Книга

Книга Господарське право України, Кравчук

Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 22.11.2024


ББК 67.99(2)1 УДК 346.1 К43

Рекомендовано Міністерство освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

(Лист МОНУМ14/18.2-2992 від23.12.2005року)

Рецензенти: М.П. Войнаренко - доктор економічних наук, професор (Хмель-ницький національний університет);

О.М.Омельчук - кандидат юридичних наук, доцент (Хмельниць­кий регіональний університет управління та права); С.Ф. Домбровський - доцент (Хмельницький регіональний уні-верситет управління та права), заслужений юрист України

Кравчук С.Й. К 43 Господарське право України: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2007.-264 с.

I8ВN 966-351-108-7

У посібнику розкриті основні правові інститути особливої та загальної частин господарського права, в тому числі питання правового регулювання окремих сфер господарської діяльності, на основі господарського та господарського процесуального за­конодавства України. Головну увагу приділено правовому регу­люванню діяльності господарюючих суб'єктів та управлінню нею.

Для студентів, які вивчають курс господарського права, а та­кож юрисконсультів, підприємців і осіб, які цікавляться питання­ми правового регулювання господарськоїдіяльності.

ББК 67.99(2)1
I8ВN 966-351-108-7 ©С.Й. Кравчук,2005,

ЗМІСТ

Вступ 7

Розділ 1. Загальні положення господарського права України 10

1.1 Предмет господарського права України 10

  1. Мета і принципи господарського права 13

  2. Методи господарського права 14

  3. Система господарського права 15

Розділ 2. Господарське право і господарські право-відносини.... 17

2.1. Джерела господарського права та вимоги до правових
актів господарювання 17

2.2 Значення судової практики в господарських право­
відносинах 19

2.3. Поняття господарських правовідносин та їх види 25

Розділ 3. Правовий статус господарюючих органів 31

  1. Державна реєстрація господарюючих органів 31

  2. Правовий статус підприємства 37

  3. Припинення діяльності підприємства 43

Розділ 4. Правовий статус господарських товариств та

об'єднань 48

  1. Правовий статус акціонерних товариств 48

  2. Правовий статус неакціонернихтовариств 59

  3. Правовий статус господарських об'єднань 65

Розділ 5. Правовий режим майна суб'єктів господарсько-
правових відносин 74

  1. Правовий режим майна підприємств 74

  2. Правовий режим майна об'єднання підприємств 75

  3. Правовий режим майна господарських товариств 77

  4. Особливості правового режим майна неприбуткових юридичних осіб 82

Розділ 6. Правові основи стандартизації та управління якістю

продукції 84 ;

  1. Державне управління якістю продукції як складова X частина управління економікою України та державний захист прав споживачів 84 і

  2. Державна система стандартизації, сертифікації та метрології ......86

  3. Державний контроль і нагляд за якістю продукції , ...89

Розділ 7. Господарські зобов'язання . „92

  1. Поняття господарських зобов'язань та їх виконання 92

  2. Поняття господарського договору та порядок його укладання 94

  3. Забезпечення виконання господарських зобов'язань..... 107

  4. Зміна і припинення зобов'язань в господарських правовідносинах ...„ .........ПО

Розділ 8. Система господарських договорів ; .113 .'

  1. Поняття системи господарськихдоговорів..... 113

  2. Класифікація системи господарських договорів 115

  3. Окремі види господарськихдоговорів...... , 120 5

Розділ 9. Захист прав та законних інтересів суб'єктів

господарської діяльності ...........128 і

  1. Поняття захисту прав та законних інтересів суб'єктів ї господарської діяльності ...128

  2. Форми захисту прав та інтересів господарюючих суб'єктів 129

  3. Способи захисту суб'єктів господарської діяльності

прав та законних інтересів 139

Розділ 10. Господарсько-правова відповідальність.. ..142

  1. Поняття відповідальності в господарському праві .142 ,

  2. Функції та види господарсько-правової * відповідальності ....144

  3. Підстави господарсько-правової відповідальності 15Н

Розділ 11. Правове регулювання банкрутства суб'єктів

господарської відповідальності І54 V

Поняття банкрутства та його суб'єкти.. 154

  1. Підстави для застосування банкрутства та порядок провадження у справах про банкрутство 156

  2. Наслідки визнання боржника банкрутом.

Черговість задоволення потреб кредиторів 153

Розділ 12. Правове регулювання оренди державного та
комунального майна „ 180

  1. Поняття договору оренди, її об'єкти та суб'єкти 180

  2. Порядокукладення договору оренди 182

  3. Порядок припинення договору оренди 186

  4. Правове регулювання лізингових операцій 167

Розділ 13. Правове регулювання біржової діяльності.... 193

  1. Поняття та юридичні ознаки біржі, її функції та обов'язки 193

  2. Види біржових угод та правила біржової торгівлі 196

  3. Правовий статус фондової біржі та захист громадян-інвесторів на фондовому ринку 201

Розділ 14. Правове регулювання цін та ціноутворення 205

  1. Поняття та функції ціни. Політика ціноутворення 205

  2. Види цін та порядокїх встановлення 207

  3. Правове регулювання контролю за додержанням дисципліни цін та відповідальність за її порушення 209

Розділ 15. Правове регулювання кредитно-розрахункових

операцій 212

  1. Поняття та види кредиту. Кредитний договір 212

  2. Порядок відкриття рахунків у банках 215

  3. Порядокта форми розрахунків у господарському

обігу 219

І'озділ 16. Правові засади обмеження монополізму в економіці
Українита захист економічної конкуренції 226

  1. Монопольне становище на ринку та зловживання ним. Захист економічної конкуренції 226

  2. Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства та економічної конкуренції 230

1

16.3. Розгляд справ про порушення антимонопольного
законодавства та економічної конкуренції 231

Розділ 17. Правове регулювання зовнішньоекономічної

діяльності 236

  1. Зовнішньоекономічна діяльність та її правове регулювання 236

  2. Правовий режим іноземних інвестицій.... 240

  3. Правовий режим вільних економічних зон 243

Висновки 247

Словник основних термінів господарського законодавства 249

Література 261

Вступ

Вступ

V В умовах ринкової економіки виникає необхідність правового регулювання господарських відносин. Такі функції покладаються на господарське право, курс якого передбачає ознайомлення із загальними, базовими питаннями системи нормативно-правово­го регулювання діяльності суб'єктів господарювання.

Одне з основних завдань посібника " Господарське право Ук­раїни" —дати цілісне уявлення про правове регулювання відносин між підприємствами та організаціями — безпосередніми виробни­ками , а також між ними і державними та іншими органами.

Друге завдання—розкрити зміни законодавчих актів, які ре­гулюють відносини між суб'єктами господарської діяльності та по­рядок їх застосування.

Третє завдання—виробити практичні навички при вирішенні конкретних суперечностей, які виникають між суб'єктами госпо­дарювання в процесі виконання ними своїх безпосередніх функцій економічних структур держави.

В посібнику розкриваються основні проблеми правового ре­гулювання відносин у сфері економіки, оскільки на сьогодні ок­ремі вчені визначають господарське право як предмет господарсь­ких відносин, які виникають у зв'язку із здійсненням відповід-ноїдіяльності. Втойжечас, при аналізі концептуальних положень, доцільно враховувати, що з переходом економіки до ринку кон­цепція господарського права дещо змінюється. Окремі вчені ви­знають цей предмет як відносини, що виникають безпосередньо при організації і здійсненні господарської діяльності. Невід'ємну частину господарюючих суб'єктів на сьогодні складає некомер-ційний сектор, який відрізняється від комерційного тим, що не зорієнтований на одержання прибутку.

Особлива увага звертається нате, що негативні процеси в еко­номіці є наслідком не зовсім досконалого і суперечливого правово­го регулювання суспільно-економічних процесів, в тому числі гос­подарської діяльності. Подальше прийняття значної кількості за­конодавчих актів не зніме існуючих протиріч і дублювання різних галузей права, які виникли з прийняттям в останні роки масиву різнопланового нормативного матеріалу з питань господарської

Іктуп

8 І С.И. Кравчук. Госполарське право України

діяльності. Тому виникає необхідність виділення з цивільно-пра­вової науки такого напрямку, як "Господарське право України". Вивчаючи цю проблему, автор звертає увагу на те, що основною метою господарського права є систематизація всього нормативного матеріалу з питань господарської діяльності, вивчення можливос­тей інтеграції всього конгломерату норм в існуючу правову систему та певної трансформації останньої відповідно до завдань її розвит­ку і створення передумов по виведенню країни з економічної кри­зи, а також припинення подальшої криміналізації суспільно-еко­номічних відносин.

У посібнику розкриті основні принципи господарського пра­ва, якими є застосування комплексності нормативних актів, вико­ристання для вирішення господарських питань одногалузевих нормативних актів, порядок регулювання множинності галузей економіки і поєднання господарських питань з комерційним пра­вом інших країн та міжнародними договорами.

Базовими методами господарського права визначені загаль-нодозвільний та зобов'язуючий. Оскільки господарські правовідно­сини включають в себе організаційні та майнові елементи, то в гос­подарському законодавстві діють три основні групи правового ре­гулювання: автономних рішень суб'єктів господарської діяльності, владних приписів та рекомендаційна.

В посібнику виділяється система господарського права, яка розподіляється на загальну та особливу частини, що охоплює ос­новну проблематику державного регулювання — господарського та правового регулювання щдприємницькоїта комерційної діяльності.

В основу посібника покладені характерні ознаки господарсь­кого права, якими є зміст і форма. Вони дозволяють систематизу­вати джерела цього предмета, якими є норми міжнародного права в зовнішньоекономічних відносинах, рекомендовані міжнародними економічними інститутами, та нормативні документи про госпо­дарську діяльність в Україні.

Слід пам'ятати, що основні засади регулювання господарсь­ких правовідносин визначаються Конституцією України, розви­ток їх здійснюється в загальних законах, нормативних актах про види та правовий статус господарюючих суб'єктів, окремі види господарської діяльності та окремі господарські відносини.

Програма, покладена в основу посібника, не дозволяє в повній мірі розкрити всі проблеми правового регулювання господарської

і*

діяльності, оскільки система її регулювання складна і досить ши­рока. Вона включає в себе множинність підсистем, складних юри­дичних конструкцій. Тому всебічно розкрити її в одній книзі не­можливо. Водночас автор намагався надати читачам більш широ­ку і доступну інформацію про господарське право. З цією метою лекції, а в окремих випадках і параграфи доповнені науково-і іавчальними і нормативно-правовими матеріалами.

В кінці посібника надано словник найбільш поширених гос-і юдарсько-правових термінів, що дозволить читачам зрозуміти їх сутність для гірактичного використання.

При вивченні господарського права слід користуватися як і цим посібником, так і законодавчими актами та іншими матеріа­лами, що дозволить ширше зрозуміти нормативно-правові поло­ження, покладенів основу цього правового предмета, та викори­стовувати його у своїй практичній діяльності.

Набуті знання та навички повинні сприяти налагодженню і іалежного функціонування суб'єктів господарської діяльності, пра-пильному укладенню договорів, їх виконанню, застосуванню ме­тодів захисту власних прав і інтересів у випадку їх порушення, в тому числі їх вирішенню у судовому порядку.

10 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

Розділ і

Загальні положення господарського права України

1.1. Предмет господарського права

Процес переходу економіки в Україні до ринку вимагає пере­гляду концепцій галузевого правового регулювання і відповідного законотворення. Це стосується не лише "традиційних" галузей права (цивільного, адміністративного, кримінального), айгоспо­дарського, яке регулює діяльність значного спектру господарюю­чих суб'єктів нашоїдержави. Стаття 3 Господарського кодексу Ук­раїни визначає господарську діяльність як діяльність суб'єктів гос­подарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення іреалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру. Основні її принципи передбачаються стаття 6 Господарського кодексу України, якими є:

  1. Забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання.

  2. Свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом.

  3. Вільний рух капіталів, товарів на території України.

  4. Обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямо­ваності економіки, добросовісної конкуренції, захисту прав споживачів та безпеки держави.

  5. Захист національного товаровиробника.

  6. Заборона незаконного втручання органів державної влади та місцевого самоврядування у господарські відносини.

Господарське право, нормативно-правовою базою якого є гос­подарське законодавство, можна розглядати в декількох аспектах:

а) як галузь законодавства;

б) як галузь права;

Розліл 1. Загальні положення госполарського права І 11

в) як науку;

г) як навчальну дисципліну.

І якщо з приводу визначення господарського законодавства, а такожнауки господарського права і вщповідноїнавчальноїдисцип-ліни особливих розбіжностей серед вчених останнім часом не було, то питання про господарське право як окрему галузь права було і залишається до цього часу суперечливим.

Одні вчені визначають господарське право, виходячи з ро­зуміння його предмета як господарських відносин, що виника­ють у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (відноси­ни по горизонталі) та керівництвом нею (відносини по вертикалі - господарсько-управлінські відносини) між організаціями, а та­кож між їхніми підрозділами і організацією в цілому (внутрішньо­господарські відносини). Це точка зору прихильників розуміння господарського права як самостійної галузі.

Було висунуто і концепцію господарського права як комп­лексної галузі законодавства. Дехто з вчених, не визначаючи гос­подарське право як комплексну галузь, вважають, що нормативні акти, які регулюють господарські відносини, складають комп­лексну галузь законодавства (В.Ф. Яковлев, В.С. Якушев. Сверд-ловський університет).

З переходом економіки країни до ринку концепція госпо­дарського права, як уже зазначалось, змінюється. Окремі вчені визначають його предмет як відносини господарювання, тобто відносини, що виникають при організаціїта здійсненні господарсь­кої діяльності. Заперечення проти такого підходу до визначення предмета господарського права висувались ще за існування команд­но-адміністративної діяльності. Розглянемо коротко ці заперечен­ня. Ці правовідносини в сфері організації господарства можуть бути поділені, на думку В.А. Рахмиловича, на дві великі групи:

  1. По вертикалі, Тобто владовідносини, в яких один із учас­ників наділений компетенцією з владного управління іншим учасником цих відносин.

  2. По горизонтальні, позбавлені ознак влади і підкорення, в яких взаємні права і обов'язки здебільшого мають майно­вий характер, виникають із договорів, правопорушень та інших юридичних фактів.

В той же час ст. 1 Господарського кодексу України визначає предмет господарського права як господарські відносний, що ви-


Ні

С.Й. Кравчук. Госполарське право України

никають у процесі організації та здійснення господарської діяль­ності між суб'єктами господарювання.

Важко погодитися, що в період переходу від планово-адміні-стративної до ринкової економіки господарська діяльність стає діяльністю підприємницькою. Це, в свою чергу, визначає зміст гос­подарського права, яке стає предметомпідприємницькоїдіяльності.

Як справедливо зазначається у спеціальній літературі, лише на перший погляд здається, що ринкова економіка має складатися з одних тільки комерційно орієнтованих ланок, а соціальні пріори­тети слід реалізовувати виключно через перерозподіл і фінансуван­ня державних програм. Таке уявлення суперечить реаліям сучасно­го ринкового господарства. Невід'ємну частину такого господар­ства на сьогодні складає некомерційний сектор, який дозволяє компенсувати так звані недосконалості ринку. Некомериійне гос­подарство відрізняється від комерційного, підприємницького. Ос­таннє орієнтоване на одержання прибутку, який залежить від по­питу на ту чи іншу продукцію. Некомерційний ринок повинен ста­більно задовольняти потреби, які не повинні залежати від ринкової кон'юнктури (охорона здоров'я, освіта, наука і т.ін.). Отже, господарська діяльність, охоплюючи підприємницьку, до неї не зводиться. Тобто правове регулювання підприємницької діяльності є лише часткою господарського законодавства. Стаття 4 Господарського кодексу України розмежовує госпо­дарські відносини з іншими видами відносин:

  1. Майновими та особистими немайновими, які регулюють­ся Цивільним кодексом України.

  2. Земельними, гірничими, лісовими та водними, які регулю­ються природоресурсними галузями права.

  3. Трудовими.

  4. Адміністративними, в яких органи державної влади або місцевого самоврядуваннянеєсуб'єктами, наділеними гос­подарською компетенцією.

Певним чином діяльність суб'єктів господарювання регулює держава шляхом:

  • державного замовлення на виготовлення продукції чи товарів;

  • ліцензування, патентування і квотування;

  • сертифікації і стандартизації;

  • застосування нормативів і лімітів;

Розліл 1. Загальні положення госполарського права | 13

  • регулювання цін і тарифів;

  • надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

— використаннядотацій, компенсацій, цільових інновацій
і і субсидій;

Обмеження у здійсненні господарської діяльності, а також перелік видів діяльності, по яких забороняється підприємництво, встановлюється Конституцією України та законами.

1.2. Мета і принципи господарського
, права

Негативні процеси в економщі є наслідком розрізненого і су­
перечливого правового регулювання суспільно-економічних про-
( цесів, в тому числі господарськоїдіяльності. Подальше безсистем-

не прийняття законодавчих актів, в тому числі і паралельного з Цивільним кодексом Господарського кодексу, не ліквідувало існуючих протиріч і дублювання норм різних галузей права, які виникли з прийняттям в останні роки масиву різнопланового нор­мативного матеріалу з питань підприємницької діяльності. Тому на сьогодні ми ведемо розмову про функціонування поряд з ци­вільно-правовою наукою такої юридичної галузі, як " Господарсь­ке право". Напрацьована в останні десятиріччя концепція госпо­дарського права потребує відповідного вивчення з урахуванням нових умов підприємництва. В межах такого вивчення повинно бути визначено спшвідношення, питому вагу та обсяги цивільно­го, адміністративного, фінансового та інших галузей права в ре­гулюванні господарської діяльності, а також вирішено ряд пи­тань цього законотворчого процесу.

Основною метою господарського права є:

а) систематизація всього нормативного матеріалу з питань
підприємницької діяльності;

б) вивчення можливостей інтеграції цього конгломерату
норм в існуючу правову систему;

в) трансформація останньої відповідно до завдань її розвит­
ку;

г) створення передумов по виходу країни з економічної кри­
зи та припинення подальшої криміналізації суспільно-
економічних відносин.

14 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

Основними принципами господарського права є: /. Застосування комплексності нормативних актів. Преважна більшість нормативних актів господарського права включає в себе норми двох або більше галузей права. Так, на­приклад, Закон України "Про підприємства в Україні" включає в себе норми господарського, цивільного, адміністративного, фінан­сового та інших галузей права.

2. Використання для вирішення господарських питань однога-
лузевих нормативних актів.

До таких відносяться "Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення", "Положення про поставки товарів народного споживання".

  1. Регулювання діяльності множинності галузей економіки Ук­раїни (промисловість, будівництво, транспорт, торгівля і т. ін.).

  2. Поєднання господарських питань з комерційним правом інших країн та міжнародними договорами.

Воно здійснюється шляхом використання права суб'єктів господарської діяльності вибирати право країни, з якою укла­дається міжнародна угода.

1.3. Методи господарського права

Методи господарського права — це сукупність способів регулюю­чого впливу норм господарського права на поведінку суб'єктів госпо­дарських правовідносин.

Методи господарського права базуються на двох принци­пах:

/. Загальнодозвільний. За цим принципом діють підприєм­ства та підприємці, які самі вибирають напрямки своєї підприєм­ницької діяльності при максимальному використанні власних можливостей із використанням державних.

2. Зобов'язуючий. Відповідно до цього принципу підприємст­ва повинні виконувати те, що на них покладено законом. Він, в основному, стосується таких суб'єктів, як органи державного уп­равління економікою.

Оскільки господарські правовідносини включають в себе організаційні та майнові елементи, то в господарському законо­давстві діють три основі методи правового регулювання:

Розаіл 7. Загальні положення госполарського права І 15

I — автономних рішень суб'єктів господарської діяльності.

Він грунтується на тому, що підприємства чи підприємці ма­ють право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не суперечать законодавству України, тобто вони можуть самостійно:

а) планувати свою діяльність;

б) вільно обирати предмети господарських договорів.

II - владних приписів (вимогта вказівок).

Відповідно до цього методу діяльність суб'єктів підприєм­ництва підпорядковується обов'язковим моделям правовідносин, визначених законодавством: це обов'язковість дотримання за­конів здійснення господарськоїдіяльності, тобто ліцензій, квот, інших спеціальних режимів, атакож обов'язково, за необхідності, укладати з державою контракти.

III—рекомендаційний.

Держава регулює поведінку суб'єктів господарських право­відносин шляхом рекомендування певних моделей. Наприклад, надає зразкові форми договорів щодо окремих видів правовідно­син, методичні рекомендації відносно окремих видів діяльності у сфері господарювання.

1.4. Система господарського права

Із приведеної інформації зрозуміло, що наукові дискусії дов­кола господарського права продовжуються і в умовах переходу до ринкової економіки. їв цьомунемає нічого дивного. Навпаки, в спорі, як кажуть, народжується істина. Але вони не повинні пере­ростати в заклики до заборон у науці. Так, Г.К. Матвєєв, торкаю­чись проблем економічних реформ, пропонує виключити науку господарського права, оскільки, на його думку, основні його поло­ження вивчаються в курсі цивільного права. Але в цьому курсі вони розглядаються лише з позицій регулювання відносин рівноправ­них сторін, в курсі ж господарського права ці питання пов'язуються з господарсько-управлінськими відносинами, тобто охоплюють весь комплекс правового регулювання господарської та підприємниць-коїдіяльності.

Поряд з цим система курсу господарського права має опира­тися на традиційний поділ систем галузей права та їх навчальних курсів на загальну і особливу частини, в залежності від загально-

16 І С.Й.Кравчук. Госполарське право України

го чи галузевого характеру певних норм чи інститутів, тобто сто­суються вони будь-якої господарської діяльності чи окремих її видів. Зрозуміло, що в залежності від того, йдеться про госпо­дарське законодавство як окрему галузь права, галузь юридичної науки чи навчальної дисципліни, система буде ширшою чи вуж­чою.

В цілому система господарського права визначається як мно­жинність правових положень господарської діяльності, які знахо­дяться у взаємопов'язаних відносинах, доповнюють та роз'яснюють одна одну, регулюючи нормативно граничну їх діяльність.

Не торкаючись системи господарського права як окремої га­лузі права, зупинимось на його системі як навчальної дисципліни. Доїїзагальноїчастинислід віднести: поняття господарського пра­ва, державне регулювання господарської діяльності, правовий ре­жим підприємницької діяльності, антимонопольне законодавство, банкрутство, господарськідоговори,відповідальність за їх порушен­ня, захист прав суб'єктів господарськоїдіяльності.

До особливої частини відноситься правове регулювання окре­мих видів господарськоїдіяльності. Зокрема, це правове регулю­вання орендних відносин, ціноутворення, кредитно-розрахунко­вих відносин, зовнішньоекономічної інвестиційної діяльності.

х/Контрольні запитання

  1. В яких аспектах на сьогодні розглядається господарське право?

  2. На які групи розподіляються правовідносини в галузі органі­зацій господарства?

  3. Чим визначається основна мета господарського права?

  4. За якими принципами функціонує господарське право?

  5. На чому базуються принципи господарського права?

  1. Які методи правового регулювання функціонують у господарсь­кому праві?

  2. На що спирається традиційний поділ системи галузей права та її розподіл?

Розділ 2

Господарське право і господарські правовідносини

2.1. Джерела господарського права

та вимоги до правових актів

господарювання

Господарське право — це система нормативних актів, основни­ми джерелами яких є закони, підзаконні акти, а також судовий пре­цедент.

Нормативний акт господарського права - це офіційний пись­мовий документ компетентного органу держави, який є джерелом норм господарського законодавства, тобто встановлює, змінює або припиняє функціонування певних норм.

Для господарського правахарактернідві ознаки:

/. Зміст (нормативний документ являє собою офіційне дже­рело правової інформації про чинні права у сфері господарської діяльності).

•2. Форма (нормативний акт - це юридично-технічна форма встановлення, опублікування і застосування норми права).

Джерелами господарського права є:

  1. Норми міжнародного права, рекомендовані міжнародними економічними організаціями в зовнішньоекономічних відносинах. Як приклад можна навести Уніфіковані правила та звичаї для до­кументарних акредитивів (публікація Міжнародної торговельної палати № 500вредакції 1993 р.), введені вдію Указом Президен­та України "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за дого­ворами, що укладаються суб'єктами підприємницької діяльності України" від 4 жовтня 1994 р.

  2. Нормативні документи про господарську діяльність в Ук­раїні. Вони поділяться на дві основні групи: закони і підзаконні

__ЗіШ,,^^пчи^^а^т-^ягШае. Верховна Рада України. Вони |^|ю.^р^|вя&ДДірШІІІу,І;еред них і Господарський кодекс

ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА І

18 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

України. Всі інші нормативні акти відносяться до групи підза-конних нормативно-правових актів, оскільки приймаються в роз­виток законів і не можуть виходити за їх межі. До цієї групи нор­мативних актів належать:

а) укази Президента України з господарських питань;

б) розпорядження Президента України з господарських
питань; ч

в) постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України
(у подальшому - КМУ) з господарськихпитань;

г) господарські нормативні акти міністерств, державних
комітетів та органів управління;

д) нормативні акти господарського права місцевих рад та
держадміністрацій.

Основні засади регулювання господарських правовідносин визначаються Конституцією України та Законом України від З серпня 1990 р. "Про економічну самостійність Української РСР". Розвиток конституційних засад здійснюється через:

  • загальні нормативні акти (Закон України "Про влас­ність", Цивільний кодекс України);

  • закони про види та правовий статус господарюючих суб'єктів (закони України " Про господарські товари­ства", "Про колективне сільськогосподарське під­приємство");

  • закони про окремі види господарської діяльності (По­вітряний кодекс України);

  • закони про окремі господарські відносини (Господарсь­кий процесуальний кодекс України).

, Основою господарського права є системастатусних або ком-петенційних законів, які визначають правове становище господа­рюючих суб'єктів. Ці закони класифікуються на:

  • загальні, які визначають види і організаційні форми під­приємств, порядокїх створення та реєстрації, економічні і правові умови діяльності, порядокїї припинення (Гос­подарський кодекс України);

  • закони, які визначають правове становище окремих видів підприємств усіх галузей економіки (Закони України "Про господарські товариства"," Про оренду державно го та колективного майна", "Про режим іноземного інве стування");

Розліл 2. Госполарське право і госполарські правовілносини | 19

  • нормативні акти, які регулюють правове становище об'єднань підприємств (асоціацій, корпорацій, концер­нів, консорціумів);

  • нормативні акти, які регулюють відносини володіння, користування та управління нерухомим майном у на­родному господарстві;

  • інститут господарського договірного права.

Слід відзначити такий аспект, як застосування в Україні зако­нодавства зарубіжних країн. Правила його застосування такі:

  1. Довідносин,щовипливаютьзправавласносгі, застосовуєть­ся закон за місцем знаходження майна.

  2. При укладанні угоди правоздатність і дієздатність визна­чаються закон за місцем укладання угоди.

  3. До форм угод застосовується закон місця укладання угод.

  4. До зобов'язань, що виникають із заподіяної шкоди, засто­совується закон місця розгляду спору, а за клопотанням по­терпілого —закон місця заподіяння шкоди.

  5. Питання позовної давності вирішуються законом тієї дер­жави, на території якої утворена юридична особа.

Основними вимогами до правових актів господарювання є:

  1. Суворе дотримання принципу правової економії (прийнят­тя меншої кількості нормативних документів з одних і тих самих господарських питань).

  2. Видання нормативних актів міністерствами та відомства­ми здійснюється відповідно до законотворчих принципів.

  3. Недопущення застосування відомчих нормативних актів, що не відповідають правочину як з точки зору створення правової бази, так і огляду на правовиховне і профілактич­не значення відомчого господарського законодавства

  4. Обов'язкова державна реєстрація відомчих нормативних актів.

2.2. Значення судової практики в господарських правовідносинах

Реалізація законодавства багато в чому пов'язана з правоза-стосовною практикою судів загальної юрисдикції та господарсь­кого суду. Господарський суд, який розглядає спори підприємств,

20 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

застосовує закони та інші нормативні акти до конкретних право­відносин, роз'яснює певні норми права.

Аналогічні рішення, які виносяться різними господарськими судами, породжують визначену стабільність судово-господарської практики. Разом з тим, з окремих питань до застосування норма­тивних актів може бути різний підхід господарських судів. Тому важливу роль у таких випадках відіграють рішення Вищого гос­подарського суду, що дозволяє забезпечувати однаковість право-застосовної судово-господарської практики.

Господарський суд є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами. Правова природа господарсь­кого суду як органу правосуддя визначається завданнями та по­вноваженнями, якими його наділено для виконання цих завдань. Відповідно до ст. З Закону України "Про господарський суд" його завданнями є:

  • захист прав та інтересів, які охороняються законом, учас­ників господарських правовідносин;

  • сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин;

  • внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності.

В Україні діють Вищий господарський суд України, госпо­дарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди об­ластей, міст Києва і Севастополя, які становлять єдину систему гос­подарських судів. Верховна Рада України за поданням Голови Ви­щого господарського суду може утворювати й інші ланки господарських судів (міські, міжрайонні, районні господарські суди таін.).

Місцеві господарські суди (Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя) є основною ланкою господарсь-коїсудової системи, оскільки саме вони виконують майже весь об­сяг роботи щодо вирішення господарських спорів і стоять най­ближче до господарського життя та до конфліктів, які в ньому виникають. Для виконання покладених на них завдань місцеві господарські суди виконують такі повноваження:

  • вирішують господарські спори, віднесені до їхньої ком­петенції;

  • розглядають справи про банкрутство;

Розліл 2. Госполарське право і госполарські правовілносини | 21

  • переглядають у порядку нагляду рішення, ухвали, поста­нови відповідного господарського суду;

  • вивчають і узагальнюють практику застосування законо­давства, аналізуютьстатистикувирішеннягосподарських спорів, вносять пропозиції до Вищого господарського суду України, спрямовані на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики ви­рішення господарських спорів;

  • ведуть роботу, спрямовану на попередження правопору­шень у сфері господарських відносин;

  • здійснюють інші повноваження, надані їм законо­давством.

До складу місцевого господарського суду входять: голова, перший заступник голови, заступники голови та судді (кількість їх у конкретному суді залежить від обсягу роботи, зокрема від кількості справ, що розглядаються).

Для вирішення організаційних питань місцеві господарські суди можуть утворювати президію.

Вищий господарський суд України очолює єдину систему гос­подарського суду. Він є найвищим органом у вирішенні господарсь­ких спорів і здійсненні нагляду щодо рішень, ухвал, постанов гос­подарських судів України та контролю за їхньою діяльністю. До складу Вищого господарського суду України входять Голова, пер­ший заступник і заступники Голови та судді.

Вищий господарський суд діє у складі:

  • пленуму Вищого господарського суду;

  • президії Вищого господарського суду;

  • судової колегії з розгляду спорів та перегляду рішень, ухвал та постанов.

Вищий господарський суд України:

а) вирішуєгосподарськіспори.віднесенідойогокомпетенції
Господарським процесуальним кодексом України, інши­
ми законодавчими актами України, міждержавними до­
говорами й угодами; може в межах підвідомчості госпо­
дарських судів України прийняти до свого провадження
будь-який господарський спір;

б) переглядає в порядку нагляду рішення, ухвали, постано­
ви Вищого господарського суду, господарського суду
Автономної Республіки Крим, господарських судів облас­
тей, міст Києва і Севастополя;

22 І С,Й. Кравчук. Госполарське право України

9 :

в) вивчає і узагальнює практику застосування законодавст­ва, забезпечує однаковість практики, аналізує статис­тику вирішення господарських спорів; дає роз'яснен­ня господарським судам з питань практики застосуван­ня законодавства України, яке регулює відносини в господарській сфері та порядок вирішення господарсь­ких спорів.

Роз'яснення Вищого господарського суду є обов'язковими для суддів і учасників господарських правовідносин, що застосо­вують законодавство, з якого дано таке роз'яснення;

г) веде роботу, спрямовану на попередження правопору­
шень у сфері господарських відносин;

д) здійснює організаційне керівництво господарським су­
дом Автономної Республіки Крим, господарськими су­
дами областей, міст Києва і Севастополя, несе відпові­
дальність за організацію, стан і вдосконалення їхньої
діяльності, перевіряє і поширює позитивний досвід ро­
боти господарських судів республіки;

є) забезпечує підбір і підготовку кандидатів у судді, підви­щення кваліфікації працівників господарських судів, організовує роботу з матеріально-технічного забезпечен­ня господарських судів і створення належних умов для їхньоїдіяльності, нормативного забезпечення, ведення статистичного обліку;

є) здійснює інші повноваження, надані йому законодавст­вом.

З метою підготовки науково обгрунтованих рекомендацій з питань організації та діяльності Господарського суду, розробки пропозицій щодо вдосконалення законодавства, порядку і прак­тики розгляду господарських спорів при Вищому господарсько­му суді України створюється науково-консультативна рада за участю провідних вчених та інших висококваліфікованих спеціа­лістів, її склад, порядок організації і діяльності затверджує пре­зидія Вищого господарського суду.

Підвідомчість господарських справ розмежовується за дво­ма ознаками: ~£

а) суб'єктною, залежно від суб'єктів спору;

б) предметною, залежно від предмета спору.

Загальне правило суб'єктної підвідомчості господарських справ полягає в тому, що господарські справи у спорах між юридич-

Розліл 2. Госполарське право і госполарські правовілносини\ 23

ними особами, громадянами-підприємцями, державними та інши­ми органами підвідомчі господарському суду. Отже, господарські справи у спорах, де хоча б однією стороною є громадянин як фізич­на особа (не підприємець), розглядаються загальними судами.

Стосовно предметної підвідомчості, яка охоплює такі понят­тя, як предметта характер спору, діє таке саме правило: господарські справи у спорах, що виникають між юридичними особами, грома­дянами-підприємцями, державними та іншими органами, підвідомчі господарському суду. Але з цього правила є два винятки:

а) спори між організаціями, які випливають з договорів на
перевезення вантажу в прямому міжнародному залізнич­
ному і повітряному вантажному сполученні, розглядають­
ся загальними судами;

б) деякі категорії спорів віднесено до відання інших органів
(вони розглядаються в адміністративному порядку). Це,
зокрема:

  • спори, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

  • спори про встановлення цін на продукцію, а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

  • інші спори, вирішення яких віднесено законодавством України та міждержавними договорами й угодами до відання інших органів.

П ідвідомчість господарських справ господарському суду виз­начається, в першу чергу, законами України "Про господарський суд" (ст. 1), "Про зовнішньоекономічну діяльність" (ст.ст. 38,39), "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (ст. 4), атакож Господарським процесуальним кодексом України (ст.ст. 12—17).

Відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодек­су господарським судам підвідомчі:.

  • справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, та розірванні господарських договорів з інших підстав. Практично в судово-господарському процесі ціспори умовно іменуються переддоговірними;

  • справи у спорах, що виникають при виконанні догово­рів.

24 І С.Й. Кравчук, Госполарське право України

Вищий господарський суд може в межах підвідомчості справ господарським судам України прийняти до свого провадження будь-яку справу.

Всі інші підвідомчі господарським судам справи, крім тих, що підсудні Вищому господарському суду, розглядаються госпо­дарськими судами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя за загальним правилом територіальної підсудності:

  • справи у переддоговірних спорах та у спорах про ви­знання договорів недійсними розглядаються госпо­дарським судом за місцезнаходженням сторони, зобо­в'язаної за договором здійснити на користь іншої сторо­ни певні дії (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо);

  • справи у майнових спорах та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів, що розглядають­ся за місцезнаходженням відповідача;

  • справи у спорах за участю кількох відповідачів, що роз­глядаються господарськими судом за місцезнаходжен­ням одного з відповідачів на вибір позивача;

  • справи про банкрутство, що розглядаються господарсь­ким судом за місцезнаходженням боржника.

Із загального правила територіальної підсудності зроблено один виняток: віднесені до підсудності місцевих господарських судів справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються гос­подарським судом за місцезнаходженням цього органу.

В результаті вивчення та узагальнення практики застосуван--
ня законодавства господарськими судами України Вищий госпо­
дарський суд направляє рекомендації і огляди судово-господарсь­
кої практики. Такі документи, хоча і не мають сили керівних
вказівок, в той же час суттєво впливають на формування судово-
господарської практики і реалізації законодавства. Господарюючі
суб'єкти застосовують законодавство з врахуванням роз'яснень
Вищого господарського суду. Крім того, судово-господарська
практика впливає і на саме законодавство, дозволяючи виявити
його прорахунки, невідповідність актів органів влади, міністерств
..*■. .~~™гг,гтппяпклл а також відставання

Розл/л 2. Госполарське право і госполарські правовілносини\ 25

законодавства від реальних умов діяльності господарюючих суб'єктів. Таким чином судово-господарська практика допома­гає удосконалюватись законодавству про підприємницьку діяльність.

2.3. Поняття господарських правовідносин та їх види

У сфері економіки виникають і функціонують різноманітні відносини, пов' язані з господарською діяльністю. Вони регулю­ються різними видами права. Так, управлінські відносини між орга­нами і підприємствами регулюються адміністративним правом, тобто вони є адміністративними правовідносинами. В процесі підприємшщькоїдіяльностівикористовуєтьсянайманапраця.Такі відносини регулюються трудовим правом і називаються трудови­ми.

Господарські суб'єкти в процесі господарювання володіють і користуються природними ресурсами. Відносини щодо природо­користування регулюються природоресурсними галузями права (зе­мельним, водним, гірничим, лісовим, екологічним).

Господарські суб'єктивпроцесідіяльності отримують прибу­ток, отже вони є платниками податків, а значить, суб'єктами фінансових відносин.

Між підприємствами, підприємцями та громадянами в про­цесі господарської діяльності виникають майнові відносини щодо задоволення особистих потреб громадяну товарах, роботах, послу­гах. Ці відносини регулюються цивільним правом і називаються цивільно-правовими.

Вказані відносини об'єктивно необхідні для здійснення гос­подарської діяльності. Але за своєю економічною природою вони не є господарськими відносинами. Вони лише створюють органі­заційні, матеріальні, фінансові та інші передумови функціонуван­ня господарських відносин.

Господарські правовідносини - це відносини між господарюючи­ми суб'єктами і органами влади, які складаються^ процесі органі­зації і здійснення господарської діяльності.

Стаття 3 Господарського кодексу України визначає такі фор­ми господарських правовідносин:

26 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

  1. Господарсько-виробничі відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійс­ненні господарськоїдіяльності.

  2. Організаційно-господарські відносини, що складаються між суб'єктами організаційно-господарських повноважень в процесі управління господарською діяльністю.

  3. Внутрішньогосподарські відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єктів господарювання, а також відносини суб'єкта господарювання з його струк­турними підрозділами.

Ознаками господарських правовідносин є:

  1. Обмежене порівняно з цивільним правом коло суб'єктів.

  2. Поєднання організаційних і майнових елементів в діяль­ності.

  3. Матеріальний зміст господарськоїдіяльності.

Стаття 5 Господарського кодексу України визначаєконсти-туційні основи правопорядку, свободу підприємницької діяль­ності. Проте відносини, що виникають в процесі підприємниць­кої діяльності, не можуть мати безмежно вільний характер. Певні правові обмеження необхідні як самим суб'єктам підприємницт­ва, так і суспільству в цілому. Томув суспільних і приватних інте­ресах, підприємницькі правовідносини поділяються на такі види:

І. Вільні. В їх основі лежить положення, визначене в ст. 6 Господарського кодексу України проте, що підприємець має право без обмежень здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

її. Дозвільні. В основі цих відносин лежить визначений в ч.З ст. 5 Господарського кодексу України та ст. 8 Закону України "Про ліцензування певних видів господарськоїдіяльності" перелік видів підприємницької діяльності, яка може здійснюватись лише за спеціальним дозволом, що видається Кабінетом Міністрів або іншим уповноваженим органом. Цю категорію підприємницьких правовідносин можна поділити на чотири групи:

I. Відносини, пов'язані з виготовленням та реалізацією пев­
них продуктів і речовин (алкогольні напої, тютюнові вироби, вете­
ринарні медикаменти, медикаменти та хімічні речовини).

II. Відносини з внутрішніх та міжнародних перевезень паса­
жирів та вантажів автомобільним, залізничним, морським, повітря­
ним шляхом, виконання авіаційно-хімічних робіт та аерозйомок,

Розліл 2. Госполарське право і госполарські правовілносини І 27

обробки поштової кореспонденції, прийому грошових пере­казів та ін.

  1. Відносини щодо проведення спеціальних робіт, таких як пошук та експлуатація родовищ корисних копалин, виробництва та ремонт спортивної і мисливської вогнепальної зброї, а також боєприпасів до неї, виготовлення грошових знаків, видобування і використання радіоактивних речовин, добування дорогоцінних металів і каміння.

  2. Надання населенню специфічних послуг: медичних, вете­ринарних, юридичних, утримання гральних закладів, аудиторська діяльність.

Для отримання ліцензії суб'єкт господарської діяльності подає до відповідного органу, що видає ліцензії, заяву про її ви­дачу, в якій зазначаються:

а) відомості про заявника;

б) для громадянина-підприємця - прізвище, ім'я по бать­
кові та паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли
виданий та місце проживання);

в) для юридичних осіб — найменування, місцезнаходжен­
ня, банківські реквізити, організаційно-правова фор­
ма, ідентифікаційний код;

г) вид діяльності, на який заявник має намір отримати
ліцензію;

д) термін дії ліцензії.

До заяви додаються такі документи:

  • підприємцями-громадянами—копії документів, що за­свідчують рівень освіти і кваліфікації, необхідний для здійснення відповідного виду діяльності; копії свідоцт­ва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності;

  • юридичними особами — копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та уста-новчихдокументів.

За видачу ліцензії встановлюється така плата: з громадян — у розмірідвохнеоподатковуванихмінімумівдоходів громадян; з юри­дичних осіб—у розмірі дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Органам, що видають ліцензії, забороняється справляти за видачу ліцензій додаткову плату понад установлену законодавчи-

28 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

ми актами, а також передбачати умовою видачі ліцензій внески до будь-яких позабюджетних фондів і здійснення інших платежів, не віднесених законодавством до обов'язкових.

Орган ліцензування протягом 10 днів з дня отримання цих документів повинен прийняти рішення щодо видачі ліцензії чи мотивовано відмовити у цьому. Відповідь про своє рішення орган ліцензування повідомляє заявнику протягом 3 робочих днів з дня його прийняття. Крім того, в триденний термін з дня отримання плати за видачу ліцензії орган ліцензування повинен оформити відповідний дозвіл (пл ага вноситься лише після прийняття рішен­ня про видачу ліцензії). Якщо протягом 30 календарнихднів з дня направлення йому рішення суб'єкт господарювання не вносить плати, то орган ліцензування має право прийняти рішення про визнання ліцензії недійсною. Термін дії ліцензії залежить від кон­кретних видівдіяльностіі встановлюється КМУ.

У ліцензії зазначаються найменування органу, що видав її, прізвище, ім'я та по батькові, адреса проживання громадянина або найменування і місцезнаходження юридичної особи, вид діяль­ності, на яку видається ліцензія, місце їїздійснення, особливі умо-вита правила здійснення даного виду діяльності, номер реєстрації ліцензії, датаїївидачі,строкдії.

Строкдії ліцензії визначає орган, щоїї видає (якправило, це уповноважені КМУ міністерства, державні комітети, відомства), але не може бути менше трьох років. Продовження цього строку здійснюється в порядку, аналогічному її одержанню. Після при­пинення суб'єктом підприємництва своєї діяльності надана ліцен­зія втрачає силу. У разі порушення підприємцем зазначених у ліцензії особливих умов і правил здійснення відповідного виду діяльності Ліцензійна палата або орган, що видав ліцензію, може дати розпорядження про усунення порушеньчи зупинити їїдію на визначений строк або до усунення цих порушень.

Ліцензія може бути анульована у разі виявлення недостовір­них даних у заяві на отримання ліцензії чи в документах, що дода­ються до неї; передачі суб'єктом підприємницької діяльності ліцензії іншій особі; повторного або грубого порушення суб'єктом підприємницькоїдіяльностіліцензійнихумов.

Ліцензія вважається анульованою з дати прийняття рішення щодо анулювання ліцензій або з дати скасування державної реєст­рації суб'єктапідприємницькоїдіяльності.

Розліл 2. Госполарське право і госполарські правовілносини\ 29

Мотивоване рішення про зупинення дії ліцензії або її анулю­
вання доводиться до відома суб'єкта підприємницької діяльності у
п'ятиденний строк. .

Рішення про зупинення дії ліцензії або її анулювання може бути оскаржене суб'єктом підприємницької діяльності в судовому порядку.

Після закінчення терміну дії ліцензії суб'єкт господарської діяльності зобов'язаний отримати нову ліцензио.

У випадку припинення суб'єктом господарювання своєї діяльності вш повідомляє орган ліцензування про це у письмово­му вигляді протягом 7 днів з дня припинення діяльності.

За необхідності переоформлення ліцензії суб'єкт господарсь­кої діяльності з причини зміни своєї назви, місця знаходження тощо подає заяву, раніїи отриману ліцензію і завірені нотаріально зміни. Орган ліцензування протягом трьох робочих днів з дня от­римання заяви видає переоформлений дозвіл.

III. Державно-підприємницькі. В основі визначення цього виду правовідносинлежить обмеження суб'єктівщодо певних видів діяль­ності, яка передбачається ст. 12 Господарського кодексу Україїш. Ця діяльність пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотроп­них речовин, виготовленням і реалізацією військовою зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобуванням буршти­ну, охороною особливо вважливих державних об'єктів, а також із розробленням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв та їхзапуском.

Принципи підприємницької діяльності, тобто основні заса­ди, на яких базується підприємництво, законодавчо закріплені в ст. 62 Господарського кодексу України.

До них належать:

а) вільний вибір діяльності;

б) залученнянадобровільнихзасадахдопідприємницької
діяльності майна та коштів юридичних осіб та грома­
дян;

в) самостійне формування програми діяльності та вибір по­
стачальників і споживачів виготовленої продукції, вста­
новлення цін відповідно до законодавства;

г) вільний найм пращвників;

д) залучення і використання матеріально-технічних, фшан-
сових, трудових, природних та інших видів ресурсів, ви-

ЗО І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

користання яких не заборонене або не обмежене зако­нодавством;

є) вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

є) самостійне здійснення підприємцем—юридичною осо­бою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валют­ної виручки на свій розсуд.

Ф

Контрольні запитання

  1. Що є джерелами господарського права?

  2. Які ознаки характерні для господарського права?

  3. Яким чином класифікуються закони, що визначають правове становище господарюючих суб'єктів?

  4. Які основні вимоги пред'являються до правових актів господа­рювання?

  5. Яке значення в господарських правовідносинах відіграє судово- ~~ господарська практика?

  6. На які види розподіляються підприємницькі правовідносини?

  7. Заяюшипринципамиздшсшсстьсяпідприємницькадіяльність?

Розліл 3. Правове положення госполарюючих органів | 31

Розділ з

Правовий статус господарюючих органів

3.1. Державна реєстрація господарюючих органів

Головною умовою здійснення господарської діяльності є дер­жавна реєстрація суб'єктів господарювання, яка проводиться у вико-навчомукомітетіміськоїчирайонноїРади за місцем знаходження або проживання даного суб'єкта. Основні положення щодо порядку реє­страції підприємницьких суб'єктів передбачені Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", ст. 58 Господарського кодексу України, ст. 88 Цивіль­ного кодексу України. Для реєстрації подаються такі документи:

а) установчі:

  • рішеннявласникамайнаабоуповноваженогониморга-ну. Якщо власників два або більше, то подається уста­новчий договір;

  • статут, якщо це необхідно для створюваної організації.

б) рішення Антимонопольного комітету України про згоду
на створення господарюючого суб'єкта;

в) реєстраційна картка встановленого зразка;

г) документ, який засвідчує сплату коштів за державну реє­
страцію. Розмір плати за державну реєстрацію: для гро-
мадян-підприємців - 2, для юридичних осіб —10 неопо­
датковуваних мінімумів заробітної плати. За прискорену
(протягом одного дня) реєстрацію знімається потрійний
розмір відповідного реєстраційного збору. За державну
реєстрацію змін або доповненьдоустановчихдокументів
суб'єкти підприємницької діяльності сплачують 30 від­
сотків реєстраційного збору, за видачу дубліката свідоцт­
ва про державну реєстрацію — 10 відсотків реєстраційного
збору.


32[

С.Й. Кравчук. Госполарське право України

Іноземна юридична особа засвідчує свою реєстрацію в Ук­раїні наданням витягу із торговельного, банківського чи судово­го реєстру. Цей документ повинен бути перекладений українсь­кою мовою і легалізований у консульській установі України.

Фізична особа-підприємець подає до органу державної реєст­рації: реєстраційну картку, 2 фотографії, довідку чи її копію про включення його до осіб—платників податків та інших обов'язко­вих платежів , а також документ про сплату за реєстрацію.

Вимоги до змісту установчих документів передбачаються ст. 88 Цивільного кодексу України, відповідно до яких:

1. У статуті вказується найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адреса, органи управління, та їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, вступу та виходу з неї.

2.Узасновницькомудоговорівизначаютьсязобов'язанняучас-ників створити підприємство, порядокїх спільної діяльності щодо його створення, умови передачі учасниками майна.

Для створення філії чи представництва державна реєстрація не потрібна. В той же час суб'єкт підприємницької діяльності у десятиденний термін доповнює власну реєстраційну картку. Орган державної реєстрації в п'ятиденний термін подає відо­мості про державну реєстрацію господарюючого суб'єкта в:

  • орган державної статистики;

  • міський чи районний відділ Державної податкової

інспекції;

  • фонд соціального страхування;

  • пенсійний фонд.

У разі зміни назви, організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності чи форми власності суб'єкт у місяч­ний термін з моменту настання зазначених змін повинен подати документи для перереєстрації з підтвердженням опублікування інформації про зміни в засобах масової інформації.

Перереєстрація проводиться в порядку, встановленому для

державної реєстрації.

У випадку зміни місцезнаходження суб'єкта підприємниць­кої діяльності в семиденний термін з моменту настання такої зміну він подає до органу державної реєстрації:

  • реєстраційну картку з внесенням відповідної зміни;

  • оригінал свідоцтва про державну реєстрацію для внесен­ня таких змін.

Розліл 3. Правове положення госполарюючих органів І 33

Несвоєчасна подача згаданих документів є підставою звер- -нення органу державної реєстрації до суду чи господарського суду.

Відповідно до Закону " Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" діє принцип так званого "єдиного вікна", за яким керівник господарюючого суб'єкта для реєстрації звертається лише до органу державної реєстрації, пред­ставники якого в повному обсязі виконують передбачені норма­тивно-правовим актом реєстраційні заходи.

Для реєстрації комерційного банку орган управління1 банку (Рада банку) у двотижневий строк після аудиторської перевірки фінансового стану засновників подає до регіонального управління Національного банку України за місцем створення банку такідоку-менти:

а) заяву про реєстрацію банку за підписом уповноваженої
особи.якапризначенавідповідальноюзареєстрацію банку
установчими зборами (зборами учасників);

б) установчий договір, підписаний засновниками банку та
завірений їхніми печатками. Підписи фізичних осіб за­
віряються нотаріально;

в) статут банку, затверджений установчими зборами (збора­
ми учасників) і підписаний уповноваженою особою. Ста­
тут банку має відповідати вимогам законів України
"Про банки і банківську діяльність", "Про господарські
товариства" та шшим чинним законодавчим актам;

г) протокол установчих зборів (зборів учасників), підпи­
саний головою та секретарем зборш;

д) економічне обгрунтування і мету створення банку;
є) висновок аудиторської організації (аудитора);

є) бухгалтерськуіфінансовузвітністьучасникш (акціонерів) банку на перше число місяця, в якому здійснюється вне­сок до статутного фонду банку, незалежно від розміру їхньої участі в статутному фонді банку;

ж) підтвердження про наявність професійно придатнихпер-
ших кершних осіб банку (голови правліїшя та головного
бухгалтера), кандидатури яких погоджені з Національним
банком України і які відповідають встановленим вимо­
гам;

з) копію платіжного документа про внесення плати за реє­
страцію банку;

34 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

и) копію звіту про проведення відкритої підписки на акції;

і) угоду про надання приміщення для розміщення банку

за підписом уповноваженої за установчим договором

особи; ї) установчі документи акціонерів (учасників) банку (нота­ріально завірені копії або в оригіналі). Регіональне управління Національного банку України за місцезнаходженням комерційного банку в двотижневий строкз дати отримання від банку повного пакета документів готує висновок.

Пакет зазначених документів, включаючи статут банку в чотирьох примірниках і висновок регіонального управління На­ціонального банку України, подаються до Національного банку

України.

Перед реєстрацією банку його готовність до здійснення бан­ківських операцій може перевірятись на місці працівниками На­ціонального банку України.

Рішення про реєстрацію комерційного банку, створеного за участю іноземного капіталу, приймає Правління Національного банку України, а комерційного банку, створеного за участю вітчиз­няного капіталу, - комісія з питань нагляду і регулювання діяль­ності банків. Реєстрація здійснюється шляхом внесення відповід­ного запису у Республіканській книзі реєстрації банків, валютних біржтаінхшхфінансово-кредитнихустановумісячнийстрокздня одержання всіхпередбаченихдокументів.

Національний банк України може відмовити у реєстрації ко­мерційному банку у разі порушення порядку створення банку, не­відповідності його статуту та інших установчих документів законо­давству України, незадовільного фінансового стану засновників, що загрожуватиме інтересам вкладників і кредиторів банку, атакожу разі професійної непридатності рекомендованого керівництва бан­ку, відсутності відповідної матеріально-технічної бази.

В окремих випадках органами державної реєстрації може бути відмовлено в реєстрації юридичної особи чи особи-підприємця:

  • внаслідок порушення встановленого законом порядку створення підприємства;

  • у випадку невідповідності установчих документів вимо­гам законодавства.

Деякі особливості встановлені чинним законодавством в післяреєстраційній діяльності приватних підприємців. Зокрема,

Розліл 3. Правове положення госполарюючих органів і лз

після отримання свідоцтва про державну реєстрацію приватний

підприємець зобов'язаний:

1. Протягом п'яти днів в податковій службі за місцем прожи­вання стати на податковий облік. Одночасно в цей же період виз­начитися із системою оподаткування, за якою проводитиме свою

діяльність:

а) загальна система оподаткування (сплата авансових пла­
тежів);

б) спрощена система оподаткування (сплата єдиного подат­
ку);

в) сплата фіксованого прибуткового податку (шляхом при­
дбання патенту).

  1. Протягом десяти днів зареєструватись в органах Пенсійно­го фонду за місцем проживання.

  2. Протягом десяти днів після отримання свідоцтва зареєст­руватись в органах Державної служби зайнятості за місцем прожи­вання.

У випадку використання праці найманих працівників при­ватний підприємець зобов'язаний також зареєструватись:

а) у десятиденний термін з часу отримання свідоцтва у
відділенні виконавчої дирекції Фонду соціального стра­
хування за тимчасовою втратою працездатності;

б) у десятиденний термін з моменту укладення трудового ^
договору з першим із найманих працівників у відділенні
виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від
нещасних випадків на виробництві та професійних за­
хворювань;

в) у десятиденний термін з часу отримання свідоцтва про
державну реєстрацію чи укладення трудового договору з
першим найманим працівником у виконавчій дирекції
Фонду загальнообов'язкового державного соціального
страхування на випадок безробіття."

Слід мати на увазі, що за порушення зазначених термінів реє­страції Кодексом України про адміністративні правопорушення і іередбачена відповідальність шляхом накладення штрафу на таких

підприємців.

Поряд з цим кожному керівнику, організуючи та налагод­жуючи діяльність підприємства, необхідно належним чином за­безпечити систему обліку фінансово-господарської діяльності та

36 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

своєчасно і в повному обсязі сплачувати податки до державного та місцевого бюджетів. Враховуючи можливість періодичних пе­ревірок працівниками податкової інспекції на початковій стадії діяльності підприємства, необхідно:

  1. Завести "Журнал реєстрацїїперевірок".

  2. Роздрукувати Закон України "Про застосування реєстра­торів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчу­вання та послуг", а також визначити, чи підпадає підприємство піддію пунктів 5-9 ст. 9 вище вказаног закону і під який конк­ретний пункт.

  3. Зняти ксерокопію ст. 9та Ібзгаданого вище Закону України та відмітити кольоровим маркером той пункт (ст. 9 чи ч. З ст. 16), в якому йдеться про проведення перевірок виключно на підставі по­станови слідчого органу дізнання або за рішенням суду.

  4. Заготовитидекілька примірників ксерокопії вказаних ста­тей Закону, щоб передати їх працівникам Державної податкової інспекції, що намагаються здійснити перевірку правильності спла­ти податків підприємством.

Для скасування державної реєстрації відповідно до п. 15 ст. 58 Господарського кодексу України та ст. 36 Закону України "Про реє­страцію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" голова ліквідаційної комісії або уповноважена ним особа у двохмісячний термін з дня публікації повідомлення в засобах масової інформації про ліквідацію суб'єкта господарської діяльності в орган державної реєстраціїподає:

  • заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припиненою юридичною особою у зв'язку з ліквідацією;

  • свідоцтво про державну реєстрацію;

  • оригінал установчихдокументів;

  • акт ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, який затверджується засновником (підписи посвідчуються но­таріально);

  • довідку Державної податкової інспекції про зняття юри­дичної особи з обліку як платника податків;

  • довідку відповідного Пенсійного фонду про зняття з обліку;

  • довідку Фонду соціального страхування про зняття з обліку;

  • довідку архівної установи про прийняття документів на довгострокове зберігання;

Розліл 3. Правове положення госполарюючих органів | 37

Скасування державної реєстрації може бути добровільним (за заявою підприємства) або примусовим (на підставі рішення суду чи господарського суду) у випадках:

а) визнання недійсними установчих документш;

б) здійснення діяльності, яка суперечить установчим доку­
ментам чи чинному законодавству;

в) уразі несвоєчасного повідомлення про зміну місця свого
знаходження. •

3.2. Правовий статус підприємства

Стаття 62 Господарського кодексу України визначає, що підприємство — самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або місцевого самовря­дування для здійснення виробничої, науково-дослідницької, тор­говельної та іншої господарської діяльності. Це зумовлено особ­ливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства або господарюючого суб'єкта є центральною частиною системи господарського зако­нодавства України, його правовою основою.

Стаття 84 Цивільного кодексу України визначає підприєм­ницькі товариства як товариства, що здійснюють підприємниць­ку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками.

Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та правово­го становищ підприємства.

Поняття "підприємство" є узагальнюючим або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського пра­ва стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні фор­ми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), буді­вельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт і суб'єкт

38 |

С.Й. Кравчук. Госполарське право України

права. За допомогою цих ознак, систематизованих ст. 63 Госпо­дарського кодексу України, уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Господарський кодекс України визначає, що підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства Украї­ни. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організа­ційну форму господарського суб'єкта, тобто організації, в якій влас­ники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої вироб­ничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначена основна ланка, з одного боку, відме­жовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типудомашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо).

Суть визначення "господарюючий суб'єкт" полягає втому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі (промисел) виробляє або реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприєм­ство здійснює виробничу, науковогтехнічну та комерційну діяльність. Термін "господарюючий" означає, що підприємства належать до комерційних організацій, а їх діяльність спрямована на отримання прибутку, (на відміну від неприбуткових органі­зацій — релігійних об'єднань громадян тощо).

Підприємство є самостійним господарюючим суб'єктом. Са­мостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспекттакого визначення полягає втому, що підприєм­ство при здійсненні своєї господарської діяльності "має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України" (ст. 62 Господарського кодексу України).

Крім того, підприємство — це статутний господарюючий суб'єкт. Статутпідприємстваяклокальнийактгосподарськогоза-. конодавства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремо­го підприємства, відхилятися від яких без зміни самого статуту підприємству заборонено. Статуттакожвизначає межі спеціальної правоздатності підприємстваяк юридичної особи. Це один з най­важливіших правових актів підприємства, тому ст.ст. 64—69 Госпо­дарського кодексу України спеціально визначають обов'язкові і аль­тернативні пункти, які включаються до статуту підприємства.

РозлілЗ. Правове положення госполарюючих органів І 39

Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта

  • основні і обігові кошти, інші цінності, якими воно користуєть­ся і розпоряджається на певних правах (на праві власності або повного господарського відання). Це майно юридично відмежо­ване, як правило, від власника підприємства і закріплене за підприємством як самостійним суб'єктом права. Основні і обо­ротні кошти знаходяться на його бухгалтерському балансі, гроші

  • на розрахунковому рахунку підприємства в банку.

Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як господа­рюючого суб'єкта, з другого — зазначає, що підприємство є юри­дичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ч. 4ст. 62 Господарського кодексу України). Цим підприємство суттєво відрізняється від об'єднань підприємств (господарських об'єднань), до складу яких входять юридичні особи.

Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його державної реєстрації.

Таким чином, підприємство — це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом по­рядку для здійснення господарськоїдіяльності з метою задоволен­ня суспільних потребу товарі (продукції, роботах, послугах) і одер­жання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках.

Законодавство України про підприємства оперує такими по­няттями, як організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначе­них Конституцією України і Законом "Про власність", та від спо­собів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цього полягає в ураху­ванні в законодавстві, тобто в Господарському кодексі України та інших законодавчих актах особливостей правового становища підприємств окремих видів.

Структура підприємств складається з виробничих під­розділів (виробництв, цехів, відділень, бригад, лабораторій), а та­кож функціональних підрозділів апарату управління (управлінь,

40 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

відділень, бюро, служб). Підприємства самостійно визначають свою структур, встановлюють штати. Функції, права, обов'язки структурних підрозділів визначаються положенням про них, що затверджуються керівниками підприємств.

Законодавство визначає наступні організаційно-правові фор­ми та види підприємств, які класифікуються в залежності від трьох формвласності (державної, колективної та приватної):

1. Колективне підприємство—це організаційно-правова фор­
ма підприємства, заснованого на одному або кількох видах колек­
тивної власності.

Колективне - означає, що підприємство належить колекти­ву співвласників (засновників, учасників), які діють як один суб'єкт права колективної власності. Правосуб'єктність власника (у цьому випадку колективу або групи власників, організованих у колектив­не підприємство з правами юридичної особи) реалізується через юридичну особу—підприємство, яке володіє, користується і роз­поряджається майном відповідно до свого статуту (ст.ст. 6,20,21 Закону "Про власність"). Це вид недержавної юридичної особи. Право колективної власності у колективному підприємстві без­посередньо здійснюють його органи управління — вищий орган управління (загальні збори або конференція) і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, — це об'єкт права влас­ності відповідної юридичної особи. Його засновники і учасники є власниками часток (паїв, акцій, вкладів) у майні підприємства.

Господарський кодекс виділяє такі види колективних під­приємств:

  • господарські товариства (ст.ст. 79,80 ГКУкраїни);

  • виробничі кооперативи (ст.95 ГК України);

  • підприємства споживчої кооперації (ст. 111 ГК України);

  • підприємства об'єднань громадян, релігійних організацій та ін. (ст. 112 ГК України).

2. Державне підприємство—це організаційно-правова форма
підприємства, заснованого на державній формі власності. Таке
підприємство є суб'єктом права державної власності. Державні
підприємства поділяються на такі види:

- державне унітарне підприємство — це підприємство дер­
жавної форми власності, що утворюється компетентним
органом державної влади в розпорядчому порядку на базі
відокремленої частини державною власності;

РозлілЗ. Правове положення госполарюючих органів І 41

— державне комерційне підприємство—це суб'єкт підприєм­
ницької діяльності, що функціонує шляхом вільного вибо­
ру та розпорядження прибутком. Його майно закріплюєть-

' ся за ним на праві господарського відання;

— казенні підприємства—це господарюючий суб'єкт, майно
якого перебуває у державній власності і закріплене за ка­
зенним підприємством, належить йому не на праві повного
господарського відання, а на праві оперативного управлін­
ня. Здійснюючи право оперативного управління, казенне
підприємство володіє і користується зазначеним майном.
Розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативно­
го управління державним майном, що належить до основ­
них фондів підприємства, казенне підприємство може лише
з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним
державним майном. Особливості розпорядження іншим
майном казенного підприємства визначаються у його ста­
туті;

— комунальне унітарне підприємство — це підприємство, що утворюється комптенетним органом місцевого самовряду­вання в розпорядчому порядку на базі відокремленої час­тини комунальної власності.

3. Приватне підприємство—це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності одного або кількох грома­дян України, іноземців або осіб без громадянства та їх праці з вико­ристання найманої робочої сили.

Визначення "приватне" крім форми власності виражає головну особливість правового становища підприємства цієї організацій -ної форми. Згідно із законодавством України власники у такому випадку водночас є і підприємцями, тобто власність і управління майном у приватному підприємстві не розмежовуються.

Господарський кодекс України визначає такі види приват­них підприємств:

  • селянське (фермерське) господарство—це форма підприєм­ництва громадян з метою виробництва, переробки і реалі­зації товарної сільськогосподарської продукції;

  • орендне підприємство—це підприємство, створене орен­дарем на основі оренди цілісного майнового комплексу іс­нуючого державного або комунального підприємства.

4. Підприємство з іноземними інвестиціями — це підприєм-

42 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

ство, в статутному фонді якого не менш як 10% становить іно­земна інвестиція. Воно набуває статусу такого підприємства з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Правове стано­вище і діяльність таких підприємств крім Господарського кодек­су України регулюється Законом України від 19 березня 1996 р. "Про режим іноземного інвестування" та Законом України від 16 квітня 1991р. "Про зовнішньоекономічну діяльність".

5. Іноземне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства з місцезнаходженням в Україні, створеного як суб'єкт права згідно із законодавством іноземної держави, майно якого повністю є у власності іноземних громадян, юридичних осіб або держави. Визначення "іноземне" (іноземнавласність) означає, що підприємство підпорядковується різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підприємства регу­люється законодавством країни, якій воно належить. Законодав­ство України не регулює цих відносин. Разом з тим умови реєст-раціїта діяльності іноземного підприємства в Україні регулюються українським законодавством, тобто на іноземні підприємства зага­лом поширюється національний правовий режим господарської діяльності.

Крім форм і видів законодавець застосовує для класифікації підприємств поняття категорії, що означає техніко-економічну (не юридичну) класифкащюпідприємствусіхорганізаційно-правових форм за ст. З закону "Про власність", ст. 64 Господарського ко­дексу України за кількістю працівників. За цією ознакою розрі­зняються такі види підприємств:

  1. Малі - підприємства, середньоспискова облікова чи­сельність працюючих в яких за звітний період не перевищує 20 осіб, а обсяг валового доходу становить не більше 50 тис. євро.

  2. Середні - підприємства, з середньосписковою обліковою чисельністю працюючих за звітний період від 50 до 100 осіб та валовим доходом не більше 5 млн. євро.

  3. Великі — підприємства, в яких середньоспискова обліко­ва чисельність працюючих за звітний рік не перевищує 1000 осіб, а валовий дохід перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро.

Створення підприємства в юридичному розумінні — це за­твердження та одержання передбачених законом документів— рішень власника (власників) або уповноваженого органу про ство­рення підприємства, статуту (якщо цього вимагає організаційна

Розліл 3. Правове положення господарюючих органів І 43

форма), посвідчення про державну реєстрацію. За необхідності для новостворюваного підприємства земельної ділянки сюди вхо­дять також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земельним законодавством України.

Дозвіл на користування створюваним підприємством земель­ною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевих органів влади за місцезнаходженням під­приємства в порядку, встановленому Земельним кодексом Ук­раїни (ст.ст. 19,21,23,32,34таін.). Відмова в наданні земельної ділянки може бути оскаржена у встановленому законом порядку.

Господарське законодавство регулює також способи створен­ня підприємств. Так, підприємство може бути створене згідно з рішенням одного чи кількох власників або уповноваженого ним органу.

Підприємство може створюватися внаслідок примусового по­ділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного зако­нодавства України. Примусовий поділ підприємства здійснюється згідно з розпорядженням Антимонопольного комітету України, його територіальнихуправлінь. Розпорядження про поділ підприєм-ства-монополіста є обов'язковим для власника (власників) або упов­новаженого органу. Розпорядження про примусовий поділ виз­начає строк створення нових підприємств, який не може бути мен­ше шести місяців.

Поряд з цим підприємство може створюватись шляхом ре­організації діючого підприємства, тобто в результаті виділення із складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є зго­да власника чи уповноваженого ним органу. Аналогічно може ство­рюватися підприємство на базі структурної одиниці діючого об'єднання. Щодо таких підприємств діє правило про збережен­ня за ними взаємних зобов'язань та укладених договорів з інши­ми підприємствами.

3.3. Припинення діяльності підприємства

Припинення діяльності підприємства регулюється ст. 59 Гос­подарського кодексу України та ст. 33 Закону України "Продержав-

44 С.И. Кравчук. Госполарськє право України

ну реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Припинення діяльності підприємства може бути двох видів: доб­ровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Мотиви ініціа­тиви підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

До передбачених законом чи установчим договором обставин належать:

а) закінчення строку, на який створювалося підприємство;

б) досягнення мети, поставленої засновниками під час ство­
рення підприємства (ст. 19 Закону "Про господарські
товариства").

Установчі документи підприємств можуть включати й інші підстави цього виду. Рішення про припинення підприємства з цих підстав приймає його вищий орган.

Види юридичних підстав примусового припинення підприєм­ства визначені в законодавстві про підприємства у вигляді орієн­товного переліку (ч. 6 ст. 59 Господарського кодексу України).

Примусово підприємства припиняють свою діяльність на підставі рішень суду (господарського суду) про визнання недійсни­ми установчих документів підприємства (невідповідність їх чинно­му законодавству) та акта (рішення засновника) про створення підприємства. Крім того підставою примусового припинення діяльності підприємства може бути рішення суду (господарсько­го суду) за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. Ще однією причиною припинення діяльності підприємства є рішення суду (господарського суду) у разі несвоєчасного повідом­лення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні місцез­находження підприємство повинно в семиденний термін повідо­мити про це реєструючий орган).

Підприємство припиняє свою діяльність на підставі рішення господарського суду про визнання його банкрутом. Порядоктако-го припинення визначає Закон "Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом".

Закон передбачає дві правові форми припинення діяльності підприємства: ліквідацію і реорганізацію (ст. 59 Господарського

Розліл 3. Правове положення госполарюючих органів І 45

кодексу України). У випадку ліквідації підприємство припиняєть­ся як суб'єкт права без правонаступництва. Реорганізація перед­бачає виникнення на основі діючого підприємства одного або більше нових підприємств як суб'єктів права. У разі реорганізації підприємства усі його права та обов'язки переходять до правонас­тупника (правонаступників). Статті 106 і 107 Цивільного кодек­су України визначають п'ять правових способів реорганізації підприємства: злиття, приєднання, поділ, виділ (тільки у ст. 109) та перетворення. З юридичної точки зору ці способи розрізня­ються залежно від того, до якого суб'єкта права переходять всі майнові права та обов'язки підприємства, що реорганізується.

Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід прав і обов'язків кожного з них до підприємства, що виникло внаслідок правового акта злиття. У цьому випадку виникає нове підприєм­ство.

Приєднання одного підприємства до іншого означає, що до нього переходять права і обов'язки приєднаного підприємства. Нове підприємство внаслідок такої реорганізації не виникає.

Поділ підприємства є створенням на базі одного існуючого підприємства двох і більше підприємств як суб'єктів права. За та­ких умов відбувається поділ усього майна підприємства. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповно­важеним органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом частини майна та відповідні права і обов'язки реорганізованого підприємства переходять до підприємств, створених внаслідокпо-

ділу.

Виділ передбачає, що з діючого підприємства виділяються один або більше структурних підрозділів, які створюються як са­мостійні підприємства. Поділу всього майна підприємства цей спосіб реорганізації не передбачає. Згідно з розподільчим актом (балансом) до них переходять частина майна та відповідні права і обов'язки реорганізованого підприємства.

Перетворення підприємства — спосіб реорганізації чи пе­ретворення однієї форми власності в іншу або зміна організа­ційно-правової форми підприємства. Такий спосіб реорганізації майна застосовується в процесах корпоратизації і приватизації державних підприємств. При перетворенні до підприємства, яке щойно виникло, переходять права і обов'язки колишнього підприємства.

46 І С.И. Кравчук. Госполарське право України-

Статусу суб'єкта права і юридичної особи підприємство по­збавляється після здійснення щодо нього заходів, які є ліквідацій­ним процесом, врегульованим ст. 105 Цивільного кодексу та ст. 60 Господарського кодексу України. Зокрема це такі заходи:

  1. Ліквідація підприємства ліквідаційною комісією, що при­значається органом (особою), який прийняв рішення про ліквіда­цію. Цей орган (особа) може покласти обов'язок щодо ліквідації підприємства на його органи управління.

  2. Встановлення порядку і строків ліквідації органом, що прий­няв рішення про ліквідацію (власник, уповноважений орган, суд, господарський суд). Встановлюється також строк для задоволення претензій кредиторів. Він не може бути менше двох місяців з мо­менту оголошення про ліквідацію.

  3. Виконання ліквідаційною комісією обов'язків повідомлен­ня про ліквідацію підприємства в пресі (за місцезнаходженням), про порядок і строки ліквідації вжиття необхідних заходів для стяг­нення дебіторської заборгованості підприємства, виявлення його кредиторів та розгляд претензій останніх.

Кредитори та інші юридичні і фізичні особи, що мають угоди з підприємством, повідомляються про ліквідацію письмово.

4. Проведення ліквідаційною комісією згідно з встановлюва­
ним законом порядком: інвентаризації і оцінки майна організації,
реалізації майна, розрахунків з кредиторами і членами трудового
колективу, складання ліквідаційного балансу і подання його орга­
ну, який призначив ліквідаційну комісію, або власнику.

Відповідно до ст. 112 Цивільного кодексу України вимоги кре­диторів платоспроможного підприємства задовольняються у на­ступній черговості:

  1. Повертається майно та кошти, забезпечені заставою.

  2. Виплачується заборгованість працівникам підприємства.

  3. Сплачуються податки та обов'язкові платежі.

  4. Погашаються всі інші вимоги.

При ліквідації підприємства застосовується категорія так зва­них погашених претензій (ст. 61 Господарського кодексу України). Погашеними згідно з законом визнаються претензії:

а) не задоволені за браком майна;

б) не визнані ліквідаційною комісією.

Останні можуть бути оскаржені до суду чи господарського суду кредиторами. Позови про задоволення їхніх вимог мають бути по-

Розліл 3. Правове положення госполарюючих органів | 47

дані кредиторами до суду. Майно, що залишилося після погашен­ня боргів Підприємства, використовується згідно з рішенням влас­ника майна.

Ф Контрольні запитання

  1. Що є головною умовою здійснення підприємницької діяльності?

  2. Які документи подаються для реєстрації підприємства як су­б'єкта господарськоїдіяльності?

  3. В які терміни проводиться перереєстрація підприємства?

  4. В яких випадках державними органами відмовляється в реєст­рації підприємства?

  5. Які організаційні форми підприємства визначаються законо­давством?

  6. Які види припинення діяльності підприємства передбачають­ся ст.ст. 59—60 Господарського кодексу України?

  7. Які форми примусового припинення діяльності підприємства визначаються чинним законодавством?

48 |

С.И. Кравчук. Госполарськє право України

Розділ 4

Правовий статус

господарських товариств та об'єднань

4.1. Правовий статус акціонерних товариств

Стаття 79 Господарського кодексу України визначає господарсь­ке товариство як суб'єкт господарювання, створений юридичними або фізичними особами шляхом об'єднання їх майна і участі в під­приємницькій діяльності з метою одержання прибутку. Госпо­дарські статутні товариства кваліфіковано законом як організа­ційно-правову форму підприємства, заснованого на колективній власності. Ця форма має суттєві особливості щодо створення, діяльності та юридичного статусу. Тому товариства діють на підставі Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства" та ст.ст. 80—92 Господарського кодексу України, які визначають поняття, види, правила створення і діяльності това­риств, а також права і обов'язки їхніх засновників та учасників. Статутні товариства є різновидом підприємств, тому вони діють також на підставі законодавства про підприємства.

Господарське товариство відрізняється від інших суб'єктів права (не товариств), оскільки є об'єднанням на підставі угоди май­на та зусиль учасників для спільноїгосподарськоїдіяльності. То­вариство становить собою об'єднання на засадах угоди майна та підприємницької діяльності фізичних та (або) юридичних осіб у формі підприємства (установи, організації) для спільної діяльності з метою отримання прибутку. Всі товариства згідно із законом є юридичними особами, діють на підставі установчих документів, затверджених учасниками, мають власні назви із зазначенням орга­нізаційно-правової форми товариства (акціонерне тощо).

Акціонерним визнається товариство, статутний фонд якого поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості.

Розліл 4. Правовий статус госполарських товариств та об'єлнань | 49

Права та обов'язки акціонерів визначені ст.ст. 10,11 Закону Ук­раїни "Про господарські товариства", ст. 81 Господарського ко­дексу України. Особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне товариство належить до товариств з обмеженою відповідальністю.

Юридичний статус акціонерного товариства характеризуєть­ся й деякими іншими рисами. Так, товариство має засновницькі права щодо створення господарських об'єднань (участі в існую­чих об'єднаннях). Акціонерне товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товари­ству, призначати керівника та реалізовувати інші права власника дочірнього підприємства.

Законодавством передбачено, що акціонерне товариство має фірмову марку та товарний знак. Ці реквізити затверджуються прав­лінням товариства і реєструються в Торгово-промисловій палаті України.

Види акціонерних товариств. За способом функціонування акцій п.п. 1 -3 ст. 81 Господарського кодексу України розрізняє відкриті та закриті акціонерні товариства. Акції відкритих това­риств можуть розповсюджуватися як шляхом відкритої підписки, так і шляхом купівлі-продажу на біржі (ст.ст. 6—8 закону "Про цінні папери і фондову біржу", ст. ЗО закону " Про господарські товариства"). В закритому акціонерному товаристві акції розпо­діляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом передплати або купівлі-продажу на біржі.

Засновниками та (або) учасниками акціонерного товариства є фізичні та юридичні особи, які згідно із ст. 79 Господарського ко­дексу України можуть бути суб'єктами підприємницькоїдіяльності.

Відповідно до п. 2 ст: 153 Цивільного кодексу України акціо­нерне товариство може створюватись також кількома особами, які укладають між собою договір, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства.

Поряд з цим, згідно з п. 4 ст. 153 Цивільного кодексу України акціонерне товариство може створюватись однією особою чи може складатись з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і опублі­куванню для загального відома.

50 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

Стосовно акціонерних товариств їх коло визначене ст.ст. З і 26 Закону України "Про господарські товариства". Стаття 26спе-ціально визначає функції засновників і тим самим відмежовує цих осіб від учасників. Засновниками є особи, які виконують пе­редбачені законом обов'язки щодо заснування товариства. Ос­новна особливість їхнього правового статусу полягає в тому, що вони несуть відповідальність як перед тими, хто підписався на акції, так і перед третіми особами за зобов'язаннями, що виникли до реєстрації товариства.

Учасники—це особи, які виконують обов'язки передплатників на акції перед товариством засновників та акціонерів перед акціо­нерним товариством.

Громадяни України можуть бути засновниками та учасника­ми акціонерних товариств згідно з Законом України " Про госпо­дарські товариства", крім випадків, коли вони не мають обмежень підприємницької правосуб'єктності згідно із ст. 2 Господарсько­го кодексу України^ ст. 16 закону "Про державну службу" та ін. Згідно із зазначеним правилом засновниками та учасниками акціонерних товариств можуть бути особи без громадянства, сто­совно іноземних громадян діє Закон України " Про режим інозем­ного інвестування".

Недержавні юридичні особи можуть бути засновниками ак­ціонерних товариств практично без обмежень, якщо їхніми ста­тутами (положеннями) не встановлено заборони займатись підприємницькою діяльністю.

Державні юридичні особи (установи, організації) можуть бути засновниками й учасниками акціонерних товариств, по-перше, за наявності відповідної згоди органів державної виконавчої влади, які уповноважені управляти майном загальнодержавної власності. По-друге, це обласні державні адміністрації, якіможутьбути засновниками акціонерних товариств (з боку власника) на базі ко­мунальної власності.

По-третє, держателями акцій, які є державною власністю, виз­начено органи приватизації—Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва. Державні під­приємства відповідно до Декрету КМУ від 31 грудня 1992 р. "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених з участю державних підприємств" безпосередньо не можуть бути засновниками акціонерних товариств (крім банків).

Розліл 4. Правовий статус госполарських товариств та об'єлнань | 51

Іноземні юридичні особи, міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками товариств нарівні з українсь­кими юридичними особами (відповідно до законодавства про іно­земні інвестиції).

Створення акціонерного товариства покладається на заснов­ників, які мають у зв'язку з цим спеціальну засновницьку ком­петенцію (ст.ст. 26,30,31,35 закону "Про господарські товари­ства"). Процес створення акціонерного товариства — це ряд по­слідовних стадій, передбачених законом:

  1. Заснування фізичними або юридичними особами, відпо­відно до ст. 81 Господарського кодексу України, простого това­риства для створення акціонерного товариства. Це суб'єкт права, який не має прав юридичної особи. Товариство виникає і діє у формі договору про сумісну діяльність щодо створення акціонер­ного товариства. Договір укладають засновники товариства в письмовій формі. Змістом договору є розподіл функцій сторін щодо заснування акціонерного товариства, тому в ньому обов'яз­ково визначаються склад засновників, порядок і строки здійснен­ня ними відповідних засновницьких процедур, обсяги відпові­дальності кожного засновника перед передплатниками на акції третіми особами. У договорі доцільно визначити кількість акцій, яку купує кожний засновник (засновники зобов'язані бути дер­жателями акцій не менше 25 відсотків статутного фонду строком не менше двох років). У цьому відповідальність засновника ви­значається пропорційно кількості його акцій. За зобов'язання­ми, що виникають до реєстрації товариства, засновники відпові­дають солідарно, тобто незалежно від того, як їх відповідальність врегульованадоговором.

  2. Повідомлення засновниками в засобах масової інформації про намір створити товариство. Це оголошення довільної форми, в якому зазначаються основні статутні реквізити: назва товари­ства, мета і предмет діяльності, засновники, розмір статутного фонду, кількість і вартість акцій тощо.

  3. Проведення відкритої підписки на акції, яка організується засновниками. Ця стадія передбачає здійснення ряду юридичних дій, зміст яких визначено ст. 81 Господарського кодексу України, ст.ст. 6 та 7 закону "Про цінні папери і фондову біржу". Якщо то­вариство закрите, акції розповсюджуються між засновниками.

  4. Проведення засновниками установчих зборів в термін не пізніше двох місяців з моменту закінчення підписки на акції. Про-

52 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

пуск строку може призвести до нестворення товариства, і особа, яка підписалася на акції, має право після цього строку вимагати повернення сплаченої нею частки за них.

Установчі збори - це орган, до компетенції якого входить ство­рення товариства. Тому вони мають бути правомочними. Такими визнаються збори за участю кількості осіб, які підписалися більш як на 60 відсотків акцій. Повторні збори скликаються протягом двохтижнів, алезновужтаки для заснування товариства, і на них має бути кворум.

Правомочні установчі збори здійснюють юридичні акти щодо створення товариства шляхом голосування за принципом: одна акція - один голос. Це такі дії, як протокольне рішення про ство­рення; затвердження статуту товариства; обрання спостережної ради, виконавчого (правління) та контролюючого (ревізійна комі­сія) органів; прийняття рішення про створення дочірніх підприємств, філій, представництв. Ці акти повинні бути прий­няті кваліфікованою (3/4) більшістю голосів. Установчі збори вир­ішують також інші, пов'язані із засновництвом, питання: затверд­жують оцінки вкладів у натуральній формі, визначають пільги зас­новників, схвалюють чи не схвалюють укладені засновниками угоди, визначають розмір статутного фонду залежно від попиту на акції тощо. Інші питання компетенції установчих зборів виз­начають установчідокументи.

5. Здійснення державної реєстрації акціонерного товариства, яка також покладається на засновників.

Обов'язковим фондом у товаристві є також фонд сплати диві­дендів. Це майновий фонд, який теж формується з чистого прибут­ку товариства.

Інші фонди створюються, якщо це передбачено статутом то­вариства (наприклад, житловий фонд, валютний фонд, страховий фонд тощо).

Майнові права в акціонерному товаристві. Купуючи акцію, акціонер відчужує своє майно в статутний фонд товариства. За це майно акціонер одержує специфічне право — право участі в акціо-нерномутоваристві. Зміст цього права визначено ст. 82 Господарсь­кого кодексу України та законом "Про цінні папери і фондову біржу" (ст.ст. 4,5,8,9).

Право участі в акціонерному товаристві за змістом є комплексним. До нього входять як майнові права та обов'язки

Розліл 4. Правовий статус госполарських товариств таоб'єлнань \ 53

акціонера, так і членські (управлінські) права та обов'язки. До майнових прав акціонера належать такі права:

— брати участь у розподілі прибутків товариства; отримува­
ти частку прибутку товариства у вигляді дивідендів; от­
римувати частку вартості майна товариства у разі його
ліквідації. Ця частка має бути пропорційною вартості
акцій, які нале жать акціонеру; розпоряджатися акціями:
продавати, передавати, відчужувати іншим способом у по­
рядку, визначеному чинним законодавством та статутом
товариства; заповідати акції у спадщину;

— купувати додатково випущені акції товариства.
Акціонер несе майнові обов'язки стосовно товариства. Він

зобов'язаний вносити вклади, сплачувати основні та додаткові акції у розмірах, передбачених установчими документами товариства. Акціонер зобов'язаний сплатити повну вартість акцій у строки, визначені установчими зборами, але не пізніше року після реєст­рації товариства. У разі несплати в установлений строк акціонер сплачує за час прострочки 10 відсотків річних від суми простроче­ного платежу, якщо статут товариства не передбачає іншої санкції. При несплаті платежів по акціях протягом трьох місяцш після вста­новленого строку платежу товариство має право реалізувати ці акції в порядку, передбаченому статутом.

Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства, якщо його майна недостатньо, в межах належних їм акцій.

До членських (управлінських) та інших прав і обов'язків ак­ціонерів належать такі:

  • входитиутовариствоівиходитизнього;

  • брати участь у загальних зборах акціонерів;

  • обирати і бути обраними до органів товариства: спостереж­ної ради, правління, ревізійної комісії;

  • брати участь в управлінні товариством у порядку, визначе­ному статутом товариства і законодавством;

  • отримувати інформацію про діяльність товариства.

На вимогу акціонера товариство зобов'язане надавати йому річні баланси, звіти, протоколи зборів. Акціонери зобов'язані: до-держуватися установчих документів товариства, виконувати рішен­ня загальних зборів та інших органів товариства, не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства.

54 І С.И. Кравчук. Госполарське право України

В процесі діяльності акціонерного товариства ним створю­ється резервний статутний фонд, який формується за рахунок 5 відсотків чистого прибутку. Крім того, частина отриманого чистого прибутку акціонерного товариства розподіляється у вигляді диві­дендів.

Правовий режим дивідендів можна визначити як врегульова­ний правом колективної ("акціонерної") власності порядок визна­чення розміру, оголошення та виплати акціонерам доходів по ак­ціях з чистого прибутку акціонерного товариства. Він має зако­нодавчу основу. Це ст. 4 "Основні характеристики акцій", ст. 9 " Виплата доходу по акціях" закону "Про цінні папери і фондову біржу" і ст. 87 Господарського кодексу України, яка визначає право акціонеранадивідендитапорядокрозподілу прибутку (отже, івиз-начення дивідендів) до компетенції вищого органу (загальних зборів) товариства. Окремі акти і статті законодавства про товари­ства деталізують правовий режим дивідендів.

За правовим режимом дивіденд відрізняється від інших вип­лат (дистрибуцій) товариства, зокрема від відсотка (доходу) на об­лігації. З юридичної точки зору відсоток завжди є боргом товари­ства власнику облігаціі, який підлягає задоволенню із всього майна товариства і забезпечується позовним захистом.

Дивіденд стає боргом товариства акціонеру лише після його оголошення і виплачується тільки з чистого прибутку.

Майнотовариства, стосовно якого визначаються і зякого спла-чуютьсядивщенди акціонерам, закон називає в імперативній формі. Основний принцип акціонерногоправаполягаєвданомуразівтому, що діюче акціонерне товариство не має права сплачувати дивіден­ди за рахунок статутного фонду й іншого капіталізованого майна підприємства (принцип недоторканності статутного фонду діючо­го товариства). Тому дивіденди по акціях виплачуються за рахунок чистого прибутку товариства, тобто прибутку, "що залишається у розпорядженні товариства після сплати встановлених законодав­ством податків, інших платежів у бюджет та процентів за банківсь­кий кредит" (ст. 9 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу").

Виходячи з такого визначення джерела формування диві­дендів, Типовий статут відкритого акціонерного товариства (п. 7.3.2) деталізує, по-перше, його правову форму і, по-друге, порядоквип-лати. На підставі Типового статуту правовий режим дивідендів де-

Розліл 4. Правовий статус госполарських товариств та об'єлнань [ 55

тально регулюють статути конкретних товариств, а згідно з ними — проспекти емісій акцій.

До правового режиму дивідендів належать:

—розмір дивідендів (у розрахунку на одну звичайну акцію його визначають загальні збори товариства на пропозицію правління);

—строквиплат (виплата дивідендів акціонерам здійснюється один раз на рік протягом одного місяця після прийняття зборами рішення про виплату дивідендів);

-спосіб виплат (дивіденди виплачуються на рахунок, зареєст­рований у реєстрі акціонера при реєстрації продажу акції). У разі відсутності повної інформації про акціонера дивіденд депонується на рахунку товариства. Відсотки на неодержані дивіденди не на­раховуються. Акціонери зобов'язані в строк (протягом 2 тижнів) повідомляти про зміну адреси і (або розрахункового рахунка. Іна­кше товариство не відповідає за несвоєчасність сплати ди віденців);

—початок нарахування (дивіденди нараховуються з моменту реєстрації особи як акціонера в реєстрі акціонерів товариства, при­чому пропорційно внесеній за акції сумі);

—порядок виплати дивідендів вибулим і новим акціонерам (при купівлі акцій на вторинному ринку цінних паперів дивіденди за минулий період виплачуються акціонеру, зареєстрованомувто-вариствіна момент виплати дивідендів. На одержання дивідендів мають право акції, куплені не пізніше ніж за ЗО днів до офіційного оголошення дати виплати дивідендів).

Щодо порядку "оголошення" та сплати дивідендів акціоне­рам, які є державними юридичними особами, встановлено спе­ціальні правила:

  • дивіденди на частку державного майнаустатутних фондах такі товариства зобов'язані визначати щоквартально;

  • ці кошти перераховуються власникам, тобто у відповідні бюджети: державний, Автономної Республіки Крим, обла­стей, інших суб'єктів права комунальної власності;

  • перерахування має бути здійснене у п'ятиденний строк з дня прийняття товариством рішення про розподіл при­бутку.

Правильність визначення і виплати цих дивідендів контро­лює державна податкова адміністрація.

Юридичною підставою одержання дивідендів акціонерами за загальним правилом визначено купонні листи на виплату диві-

56 |

С.Й. Кравчук. Госполарське право України

дендів (ст. 4 закону "Про цінні папери і фондову біржу"). Купон є правовим актом, що додається до акції і посвідчує права акціо­нера на одержання дивідендів. Реквізитами купона визначено по­рядковий номер купона, порядковий номер акції, до якої він на­лежить, найменування акціонерного товариства, рік виплати ди­відендів. Оподаткування сум дивідендів регулюється чинним законодавством про податки. *

Господарські функції і права акціонерного товариства як су­б'єкта права у правовідносинах реалізують його органи управління.

Акціонерне товариство є підприємством з найбільш склад­ною управлінською структурою, що обумовлено так званою акціо­нерною власністю, тобто тим, що акціонерне товариство є об'єктом і суб'єктом права колективної (спільної) часткової власності акціо­нерів, права на частки якої за загальним правилом є трансфертни­ми, можуть вільно передаватися ними іншим особам.

З урахуванням такої особливості виду спільної часткової влас-ності світова теорія акціонерного товариства (компанії, корпорації) виробила три основні принципи організації управління товари­ством, які традиційно застосовуються загальним і статутним акціо­нерним законодавством та практикою. За відомою аналогією мож­на говорити, що йдеться про правове розмежування у формі управ­лінської структури товариства трьох влад: вищої, контрольної і виконавчої.

Перший принцип — це розмежування компетенційними, пра­вовими нормами (законодавчими, статутними) функцій колек­тивного власника і функцій централізованого управління діяль­ністю товариства. Іншими словами — розмежування економічної влади колективної власності і функції управління майном това­риства в процесі звичайної ділової активності. Цей принцип втілює організацію і виражає діяльність та управлінську компе­тенцію вищого органу товариства, яким закон визначив його за­гальні збори. Це орган влади і управлінської компетенції всіх ак­ціонерів товариства.

Другий принцип — централізація керівництва поточною (зви­чайною) діяльністю товариства в руках компетентного виконавчо­го органу на чолі з керівником, який без доручення діє від імені товариства. Централізацію втілюють і виражають виконавчі орга­ни, якими закон за загальним правилом визначив правління това­риства, голову і членів правління. Статутом товариства можуть

Розліл 4. Правовий статус госполарських товариств та об'єднань | 57

бути передбачені інші органи, наприклад рада директорів. Це ви­конавська управлінська влада в товаристві, яка складається з по­садових осіб. Згідно зі ст. 89 Господарського кодексу України го­ловою та членами правління товариства можуть бути особи, які перебувають з товариством у трудових відносинах. Тобто ці поса­дові особи можуть мати у товаристві правовий статус не тільки акціонерів (співвласників підприємства), а й найманих праців­ників.

Третій принцип — вищий і постійний поточний контроль ак­ціонерів (як засновників і співвласників товариства) за управлі­нською та фінансово-господарською діяльністю правління. В організаційній структурі зазначені підконтрольні сфери тради­ційно розділені. Тому товариство, за загальним правилом, має контрольний орган.

Вищий контроль управлінської діяльності правління това­риства здійснює спостережна рада (рада) товариства. Це незалеж­на від правління контрольна влада, яка є однією з форм реалізації економічної влади колективної власності акціонерів. Контроль фінансово-господарської діяльності правління здійснює ревізій­на комісія товариства, яку обирають загальні збори з числа акціо­нерів. Членами ревізійної комісії не можуть бути члени правлін­ня, ради акціонерного товариства (спостережної ради) та інші по­садові особи.

Як функції, так і повноваження (компетенцію) трьох назва­них влад у товаристві нормативно розмежовані компетенційни­ми (законодавчими та статутними) нормами.

У законодавстві функції та компетенцію органів товариства врегульовано методом виключення. Так, діє відкритий перелік питань компетенції загальних зборів, їхнім рішенням, згідно зі статутом товариства, виконання окремих функцій (з делегуван­ням відповідних повноважень) цього органу може бути покладе­но на спостережну раду та правління. До компетенції правління належать будь-які питання діяльності товариства.

Функції, компетенція та порядокдіяльності загальних зборів врегульовані безпосередньо законом "Про господарські товари­ства" (ст.ст. 41 -46). Залежно від змісту їхні функції треба поділя­ти на організаційні та фінансово-господарські.

До організаційних функцій належать:

а) засновницькі (визначення організаційної структури това­риства; створення, реорганізація та ліквідація дочірніх

58 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

підприємств, філій, представництв; припинення діяль­ності товариства, призначення ліквідаційної комісії, за­твердження ліквідаційного балансу);

б) нормотворчі (внесення змін до статуту товариства; затвер­
дження статутів та положень дочірніх підприємств, філій,
представництв, правил процедури загальних зборів та
інших внутрішніх актів товариства);

в) "посадові" (обрання та відкликання членів спостережної
ради товариства, членів виконавчого органу, членів реві­
зійної комісії; визначення умов оплати праці посадових
осіб товариства, дочірніх підприємств філій, представ­
ництв; винесення рішень про притягнення до матеріаль­
ної відповідальності посадових осіб органів управління то­
вариства).

Рішення щодо зміни статуту, припинення діяльності і ство­рення та припинення дочірніх підприємств, філій, представництв правомочні за прийняття їх 3/4 учасників зборів, які голосують. З решти питань правомочні рішення простої більшості учасників зборів, що взяли участь у голосуванні.

До фінансово-господарських функцій належать визначен­ня найбільш важливих господарських питань і затвердження актів. Збори визначають:

а) основні напрями діяльності товариства;

б) порядок покриття його збитків.

Збори затверджують такі господарсько-правові акти, як:

  • бізнес-плани та звіти про їх виконання;

  • звіти правління про річні результати діяльності товари­ства і дочірніх підприємств;

  • звіти і висновки ревізійної комісії;

  • порядок розподілу прибутку;

  • договори, укладені на суму, що перевищує статутну ком­петенцію правління товариства.

До компетенції зборів належить питання придбання това­риством своїх акцій. Згідно зі статутом збори (як вищий орган) можуть віднести до своєї компетенції й інші питання.

Функції і компетенція правління. Правління є органом уп­равління товариства, який здійснює оперативне управління його діяльністю. Це орган, підзвітний зборам. Збори визначають пер­сональний склад правління, стратегію його діяльності.

Розліл 4. Правовий статус госполарських товариств та об'єднань \ 59

Функції спостережної ради поділяються на контрольні у сфері управління та контрольні у сфері господарської діяльності товариства. У першій сфері рада затверджує голів правління (якщо це не директор корпоратизованого держаного підприємства), за його поданням — членів правління, аналізує дії правління щодо управління товариством. У другій сфері рада розглядає і аналізує звіти правління, аналізує дії правління щодо реалізації інвести­ційної, технологічної та цінової політики, дотримання товари­ством номенклатури товару (послуг); є ініціатором позачергових ревізій та аудиторських перевірок господарських фінансових ре­зультатів роботи товариства; погоджує операції товаристващодо розпорядження майном на визначену статутом суму; вносить зас­новнику і зборам пропозиції з питань діяльності товариства. Рада не має права втручатися в оперативні дії товариства.

Для виконання контрольних функцій рада наділена правом:

а) отримувати шформаціїо про діяльність товариства;

б) заслуховувати звіти правління та посадових осіб з окре­
мих питань діяльності;

в) припиняти повноваження тих членів правління, яких за­
тверджує;

г) залучати експертів до аналізу окремих питань.
Формою роботи ради є засідання (правомочні при наявності

на них 2/3 членш ради), на яких приймаються рішення більшістю голосів (вирішальним при рівності є голос голови). Засідання про­водяться щоквартально. Позачергові засідання ради можуть бути скликані на вимогу голови ради, правління та третини членів ради.

4.2. Правовий стататус неакціонерних товариств

Найпоширенішим видом неакціонерних товариств (інших господарських статутних товариств) є товариство з обмеженою відповідальністю. Стаття 140 Цивільного кодексу та ст. 80 Гос­подарського кодексу України визначають товариство з обмеже­ною відповідальністю як товариство, засноване одним або кількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, а їх розмір встановлений статутом.

Відповідно до ст. 50 Закону України "Про господарські то­вариства" статутний фонд товариства з обмеженою відповідаль-

60 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

ністю поділений на частки, розмір яких визначається установчи-мидокументами.

Називаючи цей вид товариства товариством "з обмеженою відповідальністю", законодавець не має на увазі обмеження відпов­ідальності товариства як суб'єкта господарського права (юридичної особи) якимись певними розмірами майна та грошових коштів (на­приклад, лише розміром статутного фонду). Насправді йдеться про обмеження статутного фонду. Установчими документами товари-ствазобмеженою відповідальністю може бути передбачено, що учас­ники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язання­ми товариства такожумежахневнесеної частини вкладу.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється ста­тутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, ек­вівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі став­ки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення това­риства.

Однією з особливостей змісту установчихдокументів товари­ства з обмеженою відповідальністю є те, що вони, крім відомостей, загальних для всіхвидів господарських товариств, повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідаль­ністю кожен з учасників зобов'язаний внести не менше 30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу, що підтвер­джується документами, виданими банківською установою.

Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пізніше одного року після реєстраціїтовариства. За згодою решти учасників вінможе передати свою частку (її частину) одному чи кільком учас­никам цього самого товариства, а якщо інше не передбачено уста­новчими документами, то і третім особам. Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства, або в іншому, погодженому між ними, розмірі.

Стаття 147 Цивільного кодексу України визначено, що у разі передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково.

Частка учасника товариства (після повного внесення ним вкладу) може бути придбана самим товариством, яке протягом

Розліл 4. Правовий статус госполарських товариств та об'єлнань | 61

одного року зобов'язане передати її іншим учасникам або третім особам.

Будь-який з учасників має право вийти з товариства зі спла­тою йому вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. На вимогу учасника та за згодою товари­ства вклад може бути повернений повністю або частково в нату­ральній формі.

Відповідно до статті 145 Цивільного кодексу України ви­щим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників, що складаються з його учасників або призначе­них ними представників. До компетенції зборів учасників това­риства з обмеженою відповідальністю належить:

  1. визначеннясюновнихнапрямівдіяльностітоваристваіза-твердження його планів та звітів про їх виконання;

  2. внесення змін до статутутовариства;

  3. обрання та відкликання членів виконавчого органу і ре­візійної комісії;

  4. затвердження річних результатів діяльності товариства, звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку;

  5. створення, реорганізація та ліквідація дочірніх під­приємств, філій та представництв, затвердження їхніх статутів та положень;

  6. винесення рішень про притягнення до майнової відпові­дальності посадових осіб товариства;

  7. затвердження правил процедури та інших внутрішніх до­кументів товариства, визначення його організаційної структури;

  8. встановлення розміру, форми і порядку внесення учас­никами додаткових вкладів;

  1. вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

  1. виключення учасника з товариства;

  2. визначення умовоплати праці службових осібтовариства;

  3. затвердження договорів (угод), укладенихна суму, що пе­ревищує вказану в статуті товариства;

  4. прийняття рішення про припинення діяльності товари­ства.

Статутом товариства до компетенції зборів учасників можуть бути віднесені й інші питання.

62 | СЙ. Кравчук. Госполарське право України

Зпитань,зазначенихуп. 1,2,13, у вищому органі необхідна одностайність. З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів (учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їхніх часток у статутному фонді).

Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено установчими документами. Такі збори вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що во­лодіють у сукупності більш як60 відсотками голосів, а з питань, що потребують одностайності,—всі учасники.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється ви­конавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (ди­ректор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами вико­навчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками то­вариства.

Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товари­ства, за винятком тих, що входятьдо виключної компетенції зборів учасників, її повноваження при цьому визначені ст. 62 закону "Про господарські товариства" та установчими документами товариства.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з об­меженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утво­рюється зборами учасників товариства з їх числа у кількості не мен­ше трьох осіб8, її діяльність регламентована ст. 63 закону "Про господарські товариства".

Товариство з додатковою відповідальністю подібне товари­ству з обмеженою відповідальністю. Особливістю його є лише те, що учасники в ньому відповідають за його борги не лише внеска­ми до статутного фонду, а й при його недостатності несутьдодат-кову солідарну відповідальність у кратному розмірі до вкладу кож­ного з учасників. Граничний розмір внесків членів товариства з додатковою відповідальністю передбачається установчими доку­ментами. Основні положення товариства з додатковою відпові­дальністю передбачені ст. 151 Цивільного кодексу України.

Повним товариством за ст. 80 Господарського кодексу та ст. 119 Цивільного кодексу України визнається таке товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і со­лідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зо­бов'язаннями усім своїм майном, що їм належить.

Розліл 4. Правовий статус госполарських товариств та об'єлнань І . 63

Повне товариство створюється і діє на підставі установчого договору (статуту цей вид товариств не має). Крім загальних вимог щодо змісту установчихдокументів господарських товариств, уста­новчий договір про повне товариство повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, формуучастіусправахтовариства. Такі вимоги випливають з особливого характеру товариства, зокрема з ведення його справ, яке здійснюється за загальною згодою всіх учасників.

Ведення справ товариства, згідно зі ст. 122 Цивільного кодек­су України, може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати решті учасників на їхню вимогу повну інформацію про дії, виконувані від імені та в інтересах товариства.

Учасник повного товариства має право передати свою частку абоїїчастину іншим учасникам товариства або третім особам тільки за згодою всіх учасників. З передачею частки (її частини) третій особі до останньої переходять всі права та обов'язки, що належали учаснику, який вибув.

Оскільки всі учасники повного товариства займаються спільною підприємницькою діяльністю, вони не мають права від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди, однорідні з ціля­ми діяльності товариства, а також брати участьу будь-яких товари­ствах (крім акціонерних), які мають однорідну з повним товари­ством мету діяльності. У разі порушення цієї вимоги учасник това­риства зобов'язаний компенсувати збитки, заподіяні товариству.

Стаття 71 Закону України "Про господарські товариства" встановлено особливий порядок виходу учасника з повного това­риства. Якщо товариство було створено на невизначений строк, його учасник може в будь-який час вийти з товариства, попере­дивши про це не пізніше як за 3 місяці. Вихід з товариства, ство­реного на визначений строк, можливий лише з поважних причин та з попередженням не пізніше як за 6 місяців. Учаснику, який вибув, сплачується вартість його внеску та належна йому частина прибутку, одержана товариством у цьому році.

Якуже зазначалося, учасники повного товариства несуть со­лідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Механізм такої відповідальності конкретизовано у ст. 74 Закону України "Про господарські товариства" та ст. 124 Цивільно-

64 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

го кодексу України: якщо при ліквідації повного товариства вия­виться нестача наявного майна для сплати всіх боргів, за товари­ство у недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернене'стягнення. Важливим єте, що учас­ник товариства відповідає за боргами останнього незалежно від того, виникли вони до чи після його вступу до товариства.

Якщо борги товариства повністю сплатить один з учасників, він має право звернутися з регресною вимогою у відповідній час­тині до решти учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїй частці у майні товариства.

Стаття 80 Господарського кодексу та ст. 133 Цивільного ко­дексу України визначають командитне товариство як товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіар-ну) відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм май­ном, є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Правовий статус командитного товариства визначається нор­мами ст.ст. 67—74 Закону України "Про господарські товариства" та ст.ст. 133—139 Цивільного кодексу України. Зокрема, установ­чий договір про командитне товариство має відображати участь вкладників у такому товаристві, асаме: стосовно них вказується тільки сукупна частка в майні товариства.

Оскільки правовий статус повних товариств було розгляну­то дещо раніше, доцільно зупинитися на особливостях участі вкладників у командитному товаристві.

Вкладник може вступати до командитного товариства шля­хом внесення грошових або матеріальних вкладів.

Вкладники командитного товариства мають право:

  • діятивідіменікомандитноготоваристватількиуразінаяв-ності довіреності і згідно з нею;

  • вимагати першочергового повернення вкладу у випадку ліквідації товариства;

  • вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також за­безпечення можливості перевірки правильності їх скла­дення.

Вкладники командитного товариства повинні вносити вкла­ди й додаткові внески у розмірі, способами й порядком, передба-

I Розліл 4. Правовий статус госполарських товариств та об'єлнань І 65

ченими засновницьким договором, проте сукупний розмір їхніх часток не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі. Намоментреєстраціїкоман-дитного товариства кожний з вкладників повинен внести не мен­ше 25 відсотків свого внеску. Таким чином, вкладники беруть участь у діяльності командитного товариства лише своїми вкла­дами, розмір яких визначає суму отримуваного ними прибутку. Будь-якої участі в управлінні товариством вони не беруть.

Стаття 136 Цивільного кодексу України визначається порядок
управління справами командитного товариства, яке здійснюється
тільки учасниками з повною відповідальністю (повними учасника-
1 ми). Якщо в товаристві є тільки один такий учасник, управління
І справами здійснюється ним. Вкладники не мають права заперечу-
1 вати проти дій учасників щодо управління справами товариства.
І Незважаючи на те, що за загальним правилом відпові-

1 дальність вкладника обмежується вкладом у майні товариства, в 1 окремих випадках, передбачених законодавством (ст. 82 Закону 1 України "Про господарські товариства"), він також несе повну І відповідальність. Приміром, якщо вкладник здійснює угоду від і імені і в інтересах товариства без відповідних повноважень, то у І разі схвалення його дій командитним товариством він разом з | повними учасниками відповідає за угодою перед кредиторами усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звер-I нено стягнення. Якщо ж схвалення не буде одержано, вкладник \ відповідає перед третьою особою самостійно усім своїм майном. Крім загальних підстав припинення діяльності господарських то­вариств (ст. 19 Закону України "Про господарські товариства"), командитне товариство припиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю. При вибутті з товариства всіх вкладників повні учасники мають право замість ліквідації командитного товариства перетворити його на повне товариство.

і 4.3. Правовий статус господарських

об'єднань

Для успішної організації своєї діяльності в умовах ринкової

конкуренції, підприємства прагнуть об'єднуватись у промислові,

і промислово-фшансові та інші групи. Стаття 70 Господарського

66 І

С.И. Кравчук. Госполарськеправо України

кодексу України надає підприємствам право об'єднуватисьу групи підприємств за галузевим, територіальним чи іншим принципом, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству Украї­ни. Такі групи підприємств визначаються в теорії господарсько­го права як господарські об'єднання, які слід відрізняти від гос­подарських товариств, що є підприємствами, а не об'єднаннями. Наведене визначення з юридичної точки зору означає, що госпо­дарське об'єднання — це один з видів суб'єктів господарського права. Підприємства, які увійшли до об'єднання, є його членами або його учасниками (ст. 118 Господарського кодексу України, ст. 27 Закону України "Про власність").

Стаття 118 Господарського кодексу України визначає госпо­дарське об'єднання як господарську організацію, утворену у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, нау­кової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Як суб'єкт права об'єднання має свої економічні, організаційні та юридичні ознаки, які відрізняють його від підприємства:

1. Підприємства консолідуються в групи-об'єднання на основі
певних матеріальних (економічних) інтересів (спільність інте­
ресів). Абзац 4 стаття 119 Господарського кодексу України наво­
дить їх перелік. Це об'єднання виробничої, науково-технічної,
комерційної діяльності членів об'єднання, централізація управ­
лінських, координаційних функцій тощо.

Матеріальні інтереси як основа об'єднання визначаються засновниками у договорі або статуті як мета, завдання та функції об'єднання. Договір укладають між собою підприємства — за-^ сновники об'єднання. Статут затверджують власники майна об'єднання. Єдність матеріальних інтересів членів як основа об'єднання — це його економічна ознака.

2. Об'єднання як суб'єкт господарського права має майно,
юридично відособлене від майна членів об'єднання.

Майном об'єднання є:

а) передані членами об'єднання на його баланс кошти згідно
з договором чи статутом;

б) майно, набуте об'єднанням в результаті господарської
діяльності;

в) майно створених об'єднанням підприємств.

Майно такого суб'єкта є колективною (спільною частковою)

Розаіл 4. Правовий статус госполарських товариств та об'єднань І 67

власністю, право на частки в якій належить членам об'єднання. Майно членів об'єднання не входить до складу майна об'єднання. З урахуванням цього розмежовується відповідальність об'єднання і його членів як суб'єктів права: об'єднання не відповідає за зобов'я­заннями своїх членів, а останні не відповідають за зобов'язаннями об'єднання і один одного. Договором (статутом, положенням) мо­жуть бути передбачені винятки з цього правила. Після припинен­ня діяльності об'єднання майно, яке залишилося після задоволен­ня вимог кредиторів, розподіляється між його колишніми члена­ми. Порядокрозподілу(якправило, відповідно до часткової участі) визначається договором або статутом. Цю ознаку об'єднання мож­на вважати економіко-юридичною ознакою.

  1. Централізація в руках об'єднання як суб'єкта права функцій і повноважень його членів. Це організаційно-правова ознака. Склад функцій, які централізує об'єднання, визначають його засновники у договорі або статуті. Це можуть бути виробни­чо-господарські, науково-технічні, комерційні, правозастосовчі (захисні) та інші функції. Юридичним вираженням їх централі­зації є делегування членами об'єднанню у відповідних частинах повноважень, передбачених абз. 2 ч. 2 ст. 120 Господарського ко­дексу України, з метою централізованого керівництва їхньою діяльністю з боку органів об'єднання. Правовою формою деле­гування є Договір або статут об'єднання.

  2. Наявність особливої правосуб'єктності, яка обумовлена організаційною структурою об'єднання. Членами об'єднання мо­жуть бути лише підприємства (організації)—юридичні особи, кож­не з яких при входженні до об'єднання зберігає права юридичної особи і діє на підставі абз. З ч. 4 ст. 118 Господарського кодексу України. Цим об'єднання відрізняється від підприємства, яке не має в своєму складі інших юридичних осіб. Тобто підприємства як члени об'єднання залишаються самостійними суб'єктами госпо­дарського права. Разом з тим об'єднання підприємств також є са­мостійним суб'єктом права. Об'єднання створюється і реєструється як суб'єкт права; діє на основі договору або статуту; володіє май­ном, яке юридично відособлене від майна членів об'єднання; має самостійний (власний) і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своєю назвою, і є юридич-і (ою особою. Реєстрація об'єднання як суб'єкта права здійснюєть­ся у тому самому порядку, який встановлено для підприємств.

68 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

Стаття 119 Господарського кодексу України, яка визначає види господарських об'єднань, основи і порядок їх створення та реєстрації, ознаки об'єднання як суб'єкта права, правове стано­вище підприємств - членів об'єднання; Закон України "Про власність", який визначає господарське об'єднання як суб'єкт права колективної власності (ст. 20), підстави виникнення цього права (ст. 21), об'єкти права власності господарського об'єднан­ня (ст. 27); декрети і постанови Кабінету Міністрів України, яки­ми створено господарські об'єднання в окремих галузях народ­ного господарства (зв'язку, вугільної промисловості, транспорту і дорожнього господарства, енергетики, нафтової, газової, нафто­переробної промисловості та нафтозабезпечення, будівельного комплексу тощо), а також договори, статути та положення про окремі об'єднання (тобто локальні нормативні акти, укладені або затверджені засновниками і власниками майна об'єднань).

Оскільки створення господарських об'єднань не може су­перечити антимонопольному законодавству, законодавство про господарські об'єднання узгоджується з відповідними статтями Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності" та закону " Про захист економічної конкуренції".

Види об'єднань—це їх класифікація за певними матеріальни­ми та юридичними критеріями з урахуванням законодавчих визна­чень.

Матеріальним критерієм класифікації об'єднань на види за­кон визначає мету, або, інакше, основу їх створення та діяльності. Це може бути: досягнення спільних матеріальних та інших інте­ресів членів об'єднання, координація їхньої діяльності, централі­зоване виконання виробничо-господарських і управлінських функцій, реалізація спільного інвестиційного проекту (програми) тощо.

Юридичним критерієм класифікації об'єднань на види ст. 20 Господарського кодексу України визначає правовий режим член­ства учасників в об 'єднаннях. Відповідно до цього критерію розрі­зняють договірні і статутні об'єднання, які класифікуються також залежно від їхньої організаційно-правової форми: державні, недер­жавні, змішані.

Наведена класифікація об'єднань не є вичерпною, оскільки законом передбачено, що підприємства можуть об'єднуватися й в

Розліл 4. Правовий статус госполарських товариств та об'єднань | 69

інші структури за галузевим чи територіальним принципом. До них відносять як договірні, так і статутні об'єднання, що мають свої власні назви. Це можуть бути компанії (наприклад, Державна ак­ціонерна судноплавна компанія "Укррічфлот"), виробничі об'єднання, комбінати, трести та інші об'єднання підприємств з традиційними назвами (наприклад, Південно-Західна залізниця, Українське об'єднання "Авіалінії України" тощо).

До договірних господарських об'єднань належать:

  1. Корпорації- об'єднання, які створюються підприємства­ми будь-якої форми власності на основі поєднання їх спільних виробничих, наукових і комерційних інтересів та централізова­ного управління діяльності. Для цього члени об'єднання делегу­ють правлінню своїх повноважених.

  2. Асоціації- договірні об'єднання, які створюються учас­никами з метою координації їхньої діяльності (узгодження дій по номенклатурі товарів, цінах та маркетингу).

  3. Промислово-фінансові групи - об'єднання, до складу яких можуть входити промислові та сільськогосподарські підприєм­ства, банки, наукові та проектні установи й організації усіх форм власності, що мають за мету отримання прибутку. Промислово-фінансові групи створюються за рішенням КМУ. Різновидом таких груп є міждержавні промислово-фінансові групи, які складаються з українських та іноземних юридичних осіб і створюються на основі міжурядового або міждержавного договору зазгодоюВРУ.

Головне підприємство іучасники промислово-фінансових груп укладають Генеральну угоду про сумісну діяльність, пов'язану з ви­робництвом кінцевої продукції, яка затверджується постановою КМУ. Рішення про створення промислово-фінансових груп прий­мається у протокольному вигляді КМУ у тримісячний термін в разі створення такого проекту за участю українського головного підприємства і учасника промислово-фінансової групи; у шести­місячний термін—у разі створення транснаціональної промисло­во-фінансової групи.

Реорганізація промислово-фінансової групи здійснюється шляхом виходу з неї головного підприємства або його учасника, яке приймається КМУ за поданням центрального органу виконав­чої влади, яка контролює дотримання податкового законодавства.

Договірні об'єднання відрізняються від статутних правовим режимом створення і функціонування. Засновниками цих об'єд-

70 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

нань можуть бути підприємства всіх форм власності. Створю­ються вони на добровільних засадах. Засновники для створення договірного об'єднання укладають між собою багатосторонній установчий договір, у якому визначають усі необхідні умови діяль­ності об'єднання (склад сторін, мету і предмет діяльності, спільне майно, централізовані функції і повноваження). Юридичною ос­новою створення договірного об'єднання є волевиявлення сторін договору.

Основним у правовому становищі договірних об'єднань, що відрізняє їх від статутних, вважається принцип добровільного член­ства. По-перше, підприємствадобровільно входять до цих об'єднань як їх засновники або члени. По-друге, підприємства-члени на свій розсуд (згідно з власними рішеннями) можуть вийти зі складу дію­чого договірного об'єднання. У випадках виходу зберігають силу взаємні зобов'язання й укладені договори підприємств з об'єднан­ням і між собою. Це загальне правило.

Право самостійного виходу з об'єднання не поширюється на чотири категорії суб'єктів права, що входять до складу об'єднання. Самостійні підприємства, що ввійшли до складу об'єднання до 1 квітня 1991 р., можуть вийти з нього за згодою власника майна (уповноваженого органу) і з участю трудового колективу. Аналогіч­ний порядок виходу встановлено для структурних підрозділів (оди­ниць) об'єднань. При виході цим суб'єктам надаються права підприємств. За згодою об'єднання має право вийти з його складу підприємство, яке створене об'єднанням (ст. 27 закону "Про власність"). Право підприємств на вихід з об'єднань окремих видів обмежується також декретами КМУ, згідно з якими створено відповідні об'єднання. Це стосується підприємств, які функціону­ють у спільному для групи підприємств технологічному процесі. До таких об'єднань відносять галузеві об'єднання: залізниці, паро­плавства та інші об'єднання транспорту, зв'язку, вугільної та інших галузей промисловості, енергетики тощо. До статутних об'єднань належать:

1. Концерни- об'єднання промислових, будівельних, транс­портних, торговельних підприємств, наукових організацій, які ство­рюються на основі повної фінансової залежності членів об'єднан­ня від одного або групи підприємств. Фінансовою залежністю обу­мовлено те, що в концерні застосовується найвищий ступінь централізації управлінських функцій і повноважень концерну.

Розліл 4. Правовий статус госполарських товариств та об'єлнань | 71

  1. Державні і комунальні господарські об'єднання - об'єднан­ня підприємств відповідної форми власності, які утворюються пе­реважно у формі корпорації або концерну.

  2. Консорціуми — тимчасові статутні об'єднання промисло­вого та банківського капіталу для досягнення статутної мети. Та­кою метою є досягнення певних результатів при реалізації інвес­тиційно-будівельних проектів. Після її досягнення консорціуми ліквідовуються або перетворюються у постійно діїоче господарсь­ке об'єднання.

Особливості правового становища статутних об'єднань поля-гаютьутому,що:

  • засновниками їх є власники і уповноважені органи, анесамі підприємства. Зокрема це стосуєтьсядержавнихконцернів і корпорацій. Так, українські корпорації та концерни за­гальнодержавної власності створюються, реорганізуються та ліквідуються рішеннями КМУ (декретами, постанова­ми) . Склад членш і статути цих об'єднань затверджують відповідні галузеві міністерства і держкомітети (безпосе­редньо або за погодженням з Антимонопольним коміте­том, Мінекономіки, Мінфіном України). Статутні об'єднан­ня галузевого масштабу створюють безпосередньо галузеві міністерстваідержкомітети(Мінтранс,Держкомвуглепром, Мїнзв'язку). Територіальні статутні об'єднання комуналь­ної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються відповідними радами народних депутатів чи держадмініст­раціями;

  • статутні об'єднання діють на підставі затверджених заснов­никами статутів, тобто не маютьустановчихдоговорів. Отже, предметі цілі їхньоїдіяльності визначають власники (упов­новажені органи), а не самі члени об'єднань;

  • особливістю правового становища державних статутних об'єднань є обмежене право виходу підприємств з них. Дер­жавні підприємства мають право вийти з державних об'єд­нань за згодою органів, визначених в актах про їхнє ство­рення.

Функціїта компетенція господарського об'єднання за загаль­ним правилом визначаються в індивідуальному порядку — тими нормативними актами, якими створюється об'єднання.

72 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

Господарському об'єднанню, як правило, притаманні такі функції:

  • виконання завдань, визначенихдоговором, статутом, ак­том про створення об'єднання (промислова діяльність, бу­дівництво, транспортна діяльність та ін.);

  • вирішення спільних для групи підприємств питань, зо­крема питань соціально-економічного розвитку;

  • проведення спільної для галузі науково-технічної політи­ки (поліпшення якості продукції, підвищення технічного рівня виробництва, ефективне використання потужностей, зовнішньоекономічнадіяльністьтощо);виконанняпри необхідності планових функцій, якщо це передбачено ста­тутом або установчим договором;

  • координаційні;

— захист прав та інтересів підприємств об'єднання тощо.

Існує такожпрактикаделегуванняКМУ окремим господарсь­ким об'єднанням функцій і повноважень центральних органів дер­жавної виконавчої влади- Зокрема, нездійснено Декретом КМУ від 19 лютого 1993 р." Про управління майном, що є у загальнодер­жавній власності, в будівництві та промисловості будівельних ма­теріалів". Цим декретом державним корпораціям, створеним у бу­дівництві та промисловості будівельних матеріалів, надано статус центральних органів державної виконавчої влади, тобто вони є ви­щими органами щодо підприємств, які входять до об'єднання.

Делегування функцій і відповідних повноважень означає, що господарські об'єднання діють у відносинах з підприємствами, які до них входять, як вищий орган. Це означає, що вони виконують такі функції і реалізують такі повноваження:

  • приймають рішення про створення, реорганізацію і ліквіда­цію підприємств і організацій;

  • затверджують статути цих суб'єктів або положення про них;

  • контролюютьдотримання підприємствами статутів (поло­жень);

  • вживають заходів до керівників підприємств у випадках по­рушення статутів (положень);

  • здійснюють контроль за ефективним використанням і збе­реженням майна, закріпленого за підприємствами;

  • укладають і розривають контракти з керівниками під-

приємств;

Розліл 4. Правовий статус господарських товариств та об'єднань | 73

— дають згоду Фонду державного майна України на ство­рення спільних підприємств, у статутні фонди яких пере­дається майно, що є загальнодержавною власністю. Корпораціям як центральним органам державного управлі­ння заборонено безпосереднє втручання в господарську діяльність підприємств, вищими органами щодо яких вони є.

Контрольні запитання

  1. Які види товариств визнаються Законом України " Про госпо­дарські товариства"?

  2. Яка специфіка юридичного статусу акціонерного товариства?

  3. Якийпорядокстворенняакціонернихтовариств?

  4. Що визначає правовий режим дивідендів?

  5. Чим відрізняється в своєму створенні та діяльності товариство з обмеженою відповідальністю відтоваристваздодатковою відпо­відальністю?

  6. За яких умов командитне товариство перетворюється у повне?

  7. Чим договірні об'єднання відрізняються від статутних?

  8. На які об'єднання не поширюється право самостій ного виходу з утворення?

74 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

Р039ІП5

Правовий режим майна суб'єктів господарсько-правових відносин

5.1. Правовий режим майна підприємства

Підприємницька діяльність громадян та юридичних осіб здійснюється в певних організаційно-правових формах і за поряд­ком, який встановлено законодавством України. Домінуюче місце серед організаційно-правових форм підприємництва належить підприємству. Всі основі нормативні акти, які приймаються щодо підприємництва, виключно правового положення підприємства. В більшості правових систем поняття "підприємство" визначає певний майновий комплекс, тобто суб'єкт та об'єкт цивільних правовідносин. За українським законодавством підприємництво

- це не тільки майновий комплекс, а й юридична особа. Так, ст. 62
Господарського кодексу України визначає: підприємство — це
самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права
юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і ко­
мерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку.

Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки у банках, печатку зі своїм найменуванням, а про­мислове підприємство - також товарний знак. Підприємство для власної діяльності має необхідне майно — основні та обігові кош­ти, інші цінності, які належать йому на певних правових засадах

— на праві власності або на праві певного господарського відання.
Майно підприємства економічно та юридично, як правило,
відмежоване від майна власника підприємства і закріплене за
підприємством як самостійним суб'єктом права.

Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, дер-

Розліл 5. Правовий режим майна суб'єктів ... | 75

жавне підприємство володіє, користується та розпоряджається заз­наченим майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству чи статуту підприємства.

Відчуження від держави засобів виробництва, що є держав­ною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурсних засадах у порядку, що виз­начається Фондом державного майна України. Одержані в резуль­таті відчуження зазначеного майна кошти направляються виключ­но на інвестиції.

Відповідно до ст. 66 Господарського кодексу України та ст. 102 Цивільного кодексу України в установчому акті підприємства виз­начається майно, яке повинно передаватись йому після реєстрації.

Джерелами формування майна підприємства є:

  1. Грошові та матеріальні внески засновників.

  2. Доходи, одержані від реалізації продукції та інших видів господарськоїдіяльності.

  3. Доходи від цінних паперів.

  4. Кредити банків та інших кредиторів.

  5. Капітальнівкладенняідотаціїздержавногобюджету.

  6. Придбання майна іншого підприємства, організації.

  7. Безкоштовні та благодійні внески, пожертвування органі­зацій, підприємств та громадян.

Підприємство, якщо інше не передбачено статутом та зако­нодавством, має право продавати і передавати іншим підприєм­ствам, організаціям чи установам, обмінювати та здавати в оренду, надавати безоплатно втимчасове користування або позику належні йому будови, інвентар, споруди, устаткування, сировину, мате­ріальні цінності, а також списувати їх з балансу.

5.2. Правовий режим майна об'єднання підприємств

Об'єднання підприємств є юридичними особами і діють на підставі договору або статуту, який затверджується їх засновни­ком. Підприємства, які входять до складу об'єднань, зберігають за собою статус юридичної особи і не змінюють форми власності. Об'єднання не відповідають за зобов'язаннями підприємств, що

76 І С.И. Кравчук. Госполарське право України

входять до його складу, і навпаки, підприємства—члени об'єднань несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями останніх, тобто, якщо об'єднання не в змозі виконати свої зобов'язання, то їх виконують підприємства-засновники. Умови, розміри та по­рядок такої відповідальності визначають в межах внеску кожно­го із засновників у статутних фондах.

Об'єднання створюються для спільного вирішення завдань, що стоять перед його учасниками, підвищення ефективності вико­ристання матеріальних, фінансових та інших ресурсів. Вони в ме­жах делегованих її повноважень можуть від свого імені укладати договори, корисяуштисяпс»слугамикредитно-банківськііхустанов, здійснювати експортно-імпортні операції, а також проводити опе­рації на фондовому ринку.

Об'єднання здійснює право володіння, використання, роз­порядження закріпленим за ним майном, до складу якого відно-ситьсятакожмайно,переданеоб'єднаннюпідприємствами-заснов-никами. Майном об'єднання ст. 123 Господарського кодексу Украї­ни визначає:

  1. Основні фонди і обігові кошти, передані підприємствами на баланс об'єднання.

  2. Майно, набуте об'єднанням врезультаті господарської діяльності.

  3. Майно створених об'єднанням підприємств;

Майно об'єднання є колективною власністю, право частки в ньому належить членам об'єднанням. Майно члешвоб'єднання не входить до складу майна об'єднання; Члени об'єднання не відпо­відають за загальне майно об'єднання. При припиненні діяль­ності об'єднання майно і яке залишилося, розподіляється між його членами.

Об'єднання створюються ііідприємствами-ініщаторами шля-хомукладання відповідного договору. Господарські об'єднаннядер-жавних підприємств можуть створюватись з ініціативи і за рішен­ням КМ України.

Об'єднання ліквідовуються за рішенням підприємств, які вхо­дять До його складу, або за рішенням господарського суду. Ліквіда­ція об'єднання здійснюється у такому ж порядку, що і ліквідація підприємств.

Розліл 5. Правовий режим майна суб'єктів ... І 77

5.3. Правовий режим майна господарських товариств

Серед організаційно-правових форм підприємництва виз­начне місце належить господарським товариствам, діяльність яких регулюється ст. 80 Господарського кодексу України. Відповідно до цього закону господарські товариства — це підприємства, ус­танови і організації, створені на засадах договору юридичними і фізичними особами шляхом об'єднання їх майна і підприємниць-коїдіяльності з метою одержання прибутку. Всі господарські то­вариства наділяються правом юридичної особи з дня державної реєстрації.

Законом передбачені такі види господарських товариств: ак­ціонерні, з обмеженою відповідальністю, з додатковою відпові­дальністю, повні та командитні.

Засновниками господарських товариств можуть бути підприємства, установи, організації, фізичні особи України, іно­земці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи й міжна­родні організації. Установчі документи господарських товариств залежать від їх виду. Одні з господарських товариств можуть дія­ти на підставі засновницького договору, інші — договору і стату­ту. В установчих документах, незалежно від виду товариства, по­винно бути вказано найменування товариства, в якому й зазна­чається його вид.

Особливості правового статусу господарських організацій
залежить від їх виду та організаційної форми. При заснуванні гос­
подарської організації вибір організаційної форми залежить від
засновника чи засновників. Вибрана організаційна форма закрі­
плюється при державній реєстрації конкретного виду підприєм­
ства, господарського товариства чи іншої господарської органі­
зації. Як правило, при цьому утворюється юридична особа, яка і
виступає в господарському обігу як самостійний суб'єкт майно­
вих відносин. :■■•.-..,' • ■;;

Господарське товариство характеризується складною май­новою і фінансовою структурою, яка являє собою врегульрванї правом відносини вкладників та учасників товариства щодо ви­пуску, обліку, розподілу його майна. Статтею 87 Господарського

78 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

кодексу України майном товариств визначається: основні фон­ди, обігові кошти та інші матеріальні активи.

Юридично-технічною формою, що відображає майновий стан товариства, є самостійний баланс.

Закон "Про власність" визначає дві підстави виникнення колективної власності:

  1. Добровільне об'єднання майна засновників і учасників господарських товариств.

  2. Перетворення державного майна у колективне на підставі спільного рішення трудового колективу і уповноважено­го державного органу про випуск акцій на всю вартість майна підприємства. Рішення про продаж акцій такого товариства приймає орган приватизації. Засновники ви­значають в установчих документах види вкладів до ста­тутного фонду та власні майнові права.

Стаття 80 Господарського кодексу України передбачені дже­релами майна господарського товариства:

  1. Вклади учасників засновників товариства.

  2. Майно, передане йому учасниками товариства.

  3. Продукція, виробленоатовариством в результаті госпо-дарськоїдіяльносгі.

  4. Одержані доходи.

5. Інше майно, набуте на підставі, що не заборонені законом.

Вкладом до статутного капіталу господарського товари­ства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майно чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше . не встановлено законом.

Грошова оцінка вкладу учасника господарського товари­ства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випад­ках, встановлених законом, вона підлягає незалежній екс­пертній оцінці.

Майнова і фінансова структура акціонерного товариства становить собою врегульовані правом відносини щодо об'єд­нання вкладів засновників та учасників у статутний фонд то­вариства як колективну власність акціонерів щодо випуску та обігу акцій, щодо розподілу майна у фонди товариства та виплати дивідендів на акції.

Правові основи майнових відносин в акціонерному това­ристві загалом врегульовані законом "Про власність", який

Розліл 5. Правовий режим майна суб'єктів ... | 79

визначає товариство суб'єктом права колективної власності, а його майно — об'єктами права колективної власності, а також встановлює підстави виникнення права зазначеної колектив­ної власності. Поняття майна акціонерного товариства вико­ристовується, зокрема, в ст. 24 закону "Про господарські това­риства", відповідно до якої товариство "несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства".

Майно товариства юридично відособлене від майна влас­ників товариства, тобто акціонерів. Це майно є власністю саме товариства як юридичної особи. Товариство в статусі суб'єкта права володіє, користується і розпоряджається майном товари­ства, відособлення якого здійснюється на праві колективної влас­ності (спільної часткової власності). Юридично-технічною фор­мою, яка постійно відображає майновий стан товариства, є його самостійний бухгалтерський баланс, тобто документ про його ак­тиви і пасиви, грошові та іншіх рахунки в установах банків.

Закон "Про власність" визнає дві основні юридичні підста­ви виникнення колективної власності товариства. Загальним пра­вилом для всіх товариств є добровільне об'єднання майна заснов­ників і учасників для діяльності товариства. Отже, однією з юри­дичних підстав виникнення права колективної власності є умови, відповідних договорів, згідно з якими утворюється статутний фонд товариства (засновники вносять свої вклади згідно з уста-новчимдоговором акціонерного товариства, інші акціонери — на умовах договорів купівлі-продажу акцій). Право колективної власності виникає в результаті перетворення державних підприємств в акціонерні товариства, тобто в порядку прийняття власником рішень про їх корпоратизацію і приватизацію. Дер­жавне підприємство перетворюється в акціонерне товариство на підставі спільного рішення трудового колективу і уповноваже­ного державного органу про випуск акцій на всю вартість майна підприємства. Згідно з цим рішенням створюється статутний ка­пітал акціонерного товариства (ст. 25 закону "Про власність"). Рішення про продаж акцій (приватизацію майна) такого товари­ства приймає орган приватизації, якому передаються акції дер­жави. В обох випадках виникає право колективної власності, єди­ним суб'єктом якого стає товариство як юридична особа.

Об'єкти права власності акціонерного товариства різні. То­вариство визнається власником, по-перше, майна, яке засновни-

80 | ~ С.И. Кравчук. Госполарське право України

ки і учасники згідно з установчим договором передають йому у власність. Загальний розмір статутного капіталу, а також номі­нальна вартість та кількість акцій визначаються засновниками відповідно до мети, предмета діяльності, мінімального легально­го розміру статутного капіталу акціонерних товариств. Заснов­ники визначають в установчих документах і Вид вкладів до ста­тутного фонду. Як і в інших товариствах, в статутному капіталі може бути майно в прямому розумінні, цінні папери та грошові кошти в національній та іноземній валюті, а також майнові права.

Оцінку вкладів у статутний фонд акціонерного товариства, внесених у натуральній формі, затверджують установчі збори това­риства. Ці правила безпосередньо стосуються вкладів фізичних і недержавних юридичних осіб-акціонерів.

Вклади, які є майном державної власності, визначаються в нормативно врегульованому порядку відповідно до методики оцін­ки вартості об'єктів приватизації, затвердженої КМУ 18 січня 1995 р. Це означає, що при створенні акціонерних товариств у процесі корпоратизації та в інших випадках діють загальні пра­вила оцінки вкладів. Сума випуску акцій товариства, яке ство­рюється на базі державного підприємства, повинна відповідати сумі статутного капіталу підприємства, яка вданому разі визна­чається відповідно до зазначеної методики.

Крім вкладів, товариство виступає власником і іншого май­на, яке на відміну від статутного фонду називається власним капіта­ломтовариства. Це виготовлена в процесі господарювання про­дукція, доходи від продажу облігацій, інших цінних паперів. Це також кредити банків, інвестиції під державні контракти, над­ходження від продажу акцщ,щоналежатьдержаві, пожертвуван­ня тощо.

Фонди акціонерного товариства - це передбачені нормами права види або частини майна товариства відповідно до їхнього цільового призначення. Кожен фонд має певний правовий режим.

Законом України "Про господарські товариства" встановлено мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства як суму, еквівалентну 1250 мінімальним заробітним платам, ви-, ходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства. Як спільна часткова власність статутний капітал акціонерного товариства поділений навизна-;

Розліл 5. Правовий режим майна суб'єктів ... | 81

чену установчими документами кількість акцій рівної номіналь-ної вартості.

Статтею 156 Цивільного кодексу України передбачена мож­ливість збільшення статутного капіталу акціонерноготовариства, яке може бути можливе лише за умови повної оплати акціонера­ми усіх раніше випущених акцій. Збільшується він у порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондо­вого ринку, зокрема шляхом випуску нових акцій і реалізації їх за рахунок додаткових грошових, матеріальних або ініїшх внесків акціонерів.

Акціонери користуються переважним правом на придбання акцій додаткового випуску перед іншими особами. Збільшення ста­тутного капіталу може здійснюватись також завдяки збільшен­ню номінальної вартості вже випущених акцій, а також шляхом обміну облігацій на акції. Прийняття рішення про збільшення статутного фонду належить до компетенції загальних зборів (ста­тутом товариства може бути передбачено збільшення статутного капіталу не більше ніж на 1/3 за рішенням правління товариства). У голосуванні про затвердження результатів підписки на додат­ково випущені акції беруть участь особи, які підписалися наці акції.

Відповідно до ст. 157 Цивільного кодексу України зменшення статутного капіталу можливе шляхом зменшення номінальної вар­тості випущених акцій та викупу акціонерів акцій для їх анулюван­ня. Зменшення статутного капіталу неможливе за наявності запе­речень кредиторів. Рішення про зменшення статутногокапіталу приймається в такому ж порядку, як і про збільшення.

Рішення товариства про зміну статутного фонду впливає на майнові інтереси акціонерів, тому діє правило: товариство зобов'я­зане відшкодувати власнику акцій збитки у зв'язку зі зміною ста­тутного капіталу. Порядок відшкодування збитків повинні виз­начати загальні збори з питань зміни статутного капіталу. Спори про відшкодування збитків цієї категорії вирішують суд, госпо­дарський суд.

Для покриття витрат, пов'язаних з відшкодуванням збитків позаплановими видатками товариства, останнє створює резервний фонд, розмір якого визначається законодавством. Він має бути не менше 25 відсотків статутного капіталу товариства. Формується

82 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

резервний фонд за рахунок чистого прибутку шляхом щорічного відрахування 5 відсотків прибутку до отримання необхідної суми. Кошти фонду зараховуються на спеціальний рахунок в установі банку. Рішення про використання фонду приймає вищий орган управління товариства. Резервний фонд має цільове призначен­ня* тому ці кошти на інші цілі не використовуються.

5.4. Особливості правового режиму майна неприбуткових юридичних осіб

Відповідно до Пдвільного законодавства України специфікою функціонування неприбуткових юридичних осіб є те, що вони не здшснюкльвирс^ничоїдіяльнс>стііфункціонуютьзарахунокфінан-сування з державного бюджету. До них відносяться державні уста­нови у сфері культури, охорони здоров'я, освіти та адміністратив­ного управління.

Майно неприбуткових юридичних осіб відповідно до ст. 141 Господарського кодексу України складається з основних засобів і матеріалів, що належать їм на правах оперативного управління.

Правовий режим майна неприбуткових юридичних осіб виз­начається:

  1. Інструкцією з обліку основних засобів бюджетних установ, затвердженою наказом Головного управлінняДержавного казначей­ства, Міністерства економіки таДержавного комітету статистики Українивід 12грудня 1997 р. № 124/136/71.

  2. Типовою інструкцією "Про порядок списання матеріаль­них цінностей з балансу бюджетних установ", затвердженою нака­зом Держказначейства України № 142/181 від 10.08.2001 р.

Бюджетні установи витрачають кошти на придбання майна відповідно до бюджетних кошторисів, які визначають загальний обсяг, цільове надходження, використання і поквартальний роз­поділ коштів установ. Він затверджується не пізніше як через місяць після затвердження бюджету, з якого проводиться фінансування неприбуткової юридичної особи. В процесі виконання таких кош­торисів керівники установ мають право перерозподіляти кошти в межах встановленої суми.

Розліл 5. Правовий режим майна суб'єктів ... | 83

У випадку надання неприбутковими юридичними особами певних платних послуг для громадян отриманими коштами вони розпоряджаються самостійно, які, в основному, направляються на поповнення основних засобів.

Контрольні запитання

  1. Яке майно необхідно підприємству для налагодження власного функціонування?

  2. Що є джерелами формування майна підприємства?

  3. Які майнові функції господарського об'єднання?

  4. Що є майном господарських об'єднань?

  5. Які підстави виникнення колективної власності визначаються Законом України "Провласність"?

  6. Які особливості правового режиму майна неприбуткових юри­дичних осіб?

84

С.И. Кравчук. Ґосполарське право України

Розділ б

Правові основи стандартизації та управління якістю продукції

6.1. Державне управління якістю

продукції як складова частина

управління економікою України

та державний захист прав споживачів

Законодавство про якість являє собою сукупність норматив­них актів і окремих норм, які забезпечують належну якість про­дукції, робіт, послуг, а також захист прав споживачів. Ці норма­тивні акти і норми відносяться до різних галузей права: адміністра­тивного, цивільного, трудового, кримінального та господарського. За їх допомогою закріплюється компетенція органів управління та виробництва в сфері якості Законодавством про якість виділяють­ся такі складові його частини:

  • законодавство про стандартизацію і законодавство про сер­тифікацію;

  • законодавство про метрологію і метрологічну діяльність;

  • законодавство, яке регулює якість продукції, товарш, по­слуг в договорах;

  • законодавство про прийом продукції за якістю, а також про відповідальність підприємств чи їх працівників за належну якість продукції.

Центральне місце займає законодавство про стандартизацію і законодавство про сертифікацію продукції і послуг. Стаття 15 Гос­подарського кодексу України та Закон України "Про стандарти­зацію" регулюють відносини в сфері розроблення, затверджен­ня, прийняття і дотримання стандартів. Законодавство про серти­фікацію регулює відносини, пов'язані з діяльністю по підтвердженню відповідності продукції встановленим вимогам до якості.

Розліл 6. Правові основи станлартизаиії та управління ... | 85

Нормативні акти про стандартизацію визначають загальні принципи стандартизації в Україні; систему нормативних доку­ментів по стандартизації у нашій державі, систему органів, які здійснюють стандартизацію, їх компетенцію, порядок розроблен­ня, погодження, затвердження, оформлення, реєстрації, обліку, зберігання і прийняття стандартів, а також відповідальність за їх порушення.

Закон "Про сертифікацію" визначає загальні правила сер­тифікації продукції і послуг в Україні, органи, які здійснюють сертифікацію, їх компетенцію, систему нагляду за дотриманням правил сертифікації, відповідальність за їх порушення. Головне завдання законодавства про сертифікацію та стандартизацію — створення умов для підприємницької діяльності на внутрішньо­му та міжнародному ринку, допомога покупцям у компетентно­му виборі продукції та послуг, недопущення появлення на ринку неякісної продукції, виконання робіт чи надання послуг, які мо­жуть бути небезпечними для здоров'я громадян.

Завдання контролю за дотриманням якості продукції перед­бачається також Законом України "Про вилучення з обігу, пере­робку, утилізацію неякісної та небезпечної продукції". У цьому законодавчому акті передбачається порядоквилучення продоволь­чих та промислових товарів у суб'єктів підприємницької діяль­ності, що ними виробляються чи реалізуються. Такими повно­важеннями наділені місцеві державні адміністрації, органи са­нітарного та епідеміологічного контролю, органи з питань стандартизації, метрології і сертифікації, а також органи охорони навколишнього середовища.

Оплата робіт, пов'язаних з переробкою, утилізацією та зни­щенням вилученої з обігу неякісної продукції здійснюється влас­ником цієї продукції. Якщо ж власник такої продукції невідомий, то після одержання відповідного висновку уповноважених органів знищення проводиться за рахунок місцевого бюджету.

Крім того, відповідно до Закону України "Про якість та безпе­
ку харчових продуктів і продовольчої сировини" державний конт­
роль і нагляд за якістю продуктів і товарів здійснюють уповнова­
жені центральніоргани виконавчої влади у галузі охорони здо­
ров'я, захисту прав споживачів, стандартизації, метрології та
сертифікації, ветеринарної медицини, карантину рослин у межах
їх компетенції. . -

86 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

Належна якістьта безпека продуктів і товарів підтверджується:

— сертифікатом відповідності;

- державним реєстром або висновком державної санітарно-
епідеміологічної експертизи;

— ветеринарним дозволом для харчових продуктів та продо­
вольчої сировини тваринного походження;

- карантинним дозволом для продукції рослинного похо­
дження.

Усі товари в суб'єктів господарювання повинні бути з відпо-відними документами, наявність яких передбачається законодав­ством. Утому числі з сертифікатом відповідності або з їх копіями, завіренимивустшовленомупорядкусуб'єктомгосподарськоїдіяль-ності, що відпустив товар, а також посвідченнями якості від това­ровиробника.

Нанесення заводським методом знака відповідності на про­дукцію, наявність інформації у супровідних та інших документах не виключає необхідності наявності у продавця сертифікатів відпо­відності або їх копій у торговельній мережі. Ці документи по­винні надаватись кожному покупцю на його вимогу, що передба­чено ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів": "...Спо­живач має право на одержання необхідної, доступноїта достовірної інформації про товар, що забезпечує можливість його компетент­ного вибору".

Захист прав споживачів здійснюється відповідно до ст. 39 Гос­подарського кодексу України, положеннями якої передбачається:

  1. Державний захист.

  2. Гарантований рівень споживання.

  3. Належна якість товарів, робіт чи послуг і їх безпека.

  4. Необхідну доступну та достовірна інформація про кількість, якість і асортимент товарів.

  5. Відшкодування збитків, завданих товарами.

  6. Зверненнядосудучиіншихуповноважених органів влади.

6.2. Державна система стандартизації, сертифікації та метрології

Управління стандартизацією продукції в Україні здійснює Державний комітет зі стандартизації, сертифікації та метрології, який:

Розліл 6. Правові основи станлартизаиії та управління ... | 87

  • координує діяльність державних органів управління в цій галузі;

  • забезпечує взаємодію з органами державної влади суб'єктів господарювання в державі;

  • встановлює загальні організаційно-технічні правила про­ведення робіт по стандартизації, форми і методи взаємодії суб'єктів господарювання з державними органами управлі­ння;

  • виконуєдержавнийконтрольінаглядзадотриманням обо­в'язкових вимог державних стандартів;

  • встановлює правила застосування міжнародних стандартів, правил, норм і рекомендацій по стандартизації в Україні.

Суб'єктам господарської діяльності надано право розробляти і приймати стандарти, а також організовувати і проводити роботи зі стандартизації в межах пбложень, передбачених ст. 15 Госпо­дарського кодексу України та Закон України "Про стандартиза­цію".

Згідно зі ст. 15 Господарського кодексу України в сфері гос­подарювання застосовуються:

  • державні стандарти України;

  • кодекси установленої форми;

  • класифікатори;

  • технічні умови;

  • міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн.

Уразі виготовлення продукції на експорт дозволяється вико­ристовувати стандартизаційні та сертифікаційні вимоги інозем­ного замовника продукції, якщо це не суперечить законодавству України.

З метою контролю за якістю продукції, я ка ввозиться з-за кор­дону, а також виробляється вітчизняним виробником, Держав­ним комітетом зі стандартизації, сертифікації та метрології на розгляд Верховної Ради передано проект відповідного закону, яким передбачається відповідальність за ввезення та вироблення неякісної продукції, який на сьогодні залишається поза увагою народних депутатів України.

Система сертифікації складається з центрального органу сер­тифікації, органу зі сертифікації і дослідницьких лабораторій. Центральний орган системи сертифікації організує, координує ро-

88 | С.Й. Кравчук. Госполарськє право України

боту і встановлює правила процедури й управління в загальній системі сертифікації, розглядає скарги на дії органів по сертифі­кації. Органи сертифікації здійснюють сертифікацію продукції, видають сертифікати і ліцензії на застосування знаку відповід­ності, призупиняє або відміняє дію виданих раніше сертифікатів, надає необхідну інформацію щодо сертифікрваної продукції.

Порядок проведення сертифікації встановлений Декретом КМУ № 46 від 10.05.1993 р. "Про стандартизацію і сертифікацію". Нормативним актом розрізняється два види сертифікації: добро­вільна і обов'язкова. Добровільна сертифікація проводиться за бажанням заявника-виготовлювача чи реалізатора продукції на відповідні роботи, послуги чи продукцію. Обов'язковою сертифі­кацією передбачається необхідність дотримання обов'язкових ви­мог, які забезпечують безпеку життя та здоров'я, охорони навко­лишнього середовища, технічного та інформаційного взаємовідно­шення і взаємної замінності. Перелік продукції, яка підлягає сертифікації, затверджується органами управління в межах їх ком­петенції. Він включає в себе всі харчові продукти, сировину, яка використовується для їх виготовлення, товари для дітей, парфю-мерно-косметичні засоби, товари побутової хімії, засоби хімізації сільського господарства, полімерні і систематичні матеріали, які використовуються в будівництві та на транспорті. Реалізація про­дукції і послуг, які підлягають сертифікації, без сертифікатів забо­роняється.

Для проведення сертифікації вітчизняний чи іноземний заяв­ник направляє в акредитований орган сертифжації цієї продукції декларацію-заявку. Не пізніше одного місяця після її отримання орган з сертифікації повідомляє заявнику рішення, яке містить основні умови сертифікації і назву дослідної лабораторії, яка про­водитиме дослідження. Після проведення дослідження лаборато­рія направляє органу з сертифікації протокол дослідження, а його копію — заявнику.

Сертифікат відповідності на продукцію видається органом зі сертифікації після отримання протоколу дослідження на партію продукції* кожний виріб або наокремий тип продукціїі реєструється вдержавному відповідному реєстрі. Термін дії сертифіката встанов­люється органом зі сертифікації, але не більше ніж натри роки.

У випадку визнання іноземного сертифіката орган зі сертифі­кації видає заявнику сертифікат встановленого системою зразка, а

Розліл 6. Правові основи станлартизаиії та управління ... | 89

продукція вноситься у державний відповідний реєстр. Всі роботи зі сертифікації продукції чи послуг, а також визнання іноземних сертифіїсатів виплачує заявник.

Забезпечення якості продукції неможливе без встановлення єдності величин, якими вимірюються різні параметри, атакож ви­мог до таких вимірів, їх перевірки. Таким нормативним актом є Закон України "Про метрологію і метрологічну діяльність".

Цим законом визначено, що єдність вимірів в Україні забез­печується Державною метрологічною службою, яка підпорядко­вується Державному комітету зі стандартизації, сертифікації та метрології. Державні органи управління, а також окремі господа­рюючі суб'єкти створюють відомчі метрологічні служби для ви­конання робіт по забезпеченню єдності та точності вимірів та мет­рологічного контролю.

До функцій метрологічної служби входить перевірка засобів виміру, яка здійснюється при виготовленні чи ремонті товарів, а також імпорту їх з-за кордону. Забороняється продаж і видача на прокат вимірювальних засобів, які не пройшли відповідної пере­вірки. Контроль за засобами виміру, які підлягають перевірці у формі калібрування, виконують метрологічні служби підприємств, орга­нізацій та установ.

6.3. Державний контроль і нагляд за якістю продукції

В Україні контроль і нагляд здійснюються за дотриманням суб'єктами господарської діяльності обов'язкових вимог до про­дукції, послуг чи робіт, встановлених державними стандартами. Ці функції виконує Державний комітет зі стандартизації, метро­логії та сертифікації, атакож Міністерство охорони здоров'я.

Для вирішення покладених на них завдань органам державно­го контролю надані досить широкі повноваження. Посадові особи, які проводять контрольі нагляд на підприємствах, в організаціях та установах, мають право:

  • забороняти чи призупиняти реалізацію, постачання чи ви­користання неперевіреної продукції;

  • вимагати усунення виявлених порушень державних стан­дартів на стадії розробки, підготовки продукціїдо виготов­лення, зберц-ання, транспортування та утилізації;

90 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

— виносити постанови про застосування до суб'єктів госпо­дарської діяльності штрафів за порушення вимог держав­них стандартів; ' — забороняти реалізацію імпортної продукції і надання імпортних послуг, які не відповідають обов'язковим вимо­гам державного стандарту, та тих, що не пройшлидержав-ну реєстрацію. За порушення вимог державних стандартів суб'єкти госпо­дарської діяльності, відповідні контролюючі органи зобов'язані вилучити з обігу товари, продукти чи сировину, які не відповідають вимогам, здійснюють їх утилізацію та знищення за рахунок орга-нізації-решіізатора, що передбачається ст. 22 закону "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини ".

Для того, щоб не допустити продаж недоброякісної продукції чи товарів через роздрібну мережу чи використати таку продук­цію у технологічному процесі, отримувач перевіряє якість отри­маної продукції чи товарів. Метою перевірки є визначення відпо-відностіїївимогамнормативнихдокументів. Одночасно при прий­манні продукції перевіряється її маркування, комплектність, якість тари і пакувальних матеріалів.

Приймання продукції має декілька стадій:

  1. Приймання продукції від транспортних органів.

  2. Перевірка якості продукції.

  3. Складення акта про результати перевірки.

  4. Підписування акта особами, які приймали продукцію, а такожїхпредставниками.

Отримувач продукції перевіряє якість кожної її одиниці. Але у випадках, передбачених нормативними документами стандарти­зації чи договором, можлива часткова перевірка якості. Прийман­ня товарів за якістю здійснюється в такі терміни:

  • при постачанні в межах однієї територіальної одиниці — не пізніше 10 днів з дня отримання продукції;

  • при постачанні в іншу місцевість — 20 днів з дня отри­мання;

  • для продукції, що швидко псується, в межах України продукція приймається протягом 24-48 годин.

Недоліки, які не могли виявити при звичайному прийманні і виявляються лише під час обробки, вважаються прихованими. Отримувач у таких випадках повинен скласти акт про виявлені

Розліл 6. Правові основи станлартизаиії та управління ... | 91

недоліки в п'ятиденний термін з дня їх виявлення, але у межах 4 місяців з дня отримання продукції на склад.

Приймання продукції здійснюється у два етапи:

Перший — перевірка здійснюється працівниками підприєм-ства-отримувача, які призначаються наказом керівника. У випадку виявлення недоліків у продукції чи товарі отримувач призупиняє приймання вантажив і складає акт про виявлені недоліки.

Другий - для продовження приймання і складення двосто­роннього акта про виявлені недоліки отримувач зобов'язаний вик­ликати представника постачальника. У випадку його неявки чи неотриманні від нього повідомлення про направлення свого пред­ставника, продовжується приймання продукції з представником відповідної галузевої інспекції за якістю, атоварів—експертом бюро товарної експертизи. Можливе приймання і одностороннє у тих випадках, коли для цього є дозвіл постачальника.

Про результати приймання продукції або товарш складається акт, де вказується фактична якість та комплектність отриманого вантажу. У випадку розходжень позицій між постачальником та от­римувачем, для визначення якості продукції отримувач зобов'яза­ний запросити експерта бюро товарної експертизи.

Ф

Контрольні запитання

  1. Яким законодавством регулюється дотримання якості продукції та її стандартів в Україні?

  2. Що визначає законодавство про стандартизацію?

3. Як здійснюється контроль за якістю продукції, яка ввозиться з- .
' закордону?

  1. Який порядок проведення сертифікації продукції для суб'єктів господарськоїдіяльності?

  2. Що входить до функцій посадових осіб органівдержавного конт­ролю за дотриманням якості продукції?

  3. Який порядок прийому продукції та терміни його проведення?

92 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

РОЗДІЛ 7

Господарські зобов'язання

7.1. Поняття господарських зобов'язань та їх виконання

Цивільні зобов'язання є найбільш поширеним видом су­спільно-правових зобов'язань. їх суб'єкти вступають між собою в цивільно-правові відносини, які називаються зобов'язально-пра­вовими. Значення таких відносин зростає в умовах ринкової еконо­міки.

Слід відзначити, що всі майнові відносини прийнято поділя­ти на дві основні групи: речові і зобов'язальні. Звідси і поділ ци­вільного права на дві галузі: на речове право і зобов'язальне. Речове право розглядається при вивченні форм власності, основний зміст якого визначається регулюванням питань володіння, користуван­ня і розпорядження майном.

Стаття 173 Господарського кодексу України господарським визначає зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником у сфері господарської діяльності, в силу якого один суб'єкт зобов 'язаний вчинити певну господарську дію на користь іншого суб'єкта або утриматись від певних дій, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Суб'єктом зобов'язання є фізична або юридична особа.

За ознакою кількості сторін зобов'язання поділяються на дво­сторонні, тристоронні та багатосторонні.

Стаття 510 Цивільного кодексу України визначає сторона­ми в господарських зобов'язаннях:

— боржника - особу, яка зобов'язана вчинити на користь іншої
особи дії щодо передачі майна, виконання робіт чи надан­
ня послуг;

- кредитора - особу, на користь якої боржник зобов'язаний
передати майно, виконати роботи чи надати послуги.

Підставами виникнення зобов'язань є:

Розліл 7. Госполарські зобов'язання | 93

  1. Закон чи інший нормативно-правовий акт.

  2. Актуправління господарською діяльністю.

  3. Господарський договір.

  4. Фактзаподіянняшкодисуб'єкту. Види зобов'язань:

  1. Майново-господарські.

  2. Організаційно-господарські (виникають в процесі управ­лінської діяльності).

  3. Соціально-комунальні (передбачають створення робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю, а також будів­ництво соціально-культурних закладів).

  4. Публічні (визначають виконання зобов'язань перед будь-якими юридичними чи фізичними суб'єктами).

Господарські зобов'язання повинні виконуватись належним чином, за відповідних умов і вимог законодавства, а при відсут­ності таких умов—відповідно до звичаїв ділового обігу чи пред'яв­лених умов.

Одностороння відмова від виконання зобов'язань чи одно­стороння зміщїхумов не допускається за виключенням випадків, передбачених чинним законодавством, атакожумовамидоговору.

Виконання зобов'язань забезпечується відповідно до ст.ст. 200-208 Господарського кодексу України:

  • неустойкою;

  • заставою;

  • поручительством;

  • банківською гарантією;

  • загальногосподарськими гарантіями (передбачають пере­дачу коштів для формування страхового фонду.

Права, які належать кредитору, виходячи із зобов'язань, мо­жуть передаватись іншому господарюючому суб'єкту шляхом ус-тупки вимог чи на підставі закону. Для переведення до другого суб'єкта господарювання прав кредитора не вимагається пого­дження боржника, якщо інше не передбачено законом. Креди­тор, який уступив вимоги, відповідає перед новим кредитором за незаконність переданих йому вимог, але не відповідає за невико­нання таких вимог боржником.

Боржник зобов'язаний відшкодувати кредитору збитки вна-слідокневиконання або неналежного виконання зобов'язань спла­тою неустойки.

94 І С.И. Кравчук. Г'Осполарське право України

Забезпечення виконання зобов'язань, укладених відповід­но до положень зобов'язального права, гарантується відповідним законодавством України. В зобов'язально-правових відносинах сторони визначені і відомі. Порушником зобов'язання може бути одна із сторін цього зобов'язання. Правовий захист застосовуєть­ся відносно цієї конкретної особи.

7.2. Поняття господарського договору та порядок його укладання

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між су­б'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами — юри­дичними особами на підставі господарських договорів, називаються господарсько-договірними зобов 'язаннями.

У господарському праві категорія "договір" використовуєть­ся у загальному і спеціальному значеннях. Договір, який регулює ст. 179 Господарського кодексу України, у господарському праві означає будь-яку майнову угоду між двома або більше суб'єкта­ми господарського права. Але з точки зору статутної діяльності господарського суб'єкта майнові договори є різні. Наприклад, договір поставки підприємством продукції чи договір підряду на капітальне будівництво — з одного боку; договір купівлі-прода-жу підприємством меблів для офісу, канцелярських товарів тощо — з іншого. Ці договори різні, оскільки одні регулюють основну статутну діяльність господарюючих суб'єктів, інші — обслуго­вуючу. Тому законодавець визначає і регулює договори про основну господарську діяльність суб'єктів окремою юридичною категорією — категорією господарського договору.

Термін "господарський договір" у право України введено Гос­подарським процесуальним кодексом України, який регулює по­рядок розгляду і вирішення господарських спорів, тобто спорів між підприємствами, установами та організаціями, які виникають при укладанні та виконанні господарських договорів (ст. 1 Господарсь­кого процесуального кодексу).

Господарські договори виникають на основі:

  • вільного волевиявлення (при таких договорах сторони на власний розсуд погоджують умови договору);

  • примірного договору, рекомендованого органами управлін­ня суб'єктів господарювання;

Розліл 7. Госполарські зобов'язання І 95

  • типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України;

  • договору приєднання (запропонований однією стороною для іншої).

Стаття 181 Господарського кодексу України передбачається загальний порядок укладення господарського договору, за яким сторони погоджують його умови, підписують і скріплюють пе­чаткою. Допускається спрощений спосіб укладення договору шля­хом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефоногра­мами , а також підтвердженням прийняття замовлення до вико­нання.

Особливістю є укладення попередніх договорів, яке перед­бачається ст. 182 Господарського кодексу України. Відповідно до положення цієї статті суб'єкт господарської діяльності у певний термін, але не пізніше одного року з моменту укладення поперед­нього договору, повинен укласти основний договір, але на умовах, передбачених попереднім договором.

Дещо іншою є особливістьукладення господарських договорів:

  • за державним замовленням. Гарантом при укладенні та­кого виду договорів, відповідно до ст. 183 Господарсько­го кодексу України, виступає держава в особі Кабінету Міністрів України. Ухилення від укладення такого виду договорів тягне за собою майнову відповідальність су­б'єкта господарювання. При цьому спори вирішуються в судовому порядку;

  • шляхом вільного волевиявлення сторін. Згідно положен­ня ст. 184 Господарського кодексу України, проект дого­вору може готуватися будь-якою із сторін;

  • на біржах, ярмарках і публічних торгах. Заст. 185 Госпо дарського кодексу України при цьому застосовується ме­ханізм вільного волевиявлення сторін;

  • за рішеннями суду. Відповідно до ст. 187 Господарського кодексу України набрання чинності рішенням суду вва­жається днем укладення відповідного господарського до­говору, якщо інше не визначене рішенням суду.

Господарський договір має особливі ознаки.

1. Господарськезаконодавстворегулюєцейдоговіряктакууго-ду, яка має визначену економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською метою для досягнення

96 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

необхідних господарських і комерційних результатів. Це вироб­ництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їхніх результатів, надання платних послуг. Звідси господарські договори — це майнові договори, що обслуговують безпосеред­ньо виробництво та господарський (комерційний) обіг. За кри­терієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів підприємств, установ і організацій, які не обслугову­ють виробництво та обіг, і є допоміжними.

2. Щодо господарських договорів діють окремі правила щодо підстав іхукладанняізмістугосподарськихдоговірних зобов'язань. Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповід­них державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст договору контрактації обов'язково має відповідати по­ложенням ст. 713 Цивільного кодексу та ст. 180 Господарського ко­дексу України.

Зміст господарських договорів, які укладаються без державно­го замовлення, має відповідати господарським намірам і юридич­но вираженій згоді сторін. У теорії такі договори називаються регу­льованими, тобто такими, що регулюються самими сторонами.

3. Закон, в певній мірі, обмежує коло суб'єктів, які можуть бути суб'єктами господарських договорів. Згідно із ст. 510 Цивільного кодексу та п. 1ст. 179 Господарського кодексу України суб'єктами господарських договорів є організації — юридичні особи (під­приємства, установи, організації), в тому числі колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, індивідуальні, приватні, спільні підприємства тощо, а також гро­мадяни -підприємці.

Господарський договір — це будь-яка майнова угода міждво-ма або більше суб'єктами господарського права, предметом якого є певна правомірна дія.

Господарський договір згідно із законом співвідноситься з юридичною категорією господарського зобов'язання.

Категорія господарського зобов'язання водночас є і загаль­ною, і частковою стосовно господарського договору. Загальною вона є тому, що господарські зобов'язання виникають з ряду підстав, а саме: з державного замовлення; з іншого акта органу управління; з господарського договору, укладеного на підставі держзамовлення

\ 97

Розліл 7. Госполарські зобов'язання

чи іншого управлінського правового акта; з господарського догово­ру, укладеного за простою згодою сторін; з інших підстав, що не суперечать закону (з конкурсу, тендера, іншого публічного торгу).

Таким чином, з одного боку, господарський договір є лише частковою підставою виникнення господарських зобов'язань. У цьому розумінні категорія господарського зобов'язання узагальнює договірні господарські зобов'язання, засновані на договорі. З іншо­го боку, зміст господарського договору - це сукупність господарсь­ких зобов'язань сторін, тобто їх взаємних прав і обов'язків, що ви­никають саме з такого договору. Тобто категорія господарського договору є узагальненою щодо договірних господарських зобов'я­зань. Господарський договір — це юридичне джерело договірних госпо­дарських зобов'язань.

Предметом договору повинна бути правомірна дія. Якщо пред­метом договору буде неправомірна дія, то такий господарський до­говір визнається недійсним. Для виникнення господарського дого­вору необхідна воля сторін, які його укладають. В той же час для виникнення господарського договору досягнення угоди недостат­ньо, вона, відповідно до ст. 181 Господарського кодексу України, повинна укладатися у письмовій формі. При укладанні договору використовуються не довільні, а уніфіковані форми. Якщо сторони домовились укласти договір у письмовій формі, щодо якого зако­ном не встановлена така форма, то такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.

Укладання господарського договору—це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше суб'єктів господарського права щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, і оформлення його як правового акта.

Договір вважається укладеним, коли сторони досягай за усіма істотними умовами згоди і оформили її належним чином. Процес укладання господарського договору—тривалий і складний. В ньо­му ст.ст. 641 та 642 Цивільного кодексу України виділяються дві послідовні стадії: пропозиція укласти договір (оферта) і прийнят­тя пропозиції (акцепт). Відповідно до цього особа, яка запропо­нувала укласти договір, є оферентом, а особа, що прийняла про­позицію, — акцептант.

Цивільний кодекс України визначає момент, з якого договір вважається укладеним. Якщо пропозиція укласти договір зроблена у письмовій формі, то договір вважається укладеним, коли

98 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

відповідь про прийняття пропозиції одержана протягом необхід­ного для цього часу. Часто сторони самі визначають момент всту­пу договору в юридичну силу, про що вказується у договорі.

Цивільний кодекс України (ст. 649) таГосподарський про­цесуальний кодекс України (ст.ст. 10 і 11) визначають загальний порядок врегулювання розбіжностей, що виникають при укла­данні господарських договорів та при їх зміні і розірванні, а та­кож регулюють процесуальні відносини щодо порушення позов­ного провадження з господарських спорів та їх вирішення.

Відповідно до ст. 181 Господарського кодексу України та ст. 5 Господарського процесуального кодексу України особливістю ук­ладання договорів є досудове врегулювання розбіжностей, що ви­никають при їх укладанні. За наявності заперечень щодо умов договору іншою стороною в 20-денний термін надсилають іншій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом із підпи­саним договором. Підприємство, яке одержало протокол, зобов'я­зане протягом 20 днів розглянути його, вжити заходів до врегу­лювання розбіжностей другою стороною, включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишилися невре-гульованими, в 20-денний термін передати на вирішення до гос­подарського суду.

Разом з тим ст. 639 Цивільного кодексу України дає змогу сторонам обирати певну письмову форму господарського дого­вору. Зокрема, такі господарські договори, як договір поставки, міни, купівлі-продажу, можуть укладатисяуформі одного письмо­вого документа, що підписується сторонами. Це так звана повна письмова форма. Крім того, договірні відносини між сторонами можуть бути встановлені у так званій скороченій письмовій формі - шляхом обміну листами, телетайпограмами, радіограмами, те­леграмами і т. ін. Письмовою формою договору поставки визнається також замовлення покупця, прийняте до виконання, що здійснюється безпосередньо за замовленнями покупців, які не відхилені постачальниками протягом 20 днів після їхнього одер­жання, якщо в зазначених замовленнях є дані щодо кількості, розгорнутої номенклатури, якості продукції, строків поставки, ціни, інших необхідних для здійснення поставки даних.

Стосовно окремих видів договірних господарських відносин договірна документація є типовою (Типовий договір на постачан­ня природного газу, Типовий договір на транспортування природ­ного газу, Типовий договір оренди державного майна тощо).

Розліл 7. Госполарські зобов'язання І 99

При укладанні ряду господарських договорів застосовують­ся не довільні, а уніфіковані (стандартні) форми договірних до­кументів, щодо яких діють спеціальні правила їх складання і які мають точно визначені офіційні назви. Зокрема, це стосується форми договорів перевезення вантажів. Так, повітряні переве­зення вантажу здійснюються на підставі договору повітряного перевезення. Форми документів, які посвідчують цей договір, та правила їх застосування затверджує Міністерство транспорту Ук­раїни.

Автомобільним транспортом перевозяться вантажі за товар­но-транспортною накладною, на внутрішньому водному—наклад­ною. На морському транспорті накладною оформляються малока-ботажні перевезення вантажів. Для інших договорів морських пе­ревезень вантажів застосовується така форма, як коносамент.

Статтями 638-648 Цивільного кодексу України встановлено загальний порядок укладання будь-яких цивільнихдоговорів (не­залежно від їх видів). При цьому пропозиція укласти договір має бути чітко висловлена і виражати справжній намір господарюю­чого суб'єкта вступити в договір. Пропозиція вважається достат­ньо визначеною, коли в ній зазначено всі істотні умови договору або порядок їх визначення.

Такий договір визнається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо його істотних умов (тобто тих, які визнані такими за законом або необхідні для договорів такого виду), а та­кож всіх умов, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. Коли пропозицію укласти договір зроблено із заз­наченням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.

Другою особливістю укладання господарських договорів є су­дове врегулювання розбіжностей, що виникають при цьому, (ст. 649 Цивільного кодексу України). Такі розбіжності між підприємства­ми, організаціями розглядаються керівниками чи заступниками керівників підприємств та організацій або за їх уповноваженням іншими особами.

За наявності заперечень щодо умов договору підприємство чи організація, які одержали проект договору, складають прото­кол розбіжностей, про що робиться застереження в договорі, та в 20-денний строк надсилають іншій стороні два примірники

100 І С.И. Кравчук. Госполарське право України

протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Підприємство, організація, які одержали протокол розбіжнос­тей, зобов'язані протягом 20 днів розглянути його, вжити за­ходів до врегулювання розбіжностей з другою стороною, вклю­чити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк на вирі­шення господарського суду.

Описаний порядок досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні господарських договорів, визначе­ний ст. 10 Господарського процесуального кодексу України. Він єзагальнимігцддягаєдодержанню сторонами, якщоінший (спеціаль­ний) порядок не встановлено чинним на території України законо­давством, яке регулюєконкретнийвидгосподарськихвідносин(ст. 5 Господарського процесуального кодексу України)

Отже, третьою особливістю укладання господарських дого­ворів є те, що законодавство передбачає спеціальні порядки ук­ладання господарських договорів окремих видів. Суть їх полягає втому, що форми, строки укладання таких договорів тощо регу­люються нормами кодексів, статутів, правил та положень про конкретні види господарських договорів.

Загальні принципи і умови виконання договорів, утому числі господарських, врегульовані главою 48 "Виконання зобов'язан­ня" Цивільного кодексу України (ст.ст. 526-545). Щодо госпо­дарських договорів діють і спеціальні умови виконання, перед­бачені нормативними актами про окремі види договорів.

На господарські договори поширюються такі інститути і ка­тегорії загального зобов'язального права, як загальні умови ви­конання зобов'язаня (ст. 526 Цивільного кодексу), забезпечення виконання зобов'язання (ст.ст. 546-597 Цивільного кодексу), відповідальність за порушення зобов'язань (ст.ст. 610-625 Цивіль­ного кодексу), умови про строк (ст. 530 Цивільного кодексу) та місце виконання зобов'язань (ст. 532 Цивільного кодексу) тощо. Особливість виконання господарських договорів полягає лише в тому, що ці категорії та інститути значною мірою деталізуються ще й господарським законодавством про окремі види договорів.

Важливою особливістю є такожте, що законодавство перед­бачає спеціально порядок укладання господарських договорів окремих видів. Суть полягає в тому, що форми, строки укладан­ня договорів регулюються нормами кодексів, статутів, правил, положень про конкретні види господарських договорів.

Цоі

Розліл 7. Госполарські зобов'язання

У процесі виконання робіт та наданні послуг суб'єкти госпо­дарювання вступають у певні правовідносини, які пов'язані з реа­лізацією продукції, матеріалів та виконанням певних дій. Часто однією з підстав для прийняття рішення про укладання договору є первинне візуальне враження від належно оформленого офісу кон­трагента, його місцезнаходження, наявністьорггехніки, транспор­ту та інших предметів, що свідчать про майновий стан суб'єкта гос­подарювання. Такий поверховий підхід може призвести до того, що у подальшому неможливо здійснити розшук контрагентів та відшкодувати збитки, які виникли на підставі нелегітимних угод. У тойже час у процесі господарської діяльності можуть укладатися усні угоди, якщо інше не встановлено законодавством, але такі до­говори між суб'єктами господарювання можуть укладатися за умо­ви, що суб'єкт підприємницької діяльності здійснив оплату то­варів або послуг та одержав від іншого суб'єкта господарювання певний документ, що підтверджує одержання товару чи грошей.

Необхідність письмового фіксування договірних зобов'язань визначена Законом України "Про бухгалтерський облік та фінан­сову звітність в Україні", де зазначено, що бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку на підприємстві. Фінансова, податко­ва, статистична та інші види звітності, де вказується грошова сума, грунтуються наданих бухгалтерського обліку, атому кожна госпо­дарська операція повинна бути письмово зафіксована.

Правове регулювання укладання угод між суб'єктами гос­подарювання суттєво відрізняєтьбя від укладання угод у цивіль­но-правовому полі, коли учасником договірних зобов'язань є гро­мадяни. Згідно зі ст. 640 Цивільного кодексу України договір вва­жається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів певного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. У законодавстві визначено, що коли сторо­ни домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому обумовленої форми, не див­лячись на те, що за законом для певного виду договорів ця форма не була обов'язковою.

Відповідно до закону або угоди між сторонами договір по­винен бути укладений у письмовій формі, це можна зробити як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так

102 |

С.И. Кравчук. Госполарське право України

Розліл 7. Госполарські зобов'язання

\ 103


і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, яка їх надсилає. У передбачених законом випадкахдоговір може бути укладений шляхом прийняття до вико­нання замовлення. В той же час необхідно враховувати, що відпо7 відно до рішення Конституційного Суду України у справі № 1 -17/98 від 26.11.1998 р. за конституційним зверненням відкри­того акціонерного товариства "Лубнифарм" щодо офіційного тлу­мачення положень частини другої статті 6 Закону Української РСР "Про зовнішньоекономічну діяльність" і статті 639 Цивільного кодексу України визначено, що у положеннях ч. 2 ст. 6 Закону Української РСР "Про зовнішньоекономічну діяльність" розу­міється, що передбачена цією нормою права письмова форма є обов'язковою для будь-якого зовнішньоекономічного договору (контракту), що укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України. Винятки з цього правила можуть встановлю­ватися лише законом або міжнародним договбром України.

Встановлений порядок підписання зовнішньоекономічно­го договору (контракту), за яким від імені суб'єктів зовнішньоеко­номічної діяльності відповідний договір (контракт) підписують дві особи, є обов'язковим для будь-якого зовнішньоекономічного договору (контракту), що укладається суб'єктом зовнішньоеконо­мічної діяльності України, крім випадків, коли таким суб'єктом є фізична особа. Цей порядок підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) має бути дотриманий. Від імені суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України, які є юридичними осо­бами, зовнішньоекономічний договір (контракт) підписує особа, яка має таке право за посадою відповідно до установчих документів цього суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності, або особа, яку уповноважено на це дорученням, виданим за підписом керівника суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності одноособово чи в іншому порядку, передбаченому установчими документами, або особа, яку уповноважено на це установчими документами без­посередньо.

Оскільки у чинних цивільному та господарському законодав­ствах немає чіткого визначення поняття форми договору, який ук­ладається між суб'єктами господарювання, то необхідно враховува­ти рішення Конституційного суду України щодо обов'язковості укладання письмового договору в зовнішньоекономічній діяль­ності.

Підтвердженням зобов'язань, що виникли між суб'єктами гос­подарювання в іншій формі, ніж письмовий договір, можуть бути документи, які б дали можливість зафіксувати певну господарську діяльність в бухгалтерських проводкахз дотриманням вимог Зако­ну України " Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Ук­раїні". Втойже час необхідно враховувати, що обов'язковість укла­дання письмового договору передбачена ч. З ст. 639 Цивільного ко­дексу України.

Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укла­дають. Недодержання форми угод і порядку їх укладання тягне за собою недійсність угод.

При укладанні угод необхідно враховувати наявність реєст­рації суб'єкта підприємницької діяльності як юридичної особи. У діяльності суб'єктів господарювання дуже часто виникає не­обхідність з'ясовувати питання належного представника, який ук­ладає угоду. У господарських договорах вказуються назва юридич­ної особи, з якою укладається угода, атакожпрізвище представни­ка юридичної особи.

Усудовійпрактицінепоодинокі випадки, коли угода укладаєть­ся керівником юридичної особи, який діє згідно з повноваження­ми, визначеними статутом юридичної особи, або задорученням.

Перевірка наявності статуту юридичної особи та повнова­жень особи, яка укладає угоду, в майбутньому позбавить суб'єкта господарювання від застосування норм права щодо правомірності укладання угод.

У судовій практиці господарських судів України враховується, що відповідно до ст. 62 Господарського кодексу України підприєм­ництво —це самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку.

Оскільки здійснення підприємницькоїдіяльності можливе за наявності створення юридичної особи, яка зареєстрована як суб'єкт підприємницькоїдіяльності у порядку, встановленому законодав­ством, то підставою для укладання угоди є наявність статусу підприємця у контрагента за договором.

У зв'язку з вказаними обставинами суб'єкт господарювання повинен належним чином перевірити наявність реєстрації суб'єкта господарювання,зякимукладаєтьсяугода.Учинному законодавстві не визначено чітких правових підстав для захисту підприємця від

104 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

недобросовісного контрагента, а тому суб'єкти господарювання повинні самі визначати заходи із забезпечення власного ризику підприємницької діяльності. Тому необхідно враховувати пра­вове поле діяльності суб'єктів господарювання, які створюються з метою отримання прибутку від підприємницькоїдіяльності, ос­кільки на практиці зустрічаються непоодинокі випадки створен­ня так званих "фіктивних фірм".

Поняття фіктивного гцдприємництва визначено у ст. 205 Кри­мінального кодексу України якстворення чи придбання суб'єктом підприємницькоїдіяльності (юридичною особою) відповідного статусу з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.

В той же час судова практика розгляду справ про відшкодуван­ня податку на додану вартість свідчить, що підприємцями створю­ються "фіктивні фірми" для нетривалої діяльності від одного дня до кількох місяців з метою ухилення від сплати податків або для здійснення підприємницькоїдіяльності на підставі документів, що не свідчать про конкретну особу, яка створила суб'єкт господарю­вання. Тому необхідно відрізняти фірми, які створені для зайняття підприємницькою діяльністю від імені іншого засновника, але ос­новною умовою діяльності яких є отримання прибутку та сплата відповідних податкових зобов'язань. Такі фірми можуть визнава­тися неправомірно створеними, але метою їх діяльності не є ухи­лення від сплати податків. Особа, яка створила таку фірму, може нести певну відповідальність за порушення чинного законодавства про підприємницьку діяльність, але така діяльність, як правило, не направлена на завдання збитків державному бюджету.

Практичні матеріали свідчать, що більшість створених "фіктивних фірм" діє не тільки для ухилення від сплати податків, а також для вилучення з державного бюджету коштів за рахунок от­римання відшкодування суми податку на додану вартість. Такі фірми здійснюють реєстрацію на осіб, які загубили паспорт, або на підставі паспорта, який був тимчасово в користуванні іншої особи, або за рахунок певної плати власнику паспорта за дозвіл викорис­тання імені та адреси власника паспорта.

Відповідно до ст. 6 Господарського кодексу України гаранту­ються майнові права підприємців, але чинне законодавство не пе­редбачає правовий захист добросовісного суб'єкта господарювання від неправомірних дій недобросовісного суб'єкта господарювання.

| 105

Розліл 7. Госполарські зобов'язання

При укладанні угод необхідно враховувати, що правоздатність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається за рахунок встановлення виду діяльності за ст. 91 Цивільного ко­дексу України або за установчими документами юридичної осо­би. В той же час при укладанні угод представники юридичної осо­би повинні враховувати вимоги ст. 92 Цивільного кодексу Украї­ни, за якою недійсною є угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими цілями її діяльності. До такої уго­ди, відповідно, застосовуються наслідки, передбачені ст. 96 Ци­вільного кодексу України, вона є позастатутною і має визнавати­ся недійсною на підставі чинного законодавства.

Господарські суди, вирішуючи спори, пов'язані з визначен­ням змісту і меж правоздатності господарюючих суб'єктів, врахову­ють ту мету, яку суб'єкти господарювання визначили у своїй діяль­ності. У вирішенні спорів господарські суди враховують, що під метою юридичної особи розуміються Не лише її основні виробни­чо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і не заборо­нені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основ­них цілей, що стоять перед юридичною особою. Тобто коло угод, які вправі укладати господарюючі суб'єкти, не визначається яки-мосьвичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності, а тому суб'єкти господарювання можуть укладати й різноманітні угоди, які є по­хідними, супутніми їх основній діяльності.

Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридич­них осіб мають імперативний характер, сторона позбавлена мож­ливості оспорювати визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження право­здатності.

На підставі ст. 610 Цивільного кодексу України в судовому порядку можуть визнаватися недійсними не лише зобов'язання, які не відповідають закону, а й такі, що порушують вимоги указів Президента України, постанов КМУ, інших нормативних актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєст­рованих у встановленому порядку.

Відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодав­ства має оцінюватися господарським судом щодо законодавства, яке було чинним на момент укладання спірної угоди. У разі, коли після укладання угоди набрав чинності акт законодавства, норми

106 І С.И. Кравчук. Госполарське право України

якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли на момент укладання угоди, сторони вправі керуватися умовами дого­вору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.

У випадку відсутності у суб'єкта господарювання ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності договір, без­посередньо пов'язаний з такою діяльністю, та такі зобов'язання можуть бути визнані недійсними на підставі ст. 548 Цивільного кодексу України як не відповідні вимогам закону.

В господарських судах також розглядаються питання про ви­знання угод недійсними на підставі ст. 611 Цивільного кодексу України, якщо зобов'язання укладене з метою, завідомо супереч­ним інтересам держави і суспільства, за наявності умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.

До зобов'язань, що підпадають під ознаки вказаної статті, належать угоди, спрямовані на незаконне відчуження або неза­конне користування, чи розпорядження об'єктами права влас­ності як основного національного багатства держави, що перебу­ває під особливою охороною держави, або природні ресурси, чи придбані предмети, які вилучені з обігу або обіг яких обмежений, а також зобов'язання, які направлені на приховування суб'єкта­ми господарювання від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності з метою завдання шкоди інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

При зверненим такими позовами необхідно доказувати, у чому конкретно полягала наперед суперечна інтересам держави і суспільства мета укладання зобов'язання, якою із сторін і в якій мірі виконано угоду, а також вину сторін у формі умислу.

Наявність умислу у сторін при укладанні зобов'язання озна­чає, що сторона або сторони усвідомлювали або повинні були ус­відомлювати протиправність укладеного зобов'язання, яка супе­речить меті діяльності суб'єкта господарювання та інтересам дер­жави і суспільства. Крім того, необхідно доказувати, що сторони прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір від імені юри­дичної особи, маючи на це належні повноваження. При відсут­ності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Розліл 7. Госполарські зобов'язання | 107

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України стягнен­ня у дохід держави одержаного чи належного за зобов'язанням здійснюється лише у тих випадках, коли наперед суперечна інте­ресам держави і суспільства зобов'язання було повністю або част­ково виконане хоча б однією із сторін.

У господарських судаху великій кількості розглядаються спра­ви про визнання зобов'язань недійсними, в тому числі за позова­ми податкових органів, тому необхідно враховувати вказані ви­моги щодо правомірності дій представників суб'єктів господа­рювання при укладанні зобов'язань.

7.3. Забезпечення виконання господарських зобов'язань

Виконання господарських зобов'язань визначається ст.ст. 193—195 Господарського кодексу України. Зокрема, ст. 193 пе­редбачає основні принципи їх виконання:

  1. Суб'єкти господарювання повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином, на основі певних умов і відповідно до конкретних вимог.

  2. Кожна із сторін повинна вжити заходів для належного ви­конання взятих нею зобов'язань.

  3. Застосування господарських санкцій до суб'єкта, який по­рушив зобов'язання, не звільняючи його від їх виконання в повному обсязі.

  4. Управнена сторона не має права приймати виконання зо­бов'язань частинами, якщо інше не передбачено законом чи договором.

  5. Зобов'язана сторона має права виконати зобов'язання до­строково.

  6. Зобов'язана сторона не має права відмовитись від вико­нання зобов'язань у разі неналежного виконання другою стороною своїх обов'язків.

  7. Не допускається одностороння відмова від виконання зо­бов'язань або відстрочка їх виконання, якщо це не було пе­редбачено договором.

  8. Управнена сторона, приймаючи виконання зобов'язань, повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'я­зань повністю або його частинами.

108 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

Виконання господарських зобов'язань може покладатись в цілому або в окремій частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторона зобов'язана прийняти виконан­ня, запропоноване третьою стороною — безпосереднім виконав­цем, якщо із закону або договору не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

Порядок виконання господарських зобов'язань, у яких бе­руть участь кілька управнених господарюючих суб'єктів, перед­бачається ст. 196 Господарського кодексу України. Зокрема, кож­ний із таких суб'єктів має право вимагати виконання зобов'язань у своїй частині. При солідарному виконанні господарських зобо­в'язань будь-який із солідарних кредиторів має право пред'явити до боржника вимоги в повному обсязі заборгованості. Солідар­ний кредитор, який отримав кошти при погашенні боржником заборгованості, зобов'язаний відшкодувати суму, яка належить іншим кредиторам в рівних частках, якщо інше не передбачено із відношень між ними.

Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначенимдоговором. Якщотаке місце не визначено договором, тост. 197 Господарського кодексу України визначає виконання зобов'язань таким чином:

  • передача земельних ділянок та будівель—за місцем їх зна­ходження;

  • грошові зобов'язання—за місцем знаходження управленої сторони на момент виникнення зобов'язань або за новим місцем її розташування, якщо управнена сторона повідо­мила про нього зобов'язану сторону;

  • інші зобов'язання виконуються за місцем постійно діючо­го органу управління зобов'язаної сторони.

Черговість виконання грошових вимог відповідно до ст. 198 Господарського кодексу України така:

  1. Відшкодовуються збитки кредитора по поверненню боргів.

  2. Виплачуються відсотки заборгованості.

  3. Повертаються суми боргів, які залишились не повернути­ми.

. Невиконання господарського договору реально породжує пра­во кредитора вимагати цього примусово. З принципу належного виконання випливає і третій принцип — виконання господарсь-

\_Ш

Розліл 7. Госполарські зобов'язання

кого договору в установлений строк. Щодо всіх господарських договорів строк є, як правило, їхньою істотною умовою. Тому порядок включення цієї умови в договір досить детально регу­люється господарським законодавством (наприклад, Положен­ням про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положенням про поставки товарів народного споживання -щодо відносин поставки).

Наступний принцип виконання господарських договорів — відповідність виконання вказівкам закону. Категорію вказівки за­кону слід тлумачити розширено, а не буквально. По-перше, це вка­зівки закону в прямому розумінні: господарські договори повинні виконуватися відповідно до ст. 180 Господарського кодексу Ук­раїни та інших законодавчих актів. По-друге, вказівками закону у такому разі є норми положень про поставки, транспортних ста­тутів, відповідних правил перевезення вантажів, прийнятих згідно з ними, тощо. По-третє, це і норми відомчих нормативних актів: положень, інструкцій, наказів, нормативно-технічних доку­ментів. Щодо так званих планованих договорів діє принцип ви­конання їх відповідно до актів планування.

Нормативні акти визначають законність виконання госпо­дарських договорів. В господарському та цивільному законодав­ствах містяться положення про договори, визначаються вимоги до їх змісту, порядку підписання і виконання, встановлюються основні принципи цивільно-правової відповідальності, а також умови, за яких господарський договір визнається недійсним. Договір вва­жається правомірним і має юридичну силу, якщо кожна із сторін має статус суб'єкта господарських стосунків. При цьому юридична особа діє в межах статутної правоздатності, а особа, яка підписала такий господарський договір, — діяла в рамках наданих їй повно­важень. Якщо при підписанні дотримано усіх норм законодав­ства, то він вважається прийнятим. При цьому відсутні умови, які порушують прямі заборони закону, а при погодженні умов договору дотримано імперативних норм законодавства (норма­тивна регламентація робіт, послуг, правила техніки безпеки та екологічні норми). При недотриманні вказаних вимог господарсь­кий договір вважається недійсним. У випадках більш значних порушень закону окремі предмети торгівлі вилучаються, а поса­дові особи притягуються до матеріальної, дисциплінарної, адмі­ністративної чи кримінальної відповідальності.

ПО І С.И. Кравчук. Госполарськє право України

. При підготовці договору необхідно вносити умови про захо­ди, якими забезпечується виконання зобов'язань: штраф, пеня, неустойка. При порушенні виконання однією із сторін договору ст. 54 Господарського процесуального кодексу України передба­чається порядок подачі, форма та зміст позовної заяви, яка по­дається до господарського суду. Позовна заява повинна містити:

  • найменування господарського суду, до якого подається заява;

  • найменування сторін і їх поштові адреси;

  • документи, які підтверджують статус суб'єкта підприєм-ницькоїдіяльності;

  • вартість позову;

  • зміст позовних вимог;

  • виклад обставин, на яких грунтуються позовні вимоги;

- перелік документів, які додаються до заяви.
Статтями 59 та 60 Господарського процесуального кодексу

України передбачається відзив на позовну заяву, а також подання відповідачем зустрічного позову.

Відповідно до ст. 115 цього ж кодексу рішення, ухвала, поста­нова господарського суду набирають законної сили негайно після їх прийняття і підлягають обов'язковому виконанню підприємства­ми, організаціями та посадовими особами.

7.4. Зміна і припинення зобов'язань в госпо­дарських правовідносинах

В період дії господарського договору його умови можуть змінюватися за погодженням сторін, що передбачається ст. 188 Господарського кодексу України. Крім того, сторони можуть та­кож досягти погодженості про дострокове припинення договору.

Одностороннє припинення виконання зобов'язань і одно­стороння зміна умов господарського договору не допускаються, за виключенням умов, передбачених договором або ст.ст. 203— 207 Господарського кодексу України:

  • зарахуванням або виконанням (ст. 203 Господарського ко-дексуУкраїни);

  • збігом боржника і кредитора в одній особі (ст. 204 Госпо­дарського кодексу України);

Ції

Розліл 7. Госполарські зобов'язання

  • у разі неможливості його виконання при виникненні об­ставин , за які жодна зі сторін не відповідає (ст. 205 Госпо­дарського кодексу України);

  • розірваннягосподарськихзобов'язаньуразіскасуваннядер-жавного замовлення (ст. 206 Господарського кодексу Украї­ни); •

  • недійсності господарських зобов'язань, якщо воно за відо­мо суперечить інтересам держави чи суспільства або укла­дено одним із господарюючих суб'єктів всупереч закону (ст. 207 Господарського кодексу України);

Зміна і дострокове розірвання договору оформляється в тій самій формі, яка використовувалась при його підписанні, обо­в'язково у письмовій формі. Спосіб оформлення договору, як і при підписанні може бути різноманітним: підписання сторонами документа, обмін листами, телеграмами і т.ін.

При односторонній зміні чи відмові від договору, якщо таке право передбачається договором чи чинним законодавством, дос­татнюю підставою для визнання договору зміненим чи достроково розірваним є повідомлення, яке направляється зацікавленою сто­роною партнеру по господарському договору із дотриманням вста­новленого законом порядку і термінів, а також не оспорене іншою стороною.

Якщо господарське зобов'язання визнане недійсним, у разі виконання його однією із сторін з другої в дохід держави стягуєть­ся все одержане нею. Уразі наявності неправомірних дій лише з боку однієї із сторін отримане майно чи кошти повертаються іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в дохід держави.

Відповідно до ст. 208 Господарського кодексу України у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути одержане в натурі чи відшкодувати вартість майна грошима.

За порушенняумовдоговору Господарським кодексом перед­бачається штраф у розмірі 20% від його вартості, а за порушення термінів виконання зобов'язань—пеня в розмірі 0,1% вартості кон­тракту за кожний прострочений день, після 30-го простроченого дня боржник повинен сплачувати щоденно пеню в розмірі 7% вартості контракту.

112 І С.И. Кравчук. Госполарське право України

Господарський кодекс дозволяє встановлювати штрафні санкції безпосередньо в договорі, укладеному суб'єктами госпо­дарювання.

Суперечливі питання, що виникають між сторонамиузв'язку зі зміною або розірванням договору, можуть передаватися у вста­новленому порядку на вирішення до господарського суду.

Практика знає різні випадки, коли за договором, укладеним за участю посередника, виконавці домовляються про зміни умов договору безпосередньо з отримувачами товарів чи продукції, які не є стороною в договорі з ними. Таке погодження вважається не­дійсним, оскільки договір може змінюватись або розриватись лише сторонами, які його підписали.

Контрольні запитання

  1. Які відносини визначаються господарськими зобов'язаннями?

  2. Яким чином забезпечується виконання зобов'язань, укладених відповідно до положень зобов'язального права?

  3. Що включає в себе поняття господарського договору? За яких умов господарський договір вважається укладеним?

  4. Які принципи забезпечення виконання господарських догово­рів?

  5. Які є положення в позовній заяві суб'єкта господарськоїдіяль-ності до господарського суду щодо невиконання договірних зо­бов'язань іншою стороною?

  6. Який порядок зміни і припинення зобов'язань в господарських правовідносинах?

Розліл 8. Система господарських логоворів | 113

РОЗДІЛ 8

СИСТЕМА ГОСПОДАРСЬКИХ ДОГОВОРІВ

8.1. Поняття системи господарських договорів

Господарські договори в Україні регулюються:

а) загальними статтями Господарського кодексу України про
зобов'язання, що випливають з договорів (ст. ст. 179— 188 Госпо­
дарського кодексу України);

б) спеціальними статтями Господарського кодексу України про
майнові відносини між суб'єктами (підприємствами, установами,
організаціями). Це, зокрема, відносини: стосовно поставок про­
дукції (товарів); закупівлі сільськогосподарської продукції у това-
ровиробників; капітального будівництва; перевезення вантажів та
ін. (ст. ст. 263-294 Господарського кодексу України).

Крім того, цідоговори регулюються загальними законами про господарюючі суб'єкти. Зокрема, згідно зі ст. 179 Господарського кодексу України господарські відносини (а це предмет господарсь­кого договору) підприємства з іншими підприємствами і організа­ціями в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на ос­нові договорів. Йдеться про господарські договори. Господарські договори регулюються також законами України про окремі види господарської діяльності: інвестиційну, трансгіортну, зовнішньо­економічну тощо.

Із загальноправової точки зору господарський договір стано­вить собою господарське правовідношення між двома або більше суб'єктами, змістом якого є їхні договірні майнові зобов'язання діяти певним чином: передати і прийняти майно, виконати робо­ту, надати послуги і т. ін. Господарський договір — це регулятор конк­ретних (одиничних) господарських відносин (зв'язків) між суб'єкта­ми господарської діяльності, умови дії якого визначають самі су­б'єкти.


114 |

С.И. Кравчук. Госполарське право України

Відносини між суб'єктами господарської діяльності регулю­ються майновими, господарськими та іншими відносинами. Тому у господарському праві застосовується таке поняття, як система господарських договорів — це сукупність договорів, що регулюють май­ново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами гос­подарювання.

В умовах ринкової економіки договір є основною правовою формою організації і регулювання економічних відносин між рівноправними і незалежними партнерами. У цій сфері застосо­вується господарсько-правовийдоговір. Він визначаєтьсяякпогод-женість сторін, дія яких направлена на встановлення, зміну чи при­пинення госпдарсько-майнових відноси. Зі зміною принципів уп­равлінської діяльності, створенням нових суб'єктів господарської діяльності суттєво змінюється і система господарських договорів.

До системи господарських договорів належать такі види до­говорів:

  • купівлі—продажу; —поставки; —перевезення;

  • контрактації сільськогосподарської продукції; —енергопостачання;

—оренди; —міни (бартеру); —лізингу; —зберігання;

—капітального будівництва.

СистемагосподарськихдоговоріввекономіціУкраїнивико-нує такі основі функції:

  1. Юридично закріплює відносини між господарюючими су­б'єктами, надає їм зобов'язальний характер, виконання яких захищається законом.

  2. Виступає як засіб виявлення реальних потреб ринку в това­рах, послугах і роботах.

  3. Визначає порядок і засоби виконання взаємних договірних зобов'язань суб'єктів господарювання,

  4. Встановлює локальні правила поведінки суб'єктів господа­рювання і систему контролю за їх виконанням.

  5. Передбачає способи економічного захисту інтересів учас­ників договірних відносин на випадок порушення. -

Розаіл 8. Система госполарських логоворів | 115

На сьогодні у згадану систему входять, окрім майнового дого­вору, орендні, кредитні, інвестиційнітаіншідоговори.

8.2. Класифікація системи господарських договорів

Різноманітність господарської діяльності обумовлює широке коло господарськихдоговорів. Кожному господарськомудоговору властиві і загальні риси цієї правової категорії, і ознаки, прита­манні саме цьому виду господарськихдоговорів. Тому для їхнього розмежування застосовуються доктринальна і нормативна кла­сифікації господарських договорів, основою яких є їхні юридичні (внутрішні) властивості.

Особливе місце в системі господарськихдоговорів займають організаційні. Уст. 186 Господарського кодексу України організа­ційний господарський договір визначається як договірне оформ­лення учасниками господарських відносин на основі вільного во­левиявлення сторін або на підставі примірних договорів відповід-нодоположеньнормативно-правових актів. Вони не породжують конкретних зобов'язань майнового характеру. В той же час з по­стачання продукції, виконання робіт чи надання послуг вони ви­значають умови і порядок виникнення зобов'язань. Подібнідого-вори встановлюються, як правило, при тривалій співпраці, а також виробничо-технічному взаємозв'язку. Як приклад можна назвати договір про організацію систематичних перевезень, які заключа-ються між суб'єктами, якими перевозяться вантажі, і самими влас­никами вантажів, за необхідності їх систематичнихперевезень. Між оптовими постачальниками і постійними організаціями-спожива-чами достатньо часто заключаються договори на організацію по­стачань матеріальних ресурсів. Уданих випадках конкретні зобо­в'язання постачальника і покупця виникають при оформленні за­мовлення. Пріоритетність організаційнихдоговорівполягаєвтому, що сторони звільняються вщ необхідності погодження на весь комп­лекс питань, пов'язаних з виконанням зобов'язань, по кожні тор­говельній операції, і мають можливість визначати додаткові умови тривалої гарантованої співпраці.

Господарське законодавство право класифікує господарські договори за кількома критеріями:

116 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

1. За суб'єктним складом розрізняються:

  • двостороннідоговори;

  • багатосторонні договори.

Прикладом першого виду договорів є поставка продукції (сто­рони —постачальник і покупець—ст. 712 Цивільного кодексу Ук­раїни). Прикладом другого договору є перевезення вантажів: у ньо­му беруть участь перевізник, вантажовідправник і вантажоодержу­вач — особа, уповноважена на одержання вантажу (ст. 908 Цивільного кодексу України).

2. Залежно від юридичної підстави укладення договорурозрізня­
ються два різновиди господарських договорів:

  • господарськідоговорй, якіукладаютьсянапідставідержав-них замовлень і змістяких повинен відповідати цим замов­ленням. Ці господарські договори визначені і регулюються якдержавні контракти. Це договори поставки продукції, виконання робіт, надання послуг тим споживачам, потре­би яких фінансуються за рахунок держави і замовниками у яких виступають центральні державні органи (міністерства, відомства). Держконтракти поєднуютьу собі юридичні вла­стивості держзамовлень (актів централізованого плануван­ня) і власне господарських договорів. Особливою їхньою ознакою є те, що держава гарантує оплату продукції, робіт, послуг задержавними контрактами, атакожте, що держава може надаватиекономічніпільги виконавцям цихдоговорів. Виконавцідержавного контракту забезпечують себе мате­ріально-технічними ресурсами самостійно шляхомукладан-ня прямих договорів з підприємствами-постачальниками, державними постачальницько-збутовими та іншими посе­редницькими організаціями. Виняток становлять окремі види ресурсів, виробництвоіспоживанняяких контролюєть­ся та централізовано розподіляється державою;

  • господарські договори, які укладаються на поставку про­дукції, виконання робіт, надання послуг на підставі госпо­дарських намірів сторін, юридично виражених суттєвими умовами договорів (регульовані договори). Залежно від спо­собу виникнення розрізняють формальні, реальні і консен-суальні господарські договори. Для укладання формально­го господарського договору необхідні двамрменти: узгод­ження волевиявлення сторін (консенсус) та вираження волі

Розліл 8. Система госполарських логоворів | 117

у певній (загалом визначеній законом) формі. Форма гос­подарських договорів письмова, причому здебільшого ре­гулюється імперативними нормами. Це їх істотна ознака. Для укладання реального господарського договору необ­хідні не тільки узгодження волі сторін, а й передача речі — об'єкта договору. Консенсуальні договори—це такі госпо­дарські договори, які виникають в момент реальних намірів сторін, недвозначно виражених словами або конклюдент-ними діями. Консенсуальні господарські договори повинні мати письмову форму.

3. За способом оферти і визначення змісту розрізняють:

  • договори приєднання. Це господарські договори, у яких одна сторона наперед визначає істотні умови майбутнього договору. Іншій стороні залишається або прийняти їх, або не вступати в договір (перевезення вантажів, страхування тощо);

  • договори, змістяких сторони визначають при їх укладанні.

4. За змістом істотних умов розрізняють:

— прості господарські договори;

— складні господарськідоговорй.
Проотдоговоримаютьу своєму тексті майнові елементи лише

одного виду договору: поставки, міни, перевезення і т. ін. У склад­них господарських договорах поєднуються майнові елементи двох і більше договорів. Наприклад, у договорі підряду на капітальне бу­дівництво — поставка, підряд, майновий найм.

5. За регулятивними функціями розрізняють:

  • попередні господарськідоговорй;

  • основні господарськідоговорй.

Попередній договір визначає умови, на яких сторони зобов'я­зуються у певний строк укласти господарський договір ("договір про договір", протокол про наміри). Такий договір є необхідним щодо тих господарських відносин, в яких для укладання основного договору треба здійснити ряд дій, без яких його неможливо уклас­ти (підряд на капітальне будівництво складного об'єкта);

  • генеральні господарськідоговорй;

  • поточні господарськідоговорй.

Генеральний господарський договір укладається на весь пе­ріод діяльності, яка регулюється. Він визначає суттєві умови

118 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

співробітництва сторін протягом усього періоду здійснення відпо­відної діяльності.

Поточні (разові) договори укладаються на підставі генераль­ного договору як такі, що розраховані на певні (короткі) проміжки часу. Такідоговори, як правило, не включають умов, не передбаче­них генеральним договором, інакше це був би новий (окремий) договір.

На практиці використовується нормативна класифікація гос­подарських договорів, яка здійснюється за предметною ознакою, тобто залежно від видів майнових відносин, які є предметом відпо­відних договорів. їх систему дає Цивільний кодекс як основний закон про господарські договори, який систематизує господарські договори разом із цивільними.

За предметною ознакою закон розрізняє господарські догово­ри на передачу майнау власність (повне господарське відання, опе­ративне управління), на передачу майна у строкове оплатне кори­стування, на виконання робіт, на перевезення вантажів (транспортні господарські договори) та надання інших господарських послуг.

Господарський договір, як і будь-який інший, виконує в еко­номіці ряд функцій. Функції господарського договору—це перед­бачені або санкціоновані законом регулятивні властивості його як юридичного акта, завдяки яким врегульовуються відповідні госпо­дарські відносини.

Господарському договору властиві загальні договірні і спе­цифічні, тобто господарсько-договірні, функції. Загальними функ­ціями договору є:

  • ініціативна (договір як акт вияву ініціативи і узгодженої волі сторін врегулювати певні відносини);

  • програмно-координаційна (договір як програма поведінки сторін щодо здійснення господарських відносин і засіб уз­годження, координації їхніх дій відповідно до економіч­них інтересів і намірів);

  • інформаційна (договір завдяки формальній визначеності його умов включає в себе інформацію про правове станови­ще сторін удоговорі, яка необхідна сторонам, у відповідних випадках—юрисдикційним органам, третім особам);

  • гарантійна (лише завдяки договору включаються в дію такі правові гарантії виконання договірних зобов'язань, як не­устойка, завдаток, застава);

Розліл 8. Система госполарськихлоговорів | 119"

— правозахисна (договір є правовою формою відносин, тобто
формою, вмежахякоїзабезпечується примусове виконан­
ня зобов'язань сторін шляхом використання майнових
санкцій, засобів оперативного впливу).

Специфічними, властивими господарському договору, єтакі функції:

  • правового забезпечення економічних потреб стосовно тих споживачів, потреби якихцентралізовано враховуютьсядер-жавою і фінансуються за рахунок державного бюджету. Цю функцію виконує такий особливий господарський договір, як державний контракт;

  • правовогозасобуреалізаціїдержавнихзамовлень. Державні замовлення - це Обов'язкові для виконавців юридичні акти централізованого планування виробництва. У формі держ­замовлень планується: виробництво дефіцитної продукції; заходи щодо розвитку пріоритетних галузей народного гос­подарства; виконання міждержавних економічних угод; експортно-імпортна діяльність; вирішення соціальних проблем тощо. Державне замовлення реалізується шля­хом укладання господарських договорів (державних кон­трактів) між його виконавцями і споживачами продукції, послуг, замовниками робіт. Інакше кажучи, господарсь­кий договір уцьому разі є функціональним правовим за­собом реалізації державного замовлення;

  • правового інструмента (засобу) децентралізованого пла­нування господарської діяльності. Детально ця функція врегульована ст. 11 Господарського кодексу України.

Законність і дієвість договорів оцінюються, виходячи з норм. цивільного законодавства про дійсність операцій. Договір є пра­вомірним і має юридичну силу, якщо кожна із сторін має статус суб'єкта договірних зобов'язань. Юридична особа діє в рамках спе­ціальної дієздатності, а особа, яка підписала договір, — діє в межах наданих їй повноважень. При недотриманні вказаних вимог, в за­лежності від ступеня порушення, договір визнається недійсним. При значніших порушеннях закону можуть наступити серйозні наслідки—наприклад, штраф в прибуток іншої сторони чи бюджет держави. Посадові особи, які порушили при укладені договорів чинне законодавство можуть притягуватися до матеріальної, дис­циплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

120 | С.Й. Кравчук. Госполарськє право України

8.3. Окремі види господарських договорів

Найбільш розповсюдженим видом господарського договорує договір купівлі-продажу — це угода, за якою одна сторона зобов'я­зується передати майно у повне господарське використання чи опе­ративне управління іншій стороні, а інша сторона зобов'язується прийняти це майно і оплатити за нього належну суму коштів. Та­кий договір вважається укладеним, якщо сторони погодились про передачу майна і оплату коштів. Відносини, які виникають при підписанні та виконанні таких договір регулюються ст.ст. 655— 697 Цивільного кодексу України. Предметом договору купівлі-продажу може бути рухоме або нерухоме майно, яке є в наявності продавця на момент підписання договорів, а також те, яке ще ви­готовлятиметься або буде придбане для наступного продажу про­давцем. Суттєвою умовою договору є умова про предмет (його назва, якісні характеристики, кількість, ціна). Покупець стає власником майна в момент його передачі. Ухилення продавця від передачі майна дає покупцю право вимагати такої передачі або розірвати угоду. Одночасно покупець може вимагати повернен­ня збитків, які йому нанесені внаслідок затримання передачі май­на, або розірвати таку угоду. Такі ж наслідки наступають при відмові покупця прийняти куплене майно чи його оплатити. У випадку виявлення неякісного товару відповідно до ст. 678 Цивіль­ного кодексу України покупець може пред'явити такі вимоги:

  • пропорційно зменшити ціну;

  • безплатно усунути недоліки товару;

  • відшкодувати покупцеві збитки;

  • відмовитися від виконання умов договору і вимагати повер­нення сплаченої за товар суми;

  • замінити товар.

На підставі "Правил продажу непродовольчих товарів" № 294 від 27 травня 1996 р. п.35 у разі, коли під час гарантійного терміну необхідно визначити причини втрати якості товару, господарю­ючий суб'єкт зобов'язаний у триденний термін з дня одержання письмової заяви від покупця направити цей товар на експертизу. Експертиза проводиться за рахунок господарюючого суб'єкта.

Розаіл 8. Система госполарських логоворів | 121

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 1179 від 17 серпня 2002 р. доповнення до "Правил заняття торговельною діяльністю і правил торговельного обслуговування населення" № 108 від 8 лютого 1995 р. п. 25 доповнено наступним положен­ням: " Якщо в результаті експертизи буде доведено, що недоліки виникли після передачі товару споживачеві внаслідок порушен­ня ним встановлених правил використання, зберігання та транс­портування, дій третіх осіб, вимоги споживача не підлягають за­доволенню, а споживач зобов'язаний відшкодувати суб'єкту гос­подарської діяльності витрати на проведення експертизи. Споживач, продавець (виконавець) мають право одержувати вис­новки експертизи у судовому порядку".

Закон встановлює відповідальність продавця перед покуп­цем в формі неустойки за порушення термінів усунення недоліків у товарі чи його заміні. У вказаних випадках з продавця вимага­тиметься неустойка в розмірі одного відсотка від вартості товару за кожний день несвоєчасного усунення недоліків чи заміни. Якщо покупець внаслідок несвоєчасного усунення недоліків в товарі чи в його заміні втратив інтерес до виконання, він має пра­во пред'явити продавцю іншу вимогу, яка витікає із продажу то­вару неналежної якості. Крім того, він має право розірвати до­говір і вимагати відшкодування збитків.

Відповідно до ст. 258 Цивільного кодексу України покупець має право заявити продавцю претензію з приводу незастережених недоліків проданої речі, на яку гарантійний термін відсутній, про­тягом 1 року з дня передачі товару, а стосовно нерухомого майна—З роки здня укладеннядоговору купівлі-продажу.

Досить широко в діяльності господарюючих суб'єктів вико­ристовується договір поставки. Договір поставки—це договір, за яким одна сторона зобов'язується поставити певний вид продукції, а інша сторона її прийняти та оплатити належну суму коштів.

В залежності від мети продажу і придбання, галузевої прина­лежності чи місця знаходження виділяють різновиди договору по­ставки :

  • продукціїчитоварівдлядержавнихпотреб;

  • сільськогосподарської техніки, пально-мастильних і інших матеріалів для підприємств сільськогосподарського комп­лексу;

  • мобілізаційних ресурсів.

122 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

Для такого виду договорів характерне самостійне правове ре­гулювання, а також підвищені вимоги відповідальності постачаль­ника за недопостачання або перевищення терміну постачання.

Віддоговорукупівлі-продажу договір поставки відрізняєть­ся двома основними ознаками:

— правовим статусом постачальника (за постачальника пови­
нен виступати підприємець);

- метою продажу (продаж здійснюється виключно для ви­
користання у підприємницькій діяльності).

Відповідно до ст. 265 Господарського кодексу Українидоговір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державно­го замовлення.

Предметом договору є визначені родовими ознаками продук­ція чи вироби з точним найменуванням і технічними умовами.

Термін договору поставки визначається ст. 267 Господарсько­го кодексу України: до 1 року або визначений безпосередньо уго­дою сторін.

Якість товару засвідчується постачальником належними това­росупровідними документами, якщо інше не передбачається дого­вором.

Відповідно до ст. 268 Господарського кодексу України у разі поставки товарів низької якості покупець має право відмовити­ся від їх прийняття та оплати і вимагати повернення перерахова­них коштів.

Товари повинні поставлятись комплектно згідно з вимога­ми стандартів, технічних умов або прейскурантів. Якщо комп­лектність не визначена такими документами, то вона визначаєть­ся договором. Згідно зі ст. 270 Господарського кодексу України у разі поставки некомплектних виробів постачальник на вимогу одержувача повинен у 20-ти денний термін після одержання ви­мога доукомплектувати товар.

Договір поставки укладається у письмовій формі. Сторони можуть укласти такий договір на тривалий період. Для цього вико­ристовується такий спосіб укладення договору, як складання його у вигляді одного документа, де вказуються умови договору, передба­чені в специфікації (асортимент, кількість і ціна товару), що є не­від'ємною частиною договору.

Зміни або одностороннє припинення договору поставки не­можливе. В той же час є окремі винятки:

Розліл 8. Система госполарських логоворів | 123

  • при порушенні умов покупець може в односторонньому по­рядку повністю або частково відмовитися від виконання договору;

  • при неодноразовій поставці неякісного товару;

  • при неодноразовій затримці у поставці товару;

  • періодичне порушення якості товару.

В той же час практика підтверджує неможливість односто­роннього припинення договору при згаданих порушеннях умов договору з боку постачальника при незначних порушеннях.

Однаізсторіндоговорупостачаннямаєправовизначатирозмір неустойки, штрафу чи пені за порушення тих чи інших умов дого­вору. При цьому сторони можуть збільшити або зменшити розмір санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, які встановлені Положенням про поставки продукції виробничо-тех­нічного призначення.

Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України недопос-тавлена постачальником продукція повинна бути поставлена в обу­мовлений термін. Покупець має право, повідомивши постачаль­ника, відмовитись від прийняття продукції, постачання якої про­строчено, якщо договором передбачено інше. "&*-

Згідно з положенням згаданоївище статті Цивільного кодек­су України продукція повинна поставлятись в асортименті, який передбачено договором. За недопоставки окремих видів продукції постачальник сплачує неустойку.

Статтею 258 Цивільного кодексу України терміни позовної давності за невиявлені недоліки у поставленій продукції станов­лять 1 рік з дня встановлення покупцем недоліків в отриманій про­дукції.

Важливе місце в діяльності суб'єктів господарювання відіграє договір перевезення вантажів, основні положення якого визнача­ються ст. 307 Господарського кодексу України. Договір перевезення — цедоговір, за яким одна сторона зобов'язується доставити переда­ний їй постачальником вантажу пункт призначення і передати його отримувачу чи уповноваженій їй особі, а отримувач — зобов'язаний сплатити за перевезення вантажу установлену суму коштів.

Договір перевезення вважається укладеним в момент передачі вантажу транспортній організації для доставки. Вид договору пере­везення визначається тим видом транспорту, яким перевозиться даний вантаж. Порядокукладеннядоговорів перевезення вантажів


124 |

С.И. Кравчук. Госполарське право України

регулюється транспортними умовами і кодексами, а також Пра­вилами перевезення вантажів, які діють на кожному виді транс­порту.

Залежно від виду транспорту, яким перевозяться вантажі, ук­ладаються наступні види договорів:

— довгострокові (для перевезення вантажів залізничним і
морським транспортом);

  • навігаційні (для перевезення вантажів навігаційним транс­портом);

  • спеціальні (для перевезення вантажів повітряним транспор­том);

— річні (для перевезення вантажів автомобільнимтранспор-
том).

Порядокукладеннядовгостроковихдоговорів встановлюєть­ся відповідними транспортними кодексами, статутами або прави­лами перевезення.

Згідно зі ст. 309 Господарського кодексу України вантажовідп-равник має право одержати назад зданий вантаж до його відправ­лення і замінити його одержувача.

При перевезеннях вантажів автомобільним транспортом ви­никає необхідність визначати не лише умови перевезення конк­ретного вантажу, але й наперед погоджувати порядок пред'явлення вантажу для перевезення таподачі транспортних засобів для цього. Для таких перевезень характерними є річні договори для переве­зення вантажів, в яких вказуються об'єми і умови перевезення, по-рядокрозрахунків, раціональні маршрути і системи вантажопотоків. Крім того, визначається режим роботи по прийомці і видачі ван­тажів, підготовці їх до перевезення, утримання під'їздних шляхів, їх освітлення в нічний період та інше.

Назалізничному транспорті підписання довготривалих дого­ворів на перевезення вантажів на практиці зустрічається досить рідко.

Основним документом для вантажів, які перевозяться, є на­кладна, а для залізничного транспорту—залізнична накладна, де містяться всі дані про вантаж, ступені використаності вагонів чи контейнерів, швидкість перевезення, час прийняття вантажів для перевезення і час їх здачі отримувачу.

Підприємству, що займається Перевезенням вантажів, нада­ється право постійної перевірки ваги вантажу, який він перевозить

Розліл 8. Система госполарських логоворів [ 125

шляхом вибіркового перевантажування. Вантажовідправнику ви­дається квитанція, яка свідчить про приймання вантажу для пере­везення. В шляховій накладній відмічається приймання вантажу для перевезення і видача його вантажоотримувачу. При втраті на-кладноїнеобхіднівідомостіможна отримати із дорожньої відомості.

Таким же чином оформляється перевезення вантажів морсь­ким та річковим транспортом. На повітряному транспорті договір перевезення вантажів, його умови і прийняття вантажу до переве­зення засвідчується вантажною накладною. На автомобільному за­стосовується товарно-транспортна накладна, яка складається удвох примірниках, один із яких вручається вантажовідправнику. Вона є основним документом для перевезення вантажів. Крім того, на ав­тотранспорті діє система актів замірів при перевезенні вантажів нетоварного характеру.

Порушення суб'єктом господарювання, який здійснює пере­везення вантажів, або ж вантажоотримувачем правил видачі-прий-мання вантажів призводить до неможливості встановити, з якої причини вантаж загублений або зіпсований. Видача вантажу — кінцевий момент, до якого продовжується відповідальність пе­ревізника. На автомобільному, залізничному, річковому та морсь­кому транспорті видача вантажу в контейнері завершується в мо­мент передачі його на склад вантажоотримувача.

Вантажі, які прибули до місця призначення в належному стані, опломбовані відповідним чином, видаються отримувачу без перевірки кількості місць, стану і ваги вантажу. У випадку прибуття до пункту призначення транспортного засобу з технічними пору­шеннями перевізник за вимогою отримувача повинен відкрити транспортний засіб і за необхідності підготувати комерційний акт. Такий акт є основою для матеріальної відповідальності транспорт­ної організації.

Згаданими комерційними актами підтверджуються такі об­ставини:

  • невідповідність між назвою, вагою вантажу у контейнері в наявності та вказаного в документах;

  • пошкодження вантажу;

  • виявлення вантажу без документів або документів без ван­тажу;

  • повернення перевізнику викраденого вантажу із транс­портних засобів.

126 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

Комерційний акт не повинен містити пропозицій і висновків про причини незбереженості вантажу, який перевозився, а також вини перевізника чи вантажовідправника.

Висновок експертів, які беруть участь в перевірці вантажу і визначенні причин його непридатності та суми, на яку зменши­лась його вартість, оформляється актом за підписами осіб, що бе­руть участь в проведенні експертизи. Про проведену експертизу робиться відповідна відмітка в комерційному акті.

У випадку відмови перевізника від складення комерційного акта вантажоотримувач має право на вивезення вантажу зі станції чи порту. Для цього він повинен подати письмову заяву начальнику відділу залізниці чи управління річкового флоту. Наявність акта приймання вантажу і доказів про оскарження відмови начальника станції підготувати комерційний акт дає підстави для пред'явлен­ня претензії і позову до перевізника і вантажовідправника.

Перевізники при порушенні зобов'язань за договором пере­везення, згідно зі ст. 314 Господарського кодексу України, відпові­дають за:

— втрату,недостачучипошкодженнявантажу—врозмірісуми
втраченого вантажу;

— за перевищення терміну доставки вантажу.
Вантажоотримувач відповідає за:

  • пошкодження транспортних засобш при вивантаженні ван­тажу;

  • затримкувивантаженнятранспортнихзасобів;

  • за неочищення транспортних засобів після вивантаження вантажу.

Ст. 315 Господарського кодексу України передбачаєтьсятермін позовної давності у випадку невиконання чи не належного вико­нання договорів перевезення, який становить 6 місяців, а для пре­тензій по сплаті штрафів— 45 днів.

Розліл 8. Система госполарськихлоговорів \

4 Яккласифікуютьсягосподарськідоговори?
5. Які функції, формитапорядокукладаннягосподарського дого­
вору? - . „
6 Які особливості має господарський договір.'

  1. Що відноситься до принципів виконання господарськихдого-

  2. Охарактеризуються договори купівлі-продажу, постачання та перевезення?

9

Ф

Контрольні запитання

  1. Якзаконодавчорегулюютьсямайновівідносини?

  2. Що містить в собі поняття "господарський договір"?

  3. Які ознаки має господарськийдоговір?

128 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

РОЗДІЛ 9

ЗАХИСТ ПРАВ ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРСЬКО! ДІЯАЬНОСТІ

9.1. Поняття захисту прав та

законних інтересів суб'єктів

господарської діяльності

На етапі формування ринкових відносин в Україні питання щодо захисту прав власності регулюються великою кількістю зако­нодавчих актів. Це пов'язано з тим, що за останні роки прийнято цілу низку законодавчих актів ринкової спрямованості, які розроб­лялися поза кодифікованими системами господарського та інших галузей права, що викликало суперечності між ними. Удоскона­лення законодавства з питань захисту прав власності суттєво впли­ває на формування ринкових відносин та створення сприятливого економічного середовища для розвитку підприємницької діяль­ності в Україні. Право на захист—це вид і міра можливої поведінки суб'єктів права щодо захисту своїх прав.

Виконання суб'єктами підприємницької діяльності своїх зав­дань і функцій забезпечується державою — політичними, еконо­мічними та юридичними гарантіями, встановленням сприятливо­го правового режиму їхньої діяльності. З цією метою в законодавчо­му порядку визначається їх компетенція, правове становище, внаслідокчого вони можуть бути учасниками державних, адмініст­ративних, трудових, цивільних, господарських, господарсько-процесуальних та інших правовідносин.

Суб'єкти господарювання мають право брати участь у цивіль-номусудочинствіяк суб'єкти захисту своїх правта інтересів, оскіль­ки вони виконують державні, колективні та громадські інтереси.

Виконання суб'єктами господарськоїдіяльності зазначених функцій забезпечується сукупністю господарсько-процесуальних

Розліл 9. Захист прав та законних інтересів суб'єктів ... [ 129

засобів, що визначають їх цивільну правосуб'єктність, гарантують їхню участь у процесі, спрямованому назахист майнових та немай-нових інтересів суб'єктів.

Реалізація суб'єктивних господарських прав щодо захисту прав власності суб'єктів господарювання здійснюється на основі та­ких цивільно-правових принципів:

  1. Непорушення прав та інтересів інших осіб.

  2. Забезпечення захисту прав власності.

  3. Дозволеність всього, що не заборонено законом.

Захист прав суб'єктів господарювання здійснюється госпо­дарськими судами і в окремих випадках — загальними судами. Ст. 1 Господарського процесуального кодексу України передба­чає право звернення до господарського суду усіх юридичних осіб, а також громадян, які займаються підприємницькою діяльністю. Господарському суду підвідомчі також спори за участю інозем­них фірм, організацій та громадян-підприємців, які знаходяться на території іншої держави.

До компетенції господарського суду відносяться: економічні спори між організаціями, громадянами-підприємцями, незалеж­но від їх відомчої приналежності, які виникають у зв'язку з підпи­санням договорів, зміною їх умов та невиконанням зобов'язань.

Основні спори вирішуються в судовому порядку. Господарсь­кий суд є однією з гілок судової влади (поряд із загальними суда­ми), на яку законом покладено здійснення правосуддя у господарсь­ких відносинах. Він є незалежним органом у вирішенні всіх госпо­дарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами.

Організація і діяльність господарського суду визначаються Конституцією України, Законом України "Про господарський суд", Господарським процесуальним кодексом України, іншими за­конодавчими актами нашої держави, а також міждержавними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

9.2. Форми захисту прав та інтересів господарюючих суб'єктів

Чинне законодавство виділяє такі форми захисту прав та інте­ресів господарюючих суб'єктів:

130 І С.И. Кравчук. Госполарське право України

1. Нотаріальний захист прав суб'єктів господарювання.

Цей вид захисту полягає утому, що окремі угоди потребують додаткових гарантій щодо захисту прав власника, що досягається нотаріальним посвідченням набуття та передачі прав власності. Воно є юридичною фіксацією набуття прав власника, яке знахо­диться в основі вирішення судами спорів про порушення такого права.

Вчинення нотаріальних дій покладається нанотаріусів. У на­селених пунктах, де нотаріуси відсутні, нотаріальні дії вчиняють уповноважені на це посадові особи виконавчих комітетів.

Нотаріальні контори в межах своєї компетенції посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нота­ріальну форму. До таких договорів відносяться:

  1. Договори про відчуження нерухомого майна, що виплива-югьздогоюрівкупівлі-продажу,міни,дарування,довічно-го утримання.

  2. Договори про заставу нерухомого майна, транспортних за­собів, об'єктів, товарів в обігу або переробці.

  3. Договори про відчуження земельних ділянок, які перебува­ють у колективній або приватній власності.

  4. Договори купівлі-продажумайнадержавнихпідприємств.

  5. Доручення, яке видається в порядку передоручення.

  6. Договори позики.

Для стягнення грошових сум або витребування їх від боржни­ка нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що вста­новлюють заборгованість. Протести векселівпро неоплату вчиня­ються нотаріусами відповідно до законодавства України про пере-казний або простий вексель. Протести по них вчиняються за місцем знаходження платника або за місцем платежу.

Нотаріальний захист прав суб'єктів господарської діяльності у відносинах з іноземними партнерами здійснюється шляхом ви­користання норми права країн іноземного партнера.

Повнота нотаріального захисту прав суб'єктів господарюван­ня забезпечується також їх правом на оскарження виконанихнота-ріальних дій або відмову у їх виконанні.

2. Адміністративний захист.

Адміністративний захист—це засіб адміністративного при­мусу, який застосовується як при наявності, такі при відсутності правопорушення, спрямований на запобігання правопорушенням та усуненню їх шкідливих наслідків.

Розліл 9. Захист прав та законних інтересів суб'єктів ... І 131

Господарське право, регулюючи суспільні відносини, обов'яз­ково взаємодіє з іншими галузями права, що дозволяє здійсню­вати належний адміністративний захист порушених прав господа­рюючих суб'єктів в тій чи іншій галузі. Так, за розпорядженням уповноваженого органу державного управління один суб'єкт госпо­дарської діяльності передає іншому частину свого майна. Уданому випадку орган управління владним методом регулює майнові відно­сини двох суб'єктів господарювання, тобто господарське право ре­гулює законність цієї угоди, а адміністративне — передбачає верхо­венство волі однієї сторони над іншою.

Практика знає достатньо прикладів, коли майнові відносини між суб'єктами господарювання виникають безпосередньо з актів державного управління, тобто без укладання договорів владним методом (стягнення штрафів, конфіскація майна іт.ін.).

Адміністративно-правовими засобами захисту є ряд передба­чених ст. ст. 240—247 Господарського кодексу України:

  • безоплатне вилучення прибутку;

  • накладення штрафу; .

  • стягнення обов'язкових зборів;

  • призупинення операцій за банківськими рахунками суб'єктів господарської діяльності;

  • застосування антидемпінгових процедур;

  • припинення експортно-імпортних операцій;

  • застосування індивідуального режиму ліцензування;

  • обмеження та зупинення діяльності суб'єктів господарю­вання;

  • скасування державної реєстрації.

Згідно з положеннями ст. 250 Господарського кодексу Украї­ни адміністративно-господарські санкції до суб'єктів господарю­вання можуть застосовуватись протягом шести місяців з дня вияв­лення порушення, але не пізніше як через один рік з дня порушен­ня цим суб'єктом закону.

Тобто, адміністративний захистправ суб'єктів господарюван­ня передбачає прийняття управлінських вказівок по вчиненню в рамках адміністративного законодавства певних майнових прав, які не суперечать діяльності згаданих суб'єктів.

3. Претензійний порядок врегулювання спорів.

Однією із умов захисту прав і законних інтересш суб'єктів гос­подарювання є дотримання досудового претензійного порядку

132 |

С.И. Кравчук. Госполарське право України

врегулювання спорів. Як правило, спор може бути переданий на розгляд господарському суду лише після прийняття сторонами за­ходів безпосереднього врегулювання конфлікту.

Чинне законодавство вимагає від підприємств та організацій, щоб вони до подання позову вжили заходів щодо врегулювання гос­подарських спорів з іншою стороною.

Досудове врегулювання господарських спорів—це сукупність заходів, що підлягають здійсненню господарюючими суб'єктами, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили май­нові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду. Значення досудового врегулювання господарських спорів роз­кривається через функції, які виконує ця стадія господарського процесу. По-перше, досудове врегулювання покликане забезпечи­ти якомога швидше відновлення порушених прав підприємств та організацій. По-друге, воно сприяє виявленню і усуненню причин та умов виникнення господарських правопорушень. По-третє, до­судове врегулювання сприяє організації та підвищенню рівня укла­дання та виконання господарських договорів.

Виходячи зі змісту чинного законодавства, можна виділити: загальний порядок досудового врегулювання господарських спорів (він регламентований нормами ст.ст. 5—11 Господарсько­го процесуального кодексу України) та спеціальний порядок до­судового врегулювання господарських спорів (визначається нор­мами інших нормативних актів), який застосовується щодо пред'явлення і розгляду претензій до органів транспорту.

Враховуючи, що порядок укладання господарських дого­ворів раніше вже було висвітлено, схематично досудове врегулю­вання розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні тарозір­ванні договорів, можна подати так:

а) підприємство, що одержало проект договору, за наявності заперечень щодо його умов, складає протокол розбіжнос­тей і в двадцятиденний строк разом з підписаним догово­ром (із застереженням) надсилає його автору проекту дого­вору. Підприємство, що одержало протокол розбіжностей, зобов'язане протягом 20 днів розглянути його, вжити за­ходів з врегулювання розбіжностей, а неврегульовані роз­біжності передати на розгляд господарського суду;

Розліл 9. Захист прав та законних інтересів суб'єктів ... І 133

б) підприємство, яке вважає за необхідне змінити чи розір­вати договір, надсилає пропозиції про це другій стороні договору. Сторона, яка одержала пропозицію, повинна відповісти на неї в двадцятиденний строк. Досудове вре­гулювання спору, що виник внаслідок порушення прав і законних інтересів підприємства, здійснюється шляхом пред'явлення підприємством, що зазнало збитків, пре­тензії до підприємства-порушника. Претензія підлягає розгляду в місячний строк з дня її одержання. Відповідно до вимог ст. 222 Господарського кодексу Украї­ни в претензії повинні обов'язково вказуватись:

  • вимоги заявника;

  • сума претензії і її розрахунок (якщо вона стосується гро­шової форми);

  • обставини, на яких базуються вимоги;

  • докази, які підтверджують законність вимог;

— перелікдокументів, які додаються до претензії.
Претензія може відправлятись цінним листом, телеграфом,

телетайпом, а також вручатися під розписку особисто відповіда­чу. Термін її розгляду рівняється 30 дням з дня отримання, і ре­зультати повинні повідомлятись заявнику у письмовій формі. У випадку відмови в задоволенні претензійних вимог це повинно мотивуватись.

Про результати розгляду претензіїїї заявник повідомляєть­ся в письмовій формі (так звана відповідь на претензію). Надси­лання відповіді є обов'язковим незалежно від того, задовольня­ються чи ні вимоги заявника. За порушення строків розгляду пре­тензії встановленамайнова відповідальність, яку може застосувати господарський суд при прийнятті рішення — стягнення в доход державного бюджету з підприємства, організації, що припусти­лися такого порушення, штрафу у розмірі 2 % від суми претензії, але не менш як 5 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більш як 100 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Разом з тим слід мати на увазі таке:

— справи за заявою прокурора чи його заступника, Антимо-
нопольного комітету України та його територіальних
відділень порушуються господарським судом незалежно
від вжиття сторонами заходів досудового врегулювання
спорів (ст. 5 Господарського процесуального кодексу Ук­
раїни);

134 І С.Й. Кравчук. Госполарськє право України

  • вимоги щодо досудового врегулювання господарських спорів не поширюються на спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів дер­жавних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та інте­реси, які охороняються законом, підприємств і органі­зацій (далі—акти), спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, а також на спори про звер­нення стягнення на заставлене майно;

  • правила про досудове врегулювання спорів не застосову­ють ся щодо провадження у справах про банкрутство, ос­кільки воно регламентує умови і процедуру визнання юридичних осіб банкрутами, а не процес вирішення спорів.

Якщо у відповіді з претензії організація не повідомляє про перерахування, заявник претензії має право пред'явити в банк доручення на списання у безспірному порядку визнаної боржни­ком суми з нарахування пені за перевищення терміну платежу.

4. Судовий захист прав суб'єктів господарювання.

Звернення суб'єктів господарювання до суду з позовом про захист власних прав і законних інтересів є на сьогодні найбільш ефективною формою встановлення порушених прав. Переваги судового захисту очевидні, оскільки суд є незалежним і підпо­рядковується лише закону.

Діяльність господарського суду з розгляду господарських справ і вирішення господарських спорів розвивається у певній послідовності та складається з окремих стадій, основною з яких є порушення справи.

Господарський суд порушує справи за позовними заявами:

  • підприємств та організацій, які звертаються до госпо­дарського суду за захистом своїх прав та інтересів, що охо­роняються законом;

  • державних та інших органів, які звертаються до госпо­дарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України;

  • прокурорів та їх заступників, які звертаються до госпо­дарського суду в інтересах держави. Якщо прокурор звер­тається до господарського суду в інтересах держави, в по­зовній заяві має бути зазначено орган, уповноважений

Розліл 9. Захист прав та законних інтересів суб'єктів ... І 135

державою здійснювати відповідні функції у спірних-відносинах.

Господарський суд порушує справи про банкрутство за пись­мовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника, органів дер­жавної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби.

Позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується керівником підприємства, організації, дер­жавного чи іншого органу, іншою особою, повноваження якої виз­начені законодавством або установчими документами, прокурором чи його заступником, громадянином — суб'єктом підприємниць­кої діяльності або його представником. Позивач (прокурор) зобо­в'язаний при поданні позову надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін немає. Змістпозовної заяви тадокументи, що додаються до неї, визначені відповідно до ст.ст. 54 та 57 Господарського проце­суального кодексу України. З позовної заяви до господарського суду сплачується державне мито, розміри якого встановлені За­коном України від 11 липня 1995 р. "Про внесення змін і допов­нень до деяких законодавчих актів":

  • із позовних заяв майнового характеру—5 % ціни позову, але не менше 0,25 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

  • із позовних заяв немайнового характеру—5 неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян; :

  • із заяв у переддоговірних спорах—6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо справа підлягає розгля­ду у Вищому господарському суді України, та 5 неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян, якщо справа підлягає розгляду в інших господарських судах;

  • із заяв про перевірку рішень — 50 % ставки, що підлягає сплаті при розгляді справи в першій інстанції, а зі спорів майнового характеру—ставки, обчисленої, виходячи з суми, яка оспорюється.

Після прийняття заяви суд не пізніше 5 днів від дня її надход­ження приймає рішення про порушення провадження справ, про що відповідною ухвалою повідомляє позивача і відповідача.

Поряд з цим, відповідно до ст. 83 Господарського проце­суального кодексу України господарський суд може:

136 І

С.И. Кравчук. Госполарське право України

  • визнати недійсним предмет спору;

  • виходити за межі позовних вимог з метою захисту інтересів позивача або третіх осіб;

  • зменшувати розмір неустойки, яка підлягає стягненню з заінтересованої сторони;

  • стягувати вдохід бюджету зі сторони, що порушила термі­ни розгляду претензії, штраф;

  • стягувати в дохід бюджету штраф у розмірі 100 неоподат­ковуваних мінімумів за ухилення від виконання рішень-господарського суду;

  • відстрочити виконання рішення.

Питання про прийняття позовної заяви вирішує судця. При цьому за наявності обставин, що свідчать про відсутність права на позов (вони зазначені у ст. 62 Господарського процесуального ко­дексу України), суддя відмовляє в прийнятті позовної заяви. Якщо ж заявник (позивач, прокурор) має право на подання позову, але припустився порушень в його реалізації, тобто не дотримався пра­вил подання позовної заяви, суддя повертає позовну заяву і додані до неї матеріали без розгляду. Підстави для повернення містяться в ст. 63 Господарського процесуального кодексу України. Після усу­нення допущених порушень заявник може звернутися до госпо­дарського суду повторно.

У разі відсутності підстав для відмови в прийнятті позовної заяви чи для повернення її заявникові суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п'яти днів з дня її надходження виносить ухвалу про порушення провадження у справі, в якій зазначає час і місце проведення засідання господарського суду тадії, які необхідно вчи­нити сторонам, тощо.

З метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя й сам вчиняє певні дії з підготовки спра­ви до розгляду (наприклад, призначає експертизу, витребує не­обхідні докази, зобов'язує представників сторін з'явитися на засі­дання, виконує інші діїзгідно зі ст. 65 Господарського процесуаль­ного кодексу України).

Основною стадією господарсько-судового процесу є вирішен­ня господарських спорів. Розгляд справ у господарському суді здійснюється суддею одноособово. Для вирішення складних спорів до складу господарського суду вводятьсядодатково два судді. Разом з тим справу може бути розглянуто і без участі представників сторін.

Розліл 9. Захист прав та законних інтересів суб'єктів ... | 137

Порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі роз­гляду справи трьома суддями — суддею, який головує в засіданні. Як правило, справи розглядаються у приміщенні господарського суду, хоча справи, що мають важливе громадське значення, мо­жуть розглядатися безпосередньо на підприємствах та в організа­ціях.

При розгляді справи господарський суд може зіткнутися з такими обставинами, за яких спір не може бути вирішено в цьому засіданні (неявка сторін, неподання витребуваних доказів та ін.). В такому разі розгляд справи відкладається, і в ухвалі, що вино­ситься, вказуються час і місце наступного засідання.

В окремих випадках господарський суд не в змозі розгляну­ти справу до вирішення пов'язаної з нею іншої справи або в разі призначення експертизи, надсилання матеріалів до слідчих органів, заміни сторони її правонаступником. В цих випадках він зупиняє провадження у справі, а потім поновлює його після усу­нення обставин, які зумовили зупинення.

Від призупинення провадження у справі слід відрізняти при­пинення провадження, яке має місце з підстав, зазначених у ст. 80 Господарського процесуального кодексу України. Це підстави, які перешкоджають розгляду справи в господарському суді вза­галі. Вони нагадують підстави відмови в прийнятті позовної заяви.

Так само залишення позову без розгляду (ст. 81 Господарсь­кого процесуального кодексу України) за своїми підставами має багато спільного з поверненням позову (ст. 63 Господарського процесуального кодексу України). Можна говорити про те, що шляхом застосування норм таких процесуальних інститутів, як припинення провадження у справі та залишення позову без роз­гляду, суддя має можливість виправити помилки, яких він при­пустився при прийнятті позовної заяви.

Господарський суд розглядає справу протягом 2 місяців і приймає рішення, яке, відповідно до ст. 85 Господарського про­цесуального кодексу України, вступає в законну силу через 10 днів після його прийняття. Рішення приймається в засіданні суд­дею за результатами обговорення всіх обставин справи, а якщо спір вирішується трьома судцями — більшістю голосів суддів. Рішення повинно за формою та змістом відповідати вимогам ст. 84 Господарського процесуального кодексу.

138 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

Якщо господарський суд не вирішує спір по суті (наприк­лад, у разі відкладення розгляду справи, зупинення чи припинен­ня справи тощо), то він виносить ухвалу.

Прийняте рішення оголошується суддею в засіданні після закінчення розгляду справи. Суддя має право оголосити тільки резолютивну частину рішення, яка повинна бути викладена в пись­мовій формі, підписана суддею (суддями) і приєднана до справи.

Рішення і ухвали розсилаються сторонам, прокурору, який бере участь в господарському процесі, третім особам не пізніше п'яти днів після їх прийняття.

Рішення господарського суду набирають законної сили не­гайно після їх прийняття і піддягають обов'язковому виконанню підприємствами, організаціями та посадовими особами.

Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ надсилається одночасно з рішенням. Органами виконання рішення господарського суду є:

  • установи банку (виконують накази про стягнення грошо­вих сум);

  • судові виконавці (виконують інші накази).

Виданий стягувачеві наказ може бути пред'явлено до вико­нання не пізніше трьох місяців з дня прийняття рішення.

У випадку непогодженості однієї із сторін із прийнятим рішенням вона відповідно до ст. 91 Господарського процесуаль­ного кодексу України подає апеляційну скаргу до апеляційного господарського суду. Форма та зміст скарги передбачений ст. 94 Господарського процесуального кодексу України. Скарга по­дається до господарського суду, який розглядав справу. Госпо­дарський суд протягом п'яти днів формує справу і разом зі скар­гою відправляє до апеляційного суду де справа розглядається про­тягом двох місяців і за його результатами приймається постанова. У випадку непогодженості позивача чи відповідача із рішенням суду, протягом місяця з дня набрання постановою законної сили вони мають право направити касаційну скаргу до Вищого госпо­дарського суду, який протягом двох місяців розглядає справу і приймає постанову. Якщо одна із сторін не погоджується із прий­нятим рішенням, то протягом місяця з дня набрання законної сили цим рішення вона має право направити касаційну скаргу до Вер­ховного Суду України, де справа розглядається протягом двох

Розліл 9. Захист прав та законних інтересів суб'єктів ... [ 139

місяців і за його результатами приймається постанова, яка оскар­женню не підлягає.

За загальним правилом вирішення господарських спорів за­вершується стадією виконавчого провадження. Проте в госпо­дарському процесі є ще одна стадія — перевірка рішень, ухвал та постанов у порядку нагляду. Ця стадія виникає лише тоді, коли за заявою сторони чи за протестом прокурора або його заступника господарський суд перевіряє законність і обгрунтованість рішен­ня, ухвали, постанови господарського суду, третейського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішує госпо­дарський спір. Крім того, господарський суд має право зі своєї ініціативи перевірити в порядку нагляду законність і обгрунто­ваність прийняття рішення.

З усього комплексу питань, пов'язаних з перевіркою рішень, ухвал, постанов, виділимо найголовніші:

  • заява про перевірку рішення, ухвали, постанови в поряд­ку нагляду подається і протест прокурора вноситься не пізніше двох місяців з дня прийняття рішення, ухвали, постанови. При цьому заява подається до господарського суду, який розглянув справу, а протест — до господарсь­кого суду, у компетенцію якого входить перевірка рішен­ня, ухвали, постанови в порядку нагляду;

  • перевірка рішення здійснюється не пізніше двох місяців з дня надходження заяви або протесту;

  • рішення, ухвала, постанова можуть бути перевірені в по­рядку нагляду не пізніше одного року з дня їх прийняття;

  • заява про перевірку рішення, ухвали, постанови повинна бути оплачена митом. Копія заяви (протесту) надсилаєть­ся сторонам;

  • за результатами перевірки в порядку нагляду приймаєть­ся постанова, що надсилається сторонам та прокурору, який приніс протест.

9.3. Способи захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарської діяль­ності

Господарські права та інтереси суб'єктів господарської діяль-

140 | С.Й. Кравчук. Госполарськє право України

ності відповідно до ст. 20 Господарського кодексу України захи­щаються такими способами:

  • визнання наявності або відсутності прав суб'єктів гос­подарювання;

  • визнання повністю чи частково недійсними актів органів державної влади та місцевого самоврядування;

  • відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

  • припиненнямдій, що порушують права або створюють за­грозу їх порушення;

  • присудження до виконання обов'язку в натурі;

  • відшкодування збитків;

  • застосування штрафних, оперативно-господарськихтаад-міністративно-господарських санкцій;

  • встановлення, зміною чи припиненням господарських правовідносин.

У випадку невиконання рішення господарського суду на ви­нуватця накладається штраф в розмірі вартості відповідних зобо­в'язань. При невиконанні рішення чи постанови господарський суд знімає з винуватця штраф у подвійному розмірі. Штрафні санкції можуть у такому випадку відноситись на конкретних відповідальних осіб.

У господарських стосунках між підприємствами, організа­ціями та установами, міжнародними об'єднаннями організацій України застосування заходів з судового врегулювання госпо­дарських спорів є обов'язковою необхідністю звернення до гос­подарського суду. Справи за заявами прокурора порушуються в господарському суді в інтересах держави і суб'єктів господарюван­ня незалежно від прийняття сторонами заходів досудового врегу­лювання господарських спорів.

Господарські спори, які виникають при погодженні стандартів та технічних умов, а також про встановлення цін на продукцію і тарифів на послуги вирішуються відповідними функціональними органами держави, які займаються керівництвом робіт зі стандар­тизації і врегулюванню ціноутворення.

Спори між іноземними інвесторами і державою з питань інвестування підлягають розгляду в судах України, якщо інше не передбачається договорами. Всі інші спори за участю іноземних інвесторів підлягають вирішенню за кордоном.

Розліл 9. Захист прав та законних інтересів суб'єктів ... \ 141

Ф

Контрольні запитання

  1. За якими принципами здійснюється захист суб'єктивних ци­вільних прав суб'єктів господарської діяльності?

  2. Які форми захисту прав та інтересів господарюючих суб'єктів передбачаються чинним законодавством?

  3. Чим характеризується претензійний порядок Врегулювання спорів?

  4. Якими способами захищаються права та інтереси суб'єктів гос-подарськоїдіяльності?

  5. Якими органами вирішуються господарські суперечки, які ви­никають при погодженні стандартів та технічних умов?

142 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

РОЗДІЛ Ю

ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВА ВІДПОВІДААЬНІСТЬ

10.1. Поняття відповідальності в господарському праві

Господарсько-правова відповідальність — це різновид юридичної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов'я­зань суб'єктами господарської діяльності.

Основними принципами господарсько-правової відповідаль­ності є:

  • право потерпілої сторони на відшкодування збитків;

  • сплата правопорушником штрафних санкцій за порушен­ня зобов'язань;

  • недопустимість застереження щодо виключення або обме­ження відповідальності виробника або продавця продукції чи товарів.

Господарсько-правова відповідальність визначається ст. 216 Господарського кодексу України і має особливий предмет регулю­вання — господарські правопорушення. Господарське правопору­шення —це протиправна дія або бездіяльність суб'єкта господарсь­ких відносин, яка не відповідає нормам господарського права, не узгоджується з юридичними обов'язками зазначеного суб'єкта, порушуючи суб'єктивні права іншого учасника відносин або третіх осіб.

Господарські правопорушення класифікуються надоговірніі позадоговірні.

В свою чергу, договірні правопорушення поділяються на:

а) правопорушення на стадії виникнення договорів, порушен­
ня термінів укладання, процедури врегулювання розбіжно­
стей, укладання договорів, які суперечать вимогам закону;

б) порушення строків виконання договорів та інших госпо­
дарських договорів і господарських зобов'язань щодо по-

Розліл 10. Госполарсько-правовавілповілальність | 143

ставки продукції, перевезення вантажів, виконання робіт;

в) порушення господарських зобов'язань щодо якості постав­
леної продукції;

г) порушення державноїдисципліни цін, пов'язаних з вико-
наннямдоговорів;

д) порушення у сфері кредитно-розрахункових відносин, по­
в'язаних з виконанням господарськихдоговорів;

є) порушення господарських зобов'язань щодо перевезення

вантажів. Предметом господарсько-правової відповідальності є також позадоговірні порушення:

а) порушення антимонопольного законодавства;

б) порушення податковоїдисципліни;

в) заподіяння суб'єктам господарювання шкоди підприєм­
ствам, установам, організаціям.

Господарсько-правовій відповідальності властиві особливі оз­наки:

Юридичність. Така відповідальність являє собою дію (вплив) кредитора (потерпілого) на правопорушника безпосередньо або за допомогою господарського суду (суду, третейського суду). Юридич­на природа такої відповідальності полягає у негативній оцінці по­ведінки правопорушника з боку держави і в прямій вимозі або санкції закону застосувати до нього заходи матеріального впливу у вигляді відшкодування збитків, сплати неустойки, штрафу, пені тощо. Загальним принципом цієї відповідальності є державна за­безпеченість щодо застосування передбачених договором чи зако­ном майнових санкцій. Держава гарантує застосування їх завдяки системі спеціальних і загальних правозахисних державних органів, функцією яких є саме застосування майнових санкцій.

Матеріальність. Вона застосовується у формі певної системи майнових (економічних) санкцій, передбачених або дозволених нормами господарського законодавства. Господарюючі суб'єкти як організації можуть нести лише матеріальні витрати як відпові­дальність (примусові виплати, неодержання Належних сум, змен­шення майна внаслідок відшкодування збитків і т. ін.). Стаття 5 5 Господарського кодексу Україні закріплює принцип повної ма­теріальної відповідальності господарюючих суб'єктів аж до банк­рутства. Стаття 24 зазначеного закону передбачає, що "підприєм­ство несе повну відповідальність за додержання кредитних дого-

144 |

С.И. Кравчук. Госполарське право України

ворів і розрахункової дисципліни. Підприємство, яке не виконує своїх зобов'язань по розрахунках, може бути оголошено госпо­дарським судом банкрутом у порядку, встановленому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або виз­нання його банкрутом". Таким чином, найвищою економічною санкцією згідно із законодавством можна вважати оголошення судом господарюючого суб'єкта-боржника банкрутом.

Протиправність. Господарсько-правова відповідальність зас­тосовується лише у випадку наявного правопорушення, тобто на такій юридичній підставі, як об'єктивні протиправні дії чи без­діяльність правопорушника, і загалом базується на презумпції його вини.

Стимулювання. У функціональному відношенні господар­сько-правова відповідальність покликана стимулювати належне виконання господарських та інших зобов'язань. Отже, її голов­ною метою є забезпечення правопорядку в сфері економіки (в господарських відносинах).

10.2. Функції та види господарсько-правової відповідальності

Функції господарсько-правової відповідальності визначають-сяяксукугаіістьдшщодозасгосуьшшядоправопорушникаусфері господарювання передбачених законом чи договором санкцій, а також правових наслідків такого застосування.

Основними функціями господарсько-правової відповідаль­ності є:

Стимулююча. Господарсько-правова відповідальність, яка по­лягає в застосуванні до правопорушника економічних (майнових) санкцій, передбачає спонукання (негативне стимулювання) його і до припинення правопорушення, і до реального виконання зобо­в'язання. Стимулювання є негативним у тому розумінні, що особа, яка вчинила господарське правопорушення, несе певні майнові витрати внаслідок застосування до неї економічних санкцій. Ця функція притаманна практично всім видам санкцій, передбачених або санкціонованих нормами господарського права. Вона має на меті, насамперед, вдовольнити економічний інтерес потерпілого суб'єкта шляхом стимулювання (економічного, майнового) право-

Розліл 10. Госполарсько-правова вілповілальність І 145

порушника до правомірнихдій. Є тут і суспільний інтерес. Реаль­не виконання господарських зобов'язань підприємствами і організаціями означає нормальне задоволення суспільних потреб у продукції, роботах, послугах.

Штрафна. Відповідальність суб'єктів господарських правові­дносин є однією з форм юридичної відповідальності. Вона викли­кається протиправною поведінкою (господарським правопорушен­ням, невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань) пра-вопорушника. В такому розумінні господарсько-правова відповідальність є ретроспективною, тобто реакцією на вже скоєні протиправні дії (бездіяльність) у вигляді саме відповідальності як покарання правопорушника економічними санкціями. Загалом штрафна функція покладена на такі види господарсько-правових санкцій, як неустойка, штраф, пеня (так звані штрафні санкції).

Попередження правопорушень. Суть цієї функції полягає в тому, що завдяки застосуванню відповідальності не тільки усу­вається факт господарського правопорушення, а й застосовуються (господарським судом чи судом загальної юрисдикції) правові за­ходи, спрямовані на усунення його причин та умов. Як поперед­жувальний засіб господарсько-правова відповідальність найбільш ефективна в тих випадках, коли має місце матеріально-правовий зв'язок відповідальності господарюючого суб'єкта з матеріальною відповідальністю його працівники*, передбаченою трудовим пра­вом. Відшкодування господарюючим суб'єктом збитків, сплата неустойки, штрафу чи пені — це так звані невиробничі витрати, які відносяться на прибуток підприємств та організацій. Отже, від недобросовісних (неправомірних) дій окремих осіб майнові втрати несуть трудові колективи. На сьогодні важливого зна­чення набуває персоніфікація матеріальної відповідальності гос­подарюючих суб'єктів, застосування майнових заходів згідно з нормами трудового права до працівників, винних у застосуванні санкцій до господарюючого суб'єкта.

Компенсаційна. Сутність компенсаційної функції господарсь­ко-правової відповідальності полягає у відновленні порушеного правопорушенням майнового стану потерпілого шляхом застосу­вання на його користь компенсаційних майнових санкцій, стягува­них з порушника.

У договірних та інших зобов'язаннях кредитор завжди ризи­кує своїм майновим становищем внаслідок порушення зобов'язан-

146 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

ня боржником. Тому правові системи цивілізованих країн відпра­цювали і мають у своєму арсеналі засоби правового захисту, які зна­ходяться у потерпілої сторони зобов'язання. Ці засоби грунтують­ся на так званому праві справедливості і застосовуються або безпо­середньо потерпілою стороною, або правозастосовним органом. Найбільш юридичним, універсальним і дієвим засобом правового захисту потерпілої сторони зобов'язання, яке застосовується тра­диційно "по праву справедливості", є відшкодування збитків. Суть цього методу полягає втому, що кожне порушення договору чи іншо­го зобов'язання дає потерпілій стороні право на відшкодування збитків, яких вона зазнала. Так, ст. 546 Цивільного кодексу Ук­раїни називається "Види забезпечення виконання зобов'язаня". Термін "забезпечення виконання" якраз і вказує на те, що дана форма відповідальності виконує компенсаційну функцію.

Таку саму функцію законодавець покладає і на неустойку. Відповідно до ст. 550 Цивільного кодексу України право на неус­тойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, зав­даних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Інформаційна. Факт пред'явлення претензії, позову, стягнен­ня збитків чи неустойки - це інформація про неблагополучний стан, наявніхибиугосподарськійдіяльності суб'єкта. Крімтого, це й інформація про необхідність вжиття відповідних заходів щодо поліпшення справ, наведення порядку на підприємстві, в органі­зації.

Відповідальність можна визначити, як граничну величину майново-примусового впливу на правопорушника, який може за­стосовувати до нього кредитор, господарський суд чи суд загаль­ної юрисдикції.

Основними формами господарсько-правової відповідальності с.

Економічна — негативний економічний вплив на правопо­рушника з метою стимулювання його до виконання взятих зобо­в'язань.

Майнова—вплив на правопорушника шляхом безпосеред­нього застосування майнових санкцій.

Види господарсько-правової відповідальності розрізняють­ся залежно від видів господарських правопорушень і санкцій, встановлених за ці правопорушення. За цим критерієм в теорії права розрізняються такі види господарсько-правової відпові­дальності:

Розліл 7 0. Госполарсько-правова вілповілальність | 147

Відшкодування збитків - відповідальність, юридичною підставою якої є застосування у випадку невиконання або нена­лежного виконання зобов'язання боржником. Він зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані ним збитки, що передбачено ст.ст. 224-229 Господарського кодексу України. Збитки не є майновою санкцією заздалегідь визначеного розміру. Саме в цьому полягає універсальність їхнього застосування. Проте труд­нощі в обрахуванні їхнього розміру зумовлюють складність за­стосування зазначеної санкції.

До збитків, що підлягають відшкодуванню, відносяться:

  • вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна;

  • додаткові витрати (вартість додаткових робіт чи затраче­них матеріалів), понесені стороною, яка зазнала збитків;

  • втрачений зиск;

— матеріальна компенсація моральної шкоди.
Відшкодування збитків як майнова санкція застосовується:
-у відносинахкупівлі-продажу між господарюючими суб'єкта­
ми. Так, продавець зобов'язаний повідомити покупця про всі пра­
ва третіх осіб на продану річ: право орендаря, право застави тощо.
Невиконання цього правила дає право покупцеві на розірвання
договору і відшкодування збитків (ст. 611 Цивільного кодексу Ук­
раїни) . Якщо продавець продав річ, але на порушення договору не
передає її покупцеві, останній має право вимагати передачі прода­
ної речі і відшкодування збитків, викликаних простроченням ви­
конання (ст. 612 Цивільного кодексу України), або відмовитися від
договору і вимагати відшкодування збитків. Подібні права має про­
давець у разі відмови покупця прийняти продану річ або заплатити
за неї встановлену ціну (ст. 664 Цивільного кодексу України).Якщо
продана річ неналежної якості, покупець як один з альтернативних
варіантів може вимагати:

  • у відносинах поставки постачальник відшкодовує покуп­цеві збитки, завдані поставкою продукції неналежної якості або некомплектної (ст. 269 Господарського кодексу та ст. 712 Ци­вільного кодексу України);

  • відповідно до умов договору підряду на капітальне будівницт­во відповідальна за невиконання або неналежне виконання обо­в'язків сторона сплачує встановлену неустойку (пеню), а також відшкодовує збитки в сумі, не покритій неустойкою (ст. 322 Гос­подарського кодексу та ст. 837 Цивільного кодексу України);

148 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

- у перевезеннях вантажів вантажовідправник і вантажоо­
держувач зобов'язані відшкодувати перевізникові збитки, зав­
дані з їх вини внаслідок перевантаження транспортних засобів,
пошкодження рухомого складу при навантаженні або розванта­
женні, пакуванні, кріпленні вантажу (ст.ст. 313,314 Господарсь­
кого кодексу та ст. 920 Цивільного кодексу України);

—у випадках господарських деліктів (заподіяння шкоди) збит­ки відшкодовуються господарюючими суб'єктами відповідно до ст.ст. 440-442,450-453 Цивільного кодексу України.

Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов'язаний вжити необхідних заходів із запобі­гання заподіянню збитків іншому суб'єкту господарськоїдіяльності.

Сторона позбавляється права на відшкодування збитків, якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язаня (ст. 226 Господарського кодексу України).

Штрафні санкції. Штрафна господарсько-правова відпові­дальність відрізняється від відшкодування збитків насамперед тим, що юна виконує каральну або дисциплінуючу функцію. Господарсь­ке законодавство встановлює штрафну відповідальність до тих видів господарських правопорушень, за вчинення яких до суб'єктів гос­подарських відносин доцільно застосовувати штрафні санкції. Розмір цієї відповідальності залежить від ступеня серйозності гос­подарського правопорушення, а не від суми завданого кредиторові збитку.

Штрафна відповідальність застосовується згідно із законо­давством у вигляді штрафних економічних санкцій, встановлених нормативними актами, що регулюють окремі види господарських відносин (положення про поставки продукції і товарів, транспортні кодекси і статути та ін.). Згідно із ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкціїу вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник гос­подарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарськоїдіяльності, невиконання або не­належного виконання господарського зобов'язання.

При цьому Господарським кодексом визначено, що:

— штрафом є неустойка, нарахована у відсотках від суми
невиконаного чи неналежним чином виконаного зобо­
в'язання;

Розліл 10. Госполарсько-правовавілповілальність | 149

— пенею є неустойка, нарахована у відсотках від суми не своєчасного виконаного грошового зобов'язання за кож­ний день перевищення терміну його виконання.

Тобто штраф і пеня — це види неустойки. При цьому штраф може встановлюватись за будь-яке порушення господарських зобо-в 'язань, в той же час пеня - лише у випадку перевищення терміну виконання грошових зобов'язань. Відмінність пені від штрафу по­лягає в тому, що пеня - це тривала неустойка, яка обчислюється за кожний день перевищення терміну платежу, не виконаного у передбачені зобов'язанням терміни.

Відповідно до ст. 231 Господарського кодексу України штраф і пеня нараховуються у відсотках до суми невиконаної частини зобов'язань або у визначеній фіксованій грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язань незалежно від сту­пеня виконання, чи в кратному розмірі до вартості товарів, робіт або послуг. Для недопущення нанесення збитків власній фінансо­во-господарській діяльності контрагентам за договором необхід­но визначати неустойку лише у відсотках від суми невиконано­го чи неналежним чином виконаного зобов'язання.

Розмір штрафної санкції визначається ст. 231 Господарсь­кого кодексу, відповідно до якої його розмір узгоджується сторо­нами при укладенні договору. Зменшувати розмір штрафних санкцій, згідно зі ст. 233 Господарського кодексу України, може лише суд у випадку, якщо вони надмірно великі порівняно із збит­ками кредитора.

Статтею 550 Цивільного кодексу України встановлено, що кредитор не має права на неустойку, що якщо боржник не відпо­відає за порушення зобов'язання. Це означає, якщо господарюю­чий суб'єкт порушив зобов'язання і він доведе, що це порушення трапилося випадково або внаслідок фарс-мажорних обставин, то він звільняється від відповідальності за їх порушення. У такому випадку неустойка з боржника не вираховується. При цьому, зок­рема, не вважається недотриманням умов власних зобов'язань контрагентом боржника відсутність на ринку товарів, які не­обхідні для виконання зобов'язань, а також відсутність у нього ж (боржника) необхідних засобів для виконання зобов'язань.

За загальним правилом розмір неустойки повинні визнача­ти сторони при укладенні угоди. При цьому у випадку не вста-

150 [ С.И. Кравчук. Госполарське право України

новлення законом розміру неустойки за взаємною згодою сторо­ни можуть його збільшити або зменшити.

В той же час для неустойки за грошовими зобов'язаннями є певні обмеження. Зокрема, на підставі ст. 343 Господарського ко­дексу і ст. 4 Закону України "Про відповідальність за своєчасне ви­конання грошових зобов'язань від 22 листопада 1996 р.№ 543/ 96-ВР, розмір пені не повинен перевищувати подвійну облікову ставку Національного банку України, що діє на період нараху­вання пені.

Сума пені, яку необхідно сплачувати боржнику у випадку невиконання ним грошових зобов'язань за договором, розрахо­вується у наступному порядку. Наприклад, заборгованість по оплату товарів станом на день сплати пені становить 10 000 грн. Пеню необхідно розраховувати за 240 днів (кількість днів взята умовно). Облікова ставка НБУ—7 %, відповідно подвійна облікова ставка НБУ — 14%. Сума пені, яку повинен сплатити боржник, становить:

10 000 грн х 0,14:365x240= 920,55 грн.

Статтею "Недобросовісна конкуренція—Антимонопольний комітет" ст.257 Господарського кодексу України встановлений загальний термін позовної давності — три роки. Однак, для неус­тойки за статтею "Загальні умові регулювання господарських відновин" ст. 258 Господарського кодексу встановлений скоро­чений термін позовної давності — один рік. В той же час, виходя­чи із норм Господарського кодексу у випадку відсутності домо­вленості між сторона договору про розмір неустойки (пені), борж­ник, який перевищив терміни сплати коштів за умовами договору, за вимогою кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з ураху­ванням встановленого індексу інфляції за весь період невиконання зобов'язань.

Суму неустойки не потрібно вважати як компенсацію вартості товарів (робіт, послуг), а значить, і рахувати її базою для сплати податку на додану вартість.

Оперативно-господарські санкції. Це передбачені законодав­ством або договором засоби оперативного впливу на правопоруш­ника, спрямовані на попередження господарського правопорушен­ня чи зменшення його шкідливих наслідків. Вони застосовуються

Розліл 10. Госполарсько-правова вілповілальність І 151

безпосередньо самими суб'єктами господарських правовідносин в оперативному порядку. За своєю спрямованістю оперативно-господарські санкції ст.236 Господарського кодексу України по­діляються на такі види:

  1. Одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною уразі порушення зобов'язання іншою стороною.

  2. Відмова управненою стороною від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного іншою стороною.

  3. Вслвновленнядодатковихгарантійналежноговиконання зобов'язань, якщо інша сторона змінила умови зобов'язан­ня.

  4. Відмошвідвстановленнянамайбутнєгосподарськихвідно-син із стороною, якапорушилазобов'язання.

Оперативно-господарські санкції можуть використовуватись одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

10.3. Підстави господарсько-правової відповідальності

Підставами господарсько-правової відповідальності є вчинення суб'єктом господарських відносин правопорушення у сфері господа­рювання.

Ст. 218 Господарського кодексу України визначає наступні види підстав господарсько-правової відповідальності:

  1. Нормативна. Це сукупність норм права про відповідальність суб'єктів господарських відносин.

  2. Господарська правосуб'єктність правопорушника і потерпі­лого. Сторонами правовідносин щодо застосування відповідальності цього виду можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи незалежно від форми власності майна, організа­ційно-правових форм, тобто особи, що мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорю­ваних прав та інтересів, які охороняються законом.

  3. Юридико-фактична. Це протиправні дія або бездіяльність особи — господарського правопорушника, що порушують права і законні інтереси потерпілої особи чи заважають їх реалізації. Ця

152 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

підстава складається з чотирьох елементів, які в теорії права на­зиваються умовами господарсько-правової відповідальності:

—факт господарського порушення, тобто порушення норми закону, умови договору, державного контракту тощо, внаслідок чого завдаються збитки або інша шкода майновим правам та інте­ресам потерпілого (кредитора);

  • протиправність поведінки господарського порушника. Така умова визначається у господарському праві в широ­кому розумінні. Це може бути як дія, такі бездіяльність, що порушують правову норму, планове завдання, умови договору йт.ін.;

  • причинний зв'язок між протиправною поведінкою по­рушника і завданими потерпілому збитками. Цей зв'язок необхідно доводити відповідними документальними до­казами;

  • вина господарського правопорушника. Це негативне су­б'єктивне ставлення правопорушника до прав і законних інтересів потерпілого. Вина у господарській практиці—це наявність двох обставин, які дають підстави для застосу­вання відповідальності:

а) наявність в особи-правопорушника реальних можливос­
тей для належного виконання;

б) невжиття правопорушником всіх необхідних заходів для
недопущення правопорушення, запобігання збиткам
(шкоді) потерпілого.

Формою вини може бути:

  • умисел правопорушника;

  • необережністьправопорушника.

При цьому діє принцип презумпції вини, тобто "відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання", що пе­редбачено ст. 614 Цивільного кодексу України. Вина обох сторін підлягає взаємному заліку. Якщо невиконання або неналежне ви­конання зобов'язання виникло з вини обох сторін, судовий орган (суд, господарський суд, третейський суд) відповідно зменшує розмір відповідальності боржника. Це має місце і тоді, коли кре­дитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розмірів збитків або не вжив заходів до їх зменшення (ст. 614 Цивільного кодексу України).

Розліл 10. Госполарсько-правова вілповілальність { 153

Вина господарюючого суб'єкта — це вина його працівників. Отже, принцип відповідальності за вину вимагає визначення кон­кретних працівників, дія або бездіяльність яких спричинили не­виконання зобов'язань чи заподіяння шкоди.

Сукупність чотирьох умов утворює юридико-фактичні підстави господарсько-правової відповідальності. Для застосуван­ня майнової відповідальності у вигляді відшкодування збитків необхідна наявність усіх чотирьох умов, тоді як для застосування неустойки, штрафу чи пені досить лише двох з них: факту гос­подарського правопорушення та протиправності поведінки по­рушника.

♦

Контрольні запитання

  1. Що є предметом регулювання відповідальності у господарсько­му праві?

  2. Як класифікуються господарські правопорушення?

  3. Які види позадоговірних правопорушень є предметом госпо­дарсько-правової відповідальності?

  4. Які основні функції відповідальності за господарські право­порушення?

  5. Які існують види господарсько-правової відповідальності?

  6. В яких рамках функціонують підстави відповідальності за госпо­дарські правопорушення?

  7. Що є формою вини за господарські правопорушення?

154 І С.И. Кравчук. Госполарське право України

РОЗДІЛ П

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРСЬКОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

11.1. Поняття банкрутства та його суб'єкти

Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації підприємств регулюється ст.ст. 209—215 Господарського кодек­су України і визначається як нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги креди­торів інакше як шляхом застосування визначеної судом ліквідацій­ної процедури.

Порядокіумовивизнаннябудь-якихюридичнихосіб—суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задоволення пре­тензій кредиторів регулює спеціальний Закон України від ЗО червня 1999 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або виз­нання його банкрутом". Провадження у справах про банкрутство та ліквідаційний процес регулюєтьсятакожзаконодавством України про організацію та діяльність господарськогосуду,апровадженняуспра-вах про банкрутство банків регулюється, крім того, з урахуванням вимог Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Такими є основні законодавчі акти про банкрутство, поняття якого містить ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспро­можності боржн ика або визнання його банкрутом", якою визна­чається, що банкрутство є неспроможність продовження суб'єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерен­табельності та безприбутковості.

Юридичний'аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що в суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають документовані майнові вимоги до нього як до боржника.

Розліл 11. Правове регулювання банкрутства суб'єктів... І 155

До боржника відповідно до ст. 212 Господарського кодексу України застосовуються такі судові процедури:

  • розпорядження майном боржника;

  • мирова угода;

  • санація;

  • ліквідація банкрута.

Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комп­лекс процесуальних правовідносин: провадженняусправі, визнан­ня боржника банкрутом, оголошення про банкрутство, задоволен­ня претензій кредиторів, припинення справи про банкрутство тощо. Сукупність таких процесуальних правовідносин може розгляда­тися як ліквідаційний правовий процес щодо суб'єкта підприємництва.

Суб'єктами банкрутства закон визнає лише юридичних осіб, причому осіб однієї категорії—суб'єктів підприємництва, неспро­можних протягом трьох місяців виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Таким чином, йдеться насампе­ред про підприємства всіх форм власності й видів, визначених ст. 63 Господарського кодексу України, а також про господарські об'єднання згідно із ст. З цього кодексу, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність. Зазначені суб'єкти поіменовані За­коном "Про відновлення платоспроможності боржника або виз­нання його банкрутом" боржниками або банкрутами.

Суб'єктом процедури банкрутства є:

/. Боржники. Боржником відповідний суб'єкт вважається на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, банкрутом — після того, як господарський суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом.

2. Кредитори. Нимиможутьбутиякфомадяни,такіюридичні особи, що мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника. До кола кредиторів не входять ті суб'єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою.,

Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні повинні діяти у справах про банкрут­ство як збори кредиторів. Збори можуть створювати комітет креди­торів. Коли кредиторів більше десяти, створення такого комітету є обов'язковим. Повноваження цього органу визначають збори. Ці органи — збори, комітет — необхідні для участі у провадженні у справах про банкрутство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не ок­ремі численні кредитори, а один спільний, об'єднаний кредитор.

156 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

11.2. Підстави для застосування

банкрутства та порядок провадження

у справах про банкрутство

Підставою для застосування банкрутства до суб'єкта підпри­ємництва є економічний фактор, визначений ст. 1 Закону України " Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" - неспроможність суб'єкта як юридичної особи протя­гом трьох місяців виконати пред'явлені до нього майнові вимоги кредиторів чи зобов'язання перед бюджетом. Фактичною підста­вою для порушення справи про банкрутство може бути лише пись­мова заява до господарського суду, яка називається "заява про пору­шення справи про банкрутство юридичної особи". З такою заявою до господарського суду може звернутися будь-хто з кредиторів, який має підтверджені належними документами майнові вимоги до бор­жника, або кілька кредиторів. Як уже зазначалося, такого права не мають ті кредитори, майнові вимоги яких забезпечені заставою.

Із заявою про порушення справи про банкрутство до гос­подарського суду може звернутися боржник з власної ініціативи. Боржник реалізує таке право у разі його фінансової неспромож­ності або загрози такої неспроможності. Боржник додає до заяви список своїх кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс, іншу інформацію про його фінансове і майнове становище.

Провадження у справах про банкрутство здійснюється госпо­дарськими судами і проходить такі стадії:

  • порушення провадження у справі;

  • попереднє засідання господарського суду;

  • виявлення кредиторів і сенаторів;

  • утворення зборів і комітету кредиторів;

  • прийняття рішення про санацію та проведення санацій­них заходів;

  • ліквідаційна процедура;

  • припинення справи про банкрутство.

На стадії порушення провадження у справі господарський суд розглядає заяву на предмет того, чи підлягає вона прийняттю, а справа—порушенню. При позитивному вирішенні цього питання суд виносить ухвалу про порушення провадження у справі. Ухвала

Розліл 7 1. Правове регулювання банкрутства суб'єктів... \ 157

має бути винесена не пізніше 5 днів з дня надходження заяви. В ухвалі вирішуються питання про прийняття заяви, про призначен­ня справи до розгляду в попередньому засіданні господарського суду та про час і місце його проведення. Згідно з ухвалою витребу­ються документи про майнове і фінансове становище боржника, необхідні для розгляду справи.

Ухвала надсилається боржникові, кредиторам та банкам, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника.

Заява може бути відкликаною протягом одного місяця від дня порушення справи про банкрутство, якщо не надійшло інших заяв від інших кредиторів. Якщо заявниками є боржники, то вони відкликають свої заяви лише при наявності письмової згоди усіх їхніх кредиторів.

Попереднє засідання господарського суду проводиться не пізніше як через три місяці з дня порушення провадження у справі. Воно необхідне для:

  • оцінки документів;

  • заслуховування пояснення сторін, банків;

  • розгляду їх клопотань.

За результатами попереднього засідання господарський суд при необхідності призначає розпорядника майна. Суд зобов'язує заявника подати до офіційного друкованого органу Верховної Ради (газета "ГолосУкраїни") чи Кабінету Міністрів України (га­зета "Урядовий кур'єр") оголошення про порушення справи про банкрутство. В оголошенні мають міститися: повне найменуван­ня боржника, його юридична адреса, банківські реквізити, а та­кож найменування та адреса господарського суду і номер справи.

На підготовчому засіданні господарського суду відповідно до ст. 13 Закону України "Про відновлення платоспроможності борж­ника або визнання його банкрутом" розпочинається процедура розпорядження майном боржника. Відповідно до ст. 1 цього зако­ну розпорядження майном боржника—це система заходів з нагля­ду і контролю за управлінням та розпорядженням майном боржни­ка з метою забезпечення збереження і ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізуйого фінансово­го стану. Розпорядження майном—це перша судова процедура, яка застосовується до боржника. Вона не застосовується лише у випад­ках спрощеного порядку банкрутства (ст.ст. 51,52 Закону) та щодо громадян-підприємців (ст. 48 Закону).

158 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

Завдання процедури розпорядження складаються з:

  • виявлення та збереження майнових активів боржника;

  • виявлення кредиторів;

  • укладення й затвердження реєстру грошових вимог кре­диторів;

  • проведення перших загальних зборів кредиторів;

  • прийняття рішення про перехід на наступну стадію про­цедури банкрутства.

Процедура розпорядження майном—дуже важливий, склад­ний етап у справі про банкрутство. Від того, як відбудеться розпо­рядження майном, буде залежати подальша доля боржника.

Разом з тим не виключається варіант введення такої проце­дури у період між означеними етапами суду, якщо це викликано необхідністю збереження і ефективного використання майна борж­ника. Наприклад, якщо суду стало відомо про укладення боржни­ком угод на невигідних умовах (зниження ціни, низька якість сировини тощо) або боржник почав реалізовувати основні засоби і т.ін. Слід мати на увазі, що процедура розпорядження майном вводиться незалежно від того, хто ініціював провадження у справі про банкрутство: кредитор або боржник. Термін процедури роз­порядження складає шість місяців і може бути продовжений або скорочений судом за клопотанням комітету кредиторів, розпо­рядника майна або власника (органу, уповноваженого управляти майном (п. 7 ст. 13 Закону). У випадках, передбачених згаданим вище законом, процедура розпорядження майном має більший термін. Так, щодо селянського (фермерського) господарства термін розпорядження не може перевищувати 15 місяців і може бути про­довжений на один рік (пункти 6,7 ст. 50 Закону).

З моменту порушення справи про банкрутство суд вводить мораторій на задоволення майнових вимог кредиторів. Суть мо­раторію зводиться до зупинення виконання боржником усіх ви-могкредиторів за зобов'язаннями, що виникли на час порушення справи про банкрутство або прирівняних до таких, а також зупи­нення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зо­бов'язань.

Нажаль, у Законі не встановлений обов'язок суду розсилати ухвалу з вказівкою на введення мораторію банкам, що обслуго­вують рахунок боржника, органу державної виконавчої служби. Однак на практиці суди здійснюють таку розсипку за власною ініціативою, оскільки це сприяє ефективному розгляду справи

Розліл 71. Правове регулювання банкрутства суб'єктів... | 159

про банкрутство. При одержанні ухвали суду про порушення спра­ви про банкрутство банки та державна виконавча служба повинні, безумовно, призупинити виконавче провадження за вимогами, що підпадають під дію мораторію. Якщо ж будь-який кредитор отримає задоволення своєї вимоги у порушення мораторію, то боржник має право вимагати повернення безпідставно стягнутої грошової суми.

Одне з важливих завдань суду полягає у вжитті заходів із забез­печення грошових вимог кредиторів. Невжиття таких заходів при­зводить до того, що боржник може передати своє майно іншим осо­бам і тоді процедура банкрутства втрачає свій сенс. Загальні заходи із забезпечення вимог кредиторів закріплені в ст. 67 Господарсько­го процесуального кодексу України. До них відносяться, зокрема, накладення арешту на майно і грошові засоби, що належать борж­нику, заборону боржнику вчиняти певні дії. У ст. 12 Закону перед­бачені додаткові заходи: в зобов'язанні боржника передати цінні папери, валютні цінності, інше майно на зберігання третім осо­бам; у забороні власнику майна боржника або органу управління здійснювати дії з реорганізації або ліквідації юридичної особи-боржника.

Крім того, суд може застосувати такі спеціальні заходи, як за­борона без згоди розпорядника майна укладати і виконувати низку угод по розпорядженню нерухомим майном, одержання та видачу кредитів, порука, надання гарантій, уступка вимоги, переведення боргу та ін. Важливою новизною Закону України " Про внесення змін до Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" № 672-ГУвід 07.04.2003 р. стало усунення з посади керівника боржника у випадку вчинення ним неправомірних дій - перешкода законним діям розпорядника май­на, порушення прав і законних інтересів кредиторів, а також борж­ника. Для застосування такої санкції господарському суду достат­ньо клопотання розпорядника майна. Функції усуненого керівни­ка боржника за ухвалою суду покладаються на розпорядника майна.

Особливим заходом є припинення повноважень керівника боржника або органу управління боржника у випадку, якщо ними не вживаються заходи із забезпечення схоронності майна борж­ника, створюється перешкода діям розпорядника майна або до­пускаються інші порушення законодавства (п. 6 ст. 13 Закону).


ш_і

С.И. Кравчук. Госполарське право України

Вжиття заходів із забезпечення майнових вимог кредиторів є правом господарського суду, і воно реалізується за клопотан­ням сторін, учасників справи або за ініціативою суду. Як виняток - банкрутство громадян-підприємців. Тут суд зобов'язаний вод­ночас з прийняттям заяви про порушення справи про банкрут­ство накласти арешт на майно громадянина-підприємця, за вик­люченням майна, на яке відповідно до цивільного процесуально­го законодавства України не може бути звернуто стягнення (ст. 48 Закону).

Введення процедури розпорядження хоча і не тягне відсторо­нення керівника боржника і його органів управління, однак їх по­вноваження істотно обмежуються. Так, органи управління боржни­ка не мають права приймати рішення про:

  • реорганізацію і ліквідацію боржника;

  • утворення юридичнихосібабопроучастьуіншихюридич-них особах;

  • створення філіалів і представництв;

  • виплату дивідендів;

  • проведення боржником емісії цінних паперів;

  • вихід зі складу учасників боржника—юридичної особи, придбання раніше випущених акцій у акціонерів.

Тільки за погодженням з розпорядником майна можуть вчи­няти угоди, пов'язані з передачею нерухомого майна в оренду, зас­таву з внесенням означеного майна як вкладу в статутний фонд гос­подарського товариства або розпорядження таким майном іншим чином; пов'язані з одержанням і видачею позик (кредитів), пору­кою і видачею гарантій, уступкою права вимоги, переводом боргу, а такожпередачеюудовірчеуправління майна боржника; пов'язаніз розпорядженням іншим майном боржника, балансова вартість яко­го складає понад один відсоток балансової вартості активів борж­ника.

Наведені норми Закону свідчать про обмеження управосуб'є-ктності боржника. Таке обмеження зумовлене, по-перше, основ­ним завданням процедури розпорядження майном - збереженням ліквідної маси, а по-друге, нейтралізацією всіх можливих спроб боржника відійти від процедури банкрутства шляхом ліквідації або реорганізації.

Після порушення справи про банкрутство боржник зобов'я­заний подати у господарський суд і заявнику відповідь на заяву про

Розліл 11. Правове регулювання банкрутства суб'єктів... І 161

порушення справи про банкрутство. Строк пред'явлення такої відповіді не повинен перевищувати дати проведення підготовчого засідання. Вона повинна містити:

  • наявні у боржника заперечення проти вимог заявника;

  • загальну суму заборгованості боржника перед кредитора­ми, в тому числі по заробітній платі працівників боржни­ка, а також заборгованість по податках і зборах (обов'яз­кових платежах);

  • відомості про наявність у боржника майна, в тому числі коштів, що знаходяться на його рахунку в банках або інших фінансою-кредитнихустановах;

  • поштовіадресибанківтаіншихфінансово-кредитнихуста-нов.

Що ж стосується заперечень боржника, то слід мати на увазі, що вони повинні стосуватися лише розміру грошових вимог заяв­ника. Оскільки грошові вимоги заявника носять безспірний харак­тер, то питання їх правомірності повинні вирішуватися у позовно­му порядку. У цьому випадку боржник повинен вказати у своїй відповіді про оскарження таких вимог (визнання нпідлягаючими до виконання), і тоді господарський суд повинен зупинити про­вадження у справі про банкрутство в порядку ч. 1 ст. 79 Госпо­дарського процесуального кодексу України.

Відсутність відзиву боржника не перешкоджає розгляду спра­ви про банкрутство. Початок його процедури збігається з призна­ченням судом розпорядника майна. Запропонувати кандидатуру розпорядника майна можуть кредитори або державний орган з пи­тань банкрутства (якщо частка державного майна у боржника скла­дає 25 відсотків). Право вибору конкретної особи на посаду розпо­рядника майна належить суду. Умови такі: наявність ліцензії госпо­дарського керуючого, не бути зацікавленою особою щодо боржника або кредиторів. Якщо кандидатури розпорядника май­на суду не надані, то суд сам призначає конкретну особу з числа осіб, зареєстрованихдержавним органом з питань банкрутства як господарські керуючі (п. 2 ст. 13 Закону).У практиці розгляду справ про банкрутство частіше виникає ситуація, коли держав­ний орган з питань банкрутства наполягає на тому, щоб госпо­дарський суд при призначенні розпорядника майна погоджував його кандидатуру з місцевим державним органом з питань банк­рутства. Вищий господарський суд України в інформаційному

162 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

листі від 10 травня 2000 р. №018/204 роз'яснив, що ст. 13 Закону не вимагає від господарського суду такого погодження. На наш погляд, такий підхід відповідає змісту ст. 13 Закону.

Права і обов'язки розпорядника майна закріплені у пунктах 8,9 ст. 13 Закону. Розпорядник майна має право:

  • скликати збори кредиторів і брати в них участь з правом дорадчого голосу;

  • аналізувати фінансовий стан боржника і рекомендувати збо­рам кредиторів заходи з фінансового оздоровлення борж­ника.

До числа його обов'язків відносяться:

  • розгляд спільно з посадовими особами боржника копій заяв кредиторів про грошові вимоги до боржника;

  • ведення реєстру вимог кредиторів;

  • повідомлення кредиторів про результати розгляду їх вимог боржником;

  • вжиття заходів з охорони майна боржника;

  • скликання зборів кредиторів;

  • наданнягсюподарськомусудуікомітетукредиторівзвітупро свою діяльність, відомостей про фінансовий стан боржни­ка;

  • пропозиція про можливе відновлення платоспроможності боржника і т.ін.

Закон не надав право розпоряднику майна звертатися до суду з вимогою про визнання угод, вчинених боржником з порушенням порядку, встановленого Законом, недійсними. Це відіграє істот­ну роль, бо до введення процедури санації спливає тривалий час, що ускладнює можливість повернення відчуженого майна борж­ника. Якщо законодавець поклав обов'язок на розпорядника май­на із вжиття заходів з охорони майна боржника, то повинен був також передбачити відповідні повноваження.'Складається так, що господарський керуючий бачить, як боржник реалізує майно з порушенням встановленого порядку, а вчинити нічого не може. Тому він повинен бути наділений правом звернення до суду з ви­могою про визнання недійсними актів, прийнятих у процедурі розпорядження майномщодоорганізаційно-правової форми борж­ника. Так, якщо органи управління боржника у порушенні п. 11 ст. 13 Закону прийняли рішення про реорганізацію або ліквіда­цію боржника, виступили засновниками дочірнього підприєм-

Розліл 11. Правове регулювання банкрутства суб'єктів ... | 163

ства, то розпорядник майна повинен мати право подати заяву до суду про це, визнавши недійсним акт органів державної реєст­рації. Відсутність такого повноваження у розпорядника майна може поставити під сумнів існування самої процедури банкрут­ства, ускладнити пошук майнових активів боржника.

На підготовчому засіданні, яке повинно відбутися не пізніше 30 днів з дня порушення справи про банкрутство, суд остаточно надає правову оцінку поданим документам у частині безспірності вимог, несплати їх повністю на час розгляду, заслуховує пояснення сторін, розглядає обгрунтованість заперечень боржника. Підготов­че засідання має важливе значення, бо є відправною точкою для усієї справи про банкрутство.

По-перше, суд остаточно вирішує, за загальною або спроще­ною процедурою буде здійснюватися провадження у справі про бан­крутство. Якщо є ознаки відсутності підприємницької діяльності або коли відсутній боржник, ст. 52 Закону надає суду повне право на застосування до боржника спрощеної процедури банкрутства. У цьому випадку суд відразу ж виносить постанову про банкрут­ство, в якій визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру. А як бути, якщо до підготовчого засідання боржник виконав всі вимоги, передбачені ст. 53 Закону (особливості про­ведення санації боржника його керівником): отримав письмову згоду 50 відсотків голосів кредиторів, згоду власника на прове­дення санації боржника і на призначення керівника керуючим санацією? Чи можна в такому випадку перейти до спеціального порядку провадження по справі — об'єднання двох процедур од­ночасно —розпорядження і санації? Практика свідчить, що таке можливо, якщо справа про банкрутство порушена за заявою са­мого боржника.

По-друге, суд перевіряє наявність перешкод для руху проце­дури банкрутства до наступного етапу—публікації в офіційному друкованому органі про порушення справи про банкрутство. Та­кими перешкодами служать: погашення вимог боржником, відклик заяви про порушення справи про банкрутство та інші об­ставини.

Якщо до дня підготовчого засідання боржник погасив забор­гованість перед кредитором або учасники справи припинили зобо­в'язання за згодою сторін, то у цьому випадку суд виносить ухвалу про припинення провадження у справі за п. 7 ст. 40 Закону. Не-

164 \ С.И. Кравчук. Госполарське право України

рідко кредитор, який ініціює, користується ст. 10 Закону, тобто відкликає свою заяву про порушення справи про банкрутство. Та­кий механізм притаманний тільки процедурі банкрутства і відсутній у позовному провадженні. Суть відклику заяви полягає в тому, що кредитор з боржником досягли певної згоди в порядку погашення боргу поза рамками справи про банкрутство.

Отримавши такий відклик, суд його перевіряє на предмет об­меження прав боржника або кредиторів і виносить ухвалу про зали­шення заяви про порушення справи про банкрутство без розгляду. У подальшому кредитор не позбавлений права ще раз ініціювати справу про банкрутство.

Механізм відмови від позову з втратою права звернення до суду, подібно позовному провадженню, у процедурі банкрутства неможливий, боукредитора, незалежно від такої відмови, продов­жує існувати виконавче провадження по грошовій вимозі і, отже, не відпадають підстави ініціювати справу про банкрутство ще раз. Іншими обставинами, що перешкоджають подальшому руху спра­ви, є:

а) боржник або кредитор не є юридичними особами;

б) боржник не є суб'єктом підприємницької діяльності, за
виключенням випадків, передбачених п. 4 ст. 5 Закону;

в) щодо боржника встановлена заборона на порушення спра­
ви про банкрутство (пунктами 6,7 ст. 5 Закону). За наяв­
ності таких обставин господарський суд припиняє провад­
ження у справі за п. 1 ст. 40 Закону або п. І ст. 80 Господарсь­
кого процесуального кодексу України.

В Законі відсутні норми, які дозволяють судді виправити свої помилки, що допущені при прийомі заяви кредитора або боржни­ка шляхом винесення ухвали про залишення заяви без розгляду або припинення провадження у справі. Це стосується розміру грошо­вих зобов'язань, строку несплати, спірності вимог, заетавиітдн. У зв'язку з цим Закон було б доцільно доповнити ст. 40—1 зназвою "Залишення заяви без розгляду", де вказати повний перелік підстав, за якими суд залишає заяву кредитора або боржника без розгляду, що дозволить внести ясність та визначеністьудіяльність суду за подібних ситуацій. Остаточно з'ясувавши всіобставини як по суті грошових зобов'язань, так і щодо сторін по справі, гос­подарський суд виносить ухвалу за результатами підготовчого засідання.

Розліл 11. Правове регулювання банкрутства суб'єктів ... { 165

В ухвалі, зокрема, повинно міститися:

-обов'язок заявника подати у 10-денний строк за свій раху­нок оголошення про порушення справи про банкрутством офіцій­ному друкованому органі. Газетне оголошення повинно містити повне найменування боржника, його поштову адресу, банківські реквізити, найменування і адресу господарського суду, номер справи, відомості про розпорядника майна. Практика свідчить, що до оголошення необхідно включати і дату порушення справи про банкрутство, бо з цього дня вводиться мораторій і не нарахо­вували господарського суду щодо публікації оголошення про по­рушення справи про банкрутство в зазначений строк, господарсь­кий суд має право залишити заяву без розгляду. Як бути, якщо в 10-денний строк заявник виконав всі необхідні вимоги щодо по­дання оголошення в офіційний друкований орган, однак оголо­шення не надруковане? В такому разі обов'язок заявника зво­диться виключно до оформлення і оплати заяви в офіційному друкованому органі, а за подальші дії редакції газети він відпові­дальності не несе. У такому випадку заявник має подати в госпо­дарський суд документи належного виконання такого обов'язку: рахунок, листи, платіжні документи про оплату заяви;

—розмір вимог кредиторів, що подали заяву про порушення справи про банкрутство; якщо справа про банкрутство ініційова­на боржником, то ці відомості не вказуються в ухвалі;

—дата складання розпорядником майна реєстру, який пови­нен бути складений і поданий у господарський суд на затверд­ження не пізніше двох місяців і 10 днів після дати проведення підготовчого засідання суду;

-дата попереднього засідання суду, яке повинно відбувати­ся не пізніше трьох місяців після дати проведення підготовчого засідання суду;

-дата скликання перших загальних зборів кредиторів, які повинні відбутися не пізніше трьох місяців і 10 днів після дати проведення підготовчого засідання суду;

-дата засідання суду, на якому буде винесена ухвала про вве­дення санації боржника або постанова про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури або припинення провадження у справі про банкрутство, яке повинно відбутися не пізніше шести місяців після дати проведення підготовчого засі­дання суду.

166 І С.И. Кравчук. Госполарське право України

Означені відомості мають велике значення для подальшого руху справи про банкрутство, боіншихданих, зокрема про засідан­ня суду, в Законі не зустрічається. Публікація в офіційному друко­ваному органі оголошення про порушення справи про банкрутство означає, що процедура банкрутства переходить до наступного ета­пу — виявлення кредиторів. На цьому етапі відбувається відсіюван­ня кредиторів, і він розрахований на вимушених і забезпечених кредиторів. Суть такого режиму полягає утому, що після публікації всі кредитори, незалежно від настання строку виконання зобов'я­зань, повинні у місячний строк звернутися до господарського суду з заявами про грошові вимоги до боржника. Якщо кредитори не звернулися в зазначений строк, то вони втрачають право на одер­жання заборгованості не тільки у рамках справи про банкрутство, а й у позовному провадженні. У силу п. 5 ст. 31 Закону України вимо­ги кредиторів, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними. Встанов-ленийуст. ИЗаконумісячнийтермінєрубіжним, ійого закінчен­ня є припиненням у кредитора права на заборгованість (п. 5ст. 31 Закону). Тому кредитори повинні вчасно звернутися до суду з на­лежно оформленою заявою.

В інформаційному листі Вищого господарського суду Украї­ни від 20 квітня 2001 р. №01 - 8/480 " Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства в розв'язанні спорів" є роз'яснення, щотермін, встановлений п. 1 ст. 14 Закону є процесуальним і, отже, може бути відновлений на загальних підставах, передбачених ст. 53 Господарського процесуального кодексу України.

Цей висновок був небезспірний за такими підставами:

  • по-перше, ст. 143акону-ценорма,яка регулює відносини неспроможності і не є господарсько-процесуальною;

  • по-друге, зазначений термін розповсюджується не на окре­мих кредиторів, які беруть участьу справі, а на всіх наявних у боржника;

  • по-третє,прашвінаодцкинедодержаннятакогостгюкувсга-новлені у п. 5 ст. 31 Закону і передбачають погашення май­нових прав кредитора, який прострочив;

  • по-четверте, якщо діяти за вказівкою Вищого господарсь­кого суду України, то можна буде відновлювати строк кре­дитору, який прострочив у будь-який час протягом проце-

Розліл 71. Правове регулювання банкрутства суб'єктів... | 167

дури банкрутства і навіть після її закінчення. Це призведе

до того, що пасив боржника ніколи не буде сформований,

що, природно, викличе труднощі у використанні засобів

інвестора і роботі комітету кредиторів. Крім того, велика

кількість "агресивних" кредиторів не дасть можливості

плідно працювати учасникам справи про банкрутство і

підвищить ймовірність відміни підсумкового судового

рішення, в тому числі факту, який констатує відновлення

платоспроможності господарюючого суб'єкта.

Судова практика підтвердила висновок наявності рубіжного

строку, встановленого ст. 14 Закону. Інакше б виникла нелогічна

картина, коли законослухняний кредитор знаходився б у гіршому

становищі, ніж правопорушник.

Законодавець врахував таку пропозицію і встановив жорсткі умови для встановлення грошових вимог кредиторів. У ст. 14 Зако­ну України " Про внесення змін до Закону " Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом" закріп­лено, що вимоги конкурсних кредиторів, які заявлені після закін­чення строку, встановленого для їх подачі, або не заявлені взагалі, - не розглядаються і вважаються погашеними, про що господарсь­кий суд вказує в ухвалі, якою затверджує реєстр вимог креди­торів. Зазначений строк є граничним і відновленню не підлягає. . Встановлення такоїжорсткоївимогидозаяви кредиторів по­яснюється тим, що у процедурі розпорядження майном необхідно чітко встановити актив і пасив боржника. Тоді буде зручно і ефек­тивно здійснювати фінансове оздоровлення господарюючого су­б'єкта. Це дозволить широко використовувати не тільки грошові кошти інвестора, а й внутрішні ресурси підприємства-боржника. Шляхом традиційних засобів неспроможності буде здійснюватися очистка від боргів.

Обраний законодавцем засіб "відсіву" кредиторів - револю­ційний у розвитку відносин неспроможності, і він буде сприяти реальному відновленню платоспроможності господарюючих суб'єктів.

На відміну від кредиторів, які ініціюють процес банкрутства, Закон не містить вимог до заяв вимушених кредиторів. Це відіграє негативну роль як для господарського суду, так і для самих кре­диторів. Справа в тому, що кредитори не можуть точно виразити

168 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

сутність самих грошових вимог, їх підстави, відокремити їх від збитків і штрафних санкцій, не додають документи на їх підтвер­дження.

З іншого боку, суд позбавлений можливості аналізувати вели­чезну кількість заяв у найкоротший строк, якщо вони оформлені з порушенням правил. Через таку, на перший погляд несуттєву, неврегульованість у Законі процедура банкрутства може затягну­тися на дуже тривалий час, що потягне за собою незворотні на­слідки для відновлення платоспроможності. Виходом з означеної ситуації є закріплення в ст. 14 Закону вимог до заяви кредитора. Така заява повинна містити:

  • найменування господарського суду, якому подається заява;

  • найменування боржника, його місцезнаходження, якщо боржник є юридичною особою, або прізвище, ім'я, по бать­кові, якщо боржник—фізична особа;

  • найменування кредитора, його місцезнаходження, якщо кредитором є юридична особа, або прізвище, ім'я, по бать­кові і місце проживання, якщо кредитор—фізична особа;

  • коди боржника і кредитора (кредиторів) за Єдиним дер­жавним реєстром підприємств і організацій України або реєстром суб'єктів підприємницькоїдіяльності;

  • викладення обставин, що підтверджують вимогадо борж­ника, їх розмір з окремим визначенням суми неустойки (штрафу, пені) і обгрунтування;

  • відомості наявності заставленого майна боржника, яке є за­безпеченням вимог;

  • перелікдокументів, що додаються до заяви.

До заяви в обов'язковому порядку додаються докази сплати державного мита та витрат на інформаційне забезпечення судового процесу, докази направлення копії заяви боржнику та розпорядни­ку майна і документи, що підтверджують грошові вимоги до борж­ника. Господарський суд зобов'язаний прийняти заяву кредитора, подану з додержанням вимог Господарського процесуального ко­дексу України, про що виноситься ухвала з зазначенням дати розг-лядузаяви.

Боржник разом з розпорядником майна розглядає копії заяв, що надійшли на їх адресу. Якщо вимоги визнаються, то вони вклю­чаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів. У разі відхилення будь-чиїх вимог боржник в обов'язковому порядку

Розліл 11. Правове регулювання банкрутства суб'єктів ... | 169

повинен обґрунтувати обставини заперечень і направити пись­мовий відклик до суду. Про результати розгляду усіх заяв розпо­рядник майна повідомляє письмово заявника і господарський суд. Він повинен не пізніше двох місяців і 10 днів з дня проведення підготовчого засідання подати до розгляду і затвердження госпо­дарського суду реєстр вимог кредиторів.

Господарський суд розглядає заяви всіх кредиторів (включе­них до реєстру вимог і щодо яких є заперечення) на попередньому засіданні. Розгляд заяв кредиторів суттєво відрізняється від розв'я­зання спору по суті у позовному провадженні. У процедурі банк­рутства вимоги кредиторів повинні бути безспірними або відносно спірними. Безспірна вимога—це вимога, спір по якій вже розв'яза­ний юрисдикційним органом або вона визнана самим боржником. Відносно спірні - це такі вимоги, що підтверджуються письмови­ми доказами і заперечуються боржником лише в частині їх розміру. Розгляд відносно спірних вимог не вимагає від суду застосування додатковихджерел доказів (висновки судових експертів, речових доказів). Суд не може залучити до участі у справі третіх сторін, інших відповідачів і т.ін. Завдання суду не у розв'язанні майнового спо­ру по суті, а у констатації (визнанні) наявності в даний момент у кредитора грошової вимоги до боржника. Але це зовсім не озна­чає, що суд займає формально пасивну позицію. Навпаки, він досліджує підстави виникнення грошових вимог, їх розмір, по­рядок погашення, залишок боргу тощо. Всі ці дії полягають у пе­ревірці судом відповідності законодавству вимог кредитора. Якщо суд дійде висновку, що вимоги кредитора хоч і не заперечуються боржником, включені в реєстр, однак не підтверджуються доку­ментами, то він вимушений буде їх відхилити. З іншого боку, деякі грошові вимоги повинні підтверджуватися актом юрисдикцій-ного органу. Наприклад, заборгованість по заробітній платі за час вимушеного прогулу, за затримку видачі розрахунку, відшкоду­вання шкоди, в тому числі моральної і т.ін. Розгляд такого роду вимог без зазначених актів примушувало б суд встановлювати ступінь вини боржника, характер відповідальності, розмір шко­ди. Все це властиво позовному провадженню і не повинно бути в процедурі банкрутства.

На вимоги кредиторів розповсюджується не тільки позовна давність, але й строк виконавчого провадження. Якщо кредитор втратив право на примусове виконання рішення суду в порядку

виконавчого провадження (прострочення виконавчого докумен­та), то він водночас позбавляється права на одержання заборгова­ності через процедуру банкрутства. При розгляді заяви по за­робітній платі заводу технологічного обладнання господарський суд відхилив клопотання заявника про збільшення розміру гро­шових вимог. При цьому судом було вказано, що заявник мав право збільшити свої грошові вимоги в межах строку, встановле­ного ст. 143акону. Що ж стосується строків заяви, передбачених ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, то їх реа­лізація можлива за умови несуперечності нормам^акону. Нам вба­чається, що дії суду правильні, бо норми Господарського проце­суального кодексу України не можна механічно розповсюджува­ти на відносини неспроможності. Тут слід враховувати особливість, яку накладає порядок встановлення грошових ви­мог господарським судом.

За вимогами кредиторів, щодо яких є заперечення боржни­ка, або коли суд не згодний з включенням до реєстру незаперече-них боржником вимог, виноситься окрема ухвала суду. У цій ух­валі грошові вимоги зазначених кредиторів приймаються або відхиляються (повністю або частково) судом. Вимоги, визнані боржником або господарським судом, включаються розпорядни­ком майна до реєстру вимог кредиторів. Якщо боржниклише частко­во визнає грошові вимоги якогось кредитора, то розпорядник майна включає в реєстр іншого кредитора лише у цій частині, а частина, що заперечується, повинна бути розглянута господарсь­ким судом з винесенням окремої ухвали.

За результатами розгляду реєстру вимог кредиторів і вимог кредиторів, щодо яких були заперечення боржника, господарсь­кий суд виносить ухвалу. Ухвалою за результатами попереднього засідання суд затверджує реєстр вимогкредиторів.Уньомумістять-ся відомості про кожного кредитора, розмір його вимог по грошо­вих зобов'язаннях або зобов'язаннях з оплати податків і зборів (обо­в'язкових платежів), черговість задоволення кожної вимоги, ок­ремо - розмір неустойки (штрафу, пені). Ухвала є підставою для визначення кількості голосів, що належать кожному кредитору при прийнятті рішення на зборах (комітетах) кредиторів.

Відповідно до ст. 12 Закону "Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкрутом" господарсь­кий суд за клопотанням сторін може:

Розліл 11. Правове регулювання банкрутства суб'єктів ... | 171

  1. Накладати арешт на все майно або його частину, яке нале­жить боржникам.

  2. Забороняти без згоди розпорядника майна укладати та здійснювати угоди, пов'язані з передачею чи продажем май­на.

Оголошення необхідне, по-перше, для виявлення всіх креди­торів. Для того, щоб нагадати і виявити себе як кредитора цього боржника, необхідно подати до господарського суду письмову зая­ву, де вказати свої майнові вимоги. Останні мають бути підтверд­жені документально. Строк подання такої заяви - один місяць з дня опублікування оголошення про порушення справи про банк­рутство. Із заяв кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після оголошення про порушення справи про банк­рутство, справляється державне мито в розмірі 5 мінімальних розмірів заробітної плати. Господарський суд за результатами роз­гляду вимог сторін своєю ухвалою визнає їх чи відхиляє. Ця ухвала може бути перевірена в порядку нагляду за процедурою, встановле­ною Господарським процесуальним кодексом України.

Метою оголошення про порушення справи про банкрутство є, по-друге, виявлення можливих санаторів. Санатори — цеособи, які бажають своїми коштами чи майном взяти участь у санації боржника, тобто перебрати на себе всі борги юридичної особи або певну їх частину, що дало б змогу припинити справу про банкрут­ство. Ними можуть бути і громадяни, і юридичні особи. Якщо вони бажають взяти участь у санації боржника, то повинні у місяч­ний строк з дня опублікування оголошення подати до господарсь­кого суду заяви з письмовим зобов'язанням про переведення на них боргу. У заявах також вказуються умови проведення санації боржника.

Наступним кроком на шляху до засідання суду є проведення зборів кредиторів і створення комітету кредитори?. Перші загальні збори кредиторів повинні відбуватися не пізніше 3 місяців і 10 днів після дати проведення підготовчого засідання суду. Збори вважа­ються правомочними незалежно від кількості голосів кредиторів, які взяли участь у зборах. Якщо всіх кредиторів письмово попере-дили про час і місце проведення зборів, збори кредиторів прово­дяться за місцезнаходженням боржника. Кількість голосів визна­чається пропорційно сумі вимог кредиторів, включених до реєстру вимогкредиторів.

172 І С.Й. Кравчук. Господарське право України

Оскільки в реєстрі вимог кредиторів неустойка (штраф, пеня) враховується окремо від основного боргу, то на суму штрафних санкцій не нараховуються голоси кредиторів. Зобов'язання перед засновниками (учасниками) боржника-юридичної особи також не можуть входити в об'єкт процедури банкрутства, оскільки вони виникають з внутрішніх відносин боржника. Більш того, угоди, пов'язані з виплатою (виділом) учаснику боржника його частки (частини) в майні, можуть бути визнані недійсними у справі про банкрутство (п. 10 ст. 17 Закону від 07.03.2002 р.). Все це гово­рить про те, що зобов'язання перед засновниками (учасниками) боржника як і неустойка не включаються до складу грошових вимог і не впливають на визначення розміру голосів кредиторів.

Обов'язок з попередження кредиторів про місце і час прове­дення перших загальних зборів лежить на розпоряднику майна. На перших загальних зборах кредиторів вирішується тільки одне пи­тання - створення комітету кредиторів (вибори членів комітету, визначення чисельного складу комітету кредиторів, його повнова­жень).

Відповідно до пунктів 1,8 ст. 16 Закону представник праців­ників боржника має право брати участь в усіх зборах кредиторів (засіданнях комітету кредиторів), але не має права голосу. Томуу випадку скликання зборів кредиторів повідомляється представ­ник боржника про місце і час проведення зборів. Закон не перед­бачає можливості подачі представником працівників боржника скарги у господарський суд на рішення, що приймаються збора­ми кредиторів, дії господарського керуючого, а також на рішен­ня, ухвали, постанови господарського суду.

Вирішення питань скорочення процедури розпорядження майном і перехід до інших судових процедур належить комітету кредиторів (п. 8 ст. 16 Закону). Заключний етап процедури розпо­рядження - засідання суду, що є певним етапом для переходу до інших процедур. На такому засіданні приймається рішення про закінчення процедури розпорядження майном і введення проце­дури санації або відкриття ліквідаційної процедури. Якщо до засі­дання суду було укладено мирову угоду або погашено борг перед кредиторами, то провадження у справі про банкрутство підлягає припиненню.

В Законі відсутня стаття про закінчення процедури розпо­рядження майном, де регулювалися б питання переходу (трансфор-

Розділ 77. Правове регулювання банкрутства суб'єктів... | 173

мації) до інших судових процедур залежно від клопотань креди­торів, майнового і фінансового стану боржника тощо. Так, при роз­гляді справи про банкрутство готелю кредитори тривалий час не могли вирішити, яку судову процедуру вибрати: санаціюабо ліквіда­цію. При цьому суду неодноразово доводилось відкладати розгляд справи, щоб кредитори могли визначитися.

В іншому випадку, у справі про банкрутство електромеханіч­них майстерень, комітет кредиторів більшістю голосів прийняв рішення про банкрутство боржника. При цьому тільки один кре­дитор, який володіє більшістю голосів—державна податкова інспек­ція —голосував за банкрутство, інші шість кредиторів пропонували санацію. У цьому випадку результати фінансово-економічного ана­лізу свідчили про можливість фінансового оздоровлення боржни­ка. За час процедури розпорядження майном була повністю пога­шена заборгованість по заробітній платі робітникам, здійснюва­лись поточні платежі в бюджет.

У наведених випадках господарський суд позбавлений мож­ливості впливати якимось чином та самостійно вибирати судову процедуру. Така ситуація можлива, наприклад, якщо в ній беруть участь кредитори, що мають більшість голосів. У цьому випадку ці кредитори зацікавлені в швидкій ліквідації і задоволенні своїх ви­мог, навіть якщо є реальна можливість відновлення платоспромож­ності, якщо після проведення перших зборів кредиторів з'явилися обставини, які дадуть достатньо підстав вважати, що платоспро­можність боржника може бути відновлена.

Після закінчення місячного строку, встановленого для подан­ня заяв з письмовим зобов'язанням про переведення боргу на сена­торів, господарський суд може винести ухвалу про проведення са­нації боржника. Така ухвала виноситься:

а) якщо надійшли пропозиції від бажаючих задовольнити ви­
мога кредиторів до боржника і виконати його зобов'язання
перед бюджетом;

б) за умови згоди зборів (комітету) кредиторів зі строками
виконання цих зобов'язань і на переведення боргу. Якщо
юридична особа сама звернулася до господарського суду із
заявою про визнання її банкрутом, їй належить право вибо­
ру умов санації, В такому разі санація може бути здійснена
або шляхом реорганізації (в порядку, встановленому
ст. 22 Господарського кодексу України), або шляхом при-

174 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

ватизації (в порядку, встановленому приватизаційним за­конодавством). У разі згоди кредиторів на переведення боргу та заміну боржника господарський суд виносить ухвалу про припинення провадження у справі, в якій за­тверджує узгоджені кредиторами, санаторами і боржни­ком умови санації юридичної особи-боржника. Протягом трьох місяців з дня винесення ухвали про санацію боржника керуючий санацією зобов'язаний подати до комітету кредиторів для схвалення план санації боржника. До плану входять такі проблеми, як:

  • реструктуризація підприємства;

  • перепрофілювання виробництва;

  • закриття нерентабельного виробництва;

  • відстрочка платежів або їх списання;

  • продаж частини майна, одержання кредиту для виплати вихідноїдопомоги працівникам боржника.

План санації схвалюється комітетом кредиторів і подається до господарського суду.

Законом " Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачається можливість проведення державної санації. Державна санація — це система заходів по віднов­ленню платоспроможності боржника, які можуть здійснюватись власниками майна боржника або інвесторами з метою запобігання банкрутству шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних чи правових заходів відповідно до законодавства України до початку у справі про банкрутство.

Господарський суд визнає боржника банкрутом уразі:

  • відсутності пропозицій щодо проведення санації;

  • незгоди кредиторів з умовами санації боржника.

Про визнання боржника банкрутом приймається постанова господарського суду, в якій призначаються ліквідатори з представ­ників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, атакож Фонду державного (комунального) майна, якщо банкрутом визнано дер­жавне підприємство або організацію. Після прийняття постанови про банкрутство друкується оголошення про банкрутство.

Настадіїліквідаційноїпроцедуриувипадкувизнання борж­ника банкрутом господарський суд відкриває ліквідаційну про­цедуру, термін якої не повинен перевищувати 12 місяців. В окре­мих випадках вона продовжується ще на 6 місяців.

Розліл 11. Правове регулювання банкрутства суб'єктів... | 175

З дня прийняття судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:

  • підприємницька діяльність банкрута завершується закін­ченням технологічного циклу з виготовлення продукції;

  • термінивиконаннявсіхгрошовихзобов'язаньбанкрутавва-жаються такими, що настали;

  • припиняється нарахування штрафів, пені і неустойки;

  • відомості про фінансовий стан банкрута перестають бути конфіденційними;

  • скасовується арешт, накладений на майно боржника;

  • вимога за зобов'язаннями боржника, що виникли під час процедури банкрутства, можуть пред'являтись лише в ме­жах ліквідаційної процедури.

На останній стадії припиняється провадження у справі про банкрутство. Такі дії господарського суду проводяться, якщо:

  • боржник не внесений до реєстру суб'єктів підприємниць-коїдіяльності;

  • подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або ре­організованої юридичної особи;

  • у провадженні господарського суду є справа про банкрут­ство того самого боржника;

  • затверджено звіт керуючого санацією боржника;

  • затверджено мирову угоду;

  • затверджено звіт ліквідатора;

  • боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами;

  • кредитори не висунули вимог до боржника після порушен­ня провадження у справі про банкрутство за заявою борж­ника.

Припиняється справа про банкрутство лише при укладенні мирової угоди. Між боржником і кредиторами може укладатись мирова угода в межах положення ст. 35 Закону України " Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банкру­том" . Угодою передбачаються терміни відстрочки або розстрочки платежу. Вона затверджується господарським судом, що зазначаєть­ся в ухвалі про припинення провадження у справі про банкрутство. Одностороння відмова від виконання вимог мирової угоди не до­пускається.

Поряд з цим Указом Президента України від 8 липня 1998 р. № 753/98 "Про додаткові заходи щодо посилення ефективності

176 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

застосування процедур банкрутства" передбачається ряд заходів, які можуть гарантувати кредиторам виконання їх майнових ви­мог до боржника. Зокрема, пунктом 2 цього Указу передбачено, що з метою забезпечення майнових вимог кредиторів розпоряд­ник майна може звернутись до господарського суду з клопотан­ням про застосування таких додаткових заходів:

  • накладення арешту на майно і кошт, що належать борж­нику;

  • стягнення майна у безспірному порядку;

  • заборонавласшжумайнаборжникавчинятипевнідіїщодо його реорганізації чи ліквідації.

Господарський суд на підставі згоди кредитора може прийня­ти рішення про проведення спрощеної процедури банкрутства, якою передбачається примусове створення на базі майна банкрута відкритого акціонерного товариства з подальшим продажем акцій на відкритих торгах. Якщо акції не реалізовуватимуться, то вони можуть передаватись кредиторам.

Крім того, за виконання функції розпорядника майна борж­ника та ліквідатора банкрутом сплачуються кошти в розмірі не мен­ше 5 % суми боргів.

11.3. Наслідки визнання боржника

банкрутом та черговість задоволення

претензій кредиторів

На призначених господарським судом ліквідаторів поклада­ються обов'язки проведення процедури задоволення вимог креди­торів. Для цього вони створюють спеціальний орган—ліквідаційну комісію. Крім представників названих органів, до складу комісії обов'язково включається розпорядник майна боржника.

До функцій ліквідаційної комісії входять:

  • інвентаризація та оцінка майна;

  • визначенняліквідаційноїмасиірозпорядженнянею;

  • вжиття заходів до стягнення дебіторської заборгованості;

  • реалізація майна банкрута;

  • здійснення інших заходів, спрямованих на задоволення вимог кредиторів відповідно до ст. 210 Господарського ко­дексу України.

Розліл 11. Правове регулювання банкрутства суб'єктів... | 177

За результатами своєї роботи ліквідаційна комісія складає і подає господарському суду ліквідаційний баланс. Суд зобов'яза­ний розглянути його, заслухати членів ліквідкому і зборів (комі­тету) кредиторів. В результаті цього можуть бути винесені ухвали двох (за змістом) видів:

  • про затвердження ліквідаційного балансу. Якщо за резуль­татами ліквідаційного балансу не залишилось майна після задоволеннявимогкредиторів,виноситьсятакожухвалапро ліквідацію банкрута як юридичної особи;

  • про затвердження ліквідаційного балансу і призначення нових ліквідаторів.

Згідно із ст. 9 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" майно банкрута оцінюється за так званою відновною вартістю наявних основних і оборотних коштів з урахуванням кредиторської та дебіторської заборгованості цього підприємства. Вона обраховується, як ви­значено в методиці оцінки вартості майна під час приватизації. Вона встановлює порядок і спосіб оцінки майна, що приватизуєть­ся, за відновною вартістю з урахуванням його складу, і викорис­товується для визначення початкової (аукціонної) ціни держав­ного підприємства, розміру статутного фонду господарського то­вариства, що створюється у процесі приватизації, а також для визначення ціни майна державного підприємства або окремих інвентарних об'єктів при викупі. Майно банкрута оцінюється як цілісний майновий комплекс. Для цього:

  • проводиться повна інвентаризація відповідно до положен­ня про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються, атакожмайнадержавнихпідприємствта організацій, що передається в оренду, затвердженого по­становою КМУ від 2 березня 1993 р. № 1584;

  • розробляється баланс, за яким передається майно;

  • визначається вартість майна згідно зданими інвентаризації та балансу;

  • складається акт оцінки вартості майна як цілісного майно­вого комплексу.

До переліку майна включаються:

  • основні засоби та інші позаобігові активи (в тому числі-незавершене будівництво);

  • оборотні засоби—запаси і затрати, грошові кошти, розра­хунки та інші активи з урахуванням заборгованості.

178 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

Продаж майна банкрута проводиться ліквідаційною комі­сією. Цей орган приймає рішення про продаж майна за погод­женням із зборами (комітетом) кредиторів.

Реалізація майна банкрута є гласною акцією. Голова ліквіда­ційної комісії забезпечує через засоби масової інформації опові­щення про порядок продажу майна банкрута; склад, умови і строки придбання майна.

У першучергу задовольняються вимоги, забезпечені заставою, вимоги з виплати допомоги звільненим працівникам, а також вит­рати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в госпо­дарському суді та роботоюліквідаційної комісії.

В другу чергу погашається зобов'язання перед працівниками підприємства-банкрута.

В третю чергу сплачуються податки до місцевого та державно­го бюджетів і обов'язкові збори.

Четверта черга є основною для кредиторів, оскільки на цій . стадії погашаються їх вимоги, які не забезпечені заставою.

П 'ята черга передбачає повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства.

Щодо кожної окремої черги встановлено принцип пропор­ційності задоволення вимог кредиторів, сутьякого полягає у про­порційному розподілі майна між кредиторами (пропорційно на­лежній кожному сумі) уразі недостатності майна для повного задо­волення всіх вимог однієї черги.

Погашення боргів має місце у двох випадках:

  • щодо вимог, заявлених після закінчення строку, встановле­ного для їхнього подання (прострочених);

  • щодо вимог, не задоволенихвнаслідок недостатності майна банкрута.

Майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів і членів трудового колективу, передається власникові, якщо госпо­дарський суд прийняв ухвалу про реорганізацію чи ліквідацію юри­дичної особи-боржника.

Розліл 17. Правове регулювання банкрутства суб'єктів... | 179

Ф

Контрольні запитання

  1. Що є юридичною підставою для ліквідації підприємства?

  2. Хто є суб'єктом банкрутства?

  3. На яку категорію юридичних осіб не поширюється Закон Украї­ни "Про відновлення платоспроможності боржника або визнан­ня його банкрутом"?

  4. Що є підставою для застосування банкрутства до суб'єкта підприємницькоїдіяльності?

  5. Які стадії включає в себе провадження у справах про банкрут­ство?

  6. У яких випадках господарський суд визнає боржника банкру­том?

  7. Які обов'язки покладаються на ліквідаційну комісію?

  8. Які юридичні положення передбачаються внаслідок оголошен­ня боржника банкрутом?

  9. В якому порядку задовольняються майнові претензії кредиторів?

180 | С.И. Кравчук. Горполарське право України

РОЗДІЛ 12

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОРЕНДИ ДЕРЖАВНОГО ТА КОМУНАЛЬНОГО МАЙНА

12.1. Поняття договору оренди, її об'єкти та суб'єкти

Важливим напрямком підвищення ефективності використан­ня майна державних підприємств і організацій у сучасних умовах є передача його в оренду фізичним та юридичним особам.

Загальне поняття оренди сформульовано в ст. 283 Господарсь­кого кодексу України та ст. 759 Цивільного кодексу України. Відповідно до цієї статті орендою визнається засноване на дого­ворі строкове платне користування майном, що необхідне орен­дареві для здійснення підприємницької та іншоїдіяльності. Ви­ходячи із цього визначення, орендні відносини:

  • мають виключно договірний характер і не можуть виникати на підставі планових завдань або інших адміністративно-управлінських актів;

  • передбачають передачумайнаутимчасове користування;

  • є платними, що забезпечується внесенням орендарем орен­додавцеві орендної плати у визначених розмірах.

Орендні відносини регулює, насамперед, Закон України "Про оренду державного та комунального майна". Його особливість по­лягає в регулюванні двох груп відносин: організаційних, пов'яза­них з передачею в оренду майна державних підприємств та органі­зацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, їх струк­турних підрозділів; майнових між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.

Роз&іл 72. Правове регулювання оренли лержавного... | 181

Цей закон має універсальний характер, оскільки його поло­женнями (якщо інше не передбачено законодавством та догово­ром оренди) може регулюватися оренда майна інших форм влас­ності.

Для регулювання орендних відносин важливе значення ма­ють й інші акти законодавства України: Цивільний кодекс (глави 58 "Найм, оренда", 59 "Найм, оренда житла"); Декрети КМУ від 29 грудня 1992р. № 17-92 "Про укладення договорів оренди при­міщень підприємствами й організаціями торгівлі, громадського харчування та сфери послуг" та від 11 січня 1993 р. №5-93 "Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежи­лих приміщень, що перебувають у державній власності" та ряд інших нормативнихактів.

Статтею 283 Господарського кодексу України договір оренди
визнається як договір, за яким одна сторона (орендодавець) передає
другій стороні (орендареві) за плату на певний строку користування
майно для здійснення господарської діяльності. Відповідно до Зако­
ну України "Про оренду державного та комунального майна"
об'єктами оренди є: •

  • цілісні майнові комплекси державних і комунальних під­приємств. Під цілісним майновим комплексом слід розумі­ти господарський об'єкт із завершеним циклом виробницт­ва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженер­ними комунікаціями, системоюенергопостачання;

  • нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

  • інше окреме індивідуально визначене майно вйробничо-технічного призначення (машини, устаткування та інші облікові одиниці основних засобів, нематеріальні активи, малоцінні та швидкозношувані предмети, виробиичі запа­си, незавершене будівництво, готова продукція, незавер­шене капітальне будівництво та інші цінності, що виділя­ються в самостійний об'єкт оренди).

Суб'єктами оренди є:

І. Орендодавці, до яких належать:

— Фонд державного майна України, його регіональні відділен­
ня тапредставництш-щодоціліснихмайновихкомплексів
підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого май­
на, яке є державною власністю;

182 [ С.Й. Кравчук. Госполарське право України

  • органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Рес­публіки Крим та органами місцевого самоврядування уп­равляти майном, — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого май­на, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності;

  • підприємства—щодо окремого індивідуально визначеного майна, а з дозволу зазначених вище орендодавців - також щодо цілісних майнових комплексів, структурних підроз­ділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна.

II. Орендарі, якими можуть бути:

  • господарські товариства, створені членамитрудового колек­тиву підприємства, його структурного підрозділу;

  • інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юри­дичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства. При цьому фізична особа, яка бажає укласти договір оренди державного майна, до його укладення зобов'язана зареєструватись як суб'єкт щцприєм-ницькоїдіяльності.

12.2. Порядок укладення договору оренди

Стаття 284 Господарського кодексу України та Закон Украї­ни "Про оренду державного та комунального майна" регламенту­ють процедуру укладення договору оренди, аст. 761 Цивільного кодексу України встановлює право передачі майна в оренду. Відповідно до цього законодавчого акту фізичні та юридичні осо­би, які бажають укласти договір оренди майна підприємств, над­силають заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України. У разі надходження до орендодавця заяви щодо оренди нерухомого майна, що перебуває у державній власності, або підприємства, заснованого на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, орендо­давець у п'ятиденний термін після дати реєстрації заяви надсилає копії проекту договору та інших матеріалів органу, уповноваже­ному управляти відповідним майном.

Розліл 12. Правове регулювання оренли лержавного... | 183

Якщо підприємство, його структурний підрозділ, щодо цілісного майнового комплексу якого надійшла заява про оренду, або ініціатор укладення договору оренди згідно із законодавством займають монопольне становище на ринку; внаслідок укладення договору оренди підприємець або група підприємців можуть зай­няти монопольне становище на ринку; сумарна вартість активів або сумарний обсяг реалізації товарів (робіт, послуг), що належать об'єкту оренди та ініціаторові укладення договору оренди, переви-щуютьпоказники, визначені законодавством,—орендодавець над­силає копіїпроектудоговору оренди таіншихотриманихдокументів такождо органу Антимонопольного комітету України.

Орган, уповноважений управляти відповідним майном дер­жавної власності, та орган Антимонопольного комітету України розглядають надіслані орендодавцем копії документів і протягом п'ятнадцяти днів надсилають орендодавцеві висновки (дозвіл або відмову) щодо можливості оренди та умовдоговору оренди. Уразі неодержання орендодавцем висновків у встановлений термін укла­дення договору оренди вважається погоджениміззазначенимиорга-\нами.

Орендодавець протягом п'яти днів після закінчення терміну погодження умов договору оренди з органом, уповноваженим уп­равляти відповідним майном, і органом Антимонопольного комі­тету України, ау випадках, коли заява про оренду майна не потре­бує узгодження (щодо оренди окремого індивідуально визначеного майна, крім нерухомого), протягом п'ятнадцяти днів після дати її реєстрації даєзгоду або відмовляє вукладеннідоговору оренди майна і повідомляє про це заявника.

Закон "Проорендудержавноготакомунального майна" містить перелік підстав відмови у передачі в оренду об'єктів. Це, зокрема:

— прийняття рішення компетентним органом про привати­зацію цих об'єктів;

—включення об'єкта до переліку підприємств, що потребують залучення іноземних інвестицій згідно з рішенням КМУ чи місцевих органів влади;

—відсутність згоди органу Антимонопольного комітету Украї­ни наоренду;

—відсутність згоди органу, уповноваженого управляти відпо­відним майном, на виділення структурного підрозділу.

184 | С.Й, Кравчук. Госполарське право України

У випадку відмови в укладенні договору оренди, а також не­одержання відповіді у встановлений термін зацікавлені особи ма­ють право звернутися за захистом своїх інтересів до суду чи гос­подарського суду.

Важливе значення при укладенні договору оренди мають умови оренди. Відповідно до ст. 284 Господарського кодексу Ук­раїни істотними умовами договору оренди є:

—об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації). Оцінка об'єкта оренди здійснюється за "Методикою оцінки вартості об'єктів оренди", затвердженої постановою КМУ від 10 серпня 1995 р. № 629. Методика передбачає особливості оцінки вартості цілісного майнового комплексу (при цьому обо­в'язковим є проведення повної інвентаризації відповідно до " По­ложення про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються ", а також майна державних підприємств та орга­нізацій;

—термін, наякийукладаєтьсядоговіроренди, що визначаєть­ся за погодженням сторін (ст. 763 Цивільного кодексу України). У разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну договору оренди протягом одного місяця після закінчення термі­ну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Після за­кінчення терміну договору оренди орендар, який належним чи­ном виконував свої обов'язки, має переважне право, за інших рівних умов, на продовження договору оренди на новий термін;

—розмір плати за оренду. Річна орендна плата не може пере­вищувати п'яти відсотків вартості орендованого майна. Методи­ка розрахунку і порядок використання плати за оренду держав­ного майна затверджені постановою КМУ від 4 жовтня 1995 р. № 786. Строки внесення орендної плати визначаються в дого­ворі, проте методика рекомендує в договорі оренди майнового комплексу державного підприємства встановлювати, що сплата орендних платежів має проводитися щоквартально в п'ятиден­ний термін від дати, встановленої для подання квартальних бух­галтерських звітів (балансів), а за IV квартал — в десятиденний термін віддати, встановленої для подання річного бухгалтерсько­го звіту (балансу).

Орендна плата встановлюється, як правило, у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря за

Розліл 12. Правове регулювання оренли лержавного... І 185

згодою сторін вона може встановлюватись в натуральній або гро­шово-натуральній формі. Розмір орендної плати може бути зміне­но за погодженням сторін, а також на вимогу однієї зі сторін у разі зміни тарифів та в інших випадках, передбачених законодавчими актами України. Відповідно до ст. 286 Господарського кодексу України орендар має право вимагати зменшення орендної плати, якщо з незалежних від нього обставин змінилися передбачені до­говором умови господарювання або істотно погіршився стан об'єкта оренди.

Порядок використання амортизаційних відрахувань. Амортизаційні відрахування на орендоване майно залишають­ся у розпорядженні орендаря і використовуються на відновлення орендованих основних фондів. Право власності на майно, придба­не орендарем за рахунок амортизаційних відрахувань, належить власнику орендованого майна, якщо інше не передбачено догово­ром оренди.

Відновлення орендованого майна та умови його повернення. У разі розірвання договору оренди, закінчення терміну його дії та відмови від його продовження або банкрутстві орендаря ос­танній зобов'язаний повернути орендований об'єкторенди на умо­вах, зазначених у договорі оренди. Відповідно до ст.ст. 779-780 Цивільного кодексу України у випадку погіршення орендарем стану орендованого майна або його загибелі, він повинен відшко­дувати орендодавцеві збитки, якщо недоведе, що погіршення або загибель майна сталися не з його вини.

У випадку поліпшення орендарем стану орендованого майна орендодавець зобов'язаний компенсувати йому зазначені кошти, якщо інше не визначено договором оренди. Вартість покращень стану орендованого майна, зроблених орендарем без згоди орендо­давця, які не можна відокремити без шкоди для майна, компен­сації не підлягає.

Нривиконанні договору оренди орендодавець зобов'язаний: — передати об'єкт оренди орендареві у строки і на умовах, ви­значених у договорі оренди. У разі порушення цього зобо­в'язання орендар має право вимагати від орендодавця пе­редачі об'єкта та відшкодування збитків, завданих затри­манням передачі, або відмовитись від договору і вимагати відшкодування збитків, завданих йому невиконанням до­говору оренди;

186 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

— проводити за свій рахунок капітальний ремонт зданого в
оренду майна, якщо інше не передбачено законом або до­
говором.

Орендар зобов'язаний:

— використовувати та зберігати орендоване майно відповідно
до умов договору, запобігати його пошкодженню, псуван­
ню;

— вносити орендну плату своєчасно і в повному обсязі.

Договором оренди можуть бути встановлені й інші обов'яз­ки сторін. Відповідальність сторін за невиконання обов'язків за договором оренди, в тому числі за зміну або розірвання договору в односторонньому порядку, встановлена законодавчими актами України, а також конкретними укладеними договорами оренди.

Умови договору оренди є чинними на весь строк дії догово­ру і у випадках, коли після його укладення законодавством вста­новлені правила, які погіршують становище орендаря.

12.3. Порядок припинення договору оренди

Відповідно до ст. 26 Закону України " Про оренду державно­го та комунального майна" одностороння відмова від договору оренди не допускається. Поряд з цим ст. 291 Господарського ко­дексу України встановлено перелік підстав припинення договору оренди. Ними є:

  • закінчення строку, на який було укладено договір орен­ди;

  • викупу об'єкта оренди орендарем;

  • ліквідація орендаря;

  • знищення об'єкта оренди.

Договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї зі сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду або господарського суду в разі неви­конання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передба­чених законодавчими актами України. Так, відповідно до ст. 783 Цивільного кодексу України дострокове розірвання договору на вимогу орендодавця шляхом пред'явлення позову в суді чи гос­подарському суді можливе у випадках, якщо орендар:

  • використовує майно не за призначенням;

  • навмисне або з необережності погіршує стан майна;

Розліл 12. Правове регулювання оренли лержавного... | 187

  • не платить протягом трьох місяців з дня закінчення стро ку платежу;

  • не робить капітального ремонту у випадках, коли за зако­ном або за договором капітальний ремонт є його обов'яз­ком.

Дострокове розірвання договору на вимогу орендодавця відповідно до ст. 763 Цивільного кодексу України можливе шля­хом пред'явлення позову до суду чи господарського суду:

  • якщо орендодавець не робить капітального ремонту, який передбачений угодою;

  • якщо майно в силу обставин, за які орендар не відповідає, прийде в непридатний стан для користування.

Відповідно до Декрету КМУ від 11 січня 1993 р. № 5-93 " Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежитлових приміщень, що перебувають у державній власності" договори оренди з користувачами будинків і приміщень, що є в державній власності та належать підприємствам, установам і організаціям на праві повного господарського відання або опе­ративного управління, вважаються розірваними з моменту прий­няття КМУ рішення про розміщення в них центральних держав­них органів, дипломатичних представництв і консульств інозем­них держав.

12.4. Правове регулювання лізингових операцій

Лізинг є різновидом оренди. Шдлізингом Закон України "Про лізинг" та ст. 292 Господарського кодексу України визначають су­купність правовідносин, що виникають у зв'язку з реалізацією догово­ру лізингу, у тому числі і купівлею предмету лізингу. Основними ви­дами лізингових операції за цим Законом є:

/. Оперативний лізинг—це господарська операція, в резуль­таті виконання якої лізингоодержувач на своє замовлення отри­мує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на термін не менший терміну, за який амортизується 90% вартості об'єкта лізингу.

2. Фінансовий лізинг—це господарська операція, врезультаті укладення якої лізингоодержувач отримує у платне користуван-

188 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

ня відлізингодавця об'єкт лізингу на термін, не менший терміну, за який амортизується 60% вартості об'єкта лізингу.

Відповідно до ст. З Закону України "Про лізинг" в операціях фінансового лізингу на початкових стадіях беруть участь три су-б'єкти:

  • виробник або продавець устаткування, який, уклавши угоду купівлі-продажу або поставки, втрачає право влас­ності (право повного господарського відання) на зазначе­не устаткування;

  • орендодавець (лізингова компанія), який укладає договір купівлі-продажу (поставки) з виробником і стає власни­ком устаткування;

  • орендар, який отримує майно у володіння та користуван­ня і здійснює орендні платежі.

Фінансовий лізинг—це традиційна і найпоширеніша з точ­ки зору техніки її проведення лізингова операція, яка повністю фінансується орендодавцем і тому називається прямою лізинговою операцією — прямим лізингом. Разом з тим, у комерційній прак-тиці використовується непрямий лізинг, приякомудокола суб'єктів, що беруть участь у такій операції, залучається банк, що фінансує угоду. При цьому можуть застосовуватися дві схеми здійснення не­прямих лізингових операцій. За першою банк надає лізинговій ком­панії кредит на придбання устаткування під заставу цього устатку-вання, а лізингова компанія, здавши устаткування в оренду, спла­чує банку кредит і відсотки за користування ним за рахунок отриманоївід орендаря орендної плати. За другою схемою банк сам купує устаткування (стає його власником), задопомогоюлізинго-вої компанії здає його в оренду і отримує орендні платежі. Роль лізингової компанії зводиться до обслуговування цієї операції. При цьому можливе укладання договору про сумісну діяльність між бан­ком і лізинговою компанією.

Об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме май­но, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до за­конодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, об­числювальна та інша техніка, системи комунікацій тощо), не забо­ронене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (ст. 807 Цивільного кодексу України).

Суб'єктами лізингу є:

Розліл 12. Правове регулювання оренлилержавного... І 189

  • лізингодавець—суб'єкт підприємницької діяльності, втому числі банк або небанківська фшансова структура, яка пере­дає майно у користування за договором лізингу;

  • лізингоодержувач — суб'єктпідприємницькоїдіяльності, який одержує в користування майно за договором лізингу;

  • продавець лізингового майна — суб'єкт підприємницької діяльності, що виготовляє майно або продає власне майно, яке є об'єктом лізингу.

Закон України "Про лізинг" визначає такі форми договору лізингу:

  • зворотній — це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу його в лізинг;

  • пайовий—це здійснення лізингу за участю суб'єктів лізин­гу на основі укладення багатостороннього договору та залу­чення одного або кількох кредиторів, які беруть участь в операції лізингу (сума таких коштів не повинна переви­щувати 80% вартості об'єкта лізингу);

  • міжнародний — це договір лізингу, що здійснюється су­б'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або у випадку перетину майном чи платежем кор­дону.

Договір лізингу укладаєтьсяу письмовій формі за участю лізин-годавця, лізингоодержувача: Закон визначає перелік істотних умов договору лізингу, до якихналежать:

  • об'єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та термі ни його поставки;

  • строк, на який укладається договір лізингу;

  • розмір, склад та графік сплати лізингових платежів, умови їх перегляду;

  • умови переоцшки вартості об'єкта лізингу згідно із законо­давством України;

  • умови повернення об'єкта лізингу в разі банкрутства лізин­гоодержувача;

  • умови страхування об'єкта лізингу;

  • умови експлуатації та технічного обслуговування, модерні­зації об'єкта лізингу та надання інформації щодо його тех­нічного стану;

  • умови реєстрації об'єкта лізингу;

190 І С.И. Кравчук. Госполарське право України

  • умови повернення об'єкта лізингу чи його викупу після закінчення дії договору;

  • умови дострокового розірвання договору лізингу;

  • умови надання відомостей про фінансовий стан лізинго-одержувача;

  • відповідальність сторін;

— дата і місце укладення договору.
Лізингодавець має право:

  • здійснювати за власний рахунок контроль за умовами експ­луатації та використанням об'єкта лізингу лізингоодержу-вачем згідно з умовами договору, вимогами та інструк­ціями продавця щодо експлуатації об'єкталізингу;

  • вимагати повернення майна, переданого в лізинг, що лізин-гоодержувач не сплатив лізингові платежі протягом вста­новлених строків;

  • вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків, завданих внаслідок його дій або бездіяльності, відповідно до умов договору.

Лізингодавець зобов'язаний:

  • передати належне йому на праві власності майно в користу­вання лізингоодержувачеві або задорученням лізингоодер­жувача відповідно до його вибору укласти договір купівлі -продажу майна з відповідним продавцем і передати майно в користування лізингоодержувачеві;

  • не втручатисьу вибір лізингоодержувачем продавця майна та у визначення специфікації об'єкта лізингу;

  • набуваючи майно для лізингоодержувача, повідомити про­давця про те, що майно призначене для передачі в лізинг конкретній особі;

  • своєчасно та в повному обсязі виконувати взяті на себе зо­бов'язання перед лізингоодержувачем щодо утримання об'єкта лізингу (ремонт, технічне обслуговування тощо) відповідно до умов договору;

  • прийняти об'єктлізингувідлізингоодержувачапісля закін­чення строку договору лізингу, якщо об'єктне буде викуп-ленолізингоодержувачем.

Відповідальність лізингодавця за невиконання або неналеж­не виконання вказаних вище обов'язків встановлена ст. 808 Ци­вільного кодексу України.

Розліл 12. Правове регулювання оренли лержавного... | 191

Лізингоодержувач має право:

  • відмовитися від прийняття об'єкталізингу, який не відпо­відає умовам договору, затримати належні лізингодавцеві платежі до усунення ним виявленого порушення умов до­говору за умови попереднього повідомлення лізингодав­ця;

  • вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завда­них внаслідок його дій або бездіяльності при виконанні договору лізингу, відповідно до умов договору;

  • пред'являти продавцеві об'єкталізингу всі права та вимо­ги, що випливають із договору купівлі-продажу цього майна, зокрема щодо його якості та комплектності, строків передачі, гарантійних ремонтів тощо.

Разом зтим, лізингоодержувач зобов'язаний:

  • прийняти та належним чином користуватися об'єктом лізингу, утримувати його відповідно до погоджених сто­ронами умов договору, згідно з якими воно було переда­но, з урахуванням природного зносу та змін стану майна;

  • своєчасно та в повному обсязі за погодженим з лізинго-давцем графіком виплачувати лізингові платежі відповід­но до умов договору. У разі несплати лізингових платежів протягом двох чергових термінів на вимогу лізингодавця повернути йому об'єкт лізингу;

  • у випадку неможливості реалізувати своє право викупу об'єкта лізингу та продовжити строк його використання після припинення дії договору, повернути об'єкт лізингу лізингодавцеві устані, зазначеному в договорі. Як зазна­чалося, лізингоодержувач за користування об'єкта лізин­гу зобов'язаний вносити періодичні лізингові платежі, до складу яких включаються:

  • сума, яка відшкодовує при кожному платежі частину вар­тості об'єкталізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж;

  • сума, що сплачується лізингодавцю як відсоток за залуче­ний ним кредит для придбання майна за договором лі­зингу;

  • плата як винагорода лізингодавцю за отримане у лізинг майно;

192 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

  • відшкодування страхових платежів за договором страху­вання об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізин-годавцем;

  • інші витрати лізингодавця, передбачені договором лі­зингу.

Ф

Контрольні запитання

  1. Які особливості відносин виникають при передачі державного майна в оренду?

  2. Що може бути об'єктом оренди?

  3. Хто є суб'єктом орендних відносин?

  4. Який порядокукладання орендного договору?

  5. Які підстави передачі майна в оренду?

  6. Що є основою для припинення договору оренди?

  7. У яких ви падках здійснюється дострокове розірвання договору оренди?

  8. На які види розподіляються лізингові операції?

  9. Яка кількість суб'єктів бере участь в операціях фінансового лі­зингу?

  10. Який порядок правового регулювання лізингових операцій?

Розліл 13. Правове регулювання біржовоїліяльносгі | 193

РОЗДІЛ В

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БІРЖОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

13.1. Поняття та юридичні ознаки біржі, її функції та обов'язки

Біржа визначається як сукупність осіб, що постійно в певному місці здійснюють торговельні операції шляхом укладення певного видуугод.

Основними законами, що регулюють біржову діяльність в Ук­раїні є ст.ст. 278—282 та 360 Господарського кодексу України, а такоз є закони:" Про товарну біржу" і "Про цінні папери та фон­дову біржу".

Закон України "Про товарну біржу" визначає умови ство­рення та діяльності товарних бірж на території України. Згідно з ч. 1 ст. 1 закону товарна біржа є особливий суб'єкт господарювання, який надає послуги в укладені біржових угод, виявленні попиту і про­позицій на товари, товарні ціни, вивчає і упорядковує товарообіг і сприяє пов'язаним з ним торговельним операціям. Вона засновуєть­ся шляхом укладення засновниками угоди (засновники сплачують пайовий внесок). Біржа діє на підставі статуту, затвердженого зас­новниками.

Юридичними ознаками біржі є:

  • постійне місце взаємодії попиту і пропозиції, тоді як ярма­рок лише періодично виконує цю функцію;

  • зафіксований контингент клієнтів і відвідувачів;

  • здійснення товарообігу поза біржею.

Фондова біржа — це акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів і сприяє формуванню біржового курсу.

Об'єктами операцій фондової біржі є:

  • акції;

  • облігації республіки, місцевих позик і підприємств;

  • казначейські зобов'язання республіки;

194 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

  • ощадні сертифікати;

  • векселі. З точки зору правового становища фондова біржа являє собою

підприємство у формі акціонерного товариства, яке зосереджує в собі попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу.

Товарні біржі класифікуються на види:

1. Залежно від характеру асортименту товарів поділяються на:

  • вузькоспеціалізовані (предметом торгівлі на таких біржах є один вид товару);

  • спеціалізовані (предметомбіржовоїторгівліє,якправило, однотипні групи товарів);

  • універсальні (предметом торгівлі є широкий асортимент різноманітних товарів).

2. Залежно від характеру біржових угод виділяють:

  • біржіреальноготовару,наякихпредметомкупівлі-продажу є реальний товар (як вироблений, так і намічений для виго­товлення);

  • ф'ючерсні,наякихздШснюєтьсяторгівлянеоеальнимито-варами, а контрактами;

  • опційні, предметом торгів на яких є тільки права на купів­лю або продаж реальних товарів або контрактів на них у наступному періоді;

  • комплексні, наякихукладаютьсяугодищодореальногото-вару, а також ф'ючерснІ та опційні угоди.

3. Залежно від ступеня відкритості поділяються на:

  • відкриті (публічні), на яких крім членів біржі в біржових операціях можуть брати участь і відвідувачі торгів (постійні і разові);

  • закриті, на яких право участі в біржових торгах і укладання біржових угод мають лише члени цієї товарної біржі.

До основних функцій біржі відносяться:

  • товаророзподільна (товарна біржа виконує функцію това-ророзподільного каналу або механізму, завдяки якому то­вар розподіляється між споживачами за реальною ціною);

  • ринкоорганізуюча (товарна біржа є свого роду господарюю­чим суб'єктом, який організовує ринок. Тому її ще назива­ють організованим ринком. Вона створює необхідні умови учасникам біржових торгів у їх проведенні:

Роз&іл 13. Правове регулювання біржовоїліяльносгі | 195

  • стандартизаційна (продукція, що надходить на біржу, має відповідати стандартам);

  • узгодження попиту і пропозицій (товарна біржа—це місце, де узгоджуються попит і пропозиція на певний біржовий товар);

  • регулятивна (товарна біржа є регулятором цін. Завдяки ко­ливанню біржового попиту і біржової пропозиціїтуг не може бути державного регулювання цін);

  • стабілізаційна (товарна біржа стабілізує ціни на біржовий товар. Функція стабілізації цін здійснюється через механізм біржової спекуляції або гри на підвищення і зниження цін);

  • котирувальна (біржа є місцем так званого біржового коти -рування цін. Біржове котирування — це реєстрація біржо­вими органами курсів цін, що виникають стихійно, на ок­ремі біржові товари (цінні папери) з урахуванням укладе­них біржових угод);

  • інформаційна (біржа здійснює збір і обробку ринкової інформації, тобто є інформаційним центром ринку щодо виробництва біржового товару, динаміки попиту на товари, цін на біржових та інших ринках тощо. Біржа забезпечує інформаційне обслуговування своїх клієнтів, утому числі шляхом видання біржового бюлетеня—періодичного орга­ну, в якому публікуються курси цін на товари чи цінні папе­ри);

  • арбітражна(тошрнабіржавиконуєарбітражніфункції, тобто розглядає спори між членами біржі, а також між членами біржі та їх контрагентами. Рішення арбітражу біржі є обо­в'язковими і мають силу виконавчого документа. Відповід­но до викладених функцій товарні біржі діють за певними принципами, користуються правами та несуть встановлені законом обов'язки).

Основними принципами діяльності бірж є:

  • рівноправність учасників біржовихторгів;

  • застосування вільних (ринкових) цін;

— публічне проведення біржовихторгів.
Товарна біржа має право:

— встановлюштивідповіднодочинногозаконодавствавласні
правила біржової торгівлі та біржового арбітражу, які є обо­
в'язковими для всіхучасниківторгів;

196 | С.И. Кравчук. Госполарськє право України

  • створювати підрозділи біржі та затверджувати положення про них;

  • розрсіблятизуракушннямдержавнихстандартіввласністан-дарти і типові контракти;

  • засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у тор­говельних угодах.

  • укладати міжбіржові угоди з іншими біржами, мати своїх представників на них, у тому числі на біржах, розташова­них за кордоном України;

  • видавати біржові бюлетені, довідники та інші інформаційні та рекламні видання;

До основних обов'язків біржі, передбачених ст. 43акону "Про товарну біржу", відносяться:

  • створення необхідних умов для біржової торгівлі,

  • регулюваннябіржовихоперацій;

  • встановлення цін на підставі співвідношення попиту та про­позиції на товари, що обертаються на біржі;

  • надавати членам і відвідувачам біржі організаційні та інфор-маційніпослуги;

  • забезпечувати збір, обробку і розповсюдження інформації, що стосується кон'юнктури ринку.

Біржа зобов'язана надавати організаційні та інші послуги чле­нам і відвідувачам біржі, здійснювати збирання, обробку і поши­рення інформації, пов'язаної з кон'юнктурою ринку.

13.2. Види біржових угод та правила біржової торгівлі

Залежно від місця укладання закон розрізняє біржові та поза-біржові угоди. Біржовими угодами є дії громадян і організацій щодо встановлення, зміни або припинення цивільних прав або обо­в'язків, які вчинені на біржі в результаті біржових торгів. Уклада­ються ці угоди через посередників - брокерські контори чи бро­керів, а не самими продавцями і покупцями реального товару. Ви­конуються біржові угоди поза біржею (товару як такого на біржі немає). Біржова угода має юридичні ознаки звичайної угоди щодо змісту, структури тексту, форми тощо. Щоб відрізнити біржові уго­ди від звичайних, небіржових, законодавець, по-перше, визначає,

Розділ 13. Правове регулювання біржової діяльності І 197

що діяльність щодо їх укладення називається біржовими опера­ціями; по-друге, встановлює особливі умови, яким має відпові­дати біржова угода. Предметом біржової угоди є так званий біржо­вий товар. Відповідно до ст. 15 Закону України "Про товарну біржу" біржова угода може бути укладена на купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, які допущені для обігу на товарній біржі. Вимоги до біржового товару регулюються правилами біржової торгівлі окремих бірж.

Вони здійснюють обмін товарів, що характеризуються якіс­ною однорідністю.

Обов'язковою вимогою є те, що біржовий товар не повинен потребувати додаткового узгодження його характеристик. Товар, який подається біржі, має відповідати встановленим стандартам. Якщо він частково втратив споживчі якості, відповідні дані мають бути відомі всім учасникам біржового торгу.

Відмінність між біржовими і небіржовими угодами полягає також у тому, що суб'єктами (учасниками) біржових угод можуть бути лише члени біржі.

Біржові угоди за різними критеріями поділяються на види. Найбільш загальним критерієм поділу є час виконання угоди. Згідно з цим критерієм є угоди:

—з негайним виконанням. Такі угоди передбачають придбання або відчуження товару шляхом негайного виконання угоди. За та­кою угодою товар має знаходитися на одному з вказаних біржею складів і передаватися покупцеві негайно. Конкретний термін виз­начається Правилами біржової торгівлі;

— термінові. Згідно з такими угодами організація-продавець передає у певний, визначений сторонами строк у власність (повне господарське відання) організації-покупця товар, а покупець зо­бов'язується прийняти і оплатити товар на умовах (щодо строку платежу, ціни), встановлених договором. По суті, це договори по­ставки біржового товару, строки виконання яких визначаються на майбутнє. Оскільки йдеться про поставки в майбутньому, така біржо­ва угода називається угодою на строк, або форвардною угодою.

Видами біржових угод є:

1. Форвардний контракт — стандартний документ, який за­свідчує зобов'язання особи придбати (продати) цінні папери, то­вари або кошти у визначений час та на визначених умовах у май­бутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення та-

198 І С.И. Кравчук. Госполарське право України

кого форвардного контракту. При цьому будь-яка сторона фор­вардного контракту має право відмовитися від його виконання виключно за наявності згоди іншої сторони контракту або у ви­падках, визначених цивільним законодавством. Претензії щодо невиконання або неналежного виконання форвардного контрак­ту можуть пред'являтися виключно емітенту форвардного кон­тракту.

Продавець форвардного контракту не може передати (прода­ти) зобов'язання за цим контрактом іншим особам без згоди по­купця форвардного контракту.

Покупець форвардного контракту має право без погодження з іншою стороною контракту в будь-який момент до закінчення стро­ку дії (ліквідації) форвардного контракту продати такий контракт будь-якій іншій особі, включаючи продавця такого форвардного контракту.

Строк його виконання зазначається у біржовому контракті. Найбільша тривалість цього строку також регулюється біржею в Правилах біржової торгівлі. До угод на строк відносяться також біржові угоди з товаром, який знаходиться в дорозі, а також з това­ром з наступним надходженням. Характерною особливістю угоди на строк є те, що договори такого роду можна багаторазово пере­продавати на біржі аж до моменту остаточної поставки товару.

2. Ф'ючерснш контракт—контракт, предметом якого є стан­дартний біржовий контракт на стандартизований товар з визначе­ним наперед строком виконання, але за ціною, встановленою на деньукладання контракту.

Ф'ючерсний контракт визначається Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств" як стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, то­вари або кошти у визначений часта на визначених умовах у майбут­ньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторона­ми контракту.

При цьому будь-яка сторона ф'ючерсного контракту має пра­во відмовитися від його виконання виключно за наявності згоди іншої сторони контракту або у випадках, визначених цивільним законодавством.

Покупець ф'ючерсного контракту має право продати такий контракт протягом строку його дії іншим особам без погодження умов такого продажу з продавцем контракту.

Розліл 13. Правоверегулюваннябіржово)'ліяльносгі | 199

Особливості ф'ючерсної угоди полягаютьутому, що:

  • предметом ф'ючерсної угоди є купівля-продаж біржового контракту на певний товар, а не реального товару;

  • предмет контракту і сам контракт мають бути стандартни­ми (в тому числі щодо кількості та якості товару, способу встановлення ціни тощо), оскільки це необхідно для підтримки біржового обігу ф'ючерсів;

  • біржовий контракт (предмет ф'ючерсу) укладається за умови, що він має вказане біржею стандартне місце по­ставки, але може вільно продаватись і купуватись на біржі протягом усього строку своєї дії;

  • особливістю прав продавця ф'ючерса є можливість зво­ротного його викупу за біржовим курсом (ціною ф'ючерс­ного ринку) у будь-який момент до закінчення ліквіда­ційного строку. Зі свого боку, покупець має право вільного продажу ф'ючерса за таким самим курсом і до того самого строку.

3. Оіщіонна угода — стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) на визна­чених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладення такого опціона або на час такого придбання за рішенням сторін контракту. Перший продавець опціона (емітент) несе безумовне та безвідкличне зобов'язання щодо продажу цінних паперів (то­варів, коштів) на умовах укладеного опціонного контракту. Будь-який покупець опціона має право відмовитися у будь-який мо­мент від придбання таких цінних паперів (товарів, коштів).

Претензії стосовно неналежного виконання або невиконання зобов'язань опціонного контракту можуть пред'являтися виключ­но емітенту опціона. Опціон може бути проданийбез обмежень іншим особам протягом строку його дії.

Стаття 281 Господарського кодексу України визначає обов'яз­ковий зміст правил, коло питань діяльності біржі, на які вони по­ширюються, основні заборони, що мають діяти на товарній біржі. Вони регулюють:

  • порядок здійснення біржових операцій;

  • порядок ведення біржової торгівлі;

— процедуру біржової третейської комісії з цих питань.
Правила біржової торгівлі визначають:

200 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

  • строк та місце проведення біржових операцій;

  • склад учасників біржових торгів і сукупність вимог, що ставляться до них;

  • порядок здійснення та реєстрації біржових операцій;

  • порядок надання та розмір плати за користування послу­гами біржі;

  • відповідальність учасників та працівників біржі за неви­конання або неналежне виконання правил біржової торгівлі;

— інші положення, встановлені органами управління біржі.
Правила біржової торгівлі затверджуються загальними збора­
ми членів біржі або уповноваженим ними органом.

Закон України "Про товарну біржу" передбачає, що на кожній товарній біржі мають діяти загальні заборони, а саме:

  • забороняються кугіівля і продаж товарів та контрактів з ме­тою впливу на динаміку цін (тобто навмисна їхня скупка) як однією особою безпосередньо, так і через підставних осіб;

  • забороняються будь-які погоджені дії учасників біржової торгівлі з метою зміни чи фіксації поточних біржових цін;

  • забороняється поширення неправдивих відомостей, що мо­жуть призвести до штучної зміни кон'юнктури.

Правила біржової торгівлі регулюють процедуру проведення біржових торгів, яка має приблизно такий вигляд:

1. Юридична особа, що бажає купити або продати біржовий
товар, подає брокеру заявку за встановленою формою з повною
інформацією щодо предмета угоди в строк, встановлений Правила­
ми (як правило, не пізніше ніж за три доби до проведення торгів).
Заявки реєструються і вводяться до банку даних (інформаційної
системи) біржі, де вони знаходяться протягом певної кількості
торгів, встановленої Правилами.

Наявні товари, що вимагають негайної реалізації (протягом одного біржового дня), виставляються на біржі шляхом безпосе­реднього подання заявки біржовому брокеру у встановлений час. Якщо такі товари не продані протягом дня, вони або знімаються з торгів, або за згодою брокера-продавця вводяться в банк даних.

2. У визначений час (за день до початку торгів) брокери ма­
ють одержати інформаційні листи, в яких зазначаються перелік
виставлених на торги товарів на цей біржовий день, їх кількість,

Розліл 13. Правове регулювання біржовоїліяльносгі | 201

ціна. Варто відмітити, що перед початком торгів проводиться реєстрація брокерів, що прибули на торги. Після цього вони до­пускаються в торговельний зал біржі.

  1. Торги розпочинаються за встановленим сигналом. Після цього виставлені на торги товари оголошуються на інформацій­ному табло (на деяких біржах голосом). У момент оголошення бро-кер-продавець і брокер-покупець голосом і спеціальними про­фесійними жестами домовляються щодо укладення майбутньої угоди.

  2. Закінчуються біржові торги згідно із встановленим сиг­налом, після чого укладати біржові угоди не можна.

Біржова угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі. Оформлення і реєстрацію біржових угод усіх видів здійснює реєстраційне бюро (палата) біржі у встановлений Пра­вилами час. Зареєстровані на біржі угоди не підлягають нота­ріальному засвідченню.

За порушення Правил біржової торгівлі встановлюються (в самихже Правилах) санкції, які застосовуються біржею. Ними можуть бути штрафи у визначених розмірах, хоча може застосо­вуватися і така санкція, як позбавлення брокера права протягом певного часу брати участь у торгах.

Правила біржової торгівлі приймаються від імені біржового комітету його відповідальним представником (наприклад, гене­ральним директором біржі).

13.3. Правовий статус фондової біржі

та захист громадян-інвесторів на

фондовому ринку

Фондова біржа, відповідно до ст. 360 Господарського кодексу України і Закону України "Про цінні папери і фондову біржу", являє собою організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами, що можуть вільно прода­ватися і купуватися. Вона зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та виконує функції, пов'язані з обігом цінних паперів.

Фондова біржа створюється у формі акціонерного товари­ства (закритого або відкритого) не менш як 20 засновниками —

202 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

торговцями цінними паперами (банками, акціонерними товариства­ми, статутний фонд яких сформовано за рахунок виключно імен­них акцій, та іншими товариствами, для яких операції з цінними паперами є виключним видом їхньої діяльності). Засновники повинні мати дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяль­ності з цінними паперами. Фондова біржа набуває прав юридич­ної особи з моменту її реєстрації.

Статут та правила фондової біржі затверджуються її вищим органом—зборами акціонерів.

У статуті фондової біржі визначаються:

  1. її найменування і місцезнаходження;

  2. найменування і місцезнаходження засновників;

  3. розмір статутного фонду;

  4. умови і порядок прийняття в члени і виключення членів фондової біржі;

  5. права і обов'язки членів біржі;

  6. організаційна структура;

  7. компетенція і порядок створення керівних органів;

  8. порядок і умови відвідування біржі;

  9. порядок і умови застосування санкцій, встановлених біржею;

  10. порядок припинення діяльності.

У статуті можуть передбачатися інші положення, що стосу­ються створення ідіяльності фондової біржі.

Варто відмітити, що правила фондової біржі є локальним нор­мативним актом, що регламентує її діяльність, пов'язану з торгів­лею цінними паперами. У зв'язку з цим правила повинні передба­чати:

  1. види угод, що укладаються на фондовій біржі;

  2. порядок торгівлі на біржі;

  3. умови допуску цінних паперів на біржу;

  4. умови і порядок передплати на цінні папери, що котиру­ються на біржі;

  5. порядок формування цін біржового курсу та їх публі­кації;

  6. обов'язки членів біржі щодо ведення обліку та інфор­мації, внутрішній розпорядок роботи комісій фондової біржі, порядок їхньої діяльності;

  7. систему інформаційного забезпечення фондової біржі;

Розліл 13. Правове регулювання біржовоїаіяльносгі | 203

  1. види послуг, що надаються біржею, і розмір плати за них;

  2. правила ведення розрахунків на біржі;

  3. інші положення, що стосуються діяльності біржі.

Закон Україїш "Про цінні папери і фондову біржу" передба­чає особливі умови припинення діяльності фондової біржі. її діяльність припиняється у тому разі, коли число членів біржі стає меншим за 10. Якщо у фондовій біржі залишилося 10 членів, її діяльність припиняється у випадку неприйняття нових членів про­тягом шести місяців.

Порядок захисту громадян-інвесторів на фондовому ринку передбачений Указом Президента України від 8 липня 1998 р. "Про фонд захисту громадян-інвесторів на фондовому ринку". Відпо­відно до цього нормативного акту основним завданням створю­ваного Фонду захисту громадян-інвесторів-на фондовому ринку є зниження ризику втрати коштів громадянами-інвесторами під час здійснення операцій з цінними паперами. Учасниками фонду є торговці цінними паперами та комерційні банки, які мають дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на здійснен­ня діяльності з випуску та обліку цінних паперів. Фонд не вправі займатися підприємницькою та інвестиційною діяльністю з ме­тою отримання прибутку.

Учасники фонду зобов'язані стати на обліку фонді не пізніше 60 днів з дня отримання дозволу на здійснення діяльності з випус­ку та обігу цінних паперів. Після взяття на облік у фонді кожний учасник сплачує реєстраційний збір у розмірі 100 неоподатковува­них мінімумів доходів громадян. Поряд з цим учасники фонду щоквартально не пізніше 20 числа місяця наступного за звітним кварталом сплачують поточні внески в розмірі 0,2 відсотка загаль­ного обсягу коштів, отриманих за виконання ними договорів.

Кошти фонду розміщуються в:

  • державні цінні папери;

  • депозитні рахунки комерційних банків.

Вищим органом управління фондом є адміністративна рада, до складу якої входить голова і чотири члени. Вона обирається на чотири роки. Засідання її проводяться не рідше двох разів в місяць. До основних напрямків її діяльності входять питання про визна­чення основних напрямків діяльності фонду, представництва в гос­подарському суді, ліквідаційних комісіях, затвердження кошторисів і т. ін.

204 І С.И. Кравчук. Госполарське право України

Державний контроль за діяльністю фонду здійснює Держав­на комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Ф

Контрольні запитання

  1. Які функції виконує товарна біржа?

  2. Якими правами регулюється діяльність біржі?

  3. Які види угод визначаються чинним законодавством?

  4. Які особливості мають ф'ючерсніугоди?

  5. Якими правами передбачається біржове функціонування?

  6. Яка процедура проведення біржових торгів?

  7. Заякоїумови створюється фондовабіржа?

  8. Що передбачають правила діяльності фондової біржі?

  9. Яким чином припиняється функціонування фондової біржі?

Розліл 14. Правове регулювання цін та ціноутворення І 205

РОЗДІЛ 14

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН ТА ЦІНОУТВОРЕННЯ

14.1. Поняття та функції ціни. Політика ціноутворення

Згідно зі статтею 189 Господарського кодексу України ціна є формою грошового визначення вартості продукції, робіт, послуг. Ціна відображає споживчі їх властивості, купівельну спроможність гро­шової одиниці, ступінь рідкісності товарів, характер та силу кон­куренції, рівень державного контролю, психологію поведінки ринкових суб'єктів.

Ціна складаєтьсялід впливом різних об'єктивних і суб'єк­тивних факторів і може бути різних видів:

  • державною і ринковою;

  • регульованою і трансферною;

  • гуртовою і роздрібною;

  • світовою і внутрішньою;

  • договірною і прейскурантною.

Вона є головним та ефективним механізмом координації еко­номічної поведінки суспільства в країнах зі змішаною економі­кою і відповідає вимогам вузькоспеціалізованого господарства.

Ціні властиві такі функції:

X) обліку і виміру затрат суспільної праці. Виконуючи її, ціна виступає одним з найважливіших показників народногосподарсь­кого виробництва, є орієнтиром для прийняття господарських рішень;

  1. пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме через ціну здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням, пропози­цією і попитом. В умовах пропорційного розподілу засобів вироб­ництва і праці між галузями рівновага на ринку підтримується за допомогою цін, що відповідають суспільно необхідним затратам;

  2. стимулююча. В народному господарстві ціни можуть сприя­ти або перешкоджати збільшенню виробництва і споживання тих

206 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

або інших товарів. Так, занижені ціни, які не забезпечують нор­мальну рентабельність, завдають збитків, не зацікавлюють підприємства у нарощуванні обсягів виробництва. В той же час завищені ціни, які дають змогу отримати надмірний прибуток, створюють для підприємства незаслужені економічні привілеї і водночас можуть викликати розширення виробництва, що не відповідає суспільним потребам;

4)розподільна. Вона пов'язана з можливістю відхилення ціни від вартості. Так, встановлення високих цін на певну продукцію чи товар дає змогу державі перерозподіляти кошти шляхом встанов­лення дотацій на інші товари.

Ринкові перетворення в економіці спрямовані на перебудову не лише існуючої системи цін, а й організації самого процесу ціно­утворення. Підвищення відповідальності господарюючих суб'єктів, з одного боку, і необхідність реорганізації в діяльності органів ціно­утворення та контролю за цінами, з іншого, визначили лінію на демократизацію політики ціноутворення. Вона спрямована на за­безпечення:

  • рівнихекономічнихумовістимулівдлярозвиткувсіхформ власності, економічної самостійності підприємств, органі­зацій та адміністративно-територіальних регіонів України;

  • збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;

  • протидії монопольним тенденціям виробників продукції, товарів та послуг;

  • об'єктивних співвідношень у цінах на промислову та сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквіва­лентність обміну;

  • розширення сфери застосування вільних цін;

  • підвищення якості продукції;

  • соціальних гарантій насампереддля низькооплачуванихта малозабезпечених громадян, включаючи систему компен­саційних виплат у зв'язку зі зростанням цін і тарифів;

  • створення необхідних економічних гарантій для вироб­ників;

  • орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень цін світового ринку.

Постановою КМУ від 18 грудня 1998 р. "Про удосконален­ня порядку формування цін" встановлено, що формування, вста­новлення та застосування цін суб'єктом підприємництва натери-

Розліл 14. Правове регулювання цін та ціноутворення І 207

торіїУкраїниздшснк>єтьсявиключноунащональній грошовій оди­ниці. Ціна вважається обгрунтованою при врахуванні доларового еквівалента лише в частині імпортної складової структури ціни.

14.2. Види цін та порядок їх встановлення

Відповідно до ст.ст. 190—191 Господарського кодексу Ук­раїни ціни і тарифи поділяються: І. За способом встановлення на:

а) вільні ціни і тарифи, які, в свою чергу, можуть бути:

  • договірні;

  • ціни, що встановлюються самостійно господарюючими суб'єктами.

Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, щодо яких здійснюється держав­не регулювання цін і тарифів.

б) комунальні фіксовані ціни і тарифи, регулювання яких
здійснюється шляхом встановлення:

  • державних фіксованих цін і тарифів;

  • граничних рівнів цін і тарифів або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів.

Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлю­ються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загаль­ний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішаль­не соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне становище на ринку.

Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються дер­жавними органами України. Постановою від 25 грудня 1996 р. № 1548 КМУ затвердив повноваження центральних органів вико­навчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, облас­них, Київської та Севастопольської міських державних адмініст­рацій, виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін і та­рифів на окремі види продукції, товарів і послуг. До органів, наділених повноваженнями щодо встановлення цін і тарифів, цією постановою віднесені Мінекономіки, Мінтранс, Мінзв'язку, Мінфін, Міносвіти, інші міністерства та відомства, а також Рада

208 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

міністрів Автономної Республіки Крим, обласні та міські (міст Києва і Севастополя) державні адміністрації.

Державні ціни повинні враховувати середньогалузеву со­бівартість продукції і забезпечувати мінімальний рівень рентабель­ності продукції, на яку вони поширюються.

Особливості має ціноутворення при здійсненні екпортно-імпортних операцій. Відповідно до ст.ст. 11,14 Закону України "Про ціни і ціноутворення" у розрахунках із зарубіжними парт­нерами застосовуються зовнішньоторговельні ціни, що форму­ються відповідно до цін і умов світового ринку. Такі ціни назива­ються індикативними цінами.

Під індикативними розуміються ціни на товари, які відпо­відають цінам, що склалися чи складаються на певний товар на ринку експорту — імпорту в момент здійснення експортної чи імпортної операції з урахуванням умов поставки, умовздійснен-ня розрахунків, визначених згідно з законодавством України.

Індикативні ціни на товари встановлює Міністерство еко­номіки України та уповноважені ним організації на базі резуль­татів аналізу інформації, одержаної від митних, фінансових, ста­тистичних державних органів та інших установ і організацій Ук­раїни. При їх встановленні враховуються стандарти якості товарів, чинні в Україні та визнані у світовій практиці, передбачені за­конодавством України, умови поставки і розрахунків, стан кон'юнктури зовнішніх та внутрішніх ринків, цінова інформа­ція та прогнози.

Конкретне рішення про запровадження індикативних цін на відповідні товари приймає та переліки індикативних цін затверд­жує Міністерство економіки України. Інформація про індикативні ціни публікується в газеті "Урядовий кур'єр" один раз в місяць не пізніше 5 числа.

II. За суб'єктом ціноутворення ціни поділяються на:

1. Оптові. Оптова ціна включає в себе собівартість, прибуток (норматив прибутку) і податок на додану вартість. Якщо продук­цію (товар) віднесено у встановленому законодавством порядку до підакцизних, до її ціни включається акцизний збір — непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари. У такому разі податок на додану вартість обчислюється з урахуванням суми ак­цизного збору.

Розліл 14. Правове регулювання цін та ціноутворення І 209

При реалізації продукції (товарів) через посередників за вільними цінами до ціни включаються також постачальницько-збутові надбавки (націнки), граничний розмір яких може обме­жуватися державою.

  1. Роздрібні ціни. Такі ціни на товари формуються, виходячи з оптової ціни, шляхом включення до неї торговельної надбавки (націнки). Ці ціни застосовуються у відносинах між підприєм­ствами торгівлі та населенням, що споживає товари.

  2. Закупівельні. Вони застосовуються при розрахунках за ви­рощену сільськогосподарськими товаровиробниками продук­цію.

14.3. Правове регулювання контролю

за додержанням дисципліни цін та відповідальність за її порушення

Державний контроль за цінами здійснюється головним чи­ном при встановленні і застосуванні державних фіксованих та ре­гульованих цін і тарифів. Щодо сфери дії вільних цін контро­люється правомірність їх застосування шляхом декларування та додержання вимог антимонопольного законодавства.^

Контроль за додержанням державної дисципліни цін здійснюють спеціальні органи—державні інспекції з контролю за цінами, систему яких очолює Державна інспекція з контролю за цінами.

Закон України "Про ціни і ціноутворення" не регулює де­тально правовий статус державних органів контролю за цінами, права та обов'язки їхніх посадових осіб. Він лише містить норму, відповідно до якої державні органи, що здійснюють контроль за цінами, та їх посадові особи мають права, виконують обов'язки і несуть відповідальність, передбачені Законом України "Про дер­жавну податкову службу".

Відповідно до положень Закону України " Про ціни та ціно­утворення" державні інспекції з контролю за цінами мають право:

— здійснювати на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності перевірки грошових доку- V, ментів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів та інших фінансовихдокументів;

210 |

С.И. Кравчук. Госполарське право України

Розліл 14. Правове регулювання иін та ціноутворення І 211


  • одержувати від службових осіб у письмовій формі пояс­нення, довідки, відомості з питань, що виникають під час перевірок;

  • обстежувати виробничі, складські, торговельні приміщен­ня підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та місця їх знаходження;

  • вимагати від керівників та інших службових осіб підприємств, установ і організацій усунення виявлених по­рушень законодавства про ціни;

  • призупиняти операції підприємств за розрахунковими, ва­лютними , іншими рахунками в банках у разі відмови у про­веденні документальної перевірки та в інших передбачених законом випадках;

  • накладати адміністративні штрафи на керівників та інших службових осіб підприємств, установ, організацій за пору­шення державноїдисципліни цін.

Закон України "Про ціни і ціноутворення" зобов'язує госпо­дарюючих суб'єктів у встановленому порядку подавати необхідну інформацію для здійснення контролю за правильністю встанов­лення і застосування цін.

Відповідальність господарюючих суб'єктів запорушення дер­жавноїдисципліни цін встановлена ст. 14 "Про цінні ціноутво­рення" . Відповідно до цих законодавчих актів вся необгрунтова­но одержана господарюючими суб'єктами сума виручки в резуль­таті порушення державноїдисципліни цін підлягає вилученню до відповідного бюджету залежно від підпорядкованості підприє­мства, організації. Крім того, у позабюджетні фонди місцевих бюд­жетів стягується штраф у двократному розмірі необгрунтовано одержаної суми виручки. Вказані суми списуються з рахунків підприємств і організацій у банківських установах за рішенням суду чи господарського суду на підставі рішення державної інспекції з контролю за цінами. У разі незгоди підприємства, ус­танови, організації з рішенням державної інспекції з контролю за цінами воно може бути оскаржене в господарському суді.

Відповідно до п. 24 Положення про поставки продукції ви­робничо-технічного призначення та п. 19 Положення про постав­ку товарів народного споживання покупець в односторонньому порядку має право відмовитися від виконання договорів при за­вищенні постачальником цш на продукцію.

<2>

Контрольні запитання

1 Що становить основу ціни як економічної категорії?

  1. Які функції виконує ціна в період становлення ринкових відно­син?

  2. Що забезпечує в Україні політика ціноутворення?

  3. За якими способами розподіляються ціни?

  4. Які особливості має ціноутворення при здійсненні експортно-імпортних операцій?

  5. Що таке індикативна ціна?

  6. Яким органом здійснюється в Україні контроль за додержанням державноїдисципліни цін?

  7. Які функції Державної інспекції з контролю за цінами?

  8. Яка відповідальність передбачена чинним законодавством за порушення державної дисципліни ціноутворення?

212 І С.И. Кравчук. Госполарське право України

РОЗДІЛ 15

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

КРЕДИТНО-РОЗРАХУНКОВИХ

ОПЕРАЦІЙ

15.1. Поняття та види кредиту. Кредитний договір

У ст. 334 Господарського кодексу України банк визначаєть­ся як фінансова установа, функцією якої є залучення у вклади грошо­вих коштів громадян і юридичних осіб та розміщення їх на власних умовах і на власний ризик.

Однією з основних функцій банків є проведення кредитних операцій. Відповідно до ст. 345 Господарського кодексу України кредитна операція — це розміщення банками від свого імені на влас­них умовах і на власний ризик залучених коштів. В юридичній літе­ратурі під кредитними правовідносинами розуміють всі кредитні відносини, що виникають при наданні (передачі, використанні і поверненні) грошових коштів або інших речей, визначених родо­вими ознаками, на умовах повернення.

Більш повне визначення дає Положення "Про кредитуван­ня, " затверджене постановою Правління Національного банку Ук­раїни від 28 вересня 1995 р. № 246. Ним визначається кредит як позичковий капітал банку угрошовій формі, щопередаєтьсяутим-часове користування на умовах забезпеченості повернення, стро-ковості, платності та цільового характеру використання.

Кредитна операція - це договірні правовідносини щодо на­дання кредиту, які супроводжуються записами в банківських рахун­ках, з відповідним відображенням у балансах кредитора та пози­чальника.

Суб'єкти господарської діяльності можуть використовува­ти такі види кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпо­течний, бланковий, консорціумний.

Розаіл 15. Правове регулювання крелтно-розрахункових операцій | 213

1. Банківський кредит надається суб'єктам кредитування всіх формвласностіутимчасове користування на умовах, передбачених кредитнимдоговором.

Форми банківського кредиту:

  • короткострокові—до одного року; можуть надаватися у разі тимчасових фінансових труднощів, що пов'язані з витрата­ми виробництватаобігомматеріальних активів господарюю­чих суб'єктів;

  • середньострокові —до трьох років; можуть надаватися на фінансування капітальних вкладень;

  • довгострокові - понад три роки; можуть надаватися для формування основних фондів.

Крім того, банківські кредити поділяються за:

— рівнем забезпеченості:

а) забезпечені заставою (майном, майновими правами,
цінними паперами);

б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої сто­
рони);

в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво стра­
хової організації);

г) незабезпечені (бланкові);

— ступенем ризику:

а) стандартнікредити;

б) кредити з підвищеним ризиком;

— методами надання:

а) кредити, що надаються у разовому порядку;

б) кредити, що надаються відповідно до кредитноїлінії;
г) гарантійні;

— строками погашення:

а) кредити, що погашаються водночас;

б) кредити,що погашаютьсяурозстрочку;

в) кредити, що погашаються достроково (на вимогу креди­
тора або за заявою позичальника);

г) кредити, що погашаються з регресією платежів;

д) кредити, що погашаються після обумовленого періоду
(місяця, кварталу).

Банківське кредитування здійснюється за такими принци­пами:

— забезпеченості;

214 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

  • повернення;

  • строковості;

  • платності;

  • цільової спрямованості.

2. Комерційний кредит є товарною формою кредиту, яка ви­
значає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і
характеризує кредитну угоду міждвома суб'єктами господарсь­
кої діяльності. Учасники кредитних відносин при комерційному
кредиті регулюють свої стосунки і можуть використовувати
платіжні засоби у вигляді векселів.

Погашення комерційного кредиту може здійснюватися на підставі:

  • оплати боржником за векселем;

  • передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ);

  • переоформлення комерційного кредиту на банківський.

  1. Лізинговий кредит—це відносини між юридичними особа­ми, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладен­ням лізингової угоди.

  2. Іпотечний кредит — це особливий вид відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

  3. Консорціумний кредит — це форма кредиту, що надається банківським консорціумом шляхом акумулювання кредитних ре­сурсів, отриманих в результаті проведення консорціумних опе­рацій.

Згідно зі ст. 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки здійснюють залучення і розміщення кредитів. При цьому комерційні банки здійснюють кредитні операції в ме­жах кредитних ресурсів, які вони утворюють у процесі своєї діяль­ності. У разі необхідності вони можуть на договірних умовах пози­чати ресурси один в одного або одержувати позички в Національ­ному банку України (міжбанківські кредити),

Статті 345—349 Господарського кодексу України та Поло­ження Національного банку України "Про кредитування" містять вимогу надавати кредити шляхом укладення договорів в пись­мовій формі.

До умов кредитного договору відносяться:

  • об'єкти кредитування;

  • розмір кредиту;

Роміл 15. Правове регулювання крелитно-розрахункових операцій І 215

— умови видачі та погашення позички;

'— відсоткові ставки за користування кредитом;

  • умови здійснення банківського контролю за використан­ням коштів;

  • способи забезпечення виконання зобов'язань клієнтом;

— майнова відповідальність за порушенняумовдоговорутощо.

Формадоговору затверджена Національним банком України.

Поряд з цим суб'єкти підприємницької діяльності — рези­денти України — відповідно до ст. 4 Закону " Про зовнішньоеконо­мічну діяльність" мають право на отримання кредитів у іноземних суб'єктів господарської діяльності. Отримання і погашення кре­дитних ресурсів має здійснюватися через систему кореспондентсь­ких рахунків, відкритих уповноваженими банками або Національ­ним банком України в іноземних банках.

Відповідно до ст. 5 Декрету-КМУ від 19 лютого 1993 р. № 15-93 "Про систему валютного регулювання івалютного контролю" одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо термін і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, потребують індивідуальної ліцензії Національного банку Ук­раїни. Для її отримання господарюючий суб'єкт повинен подати в НБУ:

— клопотання позикодавця;

  • листуповноваженогобанкузізгодоюнаобслуговуваннякре-диту і експертною оцінкою банку окупності проекту;

  • кредитнуугоду.

Для отримання індивідуальної ліцензії на залучення кредит­них ресурсів від іноземних банків-респондентів терміном понад один рік необхідно подати Національному банку України клопо­тання і кредитну угоду з резидентом із зазначенням графіка пога­шення заборгованості по кредиту.

15.2. Порядок відкриття рахунків у банках

Відповідно до ст. 341 Господарського кодексу України платежі за зобов'язаннями між організаціями провадяться в порядку без­готівкових розрахунків через кредитні установи, в яких зазначені організації зберігають свої кошти. З цією метою суб'єктам госпо-

216 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

дарської діяльності незалежно від форм власності відкриваються розрахункові, поточні та бюджетні рахунки. Відкриття зазначе­них рахунків здійснюється відповідно до ст. 31 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та на підставі положень Інструкції Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492 "Про порядок відкриття, використання і закриття рахунків в національній та іноземній валюті".

Договір на відкриття та обслуговування банківського рахун­ку укладається відповідно до ст. 1066 Цивільного кодексу Украї­ни у формі Типового договору на обслуговування комерційним банком довірчого товариства, затвердженого наказом Фонду дер­жавного майна України № 583 від 24 грудня 1993 р. і Національ­ного банку України № 30 від 18 лютого 1994 р.

Для суб'єктів господарювання банківськими установами відкриваються такі види рахунків:

1. Поточні рахунки.

Вони відкриваються для зберігання коштів і проведення роз­рахунково-касових операцій шляхом платіжних механізмів відпо­відно до умови договору і вимог законодавства України.

Види поточних рахунків:

-картотечні рахунки (відкриваються для операцій по платіж­них (пластикових картках);

- спеціальні рахунки (відкриваються у випадках, передбаче­них законами України або нормативно-правовими актами Кабіне­ту Міністрів України).

З поточного рахунка здійснюються операції, які забезпечу­ють комерційну та іншу діяльність підприємства (розрахунки за товарно-матеріальні цінності з постачальниками та покупцями продукції; надані й отримані послуги; отримання заробітної пла­ти та сплати обов'язкових платежів, сплати платежівдо бюджету і дер­жавних фондів; операції, пов'язанііззабезпеченнямвласних соціаль­но-побутових потреб та інші відповідно до статутної діяльності підприємства). Підприємствам, що мають філії, представництва, відділення та інші відособлені підрозділи, які знаходяться на окре­мому балансі і є самостійними платниками податку, атакож струк­турним підрозділам, що виділяються в процесі приватизації, за клопотанням власника основного рахунка і за згодою установи банку, вякійвідкривається субрахунок, можутьбуги відкриті субрахунки для проведення розрахунків за місцем знаходження цих підрозділів.

Розліл 15. Правове регулювання крелигно-розрахункових операцій | 217

У разі, коли відокремлені підрозділи не мають окремого ба­лансу і не є самостійними платниками податку, їм відкриваються субрахунки для зарахування виручки та наступного перерахування її на основний розрахунковий рахунок підприємства.

2. Поточні рахунки в іноземній валюті. *
Відкриваються для зберігання валютних коштів і проведення

готівкових та безготівкових розрахунків.

3. Вкладні (депозитні) рахунки.

Відкриваються для зберігання грошей, які передаються клієнтом в управління банківській структурі на встановлений термін під визначений відсоток, відповідно до умов договору.

Іноземним представництвам та установам відкриваються ра­хунки типів:

  • "Н"(іноземним дипломатичним, консульським та іншим офіційним представництвам, юридичним особам, пред­ставництвам іноземних банків, організаціям, що надають технічну допомогу Україні);

  • "П"(постійним представництвам іноземних компаній, фірм, міжнародних організацій, створеним в Україні без статусу юридичної особи).

Для відкриття розрахункових (поточних) рахунків установам банків потрібно подати такі документи:

а) заяву на відкриття рахунка встановленого зразка, яка
підписується керівником та головним бухгалтером
підприємства;

б) копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі вико­
навчої влади, іншому органі, що уповноважений здійсню­
вати державну реєстрацію, засвідчену нотаріально чи ор­
ганом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;

в) копію рішення про створення, реорганізацію підприєм­
ства того органу, якому надано таке право чинним зако­
нодавством, засвідчену нотаріально чи органом, який ви­
дав таке рішення;

г) копію належним чином зареєстрованого статуту (поло­
ження) , засвідчену нотаріально чи реєструючим органом
установи банку, в якій відкриваються рахунки (субрахун­
ки) , ставить позначку про відкриття такого рахунка;

д) картку із зразками підписів осіб, яким відповідно до чин­
ного законодавства чи установчих документів підприєм­
ства надано право розпорядження рахунком та підпису

218 І С.И. Кравчук. Господарське право України

розрахункових документів. У картку включається та­кож зразок відбитка печатки. У разі переоформлення рахунка у зв'язку з реорганізацією підприємства подаються такі самі документи, що й при створенні

підприємства.

Відповідно до ст. 1075 Цивільного кодексу України договір банківського рахунка розривається:

  1. за заявою власника рахунка;

  2. на підставі рішення органу, на який відповідно до законо­давства покладено функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства;

  3. підставі відповідного рішення суду або господарського суду про ліквідацію підприємства чи визнання його банкрутом;

  4. з інших підстав, передбачених чинним законодавством Ук­раїни чи договором між установою банку та власником рахунка.

Договір на відкриття та обслуговування банківського рахун­ка може бути розірвано за погодженням сторін. Протягом 10 днів з дати розірвання договору банк закриває рахунок, а залишок коштів на ньому перераховує на інший рахунок за дорученням клієнта. Установа банку в триденний термін повідомляє Держав­ну податкову інспекцію за місцем реєстрації власника рахунка про закриття рахунка.

Законодавством України встановлено спеціальний порядок відкриття валютних рахунків. Відповідно до розділу 6 Інструкції № 3, банківські рахунки в іноземній валюті поділяються на:

  • розрахункові;

  • суброзрахункові;

  • позичкові;

  • депозитні (вкладні).

Розрахунковий рахунок призначений для розрахунків згідно з чинним, законодавством в безготівковій та готівковій формах. Такий розрахунковий рахунок відкривається для філій чи відо­соблених підрозділів підприємств, що мають право відповідно до чинного законодавства України та нормативних актів Національ­ного банку України використовувати іноземну валюту (за згодою власника рахунка — головного підприємства).

Позичкові рахунки в іноземній валюті відкриваються упов­новаженим банком на договірній основі юридичним особам (ре­зидентам та нерезидентам), а також представництвам юридичних

Розліл 15. Правове регулювання кредитно-розрахункових операцій | 219

осіб-нерезидентів незалежно від наявності розрахункового рахун­ка в цьому банку у встановленому чинним законодавством по­рядку.

Депозитні (вкладні) рахунки в іноземній валюті відкривають­ся уповноваженим банком фізичним і юридичним особам (рези­дентам танерезидентам),атакожпредставництвам юридичних осіб-нерезидентів на підставі укладеного депозитного договору між влас­ником рахунка та банком на визначений у договорі термін.

Відкриття субрахунка в іноземній валюті для філії чи іншого відособленого підрозділу юридичної особи-резидента здійснюєть­ся уповноваженим банком на підставі нотаріально засвідченого дозволу на використання юридичною особою іноземної валюти як засобу платежу танотаріально засвідчених документів.

15.3. Порядок та форми розрахунків у господарському обігу

Розрахунки між суб'єктами господарського права здійсню­ються у безготівковому порядку в установлених законодавством формах.

З метою вдосконалення організації банками розрахунків та касового обслуговування економічних суб'єктів України Правлін­ня Національного банку України постановою від 30 червня 1995 р. №166 затвердило "Порядокорганізації розрахунково-касового об­слуговування комерційними банками".

Відповідно до цього Порядку банк укладає договір з клієнтом на розрахунково-касове обслуговування, яким передбачається:

  • користування банком тимчасово вільними коштами клієнта;

  • здійснення розрахункових операцій;

  • касове обслуговування;

—транспортне обслуговування перевезень готівки.

Безготівкові розрахунки між суб'єктами господарювання здійснюються відповідно до ст. 341 Господарського кодексу Украї­ни та Інструкції Національного банку України від 21 січня 2004 р. №22 "Про безготівкові розрахунки в національній валюті". Без­готівкові розрахунки — це перераховані певні суми коштів з ра­хунків отримувачів, а також перераховані банками задорученням

220 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

юридичних і фізичних осіб, внесені ними готівкою в касу банку, на рахунок їх отримувачів.

Відповідно до цієї інструкції та ст. 1088 Цивільного кодек­су України безготівкові розрахунки здійснюються у формі:

  • платіжних доручень;

  • платіжнихвимог;

  • платіжнихвимог-доручень;

  • розрахунковихчеків;

  • акредитивів;

  • меморіальних ордерів;

Платіжне доручення — це бланк встановленої форми, яку підприємство подає у банк, що його обслуговує, для перерахування вка­заної суми зі свого рахунка.

Банк приймає до виконання доручення протягом десяти ка-лендарних днів з дати його заповнення і тільки в межах наявних на його рахунку коштів.

Розрахунки дорученнями можуть здійснюватись:

  • за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи чи надані послуги);

  • у порядку попередньої оплати;

  • для завершення розрахунків за актами звірки взаємної за­боргованості гццприємств;

  • для перерахування підприємствами сум, якіналежатьфізич-ним особам (заробітна плата, пенсії, грошові доходи кол­госпників тощо) на їх рахунки, відкриті в установах банків;

  • в інших випадках за згодою сторін.

У платіжному дорученні на перерахування платежів, утри­маних із робітної плати працівників та нарахованих на фонд оп­лати праці податків до бюджету і обов'язкових зборів до держав­них цільових фондів, у рядку "Призначення платежу" вказують­ся підрозділи бюджетної класифікації (при перерахуванні платежів до бюджету) та строк настання платежу, а також, що по­датки до бюджету або збори до державних цільових фондів, утри­мані із заробітної плати та нараховані на день оплати праці, пере­раховані повністю.

Платіжна вимога — це документ, що містить вимогу господа­рюючого суб'єкта на безакцентне списання грошових коштів у ви­падках, встановлених законодавством. Підставами для здійснення безспірного стягнення коштів відповідно до чинного законодав-

Розаіл 15. Правове регулювання крелитно-розрахунковихоперацій | 221

ства України можуть бути виконавчі документи згідно з рішенням судів і господарських судів.

У платіжній вимозі зазначаються призначення платежу та відповідна стаття законодавчого акта, якою передбачене право стяг­нення та безакцептного списання коштів. У разі, якщо у платіжній вимозі не заповнений рядок "Призначення платежу", банк має повернути виконання платежу.

Безспірне стягнення коштів здійснюється на підставі вико­навчого документа, оригінал (дублікат) якого додається. У розра­хунковому документі необхідне посилання на законодавчий акт.

Платіжна вимога-доручення—це комбінований розрахунко­вий документ, верхня частина якого передбачає вимогу постачаль­ника безпосередньо до покупця сплатити вартість поставленої йому за договором продукції, а нижня—доручення платника своєму бан­ку перерахувати з його рахунка зазначену суму.

Платіжна вимога-доручення приймається банками протягом двадцяти календарних днів з дня виписування. День заповнення платіжної вимоги-доручення не враховується. Вимога-доручення подається платником в установу банку у трьох примірниках.

Розрахунковий чек—це розрахунковий документ, який застосо­вується для здійснення розрахунків у безготівковій формі між: юри­дичними особами, а також фізичними та юридичними особами за отримані товари, виконані роботи та надані послуги. Розрахунко­вий чек— це документ, що містить письмове розпорядження влас­ника рахунка (чекодавця) установі банку (емітенту), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю зазначену в чеку суму коштів. Чекові книжки (розрахункові чеки) виготовляються на спеціально­му папері на банкнотній фабриці Національно банку України за зразком, затвердженим Національним банком України. Вони бро­шуруються по 10,20 та 25 аркушів.

Чекові книжки (розрахункові чеки) є бланками суворої звітності. Строк дії чекової книжки — один рік, а розрахункового чека, який видається для разового розрахунку фізичній особі три місяці.

За погодженням з установою банку строк дії невикористаної чекової книжки може бути продовжений. В чеку передбачається:

а) назва "розрахунковий чек";

б) назва (для фізичних осіб — прізвище, ім'я, по батькові че­
кодавця, дані його паспорта або документа, щойогозамі-

222 \ С.И. Кравчук. Госполарське право України

нює) власника чекової книжки (чекодавця), номер його рахунка;

в) назва банку-емітента і його номер МФО;

г) ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя;

д) назва чекодержателя;

є) доручення чекодавця банку-емітенту сплатити конкрет­ну суму, що зазначена цифрами талітерами;

є) призначення платежу;

ж)число, місяць та рік складання чека (місяць має бути напи­саний літерами, дата видачі чека має відповідати його реальній даті видачі), місце складання чека;

з) підписи чекодавця та відбиток печатки (юридичної особи).

Оплата чека забезпечується:

— шляхом депонування чекодавцем коштів на окремому ра­
хунку в банку чекодавця;

— наявністю коштів на відповідному рахунку чекодавця.

Акредитив — це договір, що передбачає зобов'язання банку пере­рахувати за дорученням клієнта (заявника акредитиву) на користь бенефіціара (отримувача) певну суму коштів. Розрізняють такі види акредитивів:

  • відкличний (може бути змінений або анульований бан-ком-емітентом у будь-який момент без попереднього по­відомлення бенефіціара);

  • безвідкличний (може бути змінений або анульований тільки за згодою постачальника, на користь якого він був відкритий).

Акредитив може відкриватися для розрахунків тільки з од­ним постачальником. Строк дії та порядок розрахунків за ним встановлюються у договорі між платником і постачальником.

Для одержання коштів за акредитивом, депонованим у бан­ку постачальника, відправник, який відвантажив товари, подає реєстр рахунків та передбачені умовами акредитива; документи в банк, що його обслуговує, до закінчення строку його дії. Банк після перевірки документів у разі відповідності їх умовам акре­дитива проводить виплату.

Після використання акредитива, депонованого у банк плат­ника, виплати постачальнику за акредитивом здійснюються у бан­ку постачальника на підставі отримання від постачальника реєст­ру рахунків з відповідними документами.

Розділ 15. Правове регулювання крелитно-розрахунковихоперацій | 223

Меморіальний ордер — це банківський документ, який підтвер­джує операції по перерахуванню з банківських рахунків на користь клієнта-одержувача (фізичної чи юридичної особи) внесених у касу банку коштів. У меморіальних ордерах, згідно з вимогами "Інструкції з організації емісійно-касової роботи в установах банків України", затвердженої постановою Правління Національ­ного банку України від 07.07.1994 р. № 129, у реквізиті "Призна­чення платежу" зазначаються або номер договору з одержувачем за його наявності, або найменування юридичної особи (прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи), яка внесла готівку до каси бан­ку.

Дата складання меморіального ордера має відповідати даті списання коштів з рахунка платника. Меморіальний ордер засвід­чується підписами відповідального виконавця банку, який його оформив, і працівника, на якого покладено функції контролера, та відбитком штампа банку.

Інструкція Національного банку України від 21 січня 2004 р. № 22 передбачає дистанційне обслуговування клієнта, що вклю­чає комплекс інформаційних послуг за рахунками клієнта і здійснення операцій за ними на основі дистанційних розпоряд­жень клієнта. Воно може здійснюватись за допомогою систем: "Клієнт-банк", "Клієнт-Інтернет-банк", "Телефонний банкінг".

Розрахунковідокументи банкприймає протягом часу, визна­ченого в договорах про розрахунково-касове обслуговування клієнтів.

Відповідно до згаданої вище Інструкції НБУ операційним днем визначається частина робочого дня банку, протягом якого приймаються документи на перерахування коштів. Термін опе­раційного дня встановлюється безпосередньо банком.

Розрахунки за платіжними документами, що поступили в банк протягом операційного часу, проводяться в день їх отриман­ня банком. Розрахунковідокументи, які поступили після опера­ційного часу, банк опрацьовує в наступний робочий день. Розра­хунки за документами на списання коштів з рахунку платника, які поступили до банку після операційного часу, банк може здійснити в день їх отримання, якщо це визначено договором про розрахунково-касове обслуговування. За порушення цих термінів банк, що обслуговує платника, відповідає згідно з Законодав­ством України.

224 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

Що ж стосується платіжних документів на примусове спи­сання коштів, то якщо вони поступають до банку протягом опе­раційного часу, але в період надходження, на рахунку платника відсутні кошти чи їх недостатньо, банк здійснює такі перерахун­ки з урахуванням сум коштів, які надійдуть на рахунок платника протягом операційного періоду. У випадку недостатності коштів для перерахування за цими платіжними вимогами (з урахуван­ням поточних надходжень) вони виконуються частково.

Відповідно до п. 1.6 Інструкції № 22 банк не має права виз­начати і контролювати напрями використання коштів клієнтів і встановлювати інші, не передбачені договором чи законом, обме­ження його прав розпоряджатись коштами на власний розсуд.

Такі ж вимоги до банків передбачені п.З ст. 1066 Цивільного кодексу України.

Банк має право списувати кошти з рахунків клієнтів лише за наступних підстав:

  1. За дорученням власників рахунків.

  2. На підставі платіжних вимог витребувачів у випадку приму­сового списання коштів.

Інструкція № 22 передбачає порядок дій клієнта у випадку помилково зарахованих коштів на інший рахунок.

Відповідно до пункту 16 цієї ж Інструкції Національного бан­ку України банк не має права визначати і контролювати напрям використання коштів клієнта.

Поряд з цим, згідно з положеннями Інструкції Національно­го банку України від 21 січня 2004 р. № 22, примусове списання коштів з рахунків платників може здійснюватись на основі рішен­ня суду. У такому ж порядку, згідно зі пунктом 10.1 цієї Інструкції, накладається правоохоронними органами чи прокуратури арешт на банківські рахунки клієнтів.

х^ Контрольні запитання

  1. Що розуміється під кредитними правовідносинами?

  2. Які форми кредиту використовують суб'єкти господарської діяльності?

Розйіл 15. Правсюерєгулюваннякр&мтно-розрахунковихопєраиій | 225

  1. Що є підставою для проведення банками кредитування госпо­дарюючих суб'єктів?

  2. Якими нормативними актами передбачений порядок відкрит­тя рахунків у банках?

  3. Що є підставою для відкриття банківських рахунків?

  4. За якими формами здійснюються розрахунки між господарю­ючими суб'єктами?

226 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

РОЗДІЛ 16

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОБМЕЖЕННЯ МОНОПОАІЗМУ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ ТА ЗАХИСТ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

16.1. Монопольне становище на ринку

та зловживання ним.

Захист економічної конкуренції

Становлення в Україні ринкових відносин із багатоукладною економікою передбачає створення рівних можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їхню конкуренцію. В той же час наявність в економічній сфері чинників анархізму, корупції та організованої злочинності породили політику концентрації та спеціалізації виробництва. Саме тому Закон України від 3 серпня 1990 р. "Про економічну самостійність України", визначившиос-новні принципи економічної самостійності нашоїдержави, визна­чив механізм господарювання, регулювання економіки соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи України.

Одним із перших законодавчих актів, який визначив шляхи протидії монопольним утворенням, був Закон України "Про обме­ження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності". Він визначив правові основи об­меження і попередження монополізму, недопущення недобросо­вісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення дер­жавного контролю за додержанням норм антимонопольного зако­нодавства.

Стаття 27 Господарського кодексу України монопольним виз­начає домінуюче становище суб'єкта господарської діяльності, яке дає йому можливість самостійно або з іншими суб'єктами обмежу-

Розліл 16. Правові засали обмеження монополізму в економіці.] 227

вати конкуренцію на ринку певного товару. Поряд з цим Закон Ук­раїни "Прозахистекономічноїконкуренції" визначає монопольне становище на ринку, при якому суб'єкти господарської діяль­ності володіють 35 % ринкової частки певного товару і не мають жодного конкурента.

Статтями 27—36 Господарського кодексу України визначені такі види монопольного становища на ринку виробництва і торгівлі та зловживання ним:

1. Укладення неправомірних угод між суб'єктами господа­
рювання шляхом:

  • встановлення чи підтримання монопольних цін, знижок, надбавок чи націнок;

  • розподіл ринків за територіальним принципом, обсягом реалізації чи закупівлі товарів, їх асортиментом або за ко­лом споживачів;

  • усуненнязринкуабообмеженнядостуїгудоньогопгхщавідв чи інших господарюючих суб'єктів.

2. Створення представниками органів влади чи управління
дискримінаційних умов по певному обмеженню дій суб'єктів гос-
подарськоїдіяльності:

  • створення нових підприємств чи інших організаційних форм господарювання в будь-якій сфері господарської діяль­ності;

  • примушування суб'єктів господарювання до пріоритетно­го укладення договорів;

  • прийняття рішення про централізований розподіл товарів, який призводить до монопольного становища на ринку;

  • встановлення заборон на реалізацію товарів з одного регіо­ну України в інший;

  • надання окремим господарюючим суб'єктам податковихта інших пільг, які ставлять їх у привілейоване становище.

3. Недобросовісніконкурентнідії між суб'єктами господарю­
вання, що вчиняються шляхом:

  • неправомірного використання ділової репутації суб'єктів господарювання;

  • створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції;

  • неправомірного збирання, розголошення та використання комерційної таємниці.

228 | > С.Й. Кравчук. Госполарське право України

Важливого значення набуває захист діяльності суб'єктів гос-подарювання від економічноїконкуренції. Законом України"Про захист економічної конкуренції" встановлюється відповідальність юридичних осіб при порушенні основних принципів економічної конкуренції. Закон є кодифікаційним актом законодавчих норм у сфері конкурентних правовідносин. Особливості його застосуван­ня полягають в тому, що він застосовується лише при захисті відно­син на фондовому ринку. Він забезпечує виконання макроеко-номічної політики держави.

Основні види антиконкурентних дій передбачають узгодженні дії, на які не поширюються відповідні обмеження, тобто це доб­ровільні узгоджені дії малих або середніх підприємців щодо спільного придбання товарів, а також постачання та використання товарів і прав інтелектуальної власності. Такі дії відповідно до ст. 11 вказано­го вище закону не потребують згоди Антимонопольного комітету.

Основними видами антиконкурентних дій є:

/. Антикожурентні дії владних органів.

Такі дії передбачають створення представниками владних уп­равлінських структур перешкод для суб'єктів господарської діяль­ності в налагодженні ними своєї діяльності. До владних органів належать: органи місцевого самоврядування, адміністративно-гос­подарського управління та контролю.

Антиконкурентнимизбоку владних органів діями вважаються:

  • прийняття рішень, наказів, розпоряджень і постанов, яки­ми наносяться збитки діяльності суб'єктів господарюван­ня;

  • надання письмових або усних вказівок з метою створення перешкод для діяльності господарюючих суб'єктів;

  • укладання угод, що можуть призвести до деформації кон­курентних відносин.

Для створення конкурентних переваг одних господарюючих суб'єктів над іншими посадовими особами владних органів можуть використовуватись різні засоби:

  • заборона чи перешкода в створенні нових підприємств;

  • надання пільг окремим суб'єктам господарської діяльності;

  • дії, спрямовані на територіальний розподіл ринків або за колом продавців та споживачів.

2. Обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб'єктів гос­подарювання.

Розліл 16. Правові засали обмеження монополізму в економіці..[ 229

Така політика включає в себе дії окремих суб'єктів господа­рювання, здатні забезпечувати власну першість на ринку, яка не викликана об'єктивними чинниками.

Подібні протиправні дії вчиняються шляхом:

  • створення умов неправомірної першості;

  • завищення або заниження цін;

  • штучного усунення економічних конкурентів з ринку. 3. Концентрація виробництва і торгівлі.

Вона передбачає укрупнення суб'єктів господарської діяль­ності чи встановлення контролю над ними без дозволу на те Анти­монопольного комітету України.

Основними шляхами подібних правопорушень є:

  • укладення між підприємствами неправомірних угод щодо концентрації виробництва;

  • примусова концентрація виробництва шляхом приведен­ня до банкрутства партнерів по виробництву.

Згідно із ст. 40 Господарського кодексу Україну контроль за дотриманням анти монопольного законодавства та законодавства про захист економічної конкуренції, здійснюється Антимоно-польним комітетом України.

До основних функцій Антимонопольного комітету входять:

  1. Контроль за дотриманням антимонопольного законодав­ства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів; при перетворенні органів управління в об'єднання підприємців, придбанні часток (акцій, паїв), активів господарсь­ких товариств та підприємств; при здійсненні господарської діяльності підприємцями та при реалізації повноважень централь­них і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого та регіонального самоврядування щодо підприємців;

  2. Розгляд справ про порушення антимонопольного законо­давства та прийняття рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень.

  3. Звернення до суду чи господарського суду з позовами (зая­вами) у зв'язку з порушеннями антимонопольного законодавства, серед яких:

а) про визнання недійсними актів центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого й регіо­нального самоврядування та припинення ними дій, що обме­жують конкуренцію, в разі невиконання ними у встановлені стро-

230 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

ки розпорядження Антимонопольного комітету про скасування неправомірних актів, припинення правопорушень тощо;

б) про відшкодування збитків, заподіяних порушенням ан­
тимонопольного законодавства;

в) про вилучення прибутку, незаконно одержаного суб'єкта­
ми підприємницької діяльності в результаті порушення антимоно­
польного законодавства.

16.2. Відповідальність за порушення

антимонопольного законодавства та

економічної конкуренції

Стаття 37 Господарського кодексу України та Законом Ук­раїни "Про захист економічної конкуренції" визначається відпо­відальність суб'єктів господарювання за порушення антимоно­польного законодавства шляхом застосування таких видів санкцій:

/. Майнова відповідальність як санкція За порушення анти­монопольного законодавства та економічної конкуренції (у тому числі за зловживання монопольним становищем на ринку, укла­дення неправомірних угод між підприємцями, дискримінація підприємців органами влади і управління та недобросовісна кон­куренція), що передбачена ст. 20 Закону України "Прозахистеко-номічної конкуренції" та ст. 19 Закону України " Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", у формі штрафу, який накладається на підприємців та юридичних осіб у розмірі до п 'яти відсотків ви­ручки підприємця від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

За неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України і його територіальним відділенням накладається штраф у розмірі до 0,5 відсотка виручки підприємця від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

У випадку неможливості обчислення виручки підприємця або при її відсутності штрафи, зазначені в абзаці другомузазначеної

Розліл 16. Правові засали обмеження монополізму в економіці..[ 231

статті, накладаються у розмірі до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. Оперативно-господарська відповідальність може застосову­ватись як самим Антимонопольним комітетом, так і відповідни­ми органами влади і управління. При цьому Антимонопольним комітетом здійснюється примусовий поділ монопольних утво­рень. Найбільш поширеним видом оперативно-господарських санкцій, які застосовуються владними органами, є: скасування ліцензій та припинення зовнішньоекономічних операцій.

У випадках, коли підприємці зловживають монопольним ста­новищем на ринку, Антимонопольний комітет має право прийня­ти постанову про примусовий поділ монопольних утворень. Зазна­чена санкція не застосовується у випадках:

  • при неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

  • за наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, їх структурних підрозділів чи структурних одиниць, якщо ча­стка внутрішнього обороту в загальному обсязі валової про­дукції підприємства (об'єднання тощо) не перевищує ЗО %.

Скасування ліцензій здійснюється органами, зазначеними в Законі України "Про ліцензування окремих видів господарської діяльності" за поданням, внесеним Антимонопольним комітетом.

16.3. Розгляд справ про порушення

антимонопольного законодавства та

недобросовісну конкуренцію

Основною функцією органів, що здійснюють державний кон­троль за дотриманням антимонопольного законодавства та еконо­мічної конкуренції, є розгляд справ про його порушення. Така діяльність Антимонопольного комітету здійснюється відповідно до Тимчасових правил розгляду справ про порушення антимонополь­ного законодавства України, затверджених Антимонопольним ко­мітетом України 19 квітня 1994 р. Ці Правила визначають порядок розгляду Антимонопольним комітетом України та його терито­ріальними відділеннями справ про порушення положень законів

232 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

України "Про обмеження монополізму та недопущення недобро­совісної конкуренції у підприємницькій діяльності", "Про захист економічної конкуренції" та "Про Антимонопольний комітет Ук­раїни" . Такі справи у межах компетенції розглядаються:

  • Комітетом;

  • пскяійно діючою адміністративною колегією;

  • тимчасовою адміністративною колегією;

  • державним уповноваженим;

  • головою відділення.

Голові відділення Антимонопольного комітету підвідомчі спра­ви про:

  • зловживання монопольним становищем, неправомірні уго­ди між підприємцями, недобросовісну конкуренцію на відповідному регіональномуринку;

  • дискримінацію підприємців місцевими органами держав­ної виконавчої влади, органами місцевого та регіонального самоврядування, регіональними органами управління гро­мадських організацій та об'єднань підприємців;

  • неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо не­достовірної інформації;

  • ухилення від виконання або несвоєчасне виконання рішень посадових осіб відділення;

  • адміністративні правопорушення, передбаченіст.ст. 164-3, 166-1,166-2,166-3 і 166-4 Кодексу України про адмініст­ративні правопорушення.

Державному уповноваженому підвідомчі справи про:

  • зловживання монопольним становищем, неправомірні уго­ди між підприємцями, недобросовісну конкуренцію на за­гальнодержавному ринку;

  • примусовий поділ монопольних утворень регіонального ринку;

  • ухилення від виконання або несвоєчасне виконання рішень Комітету;

  • ухилення від виконання вимог нормативних актів Комітету підприємцями в частині питань, що відносять до компе­тенції Комітету, адміністративних колегій чи державного уповноваженого;

— неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо
недостовірної інформації до Комітету;

Розаіл 16. Правові засали обмеження монополізму в економіці.] 233

— адміністративні правопорушення, передбачені ст.ст. 164,
166-1,166-2,166-Зі 166-4 Кодексу України про адміністра­
тивні правопорушення.

Тимчасовій адміністративній колегії підвідомчі справи про примусовий поділ монопольних утворень, що діють на державному ринку.

Постійно діючій адміністративній колегії підвідомчі справи про:

— дискримінацію підприємців посадовими особами цент­
ральних органів державної виконавчої влади, обласних,
Київськоїта Севастопольської міськихдержавних адмініст­
рацій, їх керівниками та місцевими Радами, центральни­
ми органами управління всеукраїнських громадських

організацій;

— ухилення від виконання вимог нормативних актів Комітету
центральними органами державної виконавчої влади, об­
ласними, Київською та Севастопольською міськими дер­
жавними адміністраціями, їх керівниками та Радами, цент­
ральними органами управління загальноукраїнських гро­
мадських організацій.

Варто відмітити, що комітет може прийняти до свого провад­ження і розглянути будь-яку справу про порушення. Крім того, го­лова Комітету та його заступники мають право на клопотання сторін та третіх осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи витребувати будь-яку справу, що знаходиться у провадженні органу чи посадової особи, уповноважених розглядати справу, і передатнії на розгляд іншого органу чи посадової особи.

Підставами для порушення провадження справи можуть бути:

  • подання органів влади і управління, заяви підприємців, гро­мадських об'єднань, громадян;

  • подання посадовців Антимонопольного комітету чи відділень щодо безпосередньо виявлених ознак порушень.

Заява про порушення розглядається протягом ЗО календар-нихднівдержавним уповноваженим чи головою відділення за на­явності ознак порушення антимонопольного законодавства чи за­конодавства про захист економічної конкуренції. Державним упов­новаженим відділення приймається рішення про початок розгляду справи, про що письмово повідомляються сторони.

Справи розглядаються:

234 \ С.И. Кравчук. Госполарськє право України

  • про неподання, несвоєчасне подання інформації—у п'я-тиденний термін з дня внесення подання Антимонополь-ному комітету чи його відділенню;

  • про примусовий поділ монопольних утворень—у шести­місячний термін;

  • всі інші справи - у тримісячний строк з дня прийняття державним уповноваженим, головою відділення розпоряд­ження про початок розгляду справи.

Останні два терміни можуть бути продовжені для розгляду додатково ще на два місяці.

Провадження по справі проходить наступні стадії:

  1. Початок розгляду справи.

  2. Розгляд справи по її суті (можливе проведення експертиз).

  3. Прийняття рішення.

  4. Перевірка рішення шляхом апеляційного оскарження.

  5. Перегляд рішення Антимонопольного комітету.

  6. Оскарження рішення у суді чи господарському суді.

За результатами розгляду справи орган або посадова особа прий­має:

  • постанову—з питань примусового поділу монопольних ут­ворень;

  • рішення - при вирішенні по суті інших справ прб пору­шення антимонопольного законодавства чи економічної конкуренції.

Рішення чи постанова Антимонопольного комітету або його відділення набирає чинності через 10 днів і є обов'язковими для виконання.

У згаданих документах вказуються результати розгляду спра­ви по суті, наводяться мотиви рішення, зазначаються дії, які сторо­ни повинні виконати або від яких утриматися, та терміни їх вико­нання.

У випадку встановлення ознак злочину орган чи посадова особа, які розглядають справу, вносять подання у правоохоронні органи або надсилають їм відповідні матеріали для розгляду по суті.

Рішення у справах про порушення Антимонопольного зако­нодавства чи економічної конкуренції можуть бути оскаржені до суду, господарського суду в порядку, передбаченому ст. 24 Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення конку-

Розліл 17. Правове регулювання зовнішньоекономічноїліяльносгі\ 235

ренції у підприємницькій діяльності". Подання заяви не зупи­няє виконання рішень на час розгляду справи в суді чи госпо­дарському суді, якщо ними не винесено рішення про припинення дії вказаних актів.

Контрольні запитання

  1. Якими нормативними актами передбачаються правові основи обмеження і попередження монополізму в Україні?

  2. Що вважається предметом зловживання монопольним станови­щем?

  3. Які завдання ставляться перед Антимонопольним комітетом?

  4. Які види санкцій застосовуються за порушення антимонополь­ного законодавства до суб'єктів підприємницькоїдіяльності?

  5. Який порядок розгляду справ про порушення антимонопольно­го законодавства?

С.Й. Кравчук. Госполарське право України

РОЗДІЛ 17

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

17.1. Зовнішньоекономічна діяльність та її правове регулювання

Основні принципи зовнішньоекономічної діяльності визна­чені Законом України від 3 серпня 1990 р. "Про економічну са­мостійність України". До них належать такі принципи:

а) суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоеконо­
мічноїдіяльності;

б) свободи зовнішньоекономічного підприємництва;

в) юридичної рівності і недискримінації;

г) верховенства закону;

д) захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяль­
ності;

є) еквівалентності обміну;

є) неприпустимостідемпінгуприввезенні та вивезенні товарів.

Стаття 377Господарського кодексу України визначає зовнішньо­економічну діяльність суб'єктів господарювання як господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання мит­ного кордону України майном або робочою силою.

Відповідно до ст. 378 Господарського кодексу України основ­ними суб'єктами зовнішньоекономічноїдіяльності є:

  • суб'єкти господарювання України, що постійно знаходять­ся на її території;

  • структурні одиниці іноземнихгосподарюючихсуб'єктів, що не є юридичними особами за законодавством України, але мають постійне місцезнаходження в Україні;

  • зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридич­них осіб, утворені в Україні відповідно до закону.

Розліл 17. Правове регулювання зовнішньоекономічноїліяльносгі\ 237

Всі зазначені суб'єкти зовнішньоекономічноїдіяльності ма­ють рівне право вчиняти будь-які дії, прямо не заборонені зако­нами України, незалежно від форми власності та інших ознак.

Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономіч­ну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно із законами України. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їхніх статутних до­кументів з моменту набуття ними статусу юридичної особи.

Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право відкривати свої представництва на території інших держав згідно із законами цих держав.

До видів зовнішньоекономічної діяльності належать:

  • експорттаімпорттоварів, капіталів та робочої сили;

  • надання суб'єктами зовнішньоекономічноїдіяльності Ук­раїни послуг іноземним суб'єктам господарськоїдіяльності: виробничі, транспортно-експедиційні, страхові, консуль­таційні, маркетингові, експортні, посередницькі, бро­керські, агентські, консигнаційні, управлінські, облікові, аудиторські, юридичні, туристичні та ін.;

  • наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробни­ча, навчальна та інші види кооперації з іноземними су­б'єктами господарськоїдіяльності;

  • міжнародні фінансові операції та операції з цінними папе­рами;

  • кредитні та розрахункові операції, створення банківських, кредитних та страхових установ як за межами України, так і на її території; /

  • спільна підприємницька діяльність, у тому числі створен­ня спільних підприємств;

  • підприємницькадіяльність,пов'язаназ наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших немате­ріальних об'єктів власності;

  • організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів тощо; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роз­дрібної торгівлі на території України;

  • товарообмінні операції;

  • орендні, в тому числі лізингові, операції;

  • операції з придбання, продажу та обміну валют на валют-.

238 | С.Й. Кравчук. Госполарськє право України

них аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському ва­лютному ринку;

— інші види зовнішньоекономічноїдіяльності.

Державне регулювання зовнішньоекономічноїдіяльності здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Міністерство економіки і Держав­ний митний комітет України відповідно до їхньої компетенції, визначеноїст. 380 Господарського кодексу України, а також орга­ни місцевого самоврядування, компетенція яких в галузі зовніш­ньоекономічноїдіяльності визначена ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування".

Держава регулює зовнішньоекономічну діяльність шляхом:

/. Валютного контролю. Такий режим встановлений Декретом КМУвід 19лютого 1993 р.№ 15-93 "Про систему валютного регу­лювання і валютного контролю", яким визначено загальні прин­ципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права і обов'язки суб'єктів валют­них відносин, порядок здійснення валютного контролю, відпові­дальність за порушення валютного законодавства.

2. Митного контролю. Він здійснюється згідно із Законом "Про зовнішньоекономічну діяльність" та Митним кодексом Ук­раїни і проводиться шляхом:

а) ліцензування.

Основні види ліцензій:

  • генеральна ліцензія — відкритий дозвіл на експортно-імпортні операціїз певним товаромта певною країною (гру­пою країн) протягом періоду дії режимуліцензування цьо­го товару;

  • разова ліцензія — разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конк­ретним суб'єктом зовнішньоекономічноїдіяльності на пе­ріод, не менший ніж необхідний для здійснення експорт­ної чи імпортної операції;

  • відкрита ліцензія—дозвіл на експорт-імпорттовару протя­гом певного періоду (але не менший одного місяця) з ви­значенням його загального обсягу.

Ліцензії на експорт чи імпорт товарів видаються Міністер­ством економіки України на підставі заяв суб'єктів зовнішньое­кономічноїдіяльності.

Розаіл 17. Правове регулювання зовнішньоекономічноїаіяльносгі\ 239

б) квотування. В Україні запроваджуються такі види експорт­них (імпортних) квот:

  • глобальні квоти—квоти, що встановлюються для товару без зазначення конкретних країн чи груп країн, в які товар експортується або з яких він (вони) імпортується;

  • групові квоти — квоти, що встановлюються для товару із зазначенням групи країн, в які товар експортується або з яких він імпортується;

  • індивідуальні квоти—квоти, що встановлюються для това­ру із зазначенням конкретної країни, в яку товар може екс­портуватись або з якої він може імпортуватись.

Для кожного виду товару встановлюєтьсялжиеодинвид квоти.

Підставою для здійснення експортно-імпортних операцій є зовнішньоекономічні контракти. Вони укладаються в письмовій формі. Форма такого контракту визначається правом місця його укладення.

Зовнішньоекономічні контракти підлягають державній реє- ■ страції в Міністерстві економіки України і його органами на місцях.

Відповідно до законодавства України можуть застосовува­тися й інші форми державного регулювання зовнішньоекономіч­ноїдіяльності — використання спеціальних імпортних процедур, запровадження спеціальних економічних зон та інших спеціаль­них правових режимів, застосування спеціальних санкцій за по­рушення законодавства про зовнішньоекономічну діяльність.

Постановою КМУвід 12 грудня 1998 р. "Про посилення кон­тролю за проведенням розрахунків резидентів і нерезидентів за зовнішньоекономічними операціями" передбачається тимчасове зупинення зовнішньоекономічноїдіяльності підприємств Украї­ни шляхом неприйняття комерційними банками платіжнихдору-чень на перерахування валютних цінностей на користь нерезидентів.

Крім того, у випадку закінчення триденного банківського тер­міну з дня завершення терміну, протягом якого господарюючий суб'єктне надав банку документів, що підтверджують повернення валютних коштів з-за кордону, уповноважені банки зупинять пере­рахування валютних цінностей з рахунків резидентів на користь нерезидентів.

Захист прав та законних інтересів суб'єктів зовнішньоеконо­мічноїдіяльності здійснюється згідно з нормами міжнародного права через дипломатичні та консульські установи України.

240 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

17.2. Правовий режим іноземних інвестицій

Закон України від 18 вересня 1991 р. "Про інвестиційну діяльність" спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб'єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування народного гос­подарства України, розвиток міжнародного економічного співро­бітництва та інтеграції. В той же час особливості режиму інозем­них інвестицій на території України визначаються ст.ст. 390—399 Господарського кодексу України та Законом України від 19 бе­резня 1996 р. "Про режим іноземного інвестування", дія якого поширюється виключно на іноземних інвесторів і підприємства з іноземними інвестиціями.

Згідно зі ст. 390 Господарського кодексу України іноземними інвесторами визнаються суб'єкти, що здійснюють інвестиційну діяльність на території України. Ними можуть бути:

  1. Юридичні особи, утворені за законами іноземних держав.

  2. Іноземні особи та особи без громадянства, які не мають постійного місця проживання на території України.

  3. Міжнародні урядові та поза урядові організації.

  4. Інші держави.

  5. Інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності визначені законом.

Відповідно до ст. 391 Господарського кодексу України іно­земні інвестори мають право здійснювати інвестиції на території України у вигляді:

  • іноземної валюти, що визнається конвертованою Націо­нальним банком України;

  • валюти України - при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відпо­відно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);

  • будь-якого рухомого і нерухомого майнатапов'язанихз ним майнових прав;

  • акцій, облігацій, інших цінних паперів, атакожкорпора-тивнихправ, виражених у конвертованій валюті;

  • грошових вимогта права на вимоги виконання договірних

зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартістьу конвертованій валюті, підтверджену згідно із законами країни інвестора або міжнародними торговель­ними звичаями;

  • будь-яких прав інтелектуальної власності;

  • прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природ­них ресурсів, наданих відповідно до законодавства;

— інших цінностей відповідно до законодавства України.
Іноземні інвестиції на території України можуть здійснюва­
тись в різноманітних формах.

Відповідно до Указу Президента України від7липня 1998 р. №748/98 "Про деякі питання іноземного інвестування" іноземні інвестиції при первинному інвестуванні можуть здійснюватись у вигляді валюти України, яку придбано за іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України або одержано інозем­ним інвесторомякприбутоквнаслідокздійснення іноземних інвес­тицій в Україну. Порядок здійснення іноземних інвестицій у формі придбання державних боргових зобов'язань та їх обсяг визначаєть­ся Міністерством фінансів та Національним банком України.

Іноземні інвестиції згідно зі ст. 392 Господарського кодексу Україниможутьвноситисьуформах:

  • часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

  • створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іно­земних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

  • придбання незабороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, при­міщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

  • придбання самостійно або за участю українських юридич­них чи фізичних осіб прав на користування землеютавико-ристанняприроднихресурсівнатериторіїУкраїни;

  • придбання інших майнових прав.

242 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвес­тицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери та окремих те­риторій, може встановлюватися пільговий режим інвестицій та іншої господарської діяльності.

Різновидом іноземних інвестицій є концесії. Ст. 406 Госпо­дарського кодексу України визначає концесію як надання з ме­тою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом дер­жавної влади чи місцевого самоврядування на підставі концесій­ного договору на платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб'єктам господарювання права на будівництво або управління об'єктом концесії за умови взяття концесіонером відповідних зобов'язань майнової відповідальності і підприєм­ницького ризику.

Концесійна діяльність здійснюється на основі відповідного договору, термін якого не повинен бути менше 10 років і більше 50 років.

Закон України "Про концесії" передбачає механізм сприян­ня та взаємний захист інвестицій.

Бажаючи залучити в Україну іноземні інвестиції, держава вста­новила певні державні гарантії захисту іноземних інвестицій:

  • від зміни законодавства;

  • щодо примусових вилучень, а також незаконних дій дер­жавних органів та їхніх службових осіб;

  • у випадку припинення інвестиційної діяльності;

  • гарантії переказу прибутків, доходівта інших коштів, одер­жаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій.

Крім цього, Законом України "Про режим іноземного інвес­тування" передбачена компенсація і відшкодування збитків іно­земним інвесторам, завданих їм внаслідок дій або бездіяльності державних органів України чи їхніх службових осіб.

Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється відповідно до розділу III Закону України "Про режим іноземного інвестування" та Положення "Про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій", затвердженого Постановою КМУ від 7 серп­ня 1996 р. № 928. Реєструють іноземні інвестиції Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київськата Севастопольська міські державні адміністрації після фактичного здійснення інвес-

Розліл 17. Правове регулювання зовнішньоекономічноїліяльності\ 243

тицій. Для цього іноземні інвестори подають документи, зазна­чені в п. З вказаного Положення.

Орган державної реєстрації фіксує дату надходження доку­ментів у журналі обліку державної реєстрації внесених іноземних інвестицій. Протягом трьох робочих днів, починаючи з цієїдати, розглядає подані документи і приймає рішення про реєстрацію іноземної інвестиції або про відмову в ній.

У державній реєстрації іноземних інвестицій можна відмо­вити лише у випадку, коли здійснення інвестицій суперечить за­конодавству України або подані документи не відповідають ви­могам зазначеного Положення.

17.3. Правовий режим вільних економічних зон

Одним з важливих механізмів, за допомогою якого досягаєть­ся відкритість економіки нашої держави зовнішньому світові і сти­мулюється міжнародне економічне співробітництво на основі за­лучення іноземних інвестицій, є вільні економічні зони. Стат­тя 401 Господарського кодексу України визначає спеціальну (вільну) економічну зону як частину території України, на якій встанов­люється спеціальний правовий режим господарської діяльності та особливий порядок застосування та дії законодавства України, та передбачається запровадження пільгових митних, валютно-фінан­сових, податкових та інших умов економічної діяльності національ­них та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Метою створення таких зон є залучення інвестицій для акти­візації спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяль­ності.

Закон України від 13 жовтня 1992 р. "Про загальні засади ство­рення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" визначає порядок створення та ліквідації і механізм функціонуван­ня спеціальних (вільних) економічних зон на території України, загальні правові і економічні основи їх статусу, а також загальні пра­вила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності цих зон з місцевими радами народних депутатів, органами державної виконавчої влади та ш.

Відповідно до ст. 403 Господарського кодексу України залеж­но від господарської спрямованості та економіко-правових умов

244 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

діяльності можуть створюватися такі типи вільних економічних зон:

І.Вільнімитні зони і порти — частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з їх відстро­ченням.

  1. Технологічні парки та технополіси — це території України, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток нау­кового і виробничого потенціалу. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційний центрів-технополісів, районів інтенсив­ного наукового розвитку, високотехнологічнихпромисловихкомп-лексів.

  2. Туристично-рекреаційні зони — це вільні економічні зони, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреа­ційний та історйко-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, атакожактивізаціїпідприємниць­кої діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу.

  3. Банківсько-страхові зони—це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхо­вих операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України.

  4. Експортно-транзитні—частинатериторії держави на кор­донах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) можуть бути класифіковані і за іншими критеріями:

  1. Інтеграційні (діяльність яких спрямована на тісну взаємо­дію з позазональною економікою країни).

  2. Анклавні (орієнтовані на зв'язки із зовнішнім ринком).

  3. Зовнішні (розміщені на кордоні з іншими державами).

4. Внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни).

Статус і територія ВЕЗ, а також строк, на який вона створюєть­ся, визначаються Верховною Радою України шляхом прийняття окремого закону для кожної спеціальної (вільної) економічної зони. ВЕЗ створюються Верховною Радою України з ініціативи Прези­дента України, КМУ або місцевих виконавчих органів України та

Розліл 17. Правове регулювання зовнішньоекономічноїліяльносгі\ 245

державної адміністрації. Порядок створення таких зон, перелік та зміст необхідних для створення документів визначаються ст.ст. 5-7 Закону України " Про загальні засади створення і фун­кціонування спеціальних (вільних) економічних зон".

Органами управління вільних економічних зон є місцеві Ради та місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень, а їхні функції та повноваження щодо управління ВЕЗ визначені ст. 10 Закону України "Про загальні засади створення і функціо­нування спеціальних (вільних) економічних зон".

Оскільки вільна економічна зона є тимчасовим утворенням, функціонування припиняється у таких випадках:

  • у зв'язку з закінченням терміну, на який її було створено, якщо цей термін не буде продовжено Верховною Радою України;

  • за поданням Президента України або КМУ вона може бути ліквідованадостроково. У будь-якому разі ВЕЗ вважається ліквідованою з моменту прийняття відповідного закону про їїліквідацію.

Про припинення функціонування кожної вільної економіч­ної зони Верховною Радою України приймається окремий закон.

Держава відповідно до законодавства України гарантує збере­ження у повному обсязі всіх майнових і немайнових прав суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони при її ліквідації.

Ф

Контрольні запитання

  1. Якими законодавчими актами регулюється зовнішньоекономіч-надіяльність?

  2. Які принципи зовнішньоекономічноїдіяльності закріплені За­коном України "Про зовнішньоекономічну діяльність"?

  3. Хто відноситься до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності?

  4. Які види господарських операцій належать до видш зовнішньо­економічноїдіяльності?

  5. Заякими формами здійснюєтьсядержавне регулювання зовніш­ньоекономічної діяльності?

6. Які інвестиції мають право надавати підприємцям України іно-
. земні інвестори?

246 |

С.И. Кравчук. Госполарське право України

Висновки

| 247


  1. У яких формах проводиться іноземне інвестування суб'єктам господарського права?

  2. Чим визначається правовий режим вільних економічних зон в Україні?

  3. Які види вільних економічних зон найбільш притаманні ви­робничим структурам нашоїдержави?

висновки

Підготовка спеціалістів у сфері господарської діяльності знач­ною мірою пов'язана з вивченням базових юридичних дисциплін, однією з яких є господарське законодавство, якому присвячений посібник. У ньому в систематизованому вигляді відображено чинне законодавство, яке регулює господарські правовідносини.

Виклад тем з господарського права допоможе студентам у вив­ченні основних вимог законодавства про цивільне судочинство, орендні, кредитно-розрахункові та інші правовідносини. Законо­давство про господарське судочинство встановлює порядок розгля­ду справ по суперечках, які випливають з цивільних, трудових, фінансових та інших правовідносин. В той же час основним зав­данням господарського судочинства є захист прав і законних інте­ресів фізичних та юридичних осіб, атакождержави шляхом все­бічного розгляду та вирішення цивільних справ відповідно до чинного законодавства.

В умовах переходу до ринку забезпечення законності у госпо­дарській сфері набуває особливого значення. Належне її функціо­нування забезпечує фінансування господарської і соціальної діяль­ності, ефективної витрати та обігу грошових коштів, в тому числі валюти. Правопорушення у цій сфері можуть серйозно порушити фінансову систему держави, сприяти розвитку інфляційних про­цесів в економіці.

Господарське право визначає дві основних групи господарю­ючих суб'єктів: підприємницькі і некомерційні. Правові положен­ня підприємств принципово відрізняються від статусу некомер-ційних структур, оскільки за мету своєї діяльності передбачають одержання прибутку. Поряд з цим статути конкретних підприєм­ницьких структур відображають мету і принципи утворення асо­ціацій, організаційну побудову та членство, права і обов'язки зас­новників і учасників, майно та повноваження керівних оргайів, порядок припинення діяльності. В значній кількості статутів ви­діляються положення про взаємовідносини господарюючих суб'єктів з державними органами.

248 І С.И. Кравчук. Госполарське право України

В посібнику надано список літератури і питання для само­контролю з кожної теми. Крім того, автором використані матеріа­ли судово-господарської практики.

Посібник може використовуватись в подальшому студентами після закінчення навчального закладу при виконанні певних служ­бових функцій в господарюючих суб'єктах, а також працівниками правоохоронних органів, робота яких пов'язана з розв'язанням проблем злочинності в економічній сфері.

І 249

Словник основних термінів

словник основних термінів

Адміністративний захист прав і законних інтересів суб'єктів гос­подарської діяльності — засіб адміністративного примусу, який за­стосовується як при наявності, так і при відсутності правопору­шення, спрямований на запобігання правопорушенням та усунен­ня їх шкідливих наслідків.

Акредитив - грошове зобов'язання банку, що видається ним за дорученням клієнта на користь його контрагента за договором, згідно з яким банк, що відкрив акредитив, може здійснювати по­стачальникові платіж або надати іншому банку повноваження здійснювати такі платежі на умовах пред'явлених документів, пе­редбачених в акредитиві.

4 Акціонерне товариство — господарське товариство, статутний фонд якого поділений на визначену кількість акцій рівної номі­нальної вартості.

Асоціація - договірне господарське об'єднання, яке ство­рюється учасниками з метою координації їхньої діяльності (уз­годження дій по номенклатурі товарів, цінах та маркетингу).

Банк — фінансова установа, функцією якої є залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розмі­щення їх на власних умовах і ризику.

Банківська платіжна картка — це електронний розрахунковий документ встановленої форми, за яким його власник має право на отримання певної суми готівкових коштів, наявних на його відпо­відному рахунку.

Банківсько-страхова зона — спеціальна економічна зони, в якій запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслу­говування нерезидентів. Офшорний статус надається банківсь­ким та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України.

Банкрутство — неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кре­диторів інакше як шляхом застосування визначеної судом ліквіда­ційної процедури.

250 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

Біржа — постійно діючий організований оптовий ринок, на якому здійснюються торговельні операції з біржовими товарами.

Біржова угода - дії громадян і організацій щодо встановлення, зміни або припинення цивільних прав або обов'язків, які вчинені на біржі в результаті біржових торгів.

Вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання терміну виз­начену суму грошей власнику векселя.

Вільні митні зони і порти — частина території держави, де това­ри іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та про­даватися без сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням.

Виробничі фонди - майно, призначене для безпосереднього використання у виробничому процесі.

Господарська діяльність—діяльність, яка пов'язана з вироб­
ництвом і реалізацією продукції, виконанням робіт і наданням
послуг, а також забезпеченням їх виробників необхідними ресурса­
ми. *

Господарська правосуб'єктність — визнана законодавством за суб'єктом господарювання сукупність загальних юридичних можливостей за їх участю в безпосередній господарській діяль­ності і керуванню нею.

Господарське зобов'язання — зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником у сфері госпо-дарськоїдіяльності, в силу якого один суб'єкт зобов'язаний вчи­нити певну господарську дію на користь іншого суб'єкта або ут­риматись від певних дій, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Господарське об'єднання — господарська організація, утворе­на у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншоїдіяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Господарське право - система нормативних актів, основними джерелами яких є закони, підзаконні акти, а також судовий пре­цедент.

Господарський договір -регулятор конкретних (одиничних) господарських відносин (зв'язків) між суб'єктами господарської діяльності, умови дії якого визначають самі суб'єкти.

Господарські відносини — це відносини, пов'язані з початком, здійсненням і припиненням господарськоїдіяльності.

І 251

Словник основних термінів

Господарські правовідносини - це відносини між господарю­ючими суб'єктами і органами влади, які утворюються в процесі організації і здійснення господарськоїдіяльності.

Господарські правопорушення - протиправні дія чи без­діяльність суб'єкта господарських відносин, які не відповідають вимогам норм господарського права, не узгоджуються з юридич­ними обов'язками зазначеного суб'єкта, порушують суб'єктивні права іншого учасника відносин або третіх осіб.

Господарські спори - суперечності між суб'єктами господарсь­кої діяльності щодо їх прав і обов'язків у господарських право­відносинах.

Господарські товариства - суб'єкт господарювання, створений юридичними або фізичними особами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності з метою одержання прибут­ку.

Господарсько-правова відповідальність - різновид юридичної

відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобо­в'язань суб'єктами господарської діяльності.

Громадський господарський порядок - основна в суспільстві система матеріального виробництва, яка базується на положен­нях і нормах права, моральних принципах, ділових правилах і зви­чаях, підтримана вищою законодавчою владою в стратегічних еко­номічних рішеннях, що забезпечує гармонізацію приватних та публічних інтересів, створює партнерські взаємовідносини в си­стемі господарювання.

Депозитні рахунки - вид рахунків, які відкриваються підпри­ємствам та їх відокремленим підрозділам на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунка та установою бан­ку на визначений у договорі строк.

Державна санація - система заходів по відновленню платосп­роможності боржника, які можуть здійснюватись власниками майна боржника або інвесторами з метою запобігання банкрут­ству шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, уп­равлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних чи правових заходів відповідно до законодавства України до по­чатку у справі про банкрутство.

Державне підприємство - організаційно-правова форма підприємства, заснованого наддержавній власності.

252 |

С.И. Кравчук. Госполарське право України

Словник основних термінів

І 253


Державні і комунальні господарські об'єднання - об'єднання підприємств відповідної форми власності, які утворюються пере­важно у формі корпорації або концерну.

Договір купівлі-продажу - угода, за якою одна сторона зобо­в'язується передати майно у повне господарське використання чи оперативне управління іншій стороні, а інша сторона зобов'я­зується прийняти це майно і оплатити за нього належну суму коштів.

Договір оренди — договір, за яким одна сторона (орендода­вець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний термін укористування майно для здійснення господарськоїдіяльності.

Договір перевезення—договір, за яким одна сторона зобов'я­зується доставити переданий їй постачальником вантаж у пункт призначення і передати його отримувачу чи уповноваженій особі, а отримувач—зобов'язаний сплатити за перевезення вантажу ус­тановлену суму коштів.

Договір поставки — договір, за яким одна сторона зобов'я­зується поставити певний вид продукції, а інша сторона її прий­няти та оплатити належну суму коштів.

Експортно-транзитні митні зони і порти — частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений по­рядок перетину кордону і торгівлі.

Засновники господарських товариств — особи, які виконують передбачені закономдії по заснуванню товариства.

* Зовнішньоекономічна діяльність—діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетину митного кордону України майном або робочою силою.

Інвестиційна діяльність—сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб ідержави щодо реалізації інвестицій.

Інкорпорація — вид систематизації, який означає зовнішню обробку і об'єднання норм права чи нормативно-правових актів, в яких вони містяться, в єдині збірники за окремими критеріями: предметний, системно-предметний, хронологічний, алфавітний таін.

Іноземне підприємство — організаційно-правова форма підприємства з місце знаходженням в Україні, створеного як суб'єкт права згідно із законодавством іноземної держави, майно якого є у власності іноземних громадян, юридичних осіб або дер­жави.

Іпотечний кредит - особливий вид відносин з приводу надан­ня кредитів під заставу нерухомого майна.

Казенне підприємство - вид державного підприємства, майно якого є власністю держави і закріплене за підприємством та нале­жить, йому не на праві повного господарського володіння, а на праві оперативного управління.

Кодифікація - вид систематизації законодавства, являє со­бою об'єднання на основі загальних ознак предмета регулювання новоприйнятих норм в єдиний нормативно-правовий акт госпо­дарювання.

Колективне підприємство - організаційно-правова форма підприємства, заснованого на одному або кількох видах колек­тивної власності.

Командитне товариство - господарське товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підпри­ємницьку діяльність і солідарно несутьдодаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм май­ном, є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах сум зробле­них ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Комерційний кредит - товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характе­ризує кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діял ь-

ності.

Консолідація - вид систематизації, який полягає в упоряд­куванні об'єднаних розрізнених правових норм за предметною ознакою в єдиний акт у визначеному логічному зв'язку і послідов­ності господарювання.

Консорціум - тимчасове статутне об'єднання промислового та банківського капіталу для досягнення статутної мети. Такою метою є досягнення певних результатів при реалізації інвести­ційно-будівельних проектів.

Консорірумиий кредит - форма кредиту, що надається банківсь­ким консорціумом шляхом акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням його позичальнику банківським консорціумом.

Концерн - об'єднання промислових, будівельних, транспор­тних, торговельних підприємств, наукових організацій, банків тощо, які створюється на основі повної фінансової залежності

254 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

членів об'єднання від одного або групи підприємств. Фінансо­вою залежністю обумовленоте, що в концерні застосовується най­вищий ступінь централізації управлінських функцій і повнова­жень концерну.

Концесійний договір — письмова угода про передачу держа­вою в концесію приватним підприємствам, іноземній юридичній особі в експлуатацію на певних умовах природних ресурсів, підприємств чи інших об'єктів.

Кооператив — особлива організаційна форма суб'єктів гос­подарського права, яка передбачає обов'язкову трудову участь членів в його діяльності господарювання.

Корпорація - об'єднання, яке створюється підприємствами будь-якої форми власності на основі поєднання їх спільних ви­робничих, наукових і комерційних інтересів та централізованого управління діяльністю. Для цього члени об'єднання делегують правлінню своїх повноважених.

Кредит — позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру вико­ристання.

Кредитна операція - розміщення банками від свого імені на власних умовах і на власний ризик залучених коштів

Кредитна угода - договір щодо надання кредиту, який супро­воджується записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора і позичальника.

Лізинг—визначають сукупність правовідносин, що виника­ють у зв'язку з реалізацією договору лізингу, у тому числі і купів­лею предмета лізингу.

Лізинговий кредит—відносини між юридичними особами, які виникають в разі оренди майна і супроводжуються укладенням лізингової угоди.

Майнові гарантії — права підприємств та інших господарсь­ких суб'єктів, які захищаються державою шляхом прийняття відповідного законодавства, створення спеціальних структур, що гарантують недоторканність їх майна і забезпечують права влас­ності.

Майново-господарські зобов'язання — вид зобов'язань, які ви­никають між суб'єктами господарювання і не господарюючими

\ 255

Словник основних термінів

суб'єктами—юридичними особами на підставі господарських до­говорів.

Методи господарського права - це сукупність способів регу­люючого впливу норм господарського права на поведінку суб'єктів господарських правовідносин.

Міжнародний господарський суд—юридичний орган для вирі­шення міжнародних комерційних спорів.

Монопольне становище—домінуюче становище суб'єктів гос-подарськоїдіяльності, яке дає йому можливість самостійно або з іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару.

Нормативний договір—джерело права, яке діє у всіх правових системах світу і являє собою погодженість двох або більше суб'єктів шляхом встановлення взаємних прав та обов'язків гос­подарювання.

Нормативно-правовий акт—офіційно прийнятий компетент­ними органами правотворчий документ, яким в систему госпо­дарського права вводяться норми господарювання.

Нотаріальний захист прав суб'єктів господарювання — вид захис­ту полягає у тому, що окремі угоди потребують додаткових га­рантій щодо захисту прав власника, що досягається нотаріальним посвідченням набуття та передачі прав власності.

Об'єднання підприємств—господарська організація, створена на добровільних засадах двома і більше підприємствами з метою спільного виконання делегованих учасниками виробничих, ко­мерційних, наукових та інших визначених статутом (договором) функцій і зареєстрована як юридична особа.

Оперативний лізинг - господарська операція, в результаті ви­конання якої лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на термін не менший терміну, за який амортизується 90% вартості об'єкта лізингу.

Оренда — засноване на договорі строкове платне користуван­ня майном, що необхідне орендареві для здійснення підприєм­ницької діяльності.

Основні засоби підприємства - сукупність матеріально-речо­вих цінностей, що діють у натуральній формі протягом тривалого часу.

256 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

Підприємство з іноземними інвестиціями - підприємство, в ста­тутному фонді якого не менш як 10% становить іноземна інвес­тиція.

Платіжна вимога — документ, що містить вимогу підприєм­ства, установи чи організації на безакцентне списання грошових коштів у випадках, встановлених законодавством.

Платіжна вимога-доручення — комбінований розрахунковий документ, верхня частина якого передбачає вимогу постачальни­ка безпосередню до покупця сплатити вартість поставленої йому за договором продукції, а нижця—доручення платника своєму банку перерахувати з його рахунка зазначену суму.

Платіжне доручення — бланк встановленої форми, який підприємство подає у банк, що його обслуговує, для перераху­вання визначеної суми зі свого рахунка.

Повне товариство—товариство, всі учасники якого відповід­но до укладеного між ними договору здійснюють підприємниць­ку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім своїм майном, що їм належить.

Поточні рахунки — вид рахунків, які відкриваються під­приємствам усіх видів та форм власності, а також їх відокремле­ним підрозділам для зберігання грошових коштів та здійснення всіх видів операцій за цими рахунками відповідно до чинного за­конодавства.

Поточні бюджетні рахунки — вид рахунків, які відкриваються підприємствам та їх відокремленим підрозділам, яким виділяють­ся кошти за рахунок державного або місцевого бюджету для цільо­вого їх використання.

Правовий звичай—джерело права, яке являє собою правило поведінки, що склалося історично і отримало офіційне визнання й забезпечення державним примусом господарювання.

Право на пред'явлення претензії — суб'єктивне право підприє­мства чи підприємця, а відповідь на претензію в установленому порядку та у визначений термін — їх обов'язок.

Правовий режим дивідендів — врегульовані правом колектив­ної власності порядок визначення розміру, оголошення та випла­ти акціонерам доходів по акціях з чистого прибутку акціонерного товариства.

\ 257

Словник основних термінів

Правовий режим майна — встановлена правовими нормами структура майна господарюючих суб'єктів, порядок його форму­вання, використання та передачі.

Приватне підприємство — організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності одного або кількох гро­мадян України, іноземців або осіб без громадянства та їх праці з використанням найманої робочої сили.

Приватне підприємство — організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності фізичної особи.

Привілейовані акції — акції з пільговими правами майнової участі.

Промислово-фінансова група — об'єднання, до складу яких можуть входити промислові та сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи та організації усіх форм влас­ності, що мають за мету отримання прибутку.

Розрахунковий чек—документ, що містить письмове розпо­рядження власника рахунка (чекодавця) установі банку (банку-емітенту), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю зазна­чену в ньому суму коштів.

Санатори - особи, які бажають своїми коштами чи майном взяти участь у санації боржника, тобто перебрати на себе всі борги юридичної особи або певну їх частину, що дало б змогу припини­ти справу про банкрутство.

Система господарського договору—сукупність договорів, що регулюють майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання.

Система господарського права - множинність правових поло­жень господарської діяльності, які знаходяться у взаємопов'яза­них відносинах, доповнюють та роз'яснюють одне одного, регу-. люючи нормативно граничну їх діяльність.

Спеціальна економічна зона — частина території України, на якій встановлюється спеціальний правовий режим господарсь­кої діяльності, що передбачає запровадження пільги для митних, валютно-фінансових, податкових та інших умов економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Спеціальні фонди підприємства — грошові кошти, що прямо і безпосередньо не беруть участь у процесі виробництва, а слугу­ють іншим спеціальним цілям, передбаченим чинним законо­давством або статутом підприємства.

258 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

Спільне підприємство — організаційна форма підприємства, заснованого за законами України на базі об'єднання майна різних форм власності.

Спільне підприємство з іноземними інвестиціями — підприєм­ство будь-якої організаційно-правової форми, створене відпові­дно до законодавства України, інвестиція в статутному фонді яко­го, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.

Спостережна рада акціонерного товариства - орган, який пред­ставляє інтереси акціонерів у перерві між проведенням загальних зборів і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність правління.

Суб'єкт господарського права — майново відокремлена орга­нізація чи окремий підприємець—фізична особа, делегована в організаційно-правовій формі, що допускається законом для здійснення господарської діяльності і керування нею, наділена необхідними для цього правами і обов'язками, яка несе відпові­дальність за результати господарської діяльності.

Технологічні парки та технополіси — частина території Украї­ни, спеціальний правовий режим якої орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу. Можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, районів інтен­сивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів.

Товариство — об'єднання на засадах угоди майна та підприє­мницької діяльності фізичних та (або) юридичних осіб у формі підприємства, установи чи організації для спільної діяльності з метою одержання прибутку.

Товариство з обмеженою відповідальністю—товариство, засно­ване одним або кількома особами, статутний капітал якого поді­лений на частки, а їх розмір встановлений статутом, і несе відпов­ідальність за його зобов'язаннями лише своїм майном.

Товарна біржа — є особливий суб'єкт господарювання, який надає послуги в укладені біржових угод, виявленні попиту і про­позицій на товари, товарні ціни, вивчає і упорядковує товарообіг і сприяє пов'язаним з ним торговельним операціям. Засновуєть­ся шляхом укладення засновниками угоди (засновники сплачу­ють пайовий внесок).

Товариство з додатковою відповідальністю — товариство, ста­тутний фонд якого поділений на частки, розміри яких визначені

Словник основних термінів І 259

установчими документами. Учасники такого товариства відпові­дають за його борги лише своїми внесками до статутного фонду, а при їх недостатності — майном, що їм належить.

Туристично-рекреаційні зони—вільні економічні зони, які ство­рюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його ви­користання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу.

Угода форвардна—різновид операцій купівлі-продажу товарів із постачанням їх через певний, передбачений угодою, час з опла­тою за ціною на момент укладення контракту.

Угода ф'ючерсна - вид угод на товарних і фондових біржах, який передбачає оплату товарів, цінних паперів чи валюти через певний час після укладення угоди за ціною, наперед визначеною в контракті.

Укладання господарського договору-зустрічнідоговірно-про-цедурні дії двох або більше господарюючих суб'єктів щодо ви­роблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору як правового акта.

Установчий договір -договір, що укладається між ініціатора­ми створення підприємств (засновниками) і визначає порядок та умови їх участі у створенні та діяльності підприємства.

Установчі документа підприємства—комплект документів вста­новленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і діє як суб'єкт права.

Учасники - особи, які виконують обов'язки передплатника на акції перед товариством засновників та акціонерів, перед акціонерним товариством.

Фінансовий інститут — організація, що засновується у формі акціонерного або іншого товариства і реєструється як юридична особа, яка забезпечує функціонування ринків товарів і капіталів цієї юридичної особи.

Фінансовий лізинг - господарська операція, в результаті ук­ладення якої лізингоодержувач отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на термін, не менший терміну, за який амортизується 60% вартості об'єкта лізингу.

260 І С.Й. Кравчук. Госполарське право України

Фонди акціонерного товариства - передбачені нормами права види або частина майна товариства відповідно до їхнього цільового призначення.

Фондова біржа—організаційно оформлений постійно діючий ринок, наякому здійснюється торгівля цінними паперами, що мо­жуть вільно продаватися і купуватися.

Функції господарського договору—передбачені або санкціо­новані законом регулятивні властивості його як юридичного акта, завдяки яким урегульовуються відповідні господарські відносини.

Ціна - грошовий вираз вартості товарів, робіт чи послуг.

Юридична доктрина - як джерело права являє собою наукові правові ідеї, принципи, теорії, які концептуально сформувались і утворились в працях, а також висловлюваннях вчених-юристів, офіційно визнані як загальнообов'язкові положення (норми) для використання в юридичній практиці господарювання.

| 261

Література

ЛІТЕРАТУРИ

Л. Конституція України. - К.: Просвіта, 1996. - 78 с. ^2. Господарський кодекс України. - К., 2003. ^3. Цивільний Кодекс України // Голос України.- 2003.-№ 45-46.

4. Закон України "Про ціни та ціноутворення" від 3 грудня

1990 р., № 508 //Закони України. - Т. 1. - К., 1996. - С. 37-47.

  1. Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р., № 6477 // Закони України.-Т. 1.-К, 1996.-С. 173-188.

  2. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 7 груд­ня 2000 р. № 2121 -III // Урядовий кур'єр. - 2001. -17 січня.

  3. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від Ібквітня 1991 р., № 959//ЗакониУкраїни. -Т. 1. - К., 1996. -С. 333-368.

  4. Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" від 18 червня

1991 р.,№ 1201//ЗакониУкраїни.-Т. 2.-К., 1996. -С.З—18.

9. Закон України "Про господарські товариства" від 19 вересня
1991 р., №1576//Закони України.-Т. 2.-К., 1996.-С. 189-

213.

  1. Закон України "Про колективне сільськогосподарське під­приємство" від І4лютого 1992р., № 2114//Закони України. -Т. 3. - К., 1996. - С. 22-33.

  2. Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" від 18лютого 1992 р., № 2132//Закони України.-Т. З.-К., 1996.— С. 47-55.

  3. Закон України "Про оренду майнадержавних підприємств та організацій" від 10 квітня 1992 р., № 2269 // Закони України. -Т. 3. -т К., 1996. - С. 220-229.

  4. Закон України "Про відновлення платоспроможності боржни­ка або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р., №784 // Відомості Верховної Ради. - 1999.- № 42.

  1. Закон України "Про загальні засади створення і функціонуван­ня спеціальних (вільних) економічних зон" від 13 жовтня 1992 р., № 2673//ЗакониУкраїни.-Т. 6.-К., 1996.-С. 114-125.

262 | С.Й. Кравчук. Госполарське право України

  1. Закон України "Про Антимонопольний комітет України" від 29 листопада 1993 р., № 3659//Закони України. - Т. 6. - К., 1996.-С. 114-125.

  2. Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28 грудня 1994 р., № 334/94 // Закони України. - Т. 7. - К., 1996.-С. 462-491.

  3. Закон України "Про поставки продукції для державних по­треб" від 22 грудня 1995 р., № 494/95 // Закони України. - Т. 9. -К., 1996.-С. 313-319.

  4. Закон України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 р.,№ 93/96//Закони України.-Т. 10.-К., 1996.-С. 111-119.

  5. Закон України " Про захист від недобросовісної конкуренції" від7червня 1996р., № 236 //Закони України. -Т. 10.-К., 1996. -С. 303-311.

  6. Закон України "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р., № 2213-ПІ // Голос України. - № 37 (27 лютого).

- 2001.-С. 4-9.

  1. Закон України " Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" від 22 травня 2003 р., № 882-ІУ// Голос України. -№ 115-116 (24 червня). -2003. - С.22-29.

  2. Постанова Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р., №2116 "Про управління майном підприємств, установ і органі­зацій що є у загальнодержавній власності" // Відомості Верховної Ради України. - № 20. - 1992. - С. 274.

  3. Декрет Кабінету Міністрів України від 19лютого 1993 р. "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" // Відо­мості Верховної Ради України. - № 7. - 1993. - С. 184.

  4. Постанова Ради Міністрів України від 15 квітня 1991 р. № 99 "Про порядок видачі суб'єктам підприємницькоїдіяльності спе­ціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяль­ності" //ЗП УРСР, 1991. -№ 25. - С. 37.

  5. Постанови Пленуму Верховного суду України за 1995-1998 рр.

- К.: Юрінком, 1998.

  1. Грищенко Г. А. Законодавчі гарантії захисту іноземних інвес­тицій // Право України. - 1996. - № 7.

  2. Демиденко В.В., Шемякін О.М. Право України. — К.: Правові джерела, 1994.

Література 263

  1. Корнєєв В.П., Лукашенко А.Н. Правовий захист вітчизняних інвесторів// Право України. — 1996. - № 8.

  2. КлейнЛ.И. Предпринимательское право. - М.: Юридическая литература,1993.

  3. Мартемьянов В.И. Хозяйственное право. - М.: Юридическая литература, 1994.

  4. Мамутов В.К. Хозяйственное право. — К., 2002.

  5. ПшипенкоА.Я., Щербина В. С. Господарське право. - К.: Вен-турі, 1996. V

  6. ОмельченкоА.К. Законодавство про іноземні інвестиції в сис­темі законодавства України // Право України. -1996. - № 8.

  7. МусієнкоВ.О. Щодо законодавчих гарантій іноземних інвес­тицій // Право України. - 1997. - № 3.

  8. Святоцький О.Р., Захарченко Т.Л., БорисенкоІ.Р. Окремі пи­тання правового регулювання іноземних інвестицій // П раво Ук­раїни. - 1997.-№ 3.

  9. Шавкун В.І. Правові основи підприємницькоїдіяльності.— К.: Правові джерела, 1997.


1. Реферат Исторические школы экономической теории и их развитие
2. Реферат на тему Indian Camp
3. Контрольная работа на тему Гражданская война 1917 1918 гг 2
4. Контрольная_работа на тему Состав годового и периодического бухгалтерских отчетов на российских предприятиях
5. Реферат Сущность контроля и контроллинга, функции и их виды
6. Реферат Штральзундский мир 1370
7. Диплом на тему Технология производства сока яблочного концентрированного с использованием принципов НАСС~
8. Реферат на тему Affirmative Action Research Paper Essay Research Paper
9. Реферат Досвід державного регулювання економіки в зарубіжних країнах
10. Реферат Вибрауция и шум