню волі. Але покарання, альтернативні позбавленню волі, і громадські санкції та за­ходи — це далеко не одне й те ж і ототожнювати їх — це означає не ро­зуміти різницю у правовій природі цих інститутів, оскільки «покаран­ня є заходом примусу, що застосовується від імені держави», а громадські заходи як альтернатива покаранням виключають державний примус. Одним з основоположних принципів при застосуванні громадських за­ходів є широке залучення громадськості до поводження з правопоруш­никами. Якщо застосуванням громадських санкцій та заходів у ряді країн переймається служба пробації, то в Україні виконанням більшості покарань, альтернативних позбавленню волі, займається кримінально-виконавча інспекція, функції якої як правоохоронного органу не співпа­дають із функціями служби пробації.

Розділ?

Виконання покарання у виді штрафу

Згідно із ч. 1 ст. 53 КК України штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій час­тині цього Кодексу. КВК України передбачає два правових режими ви­конання покарання у виді штрафу: добровільне його виконання засуд­женим і примусове стягнення в процесі виконавчого провадження. До­бровільна сплата штрафу полягає у внесенні засудженим у місячний строк після набрання вироком законної сили суми штрафу в установу банку на спеціальний рахунок і надання до відповідного суду докумен­та, який підтверджує сплату штрафу.

Добровільна сплата штрафу у встановлений законом місячний строк означає, що покарання виконане. На практиці закріплення відомостей про закінчення виконання покарання здійснюється шляхом долучення до матеріалів кримінальної справи квитанції про сплату призначеної судом суми штрафу. Однак згідно з ч. 2 ст. 26 КВК у разі несплати засу­дженим штрафу у місячний строк його стягнення провадиться приму­сово Державною виконавчою службою на підставі виконавчого листа, виданого судом, який постановив вирок, з такими особливостями: в постанові про відкриття виконавчого провадження державний викона­вець не встановлює строк для добровільного виконання вироку; засуд­жений звільняється від сплати виконавчого збору.

Процес примусового виконання штрафу доцільно розглянути, розділивши його на декілька стадій: стадія відкриття (порушення) ви­конавчого провадження; підготовки до виконання та власне виконан­ня покарання.

Відкриття виконавчого провадження — перший етап процесу вико­нання майнового покарання. На цьому етапі державний виконавець, одержавши виконавчий документ, повинен установити наявність або відсутність підстав для порушення виконавчого провадження, після чого прийняти рішення про порушення виконавчого провадження або відмову в його порушенні.

Згідно із ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» підставою відкриття виконавчого провадження є виконавчий документ.

54

у процесі виконання майнових покарань виконавчими документами є виконавчі листи, що видаються судами на підставі вироків та постанов суді⁸- Відповідно до ч. 1 ст. 24 вищезазначеного Закону державний ви­конавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'яв­лення виконавчого документа до виконання і цей документ відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, та пред'явлений до виконання до відділу державної виконавчої служби за належним місцем виконання рішення. Державний виконавець у триденний строк з дня надходжен­ня до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

Завдання державного виконавця на стадії порушення виконавчого провадження — у триденний строк перевірити відносно виконавчого документа такі обставини: чи правильно визначена територіальна ком­петенція виконання вимог пред'явленого виконавчого документа; чи дотримано термінів пред'явлення виконавчого документа до стягнен­ня; чи набрало законної сили рішення, на підставі якого виданий ви­конавчий документ і чи не закінчилися строки давності виконання су­дового рішення, якщо такі встановлені; чи є в особи, що пред'явила виконавчий документ, відповідні повноваження; чи відповідає виконав­чий документ установленим законом формі і змісту.

Однак до порушення виконавчого провадження ніякі виконавчі дії здійснюватися не можуть. Дане правило випливає з того, що здійснен­ня виконавчих дій сполучено з можливістю застосування до боржника заходів державно-владного примусу у вигляді заходів примусового ви­конання, що істотно обмежують його майнові права.

Статтею 20 Закону України «Про виконавче провадження» передба­чені загальні положення про місце здійснення виконавчих дій. Так, ви­конавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Державний виконавець зобов'язаний перевірити дотримання строків пред'явлен­ня виконавчого документа до виконання. Відповідно до ч. 1 ст. 21 ви­щезазначеного Закону виконавчі листи можуть бути пред'явлені до ви­конання протягом трьох років.

При вирішенні питання про порушення виконавчого провадження Державний виконавець, одержавши виконавчий документ, повинен зро­бити його юридичний аналіз і визначити, чи відповідає він вимогам, за­значеним у ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження». У ви­конавчому документі мають бути зазначені: назва документа, дата видачі та найменування суду, що видав документ; дата і номер вироку, за яким видано виконавчий документ; найменування боржника, його адреса, дата І місце народження боржника та його місце роботи; резолютивна части­на вироку; дата набрання чинності вироком; строк пред'явлення вико-

55

навчого документа до виконання. Виконавчий документ має бути підпи­саний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою.

Недотримання у виконавчому документі хоча б однієї з перерахова­них у даній нормі вимог тягне за собою втрату ним виконавчої сили і направлення його на дооформлений.

Друга стадія виконання — це підготовка до виконання. Вона має на меті створення належних умов для своєчасного й ефективного виконан­ня. Підготовчі дії зводяться, як правило, до встановлення місця прожи­вання боржника, його роботи, з'ясування розміру заробітної плати. Однак найбільше часу державні виконавці витрачають на встановлен­ня наявності майна боржника, на яке можна звернути стягнення.

Майнове становище фізичних осіб ні в яких спеціальних докумен­тах зараз не відбивається. Однак з практики відомо, що деяке майно фізичних осіб підлягає реєстрації, а деякі види майна можуть перебувати тільки у певних місцях. Для цього державний виконавець робить запи­ти в різні організації, проводить інші дії з тим, щоб з'ясувати факт на­явності майна або коштів, витребує відомості про доходи боржника.

Так, для з'ясування майнового становища боржника державний виконавець може запитати: банки — про внески; відповідні організації і громадян — про наявність у них майна боржника і членів його роди­ни; податкову інспекцію, місцеве відділення пенсійного фонду — про місце роботи боржника; бухгалтерію підприємства — про належні борж­нику кошти; бюро технічної інвентаризації — про будинок, квартиру, інше приміщення боржника; державтоінспекцію — про транспортні засоби боржника; нотаріальні контори — про укладені або оформлювані боржником договори дарування, купівлі-продажу, позики і т. ін. Якщо боржник працює або працював на великому підприємстві, що пройш­ло процедуру акціонування, можна зробити запит до реєстроутримува-ча акцій даного підприємства на предмет, чи не є боржник акціонером. Однак здебільшого майно фізичних осіб не підлягає реєстрації. Звернути на нього стягнення можливо тільки за наявності цього майна в місці проживання боржника або при одержанні відомостей про те, що майно перебуває в іншому місці. При цьому державним виконавцем реалізується надане йому право входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, провадити огляд зазначених приміщень і сховищ, при необхідності примусово їх відкривати в уста­новленому порядку, опечатувати ці приміщення і сховища, а також одержувати від інших осіб необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію.

На виявлене майно боржника накладається арешт, який полягає в проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а при необхідності — в обмеженні права користуватися майном чи його вилученні в боржника та передачі на зберігання іншим особам. 56

Опис майна боржника провадиться державним виконавцем у при-утності боржника чи його представника і не менше двох понятих. При відсутності боржника чи його представника опис майна здійснюється в присутності одного з повнолітніх членів сім'ї боржника, а при їх відсутності — за участю представника житлово-експлуатаційної ор­ганізації або представника органів державної влади та місцевого само­врядування. При проведенні опису майна державний виконавець ого­лошує боржнику заборону розпоряджатися описаним майном, а в разі необхідності — його користуванням. Види, обсяг і строки обмеження встановлюються в кожному конкретному випадку з урахуванням влас­тивостей майна, його значення для власника або володільця, необхід­ності користування та інших обставин.

Про опис майна і заборону його відчуження, якщо відчуження опи­саного майна може здійснюватися лише у встановленому законодавст­вом порядку, державний виконавець направляє повідомлення в органи чи установи, які посвідчують договори відчуження майна або провадять його перереєстрацію на іншого власника (органи нотаріату, державна автомобільна інспекція, бюро технічної інвентаризації тощо). Майно, на яке накладено арешт, передається на зберігання боржникові або іншим особам (зберігачам), призначеним державним виконавцем під розписку в акті.

Крім того, в процесі підготовки до виконання здійснюється оцінка арештованого майна. Згідно із ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження» оцінка майна боржника провадиться державним вико­навцем, якщо вартість майна не перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, за ринковими цінами, які діють на день проведення оцінки, крім випадків, коли оцінка провадиться за регуль­ованими цінами, а також у разі оцінки нерухомого майна, транспорт­них засобів, повітряних, морських та річкових суден.

Проте якщо оцінити окремі предмети складно або якщо боржник заперечує проти передачі арештованого майна боржника на реалізацію за оцінкою, проведеною державним виконавцем, останній запрошує експерта (спеціаліста) для визначення вартості майна. Витрати на при­значення експерта несе сторона, яка оспорює оцінку майна, проведе­ну державним виконавцем. Для проведення оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських, річкових суден та майна, вартість якого перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян, державний виконавець залучає оцінювача. Державний викона­вець про оцінку арештованого майна повідомляє боржника, який має право оскаржити оцінку майна до суду в 10-денний строк з дня отри­мання повідомлення.

Разом із тим, згідно із ст. 54 Закону України «Про виконавче прова­дження» не допускається звернення стягнення на майно, зазначене в

57

Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до цього Закону). Відповідно до цього переліку стягнення за виконавчими документами не може бути звернено на такі види майна та предмети, що належать боржникові на праві власності чи є його часткою у спільній власності, необхідні для боржника, членів його сім'ї та осіб, які перебувають на його утриманні: 1. Носильні речі та предмети домашнього вжитку, необхідні борж­никові і особам, які перебувають на його утриманні:

а) одяг — на кожну особу: одне літнє або осіннє пальто, одне зимове
пальто або кожух, один зимовий костюм (для жінок — два зимових плат­
тя), один літній костюм (для жінок — два літніх плаття), головні убори по
одному на кожний сезон. Для жінок, крім того, дві літні хустки, одна тепла
хустка (або шаль) та інший одяг, зношений більш як на 50 відсотків;

б) взуття у кількості по одній парі літнього, осіннього, зимового та
інше взуття, зношене більш як на 50 відсотків;

в) білизна у кількості двох змін на кожну особу;

г) постіль (матрац, подушка, два простирадла, дві наволочки, ков­
дра) і два особистих рушника на кожну особу;

д) необхідний кухонний посуд;

е) один холодильник на сім'ю;

ж) меблі — по одному ліжку та стільцю на кожну особу, один стіл,
одна шафа на сім'ю (крім меблевих гарнітурів, на які може бути звер­
нене стягнення);

з) всі дитячі речі.

2. Продукти харчування, потрібні для особистого споживання борж­
   нику, членам його сім'ї та особам, які перебувають на його утриманні, —
   на три місяці.

3. Паливо, потрібне боржникові, членам його сім'ї та особам, які
   перебувають на його утриманні, для готування їжі та обігрівання
   приміщення протягом шести місяців.

4. Одна корова, а у разі відсутності корови — одна телиця; коли
   немає ні корови, ні телиці — одна коза, вівця чи свиня — у осіб, які зай­
   маються сільським господарством.

5. Корм для худоби, який не підлягає вилученню в кількості, потрібній
   до початку вигону худоби на пасовище або до збору нових кормів.

6. Насіння, потрібне для чергових посівів (осіннього і весняного) та
   незнятий урожай — у осіб, які займаються сільським господарством (за
   винятком земельних ділянок, на які накладено стягнення).

7. Інструменти, необхідні для особистих професійних занять (швей­
   ні, музичні та інші).

Від того, наскільки повно проведена підготовка, залежить своє­часність і ефективність самого виконання. У роботі державних вико­навців підготовка посідає основне місце і займає 60-70% часу.

58

Власне виконання є застосуванням до боржника встановлених за­коном примусових заходів. Суть виконання полягає у вилученні в борж­ника грошей або певного майна.

Згідно із ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження» ви-дучення арештованого майна з передачею його для реалізації провадить­ся у строк, встановлений державним виконавцем, але не раніше ніж через п'ять днів після накладення арешту. Продукти та інші речі, що швидко псуються, вилучаються і передаються для продажу негайно після накладення арешту. Державний виконавець зобов'язаний подба­ти про забезпечення умов реалізації майна боржника, які не ущемлю-ють його законних інтересів. Так, ще під час проведення опису борж­ник має право зазначити ті види майна або предмети, на які слід звер­нути стягнення в першу чергу. Державний виконавець зобов'язаний задовольнити вимоги боржника, якщо вони не ускладнюють виконан­ня рішення. Це положення Закону є однією з гарантій раціонального виконання майнових покарань.

Відповідно до ст. 61 вищезазначеного Закону реалізація арештованого майна, за винятком майна, вилученого за законом з обігу та зазначеного в ч. 5 ст. 55 цього Закону, здійснюється спеціалізованими організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі договорів міждержавною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах.

Боржник має право визначити, в якій послідовності необхідно про­давати майно. У разі коли від продажу частини майна буде виручено суму, достатню для виконання покарання у виді штрафу, сплати вико­навчого збору, витрат на здійснення виконавчих дій, подальший про­даж арештованого майна припиняється. Вимоги боржника щодо чер­говості продажу майна не приймаються державним виконавцем, якщо внаслідок їх задоволення виникнуть перешкоди чи додаткові труднощі для виконання або подовжиться його строк.

Кошти, отримані від реалізації арештованого майна, вносяться на де­позитний рахунок відділу та до спеціального фонду виконавчого провад­ження у порядку, встановленому п. 5.1.2. Інструкції про проведення вико­навчих дій, звідки вони перераховуються до Державного бюджету України.

Крім заходів примусового виконання, пов'язаних з описом і ареш­том майна боржника, Законом України «Про виконавче провадження» передбачене звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), пенсію, стипендію та інші доходи боржника. Проте ці об'єкти стягнення використовуються при відсутності у боржника коштів на рахунках у кредитних установах, відсутності чи недостатності майна боржника для повного покриття належних до стягнення сум, а також при виконанні Рішень про стягнення періодичних платежів та стягнень на суму, що не перевищує двох мінімальних розмірів заробітної плати.

59

Згідно із ст. 69 вищезазначеного Закону відрахування із заробітної! плати (заробітку), пенсії чи стипендії громадян проводить адміністрація;;' підприємств, установ і організацій на підставі надісланих їм державним) виконавцем виконавчих документів. Якщо боржник змінить місце ро-1 боти або місце проживання чи навчання, підприємства, установи, ор-1 ганізації, які отримали виконавчий документ, повертають його не пізніш | як у триденний строк державному виконавцеві з відміткою про нове • місце роботи, проживання чи навчання боржника, якщо воно відоме,% а також повідомляють про проведені ними стягнення періодичних пла-1 тежів за виконавчими документами. Уразі неподання зазначених відо-; мостей з неповажних причин винних у цьому посадових осіб може бути ; притягнуто до відповідальності, передбаченої цим Законом. Звернення І стягнення на пенсії провадиться відповідно до законодавства про пенсії. І Вищезазначені правила стягнення поширюються і на випадки звер-" нення стягнення на: 1) доходи, отримані фізичною особою, яка є суб'єктом підприємницької діяльності; 2) доходи за працю в колектив- , ному сільськогосподарському (фермерському) господарстві; 3) авторсь-' ку винагороду за твори літератури, науки або мистецтва, премії, що при­суджуються за видатні досягнення в галузі науки, літератури і мистецтва, і винагороду за відкриття, винахід, на який видано авторське свідоцтво, корисну модель, промисловий зразок і раціоналізаторську пропозицію; 4) суми на відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим уш­кодженням здоров'я, а також втратою годувальника.

Законодавством України передбачено два способи кримінально-правового забезпечення виконання покарань: а) закріплення в законі можливості заміни судом одного покарання на інше при його невико­нанні; б) встановлення в законі кримінальної відповідальності за ухи­лення від відбування кримінального покарання, визначення таких дій як новий самостійний злочин. Новий КК України чітко проводить роз­межування між правовими наслідками неможливості сплати штрафу засудженим і ухиленням від його сплати.

Згідно із ч. 1 ст. 389 КК України ухилення від сплати штрафу карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на той самий строк. Водночас законодавчо поняття ухилення від сплати штрафу не встановлено. Згідно із ч. 2 п. 5³ Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 22 «Про практику призначення судами кримінального покарання» під ухиленням від сплати штрафу необхідно розуміти такі дії чи бездіяльність засудженого, які свідчили б про його намір уникнути цього покарання за наявності реальної можливості сплатити штраф (відмова від внесення коштів або невнесення їх без поважних при­чин, приховування місця роботи, майна, джерел доходів тощо).

Тому ухиленням від сплати штрафу є поведінка засудженого, пов'я­зана з прагненням уникнути покарання при наявності можливості спла-

60

штраф. Ця поведінка може виражатися в діях, спрямованих на «ховання: а) майна, на яке може бути звернуто стягнення (пере­міщення майна в невідоме державному виконавцю місце, розтрата, від­чуження, незаконна передача іншим особам, знищення (вилучення) документів, що підтверджують право на майно тощо); б) доходів (вилу­чення, знищення, підробка документів, на підставі яких установлюється заробітна плата або інший доход засудженого, приховання місця робо­ти джерела одержання інших доходів, на які може бути звернуто стяг­нення, тощо).

Проте на практиці трапляються випадки, коли державним виконав­цем були вжиті всі заходи примусового виконання даного штрафу, але він так і не був сплачений або був сплачений частково. При цьому за­суджений не здійснював дій, направлених на ухилення від виконання покарання у виді штрафу. Причин виникнення такої ситуації може бути принаймні дві. По-перше, при винесенні вироку у виді штрафу суддя не врахував майновий стан винного. По-друге, майнове становище засудже­ного може погіршитися після винесення вироку. У новому КК України питання заміни штрафу регулює ч. 4 ст. 53. Так, у разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум до­ходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років. Згідно із ст. 28 КВК після стягнення штрафу виконавчий лист з відміткою про виконання вироку повертається суду, який постановив вирок.

• молодшого сержанта (старшини 2 статті), сержанта (старшини 1
  статті), старшого сержанта (головного старшини) — командирам бри­
  гад, полків, кораблів 1 і 2 рангів, окремих батальйонів і начальникам
  вищих військових навчальних закладів;

• старшин (головного корабельного старшини) — командирам
  дивізій, бригад кораблів і начальникам, які мають рівні з ними права,
  та вище;

• первинне офіцерське звання (молодший лейтенант, лейтенант)
  військовослужбовцям (військовозабов'язаним) присвоюється Мі­
  ністром оборони України, Головою Служби безпеки України;

• прапорщика (мічмана), старшого прапорщика (старшого мічма­
  на) — командувачу корпусу, а у воєнний час — командиру дивізії і вище;