Передмова

Одним з основних завдань вищих навчальних закладів України є поліпшення якості підготовки фахівців, що передбачає глибоке вивчення відповідних фахових дисциплін. До таких, безперечно, належить кримінальний процес, без засвоєння вузлових теоретичних та практичних проблем якого неможливо стати кваліфікованим адвокатом, дізнавачем, слідчим, прокурором і суддею.

Основні завдання кримінального процесу — це охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожного, хто вчинив злочин, було притягнуто до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК України).

Згідно зі ст. З Конституції України «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

Ці вимоги Конституції України і кримінально-процесуального закону мають виконувати в своїй діяльності посадові особи, які здійснюють кримінально-процесуальне провадження по кримінальним справам.

Для виконання цих завдань і враховуючи надзвичайно важливе значення судочинства в побудові демократичної правової держави, Верховна Рада України своєю постановою від 28 квітня 1992 р. схвалила концепцію судово-правової реформи в Україні, у червні—липні 2001 p., а також у березні 2002 р. прийняла пакет законів, якими внесено істотні зміни та доповнення до Кримінально-процесуального кодексу України.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. № 2533-ІП було внесено істотні зміни та доповнення до понад 100 статей, деякі пункти статей і статті викладено в новій редакції, деякі положення втратили чинність. Найбільш істотні зміни стосувалися судових стадій кримінального процесу: «Провадження справ у суді першої інстанції» і «Провадження по перевірці вироків, постанов і ухвал суду». Замість стадії «Віддання обвинуваченого до суду» нову назву і зміст дістала стадія «Попередній розгляд справи суддею», в якій у новій редакції викладено 48 статей.

До кримінального процесу (розділ 4 КПК) введено новий інститут судочинства — апеляційне провадження, що покладається на апеляційні суди, які входять до системи судів загальної юрисдикції, призначені для розгляду апеляцій на винесені місцевими судами вироки, що не набрали законної сили, або на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, на ухвали (постанови) місцевого суду, про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування, а також на окремі ухвали чи постанови місцевого суду і на інші постанови місцевих судів у випадках, передбачених кримінально-процесуальним законодавством.

Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. № 3018-ЇП визначив правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановив загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою. Згідно з цим Законом уперше в українському судочинстві створено інститут присяжних, які виконують свої обов'язки при апеляційних судах, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

Зазначені та інші зміни і доповнення кримінально-процесуального законодавства враховано у цьому навчальному посібнику, який складається з двох частин: Загальної та Особливої. У Загальній частині розглядаються основні положення, історичні етапи, форми, види, поняття і завдання кримінального процесу України, його джерела, кри-міяально-процесуальні правовідносини, демократичні принципи і правовий статус учасників (суб'єктів) кримінально-процесуальної діяльності, кримінально-процесуальна етика, порядок збирання, подання та оцінки доказів, обставини, які підлягають доказуванню, а також питання вдосконалення теорії і практики кримінального процесу.

В Особливій частині на основі зазначених положень розглянуто стадії кримінального процесу: порушення кримінальної справи, досудове слідство, попередній розгляд справи суддею, судовий розгляд, провадження в апеляційній інстанції, виконання вироку, ухвали і постанови суду (судді). Розглянуто також ще дві стадії кримінального процесу, які в теорії і практиці кримінального процесу називають виключними: провадження в касаційній інстанції; перегляд судових рішень в порядку виключного провадження (нововиявлені обставини).

В окремих темах розглянуто порядок застосування примусових заходів медичного характеру, порядок провадження протокольної форми досудової підготовки матеріалів, а також провадження в справах про злочини неповнолітніх.

Навчальний посібник в першу чергу розрахований на слухачів, студентів вищих юридичних навчальних закладів для успішного вивчення основних питань кримінального процесу, може використовуватися при підготовці рефератів, контрольних і курсових робіт. Він також стане в пригоді працівникам органів внутрішніх справ, прокуратури і суду в їхній правоохоронній діяльності.

ТЕМА 1. Поняття, суть і завдання кримінального процесу

§ 1. Поняття, завдання та зміст кримінального процесу

Конституція України є Основним Законом нашої держави. Останнім часом Верховна Рада України прийняла багато нових законів з різних галузей права.

Норми Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) займають особливе місце в інформаційно-правовому просторі, оскільки є своєрідними каналами зв'язку між кримінальним матеріальним правом та пра-возастосовчою практикою.

Кримінальний процес — це діяльність правоохоронних органів, що здійснюється у встановлених законом процесуальних формах і спрямована на досягнення завдань кримінального судочинства, передбачених ст. 2 КПК.

Слово «процес» походить від латинського слова «рго-cessus» — просування вперед.

Поняття «кримінальний процес» вживається в чотирьох значеннях:

1) діяльність органів та осіб щодо порушення, розслі-ання, судового розгляду і винесення рішення по кримінальній справі;

2) галузь права (кримінально-процесуального), яке регулює дю діяльність;

3) правова наука, яка вивчає цю діяльність, і галузь права, ЩО її регулює;

4) наукова дисципліна, в ході викладення якої студенти вивчають теорію кримінального процесу, кримінально-процесуальне право і кримінально-процесуальну діяльність.

Розрізняють три історичні форми кримінального процесу (в усіх його аспектах):

1) обвинувальний (змагальний);

2) інквізиційний (пошуковий);

3) змішаний (континентальний).

Історично ці форми послідовно змінювали одна одну, в сучасному суспільстві вони співіснують. Поєднання історичного типу та історичної форми кримінального процесу називають видом кримінального процесу. Наприклад, ми можемо говорити про рабовласницький, феодальний або буржуазний обвинувальний процес. При цьому, однак, у різних історичних типів держав одна й та сама форма кримінального процесу зазнає певних змін, має свої модифікації, зберігаючи принципову, вихідну форму побудови.

З метою забезпечення найбільш ефективної боротьби зі злочинністю і створення для громадян гарантій від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності передбачається відповідний порядок діяльності органів досудового слідства, прокуратури, суду (судді), що регулюється кримінально-процесуальним правом.

У сучасних умовах перед законодавчими органами, юридичною наукою і практикою стоїть завдання забезпечити формування суверенної правової держави, тому останнім часом внесено чимало змін і доповнень до КПК України.

Кримінальний процес — специфічна галузь, в якій знаходить вираження правоохоронна функція держави, яку виконують спеціальні органи держави. Важливо знати, яке місце займає кримінальний процес у справі зміцнення правової основи державного і громадського життя, забезпечення законності та правопорядку, розкриття і розслідування злочинів, який його виховний зміст.

Від правильного розуміння поняття, суті та завдання кримінального процесу залежить і загальний підхід до вчення про кримінально-процесуальну форму, процесуальні гарантії, про стадії, суб'єктів і функції кримінального судочинства.

Діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і судді (суду) з розслідування і судового розгляду кримінальних справ має публічно-правовий характер. Злочин завжди завдає громадянам, державі певну шкоду, і це зобов'язує органи держави, що покликані вести боротьбу зі злочинністю, в межах своєї компетенції порушувати кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вживати усіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст. 4 КПК України).

Працюючи в цьому напрямі, правоохоронні органи вирішують загальні завдання боротьби зі злочинністю.

Держава, визнаючи і встановлюючи правову боротьбу зі злочинами, передбачає, по-перше, які саме діяння (дії чи бездіяльність) визнаються злочинами і які заходи покарання повинні застосовуватись до осіб, які їх вчинили (що становить предмет вивчення кримінального права); по-друге, які державні органи покликані здійснювати правову боротьбу зі злочинами, як ці органи утворюються і функціонують (законодавство про судоустрій і прокуратуру); по-третє, в якому порядку, якими заходами і з додержанням яких принципів і правил повинно проводитись встановлення обставин вчинення злочинів, винних осіб і їх покарання (кримінальний процес). Усе це і складає кримінально-процесуальне право.

Забезпечити розкриття і розслідування злочинних дій, застосування справедливого покарання до особи, винної у вчиненні злочину, можливо тільки за допомогою відповідної діяльності. Характеризуючи її, слід зазначити, що така діяльність складається з: 1) вирішення питання про порушення кримінальної справи; 2) розкриття і розслідування злочинів, забезпечення всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи; 3) розгляду і вирішення кримінальної справи по суті; 4) виконання прийнятих процесуальних рішень. Вона відрізняється від інших видів діяльності змістом, принципами побудови і порядком здійснення, завданнями і суб'єктами, які її виконують.

Ці конкретні ознаки, властиві діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (судді), є складовими кримінального процесу.

У навчальній і монографічній літературі на сьогоднішній немає спільної думки щодо визначення кримінальго процесу. Низка визначень, що існують, не збігаються ні за змістом, ні за редакційним викладенням. Наприклад, С. В. Бородін зазначає, що «кримінальний процес — це врегульована законом діяльність органів дізнання, до-судового слідства, прокуратури і суду за широкої участі громадськості, спрямована на попередження тих злочинів, що готуються, розкриття і розслідування вчинених злочинів, вирішення справи і покарання тільки винних осіб, і породжує правові відносини між її учасниками».

Це визначення в цілому відображає головну суть кримінального процесу, а саме, що ця діяльність здійснюється в межах закону певними органами і спрямована на встановлення злочину і покарання винних осіб.

У деяких визначеннях, наприклад, немає згадки про кримінально-процесуальні відносини як структурні елементи кримінального процесу. Однак це не означає, що їх автори відкидають зв'язок кримінально-процесуальної діяльності з кримінально-процесуальними відносинами. А. С. Коб-ліков, наприклад, висловлює думку, що в ході розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ виникають і розвиваються кримінально-процесуальні правовідносини, тобто суспільні відносини, врегульовані законом.

Аналогічними є судження Д. А. Постового про наявність між суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності передбачених процесуальним законом відносин — процесуальних відносин.

На наш погляд, визнання того факту, що кримінально-процесуальна діяльність породжує, змінює, застосовує правовідносини, дає підстави включити цю тезу у визначення кримінального процесу.

Кримінально-процесуальна діяльність охоплює також вирішення питань, що виникають у зв'язку з виконанням вироків. Справа вважається вирішеною судом, коли вирок (ухвала), постанова набрали чинності. Тому поняття «вирішення справи» навряд чи охоплює вирішення всіх правових питань, що виникають у зв'язку з виконанням вироку.

Враховуючи всі ці міркування, на нашу думку, найбільш вдалим по суті є визначення кримінального процесу, яке дав О. О. Чувильов: «Кримінальний процес — це регульована законом діяльність органів попереднього розслідування, прокуратури і суду, яка складається з вирішення заяв (повідомлень) про злочин, розслідування, вирішення кримінальних справ, а також питань, пов'язаних із виконанням вироків, і породжує правові відносини між її суб'єктами, спрямована на забезпечення ефективності правосуддя».

Зрозуміло, що в діяльність правоохоронних органів з розкриття і розслідування злочинів входить вирішення не тільки зазначених, а й багатьох інших, не менш важливих, проблем.

Отже, на нашу думку, — це діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді) та інших учасників (суб'єктів) кримінального процесу, яка породжує, змінює, застосовує правовідносини з розкриття, розслідування і судового розгляду кримінальних справ відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства.

Важливу роль у вирішенні завдань у боротьбі зі злочинністю відведено саме кримінальному судочинству. Кримінально-процесуальний закон (ст. 2 КПК України) вказує, що завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, і жоден невинний не був покараний.

Слід зазначити, що згідно з наказом МВС України «Про організацію роботи органів внутрішніх справ щодо розкриття злочинів» від 18 жовтня 1993 р. № 701 безпосереднім розкриттям злочину в системі МВС України вважається: затримання злочинців на місці вчинення злочину, або за свідченням очевидців після його вчинення; одержання оперативної та іншої інформації про особу, яка вчинила злочин, чи місце знаходження речових доказів, знарядь злочину; встановлення інших фактичних даних (слідів, свідків, матеріалів, документів, речей тощо), які свідчать про вчинення злочину конкретною особою, знайшли підтвердження в ході досудового слідства і покладені в основу обвинувачення.

Однак, на наш погляд, ці положення, пропоновані різними авторами і відомчим наказом міністра МВС України, з питань розкриття злочинів, не відповідають основним принципам і завданням кримінального процесу та Основного Закону України.

Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Тому ми вважаємо, що злочин слід визнавати розкритим у тому разі, якщо кримінальну справу розглянуто в суді й винесено законний, обгрунтований вирок, який набрав законної сили.

§ 2. Поняття стадій кримінального процесу та їх система

Кримінальний процес — це не тільки діяльність державних органів і осіб у встановленому законом порядку, а й система слідчих і процесуальних дій. Кримінальна справа послідовно проходить одну стадію за іншою. Всі стадії кримінального процесу тісно пов'язані між собою спільним завданням, єдністю принципів. Окрема стадія відрізняється від інших конкретним завданням, що його має тільки ця стадія, певним колом учасників, специфікою процесуальних відносин і форм, а також прийнятими підсумковими рішеннями.

Виділення певних частин кримінального процесу в стадії і відокремлення їх від інших грунтується на таких характерних ознаках:

1) наявність завдань, властивих даній частині процесу;

2) визначене коло суб'єктів, які здійснюють на даному етапі процесуальну діяльність;

3) своєрідність процесуальної форми, в якій здійснюється ця діяльність;

4) специфічний характер кримінально-процесуальних відносин;

5) наявність підсумкового процесуального акту, в якому фіксується рішення про перехід кримінальної справи в наступну стадію процесу або про завершення провадження її в цілому.

Отже, стадії — це самостійні, пов'язані між собою кримінально-процесуальними нормами частини кримінального процесу, розмежовані одна від одної підсумковим процесуальним рішенням, які характеризуються безпосередніми завданнями, що випливають із загальних завдань судочинства, колом органів і осіб, учасників у провадженні справі» порядком виконання процесуальних дій і характером кримінально-процесуальних відносин.

Більшість кримінальних справ проходить шість основних стадій:

1) порушення кримінальної справи;

2) досудове слідство

3) попередній розгляд справи суддею;

4) судовий розгляд;

5) провадження в апеляційній інстанції;

6) виконання вироку, ухвали і постанови суду (судді).

Існують ще дві стадії кримінального процесу, які називають виключними:

1) провадження в касаційній інстанції;

2) перегляд судових рішень у порядку виключного провадження (відновлення справ за нововиявленими обставинами).

Розглянемо докладніше стадії кримінального процесу.

1. Порушення кримінальної справи — початкова стадія кримінального процесу. На нашу думку, назва цієї стадії є не зовсім точною, оскільки її зміст можуть складати дії, пов'язані не тільки з порушенням кримінальної справи і початком розслідування, а й з прийняттям іншого рішення — відмови в порушенні кримінальної справи. Тому найбільш вдалою ми вважаємо назву, запропоновану С. В. Бородіним — вирішення питання про порушення кримінальної справи².

На цій стадії компетентні державні органи здійснюють процесуальну діяльність з прийняття, розгляду, перевірки і вирішення заяв, що надійшли, повідомлень про вчинені або підготовлені злочини, а також прийняття відповідних процесуальних рішень — про початок розслідування по справі або відмову в порушенні кримінальної справи.

Тому, на нашу думку, цю стадію доцільно було б розділити на дві:

1) вирішення питання про порушення або відмову в порушенні кримінальної справи;

2) порушення кримінальної справи.

2. Досудове слідство проводиться після порушення кримінальної справи. Це комплекс слідчих та інших процесуальних дій, спрямованих на всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин вчиненого злочину. На підставі отриманих доказів приймають рішення про направлення кримінальної справи до суду для розгляду її по суті або про закриття розслідування, в ході якого може бути здійснено: притягнення особи як обвинуваченого, застосування до нього запобіжного заходу, усунення його з посади, а також інші заходи процесуального примусу.

В юридичній літературі існує думка, що «попереднє розслідування (досудове слідство) проводиться до суду, і висновки органів, які здійснюють це розслідування, мають лише попередній характер»¹. З такою позицією не можна погодитися. Кожна стадія має своє безпосереднє завдання, що повинно бути вирішено саме на цьому етапі процесуальної діяльності. У стадії досудового слідства вирішується більшість завдань, що стоять перед кримінальним судочинством. Підсумкові висновки й рішення органів розслідування щодо виконання цих завдань мають завершений і кінцевий характер. А те, що їх переглядатимуть в суді, не свідчить про хибність цього твердження, бо і висновки суду, в свою чергу, можуть переглядати на наступних стадіях.

Крім цього, слід мати на увазі, що досудове слідство може закінчитися закриттям справи. Зрозуміло, що в цьому разі саме рішення органу розслідування є кінцевим.

3. Попередній розгляд справи суддею проводиться після затвердження прокурором обвинувального висновку, складеного слідчим, передачі прокурором матеріалів кримінальної справи в суд, якому вона підсудна, і повідомлення суду про те, чи вважає він за потрібне підтримувати державне обвинувачення.

Одночасно з цим прокурор або його заступник повідомляє обвинуваченого, до якого суду направлено справу (ст. 232 КПК).

У справі, що надійшла від прокурора, суддя з'ясовує щодо кожного з обвинувачених такі питання:

• чи підсудна справа суду, на розгляд якого вона надійшла;

• чи немає підстав для закриття справи або її зупинення;

• чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства;

• чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу;

• чи не було допущено під час порушення справи, проведення дізнання або досудового слідства таких порушень крямінально-процесуального законодавства, без усунення яких справу не може бути призначено до судового розгляду, тощо (ч. 1 ст. 237 КПК).

Попередній розгляд справи здійснює суддя одноособово з обов'язковою участю прокурора. Про день досудового розгляду справи повідомляються також інші учасники процесу, однак їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Попередній розгляд справи починається з доповіді прокурора щодо можливості призначення справи до судового розгляду. Інші учасники досудового розгляду справи також мають право висловлювати свої думки з цього питання в заявлених ними клопотаннях.

За наявності достатніх підстав для розгляду справи в судовому засіданні суддя, не вирішуючи наперед питання про винуватість, виносить постанову про призначення справи до судового розгляду і фактично віддає обвинуваченого до суду. Після цього обвинувачений користується правами підсудного під час судового розгляду кримінальної справи згідно зі ст. 263 КПК.

На жаль, чинний КПК скасував таку стадію кримінального процесу, як відання обвинуваченого до суду, яка достатньо повно й чітко регламентувала порядок зміни процесуального становища обвинуваченого і набуття ним статусу підсудного. Внаслідок чого тепер незрозуміло, чому в перебігу провадження у кримінальній справі з'являється ще до початку судового розгляду підсудний.

4. Судовий розгляд— стадія процесу, в якій суддя одноособово або колегія суддів під час судового засідання за участю підсудного, захисника та інших учасників процесу розглядає і вирішує кримінальну справу по суті, тобто вирішує питання про винність або невинність підсудного, про застосування або незастосування покарання та інші питання.

Судовий розгляд закінчується після проголошення головуючим або одним із суддів усім відповідним учасникам процесу і присутнім вироку (обвинувального або виправдувального).

5. Провадження в апеляційній інстанції. Після проголошення вироку засуджений або виправданий, його запредставники, а також прокурор, захисник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники можуть подати апеляційну скаргу на вирок, ухвалу чи постанову суду першої інстанції, які ще не набрали законної сили.

В апеляційному порядку вищестоящі суди перевіряють законність і обгрунтованість рішень, прийнятих місцевими судами по кримінальним справам.

Апеляційне подання та апеляційна скарга на судовий вирок віддаляє момент набрання вироком законної сили і його виконання до того часу, поки він не буде переглянутий апеляційною інстанцією.

6. Виконання вироків, ухвал і постанов судді (суду), що вступили в законну силу, є завершальною стадією кримінального процесу, яка починається з набранням вироком, ухвалою і постановою законної сили і в якій реалізуються всі рішення суду, сформульовані у вироку, ухвалі й постанові щодо винності підсудного, призначення винному покарання, відшкодування шкоди, завданої злочином, тощо.

Основний зміст стадії виконання вироку, ухвали й постанови визначають питання, що так чи інакше пов'язані з процесуальною діяльністю суду, який: звертає вирок, ухвалу і постанову до виконання; безпосередньо виконує деякі свої рішення, зокрема, виправдувальний чи обвинувальний вирок, за яким призначено те чи інше покарання; вирішує процесуальні питання, пов'язані з виконанням вироку (про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; конфіскацію майна; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі тощо); здійснює контроль за проведенням вироку до виконання.

Розглянемо інші стадії кримінального процесу, що мають назву виключних і які можливі лише за наявності особливих умов.

1. Провадження в касаційній інстанції. Ця стадія кримінального процесу проходить в особливій процесуальній формі.

Судова помилка, допущена судом першої інстанції при вирішенні справи і не виправлена апеляційною інстанцією, може і повинна бути виправлена судом касаційної інстанції.

у касаційному порядку може переглядатись будь-яке нове рішення, що набрало законної сили, розглянуте як суддею одноособово, так і судом колегіально в стадіях судового розгляду місцевими судами і після провадження в апеляційній інстанції.

Не підлягають перегляду в порядку нагляду лише постанови Пленуму Верховного Суду України.

Судові вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, можуть бути перевірені в касаційному провадженні по касаційним скаргам:

1) засудженого, його законного представника і захисника — У частині, що стосується інтересів засудженого;

2) виправданого, його законного представника і захисника — у частині мотивів і підстав виправдання;

3) позивача, відповідача або їх представників — у частині, що стосується вирішення цивільного позову;

4) потерпілого, його представника — у частині, що стосується інтересів потерпілого.

Касаційне подання на судові рішення, зазначені у ч. 2 ст. 383 КЦК України, має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, а також Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники в межах їхніх повноважень незалежно від їх участі в розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції.

Особам, які мають право подати касаційну скаргу (касаційне подання), надається можливість ознайомитися в суді з усіма матеріалами справи (ст. 384 КПК).

2. Перегляд судових рішень у порядку виключного провадження (відновлення справ за нововиявленими обставинами).

Підставами для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку виключного провадження є: 1) нововиявлені обставини; 2) неправильне застосування кримінального закону та порушення вимог кримінально-процесуального закону, що істотно вплинули на правильність судового рішення (ч. 1 ст. 400⁴ КПК):

Відновлення справ за нововиявленими обставинами також є стадією кримінального процесу і відбувається шляхом перегляду судових вироків, ухвал, що набрали законної сили, внаслідок виявлення після набрання судовим рішенням законної сили нових обставин, що встановлюють незаконність і необґрунтованість цього рішення.

На відміну від перегляду вироків, ухвал і постанов, що набрали законної сили, в апеляційному порядку, де незаконність і необґрунтованість судового рішення виявляється за матеріалами справи, за якими воно винесено, а також за додатковими матеріалами, що не можуть бути отримані слідчим шляхом, відновлення справ за нововиявле-ними обставинами можливе лише тоді, коли незаконність і необґрунтованість судового рішення, яке набрало законної сили, виявляється у зв'язку з відкриттям нових, раніше невідомих суду обставин, що в матеріалах справи не відображені та потребують окремого розслідування.

Обставини вважаються новими незалежно від того, чи були вони відомі кому-небудь з учасників процесу. Важливо те, що останні не були відомі органам, які провадили досудове слідство, та суду при розгляді даної справи. Новими обставинами також є злочинні зловживання самих суддів, які винесли вирок, ухвалу чи постанову, прокурора, слідчого або особи, що проводила дізнання у даній справі.

За нововиявленими обставинами можуть переглядатися вироки, ухвали і постанови, винесені в суді першої та апеляційної інстанції, а також ухвали і постанови касаційних інстанцій за поданням Генерального прокурора України та його заступників, прокурора Автономної Республіки Крим, прокурорів областей, прокурорів міст Києва і Севастополя, військового прокурора (на правах прокурора області), а також судді касаційного суду в кількості не менше п'яти осіб.

§ 3. Кримінально-процесуальна форма, функції, правовідносини

Кримінально-процеєуальна форма — невід'ємна сторона кримінального судочинства. Слідча та судова діяльність по кримінальних справах спрямована на втілення в життя норм кримінального закону і регулюється як кримінальним, так і кримінально-процесуальним правом. В останньому визначено норми, що встановлюють порядок (форму) кримінального судочинства.

Коямінально-процесуальна форма (процесуальний по-ок) кримінального процесу є правовою формою діяльності органів розслідування, прокуратури і суду щодо по-vraeHHfl кримінальних справ, їх розслідування і вирішені, а також учасників процесу та інших осіб, притягнених до справи в тій чи іншій якості, і відносин, пов'язаних з цією діяльністю.

Кримінально-процесуальна форма утворює врегульований, обов'язковий правовий режим провадження по кримінальних справах. Це сукупність встановлених процесуальним законом умов, за яких провадиться як діяльність у цілому, так і кожна процесуальна дія зокрема, приймається кожне рішення по справі, і які визначають зв'язок і послідовність проваджених дій і прийнятих рішень.

В юридичній літературі є різні визначення кримінально-процесуальної форми. Наприклад, Р. Д. Рахунов стверджує, що це «точно регламентований законом порядок здійснення кримінально-процесуальної діяльності», Я. О. Мотовилов-кер — що це «форма, якої набуває те чи інше провадження тієї чи іншої процесуальної дії».

В. М. Шпильов у своїй монографії «Зміст і форми кримінального судочинства» зазначає, що процесуальною формою «є те, що охоплює не тільки сукупність умов, передбачених процесуальним законодавством для здійснення процесуальних дій, а й їх послідовність, порядок закріплення і оформлення процесуальних дій, процесуальні строки».

Найбільш прийнятним, на наш погляд, є визначення М. Л. Якуба, який «під процесуальною формою (процесуальним порядком)» розуміє як умови і послідовність провадження окремих процесуальних дій і прийняття рішень, так і умови провадження по справі в цілому, тобто всі форми судочинства в їх сукупності, в їх системі як єдине ціле. Відповідно мова може йти і про процесуальні форми судочинства і про процесуальну форму провадження окремої дії».

У процесуальній формі знаходить своє вираження зміст кримінального процесу. Законодавець встановлює порядок судочинства відповідно до поставлених завдань, змісту і характеру слідчої і судової діяльності. Цим зумовлюється як структура процесу, його побудова в цілому, а насамперед принципи, що лежать в його основі, так і порядок кожної стадії. Процесуальна форма безпосередньо впливає на зміст кримінального судочинства, останнє прямо залежить від тієї чи іншої побудови процесу. У ній чітко виявляється невід'ємність форми і змісту.

Закон надає важливого значення неухильному виконанню вимог КПК, що окреслюють порядок судочинства, як умові правосуддя. Значні порушення кримінально-процесуального закону є підставою для відміни або зміни вироку по справі.

Отже, кримінально-процесуальна форма:

— забезпечує умови послідовного здійснення демократичних принципів кримінального судочинства;

— створює стабільний, стійкий, юридично визначений режим провадження по кримінальних справах і покликана забезпечити законність у діяльності суду, органів дізнання і досудового слідства, а також прокурорського нагляду по кримінальних справах;

— містить умови, що покликані забезпечити активність органів прокуратури, досудового слідства і суду в боротьбі зі злочинністю (своєчасність порушення ними кримінальних справ за наявності приводів і підстав до цього, вжиття всіх передбачених законом заходів до викриття їх у суді);

— містить гарантії прав і законних інтересів громадян — обвинуваченого, потерпілого та інших осіб, які притягаються до справи, або інтереси яких зачіпаються в процесі провадження;

— створює умови, що забезпечують повноту, всебічність і об'єктивність досліджування обставин справи, як кожної з них окремо, так і в їх сукупності, встановлення істини, правильне і справедливе застосування закону;

— включає в себе засоби, що забезпечують можливість виявлення в процесі провадження по справі причин і умов вчинення злочину, і прийняття процесуальних заходів попередження злочинів у майбутньому;

— має важливе значення для авторитету суду і пере-онлявості його вироку, здійснення виховного і загально-опереджуючого ефекту кримінального судочинства».

Відомо, що кримінально-процесуальні форми на стадії судового розгляду характеризуються гласністю, загальністю, безпосередністю та усністю процесу. Однак ці характерні ознаки процесуальних форм водночас є і специфічними процесуальними гарантіями.

Не можна не зазначити, що законодавець розглядає істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону як порушення встановлених законом процесуальних форм і гарантій правосуддя, а також прав особи. Наприклад, У ст. 370 КПК визначено порядок порушень кримінально-процесуального закону, за наявності яких вирок підлягає безумовній відміні. Істотними порушеннями вимог кримінально-процесуального закону є такі, що перешкодили або могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обгрунтований і справедливий вирок або постанову.

Вирок або постанову належить скасувати, якщо:

1) за наявності підстав для закриття справи її не було закрито;

2) вирок винесено незаконним складом суду;

3) порушено право обвинуваченого на захист;

4) порушено право обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача;

5) розслідування справи проводила особа, яка підлягала відводу;

6) справу розглянуто за відсутності підсудного, за винятком випадку, передбаченого ч. 2 ст. 262 КПК;

7) порушено правило підсудності;

8) порушено таємницю наради суддів;

9) вирок (постанову) не підписано кимсь із суддів;

10) у справі відсутній протокол судового засідання або перебіг судового процесу в передбачених КПК випадках не фіксувався технічними засобами;

11) порушено вимоги КПК про обов'язковість пред'явлення обвинувачення і матеріалів розслідування для ознайомлення;

¹ ЯкубМ. Л. Зазнач, праця. — С. 12.

21

12) обвинувальний висновок не затверджено прокурором чи не було вручено обвинуваченому;

13) порушено вимоги статей КПК, що встановлюють склад суду, надання підсудному права виступати в дебатах і з останнім словом.

Встановлені законом процесуальні гарантії забезпечують інтереси держави та особи.

Зміст загальних умов судового розгляду, а саме: безпосередність, усність судового розгляду (ст. 257 КПК); незмінність складу суду при розгляді справи (ст. 258 КПК); керівне становище головуючого в судовому засіданні (ст. 260 КПК); рівність прав сторін у судовому процесі (ст. 261 КПК) та ін., свідчить, що вони є такими процесуальними формами кримінального процесу, в яких закріплюються специфічні процесуальні гарантії законності правосуддя і прав особи.

Законність потребує найсуворішого додержання гарантій особи від зловживання владою і свавілля. Завдання суду і прокуратури в судовому процесі полягає в забезпеченні такого ведення процесу, в ході якого суворо виконуються вимоги закону, охороняються права та законні інтереси всіх осіб, які беруть участь у справі, виконуються всі, без винятку, норми права. Система правових гарантій стоїть на твердих, непохитних основах законності.

Отже, порядок провадження кримінальних справ установлюється кримінально-процесуальним законом, який забезпечує компетентним органам влади, що ведуть кримінальне судочинство, нормальне функціонування, гарантує обвинуваченому, його захиснику, потерпілому, цивільному позивачу і всім іншим особам реалізацію належних їм процесуальних прав та обов'язків.

Процесуальні форми — це специфічні процесуальні гарантії законності правосуддя і прав особи, що є основою процесуальної діяльності всіх осіб, які беруть участь у справі.

Кримінально-процесуальні функції

В юридичній літературі кримінально-процесуальним функціям приділяється багато уваги, однак у деяких підручниках питання поняття, видів і змісту кримінально-процесуальних функцій не розглядається. Слід зазначити, що ця проблема є досить складною і важливою, про_сВідчить різноманітна і широка полеміка у наукових колах¹-

Свідо^ма діяльність завжди спрямована на досягнення якоїсь мети. Це повною мірою стосується і кримінально-_продесуальної діяльності та окремих її компонентів — процесуальних функцій.

Наприклад, О. М. Ларін визначає процесуальні функції _в кримінальному судочинстві «як види (компоненти, частини) кримінально-процесуальної діяльності, що відрізняються за окремим безпосереднім завданням, яке досягається в результаті провадження по справі»². Під кримінально-процесуальними функціями І. В. Тирічев розуміє «такі види, напрямки діяльності суб'єктів кримінального процесу, які обумовлені їх роллю, призначенням і завданням участі в справі»³.

Порівнюючи ці та інші визначення, можна дійти висновку, що в загальних рисах їх зміст збігається. Звичайно, ці дефініції можуть бути використані в контексті теми, що вивчається.

На думку Ю. М. Грошевого та М. С. Строговича, «в кримінальному процесі існують три головні кримінально-процесуальні функції: 1) обвинувачення (кримінальне переслідування); 2) захист; 3) вирішення справи (правосуддя)»⁴.

Ця концепція затвердилась і отримала розвиток у процесуальній науці. Виділення цих трьох функцій значною мірою є традиційним і характерним для змагальної конструкції процесу.

Основний недолік концепції трьох головних функцій полягає в тому, що вона не відображає всієї повноти кримінально-процесуальної діяльності, залишаючи осторонь діяльність значного числа учасників процесу. Звернувши

¹ СтроговичМ. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — С. 188—189; Ларин А. М. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции. — М., 1986. — С. 5—14; Нажимов В. П. Об уголовно-процессуальных функциях // Правоведение. — 1973. — № 5. — С. 76; Кримінальний процес України: Підручник / За ред. Ю. М. Грошевого і В. М. Хотинця. — Харків, 2000. — С 21—25 та ін.

² Ларин А. М. Зазнач, праця. — С. 5.

⁸ Тыричев И. В. Уголовно-процессуальные функции // Советский Уголовный процесс: Учебник / Под ред. Л. М. Карнеевой, П. А. Лупин-^сКой, И. В. Тыричева. — М., 1980. — С. 15.

⁴ Кримінальний процес України: Підручник. — Харків, 2000. — С. 23; Строгович М. С. Зазнач, праця. — С. 189.

на це увагу, Р. Д. Рахунов вважає, що ці три функції не тільки не охоплюють діяльність всіх учасників процесу, а й здійснюються далеко не на всіх трьох стадіях. На його думку, до самостійних належать функції розслідування кримінальної справи, підтримання цивільного позову і захисту від позову¹.

Про самостійність функцій розслідування справи зазначали й інші автори.

Основними кримінально-процесуальними функціями, на думку С. В. Бородіна, є: розслідування злочинів, обвинувачення, захист, вирішення справи по суті².

Вважаємо, що така позиція заслуговує на підтримку, але, на нашу думку, останню функцію вирішення справи по суті треба доповнити для правильного її сприйняття і викласти в такій редакції: «вирішення справи по суті (на стадіях досудового чи судового слідства)», оскільки кримінальні справи остаточно вирішуються на зазначених стадіях кримінального процесу.

Отже, основними кримінально-процесуальними функціями є:

1) розслідування злочинів;

2) обвинувачення;

3) захист;

4) вирішення справи по суті (на стадіях досудового або судового слідства).

Кримінально-процесуальні правовідносини

Кримінально-процесуальні правовідносини визначають як урегульовані нормами кримінально-процесуального права відносини, що виникають, розвиваються, змінюються і припиняються у сфері кримінального судочинства.

Органи і особи, які беруть у них участь, називають суб'єктами кримінально-процесуальних відносин. Здійснення своїх прав одним суб'єктом правовідносин породжує відповідні процесуальні обов'язки інших³.

¹ Рахунов Р. Д. Зазнач, праця. — С. 51.

² Бородин С. В. Понятие, сущность и задачи советского уголовного процесса // Советский уголовный процесс: Учебник / Под ред. С. В. Бородина. — М., 1982. — С. 7.

³ Советский уголовный процесс: Учебник / Под ред. Н. С. Алексеева и В. 3. Лукашевича. — Л., 1989. — С. 15—17.

24

Коямінально-процесуальні відносини виникають при овадженні дізнання, досудового слідства і судового роз-^П ялу кримінальних справ між органами дізнання, досу-^Г вого слідства, прокуратурою і судом, а також між цими анами і підозрюваними, обвинуваченими, потерпіли-свідками, понятими, експертами, спеціалістами та іншими особами, між громадськими організаціями і трудовими колективами.

Характеризуючи особливості кримінально-процесуальних відносин, слід зазначити, що вони:

1) виступають тільки у формі правовідносин;

2) органічно пов'язані з кримінально-правовими відносинами;

3) виникають, розвиваються, змінюються і припиняються у нерозривному зв'язку з кримінально-процесуальною діяльністю;

4) характеризуються особливим колом суб'єктів;

5) відрізняються специфікою прав і обов'язків суб'єктів¹.

Завдання кримінально-процесуальної діяльності обумовлює те, що для процесуального права характерний авторитарний метод правового регулювання. Одним із суб'єктів кримінально-процесуальних відносин завжди виступає орган держави, наділений владними повноваженнями. Державний орган, за наявності певного юридичного факту, здійснює приписані йому законом дії, реалізуючи свої повноваження.

Орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) наділені правом вимагати від громадян, службових осіб підприємств, установ, організацій відповідної поведінки і вживати заходів кримінально-процесуального примусу в разі невиконання цих вимог.

Процесуальні дії та рішення органу дізнання, слідчого, прокурора і судді (суду) є не тільки засобом виконання їх обов'язків з викриття і розслідування злочинів, викриття винних та їх покарання, а й засобом забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу.

Наприклад, застосовуючи своє право подати заяву про вчинений злочин, громадянин вступає у відповідні правовідносини з державним органом, а останній зобов'язаний

¹ Элькинд П. С. Толкование и применение норм уголовно-процессуального права. — М., 1967. — С. 31—52.

25

прийняти заяву, пояснити заявнику відповідальність за свідомо неправдивий донос і за наявності в заяві, що надійшла, достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, порушити кримінальну справу.

У процесі реалізації передбачених нормами права кримінально-процесуальних прав і обов'язків відбувається зміна правовідносин, що виникли. «Кримінально-процесуальні відносини виникають, розвиваються, змінюються і припиняються в нерозривному зв'язку з кримінально-процесуальною діяльністю», — зазначає П. А. Луганська¹.

Як слушно зазначив О. К. Джелалов, кримінально-процесуальні відносини в стадії судового розгляду виникають, розвиваються, змінюються і припиняються під керівництвом процесуальної діяльності головуючого в судовому засіданні, в основі якої лежать процесуальні норми. Головуючий відкриває судове засідання, керує судовим розглядом, усуває всі питання, що не стосуються справи.

Фактично відносини, що встановлюються між учасниками судового розгляду, поза судом і без його участі не мають процесуального значення, вони не набувають відповідної правової форми і тому не є процесуальними².

Отже, під кримінально-процесуальними відносинами слід розуміти регламентовані нормами кримінально-процесуального права відносини, що складаються між учасниками, наділеними певними правами й обов'язками, і що виникають, розвиваються, змінюються і припиняються в процесі кримінально-процесуальної діяльності на різних стадіях кримінального процесу.

¹ Лупинская П. А. Уголовно-процессуальные отношения // Советский уголовный процесс: Учебник / Под ред. Л. М. Карнееевой, П. А. Лу-пинской, И. В. Тыричева. — М., 1980. — С. 22.

² Джелалов О. К. Держава і право: 36. наук, праць. — Вип. 16. — К., 2002. — С. 311.

26

ТЕМА 2

Кримінально-процесуальний закон

§ і. Поняття, суть і завдання кримінально-процесуального закону

§ 2. Дія кримінально-процесуального закону в просторі, часі та щодо осіб

§ 3. Кримінально-процесуальна норма

§ і. Поняття, суть і завдання кримінально-процесуального закону

Аналіз кримінально-процесуальної літератури, в якій розглядається поняття кримінально-процесуального закону, свідчить про певні розбіжності в трактуванні цього питання. В деяких випадках під ним розуміють як форму правових актів, що містять норми, які регулюють суспільні відносини у галузі кримінального судочинства, так і самі ці норми, система яких утворює кримінально-процесуальний закон¹. Отже, під поняттям «кримінально-процесуальний закон» розуміють форму і зміст кримінально-процесуального права в органічному поєднанні.

Кримінально-процесуальне право є обов'язковим компонентом, важливою ланкою всієї системи права в Україні. Як і будь-яка ланка єдиного ланцюга, кримінально-процесуальне право, маючи певну самостійність, пов'язане з іншими ланками, зокрема з матеріальним кримінальним правом.

Правильне розуміння кримінально-процесуального права є необхідною умовою для відмежування цього поняття ^ВІД інших, подібних до нього.

Деякі автори поєднують поняття кримінально-процесуального права і кримінального процесу, тобто вони роз-

' Фаткуллин Ф. Н. Советский уголовно-процессуальный закон // Советский уголовный процесе. — М., 1980. — С. 49.

27

глядають кримінальний процес як сукупність норм і як діяльність відповідних органів. Ці поняття не слід змішувати чи ототожнювати. Кожне з них має своє змістове навантаження.

Нерозривний зв'язок кримінального і кримінально-процесуального закону зумовлений тим, що в них спільна мета — охорона суспільства від злочинних посягань. Але при цьому вони виконують різні функції. Кримінальний закон визначає межі злочинної діяльності, тобто те, яка діяльність чи бездіяльність є злочином, а також міру покарання за цей злочин. Кримінально-процесуальний закон встановлює відповідний порядок реалізації кримінального закону, найбільш правильне і точне його застосування.

Кримінальний закон, який є потужною зброєю у боротьбі зі злочинністю, потребує кримінально-процесуального закону. Обидва вони доповнюють один одного і не можуть існувати окремо. Поза процесуальною формою застосування кримінального закону є недопустимим. У свою чергу, кримінальний процес без кримінального закону був би безпредметним, позбавленим свого змісту і смислу.

Враховуючи природу кримінально-процесуального права, його призначення обслуговувати потреби, пов'язані з реалізацією кримінального закону, досить обгрунтованим є погляд ряду науковців, які розглядають його як похідне від матеріального права, а існуючий між цими галузями права взаємозв'язок — як відносини між формою і змістом. Процесуальне право, зазначає С. С. Алексеев, щільно примикає до матеріального, є ніби надбудовою над ним, свого роду продовженням¹.

У судовій практиці при вирішенні конкретних справ виникають такі ситуації, коли виконання приписів процесуальних норм тягне за собою порушення норм матеріального права, і навпаки. Проте кримінально-процесуальним законом не передбачено, як повинен діяти в таких випадках суд. У результаті, зустрічаючись з подібними колізіями, суди чинять по-різному, але в більшості випадків судова практика надає перевагу процесуальному закону.

Очевидно, таке вирішення колізії між процесуальним і матеріальним правом не можна визнати цілком правильним.

¹ Алексеев С. С. Структура советского права. — М., 1975. — С. 190.

28

На наш погляд, якщо з якихось причин виникає колізія, то повинна діяти певна субординація соціально-правових цінностей, ідей та юридичних норм. Ніщо в процесуальній формі не повинно заважати здійсненню правосуддя чи викривляти суть справи.

форма відіграє позитивну роль, якщо вона не суперечить своєму соціальному призначенню. Вона є ефективнішою тоді, коли краще сприяє вирішенню всього комплексу завдань, що стоять перед судочинством. І це необхідно враховувати як у правотворчій, так і в правозастосовчій діяльності.

У «Філософії права» Гегель зазначав, що процесуальний закон (норми) можуть відігравати двояку роль — позитивну і негативну. «Формальності, — писав він, — можуть бути перетворені також і в зло, і навіть на знаряддя несправедливості »¹.

Аналогічну думку висловлював і А. Ф. Коні, зазначаючи, що формальна справедливість не завжди прирівнюється до істинного правосуддя².

Можна виділити такі ознаки кримінально-процесуального закону: 1) це акт, що має найвищу юридичну силу; 2) він формулює принципи і регулює процедуру кримінального судочинства; 3) він регламентує діяльність учасників процесу, надаючи їм певні права й обов'язки; 4) цей акт націлений на вирішення завдань кримінального процесу.

Зовнішньою, документальною формою кримінально-процесуального закону є нормативні акти, які можна класифікувати за різними підставами: 1) за юридичною силою — закони (КПК) і підзаконні акти (наприклад, Інструкція про порядок прийому, реєстрації, обліку та розгляду в органах, підрозділах та установах внутрішніх справ України заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і пригоди); 2) за сферою дії — загальнообов'язкові, спеціальні, локальні; 3) за ступенем загальності правових норм — загальні та норми, що конкретизують; 4) за характером волевиявлення — норми, що встановлюють, норми, що змінюють і норми, що скасовують; 5) за часом дії — ви-значено-строкові та невизначено-строкові; 6) за суб'єкта-

¹ Гегель. Собрание сочинений. — М., 1934. — Т. 1. — С. 242.

² Кони А. Ф. Собрание сочинений. — М., 1966. — Т. 1. — С. 343; Кони А. Ф. Избранные произведения. — М., 1959. — Т. 2. — С. 123.

29

ми нормотворчості — видані Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, міністерствами, відомствами.

Крім цього, кримінально-процесуальні норми як зміст кримінально-процесуального закону можуть міститися в кримінально-процесуальних, нормативно-правових актах, у комплексних нормативно-правових актах, «присвячених» кільком галузям права. Такими є, наприклад: Закони України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів України в зв'язку з утворенням податкової міліції»¹, «Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України щодо посилення боротьби з порушеннями бюджетного законодавства»², «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України в зв'язку з прийняттям Закону України «Про боротьбу з корупцією»³.

Отже, зовнішньою формою кримінально-процесуального закону є кримінально-процесуальний акт вищих органів державної влади, а його наповненням, змістом — кримінально-процесуальна норма як структурний елемент кримінально-процесуального закону, права, його невіддільна частина і найголовніша одиниця.

Слід також пам'ятати, що на відміну від кримінального застосування кримінально-процесуального закону за аналогією є можливим і необхідним, оскільки кримінально-процесуальне законодавство має чимало прогалин. Звичайно, в міру внесення змін і доповнень до кримінально-процесуального закону цих прогалин стає все менше, однак вимога щодо усунення цих прогалин в повному обсязі є нереальною і нездійсненною. Тому ті аспекти кримінально-процесуальної діяльності, що не врегульовано законодавцем, регулюються за аналогією іншими нормами кримінально-процесуального закону. Наприклад, постановлению вироку передує нарада суддів під керівництвом головуючого. Ніхто із суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий голосує останнім (частини 1 і З ст. 325 КПК). Суддя, який залишився в меншості, має

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 26.

² Голос України. — 1997. — 29 жовтня.

³ Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 17.

о викласти письмово свою окрему думку, яка додається ави, _але оголошенню не підлягає (ч. 1 ст. 339 КПК). Водночас не врегульовано так детально дії суддів при вині ухвали в нарадчій кімнаті. Тому зазначені вище оми щодо винесення вироку за аналогією повинні застосовуватись і при винесенні судом ухвали в нарадчій

кімнаті.

Щоб застосування кримінально-процесуального закону за аналогією не призвело до порушення принципу законності, слід додержуватись низки умов:

1) передбачений процесуальним законом випадок повинен бути подібним до того, до якого закон застосовується за аналогією;

2) застосування закону за аналогією ні в якому разі не може вести до обмеження процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, або до покладення на них не передбачених законом обов'язків;

3) не допускати вчинення органами слідства і дізнання, прокуратурою і судом процесуальних дій, що не передбачені нормами кримінально-процесуального закону¹.

Часто поняття «кримінально-процесуальний закон» застосовується в більш вузькому, спеціальному значенні як найменування тільки безпосередньо самих нормативно-правових актів вищих представницьких органів державної влади, що складають кримінально-процесуальне законодавство. При такому підході кримінально-процесуальний закон в систематизованому вигляді (КПК) є юридичним джерелом, зовнішньою формою кримінально-процесуального права, бо є способом вираження і функціонування його норм.

Слід зазначити, що деякі автори визнають кримінально-процесуальний закон єдиним джерелом кримінально-процесуального права². На нашу думку, така позиція є не зовсім правильною.

Досить справедливо з цього приводу висловилися О. О. Чу-вильов і Т. Н. Добровольська, які зазначають, що кримінально-процесуальний закон є основним, але не єдиним

¹ СтроговичМ. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — ^т- І. - С 50.

² Кобликов А. С. Советский уголовный процесе. — М., 1972. — Книга І. — с. 31—32.; Гуткин И. М. Советский уголовно-процессуальный закон // Советский уголовный процесе. — М., 1972. — С. 27.

джерелом кримінально-процесуального права¹. Така позиція є більш виваженою і правильною. Адже дійсно, іноді кримінально-процесуальна діяльність регулюється указами Президента України, постановами Верховної Ради України або рішеннями Конституційного Суду України, положення яких стають законом значно пізніше. У своїй сукупності всі ці нормативні акти утворюють кримінально-процесуальне законодавство України.

При цьому слід зазначити, що визначення закону єдиним джерелом кримінально-процесуального права усуває з переліку цих джерел міжнародні договори (конвенції), які заключила Україна з іншими державами і які, деякою мірою, регулюють кримінально-процесуальну діяльність посадових осіб судових та інших правоохоронних органів України. Ці правові документи статусу закону не набувають, проте містять ряд кримінально-процесуальних норм.

Отже, джерела кримінально-процесуального права можна поділити на дві групи: закони та інші нормативні акти, що містять кримінально-процесуальні норми.

До першої групи входять:

1) Конституція України;

2) КПК України;

3) закони про судоустрій, прокуратуру, адвокатуру тощо. До другої відносяться:

1) Укази Президента України;

2) постанови Верховної Ради України;

3) рішення Конституційного Суду України;

4) міжнародні договори, угоди, конвенції.

Однак слід пам'ятати, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, накази, інструкції, вказівки Генерального прокурора та Міністра внутрішніх справ не є джерелами кримінально-процесуального права, бо вони містять не нові норми права, а лише тлумачення, роз'яснення судам, органам розслідування і прокурорам щодо правильного застосування вже чинних правових норм.

Отже, кримінально-процесуальний закон — це сукупність процесуальних норм, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність і спрямовані на забезпечення

ання завдань кримінального судочинства. їх значен-^ви лягає в тому, що вони встановлюють порядок реалі-^НЯ ••• „атроіального закону, регулюють правові відносини учасниками кримінально-процесуальної діяльності, абезпечують охорону прав і свобод громадян, які залучаються до сфери кримінального судочинства.

§ 2, Дія кримінально-процесуального закону в просторі, часі та щодо осіб

Чинність кримінально-процесуального закону в просторі, часі та щодо осіб в КІШ регулюється, в основному, статтею 3.

Чинність кримінально-процесуального закону в просторі означає, що порушення, розслідування і розгляд судом кримінальних справ на території України здійснюються за нормами КПК незалежно від місця вчинення злочину.

Провадження в кримінальних справах про злочини, вчинені на повітряному, морському чи річковому судні, яке перебуває поза межами України під прапором або з розпізнавальними знаками України, здійснюється за кримінально-процесуальним законодавством України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

При виконанні на території України доручень судів і слідчих органів іноземних держав, з якими укладено договори про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах, застосовується процесуальне законодавство України. Однак слід зазначити, що на прохання установи, від якої надійшло доручення, може застосовуватись процесуальне законодавство відповідної іноземної держави, якщо воно не суперечить законодавству України.

Чинність кримінально-процесуального закону в часі полягає в тому, що слідчі органи, прокурор, суддя і суд застосовують процесуальні норми, що діють на момент провадження в справі. Це означає, що коли під час розслідування чи розгляду справи в суді кримінально-процесу-альнии закон змінюється, доповнюється чи замінюється новим, то після набрання останнім чинності застосовуються нові процесуальні норми, незалежно від того, коли було

вчинено злочин і коли порушено справу. Отже, кримінально-процесуальний закон певною мірою має зворотну силу. Однак, якщо новий закон скасовує або обмежує те чи інше процесуальне право учасника процесу в справах, які вже перебувають у провадженні слідчих органів чи суду, це право зберігається за ним до закінчення провадження в даній справі.

Новий кримінально-процесуальний закон набирає чинності через 10 днів після його опублікування у «Відомостях Верховної Ради України» або в газеті «Голос України», якщо інший строк не вказано в самому законі або в постанові Верховної Ради про порядок введення його в дію.

Дія кримінально-процесуального закону щодо осіб означає, що при провадженні у кримінальній справі на території України норми КПК України застосовуються у справах про злочини:

1) громадян України;

2) осіб без громадянства;

3) іноземців, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності.

Коло осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності, визначено Віденською Конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р.¹. Цю Конвенцію було ратифіковано Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21 березня 1964 р.². Крім цієї Конвенції перелік осіб, які мають право на дипломатичний імунітет, окреслено в Положенні про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженому Указом Президента України від 10 червня 1993 рА

Дипломатична недоторканність означає недоторканність особи, архівів, документів, офіційного листування, дипломатичної пошти, службового і жилого приміщення, імунітет від кримінальної юрисдикції України (якщо немає явно вираженої на це згоди акредитуючої держави) і дачу показань свідків без згоди особи, яка користується правом дипломатичного імунітету. Про таку згоду робиться запит через Міністерство закордонних справ України.

¹ Международное право в документах. — М., 1982. — С 124—137.

² Відомості Верховної Ради УРСР. — 1964. — № 14. — С 199. ⁸ Урядовий кур'єр. — 1993. — № 93—94 (24 червня).

34

Особами без громадянства вважаються особи, які провають на території України і не є її громадянами, водчас вони не мають доказів своєї належності до громаянства будь-якої іноземної держави (ст. 11 Закону про громадянство України)¹.

§ 3. Кримінально-процесуальна норма

Особливістю кримінально-процесуальної діяльності є досить детальна регламентація її нормами кримінально-процесуального права. У зв'язку з цим для теорії і практики кримінального судочинства набуває великого значення розробка питань про те, як у правовій нормі формулюється державна воля, якими засобами досягається поєднання її з волею суб'єктів правовідносин, яким є шлях найбільш ефективного впливу правової норми на суспільні відносини для одержання найкращого практичного результату.

Частина цих питань може бути з'ясована при розгляді видів і структури кримінально-процесуальних норм.

Кримінально-процесуальна норма як загальноправова норма має такі особливі риси: 1) це загальновизнане правило поведінки, що формулюється державою і має загальнообов'язковий характер (положення норм права повинні сприйматися як безумовна вказівка до дій, що виходить з державних структур, і не підлягають обговоренню або оцінці з приводу їх доцільності чи раціональності); 2) це формально визначене правило поведінки (в нормі закріплюються права й обов'язки учасників відносин, а також санкції за порушення встановлених норм: приписи норм повинні виконуватися в тому обсязі, в якому вони формально закріплені); 3) це правило поведінки загального характеру (правило поведінки адресовано не конкретній особі, а поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, що регламентується нормою права); 4) це правило поведінки, що набуває характеру нормативності у чітко встановленому порядку (норма стає такою тоді, коли вона видається вповноваженим на те органом у межах його компетенції і в рамках встановленої процедури, тобто з додержанням порядку розробки, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміни та відміни дії і змісту норм);

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 50. — С 701. ²* 35

5) це правило, здійснення якого забезпечується державою (держава створює реальні умови і засоби, що сприяють безперешкодному здійсненню правил поведінки, а також створюються засоби заохочення, переконання, примусу і санкцій за невиконання вимог)¹.

Як структурні одиниці кримінально-процесуального права, зазначає П. С Елькінд, його норми мають такі ознаки: встановлюються державою; це загальні правила поведінки; вони забезпечені силою державного і громадського примусу; вони є загальнообов'язковими; норми спрямовані на найбільш ефективне здійснення завдань кримінального судочинства².

На нашу думку, кримінально-процесуальні норми мають такі особливості, властиві тільки цим нормам: мають найвищу юридичну силу; формулюють принципи кримінального процесу; регулюють процедуру кримінального судочинства; регламентують діяльність учасників процесу; наділяють учасників правами й обов'язками; спрямовані на вирішення завдань кримінального судочинства.

Отже, виходячи із цих ознак, можна визначити кримінально-процесуальну норму в двох аспектах: як загаль-ноправове і власне кримінально-процесуальне поняття.

Як загальноправове поняття — це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, що встановлено або санкціоновано державою, гарантується та охороняється нею.

Щодо кримінально-процесуального поняття норм думки різних авторів схожі, однак існують деякі відмінності. Одні автори вважають, що кримінально-процесуальна норма — це правило поведінки учасників кримінального судочинства, що регулює їхню поведінку шляхом вказівки на умови виникнення відповідних правових відносин, визначення їх суб'єктів, встановлення прав, обов'язків і санкцій за неналежну поведінку. Інші вчені визначають їх як встановлені державою загальні та обов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінально-процесуальних прав і обов'язків, що забезпечені силою державного і громадського примусу і мають завданням найефективніше здійснення криміналь-

¹ Загальна теорія держави і права / За ред. академіка АПрН В. В. Ко-пейчикова. — К., 1997. — С 149.

судочинства. Деякі науковці визначають криміналь-сьпроцесуальну норму як загальноправове поняття.

На нашу думку, найточніше визначення цього поняття містяться в підручнику «Кримінальний процес України», де зазначається, що кримінально-процесуальна норма — це встановлене державою, загальне й обов'язкове правило поведінки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, яке виконується добровільно або його виконання забезпечується силою державного примусу шляхом притягнення до юридичної відповідальності¹.

у кримінально-процесуальних нормах завжди містяться певні права й обов'язки. Залежно від цього, норми класифікують на такі, що зобов'язують, уповноважують і забороняють.

Норми, що зобов'язують, категорично диктують суб'єктам кримінально-процесуальної діяльності певну поведінку. Наприклад, потерпілий зобов'язаний з'явитися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду для допиту про обставини, що підлягають встановленню по кримінальній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними (ст. 72 КПК); обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора виявляти причини та умови, що сприяли вчиненню злочину (при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи (ст. 23 КПК).

Обов'язки захисника — використовувати передбачені в КПК та інших законодавчих актах засоби захисту з метою з'ясування обставин, що спростовують підозру чи обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого та надавати їм необхідну юридичну допомогу тощо (ч. 1 ст. 48 КПК); обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора і суду щодо вжиття заходів до відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями (ст. 53^і КПК).

Норми, що уповноважують, наділяють учасників процесу певними правами. Це, наприклад, права обвинуваченого (ч. 2 ст. 43 КПК), підсудного (ст. 263 і ч. З ст. 43 ^КПК), підозрюваного (ч. 2 ст. 43^і КПК), захисника (ч. 2

' Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України. _ к.₍ 1999. - с. 24-25.

37

ст. 48), потерпілого (ч. 3 ст. 49), цивільного позивача і відповідача (ч. 2 ст. 51 КПК).

Норми, що забороняють, можна визначити як різновид тих, що зобов'язують у формі прямої заборони встановлювати обов'язок утримуватися від певних дій. Наприклад, недопустимість притягнення як обвинуваченого інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом (ст. 5 КПК); ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення (ч. 1 ст. 14 КПК); забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК).

Деякі автори, наприклад Б. А. Галкін, за ступенем категоричності вимог поділяють кримінально-процесуальні норми на:

1) норми, що забороняють певну дію;

2) норми, що передбачають певний спосіб дій (обов'язок порушити справу при виявленні ознак злочину);

3) норми, що передбачають певні дії при встановленні тих чи інших обставин справи (за наявності достатніх доказів, що дають підставу для пред'явлення обвинувачення у вчиненні злочину, слідчий виносить вмотивовану постанову про притягнення особи як обвинуваченого);

4) норми, що встановлюють певну поведінку залежно від наявності згоди іншого учасника правовідносин (експерт має право бути присутнім при допиті, але тільки з дозволу особи, що його проводить);

5) норми, що надають можливість певної дії на розгляд уповноваженого¹.

Крім цього, виділяють резолютивні й технічні норми². Резолютивні норми мають характер визначень або нездійснення бажаної дії. Наприклад, «підозрюваним визнається...» (ст. 43 КПК), «спори про підсудність між судами не допускаються» (ст. 42 КПК). До технічних норм належать правила провадження слідчих дій, правила зберігання речових доказів, правила складання протоколів, процесуальні строки. Тобто вони визначають процесуальну техніку.

¹ Галкив Б. А. Советский уголовно-процессуальный закон. — М., 1962. — С 63— 65.

² Шебавов А. Ф. Нормы советского социалистического права. — М., 1956. — С. 18.

38

Яа нашу думку, найуніверсальнішою і точнішою є пер-_ласИфікація кримінально-процесуальних норм на такі, зобов'язують, уповноважують і забороняють, до яких > л дода^ти ще резолютивні й технічні, через те, що не всі ^С _мй містять права чи обов'язки, а існують положення, тільки «констатують факт» і на основі яких можуть виникати відповідні права й обов'язки в конкретного учасника кримінального процесу.

Кримінально-процесуальні норми містяться в КПК України та інших законодавчих кримінально-процесуальних актах. Одна норма може міститися в одній статті кримінально-процесуального акту. Наприклад, у ст. 5 КПК міститься одна норма, що забороняє: «Ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом».

В одній статті може міститися дві й більше кримінально-процесуальних норм. Наприклад, у ст. 15 КПК містяться дві кримінально-процесуальні норми — резолютивна і така, що забороняє: «Правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону»; а в ст. 22 КПК — три норми (що зобов^;язує і дві такі, що забороняють); у ст. 14 КПК — чотири норми (дві резолютивні, така, що забороняє, і технічна). Статей такого типу найбільше в КПК України.

Через те, що кримінально-процесуальна норма є різновидом правової норми, до неї можна застосувати таку структуру правової норми: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза — це умова, за якої повинна вчинитися чи не вчинитися певна дія. За ступенем визначеності гіпотези поділяються на: 1) безумовно визначені (ч. 2 ст. 327 КПК: ♦обвинувальний вирок не може грунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, якщо в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена»); 2) відносно визначені (ч. 2 ст. 26 КПК: «виділення справи допускається у випадках, що викликаються необхідністю, коли це не може негативно відбиватися на всебічності, повноті і об'єктивності дослідження і вирішення справи»); о) безумовно невизначені (ст. 317 КПК: «у випадках заявления клопотань суд їх обговорює і розв'язує, про що виносить ухвалу, а суддя постанову»).

39

Диспозиція — це правило поведінки учасників кримінального процесу, що забезпечує виконання його завдань. Наприклад, у ст. 37 КПК диспозицією є правило: «...справа повинна бути розглянута судом, в районі діяльності якого закінчено дізнання чи досудове слідство в даній справі»; а гіпотеза: «якщо місця вчинення злочину встановити не можна...»

Санкція — спеціальний засіб забезпечення вказаного в диспозиції правила поведінки. Санкція передбачає несприятливі для суб'єкта наслідки, що настають при невиконанні зазначеного правила поведінки. Вона є притаманною будь-якій процєсуально-правовій нормі, але буває різною. Наприклад, скасування незаконно обраного запобіжного заходу взяття під варту має на меті використати новий кримінально-процесуальний закон, видалення із залу судового засідання має попереджувальний характер.

Санкції є у багатьох нормах, інакше останні втратили б свою загальнообов'язковість і деякі інші властивості, а їх виконання не було б гарантовано.

Кримінально-процесуальні санкції мають переважно правовідновлювальний характер, вони спрямовані на усунення допущених порушень закону, відновлення законності.

До посадових осіб, які порушують закон, не виконують його приписів, можуть бути застосовані заходи дисциплінарного впливу, а в деяких випадках, якщо це вказано в законі, і кримінально-правові санкції.

Для успішного виконання завдань кримінального судочинства, підвищення його ефективності, укріплення законності, посилення охорони прав і свобод громадян вирішальне значення має точна реалізація як усієї системи кримінально-процесуальних норм, так і кожної з них окремо.

Під реалізацією процесуально-правових норм слід розуміти втілення вираженої в них державної волі в тих суспільних відносинах, що ними регулюються. При цьому, в першу чергу, мається на увазі втілення в життя велінь норми як зразка (правила) поведінки, вказаного в її диспозиції. Тільки у разі, якщо це правило порушено, реалізація норми включає в себе застосування того засобу забезпечення, який передбачений в її санкції.

Залежно від виду процесуальних норм це виражається або у формі додержання заборон і обмежень, або у формі виконання обов'язку, або у формі здійснення повноважень тощо.

40

Пі форми правомірної поведінки властиві як органам, ведуть кримінальний процес, так і іншим суб'єктам ^Щ имія^льно-процесуальної діяльності. Часто ними повністю р_Пу_ЄТься реалізація тієї чи іншої процееуально-право.. _норми. Наприклад, використання слідчим права на осві_аННЯ обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка і виконання останніми обов'язку, який з цього випливає, є реалізацією норми, передбаченої ст. 193 КПК.

Проте в ряді випадків для реалізації процесуально-правової норми вимагається індивідуальне регулювання поведінки іншої особи. Приміром, якщо свідок не з'являється за викликом до органів розслідування чи суду, слідчий або суддя може застосувати до нього привід.

Індивідуальне регулювання поведінки здійснюється в кримінальному процесі тільки компетентним органом, який веде судочинство. Решта учасників процесу не можуть реалізовувати правові норми шляхом їх застосування, вони повинні додержуватись закону, виконувати його приписи.

У кримінальному процесі правозастосування грунтується на законі і здійснюється в повній відповідності з законом. Регулюючи поведінку інших осіб на підґрунті закону, органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, в свою чергу, теж повинні узгоджувати свої дії з чинним законом.

Реалізація будь-якої правової норми має певний механізм, під яким ми розуміємо систему об'єктивних і суб'єктивних чинників, а саме: закріплені законом мету і завдання діяльності, права та обов'язки, спеціальні засоби забезпечення дії норм тощо. Суб'єктивні чинники в реалізації норм процесуального права залежать від знання закону, поваги до закону і точного додержання його приписів¹.

Стан і дія цих чинників впливають на рівень, якість і ефективність реалізації норм кримінально-процесуально-го права. Отже, кримінально-процесуальна норма є внутрішньою формою вираження кримінально-процесуального права. Вона може міститися в одній чи декількох статтях закону. Крім того, кримінально-процесуальна норма к загальноправова має свою внутрішню структуру: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Советский уголовный процесе: Учебник, / Под ред, Л. М. Карнее-^в°и, П. А. Лушгаской, И. В. Тыричева. — М., 1980. — С 64.

41

ТЕМА З

Принципи кримінального процесу

§ 1. Поняття, значення і система принципів кримінального процесу

§ 2. Класифікація принципів кримінального процесу

§ 3. Характеристика окремих принципів кримінального процесу

§ 1. Поняття, значення і система принципів кримінального процесу

Кримінальний процес України як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури і суду з порушення кримінальних справ, їх розслідування, судового розгляду регламентується нормами кримінально-процесуального права. Тому принципи кримінального процесу України як основоположні начала цієї діяльності також повинні бути закріплені в кримінально-процесуальних нормах найбільш загального характеру, бо інакше вони не регулюватимуть правову діяльність і відповідні правові відносини. Отже, першою і найважливішою ознакою поняття принципу кримінального процесу є їх нормативно-правовий характер, закріплення цих основоположних начал у законодавстві.

Принцип (від лат. ргіпсіро — основа, початок) у за-гальнонауковому розумінні — це основне, вихідне положення теорії, вчення, головне правило діяльності¹.

Вагомий внесок у розробку поняття принципів кримінального процесу зробив М. С. Строгович, який зазначав, що такими слід вважати найважливіші й визна-

¹ Словарь иностранных слов. — М., 1986. — С. 409.

42

ні правові положення, на яких базується кримінальний процес¹A JI. Ривлін при визначенні принципів зробив акцент переломленні загальнотеоретичного поняття в сфері имінального процесу, вказуючи, що начала «...регламен-•увдть найбільш загальні й найбільш важливі сторони організації та діяльності органів правосуддя»².

Приблизно таку саму думку висловив і В. Я. Чеканов³.

Досліджуючи проблему кримінально-процесуальних принципів, Я. О. Мотовиловкер дійшов висновку, що ними є «...закріплені основні начала діяльності органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, нрава й обов'язки учасників всього кримінального судочинства, які виражають його політичну спрямованість, його найбільш важливі риси»⁴.

У працях інших авторів також містяться визначення процесуальних принципів, які по суті не відрізняються від наведених вище.

Наприклад, Ч. С. Касумов визначає критерії кримінально-процесуальних принципів таким чином: принцип — це основоположне начало, яке визначає сутність, зміст всього процесу, характерні його ознаки; принцип повинен випливати з завдань судового провадження і сприяти їх реалізації; відображати демократизм кримінального провадження; принцип повинен бути закріплений у кримінально-процесуальному законі; принцип може реалізовуватися в одній або кількох процесуальних стадіях, але обов'язково — в стадії судового розгляду; принцип кримінального процесу повинен бути тісно взаємопов'язаний з іншими принципами, при цьому не втрачаючи свого змісту⁵.

Слід визнати, що основною характерною ознакою принципів є те, що вони повинні мати нормативний характер. Вірно зазначив І. В. Тирічев: «...нормативність — най-

¹ Строгович М. С. Курс советского криминального процесса и принцип состязательности. — М., 1939. — С. 96.

² Ривлин А. Л. Понятие и система принципов советского правосудия. — м., 1962. — С. 33.

Чекавов В. Я. Криминальный процесс. Вопросы общей части. — Саратов, 1986. — С. 68.

* Мотовиловкер Я. О. О принципах объективности истины, презумпции невиновности и состязательности процесса. — Ярославль, 1978. — С. 22.

Касумов Ч. С. Презумпция невиновности в советском праве. — Баку, 1984. — С. 43.

43

важливіша властивість принципів, невід ємна від природи кримінального процесу як особливого роду процесуальної діяльності...»¹.

Розглядаючи критерії принципів, які запропонував Ч. С. Касумов, можна зазначити, що вимоги закріплення принципу в законі, визначення меж реалізації принципів належать до їх характеристики як норм права, а вказівка на те, що принципи відображають демократизм кримінального процесу при провадженні досудового і судового слідства, є ознакою, що залежить від зовнішнього прояву в ході правозастосовчої діяльності.

Підсумовуючи вище зазначене, необхідно підкреслити, що принципи кримінального процесу повинні бути закріплені у чинному законодавстві у вигляді норм-при-писів, що підтверджується їх повною відповідністю всім вимогам, що висуваються до правових норм. У деяких випадках, коли цього не сталося, виникають прогалини в чинному законодавстві, і підведення теоретичної бази під ці факти навряд чи можна вважати доцільним. Єдиний шлях для усунення цих протиріч полягає, на наш погляд, у приведенні законодавства в повну відповідність з теоретичними положеннями про кримінально-процесуальні принципи.

Отже, виходячи з визначення принципів кримінального процесу, до системи їх критеріїв доцільно віднести такі положення.

Принципи кримінального процесу:

— є основою формування всієї системи кримінально-процесуального права;

— закріплені в чинному законодавстві у вигляді правових принципів;

— найбільш повно виражають зміст кримінально-процесуального законодавства;

— поширюють свою дію на всі стадії кримінального процесу;

— тісно взаємопов'язані з державною політикою в сфері кримінального судочинства, з урахуванням положень міжнародних актів з прав людини;

— здійснюють охоронну та регулятивну дію щодо всіх кримінально-процесуальних норм.

¹ ТиричевИ. В. Принципы уголовного процесса. — М., 1983. — С. 6.

відповідно до цього, принципи кримінального процесу • „ячначити як основи створення та спрямованості всієї теми відповідної галузі права, що найбільш повно відоб-^жають зміст кримінально-процесуального законодавства, сно пов'язані з державною політикою в сфері криміналь-ого судочинства, є загальними для всіх стадій кримінального процесу та здійснюють охоронну і регулятивну дію шодо всіх кримінально-процесуальних норм.

Це визначення принципів має не лише теоретичне, а й практичне значення. Наприклад, у ході судового провадження у кримінальній справі уповноважені особи та громадяни постійно застосовують положення принципів, не завжди розуміючи їх сутність, що може призвести до недооцінки важливості принципів, та збільшення порушень при веденні кримінальних справ¹. При вивченні справ, рішення по яких було скасовано, встановлено, що основною причиною їх анулювання було саме недодержання вимог кримінально-процесуальних принципів. У будь-якому випадку порушення положень, закріплених в принципах, повинно вести до скасування будь-якого рішення, прийнятого органом дізнання, слідчим, прокурором і суддею (судом).

Принципи визначають основні напрями, перспективи розвитку процесуального права, є основою його удоскона лення. До числа принципів кримінального процесу У краї ни слід віднести основні начала організації (побудови) органів, які здійснюють кримінально-процесуальну діяльність, що обумовлено тією обставиною, що вони мають не тільки значення для судоустрою, а й кримінально-процесуальне значення. Наприклад, порушення принципу виборності або призначення суддів буде не тільки порушенням основ організації суду, а й потягне за собою незаконне і необгрунтоване винесення вироку, і це порушення призведе до безумовного скасування вироку.

Принципи кримінального процесу, як зазначав М. С. Стро-гович, це кримінально-процесуальні норми загального та визначального характеру, вони конкретизуються та деталізуються в нормах права, що стосуються тільки кримінального процесу².

Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — К., 1993. — ^№ 4. — с. 229—330.

Строгович М. С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. — М., 1984. — С. 18.

45

Тільки реалізація всіх принципів у їх сукупності, в системі, у взаємозв'язку і взаємодії сприятиме виконанню завдань кримінального судочинства. Можливість застосування кожного принципу має бути так урегульована в законі, щоб жодний принцип не заперечував інший (наприк-. лад, принцип установлення істини — принцип недоторканності особи і житла, невтручання в особисте життя громадян, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень; принцип змагальності — принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки законові). Необхідно забезпечити розумний компроміс між окремими принципами, і цим шляхом завжди йшов і йтиме законодавець. Все це обумовлює необхідність передбачити в законі розумні винятки майже з кожного принципу кримінального процесу (крім принципів законності та презумпції невинуватості). Але це мають бути саме винятки, які не перекреслюють сам принцип, інакше вони перетворяться на загальне правило, на протилежний конкуруючий принцип. Наприклад, з метою забезпечення всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи закон дозволяє такі винятки з принципів недоторканності особи і житла, таємниці листування, гласності й усності, як арешт обвинуваченого, обшук у квартирі, слухання справи в закритому судовому засіданні, оголошення під час судового слідства показань свідків, якщо їх явка до суду є неможливою, але ці винятки закон також забезпечує певними процесуальними гарантіями від довільного їх використання слідчими і судами¹.

§ 2. Класифікація принципів кримінального процесу

З визначення поняття принципів кримінального процесу України випливає, що принципами є тільки ті основні положення, що мають нормативно-правовий характер. Тому система принципів кримінального процесу України повинна бути обов'язково закріплена в законодавстві нашої держави, передусім у Конституції України. Розділ 8

итуції України («Правосуддя») закріплює основні "^оН _ципЯ кримінального процесу, що стосуються як орга-¹^ії ^{так і} Д^{іяльності} правосуддя¹.

зад Принципи кримінального процесу, що закріплені в

. _иХ нормативних актах, можна класифікувати залеж-о від ї^х розташування. Досить поширеною є також пози-. щоб усі принципи судоустрою залучити до системи

принципів кримінального процесу і не проводити між ними

чіткого розмежування.

Деякі автори розрізняють принципи:

а) суто організаційні, наприклад: призначення слідчих і прокурорів, централізація і єдиноначальність у системі органів прокуратури, виборність і призначуваність суддів, особливий порядок притягнення їх до кримінальної і дисциплінарної відповідальності; для діяльності щодо порушення, розслідування, судового розгляду і вирішення кримінальних справ вони не мають особливого значення;

б) організаційно-функціональні, наприклад, одноосо-бовість і колегіальність, нагляд вищестоящих судів за судовою діяльністю нижчестоящих, гласність; ці принципи визначають як організацію, так і діяльність кримінально-процесуальних органів, і є принципами судоустрою і кримінального процесу, або органічною частиною принципу останнього;

в) суто кримінально-процесуальні, функціональні, наприклад, презумпція невинуватості, забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист, змагальність, установлення істини, публічність, усність, безпосередність; ці принципи визначають кримінально-процесуальну діяльність.

Як принципи кримінального процесу слід також розглядати деякі загальноправові засади (наприклад законність) і конституційні гарантії (недоторканність особи, житла, повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції тощо), що мають визначальне, принципове значення для криміналь-

У своїй праці «Принципы уголовного процесса в стадии судебного

Разбирательства уголовного дела в суде первой инстанции Украины»

І-1. Репешко розглядає ЗО принципів щодо діяльності правосуддя в судах

першої інстанції. Див.: Репешко П. І. Зазнач, праця. — Миколаїв, 2001. —

**■ 33—251.

47

но-процесуальної діяльності і специфічне відбиття у кримінальному процесі¹.

На нашу думку, найбільш доцільною є така диференціація принципів кримінального процесу:

1) загальноправові (конституційні);

2) спеціальні (міжгалузеві).

Загальяоправоаі (конституційні) принципи закріплені в Основному Законі та є підґрунтям для інших принципів кримінального процесу. До таких принципів можна віднести законність, демократизм, державну мову судочинства, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, повагу до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя, право на свободу та особисту недоторканність і недоторканність житла, презумпцію невинуватості тощо.

Спеціальні (міжгалузеві) принципи застосовуються як у кримінальному, так і в цивільному судочинстві і використовуються при вирішенні справ. Такі принципи не суперечать Основному Закону і тому мають юридичне значення. Основними спеціальними (міжгалузевими) принципами є: здійснення правосуддя судом, рівність громадян перед законом та судом, незалежність судів та підпорядкування їх тільки закону, національна мова судочинства, гласність, публічність, безпосередність, усність, змагальність, всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи тощо.

§ 3. Характеристика окремих принципів кримінального процесу

Загальноправові (конституційні) принципи кримінального процесу України

У системі принципів кримінального процесу доцільно розглянути деякі конституційні принципи, бо вони мають особливе політико-юридичне значення. Закріплення певних принципів судочинства в Конституції пояснюється їх значенням для сфери основних громадянських прав і свобод, для врегулювання діяльності органів правосуд-

¹ Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Зазнач, праця. — С 36.

48

_а також історичними традиціями. Можна з упевненіс-^дЯ' _коЯстатувати, що політичне та юридичне значення ^ТІ°_нстЯТуційних принципів в Україні останнім часом значно зросло.

Загальноправові принципи закріплено не лише в Конституції» а й у кримінально-процесуальному законодавстві, розглянемо деякі з них.

Принцип законності в кримінальному процесі — це вимога нормативного характеру, що зобов'язує особу, яка проводить дізнання, орган дізнання, слідчого, прокурора, суддю (суд), & також осіб, які беруть участь у справі, неухильно і точно виконувати всі норми Конституції України, кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Ніщо не може виправдати порушення законності. Враховуючи вимоги життя, закони можуть змінюватись, але в жодному разі й за жодних підстав не повинні порушуватися.

У правовій державі діє принцип верховенства закону: органи влади створюються і функціонують на підставі закону. Законність — це правовий режим точного та неухильного додержання законів при здійсненні правозастосовчої діяльності. Законність — одна з гарантій встановлення істини по справі та забезпечення захисту прав та свобод людини. Принцип законності полягає в єдиному порядку провадження по всім кримінальним справам, неухильному виконанні процесуальної форми та передбаченої процедури, забезпеченні застосування закону.

Принцип законності в кримінальному процесі має свою специфіку. По-перше, кримінальний процес, як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду, докладніше регламентований законом, ніж будь-яка інша державна діяльність, без чого неможливе розкриття злочинів, викриття винних та їх справедливе покарання. По-друге, в кримінальному процесі на органи дізнання, досудо-вого слідства, прокуратуру та суд покладено обов'язки з порушення, розслідування та вирішення кримінальних справ, для чого ці органи наділяються владними повноваженнями та правом застосування примусових заходів У випадках та порядку, прямо передбачених у законі. По-третє, на органи дізнання, слідства, прокуратури та ^СУДУ покладено обов'язок з роз'яснення та забезпечення

49

прав та законних інтересів усіх громадян, які беруть участь у судочинстві, а також із правильного здійснення ними своїх процесуальних обов'язків, що передбачено законом¹.

Принцип законності вимагає виконання всіх інших принципів кримінального процесу загального характеру, але він цим не обмежується, а потребує також застосування та виконання всіх норм кримінального та кримінально-процесуального закону, що застосовуються в кримінальному судочинстві, а також у необхідних випадках виконання норм інших галузей права (цивільного, адміністративного тощо).

Точне та неухильне виконання закону забезпечується контролем держави, що здійснюється у формі прокурорського нагляду, а також відомчим контролем (процесуальним, що здійснюється керівниками слідчих підрозділів, та організаційним — з боку керівників органів внутрішніх справ). Істотне порушення принципу законності ставить під сумнів результати процесуальної діяльності, а також тягне за собою відміну вироку та повернення кримінальної справи на додаткове розслідування.

Принцип державної мови судочинства. Згідно з ч. 1 ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Саме цією мовою провадиться судочинство і лише як виняток — мовою більшості населення даної місцевості. При цьому особам, що беруть участь у справі й не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право користування рідною мовою і послугами перекладача, а слідчі та судові документи повинні вручатися обвинуваченому в перекладі його рідною мовою, або іншою мовою, якою він володіє (частини 2, З ст. 19 КПК).

Принцип державної мови судочинства без будь-яких обмежень застосовується на всіх стадіях кримінального процесу. На органи дізнання, слідчого, прокурора та суд законом покладено обов'язок роз'яснити учасникам процесу, що не володіють мовою, якою ведеться судочинство, їх права користуватися рідною мовою.

¹ Советский уголовный процесе / Под ред. Н. С. Алексеева и В. 3. Лукашевича. — Л., 1989. — С. 56—57.

50

При розгляді в суді Києво-Святошинського району Київської області кримінальної справи по обвинуваченню Ігольнікова 1.1., мешканця Курської області (Росія) (умисне тяжке тілесне ушкодження) підсудний ще до початку судового слідства заявив клопотання про переклад обви-вувального висновку на його рідну російську мову і надання перекладача, однак це клопотання суд не задовольнив, тому апеляційний суд Київської області скасував вирок і направив справу на новий розгляд, але в іншому складі суддів¹.

Особа вважається такою, що не володіє мовою, якою проводиться судочинство, якщо вона не може добре розуміти цю мову і вільно розмовляти нею. Перекладач, який надається такій особі, повинен володіти мовою судочинства і мовою, якою говорить особа, що бере участь у справі, або якою складено документ. Він повинен перекладати всі показання, пояснення, думки, заяви, клопотання, запитання і відповіді, промови, репліки, рішення повністю і точно.

Принцип державної мови судочинства забезпечує виховний вплив кримінального процесу, рівність усіх громадян перед законом та судом незалежно від їх національної приналежності, робить судочинство зрозумілим та доступним для місцевого населення, дозволяє широко залучати громадськість та ставити діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду під контроль народу².

Принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом полягає в тому, що відповідно до Конституції України всі люди є вільними та рівними у своїй гідності та правах (ч. 1 ст. 21). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч. 2 ст. 24 Конституції України). Цей принцип також закріплений у ст. 16 КПК.

Справа № 1-44. Архів Києво-Святошинського місцевого суду Київської області за 2001 р.

Леовевко М. Правові питання визначення принципу національної мови в кримінальному судочинстві // Право України. — 1999. — *** 4. — с. fifi

Рівність і свобода — невіддільні умови життя лйдини, що в своїй єдності створюють справедливість. Справедливо лише те, що зберігає свободу і застосовується до всіх людей однаковою мірою.

Особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя зобов'язані забезпечити рівну можливість здійснення процесуальних прав будь-якому громадянину, рівну можливість використання громадянами їх процесуальних можливостей у захисті своїх прав і законних інтересів.

Щодо всіх громадян правосуддя здійснюється судами в єдиному процесуальному порядку. Жоден громадянин не може бути звільнений від будь-яких встановлених законом процесуальних обов'язків або навпаки, бути наділеним будь-якими додатковими процесуальними правами. Винятки з цього положення передбачаються для осіб, які мають статус недоторканності — Президента України, суддів, депутатів Верховної Ради¹.

Рівність громадян перед законом означає, що при порушенні, розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ застосовуються одні й ті самі норми кримінального та кримінально-процесуального законодавства, ніхто не має при цьому жодних переваг і не обмежується у правах.

Принцип поваги до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя. Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених у Конституції України (ч. 1 ст. 32).

В інтересах охорони державної таємниці, запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, допускається закритий судовий розгляд (ч. 2 ст. 20 КПК). Обшук особи, а також її освідування, якщо воно пов'язано з необхідністю оголювати освідувану особу, може проводити тільки слідчий тієї самої статі, що й обшукуваний

¹ Тертышиик В. М. Уголовный процесе. — Харьков, 1999. — С. 42.

52

ув у присутності понятих тієї самої статі

Гст. 184, ^ч- ^{3 ст# 193 КПК})- ^ПР^И освідуванні не допус-^^Ч ться дії» Щ° принижують гідність освідуваної особи ^Кбо°небезпечні для її здоров'я (ч. З ст. 193 КПК). Відтво-' обстановки та обставин події допускається лише за Щ° виконувані при цьому дії не принижують б і б

мови, Щ

гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я (ч. 2 ст. 194 КПК). Під час обшуку або виїмки слідчий має вжити заходи для того, щоб не було розголошено виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст. 185 КПК).

Принцип права на свободу та особисту недоторканність, ведоторканність житла. Свобода є найціннішим надбанням людини. Людина може діяти згідно зі своїм волевиявленням та робити все, що не заборонено законом та не завдає шкоди правам та свободам інших людей¹.

Але на даному етапі розвитку демократичного суспільства склалася така тенденція, що дозволено все, що не заборонено законом. Свобода не може бути абсолютною та необмеженою. «Свобода — писав Ш. Монтеск'є, — є право робити все, що дозволено законом. Якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, бо те саме могли б робити й інші громадяни»².

Принцип недоторканності особи означає, що ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку, освідуванню, судовій експертизі або приводу інакше як на підставі та в порядку, передбачених законом³.

Кожному заарештованому, затриманому повинно бути негайно повідомлено про мотиви арешту або затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити своє затримання. Про арешт або затримання особи повинно бути негайно повідомлено родичам заарештованого або затриманого.

¹ Тертышвик В. М. Зазнач, праця. — С 33.

, Монтескье ПІ. О духе законов // Избранные произведения. — М., 1Эо5. — с. 289.

Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу країни / Відп. ред. В. Ф. Бойко, В. Г. Гончаренко. — К., 1997. — С 32.

53

Конституція України проголошує, що кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за мотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних з урятуванням життя людей чи майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ст. ЗО Конституції України).

Працівникам міліції для забезпечення виконання покладених на них обов'язків з охорони громадського порядку, припинення злочинів, переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, надано право входити на територію і в приміщення підприємств, установ і організацій та в жилі приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом (п. 15 ст. 11 Закону України «Про міліцію»).

Незаконний обшук, незаконне виселення або інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть кримінальну відповідальність за ст. 162 Кримінального кодексу України.

Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення такого права є конституційним принципом і повинно суворо виконуватись на всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія встановлення істини і винесення законного, обгрунтованого і справедливого вироку. Реальне забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист можливе лише за умови неухильного додержання на всіх стадіях розслідування та судового розгляду кримінальних справ норм кримінально-процесуального законодавства, що гарантують і регламентують реалізацію цього права. Крім того, точне і неухильне виконання вимог кримінально-процесуального закону про захист прав та інтересів обвинуваченого (підсудного) є обов'язковою умовою зміцнення законності. Тому розробка питань, пов'язаних із забезпеченням обвинуваченому права на захист, потрібна як для теорії кримінального процесу, так і для практики слідчих, прокурорських і судових органів.

У пункті 2 ст. 63 Конституції України передбачено, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на

54

а в п. 4 ст. 29 зазначено, що кожному заарешїова-^3аХЙ чи затриманому має бути невідкладно роз'яснено його ному ^ _над_ано можливість з моменту затримання захи-

Р _себ_е особисто та користуватись правовою допомогою ясника. У статті 21 КПК України зазначено, що підоз-

юваному, обвинуваченому чи підсудному забезпечується во _на захист. Воно полягає в тому, що закон створює

сі необхідні умови для заперечення необгрунтованого звинувачення або для з'ясування і врахування всіх обставин, що пом'якшують вину обвинуваченого.

За статтею 21 КПК України, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Порушення права на захист завжди означає істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону і є однією з найбільш поширених підстав для скасування вироку або інших рішень у справі. До того ж таке порушення деякою мірою суперечить конституційним засадам, за якими людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю в нашій державі. З метою недопущення порушень прав і законних інтересів особи і встановлення об'єктивної істини по справі право на захист повинно гарантуватись і повно реалізовуватись у кримінальному процесі.

Це питання набуває все актуальнішого характеру, оскільки перед Україною стоїть завдання привести свою власну законодавчу базу у відповідність до європейських стандартів. Через це перед законодавчим органом нашої держави постає завдання щодо внесення змін та доповнень до чинного законодавства, зокрема кримінально-процесуального. Такі зміни, безперечно, не можуть обійти такий важливий правовий інститут, як право на захист.

Згідно з Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори є не-

^ХД ємною частиною національного законодавства Украї-

55

ни і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, ратифікованим Україною 19 жовтня 1973 p., передбачено, що «кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що висувається проти нього, як мінімум на такі гарантії на основі цілковитої рівності:... Ь) мати достатньо часу та можливостей для підготовки свого захисту і мати зносийи з вибраним ним самим захисником; ...d) бути судимим у його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним самим захисника; якщо він не має захисника, бути оповіщеним про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому випадку, коли інтереси правосуддя того вимагають, безоплатно для нього в усякому подібному випадку, коли він не має достатньо коштів для оплати цього захисника...»¹.

Безперечно, такі позиції знайшли своє відображення в законодавчих актах України, проте їх належне забезпечення повинно покращуватись, і правові норми, що стосуються реалізації такого права, має бути вдосконалено.

Відповідно до ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Поряд із цим ст. 63 Конституції вказує на те, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Піклуючись про те, щоб жодна особа не була необгрунтовано засуджена і жоден винний не був незаслужено тяжко покараний, законодавець забезпечує право на захист.

На думку М. С. Строговича, право зазначених осіб на захист є основою всіх процесуальних прав, що надаються підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному, інтегроване вираження цих прав².

¹ Міжнародний пакт про громадянські та політичні права // Права людини в Україні (інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини). — К., 1998. — Вип. 21. — С 42—43.

² Строгович М. С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. — М., 1984. — С. 17.

56

n тановлюючи право на захист як один з основних прин- р тільки кримінального процесу, а й як загально-

вовий принцип, кримінально-процесуальне законодав-^п^ вводить розгорнуту систему процесуальних прав об-^С яуваченого, використовуючи які обвинувачений має оясливість заперечувати пред'явлене йому обвинувачення наводити доводи і докази на свій захист. Такі права гарантуються кримінально-процесуальним законом.

Отже, держава покладає на особу, яка проводить дізнання слідчого, прокурора, суд обов'язок так вести процес, щоб «кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний»; щоб забезпечити можливість захищатися від пред'явленого обвинувачення; щоб виявити не лише такі, що обтяжують, а й такі, що пом'якшують вину, обставини. Без виконання цих обов'язків право на захист стає нереальним.

Помилковою є думка про те, що право на захист може зашкодити правосуддю та послужити засобом ухилення злочинців від відповідальності. Воно перш за все повинно забезпечити захист невинних, які помилково були притягнуті до кримінальної відповідальності. Складність і важкість розслідування деяких кримінальних справ, заплутаність обставин вчинення ряду злочинів зобов'язують вживати заходів з тим, щоб і після притягнення як обвинуваченого особа мала всі необхідні засоби для захисту, щоб невинний ніколи не був засуджений.

Проте, як вважає А. С. Кобліков, значення права на захист не вичерпується лише тим, що воно забезпечує справедливе ставлення до вказаних учасників процесу, охороняє їх інтереси¹. Тут необхідно зазначити, що право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист та всі інші його процесуальні права служать не лише охороні законних інтересів вказаних осіб, а й успішному здійсненню завдань правосуддя, правильному проведенню досудового слідства та судового розгляду. Право на захист є необхідною передумовою встановлення істини по справі, правильного з'ясування її фактичних обставин, викриття та покарання тільки дійсного злочинця і в міру

Кобликов А. С. Право на защиту на предварительном следствии. — . 1961. _ с. 8—9.

57

його дійсної вини, а, отже, й успішної боротьби зі злочинністю.

Право учасників процесу на захист передбачає також право захищатися від підозріння чи обвинувачення та право на захист своїх особистих і майнових інтересів. Як стверджують Ю. І. Стецовський та О. М. Ларін, у цьому разі для захисту майнових прав обвинуваченого повинні бути відомі вимоги цивільного позивача. Право обвинуваченого на захист означає також право заперечувати обставини, що пов'язані з характеристикою його морального обліку тощо¹.

Підозрюваний і обвинувачений заінтересовані в тому, щоб вони:

а) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені, якщо є невинними;

б) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені за більш тяжкий злочин ніж той, який дійсно вчинили;

в) без передбачених у КПК України підстав не були притягнуті до участі в кримінальній справі як підозрювані чи обвинувачені, піддані заходам процесуального примусу і засуджені;

г) не були піддані несправедливому покаранню, тобто такому, яке призначено без урахування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність;

д) не обмежувалися в правах, наданих їм законом, і щоб їм була надана можливість їх реалізувати;

є) щоб були забезпечені їх особисті та майнові права.

Це законні інтереси підозрюваного й обвинуваченого, оскільки мають всі ознаки, що дають їм право на захист. Воно особливо необхідне, оскільки до обвинуваченого до вирішення питання про його винність можуть застосовуватись заходи процесуального примусу. Забезпечити законність на всіх етапах руху кримінальної справи — на це спрямовані в кінцевому підсумку всі принципи кримінального судочинства та окремі процесуальні норми.

Розглядаючи загальне поняття захисту в кримінально-процесуальній літературі, слід зазначити, що вивченням

¹ Стецовский Ю. И., Ларин А. М. Конституционный принцип обеспечения обвиняемому права на защиту. — М., 1988. — С. 13.

58

питань займалися такі вчені-правознавці, як М. С. Стро-^дйХ . я О. Мотовиловкер, Т. Н. Добровольська, Г. П. Сар-

Як вважає Т. Н. Добровольська, захист слід розуміти « сукупність процесуальних дій, спрямованих на запе-чення обвинувачення або пом'якшення відповідальності бвинуваченого (підсудного)»¹. В юридичному словнику за _даКцієк> П. І. Кудрявцева дається аналогічне визначення захисту: «Захист - в кримінальному процесі сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення (повністю або частково), на доказування невинуватості обвинуваченого або меншої його винуватості»².

На думку Я. О. Мотовиловкера, «в кримінально-процесуальній літературі прийнято розмежовувати:

а) право обвинуваченого на захист;

б) принцип забезпечення права на захист...;

в) сам захист як сукупність процесуальних дій, спрямованих на реалізацію права на захист;

г) функцію захисту в системі трьох основних кримінально-процесуальних функцій, під якою ...будемо розуміти регламентований законом напрямок діяльності суб'єктів захисту (обвинуваченого, захисника, законного представника), наділених правом (або обов'язком) використовувати всі вказані в законі засоби та способи для охорони законних інтересів обвинуваченого»³.

Однак в юридичній літературі немає єдиної думки щодо загального визначення поняття захисту, можна спостерігати підміну понять та категорій.

Наприклад, П. М. Давидов стверджує: «Захист — це все те, що протиставляється обвинуваченню та його наслідкам, це заперечення чи послаблення обвинувачення, це діяльність обвинуваченого, спрямована на поновлення порушених у зв'язку з обвинуваченням прав, охорону його законних інтересів»⁴. А. Л. Ципкін вважає: «Захист у кримінальному процесі є врегульована законом діяльність обвинуваченого, спрямована на заперечення обвинувачен-

¹ Добровольская Т. Н. Защита судебная. — М., 1972. — Т. 9. — С. 394. Юридический словарь / Под ред. П. И. Кудрявцева. — М., 1956. — ^г" ¹- — С. 340.

⁸ Мотовиловкер Я. О. Зазнач, праця. — С. 84.

Давыдов П. М., Сидоров Д. В., Якимов П. П. Судопроизводство по вом УДК РСФСР. — Свердловск, 1962. — С. 35.

59

ня, пом'якшення відповідальності та охорону законних інтересів обвинуваченого, а також діяльність захисника, який, обстоюючи права та законні інтереси обвинувачено, го, прагне до встановлення об'єктивної істини та здійснення завдань, які стоять перед правосуддям»¹. У поняття захисту, на його думку, входить діяльність обвинуваченого, його захисника та законного представника. Подібного погляду дотримується Є. Г. Мартинчик, який пише, що захист «означає регламентовану кримінально-процесуальним законом діяльність обвинуваченого, його законних представників та захисника, спрямовану на заперечення обвинувачення, охорону недоторканності обвинуваченого, його особистих та майнових прав, тобто на здійснення функції захисту»². На думку М. С. Строговича, «захист — це насамперед процесуальна діяльність самого обвинуваченого... Захистом є також діяльність захисника, представника законних інтересів обвинуваченого..., тобто вся та процесуальна діяльність, яка полягає у запереченні обвинувачення в цілому або окремих його частин»³.

Щодо питання включення до суб'єктів захисту органу, що веде процес, процесуалісти висувають різні думки. Наприклад, А. Л. Ципкін, визнаючи об'єктивність слідчого, прокурора та суду, заперечує проти кваліфікації їх дій на користь обвинуваченого: «Право на захист — це право, яке належить обвинуваченому та здійснюється обвинуваченим або його захисником. Неможливо відірвати право на захист від суб'єкта, діяльність якого визначає саме поняття захисту. Безперечно, що роль слідчого, прокурора, судді в реалізації цього права дуже велика». У цьому разі необхідно без вагань погодитися з думкою автора, оскільки право на захист належить саме обвинуваченому, проте його реалізація безпосередньо залежить від дій вказаних учасників процесу. Підкреслюючи це, А. Л. Ципкін зазначає: «Право обвинуваченого досить часто виражається в тому, що він лише заявляє прохання. Але для реалізації цієї заяви потрібна визначена діяльність органів суду,

¹ Цыпкин А. Л. Право на защиту в советском уголовном процессе. — Саратов, 1959: — С. 26.

² Мартынчик Е. Г. Развитие уголовно-процессуального законодательства. — Кишинев, 1977. — С. 10.

³ Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — Т. 1. — С. 197—198.

60

_аТур_И чи органів слідства. Обвинувачений, наприк-^ПР° заявляє _перед слідчим прохання про допит свідків чи ^ла^' _еДЄння експертизи. Від слідчого залежить, зважаючи ^ПР° «_ставини справи, визнати чи не визнати заявлене кло-^Нй ння обгрунтованим і провести необхідні дії. Якщо в ^п° _януваченого на руках є документ, який він вважає за ° тоібне долучити до справи, то і тут право на захист поля-^п°_{є в} проханні долучити документ. Якщо у вказаних для рикладу випадках зазначені нами органи відхиляють клопотання обвинуваченого, то право обвинуваченого на захист може полягати в оскарженні ним цієї відмови»¹.

Підсумовуючи, слід зазначити, що захист як процесуально-правовий інститут являє собою сукупність юридичних норм, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність і відносини, пов'язані з запереченням або пом'якшенням обвинувачення. Інститут захисту регулює кримінально-процесуальну діяльність всіх суб'єктів захисту і є частиною кримінально-процесуального права. Процесуальне значення захисту полягає в тому, що він передусім є засобом, методом реалізації прав та інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Відомо, що принципи кримінального процесу становлять єдину систему й взаємодіють один з одним. Всі вони так чи інакше пов'язані з правом обвинуваченого на захист. Саме тому вивчення принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому й підсудному такого права належить до найважливіших завдань кримінально-процесуальної науки, що в подальшому сприяє удосконаленню його реалізації в нормах кримінально-процесуального права.

Принцип презумпції невинуватості. Раніше в літературі існувала думка, що принцип презумпції невинуватості не властивий нашій системі права. С. А. Голунсь-кий зазначав: «...різні презумпції являють собою спроби створити абстрактну істину, відірвану від конкретних обставин даної справи... Вони мають елементи формалізму» підштовхують суд до того, що замість подолання перешкод дослідження того чи іншого питання йти по лінії найменшої протидії, схилитись до раніше прийнятого Рішення...»².

ЦыпкииА. Л. Зазнач, праця. — С. 26.

Лише в 60-х pp., розвиваючи ідеї про необхідність до. держання прав і законних інтересів учасників судового провадження, М. С. Строгович сформулював положення про те, що винним може бути визнано лише особу, вину якої достовірно доказано, в протилежному ж випадку особа вважається невинуватою. Крім того, автор уперше в науці кримінального процесу встановив межі практичного застосування принципу презумпції невинуватості.

Початок традиції визнання презумпції невинуватості одним з найважливіших прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, проголошена Національними зборами Франції 26 серпня 1789 p., стаття 9 якої проголошує: «Оскільки кожен є невинним, доки не буде встановлено інше, то в разі затримання особи надмірна суворість, не викликана необхідністю з метою забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом»¹.

Згодом цей принцип було законодавчо закріплено в Статуті кримінального судочинства Російської імперії 20 листопада 1864 р. у вигляді системи логічних норм². Прогресивне положення Статуту відмінило правило, згідно з яким обвинувачений зобов'язаний був сам довести свою невинуватість. У тексті Короткого відображення процесів чи судових тяжб 1715 p., що діяв до прийняття Статуту, прямо зазначалося: «Повинен відповідач невинність свою доказом, коли буде потрібно, виправдати», а власне визнання особи, в тому числі отримане внаслідок катувань, є «літучим свідченням всього світу»³.

Цю традицію було продовжено в міжнародно-правових документах, присвячених правам людини та громадянина. У ст. 11 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., проголошується: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність

¹ Див.: Декларация прав человека и гражданина. Принята национальным Собранием Франции 26 августа 1789 г. // Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С. 207.

² Див: Устав уголовного судопроизводства // Российское законодательство 10—20 веков. — М., 1991. — Т. 8. — С. 120—384.

³ Див: Краткое изображение процессов или судебных тяжб. Март 1715 г. // Российское законодательство 10—20 веков. — М-, 1986. — Т. 4. — С. 414.

62

_е встановлена в законному порядку шляхом при-^НЄ ото судового розгляду, при якому їй забезпечують люди _ості д_ЛЯ захисту»¹. У статті 14 Міжнародного

про громадянські і політичні права, прийнятого ?^аКеральяою _Асамблеею ООН 10 грудня 1966 р. та рати-!iv ованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 p., проголошується: «Кожен об-вачений у кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з законом»².

у цих самих документах як найважливіші права людини проголошені свобода від самообвинувачення та свавільного арешту, а також від жорстокого, нелюдського ставлення. Зокрема, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права людини зазначено, що кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним (ст. 14); нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою; кожному, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою, має право на розгляд його справи в суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним (ст. 9); нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 7). У статті 15 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11, зазначається: «Кожна держава-сторона забезпечує невикористання будь-якої заяви, що, як встановлено, була зроблена під час катування, як доказу в ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у

Див.: Общая декларация прав человека. Принята Генеральной Ассамблеей ООН 10 декабря 1948 г. // Права человека. Сборник международных документов. — М., 1998. — С. 24.

Див.: Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Рати-^⁰⁸⁸™* Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня

p. Ms 2148-08.

63

здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву бул₀ зроблено»¹.

Аналіз чинного законодавства свідчить, що у наш час під терміном «презумпція невинуватості» розуміють пра-вило, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також притягнуто до кримінальної відповідальності, інакше як за рішенням суду і відповід. но до закону (ч. 2 ст. 15 КПК України).

У Конституції України, прийнятій на п'ятій сесії Вер. ховної Ради України, принципу презумпції невинуватості було відведено важливе місце; досить чітко висвітлено його зміст у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням».

Сформульовані в цій статті положення грунтуються на принципі презумпції невинуватості людини, відображеному в ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначається, що кожен обвинувачений в кримінальному злочині має право вважатися невинуватим, поки винуватість його не буде доведено згідно із законом.

Презумпція невинуватості в кримінальному судочинстві має значення як правова гарантія встановлення істини у справі, що має бути конкретизовано в новому КПК України.

За змістом частин 1—3 ст. 62 Конституції України дія презумпції невинуватості пов'язується не лише з визнанням особи винною вироком, що набрав законної сили. Вона

¹ Див.: Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Ратифікована Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11 // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1989. — № 13. — Ст. 108.

64

юється й на осіб, чия причетність до вчинення зло-пошир _{ся п}^д _час судового провадження, зокрема

чину ³ »°"°^J _яа підозрюваних.

Чгідно з ч. З цієї статті обвинувачення не може грунтува-на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також ^припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи _ачаться на її користь. Цим конкретизується положення презумпцію невинуватості й водночас встановлюється оантія її дії до набрання вироком законної сили. Положення ч. 1 зазначеної статті покладає на органи досудового слідства, прокурора і суд обов'язок вважати кожного, хто підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, невинуватим до остаточного встановлення конкретної вини обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

У кримінальному судочинстві принцип презумпції невинуватості діє як система нормативних правил, що реалізується в його стадіях, в окремих процесуальних діях і відповідних правовідносинах учасників, юридичний зміст якого встановлюють такі правила:

а) обов'язок доказувати винність обвинуваченого лежить на слідчих органах, прокурорі, а в справах приватного обвинувачення - на потерпілому або його представникові;

б) обвинувачений не повинен доводити свою невинуватість або меншу вину, а також наявність обставин, що виключають його кримінальну відповідальність;

в) усі сумніви, які неможливо усунути, мають тлумачитися на користь обвинуваченого, а не доведена вина обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному відношенні означає його повну невинуватість;

г) висновок про винність обвинуваченого у вчиненні злочину не може грунтуватися на припущеннях;

д) притягнення особи до участі у справі як підозрюваного або обвинуваченого, застосування до неї арешту чи іншого запобіжного заходу не повинні розцінюватись як доказ її вини, як покарання винного;

^е) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з обвинуваченим не можна поводитись як з винним, а також публічно, в засобах масової інформації і в якихось Офіційних документах твердити, що він є злочинцем.

Презумпція невинуватості означає, що закон вважає винуваченого невинним поки ті, хто вважає обвинува-

³ *~*s 65

ченого винним, не докажуть, що він дійсно винний і його винність буде встановлено вироком суду, що вступив у законну силу. Це об'єктивне правове положення визначає і спрямовує діяльність посадових осіб, що ведуть провадження по кримінальній справі, органів досудового слідства, прокуратури і суду, їх відношення до обвинуваченого. Який би не був стан зібраних по справі доказів, яка б не була думка, впевненість того чи іншого суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності щодо винності обвинуваченого, по будь-якій кримінальній справі повинно бути забезпечено неухильне додержання і виконання вимог ст. 22 КПК про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи. І яким би не було переконання особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора про винність обвинуваченого, вони не мають права залишити жодного виправдовуючого елементу без перевірки, жодного доказу, що свідчить на користь обвинуваченого.

Презумпція невинуватості в правильному її розумінні та застосуванні виключає односторонній обвинувальний підхід при розслідуванні та вирішенні кримінальних справ, вона не допускає швидких, необдуманих безпідставних рішень про притягнення громадян як підозрюваних і обвинувачених. Вона допомагає тому, щоб кримінальні покарання застосовувалися тільки до тих, хто порушує закон, шкодить суспільству і правопорядку.

Спеціальні (міжгалузеві) принципи кримінального процесу України

Спеціальні (міжгалузеві) принципи закріплені в КПК України і мають на меті регулювати процесуальну діяльність при розкритті, розслідуванні та вирішенні кримінальних справ. Ці принципи не суперечать Конституції, а отже, і конституційним принципам. Розглянемо найважливіший серед них: принцип всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи.

Згідно зі ст. 22 КПК України суд, прокурор, слідчий та особа, яка проводить дізнання, зобов'язані вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи, виявити обставини, як обвинувальні, так і виправдувальні, щодо обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують його відповідальність.

66

досудового є важ-

Суворе виконання органами дізнання, досу

• ства, прокурором і судом вимог цього Закону ^СЛ1Д _ю передумовою для встановлення по кожній справі ""Активної істини, виконання загальних завдань кримі-' ного _Судочинства: швидкого і повного розкриття зло-^Н нів викриття винних і забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був справедливо покараний і жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений (ст. 2 КПК України).

Для виконання цих вимог закону необхідно слідчому та суду суворо додержуватися принципу всебічного, повного та об'єктивного дослідження справи, що передбачає встановлення всіх обставин, які підлягають дослідженню при розслідуванні кримінальної справи; обставин, які характеризують подію злочину, винність обвинуваченого, коло співучасників, мотив та мету злочинної діяльності; межі дослідження особи обвинуваченого; обставин, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого; обсягу заподіяної злочином шкоди та дослідження і встановлення причин та умов, які сприяли вчиненню злочину.

Всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи є основним напрямом, вихідним моментом першочергових гарантій встановлення істини при проведенні досудового слідства, необхідним фактом, що забезпечує досягнення мети розслідування. Навіть незначне відхилення від цього принципу тягне за собою неможливість встановлення об'єктивної істини, як наслідок — унеможливлюється здійснення передбачених законом завдань кримінального судочинства. Тому очевидно, що при розслідуванні кримінальної справи слідчий повинен будувати всю свою діяльність зі збирання та дослідження доказів виходячи з цієї вимоги закону¹.

Поняття всебічності, повноти та об'єктивності дослідження тісно пов'язані між собою. Всебічне дослідження обставин кримінальної справи неможливе без його повноти та об'єктивності й навпаки.

_> йвдеио Є. Г., ТЪетяр М. М. Принцип всебічного, повного та стивного дослідження обставин кримінальної справи: поняття та // Науковий вісник НАВСУ. — 1996. — № 1. — С. 244—250.

67

Під всебічністю дослідження розуміють з'ясування всіх обставин по справі, як викривальних, так і виправдувальних, а також обставин, що пом'якшують та обтяжують відповідальність обвинуваченого. Крім цього, кримінальна справа вважається всебічно розслідуваною тоді, коли проведено як загальне дослідження, так і дослідження за окремими версіями.

Як слідчий, так і суд повинні досліджувати всі об'єктивно можливі слідчі версії, що виникають у процесі досудо-вого і судового слідства, а не тільки ті, що підтверджують одержані достовірні дані. Якщо всі об'єктивно можливі версії, висунені слідчим або судом по кримінальній справі, не досліджені (не перевірені), розслідування не може вважатися закінченим.

Як свідчить практика, однобічність дослідження обставин вчиненого злочину тягне за собою повернення кримінальної справи на додаткове розслідування або відміну винесеного по такій справі вироку. Тому справу може бути визнано повністю розслідуваною і направлено до суду тільки в тому разі, якщо в підсумку всієї проведеної слідчим роботи, перевірки всіх можливих версій залишиться тільки та, яка з точки зору органу розслідування вже є не версією, а достовірним висновком. Однак з погляду суду цей висновок є версією обвинувачення, що потребує перевірки в умовах судового розгляду. Ця версія буде вихідною при розгляді справи в суді, вона є основою для проведення судового слідства. У цих випадках суд не може бути зв'язаний тільки з версією обвинувачення, він, як орган правосуддя, повинен обов'язково розслідувати і протилежну версію, тобто припущення про невинність підсудної особи. Суд може вийти за межі доказів, зібраних не досудовому слідстві, вимагати і розглядати нові докази, що означає: суд має право висувати такі версії, які не перевірялися на досудовому слідстві. При поверненні судом справи на додаткове розслідування всі його версії підлягають обов'язковій перевірці¹.

Розглядаючи питання про співвідношення судової та слідчої версії, Л. Є. Ароцкер правильно зазначив: «Поклавши в основу додаткового розслідування версію суду»

¹ Соловьев А. Д. Всесторонность, полнота и объективность предварительного следствия. — К., 1969. — С. 9.

68

и досудового слідства і дізнання можуть збирати до-°Р^га аи\ підтверджують або спростовують обвинувачен-У першому випадку суд, прийнявши справу до свого ^НЯ адження, виходитиме з цієї ж версії, яка була ним ^ПР°ута... у протилежному випадку, якщо судова версія ^ВИ підтверджується, а для висунення інших обгрунтованих версій немає підстави, суд може висунути як судову версію обвинувачення, щодо правдивості якої раніше він мав сумніви»¹.

Дуже важливо, щоб у процесі перевірки версії слідчий і суд критично ставились до отриманої ними інформації, що підтверджує або заперечує ту чи іншу версію. Недопустимо «притягувати» ті чи інші дані до версії, яка, на думку слідчого чи суду, є найбільш правдоподібною. Така однобічність досудового чи судового слідства є причиною серйозних слідчих та судових помилок, а інколи може призвести до притягнення до відповідальності невинної особи і навпаки — безкарності щодо винного у вчиненні злочину.

Найбільш поширеними причинами, через які має місце однобічність розслідування або судового розгляду, є недоліки планування досудового або судового слідства при висуненні та перевірці версій, а також перебільшення доказового значення визначення обвинуваченим або підсудним своєї вини. Визначення обвинуваченим або підсудним своєї вини ще не дає підстав стверджувати, що він здійснив той чи інший інкримінований йому злочин. Таке визнання має бути уважно перевірено.

Повнота дослідження закріплюється з'ясуванням усіх обставин, що підлягають встановленню по кримінальній справі, всіх фактів злочинної діяльності обвинуваченого, а також залученням до справи такої кількості доказів, яка дозволить виконати це завдання. Повнота дослідження характеризує обсяг та межі доказування, вимагає дослідження і використання такої кількості доказів, що необхідна для прийняття законного й обгрунтованого рішення.

Отже, відмінність між всебічністю і повнотою полягає в якісно-кількісній характеристиці дослідження, оскільки поняття всебічності охоплює тільки з'ясування обста-^{1ИН) як}і підлягають доказуванню, а поняття повноти —

q 42П^Є°^{РИЯ доказательств в} советском уголовном процессе. — М., 1973. —

69

дослідження доказів, необхідних і достатніх для встановлення цих обставин¹. Тому всебічно повинні досліджуватися як обставини, так і докази.

З доказуванням тісно пов'язані інші поняття, що також є інструментом оцінки всебічності, повноти, об'єктивності дослідження обставин кримінальної справи. Йдеться про такі межі, що забезпечують повне та правдиве встановлення всіх обставин, які можуть мати значення для справи. Отже, межі доказування - це необхідна і достатня сукупність доказів, що зібрана по справі та забезпечує правильне її' розв'язання шляхом установлення шуканого комплексу обставин, який підлягає доказуванню. Поняття предмета і меж доказування взаємозв'язані та взаємозалежні: перше виражає мету, друге — засіб її досягнення².

Поняття меж доказування, з одного боку, містить вимоги забезпечення необхідної та достатньої повноти пізнання важливих явищ та їх зв'язків, з іншого - виражає вимогу щодо надійності результатів пізнання. Інакше кажучи, межі доказування передбачають таку ухвалу по конкретній справі, щоб зібрана сукупність доказів з якісного боку забезпечувала встановлення кожного елемента предмета доказування, а з кількісного — гарантувала достовірність встановлення цих обставин для адресата доказування і всіх осіб, до яких звернені виховні та попереджувальні дії судочинства. Таким чином вирішується загальне для теорії інформації завдання створення надійних систем з використанням порівняно надійних елементів перетворення можливих знань у достовірні. Йдеться як про докази, змістом яких є фактичні дані про елементи предмета доказування, так і про проміжні та інші допоміжні факти³.

Межі доказування залежать передусім від предмета доказування. Тому на цій основі розглядаються всі фактичні дані, які стосуються справи та повинні бути зібрані, перевірені, оцінені. Ось чому всі процесуальні дії слід проводити.

¹ Ароцкер Л. Е. Использование данных криминалистики в судебном разбирательстве. — М., 1964. — С. 59, 60.

² Николайчик В., Матвиенко Е. Всесторонность, полнота и объективность предварительного расследования. — Минск, 1969. — С. 26, 27.

⁸ Теория доказательств в советском уголовном процессе. — М., 1973. — С. 186, 187.

70

об'єктивність як категорія, що правильно відображає _ьЯу дійсність, ухвалює такий підхід до дослідження, Р^е„ _одяаково враховує всі обставини, що свідчать як «за», і «проти» обвинувачуваного. Це веде до формування висновків по справі.

авд

Об'єктивність — правова та моральна вимога, що вису-

ється до кримінально-процесуального доказування і є ^В «упередженою та сумлінною у ставленні органів держа-^Вц до фактичного матеріалу і такою, що виключає з їх боку суб'єктивізм, який веде до обвинувального або виправдувального нахилу.

Посадові особи, на яких покладено обов'язки здійснювати процес доказування, не повинні викликати ніяких сумнівів в упередженні щодо кінцевого результату справи. Слідчий, прокурор, суддя та інші учасники кримінального процесу, якщо вони особисто або їх родичі, безпосередньо або побічно, заінтересовані в результаті справи, не можуть брати участь у розслідуванні або розгляді кримінальної справи і підлягають відводу (статті 54, 56, 58, 60, 61 КПК України).

Об'єктивність сприяє достовірності знання як необхідній умові перетворення його у факт, тоді як необ'єктивність, упереджене ставлення до обвинувачуваного або інших учасників процесу сприяють прийняттю необгрунтованих рішень, що не відображають дійсного стану речей.

Принцип всебічності, повноти та об'єктивності, як один з основних у системі загальних і спеціальних принципів кримінального процесу, може мати різний ступінь втілення при дослідженні фактичних даних, обставин та доказів залежно від того, чи визнані вони законом як обов'язкові по кримінальній справі, чи такими не є.

До обставин, що підлягають обов'язковому встановленню по кримінальній справі, належать такі, що входять у предмет доказування (ст. 64 КПК України).

Дослідженню та доказуванню по кримінальній справі підлягають передусім факти, обставини, які відповідають описаним у законі як елементи складу злочину ознакам. Однобічне та неповне дослідження свідчить про невста-новлення істини по справі й тягне за собою направлення ¹ на додаткове розслідування або відміну вищестоящим. ^сУДом винесеного вироку.

Дослідженню підлягають усі обставини, як у позитивному, _так і _в негативному відображенні: наявність —

71

відсутність події злочину; винність — невинність обвинувачуваного. Тому не можна інтерпретувати ст. 64 КПК України в тому розумінні, що в межах предмета доказування з'ясуванню підлягають тільки винність обвинувачуваного, а його невинність не доказується, а презюмуєть-ся, встановлюється від протилежного, у формі так званого аналогічного доказування¹.

Доказування однієї лише винності обвинувачуваного та презумпування його невинності внесло б у дослідження елементи однобічності та неповноти. Проти цього і спрямоване правило про тлумачення сумнівів, що, як справедливо зазначив В. М. Савицький, є додатковим стимулом для органу обвинувачення та суду в їх цілеспрямованості максимально повно і точно з'ясувати всі обставини справи, усунути будь-які можливі сумніви в правильності висновків, до яких вони дійшли, тобто однаково досліджувати обставини, що викривають або виправдовують обвинувачуваного².

Крім обставин, що належать до предмета доказування, всебічному, повному та об'єктивному дослідженню підлягають й інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи (ст. 65 та ін. КПК України). Про них у законі сказано узагальнено, тому що всі юридично значущі обставини передбачити неможливо. Тому, досліджуючи справу під кутом зору ст. 22 КПК, необхідно кожного разу зважувати питому вагу та значення цих обставин, враховуючи їх зв'язок з іншими обставинами, у першу чергу з тими, що становлять предмет доказування, брати до уваги те, якою мірою вони можуть впливати на загальний висновок і до яких наслідків можуть призвести обставини, що їх не буде розслідувано.

Важливо при цьому враховувати, що судово-слідча практика систематизувала цілу низку таких допоміжних обставин, виявлення яких, як правило, впливає на обгрунтованість кінцевих висновків по справі. До них відносять дані

¹ О. М. Ларін розглядає межі доказування як сукупність допоміжних фактів на відміну від предмета доказування як сукупності обставин, що підлягають доказуванню. Див.: Расследование по уголовному делу. — М., 1970. — С. 64.

² Савицкий В. М. Государственное обвинение в суде. — М., 1971; Горский І'. Ф., Кокорев Л. Д., Элькивд П. С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе уголовном процессе. — Воронеж, 1978.

72

собу потерпілого, його взаємовідносини з обвинувачу- особливо у справах про вбивства; обставини, які ^ваЯ ^ть на схожість способів вчинення злочинів, що доз-

^Ка

«є припустити їх здійснення однією особою; відомості, . _свідчать про те, що обвинувачений схиляв свідків до чі неправдивих показань, роз'яснив родичам, як потрібно яснювати ті чи інші обставини тощо. Недослідженість обставин обумовлює ті самі наслідки, що й недо-ідженість обставин, які входять у предмет доказування¹.

д

Тому не можна погодитися з думкою про те, що на правильність вирішення справи впливає тільки встановлення обставин, що складають предмет доказування².

Достовірність встановлення обставин досягається за умови притягнення до справи необхідної сукупності доказів і їх всебічної та об'єктивної перевірки й оцінки. Невиправдане звуження обсягу доказів обмежує обсяг доказування, призводить до недослідженостї обставин. Усі докази, які сприяють виявленню значущих по справі обставин, повинні бути особливо ретельно досліджені, перевірені й оцінені.

Які саме докази повинні бути досліджені, залежить від змісту тієї інформації, що в них міститься, та її значення для справи. З цієї причини закон не визначає істотності того чи іншого доказу, не ставить відносність доказів у залежність від їх видів, надаючи суду, прокурору, слідчому можливість самим вирішувати ці питання, виходячи з того, яке значення вони мають для встановлення обставин, що підлягають доказуванню, до яких наслідків може привести відмова від їх дослідження³.

Отже, принцип всебічності, повноти й об'єктивності дослідження обставин справи є надійним засобом досягнення об'єктивної істини по кримінальній справі, який діє на всіх стадіях кримінального процесу і є необхідним засобом прийняття законних і обгрунтованих рішень при провадженні дізнання, досудового і судового слідства.

¹ Савицкий В. М. Зазнач, праця.

² Тыричев И. В. Принципы советского уголовного процесса. — М., 1983. -_ с. 37.

⁸ Воробьев Ю. А. Неполнота следствия как процессуальное основание возвращения уголовного дела на дополнительное расследование // Проблемы предварительного следствия в уголовном судопроизводстве, — М., 1980. — С. 129.

73

ТЕМА 4

Учасники кримінального процесу

§ і. Поняття і класифікація учасників кримінального процесу

§ 2. Посадові особи, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження

§ 3. Особи, які мають та обстоюють

у кримінальному процесі власні інтереси

§ 4. Особи, які захищають та представляють інтереси інших осіб

§ 5. Особи, які сприяють кримінальному процесу і здійсненню правосуддя

§ 1. Поняття і класифікація учасників кримінального процесу

Поняття і класифікація учасників кримінального процесу, коло суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності в КПК не визначено, тому в теоретичній літературі щодо цього поняття і класифікації учасників процесу є різні погляди.

У главі З КПК України лише визначено учасників процесу, які мають зацікавленість у провадженні справи, законодавець їх коло не обмежує. До учасників (суб'єктів) кримінального судочинства необхідно зараховувати всіх осіб, діяльність яких і правовідносини між якими становлять сутність провадження у кримінальній справі.

У широкому розумінні учасниками процесу є всі особи, які беруть участь у справі, мають процесуальні права і несуть визначені обов'язки. В главі З КПК України «Учасники процесу, їх права і обов'язки» названо тільки тих учасників процесу, що, як правило, мають власну зацікавленість у ході справи. Ні закон, ні правова теорія не _жують коло учасників процесу тільки тими, що вказані в цій главі.

При аналізі кола органів і осіб, які беруть участь у криміно-процесуальній діяльності, в теорії використовують терміни «суб'єкти кримінального процесу», «суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності «учасники кримільного процесу», причому в ці терміни вкладається різний або однаковий зміст. На наш погляд, поняття «суб'єкти» й «учасники» кримінального процесу (кримінально-процесуальної діяльності) за чинним законодавством є ідентичними за своїм змістом, але слід вживати термін «учасники кримінального процесу», оскільки кримінально-процесуальний кодекс називає суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності як учасників процесу, наділяючи їх тими чи іншими правами та обов'язками. Крім того, більшість науковців у процесуальній літературі теж називає їх «учасниками кримінально-процесуального права».

Із наведених науковцями понять учасників кримінального процесу найвдаліше, на нашу думку, таке: учасники кримінального процесу — це всі державні органи, службові та приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою в процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки. Для визнання особи суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності необхідно, щоб однією із сторін правовідносин були орган влади або службова особа, яка веде процес.

Але, на наш погляд, учасниками кримінального процесу є посадові особи, які вступають в кримінально-процесуальні правовідносини в зв'язку з вирішенням питань про порушення кримінальної справи, при провадженні дізнання, досудового слідства і в судових стадіях на основі норм кримінально-процесуального законодавства.

Учасники кримінально-процесуальної діяльності розрізняються за своїм процесуальним становищем, роллю в процесі, виконують різні кримінально-процесуальні Функції і завдання, переслідують різну мету, вступають між собою у різні правовідносини. Це створює передумови для їх класифікації — в наукових, педагогічних і пра-вотворчих цілях¹.

В юридичній літературі існують різні погляди щодо класифікації учасників кримінального процесу, але найбільш переконлива, на нашу думку, така:

1. Органи та посадові особи, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження: орган дізнання (особа, яка провадить дізнання), слідчий, начальник слідчого відділу (відділення, управління, головного управління), прокурор, суд (суддя). Спільним для них є охорона державних інтересів та виконання функцій, спрямованих на досягнення завдань кримінального процесу. Вони наділені владно-разпоряд-чими повноваженнями та повинні бути незаінтересовані в результатах справи.

2. Особи, які захищають та обстоюють власні інтереси: підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач.

3. Особи, які захищають та представляють інтереси інших осіб: захисник, представник потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, законний представник неповнолітнього.

4. Особи, які сприяють кримінальному судочинству і здійсненню правосуддя: свідок, поняті, перекладач, спеціаліст, експерт, секретар судового засідання та ін. Ці учасники кримінального процесу сприяють кримінальному судочинству за допомогою виконання завдань, покладених на них законом.

Учасники процесу характеризуються тим, що вони: а) беруть участь у справі на підставах і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом за умови, що немає обставин, за яких закон виключає можливість їх участі у справі; б) мають визначені права та обов'язки (закон визначає порядок їх реалізації); в) діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов'язків у встановленому порядку; г) вступають у процесуальні правовідносини; д) несуть відповідальність за невиконання своїх обов'язків або порушення прав інших учасників¹.

¹ Тертишвик В. М. Кримінально-процесуальне право України: Навч. посібник. — К., 1999. — С 38—39.

76

§ 2. Посадові особи, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження

зазначалось, до числа учасників кримінал ьно-процесу, які ведуть кримінально-процесуальне провадження, належать: орган дізнання (особа, яка провадить дізнання), слідчий, начальник слідчого відділу, прокурор, суд (суддя)-

Орган дізнання (особа, яка провадить дізнання)

Дізнання — це заснована на процесуальному законі та відомчих підзаконних актах діяльність уповноважених адміністративних органів¹, яка спрямована на запобігання, розкриття злочинів, розшук та викриття винних, а також розслідування злочинів у формі дізнання.

Згідно зі ст. 101 КПК в межах своєї компетенції органами дізнання є: міліція, податкова міліція, органи безпеки, командири військових частин, з'єднань, начальники військових установ, митні органи, начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв, органи державного пожежного нагляду, органи охорони державного кордону та капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

До компетенції органів дізнання належить право порушувати та розслідувати у формі дізнання кримінальні справи в зв'язку з приводами і підставами до порушення кримінальної справи, що є в їх розпорядженні й надійшли до їх органів про вчинення злочину. Дізнання — це одна з форм розслідування, що здійснюється за необхідністю органами, зазначеними вище, які не тільки мають право порушувати чи відмовляти в порушенні кримінальної спра-

Згідно з наказом Міністра внутрішніх справ України «Про невідкладні заходи щодо вдосконалення структури і організації діяльності штатних підрозділів дізнання органів внутрішніх справ України» від j° грудня 1995 р. № 880 в системі МВС України створено штатні підрозділи дізнання, на які покладено обов'язки відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства здійснювати розслідування (у Формі дізнання) в кримінальних справах та досудову підготовку матері-^{Ів у} протокольній формі в межах своєї компетенції.

77

ви, а й провадити ряд слідчих дій протягом не більше десяти днів з моменту порушення справи.

Крім того, до компетенції органів дізнання належить право:

— прийняття, реєстрації, розгляду, перевірки заяв та повідомлень про злочини та вжиття щодо них необхідних заходів¹;

— провадження дізнання у справах про тяжкі злочини (ч. 2 ст. 104 КПК);

— провадження дізнання у справах, про злочини, що не є тяжкими (ч. 1 ст. 104 КПК);

— досудової підготовки матеріалів у протокольній формі (статті 425—426 КПК);

— провадження розшукових та слідчих дій у порядку виконання доручень і вказівок, а також окремих доручень (статті 114—118 КПК).

Дізнавач, або особа, яка провадить дізнання, не користуються процесуальною самостійністю, як слідчий. На жаль, у кримінально-процесуальному законодавстві досі немає норми, яка б передбачала повноваження дізнавача при провадженні дізнання по кримінальним справам, які має слідчий та начальник слідчого відділу (статті 114—114^і КПК).

При порушенні та відмові в порушенні кримінальної справи, зупиненні, поновленні провадження у справі, проведенні обшуку, виїмки, освідування і провадженні інших слідчих і процесуальних дій дізнавач у процесуальному плані не має права самостійно приймати рішення, оскільки провадження таких дій підлягають обов'язковому затвердженню керівником відділу чи начальником органу дізнання.

Не можна погодитися з деякими авторами, які стверджують, що орган дізнання має право притягувати особу як обвинуваченого², оскільки на практиці цю слідчу дію провадять тільки органи досудового слідства. Крім того, КПК не надає такого права органу дізнання.

¹ У системі органів внутрішніх справ порядок прийняття заяв про вчинені злочини регулюється наказом Міністра внутрішніх справ України від 26 лютого 1991 р. № 500 про затвердження і введення в дію інструкції «Про порядок прийому, реєстрації, обліку і розгляду в органах, підрозділах та установах внутрішніх справ України заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і пригоди».

² Тертишник В. М. Зазнач, праця. — С. 44—45.

78

Слідчий

це учасник кримінального процесу, який провадить досудове слідство згідно зі ст. 114 КПК. При провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, якщо законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення.

Реалізуючи своє право, як процесуально незалежний учасник кримінального процесу слідчий має право не погодитися з вказівками прокурора:

1) щодо притягнення як обвинуваченого;

2) щодо кваліфікації злочину та обсягу обвинувачення;

3) щодо направлення справи для віддання обвинуваченого до суду;

4) щодо закриття справи.

У таких випадках слідчий має право подати справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладенням своїх заперечень.

У цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижче-стоящого прокурора, або доручає подальше провадження досудового слідства по справі іншому слідчому.

Всі інші вказівки прокурора, які він дає слідчому в письмовій формі по кримінальній справі, обов'язкові для виконання (наприклад, допитати свідків, призначити по справі судову експертизу, провести відтворення обстановки та обставин події тощо).

Обов'язкові для виконання вказівки і доручення слідчого, що він дає органу дізнання по справах, які він розслідує, з провадження процесуальних і слідчих дій.

Постанови слідчого, винесені відповідно до закону в кримінальній справі, є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами і громадянами.

Начальник слідчого відділу

Повноваження начальника слідчого відділу регламентовано ст. 114^і КПК, відповідно до якої начальник контролює своєчасність дій підлеглих йому слідчих з розкриття злочинів і запобігання їм, вживає заходів до найбільш повного, всебічного та об'єктивного провадження досудо-вого слідства у кримінальних справах.

До компетенції начальника слідчого відділу належить право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому щодо провадження слідства, щодо притягнення як обвинуваченого, щодо кваліфікації злочину та обсягу обвинувачення, щодо направлення справи, щодо провадження окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого іншому, доручати розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у провадженні досудо-вого слідства та особисто провадити слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.

Вказівки начальника слідчого відділу по кримінальній справі даються слідчому в письмовій формі та є обов'язковими для виконання.

Оскарження цих вказівок прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 114 КПК.

Прокурор

Прокурор — це Генеральний прокурор України, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, прокурор міста Київ, районний міський прокурор, транспортний прокурор та інші прокурори, прирівняні до прокурорів областей, районних або міських прокурорів, їх заступники і помічники, прокурори управлінь і відділів прокуратур, які діють у межах своєї компетенції (п. 6 ст. 32 КПК).

Діяльність прокурора у кримінальному судочинстві регулюється статтями 121—123 Конституції України, Законом «Про прокуратуру», прийнятим Верховною Радою України 5 листопада 1991 p., з подальшими змінами й доповненнями, а також кримінально-процесуальним законодавством.

Прокуратура України — це єдина система, на яку покладено: підтримку державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень по кримільних справах, а також при застосуванні інших заходів ^Н йМУ^{сОВОГО ха}Р^актеРУ» пов'язаних з обмеженням особисті свободи громадян.

Ппроцесуальний статус прокурора під час проведення до_Судового слідства. Здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, прокурор у межах своєї компетенції:

1. вимагає від органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини* перевіряє не менш як один раз на місяць виконання вимог закону про прийняття, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або такі, що готуються, злочини;

2. скасовує незаконні й необгрунтовані постанови слідчих та осіб, які провадять дізнання;

3. дає письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини;

4. доручає органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також дає вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, що перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури;

5. бере участь у провадженні дізнання і досудового слідства і в необхідних випадках особисто провадить окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі;

6. санкціонує проведення обшуку, відсторонення обвинуваченого від посади та інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених КПК;

7. продовжує строк розслідування, дає згоду або подає до суду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також про продовження строку тримання під вартою в порядку, встановленому КПК;

8. повертає кримінальні справи органам досудового слідства зі своїми вказівками щодо провадження додаткового розслідування;

9. вилучає в органі дізнання і передає слідчому будь-яку справу, передає справу від одного органу досудового слідства іншому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного та об'єктивного розслідування;

10. усуває особу, яка провадить дізнання, або слідчого від подальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони порушили закон при розслідуванні справи;

11. порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушенні; закриває або зупиняє провадження в кримінальних справах; дає згоду на закриття кримінальної справи слідчим у тих випадках, якщо це передбачено КПК; затверджує обвинувальні висновки (постанови); направляє кримінальні справи до суду;

12. вирішує питання про допущення захисника до участі в справі.

Прокурор здійснює також інші повноваження, надані йому КПК.

Вказівки прокурора органам дізнання і досудового слідства у зв'язку з порушенням і розслідуванням ними кримінальних справ є для цих органів обов'язковими. Оскарження цих вказівок вищестоящому прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком деяких випадків, передбачених КПК (ст. 227).

Склавши обвинувальний висновок, слідчий відповідно до вимог ст. 225 КПК направляє справу прокуророві.

Перевіривши справу з обвинувальним висновком, прокурор або його заступник приймає одне з таких рішень:

1) затверджує обвинувальний висновок або складає новий обвинувальний висновок;

2) повертає справу органові дізнання або слідчому зі своїми письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування;

3) закриває справу, склавши про це постанову з додержанням вимог статті 214 КПК.

Прокурор або його заступник мають право змінити складений слідчим список осіб, які підлягають виклику в судове засідання, а також скасувати чи змінити раніше обраний запобіжний захід або обрати запобіжний захід, якщо його не було обрано, чи поставити у випадках, передбачених КПК, перед судом питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ст. 229 КПК).

прокурор (або його заступник) не згоден з обви-ял висновком, він вправі скласти новий обвину-

вальний висновок; при цьому раніше складений обвину-' пьний висновок зі справи вилучається.

у разі необхідності змінити обвинувачення на більш тяяске або таке, що істотно змінює пред'явлене обвинувачення за фактичними обставинами, прокурор або його заступник повертає справу слідчому для додаткового розслідування і пред'явлення нового обвинувачення.

Якщо зміна початкового обвинувачення не тягне за собою застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією і не пов'язана з істотною зміною обвинувачення за фактичними обставинами, прокурор або його заступник складає постанову, в якій зазначає зміни, що вносяться до обвинувального висновку.

Прокурор або його заступник, затвердивши обвинувальний висновок, складений слідчим, або склавши новий обвинувальний висновок, направляє справу до суду, якому вона підсудна, і повідомляє суд про те, чи вважає він за потрібне підтримувати державне обвинувачення.

Участь прокурора в суді першої інстанції. Участь прокурора в судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків: 1) коли розглядаються справи про притягнення до кримінальної відповідальної особи не інакше як за скаргою потерпілого; 2) коли прокурор відмовився підтримати державне обвинувачення.

Прокурор, керуючись вимогами закону і своїми внутрішніми переконаннями, підтримує перед судом державне обвинувачення, подає докази, бере участь у дослідженні доказів, заявляє клопотання і висловлює свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду, викладає свої міркування щодо застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного.

Якщо в результаті судового розгляду прокурор переконається, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і в своїй постанові викласти мотиви відмови. В цьому разі суд роз'яснює потерпілому та його представнику їх право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення.

Прокурор пред'являє або підтримує пред'явлений цивільний позов, якщо цього вимагає охорона прав фізичних чи юридичних осіб або державних інтересів.

83

Якщо в судове засідання не з'явиться прокурор і якщо неможливо замінити його іншими особами, слухання справи слід відкласти.

Прокуророві, який уперше вступив у справу, суд зобов'язаний надати час, необхідний для ознайомлення з матеріалами справи і для підготовки до участі в судовому засіданні.

Про неявку прокурора в судове засідання суд повідомляє відповідні органи (ст. 289 КПК), наприклад, вищестоящого прокурора.

Участь прокурора в апеляційному провадженні. Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 348 КПК прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, — у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, має право подати апеляційне подання (апеляцію).

До апеляції прокурора додається стільки її копій, щоб їх можна було вручити всім учасникам судового розгляду, інтересів яких стосується апеляція.

Прокурор при поданні апеляції повинен додержуватися процесуальної форми, встановленої КПК, а саме зазначити у ній: 1) назву суду, якому адресується апеляція; 2) особу, яка подає апеляцію; 3) вирок, ухвалу чи постанову, на які подається апеляція, і назву суду, який їх постановив; 4) в чому полягає незаконність вироку, ухвали, постанови та доводи на її обгрунтування; 5) прохання особи, яка подає апеляцію; 6) перелік документів, які додаються до апеляції.

При обгрунтуванні прокурором необхідності зміни чи скасування вироку, ухвали, постанови апеляція повинна містити посилання на відповідні аркуші справи.

Участь прокурора в касаційному провадженні. Прокурор також має право на внесення касаційного подання (ст. 384 КПК). Касаційне подання на судові рішення, зазначені у ч. 1 ст. 383 КПК, має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, чи прокурор, який затвердив обвинувальний висновок.

Касаційне подання на судові рішення, зазначені у ч. 2 ст. 383 КПК, має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції,

84

_оЯС Генеральний прокурор України та його заступни-

^а про^кУаРАв^тономн°ї Республіки Крим, прокурор об-

^С оті міст Києва і Севастополя, прирівняні до них проку-

ори та їх заступники в межах їхніх повноважень — неза-

ясно _в^д ї_х участі в розгляді справи судом першої чи _апеляційної інстанції. Особам, які вправі подати касаційну скаргу, касаційне подання, надається можливість ознайомитися в суді з матеріалами справи для вирішення питання про внесення касаційної скарги чи подання.

Подання на судові рішення, зазначені у ч. 1 ст. 383 КПК, можуть бути подані протягом одного місяця з моменту проголошення вироку чи оголошення ухвали або постанови, які оскаржуються. Касаційні скарги і подання на судові рішення, зазначені у ч. 2 ст. 383 КПК, можуть бути подані протягом шести місяців з моменту набрання ними законної сили.

Протягом строку, встановленого на касаційне оскарження, справа ніким не може бути витребувана із суду, який виконує судове рішення, за винятком суду касаційної інстанції.

Дії прокурора з відновлення справи в зв'язку з новови-явленими обставинами. Подання про перегляд справи в зв'язку з нововиявленими обставинами заінтересовані особи подають прокуророві. З метою перевірки такого подання прокурор має право витребувати справу з відповідного суду.

Прокурор у всіх випадках, коли йому стануть відомі нові обставини в справі, зобов'язаний особисто або через органи дізнання чи слідчих провести необхідне розслідування цих обставин.

Про призначення розслідування нововиявлених обставин виноситься постанова, і розслідування провадиться за правилами, встановленими КПК для проведення досу-дового слідства.

Закінчивши розслідування нововиявлених обставин, районний, міський прокурор за наявності підстав для відновлення справи направляє її разом з матеріалами розслідування або вироком, що набрав законної сили, яким винні у зловживанні або фальсифікації доказів у справі вже засуджені, і своїм висновком відповідно прокуророві Автономної Республіки Крим, прокуророві області, прокуророві міст Києва чи Севастополя, військовому проку-

85

ророві (на правах прокурора області), який і вирішує питання про внесення подання до апеляційного суду.

Якщо прокурор не вбачає підстав для перегляду справи в зв'язку з нововиявленими обставинами, він відмовляє в цьому своєю вмотивованою постановою, про що повідомляє осіб та підприємства, установи, організації, які внесли подання. Ця постанова прокурора може бути оскаржена вищестоящому прокуророві.

Суддя (суд)

Суддя — це голова, заступник голови і суддя відповідно Верховного Суду України, апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційних судів областей, апеляційних судів міст Києва та Севастополя, військових осіб регіонів та Апеляційного суду Військово-Морських сил України, Касаційного суду України, Вищого спеціалізованого суду, народний засідатель, присяжний.

Суддя — учасник кримінального процесу, на якого покладено, згідно з Конституцією України (статті 124—131), Законом України «Про судоустрій України»¹ здійснення правосуддя в Україні по кримінальних справах на основі норм КПК.

Правосуддя здійснюють професійні судді, а у визначених законом випадках - народні засідателі та присяжні. Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів разом з судом присяжних. Вироки та рішення суду виносяться іменем України та є обов'язковими до виконання на всій території держави. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та іншими законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неуперед-женим судом, утвореним відповідно до закону.

Для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом

¹ Конституція України. — К., 1996. — С 58—62; Про судоустрій України. Закон України від 7 лютого 2002 р. № 3018-Щ. — К., 2002. — С. 4.

86

не від статі, раси, кольору шкіри, мови, політич-релігійних та інших переконань, національного чи ^НИиіального походження, майнового стану, роду і харак-^сО _у занять, місця проживання та інших обставин¹.

§ 3. Особи, які мають та обстоюють у кримінальному процесі власні інтереси

Підозрюваний

Підозрюваний — це особа, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину або щодо якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого (ст. 43^і КПК).

Підозрюваний має право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; надавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки судом чи прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

Про роз'яснення прав підозрюваному зазначається в протоколі затримання або постанові про застосування запобіжного заходу. Цей протокол підозрюваний повинен підписати. В разі відмови особа, яка складає протокол, робить в ньому про це відмітку.

У протоколі затримання обов'язково вказуються підстави та мотиви затримання, наводяться пояснення затриманого щодо обставин, які сприяли затриманню.

Згідно зі ст. 106 КПК, особу може бути затримано за підозрою у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише за наявності однієї з таких підстав:

1. якщо цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2. якщо очевидці, в тому числі й ті, що постраждали, прямо вкажуть на цю особу, що саме вона вчинила злочин;

3. якщо на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо ця особа намагалася втекти або якщо вона не має постійного місця проживання, або якщо не встановлено особи підозрюваного.

Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, органи дізнання або слідчий негайно повідомляють одного з її родичів.

Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання:

1) звільняє затриманого — якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог КПК;

2) звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою;

3) доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

У разі оскарження затриманого до суду, його скаргу начальник місця досудового ув'язнення негайно надсилає до суду. Скаргу розглядає суддя одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання не надійшло або якщо скарга надійшла після закінчення сімдесяти двох годин після затримання, скаргу на затримання розглядає суддя протягом п'яти діб з часу надходження.

Скарга розглядається з додержанням вимог, передбачених статтею 165² КПК. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним. Копія постанови направляється прокурору, органу дізнання, затриманому і начальнику місця досудового ув'язнення.

На постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути подана апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її захисником чи законним

88

тавяиком. Додання апеляції не зупиняє виконання постанови суду.

Затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може _вати більше сімдесяти двох годин.

ЯкШ° У встановлений законом строк затримання понова _судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи для досудового ув'язнення, начальник місця досудового ув'язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.

Після затримання підозрюваного його обов'язково треба допитати, а перед цим йому необхідно повідомити, у вчиненні якого злочину він підозрюється, про що зазначається в протоколі допиту.

Давати показання — це право підозрюваного, а не обов'язок. Підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань.

Обвинувачений

Обвинуваченим є особа, щодо якої в установленому КПК порядку винесено постанову про притягнення як обвинуваченого.

Обвинувачений має право:

1. знати, в чому його обвинувачують;

2. давати показання щодо пред'явленого йому обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;

3. мати захисника і побачення з ним до першого допиту;

4. подавати докази;

5. заявляти клопотання;

6. ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріалами справи;

7. брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції;

8. заявляти відводи;

9. подавати скарги на дії і рішення особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки (ст. 43 КПК).

Після винесення мотивованої постанови про притягнення особи як обвинуваченого з викладенням конкретних дій, що ставляться йому в вину, юридичної кваліфікації цих дій, слідчий протягом двох днів з моменту винесення такої постанови і не пізніше дня явки обвинуваченого або його приводу зобов'язаний пред'явити її обвинуваченому.

Обвинувачений зобов'язаний з'явитися за викликом слідчого у призначений строк. У разі неявки без поважних причин обвинувачений може підлягати приводу.

Привід обвинуваченого здійснюють органи внутрішніх справ за мотивованою постановою слідчого.

Привід обвинуваченого без попереднього виклику може бути застосований тільки в тих випадках, якщо обвинувачений ухиляється від слідства або не має постійного місця проживання.

Постанова про привід оголошується обвинуваченому перед її виконанням.

При пред'явленні обвинувачення слідчий зобов'язаний роз'яснити обвинуваченому, що він під час провадження досудового слідства має право:

1. знати, в чому його обвинувачують;

2. давати показання щодо пред'явленого йому обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;

3. подавати докази;

4. заявляти клопотання про допит свідків, про проведення очної ставки, про проведення експертизи, про витребування і приєднання до справи доказів, а також заявляти клопотання з усіх інших питань, які мають значення для встановлення істини в справі;

5. заявляти відвід слідчому, прокуророві, експертові, спеціалістові та перекладачеві;

6. з дозволу слідчого бути присутнім при виконанні окремих слідчих дій;

7. знайомитися з усіма матеріалами справи після закінчення досудового слідства;

8. мати захисника і побачення з ним до першого допиту;

9. подавати скарги на дії та рішення слідчого і прокурора.

Про роз'яснення обвинуваченому його прав слідчий зазначає в постанові про пред'явлення обвинувачення, що підтверджує своїм підписом обвинувачений (ст. 142 КПК).

Після допиту обвинуваченого за правилами ст. 143 КПК слідчий повинен скласти протокол допиту. Показання обвинуваченого та відповіді на запитання викладаються від першої особи і по можливості дослівно. Після прочитання протоколу обвинувачений має право вимагати доповнення протоколу і внесення до нього поправок, що обов'язково мають бути занесені в протокол. Всі особи, що беруть участь у допиті (учасники процесу), повинні також на останній сторінці підписати цей протокол допиту, а обвинувачений підписує кожну сторінку окремо.

Підсудний

Обвинувачений стає підсудним на стадії попереднього розгляду справи суддею, якщо справа призначається до судового розгляду.

У судовому засіданні підсудний має право:

1. заявляти відводи на колегіальний розгляд справи у випадках, передбачених законом;

2. мати захисника або самостійно захищати свої інтереси;

3. заявляти клопотання і висловлювати свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду;

4. подавати докази, просити суд про приєднання до справи документів, про виклик свідків, про призначення експертизи і витребування інших доказів;

5. давати показання по суті справи в кожний момент судового слідства або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;

6. просити суд про оголошення доказів, що є в справі;

7. задавати питання іншим підсудним, свідкам, експертові, спеціалістові, потерпілому, цивільному позивачеві та цивільному відповідачеві;

8. брати участь в огляді речових доказів, місця вчинення злочину і документів;

9. брати участь у судових дебатах;

10. звертатися до суду з останнім словом (ст. 263 КПК).

Після виконання всіх необхідних підготовчих дій головуючий зобов'язаний роз'яснити підсудному його права. Крім того, засуджений має право оскаржити судове рішення, ознайомитися з протоколом судового засідання, подати на нього зауваження.

Потерпілий

Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.

Про визнання громадянина потерпілим особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, суд — ухвалу.

Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, має право давати показання у справі. Потерпілий і його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не проводилося, — після призначення справи до судового розгляду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвали суду і постанови судді, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

У випадках, визначених КПК, потерпілий має право під час судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах.

У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають його близькі родичі (ст. 49 КПК).

Потерпілий під час судового розгляду справи має право: давати показання; заявляти відводи і клопотання; висловлювати свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду; давати пояснення з приводу обставин, що досліджуються судом; подавати докази, задавати питання свідкам, експертові, спеціалістові і підсудним; брати участь в огляді місця вчинення злочину, речових доказів, документів, а в справах, зазначених у ч. 1 ст. 27 КПК, — підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах.

У разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий має право вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку він підтримує обвинувачення (ст. 267 КПК).

Цивільний позивач

Цивільним позивачем визнається громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили вимогу про відшкодування збитків. Про визнання цивільним позивачем чи про відмову в цьому особа, яка проводить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.

Цивільний позивач або його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити орган дізнання, слідчого і суд про вжиття заходів до забезпечення заявленого ними позову; підтримувати цивільний позов; ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не проводилось, — після призначення справи до судового розгляду; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвалу суду в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

Цивільний позивач зобов'язаний на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора і суду пред'являти всі необхідні документи, пов'язані з заявленим позовом (ст. 50 КПК).

Особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, має право пред'явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою.

Цивільний позов може бути пред'явлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Відмова у позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред'являти той самий позов у кримінальній справі.

Цивільний відповідач

Цивільний відповідач як самостійний учасник процесу з'являється лише тоді, коли майнова відповідальність за позовом покладається не на обвинуваченого, а на інших осіб. Якщо ж позов у кримінальному процесі пред'явлено обвинуваченому, то він як цивільний відповідач не виступає. Як обвинувачений він у таких випадках притягується і до кримінальної і до цивільно-правової відповідальності¹.

Як цивільних відповідачів може бути притягнуто батьків, опікунів, піклувальників або інших осіб, а також підприємства, установи та організації, які відповідно до закону несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого. Про притягнення як цивільного відповідача особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.

Цивільний відповідач (або його представник) має право: заперечувати проти пред'явленого позову; давати пояснення по суті пред'явленого позову; подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються цивільного позову, з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудо-ве слідство не проводилось, — після призначення справи до судового розгляду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки (ст. 51 КПК).

Представником цивільного відповідача не може бути особа, яка брала раніше участь у справі як слідчий чи інший учасник кримінального процесу, а також особа, що є родичем кого-небудь зі складу суду або обвинувача.

§ 4, Особи, які захищають та представляють інтереси інших осіб

Захисник

Захисник — це учасник кримінального процесу, уповноважений у передбаченому законом порядку здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваних, обвинувачених, підсудних, засуджених та виправданих і надавати їм необхідну юридичну допомогу. Участь захисника в кримінальному процесі дозволяє цим особам більш повно реалізувати своє право на захист.

Як захисники допускаються :

• особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні

• інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи у випадках і в порядку, передбачених КПК

• можуть бути допущені близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники.

На практиці захисниками є переважно адвокати, тому для забезпечення обвинуваченому права на захист від обвинувачення в судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура (ч. 2 ст. 59 Конституції України) — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини. Адвокатом може бути громадянин України, який має ту юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юрист або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України (ч. 1 ст. 2 Закону «Про адвокатуру»), в якій зазначається, що адвокат у своїй професійній діяльності повинен суворо додержуватися вимог чинного законодавства України, міжнародних актів про права і свободи людини, правил адвокатської етики тощо. Порушення цього положення тягне за собою накладення на адвоката дисциплінарної відповідальності.

Повноваження захисника на участь в справі підтверджується:

1. адвоката — ордером відповідного адвокатського об'єднання;

2. адвоката, який не є членом адвокатського об'єднання, — угодою;

3. інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, — угодою або дорученням юридичної особи;

4. близьких родичів, опікунів або піклувальників — заявою обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого про їх допуск до участі у справі як захисників.

Захисник допускається до участі в справі на будь-якій стадії процесу. Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники допускаються до участі в справі з моменту пред'явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства. У випадках, коли участь захисника у справі є за законом обов'язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники можуть брати участь лише одночасно з захисником-адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи призначеного захисника. Відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного і не позбавляє його права запросити того самого чи іншого захисника на подальших стадіях процесу.

Відмову від захисника у разі його обов'язкової участі може бути прийнято лише якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений чи виправданий обгрунтують її мотивами, які особа, що провадить дізнання, слідчий, суд визнають такими, що заслуговують на увагу. У такому разі захисника заміняють іншим, для цього в стадії розслідування справи надається не менше доби, а в стадії судового розгляду справи — не менше трьох діб.

Заміна одного захисника іншим може мати місце тільки за клопотанням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного та на будь-якій стадії процесу і не тягне відновлення процесуальних дій, вчинених за участю захисника, якого замінено (ст. 46 КПК).

Порядок призначення захисника. Згідно зі ст. 47 КПК захисник запрошується підозрюваним, обвинуваченим, підсудним чи засудженим, їх законними представниками, а також іншими особами за проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи засудженого. Особа, що проводить дізнання, слідчий, суд зобов'язані допомогти затриманій особі чи особі, яка утримується під вартою, встановити зв'язок із захисником або з особами, які можуть запросити захисника.

Підозрюваний, обвинувачений, підсудний мають право запросити собі кількох захисників.

Особа, яка проводить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити захисника у встановленому законом порядку через адвокатське об'єднання. Вимога особи, яка провадить дізнання, слідчого, суду про призначення захисника є обов'язковою для керівника адвокатського об'єднання.

Захисник призначається у разі:

1) якщо участь захисника є обов'язковою (частини 1— 2 ст. 45 КПК), але підозрюваний, обвинувачений, підсудний не бажає або не може запросити захисника;

2) якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може цього зробити.

У разі, якщо є потреба у проведенні невідкладних слідчих чи інших процесуальних дій за участі захисника,

Про допуск захисника до участі в справі особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу (ст. 44 КПК).

Обов'язкова участь захисника. Для забезпечення одного з найважливіших принципів кримінального процесу — права підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист — законодавець дозволяє їм реалізувати таке право при провадженні по кримінальній справі на всіх його стадіях. Але в деяких випадках законодавець не зважає на бажання зазначених осіб і зобов'язує орган дізнання, слідчого, прокурора, суддю (суд) в обов'язковому порядку призначити захисника.

Участь захисника обов'язкова:

1. у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину, віком до 18 років — з моменту визнання особи підозрюваною чи пред'явлення їй обвинувачення;

2. у справах осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, сліпі, глухі та інші) не можуть самі реалізувати своє право на захист, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення або з моменту встановлення цих вад;

3. у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення;

4. якщо санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення;

5. при провадженні про застосування примусових засобів медичного характеру — з моменту встановлення факту наявності в особи душевної хвороби;

6. при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру — з моменту першого допиту неповнолітнього або з моменту поміщення його до приймальника-розподільника.

У суді апеляційної інстанції участь захисника у справах осіб, які обвинувачуються, віком до 18 років, є обов'язковою, якщо в апеляції ставиться питання про погіршення становища засудженого чи виправданого (ст. 45 КПК).

Відмова від захисника і його заміна. Підозрюваний, обвинувачений і підсудний має право в будь-який момент провадження у справі відмовитись від запрошеного чи

96

а підозрюваний чи обвинувачений ще не встиг запросити захисника або явка обраного захисника не є можливою, особа, яка провадить дізнання, слідчий своєю постановою мають право призначити захисника тимчасово до явки обраного захисника.

Якщо потреби у проведенні невідкладних слідчих чи інших процесуальних дій з участю захисника немає і якщо є неможливою явка захисника, обраного підозрюваним протягом 24 годин, а захисника, обраного обвинуваченим чи підсудним, — протягом 72 годин, особа, яка проводить дізнання, слідчий, суд мають право запропонувати підозрюваному, обвинуваченому запросити іншого захисника. Якщо і цей захисник не зможе з'явитися для участі в справі протягом 24 годин, а також у випадках, якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний протягом того самого строку не запросили іншого захисника, особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суддя постановою, а суд — ухвалою — самі призначають захисника.

Процесуальні права та обов'язки захисника. Захисник зобов'язаний використовувати передбачені в КПК та інших законодавчих актах засоби захисту з метою з'ясування обставин, що спростовують підозру чи обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, засудженого та надавати їм необхідну юридичну допомогу.

З моменту допущення до участі у справі захисник має право:

— до першого допиту підозрюваного чи обвинуваченого мати з ним конфіденційне побачення, а після першого допиту — такі самі побачення без обмеження їх кількості та тривалості;

— мати побачення із засудженим чи з особою, до якої застосовано примусові заходи медичного чи виховного характеру;

— бути присутнім при допитах підозрюваного, обвинуваченого, а також при провадженні інших слідчих дій, що виконуються за їх участі або за їх клопотанням чи клопотанням самого захисника, а при виконанні інших слідчий дій — з дозволу особи, яка веде дізнання, органу дізнання, слідчого;

— застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, в яких бере участь захисник, а

98

пря ознайомленні з матеріалами справи — з дозво-^ТаК°соби, яка провадить дізнання, або слідчого, а у суді, ^ЛУ ° справа розглядається у відкритому судовому засі- __ з дозволу судді чи суду;

ознайомлюватися з матеріалами, якими обгрукто-ся затримання підозрюваного чи обрання запобіжно-^заходу або пред'явлення обвинувачення, а після закін-^Г°ння досудового слідства - з усіма матеріалами справи; ^Є __ брати участь у судових засіданнях;

___ _СТавити в судовому засіданні питання підсудному, потерпілому, свідкам, експерту, спеціалісту, позивачу і відповідачу, брати участь у дослідженні інших доказів;

__ подавати докази і заявляти клопотання і відводи,

висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду, оскаржувати дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду;

— виступати в судових дебатах;

— знайомитись з протоколом судового засідання та подавати на нього зауваження;

— знати про принесені в справі подання прокурора, апеляції, подавати на них заперечення;

— брати участь у засіданнях суду при апеляційному розгляді справи;

— збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази у справі, в тому числі запитувати й одержувати документи чи їх копії від громадян та юридичних осіб, знайомитись на підприємствах, в установах, організаціях, об'єднаннях громадян з необхідними документами, крім тих, таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян.

Захисник зобов'язаний з'являтися для участі у виконанні процесуальних дій, в яких його участь є обов'язковою. У разі неможливості з'явитися у призначений строк? захисник зобов'язаний заздалегідь повідомити про це та про причини неможливості явки дізнавачу, слідчому, прокурору, суду.

У разі неявки захисника, слідча дія, участь в який захисника не є обов'язковою, виконується без нього.

Захисник не має права розголошувати дані, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням його обов'язків.

⁴' 99

Захисник зобов'язаний не перешкоджати встановленню істини в справі шляхом вчинення дій, спрямованих на те, щоб схилити свідка чи потерпілого до відмови від показань або до дачі завідомо неправдивих показань, схилити експерта до відмови від давання висновку, іншим чином сфальсифікувати докази у справі або затягнути розслідування чи судовий розгляд справи. Він також повинен додержуватися встановленого порядку при розслідуванні та судовому розгляді справи.

Після допуску до участі в справі захисник (адвокат) може відмовитися від виконання своїх обов'язків лише у разі:

1) якщо є обставини, що виключають його участь у справі (ст. 61 КПК);

2) якщо він свою відмову мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю.

Документи, пов'язані з виконанням захисником його обов'язків при участі в справі, не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню дізнавачем, слідчим, прокурором чи судом без згоди захисника (ст. 48 КПК).

Представники потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача

Представництво як інститут кримінально-процесуального права має на меті належним чином забезпечити захист прав і законних інтересів учасників процесу — потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача¹.

Представниками потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача можуть бути адвокати, близькі родичі, законні представники, а також інші особи за постановою особи, яка проводить дізнання, слідчого, судді або за ухвалою суду.

Якщо цивільним позивачем або цивільним відповідачем є підприємство, установа чи організація, то представниками їх інтересів можуть бути спеціально уповноважені ними на те особи, зокрема, юрисконсульти, працівники бухгалтерії, керівники підприємств, установ, організацій та ін.

¹ Кримінальний процес України: Підручник / За ред. Ю. М. Грошевого і В. М. Хотенця. — Харків, 2000. — С 109.

100

Представники потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача користуються процесуальними правами осіб, інтереси яких вони представляють (ст. 52 КПК).

Законні представники неповнолітнього потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого та підсудного

Законними представниками потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого і підсудного можуть бути їхні близькі родичі, опікуни, піклувальники або представники тих установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких вони перебувають (п. 10 ст. 32 КПК). Інші не мають права бути законними представниками неповнолітнього або недієздатного потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

Неповнолітні потерпілі віком до 16 років викликаються для допиту органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом) через своїх законних представників і допитуються у їх присутності, якщо обставини справи цього потребують.

Законних представників потерпілого допускають до участі у справі за постановою особи, яка провадить пізнання, слідчого, судді або ухвалою суду (ч. 1 ст. 52 КПК). Законні представники потерпілого користуються такими правами, що й потерпілі.

Неповнолітній підозрюваний, обвинувачений чи підсудний при провадженні по кримінальній справі також мають право на забезпечення законного представника і викликаються до слідчого, прокурора, судді чи суду, як правило, через їх батьків чи інших законних представників. Якщо неповнолітній перебуває під вартою, він викликається через адміністрацію місця попереднього ув'язнення (ст. 437 КПК).

У судове засідання викликаються батьки або інші законні представники неповнолітнього підсудного.

Законний представник неповнолітнього підсудного має право заявляти відводи і клопотання, надавати докази, брати участь у дослідженні доказів.

Зазначені права роз'яснюються законному представникові підсудного у підготовчій частині судового засідання.

За необхідності допитати батьків або інших законних представників неповнолітнього як свідків суд заслуховує

101

їхні показання. Законні представники підсудного перебувають в залі судового засідання протягом всього судового розгляду.

У виняткових випадках, якщо участь законного представника в судовому засіданні може зашкодити інтересам неповнолітнього підсудного, суд вправі своєю мотивованою ухвалою обмежити участь законного представника в тій чи іншій частині судового засідання або усунути його від участі в судовому розгляді і допустити замість нього іншого законного представника неповнолітнього підсудного.

Неявка законного представника підсудного не зупиняє розгляду справи, якщо суд не визнає його участь необхідною (ст. 441 КПК).

§ 5. Особи, які сприяють кримінальному процесу і здійсненню правосуддя

Свідок

Свідком у справі може бути кожна особа, якій відомі обставини, що стосуються справи.

Свідок може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними (ст..68).

Не можуть бути доказами дані, що їх повідомив свідок, джерело яких невідоме. Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

Не можуть бути допитані як свідки:

1. адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі — з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;

2. захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача — про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;

3. особи, які згідно з висновком судово-психіатричної, судово-медичної експертизи через свої фізичні чи психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;

4. свідок, який відповідно до статті 52³ КПК дає показання під псевдонімом, — щодо дійсних даних про його особу;

5. особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до статті 52³ КПК дає показання під псевдонімом — щодо цих даних.

Відмовитися давати показання як свідки мають право:

1) члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;

2) особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.

Не можуть без їх згоди бути допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника.

Свідок має право: давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою він вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача; заявляти відвід перекладачу; знати, у зв'язку з чим і в якій справі він допитується; власноручно викладати свої показання в протоколі допиту; користуватися нотатками і документами при дачі показань у тих випадках, якщо показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які йому важко тримати в пам'яті; відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів; знайомитися з протоколом допиту і клопотати про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення і зауваження; подавати скарги прокурору на дії дізна-вача і слідчого; одержувати відшкодування витрат, пов'язаних з викликом для дачі показань.

За наявності відповідних підстав свідок має право на забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законом і в порядку, передбаченому статтями 52^і—52⁵ КПК.

Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок, зобов'язана з'явитися в зазначені місце і час і дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі.

Якщо свідок не з'явиться без поважних причин, орган дізнання, слідчий, прокурор або суд мають право застосувати до нього привід через органи внутрішніх справ.

Суд має право також накласти на свідка грошове стягнення у розмірі половини мінімального розміру заробітної плати. Питання про грошове стягнення вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи, по якій свідок викликався. Воно може бути вирішено в іншому судовому засіданні з викликом цього свідка. Його неявка без поважних причин не перешкоджає розгляду питання про накладення грошового стягнення (статті 68— 70 КПК).

За дачу завідомо неправдивих показань і за відмову давати показання про відомі обставини в справі свідок несе кримінальну відповідальність за статтями 384 і 385 КК України.

Поняті

При провадженні слідчих дій (огляду місця події, обшуку, виїмки, пред'явленні осіб і предметів для впізнання, відтворенні обстановки та обставин події тощо) обов'язкова присутність не менше двох понятих.

Понятими можуть бути будь-які особи, які не заінтересовані в справі. Понятими не можуть бути потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого і потерпілого, працівники органів дізнання і досудового слідства. Перед провадженням зазначених слідчих дій понятим необхідно роз'яснити їхні права та обов'язки. Поняті мають право робити зауваження щодо правильності проведення обмірів, замірів, складання схем місця події тощо, що повинні бути занесені в протокол. Крім того, вони мають право на відшкодування витрат і виплату винагороди в зв'язку з участю в провадженні слідчих дій.

Крім того, поняті зобов'язані бути присутніми під час провадження слідчих дій, а також по закінченні участі в них завіряти своїм підписом в протоколах кінцеві результати слідчих дій.

За наявності відповідних підстав поняті мають право на забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законами України (п. 6 ст. 127 КПК).

Перекладач

тт пекладач — це учасник кримінального процесу, який іє мовою, якою провадиться судочинство, і мовою,

^Л володіє підозрюваний, обвинувачений, підсудний, і яш>ний особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом) для перекладу слідчих і судових дій, документів.

Судочинство в Україні провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості.

Особам, що беруть участь у справі й не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача в порядку, встановленому КПК.

Слідчі й судові документи вручаються обвинуваченому в перекладі його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє.

При допиті німого або глухого запрошується особа, яка розуміє їх знаки. Щодо цієї особи діють правила, встановлені КПК для перекладача.

Якщо в розгляді справи бере участь перекладач, головуючий роз'яснює йому обов'язок правильно робити потрібний в судовому засіданні переклад і попереджає про відповідальність за ст. 384 КК України за завідомо неправильний переклад, про що від перекладача відбирається підписка (статті 19 і 285 КПК). Перекладач за наявності відповідних підстав має право на забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законами України.

Спеціаліст

Це особа, яка володіє науковими, технічними та іншими спеціальними знаннями і навичками, і за викликом органа дізнання, слідчого, прокурора, судді (суду) надає їм допомогу в проведенні слідчих і судових дій.

Спеціаліст може залучатись при провадженні будь-яких слідчих чи судових дій, якщо виникає в цьому потреба, для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи. Спеціаліст повинен бути не заінтересований в результатах справи.

Виклик слідчим спеціаліста є обов'язковим для керівника підприємства, установи чи організації, де працює спеціаліст.

Спеціаліст зобов'язаний: з'явитися на виклик; брати участь у проведенні слідчої дії, використовуючи свої спеціальні знання і навички для сприяння слідчому у виявленні, закріпленні та вилученні доказів; звертати увагу слідчого на обставини, пов'язані з виявленням та закріпленням доказів; давати пояснення зі спеціальних питань, що виникають при проведенні слідчої дії.

Спеціаліст має право: звертатися з дозволу слідчого із запитаннями до осіб, які беруть участь у проведенні слідчої дії; робити заяви, пов'язані з виявленням, закріпленням і вилученням доказів. Спеціаліст за наявності відповідних підстав має право на забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законами України.

Перед початком слідчої дії, в якій бере участь спеціаліст, слідчий пересвідчується в особі та компетентності спеціаліста, з'ясовує його стосунки з обвинуваченим і потерпілим та роз'яснює спеціалістові його права та обов'язки. Про виконання слідчим цих вимог зазначається у протоколі слідчої дії.

У разі відмови або ухилення спеціаліста від виконання своїх обов'язків слідчий повідомляє про це адміністрацію підприємства, установи чи організації за місцем роботи спеціаліста або громадську організацію для відповідного реагування (ст. 128^і КПК).

Експерт

Експерт — це особа, яка має необхідні спеціальні знання для дачі висновку з питань, що досліджуються, і призначена особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом) постановою (ухвалою) як експерт для провадження судової експертизи.

Експертиза призначається у разі, якщо для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

Як експерта може бути викликано будь-яку особу, що має необхідні знання для дачі висновку з питань, що досліджуються. Питання, які ставляться експертові, і його висновок по них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.

106

Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього

бисту відповідальність. За необхідності в справі може л°° призначено кількох експертів, які дають загальний

новок. Якщо експерти не дійшли згоди, то кожний з них складає свій висновок окремо.

Висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов'язковим, але непогодження з ним повинно бути мотивовано у відповідних постанові, ухвалі, вироку.

Якщо експертизу буде визнано неповною або не досить ясною, може бути призначено додаткову експертизу, яку доручать тому самому або іншому експертові.

Якщо висновок експерта буде визнано необгрунтованим, або таким, що суперечить іншим матеріалам справи, або якщо є сумніви в його правильності, може бути призначено повторну експертизу, яку доручають іншому експертові або іншим експертам.

Не можуть бути експертами особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого або які раніше були ревізорами в справі.

Особа, яку призначено експертом, зобов'язана з'явитися за викликом і дати правильний висновок з поставлених запитань.

За злісне ухилення від явки до суду, до органів досудо-вого слідства або дізнання експерт несе відповідальність за ч. 2 ст. 185³ або ст. 185⁴ Кодексу України про адміністративні правопорушення, а за дачу завідомо неправдивого висновку або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків — відповідно за статтями 384 чи 385 КК України.

Експерт має право: ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються експертизи; порушувати клопотання про надання нових матеріалів, необхідних для дачі висновку; з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або суду бути присутнім при провадженні допитів та інших слідчих дій і задавати особам, яких допитують, запитання, що стосуються експертизи, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

Якщо питання, поставлене перед експертом, виходить за межі його компетенції або якщо надані йому матеріали не достатні для дачі висновку, експерт у письмовій формі повідомляє орган, що призначив експертизу, про неможливість дати висновок (статті 75, 77 КПК).

107

Секретар судового засідання

Секретар судового засідання — посадова особа суду, яка повинна бути незаінтересована в результатах справи, мати певний досвід роботи з комп'ютером, стенографування тощо.

Протокол судового засідання в суді першої та апеляційної інстанцій веде секретар судового засідання. У протоколі зазначаються: місце та час початку і закінчення судового засідання; назва і склад суду; справа, що розглядалась; секретар; сторони; особи, які не з'явились в судове засідання, та причини їх неявки; дані про особу підсудного; дані про роз'яснення підсудному та іншим учасникам процесу їхніх прав та обов'язків; ухвали та постанови суду, прийняті без видалення до нарадчої кімнати; всі розпорядження головуючого та дії суду, в тому порядку, в якому вони відбувались; всі клопотання і заяви учасників процесу; докладний зміст записаних від першої особи показань підсудного, потерпілого, свідків, пояснень спеціалістів, відповідей експерта на усні запитання; послідовність і короткий зміст судових дебатів; короткий зміст останнього слова підсудного; проголошення вироку та роз'яснення порядку і строку його оскарження.

Протокол судового засідання підписують головуючий і секретар судового засідання.

Протокол судового засідання повинен бути виготовлений не пізніше семи діб з дня закінчення судового розгляду справи. Про виготовлення протоколу судового засідання повідомляються учасники судового розгляду.

Повне фіксування судового процесу з допомогою звуко-записуючої апаратури чи інших технічних засобів здійснюється на вимогу хоча б одного учасника судового розгляду справи в суді першої інстанції при розгляді справи по суті чи в апеляційному суді або за ініціативою суду.

Повне фіксування судового процесу здійснює секретар судового засідання або під його керівництвом інший працівник суду.

Про те, що з метою повного фіксування судового процесу використовуються технічні засоби, а також дані про їх технічні характеристики зазначається в протоколі судового засідання. До протоколу додається звіт секретаря судового засідання, у якому похвилинно зазначаються відомості про процесуальні дії, виконані в судовому засіданні.

108

Відтворення технічного запису судового процесу здій-ється на вимогу сторін чи за ініціативою суду. ^СН Ауді°^{касета чи} ^^нши^ носій інформації, на якому зафік-

ваяо судовий процес, зберігається при справі.

Учасники судового розгляду мають право ознайомитися з протоколом судового засідання і подати на нього письмові зауваження, вказавши на його неправильність чи неповноту.

Письмове клопотання про ознайомлення з протоколом судового засідання зазначені особи мають право заявити протягом трьох діб з часу проголошення вироку чи іншого судового рішення.

Про виготовлення протоколу судового засідання повідомляються прокурор, який брав участь у розгляді справи, і ті учасники судового розгляду, які заявили клопотання про ознайомлення з ним.

З моменту одержання цього повідомлення вони мають право протягом трьох діб ознайомитися з протоколом і подати щодо нього зауваження. За наявності поважних причин цей строк може бути продовжений постановою головуючого.

У разі умисного затягування ознайомлення з протоколом судового засідання чи виставлення не передбачених законом умов для його ознайомлення, особа, яка пред'являє протокол для ознайомлення, складає про це протокол і передає його головуючому.

Головуючий у таких випадках затверджує графік ознайомлення, що є обов'язковим для особи, яка знайомиться з протоколом судового засідання. За наявності поважних причин визначені у графіку строки ознайомлення з протоколом можуть бути продовжені постановою головуючого. Після закінчення визначеного в графіку строку головуючий своїм розпорядженням припиняє ознайомлення з протоколом.

Головуючий розглядає зауваження на протокол судового засідання і в разі згоди з ними посвідчує їх правильність.

При незгоді головуючого з зауваженнями вони вносяться на розгляд судового засідання. Про час розгляду зауважень повідомляються всі учасники судового розгляду, але їх неявка не перешкоджає розгляду зауважень.

Зауваження на протокол розглядаються:

109

j,^< лидалася суддею одноособово — головуючим;

якщо справа розглядалася колегіально — цим судом чи більшістю його складу.

У судовому засіданні заслуховуються пояснення осіб, які подали зауваження, думка інших учасників судового розгляду, за необхідності відтворюється технічний запис процесу, якщо він здійснювався, опитуються особи, щодо змісту показань яких подано зауваження. Суддя — постановою, а суд — ухвалою за наявності до того підстав задовольняють чи відхиляють зауваження.

Зауваження на протокол, постанова чи ухвала про їх розгляд приєднуються до справи.

Якщо з якихось причин зауваження розглянути неможливо, вони приєднуються до справи і оцінюються судом вищого рівня у сукупності з усіма матеріалами справи (статті 87—88 КПК).

ТЕМА 5

Доказування та докази в кримінальному процесі

§ і. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування

§ 2. Класифікація доказів та їх джерел

§ 3. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел

§ 4. Особливості процесу доказування на

окремих стадіях кримінального судочинства

§ 1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування

Одним із найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства в цілому є забезпечення суворого додержання законності, викорінення будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд Української держави на даний час намітив і здійснює комплекс заходів з виконання вищезазначених завдань. Нині особливу увагу приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликані стояти на сторожі законності, захисту прав громадян України, інтересів суспільства.

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді — це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Процес доказування — це формування, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обгрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обгрунтованого і справедливого рішення.

У кримінально-процесуальній науці немає однозначного визначення поняття предмета доказування. Наприклад, Р. Г. Домбровський під доказуванням розуміє викладення думок у процесі спілкування одного індивіда з іншим. На його думку, пізнання передує доказуванню, бо, перш ніж викладати знання, індивід повинен їх здобути; різниця в судовому дослідженні пізнання і доказування має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить межа між двома видами діяльності — криміналістичною і процесуальною; сутність криміналістичної діяльності становить пізнання, а кримінально-процесуальної — доказування¹. З таким розумінням сутності кримінально-процесуального доказування погодитися складно, оскільки змістовна сторона його зникає і залишається тільки процесуальна форма. Тому криміналістична діяльність, що неврегульована нормами права, визнається засобом пізнання у судовому дослідженні. Інші автори розглядають зміст кримінально-процесуального доказування ширше, виділяючи два його види: доказування як дослідження фактичних обставин і доказування як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі². При цьому, зазначає В. М. Савицький, доказування тези завжди звернено до зовнішнього адресата. Доказування, отже, є лише частиною загального розуміння у кримінальному процесі. Така позиція, на наш погляд, є цілком вірною, однак її не завжди враховують при розробці визначень поняття доказування у кримінальному процесі, як у монографічній, так і в навчальній літературі.

Кримінально-процесуальне доказування як дослідження — це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці елементи взаємопов'язані, тісно та нерозривно переплітаються. їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих та практичних цілях.

Деякі процесуалісти як самостійний елемент процесу доказування виділяють процесуальне закріплення доказів. Правильно зазначає С. А. Шейфер, що доказування можна вважати отриманим лише після фіксації здобутої інформації в передбаченій кримінально-процесуальним законом формі¹

М. Фаткуллін відносить до елементів доказування також побудову та динамічний розвиток слідчих версій². На наш погляд, побудову слідчих версій не можна розглядати як елемент доказування. Версія — це форма мислення, що є не процесуальною, а криміналістичною категорією³, яка не врегульована нормами права.

С. В. Курильов вважає, що оцінка доказів як розумова діяльність — це самостійна процесуальна категорія, що перебуває за межами понять судового доказування і не є його складовою частиною. Під доказуванням він розуміє лише процесуальні дії слідчих і судових органів зі збирання та закріплення доказів⁴. Але без розумової діяльності, без оцінки зібраних доказів кримінально-процесуальне доказування неможливе.

Отже, можна зробити висновок, що в кримінальному судочинстві як елементи процесу доказування слід розглядати збирання, перевірку та оцінку як доказів, так і їх джерел.

Щодо другого виду доказування в кримінальному процесі, то його найважливішими елементами є формулювання визначеної тези та наведення аргументів для його обгрунтування.

Отже, доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обгрунтованих висновків по цій справі.

¹ Шейфер С. А. Следственные действия — система и процессуальная форма. — М., 1981. — С. 51.

² Фаткуллин Ф. Н. Обвинение и защита по уголовным делам: Учеб. пособие. — Казань, 1976. — С. 93—95.

³ Коновалов В. Н. Проблемы логики и психологии в следственной практике. — К., 1970. — С. 73.

⁴ Курылев С. В. Основы теории доказательств в советском правосудии. — Минск, 1969. — С. 35.

113

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах. Але, разом з цим, це є і практична діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом.

Розглянемо докладніше елементи доказування.

Збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, а також у поданні доказів учасниками процесу, підприємствами, установами, організаціями і громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК). Збирання доказів провадиться, головним чином, на стадії досудового слідства, однак суд з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу може доповнити матеріали досудового слідства.

Закріплення доказів, виявлених особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором та судом проводиться лише тими способами і в тих формах, що встановлені КПК. Правильне закріплення доказів і суворе додержання норм, встановлених КПК, забезпечують як зберігання доказів, так і можливість їх перевірки і відповідної оцінки.

Наступним елементом доказування є перевірка доказів, тобто всі зібрані по справі докази повинна об'єктивно перевірити особа, яка провадить дізнання - слідчий, прокурор і суд. Перевірка (дослідження) доказів провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а також шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі. Крім того, перевірка доказів провадиться з метою з'ясування питання про їх достовірність.

Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити докази — означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже, оцінка доказів — це розумова діяльність, що здійснюється в логічних формах зі встановлення достовірності чи недостовірності доказів, зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення даної справи. Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПК, в якій зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім

114

реконанням, що грунтується на всебічному, повному й "б'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукуп-°ості, керуючись законом¹. Оцінивши всі наявні в справі асоби доказування і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд походять певних висновків по справі. Висновки ці можуть бути різними за своїм характером і змістом, достовірними і недостовірними. Достовірність — це більш-менш обгрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а недостовірний висновок — це категоричне твердження про винність, що випливає з усіх наявних у справі доказів. Недостовірність має місце там, де правильність висновку викликає обгрунтований, такий, що випливає з обставин справи, сумнів, і тому можливі й інші його рішення. Тому виносити вирок при недостовірних висновках про винність підсудного недопустимо. Достовірним є такий висновок, щодо правильності якого не виникає сумнівів, є єдино можливим у даній справі й виключає будь-яке інше її вирішення, тобто відповідає об'єктивній істині.

Отже, отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних і недостовірних є кінцевим моментом доказування у кожній окремій справі.

Щодо предмета доказування, то в літературі існує кілька визначень цього питання. Коло фактів, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі для її правильного вирішення, називають предметом доказування.

При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді доказуванню підлягають:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння (ст. 64 КПК).

Коваленко Є. Г., Гончар М. М. Принцип всебічного, повного та > . ктивного дослідження обставин кримінальної справи: Поняття та зміст // Науковий вісник. — 1996. — №. 1. — С 244—251.

115

Щодо поняття предмета доказування існують різні погляди.

Наприклад, Г. М. Миньковський, В. Г. Танасевич та О. О. Ейсман зазначають: «Предмет доказування — це система обставин, які виражають якості і зв'язки досліджуваного об'єкту чи події, істотні для правильного вирішення кримінальної справи і реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства»¹. А. С. Кобліков вважає це визначення не зовсім вдалим, оскільки воно не розкриває сутності поняття. Предмет доказування, на його думку, — це сукупність істотних для справи обставин, що повинні бути встановлені в процесі доказування по кримінальній справі в інтересах їх правильного вирішення². В. О. Бакін зазначає, що «законодавча схема предмета доказування — це інформаційна система, що складається з набору значень нормативного порядку, яка керує діяльністю посадових осіб, що ведуть процес по конкретній справі та учасників процесу з виявлення і встановлення у злочинних подіях обставин, потрібних для вирішення завдань кримінального судочинства»³. Останнє визначення є складним і, так би мовити, не кримінально-процесуальним, воно сформульоване швидше з позицій теорії інформації. Крім того, навряд чи правильно говорити у визначенні предмета доказування про «злочинні події», оскільки не тільки вони є предметом дослідження в кримінальному процесі.

З предметом доказування тісно пов'язано поняття меж доказування (дослідження). Під межами доказування слід розуміти необхідну і достатню сукупність доказів, зібраних по справі, які забезпечують правильне її вирішення. Якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути з'ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Правиль'не встановлення меж доказування передбачає:

а) забезпечення з необхідною повнотою з'ясування обставин, що складають предмет доказування;

¹ Теория доказательств в советском уголовном процессе. — М., 1973. — С. 139.

² Кобликов А. С. Законодательство об уголовном судопроизводстве и понятие теории доказательств. — М., 1981. — С. 48.

³ Бакия В. А. Предмет доказывания в советском уголовном процессе. — Саратов, 1981. — С. 19.

116

б) використання з цією метою лише допустимих доказів, в обсязі, необхідному для достовірних висновків

У справі.

Аналізуючи низку праць з цього питання, слід зазначити що у різних процесуалістів різні погляди на предмет і ме'ясі доказування. Наприклад, Р. Д, Рахунов стверджує: «Меясі доказування — це менш вдале викладення обставин, які підлягають доказуванню по кримінальній справі»¹. Таке розуміння меж доказування не дістало підтримки в юридичній літературі та було піддано обгрунтованій критиці, оскільки предмет і межі доказування — поняття хоч і взаємозв'язані, але не рівнозначні; кожне з них має властивий тільки йому юридичний зміст і призначення в кримінально-процесуальному доказуванні. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього. Якщо предмет доказування слід розглядати як межі дослідження обставин справи по горизонталі, то межі доказування, що визначають глибину їх дослідження, можна умовно визначити, як межі по вертикалі, зазначає Л. М. Карнєєва².

В юридичній літературі поширена думка (і вона в цілому правильна), що предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб їх досягнення. Невірне визначення меж доказування може призвести до його звуження або необгрунтованого розширення. При звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказовому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків. Необгрунтоване розширення меж доказування обумовлює невиправдану надмірність доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи (ст. 22 КПК) однакові як для стадії досудового слідства,

Рахував Р. Д. Участники уголовно-процессуальной деятельности по советскому праву. — М., 1961. — С. 134.

Карнєєва Л. М. Доказательства в советском уголовном процессе: Учеб. пособие. — Волгоград, 1988. — С. 79.

117

так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності на цих стадіях, а також невірне або неточне визначення меж доказування, ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширше на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки, вони можуть бути ширше в суді, а не на досудовому слідстві.

§ 2. Класифікація доказів та їх джерел

Кримінально-процесуальні докази — це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК).

Деякі автори чітко і послідовно розрізняють докази як фактичні дані та їх процесуальні джерела: пояснення потерпілого, свідка, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оператив-но-розшукових заходів, інші процесуальні документи. Така позиція є теоретично обгрунтованою і повністю відповідає закону та вимогам практики.

В юридичній літературі вживають поняття доказування, відповідно до якого фактичні дані та їх процесуальні джерела утворюють нерозривну єдність та входять у поняття доказування.

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття доказу в логіці: «Доказ — це логічна операція обгрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень». Доказ складається з трьох елементів:

— тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації);

— аргументів (доводів або підстав доказу — це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу);

118

демонстрації (це логічний зв'язок між аргументом і чою) Звичайно, докази в логічному розумінні теж ши-^Г ко застосовуються в кримінальному процесі, особливо ои обгрунтуванні процесуальних рішень (постанов, ухвал, вироків)¹.

Питання про те, що слід розуміти під «фактичними ними», _Пр_{О як}і йдеться в законі, не знайшло одностайного розв'язання в юридичній літературі. Одні вчені вважають, що це факти, другі — що це відомості про факти, а треті — що це й те, й інше. Розуміння «фактичних даних» як відомостей про факти, обставини справи, що одержуються з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КІТО) процесуальних джерел, є нині, на наш погляд, найбільш слушним. Факти — це події, явища дійсності, які не можна «приєднати до справи». Через те при доказуванні в кримінальній справі слідчий, прокурор і суддя оперують відомостями про ці події та явища дійсності, зафіксованими в показаннях допитаних осіб, документах та інших джерелах доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддями фактів і обставин у ході провадження слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо), вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесуальними доказами не цими фактами, а лише відомостями про них, зафіксованими в установленому законом порядку в протоколах слідчих дій і судового засідання².

Чітке й послідовне розрізнення доказів, як відомостей про факти, обставини, та їх процесуальних джерел є, на нашу думку, теоретично обгрунтованим, таким, що повністю відповідає закону і потребам практики. Наприклад, КПК прямо вказує, що при складанні обвинувального висновку слідчий зобов'язаний в його описовій частині зазначити обставини справи, як їх встановлено на досудо-вому слідстві; місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано в справі, та відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; наявність обставин, які обтя-

¹ Кириллов В. И., СтарченкоА. А. Логика. — М., 1987. — С 238.

² Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України. — К., 1999. — С 138—139.

119

жують та пом'якшують його покарання (ч. 2 ст. 223 КПК), а у мотивувальній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені докази, на яких грунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази (ч. 1 ст. 334 КПК).

Найбільш поширеною є така класифікація доказів:

1. Залежно від відношення до обставини, що підлягає доказуванню:

а) прямі;

б) непрямі.

2. Залежно від обставин, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність:

а) обвинувальні;

б) виправдувальні.

3. За джерелом відомостей (за цією обставиною класифікуються як докази, так і їх джерела):

а) первинні;

б) похідні.

Прямі доказибезпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню, або ж на її відсутність.

Наприклад, якщо свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як Карпенко І. П. близько 20-ї години 11 січня 2002 р. біля входу в парк ім. Б. Хмельницького вдарив металевим прутом по голові Павлюка Д. В., який від цього удару впав і більше не піднімався, забрав у потерпілого шапку, годинник і гаманець, після чого зник, то це буде прямий доказ, бо він безпосередньо вказує на саму злочинну дію, час, місце, спосіб її вчинення, на того, хто вчинив цю дію і на особу потерпілого. Якщо ж при обшуку в квартирі Кар-пенка І. П. буде знайдено металевий прут, шапку, годинник і гаманець Павлюка Д. В., то ці речові докази будуть непрямими, бо ще треба за допомогою судової експертизи, пред'явлення для впізнання, допитів та інших слідчих дій довести, що вони мають відношення до події злочину.

Непрямі (побічні) докази також мають важливе значення, але користуватись ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов'язані, створювали систему доказів, в якій кожний непрямий доказ був би, так би мовити, кільцем нерозривного ланцюга.

Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме даною особою, а також на наявність обставин, що обтяжують відповідальність.

120

длрд ж докази свідчать, що самої події зло-

v не було, або що дана особа до неї не причетна. На-^И клад» алібі є прямим виправдувальним доказом. ^ПР Первивні докази та їх джерела ще називають першо-_реЛОм. Це, наприклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа. Якщо ж свідок дав показання з чужих слів Д^е — похідний доказ, причому закон вказує, що якщо показання свідків базуються на повідомленнях інших осіб,

ці особи повинні бути допитані. Якщо ж джерело повідомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутками тощо), вони не можуть бути доказом. Те саме стосується і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичайно, при провадженні в кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але і похідні докази та джерела доказів можуть бути корисними, цінними засобами процесуального пізнання, зокрема при перевірці повноти і правильності джерела (наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, оригіналу документа)¹.

У процесуальній літературі існують різні погляди щодо класифікації доказів і їх процесуальних джерел. На думку В. Д. Арсеньєва, який обстоює двояке розуміння кримінально-процесуальних доказів, джерелом останніх є свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти, документи, місце знаходження та вилучення речових доказів². Однак поки доказову інформацію, якою володіють певні особи, не отримано і не закріплено в передбаченій законом формі, доказів, а, відповідно, і їх джерел, не існує.

В. Я. Дорохов і М. К. Треушніков однаково розуміють поняття доказів. Показання свідків, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, протоколи слідчих та судових дій та інші документи вони називають джерелами фактичних даних. Щодо речових доказів, то такими, на думку В. Я. Дорохова, є протокол огляду предмета і сам предмет. Джерелами доказів він вважає осіб, які дають свідчення та висновки. М. К. Треушніков та-

¹ Михеєнко М. М., Нор В. Т., ШибікоВ. П. Зазнач, праця. — С 141. ■Арсеньев В. Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процессе. — М., 1964. — С. 74.

121

кож зазначає: «джерелами доказів є об'єкти матеріального світу, які зберігають інформацію про факти. Ними можуть бути люди (сторони, треті особи, свідки, експерти) або речі»¹.

Ф. Н. Фаткуллін дійшов висновку, що під джерелом судових доказів розуміють процесуальну форму, за допомогою якої фактичні дані вводяться в сферу процесуального доказування². Безпречно, носій можливих доказів відіграє важливу роль у їх формуванні і в процесі слідчих та судових дій, але все ж не є безпосереднім процесуальним джерелом доказів.

Тому, підсумовуючи, можна зробити висновок, що класифікація доказів та їх джерел у працях вчених і практичних працівників розглядається по-різному.

Згідно з чинним кримінально-процесуального законодавства джерелами доказів є:

— показання свідків, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого ;

— висновок експерта, речові докази;

— протоколи слідчих та судових дій;

— протоколи відповідних додатків, що складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшу-кових заходів;

— інші документи.

Цей перелік міститься у ч. 2 ст. 65 КПК і є вичерпним. Щоб ширше розкрити це питання, дамо коротку характеристику джерел доказів, оскільки докладніше розглядатимемо їх у темі «Провадження слідчих дій».

Показання свідків

Показання свідків — це найбільш поширений вид джерел доказів. Це пояснюється тим, що КПК мінімально обмежує коло осіб, що можуть бути допитані як свідки. Як свідка може бути викликано кожну особу, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Свідок може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню в даній справі, зокрема про факти, які характеризують особу обвинуваченого, підозрюваного і

¹ Треутников М. К. Относимость и допустимость доказательств в гражданском процессе. — М., 1981. — С. 35.

² Фактуллив Ф. Н. Зазнач, праця. — С. 129.

122

_оПілого і його взаємовідносини з ними (частини 1 і 2

«Я ч 1 ст. 167 КПК). _ст. о», ■*• . „

Дізяавач, слідчий, прокурор і суд перед допитом як

іпків членів сім'ї, близьких родичів, усиновителів підоз-пюваяого, обвинуваченого, підсудного, а також осіб, які своїми показаннями викрили б себе, членів їх сім'ї, зобов'язані роз'яснити їм право відмовитись давати показання, про що зазначається в протоколі допиту чи в протоколі судового засідання.

Щодо неможливості такого допиту захисника слід зазначити, що відповідно до закону кожен адвокат складає адвокатську присягу і згідно з нею йому забороняється розголошувати будь-які відомості, які стали йому відомі в зв'язку з виконанням ним обов'язків представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.

У деяких випадках як свідок може бути допитана особа, яка раніше займала інше процесуальне становище по даній справі.

За певних умов як свідка може бути допитано особу, яка раніше була по цій справі обвинуваченим. Наприклад, у разі, якщо в ході дізнання або досудового слідства до відповідальності притягнуто двоє або більше осіб, а потім одну з цих осіб було засуджено або щодо неї з тих чи інших обставин справу було припинено. Таку особу може бути потім допитано по справі як свідка.

Якщо обвинувачений має право відмовитися від дачі показань і не несе кримінальної відповідальності ні за цю відмову, ні за дачу завідомо неправдивих показань, то положення змінюється, як тільки дана особа перестає бути обвинуваченим. Тому якщо в подальшому, під час судового розгляду, виникає необхідність допитати колишнього обвинуваченого за конкретними обставинами справи, його буде допитано як свідка на тих самих підставах і в такому порядку, як і всіх інших свідків.

Свідками можуть бути особи як незацікавлені, так і зацікавлені у вирішенні справи, в тому числі родичі й Друзі обвинуваченого, особи, які були з ним у неприязних стосунках, родичі потерпілого тощо. Всі ці обставини, а також критичне ставлення до показань, повинні враховуватись при кінцевій оцінці показань зазначених свідків.

123

Показання потерпілого

Про визнання особи потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. Особі, яка визнається потерпілим, у кожному разі заподіюється та чи інша шкода: моральна, фізична або майнова.

Давати показання — право, а не обов'язок потерпілого, проте якщо він погодився давати показання, то повинен говорити лише правду. За дачу завідомо неправдивих показань потерпілий несе кримінальну відповідальність за ст. 384 КПК, про що попереджається перед допитом.

Потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ним.

Не можуть бути доказами дані, що їх повідомив потерпілий, джерело яких невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК). Якщо показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці й оцінці в сукупності з усіма обставинами, встановленими у справі. Обвинувачення не може бути обгрунтовано суперечливими показаннями потерпілого, не підтвердженими іншими доказами, а також показаннями, що за обставинами справи могли бути наслідком помилкового сприйняття потерпілим подій і фактів, зокрема, якщо він перебував у стані сп'яніння, за підозрою потерпілого, що виникли у нього через неприязні стосунки з обвинуваченим. Показання малолітнього потерпілого, щодо якого було застосовано неправильний допит, не може бути визнано доказом у справі.

Показання підозрюваного та обвинуваченого

Як підозрюваного може бути допитано тільки особу, затриману через підозріння у вчиненні злочину, а такояс особу, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченої (ч. 1 ст. 43 КПК). Підозрюваний має право давати показання щодо обставин, які стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також щодо всіх інших відомих йому обставин по справі (ч. 1 ст. 73 КПК).

Як обвинувачені допитуються тільки особи, щодо яких

яяо достатньо доказів, що вказують на вчинення ними

³¹ чинів, і винесено постанову слідчого про притягнення

"х°як обвинувачених (статті 131, 132, 143 КПК). Обвину-

ачений має право давати показання по пред'явленому

йому обвинуваченню, а також щодо всіх інших відомих

йому обставин і доказів, що є в справі.

Давати показання і відповідати на запитання — це право а не обов'язок підозрюваного та обвинуваченого. За відмову давати показання і за дачу неправдивих показань вони відповідальності не несуть. Домагатися їхніх показань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється.

Як різновид показань підозрюваного й обвинуваченого розрізняють повне або часткове визнання чи заперечення ними своєї вини в інкримінованому злочині, самообмову, обмову та алібі.

Самообмова — це показання підозрюваного або обвинуваченого, в яких вони зізнаються у вчиненні злочину, якого в дійсності не вчинили, у більш тяжкому злочині, ніж учинили насправді, або ж беруть на себе всю вину за вчинений злочин, хоч у дійсності він є груповим, чи перебільшують свою роль у вчиненні злочину порівняно з тим, якою вона є насправді. Мотивами самообмови можуть бути несприятливий для них збіг обставин, стан пригніченості, втрата віри в справедливість і об'єктивність слідчого і суду, бажання виручити інших осіб, бути покараним за менш тяжкий злочин порівняно з вчиненим, сховатись на деякий час від слідства і суду в місцях позбавлення волі, якщо вони розшукуються за обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, поради «досвідчених» людей, у тому числі співкамерників, погроза і підкуп з боку дійсних злочинців і співучасників, незаконні засоби ведення розслідування, юридична необізнаність, бажання «прогулятися» в інших місцях під час допитів, оглядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в колонії, кругова порука, «солідарність» злочинців, бажання неповнолітнього злочинця заслужити схвалення більш Досвідчених і сильних злочинців, свого оточення тощо.

Обмова — це такі показання підозрюваного чи обвинуваченого, в яких він викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні

125

особи) у вчиненні інкримінованого йому або іншого злочину. Мотивами обмови є бажання уникнути відповідальності або применшити свою вину, помста, бажання сприяти розкриттю злочину, заслужити прихильність працівників міліції і слідчих або ж незаконний вплив з їх боку.

Алібі — це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що він не міг бути виконавцем інкримінованого злочину, бо в момент його вчинення перебував у іншому місці. Обов'язок перевірки алібі лежить на органі дізнання, слідчому, прокуророві та судді. Підозрюваний та обвинувачений, їхні захисники мають право, але не зобов'язані, наводити докази на підтвердження алібі. Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про алібі не спростовано, кримінальну справу повинно бути закрито, а суд першої інстанції повинен постановити виправдувальний вирок.

При оцінці показань обвинувачуваного слід враховувати, зокрема, що показання обвинуваченого, дані на досу-довому слідстві, від яких він відмовився згодом, не підтверджені в судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку. Показання обвинуваченого, який викриває іншу особу, підлягають ретельній і критичній перевірці. Слід особливо критично ставитись до показань одного обвинуваченого проти іншого, що спрямовані на усунення чи пом'якшення власної вини. Обвинувачення не може вважатись доведеним, якщо воно грунтується тільки на обмові іншого обвинуваченого, заінтересованого в результатах справи, не підкріпленої іншими вагомими доказами. Це стосується й оцінки показань підозрюваного.

Потерпілий, підозрюваний і обвинувачений — активні учасники кримінального процесу. їхні показання мають важливе значення не тільки для встановлення істини у справі, вони є засобом захисту їхніх прав і законних інтересів. Останнє не є характерним для показань свідка. Крім того, процес формування показань свідка дуже істотно відрізняється від показань потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого. Все це також слід враховувати при оцінці показань зазначених осіб¹.

¹ Михеєвко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Зазнач, праця. — С 148—149.

126

Висновок експерта

Висновок експерта як доказ у кримінальній справі —

„„_КЛтність фактичних даних та відомостей, зібраних у це t/y^j _я _ . .

оимінальніи справі, що містяться в його повідомленні

органу дізнання, слідчому, прокурору та суду, встановлених У результаті досліджень матеріальних об'єктів, проведених особою, обізнаною в певній галузі науки, техніки чи інших спеціальних знань і з використанням цих знань. Проведення дослідження та фіксування його результатів проводиться з додержанням вказаного у законі процесуального порядку. Дослідження виконується за спеціальним завданням органу дізнання, слідчого, прокурора чи

суду (судді).

Отже, для висновку експерта як виду доказів істотним є те, що він: а) є результатом дослідження; б) виходить від особи, яка володіє певними спеціальними знаннями, без використання яких є неможливим таке дослідження; в) складається з додержанням встановленого процесуального порядку; г) спирається на зібрані у справі докази.

Експерт надає висновок лише за умови безпосереднього дослідження матеріальних об'єктів експертизи, чи за умови такого дослідження з використанням відомостей, відомих з матеріалів справи, чи тільки на основі матеріалів справи. Правдивість висновків експерта, який використовував відомості з протоколів допитів, інших письмових матеріалів, певна річ, залежить від достовірності останніх. Наприклад, М. С. Строгович вважає помилковою практику, коли експерт «в основу своїх висновків вкладає не тільки результати дослідження ним відповідного об'єкта на основі спеціальних знань, а й матеріали досу-дового та судового слідства...». З таким поглядом на цю проблему не можна погодитися. У тих випадках, коли об'єктом експертизи є факт, який не можна безпосередньо піддати експертному дослідженню (наприклад, стан психіки обвинуваченого в момент вчинення злочину), експерт будує свої висновки на даних щодо цього факту, що є в показаннях свідків, потерпілих, обвинувачених, документах тощо.

Експертне дослідження виконується в процесі доказування та є його складовою частиною й підпорядковане тим

¹ Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — Т. 1. — С. 441.

127

самим цілям. Отримавши висновок експерта, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя) використовують його впродовж усього процесу доказування.

У ході експертизи, на відміну від інших процесуальних дій, встановлення істотних для справи фактів може відбуватися за відсутності органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді). Ця особливість дозволяє пояснити, чому законодавець встановив систему спеціальних процесуальних гарантій, додержання яких має сприяти вірогідному, повному та об'єктивному встановленню фактів експертом і всебічній перевірці його висновків органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею). Сукупність цих гарантій утворює процесуальну форму, особливості якої відрізняють експертизу від інших способів доказування.

Норми процесуального права, що регламентують проведення експертизи, визначають не лише мету, порядок, межі таких досліджень, а й взаємні права та обов'язки органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді), інших учасників процесу, а також експерта у зв'язку з проведенням ним досліджень¹.

Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту відповідальність, За необхідності в справі може бути призначено кількох експертів, які дають загальний висновок. Якщо експерти не дійшли згоди, то кожний з них складає свій окремий висновок.

Висновок експерта для особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду (судді) не є обов'язковим, але непогодження з ним має бути вмотивованим у відповідній постанові, ухвалі, вироку (частини 3 і 4 ст. 75 КПК).

Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від ЗО травня 1997 р. № 8 наголосив, що при дослідженні висновку експерта суди повинні виходити з того, що згідно зі ст. 67 КПК висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має грунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності. Не слід надава-

¹ Теория доказательств в советском уголовном процессе. — М., 1973. С. 700—701.

128

перевагу висновку експерта лише тому, що експертизу поведено комісією, повторно, експертом авторитетної ус-анови або тим, який має більший досвід експертної роботи тощо (пункти 3 і 13 зазначеної постанови)¹.

Речові докази

Речові докази — це приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді _або ухвалою суду предмети, що були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, тобто всі предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності обвинуваченого (ст. 78 КПК). Серед цих предметів можна виділити продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші, продукти харчування тощо).

Багато непорозумінь і помилок у слідчій та судовій практиці викликає визнання речовими доказами транспортних засобів, використаних злочинцями при вчиненні злочинів. Часто ці засоби безпідставно визнаються знаряддям вчинення злочину в справах про крадіжки, незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим добувним промислом тощо і конфіскуються. Транспортний засіб може бути визнаний знаряддям злочину лише у тому разі, якщо його використання було безпосередньо пов'язано з вчиненням дій, що входять до об'єктивної сторони складу злочину.

Не є речовими доказами зразки для порівняльного експертного дослідження, бо вони пов'язані не з подією, що розслідується, а з фактом розслідування, відіграють допоміжну, інструментальну роль при експертному дослідженні і не є незамінними, на відміну від речових доказів.

Предмети, що можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця події, обшуку, виїмці та провадженні деяких інших слідчих дій. їх можуть також принести до слідчих органів, прокурора чи суду підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники процесу, будь-які громадяни. Речові докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно опи-

¹ Вісник Верховного Суду України. — 1997. — № 3. — С 3—4.

5 3-85 129

сані в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду (ч. 1 ст. 79 КПК). Огляд предметів і документів, вилучених під час огляду місця події, при виїмці або обшуку, особа, яка провадить дізнання, слідчий здійснюють на місці вчинення цих дій, а якщо це неможливо — за місцем провадження в справі (ч. 5 ст. 191 КПК).

Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнання, слідства і суду або передаються для зберігання відповідному підприємству, організації чи установі. При передачі справи від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направленні справи прокурору чи суду, а так само при передачі справи з одного суду до іншого речові докази передаються разом із справою. В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення справи в суді повернуті їх володільцям, якщо це можливо, без шкоди для успішного провадження в справі (ст. 79 КПК).

Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи. Документи — речові докази повинні зберігатися весь час при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам чи організаціям за їх клопотанням видаються копії цих документів (частини 1 і 2 ст. 80 КПК).

У разі виникнення спору про право власності на предмети, що є речовими доказами, вони зберігаються, поки набере законної сили рішення суду, винесене по даному спору в порядку цивільного судочинства (ч. З ст. 80 КПК).

Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути власнику, негайно здаються відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Якщо виникне необхідність у поверненні речових доказів, організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують на момент повернення (ч. 4 ст. 80 КПК).

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи. При цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються, але тільки у разі умисного використання їх для досягнення злочинного результату;

130

2) речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються;

3) речі, що не мають ніякої цінності та не можуть бути рястані, знищуються, а у разі, якщо заінтересовані

особи просять про це, можуть бути передані їм;

4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави;

5) гроші, цінності та інші речі, що були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним власникам, а якщо таких не встановлено — переходять у власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.

Протоколи слідчих і судових дій, складені та оформлені в порядку, передбаченому КПК, носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи (ст. 82 КПК).

Протокол

Протокол — це документ про проведення слідчих і судових дій, про їх зміст і наслідки (п. 20 ст. 32 КПК).

У протоколі слідчої дії повинно бути зазначено: місце і дата його складання; посади і прізвища осіб, що проводять дію; прізвища осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії, адреси цих осіб; роз'яснення їх прав і обов'язків; зміст проведеної слідчої дії, час її початку і закінчення; всі істотні для справи обставини, виявлені при виконанні даної слідчої дії. З метою нерозголошення даних про особу, щодо якої застосовані заходи безпеки, у протоколах слідчих дій, передбачених статтями 95, 96, 107, 145, 170, 171, 173 і 176 КПК, обмежуються відомості про цю особу в порядку, передбаченому статтею 52³ КПК.

Протокол зачитується всім особам, що брали участь у проведенні слідчої дії, при цьому їм роз'яснюється їх право робити зауваження. Зазначені особи можуть ознайомитися з протоколом особисто.

Вставки і поправки повинні бути застережені в протоколі перед підписами.

Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію,. Допитана особа, а також перекладач, поняті, якщо вони були присутні, та інші особи, які були присутні або брали

131

участь у проведенні цієї дії. Якщо хтось із цих осіб через фізичні вади або з інших причин не може особисто підписати протокол, то для підписання протоколу запрошується стороння особа. До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапи-су, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, що пояснюють його зміст.

Якщо особа, що брала участь у проведенні слідчої дії, відмовиться підписати протокол, то це зазначається в протоколі й підтверджується підписом особи, яка провадила слідчу дію.

Протокол судового засідання в суді першої та апеляційної інстанцій веде секретар судового засідання. У протоколі зазначаються:

— місце та час початку і закінчення судового засідання;

— назва і склад суду;

— справа, яка розглядалась;

— секретар;

— сторони;

— особи, які не з'явились в судове засідання, та причини їх неявки;

— дані про особу підсудного;

— дані про час одержання підсудним копії обвинувального висновку;

— дані про роз'яснення підсудному та іншим учасникам процесу їх прав та обов'язків;

— ухвали та постанови суду, прийняті без видалення до нарадчої кімнати;

— всі розпорядження головуючого і дії суду, в тому порядку, в якому вони відбувались;

— всі клопотання і заяви учасників процесу;

— докладний зміст записаних у першій особі показань підсудного, потерпілого, свідків, пояснень спеціалістів, відповідей експерта на усні запитання;

— послідовність і короткий зміст судових дебатів;

— короткий зміст останнього слова підсудного;

— проголошення вироку та роз'яснення порядку і строку його оскарження.

Протокол судового засідання підписують головуючий і секретар судового засідання, він повинен бути виготовлений не пізніше семи діб з дня закінчення судового розгля-

132

прави, про що повідомляються учасники судового роз-^ДУ ду кримінальної справи (статті 85 і 87 КПК). ^ГЛ Протоколи відповідних додатків, складені уповноваже-_и органами за результатом оперативно-розшукових заходів- Верховна Рада України у червні—липні 2001 року відповідно до програми правової реформи прийняла пакет законів, якими внесено істотні зміни та доповнення до КПК України.

Згідно із Законом «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р„ jsjo 2535-Ш ч. 2 ст. 65 КПК доповнено нормою, відповідно до якої протоколи, складені уповноваженими органами, з відповідними додатками при провадженні оперативно-розшукових заходів визнаються доказами, якщо вони, безперечно, складені та оформлені за нормами КПК і містять фактичні дані, що мають значення по кримінальній справі.

Які саме уповноважені органи мають право складати протоколи, документи, додатки до них, в законі не вказано. Очевидно, це органи дізнання: міліція (податкова міліція), органи безпеки, митні органи тощо, тобто органи, перелічені в ст. 101 КПК.

Наприклад, міліція, як орган дізнання, при провадженні оперативно-розшукових заходів, а також виконанні доручень слідчого, прокурора, судді (суду) по кримінальній справі складає протоколи оглядів, документів, предметів, приміщення і при цьому вилучає різні речі (наприклад, порошок, схожий на наркотик тощо). Такі протоколи і додатки до них після правильного процесуального оформлення можуть стати джерелами доказів.

Документи

Документи є джерелом доказів, якщо в них викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. У тих випадках, якщо документи зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, наприклад, знаряддям вчинення злочину, вони є речовими доказами (ст. 83 КПК). Отже, у документі як самостійному джерелі Доказів має значення саме його зміст, а не якісь інші його якості.

Формулювання «інші документи», що використовується для визначення одного із видів джерел доказів у кримінальному судочинстві, на наш погляд, є вдалим. За-

133

конодавець, вказуючи у ст. 65 КПК на інші, документи, підкреслив, що поряд з протоколом слідчих і судових дій джерелами доказів також є інші документи. У ст. 83 КПК відсутнє слово «інші», а сама стаття називається «Документи» .

Отже, слово «інші», яке вживає законодавець при визначенні одного із джерел доказів у ст. 65 КПК, має як смислове (відмінне за доказовою природою від протоколів слідчих і судових дій), так і стилістичне значення.

Згідно зі ст. 83 КПК під документом розуміють ті джерела доказів, у яких викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. Законодавець, акцентувавши увагу на понятті документа, не згадав про його матеріальний носій, спосіб викладення, зберігання, перетворення і передачі інформації та про інші елементи у структурі документа як джерела доказів. Тому з цього питання є різні думки в кримінально-процесуальній літературі.

Наприклад, Б. І. Пінхасов визначає документ як матеріальний об'єкт, що містить відомості про події та факти, викладені з допомогою письмових та інших знаків, що однозначно передають людську думку або закріплені й відтворюються з допомогою технічних засобів у вигляді зображення чи усної мови¹.

Деякі автори вважають, що не слід поняття документа — джерела доказової інформації — формулювати як матеріальний носій, який містить відомості, що мають значення для справи, через те, що таке розуміння документа заздалегідь надає йому статус речового доказу².

У модельному Кримінально-процесуальному кодексі для держав—учасниць СНД, прийнятому в 2000 р. на сьомому пленарному засіданні Міжпарламентської асамблеї держав—учасниць СНД, що має рекомендаційний характер, у ст. 157 розділу IV було дано поняття документа як джерела доказів у кримінальному судочинстві. В ньому під документом розуміється будь-який запис на паперовому, електронному або іншому носії, виконаний у словесній, цифровій, графічній або іншій знаковій формі, призначе-

¹ Пинжасов В. И. Использование документов в уголовном процессе. Ташкент, 1977. — С. 5.

Й для збереження, перетворення, передачі, засвідчення ^н. _оМОстей, що можуть мати значення для справи. На наш ^В1^гляд, ^таке поняття документа як джерела доказів більш ^Повяо охоплює його значення для кримінального судочин-тва, ніж редакція чинної ст. 83 КПК України, і його до-пільно застосувати, за деяким винятком, при розробленні відповідних положень нового КПК.

Визначати документ як будь-який запис на паперовому, електронному або іншому носії уявляється дещо неправильним. Акцентувати увагу на тому, що документ — це запис, не слід, бо «запис» означає не що інше, як спосіб фіксування, збереження і передачі інформації, оскільки головним смисловим елементом структури поняття документа як джерела доказів є його зміст, тобто сукупність тих відомостей (інформації), що є об'єктом пізнання та оцінки в кримінальній справі у ході її розслідування.

Документ як джерело доказів у кримінально-процесуальному розумінні — це матеріальний об'єкт, що у зафіксованій формі безпосередньо відображає відомості про події і факти, які мають кримінально-процесуальне значення і викладені за допомогою знаків, що читаються людиною (власними силами або завдяки застосуванню технічних засобів), та дозволяють однозначно відтворювати у вигляді зображень або усної мови, передавати і тлумачити думку людини, складений певною особою, підприємством, установою, організацією, одержаний у встановленому порядку органами розслідування або судом і доданий до матеріалів кримінальної справи.

Зазначене вище дозволяє виділити таку структуру кримінально-процесуального поняття документа як джерела доказів:

— документ завжди є матеріальним об'єктом;

— документ є джерелом доказової інформації лише у разі, якщо в ньому зафіксовані відомості про події та факти, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи;

— зміст документа має засвідчувальний або описовий характер. Поділ документів на «засвідчувальні» й «описові» досить умовний, оскільки документ, що засвідчує факти, обов'язково їх описує (точніше викладає відомості про них) і, навпаки, документ, що описує факти, може бути використаний для їх засвідчення. Йдеться про

135

відмінність цільового призначення документа в момент його складання і ступеня деталізації описання фактів, але не про розрізнення доказового значення;

— відомості, що містяться в документі, фіксуються будь-яким способом, що дозволяє людині однозначно їх відтворювати, передавати і тлумачити за допомогою технічних засобів або усної мови;

— відомості засвідчуються чи описуються органами або особами, від яких документ виходить, у межах їх посадової компетенції або, якщо документ виходить від громадянина, — в межах повноважень і фактичної поінформованості;

—документ має бути одержаний в установленому кримінально-процесуальному порядку органами розслідування або судом і доданий до матеріалів справи.

Таке розуміння сутності документа як джерела доказової інформації, на нашу думку, найповніше відображає його кримінально-процесуальну природу¹.

§ 3. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел

Збирання доказів — необхідний елемент процесу доказування. У процесуальній та криміналістичній літературі по-різному визначається сутність збирання доказів. А. І. Вінберг визначає зміст цих понять як «сукупність дій зі знаходження, фіксації, вилучення та збереження різних доказів»².

Хоч термін «збирання доказів» є процесуальним і прямо згадується в КПК (ст. 66), процесуалісти ним користуються значно рідше, ніж криміналісти, загалом оперуючи значно ширшим поняттям процесу доказування. М. С. Строгович зазначав, що процес доказування складається з розшуку доказів, їх розгляду та процесуального закріплення, перевірки та оцінки³.

¹ Іщенко В. Поняття документа як джерело доказів у кримінальному судочинстві // Право України. — 1997. — № 2. — С 42—43.

² Винберг А. Я. Криминалистика: Учебник. — М., 1959. — С. 51.

³ Строговяч М. С Курс советского уголовного процесса. — М., 1958. — С. 119.

136

На напіУ ДУМКУ» найбільш правильним є погляд М. С. Стро Збирання доказів — поняття комплексне. Воно дії ³ розгляду, процесуального закріплення та

оцінки. ..

Виявлені докази передбачають їх оцінку. Ця оцінка має

передній характер, бо остаточно судити про доказове начення факту можна тільки після його дослідження.

фіксація доказів — це закріплення доказів в установленому законом порядку. Кримінально-процесуальний закон передбачає як форми процесуального закріплення доказів складання протоколу, безпосереднє залучення доказів до справ, фотографування, складання планів та схем, моделювання та виготовлення копій. Доказами можуть бути тільки ті фактичні дані, що зафіксовані одним із зазначених способів.

Окрім надання виявленим фактам доказової сили фіксація доказів має на меті зберегти їх зміст, ознаки; вона є засобом збереження доказів для наступного дослідження, оцінки та використання в доказуванні.

Вилучення доказів має забезпечити можливість їх використання для доказування, приєднання їх до справи, а також служить засобом їх збереження для суду.

Збереження доказів полягає у застосуванні заходів, спрямованих на збереження самих доказів або їх доказових властивостей, а також має на меті забезпечити можливість використання їх у потрібний момент слідчим та судом.

Способи збирання доказів передбачені в ст. 66 КПК, в якій зазначено, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право викликати в порядку, передбаченому КПК, будь-яких осіб як свідків і потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, що можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій. Виконання цих вимог є обов'язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій. Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями.

137

У передбачених законом випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право доручити підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

Отже, способами збирання доказів та їх джерел є слідчі та судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема, вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред'явити предмети і документи або провести ревізію), а також подання доказів (фактично — предметів і документів) з власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями.

Серед способів збирання доказів та їх джерел слідчі та судові дії мають найбільшу питому вагу. Вичерпний перелік таких дій дано в КПК. Це затримання і допит підозрюваного (статті 106 і 107), допит свідка (статті 167, 168, 303, 304 і 307), потерпілого (статті 171 і 308), обвинуваченого і підсудного (статті 143, 300 і 438), експерта (статті 201 і 311), очна ставка (статті 172, 173 і 304), ексгумація трупа (ч. 2 ст. 192), пред'явлення для впізнання (статті 174, 175 і 309), обшук, виїмка (статті 177—188), огляд (статті 190—192, 313—315), освідування (ст. 193), відтворення обстановки та обставин події (ст. 194), призначення експертизи (статті 196—203, 310 і 312) тощо.

Фіксація доказової інформації — складова частина провадження слідчих і судових дій зі збирання доказів та їх джерел — докладно врегульовано в КПК. Вона, як і провадження вказаних дій, є виключною компетенцією особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. В необхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладач і секретар судового засідання.

КПК містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це складання протоколів слідчих дій, а в суді першої інстанції та апеляційному провадженні — протоколів судового засідання, винесення постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором про приєднання до справи предметів і документів, застосування фото- і кінозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів (статті 85, 85^і, 85², 114 КПК). Протокол може бути написаний від руки або за

138

могою машинопису чи комп'ютера. Для забезпечен-^ДОП-_ОГО повноти може бути застосовано стенографування ¹ б ст. 114 КПК). Розшифрований і надрукований на ⁴ тинці зміст стенограми є частиною протоколу. Сам сте-*^аій запис за чинним КПК України до протоколу

не додається.

Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації ходу і результатів слідчих і судових дій зі збирання і перевірки доказів. Доступаючись перед звуко- і відеозаписом, кіно- і фотозйомкою повнотою й точністю фіксації, протоколи все ж мають важливі позитивні якості: простота виготовлення, можливість фіксації лише даних і обставин, що мають відношення до справи, зорове сприйняття, і через те надійніше засвоєння записаного, краще забезпечення права учасників слідчих і судових дій робити зауваження і поправки до змісту і форми зафіксованого. Водночас звуко- і відеозапис, кінозйомка фіксують не лише результати, а й перебіг слідчих і судових дій і містять докладнішу інформацію. Тому застосування технічних засобів, і взагалі досягнень науки і техніки, в процесі кримінально-процесуального доказування повинно розширюватися, але, звичайно, в межах закону. Наприклад, при допиті заборонено застосування поліграфу, гіпнозу, наркотичних, психотропних речовин, які перетворюють допитуваного на безпорадний об'єкт маніпуляцій слідчих органів, паралізують його волю. Загальні вимоги, що визначають умови допустимості застосування в кримінальному процесі науково-технічних засобів і методів розслідування, такі: дії щодо застосування правомірні, вони передбачені законом і не суперечать йому; застосовувати їх можуть особи, спеціально на це уповноважені; можливість їх застосування безпосередньо визначається їх науковою обгрунтованістю, об'єктивністю і достовірністю одержуваних при цьому результатів, вони не повинні суперечити етичним нормам, принижувати гідність осіб, щодо яких застосовуються, їх застосування повинно відповідати вимогам безпеки¹.

У КПК визначено науково-технічні засоби, що застосовуються для фіксації певних обставин, перебігу і резуль-

Говчаренко В. И. Использование данных естественных и технических наук в уголовном судопроизводстве. — К., 1980. — С. 94.

139

татів слідчих дій, і порівняно докладно регулюється порядок застосування трьох із них: звукозапису, кінозйомки і відеозапису. Однак з появою кожного нового технічного засобу постає питання про допустимість і правомірність його використання для фіксації доказів, обставин кримінальної справи. Тому є цілком слушними пропозиції сформулювати в КПК загальні норми про умови допустимості використання науково-технічних засобів і в ширшому плані досягнень науки і техніки в кримінальному процесі. Однак не слід виключати вже наявні в КПК норми, що регулюють порядок застосування окремих технічних засобів і охорону прав особи при цьому, оскільки саме конкретні вказівки закону є важливими і реальними гарантіями додержання принципів кримінального судочинства.

Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко- і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми, зліпки та інші матеріали додаються до протоколу цих дії як такі, що пояснюють його зміст (ч. 4 ст. 85 КПК).

Згідно з кримінально-процесуальним законодавством зібрані по кримінальній справі ті чи інші фактичні дані (докази) повинні перевірити та оцінити орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд).

Перевірка фактичних даних (доказів) полягає в детальному дослідженні властивостей (ознак) кожного окремого доказу та його джерел, в підтвердженні чи, навпаки, в їх запереченні шляхом отримання нових матеріалів, а також у зіставленні всіх наявних по справі доказів та їх джерел з метою визначення їх дійсності¹.

Деякі автори називають цей елемент доказування дослідженням доказів (іноді відносячи до нього і перевірку)². Зустрічається також трактування перевірки доказів як одного з елементів їх оцінки. Є думка, що термін «дослідження доказів» вбирає в себе фактично всю доказову діяльність³.

¹ Фаткуляин Ф. Н. Общие проблемы процессуального доказывания. Казань, 1973. — С. 127.

² Белкин Р. С. Собирание, исследование и оценка доказательств. М., 1966. — С. 78.

³ Старченко А. А. Логика в судебном исследовании. — М., 1958. С. 203.

140

Відсутність єдиного погляду на таке важливе питання

альній _теОрії доказів свідчить про його недостатнє

^В чення і потребує чіткого визначення цього елемента

^в _цесу доказування, усвідомлення його поняття і змісту.

На наш погляд, ототожнення понять дослідження доказів та їх перевірки є не зовсім правомірним. Дослідження доказів — це отримання відповідним суб'єктом інформації» що міститься в них (фактичних даних), її сприйняття (приймання), переробка. Найпростішим способом дослідження є безпосереднє сприйняття суб'єктом інформації (отримання показань під час допитів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених). У даному разі дослідження доказів збігається з його збиранням. Однак часто дослідження доказів вимагає застосування більш чи менш складних методів і способів (як, наприклад, при експертному дослідженні речових доказів), і тоді воно стає самостійним елементом процесу доказування.

На відміну від дослідження перевірка доказів — це діяльність, спрямована на підтвердження (заперечення) інформації, що міститься в них¹. Перевірити доказ — означає зібрати дані, на основі яких можна зробити висновок про його достовірність та допустимість. Докази можуть бути перевірені тільки за допомогою інших доказів.

Отже, дослідження доказів є первинним і обов'язковим елементом після виявлення та закріплення доказів, необхідною й істотною передумовою їх подальшої перевірки. Перевіреною може бути тільки та інформація, яка отримана та є у розпорядженні органу дізнання, слідчого чи суду.

Через принципову різницю між дослідженням і перевіркою доказів, на нашу думку, доцільніше виділяти кожний з них у самостійний елемент процесу доказування.

Предметом перевірки доказів є, по-перше, встановлення достовірності (правдивості) інформації, що міститься в них і, по-друге, визначення їх допустимості. В ході перевірки можна прямо чи побічно підтвердити правильність доказової інформації, встановити справжність джерел цієї інформації, законність способів її отримання тощо.

' Фаткуллии Ф. Н. Общие проблемы процессуального доказывания. Казань, 1973. — С. 152.

141

Як правило, перевірка починається з визначення надійності джерел інформації по справі. Перш за все встановлюється, чи входить дане джерело фактичних даних до переліку, який міститься в процесуальному законі, і чи може воно згідно з цим бути джерелом доказів по кримінальній справі. Потім з'ясовуються умови формування доказів, з тим, щоб ці умови могли бути враховані при визначенні достовірності фактів, що перевіряються. Необхідно перевірити відсутність у свідків особистої зацікавленості у вирішенні справи, встановити компетентність експертів і спеціалістів тощо¹.

Перевірка здійснюється у ході провадження слідчих дій, збирання інших доказів, що підтверджують чи заперечують доказ, який перевіряється.

Найважливішою складовою процесу доведення і пізнання істини в кримінальній справі є оцінка судових доказів. Вона невідривно пов'язана з усією процесуальною діяльністю слідчих органів і суду з доведення та виявлення обставин вчинення злочину. Це обумовлено тим, що докази оцінюють слідчі органи та суд протягом всього процесу слідства і вирішення справи, тобто у всіх випадках, коли вони з ними стикаються. Докази оцінюють при їх виявленні, закріпленні, перевірці, при доборі запобіжних заходів, на стадії передачі до суду та на інших стадіях процесу. Отже, оцінка доказів відбувається на всіх стадіях протягом всього процесу доведення, і відокремлюється тільки як логічна операція, коли на основі вже встановлених фактів виникає знання про обставини, що підлягають доведенню.

Оцінка доказів — одна з найважливіших проблем кримінального судочинства, «душа кримінально-процесуального доведення»². Це цілком обгрунтоване визначення, оскільки оцінка доказів дозволяє слідчому і суду збагнути суть кримінальної справи, проаналізувати характер і причини злочину, пізнати факти об'єктивної дійсності, що стосуються злочинного вчинку, вирізнити ці факти як докази серед інших фактів, що не стосуються справи, відокремити істотні для справи обставини від неістотних, ви-

¹ Хмыров А. А. Косвенные доказательства. — М., 1979. — С. 39.

² Арсевьев В. Д. Вопросы общей теории судебных доказательств. — М., 1964. — С. 102.

142

кове від необхідного, і на основі дослідження цих фактів ^ПаДбити обгрунтовані висновки у справі. ³Р у літературі є дуже різні визначення поняття оцінки

доказів.

0ф, Пашкевич зазначає: «Оцінити докази — означає

визначити, наскільки точно встановлений кожен з них, у якому взаємозв'язку зі справою та іншими доказами він перебуває, який саме факт, що має значення для справи, він встановлює чи спростовує, і що означають у сукупності всі зібрані по справі докази»¹. Це визначення охоплює практично всі елементи поняття оцінки доказів, проте і в ньому відсутня така важлива ознака, як допустимість доказів.

Кожний доказ по справі повинен бути оцінений щодо його допустимості, належності та достовірності. Оцінка доказу щодо його допустимості полягає у вирішенні питання, чи є даний доказ засобом встановлення обставин справи. Весь зміст даних, що створюють розслідувану справу, джерело, за допомогою якого ці дані було встановлено, компетентність особи, яка збирала ці дані, також мають бути оцінені щодо їх допустимості.

Процесуальна ж діяльність — це різні процесуальні дії органу дізнання, слідчого і суду зі збирання і закріплення доказів, і тому її не можна ототожнювати з розумовою діяльністю людини.

Розглядаючи питання оцінки доказів на стадії досудо-вого слідства, В. Б. Алексеев зазначає, що «під оцінкою доказів у наглядових (апеляційних) інстанціях ми розуміємо процес мислення суб'єктів наглядового судочинства, заснований на внутрішньому переконанні, ...правосвідомості і ... законі і спрямований на встановлення того, чи достатніми є докази, які містяться в матеріалах справи, і нові дані, розглянуті наглядовою інстанцією, для визнання рішення суду таким, що відповідає дійсності»². Незважаючи на специфіку стадії апеляційного судочинства, навряд чи буде правильним звужувати оцінку доказів на цій стадії лише до з'ясування їх достатності.

¹ Пашкевич П. Ф. Объективная истина в уголовном судопроизводстве. — м., 1961. — С. 59.

² Алексеев В. В. Оценка доказательств в стадии надзорного производства. — М., 1971. — С. 27.

143

Отже, оцінка доказів охоплює досить широке коло питань про всю сукупність обставин, що вивчаються і становлять предмет доведення по справі. Виходячи з наведеного поняття, оцінку доказів можна визначити таким чином.

Оцінка доказів — це розумова діяльність слідчого, прокурора і судді, що здійснюється у певних логічних формах відповідно до закону і праворозуміння за їх внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному й об'єктивному аналізі всіх обставин справи в їхній сукупності, спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й достатності доказів, їх взаємозв'язку і значення для вирішення питань, що становлять предмет доведення, і має на меті встановлення істини по справі.

Принципами оцінки доказів у кримінальному судочинстві є ті найважливіші положення процесуального права, що закріплені українським законодавством як основні начала діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду при оцінці доказів і здійсненні правосуддя. До цих принципів належать: вільна оцінка наявних доказів; всебічність, повнота й об'єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності.

Принцип вільної оцінки доказів полягає, насамперед, у тому, що під час оцінки доказів органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) вільні в своїх оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі дослідження і розгляду всіх обставин справи. Вони оцінюють всі наявні докази по справі вільно, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всій сукупності обставин справи, і не обмежені при оцінці ніякими формальними розпорядженнями. Цей принцип оцінки доказів полягає також у тому, що жоден доказ для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не має наперед визначеної сили (ч„ 2 ст, 67 КІШ).

Закон не встановлює жодних формальних правил, які давали б підстави органу дізнання, слідчому, прокурору, судді чи судові, відповідно до якихось особливих якостей і властивостей, вважати один доказ достовірним, а інший навпаки — недостовірним, а вимагає в кожному окремому випадку ретельно перевіряти і встановлювати достовірність доказів, виходячи з обставин і особливостей кожної окремої особи. Тобто, наприклад, свідчення

144

• озрюваного чи обвинуваченого, у яких вони визнали ^п вину У вчиненні злочину, не є основними вирішаль-°^В ми доказами. Переоцінка їх доказового значення, некритичне ставлення до них, як і до інших доказів, призводить до слідчих і судових помилок, прийняття хибних рііи^{ень п0 сп}Р^авах> які необхідно замінити чи скасувати.

Найважливішим принципом оцінки доказів у кримінальному процесі є всебічна, повна та об'єктивна їх оцінка. Це положення закріплено вч. 1 ст. 67 КІШ. Цей принцип вимагає від органів дізнання, досудового слідства і суду виходити при оцінці доказів з об'єктивного, всебічного і повного розгляду всіх обставин справи, перевірки всіх можливих і передбачених версій, встановлення як обвинувальних, так і виправдувальних доказів, глибокого аналізу всіх наявних доказів. Однак практика свідчить, що цих вимог не завжди додержуються органи дізнання, досудового слідства і суду в своїй роботі, що часто призводить до серйозних порушень законності, до необгрунтованого засудження невинних.

Наприклад, вироком Харківського обласного (нині — апеляційного) суду ПІ. засуджений за крадіжки з магазинів у особливо значних розмірах, а також за інші злочини. Розглядаючи справу в касаційному порядку, судова колегія Верховного Суду України вирок скасувала, а справу направила на нове розслідування на основі порушення органами слідства і суду вимог ст. 22 КПК України. Оскільки досудове і судове слідство було проведено поверхово і частково, висновки суду про доведення вини засудженого викликають сумніви.

ПІ. визнаний винним у крадіжках на основі свідчень П. (також засудженого за крадіжки з магазинів) про те, що він вчинив ці злочини разом із ПІ., і свідчень останнього на досудовому слідстві, де він визнав себе винним у їх вчиненні. На судовому засіданні ПІ. заявляв, що на досудовому слідстві він обмовив себе під тиском незаконних методів його проведення певними посадовими особами, а свідчення П. є хибними. Ці свідчення ПІ. не було перевірено, не було дано їм оцінку й у вироку.

З актів судово-психіатричної експертизи випливає, що під час огляду ПІ. на запитання психіатра не відповідав і Що було помічено тремор усього тіла. Пізніше експерти-психіатри дійшли висновку, що у ПІ. на той час були

145

ознаки психічного захворювання у вигляді реактивного стану. З протоколів допиту ПІ. та інших слідчих дій дійсно видно, що його допитували, і обвинувачений визнав себе винним у крадіжках з магазинів, перебуваючи у цьому хворобливому стані. На судовому засіданні Ш. заявив, що не брав участі у крадіжках з магазинів райспоживкоопе-рапії і не міг вести крадену машину через травму руки. Для перевірки цих свідчень він просив перевірити в лікарні історію його хвороби, однак це клопотання суд відхилив як необгрунтоване.

Скасовуючи вирок і зазначаючи про необхідність нового розслідування справи, судова колегія вказала, що треба ретельно перевірити причетність III. до крадіжок, твердження останнього про те, що П. його обмовив і що на досудовому слідстві він визнав себе винним під впливом незаконних методів ведення слідчих дій, а також затребувати історію хвороби і призначити судово-медичну експертизу для перевірки того, чи міг III. за станом здоров'я вести вантажну машину¹.

Принцип всебічної, повної та об'єктивної оцінки доказів зобов'язує слідство і суд додержуватися максимальної об'єктивності, не допускаючи жодної упередженості та тенденційності. Об'єктивність у кримінальному процесі є завданням здійснення правосуддя і зміцнення законності, важливою умовою пізнання істини і необхідною гарантією охорони інтересів громадян. Принцип об'єктивності при здійсненні правосуддя вимагає, щоб кожен, хто вчинив злочин, зазнав справедливої кари і щоб жоден безневинний не був притягнений до кримінальної відповідальності. Виходячи з цього, жодна людина не може бути визнана винною і засудженою, допоки її провину не встановлять на основі беззаперечних доказів по справі. Будь-які сумніви при доведенні провини, виходячи з презумпції невинуватості, що діє в нашому кримінальному процесі, тлумачаться на користь обвинуваченого. Закон покладає тягар доведення винуватості у вчиненні злочину на обвинувача і категорично забороняє перекладати такі обов'язки на обвинуваченого. Об'єктивність при здійсненні правосуддя виявляється в у тому, що обвинувальний вирок, згідно із законом, не може бути заснований на припущеннях і ухвалюється лише за тієї умови, якщо в ході судово-

¹ Архівна справа Харківського апеляційного суду за 1999 р.

146

оозгляду вину підсудного у вчиненні злочину буде доведено.

Закон також забороняє органам слідства і суду домагайся свідчень від обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних засобів. Будь-яке відхилення від об'єктивності при оцінці доказів одних фактів і недооцінці інших, надання переваги одним доказам перед іншими, обвинувальний ухил у роботі слідчого і суду заважають встановленню істини, призводять на практиці до порушення законності, до винесення необгрунтованих і незаконних вироків.

Свого часу ще А. Ф. Коні зазначав, «що мета не може виправдовувати засоби, всіх цілей необхідно досягати лише моральними засобами та прийомами»¹.

Важливе значення у кримінальному процесі також має принцип оцінки доказів у їх сукупності. Оцінити докази у їх сукупності — означає зробити висновки щодо того, наскільки вірогідним є кожний доказ, кожен факт, що має значення для справи, і як точно він підтверджує або заперечує, у якому взаємозв'язку перебуває з іншими доказами по справі, яке значення для справи має вся сукупність зібраних доказів. Однак цей найважливіший принцип оцінки доказів ще часто порушується у слідчій діяльності.

Важко погодитися з тими авторами, які вважають, що докази у сукупності оцінює лише суд до нарадчої кімнаті. Такий погляд, зокрема, висловлює Л. Т. Ульянова, яка зазначає, що про оцінку доказів у їх сукупності ми можемо говорити щодо оцінки, яку дають судді у нарадчій кімнаті при винесенні вироку². Справді, оцінка доказів за сукупністю не виникає одразу. Вона формується в процесі дослідження всіх обставин, усіх доказів по справі. Але це зовсім не означає, що оцінка доказів за сукупністю відбувається лише в нарадчій кімнаті при винесенні вироку. І слідчий, висуваючи обвинувачення, і прокурор, затверджуючи обвинувальний висновок і передаючи справу до ^СУДУ, оцінюють всі зібрані по справі докази у сукупності. Якщо б вони не оцінювали доказів у сукупності щодо їх

¹ КовиА. Ф. Собр. соч. — М., 1966. — Т. 4. — С. 433.

² Ульянова Л. Т. Оценка доказательств в советском уголовном процессе. — м., 1965. — С. 113.

147

достовірності, вони були б позбавлені можливості винести правильне рішення про доведення чи недоведення обвинувачення, про завершення слідства по справі чи про вчинення додаткових слідчих дій. Отже, докази оцінюються на всіх стадіях кримінального процесу, протягом всього процесу дослідження фактичних обставин справи: на до-судовому слідстві при попередньому розгляді справи суддею, при розгляді справи по суті судом першої інстанції, при перегляді вироку чи судового рішення вищим судом в апеляційному чи касаційному порядку.

У розгляді сутності оцінки доказів важливим є питання про суб'єктів оцінки доказів. Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає, що докази оцінює не лише суд, а й інші органи правосуддя, а саме — орган дізнання, слідчий, прокурор, відповідно до тих завдань, які вони вирішують на тій чи іншій стадії процесу. Закон точно розмежовує компетенцію зазначених органів, визначаючи ті завдання, процесуальні форми діяльності, виходячи з яких кожен орган держави в межах своєї компетенції оцінює докази для винесення відповідного рішення по справі. Важливо підкреслити, що посадові особи, які послідовно формують оцінку доказів на різних стадіях процесу, не залежать одна від одної, і тому сутність і результати цієї оцінки визначаються лише обставинами справи, вимогами закону та їх внутрішнім переконанням. Разом з тим, діяльність всіх органів, які оцінюють докази, тісно пов'язана між собою єдиною метою, спільними завданнями, які вони покликані вирішувати при здійсненні правосуддя. Хоч докази оцінюють різні органи, оцінка цих доказів, як розумова діяльність, являє собою єдиний безперервний комплекс пізнання істини, що готується на всьому шляху дослідження обставин справи на досудовому і судовому слідствах і закінчується, за загальним правилом, винесенням вироку чи судового рішення.

Докази оцінюють й інші учасники процесу: обвинувачений, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники. Закон встановлює процесуальні форми, використовуючи які учасники судочинства, що захищають у кримінальній справі свої або представницькі інтереси, мають право (але не зобов'язані) здійснювати оцінку доказів; до їх числа на-

148

ять: клопотання про витребування доказів і про до-яення досудового і судового слідства; пояснення об-^П нуваченого по суті обвинувачення і щодо наявних у ^ВИраві доказів; виступи в судових дебатах і репліках; останнє слово підсудного; надання суду письмових пропозицій щодо бажаного вирішення справи; висновок державного обвинувача в суді; касаційні скарги і подання. Однак у літературі є думка, що суб'єктами оцінки доказів не можуть виступати інші учасники процесу, крім особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді (суду)- Наприклад, І. І. Мухін у своїй праці зазначає: «Разом з тим всі ці особи не виступають суб'єктами оцінки доказів не лише тому, що закон не зобов'язує їх оцінювати докази, а й тому, що оцінка доказів цих учасників процесу за своєю суттю і за своїми юридичними наслідками істотно відрізняється від оцінки доказів, яку чинить суд, слідчий, прокурор і органи допиту... За правильність і обгрунтованість цих рішень зазначені органи несуть відповідальність... Оцінка ж доказів не спричиняє для них ніякої відповідальності за ті висновки, які вони виносять по справі»¹. Навряд чи такий погляд можна визнати правильним, а аргументи про те, що для інших учасників процесу процес доведення є необов'язковим і результати оцінки можуть не спричинити юридично значущих наслідків, переконливими, оскільки автор змішує поняття «розумова діяльність з оцінки доказів» і «процесуальне значення результатів».

Звичайно, лише оцінка доказів, проведена органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом), безпосередньо визначає зміст процесуальних рішень, оскільки вони зобов'язані керуватися при оцінці доказів законом і правосвідомістю, тоді як інші учасники процесу можуть, але не зобов'язані, керуватися при оцінці доказів зазначеними критеріями. Правосвідомість обвинуваченого чи потерпілого може не зовсім відповідати суспільним інтересам — ці особи можуть підходити до оцінки доказів з неправильними критеріями. Але все ж таки вони мають право оцінювати докази на власний розсуд і подавати слідчому ^{та С}УДУ свої міркування. Особи, які беруть участь у справі,

МухявИ. И. Объективная истина и некоторые вопросы оценки судебных доказательств при осуществлении правосудия. — Л., 1971. — С. 53.

149

можуть погоджуватися чи не погоджуватися з оцінкою доказів, визначеною процесуальними актами, а також оцінювати її правильність у визначеному законом порядку, але доки ці акти не відмінено, вони обумовлюють рух процесу від стадії до стадії і підлягають виконанню. Отже, оцінка доказів слідчим, прокурором, судом тягне за собою певні правові наслідки. На відміну від неї, оцінка доказів учасниками процесу, які захищають власні чи інтереси інших осіб, має на меті переконати слідчого, прокурора чи суд в істинності висновків відповідного учасника процесу. Лише в цьому значенні вона може впливати на наслідки процесу.

§ 4. Особливості процесу доказування на окремих стадіях кримінального судочинства

На кожній стадії кримінального судочинства деякі елементи процесу доказування мають свої особливості, що обумовлено в основному завданнями тієї чи іншої стадії.

Основним завданням стадії порушення кримінальної справи є перевірка заяв і повідомлень про злочини з метою встановлення наявності чи відсутності достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, а також передбачених у законі обставин, які виключають порушення кримінальної справи, і прийняття на цій основі рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи (статті 95, 97, 98, 99 КПК).

Щоб не допустити заміни цією стадією стадії досудово-го слідства кримінальної справи, законодавець забороняє провадження до порушення кримінальної справи слідчих дій, крім огляду місця події, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, спрямованих на збирання і перевірку доказів та їх джерел, але передбачає можливість доволі широкого застосування інших процесуальних дій, за допомогою яких можна процесуально закріпити і перевірити заяву або повідомлення про злочин:

— складення протоколу усної заяви або явки з повинною (статті 95 і 96 КПК);

150

_— прийняття письмових заяв або повідомлень про вчи-йяі злочини або злочини, які перебувають на стадії підго-їовкя (статті 95 і 97 КПК);

__ прийняття від громадян, підприємств, установ і поганізацій предметів і документів, що можуть бути дока-зами (ст. 66 КПК).

Усі перелічені процесуальні дії є способами збирання і перевірки документів і предметів як джерел доказів (статті 78 і 83 КПК), а відомостей, що в них містяться — як доказів, на основі яких встановлюється наявність чи відсутність ознак злочину. Вони можуть бути використані й на інших стадіях кримінального процесу.

Кримінально-процесуальний закон дозволяє провадити на стадії порушення кримінальної справи такі слідчі дії:

1) огляд місця події у невідкладних випадках; в таких випадках, за наявності для того підстав, кримінальна справа порушується негайно після огляду місця події;

2) накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, яке проводиться з метою запобігти злочину.

Оцінка зібраних доказів та їх джерел на стадії порушення кримінальної справи проводиться за загальними правилами. Суб'єктами є тільки органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд, тобто ті державні органи і посадові особи, які мають право порушити кримінальну справу або відмовити в цьому, виконуючи функцію розгляду заяв і повідомлень про злочини.

Отже, на стадії порушення кримінальної справи здійснюється кримінально-процесуальне доказування, в якому наявні з певними, іноді значними, особливостями всі його елементи.

На стадії досудового слідства кримінальної справи проводиться розгорнуте кримінально-процесуальне доказування, в якому реалізуються всі його елементи, широко застосовуються науково-технічні засоби для збирання, закріплення і перевірки доказів та їх джерел. Деякі слідчі та інші процесуальні дії зі збирання доказів проводяться тільки або переважно на цій стадії (обшук, виїмка, затримання особи як підозрюваного, відтворення обстановки та обставин події, огляд місця події, освідування, впізнання).

На цій стадії слідчий у процесі виконання державно-правової функції розслідування кримінальної справи

151

здійснює кримінально-процесуальну функцію обвинувачення (з моменту притягнення особи як обвинуваченого) і вирішення кримінальної справи по суті. Тут починається захист від обвинувачення, який здійснюють обвинувачений, його захисник чи його законний представник.

На стадії судового розгляду справи суддя, як правило, не збирає нових або додаткових доказів та їх джерел, хоч за необхідності він має право витребувати документи або приєднати до справи предмети, які надані учасниками процесу, або витребувати нові докази (п. 5 ч. 1 ст. 253 КПК).

Перевірка та оцінка доказів на цій стадії проводиться тільки щодо наявності достатніх підстав для розгляду справи у судовому засіданні.

На стадії судового розгляду здійснюється кримінально-процесуальне доказування і найбільш повно реалізуються всі принципи кримінального процесу, зокрема, безпосередність, усність і змагальність. На цій стадії, як і на всіх наступних судових стадіях, суд виконує свою державно-правову функцію здійснення правосуддя (ст. 15 КПК) та кримінально-процесуальну функцію вирішення справи, а прокурор — державно-правову функцію нагляду за точним і неухильним додержанням законів органами дізнання і досудового слідства (статті 1 і ЗО Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р.) та кримінально-правову і кримінально-процесуальну функцію підтримання державного обвинувачення в суді (ст. 121 Конституції України). Кримінально-процесуальну функцію захисту виконують підсудний, його захисник і законний представник, цивільний відповідач та його представник. Такий розподіл функцій у суді створює найкращі процесуальні умови для всебічного, повного й об'єктивного дослідження судом за участі учасників судового розгляду нових доказів та їх джерел, що є у справі, з'ясування всіх обставин кримінальної справи і правильного їх вирішення.

Суд першої інстанції має право за своєю ініціативою або за клопотанням учасників судового розгляду збирати нові докази і з цією метою викликати у судове засідання нових свідків, призначати експертизу, витребувати інші докази (статті 296 і 317 КПК).

Важливість цього елементу процесу доказування в суді стає більш значним по тим справам, по яким не проводилося досудове слідство. Суд має право і зобов'язаний за-

152

'плювати докази та їх джерела в протоколі судового за-^к.^р1 _{нЯ> а} також за допомогою звукозапису і винесення ^Схвал. Проте на стадії судового розгляду головна увага ^виділяється перевірці та оцінці доказів і їх джерел, зібраних органами досудового слідства. Це обумовлюється і тим, розгляд справи в суді провадиться тільки щодо обвинувачених і лише за тим обвинуваченням, за яким вони віддані до суду. Перевірка доказів та їх джерел здійснюється судом за допомогою таких судових дій, як допити підсудних, потерпілих, свідків, провадження експертизи, допит експерта, огляди речових доказів, місця події (приміщення чи місцевості), оголошення свідчень підсудного, потерпілого, свідків, висновків експертів, документів (статті 300, 301, 303, 304, 306—308, 310—315 КПК), очна ставка і пред'явлення для впізнання (статті 172—174, 309 КПК), витребування і долучення до справи документів і предметів як речових доказів. Усі ці судові дії аналогічні слідчим, але умови і порядок їх провадження істотно відрізняються. Крім того, огляд місця події і пред'явлення для впізнання в суді проводяться дуже рідко, а можливість обшуку, виїмки, перевірки свідчень на місці КПК не передбачає через нереальність або неефективність провадження їх судом.

Крім того, в практиці судів зазначається, що «для забезпечення вимоги закону про повне, всебічне і об'єктивне дослідження обставин справи суди повинні керуватися ст. 299 КПК; ухвалою (постановою) судді встановлювати послідовність дослідження усіх доказів. Перелік джерел доказів, зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК, є вичерпним. Посилання суду у вироку або ухвалі на дані, одержані з інших джерел, є недопустимими, оскільки вони не мають доказової сили. При необхідності суд має право з власної ініціативи — ухвалою, а суддя — постановою, змінити раніше прийняту послідовність дослідження доказів»¹.

Також у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про виконання судами України законодавства і поста-

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про додержання ^сУдами України процесуального законодавства, яке регламентує судо-^вий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1985 р. із змінами, ^внесеними Постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. — К., 1995, _ С 221.

153

нов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановления вироку» від 29 червня 1990 р. зі змінами, внесеними Постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. і 3 грудня 1997 р. у п. 12 зазначено, «...що тільки після розгляду всіх доказів, як тих, що є в справі, так і поданих в судовому засіданні учасниками судового розгляду, головуючий повинен опитати учасників судового розгляду, чи бажають вони доповнити судове слідство і чим саме. Доповнення судового слідства може полягати, зокрема, в постановці додаткових запитань підсудному, потерпілому, свідкам, поданні та оголошенні документів, яких не було у справі та виконанні інших, передбачених законом, судово-слідчих дій».

На стадіях апеляційного і касаційного провадження відповідно до завдань цих стадій проводиться в основному перевірка й оцінка доказів та їх джерел.

Щодо права витребування апеляційною і касаційною інстанціями нових матеріалів, то воно основане на загальних правилах про збирання доказів¹.

У статті 83 КПК сказано про те, що документи можуть бути джерелом доказів тільки в тому разі, якщо в них викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи.

Оскільки при розгляді справи в апеляційному і касаційному порядку суд, як правило, перевіряє законність і обгрунтованість вироку та інших судових рішень за тими доказами, які вже існують у справі, і додатковим матеріалами, то об'єктом перевірки і оцінки при цьому є ті, що існують у справі, так і додаткові докази та їх джерела. Перші перевіряються шляхом аналізу кожного з них окремо, зіставлення з іншими, що є в справі та подані в суд, додатковими матеріалами, а також шляхом витребування судом таких матеріалів. Інші перевіряються шляхом їх аналізу, зіставлення з тими, що вже існують у справі та іншими новими матеріалами, а також шляхом витребування інших нових матеріалів. При цьому перевірка до-

¹ Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України кримінальних справ у касаційному порядку» від 12 жовтня 1989 р. зі змінами, внесеними Постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. — К., 1995. — С. 242.

154

ткових матеріалів повинна здійснюватись самим судом, Я доручатись іншим органам або особам. ^а Стадія перегляду судових рішень в порядку виключно-провадження (відновлення справ за нововиявленими обставинами) складається з комплексу процесуальних дій, характерних для чотирьох стадій кримінального процесу: порушення кримінальної справи, досудового слідства, розгляду справи в місцевому суді та в суді апеляційній інстанції- Вона має такі самі особливості збирання, перевірки і оцінки доказів та їх джерел, що притаманні вказаним трьом стадіям.

Значні особливості має процес доказування на стадії виконання вироку. Слід зазначити, що єдиним процесуальним джерелом доказів тут є офіційні документи (різні довідки, характеристики, копії вироків тощо). Вони подаються до суду адміністрацією виправно-трудових установ, органами, які займаються виконанням вироків, прокурором, засудженими, їх захисниками, витребуються самим судом.

ТЕМА 6

Цивільний позов у кримінальному процесі

§ 1. Поняття і значення цивільного позову в кримінальному процесі

§ 2. Суб'єкти цивільного позову в кримінальному процесі

§ 3. Предмет, підстави і доказування

цивільного позову в кримінальній справі

§ 1. Поняття і значення цивільного позову в кримінальному процесі

Захист прав людини вимагає надання громадянину, який постраждав від злочину, таких прав, що забезпечуватимуть йому можливість активно захищати свої інтереси в кримінальному судочинстві. Надання потерпілому та цивільному позивачеві широких прав відповідає також і завданню щодо посилення боротьби зі злочинністю. Активно захищаючи свої законні інтереси, потерпілий і цивільний позивач тим самим допомагають слідчому і суду розкрити злочин, викрити винного, справедливо покарати його за вчинене.

Відповідно до вимог цивільного права шкода, заподіяна внаслідок порушення правовідносин, підлягає відшкодуванню в повному обсязі.

Крім цивільно-правового обов'язку здійснення відшкодування заподіяної злочином шкоди правові системи багатьох країн також передбачають покладання на особу, винну у вчиненні злочину, обов'язку відшкодування потерпілому заподіяної злочином шкоди на основі норм кримінально-процесуального права.

156

Останнім часом зросла актуальність дослідження про-й ем пов'язаних із розробкою правових механізмів віднов-ення порушених прав, у тому числі й майнових.

Проблемам відновлення майнових прав фізичних і юридичних осіб, відшкодуванню матеріальної шкоди, заподіяної злочином, в юридичній літературі постійно приділяється увага. Ці питання висвітлювалися в працях С А. Альперта, Б. Т. Безлєпкіна, П. Г. Гурєєва, В. Г. Дає-_Ва 0. Г. Мазалова, В. Т. Нора, І. JL Петрухіна, М. І. Го-шовського, О. П. Кучинської та ін.

Однак багато питань, що їх охоплює ця проблема, досліджені не достатньо повно, деякі аспекти взагалі не розглядалися. Ще в 1890 р. відомий російський юрист А. Ф> Коні, говорячи про специфіку цього процесуального інституту, зазначав, що цивільний позов є «однією з найбільш спірних і найменш розроблених частин кримінального процесу»¹.

У кримінально-процесуальній літературі поки що немає єдності в поглядах авторів, які досліджували чи порушували проблему цивільного позову в кримінальному процесі, щодо цього поняття. Більшість вчених з незначними редакційними змінами визначають цивільний позов як вимогу особи, що зазнала матеріальної шкоди від злочину, про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого.

Як бачимо, поняття позову визначається як вимога позивача до відповідача, що за своєю суттю має матеріально-правовий характер. На думку багатьох авторів, цивільний позов у кримінальному процесі є не чим іншим, як матеріально-правовою вимогою позивача до відповідача, заявленою в процесі провадження по кримінальній справі та вирішеною разом з нею.

По-іншому визначає цивільний позов В. Г. Даєв. На його думку, цивільний позов у кримінальному процесі — Це звернення юридично зацікавленої особи або іншої уповноваженої особи до суду з заявою про відшкодування обвинуваченим або особами, які несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, матеріальної шкоди, за-

¹ Юридическая летопись. — 1891. — № 1. — С. 40.

157

подіяної злочином, що повинно розглядатися в порядку кримінального судочинства¹.

Отже, автор не заперечує матеріально-правового змісту позову, але суть останнього бачить у зверненні д₀ суду з проханням про розгляд цивільного спору і захист права.

3. 3. Зінатуллін визначає цивільний позов як всю су. купність процесуальних дій і відносин уповноважених законом суб'єктів, які (дії і відносини) виникають при пред'явленні, забезпеченні та підтримці матеріально-правових претензій особи або органу, яким злочином заподіяно матеріальних збитків, на їх відшкодування².

Немає сумніву в тому, що цивільний позов як основний спосіб захисту суб'єктивних прав є спільним правовим поняттям для цивільного і кримінального процесу. На думку О. Г. Мазалова, юридична природа не змінюється, цивільний позов у кримінальній справі — це звичайний позов про присудження³.

Відсутність у літературі єдиного поняття щодо правової природи цивільного позову в кримінальному судочинстві породжує негативні наслідки як для законодавчої, так і для правознавчої практики.

Правова природа цивільного позову не однозначна, її можна розкрити лише шляхом комплексного аналізу матеріальної і процесуальної його сторони. Цивільний позов у кримінальному процесі має подвійну правову природу — матеріальну і процесуальну. За матеріальною природою він є цивільним в широкому розумінні цього терміну, а за процесуальною — кримінально-процесуальним. Його матеріальна природа визначається галуззю матеріального права, норми якої регулюють спірні матеріально-правові відносини, що виникли між позивачем і відповідачем, з якого перший виводить свою вимогу до другого; процесуальна — процесуальною формою, за допомогою якої «приводиться в дію» матеріально-правова вимога позивача.

¹ Даев В. Г. Современные проблемы гражданского иска в уголовном процессе. — Л., 1972. — С. 22.

² Зииатуллин 3. 3. Возмещение материального ущерба в уголовном процессе. — Казань, 1974. — С. 10.

³ Мазалов А. Г. Гражданский иск в уголовном процессе. — М.» 1967. — С. 5.

158

П кільки ж позов про відшкодування заподіяного злочи-

матеріального збитку пред'являється і розглядається в

кримінальному процесі, то, природно, і процесуальна його

ирода _може бути тільки кримінально-процесуальною.

Аналіз норм чинного кримінально-процесуального закону» Щ° регулюють провадження по цивільному позову в кримінальній справі, дає підставу для висновку, що законодавець при формулюванні цих норм також виходить з концепції єдиного поняття позову в нерозривній єдності двох його сторін — матеріальної і процесуально-правової, і відображає в нормах всі необхідні його ознаки. Наприклад, У ч. 1 ст. 28 і ч. 1 ст. 50 КПК він вказує як на матеріально-правову сторону позову (вимога про відшкодування заподіяного злочином матеріального збитку), так і на процесуальну (звернення за захистом порушеного майнового права). У нормах, що містяться в статтях 28, 50, 51, 52, 123 і 124 КПК, відображено інші ознаки позову, зокрема:

1) хто має право пред'явити позов (особа, що зазнала матеріальних збитків від злочину, її повноважний представник, у встановлених законом випадках прокурор);

2) хто несе відповідальність за завдану шкоду (обвинувачений або особи, які несуть згідно із законом майнову відповідальність за його дії);

3) кому може бути заявлено вимогу про відшкодування збитків (органам, що ведуть провадження по кримінальній справі);

4) хто і в якому порядку розглядає (суд спільно з кримінальною справою, тобто в порядку кримінального судочинства).

Всі ці елементи і складають у сукупності цивільний позов у кримінальному процесі, якому можна дати таке визначення.

Цивільний позов у кримінальному процесі — це вимога потерпілої особи, яка зазнала матеріальної (моральної) шкоди від злочину, її повноважного представника або в її інтересах прокурора до підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного або осіб, які несуть майнову відповідальність за його дії, про відшкодування цієї шкоди, яка заявлена органу дізнання, слідчому, прокурору, судді (суду) по кримінальній справі до початку судового слідства.

Незважаючи на все значення цивільного позову в кримінальній справі, на практиці дуже часто можна спостері-

159

гати його недооцінку, що шкодить роботі та виконанню одного з основних принципів кримінального процесу з охорони прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що беруть у ньому участь. Вивчення й аналіз розглянутих судами справ свідчить про те, що в багатьох випадках цивільний позов у кримінальній справі не розглядається, а шкода, завдана потерпілому, не відшкодовується. Так найчастіше відбувається тому, що слідчі й орган дізнання не завжди роз'ясняють потерпілим або їхнім представникам право на відшкодування шкоди, завданої злочином.

2і липня 1998 p., близько 8 години ранку, на залізничник коліях неподалік від станції Фастів Київської області сторож переїзду під час огляду своєї ділянки після проходу ранкового потягу виявив труп чоловіка. Труп лежав між коліями обличчям униз. На потилично-тім'яній частині було кілька великих рвано-забитих ран. Сторож К. С Трубкін сповістив про це працівників міліції, які за участі понятих, експерта-криміналіста і судово-медичного експерта провели огляд місця події і трупа, склали план місця події і зробили фотографічні знімки.

У процесі розслідування цієї справи було встановлено, що смерть чоловіка — Колосникова Н. Н. — настала не від удару якоюсь частиною рухомого складу залізничного транспорту, а внаслідок того, що його отруїла співмешканка з метою заволодіння великою сумою грошей.

Слідчий виніс постанову про визнання потерпілим сина Колосникова А. Н., однак не роз'яснив йому його право, відповідно до ст. 50 КПК України, на відшкодування шкоди, завданої злочином; тим більше, що він єдиний спадкоємець майна і коштів батька.

Ці обставини встановив прокурор м. Фастова в процесі перевірки справи з обвинувальним висновком, в порядку ч. 2 ст. 229 КПК України справу було повернуто слідчому з письмовими вказівками для проведення додаткового розслідування¹.

Невиконання практичними працівниками вимог чинного законодавства з відшкодування шкоди, завданої злочином, призводить не тільки до тяганини і неповноти розслідування, а й до відхилення осіб, що вчинили злочини, від відшкодування ними заподіяної шкоди.

¹ Спостереження провадження слідчого відділу прокуратури м. Фастова за 19Э8 рік.

§ 2. Суб'єкти цивільного позову в кримінальному процесі

Основними суб'єктами провадження за цивільним по-човом У кримінальній справі є ті його учасники, процесуальний інтерес яких має майновий характер. До них слід віднести цивільного позивача і відповідача за цивільним позовом. Реалізовуючи в кримінальному процесі надані їм законом права і виконуючи покладені на них процесуальні обов'язки, вони мають повну й рівну можливість обстоювати свій протилежний за сутністю процесуальний інтерес і тим самим сприяти всебічному, повному й об'єктивному встановленню всіх обставин, що стосуються цивільного позову, і правильного його вирішення по суті.

Цивільним лояйвазедгвизнається особа, підприємство, установа або організація, яким заподіяно матеріальної шкоди від злочину і які пред'явили вимоги щодо її відшкодування.

Визнання особи, що зазнала матеріального збитку від злочину і пред'явила вимогу про його відшкодування, цивільним позивачем у кримінальній справі яких-небудь ускладнень у слідчій і судовій практиці, як правило, не викликає. Ускладнення можуть виникнути лише у разі, якщо матеріальна шкода була наслідком розкрадання, знищення або пошкодження майна, що було на момент здійснення злочину не у його власника (наділеного правом оперативного управління), а у законного титульного власника.

Існує погляд (П. П. Гурєєв, С Є. Донцов, О. Г. Маза-лов), згідно з яким право на пред'явлення позову в разі розкрадання, знищення або пошкодження майна, що перебуває у титульного власника, має передусім власник майна. Титульний же власник має право вимагати відшкодування шкоди лише у разі, якщо власник, внаслідок певних причин, не зажадав відшкодування шкоди або він сам відшкодував її власнику¹.

Також треба при цьому зважати, що майнові права власника, як правило, захищаються також договором, на

Гурєєв П. П. Гражданский иск в уголовном процессе. — М., 1961. — • ⁴4; Донцов С. Е., Глянцев В. В. Возмещение вреда по советскому законодательству. — М., 1990. — С. 64; Мазалов А. Г. Зазнач, праця. — U. 59—70.

6 3-85 161

основі якого відбулася передача майна у володіння інших осіб. За загальним правилом власники, що не виконали обов'язку зі збереження і повернення майна, несуть перед ним майнову відповідальність на загальних підставах, якщо законом або договором не передбачено інше. Тому у власника часто є не одна, а дві можливості отримати відшкодування: від законного власника (контрагента за договором), якщо він не забезпечив збереження майна, і від безпосереднього заподіювача збитку — обвинуваченого або осіб, що несуть згідно із законом майнову відповідальність за його дії. Яку з них обрати для захисту порушеного права — вирішує власник, В одних випадках для нього вигідніше буде пред'явити вимогу про відшкодування шкоди до власника, зокрема, якщо є підстави для відшкодування ним шкоди в повному обсязі та реальне відшкодування буде здійснено оперативно; в інших — безпосередньому заподіювачу шкоди, заявивши про це цивільний позов у кримінальній справі. Зрозуміло, що пред'явлення власником вимоги про відшкодування шкоди до останнього позбавляє права власника майна також пред'явити цивільний позов про той самий предмет і на тих самих підставах. Однак якщо титульний власник відшкодував власнику шкоду повністю або частково, він також зазнає майнових втрат і тим самим отримує в межах зробленого ним відшкодування право на пред'явлення вимог безпосередньому заподіювачу шкоди про відшкодування заподіяної йому шкоди. Отже, його має теж бути визнано цивільним позивачем у кримінальній справі.

На нашу думку, титульний власник має право пред'явити цивільний позов і останній повинен бути прийнятий до провадження в кримінальному процесі і в тому разі, якщо власник з різних причин утримується від пред'явлення цивільного позову в кримінальній справі, а законний власник майна зобов'язаний відшкодувати йому шкоду внаслідок закону або договору. Такий позов власника навряд чи можна визнати як регресний. О. Г. Мазалов зазначає, що право на нього виникає не через те, що власник повинен буде відшкодувати збитки своєму контрагенту за договором, а тому, що злочином було порушено його право володіння викраденим (знищеним, пошкодженим) майном. Власник вимагає відшкодування не юридично мож-

162

вого, а наявної і дійової шкоди, що заподіяно йому фактично¹.

Крім того, треба зважати и на те, що у законного влас-

а _Через заподіяння шкоди майну можуть виникнути cvto «свої» збитки. Наприклад, знищення або пошкодження переданих в оренду механізмів, приміщення тощо, спричинить витрати наймача на повторне наймання, на доставку Д^их механізмів до місця роботи тощо. Титульний власник, певна річ, має право на відшкодування цих збитків незалежно від права власника на відшкодування збитку через розкрадання, знищення або пошкодження його майна. У такому разі він має право пред'явити вимогу про відшкодування заподіяного йому матеріального збитку нарівні з власником майна; органи, які ведуть кримінальний процес, повинні обох визнати цивільними позивачами в кримінальній справі.

Також за ст. 50 КПК цивільним позивачем у кримінальній справі може бути підприємство, установа, організація, що зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили вимогу про її відшкодування. Це правило поширюється і на випадки, коли юридична особа пред'являє вимогу про відшкодування моральної шкоди. Разом з тим суд при розгляді справи повинен з'ясувати, чи дійсно завдано юридичній особі моральної шкоди, в чому вона конкретно полягає, визначити її розмір, що може бути підставою задоволення позову або відмови в ньому.

Пред'явити цивільний позов у кримінальній справі повноважні не тільки особа, що зазнала матеріального збитку безпосередньо від злочину, а й прокурор, якщо цього вимагає охорона державних або суспільних інтересів або прав громадян (ч. 2 ст. 29 КПК).

Цивільними позивачами в цьому разі є фізичні та юридичні особи, в інтересах яких було заявлено позов, а не прокурор. Саме ці особи є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин, потребують захисту свого суб'єктивного права, порушеного злочином, і тільки на суб'єктів цих правовідносин поширюються матеріально-правові наслідки прийнятого судом рішення за пред'явленим прокурором позовом. Тому в разі пред'явлення прокурором в інтересах держави чи окремих громадян позову їм повин-

¹ МвзаловА. Г. Зазнач, праця. — С 62. ^б* 163

но бути доведено про це і роз'яснено передбачені законом процесуальні права й обов'язки (ст. 51 КПК).

У свою чергу, громадяни та юридичні особи, в інтересах яких прокурор пред'явив цивільний позов, мають право відмовитися від позову або змінити його розмір. Однак якщо суд вирішить, що така відмова суперечить закону або порушує чиїсь права та інтереси, що охороняються законом, він не приймає його і розглядає позов по суті.

Своєчасне, основане на законі визнання особи цивільним позивачем створює необхідні передумови для реальної охорони її майнових прав та інтересів і водночас є важливою гарантією майнових інтересів осіб, потерпілих від злочину. Однак таке визнання можливе не раніше, ніж буде подано заяву про відшкодування заподіяного матеріального збитку, тобто пред'явлено цивільний позов у кримінальному процесі.

Згідно з ч. З ст. 28 КПК цивільний позов може бути пред'явлено як під час досудового слідства, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Після оголошення головуючим у судовому засіданні про початок судового слідства особа і прокурор позбавлені права пред'явити позов у кримінальному процесі, а суд — можливості прийняти його до свого розгляду. Однак можливість подання цивільного позову може знову виникнути у разі настання обставин, що перешкоджають розгляду кримінальної справи (відкладення слухання справи, припинення її розгляду, повернення на додаткове розслідування), і подальшим розглядом її з самого початку.

Отже, особа, що зазнала внаслідок злочину матеріальної шкоди, стає цивільним позивачем не автоматично, а лише після подання позовної заяви і визнання її такою відповідною постановою особи, що веде дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду.

У разі непред'явлення цивільного позову в ході досудового слідства, а також якщо останнє не проводилося (у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів), суддя (суд) повинен роз'яснити відповідним особам їх право пред'явити цивільний позов до обвинуваченого або осіб, які згідно із законом несуть за нього матеріальну відповідальність. Невиконання органами досудового слідства та судами цього обов'язку цілком обгрунтовано розглядаєть-

164

в судовій практиці як істотне порушення кримінально-процесуального закону.

Кореспондуючою цивільному позивачеві стороною в пимінальному процесі є той його учасник, який повинен нести майнову відповідальність за заподіяний злочином матеріальний збиток. За загальним правилом, повністю дієздатний обвинувачений є також відповідачем за цивільним позовом. Саме особа, що здійснила злочин і заподіяла ним шкоду, повинна усунути негативні майнові наслідки свого діяння. Однак у ряді випадків майнову відповідальність за протиправні дії певних категорій громадян несуть інші особи. У таких випадках кримінально-процесуальний закон передбачає залучення в процес цивільного відповідача. Стаття 51 КПК визначає коло суб'єктів, які можуть бути залучені в кримінальний процес як цивільні відповідачі. Такими в різних ситуаціях можуть бути визнані: батьки, опікуни, піклувальники й інші особи, а також підприємства, установи, організації, які за законом несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діями обвинуваченого.

Вводячи в кримінальний процес України такого його учасника, як цивільний відповідач, законодавець спирається при цьому на норми цивільного матеріального права, що встановлюють випадки відшкодування шкоди не його безпосереднім заподіювачем, а іншими особами — юридичними або фізичними (статті 440—450 ЦК України). Ці суб'єкти також несуть відповідальність за завдану злочином моральну шкоду.

Розглянемо докладніше такі випадки.

1. Як цивільні відповідачі в кримінальному процесі повинні бути залучені підприємства, установи, організації, якщо шкоду було заподіяно обвинуваченим (їх працівником) при виконанні своїх трудових (службових) обов'язків, Що випливають із трудових, адміністративних відносин тощо. При цьому не має значення, ким заподіюється шкода (службовою особою або рядовим працівником), а також який характер мали шкідливі дії (адміністративно-управлінські тощо). Виходячи з тези, що діяльність юридичної особи — це діяльність його робітників і службовців, законодавець вважає, що шкода, заподіяна робітниками або службовцями при виконанні своїх службових обо-

165

в'язків і в зв'язку з ними, це — шкода, заподіяна самою організацією, яка й повинна нести за неї відповідальність (статті 441 і 442 ЦК України).

Однак якщо матеріальну шкоду було заподіяно обвинуваченим хоч і під час виконання своїх трудових (службових) обов'язків, але не в зв'язку з ними (наприклад, з хуліганських спонукань, побутова сварка), то майнову відповідальність не може бути покладено на юридичну особу. Матеріальні наслідки таких дій повинен усувати сам обвинувачений.

2. Власник джерела підвищеної небезпеки повинен бути залучений як цивільний відповідач, якщо матеріальну шкоду заподіяно цим джерелом внаслідок злочинних дій обвинуваченого при його експлуатації.

Згідно зі ст. 450 ЦК України майнова відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, покладається на його власника, якщо він не доведе, що шкода виникла внаслідок дії непередбаченої сили або наміру потерпілого.

Під власниками джерела підвищеної небезпеки слід розуміти організацію або громадянина, що здійснюють експлуатацію цього джерела за правом власності, правом оперативного управління або на інших підставах (за договором оренди, за довіреністю на управління транспортним засобом, внаслідок розпорядження компетентних органів про передачу організації у тимчасове користування джерела підвищеної небезпеки).

При визначенні суб'єкта майнової відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, важливо встановити, чи перебувала особа, що експлуатує джерело, в трудових (службових) відносинах з юридичною особою — його власником. Якщо так, — майнову відповідальність повинно бути покладено на власника джерела, отже, він і повинен бути залучений у кримінальний процес як цивільний відповідач. При цьому не має значення, чи діяв працівник в інтересах юридичної особи, чи в своїх власних або в інтересах третіх осіб, чи здійснював він експлуатацію джерела за дорученням власника або самовільно, чи мав він право на його управління, чи ні. Оскільки в зазначених випадках джерело підвищеної небезпеки з володіння його власника не виходить (воно експлу-

166

ється його працівником), то власник повинен відшкодовувати заподіяний збиток¹.

Обвинувачувані Воробйов В. Л., Гришко Р. В. і Сав-чевко В. В., будучи в нетверезому стані, угнали з території автобази автомобіль * Волга» і на трасі Джанкой— Сімферополь у районі Червоногвардійського району Автономної Республіки Крим збили двох велосипедистів: чоловіка і жінку. Чоловік помер на місці, а жінці було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження. Дружина загиблого і жінка, якій заподіяно тілесних ушкоджень, пред'явили цивільний позов, що не був задоволений у суді через те, що на досудовому слідстві не було встановлено належного відповідача.

Однак у ході судового розгляду, в результаті дослідження наявних доказів і правильної їх оцінки, було встановлено, що адміністрація автобази не здійснювала належного контролю за збереженням та експлуатацією автотранспортних засобів, не було налагоджено пропускьу систему в'їзду і виїзду автомобілів, через що обвинувачувані змогли безперешкодно угнати автомобіль. Ці обставини також могли мати значення при розгляді цивільних позовів, однак суд тільки роз'яснив потерпілим їхнє право пред'явити позов у порядку цивільного судочинства*.

Таке рішення суду суперечить чинному кримінально-процесуальному законодавству, оскільки КПК не містить норми, що дає право суду відмовляти в розгляді цивільного позову по кримінальній справі через те, що органи до-судового слідства не залучили належного цивільного відповідача в справі.

Більш того, за наявності достатніх даних про те, що злочином завдано матеріальну шкоду або зазнав витрат заклад охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову.

Прокурор пред'являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподі-

¹ Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» ьід 31 березня 1995 р. № 4 // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963—2000): Офіц. видання. — К., 2000. — Т. 1. — С 80.

Архів Червоногвардійського районного суду Автономної Республіки Крим за 1994 рік.

167

яних злочином, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права.

При провадженні в кримінальній справі про злочин, за який може бути застосовано додаткову міру покарання у вигляді конфіскації майна, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язані вжити заходів до забезпечення можливої конфіскації майна обвинуваченого (ст. 29 КПК). Ці обставини знайшли своє підтвердження також і у Верховному Суді України, який, зокрема, зазначив, що відшкодування матеріальної шкоди, завданої злочином, і стягнення безпідставно набутого майна мають важливе значення для усунення наслідків злочину та поновлення порушених прав громадян, підприємств, установ та інших громадських організацій. У кожній справі про злочин, яким завдано матеріальної шкоди, суд при постановленні вироку зобов'язаний вирішити цивільний позов по суті. Згідно зі статтями 291 і 328 КПК цивільний позов при постановленні вироку може бути залишено без розгляду лише у разі виправдання підсудного за відсутністю складу злочину або неявки цивільного позивача чи його представника у судове засідання. Якщо позов підтримує прокурор або якщо його заявило підприємство, установа чи інша громадська організація, суд розглядає цивільний позов незалежно від явки цивільного позивача або його представника¹.

Суд першої інстанції не має права передавати вирішення питання про розмір цивільного позову на вирішення в порядку цивільного судочинства, оскільки кримінально-процесуальним законодавством України це не передбачено.

Неправильне початкове визначення цивільного відповідача особливо негативно позначається на захисті прав потерпілих, що змушені через це брати участь у кількох судових процесах².

¹ Постанова Пленуму Верховного Суду «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» від 31 березня 1989 р. № 3 (із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 р. № 13) // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. — К., 1995. — С. 303.

² Дубець Р. І. Цивільний позов у кримінальному процесі як спосіб утвердження і забезпечення конституційних прав людини // Держава і право. — Вип. 16. — К., 2002. — С 336.

168

Інакше може бути вирішено питання про суб'єкта

■ овіД^{альЯОСТ}* ^{у випа}Д^ках' якщо джерело підвищеної

^ВХ\ зпеки вийшло з володіння його власника незалежно

^ЯЄ йлго волі. Найбільш поширеною практичною ситуа-віД и"¹" єю такого положення є викрадення автомототранспор-

яого засобу (ст. 289 КК України) і спричинення ним матеріального збитку (здійснення зіткнень, наїзд на пішоходів тощо).

Питання про суб єкта відповідальності у випадку, що розглядається, суд вирішує залежно від обставин вибуття джерела підвищеної небезпеки з володіння власника. Якщо джерело вийшло з володіння власника не з його вини, а внаслідок протиправних дій обвинуваченого, то на останнього і повинні бути покладені майнові наслідки вчиненого злочину. Разом з тим, не виключені випадки спричинення матеріальної шкоди джерелом підвищеної небезпеки, коли останнє вибуло з володіння його власника незалежно від його волі, однак і за наявності його необережної вини (відсутність належної охорони джерела, залишення відкритої машини без нагляду тощо). У таких випадках відповідальність за шкоду може покладатись у пайовому порядку як на титульного власника, так і на особу, яка незаконно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, залежно від обставин справи і міри провини кожного з них у спричиненні шкоди.

Як цивільні відповідачі в кримінальному процесі притягуються батьки, опікуни, піклувальники або інші особи, якщо матеріальний збиток заподіяно злочинним діянням неповнолітнього або за його участі.

Якщо шкоду заподіяно обвинуваченим у віці до 15-ти років, відповідальність за нього в повному обсязі несуть батьки, опікуни, піклувальники, виховні (дитячі будинки) або лікувальні заклади (лікарні, санаторії тощо), під наглядом яких перебував неповнолітній (ст. 446 ЦК України). Саме ці фізичні та юридичні особи і повинні притягуватися в кримінальне судочинство як цивільні відповідачі, оскільки зазначена категорія неповнолітніх правопорушників повністю неделіктоздатна.

Якщо ж матеріальну шкоду заподіяно неповнолітнім обвинуваченим у віці від 15-ти до 18-ти років, суб'єктом майнової відповідальності є передусім сам неповнолітній,

169

Однак за відсутності у нього достатніх коштів для повного відшкодування збитку до додаткової відповідальності притягуються особи, пов'язані з неповнолітнім сімейно-правовими відносинами, тобто батьки або піклувальники. Батьки і піклувальники цієї категорії неповнолітніх притягуються як цивільні відповідачі не автоматично, а лише за умови, що самі неповнолітні не мають на момент виголошення вироку заробітку або майна, достатнього для відшкодування заподіяної ними шкоди. Цю обставину повинні встановлювати органи досудового слідства і суд, і лише після цього вони можуть ухвалити рішення про залучення вказаних осіб як цивільних відповідачів.

Якщо органи досудового слідства або суд у процесі вжиття заходів із забезпечення цивільного позову встановлять, що самостійного заробітку (стипендії, пенсії тощо) і майна, що належать такому неповнолітньому, цілком досить для повного відшкодування збитку, то притягнення до майнової відповідальності його законних представників втрачає значення, оскільки є гарантія повного відшкодування збитку і без їх участі. Більш того, залучення їх як цивільних відповідачів лише ускладнить процес, зробить його більш громіздким, а, отже, і менш економічним.

Як відомо, цивільна дієздатність виникає в повному обсязі по досягненні громадянином повноліття, тобто 18-річного віку. Однак, якщо законом дозволено вступати в шлюб до досягнення повноліття, особа, яка не досягла його, набуває дієздатність у повному обсязі з моменту вступу в шлюб. Отже, якщо матеріальну шкоду заподіяла особа, що перебуває в шлюбі, до досягнення нею повноліття, вона повністю є деліктоздатною, а батьки (опікуни) не несуть відповідальності за заподіяну нею шкоду і не можуть притягуватися в кримінальному процесі як цивільні відповідачі.

Матеріальний збиток може бути заподіяно злочинними діями не одного, а кількох обвинувачених, так само і не одній, а кільком особам. У такому разі, як правило, виникає питання про процесуальну співучасть і порядок покладання обов'язку з відшкодування збитку на кількох відповідачів за цивільним позовом.

170

§ 3. Предмет, підстави і доказування цивільного позову в кримінальній справі

В юридичній літературі дуже рідко підкреслюється велике значення цивільного позову в кримінальній справі, частіше зазначається про його другорядну роль. Панує думка про те, що в кримінальній справі головне — це виконати вимоги пунктів 1—3 ст. 64 КПК, тобто довести подію злочину (час, місце, спосіб та інші обставини); винність обвинувачуваного у вчиненні злочину і мотиви злочину; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання; покарати його, а відшкодування шкоди, завданої злочином, є другорядною справою, що обумовило практичну недооцінку цивільного позову в кримінальній справі. Адже поряд із зазначеними обставинами в обов'язок слідчого і суду входить і підлягає доказуванню характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння (п. 4 ст. 64 КПК).

Предметом цивільного позову в кримінальній справі може бути вимога з відшкодування збитку, завданого майну, і матеріального збитку, що виник через завдання шкоди особі. Відшкодування матеріальної шкоди за цивільним позовом у кримінальній справі повинно полягати у відновленні колишнього стану або відшкодуванні збитків, тобто реального збитку.

У цивільному позові, що пред'являється і розглядається спільно з кримінальною справою, так само як і в будь-якому позові, розрізняють складові частини, або елементи: предмет і підставу. Будь-який цивільний позов відрізняється від іншого передусім своїм предметом, тобто конкретною матеріально-правовою вимогою позивача До відповідача за цивільним позовом, що пред'являється ^в кримінальному процесі на розгляд та вирішення суду. У свою чергу, ця вимога випливає з певних обумовлених законом юридичних фактів, що складають у сукупності Другий елемент позову — його підставу. Ці два елементи і

171

зумовлюють обсяг (межі) та напрями провадження за цивільним позовом у кримінальному процесі.

Аналіз кримінально-процесуальних норм, що регулюють провадження за цивільним позовом, не залишає сумніву в тому, що предметом останнього може бути тільки вимога про відшкодування матеріальної шкоди, яку спричинено злочином. Це дає підставу кваліфікувати цивільний позов у кримінальному процесі виключно як позов про присудження.

Фактично позови про присудження діють і в цивільному законодавстві України. Згідно зі ст. 440 ЦК України шкода, заподіяна особі або майну, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, що заподіяла шкоду. Стаття 440^і ЦК зобов'язує відшкодовувати моральну шкоду в грошовій або іншій матеріальній формі. Стаття 453 ЦК зобов'язує відповідальну за шкоду особу відшкодувати заподіяні збитки в натурі або повністю. Під збитками, згідно зі ст. 203 ЦК України, розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неотримані кредитором прибутки, які він отримав би, якби зобов'язання було виконано боржником. Зобов'язання з відшкодування таких збитків виникає і внаслідок позадоговірного спричинення шкоди.

З предметом цивільного позову в кримінальному процесі пов'язане ще одне питання, що має важливе значення, а саме: регресні вимоги, пред'явлені до обвинуваченого особами, які повністю або частково відшкодували матеріальний збиток потерпілим від злочину особам до розгляду кримінальної справи в суді.

Загальновизнаним є положення про можливість одночасного вирішення питань обвинувачення у вчиненні злочину та відшкодування матеріального збитку, заподіяного винним, що засновується на єдності фактичної підстави як кримінальної, так і майнової відповідальності. Такою підставою є факт здійснення злочину. Між тим, безпосередньою фактичною підставою регресної вимоги є не злочин, а повна або часткова компенсація майнових втрат від нього, вчинена третіми особами відповідно до закону або якщо між ними і потерпілими був договір. Юридичною підставою цієї компенсації є не зобов'язання з відшкодування шкоди, а зобов'язання, що випливає з норм матеріального закону, який передбачає виплату гро-

172

их ^СУ^{М П}Р^{И настанн}* вказаних у ньому фактів, або ^І^°повіД^ного договору (страхування, перевезення, збері-^Вння тощо)- Наприклад, О. Г. Мазалов зазначав, що «рег-

сний позов не є «чистим» позовом із завдання шкоди, бо право на нього виникає хоч і в зв'язку з учиненням шкоди, вле внаслідок завдання шкоди не безпосередньо регредіенту, а «через» спричинення його третій особі — потерпілому від злочину (громадянинові або організації)»¹. При розгляді та вирішенні регресних вимог (позовів) суду необхідно встановлювати не одну, а дві системи фактичних і правових підстав з відшкодування матеріального збитку." безпосередню й опосередковану (регресну); дослідити правові відносини, що виникли не тільки між завда-вачем шкоди (підсудним) і потерпілими особами, а й між потерпілими і третіми особами, що компенсували повністю або частково завданий злочином матеріальний збиток.

Все це, безперечно, ускладнює і певною мірою відволікає суд від розв'язання основного питання кримінального процесу — винуватості або невинуватості обвинуваченого у вчиненні злочину.

Другий елемент цивільного позову — його підстава — являє собою сукупність фактичних юридично значущих обставин (юридичних фактів), з якими матеріальний закон пов'язує виникнення правовідносин між посадовими особами та особами, зобов'язаними його відшкодувати (обвинуваченим, цивільним відповідачем), і з яких позивач виводить свою матеріально-правову вимогу. За загальним визнанням, підставою цивільного позову в кримінальній справі є такі фактичні дані та юридичні факти:

а) підстави цивільного позову;

б) розмір цивільного позову;

в) особа, якій злочином завдано матеріальний збиток;

г) особа, яку може бути визнано цивільним позивачем;

д) особа, яка несе матеріальну відповідальність за позовом;

є) вина цивільного відповідача;

є) вина потерпілого в сприянні виникненню чи збільшенню матеріальної шкоди;

ж) майновий стан обвинуваченого;

з) майновий стан цивільного відповідача.

¹ Мазалов А. Г. Зазнач, праця. — С 76—77.

173

Ці факти, як відомо, входять до складу цивільного правопорушення як єдиної підстави цивільно-правової (в широкому значенні) деліктної відповідальності та детально висвітлюються як у цивільно-правовій, так і в кримінально-процесуальній літературі. Для здійснення в кримінальному судочинстві захисту порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих осіб за допомогою цивільного позову, крім фактичної підстави, необхідна ще і наявність процесуальних передумов — юридично значущих обставин, з якими процесуальний закон пов'язує виникнення провадження за цивільним позовом і його розгляд спільно з кримінальною справою. Будучи вторинними і похідними від матеріально-правової підстави цивільного позову, вони, однак, порівняно самостійні, і їх наявність або відсутність є чинником, що визначає можливість захисту майнових прав потерпілих осіб за допомогою позовної форми її реалізації.

У правовій літературі найбільш поширеним є погляд, згідно з яким процесуальними передумовами цивільного позову в кримінальній справі є: процесуальне право і дієздатність позивача; підвідомчість позову суду; відсутність судового рішення, що набрало законної чинності, або ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди, винесеної щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Всі передбачені процесуальним законом умови, що складають у сукупності процесуальну підставу цивільного позову, можна класифікувати на дві групи:

1) передумови, необхідні для порушення провадження за цивільним позовом (для пред'явлення цивільного позову);

2) передумови, необхідні для розгляду позову судом спільно з кримінальною справою.

До першої групи передумов слід віднести:

а) порушення кримінальної справи;

б) підвідомчість позову суду;

в) наявність у цивільного позивача процесуальної пра-водієздатності, а у його представника — належного оформлення повноважень;

г) відсутність вироку, що набрав законної сили, винесеного по спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і на тих самих підставах рішення суду, або

174

я др_О прийняття відмови позивача від позову або ^У*о затвердження мирової угоди сторін; ^ПРд) пред'я^влення цивільного позову до початку судового слідства У справі.

Зазначені передумови, що є процесуальними підставами для порушення провадження за цивільним позовом, є одночасно і підставою дя розгляду його судом по суті. Однак для розгляду позову спільно з кримінальною справою необхідна наявність ще й інших передумов, що їх можна віднести до другої групи:

а) особиста явка цивільного позивача (громадянина або його представника) в судове засідання, якщо ним не заявлене клопотання про розгляд позову за його відсутності, відмови позивача від позову або якщо позов не підтримує прокурор;

б) відсутність цивільного відповідача, що не суперечить закону, правам та інтересам інших осіб.

Від фактичних, матеріальних підстав і процесуальних передумов цивільного позову в кримінальному процесі необхідно відрізняти юридичну (правову) його підставу. Останнє складають норми матеріального права, що регулюють спірні правові відносини між позивачем і відповідачем, і на основі яких суд повинен винести рішення по суті розглянутого цивільного позову.

Отже, чітке розмежування матеріальної, процесуальної і юридичної підстав цивільного позову в кримінальній справі має як теоретичне, так і практичне прикладне значення при його реалізації як одного із способів захисту порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих від злочину осіб. У свою чергу, запропонована класифікація процесуальних підстав, необхідних для провадження за цивільним позовом, також здатна надати органам, які ведуть кримінальний процес, і його учасникам, допомогу в правильному визначенні наявності або відсутності у потерпілої особи права на пред'явлення позову спільно з кримінальною справою.

В юридичній літературі й на практиці по-різному вирішується питання про можливість повного відшкодування потерпілому завданого йому матеріального збитку. Законодавство про працю та цивільне законодавство України допускають, з урахуванням майнового положення відповідача й інших даних, можливість неповного відшкодування

збитку. Про це йдеться й у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 р. № 6 (із змінами, внесеними постановами Пленуму від 8 липня 1994 р. № 7 та від ЗО вересня 1994 р. № 11).

Розмір завданого злочином збитку, що підлягає відшкодуванню, у деяких випадках може бути зменшений, його встановлює суд, з урахуванням конкретних обставин справи, ступеня винності й майнового положення винного¹.

З такими доводами, що облік матеріального положення обвинувачуваного, а особливо тих, які вчинили корисливий злочин, є правильним заходом при рішенні цивільного позову в кримінальній справі, важко погодитися. Насамперед, такий захід не сприяє захисту прав потерпілого. Знижується виховне значення вироків, тоді як покладання обов'язку цілком відшкодувати заподіяну шкоду, якоюсь мірою, сприяло б запобіганню, передусім, корисливих злочинів.

В юридичній літературі також неодноразово зазначалося, що справедливість, інтереси держави і громадян вимагають у кожному випадку повного відшкодування шкоди, завданої злочином.

Майнове становище засудженого, можливість реально виконати вирок у частині цивільного позову повинні враховуватися в стадії виконання вироку. В обвинуваченого в момент притягнення до відповідальності або осудження може не бути необхідного майна і коштів для відшкодування завданої ним шкоди, більш того, він сам може відчувати матеріальні складнощі, але таке його становище може бути тимчасовим. Тому не можна, виходячи лише з цього, звільняти засудженого від повного відшкодування шкоди. У процесі виконання вироку в засудженого може виявитися те або інше майно чи кошти, наприклад, одержана спадщина, дарування тощо.

Якщо на досудовому слідстві не виконано вимоги ч. 2 ст. 122 КПК і цивільний позов не заявлено, суддя або суд повинні роз'яснити громадянинові чи юридичній особі, які зазнали матеріальних збитків, їх право пред'явити цивільний позов до обвинуваченого, або до особи, яка за законом

¹ Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. — К., 1995. — С 311.

176

_се матеріальну відповідальність за шкоду, завдану зло-^не_ннЯМИ діями обвинуваченого. В таких випадках заінте-

сованій у відшкодуванні шкоди особі має бути направлено письмове повідомлення.

Пленум Верховного Суду роз'яснив також, що при розгляді цивільного позову в кримінальній справі з питань, не врегульованих КПК, суд може керуватися відповідними нормами ЦПК України.

Встановлені законодавством правила підвідомчості орга*-нам державного арбітражу майнових спорів застосовуються і до цивільних позовів у кримінальній справі. Не підлягають розгляду в кримінальній справі також позови за вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, що не випливають з пред'явленого обвинувачення¹.

Виходячи зі змісту ст. 28 КПК, право пред'явлення цивільного позову в кримінальній справі належить особі, що зазнала від злочину збитків. Через це у кримінальній справі не можуть розглядатися регресні позови органів страхування та інших юридичних осіб, які відшкодували потерпілому шкоду до розгляду справи в суді. Такі позови заінтересовані особи можуть пред'явити в порядку цивільного судочинства. В такому самому порядку можуть бути вирішені вимоги позивача про відшкодування матеріальної шкоди в разі закриття справи з передбачених законом підстав.

На сучасному етапі нашого життя проблема відшкодування шкоди, завданої, особливо громадянам, злочинними діями, набуває особливої актуальності, оскільки збільшується кількість кримінальних справ, з яких пред'являються цивільні позови з відшкодування тієї чи іншої шкоди.

У 1995 р. потерпілим завдано моральної та майнової шкоди на суму 4 255 086 775 крб., а цивільні позови задоволено лише на 2 255 340 343 крб.². Це свідчить про те, Що у нашій державі ще не в повному обсязі виконуються права і законні інтереси громадян з цих питань. Як справедливо зазначають М. І. Гошовський і О. П. Кучинська,

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та Цивільних справах. — К., 1995. — С 304.

Архів Верховного Суду України за 1995 р. Звіт про роботу судів по Розгляду кримінальних справ судами України за 1995 р. - Ф. № 1. — С 1.

177

право на компенсацію шкоди є невід'ємним правом громадян, елементом правового статусу особи. Тим часом законні інтереси потерпілих часто залишаються незахище-ними (наприклад, якщо злочин не розкрито, злочинець перебуває в розшуку тощо). Навіть коли злочинця знайдено, відшкодування часто розтягується на багато років.

Наявність чисельних прогалин у законодавстві про забезпечення прав потерпілих і захист їхніх інтересів ставить на порядок денний питання про необхідність розроблення і прийняття спеціального нормативного акту про посилення захисту прав і законних інтересів громадян, щодо яких вчинено злочин¹.

Зазначені автори вважають, що в такій ситуації потрібно створити державний грошовий фонд для відшкодування громадянам, які постраждали від злочинів, майнових збитків одразу після визнання їх потерпілими, оскільки у вчиненні злочину і заподіянні шкоди потерпілому є вина не тільки злочинця, а й самої держави².

Так, дійсно, держава на даний час не може у повному обсязі давати гарантії громадянам від посягань не тільки проти життя, здоров'я особи, а й проти індивідуальної власності громадян. Але відшкодувати майнові збитки в повному обсязі особам, що постраждали від злочинів, потрібно вже тепер, якщо ми будуємо правову державу. Однак не одразу ж після визнання громадянина потерпілим, як рекомендують згадані автори, а після розгляду справи у судовому засіданні та вступу вироку в законну силу, оскільки не всі цивільні позови, заявлені на досудовому слідстві, знаходять своє підтвердження у повному обсязі у ході судового слідства.

У багатьох країнах світу таку проблему вже давно вирішено. Наприклад, у США ще у 1980 р. штат Вісконсін прийняв перший закон про права потерпілих від злочинів, яким надається компенсація з відшкодування шкоди, завданої громадянам злочинними діями.

На наш погляд, в Україні вже теж настав час вирішувати такі питання. Хоч, протягом близько 10 років, різного роду пропозиції щодо створення державних фондів до-

¹ Гошовський М. І., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. — К., 1998. — С. 157.

² Гошовський М. І., Кучивська О. П. Зазнач, праця. — С. 157—158.

могй потерпілим від злочинних посягань неодноразово г глядались багатьма правоохоронними і фінансовими ¹⁾⁰ нами, _Од_Нак проблему до цього часу не вирішено.

Ще в березні 1991 р. Верховний Суд України розглядав «опозицію про створення державного фонду для відшкодування збитків потерпілим від злочинів. Це посилило б соціальну захищеність людини, оздоровило б моральну ситуацію в суспільстві. Пропонувались і джерела, з яких мав би створюватися такий фонд, однак ці пропозиції не були прийнято.

МВС України у квітні 1994 р. повідомило Міністерство юстиції України, що розглянуло питання щодо створення державного фонду допомоги потерпілим від злочинних посягань. Пропозиції щодо створення такого фонду МВС України подавало до Міністерства юстиції та Міністерства фінансів України ще у 1993 р. Тоді ж було здійснено відповідні розрахунки та узагальнення суми збитків, завданих громадянам корисливими злочинами, і про результати цього узагальнення повідомлено Кабінет Міністрів України.

У розпорядженні Президента України від 10 лютого 1995 р. № 35/95-РП було вказано на необхідність координації роботи над створенням проекту положення про Державний фонд допомоги потерпілим від злочинних посягань. Координацію цієї роботи покладено на МВС України. Над цим проектом працюють також Міністерство юстиції, Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство фінансів, Міністерство економіки та Служба безпеки України¹, однак на цей час ніяких фондів не існує і ці проблеми не вирішуються і, на нашу думку, не вирішаться, доки в законодавчому порядку не буде прийнято норми з відшкодування шкоди, завданої потерпілому злочином.

Кожна людина у нашому суспільстві повинна знати, Що вона в законодавчому порядку захищена від будь-яких протиправних посягань, у тому числі проти індивідуальної власності.

У статті 56 Конституції України зазначено, що кожний громадянин має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної

та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Зміст цієї статті, на наш погляд, слід доповнити пунктом, в якому б вирішувались і проблеми відшкодування потерпілому шкоди, завданої злочином, а не тільки відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними рішеннями чи діями органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Поряд із вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, цивільний позивач може пред'явити вимогу про відшкодування моральної шкоди.

Якщо питання про визнання моральної шкоди як юридичного факту, що породжує відносини відповідальності, заперечень не викликає, то питання про можливість її компенсації потерпілому в грошовій формі за рахунок заподіювача шкоди давно є в літературі дискусійним.

Автори, які вважають неможливим відшкодування моральної шкоди, завданої злочином потерпілому, в тому числі через пред'явлення цивільного позову в кримінальній справі, найчастіше висувають два аргументи: немаинова (моральна) шкода не піддається точній грошовій оцінці; майнове її відшкодування є атрибутом буржуазного суспільства, де все оцінюється у грошах, у тому числі честь і совість¹. Як слушно з цього приводу зазначила Р. Радєва, за такого підходу до даної проблеми немаинова школа взагалі не відшкодовується, а тому образа потерпілого, його бажання справедливості залишаються незадоволеними². Якщо розглядати майнове відшкодування немайнової моральної шкоди як бажання викликати в потерпілого позитивні емоції, спричинені фактом вчинення злочину, то ця думка виглядає обгрунтованою і відповідає вимогам справедливості.

Моральна шкода справді не піддається точній грошовій оцінці. Але, на думку М. С. Малеїна, яку ми поділяємо,

¹ Александров С. А. Правовые гарантии возмещения ущерба в уголовном процессе (досудебные стадии). — Горький, 1976. — С. 22; Аль-перт С. А. Защита в советском уголовном процессе прав и законных интересов лиц, понесших имущественный ущерб от преступления. — Харьков, 1984. — С. 12 та ін.

² Защита прав потерпевшего в уголовном процессе / Коллектив авторов. — М., 1993. — С. 16.

180

є не може бути перешкодою для позитивного вирішення роблеми. По-перше, йдеться не про еквівалентне відшкодування, а про компенсацію, що загладжує моральні переживання потерпілого, полегшує його становище. По-друге, правопорушення і міра відповідальності за нього не завжди точно співвідносяться. Наприклад, розміри грошових штрафів, передбачені цивільним, адміністративним законодавством, міри кримінального покарання не еквівалентні заподіяній майновій шкоді або тяжкості злочину. Відповідність правопорушення і міри відповідальності за нього є лише відносною, тому недосягнення точності між заподіяною моральною шкодою та її грошовою компенсацією не є винятком і перешкодою для юридичного визнання моральної шкоди¹.

Що ж до іншого заперечення проти визнання моральної шкоди, компенсація якої нібито є чужою нашій правосвідомості й праву, то це — типовий приклад тотальної ідеологізації права і нехтування захисту інтересів особи².

Позиція авторів, які заперечують можливість майнового відшкодування моральної шкоди, останнім часом не знаходить підтримки в законодавстві. Вперше у вітчизняному законодавстві моральну шкоду як поняття було закріплено у ст. 39 Закону СРСР «Про друковані та інші засоби масової інформації» від 12 червня 1990 р. Моральна (немайно-ва) шкода, заподіяна громадянинові внаслідок поширення засобом масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність громадянина або заподіяли йому іншу немайнову шкоду, відшкодовувалася за рішенням суду засобом масової інформації, а також винними посадовими особами і громадянами. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди у грошовому виразі визначався судом³. Основи цивільного законодавства, прийняті Верховною Радою СРСР 1991 p., розширили захист немайнових інтересів деліктними зобов'язаннями.

Чинне законодавство України також передбачає компенсацію моральної шкоди. Стаття 440^і ЦК України, якою

МалеинН. С. О моральном вреде // Государство и право. — 1993. — ^№ 3. — С. 33.

² МалеинН. С. Зазнач, праця. — С. 33.

, * Відомості з'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. — 1990. — № 26. — Ст. 492.

181

Кодекс доповнений Законом України від 6 травня 1993 p., передбачає, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові чи організації діяннями іншої особи, що порушила їхні законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральну шкоду заподіяно не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Крім того, відшкодування моральної шкоди прямо передбачено ст. 12 Закону України «Про охорону праці»¹, ст. 5 Закону України «Про інформацію»², ст. 24 Закону України «Про захист прав споживачів»³, ст. 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права»⁴, ст. З Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду»⁵ та іншими законодавчими актами.

Як бачимо, в Україні законодавець рішуче висловився за відшкодування моральної (немайнової) шкоди, що стала важливим засобом захисту особистих немайнових прав громадян, а також підприємств, установ і організацій. Сам акт захисту законом гідності особи через компенсації моральної шкоди грошовим еквівалентом позитивно впливає на психічний стан потерпілого, вселяє віру в справедливість.

Втім, перешкодою для регулювання цього питання є обставина, що ні в законодавстві, ні в науці немає єдиної дефініції моральної та немайнової шкоди. Крім того, визначення моральної та немайнової шкоди різняться обсягом, причому зміст першого охоплюється другим⁶.

З усіх законодавчих актів, якими передбачено відшкодування моральної шкоди, законодавець дав визначення цієї

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 49. — Ст. 668.

² Там само. — № 48. — Ст. 650.

⁸ Там само. — 1994. — № 1. — Ст. 1.

⁴ Там само. — № 13. — Ст. 64.

⁶ Там само. — 1995. — № 1. — Ст. 1.

⁶ Ромовская 3. В. Личные неимущественные права граждан СССР (понятие, виды, классификация, содержание и гражданско-правовая защита): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1968. — С. 6; Рабинович П. М. Загальна теорія права та держави: Тексти лекцій. — Львів, 1993. — С. 88.

182

шкоди тільки в ст. 12 Закону України «Про охорону праці» . J4 жовтня 1992 р. Під нею розуміються страждання,

одіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажані погіршення відносин з оточенням, інших негативних наслідків морального характеру¹. Визнати це законодавче поняття моральної шкоди універсальним неможливо хоча б з огляду на те, що воно сформульовано щодо правовідносин, пов'язаних з охороною праці, і стосується тільки юридичної особи.

Не стоїть осторонь цієї проблеми і судова практика. У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 3 березня 1995 р. зазначено, що «під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях через ушкодження здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, за настання інших негативних наслідків².

Це визначення моральної шкоди, дане судової практикою, істотних зауважень не викликає. Водночас воно дає можливість зрозуміти, що з огляду на різноманітність деліктів, якими може бути заподіяно моральну шкоду, різного індивідуального сприйняття таких діянь та їх наслідків потерпілими, навести вичерпний перелік діянь, за які присуджується відшкодування моральної чи іншої немайнової шкоди, неможливо.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 49. — Ст. 668. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від ^а березня 1995 р. — К., 1995. — С 2.

183

У теорії кримінального процесу також немає єдиного погляду на поняття моральної шкоди. Причому нерідко в це поняття вкладається різний зміст. Це і горе, спричинене вбивством близької людини¹, і дискредитація потерпілого, образа його честі, гідності², і особливий неблагополучний моральний і психічний стан громадянина або створення небезпеки для його життєво важливих прав та інтересів³.

М. С. Строгович під моральною шкодою розумів зганьблення честі людини, приниження її гідності, заподіяння тяжких душевних переживань, страждань, внесення в особисте життя або суспільне становище людини ускладнень⁴.

Як сукупність моральних, вольових та інших нематеріальних змін, що грунтуються на нормах права і моралі та об'єктивно відбулися або реально можливі, трактує моральну шкоду Б. В. Скрипченко⁵.

В. А. Дубрівний вважає, що «під моральною шкодою слід розуміти порушення нормального психічного стану людини, спричинене злочинним посяганням на охороню-вані законом його суб'єктивні права та інтереси, а також інші блага, через що цій особі заподіюються моральні страждання»⁶.

В. Я. Понарін, у цілому погоджуючись із визначенням моральної шкоди В, А. Дубрівного, водночас зауважує, що в ньому слід було б відобразити те, що моральну шкоду може бути заподіяно не тільки фізичній, а й юридичній особі. Крім того, в дефініції не завадило б визначити й те, що моральну шкоду може бути завдано посяганням як на суспільні відносини, охоронювані законом, так і на суспільні відносини, врегульовані нормами моралі⁷. Сам

¹ Чельцов М. А. Гражданский иск в уголовном процессе. — М., 1945. — С. 4.

² Рахунов А. Д. Расширение прав потерпевшего // Соц. законность. — 1969. — № 4. — С. 37.

³ Потеружа И. И. Потерпевший в уголовном процессе: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — Минск, 1960. — С. 3.

⁴ СтроговичМ. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — Т. 1. — С. 257.

⁵ Скрипченко Б. В. Вред как основание признания потерпевшим // Потерпевший от преступления. — Владивосток, 1974. — С. 176.

⁶ Дубривный В. А. Потерпевший на предварительном следствии в советском уголовном процессе. — Саратов, 1966. — С. 9.

⁷ Поиарин В. Я. Защита имущественных прав личности в уголовном процессе России. — Воронеж, 1994. — С. 78.

184

g. Я. Понарін запропонував таке визначення моральної дакоди: «це моральні страждання особи, спричинені злочинним посяганням на її честь, гідність, а також і на інші блага, охоронювані як законом, так і нормами моралі»¹.

З цим тлумаченням моральної шкоди погодитися важко. Адже для виникнення юридичної відповідальності, в тому числі за заподіяння моральної шкоди, обов'язковим є склад правопорушення, необхідним елементом якого є шкода².

Порушення ж лише моральних норм не є правопорушенням. На необхідність обов'язкового зазначення в позовній заяві про відшкодування моральної шкоди, крім інших вимог, передбачених ст. 137 ЦПК України, вказівки на те, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, орієнтує суди і Верховний Суд України³.

Отже, проблема з визначенням поняття моральної шкоди у кримінальному процесі потребує її розуміння у вузькому й широкому значенні, що насамперед пов'язані з тим, що згідно зі ст. 49 КПК України моральна шкода є однією з підстав для визнання особи потерпілою у кримінальній справі⁴.

¹ Понарив В. Я. Зазнач, праця. — С 79.

² МалеинИ. С. О моральном вреде // Государство и право. — 1993. — № 3. — С. 33.

³ Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. — К., 1995. — С 2.

⁴ Готовський М. І., Кучинська О. П. Зазнач праця. — С 40.

185

ТЕМА 7

Процесуальні строки і судові витрати

§ 1. Поняття процесуальних строків та їх значення у кримінальному процесі

§ 2. Строки провадження слідчих і процесуальних дій та порядок їх обчислення

§ 3. Продовження строків досудового слідства

§ 4. Поняття і склад судових витрат

§ 5. Процесуальний порядок відшкодування судових витрат

§ і. Поняття процесуальних строків та їх значення у кримінальному процесі

Справедливість кримінального процесу, забезпечення прав людини неможливі без додержання встановлених законом строків проведення відповідної процесуальної дії. Вони дисциплінують суб'єктів кримінального судочинства, роблять процес динамічним і прогнозованим. Без наявності строків тієї чи іншої кримінально-процесуальної дії або без їх додержання в кримінальному судочинстві виникнуть свавілля і хаос, масові порушення прав людини. Передбачені кримінально-процесуальним законом строки процесуальних дій мають надзвичайне значення в плані захисту особи від обвинувачення. Саме через це міжнародно-правові акти з прав людини приділяють цій обставині особливу увагу. У п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини (1950 р.) зазначено: «кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону». Ця стаття встановлює, що кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, має право «мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту»¹. Згідно з п. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1996 р.) кожний має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому обвинувачення бути судимим без невиправданої затримки, що насамперед стосується осіб, позбавлених волі на досудових стадіях кримінального судочинства².

Правове поняття строків у кримінальному процесі визначається тією роллю, яку вони виконують у регулюванні процесуальної діяльності учасників процесу. Кожна норма процесуального закону є певною процесуальною гарантією³. В кримінально-процесуальній науці під процесуальними гарантіями розуміють передбачені кримінально-процесуальним законодавством засоби забезпечення досягнення завдань кримінального судочинства і охорони прав та законних інтересів осіб, які беруть участь у ньому.

Встановлені правила про строки є нормами закону, переконатись у цьому ми можемо, проаналізувавши зміст, мету та структуру тих кримінально-процесуальних норм, в яких є вказівка про додержання відповідного строку.

Процесуальний строк обов'язково пов'язаний з якою-небудь процесуальною дією або сукупністю дій. Це пояснюється тим, що строки в кримінальному процесі застосовуються не інакше як засіб регулювання процесуальних відносин, що складаються з окремих дій осіб, які беруть участь у процесі. Тому в більшості випадків вимога про Додержання строків визначається одночасно з вимогою про здійснення самої дії.

Зміст будь-якої правової норми визначається метою, для досягнення якої її встановлено. У тих випадках, коли закон передбачає вимогу про додержання відповідного строку, метою відповідної правової норми є забезпечення своєчасного здійснення тієї чи іншої дії¹. Наприклад, передбачаючи обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або суду приймати заяви та повідомлення про здійснений злочин або про злочин, який підготовлюють, та прийняти рішення, закон має на меті забезпечити розгляд відповідним органом кожного повідомлення і заяви про злочин. Встановлюючи у даному випадку строк, закон має на меті забезпечити своєчасний розгляд заяви чи повідомлення.

Забезпечуючи підозрюваному право давати показання, закон встановлює обов'язок слідчого або особи, яка провадить дізнання, негайно допитати підозрюваного після його затримання або обрання до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Якщо неможливо провести допит негайно, то підозрюваний повинен бути допитаний — не пізніше двадцяти чотирьох годин після його затримання (ч. 2 ст. 107 КПК). У даному разі строк повинен забезпечити своєчасний допит підозрюваного, а також своєчасну перевірку обставин, що були підставою для затримання особи. В цьому розумінні строк допиту затриманого є однією з гарантій його прав та законних інтересів.

Отже, процесуальні строки в кримінальному процесі є різновидом правових засобів, спрямованих на забезпечення правильного здійснення по кожній кримінальній справі завдань судочинства, тобто різновидом процесуальних гарантій. Цей висновок має принципове значення для правильного розуміння і застосування кожної норми закону, яка містить вимогу про додержання визначеного строку.

У кримінальному процесі не всі процесуальні дії регламентовані за допомогою строків. Надмірне регулювання процесу строками перешкоджатиме здійсненню органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та судом своїх функцій. Ці міркування обумовили раціональне використання в кримінальному процесі такого правового засобу, яким є процесуальний строк. Закон не обмежує тривалість часу провадження більшості слідчих дій (допиту, обшуку, виїмки тощо), в деяких випадках передбачаються альтернативні строки (три- і десятидобовий для вирішення питання про порушення кримінальної справи) та строки

¹ Під своєчасним тут розуміється здійснення дії у найбільш сприятливі, з погляду завдань кримінального судочинства, періоди часу.

188

мовні, тобто ті, які не є категоричними та можуть бути продовжені при визначених умовах у встановленому законом порядку (строки провадження розслідування і строки тримання під вартою при розслідуванні справи).

В інших випадках в інтересах найбільш вдалого здійснення завдань кримінального судочинства, а також з метою охорони прав та законних інтересів учасників процесу в законі встановлено жорсткі та категоричні строки для здійснення визначених процесуальних дій.

у кримінально-процесуальному праві є багато норм, які за своєю спрямованістю і юридичною природою близькі до норм, що встановлюють строки. Йдеться про норми закону, що містять вимогу негайного здійснення тієї чи іншої дії, передбаченої законом. Вимога «негайності» є більш жорсткою, порівняно зі строком, умовою здійснення визначеної процесуальної дії. В стадії досудового слідства закон вимагає негайного повідомлення прокурора органом дізнання про виявлений злочин і розпочате дізнання (ст. 103 КПК); допиту обвинуваченого (ст. 143 КПК); початку розслідування по порушеній кримінальній справі (ст. 113 КПК).

Зазначені вимоги закону зі строками об'єднує те, що вони, як і строки, обмежують часом здійснення ті чи інші процесуальні дії.

Відмінність їх від строків полягає в тому, що вони встановлюють визначений період часу і потребують мінімальної перерви в часі між різними процесуальними діями. Ця відмінність не перешкоджає розглядати вимоги негайного здійснення тих чи інших дій як однорідні процесуальні строки.

Аналіз процесуальних строків щодо їх безпосередньої спрямованості дає підстави для такого поділу:

1. строки як гарантії швидкості судочинства;

2. строки як гарантії прав та законних інтересів учасників процесу;

3. строки як гарантії здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів при провадженні розслідування.

Цей поділ деякою мірою є умовним. Встановлені в законі строки, як і інші процесуальні гарантії, мають багатосторонній характер і залежно від того, в якому аспекті ^к Розглядати, можуть бути віднесені до того чи іншого ^ВиДУ гарантії. Наприклад, строки, спрямовані на забезпечення швидкості вирішення кримінальної справи, можна розглядати як гарантії прав та законних інтересів обвинуваченого, потерпілого та інших учасників процесу. Встановлені законом строки розгляду суддею скарги на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи (не пізніше п'яти днів, а у разі складності справи — десяти днів з дня надходження закритої справи до суду) також спрямовані на забезпечення не тільки законних прав та інтересів заінтересованої особи, а й додержання при провадження по справі основних принципів кримінального процесу: законності, справедливості, здійснення правосуддя виключно судом, всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи тощо.

До першого виду процесуальних строків, тобто гарантій швидкості здійснення завдань

кримінального судочинства, слід віднести:

• строки вирішення питання про порушення кримінальної справи,

• здійснення окремого доручення,

• вибору обвинуваченим захисника,

• провадження дізнання та досудового слідства,

• розгляд прокурором справи, яка надійшла йому з обвинувальним висновком,

• вирішення питання про віддання обвинуваченого до суду при попередньому розгляді справи суддею,

• оскарження вироків.

Гарантіями прав та законних інтересів учасників процесу служать строки

• затримання і допиту підозрюваного,

• застосування до підозрюваного примусових засобів до пред'явлення обвинувачення і допиту обвинуваченого,

• тримання обвинуваченого під вартою,

• розгляд скарг, заяв про відводи, вручення обвинуваченому копії обвинувального висновку (другий вид процесуальних строків).

До третього виду процесуальних строків — гарантій здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів при провадженні розслідування — можна віднести строки

• повідомлення прокурора по виявленому злочину і початку дізнання і досудового слідства,

• направлення йому копій постанов про порушення кримінальної справи,

• прийняття слідчим справи до свого провадження,

• повідомлення прокурора про затримання особи.

Такий розподіл встановлених кримінально-процесуальним законом строків найбільш точно відображає їх юридичну природу.

Важливо не тільки правильно, а й швидко розглянути кримінальну справу і своєчасно виконати прийняте рішення.

Одним із засобів забезпечення достатньо швидкого су-чинства є встановлення процесуальних строків його провадження.

Процесуальний строк у широкому розумінні — це становлений час для здійснення відповідних процесуальних дій.

Розслідування починається тільки після порушення кримінальної справи, проте як виняток до порушення кримінальної справи дозволяється провадження однієї слідчої дії — огляду місця події.

В юридичній літературі неодноразово обговорювалося питання щодо доцільності законодавчого дозволу виконувати до порушення кримінальної справи не тільки огляд місця події, а й інші слідчі дії: накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку, освідування, призначення експертизи тощо. Однак цю проблему в законодавчому порядку в повному обсязі ще не вирішено, хоч практика наполягає на цьому¹.

У червні—липні 2001 р. Верховна Рада України відповідно до Програми правової реформи прийняла пакети законів, якими внесено істотні зміни та доповнення до КПК України. Наприклад, ст. 187 КПК, яка регулює питання накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, було змінено відповідно до потреб практики.

Крім того, КПК доповнено новою нормою (ст. 187^і), що визначає процесуальний порядок огляду і виїмки кореспонденції та дослідження інформації, знятої з каналів зв'язку. Згідно з цими новелами, тепер зазначену слідчу дію з метою запобігти злочину може бути застосовано до порушення кримінальної справи.

Велике значення на початку розслідування має акт прийняття справи до свого провадження. Якщо в акті порушення кримінальної справи є рішення компетентного Державного органу щодо початку розслідування, то саме акт прийняття справи до свого провадження є тим доку-

¹ Дубинский А. Я. Провадження попереднього розслідування органами внутрішніх справ. — К., 1987. — С 24; Коваленко Е. Г. Использование экспертных знаний в деятельности органов внутренних дел по предупреждению хищений социалистического имущества. — К., 1990. — ^с> 22; Коваленко Е. Г., Лукьянчиков Е. Д. Судебные экспертизы в практике расследования органами внутренних дел хищений соцалистичес-кой собственности. — К., 1988. — С. 10—13.

191

ментом, що визначає, який саме орган здійснюватиме судове провадження¹. У більшості випадків тільки після прийняття справи відповідним органом до свого провадження і починається розслідування.

§ 2. Строки провадження слідчих і процесуальних дій та порядок їх обчислення

У багатьох країнах світу кримінально-процесуальний закон не завжди детально регламентує строки виконання слідчим, суддею, прокурором кожної процесуальної дії, зазначаючи, що вони повинні виконуватися в розумні строки. Закон розраховує на високу моральність і порядність суб'єктів судочинства, застерігає від бюрократизму і формалізму. Слідчий у такому разі не може пояснювати потерпілому свою бездіяльність в абсолютно простій справі тим, що у нього ще є передбачений законом строк, а повинен діяти швидко, щоб виправдати довіру закону як до розумної та порядної особи.

Кримінально-процесуальне законодавство України повинно максимально орієнтувати дізнавачів, слідчих, прокурорів і суддів на аналогічну поведінку при здійсненні правосуддя по кримінальних справах.

Розглянемо, чи додержуються в Україні строки, передбачені КПК, при розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ, чи є ці строки реальними для забезпечення прав і свобод людини. Відповідно до законів України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. (ст. 6) і «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. (ст. 2) при здійсненні правосуддя необхідно додержуватися Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з додержанням встановлених законом строків. На необхідність своєчасного та якісного розгляду судових справ звернув увагу суддів Пленум Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. У своїй постанові «Про строки розгляду судами України криимінальних і цивільних справ». У пункті 1 постанови відкреслено, що навмисне порушення процесуального закону чи несумлінність, що спричинили несвоєчасний розгляд і тяганину при розгляді справ та істотно обмежили права і законні інтереси громадян, слід розглядати з урахуванням конкретних обставин як неналежне виконання професійних обов'язків судді¹.

Як передбачає ст. 2 КПК, завданням кримінального судочинства є швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Кримінально-процесуальне законодавство регламентує строки розгляду заяв і повідомлень про злочини, провадження дізнання, розслідування справ, тримання обвинуваченого під вартою, судовий розгляд, ознайомлення з протоколом судового засідання, призначення справ до розгляду в апеляційній інстанції та проведення ряду інших дій.

Зокрема, відповідно до вимог ч. 2 ст. 97 КПК прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлю-вані злочини і не пізніше триденного строку винести відповідне рішення. Якщо необхідно перевірити заяву або повідомлення про злочин до порушення справи, таку перевірку здійснюють орган дізнання, слідчий або прокурор у строк не більше десяти днів шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК).

На перший погляд указаних строків достатньо для розв'язання питань, пов'язаних з порушенням кримінальної справи. Але це тільки на перший погляд. Ця норма закону не враховує реалій життя. В багатьох випадках заяви про злочини, особливо господарчі, фінансові, вимагають обгрунтованих ревізій, аналізу господарчої діяльності. Для їх проведення потрібні місяці. Іноді документи, необхідні для розв'язання питання про підставність чи безпідставність заяви про злочин, потрібно витребувати з інших регіонів, інших країн. Все це вимагає збільшення часу для вирішення питань про порушення кримінальної справи.

Згідно зі ст. 108 КПК у справі про злочин, що не є тяжким, дізнання провадиться у строк не більше десяти днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила. Причому цей строк є остаточним і не може бути продовженим. У вказаний час органи дізнання зобов'язані вжити необхідних слідчих і оперативно-розшукових заходів з метою виявлення всіх ознак злочину і всіх осіб, що його вчинили: виявлення свідків і потерпілих осіб, причетних до вчинення злочину, встановлення місць зберігання предметів і документів, важливих для слідства і суду, затримати підозрюваного у вчиненні злочину, провести його допит, а оскільки підозрюваний має право на захисника, то забезпечити виконання закону в цій частині. Через те, що строки для розгляду заяв і повідомлень про злочини та проведення дізнання дуже стислі, на практиці вони часто порушуються. Більш того, іноді затримують осіб, не причетних до вчинення злочину, поміщають в ізолятори тимчасового тримання, чим незаконно позбавляють волі. Всупереч вимогам ст. 106 КПК протоколи про затримання таких осіб не завжди складаються. Все це призводить до порупіення прав і свобод людини та громадянина.

Згідно зч. 1 ст. 120 КПК досудове слідство у кримінальних справах повинно бути закінчено протягом двох місяців. У цей строк включається час з моменту порушення кримінальної справи до направлення її прокурору з обвинувальним висновком чи постановою про передачу справи до суду для розгляду питання про застосування примусових заходів медичного характеру або до закриття чи зупинення провадження в справі.

Строки, встановлені КПК, обчислюються годинами, добами (днями) і місяцями. При обчисленні строків не беруться до уваги той день і та година, від яких починається строк. При обчисленні строку добами, строк закінчується о 24 годині останньої доби. Якщо відповідну дію належить провести в органах дізнання, досудового слідства або в суді, то строк закінчується у встановлений час закінчення робочого дня в цих установах.

При обчисленні строків місяцями строк закінчується У відповідне число останнього місяця.

194

Переважна більшість встановлених у кримінально-про-уальному законі строків обчислюється добами, особлива стадіях порушення кримінальної справи та досудо-слідства. Наприклад, при порушенні кримінальної правя орган дізнання і слідчий зобов'язані не пізніше яоби направити прокуророві копію постанови про порушення кримінальної справи та прийняття її до свого провадження або про відмову в порушенні такої справи (п. 2 ст. 100 КПК).

у деяких випадках закон встановлює негайний і погодинний строк для вчинення певної процесуальної дії. Такий строк, наприклад, встановлений для розшуку обвинуваченої особи, яку розшукували і щодо якої обрано як запобіжний захід тримання під вартою. При затриманні такого обвинуваченого орган розшуку негайно доповідає про це прокуророві за місцем затримання. Прокурор зобов'язаний в таких випадках протягом двадцяти чотирьох годин перевірити, чи дійсно затриманий є тією особою, яка розшукується, і, впевнившись у наявності законних підстав для арешту, дає санкцію на відправлення заарештованого етапом до місця провадження слідства (ч. З ст. 139 КПК). В такому самому порядку проводиться допит підозрюваного, якщо до нього було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, а при неможливості негайного допиту — не пізніше двадцяти чотирьох годин після затримання (ч. 2 ст. 107 КПК).

Стаття 89 КПК, яка встановлює взагалі порядок обчислення строків при провадженні по кримінальній справі, містить вказівку щодо обчислення строків, закінчення яких припадає на неробочий день — останнім днем строку вважається наступний робочий день. Якщо закінчення строку, який обчислюється місяцями, припадає на той місяць, який не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця.

Необхідно додати, що строк не вважається пропущеним, якщо скаргу або інший документ здано до закінчення строку на пошту, а для осіб, що тримаються під вартою, — якщо скаргу або інший документ здано адміністрації місця досудового ув'язнення.

У кримінально-процесуальних нормах, які встановлюють ^строк для виконання певної дії, часто вказується певний момент, який необхідно враховувати при обчисленні строків.

> 195

Наприклад, якщо проводити допит обвинуваченого негайно немає можливості, то він повинен бути допитаний не пізніше доби після пред'явлення йому обвинувачення (ч. 1 ст. 143 КПК). При застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлено, запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК).

Обвинувачення повинно бути пред'явлено не пізніше двох днів з моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого і в будь-якому разі не пізніше дня явки обвинуваченого або його приводу (ст. 133 КПК).

Визначення в подібних випадках моменту для обчислення строку обмежує та не усуває дію загального порядку обчислення строків. Навпаки, цей момент є необхідним похідним положенням для правильного обчислення даного конкретного строку, оскільки він дає можливість чітко й точно визначити час чи добу, з якої необхідно обчислювати строк¹.

Наприклад, при обчисленні строку допиту підозрюваного не враховується той час, під час якого проведено затримання, при обчисленні строку пред'явлення обвинувачення враховуються ті доби, під час яких винесено постанову щодо притягнення як обвинуваченого тощо. В першому випадку обчислення строку починається з поточного часу, в другому — з наступної доби².

§ 3. Продовження строків досудового слідства

Як уже зазначалося, досудове слідство по кримінальних справах повинно бути закінчене не пізніше як у двомісячний строк.

Зазначений строк слідства є умовно максимальним. Це означає, що провадження по будь-якій кримінальній справі

¹ Гуляев А. П. Процессуальные сроки в стадиях возбуждения уголовного дела и предварительного расследования. — М., 1976. — С. 20—22.

² Томин В. Г. Процессуальные документы, сроки и судебные ограничения в уголовно-процессуальном судопроизводстве: Лекция МВД СССР. — Омск. 1973. — С. 24.

196

но gyrjj закінчено у встановлений строк за наявності ^П°^В цього реальної можливості. Однак за необхідності зобов'язаний скласти мотивовану постанову щодо

° подовження строку досудового слідства і передати її про-^ПурорУ» ^{якии за законом має} право вирішити це питання. Отзке, встановлені законом строки провадження досудово-

слідства мають умовний характер. Встановлюючи їх, законодавець зобов'язує слідчого на максимально швидке закінчення справи, не виключаючи, однак, можливості проведення слідства в окремих випадках і в довші строки. Про ці окремі випадки йдеться у частинах 2—4 ст. 120 КПК.

До трьох місяців може бути продовжений строк досудового слідства районним, міським прокурором, військовим прокурором армії, флотилії, з'єднання, гарнізону та прирівняних до них прокурорів у разі неможливості закінчення розслідування протягом двох місяців. Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку досудового слідства не враховується.

В особливо складних випадках строк досудового слідства може бути продовжений прокурором Автономної Республіки Крим, прокурором області, прокурором м. Києва, військовим прокурором округу, флоту і прирівняних до них прокурорів або їх заступниками на підставі мотивованої постанови слідчого — до шести місяців.

Далі продовжувати строк досудового слідства можуть лише у виняткових випадках Генеральний прокурор або його заступники.

При поверненні судом справи для провадження додаткового слідства, а також при відновленні закритої справи строк додаткового слідства встановлює прокурор, який здійснює нагляд за слідством, в межах одного місяця з моменту прийняття справи до свого провадження. Продовження зазначеного строку провадиться на загальних підставах.

Однак правила продовження строків досудового слідства не поширюються на справи, в яких не встановлено особу, Що вчинила злочин. Перебіг строку слідства в таких справах починається з дня встановлення особи, яка вчинила злочин.

На практиці виникає багато спірних питань щодо законності та конституційності порядку продовження стро-

197

ку досудового слідства. Тому суб'єкт права на конституційне подання — Верховний Суд України — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням щодо кон-ституційності положень ст. 120 КПК, оскільки «фактично граничні строки досудового слідства ст. 120 КПК України не визначено, а тому виникає питання, протягом якого часу може проводитися досудове слідство».

У листі Голови Верховної Ради України до Конституційного Суду України зазначається, що «з огляду на те, що продовження строку досудового слідства понад шість місяців може здійснюватися лише у виняткових випадках та у разі вчинення особливо небезпечних злочинів тільки Генеральним прокурором України або його заступником, а також те, що ст. 55 Конституції України встановлює можливість оскарження до суду такого рішення найвищих посадових осіб органів прокуратури, можна зробити висновок, що положення ч. З ст. 120 КПК України відповідають Конституції України».

Глава Адміністрації Президента України за дорученням Президента України повідомив Конституційний Суд України про те, що застосування ч. З ст. 120 КПК України «не суперечить статтям 8, 55, 64 Конституції України, оскільки забезпечується обов'язком органу дізнання, слідчого, прокурора і суду додержувати конституційні вимоги, які гарантують громадянам доступ до правосуддя і судовий захист, ураховуючи також положення міжнародно-правових актів, що закріплюють право кожного на розгляд його справи в розумні строки і без невиправданої затримки (п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, підпункт «с» п. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права)».

Міністерство юстиції України, Генеральна прокуратура України, Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, податкова міліція Державної податкової адміністрації України, Центр порівняльного права при Міністерстві юстиції України вважають, що положення ч. З ст. 120 КІІК України є конституційними. Однак Спілка адвокатів України дійшла протилежного висновку. Немає єдиної точки зору щодо конституційності цієї норми Закони і серед науковців.

Предметом розгляду Конституційним Судом України у цій справі є перевірка на відповідність Конституції Украї-

198

(конституційності) _{положень ч}, з ст. 120 КПК України ' невизначеності граничного строку досудового

лідс вирішуючи які Конституційний Суд України °иходить з такого, що відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 92 Кон-_йТуції України судочинство, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, а відтак і строки досудового слідства визначаються виключно законами.

у КПК України ці строки встановлено ст. 120, яка, як зазначалося, передбачає, що досудове слідство повинно бути закінчено протягом двох місяців і продовжено до трьох і шести місяців. Далі продовжувати строк досудового слідства можливо лише у виняткових випадках.

Отже, законом встановлено загальне правило — досудове слідство повинно бути закінчено протягом двох місяців, а продовження цього строку є винятком з цього правила. Додержання строків слідства є однією з умов виконання завдань швидкого і повного розкриття злочинів.

Строки досудового слідства відповідно до міжнародних договорів України повинні бути розумними. Статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року передбачено, що кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення бути судимим без невиправданої затримки (підпункт «с» пункту 3).

Згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обгрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «розумний строк досудового слідства» є оціночним, тобто таким, що визначається у кожному конкретному випадку з огляду на сукупність усіх обставин вчинення і Розслідування злочину (злочинів). Визначення розумного строку досудового слідства залежить від багатьох чинників, включаючи обсяг і складність справи, кількість слідчих дій, число потерпілих та свідків, необхідність проведення експертиз та отримання висновків тощо.

Однак за будь-яких обставин строк досудового слідства

³ повинен перевищувати меж необхідності. Досудове

слідство повинно бути закінчено у кожній справі без по-

199

рушення права на справедливий судовий розгляд і права на ефективний засіб захисту, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Отже, підстав для визнання таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним), положення ч. З ст. 120 КПК України про можливість продовження строку досудового слідства лише у виняткових випадках немає, тому Конституційний Суд України вирішив визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення ч. З ст. 120 КПК України про можливість продовження строку досудового слідства лише у виняткових випадках¹.

Для продовження строку слідства слідчий виносить мотивовану постанову. Якщо виникає необхідність одночасного продовження строку слідства й тримання обвинуваченого під вартою, складається єдина постанова «Про порушення клопотання про продовження строку досудового слідства й утримання обвинуваченого під вартою». Така постанова повинна відповідати вимогам ст. 130 КПК, а також положенням відомчих актів щодо цього питання.

Продовження строку розслідування необхідно вирішувати у відповідних інстанціях завчасно, оскільки для вирішення цього питання потрібен час не тільки начальнику слідчого підрозділу, а й прокуророві.

Щодо трактування закону про продовження строків розслідування серед правознавців та практичних працівників виникають певні розбіжності. Деякі автори вважають, що при вирішенні питання щодо продовження строку слід виходити із загальної тривалості використаного на розслідування по справі часу, за винятком того періоду, коли справа перебуває у прокурора і в суді чи в архіві у зв'язку з її закриттям.

Враховуючи це, необхідно визначати, до якого прокурора слід звертатися із клопотанням щодо продовження строку розслідування². О. Я. Дубинський зазначав, що якщо в законі вказується те, що певні процесуальні дії повинні бути виконані «на загальних підставах», то при цьому мається на увазі неускладнена, початкова для пра-

¹ Див.: Урядовий кур'єр. — 2003. — 19 лютого.

² Шимановсний В. В. Общие условия производства предварительного следствия. — М., 1982. — С. 45—46.

200

вовідносин, що розглядаються, ситуація. Якби законодавець вважав за необхідне встановити інший порядок продовження строку досудового слідства, при якому враховувався б і той строк, що був затрачений на розслідування по справі, до її направлення до прокурора чи закриття, він би обумовив це прямо в законі¹. В цьому переконує і порівняння з нормою, в якій встановлено процедуру продовження строку тримання під вартою (частини 1—2 ст. 156 КПК), де вказано, що тримання під вартою при розслідуванні злочинів у кримінальних справах не може тривати більше двох місяців. Проте цей строк може бути продовжений.

У разі, якщо в указаний строк розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м'який немає, він може бути продовжений:

1) до чотирьох місяців — за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;

2) до дев'яти місяців — за поданням, погодженим з заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим прокурором у справах про тяжкі й особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;

3) до вісімнадцяти місяців — за поданням, погодженим з Генеральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.

У кожному випадку, якщо розслідування справи у повному обсязі в указані строки закінчити неможливо і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу, прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у даній справі, має право дати згоду про направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому разі справа в частині нероз-

¹ Дубивский А. Я. Производство предварительного расследования органами внутренних дел. — К., 1987. — С. 29—30.

201

слідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог ст. 26 КПК виділяється в окреме провадження і закінчується у загальному порядку.

Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, — з моменту затримання. У строк тримання під вартою включається час перебування особи на стаціонарному експертному дослідженні у психіатричній медичній установі будь-якого типу. У разі повторного взяття під варту особи у тій самій справі, а також по приєднаній до неї або виділеній з неї справи або пред'явлення нового обвинувачення строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше.

Строк тримання під вартою під час досудового слідства закінчується в день надходження справи до суду, проте час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується. У разі відкликання справи із суду прокурором на підставі ст. 232 КПК перебіг цих строків поновлюється з дня надходження справи до прокурора.

При поверненні судом справи прокуророві на додаткове розслідування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюється з моменту надходження справи прокурору і не може перевищувати двох місяців. Подальше продовження зазначеного строку проводиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, встановлених ст. 156 КПК.

У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, передбаченого КПК, і якщо цей строк не продовжено, у встановленому порядку орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язаний негайно звільнити особу з-під варти.

Начальник місця досудового ув'язнення зобов'язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строків тримання під вартою, передбачених частинами 1, 2, 6 ст. 156 КПК, не надійшла. При цьому він направляє повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.

202

З урахуванням вищевказаних обставин, в законі встановлено певні строки дізнання та досудового слідства. Передбачається і спеціальний порядок продовження строків розслідування для випадків, якщо його не вдається провести у відведений законом для цього час. Разом із дим нереально було б встановити в законі максимально чіткі строки розслідування, чи, навпаки, чітко його обмежити, оскільки досудове слідство повинно тривати доти, доки зібрані матеріали не дозволять дійти однозначного висновку щодо єдино допустимої форми закінчення досудового слідства. Тому є неточним вислів, що «закон встановлює максимальні строки досудового слідства»¹. У цьому разі недоцільно змішувати строки розслідування та строки тримання під вартою, для яких кримінально-процесуальна межа встановлена до 18 місяців (максимальна). Із закінченням цього часу обвинувачений підлягає негайному звільненню, а розслідування може продовжуватись, оскільки закон не встановлює максимального строку розслідування по кримінальній справі.

§ 4. Поняття і склад судових витрат

Під судовими витратами розуміють витрати органів дізнання, досудового слідства та суду під час здійснення ними провадження в тій або іншій справі, профінансовані з державного бюджету, тобто фактично витрати держави.

При віднесенні тих чи інших витрат до судових варто виходити з правової сутності даного процесуального інституту. Стягнення судових витрат — не додатковий захід покарання за вчинений злочин. Не є воно і цивільно-правовим заходом, оскільки стягнення витрат відбувається не за договором чи цивільно-правовим зобов'язанням. Наприклад, при стягненні за зобов'язанням, що виникає з заподіяння шкоди, відповідні суми стягуються з особи, Що заподіяла шкоду. У кримінальному процесі витрати, Що належать до судових витрат, стягуються не тільки без відома, а й часто навіть всупереч бажанню обвинуваченого; при стягненні суд керується кримінально-процесуаль-ними нормами, а не цивільними (правовими чи процесу-

¹ Гуляев А. П. Следователь в уголовном процессе. — М., 1979. — С. 94—95.

203

альними). У цьому, зокрема, виявляється характер кримінально-процесуальних відносин як одного з видів владних відносин.

Має значення і те, хто поніс витрати. До категорії судових витрат належать тільки витрати, понесені органами дізнання, досудового слідства і судом. Тому суми, що стягуються відповідно до ст. 93 КПК за оплату праці адвоката як захисника, призначеного судом, судовими витратами не є. Порядок їхнього стягнення регулюється спеціальною інструкцією про оплату праці адвокатів.

Нарешті, слід враховувати і безпосередню причину їх виникнення: судові витрати виникають у результаті здійснення кримінального судочинства, а не в результаті злочину. Злочин же є загальною причиною виникнення самого судочинства по даній справі, але не може розглядатися як безпосередня причина витрат, тим більше, що не завжди обраний слідчим шлях доведення є єдино можливим. Розходження в підставах (безпосередніх причинах) виникнення витрат визначає відмінність судових витрат від інших сум, що підлягають стягненню з обвинуваченого.

Але, незважаючи на це, в науці кримінального процесу існує кілька підходів до визначення поняття судових витрат. Наприклад, В. М. Тертишник таким чином визначає поняття «судові витрати»: це витрати на кримінально-процесуальне провадження, відшкодування яких покладається на певних учасників процесу¹.

Інші автори розуміють під судовими витратами витрати зі збирання і дослідження доказів². Безперечно, судові витрати виникають у кримінальному судочинстві в результаті діяльності учасників кримінального процесу, спрямованої на розкриття злочинів. Відомо, що кримінальний процес — найбільш значна частина цієї діяльності, оскільки в ньому беруть безпосередню участь не тільки свідки, потерпілі, поняті, експерти, спеціалісти, перекладачі, а й працівники органів дізнання, слідчі, прокурори, судді, адвокати тощо, отже, відповідно до запропонованого формулювання до судових витрат повинні бути віднесені витрати всіх цих осіб зі збирання і дослідження доказів, що

¹ Тертитвик В. М. Кримінально-процесуальне право України: Навч. посібник. — К., 1999. — С. 22.

² Настольная книга судьи. — М., 1972. — С. 361.

204

суперечить чинному законодавству. Адже ст. 91 КПК відносять до судових витрат лише суворо визначену частину витрат, що виникають у результаті кримінально-процесу-альяої діяльності, зокрема суми, витрачені на зберігання, пересилання і дослідження речових доказів.

Протилежну позицію з цього питання займає і Л. Круг-ліков, який вважає, що в судові витрати можуть бути включені «лише такі витрати по кримінальній справі, що являють собою винагороду чи компенсацію витрат, понесених особою, що залучалася органами досудового слідства чи судом для надання допомоги в процесі збирання, дослідження й оцінки доказів»¹. Він розглядає судові витрати як реально понесені витрати фізичних і юридичних осіб, а також як винагороду за відволікання від звичайних занять.

На наш погляд, правильно зазначає В. Т. Томін, який відносить до судових витрат перераховані в законі матеріальні витрати, понесені органами дізнання, досудового слідства і судом, що можуть бути стягнені з винного².

Отже, судові витрати — це юридичне поняття, межі якого встановлюються кримінально-процесуальним правом. Віднесення до них витрат, пов'язаних з провадженням у кримінальній справі, але не передбачених статтями 91—93 КПК, недопустимо.

Стаття 91 КПК передбачає, що судові витрати складаються:

1) із сум, що видані чи мають бути видані свідкам, потерпілим, експертам, спеціалістам, перекладачам і понятим;

2) із сум, витрачених на зберігання, пересилання і дослідження речових доказів;

3) інші витрати, що їх зробили органи дізнання, досудового слідства і суд при провадженні у даній справі.

Виходячи з положення Інструкції «Про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні

• ' Кругликов Л. Судебные издержки в уголовном деле // Сов. юстиція. _ 1975. — № 4. — С. 8.

² Томин В. Т., Якупов Р. X., Дуняя В. А. Процессуальные документы, СТРОКИ И Судебные ИЗДерЖКИ В УГОЛОВНО СуДОПрОИЗВОДСТВе. — ОМСК;

1973. — С. 37.

205

яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів¹ (далі — Інструкція) до сум, що видані і мають бути видані свідкам, потерпілим, експертам, спеціалістам, перекладачам і понятим, слід відносити:

1) їх витрати по явці до відповідних органів та посадових осіб;

2) неодержані доходи у вигляді заробітної платні;

3) неодержані прибутки цими особами, які не є робітниками чи службовцями.

Свідки, потерпілі, законні представники потерпілих, експерти, спеціалісти, перекладачі та поняті, які викликаються до особи, що провадить дізнання, слідчого, прокуратури, суду або до органу, в провадженні якого перебуває кримінальна справа, для дачі показань, висновків, перекладів, участі в проведенні слідчої дії, судовому розгляді по цій справі, мають право на відшкодування понесених ними витрат по явці (вартість проїзду до місця виклику і назад, витрати по найму житлового приміщення, добові).

Перекладачам, а також особам, які виконують функції експертів чи спеціалістів не в порядку службового завдання, за проведену роботу виплачується також винагорода, яка визначається з урахуванням характеру їх занять у межах від 20 до ЗО відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за день. Витрати, пов'язані з явкою до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, відшкодовуються в розмірах, передбачених законодавством для відряджених працівників.

Розмір винагороди експерта або спеціаліста, який виконує свої функції не в порядку службового завдання, визначається залежно від його кваліфікації та складності завдання у межах від 3 до 5 відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за годину роботи.

У разі проведення судової експертизи особливої складності розмір винагороди збільшується на 25 відсотків.

Перекладачам залежно від їх кваліфікації та складності роботи встановлюються такі розміри винагороди:

¹ Див. постанову Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р.

206

за письмові переклади — від 10 до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один авторський аркуш (40 тис. друкованих (рукописних) знаків);

за усні переклади — від 3 до 5 відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за годину роботи.

Переклади з рідкісних мов, з письмовою в'язю, своєю графікою, ієрогліфами, клинописом, а також зі стародавніх мов, так само, як і переклади на іноземні мови, що віднесені до рідкісних мов, які мають писемність в'яззю, свою графіку, написані ієрогліфами, клинописом, оплачуються із збільшенням ставок на 25 відсотків.

Виплати винагороди за відрив від звичайних занять і за проведену роботу провадяться за постановою (ухвалою) органу, який зробив виклик. У постанові (ухвалі) зазначаються вихідні дані для визначення суми винагороди (конкретний розмір винагороди у межах норм, зазначених у цій Інструкції, та час, затрачений,особою у зв'язку з явкою за викликом і на виконання даного їй завдання).

Відшкодування витрат (вартість проїзду до місця виклику і назад, витрати, пов'язані з найманням жилого приміщення, добові) військовослужбовцям, які викликаються до органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду як свідки, потерпілі, законні представники потерпілих, експерти, спеціалісти, перекладачі та поняті, провадиться на вимогу військових частин за встановленими нормами. Особисто військовослужбовцям ніякі витрати не відшкодовуються.

Науково-дослідні установи експертизи Мінюсту проводять судову експертизу з кримінальних справ за рахунок коштів, передбачених у Державному бюджеті України на відповідний рік на проведення судових експертиз. Вартість проведення експертиз, що призначаються за кримінальними справами, та досліджень за матеріалами кримінальних справ, що призначаються органами дізнання, досудового слідства та суду, визначається відповідно до нормативної вартості однієї експертогодини у науково-дослідних установах -судової експертизи Мінюсту.

У разі виклику працівника науково-дослідної установи судової експертизи Мінюсту органами дізнання, досудового слідства чи суду для виконання функцій спеціаліста, передбачених статтями 128^і і 270^і КПК, заробітна плата за час виконання зазначених функцій і витрати на відрядження

207

відшкодовуються за рахунок державного бюджету в межах коштів, передбачених на проведення судових експертиз.

Ступінь складності проведеної експертизи визначається відповідно до такої таблиці, що міститься в додатку до Інструкції.

Таблиця. Нормативна вартість однієї експертогодини у науково-дослідних установах судової експертизи Міністерства юстиції

Ступінь складності експертизи	Нормативна вартість однієї екпертогодини, у гривнях
1. Експертиза проста	14,53
2. Експертиза середньої складності	18,16
3. Експертиза особливої складності	21,80

§ 5. Процесуальний порядок відшкодування судових витрат

Згідно з кримінально-процесуальним законом витрати учасників кримінально-процесуальної діяльності можуть компенсуватися лише за рахунок учасників кримінально-правових відносин: держави і злочинця.

При докладнішому аналізі ст. 91 КПК, а також вищезазначеної Інструкції, до суб'єктів відшкодування витрат учасникам кримінального судочинства віднесені не тільки органи дізнання, досудового слідства і суд (ст. 92 КПК), а й державні та приватні підприємства, установи, організації, що виплачують середню заробітну плату робітникам та службовцям, залученим до участі в справі (ч. З ст. 92 КПК), військові частини (п. 13 Інструкції). Якщо б законодавець, перелічуючи види судових витрат, мав на увазі лише суми, виплачені органам дізнання, слідства і судам, це було б відображено і в законі. Однак ст. 91 КПК такої вказівки не містить.

До числа витрат, що можуть бути перерозподілені, кримінально-процесуальний закон відносить: 1) витрати свідка, потерпілого, понятого по явці; вони компенсуються органами дізнання, досудового слідства і судом, а їм, у свою чергу, можуть бути компенсовані засудженими; 2) витрати засудженого, якщо він брав участь у справі як свідок до пред'явлення йому обвинувачення (компенсу-

208

ються органами дізнання, досудового слідства і судом); 3) витрати перекладача (компенсуються органами дізнання, досудового слідства і судом); 4) витрати учасників кримінально-процесуальної діяльності зі збереження, дослідження і пересилання речових доказів (можуть бути компенсовані засудженими чи прийняті на рахунок держави); 5) неодержаний дохід свідків, потерпілих, понятих у виді середньої заробітної плати (компенсується підприємствами, установами, організаціями); 6) неодержаний дохід свідка, потерпілого, понятого, що не є робітником чи службовцем (відшкодовується органами дізнання, досудового слідства і судом, що може покласти його на засудженого); 7) витрати свідків, потерпілих, понятих, експертів, фахівців-військовослужбовців компенсуються військовими частинами; за наявності вимог останні витрати можуть бути відшкодовані органами дізнання, досудового слідства і судом, що вправі покласти їх на засудженого; 8) витрати експерта, фахівця, пов'язані з їх участю в справі в порядку службового завдання (покладаються на експертну установу, у штаті якого вони складаються); 9) витрати експерта і фахівця, пов'язані з їхньою участю в справі, а також винагорода за роботу, виконану не в порядку службового завдання (оплачують органи дізнання, досудового слідства і суд, що може покласти їх на засудженого)¹.

Середній заробіток за час, що був витрачений у зв'язку з явкою за викликом, зберігається за працівниками та службовцями за умови їх участі в кримінальному судочинстві як свідків, потерпілих, законних представників потерпілих, перекладачів, експертів, спеціалістів і понятих. Це правило не стосується випадків, якщо ці особи є обвинуваченими чи підсудними. Виплата середнього заробітку здійснюється, якщо виклик збігся з часом, упродовж якого робітник чи службовець повинен був перебувати на роботі. За неробочий час, затрачений у зв'язку з явкою за викликом, винагорода не виплачується.

Для того, щоб особі отримати середній заробіток, на повістці робиться відмітка про її явку в судово-слідчі органи із зазначенням фактично витраченого часу².

¹ Сидорова Н. А. Понятие судебных издержек в советском уголовном процессе // Правоведение — 1987. — № 1. — С. 73.

² Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. — К., 2001. — С. 123.

209

Витрати по явці (проїзні, квартирні, добові), винагорода за відрив від звичайних занять, а також винагорода експертам, спеціалістам і перекладачам виплачується органом, що викликав, з коштів, які спеціально відпускаються на такі цілі, за постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду негайно після виконання викликаною особою своїх обов'язків. Це стосується й договірних відносин між органами та державними експертними установами, штатні працівники яких викликались для проведення експертиз та участі в слідчих діях і судовому розгляді, відшкодовується вартість цих робіт на користь державної експертної установи у межах зазначених вище норм винагороди.

Відшкодування витрат військовослужбовців по явці за викликом проводиться на вимогу військових частин за встановленими нормами. Самим військовослужбовцям витрати не відшкодовуються.

Рішення суду про відшкодування судових витрат у випадках, передбачених ст. 93 КПК, має бути викладене у вироку (п. 10 ч. 1 ст. 324, ст. 331, ч. 9 ст. 335). Якщо з будь-яких причин питання про судові витрати не було вирішено при постановленні вироку, його має вирішити суд, який постановив вирок, у порядку, передбаченому ст. 409 КПК.

За загальним правилом, судові витрати покладаються на засуджених (ч. 1 ст. 93 КПК). Тобто судові виграти підлягають стягненню в дохід держави лише з осіб, щодо яких постановлено обвинувальний вирок. Але в окремих випадках суд має право постановити рішення про відшкодування їх за рахунок держави. Коли суд доходить висновку, що судові витрати слід віднести на рахунок держави, він у вироку повинен навести мотиви такого рішення. Наприклад, таке рішення суд може прийняти в разі неспроможності особи, з якої вони мають бути стягнуті (тобто вона є недієздатною й не має майна, що за законом підлягає опису й конфіскації). У справах про неповнолітніх судові витрати може бути покладено на батьків або на опікунів.

Стягнення з засудженого безпосередньо на користь свідка, потерпілого, експерта, спеціаліста, понятого, перекладача витрат, пов'язаних з їх явкою та викликом, є недопустимим (п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду

210

України «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат» від 7 липня 1995 р.)¹.

При виправданні підсудного за однією чи кількома статтями пред'явленого обвинувачення або при виключенні одного чи кількох епізодів судові витрати в цій частині відносяться на рахунок держави.

У тому разі, якщо винними буде визнано кількох осіб, суд постановляє стягнути судові витрати з усіх засуджених. Розмір відшкодування кожного з них визначає суд, враховуючи при цьому ступінь вини та майновий стан засуджених (ч. 2 ст. 93 КПК). Стягнення судових витрат в солідарному порядку закон не передбачає.

Якщо підсудного буде визнано винним, але звільнено від покарання, суд має право покласти на нього судові витрати.

У разі винесення виправдувального вироку або постанови про припинення кримінальної справи судові витрати, зазвичай, беруться на рахунок держави. Однак при закритті справи через примирення потерпілого з обвинуваченим у справах про злочини, справи по яким порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, судові витрати суд може покласти повністю або частково на одного з них або на обох.

Захисника з числа адвокатів в більшості випадків обирає та запрошує обвинувачений чи його законні представники через юридичні консультації. При цьому вони вносять визначену суму грошей для оплати праці адвоката.

Якщо захисник бере участь у справі за призначенням, оплата його праці провадиться за рахунок держави в порядку і розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України. Але суд також за згодою засудженого або осіб, які несуть майнову відповідальність за його дії, має право покласти таке стягнення на них (ч. 6 ст. 93 КПК).

Постанову суду про стягнення з засудженого коштів для оплати праці захисника суддя виносить у нарадчій кімнаті ^або у залі засідання. В останньому випадку ця постанова заноситься до протоколу судового засідання.

¹ Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та Цивільних справах. — К., 1997. — С. 234.

211

Стаття 93^і КПК передбачає, що кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину, за винятком випадку завдання такої шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого, стягуються судом при поставленні вироку за позовом закладу охорони здоров'я, органу Міністерства фінансів України або прокурора в порядку, передбаченому ст. 28 КПК та частинами 2 і 3 статті 93 КПК.

Порядок обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнених з винних осіб коштів до відповідного бюджету та їх використання затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16 липня 1993 p., де зазначено: сума коштів, що підлягає відшкодуванню, визначається закладом охорони здоров'я, де перебував на лікуванні потерпілий, виходячи з кількості ліжко-днів, проведених ним у стаціонарі, та вартості витрат на його лікування в день.

Кількість ліжко-днів визначається на підставі медичної картки стаціонарного хворого або інших документів, що підтверджують дати госпіталізації та виписки хворого зі стаціонару лікувального закладу.

Сума витрат на лікування потерпілого за один ліжко-день визначається виходячи з фактичної кількості ліжко-днів і загальної суми фактичних витрат за місяць, в якому проводилось лікування, на утримання лікувального закладу, за винятком витрат на капітальні вкладення, на капітальний ремонт і придбання інвентарю та обладнання.

У разі заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого неповнолітніми витрати на його стаціонарне лікування відшкодовуються особами, які за законом несуть за неповнолітніх матеріальну відповідальність (статті 446 і 447 Цивільного Кодексу України).

Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що коли потерпілий на час розгляду справи продовжує стаціонарно лікуватися, витрачені на його лікування кошти стягуються з засудженого по день постановления вироку, а витрати на подальше лікування можуть бути стягнуті з засудженого в порядку цивільного судочинства. В разі вчинення злочину групою осіб витрати на стаціонарне лікування

212

отерпшого стягуються відповідно до ч. 2 ст. 93 КПК з

рясного засудженого окремо з урахуванням ступеня їх

^к _{нИ та} майнового стану. Витрати на стаціонарне ліку-

ання потерпілого від дій особи, яка вчинила їх у стані

неосудності, не стягуються¹.

у разі, якщо при постановленні вироку рішення про _в^ц_ШКодування коштів, витрачених на стаціонарне лікування потерпілого, не було прийнято, стягнення їх провадиться в порядку цивільного судочинства за позовом заінтересованих осіб.

Стягнення коштів, витрачених на стаціонарне лікування потерпілого, за позовом закладу охорони здоров'я, органу Міністерства фінансів або прокурора у порядку цивільного судочинства провадиться також і в разі, якщо при постановлені вироку суму коштів ще не було визначено, а також у разі відмови в порушенні чи закриття кримінальної справи, внаслідок акту амністії або помилування, за примиренням потерпілого з обвинуваченим (пункти 4, 6 ч. 1 ст. 6 КПК), закриття кримінальної справи внаслідок зміни обстановки, передачею особи на поруки громадській організації чи трудовому колективу, або з застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру тощо (статті 7—10 КПК).

Стягнені кошти залежно від джерела фінансування закладу охорони здоров'я зараховуються до відповідного державного бюджету або на користь юридичної особи (відомства), якій належить заклад охорони здоров'я.

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та Цивільних справах. — К., 1997. — С 235.

213

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

ТЕМА 8

Порушення кримінальної справи

§ 1. Поняття, значення і завдання стадії порушення кримінальної справи

§ 2. Приводи і підстави для порушення кримінальної справи

§ 3. Процесуальний порядок порушення кримінальної справи

§ 4. Оскарження рішень слідчого і прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи

§ 1. Поняття, значення і завдання стадії порушення кримінальної справи

У період переходу до ринкової економіки, побудови правової держави одним із завдань є забезпечення судового додержання законності у всіх сферах діяльності суспільства. Це, зокрема, стосується правоохоронної діяльності, розширення і поглиблення досліджень проблем кримінально-процесуального права та вдосконалення на основі цієї діяльності слідчих, прокурорських та судових органів.

Важливою передумовою забезпечення законності в діяльності зазначених органів є чітка правова регламентація порядку провадження по кримінальним справам, правильне розуміння, додержання і застосування норм кримінально-процесуального права.

Серед цих норм важливе місце займають ті, що регламентують процесуальну діяльність на різних стадіях кримі-

214

вального процесу. Особливого значення набуває додержання всіх процесуальних норм, що забезпечують законність та обгрунтованість порушення кримінальної справи. Помилка в цій стадії небезпечна, бо її допущення потягне за собою інші порушення закону.

Кримінальний процес як передбачена кримінально-процесуальним законом діяльність поділяється на відповідні частини — стадії. Кожна стадія має свої особливі завдання, суб'єкти процесуальної діяльності, кримінально-про-несуальну форму, правовідносини, початкові та кінцеві процесуальні рішення.

Початковою частиною кримінально-процесуальної діяльності є стадія порушення кримінальної справи. Жодна особа не може бути визнана винною у вчиненні злочину, притягнута до кримінальної відповідальності без порушення кримінальної справи. Більш того, в справах публічного обвинувачення, крім справ протокольної форми досу-дової підготовки матеріалів, обов'язковим є досудове слідство, що не може розпочинатись без порушення кримінальної справи.

Провадження ж розслідування, попереднього розгляду справи суддею і розгляд справи в судовому засіданні без порушення кримінальної справи вважається істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону, що, в свою чергу, тягне за собою скасування вироку і направлення справи на нове розслідування. Такою є судова практика у кримінальних справах. Своєчасне й обгрунтоване порушення кримінальної справи є необхідною передумовою спрямування зусиль органів розслідування на швидке та повне розкриття злочинів, викриття та покарання винних, виконання інших завдань кримінального судочинства.

Стаття 4 КПК передбачає, що суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.

Як кримінально-процесуальний інститут, порушення кримінальної справи — це сукупність юридичних норм, якими регламентуються суспільні відносини, що виника-^ю'^гь У зв'язку з прийняттям, розглядом та вирішенням

215

них ушкоджень), але про те, хто його вчинив, відомостей в матеріалах, які надійшли, немає. Тоді кримінальна справа порушується за фактом. Майже про всі злочини, коли про них стає відомо органам дізнання, слідчому, прокурору, і суду» справи порушуються незалежно від волі потерпілого. Це — справи публічного обвинувачення. Але є ще справи, що порушуються лише за наявності скарги потерпілого, де висловлюються прохання порушити кримінальну справу. Це — справи приватного та приватно-публічного обвинувачення (ст. 27 КПК України).

Як правило, після порушення кримінальної справи до направлення її в суд проводиться досудове слідство. Тільки справи приватного обвинувачення після порушення розглядаються суддею, минаючи стадію досудового слідства.

Порушення кримінальної справи має не тільки юридичне, а й громадське значення. Рішення про її порушення приймає орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя, суд. Тому залежно від роботи цих органів значною мірою й у населення формується уявлення про боротьбу зі злочинністю, про відношення держави до порушників громадського порядку.

Однією з найістотніших вимог, що пред'являються до вирішення питання про порушення кримінальної справи, є своєчасність прийняття рішення по заяві чи повідомлення про злочин. Додержання цієї вимоги в кожному конкретному випадку наближує момент вчинення злочину до моменту розслідування, розгляду справи в суді та покарання винного.

За змістом кримінально-процесуального закону час, що відокремлює порушення кримінальної справи від вчинення злочину, повинен бути скорочений до мінімуму. Це пояснюється двома чинниками об'єктивного та суб'єктивного характеру. Об'єктивно це обумовлено тим, що з перебігом часу обстановка на місці події, сліди злочину, що мають значення для розкриття злочину, під дією погод-них умов, часу, в силу діянь людей, не зацікавлених в укритті злочину, зникають або знищуються, через що розслідування втрачає важливі докази. Крім того, в пам'яті свідків стираються обставини, пов'язані з подією злочи-^НУ> а також самі джерела доказів через різні причини не можуть бути використані (смерть свідка, виїзд тощо). До У6 єктивних моментів належать: навмисна діяльність зло-

217

первинних відомостей про злочин. Норми цього інституту визначають форму та зміст діяльності певних службових осіб з реагування та первинні дані про суспільно небезпечне діяння, встановлюють, хто, за яких умов і в якому порядку може почати кримінальну справу. Регламентуються приводи та підстави до порушення справи в кримінальному процесі.

Стадія порушення кримінальної справи є обов'язковим етапом кримінально-процесуальної діяльності. Невиконання завдань цієї стадії перешкоджає подальшому розвитку процесу. Процесуальні дії та відносини, що складають цю стадію процесу, протікають у специфічних для даного етапу судочинства умовах, відповідно до положення суб'єктів процесуальної діяльності щодо закріплених в нормах КПК їх прав та обов'язків, відокремлюють даний етап провадження від інших. У кінці стадії порушення кримінальної справи приймається акт (виноситься постанова про порушення кримінальної справи), в якому уповноважені на те посадові особи викладають своє рішення і вказують подальший хід справи.

Порушення кримінальної справи має перш за все значення юридичного факту, що тягне за собою для органу дізнання, досудового слідства і прокурора обов'язок розслідувати дану справу, розкрити злочин (якщо він дійсно був) і виявити винних.

Порушити кримінальну справу — означає почати кримінальне судочинство щодо злочину, який готується або вже вчинений. Порушення кримінальної справи є правовою підставою для проведення слідчих дій і застосування передбачених законом заходів процесуального примусу. Ці дії та заходи закон пов'язує з конкретною кримінальною справою. У стадії порушення кримінальної справи не тільки вживаються заходи до встановлення винного у вчиненні злочину, а й запобігається в зв'язку із застосуванням заходів процесуального примусу можливість продовження ним злочинної діяльності.

Кримінальна справа порушується в зв'язку із вчиненням злочину. Розрізняють порушення кримінальної справи щодо особи і за фактом вчиненого злочину. Практика свідчить, що більшість кримінальних справ порушується за фактом вчиненого злочину, коли відомо лише про факт злочину (крадіжка з квартири, заподіяння тяжких тілес-

216

чинців, спрямована на знищення та приховування слідів злочину, предметів, добутих злочинним шляхом, знарядь злочину тощо.

Своєчасність порушення кримінальної справи обумовлює іншу важливу вимогу, що висувається до кожного рішення при порушенні кримінальної справи — правильність такого рішення. Помилка, допущена при порушенні кримінальної справи, може призвести до необгрунтованого арешту, притягнення до кримінальної відповідальності невинної особи або до залишення особи, що вчинила злочин, без покарання.

Необгрунтоване порушення кримінальної справи призводить до істотного обмеження прав та законних інтересів громадян, непотрібного виклику на допити як свідків багатьох осіб, втрат робочого часу працівників міліції, відволікання їх від розкриття і розслідування дійсно вчинених злочинів. Це дозволяє зробити висновок про те, що необгрунтоване порушення кримінальної справи завдає шкоду боротьбі зі злочинністю і повинно розглядатись як порушення законності.

Слідчим відділом УВС м. Сімферополя було порушено кримінальну справу щодо прораба РСУ «Кримбуд* Ковальова В. В. за ознаками ч. 2 ст. 84 КК України (за кодексом 1960 р.) за розкрадання державного майна.

Основною підставою для порушення справи стала відомча перевірка господарсько-фінансової діяльності Ковальова В. В. (за актом документальної ревізії у нього виявили нестачу матеріальних цінностей, але після проведення ряду експертиз заборгованості перед РСУ в обвинуваченого не виявили, бо ревізія проводилась безграмотно, з порушенням правил заліку будматеріалів при пересортиці та ін.).

Кримінальну справу було закрито, однак Ковальову В. В. і його сім'ї в результаті незаконного порушення кримінальної справи було завдано моральних страждань, від яких він тяжко захворів¹.

Помилки, що їх допускають при порушенні кримінальної справи, найчастіше пов'язані з неправильною оцінкою наявності умов, які за законом необхідні для прийняття рішення про порушення кримінальної справи.

¹ Архівна справа № 3/082 за 1992 р.

218

Стадія порушення кримінальної справи, як і кожна стадія кримінального процесу, має свої особливі завдання, що випливають із загальних завдань кримінального судочинства. Безпосередніми завданнями цієї стадії є: швидке встановлення наявності або відсутності достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, а також обставин, що виключають провадження по кримінальній справі. Орган дізнання, слідчий, прокурор та суд або суддя, встановивши в події, яка стала їм відомою, ознаки злочину, приймають рішення почати провадження по даній справі. у разі відсутності достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, приймається рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.

Своєрідність вказаних завдань визначає і специфічність умов, в яких проходить порушення кримінальної справи, і положення суб'єктів. Ця специфіка полягає в тому, що вся робота проводиться на початковому етапі збирання фактичних даних, які в подальшому повинні бути визнані достатніми для прийняття рішення по справі. В ході діяльності при порушенні кримінальної справи, відповідні органи часто не шукають будь-яких додаткових даних, обмежуючись перевіркою повідомлень чи заяв за відомостями, за фактичними даними, що існують у первинному матеріалі. Відомо, що при вирішенні питання про порушення кримінальної справи немає таких учасників (суб'єктів) кримінального процесу як свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених тощо. Тут є заявник про злочин, посадова особа, яка приймає та вирішує питання про це повідомлення, і представник нагляду — прокурор. Процесуальний статус цих осіб, їх дії і правовідносини тут інші, ніж в інших стадіях процесу. Якщо, наприклад, особа, що повідомила про злочинний факт, при порушенні кримінальної справи є заявником про злочин, то в стадії досудового слідства вона виступає як свідок або потерпілий. Відповідно до цього змінюються її процесуальні права та обов'язки.

Характеризуючи стадію порушення кримінальної спра-^ви, слід визначити, які органи та посадові особи вирішують питання про порушення кримінальної справи, і межі їхньої компетенції.

Обов'язок порушення кримінальної справи покладається лише на такі органи держави, як орган дізнання, слідчий, прокурор, суд і суддя, причому перелік цих органів є вичерпним.

219

§ 2. Приводи і підстави для порушення кримінальної справи

У процесуальній літературі є низка визначень поняття приводів для порушення кримінальної справи. Більшість процесуалістів під приводом для порушення кримінальної справи розуміють або первинні відомості про злочинний факт, або їх джерела.

Інші вчені вважають, що це ті умови, за наявності яких у певних посадових осіб з'являються певні права та обов'язки, тобто розглядають привід як юридичний факт, що породжує вказані в законі права, обов'язки та правовідносини, що з них складаються. Однак юридичний факт — це не джерело будь-яких відомостей, фактичних даних, а певна дія (бездіяльність) або подія.

В. 3. Лукашевич під приводом розуміє ті джерела, з яких органи, порушуючи кримінальні справи, отримують свідчення про злочинця¹.

М. В. Жогін та Ф. М. Фаткуллін сутність та зміст поняття приводу визначають так:

а) приводом слід вважати юридичні факти, що дають підстави для порушення кримінальної справи;

б) ці юридичні факти не лише обумовлюють дану діяльність, а й визначають її результат;

в) вони самі полягають у вказаних в кримінально-процесуальному законі діях, за допомогою яких органи прокуратури, суду, слідства та дізнання отримують або виявляють відомості про злочин, що готується або вчинений;

г) джерелами первинних даних про злочини, що мають доказове значення при вирішенні питання про порушення кримінальної справи, можуть бути як документи, де відображаються ці дії, так й інші документи, що так чи інакше потрапляють у розпорядження вказаних вище органів².

Тому слід вважати, що приводом до порушення справи є джерела, з яких орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя чи суд одержують дані про злочини.

Кожна кримінальна справа може бути порушена лише за наявності приводу і достатньої підстави за відсутності

¹ Лукашевич В. 3. Советский уголовный процесе. — Л., 1989. — С. 198.

² Жогин Н. В., Фаткуллин Ф. Н. Возбуждение уголовного дела. — М., 1961. — С. 93—94.

220

обставин, що виключають провадження у справі (ст. бКПК). ..

Приводами до порушення кримінальної справи (ст. 94 КПК України) є:

1) заяви і повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян;

2) повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, що затримали підозрювану особу на місці здійснення злочину або з речовими доказами;

3) явка з повинною;

4) повідомлення, опубліковані в пресі;

5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.

Заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян — найпоширеніший на практиці привід для порушення кримінальної справи. Повідомляти про злочин компетентним органам, тобто органам дізнання, слідчому, прокурору, судді та суду, що мають право порушувати кримінальну справу, — це право кожного громадянина, незалежно від того, кому заподіяно шкоду злочином.

Керівники підприємств, установ, організацій, посадові особи, представники влади і громадськості також повинні повідомляти про злочини, що стали їм відомі під час їхньої діяльності. Зокрема, працівники державної контрольно-ревізійної служби зобов'язані у разі виявлення зловживань і порушень чинного законодавства передавати правоохоронним органам матеріали ревізій¹.

Закон не виділяє скаргу потерпілого як самостійний привід для порушення кримінальної справи. Вона є різновидом заяви окремих громадян. Проте в разі вчинення злочинів, у справах, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого (ст. 27 КПК), необхідна наявність саме такої скарги, в якій міститься прохання про притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Згідно з частинами 1 і 2 ст. 95 КПК повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним, можуть бути усними або письмовими. Усні заяви заносяться до протоколу, який підписують заявник та посадова особа, що прийняла заяву. При цьому заявник попереджується про відповідальність за неправдивий донос, про що зазначається в протоколі.

Письмову заяву повинна підписати особа, яка її подає. До порушення справи слід пересвідчитися в особі заявника, попередити його про відповідальність за неправдивий донос і взяти у нього відповідну підписку.

Заяви громадян про злочини надходять в органи внутрішніх справ, прокуратури та суди різними способами і в різних формах. Обов'язкові реквізити законом не встановлюються, і тому вони можуть бути у вигляді заяв, скарг тощо. Сам факт повідомлення органам, що ведуть боротьбу зі злочинністю, про злочинні дії свідчить про усвідомлення заявниками наслідків такого звернення.

Заяви та повідомлення від громадян повинні надходити своєчасно. На своєчасність надходження сигналів істотно впливає організація роботи органів внутрішніх справ, прокуратури та судів з прийому громадян. Потрібно також враховувати і роль психологічних чинників, що змушують громадян швидко звертатись в слідчі органи. Гнів, образа та інші почуття, що виникають зі сприйняттям злочинних дій, сприяють формуванню у громадян негативних наслідків щодо осіб, які вчиняють злочини.

Виникає питання, чи можуть бути приводом для порушення кримінальної справи анонімні заяви та заяви, зроблені по телефону. Анонімні заяви не можуть бути приводом для порушення справи, оскільки ч. 2 ст. 95 КПК вимагає, щоб письмова заява була підписана особою, якою вона подається, причому до порушення справи слід пересвідчитися в особі заявника, попередити його про відповідальність за завідомо неправдивий донос і взяти у нього відповідну підписку. Якщо в анонімній заяві є конкретні дані, що вказують на ознаки злочину, то орган, який її одержав, повинен перевірити їх за правилами, передбаченими частинами 4 і б ст. 97 КПК, в якій сказано, що заява або повідомлення про злочини до порушення кримінальної справи можуть бути перевірені шляхом проведення оператив-но-розшукової діяльності. Проведення визначених у законодавчих актах України окремих оперативно-розшукових

222

заходів проводиться з дозволу суду за погодженим з прокурором поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про надання такого дозволу виноситься постанова судді, на неї може бути принесена апеляція з додержанням порядку та у випадках, передбачених статтями 177, 178 і 190 КПК.

Не може бути приводом для порушення справи повідомлення про злочин, зроблене по телефону, навіть якщо той, хто його зробив, назвав себе, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 95 КПК усні заяви й повідомлення заносяться до протоколу, який підписується заявником та посадовою особою, яка їх прийняла, при цьому заявник попереджається про відповідальність за завідомо неправдивий донос, про що зазначається в протоколі. Проте телефонні повідомлення мають бути перевірені, і якщо вони підтверджуються, то приводом для порушення справи буде безпосереднє виявлення ознак злочину органом дізнання, слідчим, прокурором.

Згідно з наказом МВС України від 26 листопада 1991 р. № 500 анонімні заяви не реєструються, не перевіряються, а направляються у відповідні служби для можливого їх використання¹. Але на практиці ми бачимо зовсім іншу картину. Наприклад, телефонний дзвінок з повідомленням про те, що в певному будинку закладено вибухівку. Органи внутрішніх справ обов'язково перевіряють такі повідомлення, оскільки одним з основних завдань цього правоохоронного органу є охорона життя, прав та законних інтересів громадян.

У статті 95 КПК щодо змісту протоколу усної заяви вказується, що в ньому повинен бути зміст заяви, відмітка про попередження за завідомо неправдивий донос, він повинен бути підписаний заявником та службовою особою, що прийняла заяву.

Недостатня регламентація змісту протоколу призводить до того, що на практиці складаються різні за структурою, формою і змістом протоколи усних заяв. У загальних рисах протокол повинен відповідати таким вимогам. Протокол усної заяви складається з трьох частин: вступної, опи-

Наказ МВС України «Про затвердження і введення в дію інструкції ♦Про порядок прийому"^ реєстрації, обліку і розгляду в органах, підрозділах та установах внутрішніх справ України заяв, повідомлень та іншої ^формації про злочини і пригоди» від 26 листопада 1991 р. № 500.

223

сової та заключної. У вступній частині вказуються: час і місце складання, посада і прізвище особи, яка склала протокол, дані про особу, що зробила заяву, час надходження заяви, норма КПК, що регламентує порядок оформлення усної заяви, відмітка про попередження про відповідальність за завідомо неправдивий донос, яка засвідчується підписом заявника. В описовій частині повинен бути висвітлений зміст заяви. В протоколі не записують запитання, що задаються, і відповіді на них, оскільки в ньому фіксується лише зміст заяви. В заключній частині протоколу вказується, що заявник ознайомився з протоколом і зміст заяви записаний правильно. Протокол підписується заявником і службовою особою, яка прийняла заяву.

Якщо заявник глухий, німий чи не володіє мовою, на якій ведеться судочинство, для отримання допомоги запрошується перекладач або особа, що розуміє знаки глухого чи німого. В протоколі слід вказати про участь цих осіб у процесуальній дії.

Повідомлення підприємств, установ, організацій і посадових осіб повинні бути викладені в письмовій формі¹ та підписані особами, які мають право діяти від їх імені, і засвідчені штампом чи печаткою або написані на фірмовому бланку.

Практика свідчить, що найчастіше підприємства, установи, організації і посадові особи повідомляють про злочини, пов'язані з їх діяльністю, або про злочини, вчинені особами, які там працюють. Але за законом право повідомляти про злочини мають всі громадяни.

Повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним, є різновидом повідомлень, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 94 КПК. Тим самим законодавець закріпив право не тільки представників влади, а й громадських формувань, які допомагають органам внутрішніх справ охороняти громадський порядок, окремих громадян затримати підозрюваного на місці вчинення злочину або з предметами злочину, які подальше матимуть значення як речові докази. Таке затримання здійснюється з метою доставления підозрюваного, зокрема, до міліції. Співробітник міліції складає рапорт, інші

¹ Герасимова Е. К. Явка з повинною. — М., 1980. — С. 1.

224

громадяни можуть зробити усну заяву про затримання, до заноситься до протоколу, оформленого особою, яка прийняла заяву. Ці акти є також приводом для порушен-_ня кримінальної справи.

Передбачені законом вимоги щодо заяв і повідомлень про злочини спрямовані на створення гарантій для прийняття правильного рішення про порушення кримінальної справи та необхідних умов для оперативного реагування компетентних органів на факти злочинних діянь.

Явка з повинною — це особисте добровільне письмове чи усне повідомлення заявником особі, яка провадить дізнання (дізнавачу), слідчому, прокурору, судді або суду, що злочин вчинений чи підготовлений ним, до порушення проти нього кримінальної справи. Якщо кримінальну справу вже порушено за наявністю ознак злочину, таке повідомлення заявником має бути зроблене до винесення постанови про притягнення його як обвинуваченого (ч. 1 ст. 96 КПК).

Явка з повинною — давно відомий, і, на перший погляд, простий і очевидний факт. Однак спеціалісти знають, як непросто одержувати на практиці факти визнання провини, зізнання у вчиненні злочину¹.

В українському матеріальному праві явка з повинною займає необхідне місце в системі заходів, які допомагають розкрити злочини підвищеної небезпеки, що забезпечують реалізацію принципів невідворотності, індивідуалізації і справедливості відповідальності. В результаті багато злочинів розкриваються за допомогою явки з повинною.

Проблему правильного визначення явки з повинною досліджували різні автори (К. К. Герасимова, В. К. Ко-ломієць, М. П. Сердюков, О. Я. Дубинський), однак у теорії і законодавстві до цього часу немає єдності щодо поняття явки з повинною, різних її видів і наслідків, що негативно впливає на професійну підготовку спеціалістів-юристів. Дуже мало уваги приділяється явці з повинною в навчальній літературі та учбових програмах. Немає по Цій проблемі спеціальних оглядів Верховного Суду України, Міністерства внутрішніх справ тощо.

Коломиец В. К. Явка с повинной. Криминально-процессуальные методы борьбы с правонарушениями. — Свердловск, 1983. — С. 89—96.

^{8 3}~⁸⁵ 225

У дореволюційному кримінальному законі явка з повинною тлумачилась так: «коли винний добровільно і перщ ніж на нього впала підозра з'явився в суд чи до місцевого начальства і щиросердечно, з розкаянням зізнався в учиненому злочині»¹.

Чинне законодавство має значні можливості для підвищення ефективності норм про явку з повинною. Зокрема, доцільно уточнити і розширити межі звичного переліку правових і фактичних ситуацій, за яких явка з повинною повинна або могла б пом'якшити кримінальну відповідальність, кримінальне покарання, повністю або частково від них звільнити².

Часто саме явка з повинною і стає законною основою для пом'якшення кримінальної відповідальності або звільнення від неї, і не тільки для людей, що з'явились з повинною. Також слід враховувати і відповідні матеріали з практики, що свідчать про те, що факти самогубств часто пов'язані не стільки зі страхом викриття і відповідальності за вчинене, скільки з соромом та безвихідністю, юридичною та психологічною.

У практиці виявлено багато варіантів явки з повинною. Все залежить від змісту і кількості охоплених нею фактів і осіб, від стадії кримінального процесу, навіть від наявності або відсутності чіткої юридичної або фактичної фіксації такого роду ситуації. Навіть за відсутності простих ситуацій зустрічаються такі варіанти явки з повинною:

1) коли раніше офіційно не було відомо, що вчинено злочин і хто його вчинив;

2) було відомо про вчинення злочину, але не відомо, хто його вчинив;

3) не було відомо місцезнаходження осіб, що вчинили злочин;

4) не було відомо, що в дійсності здійснено інший злочин;

5) не було відомо, що в дійсності злочин вчинено іншою особою;

¹ Положение о наказаний 1903 г. Див.: Тер-Акопов А. А. Добровольный отказ от совершения преступления. — М., 1982. — С. 81.

² Никулин С. И. Деятельное раскаивание и его значение для органов внутренних дел в борьбе с преступностью. — М., 1985. — С. 39.

226

6) явка з повинною за так званим приватним обвинуваченням або якщо немає скарг потерпілого;

7) явка з повинною, заради якої було вчинено злочин;

8) явка з повинною в одному злочині з метою впливу на оцінку інших вчинених злочинів;

9) повинна в менш небезпечному, щоб приховати більш небезпечний злочин або завадити його розкриттю;

10) групова повинна — двох або більше осіб;

П) «незавершена явка з повинною», оскільки особа, яка вчинила злочин, затримана міліцією на шляху до прокурора;

12) давання хабара з метою впливу на розслідування, судовий розгляд, умови відбуття покарання і явка з повинною при цьому;

13) хибна повинна — завідомо або помилково.

Велика різноманітність фактичних і юридичних обставин явки з повинною на практиці далеко не завжди вкладається в загальноприйняті уявлення про неї, а також у межі традиційних визначень юридичних словників та інших спеціальних джерел.

За змістом явка з повинною — інститут кримінального права, а за формою реалізації — головним чином кримінально-процесуального .

За загальними правилами, явка з повинною є обставиною, що пом'якшує відповідальність. Але у випадках, прямо вказаних у законі (ч. 2 ст. 111, ч. З ст. 369, ч. З ст. 263 КК), вона є обставиною, що виключає кримінальну відповідальність і, отже, порушення кримінальної справи.

В юридичному словнику 1984 р. явка з повинною визначається як добровільне й особисте звернення (явка) особи, яка вчинила злочин, в органи дізнання, слідчі органи, прокуратуру чи суд з наміром передати себе в руки правосуддя.

Є. К. Герасимова зазначає про такі обов'язкові ознаки явки з повинною: це добровільне, особисте, безпосереднє звернення громадян з заявою про злочин в органи дізнання, слідчі органи, прокуратуру або суд, з реалізованим наміром передати себе в руки правосуддя¹. Можна наводити визначення й інших авторів, але вони мало в чому

Герасимова К К. Явка с повинной // Социалистическая законность. — 1975. _ № 8. — С. 42—43.

227

відрізняються, крім того, в деяких із них надмірно деталізується явка з повинною, а в інших — навпаки, немає таких ознак, які все ж мають істотне юридичне і практичне значення.

При деякою мірою спрощеному визначенні терміна «добровільно», майже у всіх поясненнях явки з повинною як на обов'язкову ознаку вказують на добровільність. Певна річ, ця ознака є бажаною і часто зустрічається на практиці. На нашу думку, тут доречно згадати коментарі В. І. Анти-пова до положень ст. 263 КК: «Під добровільною здачею органам влади зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності згідно з ч. З ст. 263 КК, необхідно розуміти такі дії, коли особа, маючи можливість і надалі володіти та користуватися будь-яким із зазначених предметів, незалежно від мотивів з власного бажання передає його органам влади. Мотиви такого рішення можуть бути різними: каяття, страх перед відповідальністю, бажання заспокоїти родичів тощо. Факт заяви при затриманні або обшуку про бажання добровільно здати зброю, бойові запаси або вибухові речовини повинен оцінюватися і перевірятися в сукупності з іншими доказами. І, навпаки, добровільною буде здача навіть особою, котра перебуває під арештом, коли вона заявляє про зброю, бойові припаси або вибухові речовини, що зберігаються у неї вдома або в іншому місці і про які органам влади невідомо»¹.

Є. К. Герасимова, С. І. Нікулін та інші автори вказують на такі факти, коли особи перед явкою з повинною радяться з друзями, рідними, близькими, представниками суспільства, адміністрацією тощо². В цьому, безперечно, немає нічого поганого ні за змістом, ні за формою. Автори доходять єдиного правильного висновку: якщо в особи була свобода вибору відкритись чи ні, то тут є і добровільність, і явка з повинною. Але не потрібно обмежувати форму заяви і говорити тільки про звернення в органи дізнання і до посадових осіб, слідчих, прокуратури і суду. З практики відомо, що з повинною з'являлись до

¹ Аитипов В. І. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. — К., 2002. — С 595.

² Герасимова Е. К. Зазнач, праця. — С. 43; Никулин С. И. Зазнач, праця. — С. 40.

228

путатів, в суспільні організації, в українське консульство за кордоном.

На практиці часто буває, що про вчинений злочин особа повідомляє не особисто, а по телефону, в листі або через інших громадян. Юридично головне в явці з повинною — 4^е добровільне (письмове чи усне) повідомлення правоохоронних органів про вчинений злочин.

у дореволюційному законодавстві явку з повинною по суті не відмежовували від щиросердного каяття, більше того, останнє визнавалося єдиним можливим мотивом повинної. Можливо, тому спочатку і в нашій практиці її розглядали як різновид щиросердного каяття або обов'язково поряд з ним, що не відповідає чинному законодавству. В слідчій, прокурорській і судовій практиці явка з повинною, як того вимагає закон, повинна враховуватись як самостійний юридичний факт незалежно від її мотивів. Але, попри всі складності, справжні мотиви і спонукання явки з повинною слід намагатись завжди встановлювати.

Нечітке визначення явки з повинною в законі призводило до того, що на практиці не завжди вдавалось відмежувати явку з повинною від добровільної відмови. Іноді вважали, що явка з повинною є специфічною формою добровільної відмови особи від вчиненого злочину. Дійсно, тут є певна схожість — в оцінюванні мотивів і добровільності. Однак розбіжностей значно більше: в формі дій при явці з повинною і бездіяльності — під час добровільної відмови; при завершеності або незавершеності злочину, в оцінюванні наслідків злочину, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання, їх пом'якшенні, в тому числі й щодо співучасників. На відміну від явки з повинною, де заявник добровільно повідомляє органи дізнання, слідчому, прокурору, судді (суду) про вчинений або підготовлений ним злочин, добровільна відмова є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину (ст. 17 КК України).

Враховуючи велике значення явки з повинною в доказуванні на різних етапах кримінально-процесуальної діяль-

229

ності, правоохоронні органи багато років у своїй роботі фіксували явку з повинною у вигляді заяви чи окремого процесуального документа — протоколу (протоколу усної заяви). Тому, нарешті, законодавець врахував потреби практики з цього питання і Законом України від 7 березня 2002 р. № 3082-ПІ року зобов'язує орган дізнання, слідчого, прокурора, суддю або суд усну заяву явки з повинною заносити до протоколу, в якому зазначаються відомості про особу заявника і викладено зміст заяви від першої особи. Протокол в таких випадках підписують заявник і посадова особа, яка склала протокол.

Якщо усна заява про явку з повинною зроблена в судовому засіданні, то відомості про особу заявника і зміст його заяви заноситься до протоколу судового засідання і підписується заявником. Головуючий протягом трьох днів надсилає витяг з протоколу судового засідання відповідному прокурору.

Письмова заява про явку з повинною має бути підписана заявником і особою, яка провадить дізнання, органом дізнання, слідчим або прокурором, які прийняли заяву із зазначенням на заяві дати її прийняття (частини 2—4 ст. 96 КПК).

Повідомлення, опубліковані в пресі — це статті, замітки, фейлетони, інші публікації в періодичній пресі, що містять відомості про злочини, які готуються або вже вчинені. Наявність у кримінально-процесуальному законі такого приводу зобов'язує органи дізнання, слідчих, прокурорів та судів слідкувати за повідомленнями в пресі.

Під пресою розуміють друковані періодичні видання, які виходять під постійною назвою з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію, а також додатки до них у вигляді видань газетного та журнального типу¹. Не є приводом для порушення кримінальної справи замітки, опубліковані в стінних газетах підприємств, установ та організацій. Якщо ж повідомлення стінних газет стають відомі органам, компетентним вирішити питання про порушення кримінальної справи, приводом до цього буде безпосе-

¹ Дубииський А. Я. Процесуальний порядок вирішення питання про порушення кримінальної справи // Проблеми соціалістичної законності. — Вип. № 25. — Харків, 1991. — С 44.

230

лнє виявлення органом дізнання слідчим, прокурором або судом ознак злочину.

За повідомленнями, опублікованими в пресі, кримінальні справи, як правило, порушують прокурори — з метою недопущення паралельних проваджень.

Безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом ознак злочину означає, що ці органи та самі особи, незалежно від чиїхось заяв і повідомлень (тобто приводів, зазначених у пунктах 1—4 ч. 1 _Ст. 94 КПК), виявляють ознаки злочину.

Безпосереднє виявлення ознак злочину може мати місце в процесі здійснення службових повноважень особою, що проводить дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею) відповідно до покладених на них функцій.

Особа, що провадить дізнання, слідчий виявляють ознаки підготовлюваних або вчинених злочинів у ході процесуальної діяльності при провадженні розслідування по кримінальним справам, які вже порушені. Ознаки злочину можуть бути виявлені і в ході здійснення оперативно-розшукових заходів. Якщо при перевірці первинних даних про злочин, отриманих у результаті оперативно-роз-шуковий дій, орган дізнання пересвідчиться в їх правильності, то є привід для порушення кримінальної справи — безпосереднє виявлення ознак злочину. У всіх інших випадках, якщо органу дізнання за результатами застосування оперативно-розшукових заходів не надається можливість самому встановити ознаки злочину, ці результати не мають кримінально-процесуальних наслідків. Слідчий може виявити ознаки злочину безпосередньо в ході розслідування справи.

§ 3. Процесуальний порядок порушення кримінальної справи

Відповідно до ч. 2 ст. 94 КПК «справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні підстави, що вказують на наявність ознак злочину».

Підстави — це фактичні дані, що стали відомі органу Дізнання, слідчому, прокурору, судді (суду) і вказують на наявність ознак злочину.

231

Отже, підстава для порушення кримінальної справи містить два необхідних елементи:

— наявність ознак злочину в події, що стало відомо органу дізнання, слідчому, прокурору або суду;

— наявність достатніх даних, на основі яких встановлюються ознаки злочину.

Кримінальна справа порушується за наявності приводів і підстав для порушення кримінальної справи (ст. 98 КПК) і за відсутності обставин, що виключають її порушення (ст. 6 КПК України).

Коли йдеться про прийняття якого-небудь процесуального рішення, мають на увазі такі умови, що належать до компетенції органу дізнання, досудового слідства, прокурора, судді (суду):

— який орган має право ухвалити рішення про виконання цієї дії і реалізувати його;

— в які терміни повинно бути прийнято рішення і реалізовано;

— які конкретні дії повинні передувати прийняттю рішення і в якій процесуальній формі здійснюватися;

— як документально повинно бути оформлено прийняте рішення;

— які можуть бути наслідки прийнятого рішення, хто і в якому порядку може його оскаржити або відмінити прийняте рішення;

— які правовідносини виникають у зв'язку з прийнятим рішенням, які при цьому права отримують учасники процесу;

— які наслідки настають у разі визнання рішення незаконним.

Як свідчить практика, слідчі органів внутрішніх справ порушують більше кримінальних справ, ніж слідчі прокуратури, податкової міліції та органів безпеки.

Право порушити кримінальну справу має також прокурор. Це право прокурора обмежене лише по справам, що порушуються тільки за скаргою потерпілого. Але і в тих випадках, якщо така справа має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий у такій справі чи в справі про злочин, зазначений у ч. 2 ст. 27 КПК, через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси, прокурор порушує справу і за відсут-

232

ості скарги потерпілого. Справа, порушена прокурором, направляється для провадження дізнання чи досудового лідства, а після закінчення розслідування розглядається судом в загальному порядку. Така справа в разі примирення потерпілого з обвинуваченим, підсудним закриттю не підлягає (ч. З ст. 27 КПК).

Прокурор також безпосередньо виявляє ознаки злочину в процесі здійснення загального нагляду за додержанням законів: в ході дізнання і досудового слідства, розгляду справ в суді» ^ПР^И виконанні кримінального покарання.

Суд може вирішувати питання про нові обвинувачення, якщо дані судового слідства вказують, що підсудний вчинив ще й інший злочин, за яким обвинувачення не було йому пред'явлено, за клопотанням прокурора, потерпілого, чи його представника, не зупиняючи розгляду справи, виносить ухвалу, а суддя — постанову, якими про вчинення цього злочину повідомляється прокурор.

У тих випадках, якщо нове обвинувачення тісно пов'язане з початковим та окремий розгляд їх неможливий, справа повертається для додаткового розслідування, після чого направляється до суду в загальному порядку (ст. 276 КПК).

Кожне злочинне діяння характеризується певними елементами складу злочину: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона злочину. Але при вирішенні питання про порушення кримінальної справи не потрібно встановлювати всі елементи складу злочину. Така вимога була б надмірною. Не випадково закон говорить про ознаки злочину, а не про склад злочину, отже, встановлювати всі елементи складу злочину в сукупності в цій стадії процесу не потрібно.

Ознаки злочину в конкретному діянні виявляються шляхом зіставлення його ознак з ознаками, вказаними в кримінально-правовій нормі, що передбачає відповідальність за такі діяння. При проведенні такого зіставлення необхідно звертати увагу на ознаки, що характеризують елементи складу злочину.

При аналізі ознак, що стосуються об'єкту злочину, повинно бути встановлено, що шкоду заподіяно тим суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом. Більше того, слід визначити безпосередній об'єкт посягання (життя, здоров'я громадян, майно громадян тощо).

233

Важливе значення при виявленні ознак злочину в конкретних ситуаціях має аналіз ознак, що характеризують об'єктивну сторону злочину. Ці ознаки, перш за все, повинні вказувати на те, що дія або бездіяльність, а також наслідки є в причинному зв'язку з діяннями кримінально-правовими. При аналізі об'єктивної сторони складу злочину потрібно виявляти ознаки, що дозволяють відмежувати діяння кримінальні від діянь адміністративного чи цивільно-правового характеру. Помилки в таких випадках, як правило, пояснюються не складністю конкретних ситуацій, а недостатньою увагою і поверховим відношенням до аналізу злочину, за ознаками якого порушується кримінальна справа.

Що стосується причинного зв'язку між діянням та наслідками, то він не завжди очевидний при порушенні кримінальної справи. Часто виникає необхідність провести слідчі дії і тільки після того встановити, чи дійсно був причинний зв'язок. Тому відмова в порушенні справи через відсутність причинного зв'язку є порівняно рідким явищем на практиці. Частіше висновку про відсутність причинного зв'язку орган дізнання, слідчий, прокурор або суд доходять в процесі розслідування або судового розгляду.

Встановлення ознак, що характеризують суб'єкт злочину, має істотне значення для правильного вирішення питання про порушення кримінальної справи. Необхідно встановити, що діяння, яке є предметом розгляду, вчинене людиною, а не в результаті дій, наприклад, стихійних сил природи. Якщо є підстави вважати, що діяння було вчинено людиною, хоч її особа невідома, справа підлягає порушенню за фактом вчиненого злочину.

Ознаки, що характеризують суб'єктивну сторону злочину, в момент порушення справи важко з'ясувати, навіть за умови, що є вказівка на особу, яка вчинила злочин. Питання суб'єктивної сторони злочину уточнюють після порушення кримінальної справи, при провадженні досу-дового слідства.

Одне із серйозних питань, що виникають при порушенні кримінальної справи — це правильна кваліфікація злочину, хоч у момент порушення справи вона не завжди є остаточною. Тому при порушенні кримінальної справи необхідно намагатися більш точно кваліфікувати діяння.

234

Достатніми є такі фактичні дані, що свідчать про наявність певних кримінально караних дій чи бездіяльності. при цьому не обов'язково, щоб вони відображали діяння повно і всебічно або викривали конкретну особу у вчині злочину. Встановлення цих обставин є завданням наступної стадії кримінального процесу — досудового слідства. Як вважає В. В. Степанов, при вирішенні питання про порушення кримінальної справи з точки зору достатності даних, як правило, компетентні органи не обов'язково повинні знати, хто вчинив злочин, яка форма вини. Важливо мати достатні дані, чи дійсно мало місце суспільно небезпечне діяння¹. Тому потрібно враховувати по-перше, що висновок про наявність ознак злочину повинен базуватись на фактах, а не на припущеннях. По-друге, джерело, з якого черпаються факти, не повинно викликати ніяких сумнівів. По-третє, юридичний аналіз наявних даних повинен переконувати, що в діянні достатньо ознак для висновку про такий, що готується, або вже вчинений злочин і водночас немає обставин, які перешкоджають порушенню кримінальної справи.

Кримінально-процесуальний закон встановлює єдиний порядок порушення кримінальної справи (виняток становлять злочини, зазначені в ст. 27 КПК). Порядок порушення справи полягає в певній послідовності процесуальних дій з отримання, розгляду і перевірки первинних відомостей про злочини і прийняття рішення щодо порушення кримінальної справи.

Рішення про порушення кримінальної справи, що приймається за наявності законних приводів і достатніх підстав, згідно зі ст. 98 КПК повинно бути викладено у формі відповідного процесуального акту. Про порушення кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор і суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. Постанова (ухвала) про порушення кримінальної справи є важливим процесуальним документом. Суворе додержання вимог, що пред'являються до нього, — одна з гарантій законності й обгрунтованості порушення кримінальних справ.

При порушенні кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор або суддя зобов'язані винести постанову,

Степанов В. В. Предварительная проверка первичных материалов о ^пРеступлениях. — Саратов, 1972. — С. 36.

235

а суд — ухвалу, вказавши приводи і підстави для порушення справи, статтю кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також подальше її спрямування.

Рішення повинно бути прийнято в термін до трьох днів, а у виняткових випадках (якщо потрібна додаткова перевірка матеріалів) — до десяти діб.

Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора і судді складається з трьох частин: вступної (ввідної), описово-мотивузальної і резолютивної (постановчої).

У вступній частині постанови вказуються дата винесення постанови, місце (місто, селище), посада, звання особи, що виносить постанову, її прізвище, які матеріали розглядалися при винесенні постанови.

В описово-мотивувальній частини постанови вказується джерело відомостей про злочин, що послужили приводом до порушення справи, а також куди і коли ці відомості надійшли. Потім викладаються фактичні дані, з вказівкою на наявність ознак конкретного злочину, тобто підстава для порушення справи, час, місце й інші обставини здійснення злочину.

Після вказівки в описовій частині постанови на кваліфікацію злочину за відповідною статтею кримінального кодексу повинне йти посилання на статті кримінально-процесуального закону, якими керується орган дізнання, слідчий, прокурор або суд, ухвалюючи рішення порушити кримінальну справу.

Згідно зі ст. 113 КПК України, якщо справа порушена слідчим і прийнята ним до свого провадження, то складається єдина постанова про порушення справи і прийняття її до свого провадження. У цьому разі в описово-мотивувальній частині постанови вказується, що слідчий керувався також положеннями цих норм.

У резолютивній частині постанови міститься рішення про порушення кримінальної справи. Ця частина постанови випливає з описової частини, є її логічним продовженням. У резолютивній частині обов'язково вказується стаття КК, за ознаками якої кваліфікується діяння, що підлягає розслідуванню, куди направляється справа або ким приймається до свого провадження.

Постанова слідчого, прокурора, судді, як і ухвала суду про порушення кримінальної справи, набуває законної сили з моменту її винесення і підписання.

236

Постанова особи, яка провадить дізнання, про порушен-справи підлягає затвердженню начальником органу ^Н'знання і набуває юридичної сили з даного моменту.

Копія постанови про порушення справи направляється органом дізнання і слідчим в добовий термін прокурору. Прокурор здійснює нагляд за своєчасністю розгляду заяв і повідомлень про злочини, законністю й обгрунтованістю прийнятих рішень про порушення або про відмову в порушенні справи.

§ 4. Оскарження рішень слідчого і прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи

Дії органу дізнання, слідчого і прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи можуть бути оскаржені до суду.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від ЗО січня 2003 р. № З-рп/2003 (справа № 1-12/2003) у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 6 ст. 234 і ч. З ст. 236 КПК України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи, Конституційний Суд України виходить з такого.

Згідно з кримінально-процесуальним законодавством України:

— справа може бути порушена тільки в тих випадках, якщо є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину (ч. 2 ст. 94 КПК);

— за наявності приводів і підстав, зазначених у ст. 94 КПК, прокурор, слідчий або орган дізнання зобов'язані винести постанову про порушення кримінальної справи, вказавши приводи і підстави до порушення справи, статтю кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також дальше її спрямування (ч. 1 ст. 98 КПК);

- якщо на момент порушення кримінальної справи встановлено особу, яка вчинила злочин, кримінальну спра-

237

ву повинно бути порушено щодо цієї особи (ч. 2 ст. 98 КПК);

— досудове слідство провадиться лише після порушення кримінальної справи і в порядку, встановленому КПК (ч. 1 ст. 113);

Відповідно до КПК України постанови слідчого і прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи можуть бути оскаржені до суду (ч. 5 ст. 234 і ч. 2 ст. 236). Однак скарги на ці постанови розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при її розгляді по суті (ч. 6 ст. 234, ч. З ст. 236 КПК).

Постанова про порушення кримінальної справи щодо певної особи, винесена з недодержанням вимог КПК України, зокрема передбачених статтями 94—98, може породити наслідки, які виходять за межі кримінально-процесуальних відносин, і завдати такої шкоди конституційним правам і свободам внаслідок несвоєчасного судового контролю, що поновити їх буде неможливо.

Унеможливлення розгляду судом скарги на постанову про порушення кримінальної справи щодо певної особи на стадії досудового слідства, відкладення її перевірки судом на стадію попереднього розгляду кримінальної справи або на стадію розгляду її по суті, відстрочка судового контролю обмежують конституційне право людини на судовий захист, який є гарантією всіх прав і свобод людини і громадянина.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (ст. 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (ст. 13).

Право на судовий захист є одним з конституційних прав. А тому положення ч. 6 ст. 234, ч. З ст. 236 КПК України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи, обме-

238

ючи право людини на судовий захист, закріплене ч. З ^ЖУ8 частинами 1, 2 ст. 55 Конституції України, порушують вимоги статей 3, 21, ч. 2. ст. 22, ч. 1 с 64 Конституції України, тобто є неконституційними.

Скарги до суду на постанови слідчого і прокурора про опушення кримінальної справи щодо певної особи повинні розглядатися судом за чинним законодавством у порядку кримінального судочинства. При цьому суд, розглядаючи такі скарги на стадії досудового слідства, перевіряє наявність приводів і підстав для винесення зазначених постанов і не повинен розглядати та вирішувати заздалегідь ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінальної справи по суті, оскільки це буде порушенням конституційних засад правосуддя.

У силу наведеного положення ч. 6 ст. 234 і ч. З ст. 236 КПК, згідно з якими скарги на дії слідчого і прокурора про порушення кримінальної справи щодо особи розглядались судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, визнані неконституційними і втратили свою чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України вказаного рішення¹.

¹ Див.: Урядовий кур'єр. — 2003. — 19 лютого.

239

ТЕМА 9

Відмова в порушенні кримінальної справи

§ 1. Поняття і значення відмови в порушенні кримінальної справи

§ 2. Обставини, що виключають можливість порушення кримінальної справи

§ 3. Процесуальний порядок відмови в порушенні кримінальної справи

§ 4. Оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи

§ 1. Поняття і значення відмови в порушенні кримінальної справи

Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи покладає на особу, що приймає таке рішення, не меншу відповідальність, ніж при порушенні кримінальної справи. Неправомірна відмова в порушенні кримінальної справи є порушенням законності, оскільки злочин залишається нерозкритим, а особа, яка його здійснила, не карається і отримує можливість вчинити нові злочини.

Аналіз практики свідчить, що безпідставні відмови в порушенні кримінальної справи є досить поширеним явищем.

Ніщо так не сприяє вчиненню нових злочинів, як усвідомлення відсутності покарання за кожний злочин, що нерідко породжується безпідставною відмовою в порушенні кримінальної справи.

Залишення осіб, які вчинили злочин, без покарання викликає негативну реакцію громадян, яким відомо про злочин, веде до складання думки про марне звернення в правоохоронні органи.

240

Відмовити в порушенні кримінальної справи — це означає визнати, що судове провадження з приводу події, про яку повідомлено органам дізнання, слідчому, прокурору або СУДУ' не буде розпочато. Відмова в порушенні кримінальної справи часто є правовою основою для визнання того, що злочину не було, а в тих випадках, коли повідомлялось про вчинення злочину визначеною особою, — правовою основою для визнання того, що ця особа вчинила злочин. Відмова в порушенні кримінальної справи не означає, що в усіх випадках злочину не було, або певна особа не вчиняла злочин. У деяких випадках закон зобов'язує не порушувати кримінальну справу, хоча діяння було вчинено і відома особа, яка його вчинила (наприклад, щодо особи, яка не досягла 14-річного віку, внаслідок акту амністії тощо). Виходячи з цього, відмову в порушенні кримінальної справи необхідно розцінювати як процесуальний акт, що протистоїть виникненню кримінального процесу по визначеному факту або щодо конкретної особи¹.

При відмові у порушенні кримінальної справи діють ті самі строки, що й при її порушенні. Практика свідчить, що помилки при відмові в порушенні кримінальної справи найчастіше допускають при поспішному прийнятті рішення. Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи повинно прийматись у строки, встановлені законом для прийняття такого рішення.

Згідно зі ст. 99 КПК при відсутності підстав до порушення кримінальної справи орган дізнання, прокурор, слідчий або суддя своєю постановою відмовляють в порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб, підприємства, установи й організації.

Якщо в результаті перевірки заяви чи повідомлення, Що надійшли, не встановлено підстав для порушення кримінальної справи, однак матеріали перевірки містять дані про наявність у діянні особи адміністративного чи дисциплінарного проступку чи іншого порушення громадського порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя мають право відмовити в порушенні кримінальної справи, надіслати заяву або повідомлення на розгляд громадської організації, служби в справах неповнолітніх, трудово-

Бородин С. В. Решение вопроса о возбуждении уголовного дела. — М., 1970. - С. 57.

241

му колективу або власнику підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу для вжиття відповідних заходів впливу або передати матеріали для застосування в установленому порядку заходів адміністративного стягнення.

Вичерпний перелік підстав та умов, за яких може бути відмовлено в порушенні кримінальної справи, дано в ст. 6 КПК. Відмова в порушенні кримінальної справи з інших підстав (наприклад, через те, що викрадене майно погано охоронялось, або що постраждалий не міг назвати осіб, які вчинили крадіжку) є незаконною.

Справи про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 КК України (умисне легке тілесне ушкодження, побої та мордування), а також ст. 356 КК України (самоправство) щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та законним інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі підтримувати обвинувачення. В цих справах дізнання і досудове слідство не провадяться. Зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим, підсудним. Примирення може статися лише до видалення суду в нарадчу кімнату для постановления вироку.

§ 2. Обставини, що виключають можливість порушення кримінальної справи

Прокурор, слідчий, органи дізнання і суддя відмовляють в порушенні кримінальної справи не тільки у разі відсутності підстав до її порушення, а й за наявності обставин, що виключають провадження по справі.

Перелік обставин, що виключають провадження в кримінальній справі, міститься у ст. 6 КПК України.

Кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю:

1) за відсутністю події злочину;

2) за відсутністю в діянні складу злочину;

3) внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням окремих осіб;

242

4) щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння 11-річного віку;

5) за примиренням підсудного з потерпілим у справах, _порушуються не інакше як за скаргою потерпілого,

крім випадків, передбачених частинами 2, 4 і 5 ст. 27

КПК;

6) за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві надано право порушувати справи і при відсутності скарги потерпілого (ч. З ст. 27 КПК);

7) щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявле-нями обставинами;

8) щодо особи, про яку є вирок за тим самим обвинуваченням, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї самої підстави;

9) щодо особи, про яку є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи за тим самим обвинуваченням, крім випадків, коли необхідність порушення справи визнано судом, у провадженні якого перебуває кримінальна справа (статті 276 і 278 КПК);

10) якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, крім випадків, коли необхідність порушення справи визнано судом, у провадженні якого перебуває кримінальна справа (статті 276 і 278 КПК).

Якщо обставини, зазначені в пунктах 1, 2 і 4 ст. 6 КПК, виявляються в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця та у випадках, коли порушена справа підлягає закриттю за відсутністю події злочину і за відсутністю в діянні складу злочину, постановляє виправдувальний вирок, а у випадках акту амністії, — обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання.

Закриття справи на підставах акту амністії, а також у зв'язку з помилуванням не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку.

У разі наявності достатніх підстав вважати, що суспільно небезпечне діяння вчинено особою, яка досягла 11-ти років, ^е До виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, за фактом цього діяння порушується кримінальна справа. Така справа вирішується у порядку, передбаченому ст. 7³КПК.

Обставини, що згідно з законом виключають порушення кримінальної справи, за своєю сутністю можуть бути систематизовані та поділені на чотири групи¹.

Перша група містить підстави, які констатують, що злочину не було вчинено, а саме: відсутність події злочину, відсутність складу злочину, недосягнення особою до моменту вчинення суспільно небезпечного діяння віку, при досягненні якого можлива кримінальна відповідальність.

Друга група охоплює підстави, що тягнуть за собою відмову в порушенні кримінальної справи з огляду на інші обставини, що обумовлюють звільнення особи від кримінальної відповідальності та покарання. Особа звільняється від кримінальної відповідальності з огляду на акт амністії, що усуває покарання за вчинений нею злочин, або у зв'язку з помилуванням даної особи, а також у разі смерті особи, яка вчинила злочин.

Третю групу становлять підстави, що тягнуть за собою відмову в порушенні кримінальної справи з огляду на відсутність волевиявлення потерпілого щодо притягнення винного до кримінальної відповідальності. Тут відмова в порушенні справи має місце за відсутністю скарги потерпілого, якщо справа підлягає порушенню тільки за його скаргою, або за примиренням потерпілого з обвинуваченим по такій категорії справ (п. 6 ст. б КПК України).

Четверта група об'єднує підстави, що констатують неможливість повторного розслідування фактів, що стосуються дій осіб, щодо яких компетентні державні органи прийняли рішення. Сюди входять такі підстави: наявність вироку, що набрав законної сили, або ухвали чи постанови суду про закриття справи за тією самою підставою, наявність постанови органу розслідування або прокурора про закриття справи за тим самим обвинуваченням (пункти 9—10 ст. 6 КПК).

Відсутність події злочину (п. 1 ст. 6 КПК) є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи в тих випадках, якщо взагалі не було події злочину, про які вказува-

¹ Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України: Навч. посібник. — К., 1999. — С 103.

244

пся в приводах і підставах, що послужило основою пору-питй кримінальну справу, тобто привід мав місце (наприклад заява чи повідомлення, опубліковані в пресі), але не підтвердились при перевірці підстави (ознаки злочину).

Прикладом відсутності події злочину може бути така ситуація: в органи внутрішніх справ одного з районів Житомирської області надійшла заява про вбивство сусідом Б. своєї тещі. У заяві було вказано, що заявниця бачила у вікні свого будинку, як Б. вдарив потерпілу кулаком в обличчя, збив її на землю, а потім завдав удару вилами. У ході перевірки з 'ясувалося, що потерпіла з дому зникла, а Б. та його дружина не могли відповісти, де вона знаходиться. Б. не заперечував, що в стані сп'яніння вдарив тещу і вона впала на землю, а коли відходив від неї, то зачепився за вили, підняв їх, ввіткнув у землю, потім пішов спати. Щодо Б. було порушено кримінальну справу зі звинуваченням у вбивстві. Однак через три тижні з'ясувалося, що потерпіла живе у сина в іншому районі, куди пішла пішки, образившись на поведінку зятя. Справу було припинено за п. 1. ст. 6 КПК.

При відмові в порушенні кримінальної справи необхідно чітко відмежувати відсутність події злочину від відсутності в діянні складу злочину.

Якщо не встановлено подію злочину, то не виникає питання про ознаки злочину.

Відрізняти вказані обставини необхідно і в тих випадках, коли подія або факт мали місце, але вони не є результатом протиправних дій якої-небудь особи. Слід перевірити наявність причинного зв'язку між діями і наслідками; при відсутності причинного зв'язку — відмова в порушенні кримінальної справи за відсутністю події злочину, а не за відсутністю складу злочину.

Відсутність у діянні складузлочину(п. 2 ст. 6 КПК) — найбільш поширена підстава, що тягне відмову в порушенні кримінальної справи. Відмова в порушенні кримінальної справи на цій підставі повинна мати місце лише в тих випадках, якщо у відсутності в діянні складу злочину немає жодного сумніву. Неможливо відмовити у порупіенні кримінальної справи за п. 2 ст. 6 КПК через те, що не-³¹Домі всі ознаки, які дозволяють зробити висновок про наявність у даному діянні складу злочину. Відмова в по-РУШенні кримінальної справи повинна мати місце в тих

245

випадках, якщо відомі всі ознаки даного діяння і в ньому немає складу злочину¹.

Цю підставу застосовують тоді, коли встановлено, що подія мала місце, була результатом вчиненого особою діяння (дії або бездіяльності), але сама по собі не є злочином, оскільки:

а) відсутній хоча б один з елементів складу злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона);

б) наявні обставини, що виключають суспільну небезпеку діяння. До них належать: необхідна оборона та крайня необхідність (статті 36 і 39 КК України).

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній ситуації для негайного відвернення чи припинення посягань, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК України).

При вирішенні питання про порушення кримінальної справи в таких випадках перш за все виникає необхідність відмежувати стан необхідної оборони від перевищення її меж. Перевищенням меж необхідної оборони визначається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Слід враховувати, як блага, що захищаються від злочинного посягання, так і умови правомірного захисту. Найбільш складним питанням є встановлення наявності або відсутності умов правомірності захисту як дії, спрямованої проти злочинного посягання.

Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Не є перевищенням необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї

¹ ДубинськийА. Я. Провадження попереднього розслідування органами внутрішніх справ. — К., 1987. — С 37; див. також: Педюков П. Д-Отказ в возбуждении уголовного дела по нереабилитирующим основаниям: Автореф. дисс. ... к. ю. н. — К., 1990.

246

будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від адУ озброєної особи або нападу групи осіб, а також для ^На веряення протиправного насильницького вторгнення у _итло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоду, яку заподіяно тому, хто посягає (частини 4 і 5 ст. 36 КК України).

Заподіяння шкоди особі, що вчиняє суспільно небезпечне посягання, може вважатися правомірним і суспільно корисним діянням за умови, що воно відповідає виробленим теорією кримінального права критеріям (умовам, ознакам) правомірності необхідної оборони, які умовно поділяють на дві групи: 1) умови, що характеризують суспільно небезпечне посягання; 2) умови, що характеризують захисні дії, тобто визначають межі захисних дій, щоб вони не перевищували меж необхідності, а шкода, заподіяна особі, яка здійснює посягання, не перевищувала ту, яка для цього необхідна.

До умов необхідної оборони, які характеризують суспільно небезпечне посягання, відносять: а) наявність суспільно небезпечного посягання; б) його дійсність (реальність). Іноді дійсність і реальність суспільно небезпечного посягання розглядають як самостійні умови правомірності необхідної оборони, або ж як самостійну умову правомірності виділяють об'єктивну суспільну небезпечність посягання. Захист допускається лише проти посягання, яке об'єктивно є суспільно небезпечним, наявним, дійсним і реальним, але всі ці умови можна виділяти і як самостійні, а можна об'єднати в одну — наявність суспільно небезпечного посягання. Умовами правомірності необхідної оборони, що належать до захисту, тобто характеризують захисні дії, є: а) можливість захищати лише цінності, безпосередньо зазначені в ч. 1 ст. 36 КК України: права та інтереси особи, яка захищається, інших осіб, суспільні інтереси або інтереси держави; б) шкоду може бути заподіяно лише особі, яка вчиняє посягання, а не будь-якій особі; в) захист не повинен перевищувати необхідної оборони¹.

Крайня необхідність є обставиною, що виключає відпо-^В1дальність при відсутності суспільної небезпечності діян-

Rn ^АРутко П. П. Науково-практичний коментар до Кримінального °Дексу України. — К., 2002. — С 66—67.

247

ня. Як і необхідна оборона, крайня необхідність спрямована на попередження небезпеки. Однак при крайній необхідності небезпека, на відміну від необхідної оборони, може випливати не тільки від злочинного посягання, а й від стихійних сил тощо. Крім того, дії особи, що перебуває в стані крайньої необхідності, завжди спрямовані на заподіяння шкоди сторонній особі, а не тільки особі, від якої надходить погроза.

Повсякденне життя часто ставить людей в умови, коли необхідно відвернути шкоду інтересам, що охороняються законом, шляхом заподіяння шкоди якимось іншим інтересам, що також охороняються законом. Кримінально-правової оцінки потребують лише випадки заподіяння шкоди не власним, а іншим правам та інтересам, що охороняються законом, якщо метою заподіяння шкоди є відвернення іншої шкоди.

Закон допускає вимушене, необхідне за даних конкретних умов, заподіяння шкоди одним правоохоронюва-ним інтересам для відвернення шкоди іншим таким інтересам. Згідно з ч. 1 ст. 39 КК України, не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Таке заподіяння шкоди, оскільки воно дозволяється законом, виключає злочинність діяння і має оцінюватись як правомірне, а в більшості випадків буде і суспільно корисним. Проте заподіяння шкоди одним інтересам для відвернення шкоди іншим інтересам вважатиметься правомірним при додержанні певних умов — умов правомірної крайньої необхідності.

Для інтересів, що охороняються законом, можуть становити небезпеку:

1) природні явища: повінь, землетрус, буря, заметіль, сильний снігопад, похолодання, інші стихійні лиха;

2) будь-які дії (бездіяльність) людей, в тому числі й попередні дії (бездіяльність) особи, яка знаходиться в стані крайньої необхідності. При цьому не має значення наявність чи відсутність вини осіб, діями (бездіяльністю)

248

яких створено загрозу заподіяння шкоди. Такими діями можуть бути і дії, вчинені іншою особою теж у стані крайньої необхідності. Наприклад, водій автобуса з метою відвернути наїзд на пішохода, котрий раптово з'явився на проїжджій частині, виїжджає на смугу зустрічного руху, створивши тим самим небезпеку зіткнення з автомобілем, що рухається назустріч, а водій зустрічного автомобіля, щоб уникнути зіткнення, виїжджає на хідник, де збиває пішохода і заподіює йому тілесні ушкодження. Стан крайньої необхідності може бути створений не тільки умисними неправомірними діями інших людей, а й необережними чи навіть невинними. Такий стан може бути створений і правомірною поведінкою іншої людини;

3) технічні чинники: поломка технічних пристроїв, їх вихід з ладу, порушення режиму роботи технічних, автоматизованих та інших систем, аварії (наприклад, пошкодження нафтогазопродуктопроводів, систем каналізації, електропостачання, зв'язку);

4) фізіологічний (біологічний) стан інших людей, наприклад, необхідність надання термінової медичної допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані внаслідок аварії, різкого загострення хвороби;

5) поведінка тварин, наприклад, напад розлюченого бугая, собаки, диких тварин, сказ тварин, втеча диких тварин із зоопарку чи цирку, хвороба тварин чи рослин (епідемії, епізоотії, епіфітототії тощо).

Умовами правомірності заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є:

1) наявність небезпеки заподіяння шкоди інтересам, які охороняються законом;

2) неможливість усунення наявної небезпеки без заподіяння шкоди іншим інтересам, що охороняються правом;

3) заподіяна шкода не повинна перевищувати шкоду відвернену, тобто не повинні бути перевищені межі крайньої необхідності.

Однією з найважливіших умов правомірності крайньої необхідності є вимога закону, щоб заподіяна шкода за розміром не перевищувала шкоду відвернену. Заподіяння у стані крайньої необхідності шкоди, рівної шкоді відверненій, також визначається правомірним і не розглядається як перевищення меж крайньої необхідності. Це положення є однією із принципових відмінностей законодав-

249

чого регулювання інституту крайньої необхідності КК України 2001 р. порівняно із КК I960 р.¹

Ознаками перевищення меж крайньої необхідності є: 1) наявність стану крайньої необхідності, тобто наявність безпосередньої небезпеки заподіяння шкоди правоохоро-нюваним інтересам; 2) неможливість усунення існуючої небезпеки діянням, не пов'язаним із заподіянням шкоди іншим правоохоронювавним інтересам; 3) заподіяна шкода є більш значною, ніж відвернена; 4) шкода у стані крайньої необхідності заподіяна умисно. Необережне заподіяння більш значної шкоди, ніж шкода відвернена, з позиції законодавця не є злочином, навіть якщо заподіяна шкода істотно перевищує шкоду відвернену, проте може тягти цивільно-правову відповідальність.

За заподіяння умисної шкоди правоохоронюваним інтересам при перевищенні меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних підставах. При цьому вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності є обставиною, яка пом'якшує покарання згідно з п. 8 ч. 1 ст. 66 КК України.

Винятком із принципу невідворотності кримінальної відповідальності за умисне заподіяння шкоди при перевищенні меж крайньої необхідності є положення, сформульоване у ч. З ст. 39 УК України: особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

Непритягнення до кримінальної відповідальності за умисне заподіяння шкоди при перевищенні меж крайньої необхідності можливе за наявності таких умов: 1) мав місце стан крайньої необхідності; 2) особа перевищила межі крайньої необхідності, тобто умисно заподіла шкоду, що за розміром перевищує шкоду відвернену; 3) в особи виник стан сильного душевного хвилювання, зумовлений наявною небезпекою, яка загрожувала заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам; 4) особа не могла в обстановці, що склалася, зумовленій наявністю стану сильного душевного хвилювання, об'єктивно оцінити відпо-

¹ Андрушко П. П. Зазнач, праця. — С 76—77.

250

ідність можливої шкоди, якою загрожувала наявна небезпека, шкоді, яку вона заподіяла для відвернення небезпеки¹.

Слід зазначити, що правильне вирішення питання про наявність обставин, що свідчать про необхідну оборону або крайню необхідність в стадії порушення кримінальної справи, часто ускладнюється через такі обставини і недостатність первинних матеріалів. їх, як правило, з вичерпною достовірністю можна встановити в ході досудового слідства.

Добровільну відмову закон не визнає обставиною, яка виключає кримінальну відповідальність, але особа, що добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності тільки в тих випадках, коли фактично вчинене діяння містить склад іншого злочину (ст. 17 КК України).

Наприклад, особа, яка готуючись вчинити вбивство, придбала пістолет, а потім відмовилась від вбивства, нестиме відповідальність за незаконне зберігання зброї і підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за готування до вбивства.

При розгляді матеріалів, що містять відомості про добровільну відмову від злочину, для прийняття рішення про непорушення кримінальної справи необхідно встановити:

а) сам факт відмови від вчинення злочину;

б) його добровільність;

в) відсутність в діях, вчинених до добровільної відмови, ознак іншого злочину. Наявність таких умов, вказує, що в діях особи немає складу злочину.

Амністія — акт вищого органу державної влади, що звільняє від кримінальної відповідальності, а також від покарання повністю або частково осіб, які вчинили злочин до видання акту амністії. Тому в тих випадках, коли відсторонюється покарання за ці злочини, у порушенні кримінальної справи повинно бути відмовлено на цій підставі. Зрозуміло, що таке рішення приймається тільки ^в Разі, якщо обставини злочинного діяння наявні та правильність їх кваліфікації не викликає жодних сумнівів.

У разі, якщо особа вчинила кілька злочинів, перевіряється, чи всі вони підлягають амністії, а також чи всі

¹ Андрушко П. П. Зазнач, праця. — С 76—77, 79.

251

вони були вчинені до видання акту амністії. Остання обставина важлива для однорідних злочинів, якщо відомо про вчинення ряду злочинів однією особою. В таких випадках при відмові в порушенні кримінальної справи повинна бути абсолютна впевненість у тому, що після амністії злочинну діяльність було закінчено.

Амністія може поширюватись на всіх осіб, які вчинили визначені види злочинів, а також на деякі категорії громадян залежно від віку, наявності дітей тощо.

Помилування здійснюється відповідно до Указу Президента України, який звільняє від відбування покарання окремих засуджених осіб або пом'якшує їм покарання, та на на основі п. 27 ст. 106 Конституції України і кримінально-процесуального законодавства.

Згідно з п. 4 ст. 6 КПК не може бути порушено кримінальну справу й у разі помилування особи. Акт помилування видається щодо засуджених осіб, які відбули або відбувають покарання, але закон не виключає помилування за вчинення злочину і до порушення кримінальної справи.

Кримінальна справа не підлягає порушенню за відсутністю скарги потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше як за скаргою, крім випадків, передбачених КПК, коли прокурору надано право порушити кримінальну справу і при відсутності такої скарги.

У виняткових випадках, якщо справа про будь-який злочин, вказаний в ч. 1 ст. 27 КПК, має особливе суспільне значення, а також в окремих випадках, коли потерпілий по такій справі або по справі про злочин, вказаний в ч. 2 ст. 27 КПК, в силу свого безпорадного стану, залежності від обвинуваченого або інших причин не в змозі захистити свої права, прокурор порушує справу і при відсутності скарги потерпілого. Справа, що порушена прокурором, направляється для провадження дізнання або досу-дового слідства. Така справа у разі примирення потерпілого зі звинуваченим закриттю не підлягає.

Смерть особи, що вчинила злочин, робить безпредметним кримінальне судочинство. Кримінальну справу не може бути порушено щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження по справі потрібно для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами.

252

Смерть особи не є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи і в таких випадках, коли достовірно не встановлено, ким вчинено злочин.

Недосягнення 11-річного віку на час вчинення суспільно небезпечного діяння, при якому не настає кримінальна відповідальність, законом відокремлено в самостійну обставину, що перешкоджає порушенню кримінальної справи. Адже вік особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння не може бути ознакою, що характеризує суб'єкта як елемент складу злочину.

За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності за тяжкі злочини, перелік яких міститься в ст. 12 КК України.

Кримінальну справу не може бути порушено щодо особи, про яку є вирок за тим самим обвинуваченням, що набрав законної сили (п. 9 ст. 6 КПК), або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї самої підстави.

Порушення кримінальної справи за тим самим обвинуваченням можливо тільки при відміні такого вироку в порядку нагляду чи за нововиявленими обставинами лише впродовж встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і не пізніше одного року з дня відкриття нових обставин (п. 1 ст. 400⁶ КПК).

Кримінальну справу також не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю, якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є нескасована постанова органа дізнання, слідчого чи прокурора.

Аналіз судової практики свідчить, що суди в деяких випадках своєчасно не виявляли фактів недодержання слідчими органами закону, який регламентує порядок порушення справи. Іноді внаслідок неуважного вивчення і судового розгляду кримінальних справ не виявляються обставини, що перешкоджають винесенню вироку (наприклад, наявність постанови про закриття справи за тим самим обвинуваченням або про відмову в порушенні кримінальної справи тощо).

253

Вироком суду Т. було визнано винним у тому, що він поряд із вчиненням інших злочинів незаконно носив холодну зброю, і засуджено за ч. З ст. 222 КК (за новим КК — ст. 263). Між тим у справі є нескасована постанова слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи за цим обвинуваченням. Згідно з п. 11 ст. 6 КПК в цьому разі кримінальна справа не може бути порушена, а порушена підлягає закриттю. У касаційному порядку вирок щодо Т. в частині засудження за ч. 2 ст. 222 (нині — ст. 263) КК скасовано і справу закрито¹.

§ 3. Процесуальний порядок відмови в порушенні кримінальної справи

При вирішенні питання про відмову в порушенні кримінальної справи в розпорядженні особи, що приймає таке рішення, нерідко знаходяться матеріали попередньої перевірки. В деяких випадках з самої заяви видно, що порушувати кримінальну справу немає необхідності.

Матеріали попередньої перевірки потрібні, наприклад, при відмові в порушенні кримінальної справи у зв'язку з обставинами, що виключають провадження в кримінальній справі. Для обгрунтування прийнятого рішення в таких випадках необхідні: акт (протокол) адміністративних органів, складений на місці злочину, письмове пояснення винного, довідка про заподіяні збитки, письмові заяви та пояснення громадян, характеристика правопорушника тощо.

Документальне фіксування вчиненого важливе не тільки для обгрунтування прийнятого рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, а й для можливого оскарження прийнятого рішення заінтересованими особами.

У всіх випадках, коли по заяві, що надійшла, або повідомленню приймається рішення не порушувати кримінальну справу, виноситься постанова про відмову в порушенні кримінальної справи. Така постанова повинна бути мотивованою.

Як і постанова про порушення кримінальної справи, постанова про відмову в її порушенні складається з трьох частин: вступної, описової та резолютивної.

¹ Коментар судової практики з кримінальних справ. — К., 1996. 6. — С 169—170.

254

У вступній частині постанови вказується найменуван-

документу, час і місце складання, ким він складений, атеріали, що послужили приводом для вирішення пи-ання про порушення кримінальної справи.

Описова частина постанови у відмові в порушенні кримінальної справи повинна відповідати вимозі закону — бути мотивованою. Наприклад, при відмові в порушенні кримінальної справи за п. 1 ст. 6 КПК доцільно навести обставини, що містились у заяві або повідомленні про злочин, а також обставини, які встановила особа, що прийняла рішення про відмову.

При відмові в порушенні кримінальної справи за п. 2 _ст„ 6 КПК наводяться обставини діяння, про яке повідомлялось в заяві. Як правило, це повинно бути розгорнуте викладення діяння, з тим, щоб можна було з достовірністю простежити відсутність в ньому складу злочину.

Щодо вчиненого діяння при відмові в порушенні кримінальної справи за наявності обставин, зазначених в пунктах 4—11 ст. 6 КПК, то у всіх цих випадках воно викладається в описовій частині постанови з урахуванням того, щоб було ясно, коли, ким і який злочин було вчинено. Якщо при відмові в порушенні кримінальної справи за пунктами 1—2 ст. 6 КПК в основній частині можуть бути відомості про конкретну особу, якій приписується діяння, то в цих випадках вказівки на конкретну особу обов'язкові, оскільки обставини, що виключають провадження в кримінальній справі (пункти 4—11 ст. 6 КПК), пов'язані тією чи іншою мірою з особою.

У разі відмови в порушенні кримінальної справи у зв'язку з дійовим каяттям, примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим та із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, в описовій частині постанови при викладенні матеріалу необхідно зазначити, що злочин не становить суспільної небезпеки і є малозначним.

Отже, в описовій частині постанови при викладенні обставин діяння завжди повинні підкреслюватись ті з них, Що є істотними в даному випадку для відмови в порушенні кримінальної справи. Цим значною мірою полегшується мотивування описової частини постанови.

Відмова в порушенні кримінальної справи може бути мотивована тільки тими обставинами, що вказані в законі.

255

У постанові не повинні наводитись ті обставини, що за законом не заперечують порушення кримінальної справи.

Окремі працівники органів дізнання, слідчі додержуються довільного мотивування відмови в порушенні кримінальної справи. Наприклад, у районний відділ внутрішніх справ надійшла заява від начальника цеху № 17 заводу «Вулкан* про неодноразове викрадання речей в роздягальні робітників. Замість вжиття заходів з розкриття злочинів працівники міліції винесли постанову про відмову в порушенні кримінальної справи з таким мотивуванням: # Через побутові приміщення цеху за добу проходить 800 робітників, тому встановити, хто здійснив крадіжку, неможливо».

У деяких випадках виносяться постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, мотивовані тим, що потерпілий «забрав заяву і претензій до міліції не має» або «халатно ставився до зберігання своєї власності» тощо. Відмова в порушенні кримінальної справи за такими надуманими мотивами є порушенням законності.

Резолютивна частина повинна бути логічним висновком вступної та описової частин постанови. В ній формулюється висновок: «в порушенні кримінальної справи відмовити», який доповнюється посиланням на відповідну обставину, що виключає порушення кримінальної справи, наприклад «за відсутністю події злочину».

Про відмову в порушенні кримінальної справи повідомляється особа, установа, підприємство або громадська організація, від яких надійшли заява або повідомлення про вчинений злочин, також їм роз'яснюється право на оскарження постанови. Не у всіх випадках ця вимога закону виконується. Це пов'язано з тим, що постанови про відмову в порушенні кримінальної справи рідко оскаржуються.

Вивчення практики свідчить також, що деякі працівники міліції та слідчі не тільки не роз'яснюють право на оскарження відмови в порушенні кримінальної справи, а й включають в постанову про відмову такі формулювання, що створюють ілюзію у потерпілих про те, що робота за заявою або повідомленням про злочин триває.

Наприклад, оперативний працівник ВВС, відмовивши в порушенні кримінальної справи за фактом злому замка

256

кафе в кінотеатрі «Промінь», вказав у постанові про те, «розшук злочинця триватиме». При такому формулюванні у потерпілого або організації не виникає питання поо оскарження такої постанови, оскільки вважається, що бота ₃ розшуку проводиться, В дійсності такі матеріали часто списуються в архів як вирішені по суті заяви чи повідомлення про вчинений злочин¹.

§ 4. Оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи

Як уже зазначалось, за відсутності законних приводів і підстав, а також за наявності обставин, що виключають порушення кримінальної справи чи дають право не порушувати її, орган дізнання, слідчий, прокурор чи суддя виносять постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб, підприємства, установи та організації.

Таку постанову органу дізнання і слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржено відповідному прокуророві, а якщо постанову винесено прокурором — вищестоящому прокуророві. Скарга подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником протягом семи днів з дня одержання копії постанови.

Дії слідчого можуть бути оскаржені прокуророві як безпосередньо, так і через слідчого.

Скарги можуть бути як письмові, так і усні. Усні скарги прокурор або слідчий заносить до протоколу.

Слідчий зобов'язаний протягом доби направити прокуророві скаргу, що надійшла до нього, разом зі своїми поясненнями.

Подання скарги не зупиняє виконання дії, що оскаржується, якщо це не визнає за потрібне слідчий або прокурор.

Закон не обмежує коло осіб, які можуть оскаржити дії слідчого. Скарги на дії слідчого надсилаються прокуророві адміністрацією місця попереднього ув'язнення не пізніше трьох діб з часу їх подання (ч. З ст. 13 Закону про попереднє ув'язнення).

¹ Бородин С. В. Зазнач, праця. — С 81. ⁹ 257

Пояснення слідчого щодо скарги на його дії повинно містити мотивовані відповіді на доводи скаржника.

Слідчий або прокурор можуть зупинити виконання оскарженої дії, якщо визнають скаргу або прохання скаржника обгрунтованими. У разі безпідставної відмови в порушенні справи органом дізнання або слідчим, прокурор своєю постановою скасовує ці постанови і сам порушує справу.

Скаргу і копію повідомлення про результати розв'язання її приєднують до справи. Відмова у задоволенні скарги повинна бути мотивована.

Визнавши скаргу обгрунтованою, прокурор: скасовує процесуальний акт слідчого; вживає заходів до усунення наслідків незаконних дій слідчого; встановлює порушені права і законні інтереси скаржника; залежно від результатів перевірки скарги вирішує питання про покарання винних у незаконних діях.

У рішенні прокурора про відмову в задоволенні скарги мають бути зазначені обставини, що спростовують її.

До справи можуть бути приєднані також матеріали перевірки скарги прокурором.

У разі відмови прокурора скасувати постанову про відмову в порушенні кримінальної справи скарга на цю постанову подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до суду, в порядку, передбаченому статтею 236^і КПК.

Скарга на постанову районного, міського та прирівняного до них органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи у випадках, передбачених ч. 2 ст. 99^і КПК, подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до районного (міського) суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, протягом семи днів з дня отримання повідомлення прокурора про відмову в скасуванні постанови.

Скарга заінтересованої особи на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи може бути подана до суду лише після того, як ця постанова була оскаржена до прокурора в порядку і в строк, передбачений ч. 1 ст. 99^і КПК, а прокурор відмовив у її скасуванні.

258

При провадженні дізнання заінтересовані особи мають право оскаржити рішення не тільки про відмову в порушенні кримінальної справи, а й інші дії та постанови.

у разі надходження прокурору скарги на незаконні дії і постанови органів дізнання, прокурор зобов'язаний розглянути її протягом десяти днів і рішення по скарзі повідомити скаржникові.

Дії і постанови органів дізнання можуть бути оскаржені до суду. Скарги на дії і постанови органів дізнання розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті (ст. 110 КПК).

Як свідчить практика, останніми роками скарг на дії органів дізнання, слідчого, прокурора і судів надходить все більше, оскільки правоохоронні органи іноді не виконують у встановленому порядку свої обов'язки з охорони законних прав та інтересів громадян.

Потерпілий Л. звернувся із заявою¹ до Всеукраїнського комітету охорони прав людини на незаконну відмову в порушенні кримінальної справи. При провадженні по справі органом дізнання, Л. незаконно було відмовлено у заявленому клопотанні про виклик та допит свідків, що могли б свідчити по його справі.

Своїми діями орган дізнання порушив вимоги закону (ст. 22 КПК), який зобов 'язує особу, що провадить дізнання, слідчого і прокурора вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи. Крім того, порушено п. (d) ст. 6 Європейської конвенції з прав людини і, як наслідок, справу було повернено для додаткової перевірки.

Архів Вогуславського РВ ГУ МВС в Київській області (відмовний

епіотт АС 1ПЄ\

259

матеріал № Ю6).

9»

ТЕМА 10

Основні положення досудового слідства

§ 1. Поняття, значення і завдання досудового слідства

§ 2. Форми досудового слідства

§ 3. Поняття і характеристика основних положень досудового слідства

§ 1. Поняття, значення і завдання досудового слідства

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124 Конституції України). Проте всебічність, повнота й об'єктивність розгляду кримінальної справи в суді та її вирішення потребують великої і кваліфікованої підготовчої роботи. Тому за законом (ст. 111 КПК) переважна більшість кримінальних справ повинна проходити стадію досудового слідства, винятком можуть бути лише справи приватного обвинувачення та справи з протокольною формою досудової підготовки матеріалів (ч. 1 ст. 27, ст. 425 КПК), в яких досудове слідство провадиться тільки у разі, якщо злочин вчинено неповнолітнім чи особою, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснювати своє право на захист, а також якщо це визнає за необхідне прокурор чи суд.

Називаючи слідство досудовим, законодавець тим самим вказує на співвідношення з основною частиною судового розгляду — слідством судовим, бо тільки на основі тих доказів, що були розглянуті там, суд вирішує справу (ч. 2 ст. 323 КПК).

Змістом цієї стадії є регламентована кримінально-процесуальним законом діяльність органів дізнання й досудового слідства зі встановлення обставин вчинення злочи-

260

(суспільно небезпечного діяння), осіб, причетних до його вчинення, з припинення і запобігання вчинення злочинів.

Цей зміст зумовлений конкретними завданнями досу-яового слідства. Наприклад, закон (ст. 2 КПК), визначаючи завдання кримінального судочинства, не виокремлює якісь із них як другорядні для органів досудового слідства, тобто в кінцевому підсумку відповідальність за правильне вирішення кримінальної справи в суді несуть і орган дізнання, слідчий, прокурор¹.

у літературі виділяють характерні риси досудового слідства, що допомагає з'ясувати сутність цієї стадії процесу:

__діяльність слідчого спрямована на розкриття злочину, викриття особи, яка його вчинила, відшукування і перевірку доказів, що підтверджують рішення, які приймаються по справі;

— діяльність слідчого не повинна бути однобічною, мати обвинувальний характер. Слідчий зобов'язаний досліджувати й ті фактичні дані, що виправдовують обвинуваченого, свідчать про його невинуватість;

— досудове слідство — діяльність процесуальна, основою якої є норми кримінально-процесуального закону і яка регулюється ними, здійснюється в певній процесуальній формі, поза якою будь-які дії слідчого не породжують правових наслідків;

— підкреслюється також демократизм досудового слідства, його пізнавальна, дослідницька спрямованість;

— засвідчувальний характер дій слідчого, який не тільки збирає й перевіряє фактичні дані, що мають відношення до справи, а й фіксує отримані відомості, надаючи їм правового значення².

Досудове слідство є самостійною частиною кримінального процесу, його процесуальною стадією. Досудове слідство як самостійна стадія являє собою відповідно врегульовану законом, у формі правових відносин діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й інших учасників досудового слідства, що здійснюється у

¹ Михеєнко М. М,, Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України. — К., 1989. — С 201—202.

Михайлов А. И. Сущность и значение предварительного следствия в советском уголовном судопроизводстве. — М., 1982. — С. 5—12.

261

встановленому кримінально-процесуальним законом порядку, з метою виявлення злочинів, повного всебічного й об'єктивного розслідування кримінальних справ і спрямована на вирішення завдань кримінального судочинства.

Досудове слідство — це певна стійка, струнка система діяльності. Вона може бути представлена як єдине ціле, що складається з взаємопов'язаних самостійних частин. Найбільш повно стадія досудового слідства може бути представлена при завершенні розслідування у справі з направленням її в суд для застосування щодо осіб, які здійснили суспільно небезпечні діяння, заходів примусового характеру.

На жаль, в юридичній літературі та в законодавстві приділяється мало уваги завданням, що стоять перед до-судовим слідством.

Деякі науковці називають такі основні завдання досудового слідства: розкриття злочинів, виявлення і притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину, підготовка матеріалів справи до суду, виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів тощо.

«Розкриття злочину, виявлення і викриття осіб, що вчинили злочин, — зазначав М. С. Строгович, — не вичерпує безпосередніх завдань досудового слідства: справа може вважатися розслідуваною повно тоді, коли слідчий з'ясує причини й умови, що сприяли вчиненню злочину або що ускладнювали його своєчасне виявлення і припинення»¹.

Н. А. Якубович до завдань слідчого при розслідуванні кримінальних справ відносить забезпечення і додержання законності, викорінення порушення правопорядку, ліквідацію злочинності, виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину².

На думку А. П. Гуляева, завданням слідчого є швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних; забезпечення інших умов для залучення кожного винного в здійсненні злочину до відповідальності згідно із законом;

¹ Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — Т. 2. — С. 352.

² Якубович Н. А. Теоретические основы предварительного следствия. — М„ 1971. —С. 105.

262

захист осіб від необгрунтованого обвинувачення у вчиненні злочинів; усунення причин і умов, що сприяли здійсненню злочину¹.

Аналізуючи слідчу і судову практику, думки вчених-процесуалістів, можна визначити такі завдання досудово-го слідства:

1) охорона прав та законних інтересів громадян, суспільства;

2) швидке і повне розкриття злочинів;

3) встановлення об'єктивної істини по кримінальній

справі;

4) викриття винних;

5) притягнення винних у здійсненні злочинів до кримінальної відповідальності як обвинувачених;

6) недопущення притягнення до кримінальної відповідальності невинних осіб;

7) реабілітація осіб, необгрунтовано притягнутих до кримінальної відповідальності і забезпечення відшкодування заподіяного їм збитку;

8) визначення необхідності кримінально-правового впливу або можливості обмежитися застосуванням заходів суспільного впливу;

9) забезпечення відшкодування матеріального збитку, заподіяного злочином;

10) виявлення й усунення причин злочинів і умов, що сприяли їх здійсненню;

11) створення необхідних передумов для правильного вирішення кримінальних справ судом;

12) забезпечення підозрюваному, обвинуваченому права на захист;

13) виховання громадян в дусі неухильного додержання конституції і законів України.

У сукупності всі ці елементи складають загальне завдання досудового слідства. Розглянемо деякі з них докладніше.

Під охороною прав та законних інтересів громадян у Досудовому слідстві розуміють обов'язки органу дізнання і слідчого в своїй роботі з розкриття і розслідування злочинів додержуватися норм Конституції України і кримі-

Гуляев А. П. Процессуальные сроки в стадиях возбуждения уголовного дела и предварительного следствия. — М., 1976. — С. 16.

263

^т

нально-процесуального закону щодо реалізації кожній особі, яка притягується до кримінальної відповідальності, її законних прав.

На жаль, на практиці ще порушуються законні права підозрюваних, обвинувачених та підсудних.

Наприклад, ухвалою розпорядчого засідання колегії Кіровоградського обласного суду кримінальну справу щодо Б., К. і Т., обвинувачених за ст. 8& КК України, направлено на додаткове розслідування. Зазначеним особам було пред'явлено обвинувачення в тому, що вони за попереднім зговором проникли у приміщення проектно-конструкторського інституту і викрали звідти програмно-технічний комплекс вартістю 73 тис. крб.

В ухвалі зазначено, що при розслідуванні справи не додержано ряд вимог процесуального закону. Зокрема, порушено право обвинуваченого К. на захист, не з'ясовано розмір заподіяної матеріальної шкоди, не виконано належним чином вимоги процесуального закону про вжиття заходів до її відшкодування.

Незважаючи на наявність у справі заяви К. про здійснення його захисту обраним ним адвокатом, слідчий не ознайомив останнього з постановами про призначення експертиз, а також з висновками експертів. Ці слідчі дії було виконано без участі захисника.

Обвинувачення було пред'явлено К. за участю захисника, проти послуг якого він заперечував. Не було враховано прохання К. забезпечити захист його інтересів обраним ним захисником і при виконанні вимог ст. 218 КПК.

Не з'ясовано належним чином слідством і питання про дійсний розмір шкоди, завданої діями обвинувачених.

Договірну ціну придбаного інститутом комплексу не може бути покладено в основу визначення розміру реальної шкоди, що настала. Дійсну вартість програмно-техніч-ного комплексу може встановити товарознавча експертиза, яка по справі не проводилась¹.

Швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних — це завдання не тільки всього кримінального судочинства, а й стадії досудового слідства. Викриття винних — діяльність, пов'язана зі збиранням доказів і пред'явленням їх підозрюваному чи обвинуваченому.

¹ Практика судів України в кримінальних справах. — К., 1993, — № 4. — С, 229—230.

264

у стадії досудового слідства викритою вважається особа якій пред'явлено обвинувачення. Викриття особи здійснюється як до пред'явлення обвинувачення, так і після. Воно продовжується і в ході розгляду справи в суді. Остаточно викритою вважається особа, щодо якої винесено обвинувальний вирок, що набрав чинності.

Зі вступом вироку в законну силу практично всі завдання кримінального судочинства вирішені й ні про яке викриття винного не може йти мова.

Отже, викриття винних — це самостійне завдання кримінального судочинства взагалі та стадії досудового слідства зокрема.

Притягнення винного у вчиненні злочинів до кримінальної відповідальності як обвинуваченого забезпечує процесуальне закріплення попереднього висновку про розкриття злочину і викриття винних. З моменту притягнення до кримінальної відповідальності особа набуває особливого, врегульованого законом процесуального статусу. Основою притягнення особи до кримінальної відповідальності як обвинуваченого є доведена наявність конкретного злочину, ним завершеного.

Якщо особу необгрунтовано притягнуто до кримінальної відповідальності, то вона на будь-якій стадії кримінального процесу повинна бути реабілітована. Реабілітований має право на відшкодування збитку, заподіяного внаслідок необгрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності. Це право виникає за умови постановления виправдувального вироку; припинення кримінальної справи за відсутністю події злочину, за відсутністю в діянні складу злочину або за недоведеністю участі громадянина в здійсненні злочину.

Встановлення об'єктивної істини по кримінальній справі має важливе значення. М. С. Строгович щодо цього зазначав: «Мета кримінального процесу — це передусім встановлення фактичних обставин справи відповідно до повного і точного встановлення предмета доказування, тобто встановлення у справі істини»¹. Об'єктивна істина в стадії досудового слідства встановлюється шляхом всебічного, повного й об'єктивного дослідження всіх

Строгович М. С. Учение о материальной истине в уголовном процессе. — М., 1947. С. 202.

265

обставин, що підлягають доведенню по кримінальній справі.

Значення цього завдання важко переоцінити, оскільки тільки встановлення об'єктивної істини в ході розслідування дозволяє ухвалити правильне рішення про подальший напрям кримінальної справи.

Відповідно до ст. 23 КПК при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язані виявити причини та умови, що сприяли вчиненню злочину. Якщо орган дізнання або слідчий не виконають ці вимоги закону по кримінальній справі, прокурор у порядку здійснення нагляду може повернути таку справу на додаткове розслідування.

Слід також зазначити про створення необхідних передумов для правильного вирішення кримінальної справи судом, що передбачає правильне, таке, що відповідає вимогам закону, фіксування доказової інформації і додержання процесуальної форми при провадженні розслідування. Ігнорування будь-кого з цих елементів не дозволить або ускладнить розгляд кримінальної справи судом.

Серед завдань досудового слідства слід згадати і таке, як охорона інтересів суспільства, прав і свобод громадян. Не важко помітити, що тут фактично позначено два завдання: охорона інтересів суспільства та охорона прав громадян.

Згідно з положеннями КПК суд, прокурор, слідчий і особа, що провадить дізнання, зобов'язані роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їхні права і забезпечити можливість їх реалізації (ст. 53 КПК).

Відповідно до статей 43 і 43^і КПК обвинуваченому і підозрюваному забезпечується право на захист. Особа, яка провадить дізнання, слідчий і прокурор зобов'язані забезпечити обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом способами від пред'явленого йому обвинувачення і забезпечити охорону його особистих і майнових прав.

Отже, ми розглянули зміст основних завдань досудового слідства, які становлять єдине ціле, систему і суть цієї стадії кримінального судочинства.

266

§ 2. Форми досудового слідства

Досудове слідство як процесуальна діяльність має дві форми — власне досудове слідство та дізнання.

Власне досудове слідство — це діяльність слідчого за порушеною та прийнятою ним до свого провадження кримінальною справою, зміст якої полягає у збиранні, дослідженні, перевірці, оцінці та використанні доказів, встановленні об'єктивної істини, здійсненні правозастосовчих дій з метою забезпечення правильного застосування закону, захисту прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб, створення умов для здійснення правосуддя.

Досудове слідство покликане вирішити або створити умови для подальшого вирішення судом усіх завдань кримінального процесу¹.

Згідно зі ст. 111 КПК досудове слідство є обов'язковим в усіх справах, за винятком справ про злочини, перелічені в ст. 425 КПК (для них існує протокольна форма досудо-вої підготовки матеріалів), а також справ приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК), у яких досудове слідство проводиться тільки у разі, якщо це визнають за необхідне прокурор або суд. Проте і в цих справах провадження слідства є обов'язковим, якщо злочин вчинено неповнолітнім або особою, яка внаслідок своїх фізичних або психічних вад не може самостійно здійснювати своє право на захист.

Дізнання — це основана на законі розшукова, доказу-вальна та правозастосовча діяльність наділених процесуальними повноваженнями органів адміністративної та оперативно-розшукової юрисдикції, спрямована на виявлення, попередження, запобігання та розкриття злочинів, розшук та викриття винних, забезпечення вирішення завдань кримінального судочинства.

Процесуальний закон наділив органи оперативно-розшукової юрисдикції правом здійснення слідчих дій з метою ефективного використання оперативно-розшукової Діяльності в розкритті злочинів. Задум законодавства полягає в тому, щоб на першому етапі розслідування велася активна, наступальна робота з розкриття злочину з вико-

. ^ТеРтишяик В. М. Кримінально-процесуальне право України. — К., 1999. — с. 227—228.

267

ристанням усього арсеналу заходів і засобів правоохоронних органів¹.

Як уже зазначалося, в системі МВС, згідно з наказом Міністра внутрішніх справ України «Про невідкладні заходи щодо вдосконалення структури і організації діяльності штатних підрозділів органів внутрішніх справ України» від 29 грудня 1995 р. № 880 створено штатні підрозділи дізнання, основними завданнями і метою яких є взаємодія з працівниками інших служб оперативногореагування на заяви та повідомлення щодо вчинених злочинів; вживання ефективних заходів до встановлення осіб, які вчинили злочини; збирання і закріплення доказів; розкриття та розслідування злочинів.

Якщо при провадженні дізнання буде виявлено підстави для закриття кримінальної справи, орган дізнання має право за наявності обставин, що передбачені ст. 6 КПК, винести мотивовану постанову про закриття кримінальної справи, копію якої протягом доби надсилає прокурору.

Відповідно до ст. 104 КПК за наявності ознак злочину, що не є тяжким, орган дізнання порушує кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину і протягом 10 днів (ст. 108 КПК) проводить усі можливі слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила, після чого складає постанову про передачу справи слідчому, яка подається прокурору для затвердження.

У разі порушення органом дізнання справи про тяжкий злочин він зобов'язаний передати її слідчому через прокурора після виконання невідкладних слідчих дій у межах десятиденного строку.

Якщо у справі про тяжкий злочин, що передана слідчому, не встановлено особу, яка його вчинила, орган дізнання продовжує виконувати оперативно-розшукові дії та повідомляє слідчого про їх наслідки.

Після вступу слідчого у справу орган дізнання зобов'язаний виконувати доручення слідчого щодо проведення слідчих та розшукових дій.

Законодавець надає перевагу в розслідуванні органам досудового слідства, для яких розслідування — основна форма діяльності. Для органів дізнання — це лише одна, причому не основна функція (виняток становлять міліція,

¹ Тертитвик В. М. Зазнач, праця. — С 228—229.

268

податкова міліція, а також органи безпеки, для яких згідно зі статтями 2 і 10 Закону України «Про міліцію», статтями 19» 21 і 22 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» та статтями 2 і 24 Закону України «Про Службу безпеки України» виявлення і розкриття злочинів є одним із основних їхніх завдань та обов'язків¹ і ведуть вони дізнання про злочини, які вчиняються у сфері їхньої основної діяльності).

В юридичній та нормативній літературі іноді вказується на існування ще однієї самостійної форми досудового слідства — протокольної форми досудової підготовки матеріалів, яку здійснюють органи дізнання в порядку, передбаченому статтями 425 і 426 КПК². Це, на наш погляд, є помилкою. Безперечно, досудова підготовка матеріалів за вказаною формою належить до процесуальної діяльності органу дізнання і тому між нею та досудовим слідством є багато чого спільного, але це не дає підстав вважати її різновидом дізнання, досудового слідства чи якимось змішаним провадженням, оскільки при протокольному провадженні не провадяться слідчі дії, крім огляду місця події, яке, до речі, також може бути проведено до порушення кримінальної справи, як органом дізнання, так і слідчим. Досудова підготовка матеріалів має зовсім інші завдання, ніж стадія досудового слідства.

§ 3. Поняття і характеристика основних положень досудового слідства

Основні положення досудового слідства — це визначені законом на основі принципів кримінального процесу положення, правила, що віддзеркалюють характерні риси та особливості досудового слідства як стадії і своїми вимогами спонукають органи дізнання й досудового слідства до швидкого, раціонального, всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи, виконання зав-

Кримінально-процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами // За ред. В. П. Шибіко. — К., 2000. — С 535—541.

Абдурахмааов Р. С, Очередив В. Т. Протокольная форма досудебной подготовки материалов. — Волгоград, 1986. — С. 14—15.

269

дань даної стадії й охорони в ній справ і законних інтересів громадян і юридичних осіб¹.

До таких положень належать норми КПК, які регулюють: підслідність; провадження досудового слідства; забезпечення прав учасникам досудового слідства; недопущення розголошення даних досудового слідства; складання процесуальних документів при провадженні досудового слідства; розслідування злочинів групою слідчих; використання науково-технічних засобів при розкритті й розслідуванні злочинів, тощо.

Розглянемо деякі з них.

Підслідність. Кожен орган слідства повинен знати, які саме справи він має право розслідувати, щоб не вийти за межі своєї компетенції. Для цього й існують правила про підслідність кримінальних справ, що визначені відповідною частиною глави XI кримінально-процесуального закону, нормами якої регулюються відносини, що виникають між відповідними органами держави і посадовими особами у зв'язку з досудовим слідством кримінальної справи. Отже, підслідність обумовлює правильний розподіл кримінальних справ між різними органами досудового слідства².

Підслідність слід відрізняти від підсудності. За своєю юридичною природою ці поняття однорідні, але не тотожні. Перше визначає повноваження органів слідства і дізнання з розслідування злочинів шляхом ведення кримінальних справ, друге — повноваження судів з їх розгляду; ці два інститути мають важливе значення для організації успішної боротьби зі злочинністю³.

Розрізняють п'ять видів підслідності кримінальних справ: предметну (родову), персональну, альтернативну, за зв'язком справ і територіальну (або місцеву).

За предметною підслідністю орган, який розслідуватиме справу, визначається за характером вчиненого злочину, його кваліфікацією. За цією ознакою розмежовується компетенція в частині розслідування між різними органа-

¹ Михеєнко М. М., Нор В. Т., ШибікоВ. П. Зазнач, праця. — С 208.

² Зинатуллин 3. 3., Салахов М. С, Чулюкив Л. Д. Подследственность уголовных дел. — Казань, 1986. — С. 7.

³ Ягодинский В. Н. Подследственность преступлений. — К.. 1994. — С. 16.

270

досудового слідства: слідчими прокуратури, органів

_утрішніх справ, податкової міліції та органів безпеки.

Відповідно до ч. 1 ст. 112 КПК досудове слідство у справах про умисне вбивство, доведення до самогубства, незаконне позбавлення волі або викрадення людини, порушення правил екологічної безпеки, зґвалтування, привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем та деякі інші злочини проводять слідчі прокуратури.

Справи про дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, державна зрада, посягання на життя державного чи громадського діяча, диверсія, шпигунство та інші, вказані в ч. З ст. 112 КПК, розслідуються слідчими органів Служби безпеки України.

У справах про такі злочини, як ухилення від повернення виручки в іноземній валюті, незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів, незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків, легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинних шляхом, ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок, а також фіктивне банкрутство, досудове слідство провадиться слідчими податкової міліції (ч. 4. ст. 112 КПК).

Справи про умисне тяжке тілесне ушкодження, катування, незаконне проведення аборту, порушення правил поводження з вибуховими, легкозаймистими та їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами, жорстоке поводження з тваринами, проституція або примушення чи втягнення до заняття проституцією, незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання прекурсорів, хуліганство, крадіжка, , грабіж, розбій тощо, а також у всіх справах про злочини, вчинені неповнолітніми, досудове слідство проводиться слідчими органів внутрішніх справ (ч. 2 ст. 112 КПК).

Персональна підслідність визначається суб'єктом злочину, наприклад, усі справи про злочини, вчинені непов-

нолітніми, тобто особами, яким не виповнилось 18 років, за винятком справ, що належать до виключної компетенції слідчих прокуратури, повинні розслідуватись слідчими органів внутрішніх справ.

Альтернативна підслідність означає, що слідство проводить той орган, який порушив справу (наприклад, у разі приховання валютної виручки, крадіжки державних або громадських коштів та крадіжки в особливо великому розмірі), і якщо при цьому будуть виявлені посадові злочини, пов'язані зі злочинами, за якими порушено справу, то вони розслідуються тим самим органом, який порушив ■ справу.

Підслідність за зв'язком справ застосовується тоді, коли розслідування однієї чи кількох справ пов'язане з розслідуванням іншої справи. Наприклад, підслідність за зв'язком справ застосовується при розслідуванні кримінальної справи, в якій в одне провадження об'єднано справи по обвинуваченню декількох осіб — співучасників вчинення одного чи кількох злочинів або по обвинуваченню однієї особи у вчиненні кількох злочинів.

Справи про завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, завідомо неправдиве показання, відмову свідка від давання показань або відмову експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків, розголошення даних досудового слідства або дізнання, приховування майна, приховування злочину розслідуються тим органом, до підслідності якого відноситься справа, у зв'язку з якою були вчинені зазначені злочини.

Територіальна підслідність визначає, слідчий якого саме адміністративного району (області) повинен розслідувати дану кримінальну справу. Згідно зі ст. 116 КПК досудове слідство проводиться в тому районі, де вчинено злочин. Якщо місце вчинення злочину невідоме, а також з метою забезпечення ефективності розслідування, досудове слідство може проводитися за місцем знайдення ознак злочину, місцем перебування більшості свідків або обвинуваченого (підозрюваного). Слідчий, встановивши, що дана справа йому не підслідна, зобов'язаний провести всі невідкладні дії, після чого передає справу прокуророві для направлення її за підслідністю. Спори про підслідність вирішуються відповідними прокурорами У межах їх компетенцій. Якщо справу порушено в кількох

272

або містах різних областей, спір про підслідність Генеральний прокурор України або його заступ-

к( Зет. И7КПК).

Провадження досудового слідства. Відповідно до ст. 113 КПК розслідування починається після порушення кримінальної справи. Як виняток, у невідкладних випадках дозволяється до прийняття рішення про порушення кримінальної справи провести огляд місця події, щоб з'ясувати наявність підстави для такого рішення, і, за наявності для того підстав, кримінальну справу в таких випадках має бути порушено негайно (ч. 2 ст. 190 КПК), і застосувати накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку. Однак існують випадки, коли органи досудового слідства, порушуючи вимоги ч. 1 ст. 113 КПК, провадили слідство без порушення кримінальної справи, а суди, всупереч роз'ясненням Пленуму Верховного Суду України, даним у п. 13 постанови «Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування» від 25 березня 1988 р. № 3, не повертали такі справи для проведення додаткового розслідування, а постановляли обвинувальні вироки, обмежуючись лише реагуванням на зазначені факти винесенням окремих ухвал, хоч ці порушення вимог кримінально-процесуального закону є істотними, що тягнуть за собою скасування вироку. Як приклад можна навести кримінальну справу по обвинуваченню М., засудженого за ч. 1 ст. 222 КК України (нині — ст. 263) Київським районним судом м. Одеси, в якій не було винесено постанову про порушення кримінальної справи, проте суд ухвалив обвинувальний вирок. Крім того, ні в постанові про пред'явлення обвинувачення, ні в обвинувальному висновку дії М. не було кваліфіковано.

Як зазначалося, провадження слідчих дій до порушення кримінальної справи не допускається, за винятком вказаних випадків. Це правило «за своїм значенням належить до основних ідей судового провадження»¹. Порушення кримінальної справи у більшості випадків означає визнання факту вчинення злочину і є підставою для провад-

Савяцкий В. М. Надо ли реформировать стадию возбуждения уголовного дела? // Советское государство и право. — 1974. — № 8. — С. 84.

273

ження розслідування. Постанова про порушення кримінальної справи є правовою основою для проведення слідчих і процесуальних дій, спрямованих на розкриття злочину. Вона зобов'язує орган дізнання, слідчого, прокурора вжати в межах своєї компетенції всі передбачені законом заходи зі встановлення подій злочину, осіб, винних у його вчиненні й до їх покарання.

Рішення щодо прийняття до свого провадження кримінальної справи є правовою підставою для її розслідування конкретною особою: дізнавачем, слідчим чи прокурором. З моменту винесення постанови про порушення кримінальної справи і прийняття її до свого провадження ця особа набуває всіх передбачених законом повноважень щодо виконання у справі слідчих та інших процесуальних дій, і на неї лягає особиста відповідальність за їх своєчасне проведення, за всебічне, повне та об'єктивне дослідження обставин справи, прийняття законних та обгрунтованих рішень, забезпечення прав і законних інтересів громадян, що залучаються до розслідування.

З метою всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин вчинення злочину в ст. 26 КІТО визначені підстави та порядок об'єднання й виділення кримінальних справ.

При об'єднанні кількох кримінальних справ в одному провадженні можуть бути справи з обвинувачення кількох осіб — співучасників вчинення одного чи кількох злочинів або з обвинувачення однієї особи у вчиненні кількох злочинів.

Виділення справи допускається тільки за необхідності, якщо це не позначиться негативно на всебічності, повноті й об'єктивності дослідження і вирішення справи.

Об'єднання і виділення справ проводиться за постановою особи, яка провадить дізнання, дізнавача, слідчого, прокурора або за ухвалою чи постановою суду (ст. 26 КПК).

Виділення справи в окреме провадження відбувається в таких випадках:

1) якщо розслідується кримінальна справа щодо кількох обвинувачених і щодо одного чи частини з них провадження розслідування зупиняється через тяжку хворобу або ж ухилення від слідства (ч. 4 ст. 206 КПК);

2) якщо у вчиненні злочину разом з дорослим брав участь неповнолітній, то в кожному випадку має бути з'я-

274

ано можливість виділення справи щодо неповнолітнього в°окреме провадження (ст. 439 КПК);

3) якщо при розслідуванні справи буде встановлено, що йсь злочин або якась особа, що його вчинила, не пов'язані з основною справою;

4) якщо неможливо закінчити розслідування в повному обсязі в наданий законом строк тримання обвинуваченого під вартою і немає підстав для зміни запобіжного заходу. ^а прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у даній справі, дав згоду про направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення, то справа щодо нерозслідуваних епізодів злочинів виділяється в окреме провадження і закінчується у загальному порядку (ч. 4 ст. 156 КПК).

Неправильне об'єднання або виділення кримінальних справ є підставою для повернення справи на додаткове розслідування.

Розслідування має проводитися швидко, щоб своєчасно виявити і закріпити докази, необхідні для правильного вирішення кримінальної справи. Це є важливою умовою виконання завдань боротьби зі злочинністю, забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу. Тому кримінально-процесуальний закон передбачає досить стислі строки досудового слідства.

Згідно зі ст. 120 КПК досудове слідство у кримінальній справі повинно бути закінчено протягом двох місяців. До цього строку входить час з дня порушення кримінальної справи до дня направлення її прокурору з обвинувальним висновком чи постановою про передачу справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру або до закриття чи зупинення провадження досудового слідства.

У разі неможливості закінчити розслідування в цей строк через великий обсяг справи, її складність його може продовжити районний, міський прокурор, військовий прокурор армії, флотилії, з'єднання гарнізону та прирівняний до них прокурор — до 3 місяців, а в особливо складних справах прокурор Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, військовий прокурор округу, флоту (на правах прокурора області) і прирівняний до них прокурор °о його заступник на підставі мотивованої постанови 'Лідчого — до 6 місяців. Далі продовжувати термін досу-

275

дового слідства можуть лише у виняткових випадках Генеральний прокурор України або його заступники. Максимального терміну провадження по кримінальній справі КПК не передбачає.

Ці правила продовження строків досудового слідства не поширюються на справи, в яких не встановлено особу, що вчинила злочин. Перебіг строку досудового слідства в таких справах починається з дня встановлення особи, щ₀ вчинила злочин.

Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи не враховується при обчисленні строків досудового слідства.

При поверненні судом справи для провадження додаткового слідства, а також при відновленні закритої справи строк додаткового слідства встановлює прокурор, який здійснює нагляд за слідством, у межах одного місяця з моменту прийняття справи до провадження.

При обчисленні строків як досудового слідства, так і дізнання слід керуватися правилами ст. 89 КПК. Строк досудового слідства, оскільки він обчислюється місяцями, закінчується відповідного числа останнього місяця. Якщо закінчення строку досудового слідства чи дізнання випало на неробочий день, то останнім строком вважається наступний робочий день.

Додержання строків слідства є однією з необхідних умов виконання завдань швидкого і повного розкриття злочинів, а тому постійно перебуває у полі зору прокурорського нагляду та відомчого контролю за слідством: суди реагують на факти порушення строків досудового слідства шляхом винесення окремих ухвал на адресу органів слідства і прокуратури¹.

Забезпечення прав учасників досудового слідства. Згідно зі ст. 53 КПК особа, що проводить дізнання, слідчий, прокурор, суд зобов'язані роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права і забезпечити можливість здійснення цих прав. Це означає, що особа, яка провадить розслідування, зобов'язана роз'яснити процесуальні права при розслідуванні справи особам, які за її рішенням (постановами) визнані потерпілими, цивільними по-

¹ Кримінальний процес України: Підручник / За ред. Ю. М. Грошевого та В. М. Хотенця. — Харків, 2000. — С. 205.

276

ивачами, цивільними відповідачами, їх представниками, ^винуваченими (підозрюваними) як одразу після ознай-

млеяня з таким рішенням, так і при провадженні конк-_оетних слідчих дій. Особа, що провадить дізнання, та слідчий зобов'язані задовольнити кожне клопотання учасника процесу, якщо обставини, про встановлення яких вони просять, мають значення для справи і якщо необгрунтовано обмежуються права учасника процесу. Строк розгляду клопотання — не більше 3 днів. Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка його заявила. Про повну або часткову відмову з клопотанні складається мотивована постанова (ст. 129 КПК).

На практиці особи, затримані як підозрювані та обвинувачені, заявляють клопотання про надання їм конкретних адвокатів для участі в справі як їхніх захисників, однак такі клопотання не завжди задовольняються, хоч право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів, що забезпечують додержання прав і свобод людини, характеризують демократизм правової системи, стан формування в Україні правової держави. Однак, як свідчать матеріали судової практики, підозрюваним і обвинуваченим не завжди роз'ясняються у повному обсязі права, передбачені статтями 21, 43 і 43^і КПК, часто це робиться формально. Має місце тенденція до роз'яснення цих прав таким чином, щоб обмежити участь захисника у справі на початку її розслідування і особливо в разі затримання особи за підозрою у вчиненні злочину. Зокрема, не роз'яснюється право мати захисника і побачення з ним до першого допиту. Трапляються випадки, коли на затриманих осіб, що підозрюються у вчиненні злочинів, здійснюють психологічний вплив з метою одержання заяви про відмову від захисника.

У справах про обвинувачення у вчиненні злочину К. і С. право мати захисника не роз'яснювалось навіть при пред'явленні обвинувачення, хоч вони до цього перебували під вартою, а при їх ознайомленні з матеріалами справи було складено протокол про відмову обвинувачених від захисника¹.

Г _€.."^0Ментар судової практики з кримінальних справ. — К., 1997. — v>. as—96.

277

Дії та рішення слідчого або особи, що провадить дізнання, можуть бути оскаржені учасником процесу прокурору як безпосередньо, так і через слідчого.

Слідчий зобов'язаний протягом доби направити проку-ророві скаргу, що надійшла до нього, разом зі своїми поясненнями.

Недопущення розголошення даних досудового слідства. Важливість збереження слідчої таємниці пов'язана з тим, що в практиці органів внутрішніх справ мають місце випадки, коли в результаті невжиття заходів щодо забезпечення її збереження можуть бути розголошені дані досудового слідства, що, в свою чергу, може завдати істотну шкоду особам, які сприяли розкриттю злочинів, призвести до значних збитків та компрометації людей, заподіяти їм моральну шкоду. Особам, які вчинили злочини, часто вдається знищити сліди злочину, сховати майно, на яке міг бути накладений арешт, приховатися від слідства, підготувати докази своєї «невинуватості» тощо. Кримінальні справи ще на стадії досудового слідства, не доходячи до суду, закриваються¹.

Недодержання слідчої таємниці, втрата доказової інформації може істотно ускладнити роботу слідчого з розслідування злочинів, а також збільшити можливість ефективної протидії слідству.

На необхідність вжиття заходів щодо збереження зазначеної таємниці звернув увагу І. Є. Биховський. Він зазначав, що до загальних тактичних положень, які мають значення для всіх слідчих дій, також належить врахування протидії встановленню істини з боку зацікавлених осіб, що обумовлює, зокрема, вжиття заходів щодо збереження слідчої таємниці².

Таємниця слідства, як обгрунтовано заєяачає О. М. Ла-рін, — «важлива умова віднайдення доказів у тому вигляді, у якому вони є, без змін. Злочинці та пов'язані з ними особи не повинні знати про плани, джерела та межі поінформованості слідчого»³.

¹ Лісогор В. Щодо необхідності збереження слідчої таємниці // Право України. — 2000. — № 3. — С 65.

² Быховский И. Е. Процессуальные и тактические вопросы системы следственных действий: Автореф. дис. ... док. юрид. наук. — M.t 1976. — С. 18.

³ Ларин А. М. Работа следователя с доказательствами. — М., 1966. — С. 49—50.

278

Збереження слідчої таємниці по кримінальній справі велике значення для повного й об'єктивного дослідження обставин справи.

За фактом розслідування розкрадання державного майна слідчий запланував затримання підозрюваних та проведення в них обшуків. Про це стало відомо учасникам злочинної групи, які вивезли зі своїх квартир майно, гроші та коштовності, одержані злочинним шляхом, а деякі з підозрюваних виїхали за межі міста. В ході розслідування було доказано розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. Проте внаслідок розголошення запланованих заходів відшкодувати заподіяні злочинцями матеріальні збитки стало неможливо¹.

Отже, особливої уваги потребує необхідність збереження слідчим органом таємниці досудового слідства, тому що «суб'єктивними факторами, які впливають на формування слідчої ситуації, — як зазначав Р. С Бєлкін, — ...є наслідки розголошення даних досудового слідства².

Необхідність збереження таємниці досудового слідства підтверджується і тим, що цю вимогу закріплено в законі. Наприклад, відповідно до ст. 121 КПК дані досудового слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.

У необхідних випадках слідчий попереджає свідків, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, захисника, експерта, спеціаліста-перекладача, понятих, а також інших осіб, присутніх при провадженні слідчих дій, про обов'язок не розголошувати без його дозволу дані досудового слідства. Винні в розголошенні даних досудового слідства несуть кримінальну відповідальність за ст. 387 КК України.

Частина 2 ст. 121 КПК регламентує обов'язок не розголошувати без дозволу слідчого даних досудового слідства. Але у цій статті не обумовлено письмову форму такого попередження.

Тому було б доцільно передбачити лише письмову форму попередження, що дало б можливість у разі порушен-

Лукьянчшов Е. Д., Кузьмичев В. С. Конспирация как средство преодоления противодействия расследованию. — Омск, 1988. — С. 103.

п, „ Белкив Р. С. Курс советской криминалистики. — М., 1979. — ^т- 3. — с. 71.

279

ня заборони усунути можливі суперечки при доказуванні факту розголошення даних досудового слідства. Це попередження не повинно бути формальним, слідчий має вжити певні заходи щодо контролю за його дієвістю. Після письмового попередження можна доказувати винність учасника процесу за розголошення даних досудового слідства у кримінальному порядку за ст. 387 КК.

Складання процесуальних документів при провадженні досудового слідства. Кожна слідча чи інша процесуальна дія слідчого або особи, що провадить дізнання, повинна фіксуватися в одному або кількох процесуальних документах, форму яких визначено законом. Ці документи повинні зафіксувати підстави, місце, час і порядок проведення слідчої чи процесуальної дії, її результати, засвідчити всебічність, повноту та об'єктивність дослідження обставин справи, законність і обгрунтованість прийняття органом розслідування процесуальних рішень, забезпечення прав учасників процесуальної дії.

Основними процесуальними документами, які складають під час провадження розслідування, є: постанови, протоколи, обвинувальний висновок. Серед інших слід виділити подання слідчого, окреме доручення, доручення органу дізнання, заперечення проти вказівок прокурора (статті 23^і, 114 і 118 КПК).

Постанова — це рішення органу дізнання, слідчого і прокурора, а також рішення, які виніс суддя одноособово чи апеляційний суд (п. 14 ст. 32 КПК). Шляхом винесення постанови порушуються кримінальні справи, притягуються особи як обвинувачені, застосовуються запобіжні заходи, призначаються експертизи, припиняються і закриваються справи тощо. Своїми постановами прокурори скасовують незаконні рішення органів розслідування.

Протокол визначається як документ, пов'язаний з проведенням слідчих і судових дій, про їх зміст і наслідки (п. 20 ст. 32 КПК). У КПК Казахстану (п. 23 ст. 21) під протоколом розуміється процесуальний документ, в якому описується кожна процесуальна дія. Таке визначення, на думку О. Р. Ми-хайленка, є більш правильним, оскільки не всі протоколи належать до слідчих дій, як це вказано в КПК України (наприклад Протокол ознайомлення з матеріалами справи)¹.

¹ Михайленко О. Р. Складання процесуальних актів у кримінальних справах. — К., 2000. — С 25.

280

Загальні реквізити протоколів слідчих дій визначені в

_ст. 85 КПК.

Протоколами оформляються допити, фіксуються і за-ілчуються певні факти, обставини, описується хід дій, шо проводяться: огляд, обшук, виїмка, впізнання та ін.

Деякі автори рекомендують фіксувати у протоколах слідчих дій лише ті дослідження, які збігаються з їх провадженням, а ті, що не збігаються, відображати в окремих довідках¹.

B. К. Лисиченко висловлює думку про те, що у протоколах слідчих дій можна фіксувати лише неідентифі-каційні дослідження².

Багато хто з авторів вважає можливим відображати в протоколах слідчих дій результати лише тих досліджень, які не мають характеру висновку³.

C. М. Сирков та А. В. Фефілатьєв зазначають, що в протоколах оглядів відображаються лише виявлені та доступні безпосередньому сприйняттю ознаки об'єкта⁴.

Розглядаючи цю проблему, ми виходимо з тези про те, що все, що робиться в ході процесуальних дій, має процесуально-правову природу і повинно відображатися в процесуальних документах. Ніяка негласна робота з речовими доказами в процесі огляду місця події або іншої слідчої дії недопустима, так само як недопустимим є і непроцесу-альне документування будь-яких досліджень у ході слідчої дії. Будь-яка робота з джерелами доказової інформації повинна здійснюватися гласно і фіксуватися процесуальними засобами. Фіксування має бути повним, всебічним, безперервним, починаючи з виявлення матеріального об'єкта, який має доказове значення, та закінчуючи його дослідженням. Інакше немає гарантії того, що доказові якості

¹ Судебные экспертизы. Возможности, подготовка материалов, назначение, оценка. — К., 1981. — С. 86.

² Лисиченко В. К., Циркаль В. В. Использование специальных знаний в следственной и судебной практике. — К., 1987. — С. 22—23.

³ Кузьмин М. Н. Снетков В. А., Худяков В. 3. Вопросы предварительного исследования микрообъектов // Уголовный процесс и криминалистика: Сборник научных трудов ВНИИ МВД СССР. — М., 1983. — ^№ 65. — с. 110.

Сырков С. М., Фефилатьев А. В. Проведение предварительных исследований материальных следов на месте происшествия. — М., 1986. —

281

вилученого предмета збережені без змін, а сам предмет може бути джерелом достовірної інформації та засобом встановлення об'єктивної істини.

Можливість і необхідність активного дослідження матеріальних слідів злочину в процесі провадження випливають зі змісту та смислу закону. Наприклад, ст. 190 КПК визначає, що метою огляду місця події є не тільки виявлення слідів злочину, а й «з'ясування обстановки злочину, а також інших обставин, які мають значення для справи»¹.

Обвинувальний висновок — підсумковий документ до судового слідства, який додається до справи при направленні її до суду. В ньому орган розслідування і прокурор остаточно формулюють своє ставлення до винності обвинуваченого у вчиненому злочині. Визнання вини тут відбувається на рівні обвинувачення і не більше. Питання про винність чи невинність остаточно вирішуватиме місцевий суд, суд апеляційної чи касаційної інстанції.

Закон визначає структуру та реквізити обвинувального висновку і додатку до нього (статті 223 і 224 КПК).

Обвинувальний висновок — це єдиний документ, складений на досудовому слідстві, який в обов'язковому порядку оголошується в суді. В цьому плані в обвинувальному висновку підбиваються підсумки досудового слідства з формулюванням обвинувачення, а також з'являються правові підстави для віддання обвинуваченого до суду при попередньому розгляді справи суддею.

Подання— документ, який складає слідчий, прокурор, особа, яка проводить дізнання, з виконанням вимог статей 23 і 23^і КПК України. При розслідуванні кримінальної справи зазначені органи зобов'язані виявляти причини та умови, що сприяють вчиненню злочину, і вжити заходів через відповідні органи щодо їх усунення. Орган дізнання, слідчий, прокурор, встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, вносять у відповідний державний орган, громадську організацію або посадовій особі подання про вжиття заходів для усунення цих причин і умов. Суд у таких випадках виносить окрему ухвалу (статті 23² і 340 КПК).

Доручення слідчого — це його пропозиція органу дізнання провести в справі, що розслідується, відповідну розшу-

¹ Тертитник В. М. Зазнач, праця. — С. 222—223.

282

v або слідчу дію. Вказівка — це конкретизація такої

пропозиції-

Доручення і вказівки органу дізнання викладаються

ілчим у письмовій формі, причому він має право встановити строк для їх виконання. Лише в окремих випадках при спільній роботі слідчого з працівником органу дізнання, наприклад, під час огляду місця події, вони можуть даватись в усній формі. Такі доручення і вказівки слідчого є для органів дізнання обов'язковими.

Окреме доручення — це письмове прохання слідчого про проведення певної слідчої дії, надіслане за межі міста, району чи області, які він обслуговує, іншому органу розслідування (слідчому чи органу дізнання), якщо слідчий не може виїхати у відрядження для виконання цієї дії особисто. Метою окремих доручень є виконання необхідних слідчих дій тим органом, який їх може провести швидко і з меншою затратою зусиль та коштів.

Слід відрізняти окреме доручення від доручення, яке слідчий дає в справі органу дізнання, взаємодіючи з ним на тій території, де вони разом працюють (ч. З ст. 114 КПК).

Значення складання процесуальних документів у стадії досудового слідства обумовлене тим, що, ознайомлюючись з процесуальними документами закінченого досудового слідства, учасники процесу роблять висновки про всебічність, повноту та об'єктивність розслідування, ступінь забезпечення їхніх прав (статті 217 і 218 КПК), однак досить поширеними в практиці дізнання і досудового слідства є факти, коли слідчі дії супроводжуються фальсифікацією процесуальних документів.

Наприклад, У кримінальній справі щодо А. і К. по обвинуваченню за ч, 2 ст. 185 КК України слідчий Дмитрі-вського РВ УМВС у Чернігівській М. склав фальшиві протоколи про відсутність у обвинувачених майна, що підлягає опису. Проте з матеріалів справи вбачалося, що обвинувачені мали власні мотоцикли та інше майно, що підлягає опису. В судовому засіданні було встановлено, що понятими зазначено осіб, які за вказаною адресою ніколи не проживали.

На основі процесуальних документів прокурор і суд можуть зробити висновок про неповноту розслідування, істотне порушення кримінально-процесуального закону й

283

повернути справу на додаткове розслідування (п. 2 ч. 1 ст. 229, статті 246 і 281 КПК). їх зміст є предметом дослідження під час судового слідства в суді першої інстанції (ст. 297, ч. 2 ст. 323 КПК), при перегляді судових рішень у апеляційному та касаційному порядку, а також в порядку виключного провадження. Підставами для перегляду судових рішень у порядку виключного провадження є: 1) нововиявлені обставини; 2) неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення (ч. 1. ст. 400⁴).

Розслідування злочинів групою слідчих. Для розкриття і розслідування розкрадань у великих та особливо великих розмірах, а також інших тяжких злочинів, якщо це пов'язано з виконанням значного обсягу слідчих дій і оперативно-розшукових заходів, спільним рішенням керівників органу дізнання, слідчого підрозділу можуть створюватися спеціальні слідчо-оперативні групи, у складі яких, як правило, буває кілька слідчих і оперативних працівників; про створення слідчо-оперативної групи виноситься постанова.

Створення і діяльність слідчо-оперативної групи не регламентовані чинним кримінально-процесуальним законодавством (ст. 119 КПК передбачає можливість створення лише слідчої групи).

Слід виділити характерні риси поняття слідчо-оперативної групи для того, щоб докладніше розкрити її сутність:

1. Слідчо-оперативна група є організаційною формою взаємодії слідчого з оперативними працівниками. Разом з тим ця діяльність базується на нормах кримінально-процесуального закону.

2. З організаційного боку слідчо-оперативна група поєднує слідчих і працівників органів дізнання для виконання загального завдання — швидкого і повного розкриття злочину.

3. З процесуального боку вона являє собою два формування, що працюють узгоджено. Одне з них постійно виконує відповідні процесуальні дії з розслідування злочинів, а інше сприяє слідчим, виконує їх доручення і вказівки з провадження слідчих і розпзукових дій,

4. Група може бути створена на визначений період для виконання конкретного завдання, а також для розслідування по справі в повному обсязі.

284

5. Взаємодія між членами групи має не випадковий, епізодичний характер, а є стійкою творчою співпрацею, основою для найбільш доцільного поєднання засобів і методів, властивих діяльності органів, що взаємодіють.

6. Керівництво слідчо-оперативною групою і координацію дій здійснює слідчий, у провадженні якого перебуває кримінальна справа.

Суперечності між керівником групи та її учасниками вирішуються прокурором або начальником відповідного органу внутрішніх справ.

Відомо, що потреба в проведенні оперативно-розшуко-вої роботи, як правило, виникає при вчиненні таємних замаскованих злочинів, а велика кількість співучасників, значна кількість злочинних епізодів, розгалуженість злочинної діяльності обумовлює тривалість та інтенсивність оперативно-розшукової роботи, роблять необхідним залучення слідчим працівників органів дізнання або постійного сприяння при провадженні слідчих і розшукових дій¹.

Слідчо-оперативна група створюється при черговій частині органу внутрішніх справ для забезпечення невідкладного реагування на повідомлення про злочини на кожну добу в складі слідчого, оперативних уповноважених, експерта-криміналіста, кінолога (п. 49 Інструкції про взаємодію)².

На практиці чисельність слідчо-оперативної груп буває різною. При цьому групи, які створюються для роботи по злочинах у сфері економіки, як правило, чисельніпіі, ніж у справах про злочини по лінії карного розшуку.

При комплектуванні слідчо-оперативних груп слід враховувати не тільки ділові, а й моральні якості слідчих і співробітників органів дізнання, які залучаються до роботи. Успіх у роботі групи значною мірою залежить від неформальних взаємовідносин її учасників, від соціально-психологічної атмосфери, що склалася. На це справедливо звертають увагу в спеціальній літературі³.

Викторов Б. А. Развитие принципов советского предварительного следствия и задачи дальнейшего совершенствования деятельности следственного аппарата ОВД. — М., 1969. — С. 14.

Наказ МВС України «Про невідкладні заходи щодо вдосконалення

KTypH і організації діяльності органів досудового слідства в системі

України» від 25 листопада 1992 р. № 745.

Быков В. М. Психологические аспекты взаимодействия следователя и органа дознания. — Омск, 1971. — С. 29.

285

Особливе значення має вибір керівника групи. Ним призначається один із слідчих або начальник слідчого підрозділу. Ця особа повинна бути не тільки кваліфікованим спеціалістом з розкриття злочинів, а й володіти відповідними організаторськими та особистими якостями, що забезпечують йому роль лідера. За даними експериментальної психології, для висунення лідера в процесі групової діяльності мають значення такі особисті якості, як ініціативність, енергійність, уміння організувати роботу, спілкуватися з людьми, зважати на думку інших, тактовність, скромність, впевненість, витримка, розум, винахідливість, самостійність¹.

Про створення слідчо-оперативної групи начальник органу внутрішніх справ видає наказ, в якому перелічуються слідчі й оперативні працівники, які виділені для включення до складу групи, а також призначається керівник групи. Робота всіх членів групи проводиться за планом заздалегідь погоджених слідчих дій і оперативно-розшу-кових заходів. План складається членами групи та обговорюється всім її складом. У ньому зазначаються характер роботи та її виконавці.

Динамічність і повнота планування досягається завдяки постійному взаємному обміну інформацією між слідчими та органами дізнання, спільному обговоренню зібраних по справі слідчих і оперативних даних і висуненню на їх основі нових версій, постійному ознайомленню учасників групи з матеріалами, що їх отримали інші співробітники.

Загальний план розслідування складає керівник групи. Індивідуальні плани для розслідування окремих епізодів злочину, дій конкретних осіб, плани виконання окремих слідчих дій складає слідчий.

Існує багато різних поглядів щодо класифікації етапів досудового слідства. Розглянемо одну з них:

1. Провадження першочергових, невідкладних слідчих дій.

2. Подальше розслідування для виділення сукупності доказів, що дають можливість прийняти рішення про притягнення конкретної особи як обвинуваченого.

3. Процесуальні дії щодо притягнення як обвинуваченого, застосування запобіжних та інших заходів процесуального примусу.

¹ Федотова А. Ф. Экспериментальная и прикладная психология. Л., 1971. — С. 29.

286

4. Провадження розслідування з метою збору доказів, дають можливість прийняти рішення про форму закінчення досудового слідства.

5. Закінчення розслідування як заключна частина роботи по справі.

На першому етапі при провадженні невідкладних першочергових слідчих дій з'ясовують та уточнюють обставини вчиненого злочину, виявляються і фіксуються його сліди, встановлюють коло осіб, причетних до вчинення злочину, якщо можливо і необхідно, проводять затримання підозрюваного, посилений пошук джерел, з яких можна отримати найбільш повну інформацію про механізм події злочину. Дані, отримані процесуальним і непроце-суальним шляхом, використовують для побудови версій, намічають узгоджені плани спільної подальшої діяльності.

Для того, щоб правильно визначити, які дії повинні становити зміст цього етапу, доцільно керуватися рекомендаціями, згідно з якими швидше й раніше за інші повинні проводитися такі дії:

1) невиконання яких може призвести до втрати доказів (огляд місця події, обшук, освідування; виїмка документів і предметів, що можуть бути речовими доказами, допит потерпілого; розшук і допит очевидців; затримання і допит підозрюваного, показання якого потребують інших термінових заходів, як правило, обшук чи виїмка);

2) розшук злочинця з метою недопущення вчинення ним нових злочинів (оперативно-розшукові та розшукові заходи, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, огляд і виїмка кореспонденції та дослідження інформації, знятої з каналів зв'язку), а також з'ясування ступеня причетності до вчиненого злочину певних осіб;

3) забезпечення відшкодування матеріальної шкоди і можливої конфіскації майна (обшук, накладення арешту на майно);

4) від результатів яких залежить проведення інших невідкладних заходів або які необхідні для їх підготовки ;ч

5) які дозволяють одночасно перевірити кілька версій, наикоротшим шляхом вирішити поставлені задачі;

6) які потребують значного часу для їх проведення (ревізія, судово-бухгалтерська, судово-економічна та інші експертизи, доручення про виконання слідчих і розшукових дій).

287

Другий етап досудового слідства є логічним продовженням першого. Можливе висунення нових версій, розширення кола осіб, підозрюваних у вчиненні злочину. Поряд із цим накопичують і перевіряють докази, досліджують і уточнюють обставини, що дозволяють точно сформулювати і правильно вибрати запобіжний захід.

На третьому етапі процесуальна діяльність слідчих полягає у формулюванні постанов про притягнення як обвинувачених конкретних осіб, забезпеченні, якщо це необхідно, участі в справі захисника, виклику або доставления обвинувачених, пред'явленні обвинуваченим для ознайомлення висновків експертиз, застосування запобіжних заходів та інших заходів процесуального примусу.

У ході роботи групи на цьому етапі може бути не встановленим місце знаходження окремих осіб, що підлягають притягненню як обвинувачені.

У разі, якщо притягнення таких осіб як обвинувачених уже відбулось і оголошено їх розшук, можуть бути проведені різні процесуальні й оперативно-розшукові дії, спрямовані на встановлення місцезнаходження цих осіб, особливо якщо вони переховуються.

На четвертому етапі досудового слідства перевіряють показання обвинувачених, уточнюють всі обставини, що входять у предмет доказування, забезпечують отримання доказів, які дозволяють дійти правильного висновку про форму розслідування.

Необхідність здійснення оперативно-розшукової роботи, отримання і використання слідчим інформації, що її здобуто непроцесуальним шляхом, у цей період зростає.

Наприклад, слідчо-оперативна група Білогорського РУВС Кримської області здійснила роботу по кримінальній справі С. та інших, які обвинувачуються у вчиненні ряду крадіжок державної власності та індивідуального майна громадян. У результаті узгодженої діяльності групи було встановлено і доказано ряд епізодів вчинення злочинів, вилучено значну частину викраденого майна. Але деякі викрадені речі виявити не вдалося. В результаті проведення заходів було перехоплено написану на резинці білизни і передану зі слідчого ізолятора дружині записку С, ^в якій той просив Ш збути заховані на городі речі. Ці речі було виявлено при повторному обшуку, який провели в будинку С. У подальшому стало можливим розкрити ще три крадіжки, вчинені С. у співучасті з іншими особами.

288

На останньому, п'ятому етапі досудового слідства, який ключає в себе процесуальні дії з кінцевої систематизації матеріалів справи, оцінки зібраних доказів, пред'явлення матеріалів для ознайомлення учасниками процесу, формулювання кінцевого рішення, оформлення підсумкового процесуального документа і направлення справи, опера-тивно-розшукова робота, як правило, припиняється. Лише в окремих випадках може знадобитися проведення окремих оперативно-розшукових заходів.

у цей період може тривати оперативно-розшукова робота щодо пошуку зниклого злочинця і схованих цінностей, попередження нових злочинів і запобігання спробам перешкодити нормальному завершенню розслідування.

Використання науково-технічних засобів при розкритті й розслідуванні злочинів. Науково-технічні засоби досить широко застосовуються в сфері кримінального процесу, зокрема при розкритті й розслідуванні злочинів. Використовують їх і злочинці, які мають на озброєнні не тільки сучасні транспортні засоби і зброю, а й прилади нічного бачення, пристрої для прослуховування телефонних розмов, найновішу радіо-, теле- і відеоапаратуру. Тому без відповідного технічного оснащення органів розслідування ускладнюється розкриття й розслідування злочину, боротьба зі злочинністю в цілому.

До науково-технічних засобів, які використовуються при провадженні розслідування, криміналісти відносять систему загальнотехнічних, пристосованих і спеціально розроблених приладів, апаратів, устаткування, інструментів, пристосувань, матеріалів, а також методів їх застосування з метою виявлення, фіксування, вилучення, дослідження доказів для більш ефективного проведення розслідування й попередження злочинів¹.

Науково-технічні засоби за їх цільовим призначенням можна поділити на такі групи:

1) засоби освітлення. Під час провадження слідчих дій використовуються різноманітні джерела освітлення: побутові освітлювачі (рухомі та стаціонарні), промислові освітлювальні засоби;

Гончаренко В, И. Научно-технические средства в следственной практике. — к., 1984. — С. 10.

¹⁰

289

2) оптичні прилади. Застосовуються для виявлення макро- і мікроогляду речових доказів, інших предметів і документів: збільшувальні лупи звичайні, бінокулярні лупи (забезпечують стереоскопічність зорового сприйняття), різноманітні види мікроскопів тощо;

3) пошукові засоби. Це найбільш складні науково-технічні засоби, що використовуються при розслідуванні злочинів. До них належать: металошукачі, магнітні шу-качі-підйомники, прилади для пошуку трупів, переносні рентгенівські установки, щупи різноманітних конструкцій, ручний бур тощо.

Наведемо приклад успішного застосування пошукових засобів.

Протягом 1990 р. громадянин Ц. у змові з інтими особами вчинив кілька крадіжок на території Конотопського району Сумської області. При затриманні Ц. слідчий не знав, де знаходиться викрадене. З оперативних джерел стало відомо, що Р. була коханкою Ц. Тож було вирішено провести обшук і в неї. Для знайдення викрадених ювелірних виробів, годинників тощо планувалося використати металошукач та інші пошукові засоби. Наявність у слідчо-оперативної групи таких приладів, які Р. побачила вперше, справило на останню бажане враження. Вона добровільно видала всі передані їй Ц. на зберігання цінності та докладно розповіла про факти, що цікавили слідчого.

Сам факт використання маловідомих обшукуваному науково-технічних засобів може справити на нього сильний психологічний вплив і часто саме за допомогою науково-технічних засобів отримують оперативні дані;

4) прилади для дослідження в невидимих променях спектра (ультрафіолетові освітлювачі, електронно-оптичні «перетворювачі» тощо). їх використовують при проведенні оглядів і обшуків та інших слідчих дій, вони дають можливість виявити сліди крові, сперми, слини та інших речовин біологічного характеру, сліди масел, жирів, кислот і отрут, прочитати записи, що виконані спеціальними чорнилами;

5) засоби вимірювання: рулетка, транспортер, секундомір, мікрометр, міліметрова лінійка, вимірювачі температури, сили струму тощо;

290

6) засоби вилучення й упаковки. Більшість з них містить-_в комплектах науково-технічних засобів для слідчого, перта-криміналіста _та оперативного працівника;

7) апаратура для фіксування здійснення слідчих дій і їх результатів, а також засоби оргтехніки слідчого (фото-апаратура, магнітофони, диктофон тощо);

g. Засоби зв'язку (телефонний і телеграфний зв'язок, радіозв'язок і телебачення, електроакустичні й рупорні мегафони, сигналізації).

Крім зазначених науково-технічних засобів є їх комплекти. Це слідчі портфелі, спеціальні набори, комплекти науково-технічних засобів для прокурора-криміналіста, оперативний і експертний «чемодан» (сумка), службовий «чемодан» автоінспектора, пересувна криміналістична лабораторія.

Порядок застосування при провадженні слідчих дій найважливіших науково-технічних засобів — звукозапису, кінозйомки і відеозапису — детально врегульований в законі (статті 85^і і 85² КПК). Про їх застосування повідомляються учасники слідчої дії. Звукозапис і відеозапис відтворюються після закінчення слідчої дії, кіноплівка також демонструється всім учасникам. Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко- і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми та інші матеріали додаються до протоколу цієї дії як такі, що пояснюють його зміст (ч. 4 ст. 85 КПК). Але в дійсності ці матеріали мають більш широке і самостійне доказове значення, тому доцільно було б визначити їх самостійним джерелом доказів, а зліпки й відбитки — похідними речовими доказами.

У КПК порівняно докладно регулюється застосування лише трьох науково-технічних засобів (статті 85^і і 85² КПК), а це є не зовсім ефективним, бо з появою кожного нового технічного засобу виникає питання про допустимість і правомірність його використання для фіксування доказів, обставин кримінальної справи. Тому цілком слушними є пропозиції сформулювати в КПК загальні норми про умови допустимості використання науково-технічних засобів і в широкому плані — досягнень науки і техніки в кримінальному процесі. Однак не слід виключати вже наявні в КПК норми, які регулюють порядок застосування окремих технічних засобів і охорону прав особи при цьому, оскільки саме конкретні вказівки зако-

ну є важливими и реальними гарантіями додержання принципів кримінального судочинства¹.

Загальні вимоги, що визначають умови допустимості застосування в кримінальному процесі науково-технічних засобів і методів розслідування, такі:

— дії з їх застосування правомірні, якщо вони передбачені законом, не суперечать йому;

— застосувати їх можуть особи, спеціально на це уповноважені;

— можливість їх застосування безпосередньо визначається їх науковою обгрунтованістю, об'єктивністю й достовірністю результатів, що одержуються;

— вони не повинні суперечити етичним нормам, принижувати гідність осіб, щодо яких застосовуються;

— їх застосування має відповідати вимогам безпеки.

Для ефективного застосування науково-технічних засобів працівники органів слідства повинні самі набувати навичок їх використання, а за необхідності запрошувати спеціаліста для участі у проведенні слідчої дії, мати вичерпну інформацію про можливості існуючих експертних установ. Нехтування цим призводить на практиці до того, що слідчий не вміє відшукати матеріальні сліди злочину, правильно їх вилучити й оформити, внаслідок чого назавжди втрачаються докази. Разом з тим слід зазначити, що відображувані в протоколах оглядів, обшуків, впізнань та багатьох інших дій фактичні дані засвідчуються підписами понятих. Тут маємо протиріччя між необхідністю фіксування в протоколах слідчих дій усієї отриманої інформації та реальною можливістю її засвідчення. Обумовлюється це тим, що дослідження матеріальних слідів злочину можуть проводитися з використанням фахових знань за методикою, яка не завжди може бути зрозумілою понятим, а результати таких досліджень іноді потребують спеціальної розшифровки. Хід досліджень, у процесі яких застосовуються спеціальні знання та різні сучасні науково-технічні засоби, не завжди можна контролювати, а результати таких досліджень не завжди доступні для безпосереднього сприйняття. Нарешті, перешкодою для засвідчення за допомогою понятих може бути також небезпека для здоро-

¹ Гончаренко В. И. Использование данных естественных и технических наук в уголовном судопроизводстве. — К., 1980. — С. 94.

292

'я безпосереднього сприйняття матеріального джерела 'нформації (отруйні речовини, радіоактивні ізотопи тощо). Тому такого роду дослідження, на думку В. М. Тертишни-ка, не можуть здійснюватися в рамках слідчих дій, де беруть участь поняті. У протоколах слідчих дій, стверджує він, можуть фіксуватися хід та результати досліджень, які виконуються без застосування фахових знань¹. Але, на нашу думку, у протоколах слідчих дій можуть і провинні фіксуватися хід та результати досліджень, які виконуються з застосуванням і без застосування фахових

знань.

Всі дії» які сприймаються, усвідомлюються при провадженні слідчої дії, повинні контролюватися та перевірятися понятими, що відображається в протоколі та засвідчується їх підписами.

¹ Тертитвик В. М. Зазнач, праця. — К., 1999. — С 224.

293

ТЕМА 11

Провадження слідчих дій

§ 1. Поняття і сутність слідчих дій

§ 2. Загальна характеристика слідчих дій

§ 1. Поняття і сутність слідчих дій

При розслідуванні кримінальної справи слідчий виконує дії та ухвалює рішення, передбачені або зумовлені кримінально-процесуальним законом. Ці дії та рішення різні, кожне з них, як правило, має свої завдання, виконати які прагне слідчий.

Процесуальні дії слідчого, незалежно від їх безпосереднього завдання, в сукупності спрямовані на всебічне, повне й об'єктивне розслідування кримінальної справи. У такому значенні всі процесуальні дії слідчого по кримінальній справі, здавалося б, повинні називатися слідчими. Однак в юридичній літературі прийнято називати слідчими лише ті процесуальні дії слідчого, які, на відміну від інших (винесення постанов про направлення справи, обрання запобіжних заходів, роз'яснення прав учасникам процесу тощо), спрямовані на виявлення, перевірку і закріплення доказів.

Деякі автори ототожнюють поняття процесуальних і слідчих дій¹.

Протилежну думку щодо цього висловив М. І. Бажа-нов. Він відносив до слідчих дії, що проваджуються у кримінальних справах з метою збирання і фіксування доказів, а також притягнення як обвинуваченого, обрання щодо обвинуваченого запобіжного заходу, визнання особи потерпілим, цивільним позивачем і цивільним відповідачем, тобто такі процесуальні дії, мета яких зовсім інша².

¹ Лузин И. И. Расследование как процесс познания. — М., 1969. — С. 58.

² Советский уголовный процесс. — К., 1983. — С. 202—203.

294

О. Я. Дубинський розумів під слідчими діями процесуальні ДІЇ слідчого чи особи, яка проводить дізнання, що здійснюються, як правило, в стадії досудового слідства відповідно до визначених правил і напрямків щодо збирання і перевірки доказів¹.

у кримінально-процесуальній літературі є й інші визначення слідчих дій. Ми згодні з думкою Н. А. Якубовича що слідчі дії — це передбачена кримінально-процесуальним законом сукупність операцій, що забезпечується державним примусом і прийомами, які здійснюються при розслідуванні злочинів для виявлення, фіксування і перевірок фактичних даних, що мають значення доказів по кримінальній справі. Кожна зі слідчих дій виступає як специфічна сукупність пізнавальних прийомів виявлення і відображення доказової інформації певного виду².

Слідчі дії, що виконуються в зв'язку з розслідуваною справою, але з порушенням порядку, встановленого кримі-нально-лроцесуальним законом, не можна розглядати як засоби отримання або перевірки доказів. З іншого боку, слідчі дії, оформлені за всіма правилами, але не у зв'язку з кримінальною справою або до її порушення, недопустимі.

Правомірність слідчих дій визначається такими умовами:

• будь-яка слідча дія може проводитися за рішенням органу дізнання і слідчого тільки після порушення кримінальної справи; в ст. 190 КПК виняток зроблено лише для огляду місця події — він можливий і до порушення кримінальної справи, також може бути застосовано до порушення кримінальної справи арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку з метою запобігти злочину (ст. 187 КПК);

• порядок провадження слідчої дії та її процесуальне оформлення повинні суворо відповідати кримінально-процесуальному законодавству України;

• слідчі дії проводяться за наявності правової і фактичної основ:

Правова основа — це сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом умов, що дають слідчому право виконати ту або іншу слідчу дію.

Під фактичною основою слід розуміти фактичні дані, що диктують необхідність виконання конкретних дій в інтересах встановлення істини у справі. Мета проведення тієї або іншої слідчої дії прямо передбачена в нормах КПК. Наприклад, мета огляду — виявлення слідів злочину, з'ясування обстановки події; мета виїмки — вилучення певних предметів і документів, якщо точно відомо їх місцезнаходження.

Отже, визначаючи сутність слідчих дій, можна помітити дві сторони, що характерні для цього виду кримінально-процесуальних дій: пізнавальну і нормативну.

Пізнавальна сторона слідчих дій представлена, зокрема, такими прийомами пізнання, що використовуються слідчим при їх провадженні, як спостереження, допит, опис.

Нормативна сторона слідчих дій полягає в детальній регламентації правил і умов їх проведення, що встановлені кримінально-процесуальним законодавством. Багато слідчих дій супроводжуються застосуванням заходів процесуального примусу, втручанням в особисті, майнові й інші права громадян, а також права і законні інтереси підприємств, установ, організацій. Усі слідчі дії здійснюються в ім'я правосуддя — рішення про кожного з них повинно бути законним і обгрунтованим¹.

Всі рішення по кримінальній справі, в тому числі про проведення слідчих дій, слідчий приймає самостійно (за винятком випадків, якщо законом передбачено отримання санкції); він несе повну відповідальність за їх правомірність і якість. Приймаючи рішення про проведення будь-якої слідчої дії, слідчий повинен враховувати місце і час її виконання, можливе коло учасників, необхідність застосування тих або інших технічних засобів. Законодавець дозволяє слідчому при виконанні слідчих дій звертатися до органів дізнання, які в цьому разі здійснюють свої функції суто в межах доручень і вказівок слідчого.

Слідчий не має права нікому передоручати проведення слідчих дій, якщо він може сам їх виконати і якщо не виникає необхідності дати доручення органу дізнання або слідчому іншої місцевості. Разом з тим, слідчий згідно зі своїми повноваженнями (ст. 114 КПК) не зобов'язаний доводити, чому виконати ту або іншу слідчу дію він доручає в кожному конкретному випадку органу дізнання або слідчому іншої місцевості.

Ніхто з посадових осіб органу внутрішніх справ або іншого відомства без спеціального доручення або вказівки слідчого не має права проводити жодної слідчої дії у справі, що знаходиться в його провадженні.

Співробітники міліції як представники органу дізнання мають право провести слідчі дії:

• в повному обсязі тільки після порушення кримінальної справи про злочини, що не є тяжкими, до встановлення особи, яка вчинила злочин, додержуючись строків, передбачених ч. 1 ст. 108 КПК. Якщо таку особу не встановлено, дізнання зупиняється і слідчі дії не провадяться;

• усі можливі після порушення ними кримінальної справи про тяжкий злочин у межах строків, передбачених ч. 2 ст. 108 КПК;

• у справі переданій від органу дізнання слідчому або що перебуває у провадженні слідчого, — тільки за його дорученням (ч. 4 ст. 104 КПК).

Прокурор наділений правом у необхідних випадках брати участь у проведенні тієї або іншої слідчої дії по кримінальній справі, що перебуває у провадженні слідчого, та особисто проводити окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі (ч. 1 п. 5 ст. 227 КПК). При цьому він не набуває повноважень слідчого, а діє в порядку нагляду за досудовим слідством.

Слідчі дії проводяться не тільки з ініціативи слідчого, а й за вказівкою прокурора, начальника слідчого відділу або за клопотанням осіб, що беруть участь у справі: обвинуваченого, його захисника, потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, а також їх представників. Необхідність проведення слідчих дій за клопотаннями вказаних осіб визначає слідчий. Свою відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих дій слідчий повинен мотивувати в постанові. Однак це не означає, що можна відхиляти обгрунтоване клопотання.

Обрання тих або інших слідчих дій залежить від характеру кримінальної справи, однак закон передбачає і випадки обов'язкового їх проведення. Наприклад, ст. 76 КПК перед-бачає обов'язкове проведення експертизи для встановлення причин смерті та характеру тілесних ушкоджень, для визнання психічного стану підозрюваного або обвинуваченого.

Крім того, обов'язковість деяких слідчих дій зумовлена раніше проведеними процесуальними діями слідчого. Наприклад, особа, яку затримано в порядку, передбаченому ст. 106 КПК, підлягає обов'язковому допиту як підозрюваний, а особа, якій пред'явлено обвинувачення, — допиту як обвинувачений (статті 107, 143 КПК).

До слідчих дій кримінально-процесуальне законодавство відносить: допит свідка, потерпілого, затримання підозрюваного, допит підозрюваного, обвинуваченого, експерта, очну ставку, огляд, ексгумацію трупа, освідування, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки й обставин події, обшук, виїмку, призначення експертизи, накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку.

Слідчі дії можна класифікувати залежно від цілей, об'єктів, методів виконання, часу і правил провадження, а також деяких інших критеріїв. Класифікація за різними критеріями допомагає усвідомити внутрішню сутність слідчих дій, визначити їх місце серед інших подібних.

В юридичній літературі є різні критерії для класифікації слідчих дій, але, на нашу думку, слушним є поділ слідчих дій, що його пропонують М. М. Михеєнко, В. Т. Hop і В. П. Шибіко:

1) основні та додаткові. Наприклад, після першого допиту свідка—очевидця розбійного нападу проводиться додатковий допит з метою з'ясування окремих обставин вчинення цього злочину;

2) первинні та повторні. Йдеться про те, що після першого допиту, огляду, обшуку тощо та сама дія проводитиметься в повному обсязі;

3) невідкладні та інші. При цьому слід мати на увазі, що невідкладність проведення певної слідчої дії може виявитися не тільки на початку розслідування, а й у ході подальшого його провадження. Наприклад, достатні підстави для проведення обшуку на квартирі знайомої обвинуваченого виникли лише після допиту самого обвинуваченого;

4) обов'язкові й необов'язкові. Обов'язковість слідчої дії може визначатися прямою вказівкою в законі, наприклад, обов'язкове призначення судово-медичної експертизи для встановлення причин смерті або встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень, обов'язковий допит обвинуваченого у справі, що передається з обвинувальним висновком до суду.

За своєю процесуальною формою слідчі дії можна поділити на такі, що провадяться:

1) за постановою слідчого і без неї. Без попереднього винесення постанови слідчий виконує такі слідчі дії: допити, огляди, відтворення обстановки й обставин події, пред'явлення для впізнання і, як правило, затримання підозрюваного, а також, як виняток із загального правила, обшук особи та виїмку в неї предметів та документів (ч. З ст. 184 КПК);

2) з дозволу (чи за рішенням) суду або без нього. Лише голова апеляційного суду своєю постановою може дозволити слідчому накласти арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку. Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, проводиться лише за мотивованою постановою судді;

3) з санкції прокурора і без санкції. З санкції прокурора проводиться обшук, за винятком житла та іншого володіння особи, арешт розшуканого обвинуваченого для направлення етапом до місця провадження слідства, призначення судово-медичної та судово-психіатричної експертиз з поміщенням обвинуваченого до відповідної медичної установи. Постанова слідчого про ексгумацію трупа має бути затверджена прокурором (ч. 2 ст. 192 КПК). Інші слідчі дії санкції прокурора не потребують;

4) за участю понятих і без них. Стаття 127 КПК визначає коло слідчих дій, які обов'язково провадяться в присутності не менше двох понятих — це провадження обшуку, виїмки, огляду, огляду і виїмки кореспонденції та дослідження інформації, знятої з кналів зв'язку (ч. 1 ст. 187^і) пред'явлення осіб та предметів для впізнання, відтворення обстановки й обставин події, опису майна. До цього переліку не увійшли допити, очні ставки, призначення експертизи.

Слідчі дії, залежно від їхньої мети, можуть бути такими, що спрямовані на збирання або перевірку доказів. Зауважимо, однак, що одна й та сама дія може за різних обставин справи, на різних етапах провадження розслідування бути спрямованою як на збирання нових доказів, так і на перевірку вже зібраних. Виняток становить, як правило, лише перша слідча дія, мета якої — виявлення і закріплення доказів¹.

Слідчий може використати будь-яку зі слідчих дій для досягнення мети досудового слідства, однак це не означає, що він повністю вільний в їх виборі. Багато залежить від досвіду і кваліфікації слідчого, його вміння орієнтуватися в слідчій ситуації і знання можливостей кожної слідчої дії. Слід мати на увазі, що помилка у виборі слідчої дії, підміна однієї слідчої дії іншою може спричинити не-зворотні наслідки: порушення строків розслідування, прав учасників досудового слідства. Слідчий, який добре володіє методикою розслідування різних видів злочинності, знає слідчу практику, володіє теоретичними, аналітичними підходами до розслідування, як правило, уникає грубих помилок у виборі слідчої дії.

Ефективність слідчих дій переважно залежить від умов сприйняття слідчим доказової інформації, яку він отримує в результаті виконання слідчих дій. Особливо важливими щодо цього є приписи закону про місце і час провадження слідчих дій.

Найчастіше слідчі дії проводяться в кабінеті слідчого, де зберігається кримінальна справа і під рукою завжди є необхідні довідкові матеріали, бланки.

Деякі слідчі дії, які зручно було б виконувати в кабінеті, слідчий повинен проводити в іншому місці. Наприклад, потерпілих можуть допитувати в лікарні, обвинувачених — у слідчому ізоляторі.

Іноді необхідно почати слідчі дії в одному місці, а закінчити — в іншому. Виїжджаючи у відрядження, слідчий може поступово виконувати слідчі дії в різних містах, або ж ті самі дії за окремими дорученнями слідчого проводять органи дізнання чи інші слідчі.

Кримінально-процесуальний закон передбачає провадження слідчих дій у денний час. У нічний час (з 22.00 до 6.00) слідчі дії можуть бути проведені в тих випадках, якщо затримання загрожує настанням небажаних наслідків (втрата доказів, продовження злочинних дій тощо).

Іноді виконання слідчої дії обумовлюється попередніми діями слідчого чи прямо вказується в законі. Наприклад, ч. 1 ст. 143 КПК покладає на слідчого обов'язок допитати обвинуваченого негайно після його явки або приводу, в будь-якому разі не пізніше доби після пред'явлення йому обвинувачення.

Тривалість слідчих дій кримінально-процесуальним законом не обмежується. Вона повністю залежить від характеру самої слідчої дії, умов, в яких вона проводиться, а також досвідченості та кваліфікації слідчого.

При виконанні слідчих дій, незважаючи на те, що вони в деяких випадках мають примусовий характер, недопустимими є вимагання показань, посягання на честь і гідність учасника слідчої дії (ч. З ст. 22 КПК). Слідчий зобов'язаний, крім цього, забезпечити безпеку і майнові інтереси учасників слідчих дій.

Слідчий, розпочинаючи ту чи іншу слідчу дію, повинен роз'яснити права й обов'язки учасникам слідчої дії (гл. З КПК).

За необхідності він попереджує свідків, потерпілих, цивільного позивача, цивільного відповідача, захисника, експерта, спеціаліста, перекладача, понятих та інших осіб, що присутні при провадженні слідчих дій, про недопустимість розголошення даних досудового слідства без його дозволу. Учасники слідчих дій можуть оскаржити прокурору незаконні, на їх думку, дії слідчого.

Хід і результати провадження кожної слідчої дії відображаються в протоколі. Це основний вид фіксування інформації, отриманої при провадженні слідчих дій. Додатковими способами, що застосовуються поряд із веденням протоколу, є машинопис, звукозапис, стенографування, кінозйомка та відеозапис (ч. 6 ст. 115 КПК).

Протокол слідчої дії складається з трьох частин: вступної, описової та резолютивної.

Зміст протоколу визначається характером слідчої дії і порядком її виконання.

Обов'язкові реквізити протоколу кожної слідчої дії передбачені ст. 85 КПК. У ньому повинні бути вказані: місце і дата його складання, прізвище осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії, адреси цих осіб, роз'яснення їх прав і обов'язків, зміст проведення слідчої дії, час її початку і закінчення, всі істотні для справи обставини, виявлені при виконанні даної слідчої дії.

Якщо при виконанні слідчої дії застосовувались спеціальні технічні засоби, в протоколі зазначаються назва, призначення, умови і порядок використання цих засобів, об'єкти, до яких ці засоби застосовувались, отримані результати (як позитивні, так і негативні). При цьому повинно бути зазначено, що всі присутні при виконанні слідчої дії були попереджені про застосування технічних засобів.

Протокол підписують всі особи, які брали участь у слідчій дії. Якщо обвинувачений, підозрюваний, свідок або інший учасник слідчих дій відмовляється підписати протокол, слідчий робить позначку в протоколі та завіряє її своїм підписом. Відмову підписати протокол має пояснити особа, що відмовилася. Це пояснення заноситься до протоколу. Всі доповнення і виправлення повинні бути застережені в протоколі перед підписанням.

Якщо хто-небудь з учасників проведення слідчої дії не може особисто підписати протокол, то для підписання запрошується стороння особа.

Порядок провадження кожної слідчої дії та її оформлення визначено в чинному КПК та спеціальній юридичній літературі¹.

§ 2. Загальна характеристика слідчих дій

Допит свідка і потерпілого

Допит - це слідча дія, в процесі якої слідчий отримує від допитуваних (свідка, потерпілого, підозрюваного або обвинуваченого) словесну інформацію про обставини злочину й інші факти, що мають значення для встановлення об'єктивної істини і забезпечення правильного застосування закону.

Особливість отримання інформації в ході допиту полягає в тому, що її джерелом є людина, її психічне (ідеальне) відображення, яке треба розкрити. Були спроби розглядати проблему допиту комплексно, з погляду низки наук: як засіб доведення; як процес специфічного спілкування для отримання інформації, що має значення для справи; як спеціальне явище, що має етичний і виховний бік.

У такому інтерпретуванні проблема допиту являє собою вчення про специфічний спосіб (форму) спілкування, що використовується в кримінальному судочинстві для отримання інформації від особи, яку допитують. Вчення містить систему наукових рекомендацій про криміналістичні, психологічні та морально-етичні засоби дослідження особи, яку допитують, і правомірного впливу на нього. Звідси отримання інформації методом допиту уявляється як упорядкована спільність (система) прийомів спілкування з джерелом «ідеальної» інформації, що стосується події, яку розслідують. Тому за допомогою допиту отримують інформацію не лише в ході слідчої дії, а й під час опера-тивно-розшукових заходів, організаційних і перевірочних дій слідчого.

У наш час допит розглядають, з одного боку, як метод отримання інформації про психічне (ідеальне) відбиття людиною обставин, пов'язаних з подією, що розслідується, а з іншого — як діяльність (спілкування), що має процесуальну форму, щодо реалізації цього методу. Такий підхід відкриває перспективи систематизації розроблених у криміналістиці й судовій психології тактичних і психологічних прийомів допиту в єдиний метод діяльності, про необхідність розробки якого йшлося в літературі¹.

Допит як процесуальна діяльність є формою реалізації тактичних, психологічних та інших прийомів і засобів розслідування для отримання, дослідження, фіксування і перевірки показань особи, яку допитують, щодо події, яку розслідують. Допит проводить особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд). Цей процес регулюється законом, наприклад, допит свідка (ст. 167 КПК), обвинуваченого (ст. 143 КПК), та рекомендаціями криміналістичної науки.

Ці рекомендації реалізують за допомогою відповідної програми, тобто методики допиту, в якій організуюча роль слідчого полягає в умінні керувати тактикою спілкування, використовуючи прийоми законного впливу на особу, яку допитують. Отже, допит слід розглядати як спілкування слідчого з особою, яку допитують, у ході якого на основі встановленого психологічного контакту шляхом застосування тактичних прийомів керуючого впливу досягається основна мета — отримання повних і достовірних свідчень¹.

У криміналістичній науці розроблено тактичні прийоми встановлення психологічного контакту, але є різні конкретні рекомендації для його досягнення. Наприклад, А. В. Дулов серед прийомів називає: а) викликання інтересу особи, яку допитують, до допиту; б) викликання інтересу в особи, яку допитують, до особи, яка допитує (слідчого, прокурора); в) звернення до закону, пояснення значимості необхідної інформації, ознайомлення з обставинами, що можуть пом'якшити провину тощо².

В. Ф. Глазирін для встановлення психологічного контакту рекомендує такі прийоми: а) звернення до логічного мислення обвинуваченого; б) викликання в обвинуваченого інтересу до спілкування та його результатів (якщо обвинувачений дійсно вчинив злочин, його вину буде доведено незалежно від його показань, тощо); в) підвищення емоційного стану — збудження (звернення до почуттів обвинуваченого: гордості, сорому, жалю, каяття тощо); г) вплив на обвинуваченого особистих якостей слідчого (ввічливість, справедливість, доброзичливість, вимогливість тощо)³.

При встановленні психологічного контакту не можна допускати ситуації «смислового бар'єру», коли в процесі спілкування настає взаємне відчуження, нерозуміння одне одного. Воно характеризується недовірою, ворожістю, психологічною непроникністю. Всі доводи обвинувачений сприймає як спробу обдурити його.

Отже, можна визначити спільні способи встановлення психологічного контакту між особою, яку допитують, і особою, яка допитує:

1) створення належної обстановки допиту;

2) допит наодинці;

3) коректна поведінка слідчого як представника держави, що виконує важливі державні функції;

4) демонстрування доброзичливості, неупередженого ставлення до особи, яку допитують, пробудження інтересу до слідчого як партнера по спілкуванню;

5) демонстрування вміння вислухати до кінця, не підвищувати тон;

6) проведення попередньої бесіди на абстрактну тему;

7) звернення до логічного мислення;

8) роз'яснення цілей і завдань допиту;

9) створення обстановки, що стимулює інтерес до допиту і його результатів.

При встановленні психологічного контакту не можна допускати:

1) довге чекання допиту;

2) прояву надмірної зацікавленості, співчуття;

3) нездійсненних обіцянок, використання брехні, закликів до дій, що суперечать нормам моралі, тощо¹.

Допит свідка є найбільш поширеною слідчою дією, що полягає в одержанні слідчим у передбаченому законом порядку від свідка його показань про обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальних справ.

Свідка викликають до слідчого, як правило, повісткою, яка вручається йому під розписку, а в разі його тимчасової відсутності — комусь із дорослих членів сім'ї, житлово-експлуатаційній організації, виконкому селищної чи сільської Ради народних депутатів або адміністрації за місцем його роботи. Свідок може бути викликаний також телеграмою і телефонограмою, а за необхідності й особисто запрошений слідчим, наприклад, щоб приховати від обвинуваченого факт виклику свідка на допит.

У повістці зазначається, кого викликають як свідка, куди і до кого, день і час явки, наслідки неявки, передбачені статтями 70 і 71 КПК (ст. 166 КПК).

Повістка надсилається поштою або з посильним з таким розрахунком, щоб свідок мав реальну можливість вчасно з'явитися за викликом. Розписку з датою і часом вручення повертають слідчому.

Якщо свідок не з'явиться за викликом без поважних причин, слідчий має право застосувати до нього привід через органи міліції, про що складає мотивовану постанову¹. За злісне ухилення від явки до органів дізнання, до-судового слідства і суду свідок несе відповідальність за ч. 1 ст. 185³ або за ст. 185⁴ Кодексу України про адміністративні правопорушення. Допитувати свідка дозволяється як за місцем провадження досудового слідства, тобто в службовому кабінеті слідчого, так і за місцем його перебування (у лікарні, вдома, за місцем роботи чи навчання), що може бути обумовлено хворобою, немічністю, мало-літством свідка, а інколи й потребою негайного допиту.

Свідка допитують за відсутності інших свідків. При цьому слідчий вживає заходів для того, щоб свідки, викликані в одній справі, не могли спілкуватися між собою до закінчення допиту. Викликати таких свідків потрібно на різний час і вчасно розпочинати допит.

До допиту слідчий повинен належним чином підготуватися, вивчити матеріали справи, а за потреби також нормативні акти і спеціальну літературу, що стосується предмета допиту, скласти план допиту з визначенням тих питань, які слід з'ясувати при допиті, щоб уникнути повторних викликів громадян, намітити тактику допиту.

Перед допитом слідчий виявляє особу свідка з перевіркою особистих документів (паспорта, військового квитка, службового посвідчення), повідомляє, в якій справі його викликано, роз'яснює обов'язки свідка, попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправильних показань за статтями 384 і 385 КК, з'ясовує його стосунки з обвинуваченим (підозрюваним) та потерпілим і пропонує розповісти все, що йому відомо про обставини, у зв'язку з якими його викликали на допит, за необхідності орієнтує, щоб той виклав події в їх хронологічній та логічній послідовності до найменших подробиць і з зазначенням інших джерел доказів, що підтвердили б його показання.

Після вільної розповіді про те, що саме і з яких джерел йому відомо про ці обставини, свідок відповідає на запитання слідчого. Запитання слідчий повинен сформулювати стисло, конкретно і таким чином, щоб свідок не зміг одержати інформацію для своєї відповіді. Забороняється ставити запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні запитання) (ст. 167 КПК). У практиці вироблено чотири види запитань, які ставляться при допиті свідка (та інших осіб): а) такі, що доповнюють, — про обставини, які свідок забув розповісти, не хотів про них говорити, тобто про них повідомлено не було. Наприклад, після того, як свідок у справі про заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень із застосуванням вогнепальної зброї розповів про факт виготовлення його знайомим токарем на заводі саморобного пістолета; б) такі, що уточнюють, — для деталізації окремих фактів, викладених свідком неконкретно, у загальній формі. Наприклад, свідок показав на допиті, що обвинувачений погрожував потерпілому вбивством. Запитання слідчого стосуватиметься уточнення, в чому конкретно, у яких словах висловлювалася ця погроза; в) такі, що нагадують, — для того, щоб допомогти допитуваному відновити в пам'яті забуті події і факти. Свідку, який забув певний факт, ставляться запитання про інші факти, що пов'язані з даним фактом: були разом, одночасно з ним, перед ним або після нього. Наприклад, свідок забув час події (пограбування тощо) або час, коли він бачив підозрюваного, заявляє про алібі, тоді потрібно запитати про те, коли свідок повернувся додому, яка в той час була радіо- чи телепередача тощо. Недопустимо ставити запитання, які підказують, нав'язують свідку певну відповідь; г) контрольні — для перевірки правильності інформації, що повідомляє свідок, слідчий запитує про джерела, з яких він одержав відомості про обставини, за яких він сприймав певну подію, хто може підтвердити його показання¹.

Органам дізнання, слідчому, прокурору і судді (суду) забороняється домагатися показань свідка, який бере участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК).

КПК передбачає особливості виклику і допиту неповнолітнього свідка (статті 166 і 168 КПК).

Неповнолітній свідок, тобто свідок, який не досяг 18-річ-ного віку, викликається до слідчого через законних представників, за винятком випадків, коли ті зацікавлені в наслідках вирішення справи.

Повістка, телеграма чи телефонограма про виклик для допиту неповнолітнього свідка надсилається його батькам, опікунам, піклувальникам або ж адміністрації тієї установи чи організації, під опікою чи піклуванням якої він перебуває.

Свідок, якому ще не виповнилось 16 років, про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань за статтями 384— 385 КК не попереджається. Йому лише роз'яснюється обов'язок говорити на допиті тільки правду. Крім того, КПК передбачає при допиті неповнолітніх свідків присутність певних осіб: лікаря, педагога, батьків та ін. Допит свідка у віці до 14 років проводиться в присутності педагога, а за необхідності — лікаря.

Присутність лікаря при допиті неповнолітнього свідка віком до 16 років може бути визнана слідчим необхідною в разі відсталості у фізичному чи розумовому розвитку допитуваного, його хворобливості.

Присутність батька, матері чи іншого законного представника свідка може сприяти захисту його законних інтересів, встановленню з ним психологічного контакту і отриманню повних і правдивих показань. Перед викликом законного представника до участі в допиті слідчий повинен з'ясувати, чи не є він особисто заінтересованим в показаннях неповнолітнього і які між ними стосунки.

Перед допитом слідчий може порадитись з педагогом, лікарем, законним представником з приводу тактики ведення допиту, формулювання і послідовності постановки запитань неповнолітньому, які запитання доцільно поставити їм самим. Слід також враховувати, що неповнолітній свідок, як правило, легше, ніж дорослий, піддається навіюванню, схильний до фантазування і швидше втомлюється, стає неуважним. Через те його допит не повинен бути дуже тривалим, іноді необхідні перерви в допиті.

Показання неповнолітнього свідка у протоколі допиту слід записувати простими, зрозумілими йому реченнями, з урахуванням особливостей його мови. Щоб зайвий раз не викликати його на допит, доцільно з метою повної і

308

точної фіксації перебігу і результатів допиту застосувати стенографування, звукозапис чи відеозапис¹.

Існують певні особливості виклику і допиту працівників дипломатичних і консульських представників іноземних держав. Приміром, глава дипломатичного представництва і члени дипломатичною персоналу представництва, також члени їх сімей, якщо вони проживають з ними та іноземними громадянами, не зобов'язані давати показання як свідки, а в разі їх згоди давати такі показання не зобов'язані для цього з'являтися в слідчі органи (ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р.)².

Консульські посадові особи, у тому числі глави консульського представництва, а також співробітники адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу консульського представництва, не можуть відмовитися від дачі показань як свідки, крім показань з питань, пов'язаних з виконанням ними службових обов'язків. Консульські посадові особи і глави консульського представництва не несуть відповідальності за відмову від дачі показань.

Відповідно до ст. 170 КПК протокол допиту свідка повинен відповідати вимогам, визначеним ст. 85 КПК. Крім того, в ньому зазначаються: анкетні дані свідка, відомості про стосунки його з обвинуваченим (підозрюваним) і потерпілим, попередження про кримінальну відповідальність за статтями 384—385 КК з підписом свідка.

Показання свідка і відповіді на запитання викладаються від першої особи і по можливості дослівно. Скорочене, схематичне викладення показань не допускається і в тому разі, якщо при допиті застосувалися звуко- чи відеозапис і фонограма або відеокасета додається до протоколу.

Свідок має право особисто написати свої показання, але за таких умов:

а) якщо він сам про це просить;

б) у присутності слідчого.

Бажано, щоб слідчий сам заповнив анкетну частину протоколу й усно допитав свідка перед тим, як надати йому можливість самому написати показання. Про те, що показання написані свідком особисто, зазначається в протоколі допиту.

Після закінчення допиту слідчий повинен надати свідку можливість ознайомитися зі змістом протоколу або ж прочитати протокол свідку, якщо він про це просить слідчого.

Свідок і особи, які брали участь або були присутні при допиті, мають право просити про внесення змін і поправок до протоколу. Ці зміни і доповнення заносяться слідчим до протоколу.

Протокол підписують свідок, слідчий та особи, що були присутні чи брали участь у допиті, у тому числі прокурор, начальник слідчого підрозділу. Якщо протокол написаний на кількох сторінках, та свідок і перекладач підписують кожну сторінку окремо¹.

Виклик та допит потерпілого проводяться за правилами виклику допиту свідка з деякими відмінностями. Перед початком допиту слідчий попереджає потерпілого тільки про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань за ст. 384 КК. Після цього слідчий з'ясовує стосунки між потерпілим і підозрюваним або обвинуваченим і пропонує потерпілому розповісти про все відоме йому в справі. Як свідку, так і потерпілому забороняється ставити запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні запитання).

Орган дізнання і слідчий повинні гарантувати безпеку свідка і потерпілого, а також членів їхніх сімей і близьких родичів у разі наявності реальної загрози їх життю, здоров'ю, житлу чи майну, якщо робляться спроби вплинути на них, примусити дати завідомо неправдиві показання.

Затримання і допит підозрюваного

Затримання особи за підозрою у вчиненні злочину КПК відносить до слідчих дій, маючи на увазі, що воно являє собою не лише короткочасний арешт особи у невідкладних випадках без санкції прокурора, а й спосіб збирання доказів. Протокол затримання є джерелом доказів, оскільки в ньому відображаються дані, що мають значення для справи про особу, яку підозрюють у вчиненні злочину.

Підстави та процесуальний порядок затримання підозрюваного викладено в статтях 106 і 106^і.

Як і кожна слідча дія (за винятком огляду місця події), затримання підозрюваного може проводитися лише після порушення кримінальної справи.

Допит підозрюваного — це слідча дія, яка проводиться з метою одержання від особи показань щодо обставин, що стали підставою для її затримання або застосування запобіжного заходу до притягнення її як обвинуваченої, а також щодо всіх інших обставин справи, які їй відомі (ст. 73 КПК)¹.

Інтереси боротьби зі злочинністю вимагають застосування швидких та рішучих заходів щодо осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів. Одним із таких заходів є затримання.

Для затримання за ст. 106 КПК необхідно мати наявність:

— ознаки злочину, за яким може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі;

— даних, які дають підставу припускати винуватість конкретної особи у здійсненні злочину за наявності однієї з таких підстав:

а) особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

б) очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вказують на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

в) на підозрюваному чи на його одязі, при ньому, або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

За наявності інших даних, які дають підставу підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано, якщо ця особа намагалася втекти або якщо вона не має постійного місця проживання, або не встановлено особу підозрюваного.

Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов'язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, а також дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз'яснення підозрюваному в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 21 КПК, права мати побачення із захисником з моменту затримання.

Протокол підписується особою, яка його склала, і затриманим. При цьому копія протоколу з переліком прав та обов'язків негайно вручається затриманому і направляється прокурору. На вимогу прокурора йому також надсилаються матеріали, що стали підставою для затримання. Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання негайно повідомляє одного з її родичів, а в разі затримання співробітника кадрового складу розвідувального органу України при виконанні ним службових обов'язків негайно повідомляє також і відповідний розвідувальний орган (ч. 5 ст. 106 КПК).

Показання підозрюваного — це зафіксовані при допиті за правилами, встановленими кримінально-процесуальним законом, повідомлені підозрюваним фактичні дані щодо обставин, які послужили приводом для застосування заходів процесуального примусу, а також щодо інших відомих йому обставин справи.

Показання, разом з тим, є одним із засобів здійснення захисту. Як учасник кримінально-процесуальної діяльності підозрюваний за допомогою показань може істотно впливати на хід розслідування: в показаннях підозрюваний може не тільки повідомити про обставини, які цікавлять слідчі органи, а й пояснити їх. Тому показання підозрюваного є одним із видів доказів, на основі яких встановлюють обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи.

В юридичній літературі було висловлено низку пропозицій щодо розширення підстав для визнання тих чи тих осіб підозрюваними, наприклад, про визнання і допит як підозрюваних осіб, щодо яких застосовано якийсь захід процесуального примусу, осіб, яких викликали на допит як підозрюваних, тощо¹.

Питання щодо розширення кола осіб, яких необхідно визнавати підозрюваними і допитувати, є суперечливим і чекає на своє вирішення. Але важливо й інше. Чинне законодавство не припускає допит як підозрюваних інших осіб, зазначених у законі, зокрема, в ст. 73 КПК. Однак на практиці часто вчиняють інакше. Наприклад, Л. М. Кар-нєєва зазначає, що «відповідно до практики, що склалася, і в тих випадках, коли підозрювану особу не затримано і не взято під варту, її найчастіше допитують перед

¹ Векетко С. П., Матвиенко Е. А. Подозреваемый в советском уголовном процессе. — Минск, 1969. — С. 17.

312

__ед'_явленням обвинувачення», бо «слідчий, як правило, не вважає за можливе пред'явити обвинувачення підозрюваній особі, без її попереднього допиту»¹. Це не відповідає чинному законодавству. Якщо слідчий вважає за необхідне до пред'явлення обвинувачення допитати особу як підозрюваного, то він повинен або затримати цю особу, або обрати щодо нього запобіжний захід. Якщо у слідчого немає для цього підстав, то він не має права допитувати цю особу як підозрюваного².

Особливості показань підозрюваного визначаються його процесуальним станом, оскільки давати показання — це його право, а не обов'язок.

Підозрюваний виступає як учасник кримінального процесу тільки у стадії досудового слідства.

Свідчення підозрюваного можуть бути зафіксовані тільки у вигляді протоколу допиту³. Повідомлені підозрюваним фактичні дані можуть бути покладені в основу обвинувального вироку в тих випадках, якщо особа, виступаючи як підозрюваний, в своїх показаннях повідомила про обставини, що викривають її у вчиненні злочину, а далі, після притягнення як обвинуваченого, не змінила раніше дані показання. Дані, повідомлені підозрюваним, об'єктивно повинні бути підтверджені іншими доказами по справі. Показання підозрюваного є цінними ще й тому, що можуть освітити фактичні обставини справи. Якщо підозрюваний — особа, яка вчинила злочин, — дає правдиві показання, він тим самим сприяє розкриттю злочину, повноті й всебічності дослідження обставин справи, допомагає слідчому виявити докази. Підозрюваний може вказати, де знаходяться речі й цінності, придбані злочинним шляхом, знаряддя злочину та інші предмети, які можуть стати доказом по справі, тощо.

Підозрюваний часто заперечує свою причетність до справи, що розслідується. Ці показання можуть мати не менш важливе значення, ніж ті, якими він підтверджує свою участь у вчиненому злочині. В певних випадках вони допомагають органам дізнання чи слідчому виявити похибки і неточності в показаннях потерпілих, свідків, обвинувачених, у висновках експертів, а також викрити неправдиві свідчення.

Слідчий без достатньої перевірки і без наявності ознак злочину порушив кримінальну справу за заявою К. про його пограбування. За підозрою у вчиненні злочину було затримано P., який засвідчив, що К. в той день, коли його нібито пограбували, пиячив в його квартирі, де забув взяти свої речі й пішов додому. Ці показання Р. дали можливість усунути безпідставну підозру про його причетність до вчинення злочину.

Дуже важливо вірно оцінити показання підозрюваного. У слідчій практиці є випадки, коли підозрювані давали свідчення про злочини, яких вони в дійсності не чинили. Причинами, які спонукали їх давати такі показання, можуть бути невірні чи незаконні методи ведення допиту, несприятливий збіг обставин, психічна неповноцінність, пригнічений моральний стан, намагання звільнити від відповідальності близьку людину тощо.

Особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд оцінюють показання підозрюваного за своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Некритичне ставлення до показань підозрюваного, як недооцінка, так і переоцінка їх, тягнуть за собою серйозні помилки. Якщо підозрюваний був затриманий або до нього було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, його допит проводиться негайно, а за неможливості негайного допиту — не пізніше 24 годин після затримання. При допиті затриманого підозрюваного присутність захисника є обов'язковою, за винятком випадків, коли він відмовляється від захисту та його відмову прийнято.

Перед допитом підозрюваному має бути роз'яснено його права, а також повідомлено, у вчиненні якого злочину він підозрюється, про що робляться відмітки в протоколі його допиту.

Очна ставка

Очна ставка — це слідча дія, яка являє собою одночасний допит двоє раніше допитаних осіб, у показаннях яких _є істотні суперечності: ствердження однією і заперечення іншою особою одного і того самого факту, важливого для правильного вирішення кримінальної справи, значні розходження щодо ознак певного об'єкта чи суб'єкта, інших обставин справи, що входять до предмета доказування у справі (дати, часу, місця події тощо).

Суперечності, які є в показаннях раніше допитаних осіб, повинні бути істотними.

Метою проведення очної ставки є не усунення цих суперечностей, а перевірка правдивості раніше одержаних показань. Рішення про проведення очної ставки слідчий має приймати тільки у тому разі, якщо він переконаний, що ця слідча дія сприятиме встановленню істини в справі, а не зашкодить цьому.

Як правило, очна ставка проводиться між будь-якими учасниками процесу, які мають як однаковий, так і різний процесуальний статус: між двома свідками, потерпілими, обвинуваченими, між свідком і потерпілим, між потерпілим і підозрюваним, між свідком і обвинувачуваним тощо.

На початку очної ставки встановлюється, чи знають особи, що викликані на очну ставку, один одного і в яких стосунках вони перебувають між собою. Свідків попереджають про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань, а потерпілих — за дачу завідомо неправдивих показань.

Викликаним на очну ставку особам по черзі пропонується дати показання про ті обставини справи, для з'ясування яких призначено очну ставку. Після цього слідчий ставить запитання. Особи, викликані на очну ставку, з дозволу слідчого можуть ставити запитання одна одній.

Оголошення показань, що їх дали учасники очної ставки на попередніх допитах, дозволяється лише після дачі ними показань на очній ставці та запису їх до протоколу.

Слідчий пред'являє протокол очної ставки особам, яких Допитано, для прочитання або за їх проханням прочитує їм цей протокол. Допитані особи мають право вимагати Доповнення протоколу і внесення до нього поправок. Ці Доповнення або поправки підлягають обов'язковому занесенню в протокол. Протокол очної ставки підписує кожна з допитаних осіб і слідчий (ст. 173 КПК).

При допиті на очній ставці поряд з вимогами, передбаченими ст. 173 КПК, слід також враховувати норми тих статей КПК, що регулюють допит свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, в тому числі тих, які є неповнолітніми або не володіють мовою, якою ведеться слідство.

Як правило, першою допитують ту особу, яка, на думку слідчого, дала правдиві показання на попередньому допиті.

Правило, зазначене в ч. З ст. 173 КПК, повинно виконуватись незалежно від способу фіксування попередніх показань: тільки в протоколі або також з допомогою звукозапису чи відеозапису (статті 85^і і 85² КПК). Оголошення попередніх показань може проводитись як за ініціативою самого слідчого, так і за клопотанням учасника очної ставки, але тільки в тих межах, в яких визнає за необхідне слідчий.

Слідчий повинен пильно стежити за тим, щоб перебіг очної ставки не вийшов з-під його контролю. Якщо це трапилось і очна ставка може зашкодити встановленню істини в справі або її учасникам, слід негайно припинити або перервати її.

Показання осіб, допитаних на очній ставці, записуються до протоколу в тій послідовності, в якій вони давались. Можливий також поділ аркуша протоколу по вертикалі на дві частини, на одній з яких записуються показання одного учасника очної ставки, на другій — іншого.

Кожен з допитаних на очній ставці підписує протокол у кінці та кожну його сторінку або лише свої показання на цій сторінці.

Протокол підписують також інші особи, які були присутні при проведенні очної ставки¹: захисник обвинуваченого, прокурор, законний представник потерпілого, педагог, представник комісії, по справах неповнолітніх тощо.

Як свідчить слідча практика, слідчі пропонують підписуватись обвинуваченим не тільки в кінці протоколу очної ставки, а й за кожну відповідь на запитання іншого учасника цієї слідчої дії.

¹ Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. — К., 1995. — С 229.

Огляд. Ексгумація трупа

Огляд — це слідча дія, що проводиться органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом) з метою виявлення слідів злочину та інших речових доказів, з'ясування обстановки злочину, а також інших обставин, які мають значення для справи (проводиться огляд місцевості, приміщення, предметів та документів).

Огляд місця події у невідкладних випадках може бути проведений до порушення кримінальної справи. У цьому разі, за наявності для того підстав, кримінальна справа порушується негайно після огляду місця події.

Про результати огляду слідчий складає протокол.

Огляд житла чи іншого володіння особи проводиться лише за вмотивованою постановою судді, яка виноситься з додержанням порядку, встановленого ч. 5 ст. 177 КПК.

Постанова судді оскарженню не підлягає.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, а також за письмовою згодою володільця огляд житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді.

Для проведення у невідкладних випадках огляду місця події в житлі чи іншому володінні особи, який здійснюється за її заявою або повідомленням про вчинений щодо неї злочин, а так само у разі відсутності цієї особи або неможливості отримати від неї згоду щодо проведення невідкладного огляду місця події, рішення суду не потрібно.

У випадках, передбачених частинами 5 і б ст. 190 КПК слідчий у протоколі огляду обов'язково зазначає причини, що обумовили проведення огляду без постанови судді, та протягом доби з моменту проведення цієї дії повідомляє про здійснений огляд житла чи іншого володіння особи та його наслідки прокурора, який здійснює нагляд за досудовим слідством.

Огляд проводиться в присутності не менше двох понятих і, як правило, вдень.

Слідчий може запросити для участі в огляді спеціалістів, не заінтересованих в результатах справи.

За необхідності слідчий проводить вимірювання, складає план і креслення місця, що оглядається, та окремих предметів, а також по можливості фотографує їх.

Органи внутрішніх справ зобов'язані надавати слідчому допомогу в проведенні огляду.

Огляд предметів і документів, вилучених під час огляду місця події, при виїмці або обшуку, а також пред'явлення їх підозрюваному, обвинуваченому, потерпілому та іншим особам слідчий проводить на місці події, обшуку або виїмки, а в разі, якщо це неможливо, — за місцем провадження у справі (статті 190—191 КПК).

Зовнішній огляд трупа слідчий проводить з участю судово-медичного експерта і в присутності двох понятих. Якщо неможливо викликати судово-медичного експерта, то запрошується найближчий лікар.

Якщо виникне необхідність ексгумації трупа, слідчий складає про це постанову, яку затверджує прокурор. Труп виймається з місця поховання в присутності слідчого, судово-медичного експерта та двох понятих, про що складається протокол, який підписують усі зазначені особи (ст. 192 КПК).

Постанова про ексгумацію трупа повинна бути вмотивованою, обгрунтованою, з обов'язковою вказівкою про мету прийнятого рішення.

Найчастіше зовнішній огляд трупа є складовою частиною огляду місця події, однак є випадки, коли він проводиться і оформляється як окрема, самостійна слідча дія, що має свої особливості.

При зовнішньому огляді трупа на місці події встановлюються і фіксуються в протоколі: розташування трупа, його поза, зовнішній вигляд одягу і взуття, характер пошкоджень на одязі, наявність на ньому слідів, плям, інших особливостей, наявність пошкоджень і слідів на тілі. Підлягають огляду й обстеженню знаряддя вбивства, якщо вони виявлені, предмети і документи, знайдені в кишенях одягу.

Зовнішній огляд трупа з участю судово-медичного експерта або лікаря не замінює експертизу для встановлення причин смерті й не виключає можливість участі судово-медичного експерта чи лікаря у розтині трупа і встановленні причин смерті, що здійснюються в медичних установах при проведенні судово-медичної експертизи. На практиці необхідність цієї слідчої дії виникає, якщо необхідно провести огляд похованої труни, провести повторну чи додаткову судово-медичну експертизу для встановлення, наприклад, причини смерті померлого¹.

¹ Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. — К., 1995. — С 244.

318

Освідування

Кримінально-процесуальне законодавство передбачає два види освідування: слідче і медичне.

Слідче освідування проводить орган дізнання, слідчий, прокурор. Медичне — проводить судово-медичний експерт, а за його відсутності лікар, що має для цього спеціальні медичні знання.

Освідування полягає в огляді слідчим (особою, що проводить цю слідчу чи медичну дію) або судово-медичним експертом чи лікарем тіла живої людини з метою виявити або засвідчити наявність у неї особливих прикмет, а також слідів злочину.

Особливими прикметами можуть бути родимі плями, татуювання, шрами, рубці, бородавки, відсутність певних частин тіла, сліди колишніх хвороб, наприклад, віспи тощо.

Слідами злочину на тілі можуть бути синці, тілесні ушкодження, що залишилися після вчинення насильницького злочину, плями крові, сліди виділень людського організму (слини, сперми).

Підставою для проведення освідування є наявність зафіксованих у матеріалах справи, зокрема, в протоколах допиту свідків, потерпілих, протоках обшуку, огляду місця події або предметів, даних про те, що на тілі певної особи є особливі прикмети чи сліди злочину, виявлення та засвідчення наявності яких має значення для правильного вирішення кримінальної справи, передусім для встановлення осіб, які вчинили злочин.

Оскільки об'єктом освідування є тіло людини, його проведення зачіпає права людини на свободу та особисту недоторканність. Закон забороняє будь-які пов'язані з осві-дуванням дії, що принижують гідність обвинуваченої особи або небезпечні для її здоров'я.

Коло осіб, які можуть бути піддані освідуванню, визначено у ст. 193 КПК — це обвинувачений, підозрюваний, потерпілий і свідок.

Про провадження слідчого освідування слідчий виносить постанову. У ній, крім загальних даних, передбачених ст. 130 КПК, коротко викладаються обставини справи, зокрема ті, що зумовили необхідність проведення освідування, зазначається, хто підлягає освідуванню і з якою метою. Перед початком освідування постанова оголошується особі, тіло якої оглядатимуть.

Щодо обвинувачених і підозрюваних освідування може проводитись як у добровільному, так і в примусовому порядку. Освідування потерпілого і свідка проводиться за їх згодою. Як виняток, потерпілого (потерпілу) можна осві-дувати примусово, якщо обвинувачений (підозрюваний) заявляє про це клопотання, захищаючись від обвинувачень у вчиненні насильницького злочину, висунутих потерпілим (потерпілою).

Свідок може бути підданий освідуванню для того, щоб пересвідчитись шляхом виявлення у нього на тілі слідів пилу, бруду, крові, плям фарби, мазуту тощо в правдивості показань потерпілого, обвинуваченого чи підозрюваного про те, що він є очевидцем злочину.

До участі у проведенні освідування можуть бути залучені поняті, якщо слідчий визнає це за необхідне, а в необхідних випадках ще й лікар як спеціаліст.

Понятим роз'яснюється їх право бути присутніми при всіх діях слідчого з освідування й обов'язок засвідчити своїми підписами в протоколі факт проведення освідування та його результат. Спеціалістові роз'яснюються його права та обов'язки, передбачені ст. 128^і КПК. Понятим, спеціалісту та особі, що освідується, роз'яснюється їх право робити зауваження щодо освідування та правильності його фіксації в протоколі, що підлягають обов'язковому занесенню до протоколу.

Слідчий і поняті не мають права бути присутніми при освідуванні особи іншої статі, якщо це пов'язано з необхідністю оголення особи, яка підлягає освідуванню. У цьому разі проведення освідування може бути доручено слідчому або співробітнику органу дізнання іншої статі або ж лікарю.

Про результати освідування слідчий складає протокол, де зазначає час і місце освідування, особу, яку освідува-ли, понятих, спеціаліста, а також результати освідування, зауваження щодо освідування. Протокол підписують слідчий, поняті, освідуваний та спеціаліст, якщо він брав участь у цій слідчій дії.

Медичне освідування проводиться у разі, якщо для його виконання потрібні спеціальні знання в галузі медицини для виявлення подряпин на тілі, укусів зубів, плям крові, слідів хірургічних операцій тощо. Слідчий дає письмове доручення судово-медичному експерту або лікарю, і ті про

результати освідування складають відповідно судово-медичний акт або довідку¹. Судово-медичне освідування не може замінити судово-медичну експертизу.

Пред'явлення для впізнання

Пред'явлення для впізнання (статті 174, 175 і 176 КПК) є слідчою дією, яка полягає у пред'явленні раніше допитуваному свідкові, потерпілому, підозрюваному, обвинуваченому людини, предмета, тварини, трупа або його частини з метою встановлення його ідентичності.

За необхідності пред'явлення якої-небудь особи для впізнання свідкові, потерпілому, обвинуваченому або підозрюваному слідчий спочатку допитує їх про зовнішній вигляд і прикмети цієї особи, а також про обставини, за яких той, хто впізнає, бачив цю особу, про що складає протокол допиту.

Якщо той, хто впізнає, є свідком чи потерпілим, він попереджається про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань, а свідок, крім того, і за відмову від дачі показань.

Особа, що підлягає впізнанню, пред'являється особі, яка впізнає, разом з іншими особами тієї самої статі у кількості не менше трьох, які не мають різких відмінностей у зовнішності та одягу.

Перед тим як пред'явити особу для впізнання, їй пропонується зайняти будь-яке місце серед інших осіб, що пред'являються.

Особі, яка впізнає, пропонують вказати особу і пояснити, за якими ознаками вона її впізнала.

У виняткових випадках з метою забезпечення безпеки особи, яка впізнає, впізнання проводиться поза візуальним спостереженням того, кого впізнають. Про результати впізнання обов'язково повідомляють особі, яка пред'являлася для впізнання.

За необхідності впізнання може проводитися за фотознімками, відповідно до умов впізнання особи.

Пред'явлення особи для впізнання проводиться в присутності не меніпе двох понятих. У разі проведення впізнання поза візуальним спостереженням, поняті повинні пересвідчитися у можливості впізнання поза візуальним спостереженням того, кого впізнають, і засвідчити таке впізнання (ст. 174 КПК).

При необхідності пред'явити для впізнання який-не-будь предмет, слідчий спочатку допитує того, хто впізнає, про ознаки цього предмета і обставини, за яких він цей предмет бачив, про що складається протокол допиту.

Якщо особа, яка впізнає, є свідком чи потерпілим, ц попереджають про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань, а свідок, крім того, і за відмову від дачі показань.

Предмет, що підлягає впізнанню, пред'являється особі серед інших однорідних предметів. Особа має вказати предмет і пояснити, за якими ознаками вона його впізнала.

Пред'явлення предметів для впізнання проводиться в присутності двох понятих.

Пред'явлені предмети по можливості фотографуються.

Про пред'явлення для впізнання особи або предмета і про наслідки впізнання складається протокол з додержанням правил, зазначених у ст. 85 КПК. Крім того, в протоколі зазначаються відомості про особу того, хто впізнавав, і про те, що він попереджений про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу неправдивих показань, наводяться дані про осіб і предмети, що пред'являються для впізнання, і докладно вказуються ознаки, за якими було впізнано особу чи предмет.

У разі проведення впізнання поза візуальним спостереженням у протоколі, крім відомостей, обов'язково зазначається те, що впізнання проводилося поза візуальним спостереженням того, кого впізнають, а також вказуються всі обставини і умови проведення такого впізнання.

Протокол підписують всі учасники процесу, які брали участь у проведенні впізнання, поняті та слідчий. До протоколу додаються фотознімки, якщо особу або предмети, пред'явлені для впізнання, було сфотографовано (ст. 176 КПК).

Відтворення обстановки та обставин події

З метою перевірки й уточнення результатів допиту свідка, потерпілого, підозрюваного або обвинуваченого або даних, одержаних при провадженні огляду та інших слідчих дій, слідчий може виїхати на місце і в присутності понятих, а в необхідних випадках з участю спеціаліста, свідка, потерпілого і підозрюваного або обвинуваченого, відтворити обстановку та умови, в яких ті чи інші події могли відбуватися в дійсності.

Виконання цих дій допускається за умови, якщо вони не принижують гідності осіб, що беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я.

У необхідних випадках слідчий проводить вимірювання, складає план і креслення, а також проводить фотографування.

Про проведення всіх зазначених дій складається протокол, який підписують особи, що брали в них участь, поняті та слідчий (ст. 194 КПК).

Відтворення обстановки і обставин події як слідча дія за своїм змістом є ширшою, ніж слідчий експеримент за КПК Росії, бо охоплює не тільки відтворення обстановки та обставин події, а й перевірку показань, що їх дали раніше підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, свідок, підсудний.

Для одержання найбільш вірогідних результатів ця слідча дія має проводитись в умовах, максимально наближених до тих, в яких відбувалась відтворювана подія, і в кількох варіантах.

Найчастіше відтворення обстановки та обставин події проводиться, щоб перевірити: а) чи могла конкретна людина в певних умовах сприйняти ту чи іншу подію, об'єкт (наприклад, чи міг свідок в описаних ним умовах і з указаної відстані побачити, як відбувалася подія); б) можливість проведення особою певних дій (наприклад намалювати грошовий білет) з допомогою певного предмета, за певний час тощо; в) об'єктивну можливість подій чи дії (наприклад, чи може відбутися самозаймання певної речовини за відповідних умов, чи можуть утворитися певні сліди); г) як саме відбувалась певна подія (наприклад уточнити шлях прямування обвинуваченого до місця вчинення злочину).

Проведення цієї слідчої дії лише з метою «закріплення» зізнання підозрюваного чи обвинуваченого, показань свідка чи потерпілого не є виправданим. У таких випадках особа лише повторює у присутності понятих раніше Дані показання, від яких вона пізніше може відмовитись.

При відтворенні обстановки та обставин події можуть також застосовуватися кінозйомка і відеозапис (ст. 85² КПК).

Обшук, виїмка

Обшук — це слідча дія, яка проводиться в тих випадках, якщо є достатні підстави вважати, що знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини в справі чи забезпечення цивільного позову, знаходяться в певному приміщенні або місці чи в якої-небудь особи.

Обшук проводиться також і в тому випадку, якщо є достатні дані про те, що в певному приміщенні або місці знаходяться особи, що розшукуються, а також трупи чи тварини.

Під підставами для обшуку слід розуміти відомості, що містяться в показаннях учасників процесу: свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених; у протоколах інших слідчих дій, заявах громадян, керівників підприємств, установ, фірм, а також одержані в процесі оперативно-розшукових заходів.

Для проведення обшуку орган дізнання, слідчий виносять мотивовану постанову і звертаються до прокурора чи його заступника для отримання санкції. Проаналізувавши матеріал справи і за наявності чи відсутності підстав прокурор чи його заступник санкціонують таку постанову чи відмовляють у проведенні цієї слідчої дії. Обшук житла чи іншого володіння особи прокурор не має права санкціонувати.

У невідкладних випадках обшук, за винятком житла чи іншого володіння особи, може бути проведений без санкції прокурора, але з наступним повідомленням прокурора в добовий строк про проведений обшук та його результати.

Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, проводиться лише за мотивованою постановою судді. За необхідності провести обшук слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до судді за місцем провадження слідства. Суддя негайно розглядає подання і матеріали справи, а у разі необхідності вислуховує слідчого, прокурора і за наявності підстав виносить постанову про проведення обшуку чи постанову про відмову в проведенні обшуку. Постанова судді про проведення обшуку оскарженню не підлягає. На постанову судді про відмову в проведенні обшуку протягом трьох діб з дня її винесення прокурор може подати апеляцію до апеляційного суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді. При цьому в протоколі зазначаються причини, що обумовили проведення обшуку без постанови судді. Протягом доби з моменту проведення цієї слідчої дії слідчий направляє копію протоколу обшуку прокуророві (ст. 177 КПК).

Обшук полягає в примусовому огляді приміщень адміністративного, службового, технічного, господарського житлового та іншого призначення, ділянок місцевості та громадян з метою виявлення і вилучення предметів і документів, що мають значення для кримінальної справи. Обшук може проводитись для виявлення осіб, що розшукуються, а також трупів чи тварин¹.

Обшук передбачає здійснення активних пошукових дій для віднайдення предметів і документів, точне місце знаходження і ознаки яких заздалегідь визначити важко чи неможливо.

Дії, що застосовуються при обшуку, пов'язані зі значним втручанням у сферу особистого життя громадян, обмеженням їх права на недоторканність житла, що обумовлює необхідність посилення гарантій законності й обгрунтованості проведення обшуку.

Обшук приміщень являє собою примусовий огляд житлових будинків, квартир, дач, гаражів чи інших будівель, що належать громадянам. Житло — це приміщення, призначене для постійного чи тимчасового проживання людини². Інше володіння особи — це різного роду будівлі, споруди, які належать приватній особі і в яких знаходиться, зберігається чи охороняється майно.

Виїмка проводиться (ст. 178 КПК) у випадках, якщо є точні дані, що предмети чи документи, які мають значення для справи, перебувають у певної особи чи в певному місці.

Виїмка проводиться за мотивованою постановою слідчого.

Виїмка документів, що становлять державну або банківську таємницю, проводиться тільки з санкції прокурора або його заступника в порядку, погодженому з керівником відповідної установи.

Примусова виїмка із житла чи іншого володіння особи проводиться лише за вмотивованою постановою судді, яка виноситься з додержанням порядку, встановленого для провадження обшуку чи іншого володіння особи (п. 5 ст. 177 КПК).

При провадженні обшуку і виїмки посадові особи і громадяни не мають права відмовитися пред'явити або видати документи чи їх копії або інші предмети, які вимагає слідчий чи особа, яка проводить дізнання.

Видача та огляд документів, що містять дані, які становлять державну або банківську таємницю, проводиться з додержанням існуючих правил, що забезпечують охорону державної або банківської таємниці (ст. 179 КПК).

Обшук і виїмку здійснює орган дізнання (особа, яка проводить дізнання), слідчий і, як правило, вдень, у присутності не менше двох понятих і особи, яка займає дане приміщення, а за її відсутності — представника житлово-експлуатаційної організації або місцевої ради народних депутатів.

Обшук і виїмка в приміщеннях, що їх займають підприємства, установи та організації, проводиться в присутності їх представників. Під час обшуку по можливості слід забезпечити присутність обшукуваного або повнолітнього члена його родини, а за необхідності — також і потерпілого.

Обшукуваним, понятим і відповідним представникам повинно бути роз'яснено їх право бути присутніми при всіх діях слідчого і робити заяви щодо цих дій; ці заяви підлягають занесенню до протоколу (ст. 181 КПК).

У приміщеннях, що їх займають дипломатичні представництва, а також у приміщеннях, де проживають члени дипломатичних представництв та їхні сім'ї, які користуються правом дипломатичної недоторканності, обшук і виїмку можна проводити лише за згодою дипломатичного представника.

326

Про згоду дипломатичних представників на обшук або виїмку робиться запит через Міністерство закордонних справ України.

Обшук і виїмка в зазначених приміщеннях проводяться обов'язково в присутності прокурора і представника Міністерства закордонних справ (ст. 182 КПК).

Перед обшуком або виїмкою слідчий пред'являє постанову особам, що займають приміщення, або представникові підприємства, установи чи організації, де проводиться обшук або виїмка, і пропонує їм видати зазначені в постанові предмети або документи, а також вказати місце, де переховується злочинець. У разі відмови виконати його вимоги слідчий проводить обшук або виїмку в примусовому порядку. Якщо особи, які займають приміщення, відсутні, постанова про проведення обшуку або виїмки пред'являється представникові житлово-експлуатаційної організації або місцевої Ради народних депутатів і обшук або виїмка проводиться в їх присутності.

Проводячи обшук, слідчий має право розкривати замкнені приміщення і сховища, якщо володілець відмовляється їх відкрити. При цьому слідчий повинен уникати не викликаних необхідністю пошкоджень дверей, замків та інших предметів.

Слідчий має право заборонити особам, що перебувають у приміщенні під час обшуку або виїмки, а також особам, які під час обшуку або виїмки увійшли в це приміщення, виходити з приміщення і спілкуватись один з одним або з іншими особами до закінчення обшуку чи виїмки.

За необхідності слідчий має право залучати до участі в проведенні обшуку працівників органів внутрішніх справ та відповідних спеціалістів (ст. 183 КПК).

Крім обшуку житла чи іншого володіння приватної особи, в приміщеннях підприємств, установ, організацій тощо, кримінально-процесуальне законодавство регулює обшук особи та виїмку в неї різних предметів і документів, що мають значення по кримінальній справі як фактичні дані й докази.

Згідно зі ст. 184 КПК, за наявності підстав, передбачених ч. 1 ст. 177, ст. 178 КПК з метою вилучення предметів і документів, які можуть мати доказове значення і які знаходяться у певної особи, слідчий може провести обшук особи чи виїмку в неї цих предметів або документів. Слід та-

327

кож мати на увазі, що обшук співробітника кадрового апарату розвідувального органу України при виконанні ним службових обов'язків здійснюється тільки в присутності офіційних представників цього органу (ст. 184 КПК).

Обшук особи та виїмка у неї предметів і документів можуть бути проведені без постанови у таких випадках:

1) при фізичному захопленні підозрюваного уповноваженими на те особами, якщо є достатні підстави вважати, що затриманий має при собі зброю або інші предмети, що становлять загрозу для оточуючих, чи намагається звільнитися від доказів, що викривають його чи інших осіб у вчиненні злочину;

2) при затриманні підозрюваного;

3) при взятті підозрюваного, обвинуваченого під варту;

4) за наявності достатніх підстав вважати, що особа, яка знаходиться в приміщенні, де проводиться обшук чи примусова виїмка, приховує при собі предмети або документи, що мають значення для встановлення істини в справі.

Особи, які беруть участь у виконанні цих слідчих дій, повинні бути однієї статі з особою, яку обшукують чи в якої проводиться виїмка.

Особа, яка проводить обшук або виїмку, повинна вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які постійно чи тимчасово проживають (перебувають) у цьому приміщенні.

При обшуку або виїмці можуть бути вилучені лише предмети і документи, що мають значення для справи, а також цінності й майно обвинуваченого або підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна. Предмети і документи, що вилучені законом з обігу, підлягають вилученню незалежно від їх відношення до справи.

Всі документи і предмети, що підлягають вилученню, слідчий повинен пред'явити понятим та іншим присутнім особам і перелічити в протоколі обшуку або виїмки чи в доданому до нього описі з зазначенням їх назви, кількості, міри, ваги, матеріалу, з якого вони виготовлені, та індивідуальних ознак. У необхідних випадках вилучені предмети і документи повинні бути на місці обшуку або виїмки упаковані та опечатані (ст. 186 КПК).

328

У всіх випадках підлягають вилученню предмети, що можуть бути придбані лише в порядку особливого дозволу, наприклад зброя, якщо в особи немає дозволу на її збереження, хоч вона і не є речовим доказом по справі, щодо якої проводиться обшук чи виїмка.

Призначення експертизи

При провадженні досудового слідства і судового розгляду справи в багатьох випадках виникають питання, вирішення яких неможливо без залучення до розслідування осіб з різними спеціальними знаннями.

У літературі є різні поняття, але досі немає єдиного розуміння «спеціальних знань». Наприклад, М. С. Строгович вважає, що спеціальними знання є лише наукові знання¹.

Деякі автори вважають, що при проведенні судової експертизи можливе використання не тільки наукових знань, а й інших, набутих особою в результаті професійної спеціальної підготовки.

0. 0. Ейсман зазначає, що «це знання не загальновідомі, не загальнодоступні, які не мають масового поширення, це знання, якими користується обмежене коло спеціалістів, якими не користуються адресат доказування (слідчий, суд, учасники процесу та ін.»)².

Повніше визначення поняття «спеціальні знання» дає Г. М. Надгорний: «Спеціальні знання — це питання, що не відносяться до загальновідомих, що утворюють основу професійної підготовки з наукових, інженерно-технічних і виробничих спеціальностей, а також незагальновідомі знання, потрібні для здійснення якихось інших видів

ДІЯЛЬНОСТІ»³.

Серед інших визначень «спеціальних знань» найбільш вдале дають В. К. Лисиченко та В. В. Циркаль: «це незагальновідомі в судочинстві наукові, технічні і практичні знання, надбані в результаті професійного навчання чи роботи з визначеною спеціальністю особою, залученою як спеціаліст чи експерт з метою допомоги слідчому чи суду в з'ясуванні обставин справи або дачі висновків з питань, для вирішення яких потрібне їхнє використання»¹.

Це визначення, на відміну від інших, наведених вище, відображає юридичний характер поняття спеціальних знань, які використовуються в слідчій і судовій практиці у формі судової експертизи.

Важливою в питанні, що розглядається, є проблема визначення обсягу форм використання спеціальних знань в кримінальному судочинстві. Існує досить багато думок щодо цієї проблеми².

У чинному кримінально-процееуальному законодавстві визначено такі форми використання спеціальних знань:

1. призначення експертизи (статті 75 і 76 КПК);

2. участь спеціаліста при проведенні окремих слідчих (судових) дій (статті 128^і, 191, і 270^і КПК);

3. призначення і проведення ревізій (ст. 66 КПК).

Розглянемо одну з форм використання спеціальних знань — судову експертизу.

Судова експертиза — це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду (ст. 1 Закону України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р. № 4038—XII)³.

Судова експертиза надає велику допомогу слідству і суду при здійсненні правосуддя, вона є засобом отримання доказів (ч. 2 ст. 65 КПК).

Орган дізнання, слідчий і суддя (суд) в процесі доказування дуже часто надають перевагу висновку експерта щодо інших зібраних доказів по кримінальній справі, що призводить до грубих помилок у здійсненні правосуддя.

Однак органу дізнання, слідчим, суддям (судам) не слід забувати, що висновок експертизи необхідно оцінювати в сукупності з іншими доказами, він не має наперед визнаної сили.

Вироком Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська Д. засуджено за ч. 1 ст. 222 (нині — ст. 263) КК України за те, що він придбав у невстановленому місці та у невстановленої особи імітаційні запали до учбово-імітаційних гранат, що належать до боєприпасів, та піропат-рон, що належить до вибухових речовин, і незаконно зберігав їх у своїй квартирі.

При розгляді справи в касаційному порядку вирок залишено без змін. Постановою президії Дніпропетровського обласного суду судове рішення місцевого суду змінено і пом'якшено призначене засудженому покарання.

Визнаючи Д. винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 222 КК, суд першої інстанції виходив з висновку експерта, що вилучені у засудженого імітаційні запали є боєприпасами, а піропатрон — вибуховою речовиною. Президія обласного суду в своїй постанові зазначила, що ці запали не належать до боєприпасів, але наявність у запалах пороху свідчить про належність до вибухових речовин.

Судова колегія Верховного Суду України визнала, що судові інстанції дійшли висновку про доведеність вини Д. у вчиненні цього злочину лише виходячи з даних проведеної експертизи.

Однак згідно зі ст. 67 КПК України висновок експертизи потребує відповідної оцінки і не має наперед встановленої сили. У даному ж разі суд без належної перевірки та оцінки результатів експертизи поклав її висновок в основу вироку, що потягло безпідставне засудження Д.

Відповідно до вимог закону пневматичні рушниці, сигнальні, стартові, будівельні та газові пістолети, ракетниці, вибухові пакети та інші імітаційно-піротехнічні й освітлювальні засоби не належать до зброї, бойових припасів і вибухових речовин, і їх придбання та зберігання не утворюють складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 222 (нині — ст. 263) КК.

Погодившись з протестом і визнавши, що Д. засуджено за даною статтею безпідставно, судова колегія Верховного Суду України всі судові рішення скасувала із закриттям провадження у справі за відсутністю в діях підсудного складу злочину¹.

¹ Практика судів України в кримінальних справах. — К., 1993. — 4. — С. 253—254.

Аналізуючи оцінку висновків експерта, А. Ф. Коні писав: «Безумовно, його висновок не може бути обов'язковим для суду і зовсім не є остаточним доказом, який не потребує перевірки чи критики. У розпорядженні суду є життєві дані і свідчення, які можуть не тільки зливатися з висновками експертизи в єдине ціле, але навіть і прямо їм суперечити на основі логіки фактів. Але в будь-якому разі критика експертизи має бути строго обгрунтована та до праці експерта потрібно ставитись з особливою увагою»¹.

Судові експертизи може призначати особа, яка проводить дізнання, дізнавач, слідчий, суддя або своєю ухвалою суд першої інстанції, якщо виникає необхідність у залученні спеціальних знань. У деяких точно встановлених законом випадках (ст. 76 КПК України) вони призначаються в обов'язковому порядку, а саме:

1. для встановлення причини смерті;

2. для встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень;

3. для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого за наявності в справі даних, що викликають сумнів щодо його осудності;

4. для встановлення статевої зрілості потерпілої в справах про злочини, передбачені ст. 155 КК України;

5. для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

Експертиза — самостійна процесуальна форма отримання нових доказів і перевірки тих, які вже є. Судова експертиза, як самостійна процесуальна дія, має форми призначення, проведення і процесуального оформлення. її особливість полягає також у тому, що фактичні дії при проведенні експертизи отримує не сам слідчий, як це має місце, наприклад, при обшуку, виїмці, допиті, а відповідно до доручення (постанови) слідчого експерт-спеціаліст у галузі науки, техніки. Навіть у тих випадках, якщо слідчий володіє спеціальними навичками на рівні експерта, він не має права замінити його і суміщати в одній особі функції органу розслідування та експерта. Це пояснюється тим, що подібне суміщення «не дозволило б належним чином перевірити зібрані фактичні дані, оскільки виникли б сумніви у неупередженості видів дослідження»¹. Процесуальна форма призначення і проведення експертизи покликана забезпечити законність, обгрунтованість та наукову правдивість висновків експертів.

Експертами можуть бути співробітники судово-експертних (науково-дослідні інститути, лабораторії, бюро, що діють у системі Міністерства юстиції, Міністерства охорони здоров'я тощо) або інших спеціалізованих установ (пожежні інспекції, насіннєві лабораторії, торгівельно-про-мислові палати тощо). Однак органи, що призначають експертизу, не позбавлені права запросити як експерта будь-яку особу, якщо вона володіє спеціальними знаннями в певній галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла. Наприклад, окремі судові експертизи, пов'язані із застосуванням новітніх інструментальних методів (радіоактиваційний аналіз, лазерна маспектрометрія тощо), успішно проводяться у відповідних лабораторіях університетів, галузевих та академічних науково-дослідних інститутів².

Інститут судової експертизи подібний до інституту спеціалістів у кримінальному процесі. Обидва інститути мають спільні та відмінні ознаки. Подібність між ними — у використанні спеціальних знань для вирішення питань, що виникають у слідчого чи суду. Відмінність полягає в тому, що:

а) експертиза — самостійна процесуальна дія, а допомога спеціаліста використовується в ході слідчих чи судових дій;

б) процесуальний обов'язок експерта — дати мотивований висновок по суті поставлених питань. Цей висновок за законом є джерелом доказування. Спеціаліст виконує в кримінальному процесі функцію помічника слідчого чи суду при застосуванні наукових методів і засобів виявлення і фіксації доказів, дає консультацію зі спеціальних питань, його думка не розглядається законодавцем як Джерело доказування, хоч може вплинути на отримання та оцінку доказів;

¹ Ливтец Е. Н. Назначение и проведение экспертизы. — Волгоград, 1977. — С. 5.

² Стаття 10 Закону України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 p. // Судові експертизи в Україні. — К., 2002. — С 7.

333

в) експерт, як правило, для отримання висновку проводить самостійні дослідження. Спеціаліст бере участь у зібранні й вивченні доказів під керівництвом слідчого чи суду.

Експертиза надає допомогу у встановленні часу настання й існування окремих явищ (смерті, горіння, замерзання).

Експертні дослідження забезпечують вирішення питань про ідентифікацію осіб, предметів, тварин, речовин, про їх групову належність; дозволяють встановити склад речовин, дати якісну та кількісну характеристику цих елементів.

За допомогою експертизи встановлюються факти і стан, що мають юридичне значення (алкогольне сп'яніння, психічний стан людини, статева зрілість, розмір шкоди, характер і вид тілесних ушкоджень).

Експертні дослідження допомагають дати правильну юридичну оцінку випадку, що розслідується. Це необхідно при розслідуванні пожеж, фальшивомонетництва, крадіжок державного і приватного майна громадян, дорожньо-транспортних пригод, статевих злочинів. Наприклад, якщо при зґвалтуванні потерпілій завдано тілесних ушкоджень чи у неї виник розлад психіки, то слідчому для правильної кваліфікації ознак зґвалтування не обійтись без даних судово-психіатричної експертизи.

Велике значення експертизи в профілактиці злочинів¹. Наприклад, за допомогою експертних висновків слідчий дістає можливість виявити конкретні недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій, на яких є випадки крадіжок, фальсифікація документів. За допомогою висновків експертизи слідчі виявляють конкретні причини й умови, які сприяють вчиненню злочинів.

Звертаючись за допомогою до експертизи і користуючись її матеріалами в процесі доказування, працівники правоохоронних органів, адвокати повинні чітко уявляти собі різновиди експертиз, що класифікуються за організаційними і предметними критеріями. Не знаючи можливостей судової експертизи зі встановлення питань профілактичного характеру різного виду експертиз (наприклад,

¹ Коваленко Е. Г. Использование экспертных знаний в деятельности органов внутренних дел по предупреждению хищений социалистического имущества: Учебн. пособие. — К., 1990.

334

судово-бухгалтерської, судово-економічної та інших) слідчі органи та суди не завжди ставлять на їх вирішення такі питання, що звужує коло можливих джерел одержання доказів.

За послідовністю проведення експертизи поділяються на первинні та вторинні. Поряд з основними задачами при повторних експертизах проводиться і перевірка первинних. Вони доручаються іншим (іншому) спеціалістам, якщо попередні висновки виявились необгрунтованими, такими, що суперечать матеріалам справи, або у слідчого виникли підозри в їх достовірності.

За обсягом дослідження розрізняють експертизи основні та додаткові. Додаткова призначається при недостатній впевненості чи повноті першого висновку. На відміну від повторної, вона не ревізує, не перевіряє основну, а є продовженням основної експертизи, тому її проводить той самий експерт (експерти), хоча не виключено, що проведення додаткової експертизи може бути доручено іншому (іншим) експерту.

За чисельністю і складом виконавців експертизи поділяються на одиночні, комісійні та комплексні.

Одиночна експертиза проводиться одним експертом, комісійна — комісією в складі двох і більше спеціалістів, якщо необхідно спільне дослідження групою експертів однієї спеціальності (при найбільш складних випадках в первинних і повторних судово-медичних експертизах). Наприклад, комісійно у складі трьох експертів однієї спеціальності проводяться стаціонарні судово-психіатричні та повторно судово-медичні експертизи.

Комплексні експертизи проводять кілька експертів різних спеціальностей. Це має місце в тих випадках, якщо встановити ту чи іншу обставину неможливо шляхом проведення окремих експертиз або це виходить за межі компетенції одного експерта чи комісії експертів. При призначенні комплексної експертизи висновки на поставлені питання отримують шляхом проведення низки досліджень, Що здійснюються кількома експертами на основі використання різних спеціальних знань¹.

¹ Постановление Пленума Верховного Суда СРСР «О судовых экспертизах по уголовным делам» от 16 марта 1971 г. № 1 // Бюллетень Верховного Суда СССР. — 19Т1. — № 2.

335

Найчастіше комплексні перевірки організуються, якщо відповідь на питання можна отримати при спеціальних експертних дослідженнях спеціалістами суміжних областей науки, техніки, мистецтва чи ремесла.

За змістом спеціальних знань розрізняють різні експертизи. Практично їх важко навіть перерахувати: судово-медична, судово-психіатрична, судово-бухгалтерська, криміналістична тощо. Перелік судових експертиз, які проводяться у тих чи інших установах, визначається відповідними відомчими нормативними актами.

Найпоширенішими видами судових експертиз, крім зазначених у законі, є: біологічна, хімічна, дорожньо-транспортна, пожежно-технічна, харчова, товарознавча, агротехнічна, ветеринарна та інші. До її проведення залучаються спеціалісти відповідних галузей знань.

Під час проведення експертизи можуть бути присутніми слідчий, підозрюваний, обвинувачений; у тих випадках, якщо її проводять у ході судового слідства поза залою судового засідання, право бути присутніми мають судді та учасники судового розгляду. При призначенні судом експертизи підсудний має право ставити перед такою експертизою запитання, які обговорюються іншими учасниками судового слідства.

Слідчий зобов'язаний своєчасно ознайомити обвинуваченого з постановою про призначення експертизи (постанова про призначення судово-психіатричної експертизи не оголошується, якщо психічний стан обвинуваченого не дає змогу це зробити); роз'яснити права, які надані йому законом. Наприклад, обвинувачений має право заявити відвід експерту. Відповідно до закону експертами не можуть бути особи, що перебувають у службовій або іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого або були раніше ревізорами у справі (ст. 75 КПК).

Відводу підлягає експерт:

1. якщо він є потерпілим, цивільним позивачем або відповідачем, родичем когось із них, а також родичем слідчого, особи, що провадила дізнання, обвинувача або обвинуваченого;

2. якщо він брав участь у даній справі як свідок, слідчий, спеціаліст, перекладач, особа, що проводила дізнання, слідчий, обвинувач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача;

3. якщо він під час досудового розслідування справи вирішував питання щодо проведення обшуку, виїмки, огляду, обрання, зміни чи скасування запобіжних заходів, продовження строків тримання під вартою, або розглядав скарги на затримання чи на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи або закриття справи;

4. якщо він під час досудового розслідування справи розглядав питання про усунення захисника в порядку, передбаченому ст. 61^і КПК;

5. якщо він особисто або його родичі заінтересовані в результатах справи;

6. за наявності сумнівів у його об'єктивності по справі (статті 54 і 62 КПК).

Обвинувачений має право просити про призначення експерта з числа вказаних ним осіб, про постановку перед експертом додаткових питань, про призначення нової або додаткової експертизи. Він також може давати пояснення експерту, пред'являти додаткові документи. Реалізація цих прав обвинуваченим сприятиме повнішому й об'єктивнішому встановленню обставин справи за допомогою такого заходу доказування, як висновок експерта.

Матеріали експертизи мають бути пред'явлені обвинуваченому, про що складається протокол. При ознайомленні з висновками він може давати пояснення, висловлювати зауваження, заперечення і заявляти клопотання, що заносяться до протоколу.

Висновок експерта підлягає ретельній оцінці суб'єктами доказування з погляду як додержання норм кримінально-процесуального закону при проведенні експертизи, так і обгрунтованості, правильності висновків експерта. При цьому перевіряється компетентність експерта, його незаінтересованість у результатах справи, встановлюється, чи не вийшов він за межі своєї компетенції, чи грунтуються висновки на одержаних ним відомостях і чи не відбирались вихідні дані для певних висновків. Підлягають оцінці також наукова обгрунтованість висновку, правильність застосування конкретних методик і дозволеність їхнього використання експертом (наприклад, коли і ким вона рекомендована, її апробованість, наявність сучасніших методик тощо). Слід проаналізувати, наскільки логічними є висновки експерта, чи на всі питання дано відповіді.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від ЗО травня 1997 р. № 8 зазначено, що у випадках, якщо в справі щодо одного й того самого предмета проведено кілька експертиз, в тому числі комплексні, комісійну, додаткову чи повторну, суд повинен дати оцінку кожному висновку щодо всебічності, повноти й об'єктивності експертного дослідження. Такій оцінці підлягають також окремі висновки експертів — членів комісійної чи комплексної експертизи, які не підписали спільний висновок.

Не слід надавати перевагу висновку експертизи лише тому, що її проведено комісійно, повторно, експертом авторитетної установи або таким, що має більший досвід експертної роботи, тощо¹.

Важливим етапом оцінки висновку є зіставлення висновків експерта зі встановленими в справі фактичними даними. Наявність суперечностей між ними може стати підставою для проведення додаткових слідчих (судових) дій або для призначення повторної експертизи.

Відомості, встановлені за допомогою судової експертизи, й оцінка висновку експерта мають відображатися в обвинувальному висновку і вироку².

Про значення висновку експертизи неодноразово зазначав Верховний Суд України. Однак при цьому зверталась увага на те, що деякі слідчі переоцінюють значення експертиз. Висновки не можуть служити єдиною основою для визначення злочинного наміру і кваліфікації злочину, а повинні оцінюватися тільки в сукупності з усіма обставинами справи.

13 березня 1992 р. Пленум Верховного Суду України повернув на додаткове розслідування кримінальну справу братів Олега і Сашка Липових, засуджених Київським міським судом за вчинення з особливою жорстокістю умисного вбивства Петренка В. Підставою для направлення справи на дослідування слугувало те, що висновки органів слідства, а потім і обласного суду, не стикуються з об'єктивними фактами, встановленими двома судовими експертизами трупа Петренка В.

Бабуся вбитого Петренко О. показала, що вона бачила, як брати Олег і Олександр Липові били його ногами, при цьому Олег Липовий перевернув Петренка, який упав, сів йому на спину і став завдавати ударів ножем, а потім передав ніж Сашку, який також завдав ним кількох ударів.

Висновком експертиз встановлено, що на тілі Петренка знаходилось чотири колото-різані рани в ділянці грудної клітки. Ніяких інших тілесних пошкоджень, в тому числі й ножових ран, в ділянці спини не зафіксовано.

Те, що показання Петренко О. не збігалися з достовірно встановленими за допомогою експертиз фактами, викликало сумнів у правдивості показань. Через це Пленум Верховного Суду України вчинив вірно, коли через зазначені та інші не усунені слідчими і судом першої інстанції протиріччя повернув справу на дослідування¹.

Наведений приклад свідчить про значення експертизи для використання як процесуального заходу перевірки й уточнення зібраних по справі доказів.

Як зазначалося, судова експертиза має велике значення і при встановленні слідчим і судом причин вчинення злочинів і умов, що їм сприяють.

Досвід переконує, що судова експертиза може відігравати чималу роль у профілактиці злочинів, зокрема, щодо такої складної категорії справ, як справи про розкрадання державного, громадського і приватного майна.

Судові експерти як на досудовому слідстві, так і при судовому розгляді справи допомагають встановити причини розкрадань і умови, що їм сприяли, а також визначити заходи з їх усунення. Тому слід активніше залучати експертів як до процесуальної, так і до непроцесуальної діяльності з запобігання цим злочинам².

¹ Бюлетень Верховного Суду України. — 1990. — № 5. — С 27—30.

^а Фридман И. Я. Судебная экспертиза и вопросы предупреждения преступлений: Автореф. докт. дисс. — М., 1974. — С. 30; Колесвичев-ко О. Н., Ковалевко Є. Г. Можливості судово-бухгалтерської експертизи в запобіганні розкраданням // Радянське право. — 1978. — № 10. — С. 41—44.

339

ТЕМА 12

Притягнення як обвинуваченого

§ 1. Поняття і підстави притягнення особи як обвинуваченого

§ 2. Процесуальне оформлення притягнення особи як обвинуваченого

§ 3. Пред'явлення обвинувачення. Допит обвинуваченого

§ 4. Притягнення як обвинувачених окремих посадових осіб

§ 5. Зміна і доповнення обвинувачення

§ 6. Оскарження рішень слідчого та прокурора про притягнення особи як обвинуваченого

§ 1. Поняття і підстави притягнення особи як обвинуваченого

У кримінальному процесі обвинувачений є центральною фігурою, навколо якої концентруються процесуальні дії органів дізнання, слідства, прокуратури і суду та інших учасників процесу. Притягнення як обвинуваченого займає особливе місце в структурі досудового слідства, воно є початковим моментом притягнення до кримінальної відповідальності. Своєчасність, обгрунтованість і законність рішення про притягнення як обвинуваченого є неодмінною умовою виконання завдань кримінального судочинства з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий кримінальному покаранню і жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений. Поспішне, безпідставне, помилкове притягнення як обвинуваченого може мати несприятливі для особи наслідки, завдати незаслужені моральні страждання, заподіяти матеріальну шкоду. Від обгрунтованого, своєчасного вирішення питання про притягнення особи як обвинуваченого багато в чому залежить правильне вирішення всієї кримінальної справи. Порушення закону і помилки, що допускаються при притягненні осіб як обвинувачених, призводять до істотного обмеження прав і свобод громадян, викликають обурення та обгрунтовані скарги. Все це обумовлює необхідність рішуче боротися з упередженістю, свавіллям, обвинувальним нахилом, недооцінкою конституційних гарантій недоторканності особи і презумпції невинуватості, порушенням прав громадян.

Притягнення особи як обвинуваченого має важливе процесуальне значення. Після виконання цієї слідчої дії в розслідуванні кримінальної справи настає новий етап, оскільки до процесу вводиться один з його основних учасників — обвинувачений.

Згідно зі ст. 43 КПК обвинуваченим є особа, щодо якої у встановленому законом порядку винесено постанову про притягнення як обвинуваченого. Ця особа набуває процесуальних прав обвинуваченого, якими може скористатися для захисту своїх інтересів.

У статті 131 КПК підставу притягнення особи як обвинуваченого визначено як наявність «достатніх доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою».

Процесуальний закон не визначає, яка сукупність доказів може бути визнана достатньою для твердження, що саме тією особою, яка притягується як обвинувачений, вчинено злочин, оскільки це залежить від виду злочину, що розслідується, та його конкретних обставин.

Разом з тим відповідно до закону можна визначити загальні критерії, керуючись якими в кожному окремому випадку можна вирішити, які обставини і якою мірою повинні бути з'ясовані до моменту притягнення особи як обвинуваченого, виходячи з матеріалів справи.

Поняття достатності доказів охоплює і кількісну, і якісну сторони явища. Докази, що покладені в основу рішення, повинні бути достовірними, такими, що в сукупності дозволяють прийняти правильне рішення.

Кримінально-процесуальний закон поширює всі правила щодо збирання, аналізу та оцінки доказів однаковою мірою і на особу, яка проводить дізнання, слідчого і на суд (статті 22, 66 і 67 КПК). Орган розслідування при визначенні Достатності доказів для притягнення особи як обвинуваченого повинен орієнтуватися на ті вимоги, якими керуватиметься суд при вирішенні питання про доведеність винуватості обвинуваченого.

При цьому притягнення як обвинуваченого повинно базуватися не на простій сукупності доказів, а на їх системі, під якою розуміється внутрішня несуперечливість множини взаємопов'язаних доказів. Якщо немає системи доказів, а є лише окремі докази винуватості, які не узгоджуються з іншими, отже, не можна приймати рішення про притягнення особи як обвинуваченого¹.

Визначення достатності доказів для притягнення як обвинуваченого пов'язано з їх оцінкою. Слідчий оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ч. 1 ст. 67 КПК). Внутрішнє переконання повинно бути невід'ємною умовою прийняття всіх важливих рішень по кримінальній справі, бо інакше виникає небезпека механічного, формального підходу до їх прийняття.

Слідчий повинен бути переконаний у достовірності висновку про винуватість особи, яка притягується як обвинувачений². Це означає, що слідчий повинен мати тверду впевненість у правильності свого висновку, рішуче зафіксувати його у відповідних процесуальних документах — постанові про притягнення як обвинуваченого, обвинувальному висновку, готовність відстоювати його перед вищестоящими контролюючими і наглядовими інстанціями (перед начальником слідчого відділу, прокурором). Яка кількість доказів і яких саме потрібна для притягнення особи як обвинуваченого, заздалегідь визначити неможливо. Ніякі докази для слідчого не мають наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК). Для кожної конкретної справи питання про достатність доказів для правильного висновку про винуватість особи слід вирішувати, виходячи з конкретних обставин справи.

Дуже часто в практичній діяльності зустрічаються помилки при притягненні особи як обвинуваченого, пов'язані з переоцінкою доказового значення визначення обвинуваченим своєї вини. В законі прямо закріплено вимогу: показання підозрюваного і обвинуваченого підлягають перевірці; визнання ними своєї вини може покладатись в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (статті 73 і 74 КПК). І все ж деякі практичні працівники ігнорують вказані вимоги закону та рекомендації вчених, що призводить до переоцінки показань осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, й одностороннього розслідування. В умовах правової держави вимагається неухильно виконувати правило: не можна будувати обвинувачення на визнанні обвинуваченим своєї вини і самообмові¹.

Наприклад, при розгляді в суді справи Титової P. Н., яка обвинувачувалась за ч. 2. ст. 89 (нині — ст. 194) КК в підпалі складу, підсудна, яка на досудовому слідстві визнала свою вину, змінила свої показання. Вона заявила, що підпал вчинила не вона, а громадянка Радіонова, з якою вона разом розпивала спиртні напої незадовго до пожежі на складі. Справу було повернуто на додаткове розслідування за нововиявленими обставинами².

Обвинувачення також не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. З ст. 62 Конституції України). Докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання і закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р.)³.

Отже, виходячи зі змісту ст. 131 КПК можна зробити висновок, що для притягнення особи як обвинуваченого у розпорядженні слідчого мають бути достовірні вагомі докази, які переконують його в тому, що:

а) подія (діяння), що розслідується, справді мала місце;

б) її вчинено умисно або необережно саме даною особою;

в) у цьому діянні є всі передбачені кримінальним законом ознаки складу певного злочину.

Кваліфікація, що міститься в постанові про порушення кримінальної справи, може бути визначена і при пред'явленні обвинувачення, якщо в процесі розслідування не будуть добуті нові дані, що обумовлять необхідність її зміни. За наявності ж таких даних відповідні зміни враховуються в постанові про притягнення як обвинуваченого. Тому до моменту пред'явлення обвинувачення слідчий повинен проаналізувати забрані докази щодо правильності тієї кваліфікації злочину, яка була визначена при порушенні кримінальної справи.

Наприклад, по справам про вбивство необхідно перевірити, чи встановлений наявними доказами в справі факт насильницького позбавлення життя людини, а по справах про розкрадання — наявність факту протиправного, умисного, неоплатного обернення у свою власність чужого майна. Звісно, ці відомості в момент пред'явлення обвинувачення не можуть бути вичерпними. Але сам факт злочинної події повинен бути незаперечно встановлений.

Як слушно зазначає Л. М. Карнєєва, потрібна певна сукупність даних, яка може бути визнана достатньою для висновку, що саме подія, яка розслідується, мала місце. Докази, що дають можливість відповісти на питання про наявність злочинної події, з приводу якої порушено кримінальну справу, в більшості випадків належать до ознак, які характеризують об'єкт та об'єктивну сторону злочину, що розслідується¹.

Об'єкт злочинного діяння та ознаки, що його характеризують, важливо встановити не тільки для визначення кваліфікації злочину, у деяких випадках без цього неможливо встановити й особу, яка вчинила злочин. Відомо, наприклад, що по справам про вбивство докази, що характеризують особу потерпілого, зв'язки, характер взаємовідносин з людьми та його минуле часто є основою для попереднього висновку про суб'єкта злочину.

Щодо об'єктивної сторони діяння при визначенні підстав для пред'явлення обвинувачення необхідно з'ясувати: в чому конкретно полягало суспільно небезпечне діяння, час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину, шкідливі наслідки, а в деяких випадках і причинний зв'язок між діями особи і шкідливими наслідками, що настали.

Звісно, не кожна з перелічених обставин має однакове значення для пред'явлення обвинувачення по тому чи іншому виду злочину. Докази, що характеризують факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину, повинні бути зібрані до моменту пред'явлення обвинувачення у випадках, якщо це є кваліфікуючою ознакою.

Рішення слідчого про необхідність дослідження дій певної особи для встановлення в них ознак злочину, що розслідується, визначається наявністю в розпорядженні слідчого фактичних даних, достатніх для попереднього висновку про здійснення злочину саме цією особою. Але до моменту притягнення особи як обвинуваченого всі докази, які свідчать про вчинення злочину даною особою, повинні бути ретельно перевірені, а інші версії переконливо спростовані.

У ряді випадків особу, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності, встановлюють одночасно з вирішенням питання про те, чи мало місце саме діяння. Наприклад, докази, які підтверджують, що дача хабара посадовій особі дійсно мала місце, як правило, безпосередньо вказують і на особу, яка цей хабар отримала.

Виконавця злочину важче виявити тоді, коли слідчий має лише непрямі докази, зв'язок яких з діянням, що розслідується, може бути встановлений лише шляхом їх зіставлення з іншими доказами при ретельному дослідженні та усуненні протиріч, що виникають.

Виявивши особу, яка підлягає притягненню як обвинувачений, слідчий повинен перевірити, чи містяться в її діях ознаки складу злочину і якого саме.

Обвинувачення повинно бути пред'явлено згідно з законом, який діяв під час вчинення злочину, за винятком, коли новий закон виключає караність діяння або пом'якшує покарання.

Оскільки обов'язковою умовою обгрунтованого притягнення як обвинуваченого є наявність в діях особи вини, то форма останньої в сукупності з іншими ознаками складу злочину визначає в ряді випадків і кваліфікацію діяння, що інкримінується цій особі. З'ясування суб'єктивної сторони злочину, що розслідується, є заключним моментом у встановленні наявності або відсутності ознак певного складу злочину в діянні, що вчинене конкретною особою.

Встановлюючи підстави, достатні для притягнення конкретної особи як обвинуваченого, слідчий повинен перевірити, чи немає обставин, які виключають кримінальну відповідальність цієї особи, зокрема:

1. — чи досягла особа, яка підлягає притягненню як обвинувачений, віку, з якого настає відповідальність за злочин, що інкримінується, а також чи осудна ця особа;

2. — чи немає вироку, що набрав сили і потім був скасований, ухвали або постанови суду про закінчення справи;

3. — чи не збігли строки давності кримінального переслідування;

4. — чи не скасовано застосування покарання за вчинене діяння актом амністії;

5. — чи не має в даному випадку місце необхідна оборона і крайня необхідність (статті 36 і 39 КК).

За наявності хоча б однієї із вказаних обставин слідчий не має права пред'явити обвинувачення.

Отже, для притягнення як обвинуваченого слідчий повинен мати докази, що викривають дану особу у вчиненні злочину. Такі докази повинні бути достатніми для того, щоб можна було пред'явити тій чи іншій особі обвинувачення. Але закон не визначає, що докази, які зібрані на досудовому слідстві, повинні бути достатніми для того, щоб вважати обвинуваченого винним, визнати його злочинцем. Притягненням особи як обвинуваченого досудове слідство не закінчується, а продовжується з участю обвинуваченого. Адже саме в цій частині досудового слідства здійснюється право обвинуваченого на захист, бо до притягнення як обвинуваченого немає обвинуваченого, а, отже, немає особи, якій закон надає це право.

Таким чином, притягнення як обвинуваченого не означає, що винуватість обвинуваченого повністю доказано, оскільки для самого слідчого притягнення як обвинуваченого не є кінцевим висновком про винуватість цієї особи. Обвинуваченого допитують, він дає свої пояснення, заперечення, клопотання та інше. Все це потребує подальшої перевірки, коли збираються нові докази, вивчаються нові факти, перевіряються інші версії, крім тієї, що міститься в постанові слідчого про притягнення як обвинуваченого. Як би рішуче слідчий не був упевнений у винуватості особи, що притягується або вже притягнута як обвинувачений, він повинен зробити всі висновки із положення закону, що не йому, а тільки суду належить право визнати обвинуваченого винним у вчиненні злочину. Отже, висновок слідчого про винуватість обвинуваченого — це тільки його думка, яка грунтується на доказах, а не офіційне, від імені держави, визнання обвинуваченого винним у вчиненні злочину¹.

§ 2. Процесуальне оформлення притягнення особи як обвинуваченого

В актах застосування права організуюча діяльність суб'єктів матеріальних і процесуальних юридичних відносин отримує своє конкретне вираження і предметно втілюється у вигляді того чи іншого правозастосовчого рішення. На досудовому слідстві таким актом є рішення про притягнення особи до кримінальної відповідальності як обвинуваченого, що оформляється шляхом винесення мотивованої постанови (ст. 131 КПК). Зміст постанови визначений ст. 132 КПК.

У постанові про притягнення як обвинуваченого повинно бути зазначено:

— хто склав постанову;

— місце і час її складання;

— назва справи;

— прізвище, ім'я та по батькові обвинуваченого, день, місяць та рік його народження;

— злочин, у вчиненні якого обвинувачується дана особа, час, місце та інші обставини вчинення злочину, наскільки вони відомі слідчому, стаття кримінального закону, якою передбачено кваліфікувати цей злочин.

Вказівка закону на те, що постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути мотивованою, не всіма вченими розуміється однаково. Зокрема, процесуалісти М. В. Жогін та С. М. Єфимічев вважають, що слідчий зобов'язаний вказувати в постанові основні докази, що підтверджують здійснення злочину даною особою. Відсутність посилання на такі докази, на їх думку, позбавляє постанову вмотивованості, що може призвести до помилок при притягненні особи як обвинуваченого, обмежує право обвинуваченого на захист¹.

Багато вчених (О. Я. Дубинський, Г. М. Міньковський, М. С. Строгович та ін.) вважають, що вимога вмотивованості не означає необхідність наведення в постанові доказів. Формулювання обвинувачення (описова частина) повинно містити викладення конкретних фактичних обставин, що обґрунтовують висновок про наявність злочину та його кваліфікацію. Необхідно і достатньо навести фактичні обставини діяння, оскільки вони встановлені матеріалами і кваліфікацією².

Постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути складена так, щоб вона була зрозуміла обвинуваченому, а обставини та факти його вини відбиті в ній повно, всебічно та об'єктивно. При ознайомленні з нею обвинуваченого реалізується його право знати, в чому він конкретно обвинувачується.

Постанова про притягнення як обвинуваченого складається з трьох частин: вступної, описово-мотивувальної, резолютивної.

Вступна частина містить найменування постанови, дату і місце її винесення, ким вона винесена і по якій справі. Тут же вказується і особа, яка підлягає притягненню як обвинувачений (ст. 132 КПК).

В описово-мотивувальній частині повинні бути зазначені: злочин, у здійсненні якого обвинувачується дана особа; час, місце та інші обставини здійснення злочину, його юридичне формулювання. Відсутність або недостатньо повне викладення хоча б одного з цих елементів є істотним недоліком постанови, яка через це повинна вважатися недостатньо конкретною і повною.

Обставини, що повинні бути викладені в постанові про притягнення як обвинуваченого, значною мірою визначаються складом злочину, за яким кваліфікуються дії даної особи. Необхідно повно та конкретно охарактеризувати об'єкт, об'єктивну сторону злочину, суб'єкт, суб'єктивну сторону злочину.

У формулюванні обвинувачення необхідно вказати спосіб здійснення, а також мотиви злочину, незалежно від того, чи мають вони кримінально-правове значення.

Резолютивна частина постанови містить рішення слідчого про притягнення конкретної особи до кримінальної відповідальності як обвинуваченого. Тут вказується, який конкретний злочин ставиться в вину обвинуваченому, якою нормою кримінального закону він передбачений.

Копія постанови негайно надсилається прокуророві (ч. З ст. 132 КІІК), щоб він міг здійснити своє завдання, зі сприяння відверненню незаконного притягнення особи до кримінальної відповідальності (п. З ч. 2 ст. 29 Закону «Про прокуратуру»).

Постанову підписує слідчий. Притягнення особи як обвинуваченого — акт, що повинен здійснюватись тільки в межах компетенції (підслідності) відповідної посадової особи. Слідчий органів внутрішніх справ чи Служби безпеки України не має права приймати таке рішення в справі, яка підслідна тільки слідчому прокуратури. Недопустимо також здійснення цього акта в порядку доручення органу дізнання чи окремого доручення.

Додержання цих вимог є обов'язковим. У разі їх порушення кримінальну справу буде повернено судом на додаткове розслідування.

При прийнятті рішення про притягнення особи як обвинуваченого необхідно додержуватись вимоги про індивідуалізацію обвинувачення. По-перше, якщо по справі притягуються як обвинувачені кілька осіб, то кожному з них повинно бути індивідуально сформульовано і пред'явлено обвинувачення. По-друге, якщо обвинувачений притягується до відповідальності за вчинення кількох злочинів, що підпадають під ознаки різних статей кримінального закону, в постанові про притягнення як обвинуваченого повинно бути вказано, які саме дії ставляться обвинуваченому у вину по кожній з цих статей (ч. 2 ст. 132 КПК).

Проте, як свідчить практика, всупереч ст. 132 КПК у ряді випадків слідчий пред'являє обвинувачення, формулювання якого не відображає обставин вчинення злочину. В окремих випадках у постановах про притягнення особи як обвинуваченого та обвинувальних висновках не зазначаються кваліфікуючі ознаки злочину, є суперечності.

Є факти, коли слідчі пред'являли обвинувачення неповнолітньому або особі, яка через свої фізичні та психічні вади не могла сама реалізувати право на захист, у відсутності захисника¹ тощо.

Важливе значення для проведення повного, всебічного й об'єктивного розслідування справи має вибір моменту притягнення особи як обвинуваченого. Як передчасне, так і запізніле притягнення може завдати значної шкоди.

Передчасне притягнення як обвинуваченого, як правило, пов'язане з невмінням оцінити наявність підстав для такого рішення. Небезпечність передчасного притягнення полягає в тому, що воно може призвести до необгрунтованого здійснення цієї процедури, неправомірного застосування щодо обвинуваченого заходів процесуального примусу, оскільки після пред'явлення особі обвинувачення слідчі, як правило, обирають обвинуваченому той чи інший вид запобіжного заходу.

Запізніле притягнення особи як обвинуваченого найчастіше викликано намаганням встановити всі без винятку обставини, що їх потрібно доказати по справі, а потім пред'являти обвинувачення. Це значною мірою обмежує право особи на захист, бо вона не знає, в чому конкретно її обвинувачують, і, не володіючи правами обвинуваченого, не має можливості активно захищатися від обвинувачення. Крім того, при непритягненні протягом довгого періоду особи, яка вчинила злочин, як обвинуваченого в неї може скластися враження про свою непокараність, що сприятиме подальшому вчиненню злочинних дій.

Разом з тим необхідно передбачити гарантії проти зловживання слідчим правом вибирати момент притягнення як обвинуваченого. Недопустимо, щоб акт притягнення як обвинуваченого проводився в день закінчення строку розслідування справи або незадовго до цього.

Практика штучного затягування визнання особи підозрюваною і пред'явлення їй обвинувачення до фактичного закінчення досудового слідства в справі має на меті обмежити можливість участі захисника при провадженні дізнання і досудового слідства, що обгрунтовано розцінюється судами як порушення прав підозрюваного та обвинуваченого на захист.

Закон передбачає певні гарантії проти самовільного затягування моменту притягнення як обвинуваченого. КПК зобов'язує слідчого вирішити питання про притягнення підозрюваного як обвинуваченого протягом десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу (ст. 148 КПК). Якщо це не буде зроблено, запобіжний захід автоматично відміняється, а особа переходить у ранг свідка.

Деякі автори вносять пропозиції щодо внесення додаткових гарантій проти віднесення акту притягнення як обвинуваченого на заключний період слідства. На думку В. А. Стре-мовського, слідчий повинен закінчити розслідування справи не раніше 72 годин після пред'явлення обвинувачення¹. 0. Я. Дубинський і В. А. Сербулов вважають, що цей строк повинен бути 10 діб. Це б дозволило обвинуваченому обдумати пред'явлене йому обвинувачення, заявити клопотання, вирішити питання про запрошення, за необхідності, захисника для ознайомлення з матеріалами справи. Слідчий отримав би можливість без поспіху, ретельно перевірити доводи обвинуваченого, вирішити його клопотання².

Ці питання процесуального оформлення притягнення особи як обвинуваченого мають істотне значення в практиці органів досудового слідства.

§ 3. Пред'явлення обвинувачення. Допит обвинуваченого

Постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути пред'явлена в порядку, що передбачений статтями 133 і 140 КПК. Для пред'явлення обвинуваченому постанови він викликається до слідчого по телефону, телефонограмою, телеграмою або повісткою, яка йому вручається під розписку із зазначенням часу вручення.

У разі тимчасової відсутності обвинуваченого повістка для передачі йому вручається під розписку кому-небудь із дорослих членів сім'ї, які разом з ним проживають, житлово-експлуатаційній організації або адміністрації за місцем його роботи.

Обвинувачений, що перебуває під вартою, викликається через адміністрацію місця попереднього ув'язнення (ч. З ст. 134 КПК).

У разі неявки без поважних причин обвинувачений підлягає приводу. Згідно з ч, 3 ст. 135 КПК поважними причинами неявки обвинуваченого до слідчого визнаються: несвоєчасне одержання повістки, хвороба та інші обставини, що фактично позбавляють його можливості своєчасно з'явитися до слідчого. Привід обвинуваченого здійснюється органами внутрішніх справ за мотивованою постановою слідчого. Привід обвинуваченого, крім виняткових випадків, здійснюється вдень.

Для забезпечення обвинуваченому можливості реалізувати своє право на захист обвинувачення повинно бути пред'явлено не пізніше двох днів з моменту винесення слідчим постанови про притягнення даної особи як обвинуваченого і в будь-якому разі не пізніше дня явки обвинуваченого або його приводу (ст. 133 КПК). Обвинувачення пред'являється пізніше дводенного строку тоді, коли обвинувачений:

а) не може з'явитися з поважних причин;

б) без поважних причин не з'являється за викликом слідчого. Тоді слідчий застосовує до нього привід (ст. 136 КПК), а якщо місце перебування не встановлено, то оголошує розшук (статті 138 і 139 КПК).

При пред'явленні обвинувачення особі присутність захисника є обов'язковою, крім випадків, якщо особа відмовляється від нього та її відмову буде прийнято.

Сам процес пред'явлення обвинувачення досить чітко регламентовано законом. Слідчий, упевнившись в особі обвинуваченого, оголошує йому постанову про притягнення як обвинуваченого (ст. 140 КПК) або надає обвинуваченому можливість самостійно прочитати постанову. Перевага надається останньому варіанту, бо, прочитавши текст постанови, обвинувачений краще засвоює її зміст і у

352

нього не можуть виникнути сумніви, що слідчий оголосив постанову точно¹. Після пред'явлення і роз'яснення суті обвинувачення слідчий вручає обвинуваченому копію постанови про притягнення його як обвинуваченого.

Про пред'явлення обвинувачення, роз'яснення його суті та вручення копії постанови слідчий складає протокол із зазначенням години і дати пред'явлення обвинувачення, який підписують обвинувачений, слідчий та захисник. На наш погляд, порядок підписування протоколу, вказаний у ч. З ст. 140 КПК, потрібно змінити. Після підпису обвинуваченого доцільніше було б підписувати протокол захисникові, а потім слідчому. У разі відмови обвинуваченого поставити підпис у протоколі, слідчий робить на ньому відмітку про відмову від підпису і зазначає мотиви відмови, про що сповіщає прокурора.

У разі якщо обвинувачений не володіє мовою, на якій ведеться судочинство, зміст постанови перекладається рідною мовою обвинуваченого чи іншою мовою, якою він володіє, перекладачем. Про це робиться відмітка на постанові за підписом слідчого, перекладача та обвинуваченого. Якщо обвинувачений глухий або німий, то при пред'явленні обвинувачення, крім захисника, запрошується також особа, яка розуміє їх знаки.

Обвинувачений може висловити своє ставлення до пред'явленого обвинувачення лише в тому разі, якщо воно йому зрозуміло у всіх деталях, тому закон пов'язує пред'явлення обвинувачення з обов'язком слідчого роз'яснити його сутність. Слідчий повинен у зрозумілих, доступних обвинуваченому висловах пояснити фактичний зміст обвинувачення і його юридичну кваліфікацію. Також корисно ознайомити обвинуваченого з текстом кримінального закону, відповідно до якого пред'явлено обвинувачення, спеціально роз'яснивши його термінологію. Доречно також ознайомити обвинуваченого і з тим, яке покарання може бути призначено йому судом².

Закон (ст. 142 КПК) зобов'язує слідчого при пред'явленні обвинувачення роз'яснити обвинуваченому його процесуальні права на досудовому слідстві, а саме:

¹ Караеева Л. М., Статкує В. Ф. Предъявление обвинения. — М., 1973. — С. 44.

² Карвєева Л. М., Статкус В. Ф. Зазнач, праця. — С. 44. ¹² *-** 353

— знати, в чому його обвинувачують;

— давати показання по пред'явленому йому обвинуваченню або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;

— подавати докази;

— заявляти клопотання про допит свідків, про проведення очної ставки, про проведення експертизи, про витребування і приєднання до справи доказів, а також заявляти клопотання з усіх інших питань, що мають значення для встановлення істини в справі;

— заявляти відвід слідчому, прокуророві, експертові, спеціалістові та перекладачеві;

— з дозволу слідчого бути присутнім при виконанні окремих слідчих дій;

— знайомитись з усіма матеріалами справи після закінчення досудового слідства;

— мати захисника, зокрема, побачення з ним до першого допиту;

— подавати скарги на дії та рішення слідчого і прокурора.

Якщо при пред'явленні обвинувачення і роз'ясненні обвинуваченому його прав брали участь інші особи (перекладач, захисник, педагог або лікар, законний представник обвинуваченого, прокурор), то й вони повинні поставити свої підписи під постановою (статті 85, 144 і 438 КПК).

Іноді обвинувачений відмовляється підписати пред'явлену постанову, вважаючи, що підписом він підтверджує правильність викладених в постанові фактів. Слідчий повинен пояснити, що підписом лише підтверджується факт ознайомлення з постановою про притягнення як обвинуваченого, пояснення ж з приводу пред'явленого обвинувачення будуть зафіксовані в протоколі допиту.

Допит обвинуваченого, крім випадків, які не терплять зволікання, або за вимогою самого обвинуваченого, має провадитися в денний час (з 6.00 до 22.00). Допит у нічний час заборонений через те, що він може бути використаний як засіб впливу на обвинуваченого з метою отримання від нього визнання своєї вини у вчиненні злочину.

Обвинувачений допитується в місці провадження досудового слідства, а в разі необхідності — і в місці його перебування. При цьому обвинуваченого допитують у відсутності свідків та інших учасників процесу. Обвинувачені по одній і

354

тій самій справі допитуються окремо, а слідчий повинен вжити заходів для того, щоб особи, викликані на допит по одній і тій самій справі, не могли спілкуватися між собою.

При допиті обвинуваченого за його бажанням може бути присутнім захисник, а в тих випадках, якщо участь зе-хисника у справі має обов'язковий характер, його присутність при допиті теж обов'язкова.

Дача обвинуваченим показань є його правом на захист, а не обов'язком, тому він не поперед жується про відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань. Не допустимі випадки, коли фактично обвинувачений, але як такий процесуально не притягнутий, на досудовому слідстві допитується як свідок про його ж власні дії, що підлягають включенню в зміст обвинувачення. Цей фактично обвинувачений, що допитується як свідок, зобов'язаний відповідати на питання, давати показання, будучи попередженим про кримінальну відповідальність¹.

Із обвинувального висновку, затвердженого заступником прокурора Хмельницької області від 18 грудня 2000 р. по обвинуваченню Телеги О. І. і Бабій Д. В. за ч. 5 ст. 191, ч. 2 ст. 364, ч. 1 ст. 263 старого КК видно, що слідчий до пред'явлення обвинувачення вказаним особам допитувач їх як свідків, попереджав їх про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань, а через декілька днів пред'явив Телезі О. І. і Бабію Д. В. постанову про їх обвинувачення по вказаним статтям КК. При допиті як свідків вони частково розповіли слідчому про свої зловживання службовим становищем, а при пред'явленні обвинувачення не визнали своєї вини. Однак слідчий в обвинувальному висновку в основу обвинувачення поклав їх показання, дані при допиті як свідків. Апеляційний суд Хмельницької області повернув цю справу на додаткове розслідування².

Практика допиту як свідка особи, підозрюваної у вчиненні злочину, не узгоджується з чинним кримінально-процесуальним законодавством України і суперечить

¹ Строгович М. С Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. — М., 1984. — С. 32.

² Спостереження провадження слідчого управління УВС в Хмельницькій області (кримінальна справа № 19/0825 за 2001 рік).

12*

355

іжнародному пакту про громадянські й політичні пра-і, яким встановлено, що кожен має право не бути понесеним до дачі свідчень про самого себе чи до визнання ;бе винним (п. З ст. 14 пакту).

Обвинувачений допитується по суті пред'явленого йому бвинувачення і про інші відомі йому обставини справи, а акож щодо наявних у справі доказів. Пояснення обвину-іаченого мають важливе доказове значення і підлягають >бов'язковій перевірці й оцінці.

Як слушно зазначає В. Коновалова, свідчення, які одержують під час допиту, зазвичай оцінюють у двох напрямах: щодо їх відповідності об'єктивній дійсності та щодо їх доказового значення, тобто їх цінності, як доказів, що сприяють розслідуванню злочинів. Саме з'ясування ролі цих свідчень у кримінально-процесуальному пізнанні визначає пізнавальну функцію оцінки доказів, яку проводить слідчий. Практична реалізація оцінки, яку одержують у ході допиту інформації, полягає в застосуванні таких методів, як зіставлення отриманих даних із спільністю доказів, зібраних у справі, і збиранні додаткових даних, що використовуються з метою перевірки свідчень. У разі, якщо в доказах, що їх зібрав слідчий, є дані, необхідні для зіставлення з отриманою під час допиту інформацією, слідчий обирає перший метод. Якщо ж дані, отримані під час допиту, є новими або суперечать доказам, зібраним у справі, доцільно застосувати метод додаткового отримання інформації. Таке отримання може відбуватися в процесуальному режимі окремих слідчих дій, характер і послідовність яких визначається тими даними, що отримані під час допиту. Формування внутрішнього переконання слідчого при оцінці, отриманій у ході допиту, істотно полегшує те, що в його розпорядженні є сукупність доказів, що поступово накопичуються. Визначення місця того факту, що оцінюється, у цій сукупності дозволяє дійти правильного висновку¹.

Закон забороняє домагатися показань обвинуваченого шляхом насильства, погроз та іншими незаконними методами (ч. 3. ст. 22 КПК). За одержання таким шляхом показань винні в цьому особи можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності (ст. 373 КК).

—- ч ляо.следовании преступлений. ЧИ Вїхі,*-----

обвинуваченням. Постановка такого ку допиту виправдовується логікою розвитку процесуальних правовідносин: допит проводиться одразу ж за пред' явленням обвинувачення і здійснюється в зв'язку з пред'явленим обвинуваченням. Відповідь на це запитання має істотне юридичне значення: з визнанням своєї вини закон часто пов'язує можливість припинення справи за нереабі-літуючими підставами; в зв'язку з дійовим каяттям¹, передачею особи на поруки, у зв'язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим тощо. Відповідно до відповіді обвинуваченого на це запитання в протоколі повинно бути зазначено, визнає чи не визнає він себе винним, а якщо визнає, то повністю чи частково. Свою відповідь обвинувачений засвідчує підписом у протоколі.

На перший погляд, у цьому запитанні спостерігається невідповідність принципу презумпції невинуватості (ч. 2 ст. 15 КПК) чинним нормам статей КПК, що регулюють пред'явлення особі обвинувачення. Проте це твердження є помилковим. Дійсно, слідчий повинен запитати в обвинуваченого, чи визнає він себе винним, тобто про суб'єктивне розуміння особою, яка обвинувачується у вчиненні злочину, своєї ролі в ньому.

Отже, слідчий не визнає винною особу у вчиненні злочину, а тільки запитує її думку про причетність до злочину, в якому особу обвинувачують, з погляду саме цієї особи².

Після виконання вказаних дій слідчий пропонує обви нуваченому в довільній формі викласти свої показання За необхідності слідчий може ставити йому запитання У процесі допиту обвинувачений може скласти план, схї ми, що пояснюють його показання, зробити малюнки, ш додаються до протоколу допиту (ч. 4 ст. 85 КПК).

Показання обвинуваченого заносяться до протоколу, її складається з додержанням вимог статей 85 і 145 КПК

По закінченні допиту слідчий пред'являє протокол о винуваченому для прочитання. Обвинувачений може в

¹ Тертишвик В. М. Кримінально-процесуальне право України. — 1999. — С 389.

² Николевко М. Деякі питання презумпції невинуватості і пр особи на захист в кримінальному процесі // Право України. — 1999 № 4. — С. 39.

магати доповнення протоколу і внесення до нього поправок, що підлягають обов'язковому занесенню до протоколу.

Протокол підписують слідчий, обвинувачений та інші особи, які були присутні або брали участь у проведенні допиту. Обвинувачений підписує кожну сторінку окремо.

Обвинуваченому на його прохання надається можливість викласти свої показання в протоколі власноруч, про що робиться відмітка в протоколі допиту.

§ 4. Притягнення як обвинувачених окремих посадових осіб

Законодавство передбачає особливий порядок притягнення як обвинувачених окремих категорій громадян з метою встановлення додаткових гарантій їх недоторканності, а також можливості успішнішого виконання покладених на них обов'язків у зв'язку з їх важливою роллю в житті держави і суспільства.

З метою забезпечення незалежності від будь-яких органів і осіб закон передбачає додаткові гарантії недоторканності Президента і кандидата у Президенти України, народних депутатів, кандидатів у народні депутати, суддів Конституційного Суду України, суддів загальної юрисдикції, інших суддів України, суддів суду присяжних, народних засідателів.

Стаття 105 Конституції України встановлює недоторканність Президента України, якою він користується на час виконання повноважень і яку слід розглядати як особисту гарантію, що створює умови для безперешкодного здійснення президентських повноважень. У разі вчинення Президентом державної зради або іншого злочину він може бути усунутий з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту. Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.

358

Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України.

За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.

Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України та отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину (ст. 111 Конституції України).

З тим, щоб гарантувати недоторканність народних депутатів, Конституція України встановлює, що «народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані» (ст. 80 Конституції України).

Народні депутати України є повноважними представниками народу у Верховній Раді України як законодавчому органі держави. Конституція України, чинне законодавство визначають необхідні правові умови для безперешкодного й ефективного здійснення ними своїх депутатських повноважень. Положення ст. 80 слід розглядати як одну із таких умов, як спеціальну гарантію безперешкодного здійснення депутатської діяльності.

Ця стаття встановлює, що народний депутат України не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований без попередньої згоди Верховної Ради України. Це означає, що поряд з гарантіями особистої недоторканності людини, встановленими Конституцією України (ст. 29), народні депутати користуються додатковою конституційною гарантією, що зумовлена особливим характером їх статусу як повноважних представників народу.

Відповідно до Закону «Про статус народного депутата України» для одержання згоди Верховної Ради України на притягнення депутата до кримінальної відповідальності, арешт або застосування заходів адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, Генераль-

359

ний прокурор України вносить до Верховної Ради подання, про що негайно доводиться до відома депутата. Подання має бути мотивованим, містити конкретні факти і докази, з доданими до нього матеріалами, що підтверджують обвинувачення народного депутата у вчиненні ним злочину.

Чинним кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством не визначено поняття «притягнення до кримінальної відповідальності», тому Конституційний Суд України розглянув це питання і виніс щодо нього своє рішення від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп/99 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України, що за загальним порядком передбачає офіційну оцінку відповідними державними органами поведінки особи як злочинної. Підставою кримінальної відповідальності є наявність у діяннях особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Це форма реалізації державою правоохоронних норм, що, в кінцевому підсумку, як правило, полягає в застосуванні до особи, що вчинила злочин, конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок. Кримінальна відповідальність може мати не лише форму покарання. За вироком суду вона може зводитись тільки до осуду особи, яка вчинила злочин, і звільнення її від покарання (ч. 4 ст. 74 КК України). Особу може бути засуджено умовно чи з відстрочкою виконання вироку. Тому сам факт порушення кримінальної справи щодо конкретної особи, затримання, взяття під варту, пред'явлення їй обвинувачення не можна визнати як кримінальну відповідальність. Особа не несе кримінальної відповідальності доти, доки її не буде визнано судом винною у вчиненні злочину і вирок суду не набере законної сили.

Поняття «притягнення до кримінальної відповідальності» не є тотожним поняттю «кримінальна відповідальність», як і поняття «притягнення до юридичної відповідальності» не ідентичне поняттю «юридична відповідальність».

Притягнення до юридичної відповідальності передує юридичній відповідальності. Юридична відповідальність, у тому числі й кримінальна, як і форми притягнення до

360

юридичної відповідальності, визначаються та встановлюються законом.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 80 Конституції України народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Це означає, що народний депутат України і після припинення депутатських повноважень не може бути притягнутий до юридичної відповідальності за зазначені дії.

Депутатська недоторканність передбачає також особливий порядок притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешту народних депутатів України. Згідно з ч. З ст. 76 Конституції України «не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку». З цього конституційного принципу випли ває, що народним депутатом України може бути обраний громадянин України, щодо якого порушено кримінальну справу, пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, якого затримано чи заарештовано.

За змістом ст. 69, ч. 1 ст. 76, ч. 2 ст. 78 та ч. 4 ст. 79 Конституції України особа обирається народним депутатом України та отримує депутатський мандат внаслідок волевиявлення виборців.

Отже, на підставі системного аналізу норм Конституції України Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії депутатської недоторканності відповідно до положень ч. З ст. 80 Конституції України поширюються на народних депутатів України з моменту визнання їх обраними за результатами виборів, засвідченими рішенням відповідної виборчої комісії і до моменту припинення у встановленому порядку депутатських повноважень. Якщо громадянина обрано народним депутатом України після пред'явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину чи після арешту, подальше провадження у кримінальній справі щодо такого депутата може бути продовжено за наявності згоди Верховної Ради України на притягнення його до кримінальної відповідальності або арешт відповідно до процедури, передбаченої ст. 28 Закону України «Про статус народного депутата України». Такий підхід забез-

361

печує реалізацію принципу рівності всіх народних депутатів України щодо гарантій депутатської недоторканності. Конституційний Суд України вирішив, що:

— притягнення до кримінальної відповідальності як стадія кримінального переслідування починається з мс> менту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину;

— згода Верховної ради України на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності має бути одержана до пред'явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину відповідно до чинного КІШ;

— депутатська недоторканність поширюється на народного депутата України з моменту визнання його обраним за рішенням відповідної виборчої комісії і до моменту припинення повноважень народного депутата України;

— у разі пред'явлення громадянину України обвинувачення у вчиненні злочину або його арешту до обрання народним депутатом України подальше провадження у кримінальній справі щодо такого депутата може бути продовжено за наявності згоди Верховної Ради України на його притягнення до кримінальної відповідальності або перебування під вартою.

Це рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним, набуває сили закону і не може бути оскаржено¹.

Отже, подання щодо притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності вноситься до пред'явлення депутату обвинувачення, або дачі санкції на арешт, або направлення справи про адміністративне правопорушення на розгляд до суду.

Верховна Рада України розглядає подання Генерального прокурора України не пізніш як у місячний строк у порядку, передбаченому Регламентом Верховної Ради України.

За необхідності від Генерального прокурора України може бути витребувано додаткові матеріали.

Подання, попередньо розглянуте у відповідних комітетах Верховної Ради, з їх висновками про його законність та обгрунтованість розглядається на пленарному засіданні

¹ Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997—2001: 2-х книгах. — К., 2001. — Кн. 1. — С 472, 475—476.

362

Верховної Ради. Отже, зазначена згода Верховної Ради України може бути одержана тільки під час її сесії. Головуючий на засіданні ставить на голосування пропозицію про надання згоди щодо притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, затримання чи арешту. Рішення приймається Верховною Радою поіменним голосуванням, більшістю від її конституційного складу і є остаточним. Вмотивоване рішення у триденний строк повідомляється Генеральному прокурору України. При цьому в рішенні має бути зазначено, на які дії Генерального прокурора надається згода Верховною Радою: на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності, на затримання чи арешт. Депутат має право брати участь в обговоренні Верховною Радою питання про його депутатську недоторканність.

Генеральний прокурор України у триденний строк з дня закінчення провадження у справі зобов'язаний повідомити Верховну Раду України про результати слідства. Про результати розгляду справи в суді Генеральний прокурор України у триденний строк зобов'язаний поінформувати Верховну Раду України.

Народний депутат Кримської автономної республіки користується правом депутатської недоторканності на території цієї республіки, а також України, до якої вона входить. Правом депутатської недоторканності депутат обласної, районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів користується лише на території відповідної Ради.

Законом України «Про Конституційний Суд України» (ст. ЗО) передбачено, що судді Конституційного Суду не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності, арештовані або віддані будь-яким іншим примусовим заходам, що обмежують їхні права і свободу, а також заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без попередньої згоди Верховної Ради України.

Згідно із Законом України «Про статус суддів» з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуддя, Додержання Конституції і законів України, охорони прав і свобод громадян (ст. 13) «судді не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності і взяті під варту без згоди Верховної Ради України. Вони не можуть бути

363

піддані заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку без згоди органу, який обрав суддю на посаду. Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган в порядку провадження у справах про адміністративні пра-' вопорушення. Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку, повинен бути негайно звільнений після з'ясування його особи».

Ніхто не має права проникати в житло чи службове приміщення судді, в його особистий чи службовий транспорт, проводити там огляд, обшук чи виїмку, прослухову-вати його телефонні розмови, проводити особистий обшук судді, а так само огляд, виїмку його кореспонденції, речей і документів, крім випадків, передбачених законодавством і Конституцією України.

§ 5. Зміна і доповнення обвинувачення

Слідчий має право змінити обвинувачення як у разі, якщо це тягне пом'якшення кримінальної відповідальності, так і у разі пред'явлення обвинувачення в більш тяжкому злочині. Але щоб право обвинуваченого на захист не порушувалось, закон зобов'язує слідчого пред'явити обвинуваченому змінене або доповнене обвинувачення, після чого допитати його.

Під час досудового слідства необхідність змінити обвинувачення виникає в тих випадках, якщо з'ясовується, що злочин було неправильно кваліфіковано, або якщо встановлено нові обставини, які істотно відрізняються від зазначених у постанові про притягнення як обвинуваченого.

Доповнення обвинувачення необхідно в тих випадках, якщо в процесі подальшого розслідування по справі встановлюються нові факти, епізоди вчинення злочину, що тягнуть або не тягнуть зміну кваліфікації діяння.

Можливі зміни і доповнення обвинувачення-можна розділити на дві групи:

— що тягнуть за собою зміну кваліфікації діяння;

364

__ що стосуються лише фактичної фабули обвинувачення¹.

При зміні й доповненні обвинувачень, що належать до першої групи, у всіх випадках слідчий повинен винести нову постанову про притягнення як обвинуваченого.

Щодо другої групи змін і доповнень обвинувачення, то в літературі існують різні думки стосовно винесення нової постанови про притягнення як обвинуваченого.

Одні автори вважають, що питання про винесення нової постанови повинно залежати від того, наскільки істотними є зміни і доповнення для реалізації права обвинуваченого на захист². Якщо зміни і доповнення істотні для здійснення цього права, то обвинувачення необхідно пред'явити знову. Зміни можуть стосуватися таких обставин, знати про які обвинуваченому необхідно, щоб враховувати їх при своєму захисті. Якщо ж зміни і доповнення неістотні, то нову постанову про притягнення як обвинуваченого виносити не потрібно. Неістотними, на думку цих авторів, є обставини, які щодо певного складу злочину не мають кримінально-правового значення³.

Інші ж процесуалісти не погоджуються з цим твердженням. Вони вважають, що постанову потрібно виносити в кожному випадку. Зміна даних про місце, час і спосіб вчинення злочину повинна у всіх випадках відображатися у формулюванні обвинувачення. Це пояснюється тим, що передчасно, до винесення кінцевого рішення по суті справи, неможливо визначити, чи має зміна або доповнення обвинувачення, або окремих його елементів істотне значення для реалізації обвинуваченим свого права на захист. Навіть незначні, на думку слідчого, зміни і доповнення можуть бути сприйняті обвинуваченим як важливі, викликати рішучі заперечення, намагання спростувати їх⁴.

За необхідності зміни і доповнення обвинувачення потрібно брати до уваги, що нова постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути узагальнюючою і виноситись не як доповнення до попередньої постанови, а на

¹ НІимановский В. В. Привлечение в качестве обвиняемого на предварительном следствии. — Л., 1983. — С. 83.

² Фаткуллив Ф. Н. Изменение обвинения. — М., 1971. — С. 57—58. ⁸ Фаткуллин Ф. Н. Зазнач, праця. — С. 58.

⁴ Дубинскяй А. Я., Сербулов В. А. Зазнач, праця. — С. 58.

365

заміну раніше пред'явленого обвинувачення. В цьому разі раніше винесена постанова, залишаючись в матеріалах справи, втрачає свою силу.

Такий порядок правильний і здійснюється на практиці, оскільки, знайомлячись з цілісним актом, який містить обвинувачення повністю, обвинуваченому легше зрозуміти, в чому його обвинувачують і в якому обсязі. Це також полегшує роботу прокурора і суду при ознайомленні з матеріалами справи.

Якщо під час досудового слідства не підтвердилось обвинувачення по окремому епізоду або самостійному діянню, відпала кваліфікуюча ознака, не знайшло підтвердження те чи інше діяння в структурі окремого епізоду, або ж виявилась надмірною кваліфікація діяння за сукупністю злочинів, слідчий своєю постановою закриває справу в цій частині обвинувачення, про що оголошує обвинуваченому (ч. 2 ст. 141 КПК).

Внаслідок відпадання частини обвинувачення можуть виникнути такі ситуації:

— змінювати кваліфікацію не потрібно;

— необхідно змінити кваліфікацію злочину.

У першому випадку достатньо винести постанову про часткове закриття кримінальної справи та оголосити її під розписку обвинуваченому.

У другому випадку, якщо одна стаття (частина статті) КК замінюється на іншу, слідчий повинен поряд з постановою про часткове закриття кримінальної справи винести нову постанову — про притягнення особи як обвинуваченого. Нова постанова повинна бути винесена і пред'явлена обвинуваченому в загальному порядку.

На думку деяких авторів, можливе часткове закриття кримінальної справи на підставах, вказаних у статтях 7— 10 КПК¹. Однак це буде неправомірним. Збереження частини обвинувачення щодо певної особи не дозволить говорити про те, що вона вже не є суспільно небезпечною і може бути виправлена та перевихована без застосування кримінального покарання. Але ж наявність саме цих умов обов'язкова для застосування статей 7—10 КПК. Виходячи з цього, при залишенні в силі однієї частини обвину-

¹ Карнеева Л. М. Привлечение в качестве обвиняемого. — М., 1962. — С. 60.

366

вачення немає підстав для припинення кримінального переслідування щодо другої частини обвинувачення за статтями 7—10 КПК. За наявності умов, передбачених цими статтями, суд може звільнити від кримінальної відповідальності і від покарань особу повністю, але не в окремій його частині.

Щоб не допустити повернення справи на додаткове розслідування, потрібно чітко додержуватись правил пред'явлення і зміни обвинувачення.

Обвинувачення, сформульоване в постанові про притягнення як обвинуваченого, зберігає своє значення до набрання обвинувальним вироком законної сили.

У разі відміни вироку апеляційною або наглядовою інстанцією та повернення справи на додаткове розслідування обвинувачення зберігає своє юридичне значення, доки не буде змінено або не буде винесено нової постанови про притягнення як обвинуваченого.

Винесення такої постанови перериває перебіг строків давності та притягнення до кримінальної відповідальності, передбачених ст. 49 КК.

§ 6. Оскарження рішень слідчого та прокурора про притягнення особи як обвинуваченого

У слідчий і судовій практиці виникають питання щодо конституційності чинного кримінально-процесуального законодавства про порядок розгляду скарг осіб, які притягуються по кримінальній справі як обвинувачені.

Вирішуючи спір щодо конституційності положень ч. 6 ст. 234 і ч. З ст. 236 КПК України, згідно з якими скарги на постанову слідчого та прокурора про притягнення як обвинуваченого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, Конституційний Суд виходить з такого.

Відповідно до ст. 64 КПК України при провадженні досудового слідства і дізнання підлягають доказуванню:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

367

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Всі ці обставини встановлюються не одночасно. Деякі з них можуть бути встановлені задовго до закінчення розслідування, інші — лише наприкінці. Якщо є достатньо доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, виноситься мотивована постанова про притягнення цієї особи як обвинуваченого (ст. 131 КПК України). Основні вимоги щодо змісту цієї постанови зазначено у ст. 132 КПК України.

Відповідно до КПК постанови слідчого і прокурора про притягнення як обвинуваченого можуть бути оскаржені до суду (ч. 5 ст. 234, ч. 2 ст. 236). Проте скарги на ці постанови не розглядаються судом на стадії досудового слідства (ч. 6 с 234, ч. З ст. 236).

Досудове слідство після винесення постанови про притягнення як обвинуваченого продовжується — пред'являється обвинувачення (статті 133, 140, 144), допитується обвинувачений (статті 143, 145, 146), обов'язково проводиться перевірка показань обвинуваченого, розглядаються подані ним докази та заявлені клопотання з усіх питань, які мають значення для встановлення істини у справі, зокрема про допит свідків, проведення очної ставки, проведення експертизи, витребування і приєднання до справи доказів (пункти 3, 4 ч. 1 с. 142), вживаються всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, виявляються обставини, що викривають або виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність (ч. 1 ст. 22 КПК) тощо.

Притягнення як обвинуваченого не є остаточним висновком слідчого про винуватість обвинуваченого — остаточний обвинувальний висновок він робить після закінчення досудового слідства (ст. 223 КПК). Переконання слідчого і прокурора у вчиненні особою злочину не означає доведення її винуватості, яка відповідно до конституційно закріпленого принципу презумпції невинуватості особи може бути встановлена лише обвинувальним виро-

368

ком суду (ст. 62 Конституції України). Зібрані досудовим слідством докази винуватості особи перевіряються та оцінюються судом під час розгляду справи по суті, за результатами яких суд постановляє виправдувальний або обвинувальний вирок, визнаючи особу відповідно невинуватою або винуватою у вчиненні злочину.

Перевірка судом на стадії досудового слідства постанови про притягнення як обвинуваченого, враховуючи її зміст, фактично означатиме перевірку достатності зібраних у справі доказів ще до закінчення досудового слідства і перед рішення питання щодо винуватості особи у вчиненні злочину ще до розгляду кримінальної справи по суті. Проте згідно з конституційним принципом презумпції невинуватості особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України).

Таким чином, розглядаючи на стадії досудового слідства скарги на постанови слідчого і прокурора про притягнення як обвинуваченого, суд замість здійснення судового контролю досудового слідства виконуватиме функцію судового розгляду кримінальної справи по суті всупереч порядку, визначеному КПК України на засадах, встановлених Конституцією України (статті 59, 61, частини 1, 2, З ст. 62, ч. 1 ст. 64, п. 1 ст. 121, статті 124, 129).

На підставі викладеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 6. ст. 234, ч. З ст. 236 КПК України, згідно з якими скарги на постанови слідчого, прокурора про притягнення як обвинуваченого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, відповідають Конституції України (є конституційними) і повинні розглядатись згідно з чинними нормами КПК¹.

¹ Див.: Урядовий кур'єр. — 2003. — 19 лютого.

369

ТЕМА 13

Застосування запобіжних заходів

§ 1. Поняття, підстави і мета застосування заходів процесуального примусу

§ 2. Види запобіжних заходів

§ 3. Процесуальний порядок обрання, зміни і скасування запобіжного заходу

§ 1. Поняття, підстави і мета застосування заходів процесуального примусу

Запобіжні заходи — це способи примусового впливу на обвинуваченого, а у виняткових випадках і на підозрюваного, з тим, щоб запобігти такій їхній поведінці, що може перешкодити досягненню завдань кримінального судочинства (встановленню дійсних обставин справи, правильному застосуванню закону, покаранню винних, запобіганню притягнення до кримінальної відповідальності невинних і засудження винних).

Застосування запобіжних заходів пов'язано з найбільш інтенсивним обмеженням особистої свободи громадян, зокрема права на недоторканність особи, безперешкодне переміщення і вибір місця проживання. Запобіжні заходи повинно бути застосовано лише відповідно до їх призначення за наявності встановлених законом підстав і з додержанням відповідної правової процедури¹.

Запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства, суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень (ч. 1 ст. 148 КПК).

На практиці органи дізнання, слідчі, прокурори і суди застосовують такі передбачені КПК заходи процесуального примусу: привід, затримання, зобов'язання про явку, грошові стягнення, обшук, виїмку, освідування, одержання зразків для експертного дослідження, поміщення до медичного закладу для обстеження, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, проведення обшуку чи виїмки в приміщеннях дипломатичних представництв, накладення арешту на майно, відсторонення обвинуваченого від посади, а також підписку про невиїзд, арешт та інші запобіжні заходи.

В юридичній літературі немає єдиної думки щодо поняття запобіжного заходу.

Ю. В. Манаєв, В. С. Посник, В. В. Смирнов вважають, що це процесуальний захід державного примусу, який застосовується за наявності вказаних в законі підстав, з метою виконання завдань кримінального судочинства. На відміну від інших авторів, вони зазначають, що ці заходи обираються з урахуванням тяжкості обвинувачення та обставин, що характеризують особистість підозрюваного або обвинуваченого¹.

М. С. Строгович розкрив поняття запобіжних заходів, вказуючи на те, що ці примусові заходи обмежують волю обвинуваченого на різних стадіях кримінального процесу, та визначив цілі застосування запобіжних заходів, вказаних у законі².

3. Ф. Коврига вважає необхідним зазначити, що запобіжні заходи мають своєю метою відсторонення суспільства від небезпечних для нього осіб та успішне виконання завдань правосуддя³.

На нашу думку, запобіжний захід — це кримінально-процесуальний примус, який здійснюється до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (засудженого) з метою припинити їх спроби уникнути слідства і суду, перешкодити встановленню об'єктивної істини в справі, надалі займатися злочинною діяльністю або ухилитись від виконання вироку.

Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений намагатиметься ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини в справі або продовжувати злочинну діяльність.

При застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлено, запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК).

Законодавець виходить з того, що обрання запобіжного заходу є правом, а не обов'язком уповноваженої на це особи, її рішення залежить від багатьох чинників, що мають об'єктивний і суб'єктивний характер (тяжкість злочину, індивідуальні особливості особи, до якої застосовуються запобіжні заходи, тощо). Однак застосування будь-якого запобіжного заходу завжди пов'язано з обмеженням особистої волі людини і через це може мати місце лише за наявності дійсної на те необхідності, за вказаними в законі підставами і з додержанням визначеного процесуального порядку. При цьому в основі рішення про застосування того чи іншого запобіжного заходу завжди повинна бути сукупність конкретних реальних фактичних даних (доказів), що свідчать про необхідність попередження неналежної поведінки обвинуваченого (підозрюваного)¹.

Питання про наявність достатніх підстав для застосування запобіжних заходів у кожному разі вирішуються особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і суддею (судом) з урахуванням даних про те, що обвинувачений не має постійного місця проживання чи постійних занять, що він схиляє свідків чи потерпілих до відмови від показань чи до дачі неправдивих показань, намагався знищити документи, предмети, що можуть бути речовими доказами, замислив чи готує новий злочин тощо.

¹ Зянатуллин 3. 3. Уголовно-процессуальное принуждение и его эффективность. — Казань, 1981. — С, 67.

372

Застосовувати запобіжні заходи до обвинуваченого мають право слідчі, прокурор, суддя (суд) — у справах, що перебувають в їх провадженні, а прокурор — також у справах, що перебувають у провадженні слідчих, за розслідуванням яких він здійснює нагляд.

Оцінюючи тяжкість вчиненого злочину при обранні запобіжного заходу, слід зважати на обставини, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність (статті 66—67 КК), ступінь суспільної небезпечності злочину в конкретних умовах місця і часу.

Особу обвинуваченого характеризують, зокрема, її минула діяльність, тяжкість інкримінованого злочину, наявність чи відсутність зв'язку з особами з антигромадською спрямованістю, наявність чи відсутність певних занять, постійного місця проживання тощо. До осіб, обвинувачених у вчиненні найбільш тяжких злочинів, взяття під варту як запобіжний захід може бути застосовано за мотивом однієї лише небезпечності злочину, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки, крім виняткових випадків (ст. 155 КПК).

Вік, стан здоров'я, сімейний стан обвинуваченого також можуть вплинути на обрання запобіжного заходу. До неповнолітніх, осіб літнього віку, тяжкохворих, вагітних жінок, матерів, що годують дитину, одиноких матерів, багатодітних батьків взяття під варту, як правило, не застосовується.

У законі не роз'яснюється, що слід розуміти під винятковими випадками, за яких допускається застосування запобіжних заходів взяття під варту щодо підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого. «Таке положення створюється, — зазначає М. С. Строгович, — наприклад, коли здійснено тяжкий злочин, на відповідну особу вказують деякі докази, залишити цю особу на волі становило б небезпеку для суспільства, але пред'явити обвинувачення ще немає можливості, бо для цього необхідно виявити ще ряд обставин»¹. На нашу думку, такий погляд є помилковим.

Обрання запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення, допускається, наприклад, за таких обставин:

¹ Строгович М. С. Зазнач, праця. — С. 276.

373

а) підозрюваний був затриманий, строки затримання закінчуються, звільнення з-під варти невиправдано череа тяжкість вчиненого злочину та інші обставини, але пред'явити обвинувачення не є можливим, оскільки в строк, що залишився, неможливо забезпечити явку обраного підозрюваним захисника або перекладача;

б) для пред'явлення обвинувачення необхідно уточнити особу затриманого, хоч сам факт здійснення злочину саме даною особою не викликає сумніву;

в) затриманий тимчасово захворів на тяжку хворобу і не може брати участь у слідчих діях.

Слід звернути увагу на застосування запобіжного заходу з набранням вироком законної сили. Виносячи вирок з призначенням покарання і без звільнення підсудного від його відбування, суд чи суддя, який одноособово розглядає справу, повинен подбати про вжиття заходів про забезпечення виконання вироку. Для цього, виходячи з конкретних обставин справи, суворості призначеного покарання і даних, які характеризують особу засудженого, він підтверджує або змінює раніше обраний запобіжний захід, якщо до винесення вироку до підсудного запобіжний захід не був застосований¹.

§ 2. Види запобіжних заходів

Кримінально-процесуальне законодавство України передбачає такі запобіжні заходи:

1) підписка про невиїзд (ст. 151 КПК);

2) особиста порука (ст. 152 КПК);

3) порука громадської організації або трудового колективу (ст. 154 КПК);

4) застава (ст. 154^і КПК);

5) взяття під варту (ст. 155 КПК);

6) нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК);

7) віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК).

Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підозрюваного¹¹ Затримання — це певною мірою різновид запобіжних заходів, бо його основне призначення — запобігти ухиленню підозрюваного від слідства і суду, припинити його злочинну діяльність, запобігти фальсифікації доказів.

, що застосовується з підстав і в порядку, передбачених статтями 106, 115, 165² КПК.

Цей перелік є вичерпним. В юридичній літературі обговорюється питання про включення до запобіжних заходів затримання підозрюваного, відсторонення обвинуваченого від посади, застави, віддання під нагляд міліції, домашнього арешту, але ці пропозиції не знайшли свого визначення в законі.

Система різних запобіжних заходів, передбачена КПК, дозволяє органу дізнання, слідчим, прокурору і судді (суду) індивідуалізувати їх застосування з урахуванням тяжкості та характеру інкримінованого злочину, особи обвинуваченого чи підозрюваного. При цьому слід мати на увазі, що до них може бути застосовано тільки один з передбачених законом запобіжних заходів, а не кілька одночасно. На практиці найбільш поширеними запобіжними заходами є підписка про невиїзд і взяття під варту.

Підписка про певиїзд полягає у відібранні від підозрюваного або обвинуваченого письмового зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого або судді (суду) (ч. 1 ст. 151 КПК).

Підписка про невиїзд — найпоширеніший запобіжний захід. її частка в системі запобіжних закладів становить, за даними 3. 3. Зінатулліна, — від 48 до 53 відсотків¹. Водночас це досить ефективний захід. Основна перевага цього запобіжного заходу полягає в тому, що з його застосуванням людина не втрачає свободу, не відривається від сім'ї та роботи за фахом. Однак підписка про невиїзд — це захід процесуального примусу, адже особа в примусовому порядку втрачає на певний час свободу пересування і через це її законні інтереси не можна повністю задовольнити (вона не може навідати родичів, що живуть в іншому населеному пункті, обрати місце проведення відпустки на свій розсуд, відправитися в ділову поїздку тощо).

Але свобода переміщення в межах даного населеного пункту не обмежується, тому з дозволу посадової особи, що обрала цей запобіжний захід, обвинувачений може поїхати в будь-яке місце, якщо це необхідно в інтересах служби (відрядження) або в інтересах самого обвинуваченого (у випадку тяжкої хвороби або смерті близького родича, стихійного лиха, пожежі тощо).

Ніяких інших обмежень для осіб, що дали підписку про невиїзд, законом не встановлено. Ці особи користуються всім комплексом конституційних і галузевих прав і свобод, зокрема, правом на працю, на відпочинок, політичними правами і свободами тощо¹.

При переїзді в межах місця проживання, наприклад, в зв'язку з найманням квартири, підозрюваний чи обвинувачений повинні повідомити про це особу, в провадженні якої перебуває кримінальна справа.

Якщо підозрюваний або обвинувачений порушить дану ним підписку про невиїзд, то її може бути замінено більш суворим запобіжним заходом. Про це їм повинно бути оголошено при відібранні підписки про невиїзд (ч. 2 ст. 151 КПК).

Особиста порука полягає у відібранні від осіб, що заслуговують на довіру, письмового зобов'язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і зобов'язуються за необхідності доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу. Кількість поручителів визначає слідчий, але їх не може бути менше двох. Поручитель повідомляється про суть справи, по якій обирається запобіжний захід, а також попереджається про те, що коли обвинувачений ухилиться від слідства і суду, то на поручителя може бути накладено грошове стягнення до двохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян (ст. 152 КПК).

Поручителями можуть бути тільки особи, які заслуговують на довіру органів розслідування та суду, тобто громадяни, які завдяки своїм високим моральним якостям, чесному ставленню до праці та виконання громадських обов'язків мають авторитет у колективі чи за місцем проживання і можуть забезпечити належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом зазначених органів. За необхідності особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) можуть витребувати характеристики, довідки, що містять основні відомості про поручителя. Ці документи додаються до справи.

Особиста порука застосовується тільки за клопотанням або згодою поручителів. Громадяни, які виявили бажання взяти на себе відповідне зобов'язання, повинні подати про це письмову заяву органу дізнання, слідчому чи суду, які після перевірки даних про особу поручителів та їх взаємини з обвинуваченим вирішують питання про можливість застосування цього запобіжного заходу.

Поручителі несуть грошову відповідальність лише за невиконання зобов'язання забезпечити явку обвинуваченого до слідчих органів чи суду.

Якщо обвинувачений ухилиться від явки до слідчих органів чи суду, особа, що проводить дізнання, або слідчий складає про це протокол і приєднує його до кримінальної справи. Факт неявки обвинуваченого до суду фіксується в протоколі судового засідання. При цьому слід з'ясувати, чи є поважні причини неявки обвинуваченого за викликом, взяти пояснення у поручителів чи допитати їх про причини невиконання взятого на себе зобов'язання.

Питання про грошове стягнення з поручителя вирішується судом, якому підсудна ця справа, у судовому засіданні при розгляді кримінальної справи або в іншому судовому засіданні (ст. 153 КПК). Для вирішення питання про грошове стягнення в судове засідання викликається поручитель (поручителі). Визначаючи розмір грошового стягнення, суд повинен врахувати особу, майновий стан і ступінь вини поручителя, а також вплив наслідків неявки обвинуваченого на перебіг розслідування чи судового розгляду кримінальної справи.

Якщо поручитель або всі поручителі переконаються в тому, що вони не можуть гарантувати належну поведінку обвинуваченого і його явку до слідчих органів чи суду, вони повинні негайно заявити про відмову від взятого на себе зобов'язання. При відмові від взятого на себе зобов'язання особиста порука замінюється іншим запобіжним заходом (ч. З ст. 152 КПК).

Порука громадської організації або трудового колективу полягає у винесенні зборами громадської організації або трудового колективу підприємства, установи, організації, цеху, бригади, фірми постанови про те, що ця організація або колектив ручається за належну поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і суду. Громадська організація або трудовий колектив повинні бути ознайомлені з характером обвинувачення, пред'явленого особі, що віддається на поруки (ст. 154 КПК).

Якщо обвинувачений вибуває з організації чи колективу або виявиться, що вони не можуть забезпечити належну поведінку і своєчасну явку обвинуваченого за викликом, організація чи колектив зобов'язані відмовитися від поруки і повідомити про це органу, який обрав запобіжний захід. Цей орган повинен негайно вирішити питання про обрання щодо обвинуваченого іншого запобіжного заходу.

У разі, якщо керівництво громадської організації чи трудового колективу не вжило заходів до здійснення поруки за належну поведінку та явку обвинуваченого або не повідомило своєчасно органу, який обрав цей запобіжний захід, про неправильну поведінку обвинуваченого або про те, що він не піддається заходам громадського впливу, цей орган може надіслати організації або колективу подання чи окрему постанову (ухвалу) або поставити перед вищестоящим громадським органом питання про притягнення до відповідальності винних осіб.

Застава полягає у внесенні на депозит органу досудово-го розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.

Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід. Щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десять років, він не може бути меншим однієї тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян; щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяжкого злочину

чи раніше судимої особи, — п'ятисот неоподаткованих мінімумів доходів громадян; щодо інших осіб — п'ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян. У всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову, обгрунтованого достатніми доказами.

При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному роз'ясняють його обов'язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцю — у вчиненні якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, щодо якої застосовується запобіжний захід, і що у разі невиконання нею своїх обов'язків заставу буде звернуто в дохід держави.

Запобіжний захід у вигляді застави щодо особи, яка перебуває під вартою, до направлення справи до суду може бути обраний лише з дозволу прокурора, який давав санкцію на арешт, а після надходження справи до суду — судом.

Заставодавець може відмовитися від взятих на себе зобов'язань до виникнення підстав для звернення застави в дохід держави. У цьому разі він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запобіжного заходу на інший. Застава повертається лише після обрання нового запобіжного заходу.

Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов'язання, застава звертається в дохід держави. Питання про звернення застави в дохід держави вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі пояснень. Неявка без поважних причин заставодавця в судове засідання не перешкоджає розгляду питання про звернення застави в дохід держави.

Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи. Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень (ст. 154^і КПК).

Вивчення практики застосування ст. 154^і КПК засвідчило, що органи дізнання, розслідування та суди використовують зазначену норму неефективно і при цьому допускають чимало помилок, на що звернув увагу Пленум Верховного Суду України в своїй постанові «Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу» від 26 березня 1999 p. № 5, в якій, зокрема, зазначається, що застава (ст. 154^і КПК) має стати дієвим запобіжним заходом. З огляду на це суди при попередньому розгляді справи та судовому розгляді повинні за наявності відповідних підстав застосовувати її за клопотанням обвинуваченого, підсудного, його законного представника чи захисника, заставодавця, прокурора або з власної ініціативи.

За змістом ст.154¹ КПК застосування чи незастосуван-ня застави повністю залежить від розсуду особи чи органу, в провадженні яких перебуває справа. Суд повинен вирішувати це питання (з наведенням відповідних мотивів) у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру та ступеня тяжкості вчиненого злочину, даних про особу, яка притягується до відповідальності, й інших обставин справи та обирати цей запобіжний захід замість тримання під вартою лише тоді, коли є всі підстави вважати, що він може забезпечити належну поведінку підсудного та виконання ним процесуальних обов'язків, а також виконання вироку.

Рішення про застосування застави замість тримання під вартою має відповідати вимогам не тільки ст. 148 КПК, а й частин 1 і 2 ст. 155 КПК. Зокрема, якщо запобіжний захід у вигляді взяття під варту було обрано з мотивів самої тільки небезпечності злочину (ч. 2 ст. 155 КПК), суд, змінюючи його на заставу, повинен навести аргументи на користь того, що остання, незважаючи на характер і тяжкість злочину та дані про особу підсудного, буде в даному разі достатнім стримуючим чинником.

Застава замість тримання під вартою щодо осіб, які обвинувачуються у вчиненні тяжких насильницьких злочинів чи рецидивістів у складі організованих груп, а також щодо рецидивістів та осіб, які раніше намагались ухилитися від правосуддя, може застосовуватись лише у виняткових випадках.

Оскільки порядок ініціювання застосування застави, порядок узгодження її розміру та прийняття відповідних рішень законом не врегульовано, суд при розгляді та вирішенні цих питань повинен керуватися загальними нормами КПК, які регулюють порядок розгляду питань, що виникають під час перебування справи у провадженні суду першої інстанції, та порядок прийняття рішень.

380

Клопотання обвинуваченого, підсудного, його законного представника чи захисника, заставодавця, прокурора про застосування застави має бути розглянуто в порядку і в строки, передбачені КПК. Якщо підстав для задоволення клопотання немає, суд виносить мотивовану постанову чи ухвалу про відмову в цьому.

Задоволення клопотання залежно від конкретних обставин справи може здійснюватись однією чи декількома мотивованими постановами (ухвалами). Правомірними є, зокрема, постанови (ухвали) про визначення розміру застави, про обрання останньої як запобіжного заходу за умови внесення в певний строк її предмета, про звільнення особи з-під варти у зв'язку із внесенням раніше визначеної застави тощо. З метою забезпечення належної поведінки підсудного у постанові (ухвалі) має бути визначено вимоги до нього, які випливають із ч. 1 ст. 148 КПК, а також взяті ним на себе згідно з ч. 1 ст. 154^і КПК зобов'язання.

Відповідно до ст. 84 КПК, яка встановлює обов'язковість ведення протоколу як основного способу фіксування факту проведення процесуальної дії, її змісту і результатів, прийняття застави повинно бути належним чином оформлено в окремому протоколі чи в протоколі судового засідання. До протоколу обов'язково повинні долучатися розписки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, заставодавця про роз'яснення їм змісту ч. З ст. 154^і КПК, квитанція чи інший документ про внесення на депозит органу досудового розслідування або суду предмета застави та інші документи (зокрема, про вартість матеріальних цінностей, переданих як застава).

Якщо застава вноситься не обвинуваченим чи підсудним, а іншою особою, в протоколі повинні чітко фіксуватися дані про неї — прізвище, ім'я та по батькові, дата народження, місце проживання чи перебування, а у випадках, коли заставодавцем є юридична особа, — її найменування, місцезнаходження, необхідні банківські реквізити, а також дані про особу її представника і документ, яким підтверджуються його повноваження. В останньому випадку до протоколу повинні долучатися документи про правомірність виділення підприємством, установою чи організацією відповідної суми для використання як застави. Суди не можуть приймати заставу від державних підприємств, установ і організацій.

381

Слід мати на увазі, що заставодавець несе лише майнову відповідальність за дії особи, за яку внесено заставу. Покладення на заставодавця інших обов'язків (наприклад, забезпечити належну поведінку підсудного) законом не передбачено, крім обов'язку забезпечити явку цієї особи до суду у випадку, передбаченому ч. 5 ст. 154^і КПК.

Згідно зі ст. 154^і КПК предметом застави можуть бути гроші чи інші матеріальні цінності, будь-яке майно, що перебуває в цивільному обігу, належить заставодавцю на праві власності та може бути відчужене ним.

Приймаючи як заставу майно, суд повинен визначитися з таких питань:

— чи є підозрюваний, обвинувачений, підсудний або заставодавець власником майна;

— яка вартість останнього;

— як забезпечити зберігання майна, переданого як застава;

— чи не виникнуть труднощі або цивільно-правові спори при вирішенні питання про його звернення в доход держави чи на користь цивільного позивача.

Майно повинно мати такі характеристики, таку якість і такий правовий статус, щоб виконання судового рішення про позбавлення права власності на нього підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи заставодавця не було поєднане з будь-якими труднощами.

Як застава може передаватися лише майно, що перебуває у власності особи, яка вносить заставу. Якщо майно є спільною власністю декількох осіб, передати його як заставу вправі лише всі власники разом або ж один із них за згодою решти. Майно, що перебуває у спільній частковій власності, може бути самостійним предметом застави за умови, що воно виділене і передається в натурі.

Якщо законом передбачено, що право власності на дане майно (квартири, будинки, автомобілі тощо) підтверджується у спеціальному порядку чи спеціальними документами, цей порядок має бути додержано, а відповідні документи долучено до справи. Про прийняття такого майна як застави суд повинен повідомляти відповідні органи (нотаріальну контору, бюро технічної інвентаризації, органи обліку автотранспорту тощо).

Вартість матеріальних цінностей, які передаються під заставу, не повинна бути меншою від розміру останньої,

382

встановленого постановою (ухвалою) суду про застосування цього запобіжного заходу. В разі необхідності до визначення вартості цінностей може залучатися спеціаліст чи експерт. Витрати з оцінювання предмета застави покладаються на заставодавця.

Гроші або інші матеріальні цінності, які долучено до справи як речові докази або на які накладено арешт, не можуть бути предметом застави. На кошти чи предмети, передані під заставу підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути накладено арешт з метою забезпечення відшкодування шкоди або можливої конфіскації майна лише в разі зміни запобіжного заходу у вигляді застави на інший¹.

Взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про тяжкі злочини і може бути обраний тільки за наявності підстав, що обвинувачений, перебуваючи на волі, переховуватиметься від слідства і суду або перешкодить встановленню істини у кримінальній справі, чи займеться злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень. Однак цей запобіжний захід застосовується у кримінальних справах по-різному.

Безперечно, взяття під варту — найбільш суворий запобіжний захід, що пов'язаний з позбавленням людини волі, необхідністю підкорятися суворим вимогам режиму в місцях ув'язнення і з певним обмеженням прав.

Як правило, взяття під варту забезпечує досягнення одночасно всіх чотирьох вказаних цілей, але може застосовуватися і для досягнення деяких з них (наприклад, лише для запобігання переховування обвинуваченого від слідства і суду чи лише для усування перешкод у досягненні істини у кримінальній справі).

Слідчий слідчого відділення на станції Київ-Пасажирсь-кий УМВС України за згодою з транспортним прокурором м. Києва вніс до Залізничного місцевого суду м. Києва подання про обрання міри запобіжного заходу у вигляді взяття під варту щодо Чахая Г. І., обвинуваченого за ч. 2 ст. 185 КПК України за викрадення чужого майна за попередньою змовою групою осіб, мотивуючи в поданні тим, що обвинувачений проживає за кордоном, який не працює, може запобігти ухиленню від слідства і суду та перешкодити встановленню істини у кримінальній справі. Вивчивши матеріали кримінальної справи, допитавши обвинуваченого особисто, а також вислухавши пояснення слідчого, думку прокурора, який підтримав подання, суддя виніс постанову про обрання Чахая Г. І. міри запобіжного заходу — взяття під варту. Цей запобіжний захід забезпечив досягнення успіху в указаних чотирьох цілях, оскільки пізніше вироком суду Чахая Г. І. був засуджений за вчинений злочин до позбавлення волі на чотири роки¹.

Взяття під варту частіше застосовується для того, щоб завадити обвинуваченому сховатися від слідства і суду, але у поданнях слідчих про обрання цього запобіжного заходу дуже часто немає даних про намір обвинуваченого сховатися. Точне зазначення мети взяття під варту необхідне для можливого оскарження обвинуваченим цього запобіжного заходу.

Особливо це стосується взяття під варту до притягнення особи як обвинуваченої. Навіть при взятті обвинуваченого під варту слідчий, прокурор, суддя повинні припускати можливість спростування всіх або частини обвинувачень, а тим більше у разі арешту, пред'явлення обвинувачення. Обгрунтованість арешту — це достатність доказів, що є у кримінальній справі, які вказують на наявність встановлених законом підстав для застосування цього запобіжного заходу.

За загальним правилом, обвинувачений може бути взятий під варту лише після пред'явлення обвинувачення та допиту як обвинуваченого. Отже, фактичні підстави для арешту, як правило, ширші, ніж підстави для притягнення як обвинуваченого, оскільки до них додаються свідчення обвинуваченого. Після одержання і перевірки цих свідчень слідчий може відмовитися від наміру взяти обвинуваченого під варту.

Негативні сторони арешту такі: особа відривається від суспільно корисної праці зі своєї спеціальності, а це, у свою чергу, дезорганізує певним чином роботу установи, підприємства, організації, де вона працює чи служить; особа залишається відірваною від сім'ї, що негативно по-

¹ Архівна справа Залізничного місцевого суду за 2001 рік (справа № 01-7707).

384

значається на вихованні дітей; арешт компрометує людину в очах сусідів, товаришів по службі; тримання під вартою озлоблює людину, налаштовує її проти правоохоронних органів, подавляє її волю, робить схильною до обмови, самообмови і взагалі до небажаних свідчень; деякі заарештовані підпадають під негативний вплив рецидивістів та інших небезпечних злочинців; знищує моральні ідеали; арешт завдає шкоду здоров'ю людини (особливо психіці), заподіює їй та її сім'ї матеріальні збитки.

Отже, запобіжний захід взяття під варту слід застосовувати лише у разі, якщо інші запобіжні заходи не можуть відвернути небажану поведінку обвинуваченого. В жодному разі не можна обіцяти заарештованому звільнення з-під варти за умови, що він визнає себе винним та видасть співучасників.

Обвинувачений має право знати, на якій підставі його взяли під варту, тому його необхідно ознайомити з постановою про вибір цього запобіжного заходу.

Існує думка, що до неповнолітніх не слід застосовувати взяття під варту за мотивами однієї лише небезпечності злочину. На наш погляд, така думка є помилковою. У деяких випадках неповнолітні обвинувачуються у вчиненні особливо тяжких злочинів: умисне вбивство, бандитизм та ін. Якщо лишити таких неповнолітніх на волі, то є велика ймовірність, що вони сховаються, перешкодять з'ясуванню об'єктивної істини у справі, або ж взагалі вчинять новий злочин.

Взяття під варту через небезпечність злочину — право, а не обов'язок слідчого, прокурора, суду, яким вони мають користуватися обережно, враховувати обставини, що характеризують особу обвинуваченого.

Однією з основних небезпек для правосуддя України є те, що громадян беруть під варту в багатьох випадках за вчинення злочину, який карається за законом позбавленням волі. Деякі слідчі міркують так: обвинуваченому все одно «сидіти», тож нехай «сяде» раніше, щоб не сховався чи не завадив встановленню істини. Шкоди йому не буде, оскільки строк тримання під вартою враховується під час призначення кримінального покарання. Така практика є помилковою, оскільки слідчий не може знати, яку міру покарання призначить підсудному суд.

У таких міркуваннях відчувається зневага до інтересів людей, намагання посилити кримінальну репресію,

13 з_м 385

вплинути на суд, який при призначенні покарання іноді має рахуватися з тим, що обвинувачений тримається під вартою. З іншого боку, такі слідчі не зважають на те, що суд може призначити позбавлення волі умовно, звільнити від покарання через хворобу та ін.

При застосуванні як запобіжного заходу взяття під варту слідчий іноді намагається налякати як заарештованого, так й інших обвинувачених, які перебувають на волі, для того, щоб примусити їх не відмовлятися від своїх свідчень. Така практика є не лише незаконною, а й антиконституцій-ною, оскільки суперечить ст. 29 Основного Закону.

За даними статистики, заарештовані найчастіше визнаються судами винними. Деякі автори на такій підставі роблять висновок про обгрунтованість і законність переважної більшості арештів.

На наш погляд, такий висновок є хибним, оскільки не враховуються випадки незаконних і необгрунтованих арештів, коли скасовується вирок суду; коли кримінальні справи припиняються на стадії досудового слідства; коли суд не виправдовує підсудного, а перекваліфіковує його діяння на статтю КК, яка не передбачає позбавлення волі, застосовує звільнення від кримінальної відповідальності в зв'язку з передачею особи на поруки; якщо під час взяття під варту не було підстав для застосування цього запобіжного заходу, хоч суд у подальшому і визнав обвинуваченого винним. При цьому слід враховувати, що арешт може бути незаконним і необгрунтованим при припиненні справи за нереабілітаційними підставами (амністією, строком давності притягнення до кримінальної відповідальності та ін.). Припинення справи у такому разі не повинно завуальовувати незаконне і необгрунтоване взяття обвинуваченого під варту.

Важлива гарантія законних інтересів особистості — встановлення в законі межі кримінального покарання, за якою вибір як запобіжного заходу взяття під варту не допускається. Якщо особі не загрожує серйозне кримінальне покарання, то немає сенсу брати її під варту, оскільки навряд чи вона сховається, чи заважатиме встановленню істини, чи вчинить новий злочин. Запобіжний захід не може бути суворішим за покарання.

Запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено таке покарання, як позбавлення волі строком понад три роки. Отже, якщо зако-

386

ном передбачено покарання рівно на три роки позбавлення волі, то взяття під варту не може бути застосовано. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосований у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі й на строк не більше трьох років (ч. 1 ст. 155 КПК).

Що таке «виняткові випадки» — закон не роз'яснює. Слідчий зобов'язаний дуже ретельно мотивувати необхідність застосування цього запобіжного заходу, довівши винятковість даного випадку, що робить необхідним взяття обвинуваченого під варту. Але на практиці таке обгрунтування, як правило, відсутнє. Найчастіше зустрічаються такі спроби пояснення необхідності взяття під варту у «виняткових випадках»:

1. особа в даний момент соціально небезпечна — погрожує вбивством, знищенням майна, займається бродяжництвом;

2. особа не виконує процесуальні обов'язки — не з'являється на виклики слідчого, прокурора, суду, доставляється приводом;

3. особа погано веде себе у побуті (пиячить, бешкетує тощо);

4. існують вірогідні дані про те, що обвинувачений сховався чи сховається, перешкоджає чи перешкоджатиме встановленню істини, вчинив чи вчинить злочин.

Не всі ці обгрунтування, на наш погляд, є переконливими. Якщо особа соціально небезпечна, то їй необхідно пред'явити додаткові обвинувачення і з їх урахуванням вирішувати питання про запобіжний захід. Якщо соціальна небезпечність не досягла рівня злочину, то підстав для взяття під варту немає. Невиконання особою процесуальних обов'язків — це ще не підстава для арешту. Але у разі, якщо раніше був обраний більш м'який запобіжний захід, після чого особа не з'являлася на виклики, то це можна розглядати як невиконання умов запобіжного заходу і застосувати арешт. Погана поведінка у побуті не може бути підставою для взяття під варту, оскільки запобіжний захід обирається не для врегулювання сімейно-побутових відносин. У цьому разі даних про те, що обвинувачений може поводити себе неналежним чином, недостатньо для взяття під варту.

Взяття під варту щодо неповнолітніх застосовується лише у виняткових випадках. Виняток у даному разі став правилом, бо близько половини неповнолітніх обвинува-

¹³* 387

чених тримають під вартою. На нашу думку, щодо неповнолітніх обвинувачених у віці 14—16 років взяття під варту взагалі не слід застосовувати тільки у виняткових випадках хоча б тому, що у цей віковий період психічну рівновагу суб'єкта ще не сформовано і він не може становити загрозу для суспільства.

Винятком у таких випадках має бути вчинення неповнолітнім особливо тяжкого злочину.

Вважається доцільним не застосовувати взяття під варту до осіб, які обвинувачуються у вчиненні необережних злочинів. Ці особи навряд чи сховаються від слідства і суду й не заважатимуть встановленню істини у кримінальній справі. Винятками, звичайно, є випадки, коли навмисний злочин помилково кваліфікують як необережний¹.

Якщо орган дізнання чи слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить подання до суду, попередньо отримавши на це згоду прокурора. При вирішенні цього питання прокурор зобов'язаний ознайомитися з усіма матеріалами кримінальної справи, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення. Аналогічне подання має право внести сам прокурор.

Подання має бути розглянуто головою місцевого суду або суддею протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого.

Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя має право своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому разі не може тривати більше сімдесяти двох годин, а в разі, якщо особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд — не більше сорока восьми годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт.

Одержавши подання, суддя вивчає матеріали кримінальної справи, надані органом дізнання, слідчим чи прокурором, допитує особу, щодо якої ставиться питання про обрання запобіжного заходу взяття під варту, а за необхідності бере також пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа (органу дізнання, слідчого, прокурора), вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився і виносить постанову:

• про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

• про обрання підозрюваному, обвинуваченому як запобіжного заходу взяття під варту.

Відмовивши в обранні такого запобіжного заходу, суд може обрати підозрюваному чи обвинуваченому будь-який запобіжний захід, не пов'язаний з утриманням під вартою (ст. 165² КПК). Якщо голова суду чи суддя обрали підозрюваному, обвинуваченому як запобіжний захід взяття під варту і санкціонували таку постанову, то прокурор, підозрюваний, обвинувачений, захисник, а також законні представники підозрюваного та обвинуваченого, якщо вони не згодні з прийнятим рішенням, протягом трьох діб з дня винесення постанови можуть подати на нього апеляцію в апеляційний суд.

Подання апеляції не зупиняє виконання постанови про обрання як запобіжного заходу взяття під варту¹.

Нагляд командування військової частини за підозрюваним або обвинуваченим, який є військовослужбовцем, полягає у вжитті заходів, передбачених статутами Збройних Сил України, для того, щоб забезпечити належну поведінку та явку підозрюваного або обвинуваченого за викликом особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду. Командування військової частини повідомляється про суть справи, по якій обрано даний запобіжний захід.

Про встановлення нагляду командування військової частини у письмовій формі повідомляє орган, що обрав цей запобіжний захід (ст. 163 КПК).

При обранні запобіжного заходу, передбаченого ст. 163 КПК, згоди командування військової частини не потрібно, але для того, щоб воно могло правильно визначити, яких заходів зі здійснення нагляду необхідно вжити, слідчий і суд зобов'язані в усній чи письмовій формі повідомити командування про суть справи і про обрання цього запобіжного заходу. Питання про відповідальність командування

¹ Коваленко Є. Г. Мета, підстави та процесуальний порядок застосування взяття під варту. Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах. — К., 2002. — Ч. 1. — С. 163—164.

389

за невиконання обов'язків з нагляду вирішується в кожному випадку, виходячи з положень статутів Збройних Сил.

Віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи. До неповнолітніх обвинувачених, крім запобіжних заходів, передбачених ст. 149 КПК, може застосовуватися передача їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі, — передача їх під нагляд адміністрації цієї установи.

Від батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи в цих випадках відбирається письмове зобов'язання про забезпечення ними належної поведінки неповнолітнього та його явки до слідчого, прокурора і суду. При цьому зазначені особи попереджаються про характер обвинувачення, пред'явленого неповнолітньому, і про їх відповідальність у разі неявки його до слідчого, прокурора або до суду.

При порушенні цього зобов'язання до батьків, опікунів і піклувальників може застосовуватися грошове стягнення в розмірі до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 436 КПК), якщо обвинувачений ухиляється від явки до органів дізнання чи досудового слідства. Особа, що проводить дізнання, або слідчий складають про це протокол і приєднують його до кримінальної справи. Питання про грошові стягнення з батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи в цих випадках вирішується судом в судовому засіданні при розгляді справи, або в іншому судовому засіданні, на яке в обов'язковому порядку викликаються поручителі, неявка яких не зупиняє розгляд цього питання.

§ 3. Процесуальний порядок обрання, зміни і скасування запобіжного заходу

Про застосування запобіжного заходу особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суддя виносять мотивовану постанову, а суд — ухвалу.

У постанові, зокрема, зазначається прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце народження обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття (і частина статті) кримінального закону, якою кваліфікується даний злочин, обраний запобіжний захід і підстави його обрання.

При попередньому розгляді справи суддею і в зв'язку з підготовкою справи до судового розгляду, суддя має право змінити, скасувати або обрати будь-який запобіжний захід, вказаний у ст. 149 КПК.

Під час розгляду кримінальної справи суд за наявності до того підстав може своєю ухвалою змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо підсудного (ст. 274 КПК). Така ухвала виноситься судом у нарадчій кімнаті та викладається у вигляді окремого документа, що підписується всім складом суду (ст. 273 КПК). Постановляючи вирок, за яким до підсудного застосовується та чи інша міра покарання, суд повинен обміркувати питання про запобіжний захід до набрання вироком законної сили і має право обрати запобіжний захід або ж скасувати, змінити чи підтвердити раніше обраний (ч. 1 ст. 343 КПК). Рішення суду щодо цього питання викладається в резолютивній частині вироку (ч. 1 ст. 335 КПК). Суд апеляційної і касаційної інстанцій, скасовуючи вирок і направляючи кримінальну справу на додаткове розслідування або новий судовий розгляд, вирішує питання про запобіжний захід у своїй ухвалі чи постанові.

Застосування інших запобіжних заходів потребує також складання документів: підписки про невиїзд, письмового зобов'язання поручителів, батьків, опікунів, піклувальників, адміністрації дитячої установи, протоколу зборів громадської організації чи трудового колективу.

При застосуванні органом дізнання і слідчим як запобіжного заходу взяття під варту необхідна санкція судді. Вирішуючи питання про дачу санкції на арешт, суддя зобов'язаний ретельно ознайомитися з усіма матеріалами кримінальної справи, що містять підстави для взяття під варту, а в необхідних випадках особисто допитати підозрюваного чи обвинуваченого.

Постанова про застосування як запобіжного заходу взяття під варту виконується органом, який обрав цей захід. У необхідних випадках він має право доручити виконання постанови органам внутрішніх справ. Один примірник постанови направляється разом із заарештованим у відповідне місце попереднього ув'язнення (слідчий ізолятор) для виконання (ст. 158 КПК).

Виконання постанови (ухвали, вироку) про застосування взяття під варту полягає у затриманні обвинуваченого (підозрюваного) і доставленні його під вартою до місця попереднього ув'язнення.

Прокурор має право в письмовій формі запропонувати органу дізнання, слідчому скасувати обраний запобіжний захід або замінити його іншим, чи обрати запобіжний захід, якщо він не був обраний. Така пропозиція для органу дізнання, слідчого є обов'язковою.

Запобіжний захід скасовується або змінюється, якщо відпаде необхідність у запобіжних заходах взагалі або в раніше обраному запобіжному заході. Це проводиться за мотивованою постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді ухвалою або вироком суду. Копія постанови органу дізнання, слідчого надсилається прокуророві для здійснення нагляду за законністю обрання, зміни і скасування ними запобіжних заходів.

Запобіжний захід, крім взяття під варту, що був обраний прокурором, орган дізнання, слідчий можуть скасувати або змінити тільки за згодою прокурора (ч. 4 ст. 165 КПК). Для вищестоящого прокурора і суду, в провадженні якого перебуває справа, такої згоди не потрібно.

Запобіжний захід скасовується при закритті кримінальної справи (ч. 1 ст. 214 КПК), при постановленні виправдувального вироку (ч. 9 ст. 335 КПК), а також вироку, що звільняє підсудного від відбування покарання або засуджує його до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. Якщо підсудний перебуває під вартою, суд негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання (ст. 342 КПК).

Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, вирок і ухвала суду про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу повинні бути оголошені обвинуваченому, а також доведені до відома особистих чи громадських поручителів, командування військової частини, батьків, опікунів, піклувальників чи адміністрації дитячої установи¹.

При скасуванні або зміні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту копія постанови, вироку чи ухвали надсилається адміністрації місця попереднього ув'язнення і підлягає виконанню негайно після її надходження (ч. 4 ст. 20 Закону про попереднє ув'язнення).

ТЕМА 14

Зупинення і закінчення досудового слідства

§ 1. Поняття, підстави тг» процесуальний порядок зупинення досудового слідства

§ 2. Підстави, форми та процесуальний порядок закінчення досудового слідства

§ і. Поняття, підстави та процесуальний порядок зупинення досудового слідства

Норми та інститути кримінально-процесуального законодавства спрямовані на подальше вдосконалення процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, розширення прав громадян, здійснення завдань кримінального судочинства.

Важливим принципом діяльності органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю, є суворе додержання законності, всіх процесуальних норм, якими регламентовано порядок порушення, розслідування і розгляду кримінальних справ, а також процесуальні взаємовідносини, що виникають між учасниками кримінально-процесуальної діяльності.

Стадія досудового слідства — одна з центральних у системі кримінального процесу, завданням якої є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК). На цій стадії органи дізнання, слідчий і прокурор зобов'язані вжити заходів для збирання, закріплення та перевірки

393

всіх доказав у справі, що дають підставу для винесення законного рішення.

Точне і повне додержання вимог закону при провадженні по кримінальних справах нерозривно пов'язано з правильним розумінням його учасниками кримінально-процесуальних норм.

У кримінально-процесуальній літературі є різні погляди на поняття і підстави інституту зупинення і закінчення досудового слідства.

На думку більшості авторів, зупинення досудового слідства являє собою зумовлену об'єктивними обставинами перерву в провадженні по справі¹.

Однак у літературі є й інший погляд. Приміром, В. М. Би-ков і В. Д. Ломовский, аналізуючи особливості правового регулювання в різних країнах, дійшли висновку, що зупинення провадження по кримінальній справі — це встановлена кримінально-процесуальним законом особлива, виняткова процесуальна форма, що застосовується до порівняно невеликої кількості кримінальних справ і тільки у випадках, якщо в справі відсутній основний учасник кримінального судочинства — обвинувачений (підсудний) або не встановлено особу, що притягується як обвинувачений². На їх думку, зупинення провадження по справі полягає «у винесенні особою, що здійснює дізнання, слідчим, прокурором або судом у випадках, вказаних у законі, постанови про зупинення провадження по справі, а також у наступному вжитті заходів з розкриття злочину, розшуку обвинуваченого, відновлення кримінальної справи або її зупинення в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством»³.

Винесення постанови про зупинення, а пізніше — про відновлення справи, — це кінцевий етап прийняття процесуального рішення, що характеризує відповідно початок або закінчення певного періоду в діяльності органів розшуку. Оскільки зупинення досудового слідства, як і будь-яке інше

¹ Шатило К. Д. Приостановление дознания и предварительного следствия. — М., 1963. — С. 4; Шимаиовский В. В. Законность и обоснованность приостановления уголовного дела. — Л., 1985. — С. 4; ЯкуповР. X. Возобновление предварительного следствия. — Волгоград, 1976. — С. 5.

² Быков В. М., Ломовский В. Д. Приостановление производства по делу. — М., 1978.

' Быков В. М., Ломовский В. Д. Зазнач, праця. — С. 10.

394

процесуальне рішення, має породжувати, змінювати чи припиняти правовідносини, цей етап повинен мати інший зміст, ніж попередня чи наступна діяльність. В іншому разі в існуванні даного правового інституту немає сенсу. Постанова про зупинення провадження по справі виноситься не для того, щоб підвести певні підсумки попереднього слідства¹, цю функцію виконує обвинувальний висновок. Тут фактичні дані про обставини злочину та осіб, що його вчинили, наводяться для того, щоб обгрунтувати, мотивувати прийняте рішення.

Все вищевикладене дозволяє стверджувати, що ніяких правових наслідків, крім перерви в провадженні досудо-вого слідства, а, отже, і перебігу процесуальних строків, зупинення провадження по справі не породжує².

Однак Л. М. Репкін вважає зупинення кримінальної справи пасивним інститутом, а це, в свою чергу, породжує бездіяльність практичних працівників³.

Прибічники цієї позиції не стверджували, що при зупиненні кримінальної справи припиниться вся діяльність з розкриття злочину і розпіуку обвинуваченого. Йдеться тільки про перерву в провадженні розслідування, під яким, як справедливо зазначають М. В. Жогін і Ф. М. Фаткуллін, розуміють «процесуальну діяльність органів слідства та дізнання»⁴.

Зупинення досудового слідства — це тимчасова перерва в провадженні розслідування по справі, перерва в процесуальній діяльності, яка не виключає за необхідності проведення розшукових і оперативно-розшукових заходів з метою розкриття злочину і розшуку обвинуваченого. Рішення про необхідність зупинення досудового слідства приймається:

1) якщо місцезнаходження обвинуваченого невідоме;

2) якщо психічне або інше захворювання обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження в справі;

¹ Быков В. М., Ломовский В. Д. Зазнач, праця. — С. 11.

² Травкин К. Б. Проблемы совершенствования правового регулирования приостановления предварительного расследования // Вопросы совершенствования правового регулирования и укрепления социалистической законности и правопорядка. — Омск, 1988. — С. 123.

³ Репкин Л. М. Приостановление предварительного следствия. — Волгоград, 1971. — С. 11.

* ЖогивН. В., Фаткуллин Ф. Н. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. — М., 1965. — С. 31.

395

3) якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин (ч. 1 ст. 206).

Беручи до уваги ці положення закону, не можна погодитися з П. С Елькінд, яка запропонувала дозволити зупинення провадження через тяжке захворювання потерпілого, якщо подальше розслідування кримінальної справи без нього неможливе¹.

Відсутність потерпілого, його хвороба або навіть смерть хоч і ускладнюють, проте не виключають встановлення істини по справі. Існування інституту зупинення обумовлено не тим, що органи розслідування стикаються з ситуаціями, що виключають можливість пізнання об'єктивної істини, а з наявністю обставин, що тимчасово виключають можливість застосування до особи, що вчинила злочин, кримінально-правових норм, можливість його покарання.

Наприклад, досудове слідство зупиняється у випадках, якщо місцезнаходження обвинуваченого невідоме або він має психічне чи інше тяжке захворювання (пункти 1, 2 ст. 206 КПК). На думку деяких авторів, з числа підстав зупинення досудового слідства слід виключити п. З ст. 206 КПК — не встановлено особу, яка вчинила злочин.

Доки злочин не розкрито, особу, що його вчинила, не встановлено і не притягнено до кримінальної відповідальності, а, отже, завдання досудового слідства не вирішено, не можна зупиняти, хоч і тимчасово, процесуальну діяльність по справі. Оперативно-розшукові та розшукові заходи органу дізнання повинні доповнювати процесуальну діяльність слідчого, а не замінювати її. Тільки таке розв'язання питання дозволить виключити ситуації, коли слідчі не відчувають себе відповідальними за розкриття злочинів, зупинивши кримінальну справу, відсторонюються від роботи зі встановлення обвинувачених.

Реалізація запропонованого вимагає зміни певного порядку продовження строків розслідування, проте покладання на слідчого обов'язків проводити розслідування до розкриття злочину і направлення справи в суд або її зупинення позитивно позначиться на їх взаємодії з органами дізнання, сприятиме активізації боротьби зі злочинністю².

¹ Элькивд П. С. Толкование и применение норм уголовно-процессуального права. — М., 1967. — С. 187—188.

² Гравкин К. Б. Зазнач, праця. — С. 125—127.

396

Однак з такими пропозиціями навряд чи можна погодитись, оскільки, якщо орган дізнання та слідчий не встановили особу, яка вчинила злочин, але провели по кримінальній справі всі можливі слідчі й процесуальні дії, то по такій справі провадження досудового слідства повинно зупинитись і в подальшому мають проводитись оператив-но-розшукові дії для встановлення особи, яка вчинила злочин.

Перелік обставин, що є підставою для зупинення розслідування, вказаний у ст. 206 КПК, вичерпний і розширеному тлумаченню не підлягає. Тому незаконним буде зупинення провадження досудового слідства чи дізнання через те, що обвинувачений перебуває в тривалому відрядженні або поміщений до медичного закладу для проведення судово-медичної та судово-психіатричної експертизи; потрібен тривалий час на доставления обвинуваченого етапом до місця провадження досудового слідства; у невідомому напрямку виїхав свідок — очевидець злочину або потерпілий, без яких неможливе подальше розслідування тощо.

Якщо ці підстави є причиною затримки розслідування і неможливо його закінчити у встановлений законом строк, то необхідно порушувати клопотання про продовження строку досудового слідства (за ст. 120 КПК).

Зупинення досудового слідства у випадках, якщо місцезнаходження обвинуваченого невідоме і якщо він тяжко захворів, допускається лише при виконанні таких умов:

— винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого;

— виконання всіх слідчих дій, проведення яких можливе за відсутності обвинуваченого;

— вжиття заходів до збереження документів та інших можливих доказів у справі (ч. 2 ст. 206 КПК).

Досудове слідство зупиняється мотивованою постановою слідчого, копія якої направляється прокуророві. Якщо в справі притягнуто двох або кількох обвинувачених, а підстави для зупинення справи стосуються всіх обвинувачених, слідчий має право виділити і зупинити справу щодо окремих обвинувачених або зупинити провадження в усій справі (ч. 4 ст. 206 КПК).

Якщо місце перебування обвинуваченого невідоме, а також якщо він ухиляється від слідства, слідчий до за-

397

кінчення строку, встановленого для провадження досу-дового слідства, зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів до встановлення місця перебування обвинуваченого.

Якщо, незважаючи на вжиття всіх необхідних заходів самим слідчим (шляхом допиту родичів, знайомих обвинуваченого, накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку тощо), виконання за його дорученнями органами дізнання оперативно-роз-шукових заходів, місце перебування обвинуваченого залишилось невстановленим, слідчий, керуючись статтями 138 і 207 КПК, одночасно із зупиненням провадження досудового слідства або й до цього оголошує розшук обвинуваченого.

Перед оголошенням розшуку необхідно зібрати найповніші матеріали про обвинуваченого, зокрема його анкетні дані, відомості про зовнішність, особливі прикмети, родинні, дружні та інші зв'язки, особливості поведінки, фотографії та інші дані, що можуть сприяти розшуку.

Згідно зі ст. 139 КПК про розшук обвинуваченого слідчий складає постанову, в якій зазначає потрібні відомості про особу розшукуваного¹.

Розшукові дії давно і твердо ввійшли в повсякденну діяльність органів дізнання та досудового слідства. Розрізняють два види розшуку:

1. Регіональний розшук — розшукові заходи, що здійснюються в місцях можливого знаходження, виявлення розшукуваного, а також заходи блокування з використанням централізованих обліків на рівні району, міста, області.

2. Державний (міждержавний) розшук — розшукові заходи, що здійснюються в місцях можливого знаходження ідентифікаційних відомостей про особу розшукуваного, а також заходи блокування з використанням централізованих інформаційно-розшукових обліків на державному (міждержавному) рівні².

При провадженні розшуку використовуються також спеціальні заходи, здійснення яких законодавство покладає на органи міліції:

¹ Михеенко М. М., Нор В. Т., Шябіко В. П. Зазнач, праця. — С. 283

² Цильвик В. П. Розшук. — К., 1995. — С 17.

398

— перевірка у громадян паспортів чи інших документів, що підтверджують особу при підозрі у вчиненні злочину;

— вхід у жилі приміщення громадян, у приміщення підприємств, організацій при переслідуванні злочинців;

— доставка в органи міліції і затримання на строк до З годин для встановлення особи правопорушника (а, можливо, і злочинця);

— фотографування та дактилоскопірування осіб, що тримаються під вартою та затримані за підозрою у вчиненні злочину.

Слідчий після оголошення розшуку повинен і далі вживати всіх необхідних заходів для встановлення місця перебування обвинуваченого (ч. 2 ст. 139 КПК).

Після пред'явлення Хамотову В. В. обвинувачення у вчиненні злочину за ч. З ст. 296 КК України, слідчий обрав йому запобіжний захід — підписку про невиїзд, однак Хамотов В. В. через кілька днів зник з постійного місця проживання. Після вжиття відповідних заходів встановити його місце перебування не вдалося, тож слідчий виконав всі слідчі дії за відсутністю обвинуваченого і виніс постанову про оголошення його в розшук і обрання як запобіжного заходу тримання під вартою, зупинив провадження по справі.

Після оголошення розшуку Хамотова В. В. орган дізнання і слідчий продовжували вживати необхідні заходи зі встановлення місця перебування обвинуваченого і через деякий час його знайшли в Сумській області¹.

Після затримання в таких випадках обвинуваченого, орган розшуку негайно повідомляє про це прокурора за місцем затримання. Прокурор протягом 24 годин зобов'язаний особисто допитати затриманого для з'ясування його особи, обставин ухилення від слідства, а також вчиненого злочину і наявності законних підстав для арешту. При цьому прокурор зобов'язаний перевірити, чи дійсно затриманий є тією особою, яку розшукують, і, впевнившись у наявності законних підстав для арешту, дає санкцію на відправлення заарештованого етапом до місця провадження слідства (ч. З ст. 139 КПК).

¹ Архівна кримінальна справа Солом'янського місцевого суду м. Києва ' за 2000 р. (№ 1-634).

399

§ 2. Підстави, форми та процесуальний порядок закінчення досудового слідства

Досудове слідство можна вважати закінченим лише тоді, коли його завдання виконано. Для цього слідчий чи орган дізнання повинен всебічно, повно й об'єктивно у встановленому законом порядку дослідити всі обставини, що складають предмет доказування у кримінальній справі. Порушення цієї вимоги ст. 22 КПК тягне за собою повернення справи на додаткове розслідування прокурором, а за неможливості усунення неповноти або неправильності розслідування в судовому засіданні — також судом (статті 246 і 281 КПК).

Оцінка зібраних у справі доказів слідчим чи особою, що проводить дізнання, має визначити, яке саме підсумкове рішення слід прийняти.

Відповідно до ст. 212 КПК досудове слідство закінчується винесенням слідчим одного з трьох можливих рішень:

1. обвинувального висновку з направленням справи для попереднього розгляду її суддею;

2. постанови про закриття кримінальної справи;

3. постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

Слідчий закінчує досудове слідство кримінальної справи складанням обвинувального висновку тоді, коли він дослідив всі обставини справи, зібрав докази, що переконують його у винності обвинуваченого у вчиненні злочину і пересвідчився у відсутності обставин, що виключають провадження у справі (ст. 6 КПК).

Визнавши досудове слідство у справі, що підлягає направленню для попереднього розгляду справи суддею, закінченим, слідчий, перш ніж скласти обвинувальний висновок, зобов'язаний виконати такі процесуальні дії:

1. повідомити про закінчення досудового слідства учасникам процесу;

2. роз'яснити їм право на ознайомлення з усіма матеріалами справи;

3. ознайомити їх з матеріалами, якщо вони побажають скористатися цим правом;

4. вислухати і розв'язати клопотання, заявлені учасниками процесу після ознайомлення з матеріалами справи.

Слідчий насамперед має виконати вимоги статей 217 і 218 КПК.

СТ. 217 КПК Ознайомлення потерпілого, цив. позивача та відповідача з матеріалами справи

1. Спочатку він повідомляє (письмово) про закінчення досудового слідства потерпілому і його представникові, цивільному позивачу і цивільному відповідачу або їх представникам і роз'яснює їм право ознайомитися з матеріалами справи.

2. У разі надходження від цих осіб усного або письмового клопотання про ознайомлення їх з матеріалами справи слідчий зобов'язаний надати їм таку можливість. Цивільний відповідач або його представник можуть ознайомитися з матеріалами, що стосуються цивільного позову. Під час ознайомлення з матеріалами справи ці особи мають право робити виписки зі справи і заявляти клопотання про доповнення досудового слідства, які слідчий повинен розглянути в тридобовий строк і задовольнити їх своєю постановою, якщо обставини, про встановлення яких заявлено клопотання, мають значення для справи (ст. 129 КПК). Матеріали про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, для ознайомлення зазначеним особам не пред'являються. Про ознайомлення цих осіб з матеріалами справи та про заявлені ними клопотання складаються протоколи.

Ст. 218 Оголошення обвинуваченому про закінчення слідства та надання матеріалів для ознайомлення.

1. Виконавши вимоги ст. 217 КПК, слідчий зобов'язаний оголосити обвинуваченому, що слідство у його справі закінчено і що він має право на ознайомлення з матеріалами справи як особисто, так і за допомогою захисника, а також може заявити клопотання про доповнення досудового слідства. Слідчий зобов'язаний роз'яснити обвинуваченому право заявити клопотання про розгляд його справи у суді першої інстанції одноособово чи колегіально судом у складі трьох осіб у випадках, передбачених законом.

2. Якщо обвинувачений не виявив бажання ознайомитися з матеріалами справи з участю захисника, йому пред'являються Для ознайомлення всі матеріали справи. При ознайомленні з матеріалами справи обвинувачений має право робити виписки з матеріалів справи і порушувати клопотання. Якщо в справі притягнуто кількох обвинувачених, слідчий повинен пред'явити кожному з них усі матеріали слідства.

3. Про те, що обвинуваченому оголошено про закінчення слідства і що йому пред'явлено матеріали справи для ознайомлення, зазначається в протоколі про оголошення обвинуваченому про закінчення слідства і пред'явлення йому матеріалів справи.

Якщо у справі бере участь захисник, слідчий надає можливість ознайомитися з усіма матеріалами справи і захисникові, про що складає окремий протокол. Пред'явлення матеріалів справи має бути відкладено до явки захисника, але не більше як на три дні. За неможливості для обраного обвинуваченим захисника з'явитися в цей строк слідчий вживає заходів, передбачених частинами 4 і б ст. 47 КПК і призначає захисника в установленому законом порядку через адвокатське об'єднання (частини 1—4 ст. 218 КПК).

При ознайомленні з матеріалами справи захисник обвинуваченого має право: робити виписки з матеріалів справи, мати побачення з обвинуваченим віч-на-віч, роз'яснювати обвинуваченому зміст обвинувачення, обмірковувати з обвинуваченим питання про заявления клопотань, подавати докази, заявляти відводи, оскаржувати дії та рішення слідчого і прокурора (ст. 219 КПК).

Як і іншим учасникам досудового слідства, обвинуваченому і його захисникові кримінальну справу пред'являють підшитою та з пронумерованими сторінками. Це дуже зручно, оскільки деякі учасники процесу роблять виписки з матеріалів, що містяться на конкретних аркушах справи, і вони повинні мати можливість посилатися на них в обгрунтуванні своїх клопотань та вимог як при закінченні досудового слідства, так і в суді.

Обвинуваченого і його захисника не можна обмежувати в часі, потрібному для ознайомлення з усіма матеріалами справи. Однак, якщо обвинувачений і його захисник явно намагатимуться затягнути закінчення справи, слідчий має право своєю мотивованою постановою визначити певний строк для ознайомлення з матеріалами справи. Така постанова підлягає затвердженню прокурором разом із графіком дальшого ознайомлення. При цьому треба мати на увазі, що час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується (ч. 5 ст. 156 КПК).

При ознайомленні з матеріалами справи обвинувачений і його захисник мають право заявити клопотання про

402

доповнення досудового слідства, зміну кваліфікації злочину і закриття справи в усній чи письмовій формі. Відмовляючи в задоволенні клопотання, слідчий складає мотивовану постанову, яку оголошує обвинуваченому і його захиснику. Якщо ж обставини, для з'ясування яких заявлено клопотання, мають значення для справи, слідчий зобов'язаний його задовольнити. Якщо при провадженні додаткових слідчих дій був присутній захисник, то він має право через слідчого задавати питання свідкові, потерпілому, експертові, спеціалістові та обвинуваченому, а також клопотатися про занесення до протоколу обставин, які мають значення для справи. Слідчий може відвести запитання, які ставить захисник, але відведене запитання заносить до протоколу (ч. 4 ст. 221 КПК).

У протоколі ознайомлення з матеріалами справи згідно зі ст. 220 КПК зазначається, які саме матеріали (кількість томів і аркушів) були пред'явлені для ознайомлення, чи ознайомились відповідні учасники досудового слідства з матеріалами справи, протягом якого часу відбувалось ознайомлення зі справою та які клопотання було заявлено. При цьому усні клопотання заносяться до протоколу, письмові додаються до нього. Протокол підписують особи, які знайомилися з матеріалами кримінальної справи, і слідчий.

Після виконання додаткових слідчих дій слідчий зобов'язаний ознайомити обвинуваченого і його захисника, а також надати можливість потерпілому і його представникові, цивільному позивачу і цивільному відповідачу або їх представникам ознайомитися з усіма додатковими матеріалами, а в разі їх клопотання — з усією справою (ст. 222 КПК).

Розглянемо деякі питання щодо трьох можливих рішень про закінчення досудового слідства.

І. Складання обвинувального висновку і направлення справи для попереднього розгляду її суддею

Закінчивши досудове слідство і виконавши зазначені вище вимоги закону (статті 217—222 КПК), слідчий складає обвинувальний висновок.

Обвинувальний висновок — це процесуальний документ, у якому слідчий підводить підсумок проведеного досудового слідства і формулює обвинувачення особі чи особам, що складається з описової і резолютивної частини.

В описовій частині зазначаються:

• обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві;

• місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано в справі, та відомості про потерпілого;

• показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки;

• наявність обставин, що обтяжують та пом'якшують його покарання¹.

При посиланні на докази обов'язково зазначаються аркуші справи.

У резолютивній частині наводяться відомості про особу кожного з обвинувачених, коротко викладається суть пред'явленого обвинувачення з зазначенням статті кримінального закону, яка передбачає даний злочин.

Обвинувальний висновок підписує слідчий із зазначенням місця і часу його складання.

Якщо обвинувальний висновок складено мовою, якою не володіє обвинувачений, його має бути перекладено рідною мовою обвинуваченого або іншою мовою, якою він володіє. Переклад обвинувального висновку приєднується до справи (ст. 223 КПК).

До обвинувального висновку додаються:

1) список осіб, що підлягають виклику в судове засідання, з зазначенням їх адреси і аркушів справи, де викладено їхні показання або висновки;

2) довідка про рух справи та про застосування запобіжного заходу із зазначенням часу і місця тримання під вартою кожного з обвинувачених, якщо їх заарештовано;

3) довідки про речові докази, про цивільний позов, про заходи, вжиті для забезпечення цивільного позову і можливості конфіскації майна;

4) довідка про судові витрати в справі за час досудового слідства з посиланням на відповідні аркуші справи.

У списку осіб, які підлягають виклику в судове засідання, з метою нерозголошення відомостей про осіб, щодо яких у порядку, передбаченому статтями 52^і та 52³ КПК, застосовані заходи безпеки, замість їх справжніх прізвища, ім'я і по батькові зазначається псевдонім, а замість адреси — назва органу, який здійснює заходи безпеки, та його адреса (ст. 224 КПК).

Склавши обвинувальний висновок, слідчий направляє справу прокуророві (ст. 225 КПК).

II. Винесення постанови про закриття кримінальної справи

Закриття кримінальної справи є одним із способів її остаточного вирішення. Справа має закриватися після всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи та оцінки органом дізнання, слідчим, прокурором всіх зібраних і перевірених доказів.

Законне й обгрунтоване закриття кримінальної справи забезпечує:

а) виконання завдання кримінального процесу, яке полягає в тому, щоб жодна невинна особа не була притягнута до кримінальної відповідальності та засуджена;

б) незастосування кримінального покарання до тих осіб, які винні у вчиненні злочинів, що не становлять великої суспільної небезпеки і можуть бути виправлені та перевиховані шляхам застосування заходів адміністративного впливу, або до осіб, які зовсім перестали бути суспільно небезпечними.

Необгрунтоване закриття кримінальної справи шкодить боротьбі зі злочинністю, дозволяє уникнути покарання особам, винним у вчинені злочину, обмежує права та законні інтереси осіб, які постраждали від злочину.

Підставами для закриття кримінальної справи у стадії досудового слідства є:

1) обставини, що виключають провадження у справі (ст. 6 КПК);

2) обставини, що надають слідчому право закрити кримінальну справу (статті 7—10 КПК);

3) недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК)¹.

Обставини, що виключають провадження у справі, є й підставами для відмови в порушенні кримінальної справи.

¹ Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Зазнач, праця. — С 287—288.

405

Якщо ж ці обставини були встановлені вже в ході досудо-вого слідства чи дізнання, то вони є підставами для закриття кримінальної справи слідчим або органом дізнання.

Безумовними підставами закриття кримінальної справи, що виключають провадження у справі, є ті, що визначені в ст. 6 КПК. На відміну від них, на підставі статті 7—10 КПК слідчий має право закрити кримінальну справу за реабілітуючими і нереабілітуючими обставинами.

Реабілітуючими є такі обставини закриття справи, за якими особа визнається невинною у вчиненні злочину, в зв'язку з чим відновлюється її добре ім'я, репутація. Це відсутність події злочину, відсутність у діянні складу злочину, недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (пункти 1, 2 ст. 6, п. 2 ст. 213 КПК). Усі інші обставини є нереабілітуючими, хоч особу звільнено від кримінальної відповідальності за вказаними в законі підставами¹.

Кримінальну справу не може бути порушено, а порушена підлягає закриттю (ст. 6 КПК):

1) за відсутністю події злочину.

Багато авторів розглядають відсутність події злочину тільки як відсутність взагалі події, з приводу якої проводилось розслідування².

На думку О. Я. Дубинського, відсутність події злочину як підстава до закриття кримінальної справи повинна застосовуватися в таких випадках:

а) якщо встановлено, що не було самого факту, для розслідування якого порушено справу. Наприклад, ревізія фінансово-господарської діяльності підприємства засвідчила, що не було недостачі, дані про яку були основою до порушення кримінальної справи, бо виникла підозра про розкрадання державного майна;

б) якщо встановлено, що сама подія мала місце, однак її не можна визнати злочином, бо вона була результатом якого-небудь діяння. Прикладом можуть слугувати випадки, коли смерть людини була результатом дії стихійного лиха (повінь, пожежа), фізіологічних процесів (хвороба) тощо;

¹ Кримінальний процес України: Підручник / За ред. Ю. М. Грошевого та В. М. Хотенця. — Харків, 2000. — С 288.

² Советский уголовный процесе. Возбуждение уголовного дела и предварительное расследование. — М., 1968. — С. 233.

406

в) якщо встановлено, що подія мала місце, проте не була злочином, оскільки пов'язана з діями потерпілого, а не сторонніх осіб (самогубства, нещасні випадки на підприємствах)¹. Є ще одна думка авторів: «якщо подію злочину не встановлено, то і кримінальну справу повинно бути закрито за відсутністю події злочину»².

2) за відсутністю в діянні складу злочину.

Ця підстава до закінчення справи застосовується, якщо встановлено, що подія, з приводу якої проводилось розслідування, мала місце, була результатом діянь певної особи, проте це діяння не є злочинним. Розглянемо, в яких конкретних випадках виявляється відсутність складу злочину:

— відсутність одного з елементів складу злочину (об'єкта, суб'єкта, об'єктивної та суб'єктивної сторони). Відсутність хоча б одного з елементів складу злочину означає відсутність складу злочину в діянні, що розслідується. Наприклад, відсутність об'єкта виявляється дуже часто в тому, що об'єкт охороняється не кримінальним законом, а іншою галуззю права (наприклад, неповернення грошей, що були отримані в позику, тягне не кримінальну відповідальність, а матеріальну в цивільно-правовому порядку);

— непричетність особи до злочину. Ця обставина виявляється в двох можливих ситуаціях: 1) якщо достовірно встановлено, що злочин вчинено не даною особою, а іншою, і цю особу встановлено, та 2) якщо встановлено, що злочин вчинено не даною особою, а іншою, проте невідомо, ким саме. Щоб пояснити це докладніше, візьмемо приклад з практики.

Працівники Дарницького РУГУМВСв м. Києві затримали неповнолітнього К., який розповів про те, що квартирну крадіжку він вчиняв не сам, а з іншими особами. Останніх затримали. В ході подальшого розслідування було встановлено повне алібі підозрюваних. Кримінальне переслідування припинили на основі п. 2 ст. 6 КПК³.

¹ Дубшвскяй А. Я. Основания прекращения уголовного дела в стадии предварительного расследования. — К., 1973. — С. 11—12.

² Лукашевич В. 3. Прекращение уголовного дела в стадии предварительного расследования по реабилитирующим обвиняемого основаниям // Правоведение. — 1968. — № 4. — С. 53.

⁸ ДубинскяйА. Я. Зазнач, праця. — С. 16—17.

407

3) внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням окремих осіб.

Амністія та помилування — це акти вищого органу державної влади, які, не відміняючи закону, що встановлює відповідальність за ті чи інші злочини, звільняють осіб, що вчинили ці злочини, від кримінальної відповідальності, а також повністю або частково від покарання, передбачають заміну призначеного судом покарання більш м'яким, зняття судимості. Ці акти не виключають про-типравності та караності діянь, навпаки, діяння, що потрапляють під акт амністії чи помилування, мають всі ознаки злочину¹.

Можна погодитися з С. В. Бородіним, який зазначає, що в усіх випадках, якщо є дві підстави для закінчення провадження по справі (перша — акт амністії і друга — виключення вчинення злочину даною особою), справу повинно бути закрито за другою підставою². В таких випадках це захищає громадян від необгрунтованого визнання винним.

4) щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння 11-річного віку.

За наявності достатніх підстав вважати, що суспільно небезпечне діяння вчинено особою, яка досягла одинадцяти років, але до виповнення віку, з якого законом передбачено кримінальну відповідальність, за фактом цього діяння порушується кримінальна справа. Така справа вирішується у порядку, передбаченому ст. 7³ КПК.

5) за примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків передбачених частинами 2, 3, 4 ст. 27 КПК.

Справи про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 КК України, а також справи про злочини, передбачені ст. 356 КК України щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі право підтримувати обвинувачення. В цих справах

¹ Дубинский А. Я. Зазнач, праця. — С 66—67.

² Бородин С. В. Обстоятельства, исключающие производство по уголовному делу // Учебные записки ВЗЮИ. — Вып. 13. — М., 1961. — С. 78.

408

дізнання і досудове слідство не проводяться. Зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примирився з обвинуваченим, підсудним. Примирення може статися лише до видалення суду в нарадчу кімнату для постановления вироку (ч. 1 ст. 27 КПК)

У перелічених справах потерпілий сам підтримує обвинувачення, яке у кримінально-процесуальній літературі прийнято називати приватним.

6) за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві надано право порушувати справи і за відсутності скарги потерпілого (ч. З ст. 27 КПК).

Справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК України порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, але закриття її за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним неможливе.

Якщо справа про будь-який із зазначених у ст. 125, ч. 1 ст. 126 і ст. 356 КК України злочинів має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий у такій справі через свій безпорадний стан залежить від обвинуваченого чи з інших причин не може захищати свої законні інтереси, прокурор може порушити справу і за відсутності скарги потерпілого. Наприклад, злочин вчинено щодо неповнолітнього, або особи, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснити право на захист тощо. Така справа, порушена прокурором, направляється для провадження дізнання чи досудового слідства, а після закінчення розслідування розглядається судом у загальному порядку. Якщо потерпілий і примириться з обвинуваченим чи підсудним по такій справі, вона закриттю не підлягає (частини 2 і 3 ст. 27 КПК).

Справи про злочини, вказані в частинах 2 і 3 ст. 27 КПК, називаються справами приватно-публічного обвинувачення, оскільки порушуються, наприклад, за заявою потерпілої прокурором, суддею. При цьому слід зазначити, що в таких справах прокурор має право в будь-який момент вступити в справу, порушену суддею за скаргою потерпілого, про злочин, передбачений ст. 125, ч. 1 ст. 126 і ст. 356 КК України, і підтримувати обвинувачення в суді, якщо цього вимагає охорона державних або громадських інтересів чи прав громадян. Вступ прокурора в провадження по такій справі не позбавляє потерпілого прав,

409

передбачених ст. 49 КПК, але справу в таких випадках за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним не може бути закрито (ч. 4 ст. 27 КПК).

7) щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявле-ними обставинами.

Таке закриття кримінальної справи може мати місце як після притягнення особи як обвинуваченого, так і до цього. Проте в будь-якому разі повинно бути зібрано достатньо доказів, які підтверджують злочинність діяння, що його вчинила померла особа.

Чинний закон встановлює, що смерть особи, яка вчинила злочин, не може слугувати підставою для закінчення справи, якщо провадження по ній необхідне для реабілітації померлого. Провадження по справі можливе також при відновленні справи щодо інших осіб за нововиявлени-ми обставинами. Продовження розслідування для реабілітації померлого може бути здійснено за клопотанням його родичів, громадських організацій, зацікавлених осіб. Якщо в результаті розслідування з'ясується, що померлий не вчиняв злочину, то кримінальну справу повинно бути закрито за відсутністю події злочину, складу злочину в діянні особи або за недоведеністю його участі у вчиненні злочину, що означатиме реабілітацію померлого¹.

8) щодо особи, про яку є вирок за тим самим обвинуваченням, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї самої підстави.

В силу виключності судового вироку, який вступив в законну силу, не допускається повторний розгляд та інше рішення питань, що знайшли відображення у вироку, крім обвинувачення з приводу того самого діяння, що визнане доведеним чи відкинуте судом. Наявність вироку, що вступив у законну силу, ухвали чи постанови суду про закриття справи може слугувати підставою для закриття провадження: а) щодо особи, стосовно якої це рішення винесли; б) за тим самим обвинуваченням. Якщо в злочині брали участь інші особи, які не притягувались до кримінальної відповідальності, наявність вироку по даній справі не перешкоджає веденню розслідування для виявлення ролі

¹ Дубивский А. Я. Зазнач, праця. — С. 66—67.

410

цих осіб у вчиненому злочині та притягненні їх до відповідальності. В тих випадках, коли після вступу вироку в законну силу буде встановлено, що засуджений вчинив інший злочин, який не розслідувався, — це буде підставою для формулювання нового обвинувачення.

Судом Залізничного району м. Києва Д. був засуджений за хуліганство. Після вступу в законну силу вироку було встановлено, що за день до вчинення хуліганства він брав участь у пограбуванні гр-на Н. Те, що Д. вже винесли вирок, не стало перешкодою для притягнення його до відповідальності за пограбування¹.

9) щодо особи, про яку є вескаеована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи за тим самим обвинуваченням.

На стадії досудового розгляду наявність нескасованої постанови про закриття справи за тим самим обвинуваченням виключає можливість продовження розпочатого провадження.

10) якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора.

Припиняють провадження в кримінальній справі, якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора.

По-іншому слід вирішувати питання про закриття кримінальної справи за статтями 7—10 КПК, оскільки ці питання може вирішувати тільки суд за таких обставин: звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання внаслідок зміни обстановки; закриття кримінальної справи у зв'язку з дійовим каяттям; з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим; із застосуванням примусових заходів виховного характеру; з переданням особи на поруки; із закінченням строків давності.

Звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання внаслідок зміни обстановки (ст. 7 КПК).

Суд має право звільнити підсудного від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розгляду

¹ ДубинскийА. Я. Зазнач, праця. — С 118—119.

411

справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора за наявності підстав, зазначених у ст. 48 КК, складає мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

За наявності підстав, зазначених у ст. 48 КК, у справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.

При закритті кримінальної справи з цих підстав мають додержуватися вимог, зазначених у частинах 2 і 3 ст. 7¹ КПК.

Суд своїм вироком може звільнити від покарання особу, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо визнає, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на цей час не можна вважати суспільно небезпечною. Зміна обстановки може означати соціально-економічні або організаційно-господарські зміни в масштабі всієї держави, окремого регіону чи конкретного підприємства, установи, організації. Вона може полягати, наприклад, у переході від воєнного часу до мирного, скасуванні надзвичайного стану, через що діяння втратило суспільну небезпечність, а особа перестала бути суспільно небезпечною.

Зміна обстановки може стосуватися також умов життя особи, яка вчинила злочин, і бути пов'язаною з її спеціальним статусом (скажімо, призив на строкову військову службу), станом здоров'я (одержання особою каліцтва, що позбавило її можливості самостійно пересуватись) тощо¹.

Провадження в кримінальній справі, відповідно до ст. 7¹ КПК, може бути закрито судом за таких умов:

1) у зв'язку з дійовим каяттям;

2) з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим;

¹ Яценко С. С Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. — К., 2002. — С 95.

412

3) із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру в порядку, передбаченому ст. 447 КПК;

4) з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації;

5) із закінченням строків давності.

До направлення кримінальної справи до суду особі повинно бути роз'яснено сутність обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності та право заперечувати проти закриття справи з цієї підстави.

Направлення кримінальної справи до суду з підстав, зазначених у цій статті, не допускається, якщо обвинувачений, підсудний проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку.

Прокурор або слідчий у разі винесення постанови про направлення справи до суду у випадках, передбачених у ч. 1 ст. 7^і КПК, повинні ознайомити обвинуваченого, його захисника, потерпілого або його представника з цією постановою, а в разі їх вимоги — з усіма матеріалами справи та роз'яснити їх права.

Необхідно розрізняти «щире каяття» як окрему обставину, яка, не виключаючи кримінальної відповідальності, пом'якшує покарання (п. 1 ч. 1 ст. 66 КК), та «дійове каяття» (ст. 45 КК) як підставу звільнення від кримінальної відповідальності. «Щире каяття» є альтернативою двох інших підстав («з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину»), що пом'якшують покарання особи, яка притягується до кримінальної відповідальності. «Дійове каяття», про яке зазначено в назві ст. 45 КК і яке характеризується тим, що особа «щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодовує завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду», становить комплекс позитивних дій, що є підґрунтям для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Порядок звільнення від кримінальної відповідальності У зв'язку з дійовим каяттям (ст. 7*КПК). Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора за наявності підстав, зазначених у ст. 45 КК України, мають право своєю мотивованою постановою направити кримінальну справу до суду для вирішення питання про звільнення обвину-

413

Баченого від кримінальної відповідальності, а суд у судовому засіданні може винести постанову про закриття справи.

Умови звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям такі: а) злочин вчинено особою вперше; б) це злочин невеликої тяжкості; в) особа після вчинення злочину щиро розкаялась; г) активно сприяла розкриттю злочину; д) повністю відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду.

Порядок вирішення справ про суспільно небезпечні діяння, вчинені особою, яка не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність (ст. 7^s КПК).

Слідчий, встановивши в кримінальній справі, що суспільно небезпечне діяння, вчинене особою у віці від одинадцяти років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом з постановою направляється прокурору.

Неповнолітньому, щодо якого винесено постанову, а також його батькам або особам, що їх замінюють, перед направленням справи прокурору надається можливість ознайомитись з усіма матеріалами справи, при цьому вони мають право користуватися послугами захисника.

Якщо встановлено, що особу, яка вчинила у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке КК України передбачено покарання у вигляді позбавлення волі понад п'ять років, необхідно у зв'язку з цим негайно ізолювати, то за постановою слідчого або органу дізнання, за згодою прокурора за мотивованим рішенням суду, її може бути поміщено у приймальник-розподільник для неповнолітніх на строк до ЗО діб. Участь захисника у цьому разі забезпечується з моменту поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник.

Слідчий, встановивши в кримінальній справі, що суспільно небезпечне діяння вчинено дитиною, яка не досягла 11-річного віку, виносить постанову про закриття справи з додержанням вимог ч. 2 ст. 7³ КПК, про що повідомляє прокурора і службу в справах неповнолітніх за місцем проживання дитини.

414

Порядок провадження в суді щодо такої особи визначено в главі 36 КПК «Особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх».

Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим (ст. 8 КПК).

Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора має право за наявності підстав, зазначених у ст. 46 КК України, винести мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

За наявності підстав, зазначених у ст. 46 КК, у справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд У судовому засіданні виносить постанову про закриття справи. Підставою застосування ст. 46 КПК України є додержання сукупності передбачених нею умов: а) особа вчинила злочин вперше; б) це злочин невеликої тяжкості; в) винний примирився з потерпілим; г) відшкодував завдані ним збитки або усунув заподіяну шкоду.

Примирення винного з потерпілим означає досягнення між ними угоди, в якій фіксується, що потерпілий помирився з своїм кривдником, задоволений вжитими останнім заходами з відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди і внаслідок цього не заперечує проти звільнення винного від кримінальної відповідальності (чи просить про таке звільнення). Примирення має бути добровільним, а не зробленим потерпілим через його залякування з боку особи, яка вчинила злочин, її родичів чи інших осіб. Мотиви примирення можуть бути різними як у потерпілого (прощення, задоволення поведінкою правопорушника після злочину, жалість до його малолітніх дітей тощо), так і у винного (розкаяння, сором за вчинене, боязнь майбутнього покарання тощо). Ініціатива примирення може виходити від особи, яка вчинила злочин, потерпілого, сторонніх приватних осіб (родичів, знайомих та ін.), а також від правоохоронного органу чи суду.

Процедура примирення так званого приватного обвинувачення продовжує функціонувати і з введенням інституту звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим. Водночас положення ст. 46 КК України мають поширюватись і на справи приватного обвинувачення, якщо на цьому наполягає по-

415

терпілий (інакше не буде примирення, що пов'язане з відмовою потерпілого від обвинувачення винної у вчиненні злочину особи)¹.

Порядок звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру (ст. 9 КПК).

Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора на підставі, передбаченій ч. І ст. 97 КК України (неповнолітній, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості), виносять мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності. У цьому разі неповнолітньому, з додержанням вимог статей 438 і 440 КПК, пред'являється обвинувачення і після винесення постанови пред'являються всі матеріали справи. Справа зі списком осіб, які підлягають виклику до суду, надсилається до суду прокурором.

За наявності підстав, зазначених у ч. 1 ст. 97 КК, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.

Досягнення завдань і цілей кримінального процесу не завжди повинно бути пов'язане з притягнення винної у вчиненні злочину особи до кримінальної відповідальності, особливо що стосується неповнолітніх.

Звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру належить до виключної компетенції суду і є його правом, а не обов'язком. Воно може мати місце за наявності одночасно трьох умов: а) неповнолітній вчинив злочин уперше; б) це злочин невеликої тяжкості; в) виправлення неповнолітнього можливе без застосування покарання.

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше більш м'яке покарання. До таких злочинів відносяться, зокрема, хуліганство (ч. 1 ст. 296), побої (ч. 1 ст. 126 КК), умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125).

Особливо ретельно суд має дослідити питання щодо можливості виправлення неповнолітнього без застосування по-

¹ Яцевко С. С. Зазнач, праця. — С. 91—92.

416

карання. Мають бути встановлені й оцінені дані, які характеризують особу до і після вчинення нею злочину: поведінка, ставлення до праці, розкаяння у вчиненому тощо.

Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 10 КПК).

Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора мають право за наявності підстав, зазначених у ст. 47 КК України, своєю мотивованою постановою направити справу в суд для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності з передачею його на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням про це, прийнятим на загальних зборах. Протокол загальних зборів додається до справи.

За клопотанням колективу слідчий, прокурор інформують такий колектив про обставини вчиненого злочину невеликої або середньої тяжкості. За наявності підстав, зазначених у ст. 47 КК, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.

Суд, прокурор, слідчий зобов'язані повідомити колектив про передачу їм особи на поруки.

Сутність передбаченого цією статтею виду звільнення полягає в тому, що особа умовно не притягається до кримінальної відповідальності та передається на поруки колективу підприємства, установи або організації для її виправлення шляхом застосування заходів виховного характеру, але остаточне вирішення цього питання залежить від подальшої поведінки особи. Відповідно до ст. 47 КК України на неї покладаються обов'язки, які водночас є умовами остаточного вирішення цього питання, — не ухилятися від заходів виховного характеру та не порушувати громадського порядку.

Якщо протягом року з дня її передачі на поруки особа не виправдає довіру колективу і порушить зазначені вище умови, колектив може відмовитись від поручительства.

Суд за наявності такого рішення, прийнятого на загальних зборах, про відмову від поручительства за взяту ними на поруки особу, вирішує питання про кримінальну відповідальність цієї особи¹.

¹ Фесенко Є. В. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. — К., 2002. — С 93—94.

¹⁴ J-8S 417

Недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК).

Питання, що пов'язують із застосуванням цієї підстави до закриття справи, в теорії і на практиці не знайшли одностайного вирішення. Наприклад, Г. Чангулі вважає, що закриття кримінальної справи можливе за наявності таких умов:

1) якщо достовірно встановлено, що злочин було вчинено;

2) якщо особа, щодо якої припиняється справа, була притягнута як обвинувачений;

3) зібрано недостатньо доказів, що вказують на вчинення обвинуваченим даного злочину, і немає можливості здобуття додаткових доказів¹.

О. Я. Дубинський вважає, що конкретні випадки застосування цієї підстави виявляються в таких ситуаціях:

А. Встановлено, що злочин було вчинено, певну особу притягнуто як обвинуваченого чи поставлено в положення підозрюваного, проте подальше розслідування засвідчило, що доказів вчинення злочину даною особою недостатньо, а можливостей збору додаткових доказів немає.

Б. Недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні даного злочину є підставою для закриття провадження по кримінальній справі в цілому, якщо розслідуються дані про вчинення злочину конкретною особою, проте доказів його вини недостатньо і зібрати їх немає можливості, а обставини справи виключають можливість вчинення злочину (зґвалтування, нанесення тілесних ушкоджень) іншою особою².

Закриття справи при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину можливе лише в тому разі, якщо достовірно встановлено, що злочин було вчинено, винесено постанову про притягнення особи як обвинуваченого і їй пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, але під час досудового слідства з'ясувалося, що зібраних доказів недостатньо для направлення справи до суду, а додаткових доказів зібрати неможливо.

¹ Чавгули Г. Недоказанность участия обвиняемого в совершении преступления как процессуальное основание к прекращению уголовного дела в стадии предварительного следствия // Социалистическая законность. — 1965. — № 3. — С. 58—60.

² Дубяиский А. Я. Зазнач, праця. — С. 16—17.

418

III. Винесення постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру

При досудовому слідстві в справах про суспільно небезпечні діяння осіб у стані неосудності (обмеженої осудності), а також про злочини осіб, які захворіли на психічну хворобу після вчинення ними злочину, проводяться всі необхідні слідчі дії для всебічного і повного з'ясування обставин суспільно небезпечного діяння і особи того, яка його вчинила, а також обставин, що характеризують цю особу та її психічне захворювання (ч. 2 ст. 417 КПК).

Справи про суспільно небезпечні діяння осіб, що визнані неосудними, завершуються закриттям справи та направленням до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Справа про суспільно небезпечне діяння особи, що визнана неосудною, підлягає закриттю на загальних підставах, якщо в процесі слідства не доведено подію суспільно небезпечного діяння або встановлено, що вчинене діяння не утворює складу злочину, передбаченого КПК, під ознаки якого воно підпадає.

Не всі обставини, що виключають провадження по справі (ст. 6 КПК), можуть слугувати підставою для закриття справи про суспільно небезпечне діяння особи, що визнана неосудною. Вважається, що по цих справах неможливо закрити справу на підставі наявності акту амністії, за примиренням потерпілого з обвинуваченим, а також не можна передавати на поруки та ін.¹.

Після закінчення справи про злочин психічно хворого слідчий виносить постанову про закриття справи чи складає постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В такій постанові повинні бути викладені всі обставини, що підтверджують вчинення цією особою суспільно небезпечного діяння, а також дані, які

Ґалаґан А. И. Совершенствование деятельности следователя при окончании расследования по делам об общественно опасных деяниях лиц, признаваемых невменяемыми // Проблемы дальнейшего укрепления социалистической законности в деятельности органов внутренних дел. — к., 1986. — С. 104.

^и* 419

підтверджують, що ця особа захворіла на психічну хворобу. До цієї постанови додаються список осіб, що підлягають виклику на судове засідання, довідки про рух справи тощо. Рішення про застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру приймає суд.

Якщо суд визнає непотрібним застосовувати примусові заходи медичного характеру, справа підлягає закриттю, про що виноситься ухвала (постанова).

Якщо неосудність або обмежену осудність особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння або на час розгляду справи не встановлено, суд виносить ухвалу, а суддя — постанову про направлення справи для досудово-го розслідування в загальному порядку.

Якщо вчинення суспільно небезпечного діяння особою, щодо якої розглядається справа, не буде доведено, суд своєю ухвалою, а суддя — постановою закривають справу (ст. 421 КПК).

ТЕМА 15

Прокурорський нагляд за виконанням законів при провадженні дізнання і досудового слідства

§ і. Сутність прокурорського нагляду за органами дізнання і досудового слідства

§ 2. Форми і методи прокурорського нагляду за провадженням дізнання і досудового слідства

§ 3. Основні напрями, завдання прокурорського нагляду при порушенні кримінальної справи і провадженні досудового слідства

§ 1. Сутність прокурорського нагляду за органами дізнання і досудового слідства

Прокуратура є невід'ємною частиною державного механізму, що наділена певним обсягом влади для здійснення державного нагляду за виконанням законів у державі.

Прокурорський нагляд розглядають як одну з форм державної діяльності, що забезпечує точне і неухильне виконання законів в Україні, як одну з умов додержання конституційних гарантій з охорони прав і законних інтересів громадян.

Прокурорський нагляд визначається сукупністю правових норм, що регулюють структуру і систему органів прокуратури, організацію їх роботи, правовідносини, що виникли при здійсненні нагляду прокурорами за точним і неухильним виконанням законів у державі.

Слідство, що проводиться органами прокуратури, внутрішніх справ, Службою безпеки України, слідчими подат-

421

нової міліції, хоч і має назву досудового (кінцеве рішення по кримінальним справам приймає суд), однак при його провадженні визначаються характер і обсяг обвинувачення, юридична оцінка злочину, що обумовлює вид і розмір покарання, встановлюються коло доказів по кримінальній справі, в межах якого, як правило, здійснюється судовий розгляд. Правильно організоване дізнання, досудове слідство завдяки прокурорському нагляду є однією з істотних гарантій швидкого і повного розкриття та розслідування злочину і в кінцевому підсумку винесення судом законного і справедливого вироку.

Здійснюючи свої повноваження в галузі кримінального судочинства, прокурори слідкують за тим, щоб слідчі та працівники органів дізнання суворо додержувалися вимог, що містяться в нормативних актах держави.

Прокурорський нагляд за органами дізнання і досудо-вим слідством - один із важливих напрямів у діяльності органів прокуратури. Це самостійна галузь державного нагляду за точним та неухильним виконанням законів. її самостійність обумовлена специфікою об'єкта, задачами, формами і методами нагляду.

Об'єктом прокурорського нагляду за органами, які провадять дізнання, і досудовим слідством є точне виконання законів посадовими особами органів дізнання і досудового слідства при розслідуванні кримінальних справ.

Цей нагляд слід відрізняти від прокурорського нагляду за всією діяльністю вказаних органів. Наприклад, при виконанні органами міліції адміністративних функцій об'єктом прокурорського нагляду є точне виконання законів посадовими особами органів міліції в галузі її адміністративної діяльності. Цей нагляд здійснюється прокуратурою в порядку загального нагляду. Якщо міліція виступає як орган, що здійснює дізнання по кримінальним справам, об'єктом нагляду є виконання законів у діяльності посадових осіб органів дізнання при розслідуванні злочинів. Такий нагляд здійснюється в порядку і методами нагляду за досудовим слідством.

Характерною ознакою прокурорського нагляду за досудовим слідством є те, що, на відміну від загального нагляду, він здійснюється в процесуальній формі. Кожну дію прокурора при здійсненні цього нагляду передбачено і регламентовано кримінально-процесуальним законом.

422

Важливою особливістю нагляду за досудовим слідством є наявність у прокурора владно-розпорядчих повноважень, що закріплені в законі. Визначаючи статус і повноваження прокурора при здійсненні ним нагляду в стадії досудо-вого слідства, А. І. Михайлов слушно підкреслює, що прокурор, який є представником державного органу, здійснює вищий нагляд за законністю в даній процесуальній стадії, наділений владно-розпорядчими повноваженнями, що створюють для нього можливість ефективно здійснювати нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудо-вого слідства з тим, щоб забезпечити розкриття кожного злочину, а також всебічність і об'єктивність розслідування кожної кримінальної справи¹.

Прокурор має право скасувати будь-яке рішення, будь-який акт органу розслідування. Він може особисто здійснювати окремі слідчі дії по справам, що перебувають у провадженні слідчого чи органу дізнання, або прийняти на себе розслідування справи в цілому. Прокурор має право усувати слідчого або особу, що проводить дізнання, від подальшого провадження дізнання, вилучити будь-яку справу із органів дізнання і передати її слідчому. Письмова вказівка прокурора є обов'язковою для виконання органами дізнання.

Більше того, постанови прокурора, винесені відповідно до закону в порядку нагляду за досудовим слідством, обов'язкові для виконання не тільки слідчими та органами дізнання, а й всіма установами, організаціями, підприємствами, посадовими особами і громадянами. Наприклад, прокурор може винести постанову (або санкціонувати постанову слідчого) (ст. 147 КПК) про відсторонення з посади обвинуваченого, що обов'язкова для виконання адміністрацією за місцем його роботи.

Деякі важливі процесуальні дії та акти слідчого й органу дізнання, як правило, взагалі не можуть виконуватись без попередньої згоди чи з санкції прокурора (ексгумація трупа, здійснення обшуку, крім обшуку житла чи іншого володіння особи, тощо).

Отже, при здійсненні своїх владно-розпорядчих повноважень прокурор фактично є керівником розслідування.

¹ Михайлов А. И. Прокурорский надзор в стадии предварительного расследования преступлений // Вопросы совершенствования предварительного следствия. — М., 1983. — С. 118.

423

Яке співвідношення цих двох видів діяльності прокурора? Чи є вони самостійними, чи, можливо, становлять єдине ціле? Ці питання слід розглядати окремо щодо до-судового слідства і дізнання.

Що стосується досудового слідства, то функції прокурора за наглядом і керівництвом досудового слідства в літературі розглядаються як самостійні¹. Зазначалося, що нагляд за слідством і керівництво слідством — поняття однорідні, але не тотожні, кожним із них визначається самостійний напрям у діяльності прокурора.

Цю позицію було піддано критиці. Наприклад, В. М. Са-вицький зазначав, що будь-яка спроба поставити нагляд і керівництво досудовим слідством на одну площину, а потім провести лінію між ними заздалегідь приречена. «Помилка тих, хто розглядає обов'язки прокурора на стадії досудового слідства як здійснення ним функцій нагляду поряд із функцією керівництва, — зазначав автор, — у тому, що при такому розумінні діяльності прокурора ігноруються специфічні особливості цієї галузі нагляду. Тут нагляд не може бути зведений до спостереження за виконанням законів»². При провадженні досудового слідства в руках слідчого знаходиться арсенал примусових заходів. Кожний із них може бути застосований негайно й у разі помилки потягти за собою серйозні порушення законності.

Разом з тим недопустиме й інше: запізнілий огляд місця події, несвоєчасне здійснення обшуку, нерішучість при виборі міри примусу, безініціативність в пошуку свідків тощо — все це може призвести до втрати доказів і в кінцевому підсумку до провалу всього розслідування.

Обидві крайності небезпечні для правосуддя. Щоб уникнути цього, будь-яка помилка слідчого повинна бути виправлена одразу, без роздумування. Встановлені законом строки розслідування не дозволяють вдаватися в таких випадках до звичайної для прокурорського нагляду інстан-ційної процедури звернень. Потрібно, і воно на практиці постійно здійснюється, оперативне втручання прокурора в процес розслідування. Але прокурорський нагляд, що попереджає, а потім безпосередньо своєю владою усуває

¹ Тарасов-Радионов П. И. Предварительное следствие. — М., 1955. — С. 6—7.

² Савицкий В. М. Очерки теории прокурорского надзора. — М., 1975. — С. 193.

424

порушення закону та інші недоліки слідчого і є по суті керівництво слідством, що дозволяє правильно визначити головний напрям діяльності слідчого по конкретній кримінальній справі.

На відміну від інших галузей прокурорського нагляду, нагляд за розслідуванням прямо й вирішально впливає на. позицію прокурора в суді як державного обвинувача — найбільш гостру форму боротьби прокурорів з порушенням законності. Однак, лише здійснюючи керівництво роботою слідчого, беручи безпосередню участь у провадженні важливих слідчих дій, своєчасно виправляючи помилки, що були допущені при розслідуванні, прокурор набуває фактичної та юридичної можливості твердо обстоювати в суді свою точку зору з приводу питання про доведення злочину і винуватості підсудного.

Прокурорський нагляд за слідством органічно включає в себе оперативне процесуальне керівництво слідством. Більш того, керівництво слідством з боку прокурора — єдиний спосіб забезпечити законність дій слідчих органів, без нього неможливий ефективний нагляд за виконанням законів у стадії досудового слідства.

Кримінально-процесуальне законодавство не встановлює; яких-небудь особливостей у регламентації прокурорського нагляду залежно від відомчої належності слідчих органів. Організаційна відмінність слідчих органів внутрішніх справ (ОВС) від слідчих прокуратури не може лишати прокурора повноважень з керівництва слідством в ОВС. Як справедливо зазначає В. М. Савицький, вирішення питання про процесуальне керівництво діяльністю слідчого не можна ставити в залежність від його адміністративної підлеглості. Необхідно виходити тільки з характеру і змісту повноважень, якими закон наділив прокурора. Оскільки ці повноваження реалізуються, як вже було зазначено, в формі процесуального керівництва слідством, висновок може бути тільки один: щодо слідчих органів внутрішніх справ прокурор здійснює процесуальне керівництво так само, як він робить щодо слідчих прокуратури¹.

З появою в КПК норм, що наділили процесуальними повноваженнями начальників слідчих відділів ОВС і Служби безпеки України (СБУ), виникло питання: як співвідно-

¹ Савицький В. М. Зазнач, праця. — М., 1975. — С 200.

425

сяться повноваження прокурора з керівництва слідством з аналогічними повноваженнями цих посадових осіб. Адже, лишаючись адміністративним керівником, начальник слідчого відділу одночасно набув статусу учасника кримінального процесу, який контролює і спрямовує діяльність підлеглих йому слідчих. Владно-розпорядчий характер наданих йому повноважень може істотно впливати на хід і результати розслідування.

При вирішенні цього питання не можна не враховувати, що повноваження начальника слідчого відділу дійсно багато в чому збігаються з повноваженнями прокурора, хоч їх юридична природа різна. Наприклад, вказівки начальника слідчого відділу можуть стосуватися важливих питань слідства, зокрема щодо: провадження досудового слідства, притягнення як обвинуваченого, кваліфікації злочину та обсягу обвинувачення, направлення справи для провадження окремих слідчих дій, передачу справи від одного слідчого іншому, доручення розслідування справи кільком слідчим (ч. 2 ст. 114^і КПК), тощо.

Отож вимальовується переконлива точка зору, відповідно до якої суть прокурорського нагляду за досудовим слідством в ОВС лишилась незмінною — прокурор здійснює процесуальне керівництво діяльністю слідчого. Начальник слідчого відділу не володіє повноваженнями щодо санкціонування обшуку, усунення обвинуваченого від посади, затвердження обвинувального висновку. Ці повноваження належать тільки прокурору, який здійснює процесуальне керівництво слідством.

Наділення начальника слідчого відділу процесуальними повноваженнями не могло не позначитись на керівництві слідством в ОВС. Це призвело до деякого перерозподілу обов'язків з керівництва слідством, підвищило значення внутрішньовідомчого контролю. З появою процесуальної фігури начальника слідчого відділу акцент прокурорського нагляду перемістився з заходів, що забезпечують вибір напряму та оптимальний хід слідства, на заходи переважно правоохоронного і правозастосовчого характеру. Досить широкі процесуальні повноваження начальника слідчого відділу дозволяють йому успішно контролювати діяльність слідчого. На практиці прокурор виконує свої наглядові функції щодо слідчих ОВС через

426

начальника слідчого відділу. До нього він звертається з вимогою вислати для перевірки кримінальну справу, наказує усунути від розслідування необ'єктивного слідчого, направляє свої рішення по скаргам тощо. Іншими словами, за існуючої законодавчої регламентації фігура начальника слідчого відділу фактично стоїть між прокурором і слідчим. Це ще раз підтверджує висновок про те, що з введенням процесуальних повноважень начальника слідчого відділу ОВС функція прокурора з керівництва досудо-вим слідством не тільки не зникла, а й закріпилась, оскільки владно-розпорядчі вказівки прокурора в ОВС сприймаються і реалізуються через процесуальні повноваження відповідальної посадової особи — керівника слідчого підрозділу ОВС.

Прокурор, безперечно, здійснює процесуальне керівництво досудовим розслідуванням безвідносно до відомчої приналежності органів, які ведуть слідство.

Щодо органів дізнання (осіб, які провадять дізнання) прокурор також здійснює нагляд за їх діяльністю в загальному порядку, а також по конкретним кримінальним справам, що порушують органи дізнання.

У літературі неодноразово висловлювали думку, що прокурору не властиво керувати дізнанням, що стосовно органів дізнання прокурорський нагляд зводиться лише до спостереження. Обумовлюється це тим, що органи дізнання і перш за все органи міліції адміністративно не підлеглі прокурору¹.

З цією позицією навряд чи можна погодитись. Дійсно, адміністративне керівництво міліцією належить тільки начальнику відповідного органу внутрішніх справ, прокурор не наділений правом адміністративного керівництва міліцією. Однак він здійснює керівництво міліцією в тій частині, в якій ЇЇ діяльність входить у кримінальний процес, тобто здійснення нагляду за дізнанням. Іншими словами, прокурор здійснює процесуальне керівництво тією діяльністю міліції, що має процесуальний характер і полягає в провадженні розслідування у формі дізнання.

Такі положення про характер наглядових функцій прокурора сформульовані в літературі і тому мали доктри-

¹ КаревД. С. Организация суда и прокуратуры в СССР. — М., 1954. — С. 163.

427

нальний характер. Тому важливо, яку позицію з цих питань займає законодавець. У статті 15 Закону України «Про прокуратуру» йдеться, що вказівки Генерального прокурора з питань слідчої роботи є обов'язковими для виконання всіма слідчими органами.

У статті ЗО цього Закону зазначено, що, здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досу-дового слідства, прокурор у межах своєї компетенції дає письмову вказівку про розслідування злочинів. Вказівки прокурора органам дізнання і досудового слідства в зв'язку з порушенням і розслідуванням у формі дізнання кримінальних справ, у порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством, є для цих органів обов'язковими.

Ці положення закону вплинули і на теоретичне вирішення питання про керівництво досудовим слідством з боку прокурора. У працях, опублікованих після прийняття закону, однозначно визнається: прокурор здійснює нагляд за законністю в діяльності органів дізнання і досудового слідства через процесуальне керівництво процесом досудового слідства¹. Наприклад, Н. П. Тутишкін зазначає/ «Кожна з форм прокурорського нагляду в розглядуваній сфері кримінально-процесуальної діяльності поєднується керівництвом розслідування і забезпеченням законності дій органів дізнання і досудового розслідування. Саме реалізація форм нагляду, що мають владно-розпорядчі властивості, ставить прокурора в положення суб'єкта, який здійснює процесуальне керівництво розслідуванням»². В. П. Рябцев у свою чергу підкреслює, що «закон покладає на прокурора обов'язки з процесуального керівництва розслідуванням незалежно від відомчої приналежності органу розслідування»³.

Право на процесуальне керівництво досудовим розслідуванням з боку прокурора не відміняє процесуальну самостійність слідчого, який є активним учасником кримінально-процесуальної діяльності. Всі рішення про направ-

¹ Павлищев К. С, Ратівський М. Ю. Закон про Прокуратуру // Держава і право. — 1989. — № 4. — С 35.

² Тутишкін Н. П. Процесуальне положення і функції прокурора в стадії попереднього розслідування. — К., 1996. — С. 84.

³ Рябцев В. П. Функції прокуратури: форми і методи їх реалізації // Держава і право. — 1989. — № 11. — С 132.

428

лення слідства і провадження процесуальних дій, за винятком передбачених законом випадків, слідчий приймає самостійно і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення. Він також самостійно приймає процесуальні рішення по справі, з основних питань слідства. Якщо слідчий не погоджується з вказівками прокурора про притягнення особи як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи в суд, для її попереднього розгляду суддею, про закриття справи, слідчий має право подати справу вищестоящому прокурору з письмовим викладом своїх заперечень. У цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижчестоя-щого прокурора, або доручає провадження слідства іншому слідчому (ч. 2 ст. 114 КПК). Зрозуміло, що процесуальне керівництво слідством з боку прокурора не може перетворюватись в адміністративне, обмежувати права і процесуальну самостійність слідчого.

Отже, відповідно до Закону «Про прокуратуру» нагляд прокурора за досудовим слідством полягає у процесуальному керівництві діяльністю органів розслідування; таке керівництво рівною мірою і в однакових правових формах поширюється на всі органи досудового слідства і дізнання, за діяльністю яких прокурор здійснює нагляд, і ке залежить від їх відомчої належності.

§ 2. Форми і методи прокурорського нагляду за провадженням дізнання і досудового слідства

При здійсненні нагляду за досудовим слідством npoKV-рор використовує відповідні форми і методи.

Форми нагляду — це правові засоби реалізації повноважень прокурора. Вони визначені законом, а також наказами й інструкціями Генерального прокурора, якими на основі закону регулюється організація і діяльність органів прокуратури. Методи нагляду— це вироблені про-курорською практикою на основі науки і досвіду способи, прийоми, шляхи реалізації повноважень прокурора. Іншими словами, форми нагляду — це те, що повинен робити

429

прокурор, а методи нагляду — це те, яким чином він повинен виконувати покладені на нього функції¹.

Форми і методи прокурорського нагляду використовуються для виявлення, усунення і попередження порушень закону. Ці напрями прокурорської діяльності нерозривні, взаємо-обумовлені та являють собою ємний процес прокурорського нагляду в стадії досудового слідства. Однак у теоретичному плані ці види діяльності можуть бути розділені, тому розгляд форм і методів нагляду в кожному із вказаних напрямів доречно побудувати таким чином: передусім показати, як ці форми і методи використовуються з метою виявлення порушень закону при розслідуванні злочинів, а потім — як вони використовуються для їх усунення.

Отже, для виявлення порушень закону при розслідуванні злочинів прокурор застосовує такі форми нагляду і методи їх здійснення:

1) ознайомлення з матеріалами розслідування, що може здійснюватись: шляхом заслуховування доповіді слідчого про здійснення розслідування як у цілому по справі, так і по окремих епізодах (план і тактика розслідування тощо); при ознайомленні з наглядовим провадженням по справі, в якому повинні знаходитись копії важливих документів; з допомогою безпосередньої перевірки, вивчення кримінальної справи.

2) безпосередня участь у розслідуванні злочинів.

Прокурор, беручи участь у здійсненні дізнання і досудового слідства, може бути присутнім при виконанні важливих слідчих дій або брати активну і безпосередню участь в їх проведенні. Активна участь прокурора у проведенні процесуальної дії може полягати в постановці ним питань допитуваному, пред'явленні обвинуваченому документів, інших речових доказів тощо.

В обох випадках прокурор слідкує за тим, щоб слідчий точно додержувався вимог кримінально-процесуального закону. Своїми порадами і вказівками прокурор допомагає слідчому провести слідство тактично правильно і більш ефективно.

Слід мати на увазі, що участь прокурора в слідчій дії не підсилює доказового значення його результатів, не є додатковою формою закріплення отриманих показань обвинувачених, потерпілих, свідків.

¹ Бакаев Д. М. Надзор прокурора за расследованием уголовных дел. М., 1979. — С. 24—41.

430

Безпосередня участь прокурора в розслідуванні злочинів може полягати і в самостійному провадженні слідчих дій по справам, що перебувають у провадженні слідчого. Наприклад, якщо по справі необхідно виконати кілька слідчих дій одночасно, найважливіші може проводити прокурор. Іноді прокурор проводить слідчу дію, що раніше її виконував слідчий. Найчастіше це буває тоді, коли прокурор сумнівається в правильності проведення слідчої дії або хоче уточнити найбільш важливі деталі. Прокурор нерідко здійснює слідчі дії, від результатів яких, на його думку, залежить встановлення істини по справі.

Необхідність провадження слідчої дії особисто прокурором виникає й у разі, якщо обвинувачений або інші особи з тих чи інших причин відмовляються давати показання слідчому.

Як часто і за яких обставин прокурору слід особисто брати участь у розслідуванні злочинів — залежить від ситуацій, що конкретно склалися в процесі слідства.

3) розгляд скарг на дії та акти слідчого і органів дізнання. Відповідно до статей 227 і 228 КПК прокурор зобов'язаний розглядати скарги на дії та акти слідчих і органів дізнання. Перевіряючи їх, прокурор ознайомлюється з кримінальними справами, опитує заявників, інших осіб, отримує пояснення від працівників органів дізнання і слідчих. При цьому прокурор виявляє порушення закону і вживає заходів до їх усунення.

4) вимога провадження вищестоящими органами перевірок діяльності органів ОВС з розслідування злочинів. За наявності даних про серйозні недоліки в роботі з попередження, розкриття і розслідування злочинів у ОВС на відповідній території прокурор має право вимагати від керівників вищестоящого органу проведення глибокої перевірки у відповідному підрозділі внутрішніх справ. Може бути проведено перевірку повноти реєстрації та законності вирішення заяв і повідомлень про злочини, додержання законності та активності в діяльності ОВС з попередження, розкриття, розслідування злочинів і розшуку зниклих злочинців.

5) участь у судовому розгляді кримінальних справ. Ця форма діяльності прокурора формально перебуває за межами нагляду за розслідуванням. Разом з тим, вона є ефективним засобом виявлення порушень закону, що допускаються органами дізнання і слідчими при розслідуванні кри-

431

мінальних справ. У ході судового розгляду кримінальної справи виявляються процесуальні помилки і порушення, що були допущені в стадії досудового слідства. Про ці недоліки прокурор доводить до відома відповідного органу дізнання і досудового слідства.

Виявити недоліки досудового слідства прокурор може і шляхом ознайомлення з рішеннями суду про порушення закону в цій стадії, а також шляхом ознайомлення з виправдувальними вироками, рішеннями суду про припинення справи або направлення її на додаткове розслідування.

6) узагальнення практики розслідування злочинів. Узагальнюючи практику розслідування за відповідний період або за окремими категоріями кримінальних справ, прокурор виявляє типові помилки і порушення закону, що допускаються слідчими та органами дізнання. Матеріали узагальнення використовуються для вироблення заходів із вдосконалення якості розслідування.

7) вказівки органам дізнання і досудового слідства.

Відповідно до ст. 227 КПК прокурор, здійснюючи нагляд за виконанням законів при розслідуванні злочинів, може в межах своєї компетенції давати вказівки органу дізнання і досудового слідства по будь-якій кримінальній справі, що перебуває в їх провадженні.

До них належать вказівки: про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікації злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини. Крім того, прокурор має право доручити органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також дає вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, які перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури.

Вказівки прокурора даються в письмовій формі, вони повинні бути чіткими і конкретними. Письмові вказівки прокурора є процесуальними документами і тому додаються до кримінальної справи, а їх копії зберігаються в наглядовому провадженні¹.

¹ Грєчуха В. Письменные указания прокурора следователю // Социалистическая законность. — 1989. — № 6. — С. 41—44.

432

Слідчий зобов'язаний виконати вказівки прокурора, однак з основних питань слідства, як зазначалось (ч. 2 ст. 114 КІШ), він може оскаржити ці вказівки вищестоящому прокурору, не приступаючи до їх виконання. Це право слідчого не можна розглядати як обмеження повноважень прокурора. Навпаки, це право є не лише гарантією процесуальної самостійності слідчого, а й гарантією прийняття прокурором законного й обумовленого рішення по справі.

Прокурор повинен враховувати думку слідчого, критично зважуючи його висновки. Зі свого боку, слідчий зобов'язаний глибоко вивчити і проаналізувати вказівки прокурора. Такий підхід до спірних питань, що виникають, повинен сприяти швидкому усуненню протиріч. Вважається, що надання справи вищестоящому прокурору в порядку ч. 2 ст. 114 КПК повинно бути не правилом, а винятком, і має місце тоді, коли слідчий, не зважаючи на обговорення спірного питання, твердо переконаний у правоті своєї позиції.

Що ж до органів дізнання, то для них всі вказівки прокурора обов'язкові, оскарження їх вищестоящому прокурору не може зупинити виконання отриманих від прокурора вказівок.

8) відміна незаконних і необумовлених постанов слідчого та осіб, які здійснюють дізнання.

Постанови слідчого та осіб, що здійснюють дізнання, повинні бути законними й обумовленими. Постанови цих осіб, що не відповідають закону, не можуть лишатися в силі, прокурор зобов'язаний відмінити їх своєю мотивованою постановою. В постанові прокурора вказуються причини відміни постанови слідчого, конкретизується, що і в який термін необхідно виконати для усунення допущених помилок і порушень закону.

9) відсторонення слідчого або особи, що здійснює дізнання, від подальшого розслідування, якщо вони допустили порушення закону.

Питання про те, за які порушення законів особа, що здійснює дізнання, або слідчий підлягає відстороненню, прокурор вирішує в кожному конкретному випадку, виходячи з конкретних обставин справи і характеру порушення. Однак, очевидно, що відсторонення особи від провадження дізнання або досудового слідства може мати місце лише у випадках грубого порушення закону. Для

433

відсторонення особи від провадження розслідування прокурор виносить мотивовану постанову, в якій повинен бути описаний факт грубого порушення закону, що послужив підставою для прийняття прокурором такого рішення.

Крім того, прокурор відсторонює слідчого у разі його відводу або самовідводу за підставами, передбаченими законом (ст. 60 КІШ).

Розглядаючи заяву про відвід або самовідвід, прокурор повинен детально перевірити мотиви таких заяв, що надійшли. Для цього він відбирає у слідчого й інших осіб пояснення, вимагає необхідні документи, вивчає матеріали кримінальної справи тощо. За результатами перевірки прокурор виносить мотивовану постанову про відсторонення слідчого від подальшого розслідування або про відмову в задоволенні заяви про відвід або самовідвід. Про прийняте рішення повідомляється заявнику.

10) затребування з органів дізнання кримінальної справи і передача й'слідчому або передача справи від одного слідчого іншому.

З метою забезпечення найбільш повного й об'єктивного розслідування прокурор наділений правом вилучати будь-яку справу від органу дізнання і передавати її слідчому, а також передати справу від одного органу досудового слідства іншому і від одного слідчого іншому.

Рішення прокурора про направлення справи для розслідування в той чи інший слідчий орган або про передачу справи для розслідування тому або іншому слідчому обов'язкове для виконання.

Слідчим органів прокуратури прокурор може передати справу про будь-який злочин.

Прокурор не повинен допускати випадків закінчення слідчими ОВС кримінальних справ, підслідних слідчим прокуратури. Таке порушення закону тягне повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування. Тому, якщо справа, підслідна слідчому прокуратури, перебуває в провадженні слідчого ОВС, прокурор вилучає її і передає слідчому прокуратури.

11) відповідно до ч. 1 п. 11 ст. 227 КПК, здійснюючи нагляд за досудовим слідством, прокурор в межах своєї компетенції порушує кримінальну справу або відмовляє в її порушенні; зупиняє або призупиняє провадження по кримінальним справам; дає згоду на припинення кримі-

434

нальних справ слідчим або органам дізнання в тих випадках, коли це передбачено законом; затверджує обвинувальні висновки і направляє кримінальні справи в суд.

Ці права прокурора підтверджують сформульоване вище положення про те, що повноваження прокурора мають владно-розпорядчий характер і остаточне рішення по кожній справі приймає прокурор. При цьому він або затверджує відповідний процесуальний акт слідчого чи особи, що провадить дізнання, або погоджується з даним актом, якщо закон не вимагає його затвердження прокурором, або відміняє будь-яке рішення по справі, винесене органом розслідування, і приймає власне кінцеве рішення.

12) для попередження порушень законів при розслідуванні кримінальних справ важливе значення має така форма прокурорської діяльності, як згода прокурора на провадження слідчих і процесуальних актів органів дізнання і слідчого. Відповідно до ч. 1 пунктів 6, 7 і 7^і ст. 227 КПК, згода прокурора обов'язкова для усунення обвинуваченого від посади, продовження строку розслідування, обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також для продовження строку тримання під вартою, проведення обшуку (з санкції прокурора), крім обшуку житла чи іншого володіння особи, де прокурор лише дає свою згоду для його проведення.

Відмовляючи в провадженні вказаних дій за мотивами їх необумовленості, невідповідності закону, прокурор тим самим попереджає порушення закону. До прийняття рішення про відмову в санкціонуванні він зобов'язаний ретельно вивчити матеріали справи; вислуховує особу, що проводить дізнання, або слідчого про те, чому він прийняв рішення, з якими не може погодитись прокурор. За необхідності прокурор дає вказівку особі, яка веде розслідування, про провадження додаткових слідчих дій.

13) у разі необхідності прокурор може внести начальнику слідчого підрозділу подання про порушення законів при розслідуванні злочинів і вимагати усунення причин і підстав, що сприяли цим порушенням. Прокурор зобов'язаний добиватись того, щоб внесені ним подання не тільки розглядались відповідними органами, а й щоб останні вживали відповідні заходи, спрямовані на усунення вказаних недоліків.

435

14) вжиття заходів про притягнення до відповідальності слідчих і посадових осіб органів дізнання.

Встановивши факти порушення законності при розслідуванні злочинів слідчими або посадовими особами органів дізнання, прокурор може порушити питання про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності.

Слідчі та посадові особи органів дізнання можуть притягуватись до дисциплінарної відповідальності не тільки за відповідні дії, а й за бездіяльність, в результаті якої допущено порушення законності, наприклад, тяганина в розслідуванні кримінальних справ, невиконання важливих слідчих дій тощо. Дисциплінарне переслідування проти вказаних осіб прокурор порушує як винесенням постанови про притягнення до дисциплінарної відповідальності, так і шляхом вказівки у поданні, що він вносить за фактами порушення законності при розслідуванні злочинів. Якщо слідчим чи посадовою особою органу дізнання при розслідуванні кримінальної справи вчинено злочин, прокурор притягує таку особу до кримінальної відповідальності у встановленому законом порядку.

Отже, нагляд за додержанням законності в діяльності органів дізнання та досудового слідства в процесі розслідування кримінальних справ — один із важливих напрямів у діяльності прокурора, важлива галузь вищого нагляду за точним виконанням законів у державі.

§ 3. Основні напрями, завдання прокурорського нагляду при порушенні кримінальної справи і провадженні досудового слідства

Важливим завданням прокурорського нагляду є забезпечення додержання встановлених законом порядку порушення і розслідування кримінальних справ, строків їх розслідування, прав учасників процесу, передбачених нормами КПК.

Особливої уваги потребує стадія порушення кримінальної справи і відмова в порушенні кримінальної справи, де прокурор повинен слідкувати за тим, щоб рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи приймались із суворим додержанням закону.

436

Порушення кримінальної справи в кожному випадку знаходження ознак злочину — обов'язок органів дізнання, слідчого, прокурора і суду.

Тільки після порушення кримінальної справи допустиме провадження слідчих та інших процесуальних дій, за винятком огляду місця події та накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку з метою запобігти злочину, що проводяться до порушення кримінальної справи.

Закон передбачає, що за заявами і повідомленнями можуть бути витребувані необхідні матеріали та отримані пояснення, однак без провадження слідчих дій» Прокурор, перевіряючи законність порушення кримінальної справи чи відмови в ній, зобов'язаний оцінити законність і обумовленість прийнятого процесуального рішення як по суті, так і відповідно до норм матеріального і процесуального права.

У разі виявлення незаконної постанови про порушення кримінальної справи, прокурор закриває її, а у випадках, якщо в цій справі ще не проводилось слідчих дій, скасовує цю постанову. Якщо прокурор виявив незаконність відмови в порушенні кримінальної справи, прокурор скасовує її або порушує кримінальну справу.

Копія постанови про порушення кримінальної справи, що винесена слідством або органом дізнання, направляється прокурору. Якщо матеріали про злочин перебувають у розпорядженні прокурора, то він сам вирішує питання про порушення кримінальної справи і в постанові вказує, кому доручає її розслідування. Він має право доручити перевірку матеріалів органам дізнання або особисто вимагати необхідні дані, якщо недостатньо підстав для порушення кримінальної справи.

У ході розслідування прокурор здійснює нагляд за законністю затримання (статті 106 і 115 КПК), законністю притягнення особи як обвинуваченого, перевіряє законність вжиття примусових заходів щодо підозрюваного та обвинуваченого, обумовленість вжиття інших пропесу-альних примусових заходів. Наприклад, відсторонення обвинуваченого від посади (ст. 147 КПК), поміщення обвинуваченого чи підозрюваного в лікувально-психіатричну установу в разі необхідності стаціонарного нагляду при провадженні судово-психіатричної експертизи (ст. 205

437

КПК) здійснюється тільки за погодженням з прокурором. Санкція прокурора потрібна при здійсненні, наприклад, виїмки документів, що становлять державну або банківську таємницю, для етапування заарештованого до місця провадження слідства та в інших випадках, вказаних у законі.

Прокурор слідкує за тим, щоб додержувались вимоги закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи, забезпечувалось додержання прав і законних інтересів усіх учасників у справі.

Зокрема, прокурор не тільки слідкує за додержанням права обвинуваченого користуватись послугами захисника, але й сам має право визнати необхідним і допустити участь захисника по будь-якій справі. Прокурор наглядає також за своєчасністю і правильністю визнання відповідних осіб потерпілими, цивільними позивачами, цивільними відповідачами, за виконанням вимог закону із забезпечення відшкодування матеріального збитку і застосування конфіскації майна.

Прокурорської санкції не потрібно, але під наглядом прокурора перебуває прийняте рішення слідчого про зупинення кримінальних справ (статті 206—209 КПК), ефективність розшуку обвинуваченого (ст. 139 КПК). Прокурор слідкує за додержанням строків розслідування та у разі неможливості закінчити слідство протягом двох місяців, дає згоду на продовження цих строків (ст. 120 КПК).

Про кожний випадок порушення чи зупинення кримінальної справи прокурор повідомляється копією постанови особи, яка веде розслідування. При цьому зупинення справ із звільненням від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки, у зв'язку з дійовим каяттям, з примиренням обвинуваченого з потерпілим, із застосуванням примусових заходів виховного характеру, з передачею особи на поруки або із закінченням строків давності (статті 7—10 КПК) допускається тільки зі згоди прокурора й остаточно вирішується судом. Визнавши незаконним припинення справи, прокурор відміняє таку постанову і дає вказівку про продовження розслідування.

Прокурорський нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства є надійною гарантією суворого додержання законності.

438

Завдання нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства визначає ст. 29 Закону України «Про прокуратуру», в якій вказується, що Генеральний прокурор і підлеглі йому прокурори здійснюють нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства з тим, щоб жоден злочин не залишився нерозкритим і жодна особа, яка вчинила злочин, не ухилилась від встановленої законом відповідальності. Виконання цієї вимоги — важливе завдання прокурорського нагляду.

Повнота розкриття злочину передбачає невідкладний початок розслідування, проведення його оперативно і в максимально короткий строк. Повнота розкриття злочину означає, що по справі виявлено всіх осіб, які вчинили злочини, всі злочинні діяння і причини та умови, що цьому сприяли. Тому прокурор зобов'язаний слідкувати за своєчасністю порушення кримінальної справи; своєчасним виїздом на місце пригоди, виявленням та закріпленням слідів злочину і затриманням злочинця, застосуванням у всіх можливих випадках криміналістичної техніки, залученням спеціалістів до розслідування злочинів. Він зобов'язаний координувати і спрямовувати зусилля органу дізнання та слідчого, здійснюючи процесуальне керівництво із взаємодії в розкритті злочинів.

Нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства здійснюється прокурором також з тим, щоб затримання громадян за підозрою у вчиненні злочинів проводилось тільки в порядку і за умовами, що встановлені в законі.

Затримання — це захід примусового характеру, що серйозно обмежує волю та права громадян. Тому при вирішенні питання про затримання і його провадженні неприпустимі навіть дрібні порушення закону.

Практика свідчить, що іноді помилки допускаються через неточне розуміння кримінально-процесуальної суті затримання, неправильне уявлення про те, що затримання як слідча дія може проводитись до порушення кримінальної справи¹. Дійсно, в теорії і на практиці часто обговорюється питання про те, щоб дозволити проведення за-

¹ Балашов А. Прокурорский назор за законностью задержания подозреваемых и ареста обвиняемых. — М., 1983. — С. 32.

439

тримання підозрюваного до порушення кримінальної справи. Однак поки що законодавчого вирішення цього питання немає, тож затримання осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, до порушення кримінальної справи недопустимо.

Прокурор здійснює нагляд за тим, щоб затримання здійснювалось лише за наявності умов, що вказані в законі (ст. 106 КПК).

Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов'язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз'яснення підозрюваному права мати побачення із захисником з моменту затримання. Протокол підписується особою, яка його склала, і затриманим.

Копія протоколу з переліком прав та обов'язків повинна негайно вручатись затриманому і направлятись прокурору. Прокурор має право витребувати матеріали, що стали підставою для затримання.

Здійснюючи нагляд за законністю затримання, прокурор повинен перевірити, чи виконав орган дізнання вимоги закону про негайне повідомлення родичів про затримання особи, оскільки на практиці орган дізнання ці вимоги закону іноді порушує.

Прокурор також здійснює нагляд за точним додержанням порядку звільнення осіб, які затримані за підозрою у вчиненні злочинів. Вони звільняються, якщо: не підтвердилась підозра у вчиненні злочину; немає необхідності застосування до затриманого міри примусу у вигляді взяття під варту; закінчився встановлений законом строк затримання.

Встановивши незаконність затримання, прокурор зобов'язаний негайно звільнити затриманого і вирішити питання про притягнення до відповідальності винних у цьому незаконному затриманні.

Здійснюючи нагляд за законністю розслідування кримінальних справ, прокурор слідкує за тим, щоб ніхто не підлягав незаконній і необумовленій кримінальній відповідальності або іншому незаконному обмеженню в правах, не був незаконно усунутий з посади, позбавлений можливості виїхати в іншу місцевість, розпоряджатись своїм майном тощо.

440

Закон встановив процесуальні гарантії, тобто засоби, якими забезпечуються права і законні інтереси учасників процесу. їх неухильне додержання належить до повноважень прокурорського нагляду.

Незаконне притягнення особи до кримінальної відповідальності не тільки грубо порушує її права, а й перешкоджає виявленню та покаранню справжніх злочинців, що дає їм можливість вчинювати нові злочини.

Ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений не інакше, як на основі та в порядку, що встановлені законом. Тому, здійснюючи нагляд за виконанням законів при провадженні цієї слідчої дії органами досудового слідства, прокурор перевіряє обгрунтованість і законність притягнення осіб як обвинувачених, з додержанням встановленого кримінально-процесуальним законом порядку (статті 131—132 КПК).

Прокурор здійснює нагляд за досудовим слідством, щоб ніхто не був заарештований без згоди прокурора і санкції судді або без рішення суду. Недоторканність особи передбачена як одне з основних прав громадян, що гарантовані Конституцією.

Арешт (взяття під варту) — це одна із мір примусу, що застосовується в порядку, визначеному законом, органами дізнання і досудового слідства щодо підозрюваного, обвинуваченого, а судом — щодо підсудного, який вчинив злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі понад три роки. При вирішенні питання про арешт закон зобов'язує посадову особу враховувати тяжкість вчиненого злочину, особу підозрюваного, обвинуваченого, вік, стан здоров'я, сімейний стан, а також вірогідність того, що, перебуваючи на волі, він може ухилитись від слідства і суду чи перешкоджати встановленню істини по кримінальній справі, або вчинити інший злочин тощо.

Нагляд прокурора за точним виконанням законів при арешті обвинувачених має подвійне завдання. З одного боку, прокурор не повинен допускати жодного випадку незаконного або необумовленого арешту, бо такий арешт є не тільки грубим порушенням законності, а й завдає серйозного збитку інтересам громадян. З іншого боку, прокурор повинен вживати заходів до того, щоб на волі не лишались особи, які вчинили небезпечні злочини, перш

441

за все рецидивісти. Залишення на волі небезпечних злочинців створює об'єктивні умови для вчинення ними нових злочинів і ухилення від слідства та суду.

Прокурор здійснює нагляд за тим, щоб органи дізнання вживали всіх необхідних заходів до виявлення злочинів і осіб, що їх вчинили, щоб по нерозкритим злочинам, після виконання невідкладних слідчих дій, орган дізнання продовжував застосовувати оперативно-розшукові заходи, повідомляючи слідчого про результати.

Кримінально-процесуальний закон регламентує строки проведення дізнання, досудового слідства й утримання обвинуваченого під вартою. Прокурор слідкує за тим, щоб їх неухильно додержувались, а за наявності підстав для їх продовження дає вказівки для своєчасного порушення клопотань про продовження строків.

Прокурор здійснює нагляд за виконанням вимог закону про участь захисника у досудовому слідстві. Він звертає увагу на допуск захисника відповідно до закону, особливо у випадках, якщо участь захисника є обов'язковою; на неухильне додержання права обвинуваченого користуватись послугами вибраного ним захисника; на забезпечення участі захисника на прохання обвинуваченого; на створення умов захиснику для здійснення ним своїх прав.

Прокурор здійснює нагляд за тим, щоб при розслідуванні злочинів неухильно додержувались вимоги закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи, а також інших принципів кримінального процесу.

Неухильне додержання цих важливих вимог і принципів кримінального процесу є важливим завданням прокурора в процесі нагляду за досудовим слідством. А це, в свою чергу, передбачає нагляд за суворим додержанням встановлених кримінально-процесуальним законодавством принципів, загальних підстав проведення розслідування, а також правил здійснення окремих слідчих дій, що передбачені кримінально-процесуальним законом: допиту, очної ставки, огляду, експертизи, пред'явлення особи та предметів для впізнання, здійснення виїмки, обшуку, накладення арешту на майно тощо.

Прокурор зобов'язаний слідкувати також за тим, щоб неухильно додержувались права обвинуваченого, захисника, потерпілого, цивільного позивача і відповідача, їх

442

представників, інших учасників процесу і громадян, щоб слідчий і особа, яка здійснює дізнання, виконували покладені на них законом обов'язки, роз'яснювали учасникам процесу їхні права і забезпечували можливість здійснення цих прав.

Одним із завдань нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства є виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину і вжиття необхідних заходів до їх усунення (ст. 23 КІШ).

Закон зобов'язує прокурора при вивченні справ з обвинувальним висновком перевіряти, чи виявлено причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, чи вжито заходів до їх усунення (п. 10 ст. 228 КПК). Якщо ці обставини не з'ясовано чи з'ясовано не повно, то прокурор може повернути справу слідчому зі своєю письмовою вказівкою для додаткового розслідування. Однак головну увагу прокурор повинен звертати на перевірку виконання цієї вимоги закону органом дізнання і слідчим у ході розслідування справи. Прокурор також перевіряє, чи виявлено вказані обставини і по закритим кримінальним справам (за винятком справ, що виключають провадження в кримінальній справі через відсутність події злочину).

Прокурор повинен боротися з практикою, коли слідчі виявляють причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, тільки в кінці розслідування. Залишаючись не встановленими і не усунутими, ці причини та умови сприяють вчиненню нових злочинів. Тому важливо одразу ж після виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, вжити заходів до їх усунення.

У справі щодо розкрадання грошових коштів в особливо великих розмірах у севастопольському фірмовому магазині № 2 * Океан» управління *Азчеррибзбут» слідчий призначив технологічну і бухгалтерську експертизи. У висновках цих експертиз не було конкретних пропозицій (слідчому і суду) щодо усунення недоліків у бухгалтерському обліку і контролі, технології дефростації¹ рибних продуктів, а також у порядку, що існує, постачань риболовецьким господарствам свіжовиловленоїриби. Це і стало однією з причини невжиття конкретних профілактичних

¹ Дефростація — розморожування риби у спеціальних приміщеннях (камерах).

443

заходів слідчим щодо запобігання вчинення аналогічних розкрадань у системі зазначеного управління і йому подібних. І лише в ході судового слідства, при призначенні судом додаткової бухгалтерської і технологічної експертизи, а також шляхом допиту експертів у суді відповідно до ст. 311 КПК вдалося виправити недоліки зазначених експертиз.

Проведеними у справі технологічними дослідженнями і в зв'язку з цим вжитими слідством і судом заходами вирішено питання щодо повної дефростації рибної продукції перед її реалізацією в умовах роботи магазину, оскільки продаж рибопродуктів через магазин у замороженому вигляді заборонено. Раніше працівники магазину в основному не застосовували дефростацію й лише за рахунок збільшення маси продукції за допомогою льоду створювали великі залишки риби, які реалізовували через магазин і підлеглі йому філіали¹.

Прокурорські нагляд повинен спрямовувати слідчих на те, щоб вони встановлювали по кримінальній справі причини та умови, які сприяли вчиненню злочину і контролювали слідчих, щоб вони вносили у відповідний державний орган, громадську організацію або посадовій особі подання про вжиття заходів для усунення цих причин та умов ще до закінчення розслідування.

Якщо керівники підприємств, установ і організацій не виконують вимоги слідчого про усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів, то прокурор сам вживає заходів до своєчасного та якісного розгляду подання і за необхідності вирішує питання про вжиття заходів до посадових осіб, які не виконують подання органу дізнання, слідчого.

Перевірки своєчасності розгляду подання органу дізнання, слідчого і законності вжитих заходів по ньому прокурор здійснює за отриманими скаргами і заявами громадян, інформацією слідчого, а в ряді випадків і за своєю ініціативою.

У разі прийняття рішення про направлення справи до суду слідчий складає обвинувальний висновок, який ра-

¹ Див.: Коваленко Б. Г. Использование экспертных знаний в деятельности органов внутренних дел по предупреждению хищений социалистического имущества. — К., 1990. — С. 55—57.

зом із справою направляється прокурору. Прокурор, одержуючи від слідчого справу, зобов'язаний перевірити: чи мала місце подія злочину; чи має діяння, що ставиться у вину обвинуваченому, склад злочину; чи були додержані під час провадження дізнання і досудового слідства вимоги про забезпечення права підозрюваного та обвинуваченого на захист; чи немає в справі обставин, що тягнуть за собою закриття справи; чи пред'явлено обвинувачення по всіх установлених злочинних діяннях обвинуваченого; чи притягнуті як обвинувачені всі особи, що викриті у вчиненні злочину; чи правильно кваліфіковано дії обвинуваченого за статтями кримінального закону; чи додержано вимог закону при складанні обвинувального висновку; чи правильно обрано запобіжний захід; чи вжито заходів для забезпечення відшкодування збитків, заподіяних злочином, і можливої конфіскації майна; чи виявлено причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, і чи вжито заходів для їх усунення; чи додержано органами дізнання або досудового слідства всіх інших вимог кримінального-процесуального законодавства (ст. 228 КПК).

При виявленні порушень закону прокурор повинен дати письмову вказівку щодо їх усунення. Якщо виявлені порушення могли вплинути на повноту, всебічність і об'єктивність розслідування, істотно порушили права і законні інтереси учасників процесу, справу повинно бути повернено на додаткове розслідування.

По справі, що надійшла з обвинувальним висновком, прокурор зобов'язаний прийняти одне з таких рішень: 1) визнавши, що є всі достатні підстави для направлення справи в суд, затвердити своєю резолюцією обвинувальний висновок; 2) повернути справу слідчому органу зі своїми письмовими вказівками для проведення додаткового слідства; 3) закрити справу, склавши про це постанову відповідно до вимог закону.

Прокурор має право змінити складений слідчим список осіб, які підлягають виклику в судове засідання, а також скасувати чи замінити раніше обраний запобіжний захід або обрати запобіжний захід, якщо його не було обрано, чи поставити у випадках, передбачених ст. 155 КПК, перед судом питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

445

Якщо прокурор не погоджується з обвинувальним висновком, він має право скласти новий обвинувальний висновок, а раніше складений обвинувальний висновок із справи вилучається (статті 229—230 КПК).

При вирішенні питання про затвердження обвинувального висновку прокурор має право своєю постановою виключити з обвинувального висновку окремі пункти обвинувачення, а також застосувати закон про менш тяжкий злочин (при цьому в разі необхідності складається новий обвинувальний висновок). Однак, якщо потрібно змінити обвинувачення на більш тяжке, що істотно відрізняється за фактичними обставинами від раніше пред'явленого обвинувачення, прокурор повинен повернути справу слідчому для пред'явлення нового обвинувачення.

Прокурор має право скасувати, змінити чи обрати новий запобіжний захід (крім скасування запобіжного заходу у вигляді взяття чи утримання під вартою).

Прокурор, затвердивши обвинувальний висновок, складений слідчим, або склавши новий обвинувальний висновок, направляє справу до суду, якому вона підсудна, і повідомляє суд про те, чи вважає він за потрібне підтримувати державне обвинувачення. Одночасно з цим прокурор повідомляє обвинуваченого, до якого суду направлено справу.

У виняткових випадках у разі особливої складності або важливості справи, що підсудна районному (міському), військовому суду гарнізону, прокурор Республіки Крим, області, міст Києва чи Севастополя, військовий прокурор (на правах прокурора області) та їх заступники можуть направити її на розгляд відповідно Верховному суду Автономної Республіки Крим, обласному, Київському чи Севастопольському міським судам, військовому суду регіону, Військово-Морських Сил.

Генеральний прокурор України, прокурори Республіки Крим, областей, міста Києва і прирівняні до них прокурори, їх заступники, районні, міські та прирівняні до них прокурори мають право відкликати із суду кримінальну справу, по якій попередній розгляд ще не відбувся (ст. 232 КПК).

На думку В. Т. Маляренка і І. В. Вернидубова, та враховуючи місце і роль суду в кримінальному процесі, вимоги Конституції України та міжнародний досвід, віддавати обвинуваченого до суду — це процесуальна дія проку-

446

рора. Саме він фактом складання і підписання висновку державного обвинувачення та направлення кримінальної справи на розгляд суду віддає обвинуваченого до суду. Додаткове рішення суду з цього приводу зайве. Зокрема, суддя змушений називати діяння, що інкримінується обвинуваченому, злочином, давати відповідь, чи викрито у вчиненому злочині всіх осіб, чи правильно кваліфікуються дії обвинуваченого за статтями кримінального закону тощо. Такими відповідями суддя компрометує свою об'єктивність і неупередженість. Всі ці та інші аргументи і дають підстави вказаним авторам вважати, що суддя не повинен у цій стадії кримінального процесу (попередній розгляд справи суддею) розглядати такі питання¹.

Крім того, у зв'язку з реформуванням системи виправлення судових помилок та запровадженням апеляційної інстанції дещо мають змінити і функції прокурора у стадії перегляду судових рішень, які не набрали законної сили.

По-перше, право подавати апеляцію слід надати лише тому прокуророві, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції (а не прокурору, який затвердив обвинувальний висновок).

По-друге, права прокурора щодо подання апеляції, викладення її змісту, строків подання, доповнення, зміни і виклику апеляції у процесі попереднього розгляду справи судом апеляційної інстанції та під час розгляду справи цим судом мають бути такими самими, як і інших учасників судового розгляду. Зокрема, прокурор має додержувати вимог закону щодо реквізитів апеляції та її змісту, подавати апеляцію у встановлений законом строк, може вносити доповнення чи зміни до апеляції, викликати її та подати заперечення на апеляції інших учасників судового розгляду лише до початку розгляду справи в апеляційній інстанції. Слід надати право прокурору виступати першим у судових дебатах у випадках, коли він подав апеляцію, в інших випадках — останнім.

За чинним законодавством, судова помилка, допущена судом першої інстанції при вирішенні справи і не виправлена касаційною інстанцією, має бути виправлена у порядку нагляду².

¹ Маляревко В. Т., Вервидубов І. В. Прокурор у кримінальному судочинстві. — К., 2001. — С. 95.

² Маляревко В. Т., Вервидубов І. В. Зазнач, праця. — С. 208.

447

ТЕМА 16

Підсудність. Попередній розгляд справи суддею

§ і. Поняття і значення підсудності § 2. Види підсудності

§ 3. Процесуальний порядок

попереднього розгляду справи суддею

§ 1. Поняття і значення підсудності

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, участь яких у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов'язком¹. Але який конкретно суд повинен розглядати ту чи іншу кримінальну справу, залежить від інституту підсудності. Тому виникає необхідність розмежувати повноваження різних ланок судової системи, а також окремих судів кожної ланки щодо здійснення правосуддя в конкретних кримінальних справах. Таке розмежування проводиться за допомогою правил про підсудність. У науці та практиці кримінального процесу під підсудністю розуміють сукупність юридичних ознак (властивостей) кримінальної справи, на основі яких кримінально-процесуальний закон визначає суд, що має право і зобов'я-

¹ Див.: ст. 5 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. № 3018-Ш // Закон України «Про судоустрій України». — К., 2002. — С 4.

заний розглянути її і вирішити по суті пред'явленого обвинувачення¹.

Визначити підсудність означає встановити суд, який згідно із законом повинен здійснювати правосуддя при попередньому розгляді кримінальної справи суддею, а також провадження в суді першої інстанції і в подальших стадіях, якщо виникає така необхідність.

Правила про підсудність мають велике практичне значення. Чітке, юридично обгрунтоване розмежування повноважень кожної ланки судової системи, а також однойменних судів однієї ланки щодо розгляду і вирішення кримінальних справ забезпечує правильність функціонування всієї судової системи, здійснення покладених на неї завдань, є однією з правових гарантій справедливого правосуддя. Додержання правил про підсудність сприяє швидкому, всебічному і повному розгляду кримінальної справи з урахуванням її конкретних особливостей та з найменшими затратами державних коштів, здійсненню принципу рівності всіх громадян перед законом і судом, підвищує виховне значення правосуддя, забезпечує реалізацію права обвинуваченого на компетентний суд².

Згідно із Законом України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. всім суб'єктам правовідносин гарантується захист їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Угоди про відмову в зверненні за захистом до суду є недійсними.

Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якого рівня. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні правом на судовий захист нарівні з громадянами та юридичними особами України³.

¹ Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України. — К., 1999. — С 308.

² Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Зазнач, праця. — С 309.

³ Див.: ст. 6 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІП // Закон України «Про судоустрій України». — К., 2002. — С 4.

15 з-85 449

§ 2. Види підсудності

В юридичній літературі є різні думки щодо видів підсудності. М. М. Маршунов розрізняє три види підсудності:

1) предметну (родову); 2) спеціальну (персональну); 3) територіальну (місцеву)¹. Є й інші погляди, зокрема, такий поділ: а) родова, або предметна; б) територіальна, або місцева; в) предметна; г) персональна; д) альтернативна; є) за зв'язком справ (М. М. Михеєнко, В. П. Шибіко, О. Я. Ду-бинський)². КПК залежно від ознак самого злочину (роду, характеру), суб'єкта злочину, місця його вчинення та зв'язку кримінальних справ між собою, якщо їх кілька, встановлює такі види підсудності: 1) родову (предметну);

2) спеціальну (персональну); 3) територіальну (місцеву); 4) за зв'язком справ.

Родова (предметна) підсудність визначається характером вчиненого злочину й обумовлюється його кваліфікацією. За цією ознакою розмежовуються повноваження кожної ланки судової системи як суду першої інстанції. Родова підсудність визначається прямою вказівкою закону про віднесення певних категорій кримінальних справ до розгляду і вирішення їх судом окремої ланки. Наприклад, згідно зі ст. 33 КПК районному (міському) суду — основній ланці в системі судів загальної юрисдикції — підсудні всі кримінальні справи, за винятком справ, що підсудні вищестоящим і військовим судам.

Апеляційному суду Автономної Республіки Крим, апеляційним судам областей, міст Києва і Севастополя за родовою (предметною) ознакою підсудні кримінальні справи:

1. про злочини проти основ національної безпеки України, передбачені статтями 109—114 КК України: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (ст. 109 КК); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК); державна зрада (ст. 111 КК); посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК); диверсія (ст. 113 КК); шпигунство (ст. 114 КК);

2. про злочини, за вчинення яких КК України передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі: умисне вбивство (ст. 115 КК); порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК); посягання на життя представника іноземної держави (ст. 443 КК) тощо.

У випадках особливої складності або важливості справи, підсудної місцевому суду, апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей, міст Києва і Севастополя мають право прийняти її до свого провадження (ст. 34 КПК).

Спеціальна (персональна) підсудність визначається суб'єктом злочину. Цей вид підсудності стосується кримінальних справ, що підсудні військовим судам, а також про злочини, вчинені суддями та народними депутатами України, тощо. Спеціальна підсудність - це перш за все підсудність, як правило, апеляційним судам, що діють як суди першої інстанції. Військовим судам підсудні всі справи про злочини, які вчинені військовослужбовцями незалежно від звання.

Військовим судам гарнізонів як суду першої інстанції підсудні справи про злочини осіб, що мають військове звання до підполковника, капітана другого рангу включно, крім тих справ, що підсудні військовим судам вищого рівня.

Військовим судам регіонів, Військово-Морських Сил як судам першої інстанції підсудні:

1) справи про злочини осіб, що мають військове звання полковника, капітана І рангу і вище;

2) справи про злочини осіб, що обіймають посади від командира полку, командира корабля І рангу і вище, а також осіб, рівних їм за службовим становищем;

3) справи про всі злочини, за які в умовах мирного часу законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі (ст. 36 КПК).

Кримінальні справи про злочини, вчинені суддями Конституційного суду України, будь-якого місцевого чи Вищого спеціалізованого суду (Вищого господарського суду України) розглядаються по суті відповідно апеляційним судом Автономної Республіки Крим, апеляційними судами областей, міст Києва і Севастополя, а також військовими судами регіонів, Військово-Морських Сил. При цьому конкретний суд за територіальними ознаками визначається Головою Верховного Суду України або його за-

ступником, однак справа не може розглядатись тим судом, у якому працював обвинувачений.

Кримінальна справа щодо колишнього судді Каліні-иського місцевого суду Луганської області С. розглядалась ЗО листопада 2000 р. Луганським обласним (нині апеляційним) судом. Підсудного було засуджено за ч. З ст. 168 КК України (нині ст. 368 КК) за одержання хабара (300 доларів США) від Луньова через адвоката Сівака з позбавленням волі строком на 5 років з конфіскацією всього майна та з позбавленням права обіймати посади, пов'язані зі здійсненням функцій представника влади, тому спеціальну (персональну) підсудність по цій справі не було порушено¹.

Кримінальні справи про злочини народних депутатів України за персональною ознакою підсудні Верховному Суду України (ч. 4 ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України»).

Територіальна (місцева) підсудність визначається місцем вчинення злочину. Це найбільш поширений різновид підсудності, за допомогою якої визначають, якому конкретно із вищеназваних судів підсудна справа. За загальним правилом, кримінальна справа розглядається в тому суді, в районі діяльності якого вчинено злочин. Якщо місце вчинення злочину встановити неможливо, то справа повинна розглядатись судом, в районі діяльності якого закінчено дізнання чи досудове слідство (ст. 37 КПК).

Підсудність за зв'язком справ визначається можливістю об'єднання в одному провадженні кримінальних справ про обвинувачення однієї особи або групи осіб у вчиненні одного або кількох злочинів, які (справи) підсудні за територіальною, родовою чи персональною ознакою різним судам. Цей вид підсудності визначається за такими правилами: 1) у разі об'єднання в одному провадженні кримінальних справ про обвинувачення двох і більше осіб у вчиненні кількох злочинів, якщо ці справи підсудні двом чи кільком однойменним судам, справу розглядає той суд, в районі діяльності якого порушено кримінальну справу або закінчено досудове слідство (ст. 39 КПК). При визначенні підсудності у цій ситуації повинні враховуватися

¹ Архівна кримінальна справа Ms 1-168 Калінінського місцевого суду Луганської області за 2000 рік.

452

такі обставини: місце проживання більшості обвинувачених, потерпілих чи свідків; забезпечення найбільшої повноти та об'єктивності дослідження обставин справи; забезпечення максимального виховного впливу від розгляду і вирішення справи; 2) якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні кількох злочинів, справи про які підсудні різним судам, то справа розглядається вищестоящим з цих судів (ч. 1 ст. 40 КПК); 3) якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні кількох злочинів і справа хоча б про одну з них або про один із злочинів підсудна військовому суду, то справу розглядає військовий суд (ч. 2 ст. 40 КПК); 4) при обвинуваченні групи осіб у вчиненні одного або кількох злочинів, що не є військовими злочинами, якщо щодо хоча б одного з обвинувачених справа підсудна загальному суду, справа щодо всіх обвинувачених розглядається загальним судом (ч. З ст. 40 КПК).

З метою забезпечення найбільш об'єктивного і повного розгляду справи, а також найкращого забезпечення виховної ролі судового розгляду, в окремих випадках справу може бути передано на розгляд суду за місцем проживання чи роботи обвинуваченого або за місцем знаходження більшості свідків.

Передача в цих випадках справи з одного суду до іншого допускається лише до початку її розгляду в судовому засіданні.

Питання про передачу справи з одного районного (міського) суду до іншого чи з одного військового суду гарнізону до іншого в межах Автономної Республіки Крим, однієї області, міст Києва і Севастополя, одного військового регіону чи Військово-Морських Сил вирішується головою відповідно Верховного суду Автономної Республіки Крим, обласного Київського і Севастопольського міських судів, головою військового суду регіону, Військово-Морських Сил.

Питання про передачу справи до суду іншої області або військового суду, міжобласного суду або військового суду іншого регіону вирішується Головою Верховного Суду України чи його заступником (ст. 38 КПК).

Суддя, встановивши, що кримінальна справа не підсудна даному суду, надсилає її за підсудністю, про що суддя виносить постанову.

453

Якщо підсудність справи іншому однойменному суду виявилася в судовому засіданні, суд продовжує розгляд справи, якщо це не може завдати шкоди повноті й об'єктивності дослідження обставин справи. Якщо ж не можна цього забезпечити, суд надсилає справу за підсудністю, про що виносить ухвалу.

Суд, виявивши в судовому засіданні, що справа підсудна вищестоящому суду або військовому суду, надсилає її за підсудністю.

Передача до нижчестоящого суду справи, розгляд якої почався у судовому засіданні вищестоящого суду, не допускається.

Спори про підсудність між судами не допускаються. Кримінальна справа, надіслана з одного суду до іншого в порядку, встановленому статтями 38—41 КПК, повинна бути прийнята цим судом до свого провадження, якщо при цьому не перевищується компетенція суду (статті 41—42 КПК).

§ 3. Процесуальний порядок попереднього розгляду справи суддею

Після надходження від прокурора кримінальної справи з обвинувальним висновком до суду в порядку ст. 233 КПК починається третя стадія кримінального процесу - попередній розгляд справи суддею (за старим законом — віддання обвинуваченого до суду).

Суддя одноособово чи суд у справі, що надійшла від прокурора з обвинувальним висновком, з'ясовує щодо кожного обвинуваченого такі питання:

1. чи підсудна справа суду, на розгляд якого вона надійшла;

2. чи немає підстав для закриття справи або її зупинення;

3. чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог КПК;

4. чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу;

5. чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких порушень вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду;

6. за клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого чи його представника суддя з'ясовує також питання про те, чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб;

7. за клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника суддя з'ясовує також питання про те, чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею КК, що передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено (ст. 237 КПК).

Питання, що з'ясовуються суддею при попередньому розгляді справи, пов'язані з перевіркою матеріалів кримінальної справи, по якій провадилось досудове слідство.

Розглянемо зміст цих питань.

1. Чи підсудна справа суду, на розгляд якого вона надійшла (п. 1 ст. 237 КПК)?

Якщо після одержання справи суддя дійде висновку, що вона не підсудна даному суду, або з метою забезпечення найбільш об'єктивного і повного розгляду справи, а також виховного впливу судового розгляду її доцільно передати на розгляд суду за місцем проживання чи роботи обвинуваченого або за місцем знаходження більшості свідків, то він приймає рішення (постанову) про направлення її за підсудністю відповідно до вимог статей 38, 41 та ч. З ст. 249 КПК.

2. Чи немає підстав для закриття справи або її зупинення (п. 2 ст. 237 КПК)?

За наявності обставин, передбачених статтями 6—10 і 11^і КПК, суддя своєю мотивованою постановою закриває справу, скасовує запобіжні заходи, заходи забезпечення цивільного позову і конфіскації майна, а також вирішує питання про речові докази, зокрема про гроші, цінності та інші речі, набуті злочинним шляхом. Копія постанови протягом трьох діб після її винесення надсилається сторонам.

На постанову протягом семи діб від дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо справа розглядається в першій інстанції апеляційним судом — касаційні подання чи скарги до касаційного суду (ст. 248 КПК).

Встановивши, що підстав для закриття справи немає, суддя має з'ясувати, чи на момент призначення справи на розгляд у судовому засіданні немає підстав для зупинення провадження по кримінальній справі. Якщо є такі підстави, наприклад, обвинувачений зник і місцеперебування його ні слідчому, ні судді невідомо, суддя повинен винести постанову про зупинення провадження в справі до розшуку обвинуваченого. Крім того, у разі захворювання обвинуваченого на хворобу, яка триває довгий час, що виключає можливість його участі в судовому розгляді справи, суддя також своєю постановою зупиняє провадження в справі до одужання обвинуваченого.

3. Чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог КПК (ч. З ст. 237 КПК).

Відповідно до ст. 223 КПК обвинувальний висновок повинен складатись з описової та резолютивної частин. В описовій частині зазначаються: обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві; місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано в справі; відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; обставини, що обтяжують та пом'якшують його покарання.

При посиланні на докази в обвинувальному висновку обов'язково повинна зазначатись нумерація аркушів справи.

У резолютивній частині наводяться відомості про особу кожного з обвинувачених, коротко викладається суть пред'явленого обвинувачення із зазначенням статті КК, що передбачає даний злочин.

Якщо обвинувальний висновок складено мовою, якою не володіє обвинувачений, його має бути перекладено рідною мовою обвинуваченого або іншою мовою, якою він володіє. Переклад обвинувального висновку додається до справи. Крім того, обвинувальний висновок повинен бути підписаний слідчим із зазначенням місця і часу його складання.

Якщо вимоги закону щодо змісту обвинувального висновку не будуть виконані, суддя повертає справу прокурору на її дооформления.

4. Чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу (ч. 4 ст. 237 КПК)?

Перевірка законності й обгрунтованості застосування до обвинуваченого запобіжного заходу здійснюється відповідно до вимог статей 148—165³, 434, 436 КПК. При цьому суддя може змінити запобіжний захід як на менш, так і на більш суворий, обрати його, якщо він раніше не обирався чи був скасований, або скасувати його.

5. Чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання і досудового слідства таких порушень вимог закону, без усунення яких справу не може бути призначено до судового розгляду (п. 5 ст. 237 КПК)?

При попередньому розгляді справи суддя з власної ініціативи чи за клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого, позивача, відповідача або їх представників своєю постановою повертає справу на додаткове розслідування у випадках, якщо під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства були допущені такі порушення вимог закону, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду.

З'ясовуючи це питання, суддя має встановити, чи не було допущено під час порушення кримінальної справи та її досудового розслідування відхилень від вимог кримінально-процесуального закону, а якщо вони мали місце, то який характер (істотний чи неістотний) вони мали.

За наявності істотних процесуальних порушень, тобто таких, що призвели до обмеження гарантованих законом прав учасників процесу або інакше можуть перешкодити суду об'єктивно, повно та всебічно розглянути справу і винести законний і обгрунтований вирок, попередній розгляд справи суддею не може відбутись. Постановою судді справа у такому разі має бути повернута на додаткове розслідування. Встановлення ж неістотних процесуальних порушень, що не потягли і не могли потягти за собою загальних неправильних висновків органів досудового слідства і прокурора, не є перешкодою для попереднього розгляду справи суддею. Питання про істотність допущеного порушення кримінально-процесуальної форми і про вплив його на загальні висновки слідчого і прокурора вирішується у кожному конкретному випадку відповідно до вимог ст. '370 КПК, якщо, наприклад, порушено право обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, з допомогою перекладача, розслідування справи провадила особа, яка підлягала відводу, тощо. В разі виявлення порушень кримінально-процесуального закону з боку органів досудового слідства чи прокурора суддя під час попереднього розгляду справи має право винести на їх адресу окрему постанову відповідно до вимог ч. 1 ст. 246 КПК.

6. Чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб (за клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого, чи його представника) (ч. 2 ст. 237 КПК)?

Принцип всебічності, повноти й об'єктивності дослідження обставин справи (ст. 22 КПК) вимагає від органів досудового слідства і суду встановити всіх осіб, винних у вчиненні злочину. Тому, в разі встановлення, що не всі особи, які викриті у вчиненні злочину, притягнуті до участі у справі як обвинувачені, суддя має право прийняти таке рішення: повернути всю справу прокуророві для проведення додаткового розслідування, якщо окремий розгляд справи щодо інших осіб неможливий, оскільки негативно позначиться на всебічності, повноті й об'єктивності дослідження обставин справи та її вирішенні.

7. Чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею КК України, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено (ч. З ст. 237 КПК)?

При цьому на практиці можуть виникнути різні ситуації. Наприклад, дії обвинуваченого, на думку судді, слід перекваліфікувати на статтю кримінального закону з більш суворою санкцією, або на статтю, яка передбачає інші істотні фактичні обставини порівняно з пред'явленим обвинуваченням, або на статтю з менш суворою санкцією без зміни при цьому формулювання обвинувачення. У таких ситуаціях, переконавшись у необхідності змінити кваліфікацію дій обвинуваченого, суддя повертає кримінальну справу за клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника на додаткове розслідування.

Попередній розгляд справи здійснюється суддею одноособово з обов'язковою участю прокурора. Про день досудового розгляду справи повідомляються також інші учасники процесу, однак їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Попередній розгляд справи починається з доповіді прокурора щодо можливості призначення справи до судового розгляду. Якщо в судове засідання з'явились інші учасники судового розгляду, вони висловлюють свої думки щодо питань, розглянутих вище, та заявлених ними клопотань. Прокурор висловлює свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасниками судового розгляду. Постанова судді виноситься в нарадчій кімнаті.

При попередньому розгляді справи в разі необхідності ведеться протокол.

Справа повинна бути призначена до попереднього розгляду суддею не пізніше десяти діб, а у разі складності справи — не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду (статті 240—241 КПК).

За результатами попереднього розгляду справи суддя своєю постановою приймає одне з таких рішень:

1. про призначення справи до судового розгляду;

2. про зупинення провадження в справі;

3. про повернення справи прокуророві;

4. про направлення справи за підсудністю;

5. про закриття справи;

6. про повернення справи на додаткове розслідування (ст. 244 КПК).

За наявності достатніх підстав для розгляду справи в судовому засіданні суддя, не вирішуючи наперед питання про винуватість, виносить постанову про призначення справи до судового розгляду.

У постанові повинні бути зазначені: місце і дата її винесення, посада і прізвище судді, прізвище, ім'я і по батькові обвинуваченого, підстави призначення справи до розгляду, стаття КК, за якою пред'явлено обвинувачення, та рішення з інших питань, пов'язаних з підготовкою справи до розгляду.

Постанова судді оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесено подання прокурором.

ТЕМА 17

Судовий розгляд кримінальної справи

§ 1. Загальні положення судового розгляду

§ 2. Підготовча частина судового засідання

§ 3. Судове слідство

§ 4. Судові дебати та останнє слово підсудного

§ 5. Постановления вироку

§ 1. Загальні положення судового розгляду

Протягом останнього часу однією з найбільш небезпечних загроз національним інтересам України залишається проблема криміналізації суспільства, зростання злочинності у різноманітних її проявах.

Криміногенна ситуація в Україні останніми роками істотно змінилася щодо динаміки і структури злочинності. За умов соціально-економічної нестабільності, зниження правосвідомості населення та девальвації моральних цінностей, окремі форми протиправної поведінки стали розглядатися в масовій свідомості як соціально допустимі й навіть повсякденні. Засилля неякісної продукції у галузі мистецтва, послаблення виховної роботи серед молоді призводить до того, що рівень злочинності в Українській державі утримується на досить небезпечній позначці. Про цей стан свідчать статистичні дані та результати досліджень, проведених в Україні за останні роки. Зокрема, у структурі злочинності, як і в попередні роки, переважають злочини корисливо-майнового характеру — крадіжки приватного та державного майна, питома вага яких відповідно склала 31,4 та 14,8 відсотка. Поряд з цим щорічно зростає кількість виявлених злочинів у сфері економіки — з 60,7 тисячі у 1995 р. до 65,7 тисячі у 1999 р. З них понад третину злочинів вчинено у фінансово-кредитній системі, банківських установах сфери зовнішньоекономічної діяльності, паливно-енергетичному комплексі, при проведенні процесу приватизації.

Останніми роками на 65 відсотків зросла кримінальна репресія, тобто стільки було передано до суду осіб, які понесли кримінальні покарання. Зменшилася кількість виправдувальних вироків: у 1997 р. їх було 959, у 1998 — 884, у 1999 — 774, а у 2000 р. — 755. Ці дані, безперечно, підтверджують, що судова практика України переважно орієнтується на застосування покарання у вигляді позбавлення волі.

Попередній аналіз вчинених злочинів свідчить, що частина засуджених не становить значної суспільної небезпеки і могла б відбувати інші, альтернативні, або нетю-ремні види покарань без позбавлення волі, що вже існують у чинному кримінальному кодексі. Проте суди продовжують суворо карати тисячі осіб навіть за незначні корисливі злочини, причиною вчинення яких є жахливий економічний стан багатьох громадян України. Проведений аналіз свідчить, що майже 50 відсоткам ув'язненим слід було замінити міру покарання на не пов'язану з позбавленням волі¹.

Про такий антидемократичний та переважно каральний характер судової практики зазначив і Президент України Л. Кучма у своєму виступі на IV з'їзді суддів України 15 грудня 1999 p., що, на його думку, свідчить про недостатньо високу кваліфікацію багатьох суддів. Більшість з них «ще перебувають у полоні різних міфологій кримінального права тоталітарного режиму, переоцінюючи ефективність карних санкцій і більше хвилюючись не про дотримання прав людини і забезпечення справедливого та демократичного, виваженого розгляду справи в суді, а про своє реноме та оцінку своєї діяльності з боку суспільства»². Отже, не всі судді виконують основне завдання кримінального процесу із забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб за вчинений злочин винні понесли справедливе покарання.

Встановлюючи, що правосуддя здійснюється виключно судами, законодавець виходить з того, що правовий статус суду, його функції та суворо визначений порядок діяльності створюють такі переваги в забезпеченні правильного застосування правових норм і закріплення законності в країні, які не може мати жодна форма державної діяльності. Приклад цього — кримінальний процес і його одна з основних стадій — провадження справ у суді першої інстанції.

Необхідність точного і правильного додержання кримінально-процесуального законодавства при розгляді судом справ спрямовано на додержання встановлених законом процесуальних гарантій всіх учасників судового розгляду. Це необхідно для забезпечення всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню злочину, постановления законного та обгрунтованого судового рішення. Іншими словами, чим більше суд і учасники судового розгляду звертатимуться до форми (тобто до встановленого законом порядку судового розгляду), тим менше можливість допустити судову помилку і більше гарантій для забезпечення виконання завдань кримінального судочинства, що закріплені в ст. 2 КПК.

Судовий розгляд — це одна з основних стадій кримінального процесу. В цій стадії суд, здійснюючи правосуддя, остаточно досліджує всі істотні обставини, перевіряє докази, зібрані при провадженні дізнання і досудового слідства, та постановляє виправдувальний чи обвинувальний вирок з призначенням покарання або без призначення покарання.

Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду, за винятком, якщо по справах законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років. Такі справи розглядаються колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд.

Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді (ст. 17 КПК).

Керує судовим засіданням головуючий, який повинен забезпечити учасникам судового розгляду справи здійснення їх законних прав і обов'язків згідно з нормами КПК, а також належний порядок судового процесу.

Учасники судового розгляду, а також присутні в залі судового засідання особи, зобов'язані виконувати розпорядження головуючого. Якщо хтось з учасників судового розгляду заперечує проти дій головуючого, що обмежують або порушують їх права, такі заперечення заносяться до протоколу (ч. 2 ст. 260 КПК). Важливу роль головуючого в судовому засіданні підкреслив і Пленум Верховного Суду України в постанові від 27 грудня 1985 р. «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ». Покладений на головуючого обов'язок керувати судовим засіданням та усувати із судового слідства все те, що не стосується справи, дає йому право знімати запитання учасників судового розгляду, якщо вони достатньо з'ясовані або явно виходять за межі цієї справи, однак запитання і мотиви його зняття обов'язково заносяться до протоколу судового засідання. Разом з тим, виходячи з принципу рівності суддів у судовому засіданні, головуючий не має права зняти запитання, поставлене допитуваній особі іншим суддею або народним засідателем¹.

Кримінально-процесуальний закон виділяє кілька структурних елементів (частин) судового розгляду, що об'єднують процесуальні дії з чітко окресленим змістом:

1. підготовча частина судового розгляду;

2. судове слідство;

3. судові дебати;

4. останнє слово підсудного;

5. постановления і проголошення вироку.

Кожна з цих частин має свої конкретні завдання, завдяки яким обгрунтовано і законно вирішуються ті чи інші кримінальні справи (статті 283—341 КПК). Однак поряд з цими спеціальними нормами, що регулюють процесуальну діяльність всіх частин судового розгляду кримінальної справи, кримінально-процесуальний закон передбачає і загальні норми, що об'єднані в главу 24 КПК «Загальні положення судового розгляду».

Загальні положення судового розгляду — це сукупність (система) процесуальних дій, що спрямовані на виконання основних завдань (принципів) кримінального судочинства: безпосередність, усність судового розгляду, незмінність складу суду при розгляді справи, рівність прав учасників судового розгляду та ін.

Безпосередність, усність судового розгляду полягає в тому, що суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити, перевірити всі докази по кримінальній справі, зібрані органами дізнання і досудо-вого слідства; допитати підсудного (підсудних), потерпілих, свідків, заслухати висновки спеціалістів чи експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи слідчих (процесуальних) дій та інші документи (ч. 1 ст. 257 КПК). Завдяки цій нормі закону судді, прокурор, захисник та інші учасники процесу мають можливість одержати інформацію про події справи шляхом особистого, безпосереднього сприйняття всіх доказів у судовому засіданні, одержаних з перших джерел. Таке дослідження доказів дозволяє уникнути неповноти та перекручення під час передачі відомостей, необхідних для правильного вирішення справи. Вимога про безпосереднє дослідження доказів не дозволяє суду замість безпосереднього їх сприйняття обмежитися вивченням та оголошенням матеріалів справи, в яких докази були закріплені під час проведення досудового слідства. Проте законодавець не може не рахуватися з тим, що можуть виникнути обставини, що зумовлять необхідність зробити винятки з цього правила і замість безпосереднього одержання інформації з її першоджерела дослідити відомості, що були закріплені у матеріалах справи, шляхом їх оголошення¹. Закон, як виняток, дозволяє оголосити в судовому засіданні показання підсудного, потерпілого та свідка (статті 301, 306 і 308 КПК), що вони дали їх під час проведення допитів при провадженні дізнання чи досудового слідства, в таких випадках:

1. за наявності істотних суперечностей між показаннями підсудного, свідка і потерпілого, які вони дали на суді та під час дізнання або досудового слідства;

2. у разі відмови підсудного давати показання на судовому слідстві та якщо справа розглядається у його відсутності;

3. у разі неявки в судове засідання свідка або потерпілого, явка яких з тих чи інших причин неможлива;

4. якщо справа розглядається у відсутності свідка, щодо якого здійснюються заходи безпеки;

5. у разі винесення судом ухвали про відкладення розгляду справи, суд може допитати свідків, потерпілих та інших учасників судового розгляду, які з'явилися. Повторний виклик зазначених осіб у судове засідання провадиться лише в необхідних випадках. В таких ситуаціях, як правило, допитані у першому судовому засіданні особи повторно не викликаються для дачі показань, а за необхідності їх показання оголошуються в судовому засіданні за клопотанням потерпілого, прокурора, захисника та інших учасників процесу.

Судове засідання по кожній справі відбувається безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку (ч. 2 ст. 257 КПК).

З принципом безпосередності нерозривно пов'язана засада усності судового розгляду, яка полягає в тому, що судовий розгляд кримінальної справи, всі докази по справі, заявлені клопотання тощо підлягають усному обговоренню, але вся ця діяльність, яка проводиться усно, обов'язково фіксується в письмовій формі у протоколі судового засідання.

Незмінність складу суду при розгляді справи означає, що кожна справа повинна бути розглянута в одному й тому самому складі суддів. Якщо справа розглядалась колегіальним складом суду і один із суддів (народний засідатель), наприклад, через хворобу, позбавлений можливості продовжувати розгляд справи по суті, він обов'язково замінюється іншим суддею, чи народним засідателем, якщо неможливо відкласти розгляд справи на інший час.

У таких випадках розгляд справи повинен розпочатись з самого початку, тобто з підготовчої частини судового засідання.

У справі, яка розглядалась за участі народного засідателя, для розгляду якої необхідний значний час, може бути викликаний запасний народний засідатель, який перебуває в залі судового засідання з початку розгляду справи і в разі вибуття народного засідателя зі складу суду замінює його. Якщо запасний засідатель при цьому не вимагає відновлення судових дій з самого початку, розгляд справи може продовжуватись (ст. 259 КПК).

Рівність прав учасників судового розгляд як один із принципів кримінального процесу закріплений не тільки в кримінально-процесуальному законодавстві, а й у Конституції України (п. 2 ч. З ст. 129). Згідно зі ст. 261 КПК учасники судового розгляду поділяються на дві групи:

а) сторона обвинувачення;

б) сторона захисту.

До сторони обвинувачення закон відносить прокурора, потерпілого, цивільного позивача та їх представників.

До сторони захисту — підсудного, захисника, законного представника підсудного, цивільного відповідача, представника цивільного відповідача.

У судовому розгляді справи кожний із перерахованих учасників процесу наділений процесуальними правами, що закріплені в КПК, з допомогою яких вони мають можливість успішно захищати свої власні інтереси або інтереси тих, представниками яких виступають в процесі. Учасників судового розгляду, які мають протилежні процесуальні інтереси по справі, прийнято іменувати сторонами в судовому засіданні. Наприклад, прокурор — сторона обвинувачення, захисник — сторона захисту.

Кожна із сторін у судовому розгляді справи користується рівними правами на заявления відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду.

§ 2. Підготовча частина судового засідання

Судовий розгляд кримінальної справи починається з підготовчої частини.

1. У призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання та оголошує справу яку буде розглянуто.

2. Оголошує, хто із учасників судового розгляду і викликаних осіб з'явився, і повідомляє про причини неявки відсутніх (ст. 284 КПК). У разі необхідності суд чи суддя, який одноособово розглядає справу, вживає заходів до з'ясування причин неявки викликаної особи чи осіб, та вживають необхідних заходів для забезпечення їх явки до суду, якщо неможливо далі розглядати справу без їх участі. Якщо в судове засідання викликався перекладач, то головуючий роз'яснює йому обов'язок правильно робити потрібний переклад і попереджає його про відповідальність за ст. 383 КК за завідомо неправдивий переклад, про що відбирається підписка.

3. Суд встановлює особу підсудного, з'ясовуючи його прізвище, ім'я, по батькові, місце, рік, місяць і день народження, місце проживання, заняття, сімейний стан та інші потрібні дані, що стосуються його особи. Запитання про вручення документів. Після цього головуючий запитує підсудного, чи вручено йому і коли саме копію обвинувального висновку, а в справах, зазначених у ч. 1 ст. 27 КПК, — копію скарги, копію постанови про порушення справи та повістку.У разі невручення підсудному зазначених документів або вручення їх у строк менший як три дні до розгляду справи в судовому засіданні, розгляд справи належить відкласти на три дні з обов'язковим врученням підсудному цих документів для ознайомлення. При несвоєчасному врученні підсудному зазначених документів справа може бути розглянута в судовому засіданні лише тоді, коли про це просить підсудний (ст. 286 КПК).

4. Після виконання зазначених вище дій головуючий оголошує учасникам судового розгляду склад суду по данній справі, прізвище запасного народного засідателя, якщо він є, прізвище прокурора, захисника, перекладача, експерта та інших учасників судового засідання і роз'яснює кожному учаснику їх право на відвід складу суду. Питання про відвід вирішується судом згідно зі ст. 57 КПК. Якщо учасники судового розгляду відводів не заявили, суд вирішує питання про можливість розгляду справи у випадку неявки кого-небудь з учасників судового розгляду або інших викликаних у судове засідання осіб.

5. Коли суд визнає можливим почати слухання справи, головуючий видаляє свідків із зали судового засідання, роз'яснює права й обов'язки учасникам судового розгляду і розглядає заявлені клопотання про виклик нових свідків і експертів, про витребування і приєднання до справи нових доказів.

6. Роз’яснення прав та обов’язків підсудному та особам, що приймають участь в справі

7. Клопотання

Особа, яка заявила такі клопотання, повинна вказати, для встановлення яких обставин вона просить викликати нових свідків, витребувати чи приєднати до справи нові докази. З'ясування обставин, для підтвердження яких викликаються нові свідки, повинно мати місце у відсутності цих свідків.

При заявленні клопотання суд вислуховує думку прокурора та інших учасників судового розгляду і розв'язує ці клопотання мотивованою ухвалою, а суддя — постановою.

Відхилення клопотань не позбавляє права заявляти ті самі клопотання протягом усього судового слідства (статті 293—296 КПК).

§ 3. Судове слідство

Судове слідство — це основна частина судового розгляду, в якій в умовах колегіальності та гласності відбуваються остаточне дослідження й оцінка зібраних органами дізнання і досудового слідства у кримінальній справі доказів, вирішується головне питання кримінального судочинства — про винуватість чи невинуватість особи, притягнутої до кримінальної відповідальності.

Підсумок судового розгляду повинен підвести законний і обгрунтований вирок, що є найважливішим актом правосуддя¹.

1. Судове слідство починається з читання обвинувального висновку. У справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) свою заяву може зачитувати сам потерпілий, а позовну заяву — цивільний позивач або його представник. Обвинувальний висновок оголошує прокурор, за згодою сторін — тільки резолютивну частину обвинувального висновку.

В юридичній літературі з цього питання існують й інші думки. Наприклад, М. С. Строгович вважає за доцільне, щоб обвинувальний висновок зачитував не головуючий і не народний засідатель, а секретар, щоб у присутніх не склалося враження, що головуючий чи засідатель висловлює свою точку зору про винність підсудного, приєднується до обвинувального висновку¹.

Інші автори пропонують, щоб державний обвинувач оголошував тільки резолютивну частину обвинувального висновку, а якщо його немає, то щоб це робив секретар судового засідання. Якщо є клопотання однієї зі сторін, то обвинувальний висновок оголошується повністю².

2. Після оголошення документів, зазначених у ст. 297 КПК, головуючий роз'яснює підсудному, а якщо підсудних кілька — кожному з них, суть обвинувачення і запитує, чи зрозуміле їм обвинувачення, чи визнають вони себе винними і чи бажають давати показання. Якщо в справі заявлено цивільний позов, головуючий запитує підсудного і цивільного відповідача, чи визнають вони заявлений позов.

Обвинувачення повинно бути роз'яснено у формі, доступній для підсудного, оскільки повне і точне знання підсудним фактичних обставин обвинувачення та юридичної оцінки його діяння є обов'язковою передумовою здійснення ним свого права на захист у судовому розгляді справи. Тому головуючий повинен не тільки роз'яснити суть формули обвинувачення з урахуванням віку, інтелектуального розвитку підсудного, а й пересвідчитися в тому, що підсудний зрозумів, у чому конкретно його обвинувачують, шляхом постановки запитань у певній послідовності:

1) чи зрозуміле йому обвинувачення;

2) чи визнає він себе винним;

3) чи бажає давати показання.

Підсудному роз'яснюється його право давати показання.

У разі повного або часткового невизнання підсудним своєї вини, він, маючи право в будь-який момент судового слідства давати пояснення по суті справи (п. 5 ст. 263 КПК), може мотивувати свою відповідь, висловивши таким чином своє ставлення до обвинувачення, що не повинно полягати в дачі підсудним своїх показань по суті справи.

Мотивована відповідь підсудного на запитання, чи визнає він себе винним і чи даватиме показання, може бути врахована судом чи суддею, який одноособово розглядає справу, при визначенні недоцільним дослідження доказів під час судового слідства, оскільки суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють підсудний та інші учасники судового розгляду зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому разі вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку.

Якщо для вирішення питання щодо обсягу доказів, які досліджуватимуться, необхідно допитати підсудного, суд вирішує його після допиту підсудного.

Допит підсудного, якщо він не відмовляється від дачі показань, проводиться обов'язково (ст. 299 КІІК).

Якщо підсудних по справі декілька, то головуючий повинен роз'яснити суть обвинувачення і роль кожного з них у вчиненні злочину чи злочинів за цим обвинуваченням.

Суть обвинувачення роз'яснюється підсудному належним чином незалежно від того, чи має він захисника.

3. Звичайним

порядком дослідження доказів вважається такий, коли спочатку допитується підсудний, потім потерпілий, свідки, заслуховується висновок експерта, оглядаються речові докази, оглядаються та оголошуються документи. Причому останні дві процесуальні дії можуть проводитись одразу після допиту певної особи, якщо вони пов'язані з показаннями тієї особи.

Встановлюючи черговість дослідження доказів, суд враховує ставлення підсудного до обвинувачення, його бажання давати показання, повноту показань свідків, які вони робили на досудовому слідстві, кількість злочинних епізодів та ін.

Якщо підсудний визнає себе винним у пред'явленому обвинуваченні й балсає давати показання, його допит доцільно передбачити першим.

У разі, якщо підсудний не визнає свою вину повністю або частково, але бажає давати показання, його допит, виходячи з конкретних обставин справи, може бути проведено в першу чергу або після провадження інших судових дій з метою дослідження доказів, що як викривають підсудного у вчиненні злочину, так і виправдовують його.

Заява підсудного про відмову давати показання зобов'язує суд чи суддю, який одноособово розглядає справу, вирішити питання про послідовність слідчих дій, проведення яких можливе без участі в них підсудного.

Якщо у справі кілька підсудних, потерпілих, свідків, суд чи суддя, який одноособово розглядає справу, у своєму рішенні повинен визначити також послідовність дослідження доказів одного виду. При цьому допит доцільно починати з того підсудного, який визнає себе винним, якщо кілька потерпілих чи свідків — з тих, хто був очевидцем вчинення злочину і дає найбільш повні показання.

Допит підсудного починається з пропозиції головуючого дати в справі показання, після чого підсудного допитують прокурор, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, їх представники, захисник. Після цього підсудному можуть задати питання інші підсудні.

Потім підсудного допитують суддя та народні засідателі. Суд має право протягом всього допиту підсудного учасниками судового розгляду задавати йому питання для уточнення і доповнення його відповідей.

Допит підсудного у відсутності іншого підсудного допускається за мотивованою ухвалою суду тільки у виняткових випадках, якщо цього вимагають інтереси справи або безпека підсудного.

Після повернення підсудного до зали суду головуючий ознайомлює його з показаннями, що були дані у його відсутності, та надає йому можливість задавати питання підсудному, що був допитаний у його відсутності, а також дати пояснення з приводу цих показань.

У судовому засіданні підсудний має право користуватися нотатками (ст. 300 КПК).

Визнання підсудним своєї винності у пред'явленому обвинуваченні не є підставою для спрощеного порядку дослідження доказів. Воно не є вирішальним доказом у кримінальній справі та може становити основу обвинувального вироку лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, досліджених у даній справі (ст. 74 КПК).

Якщо підсудний, який раніше відмовився давати показання, змінив своє попереднє рішення і заявив про бажання дати показання, суд чи суддя, який одноособово розглядає справу, зобов'язаний допитати його, і внести своїм рішенням зміни до встановленого ним порядку судового слідства.

Встановлений законом порядок допиту підсудного передбачає:

1. надання підсудному можливості висловитися з приводу пред'явленого йому обвинувачення та доказів, на яких воно грунтується, підтверджуючи чи спростовуючи це обвинувачення повністю або частково;

2. постановку запитань з боку учасників судового розгляду і суддів про обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Допит підсудного є не тільки процесуальним способом перевірки правдивості показань, що він давав на досудо-вому слідстві, а й самостійною процесуальною дією в центральній стадії кримінального процесу, в ході якої можуть бути одержані показання, що відрізняються від попередніх. Тому головуючий не може звертатися до підсудного на початку допиту із запитанням, чи підтверджує він показання, які дав на досудовому слідстві.

Розповідь підсудного про обставини справи та відомі йому докази головуючий може перервати лише в тому разі, коли підсудний повідомляє інформацію, що не стосується справи, або ж вживає нецензурні слова.

З метою забезпечення об'єктивності суддів і народних засідателів законодавець надав їм право допитувати підсудного останніми про ті обставини, що залишились ще неповністю з'ясованими, що не позбавляє їх права ставити йому запитання для уточнення і доповнення відповідей протягом усього допиту підсудного учасниками судового розгляду.

Головуючий може зняти запитання учасника судового розгляду, якщо воно достатньо з'ясоване або явно виходить за межі цієї справи, або сформульоване таким чином, що наштовхує підсудного налевну, підказану запитанням відповідь. Однак і зняте запитання належить записати до протоколу судового засідання, як і заперечення учасника судового розгляду проти дій головуючого.

Головуючий не має права зняти запитання іншого судді чи народного засідателя, оскільки вони мають рівні з ним права. Проте, якщо запитання народного засідателя є навідними, не зовсім зрозумілими, він може їх уточнити.

Закон дозволяє оголошувати показання підсудного, які він давав під час досудового або судового слідства.

Стаття 301 КПК визначає, що оголошення показань підсудного дозволяється:

1) за наявності істотних суперечностей між його показаннями;

2) у разі відмови підсудного давати показання на судовому слідстві;

3) якщо справа розглядається у відсутності підсудного. При цьому суд зобов'язаний оцінити показання, зроблені підсудним у суді та на досудовому слідстві, в сукупності з іншими дослідженими доказами і не повинен виходити з необгрунтованої переваги одних показань перед іншими. Суд також зобов'язаний встановити причини зміни підсуд^ ним показань у суді та перевірити його заяву про незаконні методи, що були застосовані до нього у ході досудового слідства, якщо така надійшла.

Оголосивши показання підсудного, суд може відтворити їх звукозапис для прослуховування учасниками судового слідства.

У разі, якщо суд (головуючий) обмежив дослідження фактичних обставин справи допитом підсудного (ч. З ст. 299 КПК), він після допиту останнього оголошує судове слідство закінченим і переходить до судових дебатів (ст. 301^і КПК).

Після допиту підсудного суд переходить до допиту свідків, потерпілих та інших учасників процесу.

Порядок допиту свідків і потерпілих при провадженні судового слідства встановлений статтями 302—308 КПК. Перед дачею кожним свідком чи потерпілим показань головуючий встановлює його особу, роз'яснює свідкові його права та обов'язок повідомляти все, що він знає в справі, та попереджає його про кримінальну відповідальність за статтями 384 і 385 КК за дачу суду завідомо неправдивих показань і за відмову давати показання.

Свідок — це особа, яка за першою вимогою органів розслідування, прокуратури і суду зобов'язана з'явитися у призначені час і місце і дати в процесі допиту правдиві

473

свідчення щодо відомих йому і таких, що мають значення для справи, обставин¹. Кожний свідок повинен мати певне джерело інформованості щодо фактів, про які він повідомляє на допиті. Не можуть бути доказами фактичні дані, як повідомляє свідок, якщо він не може вказати джерело своєї поінформованості. Таким джерелом для свідка може слугувати передусім особисте, безпосереднє сприйняття ним певних обставин, що мають значення для справи.

Потерпілого головуючий попереджає про кримінальну відповідальність тільки за ст. 384 КК, за завідомо неправдиві показання, оскільки давати показання — це право потерпілого.

Свідки допитуються по одному у відсутності інших, ще не допитаних свідків.

Кожному свідкові перед допитом задаються питання, щоб з'ясувати його стосунки з підсудним і потерпілим, та пропонується розповісти все те, що йому відомо в справі.

Після того, як свідок розповів усе, що йому відомо в справі, його допитують прокурор, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, захисник, підсудний, суддя та народні засідателі.

Якщо свідка викликано в судове засідання за клопотанням прокурора або інших учасників судового розгляду, запитання цьому свідкові ставить спочатку той учасник судового розгляду, за клопотанням якого свідка викликано.

Суд протягом усього допиту свідка учасниками судового розгляду має право ставити йому запитання для уточнення і доповнення відповідей.

Для забезпечення безпеки свідка, який підлягає допиту, суд за власною ініціативою або за клопотанням прокурора, адвоката чи самого свідка виносить мотивовану ухвалу про проведення допиту свідка з використанням технічних засобів з іншого приміщення, у тому числі за межами приміщення суду, та надання права учасникам процесу слухати його показання, ставити запитання та слухати відповіді на них.

¹ Смыслов В. И. Свидетель в советском уголовном процессе. — М., 1973. — С. 12.

474

У разі, якщо існує загроза ідентифікації голосу свідка, допит може супроводжуватися створенням акустичних перешкод.

Якщо допитати свідка з використанням технічних засобів неможливо, суд (суддя) допитує його у відсутності підсудного.

Допитаний свідок видаляється із зали судового засідання.

Після повернення підсудного до зали суду головуючий знайомить його з показаннями свідка і надає йому можливість дати пояснення з цього приводу.

Підсудний і учасники судового розгляду мають право ставити запитання свідкові. Свідок відповідає на запитання у відсутності підсудного.

Допитані свідки залишаються в залі судового засідання і не можуть залишити її до закінчення судового розгляду без дозволу головуючого (ст. 303 КПК).

Допит у судовому засіданні має свої певні особливості. Зокрема, тут може бути застосований так званий перехресний допит. Але на сьогодні у практиці такий вид допиту застосовується, на жаль, дуже рідко.

А. Ф. Коні з цього приводу підкреслював, що із горнила перехресного допиту виходять показання зовсім інші, набувають різних відтінків, про яких раніше навіть згадки не було¹.

Кожний учасник судового розгляду має право задавати свідкові додаткові запитання для з'ясування або доповнення відповідей, даних на запитання інших осіб.

Кожного свідка можна додатково допитати в присутності інших уже допитаних свідків або на очній ставці.

Допит неповнолітнього свідка віком до чотирнадцяти років, а за розсудом суду — до шістнадцяти років проводиться в суді за правилами, зазначеними в ст. 168 КПК. По закінченні допиту неповнолітній свідок видаляється із зали суду, крім випадків, коли суд з власної ініціативи або за клопотанням прокурора чи інших учасників судового розгляду визнає присутність цього свідка в залі суду необхідною.

У виняткових випадках, якщо цього вимагають інтереси справи або безпека свідка, допит неповнолітнього свідка за ухвалою суду може бути проведений у відсутності підсуд-

¹ Кони А. Ф. На жизненном пути. — М., 1959. — Т. 1. — С. 125.

475

ного. Після повернення підсудного до зали суд зобов'язаний ознайомити його з показаннями свідка і надати йому можливість задавати питання свідкові, а також дати пояснення з приводу показань свідка (ст. 307 КПК).

Потерпілий допитується за правилами допиту свідків. Допит потерпілого проводиться перед допитом свідків (ст. 308 КПК).

При провадженні судового слідства може бути призначено і проведено судову експертизу.

Експертиза у судовому слідстві може призначатися як за клопотанням учасників процесу, так і з ініціативи суду.

За необхідності призначення експертизи у судовому розгляді суд з'ясовує можливість проведення її в судовому засіданні та викликає експерта, який проводив експертизу на досудовому слідстві, а якщо експертиза не проводилась — іншу особу, яка має необхідні спеціальні знання.

Відповідно до норм КПК експертиза в судовому засіданні проводиться у кілька етапів:

1) подання учасниками судового розгляду суду чи судді, який одноособово розглядає справу, на його пропозицію, письмових запитань, які вони бажають поставити щодо рішення експерта;

2) оголошення головуючим поданих запитань;

3) заслуховування думки учасників судового розгляду (з дозволу судді, суду) та щодо запитань, поданих учасниками судового розгляду і додатково запропонованих судом чи суддею, на які повинен відповісти експерт;

4) остаточне визначення судом чи суддею кола запитань, на які повинен відповісти експерт, з усуненням запитань, що не стосуються справи або виходять за межі компетенції експерта;

5) винесення у нарадчій кімнаті судом чи суддею ухвали чи постанови про призначення експертизи та оголошення її в судовому засіданні;

6) передача судом чи суддею експерту ухвали чи постанови про призначення експертизи, а також інших матеріалів, що необхідні експерту для дачі висновку, передусім матеріалів справи, речових доказів, зразків для порівняльного дослідження;

7) проведення експертного дослідження і складання експертом висновку;

476

8) оголошення експертом висновку в судовому засіданні і приєднання його судом до справи;

9) допит експерта для рсз'яснення і доповнення його висновку.

При допиті експерта в суді питання йому спочатку задає прокурор, потім потерпілий, цивільний позивач і відповідач, їх представники, захисник, підсудний, суддя та народні засідателі. Питання, поставлені експертові, та відповіді на них заносяться до протоколу судового засідання (ст. 311 КПК).

Зазначений порядок призначення проведення експертизи має певні особливості, якщо експертизу проводить в суді особа, яка дала висновок на досудовому слідстві. Якщо експерт проводив експертизу і на досудовому слідстві, то він має право брати участь у дослідженні доказів з початку судового слідства (рішення про призначення експертизи не виноситься), а новий експерт — лише після винесення судом ухвали чи суддею, який одноособово розглядає справу, постанови про призначення експертизи. Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що рішення про призначення експертизи виноситься у разі, якщо в стадії досудового слідства вона не проводилась або якщо для її проведення у судове засідання викликано експерта, який не був таким під час дізнання та досудового слідства, а також за необхідності проведення додаткової чи повторної експертизи¹.

Після того, як суд чи суддя з'ясували в експерта час, необхідний для проведення експертизи, робиться перерва у судовому засіданні або відкладається розгляд справи, залежно від обсягу експертного дослідження, до одержання висновку експерта, якщо інші докази вже досліджено.

У судовому засіданні за необхідності проводиться огляд речових доказів (ст. 313 КПК); огляд і оголошення документів (ст. 314 КПК); огляд місця події (ст. 315 КПК).

З метою перевірки й уточнення фактичних даних, одержаних у ході судового слідства, суд мотивованою ухвалою, а суддя — постановою мають право доручити органу, який проводив розслідування, виконати певні слідчі дії.

¹ Пункт 15 постанови «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1985 р. // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. — К., 1995. — С. 222.

477

В ухвалі (постанові) зазначається, для з'ясування яких обставин і які саме слідчі дії необхідно провести та встановлюється строк виконання доручення.

Особа, яка виконує доручення, проводить відповідну слідчу дію з додержанням вимог, передбачених главами 11—18 КПК.

Протокол слідчої дії та інші докази, що надійшли від органу, який виконував доручення, досліджуються в судовому засіданні та приєднуються до справи (ст. 315^і КПК).

Після розгляду судом усіх доказів, що є в справі, головуючий опитує учасників судового розгляду, чи бажають вони доповнити судове слідство і чим саме. У разі заявления клопотань суд їх обговорює і розв'язує, про що виносить ухвалу, а суддя — постанову. Після розв'язання клопотань і виконання додаткових дій головуючий оголошує судове слідство закінченим, що означає повне припинення дослідження доказів у справі.

§ 4. Судові дебати та останнє слово підсудного

По закінченні судового слідства суд переходить до судових дебатів. Це промови прокурора, потерпілого і його представника, цивільного позивача, цивільного відповідача або їх представників, захисника, підсудного.

Учасники судового розгляду мають право в судових дебатах посилатися тільки на ті докази, що були досліджені в судовому засіданні. Якщо під час судових дебатів виникне потреба надати нові докази, суд відновлює судове слідство. Після закінчення відновленого судового слідства суд знову відкриває судові дебати щодо додаткового дослідження обставин.

Суд не має права обмежувати тривалість судових дебатів певним часом. Головуючий зупиняє учасників судових дебатів лише в тих випадках, якщо вони в промовах виходять за межі справи, що розглядається.

Після закінчення промов учасники судових дебатів мають право обмінятися репліками» Право останньої репліки належить підсудному.

У разі, якщо у справі бере участь прокурор, судові дебати відкриваються його промовою.

Промова державного обвинувача стосується таких питань: громадсько-політична оцінка злочину й особи підсудного; характеристика складу злочину, що, на його думку, знайшло своє підтвердження в судовому засіданні; вичерпний аналіз зібраних і перевірених на судовому слідстві доказів і обгрунтування ними своєї позиції щодо вини підсудного, кваліфікації його дій та міри покарання. Крім того, прокурор у своїй промові підтримує пред'явлений ним або цивільним позивачем цивільний позов, якщо цього вимагає охорона державних чи громадських інтересів та інтересів громадян, що не можуть їх належним чином захистити (ч. 2 ст. 29, ч. 5 ст. 264 КПК), а також висловлює й обґрунтовує свою думку з усіх інших питань, що належить вирішити суду під час постановления вироку (ст. 324 КПК).

Підтримуючи обвинувачення в суді, прокурор керується законом і своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на розгляді всіх обставин справи. Якщо він переконається, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення та у своїй постанові викласти мотиви відмови. В цьому разі суд роз'яснює потерпілому та його представнику їх право вимагати продовжити розгляд справи і підтримувати обвинувачення (ч. З ст. 264 КПК).

Зміст промови цивільного позивача і цивільного відповідача або їх представників складають питання, що стосуються відшкодування завданої злочином майнової шкоди: доведення чи недоведення факту вчинення злочину, наявність чи відсутність підстав для пред'явлення і задоволення позову, його предмета та розміру відшкодування. Питання вини підсудного та обрання йому міри покарання ними не обговорюється, оскільки вони не пов'язані з цивільним позовом.

Промова захисника зумовлена його функцією у кримінальному процесі — функцією захисту законних інтересів свого підзахисного (підсудного). За структурою вона, як правило, є аналогічною промові державного обвинувача: громадсько-політична оцінка злочину; фактичні обставини справи та їх правова суть; доведення чи недоведення вини підсудного у вчиненні злочину; характеристика підсудного; питання його кримінальної відповідальності, покарання та матеріальних наслідків вчиненого злочину.

Проте за своєю спрямованістю вона істотно відрізняється від промови прокурора.

Відповідно до ч. 1 ст. 48 КПК, захисник у своїй промові всі факти та докази розглядає під кутом зору інтересів підсудного, тлумачить їх так, щоб спростувати обвинувачення, а якщо воно доведено, — пом'якшити його вину і відповідальність.

Залежно від обставин конкретної справи та результатів судового слідства захисник може:

1. спростовувати обвинувачення в цілому і просити суд виправдати підсудного або заперечувати окремі пункти обвинувачення;

2. не заперечуючи обвинувачення в цілому, якщо воно повністю підтвердилося на судовому слідстві, під іншим кутом зору, ніж обвинувач, дати пояснення діянню підсудного, доказуючи його меншу суспільну небезпеку;

3. заперечувати кваліфікацію злочину, пропонуючи іншу, менш тяжку;

4. висловлювати свою думку про обставини, що пом'якшують відповідальність підсудного;

5. сперечатися щодо підстав та розміру цивільного позову.

У своїй захисній промові захисник має право посилатися, так само, як і інші учасники дебатів, тільки на докази, що були досліджені в судовому засіданні. Він є самостійним, незалежним від свого підзахисного учасником судового розгляду і не може бути повністю зв'язаний волею і позицією останнього. Захисник може відступити від необгрунтованої позиції підзахисного, використовуючи при цьому такі форми і методи, що не зашкодять підсудному й не ослаблять його захист.

У разі, якщо у підсудного немає захисника, право на проголошення захисної промови надається підсудному¹.

Захисник не має права розголошувати дані, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням його обов'язків.

Захисник зобов'язаний не перешкоджати встановленню істини в справі шляхом вчинення дій, спрямованих на те, щоб схилити свідка чи потерпілого до відмови від показань або до дачі завідомо неправдивих показань, схилити експерта до відмови від дачі висновку чи дачі завідомо неправдивого висновку, іншим чином сфальсифікувати докази у справі або затягнути судовий розгляд справи.

Захисник може відмовитися від виконання своїх обов'язків при судовому розгляді справи, якщо є обставини, які згідно зі ст. 61 КПК виключають його участь у справі.

Після промови захисника або підсудного головуючий оголошує судові дебати закінченими і надає підсудному останнє слово.

Суд не має права обмежувати тривалість останнього слова підсудного, а також задавати при цьому питання.

Якщо підсудний в останньому слові повідомить про нові обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, суд зі своєї ініціативи, а також за клопотанням прокурора чи інших учасників судового розгляду відновлює судове слідство. По закінченні відновленого судового слідства суд відкриває судові дебати щодо додатково досліджених обставин і надає останнє слово підсудному (ст. 319 КПК).

§ 5. Постановления вироку

Після реалізації підсудним свого права на останнє слово, суд негайно йде до нарадчої кімнати для постановления вироку, про що головуючий в судовому засіданні оголошує присутнім у залі судового засідання.

Вирок — це акт правосуддя, який постановляється і проголошується іменем України. Вирок суду повинен бути законним і обгрунтованим та постановлений лише на тих доказах, що були розглянуті в судовому засіданні.

Деякі автори вважають, що законність вироку — це додержання кримінально-процесуальних і кримінально-правових законів тільки при постановленні вироку¹. Таке твердження, принаймні, не точне. Вирок — це підсумок не тільки судової, а й досудової діяльності, й тому істотне порушення кримінально-процесуальної форми в діяльності, що передувала постановлению вироку, виключає можливість визнання його законним.

Тільки законний і обгрунтований вирок забезпечує виховний результат судової діяльності. Як вираження правосвідомості суддів, такий вирок формує і правосвідомість громадян, зміцнює їх віру в непорушність гарантованих їм Конституцією України прав і законних інтересів.

Поняття обгрунтованості вироку пов'язане з достовірним вирішенням питань, що підлягають встановленню у кримінальній справі.

Обгрунтованість вироку— це така його властивість, при якій висновки суду про подію злочину, про винність або невинність підсудного у вчиненні злочину, про призначення йому міри покарання, про задоволення цивільного позову або відмову в ньому, а також вирішення всіх інших питань, що виникають у кримінальній справі, з достовірністю випливають з повністю зібраних і правильно оцінених судом доказів¹.

Згідно зі ст. 324 КПК, постановляючи вирок, суд повинен вирішити такі питання:

1. чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;

2. чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений;

3. чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

4. чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

5. чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання підсудного, і які саме;

6. яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати;

7. чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, та чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений;

8. що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна;

9. що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом;

10. на кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі;

11. який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного;

12. чи слід у випадках, передбачених ст. 96 КК, застосовувати до підсудного примусове лікування;

13. чи необхідно застосувати до підсудного заходи безпеки.

Якщо підсудний обвинувачується у вчиненні кількох злочинів, суд вирішує питання, зазначені в пунктах 1—6 ст. 324 КПК, окремо по кожному злочину.

Якщо у вчиненні злочину обвинувачується кілька осіб, суд вирішує питання окремо щодо кожного з підсудних.

Примусове лікування, передбачене п. 12 ст. 324 КПК, може бути застосоване лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи.

Вирок може бути обвинувальним або виправдувальним.

У свою чергу, обвинувальний вирок буває двох видів:

1. з призначенням покарання;

2. без призначення покарання.

Обвинувальний вирок не може грунтуватися на припущеннях і постановляється за умови, якщо в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину повністю доведено.

Виправдувальний вирок постановляється у разі:

1. якщо не встановлено подію злочину;

2. якщо в діянні підсудного немає складу злочину;

3. якщо не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

Виправдання підсудного за будь-якою з перелічених підстав має однакову юридичну силу — підсудний визнається невинним у вчиненні злочину і повністю реабілітується.

Виправдувальний вирок за відсутністю події злочину постановляється у разі, якщо судовим розглядом встановлено, що діяння, у вчиненні якого обвинувачувався підсудний, взагалі не мало місця або відсутній причинний зв'язок між діянням підсудного і шкідливими наслідками, що настали.

Виправдувальний вирок за відсутністю в діянні підсудного складу злочину виноситься тоді, якщо встановлено, що діяння, яке ставилось у вину підсудному, вчинено не даною особою, а іншою або ж воно не передбачене чи не розцінюється кримінальним законом як злочин, зокрема, якщо воно лише формально містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки; діяння вчинені в стані необхідної оборони чи крайньої необхідності тощо.

За недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину виправдувальний вирок постановляється лише тоді, коли факт суспільно небезпечного діяння встановлено, але досліджені судом докази виключають або не підтверджують вчинення його підсудним (п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановления вироку» від 29 червня 1990 р.¹.

Як свідчить практика, при складанні вироку — найважливішого акту правосуддя — ще зустрічаються недоліки, незважаючи на те, що в законі (статті 333—341 КПК) досить повно викладено вимоги щодо форми і змісту вироку, а в керівних постановах Пленуму Верховного Суду України містяться чіткі роз'яснення з цього приводу, судді відчувають певні труднощі при складанні тексту цього судового документа.

Вступна частина вироку — як обвинувального, так і виправдувального — згідно зі ст. 333 КПК повинна містити ряд важливих даних, що логічно підводять до викладу його мотивувальної частини.

Перш за все у вступній частині повинно бути зазначено, що вирок постановлено іменем України. Це надає йому необхідного авторитету, завдяки чому він сприймається громадянами і самим засудженим як правова оцінка державою вчиненого діяння. Далі зазначається повна назва суду, який постановив вирок (будь-які скорочення є недопустимими).

Трапляються випадки неправильного зазначення у вироку місця й часу його постановления. Зокрема, як місце постановления вироку іноді вказується назва приміщення, в якому відбувався судовий розгляд справи (палац культури тощо). Як дату постановления вироку деякі суди помилково вказують весь проміжок часу, протягом якого проходила нарада суддів у нарадчій кімнаті і складався текст вироку, наприклад, 5—20 травня, 7—10 червня тощо. Суди повинні керуватись положенням, що датою постановления вироку є день його підписання складом суду, а місцем його постановления — місто чи інший населений пункт, де фактично відбулося судове засідання.

Крім прізвищ осіб, що входять до складу суду, і секретаря судового засідання, у вступній частині вироку необхідно вказати їх ініціали. Тут же вказуються прізвища й ініціали всіх учасників судового розгляду, зокрема, прокурора, потерпілого, його представника, законного представника підсудного, цивільних позивача і відповідача та їх представників, а також перекладача (якщо він брав участь у судовому засіданні).

У складних кримінальних справах зі значною кількістю учасників судового розгляду вступну частину вироку слід викладати не на бланку (де обмаль місця), а на аркуші паперу — з тим, щоб у вироку був зазначений кожен учасник судового розгляду і перекладач. Експерти та спеціалісти до них не належать, тому їх прізвища у вступній частині вироку зазначати не треба.

Дані про особу кожного з підсудних викладаються у вступній частині вироку в тому самому порядку, що й у ст. 333 КПК, а саме: прізвище, ім'я та по батькові, рік, місяць і день народження, місце народження й місце проживання, заняття (місце роботи чи навчання), освіта, сімейний стан (наявність утриманців), інші дані про особу підсудного, що мають значення для справи. Пленум Верховного Суду України в п. 14 постанови «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановления вироку» від 29 червня 1990 р. № 5 (зі змінами, внесеними постановою від 4 червня 1993 р. № 3) роз'яснив, що до відомостей про особу підсудного, які мають значення для справи і які слід зазначити у вступній частині вироку, крім тих, що прямо передбачені ст. 333 КПК, належать, зокрема, й такі: громадянство, участь у Великій Вітчизняній війні, інвалідність, наявність державних нагород, дані про непогашену й не-зняту судимість тощо.

Викладаючи дані про незняті й непогашені судимості, слід вказати точну дату попереднього вироку, назву суду, який його постановив, кримінальний закон, за яким підсудного було раніше засуджено (статтю та її частину чи пункт), міру покарання, дату і підставу звільнення від нього (за відбуттям покарання чи з інших підстав), види покарання (штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавленн волі тощо).

Дані про погашені чи зняті судимості до вступної частини вироку заноситись не повинні. У цих випадках, як і тоді, коли підсудний раніше не засуджувався, у вироку зазначається, що він несудимий.

Якщо за попереднім вироком, судимість за яким знята чи погашена, підсудного було засуджено до позбавлення волі й він його відбув, то досить вказати це в мотивувальній частині вироку, обґрунтовуючи обрання підсудному покарання у вигляді позбавлення волі з відбуванням у виправно-трудовій колонії з певним видом режиму.

Оскільки ст. 333 КПК прямо вимагає зазначити у вступній частині вироку місце проживання підсудного, його заняття і сімейний стан, тут слід вказувати й те, що підсудний не має певного місця проживання, не працює (з якого часу) і не вчиться, що він не одружений. У разі, якщо підсудний раніше перебував у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано, деякі суди у вступній частині вироку зазначають, що підсудний розлучений. Проте ця обставина не має жодного значення для справи, тому у вироку досить вказати, що підсудний неодружений. Якщо ж неодружений підсудний має утриманців (батьки, діти від розірваного шлюбу, інші близькі родичі), суд повинен зазначити це у вступній частині вироку.

Однак не слід захаращувати вступну частину вироку такими даними про особу підсудного, що не мають значення для справи. Деякі суди без будь-якої потреби зазначають тут, що підсудний не є військовозобов'язаним, не має утриманців, не є депутатом тощо. Адже відомості, що не стосуються особи підсудного, можна перераховувати без кінця, проте це не матиме жодного значення для правильного вирішення справи.

У вступній частині вироку не слід зазначати, який запобіжний захід було обрано підсудному на досудовому слідстві, оскільки це призведе до непотрібних повторень: в резолютивній частині вироку суд обов'язково має викласти рішення про застосування щодо підсудного певного запобіжного заходу до набрання вироком законної сили, а також про зарахування попереднього тримання під вартою до часу відбування покарання.

Після викладення даних про особу підсудного необхідно послатись на кримінальний закон, що передбачає відповідальність за злочин, за вчинення якого підсудного віддано до суду, вказавши точну назву цього закону та відповідну його статтю (її частину або пункт). Якщо у справі притягнуто до відповідальності кількох осіб, які віддані до суду за один і той самий злочин, з метою уникнути повторень доцільно після викладення даних про особу кожного з підсудних вказати, що всіх їх віддано до суду за одним і тим самим законом, і зазначити частину чи пункт відповідної статті.

Як випливає зі ст. 333, цим вступна частина вироку закінчується і далі, після слова «Встановив», починається виклад мотивувальної частини.

Однак деякі суди після зазначення кримінального закону, за яким при попередньому розгляді справи суддею віддано підсудного до суду, іноді посилаються у вступній частині вироку на те, що в судовому засіданні було допитано підсудного, потерпілого, свідків, досліджено висновки експертиз, заслухано судові дебати, останнє слово підсудного тощо. В такому переліку судово-слідчих дій та досліджених судом джерел доказів немає необхідності, це тільки призведе до непотрібного повторення, оскільки в мотивувальній частині вироку суд зобов'язаний буде знову згадати про виконані ним судово-слідчі дії, назвати джерела доказів, розкрити їх зміст, проаналізувати одержані фактичні дані й дати їм правову оцінку¹.

Мотивувальна частина обвинувального вироку (ст. 334 КПК) повинна містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину. В цій частині вироку наводяться обставини, що визначають ступінь тяжкості вчиненого злочину та докази, на яких грунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази; обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання; мотиви зміни обвинувачення; у разі визнання частини обвинувачення необгрунтованою — підстави для цього.

Якщо у вчиненні злочину брали участь кілька осіб, обвинувачення слід формулювати таким чином, щоб була зрозуміла роль кожного із співучасників, форма його співучасті (організатор, підмовник, пособник, виконавець), які дії він вчинив, а також щоб були наведені обставини, що виключають ступінь винності кожного із співучасників. Якщо до кримінальної відповідальності притягнуто кількох осіб, які визнаються винними в багатьох епізодах злочинної діяльності, формулювання доведеного обвинувачення слід викладати не окремо щодо кожного з підсудних, а за епізодами злочинної діяльності, зазначаючи за кожним із них роль усіх співучасників¹.

При призначенні підсудному покарання суди повинні враховувати постанову Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначенням судами кримінального покарання» від 22 грудня 1995 року № 22, який звернув увагу на те, що, визначаючи ступінь суспільної небезпечності злочину, суд повинен виходити із сукупності всіх обставин справи, зокрема, форми вини, мотиву й мети, способу, обстановки і стадій вчинення злочину, ролі кожного із співучасників, тяжкості наслідків, що настали. Призначене судом покарання повинно бути належним чином мотивовано у вироку².

Суд зобов'язаний також мотивувати призначення покарання у вигляді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі; звільнення від відбування покарання з випробуванням; призначення покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК України, або перехід до іншого більш м'якого основного виду покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин; звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, та у зв'язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.

Якщо суд відповідно до ст. 96 КК визнав за необхідне застосувати до підсудного примусове лікування, в мотивувальній частині вироку зазначаються мотиви такого рішення.

Мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред'явлено підсудному і визнано судом недоведеним, а також підстави для виправдання підсудного з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. Не допускається включення у вирок формулювань, що ставлять під сумнів невинуватість виправданого.

У мотивувальній частині вироку викладаються підстави для задоволення або відхилення цивільного позову, а також підстави для відшкодування матеріальних збитків у випадках, передбачених ч. З ст. 29 КПК (ст. 334 КПК).

У резолютивній частині обвинувального вироку иовітш бути зазначені: прізвище, ім'я та по батькові підсудного; кримінальний закон, за яким підсудного визнано винним; покарання, призначене підсудному по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними; остаточна міра покарання, обрана судом; початок строку відбуття покарання; тривалість іспитового строку, якщо застосовано звільнення від відбування покарання з випробуванням; рішення про цивільний позов; рішення про речові докази і судові витрати; рішення про залік досудового ув'язнення; рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили і вказівка про порядок і строк оскарження вироку.

У випадках, передбачених ст. 54 КК, у резолютивній частині обвинувального вироку викладається рішення про позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу особам, засудженим за тяжкий чи особливо тяжкий злочин.

У випадках, передбачених ст. 96 КК, у резолютивній частині вироку зазначається рішення суду застосувати до підсудного примусове лікування.

Міра покарання повинна бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло жодних сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом.

Якщо підсудному було пред'явлено кілька обвинувачень і деякі з них не були доведені, то у резолютивній частині вироку повинно бути зазначено, по яких з них підсудний виправданий, а по яких — засуджений.

Якщо підсудний визнається винним, але звільняється від відбування покарання, суд зазначає про це в резолютивній частині вироку.

Якщо призначається більш м'яке покарання, ніж передбачено законом за даний злочин, у резолютивній частині вироку робиться посилання на ст. 69 КК і зазначається обрана судом міра покарання.

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням відповідно до статей 75—79 і 104 КК, у резолютивній частині вироку зазначаються тривалість іспитового строку, обов'язки, покладені на засудженого, а також трудовий колектив або особа, на які, за їх згодою або на їх прохання, суд покладає обов'язок з нагляду за засудженим і проведення з ним виховної роботи.

У резолютивній частині виправдувального вироку зазначається прізвище, ім'я та по батькові виправданого; вказується, що підсудний в пред'явленому обвинуваченні визнаний невинуватим і судом виправданий; вказується про скасування запобіжного заходу про скасування заходів до забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна, про речові докази, судові витрати і про порядок та строк оскарження вироку (ст. 335 КПК).

Після підписання вироку судді повертаються до зали засідання, де головуючий або один з суддів проголошує вирок.

Всі присутні в залі судового засідання, в тому числі склад суду, заслуховують вирок стоячи.

Головуючий роз'яснює засудженому, його законному представнику, а також потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві та їх представникам зміст вироку, строки і порядок його оскарження та право подати клопотання про помилування.

Якщо підсудний не володіє мовою, якою постановлено вирок, то після його проголошення перекладач зачитує вирок підсудному його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє (ст. 341 КПК).

ТЕМА 18

Провадження справ у апеляційній інстанції

§ 1. Суть, завдання та основні риси апеляційного провадження

§ 2. Суб'єкти, процесуальний порядок

і строки розгляду в суді кримінальних справ у апеляційному провадженні

3. Скасування, зміна вироку, ухвали (постанови) апеляційним судом

§ 4. Звернення до виконання і перевірки ухвали, вироку, постанови апеляційного суду

§ 5. Участь присяжних у здійсненні правосуддя в апеляційному суді при розгляді кримінальних справ у першій інстанції

§ і. Суть, завдання та основні риси апеляційного провадження

Апеляційне провадження — самостійна стадія кримінального процесу, в якій суд вищестоящої інстанції на підставі апеляційного подання та апеляційних скарг перевіряє законність і обгрунтованість вироку, ухвали суду першої інстанції та постанови судді, що не набрали законної сили, а також постанов про застосування чи незасто-сування примусових заходів виховного і медичного харак-^теРУ> ухвалених місцевими судами.

Перед судом апеляційної інстанції при перегляді ним кримінальної справи в порядку апеляційного провадження стоять такі завдання:

а) не допустити виконання незаконного, необгрунтованого та несправедливого вироку;

491

б) швидко виправити допущені на попередніх стадіях помилки, прорахунки та порушення;

в) забезпечити захист і реалізацію прав законних інтересів учасників процесу;

г) сприяти однаковому розумінню та застосуванню законів судами першої інстанції¹.

Апеляційне провадження є важливою гарантією досягнення цілей і виконання завдань кримінального судочинства. Воно допомагає попередити набрання законної сили неправосудними вироками, ухвалами і постановами, швидко виправити допущені судом першої інстанції помилки і цим самим забезпечити охорону прав, свобод і законних інтересів учасників процесу, а також сприяє поліпшенню якості роботи нижчестоящих судів та формуванню судової практики відповідно до вимог матеріального і процесуального закону.

Апеляційне провадження судових вироків є окремим інститутом і самостійною стадією кримінального процесу. Вироки, що не набрали законної сили, можуть бути оскаржені сторонами у встановленому законом порядку до вищестоящого суду, тобто до апеляційного суду, який перевіряє законність і обгрунтованість оскарженого вироку.

Та ідея, яку закладено в основу апеляції, полягає у тому, що сторонам надано право і можливість до набрання законної сили вироком, винесеним судом, оскаржувати вирок, вказуючи на порушення при провадженні по справі й неправильність самого вироку, а вищестоящий (апеляційний) суд за наявності апеляційного подання повинен повно і всебічно перевірити законність і обґрунтованість оскарженого вироку, який може набрати законної сили і бути приведеним до виконання лише якщо його складено апеляційним (касаційним) судом².

Кримінально-процесуальний закон закріплює ряд важливих положень, що виражають сутність, характер і демократизм апеляційного провадження, Ці положення в юридичній літературі прийнято називати основними рисами апеляції (касації):

1) свобода оскарження вироків учасниками судового розгляду кримінальної справи;

2) поєднання перевірки законності з перевіркою обгрунтованості вироку;

3) ревізійне начало апеляційного провадження;

4) можливість подання в апеляційну інстанцію нових (додаткових) матеріалів;

5) обов'язковість вказівок апеляційній інстанції для нижчестоящого суду тощо¹.

§ 2. Суб'єкти, процесуальний порядок і строки розгляду в суді кримінальних справ у апеляційному провадженні

Апеляцію може бути подано: 1) на вироки, що не набрали законної сили, ухвалені місцевими судами; 2) на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами; 3) на ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом, про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування; 4) на окремі ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом; 5) на інші постанови місцевих судів у випадках, передбачених ст. 347 КПК,

Суб'єктами, які мають право подати апеляцію на зазначені рішення місцевих судів є:

1) засуджений, його законний представник і захисник — у частині, що стосується інтересів засудженого;

2) виправданий, його законний представник і захисник — у частині мотивів і підстав виправдання;

3) законний представник, захисник неповнолітнього та сам неповнолітній, щодо якого застосовано примусовий захід виховного характеру, — у частині, що стосується інтересів неповнолітнього;

4) законний представник та захисник особи, щодо якої вирішували питання про застосування примусового заходу медичного характеру;

5) обвинувачений, щодо якого справу закрито, його законний представник і захисник — у частині мотивів і підстав закриття справи;

¹ Докладніше з цього питання див.: Михеенко М. М., Нор В. Т., ШибікоВ. П. Кримінальний процес України. — К., 1999. — С 412—414.

493

6) обвинувачений, щодо якого справу направлено на додаткове розслідування, його законний представник і захисник — у частині мотивів і підстав направлення справи на додаткове розслідування;

7) цивільний відповідач або його представник — в частині, що стосується вирішення позову;

8) прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, — у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції;

9) потерпілий і його представник — у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції;

10) цивільний позивач або його представник — у частині, що стосується вирішення позову;

11) особа, щодо якої винесено окрему ухвалу (постанову) суду;

12) інші особи у випадках, передбачених ст. 348 КПК.

На думку В. Т. Маляренка та І. В. Вернидубова, у зв'язку з реформуванням системи виправлення судових помилок та запровадженням апеляційної інстанції дещо мають змінитися і функції прокурора у стадії перегляду судових рішень, які не набрали законної сили.

По-перше, право подавати апеляцію слід надати лише тому прокуророві, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції.

По-друге, права прокурора щодо подання апеляції, викладення її змісту, строків подання, доповнення, зміни й відкликання апеляції у процесі попереднього розгляду справи судом апеляційної інстанції та під час розгляду справи цим судом мають бути такими самими, як і інших учасників судового розгляду. Зокрема, прокурор має додержуватися вимог закону щодо реквізитів апеляції та її змісту, подавати апеляцію у встановлений законом строк, може вносити доповнення чи зміни до апеляції, відкликати її та подавати заперечення на апеляції інших учасників судового розгляду лише до початку розгляду справи в апеляційній інстанції¹.

¹ Маляревко В. Т., Вернидубов І. В. Прокурор у кримінальному судочинстві. — К., 2001. — С. 208.

494

Процесуальний порядок апеляційного провадження відрізняється від провадження в місцевих судах тим, що воно не повторює порядку розгляду справи судом першої інстанції, а має спрощений порядок судочинства з точки зору перевірки законності зібраних доказів по справі, перевірки однобічності або неповноти проведеного дізнання, досудового і судового слідства тощо, що дозволяє апеляційному суду в стислі строки перевірити кримінальну справу та виправити допущені порушення кримінально-процесуального закону.

Кримінально-процесуальна наука розроблює науково обгрунтовані практичні рекомендації для застосування та вдосконалення законодавства з метою забезпечення необхідних умов швидкого та повного розкриття всіх злочинів. Всебічної теоретичної розробки, перш за все, потребують питання кримінального процесу, які недостатньо врегульовані в законодавстві й неповністю досліджені наукою, що ускладнює практичну діяльність органів з боротьби зі злочинністю. Ряд питань, що потребують теоретичного дослідження і подальшої правової регламентації, пов'язаний з кримінально-процесуальними строками в апеляційному провадженні, які, в свою чергу, є умовою реалізації кримінально-процесуальних дій учасників процесу.

Ці проблеми в юридичній літературі в повному обсязі не досліджувалися, а висвітлюються лише щодо окремих інститутів кримінального процесу.

З розвитком кримінально-процесуального законодавства розвивались і вдосконалювалися й правові норми, що реалізують процесуальні строки.

Ефективність процесуальної діяльності органів досудового слідства й суду значною мірою залежить від оперативності всіх осіб, які беруть участь у процесі.

Ніщо так негативно не впливає на результати кримінального процесу, як повільність і рутинність. Ці вкрай негативні явища різко послабляють його попереджувально-виховний вплив, серйозно порушують права та законні інтереси осіб, потерпілих від злочинів, знижують розкриття останніх. Так само шкідлива і поспішність, що не може не призвести до порушення прав громадян, грубого порушення законності, що, в свою чергу, породжує справедливі нарікання й скарги, повторні розслідування і судові розгляди.

Забезпечуючи швидкість процесу, що є необхідною передумовою успішного розкриття кожного злочину, вста-

495

новлені строки сприяють створенню обстановки невідворотності викриття та покарання кожного винного, і, тим самим, здійснюють попереджувально-виховний вплив як на самого злочинця, так і на оточуючих нестійких членів суспільства. Про роль строків у кримінальному процесі свідчить і те, що вони цілком достатні для здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків учасників кримінального процесу. Строки слугують для досягнення найбільш високих результатів при найменших затратах засобів і часу, оптимальності судочинства, а також принципу процесуальної економії¹.

Кримінально-процесуальні строки слід розглядати не як технічну норму, а як дуже істотну правову категорію, зміст якої полягає в забезпеченні публічно-правових інтересів. Іншими словами, процесуальні строки покликані забезпечувати досягнення завдань кримінального судочинства по кожній конкретній справі й разом з тим охорону прав і законних інтересів учасників процесу, в тому числі обвинуваченого і потерпілого².

Традиційно в українському судочинстві єдиною формою перевірки законності й обгрунтованості вироків, ухвал, постанов суду, що не набули законної сили, було касаційне провадження.

Згідно зі змінами у кримінально-процесуальному законодавстві (ст. 347 КПК), крім касаційного застосовано провадження з перевірки вироків, постанов і ухвал, винесених місцевими судами, так зване апеляційне провадження.

Зміст, порядок підготовки і перелік документів, які додаються до апеляції, визначається ст. 350 КПК.

Апеляція на вирок, ухвалу чи постанову суду першої інстанції може бути подана протягом п'ятнадцяти діб з моменту їх проголошення, а засудженому, який перебуває під вартою — в той самий строк з моменту вручення йому копії вироку. Не вважається пропущеним вказаний строк, якщо до його закінчення апеляцію було здано на

¹ Якупов Р. X. Исчисление процессуальных сроков в советском уголовном процессе: Учебное пособие. — М., 1990. — С. 2.

пошту або адміністрації місця попереднього ув'язнення. Протягом строку, встановленого для подання апеляції, справа ніким не може бути витребувана із суду, протягом цього строку суд зобов'язаний надати сторонам за їх клопотанням можливість ознайомитися з матеріалами справи (ст. 349 КПК). Тут важливо зазначити, що апеляційний суд повинен перевіряти вирок, ухвалу чи постанову суду першої інстанції в межах апеляції. Висновки суду першої інстанції щодо фактичних обставин справи, які не оспорювалися і щодо яких відповідно до вимог ч. 1 ст. 299 і ст. 301^і КПК докази не досліджувалися, не перевіряються. Якщо розгляд апеляції дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, щодо яких апеляції не надійшли, апеляційний суд зобов'язаний прийняти таке рішення (ст. 365 КПК).

Про надходження апеляції суд першої інстанції оповіщає прокурора, інших зазначених у ст. 348 КПК заінтересованих осіб, інтересів яких стосується апеляція. Протягом п'яти діб, з часу поміщення оголошення на дошці об'яв суду, зазначені особи мають право одержати в суді копію апеляції або ознайомитися з нею в суді. Одночасно з врученням копії або з ознайомленням з апеляцією їм роз'яснюється право протягом п'яти діб з цього часу подати свої заперечення.

Щодо засудженого, який утримується під вартою, повідомлення про надходження апеляції та її копія вручаються через начальника відповідної установи. При цьому засудженому також роз'ясняється право протягом указаного часу (п'яти діб) з моменту вручення цих документів подавати свої заперечення на апеляцію.

Заперечення на апеляцію додаються до справи або передаються безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 351 КПК).

У разі подання апеляції з пропуском встановленого у ст. 349 КПК строку і за відсутності клопотання про його відновлення постановою головуючого вона визнається такою, що не підлягає розгляду.

У разі пропуску строку на апеляційне оскарження з поважних причин особи, які мають право на подання апеляції, можуть заявити клопотання перед судом, який постановив вирок, виніс ухвалу, постанову про відновлення пропущеного строку.

497

Кримінально-процесуальне законодавство не вказує, які саме причини пропуску апеляційного строку визнаються поважними і можуть бути основою для відновлення строку. Проте практика свідчить, що це може бути тяжка хвороба учасника процесу, який має намір подати апеляційне оскарження, порушення транспортного повідомлення через стихійне лихо, самі стихійні лиха, несвоєчасне виготовлення протоколу судового засідання. Цей перелік не є вичерпним. Можливі й інші поважні причини, які визначає суд¹.

Наприклад, у справі по обвинуваченню К. потерпіла В. подала апеляцію па оскарження вироку і клопотання про відновлення пропущеного строку. Ужгородський апеляційній суд визнав пропущений строк через хворобу адвоката неповажною причиною, бо він хворів недовгий час. Проте колегія по кримінальним справам Верховного Суду України, розглянувши скаргу В., визнала пропуск строку поважним².

Питання про відновлення строку вирішується в судовому засіданні судом, який розглядав справу. Про день і час розгляду клопотання своєчасно повідомляються сторони, неявка яких не перешкоджає судовому розгляду клопотання.

За результатами розгляду апеляції суд виносить ухвалу, постанову, якою відновлює пропущений строк або відмовляє у його відновленні та визнає апеляцію такою, що не підлягає розгляду. У разі винесення судом ухвали чи постанови судді про відмову у відновленні пропущеного строку, вона може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції, який має право своєю ухвалою відновити пропущений строк, визнати апеляцію такою, що підлягає розгляду, і дати розпорядження суду першої інстанції щодо виконання ним вимог ст. 351 КПК (повідомлення про апеляцію).

Апеляція, як правило, подається через суд, який постановив вирок, ухвалу чи постанову. Однак чинне кримі-

¹ Див.: Коваленко Є. Г. Порядок і строки розгляду в суді кримінальних справ під час апеляційного провадження // Міжнародне право і національне законодавство: 36. наук, праць Київського міжнар. ун-ту. — Вип. 2. — К., 2002. — С. 164—171.

нально-процесуальне законодавство передбачає винятки. Наприклад, при вирішенні питань про відмову в застосуванні заходів безпеки, або при їх скасуванні на постанову судді про відмову в задоволенні такої скарги протягом трьох діб з дня її винесення може бути подано апеляцію безпосередньо до апеляційного суду за місцем проживання особи, яка подала скаргу.

Аналогічний порядок і строки подання апеляції безпосередньо в апеляційний суд встановлені, якщо надійшла скарга на дії судді про відмову чи обрання як запобіжного заходу взяття під варту підозрюваному, обвинуваченому. На постанову судді про продовження строку тримання особи під вартою також протягом трьох діб з дня її винесення може бути подано апеляцію до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником. Подання в таких випадках апеляції не зупиняє виконання постанови судді. Постанови судді апеляційного, касаційного суду України і Верховного Суду України оскарженню не підлягають, на них не може бути внесено подання прокурора.

Апеляційна перевірка судових рішень, зазначених у ч. 2 ст. 347 КПК, здійснюється з додержанням вимог гл. ЗО КПК. При перевірці цих рішень судове слідство не провадиться. Апеляції на постанови судді, винесені в порядку, передбаченому статтями 52\ 165², 165³, 177 і 205 КПК, розглядаються не пізнішеє, як через три доби після їх надходження до апеляційного суду. Для розгляду цих апеляцій відповідні матеріали невідкладно витребуються апеляційним судом (ст. 382 КПК).

При цьому також слід мати на увазі, що до апеляції прокурора і захисника необхідно додавати стільки її копій, щоб їх можна було вручити всім учасникам судового розгляду, інтересів яких стосується апеляція.

Подання апеляції на вирок, ухвалу чи постанову суду зупиняє набрання ними законної сили та їх виконання, за винятком деяких випадків, передбачених у законі.

Після повідомлення прокурора та інших зацікавлених осіб про надходження апеляції, суд, який постановив вирок чи виніс ухвалу, постанову, протягом семи діб передає справу разом з поданою апеляцією і запереченнями на неї до апеляційного суду і визначає дату розгляду ним справи.

499

Справа призначається до розгляду не пізніше трьох місяців з дня направлення її до апеляційного суду. Вона повинна надійти до апеляційного суду не пізніше як за один місяць до визначеної судом першої інстанції дати розгляду.

У разі необхідності апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суду областей, міст Києва і Севастополя, а також військові апеляційні суди регіонів і Військово-Морських Сил можуть провести попередній розгляд справи, який здійснюється в судовому засіданні суддею одноособово з обов'язковою участю прокурора.

На судові засідання можуть бути викликані інші учасники судового розгляду кримінальної справи: засуджений, обвинувачений (якщо справу розглядатиме апеляційний суд по першій інстанції), захисник, законний представник потерпілого, обвинуваченого, підсудного тощо. Неявка в судове засідання зазначених учасників кримінальної справи не перешкоджає її розгляду.

Попередній розгляд справи починається з доповіді судді, який повідомляє про підстави, з яких справу було внесено на попередній розгляд. Прокурор та інші учасники судового розгляду висловлюють свої думки щодо питань, винесених на розгляд, після чого суддя видаляється в на-радчу кімнату для підготовки винесення постанови.

При попередньому розгляді справи апеляційний суд може прийняти одне з таких рішень:

1) про питання, пов'язані з підготовкою справи до апеляційного розгляду;

2) про відмову в прийнятті апеляції до свого розгляду;

3) про зупинення провадження в справі;

4) про повернення справи суду першої інстанції. При попередньому розгляді справи апеляційний суд

може розглянути такі питання, які пов'язані з підготовкою справи до апеляційного розгляду:

1) про необхідність проведення судового слідства та його обсяг;

2) про витребування у необхідних випадках додаткових доказів;

3) про список осіб, які підлягають виклику в судове засідання;

4) про доручення суду першої інстанції;

5) про зміну, скасування або обрання запобіжного заходу;

500

6) про виклик у необхідних випадках перекладача;

7) про розгляд справи у відкритому чи закритому судовому засіданні;

8) про день і місце розгляду справи;

9) всі інші питання, які стосуються підготовчих дій до розгляду справи.

Засуджений чи виправданий, їх законні представники підлягають обов'язковому виклику в апеляційний суд, якщо в апеляції ставиться питання про погіршення їх становища або суд визнає за необхідне провести судове слідство. У цих випадках викликаються і їх захисники, якщо їх участь у справі відповідно до вимог ст. 45 КПК є обов'язковою. Засуджений, що утримується під вартою, підлягає обов'язковому виклику в апеляційний суд також у випадках, якщо про це надійшло його клопотання.

Апеляційний суд може визнати необхідним проведення судового слідства в повному обсязі чи частково, якщо є підстави вважати, що судове слідство судом першої інстанції було проведено неповністю або однобічно.

З метою усунення неповноти чи однобічності судового слідства в суді першої інстанції апеляційний суд вправі дати цьому суду доручення про виконання окремих процесуальних дій. На виконання цього доручення суд першої інстанції проводить відповідну дію з додержанням вимог, передбачених главою 26 КПК.

Протокол судового засідання передається до апеляційного суду, який дав доручення, і приєднується до справи.

При попередньому розгляді справи за необхідності ведеться протокол (статті 356—358 КПК).

Якщо апеляційний суд прийняв рішення розглядати справу без попереднього її розгляду суддею, то про дату призначення справи до апеляційного розгляду суд першої інстанції оповіщає заінтересованих осіб направленням відповідних повідомлень та шляхом поміщення оголошення на дошці об'яв суду. Засудженому, що утримується під вартою, про призначення справи до апеляційного розгляду повідомляється через начальника відповідної установи.

Якщо в апеляції ставиться питання про погіршення становища засудженого чи виправданого, суд першої інстанції одночасно повинен викликати до суду апеляційної інстанції Цих осіб, їх законних представників, а також захисників, якщо їх участь у справі згідно зі ст. 45 КПК є обов'язковою

501

(ст. 354 КПК). Неявка своєчасно повідомлених учасників судового процесу, крім прокурора, не є перешкодою для розгляду справи апеляційним судом.

Судова практика знає чимало випадків неповідомлення заінтересованих осіб або несвоєчасного їх повідомлення про дату призначення справи для розгляду в касаційному (апеляційному) суді.

Наприклад, суд першої інстанції Жовтневого району м. Києва не повідомив потерпілій К., яка оскаржила вирок, про день розгляду справи в касаційному (апеляційному) порядку, що стало істотним порушенням прав потерпілої, тому ухвалу суду було скасовано для своєчасного повідомлення всіх учасників судового розгляду справи¹.

Суд апеляційної інстанції розглядає справу в призначений судом першої інстанції день. Проте у випадках, якщо при попередньому або апеляційному розгляді справи апеляційний суд визнав за необхідне провести судове слідство, витребувати додаткові докази, викликати в судове засідання певних осіб, зробити доручення суду першої інстанції, а також у разі особливої складності справи, він може перенести розгляд справи не більш як на тридцять діб (ст. 360 КПК).

За результатами розгляду скарги суд апеляційної інстанції виносить ухвалу. Прийнята та підписана всіма суддями в умовах нарадчої кімнати касаційна ухвала оголошується в залі судового засідання негайно після її постановления. Проте, згідно зч. 2 ст. 379 КПК у справах, що вимагають значного часу для складання мотивованої ухвали, суд має право обмежитись складанням і оголошенням лише її резолютивної частини, яку підписують всі судді. Повний текст ухвали повинен бути складений не пізніше п'яти діб з дня оголошення резолютивної частини та оголошений учасникам судового розгляду. Про час оголошення повного тексту ухвали має бути зазначено у раніше складеній її резолютивній частині.

Ухвала апеляційної інстанції є остаточною і набирає законної сили після її оголошення. Вона може бути скасована лише в касаційному провадженні або в порядку ви-

ключного провадження. Відповідно до ст. 381 КПК не пізніше трьох діб після розгляду справи, а у випадках, передбачених ч. 2 ст. 379 КПК, після складання та оголошення повного тексту ухвали, справа надсилається до суду першої інстанції для виконання ухвали. Для виконання вироку чи постанови апеляційного суду, якщо вони не були оскаржені до суду касаційної інстанції, справа надсилається до суду першої інстанції не пізніше трьох діб після набрання вироком, постановою законної сили.

Суди апеляційної інстанції в основному забезпечують правильне вирішення кримінальних справ. Проте в апеляційному порядку скасовуються та змінюються чимало вироків, постановлених судом першої інстанції.

Наприклад, за десять місяців 1997 р. у районні суди м. Києва для виконання вимог ст. 88 КПК України повернуто 89 справ, що надійшли до касаційної (нині — апеляційної) інстанції. Херсонським обласним судом у Ге-нічеський районний суд неодноразово поверталася справа К., оскільки потерпілий не був ознайомлений з протоколом судового засідання. Через це справу розглянуто в другій судовій інстанції лише через дев'ять місяців після постановления вироку.

Разом з тим, у діяльності судів апеляційної інстанції є недоліки, внаслідок яких помилки і порушення закону судами першої інстанції своєчасно не усуваються.

Тому судам апеляційної інстанції слід реагувати на такі випадки порушення закону, в тому числі на випадки тяганини, на порушення вимог закону про повідомлення відповідних осіб за поданими скаргами, а також про день розгляду справи в касаційній (апеляційній) інстанції¹.

Розгляд справи в апеляційному провадженні починається з роз'яснення головуючим прав усім учасникам судового розгляду справи, а також права давати пояснення з приводу поданих апеляцій та виступати в судових дебатах, а особам, які подали апеляції, — права підтримувати апеляції або відмовитись від них. Клопотання учасників

¹ Див.: Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України кримінальних справ у касаційному порядку» від 12 жовтня 1989 р. № 8 // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963—2000): Офіц. вид.: У 2 т. / За заг. ред. В. Ф. Бойка. — К., 2000.

503

судового розгляду повинні стосуватися частини вироку, яка оскаржена в апеляційному порядку, і вирішуються судом за правилами ст. 296 КПК.

Після цього головуючий чи один із суддів доповідає суть вироку чи постанови, повідомляє, ким і в якому обсязі вони були оскаржені, викладає основні доводи апеляцій і заперечень інших учасників процесу, якщо вони були подані. Головуючий з'ясовує, чи підтримують свої апеляції особи, які їх подали.

Неявка учасників процесу на засідання суду апеляційної інстанції не є перешкодою для розгляду справи, якщо інше не передбачено КПК або рішенням апеляційного суду.

Якщо суд апеляційної інстанції не проводив судового слідства, головуючий також повідомляє учасникам судового розгляду справи суть справи, викладає основні доводи апеляції і заперечення, що надійшли на апеляцію, з'ясовує питання підтримання апеляції, а також ознайомлює учасників судового розгляду з додатковими матеріалами, якщо вони були подані, матеріалами, що надійшли з суду першої інстанції на виконання доручень, вислуховує їх пояснення з приводу поданих апеляцій у порядку, передбаченому ст. 318 КПК, і переходить до судових дебатів.

Судове слідство в апеляційному суді провадиться за правилами глави 26 КПК лише щодо тієї частини вироку, законність і обгрунтованість якої заперечується в апеляції.

Судові дебати в суді апеляційної інстанції проводяться відповідно до вимог ст. 318 КПК і полягають у промовах учасників судового розгляду справи щодо тієї частини вироку, яка оскаржена. Першими виступають особи, які подали апеляції.

Прокурор, якщо він підтримує апеляцію, подану ним чи іншим прокурором, виступає першим, а в інших випадках — останнім.

Перед видаленням суду до нарадчої кімнати для постановления рішення щодо законності й обгрунтованості вироку суду першої інстанції підсудному, якщо він брав участь в апеляційному розгляді справи, надається останнє слово.

Нарада суддів апеляційного суду проводиться з додержанням вимог, передбачених статтями 322 і 325 КПК.

Протокол судового засідання та фіксування технічними засобами перебігу судового процесу в апеляційному суді ведуться у разі проведення ним судового слідства (ст. 362 КПК).

504

Після виходу складу суду із нарадчої кімнати головуючий проголошує одне з таких рішень:

1) ухвалу про залишення вироку чи постанови без зміни, а апеляції — без задоволення;

2) ухвалу про скасування вироку чи постанови і повернення справи прокуророві на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд у суд першої інстанції;

3) ухвалу про скасування вироку чи постанови і закриття справи;

4) ухвалу про зміну вироку чи постанови;

5) постановляє свій вирок, скасовуючи повністю чи частково вирок суду першої інстанції;

6) постановляє свою постанову, скасовуючи повністю чи частково постанову суду першої інстанції.

У результаті розгляду апеляцій на рішення, зазначені у ч. 2 ст. 347 КПК, апеляційний суд:

1) виносить ухвалу про залишення ухвали чи постанови без зміни, а апеляції без задоволення;

2) скасовує ухвалу чи постанову і повертає її на новий судовий розгляд у суд першої інстанції, а у разі скасування ухвали чи постанови про закриття справи — повертає її на додаткове розслідування;

3) скасовує окрему ухвалу чи постанову;

4) змінює ухвалу чи постанову;

5) постановляє свою ухвалу, скасовуючи повністю чи частково ухвалу чи постанову суду першої інстанції (ст. 366 КПК).

§ 3. Скасування, зміна вироку, ухвали (постанови) апеляційним судом

Скасування або зміна вироку в апеляційному провадженні може мати місце тільки в тих випадках, якщо для цього є обгрунтовані підстави, які прямо вказані в законі (ст. 367 КПК):

1) однобічність або неповнота дізнання, досудового чи судового слідства;

2) невідповідність висновків суду, викладених у вироку (постанові), фактичним обставинам справи;

3) істотне порушення кримінально-процесуального закону;

505

4) неправильне застосування кримінального закону;

5) невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого.

Апеляційний суд не має права скасувати виправдувальний вирок лише з мотивів істотного порушення прав підсудного. Апеляційний суд не має права скасувати постанову про незастосування примусових заходів виховного або медичного характеру лише з мотивів істотного порушення прав особи, щодо якої ставилося питання про застосування цих засобів.

Кожна підстава вимагає перевірки законності вироку (що полягає в додержанні кримінально-процесуального закону та правильному застосуванні норм кримінального закону) та його обгрунтованості (тобто повної відповідності висновків, що в ньому містяться, фактичним обставинам справи). Обгрунтований висновок про те, чи є вирок правильним, можна зробити, лише перевіривши наявність усіх згаданих підстав. Тому не можна погодитися з думкою, що фактично існують дві самостійні підстави для скасування вироку: його незаконність та необґрунтованість¹.

Ми поділяємо думку Г. М. Омельяненко, який вважає, що не варто тлумачити поняття підстав для скасування та зміни вироку ширше, ніж це передбачено законом, відносячи до них також порушення вимог керівних постанов Пленуму Верховного Суду. Роз'яснення Пленуму стосуються застосування тих чи інших норм закону, тому їх недодержання фактично є порушенням вимог закону, а не самостійною підставою².

Розглянемо докладніше випадки скасування чи зміни вироку, які можливі в апеляційному провадженні, на які звертає увагу ст. 367 КПК.

Одяоосібність або неповнота дізнання досудового чи судового слідства має місце у тих випадках, якщо залишилися нез'ясованими такі обставини, встановлення яких може мати істотне значення для справи. Однобічність, як правило, полягає в перевірці не всіх можливих версій, в

¹ Перлов И. Д. Надзорное производство в уголовном процессе. — М., 1974. — С. 149.

² Омельяненко Г. Питання перевірки законності та обгрунтованості вироків вищестоящою судовою інстанцією // Коментар судової практики з кримінальних справ — К., 1997. — № 6. — С 128.

506

обвинувальному чи, навпаки, виправдувальному ухилі під час провадження у справі. Неповнота ж характеризує до-судове чи судове слідство у справі, в якій не були встановлені всі обставини, що підлягають доказуванню (статті 23, 64, 433 КПК)¹.

Невідповідність висновків суду, викладених у вироку (постанові), фактичним обставинам справи слід розуміти як непідтвердження висновків суду доказами, що були розглянуті при провадженні судового слідства, а також наявність у справі суперечливих доказів, що судом були покладені в основу обвинувального чи виправдувального вироку, якщо за наявності суперечливих доказів, які мають істотне значення для висновків суду, у вироку (постанові) не зазначено, чому суд взяв до уваги одні докази і відкинув інші (ч. 1 п. З ст. 369 КПК).

Вирок чи постанова із зазначених підстав підлягають скасуванню чи зміні лише тоді, якщо невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи могла вплинути на вирішення питання про винуватість засудженого або невинуватість виправданого, на правильність застосування кримінального закону, на визначення міри покарання або застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру.

Перевіряючи правильність вироку, апеляційний суд може дійти висновку, що суд першої інстанції дослідив усі докази, зібрані при провадженні дізнання, досудового і судового слідства, проте неправильно провів їх оцінку, внаслідок чого викладені у вироку висновки не підтверджуються доказами.

Істотним порушенням вимог кримінально-процесуаль-ного закону є такі порушення, що перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обгрунтований і справедливий вирок чи постанову.

Вирок (постанову) в будь-якому разі належить скасувати, якщо:

1) є підстави для закриття справи, але її не було закрито;

2) вирок винесено незаконним складом суду;

3) порушено право обвинуваченого на захист;

¹ МихеєикоМ. М., Hop В. И., ШибікоВ. П. Зазнач, праця. — С 420.

507

4) порушено право обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача;

5) розслідування справи провадила особа, яка підлягала відводу;

6) справу розглянуто у відсутності підсудного, за винятком випадку, передбаченого ч. 2 ст. 262 КПК;

7) порушено правила підсудності;

8) порушено таємницю наради суддів;

9) вирок (постанову) не підписано будь-ким із суддів;

10) у справі відсутній протокол судового засідання або перебіг судового процесу у передбачених КПК випадках не фіксувався технічними засобами;

11) порушено вимоги статей КПК про обов'язковість пред'явлення обвинувачення і матеріалів розслідування для ознайомлення;

12) обвинувальний висновок не затверджений прокурором чи він не був вручений обвинуваченому;

13) порушено вимоги статей КПК, що встановлюють незмінність складу суду, надання підсудному права виступити в дебатах і з останнім словом (ст. 370 КПК).

Незважаючи на те, що в законі прямо зазначено, які саме процесуальні порушення тягнуть безумовне скасування вироку, на практиці апеляційні інстанції іноді розцінюють деякі з цих порушень як неістотні. Наприклад, на практиці постало питання про те, чи є порушенням права обвинуваченого на захист задоволення слідчим або судом клопотання обвинуваченого про відмову від захисника, призначеного відповідно до ст. 45 КПК, з тих мотивів, що він бажає здійснювати своє право на захист без участі захисника. Виходячи зі ст. 46 КПК, обвинувачений має право відмовитися від захисника у будь-якій справі. Однак у справах неповнолітніх, осіб, які мають фізичні чи психічні вади або не володіють мовою, якою ведеться судочинство, а також у справах про злочини, за які може бути призначено довічне позбавлення волі, заявлений відвід не є обов'язковим для слідчого або суду.

Неправильним застосуванням кримінального закону, що тягне за собою скасування або зміну вироку (постанови) є:

— незастосування судом кримінального закону, який підлягає застосуванню;

508

— застосування кримінального закону, який не підлягає застосуванню;

— неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту (ст. 371 КПК).

Неправильне застосування кримінального закону полягає не лише у помилковій юридичній кваліфікації злочинів, а й у деяких інших формах.

Як неправильне застосування кримінального закону, яке тягне скасування вироку на підставі ст. 371 КПК, слід розглядати: визначення судом покарання за сукупністю злочинів без призначення його за кожний злочин окремо; призначення покарання за злочини, що входять у сукупність, без визначення остаточного покарання; неприєднання (хоча б частково) частини покарання, не відбутої за попереднім вироком (про який суду було відомо), до покарання, призначеного за новий злочин, якщо розмір останнього покарання не є максимальним для даного виду¹.

Наведемо приклад з практики. Суд неправильно застосував кримінальний закон, що потягло за собою зміну вироку, оскільки у разі визнання підсудного винним у замаху на вчинення злочину у вироку необхідно вказати причини, з яких злочин не було доведено до кінця. Особа, яка намагалась вчинити замах на зґвалтування, але добровільно відмовилась від продовження злочинних дій, не може нести відповідальність за ст. 17, ч. 1 ст. 117 КК (ст. 15, ч. 1 ст. 152 за новим КК).

Вироком Козівського районного народного суду Тернопільської області П. засуджено за ст. 17, ч. 1 ст. 117 КК (ст. 15, ч. 1 ст. 152 нового КК) за замах на зґвалтування. Познайомившись на весіллі з X., він завів її на околицю села, де наполягав на тому, щоб вона вступила з ним у статеві зносини. Коли та відмовилась, він збив її з ніг і, долаючи опір, бив по обличчю і голові, намагаючись при цьому вчинити статевий акт. Від ударів по голові потерпіла знепритомніла, а коли отямилася, то побачила, що напівроздягнутий П. сидить поруч.

Суд вищестоящої інстанції вирок залишив без змін.

За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України судові рішення змінено з таких підстав. Як

¹ Омельяненко Г. Питання перевірки законності та обгрунтованості вироків вищестоящою судовою інстанцією // Там само. — С. 148—149.

509

зазначила президія, суд вірно встановив фактичні обставини злочину на підставі пояснень потерпілої та висновку судово-медичної експертизи про наявність у неї тілесних ушкоджень. З цих матеріалів справи вбачається, що П. мав намір, застосовуючи силу, вступити в статеві зносини з потерпілою.

Проте такі дії засудженого кваліфіковано за ст. 17, ч. 1 ст. 117 КК (ст. 15 ч. 1 ст. 152 нового КК) як замах на зґвалтування без достатніх підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 15 КК України замахом на злочин визнаються умисні дії, безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, якщо при цьому останній не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі винної особи.

Пленум Верховного Суду України у п. 15 постанови *Про виконання судами республіки законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» від 29 червня 1990 р. № 5 звернув увагу на те, що в разі визнання підсудного винним у замаху на вчинення злочину у вироку необхідно вказати причини, з яких злочин не було доведено до кінця.

У даній же справі суд, визнавши П. винним у замаху на зґвалтування X., всупереч зазначеним керівним роз'ясненням Пленуму не вказав у вироку, з яких причин засуджений не довів злочину до кінця. З матеріалів справи вбачається, що потерпіла була у непритомному стані й ніхто й ніщо не перешкоджало П. їїзґвалтувати. За поясненнями X., вона не знає, чи зґвалтував її П. Вона лише засвідчила, що він намагався вступити з нею в статеві зносини і у відповідь на відмову побив її'.

Отже, у справі встановлено, що П. фактично добровільно відмовився від свого злочинного наміру — зґвалтувати потерпілу. Разом з тим встановлено й те, що П. умисно заподіяв потерпілій легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я. В зв'язку з цим президія обласного (нині апеляційного) суду перекваліфікувала дії засудженого на ч. 1 ст. 106 (ст. 125 нового КК/.

Невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого полягає в тому, що призначене судом покарання, яке хоч і не виходить за межі, встанов-

¹ Практика судів України в кримінальних справах. — № 4. — К.. 1993. — С 19—20.

510

лені статтею кримінального закону, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим як через м'якість, так і суворість (ст. 372 КПК).

Наприклад, Я. було засуджено за ч. 1 ст. 296 КК (хуліганство) і ст. 121 КК (умисне тяжке тілесне ушкодження) за те, що він, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, грубо порушив громадський порядок і виявляв явну неповагу до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю і винятковим цинізмом. Протягом години він вчиняв хуліганські дії, знаходячись у гуртожитку, не реагуючи на зауваження присутніх громадян. При цьому схопив потерпілу ЛІ. за волосся, штовхнув її, від чого вона впала на підлогу, вдарившись головою об шафу, а потім став завдавати їй ударів руками і ногами по горлу, обличчю та іншим частинам тіла, затягнув потерпілу за волосся у ванну кімнату і став бити головою об ванну, спричинивши останній тілесні ушкодження: численні крововиливи на шиї, обличчі, руках і ногах, закриту травму грудної клітини, травматичну пневмонію, від яких потерпіла, знаходячись в лікарні, померла.

За таких обставинах місцевий суд визнав винним Я. за указаними статтями КК і призначив покарання в шість років позбавлення волі.

Прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, не погодився з призначенням покарання і подав апеляцію в апеляційний суд, який установив невідповідність призначеного місцевим судом покарання ступеню тяжкості злочину та особі засудженого, скасував цей вирок і повернув справу на новий судовий розгляд.

Крім зазначених випадків, апеляційний суд може скасувати вирок суду першої інстанції і постановити свій вирок у разі:

1) необхідності застосування закону про більш тяжкий злочин чи збільшення обсягу обвинувачення у вчиненні такого злочину чи у вчиненні злочину у такому обсязі і від цього обвинувачення він захищався в суді першої інстанції;

2) необхідності застосування більш суворого покарання;

3) скасування необгрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції;

4) неправильного звільнення засудженого від відбуття покарання.

511

Скасування вироку суду першої інстанції і постановления вироку апеляційним судом у разі необхідності застосування закону про більш тяжкий злочин чи збільшення обсягу обвинувачення допускається лише за умови, що в апеляції прокурора, потерпілого чи його представника ставилось питання про скасування вироку саме з цих підстав.

Вирок апеляційного суду в таких випадках повинен відповідати вимогам, зазначеним у статтях 332—335 КПК. Крім того, у вироку апеляційного суду зазначається зміст вироку суду першої інстанції, суть апеляції, мотиви прийнятого рішення.

Апеляційний суд скасовує постанову про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру і постановляє свою постанову в разі:

1) необхідності кваліфікації суспільно небезпечного діяння як більш тяжкого, якщо таке було зазначено у постанові слідчого про закриття справи і застосування примусових заходів виховного характеру або про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру;

2) застосування більш суворого виду примусових заходів виховного чи медичного характеру;

3) скасування необгрунтованої постанови суду про за-криття справи щодо неосудного або неповнолітнього з тих мотивів, що вони не вчинили суспільно небезпечне діяння.

Скасування постанови суду першої інстанції і винесення постанови апеляційним судом з цих підстав допускається, якщо з тих самих підстав було подано апеляцію прокурором чи потерпілим або його представником.

Постанова апеляційного суду про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру повинна відповідати вимогам статей 420, 448 КПК. Крім того, у постанові апеляційного суду зазначаються зміст постано-ви суду першої інстанції, суть апеляції, мотиви прийнятого рішення.

Ухвала апеляційного суду повинна складатись одним із суддів і після підписання її всіма суддями суд повертається до зали судового засідання, де ухвалу оголошує один із суддів.

Якщо складання ухвали вимагає значного часу, суд має право обмежитись складанням і оголошенням лише резо-

512

лютивної її частини, яка підписується всіма суддями. Повний текст ухвали повинен бути складений не пізніше п'яти діб з дня оголошення резолютивної частини та оголошення учасникам судового розгляду. Про час оголошення повного тексту ухвали має бути зазначено у раніше складеній її резолютивній частині.

Вирок і постанова апеляційного суду складаються і підписуються з додержанням вимог, передбачених статтями 332 і 339 КПК. Вирок проголошується, а постанова оголошується за правилами ст. 341 КПК.

Суддя апеляційного суду, залишившись при постанов-ленні вироку, винесенні ухвали чи постанови при окремій думці, має право викласти її письмово в нарадчій кімнаті. Цей документ не підлягає оголошенню, але приєднується до справи (статті 378—379 КПК).

Вирішуючи будь-які питання, пов'язані з перевіркою законності й обгрунтованості вироку, всі судді апеляційної інстанції є незалежними і користуються рівними правами. Тому, якщо один із суддів не згоден з іншими суддями щодо обраної підстави і мотивів скасування чи зміни вироку в цілому, або в окремій частині, щодо всіх засуджених чи виправданих або лише щодо одного чи деяких з них, він має право на окрему думку з цих питань, яку викладає в письмовій формі.

Згідно зі ст. 23² КПК апеляційний суд по кримінальній справі, яка знаходиться в його провадженні, має право винести окрему ухвалу (постанову), якою звертає увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені по справі факти порушення закону, причини і умови, що сприяли вчиненню злочину і вимагають вжиття відповідних заходів.

Окремі ухвали чи постанови не стосуються питань винності підсудного (засудженого), кваліфікації злочину та обсягу обвинувачення, але виносяться в нарадчій кімнаті одночасно з вироком (постановою) чи ухвалою суду і водночас з ними набувають законної сили і потребують виконання.

Якщо при провадженні досудового слідства і при розгляді справи в суді по першій інстанції не були вжиті заходи зі встановлення причин та умов, які сприяли вчиненню злочину за наявності для цього підстав, апеляційні суди зобов'язані реагувати на такі недоліки і виносити окремі ухвали (постанови).

513

Суд може окремою ухвалою (постановою) довести до відома відповідного підприємства, установи або організації про виявлені громадянином високу свідомість, мужність при виконанні громадського обов'язку, які сприяли припиненню чи розкриттю злочину.

Окрема ухвала (постанова) суду також виноситься, якщо у засудженого до позбавлення волі є неповнолітні діти, які залишилися без нагляду і потребують влаштування або встановлення над ними опіки чи піклування.

Не пізніше як у місячний строк по окремій ухвалі (постанові) має бути вжито необхідних заходів і про результати повідомлено суд, що вніс таку окрему ухвалу (постанову).

У разі залишення посадовою особою окремої ухвали (постанови) суду без розгляду повинно бути вжито заходів, передбачених статтями 254—257 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Апеляційний суд, розглядаючи кримінальну справу, має право винести окрему ухвалу (постанову) і в інших, не указаних випадках, якщо визнає це за необхідне.

§ 4. Звернення до виконання і перевірки ухвали, вироку, постанови апеляційного суду

Ухвали і постанови апеляційної інстанції набирають законної сили негайно після їх оголошення, крім випадків, передбачених КПК.

Ухвала і постанова апеляційного суду, які не підлягають оскарженню, набирають сили і виконуються негайно після їх винесення (ст. 402 КПК).

Для виконання ухвали апеляційного суду справа надсилається до суду першої інстанції не пізніше трьох діб після її розгляду, а у випадках, якщо складання ухвали вимагає значного часу і суд обмежився складанням і оголошенням лише резолютивної частини, повний текст ухвали разом із кримінальною справою повинен направлятись для виконання не пізніше п'яти діб з дня оголошення її резолютивної частини.

Для виконання вироку чи постанови апеляційного суду, якщо вони не були оскаржені до суду касаційної інстанції, опраьа надсилається до суду першої інстанції не пізніше

514

трьох діб після набрання вироком, постановою законної сили.

Якщо на підставі рішення апеляційного суду засуджений підлягає звільненню з-під варти, суд звільняє його з-під варти в залі судового засідання, У разі прийняття такого рішення у відсутності засудженого копія рішення надсилається протягом доби адміністрації місця попереднього ув'язнення для виконання. Адміністрація місця попереднього ув'язнення зобов'язана протягом доби з дня одержання копії рішення повідомити суд першої інстанції про звільнення ув'язненого з-під варти.

У будь-яких випадках суд першої інстанції зобов'язаний перевірити виконання рішення апеляційної інстанції про звільнення ув'язненого з-під варти (ст. 381 КПК).

Апеляційна перевірка судових ухвал і постанов, вказаних у ч. 2 ст. 347 КПК, здійснюється з додержанням вимог глави ЗО КПК. При перевірці таких рішень судове слідство не провадиться. Апеляції на постанови судді, подані щодо оскарження рішень про відмову в застосуванні заходів безпеки або про їх скасування; про порядок обрання чи відмови в обранні запобіжного заходу, про порядок продовження строків тримання під вартою; про проведення обшуку та порядку надання згоди на його проведення; направлення обвинуваченого на стаціонарну судово-медичну чи судово-психіатричну експертизи, розглядаються не пізніше, як через три доби після їх надходження до апеляційного суду. Для вирішення цих апеляцій відповідні матеріали невідкладно витребуються апеляційним судом (ч. 1 ст. 382 КПК).

§ 5. Участь присяжних у здійсненні правосуддя в апеляційному суді при розгляді кримінальних справ у першій інстанції

Правосуддя, як зазначав В. В. Мельник, — це обумовлений процесуальною формою суду присяжних процес об'єктивного, повного і всебічного дослідження в змагальному кримінальному процесі питань винуватості та вироблення з цих питань у нестандартних морально-конфліктних ситуаціях правильного і справедливого вердикту,

515

що відповідає імперативам тверезого розуму й суспільної гуманістичної совісті¹.

Немотивований виправдувальний або обвинувальний вердикт з питань винуватості, що виробляється у ході правосуддя (чи доведено, що певне діяння мало місце; чи доведено, що це діяння вчинив підсудний; чи винний підсудний у вчиненні цього діяння), відрізняється від довільного або формального правосуддя тим, що присяжні засідателі вирішують ці питання правильно і справедливо лише тоді, коли в результаті об'єктивного, повного і всебічного дослідження обставин, що підлягають доказуванню (мотив, спосіб здійснення злочину тощо), на основі безпосередньо вивчених у судовому засіданні даних і юридичних настанов головуючого вони внутрішньо переконуються в логічній неминучості та моральній обов'язковості виправдувального або обвинувального вердикту, тобто у тім, що таке рішення відповідає «правді-істині» (юридичній правді) і «правді-справедливості» (моральній, або життєвій, правді)².

Відповідно до вимог закону справжнє внутрішнє переконання присяжних щодо винуватості підсудного може бути вироблено лише на основі всіх безпосередньо досліджених у суді доказів, доводів, встановлених на їх основі обставин справи, що розглядається. Якщо їх недостатньо для встановлення істотних обставин справи і формування внутрішнього переконання присяжних щодо винуватості підсудного, то присяжні не мають права ані за законом, ані за совістю визнавати підсудного винним.

Зокрема, це випливає передусім із змісту присяги російських присяжних засідателів: «Клянусь виконувати свої обов'язки чесно і неупереджено, брати до уваги всі докази, доводи, обставини справи, що розглядалися в суді, і нічого, крім них, вирішувати справу за своїм внутрішнім переконанням і совістю, як належить вільному громадянинові і справедливій людині» (ст. 443 КПК Росії).

Для здійснення правосуддя в Україні в системі апеляційних судів крім сформованих корпусів професійних суддів діють суди присяжних.

Присяжними визнаються громадяни України, які залучаються до здійснення правосуддя, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу в здійсненні правосуддя.

Суд присяжних утворюється для розгляду по першій інстанції судових справ, визначених процесуальним законом.

Список присяжних за поданням голови апеляційного суду формується на підставі списків виборців комісією, склад якої затверджується відповідно Головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим, головою обласної ради, Київським та Севастопольським міськими головами. До складу комісії повинні входити уповноважені представники суду, органів юстиції та відповідної ради. До списків присяжних включаються громадяни, які постійно проживають на території відповідної області тощо і відповідають вимогам статті 69 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІП¹, а саме:

1. Присяжним може бути громадянин, який досяг 30-річного віку.

2. Не можуть бути присяжними особи; а) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; б) які мають хронічні, психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків присяжного; в) щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість; г) депутати всіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси.

3. Одна й та сама особа не може бути одночасно включена до списку народних засідателів і списку присяжних.

4. Особа, яка включена до списку присяжних, зобов'язана повідомити голову апеляційного суду про обставини, що виключають можливість її участі у здійсненні правосуддя.

Список присяжних затверджується рішенням відповідної ради.

Списки присяжних апеляційних військових судів за поданням голів цих судів формуються з числа військово-

¹ Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. № 3018-Ш. — К., 2002. — С 31—33.

517

службовців, рекомендованих зборами військових частин та військових установ військових гарнізонів, розташованих на території, на яку поширюється юрисдикція апеляційного військового суду. Від кожного гарнізону до списку присяжних включаються від п'ятнадцяти до двадцяти військовослужбовців, які відповідають указаним вимогам (ст. 69 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 p.).

Список присяжних апеляційного військового суду затверджується рішенням відповідної ради, на території якої розташований гарнізон.

Списки присяжних затверджуються не пізніше одного місяця з дня одержання подання голови суду і в той самий строк надсилаються до суду, а також публікуються в друкованих засобах масової інформації відповідної місцевої ради.

Списки присяжних затверджуються строком на чотири роки і переглядаються кожних два роки.

При вирішенні всіх питань, пов'язаних з розглядом справи і постановлениям судового рішення присяжні мають такі самі права, як і професійний суддя.

Гарантії незалежності й недоторканності професійних суддів, передбачені законом, поширюються і на присяжних на час виконання ними обов'язків зі здійснення правосуддя.

Присяжним за час виконання ними обов'язків у суді виплачується винагорода, виходячи з розміру їх середньомісячного заробітку чи пенсії, але не меншого, ніж посадовий оклад судді відповідного суду. їм відшкодовуються витрати на проїзд і наймання житла, а також виплачуються добові. Ці виплати здійснюються судом за рахунок коштів, передбачених у Державному бюджеті України.

Звільнення присяжного з роботи або переведення на іншу роботу без його згоди під час виконання ним обов'язків у суді, а також з мотивів виконання обов'язків присяжного визнається грубим порушенням законодавства про працю і тягне передбачену законом відповідальність винних осіб.

Присяжні залучаються до здійснення правосуддя в порядку черговості на строк не більше одного місяця на рік, крім випадків, якщо продовження цього строку зумовлено необхідністю закінчити розгляд справи, розпочатої за їх участі.

Письмове запрошення для участі у здійсненні правосуддя має бути надіслано присяжному не пізніше як за два тижні до початку судового засідання. У запрошенні

518

зазначаються права та обов'язки присяжного, перелік вимог щодо присяжних, а також підстави для звільнення їх від виконання вказаних обов'язків.

Суд, який запрошує присяжного, повинен письмово повідомити про це керівництво підприємства, установи, організації за місцем його роботи не пізніше як у двотижневий строк до початку судового засідання.

Керівник підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності, зобов'язаний звільнити присяжного від роботи на час виконання ним обов'язків у суді. Відмова у звільненні від роботи вважається неповагою до суду і тягне передбачену законом відповідальність винних посадових осіб.

Присяжний зобов'язаний вчасно з'явитися за запрошенням до суду для участі в судовому засіданні. Неявка без поважних причин у судове засідання вважається неповагою до суду.

Порядок відбору присяжних для розгляду справи, порядок принесення ними присяги та її зміст визначається процесуальним законом (статті 66—72 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. № 3018-Ш).

ТЕМА 19

Застосування примусових заходів медичного характеру

§ 1. Поняття примусових заходів медичного характеру та їх види

§ 2. Процесуальний порядок провадження

досудового слідства в справах про діяння неосудних або обмежено осудних осіб

§ 3. Особливості судового розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру

§ 1. Поняття примусових заходів медичного характеру та їх види

Найважливішими засобами боротьби зі злочинністю є кримінально-правові засоби. їх виникнення і розвиток пов'язані з реакцією суспільства і держави на злочини, тобто правопорушення, які держава визнає небезпечними. Реакцією держави щодо особи, яка вчинила злочин, є покарання. Іншого реагування людство поки що не знайшло. Але щоб застосовувати передбачене кримінальним законом покарання за вчинені діяння, необхідно встановити: в чому полягає це діяння, хто його вчинив, яким чином, з якою формою вини, які наслідки настали та багато інших обставин. Щоб їх з'ясувати та застосувати норми КК, державі необхідно мати відповідні установи кримінального переслідування та суду, а також передбачити в законі, хто, коли, де і з допомогою яких засобів має право і зобов'язаний виконувати певні дії, спрямовані на досягнення зазначених цілей. Реалізацію цих завдань та застосування норм кримінального права забезпечує кримінально-процесуальне право і кримінальний процес, що спираються на норми кримінального права.

520

Кримінально-процесуальне законодавство надає органам дізнання, досудового слідства, прокуророві та суду такі владні повноваження, реалізація яких завжди тією чи іншою мірою обмежує або ущемлює найбільш значимі конституційні права і свободи людини, яка потрапляє у сферу його діяльності. Найменші відступи від демократичних чи гуманістичних засад як при законодавчому регулюванні кримінального процесу, так і під час правозас-тосовчої діяльності призводять до істотного ущемлення прав людини та заподіяння шкоди авторитету держави.

Не випадково основоположні принципи кримінального процесу продекларовано у ряді міжнародних документів про захист прав людини і громадянина¹. В статті 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначено, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою. Нікого не може бути позбавлено волі інакше, як на підставах і відповідно до такої процедури, що їх встановлено законом². Тому провадження щодо осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, повинно відповідати вимогам сьогоднішнього часу щодо захисту прав і свобод людини і громадянина України.

Близько 170 років тому в західноєвропейській юридичній і психіатричній науці виникла проблема щодо альтернативи «осудний—неосудний». З'ясувалося, що є велика група осіб, які є осудними щодо вчиненого злочину, однак страждають на психічні аномалії, що певним чином впливають на їхню поведінку.

На цій підставі виникло дискусійне питання про так звану обмежену, зменшену, відносну, спеціальну, погра-ничну або часткову осудність, яке і на сьогодні остаточно не вирішено, навіть з прийняттям нового Кримінального кодексу України, нові норми якого визначають поняття особи, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру, яка вчинила у стані неосудності та обмеженої осудності суспільно небезпечні діяння, а також яка вчинила злочин у стані осудності, але захворіла на психі-

¹ Маляренко В. Т., Вернидубов І. В. Прокурор у кримінальному судочинстві. — К., 2001. — С. 3.

² Молдован В. В., Молдован А. В. Порівняльне кримінально-процесуальне право. — К., 1999. — С 259.

521

чну хворобу до постановления вироку або під час відбуття покарання (ст. 93 КК). Це питання пов'язано з осудністю, є надзвичайно складним, при його вирішенні можливі найрізноманітніші градації, проте складність проблеми лише доводить необхідність її поглибленого вивчення та розробки.

Для повноти розкриття цієї проблеми необхідно зазначити, що обмежена осудність у різних варіантах визнається кримінальним законодавством Німеччини, Італії, Данії, Фінляндії, Швейцарії, Японії.

І хоча важко погодитися з усіма запропонованими авторськими варіантами назв, слід зазначити, що деякі юристи, як, наприклад, П. П. Музика, Ю. М. Антонян, С. В. Бо-родін, А. В. Наумов, визнають поняття «обмежена» та «зменшена» щодо осудності особи як «тотожні». На наш погляд, це невірне тлумачення.

За тлумачним словником української мови: «Обмежений — з вузьким кругозором, інтересами, обмежений у якомусь відношенні; зменшений — зроблений меншим»¹.

Отже, вищезазначені поняття не тотожні, й відповідно поняття «зменшена осудність» щодо особи застосовувати недоцільно, як стверджують деякі автори², оскільки судам при призначенні покарання необхідно буде враховувати всі обставини, а саме: особистість злочинця та обставини справи, наприклад, для призначення покарання менше нижчої межі або переходу до іншого, більш м'якого виду покарань, ніж передбачено санкцією статті.

З такими доводами навряд чи можна погодитися, оскільки при призначенні покарання по кожній кримінальній справі, незалежно від обмеженої осудності чи стану неосудності, в якому підсудний вчинив злочин, суд повинен враховувати всі обставини, в тому числі й особистість злочинця.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК).

¹ Словник української мови: В 11-ти т. — К., 1970—1980. — Т. З, 5.

² Лень В. В. До питання, пов'язаного з осудністю // Вісник Запорізького юридичного інституту. — 1988. —№ 2. — С 129.

522

Осудність є однією із загальних ознак суб'єкта злочину і, водночас, юридичною передумовою вини та кримінальної відповідальності. Вона характеризується таким психічним станом особи, за якого та в момент вчинення злочину здатна була усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Осудною може бути визнана лише особа, наділена свідомістю та волею, що унеможливлюють для неї усвідомлення своєї поведінки та керування нею. Спроможність такого усвідомлення означає здатність особи розуміти фактичний бік та суспільну небезпечність її поведінки, що включає зміст вчинків, їх наслідки, причинний зв'язок між ними та соціальне значення діяння в цілому. Спроможність керування особою своєю поведінкою означає здатність обирати її напрям і контролювати свої дії (бездіяльність).

Особа, не здатна усвідомлювати фактичний характер чи суспільну небезпечність своєї поведінки, або ж, при збереженні такої здатності, керувати нею, не може визнаватись осудною, бути суб'єктом злочину і підлягати кримінальній відповідальності¹.

Осудність та вік є передумовами кримінальної відповідальності, якій передує свідомий вольовий вибір, що включає розуміння соціального значення злочинних дій або бездіяльності та передбачення їх наслідків. Вибір варіанту поведінки являє собою результат взаємодії зовнішньої ситуації з особливостями особи суб'єкта, зокрема, з його психічним станом.

Психічний стан особи впливає на цілий комплекс кримінально-правових проявів суб'єкта: сам факт злочину, його характер, обставини.

Осудність, так само як вина та відповідальність, — центральна методологічна категорія права як з погляду її фундаментального теоретичного рішення, так і з погляду практичної цінності та прикладного значення для додержання прав і свобод людини².

Осудність — кримінально-правове поняття, що є невід'ємною ознакою суб'єкта злочину. Точне та повне

¹ Див.: Яцеако С. С Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. — К., 2002. — С 35—36.

² Михеев Р. И. Уголовное право и психиатрия. — Владивосток, 1988. — С 17.

523

встановлення осудності — необхідна умова вирішення питання про визнання особи винною¹.

Осудність характеризує спроможність індивіда в момент вчинення злочину усвідомлювати фактичний характер своєї поведінки, її соціальні наслідки, а також керувати своєю поведінкою. В понятті осудності виділяються два критерії: медичний та юридичний. Дехто помилково вважає, що осудним може бути лише психічно здоровий суб'єкт. Однак осудними можуть визнаватися і психопатичні особи, які вчинили протиправні дії у стані компенсації, і душевно хворі у стані ремісії, тобто у тих випадках, коли особи, які мають психічні захворювання, що формально входять до складу медичного критерію неосудності, можуть усвідомлювати власну поведінку та керувати нею.

Отже, сам факт наявності психічного захворювання автоматично не тягне визнання особи неосудною.

Юридичний критерій характеризує неосудність у змістовному аспекті, його визначають три ознаки: інтелектуальна, вольова та емоційна. Однак у формулу осудності входять лише дві: інтелектуальна і вольова. Емоційна ознака самостійного значення не має, однак повинна враховуватися при встановленні осудності, оскільки в деяких випадках емоційне збудження (наприклад, при патологічному афекті) може виключати осудність особи².

Для наявності юридичного критерію неосудності достатньо однієї ознаки — інтелектуальної або вольової. Якщо особа не втратила жодної із цих ознак, її не може бути визнано неосудною.

Наприклад, у вироку в справі А., засудженого Шевченківським місцевим судом м. Києва за ч. З ст. 101 КК, зазначається, що відповідно до висновку стаціонарної судово-психіатричної експертизи А. * виявляє ознаки олігофренії з помірно вираженими вольовими порушеннями. Однак у той період часу, до якого належать інкримі-

¹ Мірошніченко Н., Орловська Н. Обмежена осудність та її законодавче вирішення // Право України. — 1997. — № 7.— С 23.

² Уголовный закон: опыт теоретического моделирования. — М., 1968. — С. 38.

524

новані йому діяння, ...А. не виявив якогось душевного розладу психічної діяльності, був здатний віддавати собі звіт у своїх діях і керувати ними, а тому А. стосовно вчиненого осудний»¹.

Неосудність — це зумовлена розладом психічної діяльності нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними в момент вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК. Вчинення такого діяння в стані неосудності не тягне кримінальної відповідальності особи через відсутність її вини. Однак таке діяння залишається кримінально протиправним (природно, якщо відсутні обставини, що виключають злочинність діяння, перелічені в статтях 36—43 КК). З урахуванням проти-правності та суспільної небезпечності діяння неосудної особи для запобігання вчинення нею інших суспільно небезпечних діянь та її лікування до такої особи судом може застосовано примусовий захід медичного характеру — надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку або госпіталізація до психіатричного закладу з одним із трьох видів нагляду (див. коментар до ст. 93 КК)¹.

Отже, у визначенні закріплюються обидва критерії неосудності: медичний та юридичний.

Примусові заходи медичного характеру також можуть застосовуватись до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановления вироку або під час відбування покарання. Частина З ст. 19 КК передбачає випадок, коли особа вчинила злочин в стані осудності, але потім, до постановления вироку, захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Суд, якщо визнає за потрібне, виносить ухвалу, а суддя постанову про застосування до такої особи примусового заходу медичного характеру (ч. 1 ст. 421 КІШ). Після одужання особу може бути піддано покаранню, якщо не закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або не з'явилися інші підстави для звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання. Час перебування у психіатричному закладі особи, до якої було застосовано примусовий захід медичного харак-

¹ Юридична практика. — 1996. — № 23 (33).

² Див.: Яценко С. С Зазнач, праця. — К., 2002. — С 36.

525

теру, зараховується в строк відбуття покарання, якщо вона засуджується до позбавлення волі або виправних робіт (ч. 1 ст. 423 КПК).

В ухвалі в справі Т. судова колегія Верховного Суду України зазначила, що застосування заходів медичного характеру допускається не лише до осіб з хронічним душевним захворюванням, а й до осіб, що мають тимчасовий розлад душевної діяльності, що настав після вчинення злочину¹.

§ 2. Процесуальний порядок

провадження досудового слідства

в справах про діяння неосудних

або обмежено осудних осіб

Кримінально-процесуальне законодавство встановлює особливий порядок розслідування справ про суспільно небезпечні діяння неосудних або обмежено осудних осіб.

Досудове слідство проводиться й у випадках, якщо злочин вчинено особою, яка через свої психічні вади не може сама здійснювати своє право на захист, а також якщо це визнає за необхідне прокурор чи суд (ст. 111 КПК).

Деякі особливості досудового слідства у справах про суспільно небезпечні діяння неосудних осіб зумовлені їх психічним станом під час провадження досудового розслідування.

Наприклад, особа, що здійснила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності або захворіла після вчинення злочину на душевну хворобу, не визнається ні обвинуваченим^ ні підсудним.

Відомості про психічну хворобу особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можуть бути отримані на різних етапах розслідування, а іноді й до порушення справи. Наприклад, ще в ході оперативної розробки або оперативної перевірки матеріалів при порушенні кримінальної справи можуть бути зібрані відомості про те, що об'єкт є психічно хворим. Однак це не перешкоджає порушенню щодо

¹ Див.: З практики Верховного Суду України // Рад. право. — 1971. — № 1. — С 104.

526

нього кримінальної справи, оскільки при цьому можуть бути встановлені підстави для застосування до нього примусових заходів медичного характеру.

Для встановлення підстав застосування примусових заходів медичного характеру закон вимагає провадження слідчих дій (допитів, оглядів, обшуків, експертизи тощо), тому в кожному разі вчинення таким хворим суспільно небезпечного діяння обов'язково порушується кримінальна справа.

У деяких випадках, особливо якщо порушенню справи не передувала оперативна розробка або оперативна перевірка, відомості про душевне захворювання підозрюваного або обвинуваченого слідчий отримує безпосередньо в ході розслідування кримінальної справи. Іноді ці відомості мають певний характер. Наприклад, якщо родичі обвинуваченого або підозрюваного заявляють про наявність у особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, душевної хвороби, надають довідки лікувальних закладів або повідомляють факти знаходження обвинуваченого (підозрюваного) на лікуванні в психіатричній лікарні чи на обліку в районного психіатра. Звіти про душевну хворобу обвинуваченого можуть мати і невизначений характер, засновуватися на уривчастих фактах дивної поведінки обвинуваченого за тих або інших життєвих обставин.

При провадженні досудового слідства у справах про суспільно небезпечні діяння психічно хворих слідчий зобов'язаний з'ясувати такі обставини:

1) час, місце, спосіб та інші обставини вчинення суспільно небезпечного діяння;

2) вчинення суспільно небезпечного діяння даною особою;

3) наявність у особи, що здійснила суспільно небезпечне діяння, душевних захворювань у минулому, характер душевного захворювання в момент вчинення суспільно-небезпечного діяння і до часу розслідування події;

4) поведінка особи, що здійснила суспільно небезпечне діяння, як до його вчинення, так і після;

5) характер і розмір збитку, заподіяного суспільно небезпечним діянням.

Для визначення психічного стану особи в момент вчинення злочину велике значення має точне встановлення таких обставин, як наявність у неї душевного захворювання, контузій, серйозних травм у минулому (не тільки в період, що передував вчиненню суспільно-небезпечного діян-

527

ня, а й у дитячому, юнацькому віці тощо). Слідчий повинен допитати близьких родичів особи, яка вчинила злочин, і по можливості витребувати документи, що підтверджують факт його душевного захворювання (виписки з історії хвороби, довідки військових лікувальних установ про поранення і контузії, висновок лікарських комісій та ін.).

Для встановлення психічного стану особи з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння важливе значення можуть мати відомості про його поведінку до і після вчинення суспільно небезпечного діяння. Вони можуть містити ознаки того або інпіого душевного захворювання, тимчасового розладу душевної діяльності або іншого хворобливого стану. Отримують ці відомості шляхом допиту свідків, а в деяких випадках, якщо цьому не перешкоджає психічний стан обвинуваченого, шляхом його допиту.

У процесі вирішення питання про суспільно небезпечний характер діяння повинно бути обов'язково встановлено, що це діяння підпадає під ознаки відповідного діяння, передбаченого однією з норм КК.

Повинні бути досліджені обставини, зв'язок з часом, місцем, спосіб вчинення діяння, що можуть виступати як обов'язкові чи кваліфікуючі ознаки складу злочину, якщо це передбачено у диспозиції відповідної норми КК. Вірне встановлення цих обставин відіграє значну роль у з'ясуванні суспільної небезпечності особи, яка вчинила діяння. А це, в свою чергу, сприятиме правильному вибору судом відповідного примусового заходу медичного характеру¹.

Для визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого обов'язково повинна призначатися судово-психіатрична експертиза.

Склавши постанову про призначення експертизи, слідчий повинен вирішити питання про ознайомлення з цією постановою обвинуваченого і його захисника. Стаття 197 КПК дозволяє слідчому не оголошувати обвинуваченому (особі, яка вчинила злочин) постанову про призначення судово-психіатричної експертизи і висновок екс-

¹ 3 цих та інших питань розслідування справ щодо осіб, до яких є підстави застосування примусових заходів медичного характеру, див.: Галаган А. И. Особенности расследования органами внутренних дел общественно-опасных деяний лиц, признанных невменяемыми. — К., 1986; Никонюк В. В., Кальвицкий В. В. Уголовно-процессуальная деятельность по применению принудительных мер медицинского характера. — Омск, 1990 та ін.

528

пертів, якщо психічний стан обвинуваченого робить це неможливим. У цьому разі слідчий повинен скласти протокол і вказати в ньому, чому він вважає це неможливим.

У справах осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності, участь захисника є обов'язковою (ст. 45 КПК). Захисник допускається до участі в справі з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення або встановлення факту душевної хвороби особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, тобто після отримання висновку експерта, що засвідчує факт душевного захворювання цієї особи.

Якщо захисник допущений до участі в справі з моменту притягнення особи як обвинуваченого і до призначення у справі експертизи, йому повинні бути надані всі права, передбачені ст. 197 КПК.

Якщо захисник допущений до участі в справі після отримання слідчим висновку експертів, його потрібно ознайомити з висновком. Захиснику надане право заявляти заперечення, просити про постановку експерту додаткових питань, а також про призначення додаткової або повторної експертизи (ст. 203 КПК).

Відмова від захисника з боку психічно хворого або його родичів і законних представників не є підставою для відсторонення захисника від своїх обов'язків. Захист цієї категорії осіб здійснюється за рахунок державного бюджету. Отримавши висновок експертів-психіатрів, слідчий повинен оцінити його.

Подальша спрямованість і хід розслідування багато в чому залежатимуть від рішення, прийнятого слідчим після оцінки висновку експертів.

Якщо слідчий на основі всіх матеріалів справи і висновків експертів-психіатрів визнає, що обвинувачений у момент вчинення злочину був здоровий і його потрібно визнати осудним, то розслідування у справі продовжується і закінчується в загальному порядку складанням обвинувального висновку.

Якщо участь обвинуваченого в суспільно небезпечному діянні не доведено або за наявності інших обставин, що виключають можливість провадження у справі, така справа підлягає припиненню в загальному порядку незалежно від психічного стану обвинуваченого. Якщо обвинувачений буде визнаний неосудним, слідчий, припиняючи справу за обставинами, що виключають можливість проваджен-

529

-ил. •> разі, якщо психі-

хоч і не вчинив суспільно небезпечного діяння, однак становить небезпеку для суспільства, органи охорони здоров'я самостійно в адміністративному порядку можуть піддати його невідкладно примусово госпіталізувати в психіатричну лікарню¹.

По закінченні досудового слідства, якщо буде встановлено неосудність або обмежену осудність особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, слідчий складає постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В постанові повинні бути викладені всі обставини, що підтверджують вчинення цією особою суспільно небезпечного діяння, а також дані, які підтверджують, що ця особа захворіла на психічну хворобу. Така постанова разом із справою надсилається слідчим прокуророві (ч. З ст. 417 УПК), який приймає по справі одне з двох рішень:

1) погоджується з постановою слідчого, затверджує її і направляє справу до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру;

2) визнавши, що психіатрична експертиза та інші докази, зібрані в справі, є недостатніми для того, щоб зробити висновок про психічний стан такої особи (обвинуваченого), або що в справі не зібрано достатніх доказів про те, що суспільно небезпечне діяння, щодо якого провадилось досудове слідство, вчинено даною особою, повертають справу з своєю письмовою вказівкою слідчому для проведення додаткового досудового слідства (ст. 418 КПК).

§ 3. Особливості судового розгляду

справ про застосування примусових

заходів медичного характеру

Порядок судового розгляду таких справ регулюється г. 419 КПК.

Справи, що надійшли до суду від прокурора в порядку, ередбаченому ст. 418 КПК, суддя або голова суду, якщо

¹ Закон України «Про психіатричну допомогу і гарантії прав грома-н при ії наданні» // Відомості СНД. — 1992. — № 33. — С 74.

530

з постановою слідчого, вносить безпосеред] в судове засідання.

При внесенні справи в судове засідання суддя зобов заний вирішувати такі питання, пов'язані з підготовкі справи до розгляду:

— про день і місце слухання справи в судовому за< данні;

— про виклик в судове засідання прокурора і захисник

— про список осіб, які підлягають виклику в судої засідання;

— про витребування додаткових доказів;

— про можливість участі в судовому засіданні особи щодо якої розглядається справа;

— про необхідність виклику в судове засідання експерта;

— всі інші питання, що стосуються підготовчих до судового розгляду дій¹.

Якщо внаслідок однобічності й неповноти проведеного слідства не було з'ясовано всі обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, і ці прогалини не можуть бути усунуті в судовому засіданні, суд зобов'язаний повернути її на додаткове досудове слідство.

Судовий розгляд справ про застосування примусових заходів медичного характеру відбувається у відкритому судовому засіданні з обов'язковою участю прокурора і захисника, за правилами, що встановлені главами 25, 26 та 34 КІШ².

У ході судового слідства досліджуються докази, що доводять або спростовують вчинення даною особою суспільно небезпечного діяння, а також перевіряються інші обставини, що мають істотне значення для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В необхідних випадках в судове засідання викликається експерт.

Якщо особа, щодо якої розглядається справа, викликана в судове засідання, суд вислуховує її пояснення, а потім

¹ Див.: п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру» від 19 березня 1993 р. № 2 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. № 3 // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. — К., 1995. — С. 266.

¹ Див.: Кримінальний процес України: Підручник / За ред. Ю. М. Гпп-шевого та В. М. Хотенця. — Харків, 2000. — ^

висновок експерта. Після закінчення судового слідства висловлює думку прокурор, потім захисник (ст. 419 КПК), і тільки після цього суд виходить в нарадчу кімнату для винесення ухвали по справі.

Судові дебати по такій категорії справ не ведуться.

Коли суд знаходиться в нарадчій кімнаті, він вирішує такі питання:

1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння, з приводу якого порушена справа;

2) чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається справа;

3) чи вчинила особа зазначене діяння в стані неосудності або обмеженої осудності;

4) чи захворіла вона після вчинення злочину на психічну хворобу, що виключає застосування покарання;

5) чи слід застосовувати до цієї особи заходи медичного характеру і якщо слід, то які саме (ст. 420 КПК).

Якщо суд встановить, що дана особа вчинила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності або обмеженої осудності, чи після вчинення злочину захворіла на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання, суд, якщо визнає за потрібне, виносить ухвалу, а суддя постанову про застосування до цієї особи примусових заходів медичного характеру, із зазначенням, яких саме.

Якщо суд визнає непотрібним застосувати такі заходи, справу необхідно закрити, про що виноситься ухвала (постанова). В тих випадках, коли неосудність або обмежену осудність особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння або на час розгляду справи не встановлено, суд виносить ухвалу, а суддя постанову про направлення даної справи для провадження подальшого досудового слідства на загальних підставах.

Якщо вчинення вищезазначеного діяння особою, щодо якої розглядається справа, не буде доведено, суд своєю ухвалою, а суддя — постановою, закриває справу.

Скасування або зміна призначених судом примусових заходів медичного характеру може мати місце лише за ухвалою суду чи постановою судді, який застосував ці заходи, або суду за місцем лікування.

Крім цього випадку, скасування або зміна таких заходів також може мати місце, якщо особа, яка їх вчинила в стані неосудності або обмеженої осудності, видужала або

532

якщо в результаті змін у стані її здоров'я відпала потреба в раніше застосованих заходах медичного характеру.

Розгляд питання про скасування чи зміну примусових заходів медичного характеру проводиться за правилами ст. 419 КПК за поданням головного психіатра органу охорони здоров'я, якому підпорядкований медичний заклад, де тримають ту чи іншу особу. До такого подання додається висновок комісії лікарів психіатрів (статті 421—422 КПК).

Якщо особа, щодо якої були застосовані примусові заходи медичного характеру внаслідок її психічного захворювання після вчинення злочину, видужає, то суд на підставі висновку медичної комісії в порядку ст. 419 КПК виносить ухвалу, а суддя — постанову про скасування застосованого заходу медичного характеру та направлення справи для провадження досудового слідства чи судового розгляду, якщо неосудність або обмежену осудність було встановлено під час судового слідства. Час перебування в медичній установі, якщо ця особа засуджена до позбавлення волі або виправних робіт, зараховується в строк відбування покарання.

Ухвала (постанова) про відновлення справи може бути винесена в межах встановленої законом давності притягнення до кримінальної відповідальності.

На всі постанови (ухвали), що винесені судом (суддею) в порядку такого провадження, може бути подано апеляційну чи касаційну скаргу або винесено апеляційне чи касаційне подання прокурора. Апеляційні скарги чи касаційні подання прокурора вносяться в загальному порядку, з додержанням вимог норм, передбачених главами 29— 32 КПК.

ТЕМА 20

Протокольна форма досудової підготовки матеріалів

§ і. Сутність протокольної форми досудової підготовки матеріалів

§ 2. Порядок оформлення протокольної форми досудової підготовки матеріалів органами внутрішніх справ

§ 3. Процесуальний порядок провадження протокольної форми досудової підготовки матеріалів

§ 1. Сутність протокольної форми досудової підготовки матеріалів

Протягом усього періоду становлення кримінально-процесуального законодавства колишнього СРСР не раз звертались до ідеї кримінально-процесуальних форм. Здебільшого вона зводилась до процесуального спрощення, а іноді — до відверто нігілістичного ставлення до процесуальних форм. Показовим щодо цього є спеціальний циркуляр Народного Комісаріату юстиції РРФСР № 93 від 5 червня 1929 р. «Про спрощення кримінального процесу», який під приводом оперативного розслідування та посилання боротьби зі злочинністю відмінив обов'язкове винесення постанови про порушення кримінальної справи, а натомість мав оформлятися дозвіл у вигляді резолюції прокурора, слідчого чи працівника міліції по скаргах, заявах, що надійшли¹.

Таку практику активно підтримували на сторінках юридичної преси в 20-х — на початку 30-х років, під явно

¹ Див.: Сов. юстиция. — 1929. — № 27. — С. 24.

534

ідеологічним гаслом: «Мінімум форми, максимум класової суті»¹. Ця обставина, у свою чергу, стала поштовхом до появи численних пропозицій про відмову від докладної регламентації слідчих дій. Однак перша Всесоюзна нарада прокурорських і слідчих працівників (квітень 1934 р.) рішуче засудила процесуальне спрощення, наголосила на необхідності якнайсуворішого додержання процесуальних норм, висунула вимогу ліквідувати шкідливі наслідки циркуляра № 93. Порушувати кримінальні справи, як зазначалось на нараді, потрібно тільки за наявності приводу і підстав, перелічених у законі, з обов'язковим винесенням мотивованої постанови. Свого подальшого розвитку ця тенденція набула у вказівках Пленуму Верховного Суду «Про необхідність найсуворішого додержання судами кримінально-процесуальних норм» від 7 червня 1934 р. та в листі Прокурора СРСР «Про якість розслідування» від 13 серпня 1934 р. Слід зазначити, що на той час у науці існувала думка про надання органам розслідування більшої свободи при визначенні засобів збирання і перевірки доказів на основі загальних принципів кримінального процесу². Ця думка була досить революційною для свого часу і залишається актуальною й нині, зокрема щодо протокольної форми досудової підготовки матеріалів у кримінальному судочинстві³. Як правильно зазначають О. В. Баулін і О. І. Поповченко, тенденція диференціації кримінально-процесуальних норм дістала своє законодавче закріплення як у перших кримінально-процесуальних кодексах, прийнятих після жовтня 1917 р., так і в подальших. Це позначилось на правовій регламентації форм, що істотно спрощувались, а, отже, відповідно і прискорювали кримінальний процес. До них належали такі форми: чергова камера народного суду⁴; судовий наказ⁵. Попри недосконалість, вони застосовувались досить довго і лише наприкінці 40-х років були вилучені з кримінального процесу. І не тільки тому, що виявились непридатними в

¹ Див.: Там само.

² Див.: Сов. юстиция. — 1927. — № 47. — С. 26.

⁸ Баулів О. В., Поповчевко О. І. Процесуальний порядок оформлення протокольної форми досудової підготовки матеріалів міліцією. — К., 2002. — С. 3.

⁴ Кримінально-процесуальний кодекс. — Харків, 1924. — С. 91—92.

⁶ Там само. — С 92—93.

535

кримінально-процесуальній системі, а й через їх компрометацію за часів культу особи¹.

У науці кримінального процесу проблема диференціації форми кримінального судочинства є предметом давніх спорів між вченими-процесуалістами. В умовах радикальної перебудови правової системи України, розробки нового КПК та інших це питання набуває особливого значення. Чи потрібна єдина форма кримінального судочинства, чи вона повинна бути диференційована для різних категорій кримінальних справ залежно від характеру злочину, складності справи, інших ознак?

Деякі процесуалісти, наприклад, П. Ф. Пашкевич, В. І. Басков, Р. С. Абдурахманов та інші, висувають і обґрунтовують точку зору, що поряд із загально розгорнутою формою кримінального процесу повинна існувати і стисла, спрощена процесуальна форма для справ простих, по яким факт злочину і вчинення якого певною особою не викликає сумнівів². Цю теорію і було покладено в основу двох головних нормативно-правових актів, якими було запроваджено протокольну форму досудової підготовки матеріалів: Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення відповідальності за хуліганство» від 26 липня 1966 р. і Указу Президії Верховної Ради УРСР від 20 березня 1985 p., яким до КПК України було введено главу VII «Протокольна форма досудової підготовки матеріалів»³. При обгрунтуванні спрощеної форми процесу її прихильники перш за все наголошують на перевагах організаційного характеру, на принципі «економії процесуальних засобів»⁴.

Але, незважаючи на обгрунтування вказаними та іншими авторами необхідності спрощеної форми провадження по деяких справах, з цього приводу є пропозиції М. С. Стро-говича, який категорично виступав проти спрощення кримінально-процесуальної форми, цілком однозначно висловивши свою думку: «Пропозиції про диференціацію фор-

¹ Баулів О. В., Поповчевко О. І. Зазнач, праця. — С. 4.

² Див.: ПашкеввчП. Ф. Проблема процессуального обеспечения оперативности и быстроты уголовного судопроизводства. — М., 1971.

³ Указ Президії Верховної Ради УРСР від 20 березня 1985 р. «Про внесення змін і доповнень до КПК і ЦПК УРСР» // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1985. _ № 14. — Ст. 321.

⁴ Пашкевич П. Ф. Проблемы процессуальной экономии в советском уголовном судопроизводстве. — М., 1972.

536

ми кримінального процесу, що стали приводом до дискусії, мають повністю визначений характер і йдуть у певному напрямку; спрощення різних процесуальних форм і інститутів, ліквідації тих чи інших передбачених чинним законодавством процесуальних дій, скорочення тих чи інших процесуальних гарантій»¹. Автор зазначав, що «диференціація процесуальної форми можлива і в іншому напрямку: для більшої повноти та об'єктивності дослідження обставин по складним справам посилити процесуальні гарантії, встановити для них більш складні форми»².

Однак, незважаючи на те, що протокольна форма досу-дової підготовки матеріалів без порушення кримінальної справи і провадження дізнання указаним законом поширювалась лише на два склади злочину — дрібна крадіжка державного або громадського майна і хуліганство без обтяжуючих обставин, — вже тоді розпочалась теоретична дискусія щодо процесуальної природи протокольної форми та доцільності її введення до судочинства. В 1974 р. в Інституті держави і права Академії наук СРСР відбулася конференція, присвячена цій проблемі, що не розставила всі крапки над «і», а лише продовжила дискусію щодо впровадження протокольної форми. Заперечуючи доцільність введення протокольної форми, деякі науковці наголошували, що «диференціація судочинства допустима, якщо вона спрямована на встановлення додаткових гарантій, більшу деталізацію процесуальних форм»³.

Дійсно, диференціація кримінального судочинства виправдана лише тоді, коли вона встановлює такий процесуальний порядок провадження по матеріалах, що повністю забезпечує реалізацію прав і обов'язків особам, які беруть у ньому участь. Введення спрощеного порядку провадження у кримінальних справах буде доцільним у практичному плані тоді, коли воно сприятиме зміцненню законності в державі, скорочуватиме час з моменту вчинення злочину до застосування покарання до винного⁴, чим буде вико-

¹ Строгович М. С. О единой форме уголовного судопроизводства и пределах ее дифференциации // Соц. законность. — 1974. — № 9. — С. 50.

² Строгович М. С. Зазнач, праця. — С. 50.

⁸ Нужно ли изменять процессуальную форму в уголовном судопроизводстве // Соц. законность. — 1974. — № 8. — С. 65—66.

* Девісюк А. М. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів, здійснювана працівниками органів внутрішніх справ. — К., 1993. — С. 5.

537

нане основне завдання кримінального судочинства зі швидкого й повного розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності та жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК).

Як правильно зазначив С. М. Стахівський, відступи від загальної процедури при протокольній формі не порушують єдності порядку кримінального судочинства, оскільки не заперечують процесуальних принципів і спрямовані на здійснення завдань, що є єдиними для всіх органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю. Це досягається завдяки тому, що вилучення, за допомогою яких утворюються спрощені досудові форми, не поширюються на судові стадії, де всі принципи кримінального процесу повністю реалізуються¹.

Слід також зазначити, що диференціація форми процесу є неминучим наслідком існуючої в будь-якій системі тенденції до оптимізації її функціонування, прагнення досягти мети найкоротшим шляхом, тобто диференціація у напрямі її раціоналізації — соціально зумовлене і правомірне явище.

Практика підтвердила життєздатність такого підходу до протокольної форми, і це призвело до того, що законодавець в 1985 р. ввів протокольну форму до КПК УРСР. У подальшому перелік складів злочину, на які поширювалась протокольна форма, було розширено, і здійснювалось таке провадження щодо більше тридцяти складів злочинів. Однак на сьогоднішній день їх число зменшилось до двадцяти двох.

Отже, введення спрощеного і прискореного порядку кримінального судочинства з урахуванням тяжкості злочину і складності з'ясування його обставин поряд з існуванням більш складніших форм, якими є дізнання і досу-дове слідство, є значним кроком уперед у напрямі раціоналізації кримінального процесу. Адже це дозволило значно підвищити ефективність судового правозастосування, завдяки наближенню покарання до моменту вчинення злочину, розвантажити слідчий апарат і зосередити зусилля слідчих на розкритті та розслідуванні більш склад-

¹ Див.: Джига М. В., Баулін О. В., Лук'явець С І., Стахівський С. М-Провадження дізнання в Україні. — К., 1999. — С. 137.

538

них і суспільно небезпечних діянь. Крім того, значне скорочення викликів громадян для участі в слідчих діях (в тому числі як понятих) веде до зниження витрат робочого часу, що є особливо істотним у сфері матеріального виробництва.

Якщо ж злочин є більш складним і обставини його вчинення неможливо встановити за допомогою простих процесуальних дій, законодавець дозволяє порушити кримінальну справу і провести дізнання. Наприклад, злочин вчинено кількома особами і встановити всіх співучасників без провадження слідчих дій неможливо¹. Разом з тим неприйнятним є твердження, що спрощення кримінального судочинства, відмова від досудового розслідування злочинів, які не становлять великої суспільної небезпеки, завжди є ослабленням процесуальних гарантій².

У процесуальній літературі існують різні точки зору щодо поняття протокольної форми. Одні автори вважають, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів являє собою самостійну форму досудового розслідування (Д. В. Філін), що входить до стадії порушення кримінальної справи, але є не розслідуванням, а лише перевіркою обставин вчиненого злочину (В. П. Власов, В. В. Шима-новський).

На думку інших, вона має елементи досудового розслідування обставин вчиненого злочину і здійснюється у формі скороченого дізнання (Т. В. Альшевський, О. О. Чувильов, І. Д. Перлов).

Існує також погляд, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів — це спрощена процедура досудового діловодства³, а також одна із форм дізнання, що здійснюється без порушення кримінальної справи засобами і методами, що характерні для стадії перевірки заяв і повідомлень про злочини⁴.

На нашу думку, зазначені твердження не зовсім правильні. Ми поділяємо точку зору авторів (О. В. Баулін,

¹ Там само. — С 137—138.

² Михеєяко М. М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. — К., 1984. — С. 31.

³ Див.: ТертишиикВ. М. Кримінально-процесуальне право України. — К., 1999. — С. 437.

* Тертишник В. М. Уголовный процесс. — Харьков, 2000. — С. 412.

539

A. M. Денисюк, О. I. Поповченко, С. М. Стахівський та ін.), які вважають, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів — це не різновид дізнання і досудового розслідування і не зменшене провадження. Вона є самостійною процесуальною формою встановлення обставин вчиненого злочину, що характеризується спеціальними ознаками, які відрізняють її від дізнання та слідства.

Недаремно законодавець присвятив протокольній формі досудової підготовки матеріалів окремий розділ у КПК, а не включив її до глави 10 «Дізнання» чи до глави 11 «Основні положення досудового слідства».

Аналізуючи аргументи «за» і «проти» існування протокольної форми досудової підготовки матеріалів, слід погодитися з думкою про те, що її існування в сучасному законодавстві було обумовлено, а також пройшло випробування часом. Саме завдяки їй покарання максимально наближено до моменту вчинення злочину; певною мірою «розвантажується» слідчий апарат; економляться процесуальні сили і засоби під час розгляду кримінальних справ¹.

§ 2. Порядок оформлення

протокольної форми

досудової підготовки матеріалів

органами внутрішніх справ

Підставами для застосування протокольної форми досудової підготовки матеріалів є наявність достатніх даних, що свідчать про вчинення злочину, перелічених у ст. 425 КПК, це:

1) зараження венеричною хворобою (ч. 1 ст. 133 КК);

2) ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК);

3) крадіжка ( ч. 1 ст. 185 КК);

4) грабіж (ч. 1 ст. 186 КК);

5) викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання (ч. 1 ст. 188 КК);

6) шахрайство (ч. 1 ст. 190 КК);

¹ Див.: Баулів О. В., Поповченко О. І. Зазнач, праця. — С 9.

540

7) умисне знищення або пошкодження майна (ч. 1 ст. 194 КК);

8) порушення порядку заняття господарською та банківською діяльністю (ч. 1 ст. 202 КК);

9) заняття забороненими видами господарської діяльності (ч. 1 ст. 203 КК);

10) фіктивне підприємництво (ч. 1 ст. 205 КК);

11) ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів (ч. 1 ст. 212 КК);

12) порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ч. 1 ст. 213 КК);

13) обман покупців та замовників (ч. 1 ст. 225 КК);

14) фальсифікація засобів вимірювання (ч. 1 ст. 226 КК);

15) знищення або пошкодження лісових масивів (ч. 21 ст. 245 КК);

16) незаконна порубка лісу (ст. 246 КК);

17) порушення законодавства про захист рослин (ст. 247 КК);

18) незаконне полювання (ч. 1 ст. 248 КК);

19) незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ч. 1 ст. 249 КК);

20) проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 250 КК);

21) хуліганство (ч. 1 ст. 296 КК);

22) порушення правил адміністративного нагляду (ст. 395 КК).

При очевидності вчинення вказаних фактів злочину протокольне провадження здійснюють, як правило, дільничні інспектори міліції, дізнавачі, оперативні уповноважені карного розшуку та інші працівники органів внутрішніх справ.

Діяльність органів ОВС, які готують протокольну форму досудової підготовки матеріалів, може розпочатись тільки за певних обставин.

По-перше, це наявність одного з приводів і підстав до порушення кримінальної справи, включених до переліку ст. 94 КПК і оформлених відповідно до статей 95 і 96 КПК та вимог наказу МВС України «Про затвердження і введення в дію інструкції «Про порядок прийому, реєстрації, обліку і розгляду в органах, підрозділах та установах внутрішніх справ України заяв, повідом-

541

лень та іншої інформації про злочини і пригоди» від 26 листопада 1991 р. № 500.

По-друге, наявність відповідної вказівки начальника органу дізнання конкретному працівникові щодо підготовки протокольної форми за матеріалами, що зареєстровані в книзі обліку заяв і повідомлень про злочини і пригоди. Але на практиці досить часто начальник органу дізнання дає вказівку щодо підготовки протокольної форми не конкретному виконавцеві, а начальнику структурного підрозділу, який в свою чергу дає відповідну вказівку своєму підлеглому.

Це пов'язано з тим, що в системі МВС України передбачений відомчий контроль за процесом підготовки протокольної форми, оскільки особа, що здійснює досудову підготовку матеріалів, погоджує своє рішення з начальником структурного підрозділу (наприклад, дізнавач — з начальником відділення дізнання) до направлення матеріалів протокольного провадження начальнику органу дізнання для затвердження¹.

У КПК України не встановлено, в якій формі дається доручення щодо здійснення протокольного провадження. А у практичній діяльності органів дізнання застосовуються дві форми такого доручення:

1) розпорядження начальника органу дізнання на бланку доручення, в якому крім вказівки про протокольне провадження зазначається також дата, до якої необхідно зібрати матеріали і подати їх начальнику для розгляду;

2) письмове розпорядження начальника органу дізнання про здійснення протокольного провадження, дане на документах, які за своєю суттю є приводами для порушення кримінальної справи: протоколах заяв про вчинений злочин, протоколах явки з повинною, рапортах працівників органу дізнання, які безпосередньо виявили ознаки злочину, тощо².

¹ Див. розділ 7 наказу МВС України «Про невідкладні заходи щодо вдосконалення структури і організації діяльності штатних підрозділів дізнання органів внутрішніх справ України» від 29 грудня 1995 р. №880.

² ШиянА. Г., Черненко А. П. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів в кримінально-процесуальному судочинстві України. — Дніпропетровськ, 2000. — С 16—17.

542

§ 3. Процесуальний порядок

провадження протокольної форми

досудової підготовки матеріалів

У справах про злочини, вказані в ст. 425 КПК, органи дізнання не пізніше як у десятиденний строк повинні провести такі дії:

1) встановити обставини вчиненого злочину та особу правопорушника;

2) одержати пояснення від правопорушника, очевидців та інших осіб;

3) витребувати довідку про наявність або про відсутність судимості у правопорушника;

4) витребувати характеристику з місця роботи або навчання правопорушника;

5) встановити і витребувати інші матеріали, що мають значення для розгляду справи в суді.

У правопорушника відбирається зобов'язання з'явитися за викликами органів дізнання прокурора і суду та повідомити їм про зміну місця проживання.

Як уже зазначалося, в ст. 426 КПК перелічені деякі права та обов'язки правопорушника, однак поняття правопорушника як учасника протокольного провадження закон не дає, тому в юридичній літературі є різні думки з цього питання.

Наприклад, В. М. Тертишник зазначає, що правопорушник — це особа, щодо злочинних дій якої проводиться досудова підготовка матеріалів¹. А. Г. Шиян, А. П. Черненко стверджують, що правопорушник — це особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, включене до переліку ст. 425 КПК, встановлення обставин якого і даної особи здійснюється у визначеному кримінально-процесуальним законом порядку². О. В. Баулін та О. І. Поповчен-ко визначають правопорушника як особу, щодо якої готується протокольна форма досудової підготовки матеріалів зі своїми правами й обов'язками³.

¹ Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України. — К., 1999. — С 440.

² Шиян А. Г., Черненко А. П. Зазнач, праця. — С. 36.

³ Баулін О. В., Поповченко О. І. Зазнач, праця. — С IV.

543

На нашу думку, найбільш вдалим є останнє визначення поняття правопорушника, оскільки, керуючись презумпцією невинуватості, стверджувати, що правопорушник — це особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можна тільки після того, як вступив у законну силу обвинувальний вирок суду.

Про обставини вчиненого злочину складається протокол, в якому зазначаються:

— час і місце його складання;

— ким складено протокол;

— дані про особу правопорушника;

— місце і час вчинення злочину, його способи, мотиви, наслідки та інші істотні обставини;

— фактичні дані, що підтверджують наявність злочину і вину правопорушника;

— кваліфікація злочину за статтею КК України (ч. З ст. 426 КПК).

Після складення протоколу орган дізнання (особа, якій доручено проводити протокольне провадження) повинен приєднати всі матеріали, зібрані за фактом вчинення правопорушення до протоколу, а також список осіб, які можливо будуть викликані в суд. Такий протокол повинен бути затверджений начальником органу дізнання, після чого всі матеріали пред'являються правопорушнику для ознайомлення, про що робиться відповідна відмітка в протоколі, яка засвідчується підписом правопорушника. Виконавши зазначені вище дії, орган дізнання всі матеріали разом з протоколом надсилає прокурору для перевірки законності та обгрунтованості проведених процесуальних дій і для прийняття рішення по протоколу.

У законі не визначено, скільки протоколів (один чи кілька) потрібно складати у разі вчинення злочину групою осіб. Слід погодитися з пропозицією, що коли до відповідальності притягується кілька правопорушників, то, незважаючи на те, чи були пов'язані їхні злочинні діяння єдиним наміром, складається один протокол на всіх правопорушників, і в ньому відображається роль кожного у вчиненні злочину¹.

На підставі цього протоколу прокурор може порушити одну кримінальну справу щодо кількох осіб та скласти один обвинувальний висновок, як це робить слідчий при провадженні по будь-якій кримінальній справі.

¹ Басков В. И. Протокольная форма досудебной подготовки материалов: Практическое пособие. — М., 1989. — С. 72.

544

Такий процесуальний порядок протокольного провадження на цій стадії себе виправдовує, оскільки практика свідчить про те, що якість підготовки матеріалів у протокольній формі не завжди відповідає висунутим вимогам. У деяких органах внутрішніх спрая рівень підготовки матеріалів настільки низький, що питома вага протокольного провадження виявляється незначною, оскільки суди цілком обгрунтовано повертають неякісні, неналежно підготовлені матеріали для провадження дізнання. В пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства про протокольну форму досудової підготовки матеріалів» від 27 червня 1986 р. вказується на необхідність перевірки судами якості досудової підготовки матеріалів і відповідності їх вимогам закону.

Для того, щоб не допускати будь-яких відхилень від вимог закону, необхідно добре його знати й виконувати¹.

Однією з обов'язкових умов протокольного провадження є додержання встановленого законом десятиденного терміну виконання всіх необхідних процесуальних дій, передбачених для органів дізнання ст. 426 КПК. У виняткових випадках, у разі неможливості зібрати у десятиденний строк всі необхідні матеріали, цей строк може бути продовжено прокурором, але не більш як до двадцяти днів, однак у подальшому він не підлягає ні поновленню, ні продовженню, як це має місце при провадженні досудового слідства.

При обчисленні встановленого законом строку не беруть до уваги той день, від якого починається строк. Закінчується строк о 24 годині останньої доби. Якщо закінчення строку припадає на неробочий день, то останнім днем вважається наступний робочий день.

Зважаючи на вельми короткий строк, визначений законом для досудової підготовки матеріалів у протокольній формі, в літературі акцентується на необхідності враховувати і такий чинник, як порядок виклику правопорушників і очевидців у орган дізнання, оскільки це питання далеко не технічне, а процесуально важливе: від його вирішення залежить подальше провадження по справі. Виклик правопорушника чи очевидців в орган дізнання може здійснюватись не лише за допомогою повістки, а й шляхом направлення телеграми, по телефону. При цьому необхідно чітко

¹ Див,: Денисюк А. М. Зазнач, праця. — С. 9.

18 3-85 545

вказати час і місце явки, поштову адресу органу дізнання, прізвище посадової особи, до якої необхідно з'явитись, доцільно також вказати її номер телефона¹.

У разі порушення строків прокурор може повернути органу дізнання матеріали протокольного провадження для порушення кримінальної справи або сам порушити кримінальну справу, направивши її для провадження досудо-вого розслідування. Якщо по справі були допущені зволікання, внаслідок чого втрачені, наприклад, важливі докази, то прокурор одночасно з порушенням кримінальної справи вносить подання керівнику органу внутрішніх справ, в якому ставить питання про відповідальність посадових осіб, що допустили зволікання.

При провадженні протокольної форми підготовки матеріалів значно обмеженими є джерела доказів та засоби доказування.

Наявність чи відсутність події злочину, винність особи, яка його вчинила, характер і розмір заподіяної шкоди, обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують правопорушника, інші обставини встановлюються поясненнями за правопорушника та очевидців, протоколом огляду місця події — це одна з основних процесуальних дій, яку виконує особа, що здійснює досудову підготовку матеріалів. Пояснення правопорушника та очевидців, як і протокол допиту по кримінальній справі, повинен відповідати певним вимогам і містити необхідні реквізити: дані про місце і час дачі пояснень; посаду і прізвище особи, що брала пояснення; дані особи, від якої отримано пояснення (прізвище, ім'я та по батькові, місце і час народження, національність, освіта, місце роботи або навчання, сімейний стан, домашня адреса); про характер і обставини вчиненого злочину, що викладаються від першої особи. Слід також вказати, в яких відносинах між собою перебувають правопорушник і постраждалі від злочину або інша опитувана особа. Зазначаються також дані документа, що посвідчує особу правопорушника, який дає пояснення.

Пояснення може бути записано або власноручно особою, що дає пояснення, або співробітником органів внутрішніх справ. У першому випадку допитуваному спочатку пропонується повно і докладно розповісти про характер і обста-

¹ Басков В. И. Зазнач, праця. — С 44.

546

вини правопорушення. Особа, яка провадить протокольне провадження, може задати питання, що конкретизують. Питання та відповіді на них заносяться до пояснення. В кінці пояснення робиться позначка про те, що воно написано власноручно. Пояснення, записане працівником міліції, повинно бути зачитано особі, що дала його, про що робиться позначка в поясненні, а потім ця особа повинна підписати кожну сторінку свого пояснення. Посадова особа органів внутрішніх справ підписує пояснення на останній сторінці.

Якщо після ознайомлення з записом пояснення виникає необхідність внести уточнення чи доповнення, то про це робиться відмітка в кінці пояснення. Небажано вносити в текст пояснення виправлення, поправки тощо.

Якщо правопорушник або очевидець дають пояснення не в приміщенні органів внутрішніх справ, а в іншому місці, то про це робиться відмітка в поясненні.

Виходячи зі змісту закону при протокольному провадженні очевидці та інші особи не попереджуються про кримінальну відповідальність згідно зі статтями 384 і 385 КК за дачу неправдивих пояснень або за відмову від дачі пояснень.

У разі, якщо пояснення дає особа, що не володіє мовою, на якій ведеться процес, повинні вживатись заходи, щоб забезпечити для цієї особи перекладача. Перекладачем може бути особа, що вільно володіє обома мовами і не зацікавлена в справі. При цьому не слід особі, яка здійснює досудове провадження, брати на себе виконання функції перекладача або доручати виконання цих обов'язків кому-небудь з учасників процесу. Якщо провадження здійснюється за участю перекладача, слід додержуватись такого правила: перекладач підписує кожну сторінку пояснення і пояснення в цілому. Правопорушник в кінці пояснення засвідчує своїм підписом, що переклад зроблений в усній формі, відповідає його поясненню. Якщо пояснення перекладено на іншу мову в письмовій формі, то і перекладач, і правопорушник своїми підписами на кожній сторінці засвідчують правильність перекладу.

При провадженні протокольної форми досудової підготовки матеріалів проводити слідчі дії законом заборонено. Винятком є огляд місця події та накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, що дозволено проводити до порушення кримінальної справи.

При проведенні огляду слід керуватися відповідними вимогами закону (статті 190 і 191 КПК). Огляд проводиться

18* 547

в присутності не менш як двох понятих, які залучаються відповідно до вимог ст. 127 КПК.

Якщо необхідно при цьому використати спеціальні знання, то до огляду місця події може залучатися спеціаліст (лікар, біолог, інженер та інші). Залучення спеціаліста, форма його участі й результати повинні відповідати вимогам, що містяться в ст. 128^і КПК. Про участь спеціаліста в огляді місця подій обов'язково зазначається в протоколі огляду.

Для уточнення обстановки на місці події, відшукування певних предметів тощо до участі в огляді можуть бути залучені правопорушник і очевидці злочину.

У процесі проведення огляду згідно зі статтями 85^і, 85² КПК дозволяється застосовувати кіно-, відеозйомку, звукозапис, фотографувати, робити необхідні вимірювання, складати різні схеми тощо.

Документи є головним джерелом інформації при провадженні протокольної форми. Орган дізнання, що здійснює це провадження, має вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян різні документи, що можуть стати доказами по справі. Згідно зі ст. 426 КПК щодо правопорушника в першу чергу витребують довідку про наявність або відсутність судимості, характеристику з місця його навчання або роботи.

Довідка про наявність чи відсутність судимості повинна бути витребувана одразу ж після початку цього провадження. Відповідний запит виходить від особи, що здійснює підготовку матеріалів. На запиті робиться відповідна позначка про терміновість його виконання. Для витребування довідки про наявність чи відсутність судимості використовується спеціальний бланк, на якому вказуються відомі дані про правопорушника. Довідка підписується особою, що здійснює перевірку. Оформлена таким чином, вона набуває сили процесуального документу.

Після вивчення всіх матеріалів, що надійшли від органу дізнання, визнавши їх достатніми для розгляду в судовому засіданні, прокурор виносить постанову про порушення кримінальної справи, обирає щодо правопорушника в необхідних випадках запобіжний захід і складає обвинувальний висновок та направляє справу до суду або повертає матеріали для провадження досудового слідства, а в разі відсутності підстав до порушення кримінальної справи відмовляє в її порушенні (ст. 430 КПК).

548

Суддя, отримавши матеріали протокольного провадження, за якими прокурор порушив кримінальну справу і склав обвинувальний висновок, не пізніше як у десятиденний строк з моменту надходження справи в суд повинен розглянути її по суті. Якщо при розгляді таких справ виникає необхідність з'ясування істотних додаткових обставин, що не можуть бути встановлені в судовому засіданні, суд має право повернути справу для провадження додаткового слідства.

Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що істотними, зокрема, є такі порушення, якщо:

— досудова підготовка матеріалів проведена про злочини, які не передбачені в ст. 425 КПК;

— правопорушник є неповнолітнім чи особою, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснювати право на захист (ст. 111 КПК);

— зібраних матеріалів недостатньо для розгляду справи в суді;

— є підстави для пред'явлення правопорушнику обвинувачення у злочині, про який досудова підготовка матеріалів не проводилась, або в злочині, у справі про який повинно провадитись дізнання чи досудове слідство;

— є підстави для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, якщо окремий розгляд справи про них неможливий;

— матеріали досудової підготовки не були пред'явлені правопорушнику для ознайомлення;

— зміст протоколу про обставини вчиненого злочину не відповідає вимогам закону або він не затверджений начальником органу дізнання (ч. 4 ст. 426 КПК);

— орган дізнання застосував щодо правопорушника запобіжний захід;

— у ході досудової підготовки проведено слідчі дії (крім тих, що передбачені в законі);

— правопорушник зник і місцезнаходження його невідоме (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства про протокольну форму досудової підготовки матеріалів» від 27 червня 1986 р.¹.

Судовий розгляд за справами протокольного провадження провадиться за загальними правилами кримінального судочинства.

¹ Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах (1973—1998). — К., 1998. — С 172.

549

ТЕМА 21

Провадження у справах про злочини неповнолітніх

§ 1. Особливості провадження у кримінальних справах про злочини неповнолітніх

§ 2. Предмет доказування у справах про злочини неповнолітніх

§ 3. Особливості провадження досудового і судового слідства у справах про злочини неповнолітніх

§ 1. Особливості провадження у кримінальних справах про злочини неповнолітніх

Стаття І Конвенції про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. та ратифікованої постановою Верховної Ради України 27 лютого 1991 p., проголошує, що дитиною є кожна людська істота до досягнення вісімнадцятирічного віку¹.

Стан злочинності серед неповнолітніх викликає глибоку занепокоєність та необхідність пошуку нових ефективних засобів попередження злочинності, вжиття додаткових заходів з боку державних, зокрема правоохоронних, органів та громадськості, що сприяли б поступовому скороченню злочинних проявів серед неповнолітніх. Серед загальних заходів профілактики важливе місце належить процесуальній діяльності органів розслідування, прокуратури і суду, що здійснюють провадження у кримінальних справах про злочини неповнолітніх. Важливе значення має підвищення якості досудового і судового слідства у кримінальних справах.

¹ Конвенція про права дитини. — К., 1995. — С. 5.

550

Провадження кримінальних справ щодо неповнолітніх, що вчинили злочини, здійснюється у межах повноважень єдиної системи процесуальної діяльності органів розслідування, прокуратури і суду, спрямоване на досягнення спільних цілей кримінального процесу і грунтується на його загальних принципах. Проте воно має й свої особливості, які спрямовані на вирішення питань відповідальності й покарання неповнолітніх за вчинені злочини. Ці особливості пов'язані з предметом доказування у справах, колом і статусом осіб, які беруть участь у судочинстві з метою підвищення правової захищеності неповнолітніх, здійсненням окремих слідчих дій, гласністю судочинства тощо¹.

Відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства кожна особа, яка вчинила злочин, повинна нести кримінальну відповідальність.

Однак законодавець залежно від віку поділяє осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, на кілька категорій і встановлює для них певні процесуальні гарантії з метою захисту їх конституційних прав.

Однією з таких категорій осіб є неповнолітні, які підлягають підвищеному захисту з боку державних органів та посадових осіб. Саме тому справи, в яких беруть участь неповнолітні, виділяють в окреме провадження, в якому встановлено додаткові процесуальні гарантії захисту їх особистих прав.

За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло 16 років, і лише за вчинення деяких найбільш тяжких злочинів: умисне вбивство (статті 115—117 КК), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400 і 443), умисне тяжке тілесне ушкодження

¹ Омельяиевко Г. М. Провадження у справах про злочини неповнолітніх як диференціація кримінально-процесуальної форми. — К,, 2002. — С 3.

551

(ст. 121, частина 3 статей 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122, частина

2 статей 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (ст. 113), бандитизм (ст. 257), терористичний акт (ст. 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153), крадіжку (ст. 185, частина 1 статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262 і 308), розбій (ст. 187, частина 3 статей 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина 2 статей 194, 347, 352, 378, частини 2—3 ст. 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини 2 і 3 ст. 289), хуліганство (ст. 296) — з чотирнадцяти років (ст. 22 КК).

До неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння, що підпадають під ознаки діяння, передбаченого КК, у віці, коли їм виповнилося 11 років, але до досягнення віку,

3 якого згідно з кримінальним законом можливе настання кримінальної відповідальності, суди застосовують заходи виховного характеру, передбачені ст. 105 КК.

Примусові заходи виховного характеру суди можуть застосовувати також до неповнолітніх, які у віці до 18 років вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо їх виправлення можливе без застосування покарання.

Соціологічні дослідження стверджують, що неповнолітні у віці до 14 років перебувають у перехідному періоді від дитинства до дорослості, вони вже незадоволені пасивною роллю особи, яку опікують, але ще не дозріли для відповідальної ролі дорослої особи¹. У цьому віці йде фізіологічна та психологічна перебудова організму дитини, зростання фізичних й інтелектуальних сил та можливостей, збагачення життєвим досвідом, на основі яких розвивається здатність передбачити наслідки поведінки. Тому у віці від 14 років не можна висувати неповнолітньому високі вимоги, в тому числі й обов'язку нести кримінальну відповідальність у повному обсязі, як це стосується дорослої особи.

Слід враховувати, що за загальним правилом неповнолітні за рівнем інтелектуального і вольового розвитку

Ков Ж. Социология личности. — М,, 1967. — С. 142.

552

\

відстають від дорослих. Життєвий досвід у них ще недостатній, а якщо є упущення у вихованні, то вони можуть неправильно оцінювати конкретну ситуацію, вибирати неналежну лінію поведінки, неправильно трактувати зміст таких понять, як сміливість, дорослість, взірець для наслідування.

Тому закон встановлює:

— вікову межу кримінальної відповідальності;

— додаткові форми заміни кримінальної відповідальності іншими заходами, надаючи особливого значення обставинам, що пом'якшують покарання;

— межі застосування позбавлення волі;

— спеціальний режим виконання покарань тощо.

Як слушно зазначає Г. М. Омельяненко, «вікові особливості неповнолітніх вимагають і посилення їх правової захищеності перед загальним правосуддям, застосування на досудовому слідстві та в судовому розгляді деяких особливих правил, які, не змінюючи і не скасовуючи загальну процесуальну форму провадження у кримінальному судочинстві, створювали б додаткові процесуальні гарантії для неповнолітніх. Саме ці вимоги врегульовані у гл. 36 КПК»¹.

§ 2. Предмет доказування у справах про злочини неповнолітніх

Кримінально-процесуальне законодавство містить спеціальну норму, що визначає предмет доказування по справах про злочини неповнолітніх (ст. 433 КПК). Положення цієї статті деталізують деякі загальні положення ст. 64 КПК, в якій визначено обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі про злочини неповнолітніх, але жодною мірою не встановлюють і не замінюють їх, як і не створюють якийсь «особливий» предмет доказування.

Згідно зі ст. 433 КПК при провадженні досудового слідства та розгляді в суді справи про злочин неповнолітнього крім обставин, що вказані в ст. 64 КПК, також необхідно встановити:

1) вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження);

¹ Омельяненко Г. М. Зазнач, праця. — С 8—S.

553

2) стан здоров'я та загального розвитку неповнолітнього. За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов'язану з душевним захворюванням, повинно бути також з'ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними;

3) характеристику особи неповнолітнього;

4) умови життя та виховання неповнолітнього;

5) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього;

6) наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність.

Для встановлення зазначених обставин мають бути допитані як свідки батьки неповнолітнього та інші особи, які можуть дати потрібні відомості, а також витребувати необхідні документи і провести інші слідчі та судові дії.

За необхідності для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості та з'ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними, повинна бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології (психолог, педагог) або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра.

1. Вік неповнолітнього повинен бути встановлений за документами про народження. Таким документом є свідоцтво про народження. Це має значення завжди, однак особливо тоді, коли неповнолітній вчинив злочин у день свого народження, наприклад, в 14 чи 16 років, а кримінальна відповідальність за цей злочин настає з 14 або з 16 років. У день народження неповнолітній не вважається таким, що досяг 14 або 16 років, тому і кримінальній відповідальності він не підлягає. Документи про вік неповнолітнього повинні бути приєднані до справи в оригіналі або в копії. При цьому слідчий повинен перевірити відповідність копії документу з оригіналом. У разі невідповідності слідчий повинен із органу загсу одержати актовий запис про народження¹.

Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. При

¹ ГуковскаяН. И., Долгова А. И., Миньковский Г. М. Расследование и судебное разбирательство дел о преступлениях несовершеннолетних. — М., 1974. — С. 208.

554

неможливості встановити точний вік неповнолітнього повинна бути призначена і проведена судово-медична експертиза для встановлення віку. Порядок призначення експертизи передбачено ст. 196 КПК.

Таким самим шляхом може бути встановлений вік неповнолітнього, що не відповідає його паспортному віку, тобто якщо фізичний і психічний розвиток з тих чи інших причин затримався і неповнолітній значно відстав від своїх ровесників.

При встановленні віку на підставі висновку судово-медичної експертизи слід мати на увазі, що експертиза не може точно визначити вік. Днем народження вважається останній день того року (31 грудня), який названо експертами, а при визначенні судовою експертизою віку (мінімальної і максимальної кількості років) слід виходити з пропонованого експертами мінімального віку.

За відсутності документів про народження слідчий має можливість одержати виписку із Книги реєстрації актів громадянського стану, довідки ф. № 1 паспортного відділення. Крім того, вік неповнолітнього можна встановити і за журналом обліку новонароджених медичної установи (пологового будинку чи пологового відділення лікарні), де народився неповнолітній. Такі журнали зберігаються в архіві лікувальних закладів протягом 25 років.

Встановлення віку неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого, відповідно до вимог п. 5 ст. 76 КПК, є обов'язковим, якщо про вік його немає відповідних документів і їх неможливо одержати. Непризначення в цих випадках судово-медичної експертизи означає неповноту слідства і тягне за собою повернення справи на додаткове розслідування як прокурором, так і судом.

2. Стан здоров'я та загальний розвиток неповнолітнього необхідно з'ясовувати за розумової відсталості неповнолітнього.

Якщо розумова відсталість неповнолітнього не пов'язана з душевною (психічною) хворобою — це значне відставання від нормального рівня інтелектуального розвитку дитини раннього віку. Відомості про можливу розумову відсталість обвинуваченого або підозрюваного, про стан його здоров'я можуть бути одержані слідчим від батьків або осіб, які їх замінюють, вчителів, вихователів, ровесників та інших осіб, а також шляхом витребування необхідних документів, характеристик тощо.

555

Вирішення питання про наявність розумової відсталості пов'язано з використанням спеціальних наукових знань у галузі психології та педагогіки. Тому для одержання висновку про наявність розумової відсталості у неповнолітнього слід обов'язково призначати судово-психолого-психі-атричну або судово-психолого-педагогічну експертизу. Може бути проведено і судово-психіатричну експертизу, якщо ці експерти мають достатньо знань у галузі дитячої психології. На розгляд експертизи можна ставити такі запитання:

— чи є у неповнолітнього ознаки відставання в розумовому розвитку і від нормального для цього віку рівня інтелектуального розвитку, не пов'язані з психічним захворюванням, якщо є, то в чому вони виявляються;

— нормальному рівню розвитку якого віку відповідає фактично розвиток цього неповнолітнього;

— чи міг неповнолітній, враховуючи його психічний і розумовий розвиток, усвідомлювати свої дії та керувати ними.

3. При розслідуванні справи про злочини неповнолітніх обов'язково необхідно долучити до справи розгорнуту характеристику зі школи, з місця роботи, а також з місця проживання. Крім того, необхідно одержати з органів міліції у справах неповнолітніх і служби у справах неповнолітніх (судових вихователів) довідки про інформацію, що може бути про цього неповнолітнього. Ці довідки можуть свідчити про те, чи перебував неповнолітній на обліку, коли і за які правопорушення він був поставлений на облік, коли розглядався службою у справах неповнолітніх чи в судовому порядку, чи притягувався він до адміністративної відповідальності тощо.

4. По кожній справі повинні бути з'ясовані умови життя і виховання неповнолітнього, тобто встановлені факти, що стосуються сімейно-побутових умов його зовнішнього оточення. Це допоможе слідчому з'ясувати безпосередні причини, що призвели до вчинення неповнолітнім злочину або суспільно небезпечної дії.

5. Також необхідно встановити обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього. Наприклад, невиконання батьками або особами, які їх замінюють, обов'язків з виховання неповнолітнього; побутове середовище та інтереси неповнолітнього, його поведінку вдома, в

556

школі, на підприємстві; наявність раніше вчинених правопорушень і характер заходів, що застосовувалися до нього. Якщо неповнолітній на момент вчинення злочину не вчився, не працював, повинні бути з'ясовані причини такого становища, скільки часу це тривало і чому тощо.

6. Наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього у злочинну діяльність, є обставиною, що також повинна бути встановлена. Як свідчить слідча і судова практика, значну частину злочинів неповнолітні вчиняють разом з дорослими і нерідко виконують їх завдання. В постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства в справах про злочини неповнолітніх і про втяг-нення їх у злочинну та іншу антигромадську діяльність» від 26 червня 1981 р. № 5 в п. 8 зазначено, що, оскільки дії дорослих осіб, що втягують неповнолітніх у пияцтво, в злочинну та іншу антигромадську діяльність, становлять собою підвищену суспільну небезпеку, обов'язок судів (слідчих) всебічно з'ясувати обставини, пов'язані з придбанням і вживанням спиртних напоїв, і вирішувати питання про притягнення таких осіб до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

З початку провадження по справам про злочини неповнолітніх слідчий повинен встановити, чи не вчинений злочин з участю дорослих, оскільки це має значення для покарання неповнолітнього, для виявлення та усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську діяльність» від 23 грудня 1983 р. № 6 в п. 4 зазначається: «Втягнення неповнолітнього у вчинення злочину передбачає певні дії дорослої особи, пов'язані з безпосереднім психічним та фізичним впливом на неповнолітнього, вчинені з метою викликати у нього прагнення взяти участь у одному чи кількох злочинах, ...втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність передбачає всі види фізичного насильства і психічного впливу (переконання, залякування, підкуп, обман, розпалювання почуття помсти, заздрості або інших низьких спонукань, пропозицію вчинити злочин, обіцянка придбати або збути викрадене, давання порад про місце і способи вчи-

557

нення або про приховання слідів злочину, розпиття спиртних напоїв з неповнолітнім з метою полегшити схилення його до вчинення злочину та ін.). У тих випадках, коли втягнення неповнолітнього у злочинну чи іншу антигромадську діяльність супроводжувалося заподіянням неповнолітньому тілесних ушкоджень, мордуванням, погрозою вчинити вбивство й іншими діями, що утворюють самостійний склад злочину, відповідальність повинна наставати за сукупністю вчинених дорослим злочинів».

При цьому слід мати на увазі, що злочин, передбачений ст. 304 КК, вважається закінченим з моменту здійснення дорослим дій, спрямованих на втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність і він повинен притягуватися до кримінальної відповідальності незалежно від наслідків його злочинних дій щодо неповнолітнього.

Якщо в діях дорослого немає ознак втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність, він повинен нести відповідальність за співучасть.

При притягненні до кримінальної відповідальності дорослого учасника злочину необхідно виявити його дійсну роль у вчиненні злочину. Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що у разі, якщо органи досудового слідства не вжили всіх передбачених законом заходів до виявлення і притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які втягнули неповнолітніх у вчинення злочину, суд має повернути справу на додаткове розслідування (п. 2 постанови «Про практику застосування судами України законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність та іншу антигромадську діяльність» від 23 грудня 1983 р. № 6). Неухильне виконання цієї вимоги є запорукою успіху боротьби зі злочинністю неповнолітніх, бо викриття згаданих осіб, які втягнули підлітка у злочинну діяльність, має істотне значення для виявлення конкретних причин, що сприяли злочину неповнолітнього.

Встановлення дорослих співучасників злочину часто ускладнюється тим, що неповнолітні не завжди дають щирі показання з цього питання, а організатори і підмовники з числа дорослих намагаються приховати свою справжню роль. Для виконання вимог п. б ст. 433 КПК щодо встановлення дорослих підмовників неповнолітнього автори досліджень цієї проблеми слушно рекомендують всебічно

558

проаналізувати спосіб вчинення злочину, коло знайомих, виявити серед них осіб, що вже засуджувалися, бо нерідко саме такі знайомі втягують підлітків у злочинну діяльність¹.

§ 3. Особливості провадження

досудового і судового слідства

у справах про злочини неповнолітніх

Стаття 111 КПК передбачає, що у всіх випадках, якщо злочин вчинено неповнолітнім, є обов'язковим досудове слідство слідчими органів внутрішніх справ. Але це не позбавляє органи дізнання права порушити кримінальну справу. Повноваження органів дізнання щодо злочинів неповнолітніх обмежуються тільки невідкладними слідчими діями, і якщо органом дізнання буде встановлено, що злочин вчинено неповнолітнім, він повинен передати справу слідчому.

Досудове слідство у справах про злочини неповнолітніх проводиться з деякими обмеженнями:

1. Згідно зі ст. 439 КПК, якщо неповнолітній брав участь у вчиненні злочину разом з дорослими, в кожному випадку повинно бути з'ясовано можливість виділення справи про неповнолітнього в окреме провадження в стадії досудового слідства з додержанням вимог ст. 26 КПК про об'єднання і виділення справ.

У разі, якщо неповнолітній обвинувачений притягується до кримінальної відповідальності в одній справі з дорослим, до нього повинні застосовуватись указані правила цієї статті.

2. Затримання та взяття під варту як запобіжний захід можуть застосовуватись до неповнолітнього лише у виняткових випадках, якщо це обумовлено тяжкістю вчиненого злочину, за наявності підстав і в порядку, що встановлений статтями 106, 148, 150 і 155 КПК.

Іншими словами, неповнолітнього підозрюваного можна затримати лише в разі вчинення ним злочину середньої тяжкості й особливо тяжкого злочину.

Відповідно до ст. 106 КПК, орган дізнання має право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який

¹ Див.: Омельяненко Г. М. Зазнач, праця. — С. 18.

559

може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, а згідно зі ст. 155 КПК при вирішенні питання про взяття під варту цей запобіжний захід застосовується до неповнолітнього в справах про злочини, аа які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки.

Затримання має невідкладний характер і, як правило, робиться після вчинення злочину. Одержання санкції прокурора для затримання закон не передбачає, але затримання — це слідча дія, і вона можлива лише після порушення кримінальної справи, оскільки підстава для порушення кримінальної справи виникає раніше, ніж підстава для затримання конкретної особи¹.

Про затримання неповнолітнього, підозрюваного у вчиненні злочину, орган дізнання складає протокол, в якому зазначаються підстави і мотиви затримання, день, година, рік, місяць, місце затримання, пояснення неповнолітнього. При цьому неповнолітньому підозрюваному слід роз'яснити його право на захист, передбачене ст. 21 КПК, право мати захисника і побачення з ним до першого допиту. Протягом 24 годин орган дізнання або слідчий зобов'язаний письмово повідомити прокурора, а на вимогу останнього — подати матеріали, що стали підставою для затримання. Відповідальність за затримання неповнолітнього як підозрюваного несе орган дізнання або слідчий, у провадженні якого перебуває кримінальна справа.

З моменту складання протоколу затриманий неповнолітній набуває права підозрюваного як самостійної процесуальної фігури зі своїми правами та обов'язками. Крім прав, зазначених у ст. 43^і КПК, затриманий неповнолітній має право вимагати перевірки прокурором правомірності його затримання, подавати скарги на дії та рішення слідчого і прокурора.

Про роз'яснення прав неповнолітньому підозрюваному зазначається у протоколі затримання або в окремій постанові про застосування запобіжного заходу.

3. При провадженні справ про злочини неповнолітніх присутність захисника (при допиті) неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого у вчиненні злочину у віці до 18 років є обов'язковою.

¹ Лукъявчиков Е. Д., Письменный Д. П. Разрешение органами внутренних дел заявлений и сообщений о преступлениях несовершеннолетних. — К., 1987. — С. 24.

560

Захисник бере участь у справі з моменту пред'явлення обвинувачення, а якщо неповнолітнього затримано до пред'явлення обвинувачення — з моменту оголошення протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. Пленум Верховного Суду України у постанові «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх і про втягнення їх у злочинну та іншу антигромадську діяльність» від 26 червня 1981 р. № 5 звертає увагу на те, що порушення вимог ст. 44 КЇІК про момент дояуску в справу захисника є істотним порушенням кримінально-процесуального закону, а тому при таких порушеннях кримінальну справу може бути повернуто на додаткове розслідування.

4. Пред'явлення неповнолітньому обвинувачення і його допит передбачено главою 12 і ст. 438 КПК. їх проводить слідчий, у провадженні якого перебуває кримінальна справа. Орган дізнання щодо неповнолітнього не має права виносити постанову про притягнення як обвинуваченого.

Неповнолітній обвинувачений викликається до слідчого, прокурора чи до суду, як правило, через його батьків або інших законних представників. Інший порядок виклику допускається лише у разі, якщо це обумовлюється обставинами справи. Якщо неповнолітній перебуває під вартою, він викликається через адміністрацію місця попереднього ув'язнення (ст. 437 КПК).

Слідчий згідно з вимогами кримінально-процесуального законодавства зобов'язаний забезпечити неповнолітньому обвинуваченому право на захист від пред'явленого йому обвинувачення та охорону його особистих і майнових ярав, Слідчий має право застосувати до неповнолітнього запобіжний захід, вимагати від нього явку і за неявки застосувати привід до органів розслідування.

Для забезпечення права неповнолітнього на захист ч. 2 ст. 438 КПК передбачено, що коли неповнолітній не досяг 16 років або якщо його визнано розумово відсталим, при пред'явленні йому обвинувачення та його допиті, за розсудом слідчого, прокурора, за клопотанням захисника можуть бути присутні педагог або лікар, батьки чи інпіі законні представники неповнолітнього, якщо один із батьків визнаний законним представником.

561

Цим особам, які присутні при пред'явленні обвинувачення і допиті неповнолітнього обвинуваченого, слідчий, відповідно до вимог ч. З ст. 438 КПК, повинен роз'яснити їх права задавати неповнолітньому запитання і висловити свої зауваження.

Слід мати на увазі, що їх присутність при пред'явленні обвинувачення не є обов'язковою. Питання про цих осіб вирішує слідчий або прокурор з урахуванням того, чи сприятиме ця участь одержанню від обвинуваченого повних і правдивих показань.

При допиті неповнолітнього обвинуваченого в присутності педагога бажано, щоб він був з іншої школи. Мають місце факти, коли слідчий запрошує педагога зі школи, де вчився чи вчиться неповнолітній, однак вони постійно конфліктували. При зустрічі з таким педагогом неповнолітній на допиті може нічого не сказати. Тому якщо запрошується педагог з навчально-виховного закладу, де вчився чи вчиться неповнолітній, слідчий повинен з'ясувати це важливе питання¹.

Законний представник неповнолітнього обвинуваченого, педагог чи лікар, які присутні під час його допиту в судовому засіданні, мають право з дозволу головуючого ставити йому запитання та викладати свої зауваження, що підлягають занесенню до протоколу. Це стосується також і тих питань, які головуючий зняв відповідно до ч. 1 ст. 260 КПК.

Говорячи про особливості допиту неповнолітніх взагалі, мається на увазі й неповнолітні підозрювані, обвинувачені, підсудні, В. І. Смислов зазначав, що діти, спілкуючись зі своїми ровесниками або з дорослими, досить часто зазнають навіювання і можуть непомітно для себе підмінити особисте сприйняття висловлюваннями інших осіб, що мали розмову з ними.

У судовому засіданні незнайома обстановка і сторонні люди можуть налякати малолітнього свідка, що може загальмувати процес мислення і завадити дачі повних показань. Також під час допиту малолітніх слід враховувати їх швидку стомлюваність. Якщо допит триватиме значний проміжок часу, слід передбачити перерви. Посилаю-

¹ Леоненко В. В. Судебное производство по делам о преступлениях несовершеннолетних. — К., 1987. — С. 143.

562

чись на результата експериментальних досліджень, В. І. Смис-лов стверджує, що діти віком 5—7 років можуть бути уважними близько 15 хвилин, 7—10 років — близько 25 хвилин, старше 12 років — близько ЗО хвилин. Виклик у судове засідання малолітнього свідка повинен плануватися таким чином, щоб дитина не чекала допиту, оскільки чекання швидко стомлює дітей¹.

Н. І. Гуковська, А. І. Долгова, Г. М. Міньковський вважають, що під час допиту неповнолітнього підсудного обставини, що підлягають встановленню, допустимо розбити на кілька груп:

а) фактичні обставини здійснення конкретного злочину, роль підсудного в ньому, наявність дорослих підмовників, обставини, що характеризують суб'єктивну сторону злочину, а також інші ознаки, що мають значення для кваліфікації діяння;

б) що обтяжують або пом'якшують вину;

в) обставини, що стосуються особистості підсудного та його попередньої поведінки;

г) умови життя та виховання підлітка, причини й умови, що сприяли вчиненню злочину².

Наведений перелік, на думку П. Репешка, слід доповнити обставинами, що характеризують неповнолітнього підсудного після вчинення ним злочину. Вони повинні мати важливе значення при вирішенні судом питання про доцільність призначення покарання у вигляді позбавлення волі, про можливість застосування відстрочки виконання вироку або умовного засудження. Якщо поведінка підсудного після вчинення злочину переконає суд у тому, що неповнолітній зробив висновки з вчиненого ним злочину чи суспільно небезпечного діяння і твердо став на шлях виправлення, суд може також постановити рішення про закриття справи та застосування примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК) або навіть про звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання (статті 44 і 74 КК)³.

¹ Смыслов В. И. Свидетель в советском уголовном процессе. — М., 1973. — С. 150.

² ГуковскаяН. И., Долгова А. И., Миньковский Г. М. Расследование и судебное разбирательство дел о преступлениях несовершеннолетних. — М., 1974. — С. 155.

⁸ Репешко П. Особливості допиту неповнолітніх у кримінальному судочинстві України // Право України. — 2000. — № 11. — С. 123.

563

Н. Ш. Сафін пропонує використовувати під час допиту неповнолітніх такі тактико-криміналістичні прийоми:

— вислуховування легенди, в ході якого слід дати можливість допитуваному викласти свою версію події (знаючи з інших джерел про її неправдивість). Після цього за допомогою запитань допитуючий демонструє внутрішнє протиріччя, невідповідність та нелогічність показань як між окремими їх частинами, так й іншими доказами;

— припинення брехні, де, на противагу вислуховуванню легенди, допитучий на початку дачі допитуваним показань має своїми запитаннями, що демонструють знання обставин справи, спрямовувати показання від неправдивих до правдивих;

— відволікання уваги — умисне відволікання допитуючим уваги допитуваного своїми запитаннями на другорядні деталі, що притупляє його пильність;

— порівняння як прийом використовується з метою усунення протиріч, що містяться в показаннях, шляхом порівняння частин показань з іншими їх частинами або з іншими доказами;

— уточнення, де допитуючий відповідними запитаннями допомагає допитуваному дати повні показання щодо обставин, що його цікавлять;

— деталізація або конкретизація — постановка запитань, що дозволяють розчленити загальні й не досить конкретні показання на окремі епізоди та факти;

— контроль — постановка запитань, що прямо не стосуються теми допиту, але дозволяють отримати контрольні дані для перевірки правдивості показань про окремі факти та події;

— нагадування — постановка запитань, що допомагають допитуваному згадати окремі факти, забуті ним, заповнити прогалини в показаннях;

— наочність — використання різних наочних посібників (ілюстрацій, альбомів, макетів, схем, планів, речей та предметів), які допомагають допитуваному відновити в пам'яті окремі події¹.

При виникненні сумнівів у достовірності показань особи, що не досягла повноліття, суд за своєю ініціативою або за клопотанням учасників судового розгляду може

¹ Сафии Н. Ш. Допрос несовершеннолетнего в советском уголовном судопроизводстве. — Казань, 1990. — С. 131—132.

564

визнати за доцільне призначити судово-психологічну експертизу, на розгляд якої поставити такі запитання:

— який рівень загального розвитку неповнолітнього в психологічному відношенні;

— які його здібності логічно мислити, орієнтуватися в ситуації;

— чи відповідають показання неповнолітнього його віку й інтелектуальному розвитку;

— який ступінь навіювання неповнолітнього допитуваного;

— чи є підстави вважати, що неповнолітній дає показання під впливом дорослих;

— чи має конкретна допитувана неповнолітня особа суб'єктивну можливість правильно сприймати та оцінювати обставини, що мають значення для справи;

— чи міг малодітній свідок (потерпілий) правильно сприймати та осмислювати окремий конкретний випадок¹.

Допит осіб, що не досягли повноліття, має провадитися в судовому засіданні у повній відповідності з вимогами чинного законодавства. Кожен з учасників судового розгляду повинен враховувати психологічні особливості формування показань дітей та підлітків. Під час допиту неповнолітніх та малолітніх осіб суд має усувати все, що не стосується суті справи та суперечить нормам моралі. Особливо не слід допускати дій, що можуть спричинити травмування дитячої психіки².

5. За наявності підстав до неповнолітнього обвинуваченого можуть застосовуватися запобіжні заходи, передбачені ст. 149 КПК.

Наявність достатніх підстав для застосування запобіжного заходу повинна вирішуватися у кожному конкретному випадку слідчим, прокурором чи суддею. При цьому беруться до уваги й обставини, передбачені ст. 150 КПК: наявність чи відсутність постійного місця проживання, дані про можливість неповнолітнього схилити свідків чи потерпілих до дачі неправдивих показань, підтримувати зв'язок з антигромадськими, злочинними елементами, а також вчинити новий злочин.

¹ Экспертизы в судебной практике; Учебное пособие / Авт, колл.: В. И. Гончаренко (руководитель), В. Бергер, Т. В. Варфоломеева и др. — К., 1987. — С. 186.

² Репешко П. Зазнач, праця. — С. 123.

565

Застосування запобіжного заходу до неповнолітнього, отже, не є обов'язковим. За відсутності підстав і за визнання, що такий захід непотрібен, слідчий може обмежитися відібранням від неповнолітнього обвинуваченого письмового зобов'язання про явку його до слідчого, прокурора і в суд, що він повідомить слідчого про зміну місця перебування чи проживання.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою¹.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання неповнолітнього має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

До неповнолітнього обвинуваченого можуть бути застосовані й інші запобіжні заходи. Наприклад, віддання під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи. При застосуванні цих заходів слідчий повинен переконатися, що батьки або особи, які їх замінюють, один із них, адміністрація дитячої установи зможуть забезпечити належну поведінку та явку неповнолітнього до слідчого, прокурора і в суд.

При цьому передати неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють (опікуну, піклувальнику) можливо за їх клопотанням або з ініціативи слідчого чи прокурора, обов'язково за їх згодою, якщо є достатня інформація про належну поведінку цих осіб, їх стан здоров'я, моральний стан і можливість забезпечити належну поведінку. Згода батьків повинна бути оформлена слідчим у вигляді зобов'язання забезпечити нагляд за поведінкою не-

¹ Омельченко Г. Е. Применение следователем органом внутренних дел мер пресечения к несовершеннолетним. — К., 1988. — С. 92.

566

повнолітнього і явку його до слідчого чи прокурора. Ці особи попереджаються слідчим про характер обвинувачення, що пред'явлено неповнолітньому і про їх відповідальність у разі неналежного нагляду і несвоєчасного забезпечення явки до слідчого, прокурора або в суд¹.

При порушенні цього зобов'язання до батьків, опікунів і піклувальників може бути застосовано грошове стягнення в розмірі до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у порядку, передбаченому статтями 153 і 436 КПК.

6. Пред'явлення матеріалів справи для ознайомлення неповнолітньому обвинуваченому по закінченні досудово-го слідства проводиться за правилами, передбаченими статтями 218—222 КПК, з обов'язковою участю захисника.

При оголошенні неповнолітньому обвинуваченому про закінчення слідства і пред'явленні йому матеріалів справи з дозволу слідчого може бути присутній його законний представник.

7. Порядок закриття кримінальних справ щодо неповнолітніх, які не досягли віку, з якого можлива кримінальна відповідальність і які досягли такого віку, але до них можливо застосування інших заходів виховного характеру, регулюється нормами КПК.

Наприклад, якщо неповнолітній не досяг одинадцяти років і вчинив суспільно небезпечне діяння, то відповідно до п. 5 ст. б КПК він не може нести відповідальності за вчинене. Якщо в такому випадку кримінальну справу вже порушено, вона підлягає закриттю на цій підставі, а якщо не порушено, то слідчий повинен винести постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, оскільки особа не досягла 11-річного віку.

Якщо кримінальну справу порушено і слідчий при проведенні досудового слідства встановив, що суспільно небезпечне діяння вчинено дитиною у віці до одинадцяти років, то, відповідно до вимог ч. 4 ст. 7³ КПК, він виносить постанову про закриття справи. При цьому слідчий повинен надати можливість батькам або особам, які їх замінюють, ознайомитися з усіма матеріалами справи і при бажанні користуватися послугами захисника.

¹ Коркунов В. М, Меры процессуального принуждения в уголовном судопроизводстве. — Саратов, 1988. — С. 136.

567

Про закриття справи на підставі п. 5 ст. 6 КПК слідчий повідомляє прокурора. Попри те, що ч. 4 ст. 7³ КПК передбачає, що слідчий повідомляє прокурора про закриття справи, ч. З ст. 214 КПК вимагає від слідчого надіслати прокурору копію постанови про закриття справи, що додається до наглядового провадження. Повідомлення направляється й особі, що притягалася до кримінальної відповідальності, особі, за заявою якої була порушена справа, потерпілому, цивільному позивачеві, а також у службу в справах неповнолітніх. Остання повинна взяти дитину на облік, надати необхідну допомогу залежно від умов, в яких живе, виховується дитина, а також встановити причини, що сприяли вчиненню суспільно небезпечних діянь.

Відповідно до ст. 105 КПК неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. На основі рішення суду до неповнолітнього можуть бути застосовані такі примусові заходи виховного характеру, причому кілька одночасно:

1) застереження;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, на строк, що не перевищує трьох років.

Суд також може визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя (ст. 445 КПК).

У літературі висловлено думку, що стосовно неповнолітніх, які не є суб'єктами вчинення злочину, не повинно проводитися досудове слідство, а тільки судовий розгляд матеріалів про застосування примусових заходів виховного характеру. Вбачається, що досудова підготовка матеріалів має проводитись тільки до встановлення не-

568

повнолітньої особи, яка вчинила протиправне діяння, після чого справа повинна направлятися в суд за належністю¹.

Через це автори пропонують створити спеціальні суди в справах неповнолітніх за зразком, наприклад, деяких західних держав². Основна їх мета — усунення помилок виховання дітей, посилення виховної та опікунської ролі в сім'ї. За фактами вчинення протиправного діяння суди в справах неповнолітніх проводили б не кримінальне, а опікунське провадження³.

Якщо особова справа неповнолітнього направляється в суд для застосування примусових заходів виховного характеру, слідчий повинен додержуватися порядку її оформлення.

До такої кримінальної справи повинна бути приєднана особова справа, як того вимагає постанова Кабінету Міністрів України «Про організацію діяльності спеціальних навчально-виховних закладів для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання» від 13 жовтня 1993 р. № 859, якою затверджені Положення про ці заклади та Інструкція про порядок оформлення особових справ неповнолітніх, які направляються до спеціальних загальноосвітніх шкіл та спеціальних професійних училищ для дітей, які потребують особливих умов виховання, що затверджена наказом Міністерства освіти України від 27 грудня 1994 р. № 362.

Відповідно до вимог вказаних нормативних актів, кожний слідчий, який направляє кримінальну справу до суду для застосування примусових заходів виховного характеру, повинен з допомогою працівників міліції, органів освіти і охорони здоров'я (кожного в межах своєї компетенції), приєднати до неї особову справу неповнолітнього, в якій обов'язково повинні бути такі документи:

1. Особова справа учня (учениці) загальноосвітнього навчально-виховного закладу, інтернатного закладу, піко-ли-інтернату для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, професійно-технічного закладу, характеристика на час направлення до загальноосвітньої

¹ Влагодир С, Смітієнко 3. Закриття кримінальних справ щодо неповнолітніх: вирішення проблем // Право України. — 1998. — № 2. — С. 45.

² Див.: Вафия Е. Особенности разрешения дел несовершеннолетних в Польской народной республике // Соц. законность. — 1977. — № 11, — С. 61—64; Михеєико М. М., Молдован В. В., Радзієвська Л. К. Порівняльне судове право: Підручник. — К., 1993. — С. 108.

³ Благодир С, Смітієяко 3. Зазнач, праця. — С. 45.

569

школи чи професійного училища соціальної реабілітації з останнього місця навчання, роботи або проживання.

2. Паспорт (оригінал) або свідоцтво про народження (оригінал) для осіб, які не досягли 16 років, а для осіб призовного віку — приписне свідоцтво райвіськкомату.

3. Довідка про закінчення відповідного класу середнього загальноосвітнього навчально-виховного закладу, загальноосвітнього інтернатного закладу або відповідного курсу професійного закладу, табель успішності за останній чи поточний рік або свідоцтво про закінчення початкової або основної школи, чотири фото розміром 4x6 см.

4. Довідка про місце проживання, займану жилу площу, склад сім'ї, а також довідка з місця роботи батьків, у якій повинні бути вказані розміри заробітної плати.

5. Медична картка дитини (ф. 026у) і вкладний аркуш до медичної картки амбулаторного хворого (ф. 026-Іу), а також картка профілактичних щеплень (ф. 068у) і дані лабораторних аналізів за давністю не більше місяця до направлення в спеціальний заклад.

6. Довідка лікаря (психіатра, нарколога та медичного психолога, якщо він є у лікувальному закладі) — для хлопців і дівчат, лікаря-гінеколога (для дівчат), лікаря-дерматовенеролога (для хлопців і дівчат старпіе 14 років).

7. Для підлітків, які направляються до училищ соціальної реабілітації, — медична довідка (лікарський професійний висновок) (ф. 086). Якщо діагноз свідчить про відхилення у здоров'ї підлітка від норми, додається довідка від лікаря із зазначенням обмежень для нього у набутті можливої професії.

Крім того, для підлітків, які перебувають на обліку в психоневрологічних диспансерах і направляються до училищ соціальної реабілітації — висновок про можливість навчання і вид професії.

8. Висновок лікарської комісії на підставі проведеного огляду про можливість утримання неповнолітнього у загальноосвітній піколі чи професійному училищі соціальної реабілітації.

Крім того, якщо кримінальна справа направляється до суду на дітей-сиріт чи дітей, які залишилися без піклування батьків, крім вказаних вище документів в особовій справі повинні бути і документи, які свідчать про сирітство цих дітей:

570

1. Свідоцтво про смерть батьків або документи про позбавлення батьківських прав, засудження батьків до позбавлення волі, безвісно відсутніх, інші документи, які підтверджують, що неповнолітній залишився без піклування батьків або осіб, які їх замінюють.

2. Довідка ЖЕКа, будинкоуправління, сільської Ради народних депутатів про місце проживання підлітка, склад сім'ї і житлову площу, яку він займав до осиротіння.

3. Опис майна, що належить неповнолітньому, свідоцтво (довідка) про право на спадщину і житлову площу.

4. Документи, що свідчать про вжиття заходів щодо забезпечення збереження майна і житлової площі підлітка.

5. Довідка про призначення неповнолітньому пенсії або аліментів із зазначенням їх одержувача.

Після прийняття рішення судом до особової справи неповнолітнього, який направляється до спеціальної установи для неповнолітніх, приєднується рішення суду про направлення неповнолітнього з вирішенням питання про стягнення плати з батьків за утримання в цих закладах згідно зі ст. 13 Закону «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх», п. 6 постанови Кабінету Міністрів від 13 жовтня 1993 р. № 859, п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду від 22 грудня 1995 р. № 21.

Що стосується дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків або осіб, які їх замінюють, а також дітей з багатодітних, малозабезпечених сімей, то суд у рішенні про направлення їх до спеціального закладу вказує, що вони там повинні перебувати на повному державному утриманні, як це передбачено відповідними пунктами Положення про загальноосвітню школу соціальної реабілітації і Положенням про професійне училище соціальної реабілітації.

У випадках, якщо неповнолітній утримувався до вирішення питання судом у приймальнику-розподільнику для неповнолітніх, до особової справи для одержання путівки в спеціальний заклад повинна бути приєднана довідка про відсутність інфекційних захворювань в закладі, а при виявленні у нього захворювання, що не є протипоказаним для поміщення в заклад соціальної реабілітації — відправлення його затримується до повного видужання¹.

¹ Див.: Лысенко В. В., Гаевко В. И. Основные процессуальные и организационные документы по уголовным делам о преступлениях несовершеннолетних: Практическое пособие. — Харьков, 1995.

571

Зміст

Передмова.................................................................................................................З

Загальна частина

Тема і. Поняття, суть і завдання кримінального процесу

§ 1. Поняття, завдання та зміст кримінального процесу....................6

§ 2. Поняття стадій кримінального процесу та їх система...............12

§ 3. Кримінально-процесуальна форма, функції,

правовідносини.............................................................................................*-..... 18

Тема 2. Кримінально-процесуальний закон

§ 1. Поняття, суть і завдання

кримінально-процесуального закону...........................................................27

§ 2. Дія кримінально-процесуального

закону в просторі, часі та щодо осіб...........................................................33

§ 3. Кримінально-процесуальна норма......................................................35

Тема 3. Принципи кримінального процесу

§ 1. Поняття, значення і система принципів

кримінального процесу......................................................................................42

§ 2. Класифікація принципів кримінального процесу........................46

§ 3. Характеристика окремих принципів

кримінального процесу..................................................................................... 48

Тема 4. Учасники кримінального процесу

§ і. Поняття і класифікація учасників

кримінального процесу......................................................................................74

§ 2. Посадові особи, які ведуть та безпосередньо

здійснюють кримінально-процесуальне провадження........................77

§ 3. Особи, які мають та обстоюють у кримінальному

процесі власні інтереси..................................................................................... 87

§ 4. Особи, які захищають та представляють інтереси

інших осіб................................................................................................................94

§ 5. Особи, які сприяють кримінальному процесу

і здійсненню правосуддя................................................................................102

Тема 5. Доказування та докази в кримінальному процесі

§ 1. Поняття кримінально-процесуального доказування

та його значення. Предмет доказування................................................111

§ 2. Класифікація доказів та їх джерел.................................................118

§ 3. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів

та їх процесуальних джерел.........................................................................136

572

§ 4. Особливості процесу доказування на окремих

стадіях кримінального судочинства.........................................................150

Тема 6. Цивільний позов у кримінальному процесі

§ 1. Поняття і значення цивільного позову

в кримінальному процесі...............................................................................156

§ 2. Суб'єкти цивільного позову в кримінальному процесі..........161

§ 3. Предмет, підстави і доказування цивільного позову

в кримінальній справі.....................................................................................171

Тема 7. Процесуальні строки і судові витрати

§ 1. Поняття процесуальних строків та їх значення

у кримінальному процесі...............................................................................186

§ 2. Строки провадження слідчих і процесуальних дій

та порядок їх обчислення.............................................................................192

§ 3. Продовження строків досудового слідства..................................196

§ 4. Поняття і склад судових витрат.......................................................203

§ 5. Процесуальний порядок відшкодування судових витрат.....208

Особлива частина

Тема 8. Порушення кримінальної справи

§ 1. Поняття, значення і завдання стадії порушення

кримінальної справи........................................................................................214

§ 2. Приводи і підстави для порушення

кримінальної справи........................................................................................220

§ 3. Процесуальний порядок порушення

кримінальної справи........................................................................................231

§ 4. Оскарження рішень слідчого і прокурора

про порушення кримінальної справи щодо певної особи..............237

Тема 9. Відмова в порушенні кримінальної справи

§ 1. Поняття і значення відмови в порушенні

кримінальної справи........................................................................................240

§ 2. Обставини, що виключають можливість порушення

кримінальної справи........................................................................................242

§ 3. Процесуальний порядок відмови в порушенні

кримінальної справи........................................................................................254

§ 4. Оскарження рішень про відмову в порушенні

кримінальної справи........................................................................................257

Тема 10. Основні положення досудового слідства

§ 1. Поняття, значення і завдання досудового слідства.................260

§ 2. Форми досудового слідства .„...........................................................267

§ 3. Поняття і характеристика основних положень

досудового слідства..........................................................................................269

573

Тема іі. Провадження слідчих дій

§ 1. Поняття і сутність слідчих дій..........................................................294

§ 2. Загальна характеристика слідчих дій.............................................302

Тема 12. Притягнення як обвинуваченого

§ 1. Поняття і підстави притягнення особи

як обвинуваченого............................................................................................340

§ 2. Процесуальне оформлення притягнення особи

як обвинуваченого............................................................................................347

§ 3. Пред'явлення обвинувачення. Допит обвинуваченого...........351

§ 4. Притягнення як обвинувачених окремих

посадових осіб....................................................................................................358

§ 5. Зміна і доповнення обвинувачення.................................................364

§ 6. Оскарження рішень слідчого та прокурора

про притягнення особи як обвинуваченого..........................................367

Тема 13. Застосування запобіжних заходів

§ 1. Поняття, підстави і мета застосування заходів

процесуального примусу................................................................................370

§ 2. Види запобіжних заходів......................................................................374

§ 3. Процесуальний порядок обрання, зміни і скасування запобіжного заходу...........................................................................................390

Тема 14. Зупинення і закінчення досудового слідства

§ 1 Поняття, підстави та процесуальний порядок

зупинення досудового слідства..................................................................393

§ 2. Підстави, форми та процесуальний порядок

закінчення досудового слідства..................................................................400

Тема 15. Прокурорський нагляд за виконанням законів при провадженні дізнання і досудового слідства

§ 1. Сутність прокурорського нагляду

за органами дізнання і досудового слідства.........................................421

§ 2. Форми і методи прокурорського нагляду

за провадженням дізнання і досудового слідства..............................429

§ 3. Основні напрями, завдання прокурорського нагляду

при порушенні кримінальної справи і провадженні

досудового слідства..........................................................................................436

Тема 16. Підсудність. Попередній розгляд справи суддею

§ 1. Поняття і значення підсудності........................................................448

§ 2. Види підсудності......................................................................................450

§ 3. Процесуальний порядок попереднього розгляду

справи суддею....................................................................................................454

574

Тема 17. Судовий розгляд кримінальної справи

§ 1. Загальні положення судового розгляду.........................................460

§ 2. Підготовча частина судового засідання.........................................466

§ 3. Судове слідство........................................................................................468

§ 4. Судові дебати та останнє слово підсудного................................478

§ 5. Постановления вироку..........................................................................481

Тема 18. Провадження справ у апеляційній інстанції

§ 1. Суть, завдання та основні риси апеляційного

провадження........................................................................................................491

§ 2. Суб'єкти, процесуальний порядок і строки розгляду

в суді кримінальних справ у апеляційному провадженні..............493

§ 3. Скасування, зміна вироку, ухвали (постанови)

апеляційним судом...........................................................................................505

§ 4. Звернення до виконання і перевірки ухвали,

вироку, постанови апеляційного суду.....................................................514

§ 5. Участь присяжних у здійсненні правосуддя

в апеляційному суді при розгляді кримінальних справ

у першій інстанції.............................................................................................515

Тема 19. Застосування примусових заходів медичного характеру

§ 1. Поняття примусових заходів

медичного характеру та їх види.................................................................520

§ 2. Процесуальний порядок провадження досудового слідства в справах про діяння неосудних

або обмежено осудних осіб...........................................................................526

§ 3. Особливості судового розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру.............................................530

Тема 20. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів

§ 1. Сутність протокольної форми досудової підготовки

матеріалів.............................................................................................................534

§ 2. Порядок оформлення протокольної форми досудової

підготовки матеріалів органами внутрішніх справ............................540

§ 3. Процесуальний порядок провадження протокольної

форми досудової підготовки матеріалів.................................................543

Тема 21. Провадження у справах про злочини неповнолітніх

§ 1. Особливості провадження у кримінальних справах

про злочини неповнолітніх...........................................................................550

§ 2. Предмет доказування у справах про злочини

неповнолітніх......................................................................................................553

§ 3. Особливості провадження досудового

і судового слідства у справах про злочини неповнолітніх............559

575

Навчальне видання

Євген Георгійович Коваленко

КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС УКРАЇНИ

Навчальний посібник

Шеф-редактор КОВАЛЬСЬКИЙ В. С, кандидат юридичних наук

Юрінком Інтер — редакція наукової та навчальної літератури

Редактор О. Г. Пазюк

Комп'ютерний набір Л. М. Сисоєва

Комп'ютерна верстка О. М. Коваленко

Художнє оформлення М. П. Черненко

Підписано до друку 17.02.2004. Формат 84x108/32. Папір офсетний № 1.

Гарнітура SchoolBook. Умови, друк. арк. 30,24. Обл.-вид. арк. 29,00. Наклад 10000 (2-й завод 5001—7500) прим. Зам. № 3—85. Ціна договірна.

Оригінал-макет виготовлено комп'ютерним центром СП «Юрінком Інтер»

(Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи

до державного реестру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції — серія ДК № 19 від 20.03.2000.)

З питань придбання літератури чвертагися до видавництва «Юрінком Інтер» за адресою: 04209, Київ-209, вуя. Героїв Дніпра, 31-6; тел. 411-64-03

Виготовлено в З AT "Київська книжкова фабрика",

03151, Кнїв-151, вул. Ушшіського, 40.

Свідоцтво про внесення до державного реестру

суб'єктів видавничої справи: серія ДК № 787 від 28.01.2002 р.