1. Дайте визначення господарського права.

2. Предмет і метод господарського права.

3. Дайте визначення господарського законодавства.

4. Які види правовідносин складаються в процесі господарювання

5. Розкрийте загальні принципи господарювання.

6. Розмежуйте відносини у сфері господарювання з іншими видами відносин.

7. Назвіть суб’єктів господарювання.

8. Розкрийте поняття господарської діяльності.

9. Назвіть основні напрями економічної політики держави.

10. Перерахуйте основні засоби регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання.

11. Розкрийте поняття стандартизації та сертифікації у сфері господарювання.

РОЗДІЛ 2

Законодавство про суб’єкти господарської діяльності

Підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом у випадках, передбачених частиною другою статті 64 Конституції України.

2.1. Підприємництво як вид здійснення господарської діяльності.

2.1.1. Поняття та зміст підприємництва.

Підприємництво, відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України, це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

З даного визначення випливають певні необхідні правові вимоги до підприємницької діяльності. В першу чергу це безпосередня самостійна і систематична діяльність Це означає, що підприємець починає і проводить свою діяльність на свій розсуд, без будь-яких застережень. Підприємницька діяльність повинна носити постійний характер. По-друге, підприємницька діяльність здійснюється на власний ризик підприємця. Це означає, що підприємець приймає на себе будь-які наслідки підприємницької діяльності як позитивні так і негативні. По-третє, метою підприємницької діяльності є досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Для цього і починає підприємницьку діяльність підприємець. Тобто, характерною ознакою підприємницької діяльності є її комерційний характер.

Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

Здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади та органам місцевого самоврядування.

2.1.2. Принципи підприємницької діяльності.

Принципи підприємницької діяльності закріплені в ст. 44 Господарського кодексу України, відповідно до якої підприємництво здійснюється на основі:

♦ вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

♦ самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

вільного найму підприємцем працівників;

комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

♦ вільного розпорядження прибутком, що залишається підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

♦ самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономіч_НО1- діяльності використання підприємцем належної йому ⁴ частки валютної виручки на свій розсуд.

2.1.3. Суб’єкти господарювання.

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця.

Суб’єктами господарювання є:

1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського Кодексу України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Суб’єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління та права оперативно-господарського використання майна.

Суб’єкти господарювання господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним та господарським законодавством.

Суб’єкти господарювання відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій можуть діяти лише на основі права оперативно-господарського використання майна, без статусу юридичної особи.

Суб’єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.

Суб’єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб’єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до анти-монопольно-конкурентного законодавства України.

Створення суб’єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

2.1.4. Умови здійснення підприємництва.

Правовою передумовою здійснення підприємницької діяльності фізичними та юридичними особами є їх державна реєстрація. Відповідно до ст. 58 Господарського кодексу України державна реєстрація, що є формою легалізації підприємницької діяльності, проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання суб’єкта підприємництва

Відповідно до Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців, який вступив в дію з 1 липня 2004 р. державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб підприємців це внесення запису до Державного реєстру суб’єктів господарської діяльності про реєстрацію юридичної особи або фізичної особи суб’єкта підприємницької діяльності, про їх перереєстрацію, про реєстрацію змін до реєстраційної картки, про реєстрацію змін, доповнень до установчих документів юридичної особи, про реєстрацію зміни місцезнаходження (для юридичної особи) або місця проживання (для фізичної особи суб’єкта підприємницької діяльності), про взяття на облік (зняття з обліку) філії, представництва юридичної особи, про реєстрацію припинення юридичної особи або фізичної особи суб’єкта підприємницької діяльності.

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи підприємця.

Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

♦ заповнеігу реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи;

копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;

два примірники установчих документів;

документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору запроведення державної реєстрації юридичної особи.

Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи є датою державної реєстрації юридичної особи.

Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.

Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи:

♦ заповнену реєстраційну картку на проведення державноїі, реєстрації фізичної особи підприємця;

♦ копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб платників податків та інших обовязкових платежів;

♦ документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особипідприємця.

Строк державної реєстрації фізичної особи підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особипідприємця.

2.1.5. Державна підтримка підприємництва.

Держава гарантує усім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права та рівні можливості для залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

Забезпечення підприємця матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється з метою виконання підприємцем поставок, робіт чи послуг для державних потреб.

Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист майнових прав підприємця. Вилучення державою або органами місцевого самоврядування у підприємця основних і оборотних фондів, іншого майна допускається відповідно до статті 41 Конституції України на підставах і в порядку, передбачених законом.

Для забезпечення створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва органи влади на умовах і в порядку, передбачених законом:

надають підприємцям земельні ділянки, передають державнемайно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

сприяють підприємцям в організації матеріально-технічногозабезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів;

здійснюють первісне облаштування неосвоєних територійобєктами виробничої і соціальної інфраструктури з про-дажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;

-; ♦ стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;

♦ подають підприємцям інші види допомоги. .

2.2. Правове регулювання ліцензування господарської діяльності.

Правове регулювання ліцензування господарської діяльності

здійснюється :

♦ Законом України Про ліцензування певних видів господарської діяльності від 01.06. 2000 р. №1775 III;

♦ Постановою Кабінету Міністрів України від 08.11. 2000 р.

. №1658 Про затвердження Порядку формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру;

Постановою Кабінету Міністрів України від 14.11. 2000 р.№1698 Про затвердження переліку органів ліцензування;

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.11. 2000 р.№1720 Про запровадження ліцензії єдиного зразка дляпевних видів господарської діяльності;

♦ Постановою Кабінету Міністрів України від 29.11. 2000х(;ї р. №1755 Про термін дії ліцензії на провадження пезних-і, . видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу;

♦ Наказом Державного комітету України з питань регуля- :• торної політики та підприємництва №67 від 04.12.2000 р. Про затвердження Інструкції про порядок заповнення : бланка ліцензії єдиного зразка;

♦ Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва №78 від 18.12.2000 р. ... Про затвердження Інструкції про порядок замовлення, постачання, зберігання, обліку і звітності витрачання бланків г_; ліцензії єдиного зразіса;

,-:;,-♦ Ліцензійними умовами провадження певного виду госпо-и дарської діяльності (для більш як 60 видів) та іншими нормативними актами.

Закон Про ліцензування певних видів господарської діяльності визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність субєктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

Дія Закону поширюється на всі субєкти господарювання.

Ліцензування банківської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

Стаття 9 вищеназваного закону дає перелік більш як 60 видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

До них відносяться:

1) пошук (розвідка) корисних копалин;

- 2) виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру по-

йї над 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівля вогнепальною зброєю та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду;

3) виробництво вибухових речовин і матеріалів (за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України);

виробництво особливо небезпечних хімічних речовин (запереліком, який визначається Кабінетом Міністрів України);

видобування уранових руд;

видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння,дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдо-рогоцінного каміння;

виробництво дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, на-півдорогоцінного каміння;

виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утво-

; . рення, напівдорогоцінного каміння, торгівля виробами з оїп дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцін-і. :,• ного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінно-; го каміння;

9) виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами;

10) виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів,оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментамиі препаратами;

11) виробництво пестицидів та агрохімікатів, оптова, роздрібна торгівля пестицидами та агрохімікатами; та інші.

Реалізацію державної політики у сфері ліцензування здійснює Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів України, спеціально уповноважені виконавчі органи рад, уповноважені провадити ліцензування певних видів господарської діяльності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. №1698 Про затвердження переліку органів ліцензування затверджений перелік органів ліцензування.

До них відносяться :

1) Головне управління Державної пожежної охорони МВС; , 2) Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та

захисту інформації СБУ 3) Держалкогольтютюн; •

Держводгосп;

Держбуд, Рада міністрів АР Крим, обласні, Київська таСевастопольська міські державні адміністрації; -

Державний департамент ветеринарної медицини --

Державний департамент з контролю за якістю, безпекоюта виробництвом лікарських засобів і виробів медичногопризначення;

Держкомзем;

Держкомзвязку;

Порядок отримання ліцензії. Субєкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки.

Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є центральний орган виконавчої влади, здійснюється на всій території України.

Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є місцевий орган виконавчої влади або

спеціально уповноважений виконавчий орган рад, здійснюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії.

Завдання та запитання:

Ознайомтесь зі змістом глави 4 Господарського кодексуУкраїни.

Дайте визначення підприємництва.

Розкрийте ознаки підприємництва.

Що таке ініціативність і самостійність підприємницькоїдіяльності

Назвіть етапи створення підприємництва.

В яких організаційних формах здійснюється підприємництво в Україні

Розкрийте питання Загальні гарантії прав підприємців.

Якими нормативними актами регулюється здійснення державної реєстрації підприємців

Які органи здійснюють державну реєстрацію субєктівпідприємницької діяльності

10. Які документи слід подати для державної реєстрації юри-

дичної особи

11. Порядок здійснення перереєстрації субєкта підприємниць-

кої діяльності.

Скасування державної реєстрації субєкта підприємницької діяльності.

Назвіть підстави припинення підприємницької діяльності.

Ознайомтесь з Законом України Про ліцензування певнихвидів господарської діяльності.

Експертно-апеляційна рада, її повноваження.

Розкрийте поняття ліцензійних умов.

2.3. Правове становище підприємств.

2.3.1. Законодавство про підприємства. Поняття підприємства. Види підприємств.

Підприємства в Україні здійснюють свою діяльність відповідно до вимог ст. 62-71 Господарського Кодексу України.

Якщо чинним міжнародним договором України, згоду на обовязковість якого надано Верховною Радою України, встановлено правила інші, ніж ті, які передбачені законодавством про підприємства, то застосовуються правила міжнародного договору.

Підприємство самостійний субєкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими субєктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським Кодексом України та іншими законами.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Види та організаційні форми підприємств. Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи субєкта господарювання (юридичноїособи);

підприємство, що діє на основі колективної власності(підприємство колективної власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальноївласності територіальної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засноване на змішаній формі власності (набазі обєднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності обєднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі обєднання майна таабо підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує пятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної пятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну пяти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).

Функції, права та обовязки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами.

Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Вони можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до закону.

Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що знаходяться за її межами, регулюється господарським Кодексом України та іншими законами.

_: 2.3.2. Утворення підприємства.

Установчі документи підприємств.

Суб’єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) субєкта господарювання з додержанням вимог законодавства.

Суб’єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого субєкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до анти-монопольно-конкурентного законодавства України.

Створення субєктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

Установчими документами підприємства є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) субєкта господарювання.

В установчих документах повинні бути зазначені найменування та місцезнаходження субєкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

У засновницькому договорі засновники зобовязуються утворити субєкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю субєкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності субєкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

Статут підприємства повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації субєкта господарювання, а також інші відомості, повязані з особливостями організаційної форми субєкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших субєктів у випадках, визначених законом.

Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) субєкта господарювання чи його представниками, органами або іншими субєктами відповідно до закону.

2.3.3. Державна реєстрація підприємств. Органи державної реєстрації.

Підприємство підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація субєктів господарювання проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного субєкта, якщо інше не передбачено законом.

Для державної реєстрації підприємства подаються такі документи:

рішення власника (власників) майна або уповноваженогоним (ними) органу у випадках, передбачених законом;

установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб;

рішення Антимонопольного комітету України про згоду настворення, реорганізацію (злиття, приєднання) субєктівгосподарювання у випадках, передбачених законом;

документ (документи), що засвідчує сплату засновником(засновниками) внеску до статутного фонду субєкта господарювання в розмірі, встановленому законом;

♦ реєстраційна картка встановленого зразка; ,•: ♦ документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

Власник (засновник) або уповноважені ним органи несуть відповідальність за невідповідність вимогам законодавства та недостовірність документів, що подаються для реєстрації.

Законом України Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб підприємців передбачено, що строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.

Свідоцтво про державну реєстрацію підприємства та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків в установах банків.

Відомості щодо державної реєстрації підприємства включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

Відомості щодо державної реєстрації субєкта господарювання, внесення змін до них підлягають опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети Урядовий курєр або в офіційному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням субєкта господарювання протягом десяти днів з моменту проведення державної реєстрації субєкта господарювання (внесення змін до відомостей державної реєстрації) в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Порушення встановленого законом порядку створення субєкта господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, що подаються для його реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстрації субєкта господарювання. Відмова у реєстрації субєкта господарювання з інших мотивів не допускається.

Відмову в державній реєстрації підприємства може бути оскаржено в судовому порядку.

Діяльність незареєстрованого підприємства, яке підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким субєктом, стягуються до Державного бюджету України у встановленому законом порядку.

Перереєстрація підприємства проводиться у разі зміни форми власності, на якій засновано даний субєкт, або організаційної форми господарювання, або найменування субєкта господарювання і здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.

Скасування (припинення) державної реєстрації підприємства здійснюється за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших випадках, передбачених законом.

Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо ліквідації субєкта господарювання.

Законодавством України можуть бути встановлені спеціальні правила державної реєстрації окремих організаційних форм господарювання.

Підприємства, відповідно до пункту 1 частини другої ст.. 55 Господарського Кодексу України мають право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєстрації. Підприємство лише повідомляє про їх відкриття реєструючий орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку.

2.3.4. Юридичні підстави припинення діяльності підприємства

Припинення діяльності підприємства здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб засновників субєкта

господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених цим Кодексом, за рішенням суду.

У разі злиття субєктів господарювання усі майнові права та обовязки кожного з них переходять до субєкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.

У разі приєднання одного або кількох субєктів господарювання до іншого субєкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обовязки приєднаних субєктів господарювання.

У разі поділу підприємства усі його майнові права і обовязки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових субєктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових субєктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обовязки реорганізованого субєкта.

У разі перетворення одного субєкта господарювання в інший до новоутвореного субєкта господарювання переходять усі майнові права і обовязки попереднього субєкта господарювання.

Підприємство ліквідується:

♦ за ініціативою власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб засновників субєкта

господарювання чи їх правонаступників;

у звязку із закінченням строку, на який воно створювалося,чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

у разі визнання його в установленому порядку банкрутом,крім випадків, передбачених законом;

і , ♦ у разі скасування його державної реєстрації у випадках,

передбачених законом.

Скасування державної реєстрації позбавляє субєкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Субєкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію підприємства підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети Урядовий

курєр або в офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням субєкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності субєкта господарювання.

Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна субєкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений Господарським Кодексом України. Ліквідацію субєкта господарювання може бути також покладено на орган управління субєкта, що ліквідується.

Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію підприємства, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості субєкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію субєкта господарювання.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства, яке ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.

Претензії кредиторів до субєкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього субєкта, якщо інше не передбачено Господарським Кодексом України та іншими законами.

Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.

Претензії, що не задоволені через відсутність майна підприємства, претензії, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про

повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом, а також претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними. Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.

Завдання та запитання:

Ознайомтесь із змістом глави 7 Господарського кодексу України.

Розкрийте поняття підприємства.

3. Назвіть основні ознаки підприємства.

Які види та організаційні форми підприємств закріплені в ГКУ

Які підприємства віднесені до великих, середніх і малих

Які види державних підприємств Ви знаєте

Розкрийте порядок створення підприємства.

Які документи відносяться до установчих документівпідприємства

і 9. Розкрийте зміст статуту підприємства.

і 10. Порядок здійснення державної реєстрації підприємства.

Підстави припинення діяльності підприємства.

Який порядок ліквідації підприємства

13. Підготуйте проект статуту державного підприємства. , 14. У яких випадках ліквідовується підприємство

2.4. Правовий статус господарських товариств. 2.4.1. Поняття господарського товариства.

Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші субєкти господарювання, створені юридичними особами таабо громадянами шляхом обєднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником.

Засновниками і учасниками товариства можуть бути субєкти господарювання, інші учасники господарських відносин, зазначені у ст. 2 Господарського кодексу України, а також громадяни, які не є субєктами господарювання. Господарські товариства є юридичними особами. Субєкти господарювання юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи.

Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом.

Господарське товариство є власником:

майна, переданого йому учасниками товариства у власністьяк вклад до статутного фонду;

продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності;

одержаних доходів;

іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

Вкладом до статутного фонду господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

Учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом:

брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом;

брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди);

вийти у встановленому порядку з товариства;

здійснити відчуження часток у статутному фонді товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, упорядку, встановленому законом;

5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом. Учасники господарського товариства зобовязані:

додержуватися установчого документа товариства та виконувати рішення загальних зборів;

виконувати свої зобовязання перед товариством, у томучислі ті, що повязані з майновою участю, а також робитивклади (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом;

не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційнуінформацію про діяльність товариства.

Учасники господарського товариства можуть також мати інші обовязки, встановлені установчим документом товариства та законом.

Установчим документом повного товариства і командитного товариства є засновницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут.

Установчі документи господарського товариства повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, інші відомості.

Державна реєстрація господарського товариства здійснюється в порядку, передбаченому Законом „Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб підприємців .

Особливості реєстрації господарських товариств, які здійснюють банківську і страхову діяльність, а також професійну діяльність на ринку цінних паперів, визначаються Господарським кодексом України та відповідними законами.

Господарське товариство, набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації.

2.4.2. Види господарських товариств та їх характеристика відповідно до закону.

У відповідності до Господарського кодексу України та закону Про господарські товариства до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобовязаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, повязаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобовязаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, повязаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобовязаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобовязаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобовязаннями

додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники). Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як субєкти підприємництва.

2.4.3. Поняття, види та правовий статус акціонерних товариств (АТ).

Акціонерним є товариство, статутний фонд якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості.

Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобовязаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за зобовязаннями товариства і несуть ризик збитків, повязаних з діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать. Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобовязаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.

Найменування акціонерного товариства має містити його найменування і зазначення того, що товариство є акціонерним.

Особливості правового статусу акціонерних товариств, створених у процесі приватизації державних підприємств, встановлюються законом.

Акціонерне товариство, яке проводить відкриту підписку на акції, зобовязане щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.

Акціонерне товариство може бути створене юридичними та (або) фізичними особами. Якщо акціонерне товариство створюється кількома особами, вони укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства. Цей договір не є установчим документом товариства. Договір про створення акціонерного товариства укладається в письмовій формі, а якщо товариство створюється фізичними особами, договір підлягає нотаріальному посвідченню.

Особи, що пворюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобовязаннями, що виникли до державної реєстрації товариства.

Акціонерне товариство відповідає за зобовязаннями учасників, повязаними з його створенням, лише у разі наступного схвалення їх дій загальними зборами акціонерів.

Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома. Акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа.

Порядок і строки вчинення дій щодо створення акціонерного товариства, у тому числі порядок проведення установчих зборів та їхня компетенція, встановлюються законом.

Установчим документом акціонерного товариства є його статут. Статут акціонерного товариства має містити відомості про:

найменування юридичної особи;

її місцезнаходження; адресу, органи управління товариством, їх компетенцію, порядок прийняття ними рішень,порядок вступу до товариства та виходу з нього, розмірстатутного капіталу;

умови про категорії акцій, що випускаються товариством,та їхню номінальну вартість і кількість;

права акціонерів;

склад і компетенцію органів управління товариством та пропорядок ухвалення ними рішень.

У статуті акціонерного товариства мають також міститися інші відомості, передбачені законом.

Статутний капітал акціонерного товариства утворюється з вартості вкладів акціонерів, внесених внаслідок придбання ними акцій. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Він не може бути меншим розміру, встановленого законом. За діючим законом розмір статутного капіталу (фонду) не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним

платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства.

Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими.

Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товаристваАкціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів збільшити статутний капітал шляхом збільшення номінальної вартості акцій або додаткового випуску акцій. Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після його повної сплати. Збільшення статутного капіталу товариства для покриття збитків не допускається. У випадках, встановлених статутом товариства і законом, може бути встановлене переважне право акціонерів на придбання акцій, що додатково випускаються товариством.

Акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів зменшити статутний капітал шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом купівлі товариством частини випущених акцій з метою зменшення їх загальної кількості. Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після повідомлення про це всіх його кредиторів у порядку, встановленому законом. При цьому кредитори товариства мають право вимагати дострокового припинення або виконання товариством відповідних зобовязань та відшкодування збитків. Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства шляхом купівлі та погашення частини акцій допускається, якщо така можливість передбачена у статуті товариства.

Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. У загальних зборах мають право брати участь усі його акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать.

Акціонери (їхні представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, що їх має кожний акціонер, який бере участь у зборах.

До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить: і.і 1) внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна;: розміру його статутного капіталу;

2) обрання членів наглядової ради, а також утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства; . 3) затвердження річної фінансової звітності, розподіл прибутні ку і збитків товариства; сП 4) рішення про ліквідацію товариства. ^кі! До виключної компетенції загальних зборів статутом товариства ї законом може бути також віднесене вирішення інших питань.

Питання, віднесені законом до виключної компетенції загальних зборів акціонерів, не можуть бути передані ними для вирішення іншим органам товариства.

Порядок голосування на загальних зборах акціонерів встановлюється законом.

Акціонер має право призначити свого представника для участі у зборах. Представник може бути постійним чи призначеним на певний строк. Акціонер має право у будь-який момент замінити свого представника у вищому органі товариства, повідомивши про це виконавчий орган акціонерного товариства.

Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік.

Позачергові збори акціонерів скликаються у разі неплатоспроможності товариства, а також за наявності обставин, визначених у статуті товариства, та в будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.

Порядок скликання і проведення загальних зборів, а також умови скликання і проведення позачергових зборів та повідомлення акціонерів встановлюються статутом товариства і законом.

Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені

до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор).

2.4.4. Правове регулювання створення та діяльності товариства з обмеженою .•. відповідальністю (ТзОВ).

Товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом.

Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за його зобовязаннями і несуть ризик збитків, повязаних з діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів. Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобовязаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.

Найменування товариства з обмеженою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова товариство з обмеженою відповідальністю.

Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється законом. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом цього строку ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі. Товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа. Особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника.

Якщо товариство з обмеженою відповідальністю засновується кількома особами, ці особи у разі необхідності визначити взає-

мовідносини між собою щодо створення товариства укладають договір у письмовій формі, який встановлює порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного фонду, частку у статутному фонді кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не є установчим документом. Подання цього договору при державній реєстрації товариства не є обовязковим.

Установчим документом товариства з обмеженою відповідальністю є статут.

Статут товариства з обмеженою відповідальністю крім відомостей, передбачених ст. 88 ЦКУ, має містити відомості про:

розмір статутного капіталу з визначенням частки кожногоучасника;

склад та компетенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень;

розмір і порядок формування резервного фонду;

♦ порядок передання (переходу) часток у статутному фонді.Статут товариства з обмеженою відповідальністю зі всіма

наступними змінами зберігається в органі, що здійснив державну реєстрацію товариства, і є відкритим для ознайомлення.

Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається з вартості вкладів його учасників. Відповідно до статутного капіталу визначається мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Розмір статутного капіталу товариства не може бути меншим розміру, встановленого законом. На сьогоднішній день розмір статутного капіталу (фонду) повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю.

Не допускається звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обовязку внесення вкладу до статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства.

До моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж пятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства. Якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинно оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства.

Зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після повідомлення в порядку, встановленому законом, усіх його кредиторів. У цьому разі кредитори мають право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобовязань товариства та відшкодування їм збитків.

Збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі. Порядок внесення додаткових вкладів встановлюється законом і статутом товариства.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і підзвітний загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

Компетенція виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю, порядок ухвалення ним рішень і порядок вчинення дій від імені товариства встановлюються ЦКУ, іншим законом і статутом товариства.

До виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:

1) визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання;

внесення змін до статуту товариства, зміна розміру йогостатутного капіталу;

створення та відкликання виконавчого органу товариства;

4) визначення форм контролю за діяльністю виконавчогооргану, створення та визначення повноважень відповіднихконтрольних органів;

5) затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів,розподіл прибутку та збитків товариства;

. 6) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

. 7) виключення учасника із товариства;

8) прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення

ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу. Статутом товариства і законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань. Питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, не можуть бути передані ними для вирішення виконавчому органу товариства.

Для здійснення контролю за фінансовою діяльністю товариства з обмеженою відповідальністю згідно з рішенням його загальних зборів, а також в інших випадках, встановлених статутом і законом товариства, може призначатися аудиторська перевірка.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства. Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права. Купівля здійснюється за ціною та на інших умовах, на яких частка (її частина) пропонувалася для продажу третім особам. Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним правом

протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протягом іншого строку, встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом. Учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства. За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі. Якщо вклад до статутного фонду був здійснений шляхом передання права користування майном, відповідне майно повертається учасникові без виплати винагороди. Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному фонді, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом.

Товариство з обмеженою відповідальністю може бути ліквідоване за рішенням загальних зборів його учасників, у тому числі у звязку із закінченням строку, на який товариство було створене, а також за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене в акціонерне товариство чи у виробничий кооператив.

2.4.5. Порядок створення товариства з додатковою відповідальністю (ТзДВ).

Товариством з додатковою відповідальністю є товариство, засноване однією або кількома особами, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом.

Учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобовязаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. У разі визнання

банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобовязаннями товариства розподіляється між іншими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства.

Найменування товариства з додатковою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова товариство з додатковою відповідальністю.

До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення Цивільного та Господарського кодексів України про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законодавством.

2.4.6. Командитне товариство.

Командитним товариством є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобовязаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, повязаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова командитне товариство або містити імя (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів і компанія, а також слова командитне товариство. Якщо у найменування командитного товариства включене імя вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства.

До командитного товариства застосовуються положення про повне товариство, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншим законом.

Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується усіма повними учасниками.

Засновницький договір командитного товариства крім відомостей, передбачених ст. 88 Цивільного Кодексу України, має

містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників.

Особа може бути повним учасником тільки в одному коман-дитному товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства. Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства.

Сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати пятдесяти відсотків складеного капіталу повного товариства.

На момент державної реєстрації командитного товариства кожний із вкладників повинен зробити вклад у розмірі, встановленому законом.

Управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками у порядку, встановленому законодавством для повного товариства. Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю командитного товариства та заперечувати проти дій повних учасників щодо управління діяльністю товариства. Вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю. Вкладник командитного товариства зобовязаний зробити вклад до складеного капіталу. Внесення вкладів посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві.

Вкладник командитного товариства має право:

одержувати частину прибутку товариства відповідно дойого частки у складеному капіталі товариства в порядку,встановленому засновницьким договором (меморандумом);

діяти від імені товариства у разі видачі йому довіреностіта відповідно до неї;

переважно перед третіми особами набувати відчужуванучастку (її частину) в складеному капіталі товариства відповідно до положень ст.. 147 ЦКУ. Якщо бажання викупити

частку (її частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства;

4) вимагати першочергового повернення вкладу у разіліквідації товариства;

5) ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства; 6) після закінчення фінансового року вийти з товариства та

V одержати свій вклад у порядку, встановленому засновниць: ким договором (меморандумом);

7) передати свою частку (її частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі, повідомивши про це товариство.

Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у командитному товаристві.

Командитне товариство ліквідовується при вибутті усіх вкладників. Повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство. Командитне товариство ліквідовується також на підставах, встановлених ст. 132 ЦКУ.

У разі ліквідації командитного товариства, після розрахунків з кредиторами, вкладники мають переважне право перед повними учасниками на одержання вкладів у порядку та на умовах, встановлених цим Кодексом, іншим законом і засновницьким договором (меморандумом). За недостатності коштів товариства Для повного повернення вкладникам їхніх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі товариства.

2.4.7. Повне товариство.

Повним є товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобовязаннями усім майном, що їм належить. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.

Учасник повного товариства не має права без згоди інших учасників вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, які становлять предмет діяльності товариства.

Найменування повного товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова повне товариство або містити імя (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів і компанія, а також слова повне товариство.

Повне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується всіма його учасниками.

Засновницький договір повного товариства має містити відомості про: найменування юридичної особи. її місцезнаходження, адресу, органи управління товариством, їх компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені Цивільним Кодексом України або іншим законом. У засновницькому договорі товариства визначаються зобовязання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів.

Управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників.

Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок виз-• начення кількості голосів. Учасник повного товариства, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи товариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства. Відмова від цього права чи його обмеження, зокрема за домовленістю учасників товариства, є нікчемною.

Кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам.

У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинення кожного правочину є необхідною згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства.

Прибуток та збитки повного товариства розподіляються між його учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників.

У разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі учасники повного товариства солідарно відповідають за зобовязаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення. Учасник повного товариства відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство.

Учасник повного товариства, який вибув із товариства, відповідає за зобовязаннями товариства, що виникли до моменту його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом трьох років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув із товариства.

Учасник повного товариства, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.

Зміни у складі учасників повного товариства можуть бути у звязку з:

виходом учасника повного товариства з його складу з влас ної ініціативи;

виключенням із складу учасників;

3) вибуттям із складу учасників з причин, що не залежать відучасника.

56

Учасник повного товариства, яке було створене на невизна-чений строк, може у будь-який момент вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу із товариства.

Достроковий вихід учасника з повного товариства, що засноване на певний строк, допускається лише з поважних причин.

Учасник повного товариства має право за згодою інших його учасників передати свою частку у складеному капіталі чи її частину іншому учасникові товариства або третій особі.

Учасник повного товариства, який систематично не виконує чи виконує неналежним чином обовязки, покладені на нього товариством, або який перешкоджає своїми діями (бездіяльністю) досягненню цілей товариства, може бути виключений із товариства у порядку, встановленому засновницьким договором. Рішення про виключення зі складу учасників повного товариства може бути оскаржене до суду.

Повне товариство може прийняти рішення про визнання учасника повного товариства таким, що вибув із його складу, у разі:

смерті учасника або оголошення його померлим за відсутності спадкоємців;

ліквідації юридичної особи учасника товариства, в томучислі у звязку з визнанням її банкрутом;

визнання учасника недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім;

- 4) призначення за рішенням суду примусової реорганізації юридичної особи учасника товариства, зокрема у звязку з її неплатоспроможністю;

5) звернення стягнення на частину майна повного товариства, що відповідає частці учасника у складеному капіталі товариства Учасникові, що вийшов, якого виключено або який вибув з повного товариства з підстав, встановлених у ст. ст. 126, 128 і 129 Цивільного Кодексу України, виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна частці цього учасника у складеному капіталі товариства, якщо інше не встановлено засновницьким договором.

Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно обєдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Ук-

раїні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обовязковим.

Релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у встановленому порядку.

Релігійні організації, керівні центри яких знаходяться за межами України, можуть керуватись у своїй діяльності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушується законодавство України.

Релігійні управління і центри мають право відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), які діють на підставі своїх статутів (положень). Монастирі та релігійні братства можуть бути утворені також у порядку, передбаченому цим Законом для утворення релігійних громад, з реєстрацією їх статутів (положень). Релігійні управління і центри відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) мають право створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей. Духовні навчальні заклади діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому ст. 14 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації.

Громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочення проходження військової служби, оподаткування, включення часу навчання до трудового стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів та учнів державних навчальних закладів.

Статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних зїздах, конференціях.

Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про:

1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження;

місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного обєднання;

майновий стан релігійної організації;

права релігійної організації на заснування підприємств,засобів масової інформації, інших релігійних організацій,

створення навчальних закладів;

порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації;

порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації.

Статут (положення) може містити й інші відомості, повязані з особливостями діяльності даної релігійної організації. Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству. Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах.

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обовязки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим до Уряду Республіки Крим. Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій.

Орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.

Перевищення встановленого цим Законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних орган-

ізацій може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.

Зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень).У разі необхідності в розгляді питання про реєстрацію статуту (положення) можуть брати участь з дорадчим голосом представники релігійної організації.

У реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

Рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.

Діяльність релігійної організації може бути припинено у звязку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов.

У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у випадках:

вчинення релігійною організацією дій, недопустимість якихпередбачена ст. З, 5 і 17 Закону України Про свободусовісті та релігійні організації;

поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоровя, свободу і гідність особи;

систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічнихрелігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);

спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обовязків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на праваі майно державних, громадських або релігійних організацій.

2.5.4. Політичні партії.

Право громадян на свободу обєднання у політичні партії для здійснення й захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається та гарантується Конституцією України. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Конституції України в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоровя населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в інших випадках, передбачених Конституцією України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з політичної партії.

Належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг та переваг.

Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією та законами України.

За ст. 2 Закону України Про політичні партії в Україні політична партія це зареєстроване згідно з законом добровільне обєднання громадян прихильників певної загальнонаціональної програми аспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Політичні партії провадять свою діяльність відповідно до Конституції України, вищеназваного Закону, а також інших законів України та згідно із партійним статутом, прийнятим у визначеному цим Законом порядку. Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом. Політичні партії є рівними перед законом.

Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності. Втручання з боку органів державної

влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком випадків, передбачених цим Законом.

Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на:

ліквідацію незалежності України;

зміну конституційного ладу насильницьким шляхом;

порушення суверенітету і територіальної цілісності України; 4) підрив безпеки держави;

незаконне захоплення державної влади; ;

пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної,расової чи релігійної ворожнечі;

посягання на права і свободи людини;

посягання на здоровя населення.

Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду.

Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах.

Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії.

Членами політичних партій не можуть бути:

судді;

працівники прокуратури;

працівники органів внутрішніх справ;

співробітники Служби безпеки України;

військовослужбовці.

На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії.

Порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній визначаються статутом політичної партії.

Членство в політичній партії є фіксованим. Обовязковою умовою фіксації членства в політичній партії є наявність заяви громадянина України, поданої до статутного органу політичної

партії, про бажання стати членом цієї партії. Форма фіксації членства в політичній партії визначається статутом політичної партії. Не допускається створення і діяльність структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Політичні партії повинні мати програму. Програма політичної партії є викладом цілей та завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення.

Політичні партії повинні мати статут. Статут політичної партії має містити такі відомості:

назву політичної партії;

перелік статутних органів політичної партії, порядок їхутворення, їхні повноваження і термін цих повноважень;

порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній;

4) права та обовязки членів політичної партії, підстави при-ї • пинення чи зупинення членства в політичній партії;

5) порядок створення, загальну структуру та повноваження обласних, міських, районних організацій політичної партії ї та її первинних осередків;

6) порядок внесення змін та доповнень до статуту і програмиі; політичної партії;

7) порядок скликання та проведення партійних зїздів, конференцій, зборів та інших представницьких органів політич-

- ної партії;

д; 8) джерела матеріальних, у тому числі фінансових, надход- жень та порядок здійснення витрат політичної партії;

9) порядок ліквідації (саморозпуску), реорганізації політич.. ної партії, використання її коштів та іншого майна, що за лишилися після її ліквідації (саморозпуску).

Назва політичної партії, її символіка не повинні збігатися з назвою чи символікою іншої (зареєстрованої) політичної партії. Політична партія може мати партійну символіку, до якої належать партійний гімн, прапор, розпізнавальний знак, девіз. Сим-

воліка політичної партії підлягає державній реєстрації Міністерством юстиції України у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Обласні, міські, районні організації, первинні осередки політичної партії та інші структурні утворення, передбачені статутом партії, використовують назву політичної партії з доповненнями, які визначають їх місце в організаційній структурі політичної партії.

Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому зїзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим.

На установчому зїзді (конференції, зборах) політичної партії затверджуються статут і програма політичної партії, обираються її керівні і контрольно-ревізійні органи.

Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації. Не допускається діяльність незареєстрованих політичних партій.

Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України.

Для реєстрації політичної партії до Міністерства юстиції України разом з заявою подаються:

статут і програма політичної партії;

протокол установчого зїзду (конференції, зборів) політич- ної партії із зазначенням дати і місця його проведення,

кількості учасників, які проголосували за створення пол-( ітичної партії;

підписи громадян України, зібрані відповідно до вимогцього Закону на підтримку рішення про створення політичної партії та засвідчені особами, які збирали підписи;

відомості про склад керівних органів політичної партії;

платіжний документ, що посвідчує внесення реєстраційного збору;

6) назва та адреса банківської установи, в якій політична партія відкриватиме рахунки.

Міністерство юстиції України здійснює реєстрацію політичної партії після перевірки поданих матеріалів. Після реєстрації політична партія набуває статусу юридичної особи. Розмір реєстраційного збору встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує утворення та реєстрацію в порядку, встановленому цим Законом, своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим.

Реєстрація обласних, міських і районних організацій або інших структурних утворень, передбачених статутом партії, здійснюється відповідними органами юстиції Міністерства юстиції України, якщо інший порядок не передбачений законом, лише після реєстрації політичної партії Міністерством юстиції України. Після реєстрації обласних, міських та районних організацій політичних партій вони можуть набувати статусу юридичної особи, якщо це передбачено статутом партії.

Органи, що здійснюють реєстрацію політичних партій та їх обласних, міських, районних організацій або інших структурних утворень, передбачених статутом партії, ведуть відповідні реєстри. Форму реєстрів затверджує Міністерство юстиції України.

Міністерство юстиції України, його відповідні органи після реєстрації видають політичній партії, обласній, міській, районній організації партії або іншим структурним утворенням, передбаченим статутом партії, реєстраційне свідоцтво встановленого Кабінетом Міністрів України зразка.

Політична партія щорічно інформує Міністерство юстиції України про обласні, міські, районні організації партії або інші структурні утворення, передбачені статутом партії. Політична партія також інформує Міністерство юстиції України про зміни назви, програми, статуту, керівних органів партії, їх адреси та місцезнаходження у тижневий строк після прийняття рішень з цих питань.

Міністерство юстиції України оприлюднює щорічно список зареєстрованих політичних партій, їх юридичні адреси.

Протягом ЗО днів з моменту надходження документів Міністерство юстиції України приймає рішення про реєстрацію або відмову у реєстрації політичної партії. Цей строк може бути продовжений Міністерством юстиції України у разі потреби, але не більше ніж на 15 днів.

У реєстрації політичної партії може бути відмовлено, якщо документи, подані для реєстрації політичної партії, не відповідають Конституції, цьому та іншим законам України.

Політичні партії мають право:

вільно провадити свою діяльність у межах, передбаченихКонституцією України, цим Законом та іншими законами України;

брати участь у виборах Президента України, до ВерховноїРади України, до інших органів державної влади, органівмісцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку,встановленому відповідними законами України;

використовувати державні засоби масової інформації, атакож засновувати власні засоби масової інформації, якпередбачено відповідними законами України;

підтримувати міжнародні звязки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у)

: міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону; ( 5) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші обєднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі:

можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя;

брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом;

♦ вносити до органів державної влади України та органівмісцевого самоврядування пропозиції, які обовязкові длярозгляду відповідними органами в установленому порядку.

2.5.5. Благодійні організації та інші фонди.

Закон України Про благодійництво та благодійні організації визначає благодійну організацію як недержавна організацію, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб.

Відповідно до законодавства в Україні благодійництво, благодійна діяльність здійснюються у таких основних напрямах:

сприяння практичному здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих та міжнародних програм, що спрямовані на поліпшення соціально-економічного становища;

поліпшення матеріального становища набувачів благодійноїдопомоги, сприяння соціальній реабілітації малозабезпечених, безробітних, інвалідів, інших осіб, які потребуютьпіклування, а також подання допомоги особам, які черезсвої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх праві законних інтересів;

подання допомоги громадянам, які постраждали внаслідокстихійного лиха, екологічних, техногенних та інших катастроф, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам репресій, біженцям;

сприяння розвитку науки і освіти, реалізації науково-освітніх програм, подання допомоги вчителям, вченим, студентам, учням;

і ♦ сприяння розвитку культури, в тому числі реалізації програм національно-культурного розвитку, доступові всіх верств населення, особливо малозабезпечених, до культурних цінностей та художньої творчості;

подання допомоги талановитій творчій молоді;

сприяння охороні і збереженню культурної спадщини, істо-рико-культурного середовища, памяток історії та культури, місць поховання;

♦ подання допомоги у розвитку видавничої справи, засобівмасової інформації, інформаційної інфраструктури;

сприяння розвитку природно-заповідного фонду та природоохоронної справи;

сприяння розвитку охорони здоровя, масової фізичноїкультури, спорту і туризму, пропагування здорового спо-

,-.. собу життя, участь у поданні медичної допомоги населенню та здійснення соціального догляду за хворими, інвалідами, одинокими, людьми похилого віку та іншими особами, які через свої фізичні, матеріальні чи інші особ-

ливості потребують соціальної підтримки та піклування; ;♦ сприяння захисту материнства та дитинства, подання до1, помоги багатодітним та малозабезпеченим сімям. Засновниками (засновником) благодійної організації можуть бути і;з громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які досягли 18 років, а також юридичні особи незалежно від форм власності.

Не можуть бути засновниками (засновником) благодійної організації органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства, установи, організації України, що фінансуються з бюджету.

При створенні благодійної організації засновник приймає рішення про її заснування, затверджує статут (положення), формує орган управління організацією, заслуховує звіти наглядової ради щодо контролю за цільовим використанням коштів і майна благодійної організації, вирішує інші питання, віднесені цим Законом та статутом (положенням) благодійної організації до його компетенції. Якщо засновниками благодійної організації є дві чи більше особи, то питання, передбачені у частині третій цієї статті, вирішуються на загальних зборах (зїзді, конференції) засновників благодійної організації.

Благодійні організації можуть утворюватися в таких організаційно-правових формах:

членська благодійна організація;

благодійний фонд;

♦ благодійна установа;

♦ інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо).

Конкретна організаційно-правова форма благодійних організацій визначається засновниками (засновником).

Благодійні організації утворюються і діють за територіальним принципом й поділяються за своїм статусом на всеукраїнські, місцеві та міжнародні.

До всеукраїнських благодійних організацій належать благодійні організації, діяльність яких поширюється на територію всієї України та які мають свої відділення (філії, представництва) в більшості областей України.

До місцевих належать благодійні організації, діяльність яких поширюється на територію відповідного регіону або адміністративно-територіальної одиниці.

До міжнародних належать благодійні організації, діяльність яких поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.

Всеукраїнські та міжнародні благодійні організації мають право створювати відділення, філії, а також представництва в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Територія діяльності благодійної організації визначається відповідно до її статуту (положення).

Благодійна організація набуває права юридичної особи з моменту її державної реєстрації.

Державна реєстрація всеукраїнських та міжнародних благодійних організацій здійснюється Міністерством юстиції України, а місцевих благодійних організацій, а також відділень (філій, представництв) всеукраїнських, міжнародних благодійних організацій відповідними місцевими органами виконавчої влади.

За державну реєстрацію благодійної організації вноситься плата, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України, але не може бути більшим 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Для державної реєстрації благодійної організації подаються такі документи: заява засновників (засновника) чи їх уповноважених, статут (положення), протокол установчих зборів (зїзду, конференції), відомості про засновників (засновника) та органи

управління благодійної організації, відомості про місцеві відділення (філії, представництва) благодійної організації, документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

Заява про державну реєстрацію благодійної організації розглядається в двомісячний термін з дня подання всіх необхідних документів. Про результати розгляду у 10-денний термін повідомляється заявнику. Орган, який здійснює державну реєстрацію, може проводити перевірку відомостей, що містяться в поданих документах. За результатами розгляду заяви приймається рішення про державну реєстрацію або відмову в державній реєстрації. Після державної реєстрації благодійної організації засновникам (засновнику) видається свідоцтво про реєстрацію за зразком, встановленим Кабінетом Міністрів України.

Зареєстрована благодійна організація вноситься до реєстру благодійних організацій, що ведеться органом, який здійснює державну реєстрацію, з присвоєнням відповідного номера. Порядок ведення реєстру встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Дані реєстру щодо благодійних організацій, які зареєстровані Міністерством юстиції України, оприлюднюються в офіційних виданнях.

Благодійна організація зобовязана після отримання свідоцтва про державну реєстрацію у місячний термін стати на облік у податкових органах за її місцезнаходженням.

Рішення про державну реєстрацію благодійної організації може бути анульоване в судовому порядку у разі встановлення реєструючим органом факту фальсифікації установчих документів. Реєстрація декількох благодійних організацій під однією і тією ж назвою не допускається.

У випадку, коли з заявою про державну реєстрацію звертаються благодійні організації, що мають одну і ту ж назву, перевага надається благодійній організації, яка першою подала заяву про реєстрацію.

Ліквідація благодійної організації здійснюється в установленому законодавством порядку.

Благодійна організація діє на підставі статуту (положення). У статуті (положенні) зазначаються:

♦ назва, місцезнаходження, статус та організаційно-правоваформа благодійної організації;

предмет, цілі, завдання та основні форми благодійної діяль-( ності;

порядок утворення і діяльності органів управління благо-^! дійної організації;

джерела фінансування та порядок використання майна ікоштів благодійної організації;

порядок внесення змін до статуту (положення) благодійноїорганізації;

порядок реорганізації або ліквідації благодійної організації,використання її майна і коштів у разі припинення діяльності;

умови і порядок прийняття в члени благодійної організаціїта вибуття з неї;

права і обовязки членів благодійної організації.

До статуту (положення) можуть включатися інші положення, повязані з особливостями діяльності благодійної організації. Статут (положення) благодійної організації не повинен суперечити законодавству України.

З метою здійснення благодійної діяльності благодійні організації мають право:

самостійно вирішувати питання про подання благодійноїдопомоги її набувачам, використовувати цільові пожертвування, що подаються благодійниками на реалізацію благодійної програми згідно з умовами цього пожертвування;

утворювати відповідно до законодавства України своївідділення, філії, представництва;

обєднуватися у спілки, асоціації та інші обєднання, щостворюються на добровільній основі і сприяють виконанню статутних завдань;

обмінюватися інформацією та спеціалістами з відповідними організаціями зарубіжних країн;

♦ організовувати збір благодійних пожертвувань та внесківвід фізичних та юридичних осіб, іноземних держав таміжнародних організацій;

постійно визначати форми, обєкти, субєкти і обсяги благодійної допомоги;

відкривати рахунки (у національній та іноземній валютах)в установах банків;

засновувати засоби масової інформації, підприємства іорганізації, займатися видавничою діяльністю;

бути членом інших благодійних організацій;

їо ♦ мати власну символіку, яка підлягає державній реєстрації у порядку, визначеному Законом України Про обєднання громадян для реєстрації символіки обєднань громадян;

-.. ♦ популяризувати своє імя (назву), символіку;

♦ мати інші права згідно з законодавством України.Благодійна організація зобовязана забезпечити виконання

статутних завдань, вільний доступ до своїх звітів, документів про господарську та фінансову діяльність. Засновники та працівники благодійної організації не мають права отримувати матеріальних переваг і додаткових коштів у звязку із своїм становищем в цій організації, крім тих, що передбачені даним Законом.

Благодійна програма приймається благодійною організацією і є комплексом благодійних заходів, спрямованих на вирішення завдань, що відповідають статутним цілям організації.

Благодійна допомога може подаватися набувачам у вигляді:

одноразової фінансової, матеріальної та іншої допомоги;

систематичної фінансової, матеріальної та іншої допомоги;

фінансування конкретних цільових програм;

♦ допомоги на основі договорів (контрактів) про благодійнудіяльність;

..-. ♦ дарування або дозволу на безоплатне (пільгове) використання обєктів власності;

дозволу на використання своєї назви, емблеми, символів;

подання безпосередньо допомоги особистою працею, послугами чи передачі результатів особистої творчої діяльності;

♦ прийняття на себе витрат по безоплатному, повному абочастковому утриманню обєктів благодійництва;

♦ інших заходів, не заборонених законом.

Здійснення благодійними організаціями благодійної діяльності у вигляді надання конкретних послуг (виконання робіт), що підлягають обовязковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законодавством України порядку.

Вищим органом управління благодійної організації є колегіальний орган (загальні збори, зїзд, конференція), який здійснює свої повноваження згідно із статутом (положенням) благодійної організації. До компетенції вищого органу управління благодійної організації належать затвердження статуту (положення) благодійної організації, внесення змін до нього, обрання виконавчого та контрольного органів благодійної організації, затвердження благодійних програм, визначення основних напрямів діяльності благодійної організації, прийняття рішень про реорганізацію та ліквідацію благодійної організації і вирішення інших питань, що передбачені статутом (положенням) про благодійну організацію.

Виконавчим органом благодійної організації є правління (комітет). Повноваження правління (комітету) визначаються статутом (положенням) благодійної організації. Для забезпечення поточної діяльності благодійної організації призначається адміністративно-виконавчий орган на чолі з президентом (директором), повноваження якого визначаються статутом (положенням).

Розпорядчі та контролюючі функції в благодійній організації здійснює наглядова рада, персональний склад якої визначається засновниками (засновником).

Члени виконавчого органу благодійної організації, крім президента (директора), не одержують заробітну плату за свою роботу в цьому органі. Витрати, обумовлені виконанням статутних обовязків у цих органах, можуть бути відшкодовані за рахунок коштів благодійної організації за рішенням правління (комітету).

На працівників апарату благодійної організації поширюється законодавство України про працю, соціальне забезпечення і соціальне страхування.

Завдання та запитання:

Дайте визначення громадської організації.

Якими нормативними актами регулюється діяльність громадських організацій

Хто може бути засновником громадської організації

Розкрийте зміст статуту обєднання громадян.

Який законодавчий акт регулює порядок створення і діяльності релігійних організацій

Розкрийте зміст статуту релігійної організації.

Дайте визначення політичної партії:

8. В яких випадках забороняється утворення і діяльність гіол-ітичних партій

9. Розкрийте зміст закону України Про благодійництво та благодійні організації.

10. Який орган здійснює державну реєстрацію благодійнихорганізацій

РОЗДІЛ З

Правове регулювання відносин власності в Україні

3.1. Поняття та зміст права власності.

Правом власності, за ст. 316 ЦК України, є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності полягає в тому, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обовязків власник зобовязаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Цивільний кодекс України зазначає, що субєктами права приватної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, яким може належати будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

Відповідно до Закону України Про власність всі види власності недержавних юридичних осіб віднесені до колективної власності, однак в ЦК України дана форма власності не відображена. Більшість юристів-спеціалістів з цивільного права (ОАПушкін, Я.М.Шевченко, В.І.Семчик та ін.) категорично за-

перечують таку форму власності і вважають, що в даному випадку мова йде про право приватної власності юридичних осіб

3.2. Правовий режим майна господарюючих субєктів

Правовий режим майна господарюючих субєктів регулюють Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, закон Про власність, та інші нормативно-правові акти.

Основу правового режиму майна субєктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права право господарського відання, право оперативного управління, а також право оперативного використання майна. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним та Господарським кодексами України .

Суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими субєктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим субєктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених чинним законодавством.

Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників.

Правовий режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері господарювання визначаються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України і іншими законодавчими актами.

Відповідно до ст. 6 Закону України Про власність :

власник має право використовувати належне йому майнодля підприємницької діяльності;

результати господарського використання майна (виготовлена продукція, одержані доходи) належать власникові

цього майна, якщо інше не встановлено законом або дого- вором;

к ♦ власник засобів виробництва та іншого майна має право у. створити у встановленому законом порядку підприємство,

організацію, що є юридичною особою; ♦ юридична особа здійснює право володіння, користування і і розпорядження закріпленим за нею майном власника відповідно до свого статуту (положення).

Відповідно до ст. 135 Господарського кодексу України власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним субєкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю субєкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним субєктів господарювання відповідно до законодавства.

Власник вправі особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до законодавства України.

Право господарського відання визнається речовим правом субєкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених Господарським кодексом України та іншими законами.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за субєктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Субєкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

Право оперативного управління є речовим правом субєкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених Господарсьим кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Власник майна, закріпленого на праві оперативного упралін-ня за субєктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у субєкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Право оперативного використання майна належить субєкту господарювання відокремленому підрозділу, який використовує надане йому майно для здійснення господарської діяльності, обсяг майнових правомочностей якого визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб’єкт.

3.3. Майно у сфері господарювання.

Майном, за Господарським кодексом України, визнається сукупність речей та інших цінностей(включаючи нематеріаіьні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності субєктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих субєктів.

Майно підприємства становлять основні фонди та оборотні засоби, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

Майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності, праві господарського відання або праві оперативного управління.

До державного майна у сфері господарювання належать належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні субєктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності.

Управління обєктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійснюють також інші субєкти.

Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність). Передача обєктів господарського призначення з державної у комунальну власність здійснюється в порядку, встановленому законом.

Не можуть бути обєктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку доз-

воляється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

Види майна, що може перебувати виключно у державній власності, відчуження якого недержавним субєктам господарювання не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій, визначаються законом.

Джерелами формування майна субєктів господарювання є:

грошові та матеріальні внески засновників;

доходи, одержані від реалізації продукції, а також від іншихвидів господарської діяльності;

доходи від цінних паперів;

кредити банків та інших кредиторів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

надходження від роздержавлення і приватизації власності;

придбання майна іншого підприємства, організації;

безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

♦ інші джерела, не заборонені законодавчими актами України.Субєкт господарювання, якщо інше не передбачено чинним

законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу.

Підприємству надається право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, продавати, передавати безоплатно, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які відповідно до законодавчих актів України не можуть бути в їх власності. Безоплатна передача і надання підприємствами матеріальних цінностей громадянам здійснюються з дозволу власника або уповноваженого ним органу, крім випадків, передбачених законодавством України.

86

Володіння і користування природними ресурсами підприємство здійснює у встановленому порядку за плату, а у випадках, передбачених законодавчими актами України, на пільгових умовах. Власники землі та землекористувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати.

Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України.

Здійснюючи право господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

3.4. Гарантії та захист майнових прав субєктів господарювання.

Майнові права субєктів господарювання захищаються законом. Вилучення державою у субєкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом. Збитки, завдані субєкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону.

Завдання та запитання: .;

Що таке право власності

Розкрийте поняття володіння, користування та розпорядження майном.

Розкрийте права державного підприємства на належне йомумайно.

З чого складається майно субєкта господарювання

Яка різниця між правом господарського відання і правомоперативного управління майном

Розкрийте поняття володіння, користування та розпорядження майном.

РОЗДІЛ 4

Господарсько-договірні зобовязання. Господарсько-правова відповідальність

4.1. Поняття господарського зобовязання.

За ст. 173 ГКУ господарським визнається зобовязання, що виникає між субєктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один субєкт (зобовязана сторона, у тому числі боржник) зобовязаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого субєкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший субєкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.

.д 4.2. Підстави виникнення господарськогоV і зобовязання. Класифікація

господарських зобовязань. _г

Господарські зобовязання можуть виникати:

безпосередньо із закону або іншого нормативно-правовогоакта, що регулює господарську діяльність; ,_;

з акту управління господарською діяльністю; ,

з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких,які йому не суперечать;

внаслідок заподіяння шкоди субєкту або субєктом господарювання, придбання або збереження майна субєкта абосубєктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

♦ у результаті створення обєктів інтелектуальної власностіта інших дій субєктів, а також внаслідок подій, з якими

закон повязує настання правових наслідків у сфері господарювання. Основними видами господарських зобовязань є:

♦ майново-господарські зобовязання;

♦ організаційно-господарські зобовязання. ^;

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобовязання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобовязана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.

Майнові зобовязання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Субєктами майново-господарських зобовязань можуть бути субєкти господарювання, зазначені в ст. 55 ГКУ, негосподарю-ючі субєкти юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Якщо майново-господарське зобовязання виникає між субєктами господарювання або між субєктами господарювання і негосподарюючими субєктами юридичними особами, зобовязаною та управненою сторонами зобовязання є відповідно боржник і кредитор.

Субєкти господарювання у випадках, передбачених Господарським кодексом України та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобовязання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобовязання не є підставою для вимог щодо їх обовязкового виконання.

Організаційно-господарськими визнаються господарські зобовязання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між субєктом господарювання та субєктом організа-

ційно-господарських повноважень, в силу яких зобовязана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобовязаної сторони виконання її обовязку.

Організаційно-господарські зобовязання можуть виникати:

♦ між субєктом господарювання та власником, який є зас(. новником даного субєкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарсь-

кою компетенцією щодо цього субєкта;

♦ між субєктами господарювання, які разом організовують об’єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих обєднань чи товариств;

між суб’єктами господарювання, у разі якщо один з них єщодо іншого дочірнім підприємством;

в інших випадках, передбачених ГКУ, іншими законодавчими актами або установчими документами субєкта господарювання.

Організаційно-господарські зобовязання субєктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.

Субєкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного субєкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обовязок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Субєкти господарювання зобовязані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

Субєкти господарювання відповідно до частини четвертої ст. 175 ГКУ можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобовязання про господарську допомогу у 90

Розділ 4

вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних обєктів та обєктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розвязання місцевих проблем. Субєкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

Субєкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобовязаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. Субєкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобовязання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

4.3. Порядок укладання господарського договору. Зміст та форма господарського договору.

Укладення господарського договору є обовязковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обовязком для субєкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обовязковості укладення договору для певних категорій субєктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

♦ вільного волевиявлення, коли сторони мають право погод-:-•: жувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

♦ примірного договору, рекомендованого органом управлін-.: ня субєктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаєм-• ною згодою змінювати окремі умови, передбачені

примірним договором, або доповнювати його зміст; ні ♦ типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів •; України, чи у випадках, передбачених законом, іншим ор-!: ганом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

к ♦ договору приєднання, запропонованого однією стороною ; для інших можливих субєктів, коли ці субєкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Субєкти господарювання, які забезпечують споживачів електроенергією, звязком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші субєкти зобовязані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обовязкові умови таких договорів.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобовязань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обовязкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода При укладенні господарського договору сторони зобовязані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенкла-92