М.І. ПАНЧЕНКО
ЦИВІЛЬНЕ

ПРАВО

України

Навчальний посібник

УДК 347(075.8) ББК67.99(4УКР)2я73 П16

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-1251 від 11 жовтня 2003р.)

Рецензенти:

І.Д. Копайгора, кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри правознавства Криворізького економічного інституту Київського національного економічного університету;

Г.В. Іваненко, кандидат юридичних наук, директор Криво­різького навчального центру Одеської національної юридичної академії

Панченко М.І.

П16 Цивільне право України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2005. — 583 с. — (Вища освіта XXI століття). І8ВК 966-8148-33-9

У навчальному посібнику у формі запитань та відповідей розкри­вається цивільне право як галузь права і як навчальна дисципліна. На основі прийнятого Цивільного кодексу України та інших законо­давчих документів розглядаються предмет і метод цивільного права, розкриваються особливості цивільно-правових відносин та їх еле­ментів, особистих немайнових прав, речового права, права інтелек­туальної власності, аналізуються загальні положення зобов'язально­го права, основні види цивільно-правових договорів. Висвітлюються також недоговірні зобов'язання, спадкове право. Наводяться зразки юридичних документів із найбільш поширених цивільно-правових питань. Крім того, додається словник цивільно-правових термінів. За змістом посібник відповідає курсу навчальної дисципліни "Цивільне право України".

Розраховано на студентів вищих навчальних закладів, які навча­ються за спеціальністю "Правознавство", юристів-практиків, усіх, кого цікавить сучасне цивільне право України.

УДК 347(075.8) ББК в7.99(4УКР)2я73

I8ВN 966-8148-33-9 © М.І. Панченко, 2005

. ~ © Видавництво"Знання",2005

ЗМІСТ

Передмова

Книга перша. Загальні положення ..........................17

Що розуміють під терміном "цивільне право"? ................ 19

Що таке цивільне законодавство? .................................. 21

Що розуміють під поняттями "аналогія закону" і "аналогія права"? ............................................... 26

У чому полягає зміст цивільно-правових відносин? .......... 28

Як класифікують цивільно-правові відносини? ................ 31

Що є підставою виникнення цивільних прав і юридичних

обов'язків? .....................................•.••......•••••••••••• 32

Що таке цивільна правоздатність фізичної особи?............ 35

Що таке цивільна дієздатність фізичної особи? ............... 38

В яких випадках фізична особа може бути визнана

недієздатною або обмежена у дієздатності? .............. 43

Що означають терміни "опіка", "піклування"? ................. 47

Які порядок і правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її такою, що померла? .

Яка фізична особа вважається підприємцем?................... 57

Яка організація визнається юридичною особою? .............. 59

Які є види господарських товариств?.............................. 65

Який зміст статуту товариства з обмеженою відповідаль­ністю? ................................................................. 70

Які правові форми участі держави, Автономної Республіки

Крим, територіальних громад у відносинах,

що регулюються цивільним законодавством? ........... 79

Як класифікують речі у цивільному праві? ..................... 81

Що таке цінні папери як об'єкт цивільного права? .......... 85

Що розуміють під терміном "правочин"? Які загальні

вимоги, додержання яких необхідне для його

чинності? ............................................................. 88

Які є підстави для визнання правочину недійсним?

Які правові наслідки такого визнання? ................... 93

Що таке представництво? Які є види представництва? ...... 99

Що таке довіреність? Яким вимогам вона повинна

відповідати? ....................................................... 102

Що таке представництво без повноважень та вчинення

правочинів з перевищенням повноважень? ............ 107

Що таке строки, терміни та позовна давність у цивільному

праві?................................................................ 108

Які є підстави для зупинення і переривання перебігу

позовної давності? .............................................. 112

Що означає здійснення цивільних прав? ....................... 114

Як виконується цивільний обов'язок? .......................... 118

Що таке захист цивільних прав та інтересів? ................ 121

Книга друга. Особисті немайнові права фізичних осіб ............................................................. 127

Що таке особисті немайнові права фізичних осіб?.......... 129

Які особливості захисту особистих немайнових прав?..... 131

Які немайнові права забезпечують природне існування

фізичної особи? .................................................. 135

Які немайнові права забезпечують соціальне буття

фізичної особи? .................................................. 139

Книга третя. Право власності та інші речові права.... 145

Що включає поняття речового права?........................... 147

Які повноваження має власник? Які форми власності

є в Україні? ....................................................... 148

У чому полягає зміст права власності?.......................... 151

Які підстави виникнення і припинення права власності? 154

Що таке право спільної власності? ............................... 157

У чому полягає переважне право купівлі частки

у спільній частковій власності? ............................ 162

Які особливості права власника житлового будинку

та квартири? ...................................................... 164

Що означає право власності на землю? ......................... 166

Які є засоби цивільно-правового захисту права власності? 170 Який позов називають віндикаційним? ......................... 172

Який позов називають негаторним? .............................. 176

Що означає термін "володіння" як окремий цивільно-правовий інститут речового права? ....................... 178

Що означає право обмеженого користування чужими

речами (сервітути)?............................................. 181

Що таке право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)? .................................. 186

Книга четверта. Право інтелектуальної власності..... 190

Що є об'єктами права інтелектуальної власності? .......... 192

Які особливості судового захисту права інтелектуальної

власності? .......................................................... 194

Що таке авторське право? ........................................... 197

Що є об'єктом авторського права? ................................ 198

Хто є суб'єктом авторських відносин? .......................... 200

Який зміст суб'єктивного авторського права? ................ 203

Що таке суміжні права?.............................................. 210

Що означає термін "промислова власність"?

Які її об'єкти?.................................................... 214

Хто може бути суб'єктом права на винаходи, корисні

моделі і промислові зразки? ................................ 217

Як оформлюють право на винаходи, корисні моделі

і промислові зразки? ........................................... 218

Який зміст суб'єктивних прав на винаходи, корисні

моделі та промислові зразки? .............................. 222

Що розуміють під правом інтелектуальної власності

на раціоналізаторську пропозицію? ...................... 226

Що таке право інтелектуальної власності

на сорт рослин, породу тварин?............................. 228

Як здійснюється право на захист комерційної таємниці? 231 Які є правові засоби індивідуалізації учасників товарного

обігу, товарів і послуг? .........................................236

Що означає право інтелектуальної власності на комерційне

найменування? ...................................................238

Як захищається право на торговельну марку? ............... 239

Що означає право інтелектуальної власності на геогра­фічне зазначення? .............................................. 243

Книга п'ята. Зобов'язальне право .......................... 246

Що таке зобов'язання? Які підстави його виникнення? .... 248

Як виконують зобов'язання? ....................................... 253

Що означає заміна кредитора і боржника в зобов'язанні? 257 Які є способи забезпечення виконання зобов'язань? ....... 263

Що таке завдаток і аванс? ........................................... 264

Що таке порука? ........................................................ 267

Що таке гарантія? ...................................................... 269

Що таке неустойка? .................................................... 271

Які є речові способи забезпечення виконання зобо­в'язань? ............................................................. 273

Які умови (підстави) цивільно-правової відповідальності? 278 Що таке цивільно-правовий договір? Який його зміст? ..... 284

Як здійснюються укладення, зміна і розірвання договору? 290 Які особливості договору купівлі-продажу? ................... 295

Які права покупця у разі придбання товару неналежної

якості за договором роздрібної купівлі-продажу?..... 300

Які є гарантії захисту прав покупця за договором

роздрібної купівлі-продажу? ................................ 303

Які є різновиди договорів купівлі-продажу? .................. 306

Які особливості договору купівлі-продажу житлового

будинку і квартири? ........................................... 308

Які особливості договору купівлі-продажу автомобіля? .... 310

Які особливості договору купівлі-продажу в кредит? ...... 314

Які особливості договору купівлі-продажу на ринках? ..... 316

Що таке договір купівлі-продажу в зовнішньоторговель­ному обігу? ........................................................ 319

Який зміст договору поставки? .................................... 325

Що таке договір контрактації сільськогосподарської

продукції? .........................................................331

Який зміст договору постачання енергетичних та інших

ресурсів через приєднану мережу? ........................ 334

Які особливості договору дарування? ............................ 337

Які особливості договору ренти? .................................. 341

Які особливості договору довічного утримання? ............. 345

Що таке договір найму? .............................................. 348

Які особливості договору прокату? ............................... 351

Яке майно заборонено здавати в оренду?....................... 353

Який зміст договору оренди нежитлового приміщення? .... 355

Які особливості договору найму (оренди) транспортних

засобів? ............................................................. 358

Які особливості найму (оренди) землі?.......................... 359

Що таке договір лізингу? ............................................ 361

Що таке позичка? ...................................................... 365

Що таке договір підряду? ............................................ 368

Які обов'язки сторін за договором підряду? .................. 371

Що таке будівельний підряд? ...................................... 373

Як здійснюються здавання та прийняття виконаних

робіт за договором будівельного підряду? .............. 377

Які особливості договору побутового підряду? ............... 382

Що таке договір на надання послуг? ............................. 384

Як здійснюється правове регулювання перевезень? ........ 386

Які зобов'язання сторін за договором перевезення

вантажів? .......................................................... 389

Який зміст договору перевезення вантажу автомобільним

транспортом? .....................................................392

В яких випадках перевізник звільняється від відповідаль­ності за втрату, псування і пошкодження вантажу? 397 Які права пасажира за договором перевезення заліз­ничним транспортом?.......................................... 399

Що таке договір транспортного експедирування? ........... 402

Для чого складають комерційний акт? ......................... 404

Які особливості договору зберігання? ........................... 405

Що таке договір складського зберігання? ...................... 407

Які особливості спеціальних видів зберігання? .............. 413

Що таке договір про охорону? ..................................... 416

Що таке договір про охорону квартири? ....................... 418

Які особливості договору страхування? ......................... 420

Що розуміють під страховим випадком і страховим

ризиком? ........................................................... 424

Які обов'язки сторін за договором страхування? ............ 425

Які категорії громадян підлягають обов'язковому

особистому страхуванню? .................................... 427

Які особливості обов'язкового особистого страхування

пасажирів ? ........................................................ 428

Які особливості договору доручення? ............................ 431

Які особливості має договір комісійної торгівлі?............ 436

Що таке договір управління майном? ........................... 443

Як укладається договір позики?................................... 447

Що таке договір банківського вкладу? .......................... 451

Які особливості договору факторингу? .......................... 454

У чому полягає правове регулювання розрахункових

відносин?............................................................ 457

Які особливості ліцензійного договору? ........................ 462

Що означає термін "комерційна концесія"?................... 466

Які права і обов'язки сторін за договором комерційної

концесії? ..........................................................; 469

Які особливості договору простого товариства? .............. 476

Які зобов'язання належать до недоговірних? ................. 482

Який зміст зобов'язань, що виникають із публічного обіцяння винагороди без оголошення конкурсу і публічного обіцяння винагороди за результатами конкурсу? .......................................................... 484

Що означає вчинення дій у майнових інтересах іншої

особи без її доручення? ........................................ 486

Який зміст зобов'язань, що виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи? .......................................... 487

Що означає зобов'язання у зв'язку з набуттям, збере­женням майна без достатньої правової підстави?.... 489

Як відвернути загрозу, створену життю, здоров'ю, майну

фізичної особи або майну юридичної особи? .......... 491

Що розуміють під зобов'язаннями за завдання шкоди?.... 493

Які є види зобов'язань за завдання шкоди?................... 497

Як відшкодовують матеріальну шкоду? ........................ 499

Які особливості відшкодування шкоди, заподіяної особі

незаконними діями правоохоронних органів і суду? 502

Які особливості відповідальності за шкоду, заподіяну

джерелом підвищеної небезпеки? ......................... 505

Хто відповідає за шкоду, заподіяну малолітньою та непов­нолітньою особою? .............................................. 508

На кого покладається відповідальність за шкоду, завдану недієздатною особою і особою, яка не здатна розуміти значення своїх дій? ............................................. 510

Які особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок

недоліків товарів, робіт, послуг? ............................ 512

Що розуміють під моральною шкодою? В якому розмірі

вона підлягає відшкодуванню? ............................. 513

Книга шоста. Спадкове право................................ 518

Що таке спадщина? .................................................... 520

Що розуміють під терміном "відкриття спадщини"? ...... 522

Які особи можуть бути спадкоємцями? ......................... 524

Що таке спадкування за заповітом і які вимоги пред'яв­ляються до заповіту? .......................................... 526

Які заповіти прирівнюються до нотаріально посвідчених? 530 У чому полягає право на обов'язкову частку в спадщині? 531 Що таке "заповідальний відказ" і "покладення"

на спадкоємця інших обов'язків? ......................... 532

Як здійснюється виконання заповіту? .......................... 534

Що таке спадкування за законом?................................ 536

Як приймають спадщину? ........................................... 539

Що таке право на відмову від спадщини?...................... 541

Як задовольняють вимоги кредиторів до спадкоємців? ... 543 Як оформлюють право на спадщину?............................ 544

Які особливості спадкового договору? ........................... 546

Словник цивільно-правових термінів .......................... 549

ПЕРЕДМОВА

Цивільне право — це мистецька і витончена галузь пра­ва, коріння якої виходить з далекого минулого і яка ґрун­тується на одвічних правових цінностях. Робота над новим Цивільним кодексом України та його прийняття сприяли утвердженню ідеологію приватного права і стали реаль­ною відповіддю на мрії та надії громадян нашої незалежної держави. За своєю сутністю Цивільний кодекс України став не тільки необхідним елементом подальшого реформуван­ня нашого суспільства, а й могутньою інтегруючою силою такого реформування. Справа в тому, що Цивільний ко­декс — це не звичайний закон порівняно з іншими, з пер­шого погляду, однотипними "базовими" кодифікованими до­кументами. За низкою положень цей кодекс не поступаєть­ся значенням Конституції, конституційним законам, і тому в деяких країнах його справедливо називають "економіч­ною конституцією".

Така оцінка цивільного права — не просто емоції, а факт, підтверджений життям. Історичні факти свідчать про те, що бурхливому, інколи стрибкоподібному розвитку ринкової економіки і демократичних інститутів та становленню громадянського суспільства у всіх країнах незмінне пере­дувало утвердження в суспільстві цивільного права. Яскраві приклади цього — Французький цивільний кодекс (кодекс Наполеона, прийнятий у 1804 р.), а також Німецьке ци­вільне уложення (прийняте у 1896 р.).

Предметом Цивільного кодексу є особисті немайнові та майнові права. Якщо звести в одне слово всі легальні та наукові характеристики майнових прав, то вони утворюють у найбільш глибокому, суттєвому вигляді власність, при цьому власність не в загальному і декларативному значенні, а в тому реальному та юридичне забезпеченому вигляді, в якому вона має становити фундамент економіки, її статику і динаміку, всі життєво важливі сфери життя суспільства, в тому числі влади. Але власність не є вичерпною, а можли­во, навіть не є головною характеристикою цивільного пра­ва. Місія цивільного права полягає в тому, що воно вводить у життя і здатне зробити реальним, юридичне забезпече­ним високе становище фізичної особи в суспільстві та її дійсно захищену свободу у відносинах власності, всіх май­нових і пов'язаних з ними немайнових відносинах, в інших важливих сферах життєдіяльності людини.

Цього досягають головним чином тим, що цивільне пра­во, особливо тоді, коли його зміст виражено в прийнятому Цивільному кодексі України, не тільки гарантує судовий захист прав людей, недоторканність власності та ін., а й виконує такі функції:

• встановлює право всім особам самим, своєю волею і своїм інтересом визначати для себе умови власної поведінки, їх на­слідки та засоби взаємодії, "дано бути" вільним (і держава зобов'язана юридичне охороняти становище таких речей);

• спрямоване на те, щоб виключити свавільне втручан­ня будь-кого, в тому числі державних органів, органів місце­вого самоврядування і їх посадових осіб, у приватні, цивіль­ні відносини (і держава позбавляється свого права чинити незаконно);

• встановлює у власності, інших майнових відносинах юридичну рівність всіх осіб (і держави, і посадових осіб, і підприємств, і окремої фізичної особи — всіх без винятку).

Очевидно, що ринкова економіка, демократичні поряд­ки можливі тільки в разі, якщо зазначені цивільно-правові постулати — "фундамент свободи" — утвердяться, стануть життєво необхідними. Цивільне законодавство стосується кожного з нас у повсякденному житті — в захисті особи­стих немайнових прав, при купівлі в магазинах, укладенні правочинів на ринках, здійсненні замовлень у майстернях, обміні квартир, придбанні дач, відшкодуванні шкоди при дорожньо-транспортних пригодах, страхуванні, при спад­куванні та ін.

Відповідні новації в Цивільному кодексі України, прий­няття якого водночас і започаткувало цивілістику нашої країни, зумовлюють необхідність пошуку нових підходів до викладання цивільного права у вищих навчальних за­кладах.

Сучасна методика викладання цивільного права в основ­ному зводиться до тлумачення і коментування чинного цивільного законодавства. Підручники з цивільного права перенасичені поясненнями статей нормативних актів на­стільки, що студент нерідко втрачає головну думку, про яку йдеться.

Автор пропонованого посібника ставив собі за мету ви­світлити основні засади цивілістики, її основні принципи, головні поняття і категорії, зазначені в новому Цивільному кодексі України. Він виходив з того, що вирішальну роль в оволодінні цивілістичною культурою відіграє опанування цивілістичним мисленням, правильним розумінням цивіль­но-правових ідей, категорій, понять, що виражені в основ­ному джерелі цивільного права України.

Структура пропонованого посібника не є копією струк­тури Цивільного кодексу і виходить з найбільш оптималь­ного варіанта подання матеріалу студентам — у запитан­нях і відповідях. Обсяг навчального матеріалу повністю відповідає вимогам програми, що є нормативною для всіх юридичних навчальних закладів.

Цей навчальний посібник базується на таких джерелах:

• Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.

• Цивільний кодекс Російської Федерації 1994—-1995 років.

• Загальна теорія цивільного права. — К., 1992.

• Цивільне право. — К.: Вентурі, 1997.

• Міжнародне приватне право. — К.: Юрінком Іитер, 2000.

• Гражданское право / Под ред. С.А. Суханова. —М., 1993.

• Гражданское й торговеє право капиталистических стран / Отв. ред. Е.А. Васильєв. — М., 1994.

• Международное частное право. Современньїе пробле-мьі / Отв. ред. М.М. Богуславский. — М.: УДН, 1994.

• Гражданское й торговеє право капиталистических стран / И.А. Зенин. — М.: Изд-во МГУ, 1992.

Крім зазначених джерел, широко використано основні нормативні акти України, які містять цивільно-правові норми. У посібнику подаються розроблені відповідно до вимог нового Цивільного кодексу України та з урахуван­ням практичного досвіду автора зразки юридичних доку­ментів з найбільш поширених цивільно-правових питань, які виникають у повсякденному житті. Також додається словник цивільно-правових термінів. Тому пропонований посібник може допомогти в опануванні положеннями Ци­вільного кодексу України не лише студентам юридичних навчальних закладів, а й громадянам, котрі не мають юри­дичної освіти.

Книга перша ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

16 січня 2003 р. Верховна Рада України прийняла Ци­вільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004 р. Досвід доводить, що ефект від напрацьованого цивільного законодавства виявляється не відразу, не через рік — два. Необхідно, щоб минув час, і значний, для того щоб принципи і цінності цивільного права через нашу по­всякденність, щоденні справи міцно втілилися в життя. І коли, наприклад, Німеччина в 1950—1960-х роках стала на шлях процвітання та безбідного життя більшості насе­лення, то тут вирішальну роль, поряд з вдалими ерхардів-ськими реформами (спрямованими перш за все на те, щоб всі напружено працювали, а не на те, щоб ділити і спожи­вати), відіграла та обставина, що правова поведінка, яка відповідала вимогам вільного ринку, надійно увійшла в життя людей, стала невід'ємною життєвою умовою Цивіль­ного уложення, яке не піддавалось будь-яким суттєвим ко­рективам навіть в обстановці гітлерівського рейху.

Прийнятий Цивільний кодекс посів центральне місце в системі джерел права України. Це зумовлено загальним значенням багатьох його норм для всіх цивільно-правових відносин, визначенням законодавчих меж і напрямів кон­кретизації в інших актах цивільного законодавства, субси-діарним застосуванням норм до майнових та особистих не-майнових відносин інших галузей права (сімейного, госпо­дарського та ін.).

Як і Німецьке цивільне уложення чи Цивільний кодекс Російської Федерації, наш кодекс також побудований за пандектною системою. Відповідно до неї норми, які можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права, вине­сені за межі відповідних розділів та подані окремою кни­гою "Загальні положення". Цивільно-правові інститути особливої частини цивільного права України подані в інших п'яти книгах.

"Загальні положення" складаються з п'яти розділів і 19 глав (ст. 1—268). Це розділи про основні положення, особи (фізичні особи, юридичні особи, підприємницькі товариства, участь держави. Автономної Республіки Крим, територіаль­них громад у цивільних відносинах), об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, по­зовну давність.

До досягнень у галузі підготовки "Загальних положень" слід віднести вперше врегульований у межах Цивільного кодексу України розділ про об'єкти цивільних прав. Об'єкти цивільних прав — загальний цивільно-правовий інститут і включення його до книги першої є закономірним. Це дало можливість зосередити в "Загальних положеннях" Цивіль­ного кодексу України всі елементи цивільно-правових відно­син: суб'єкти, об'єкти, зміст.

Аналогічно викладено загальні положення частини пер­шої Цивільного кодексу Російської Федерації (1994— 1995 рр.), а перша книга —"Загальна частина" в Німецько­му цивільному уложенні (1896 р.) — містить норми, що сто­суються правового статусу фізичних та юридичних осіб, ква­ліфікації речей, правових угод, строків здійснення та за­безпечення прав.

Що розуміють під терміном "цивільне право"?

Цивільне право — одна з провідних галузей національно­го права України, яка регулює певну групу правових відно­син за участю фізичних, юридичних осіб, держави, тери­торіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права.

Протягом свого життя ми не часто вступаємо у відноси­ни з кримінальним, кримінально-процесуальним, адміні­стративним, виправно-трудовим правом, однак з цивільним правом наш життєвий уклад пов'язаний дуже тісно.

Кожен день ми купуємо в магазинах продукти харчу­вання, користуємося транспортом, здійснюємо підприєм­ницьку діяльність, будуємо дачі, позичаємо гроші, прива­тизуємо квартири, ремонтуємо свої автомобілі, видаємо довіреності, складаємо заповіти тощо. Крім того, кожному з нас від народження належать особисті немайнові права, які встановлені Конституцією України. Всі ці особисті не­майнові права та суспільні відносини, пов'язані з матері­альними благами, і регулює цивільне право.

Цивільне право України, як і будь-яка інша галузь пра­ва, характеризується предметом і методом правового регулювання.

Предмет регулювання цивільного права відповідає на запитання, що регулює ця галузь права, а метод — як здійснюється це регулювання.

За цими ознаками можна визначити особливості цивіль­ного права, які дають змогу виділити його з єдиної системи права України.

Предметом регулювання цивільного права є:

• особисті немайнові права, які поділяються на дві групи:

а) особисті права, не пов'язані з майновими (життя, здоро­в'я, ім'я, таємниця особистого життя, таємниця листування, честь, гідність, ділова репутація, право на вибір роду занять і свободу пересування, право на мирні зібрання тощо);

б) особисті права, пов'язані з майновими (права авторів на результати інтелектуальної праці в галузі науки, літера­тури, мистецтва, винаходів, компонування інтегральної мікросхеми, раціоналізаторську пропозицію, селекційних досягнень тощо);

• майнові відносини, що випливають з підстав належ­ності, користування і переходу майна (власності і товаро­обігу), які засновані на юридичній рівності, вільному воле­виявленні, майновій самостійності їх учасників.

Цивільні відносини, що не врегульовані цивільним за­конодавством, регулюються іншими актами законодавства. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин ци­вільне законодавство не застосовується, якщо інше не вста­новлено законом.

Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. З виникненням цивільно-право­вих відносин їхні учасники не можуть нав'язувати свою волю один одному, а тому їх відносини повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досяг­нення спільної згоди відносно предмета, кількості, якості та ціни товару).

Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками:

• юридичною рівністю сторін. Кожна зі сторін має свій комплекс прав і обов'язків і не підпорядкована іншій;

• диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам на­дається право визначити свої взаємовідносини на власний розсуд повністю або частково в межах, передбачених законом;

• особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний, господарський чи третейський суд);

• наявністю майнової відповідальності сторін.

Отже, цивільне право — це галузь права, що на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової са­мостійності учасників регулює особисті немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, які складаються у сфері інтелектуальної діяльності, а також охорони і захисту цих немайнових та майнових благ.

Загальними принципами цивільного права є:

• неприпустимість свавільного втручання у сферу осо­бистого життя людини;

• неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, прямо передбачених законом та встановлених Конституцією України;

• свобода договору;

• свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом;

• судовий захист будь-якого цивільного права та інтересу;

• справедливість, добросовісність та розумність.

Що таке цивільне законодавство?

Після визначення предмета та методу цивільного права необхідно з'ясувати, де і в яких формах набувають вира­ження ті норми права, що в сукупності становлять поняття

"цивільне право", тобто необхідно визначитися стосовно

джерел цивільного права.

Цивільне право — це сукупність правових норм, що ре­гулюють особисті немайнові та майнові відносини. Цивіль­не законодавство — це сукупність нормативних актів, у яких містяться дані норми. Тому "цивільне право" і "ци­вільне законодавство" — це різні поняття.

Отже, цивільне законодавство — це система норматив­них актів, у яких містяться цивільно-правові норми, що регулюють немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, що складаються у сфері інте­лектуальної діяльності, а також відносини щодо охоро­ни і захисту цих особистих немайнових та майнових благ.

За юридичною силою та територіальною ознакою джере­ла цивільного права України поділяють на такі:

• Конституція України, яка становить основу цивіль­ного законодавства;

• Цивільний кодекс України, який є основним актом цивільного законодавства України;

• Закони України, які приймаються відповідно до Кон­ституції України та Цивільного кодексу України (у разі подання суб'єктом права законодавчої ініціативи до Верхов­ної Ради України проекту закону, що регулює цивільні відносини інакше, ніж Цивільний кодекс України, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Кодексу; поданий законопроект Верховна Рада роз­глядає тільки одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України);

• Акти Президента України у випадках, встановле­них Конституцією України;

• постанови Кабінету Міністрів Украіни',

• нормативно-правові акти інших органів державної влади України, влади Автономної Республіки Крим, що регулюють цивільні відносини і прийняті лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом;

• звичай (правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу);

• норми міжнародного права і міжнародні договори.

Отже, основу цивільного законодавства України, як за­значалось вище, становить Конституція України. Вона має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативні акти приймають на основі Конституції. Для цивільного права особливе значення мають ст. 13, 14, 41 Конституції Украї­ни, в яких встановлюються цивільно-правові засади регу­лювання відносин власності та ст. 21—24, 27—34, які ви­значають основні права і обов'язки громадян України, зміст правоздатності громадян у нормах цивільного права. Згідно з Конституцією України (ст. 92), виключно Законами України визначаються:

• права та свободи громадян, гарантії цих прав і свобод;

• правосуб'єктність громадян;

• правовий режим власності;

• правові засади та гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

• засади цивільно-правової відповідальності та ін.

Закони є основною формою правотворення в нашій дер­жаві. Їх приймають у різний час, тому необхідна відповідна систематизація законів у кодексах. Головним кодифікацій­ним актом цивільного права є Цивільний кодекс України, один із найважливіших законів України. Зміст Цивільного кодексу України утворюють шість книг ("Загальні положен­ня", "Особисті немайнові права фізичних осіб", "Право влас­ності та інші речові права", "Право інтелектуальної влас­ності", "Зобов'язальне право", "Спадкове право"), до скла­ду яких входить 1308 статей.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймають відповідно до Конституції Украї­ни та Цивільного кодексу України. До цивільних кодифі­каційних актів слід віднести Господарський кодекс Украї­ни, Повітряний кодекс України, Закони України "Про госпо­дарські товариства", "Про захист прав споживачів" та ін.

Елементами системи цивільного законодавства поряд із законами є також укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України. Але у разі, якщо указ Прези­дента України, постанова Кабінету Міністрів України, нор­мативний акт Автономної Республіки Крим суперечать по­ложенням Цивільного кодексу або іншому законові Украї­ни, застосовують відповідно положення Цивільного кодек­су або іншого закону України.

Тексти законів, прийнятих Верховною Радою України, публікуються в газеті "Голос України," а також спеціаль­ному виданні "Відомості Верховної Ради України", яке ви­ходить 52 рази на рік.

З нормативними актами, які приймає Кабінет Міністрів України, можна ознайомитися в газеті "Урядовий кур'єр" та в Збірнику урядових нормативних актів України.

На рівні уряду України прийнято велику кількість нор­мативних актів, які регулюють цивільні відносини. Серед цих актів можна назвати Положення про обов'язкове особи­сте страхування від нещасних випадків на транспорті (14 вересня 1996 р.). Правила торгівлі в кредит (31 серпня 1999 р.), Правила користування електричною енергією для населення (26 червня 1999 р.) та ін.

З нормативних актів, прийнятих міністерствами та інши­ми центральними органами виконавчої влади, які регулю­ють цивільні відносини, можна назвати Правила торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами (18 груд­ня 1995 р.). Правила продажу непродовольчих товарів (27 травня 1996 р.) — затверджені Міністерством зовніш­ньоекономічних зв'язків і торгівлі України; Типовий договір про надання послуг електрозв'язку (13 липня 1999 р.) — затверджений Державним комітетом зв'язку і інформати­ зації України; Положення про порядок відчуження основ­них засобів, які знаходяться в державній власності (13 лип­ня 1999 р.) — затверджене Фондом державного майна Украї­ни та ін.

Співвідношення між актами цивільного законодав­ства і договорами, які укладають суб'єкти між собою, полягає в тому, що учасники цивільних правовідносин ма­ють право укладати між собою договір, який не передбаче­ний актами цивільного законодавства, або врегулювати в договорі, що передбачений актами цивільного законодав­ства, свої відносини, не врегульовані цими актами. Сторо­ни в договорі мають право відступати від положень, визна­чених в актах цивільного законодавства, і самостійно вре­гульовувати свої відносини. Але сторони в договорі не мо­жуть відступати від положень, визначених в актах цивіль­ного законодавства, коли у них прямо зазначено про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає зі змісту або із суті відносин між сторонами.

Цивільні відносини можуть регулюватися також звичаєм ділового обігу, тобто правилом поведінки, яке не передбаче­не актами законодавства, але є усталеним, таким, що ши­роко застосовується у цивільній сфері підприємництва і не суперечить цивільному законодавству або договору. Напри­клад, ст. 149 Кодексу торговельного мореплавства Украї­ни передбачає, що за відсутності згоди сторін щодо трива­лості часу вантажних робіт, розміру плати перевізнику за простій, розмір винагороди за дострокове закінчення роз­вантаження визначається відповідно до термінів і ставок, прийнятих у відповідному порту. Але необхідно пам'ятати, що звичай, який суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Чинний міжнародний договір, що регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного зако­нодавства. Коли у чинному міжнародному договорі Украї­ни, укладеному у встановленому законом порядку, містя-

ться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним ак­том цивільного законодавства, застосовують правила відпо­відного міжнародного договору України. Таким чином, нор­ми міжнародного права і міжнародні договори також є дже­релом цивільного права України.

Що розуміють під поняттями "аналогія закону" і "аналогія права"?

Навіть найдосконаліша система права не може охопити всю різноманітність суспільних відносин, які потребують цивільно-правового регулювання.

Так, безпосередньо в Цивільному кодексі України, не­зважаючи на регулювання ним широкого кола приватних відносин, відсутня правова регламентація питань, які ви­никають на практиці у зв'язку з медичним обслуговуван­ням, функціонуванням закладів громадського харчуван­ня та іншими видами повсякденного обслуговування, тоб­то ці відносини залишилися поза полем правового регу­лювання.

Суспільні відносини, які залишаються поза полем пра­вового регулювання, утворюють прогалини в праві. Під прогалиною в праві звичайно розуміють випадки, коли певні суспільні відносини потребують правового регулюван­ня, але воно не передбачене конкретним законом, правовою нормою. Засобом усунення прогалин є прийняття нових норм або редагування застарілих.

Однак життя не стоїть на місці, і учасники цивільних відносин не можуть чекати, поки прогалину в праві усуне законодавець. Вихід полягає в тому, що суб'єктам цивіль­них правовідносин і суду надається право вирішувати спра­ви такого роду за допомогою аналогії.

Перший вид аналогії (за відсутності закону, який регу­лює спірні відносини) носить назву аналогія закону. Сут­ність цього виду полягає в тому, що певні цивільні відноси­

ни, не врегульовані Цивільним кодексом України, іншими актами цивільного законодавства чи договором, можуть регулюватися тими правовими нормами цих актів, що ре­гулюють подібні за змістом цивільні відносини.

Аналогія закону має місце, якщо:

• відносини, щодо яких виник спір, за своїм характе­ром потребують цивільно-правового регулювання;

• ці відносини не регулюються якимись конкретними нормами права;

• є закон, який регулює схожі відносини і який може бути застосований за аналогією.

Вирішуючи справу шляхом використання аналогії зако­ну, суд повинен не лише покластися на конкретну норму закону, а й обґрунтувати, чому він вважає за можливе її застосувати.

У певних випадках законодавець з метою "нормативної економії" сам вказує на необхідність застосування аналогіч­ного закону. Так, до відносин за договорами контрактації, міни, не врегульованих правилами щодо цих договорів, застосовують загальні положення про договір купівлі-про­дажу і правила про договори поставки, якщо інше не перед­бачено договором, законом або іншими нормативно-право­вими актами.

Трапляються і більш суттєві прогалини в законі, коли відсутні не лише прямі, а й аналогічні норми. Такі прога­лини заповнюють за допомогою аналогії права. Їх сутність полягає в тому, що у разі неможливості використати анало­гію закону для регулювання цивільних відносин вони регу­люються відповідно до принципів цивільного законодавства. При використанні аналогії права необхідно визначити, яки­ми засадами і змістом цивільного законодавства суд керу­ється, оскільки без такого детального аргументування рі­шення суду вважається необґрунтованим.

Слід підкреслити, що положення Цивільного кодексу України застосовують до врегулювання відносин, які вини­кають у сфері використання природних ресурсів та охоро­ни довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

У чому полягає зміст цивільно-правових відносин?

Цивільна правові відносини — це особисті немайнові та майнові відносини між майнове самостійними, юри­дична рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, які виникають, змінюють­ся, припиняються на підставі юридичних фактів і за­безпечуються можливістю застосування державного примусу.

Для цивільно-правових відносин характерні специфічні ознаки, які вирізняють їх з-поміж інших видів правових відносин, що виникають у суспільстві. Зокрема, слід визна­чити такі їх особливості:

• цивільно-правові відносини — це особисті немайнові та майнові відносини;

• вільне волевиявлення, майнова відокремленість та юридична рівність учасників цих відносин;

• юридичні права та обов'язки суб'єктів цивільно-пра­вових відносин виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів;

• невиконання будь-ким з учасників правовідносин взя­тих обов'язків або порушення чужих прав тягне за собою застосування до порушника засобів державного примусу. Як правило, засоби такого примусу мають майновий ха­рактер.

Цивільно-правові відносини складаються з трьох основ­них елементів: суб'єкта, об'єкта і змісту.

Суб'єктами цивільних правовідносин виступають учас­ники їх. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим і те­риторіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Суб'єкт цивільно-правових відносин, якому належить право, називається активним суб'єктом, або суб'єктом права. Суб'єкт цивільно-правовових відносин, на якого покладено обов'язок, називається пасивним су­б'єктом, або суб'єктом обов'язку.

Як правило, в цивільних правовідносинах кожен з учас­ників має суб'єктивні права і несе суб'єктивні обов'язки. Наприклад, у правовідносинах, що виникають із договорів купівлі-продажу, підряду, лізингу, перевезення, комерцій­ної концесії, схову, кожен із суб'єктів правовідносин має права і несе певні обов'язки.

Суб'єктам цивільно-правових відносин притаманна суспіль­но-юридична якість цивільної правосуб'єктності, яка скла­дається з цивільної правоздатності і цивільної дієздатності.

Об'єкти цивільно-правових відносин — це те, на що спрямовані суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою задоволення інтересів суб'єктів.

Залежно від змісту можна говорити, що виникнення цивільно-правових відносин пов'язане з необхідністю при­дбання, перевезення речей, надання послуг, публікації творів науки та літератури, захисту честі та ділової репу­тації тощо. Тобто об'єктами цивільно-правових відносин є:

а) особисті немайнові блага,

б) речі,

в) дії, в тому числі послуги,

г) результати духовної та інтелектуальної творчості.

Зміст цивільних правовідносин утворюють суб'єктив­не право і суб'єктивний обов'язок.

Суб'єктивне цивільне право — це вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка забезпе­чується виконанням обов'язків іншими суб'єктами і мож­ливістю застосування до них державного примусу. Суб'єк­тивному праву уповноваженої особи притаманна своя струк­тура, яка складається з трьох прав (повноважень):

• право (повноваження) на власні дії;

• право (повноваження) на чужі дії;

• право (повноваження) вимагати застосування засобів примусу до зобов'язаних осіб, які не виконали чи неналеж­ним чином виконали зобов'язання.

Наприклад, власник речі вправі володіти, користуватись і розпоряджатися нею. Він також вправі вимагати від усіх осіб і держави утримуватися від порушення його права влас­ності, а при порушенні, наприклад, подати позов про ви­требування майна з чужого незаконного володіння. Влас­ник також може вимагати усунення будь-яких інших пору­шень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням права володіння.

Суб'єктивне право пов'язане із суб'єктивним обов'язком, оскільки здійснення цього права залежить від поведінки зобов'язаних осіб. Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволен­ня інтересів уповноваженої особи. Зміст цивільно-правово­го обов'язку полягає в тому, що закон (договір) зобов'язує особу до певної поведінки (здійснити певні дії чи утримати­ся від певних дій). Тобто це заснована на законі міра відпо­відної (щодо задоволення інтересів певної особи) поведінки зобов'язаної особи. Наприклад, за договором перевезення вантажу, транспортна організація (перевізник) зобов'язана доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту при­значення і видати його отримувачу.

Як класифікують цивільно-правові відносини?

Класифікація цивільно-правових відносин має не тільки виключно теоретичне, а й практичне значення, оскільки дає змогу правильно застосувати норми цивільного права в кож­ному конкретному випадку. Цивільні правовідносини кла­сифікують за їхніми ознаками.

Отже, цивільно-правові відносини можна поділити так:

• За змістом: немайнові цивільно-правові відносини щодо задоволення немайнових інтересів (наприклад, право на індивідуальність, особисте життя та його таємницю);

майнові цивільно-правові відносини, спрямовані на задо­волення майнових інтересів суб'єктів (наприклад, право­відносини власності, передача майна однією особою іншій в порядку поставки, ренти, оренди, лізингу, позички, спад­кування).

• За зв'язком учасників відносин: абсолютні, тобто ци­вільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єкту протистоїть як зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб (наприклад, правовідносини власності, авторства, де влас­ник і автор виступають уповноваженою особою, а всі інші, які існують одночасно з ними, є зобов'язаними щодо влас­ника чи автора); відносні цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єкту протистоїть конкретно ви­значена особа, яка повинна виконати для уповноваженого суб'єкта певні дії (наприклад, за договором купівлі-прода­жу продавець має право вимагати оплату від конкретного покупця, а покупець відповідно — передачі речі від кон­кретного продавця).

Отже, право уповноваженої особи в абсолютних пра­вовідносинах захищається від порушення будь-якою осо­бою, а право уповноваженої особи у відносних правовідно­синах захищається від порушення з боку конкретно ви­значених осіб.

• Залежно від об'єкта правових відносин: речові ци­вільно-правові відносини, об'єктом яких є речі (наприклад, володіння та користування майном — речове право реалі­зується безпосередньо уповноваженою особою); зобов'я­зальні, тобто правовідносини, об'єктом яких є виконання відповідних зобов'язань особою (наприклад, відносини, які виникають із договору ренти, безпідставного збагачення, завдання шкоди).

• Залежно від структури: прості цивільно-правові від­носини, за яких одній стороні належить тільки право, а іншій — тільки обов'язок (наприклад, правовідносини, що виникають із договору позики і позички); складні цивіль­но-правові відносини, за яких сторони мають як права, так і обов'язки (так, за договором купівлі-продажу майна, по­купець має право вимагати передачі йому проданої речі і водночас зобов'язаний сплатити продавцю її вартість, а продавець, у свою чергу, зобов'язаний передати річ і водно­час має право вимагати сплати грошей за цю річ).

• За характером нормативного спрямування: регуля­тивні цивільно-правові відносини, в основу яких покладено дію цивільно-правових норм, спрямованих на регулювання особистих немайнових та майнових відносин між їх учасни­ками; охоронні цивільно-правові відносини, що виникають унаслідок порушення цивільних прав одного з суб'єктів цих відносин і спрямовані на відновлення цих прав та ін.

Можлива й інша класифікація цивільно-правових від­носин.

Що є підставою виникнення цивільних прав і юридичних обов'язків?

Цивільно-правові відносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обста­вин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки. Юридичні факти — це конкретні життєві

обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'я­зують правові наслідки, і передусім виникнення, зміну або припинення правовідносин. Отже, юридичні факти — посе­редня ланка між нормою цивільного законодавства і право­відносинами.

Цивільний кодекс України встановлює такий перелік юридичних фактів, які породжують (цивільні права і обов'язки) правовідносини:

• договори та інші правочини;

• створення творів науки, літератури, мистецтва, вина­ходів та інших результатів інтелектуальної праці;

• заподіяння шкоди іншій особі (делікти);

• набуття, збереження майна без достатньої правової підстави;

• публічне обіцяння нагороди без оголошення конкурсу;

• публічне обіцяння нагороди за результатами конкурсу;

• вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

• рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;

• створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи.

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосе­редньо також з актів цивільного законодавства. У випад­ках, встановлених цивільним законодавством, цивільні права та обов'язки можуть виникати з актів органів дер­жавної влади, органів влади Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування, з рішення суду.

У низці випадків підставою для виникнення таких прав і обов'язків може бути настання або ненастання певної події. Так, внаслідок смерті у спадкоємців виникає право на май­но померлого. При настанні передбаченої договором стра­хування певної події страхова організація зобов'язана здій­снити виплату страхової суми чи страхового відшкодуван­ня страхувальникові або іншій третій особі. Зупинення перебігу строку позовної давності настає за наявності ком­плексу юридичних фактів: перебування позивача або відпо­відача у складі Збройних Сил України, переведення їх на воєнний стан.

Цивільний кодекс України встановлює, що цивільні пра­ва та обов'язки можуть також виникати і з тих дій осіб, які не передбачені актами цивільного законодавства, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Правовою наукою розроблено класифікацію юридичних фактів на підставі певних критеріїв. Залежно від зв'язку з волею суб'єкта їх поділяють на дії та події.

Юридичні дії — це юридичні факти, спричинення яких залежить від волі людей та породжує певні правові на­слідки (наприклад, укладення учасниками правовідносин певного договору).

Дії, що вчиняються відповідно до закону, визнаються правомірними (наприклад, правочини, адміністративні акти та ін.), а дії, що вчиняються всупереч законові, — неправо­мірними (укладення фіктивних правочинів та ін.).

Юридичні події — це юридичні факти, що настають не­залежно від волі людини (наприклад, природні явища сти­хійного характеру — повінь, землетрус). У цьому при­кладі юридичним фактом є подія, настання якої не зале­жить від вольової поведінки осіб. У цивільному законо­давстві такі явища набувають значення непереборної сили: смерть особи тощо. Непереборна сила є одним з юридичних фактів, які переривають перебіг позовної дав­ності.

Що таке цивільна правоздатність фізичної особи?

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим і територіальні громади, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу особистих немайно-вих благ, майна, підприємницької діяльності.

Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхід­на наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхньої пра­во — та дієздатності.

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Така правоздатність визнається однаковою мірою за всіма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів і є передумовою виникнення суб'єктивного права.

Правоздатність у фізичної особи виникає від дня наро­дження і припиняється з її смертю (або з оголошенням її померлою). Це означає, що ще до народження людини су­спільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття людиною цих прав.

З цього випливає, що для визнання особи правоздатною потрібно, щоб вона народилась живою. Цивільна право­здатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і кожного, незалежно від походження, соціального і майно­вого стану, расової та національної належності, статі, осві­ти, мови, релігійних поглядів, роду і характеру занять, місця проживання тощо.

Жоден громадянин упродовж свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обме­жений у ній. Наприклад, у випадках, передбачених зако­ном, здатність мати окремі права та обов'язки може пов'я­зуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку

(право на заняття підприємницькою діяльністю, керувати автомобілем тощо).

Зміст цивільної правоздатності. Під змістом правоздат­ності фізичної особи розуміють перелік цивільних прав і обов'язків, які можуть належати їй. Цивільне законодав­ство України встановлює, що фізична особа може мати:

• особисті немайнові права;

• майно на праві власності;

• право користування житловими приміщеннями;

• право на підприємництво;

• право заповідати та успадковувати майно;

• бути стороною в договорі.

Фізична особа здатна мати всі інші цивільні права, не передбачені Конституцією України, Цивільним кодексом України, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам громадянського суспільства. Вона здатна мати також обов'язки, які виникають як у власни­ка, так і у сторони в договорі, а також як учасника інших цивільних правовідносин, передбачених законами.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності визначається законом, але перелік цих прав не є вичерпним. Більше того встановлюється, що правові акти Президента У країни, орга­ну державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не можуть обмежувати можливість фізич­ної особи мати не заборонені законом цивільні права та обо­в'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.

Цивільну правоздатність не можна змінити або обмежи­ти за волею окремих осіб. Правочин, що обмежує мож­ливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.

Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Право на ім'я є особистим правом фізичної

особи. Воно включає прізвище, власне ім'я та по батькові, якщо інше не випливає із закону або національного зви­чаю. Індивідуалізація окремої особи здійснюється перш за все за її іменем, яке надається при народженні.

Відомості про ім'я також мають значення для забезпе­чення і захисту цивільних прав фізичної особи, оскільки вона може набувати права та обов'язки тільки під своїм іменем і не може користуватися іменем інших фізичних осіб. При здійсненні окремих цивільних прав вона відповід­но до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти взагалі без зазначення імені (наприклад, вибирати псевдонім у зв'язку з використанням твору).

Фізична особа вправі самостійно змінити своє ім'я, якщо воно їй не подобається, при досягненні 16 років. Але зміна фізичною особою імені не впливає на її цивільні права та обов'язки і не є підставою для їх припинення або зміни. У цьому разі фізична особа зобов'язана сповістити про таку зміну своїх боржників та кредиторів.

Індивідуалізуючою ознакою фізичної особи є і місце її проживання. Держава не визначає місця проживання фізичної особи, яка сама його вибирає. Точне визначення місця проживання має велике значення для стійкості ци­вільних правовідносин, для належного захисту цивільних прав. З місцем проживання закон пов'язує виникнення і припинення багатьох юридичних фактів, що можуть так чи інакше впливати на немайновий і майновий стан особи (ви­знання фізичної особи безвісно відсутньою, оголошення по­мерлою, відкриття спадщини та ін.)

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населено­му пункті, в якому особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Особа, яка досягла 14 років, може вільно обирати собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлю­ються законом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) чи одного з них, з ким вона проживає, або місцезна­ходження навчального закладу чи органу охорони здоро­в'я, в якому вона проживає. Особа може мати кілька місць проживання.

Місцем проживання недієздатної особи є місце прожи­вання її опікуна або місцезнаходження відповідної органі­зації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Допускаються два види обмеження цивільної правоздат­ності — добровільний і примусовий.

Одним із прикладів добровільного обмеження цивільної правоздатності можна визнати випадок, коли особа, яка стала ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивіль­них прав.

Примусове обмеження цивільної правоздатності допу­стиме лише тоді, коли воно передбачене законом (обмежен­ня волі, виправні роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, адміністративний нагляд, позбавлення права керувати транспортним засобом тощо). Такі обмеження є реакцією держави на протиправну поведінку особи або заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань.

Що таке цивільна дієздатність фізичної особи?

Цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і само­стійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невико­нання.

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідом­лює значення своїх дій та може керувати ними. Обсяг ци­вільної дієздатності виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення певного віку, і залежить від

психічного здоров'я фізичної особи. Цивільний кодекс України встановлює обсяг цивільної дієздатності, який може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом. Виходячи з цього, розглядають такі види цивільної дієздатності:

• повну дієздатність;

• неповну дієздатність;

• часткову дієздатність;

• обмежену дієздатність;

• визнання особи недієздатною.

За Цивільним кодексом України повна дієздатність настає з досягненням повноліття — вісімнадцятирічного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватись до досягнення повноліття, особа, яка скористалася таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. При народженні дитини неповнолітньою жінкою також настає її повна цивільна дієздатність. У разі розі­рвання шлюбу до настання повноліття набута повна дієздат­ність особи зберігається.

Цивільним кодексом України передбачається мож­ливість надання повної цивільної дієздатності також особі, якій виповнилося 16 років і яка працює за трудовим дого­вором або бажає займатися підприємницькою діяльністю, а також особі, яка записана матір'ю, батьком дитини до до­сягнення нею (ним) повноліття.

Повна дієздатність надається за заявою заінтересованої особи органом опіки та піклування за письмовою згодою батьків або піклувальника, а за відсутності такої згоди — судом.

Якщо особа, якій виповнилося 16 років, бажає займати­ся підприємництвом, то за наявності згоди на це батьків або органу опіки та піклування вона може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі особа набуває повної цивіль­ної дієздатності у момент її державної реєстрації як підприєм­ця. При припиненні трудового договору, припиненні фізич­ною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Неповну дієздатність мають фізичні особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні). Вони мають право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. Вони також самостійно здійснюють права на ре­зультати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороня­ються законом, укладають правочини за згодою своїх бать­ків (усиновлювачів) або піклувальників.

На правочини щодо транспортних засобів або нерухомо­го майна, які вчиняються неповнолітніми, згода батьків (усиновлювачів) або піклувальників має бути дана письмо­во і нотаріально посвідчена. Неповнолітні можуть бути учас­никами (засновниками) юридичних осіб, якщо це не забо­ронено законом або установчими документами юридичної особи. Вони самостійно укладають договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджаються вкладом, внесеним ними на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Роз­порядження грошовими коштами, що внесені іншими осо­бами у фінансову установу на ім'я неповнолітнього, мож­ливе лише за згодою його батьків (усиновлювачів) або піклу­вальників.

Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). При запереченні того з батьків, з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (уси­новлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно роз­поряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими до­ходами або позбавити цього права. Суд скасовує своє рішен­ня про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпа­ли обставини, які були підставою для його прийняття.

Неповнолітній сам несе відповідальність за невиконан­ня договору, укладеного зі згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітнього немає майна, до­статнього для відшкодування збитків, додатково (субсиді-арно) відповідають батьки, або піклувальники.

За шкоду, заподіяну іншій особі, неповнолітня особа несе відповідальність на загальних підставах.

Часткова дієздатність характерна для осіб віком до 14 років (малолітні), які виступають як самостійні суб'єкти цивільних відносин і мають право: самостійно вчиняти дріб­ні побутові правочини (правочин вважається дрібним побу­товим, якщо задовольняє побутові потреби особи відповід­но до її фізичного, духовного чи соціального розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість); здійсню­вати особисті немайнові права на результати інтелектуаль­ної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Правочин, який вчинено малолітньою особою за межа­ми її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений й батьками або одним із них, з ким вона проживає, або опіку­ном. Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, ді­знавшись про його вчинення, протягом одного місяця не за­явили претензії другій стороні. У разі відсутності схвален­ня правочину він є нікчемним.

Діти не несуть відповідальності за завдану ними шкоду.

Обмежена дієздатність може бути визначена судом особі, яка страждає на психічний розлад, який істотно впли­ває на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матері­альне становище.

Фізична особа може бути визнана недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а відтак над нею встановлюється опіка, що призво­дить до втрати можливості укладення правочинів. Односто­ронні правочини (наприклад, заповіт, видача довіреності укладені до визнання особи недієздатною, втрачають чинність. У разі одужання чи значного покращання здоров'я особи, яку визнано недієздатною, суд поновлює її в дієздатності.

Правочин, укладений малолітнім без згоди на це його батьків (усиновлювачів) або піклувальника, може бути ви­знаний судом недійсним за позовом цих осіб.

Зразок заяви про визнання договору недійсним

До Кіровського місцевого районного суду М.Дніпропетровська

Бондаренка Петра Олексійовича і Бондаренко Ольги Сергіївни, які мешкають за адресою ...........

про визнання недійсним правочину, укладеного неповнолітнім Бондаренко Іваном Петровичем і Шевченко Іваном Васильовичем, який мешкає за адресою...

ЗАЯВА

Наш син, Бондаренко Іван Петрович, 1 січня 1989 р. народжен­ня, з 1 лютого цього року на час нашого перебування у закордонно­му відрядженні залишився мешкати з бабусею Яремчик Лідією Олександрівною, 9 травня на пропозицію сусіда Шевченко Івана Васильовича син продав йому за ЗО грн відеомагнітофон "РНШР8-311". Шевченку І.В. було відомо, що наш син малолітній.

Приїхавши з відрядження, ми дізналися про це 1 липня ц. р. і вже 10 липня ц. р. заявили претензію Шевченку І.В. добровіль­но відмовитися від незаконного правочину та повернути нам відеомагнітофон замість сплаченої ним суми. Спочатку Шевчен­ко І.В. не давав однозначної відповіді, а потім відмовився, про що повідомив письмово.

На підставі того, що ми згоди на укладення неповнолітнім сином правочину не давали, і цей правочин не схвалюємо, згідно зі ст. 221, п. 2 Цивільного кодексу України

ПРОСИМО:

1. Визнати правочин, укладений неповнолітнім Бондаренко І.П. і Шевченком І.В. нікчемним і зобов'язати Шевченка І.В. поверну­ти нам відеомагнітофон "РНШІР8-311" за виплачену ним суму.

2. В судове засідання запросити свідків Яремчик Лідію Олек­сандрівну, яка мешкає за адресою..... і Демченко Світлану Васи­лівну, що мешкає за адресою.....

Додаток:

— копія свідоцтва про народження;

— лист-відповідь;

— копія заяви;

— квитанція про сплату державного мита.

1 серпня 2004 р. Бондаренко П.О. Бондаренко О.С.

В яких випадках фізична особа може бути визнана недієздатною або обмежена у дієздатності?

Цивільна дієздатність визнається за фізичними особами, які усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними.

Закон захищає інтереси осіб, які з об'єктивних причин не можуть самостійно здійснювати свої права, оскільки здійснення правочинів особами, не здатних усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, може суттєво пору­шити їх законні інтереси (наприклад, договір дарування на користь третьої особи). Крім того, здійснення такими осо­бами правочинів може порушити інтереси інших осіб (осо­ба, яка складає заповіт на користь стороннього, позбавляю-чи спадщини своїх рідних).

А тому, якщо особа внаслідок хронічного стійкого пси­хічного розпаду здоров'я не здатна усвідомлювати зна-

чення своїх дій або керувати ними, вона може бути ви­знана судом недієздатною.

Фізична особа визнається недієздатною з моменту надан­ня чинності рішенням суду. Але якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, дого­вору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів про пси­хічний стан особи може визначити у рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Порядок визнання фізичної особи недієздатною визна­чається Цивільним процесуальним кодексом України. Спра­ви про визнання особи недієздатною можуть порушувати члени її сім'ї, органи опіки та піклування.

Слід мати на увазі, що недієздатними можуть бути ви­знані не всі душевнохворі чи недоумкуваті, а тільки ті, які не здатні усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Коли суд відмовить у задоволенні заяви про визнан­ня особи недієздатною, особа, якій такими діями була за­подіяна моральна шкода, має право вимагати від заявника компенсації.

У разі визнання фізичної особи недієздатною:

• над нею судом встановлюється опіка;

• вона не має права вчиняти будь-якого правочину;

• правочини від її імені та в її інтересах вчиняє її опікун;

• відповідальність за шкоду, завдану недієздатною осо­бою, несе її опікун.

За позовом опікуна, органу опіки та піклування суд по­новлює цивільну дієздатність особи і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок одужання або значного по­ліпшення її психічного стану у неї поновлюється здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Під обмеженням дієздатності фізичної особи слід ро­зуміти заборону особі на підставі рішення суду самостійно вчиняти правочини щодо розпорядження майном (продава­ти, купувати, дарувати та ін.) без згоди піклувальника. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів осо­би, яка обмежена у дієздатності, та розпорядження ними здійснюються піклувальником.

Особа, яка обмежена у дієздатності, може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду. Особа, яка обмежена у дієздатності, самостійно несе відповідаль­ність за невиконання своїх договірних зобов'язань або за заподіяння шкоди.

Підставою для обмеження судом цивільної дієздатності фізичної особи є зловживання нею спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, якщо цим вона ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється пі­клування.

У разі припинення особою зловживання спиртними на­поями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд за заявою заінтересованих осіб (в тому числі самої особи, яка обмежена у дієздатності) поновлює її дієздатність. На підставі рішення суду встановлене над особою піклуван­ня припиняється.

Порядок визнання фізичної особи недієздатною або об­меження її цивільної дієздатності встановлюється Цивіль­ним процесуальним кодексом України.

Зразок заяви про визнання особи обмеженою у дієздатності

До Кіровського районного суду м. Дніпропетровська

Павленко Тетяни Петрівни, яка мешкає за адресою ........

про визнання Павленка Андрія Васильовича обмеженим у діє­здатності

ЗАЯВА

Мій чоловік, Павленко Андрій Васильович, протягом останніх років зловживає спиртними напоями, виносить з квартири речі, одяг, продає їх. Одержувану заробітну плату витрачає на при­дбання спиртних напоїв, грошей у сім'ю майже не приносить.

Я працюю у середній школі № 33 м. Дніпропетровська, одер­жую заробітну плату як медична сестра — 165 грн, що недостат­ньо для сім'ї з п'яти осіб: на моєму утриманні двоє дітей — три­річний син і п'ятирічна донька, а також мати чоловіка. Крім цього, я змушена витрачати гроші також на утримання чоловіка.

Це можуть підтвердити мати чоловіка — Павленко Надія Львівна, а також сусіди: Бондар Павло Миколайович і Хоменко Анатолій Гнатович.

Враховуючи, що Павленко А.В. зловживає спиртними напоя­ми, ставить себе і свою сім'ю у скрутне матеріальне становище, на підставі ст. 36 Цивільного кодексу України, ст. 256—260 Цивіль­ного процесуального кодексу України,

ПРОШУ:

1. Визнати Павленка Андрія Васильовича, 1956 р. народжен­ня, уродженця м. Дніпропетровська, який мешкає за адресою:

......... обмеженим у дієздатності.

2. У судове засідання викликати свідків:

— Павленко Надію Львівну, яка мешкає за адресою: ........

— Бондаря Павла Миколайовича, який мешкає за адресою:

— Хоменка Анатолія Гнатовича, який мешкає за адресою: .......

Додаток:

— копія свідоцтва про шлюб;

— довідка про поміщення Павленка А.В. до медичного витве­резника № 2 ГУВС м. Дніпропетровська;

— довідка лікаря-нарколога;

—копії заяви;

— копії свідоцтв про народження дітей;

— довідка ЖЕУ №.... про наявність утриманців;

— квитанція про сплату державного мита.

15 травня 2004 р. Павленко Т.П.

Що означають терміни "опіка", "піклування"?

Опіка та піклування — це система заходів, спрямова­них на забезпечення особистих і майнових прав та інте­ресів неповнолітніх дітей, а також повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки.

Опіка і піклування встановлюються відповідними від­ділами органів виконавчої влади районів, міст, районів у містах, селищах, селах.

Органи опіки та піклування зобов'язані:

1) вирішувати питання про встановлення і припинення опіки та піклування;

2) здійснювати нагляд за діяльністю опікунів і піклу­вальників;

3) забезпечувати тимчасове влаштування неповнолітніх та непрацездатних осіб, які потребують опіки та піклування;

4) розглядати спори, пов'язані з вихованням непов­нолітніх дітей;

5) вживати заходів щодо захисту особистих та майнових

прав неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою та піклуванням;

6) брати участь у вирішенні судами спорів, пов'язаних із захистом особистих і майнових прав неповнолітніх дітей та осіб, які перебувають під опікою та піклуванням;

7) здійснювати іншу діяльність щодо забезпечення прав та інтересів неповнолітніх дітей та інших осіб, які потребу­ють захисту.

Опіка встановлюється відносно малолітніх осіб, які по­збавлені батьківського піклування, та фізичних осіб, які визнані недієздатними.

Піклування встановлюється над неповнолітніми особа­ми, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена. Слід під­креслити, що опіку і піклування над фізичною особою вста­новлює суд. Він також встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітнім, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування.

Опіка і піклування встановлюються за місцем проживан­ня особи, яка їм підлягає, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. Встановлюється, що всі установи та осо­би, яким стало відомо про існування осіб, котрі підлягають опіці й піклуванню, повинні негайно повідомити про це орга­ни опіки й піклування. Останні протягом місячного строку з моменту, коли вони дізналися про необхідність встановлен­ня опіки і піклування, мають винести відповідне рішення.

Опікунами, піклувальниками призначають лише повно­літніх дієздатних осіб за їхньою письмовою заявою і з ураху­ванням бажання самого підопічного. Вони призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відно­синах з підопічним, та з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. При цьому фізичній особі може бути призна­чено одного або кількох опікунів чи піклувальників.

Не можуть бути опікунами, піклувальниками особи, по­збавлені батьківських прав, а також особи, поведінка та

інтереси яких суперечать інтересам осіб, що підлягають опіці чи піклуванню.

Опікуни при здійсненні прав і виконанні обов'язків підо­пічних укладають договори від імені та в інтересах підопіч­них, діючи як їхні законні представники.

Піклувальники над особами, обмеженими у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотич­ними засобами, дають згоду на вчинення цими особами правочинів відповідно до закону.

Піклувальники над дієздатними особами надають цим особам допомогу при здійсненні ними своїх прав і виконанні обов'язків, а також охороняють від зловживання інших осіб.

Без дозволу органів опіки та піклування опікун не має права укладати договори, які підлягають нотаріальному по­свідченню або спеціальній реєстрації, відмовитися від належ­них підопічному майнових прав, здійснювати розділ або обмін житлової площі, видавати письмові зобов'язання та вчиняти інші правочини, які ущемлюють інтереси підопічного.

Коли підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування сам управляти цим май­ном чи передати його за договором в управління іншій особі. Якщо в особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості, опіка над цим майном встановлюється органом опіки та піклування за місцезнаходженням майна.

Піклувальник не може дати згоди на укладення дого­ворів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підо­пічному у власність за договором дарування чи у безоплат­не користування на підставі договору позички.

Обов'язки щодо опіки та піклування можуть виконува­тися оплатно, розмір та порядок цієї оплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Органи опіки та піклування з власної ініціативи, за кло­потанням підопічних, інших осіб можуть звільнити опіку­на і піклувальника.

Цивільний кодекс України передбачає також можливість обрання дієздатною особою собі помічника, коли за станом здоров'я вона не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки.

Таким помічником може бути лише дієздатна фізична особа. За заявою особи, яка потребує допомоги, ім'я її по­мічника реєструється органом опіки та піклування, що під­тверджується відповідним документом.

Помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги. Він також має пра­во вчиняти дрібні побутові правочини в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повнова­жень. Помічник представляє особу в органах державної влади, місцевого самоврядування та організаціях, діяль­ність яких пов'язана з обслуговуванням населення. Але в суді помічник може представляти особу лише на підставі окремої довіреності.

Послуги помічника є сплатними, якщо інше не визначе­но за домовленістю сторін. Помічник може у будь-який час бути відкликаний особою, яка потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиняються.

Рішення органу опіки та піклування і дії опікуна мо­жуть бути оскаржені до суду заінтересованою особою, в тому числі родичами підопічного.

Зразок посвідчення опікуна

ПОСВІДЧЕННЯ ОПІКУНА

Дане посвідчення видане громадянці Співак Марії Іванівні, яка мешкає в м. Дніпропетровську за адресою ...., у тому, що вона згідно з постановою державної районної адміністрації Кіровсько-го району м. Дніпропетровська від 17 травня 2003 р. за № 16 при­значена опікуном над малолітнім Щуром Антоном Івановичем, який народився 2 лютого 1995 р., і над його майном.

На опікуна покладається обов'язок турбуватись про вихован­ня, навчання, підготовку до суспільне корисної діяльності мало­літнього, а також захищати і охороняти особисті та майнові пра­ва, бути його представником у суді і всіх державних установах без пред'явлення якихось повноважень, крім даного посвідчення.

Голова адміністрації Клименко П.С.

Які порядок і правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її такою, що померла?

У житті можливі випадки, коли особа тривалий час відсутня в місці постійного проживання. Вона не повідом­ляє про себе, а заходи щодо встановлення цих відомостей не дають позитивних результатів.

Місцем проживання фізичної особи визначається житловий будинок, квартира, інше помешкання, де вона постійно або переважно проживає. З місцем проживання закон пов'язує виникнення і припинення багатьох юри­дичних фактів, що можуть так чи інакше чином впли­нути на майновий та інший стан особи.

Якщо особа пропадає, її місце перебування невідоме, розшуки її не дають позитивних результатів, а тривала відсутність на місці проживання робить правовідносини з її участю невизначеними, то заінтересована особа може захи­стити свої права за допомогою двох цивільно-правових ін­ститутів: "Визнання фізичної особи безвісно відсутньою" і "Оголошення фізичної особи померлою".

Визнання особи заінтересованою безвісно відсутньою проводиться в судовому порядку за таких умов:

• протягом одного року в місці постійного проживання особи немає відомостей про місце її перебування;

• заходи, вжиті для встановлення місця перебування цієї особи, не дали результатів;

• визнано юридичне поважними причини, заради яких заявник просить визнати особу безвісно відсутньою.

Перебіг річного строку починається з дня одержання останніх відомостей про відсутнього. Якщо неможливо вста­новити цей день, початком терміну перебування особи без­вісно відсутньою вважається перше число місяця, що йде за тим, в якому було одержано останні відомості. Коли не­можливо встановити місяць, в якому було одержано останні відомості про відсутнього, перебіг річного строку почина­ється з 1 січня наступного року.

Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

У разі визнання фізичної особи безвісно відсутньою, настають такі правові наслідки:

а) на підставі рішення суду, нотаріус, за останнім місцем проживання цієї фізичної особи, описує належне їй майно та встановлює над ним опіку (за заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування опіка над майном може бути встановлена нотаріусом і до ухвалення судом рішення про визнання особи безвісно відсутньою);

б) опікун над майном цієї особи, або особи, місцезнахо­дження якої невідоме, приймає виконання цивільних обо­в'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах;

в) за заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких ця особа за законом зобо­в'язана утримувати;

г) опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсут­ньою, а також у разі появи особи, місце перебування якої було невідомим.

Зразок заяви в суд про визнання фізичної особи безвісно відсутньою

До Кіровського районного суду м. Дніпропетровська Січкар Валентини Петрівни, яка мешкає за адресою .....

про визнання Січкаря Миколи Васильовича, 1949 р. народжен­ня, уродженця М.Донецька, що мешкає за адресою ...... безвісно

відсутнім

ЗАЯВА

Я перебуваю у шлюбі з Січкарем Миколою Васильовичем з 1973 р. Від шлюбу маю двох дітей: 1974 і 1976 р. народження. У квітні 2002 р. чоловік після сварки поїхав з дому, сказавши, що додому він більше не повернеться і влаштує своє життя краще.

З тих пір я жодних відомостей про чоловіка не маю. Заходів щодо розшуку чоловіка я не вживала, позаяк на матеріальну до­помогу чоловіка не розраховувала, оскільки заробітної плати на утримання сім'ї мені вистачало. З родичами чоловіка я жодних зв'язків не підтримувала.

У даний час я бажаю вступити до нового шлюбу, через те мені необхідно оформити розірвання шлюбу з Січкар Миколою Васи­льовичем. Мною були зроблені запити у Донецьку і Черкаську області, де у нього раніше були родичі, але там про нього відсутні будь-які відомості. Немає даних про нього і в Миколаївському обласному бюро (в Миколаєві у нього жив близький друг).

Відсутність відомостей про чоловіка підтвердять мої сусіди:

Зайченко Сергій Петрович, який мешкає за адресою... і Федорен-ко Надія Миколаївна, яка мешкає за адресою...

На підставі викладеного і згідно зі ст. 43 Цивільного кодексу України, ст. 261—265 Цивільного процесуального кодексу України,

ПРОШУ:

Визнати Січкаря Миколу Васильовича безвісно відсутнім.

Додаток:

1. Копія свідоцтва про народження.

2. Довідка про реєстрацію.

3. Довідки з адресних бюро.

4. Довідка з ЖЕУ.

5. Довідка про звільнення з роботи.

6. Дві копії заяв.

7. Квитанція про сплату державного мита.

20 березня 2004 р. Підпис (Січкар ВЛ.)

Оголошення фізичної особи такою, що померла, про­водиться в судовому порядку за таких умов:

• у місці постійного проживання особи немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували її життю або дають підставу припускати її загибель від нещасного випад­ку, — протягом шести місяців;

• заходи, вжиті для встановлення місця перебування цієї особи, не дали результатів;

• визнано юридичне поважними причини, заради яких заявник просить оголосити фізичну особу такою, що померла.

Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнни­ми діями, може бути оголошена судом такою, що померла, після закінчення двох років від дня закінчення воєнних дій (наприклад, якщо військовослужбовець пропав в Іраку в 2003 р., він може бути оголошений померлим тільки через два роки після закінчення війни в Іраку).

Оголошення фізичної особи такою, що померла, призводить до настання фактично таких самих правових наслідків, як і при настанні смерті особи. Але спадкоємці фізичної особи, яка оголошена такою, що померла, не мають права відчужувати

протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Нотаріус, який видав спадкоє­мцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, повинен накласти на нього заборону відчуження.

Якщо особа, яка була визнана такою, що померла, з'я­виться або буде виявлено місце її перебування, то суд за місцем перебування цієї особи, або суд, що ухвалив рішен­ня про оголошення її такою, що померла, за заявою цієї особи чи іншої заінтересованої особи скасовує це рішення.

Незалежно від часу своєї появи особа може вимагати від будь-кого повернення майна, що збереглося та безоплатно перейшло до нього після оголошення фізичної особи такою, що померла, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.

Особа, до якої майно перейшло за сплатним правочином, зобов'язана повернути його, за умови, що на момент набут­тя майна вона знала, що фізична особа, яка оголошена та­кою, що померла, жива.

У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка . оголошена такою, що померла, відшкодовується вартість цього майна.

Зразок заяви в суд про оголошення фізичної особи такою, що померла

До Кіровського районного суду м. Дніпропетровська

Сидоренко Лідії Валер'янівни, яка мешкає за адресою ........

Заінтересована особа: відділ соціального забезпечення дер­жавної адміністрації Кіровсько­го району м. Дніпропетровська Про оголошення померлим:

Сидоренка Віталія Григорови­ча, 1950 р. народження, уро­дженця м. Кривий Ріг, Дніпро­петровської області

ЗАЯВА

З Сидоренком Віталієм Григоровичем я перебуваю в шлюбі з 1985 р. Від шлюбу маю сина Івана, 1991 р. народження.

20 липня 2003 р. мій чоловік поїхав на риболовлю на р. Дніп­ро. Зі слів очевидців, він на гумовому човні заплив дуже далеко від берега. Раптово почався сильний вітер, і хвилею перевернуло човен. А коли рятувальний катер прибув до місця трагедії, чоло­віка на поверхні води вже не було, і пошуки його результатів не дали.

Таким чином, мій чоловік, Сидоренко Віталій Григорович, загинув від нещасного випадку — втопився у р. Дніпро. Смерть його не викликає сумніву.

Оголошення його померлим мені потрібне для реєстрації смерті чоловіка і одержання пенсії сином, оскільки він втратив годуваль­ника. Інших осіб, які можуть отримувати пенсію у разі втрати годувальника, немає. Органами прокуратури Дніпропетровської області було проведено розслідування цього нещасного випадку. Складу злочину в будь-чиїх діях не виявлено. Про обставини при­годи можуть дати свідчення свідки: Москаль Михайло Андрійо­вич, який мешкає за адресою.... і Карпенко Віктор Михайлович, який мешкає за адресою....

На підставі викладеного і відповідно до ст. 46 Цивільного кодексу України та ст. 261—265 Цивільного процесуального ко­дексу України,

ПРОШУ:

Оголосити Сидоренко Віталія Григоровича померлим з 20 лип­ня 2003 р.

Додаток:

— копія свідоцтва про шлюб;

— копія свідоцтва про народження дитини;

— копія постанови про припинення кримінальної справи;

— копії заяви;

— квитанція про сплату державного мита.

1 квітня 2004 р. Сидоренко ЛД.

Яка фізична особа вважається підприємцем?

Підприємництво — це гарантована Конституцією України самостійна, на власний ризик систематична діяльність з виконання робіт, надання послуг, продажу товарів, передання майна у користування — з метою одержання прибутку.

Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути фі­зичні особи з повною дієздатністю. В окремих випадках, визначених законом, дозволяється участь осіб і з неповною дієздатністю.

Стаття 42 Конституції України передбачає можливість заборони законом певних видів підприємницької діяльності та обмеження законом підприємницької діяльності для пев­них осіб — депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Підприємницька діяльність може бути основним видом діяльності фізичної особи. Якщо підприємницька діяльність не є основною, то законодавство про підприємництво стосу­ється тієї її частини, яка за характером є підприємницькою.

Підприємці мають право без обмежень приймати рішен­ня і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовують нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридич­них осіб, якщо інше не встановлено законом або не випли­ває із суті відносин.

Фізична особа здійснює своє право на підприємництво за умови державної реєстрації її як підприємця. Дані державної реєстрації вносяться до єдиного реєстру фізич­них осіб, що займаються підприємництвом, і є відкритими для загального ознайомлення. Відмова у державній реє­страції, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що не є підприємцем. Суд при вирішенні спору може застосовувати до таких договорів правила про зобов'язання, пов'язані з підприємницькою діяльністю.

Голова селянського (фермерського) господарства, яке не є юридичною особою, займається підприємництвом від імені усіх членів господарства за їхньою згодою.

Фізична особа — підприємець несе відповідальність за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльні­стю усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із зако­ном не може бути накладено стягнення.

Особа-підприємець, що перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з цією діяльністю, усім своїм майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна.

Фізична особа, яка не спроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані зі здійсненням підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом на підставах, передбачених законодавством.

Коли особа, що займалася підприємництвом, визнана безвісно відсутньою, недієздатною, чи такою, що обмежена у дієздатності, або якщо майно, яке використовувалося у підприємництві, перейшло до неповнолітніх осіб, органом опіки та піклування може бути призначений управитель цього майна.

При здійсненні повноважень щодо управління майном управитель діє від свого імені, але в інтересах осіб, які є власниками. Органи опіки і піклування контролюють ді­яльність управителя майном відповідно до правил про кон­троль за діяльністю опікуна і піклувальника. Довірче управління майном припиняється, якщо відпали обстави­ни, на підставі яких його було встановлено.

Яка організація визнається юридичною особою?

Учасниками цивільних правовідносин поряд з фізични­ми особами є також юридичні особи. Слід зазначити, що юридична особа є самостійним суб'єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили.

Юридична особа — це організація, створена і зареє­стрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздат­ністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Вона створюється шляхом об'єднання осіб та (або) майна.

Правоздатність юридичної особи виникає в момент її створення і припиняється з дня внесення до єдиного дер­жавного реєстру запису про її припинення. Вона має такі самі цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, за винятком тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині.

Цивільна правоздатність юридичної особи може бути об­межена лише за рішенням суду. Окремими видами діяльності, перелік яких визначається законом, юридична особа може займатися тільки після одержання спеціального дозволу (ліцензії). До змісту цивільної правоздатності юридичної осо­би входить також її здатність мати особисті немайнові права та обов'язки, своє комерційне найменування, торговельну марку. Вона має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Місцезнаходжен­ня юридичної особи визначається місцем її державної реє­страції і вказується в її установчих документах.

Юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону та установчого документа. Керівний орган юридичної особи виражає її волю, тому його дії — це дії самої юридичної особи. Органи, що виступають від імені юридич­ної особи, повинні діяти в інтересах юридичної особи, яку вони представляють, добросовісно і не перевищувати повнова­жень. Члени органу юридичної особи, які порушили свої обов'язки з представництва, несуть солідарну відповідаль­ність за збитки, завдані ними юридичній особі.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Цивільний кодекс України встановлює, що залежно від порядку створення, юридичні особи поділяються на юри­дичних осіб приватного права та юридичних осіб публіч­ного права.

Сутність цієї класифікації полягає в тому, що юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб, як правило, для здійснення соціальних функцій, не обумовлених їх участю в цивільному обігу (на­приклад, міністерства і відомства, установи соціальної сфе­ри, культурно-освітні заклади та ін.). І навпаки, юридичні особи приватного права створюються з ініціативи приват­них осіб на договірних засадах, саме з метою участі у різно­манітних цивільно-правових відносинах.

Цивільним правом регулюється порядок створення і діяльності саме юридичних осіб приватного права. Поря­док створення, організаційно-правові форми, правове ста­новище юридичних осіб публічного права визначаються Господарським кодексом України.

Юридичні особи можуть створюватись у формі товариств, установ, виробничих кооперативів та в інших формах, уста­новлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднан­ня осіб (учасників), які мають право участі в цьому това­ристві. Товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Установою є об'єднання майна у відокремлену органі­зацію, без членів, створену однією або кількома особами (засновниками) для досягнення визначеної засновниками мети за рахунок цього майна

Установа може задовольняти культурні, соціальні чи економічні потреби суспільства (суспільне корисна устано­ва) чи потреби третіх осіб — дестинаторів (приватне корис­на установа).

Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (за­сновниками). Установчий акт може міститися також у за­повіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований за­сновником (засновниками).

Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання та наступного розподілу між учасниками прибутку (підприємницькі товариства) можуть бути організо­вані як господарські товариства (акціонерне товариство, то­вариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, по­вне та командитне товариства) або виробничі кооперативи.

Непідприємницькими є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (споживчі ко­оперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю займатися будь-якими видами підприємницької діяльності, якщо інше не встанов­лено законом.

Для створення юридичної особи її учасники (засновни­ки) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються усіма учасниками, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження.

Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учаснинами. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Статут товариства має включати найменування юри­дичної особи, вказівку на її місцезнаходження, адресу, ви­значати органи управління товариством, їхню компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до това­риства та виходу з нього.

В установчому акті установи зазначається її мета, визначається майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, організація управління устано­вою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні деякі з зазначених вище положень, їх встановлює відповідний орган, що здійснює державну реєстрацію юри­дичних осіб.

В установі обов'язково створюється правління. Заснов­ники установи не беруть участі в управлінні нею. Нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада. Вона здій­снює нагляд за управлінням майном установи, додержан­ням мети установи та за іншою діяльністю відповідно до установчого акта.

Юридична особа розширює масштаби своєї діяльності шляхом відкриття філій і представництв. Філія — це від­окремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює усі або частину її функцій. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходжен­ням та здійснює представництво і захист інтересів юридич­ної особи. Філії та представництва не є юридичними особа­ми. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх ство­рила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

Керівництво філій та представництв призначається юри­дичною особою і діє на підставі виданої нею довіреності. Відомості про філії та представництва юридичної особи вно­сяться до єдиного державного реєстру.

Юридична особа несе самостійну майнову відповідаль­ність за своїми зобов'язаннями і відповідає усім належним їй майном.

Управління товариством здійснюють його органи. Та­кими органами є загальні збори його учасників і виконав­чий орган.

Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не вста­новлено установчими документами або законом. Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна то­вариства на суму, що становить 50 % і більше майна товари­ства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено зако­ном. Порядок скликання загальних зборів визначається в установчих документах товариства. Учасники товариства, що володіють не менш як 10 % голосів, можуть вимагати прове­дення зборів і мають право самі скликати загальні збори.

Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Він може мати назву "правління", "дирек­ція" тощо. Його функції та повноваження визначаються установчими документами.

Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або в результаті ліквідації.

Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішен­ня про припинення юридичної особи, призначають за по­годженням з органом, який здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, комісію щодо припинення юридичної осо­би (ліквідаційна комісія, ліквідатор, зовнішній управляю­чий) та встановлюють відповідно до Цивільного кодексу України порядок та строки припинення.

У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи ви­моги її кредиторів задовольняються у такій черговості: у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом; у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелек­туальної, творчої діяльності; у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів); у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

Юридична особа вважається такою, що припинила існу­вання, після внесення про це запису до єдиного державного реєстру юридичних осіб.



Які є види господарських товариств?

Господарським товариством є юридична особа, статут­ний (складений) капітал якої поділений на частки між учас­никами. Згідно з Цивільним кодексом України господарські товариства можуть бути створені у формі повного товари­ства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства. Учасником господарського товариства можуть бути фізичні або юридичні особи.

Товариства поділяють на дві групи: об'єднання капі­талів та об'єднання осіб. До першої групи належать такі товариства, які при їх створенні передбачають об'єднання майна засновників та учасників і необов'язкову особисту участь (тобто підприємницьку діяльність). До другої групи належать товариства, в яких їх засновники беруть участь не тільки майновими внесками, а й безпосередньо особисто.

Як об'єднання капіталів розглядають такі товариства:

акціонерні та товариства з обмеженою і додатковою відпо­відальністю.

До об'єднань осіб відносять повні та командитні това­риства.

Управління товариством здійснюють загальні збори і правління.

Загальні збори учасників товариства мають право прий­мати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі з тих, що передані загальними зборами до компетенції правління. Рішення загальних зборів може оскаржити до суду учасник, який був відсутній не зі своєї вини на загаль­них зборах або голосував проти такого рішення.

Загальні збори своїм рішенням створюють правління та встановлюють його компетенцію і склад. Правління може складатися з однієї чи кількох осіб. Члени правління у будь-який час можуть бути усунені, якщо в статуті не зазначено підстави, з яких допускається усунення членів правління.

Учасники товариств мають такі права:

• брати участь в управлінні справами товариства в по­рядку, визначеному установчими документами;

• брати участь у розподілі прибутку товариства та одер­жувати його частку (дивіденди);

• вийти у встановленому порядку з товариства;

• одержувати інформацію про діяльність товариства;

• здійснити відчуження часток у статутному (складено­му) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом.

Право участі у товаристві є особистим немайновим пра­вом і не може передаватись іншим особам або успадковува­тись. Передача частки, акцій товариства тощо іншим осо­бам не є передачею або успадкуванням права участі у това­ристві.

Учасники можуть вільно вийти з товариства, якщо у статуті не встановлено обов'язок учасника письмово попе­редити товариство про свій вихід у визначений строк, який не може перевищувати одного року. Учасник товариства у випадках та порядку, передбачених законом та/або уста­новчими документами, може бути виключений з товариства.

Учасники товариства зобов'язані:

• додержуватись установчих документів товариства та виконувати рішення загальних зборів;

• виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити внески у розмірі, в порядку та засобами, які перед­бачені установчими документами;

• не розголошувати комерційної таємниці та конфіден­ційної інформації про діяльність товариства.

Розглянемо коротко господарські товариства, передба­чені Цивільним кодексом України.

Повним визнається товариство, учасники якого (повні учасники) відповідно до укладеного між ними договору зай­маються підприємницькою діяльністю від імені товариства і солідарне відповідають за його зобов'язаннями усім май­ном, що їм належить. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства. Найменування повного товари­ства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова "повне товариство" або містити ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів "і компанія", а також слова "повне товариство".

Повне товариство створюється і діє на підставі заснов­ницького договору. Управління діяльністю повного товари­ства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. При спільному веденні учасниками справ товариства для вчи­нення кожного правочину необхідна згода всіх учасників товариства. Прибутки та збитки повного товариства розпо­діляються між його учасниками пропорційно до їхніх ча­сток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено за­сновницьким договором або іншою угодою учасників.

Учасник повного товариства має право за згодою інших учасників товариства передати свою частку у складеному капіталі чи її частину іншому учасникові товариства або третій особі.

Повне товариство ліквідується на підставах, встановле­них Цивільним кодексом України, а також у разі, якщо в товаристві залишається тільки один учасник. Цей учасник має право протягом шести місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство в інше господарське товариство у порядку, встановленому Цивільним кодексом України.

Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені това­риства підприємницьку діяльність і відповідають за зобо­в'язаннями товариства солідарно усім своїм майном (повни­ми учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товари-

ства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Управління справами командитного товариства здійсню­ють тільки учасники з повною відповідальністю в порядку, встановленому для повного товариства.

Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова "коман-дитне товариство" або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів "і компанія", а також слова "командитне товариство". Якщо до наймену­вання командитного товариства включено ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства. До командитного товариства застосовують положення про по­вне товариство.

Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору, який підписують усі повні учас­ники. Засновницький договір, крім відомостей, передбаче­них ст. 88 Цивільного кодексу України, має містити такі відомості: про склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у скла­деному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників. Су­купний розмір вкладів вкладників не повинен перевищува­ти 50 % складеного капіталу повного товариства.

Товариством з обмеженою відповідальністю визна­ється засноване однією або кількома особами товариство, ста­тутний капітал якого поділений на частки визначених уста­новчим документом розмірів. Максимальна кількість учас­ників товариства з обмеженою відповідальністю встанов­люється законом. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом року, а із закінченням цьо­го строку — ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.

У разі необхідності визначити взаємовідносини між со­бою особи, що засновують товариство з обмеженою відпо­відальністю, укладають письмовий договір. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не є установчим документом. Установчим документом товари­ства з обмеженою відповідальністю є статут. Статутний капітал цього товариства складається з вартості вкладів його учасників.

Статут товариства з обмеженою відповідальністю крім відомостей, передбачених ст. 88 Цивільного кодексу Украї­ни, має містити відомості: про розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад та компе­тенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного форду; порядок передання (переходу) часток у статутному фонді.

Товариством з додатковою відповідальністю ви­знається засноване однією або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом. Учасники цього товариства несуть субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном в однаковому для всіх розмірі, кратному до вар­тості внесених ними вкладів, який визначається статутом. До товариства з додатковою відповідальністю застосовують правила Цивільного кодексу України про товариства з об­меженою відповідальністю — якщо інше не передбачено установчими документами товариства.

Акціонерним визнається товариство, статутний капітал якого поділений на певне число акцій; кожний учасник несе відповідальність за зобов'язаннями товариства лише у ме­жах належних цьому учаснику акцій.

Воно може бути створено юридичними та (або) фізични­ми особами, а також може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Установчим документом акціонерного товариства є його статут. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Він не може бути меншим, ніж розмір, передбачений законом.

Статут акціонерного товариства має містити відомості про розмір статутного капіталу, умови про категорії акцій, що випускаються товариством, про номінальну вартість і кількість їх, про права акціонерів, про склад і компетенцію органів управління товариством і про порядок ухвалення ними рішень, у тому числі з питань, рішення щодо яких приймається кваліфікованою більшістю голосів.

Який зміст статуту товариства з обмеженою відповідальністю ?

Установчим документом товариства з обмеженою відпо­відальністю є затверджений учасниками статут, зміст яко­го може бути таким.

Зразок статуту товариства з обмеженою відповідальністю

Статут затверджений Зареєстровано виконкомом Рішенням зборів Учасників Правобережної районної ради Товариства з обмеженою М.Дніпропетровська відповідальністю "Регул" Розпорядження Л⁶__ Протокол ЛС° 1 від 20 серпня 200_ р. "_" _200_р.

Голова виконкому __ Терещенко В.В.

СТАТУТ

ТОВАРИСТВА 3 ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "РЕГУЛ"

1. Загальні положення

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Регул", на­далі — "Товариство", створене відповідно до установчого догово­ру про утворення спільної часткової власності у формі господар­ського товариства як суб'єкта підприємницької діяльності, на підставі Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Закону України "Про господарські товариства".

1.2. Цим Статутом регулюються правовідносини учасників спільної часткової власності, форми і засоби господарської діяльності, порядок формування його майна, розподілу прибутків, відшкоду­вання збитків, а також інші питання діяльності Товариства.

З дня державної реєстрації Товариство набуває прав юридич­ної особи, веде власний баланс, відкриває розрахунковий та інші необхідні рахунки в банках, одержує власну печатку й штамп, а також має інші необхідні для здійснення статутної діяльності атрибути.

1.3. Учасниками Товариства є:

— Филимонов Филимон Филимонович, що мешкає за адре­сою м. Дніпропетровськ, вул. Правди, 6.

— Сидоров Сидір Сидорович, що мешкає за адресою м. Дніп­ропетровськ, вул. Довженка, 1.

— Федоров Федір Федорович, що мешкає за адресою м. Дніп­ропетровськ, вул. Довженка, 9.

— Шевченко Тарас Петрович, що мешкає за адресою м. Дніп­ропетровськ, вул. Дніпровська, 3.

— Петров Петро Петрович, що мешкає за адресою м. Дніпро­петровськ, вул. Леніна, 5.

1.4. Юридична адреса товариства: 491111, Дніпропетровськ, вул. Гагаріна, 11.

1.5. Метою утворення Товариства є об'єднання фінансових засобів учасників для здійснення підприємницької діяльності у комерційній та виробничій сферах.

1.6. Предмет діяльності Товариства:

— виробництво будівельних матеріалів та конструкцій;

— промислове і цивільне будівництво;

— виробництво та переробка сільськогосподарської продукції;

— оптова і роздрібна торгівля, комісійні, представницькі, по­стачальницько-збутові послуги на ринку товарів народного спо­живання, продукції виробничо-технічного призначення, сільсько­господарської продукції та сировинних ресурсів (включно нафто­продуктів);

— організація підприємств громадського харчування;

— рекламно-інформаційна діяльність.

Види діяльності, які потребують спеціального дозволу, здій­снюються Товариством після одержання відповідних ліцензій.

2. Статутний фонд, майно Товариства, планування і фінанси

2.1. Статутний фонд Товариства, визначений відповідно до Установчого договору, становить 20 000 грн і включає такі внес­ки учасників Товариства:

— Филимонов Ф.Ф. — 4000 — 20 % статутного фонду;

— Сидоров С.С. — 4000 — 20 % статутного фонду;

— Федоров Ф.Ф. — 4000 — 20 % статутного фонду;

— Шевченко Т.П. — 4000 — 20 % статутного фонду;

— Петров П.П. — 4000 — 20 % статутного фонду. Не пізніше ніж за три дні до реєстрації Товариства кожний з Учасників зобов'язаний внести на тимчасовий рахунок Товари­ства ЗО % свого внеску (вкладу).Частина, яка залишилась, вно­ситься на рахунок Товариства протягом року з дня реєстрації. На повний вклад учасника Товариства видається свідоцтво, що є цінним папером.

2.2. Порядок збільшення статутного фонду, а також правовідно­сини, пов'язані з виділом частки (внеску) учасника та правона-ступництвом (спадкоємством), регулюються Установчим договором.

2.3. Джерелами формування основних засобів та обігових коштів Товариства, поряд з внесками, є:

— прибуток від господарської діяльності;

— прибуток від придбаних цінних паперів, дивіденди з інших джерел;

— кредити;

— інші, незаборонені законом джерела.

2.4. На основі власного майна Товариство, згідно з рішеннями зборів учасників, має право:

— засновувати філії, представництва та інші підрозділи;

— брати участь в інвестиційній діяльності шляхом входжен­ня в інші господарські товариства чи утворення дочірніх під­приємств;

— входити в асоціації та інші об'єднання підприємств;

— здійснювати усі види не заборонених законом правочинів;

— набувати, відчужувати, брати та здавати в оренду майно;

— одержувати патенти (свідоцтва) на об'єкти промислової (інтелектуальної) власності і авторського права;

— купувати акції та інші цінні папери з додержанням законо­давства про цінні папери.

2.5. Зборами учасників Товариства визначаються види, розмір, порядок створення та використання фондів. Поряд зі Статутним, обов'язковими є резервний фонд і фонд дивідендів.

2.6. Резервний фонд створюється у розмірі 25 % статутного фонду. Відрахування до резервного фонду здійснюється щороку в розмірі 5 % чистого прибутку Товариства до повного його форму­вання.

2.7. Фонд дивідендів створюється шляхом відрахування ча­стини чистого прибутку у розмірах, що визначаються зборами учасників залежно від результатів господарської діяльності.

2.8. Порядок формування та використання фондів Товариства встановлюється окремими Положеннями про фонди, що затвер­джуються зборами учасників Товариства.

2.9. Планування діяльності товариства здійснюється зборами учасників, а реалізацію цих планів здійснює виконавчий орган Товариства — адміністрація, яку очолює директор.

2.10. Структура, штати, форми оплати праці та інші внутріш­ньогосподарські акти, крім віднесених до компетенції зборів учас­ників, затверджуються директором Товариства.

3. Взаємовідносини учасників щодо майна Товариства, поря­док розподілу прибутків та відшкодування збитків

3.1. Учасники Товариства розпоряджаються його майном згідно з правом учасників сумісної часткової власності. Частка кожного з них у цьому майні пропорційна внескам у статутний фонд.

Рішення, пов'язані з розпорядженням майном, приймаються учасниками товариства спільно у порядку та за правилами, вста­новленими Установчим договором.

Питання виходу учасника з Товариства, виділу частки, вику­пу її Товариством, введення нових учасників та інші правовідно­сини сторін за Установчим договором розв'язуються відповідно до Установчого договору.

3.2. Розподіл прибутку Товариства здійснюється у пропорції до часток (вкладів) учасників у статутний фонд. Прибуток, за рішенням зборів учасників, може вкладатися у фонди Товариства.

Зміна частки учасника у статутному фонді допускається тільки згідно з рішенням зборів учасників.

3.3. За боргами Товариства його учасники несуть відпові­дальність у межах своїх часток у його майні.

Товариство не несе відповідальності за особисті зобов'язання учасника. У разі недостачі майна учасника, який відповідає за особисті зобов'язання, кредитори мають право вимагати виділу його частки в грошовому виразі.

Наслідки такого виділу і його правила визначаються Установ­чим договором.

Учасник, що завдав своїми діями збитки Товариству, відшко­довує ці збитки за рахунок своєї частки в майні Товариства з відпо­відним її зменшенням, аж до виключення учасника зі спрямуван­ням його частки в майні Товариства на відшкодування збитків. У разі недостатності цього майна учасника невідшкодована частина стягується згідно з цивільним судочинством.

3.4. Виключення учасника з Товариства може мати місце і за порушення положень цього Статуту, Установчого договору, а та­кож за невиконання обов'язків, покладених на нього зборами учасників, включаючи майнові (фінансові) зобов'язання, а також на підставах, передбачених Установчим договором.

3.5. Матеріальна відповідальність посадових осіб та інших працівників Товариства здійснюється за правилами та в порядку, встановленому законодавством про працю.

4. Органи управління, порядок їх формування і компетенція

4.1. Вищим органом управління Товариством є збори його учасників — громадян, зазначених у ст. 2.1 Статуту.

У разі введення до складу учасників нових осіб, у тому числі юридичних, вони входять до складу вищого органу управління. Юридичну особу на зборах учасників представляє її уповноважений.

Збори обирають голову на річний термін. Голова зборів учас­ників товариства готує питання, що підлягають розгляду на збо­рах, фіксує рішення зборів у книзі протоколів. Він не має права втручатися у господарсько-розпорядчі функції адміністрації То­вариства.

У разі прийняття зборами учасників рішень кожний з учас­ників Товариства має кількість голосів, пропорційну його частині у статутному фонді.

4.2. До компетенції зборів учасників Товариства належать такі питання:

а) визначення основних напрямів діяльності Товариства, за­твердження його планів і звітів про їх виконання;

б) зміна Статуту;

в) обрання і відкликання керівника адміністрації (виконавчо­го органу Товариства) та голови ревізійної комісії;

г) затвердження річних звітів Товариства, включаючи його філії, та висновки ревізійної комісії, встановлення порядку роз­поділу прибутку та покриття збитків;

д) утворення, реорганізація і ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження Положень про них, а на час між зборами учасників цю функцію виконує директор Това­риства;

е) прийняття рішень про притягнення до майнової відповідаль­ності посадових осіб Товариства, що призначаються зборами, з виконанням цієї функції директором щодо інших посадових осіб Товариства;

є) затвердження правил розпорядку та інших внутрішніх до­кументів Товариства, що готуються директором, крім віднесених зборами учасників до компетенції директора;

ж) визначення умов праці посадових осіб Товариства, дочірніх підприємств, філій та представництв, тільки в частині осіб, що призначаються зборами учасників;

з) зміна статутного фонду;

і) встановлення розміру, форми та порядку внесення учасни­ками додаткових внесків, а також прийняття рішень про при­дбання Товариством частки учасників;

к) виключення учасника з Товариства.

Одностайність у вищому органі необхідна у разі прийняття рішень з питань, перелічених у пунктах "а", "б" і "к" цієї статті.

Прийняття рішень у зазначених вище пунктах є винятковою компетенцією зборів учасників Товариства.

З усіх інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів.

4.3. Збори учасників вважаються правомочними, якщо на збо­рах присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більше ніж 60 % голосів, а з питань, що вимагають одностайності, — усі учасники.

Будь-хто з учасників має право вимагати розгляду внесеного ним питання за умови, що воно було ним внесено на збори не пізніше ніж за 25 днів до їх початку.

Книга протоколів повинна бути у будь-який час представлена учасникам. На їх вимогу голова зборів видає посвідчені ним витя­ги з книги протоколів.

4.4. Збори учасників проводяться не рідше одного разу на квартал. Позачергові збори учасників скликаються головою, якщо цього вимагають інтереси Товариства в цілому, а також на вимогу керівника адміністрації чи голови ревізійної комісії. Право на позачергове скликання зборів мають учасники, що мають у су­купності не менш як 20 % голосів.

Збори учасників мають право приймати рішення з питань, не внесених до порядку денного зборів.

4.5. Виконавчий орган (адміністрацію) Товариства очолює директор, що обирається (чи призначається) з учасників Товари­ства або осіб, не є його учасниками.

З директором допускається укладення трудового контракту. Директор не може бути головою зборів учасників Товариства.

Директор вирішує усі питання діяльності Товариства, крім віднесених до виняткової компетенції зборів учасників.

Збори учасників можуть винести рішення про передачу части­ни прав, що належать їм, — до компетенції директора.

Директор підзвітний зборам учасників й організує виконання їх рішень.

Директор має право: без доручення представляти Товариство у взаємовідносинах з фізичними та юридичними особами, органами державної влади та управління, судовими закладами; відкривати рахунки Товариства в банках та проводити операції з ними; укла­дати правочини від імені Товариства; видавати накази і розпоря­дження, обов'язкові для усіх співробітників Товариства; здійсню­вати прийняття та звільнення працівників, застосовувати до них стягнення та заохочення; розробляти плани, положення, інструкції та інші акти внутрішнього регулювання діяльності Товариства.

Директор не має права без згоди зборів учасників здійснювати правочини від імені Товариства на свою користь (а також в інте­ресах своїх корпоративних прав поза цим Товариством).

Відкликання директора з посади здійснюється зборами учас­ників на підставах, передбачених КЗпП України, цим Статутом і умовами трудового контракту.

4.6. Контроль за діяльністю адміністрації здійснюється реві­зійною комісією в кількості трьох осіб на чолі з головою комісії, що призначаються зборами учасників.

Директор і головний (старший) бухгалтер не можуть бути членами ревізійної комісії.

Перевірка діяльності адміністрації здійснюється ревізійною комісією за дорученням зборів учасників, з власної ініціативи або на вимогу окремих учасників. Ревізійна комісія має право вимага­ти від посадових осіб Товариства надання їй усіх необхідних мате­ріалів, бухгалтерських чи інших документів і особистих пояснень.

Ревізійна комісія направляє результати проведених нею пере­вірок зборам учасників Товариства.

Ревізійна комісія складає підсумок за річними звітами та ба­лансами. Вона зобов'язана вимагати позачергового скликання зборів учасників, якщо постала загроза інтересам Товариства чи мають місце зловживання посадових осіб Товариства.

5, Зовнішньоекономічна діяльність

5.1 Зовнішньоекономічну діяльність Товариство здійснює відповідно до статутних напрямів діяльності як самостійно, так і при посередництві спеціалізованих підприємств, організації цієї сфери діяльності.

5.2. Товариство має право на власний рахунок і на одержання кредитів від своїх зарубіжних партнерів, з додержанням законо­давства України про валютне регулювання і контроль.

5.3. Для реалізації цієї діяльності Товариство має право відкри­вати за межами України свої дочірні підприємства, представни­цтва та інші підрозділи.

6. Трудовий колектив, повноваження його органів, соціальна діяльність Товариства

6.1. Трудовий колектив Товариства складається з усіх грома­дян, що перебувають у трудових відносинах з Товариством. Чле­нами трудового колективу можуть бути учасники Товариства.

6.2. Інтереси трудового колективу представляє його виборний орган — профспілковий комітет, порядок обрання та компетен­ція якого визначені законодавством про професійні спілки.

6.3. Головною формою регулювання відносин між адміністра­цією та трудовим колективом є колективний договір, що укла­дається щороку, зміст якого повинен відповідати Закону України "Про колективні трудові договори".

6.4. Товариство забезпечує безпечні умови праці та несе відпо­відальність за шкоду, завдану працівникові з вини Товариства.

6.5. Товариство здійснює професійну підготовку та перепідго­товку працівників, надає пільги тим, що навчаються.

6.6. За узгодженням між адміністрацією і органом, який пред­ставляє трудовий колектив, у Товаристві можуть встановлювати­ся додаткові пільги працівникам за рахунок коштів Товариства.

7. Умови ліквідації, реорганізації Товариства

7.1. Припинення діяльності Товариства здійснюється шляхом реорганізації чи ліквідації.

7.2. Товариство ліквідується:

— згідно з рішенням зборів учасників;

— згідно з рішенням суду;

— у порядку, встановленому Законом України "Про відновлен­ня платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

7.3. Реорганізація Товариства здійснюється за рішенням зборів учасників, з додержанням вимог законодавства про правонаступ-ництво.

Розподіл майна Товариства, що ліквідується, здійснюється між його власниками відповідно до Установчого договору. За наявності спору розподіл припиняється до судового рішення за суттю спору.

7.4. У разі ліквідації Товариства орган, який виніс рішення про ліквідацію, створює ліквідаційну комісію, яка діє відповідно до ст. 20 Закону України "Про господарські товариства".

7.5. Товариство вважається ліквідованим з дня внесення за­пису про ліквідацію до державного реєстру.

Голова зборів учасників

товариства з обмеженою відповідальністю

"Регул"____________ (Шевченко Т.П.)

Які правові форми участі держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у відносинах, що регулюються цивільним законодавством?

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади мають певне майно. Як власник ці суб'єкти на свій розсуд володіють, користуються і розпоряджаються майном, що їм належить. Майно і становить основу їхньої участі у цивільно-правових відносинах. Наприклад, державну влас­ність становлять: майно, що забезпечує діяльність Верхов­ної Ради України та утворених нею державних органів; май­но Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; система транспорту загального користування, зв'яз­ку та інформації, що мають загальнодержавне значення;

кошти державного бюджету; Національний банк України та інше майно. Держава може бути також суб'єктом спільної власності за участю всіх суб'єктів цивільного права.

Держава діє у відносинах, що регулюються цивільним законодавством на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Вона може створювати юридичні особи публічно­го права (державні підприємства, навчальні, лікувальні, культурно-освітні заклади тощо) у випадках та в порядку, передбачених законом, а також створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства), брати участь у їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не вста­новлено законом.

Як учасник цивільних правовідносин держава діє через органи державної влади у межах їхньої компетенції, вста­новленої актами, які визначають статус цих органів. Вона може брати участь у зобов'язальних відносинах. Наприклад, держава випускає облігації державної позики, а утримувачі їх вступають у цивільно-правові відносини з державою.

Зобов'язальні відносини виникають щодо державного кре­диту, випуску казначейських зобов'язань тощо. Цивільно-правові відносини виникають при відшкодуванні майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину, а також у випадках стягнення у дохід держави з осіб, засуджених за вчинення злочинів, коштів, витрачених на стаціонарне ліку­вання потерпілих громадян при заподіянні шкоди їхньому здоров'ю в результаті злочинних дій.

Такі правовідносини виникають також при відшкоду­ванні організаціями та громадянами збитків, заподіяних порушенням законодавства про охорону природи. Законо­давство передбачає низку підстав, з яких до держави пере­ходять певні правомочності в галузі права інтелектуальної власності та ін.

За своїми зобов'язаннями держава відповідає своїм май­ном, крім майна, на яке законом заборонено звертати стяг­нення.

Автономна Республіка Крим і територіальні громади також діють у відносинах, що регулюються цивільним за­конодавством, на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Вони, як і держава, можуть створювати юридичні особи публічного та приватного права, брати участь у їх діяльності на загальних підставах. Майно цих суб'єктів становлять кошти їхніх бюджетів та інше майно, яке не закріплене за створеними ними юридичними особами.

Автономна Республіка Крим діє через утворені неї орга­ни, а територіальні громади, — через органи місцевого са­моврядування цих утворень у межах компетенції, встанов­леної актами, які визначають їх статути. Автономна Рес­публіка Крим і територіальні громади відповідають за свої­ми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке зако­ном заборонено звертати стягнення.

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, передбачених законом.

Юридичні особи, створені державою. Автономною Рес­публікою Крим, територіальними громадами, не відповіда­ють за зобов'язаннями відповідно держави. Автономної Республіки Крим, територіальних громад. Автономна Рес­публіка Крим та територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями одна одної, а також за зобов'язаннями держави.

Як класифікують речі у цивільному праві?

Вже зазначалося, що одним із елементів цивільних пра­вовідносин є об'єкт права. Об'єктом цивільних правовідно­син є конкретні блага, з приводу яких суб'єкти вступають між собою у зазначені правові відносини.

Такі відносини можуть виникати заради придбання та перевезення речей, надання послуг, виконання права автор­ства на твори науки, літератури, мистецтва, захисту честі, гідності й ділової репутації та ін. Із цього можна зробити висновок, що об'єкт цивільно-правових відносин, або ци­вільних прав, — це певне конкретне благо, з приводу яко­го суб'єкти вступають у правовідносини.

Такими благами можуть бути: особисті немайнові права фізичної особи, речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, ре­зультати інтелектуальної діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

Речі є одним з основних видів об'єктів цивільного пра­ва, оскільки за їх допомогою задовольняються істотні по­треби особи. Річчю визнається предмет матеріального світу, який задовольняє потреби людей і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Держава встановлює відповідні правила поведінки лю­дей стосовно тієї чи іншої речі. На цій основі виник термін "правовий режим речей". Він є умовним (ніякого правового режиму речей, насправді бути не може) і встановлюється не для речей, а для поведінки людей стосовно тієї чи іншої речі (майна), зокрема щодо порядку володіння, користуван­ня, способів і меж розпорядження речами.

Цивільний кодекс України класифікує речі так.

• Тварини є особливим об'єктом цивільних прав. На них поширюється правовий режим речі, крім випадків, встанов­лених законом. Правила поводження з тваринами встанов­люються законом. Тварини, занесені до Червоної книги України, можуть бути предметом цивільного обігу лише у випадках та порядку, встановлених законом.

• Нерухомі та рухомі речі. До нерухомих речей нале­жать земельні ділянки та все, що розташовано на них і міцно з ними пов'язано, тобто об'єкти, переміщення яких без не­пропорційного збитку їх призначенню неможливе.

Режим нерухомої речі може бути поширений законом і на інші речі, зокрема на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти як такі, що підля­гають державній реєстрації.

Рухомими речами визнаються такі, що їх можна вільно переміщувати у просторі.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земля, будівлі, підприємства та ін.), обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають обов'яз­ковій державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів з нею є публічною і здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформа­цію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, пе­редбаченому законом.

Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів з нею, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені в суді.

• Подільні та неподільні речі. Подільною визнається річ, внаслідок користування якою кожна її частина збері­гає свої властивості цілого та не втрачає при цьому свого господарського (цільового) призначення (хліб, цемент, ріди­ни тощо).

Неподільною визнається річ, внаслідок поділу якої її частини втрачають властивості первісної речі та змінюють господарське (цільове) призначення (телевізор, автомобіль і т. ін.).

• Індивідуально визначені речі та речі, що визнача­ються родовими ознаками. Індивідуально визначеною ви­знається річ, наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших речей і тим самим індивідуа­лізують цю річ. Індивідуально визначена річ є незамінною (наприклад, із партії телевізорів виділений один, або єдина у своєму роді картина художника Рєпіна "Запорожці").

Родовими визнаються речі, що визначаються родовими ознаками, властивими усім речам такого самого роду, та вимірюються числом, вагою, мірою. Речі, що визначаються родовими ознаками, є замінними (цукор, борошно, цегла та ін.).

Правове значення поділу речей на індивідуально визна­чені і родові полягає в тому, що у разі загибелі індивідуаль­но визначеної речі боржник звільняється від обов'язку пе­редати подібну річ кредитору, але зобов'язаний виплатити останньому грошову компенсацію, тоді як у разі загибелі родових речей боржник, як правило, зобов'язаний переда­ти кредиторові інші подібні речі.

• Споживчі та неспоживчі. Споживчими визнаються речі, які внаслідок одноразового їх використання знищу­ються або припиняють існування у первісному вигляді (про­дукти харчування, сировина). Неспоживчими визнаються речі, призначені для неодноразового використання, які збе­рігають при цьому свій первісний вигляд протягом трива­лого часу (автомобіль, будинок, одяг тощо).

• Головна річ і приналежність. Часто речі перебува­ють у такому господарсько-цільовому зв'язку, за якого одна з них є головною, а інша — приналежною (скрипка і фут­ляр до неї, верстат і фреза до нього тощо).

Визначення головної речі й належності набуває актуаль­ності у зв'язку із закріпленням у Цивільному кодексі України поділу речей на нерухомі і рухомі. Так, при купівлі-продажу земельної ділянки як головної речі потрібно ви­значити приналежні їй речі — будівлі, дороги, все те, що на ній розташовано. Отже, головною річчю визнається само­стійна річ, пов'язана з іншою річчю (приналежністю), що покликана слугувати головній речі та пов'язана з нею спіль­ним господарським призначенням. Приналежність поділяє долю головної речі, якщо інше не визначається законодав­чими актами або договором.

• Складовою речі є все те, що не може бути відокремле­не від неї без пошкодження або істотного знецінення речі. При переході права на річ складові не підлягають відокрем­ленню. Якщо різноманітні речі утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, яке ви­знається сутністю з'єднання, вони вважаються за одну річ (складна річ). Дія правочину, вчиненого щодо складної речі, поширюється на всі її складові, якщо договором не визна­чено інше.

• Продукція, плоди та доходи. Використання деяких речей породжує появу нових, які поділяються на продук­цію, плоди та доходи. Продукцією, плодами та доходами визнається все те, що виробляється, добувається, дістається з речі або приноситься річчю (приплід тварин, плоди фрук­тових дерев, чи, наприклад, від речі, переданої в оренду, орендодавець одержав дохід у вигляді орендної плати). Продукція, плоди та доходи належать власнику речі, якщо інше не визначено законом або договором власника з іншою особою.

• Гроші (валюта). До речей цивільне право відносить також гроші. Грошам властиві ознаки родових, подільних і замінних речей. Виконуючи функцію загального еквівален­та платежів, гроші є мірилом вартості всіх товарів, інстру­ ментом, що забезпечує їх обіг, засобом забезпечення їх цінності. Гривня — це національна валюта, яка є законним платіжним засобом, обов'язковим до прийняття за номіналь­ною вартістю на всій території України. Іноземна валюта може використовуватись у випадках і в порядку, передба­чених законом. Види майна, що визнаються валютними цінностями, та порядок вчинення правочинів з ними також встановлюються законом.

• Майно. Майном як особливим об'єктом визнаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обо­в'язки. Наприклад, підприємством як майновим комплек­сом визнається єдиний майновий комплекс, що використо­вується для здійснення підприємницької діяльності. Під­приємство в цілому або його частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди тощо та інших право-чинів, пов'язаних із встановленням, зміною та припинен­ням речових прав.

Що таке цінні папери як об'єкт цивільного права?

Одним із видів матеріальних об'єктів цивільних право­відносин, що нині широко застосовуються як у господар­ському обігу в межах України, так і у сфері зовнішньоеко­номічної діяльності, є цінні папери. Призначення цінних паперів полягає в засвідченні права їх законних держателів на цінності, що в них зазначені, та забезпечення одержання саме цих цінностей.

Отже, цінні папери є документом встановленої фор­ми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошо­ве або інше майнове право і визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, і власником та передба­чають виконання зобов'язання згідно з умовами їх ви-

пуску, а також можливості передачі прав, що виплива­ють із цих документів, іншим особам. З переданням цінного папера переходять усі права, які посвідчуються ним, у сукупності.

Цивільний кодекс України визначає, що в цивільному обігу нашої держави використовуються такі групи цінних паперів:

а) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статут­ному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зо­крема у вигляді дивідендів та частини майна при ліквідації емітента;

б) боргові цінні папери, які засвідчують відносини пози­ки і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визна­чений строк кошти відповідно до зобов'язання;

в) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом стро­ку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінан­сових та (або) товарних ресурсів;

г) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

Види цінних паперів та порядок їх обігу встановлю­ються законом. Цінні папери можуть випускатися в доку­ментарній та бездокументарній формах.

Цінний папір має бути складений у визначеній законом формі та містити всі необхідні реквізити, перелік яких щодо конкретних видів цінних паперів встановлюється законо­давством. Наслідком відсутності обов'язкових реквізитів цінного папера або невідповідності цінного папера встанов­леній для нього формі є недійсність такого папера.

Цінні папери характеризуються також можливістю пе­редачі грошових та інших прав, що випливають із цих до­кументів, іншим особам. Залежно від способу визначення уповноваженої особи, яка є власником цінного папера, такі папери поділяють на іменні, ордерні та цінні папери на пред'явника. Залежно від того, до якого з цих видів нале­жить цінний папір, визначається і спосіб його передачі.

Іменним цінним папером є документ, у тексті якого за­значений його власник. Однак для легітимації володільця цінного папера як суб'єкта прав, необхідно, щоб його ім'я було зазначено не лише у тексті цінного папера, а й у реєстрі власників цінних паперів.

Іменні цінні папери можуть переходити від одних до інших осіб, однак це пов'язано з виконанням певних фор­мальностей. Так, для передачі іменного цінного папера (на­приклад акції) необхідно поставити на ньому передаваль­ний запис і внести відповідні зміни до реєстру власників іменних цінних паперів. До іменних цінних паперів нале­жать: акції, ощадні сертифікати, облігації.

Ордерним цінним папером є документ, держатель якого легітимований як об'єкт зазначеного в ньому права, якщо на цьому держателі зупиняється безперервний ряд переда­вальних записів. Ордерні цінні папери передаються шля­хом вчинення на них передавального запису — індосамен­ту, який може бути іменним або бланковим.

При вчиненні іменного індосаменту вказується ім'я осо­би, що передає цей документ (індосант), а також ім'я набу­вача (індосата). У разі передачі ордерного цінного папера шляхом вчинення бланкового передавального запису індо­санту достатньо просто поставити у документі свій підпис. Держатель ордерного цінного папера, до якого він перейшов через бланковий індосамент, може у будь-який час вписати своє ім'я в документ. Найбільш поширеними ордерними цінними паперами є коносамент і вексель.

Однією з основних відмінностей між іменними і ордер­ними цінними паперами є те, що у разі передачі іменного цінного папера відчужувач (індосант) відповідає не тільки за дійсність права, яке випливає з документа, а й за його здійснення. При цьому особа, що видала цінний папір, ти всі особи» що індосували його, відповідають перед закон­ним володільцем цього папера солідарне.

Під цінними паперами на пред'явника розуміють папе­ри, володіння якими безпосередньо забезпечує можливість здійснення виражених у них прав. Здійснити право за цінними паперами на пред'явника може особа, що його пред'явить. Ці папери передаються шляхом простої пере­дачі документа новому держателю. Вони випускаються без зазначення особи, яка має право на цінність за документом.

Особа, що видала цінний папір, та всі особи, що індосува­ли його, відповідають перед її законним володільцем. Відмо­ва від виконання зобов'язання, посвідченого цінним папе­ром, з посиланням на відсутність підстави зобов'язання або на його недійсність не допускається. У разі задоволення вимоги законного володільця цінного папера про виконання усього посвідченого цим папером обов'язку одною або кілько­ма особами з числа тих, хто зобов'язався за цінним папером, вони набувають права зворотної вимоги (регресу) щодо інших осіб, які зобов'язалися за цінним папером.

Володілець цінного папера, щодо якого встановлено фальшування або підробку, має право виставити особі, яка передала йому папір, вимоги про належне виконання зобо­в'язання, посвідченого цим папером та про відшкодування збитків.

Що розуміють під терміном "правочин"? Які загальні вимоги, додержання яких необхідне для його чинності?

До найпоширеніших юридичних фактів належать пра­вочини, тобто дії суб'єктів, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відо­мо, що дії як юридичні факти, завжди мають вольовий ха­рактер і поділяються на правомірні і неправомірні.

Правочином є правомірна дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обо­в'язків (наприклад, придбання майна шляхом купівлі-про­дажу, передача землі в оренду, дарування, складання запо­віту та ін.).

У правочині виявляється воля його учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути вираже­на зовні. Зовнішній вираз волі визнається волевиявленням. Це — суть правочину. Зміст правочину не може суперечити вимогам закону, інших нормативно-правових актів, а та­кож моральним засадам громадянського суспільства.

Правочини, які щоденно вчиняються суб'єктами, досить різноманітні, а тому потребують певної кваліфікації. Залеж­но від числа сторін, волевиявлення яких потрібне для вчи­нення правочину, правочини можуть бути одно-, дво- чи багатосторонніми (договорами).

Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини і т. ін. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, що його вчинила. До правочинів, які виникли з односторонніх правочинів, за­стосовують загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить вимогам закону.

Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічні дії двох сторін, то це двосторонній правочин (договори ку­півлі-продажу, підряду, поставки, ренти, перевезення і т. ін.). Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення і дії трьох і більше сторін. Напри­клад, договір про сумісну діяльність, договір лізингу тощо.

Правочини можуть вчинятися усно або письмово. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, щодо яких потрібні нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, які внаслідок недодержан­ня письмової форми є недійсними. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з іншою стороною, повинен бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів.

Письмово мають вчинятися: правочини між юридични­ми особами; правочини між фізичними та юридичними осо­бами; правочини фізичних осіб між собою на суму, що пе­ревищує у 20 разів розмір неоподатковуваного доходу.

Правочини, вчинені письмово, потребують нотаріаль­ного посвідчення лише у випадках, передбачених законом або договором. Нотаріальне посвідчення правочину здій­снюється нотаріусом або посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої дії, шляхом вчинен­ня на документі, в якому викладено текст правочину, по-свідчувального напису. Слід пам'ятати, що нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише того право-чину, який відповідає загальним вимогам його чинності, передбаченим Цивільним кодексом України.

Державній реєстрації підлягають правочини лише у випадках, передбачених законом. Такі правочини вважа­ються вчиненими з моменту державної реєстрації. Порядок реєстрації, перелік органів, які здійснюють реєстрацію, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначаються законами та іншими нормативно-правовими актами.

Якщо у правочині не вказано місце його вчинення, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце вира­ження волі сторони, а місцем вчинення двостороннього правочину є місце одержання згоди (акцепту) на пропози­цію укласти договір.

Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього. Але якщо такою відмовою від право-чину порушено права іншої особи, ці права підлягають за­хисту. Особи, які вчинили дво- чи багатосторонній право-чин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитись від нього, навіть у разі, якщо його умови повністю ними виконано. Відмова від правочину вчиняється у тій самій формі, в якій правочин було вчинено. Правові наслідки відмови від пра­вочину визначаються домовленістю сторін.

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї сторони зустрічний обов'язок другої сторони, правочини поділяють на платні і безоплатні. Більшість правочинів є платними.

Залежно від моменту виникнення правочину правочини можна поділити на нонсенсуальні й реальні.

Для консенсуального правочину достатньо узгодження волі та дій учасників правочину. В момент, коли дії узго­джено відносно всіх істотних умов (а в передбачених зако­ном випадках ще й належним чином оформлено), правочин вважається укладеним. З цього моменту в сторін виника­ють відповідні права і обов'язки. Більшість правочинів е консенсуальними.

Для укладення реального правочину одного волевияв­лення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно та­кож вчинити фактичні дії (наприклад, передати майно). Лише після вчинення фактичних дій правочин вважається укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні — здійснюються. Так, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується пе­редати в майбутньому іншій стороні (обдарованому) без­оплатно майно у власність. Право власності в обдарованого на подарунок виникає не з моменту укладення договору, а з моменту прийняття цього майна.

Для того щоб правочин мав юридичну силу, він пови­нен відповідати низці вимог, які називають умовами чин­ності правочину. За Цивільним кодексом України загальні вимоги, додержання яких необхідне для чинності право-чину, такі:

• особи, що вчиняють правочин, повинні мати необ­хідний обсяг цивільної дієздатності (наприклад, вчинен­ня правочину особами, визнаними недієздатними, спричи­нює недійсність правочину);

• зміст правочину не може суперечити вимогам за­кону. При цьому слово "закон" вживається в широкому ро­зумінні. Кожен правочин повинен не порушувати встановлених у Цивільному кодексу України приписів. Наприклад, незаконним буде правочин, спрямований на обмеження правоздатності або дієздатності фізичної та юридичної осо­би, якщо таке обмеження не передбачено законом;

• волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Єдність внут­рішньої волі і волевиявлення є характерною для правочи­ну, оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевияв­лення означає, що справжня воля, справжнє бажання вчи­нити правочин відсутні. Такий правочин не може охороня­тися законом;

• правочин має вчинятися у формі, передбаченій за­коном (наприклад, незаконним буде договір купівлі-прода­жу нерухомого майна, здійснений в усній формі, оскільки Цивільний кодекс України встановлює для цих договорів обов'язковість письмової форми, нотаріального посвідчен­ня, а також державної реєстрації);

• правочини, що вчиняються батьками (усиновлюва-чами), не можуть суперечити інтересам їхніх непов­нолітніх дітей (наприклад, незаконним буде відчуження батьком майна дитини, яка стала його власником у резуль­таті спадкування);

• правочин має бути спрямований на реальне настан­ня правових наслідків, що обумовлені ним.

Вчинення правочину з порушенням хоча б однієї із за­значених умов визнається законодавством недійсним. Не-чинність правочину означає, що дія, вчинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які він був спрямований.

Які є підстави для визнання правочину недійсним? Які правові наслідки такого визнання?

Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а та­кож вимогам, що їх висунули його учасники, то питання про його правомірність та недійсність не виникає. Він про­сто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов'яз­ки. Якщо правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, то ставиться під сумнів його дійсність.

Ступінь недійсності правочину може бути різним. При­чому може виникнути питання, з якого моменту правочин слід вважати недійсним: чи з самого початку вчинення; чи деякий час він був дійсним, а потім став недійсним; чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсним судом.

Коли безпосередньо у правовій нормі визначена недійсність певного правочину, то його називають нікчем­ним. Нікчемні правочини недійсні вже в момент їх вчинен­ня. У цьому разі визнання судом правочину недійсним не потрібне. У випадках, встановлених Цивільним кодексом України, суд може визнати нікчемний правочин дійсним.

До нікчемних правочинів належать такі:

• правочин, вчинений малолітньою особою за межа­ми її цивільної дієздатності. Такий правочин може бути згодом схвалений її батьками або одним із них, з ким мало­літня особа проживає, або опікуном. Вважається, що такий правочин схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензій другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. Все одержане за таким правочином підлягає поверненню сторонам, а дієздатна сторона зобов'язана та­кож відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного

правочину, якщо в момент вчинення вона знала або могла знати про вік другої сторони. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи;

• правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування. Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного;

видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

укладати договори, які підлягають нотаріальному посвід­ченню та (або) державній реєстрації, в тому числу договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

укладати договори щодо іншого цінного майна. Однак на вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути ви­знаний судом дійсним, якщо він відповідає інтересам фізич­ної особи, над якою встановлено опіку або піклування;

• правочин, вчинений недієздатною фізичною особою. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові не­дієздатної особи все те, що вона одержала за цим правочи-ном, а опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все, що недієздатна особа одержала за цим правочином. Дієздатна сторона зобов'язана також компенсувати опіку­нові недієздатної особи чи членам його сім'ї моральну шко­ду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припусти­ти такий її стан.

Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчи­нений недієздатною особою. Правочин вважається схвале­ним, якщо опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявив претензії другій стороні. У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочи-ни, вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними;

• правочин, який порушує публічний порядок. Таким вважається правочин, якщо він був спрямований на пору­шення конституційних прав і свобод людини і громадяни­на, знищення, пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави. Автономної Республіки Крим, територіаль­ної громади, незаконне заволодіння ним;

• односторонній правочин, у якому недодержано ви­моги закону про нотаріальне посвідчення. Суд може ви­знати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обста­вина, яка не залежала від її волі;

• договір, у якому сторони не додержали вимог зако­ну про його нотаріальне посвідчення. Однак, якщо сторо­ни домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухи­ляється від його нотаріального посвідчення, суд може ви­знати такий договір дійсним. У цьому разі нотаріальне по­свідчення договору не потрібне;

• правочин, яким скасовується чи обмежується відпо­відальність за умисне порушення зобов'язання;

• правочин щодо забезпечення виконання зобов'язан­ня, вчинений із недодержанням письмової форми;

• правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'яз­ки. Наприклад, нікчемним буде правочин, укладений між особами про відмову від складення заповіту.

Якщо нікчемні правочини є недійсними від початку їх здійснення, незалежно від подання позову і рішення суду, то правочини, здійснені обмежено дієздатними без згоди їх піклувальників або під впливом обставин, що тимчасово паралізували волю одного або двох учасників сторін догово­ру, породжують відповідні права і обов'язки контрагентів, а отже, є дійсними.

Проте таку їх дійсність можуть оспорити відповідні особи в суді. Тому такі правочини називаються відносно дійсними, або оспорюваними. До них належать правочини, вчинені:

• неповнолітньою особою, віком від 14 до 18 років (без згоди батьків, піклувальника);

• фізичною особою, що обмежена у дієздатності (без зго­ди піклувальника);

• дієздатною фізичною особою, яка в момент вчинення не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними;

• фізичною особою під впливом помилки;

• фізичною особою під впливом обману;

• фізичною особою під впливом насильства;

• фізичною особою під впливом збігу тяжких обставин;.

• внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною;

• юридичною особою, яких вона не мала права вчиняти;

• фіктивні й удавані правочини.

Оспорювані правочини, визнані недійсними, вважаються такими з моменту їх здійснення.

Правові наслідки недійсності правочину такі:

а) недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю;

б) сторони зобов'язані повернути одна одній у натурі все, що одержали на виконання цього правочину, а в разі не­можливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які діють на момент взаємних розра­хунків;

в) наслідки недійсності нікчемного правочину, передба­чені законом, не можуть змінюватись домовленістю сторін;

г) недійсність окремої частини правочину не призводить до недійсності решти його частини і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений без включення до нього недійсної частини.

Зразок позовної заяви до суду про визнання удаваного правочину недійсним

До Кіровського місцевого

районного суду

м. Дніпропетровська

Позивач:

Даниленко Іван Володимирович,

м. Дніпропетровськ,

б-р Шевченка, 100, кв. 10

Відповідач:

Ковальова Тамара Олексіївна, м. Дніпропетровськ, вул. Попова, 16, кв. 1

Ціна позову __________

ПОЗОВНА ЗАЯВА

У грудні 2003 р. з моєї вини було заподіяно шкоду автомобілю "Волга", який належить на праві власності Ковальовій Т.О.

Вона вимагала відшкодувати заподіяні збитки у тижневий термін у сумі, еквівалентній 2835 доларам США.

Не маючи у наявності зазначеної суми, я не зміг у такий стис­лий термін відшкодувати збитки.

Тоді Ковальова Т.О., як голова ГБК "Зірка", членом якого я є, запропонувала оформити правочин дарування їй гаража, що на­лежить мені.

Я вимушений був погодитися, і 20 грудня 2003 р. ми уклали правочин, засвідчений 2-ю Дніпропетровською нотаріальною кон­торою, згідно з яким я подарував Ковальовій Т.О. гараж № 11 у ГБК "Зірка".

При цьому ми домовились у присутності Шпака Андрія Анд­рійовича, що в разі відшкодування завданих мною збитків, Кова­льова Т.О. зобов'язується повернути мені гараж.

Ця домовленість підтверджується також розпискою Ковальо­вої Т.О. від 28 грудня 2003 р., в якій вона зазначила, що отрима-

ла від мене на відшкодування збитків суму, еквівалентну 2656 доларам США, недоотримана сума еквівалентна 179 доларам СІЛА. У цій розписці Ковальова Т.О. зобов'язується повернути узятий під заставу гараж.

Недоотримана сума мною також була відшкодована Кова­льовій Т.О.

Однак вона під надуманими приводами "хвороба", "погана погода", "зайнятість" тощо відкладає повернення гаража, взятого під заставу.

Таким чином, обставини укладення правочину дарування га­ража та правовідносини, що при цьому виникли, засвідчують те, що правочин є удаваним, що приховує інший, який дійсно мав місце, а саме договір застави.

Тим паче, що з моменту здійснення правочину, так званого "договору дарування", і до цього часу я є членом ГБК і користу­юся гаражем, який мені належить. Проте, згідно з положеннями Цивільного кодексу України, договір дарування е безоплатним правочином і вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Відповідно до ст. 235 Цивільного кодексу України, у разі, якщо правочин здійснено з метою приховати інший правочин (удава­ний правочин), до нього застосовуються правила, що регулюють той правочин, який сторони мали на увазі.

Отже, правовідносини, що виникли, повинні регулюватися ст. 1, 3, 4, 28 Закону України "Про заставу".

Відповідно до ст. 28 зазначеного Закону, право застави припи­няється з припиненням обов'язку, забезпеченого заставою.

На підставі ст. 203, 235 Цивільного кодексу України, ст. 1, З, 4, 28 Закону України "Про заставу",

ПРОШУ:

1. Визнати договір дарування гаража № 11 у ГБК "Зірка", укладений між мною та Ковальовою Т.О. і засвідчений 2-ю Дніпро­петровською міською нотаріальною конторою 20 грудня 2003 р., реєстраційний № 218-3011, недійсним.

2. Застосувати до правовідносин, що виникли, правила ст. 1, З, 4, 28 Закону України "Про заставу".

3. Покласти на відповідача видатки, пов'язані з розглядом даної справи.

4. Як свідка викликати в судове засідання Шпака А.А., який мешкає за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Тимошенка, 3.

Додаток:

— копія договору дарування;

— розписка від 28 грудня 2003 р.;

— довідка ГБК "Зірка";

— копія позовної заяви;

— квитанція про сплату державного мита.

10 березня 2004 р. Даниленко І.В.

Що таке представництво? Які є види представництва?

Однією з форм здійснення суб'єктами належних їм цивіль­них прав та обов'язків є представництво.

Представництво — це правовід ношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчиня­ти правочини від імені другої сторони, яку вона представ­ляє.

Значення представництва полягає в тому, що саме зав­дяки цьому інститутові цивільного права юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноважен­ня, забезпечувати свої інтереси в суді за допомогою юристів. Завдяки представництву стає можливою реалізація цивіль­них прав недієздатними особами, малолітніми.

Потреба представництва зумовлена й тим, що у випад­ках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин фізична особа не завжди має змогу особисто здійснювати надані їй законом можли­вості; отримувати пенсію, поштові перекази, заробітну пла-

ту, розпоряджатися майном, керувати транспортними за­собами, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках їй на допомогу приходить представник.

Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Саме ці ознаки відрізняють представництво від низки подібних відносин,

Залежно від того, ким визначається представник і на чому ґрунтується його повноваження, представництво ви­никає на підставі договору, закону, акта юридичної особи та інших законних підстав. При цьому представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Своїми діями він неначе зв'язує особу, яку представляє, з третьою особою.

У представника ніяких прав і обов'язків з приводу пра­вочинів, укладених ним, не виникає. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на веден­ня переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

Розкриваючи суть представництва, необхідно наголоси­ти, що не будь-які правочини можуть бути вчинені пред­ставником. Наприклад, згідно положеннями Цивільного кодексу України заповіт має бути підписаний особисто за­повідачем і нотаріально посвідчений.

Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи, представником якої він є одночасно, за винятком комерційного представництва.

Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Повноваження комерційного представника може бути підтверджено письмовою угодою між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю. Одночасне комерційне представництво різних сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, передбачених зако­ном. Наприклад, члени товарної біржі укладають відповідні договори з біржовими брокерами, обов'язки яких поляга­ють у виконанні доручень членів біржі на здійснення біржо­вих операцій (ст. 16 Закону України "Про товарну біржу"). Особливості комерційного представництва в окремих сфе­рах підприємницької діяльності встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.

Представниками можуть бути і юридичні особи у випад­ках, прямо передбачених статутом чи положенням про дану юридичну особу, тобто юридична особа вправі бути пред­ставником у межах своєї правоздатності (ст. 20 Закону України "Про об'єднання громадян", ст. 2 Закону України "Про товарну біржу").

Отже, договірне представництво — це представництво, що ґрунтується на волі особи, яку представляють і яка осо­бисто визначає повноваження представника, як правило, шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору доручення. Наприклад, особа доручає вибраному нею пред­ставнику придбати для неї автомобіль за кордоном. У цьо­му разі повноваження представника (коло прав та обо­в'язків, які покладаються на нього, пов'язаних із придбан­ням автомобіля) визначаються особою, для якої цей авто­мобіль купується. І представник зобов'язаний діяти в ме­жах наданих йому повноважень.

Характерними ознаками законного представництва, по-перше, є те, що представник і його повноваження вста­новлюються нормативними актами (цивільними, господар­ськими, сімейними). Наприклад, батьки, опікуни виступа­ють представниками недієздатних осіб, малолітніх до 14 ро­ків у зв'язку з прямою вказівкою закону. По-друге, особа, яку представляють, не бере участі в призначенні представ­ника і не може особисто скасувати чи змінити повноважен­ня представника, оскільки ці повноваження визначені за­коном. Різновидом законного представництва є і так зване статутне представництво. За статутним представни­цтвом представниками виступають уповноважені органі­зації, яким їхнім статутом чи положенням надано право представляти інтереси цих організацій. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, правоуповноваженою на це її установчими документами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи.

Представник зобов'язаний вчиняти правочини особи­сто. Але він може передати свої повноваження повністю або частково іншій особі, якщо це передбачено законом чи договором між особою, яку представляють, і представни­ком, або якщо представник був вимушений до цього обста­винами для охорони інтересів особи, яку представляє.

Представник, який передав свої повноваження на іншу особу, повинен сповістити про це особу, яку представляють, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані повноваження (замісника). При невиконанні цього обов'яз­ку на особу, яка передала повноваження, накладається відповідальність за дії замісника як за власні.

Передоручення оформляється нотаріально посвідченою довіреністю, строк якої не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої її видано.

Що таке довіреність? Яким вимогам вона повинна відповідати?

Представництво, яке ґрунтується на договорі доручен­ня, може здійснюватися за довіреністю. Проте довіреність не тотожна договору доручення. Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою видачі доручення. На­приклад, матеріально відповідальній особі може бути вида­на довіреність для вчинення дій, пов'язаних безпосередньо з виконанням нею трудових обов'язків.

Якщо доручення є договором про представництво, який визначає внутрішні взаємовідносини між представником і тим, кого він представляє, і сторони своїми підписами під­тверджують, які саме дії і яким саме чином повинен викону­вати представник, який розмір винагороди його чекає (якщо це передбачено договором), то довіреність як документ підписує лише особа, яка видає її. Довіреність адресується насамперед третім особам і має на меті довести до їх відома те, що між представником і тим, кого він представляє, є домовленість, згідно з якою виконання всіх правочинів, що буде вчиняти представник, у межах довіреності, бере на себе той, кого він представляє.

Довіреність від імені юридичної особи видається її орга­ном або іншою особою, уповноваженою на це установчими документами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи.

Обсяг і зміст повноважень за довіреністю може бути різним. Тому є такі довіреності: разові (наприклад, дові­реність на вчинення одного правочину, чи отримання по­силки на пошті); спеціальні довіреності, які видаються на здійснення багатьох однорідних юридичних дій (наприклад, довіреність експедитору на одержання від залізниці ван­тажів, що надходять на адресу підприємства); генеральні •довіреності, які видаються на здійснення багатьох і різно­манітних правочинів у необмеженій кількості (наприклад, довіреність на управління майном і його збереження).

Отже, довіреністю визнається письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представни­цтва перед третіми особами. Довіреність на вчинен­ня правочину представником може бути надана осо­бою, яку представляють, безпосередньо третій особі.

Тобто це документ, що підтверджує право представника на вчинення певних дій за рахунок і від імені особи, яку представляє, з третіми особами.

Закон вимагає, щоб довіреність було складено у пись­мовій формі, тому поза письмовою формою немає довіре­ності. Форма довіреності має відповідати формі, в якій вчи­няється сам правочин.

Строк дії довіреності зазначається у самій довіреності. Якщо строк дії не зазначено, довіреність зберігає чинність до її припинення. Довіреність, у якій не зазначено дату її вчинення, є нікчемною.

Особа, що видала довіреність, може у будь-який час ска­сувати довіреність, а представник має право відмовитися від вчинення дій, визначених довіреністю.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

• завершення строку довіреності;

• скасування довіреності особою, що її видала;

• відмови представника від вчинення дій, що були ви­значені довірителем;

• ліквідації юридичної особи, від імені якої видано до­віреність;

• ліквідації юридичної особи, якій видано довіреність;

• смерті особи, яка видала довіреність, визнання особи недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсут­ньою (у разі смерті особи, яка видала довіреність, представ­ник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення необхідних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до збитків);

• смерті особи, якій видано довіреність, визнання цієї особи недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою.

З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність і передоручення.

З припиненням представництва за довіреністю представ­ник або його правонаступники повинні негайно повернути довіреність.

Треба підкреслити, що особа яка видала довіреність, може у будь-який час скасувати довіреність або передору­чення. Угода про відмову від цього права є нікчемною. Про рішення скасувати довіреність особа повинна негайно спо­вістити представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видано цю довіреність. Зако­ном можуть бути передбачені випадки, коли дозволяється видавати безвідкличні довіреності на певний строк.

Права та обов'язки, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або по­винен був довідатися про припинення дії довіреності, збе­рігають чинність для особи, що видала довіреність, і її пра­вонаступників щодо третіх осіб.

Представник також має право відмовитися від вчинен­ня дій, визначених довіреністю, про що він зобов'язаний негайно повідомити особу, яка видала цю довіреність. Але представник не може відмовитися від вчинення дій, визна­чених довіреністю, якщо дії були невідкладними, і такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, або іншим особам.

До нотаріально посвідчених довіреностей прирівню­ються:

а) довіреності військовослужбовців та інших осіб, що перебувають на лікуванні у госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальником такого закладу, його заступником з медичної частини, стар­шим чи черговим лікарем;

б) довіреності військовослужбовців, а в пунктах дисло­кації військових частин, з'єднань, установ і військово-на­вчальних закладів, де немає нотаріусів чи органів, що вчи­няють нотаріальні дії, також довіреності робітників і служ­бовців, членів їхніх сімей і членів сімей військовослуж­бовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

в) довіреності осіб, що перебувають у місцях позбавлен­ня волі, посвідчені начальником місць позбавлення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на одержан­ня винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомог і

стипендій, вкладів осіб у банках і на одержання кореспон­денції, в тому числі грошової і посилкової, а також на вчи­нення інших правочинів у простій письмовій формі може бути посвідчена також організацією, в якій довіритель пра­цює або навчається, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання та адміністрацією стаціонарно­го закладу, в якому він перебуває на лікуванні.

Зразок довіреності на одержання грошей

ДОВІРЕНІСТЬ м. Дніпропетровськ 20 жовтня 2003 р.

Я, Михайленко Станіслав Ігоревич мешкаю за адресою: м. Дніп­ропетровськ, вул. Чичеріна, 91, кв. 25, довіряю громадянинові Артюру Андрію Романовичу, який мешкає в м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, 40, кв. 5, одержати у касі комісійного магазину № 13м. Дніпропетровська гроші в сумі вісімсот (800) гривень, що належать мені за реалізовані речі згідно з квитанцією № 2340110, і виконати всі дії, пов'язані з цим дорученням.

Строк дії довіреності — два місяці.

Михайленко С.І.

Двадцятого жовтня 2003 р. ця довіреність посвідчена мною, Авраменком П.С., начальником житлово-експлуатаційної конто­ри за місцем проживання Михайленко С.І.

Довіреність підписана Михайленком Станіславом Ігоровичем у моїй присутності. Особу довірителя встановлено, дієздатність його перевірено.

Начальник КЖП Авраменко П.С. Печатка

Що таке представництво без повноважень та вчинення правочинів з перевищенням повноважень?

Повноваження представника — це те коло прав і обо­в'язків, які покладаються на нього. Без повноважень немає представництва. Як зазначалося виїде, повноваження пред­ставника можуть визначатися самою особою, яку представ­ляють, при договірному представництві, а при законному представництві повноваження визначаються законом.

Зовнішній ефект представництва, тобто здійснення пред­ставником дій у відносинах з третіми особами, базується на повноваженнях представника, які повинні бути виражені в об'єктивній формі, доступній сприйняттю заінтересованою особою.

Представник зобов'язаний діяти в межах наданих йому повноважень. Представництво без повноважень — це той випадок, коли одна особа виступає від імені іншої особи без повноважень або без належних повноважень. Наприклад, особа вважає, що вона представляє інтереси довірителя за довіреністю, але довіреність не має юридичної сили (закін­чився строк її дії; довіреність нотаріально не посвідчена в тих випадках, коли за законом таке посвідчення обов'язко­ве; особу, яка видала довіреність, визнано обмежено дієздат­ною або безвісно відсутньою тощо).

За загальним правилом, правочини, здійснені особою без повноважень, юридичних наслідків для довірителя не по­роджують. Наприклад, буде вважатися представництвом без повноважень передача своїх повноважень представником іншій особі без повідомлення про це особи, яку він пред­ставляє. В результаті цих дій замісником було укладено правочин, що значно перевищує встановлену ціну. У цьому разі правочин, вчинений замісником, не створює цивільних прав та обов'язків для особи, яку представляють. А невиконання представником обов'язку повідомити про замісни­ка покладає на нього відповідальність за дії замісника як за власні.

Можливі випадки й перевищення повноважень при вчи­ненні правочинів самим представником. У цих випадках правочин, вчинений представником з перевищенням повно­важень, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі наступ­ного схвалення правочину цією особою. Тобто якщо довіри­тель довірив особі придбати мотоцикл, а представник купив не тільки мотоцикл, а й коляску до нього, то у довірителя виникає обов'язок прийняти як виконане тільки мотоцикл.

Наступне схвалення правочину особою, яку представля­ють, створює, змінює і припиняє для цієї особи цивільні права та обов'язки щодо цього правочину з моменту його вчинення.

Отже, правочини, вчинені без повноважень або з переви­щенням повноважень, створюють, змінюють чи при­пиняють цивільні права та обов'язки лише в тих ви­падках, коли вони схвалені довірителем.

Що таке строки, терміни та позовна давність у цивільному праві?

Здійснення і захист цивільних прав тісно пов'язані з фактором часу. Цивільні правовідносини не існують аб­страктно, а виникають, змінюються та припиняються у часі. Для регулювання цивільних відносин використовують певні проміжки часу, які називають строками.

Під строком у цивільному праві визнається певний період у часі, із закінченням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, якщо протягом трьох років фізична особа відсутня у місці постійного проживан­ня і її місцезнаходження невідоме, то суд, за заявою заінте­ресованої особи, може оголосити особу такою, що померла. Саме цей проміжок часу (три роки) і є строком.

Поряд з поняттям "строк" (визначається роками, міся­цями, тижнями, днями чи годинами) вживається поняття "термін", з яким пов'язується певний момент у часі, зокре­ма конкретна календарна дата або певна подія, що має не­одмінно настати.

Терміном визнається певний момент у часі, з настан­ням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Цивільно-правові строки (терміни) класифікують за різними критеріями.

1. За підставами (джерелами) встановлення можна ви­ділити строки (терміни), які визначаються: законом, адмі­ністративним актом, правочином або рішенням суду.

2. За ступенем самостійності сторін у встановленні строків (термінів) їх поділяють на імперативні та диспозитивні.

3. За розподілом обсягу прав і обов'язків строки за окре­мими періодами часу поділяють на загальні й окремі.

Перебіг строку починається з наступного після кален­дарної дати дня або настанням події, якою визначено його початок. Строк, який обчислюється роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року, а якщо строк обчислюється місяцями — то відповідного числа останньо­го місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного міся­цями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця. Коли останній день строку припадає на неробочий день, то днем закінчення строку вважається перший робочий день. Якщо строк встановлено для виконання певної дії, то він закінчується о 24-й год останнього дня строку. Але коли така дія повинна бути вчинена в певній організації (у нота­ріуса, в суді), то строк закінчується в той час, коли в цій організації закінчується робочий день.

Наділяючи суб'єктів цивільних правовідносин певними правами та обов'язками, законодавець водночас піклується і про охорону цих прав і обов'язків. Проте державний захист деяких цивільних прав не є безстроковим. Час надає право одному, водночас позбавляючи прав іншого. Наприклад, за­кінчення великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачено документи, померли чи виїхали свідки, забуто окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого порушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення. Крім того, тривале незвернення по­зивача за захистом свого права породжує певну невизна­ченість у правових відносинах, у цивільному обігу.

Позовна давність — це встановлений законом строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Іншими словами, це строк, протягом якого особа, право якої пору­шено, може вимагати захисту чи примусового здійснен­ня свого права через суд.\

У цивільному праві застосовують два види строків по­зовної давності:

а)загальні;

б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини. Загальна позовна давність вста­новлюється тривалістю у три роки.

Спеціальні строки позовної давності встановлено для окремих вимог, визначених Цивільним кодексом України, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або ско­рочені, або подовжені.

Зокрема, позовна давність в один рік застосовується до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування вміщених у засобах масової інфор­мації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репу­тацію (обчислюється від дня вміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довіда­лася чи повинна була довідатися про ці відомості);

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі част­ки у праві спільної часткової власності;

4) у зв'язку з недоліками проданого товару;

5) про скасування договору дарування;

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти;

7) про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п'ять років застосовується до ви­мог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впли­вом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Взаємною згодою сторони можуть збільшувати позов­ну давність, встановлену законом, але скорочення позов­ної давності за угодою сторін не дозволяється.

Вимогу про захист порушеного права суд приймає до розгляду незалежно від закінчення позовної давності. По­зовна давність застосовується судом тільки за заявою сто­рони у спорі, зробленої нею до винесення судом рішення. Закінчення позовної давності, про застосування якої заяв­лено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Зміна осіб у зобов'язанні не має наслідком зміну позовної давності та порядку її обчислення.

Які є підстави для зупинення і переривання перебігу позовної давності?

За загальним правилом перебіг позовної давності почи­нається від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про порушення свого права. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений мо­ментом зажадання, перебіг позовної давності починається від моменту, коли у кредитора виникає право виставити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові на­дається пільговий строк для виконання (такої вимоги, об­числення позовної давності починається із закінченням за­значеного строку.

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання не­дійсними та застосування наслідків про це до правочину, вчиненого під впливом насильства, погрози, обману почи­нається від дня припинення насильства, погрози, обману або від дня, коли позивач довідався чи повинен був довідатися про ці обставини. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття. За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності почи­нається від моменту виконання основного зобов'язання.

У житті обставини можуть скластися так, що позивач у зв'язку з умовами, які від нього не залежали, не зміг вчас­но звернутися до суду. Законодавець враховує такі об'єк­тивні обставини і допускає зупинення перебігу позовної давності. Таке зупинення означає, що до строку позовної давності не зараховується проміжок часу, протягом якого особа не мала можливості звернутися з позовом.

Відповідно до Цивільного кодексу України настання таких обставин є підставою для зупинення перебігу позовної давності:

1) якщо поданню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за цих умов подія (непереборна сила);

2) за встановленим Кабінетом Міністрів України відстро­ченням виконання зобов'язання (мораторій);

3) за зупиненням дії закону або іншого нормативно-пра­вового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебувають у складі Збройних Сил України, що переведені на воєнний стан.

При виникненні зазначених вище обставин перебіг по­зовної давності зупиняється на весь час існування цих об­ставин, а при припиненні цих обставин перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Перебіг позовної давності може бути не тільки зупине­но, а й перервано.

Переривання перебігу позовної давності відрізняється від її зупинення як за підставами, так і за юридичними наслідками. Загальною підставою для переривання перебігу позовної давності є звернення з позовом у встановленому порядку, тобто вчинення позову належним позивачем до належного відповідача і в належний суд, а також вчинен­ням зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу чи іншого зобов'язання (часткове виконання зобов'я­зання, письмове прохання про відстрочку боргу тощо).

Залишення позову без розгляду не перериває перебігу позовної давності. Якщо суд залишив без розгляду позов, вчинений у кримінальній справі, то перебіг позовної дав­ності, що почався до вчинення позову, зупиняється до на­бирання чинності вироком, яким позов було залишено без розгляду, а час, протягом якого давність була зупинена, не зараховується до тривалості позовної давності. Коли части­на строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона продовжується до шести місяців.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново, — час, що сплинув до переривання, до нового стро­ку не зараховується.

Таким чином, при зупиненні перебіг позовної давності зупиняється, а в разі переривання — перебіг позовної дав­ності починається спочатку.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винят­ками тих, які передбачено безпосередньо в Цивільному ко­дексі України або в інших нормативних актах.

Зокрема, позовна давністьмепоширюється:

а) на вимоги, що випливають з порушення немайнових прав, — крім випадків, передбачених законом;

б) на вимоги вкладників до кредитних установ про вида­чу вкладів;

в) на вимоги про відшкодування шкоди, завданої життю чи здоров'ю фізичної особи (крім випадків, передбачених законом);

г) на вимогу власника або інших осіб про визнання не­дійсними актів органів державної влади або органів влади Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування, якими порушуються права зазначених осіб щодо володін­ня, користування та розпорядження належним їм майном;

д) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

Законом може бути передбачено й інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Що означає здійснення цивільних прав?

Зміст суб'єктивного цивільного права становлять мож­ливі дії уповноваженої особи. Таким чином, суб'єкт право­відносин шляхом здійснення певної поведінки задовольняє свої потреби та інтереси. Наприклад, зміст права власності полягає в тому, що власник здійснює володіння, користу­вання і розпорядження своїм майном, а в разі порушення цих прав може звернутися за захистом до суду.

Дії, які здійснює уповноважена особа, називають спосо­бами здійснення суб'єктивного права.

Отже, здійснення суб'єктивного цивільного права — це реалізація його змісту через вчинення уповноваженою осо­бою дій, що визначають можливість певної поведінки.

Цивільні права здійснюються у межах, наданих особі законами, іншими актами цивільного законодавства та до­говорами.

Здійснення тієї чи іншої дії залежить насамперед від характеру правової норми. Наприклад, згідно з Цивільним кодексом України покупець, при виявленні недоліків чи фальсифікації товару протягом гарантійного або інших термінів, встановлених обов'язковими для сторін правила­ми чи договором, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:

а) заміни на аналогічний товар належної якості;

б) відповідного зменшення купівельної ціни;

в) безоплатного усунення недоліків товару;

г) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповід­ним перерахуванням купівельної ціни;

д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав.

У цьому разі уповноважена особа може обрати один із варіантів поведінки, передбаченої законом.

У деяких випадках здійснення суб'єктивного права мож­ливе лише за згодою особи, інтереси якої можуть бути пору­шені. Наприклад, для продажу частки у спільній власності продавець зобов'язаний повідомити у письмовій формі решту учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких продає її. Якщо решта учасників спільної часткової власності відмовиться від здійснення права привілейованої купівлі, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі.

Вибір способу здійснення суб'єктивного права залежить також від мети, яку ставить уповноважена особа. Напри­клад, якщо ця особа хоче передати своє майно безоплатно, то робить це шляхом дарування. У разі одержання грошо­вого еквівалента особа укладає договір купівлі-продажу, а— в разі отримання іншого майна — міни.

Особа може також відмовитися від свого майнового пра­ва. Але відмова від права власності на транспортні засоби, нерухомі речі повинна бути здійснена у порядку, встанов­леному законом.

Вибір способу здійснення права виявляється також у вчиненні дій особисто або через представника. Так, за дого­вором доручення, одна сторона (повірений) вчиняє від імені та за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. При цьому треба мати на увазі, що деякі дії можуть бути вчинені лише уповноваженою особою безпосередньо (наприклад, складання заповіту через представника не до­пускається).

Цивільний кодекс України зазначає, що особи здійсню­ють свої цивільні права на власний розсуд. При цьому відмова від здійснення (нездійснення) особами своїх ци­вільних прав не буде підставою для їх припинення, крім випадків, передбачених законом.

Необхідно звернути увагу й на те, що особа, здійснюючи свої цивільні права, повинна додержуватися певних прин­ципів, закріплених у цивільному законодавстві. Межі вільного здійснення цивільних прав передбачають мож­ливість діяти так, як це визначено особі законами та дого­вором.

Неприпустимими є дії осіб, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживан­ня правом в інших формах. Не допускається використання цивільних прав з метою обмеження конкуренції, а також зловживання домінуючим становищем на ринку. В умовах ринкової економіки важливе значення має належне здійснення права на підприємницьку діяльність.

Отже, межею здійснення суб'єктивного права може бути:

• порушення прав та інтересів інших осіб і держави;

• заподіяння шкоди навколишньому середовищу;

• дотримання моральних засад суспільства;

• порушення чинного законодавства.

Зловживання правом — це особливе цивільне правопору­шення, специфіка якого полягає в тому, що дії порушни­ка випливають з належних йому прав, але при цьому по­рушуються права та охоронювані законом інтереси інших осіб.

Відомі випадки, коли особа використовує свої права ви­ключно з метою заподіяння шкоди іншій особі (такі дії по­рушника називаються шиканою). Шикана може мати як матеріальний, так і процесуальний характер.

Навмисне знищення власником належного йому майна з тим, щоб таким чином отримати вигідні страхові випла­ти, — це шикана в матеріальному розумінні.

Наприклад, позивач, аби "допекти" відповідачеві, звер­тається до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, наперед знаючи про безперспективність такого позо­ву. Адже доводити свою невинність повинен відповідач, а це, як відомо, несе для нього багато незручностей майнового й морального характеру. Це приклад процесуальної шикани.

Цивільний кодекс України встановлює, що не допуска­ються дії осіб, що вчиняються виключно з наміром заподі­яти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав цих вимог суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами та застосувати інші наслідки, передбачені законом.

Як виконується цивільний обов'язок?

Суб'єктивному цивільному праву відповідає юридичний обов'язок. В основі обов'язку лежать певні нематеріальні та матеріальні блага, результати творчої діяльності, послу­ги тощо. Зобов'язана особа повинна вчинити певні дії (ак­тивний обов'язок) або утриматися від них (пасивний обо­в'язок). При виконанні цивільно-правового обов'язку забез­печується інтерес уповноваженої особи.

Водночас у цивільному обов'язку виражений інтерес держави. Він виявляється в тому, що держава заінтересо­вана в певній поведінці суб'єктів цивільних правовідносин. Тому держава встановлює певні норми поведінки фізичних і юридичних осіб. Метою поведінки зобов'язаної особи є припинення юридичного обов'язку. Цивільне законодавство встановлює, що зобов'язання припиняються виконанням, здійсненим належним чином.

Цивільний кодекс України визначає, що цивільні обо­в'язки виконуються в межах, встановлених договором, за­конами, іншими нормативно-правовими актами. Виконан­ня цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочен­ня та застосуванням санкцій, передбаченими договором, законами або іншими нормативно-правовими актами. Осо­ба не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Таким чином, виконання цивільно-правового обов'язку підпорядковано певним принципам, визначальним із яких є принцип належного виконання обов'язку.

Принцип належного виконання обов'язку означає, що повинні бути дотримані всі умови зобов'язання. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати у власність покупцеві майно відповідної кількості, якості, а покупець зобов'язується прийняти майно і спла­тити за нього певну грошову суму. Зазначені обов'язки по­винні бути виконані відповідно до всіх умов договору купівлі-продажу, тобто виконані належним чином в уста­новлений строк відповідно до вказівок договору, закону, а у разі відсутності таких вказівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться.

Принцип належного виконання обов'язку стосується також місця, строку та інших умов. Зобов'язання повинно бути виконано завжди в тому місці, яке зазначено в дого­ворі, законі, на підставі якого виникло зобов'язання, або виходячи з суті цього зобов'язання.

Строк виконання обов'язку також має важливе значен­ня. Він може бути встановлений сторонами правовідношен-ня або законом. Наприклад, строк договору майнового най­му визначається за погодженням сторін, якщо інше не вста­новлено чинним законодавством.

Прикладом встановлення законом строку для виконання обов'язку можна назвати правові наслідки нез'явлення за­мовника за одержанням виконаної роботи. Відповідно до договору побутового підряду замовник зобов'язаний забрати річ, виготовлену за договором, у строк, визначений у дого­ворі. Якщо замовник цього не зробив і після письмового попередження підрядника, то із закінченням двох місяців від дати такого попередження, підрядник може продати пред­мет договору за розумну ціну, а виторг, з відрахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести на депозит нота­ріальної контори на ім'я замовника. В цьому разі мають місце два терміни: перший — погоджений сторонами в договорі, другий — встановлений Цивільним кодексом України.

Дострокове виконання зобов'язання допускається у ви­падках, передбачених договором або законом, а також за згодою кредитора. Прострочення виконання цивільно-пра­вового обов'язку може потягнути несприятливі майнові наслідки для порушника.

Як правило, виконання обов'язку не здійснюється ча­стинами. Але уповноважена особа має право прийняти ви­конання в частках, якщо інше не передбачено договором, законом або не випливає із суті цього зобов'язання.

З принципом належного виконання тісно пов'язаний принцип реального виконання обов'язку. Особливе значен-

ня цей принцип має в господарських відносинах. Відомо, що не завжди сплата штрафних санкцій може задовольни­ти інтереси суб'єкта господарської діяльності, а тому важ­ливу роль відіграє виконання обов'язку в натурі: виконати певні дії, передати річ. При цьому право вимагати виконан­ня в натурі має кредитор, і боржник не може відмовитись від виконання цього обов'язку, крім випадків неможливості виконання, передбачених законодавством.

Якщо принцип належного виконання обумовлює вико­нання обов'язку відповідно до всіх умов зобов'язання, то реальне виконання стосується лише однієї умови — пред­мета обов'язку. Під останнім розуміють певні блага, з яки­ми пов'язані обов'язки. З передачею предмета зобов'язання або здійснення інших дій уповноважена особа набуває благ, які й становлять мету цивільних правовідносин.

Після належного виконання юридичного обов'язку пра­вовідносини між конкретними особами припиняються, ос­кільки досягнуто мети певного правовідношення. Уповно­важена особа реалізувала суб'єктивне право, якому відпо­відав певний юридичний обов'язок. Отже, носієм цивільно-правового обов'язку є особа, до якої звернуто вимогу до­говору або закону щодо дотримання певної поведінки.

Основні ознаки юридичного обов'язку можна визначи­ти так:

• юридичний обов'язок — це необхідність певної пове­дінки;

• вимога певної поведінки забезпечується законом;

• виконання цивільно-правового обов'язку пов'язане із суб'єктивним правом уповноваженої особи.

Таким чином, юридичний обов'язок — це забезпечена законом необхідність певної поведінки особи, яка спрямо­вана на здійснення відповідного суб'єктивного права.

Що таке захист цивільних прав та інтересів?

Право на захист — це суб'єктивне цивільне право пев­ної особи, тобто вид і міра Ті можливої (дозволеної) пове­дінки із захисту своїх прав.

Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України).

Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання. У сфері цивільних відносин крім прав є величезна кількість інте­ресів, як загальних, так і персоніфікованих. Наприклад, інтерес одного зі спадкоємців у виділенні йому конкретного майна в натурі чи інтерес матері у проживанні дітей саме з нею вважаються такими, що охороняються законом. Тобто кожна особа має право на захист свого права й інтересу.

Право на захист особа здійснює на власний розсуд. Ви­рішення особою, права та інтереси якої порушені, питання про те, подавати позов чи утриматися від цього, — справа приватна. Але нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене.

Судова процедура захисту цивільних прав та інтересів суб'єктів цивільно-правових відносин регламентується нині двома кодексами: Цивільним процесуальним кодексом України та Господарським процесуальним кодексом Украї­ни. Кожна особа має право звернутися до суду за захи­стом свого особистого чи майнового права або інтересу.

Суд може визнати незаконним та скасувати правовий акт індивідуальної дії чи нормативно-правовий акт органу держав­ної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або орга­ну місцевого самоврядування, якщо він суперечить нормам ци­вільного законодавства і порушує цивільні права та інтереси.

Цивільний кодекс України до органів, що здійснюють захист, крім суду, відносить і нотаріусів. Для цього є всі підстави. За ст. 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють на документах, що встановлю­ють заборгованість, виконавчі написи. Вчинення виконав­чого напису можливе, якщо документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності борж­ника перед стягувачем.

Стягнення за виконавчим написом проводиться так само, як і виконання судових рішень. Тому за юридичною силою виконавчий напис, вчинений нотаріусом, прирівнюється до рішення суду.

У випадках, передбачених законом, особа має право звер­нутися за захистом цивільних прав та інтересів до Прези­дента України, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самовря­дування, які діють у межах та у спосіб, визначені Консти­туцією України.

Особа має право також на самозахист своїх прав від по­рушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосу­вання особою, право якої порушено, засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам громадянського суспільства.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою або визначатися договором, законом або іншим норматив­но-правовими актами. Ці способи мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушено, а також наслідкам, що спричинені цим правопорушенням. Наприклад, самозахист у стані необхідної оборони або за­хист цивільних прав у стані крайньої необхідності.

Цивільний кодекс України встановлює такі способи захисту цивільних прав та інтересів судом:

• визнання права (скажімо, права власності на певну річ);

• визнання правочину недійсним;

• припинення дій, які порушують право;

• відновлення становища, яке було до порушення (на­приклад, винна особа, яка внаслідок протиправних дій по­шкодила майно іншої особи, повинна відновити це майно);

• примусове виконання обов'язку в натурі (наприклад, автотранспортне підприємство відповідно до договору не надало автомобіль під завантаження товару вантажовід­правникові, тому останній має право через суд вимагати на­дання відповідних транспортних засобів);

• зміна правовідношення;

• припинення правовідношення (наприклад, із закінчен­ням строку договору, останній втрачає чинність);

• відшкодування збитків, у тому числі завданих у стані крайньої необхідності;

• компенсація моральної шкоди;

• визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місце­вого самоврядування.

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування у повно­му обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Збитками визнаються:

• втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного пра­ва (реальні збитки);

• доходи, які особа могла б реально одержати за звичай­них обставин, якби її право не було порушено (втрачена вигода).

Коли особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір втраченої вигоди, що має відшкодо­вуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Особа має право на відшкодування і моральної (немай-нової) шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та страж­даннях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я; у душевних страждан­нях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких ро­дичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазна­ла у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізич­ної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим май­ном або в інший спосіб та незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, і не пов'язується з розміром цього відшкодування. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від харак­теру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбав­лення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вона є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру від­шкодування суд також враховує вимоги розумності та справедливості.

Зразок позовної заяви до суду про захист порушеного права в результаті невиконання зобов'язання за договором позики

До Кіровського місцевого районного суду м. Дніпропетровська

Позивач:

Стасюк Лідія Іванівна, яка мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Пушкіна. 57, кв. 12

Відповідач:

Захарченко Ярослав Дмитрович, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Пушкіна, 57, кв. 9

Ціна позову: 8000 грн

ПОЗОВНА ЗАЯВА

20 грудня 2003 р. відповідач Захарченко Ярослав Дмитрович позичив у мене за розпискою 3000 (три тисячі) гривень і зобов'я­зався повернути зазначену суму 1 травня 2004 р. У зазначений термін відповідач борг не повернув, чим не виконав взяте за дого­вором позики зобов'язання. На мою пропозицію про добровільну сплату боргу не відповів.

Відповідно до ст. 612, 1050 Цивільного кодексу України

ПРОШУ:

Стягнути з відповідача Захарченка Ярослава Дмитровича на мою користь борг за договором позики в сумі 3000 грн і судові витрати у розмірі ЗО грн.

Для забезпечення позову, накласти арешт на майно відповіда­ча, що знаходиться за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Пушкі­на, 57, кв. 9.

Додаток:

— Розписка відповідача про одержані гроші;

— Квитанція про сплату державного мита;

— Копія позовної заяви.

1 липня 2004 р. Стасюк Л.І.

Книга друга

ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ФІЗИЧНИХ ОСІБ

Фізична особа може бути власником, підприємцем, про­дукувати матеріальні та нематеріальні блага лише в тому разі, якщо матиме сприятливі умови для життя у букваль­ному, фізичному розумінні цього слова і для життя у за­гальному вимірі як можливості вільного прояву і розвитку своєї особистості, забезпечення поваги до особи та її захи­щеності.

Регулювання Цивільним кодексом особистих немайно-вих відносин, які не пов'язувалися з майновими, в колиш­ньому СРСР розпочалося ЗО років тому і зводилося голов­ним чином до забезпечення захисту честі, гідності та діло­вої репутації. Так зване позитивне регулювання цих відно­син або взагалі не здійснювалося, або було винесене за межі цивілістичного правового матеріалу, хоча за своїм змістом вони належали до цивілістики. Тривалий час коло особи­стих немайнових відносин, що перебували у сфері регулю­вання цивільного права, було гранично вузьким.

Відтепер, у зв'язку з прийняттям Конституції України і нового Цивільного кодексу- України, до предмета регулювання цивільного права входить широке коло особистих немайнових відносин, не пов'язаних з майновими. Це ста­вить нові завдання перед цивілістичною наукою, а саме:

дослідити сутність особистих немайнових відносин, вияви­ти їх ознаки (риси), особливості виникнення і здійснення цих відносин.

Юридичним фундаментом цієї частини Цивільного ко­дексу є другий розділ Конституції України про права люди­ни і громадянина. Конституційні права людини повністю перенесено до другої книги, де зміст їх розширено, конкре­тизовано.

Другу книгу Цивільного кодексу України можна назва­ти Кодексом про особисті права фізичної особи. Книга скла­дається з трьох глав (ст. 269—315), що регулюють особисті немайнові відносини, пов'язані зі здійсненням особистих прав як у непорушному стані, так і у випадках порушення зазначених відносин. Забезпечується до трьох десятків осо­бистих прав фізичної особи. Книга містить перелік способів захисту особистого немайнового права у разі його порушен­ня. Зокрема передбачаються відшкодування збитків, ком­пенсація моральної шкоди, заборона випуску у світ газети чи книги, в яких міститься неправдива інформація про осо­бу. Передбачено можливість і вилучення тиражу таких видань та знищення його. Це повністю відповідає вимогам Конституції України.

Другою книгою ЦК України введено в дію вкрай важливі положення, що головним обов'язком держави є не тільки утвердження, а й забезпечення прав і свобод людини. На державу покладається обов'язок створення такого правового порядку, за яким ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом. Людина визнається найви­щою соціальною цінністю, а її права і свободи мають визна­чати зміст і спрямованість діяльності держави.

Людина починається не з майнових уподобань, а з ду­ховних цінностей: особистого життя, здоров'я, імені та ін. Людина передусім — це духовний світ, а вже потім — влас­ник, підприємець.

Що таке особисті немайнові права фізичних осіб?

Цивільним законодавством регулюються особисті немай­нові та майнові відносини. Отже, особисті немайнові відно­сини, тобто поза зв'язком з майновими, регулюються ци­вільним правом у повному обсязі без будь-яких обмежень.

Права і свободи людини, на які держава не може посяга­ти, забезпечують кожній особі можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя.

Особисті немайнові права досить неоднорідні і є предме­том регулювання різних галузей права. Так, право на участь у виборах, право бути обраним та деякі інші регулюються конституційним правом.

Але є особлива група особистих немайнових прав, які в переважній більшості виникають непомітно, діють постійно, не можуть бути припинені на підставі правочинів або інших юридичних дій. Вони належать кожній фізичній особі від народження або за законом і не мають економічного змісту. Ці права тісно пов'язані з фізичною особою, і вона не може відмовитися від них, а також не може бути позбавлена цих прав і володіє ними довічно.

Особистим немайновим відносинам притаманні такі ознаки:

• утворюються в духовній сфері життя суспільства і не мають майнового, економічного змісту (хоча можуть бути пов'язані з майновими правами). У так званих чистих осо­бистих немайнових відносинах відсутній безпосередній зв'я­зок з майновими відносинами;

• мають особистий характер, оскільки складаються з приводу особливої категорії об'єктів — немайнових благ (життя, здоров'я, особиста недоторканність, ім'я, честь, гідність тощо), які неможливо відокремити від конкретної особи;

• мають абсолютний характер. Носії цих прав є уповно­важеною особою, а всі інші стосовно неї із приводу цих прав є зобов'язаними особами.

Найважливіші особисті немайнові права врегульовано Конституцією України. Зокрема, у ст. 27—33 Основного акта цивільного законодавства визначено права людини на життя, на повагу до її гідності, на свободу та особисту недо­торканність та ін. Закріплення в Конституції особистих немайнових прав має велике значення для розвитку закон­ності в Україні. Більш детально особисті немайнові права врегульовано у главах 20—22 Книги другої Цивільного ко­дексу України. У главі 20 ідеться про загальні положення щодо особистих немайнових прав фізичних осіб, глава 21 закріплює природні права фізичних осіб, а глава 22 визна­чає права, що забезпечують соціальне буття фізичних осіб. Слід пам'ятати, що перелік особистих немайнових прав, встановлених Конституцією України, Цивільним кодексом України та іншими законами, не є вичерпним.

Зміст особистого немайнового права становить мож­ливість фізичної особи на власний розсуд, без втручання інших осіб, визначати свою поведінку у сфері свого при­ватного життя.

Особисті немайнові права фізичні особи здійснюють са­мостійно. В інтересах малолітніх і неповнолітніх дітей, а також неповнолітніх фізичних осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть здійснювати свої особисті права, їх здійснюють батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники. Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав, перед­бачених Конституцією України, Цивільним кодексом та законами України, можливе лише у випадках, передбаче­них ними.

Для забезпечення здійснення особистих немайнових прав органи державної влади, органи місцевого самоврядуван­

ня, установи, підприємства, організації, їх працівники, окре­мі фізичні особи зобов'язані утримуватися від дій, якими ці права можуть бути порушені.

Таким чином, особисте немайнове право — це суб'єк­тивне право, яке надає управомоченій особі юридична забезпечену можливість вимагати від оточення утриму­ватися від будь-яких дій, що заважають правильно оці­нювати її індивідуальні особливості.

Які особливості захисту особистих немайнових прав?

Як зазначалося вище, різні особисті немайнові відносини мають неоднакове призначення. Це потребує різноманітних засобів їх регулювання. Відповідно до цього охорона особи­стих немайнових прав повинна здійснюватися шляхом ви­значення за суб'єктами окремих видів особистих немайнових прав з притаманними їм специфічними засобами захисту.

У Цивільному кодексі України особисті немайнові права фізичної особи поділено на дві групи. Одна група немайно­вих прав забезпечує природне існування фізичної особи, а друга — забезпечує Ті соціальне буття.

Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на без­печне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особи­стого і сімейного життя, право на повагу до честі та гідності, право на таємницю листування, телефонних розмов, теле­графної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вибір місця проживання та на вільне пере­сування, право на свободу літературної, художньої, науко­вої і технологічної творчості. Цивільний кодекс України розширив, конкретизував та передбачив також інші особисті немайнові права фізичної особи.

Фізична та юридична особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, якими порушено особи­сте немайнове право, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. Якщо зазначені суб'єкти не вчинять необхідних дій для негайного поновлення поруше­ного ними права, суд може примусити їх до вчинення таких дій і стягнути завдані ними збитки та компен­сувати моральну шкоду.

Тобто кожна фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від будь-яких посягань інших осіб. Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особисто­го немайнового права було завдано майнової та (або) мораль­ної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.

Конкретні способи такого захисту було розглянуто вище, у частині, присвяченій Книзі першій Цивільного кодексу України.

Таким чином, цивільне законодавство закріплює абсо­лютне право особи на усунення порушення будь-якого її особистого немайнового права в судовому порядку.

Наприклад, фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї неправдивої інфор­мації, вправі вимагати в судовому порядку спростування цієї інформації і відшкодування моральної шкоди. Вва­жається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною. Спростування здійснюється у той самий спосіб, у який була поширена ця неправдива інформація, і тією ж особою, яка поширила цю інформацію. При цьому спростування недостовірної інформації проводиться неза­лежно від вини особи, яка її поширила.

Поширювачем інформації, яку надає посадова особа чи службова особа при виконанні своїх службових обов'язків, визнається юридична особа, у якій вона працює. Документ, у якому міститься неправдива інформація, який видала юридична особа, має бути відкликаний.

Коли такі відомості поширено у пресі, інших засобах масової інформації (кінофільми, телепередачі тощо), суд може заборонити або припинити їх розповсюдження до усу­нення такого порушення, а якщо усунення такого порушен­ня неможливе, — вилучити тираж газети, книги, кінофіль­му, телезапису та знищити його.

Якщо особа, яка поширила інформацію, невідома, фізич­на особа, право якої порушено, може подати до суду заяву про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування.

Особа, особисті немайнові права якої порушено у друко­ваних та інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування у тому самому засобі масової інформації.

Коли відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації неможливі у зв'язку з його ліквідацією, такі відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншо­му засобі масової інформації за рахунок особи, яка поши­рила неправдиву інформацію.

У разі відмови особи вчинити відповідні дії з виконання судового рішення, спрямовані на усунення порушень осо­бистого немайнового права, вона може бути оштрафована відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Сплата штрафу не звільняє цю особу від обов'язку викона­ти рішення суду.

Зразок позовної заяви фізичної особи про спростування неправдивої інформації

До Кіровського місцевого районного суду м. Дніпропетровська

Позивач:

Колісник Степан Григорович, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Кірова, 40, кв. 10

Відповідач:

Хрущ Петро Степанович, який мешкає за адресою:

М.Дніпропетровськ, просп. Карла Маркса, 17 редакція газети "Зірка" юридична адреса:

м. Дніпропетровськ 50, вул. Степанова, 1

ПОЗОВНА ЗАЯВА

10 липня 2004 р. у газеті "Зірка" опублікована стаття грома­дянина Хруща Петра Степановича, яка має назву "Великий підприємець". Викладені в статті факти не відповідають дійсності. Зокрема в ній говориться, що я. Колісник С.Г., займався діяль­ністю, пов'язаною з вивезенням кольорових металів за межі України, тим часом, як подібним питанням я не цікавився і нічо­го подібного не вчиняв. Моя трудова діяльність пов'язана з укла­данням договорів контрактації сільгосппродукції. На підтверджен­ня своєї діяльності навожу перелік укладених мною правочинів.

Відповідно до ст. 277 Цивільного кодексу України

ПРОШУ:

Зобов'язати редакцію газети "Зірка" і Хруща Петра Степанови­ча спростувати викладений у статті "Великий підприємець" факт, що не відповідає дійсності і порушує моє особисте немайнове право.

Для підтвердження позову викликати до суду свідків:

1. Марчука Ігоря Миколайовича, м. Дніпропетровськ, вул. Пер-шотравнева, 17, кв. 7.

2. Зайченка Андрія Степановича, м. Дніпропетровськ, вул. Пер-шотравнева, 22, кв. 9.

Додаток:

1. Примірник газети "Зірка" за 10 липня 2004.р., де опубліко­вана стаття за підписом Хруща П.С. "Великий підприємець".

2. Квитанція про сплату державного мита.

3. Копія позовної заяви.

1 серпня 2004 р. Підпис (Колісник С.Г.)

Які немайнові права забезпечують природне існування фізичної особи?

Право на життя і охорону здоров'я означає юридичне забезпечену можливість фізичної особи вимагати до суду припинення будь-яких дій, якщо вони погрожують здоро­в'ю або життю. При цьому норми цивільного права можуть бути застосовані не лише після того, як шкоду здоров'ю вже заподіяно, а й тоді, коли є небезпека, яка загрожує життю та здоров'ю, що створена внаслідок господарської та іншої діяльності. Тому це має велике попереджувальне значення. Зміст права на життя і охорону здоров'я вклю­чає такі правила:

• фізична особа не може бути позбавлена життя. Здоро­в'я забезпечується власним відповідальним ставленням осо­би до нього, а також системою діяльності державних та інших організацій, що передбачені Конституцією Украї­ни, Цивільним кодексом України та іншими законами;

• медико-біологічні та інші дослідження й експеримен­ти, що є небезпечними для життя, можуть проводитися лише щодо повнолітньої особи і за її згодою;

• забороняється задоволення прохання особи про при­пинення її життя, а стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої особи;

• здоров'я є станом духовного і соціального благополуччя і не пов'язується лише з відсутністю хвороб та фізичних вад;

• штучне переривання вагітності, якщо вона не переви­щує 12 тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки. Перелік обставин, що дають право на переривання вагіт­ності після 12 тижнів вагітності за медичним та соціальним показниками, визначається законом;

• повнолітня жінка має право за медичними показника­ми на штучне запліднення та імплантацію зародка;

• особа, яка звернулася за наданням медичної допомо­ги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування

відповідно до його рекомендацій, на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я;

• медична допомога особі, яка досягла 14 років, нада­ється за її згодою;

• повнолітня особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування;

• забороняється надання за місцем праці або навчання інформації про діагноз та методи лікування особи;

• забороняється вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи;

• у разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути при­сутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також право на оскар­ження цих висновків до суду;

• особа, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному медичному закладі, має право на допуск до неї інших ме­дичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката — для захисту своїх прав, а також свя­щеннослужителя для відправлення релігійного обряду.

Право на свободу та особисту недоторканність означає юридичне забезпечену можливість фізичної особи без пере­шкод розпоряджатися собою на власний розсуд і припиня­ти будь-які протиправні дії, які обмежують особисту свобо­ду, та вимагати до суду припинення дій особи, якщо ці дії обмежують особисту свободу, зокрема свободу переміщен­ня, свободу обирати рід занять та ін.

Право на свободу та особисту недоторканість є одним із найважливіших прав людини. Відповідно до цього права, ніхто не може бути заарештований або триматися під вар­тою інакше, ніж за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановленому законом. Особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи пока­ранню. Шкода, завдана фізичній особі такими діями, підля­

гає відшкодуванню у повному обсязі. Відшкодуванню підля­гає також моральна шкода.

Не допускається фізичне покарання батьками (усинови­телями), опікунами, піклувальниками, вихователями ма­лолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних.

Взяття органів (тканин) з тіла фізичної особи, яка помер­ла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановле­них законом. Фізична особа має право розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних мате­ріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам.

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля озна­чає юридичне забезпечену можливість фізичної особи на безпечні, сприятливі умови праці, проживання, навчання, на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, та вимагати до суду відшкодування заподіяної шкоди й заборони госпо" дарської та іншої діяльності, яка завдає шкоди довкіллю.

Кожна особа має право на подання до суду позовів про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок негативного впливу на довкілля діяльності підприємств, установ, орга­нізацій та окремих громадян. Діяльність суб'єктів, що при­зводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Шкода, заподіяна такою діяльністю, підлягає відшкодуванню в повному обсязі. У відповідних випадках враховуються витрати на лікування й відновлення здоро­в'я та витрати, пов'язані зі зміною місця проживання, про­фесії, а також не отримані прибутки за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, при­датного для використання за цільовим призначенням, та інші витрати та не одержані прибутки громадян, пов'язані з погіршенням стану довкілля.

Екологічна інформація є відкритою, засекречувати її заборонено.

Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту), а також на належні, безпечні та здорові умови праці, прожи­вання, навчання тощо.

Право на донорство означає юридичне забезпечену мож­ливість фізичної особи бути донором крові, її компонентів, а також репродуктивних речовин та інших тканин. Донор­ство крові, її компонентів, органів та інших анатомічних матеріалів, репродуктивних клітин здійснюється відповід­но до закону. Взяття органів та інших анатомічних мате­ріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. Особа має право дати письмову згоду на донорство тканин та органів на випадок своєї смерті або заборонити його. Члени сім'ї донора мають право знати ім'я фізичної особи реципієнта.

Право на сім'ю означає юридичне забезпечену мож­ливість незалежно від віку та стану здоров'я фізичної особи мати сім'ю і заборону бути проти її волі розлученою з сім'єю, крім випадків, передбачених законом. Особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває. Ніхто не має право втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Право на опіку або піклування означає юридичне забез­печену можливість фізичної особи, що є малолітньою, не­повнолітньою, недієздатною або обмеженою у дієздатності, мати опікуна та піклувальника. Дієздатна фізична особа, що є немічною за станом здоров'я, має право на призначен­ня їй помічника, яке здійснюється органами соціального захисту відповідно до закону.

Дітям, яким виповнилося 10 років, надається право ви­бору опікуна, а особи, яким виповнилося 14 років, за ви­нятком недієздатних, мають право на'вибір піклувальника.

Які немайнові права забезпечують соціальне буття фізичної особи?

Право на ім'я забезпечує правову індивідуалізацію осо­би. Право на власне ім'я надає його носієві юридичне забез­печену можливість мати з моменту народження певне ім'я, вимагати від оточення, щоб його називали власним іменем. Інші особи не можуть користуватися цим ім'ям чи привлас­нювати його. Використання імені фізичної особи в літера­турних та інших творах як персонажа допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.

Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що ґрунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди.

Ім'я особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчи­ненні злочину або адміністративної провинності, може бути використане (обнародуване) лише у разі набрання чинності, відповідно, вироком суду чи постановою адміністративного органу. Ім'я потерпілого від правопорушення, а також ім'я учасника цивільного спору, який стосується особистого жит­тя сторін, може бути обнародуване чи використане іншими особами лише за його згодою.

Особа, якій виповнилося 14 років, має право у поряд­ку, встановленому законом, за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника зміни­ти своє прізвище та ім'я. Ім'я по батькові може бути змі­нене у разі зміни батьком свого імені. Прізвище фізичної особи може бути змінене відповідно до закону у разі реє­страції шлюбу, розірвання шлюбу або визнання його не­дійсним.

Право на честь, гідність та ділову репутацію є юридич­не забезпеченою можливістю фізичної особи вимагати від

оточення осіб утриматися від будь-яких дій, які порочать її честь, гідність та ділову репутацію.

Честь і гідність — це важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій особі. Кожен має право на повагу до його гідності, честі та право на недоторканність своєї діло­вої репутації.

Честь — це певна соціальна оцінка фізичної особи, яка визначається вчинками, професійною діяльністю та погля­дами конкретної особи в контексті норм суспільного життя.

Гідність — це самооцінка особою своїх ділових, мораль­них та інших соціальних якостей. Є певні об'єктивні кри­терії при визначенні честі та гідності, які підлягають оцінці на предмет їх порушення чи непорушення.

Ділова репутація — суспільна категорія, дуже близь­ка до честі та гідності. Як і честь та гідність, ділова репута­ція базується на певній суспільній оцінці фактичних ділових якостей фізичної особи.

Фізична особа, людська гідність, честь або ділова репута­ція якої зганьблена усно, письмово чи будь-яким іншим чином, має право звернутися для їх захисту з позовом до суду.

Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до тіла особи, що померла, а також до місця поховання особи. У разі глу­му над тілом особи, що померла, або над місцем її похован­ня, члени її сім'ї, родичі мають право на компенсацію зав­даної їм матеріальної і моральної шкоди.

Право на індивідуальність, особисте життя та його тає­мницю означає, що кожна фізична особа має право на збе­реження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, що не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомитись із ним інших осіб. Обставини особистого життя особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, підтвердженні вироком, рішенням (постановою) суду.

Право на інформацію і на особисті папери дає фізичній особі змогу відповідно до закону шукати, одержувати та поширювати інформацію. При поширенні інформації особа зобов'язана переконатися в її достовірності. Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, за­сновниками яких є відповідні державні органи чи органи місцевого самоврядування), є достовірною. Особа, яка по­ширила таку інформацію, не зобов'язана перевіряти її до­стовірність і не відповідає у разі її спростування.

Збирання, збереження, використання і поширення ін­формації про особисте життя фізичної особи проти її волі не допускається.

Не допускається також збирання інформації, яка є дер­жавною таємницею або конфіденційною таємницею юридич­ної особи.

Особисті папери (документи, фотографії, щоденники, записки, особисті архіви, матеріали тощо) фізичної особи є її власністю. Кожному надається свобода у створенні, ве­денні та накопиченні особистих документів.

Право на особисті папери дає особі змогу не допускати третіх осіб до особистої документації. Цьому праву відпо­відає і обов'язок оточення утримуватися від отримання ін­формації, що міститься в особистій документації особи.

Особа, якій належать особисті папери, може усно або письмово розпоряджатися ними на власний розсуд, у тому числі на випадок своєї смерті. Ознайомлення з особистими матеріалами, їх використання, у тому числі шляхом опуб­лікування, допускається лише за згодою фізичної особи.

Право на місце проживання і на недоторканність жит­ла. Фізична особа має право на вибір місця проживання та його зміну. Новонароджена дитина одержує право на місце проживання за місцем проживання своїх батьків (усино­вителів).

Житло особи є недоторканним. Це право ґрунтується на Конституції України (ст. ЗО), у якій встановлено, що ніхто не має права без вмотивованого рішення суду увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому.

Відповідно до права на недоторканність житла, уповно­важена особа може діяти у своєму житлі на свій розсуд і перешкоджати будь-яким способом вторгненню у нього поза волею осіб, які там проживають, крім випадків, прямо за­значених у законі. Це означає, що ніхто не вправі вказува­ти особі, як вона має право поводитися у своєму житлі, як організовувати свій побут тощо.

Закон встановлює низку винятків, коли можливе про­никнення у житло третіх осіб поза волею особи, яка там проживає. Зокрема це може бути: пожежа, вибух газу, про­філактичні роботи з контролю за газовим обладнанням, об­шук за рішенням суду та ін.

Особа не може бути виселена з житла, крім випадків, передбачених законом або договором.

Право на вибір роду занять і на пересування означає, що фізична особа не може бути присилувана до виконання примусової чи обов'язкової праці, а сама має право на вибір та зміну роду занять. У випадках, встановлених законом, фізичній особі може бути заборонено виконувати певну ро­боту або обіймати певні посади.

Використання примусової праці забороняється. Не вва­жається примусовою військова або альтернативна (не­військова) служба, а також робота чи служба, яка вико­нується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Особа, якій виповнилося 14 років, має право на вільне пересування по території України і вибір місця перебування. Особа, якій виповнилося 16 років, має право на вільний само­стійний виїзд за межі України, а особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну.

Фізична особа не може бути видворена з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений зако­

ном. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтере­си державної безпеки, охорони громадського порядку, жит­тя та здоров'я людей.

Військовослужбовці строкової служби, а також особи, які відбувають альтернативну (невійськову) службу, можуть бути обмежені у здійсненні права на пересування.

Право на свободу об'єднань і на мирні зібрання озна­чає, що фізичні особи мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації. Законом, стату­тами об'єднань громадян можуть встановлюватися вимоги до особи, згідно з якими вона може бути засновником цього об'єднання або його членом. Належність чи неналежність особи до об'єднання не є підставою обмеження її прав, на­дання їй пільг чи переваг.

Фізичні особи мають право вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Органи дер­жавної влади можуть заборонити або припинити проведен­ня зібрань, якщо вони порушують громадський порядок» Створюють загрозу життю та здоров'ю їх учасників та інших осіб, відповідно до закону.

Право на таємницю кореспонденції дає змогу фізичній особі перешкоджати третім особам у доступі до власного ли­стування, телефонних розмов та інших видів кореспонденції.

Листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути доведені до відома третіх осіб, у тому числі шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила ко­респонденцію, і адресата. Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої особи, то на її опублікування по­трібна її згода.

Порушення таємниці кореспонденції може бути дозво­лено лише судом у випадках, передбачених законом, з ме­тою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими спосо­бами одержати інформацію неможливо.

Охороняючи інтереси особи, яка зображена на фотогра­фіях та у творах образотворчого мистецтва. Цивільний ко­декс України визначає, що фотографія, твір мистецтва, де зображено особу, можуть бути публічно показані, відтво­рені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті — за згодою близьких родичів. Фотографія може бути розповсюджена проти волі особи, яка зображена на ній, якщо це зумовлено необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода, яку дала фізична осо­ба, зображена на фотографії, іншому художньому творі, може бути після її смерті відкликана близькими родичами, які повинні відшкодувати витрати особі, що здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження фото­графії, іншого художнього твору.

Якщо фізична особа позувала авторові за плату, фото­графія, інший художній твір може бути публічно показа­ний, відтворений або розповсюджений без її згоди. Після смерті такої особи її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження фотографії за умови відшко­дування автору або іншій особі пов'язаних із цим збитків.

Книга третя ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

Інститут права власності посідає центральне місце в си­стемі цивільного права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України. Чим же пояснити таке значення інституту права власності?

Протягом 70 років у колишньому СРСР право приватної власності було під забороною, а панувало виключне право власності — держави. В умовах радянської влади приват­ному праву було надано негативне значення. Ще в 1920 р. В. Ленін вчив, що "ми нічого приватного в галузі господар­ства не визнаємо".

Виходячи з викладеного, виникає необхідність дещо на­гадати про поняття власності та умови, за яких розробля­лась третя книга ЦК України.

Власність можна проаналізувати щонайменше у двох аспектах: економічному і соціальному. Розглядаючи влас­ність в економічному плані, потрібно виходити з того, що власність — це відношення суб'єкта (фізичної особи, юри­дичної особи, держави, територіальної громади) до тієї чи іншої речі як до належної йому, як до своєї. Саме на роз-

поділі "моє і не моє" ґрунтується власність. Таким чином, власність — це відносини між людьми з приводу речі. З од­ного боку цих відносин — власник, який ставиться до певної речі як до своєї, з другого — невласник, всі інші особи, які повинні ставитися до цієї речі як до чужої. Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усуває від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відносини з ними.

Слід підкреслити, що й саме суспільство неможливе без тих чи інших відносин власності: ці відносини визначають його економічну структуру, ідеологічне, моральне і політич­не обличчя.

Відносинам власності як суспільним майновим відноси­нам притаманний вольовий характер, що виявляється в можливості власника своєю волею володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном.

Соціальне значення власності полягає в тому, що за до­помогою власності забезпечується самовираження особи, наповнюється реальним змістом її правоздатність. Відігра­ючи значну роль у житті суспільства, власність не може залишатися поза увагою права.

Згадаємо ситуацію 1994—1998 рр., коли в Україні про­водилася титанічна та самовіддана робота великої групи вче­них, юристів з підготовки Цивільного кодексу. Гостроти цій ситуації додало те, що в Україні в той час було "відпущено ціни", тобто введено в дію радикальний захід, мета якого полягала в "утворенні ринку" на місці планової економіки. Зазначені революційні кроки здійснювалися за відсутності розвинутого цивільного права. Зрозуміло, що в проведенні ринкових перетворень не могли допомогти окремі, навіть радикальні "ринкові" закони (про оренду, про підприємни­цтво, про підприємства в Україні, про власність та ін.). Для успішного здійснення реформ потрібна була принципово нова правова платформа, яка б виражала юридичне забез­печену економічну свободу, свободу особистості, її верхо­венство над владою. А цього у сфері економічного життя можна досягти, лише запровадивши у дію розроблене су­часне цивільне законодавство, побудоване на засадах при­

ватного права. Книга третя Цивільного кодексу і стала тим джерелом, яке на нових засадах приватного права регулює інститут власності та інші речові права.

Третя книга ЦК складається з двох розділів і 12 глав (ст. 316—417). Розділ І визначає загальні положення про право власності, набуття та припинення права власності, право спільної власності, право власності на землю та на житло. Розділ II визначає загальні положення про право на чуже майно, право володіння чужим майном, право кори­стування чужим майном, право користування чужою зе­мельною ділянкою для сільськогосподарських потреб і пра­во користування чужою земельною ділянкою для забудови.

Приблизно так само побудований інститут права влас­ності у Цивільному кодексі Російської Федерації (1994— 1995 рр.). Правовому регулюванню інституту права влас­ності у Німецькому цивільному уложенні (1896 р.) присвя­чена третя книга —"Право на речі", в якій розкриваються інститути володіння, право власності, іпотеки, заставного права.

Що включає поняття речового права?

Речове право — це право, яке забезпечує задоволення інте­ресів уповноваженої особи шляхом впливу наріч без участі інших осіб. Тобто задоволення охоронюваних законом інтересів власника здійснюється шляхом взаємодії з на­лежними йому речами при забезпеченні відповідної пове­дінки з боку третіх осіб. Речові права встановлюються законом, а у випадках, передбачених законом, можуть встановлюватися правочином (договором) або рішенням суду. Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно, якщо інше не пе­редбачено законом або договором.

Речовими правами е право власності; володіння; сер­вітутні права; емфітевзис; суперфіцій; застава та інші права на чужі речі. До прав на чужі речі відносять: воло­діння як окремий цивільно-правовий інститут, сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи май­ном; емфітевзис та суперфіцій як правові форми користу­вання чужою землею; нарешті, заставні права, які також мають речовий характер, хоча й виконують забезпечуваль­ну функцію виконання зобов'язань.

Права на чужі речі відомі правовим системам багатьох країн світу. Однак до прийняття нового Цивільного кодексу України цивільне законодавство нашої країни не знало цих цивільно-правових інститутів.

Об'єктами речових прав можуть бути речі та речові права, але не можуть бути об'єктом речових прав речі, що вилучені з цивільного обігу.

Суб'єктами речових прав можуть бути фізичні та юри­дичні особи, територіальні громади, Автономна Республіка Крим і держава.

Речові права в разі їх порушення захищаються позова­ми, предметом яких є безпосередньо речі (речові позови). Ці позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний момент незаконно володіє річчю або створює пе­решкоди у користуванні нею. Речові права уповноваже­них осіб підлягають такому самому захисту, як і права власника.

Які повноваження має власник? Які форми власності є в Україні?

Власність — це відносини між людьми з приводу речі. З однієї сторони цих відносин — власник, який ставиться до певної речі як до своєї, з другої — невласник, всі інші особи, зобов'язані ставитися до цієї речі, як до чужої.

Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усу­ває від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відно­сини з ними. Особа, яка є власником майна, безпосередньо впливає на це майно, спираючись на закон. Право власності безстрокове. Усі інші особи зобов'язані утримуватися від вчинення будь-яких дій, що порушують право власності.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном та право захисту від будь-якого порушення цих прав. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, в тому числі використовува­ти його для підприємницької діяльності. Право власності є непорушним, і держава не втручається у здійснення особою свого права власності.

Випадки позбавлення права власності чи обмеження його здійснення допускаються лише на підставі Конституції України або іншого закону. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановленому законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, крім випадків в умовах воєнно­го або надзвичайного стану, коли майно може бути приму­сово відчужено у власника з наступним повним відшкоду­ванням його вартості.

Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснен­ня їхніх прав. Але здійснюючи свої права, власник зобов'я­заний не порушувати права, свободи, гідність інших осіб, та інтереси суспільства, що охороняються законом, не по­гіршувати природу, якість землі, води, інших об'єктів при­роди. Власник несе тягар утримання майна, що йому нале­жить, а також ризик випадкового знищення чи випадково­го пошкодження (псування) свого майна, якщо інше не пе­редбачено договором чи законом.

Об'єктами права власності Українського народу є зем­ля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, при-

родні ресурси її континентального шельфу, виключної (мор­ської) економічної зони.

Від імені Українського народу права власника здійсню­ють органи державної влади та органи місцевого самовря­дування в межах, встановлених Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону. Особливості здійснення права власності на на­ціональні, культурні та історичні цінності також встанов­люються законом.

Право приватної власності належить фізичним та юридичним особам. Ці суб'єкти цивільного права мають право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм май­ном. У власності фізичних та юридичних осіб — суб'єктів права приватної власності може перебувати будь-яке май­но, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть належати фізичним особам. Склад, кіль­кість та вартість майна, яке може перебувати у власності цих суб'єктів, не обмежуються — крім випадків, якщо такі обмеження встановлено законом.

Держава має право володіти, користуватися і розпоря­джатися своїм майном. Право власності держави поширю­ється на майно, у тому числі на грошові кошти, що їй нале­жать. Від імені та в інтересах держави право власності здійснюють відповідні органи державної влади. Суб'єктами права власності на майно, передане державою створеним нею юридичним особам, є ці юридичні особи.

Територіальні громади мають право володіти, користува­тися і розпоряджатися належним їм майном (право кому­нальної власності). Право власності територіальної грома­ди поширюється на грошові кошти, які їй належать. Від імені та в інтересах територіальної громади право власності здій­снюють органи місцевого самоврядування. Суб'єктами пра­ва власності на майно, передане територіальною громадою створеним нею юридичним особам, є ці юридичні особи.

У чому полягає зміст права власності?

Право власності має об'єктивний і суб'єктивний аспек­ти. Під правом власності в об'єктивному аспекті розумі­ють систему правових норм, що регулюють відносини влас­ності. Суб'єктивне право — це забезпечена законом міра можливої поведінки суб'єкта щодо володіння над речами (тобто надана особі можливість володарювати над певною річчю). Складовими суб'єктивного права власності є право­мочності: володіння, користування і розпорядження реча­ми. Названі правомочності становлять юридичне забезпе­чені можливості власника, вони належать йому доти, доки він залишається власником.

Право володіння — юридична забезпечена можливість фактичного панування власника над річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого ма­теріального зв'язку, воно тісно пов'язане з волевиявлен­ням. Для власника право володіння забезпечує мож­ливість у будь-який час вирішувати долю речі, викори­стовувати її корисні якості. Тому, коли особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції законності фактичного володіння, що озна­чає: той, у кого перебуває річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, закон­ним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), дав­нішнім.

Фактичне володіння може виникнути як на загальній підставі (наприклад, за договором оренди), так і внаслідок протиправного заволодіння (розбій, крадіжка). Тому наяв­ності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого

володіння, його юридичний статус. Саме це дає привід іме­нувати законне володіння титульним володінням.

Незаконне володіння, яке не спирається на правову осно­ву і є безтитульним, у свою чергу поділяють на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним є володіння, за якого володі­лець не знав і не повинен був знати про його незаконність (осо­ба придбала в комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у законного володільця). Різновидом добросовісно­го володіння є володіння за набувальною давністю. Цивіль­ний кодекс України встановив, що фізична чи юридична осо­ба, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито, без­перервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як влас­ним протягом 15 років або рухомим майном — протягом п'я­ти років, набуває права власності на це майно.

Якщо володілець майна знав або повинен був знати про незаконність володіння, він називається незаконним недоб­росовісним володільцем. Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробним (фальшивим).

Виникнення права власності у набувача закон пов'язує з моментом передачі-отримання речі. Отримання є почат­ком володіння.

Право користування — юридична забезпечена мож­ливість власника здобувати з майна, що йому належить, його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових потреб. Користування майном може вияв­лятися по-різному. Так, власник земельної ділянки, об­робляючи землю, користується нею. Власник будинку, про­живаючи в ньому, теж користується будинком. Власник може використовувати своє майно для здійснення госпо­дарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Ко­ристуючись майном, власник зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом, до­тримуватись моральних засад суспільства.

Право користування, як і право володіння, може нале­жати не лише власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів. Наприклад, працівники міліції мають право на під­ставі п. 26 ст. 11 Закону України "Про міліцію" використо­вувати безперешкодно транспортні засоби, що належать фізичним чи юридичним особам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до лікувальних закладів осіб, що потребують невідкладної медичної допомоги.

Користування, як і володіння, також може бути закон­ним і незаконним.

Право розпорядження — юридична забезпечена мож­ливість визначати юридичну чи фактичну долю майна, тобто подарувати, продати, обміняти, знищити річ та ін. Коли власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення одностороннього правочину, оскільки воля власника тут спрямована на відмову від права влас­ності. Але якщо право власності припиняється в резуль­таті використання речі (власник спалює вугілля в печі), то тут воля власника спрямована зовсім не на припи­нення права власності, а на вилучення з речі її корисних властивостей. Тому в цьому разі має місце лише право користування річчю, а не право розпорядження нею.

Якщо правомочність володіння є початком права влас­ності, то з правом розпорядження пов'язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від майна на певний час. Власник або безпосеред­ньо приймає рішення про розпорядження своїм майном, або опосередковано — через представників.

На зміст права власності не впливають місце проживан­ня власника та місцезнаходження майна. Суб'єктивне пра­во власності є абсолютним правом. Власникові як уповно­важеній особі протистоять усі інші особи, зобов'язані не порушувати його прав.

Отже, зміст права власності становлять права володін­ня, користування і розпорядження майном, а також обо­в'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та ви­падковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обо­в'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що виникають із цього.

Підсумовуючи викладене, можна дати таке визначення права власності як цивільно-правового інституту.

Право власності — це сукупність правових норм, які ре­гулюють відносини, пов'язані з володінням, користуван­ням і розпорядженням власником належним йому май­ном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та інтересів інших осіб.

Які підстави виникнення і припинення права власності?

Право власності набувається і припиняється на підставі певних юридичних фактів. Юридичні факти, з якими за­кон пов'язує виникнення права власності, називаються способами набуття права власності. В науці цивільного права підстави (способи) виникнення права власності ще з часів розквіту римського права прийнято поділяти на пер­винні та похідні. Первинні — коли право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попередніх влас­ників (створення речі або збирання плодів, безгосподарське майно, знахідка, бездоглядні тварини, скарб). Похідні — коли право власності виникає на основі правочинів, здійсне­них між попередніми власниками і набувачем речі (договір купівлі-продажу, дарування, міни, ренти тощо).

Цивільний кодекс України встановлює такі підстави набуття права власності суб'єктами цивільних право­відносин.

• Право власності набувається на підставах, не заборо­нених законом, зокрема з правочинів. Вважається, що пра­во власності набуто правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не вста­новлена судом.

• Право власності на новостворене майно (будівлі, спо­руди, а також інше таке, що створюється нерухоме майно) виникає з моменту завершення створення цього майна, а коли законом встановлена його реєстрація, то з моменту державної реєстрації.

• Право власності на нову річ, яку особа виготовила шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набу­вається власником матеріалу, якщо інше не передбачено законом або договором (коли вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, права влас­ності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобо­в'язана відшкодувати власникові матеріалу завдану шкоду).

• У разі якщо відповідно до закону, місцевих звичаїв чи за наданим власником загальним дозволом, у лісах, водой­мищах і на іншій території допускаються збирання ягід, ловля риби, збирання чи здобування інших речей (привлас­нення загальнодоступних дарів природи}, права власності на відповідні речі набуває особа, що здійснює збирання або здобування.

• Право власності у набувача за договором виникає з мо­менту передачі речей, якщо інше не передбачено договором чи не встановлено законом, а коли договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набу­вача виникає з моменту реєстрації договору (переданням май­на вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання на­бувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки; до

передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно).

• Право власності на іменні цінні папери набувається:

а) при документальній формі випуску — з моменту пере­реєстрації цінних паперів на ім'я нового власника в реєстрі власників іменних цінних паперів;

б) за ордерним цінним папером — з моменту нанесення на цей папір передавального напису — індосаменту.

• Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право влас­ності на неї після закінчення шести місяців з моменту заяв-лення про знахідку міліції або органові місцевого самовря­дування, якщо:

1) не було встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа, яка має право вимагати по­вернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого само­врядування.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних зі знахідкою (зберігання, розшук влас­ника, продаж речі тощо).

• Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання робочої або великої рогатої худоби і про­тягом двох місяців — інших тварин, їхнього власника не було виявлено або він не заявить про своє право на них, право власності на цих тварин переходить до особи, у якої вони перебували на утриманні та в користуванні.

• Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої влас­ник відмовився, набуває права власності на цю річ з мо­менту заволодіння нею.

• У разі виявлення скарбу, що містить речі, які нале­жать до пам'яток історії та культури, вони є власністю дер­жави. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одер­жання від держави винагороди у розмірі до 20 % від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідо­мила міліції або органові місцевого самоврядування про

скарб і передала його відповідному державному органові чи органові місцевого самоврядування.

• Фізична чи юридична особа, що не є власником май­на, але добровільно, відкрито, безперервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як власним протягом 15 років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває пра­ва власності на це майно (набувальна давність). Зокрема, ст. 119 Земельного кодексу України передбачає можливість виникнення права власності за набувальною давністю на земельну ділянку. Право власності за набувальною давні­стю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

• Фізичні та юридичні особи можуть набувати права власності шляхом приватизації державного майна та май­на територіальної громади.

• Юридична особа публічного права набуває права влас­ності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте у власність на підставах, не заборонених законом.

Як згадувалось вище, право власності припиняється та­кож на підставі певних юридичних фактів (відчуження власником свого майна, відмова власника від свого майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власни­ка, знищення майна, реквізиція, конфіскація, ліквідація юридичної особи чи смерть власника, викуп пам'яток історії та культури або викуп майна з метою суспільної необхід­ності). Право власності може припинятися також фізичною чи юридичною загибеллю речі або майна. Фізична загибель речі настає при споживанні (продуктів харчування, сиро­вини, матеріалу), викиданні. Юридична загибель має місце тоді, коли річ вилучається з цивільного обіг.

Що таке право спільної власності?

Майно може належати на праві власності не лише од­ній, а й кільком особам (суб'єктам права власності) одно­часно.

Отже, право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об'єкт.

Коли право спільної власності здійснюють кілька осіб, їх називають співвласниками.

Цивільний кодекс України розрізняє два види спільної власності: часткову і сумісну.

Право спільної часткової власності. Спільна власність вва­жається частковою, якщо договором або законом не передба­чена спільна сумісна власність на майно. У спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену частку (1/2, 2/3, 3/5 і т. ін.) Це є підставою називати такий вид спільної власності спільною частковою. Кожному співвласнику належить частка у праві на спільне майно.

Специфіка часткової власності як особливого виду спіль­ної власності така:

• по-перше, право кожного співвласника не обмежується якоюсь конкретною часткою спільної речі;

• по-друге, об'єктом цього права є річ;

• по-третє, права інших співвласників також поширю­ються на все майно в цілому, тобто ця власність є багатосу-б'єктною;

• по-четверте, кожному співвласнику належить визна­чена частка у праві власності.

Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава або тери­торіальна громада у будь-якому їх поєднанні. Частка у праві спільної часткової власності визначається з урахуванням вкладу в майно кожного зі співвласників, якщо інше не визначено домовленістю між ними чи не встановлено зако­ном. Правовий режим спільної часткової власності визна­чається з урахуванням інтересів усіх її учасників.

Право спільної часткової власності здійснюють співвлас­ники за їх згодою, а за відсутності згоди спір вирішується судом.

Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки, коли поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїми коштами за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку ви­користання спільного майна.

Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій ра­хунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Ця добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

Кожен з учасників спільної часткової власності має пра­во на надання в його володіння та користування тієї части­ни спільного майна в натурі, яка є відповідною до його част­ки у праві спільної власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших учасників, що володіють і користуються майном, відповідної компенсації.

Якщо договір співвласників про порядок користування житловим будинком, земельною ділянкою, іншим нерухо­мим майном посвідчений нотаріально, він є обов'язковим для особи, яка придбає згодом частку у праві спільної част­кової власності на це майно.

Кожен співвласник відповідно до своєї частки зобов'яза­ний брати участь у витратах щодо управління, утримання та зберігання спільного майна, у сплаті податків, зборів, платежів, а також відповідати перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними зі спільним майном.

Кредитор співвласника майна, що перебуває у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може подати звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

Майно, що перебуває у спільній частковій власності, може бути поділене між співвласниками згідно з їх домо­вленістю. У разі недосягнення співвласниками згоди про

спосіб і умови поділу спільного майна або виділу частки майна того зі співвласників, який бажає виділу, спір між співвласниками вирішується судом.

Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільно­го майна укладається у письмовій формі та підлягає нота­ріальному посвідченню.

Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є спільною частковою власністю, надходять до складу спіль­ного майна і розподіляються між співвласниками відповід­но до часток останніх, якщо інше не передбачено угодою між ними.

Право особи на частку в спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

• частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

• річ є неподільною;

• спільне володіння і користування майном неможливі;

• таке припинення не завдасть істотної шкоди інтере­сам співвласника та членам його сім'ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Право спільної сумісної власності. Спільною сумісною власністю є власність двох або більше власників без ви­значення часток у праві власності. На відміну від права спільної часткової власності, право спільної сумісної влас­ності може виникнути тільки на підставах, прямо перед­бачених законом. ^

Суб'єктами спільної сумісної власності можуть бути фізичні чи юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Спільною сумісною власністю є майно, нажите подруж­жям за час шлюбу, якщо інше не передбачено шлюбним

договором, а також майно, набуте в результаті спільної праці членів сім'ї, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними. Співвласники, якщо інше не передбаче­но угодою між ними, спільно володіють і користуються усім майном.

Розпорядження майном, що перебуває у спільній су­місній власності, здійснюється за взаємною згодою всіх співвласників, яка припускається незалежно від того, ким із учасників учинено правочин щодо розпорядження спіль­ним майном.

Учасники спільної сумісної власності мають право упов­новажити одного з них на вчинення правочинів щодо роз­порядження майном. Але згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

У сумісній власності, як і в частковій, право кожного зі співвласників не обмежене якоюсь конкретною частиною спільного майна і поширюється на все майно в цілому. Вод­ночас у сумісній власності, на відміну від часткової, кож­ному зі співвласників до виділу або поділу не належить заздалегідь визначена частка в праві власності на спільне майно. Це основна ознака сумісної власності. Але кредитор співвласника майна, що перебуває у спільній сумісній влас­ності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може подати позов про виділ ча­стки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. В Цивільному кодексі України ця сумісна власність характеризується як власність без визначених часток.

При поділі майна, що перебуває у спільній сумісній влас­ності, передбачається, що частки співвласників є рівними, якщо інше не передбачено домовленістю сторін або не вста­новлено судом, коли для цього є підстави, передбачені за­коном. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності припиняється.

У чому полягає переважне право купівлі частки у спільній частковій власності?

Кожен співвласник має право самостійно розпоряджа­тися своєю часткою в майні, яке перебуває у спільній ча­стковій власності (шляхом укладання договорів купівлі-продажу, дарування, міни, заповіту). Набувачами такої частки можуть бути сторонні особи або інші співвласни­ки. У цих випадках спільна власність не припиняється, оскільки відчужується не конкретна частина майна, а ча­стка у праві спільної власності, тобто відбувається лише зміна суб'єкта цивільних правовідносин. Законодавством встановлено певні гарантії захисту прав співвласників, не заінтересованих у відчуженні частки у спільній власності стороннім особам.

Зокрема, відповідно до Цивільного кодексу України при продажу частки у спільній власності сторонній особі решта її учасників має переважне право купівлі частки, що про­дається за ціною, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів.

Надане співвласникам право переважної купівлі зумов­лене кількома причинами. Насамперед співвласники мо­жуть бути самі заінтересовані у придбанні відчужуваної частини для задоволення своїх матеріальних і культурних потреб. Крім того, їм не байдуже, хто стане новим учасни­ком спільної часткової власності, як виконуватиме обов'яз­ки з утримання спільного майна, користування ним. Але право переважної купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом укладення договорів дарування, міни, до­вічного утримання.

Цивільним кодексом України встановлено також умову здійснення співвласником права переважної купівлі та на­слідки його недодержання. Так, співвласник-продавець зобов'язаний повідомити решту співвласників про намір продати свою частку сторонній особі, вказавши ціну та інші умови продажу. Для передачі заяви співвласнику про намір продати свою частку він може скористатися послугами но­таріальної контори, склавши заяву за такою формою.

Зразок заяви співвласнику про намір продати свою частку

До державної

нотаріальної контори Л° 1 м. Дніпропетровська

Кучеренка Івана Миколайовича, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Щорса, 11, кв. 4

ЗАЯВА

Прошу державну нотаріальну контору на підставі Закону України "Про нотаріат" передати громадянину Ковалю Андрію Петровичу, який мешкає за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. На­бережна, 100, мою заяву такого змісту:

Громадянине Ковалю Андрію Петровичу!

Повідомляю Вас, що я продаю належну мені 1/2 частину у спільній власності на житловий будинок, який знаходиться за ^ адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна, 100, за ЗО 000 [ (тридцять тисяч)гривень.

Згідно з Цивільним кодексом України, Ви як співвласник маєте право переважної купівлі моєї частки, а тому прошу Вас не пізніше одного місяця від дня отримання цього оповіщення по­відомити в державну нотаріальну контору № 1 м. Дніпропетров­ська про свій намір чи відмову придбати вказану частку будинку за ЗО 000 (тридцять тисяч) гривень.

У разі неотримання від Вас відповіді після закінчення вказа­ного строку належна мені 1/2 частка у спільній власності буде продана сторонній особі.

м. Дніпропетровськ, 20 серпня 2003 р. Підпис (Кучеренко ЇМ.)

Якщо співвласник відмовився від переважного права ку­півлі на визначених умовах або протягом одного місяця (а щодо рухомого майна — протягом 10 днів) не повідомив про своє рішення, продавець може продати свою частку будь-якій особі. Можлива ситуація, коли кілька співвласників виявлять бажання придбати частку в спільній власності. Тоді продавець має право вибору покупця з числа всіх• співвласників.

При передачі частки з порушенням переважного права купівлі співвласник протягом одного року може звернути­ся до суду з позовом про переведення на нього прав та обо­в'язків покупця й перерахувати на депозитний рахунок суду всі суми, які за договором має сплатити покупець. Переда­ча співвласникам переважного права купівлі частки іншим особам не допускається.

Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо домовленістю сторін не передбачено інше, а момент переходу частки за договором, який підлягає нотаріально­му посвідченню або державній реєстрації з моменту цього посвідчення чи реєстрації.

Які особливості права власника житлового будинку та квартири?

Одним із найпоширеніших об'єктів права спільної влас­ності є житловий будинок та квартира. Житловим будин­ком визначається будівля капітального типу, спору­джена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативними актами, і призначена для по­стійного в ній проживання. До складу будинку входять усі господарсько-побутові будівлі (сараї, гаражі тощо), що обслуговують житловий будинок і розташовані на одній з ним земельній ділянці. Ця земельна ділянка називається садибою. У разі відчуження житлового будинку, якщо інше

не передбачено договором або законом, вважається, що ра­зом з ним відчужується уся садиба. Право власності на жит­ловий будинок підлягає державній реєстрації.

Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, придатне для постійного у ньому проживання однієї особи або однієї сім'ї, і таке, що відповідає передба­ченим у законі санітарно-технічним вимогам. Власни­кові квартири у багатоповерховому будинку разом з житло­вим приміщенням та елементами благоустрою в цьому при­міщенні, яке йому належить за правом приватної власності і яке він займає під квартиру, належить також частка у праві власності на спільне майно будинку. Зокрема, до спільного майна будинку належать опорні конструкції бу­динку, механічне, електричне, сантехнічне та інше облад­нання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, призна­чені для забезпечення потреб усіх мешканців будинку та власників нежитлових приміщень. Власник квартири не має права відчужувати свою частку у праві власності на спільне майно будинку, а також вчиняти інші дії, які мають на­слідком передачу цієї частки окремо від права власності на квартиру.

Власник житлового будинку та квартири має право во­лодіти ним, використовувати його та розпоряджатися ним на свій розсуд. Зокрема власник квартири може відчужу­вати квартиру цілком або в частині (окремі житлові при­міщення), віддавати її в заставу, не запитуючи згоди на це інших власників квартир у багатоквартирному будинку чи у товариства власників квартир. Він може здавати частину житлового приміщення чи усю квартиру в найм або в без­коштовне користування для проживання іншим особам на підставі договору чи закону. На свій розсуд власник квар­тири може також здійснювати зміни у квартирі, за умови, що ці зміни не завдадуть матеріальної або моральної шкоди іншим власникам квартир та не суперечитимуть санітарно-технічним правилам і правилам експлуатації будинку. Влас-

ник не має права використовувати квартиру для промисло­вого виробництва. Відчуження або застава житлового бу­динку чи квартири, в яких проживають або мають частку в праві спільної власності на квартиру неповнолітні члени сім'ї власника, допускається тільки за згодою органів опі­ки та піклування.

Слід підкреслити, що власником невикупленої кварти­ри у будинку, що належить житлово-будівельному або жит­ловому кооперативу, є відповідно житлово-будівельний або житловий кооператив.

Крім того, власники квартир для забезпечення експлуа­тації багатоквартирного будинку, користування квартира­ми та своїм спільним майном можуть створювати товари­ство власників квартир (житла).

Створене товариство діє згідно із законом та своїм стату­том і є юридичною особою. Кожний власник квартири, у тому числі учасник спільної часткової та спільної сумісної власності, може бути членом товариства власників квартир.

Товариство здійснює управління спільним майном жит­лового будинку та території, що до нього належить, стежить за виконанням зобов'язань власників квартир щодо оплати витрат на збереження та на утримання будинку, організує в разі необхідності капітальний ремонт житлового будин­ку. У межах повноважень, визначених статутом товариства, товариство власників квартир може представляти кожного з власників квартир.

Що означає право власності на землю?

У ст. 14 Конституції України зазначено: земля є основ­ним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантуєть­ся. Це право набувається і реалізується фізичними та юри­дичними особами, державою та територіальними громада­ми відповідно до закону.

Земля як об'єкт права власності — це площа землі, яка включає ґрунт, замкнені водойми, багаторічні на­садження, що знаходяться на ній. Розмір і територіальні межі ділянки, що перебуває у власності відповідної фізич­ної чи юридичної особи, а також порядок її надання вста­новлюються Земельним кодексом України. Право власності на землю підлягає державній реєстрації і виникає з момен­ту такої реєстрації.

Право мати землю у власності належить фізичним осо­бам, які є громадянами України. Громадяни України набу­вають права власності на земельні ділянки на підставі:

• придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, інших правочинів;

• безоплатної передачі з земель державної і комуналь­ної власності;

• приватизації земельних ділянок, які надавались ра­ніше їм у користування;

• прийняття спадщини;

• виділення в натурі (на місцевості) належної частки (паю).

. Крім того, відповідно до ст. 119 Земельного кодексу України, громадянин, який добросовісно, відкрито та без­перервно користується земельною ділянкою протягом 15 ро­ків, але не має документів, що посвідчують право на цю земельну ділянку, можуть звернутися в орган державної влади чи місцевого самоврядування з клопотанням про пе­редачу її у власність або надання в користування. Розмір цієї земельної ділянки визначається в межах норм, визна­чених Земельним кодексом. У цьому разі право власності на земельну ділянку набувається за набувальною давністю.

За іноземними фізичними особами, а також особами без громадянства та іноземними юридичними особами право власності на землю визнається лише у випадках, передба­чених законом.

Власник земельної ділянки має право використовувати її на власний розсуд, відповідно до цільового призначення, без будь-яких обмежень закладати на ній сади, виноград­ники, пасіки. Він має право вільно користуватися загаль-нопоширеними корисними копалинами, торфом, лісовими угіддями, водними об'єктами, прісними підземними вода­ми, а також споруджувати межові знаки, огорожі (але за погодженням із власниками сусідньої земельної ділянки).

Одночасно власник зобов'язаний здійснювати комплекс заходів з охорони землі, використовувати земельну ділян­ку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології вироб­ництва, не погіршувати екологічної ситуації, а також до­тримуватися правил добросусідства з власниками і кори­стувачами сумісних земельних ділянок.

Власник земельної ділянки набуває права власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно, яке міцно з'єднано або із землею безпосередньо, або з інши­ми будівлями та спорудами, якщо останні не станов­лять частини іншого нерухомого майна. Необхідно під­креслити, що право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, сані­тарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим при­значенням.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівни­цтво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Однак на вимогу власника (користувача) земельної ділян­ки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не пору­шує права інших осіб.

У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істот­ного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'я­зати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови неможливе або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила са­мочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попередньо­го стану.

При відчуженні будівлі або споруди разом з ними пере­ходить і право власності на земельну ділянку, на якій вони знаходяться і яка належить власникові, без зміни її цільо­вого призначення та у розмірах, визначених договором.

У разі відчуження будівлі або споруди, розташованої на ділянці, наданій власникові цих забудов на праві користу­вання, разом з ними переходить і право користування тією частиною земельної ділянки, на якій розташоване зазначене нерухоме майно і яка необхідна для його обслуговування.

Викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності може здійснюватись у порядку, визначеному судом. Рішен­ня про такий викуп приймається судом за позовом відпо­відного органу держави. Автономної Республіки Крим та територіальної громади. Власник землі має бути не пізніше ніж за один рік до вчинення позову письмово сповіщений про такий викуп.

Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються домовле­ністю з власником ділянки, а в разі спору — судом. При визначенні викупної ціни суд включає до неї ринкову вар­тість ділянки і нерухомого майна, що знаходиться на ній, та всі збитки, завдані власнику викупом земельної ділянки (у тому числі втрачену вигоду), які він несе у зв'язку з до­строковим припиненням своїх зобов'язань перед третіми особами.

За домовленістю з власником йому замість ділянки, що викуповується, має бути надана органом, який вчинив по­зов про викуп земельної ділянки, інша ділянка із зараху­ванням її вартості до викупної ціни.

Які є засоби цивільно-правового захисту права власності?

Захист і охорона права власності є однією з найголов­ніших функцій держави. Держава забезпечує захист пра­ва усіх суб'єктів права власності (ст. 13 Конституції України). Кожен має право володіти, користуватися і роз­поряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути про­типравне позбавлений права власності (ст. 41 Конституції України).

Ці положення основного закону щодо охорони права власності набули розвитку і втілення в Цивільному кодексі України. Головна мета цивільно-правового захисту — від­новлення порушеного права, відновлення попереднього май­нового стану особи, права якої було порушено.

Захист права власності здійснюється в позовному поряд­ку судом, третейським судом, а у випадках, передбачених законом, — органами державної влади, місцевого самовря­дування.

Судовий захист права власності здійснюється шля­хом розгляду справ за такими позовами:

• про визнання права власності на майно (власник май­на може подати позов про визнання його права власності, коли це право оспорюється або не визнається іншою осо­бою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності);

• про витребування майна з чужого незаконного володін­ня чи відшкодування його вартості, про усунення різних порушень права власності;

• про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

• про визначення порядку володіння, користування та розпорядження майном, що є спільною власністю;

• про визнання недійсними правочинів про відчуження майна;

• про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування, що порушують право власності (власник майна, права якого порушені внаслідок таких дій, має право вимагати відновлення того станови­ща, яке існувало до видання цього акта; у разі неможли­вості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди);

• про переведення прав та обов'язків покупця за догово­ром купівлі-продажу, укладеним учасником спільної част­кової власності щодо своєї частки з порушенням права іншо­го учасника цієї спільної власності на переважну купівлю;

• про передачу в приватну власність майна, яке за зако­ном підлягає відчуженню (ст. 1 Закону України "Про при­ватизацію державного житлового фонду" та ін.);

• про визнання недійсними правочинів про відчуження квартир з громадського житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання цього приміщен­ня у власність, або переведення на нього прав та обов'язків набувача за цим правочином;

• про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих особі порушенням її права власника (включаючи неодержані доходи);

• про виключення майна з опису тощо,

Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяють речові та зобов'язально-правові цивільно-правові засоби захисту.

До речових позовів належать'.

• вимоги про витребування майна власником із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов);

• вимоги власника щодо усунення порушень права влас­ності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов);

• вимоги власника про визнання права власності.

Зобов'язально-правові позови базуються, як правило, на договорах, але можуть ґрунтуватись і на позадоговірних

зобов'язаннях. До зобов'язально-правових позовів належать позови:

• про визнання правочинів недійсними;

• відшкодування збитків, які настали внаслідок неви­конання чи неналежного виконання договору;

• повернення речей, які були надані у володіння (за до­говором схову, застави, перевезення);

• повернення безпідставно набутого чи збереженого май­на та ін.

Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника, а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві договорів (оренда, схов, застава).

Цивільний кодекс України передбачає також захист права на володіння осіб, які не є власниками, але відкрито, безперервно і добросовісно володіють чужим майном як своїм. Їм надається захист проти третіх осіб, які не є влас­никами майна або не мають права на володіння через інші законні підстави.

Який позов називають віндикаційним?

Віндикаційний позов є найважливішим цивільно-право­вим засобом захисту права власності. В юридичній літера­турі під віндикаційним позовом традиційно розуміють ви­могу власника, що не володіє, до незаконного володільця про витребування свого майна в натурі. Цей позов був відо­мий ще в римському цивільному праві (иіпсіісо — вимага­ти, асііо геі иіпсіісаііо — віндикаційний позов).

У Цивільному кодексі України — віндикаційний позов виражається такою формулою: "Власник має право ви­требувати своє майно від особи, яка незаконно, без відпо­відної правової підстави заволоділа ним".

Сторонами у віндикаційному позові виступають власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватись

і розпоряджатись річчю, але вже фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовіс­ний, так і недобросовісний). Тобто змістом віндикаційного позову є витребування саме тієї речі, яка вибула із законно­го володіння власника.

Віндикаційний позов характеризується такими озна­ками:

• позов може бути вчинений лише стосовно індивідуаль-но-визначених речей (вкрадений автомобіль, загублена па­расолька тощо). Якщо в конкретному випадку є можливість виділити річ з родовими ознаками з маси однорідних речей (наприклад, вкрадена цибуля залишалася ще в мішках, цегла з вантажівки ще не розвантажена тощо), то можлива і її віндикація;

• річ, власником якої є позивач, перебуває у володінні відповідача;

• власник може вимагати повернення свого майна лише в тому разі, якщо інша особа володіє його майном незакон­но. Якщо володілець володіє чужим майном на законних підставах (наприклад, в органах внутрішніх справ збері­гається майно, вилучене на законних підставах, майно, яке є речовим доказом у справі), то власник не може витребува­ти свою річ з такого володіння шляхом подання віндика­ційного позову;

• захищати своє право власності віндикаційним позовом власник має можливість лише в тому разі, коли майно збе­реглося в натурі;

• майно, яке перебуває у незаконного володільця, підля­гає безумовному вилученню і повертається власнику, якщо володілець виявився незаконним, недобросовісним.

Незаконний володілець може бути як добросовісним, так і недобросовісним. У недобросовісного володільця, тобто у набувача, який самовільно заволодів чужим майном, вкрав або присвоїв річ, або, набуваючи річ, знав неправомірність

її придбання, власник має право в усіх випадках витребу­вати своє майно.

Вирішуючи питання про добросовісність чи недобро­совісність набувача, суд повинен врахувати всі конкретні обставини, за яких здійснювалося вчинення правочину:

місце, час, предмет, ціна та інші умови. Так, якщо відпо­відач придбав у незнайомої особи вночі в аеропорту за пів­ціни золоту обручку, то, звичайно, в нього була можливість передбачити, що обручка може виявитися краденою.

У добросовісного незаконного володільця, тобто в осо­би, яка не знала і не повинна була знати про те, що особа, у якої придбано майно, не мала права його відчужувати (наприклад, купівля у комісійному магазині), витребувати майно можна не завжди.

У добросовісного володільця власник має право витре­бувати майно в тому разі, якщо майно: було загублене влас­ником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, без їхньої волі іншим шляхом.

При витребуванні майна у недобросовісного набувача власник має право вимагати повернення або відшкодуван­ня усіх доходів, що їх особа набула або могла набути за весь час володіння; від добросовісного набувача — усіх доходів, що він їх набув або мав би набути з часу, коли дізнався або повинен був дізнатися про незаконність володіння чи отри­мав повістку за позовом власника про повернення майна.

Володілець — як добросовісний, так і недобросовісний — у свою чергу має право вимагати від власника відшкоду­вання здійснених необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи на майно.

Зразок віндикаційного позову про витребування майна власником від добросовісного набувача

До Кіровського місцевого районного суду М.Дніпропетровська

Позивач:

Костенко Ігор Павлович, який мешкає за адресою ...

Відповідач:

Міщенко Анатолій Іванович, який мешкає за адресою ...

ПОЗОВНА ЗАЯВА

У липні 2004 р. мною був куплений у магазині "Електрон" по вул. Щорса, 4, переносний магнітофон "Ореадна" № 1145102. Даний магнітофон перебуває у моїй власності з моменту вчинення договору купівлі-продажу і знаходився в моїй квартирі за адре­сою: м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, 15, кв. 10.

У серпні 2003 р. я передав магнітофон для тимчасового кори­стування своєму другові Марченку Андрію Петровичу, який 24 серпня 2004 р. забув його на дискотеці, яка знаходиться за ад­ресою м. Дніпропетровськ, пр. Карла Маркса, 6 а. Таким чином, магнітофон вибув з моєї власності поза моєї волі.

У даний час мені стало відомо, що спірне майно перебуває у володінні відповідача.

Моє звернення до відповідача розв'язати спір мировою угодою та передати мені майно, що належить мені на праві власності, відповідачем відхилено. Останній заявив, що магнітофон йому подарований на День народження.

Моє право на спірне майно підтверджується паспортом № 114 на магнітофон "Ореадна" із зазначенням дня купівлі-продажу, комплектуючими деталями, що видаються до нього, чеком про сплату вартості магнітофона.

Наявність спірного майна у відповідача документально не підтверджується.

Відповідно до ст. 388 Цивільного кодексу України

ПРОШУ:

1. Зобов'язати відповідача передати належний мені на праві приватної власності магнітофон "Ореадна" № 1145102.

2. На підтвердження викладеного визвати у судове засідання таких свідків:

— Харченка Андрія Петровича — м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, 3, кв. 7;

— Кушніра Семена Павловича — м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, 3, кв. 15.

Додаток:

1. Паспорт на магнітофон "Ореадна" № 1145102.

2. Чек магазину про сплату вартості магнітофона від 18 липня 2004 р.

3. Докази про наявність відповідного майна у відповідача.

4. Копія позовної заяви

5. Квитанція про сплату державного мита.

25 вересня 2004 р. Підпис (Костенко І.П.)

Який позов називають негаторним?

Права та інтереси власника можуть бути порушені не тіль­ки позбавленням права володіння річчю. Як відомо, власнику, крім права володіння, належить також право користування та право розпорядження річчю. Ці права власника теж мо­жуть бути порушені. Можливі випадки, коли власник здій­снює своє право володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею. Наприклад, особа самовільно зайняла те чи інше нежитлове приміщення будин­ку. У цьому разі власник продовжує володіти будинком, але йому перешкоджають самовільно користуватися зайнятою частиною будинку, а це може перешкоджати власнику здій­снювати і право розпорядження. Отже, власник може звер­нутися до суду з позовом про усунення порушень його права. Цей позов називається негаторним (асїіо пе^аіогіа).

Відповідно до Цивільного кодексу України формула не-гаторного позову набуває такого вигляду: "Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном".

Негаторний позов характеризується такими ознаками:

• на відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди у користуванні на­лежним йому майном (будинком, земельною ділянкою, ав­томобілем тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за зако­ном майном, маючи це майно у своєму володінні. Напри­клад, трапляються випадки, коли після передачі земельних ділянок у власність чи в оренду громадянам, власники не дозволяють новим власникам (орендарям) користуватися земельними ділянками відповідно до їх призначення, ство­рюють перешкоди в земельному користуванні;

• суттю вимог позивача за негаторним позовом є усунен­ня порушення, яке триває і має місце на момент звернення до суду;

• власник має право усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб мають неправомірний характер. Так, власник може вимагати від суду прибрати будівельні мате­ріали, якщо вони заважають користуватися автомобілем (не­можливо виїхати з двору).

З вимогами про усунення порушень у користуванні май­ном у більшості випадків звертаються громадяни. Це пояс­нюється тим, що, як правило, перешкоди, які створюють треті особи, є наслідком кримінальних чи адміністратив­них діянь (самовільне будівництво, самоуправство, зловжи­вання владою чи посадовим становищем).

Негаторним позовом може бути також вимога про ви­ключення майна з опису. З такою вимогою може звернутись до суду як безпосередній власник майна, так і особа, яка володіла ним на підставі закону чи договору (отримала в заставу, на охорону).

Що означає термін "володіння" як окремий цивільно-правовий інститут речового права?

Радянське цивільне законодавство і цивільне законодав­ство України до прийняття Цивільного кодексу України не знали таких правових інститутів: володіння як окремий цивільно-правовий інститут; сервітути, або право обмеже­ного користування чужою річчю чи майном; емфітевзис і суперфіцій як правові форми користування чужою землею.

Проте Закон України "Про власність", прийнятий ще .7 лютого 1991 р., уже допускав певну можливість користу­вання чужим майном. Так п. 6 ст. 4 проголошує, що "...влас­ника може бути зобов'язано допустити обмежене користу­вання його майном іншими особами". Таке право є ніщо інше, як речове право користування чужим майном (річчю), яке у римському цивільному праві дістало назву "сервітути".

Нові правові інститути, які є складовими Цивільного кодексу України, значно розширюють можливість цивіль­но-правового регулювання відносин у нашій державі.

Нижче зміст названих цивільно-правових інститутів розкрито відповідно до Цивільного кодексу України.

У римському праві (як і в Цивільному кодексі України) поняття володіння (р088езіо) має двояке значення:

1) самостійний правовий інститут, незалежний від пра­ва власності;

2) одна з правомочностей власника.

У першому значенні мається на увазі саме володіння, а в другому — право володіння. Однак ці поняття іноді ото­

тожнюють: володільця не відрізняють від власника, а влас­ника від володільця. Разом з тим такі різні правові кате­горії змішувати не можна. Слід завжди пам'ятати: володі­лець — це фактичний володар речі незалежно від наявності права на неї, власник — фактичний володар речі й має право власності на неї. Ми будемо розглядати "володіння" як цивільно-правовий інститут, де про право не згадується, тобто йдеться про фактичну наявність речі у майні воло­дільця, яку він вважає своєю.

Володіння слід чітко відрізняти від права власності. Володіння власника, як уже зазначалося, є лише одним із елементів права власності, одна з головних його правомоч­ностей. Якщо в однієї речі поєднується володілець і влас­ник, то володіння є лише істотною частиною цього права. Якщо володілець і власник не збігаються в одній особі, то відповідно є окремий цивільно-правовий інститут, значен­ня якого полягає в юридичних наслідках володіння, або держання. Отже, володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Суб'єктами володіння можуть бути ті ж фізичні і юри­дичні особи, які можуть бути суб'єктами права власності. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

Об'єктом володіння може бути майно, здатне бути об'єк­том права власності.

Для виникнення володіння необхідне поєднання двох елементів — фактичної наявності речі у майні конкретної особи і щоб ця особа вважала цю річ своєю. Для припинен­ня володіння достатньо втратити один із цих двох елементів.

Право володіння виникає на підставі договору з власни­ком або особою, якій майно було передане власником (на­приклад, майно отримане у володіння за договором орен­ди), а також на інших підставах, встановлених законом. Наприклад, особа добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти майном протя­гом певного строку (набувальна давність).

Право володіння припиняється у разі:

• відмови володільця від володіння майном;

• витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

• знищення майна.

Захист володіння майном має специфічні характерні риси, властиві тільки йому. Як зазначалося вище, фактич­не володіння вважається правомірним доти, доки інше не буде встановлено судом. Таким чином, володільницький захист не потребує доведення права, оскільки самого права може не бути. Це передусім спрощений і полегшений спосіб захисту порівняно з так званим петиторним захистом, який потребує доведення права. Володільницький захист потребує тільки доведення самого факту володіння і факту його порушення. При доведенні цих двох фактів володіль­цю і надається захист.

Володілець має право захищати своє майно від будь-якої особи, що самоправне ним заволоділа, у тому числі від влас­ника чи від особи, яка має інші права на майно, якщо су­дом не визнано право останніх на це майно. Володілець має право вимагати будь-яких порушень свого володіння, навіть якщо ці порушення і не були пов'язані з втратою реального володіння майном.

Незаконне недобросовісне володіння не захищається. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно поверну­ти майно особі, яка має на це майно право власності чи інше право, передбачене договором чи законом, або яка є добросо­вісним володільцем цього майна. У разі невиконання недо­бросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована осо­ба має право подати позов про витребування цього майна.

Що означає право обмеженого користування чужими речами (сервітути)?

Право обмеженого користування чужими речами (май­ном) — сервітути — склалося ще в часи Стародавнього Риму і було рецепійовано пізніше іншими правовими системами. Тепер це досить усталений цивільно-правовий інститут у країнах з розвинутою ринковою економікою. Його доцільність і практична необхідність доведені багатовіко­вим застосуванням. Нині цей цивільно-правовий інститут речового права передбачається і в Цивільному кодексі України.

Спочатку сервітути виникли щодо користування земель­ними наділами. Часто певний земельний наділ позбавлений переваг, які має сусідній наділ. Наприклад, на сусідній ділянці є водоймище, якого немає на цій земельній ділянці. Проте вода необхідна для зрошування. Отже, земельний наділ, на якому немає водоймища, позбавлений переваг, які має сусідня земельна ділянка. Власник першого наділу зму­шений вдаватися до допомоги власника сусіднього земель­ного наділу, який має воду.

Якщо сусіди мали добрі стосунки між собою, то проблем з водою не виникало. Проте так могло тривати до першої сутички між ними, після чого власник земельного наділу з водою міг заборонити сусіду користуватись його водою. Став необхідний більш надійний правовий засіб задоволення потреб одного земельного наділу за рахунок переваг іншо­го. Такий засіб було знайдено шляхом встановлення не до­говірного права, а речового, причому на користь власника земельного наділу, що потребує певного задоволення своїх потреб за рахунок сусіднього. Речове право обмеженого користування чужою землею уже не залежало від волі влас­ника земельного наділу, що надає такі послуги. Так виник­ли спочатку земельні сервітути. Об'єктом сервітутного пра­ва була саме земля, причому чужа.

У земельних сервітутах обов'язково передбачаються два земельних наділи, з яких один обслуговує інший. Це право може полягати в праві користуватися водою із водоймища, у праві проїзду чи проходу по чужій землі, що належить іншій особі, у праві прокладати трубопроводи чи інші лінії сполучення по чужій землі, у праві прокладати лінії пере­дач, дороги тощо, у праві випасу худоби на чужих луках.

Сам термін "сервітут" походить від латинського слова "зегуіге", що означає — обслуговувати. Земельну ділянку, яка надає певні послуги іншій земельній ділянці, прийнято називати обслуговуючою. Земельна ділянка, яка потребує певних послуг і які їй надаються, називається пануючою.

Власник обтяженої сервітутом земельної ділянки має терпіти ці обмеження, якщо вони навіть йому на шкоду.

Відповідно до Цивільного кодексу України право кори­стування чужим майном (сервітут) може бути встановлено щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земель­ний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволен­ня потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені в інший спосіб.

Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусід­ньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визна­ченій особі (особистий сервітут).

Сервітутним відносинам притаманні такі спе­цифічні риси:

• сервітутне право — речове, а не договірне право. Це означає, що суб'єкт сервітутного права зберігає його і в тому разі, коли власник обслуговуючого земельного наділу зміниться. Новий власник земельного наділу не може за­боронити суб'єкту сервітутного права користуватися його землею;

• земельний сервітут не обмежений будь-яким строком, як і будь-яке інше речове право. Ця стабільність на користь суб'єкта сервітутного права, а не власника обслуговуючого земельного наділу, який має терпіти обтяження сервітутом;

• сервітут обмежує право власності на земельний наділ власника обслуговуючої ділянки. Це ж правило стосується й особистих сервітутів, у яких об'єктом сервітуту є не зем­ля, а інше майно (садиба, кімната, автомобіль та ін.);

• зміна суб'єктів права власності як обслуговуючого, так і пануючого земельних наділів не припиняє сервітутного права. Однак це правило не стосується особистих сервітутів;

• сервітут не може бути самостійним об'єктом цивіль­но-правових правочинів чи договорів. Земельний сервітут може відчужуватися лише разом із земельним наділом. Особисті сервітути відчужуватися взагалі не можуть;

• на відміну від інших речових прав сервітут — це пра­во користування чужою річчю, обмежене об'єктом: право проїзду, проходу пішки, прогону худоби, прокладення тру­бопроводу тощо. Користування поза межами сервітуту за­боронено;

• суб'єкт сервітутного права має лише право користу­вання, а не володіння і розпорядження;

• право обмеженого користування може бути встанов­лено також на інше рухоме і нерухоме майно. Особисті сер­вітути відрізняються від земельних об'єктом, суб'єктом і строком. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі; суб'єкт земельного сервітуту — власник паную­чого земельного наділу (незалежно від того, хто ним був), суб'єкт особистого сервітуту — саме та особа, на користь якої він був встановлений.

Речове право припускає такі види особистих сервітутів:

узуфрукт і узус.

Узуфрукт — речове право певної особи, користуватися і вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни Ті субстанції. Наприклад, узуфрукт встановлений запові­том, яким батько призначив сина спадкоємцем садиби, а на користь своєї дружини (матері спадкоємця) встано­вив сервітут на половину житлового будинку. Це озна­чає, що після смерті батька, власником садиби стає син,

але його право власності обмежується рівно на половину житлового будинку на користь матері, яка має право довічно (поки жива) одержувати можливі прибутки від здавання в найом кімнат. Після смерті матері право сина поновлюється в повному обсязі.

Узус —речове право користування чужою річчю без отримання прибутків. Узуарій може лише користувати­ся чужою річчю, проте не має права на плоди від неї. Узус відрізняється від узуфрукта значно меншим обсягом прав. Наприклад, члени сім'ї власника помешкання, які про­живають разом з ним, мають право на користування цим приміщенням. Член сім'ї власника помешкання втрачає право на проживання у ньому в разі його відсутності без поважних причин понад один рік,

Перехід права власності на житловий будинок або квар­тиру для іншої особи не є підставою для припинення права користування житловим приміщенням членам сім'ї попе­реднього власника, яке у них існувало.

Отже, сервітут — це право обмеженого користування чужими речами (майном) певною мірою. Таке право може бути встановлено на користь власника сусідньої земель­ної ділянки (земельні сервітути) або на користь певної особи (особисті сервітути).

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його вста­новлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому для реєстрації нерухо­мого майна. Зміст права земельного сервітуту, види серві­ тутів, порядок встановлення, дії та його припинення деталь­но визначає глава 16 Земельного кодексу України.

У разі недосягнення домовленості про встановлення сер­вітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, що вимагає встановлення сервітуту.

Необхідно підкреслити, що власник майна, обтяженого сервітутом, має право — якщо інше не передбачено зако­ном, вимагати від суб'єкта сервітутного права, в інтересах якого встановлено сервітут, відповідної плати за користу­вання майном.

Сервітути припиняються у разі:

• поєднання в одній особі суб'єкта сервітутного права і власника майна, на яке встановлено сервітут;

• відмови суб'єкта сервітутного права від подальшого використання сервітуту;

• закінчення строку, на який встановлено сервітут;

• невикористання сервітуту протягом трьох років;

• смерті особи, на користь якої було встановлено особи­стий сервітут;

• відповідного рішення суду.

Сервітутні права захищаються тими ж речовими право­вими засобами, що і право власності. Суб'єкт сервітутного права може захищати своє право також від посягань влас­ника майна, обмеженого сервітутом.

Що таке право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)?

У Цивільному кодексі України набув поширення і такий цивільно-правовий інститут, як право користування чужою землею для сільськогосподарського виробництва (емфітев­зис). Він вигідний і зручний тим, що коли власник землі не бажає втрачати право власності на землю, але й сам не має можливості обробляти її, то в такому разі він може переда­ти її в довгострокове користування іншим особам на підставі речового права. Часто до цього цивільно-правового інститу­ту вдаються великі землевласники, які самі не спроможні обробляти свою землю і разом з тим не бажають позбавля­тися права власності на неї. У таких випадках можна, зви­чайно, передати землю в оренду. Але оренда землі — це до­говір, який у будь-який час може розірвати одна зі сторін. Для користувачів необхідний більш надійний спосіб кори­стування, який би меншою мірою залежав від свавілля зем­левласника. Таким інститутом і став емфітевзис — пра­во користування землею для сільськогосподарських потреб.

Отже, емфітевзис — це довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується, право використання чужої зе­мельної ділянки для сільськогосподарських потреб. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарського виробництва (користувач).

Емфітевзис має певні правові особливості. Це довгостро­кове право. Емфітевзис укладається, як правило, на неви-значений строк, але може бути укладений і на певний строк. При укладенні договору на невизначений строк, кожна зі сторін може відмовитися від договору, повідомивши про це другу сторону не менш як за один рік до такої відмови.

Це право відчужуване, тобто емфітевт у будь-який час може продати чи в будь-який інший спосіб відчужувати це право користування землею. Слід підкреслити, що відчу­жується не земля (емфітевт не має права розпоряджатися землею), а саме право користування землею. При продажу права користування землею користувач зобов'язаний своє­часно сповістити про це власника землі. Якщо продаж пра­ва користування буде здійснено без сповіщення про це влас­ника земельної ділянки, останній має право вимагати через суд визнання продажу недійсним. При відчуженні емфітев-зису емфітевтом третім особам власник землі має право на визначену договором частину від ціни продажу (процент).

Власнику землі належить переважне перед іншими пра­во викупу права користування. Він має право вимагати від емфітевта використання землі за призначенням, обумовле­ним у договорі. Власнику належить також право на винаго­роду за використання землі. Розмір винагороди, її форма, умови, порядок та строки виплати визначаються договором.

Користувач земельної ділянки зобов'язаний виплачувати її власнику обумовлену винагороду за користування нею, а також здійснювати інші платежі, пов'язані з користуванням землею, та справляти встановлені щодо неї повинності. Він зобов'язаний використовувати землю відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.

Емфітевзис припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; закінчен-' ня строку, на який було надано право користування; вику­пу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; рішення суду.

Виникнення і становлення цивільно-правового інститу­ту права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) відбувалися так само, як і попереднього — емфітевзису. Він набув широкого застосування у містах, де землі для будівництва мало, а міські власті на бажають втрачати право власності на неї. Такі землі, на які право власності належить міській владі, вона передає в дов­гострокове користування забудівельнику на засадах супер-фіція. Тобто власник земельної ділянки передає ділянку або її частину в користування фізичній чи юридичній особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культур­них, житлових та інших споруд і будівель безплатно або за обумовлену плату.

Отже, власник нерухомого майна (будівлі або спору­ди), що побудоване на земельній ділянці, переданій йому в користування — суперфіцій, має довгострокове, відчу­жуване і таке, що успадковується, право на користу­вання цією ділянкою.

Суперфіцій може бути встановлено законом, договором або заповітом на визначений або невизначений строк. Зе­мельна ділянка, передана у суперфіцій, може бути викори­стана лише для забудови. Власник землі переданої для за­будови, має право на плату за користування нею. Якщо земля забудована промисловими об'єктами, договором мо­жуть бути передбачене право власника землі на частину доходу землекористувача.

Перехід права власності на земельну ділянку до інших осіб не припиняє суперфіція. Водночас право власності на побудовані на чужій землі будівлі та споруди належить суперфіціарію. При переході права власності на нерухоме майно від суперфіціарія до інших осіб, останні набувають також права користування відповідною земельною ділян­кою на тих самих умовах і в тому самому обсязі, що й попе­редній власник нерухомого майна — колишній суперфі-ціарій.

У разі припинення суперфіція право на нерухоме май­но, що залишилося на земельній ділянці, визначається до­мовленістю між власником ділянки і власником нерухомо­го майна. За відсутності такої угоди наслідки припинення права користування ділянкою визначає суд.

Власник земельної ділянки має право вимагати від влас­ника нерухомого майна його знесення та приведення ділян­ки до стану, в якому вона перебувала до встановлення су­перфіція. Коли знесення будівлі або споруди, що знаходи­ться на земельній ділянці, забороняється законом (житлові будинки, пам'ятки історії та культури тощо) або є нераціо­нальним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі чи споруди порівняно з вартістю відведеної під них землі, суд може з урахуванням підстав припинення користування земельною ділянкою та за наявності відповідної вимоги сторін:

а) визнати право власника нерухомого майна на при­дбання права власності на земельну ділянку, на якій знахо­диться нерухоме майно, або право власника землі на при­дбання нерухомого майна, що залишилось на земельній ділянці;

б) визначити власнику нерухомого майна умови кори­стування земельною ділянкою на новий строк.

Суперфіцій може бути припинений: поєднанням в одній особі власника землі та землекористувача; закінчен­ням строку договору, яким встановлено суперфіцій; судо­вим рішенням; невикористанням суперфіція протягом трьох років.

Емфітевзис і суперфіцій захищаються тими ж цивільно-правовими засобами, що і право власності. Вони можуть захищатися також від власника землі, на яку встановлено емфітевзис і суперфіцій.

Тепер, коли земля в Україні стала об'єктом цивільно-правових відносин, право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб та право користування чужою землею для забудови набувають дуже важливого значення.

Книга четверта ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Цивільне право не регулює безпосередньо творчу науко­во-технічну, літературну та іншу діяльність. Процес науко­во-технічної і художньої творчості залишається за межами дії його норм.

Цивільне право традиційно виконує функції визнання авторства на вже створені творчі результати, встановлює їх правовий режим, матеріальне і моральне стимулювання та захист їх авторів. Разом з тим норми сучасного цивільного права регулюють відносини з організації (на підставі дого­ворів) створення, передачі та використання нових досягнень у галузі науково-технічної, художньої та іншої творчої ді­яльності.

Норми цивільного права сприяють підвищенню культур­ного рівня суспільства, охороні прав та інтересів творців наукових і літературно-художніх цінностей. У свою чергу, право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, селекційні досягнення, товарний знак та ін. забезпечує вирішення таких важливих завдань, як прискорення науково-технічного прогресу, підвищення ефективності виробництва, якості та конкурентоспро­можність продукції.

Конституція України визначила правові засади розвит­ку будь-якого виду творчості, раціонального використання її результатів та їх правової охорони. Ці засади реалізовані в Цивільному кодексі України (книга четверта), яка скла­дається з 12 глав (ст. 418—508). Книга містить загальні положення про інтелектуальну власність, а також норми авторського права і суміжних прав, права на наукове відкриття, права промислової власності, права на компону­вання інтегральної мікросхеми, право на раціоналізаторську пропозицію, право на сорти рослин, породу тварин, право на комерційне найменування, право на торговельну марку, право на географічне зазначення та право на комерційну таємницю.

За Цивільним кодексом України, тільки правочин регу­лює відносини між володільцем права інтелектуальної влас­ності і її користувачем. Саме правочин визначає розміри, порядок обчислення і витрати за використання об'єктів інте­лектуальної власності. Кабінет Міністрів України може ли­ше встановлювати мінімальні ставки авторської винагороди.

У Цивільному кодексі України передбачено нові інститу­ти — це суміжні права (права виконавців, виробників фо­нограм та організацій мовлення), право компонування інте­гральної мікросхеми, право на раціоналізаторську пропози­цію, право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, на комерційне найменування, на торговельну мар­ку, географічне зазначення, на комерційну таємницю.

Визначається тільки судовий порядок захисту поруше­ного права суб'єктів прав інтелектуальної власності.

Отже, четверта книга сприятиме активному розвитку в Україні ініціативи в галузі науки, техніки, літератури, мистецтва та в інших видах творчої діяльності.

Що є об'єктами права інтелектуальної власності?

Науково-технічний рівень виробництва, культура, ефек­тивність економіки, соціально-економічний прогрес су­спільства в цілому значною мірою залежать від рівня та ефективності творчої діяльності. Творча інтелектуальна діяльність є одною з рушійних сил розвитку всієї цивілі­зації. Країни з високорозвинутою ринковою економікою характеризуються високим рівнем розвитку культури, на­уки і освіти. Тут культуру слід розуміти в найширшому значенні цього слова — це рівень розвитку мистецтва, ви­робництва, виробничої інфраструктури, матеріально-техніч­ного забезпечення побуту тощо. Ці фактори зумовлюють та визначають рівень цивілізації того чи іншого суспільства. Вони ж і є результатами творчої діяльності людини.

Творчість — це цілеспрямована інтелектуальна діяль­ність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється оригінальністю, неповторністю і суспіль­но-історичною унікальністю.

Будь-якій людині властива творчість у діяльності: ху­дожній, літературній, науковій, технічній, виробничій тощо. За цілеспрямованістю творчість можна умовно по­ділити на два основних види: духовна і науково-технічна творчість.

Зміст, спрямованість, сила емоційного впливу літерату­ри, мистецтва, науки визначають духовність сучасного су­спільства. Творчість гуманітарного характеру, спрямовану на збагачення внутрішнього світу людини, вважають духов­ною творчістю. Духовна творчість охоплює літературу, на­уку, мистецтво, виконавську майстерність артистів, звуко­запис, радіо, телебачення та інші види діяльності гумані­тарного характеру.

До результатів науково-технічної творчості належать наукові відкриття, винаходи в усіх галузях людської діяль­ності, корисні моделі, промислові зразки, сорти рослин, породи тварин та ін. Ці результати науково-технічної твор­чості можна використовувати в будь-який спосіб, що не суперечить закону в підприємницькій діяльності, — у про­мисловості, сільськогосподарському виробництві тощо.

Крім того, до результатів творчої діяльності належать комерційне найменування, торговельна марка, комерційні таємниці та ін. Призначення їх — індивідуалізація учас­ників цивільного обігу, товарів, послуг.

Цивільне законодавство встановлює, що всі результати творчої діяльності визнаються товаром і, отже, є об'єктами . права інтелектуальної власності.

До об'єктів права інтелектуальної власності Цивіль­ний кодекс України відносить:

• твори науки, літератури і мистецтва;

• виконання творів;

• фонограми і організації мовлення;

• комп'ютерні програми;

• компіляції даних (бази даних);

• наукові відкриття;

• винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

• компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

• раціоналізаторські пропозиції;

• сорти рослин, породи тварин;

• комерційні (фірмові) найменування, торговельні мар­ки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

• комерційні таємниці.

Права на об'єкти інтелектуальної власності виникають за фактом їх створення або внаслідок надання їм правової охорони уповноваженим державним органом у випадках і в порядку, встановлених Цивільним кодексом України або іншими законами.

Отже, всі результати творчої діяльності з погляду ци­вільно-правової охорони умовно можна поділити на три гру­пи: одна група охороняється авторським правом, друга — правом промислової власності, третя — правом на засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг.

Які особливості судового захисту права інтелектуальної власності?

Право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивіль­ним кодексом України та іншим законом. Всім авторам результатів інтелектуальної діяльності належать щодо них особисті немайнові та майнові права. Захист цих прав здійснюється нормами різних галузей права — криміналь­ного, адміністративного, цивільного.

Проте найчастіше застосовують цивільно-правові засоби захисту права інтелектуальної власності. Порушення прав автора можуть бути пов'язані з порушенням його майнових інтересів або тільки особистих прав. Наприклад, випуск у світ твору без імені автора, зі змінами, самовільно внесени­ми видавництвом, постановки драматичного твору зі зміна­ми без схвалення автора, перекручення твору — все це по­рушення особистих прав без матеріальної шкоди. У таких випадках автор має право вимагати здійснення заходів, не­обхідних для задоволення його порушених інтересів.

Однак дуже часто порушення особистих прав автора зав­дає йому також майнових збитків (наприклад, використан­ня промислового зразка без дозволу автора і без виплати йому винагороди). Ввезення на митну територію України виробів (товарів), в яких використано об'єкти права інте­лектуальної власності, захищеного на території України, без дозволу суб'єктів права інтелектуальної власності, є пору­шенням цього права незалежно від того, чи ці об'єкти захи­щалися або захищатимуться в країнах їх походження. Ви­роби (товари) виготовлені з використанням об'єктів інтелек­туальної власності та розповсюджені в межах України з порушенням права на них, є контрафактними.

Будь-яке порушення права інтелектуальної влас­ності, в тому числі невизнання цього права чи посяган­ня на нього, тягне за собою відповідальність, встановле­ну Цивільним кодексом Украіни, законом чи договором.

Порушення права інтелектуальної власності тягне за собою обов'язок порушника відшкодування власнику зав­даних збитків. У зв'язку з цим кожній особі надається пра­во звернутися до суду за захистом свого права інтелекту­альної власності. Способи захисту цих прав визначено ст. 16 Загальних положень Цивільного кодексу України.

У випадках та в порядку, встановлених законом, суд за заявою потерпілого може застосувати негайні заходи, спря­мовані на запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів. Зокрема, до розгляду справи в суді він має право постановити рішення про заборону відповідачеві чи іншій особі, щодо якої є до­статні підстави вважати, що вона є порушником права інте­лектуальної власності, вчиняти певні дії (виробництво, відтворення, розповсюдження, а також транспортування, збереження або володіння з метою випуску в цивільний обіг виробів (товару), щодо яких припускається, що вони є кон­трафактними).

Суд має право постановити такі рішення:

• про зупинення пропуску через митний кордон Украї­ни товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з пору­шенням права інтелектуальної власності;

• вилучення з цивільного обігу товарів, виготовлених або введених у цивільний обіг з порушенням права інтелекту­альної власності;

• вилучення всієї партії виробів (товарів), щодо яких припускається, що вони є контрафактними, а також мате­ріалів і обладнання, призначених для їх виготовлення і розповсюдження;

• застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання пра­ва інтелектуальної власності (розмір такого стягнення ви­значається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення);

• опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та змісту судового рішення щодо такого порушення.

Крім того, за наявності достатніх даних про вчинення зло­чину, за який відповідно до чинного законодавства передбаче­на кримінальна відповідальність, для забезпечення цивільно­го позову, суд може вжити заходи з накладення арешту:

а) на вироби (товари), щодо яких припускається, що вони є контрафактними;

б) матеріали та обладнання, призначені для виготовлен­ня і використання таких виробів (товарів);

в) документи, рахунки та інші предмети, що можуть бути доказом вчинення дій, за які відповідно до чинного законо­давства передбачена кримінальна відповідальність.

Порушник права інтелектуальної власності зобо­в'язаний:

• задовольнити всі вимоги, що випливають із факту порушення права інтелектуальної власності;

• відшкодувати заподіяні порушенням збитки, включа­ючи втрачену вигоду;

• повернути суб'єктові права інтелектуальної власності, одержані внаслідок порушення доходи (прибутки) в повно­му обсязі;

• відшкодувати володільцеві права інтелектуальної влас­ності моральну шкоду в розмірі, що визначається судом.

Особа, яка неправомірно використала засоби індивідуа­лізації учасників цивільного обігу, товарів і послуг, зобов'я­зана знищити зображення індивідуалізації, усунути його з товару та його упаковки.

Що таке авторське право?

Головними напрямами духовної творчості людей є на­укова діяльність, література і мистецтво. Результати цих видів творчої діяльності, невичерпні за формами, спо­собами об'єктивного вираження духовного багатства лю­дини, є предметом правової охорони. Суспільні відносини, що виникають у зв'язку з їх використанням, потребу­ють правового регулювання, яке і бере на себе авторське право.

В об'єктивному розумінні авторське право — це су­купність правових норм, які регулюють відносини, що ви­никають внаслідок створення і використання творів літера­тури, мистецтва й науки. Авторське право встановлює спри­ятливі правові умови для творчої діяльності, забезпечує доступність результатів цієї діяльності всьому суспільстві. Воно визначає і забезпечує широкий захист особистих (не-майнових) і майнових прав авторів.

У суб'єктивному розумінні, авторське право — це су­купність прав, які належать автору або його правона­ступнику у зв'язку зі створенням і використанням тво­ру літератури, науки, мистецтва.

Основними нормативними актами, які регулюють су­спільні відносини, пов'язані з авторським правом, є Кон­ституція України, Цивільний кодекс України, Закон Украї­ни "Про авторське право та суміжні права" у редакції від 11 липня 2001 р. та інші закони. Важливе значення у регу­люванні авторських відносин мають також типові авторські договори, які затверджуються Кабінетом Міністрів Украї­ни або за його дорученням відповідними відомствами і твор­чими спілками.

Особливу групу джерел сучасного авторського права ста­новлять міжнародні договори: Всесвітня (Женевська) кон­венція про авторське право (1952 р.); Конвенція, що ство­рює Всесвітню організацію інтелектуальної власності (підписана в Стокгольмі в 1967 р., чинна з 1970 р.); Же­невська конвенція про охорону інтересів виробників фоно­грам від незаконного їх відтворення (1971 р.); Брюссель­ська конвенція про розповсюдження програм, що несуть сиг­нали, які передають через супутники (1974 р.). Міжнародні договори встановлюють взаємні права та обов'язки країн-учасниць і є основною правовою формою розвитку міжна­родного співробітництва в галузі авторського права. В Україні укладення міжнародних договорів є конституцій­ним правом.

Для правильного й однозначного застосування законо­давства про захист авторського права важливе значення має також судова практика розгляду справ, що виникають у разі порушення авторських прав. Верховний Суд України си­стематизує й аналізує таку практику, робить висновки, про які повідомляє суди.

Що є об'єктом авторського права?

Об'єктом авторського права є твір науки, літератури чи мистецтва, виражений у будь-якій об'єктивній формі, неза­лежно від жанру, достоїнства, обсягу, мети (освіта, інфор­мація, пропаганда, розваги тощо), а також способу і форми їх відтворення. Твір — це результат творчої праці автора, комплекс ідей, образів, поглядів тощо. У Цивільному ко­дексі України вміщено загальний перелік об'єктів автор­ського права та їх загальні ознаки. Він не дає повного пере­ліку об'єктів авторського права, оскільки життя у своєму розвитку може породжувати нові й нові форми об'єктивно­го вираження творчої діяльності людей.

Але об'єктом авторського права може бути лише твір, який є результатом творчої діяльності автора. Наприклад, комп'ютерні програми, компіляції даних (бази даних) охо­роняються як літературні твори нарівні з музичними, фо­тографічними, аудіовізуальними творами. Однак не буде об'єктом авторського права суто технічна робота (напри­клад, передрук на комп'ютері чужого твору). Авторське пра­во не поширюється на ідеї, процеси, методи діяльності або математичні концепції як такі, офіційні документи (зако­ни, постанови, рішення тощо), а також їх офіційні перекла­ди, офіційні символи і знаки (прапори, герби, ордени, гро­шові знаки тощо), повідомлення про новини дня або інші факти, що мають характер звичайної прес-інформації.

Сам твір може бути виражений у будь-якій об'єктивній формі, без виконання будь-яких формальностей щодо них та незалежно від їх завершеності, але обов'язково повинен бути придатний для сприймання, відтворювання. Ця об'єк­тивна форма може бути усною та письмовою (ноти, схеми, запис на плівку, магнітну плівку, фотографії тощо).

До об'єктів авторського права відносять сценічні оброб­ки творів та обробки фольклору, придатні для суспільного показу, програми для електронних обчислювальних машин усіх видів, включаючи прикладні програми та операційні системи, переклад твору іншою мовою, оскільки робота перекладача також вважається творчою.

Сучасний рівень науки і техніки дає змогу створювати складні твори, в яких поєднано кілька форм, наприклад кіно — і телефільми (літературний текст, музика, декорації тощо). У цьому разі об'єктом авторського права є фільм як єдине ціле. Проте самостійними об'єктами авторського пра­ва в аудіовізуальному творі можуть бути сценарій, музика, текст, робота оператора, художника-постановника, які уві­йшли як частина до твору.

Отже, твір як об'єкт авторського права втілений у певну матеріальну форму: скульптура, картина, ноти, рукопис тощо. Але авторське право на твір (як нематеріальний об'єкт авторського права) і право власності на річ, в яку він втіле­ний, не залежать одне від одного. Тому не слід плутати твір як об'єкт авторського права і річ — картину, скульптуру, книгу. На річ, в яку матеріально втілюється твір, може бути право власності, право користування тощо, але не ав­торське право. Так, продаж художником своєї картини не позбавляє його авторського права. Таким чином, право інте­лектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.

Хто є суб'єктом авторських відносин?

Право на твір належить його творцеві, тому, хто створив скульптуру, музику, аудіовізуальний твір, оригінальне ком­понування інтегральної мікросхеми, написав картину, кни­гу. Тобто первинним суб'єктом авторського права є автор твору. Однак поняття "автор твору" і "суб'єкт авторського права" не тотожні як за змістом, так і за значенням. Автор твору, як зазначалося, може бути тільки його творець, тоб­то фізична особа: громадянин України, іноземець або особа без громадянства. Суб'єктом авторського права можуть бути автор твору, а також інші фізичні та юридичні особи, для яких право може виникати в силу закону, договору або спадкування. Але в усіх випадках за автором залишаються його особисті немайнові права. Отже, суб'єкти авторських прав — неавтори — не можуть мати права, які мають ав­тори творів. Особисті немайнові права автора є невід'ємни­ми від нього.

Таким чином, первинним суб'єктом, якому належить авторське право є автор, а авторське право правона­ступників є похідним.

Згідно з Цивільним кодексом України та Законом Украї­ни "Про авторське право та суміжні права", авторське право поширюється:

• на авторів, незалежно від громадянства і постійного місця проживання, твори яких уперше опубліковані або не

опубліковані, але знаходяться в об'єктивній формі на тери­торії України;

• авторів, незалежно від громадянства і постійного місця проживання, твори яких уперше опубліковані в іншій країні та протягом ЗО днів після цього опубліковані в Україні;

• авторів, які є громадянами України або мають постійне місце проживання на території України, незалежно від того, на якій території вперше було опубліковано їх твори.

Відповідно до міжнародних договорів України, авторське право поширюється на авторів незалежно від громадянства, твори яких уперше опубліковані або не опубліковані, але вони знаходяться в об'єктивній формі на території іншої держави.

Здебільшого автором твору науки, літератури, мистецтва є одна особа, але іноді у творчому процесі беруть участь кілька осіб — співавторів. Авторське право на твір, ство­рений спільною працею двох і більше осіб (співавторство), належить співавторам спільно, незалежно від того, чи ста­новить такий твір одне нерозривне ціле або складається із частин, кожна з яких має самостійне значення. Взаємовід­носини співавторів можуть визначатися договором між ними. У разі відсутності такого договору авторське право на твір здійснюється всіма співавторами спільно. Право на використання твору належить співвласникам спільно, а винагорода за використання твору належить співавторам у рівних частинах, якщо в договорі не передбачено інше.

Від співавторства слід відрізняти співробітництво, за яким кілька авторів беруть участь у створенні колективної праці за завданням певної організації. Ця колективна пра­ця не є одним цілим. Особи, що організовують створення творів (видавці енциклопедій, виробники фільмів, продю­сери тощо) не визнаються авторами творів.

Видавцям належить виключне право на використання таких видань у цілому, а також право на зазначення свого найменування при будь-якому використанні такого видан­ня. Автори творів, включених до таких видань, зберігають виключні права на використання своїх творів незалежно від видання в цілому, якщо інше не передбачено договором на створення такого твору.

Авторами аудіовізуального твору вважаються автори сценаріїв, музичних творів, спеціально створених для да­ного аудіовізуального твору, режисери-постановники, опе­ратори та ін. Автор раніше створеного твору, переробленого: або включеного як частина аудіовізуального твору, також вважається співавтором аудіовізуального твору. Постанов­ник аудіовізуального твору має право за будь-якого вико­ристання твору зазначити своє ім'я або найменування чи вимагати такого зазначення.

Автор музичного твору з текстом або без тексту, створе­ного спеціально для аудіовізуального твору, зберігає право на одержання винагороди за використання свого музичного твору при кожному публічному виконанні аудіовізуального твору і його публічному сповіщенні, а також здавання в прокат примірників аудіовізуального твору.

Без згоди автора та інших володільців майнових прав на фільм забороняється знищення остаточного варіанта фільму (негатива, оригінального запису).

Авторське право на твір, створений за договором найму, належить авторові. Розмір авторської винагороди за кож­ний вид використання твору, створеного за договором най­му, та порядок її виплати встановлюються в самому дого­ворі найму.

Виключне право на використання твору, створеного за договором найму, належить особі, з якою автор перебуває у трудових відносинах (роботодавцеві), якщо в договорі най­му не передбачено інше. Роботодавець також має право при будь-якому використанні твору, створеного за договором найму, зазначати своє найменування або вимагати такого зазначення.

Авторське право на запис інтерв'ю належить особі, що дала інтерв'ю, та особі, що взяла інтерв'ю і здійснила його

запис, як співавторам, якщо інше не передбачено угодою між ними. Опублікування запису інтерв'ю допускається лише за згодою особи, що дала це інтерв'ю.

Суб'єктом похідного авторського права може стати будь-яка фізична чи юридична особа, держава, до яких ав­торське право може перейти від автора чи іншої особи, яка має авторське право, в порядку спадкування. Спадкоємці мають право захищати авторство на твір і протидіяти пере­крученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора.

Який зміст суб'єктивного авторського права?

Відповідно до закону автору належать особисті немай-{. нові і майнові права, що виникають зі створенням і викори-\ станням будь-якого твору науки, літератури чи мистецтва. ' При цьому для виникнення і здійснення авторських прав не вимагається виконання будь-яких формальностей. Ав­торське право виникає з моменту створення твору. Осо­ба, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використати знак охорони авторського права, який вміщується на кожному примірнику твору і складається з латинської літери С у колі — ©, імені особи, яка має автор­ське право і року першої публікації твору.

Автор або особа, яка має авторське право на твір, може зареєструвати це право в офіційних державних реєстрах протягом строку охорони авторського права. Орган, який забезпечує державну реєстрацію, видає свідоцтва про реє­страцію прав автора на твір, включаючи правомочності осо­би на твір, факт і дату публікування твору, договорів, які засвідчують право автора на твір, складає і періодично видає каталог державної реєстрації. У разі виникнення спору, державна реєстрація визнається судом як юридична пре­зумпція прав автора або особи, яка має виключну право-

мочність на твір, тобто вважається дійсною, якщо в судово­му порядку не буде доведено інше.

Особистими немайновими правами автора є право на авторське ім'я, право авторства, право на обнародування твору і право протидіяти будь-якому перекрученню, спо­творенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому по­сяганню на твір (недоторканність твору).

Право на авторське ім'я дає авторові змогу випускати свій твір під власним ім'ям, умовним (псевдонімом) або взагалі без зазначення імені (анонімно). Право на вибір способу зазначення імені, а також на розкриття псевдоніма або аноніма є особистим правом автора.

Право авторства полягає в тому, що тільки справжній творець вправі називати себе автором твору, а всі інші осо­би, що використовують твір, зобов'язані зазначати ім'я його автора.

Право на обнародування твору — це дія, що робить твір доступним для публіки, якими б засобами це не досягалось. Його ще називають правом випуску твору у світ. Письмові твори (наукові, художні, музично-драматичні тощо) випус­кають у світ шляхом видання; твори образотворчого ми­стецтва — шляхом їх показу на виставках, розміщення в музеях для загального огляду. Право першого опублікуван­ня твору належить самому авторові.

Право на недоторканність твору — це протидія будь-якому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репу­тації автора. За чинними в Україні типовими видавничими договорами малюнок і навіть колір обкладинки можна зро­бити лише за згодою автора. Право автора на недоторканність полягає і в тому, що переклад твору іншою мовою з метою випуску у світ допускається лише за згодою автора або його правонаступників і на підставі договору. Переклад можли­вий лише за умови збереження цілісності та змісту твору.

Автору чи іншій особі, що має авторське право, нале­жать майнові права. Майнові права інтелектуальної влас­

ності іноді називають виключним правом. Виключне право — це право, коли жодна особа, крім тієї, якій належить ав­торське право або суміжні права, не може використовувати твір, не маючи на те відповідного дозволу (ліцензії), за ви­нятком випадків, встановлених іншим законом. Майнови­ми правами інтелектуальної власності на твір є: право на використання твору; виключне право дозволяти вико­ристання твору; право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання.

Закон надає автору чи іншій особі, що має авторське право, виключне право дозволяти або забороняти:

1. Відтворення творів, тобто виготовлення одного або більше примірників твору в будь-якій матеріальній формі.

2. Публічне виконання і публічне сповіщення творів. Публічне виконання — це подання творів, фонограм, вико­нань, передач, організацій мовлення шляхом декламації, співу, гри, танцю та іншим способом як у живому вико­нанні, так і за допомогою будь-яких пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефір чи по проводах), у місцях, де присутні чи можуть бути присутні особи, які не належать до звичайного кола сім'ї або близьких знайомих сім'ї.

Публічне сповіщення — це така передача в ефір чи по проводах зображення і (або) звуків твору, виконань фоно­грам, передач організацій мовлення, коли зазначені зобра­ження чи звуки можуть бути сприйняті невизначеним ко­лом осіб.

3. Публічний показ — це будь-яка демонстрація оригі­налу або примірника творів, виконань, передач організацій мовлення безпосередньо або на екрані за допомогою теле­візійного кадру, слайда, плівки (за винятком передачі в ефір по проводах) або за допомогою інших пристроїв чи процесів невизначеному колу осіб.

4. Будь-яке повторне публічне сповіщення в ефірі чи по проводах уже переданих в ефір творів, якщо воно

здійснюється іншою організацією. Зокрема, організація, яка вирішила передати в ефір чи по проводах той чи інший твір, якщо він навіть уже був переданий, може це здійснити тільки з дозволу автора чи його правонаступників.

5. Переклади творів. Автор оригіналу може сам пере­класти свій твір іншою мовою (авторський переклад). За наявності авторського перекладу, ніхто інший не може пе­рекладати цей твір тією ж мовою без дозволу автора.

6. Переробка, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів. Будь-яка переробка твору, наприклад драма­тичного в розповідний чи навпаки, сценарного в розповідний чи навпаки, пристосування музичного твору до інших інстру­ментів (аранжування) та будь-яка інша переробка твору може мати місце лише за згоди автора чи його правонаступників.

7. Розповсюдження творів шляхом продажу, відчу­ження в інший спосіб або шляхом здавання в найм чи у прокат та іншої передачі до першого продажу при­мірників твору. Автор має невідчужуване право на одер­жання грошової суми у розмірі 5 % від суми кожного про­дажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору, наступного за відчуженням оригіна­лу, здійсненого автором. Зазначена сума сплачується про­давцем оригіналу твору.

8. Здавання в найм після першого продажу, відчужен­ня іншим способом примірників аудіовізуальних творів, а також творів, зафіксованих на фонограмі або у формі, яку читає машина. Тобто аудіовізуальний твір після його пер­шого продажу може бути зданий у найм власником твору.

9. Імпорт примірників творів. Ввезення з-за кордону примірників твору для їх розповсюдження в Україні можли­ве лише за дозволом автора чи його правонаступників. Це правило має силу і тоді, коли твір за кордоном було видано чи розтиражовано з дозволу автора чи його правонаступників.

Зазначений перелік авторських майнових прав не є ви­черпним. Автор має право дозволяти або забороняти вико­ристовувати свій твір й іншими способами.

Разом з тим закон певною мірою обмежує виключне право автора на використання твору. Дозволяється в окре­мих, визначених законом випадках, вільне використання творів без згоди автора і без виплати йому авторської вина­городи та вільне використання твору без згоди автора, але з виплатою йому авторської винагороди. Наприклад, вико­ристання цитат (коротких уривків) з опублікованих творів;

використання літературних і художніх творів як ілюстрацій у виданнях, у передачах мовлення, або зображення навчаль­ного характеру; відтворення творів судового й адміністра­тивного провадження та ін.

Допускається вільне відтворення одного примірника твору репрографічним способом бібліотеками та архівами для власних потреб. Допускається також без згоди автора чи іншої особи, що має авторське право, вільне відтворення примірників твору для навчання. Детально регламентовано вільне відтворення комп'ютерних програм. Допускається відтворення виключно в особистих цілях творів, зафіксова­них у звуко- та відеозаписах.

Зазначені обмеження майнових прав здійснюються за умови, що вони не завдаватимуть шкоди нормальному ви­користанню твору і не обмежуватимуть безпідставно законні інтереси автора.

Право на авторську винагороду — це особливе майнове право автора чи іншої особи, що має авторське право.

Юридичними фактами, що породжують у автора право на винагороду, можуть бути:

• авторський договір (видавничий, постановчий, сценар­ний, художнього замовлення тощо);

• факт позадоговірного використання твору, коли не вимагається згода автора, але передбачена виплата автор­ської винагороди;

• неправомірне використання твору.

Винагорода, одержана автором чи іншою особою, яка має авторське право, є, по суті, винагородою за працю, вкладе­ну у створення твору. Вона може здійснюватися у вигляді одноразового платежу, у формі відрахувань (процентів) за кожний проданий примірник чи кожне використання тво­ру або складатися зі змішаних платежів.

Розмір і порядок обчислення авторської винагороди за створення і використання твору визначаються в авторсько­му договорі.

Іноземним авторам та їх правонаступникам, права яких підлягають охороні на території України, винагорода нара­ховується у розмірі та порядку, встановлених для україн­ських авторів.

Кабінет Міністрів України може встановити мінімальні ставки авторської винагороди, що індексуються одночасно з індексацією мінімальних розмірів заробітної плати.

Відповідно до чинного законодавства авторське право дія протягом усього життя автора і 70 років після його смерті. Особисті немайнові права автора охороняються безстрокове.

Зразок позовної заяви до суду про визнання авторства (співавторства)

До Кіровського місцевого районного суду м. Дніпропетровська

Позивач:

Саєнко Володимир Васильович, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Травнева, 50, кв. 15

Відповідач:

Видавництво "Слово", юридична адреса:

м. Дніпропетровськ, пров. Холодний, 26

Ярема Петро Андрійович, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Світла, 104, кв. 43

ПОЗОВНА ЗАЯВА

2003 р. видавництво "Слово" видало книгу "Будівництво та архітектура великого міста", автором якої вказаний Ярема Петро Андрійович.

Вважаю, що авторство названого вище твору вказано неправо­мірно. Даний твір створений мною особисто.

Моє авторство на твір підтверджується наявністю у мене рукопису твору у повному обсязі, фотографіями, які я робив особисто для ілю­страцій твору, а також окремими публікаціями в журналі "Архі­тектура і будівництво" № 4, 8 за 1998 р., № 3, 11 за 1999 р. і № 4 за 2002 р., кресленнями, які я виконував для об'єктів будівництва.

На підставі п. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України, ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права"

ПРОШУ:

1. Визнати мене автором твору "Будівництво та архітектура великого міста".

2. Стягнути на мою користь авторський гонорар у сумі вісімсот гривень.

3. Викликати свідків:

— Мороза Олега Петровича, який мешкає за адресою: м. Дні­пропетровськ, пров. Теплий, 6, кв. 14;

— Орловську Галину Іванівну, яка мешкає за адресою: м. Дні­пропетровськ, вул. Пушкіна, 10.

Додаток:

— рукопис твору, фотографії, креслення;

— копія позовної заяви;

— публікації в журналах "Архітектура і будівництво"

15 квітня 2004 р. Саєнко В.І.

Що таке суміжні права?

Підґрунтям для виникнення суміжних прав є твір авто­ра, який може бути певним шляхом розповсюджений. На­приклад, носіями суміжних прав є диригент і музикант, які виконують твір композитора, студія звукозапису, яка впер­ше здійснила запис компактного диска співака; телекомпа-нія, яка транслює свої програми. Чинне цивільне законо­давство забезпечує правову охорону суміжних прав вико­навців, виробників фонограм і організацій мовлення.

Отже, суміжні права — це. права виконавців на резуль­тати творчої діяльності, а також права виробників фонограм та організацій мовлення щодо використання творів науки, літератури, мистецтва, які охороняються авторським правом.

Об'єктами суміжних прав без виконання будь-яких формальностей щодо цих об'єктів та незалежно від їх при­значення, змісту, цінності тощо, а також способу їх вира­ження є:

• будь-які способи виконання творів літератури і ми­стецтва, включаючи твори фольклору;

• запис будь-якого виконання або інші звуки на фоно" грамі;

• сповіщення програм шляхом трансляції в ефір і по проводах;

• відеограми.

До первинних суб'єктів суміжних прав цивільне зако­нодавство відносить: виконавців (актори, співаки, музикан­ти, диригенти, танцюристи та інші особи, які виконують роль, співають, декламують, особи, які виконують естрадні, лялькові номери); виробників фонограм (фізичні або юри­

дичні особи, які вперше здійснили запис будь-якого вико­нання чи інших звуків на фонограмі — плівці, кіноплівці, магнітофонній стрічці тощо); організації мовлення (юридичні особи, які використовують твори літератури і мистецтва у своїх передачах як в ефірі, так і по проводах — телерадіоор-ганізації). Суб'єктами суміжних прав є також інші особи, які набули прав відповідно до договору чи закону.

Цивільне законодавство передбачає такі умови охорони суміжних прав:

1. Права виконавців охороняються, якщо:

• виконання вперше мало місце на території України;

• виконання зафіксоване на фонограмі, що охороняється законом;

• виконання, не зафіксоване на фонограмі, включене в передачу організації мовлення, що охороняється відповід­но до закону.

2. Права виробників фонограм охороняються, якщо:

• виробник є громадянином України або юридичною осо­бою з офіційним місцезнаходженням на території Україні;

• фонограма вперше опублікована на території України або опублікована на території України протягом ЗО днів від дня її першого опублікування в іншій державі;

• перша фіксація фонограми мала місце в Україні.

3. Права організацій мовлення охороняються, якщо вони мають офіційне місцезнаходження на території Украї­ни і здійснюють передачі з передавачів, розташованих на території України.

4. Суміжні права іноземних юридичних і фізичних осіб охороняються відповідно до міжнародних договорів України.

Виникнення і здійснення суміжних прав не потребує виконання будь-яких формальностей. Виконавці та виробники фонограм для сповіщення про свої права можуть на всіх примірниках фонограм, або їх упаковках використову­вати знак охорони суміжних прав, який складається з ла­тинської літери К у колі — ®, імені (найменування) особи, що має суміжні права, і зазначення року першої публікації фонограми. Наприклад, можливий напис на компактному диску: ® Музична філармонія 2003.

Виконавцям належить виключне право на використання виконання у будь-якій формі, включаючи право на одержан­ня винагороди за кожнии вид використання. Їм належать особисті (немайнові) і майнові права. До немайнових прав виконавця належать право на ім'я, на охорону своїх виступів від спотворення, право згадування свого імені в зв'язку з використанням виконання. Виконавцям належить виключ­не право дозволяти чи забороняти публічне повідомлення їх виконань, фіксацію на матеріальному носії раніше незафік-сованого виконання та передачу в ефір і по проводах їх вико­нань, а також відтворювати, розповсюджувати способом пер­шого продажу або іншої передачі у власність чи володіння, або способом оренди чи прокату фонограм, на яких зафіксо­ване їх виконання незалежно від першого продажу або іншої передачі у власність чи володіння. Виключні права вико­навців можуть передаватися іншим особам на підставі дого­вору, в якому визначаються спосіб використання виконань, розмір і порядок виплати винагороди, термін дії договору і використання виконань тощо. У тому разі коли виконання використовується в аудіовізуальному творі, вважається, що виконавець передає організації, що здійснює виробництво аудіовізуального твору, або продюсеру всі майнові права на виконання, якщо інше не встановлено договором.

Виробники фонограм (відеограм) мають право дозволя­ти чи забороняти їх відтворення, розповсюдження при­мірників способом першого продажу, іншого відчуження, а також шляхом здавання в найм, в оренду, прокат та іншої передачі незалежно від першого продажу, а також на переробку, імпорт фонограм. Ці права виробники фонограм можуть передавати іншим особам на підставі договору, в якому визначаються спосіб використання фонограм, розмір і порядок виплати винагороди, термін дії договору, викори­стання фонограм тощо.

Організації мовлення (чи організації кабельного мовлен­ня), до яких належать телерадіоорганізації, мають виключні, права на використання своїх програм у будь-якій фонограмі, дозволяти чи забороняти публічне сповіщення своїх програм шляхом їх ретрансляції, фіксації на матеріальному носії, публічного сповіщення передач у місцях з платним вихо­дом, а також забороняти поширення на території України чи з території України сигналу, що несе програми, органам розповсюдження, для яких цей сигнал зі супутника не при­значався. Організаціям мовлення належить право на одер­жання винагороди за будь-яке використання їх передач.

Майнові права виконавців охороняються протягом 50 років від дати першого запису виконання, особисті не­майнові права — безстрокове.

Права виробників фонограм і відеограм охороняються протягом 50 років від дати першого опублікування фоно­грами (відеограми) або їх першого звукозапису (відеозапи-су), якщо фонограма (відеограма) не була опублікована про­тягом зазначеного часу.

Організації мовлення користуються суміжними права­ми протягом 50 років від дати першого публічного спові­щення передачі.

До спадкоємців виконавців і правонаступників вироб­ників фонограм і відеограм та організацій мовлення пере­ходить право дозволяти чи забороняти використання вико­нань, фонограм, відеограм, публічні сповіщення, а також право на одержання винагороди у межах указаних вище строків.

Що означає термін "промислова власність"? Які її об'єкти?

Другим видом творчості є науково-технічна діяльність, результати якої умовно називають промисловою власністю. Відповідно до чинного законодавства України про промис­лову власність до цієї групи об'єктів інтелектуальної влас­ності належать: винаходи, корисні моделі, промислові зраз­ки. Промислова власність — один із видів інтелектуальної власності, є її складовою.

Отже, промислову власність можна визначити як результати науково-технічної творчості, які можуть бути використані на користь суспільства в будь-якій діяльності людей.

Основними джерелами законодавства України про про­мислову власність є: Цивільний кодекс України, Закон України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності" від 13 грудня 1991 р.; За­кон України "Про науково-технічну інформацію" від 25 чер­вня 1993 р.; Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15 грудня 1993 р.; Закон України "Про охорону прав на промислові зразки" від 15 грудня 1993 р.;

Закон України "Про тваринництво" від 15 грудня 1993 р.;

Положення про Державне патентне відомство України від 21 липня 1992 р.; Положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні від 8 вересня 1992 р. та ін. Держпатент України у розвиток прийнятих законодавчих актів про промислову власність прийняв низку підзаконних нормативних актів, які регулюють порядок оформлення прав на об'єкти про­мислової власності та інші відомчі акти.

Уряд України взяв на себе обов'язки, що випливають із Паризької конвенції про охорону промислової власності, Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію законів, Договору про патентну кооперацію.

Право промислової власності в об'єктивному значенні —

це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються в процесі створення, оформ­лення та використання результатів науково-технічної творчості.

Право промислової власності в суб'єктивному зна­ченні — це право, яким наділяється відповідно до законо­давства автор будь-якого результату науково-технічної діяльності.

Основними об'єктами промислової власності є результа­ти винахідництва та промислові зразки. Чинне законодав­ство встановило вимоги, яким мають відповідати винахід, корисна модель і промисловий зразок.

Винахід — це технічне рішення в будь-якій галузі су­спільна корисної діяльності, яке відповідає умовам патен­тоспроможності, тобто є новим, має винахідницький рівень і придатне для використання. Можливі об'єкти винаходу такі: продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослин і тварин); спосіб (включаючи біотехнічні способи, способи лікування і діа­гностики та профілактики). Правова охорона не на­дається винаходу, що суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності та моралі й не відповідає умовам патентоспроможності.

Винахід відповідає патентоспроможності, якщо він новий, має винахідницький рівень і є придатним для користуван­ня. Не визнається винаходом пропозиція, на яку вже подано заявку або видано авторське свідоцтво чи патент. Винахід­ницький рівень свідчить передусім про творчий характер пропозиції. Тому не вважається винаходом запозичення відо-

мого рішення, перенесення і використання позитивного до­свіду, оскільки в таких випадках не відбувається творчого процесу самого винахідництва. Винахідницьким рівнем ха­рактеризуються пропозиції, які відкривають нові галузі тех­ніки, у медицині, сільському господарстві або створюють нові види цінних матеріалів, машин, виробів, ліків тощо. Винахід повинен бути придатним для використання не тільки в про­мисловості, а й у сільському господарстві, в системі охорони здоров'я, оборони, транспорту на інших галузях народного господарства. Крім того винахід повинен мати ще одну які­сну ознаку — позитивний ефект.

Корисна модель — це конструктивне виконання при­строю, яке відповідає умовам патентоспроможності, тобто є новим і промислове придатним. Винаходи і ко­рисні моделі — близькі між собою результати технічної творчості.

Вони мають відповідати таким умовам патентоспромож­ності, як умови світової новизни і промислової придатності. Однак до корисної моделі не ставиться умова винахідни­цького рівня. Відмінність між винаходами і корисними мо­делями полягає в об'єкті — до перших відносять продукти і способи, до других — конструктивне виконання пристрою. Сутність корисної моделі полягає саме в оригінальному компонуванні пристрою. Якщо винахід має певну перевагу перед відомим прототипом своїм змістом, новим розв'язком задачі, то корисна модель — новим компонуванням еле­ментів пристрою. Цей розв'язок тому і називають "корисна модель" певного пристрою, тобто нове розташування еле­ментів пристрою, нова корисна модель.

Промисловий зразок — це нове конструктивне рішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд і придатне для здійснення промисловим способом.

Об'єктом промислового зразка мають бути форма, малю­нок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб. Промис­ловий зразок відповідає патентоспроможності, якщо він новий і промислове придатний. Цей зразок визнають но­вим, якщо сукупність його суттєвих ознак не стала загаль­нодоступною у світі до подання заявки до Держпатенту України. Промисловий зразок визнають промислове при­датним, якщо його може бути використано в промисловості або в будь-якій іншій галузі діяльності. Законодавство про промислові зразки не поширюється на об'єкти архітектури (крім малих архітектурних форм), промислові, гідротехнічні та інші стаціонарні споруди; друковану продукцію як таку;

об'єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких або подібних речовин тощо.

Хто може бути суб'єктом права на винаходи, корисні моделі і промислові зразки?

Автором будь-якого результату творчої праці може бути громадянин України, громадянин будь-якої іншої держави або особа без громадянства, тобто це завжди буде фізична особа, незалежно від віку.

Суб'єктом права на винахід, корисну модель чи промис­ловий зразок можуть бути як автори результату, так і його правонаступники — будь-які фізичні і юридичні особи, яким автор передав своє суб'єктивне майнове право на ре­зультати творчої праці. Правонаступниками можуть бути спадкоємці або інші особи, держава. Наприклад, власни­ком патенту може стати Фонд винахідників України.

Суб'єктами зазначених прав можуть бути будь-які фізичні чи юридичні особи, до яких суб'єктивне право ав­торів переходить за договором або за заповітом. Але слід пам'ятати, що при переході суб'єктивних прав автора до

інших осіб в усіх випадках за автором залишаються його особисті немайнові права.

Винахід, корисна модель чи промисловий зразок можуть бути створені не одним автором, а спільною творчою пра­цею кількох співавторів. У цьому разі складаються відно­сини, які називають співавторством. Відносини між співав­торами визначаються угодою між ними.

Чинне законодавство про винаходи, корисні моделі та промислові зразки містить норми, відповідно до яких право на одержання патенту має роботодавець, якщо винахід, ко­рисну модель чи промисловий зразок створено у зв'язку з виконанням службових обов'язків чи дорученням роботодав­ця, за умови, що трудовим договором (контрактом) не перед­бачено інше. Роботодавець повинен укласти письмовий до­говір з автором і за його умовами видати винагороду автору відповідно до економічної цінності винаходу, корисної мо­делі чи промислового зразка та інші вигоди, одержані робо­тодавцем від використання зазначених об'єктів промислової власності. У свою чергу винахідник корисної моделі або ви­находу чи автор промислового зразка повинен подати робо­тодавцеві письмове повідомлення про досягнутий ним резуль­тат творчої праці з описом, що розкриває сутність винаходу, корисної моделі чи промислового зразка настільки повно і ясно, що робить можливим його використання.

Як оформлюють право на винаходи, корисні моделі і промислові зразки?

Право на винахід, корисну модель і промисловий зразок охороняються державою і засвідчується патентом.

Патент — це техніка-юридичний документ, який засвід­чує визнання заявленої пропозиції винаходом, корисною моделлю чи промисловим зразком, авторство на них, пріо­ритет і право власності на зазначені об'єкти.

Оформлення прав на винаходи, корисні моделі та про­мислові зразки потребує виконання низки формальностей. Це передусім подання належним чином оформленої заявки до Держпатенту України. Заявка на видачу патенту Украї­ни на винахід і корисну модель має відповідати вимогам, встановленим Правилами складання і подання заявки на видачу патенту України на винахід і корисну модель, за­твердженими наказом Держпатенту України від 17 листо­пада 1994 р. Обсяг правової охорони визначається форму­лою винаходу, корисної моделі, сукупністю суттєвих ознак промислового зразка.

Заявка на промисловий зразок має відповідати вимогам Правил складання та подання заявки на видачу патенту України на промисловий зразок, затверджених наказом Держпатенту України від 15 січня 1995 р.

Наступним після подання заявки етапом є проведення спеціальних експертиз поданої заявки в тих випадках, коли їх передбачено. Останній етап — внесення до спеціального державного Реєстру об'єктів, які відповідають умовам па­тентоспроможності. Після державної реєстрації видається правоохоронний документ — патент.

Право на подання заявки передусім має автор. Він може (але не зобов'язаний) подати заявки до Держпатенту Украї­ни через представника у справах інтелектуальної власності (патентного повіреного) або іншу довірену особу. Іноземні громадяни і юридичні особи, що мають постійне місцезна­ходження за межами України, подають заявки тільки че­рез представників у справах інтелектуальної власності.

Право на подання заявки мають роботодавець, а також правонаступники як авторів, так і роботодавців, та Фонд винахідників України.

Заявка складається українською мовою і має стосува­тись лише одного результату творчої діяльності. Об'єднан­ня в одній заявці двох винаходів, корисних моделей чи промислових зразків не допускається.

Заявка повинна містити: заяву про видачу патенту України на винахід, корисну модель чи промисловий зразок відповідно, опис (якщо на ньому є посилання на опис); рефе­рат; документ про сплату встановленого збору за подання заявки. Заявка надсилається на адресу Науково-дослідного центру патентної експертизи. У заяві на видачу патенту обо­в'язково має бути вказано прізвище заявника (заявників), його адресу, а також автора (авторів) заявної пропозиції.

Опис винаходу і корисної моделі викладається у визна­ченому порядку і має розкривати їх сутність настільки ясно і повно, щоб його зміг здійснити фахівець у зазначеній га­лузі. Він має підтверджувати обсяг правової охорони, ви­значений формулою винаходу чи корисної моделі. Форму­ла винаходу чи корисної моделі — це стисла словесна ха­рактеристика технічної суті винаходу чи корисної моделі, що містить сукупність ознак, достатніх для досягнення за­значеного заявником технічного результату.

Реферат складається лише для інформаційних цілей. Він не може братись до уваги з іншою метою, зокрема для тлу­мачення формули винаходу чи корисної моделі й визначен­ня рівня техніки.

За датою надходження заявки до Держпатенту України визначається пріоритет пропозиції. Якщо пропозицію було створено окремими авторами незалежно один від одного, то пріоритет визнається за автором, заявка якого надійшла до Держпатенту раніше.

Після надходження заявки до Держпатенту України вона підлягає спеціальній експертизі. Усі заявки перевіряють за формальними ознаками (формальна експертиза), крім того, заявка на винахід підлягає експертизі по суті. При цьому варто пам'ятати, що заявки на корисні моделі й промислові зразки експертизі по суті не піддаються і патент на зазна­чені об'єкти видається під відповідальність заявника і без гарантії його чинності.

У разі виявлення на момент одержання матеріалів заяв­ки, що її матеріали не відповідають вимогам закону. Держ­патент повідомляє про це заявника. Виявлені недоліки за­явки необхідно усунути протягом двох місяців від дати одер­жання заявником повідомлення про це.

На підставі рішення Держпатенту про видачу патенту на винахід, корисну модель чи промисловий зразок Держпатент публікує у своєму офіційному бюлетні визначені ним відо­мості про видачу патенту. Одночасно з публікацією відомо­стей про видачу патенту Держпатент здійснює їх державну реєстрацію, для чого вносить до відповідного Державного реєстру України відомості про патент. У місячний строк після цього патент видають особі, яка має право на його одержання.

Строк дії патенту на винахід становить 20 років від дати подання заявки до Держпатенту. Строк дії патенту на ко­рисну модель — 10 років від дати подання заявки до Держ­патенту, і за клопотанням власника його чинність може бути продовжена, але не більше як на три роки. На промисловий зразок патент видається строком на 15 років від дати по­дання заявки до Держпатенту, і його чинність може бути продовжена за клопотанням власника патенту, але не більш як на 5 років.

За одержання патенту та підтримання його чинності не­обхідно сплачувати спеціальний збір, розмір і порядок спла­ти якого встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Чинність майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок може бути припинена достроково за ініціативою особи, якій вони нале­жать, якщо це не суперечить умовами договору, а також в інших випадках, передбачених законом. У разі припинення чинності виключних прав інтелектуальної власності на ці об'єкти ті можуть вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом.

Будь-яка особа, яка до дати подання заявки на винахід, корисну модель, промисловий зразок, або, якщо було заяв­лено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала винахід, корисну мо­дель, промисловий зразок в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або вико­ристання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (пра­во попереднього користувача).

Який зміст суб'єктивних прав на винаходи, корисні моделі та промислові зразки?

Права, які надаються суб'єктам права на винаходи, ко­рисні моделі та промислові зразки, поділяють на дві групи: особисті немайнові і майнові права.

До особистих немайнових прав належать право авторства, право на ім'я (спеціальну назву), право на подання заявки на одержання патенту на винахід, корисну модель чи про­мисловий зразок. Право авторства полягає в тому, що тільки справжній творець може називати себе автором винаходу, корисної моделі чи промислового зразка. Усі інші особи, які використовують названі об'єкти, зобов'язані зазначати ім'я автора. Право авторства закріплює факт створення того чи іншого творчого результату конкретною особою, а це має зна­чення для суспільної оцінки як самого результату, так і особи автора. Зазначення імені автора в разі використання винахо­ду, корисної моделі чи промислового зразка обов'язкове.

Необхідно звернути увагу не те, що особисті немайнові права авторів творів науки, літератури і мистецтва і авторів науково-технічних досягнень не збігаються. Закон не за­кріплює за винахідниками та авторами промислових зразків права на недоторканність, на обнародування чи опубліку­вання. Право на недоторканність твору не властиве резуль­татам технічної творчості і не стосується їх, винахід можна удосконалювати будь-кому. Не можна також приховувати від суспільства готовий винахід.

Майнові права суб'єктів права на винаходи, корисні моделі та промислові зразки. Право власності на винахо­ди, корисні моделі і промислові зразки, проголошене чин­ним законодавством, дає його суб'єкту ті самі правомоч­ності, які дає право власності на будь-який інший об'єкт цивільного права.

Право власності на винахід, корисну модель чи промис­ловий зразок засвідчується патентом. Патент надає його власнику виключне право на використання зазначених об'єктів на свій розсуд. Якщо патент на ці об'єкти видано кільком особам (співавторам), то відносини між ними ви­значаються на підставі угоди.

Права, що надаються патентом, набувають чинності від дати публікації відомостей про його видачу, але за умови сплати річного збору за підтримання чинності патенту.

Використанням винаходу, корисної моделі та промис­лового зразка визнаються: виготовлення; пропонування для продажу; запровадження в господарський обіг; застосуван­ня або введення чи зберігання в зазначених цілях продук­ту, що охороняється патентом. Іншими словами, викори­станням визнається будь-який продаж продукту, що охоро­няється патентом на території України. І не тільки продаж, а навіть пропонування для продажу, тобто демонстрація продукту на ярмарках, виставках, вітринах тощо.

Застосуванням, безумовно, визнається будь-яке викори­стання винаходу. Використанням визнається також ввезен­ня з-за кордону продукту, виготовленого на основі винахо­ду, корисної моделі чи промислового зразка, що охороня­ється патентом. Відомо, що патент має чинність лише на території тієї держави, що його видала. Отже, якщо за кор­доном стали виготовляти продукцію на основі винаходу, що охороняється в Україні, і почали завозити цю продукцію в Україну, то це буде порушенням патентних прав власника патенту з усіма наслідками, що з цього випливають.

Використанням винаходу визнається застосування спо­собу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні. Отже, особа, яка знає про те, що цей спосіб охороняється патентом і пропонує його для за­стосування, порушує чужі патентні права, що зумовлює відповідальність за порушення патентних прав. Спосіб, що охороняється патентом, визнається застосованим, якщо використано кожну ознаку, включену до незалежного пун­кту формули винаходу, або ознаку, еквівалентну їй.

Використанням промислового зразка визнаються виго­товлення, пропонування для продажу, запровадження в господарський обіг або зберігання в зазначених цілях виро­бу, виготовленого із застосуванням запатентованого промис­лового зразка, якщо при цьому використано всі суттєві ознаки промислового зразка.

Крім виключного права на використання, власник па­тенту має право забороняти іншим особам використовувати винахід, корисну модель чи промисловий зразок без його дозволу. Безумовно, виключне право на використання ви­находу, корисної моделі чи промислового зразка не може бути безмежним, тому в законодавстві про промислову власність передбачено можливі випадки використання за­патентованого винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, які не є порушенням патентних прав.

Не визнається порушенням патентних прав на винахід, корисну модель чи промисловий зразок, якщо зазначені об'єкти використовуються без комерційної мети, тобто для задоволення власних потреб; якщо ці об'єкти використову­ються з науковою метою або в порядку експерименту. Доз­воляється використовувати названі об'єкти без дозволу суб'єкта права на них у випадках надзвичайних обставин (катастрофа, епідемія, стихійне лихо тощо). Не є порушен­ням патентних прав разове виготовлення в аптеках за ре­цептом лікаря, якщо вони виготовлені з використанням винаходу, корисної моделі.

Винахід, корисна модель і промисловий зразок є това­ром, і тому можуть бути об'єктом будь-яких цивільно-пра­вових правочинів. Вони можуть бути відчужені в будь-який спосіб: продаж, міна, дарування тощо. Одним зі способів використання зазначених об'єктів є також видача дозволу на використання винаходу, корисну модель і промислового зразка будь-якій особі на основі ліцензійного договору, тобто видача ліцензії на право використання. Ці договори набирають чинності лише за умови, що їх складено у письмо­вій формі, підписано сторонами і зареєстровано в Держ­патенті України.

Проте права, що надаються патентом його власнику, у визначених законодавством випадках можуть бути приму­сово відчужені. Так, керуючись суспільними інтересами та інтересами національної безпеки. Кабінет Міністрів України має право дозволити використання винаходу, ко­рисної моделі та промислового зразка без згоди власника патенту, але з виплатою йому відповідної компенсації. Крім того, якщо винахід, корисна модель чи промисловий зразок не використовується або недостатньо використо­вується в Україні протягом трьох років, починаючи від дня публікації відомостей про видачу патенту або від дати, коли використання зазначених об'єктів було припинено, то будь-яка особа, котра має бажання і готовність викори­стати винахід, корисну модель чи промисловий зразок, у разі відмови володільця патенту від укладення ліцензій­ного договору може звернутись до суду із заявою про на­дання їй дозволу на використання зазначених об'єктів. Будь-яка особа, яка має право на одержання патенту, може запатентувати винахід, корисну модель чи промисловий зразок у зарубіжних країнах. Виходячи з промислових інтересів та інтересів національної безпеки. Держпатент може заборонити патентування зазначених об'єктів у за­рубіжній країні.

Винахід, корисна модель і промисловий зразок, чинність патенту на які припинилась у зв'язку із закінченням строків їх чинності, можуть бути використані будь-якою особою без дозволу патентоволодільця і без виплати йому винагороди. Чинність патенту припиняється також у разі несплати у встановлений строк річного збору для підтримання його чинності. Заяву про відновлення права на патент можна подати в Держпатент України протягом трьох років від дати припинення чинності патенту. Відмова у відновленні права на патент може бути оскаржена до суду. Суди розглядають також усі інші спори, пов'язані з охоронною прав патенто-власників, що надаються законодавством про промислову власність. Патент на винахід, корисну модель або промисловий зразок може бути визнаний судом недійсним у разі відсутності в них ознак патентоспроможності, а також у випадках видачі патенту особі, яка не мала права на його одержання.

Що розуміють під правом інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію?

Раціоналізаторські пропозиції, які зараз широко вико­ристовують, дають досить значний корисний ефект, що інко­ли навіть перевищує економічний ефект від використання винаходів, тому Цивільним кодексом України врегульова­но також право інтелектуальної власності на раціоналіза­торську пропозицію.

Раціоналізаторською слід визнавати пропозицію, що визнана юридичною особою як пропозиція, яка містить технологічне (технічне) або організаційне рішення у будь-якій сфері й діяльності. Об'єктом раціоналізаторської пропозиції може бути матеріальний об'єкт або процес. Це може бути створення або зміна конструкції виробів, техно­логії виробництва і застосовуваної техніки або складу мате­ріалів та ін. Тобто раціоналізаторська пропозиція має бути новою і корисною для підприємства, якому її подано. Це означає, що її використання дає змогу підвищити економіч­ну ефективність виробництва або одержати інший позитив­ний ефект.

Автором раціоналізаторської пропозиції має визнавати­ся особа, творчою працею якої ця пропозиція створена. Якщо раціоналізаторську пропозицію створено кількома особами, то всі вони визнаються співавторами, У цьому разі порядок користування правами на пропозицію визначається угодою між ними. Надання технічної, організаційної чи матеріальної допомоги або сприяння оформленню прав на раціоналізаторську пропозицію та її використання не ви­знається співавторством.

Автору раціоналізаторської пропозиції мають належати особисті (немайнові) і майнові права. Майнові права автора можуть переходити у спадщину.

Для визнання пропозиції раціоналізаторською автор повинен подати письмову заяву з описом сутності пропо­зиції, до якої в разі необхідності додаються креслення, ес­кізи або схеми.

Заява має містити матеріали, достатні для практичного здійснення пропозиції. Заява подається тому підприємству, де пропозиція може бути використана, незалежно від того, чи працює на ньому автор чи ні. Коли пропозиція може бути використана на кількох підприємствах, то заява подається кожному з них.

За результатами розгляду заяви має бути прийня­то одне з рішень:

• визнати пропозицію раціоналізаторською і прийняти її до використання;

• провести дослідну перевірку пропозиції;

• відхилити пропозицію із зазначенням мотивів відхи­лення.

Коли пропозицію визнано раціоналізаторською, автору видається посвідчення, яке підтверджує визнання пропо­зиції раціоналізаторською, дату її видачі та авторство. Ав­тор чи співавтори мають право на винагороду, якщо раціо­налізаторська пропозиція використана на підприємстві, яке визнало її раціоналізаторською. Розмір, порядок обчислен­ня та порядок виплати винагороди визначаються угодою між автором і підприємством. Підприємство може підви­щити розмір винагороди за використання раціоналізатор­ської пропозиції, яка не може бути широко використана.

Права раціоналізаторів у разі їх порушення підлягають захисту відповідно до положень Цивільного кодексу України.

Що таке право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин?

Відносини, що виникають у зв'язку з виведенням, вико­ристанням, захистом, відчуженням нових сортів рослин і нових тварин (селекційні досягнення) регулюються Ци­вільним кодексом України, Законом України "Про охорону прав на сорти рослин" від 21 березня 1993 р., Законом України "Про племінне тваринництво" від 15 грудня 1993 р. Вказані нормативно-правові акти визначають поняття "сорт", "порода", "племінне тваринництво" та ін., пов'язані з право­вою охороною сортів рослин і нових порід тварин.

Так, селекційним досягненням у рослинництві ви­знається сорт, що має один або кілька господарських знак, які відрізняють його від існуючих сортів рослин.

Селекційним досягненням у тваринництві визнаєть­ся порода, тобто цілісна численна група тварин загаль­ного походження, що створена людиною та має генеало­гічну структуру і властивості, які дають змогу від­різнити Ті від інших тварин цього самого виду, і є кіль­кісно достатньою для розмноження як однієї породи.

Право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин становлять:

• особисті немайнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені державною реє­страцією;

• майнові права інтелектуальної власності на сорт рос­лин, породу тварин, засвідчені патентом;

• майнове право інтелектуальної власності на поширен­ня сорту рослин, породу тварин, засвідчене державною реє­страцією.

Суб'єктом правовідносин, що виникають у процесі ство­рення та використання сорту рослин і порід тварин, може бути будь-яка фізична і юридична особа. Автором селекцій­ного досягнення визнається особа, творчою працею якої створено цей сорт чи породу. Автор селекційного досягнен­ня має право визначати його назву, яка має відповідати встановленим законом щодо селекційних досягнень вимогам і підлягає схваленню державним органом, що відає випро­буванням та охороною селекційних досягнень. Присвоєння назви зареєстрованого селекційного досягнення насінню і племінному матеріалу, що не належить до них, є порушен­ням прав патентоволодільця і селекціонера.

Право на одержання патенту може мати, а отже, бути суб'єктом права на селекційне досягнення, будь-яка особа, якій автор передав своє право на одержання патенту. В су­часних умовах одним із важливих суб'єктів права на селек­ційне досягнення стає роботодавець, який має право на одержання патенту, якщо сорт чи породу виведено праців­ником — автором селекційних досягнень при виконанні ним службових обов'язків, конкретного завдання, одержаного працівником від роботодавця. Суб'єктом інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин може стати також Фонд винахідників України, якщо автор селекційного до­сягнення назвав у заявці фонд особою, якій він передає право на одержання патенту.

Патентоволодільцеві на селекційне досягнення належить виключне право на використання цього досягнення в ме­жах, встановлених законом про інтелектуальну власність на сорт рослин, породу тварин.

Автор інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, який не є патентоволодільцем, має протягом стро­ку чинності патенту (ЗО років, а щодо дерев та винограду — 35 років) право на одержання винагороди від патентоволо­дільця за використання селекційного досягнення. Розмір та умови виплати винагороди авторові визначаються дого­вором, що укладається між ним і патентоволодільцем. Розмір винагороди не повинен становити менше ніж 2 % від сум щорічних надходжень, які одержує патентоволоді-лець за використання селекційного досягнення, включаю­чи надходження від продажу ліцензій. Винагорода випла­чується авторові протягом шести місяців після закінчення кожного року, в якому використовувалося селекційне до­сягнення, якщо договором не передбачено інше.

Патентоволоділець інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин зобов'язаний підтримувати відповід­ний сорт рослини чи відповідну породу тварин протягом строку чинності патенту таким чином, щоб збереглися озна­ки, зазначені в описанні сорту чи породи, складеному в заявці на видачу патенту. Внесення сортів рослин і тварин до державного реєстру селекційних досягнень, які допуска­ються до використання, проводиться державним органом, який відає випробуваннями та охороною селекційних до­сягнень, за результатами державних випробувань на госпо­дарську корисність.

Патент може бути визнаний недійсним повністю або частково у таких випадках:

• заявлений сорт чи порода не відповідає патентоспро­можності;

• у патенті неправильно визначено автора (співавтора) сорту, породи або власника патенту.

Скарга проти видачі патенту за наведеними підставами, може бути розглянута Апеляційною радою Держпатенту України в присутності скаржника. Визнання патенту на сорт рослин, породу тварин недійсним проводиться в судо­вому порядку.

Як здійснюється право на захист комерційної таємниці?

В умовах ринкової економіки все більше зростає значен­ня будь-якої інформації, в тому числі науково-технічної, що має конфіденційний характер.

Специфічність інституту комерційної таємниці полягає в тому, що вона не підлягає офіційній реєстрації. Опис, який становить її сутність, має конфіденційний характер і пере­дається з рук у руки під серйозні застереження. В ліцензій­них договорах, як правило, обумовлюються порядок і умо­ви передачі цієї інформації.

Цими та іншими факторами зумовлюється необхідність окремого правового інституту захисту такої нерозкритої інформації, оскільки нині вона набуває все більшої цінності як товар.

Здійснення правової охорони нерозкритої інформації в Україні стало можливим на підставі Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р., інших законів про інфор­мацію і прийнятого Цивільного кодексу України.

Комерційною таємницею визнається технічна, орга­нізаційна, комерційна, виробнича та інша інформація, здатна сприяти підвищенню виробництва або давати інший позитивний ефект, яка невідома третім особам, внаслідок чого має комерційну цінність.

Особа, котра правомірно володіє такою інформацією, має право на захист від незаконного використання цієї інфор­мації.

Не визнається нерозкритою інформацією комерційна та інші види таємниць, які охороняються спеціальними зако­нами, а також якщо ця інформація захищається авторським чи патентним правом та іншими промисловими правами.

Комерційна таємниця охороняється законом від не­законного використання третіми особами за умови, що:

• ця інформація має дійсну або потенційну цінність і фактично невідома третім особам;

• до цієї інформації немає вільного доступу третіх осіб на законних підставах;

• володілець зазначеної інформації вживає відповідних заходів для збереження її конфіденційності.

Разом з тим має бути можливість до відчуження зазна­ченої інформації її володільцем, тобто її можна відокреми­ти від її носія і передати іншим особам.

Комерційна таємниця може мати найрізноманітніший характер, отже, і заходи щодо збереження її конфіденцій­ності також можуть бути найрізноманітніші. Наприклад, маляр знає, в якій пропорції треба змішувати фарби, щоб одержати необхідний відтінок. Це знання (інформацію) він може зберегти шляхом мовчання, тобто нікому не розкрива­ти свого знання. У складних технологіях, безумовно, потрібен письмовий опис такої нерозкритої інформації, яку можна зберегти лише шляхом збереження цього опису в таємниці.

Органи державної влади зобов'язані охороняти від недо­бросовісного комерційного використання інформацію, яка є комерційною таємницею та створення якої потребує знач­них зусиль і яка надана їм з метою отримання встановлено­го законом дозволу на діяльність, пов'язану з фармацевтич­ними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки. Ця інформація охороняється органами державної влади також від розголошення, крім випадків, коли розголошення необхідне для забезпечення захисту населення або не вжито заходів щодо її охорони від недобросовісного комерційного використання,

Володілець нерозкритої інформації має виключне пра­во на її використання. Це право володілець може передава­ти іншим особам (тобто і як право власності, і як виключне право на використання). Як власник, він може відчужува­ти свою власність будь-кому і в будь-який правомірний спосіб. Як володілець виключного права він має право ви­давати ліцензії на використання інформації, а також пере­шкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці.

Строк правової охорони нерозкритої інформації обумов­лений строком збереження її конфіденційності, тобто доки зазначена інформація буде прихована від третіх осіб, доти зберігатиметься правова охорона.

Спори з приводу використання комерційної таємниці, виплати винагороди розглядає тільки суд.

Зразок договору про захист комерційної таємниці

ДОГОВІР ПРО ЗАХИСТ КОМЕРЦІЙНОЇ ТАЄМНИЦІ

М.Дніпропетровськ 15 квітня 2004 р.

Сторона, що розкриває: ТОВ "ААА", в особі директора Кучеря­вого 0.0., що діє на підставі Статуту товариства з однієї сторони,

і Сторона, що отримує: ТОВ "ЛЛЛ", в особі директора Ямко­вого Л.Л., що діє на підставі Статуту товариства з другої сторони, з додержанням вимог ст. 505—508 Цивільного кодексу України уклали цей договір про нижчевикладене:

1. Предмет договору

1.1. Сторона, що розкриває, передає Стороні, що отримує, визначену інформацію, яку вважає конфіденційною або секрет­ною, зокрема — інформацію про складові спеціального антикоро­зійного покриття.

Сторона, що отримує, може застосовувати цю інформацію у виробництві антикорозійного покриття для річкових суден.

Передача інформації обумовлена співробітництвом сторін відпо­відно до договору про сумісну діяльність від 10 лютого 2004 р.

2. Обов'язки сторін

Сторони підтверджують розуміння важливості питання і по­годжуються взяти на себе такі зобов'язання:

2.1. Протягом п'яти років від дати укладення цього договору Сторона, що отримує, не буде розголошувати будь-якої інформації, отриманою нею від Сторони, що розкриває, що є секретом фірми або конфіденційною, будь-якій іншій особі, організації, установі, фірмі і не буде використовувати цю інформацію для власної виго­ди, за винятком мети, визначеної вище.

2.2. Сторона, що отримує, буде постійно вживати відповідні й адекватні заходи щодо збереження секретності цієї інформації.

3. Особливі умови

3.1. Будь-яка інформація, передача якої оформлена письмово і віднесена обома сторонами до договору, вважається конфіден­ційною або секретом фірми (протокол про передачу інформації, Додаток 1).

3.2. Інформація не буде вважатися конфіденційною або секре­том фірми і Сторона, що отримує, не буде мати будь-яких зобов'я­зань відносно цієї інформації, якщо вона відповідає одному з та­ких пунктів:

— уже відома Стороні, що отримує;

— є або стає публічно відомою в результаті неправильного, недбалого ставлення чи навмисних дій Сторони, що розкриває;

— легальне отримана від третьої сторони без обмежень і без порушення договору;

— надана третій стороні Стороною, що розкриває, без анало­гічного обмеження на права третьої особи;

— незалежно розроблена Стороною, що отримує, за умови, що особа чи група осіб, які розробляли її, не мали доступу до кон­фіденційної або такої, що є секретом фірми, інформації;

— дозволена до випуску письмовим дозволом Сторони, що розкриває;

— розкрита уряду на вимогу державного органу. Сторона, що отримує, докладає максимальні зусилля для поводження з цією інформацією як з конфіденційною або коли розкриття вимагає закон.

4. Відповідальність сторін

4.1. Сторона, що отримує, буде відповідальна за:

а) необережне розголошення чи використання конфіденційної інформації, якщо вона не дотримувалась такого ж високого сту­пеня обережності, якого б вона додержувалась у розумних межах

відносно власної конфіденційної чи такої, що є секретом фірми, інформації аналогічної важливості і, після виявлення необереж­ного розголошення чи використання цієї інформації, не намага­ється припинити необережне розголошення чи використання;

б) несанкціоноване розголошення чи використання конфіден­ційної або такої, що є секретом фірми, інформації, особами, які працюють або працювали на неї за наймом, якщо їй не вдається охороняти цю інформацію з таким же високим ступенем дбайли­вості, якого б вона додержувалась у розумних межах відносно своєї особистої конфіденційної або такої, що є секретом фірми, інфор­мації аналогічної важливості.

4.2. Сторона, що отримує, призначає вказану нижче особу своїм відповідальним за секретність для отримання за її доручен­ням всієї конфіденційної або такої, що є секретом фірми, інфор­мації відповідно до цього договору. Сторона, що отримує, може замінити свого Відповідального за секретність шляхом письмово­го повідомлення Сторони, що розкриває, про ім'я та адресу ново­го призначеного Відповідального за секретність у дводенний строк після його призначення.

4.3. Вся інформація, яка видається Стороною, що розкриває, Стороні, що отримує, у будь-які формі відповідно до цього догово­ру, буде і залишиться виключною власністю Сторони, що розкри­ває, і вся чи інші її копії повинні негайно повертатися Стороні, що розкриває, на письмову вимогу або знищуватися на розсуд Сторони, що розкриває.

5. Розкриття інформації

5.1. Жодна зі сторін не буде розголошувати факт наявності цього договору без попередньої згоди другої сторони.

5.2. Договір не може бути дорученим чи переданим Сторо­ною, що отримує, в силу закону або через зміну керівництва. Будь-яка спроба Сторони, що отримує, доручити договір без по­передньої письмової згоди Сторони, що розкриває, є недійсною. Якщо третя сторона подасть позов чи спричинить інші юри­дичні дії на предмет розкриття якої-небудь конфіденційної інформації. Сторона, що отримує, негайно повідомляє Сторо­ну, що розкриває, і забезпечує їй у розумному обсязі таку допо­могу, якої Сторона, що розкриває, потребує для відвернення розголошення.

6. Спеціальні положення

6.1. Цей договір підлягає юрисдикції і тлумаченню відповідно до положень законодавства України.

6.2. Сторона, яка виграла в будь-якому позові чи іншому судо­вому спорі між сторонами, що виникли з приводу цього договору, буде мати право на відшкодування в розумних розмірах гонорарів її адвокатам та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи в суді.

6.3. У разі встановлення вини Сторони, що отримує, в розго­лошенні конфіденційної або такої, що є секретом фірми, інфор­мації Сторона, що розкриває, на свій розсуд має право вимагати відшкодування збитків, понесених у зв'язку з розголошенням чи використанням цієї інформації, або одержати від Сторони, що отримує, штраф у розмірі, визначеному письмово при передачі інформації.

7. Інші умови

7.1. Цей договір складено у двох примірниках, по одному для кожної сторони.

7.2. Всі усні доповнення до цього договору не мають сили. Договір може бути змінено чи доповнено тільки письмово з підпи­сом обох сторін.

7.3. Цей договір укладено на строк з 16 квітня 2004 р. по 15 квітня 2005 р.

7.4. Відповідальний за секретність Харченко Сергій Сергійо­вич, який мешкає в м. Дніпропетровськ, вул. Обхідна, 11.

Юридична адреса, банківські реквізити сторін:

Сторона, що розкриває _______________ (Кучерявий 0.0.)

Сторона, що отримує _______________ (Ямковий Л.Л.)

Які є правові засоби індивідуалізації учасників товарного обігу, товарів і послуг?

З переходом України до ринкової економіки різко зросла потреба в правовому регулюванні відносин у галузі індивіду­алізації як учасників цивільного обігу, так і товарів, і по­

слуг, що наповнює ринок. 15 грудня 1993 р. було прийнято Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг". У рамках цього Закону Держпатент прийняв низку відомчих нормативних актів. Інтереси розвитку підприєм­ництва сприяли тому, що інститути про комерційне найме­нування, торговельну марку і географічне зазначення були детально врегульовані також у Цивільному кодексі України.

Підприємницька діяльність надзвичайно різноманітна. Багато товариств і установ виробляють одну й ту ж продук­цію, надають одні й ті ж послуги, але не однакових якості та рівня. Споживачеві часом непросто відрізнити товар од­ного підприємця від такого ж товару, що виробляється іншим виробником, послуги одного підприємця від послуг іншого. Саме тут споживачеві допомагають правові засоби індивідуалізації товарів, послуг і самих виробників, посе­редників та ін. Проте в сучасних умовах ринкової еконо­міки одних знаків для товарів і послуг уже замало. Виник­ла необхідність розрізняти виробників, що надають послу­ги такого ж роду. Тому і виник такий засіб розрізнення ви­робників, як їх назва, найменування, фірма. Склалися певні цивільно-правові інститути — право на комерційне найме­нування та торговельну марку, завданням яких є індивіду­алізація виробників з метою захисту їх ділової репутації від неправомірних посягань третіх осіб.

Часто на якісні характеристики товару впливають і при­родні властивості географічного району, місця виготовлен­ня товару, що, безумовно, впливає на попит на товар. На­приклад, шемахінське вино, чернігівське пиво тощо. Тому виникла необхідність розрізняти деякі товари також за місцем їх виробництва. Так з'явився ще один цивільно-пра­вовий інститут — право інтелектуальної власності на гео­графічне зазначення.

Таким чином, склалася група із трьох цивільно-пра­вових інститутів, завданням яких є індивідуалізація учасників цивільного обігу, товарів і послуг: право на ко­мерційне найменування; право на торговельну марку;

право на географічне зазначення.

Що означає право інтелектуальної власності на комерційне найменування?

Індивідуалізація товариства чи установи через комер­ційне найменування зумовлює необхідність надання право­вої охорони такому найменуванню. Без правової охорони використання комерційного найменування втрачає будь-який сенс, практичний резон. Але надання правової охоро­ни комерційному найменуванню з боку держави можливе лише за наявності певних умов.

У Цивільному кодексі України зазначено, що охорону прав на комерційне найменування може мати лише комер­ційна фізична чи юридична особа, зареєстрована в установ­леному порядку.

Ще однією правовою умовою має бути чітка відмінність найменування особи від інших подібних. Не може дістати правову охорону найменування, яке повторює уже викори­стовуване або настільки схоже з ним, що його легко сплута­ти з іншими.

Однією з необхідних умов має бути і відповідність назви характеру діяльності цієї фірми. Ця вимога в законодавстві зарубіжних країн дістала назву принципу істотності фір­ми. Не може бути визнане комерційне найменування фірми "Дарунки лісу" як такої, що продає вироби з риби.

Чинність права на комерційне найменування настає з дати державної реєстрації найменування в Україні. Без такої реєстрації право на найменування не настає. Чинне законодавство України передбачає норму про право попе­реднього користування. Відповідно до неї фірма, яка вико­ристовувала найменування до його реєстрації іншою фір­мою, зберігає право на його подальше використання. Право попереднього користування стосується всіх об'єктів промис­лової власності, а також фірмового найменування.

Право на комерційне найменування полягає в тому, що комерційна особа, яка його використовує і зареєструвала в установленому порядку, має виключне право на його ви­

користання. Це означає, що володілець комерційного най­менування має право забороняти іншим особам використо­вувати фірмове найменування на товарах, упаковці, в рек­ламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офіцій­них бланках, вивісках та іншій документації, пов'язаній з його діяльністю, а також при демонстрації товарів на ви­ставках і ярмарках, які проводяться на території України чи іншим чином. Комерційне найменування володілець може також використовувати в товарних знаках, які нале­жать цьому володільцю.

Використання зареєстрованого на ім'я певної юридич­ної особи комерційного найменування іншими особами без дозволу володільця не допускається. Володілець, безумов­но, має право передати своє виключне право на викори­стання комерційного найменування іншим особам за певну винагороду, шляхом видачі виключної або невиключної ліцензії. В ліцензійному договорі мають бути обумовлені заходи, які б виключили введення в оману споживачів. Виключне право на використання комерційного наймену­вання не обмежується певними строками.

Як захищається право на торговельну марку?

Споживач повинен точно знати, хто виробник того чи іншого товару, хто надає ті чи інші послуги, чим характе­ризується той чи інший товар (послуга), який товар вигід­ніше придбати, які послуги вирізняються вищою якістю тощо. Тут споживачеві й допомагають знаки для товарів і послуг (більш усталений термін — торговельна марка).

Торговельною маркою може бути будь-яке позначен­ня або будь-яка комбінація, придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (нада­ються) іншими особами.

Законодавство передбачає, що об'єктом знака для товарів і послуг можуть бути словесні (наприклад, КРАЗ, "Таврія");

зображувальні (композиція ліній, фігур, плям, форм на площині); об'ємні (композиції фігур у трьох вимірах, тобто у формі самого виробу або його упаковки — пляшки, фла­кони тощо); звукові (наприклад, музикальні сигнали як позивні тієї чи іншої радіостанції); буквено-цифрові; ком­біновані (сполучення зображувальних, словесних і об'ємних елементів). Знаки можуть бути виконані в будь-якому ко­льорі чи поєднанні кольорів. Цивільний кодекс України не містить вичерпних підстав чи критеріїв, за якими те чи інше позначення можна визнати торговельною маркою. Кодекс лише наводить перелік позначень, які не можуть бути ви­знані знаками для товарів і послуг. Це знаки для товарів і послуг, які суперечать суспільним інтересам, принципам гуманності та моралі та не відповідають умовам патенто­спроможності.

Чинний Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" наводить перелік позначень, що не мо­жуть бути визнані як знаки, і поділяє їх на чотири групи. До першої групи належать герби, прапори, емблеми, офі­ційні назви держав, міжнародних організацій. Другу гру­пу становлять позначення, які не відповідають вимогам законодавства і можуть ввести в оману споживача. До тре­тьої групи належать позначення, що є тотожними або схо­жими настільки, що їх можна сплутати (наприклад, "Конь­як", "Шампанське" — продукція, яка має походження з відповідних провінцій Франції, і тому такі позначення в Україні не можуть бути визнані знаками для товарів). Не визнаються знаками для товарів і послуг позначення, які підпадають під чинність інших законів (промислові зразки, прізвища, імена, псевдоніми та похідні від них, портрети і факсиміле відомих в Україні осіб без їх згоди та ін.), — четверта група.

Позначення нових товарів чи послуг торговельною мар­кою накладає на їх володільця серйозні зобов'язання, дис­циплінує виробника чи особу, що надає послуги. Жоден підприємець, який зареєстрував знак на своє ім'я, не стане ризикувати діловою репутацією, виробляти товари чи на­давати послуги нижчої якості порівняно з товарами і по­слугами конкурентів. В іншому разі йому треба припинити свою підприємницьку діяльність, бо він не витримає кон­куренції в умовах ринку. Споживач дуже швидко розбереть­ся в якості товарів та послуг, у тому, хто виробляє товари чи надає послуги.

Правова охорона торговельної марки посвідчується свідоцтвом, в якому міститься перелік товарів і послуг, що позначаються зареєстрованим знаком. Строк чинності сві­доцтва — 10 років від дати державної реєстрації. Він може бути продовжений Держпатентом України за клопотанням володільця свідоцтва щоразу на 10 років.

Свідоцтво надає його власнику виключне право кори­стування і розпорядження знаком на свій розсуд. Торговель­на марка може бути використана у будь-який спосіб, що не суперечить чинному законодавству. Якщо торговельна мар­ка належить кільком власникам, то користування нею ви­значається угодою між ними. Власник свідоцтва має право забороняти іншим особам використовувати зареєстровану торговельну марку без його дозволу.

Володілець свідоцтва може передати на підставі догово­ру виключне право на торговельну марку іншій особі, яка стає правонаступником володільця свідоцтва. Проте пере­дача права на торговельну марку не допускається, якщо така передача може ввести в оману споживача щодо товару і послуг або щодо особи, яка виробляє товар чи надає послу­ги. Суб'єкту права власності на торговельну марку належить право видавати дозвіл (ліцензію) будь-якій іншій особі на використання торговельної марки на підставі ліцензійного договору. Договір про передачу власності на торговельну марку та ліцензійний договір під страхом їх недійсності мають бути зареєстровані у Держпатенті України.

Використання торговельної марки для товарів і послуг має здійснюватись так, щоб це не завдавало шкоди іншим особам. Власник свідоцтва повинен добросовісно користу­ватися виключним правом, що випливає зі свідоцтва.

Чинність свідоцтва може бути припинена або свідоцтво може бути визнане недійсним в установлених законом ви­падках. Так, свідоцтво на торговельну марку припиняє свою чинність у разі несплати збору за подовження строку його дії. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку припиняється в установленому законом порядку достроково у зв'язку з перетворенням торговель­ної марки у загальновживане позначення певного виду то­варів чи послуг. Чинність свідоцтва може бути припинена і рішенням суду, якщо торговельна марка не використову­ється або недостатньо використовується в Україні протя­гом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання торговельної марки було припинено. Проте при вирішенні цього питан­ня суд може зважати на подані власником свідоцтва докази того, що знак не використовувався з незалежних від влас­ника причин.

Свідоцтво або його частина, визнані недійсними, вважа­ються такими, що не набрали чинності від дати подання заявки.

Торговельна марка може бути зареєстрована в іноземній державі будь-якою особою. Якщо торговельна марка в іно­земній державі реєструється відповідно до Мадридської угоди про реєстрацію знаків, то заявка на зарубіжну реє­страцію подається через Держпатент України. Пов'язані з реєстрацією в іноземній державі витрати несе заявник або за його згодою інша особа.

Будь-яка особа, котра до дати подання заявки на торго­вельну марку або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала торговельну марку в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку до такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користування).

Що означає право інтелектуальної власності на географічне зазначення?

Окрім основних факторів, які впливають на якісні ха­рактеристики вироблення товару, значну роль можуть ві­дігравати певні властивості того чи іншого географічного району. Це можуть бути різноманітні фактори — вода, по­вітря, ґрунти, кліматичні, гідрологічні та інші умови. На­приклад, певні сорти вина можна виробити з винограду, що вирощується тільки в певній місцевості; на виробництво пива впливає низка властивостей саме певного географіч­ного району — вода, ячмінь, хміль тощо; тканина певного сорту може бути вироблена з вовни овець певної породи, що вирощується в певній місцевості.

Цивільний кодекс України визначає, що обсяг правової охорони географічного зазначення визначається харак­теристиками товару (послуги) і межами географічного місця його (їі) походження, зафіксованими державною реєстрацією права інтелектуальної власності на геогра­фічне зазначення. Географічне місце — це будь-який гео­графічний об'єкт із офіційно визначеними межами, зокре­ма країна, регіон як частина країни, населений пункт, місцевість тощо.

Заявником на реєстрацію місця походження товару, можуть бути будь-яка юридична чи фізична особа, асоціа­ція споживачів, інша особа, визначена законом, яка має намір виробляти товар з характерними для цього географіч­ного об'єкта властивостями або вже виробляє зазначений товар. Проте слід мати на увазі ту особливість цього інсти­туту, що право на використання найменування місця по­ходження товару не є монопольним, тобто не є виключним правом. Це означає, що одне й те саме найменування місця походження товару може бути зареєстровано на ім'я кількох заявників — користувачів цього найменування.

Особа, яка зареєструвала на своє ім'я найменування місця походження товару, одержує право на його використання (але не виключне право), якщо вироблюваний товар відповідає вимогам, викладеним у заявці на реєстрацію.

Право користування найменуванням місця походження товару на підставі державної реєстрації може бути надано за такої умови: виробник товару знаходиться в тому ж гео­графічному місці й виробляє товар з тими ж властивостя­ми, які визначені у свідоцтві про реєстрацію. Реєстрації підлягає тільки кваліфіковане зазначення товарів, яке скла­дається із двох видів: назва походження товару і географіч­не зазначення походження товару.

Правова охорона походження товару надається за таких умов:

• е назвою географічного місця, з якого цей товар похо­дить;

• вживається як назва певного товару чи як складова цієї назви;

• у вказаному цією назвою географічному місці об'єктив­но існують характерні природні умови чи поєднання харак­терних природних умов і людського фактора, що надають товару особливі властивості порівняно з однорідними това­рами з інших географічних місць;

• позначуваний цією назвою товар має відповідні вла­стивості, що виключно або головним чином зумовлені ха­рактерними для цього географічного місця природними умо­вами чи поєднанням цих умов з характерним для цього гео­графічного місця людським фактором;

• виробництво (видобування) і переробка позначувано-го цією назвою товару здійснюється в межах зазначеного географічного місця.

Свідоцтво, що посвідчує реєстрацію права на викори­стання кваліфікованого географічного зазначення, діє без­строкове за умови збереження характеристик товару (по­слуги), позначених цим зазначенням.

Заявка на реєстрацію в іноземній державі кваліфікова­ного зазначення походження товару, пов'язаного з геогра­ фічним місцем на території України, може бути подана тіль­ки після його реєстрації в Україні.

Право на використання зареєстрованого географічного зазначення походження товару може бути припинено: за рішенням суду (у зв'язку з втратою товаром особливих вла­стивостей або інших характеристик, описаних у Реєстрі); у разі ліквідації юридичної особи або смерті фізичної особи, що є володільцем свідоцтва; у разі подання володільцем свідоцтва заяви про відмову від права на використання цьо­го зазначення; у разі несплати збору за продовження дії свідоцтва.

Книга п'ята ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

Зобов'язальне право є основним розділом будь-якого при­ватного права. Воно регулює майнові відносини у сфері ви­робництва і цивільного обороту. Предмет зобов'язального пра­ва — це певна поведінка зобов'язальної особи. У джерелах римського права зобов'язання — оЬ1і§аїіо — визначалося так:

зобов'язання є правовими ланцюгами, що примушують нас щось виконати відповідно до законів нашої держави.

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно віль­ний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки, правові пута. Саме тому у визначеннях зобов'язань римські юристи наголошують на ланцюгах, кайданах, путах тощо.

Зобов'язання — це складне юридичне поняття, право­відносини, в яких сторонами є кредитор і боржник, а змістом — права і обов'язки сторін. Як і будь-які право­відносини, зобов'язання підлягає захисту з боку держави.

У сфері майнових відносин зобов'язання посідають про­відне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Виробництво, будівництво, транспортування, цивільний обіг товарів, побутове обслу­говування населення, цивільно-правові операції з руху то­варів здійснюються у формі цивільно-правового зобов'язан­ня. Зобов'язання пронизують сферу майнових відносин у будь-якому суспільстві й в усі часи. Так, у Німецькому цивільному уложенні (1896 р.), положення якого вплинули на норми Японії, Бразилії, Швейцарії, Австрії, Перу та інших держав, включаючи колишній СРСР, зобов'язально­му праву присвячена Друга книга.

Книга п'ята Цивільного кодексу України "Зобов'язаль­не право" складається з трьох розділів і 37 глав (ст. 509—-1215). Ідеться про договірні відносини, пов'язані з передан-ням майна у власність, виконанням робіт, наданням послуг тощо. Крім того, книга регулює відносини, що виникають із правомірних односторонніх дій, із заподіяння шкоди і безпідставного збагачення. Кожний вид зобов'язань має особливості, що зумовлює їх відносну самостійність і ство­рення окремих інститутів зобов'язального права. Загальні правила, що поширюються на всі види зобов'язань, станов­лять загальні положення про зобов'язання. До них нале­жать норми про поняття зобов'язання, сторони зобов'язан­ня, виконання і забезпечення виконання зобов'язання, при­пинення зобов'язання, правові наслідки порушення зобов'я­зання та відповідальність за його порушення.

Норми договірного права є переважно диспозитивними, а недоговірні зобов'язання регламентуються імперативни­ми нормами. В регулюванні договірних відносин важливе значення надається звичаям ділового обігу.

До новел книги п'ятої необхідно віднести інститут замі­ни кредитора у зобов'язанні, поняття порушення зобов'я­зань, нову форму цивільної відповідальності (сплати штраф­ної неустойки), нові договори, що забезпечують економіч­ний обіг (лізинг, договірне управління майном, факторинг, комерційна концесія тощо), нові недоговірні зобов'язання, що виникають із односторонніх правомірних дій (публічне обіцяння винагороди без оголошення конкурсу, вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення, ве­дення чужих справ без доручення).

Серед охоронюваних зобов'язань новим є інститут зобо­в'язань, які виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної осо­би, створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної або юридичної особи. Доповнено умови настання відповідаль­ності з відшкодування шкоди, завданої органами держав­ної влади. Автономної Республіки Крим та місцевого само­врядування, відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину, а також шкоди через недоліки у товарах, виконаних роботах, наданих послугах.

Що таке зобов'язання? Які підстави його виникнення?

Норми, які регулюють зобов'язання, становлять один із найважливіших інститутів цивільного права — зобов'язаль­не право. Норми зобов'язального права є найбільш знач­ною частиною цивільного законодавства. Система зобов'я­зального права складається із інститутів Загальної частини та інститутів Особливої частини. Загальна частина вклю­чає: поняття зобов'язання, сторони в зобов'язанні; виконан­ня зобов'язання; забезпечення виконання зобов'язання;

припинення зобов'язання; відповідальність за порушення зобов'язання. Особлива частина врегульовує конкретні види зобов'язань.

Як і будь-яке цивільне правовідношення, зобов'язання включає такі елементи: суб'єкти, об'єкти, зміст.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сто­рона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, вико­

нати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Суб'єктами в зобов'язанні виступають його учасники, яких законодавець називає кредитором і боржником. Кре­дитор — це особа, яка має право вимагати. Боржник — протилежна сторона зобов'язання — повинен вчиняти певні дії або утримуватися від них.

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно віль­ний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чи­ном обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує свою сво­боду, покладаючи на себе правові обов'язки. У більшості зобов'язань кожна зі сторін є одночасно і кредитором, і борж­ником, оскільки, з одного боку, має права, а з іншого — зобов'язання виконати певні дії (купівля-продаж, оренда, поставка, комерційна концесія тощо).

У зобов'язальних правовідносинах можуть брати участь один кредитор і один боржник. Якщо на боці кредитора чи на боці боржника виступають кілька осіб, то в цих випад­ках ідеться про множинність осіб у зобов'язанні. При множинності осіб законодавець розрізняє зобов'язання до-льові (часткові) і солідарні.

Поруч з дольовими (частковими) і солідарними зобов'я­заннями є субсидіарні, або додаткові, зобов'язання. Їх сутність полягає в тому, що у разі невиконання чи нена­лежного виконання боржником своїх зобов'язань відпові­дальність за певних обставин може бути покладена на до­даткового боржника (наприклад договір гарантії).

Зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб, але у випадках, передбачених домовленістю сторін, може по­роджувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.

Об'єкти зобов'язань — це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати: 1) в передачі речі у власність чи користування; 2) виконанні певної роботи;

3) сплаті грошей (відшкодуванні збитків) та ін. Проте необхідно пам'ятати, що власне дії зобов'язаної особи є юри­дичним об'єктом зобов'язання, а речі, гроші, послуги — це матеріальні об'єкти зобов'язання.

Змістом зобов'язання є сукупність прав та обов'язків суб'єктів зобов'язання. Залежно від особливостей змісту, специфіки об'єкта і підстав використання зобов'язання в цивільному праві розрізняють односторонні і взаємні види зобов'язань. Коли одній стороні зобов'язання належить право, а іншій — обов'язок, зобов'язання вважається одно­стороннім. Наприклад, такі зобов'язання характерні для договору дарування. Якщо кожна зі сторін набуває поруч з правами ще й певних обов'язків, то зобов'язання вважаєть­ся взаємним (купівля-продаж, оренда, перевезення).

Залежно від ступеня визначеності предмета зобов'язан­ня їх поділяють на однооб'єктні, альтернативні і факуль­тативні. За однооб'єктним зобов'язанням кредитор має право вимагати від боржника виконання певної дії. Так, за договором купівлі-продажу будинку продавець повинен передати покупцеві саме будинок, а не якусь іншу річ чи виконати інші дії.

Альтернативне зобов'язання — це зобов'язання, змістом якого є право вимоги і відповідний йому обов'язок здійсни­ти одну з кількох дій на вибір. Здійснення однієї із цих дій і становить виконання зобов'язання.

На відміну від альтернативних, факультативні зобов'я­зання — це зобов'язання, в силу яких боржник повинен виконати певну дію, але йому надається можливість замість цієї дії виконати іншу. Наприклад, боржник повинен пере­дати кредитору майно, але замість цього може виконати певну роботу, якщо виконання першого стає неможливим, при цьому кредитор не має права вимагати вчинення іншої, ніж визначено, дії.

Особа, яка за певних умов, визначених законом чи дого­вором, обставин виступила в ролі боржника і надала креди­тору належне, набуває право регресу.

Регресні зобов'язання (право зворотної вимоги до вин­ної особи) — це зобов'язання, в силу яких одна особа, що з вини боржника сплатила певну грошову суму третій особі (кредиторові), має право вимагати від боржника відшкоду­вання цієї суми. Так, держава. Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворот­ної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потер­піла від цього злочину.

Регресні зобов'язання виникають як наслідок виконай' ня іншого зобов'язання. Вони можуть виникнути не лише при солідарності боржників (боржник, що задовольнив ви­могу кредитора, сам стає кредитором щодо іншого боржни­ка), а й у випадках наявності вини зобов'язаної особи і відсутності вини кредитора. Наприклад, якщо водій авто-підприємства вчинить дорожньо-транспортну пригоду, то відповідальною особою перед потерпілим буде автопідприєм-ство (як власник джерела підвищеної небезпеки), яке, у разі задоволення позову потерпілого, має право звернутися з регресним позовом до безпосереднього винуватця аварії — водія.

Підставами виникнення зобов'язань є певні юридичні факти або їх поєднання, з настанням яких закон пов'язує виникнення тих чи інших прав і обов'язків. Сам закон не є підставою виникнення зобов'язань, він лише визначає, з яких саме юридичних фактів вони виникають.

У Цивільному кодексі України вказано, що зобов'язан­ня виникають із договорів та інших правочинів, у резуль­таті створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності. Зобов'язан­ня також виникають внаслідок заподіяння шкоди, без­підставного збагачення та інших підстав, зазначених у Кодексї. та інших законах України. Зобов'язання має ґрунту­ватися на засадах добросовісності, розумності та справед­ливості.

Серед підстав виникнення зобов'язань центральне місце належить договору і правочину. Таке значення договору і правочину зумовлено самою суттю цивільних правовідно­син, саме договір та правочин є основними формами зв'яз­ку між володільцями тих чи інших речей. Саме за допомо­гою договору товаровиробники реалізують продукцію, ви­конують роботи, власники розпоряджаються майном.

Прикладом зобов'язання, що виникло на підставі одно­стороннього правочину, може бути публічне оголошення сплатити винагороду за надання інформації щодо особи, яка вчинила тяжкий злочин. Це оголошення породжує обов'я­зок сплатити винагороду.

Заподіяння шкоди (як одна з підстав виникнення недо-говірного зобов'язання) покладає на заподіювача шкоди обов'язок відшкодувати її в повному обсязі.

Особа, яка набула майно за рахунок іншої особи без достатніх підстав (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави), зобов'язана повернути його цій особі.

До недоговірних зобов'язань, що виникають із цивіль­них правопорушень, належать також дії юридичних та фізичних осіб, які при здійсненні підприємницької та іншої господарської діяльності створюють небезпеку (загрозу) життю і здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому май­ну і майну юридичних осіб. Такі дії породжують зобов'я­зання усунути цю небезпеку (загрозу).

Серед інших підстав, які породжують виникнення зобо­в'язань, можна назвати: рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи та вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без Ті до­ручення. Підставою виникнення зобов'язань може стати і певна подія. Так, пожежа як страховий випадок зобов'язує страхову компанію відшкодувати збитки страхувальнику. Зобов'язання може виникнути і на підставі рішення суду.

Підстави виникнення конкретних договірних і недого­вірних зобов'язань та їх зміст, які встановлені Цивільним кодексом України, детальніше розглянуто нижче.

Як виконують зобов'язання?

Виконання зобов'язання — це вчинення боржником саме тих дій, які він повинен виконати в силу договору чи за­кону, тобто передати річ, виконати роботу, надати по­слугу, відшкодувати шкоду тощо.

Боржник зобов'язаний вчинити певні дії або утримати­ся від них, а кредитор повинен прийняти виконане. Вчи­нення боржником дій, прийнятих кредитором, і буде виконанням зобов'язання.

Зобов'язання вважається виконаним належним чином, якщо дотримано всіх вимог, що ставляться стосовно су­б'єкта, предмета, місця і способу виконання зобов'язання. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповід­но до звичаїв ділового обігу або інших умов, що звичайно ставляться. Виконання зобов'язання має спиратися на за­сади добросовісності, розумності та справедливості. Одно­стороння відмова від виконання зобов'язання або зміна його умов не допускається — крім випадків, передбаче­них угодою сторін або законом.

Виконання зобов'язання покладається на боржника. Якщо виконання безпосередньо пов'язане з особистістю боржника, то саме він і повинен виконати зобов'язання, оскільки кредитор може відмовитися від виконаного. Так, якщо вірш за зобов'язанням повинен написати П., то замі­нити П. у цьому зобов'язанні не може ніхто інший — ні його сестра, ні його син. Виконання зобов'язань може бути покладено боржником і на третю особу, якщо із закону, з умов суті договору не випливає обов'язок боржника вико­нати зобов'язання особисто.

Під предметом зобов'язання розуміють блага, яких кредитор набуває внаслідок виконання цього зобов'язання. Це може бути майно, яке боржник передає за договором поставки, купівлі-продажу, контрактації, або річ у новій якості, якщо на боржника покладався обов'язок її відре­монтувати, чи надана послуга.

У грошових зобов'язаннях предметом виконання є гро­шова сума, яка повинна бути виражена і сплачена в націо­нальній валюті, крім випадків, передбачених законом. Сума, що виплачується за грошовим зобов'язанням безпо­середньо на утримання фізичної особи, — на відшкодуван­ня збитків, заподіяних життю або здоров'ю, за договором довічного утримання та в інших випадках — зі збільшен­ням встановленого законом неоподатковуваного мінімуму заробітної плати пропорційно збільшується.

Але якщо суми, що підлягають виплаті за іншими гро­шовими зобов'язаннями, спричинюють для сторони, зобо­в'язаної проводити ці виплати, таку шкоду, в результаті якої вона значною мірою позбавиться того, на що мала пра­во розраховувати при укладенні договору, то на вимогу цієї сторони договір може бути розірвано за рішенням суду.

За користування чужими коштами боржник зобов'яза­ний сплатити проценти. Розмір процентів встановлю­ється угодою сторін.

За відсутності кредитора чи його ухилення від прийнят­тя виконання грошового зобов'язання, боржник має право внести кошти на депозит державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса. Такі дії боржника визнаються виконанням зобов'язання.

Строки виконання зобов'язання можуть бути визначені законом, договором або моментом витребування. Якщо строк виконання зобов'язання визначено моментом витре­бування, то, як правило, боржнику надається пільговий семиденний строк для його виконання, щоб він не опинив­ся у скрутному становищі внаслідок вимоги про негайне виконання. Пільговий строк не надається, якщо негайне виконання передбачене законом, договором чи випливає зі змісту зобов'язання.

Для належного виконання зобов'язання суттєву вагу має місце виконання, яке звичайно визначається з договорів, випливає зі змісту зобов'язання або передбачене в законі. Зрозуміло, що місцем виконання за договором ремонту квар­тири є її місцезнаходження. Коли немає можливості вста­новити місце виконання, то застосовують загальні правила, встановлені в Цивільному кодексі України. Відповідно до цих правил виконання повинне бути проведене:

а) за зобов'язаннями про передачу нерухомого майна — за його місцезнаходженням;

б) за зобов'язаннями про передання товару або іншого майна, що передбачає перевезення цього товару або іншого майна, — за місцем здавання товару або іншого майна пер­шому перевізникові для передання його кредиторові;

в) за іншими зобов'язаннями боржника про передання товару або іншого майна — за місцем виготовлення або збе­рігання майна, якщо це місце було відоме кредитору на момент виникнення зобов'язання;

г) за грошовими зобов'язаннями — за місцем проживан­ня кредитора на момент виникнення зобов'язання; якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання або місцезнаходження і сповістив про це борж­ника, — за новим місцем проживання або місцезнахо­дженням кредитора з віднесенням на рахунок кредитора усіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання;

д) в інших випадках — за місцем проживання боржника, а якщо боржник юридична особа — за її місцезнаходженням.

Взаємні обов'язки за договором мають виконуватися одночасно, якщо інше не випливає з договору, закону, зви­чаїв ділового обігу або суті зобов'язання. У разі неналежно­го виконання зобов'язання стороною зобов'язання або за наявності обставин, що вочевидь свідчать про те, що вико­нання не буде проведено у встановлений строк чи термін або не буде здійснено в повному обсязі, сторона, на яку покладено зустрічне виконання, має право зупинити вико­нання свого зобов'язання, відмовитися від виконання зобо-

в'язання в частині, що відповідає неналежному виконан­ню, або відмовитися від виконання цього зобов'язання в цілому і вимагати відшкодування збитків.

Спосіб виконання визначається предметом і змістом виконання. За загальним правилом, зобов'язання не може виконуватися за частинами, якщо інше не випливає з дого­вору, закону чи звичаїв ділового обігу.

Солідарний обов'язок, або солідарна вимога, виника­ють у випадках, встановлених договором або законом, зо­крема у разі неподільності предмета зобов'язання. У разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кож­ний із кредиторів має право пред'являти боржникові вимо­ги у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із со­лідарних кредиторів боржник має право виконати свій обо­в'язок будь-кому з них на свій розсуд. Солідарний креди­тор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний передати належне з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними.

У разі солідарного обов'язку боржника (солідарних борж­ників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Виконання солідарного обов'язку в повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.

Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має пра­во на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідар­них боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка при­падає на нього.

Приймаючи виконання зобов'язання, кредитор зобов'я­заний на вимогу боржника видати йому розписку про одер­жане виконання повністю або його частини. Коли на по­свідчення зобов'язання боржник видав кредитору борговий документ, кредитор, прийнявши виконання, повинен повер­нути документ боржнику. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен зазначити це в роз­писці, яку видає боржнику. Перебування боргового доку­мента у боржника посвідчує виконання зобов'язання.

Що означає заміна кредитора і боржника в зобов'язанні?

Зобов'язальні відносини здійснюються і діють між кон­кретними особами. Ними, як правило, виконуються зобов'я­зання. Під час виконання зобов'язання іноді виникає по­треба замінити кредитора чи боржника іншими особами. Оскільки попередні учасники зобов'язання вибувають, то їхні права і обов'язки переходять до суб'єктів, які заступи­ли їх. Це має місце як внаслідок універсального правона-ступництва, коли до правонаступника переходить увесь об­сяг прав та обов'язків правопопередника (наприклад, при злитті юридичних осіб), так і в силу часткового правона-ступництва, коли право (вимога), що належить кредиторові на підставі зобов'язання, може бути передана ним іншій особі за правочином, або перейти до іншої особи на підставі виконання обов'язку боржника поручителем або заставодав­цем (майновим поручителем) чи виконання обов'язку борж­ника третьою особою(суброгація).

Заміна боржника в зобов'язанні називається переведен­ням боргу.

Передання кредитором своїх прав за правочином означає, що він поступився своїми правами, а його місце займає інший кредитор. Така заміна кредитора має назву цесії, кредитор, який поступається своїм правом, називаєть­ся цедентом, а особа, яка права набула, — цесіонарієм. На­приклад, позикодавець, одержавши лише частину боргу від позичальника, передає розписку на решту боргу своєму братові, який стає кредитором (цесіонарієм) у зобов'язанні, що виникло на підставі договору позики.

Цесія має бути здійснена у тій самій формі, що й дії, на яких вона ґрунтується. В зазначеному прикладі цесія має бути письмовою, тому що договір позики укладено письмо­во. Разом з тим необхідно повідомити боржника про цесію, щоб боржник знав, кому виконати зобов'язання. Якщо борж­ник не був повідомлений про цесію, то виконання зобов'язання первісному кредиторові визнається в порядку цесії виконанням належному кредиторові. До цесіонарія перехо­дять також права, що забезпечують виконання зобов'язання.

Цедент відповідає лише за недійсність вимоги, але не відповідає за невиконання цієї вимоги боржником, крім випадків, коли цедент узяв на себе поруку за боржника перед цесіонарієм. За загальним правилом цесія може за­стосовуватись у будь-яких зобов'язаннях, якщо вона не су­перечить закону чи договору або коли вимога не пов'язана з особою кредитора. Так, не допускається цесія про відшко­дування майнової шкоди, викликаної ушкодженням здоро­в'я або заподіяння смерті.

Зразок договору про заміну кредитора в зобов'язанні

ДОГОВІР ПРО ЗАМІНУ КРЕДИТОРА №__ М.Дніпропетровськ 10 вересня 2004 р.

Приватне підприємство "ЛЛЛ", надалі — "Кредитор", в особі директора Мамаєва В. В., що діє на підставі Статуту підприємства, та Товариство з обмеженою відповідальністю "ККК", надалі — "Новий кредитор", в особі директора Глущенко П.П., що діє на підставі Статуту товариства, враховуючи положення Цивільного кодексу України, що регулюють заміну кредитора у зобов'язанні, уклали цей договір на таких умовах:

1. Предмет договору

1.1. Кредитор відступає Новому кредитору право вимоги на одержання від ВАТ "ААА" 10 000 грн заборгованості за розрахун­ками за поставлену продукцію за договором поставки № 1 від 10 травня 2004 р., укладеним між Кредитором та ВАТ "ААА", та актом приймання продукції від 13 липня 2004 р.

1.2. Новий кредитор здійснює залік суми вимоги, якою посту­пився, до боргу Кредитора за договором № 3 від 5 лютого 2004 р. про зворотну фінансову допомогу.

2. Зобов'язання сторін

2.1. Протягом трьох днів з дня укладення цього договору кре­дитор зобов'язаний повідомити свого боржника про відступлення права вимоги.

2.2. Одночасно з укладенням цього правочину передати Ново­му кредитору всі документи, що стосуються переданої вимоги.

2.3. У разі відмови боржника від виконання зобов'язання за переданим правом вимоги Новий кредитор має права позивача у господарському суді.

3. Відповідальність сторін

3.1. Невиконання зобов'язань за цим договором дає право на стягнення з винної сторони усіх завданих цим невиконанням збитків, включаючи втрачену вигоду.

3.2. Кредитор відповідає перед Новим кредитором за недій­сність переданої йому вимоги.

4. Дія договору

4.1. Договір набирає чинності з дня його укладення і діє до 1 грудня 2004 р.

4.2. Договір може бути припинений достроково тільки з пись­мової згоди сторін. В обох випадках обов'язкове повідомлення боржника.

Юридичні адреси та банківські реквізити сторін:

Договір уклали:

Директор _______ (Мамаєв В. В.)

Директор _______(Глущенко П.П.)

Можлива підстава для заміни кредитора в зобов'язанні — виконання обов'язку боржника третьою особою. Така зміна кредитора у зобов'язанні називається суброгацією. Суброгацією визнається придбання всіх прав, що належали

раніше кредиторові, внаслідок виконання третьою особою (суброгантом) обов'язків боржника щодо цього кредитора. Тобто суброгант стає на місце кредитора. Приклад законної суброгації — суброгація на користь спадкоємця, який прий­няв у спадщину майно за умови виплати ним за рахунок своїх коштів боргу спадкодавця. Зацікавленість спадкоєм­ця в такій операції пояснюється тим, що заставний креди­тор може вимагати продажу заставного майна, у чому спад­коємець незаінтересований, а відшкодовуючи йому борг спадкодавця, спадкоємець вступає в права за іпотекою. Як приклад суброгації можна навести й випадок, коли страхо­ва компанія відшкодує страхувальнику вартість зіпсовано­го чи знищеного майна й у неї виникає право вимоги до особи, з вини якої настав страховий випадок.

Протиставляючи суброгацію регресу, слід звернути ува­гу на те, що при суброгації на відміну від регресу заміня­ються тільки кредитори, але не заміняється зміст самого зобов'язання. У регресі заміняються не тільки боржник, а й саме зобов'язання. Крім того, основою суброгації є зобо­в'язання, яке пов'язує суброганта (виконавця за боржни­ка) із суброгантом (посереднім кредитором), а не з боржни­ком. Вважається, що до переходу всіх прав суброганту пра­вовідносин між ним і боржником не було.

Суброгація відрізняється і від цесії (передання кредито­ром своїх прав іншій особі за правочином). У цесії з'явля­ється новий кредитор, який має право вимагати від борж­ника виплати боргу, тому що він ще не отримав передбаче­ного зобов'язанням. У суброгації кредитор повністю, як пра­вило, отримав свій борг від суброганта і яких-небудь пре­тензій до боржника у нього бути не може.

Право первісного кредитора при суброгації переходить до нового кредитора в тому ж обсязі й на тих самих умовах, що були на момент переходу права, якщо інше не передба­чено законом або договором. Зокрема, до нового кредитора переходять права, що забезпечують виконання зобов'язан­ня, а також інші, пов'язані з вимогою права, у тому числі право на несплачені проценти.

Підставою для зміни кредитора в зобов'язанні може бути також виконання обов'язку боржника поручителем або за­ставодавцем. Так, після виконання поручителем зобов'язан­ня, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора в цьому зобов'язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Кредитор, який передав право іншій особі, зобов'язаний передати їй документи, що засвідчують передане право, і пе­реказати відомості, важливі для здійснення цього права. Борж­ник має право не виконувати зобов'язання новому кредито­рові до надання йому доказів переходу прав до цієї особи.

Заміна боржника у зобов'язанні допускається лише за згодою кредитора, оскільки тому не байдуже, хто повинен виконувати зобов'язання. Новий боржник має право вису­вати проти вимоги кредитора заперечення, що ґрунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником. Порука і встановлена третьою особою застава припиняються після переведення боргу, якщо поручник або заставодавець не висловив згоди відповідати за нового боржника. Застава, встановлена на забезпечення боргу первісним боржником, зберігається після переведення боргу на іншу особу, якщо інше не передбачено законом або договором.

Зразок договору про заміну боржника у зобов'язанні

ДОГОВІР ПРО ЗАМІНУ БОРЖНИКА м. Дніпропетровськ 1 грудня 2004 р.

ТОВ "ННН", надалі — "Кредитор", в особі директора Костен­ко 1.1., що діє на підставі Статуту товариства,

ТОВ "ДДТ", надалі — "Боржник", в особі директора Петри-ка М.М., що діє на підставі Статуту товариства,

Приватне підприємство "ААА", надалі — "Підприємство", в особі директора Попова Б.Б., що діє на підставі Статуту підприєм­ства, уклали цей договір з додержанням вимог ст. 520—523 Ци­вільного кодексу України, на таких умовах:

1. Предмет договору

1.1. Боржник передає, а Підприємство бере на себе зобов'я­зання щодо сплати боргу в розмірі ЗО 000 (тридцять тисяч) грн за договором № 1 від 15 лютого 2004 р., укладеним між Кредитором та Боржником.

1.2. Кредитор дає згоду на заміну боржника за договором, зазначеним у ст. 1.1 цього договору.

2, Зобов'язання сторін

2.1. Боржник зобов'язується протягом двох днів від дня укла­дення цього договору передати Підприємству для реалізації товар в обсягах та цінах, що дають можливість сплатити борг за раху­нок реалізації цього товару, та передати Кредитору всі документи на товар для реалізації.

2.2. Підприємство у термін до ЗО днів від дати, зазначеної у ст. 2.1, перераховує на рахунок Кредитора суму, зазначену у ст. 1.1,і таким чином виконує зобов'язання Боржника перед Кре­дитором.

2.3. Кредитор зобов'язаний прийняти виконання за розрахун­ками згідно з договором, зазначеним у ст. 1.1, а Підприємство набуває з дня укладення цього договору всіх прав Кредитора за договором № 1 від 15 лютого 2004 р.

3. Відповідальність сторін

3.1. Невиконання зобов'язань за цим договором дає право на стягнення з винної сторони всіх завданих цим невиконанням збитків, включаючи втрачену вигоду.

3.2. За порушення терміну перерахування грошових коштів за зобов'язаннями Підприємства воно сплачує Кредитору пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за весь термін прострочення виконання.

4. Дія договору

4.1. Договір набирає чинності з дня його укладення і діє до повного виконання зобов'язань сторін.

4.2. Договір не може припинятися або змінюватися жодною зі сторін без письмової згоди Кредитора.

Юридичні адреси та банківські реквізити сторін:

Договір уклали:

Директор ______(Костенко й.)

Директор ______(Петрик М.М.)

Директор _______(Попов Б.Б.)

Які є способи забезпечення виконання зобов'язань?

Цивільно-правові зобов'язання сторони повинні викону­вати добровільно. До особи, яка не виконує або виконує неналежним чином юридичний обов'язок, можуть бути за­стосовані заходи примусу. Водночас з метою посилення за­хисту інтересів уповноваженої особи можуть застосовува­тися додаткові стимули у вигляді спеціальних засобів, спря­мованих на забезпечення виконання зобов'язань.

Згідно з Цивільним кодексом України виконання зобо­в'язань може забезпечуватися неустойкою, порукою, га­рантією, заставою, утриманням та іншими способами, вста­новленими законами або договором. Загалом ці способи за­безпечення поділяють на зобов'язально-правові та речово-правові.

До першої групи віднесено неустойку, поруку, гарантію та завдаток, до другої — заставу і притримання.

Наведені вище способи забезпечення виконання зобов'я* зання мають спільну мету: надати кредитору додаткову можливість отримати належне йому за зобов'язанням.

Кожен зі встановлених способів обумовлює поруч з го­ловним (основним) зобов'язанням нове зобов'язання, яке є додатковим до головного, тобто має акцесорний характер. З цього випливає, що додатковим зобов'язанням можна забезпечувати лише дійсні вимоги, тобто такі, які реально існують на момент укладення правочину.

Якщо недійсним буде основне зобов'язання, то, відповід­но, недійсними стають і будь-які способи забезпечення його виконання. Але недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсності основно­го зобов'язання.

Правочин щодо встановлення способу забезпечення ви­конання зобов'язання має бути укладено тільки в письмовій формі незалежно від форми основного зобов'язання. Недо­держання письмової форми спричиняє недійсність право-чину щодо встановлення способів забезпечення виконання.

Способи, які забезпечують виконання зобов'язань, вста­новлюють в інтересах кредитора. Тому при переході прав до нового кредитора переходять усі права, які забезпечують виконання зобов'язання. Водночас при переході боргу збе­рігають чинність лише ті способи забезпечення зобов'язань, які стосуються зобов'язань між ними і третіми особами (по­рука, гарантія).

Що таке завдаток і аванс?

Завдаток — це грошова сума або рухоме майно, що ви­дається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'я­зання і на забезпечення його виконання.

Коли не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважаєть­ся авансом. Як спосіб забезпечення виконання зобов'язань завдаток має такі особливості:

• предметом завдатку може бути лише грошова сума або рухоме майно (наприклад, якщо при купівлі телевізора вартістю в 1000 грн покупець видав продавцю 100 грн зав­датку, то йому необхідно доплатити в майбутньому за теле­візор ще 900 грн );

• завдатком забезпечується виконання лише договірних зобов'язань, а не зобов'язань, які виникли з інших підстав;

• він може мати місце лише за погодженням сторін;

• дача завдатку є доказом укладання договору, особли­во в тих випадках, коли договір не потребує письмової фор­ми; угода про завдаток, яка обов'язково є письмовою, під­тверджує наявність договору.

Якщо сторона, яка дала завдаток, відмовляється від виконання договору, завдаток залишається в іншої сто­рони. Іншими словами, якщо покупець вважає, що ціна телевізора велика чи його не влаштовує ця модель, то нада­ний завдаток 100 грн залишається у продавця. Якщо від виконання договору ухиляється інша сторона (наприклад, продавець телевізора знайшов вигіднішого покупця), то вона зобов'язана не лише повернути завдаток, а й сплатити таку ж за розміром суму, так званий подвійний завдаток, тоб­то повернути не 100, а 200 грн.

Сторона, відповідальна за невиконання договору, зобов'я­зана відшкодувати іншій стороні збитки із заліком суми завдатку.

У разі припинення зобов'язання до початку його вико­нання за порозумінням сторін або внаслідок неможливості його виконання завдаток має бути повернутий.

Завдаток необхідно відрізняти від авансу. Аванс — це також визначена грошова сума. Суттєва відмінність авансу від завдатку полягає в тому, що на аванс не по­кладено функцію забезпечувати взяте сторонами на себе зобов'язання. Тому незалежно від того, яка сторона відпо­відальна за невиконання зобов'язання, той, хто отримав аванс, повинен його повернути. І якщо продавець чи підряд­ник отримали як аванс певну грошову суму, а договір не було виконано, то незалежно від того, з чиєї вини це трапи­лось і які обставини цьому перешкоджали, аванс у будь-якому випадку підлягає поверненню.

Зразок договору, виконання якого забезпечується завдатком

ДОГОВІР

М.Дніпропетровськ 10 вересня 2004 р.

Ми, які нижче підписалися, Кушнір Микола Павлович, що мешкає в м. Дніпропетровськ по вул. Броварській, 10.кв. 1, і Іва­нов Михайло Іванович, що мешкає в м. Дніпропетровськ по вул. Черкаській, 20, кв. 5, уклали цей договір про таке:

1. Кушнір Микола Павлович продає, а Іванов Михайло Іва­нович купує відеомагнітофон моделі "РпШрз-ІІІ" за 2000 (дві ти­сячі) грн.

2. При підписанні цього договору в рахунок платежу за відео­магнітофон Кушнір М.П. отримав від Іванова М.І. завдаток у сумі 200 (двісті) грн. Суму, що залишилася за відеомагнітофон — 1800 (тисяча вісімсот) грн, Іванов М.І. зобов'язується виплатити не пізніше 1 жовтня 2004 р.

3. Кушнір М.П. зобов'язується передати відеомагнітофон Іва­нову М.І. як тільки отримає за нього в цей строк решту 1800 (ти­сячу вісімсот) грн.

4. Зміст положень ст. 570—571 Цивільного кодексу України сторонам відомо.

Цей договір складений у двох примірниках, один із них вида­ний Кушніру М.П., другий — Іванову М.І.

Підписи (Кушнір М.П.) (Іванов М.І.)

Що таке порука?

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання останнім свого обо­в'язку. Порука має бути оформлена як договір, що укла­дається між основним боржником і поручником на користь третьої особи — кредитора з основного боргу. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа чи кіль­ка осіб. Поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржнику.

У разі невиконання основного зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не передбачено договором поруки. Поручитель відповідає в тому самому обсязі, що й борж­ник, зокрема відповідає за сплату основного боргу, про­центів, сплату неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

На поручителя покладається обов'язок до задоволення вимоги кредитора попередити про це боржника, а якщо проти поручителя вчинено позов, — залучити боржника до участі у справі. В іншому разі боржник має право висунути проти вимоги поручителя, який виконав зобов'язання борж­ника, всі заперечення, які він мав проти кредитора.

Поручитель має право висунути проти вимоги кредито­ра заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умов, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника. Пору­читель не втрачає права на ці заперечення навіть у тому разі, якщо боржник від них відмовився або визнав свій борг.

До поручителя, який виконав зобов'язання, переходять усі права кредитора з цього зобов'язання, в тому числі й ті, що забезпечували виконання основного зобов'язання. Після виконання поручителем зобов'язання кредитор по­винен вручити поручителю документи, які посвідчують вимоги до боржника та права, що забезпечують ці вимоги.

Зразок договору, виконання якого забезпечується порукою

ДОГОВІР ПОРУКИ м. Дніпропетровськ 2 вересня 2003 р.

Ми, які нижче підписалися. Чабан Петро Іванович, мешкає в м. Дніпропетровськ по вул. Сільська, 20, кв. 20, і Сидоренко Андрій Федорович, мешкає в м. Дніпропетровськ по вул. Дніп­ровська, 6, кв. 6, уклали цей договір про таке:

Мішков Сергій Петрович, мешкає в м. Дніпропетровськ по вул. Сільська, 102, кв. 11, позичив у Сидоренко А.Ф. 5000 (п'ять тисяч) грн строком до 1 січня 2004 р. (договір позики від 2 вересня 2003 р.)

Я, Чабан П.І., зобов'язуюсь перед Сидоренком А.Ф. відповіда­ти за повернення Мішковим С.П. боргу в сумі 5000 (п'ять тисяч) грн у зазначений вище строк.

Якщо до 1 січня 2004 р. борг у сумі 5000 (п'ять тисяч) грн Мішков С.П. не поверне, Сидоренко А.Ф. зобов'язується повідо­мити про це Чабана П.І., який протягом п'ять днів після отри­мання такого повідомлення зобов'язується виплатити цю суму Сидоренко А.Ф.

Я, Сидоренко А.Ф., отримавши від Чабана П.І. суму боргу 5000 (п'ять тисяч) грн, зобов'язуюсь передати йому право вимоги за договором позики від 2 вересня 2003 р. для зажадання виплати йому Мішковим С.П. — 5000 грн.

Зміст положень ст. 553—559 Цивільного кодексу України сто­ронам відомо.

Цей договір складений у двох примірниках, один із них вида­ний Чабану П.І., другий—Сидоренку А.Ф.

(Чабан П.І.) Підписи (Сидоренко А.Ф.)

Порука припиняється з припиненням забезпечуваного нею зобов'язання. Також вона припиняється, якщо креди­тор протягом шести місяців від дня настання строку вико­нання забезпеченого порукою зобов'язання не вчинить по­зову проти поручителя. Коли строк основного зобов'язання не зазначено і не може бути визначено або визначено мо-; ментом витребування, порука припиняється, якщо креди­тор не вчинить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення поруки.

Що таке гарантія?

Гарантією визнається письмове зобов'язання банку, іншої кредитної установи, страхової організації (гаран­та), яке видається на прохання іншої особи (принципа­ла), за яким гарант зобов'язується сплатити кредито­рові принципала (бенефіціарові) відповідно до умов га­рантійного зобов'язання грошову суму після подання бенефіціаром письмової вимоги про її сплату. Гарантія діє протягом строку, на який її видано, і є чинною від дня видачі, якщо в ній не встановлено інше. Гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржником.

Виходячи із суті цього способу забезпечення зобов'язан­ня, слід виділити такі його особливості. Гарантом може бути лише юридична особа або держава. Як правило, гарантію застосовують для забезпечення належного виконання обо­в'язків у кредитних договорах. Належне бенефіціарові за гарантією право вимоги до гаранта не може бути передано іншій особі, якщо в гарантії не передбачено інше.

Зобов'язання гаранта перед бенефіціаром є самостійним і таким, що не залежить від основного зобов'язання, на за­безпечення виконання якого гарантію видано. Гарантію не може відкликати гарант, якщо в ній не передбачено інше.

Гарант на відміну від поручителя несе субсидіарну відпо­відальність. Тобто передбачене гарантією зобов'язання гаранта перед бенефіціаром обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. Така відповідальність настає, якщо борж­ник не має відповідних коштів для повернення бенефіціару.

Гарант має право зажадати від принципала в порядку регресу відшкодування сум, сплачених бенефіціарові за гарантією, якщо інше не передбачено угодою гаранта з прин­ципалом. Однак гарант не має права вимагати від принци­пала в порядку регресу відшкодування сум, сплачених бе­нефіціарові за гарантією не відповідно до умов гарантії або за порушення зобов'язань гаранта перед бенефіціаром, якщо угодою гаранта з принципалом не передбачено інше.

Гарант повинен розглянути вимогу бенефіціара з додани­ми до неї документами в зазначений у гарантії строк, а в разі відсутності його — у розумний строк, і виявити розумну дбай­ливість, щоб установити, чи відповідають ця вимога та додані до неї документи умовам гарантії. Гарант має право відмови­ти бенефіціарові в задоволенні його вимоги, якщо вона або подані до неї документи не відповідають умовам гарантії, або вони подані гарантові після закінчення визначеного в гарантії строку. При цьому гарант повинен негайно повідомити бене­фіціара про відмову задовольнити його вимогу.

Зобов'язання гаранта перед бенефіціаром за гаран­тією припиняється:

• сплатою бенефіціарові суми, на яку видано гарантію;

• закінченням визначеного в гарантії строку, на який її видано;

• внаслідок відмови бенефіціара від своїх прав за гаран­тією шляхом повернення її гарантові;

• внаслідок відмови бенефіціара від своїх прав за гаран­тією за допомогою письмової заяви щодо звільнення гаран­та від його зобов'язання.

Що таке неустойка?

Одним із найбільш поширених видів забезпечення зобо­в'язань є неустойка. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума чи інша встановлена у договорі майнова цінність, яку боржник зобов'язаний сплатити або пере­дати кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання ним основного зобов'язання. Предметом не­устойки крім грошової суми може бути рухоме і нерухоме майно. Право на неустойку виникає незалежно від того, чи зазнав кредитор збитків унаслідок невиконання або нена­лежного виконання зобов'язання. Слід пам'ятати, що про­центи на неустойку не нараховуються. Неустойкою може бути забезпечена тільки дійсна вимога, тому що недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню.

Коли предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодав­ства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений угодою сторін. Зменшення неустойки за домов­леністю сторін можливе лише у випадках, визначених за­коном. Неустойка, яка підлягає сплаті, може бути зменше­на також за рішенням суду за наявності обставин, які за­слуговують на увагу, зокрема у випадках, коли розмір не­устойки значно перевищує розмір заподіяної шкоди.

Залежно від особливостей визначення розміру неустой­ки і характеру порушення є такі різновиди неустойки:

штраф і пеня.

Штраф — це неустойка у твердо визначеній грошовій сумі, яка стягується одноразово у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Так, відповідно до Положення про поставку продукції за поставку неякіс­ної продукції з постачальника стягується штраф у розмірі 20 % від вартості браку.

Пеня — це неустойка, яка обчислюється у відсотковому відношенні відносно розміру платежу за кожний день прострочення. Наприклад, відповідно до п. 39 Правил продажу непродовольчих товарів (27 травня 1996 р.) за кожний день затримки усунення недоліків у проданому товарі покупцеві сплачується неустойка в розмірі 1 % вартості товару.

За співвідношенням неустойки і збитків сторони можуть визначити та застосувати виключну, залікову, альтернатив­ну або штрафну неустойку.

За виключною неустойкою стягується лише неустойка. Цей вид неустойки широко застосовується в нормативних актах, які регулюють договори перевезення.

За заліковою неустойкою стягненню підлягає неустой­ка, а збитки відшкодовує винна сторона не в повному об­сязі, а лише в частині, яка не покрита неустойкою.

За альтернативною неустойкою уповноважений суб'єкт має право стягнути або неустойку, або збитки. Отже, право вибору надається кредиторові.

За штрафною неустойкою стягненню підлягають у по­вному обсязі неустойка і збитки.

Сплата (перед ання) неустойки, встановленої на випадок прострочення або неналежного виконання зобов'язання, не .звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, якщо інше не передбачено порозумінням сторін. Сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків у повному обсязі за невиконання зобов'язання.

Кредитор має право на свій розсуд зажадати замість сплати неустойки і відшкодування збитків боржником тіль­ки виконання ним зобов'язання в натурі, якщо це відпові­дає інтересам кредитора.

Які є речові способи забезпечення виконання зобов'язань?

Невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань дезорганізують виробництво, кредитно-фінансовий ринок, економіку в цілому, а тому питанню забезпечення до­говірних зобов'язань тепер надається велике значення. На­приклад, у сучасній банківській практиці застава є пріори­тетним способом забезпечення зобов'язань. Спосіб забезпечен­ня виконання зобов'язання шляхом застави за своєю приро­дою має речово-правовий характер, оскільки заставодавець, який порушує зобов'язання, позбавляється права на річ шля­хом примусового її вилучення на підставі судового рішення.

Особа, яка надає майно в заставу, називається заставо­давцем. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручник). При заставі майна заста­водавцем може бути як власник майна, так і особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на нього. Особа, яка отримує майно в заставу, нази­вається заставодержателем.

Застава виникає на підставі договору, закону або рішен­ня суду. Заставою може бути забезпечена вимога, яка ви­никне в майбутньому.

Отже, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодав­цем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом. Найбільш поширеними видами застав є: іпотека (застава нерухомого майна, що залиша­ється у володінні заставодавця або третьої особи; іпотека землі (предметом цієї застави є земля); заклад (застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержа-теля або за його наказом у володіння третьої особи).

Предметом застави може бути будь-яке майно (в тому числі речі, цінні папери, майнові права), яке може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стяг­нення. Як правило, предмет застави залишається у заставо­давця. Право застави поширюється також на плоди, про­дукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна (майбутній урожай, приплід худоби та ін.).

Якщо закон або договір вимагає оцінки предмета заста­ви, така оцінка здійснюється заставодавцем із заставоутри­мувачем відповідно до цін, що звичайно діють на подібні предмети в торговельному обігу на момент застави. Пред­метом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом. Майно, що перебуває у спільній власності, може передаватись у заставу лише за згодою всіх співвласників.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошко­дження предмета застави несе власник заставленого майна. Якщо предмет застави не підлягає обов'язковому страху­ванню, його можна застрахувати за згодою сторін на домов­лену суму.

Договір застави повинен укладатись у письмовій формі. У договорі мають бути зазначені суть зобов'язання, що за­безпечене заставою, опис заставленого майна. Опис майна в договорі може мати й загальну форму (вказівка на вид за­ставленого майна тощо).

Нотаріальне посвідчення договору застави вимагається, якщо предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти. Застава нерухомого майна підля­гає також державній реєстрації (внесенням запису до Дер­жавного реєстру застав рухомого майна).

Право виникнення застави виникає з моменту укладен­ня договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, — з моменту нотаріального посвідчення, якщо інше не випливає з умов договору.

Заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, його не буде виконано (якщо інше не передбачено законом чи дого­вором). У разі ліквідації юридичної особи заставодавця заставодержатель набуває права звернення стягнення на за­ставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. При частковому ви­конанні боржником забезпеченого заставою зобов'язання застава зберігається в початковому обсязі.

Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, якщо інше не передбачено законом або договором. Заставлене майно, на яке звернено стягнення, реалізується державним виконавцем на підставі виконав­чого листа суду або виконавчого напису нотаріальних органів. Реалізація проводиться з публічних торгів у поряд­ку, передбаченому процесуальним законодавством, якщо інше не передбачено договором або законом. У разі коли протягом розумного строку заставлене майно не буде про­дано, заставоутримувач має право залишити заставлене майно за собою.

Заставодавець має право в будь-який час до моменту реалізації предмета застави припинити звернення стягнен­ня на майно виконанням свого зобов'язання.

Право застави припиняється у разі:

• припинення забезпеченого заставою зобов'язання;

• загибелі заставленого майна, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

• набуття заставодержателем права власності на пред­мет застави;

• реалізації предмета застави;

• при закінченні терміну дії права, що становить пред­мет застави.

Другим способом забезпечення виконання зобов'язан­ня, який за своєю природою також має речово-правовий характер, є право притримання. Сутність цього способу полягає в тому, що кредитор, у якого перебувала річ, що її належить передати боржникові або особі, зазначеній борж­ником, у разі невиконання боржником у строк зобов'язан-

ня щодо оплати цієї речі або компенсації кредиторові по­в'язаних з нею витрат та інших збитків, має право при­тримувати її доти, доки відповідне зобов'язання не буде виконано.

Особливість притримання як способу забезпечення ви­конання зобов'язання полягає в тому, що кредитору нале­жить право притримувати річ боржника до виконання остан­нім зобов'язання, і для реалізації цього права кредитору не потрібно, щоб можливість утримання речі була передбаче­на договором.

Кредитор, який притримує річ, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Кредитор не має права кори­стуватися притриманим майном. Він відповідає за його втра­ту, псування або пошкодження, якщо не доведе, що це ста­лося внаслідок дії непереборної сили.

Боржник, який є власником притриманої речі, зберігає право розпорядження нею. У цьому разі він зобов'язаний сповістити набувача речі про факт притримання речі та права кредитора.

Вимоги кредитора, який притримує річ, задовольня­ються з її вартості відповідно до положень про звернення стягнення на предмет застави.

Зразок договору застави

ДОГОВІР ЗАСТАВИ №__ м. Дніпропетровськ 1 грудня 2004 р.

ТОВ "ААА", надалі — "Заставодержатель", в особі директора Оніщенка В. В., що діє на підставі Статуту товариства, та ВАТ "МММ", надалі — "Заставодавець", в особі голови правління то­вариства Куценка Я.Ф., що діє на підставі Статуту, з урахуван­ням положень Цивільного кодексу України, що регулює заставу, уклали договір на таких умовах:

1. Предмет договору

1.1. Заставодавець забезпечує вимоги, що містяться у його зобов'язаннях за договором № 1 від 1 листопада 2004 р., про на­дання безпроцентної зворотної фінансової допомоги шляхом пе­редачі Заставодержателю у заставу сільськогосподарської про­дукції, що є його власністю, згідно з переліком, у кількості, з показниками якості та за ціною, вказаними у складському свідоцтві, яке додається (Додаток № 1).

1.2. Заставодержатель набуває права власності на об'єкт за­стави у разі невиконання зобов'язань Заставодавця згідно із за­значеним у ст. 1.1 договору.

2. Зобов'язання сторін

2.1. Заставодавець зобов'язується одночасно з укладенням цього договору передати Заставодержателю документи, які під­тверджують його право власності на об'єкт застави: копії при­буткових накладних, а також сертифікатів на продукцію, що підлягає обов'язковій сертифікації, санітарні та карантинні по­свідчення.

2.2. Забезпечені заставою зобов'язання Заставодавця, зазна­чені у ст. 1.1, здійснюються шляхом повернення суми, одержаної як фінансова допомога, у термін, визначений договором.

2.3. Заставодавець гарантує відсутність прав третіх осіб на заставлену продукцію та зобов'язується не відчужувати, а також не передавати в заставу цю продукцію за іншими зобов'язаннями і занести цей договір до книги застав підприємства.

2.4. Заставодержатель зобов'язується не розголошувати комер­ційну таємницю, що складається з відомостей про об'єкт застави.

2.5. У разі невиконання Заставодавцем умов ст. 2.2 цього дого­вору право власності на заставлену продукцію передається Заста­водержателю на підставі ст. 1.2 цього договору по закінченні трьох діб з дня закінчення строку повернення фінансової допомоги.

3. Відповідальність сторін

3.1. У разі невиконання зобов'язань за цим договором винна сторона відшкодовує завдані збитки, включаючи неодержаний прибуток.

3.2. За кожний день прострочення зобов'язань Заставодавця, обумовлених ст. 2.5 цього договору, він сплачує пеню у розмірі 0,5 % вартості об'єкта застави.

Договір набирає чинності з дня його укладення та діє до його

повного виконання.

Зміни до договору можуть бути внесені письмовою угодою

сторін.

Юридичні адреси та банківські реквізити сторін:

Заставодержатель ________

Заставодавець ________

Договір підписали:

Директор ______(Оніщенко В.В.)

Голова правління _______(Куценко Я.Ф.)

Які умови (підстави) цивільно-правової відповідальності?

Згідно з положеннями Цивільного кодексу України, ци­вільно-правова відповідальність — це санкції, що засто­совуються до правопорушника у вигляді накладення на нього додаткових цивільно-правових обов'язків або поз­бавлення належного йому цивільного права. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушен­ням умов, визначених змістом зобов'язання.

Відповідальність може наставати у таких формах: від­шкодування збитків, сплата неустойки, втрата завдатку, конфіскація майна, компенсація моральної (немайнової) шкоди і т. ін.

За підставами виникнення прав та обов'язків, за пору­шення яких встановлена відповідальність, вона поділяєть­ся на договірну і недоговірну. Договірна відповідальність настає у вигляді санкцій за порушення договору (коли борж­ник вчасно не передає речі, не виконує роботу або виконує її неналежним чином, то він повинен відшкодувати креди­торові збитки, заподіяні таким невиконанням). На відміну від договірної недоговірна відповідальність має місце, коли відповідна санкція застосовується до правопорушника, який не перебуває у договірних відносинах з потерпілим (у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я юри­дична чи фізична особа, відповідальні за шкоду, зобов'я­зані відшкодувати потерпілому заробіток, виплатити одно­разову допомогу і т. ін.).

Юридичне значення розмежування договірної і недого-вірної відповідальності полягає в тому, що форми та розмір недоговірної відповідальності встановлюються тільки зако­ном, а форми і розмір договірної відповідальності визнача­ються як законом, так і договором.

При укладенні договору сторони можуть передбачити відповідальність за такі правопорушення, за які чинне за­конодавство не передбачає будь-якої відповідальності. Сто­рони можуть також підвищити або знизити розмір відпові­дальності порівняно зі встановленим законом.

У разі порушення зобов'язання настають правові на­слідки, встановлені договором або законом, зокрема:

• припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;

• зміна умов зобов'язання;

• сплата неустойки (штраф, пеня);

• відшкодування збитків та моральної шкоди.

Збитки включають:

• дійсні збитки — це сума, на яку зменшилась вартість майна кредитора внаслідок неправомірних дій боржника. Вони складаються з витрат, які кредитор зробив або пови­нен був зробити для відновлення порушеного права, а та­кож вартості втраченого кредитором майна (витрати з ре­монту автомобіля, на придбання пошкодженої речі і т. ін.).

Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доводиться кредитором. Коли інше не передбачено законом або договором, при визначенні збитків беруть до уваги рин­кові ціни, що діяли на день добровільного задоволення борж­ником вимоги кредитора, у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день вчинення позову. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що діяли на день ухвалення рішення;

• втрачену вигоду (неодержані доходи) — доходи, які особа могла реально одержати за звичайних умов, якби її право не було порушено. При визначенні неодержаних до­ходів враховують вжиті кредитором заходи для їх одержан­ня і здійснені з цією метою приготування. Прикладом втра­ченої вигоди може бути випадок, коли наймач пошкодив найнятий автомобіль, внаслідок чого наймодавець не тільки змушений витратити кошти на ремонт автомобіля, а й не отримав прибутку, який мав би від перевезення пасажирів, якби не було правопорушення.

Коли за порушення зобов'язання встановлена неустой­ка, то її стягують у повному розмірі понад відшкодовані збитки, якщо інше не було передбачено угодою сторін.

Відшкодування збитків у разі невиконання зобов'язан­ня і сплати неустойки за його невиконання звільняє борж­ника від виконання зобов'язання в натурі, якщо інше не передбачено законом або договором.

У разі невиконання боржником обов'язку передати кре­диторові індивідуально визначену річ як предмет зобов'язан­ня кредитор має право вимагати відшкодування завданих йому збитків, а також відібрання цієї речі у боржника. Останнє право відпадає, якщо річ уже передано іншій особі, яка має однорідне право. Якщо річ ще не передано, перева­гу має той з кредиторів, зобов'язання на користь якого ви­никли раніше, а якщо це неможливо визначити, — той, хто раніше вчинив позов.

Боржник не звільняється від відповідальності за неви­конання грошового зобов'язання. Коли збитки, завдані кре­диторові неправомірним користуванням його грошовими коштами, перевищують суму процентів, передбачених уго­дою, він має право вимагати від боржника відшкодування збитків у частині, що перевищує цю суму.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простро­ченої суми, якщо договором або законом не встановлено інший розмір процентів.

Коли порушення зобов'язання сталося з вини обох сторін, суд відповідно зменшує розмір відповідальності борж­ника. Суд має право також зменшити розмір відповідальності : боржника, якщо кредитор з необережності сприяв збільшен­ню розміру збитків, завданих порушенням виконання зобо­в'язання, або не вжив заходів для їх зменшення.

Боржник відповідає за порушення зобов'язання третіми особами, на яких було покладено його виконання, якщо за­коном не передбачено відповідальність безпосередньо вико­навця.

Договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відпо­відальність іншої особи. Наприклад, за гарантією банк, інша фінансова установа відповідає перед кредитором за пору­шення зобов'язання боржником. У цьому разі до пред'яв­лення вимоги гаранту кредитор повинен пред'явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовив­ся задовольнити вимогу кредитора чи кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимо­гу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність.

Після отримання вимоги кредитора особа, яка несе суб­сидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред'явленої їй кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі подання позову, — подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі.

За загальним правилом цивільно-правова відповідаль­ність може мати місце за наявності складу правопорушення. Саме склад цивільного правопорушення є юридичним фактом, який породжує правовідносини між правопоруш­ником і потерпілим та створює певні претензії потерпілого та обов'язки порушника відшкодувати шкоду, заподіяну протиправними діями. Сукупність умов, за яких може на­стати відповідальність у вигляді відшкодування збитків, і називають загальним складом цивільно-правової відпові­дальності. До таких умов належать:

• протиправність поведінки боржника. Протиправною визнається поведінка, яка порушує норму права, незалеж­но від того, чи знав правопорушник про протиправність своєї поведінки (передбачається порушення закону або договору боржником). Протиправна поведінка набуває вираження у вигляді не тільки протиправної дії, а й бездіяльності. На­приклад, прострочення боржника або прострочення креди­тора;

• шкода є другою неодмінною умовою цивільно-право­вої відповідальності у формі відшкодування збитків. Шко­да може бути майновою (пов'язана з відповідними матері­альними втратами) або моральною, яка полягає у втратах немайнового характеру внаслідок моральних і фізичних страждань потерпілого;

• причинний зв'язок між протиправною поведінкою і збитками чи іншими негативними наслідками, що настали для потерпілої сторони. Причинний зв'язок — зв'язок, що об'єктивно існує між поведінкою боржника і наслідком, який настав. У тих випадках, коли наслідок є проявом ви­падкового, незакономірного збігу певних обставин, серед яких поведінка боржника не є істотною, причинний зв'я­зок відсутній. Не вважається таким випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобо­в'язання, відсутність у боржника необхідних коштів;

• вина боржника. Вина — це певне психічне ставлен­ня особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідків. У кримінальному праві діє презумпція невинності, а в цивільному — презумпція винності боржника. Відсутність ' власної вини в цивільному праві доводиться особою, яка і порушила зобов'язання. Боржник буде вважатися винним доти, доки не доведе свою невинність. Особа є невинною, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. В цивільному праві і форма вини, як правило, не впливає на розмір відповідальності.

Якщо для покладення на правопорушника цивільної і відповідальності у формі відшкодування збитків необхідний повний склад цивільного правопорушення (протиправність поведінки, шкода, причинний зв'язок, вина), то для стяг-^; нення неустойки або втрати завдатку кредиторові досить ' довести, що поведінка боржника є протиправною, а вина його припускається, коли він не довів відсутності своєї ^! вини в порушенні зобов'язання. Тут має місце неповний, "урізаний" склад правопорушення.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є також те, що вона може настати й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Це можна пояснити специфікою деяких договорів та особливостями позадоговірних відно­син. Так, власник джерела підвищеної небезпеки зобов'я­заний відшкодувати шкоду, заподіяну цим джерелом підви­щеної небезпеки, якщо не доведе, що шкода виникла вна­слідок непереборної сили або умислу потерпілого. За дого­вором зберігання професійний зберігач відповідає також за втрату або пошкодження речі, якщо не доведе, що це стало­ся внаслідок непереборної сили.

У Цивільному кодексі України відповідальність без вини (крім дії непереборної сили) встановлена також для осіб за порушення зобов'язань у зв'язку зі здійсненням ними підприємницької діяльності.

Що таке цивільно-правовий договір? Який його зміст?

Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов'я­зань закон називає договір. Як юридичний факт договір належить до числа правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовується на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків. Проте роль договору не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин (породжує, змінює або припиняє їх). Відповідно до вимог Цивільного кодексу України, звичаїв ділового обігу, вимог розумності та спра­ведливості договір також визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників договірного зобов'язання. В цьому розумінні договір є засобом регулювання поведінки цивіль­них правовідносин.

У сучасних умовах зростає роль договору як універсаль­ної та найбільш доцільної форми опосередкування товарно-грошових відносин.

Визначальним моментом договору є домовленість сторін. Кожна особа вільна у своєму виборі укладати чи не уклада­ти договір. Свобода договору передбачає вільний вибір кон­трагента. Сторони вільні у виборі виду договору. Вони мо­жуть укласти як договір, безпосередньо передбачений Ци­вільним кодексом України чи іншим нормативним актом, так і договір, який поєднує ознаки кількох видів договорів, так званий змішаний договір.

У сторін є можливість виявити своє бачення змісту дого­вору. Вони можуть відмовитися від традиційних положень і перерозподіляти обов'язки в договорі на свій розсуд. Але договір є завжди обов'язковим для виконання сторонами.

Оскільки договір є різновидом правочину, то класифі­кувати договори можна за тими ж критеріями, що й пра-вочини (односторонні, двосторонні і багатосторонні, кон-сенсуальні й реальні, сплатні й безплатні, абстрактні й ка­зуальні тощо).

Систему цивільно-правових договорів за юридичною та економічною ознаками можна побудувати на тих же заса­дах, що й систему зобов'язань, які виникають із договорів, наприклад: 1) договори про передачу майна у власність (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, дарування, ; рента, постачання енергетичних ресурсів тощо); 2) договори про передачу майна у тимчасове користування (майно-; вий найм, оренда, лізинг, позичка тощо); 3) договори на і. виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне Г будівництво, на виконання проектних і розвідувальних і робіт, з виконання аудиторських робіт тощо); 4) договори на передачу результатів творчої діяльності (авторські, лі­цензійні договори, договори на передачу науково-технічної продукції тощо); 5) договори про надання послуг з переве-' зень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням); 6) кредитні договори (позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, розрахунки); 7) договори зі стра­хування (майнове та особисте страхування); 8) договори з надання послуг (доручення, комісія, експедиція, зберігання, охорона тощо); 9) договори про сумісну діяльність, комер­ційна концесія.

Договір — це взаємна угода, тому в ньому містяться окремі положення, умови, які визначають права та обов'яз­ки сторін. Сукупність цих умов, погоджених між сторона­ми, становить зміст договору.

Традиційно в цивільному праві розрізняють істотні, зви­чайні й випадкові умови договору. Ця класифікація має не лише теоретичне, а й практичне значення, особливо тоді, коли йдеться про встановлення самого факту укладення договору.

Істотними умовами договору є умови, без погоджен­ня яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Так, для договору купівлі-продажу істотними умовами є предмет, ціна, кількість, якість. Для договору майнового найму крім пред­мета і ціни істотною умовою є також строк договору.

Звичайні умови — це умови, які традиційно, за звичаєм, включають до договору. Від істотних вони відрізняються тим, що не потребують окремого погодження і про них не обов'язково застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо в договорі майнового найму сторони не обумовили, хто з них — наймодавець чи наймач — буде проводити поточний ремонт зданого в найм майна, то діятиме диспозитивне пра­вило, зазначене чинним законодавством, а саме: обов'язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на наймача.

Випадковими умовами прийнято вважати умови до­говору, погоджені сторонами у відступ від положень дис­позитивних норм або з метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Наприклад, якщо за договором майнового найму обов'язок проводити поточ­ний ремонт сторонами було покладено на наймодавця, то ця умова для цього конкретного договору і буде вважатися випадковою.

Всі умови — істотні, звичайні, випадкові — після укла­дення договору стають однаково обов'язковими і сторони повинні їх дотримуватися.

У визначенні змісту договорів, важливу роль відіграють типові, або взірцеві, договори. Типові, або взірцеві, дого­вори є уніфікованим засобом (взірцем), що забезпечує одна­кове оформлення конкретних договірних відносин, вироб­лених практикою й опублікованих у пресі. Типові, або взірцеві, договори часто використовують при укладенні так званих публічних договорів і договорів про приєднання.

Публічним визнається договір, в якому однією зі сторін є підприємець або інша особа відповідно до закону, що взя­ли на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконан­

ня робіт або надання послуг кожному, хто до неї зверта­ється (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загаль­ного користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, бан­ківське обслуговування тощо). При цьому ціна товарів (робіт, послуг), а також інші умови публічного договору встановлюються однаково для всіх споживачів. Підприє­мець не повинен віддавати переваги одній особі перед іншою щодо укладення публічного договору, крім випадків, перед­бачених законодавчими актами. Відмова підприємця від укладення публічного договору за наявності у нього мож­ливості надання споживачеві відповідних товарів або послуг не допускається.

Договором про приєднання визнається договір, умови якого визначені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах і можуть бути прийняті іншою сторо­ною не інакше як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Сторона, яка приєдналася до договору, може вимагати розірвання або зміни договору і відшкоду­вання заподіяних їй збитків, якщо договір про приєднання, хоч і не суперечить законодавчим актам, але позбавляє цю сторону звичайно наданих їй прав, виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язань або містить інші явно обтяжливі умови для сторони, яка приєдналася до договору. При цьому вважається, що сторо­на, яка приєдналась, виходячи зі своїх розумних інтересів, не прийняла б цих умов, якби в неї була можливість брати участь у визначенні умов договору. Якщо вимоги щодо зміни або приєднання, розірвання договору пред'явлені стороною, що приєдналась до договору у зв'язку зі здійсненням своєї підприємницької діяльності, сторона, яка надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналась, знала або по­винна була знати, на яких умовах укладає договір.

Попереднім договором є договір, сторони якого зобо­в'язуються протягом певного строку (у певний термін)

укласти договір у майбутньому (основний договір) на умо­вах, встановлених попереднім договором. Істотні умови ос­новного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому в попередньому договорі, коли такий порядок не встановлений актами ци­вільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, — письмово. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Договір на користь третьої особи є договором, в яко­му боржник зобов'язується виконати свій обов'язок на ко­ристь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не перед­бачено договором або законом чи не випливає із суті догово­ру. З моменту вираження третьою особою наміру скориста­тися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої сторони, коли інше не передбачено договором. У разі відмови третьої сторони від права, нада­ного їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим пра­вом, якщо інше не випливає із суті договору.

При укладенні договорів, а найчастіше при їх виконанні та вирішенні спорів, пов'язаних з порушенням договірних зобов'язань, виникає потреба у з'ясуванні змісту договору в цілому або окремих його умов, тобто в тлумаченні договору.

При тлумаченні договору суд або третейський суд бере до уваги буквальне визначення виразів, що в ньому містя­ться. Якщо буквальне значення якоїсь умови договору не­зрозуміле, його встановлюють шляхом порівняння цієї умо­ви з іншими умовами і розумінням договору в цілому. Коли в такий спосіб тлумачення не вдається встановити зміст до­говору, то з'ясовують дійсну спільну волю сторін з ураху­ванням мети договору. При цьому враховують усі обстави­

ни, які передували укладенню договору, переговори і ли­стування, практику, що склалась у взаємних сторін, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку учасників.

Тлумачення умов договору здійснюють за тими самими правилами, що й тлумачення правочинів, але при цьому можуть враховуватись також взірцеві умови (взірцеві дого­вори), якщо навіть у конкретному договорі й немає поси­лання на ці умови.

Зразок попереднього договору між юридичними особами

ПОПЕРЕДНІЙ ДОГОВІР м. Дніпропетровськ 10 березня 2004 р.

Сторона-1 ЗАТ "БББ", в особі директора Філімонова В.В., що діє на підставі Статуту товариства,

і Сторона-2 ТОВ "ААА", в особі директора Сидоренка П.П., що діє на підставі Статуту товариства, надалі — Сторони, з додер­жанням вимог ст. 365 Цивільного кодексу України та на підставі двосторонніх переговорів, проведених у м. Дніпропетровську 9 бе­резня 2004 р., підписали цей договір про таке:

1. Сторони визнають, що їх науково-виробничий і фінансовий потенціал дає їм підстави встановити довгострокове та взаємови­гідне співробітництво в галузі розробки і втілення різних комер­ційних, науково-виробничих і комерційних проектів.

2. Сторони планують здійснити на першому етапі співробіт­ництва сумісну науково-виробничу діяльність з розробки промис­лової холодильної установки.

3. Для прийняття остаточного рішення щодо реалізації зазна­ченої програми уповноважені представники Сторін проводять спільні консультації і зустрічаються не пізніше 10 травня 2004 р,

4. Сторони зобов'язуються до 1 вересня 2004 р. укласти до­говір про сумісну діяльність.

Договір, який Сторони мають укласти, повинен включати такі умови:

а) Сторона-1 зобов'язується здійснити закупівлю та постачан­ня технологічного устаткування цеху з виробництва промислової холодильної установки;

б) Сторона-2 зобов'язується передати для будівництва цеху будівельний майданчик на відведеній їй земельній ділянці по вул. Болгарській, 1 у місті Дніпропетровську.

5. Проект договору доручається скласти Стороні-2. Проект договору Сторона-2 зобов'язана надати на розгляд Сто-роні-1 не пізніше 1 серпня 2004 р.

6. У разі безпідставної відмови однієї зі Сторін від укладення договору за п. 4 цього договору чи здійснення дій, у результаті яких укладення вищезазначеного договору стане неможливим, винна Сторона несе відповідальність у порядку і на умовах, пе­редбачених чинним Цивільним кодексом України.

Цей попередній договір підписали:

Від Сторони-1 (Філімонов В.В.) Від Сторони-2 (Сидоренко П.П.)

Як здійснюються укладення, зміна і розірвання договору?

Договір вважається укладеним, якщо сторони в на­лежній формі погодили між собою його істотні умови. Ці умови погоджують у процесі переговорів, які передують укладенню договору.

Загальний порядок укладення договорів регулюється відповідними статтями Цивільного кодексу України. Ос­кільки договір є спільним юридичним актом двох чи більше осіб, погодження ними умов договору проходить принаймні дві стадії: а) пропозиція однієї сторони укласти договір, або оферта; б) прийняття пропозиції другою стороною, або ак­цепт. Відповідно сторона, яка зробила пропозицію, нази­вається оферентом, а сторона, яка прийняла її, — акцеп­тантом. Щоб пропозиція укласти договір вважалася офер­тою, вона повинна відповідати певним умовам:

• у ній повинні міститися всі істотні умови майбутнього договору (предмет, ціна, строк та ін.), щоб сторона, яка отримала пропозицію, зрозуміла про що йдеться. Пропози­ція укласти договір повинна виражати і намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Якщо пропозиція таких умов не містить, то вона є не офер­тою, а лише викликом на оферту, який ні до чого не зобо­в'язує;

• оферта має бути адресована конкретній особі. Тому різноманітні реклама, об'яви, прайс-листи не можуть ви­знаватися офертою, це лише пропозиція невизначеному колу осіб зробити оферту.

Відповідь особи, якій адресована оферта, про прийнят­тя нею пропозиції визнається акцептом. Акцепт завжди повинен бути повним і безумовним. Це означає, що акцеп­тант повністю погоджується із запропонованими умовами договору і повідомляє про це оферента. Коли особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, ви­конала роботу, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія і є прийнят­тям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції або не встановлено законом.

Якщо сторона погоджується в цілому з пропозицією, але бажає внести до умов договору деякі корективи, скажімо, зазначає, що поставку продукції бажано здійснювати не автомобільним транспортом, а залізницею, не помісячне, а поквартальне, то така пропозиція є не акцептом, а новою офертою.

Коли пропозиція укласти договір була направлена із зазначенням строку для відповіді, то договір вважається укладеним, якщо позитивну відповідь було надано протя­гом зазначеного строку. У разі, коли строк на відповідь не зазначався, договір вважається укладеним, якщо згода його укласти дана негайно або протягом звичайного нормально­го часу для відповіді.

Договір вважається укладеним у момент одержання акцепту особою, яка направила оферту. Якщо для укла­дення договору, крім згоди сторін, потрібні передача майна (реальний договір) або вчинення іншої дії (договір підлягає нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації), то він вважається укладеним з моменту передачі відповідного майна або вчинення певної дії.

Місцем укладення договору є місце проживання фізич­ної особи або місцезнаходження юридичної особи, яка зро­била пропозицію про укладення договору. Договір є укла­деним, якщо сторони в належній формі д осягли згоди з усіх істотних умов договору. Він може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встанов­лено законом. Наприклад, згідно з Цивільним кодексом України договір ренти укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, а договір про переда­чу нерухомого майна під виплату ренти підлягає також державній реєстрації.

Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної вла­ди, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування, вирішуються судом. Коли роз­біжності виникли між сторонами при укладенні договору не на підставі правових актів зазначених органів, то вони можуть бути вирішені судом тільки у випадках, встановле­них за домовленістю сторін або законом.

Якщо згідно із законом або угодою сторін договір пови­нен бути укладений у письмовій формі, він може бути укла­дений як шляхом складання одного документа, так і шля­хом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, яка їх надіслала. Нині розширили­ся технічні можливості вираження волі сторін на укладен­ня договору, зокрема за допомогою факсимільного, елект­ронного чи іншого зв'язку.

Особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами ци­вільного законодавства.

Зміна договору означає, що зобов'язання сторін діють відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо.

Розірванням договору зобов'язання сторін припиня­ється. Але зміна і розірвання договору допускаються лише за згодою сторін, тому що договір є обов'язковим для вико­нання сторонами. Угода про розірвання чи зміну договору вчиняється в тій самій формі, що й договір, якщо із закону, іншого нормативно-правового акта, договору або звичаїв ділового обігу не випливає інше.

Договір може бути змінено чи розірвано за згодою сторін або за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істот­ного порушення договору другою стороною та в інших ви­падках, встановлених договором (зокрема, зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішен­ням суду у виняткових випадках, коли розірвання догово­ру суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує витрати, необхідні для вико­нання договору на умовах, змінених судом).

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні цього договору.

Коли сторони не досягли згоди щодо приведення догово­ру у відповідність до обставин, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути на вимогу заінте­ресованої сторони розірваний або змінений за рішенням суду за наявності одночасно таких умов:

• у момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

• зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересо­вана сторона не могла усунути після їх виникнення за всієї турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

• виконання договору порушило б співвідношення май­нових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

• із суті договору або звичаїв ділового обігу не випли­ває, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

При розірванні договору внаслідок істотної зміни обста­вин суд, на вимогу будь-якої зі сторін, визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливо­го розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'яз­ку з виконанням цього договору.

Коли договір змінений або розірваний у зв'язку з істот­ним порушенням договору однією зі сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Зразок угоди сторін про розірвання договору

УГОДА ПРО РОЗІРВАННЯ ДОГОВОРУ №____

Від "_" ______ 200_ р.

м. _________ "_"______ 200_ р.

Замовник: _________________________________,

з однієї сторони, та

Виконавець:_______________________\_________

в особі: ___________________, який діє на підставі Стату­ту, з другої сторони,

Уклали цю Угоду про таке:

1. Замовник і Виконавець у зв'язку з _______________

(мотиви, підстави з яких сторони вирішили розірвати договір)

Домовились розірвати договір № ______ від " "___200_ р.

2. З моменту набрання чинності цією Угодою сторони не вва­жають себе пов'язаними будь-яким правами і обов'язками.

3. Зобов'язання, припинені цією Угодою, виконання яких повинно бути здійснено в такому порядку:

Замовник _________________________________

Виконавець ______________________________

4. Ця Угода складена у двох примірниках, один з яких знахо­диться в Замовника, а другий — у Виконавця.

5. Ця Угода набирає чинності з моменту її підписання.

Замовник Підпис _____ Виконавець Підпис _____

Які особливості договору купівлі-продажу?

За договором купівлі-продажу одна сторона (прода­вець) передає або зобов'язується передати майно (то­вар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Це сплатний, двосторонній і консенсуальний договір. Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність покупця, і, отже, є юридичною підставою ви­никнення такого зобов'язального правовідношення, яке обумовлює в покупця абсолютне речове право.

Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, яке є в на­явності і підготовлене для відчуження. Продавцеві спла­чується вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. Оплата придбаного майна повинна здійснюва­тися у національній валюті України — гривні, за винятком випадків, передбачених законом.

Предметом цього договору може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створе-

ний (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. В окремих випадках для покупця становить інтерес не саме придбане майно (як матеріальний об'єкт), а зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад, у разі купівлі цінних паперів. Предметом цього договору може бути і пра­во вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовують поло­ження про відступлення права вимоги.

Загальні положення про купівлю-продаж застосовують до договорів купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів. Особливості купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватись і законом.

Необхідно підкреслити, що договір купівлі-продажу зе­мельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна уклада­ється у письмовій формі й підлягає нотаріальному по­свідченню та державній реєстрації.

Право продажу майна, крім випадків примусового про­дажу, належить власникові. Це означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати не лише саме майно, а й право власності на нього. Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Прода­вець не може передати покупцеві те, на що він сам не має права. Якщо продавець товару (майна) не є його власни­ком, покупець набуває права власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення. Так, Цивільним кодексом України встановлюється особливий порядок реалізації не витребуваних за договором побутово­го підряду виготовлених підрядником речей, або не витре­буваних на транспорті вантажів і багажу, майна, відправ­леного через органи зв'язку. У цих випадках продаж зазна­ченого майна не є примусовим, а лише здійснюється без згоди власника, оскільки такий невідомий або не виявляє Інтересу до належного йому майна, що може завдати охо­ронцю майнової шкоди.

Власникові не обов'язково особисто брати участь в укла­денні договору купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника чи комісіонера. Таким чином, якщо продавцем майна може бути лише пев­на особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Але обов'язковою умовою участі фізич­них осіб стороною в договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності.

Правове регулювання відносин купівлі-продажу здій­снюється Цивільним кодексом України, Законами України "Про захист прав споживачів", "Про цінні папери і фондо­ву біржу", "Про товарну біржу", "Про приватизацію май­на державних підприємств", "Про приватизацію невели­ких державних підприємств", численними підзаконними нормативними актами.

Основні обов'язки продавця передбачено Цивільним ко­дексом України і Законом України "Про захист прав спо­живачів", відповідно до яких продавець зобов'язаний:

• передати покупцеві товар, передбачений договором.

Цей обов'язок вважається виконаним, якщо продавець од­ночасно з переданням товару передав покупцеві його при­належності, а також документи, що до нього належать (тех­нічний паспорт, сертифікат якості тощо), передбачені дого­вором чи нормативно-правовими актами. У разі невиконан­ня цього обов'язку покупець має право вимагати передати йому товар і відшкодувати збитки чи взагалі відмовитись від виконання договору і вимагати відшкодування завда­них збитків. Обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: вручення товару покуп­цеві, якщо договором передбачено обов'язок продавця щодо доставки товару; надання товару в розпорядження покуп­ця, якщо товар має бути переданий покупцеві в місцезна­ходженні товару. Товар вважається наданим у розпоряджен­ня покупця, якщо він чітко ідентифікований для цілей цього договору шляхом маркування, повідомлення, надісла­ного покупцеві, або іншим чином;

— попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, права застави, до­вічного користування тощо). Невиконання цього правила дає покупцеві право вимагати зниження ціни або розірван­ня договору і відшкодування збитків, крім випадків, коли було доведено, що покупець знав або повинен був знати про права третіх осіб;

— виступити у справі на боці покупця, якщо до нього вчинено позов третіх осіб про відібрання товару з підстав, що виникли до його продажу. Продавець, що був притяг­нений до участі у справі, але не взяв у ній участі, позбавля­ється права доводити неправомірність ведення справ по­купцем. Якщо за рішенням суду товар буде відібрано у покупця, продавець зобов'язаний відшкодувати йому зав­дані збитки;

— повідомити покупця щодо якості товару, його не­доліків. Продавець відповідає за недоліки товару, які не були застережені ним при продажу. Так, відповідно до п. 17 Правил продажу непродовольчих товарів, затверджених на­казом Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і тор­гівлі України від 27 травня 1996 р. № 294, при продажу товарів вітчизняного й іноземного виробництва господарю­ючий суб'єкт зобов'язаний надати покупцям достовірну інформацію про товар:

— назву нормативних документів, вимогам яких пови­нен відповідати товар;

— недоліки основних споживчих якостей товару;

— ціну та умови придбання товару;

— дату виготовлення;

— гарантійні зобов'язання виробника;

— правила й умови ефективного використання товару;

— строк придатності товару, інформацію про дії покуп­ця після його закінчення, а також можливі наслідки при невиконанні цих дій;

— назву й адресу виробника, а також підприємства, яке приймає претензії від покупців і здійснює ремонт та техніч­не обслуговування товару;

— відомості про сертифікацію товару (якщо він підля­гає обов'язковій сертифікації).

До обов'язків продавця також належить повідомлення покупця про товари, які за відповідних умов можуть стано­вити небезпеку для життя, здоров'я і майна покупця.

Щодо товарів, які надійшли в продаж від підприємця, повинна бути інформація про його прізвище, адресу, номер документа, який підтверджує право на заняття підприєм­ницькою діяльністю, назву органу, який видав його, гаран­тійний строк і строк придатності;

— зберігати майно і не допускати його погіршення, коли право власності переходить до покупця раніше від його передання. Наприклад, Порядок заняття торговель­ною діяльністю і правила торгового обслуговування населен­ня, що затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р., передбачає, що придбані покупцем ве­ликогабаритні товари (меблі, будівельні матеріали, піаніно, холодильник, пральна машина та ін.) можуть бути залишені ним на зберігання в магазині, але не більш як одну добу (п. 27). У такому разі продавець протягом цього строку відпо­відає за стан і якість майна, однак ризик випадкової заги­белі майна покладається на покупця як власника.

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умо­ви: про кількість товару (встановлюється у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні); асортимент товару (продавець зобов'язаний передати покупцеві товар в асортименті за видами, моделями, розмірами, кольорами чи іншими ознаками, погодженими сторонами); якість товару (продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору); гарантії якості товару (товар, що передається покупцеві, має відповідати вимогам щодо

його якості в момент передання; договором або законом може бути встановлений строк, протягом якого продавець гарантує якість товару); строк придатності товару (законом або іншими нормативно-правовими актами може бути вста­новлений строк, із закінченням якого товар вважається непридатним для використання за призначенням; продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, на який встановле­но строк придатності, з таким розрахунком, щоб він міг бути використаний за призначенням до закінчення цього стро­ку); комплектність товару (продавець зобов'язаний переда­ти весь товар, який входить до комплекту, одночасно, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобо­в'язання); тару та упаковку (на продавця покладається обо­в'язок передати покупцеві товар у тарі та (або) в упаковці, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання); ціну товару (повинна бути обов'язково ви­значена в договорі шляхом досягнення щодо цього обо­пільної згоди); оплату товару (покупець зобов'язаний опла­тити товар після його прийняття або прийняття товаророз-порядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару); страхування товару (договором може бути встановлений обов'язок продавця або покупця застрахува­ти товар).

Які права покупця у разі придбання товару неналежної якості за договором роздрібної купівлі-продажу?

За договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу то­вару, зобов'язується передати покупцеві товар, що зви­чайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти і оплатити його. Цей договір є публічним. До відносин за догово­ром роздрібної купівлі-продажу з участю покупця — фізич­ної особи, не врегульованих Цивільним кодексом України, застосовують законодавство про захист прав споживачів.

Продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам цього договору. Це означає, що товар повинен відповідати встановленим стандартам, техніч­ним умовам, зразкам, а якщо товар має недоліки, то прода­вець зобов'язаний зробити застереження про них. Якщо продавець при укладенні договору купівлі-продажу був повідомлений про конкретну мету придбання товару, про­давець повинен передати покупцеві товар, придатний для використання відповідно до цієї мети. У разі продажу това­ру за зразком та (або) за описом продавець повинен переда­ти покупцеві товар, який відповідає зразку та (або) опису.

За недоліки товару продавець відповідає, коли покупець доведе, що вони виникли до передання товару покупцеві або з причин, які були до цього моменту. Якщо продавцем надано гарантії щодо якості товару, то продавець відпові­дає за їх недоліки, коли він не доведе, що вони виникли після передання товару покупцеві внаслідок порушення останнім правил користування чи зберігання товару, дій третіх осіб, випадку або непереборної сили.

Покупець у разі виявлення недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товарів протягом гарантійно­го або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, має право на свій вибір вимагати від продавця або виготовлювача:

• співрозмірного зменшення купівельної ціни;

• безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

• відшкодування своїх витрат на усунення недоліків товару.

У разі істотного порушення вимог щодо якості това­ру покупець має право на свій вибір:

• відмовитись від виконання договору і вимагати повер­нення сплаченої за товар грошової суми;

• замінити товар неналежної якості на товар, що відпо­відає умовам договору.

У всіх названих випадках покупець має право на відшко­дування зазначених ним збитків.

Якщо продавець товару неналежної якості не є його ви­готовлювачем, вимоги щодо заміни, безоплатного усунення недоліків товару і відшкодування збитків можуть бути пред'явлені до продавця або виготовлювача.

Вимога покупця про заміну товару підлягає негайному задоволенню, а в разі необхідності перевірки якості товару — протягом 14 днів або в інший строк за згодою сторін.

При заміні товару неналежної якості на товар на­лежної якості, ціна на який змінилась, перерахування вартості не здійснюється.

При розірванні договору розрахунки з покупцем у разі підвищення ціни на товар проводяться, виходячи з його вартості на час пред'явлення відповідної вимоги (якщо покупець вимагає повернути гроші за неякісний телевізор, ціна на який підвищилась, повернення грошей здійснюється за новою ціною, а не за ціною, за яку його було придбано), при зниженні ціни та товар — виходячи з вартості на час придбання (ст. 14 Закону України "Про захист прав спо­живачів").

Вимоги покупця розглядають після подання ним товар­ного чи касового чека, квитанції чи іншого письмового до­кумента, а відносно товарів, на які передбачено гарантійні строки, — при поданні технічного паспорта чи іншого до­кумента, який його замінює. Нагадаємо, що продавець, продаючи товар, зобов'язаний видати покупцеві товарний чи касовий чек, квитанцію або інший письмовий документ, який підтверджує факт купівлі.

Слід мати на увазі, що покупець, який придбав непродо­вольчі товари, що були в користуванні та реалізовувані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, про що він був проінформований продавцем, має право пред'являти зазначені вище вимоги, якщо придбані товари містили істотні недоліки, не застережені продавцем.

Які є гарантії захисту прав покупця за договором роздрібної купівлі-продажу?

Продавець зобов'язаний надати покупцеві необхідну і до­стовірну інформацію про товар, що пропонується до продажу. Ця інформація має відповідати вимогам закону та правилам роздрібної торгівлі щодо її змісту і способів надання. Якщо покупцеві не надано можливості негайно одержати повну і достовірну інформацію про товар у місці його продажу, він має право вимагати відшкодування збитків, завданих не-обґрунтованим ухиленням від укладення договору, а коли до­говір укладено, — в розумний строк відмовитися від догово­ру, вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми і відшкодування збитків, а також моральної шкоди.

Продавець або виготовлювач (чи уповноважені ними представники) зобов'язані прийняти товар неналежної яко­сті від покупця і задовольнити його вимоги про заміну то­вару або усунення недоліків.

Вимога покупця про заміну товару підлягає негайному задоволенню, а в разі необхідності перевірки якості товару — протягом 14 днів або, за домовленістю сторін, в інший строк. У разі відсутності необхідного товару вимога покупця про заміну товару підлягає задоволенню у двомісячний строк з моменту подання відповідної заяви.

Вимога покупця про безоплатне усунення недоліків то­вару підлягає задоволенню продавцем або виготовлювачем протягом 14 днів або, за домовленістю сторін, в інший строк.

За кожний день прострочення продавцем або виготов­лювачем усунення недоліків товару і невиконання вимоги про надання в користування аналогічного товару на час усунення недоліків продавець сплачує покупцеві неустой­ку в розмірі 1 % вартості товару.

Покупець у разі порушення його прав може звернутись із позовом до суду за місцем свого проживання або за місце­знаходженням відповідача — торговельної організації (ст. 126 Цивільного процесуального кодексу України).

Покупці звільняються від сплати державного мита за позовом, пов'язані з порушенням їх прав (ст. 24 Закону України "Про захист прав споживачів").

У разі, якщо на товари не встановлено гарантійного стро­ку або строку придатності, вимоги, пов'язані з недоліками, можуть бути пред'явлені покупцем за умови, що недоліки в проданому товарі було виявлено в розумний строк, але в межах двох років, а щодо нерухомого майна (будинків, квартир, споруд, земельних ділянок тощо) — не пізніше ніж за три роки з дня передання товару покупцеві, якщо три­валіші строки не встановлено договором або законом. По­зовна давність для вимог, пов'язаних із недоліками прода­ного товару, встановлюється в один рік, що обчислюється від дня виявлення недоліків у межах строків, зазначених вище, а якщо на товари встановлено гарантійний строк (строк придатності), — від дня їх виявлення протягом га­рантійного строку (строку придатності).

При задоволенні вимог покупця суд одночасно вирішує питання про відшкодування йому моральної (немайнової) шкоди. Якщо торговельна організація відмовляється задо­вольнити вимоги покупця (про заміну товару неналежної якості, повернення грошей за нього, відшкодування збитків, пов'язаних з ремонтом та ін., передбачених Цивільним ко­дексом України), Державний комітет України у справах захисту прав споживачів чи його органи в областях, містах Києві і Севастополі мають право накласти на торговельну організацію штраф у розмірі 10-кратної вартості товару, відносно якого виник спір (ст. 23 Закону України "Про захист прав споживачів").

Зразок позовної заяви про захист права споживача

До Кіровського місцевого районного суду м. Дніпропетровська

Позивач:

Колісник Григорій Михайлович, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Шевченка, 101, кв. 10

Відповідач:

магазин №10 "Регул", юридична адреса:

м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, За

ПОЗОВНА ЗАЯВА

1 липня 2004 р. у магазині № 10 "Регул", що знаходиться за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, За, я купив теле­візор "Рпііірз-300", за який сплатив одну тисячу триста дев'яно­сто гривень.

Підприємство-виготовлювач гарантує якість даної речі протя­гом 24 місяців з дня її придбання.

Через тиждень з дня придбання телевізора мною було виявле­но, що він не працює від мережі постійного струму. Усунути ви­явлені недоліки у гарантійній майстерні неможливо у зв'язку а відсутністю необхідних деталей.

Оскільки дефекти придбаної речі виявлені у період гарантій­ного строку, я звернувся до магазину, де придбав його, з прохан­ням замінити телевізор на аналогічний належної якості. Мага­зин відмовив в обміні речі належної якості, не пояснюючи при­чин цього.

Відповідно до ст. 708 Цивільного кодексу України, ст. 14 За­кону України "Про захист прав споживачів", п. 34 Правил прода­жу непродовольчих товарів,

^^ ПРОШУ:

Стягнути з магазину № 10 "Регул" на мою користь сплачені за товар неналежної якості гроші в сумі 1390 (одна тисяча триста дев'яносто) грн.

Додаток:

1. Паспорт телевізора.

2. Касовий чек магазину про сплату вартості телевізора.

3. Довідка майстерні з гарантійного ремонту про виявлені недоліки телевізора.

4. Копія позовної заяви.

1 вересня 2004 р. Підпис (Колісник Г.М.)

Які є різновиди договорів купівлі-продажу?

Договір купівлі-продажу, є одним із найефективніших засобів взаємозв'язку виробництва і споживання, регуля­тором функціонування господарського комплексу всієї дер­жави. Разом з поступовим становленням в Україні елементів ринкової економіки істотно зросла роль цього договору. В умовах ринкової економіки договір купівлі-продажу є основним регулятором взаємовідносин між виробниками і споживачами, відносин у сфері розподілу і перерозподілу матеріальних благ, забезпечуючи вільний і оптимальний розвиток усіх форм власності, підприємництва і торгівлі.

З укладенням договору купівлі-продажу, як і будь-яко­го іншого правочину, у кожної сторони виникають права і обов'язки, які й становлять його зміст. Важливо, що права однієї сторони співвідносяться з обов'язками іншої сторони так, що відповідному обов'язку продавця кореспондується відповідне право покупця і навпаки. Зокрема, одним із най­важливіших обов'язків продавця є передача майна у влас­ність покупця, а останній набуває право вимагати передачі йому цього майна. У свою чергу покупець зобов'язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець, відповідно, вправі вимагати прийняття покупцем проданого майна (якщо він у цьому зацікавлений) і сплати за нього належної грошової суми. Тому аналіз змісту обов'язків дає одночасно уявлення і про відповідний зміст прав сторін, що робить недоцільним де­тальний розгляд усіх прав сторін. Виконувати зазначені обов'язки мають обидві сторони одночасно, якщо інше не передбачено законом або договором.

З урахуванням особливостей організаційно-правових форм торгівлі, що використовуються на території перебу­вання сторін договору купівлі-продажу, особливостей спо­собу укладення та виконання договору, є кілька різновидів договору купівлі-продажу, зокрема:

• договори купівлі-продажу в оптовій і роздрібній тор­гівлі (особливості договору роздрібної купівлі-продажу роз­глянуто вище);

• договори, які укладаються на біржах і аукціонах;

• договори купівлі-продажу, які укладаються у внутріш­ньому і зовнішньоекономічному обігу;

• договори купівлі-продажу житлових будинків, квар­тир, земельних ділянок, автомашин, валютних цінностей;

• договори купівлі-продажу об'єктів приватизації;

• договори купівлі-продажу на умовах комісії, консиг­нації та поставки;

• форвардні та ф'ючерсні договори купівлі-продажу.

Кожен із цих видів має певні, особливості щодо умов укладення та виконання, визначення прав і обов'язків сторін та правових наслідків невиконання (неналежного виконання) договору.

Які особливості договору купівлі-продажу житлового будинку і квартири?

Договір купівлі-продажу житлового будинку і квартири має (порівняно з загальними правилами купівлі-продажу) відповідні особливості.

Суворі вимоги чинного законодавства до дотримання форми договору пояснюються важливістю житлового будин­ку і квартири як об'єкта права приватної власності. Договір купівлі-продажу житлового будинку чи квартири обов'яз­ково повинен бути нотаріально посвідченим і підлягає державній реєстрації.

Договір купівлі-продажу житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки та іншо­го нерухомого майна укладається за місцезнаходженням будівлі (ст. 55 Закону України "Про нотаріат").

При посвідченні договору продавець зобов'язаний нада­ти документи, які підтверджують його право власності на майно, яке відчужується: нотаріально посвідчений до­говір купівлі-продажу, зареєстрований на біржі; свідоцтво про право власності, видане при приватизації житлового приміщення органами приватизації; договір довічного утри­мання; свідоцтво про право власності на частину в спільно­му майні подружжя; свідоцтво про придбання будинку на публічних торгах; свідоцтво про право на спадщину; рішен­ня суду про визнання права власності на об'єкти нерухо­мості та інші правовстановлюючі документи.

Інколи квартири продають спадкоємці померлого, не маючи відповідних повноважень. Необхідно пам'ятати, що заповіт чи близька спорідненість не є доказом того, що про­давець — власник квартири померлого громадянина. Таким власником він стає тільки через шість місяців після відкрит­тя спадщини (після смерті спадкоємця), отримавши в нота­ріальній конторі свідоцтво про прийняття спадщини.

Слід мати на увазі, що коли від імені продавця за дові­реністю виступає довірена особа, не виключається, що така довіреність може бути недійсною (наприклад, довіритель помер, скасував її, визнаний недієздатним та ін.), і тоді укладений довіреною особою правочин також буде недій­сним.

Якщо будинок належить подружжю на праві спільної власності, необхідна взаємна згода їх на його продаж. Така згода має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Якщо продавцеві належить частина будинку або квар­тири на праві спільної власності, необхідно надати доказ про відмову співвласників від переважного права купівлі цієї частки.

Продавець зобов'язаний надати довідку-характеристи­ку з Бюро технічної інвентаризації, яка містить характе­ристику будівлі, а якщо в населеному пункті інвентариза­ція не проведена, то довідку виконкому відповідної Ради.

Порядок отримання довідок-характеристик детально ре­гламентовано в Інструкції "Про порядок видачі довідок-ха­рактеристик на об'єкти нерухомого майна, які знаходять­ся у власності юридичних і фізичних осіб", затвердженій наказом Держкомжитлокомунгоспа України від ЗО квітня 1996 р. № 35.

Різноманітні господарські забудови (літня кухня, сарай та ін.) відповідно до цієї Інструкції є підсобними забудова­ми і становлять разом з будинком єдине ціле. У разі прода­жу будинку вони переходять до нового власника разом з будинком, якщо при укладенні договору купівлі-продажу не було передбачено інше.

Якщо квартира належить державній організації, то її можна продати тільки з дозволу Фонду державного майна України.

Нотаріус зобов'язаний перевірити відсутність забо­рони на відчуження будинку (квартири) чи арешту. За­борона на відчуження може бути, наприклад, у зв'язку з укладенням продавцем договору під заставу житлового бу­динку. Якщо покупець дав згоду придбати будинок і відпо­відати за зобов'язаннями продавця (у цьому разі повернути борг), то за згодою кредитора такий договір може бути по-

свідчений. Довідка про відсутність заборони дійсна протя­гом трьох місяців. Для запобігання можливій недобросо­вісності продавця таку довідку потрібно вимагати для на­дання напередодні посвідчення договору.

Ціна будинку (квартири), що продається, визначається угодою сторін, але не може бути меншою за балансову оцін­ку, яку зазначено в довідці-характеристиці.

За посвідчення договору купівлі-продажу нотаріус стя­гує державне мито в розмірі 5 % від суми договору (але не менше як 0,5 % неоподатковуваного мінімуму доходів гро­мадян), а якщо будинок відчужується близьким родичам — дітям, подружжю, батькам, то розмір державного мита ста­новить 1 % (але не менше ніж 0,2 % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян). При укладенні договору на біржі, в агентстві нерухомості державне мито стягується в таких самих розмірах.

Після посвідчення договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний звернутись до Бюро технічної інвентаризації і перереєструвати на себе придбане домоволодіння.

Покупець має право заявити претензію за недоліками в будинку, якщо їх було виявлено не пізніше ніж за три роки з дня передачі будинку покупцеві, а якщо день передачі установити неможливо — з дня укладення договору купівлі-продажу.

Аналогічні вимоги пред'являють при продажу іншого нерухомого майна — гаража, садового будинку.

Які особливості договору купівлі-продажу автомобіля?

Особливості купівлі-продажу автомобілів і мотоциклів усіх типів і моделей та інших транспортних засобів вітчиз­няного та іноземного виробництва, а також номерних агре­гатів до них (двигуни, кузови, шасі, рами), які не були в експлуатації і пройшли відповідну сертифікацію, встанов­лено Правилами торгівлі транспортними засобами і но­мерними агрегатами, затвердженими Міністерством зов­нішньоекономічних зв'язків і торгівлі 18 грудня 1995 р. (зі змінами від 7 червня 1998 р.), вимоги яких поширю­ються на всі суб'єкти господарювання незалежно від форм власності.

Продаж автотранспортних засобів дозволяється осо­бам, які досягли 18 років, а мототранспортних засобів — особам, які досягли 16 років, з дозволу батьків чи піклу­вальників.

Продаж нових транспортних засобів з дефектами, які погрожують безпеці руху або за технічним станом не відповідають чинним в Україні нормативам і стандар­там, а також які не пройшли передпродажну підготов­ку, заборонено (п. 2.2 Правил).

При продажу транспортного засобу неналежної якості чи неповної комплектності знижується його ціна та він знімається з гарантії, про що інформують покупця.

На проданий транспортний засіб торговельна організа­ція зобов'язана видати покупцю такі документи:

• сервісну книжку;

• інструкцію про порядок експлуатації;

• товарний (касовий) чек чи інший письмовий документ, який підтверджує факт купівлі;

• довідку-рахунок, яка є підставою для реєстрації транс­портного засобу в органах ДАІ.

У разі відсутності сервісної книжки покупцю видається довідка про проведення передпродажної підготовки (п. 2.4 Правил).

Довідка-рахунок повинна бути виконана машинописним способом або чорнилом від руки одним почерком і підписа­на керівником (його заступником), головним бухгалтером, касиром та завірена печаткою.

У разі виявлення у придбаному автомобілі недоліків і прихованих виробничих дефектів у період гарантійного строку експлуатації покупець (якщо при цьому він не пору­шив правил користування чи зберігання транспортного за­собу) має право на безкоштовне усунення неполадок чи об­міну на новий та інші права, передбачені ст. 14 Закону України "Про захист прав споживачів".

Недоліки, виявлені в період гарантійного строку, по­винні бути усунені протягом 14 днів.

Обов'язки з доставки транспортного засобу суб'єкту госпо­дарювання для усунення недоліків і з його повернення покуп­цю покладаються на суб'єкт господарювання (п. 2.11 Правил).

Якщо транспортний засіб реалізовано через посередни­ка чи придбано за межами України, претензії покупця за­довольняються за рахунок суб'єкта господарювання, який його продав.

Зразок договору

купівлі-продажу транспортного засобу з участю громадян

ДОГОВІР КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ м. Дніпропетровськ 2 вересня 2003 р.

Ми, які нижче підписалися, Шелест Микола Павлович, меш­кає в м. Дніпропетровськ по вул. Щорса, 10, кв. 10, далі — "Про­давець", і Сірко Степан Степанович, мешкає в м. Дніпропетровськ по вул. Смілянській, 3, кв. 1, названий далі "Покупець", уклали цей договір про таке:

1. Я, Шелест Микола Павлович, продав Сіркові Степану Сте­пановичу належний мені на підставі свідоцтва про реєстрацію ТЗ № 0030 серія ЯАА, виданого МРЕВ № 2 м. Дніпропетровська 10.10.2001 р., мотоцикл "ИЖ-Планета-спорт" за № 0012345631, реєстраційний номер № 01-02 ЯАА.

2. Зазначений предмет Шелест Микола Павлович продає Сірку Степану Степановичу за одну тисячу грн, які Продавець одержав від Покупця під час підписання цього договору.

3. До укладення договору мотоцикл "ИЖ-Планета-спорт" № 0012345631 нікому не проданий, не заставлений, у спорі і під

забороною (арештом) не перебуває.

4. Витрати з укладення цього договору несе Сірко Степан Сте­панович.

5. Цей договір складений у трьох примірниках, один із них

зберігається у справах 2-ї нотаріальної контори за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Прохолодна, 6А, інші видані Шелесту Миколі Павловичу і Сірку Степану Степановичу.

Підпис (Щелест М.П.) Підпис (Сірко С.С.)

(Посвідчення нотаріуса)

За згодою сторін нотаріально можуть посвідчуватись і договори, щодо яких законодавство цього не вимагає. Саме так вчинили сторони, уклавши договір купівлі-продажу мотоцикла "ИЖ-Планета-спорт".

Після придбання транспортного засобу покупець зобов'я­заний протягом 10 днів зареєструвати його в органах ДАІ.

Порядок і умови такої реєстрації встановлено Правила­ми державної реєстрації і обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, які сконструйовані на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, при­чепів, напівпричепів і мотоколясок, затвердженими поста­новою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 р. .№ 1388 (зі змінами від 19 квітня 1999 р.).

Транспортні засоби реєструються за місцем постійного чи тимчасового проживання громадянина.

Не підлягають реєстрації і перереєстрації транспортні засоби, у яких підроблені чи знищені ідентифікаційні номе­ри вузлів і агрегатів (п. 14 Правил). Експлуатація транспорт­них засобів, не зареєстрованих в органах ДАІ, заборонена.

Які особливості договору купівлі-продажу в кредит?

Особливість цього договору полягає в тому, що поку­пець стає власником придбаного товару тільки після його повної оплати. З моменту передання товару, проданого в кредит, і до його оплати продавцю належить право заста­ви на цей товар.

Правове регулювання продажу товарів у кредит здій­снюється Цивільним кодексом України і Правилами торгівлі у розстрочку (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1998 р.), дія яких поши­рюється на об'єкти господарювання всіх форм власності.

До приблизного переліку товарів, які можуть бути про­дані у кредит фізичній особі, входять садові будинки, бу­дівельні матеріали, транспортні засоби, побутова телерадіо-апаратура, меблі, газові плити, дитячі коляски, одяг, взут­тя. Конкретний перелік цих товарів тривалого користуван­ня визначає безпосередньо торгова організація.

Продаж товарів у кредит здійснюється особам, які по­стійно проживають у населеному пункті, де знаходиться тор­гова організація, після пред'явлення паспорта і довідки з місця роботи (навчання чи від органу, який виплачує пен­сію. Довідка для придбання товарів може бути видана за умови, що особа не менше трьох місяців пропрацювала на цьому підприємстві (в установі, організації).

Довідка не може бути видана особам, у яких розмір утримання за виконавчими листами становить 50 % заробітної плати (стипендії, пенсії).

Для придбання товарів у кредит може бути видана тільки одна довідка. Наступна можливість придбання товарів у кредит з'являється у покупця тільки після повної сплати за придбаний за цією довідкою у кредит товар (п. 7 Правил).

До особливостей договору купівлі-продажу в кредит на­лежить його обов'язкова письмова форма. Сторони підпи­сують договір, відповідно до якого торговельна організація зобов'язується продати зазначений у договорі товар, а гро­мадянин-покупець — сплатити за товар у строки, передба­чені договором. Договір-зобов'язання складається у трьох примірниках: один залишається в магазині, другий пере­дається покупцю, третій — організації, яка видала довідку.

Сума наданого кредиту не повинна перевищувати тримі­сячної заробітної плати, коли продаж товару в розстрочку платежів становить шість місяців, шестимісячної — при розстрочці платежів на 12 місяців, дванадцятимісячної — на 24 місяці.

Якщо вартість товару перевищує граничну суму креди­ту, різницю між вартістю товару і сумою кредиту, що на­дається, повинен сплатити покупець, за винятком купівлі транспортного засобу.

Продаж товарів у кредит і сплата внесків здійсню­ються за ціною, яка діє на день продажу. Наступні зміни ціни на товар, проданий у кредит, не тягнуть за собою перерахунків.

Спочатку покупець сплачує не менше як 25 % вартості товару, а якщо його ціна перевищує 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — не менше як 50 % . Останню частину вартості товару покупець повинен сплатити в строк від 6 до 12 місяців, а товар, ціна якого перевищує 50 неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян, — у строк до двох років; для транспортних засобів строк може бути про­довжений до п'яти років (п. 10 Правил).

При продажу товарів у кредит з покупців стягуються проценти від суми наданого кредиту. Їх розмір встановлює торговельна організація відповідно до звичайної процент­ної ставки за кредит, яка, у свою чергу, відповідає щомі­сячному офіційному індексу інфляції. Наступні зміни ста­вок за банківські кредити не тягнуть за собою перерахунку.

За невнесення у встановлені строки чергових платежів з покупця стягується пеня, розмір якої передбачений у дого­ворі й не перевищує 1/365 встановленої річної процентної ставки за кредит від суми прострочення за кожний день несвоєчасної оплати (п. 17 Правил).

При звільненні працівника, який не сплатив вартості придбаного у кредит товару, адміністрація підприєм­ства повідомляє про це торгову організацію у п'ятиден­ний строк.

Якщо покупець прострочив оплату трьох чергових пла­тежів, торговельна організація має право в беззаперечному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса стягну­ти всю суму заборгованості та пені від простроченої суми незалежно від строку настання чергового платежу.

На товари, придбані у кредит, поширюються гарантійні строки користування і порядок обміну, встановлені для товарів, які купуються у роздрібній торгівлі з розрахунком на місці.

У разі придбання товару неналежної якості та вимоги покупця розірвати договір розрахунки з ним при підвищенні ціни на товар здійснюються, виходячи з вартості товару на час здійснення відповідної вимоги, а при зниженні ціни товару — виходячи з його вартості на день купівлі.

Якщо покупець скористався правилом заміни недобро­якісного товару на аналогічний належної якості, але при цьому ціна товару змінилась, перерахунок вартості не про­водиться.

Які особливості договору купівлі-продажу на ринках?

Купівля-продаж на ринках підлягають загальним пра­вилам договору, встановленим Цивільним кодексом Украї­ни, а особливості цього виду договору містяться у Прави­лах торгівлі на ринках, які затверджено наказом Міністер­ства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України 12 бе­резня 1996 р. (зі змінами від ЗО січня і 7 червня 1998 р.).

Правилами встановлені вимоги відносно функціонування ринків, організації продажу на них продовольчих товарів, утворення відповідних умов і надання необхідних послуг у процесі купівлі-продажу товарів, дотримання санітарних вимог і прав покупців.

Для покупця вхід на ринок безоплатний (п. 19 правил). Продавець за день торгівлі на ринку повинен сплатити рин­ковий збір, суму якого встановлюють місцеві Ради. Збір не стягують із сільськогосподарських підприємців, підпри­ємств торгівлі, громадського харчування, кооперативів, громадян, які уклали з дирекцією ринку договори про орен­ду приміщень чи інших стаціонарних пунктів торгівлі.

Громадяни, які систематично (більше чотирьох разів на рік) продають товари на ринках, повинні мати дозвіл на торгівлю (сертифікат, ліцензію) і стати на облік у подат­ковій інспекції.

Якщо юридична або фізична особа займається торгово-посередницькою діяльністю чи реалізацією виготовлених товарів через стаціонарні пункти на ринку, то вона повинна мати відповідні ліцензії чи сертифікати.

Дирекція та інші працівники ринку не мають права вимагати від громадян, підприємств і організацій докумен­ти про належність їм продукції, якою вони торгують (крім тропічних фруктів і овочів, які надходять за імпортом).

Торгівля продукцією тваринного і рослинного похо­дження дозволяється тільки після проведення експерти­зи на ринку й отримання відповідного документа про якість продукції (п. 37 Правил).

На ринках заборонено продавати такі товари;

1) продовольчі:

• солоні і мариновані гриби, консервовані продукти до­машнього виготовлення (м'ясо, риба, овочі та ін.), м'ясні і рибні кулінарні вироби та напівфабрикати, м'ясо дикої пер-

натої птиці і тварин, кондитерські вироби домашнього ви­робництва;

• хліб і хлібобулочні вироби, алкогольні напої і тютю­нові вироби приватних осіб;

• дикі рослини, риби, занесені у Червону книгу, польові квіти, лікарські рослини;

• зернові і крупи, забруднені насінням шкідливих бу­р'янів;

2) непродовольчі:

• вогнепальна, газова і холодна зброя;

• готове військове спорядження, а також тканини, які використовуються для його виготовлення, обмундируван­ня, інші товари військового асортименту;

• білизна зі штампами організацій і підприємств;

• іграшкова зброя з пластиковими кулями;

• товари для дітей (до трьох років);

• дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, а також вироби з них;

• шкіра цінних звірів без відповідного маркування під­приємства-виготовлювача;

• ліки, лікарняні рослини, наркотичні засоби;

• паливні матеріали;

• балони з побутовим газом;

• порнографічні вироби.

Товари побутової хімії, парфумерні вироби, предмети гігієни, санітарії дозволяється реалізовувати тільки за наявно­сті сертифіката якості або сертифіката встановленого зразка.

Газові плити дозволяється продавати тільки за наявності документа про придатність їх до експлуатації, який вида­ється службою газового господарства.

Продавцям на ринках заборонено використовувати осо­бистий санітарний одяг, вимірювальні прилади і торговий інвентар, а також палити і приймати їжу на торговому місці.

Якщо покупцю було реалізовано товар неналежної якості й про це його не повідомили, він має право замінити його на якісний, повернути продавцеві та отримати сплачену суму чи вимагати зменшення ціни (п. 28 Правил).

Дирекція ринку зобов'язана інформувати продавців і покупців про вимоги Правил торгівлі на ринках, обладна­ти на доступному місці контрольні терези з відповідною інформаційною таблицею і контролювати дотримання про­давцями цих правил (п. 45 Правил).

Що таке договір купівлі-продажу в зовнішньоторговельному обігу?

Особливості цього виду купівлі-продажу зумовлені уча­стю в товарообігу іноземних суб'єктів господарської діяль­ності, необхідністю захисту економічних інтересів держави міжнародними звичаями та договорами. Основні принци­пи, умови та порядок здійснення зовнішньоекономічної торгівлі визначено Законом України "Про зовнішньоеконо­мічну діяльність", іншими актами законодавства. Продав­цями і покупцями в зовнішньоторговельному договорі ку­півлі-продажу можуть бути всі суб'єкти зовнішньоекономіч­ної діяльності, перелічені у ст. З Закону "Про зовнішньо­економічну діяльність". Крім юридичних осіб, таке право мають фізичні особи, які постійно проживають на території України і зареєстровані як підприємці. Суб'єкти, які є сто­ронами цього договору (в зовнішньоекономічній практиці його іменують контрактом), мають бути здатними до укла­дення договору відповідно до законів України та (або) зако­ну країни, де його укладено. При цьому його учасники мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій.

Цей договір повинен укладатись у письмовій формі. Якщо стороною в договорі є фізична особа, потрібен підпис лише цієї особи. Від імені інших суб'єктів зовнішньоеконо-мічний договір (контракт) підписують особа, яка має таке право за посадою відповідно до Статуту, та особа, яку упов­новажено дорученням, виданим за підписом керівника суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності одноособове, якщо Статут не передбачає інше.

Зовнішньоекономічні договори (контракти) мають укла­датися з урахуванням Положення про форму зовнішньо­економічних договорів (контрактів), затвердженого 5 жов­тня 1995 р. Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України. Недодержання форми цих договорів і порядку підписання може призвести до недійсності їх.

Відповідно до Указу Президента України від 7 листопа­да 1994 р. окремі види контрактів мають бути зареєстро­вані Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і тор­гівлі України та уповноваженими ним органами на умовах, визначених Положенням про порядок реєстрації окремих видів договорів (контрактів), затвердженим цим самим Указом.

З метою однакового тлумачення комерційних термінів суб'єктами підприємницької діяльності України при укла­денні договорів, а також учасниками відносин, що виника­ють у зв'язку з такими договорами. Указом Президента України "Про застосування Міжнародних правил інтер­претації комерційних термінів" від 4 жовтня 1994 р. (на­далі Правила ІНКОТЕРМС) було встановлено, що ці Прави­ла застосовуються при укладенні суб'єктами підприємни­цької діяльності усіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних, предметом яких є товари (роботи, послуги).

Єдині правила, які мають застосовуватися в міжна­родній купівлі-продажу, були також зафіксовані в 1980 р. у Конвенції 00Н про договори міжнародної купівлі-прода­жу товарів.

Зразок контракту купівлі-продажу

КОНТРАКТІ__

Україна м. Дніпропетровськ 15 листопада 2003 р.

Продавець: Фірма "222 Іпс.", що є юридичною особою за зако­нодавством Республіки Кіпр, в особі виконавчих директорів Н. Орасіса та Д. Кіпріоніса, що діють на підставі Статуту фірми,

Покупець: Відкрите акціонерне товариство "ННН", що є юри­дичною особою за законодавством України, в особі директора В.В. Калюжного, що діє на підставі Статуту товариства, і вповно­важеного представника правління ВАТ 1.1. Сіманько, що діє на підставі довіреності правління .№ 10 від 10 листопада 2003 р., уклали контракт на таких умовах:

1. Предмет контракту

1.1. Продавець продає, а Покупець купує товар, зазначений у специфікації (Додаток № 1), на суму 100 000 доларів США з до­держанням умов цього контракту.

1.2. До ціни входять вартість тари, пакування та маркірування.

1.3. Перелік товарів та їх вартість можуть бути змінені в ме­жах загальної суми контракту угодою сторін шляхом внесення змін до специфікації або укладення додаткової угоди.

2. Термін та умови поставки товару

2.1. Продавець поставляє Покупцеві товар, придбаний за цим контрактом, на умовах ІНКОТЕРМС, у редакції 2000 р.: ГСА (франко-перевізник) до станції Дніпропетровськ Південно-Захід-ної залізниці.

2.2. Поставка повинна бути здійснена протягом 10 днів від дня відкриття акредитива.

2.3. Продавець сповістить Покупця і про відправку товару телефаксом протягом 24 годин з часу його відвантаження. У цей же термін Продавець надає Покупцеві копії товаросупроводжу-вальних документів та сертифікати згідно з умовами специфікації.

2.4. У разі порушення терміну поставки Продавець сплачує Покупцеві заздалегідь оцінені збитки у розмірі:

— 0,5 % вартості непоставленого товару за перший тиждень затримки поставки;

— 5 % вартості непоставленого товару за кожний наступний тиждень, але не більш як 50 % вартості непоставленого товару за весь термін непоставки.

У разі затримки поставки понад шість тижнів Покупець має право припинити дію цього контракту без будь-якої компенсації збитків Продавця.

2.5. У разі пошкодження товару під час поставки або вияву його недоброякісності чи кількісної недопоставки Покупець зобо­в'язаний по телефаксу сповістити про це Продавця у термін до 48 годин з часу прийняття товару.

Недоброякісний товар підлягає заміні Продавцем протягом трьох тижнів, а недопоставка виправленню в цей же термін.

2.6. Якість проданого за цим контрактом товару повинна підтверджуватися сертифікатом якості виготівника товару.

Товар вважається зданим Продавцем та прийнятим Покупцем за якістю — згідно з сертифікатом, що додається до товару, а за кількістю — згідно з відвантажувальними документами.

Невідповідність товару умовам контракту за якістю повинна підтверджуватися експертизою Покупця або державних служб сертифікації. Рекламації подаються у 7-добовий термін.

3. Оплата

3.1. Оплата товару здійснюється згідно з Уніфікованими пра­вилами та звичаями для документарних акредитивів (УСР) у ре­дакції 1993 р., публікації Міжнародної торговельної палати № 500.

У термін до 10 днів від дня укладення контракту Покупець відкриває на ім'я Продавця безвідкличний неподільний акреди­тив у доларах США на суму контракту, з платежем проти подан­ня обумовлених контрактом документів.

Акредитив повинен бути підтверджений банком Продавця, і платежі будуть здійснюватися проти подання Продавцем таких документів:

— комерційного рахунка;

— дубліката залізничної накладної; *

— сертифікатів якості на весь перелік товарів згідно зі спе­цифікацією.

3.2. Акредитив як окрема угода повинен містити умови його неподільності.

3.3. Усі банківські видатки на території Покупця сплачує Покупець, а поза територією Покупця — Продавець.

3.4. У разі прострочення відкриття акредитива Покупець спла­чує Продавцеві 0,5 % від суми акредитива за весь час прострочен­ня. Він має право припинити дію контракту, якщо таке простро­чення перевищило ЗО днів.

4. Пакування та маркування

4.1. Упаковка, у якій відвантажується товар, повинна відпо­відати встановленим стандартам та забезпечувати, за умови на­лежного поводження з вантажем, збереження товару під час транс­портування, перевалок, а також захист товару від атмосферного впливу.

4.2. Усі засоби пакування повинні з двох боків мати таке мар­кування:

Найменування та адреса покупця

Обережно Не кантувати Контракт №____

Продавець__________________________________

Наряд №____

Транс №____

Вага брутто _______________кг

Вага нетто ________________кг

Нестандартні засоби пакування не можуть мати місця.

5. Відповідальність та арбітраж

5.1. Відповідальність Продавця та Покупця не може переви­щувати межі санкцій, встановлених розділами 2 та 3 контракту. Максимальна відповідальність Продавця перед Покупцем, що виникає (або пов'язана) з продажем чи використанням товару, доставленого Покупцеві згідно з умовами контракту, не повинна ні за яких обставин перевищувати фактичну суму, сплачену По­купцем Продавцеві за контрактний товар.

5.2. Форс-мажор. Ніяка відповідальність не може мати місце за невиконання контракту, якщо це невиконання було залежне від обставин, що перебувають поза сферою контролю сторони, що не виконує, а саме: стихійне лихо, воєнні дії, втручання влади на період, що починається з моменту письмового повідомлення сто-

роною, що не виконує. Форс-мажор автоматично за цієї умови подовжує термін виконання зобов'язань за контрактом на шість місяців. По закінченні цього терміну будь-яка зі сторін може припинити дію контракту.

5.3. У разі виникнення спору у зв'язку з цим контрактом сто­рони передають його на розгляд Міжнародного комерційного ар­бітражного суду Торгово-промислової палати України з підпоряд­куванням його регламенту та у провадженні українською мовою.

6. Інші умови

6.1. Контракт набирає чинності з дня його укладення і діє до 15 жовтня 2004 р. Усі усні та письмові угоди, які мали місце до укладення контракту, з цього часу втрачають силу. Узгодження змін у контракті здійснюється тільки у письмовій формі з допу­щенням застосування електронних засобів.

6.2. У разі тлумачення цього контракту мають застосовувати документ ІНКОТЕРМС 2000 року та Конвенція 00Н про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року.

6.3. Сторони домовились про конфіденційність цього контрак­ту та про те, що Покупець не буде здійснювати реекспорт одержа­ного за контрактом без письмової згоди Продавця.

6.4. Контракт складений англійською та українською мовами у чотирьох автентичних примірниках, по два примірники двома мовами кожній зі сторін.

Додаток: специфікація.

7. Юридичні адреси, банківські та транспортні реквізити сторін:

Продавець _______

Покупець _______

Контракт уклали:

Директор _______

М.П. ,

Директор _______

М.П.

Директор _______

Уповноважений _______

Який зміст договору поставки?

Найдоцільнішою правовою формою регулювання госпо­дарських відносин з постачання продукцією і товарами є договір поставки. Договір поставки — це основний доку­мент, що визначає права та обов'язки сторін з поставок усіх видів товарів.

За договором поставки продавець (постачальник), що є підприємцем, зобов'язується передати в обумовлені строки (строк), товари у власність покупця для вико­ристання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'я­зується прийняти товари і сплатити за них певну гро­шову суму. До договору поставки застосовують загальні правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не перед­бачено договором або не випливає з характеру відносин сторін. Іншими словами поставка — це комерційна купів­ля-продаж або купівля-продаж у господарському обігу.

Особливості договору поставки такі:

• продавцем (постачальником) за договором поставки є тільки підприємець;

• предметом договору поставки може бути лише майно (товар), що використовується у підприємницькій діяльності (промислової переробки чи комерційного перепродажу);

• строки укладення договору і його виконання, як пра­вило не збігаються. Укладення договору з одночасним чи одномоментним виконанням тягне визнання його договором купівлі-продажу;

• постачальник зобов'язаний передавати товар неодно­разово, тобто більше ніж один раз.

Договір поставки, як і договір купівлі-продажу, є кон-сенсуальним, двостороннім і сплатним.

Відповідно до Цивільного кодексу України договір по­ставки вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. В договорі обов'язково обумов­люються кількість, номенклатура (асортимент), якість, строки поставки, ціна товару, відвантажувальні та платіжні реквізити.

Кількість належних до поставки товарів визначається у договорі на основі замовлення покупця. З визначення кількості належної до поставки продукції тісно пов'язане поняття асортименту. Розподіл товарів за окремими група­ми та співвідношення їх і становлять асортимент. Він обумовлюється або в самому договорі, або в специфікації, яка додається до договору і є його невід'ємною частиною.

Якщо йдеться про поставку продукції, замість терміна "асортимент" іноді вживають рівнозначний термін "номен­клатура". Розрізняють асортимент груповий і розгорнутий. Груповий асортимент — це співвідношення більш-менш значних груп певної продукції, обумовленої в договорі. Розгорнутий (або внутрішньогруповий) асортимент — це характеристика в договорі окремих груп належної до по­ставки продукції більш детальними показниками (за арти­кулами, фасонами, моделями, розмірами тощо).

Однією з істотних умов договору, яка характеризує пред­мет поставки з погляду придатності до використання за цільовим призначенням, є умова щодо якості продукції.

Якість продукції — це сукупність властивостей і ха­рактеристик, які відображають рівень новизни, надійності, довговічність, економічність продукції і зумовлюють здатність її задовольняти відповідно до свого призначення потреби споживачів. У договорі на поставку продукції по­трібно зазначити посилання на нормативні документи, що пройшли державну реєстрацію за якістю, за якими буде поставлятися продукція.

Договір може передбачати більш високі вимоги щодо якості продукції порівняно з нормативними документами. Постачальник засвідчує якість продукції відповідним до­ кументом, який надсилається покупцеві разом з продук­цією, якщо інше не передбачено обов'язковими правилами чи договором.

Продукція, що імпортується та підлягає обов'язковій сертифікації на території України, повинна супроводжува­тися сертифікатом, який підтверджує відповідність її обов'язковим вимогам нормативних документів.

У справі забезпечення якості, надійності та довговічності продукції, призначеної для тривалого користування чи збе­рігання, важливе місце відводиться гарантійним строкам.

На вимогу покупця постачальник повинен виправити недоліки, виявлені протягом гарантійного строку, або за­мінити продукцію доброякісною, або повернути сплачену за неї суму, якщо не доведе, що недоліки виникли внаслі­док порушення покупцем правил користування продукцією або зберігання її. Сторони можуть визначити гарантійні строки в договорі, якщо вони не передбачені нормативними документами, і навіть продовжувати вже встановлені га­рантійні строки. Виготовлювач гарантує якість продукції в цілому, включаючи складові та комплектуючі вироби.

Надзвичайно важливе значення у договорі поставки має комплектність продукції. Продукція повинна поставля­тися комплектне, відповідно до вимог стандартів, техніч­них умов або прейскурантів. Якщо комплектність не визна­чена цими документами, вона в необхідних випадках обумовлюється договором.

Також до найважливіших умов договору поставки ци­вільне законодавство відносить строки поставки. Прий­нято поділяти ці строки на загальні та окремі (часткові).

Загальний строк поставки збігається по суті й зі стро­ком дії договору. Якщо загальний строк поставки є відрізком часу, протягом якого постачальник повинен здійснити поставку всієї передбаченої договором кількості продукції, то окремі (часткові) строки визначають постав­ки продукції частинами, окремими партіями у межах стро­ку дії договору. Ці строки сторони визначають самі, з ура­хуванням необхідності безперебійного постачання покупців, забезпечення ритмічності поставки та особливостей вироб­ництва. Вони можуть бути квартальними, місячними, де­кадними тощо.

Істотною умовою договору поставки є ціна. Від ціни та обсягу поставки залежить загальна сума договору. Ціни на продукцію, а також на тару й упаковку встановлюються в порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до вимог стандартів, технічних умов або до­говору постачальник повинен маркувати продукцію, яку виготовляє. Крім того, на упаковці або безпосередньо на самій продукції слід проставляти товарні знаки, зареєстро­вані в установленому порядку.

Для забезпечення схоронності продукції при перевезенні або зберіганні її потрібно поставляти у належній тарі чи упаковці. Вимоги щодо якості тари й упаковки визнача­ються стандартами, технічними умовами або договором. Тара, пакувальні та в'язальні матеріали багаторазового ви­користання, спеціальні контейнери, засоби пакетування підлягають поверненню постачальникові або здачі тарозби-ральним організаціям.

Крім визначених умов, у договорі поставки можуть обумов­люватись порядок відвантаження, доставки і здачі продукції покупцеві, порядок розрахунків та інші умови поставки.

Зразок договору поставки

ДОГОВІР №__ м. Дніпропетровськ 23 квітня 2003 р.

ТОВ "ЛЛЛ", надалі — "Постачальник", в особі директора Гри-горенка 0.0., що діє на підставі Статуту товариства,

та ТОВ "МММ", надалі — "Покупець", в особі директора Чуй-кова В.В., що діє на підставі Статуту товариства, уклали цей до­говір на таких обов'язкових для сторін умовах:

1. Предмет та сума договору

1.1. Постачальник зобов'язується поставити, а Покупець прий­няти та оплатити вугілля марки "Ж" у кількості 50 000 метрич­них тон, згідно зі специфікацією, яка виконується як невід'ємна

частина договору (Додаток № 1).

1.2. Сторони дійшли згоди про ціну товару на умовах базису поставки та специфікацією до нього, у 80 грн. за одну метричну тонну вугілля нетто, усього на суму 4 000 000 грн.

2. Умови поставки

2.1. Поставка вугілля здійснюється залізничним транспортом у відкритих вагонах на умовах ІНКОТЕРМС-2000 — ГСА: (Фран-ко-перевізник) від станції Дніпропетровськ до станції Сміла.

2.2. Термін поставки та місячні норми відвантажування вста­новлені узгодженим графіком поставки, що є невід'ємною части­ною договору (Додаток № 2).

На виконання зобов'язань за договором Покупець повинен:

— не пізніше п'яти календарних днів з дати одержання від Постачальника письмового (телефаксного, телеграфного) належ­ним способом посвідченого повідомлення про готовність до відван­таження дати підтвердження про згоду на прийняття вугілля;

— протягом 12 годин від дати подачі вагонів з вугіллям під розвантаження письмово повідомити Постачальника про одержан­ня вугілля.

Зобов'язання Постачальника:

— протягом 10 календарних днів від дня укладення цього договору письмово повідомити Покупця про готовність до відван­таження вугілля;

— передати Покупцеві усі документи відповідно до предмета

поставки (сертифікати, накладні, розрахунки).

2.3. За кількістю вугілля вважається поставленим Покупцеві — згідно з транспортними документами, за якістю —Згідно з робо­чим сертифікатом якості.

2.4. У разі недопоставки або поставки неякісної продукції Покупець зобов'язаний протягом 12 годин письмово повідомити Постачальника про це і не оформляти без представника Поста­чальника акт приймання за кількістю (якістю) протягом однієї

доби від дня повідомлення.

Постачальник протягом 12 годин з часу повідомлення пови­нен направити свого представника для участі у прийманні. Не-

прибуття представника Постачальника у цей термін є підставою для складання акта приймання без його участі.

Дійсним підтвердженням недопоставки або поставки неякіс­ного вугілля є оформлений з додержанням зазначених умов акт приймання за кількістю і якістю та висновки незалежного екс­перта щодо наслідків результатів лабораторного аналізу.

3. Порядок розрахунків

3.1. Оплата вартості вугілля відповідно до його договірної ціни здійснюється в такому порядку:

Покупець протягом п'яти банківських днів з дня одержання від Постачальника повідомлення про готовність до відвантажен­ня зобов'язаний перерахувати на рахунок Постачальника 50 % (п'ятдесят) вартості місячної норми відвантаження, а залишок 50 % вартості місячної норми — протягом 10 банківських днів після надходження товарної партії згідно з графіком поставки.

3.2. Усі банківські видатки відносяться на Покупця.

3.3. З метою уникнення інфляційного впливу на ціну вугілля застосовується її валютний еквівалент у доларах СІЛА. Він стано­вить 40 доларів США за тонну за курсом гривні щодо долара, вста­новленим НБУ на день укладення договору. При здійсненні платежів за поставлене вугілля ціна в гривнях перераховується до долара США за курсом, встановленим НБУ на день перерахування коштів.

4. Відповідальність сторін

4.1. У разі прострочення поставки Постачальник сплачує По­купцеві пеню у розмірі 0,5 % від вартості простроченого зобов'я­зання за кожний день прострочення.

4.2. За порушення термінів перерахування платежів Покупець сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

4.3. У разі поставки вугілля, не відповідного за якістю до показників специфікації, ціна його знижується відповідно до особ­ливих умов специфікації — зольності, сумішей і т. ін.

4.3. Форс-мажор. Ніяка відповідальність не може мати місця за невиконання договору, якщо це невиконання викликане при­чинами, що перебувають поза сферою контролю сторони, що не виконує, а саме: стихійне лихо, воєнні дії, страйки та локаути, втручання владних структур на період, що починається з терміну письмового повідомлення стороною, що не виконує.

Форс-мажор автоматично за цієї умови подовжує термін вико­нання зобов'язання за договором на чотири місяці. Якщо по за­кінченні цього терміну зазначені обставини тривають, договір при­пиняє дію.

5. Дія договору

5.1. Договір набирає чинності від дня його укладення і діє протягом 12 місяців.

5.2. Дострокове припинення чинності договору або внесення змін до нього може мати місце тільки за згоди на це обох сторін.

5.3. Договір складений у двох примірниках і має додатки згідно з переліком за текстом.

Додаток: специфікації, графік поставок.

Реквізити сторін:

Постачальник: __________________

Покупець: __________________________

Договір уклали:

Директор ________________ (Григоренко 0.0.)

Директор _______________(ЧуйковВЛ.)

Що таке договір контрактації сільськогосподарської продукції?

У міру створення в Україні спеціалізованих аграрних бірж закупівлі частини сільськогосподарської продукції здійсню­ють шляхом торгів ф'ючерсними і договірними контрактами на цих біржах. Оскільки біржова торгівля сільгосппродук­цією ще тільки налагоджується, ця продукція може закупо­вуватися заготівельниками та іншими контрактантами без­посередньо у виробників за договорами контрактації.

За договором контрактації товаровиробник сільсько­господарської продукиії зобов'язується виробити і передати її у власність контрактанту (заготівельникові) або зазначеному ним одержувачеві, а контрактант зобов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору.

До відносин за договором контрактації, не врегульова­них правилами Цивільного кодексу України, застосовують загальні положення про договір купівлі-продажу і правила про договори поставки, якщо інше не передбачено догово­ром, законом або іншими нормативно-правовими актами.

Сторони цього договору можна назвати так: контрак­тант (заготівельник) і товаровиробник (селянські (фер­мерські) та інші господарства, що виробляють сільського­сподарську продукцію). Іноді контрактант (заготівельник) видає товаровиробникові так звану відвантажувальну роз­нарядку про відправку продукції не за своєю адресою, а за адресою іншої організації — одержувача, з якою він пере­буває в договірних відносинах з поставок. Тоді просування сільгосппродукції від товаровиробника до споживача (про­мислового чи торговельного підприємства) оформляються двома договорами — договором контрактації і договором поставки. Договір поставки пов'язує контрактанта (заготі­вельника) і одержувача продукції.

Предметом договору контрактації є сільськогосподар­ська продукція у сирому вигляді або така, що пройшла пер­винну обробку. Проте при укладенні договору сторони мо­жуть передбачити, що в рахунок виконання зобов'язання щодо здавання продукції у свіжому (натуральному) вигляді товаровиробник частину продукції продає у переробленому вигляді. Як бачимо, за предметом і змістом договір контрак­тації близький до договору купівлі-продажу і поставки.

Сільгосппродукція у сирому вигляді є предметом дого­вору поставки, коли він укладений між заготівельною орга­нізацією і промисловим підприємством. За загальним пра­вилом на реалізацію переробленої продукції укладається до­говір поставки. Проте, щоб уникнути укладення двох дого­ворів з одним товаровиробником — на реалізацію сільгосп­ продукції у сирому вигляді й окремо у переробленому ви­гляді, укладають тільки договір контрактації. Взагалі сто­ронам надається можливість вибору правової форми реалі­зації сільгосппродукції (купівля-продаж, контрактація або поставка).

Укладення договорів на реалізацію сільгосппродукції на спеціальних аграрних біржах визначається правилами організації та проведення торгів ф'ючерсними та форвард­ними контрактами під закупівлю сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки.

За договором контрактації товаровиробник і контрактант (заготівельник) пов'язані взаємними правами і обов'язка­ми. У ньому мають бути зазначені назва, кількість (за ви­дами продукції), якість, ціна, строки, загальна сума дого­вору, порядок та умови доставки, місця здавання-прийман­ня, вимоги до тари й упаковки, порядок розрахунків, обо­в'язки контрактанта (заготівельника) щодо надання това­ровиробнику допомоги в організації виробництва сільгосп­продукції, взаємна майнова відповідальність сторін за по­рушення договору та інші умови, які сторони визнають за необхідне передбачити в договорі.

Законом можуть бути передбачені особливості виконан­ня цих договорів. Зокрема контрактант (заготівельник) може бути зобов'язаний на умовах, передбачених догово­ром, забезпечувати сільськогосподарського товаровиробни­ка основними матеріально-технічними ресурсами в рахунок авансів під закупівлю продукції (паливно-мастильні мате­ріали, мінеральні добрива, засоби захисту рослин тощо).

Коли контрактант здійснює закупівлю сільгосппродукції для державних потреб, зазначені ресурси поставляються за цінами, що регулюються державою. На контрактанта (заго­тівельника) покладається обов'язок прийняття продукції у місцях її виробництва і вивезення своїми засобами, якщо інше не передбачено договором.

Якщо згідно з умовами договору прийняття продукції здійснюється в місцезнаходженні заготівельника або іншому зазначеному ним місці, заготівельник не має права відмовитися від прийняття продукції, яка відповідає умовам догово­ру і передана заготівельникові в обумовлений строк.

Договором контрактації можуть бути передбачені обо­в'язки заготівельника, який здійснює переробку сільгосп­продукції, повернути виробникові на його вимогу продукти переробки або відходи від переробки продукції з виплатою за цінами, що визначені договором контрактації.

Контрактант (заготівельник) має право контролювати виробництво і зберігання сільгосппродукції відповідно до технологічних, санітарних та інших правил, спрямованих на захист здоров'я населення та охорону довкілля.

Який зміст договору постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу?

Користування електричною, тепловою енергією чи газом допускається лише на основі договору, що укладається між енергопостачальною організацією і споживачем.

За договором постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу сторона, що постачає, зобов'язується забезпечувати іншу сторону — спожива­ча (абонента) ресурсами, передбаченими договором, а споживач зобов'язується оплачувати вартість прийня­тих ресурсів. До цього договору застосовують загальні по­ложення про купівлю-продаж, положення про договір по­ставки, якщо інше не встановлено законом або випливає із суті відносин сторін.

Договори на відпуск електричної, теплової енергії та газу укладаються між енергопостачальною організацією і спо­живачем (абонентом), установки якого безпосередньо при­єднані до мережі енергопостачальної організації. Такий споживач вважається основним споживачем. За згодою організації, що постачає, абонент може передавати енерге­тичні або інші ресурси, прийняті від організації, що поста­чає через приєднану мережу, іншим споживачам (субабо-нентам).

Договір на постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу є консенсуальним, двостороннім і сплатним.

Найголовніші права та обов'язки сторін при постачанні енергетичними та іншими ресурсами визначаються у дого­ворах, що укладаються згідно з типовими договорами. Головним обов'язком енергопостачальної організації є без­перервне або за погодженим графіком постачання спожива­ча електричною, тепловою енергією чи газом. Кількість енергетичних та інших ресурсів зазначається у договорі згідно з установленими лімітами відпуску енергії та газу.

У договорах на відпуск теплової енергії у вигляді пари або гарячої води окремо визначається кількість енергії, що йде на опалення, вентиляцію, гаряче водопостачання і тех­нологічні потреби. Кількість газу визначається у договорах згідно із затвердженими річними і квартальними планами. Газ подається і відбирається протягом місяця рівномірно у межах середньодобової норми споживання, а в разі необхід­ності відхилення цієї норми — за погодженими між сторо­нами диспетчерськими графіками.

Енергія та газ, які подаються споживачам через приєдна­ну мережу, повинні за якістю відповідати певним вимо­гам. Якість електроенергії визначається напругою (у воль­тах) і частотою (у періодах на секунду), які підтримуються на межі електромереж електропостачальної організації та споживача. Теплова енергія характеризується тиском і тем­пературою пари або води. Якість газу, що надається у ма­гістральні газопроводи, повинна відповідати вимогам стан­дарту. Газ подається очищеним від газового бензину, нафти і механічних домішок.

Енерго- і газопостачальні організації повинні стежити за технічним станом і правильно експлуатувати свої мережі, забезпечувати техніку безпеки та можливість нормального використання енергії і газу споживачами.

Споживач повинен безперешкодно допускати персонал постачальних організацій для контролю за режимами спо­живання енергії та газу. Він зобов'язаний негайно повідомляти організацію енергопостачальника про всі несправ­ності в роботі приладів обліку енергії і газу, про аварії, про ураження електричним струмом людей і тварин.

Обов'язком споживача є своєчасна і повна оплата одер­жаної енергії та газу за цінами (тарифами), встановленими договором.

Порушення постачальною організацією або споживачем їхніх обов'язків за договором призводить до невигідних майнових наслідків.

Матеріальна відповідальність енергопостачальних органі­зацій перед споживачами за невідпуск енергії чи газу не настає, коли це було викликано:

• стихійними явищами (пожежами, повенями, бурею тощо);

• неправильними діями персоналу споживача або сто­ронніх осіб (помилкове увімкнення, або вимкнення, наки­дання предметів на проводи повітряних ліній тощо);

• припиненням або обмеженням подачі енергії з вини споживача.

Незалежно від причин недовідпуску енергії постачальна організація не зобов'язана поповнювати їі в наступних періодах. Це стосується й недоподачі газу.

Споживач відповідає за несвоєчасну оплату рахунків у формі пені.

Штрафи з постачальної організації за порушення умов щодо кількості і якості енергії та газу є виключною не­устойкою, бо збитки при цьому не відшкодовуються.

Крім того, повне або часткове припинення подачі енергії чи газу споживачеві, після попередження його постачаль­ною організацією, допускається у разі:

а) незадовільного стану енергоустановок споживача;

б) порушення встановленого режиму енергопостачання;

в) самовільного приєднання до мережі нових приймачів енергії чи газу;

г) недопущення службових осіб постачальної організації до енергоустановок і приладів обліку енергії чи газу.

Які особливості договору дарування?

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати іншій стороні (об­даровуваному) безоплатно майно у власність.

Договір дарування, як і договори купівлі-продажу, міни, поставки, спрямований на безповоротне припинення пра­ва власності у дарувальника і виникнення права власності в обдаровуваної особи. Як і продавець, дарувальник пови­нен бути власником відчужуваного в такий спосіб майна.

Проте на відміну від названих договорів договір дару­вання є завжди безоплатним, тому дарувальник не вправі вимагати від обдаровуваного зустрічних дій майнового або немайнового змісту.

Право власності на дарунок виникає з моменту його прийняття, а тому договір дарування належить до категорії реальних.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути також майнові права, якими уже володіє дарувальник, а також ті, які можуть виникнути у нього у зв'язку зі здійсненням права інтелектуальної власності, та інші пра­ва. При даруванні необхідно також дотримуватися спеціаль­них правил, встановлених для набуття права власності гро­мадянами на окремі види майна (наприклад, вогнепальна зброя, автомобіль).

Договір дарування укладається у формі, яка визнача­ється загальними правилами цивільного законодавства про форму правочинів. Так, договір дарування предметів особи­стого користування та побутового призначення може бути укладено усно, а договір дарування нерухомої речі укла­дається обов'язково письмово і посвідчується нотаріусом.

Договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір доходу, що не оподат­ковується, також укладається письмово і посвідчується нотаріусом. При даруванні рухомих речей, які мають особ­ливу цінність, договір укладається письмово. Письмово укладається і договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому. У разі недодержання письмової форми такий договір є нікчемним.

Сторонами в договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади.

Батьки, опікуни не мають права дарувати майно дітей, підопічних. Від імені дарувальника договір дарування може бути укладений його представником, але доручення на укладення договору дарування, в якому не зазначено імені обдаровуваного, є недійсним.

Дарувальник несе відповідальність за шкоду, заподіяну обдаровуваному річчю з недоліками, відомими дарувальни-ку, про які він не повідомив обдаровуваного.

Підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчими документами дарувальни­ка. Це правило не поширюється на право юридичної особи укласти договір пожертви.

Обдаровуваний має право у будь-який час односторон-ньо відмовитися від договору дарування і повернути річ дарувальникові, якщо вона не потребує догляду або особли­вих умов утримання чи зберігання. Якщо річ потребує до­гляду або особливих умов утримання чи зберігання, вона може бути повернута дарувальнику тільки за його згодою.

Договором дарування може бути встановлений обо­в'язок дарувальника передати обдаровуваному дарунок у майбутньому через певний час (у певний термін) або у разі настання відкладальної обставини. При настанні строку (терміну), який встановлено договором з обов'язком передати дарунок у майбутньому, обдаровуваний має право вимагати від дарувальника передання дарунка або відшко­дування його вартості.

Якщо до настання строку (терміну), встановленого дого­вором дарування з обов'язком передати дарунок у майбут­ньому, дарувальник або обдаровуваний помре, договір да­рування припиняється. Дарувальник має право відмовити­ся від передання дарунка у майбутньому, якщо після укла­дення договору його майновий стан істотно погіршився.

За договором дарування може бути встановлений і обов'язок обдаровуваного на користь третьої особи, тобто обов'язок вчинити певну дію майнового характе­ру (не на користь дарувальника), а на користь третьої особи (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред'яв­ляти вимог до третьої особи про виселення тощо). У разі порушення обдаровуваним цього обов'язку на користь третьої особи дарувальник має право вимагати розірвання договору і повернення подарунка, а якщо таке повернення неможливе, — відшкодування його вартості.

Дарувальник має право скасувати договір дарування нерухомих речей чи іншого цінного майна, якщо:

• обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) та дітей;

• дарунок становить для дарувальника велику немай-нову цінність, а обдаровуваний створює загрозу її безпово­ротної втрати;

• через недбале ставлення обдаровуваного до речі, що становить історичну, наукову, культурну цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена.

На вимоги про скасування договору дарування застосо­вується позовна давність в один рік. У разі скасування дого­вору дарування дарувальнику повертається дарунок у натурі.

Зразок договору дарування автомобіля

ДОГОВІР м. Дніпропетровськ 10 вересня 2004 р.

Ми, які нижче підписалися: Яковенко Віктор Семенович, що мешкає: м. Дніпропетровськ, вул. Степова, 15, кв. 10, та Яковен­ко Андрій Вікторович, що мешкає: м. Дніпропетровськ, вул. Тан­кістів, 20, кв. 7, керуючись положеннями Цивільного кодексу України, що регулюють дарування, уклали цей договір про таке:

1. Яковенко Віктор Семенович подарував, а Яковенко Андрій Вікторович прийняв у дар легкову автомашину моделі ВАЗ-2109, рік випуску 2000, № кузова 0935641, № двигуна 1155421, дер­жавний знак 13111 АВ.

2. Ця автомашина належить дарувальнику, Яковенку Віктору Семеновичу, на підставі технічного паспорта, виданого МРЕВ м. Дніпропетровська 13 жовтня 2000 р. за № 01243.

3. Ця автомашина оцінюється сторонами в 10 000 (десять ти­сяч) грн.

4. Дарувальник свідчить, що згадана автомашина до цього часу нікому не продана, не подарована, не заставлена, у спорі чи під забороною не перебуває.

5. Усі витрати за складання та оформлення цього договору платить Яковенко А.В.

6. Цей договір складено у двох примірниках, з яких перший примірник залишається на зберігання в нотаріальній конторі, а дру­гий примірник, що має силу оригіналу, видається обдарованому.

10 вересня 2004 р. цей договір посвідчено мною, Волотко О.В., державним нотаріусом Дніпропетровської державної нотаріаль­ної контори.

Договір підписано сторонами у моїй присутності. Особу сторін установлено, їх дієздатність, а також належність громадянину Яко­венку Віктору Семеновичу відчужуваної автомашини перевірено.

Затверджено у реєстрі за № ЗУ-5421

Печатка нотаріальної Державний нотаріус контори ______

(підпис)

Різновидом договору дарування, є пожертва. Пожерт­вою є дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів, конкретним особам для до­сягнення ними певної, наперед обумовленої мети.

Договір про пожертву є укладеним з моменту прийняття пожертви. Пожертвувач має право контролювати викори­стання пожертви відповідно до обумовленої мети. Якщо по­жертва використовується не за призначенням, то пожерт-вувач або його правонаступники мають право вимагати ска­сування договору про пожертву.

Які особливості договору ренти?

За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає іншій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти зобов'язується в обмін на одер­жане майно періодично сплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі. За цим договором сторони можуть встановити обов'язок сплачува­ти ренту безстрокове або протягом певного строку. Сто­ронами цього договору можуть бути фізичні або юридичні особи.

Договір ренти укладається письмово і підлягає обов'яз­ковому нотаріальному посвідченню. Крім того, договір, що передбачає відчуження нерухомого майна під виплату рен­ти, підлягає також державній реєстрації.

Майно, що відчужується під виплату ренти, може бути передане одержувачем ренти у власність платника ренти як за плату, так і безоплатно.

У випадках, коли договором передбачається відчужен­ня майна у власність платника ренти за плату, то до відно­син сторін щодо передапня майна та його оплати застосову­ють правила купівлі-продажу, а у випадках, коли таке май­но передається безоплатно, — правила договору дарування.

Рента обтяжує земельну ділянку, підприємство, бу­динок, споруду чи інше нерухоме майно, передане під її

виплату. У разі відчуження такого майна платником рен­ти іншій особі його зобов'язання за договором ренти пе­реходять на набувача майна. При цьому платник ренти, який передав обтяжене рентою нерухоме майно у власність іншої особи, несе субсидіарну (додаткову) з нею відпові­дальність на вимоги одержувача ренти, що виникли у зв'язку з порушенням договору ренти, якщо договором або законом не передбачена солідарна відповідальність за цим зобов'язанням.

Істотною умовою цього договору є те що, у разі передан-ня під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухо­мого майна одержувач ренти набуває права застави на це майно.

У разі невиконання платником ренти своїх обов'язків, а також у разі втрати забезпечення або погіршення його умов внаслідок обставин, за які одержувач ренти не відповідає, одержувач ренти має право розірвати договір ренти і вима­гати відшкодування збитків, спричинених розірванням цього договору.

Ренту виплачують у розмірі, що встановлюється догово­ром. Рента може виплачуватися у грошовій формі або шля­хом передання речей, виконання робіт чи надання послуг. У разі передання під виплату ренти грошової суми вона сплачується в межах облікової ставки банківського процен­та, застосовуваної в певній місцевості. Розмір ренти змі­нюється відповідно до зміни розміру облікової ставки На­ціонального банку України.

Коли в договорі не було визначено строк виплати ренти, вона виплачується після закінчення кожного календарного кварталу. За прострочення виплати ренти платник ренти сплачує одержувачеві ренти проценти, розмір яких вста­новлюється договором.

Платник виплачуваної безстрокове ренти має право відмовитися від подальшої виплати ренти шляхом її вику­пу. Викупна ціна ренти визначається в договорі сторонами. У разі відсутності умови щодо викупної ціни в договорі, за яким майно передано у власність під виплату ренти з опла­тою, викуп здійснюється за ціною, що відповідає річній сумі належної до виплати ренти. Умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною. Сторони можуть встановити умови здійснення відмови від договору платником безстро­кової ренти. Договір ренти припиняється після закінчення трьох місяців від дня одержання одержувачем ренти пись­мової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними.

Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору, якщо:

• платник ренти прострочив її виплату більш як на один рік;

• платник безстрокової ренти порушив свої зобов'язан­ня щодо забезпечення виплати ренти;

• платник ренти визнаний неплатоспроможним або ви­никли інші обставини, які явно свідчать, що рента не ви­плачуватиметься ним у розмірі та в строки, встановлені до­говором.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошко­дження майна, переданого безоплатно під виплату безстро­кової ренти, несе платник ренти. Але він має право вимага­ти відповідно припинення зобов'язання щодо виплати рен­ти або зміни умов її виплати. Випадкове знищення чи ви­падкове пошкодження майна, переданого під виплату рен­ти на певний строк, не звільняє платника ренти від зобо­в'язання сплачувати її до закінчення строку виплати ренти на умовах, передбачених договором.

Відносини фізичних осіб, пов'язані з рентою, можуть бути врегульовані так.

Зразок договору ренти фізичних осіб

ДОГОВІР РЕНТИ м. Дніпропетровськ 25 січня 2004 р.

Ми, які нижче підписалися, Бондаренко Андрій Миколайо­вич, мешкає у місті Дніпропетровськ, по вул. Зоряній, 7,кв. 10, названий далі "Одержувач ренти", і Бондаренко Семен Андрійо­вич, мешкає у місті Дніпропетровську, вул. Степова, 15, надалі — "Платник ренти", уклали цей договір про таке:

1. Одержувач ренти передав у власність під виплату ренти, а Платник ренти придбав будинок, який складається з трьох кімнат загальною площею 80 кв. м, у тому числі житлової 59 кв. м. за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Черкаська, 15.

2. Будинок, що передається під виплату ренти, належить Отримувачу ренти на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого згідно з розпорядженням від 13 травня 1997 р. Кіровської районної державної адміністрації і зареєстрованого в реєстрі № 9.

3. Одержувач ренти передав у власність Платникові ренти будинок, який вказаний у п. 1 цього договору безстрокове і без­оплатно.

4. До укладення цього договору про ренту відчужуваний буди­нок нікому не проданий, не заставлений, у спорі і під забороною не перебуває.

5. Фактична вартість будинку встановлена оцінкою комісії у сумі 40 000 (сорок тисяч) грн (Акт оціночної комісії від 10 січня 2004 р.).

6. Платник ренти зобов'язується безстрокове взамін будинку, отриманого під виплату ренти, який вказаний у п. 1 цього дого­вору, за свій рахунок і власними засобами здійснювати ремонт квартири Отримувача ренти, що знаходиться за адресою: м. Дні­пропетровськ, вул. Зоряна, 7,кв. 10, а також брати участь відпо­відно до займаної площі Отримувачем ренти у витратах, пов'яза­них з технічним обслуговуванням і ремонтом, у тому числі капі­тальним, всього будинку.

7. Платник ренти набуває прав власності (володіння, користу­вання, розпорядження) на будинок з моменту його прийняття та

посвідчення договору нотаріусом і реєстрації його в бюро техніч­ної інвентаризації Кіровського району м. Дніпропетровська.

8. Для забезпечення виплати ренти, передбаченої п. 4 цього договору, Одержувач ренти набуває права застави на будинок, переданий ним під виплату ренти, який вказаний у п. 1 цього договору.

9. Платник ренти має право відчужувати будинок, переданий йому під виплату ренти, лише за згодою Одержувача ренти.

10. Цей договір може бути припинено за ініціативою Платни­ка ренти і за вимогою Одержувача ренти на підставах, встановле­них законом.

11. Ризик випадкового знищення або пошкодження будинку, переданого під виплату ренти, несе Платник ренти.

12. Зміст положень ст. 731—743 Цивільного кодексу Украї­ни, які регулюють договір ренти, сторонам роз'яснено.

13. Цей договір складено у трьох примірниках, один із них знаходиться у справах державної нотаріальної контори м. Дніп­ропетровська, другий видається Отримувачу ренти, третій — Платнику ренти.

Отримувач ренти Платник ренти Підпис (Бондаренко А.М.) Підпис (Бондаренко СА.)

Які особливості договору довічного утримання?

Договір довічного утримання — це одна з правових форм можливості фізичної особи у разі необхідності забезпечити собі довічний догляд.

За договором довічного утримання одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність будинок, квартиру або їх частину, інше неру­хоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач майна зобов'язується забезпечувати відчу-жувача утриманням та (або) доглядом довічно. Відчу-жувачем у договорі може бути фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я. Цивільним кодексом України допус­кається і встановлення довічного утримання на користь кількох фізичних осіб, частки яких у праві на одержання утримання вважаються рівними.

Набувачем у цьому договорі може бути повнолітня діє­здатна фізична або юридична особа.

У договорі довічного утримання має бути обов'язково вказано оцінку відчужуваного майна, яка визначається за погодженням сторін, а також конкретні види грошового і матеріального забезпечення та строки його надання.

Зразок договору довічного утримання

ДОГОВІР ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ м. Дніпропетровськ 1 лютого 2004р.

Ми, які нижче підписалися: Лисяк Олексій Васильович, що мешкає: м. Дніпропетровськ, вул. Зелена, ЗО, з однієї сторони, та Співак Павло Іванович, що мешкає: м. Дніпропетровськ, вул. Заліз­нична, 5, кв. 140, з другої сторони, уклали цей договір про таке:

1. Я, Лисяк Олексій Васильович, передаю у власність Співака Павла Івановича жилий будинок, що знаходиться: м. Дніпропет­ровськ, вул. Зелена, ЗО, на земельній ділянці площею 800 кв. м, який належить мені на праві приватної власності.

На цій ділянці розташовані цегляний будинок жилою площею 40 кв. м, загальною площею 65 кв. м, сарай, погріб.

2. Відчужуваний будинок належить мені, Лисяку Олексію Васильовичу, на підставі свідоцтва про право на спадкування, виданого 1 січня 1970 р. 1-ю Дніпропетровською державною но­таріальною конторою за реєстром № 1-100.

3. Вартість відчужуваного будинку визначена нами у 60 000 грн. Страхова оцінка будинку — 20 000 грн.

4. Я, Співак Павло Іванович, зобов'язуюсь:

а) зберегти в безоплатному довічному користуванні Лися-ка О. В. одну кімнату у 12 (дванадцять) квадратних метрів з півден­ної сторони будинку;

б) повністю утримувати Лисяка О.В., надаючи йому необхідне харчування, одяг, медичне обслуговування і необхідний догляд.

Вартість харчування, одягу, медичного обслуговування і догля­ду оцінюється у розмірі шести мінімальних зарплат щомісячно.

5. Будинок, який передається у власність Співака П.І., до цього часу нікому не проданий, не подарований, не заставлений, у спорі чи під забороною не перебуває.

6. Усі витрати за складення та оформлення цього договору несе

Співак П.І.

7. Зміст статей 744—758 Цивільного кодексу України, які регулюють договір довічного утримання, сторонам роз'яснено.

8. Цей договір складено у трьох примірниках, з яких перший примірник залишається на зберіганні в державній нотаріальній конторі, другий видається Лисяку О.В., третій — Співаку П.І.

Підписи (Лисяк О.В.) (Співак П.І.)

Договір довічного утримання укладається у пись­мовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, а якщо він передбачає відчуження нерухомого майна, то підлягає також державній реєстрації.

Набувач не має права під час дії договору обтяжувати одержане майно боргами та відчужувати його. Відчужу-вач майна набуває права застави на це майно. Випадкова втрата або пошкодження майна, одержаного набувачем, не звільняє набувача від обов'язків, взятих на себе за до­говором.

Договір довічного утримання може бути розірваний за рішенням суду:

• на вимогу відчужувача або осіб, на користь яких був укладений договір, якщо набувач майна не виконує обо­в'язків, які він взяв на себе за договором;

• на вимогу набувача майна (фізичної особи), якщо з незалежних від нього обставин його майновий стан змінив­ся настільки, що він не в змозі надавати відчужувачеві або зазначеній ним третій особі обумовлене забезпечення (суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов'язки за договором).

У разі розірвання договору із зазначених вище підстав майно має бути повернене відчужувачеві. При цьому, ви­трати на забезпечення відчужувача, здійснені набувачем майна до розірвання договору, не відшкодовуються.

Договір припиняється зі смертю відчужувача. Якщо право на одержання мали кілька осіб, то у разі смерті однієї з них договір припиняється щодо особи, яка померла.

У разі смерті набувача майна (фізичної особи) обов'язки за договором переходять до тих спадкоємців, до яких пере­ходить майно, яке було відчужене за договором, а при ліквідації юридичної особи обов'язки за договором довічно­го утримання переходять до правонаступників юридичної особи, яка уклала договір.

Що таке договір найму?

У господарському обігу значно поширені відносини май­нового найму, зокрема такі його різновиди, як оренда та прокат. За допомогою майнового найму розширяються гос­подарські можливості використання майна. Поряд з цим найм є засобом взаємодопомоги між громадянами і органі­заціями та сприяє упорядкуванню побуту громадян.

За договором найму наймодавець передає або зобов'я­зується передати наймачеві майно у користування за плату і на певний строк. Крім Цивільного кодексу Украї­ни особливості укладення та виконання найму (оренди) можуть бути передбачені окремим законом.

Право на передання у найм має тільки власник майна або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

На відміну від договору купівлі-продажу майно пере­дається не у власність, а на визначений строк. Коли строк найму не встановлено, договір найму вважається укладе­ним на невизначений строк. У цьому разі кожна зі сторін може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна.

Об'єктом договору можуть бути лише індивідуально ви­значені речі, споживча вартість яких передається поступо­во і які в цивільному праві називаються неспоживчими. Це зумовлено змістом самого договору майнового найму, за яким наймач після закінчення строку договору або його припинення достроково зобов'язується повернути ту саму річ у натурі.

До обов'язків наймодавця належать такі:

• передати наймачеві річ у користування негайно або у строк, визначений договором;

• надати наймачеві річ у комплекті в стані, який би відпо­відав умовам договору і забезпечував досягнення мети найму;

• попередити наймача про особливі властивості та недо­ліки речі, які йому відомі і які можуть становити небезпе­ку для життя, здоров'я, майна наймача або призвести до пошкодження самої речі під час користування нею;

• проводити за свій рахунок капітальний ремонт речі.

Обов'язки наймача такі:

• вносити плату за користування річчю щомісячно (сто­рони можуть визначити й інші строки внесення плати);

• перевірити в присутності наймодавця справність речі при її передачі у володіння;

• користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору;

• проводити за свій рахунок поточний ремонт речі;

• усунути погіршення стану речі, які сталися з його вини;

• у разі припинення договору негайно повернути наймо-давцю річ у стані, в якому вона була від нього одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Наймодавець має право відмовитись від договору і вима­гати повернення речі, якщо наймач не вносить плати за ко­ристування нею протягом трьох місяців підряд. Договір у цьому разі вважається розірваним з моменту одержання най­мачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.

Наймач має право вимагати розірвання договору, якщо наймодавець передав у користування річ, якість якої не відпо­відає умовам договору, а також коли наймодавець не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі.

Передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише зі згоди наймодавця, якщо інше не передбачено договором або законом.

Продукція, яка була виготовлена шляхом використан­ня речі, передана йому в користування, є власністю найма­ча. Плоди і доходи, одержані наймачем від використання речі при здійсненні ним підприємницької діяльності, також є власністю наймача.

Якщо наймач належно виконував свої обов'язки за дого­вором найму, то після закінчення строку договору він має переважне право перед іншими особами на укладення ново­го договору найму. Умови нового договору визначаються домовленістю сторін.

У разі недосягнення домовленості щодо плати та інших істотних умов договору переважне право наймача на укла­дення договору припиняється.

Наймач, який належно виконує свої обов'язки за дого­вором, у разі продажу речі, переданої у найм, має переваж­не право перед іншими особами на її придбання.

Річ, яка була поліпшена наймачем, залишається влас­ністю наймодавця. У разі поліпшення речі зі згоди наймо­давця наймач має право відшкодування необхідних витрат користування нею. За відмови наймодавця провести таке зарахування або компенсувати вартість витрат на поліпшен­ня речі наймач має право вилучити поліпшення речі, якщо це можливо без її пошкодження.

На вимогу про відшкодування збитків у зв'язку з по­шкодженням речі, яка була передана у користування най­мачеві, а також на вимогу про відшкодування витрат на поліпшення цієї речі встановлюється позовна давність в один рік. Позовна давність щодо вимог наймодавця почи­нається з моменту повернення речі наймачем, а щодо вимог наймача — з моменту припинення договору найму.

Поряд з терміном "майновий найм" в юридичній літера­турі та законодавстві широко використовують інші терміни (оренда, прокат), які за правовою природою однорідні, оскільки у цих випадках ідеться про сплатну передачу май­на у тимчасове користування. Але якщо предметом догово­ру прокату є рухомі речі, які використовують для задово­лення побутових невиробничих потреб (телевізори, холо­дильники, посуд), то відповідно до договору оренди предме­том є земля, капітальні споруди, транспортні засоби, цілісні майнові комплекси юридичних осіб, які використовуються для підприємницької діяльності.

Які особливості договору прокату?

Прокат — це різновид майнового найму, тому низка норм Цивільного кодексу України про майновий найм поши­рюється і на договір прокату.

За договором прокату наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей у найм, передає або зобов'язується передати рухому річ найма­чеві у користування за плату на певний строк.

Предметом прокату можуть бути індивідуально визна­чені рухомі речі, які використовують для задоволення по­бутових невиробничих потреб. Предмет прокату може ви­користовуватися також для виробничих потреб, коли це встановлено договором.

Залежно від предмета прокату не всі громадяни можуть бути наймачами. Так, для одержання напрокат автомобіля, катера необхідно, крім паспорта, мати посвідчення на пра­во керування. Наймач не має права на укладення договору піднайму. Не має він і переважного права на придбання речі у разі її продажу наймодавцем.

Договір прокату є договором про приєднання. Він укла­дається в усній формі, але при цьому, як правило, наймода-вець видає письмовий документ, наприклад квитанцію.

У місцях масового відпочинку предмети прокату вида­ються в погодинне користування після пред'явлення гро­мадянином-наймачем паспорта (іншого документа) або під грошовий завдаток.

Письмова форма обов'язкова у випадках, коли цього вимагають типові договору прокату. Наймодавцю надається право встановлювати типові умови договору, але ці догово­ри не можуть порушувати прав наймачів, визначених Ци­вільним кодексом України про найм.

Плата за користування річчю встановлюється тарифами наймодавця. При укладенні договору на строк до ЗО діб наймач вносить повну вартість прокату згідно з прейску­рантом. За прокат на більший строк оплата проводиться помісячне, а плата за прокат на місці — за погодинним графіком.

Для відносин побутового прокату характерне те, що при укладенні договору наймодавець зобов'язаний у присутності наймача перевірити справність майна, що здається в найм, і ознайомити його з правилами технічної експлуатації склад­них предметів. Тим самим посилюються гарантії наймача щодо передачі йому речі належної якості та надійного ви­користання її.

Сторони, визначаючи строки договору прокату, можуть керуватися відповідними типовими договорами і Правила­ми побутового прокату.

На відміну від звичайного договору майнового найму наймач за договором прокату вправі без пояснення при­чин у будь-який час розірвати договір і повернути майно наймодавцеві. При цьому плата, сплачена за весь строк дії договору, зменшується відповідно до тривалості користу­вання річчю.

Капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймода­вець за свій рахунок, якщо не доведе, що її пошкодження сталося з вини наймача.

Яке майно заборонено здавати в оренду?

Оренда — це один із видів майнового найму. Відноси­ни оренди, встановлені правилами Цивільного кодексу України, регулюються також спеціальним нормативним ак­том — Законом України "Про оренду державного майна" (1995 р.). Крім того, деякі питання оренди регулюються законами України "Про оренду землі" (1998 р.), "Про підприємства в Україні" (1991 р.). Земельним кодексом України (2002 р.) та іншими законодавчими актами, поста­новами і декретами Кабінету Міністрів України, рішенням Фонду державного майна України.

Відповідно до Закону України "Про оренду державно­го майна" об'єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси підприємств або їх структурних підрозділів (цехів, дільниць, філій), окреме індивідуально визначене май­но, наприклад: окремі будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, інструменти, інші матеріальні цінності.

Законодавством встановлюються види цілісних майно­вих комплексів підприємств, які за характером своєї діяльності не можуть бути об'єктами оренди. Наприклад, ді­яльність з виготовлення і реалізації наркотичних засобів, військової зброї та боєприпасів для неї, вибухових речовин, діяльність з виробництва, ремонту і реалізації спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а та­кож холодної зброї.

Не можуть бути об'єктом оренди транспортні підприєм­ства, які здійснюють внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів, підприємства, діяльність яких пов'я­зана з видобуванням дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів, виготовленням і реалізацією виробів з їх викори­станням, та ін.

Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. (зі змінами від 24 грудня 1998 р.) затверджено Перелік майнових комплексів державних підприємств, їх струк­турних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається. До таких об'єктів належать:

• радіотелевізійні передавальні центри та об'єкти, що становлять загальнодержавну систему зв'язку;

• об'єкти, що забезпечують зв'язком органи законодав­чої та виконавчої влади;

• магістральні лінії електропередач;

• магістральні трубопроводи;

• магістральні залізниці;

• автомобільні шляхи сполучення державного значення;

• метрополітени;

• гідро- і атомні електростанції;

• протирадіаційні споруди;

• психіатричні лікарні закритого типу;

• пенітенціарні заклади;

• цвинтарі та ін. *

Який зміст договору оренди нежитлового приміщення?

Договір оренди нежитлового приміщення можна скла­сти таким чином.

Зразок договору оренди нежитлового приміщення

ДОГОВІР ОРЕНДИ №__ М.Дніпропетровськ 10 листопада 2003р.

Відкрите акціонерне товариство "ААА", надалі — "Орендода­вець", в особі голови правління Микитенка 0.0., що діє на підставі Статуту товариства, та товариство з обмеженою відповідальністю "ННН", надалі — "Орендар", в особі директора Головні П.П., що діє на підставі Статуту товариства, уклали договір про нижченаведене:

1. Предмет договору і його основні умови

1.1. Орендодавець передає Орендареві у володіння та користу­вання нежитлове приміщення площею 50 кв. м, балансовою вар­тістю 5000 грн, розміщене за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Данченко, 2, для використання у вигляді складу промислових товарів відповідно до статутного предмета діяльності Орендаря.

1.2. Термін оренди — три роки від дня укладення договору. Якщо по закінченні цього терміну жодна зі сторін письмово не заявить про його припинення, договір вважається продовженим на такий же термін та на таких же умовах.

1.3. Орендна плата встановлюється в розмірі 300 грн щоміся­ця. Внесення орендної плати на розрахунковий рахунок Орендо­давця проводиться Орендарем щомісяця до 10 (десятого) числа поточного місяця.

Оплата рахунків Орендодавця для відшкодування витрат на енергозабезпечення та інші встановлені договором комунальні послуги проводиться одночасно з орендною платою відповідно до рахунків Орендодавця. Відшкодування цих витрат здійснюється Орендарем за показниками вимірювальних приладів, пропорцій­но до розміру орендованих площ до загальної площі будівлі і з обліком часу роботи приладів, що споживають електроенергію, та устаткування, систем тепло-, водопостачання.

1.4. Амортизаційні відрахування залишаються в Орендаря і спрямовуються на відновлення орендованого майна.

1.5. Орендар має право здійснювати поліпшення орендованого майна після узгодження їх характеру і обсягу з Орендодавцем. При припиненні дії договору відокремлювані поліпшення переда­ються у власність Орендаря, а вартість невідокремлюваних ком­пенсується Орендодавцем за ціною, що склалася на час компен­сації, з урахуванням їх амортизації.

2. Обов'язки Орендодавця

2.1. Передати Орендареві за актом об'єкт оренди протягом трьох днів від дня укладення договору.

2.2. Забезпечувати орендоване приміщення електро-, тепло­та водопостачанням з відшкодуванням вартості цих комунальних послуг. Вчасно (не пізніше терміну оплати) повідомляти Оренда­ря про зміну ставок і тарифів на комунальні послуги.

2.3. Забезпечувати вільний доступ до об'єкта оренди праців­ників Орендаря, з додержанням режиму роботи Орендодавця.

2.4. Забезпечувати пропускний режим і охорону об'єкта орен­ди на рівних умовах з охороною всієї будівлі.

2.5. По закінченні терміну оренди прийняти орендоване при­міщення за актом.

3. Обов'язки Орендаря

3.1. Використовувати орендоване майно тільки в цілях, зазна­чених у договорі.

3.2. У термін, визначений договором, перераховувати Орендо­давцю орендну плату та платежі за комунальні послуги.

3.3. Виконувати поточний ремонт орендованого приміщення та додержувати санітарних і протипожежних норм. Заздалегідь пись­мово погоджувати умови робіт щодо поліпшення приміщення.

3.4. По закінченні терміну оренди передати Орендодавцю за актом орендоване приміщення.

4. Відповідальність сторін

4.1. За несвоєчасну передачу Орендареві об'єкта договору в термін, обумовлений п. 2.1, Орендодавець сплачує Орендареві 0,5 % від вартості орендованого приміщення за кожний день по­рушення строку.

4.2. Орендар за кожний день порушення строку перерахуван­ня орендної плати та платежів за комунальні послуги сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, встановленої в цей період, нарахованої на суму прострочених платежів за кожний день порушення строку.

4.3. Сплата пені не звільняє сторони від сплати збитків, ви­кликаних невиконанням чи неналежним виконанням договору.

5. Припинення та зміна договору

5.1. Дострокове припинення договору може мати місце за письмовою угодою сторін або за рішенням господарського суду у зв'язку з неодноразовим (чи грубим) порушенням стороною умов договору.

5.2. Зміни до договору можуть бути внесені додатковою уго­дою сторін, укладеною в письмовій формі.

5.3. Реорганізація чи ліквідація Орендодавця не тягне припи­нення дії договору. На правонаступників Орендодавця поширю­ються умови цього договору.

Договір набирає чинності від дня його укладення і діє протя­гом терміну, наведеного у п. 1.2.

Юридичні адреси та банківські реквізити сторін:

Орендодавець Орендар

Договір уклали:

Голова правління Директор ____ (Микитенко 0.0.) ____(Головня ПЛ.)

Які особливості договору найму (оренди) транспортних засобів?

За договором найму (оренди) транспортних засобів одна сторона — наймодавець (орендодавець) передає або зобов'язується передати за плату і на певний строк транспортні засоби у користування.

Цей договір є двостороннім і сплатним та має багато спільного з договором майнового найму, проте в системі дого­ворів у Цивільному кодексі України займає самостійне місце.

До транспортних засобів, стосовно цього договору, нале­жать повітряні, морські, річкові судна, а також наземні самохідні транспортні засоби. Відповідно до умов договору наймачеві може надаватись у користування транспортний засіб з екіпажем, який його обслуговує, або без нього. Сто­рони можуть домовитися про надання наймодавцем найма­чеві за необхідності також комплексу послуг для забезпе­чення нормального використання транспортного засобу.

Договір найму транспортних засобів укладається письмо­во, а договір з участю фізичної особи також посвідчується нотаріально. Наймач транспортного засобу зобов'язаний підтримувати його в належному технічному стані.

Всі витрати, пов'язані з використанням транспортного засобу, у тому числі зі сплатою податків, також несе най­мач. Крім того, він зобов'язаний застрахувати відповідаль­ність за шкоду, яка може бути завдана третім особам у зв'яз­ку з використанням транспортного засобу. На наймача по­кладається і зобов'язання з відшкодування збитків, які виникають у зв'язку з втратою або пошкодженням транс­портного засобу, якщо наймач не доведе, що це сталося не з його вини. Він зобов'язаний відшкодувати і шкоду, завда­ну іншій особі у зв'язку з використанням транспортного засобу, відповідно до загальних положень Цивільного ко-; дексу України про відшкодування шкоди.

Комерційне використання транспортного засобу наймач здійснює самостійно. Він має право без згоди наймодавця укладати від свого імені договори перевезення, а також інші договори, відповідно до призначення транспортного засобу.

Наймач самостійно здійснює комерційне використання транспорту і в разі найму транспортного засобу з екіпажем, що його обслуговує. Всі витрати на утримання екіпажу несе наймодавець. Екіпаж транспортного засобу зобов'язаний відмовитися від виконання розпоряджень наймача, якщо ці розпорядження суперечать умовам договору, використан­ню транспорту за призначенням, а також якщо вони мо­жуть бути небезпечними для екіпажу, транспортного засо­бу, прав інших осіб.

Які особливості найму (оренди) землі?

Право оренди землі — це основане на договорі строкове сплатне володіння і користування землею, необхідне орен­дарю для здійснення підприємницької чи іншої діяльності.

Земля може передаватися в оренду громадянам і юри­дичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам.

Правове регулювання відносин, пов'язаних з наймом (оренди) землі, здійснюється Цивільним кодексом України, Земельним кодексом України та Законом України "Про оренду землі".

Предметом найму є земельна ділянка з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них.

Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою — не більше як п'ять років і довгостроковою — не більше як 50 років. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

Орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в користування іншій особі (піднайм, суборенда) лише з дозволу наймодавця, орендодавця.

Договір найму (оренда) земельної ділянки укладається письмово, а з участю фізичної особи посвідчується нотарі­ально. Крім того, цей договір підлягає обов'язковій дер­жавній реєстрації. Істотні умови договору визначаються законом. Плата за користування земельною ділянкою, яка є державною або комунальною власністю, не може бути нижчою за встановлену законом.

Наймач (орендар) земельної ділянки зобов'язаний:

• використовувати земельну ділянку відповідно до мети, визначеної в договорі;

• здійснювати комплекс заходів щодо запобігання псу­ванню, забрудненню земельної ділянки;

• утримуватися від порушень прав власників сусідніх земельних ділянок і суб'єктів сервітутних прав.

Наймодавець (орендодавець) має право вимагати, розірвання договору в разі, якщо:

• наймач протягом одного року не почав використову­вати земельну ділянку, у зв'язку з чим ділянка може втра­тити свою споживчу вартість;

• наймач використовує земельну ділянку не за призна­ченням, яке було визначено договором;

• наймач протягом трьох місяців підряд не вносить пла­ти за користування земельною ділянкою;

• наймач, незважаючи на попередження наймодавця, не здійснює заходів для запобігання псуванню, забрудненню земельної ділянки або не вживає заходів для відновлення якості ділянки, що було визначено в договорі.

Наймач (орендар) має право відмовитися від найму земель­ної ділянки, попередньо повідомивши про це наймодавця (орендодавця). У разі відмови наймача від договору наймо-давець має право на одержання з нього плати за шість місяців, якщо доведе, що не міг знайти осіб, які бажали б укласти договір найму (оренди) на таких самих умовах.

Право найму земельної ділянки у разі смерті наймача переходить до його дітей, до того з подружжя, що пережив іншого, до батьків, а також інших членів сім'ї, якщо вони разом із наймачем користувалися земельною ділянкою.

Що таке договір лізингу?

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) пе­редає або зобов'язується передати іншій стороні (лізин-гоодержувачеві) у користування належне їй на праві власності майно, яке було набуте ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізинго­одержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові пла­тежі) .

Предметом договору лізингу можуть бути неспоживча річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відпо­відно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші при­родні об'єкти, а також інші речі, встановлені законом.

До договору лізингу застосовують правила, що регулю­ють договори купівлі-продажу, поставки, найму (оренди), якщо інше не передбачено договором лізингу, законом, іншими нормативно-правовими актами.

Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом. Ризик випадкового знищення або випадкового по­шкодження предмета договору лізингу несе лізингоодержу-вач, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як один із різновидів оренди лізингові операції на За­ході набули інтенсивного розвитку в період після Другої світової війни (США, Європа, Японія). Сьогодні вони стали невід'ємною частиною економіки в більшості промислово розвинутих країн та країн, що розвиваються.

Лізинг — це особлива форма оренди, пов'язана з переда­чею в користування машин, обладнання, інших матері­альних засобів і майна. Застосування лізингу дає мож­ливість підприємцям розширювати і модернізувати ви­робництво, не витрачаючи грошових коштів для інве­стицій у власний основний капітал, а сплачуючи лише лізингові платежі.

Відносини між суб'єктами лізингу регулюються Цивіль­ним кодексом України, Законом України "Про лізинг" (1997 р.) та укладеним відповідно до них договором лізин­гу. Залежно від особливостей відносин сторін, передбаче­них договором, лізинг може бути зворотним, фінансовим, оперативним або іншого виду.

За договором оперативного лізингу лізингоодержувач користується одержаним за договором з лізингодавцем май­ном протягом строку, який є коротшим від строку аморти­зації цього майна. По закінченні строку дії договору майно, як правило, повертається лізингодавцеві, який його здає в оренду іншому лізингоодержувачу. Тобто лізингодавець не розраховує на амортизацію всіх витрат за рахунок надхо­джень від одного орендаря і строки дії договору не охоплю­ють терміну фактичного зносу майна. Ризик псування або втрати майна несе в основному лізингодавець. В іноземній літературі оперативний лізинг називають лізингом з непов­ною окупністю.

На відміну від оперативного лізинг з повною окупністю має назву фінансовий лізинг (іноді вживають термін "інве­стиційний лізинг"). Переважну кількість лізингових угод у світовій і господарській діяльності становить саме ця фор­ма оренди, яку іноді розглядають як рівноцінну з надан­ням орендареві довгострокового кредиту. В операціях фіксованого лізингу на початкових стадіях беруть участь три суб'єкти:

• виробник або продавець устаткування, який,укдавши правочин купівлі-продажу або поставки, втрачає право влас­ності на зазначене устаткування;

• лізингодавець (лізингова компанія), який укладає до­говір купівлі-продажу (поставки) з виробником і стає влас­ником устаткування;

• лізингоодержувач, який отримує майно у володіння ї та користування і здійснює лізингові (орендні) платежі повної амортизації цього майна. Лізингоодержувач має право набути використовуване майно із закінченням строку орен­ди за встановлену строками ціну, що відповідає передбачу­ваній залишковій вартості майна.

Лізингоодержувач має стосовно продавця (постачальни­ка) майна (предмет лізингу) усі права вимоги, що виплива­ють із договору купівлі-продажу (поставки) цього майна, зокрема щодо якості та комплектності майна, строків його передання (поставки). Однак лізингоодержувач не має пра­ва припиняти або змінювати дію договору купівлі-продажу (поставки).

Право лізингоодержувача на ремонт і технічне обслуго­вування майна (предмет лізингу) визначається у самостійно­му договорі з продавцем (постачальником).

Це традиційна і найпоширеніша з погляду техніки про­ведення лізингова операція, яка повністю фінансується лізингодавцем, і тому називається прямою лізинговою опе­рацією (прямим лізингом). Разом з тим у комерційній практиці використовують непрямий лізинг, за якого до кола суб'єктів, що беруть участі у такій практиці, залучається банк, що фінансує угоду. При цьому важливо укласти договір про сумісну діяльність між банком та лізинговою компанією.

Ризик випадкового знищення або випадкового псування майна, що є предметом прямого лізингу, несе лізингоодер­жувач, коли інше не встановлено договором чи законом. Якщо лізингодавець або продавець (постачальник) простро­чили передання предмета договору лізингоодержувачу або лізингоодержувач прострочив повернення договору лізингу лізингодавцю, ризик випадкового знищення або випадко­вого пошкодження несе сторона, яка прострочила.

Певний інтерес з погляду перспектив застосування в господарській практиці України становить і так званий зворотний лізинг. У разі виникнення потреби в грошових коштах (наприклад, для повернення отриманого для при­дбання устаткування кредиту і процентів за ним) підприє­мець — володілець устаткування може продати його лізин­говій компанії з тим, щоб потім взяти це устаткування в оренду. Як правило, предметом такого виду лізингу є устаткування, що певний час експлуатувалося.

Видом лізингу, здатним задовольнити як підприємства — лізингоодержувачів, так і лізингові компанії, можна назва­ти компенсаційний лізинг. За цього виду лізингу лізинго­одержувач поставляє лізингодавцю частину продукції, що виробляється на орендованому устаткуванні. Заміна лізин­гових платежів у грошовій формі розрахунками виробле­ною продукцією особливо приваблива за міжнародного лізингу для товаровиробників, що не мають валютних коштів для розрахунків з іноземним лізингодавцем або для придбання імпортного обладнання в інофірми-виробника.

Лізингоодержувач зобов'язаний:

• належним чином користуватися майном, підтримува­ти його відповідно до умов договору, на яких воно було передане, з урахуванням його природного зносу та змін майна, погоджених сторонами;

• своєчасно та у повному обсязі за погодженим з лізин­годавцем графіком здійснювати лізингові платежі;

• у разі припинення договору, якщо він не реалізує своє право на купівлю (викуп) майна та не продовжить його використання, повернути майно у стані, зазначеному в до­говорі.

Лізингоодержувач має право:

• відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не і відповідає умовам договору, або затримувати належні лізин-годавцеві платежі до усунення ним порушення;

• вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, що виникли внаслідок його винних дій або упущень.

Що таке позичка?

За договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. До договору позички застосо-^; вують правила Цивільного кодексу України, які регулюють відносини найму (оренди).

Позичкодавцями можуть бути фізичні та юридичні осо-| би. Однак юридична особа, яка займається підприємництвом, і не може передавати речі у безоплатне користування особі, І яка є її засновником, учасником, членом її органу управлін­ня або контролю. Особа, яка здійснює довірче управління, і може бути позичкодавцем лише за згодою власника.

Договір позички між юридичними особами, а також між юридичними та фізичними особами укладається письмово. Позичка транспортних засобів з участю фізичних осіб укладається письмово і посвідчується нотаріально. Договір позички речей побутового призначення між фізичними особами може укладатися усно.

У разі невиконання позичкодавцем обов'язку передати ^: річ у користування, друга сторона має право вимагати розі­рвання договору позички та відшкодування завданих ' збитків.

Коли сторони не встановили строку користування річчю, його визначають відповідно до мети користування нею.

Позичкодавець має право відчужити річ, передану ним у безоплатне користування. До нового власника речі переходять права та обов'язки позичкодавця. Новий власник має право вимагати розірвання договору, який укладено без зазначення строку. Про розірвання договору заздалегідь повинен бути повідомлений користувач.

Користувач не має переважного права перед іншими особами на купівлю речі, яка передана йому в користуван­ня. Він має право повернути річ у будь-який час, не очіку­ючи на закінчення строку договору. Однак, якщо річ потре­бує особливого догляду або зберігання, користувач зобов'я­заний повідомити позичкодавця про розірвання договору щонайменше за сім днів до повернення речі.

Користувач несе звичайні витрати щодо підтримання речі в належному стані. Він зобов'язаний користуватися річчю особисто і лише відповідно до мети, визначеної в договорі, та повернути її після закінчення строку договору в тому само­му стані, в якому річ була на момент її передання.

Позичкодавець має право вимагати розірвання дого­вору і повернення речі, якщо:

• річ самочинно передана у користування іншій особі;

• у зв'язку з непередбаченими обставинами річ стала потрібна йому самому;

• користування річчю не відповідає її призначенню та умовам договору;

• у результаті недбалого поводження з річчю їй загро­жує небезпека знищення або пошкодження.

Договір позички припиняється у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, якій майно було на­дано у користування.

Якщо після припинення договору користувач не повер­тає річ, позичкодавець має право вимагати її примусового повернення, а також відшкодування завданих йому збитків.

Правовідносини між фізичними особами з приводу по­зички автотранспортного засобу можуть бути врегульовані таким чином.

Зразок договору позички між фізичними особами

ДОГОВІР ПОЗИЧКИ м. Дніпропетровськ 20 лютого 2004 р.

Ми, які нижче підписалися, Корнієнко Сергій Петрович, меш­кає у м. Дніпропетровськ, вул. Зарічна, 2, кв. 10, названий далі "Позичкодавець", і Мороз Анатолій Семенович, мешкає у м. Дні­пропетровськ, по вул. Горького, 15, кв. 5, названий далі "Кори­стувач", керуючись положеннями ст. 827—836 Цивільного кодек­су України, уклали цей договір про таке:

1. Позичкодавець безоплатно передає Користувачеві у кори­стування свій автомобіль марки ВАЗ-21099, двигун № 01234597, кузов № 2343456, реєстраційний № А 3333 АЯ, який перебуває на обліку в МРЕВ № 3 м. Дніпропетровська.

2. Користувач використовує автомобіль, зазначений п. 1 цьо­го договору, тільки особисто і зобов'язується стежити за техніч­ним станом автомобіля, бути представником Позичкодавця у ДАІ, розписуватися за нього і вчиняти всі дії, пов'язані з недопущен­ням знищення або пошкодження предмета позички. Користувач здійснює за свій рахунок експлуатацію і поточний ремонт пред­мета договору з додержанням чинних єдиних правил і норм на умовах, визначених для автомобіля цієї марки.

3. Після закінчення строку цього договору Користувач зобов'я­заний повернути предмет позички в такому самому стані, в якому він був на момент його передання.

4. Автомобіль, що передається в користування, належить Позичкодавцеві на підставі свідоцтва про реєстрацію, виданого міжрайонним реєстраційним екзаменаційним відділом № З м. Дніпропетровська 15 травня 2003 р.

5. Вартість автомобіля, що є предметом позички цього догово­ру, визначена сторонами в розмірі ЗО 000 (тридцять тисяч) грн.

6. До укладення договору позички автомобіль, що передається в користування, нікому не проданий, не заставлений, у спорі і під забороною не перебуває.

7. Користувач використовує автомобіль, що є предметом цьо­го договору, до 20 червня 2004 р. Він має право повернути автомобіль, переданий йому в користування, у будь-який час до за­кінчення зазначеного строку договору.

8. У разі прострочення повернення автомобіля, переданого у користування на строк, визначений п. 6 цього договору, Користу­вач сплачує Позичкодавцеві штраф у розмірі 20 % вартості авто­мобіля.

9. Цей договір складено у трьох примірниках, один із них знаходиться у справах 1-ї нотаріальної контори м. Дніпропетров­ська, другий видається Позичкодавцеві, третій — Користувачеві.

Підпис (Корнієнко С.П.) Підпис (Мороз А.С.)

20 лютого 2004 року цей договір посвідчений мною, Шевчен­ком К.К., державним нотаріусом державної нотаріальної конто­ри Л/° 1 М.Дніпропетровська.

Зареєстровано у реєстрі за № 4 5648

Державний нотаріус Підпис (Шевченко К.К.)

Що таке договір підряду?

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобо­в'язується на свій ризик виконати певну роботу за зав­данням другої сторони (замовника), а замовник зобов'я­заний прийняти та оплатити виконану роботу. Аналіз цього визначення договору підряду дає достатні підстави для висновку про те, що це консенсуальний, двосторонній і сплатний договір.

Предметом договору підряду є індивідуальний резуль­тат праці підрядника, який набуває тієї чи іншої матеріа­лізованої форми, придатної для оцінки. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку або переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовнику.

Договірними сторонами можуть виступати як юридичні, так і фізичні особи. Підрядні роботи виконують спеціально

створені для цього організації (будівельні, будівельно-мон­тажні, у сфері побутового обслуговування тощо), а також інші організації, що займаються виробничо-господарською діяльністю. Звичайно спеціалізовані організації виступають як підрядник. Підрядник має право доручити виконання певної роботи третім особам, несучи відповідальність перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідряд­ником — як замовник.

Підрядник зобов'язаний виконати роботу, обумовлену договором, зі своїх матеріалів і своїми засобами, якщо інше не передбачено договором. Він відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалів і устаткування, а також за надання матеріалу чи устаткування, обтяженого правами третіх осіб.

Якщо робота виконується повністю або частково з мате­ріалу замовника, підрядник несе відповідальність за непра­вильне використання цього матеріалу. Він зобов'язаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок.

Ризик випадкового знищення матеріалів або випадко­вого псування (пошкодження) до настання строку здаван­ня підрядником обумовленої договором роботи несе сторо­на, що надала матеріали, а після настання цього строку — сторона, що прогаяла строк, якщо інше не встановлено до­говором.

Особливості договору підряду такі:

• як на стороні підрядника, так і на стороні замовника можлива участь декілька осіб;

• підрядник має право залучати до виконання роботи третю особу без згоди замовника. У цьому разі замовник укладає договір з генеральним підрядником, а підрядник — договір підряду з субпідрядником;

• генеральний підрядник виступає одночасно як підряд­ник за договором генерального підряду і як замовник за до­говором субпідряду;

• підрядник сам вибирає засоби і способи досягнення обумовленого договором підряду результату;

• замовник зобов'язаний сприяти підрядникові у вико­нанні роботи у випадках, в обсязі та в порядку, встановле­них договором підряду;

• підрядник має право не розпочинати роботу, а вже розпочату зупинити, якщо замовник не надав матеріал, устаткування або річ, що підлягає переробці, і цим створив неможливість виконання договору підрядником;

• якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв'язку з виконанням договору, підрядник має право притримати результат робо­ти, а також устаткування, залишок невикористаного мате­ріалу та інше майно замовника, що є у підрядника;

• підрядник не має права вимагати винагороди за робо­ту, якщо предмет підряду до здавання його замовникові випадково знищений або закінчення роботи стало немож­ливим без вини сторін;

• окрім предмета і ціни істотними умовами договору підряду є строк виконання робіт або строки виконання окремих етапів робіт. Якщо у договорі немає вказівок про строки виконання робіт, підрядник зобов'язаний виконати роботи, а замовник має право вимагати їх виконання в ро­зумні строки, виходячи із суті зобов'язання, характеру та обсягів робіт і звичаїв ділового обігу;

• ціна договору визначається кошторисом. Кошторис на виконання робіт може бути приблизним або твердим. Якщо в договорі немає інших вказівок, кошторис визнається твер­дим. Зміни до твердого кошторису можуть вноситися тільки за погодженням сторін;

• для виконання окремих видів робіт, передбачених за­коном, субпідрядник зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл (ліцензію) на ведення цих робіт;

• позовна давність для вимог, спричинених неналежною якістю роботи, виконаної за договором підряду, становить один рік, а щодо будівель і споруд — три роки від дня прий­няття роботи замовником. Якщо відповідно до договору підряду робота прийнята замовником частинами, перебіг позовної давності починається від дня прийняття роботи в цілому.

Цивільний кодекс України визначає такі різновиди договорів підряду, побутовий підряд; будівельний підряд; підряд на проектні та пошукові роботи.

Які обов'язки сторін за договором підряду?

Уклавши договір підряду, сторони тим самим беруть на себе відповідні обов'язки з одночасним набуттям відповід­них прав. Права та обов'язки підрядника і замовника знач­ною мірою обумовлюються умовами договору, якщо інше прямо не передбачено законом або типовими договорами.

За Цивільним кодексом України на підрядника покла­даються такі обов'язки:

• своєчасно попередити замовника:

а) про неякісність або непридатність матеріалів, одер­жаних від замовника;

б) те, що додержання вказівок замовника загрожує міцності або придатності виконуваної роботи;

в) наявність інших, незалежних від підрядника, обста­вин, які загрожують міцності або придатності виконуваної роботи;

• своєчасно приступити до роботи;

• у разі несвоєчасного попередження замовника про необхідність перевищення зазначеного в договорі коштори­су, зобов'язаний виконати договір, зберігаючи право на оплату робіт за ціною, визнаною в договорі;

• вжити всіх заходів щодо забезпечення збереження наданого йому замовником майна та нести відповідальність за втрату або пошкодження цього майна, що сталося з його вини;

• надавати замовникові звіт про використання матеріа­лу та повернути його залишок;

• якісно виконати роботу, яка має відповідати умовам договору, а в разі їх відсутності або неповноти — вимогам, що звичайно ставляться до роботи відповідного характеру;

• надавати якісні матеріали для виконання роботи і нести відповідальність за їхню якість за правилами про відповідальність продавця за товари неналежної якості;

• передати замовникові разом з результатом роботи інформацію щодо експлуатації або іншого використання предмета договору, якщо це передбачено договором або ха­рактер інформації такий, що без неї неможливе викори­стання результатів роботи для цілей, зазначених у договорі.

За Цивільним кодексом України на замовника покла­даються такі обов'язки:

• прийняти роботу, виконану підрядником згідно з до­говором, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від договору або інших недоліків заявити про них підрядникові негайно. Якщо замовник протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підряд­ник має право після дворазового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, з вирахуванням усіх на­лежних підрядникові платежів, внести на депозит нотаріу­са на ім'я замовника, коли інше не встановлено договором;

• якщо договором не передбачено попередню оплату виконаної роботи або окремих її етапів, замовник зобов'я­заний сплатити підрядникові обумовлену ціну після оста­точного здавання роботи за умови, що робота виконана на­лежним чином і в погоджений строк або, за згодою сторін, — додатково. У разі невиконання замовником обов'язку спла­тити встановлену ціну або іншу суму, належну підрядни­кові у зв'язку з виконанням договору, підрядник має право на утримання результату роботи, а також належного замов­никові устаткування, переданого для перероблення речі, залишку невикористаних матеріалів та іншого майна замовника, що опинилося у нього до сплати замовником відповідних Сум;

• в обсязі та в порядку, що передбачені договором підря­ду, сприяти підрядникові у виконанні роботи. У разі неви­конання замовником цього обов'язку підрядник має право вимагати відшкодування завданих збитків, включаючи до­даткові витрати, спричинені простоєм, або перенесення строків виконання роботи, або підвищення ціни роботи.

Що таке будівельний підряд?

За договором будівельного підряду підрядник зобов'язу­ється збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисноі документації, а замовник зобов'язується на­дати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийня­ти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.

Договір будівельного підряду укладається на здійснен­ня нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічне переоснащення) підприємств, будівель, споруд, ви­конання монтажних, проектно-налагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов'язаних із місцезнаходженням об'єкта. Тобто предметом договору є побудований відповідно до за­твердженої документації об'єкт, зданий комісії замовника і підготовлений до експлуатації.

За Цивільним кодексом України сторони в договорі на будівельний підряд — замовник і підрядник — це органі­зації, наділені правами юридичної особи, або громадяни (фізичні особи). Цей договір має консенсуальний, двосто­ронній і сплатний характер.

Укладенню договору будівельного підряду передує вели­ка підготовча робота, яка передбачає затвердження титуль­них списків будови, проектно-кошторисної документації, забезпечення фінансування будівництва об'єкта тощо.

Зміст договору будівельного підряду становлять його умови про права і обов'язки сторін. Оскільки цей договір є двостороннім, то обидві сторони наділені і правами, і обо­в'язками.

Обов'язки і права замовника. Він повинен у строки, якщо договором це покладено на нього, надати підряднику проектно-кошторисну та іншу документацію, передати йому майданчик для будівництва, забезпечити своєчасне відкрит­тя і безперервність фінансування будівництва та оплату виконаних будівельно-монтажних робіт. Договором може бути покладено на замовника і обов'язок своєчасно забезпе­чити "життєдіяльність" об'єкта — приєднання прокладених нових мереж водо-, газо- і паропроводів, каналізації, заліз­ничних колій, кабельних ліній та інших комунікацій до діючих мереж та ліній.

У разі необхідності консервації будівництва з незалеж­них від сторін обставин замовник зобов'язаний оплатити підряднику виконані до консервації роботи та відшкодува­ти йому пов'язані з консервацією витрати.

Замовник має право вносити зміни до проектних доку­ментів як до початку робіт, які належить виконати, так і в процесі їх виконання, за умови що спричинена цим додат­кова робота за вартістю не перевищує 10 % зазначеної в кошторисі вартості будівництва і не змінює характеру ро­боти, передбаченого в договорі будівельного підряду.

Внесення змін, які потребують додаткових робіт, у розмірі, що перевищують 10 %, допускається тільки за згодою підряд­ника. Підрядник має право у цьому разі відмовитися від дого­вору та зажадати відшкодувати відповідні збитки.

Замовник має право з метою здійснення контролю та нагляду за будівництвом і прийняття від свого імені відпо­відних рішень у відносинах з підрядником укласти договір про надання такого виду послуг зі спеціалізованою органі­зацією або спеціалістом. У цьому разі в договорі будівель­ного підряду визначаються функції та повноваження тако­го спеціаліста.

За невиконання або неналежне виконання покладених на замовника за договором обов'язків він сплачує підряд­никові передбачену договором або законом неустойку та відшкодовує у повному обсязі збитки, якщо не доведе, що порушення договору мали місце не з його вини.

Обов'язки і права підрядника. Власником об'єкта будів­ництва або результату інших будівельних робіт до їх зда­вання замовникові є підрядник. Матеріально-технічне за­безпечення будівництва покладається на підрядника, якщо інше не передбачено договором, а тому досить широке коло обов'язків покладено на підрядника.

Він зобов'язаний побудувати передбачений договором об'єкт відповідно до проектно-кошторисної документації, забезпечити виконання будівельно-монтажних робіт відпо­відно до будівельних норм і правил, зробити індивідуальне випробовування змонтованого ним устаткування, взяти участь у комплексному випробуванні устаткування, здати робочій комісії закінчені об'єкти будівництва, підготовлені до випуску продукції і надання послуг, а також забезпечити разом із замовником введення їх у дію в установлені строки. Підрядник має забезпечити виконання будівельно-монтаж­них робіт згідно з графіком, складеним з урахуванням норм тривалості будівництва та узгодженим із замовником.

Підрядник зобов'язаний своїм коштом здійснити стра­хування передбачених договором об'єкта або комплексу робіт, якщо інший порядок та умови не визначені сторона­ми в договорі.

Підрядник, якщо інше не передбачено договором, гаран­тує якість виконаних робіт протягом певного часу (гаран­тійного строку). Гарантійний строк становить 10 років від дня прийняття об'єкта замовником, якщо триваліший строк не передбачено в договорі або законі.

Підрядник, який виявив у ході будівництва не врахо­вані технічною документацією роботи і необхідність у зв'яз­ку з цим проведення додаткових робіт і збільшення кошто­рису будівництва, зобов'язаний сповістити про це замовника. У разі неодержання від замовника відповіді на своє по­відомлення протягом розумного строку підрядник зобов'я­заний призупинити відповідні роботи з віднесенням збитків, спричинених простоюванням, на рахунок замовника. Замов­ник звільняється від відшкодування цих збитків, якщо доведе, що у проведенні додаткових робіт немає необхід­ності. Підрядник, що не виконав цього обов'язку, позбав­ляється права вимагати від замовника оплати виконаних ним додаткових робіт і відшкодування спричинених цим збитків, зокрема у зв'язку з тим, що призупинення роботи могло призвести до знищення або пошкодження об'єкта, що будується.

Підрядник, до обов'язку якого належить матеріально-технічне забезпечення будівництва, несе ризик виявленої неможливості витрат без погіршення якості виконуваних робіт, наданих ним матеріалів (деталей, конструкцій) або устаткування. У разі неможливості використання без по­гіршення якості виконаних робіт наданих замовником ма­теріалів (деталей, конструкцій) або устаткування підрядник має право відмовитися від договору та зажадати від замов­ника сплати ціни договору пропорційно частині виконаних робіт, а також відшкодування збитків, не покритих цією сумою.

Підрядник несе відповідальність за недоліки побудова­ного об'єкта, за прострочення строку здавання його замов­никові та інші порушення умов договору (за недосягнення проектної потужності, інших запроектованих показників тощо), якщо не доведе, що вони мали місце не з його вини.

За невиконання або неналежне виконання обов'язків за договором підрядник сплачує передбачену договором або за­коном неустойку та відшкодовує в повному обсязі збитки.

Як здійснюються здавання та прийняття виконаних робіт за договором будівельного підряду?

Договір будівельного підряду вважається виконаним підрядником і замовником, якщо об'єкт у встановлений ; договором строк прийнятий в експлуатацію без недоліків і дефектів.

Замовник, що одержав повідомлення підрядника про го­товність до здавання робіт, виконаних за договором будівель­ного підряду, або, якщо це передбачено договором, — етапу , робіт, зобов'язаний негайно розпочати їх прийняття. | Прийняття замовник здійснює своїм коштом, якщо інше не передбачено договором. У передбачених законом або іншими нормативно-правовими актами випадках у прий­нятті робіт мають брати участь представники державних органів та органів місцевого самоврядування.

Замовник, що попередньо прийняв окремі етапи робіт, несе наслідки їх знищення або пошкодження не з вини підрядника, у тому числі й у випадках, коли договором передбачено виконання робіт на ризик підрядника.

Здача робіт підрядником і прийняття їх замовником оформлюються актом, підписаним обома сторонами. Да­тою введення об'єкта в експлуатацію вважається дата підпи­сання акта всім складом приймальної комісії. У разі відмо­ви однієї зі сторін від підписання акта у ньому робиться про це позначка і акт підписує інша сторона.

Односторонній акт здавання або прийняття робіт може бути визнаний судом недійсним лише у разі, якщо мотиви відмови від підписання акта суд визнає обґрунтованими.

Коли це передбачено договором або випливає з характе­ру роботи, виконаної за договором будівельного підряду, її прийняттю мають передувати попередні іспити. У цих ви­падках прийняття роботи можливе тільки у разі позитив­них результатів проведених іспитів.

Замовник має право відмовитися від прийняття роботи у разі виявлення недоліків, які виключають можливість використання для зазначеної в договорі мети та можуть бути усунені підрядником, замовником або третіми особами.

Підрядник несе відповідальність за дефекти, виявлені в межах гарантійного строку, якщо не доведе, що вони сталися внаслідок природного зносу об'єкта або його частини, непра­вильної експлуатації об'єкта або неправильної інструкції щодо його експлуатації, розробленої замовником чи залученими ним третіми особами, неналежного ремонту об'єкта, здійсненого самим замовником чи залученими ним третіми особами.

Перебіг гарантійного строку переривається на весь час, протягом якого об'єкт не міг експлуатуватися внаслідок недоліків, за які несе відповідальність підрядник.

У разі виявлення протягом гарантійного строку недоліків замовник повинен заявити про них підрядникові у розум­ний строк після їх виявлення.

Оплата робіт здійснюється після прийняття замовником об'єкта (виконаних робіт), якщо інший порядок розрахунків не передбачено погодженням сторін.

Договором будівельного підряду може бути передбачено право замовника відрахування передбаченої в договорі ча­стини, зазначеної в кошторисі ціни робіт до закінчення га­рантійного строку.

Зразок договору будівельного підряду

ДОГОВІР ПІДРЯДУ №_ М.Дніпропетровськ 15 лютого 2004 р.

Товариство з додатковою відповідальністю "ЛЛЛ", надалі — "Підрядник", в особі директора Власова В.В., що діє на підставі Статуту товариства,

та відкрите акціонерне товариство "ДДД", надалі — "Замов­ник", в особі директора Петрова 0.0., що діє на підставі Статуту

товариства, керуючись положеннями ст. 875—886 Цивільного кодексу України, уклали договір про нижченаведене:

1. Предмет договору

1.1. Замовник доручає, а Підрядник бере на себе виконання будівельних робіт зі зведення гаражних боксів на відведеній За­мовнику земельній ділянці у м. Дніпропетровську по вул. Чайков-ського, 1, відповідно до проектно-кошторисної документації (До­даток № 1).

Виготовлення (замовлення) та узгодження проектно-кошторис­ної документації, а також одержання дозволів на будівельні робо­ти здійснює Замовник.

Роботи виконуються з матеріалів Підрядника. За умовами окремих додаткових угод частина робіт може виконуватися з матеріалів, переданих Підряднику Замовником.

1.2. Замовник зобов'язується прийняти і оплатити виконані роботи згідно з актами здавання-приймання виконаних робіт.

Здавання-приймання виконаних робіт та їх оплата здійсню­ються згідно з календарним планом виконання робіт (Додаток .№ 2).

1.3. Вартість робіт відповідно до кошторису становить 10 000 грн. Підрядник має право збільшувати вартість робіт за кожним з етапів у таких випадках:

— у разі збільшення Замовником обсягу робіт;

— у разі зміни вартості будматеріалів, конструкцій, устатку­вання та інших витрат Підрядника.

Угодою сторін допускається зміна вартості робіт на інших підставах.

2. Порядок виконання та приймання робіт

2.1. Термін виконання робіт установлюється з 15 березня по 15 листопада 2004 р. за умови надання Підряднику будівельного майданчика під об'єкт підрядних робіт.

При виконанні робіт Підрядник несе відповідальність за доб­роякісність своїх матеріалів.

У разі виконання робіт з матеріалів Замовника Підрядник несе відповідальність за будь-які упущення, що спричинили втрату (по­шкодження) цих матеріалів. Він відповідає за додержання норм видатку матеріалів та звітує перед Замовником про їх використання.

2.2. Якість виконаних робіт повинна відповідати проектно-кошторисній документації,

2.3. Замовник зобов'язаний прийняти роботи, виконані Під­рядником, протягом трьох діб з дня подання їх до приймання. Термін подання до приймання виконаних робіт — день передачі Замовнику акта про виконання робіт.

Замовник у зазначений термін зобов'язаний підписати акт приймання або у разі виявлення недоліків у виконаній роботі скласти за участі Підрядника акт про їх наявність.

При цьому виконані роботи підлягають оплаті Замовником, а недоліки усуваються за рахунок Підрядника.

Якщо по суті акта про недоліки (порушення умов якості чи обсягів) виникає спір, для участі у прийманні залучається неза­лежна експертна організація.

За відсутності спору за цим актом Підрядник зобов'язаний протягом семи діб безоплатно усунути недоліки.

2.4. Замовник має право через своїх інспекторів перевіряти терміни виконання робіт та додержання Підрядником вимог про­ектно-кошторисної документації.

3. Вартість робіт та порядок розрахунків

3.1. Вартість робіт Замовник сплачує протягом двох банків­ських днів від дня пред'явлення чергового етапу виконаних робіт до приймання. Несвоєчасність приймання з боку Замовника не може бути підставою затримки оплати пред'явлених до приймання робіт.

Згідно з угодою сторін може бути встановлено авансування робіт на 50 % їх вартості.

3.2. Розрахунки за договором виконуються платіжними дору­ченнями Замовника.

3.3. Якщо після укладення договору виникла необхідність змінити кошторисну вартість робіт, Підрядник зобов'язаний по­відомити Замовника про це до настання терміну чергового етапу приймання робіт.

Якщо Підрядник не попередив Замовника про перевищення кошторису, він зобов'язаний виконати роботи, не вимагаючи відшкодування витрат понад кошторис.

3.4. Розрахунки за надані Замовником Підряднику матеріали та послуги можуть здійснюватися як на підставі рахунків Замов­ника, так і шляхом заліку їх вартості у вартість робіт.

4. Особливі умови

4.1. Підрядник самостійно забезпечує перевезення робітників на об'єкт підряду та їх побутове обслуговування.

Він же забезпечує збереження на об'єкті інструментів та мате­ріалів як власних, так і одержаних від Замовника.

4.2. Забезпечення робіт електроенергією та водопостачанням покладається на Замовника.

5. Відповідальність сторін

5.1. Відповідальність сторін настає у разі невиконання чи не­належного виконання зобов'язань, що є підставою для стягнення з винної сторони пені та відшкодування завданих збитків.

5.2. За порушення термінів здавання-приймання робіт винна сторона сплачує пеню у розмірі 0,5 % вартості робіт за кожний день прострочення.

5.3. У разі пророчення оплати виконаних робіт Замовник спла­чує Підрядникові пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожний день прострочення.

6. Дія договору

6.1. Договір укладено на сім місяців. Він набирає чинності з

дня його підписання.

6.2. Зміна умов договору може мати місце згідно з письмовою

угодою сторін.

6.3. Дострокове припинення договору може мати місце як за угодою сторін, так і в судовому порядку за заявою будь-якої сто­рони про порушення умов договору.

Юридичні адреси та інші реквізити сторін:

Замовник Підрядник

Договір підписали:

Директор Директор ______(Петров 0.0.) _______(Власов В.В.)

Які особливості договору побутового підряду?

Договір побутового підряду є одним із різновидів догово­ру підряду. За цим договором підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особи­стих потреб, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір побутового підряду є публічним. Надавати побутові послуги населенню можуть не тільки організації, а й окремі громадяни, які набули статусу підприємця.

Нерідко організації побутового обслуговування викону- . ють замовлення інших суб'єктів господарювання (суб'єктів підприємництва). За таких обставин на зазначені підрядні відносини мають поширюватися загальні правила договору підряду, встановлені Цивільним кодексом України.

Кабінету Міністрів України надано право затверджува­ти з окремих видів обслуговування громадян типові догово­ри побутового замовлення. Правила про договори підряду з обслуговування побутових потреб громадян можуть встанов­люватися й іншими законодавчими актами. Особливе зна­чення для регулювання відносин з побутового обслуговуван­ня населення має закон України "Про захист прав спо­живачів".

Побутове замовлення оформлюється договором, квитан­цією, розпискою чи іншим документом, в якому мають за­значатися необхідні реквізити. Відсутність у замовника на­званих документів не позбавляє його можливості посилати­ся на свідчення свідків на підтвердження факту укладення договору або його умов.

До укладення договору побутового підряду підрядник зобов'язаний надати замовникові необхідну та достовірну інформацію про пропоновані роботи, їх види та особливості, ціну та форму оплати роботи. Якщо за характером роботи це має значення, підрядник повинен вказати замовникові конкретну особу, що буде її виконувати. При здаванні робіт замовникові підрядник зобов'язаний повідомити його про вимоги, яких необхідно додержуватися для ефективного та безпечного використання виготовленої або переробленої речі або іншої виконаної роботи.

Замовник має право вимагати розірвання укладеного договору побутового підряду та відшкодування збитків у випадках, коли внаслідок неповноти або недостовірності отриманої від підрядника інформації був укладений договір І на виконання робіт, які не мають властивостей, що їх мав на увазі замовник.

За договором підрядник виконує роботу зі свого матері­алу, а за бажанням замовника — з його матеріалів. У ви­падках, передбачених договором, матеріал може бути нада-ний підрядником у кредит (із розстроченням платежу). Подальша зміна ціни наданого в кредит матеріалу не при­зводить до перерахунку, якщо інше не передбачено догово­ром. Якщо робота виконується з матеріалів замовника, то у квитанції або іншому документі, що видається підрядни­ком при укладенні договору, мають бути зазначені точне найменування матеріалу, його кількість і оцінка, здійснена за погодженням сторін.

Вартість робіт, виконаних за договором, визначається погодженням сторін, якщо інше не передбачено у встанов­леному порядку прейскурантами, тарифами тощо. Робота оплачується замовником після її остаточного здавання підрядником. За згодою замовника робота може бути ним оплачена при укладенні договору повністю або шляхом ви­дачі авансу.

У разі нез'явлення замовника за одержанням виконаної роботи або іншого ухилення замовника від її прийняття підрядник має право, письмово попередивши замовника, із закінченням двох місяців від дня такого попередження продати предмет договору за розумну ціну, а виторг, з відра­хуванням усіх належних підрядникові платежів, внести на депозит нотаріальної контори на ім'я замовника. У цих випадках підрядник має право замість продажу предмета договору підряду скористатися правом на його утримання або стягнути із замовника завдані збитки.

Якщо підрядником допущено істотні відступи від умов договору побутового підряду або інші істотні недо­ліки в роботі, виконаній із матеріалу замовника, він має право на свій вибір вимагати:

а) виготовлення іншої речі з однорідного матеріалу такої самої якості;

б) розірвання договору та відшкодування збитків.

У разі виявлення інших недоліків, що призвели до по­гіршення виконаної роботи або інших відступів від догово- • ру, замовник має право на свій вибір вимагати безоплатно­го усунення цих недоліків, або відшкодування витрат, яких він зазнав при усуненні своїм коштом недоліків роботи, або відповідного зменшення винагороди.

Вимога про безоплатне усунення таких недоліків робо­ти, виконаної за договором, які можуть становити небезпе­ку життю або здоров'ю самого замовника та інших осіб, може бути поставлена замовником або його правонаступни­ком протягом 10 років з моменту прийняття роботи, якщо у встановленому законом порядку не передбачено більш тривалі строки (строки служби).

Що таке договір на надання послуг?

Крім зобов'язань про виконання робіт (побутовий підряд, будівельний підряд тощо), цивільне законодавство регулює спеціальні зобов'язання, що мають загальну назву, — зобо­в'язання про надання послуг. Вони розрізняються між со­бою тим, що в зобов'язаннях із виконання робіт на одного з контрагентів покладається обов'язок виконати роботу, яка б завершувалася досягненням певного матеріального резуль­тату, а в зобов'язаннях про надання послуг діяльність кон­

трагента спрямована на вчинення фактичних і юридичних дій, які безпосередньо не породжують матеріальних наслід­ків або зовсім не повинні завершуватися матеріальними наслідками.

Послуги — це певна діяльність, що не пов'язується зі ство­ренням речі (її відновлення, ремонт), однак яка сама по собі породжує відповідне благо, що має споживну вартість і внаслідок цього стає об'єктом цивільного права.

Є різні послуги, які надають один одному учасники ци­вільного обігу.

За договором надання послуг одна сторона (викона­вець) зобов'язується за завданням другої сторони (за­мовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної діі або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначе­ну послугу. Виконавець повинен надати послугу особисто, однак має право покласти виконання договору про надання послуг і на третю особу, залишаючись відповідальним пе­ред замовником за порушення договору в повному обсязі.

За договором про сплатне надання послуг, замовник повинен оплатити надану йому послугу в строк та в поряд­ку, що визначені договором. У разі неможливості виконати договір, що виникла не з вини виконавця, замовник пови­нен виплатити виконавцеві розумну винагороду. За немож­ливості виконання договору з вини замовника винагорода підлягає виплаті у повному обсязі. При безоплатному на­данні послуг замовник повинен відшкодувати виконавцеві усі фактично понесені ним витрати.

Строк договору про надання послуг визначається пого­дженням сторін, якщо інше не передбачено законом або іншими нормативними актами.

Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконан­ням договору про сплатне надання послуг, підлягають від­шкодуванню виконавцем у повному обсязі лише за наявності вини виконавця. Виконавець, який порушив договір про сплатне надання послуг при здійсненні підприємницької діяльності, несе відповідальність, якщо не доведе, що нена­лежне виконання стало неможливим внаслідок дії непере­борної сили.

Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконан­ням договору про безоплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів заробітної плати, якщо договором не передбачено іншого розміру відповідальності виконавця.

Договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі в односторонньому порядку, на підставах, передбаче­них Цивільним кодексом України, законом або угодою сторін.

Ці загальні правила можуть застосовуватися до всіх до­говорів про надання послуг, у тому числі договорів переве­зення, транспортної експедиції, зберігання, страхуван­ня, доручення, комісії.

Як здійснюється правове регулювання перевезень?

Особливість транспорту, як одної з головних галузей суспільного виробництва, полягає в тому, що в процесі діяльності транспорту (залізничного, автомобільного, по­вітряного, річкового, морського) нова вартість не утворю­ється, оскільки надання транспортних послуг полягає у пе­реміщенні вантажів, пасажирів, багажу, пошти.

Головна особливість договорів про надання послуг пере­везення, на відміну від договорів про виконання робіт, по­лягає в тому, що надання послуг невіддільне від діяльності особи, яка надає послуги.

Корисний ефект такої діяльності не настає у вигляді певного досягнутого матеріального результату, як це має місце у підрядних договорах, а полягає в самому процесі надання послуги. Підприємства транспорту здійснюють перевезення та надання послуг на основі державних кон­трактів і договорів на перевезення пасажирів і вантажів з урахуванням економічної ефективності провізних і перероб­них можливостей транспорту.

Економічні відносини підприємств транспорту, що ви­никають у процесі перевезення, ґрунтуються на принципах взаємної вигоди, рівної та повної відповідальності.

Транспортні договори поділяють на основні та допоміжні.

Основні транспортні договори опосередковують головну сферу взаємовідносин транспортних організацій і клієнтів (договори перевезення пасажирів, вантажів, багажу та по­шти, договори буксирування).

Допоміжні договори сприяють нормальній організації перевізного процесу (договори на організацію перевезень, експедиції, на експлуатацію під'їзних колій, подачу і при­бирання вагонів тощо).

Перевезення пасажирів, вантажів та пошти залежно від видів транспорту, яким воно здійснюється, поділяють на:

а) залізничні;

б) річкові;

в) морські;

г) повітряні;

д) автомобільні.

При цьому перевезення у межах територіальної сфери дії однієї транспортної організації (наприклад Придні­провської залізниці) вважаються перевезеннями місцевого сполучення; перевезення двома чи кількома організаціями одного виду транспорту є перевезенням у прямому сполу­ченні, а перевезення за єдиним транспортним документом організаціями різних видів транспорту — перевезеннями у прямому змішаному сполученні,

На морському транспорті перевезення бувають:

а) каботажні — між портами України;

б) міжнародні — між іноземними портами.

У Цивільному кодексі України окремо дається визначен­ня таких договорів: перевезення вантажу; перевезення па­сажира та багажу; договору чартеру (фрахтування); догово­ру транспортного експедитування.

Детальніше умови перевезення регулюються статутами (кодексами) окремих видів транспорту і правилами, що ' прийняті у встановленому порядку. Основними норматив­ними актами є такі транспортні кодекси і статути:

• Повітряний кодекс України (4 травня 1993 р.);

• Кодекс торговельного мореплавства України (9 груд­ня 1994 р.);

• Статут автомобільного транспорту (27 червня 1969 р.);

• Статут залізниць України (6 квітня 1998 р.);

• Статут внутрішнього водного транспорту СРСР (15 жовтня 1955 р., діє дотепер).

Крім того, прийнято Закони України "Про транспорт" (10 листопада 1994 р.), "Про залізничний транспорт" (4 чер­вня 1996 р.), "Про трубопровідний транспорт" (15 травня 1996 р.), "Про перевезення небезпечних вантажів" (6 квітня 2000 р.). Кабінет Міністрів України затвердив Правила на­дання послуг пасажирам автомобільного транспорту (18 лютого 1997 р.) і Порядок обслуговування громадян за­лізничним транспортом (13 квітня 1997 р.), а Міністерство транспорту України — Правила перевезення вантажів ав­томобільним транспортом (14 жовтня 1997 р.).

Які зобов'язання сторін за договором перевезення вантажів?

За договором перевезення вантажу одна сторона (пе­ревізник) зобов'язується доставити довірений йому дру­гою стороною (відправником) вантаж до пункту призна­чення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладання договору підтверджується складанням транспорт­ної накладної (коносамента або іншого документа, передба­ченого транспортними статутами та кодексами).

Належне виконання договору перевізником обумовлене дотриманням ним низки обов'язків, що випливають безпо­середньо зі статуту (кодексу) і необхідних умов для нормаль­ного початку та завершення перевізного процесу. Це, зо­крема, реалізується на різних стадіях виконання договору:

при його укладенні; у процесі перевезення вантажу; збере­ження і видачі в пункті призначення.

На перевізника покладається обов'язок:

• своєчасно подати відправникові вантажу перевізні за­соби, справні в технічному і комерційному стані, тобто при­датні для перевезення конкретного вантажу (наприклад, контейнери й вагони, які очищені від залишків вантажу і сміття, а в необхідних випадках — промиті та продезінфі­ковані);

• своєчасно здійснити завантаження вантажу й оплом­бувати транспортний засіб (якщо за договором це покладе­но на перевізника);

• забезпечити цілісність і схоронність прийнятого до перевезення вантажу. Цей обов'язок виникає з моменту одержання перевізником вантажу до перевезення і до ви­дачі його одержувачеві у пункті призначення. Забезпечення цілісності та схоронності вантажу включає також дотри­мання особливих правил перевезення щодо певних видів вантажів (наприклад, вантаж, який швидко псується при перевезенні, потребує дотримання відповідних температур);

• доставити вантаж до пункту призначення у строк, встановлений погодженням сторін, якщо транспортними статутами, кодексами та правилами, що видаються згідно з ними, не передбачено інше, а в разі відсутності таких стро­ків — у розумний строк. Наприклад, на морському тран­спорті строки доставки вантажів можуть бути встановлені законом або договором, а в разі їх відсутності вантаж до­ставляється відповідно до строків, звичайно прийнятих у морській практиці (ст. 160 Кодексу торговельного море­плавства України);

• своєчасно повідомити одержувача про прибуття ван­тажу на його адресу. Так, залізниця повідомляє одержува­ча в день прибуття вантажу, проте не пізніше 12 годин на­ступного дня (ст. 58 Статуту залізниць);

• видати вантаж одержувачеві, зазначеному в транспорт­ному документі. При видачі вантажу в пункті призначення перевізник повинен дотримуватись правил, чинних на пев­ному виді транспорту. Так, відповідно до ст. 66 Статуту автомобільного транспорту, перевізник при здаванні ван­тажу одержувачеві зобов'язаний перевірити масу, кількість місць і стан вантажу в разі: видачі вантажу зі складу ван­тажної автостанції; прибуття вантажу в несправному ку­зові рухомого складу та ін.

З фактом укладення договору перевезення вантажу певні права та обов'язки виникають також у відправника ванта­жу. Деякі з них передбачені транспортними статутами (ко­дексами) і правилами перевезень вантажів та передують укладенню договору, зокрема:

• відправник повинен пред'явити вантаж до перевезен­ня у належному стані, у справній тарі та упаковці, відпо­відно до державних стандартів і технічних умов, які забез­ печують повну його схоронність. Відповідно до транспорт­них статутів (кодексів), усі необхідні для перевезення мате­ріали (стойки, прокладки тощо) заготовляє і подає відправ­ник;

• відправник одночасно з пред'явленням вантажу подає перевізникові необхідну кількість примірників правильно заповнених транспортних документів, а також прикладає до них усі документи, необхідні для дотримання санітар­них, митних, карантинних та інших правил. На посвідчен­ня прийняття вантажу до перевезення відправникові на­дається вантажна квитанція;

• відправник повинен з метою ефективного використан­ня транспортних засобів, за загальним правилом, своєчас­но, повно і раціонально завантажувати їх. Водночас, на морському транспорті на вимогу відправника, якому для перевезення надано все судно (чартер), перевізник повинен відправити судно в плавання, навіть якщо не весь вантаж було завантажено. Перевізник у цьому разі зберігає право на повний фрахт, тобто плату за перевезення (ст. 155 Кодек­су торговельного мореплавства України);

• відправник зобов'язаний сплатити за перевезення ван­тажу встановлену плату за тарифом.

Обов'язки одержувача:

• своєчасно прийняти вантаж;

• здійснити остаточні розрахунки з перевізником і очи­стити транспортні засоби.

На деяких видах транспорту передбачається винагорода за дострокове навантаження або вивантаження транспорт­них засобів. Наприклад, за угодою сторін у договорі мор­ського перевезення може бути передбачена винагорода за закінчення завантаження судна раніше, ніж це передбаче­но стадійним часом (час, що визначається згідно з Кодек­сом торговельного мореплавства України) (ст. 49 Кодексу торговельного мореплавства України).

Який зміст договору перевезення вантажу автомобільним транспортом?

Договір перевезення вантажу автомобільним транспор­том можна укласти таким чином.

Зразок договору перевезення вантажу автомобільним транспортом

ДОГОВІР ПЕРЕВЕЗЕННЯ №__ м. Дніпропетровськ 10 січня 2004 р.

Автотранспортне підприємство ТОВ "ККК", надалі — "Пере­візник", в особі директора Яроша 0.0., що діє на підставі Статуту Товариства,

і відкрите акціонерне товариство "ННН", надалі — "Замов­ник", в особі голови правління Олійника В.В., що діє на підставі Статуту товариства, уклали цей договір на таких умовах:

1. Предмет договору

1.1. Перевізник зобов'язується доставити довірений йому За­мовником (чи зазначеним Замовником "Відправником") вантаж до пункту призначення і видати його Замовнику (чи зазначеному Замовником "Одержувачу"), а Замовник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену цим договором плату.

1.2. Об'єкт перевезення та інші особливі умови договору ви­значаються в узгодженому сторонами замовленні, що є не­від'ємною частиною договору.

2. Зобов'язання Перевізника

2.1. Прийняти вантаж до перевезення на умовах, викладених у замовленні, перевірити відповідність складання та кріплення вантажу до вимог безпеки дорожнього руху.

При міжнародних перевезеннях Перевізник має право не прий­няти вантаж у випадках:

— складання митних і транспортних документів з порушен-, ням чинних нормативів;

— якщо митне забезпечення, покладене на транспортний засіб | та пакування вантажу виключає можливість доступу до вантажу ,; без порушення такого забезпечення.

2.2. Одержати у Замовника (Відправника) копію належної ': товарно-транспортної накладної, а при міжнародних (транзитних) І перевезеннях — додатково усі документи, необхідні для прохо-і' дження вантажу через митницю (ліцензії, сертифікати, декларації та ін.).

2.3. Здійснити перевезення вантажу до місця призначення у термін, встановлений замовленням.

2.4. Забезпечити збереження вантажу на весь час перевезен­ня, якщо інше не встановлено додатковими умовами замовлення.

2.5. Здати вантаж Замовнику (Одержувачу) в місці розванта­ження з належною відміткою в товарно-транспортній накладній. За міжнародними перевезеннями вантаж здається тільки після повного митного оформлення. При виявленні недостачі (пошко­дження) вантажу надати свого представника для участі у прий­манні вантажу.

2.6. Забезпечити при перевезенні додержання Правил дорож­нього руху та Правил перевезення вантажу.

2.7. У разі виникнення дорожньо-транспортної пригоди, по­в'язаної з пошкодженням чи розсипом вантажу, а також при роз­краданні вантажу на шляху — викликати на місце пригоди (місце розкрадання) представника Замовника. У міжнародних переве­зеннях такий огляд проводити з участю представника митниці.

2.8. За відмови Замовника (Вантажоодержувача) від прийман­ня вантажу перевезти його до власного місця схову і зберігати протягом 10 діб за рахунок Замовника. У разі відмови одержати вантаж після зазначеного в цій статті терміну Перевізник зобов'я­заний розпорядитися вантажем на свій розсуд.

У цьому випадку Замовнику відшкодовується тільки різниця між заявленою вартістю вантажу та видатками на його перевезен­ня і зберігання.

2.9. Перевізник не несе відповідальності за невідповідність вантажу до зазначеного в супровідних документах, якщо цей ван­таж пройшов митну перевірку і засоби забезпечення його збере­ження та підконтрольності митниці не порушені.

3. Зобов'язання Замовника

3.1. Нижчевикладені зобов'язання Замовника в повному об­сязі поширюються на вказаних у замовленні Відправника і Одер­жувача. Відповідальність за виконання Відправником і Одержу­вачем умов цього договору повністю покладається на Замовника.

3.2. Замовник надає Перевізнику замовлення на перевезення за встановленою формою за п'ять діб до початку перевезення.

Після узгодження і підписання Перевізником у термін до трьох діб цього замовлення починають діяти зобов'язання сторін, по­в'язані з перевезенням.

3.3. До прибуття транспортного засобу під завантаження За­мовник зобов'язаний підготувати вантаж до перевезення та здійснити завантаження, кріплення (укриття) в час і термін, об­умовлені замовленням. За міжнародними перевезеннями Замов­ник зобов'язаний зробити повну митну перевірку вантажу.

3.4. По закінченні навантаження пред'явити вантаж представ­никові Перевізника і передати йому товарно-транспортні докумен­ти на вантаж. В обумовлених замовленням випадках передати також додаткові документи — перепустку, дозвіл і т. ін.

За міжнародними перевезеннями обов'язкова передача Пере­візнику ліцензій, сертифікатів та інших документів, що виклю­чають затримку транспортного засобу на митниці. У випадках, передбачених митними правилами, здійснювати навантаження з участю представника митниці.

Вантаж, не підготовлений до перевезення, або такий, що не має належних супровідних документів, вважається не пред'явле­ним до перевезення.

3.5. Розвантажити та прийняти вантаж, перевезений в об­умовлений замовленням пункт призначення і термін. Підтверди­ти приймання записом у товарно-транспортній накладній. У між­народних перевезеннях здійснювати вивантаження тільки після проходження митного догляду і одержання дозволу на ввезення.

За наявності недостачі (пошкодження) вантажу здійснювати приймання тільки з участю представника Перевізника.

3.6. Направляти свого представника для участі в огляді (пере­вантаженні) вантажу у разі повідомлення про транспортну приго­ду. За зовнішньоторговими перевезеннями забезпечувати виклик представника митниці.

3.7. Відшкодовувати витрати на підготовчі, вантажно-розван­тажувальні роботи, що виникають із зобов'язань за договором.

3.8. Нести відповідальність за понаднормативний простій транспортного засобу, у т. ч. за затримку вантажу разом з транс­портним засобом через невідповідність вантажу, зазначеному в митних деклараціях.

3.9. Замовник зобов'язаний використовувати транспортний засіб Перевізника не менш як повний (8-годинний) робочий день, а у випадках перевезень за межі м. Дніпропетровська — понад робочий час — перерахувати і видатки на відрядження водія транс­портного засобу.

4. Вартість послуг та порядок розрахунків

4.1. Замовник сплачує Перевізнику, в термін до 48 годин з часу прийняття замовлення до виконання, вартість послуг з пере­везення в сумі згідно з рахунком Перевізника.

Крім того, за рахунок Перевізника він сплачує суми додатко-' вих видатків, пов'язаних з усуненням перешкод при доставці вантажів (їх рятуванню при сніжних заметах, повенях та за інших і незалежних від Перевізника обставин). , 4.2. Вартість послуг за цим договором включає вартість ви-" трат на перегін транспортного засобу до місця завантаження та ; від місця розвантаження до місцезнаходження гаража Перевізника. ' У разі перевищення норм стояння транспортного засобу під , навантаженням або розвантаженням Замовник відраховує додат­кову плату за встановленим тарифом залежно від часу простою. , 4.3. Для додаткових платежів встановлюється термін у три ', доби від дня пред'явлення Замовнику рахунків на ці платежі.

5. Відповідальність сторін

5.1. У разі нестачі (недостачі), ушкодження чи псування ван­тажу з вини Перевізника він відшкодовує Замовнику всі завдані збитки.

Недостача у межах норм природного зменшення, а також не­стача (псування, пошкодження) вантажу в контейнері, якщо він не має слідів розпакування та має справні пломби, відшкодуван­ню не підлягають.

5.2. За порушення термінів перевезення з вини Перевізника він сплачує Замовнику пеню в розмірі 0,5 % від вартості сплаче­них послуг за кожний день прострочення.

5.3. У разі затримання транспортного засобу на термін понад 24 години за порушення митних правил з вини Замовника транспортний засіб підлягає звільненню від вантажу з розміщенням його на митному складі за рахунок Замовника.

В усіх інших випадках затримки транспортного засобу для перевірки вантажу уповноваженими на це державними органами транспортний засіб підлягає звільненню від вантажу протягом 24 годин. Подальше розпорядження вантажем здійснює Перевізник.

5.4. За порушення терміну вантажно-розвантажувальних робіт (непред'явлення вантажу до навантаження чи відмова від на­вантаження) Замовник сплачує Перевізнику штраф у розмірі 200 гривень.

5.5. За порушення терміну виконання грошових зобов'язань з винної сторони стягується пеня в розмірі подвійної облікової став­ки НБУ від суми простроченого платежу за кожний день простро­чення.

5.6. Перевізник звільняється від відповідальності за нестачу (пошкодження):

— якщо вантаж мав особливі властивості, про які не був попе­реджений Перевізник;

— якщо вантаж супроводжувався представником Замовника (Відправника);

— якщо вантаж вчасно не розвантажений Замовником (Одер­жувачем);

— якщо перевезенню перешкоджали обставини непереборної сили — стихійне лихо, воєнні дії, заборонні рішення (дії) держав­них владних структур.

5.7. За будь-яких умов сторони беруть зобов'язання вживати залежні від них дії щодо збереження вантажу.

6. Дія договору

6.1. Договір укладений на п'ять місяців і набирає чинності від дня його підписання. Виконання зобов'язань щодо перевезення настає у термін, встановлений договором для узгодження і прий­няття замовлення до виконання.

6.2. Зміни до договору можуть бути внесені тільки письмовою угодою сторін.

6.3. Договір може бути припинений достроково як за угодою сторін, так і на вимогу однієї сторони '— рішенням суду — за порушення будь-якою зі сторін зобов'язань за договором.

Юридичні адреси, банківські та транспортні реквізити:

Замовник ' Перевізник

Договір підписали:

Голова правління товариства Директор _____ (Олійник ВД.) ______ (Ярош 0.0.)

В яких випадках перевізник звільняється від відповідальності за втрату, псування і пошкодження вантажу?

Фактичною підставою відповідальності за порушен-\ ня зобов'язань є склад цивільного правопорушення, який містить такі елементи (умови):

• протиправна поведінка боржника;

• збитки як результат такої поведінки;

• причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками;

• вина боржника.

Зазначені умови необхідні, за загальним правилом, і для накладення майнової відповідальності за невиконання або неналежне виконання сторонами зобов'язань з перевезення

вантажу.

Головні обов'язки перевізника за договором перевезен­ня полягають у тому, що він повинен забезпечити цілісність і схоронність вантажу і доставити його одержувачеві в об­умовлений строк. Цей обов'язок виникає з моменту при­йняття вантажу до перевезення і до видачі одержувачеві у пункті призначення. Порушення цього обов'язку призво­дить до відповідальності за втрату, нестачу, псування чи пошкодження вантажу.

У разі прострочення в доставці вантажу перевізник зобов'язаний відшкодувати одержувачеві збитки, завдані порушенням строку перевезення, якщо погодженням сто­рін, транспортними статутами та кодексами не передбаче­но інші форми відповідальності. Перевізник несе відпові­дальність за втрату, нестачу, псування і пошкодження прийнятого до перевезення вантажу або багажу в розмірі' фактичної шкоди.

До вчинення перевізникові позову, що випливає з переве­зення вантажу, слід обов'язково пред'явити йому претензії у порядку, передбаченому транспортними статутами та кодек­сами. Позов до перевізника може бути вчинений вантажовід­правником або вантажоодержувачем у разі повної або част­кової відмови перевізника задовольнити претензію або не­одержання від перевізника відповіді в місячний строк. Позовна давність за вимогами, що випливають із перевезен­ня вантажу, встановлюється в один рік з моменту, що визна­чається згідно з транспортними статутами та кодексами.

У транспортних статутах і кодексах дається перелік об­ставин, за яких перевізник звільняється від відповідальності за втрату, псування і пошкодження вантажу.

Зокрема, перевізник звільняється від відповідаль­ності, коли:

• вантаж прибув у справному вагоні (контейнері) і зі справними пломбами відправника;

• вантаж перевозився в супроводі провідника вантажо­відправника або вантажоодержувача;

• нестача не перевищує норм природної втрати;

• нестача, псування та пошкодження сталися внаслідок природних причин, пов'язаних з перевезенням вантажу на відкритому рухомому складі;

• вантаж, який швидко псується, став непридатним, але перевізник не порушив строків доставки та встановленого правилами перевезення температурного режиму;

• вантаж здано до перевезення без зазначення у на­кладній його особливих властивостей, які потребують особ­

ливих умов або забезпечення заходів для збереження ван­тажу при перевезенні (наприклад, "обережно — скло");

• здано до перевезення вантажу, вологість якого пере­вищує встановлену норму;

• недоліки тари чи упаковки не були помічені за зов­нішнім виглядом під час прийняття вантажу до перевезен­ня чи застосовано тару, що не відповідає властивостям ван­тажу, встановленим стандартам, за відсутності слідів пошко­дження тари в дорозі.

Залежно від виду транспорту можуть бути визначені додаткові підстави звільнення перевізника від відповідаль­ності. Небезпеки і стихійні явища зумовлюють розширен­ня кола обставин, за яких морський перевізник звільня­ється від відповідальності за несхоронність вантажу.

Такими обставинами можуть бути'.

• непереборна сила;

• небезпеки та випадковості на морі;

• рятування людей, суден та вантажів;

• пожежі, що виникли не з вини перевізника;

• воєнні дії та народні заворушення;

• страйки чи інші обставини, які викликали зупинення або обмеження роботи (ст. 176 Кодексу торговельного мо­реплавства).

Які права пасажира за договором перевезення залізничним транспортом?

За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу — також доставити багаж до пункту призна­чення та видати його особі, що має право на одержання

багажу; пасажир зобов'язується сплатити встановле­ну плату за проїзд, а при здаванні багажу — і за прове-зення багажу. Договір перевезення пасажира та багажу по-свідчується відповідно квитком і багажною квитанцією.

У приміщенні вокзалу, на станції пасажир має право отримати повну і своєчасну інформацію: про час та місце відправлення транспортного засобу, вартість проїзду, пра­вил перевезення пасажирів, багажу, про розклад роботи кас, камер зберігання, про розташування приміщень вокзалу, про послуги, які надаються на вокзалі, а також адреси і телефони органів виконавчої влади, які здійснюють захист прав споживачів.

Після придбання квитка пасажир має право без опла­ти і безперешкодно проходити в зали очікування, опе­раційні зали, в підземні та наземні переходи, в санітарні вузли.

У разі неодержання місця у вагоні відповідно до придба­ного квитка залізниця зобов'язана, за згодою пасажира, надати йому місце в іншому вагоні (у тому числі вищої категорії) без додаткової оплати. При наданні місця нижчої категорії пасажиру повертається різниця вартості проїзду (п. 59 Порядку обслуговування громадян залізничним транспортом).

У купейних, плацкартних і м'яких вагонах пасажири всіх поїздів не менше трьох разів на день обслуговуються чаєм, цілодобово — кип'ятком і прохолодною водою, а в загальних вагонах — питною.

За окрему плату пасажир має право отримати від провідника постільні речі, при цьому їх доставка та при­бирання за ЗО хвилин до прибуття пасажира до пункту призначення покладаються на провідника.

У кожному вагоні повинна бути наглядна інформація про розклад руху поїзда, вартості платних послуг, виписки з правил поїзда.

Не пізніше ніж за ЗО хвилин провідник повинен попере­дити пасажира про наближення поїзду до пункту призна­чення і повернути проїзні документи.

Пасажир має право провозити із собою безоплатно ручну поклажу вагою до 36 кг і здати для перевезення ба­гаж за окрему плату. Пасажир отримує багаж на станції призначення за багажною квитанцією.

Якщо багаж не надійшов на станцію призначення про­тягом 10 діб по закінченні строку доставки, він вважається втраченим, а його вартість відшкодовується пасажиру (п. 48 Правил).

Крім того, пасажир має право:

• провозити із собою безоплатно одну дитину віком до 6 років, якщо вона не займає окремого місця;

• купувати на дітей віком від 6 до 14 років дитячі квит­ки у пільговому порядку;

• зробити не більше однієї зупинки в дорозі з продов­женням строку чинності проїзних документів не більше ніж на 10 діб, а в разі хвороби — на весь час хвороби;

• відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержа­ти назад повну або часткову вартість квитка — залежно від строку здавання квитка згідно з правилами, встановлени­ми транспортними статутами та кодексами.

Усі спори і конфлікти, які виникають між пасажиром і працівниками залізниці, вирішує начальник станції чи начальник вокзалу, а в поїздах у період руху — начальник поїзда.

Відповідальність перевізника за шкоду, завдану життю ? або здоров'ю пасажира, визначається правилами, встанов-леними Цивільним кодексом України, якщо законом або '' договором перевезення не передбачена підвищена відпові-^! дальність перевізника.

Що таке договір транспортного експедирування?

Серед допоміжних договорів, пов'язаних з перевезенням вантажів, багажу та пошти, необхідно виділити договори експедирування. У зв'язку з розвитком централізованих перевезень вантажів автомобільному транспорту часто пе­редаються функції, пов'язані з виникненням або завершен­ням процесу перевезення вантажів на інших видах транс­порту. Автотранспортні або спеціально створювані транс­портно-експедиційні організації беруть на себе весь ком­плекс операцій з відправлення вантажів водним, залізнич­ним та повітряним транспортом, одержанню від них ван­тажів і доставці їх клієнтам, проведенню розрахунків за перевезення тощо. Відносини цих організацій з клієнтурою та іншими транспортними організаціями й оформляються договорами транспортного експедирування.

Згідно з Цивільним кодексом України за договором транспортного експедирування одна сторона (експеди­тор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторо­ни (клієнта) виконати або організувати виконання ви­значених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу. Цим договором може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспор­том і за маршрутом, вибраним експедитором а^іо клієнтом, зобов'язання укласти від свого або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправлення й одержан­ня вантажу. Крім того, договором може бути Передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки ван­тажу (перевірка кількості та стану вантажу, його заванта­ження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, по­кладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержан­ня у пункті призначення, одержання необхідних для екс­порту та імпорту документів, виконання митних формаль­ностей тощо). Зазначені положення поширюються також на випадки, коли обов'язки експедитора виконує сам пере­

візник. Отже, договір транспортного експедирування може містити елементи кількох видів: перевезення, доручення, комісії, підряду, зберігання тощо, які тісно переплітаються в одному юридичному факті (договорі).

Договір транспортного експедирування укладають у письмовій формі. Крім того, клієнт повинен видати експе­диторові довіреність, якщо вона необхідна для виконання його обов'язків. Клієнт зобов'язаний також надати експе­диторові документи та іншу інформацію про властивості вантажу, умови його перевезення, а також інформацію, необхідну для виконання експедитором обов'язків, встанов­лених договором. У свою чергу, експедитор повинен повідо­мити клієнта про виявлення недоліків одержаної інфор­мації, а в разі її неповноти — вимагати у клієнта необхідну додаткову інформацію.

У разі ненадання клієнтом документів та необхідної інформації експедитор має право відкласти виконання своїх обов'язків за договором до надання документів та інформації в повному обсязі. Клієнт відповідає за збитки, завдані екс­педиторові у зв'язку з порушенням обов'язку щодо надан­ня документів та інформації про властивості вантажу та умови його перевезення.

При виконанні своїх обов'язків експедитор має право залучити інших осіб. У разі залучення експедитором до виконання своїх обов'язків інших осіб він відповідає перед клієнтом за порушення договору. За невиконання чи нена­лежне виконання обов'язків за договором транспортного експедирування експедитор відповідає перед клієнтом відпо­відно до положень Цивільного кодексу України, що вста­новлюють відповідальність за порушення зобов'язання.

Клієнт і експедитор мають право відмовитися від дого­вору, попередивши про це другу сторону в розумний строк. Сторона, яка заявила про таку відмову, повинна відшкоду­вати другій стороні збитки, завдані їй у зв'язку з розірван­ням договору транспортного експедирування.

Для чого складають комерційний акт?

Порушення учасниками перевезення своїх обов'язків є підставою для пред'явлення уповноваженою особою претензій і подання позовів до правопорушника. Обставини, що можуть виключати матеріальну відповідальність перевізників, відправників, одержувачів вантажів, пасажирів і бути підста­вою для пред'явлення претензій та подання позову, посвідчу-ються комерційними актами та актами загальної форми.

Комерційний акт складається для посвідчення нестачі, псування чи пошкодження вантажу або багажу, виявлення вантажів без супроводжувальних документів та документів без вантажу, повернення перевізникові вкраденого вантажу (ба­гажу), непередачі вантажу залізницею на під'їзну колію протя­гом 24 годин після оформлення в товарній конторі видачі ван­тажу за документами (ст. 129 Статуту залізниць України).

Акт загальної форми складається для посвідчення інших порушень договору перевезення. Відповідно до ст. 158 Статуту автомобільного транспорту і розділу 9 Правил перевезення вантажів автотранспортом обставини, пов'я­зані з несхоронністю вантажів та іншими порушеннями договору перевезення, фіксуються в товарно-транспортній накладній, а у разі розходження в оцінці сторонами при­чин і характеру порушень, оформлюються актами встанов­леної форми, що прирівнюються до комерційних, актів та актів загальної форми на інших видах транспорту^

Акт складається перевізником, якщо він сам виявить зазначені вище обставини або їх наявність стверджується відправником чи одержувачем вантажу. Необґрунтовану відмову перевізника скласти комерційний акт можна оскар­жити у встановленому порядку. В цьому разі прийняття вантажу слід оформити відповідно до правил про порядок прийняття продукції та товарів за кількістю і якістю, що діють при поставці, контрактації тощо.

Які особливості договору зберігання?

Договір зберігання належить до групи договорів, спря­мованих на надання фактичних послуг. За договором збе­рігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберіга­ти річ, яка передана їй другою стороною (поклажодав-цем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. У договорі зберігання може бути передбачений обов'язок збе-рігача зберігати річ, яка буде йому передана в майбутньо­му. Якщо зберігання речей здійснює суб'єкт підприємни­цької діяльності на складах (у камерах, інших приміщен­нях) загального користування, такий договір є публічним.

Договір зберігання, що передбачає обов'язок зберігача взяти річ на зберігання, має бути укладений у письмовій формі незалежно від складу учасників цього договору і вар­тості речі, що передається на зберігання.

Письмова форма договору вважається додержаною, якщо взяття речі на зберігання посвідчено видачею поклажодав­цеві зберігальної розписки, квитанції або іншого докумен­та, підписаного зберігачем. Замінником письмової форми може бути видача зберігачем номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання (знаки легітимації). Це можна зробити для речей, які здаються на короткострокове зберігання в гардероби установ театрів, їдалень тощо.

Договір зберігання може укладатися на певний строк і без зазначення строку. Строк у договорі зберігання встанов­люється в інтересах поклажодавця. Відповідно поклажода-вець може вимагати від зберігача повернення майна до­строково незалежно від строку зберігання. Проте в договорі без зазначення строку зберігач управі у будь-який час відмо­витись від договору, але зобов'язаний надати поклажодав­цеві достатній строк для одержання ним свого майна.

Особа, що здійснює на засадах підприємницької діяль­ності зберігання речей на складах (у камерах, приміщен­нях) загального користування, не має права відмовитися від

укладення договору зберігання за наявності у неї такої мож­ливості, тому що договори, які підлягають укладенню в таких випадках, як було зазначено вище, визнаються пуб­лічними.

Зберігач зобов'язаний вжити всіх заходів, передбачених договором, законом, іншими нормативно-правовими акта­ми для забезпечення схоронності речі, переданої йому на зберігання. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, збе-рігач зобов'язаний піклуватися про взяту на зберігання річ, як про власну. Він не має права без згоди поклажодавця користуватися переданою йому на зберігання річчю, а та­кож надавати третім особам можливість користуватися нею. У разі небезпеки, нестачі чи пошкодження речі, зберігач зобов'язаний змінити спосіб, місце та інші умови зберіган­ня речі, не очікуючи на вказівки поклажодавця.

Плату за зберігання, строки її внесення визначають сто­рони в договорі. Якщо інше не визначено договором, то й витрати зберігача зі зберігання речі також включають до винагороди за зберігання. При безоплатному зберіганні по-клажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві здій­снені ним витрати зі зберігання речі, якщо законом або договором не передбачено інше.

Зберігач зобов'язаний повернути поклажедавцеві або особі, зазначеній ним як одержувач, річ, що була передана на зберігання, а якщо договором було передбачено зберіган­ня знеособлених речей (змішані родові), — тотожну або обумовлену кількість речей того самого роду та-якості. То­тожність речі, прийнятої на зберігання, і речі, повернутої поклажодавцеві, може підтверджуватися свідченнями свід­ків. Зберігач також зобов'язаний передати і плоди та дохо­ди, одержані ним за час зберігання речі.

Зберігач відповідає за втрату, нестачу, пошкодження майна, переданого на зберігання. Збитки, завдані поклажо­давцеві втратою, нестачею чи пошкодженням речей, відшко­довуються на загальних підставах. За втрату, нестачу чи пошкодження прийнятих на зберігання речей після того, як настав обов'язок поклажодавця взяти ці речі назад, збе­рігач несе відповідальність лише за наявності з його боку умислу чи грубої необережності.

Зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, прийняту на зберігання, навіть якщо пе­редбачений договором строк її зберігання ще не закінчив­ся. Однак у цьому разі поклажодавець зобов'язаний від­шкодувати зберігачеві збитки, спричинені достроковим при­пиненням зобов'язання, якщо інше не передбачено умова­ми договору.

Слід підкреслити, що розглянуті правила застосовують до всіх видів зберігання, встановлених Цивільним кодек­сом України, якщо правилами про окремі види зберігання не встановлено інше.

Цивільний кодекс України визначає права та обов'язки сторін за договором складського зберігання, а також спеці­альних видів зберігання: зберігання у ломбарді; зберігання цінностей у банку; зберігання речей у камерах схову транс­портних організацій; зберігання речей у гардеробах орга­нізацій; зберігання речей у готелях; зберігання речей, що є предметом спору (секвестр); зберігання транспортних за­собів; договору охорони.

Що таке договір складського зберігання?

За договором складського зберігання товарний склад (зберігач) зобов'язується за плату зберігати товар, пе­реданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.

Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Вважається, що письмова форма договору додержа-на, якщо його укладення та прийняття товару на склад посвідчені складськими документами. Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, визнається публічним.

Товарний склад визнається складом загального кори­стування у випадках, коли із закону, інших нормативно-

правових актів або виданого підприємницькій організації дозволу (ліцензії) випливає, що вона зобов'язана прийняти на зберігання товари будь-якого товароволодільця (елева­тори, холодильники,склади).

Товарний склад зобов'язаний здійснити за свій рахунок огляд товарів при прийнятті їх на зберігання для визначен­ня їх кількості та зовнішнього стану. Зберігач зобов'язаний надати й товароволодільцеві можливість огляду товарів або їх зразків (якщо зберігання здійснюється зі знеособленням), взяття проб та вжиття заходів, необхідних для забезпечен­ня схоронності товарів. Кожна зі сторін договору при по­верненні товару має право вимагати його огляду та пере­вірки якості. Втрати, пов'язані з оглядом речей, несе сторо­на, що зажадала їх огляду та перевірки.

Якщо при поверненні товару його не було спільно огля­нуто чи перевірено сторонами, заяву про нестачу або по­шкодження товару внаслідок неналежного зберігання має зробити товароволоділець у письмовій формі при одержанні товару, а щодо нестачі та пошкодження, які не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття товару, — про­тягом трьох днів після його одержання. Якщо немає заяви товароволодільця, вважається, що товар повернено складом відповідно до умов договору, коли товароволоділець не до­веде інше.

У цивільному праві відповідальність, як правило, настає за наявності вини особи, яка не виконала зобов язання або виконала його неналежним чином. У зобов'язаннях за до­говором складського зберігання передбачається виняток із цього правила. Професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження товару, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі власти­вості товару, про які зберігач, приймаючи його на зберіган­ня, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця. У науці цивільного права таку відповідальність називають підвищеною в тому ро­зумінні, що вона настає незалежно від вини зберігача.

Товарний склад на підтвердження прийняття товарів видає один із таких документів:

1) складську квитанцію;

2) просте складське свідоцтво;

3) подвійне складське свідоцтво.

Товар, прийнятий на зберігання за простим або по­двійним складським свідоцтвом, може бути предметом за­стави протягом строку зберігання товару шляхом застави відповідного свідоцтва. Подвійне складське свідоцтво скла­дається із двох частин: складського свідоцтва та заставного свідоцтва (варанта), які можуть бути відокремлені один від одного.

Складське та заставне свідоцтво можуть передаватися разом або окремо за передавальними написами. Утриму­вач складського та заставного свідоцтв має право розпо­ряджатися товаром, що зберігається на складі. Утриму­вач, який має лише складське свідоцтво, має право розпо­ряджатися товаром, але цей товар не може бути взятий зі складу до погашення кредиту, виданого за заставним сві­доцтвом. Просте складське свідоцтво видається на пре­д'явника.

Товарний склад видає товар утримувачеві складського та заставного свідоцтва (подвійного складського свідоцтва) не інакше, як в обмін на обидва свідоцтва разом. Утримува­чеві складського свідоцтва, який не має заставного свідо­цтва, але вніс суму боргу за ним, товар видається складом не інакше, як в обмін на складське свідоцтво та за умов надання разом із ним квитанції про сплату всієї суми боргу за заставним свідоцтвом.

Утримувач складського та заставного свідоцтва має пра­во вимагати видачі товару частинами. При цьому в обмін на первісні свідоцтва йому видають нові свідоцтва на това­ри, що залишилися на складі.

Зразок договору складського зберігання

ДОГОВІР ЗБЕРІГАННЯ № м. Кіровоград 10 травня 2004 р.

Відкрите акціонерне товариство "ЛЛЛ", надалі — "Товарово-лоділець", в особі директора Радутного В.В., що діє на підставі Статуту товариства,

і закрите акціонерне товариство "Цибулівська нафтобаза", надалі — "Зберігач", в особі голови правління Сидоренка С.С., що діє на підставі Статуту товариства, керуючись положеннями ст. 956—966 Цивільного кодексу України зі зберігання на товар­ному складі, уклали договір про нижченаведене:

1. Предмет договору

1.1. Товароволоділець передає, а Зберігач приймає на відпо­відальне зберігання нафтопродукти, далі пойменовані "Товар", — у кількості, на термін зберігання та інших обов'язкових умов договору, що визначаються попередньо погоджуваними сторона­ми заявками — специфікаціями на кожну товарну партію.

1.2. Товароволоділець оплачує послуги за договором шляхом перерахування на рахунок Зберігача суми, належної до сплати за кожною із заяв-специфікацій. Дозволяється додатковою угодою сторін встановлення розрахунків за зберігання переданням у власність Зберігача частини товару (за закупівельною ціною То-вароволодільця) на суму, що підлягає сплаті. >

2. Обсяг, терміни та умови приймання товару

2.1. Поставка товару на зберігання здійснюється залізничним транспортом за рахунок та під ризик Товароволодільця з базисом постачання резервування ЗАТ "Цибулівська нафтобаза".

Зберігач забезпечує приймання товару по закінченні п'яти діб від погодження сторонами заяви-специфікації на кожну з товар­них партій. Погодження заяви може бути здійснене шляхом об­міну по телефаксу текстом заяви з посвідченими печатками підпи­сами перших керівників сторін.

До погодження заяви-специфікації на кожну товарну партію товар на зберігання не приймається.

2.2. Протягом 12 годин від часу повідомлення про прибуття товару відповідно до базису поставки Товароволоділець направляє свого представника для участі в передачі товару на зберігання, неприбуття представника Товароволодільця протягом 24 годин з часу повідомлення є підставою для актування приймання (за кількістю та якістю) без участі представника Товароволодільця.

2.3. Товар приймається на зберігання за кількістю та якістю згідно з транспортними документами та сертифікатом якості ви­робника. У разі приймання здійснюється обов'язковий відбір ар­бітражних проб згідно з вимогами ГОСТ 2517—85 "Нафта та на­фтопродукти. Засіб відбору проб".

Якість та кількість товару, що передається на зберігання, за­значені в акті приймання, вважається остаточними і не можуть бути предметом претензій Товароволодільця.

2.4. При прийманні товару за кількістю сторони керуються вимогами ГОСТ 26976—86 "Нафта та нафтопродукти. Засоби ви­міру маси" та Інструкцією про порядок надходження, схову, відпуску і обліку нафти та нафтопродуктів у нафтобазах і АЗС № 06/21-8-446 від 15 серпня 1985 р.

3. Обсяг, терміни, умови зберігання та відвантаження

3.1. Загальний обсяг товарної партії, що передається на збе­рігання у резервуарах Зберігача, не повинен перевищувати:

автобензин А-80 — 10 000 тонн та А-95 — 2000 тонн;

дизельного палива — 2000 тонн,

3.2. Зберігач веде забалансовий облік руху прийнятого на збе­рігання товару і здійснює його відвантаження за рознарядками (довіреностями) Товароволодільця з додержанням мінімальних норм відвантаження. Вивезення товару може здійснюватися за­лізничним транспортом чи безпосередньо транспортними засоба­ми Товароволодільця чи Зберігача (на додатково погоджених умо­вах). При використанні автотранспорту Зберігача Товароволо­ділець здійснює оплату транспортування у розмірі та порядку, уз­годжених додатково.

3.3. Приймання товару від Зберігача Товароволодільцем (або

одержувачем, покупцем) оформляються під час відвантаження з резервуарів Зберігача. На відвантажений товар складається прий­мально-здавальний акт за участю представника Товароволоділь­ця (одержувача, покупця) та з відбором арбітражних проб.

3.4. Сторони передбачають безповоротні втрати товару відпо­відно до норм природної нестачі нафтопродуктів, встановлених Постановою Держпостачу СРСР № 40 від 26 березня 1986 р.

3.5. Зберігач на підтвердження приймання товару на зберіган­ня видає Товароволодільцю складську квитанцію.

4. Порядок розрахунків

4.1. Вартість послуг Зберігача за кожною товарною партією визначається при прийнятті та узгодженні заяв-специфікацій.

Цим документом можуть встановлюватися умови натуропла­ти послуг Зберігана.

4.2. Розрахунки за послуги Зберігача здійснюються протягом нормального терміну, необхідного для перерахування за платіж­ним дорученням Товароволодільця, але не більше як п'ять днів з дня приймання товару на зберігання.

Розрахунки за додаткові послуги здійснюються за викладени­ми у цій статті правилами в той же термін від дня пред'явлення Зберігачем відповідних рахунків.

^ б. Відповідальність сторін

5.1. У разі втрати (розкрадання, псування) переданого на збе­рігання товару Зберігач зобов'язується відшкодувати нестачу шляхом оплати вартості товару за цінами, що склалися на день відшкодування, у термін не більш як 10 днів.

У такому ж порядку відшкодовуються збитки, викликані зни­женням якості товару за час зберігання, якщо на цій підставі Товароволоділець відмовляється від одержання товару.

5.2. У разі відмови від товару Товароволодільця, по закінченні терміну зберігання, Зберігач має право реалізувати товар на свій розсуд з відшкодуванням Товароволодільцеві вартості, за якою товар був придбаний до передачі на зберігання, за винятком ви­трат Зберігача, пов'язаних зі зберіганням та реалізацією товару.

5.3. За прострочення платежів за договором Товароволоділець сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

5.4. Форс-мажор. Сторони звільняються від відповідальності за невиконання зобов'язань, якщо таке невиконання викликане об­ставинами, що не залежать від волі сторін та є поза їх компетен­цією, а саме: стихійним лихом, техногенними аваріями, воєнними діями, страйками, локаутами або рішеннями державних органів влади (управління), що унеможливили виконання договору.

Належна сторона зобов'язана письмово повідомити другу сто­рону про настання таких обставин з вказівкою на офіційне джере­ло інформації про них. З дня такого повідомлення дія договору припиняється на три місяці. Якщо по закінченні цього терміну форс-мажорні обставини не припиняються, договір втрачає силу. Але сторони зобов'язані повернути за належністю одна одній все одержане без підстави до припинення дії договору.

6. Дія договору

6.1. Цей договір набирає чинності з дня його укладення і діє

протягом 12 місяців.

6.2. Дострокове припинення договору та внесення до нього змін можуть мати місце за письмовою угодою сторін.

Юридичні адреси, банківські та транспортні реквізити:

Товароволоділець Зберігач

Договір підписали:

Директор Голова правління _____ (Радутний ВЯ.) ___ (Сидоренко С.С.)

Які особливості спеціальних видів зберігання?

Цивільний кодекс України передбачає такі спеціальні види зберігання: зберігання у ломбарді; зберігання цінно­стей у банку; зберігання речей у камерах схову транспорт­них організацій; зберігання речей у гардеробах організацій; зберігання речей у готелях; зберігання речей, що є предме­том спору (секвестр); зберігання транспортних засобів.

Короткий розгляд деяких з цих договорів розпочнемо з договору зберігання у ломбарді. Прийнявши від фізичної особи на зберігання річ, ломбард видає їй іменну охоронну квитанцію, яка і є формою оформлення цього договору. На ломбард покладається обов'язок застрахувати на користь поклажодавця за свій рахунок прийняту на зберігання річ у повній сумі її оцінки. Річ, здана до ломбарду, оцінюється за погодженням сторін.

Річ, яка не була витребувана поклажодавцем із ломбар­ду із закінченням трьох місяців від дня закінчення догово­ру зберігання, може бути продана ломбардом у порядку, встановленому законом. Із виторгу від продажу речі пога­шаються плата за зберігання та інші платежі, які належить зробити ломбардові. Залишок суми повертається ломбардом поклажодавцеві.

Зберігання цінностей у банку. Банк може прийняти на зберігання цінні папери, дорогоцінні метали та каміння, інші коштовності та інші цінності, в тому числі документи. Договір зберігання цінностей у банку оформляються вида­чею банком поклажодавцеві іменного зберігального доку­мента, пред'явлення якого є підставою для видачі цінно­стей, що зберігаються, поклажодавцеві.

У випадках, передбачених договором зберігання цінних паперів, банк, окрім забезпечення їх зберігання, може вчи­няти щодо цих паперів і юридичне значущі дії.

Договором зберігання цінностей у банку може бути пе­редбачено надання поклажодавцеві індивідуального банків­ського сейфа (частини сейфа, окремого приміщення для збе­рігання), що охороняється, а також право поклажодавця працювати у банку з цінностями, що зберігаються в інди­відуальному банківському сейфі. У такому разі банк зобов'я­заний надати поклажодавцеві ключ від сейфа, картку, що ідентифікує поклажодавця, інший знак чи документ, що посвідчує право пред'явника на доступ до сейфа та одер­жання з нього цінностей.

За договором зберігання цінностей у банку з використан­ням поклажодавцем індивідуального банківського сейфа банк приймає від клієнта цінності, які мають зберігатися у сейфі, здійснює контроль за їх поміщенням до сейфа та ви­лученням із сейфа клієнтом.

До договору про надання банківського сейфа в користу­вання без відповідальності банку за вміст сейфа застосову­ються правила про майновий найм (оренду).

Зберігання речей у камерах схову транспортних органі­зацій. Камери схову загального користування, що перебу­вають у віданні транспортних організацій, зобов'язані бра­ти на зберігання речі пасажирів та інших осіб незалежно від наявності у них проїзних документів.

Договір зберігання речей у камерах схову транспортних організацій є публічним. На підтвердження прийняття речі на зберігання до камери схову (крім автоматичних камер) поклажодавцеві видається квитанція чи номерний жетон.

Збитки, зазнані поклажодавцем внаслідок втрати, не­стачі або пошкодження речей, зданих до камери схову, відшкодовуються поклажодавцеві протягом однієї доби, якщо при здаванні речі на зберігання її було оцінено або якщо сторони дійшли згоди щодо суми збитків, які підля­гають відшкодуванню.

Строк, протягом якого камера схову зобов'язана збері­гати речі, визначається правилами, які видаються відповід­но до транспортних статутів або кодексів, або за погоджен­ням сторін. Речі, не затребувані у названий строк, камера схову зобов'язана зберігати протягом трьох місяців. Із за­кінченням цього строку не витребувані речі можуть бути продані у порядку, передбаченому законом.

В разі втрати квитанції чи жетона річ, здана до камери схову, видається поклажодавцеві з поданням доказів належ­ності йому речі.

Зберігання речей, що є предметом спору (секвестр). За договором зберігання речей, що є предметом спору, двоє або більше осіб, між якими виник спір про право на річ, пере­дають цю річ третій особі, яка бере на себе обов'язок після розв'язання спору повернути річ тій особі, якій вона при­суджена за рішенням суду або за погодженням усіх осіб, що спорять (договірний секвестр).

Річ, яка є предметом спору, може бути передана на збе­рігання в порядку секвестру і за рішенням суду (судовий секвестр). Зберігачем за судовим секвестром може бути як особа, призначена судом, так і особа, визначена за взаєм­ною згодою сторін, що спорять. В обох випадках вимага­ється згода зберігача.

На зберігання в порядку секвестру можуть бути пере­дані як рухомі, так і нерухомі речі.

Зберігач, що здійснює зберігання речі в порядку секве­стру, має право на винагороду за рахунок сторін, що спо­рять, якщо договором або рішенням суду, яким встанов­люється секвестр, не передбачено інше.

Зберігання транспортних засобів. За договором зберіган­ня транспортних засобів на автостоянкових зберігачів покла­дається зобов'язання створити належні умови для заїзду транс­портного засобу на стоянку, зберігати його й надати мож­ливість поклажодавцю чи уповноваженій ним особі забрати його в будь-який час, а поклажодавець зобов'язаний дотриму­ватись правил зберігання й платити встановлену суму.

Що таке договір про охорону?

Правовідносини, що виникають на підставі договору про охорону об'єктів, мають усі ознаки, властиві цивільно-право­вим зобов'язанням про надання послуг. За цим договором, одна сторона (охоронець), що є суб'єктом підприємництва, зобов'язується забезпечити недоторканність особи чи майна. Володілець майна або особа, яку охороняють, зобов'я­зані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісяця сплачувати встановлену плату.

Договір про охорону має багато спільного з договором зберігання: ці договори спрямовані на досягнення однієї мети — забезпечення охорони майна. Водночас вони мають суттєві відмінності.

За договором про охорону, власник доручає органам охорони здійснювати щоденно охорону майна або особи, без

передачі їх у господарську сферу органу, що здійснює охо­рону. За договором зберігання поклажодавець передає май­но зберігачу. Крім того, учасниками договору про охорону можуть бути тільки суб'єкти підприємництва, а учасника­ми договору зберігання — також громадяни. Договір про охорону завжди сплатний, а договір зберігання може бути як сплатним, так і безоплатним.

Договір про охорону укладається в тому самому поряд­ку, що й інші договори. Специфіка цього договору полягає в тому, що його укладенню передують організаційно-тех­нічні заходи, проводиться обстеження об'єкта з метою уз­годження виду охорони, визначення кількості постів, необхідності обладнання засобами сигналізації і пожежега-сіння, технічного управління, виходячи з розмірів території, яку займає об'єкт, технології виробництва продукції, ре­жиму роботи та інших умов забезпечення схоронності влас­ності. Результати обстеження оформлюють актом. На до­говірній основі силами підрозділів охорони чи інших орга­нізацій здійснюється монтаж засобів сигналізації.

Приймання об'єктів під охорону оформлюється догово­ром між охороною і власником. При укладенні договору сторони готують окремий документ, що називається Дисло­кацією об'єктів охорони. Внаслідок проведення зазначених заходів погоджують такі важливі умови договору, як об'єкт охорони, предмет договору і вартість послуг охорони.

Договір укладається на строк, погоджений сторонами, і набирає чинності з дня його підписання. При розірванні договору з ініціативи власника охороні відшкодовують по­в'язані з цим витрати.

За неналежне виконання договірних зобов'язань охоро­нець несе повну майнову відповідальність. Така відпові­дальність передбачає відшкодування не тільки прямих збитків, а й втраченої вигоди. Основною формою цієї відпо­відальності є відшкодування збитків, заподіяних власнику крадіжкою, грабежем, розбоєм, знищенням або пошкоджен­ням майна сторонніми особами, які проникли на об'єкт охорони, чи внаслідок пожежі, що сталася з вини як сто-ронніх осіб, так і працівників охорони. Розміри збитків та залишки товарно-матеріальних цінностей підтверджуються відповідними документами і розрахунками, звіреними з бухгалтерськими даними на день події.

Таким чином, договір охорони є ефективним (запобіж­ним) засобом недопущення крадіжок, пошкодження або знищення майна і забезпечує недоторканність особи.

Що таке договір про охорону квартири?

Договір про охорону квартири є різновидом договірних послуг. Як зазначалося вище, він має багато спільного з договором зберігання. Мета цих договорів — забезпечити збереження майна. Але якщо за договором зберігання річ передається у володіння зберігачу, то при укладенні дого­вору про охорону вона залишається у володінні власника. Останніми роками значного поширення серед населення набув договір про охорону квартири.

Договір про охорону квартири власники укладають з підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України (Положення про державну службу охорони затверджено Кабінетом Міністрів України 10 серп­ня 1993 р.).

Права та обов'язки сторін за договором детально регла­ментовані Типовим договором про централізовану охорону квартир підрозділами державної служби охорони, затвер­дженим наказом Головного управління державної служби охорони 4 травня 1995 р. № 52.

Договір на один рік укладається після обладнання квар­тири засобами охоронної сигналізації та контрольної пере­вірки їх технічного стану і набуває чинності на наступний день після його підписання.

Періодом охорони вважається час, з якого квартира прийнята для охорони й до зняття її з охорони. Вартість майна оцінює сам "Клієнт" в односторонньому порядку (від ціни договору залежить і розмір оплати охоронних послуг).

За несвоєчасну сплату з "Клієнта" стягується пеня в розмірі 0,5 % суми прострочення за кожний день. Крім того, "Охорона" має право після попередження в односторонньо­му порядку розірвати договір достроково.

Охорона несе матеріальну відповідальність за шко­ду, спричинену сторонніми особами, які проникли в квар­тиру в період охорони шляхом відмикання чи руйнуван­ня заблокованих технічними засобами охоронної сигна­лізації вікон, дверей та інших конструкцій та здійснили крадіжку, грабіж, розбій, умисне знищення чи пошко­дження майна, яке зберігалось у квартирі.

Охорона зобов'язана відшкодувати матеріальні збитки в межах вартості майна, оціненого клієнтом при укладенні договору. Збитками є не тільки вартість украденого чи пошкодженого майна, а й вкрадені грошові кошти (однак у цьому разі розмір компенсації обмежується 10 міні­мальними зарплатами), а також ювелірні вироби з оголо­шеною цінністю (але не більш як 20 розмірів мінімальної зарплати).

Вартість вкраденого майна визначається, виходячи з діючих роздрібних цін та з урахуванням його зносу.

Охорона може нести відповідальність також за вкрадені антикварні речі, але тільки за умови, що при укладенні договору їй було передано нотаріально посвідчений, скла­дений компетентними спеціалістами опис вартості анти­кварних речей.

При повернені вкраденого майна "Клієнт" зобов'язаний у місячний термін повернути "Охороні" вартість отриманої раніше компенсації.

У договорі передбачені й обставини, за яких "Охоро­на" звільняється від матеріальної відповідальності:

• якщо, особа, яка проникла в квартиру, була затрима­на на місці;

• якщо збитки стали наслідком стихійного лиха, масо­вих безпорядків;

• якщо зловмисник проник у квартиру через місце, яке власник відмовився обладнати технічними засобами охоро­ни (наприклад, власник квартири, що проживає на 10-му поверсі, відмовився від блокування балконної двері і якраз через неї зловмисники проникли в квартиру);

• якщо крадіжка сталася в той період, коли охорона тимчасово не могла здійснюватись із технічних причин, про що "Клієнта" було своєчасно повідомлено;

• коли "Клієнт" не здав дублікатів ключів від вхідних дверей квартири, під'їзду, східцевої площадки, що пере­шкоджало своєчасному виявленню причин спрацювання сигналізації і затриманню зловмисників на місці події;

• якщо "Клієнт" розголосив правила користування тех­нічними засобами чи присвоєний кодовий номер;

• якщо "Клієнт" здійснив зміни у схемі блокування тех­нічними засобами сигналізації, що стало причиною її непо­ладок, і в деяких інших випадках, передбачених договором.

Які особливості договору страхування?

Страхування — це вид цивільно-правових відносин із за­хисту майнових інтересів і громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом спла­ти ними страхових платежів (страхових внесків, стра­хових премій).

Майнові та особисті немайнові відносини, що виника­ють внаслідок страхування, регулюються нормами Цивіль­ного кодексу України, Законом України "Про страхуван­ня" (7 березня 1996 р.), правилами окремих видів страху­вання, що встановлюються відповідними нормативними актами законодавства України. Відносини з морського стра­

хування суден, вантажів та інших об'єктів регулюються нормами, що містяться в Кодексі торговельного мореплав­ства України і правилах про окремі види морського стра­хування.

Страхування здійснюється на основі договору між стра­ховиком і страхувальником (добровільне страхування). У випадках, передбачених законом або іншими нормативно-правовими актами, проводиться страхування без укладен­ня договору (обов'язкове страхування).

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (стра­хову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачува­ти страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Страховик — це юридична особа, яка спеціально створе­на для здійснення страхової діяльності і яка одержала у встановленому порядку ліцензію на цей вид діяльності.

Громадяни та юридичні особи з метою страхового захи­сту своїх майнових інтересів можуть створювати товари­ства взаємного страхування. Необхідною умовою реєстрації та отримання ліцензії є наявність у страховика мінімаль­ного статутного фонду в сумі, еквівалентній 100 тис. євро. Державною страховою компанією в Україні сьогодні є На­ціональна акціонерна страхова компанія (НАСК) "Оранта", оскільки частка держави в її статутному фонді становить 58 %.

Страхувальники — це фізичні та юридичні особи, які страхують свій майновий інтерес і вносять страхові пла­тежі.

Страхувальники мають право при укладенні договорів страхування призначати громадян чи юридичних осіб для одержання страхових сум або страхового відшкодування (винагородонабувачів), а також замінювати їх до настання страхового випадку.

Об'єктами страхування є майнові інтереси, які не су­перечать законодавству і пов'язані:

• з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням страхувальника або застрахованої особи (осо­бисте страйкування);

• володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування);

• відшкодуванням страхувальникові завданої ним шко­ди особі або майну фізичної особи, а також шкоди, завданої юридичній особі (страхування відповідальності).

Договір страхування укладається в письмовій формі ' шляхом видачі страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката). Істотними умовами догово­ру страхування, які зазначаються у страховому свідоцтві (полісі, сертифікаті), визнаються об'єкт страхування, розмір страхової суми, страхового внеску і строки його сплати, страховий ризик (страхові випадки), строк страхування, початок і закінчення дії договору страхування. У договорі також можуть бути передбачені інші умови страхування.

Договір страхування набирає чинності з моменту внесен­ня страхового платежу (внеску, премії), якщо інше не пе­редбачено умовами страхування. Зі згоди страхувальника об'єкт страхування може бути застрахований за одним до­говором страхування кількома страховиками (співстраху-вання). У таких випадках у договорі мають міститися умо­ви, що визначають права та обов'язки кожного зі страхо­виків. За наявності відповідної угоди між страховиками і страхувальником один зі співстраховиків може представ­ляти всіх інших у відносинах зі страхувальником, залиша­ючись відповідальним перед ним у розмірах своєї частки.

До страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі:

• навмисних дій страхувальника, якщо вони були спря­мовані на настання страхового випадку, крім дій, пов'яза-' них із виконанням ними громадянського чи службового обов'язку, вчинених у стані необхідної оборони (без переви­щення її меж), або щодо захисту майна, життя, здоров'я,

честі, гідності та ділової репутації;

• вчинення страхувальником або особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що при­звів до страхового випадку;

• подання страхувальником завідомо неправдивих відо­мостей про об'єкт страхування або про факт настання стра­хового випадку;

• одержання страхувальником повного відшкодування збитків за договором майнового страхування від особи, яка

їх завдала;

• несвоєчасне повідомлення страхувальника без поваж­них на те причин про настання страхового випадку або ство­рення страховикові перешкод у визначенні обставин, харак­теру та розміру збитків.

Своє рішення про відмову здійснити страхову виплату страховик повинен повідомити страхувальника у письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови.

Якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом 10 робочих днів після пред'явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може відмовитися від до­говору страхування, якщо інше не встановлено цим дого-

вором. Але страховик не має права відмовитися від догово­ру особистого страхування без згоди на це страхувальника, який не припускався порушень договору, коли інше не вста­новлено самим договором або законом. Про намір відмови­тися від договору страхування страхувальник або страхо­вик зобов'язані повідомити другу сторону не пізніш як за ЗО днів до "припинення договору.

Крім загальних підстав, за якими правочини визнаються недійсними, договір страхування визнається недійсним у разі, якщо:

• він укладений після настання страхового випадку;

• об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набрали законної сили.

Що розуміють під страховим випадком і страховим ризиком?

Страховий випадок — це передбачена законодавством або договором подія, з настанням якої виникає обов'язок страхової організації здійснити виплату страхової суми чи страхового відшкодування страхувальникові або іншій третій особі.

У момент виникнення страхового зобов'язання сторонам невідомо, чи настане страховий випадок (наприклад, загибель врожаю від засухи, граду, урагану тощо). Проте у разі неми­нучості настання події (наприклад, смерть страхувальника при змішаному страхуванні) сторони все одно не знають, коли саме вона настане. Однак це не означає, що договір страху­вання є правочином, укладеним під відкладальною умовою.

У договорі страхування виникнення обов'язків страхо­вика залежно від настання певної страхової події є неодмін­

ною істотною умовою, що визначає суть страхування, тоді як відкладальна умова в інших правочинах є випадковим

елементом.

До страхових подій належать: травма, одержана страху­вальником внаслідок нещасного випадку, випадкове гостре отруєння недоброякісними харчовими продуктами, загибель тварини від транспортної події, закінчення строку за дого­вором змішаного страхування життя тощо.

Страховий ризик — це подія, на випадок якої проводи­ться страхування і яка має ознаки ймовірності та ви­падковості настання.

Від ступеня ймовірності настання певної страхової події залежать розміри страхових внесків за конкретним видом страхування. Наприклад, страхові внески за договором змі­шаного страхування життя зростають у міру збільшення віку страхувальника на день подання ним заяви про стра­хування, адже з віком збільшується ймовірність його смерті. На ступінь страхового ризику можуть впливати різні обста­вини. Так, відповідно до п. 8 Правил страхування домашніх тварин, затверджених правлінням НАСК "Оранта" (25 чер­вня 1996 р.), не укладається договір страхування тварин у місцевостях, де діють карантинні обмеження. Відповідно до п. 6.1 Правил страхування забудов, затверджених правлін­ням НАСК "Оранта" (15 травня 1996 р.), не підлягають стра­хуванню старі й аварійні забудови.

Які обов'язки сторін за договором страхування?

Договір страхування належить до двосторонніх, оскіль­ки права і відповідні обов'язки виникають для обох контр­агентів.

За договором страхування страховик зобов'язаний:

.^~"\_^ ^^- ознайомити страхувальника з умовами страхування.

Н;а жаль, страховик не завжди виконує цей обов'язок на­лежним чином. Так, згідно з чинним законодавством, паса­жири повітряного і наземного транспорту підлягають обо­в'язковому страхуванню і до вартості проїзного квитка включаються страхові внески, які стягуються з них. Але на залізничних вокзалах, автостанціях відсутня інформація для пасажирів про умови страхування;

• негайно, як тільки стане відомо про настання страхо­вого випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необ­хідних документів для своєчасної виплати страхової суми або страхового відшкодування страхувальникові (протягом двох робочих днів повинні бути оформлені необхідні документи);

• при настанні страхового випадку здійснити виплату страхової суми або страхового відшкодування у встановле­ний договором строк;

• за заявою страхувальника у разі вжиття страховиком заходів, які зменшили страховий ризик, або в разі збільшен­ня вартості майна переукласти з ним договір страхування;

• зберігати в таємниці відомості про страхувальника та його майновий стан.

Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчас­ну виплату страхової суми (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальникові неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається законом чи іншими нормативно-правовим актами або погодженням сторін, а також відшко­довує збитки, завдані страхувальникові при настанні стра­хового випадку у зв'язку з діями щодо запобігання ним або зменшення їх розміру.

Обов'язкам страхувальника відповідають права страхо­вика в договорі страхування. Страхувальник за цим дого­вором зобов'язаний:

• своєчасно вносити страхові платежі;

• при укладенні договору страхування надати страхови­кові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику і надалі інформувати його про будь-яку зміну страхового ризику;

• вжити заходів щодо запобігання збиткам та зменшен­ня збитків, завданих внаслідок настання страхового ризику;

• повідомити страховика про настання страхового випад­ку в строк, передбачений умовами страхування;

• повідомити страховика про інші чинні договори стра­хування щодо цього об'єкта страхування. Метою страхуван-, ня майна не може бути збагачення страхувальника за раху­нок страхової компанії, а тому законодавець передбачив, що якщо майно застраховане у декількох страховиків, то ^[ страхове відшкодування, яке будуть виплачувати всі стра-| хові компанії, не може перевищувати дійсної вартості май­на. Необхідно пам'ятати, що коли страхувальник не повідо­мив страховика про те, що об'єкт уже застрахований, но­вий договір страхування є нікчемним.

Виплата страхових сум і страхового відшкодування про­водиться страховиком згідно з умовами договору та прави­лами страхування на підставі заяви страхувальника і стра­хового акта (аварійного сертифіката). Страховий акт скла­дається страховиком або уповноваженою ним особою.

Які категорії громадян підлягають обов'язковому особистому страхуванню?

Особливість обов'язкового особистого страхування поля­гає в тому, що громадянин вважається застрахованим неза­лежно від його бажання. Обов'язкове особисте страхування здійснюється згідно з нормативними актами, які встанов­люють категорії осіб, що підлягають обов'язковому особи­стому страхуванню, випадки, при настанні яких виплачу­ється страхова сума, права та обов'язки сторін.

Важливою особливістю цього виду страхування є те, що воно діє без обмеження строку і незалежно від оплати стра­хових платежів. Така форма страхування зумовлена турбо­тою держави про інтереси своїх громадян.

Зокрема^ в обов'язковому порядку підлягають стра­хуванню пасажири, машиністи, провідники, члени команд суден і екіпажі літаків, військовослужбовці, співробітники органів внутрішніх справ, працівники прокуратури, мит­ниці, державної лісової охорони, судді, посадові особи дер­жавних органів у справах захисту прав споживачів, конт­рольно-ревізійної служби, державного архітектурно-буді­вельного контролю, спортсмени вищої кваліфікації, діти-сироти, які перебувають на вихованні в дитячих будинках, робітники небезпечних професій, народні депутати та деякі інші категорії громадян.

Розмір страхової суми при загибелі особи, яка підлягає обов'язковому особистому страхуванню, уніфікований і ста­новить, як правило, грошове забезпечення особи за 10 років.

Розмір страхового відшкодування при інвалідності та пораненні визначено відповідними Правилами. Так, при отриманні інвалідності І групи працівнику міліції випла­чується відшкодування в розмірі грошового забезпечення за п'ять років, II групи — за чотири роки, III групи — за три роки.

При тяжкому пораненні працівнику міліції виплачуєть­ся страхове відшкодування в розмірі його грошового забез­печення за чотири місяці, при легкому пораненні — за два місяці.

Які особливості обов'язкового особистого страхування пасажирів?

Обов'язковість страхування пасажирів передбачена По­ложенням про обов'язкове особисте страхування від нещас­них випадків на транспорті від 14 серпня 1996 р.

Застрахованими вважаються:

• пасажири залізничного, морського і водного, автомо­більного та електротранспорту;

• водії усіх підприємств, організацій і закладів, незалеж­но від форм власності та виду діяльності, машиністи, провідни­ки поїздів (у тому числі приміських і метрополітену), члени команди судна, працівники бригад медичної допомоги.

Страхування не поширюється на пасажирів:

• залізничного, морського і водного транспорту на екс­курсійних і прогулянкових маршрутах;

• внутрішнього водного транспорту внутрішньомісько-го сполучення і переправ;

• автомобільного і електротранспорту на міських марш­рутах.

Обов'язковість страхування пасажирів полягає в тому, що сам факт придбання пасажиром квитка породжує стра­хові зобов'язання, оскільки при купівлі квитка страховий платіж включається до ціни квитка. Пасажири, які мають право на безоплатний проїзд згідно з чинним законодав­ством, підлягають обов'язковому страхуванню без сплати страхового платежу. Так, без сплати страхового платежу страхують осіб, які користуються безоплатним службовим проїзним квитком, діти віком до п'яти років та ін.

Пасажир вважається застрахованим з моменту оголо­шення посадки на морське чи річкове судно, поїзд, автобус або інший транспортний засіб і до моменту закінчення поїздки, а водїі — тільки на період обслуговування поїздки.

Страховими випадками вважаються:

• загибель чи смерть застрахованого внаслідок нещас­ного випадку на транспорті;

• отримання травми в результаті нещасного випадку на транспорті за умови встановлення потерпілому інвалідності;

• тимчасова непрацездатність внаслідок нещасного ви­падку на транспорті.

На залізничному, морському, водному, автомобільному та електротранспорті пасажир вважається застрахованим на 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Про кожний нещасний випадок, який мав місце на транс­порті, транспортна організація повинна скласти акт і видати потерпілому довідку із зазначенням страхової компанії (її місцезнаходження, дати укладення договору страхування).

У разі загибелі чи смерті пасажира в результаті нещас­ного випадку на транспорті його спадкоємцям виплачується страхове відшкодування у розмірі 100 % страхової суми.

У разі отримання застрахованим травми внаслідок не­щасного випадку на транспорті при встановленні потерпі­лому інвалідності виплачується: при інвалідності І групи — 90 % страхової суми; II — 75; III — 50 % страхової суми.

У разі тимчасової втрати працездатності потерпілому па­сажиру виплачується 0,2 % страхової суми за кожний день непрацездатності, але не більше як 50 % страхової суми.

Страхова сума виплачується не пізніше 10 днів після подання всіх необхідних документів: заяви пасажира (чи його спадкоємців) про виплату, акта про нещасний випа­док, медичної довідки про тимчасову втрату працездатності чи довідки про інвалідність або копії свідоцтва про смерть і документи про правомочність спадкоємців.

Застрахованому пасажиру чи його спадкоємцям стра­хове відшкодування не виплачується:

• якщо пасажир вчинив дії, в яких слідчі чи судові орга­ни встановили ознаки злочину;

• якщо дії пасажира перебувають у прямому причинно­му зв'язку з алкогольним, наркотичним чи токсичним сп'я­нінням;

• якщо потерпілий сам спричинив собі шкоду з метою отримання страхового відшкодування;

• якщо пасажир не виконав розпорядження капітана корабля, начальника поїзда, водія автобуса або інших упов­новажених на це офіційних осіб на транспорті, порушив правила проїзду на транспорті.

Підстави і межі відповідальності повітряного перевізни­ка за шкоду, спричинену життю і здоров'ю пасажира, перед­бачає Положення про порядок і умови проведення обов'язко­вого страхування відповідальності повітряного перевізни­ка і виконувача повітряних робіт по відшкодуванню збит­ків, спричинених пасажирам, багажу, пошті, вантажу, прийнятих до перевезення, іншим користувачам повітря­ного транспорту і третім особам, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1998 р.

Страхова сума, яка виплачується за шкоду, спричинену пасажиру під час виконання польоту в межах України, визначається договором обов'язкового страхування. Розмір страхової суми не повинен бути меншим за суму, еквіва­лентну 20 тис. дол. СІЛА за офіційним курсом гривні на день здійснення польоту (п. 6 Положення).

Які особливості договору доручення?

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок іншої особи (довірителя) певні юридичні дії. Отже, сторонами цього договору виступають повірений і довіритель. Повіре­ний — особа, яка зобов'язується виконати юридичні дії, а довіритель — особа, яка доручає повіреному виконати ці дії. Повіреним і довірителем можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Фізичні особи, які виступають повіреними чи довірителями, мають бути дієздатними. Будь-яка юри­дична особа вправі бути довірителем, а повіреним — лише за умови, що це не виходить за межі її дієздатності. На-

приклад, товарні біржі, банки, юридичне бюро, посеред­ницькі організації. Цей договір досить поширений у ци­вільному обігу.

Предметом договору доручення є юридичні дії повіре­ного. До таких юридичних дій належать не тільки право-чини, а й інші дії повіреного (складання актів, вчинення процесуальних дій тощо), внаслідок яких довіритель здій­снює свої права та обов'язки або набуває, змінює і припи­няє їх. Трапляється, що повірений, виконуючи доручен­ня, здійснює також окремі фактичні дії. Наприклад, огля­дає майно, яке хоче придбати довіритель, перевозить речі тощо. Ці дії не є предметом договору доручення. Вони мають супровідний характер і не можуть мати правове значення у відносинах між повіреним і довірителем, який зобов'язаний відшкодувати дії повіреного, пов'язані зі здійсненням фактичних дій.

Характерним для договору доручення є те, що повіре­ний виконує юридичні дії від імені та за рахунок довірите­ля. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, при­пиняє цивільні права та обов'язки довірителя. Може бути встановлено і виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором.

У договорі можуть бути встановлені також строк дії та­кого доручення та (або) територія, у межах якої чинне ви­ключне право повіреного. Повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за цим договором. Коли в дого­ворі не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, вона виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги.

Оскільки повірений виступає від імені та за рахунок довірителя, то, звичайно, він має керуватися інтересами свого довірителя і діяти відповідно до вказівок, що дав йому довіритель. Тому в договорі або у виданій на підставі дого­вору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Ці дії мають бути право­мірними, конкретними та здійсненними.

Повірений повинен виконати дане йому доручення осо­бисто. Але він має право і передати доручення іншій особі (замісникові), якщо це передбачено договором або якщо повірений був примушений до цього обставинами, з метою охорони інтересів довірителя. У таких випадках повірений несе відповідальність тільки за вибір замісника. Довіритель має право у будь-який час відхилити замісника, обраного повіреним.

За договором доручення повірений зобов'язаний:

• повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання доручення;

• після виконання доручення або в разі припинення до­говору до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк чинності якої не закінчився, і надати звіт із залученням виправдних документів, якщо це вимагається умовами договору та характером доручення;

• негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням договору.

Довіритель зобов'язаний, якщо інше не передбачено договором:

• забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення;

• відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з вико­нанням доручення;

• негайно прийняти від повіреного усе виконане ним згідно з договором і виплатити повіреному винагороду, якщо вона йому належить.

Договір доручення припиняється внаслідок: скасу­вання доручення довірителем; смерті довірителя або по­віреного; визнання будь-кого з них недієздатним, обмеже­ним у дієздатності або безвісно відсутнім. Довіритель має право скасувати доручення, а повірений — відмовитися від

нього у будь-який час. Угода про відмову від цих прав є нікчемною.

Сторона, що відмовляється від договору з повіреним, який діє як підприємець, має сповістити іншу сторону про припинення договору за один місяць, якщо триваліший строк не передбачено договором. У разі реорганізації юри­дичної особи, яка виступає комерційним представником, довіритель має право скасувати доручення без такого попе­реднього сповіщення.

У разі смерті повіреного його спадкоємці повинні спові­стити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема зберегти його речі та документи і потім передати їх довірителеві. Такий самий обов'язок покладено на ліквіда­тора юридичної особи, що є повіреним.

Зразок договору доручення

ДОГОВІР ДОРУЧЕННЯ №__ М.Дніпропетровськ 1 жовтня 2004 р.

ТОВ "ННН", надалі — "Довіритель", в особі директора Сидо­ренка Г.Г., що діє на підставі Статуту товариства,

і приватне підприємство "ЛЛЛ", надалі — "Повірений", в особі директора Іванова 1.1., що діє на підставі Статуту підприємства, та керуючись положеннями ст. 1000—1010 Цивільного кодексу України уклали договір про нижченаведене:

1. Предмет договору

1.1. Повірений зобов'язується укласти від імені й за рахунок Довірителя правочини з постачання Довірителю продукції вироб­ничо-технічного призначення, а Довіритель — прийняти виконан­ня та оплатити послуги Повіреного.

1.2. Це доручення підлягає виконанню відповідно до вказівок Довірителя про найменування, кількість та інші обов'язкові умо­ви постачання.

2. Порядок розрахунків

2.1. Послуги Повіреного сплачуються у розмірі 0,4 % від вар­тості продукції, яка підлягає постачанню Довірителю за укладе­ними згідно з його вказівками правочинами.

2.2. Оплата послуг Повіреного здійснюється Довірителем про­тягом двох діб після передачі Довірителю звіту Повіреного з дода­ванням документів на підтвердження виконання доручення.

2.3. У такому ж порядку відшкодовуються витрати Повірено­го, пов'язані з виконанням доручення.

2.4. Додатковою угодою до цього договору може бути передба­чена плата за послуги Повіреного у формі натуроплати.

3. Відповідальність сторін

3.1. Правочини, здійснені всупереч вказівкам Довірителя, є недійсними для нього, а видатки за цими правочинами відшкодо­вуються за рахунок Повіреного.

3.2. За порушення терміну розрахунків з Повіреним Довіри­тель сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від простроченої суми за кожний день прострочення.

4. Дія договору

4.1. Цей договір набирає чинності з дня його укладення і діє до 31 грудня 2004 р.

Він може бути достроково припинений на таких підставах:

— скасування його Довірителем;

— відмова Повіреного від виконання;

— за угодою сторін.

У разі припинення договору ініціатор зобов'язаний повідоми­ти іншу сторону про це за ЗО днів.

4.2. Зміни до договору можуть бути внесені письмовою угодою сторін.

Юридичні адреси та банківські реквізити сторін:

Довіритель_________________________

Повірений__________________________

Договір уклали:

Директор Директор _____ (Сидоренко Г.Г.) ____ (Іванов 1.1.)

Які особливості має договір комісійної торгівлі?

Цей договір опосередковує відносини, як правило, з на­дання торговельних послуг шляхом вчинення правочинів однією особою для другої (торгове представництво). Договір комісії має широку сферу застосування у внутрішньому, а також у зовнішньому обігу.

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобо­в'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Договір комісії є кон-сенсуальним, двостороннім і сплатним. Комітент — це осо­ба, яка дає комісійне доручення. Комітентом можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Комісіонерами, як прави­ло, виступають відповідні організації в межах своєї дієздат­ності, наприклад, комісійні магазини, зовнішньоторговельні організації тощо.

Договір може бути укладений на визначений строк або без зазначення строку його чинності, із зазначенням або без зазначення території його виконання, з умовою чи без умо­ви щодо асортименту товарів, які є предметом комісії. Ко­мітент може бути зобов'язаний утримуватися від укладен­ня договору комісії з іншими особами.

Істотними умовами цього договору, за якими комісіонер зобов'язується продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну. Майно, що надійшло до комісіонера від комітента або придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю останнього.

Комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вка­зівок. Коли в договорі таких вказівок немає, комісіонер по­винен вчиняти правочини відповідно до звичаїв ділового обігу або вимог, що звичайно ставляться. Якщо комісіонер вчи­нив правочин на більш вигідних умовах, ніж визначені ко­мітентом, додатково одержана вигода належить комітентові.

Комісіонер має право відступити від вказівок комітента, якщо цього вимагають інтереси комітента і комісіонер не міг попередньо запитати комітента або не одержав у розум­ний строк відповіді на свій запит. У цьому разі комісіонер повинен повідомити комітента про допущені відступи від його вказівок як тільки це стане можливим. Комісіонерові, який є підприємцем, може бути надано право відступати від вказівок комітента без попереднього запиту про це, але з обов'язковим повідомленням комітента про допущені

відступи.

Після вчинення правочину за дорученням комітента комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати все одержане за договором. Комітент, який має заперечення щодо звіту комісіонера, повинен повідомити його про це протягом ЗО днів від дня отримання звіту. Якщо такі запе­речення не надійдуть, звіт вважається прийнятим.

Комітент зобов'язаний прийняти від комітента все на­лежно виконане за договором і оглянути майно, придбане для нього комісіонером, та негайно повідомити комісіонера про виявлені у цьому майні недоліки.

Комісіонер відповідає перед комітентом за втрату, недо­стачу або пошкодження майна комітента. Він не відповідає перед комітентом за невиконання третьою особою договору, укладеного з нею за рахунок комітента, крім випадків, коли комісіонер був необачним при виборі цієї особи або сам по­ручився за виконання договору (делькредере).

Комісіонер має право для забезпечення своїх вимог за договором комісії притримати річ, яка має бути передана комітентові. У разі оголошення комітента банкрутом ко­місіонер вважається заставодержателем притриманої ним речі.

Договір комісії дуже подібний до договору доручення. Як у договорі комісії, так і в договорі доручення викона­вець діє в інтересах і за рахунок довірителя. Відмінність між цими договорами полягає перш за все в тому, що до­говір доручення є договором про представництво, тобто по­вірений діє від імені довірителя на підставі довіреності, а

при укладенні договору комісії комісіонер, незважаючи на те, що діє в інтересах комітента, — від свого імені.

Тепер розглянемо, як здійснюється комісійна торгівля непродовольчими товарами. Комісійна торгівля непродо­вольчими товарами підпорядковується загальним нормам договору комісії, встановленим цивільним законодавством, але з урахуванням особливостей, визначених Правилами комісійної торгівлі непродовольчими товарами, затвердже­ними Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і тор­гівлі України від 13 березня 1995 р.

На комісію приймають непродовольчі товари, придатні для використання (як нові, так і ті, які були в користуванні, але не потребують ремонту чи реставрації і відповідають санітарним вимогам), а також антикварні й унікальні речі, твори мистецтва.

Не приймають для комісійної торгівлі військове спо­рядження, тканини та інші товари військового асортимен­ту, білизну зі штампами установ, товари побутової хімії, лікувальні засоби і вироби медичного призначення, газові плитки і балони до них без документів служби газового гос­подарства, товари з простроченим строком зберігання, піро­технічні вироби, іграшки для дітей віком до трьох років, іграшкову зброю з пластиковими кулями, примірники аудіовізуальних творів і фонограм, які були у користуванні, а також нові у разі відсутності супроводжувальних доку­ментів, зазначених у п. 5 Правил роздрібної торгівлі екзем­плярами аудіовізуальних творів і фонограм.

Ціни на комісійні товари установлює комітент за узго­дженням з комісіонером на підставі ринкового попиту.

На кожну одиницю товару, який приймається на комі­сію, комісіонер виписує квитанцію у двох примірниках і товарний ярлик, підписані спеціалістом-оцінником і комі­тентом. Перший примірник квитанції видається комітен­ту» другий залишається у комісіонера і додається до товар­ного звіту.

Технічно складні товари, на які не закінчився строк гарантії, приймають на комісію разом з паспортом та га­

рантійним талоном, які при продажу передаються покуп­цеві. При цьому гарантійний строк не продовжується.

Строк реалізації прийнятого на комісію товару — 60 календарних днів (за винятком антикваріату, творів мисте­цтва й унікальних речей, строк реалізації яких не обмежений).

Якщо річ не продана протягом 60 днів, магазин може повернути товар або знизити його ціну на ЗО %. Якщо річ не була продана після цього протягом 15 днів, ціна на неї знижується на 40 % від ціни після першого зниження. Якщо товар не реалізовано після другої уцінки протя­гом 15 днів, комісіонер знімає його з продажу без письмо­вого попередження комітента (п. 4.1 Правил).

Виклик комітента для узгодження умов переоцінки необов'язковий, оскільки згода на проведення уцінки това­ру на названих умовах комітентом підтверджується підпи­сом у квитанції. У разі незгоди комітента з умовами здаван­ня товару на комісію, строками чи розміром уцінки комі­сіонер має право відмовитися від прийняття товару.

На вимогу комітента ціна на товар може бути знижена і раніше від установлених Правилами строків.

Спортивна і мисливська вогнепальна зброя та боєприпаси до неї, а також холодна зброя, спеціальні засоби, споряджені речовинами сльозоточивої і дратівливої дії приймаються і реалізуються торговельною організацією на підставі ліцензії відповідної форми, яка видається органами внутрішніх справ, і тільки тим громадянам, що мають на це дозвіл.

Товари, прийняті на комісію, мають бути виставлені в торговому залі для продажу не пізніше наступного дня.

За комітентом залишається право власності на товар, прийнятий на комісію, до моменту його придбання покуп­цем. Іншими словами, ризик випадкової загибелі зданих на комісію речей (у разі пожежі та ін.) покладається на ко­мітента.

При поверненні нереалізованих товарів, особа, яка зда­ла їх на комісію, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'я­зані зі зберіганням, у таких розмірах:

• за перші ЗО календарних днів — 2 % установленої ціни товару;

• за наступні ЗО календарних днів — 3 % установленої ціни товару;

• за наступні ЗО календарних днів — 4 % залишкової ціни товару після проведених уцінок.

За кожний день зберігання знятого з продажу товару по закінченні 90 календарних днів з комітента стягується пеня, розмір якої визначається договором (п. 5.7 Правил).

При поверненні комітентові антикваріату, творів ми­стецтва та унікальних речей, які не були реалізовані, ви­трати з їх зберігання визначаються угодою сторін.

Гроші за проданий товар виплачуються комітентові го­тівкою на третій день після продажу товарів, не рахуючи дня продажу, вихідних і святкових днів (п. 5.8 Правил).

Порядок прийняття на комісію і продажу автомобілів, мотоциклів, тракторів та інших транспортних засобів регу­люється Правилами торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами, затвердженими Міністерством зов­нішньоекономічних зв'язків і торгівлі України від 18 груд­ня 1995 р.

Зразок договору комісії щодо закупівлі сільськогосподарської продукції

ДОГОВІР КОМІСІЇ №__ м. Дніпропетровськ 20 травня 2004 р.

Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛЛЛ", надалі — "Комісіонер", в особі директора Варлагіна П.П., що діє на підставі Статуту товариства,

та відкрите акціонерне товариство "ННН", надалі — "Комі­тент", в особі директора Варави П.П., що діє на підставі Статуту товариства, керуючись положеннями ст. 1011—1028 Цивільного кодексу України, уклали цей договір про нижченаведене:

1. Предмет договору

1.1. Комітент доручає, а Комісіонер зобов'язується укласти від свого імені за рахунок Комітента правочини з третіми особами щодо закупівлі сільськогосподарської продукції згідно з письмо­вими вказівками Комітента, передати все одержане за правочина-ми Комітенту та надати йому звіт про виконання.

1.2. Комітент зобов'язується забезпечувати комісіонера фінан­совими коштами, необхідними для вчинення правочинів, випла­тити комісійну винагороду, відшкодувати витрати Комісіонера щодо виконання цього договору та прийняти усе придбане за правочинами, укладеними Комісіонером згідно з вказівками Ко­мітента.

2. Розрахунки за договором

2.1. Належна Комісіонеру винагорода розраховується від об­сягу правочинів, здійснених згідно з вказівками Комітента, і ста­новить 6 % від вартості продукції, придбаної за кожний з таких правочинів.

2.2. Комісійна винагорода перераховується Комісіонеру пла­тіжним дорученням Комітента в термін до семи днів від дня здійснення кожного з правочинів згідно з вказівками комітента.

У такому ж порядку відшкодовуються витрати Комісіонера з виконання цього договору.

2.3. Комісіонер має право утримати належні йому суми з коштів, що надійшли до нього за рахунок Комітента.

3. Порядок виконання

3.1. Згідно з одержаною від Комітента вказівкою Комісіонер зобов'язаний виконати доручення на умовах, найбільш вигідних для Комітента.

3.2. Комісіонер має право відступити від вказівок Комітента, якщо за обставин, що склалися, це необхідно в інтересах Комі­тента, а Комісіонер не міг попередньо запитати Комітента та одер­жати термінову відповідь на свій запит.

3.3. Комісіонер повинен виконувати всі обов'язки та здійсню­вати всі права, що випливають із цього договору, правочинів з третіми особами, але не відповідає перед Комітентом за виконан­ня правочину третьою особою.

3.4. Комісіонер подає комітенту звіт протягом двох днів від дня виконання першого та кожного наступного правочину.

4. Додаткові умови

4.1. Якщо умови правочину менш вигідні для Комітента, ніж зазначені у його вказівках, доцільність їх здійснення погоджу­ється додатково протягом трьох днів.

4.2. У разі здійснення правочину Комісіонер має право прий­няти на себе поруку (делькредере) за виконання третьою особою цього правочину. З цією метою сторони за договором повинні укласти спеціальну додаткову угоду.

4.3. У разі одержання письмових запитів однією зі сторін вона зобов'язана у 3-добовий термін дати іншій стороні письмову відповідь.

4.4. Комісіонер має право одержати від Комітента будь-яку інформацію, необхідну для виконання цього договору, в порядку, передбаченому п. 4.3.

5. Відповідальність сторін

5.1. За невиконання чи неналежне виконання обов'язків за договором сторони несуть відповідальність, передбачену догово­ром та чинним законодавством України.

5.2. Якщо один чи декілька правочинів не виконуються з вини Комітента, він сплачує комісіонеру належну йому комісійну ви­нагороду та відшкодовує його витрати.

5.3. Якщо один чи декілька правочинів не виконуються з вини Комісіонера, він сплачує Комітенту штраф у розмірі 2 % від ціни відповідного правочину.

5.4. За прострочення розрахунків з Комісіонером Комітент сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

5.5. Сторони не несуть відповідальності, передбаченої цим договором, якщо неможливість виконання ними своїх зобов'язань викликана обставинами, не залежними від сторін та поза їх ком­петенцією.

6. Дія договору

6.1. Договір набирає чинності від дня укладення і діє протя­гом одного року. Він може бути припинений достроково згідно з письмовою угодою сторін чи за рішенням господарського суду на підставах, передбачених законодавством.

6.2. Зміни до договору можуть бути внесені додатковою уго­дою сторін.

Юридичні адреси та банківські реквізити сторін:

Комісіонер Комітент

Договір підписали:

Директор Директор _____ (Варлагін ПЛ.) ____(Варава П.П.)

Що таке договір управління майном?

За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає іншій стороні (упра­вителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або особи, зазначеної ним (вигодонабувача).

Предметом договору управління майном можуть бути підприємства як майнові комплекси, окремі об'єкти, що належать до нерухомого майна, цінні папери, виключні права та інше майно. В управління також може бути пере­дане майно, що є предметом договору застави. Не можуть бути самостійним об'єктом довірчого управління гроші. Майно, передане в управління, має бути відокремлене як від іншого майна установника управління, так і від майна, яке належить управителеві. Для розрахунків за діяльністю, пов'язаною з управлінням, управителеві відкривається окремий банківський рахунок.

Управитель, вчиняючи фактичні та юридичні дії, пов'я­зані зі здійсненням ним управління майном, зобов'язаний інформувати своїх контрагентів про те, що він хоч і висту­пає у відносинах з ним від свого імені, проте є не власником майна, а лише управителем. При вчиненні правочинів та інших дій, що потребують письмового оформлення, у доку-

ментах в обов'язковому порядку має бути зазначено, що вони вчинені управителем майна. Права, набуті управите­лем у результаті вчинення дій щодо управління майном, включаються до складу майна, переданого в управління, а обов'язки, що виникли в результаті таких дій, виконуються за рахунок цього майна.

Управителем може бути як фізична, так і юридична особа, що є суб'єктом підприємницької діяльності. Не може бути управителем майна орган державної влади, орган вла­ди Автономної Республіки Крим або орган місцевого само­врядування.

Управитель може доручити іншій особі (замісникові) вчинити від його імені дії, необхідні для управління май­ном, якщо це передбачено договором або цього потребують інтереси установника управління чи вигодонабувача у разі неможливості отримати в розумний строк відповідні вказів­ки установника управління. У цьому разі управитель відпо­відає за дії обраного ним замісника, як за власні.

Управитель зобов'язаний управляти майном відповідно до умов договору. При цьому він може відчужувати майно, передане в управління, укладати щодо нього договір заста­ви лише за згодою установника управління. Управителю, який має речове право на чуже майно, що передано йому в управління, надається право на захист цього права, у тому числі від установника управління.

Установником управління є власник майна. Всі виго­ди від майна, переданого в управління, належать йому. Коли власником майна є малолітня особа чи фізична осо­ба, визнана недієздатною, або особа, місце перебування якої невідоме чи її визнано безвісно відсутньою, установ­ником управління може бути опікун або орган опіки та піклування. Якщо власником майна є особа, цивільна дієздатність якої обмежена, то установником управління є її піклувальник.

Перехід права власності на майно, що підлягає управ­лінню, від установника управління до іншої особи не має наслідком припинення управління майном, крім випадків,

коли право власності на майно переходить внаслідок звер­нення на нього стягнення.

Установник управління майном має право зазначити в договорі й особу, яка має право здобувати вигоди від майна, переданого в управління (вигодонабувач). У цьому разі такий договір буде визнаватися договором на користь тре­тьої особи. Але вигодонабувач не може бути управителем цього майна.

Договір управління майном має бути укладений у письмо­вій формі, а договір управління нерухомим майном, крім того, має бути нотаріально посвідчений і підлягає державній реєстрації. Коли сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на п'ять років. Для окремих видів майна, що передається в управ-• ління, законом можуть бути встановлені інші граничні стро­ки дії договору.

У разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну договору після закінчення строку його чинності він вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах. Кожна зі сторін має право відмовитися від договору, попередивши про це другу сторону за три місяці. У разі припинення договору, майно, що перебувало в управлінні, повертається власникові.

Управитель має право на винагороду, передбачену дого­вором, а також на відшкодування необхідних витрат, поне­сених ним при управлінні майном. Він має право відраху­вати належні йому грошові суми безпосередньо з доходів від використання майна, переданого в управління.

Управитель, який не виявив при управлінні майном належної турботи про інтереси власника або вигодонабува­ча, зобов'язаний відшкодувати власникові заподіяні збит­ки, а вигодонабувачеві — втрачену вигоду. Він відповідає за завдані збитки, якщо не доведе, що збитки виникли вна­слідок непереборної сили, винних дій установника управлін­ня або вигодонабувача.

Управитель несе субсидіарну відповідальність за борга­ми, що виникли в результаті здійснення ним управління, у

тому разі, якщо вартість майна, що перебуває в управлінні, недостатня для задоволення вимог кредитора. Субсидіарна відповідальність управителя настає також у разі вчинення правочинів з перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень.

Слід підкреслити, що звернення стягнення на майно, передане в управління, за вимогою кредитора установника управління не допускається, крім випадку визнання уста­новника управління банкрутом або звернення стягнення за вимогою заставодержателя на майно, що є предметом дого­вору застави. У разі визнання установника управління бан­крутом договір управління цим майном припиняється і воно включається до ліквідаційної маси.

До договору управління майном обов'язково включа­ють такі умови:

• про перелік майна, що передається в управління;

• вказівку про вигоди набувача;

• строки надання звітів управителем майна установни­ку управління;

• розмір і форму винагороди управителя;

• строк договору.

До договору можуть бути включені також інші умови. Договір управління майном припиняється у разі:

• загибелі майна, переданого в управління;

• припинення договору за заявою однієї зі сторін у зв'яз­ку із закінченням його строку;

• смерті фізичної особи — вигодонабувача або ліквідації юридичної особи — вигодонабувача;

• відмови вигодонабувача від одержання вигоди за до­говором;

• визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності або смерті;

• відмови управителя або установника управління від договору управління майном у зв'язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном;

• визнання фізичної особи — установника управління — банкрутом.

У разі відмови однієї сторони від договору управління майном вона повинна повідомити другу сторону про це за три місяці до припинення договору, якщо самим договором не встановлено інший строк.

Як укладається договір позики?

За договором позики одна сторона (позикодавець) пе­редає у власність другій стороні (позичальникові) гроші або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичаль­ник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей або рівну кількість речей того самого роду та якості. Договір позики є одностороннім і реальним. Він вважається таким, що укладений з моменту передачі гро­шей або речей.

Договір позики має бути укладений у письмовій формі, якщо його сума не менше ніж у 10 разів перевищує вста­новлений законом розмір неоподатковуваного доходу, а у випадках, коли позикодавець є юридичною особою, — не­залежно від суми.

За бажанням сторін договір може бути посвідчений но­таріально, але в цьому разі необхідно виплатити державне мито у розмірі 5 % суми позики (підпункт "з" п. З ст. З Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито").

На підтвердження договору позики та його умов може бути подано розписку позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми або визначеної кількості речей.

Позикодавець має право на одержання від позичаль­ника процентів на суму позики v розмірах і в порядку, що

передбачені договором. Якщо в договорі немає умови про розмір процентів, їх розмір визначається обліковою став­кою банківського процента (ставкою рефінансування), вста­новленою Національним банком України. У разі відсутності іншої угоди проценти виплачують щомісяця до дня повер­нення суми позики.

Договір позики буде безпроцентним, якщо:

• укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує 50-кратного розміру неоподатковуваного дохо­ду, встановленого законом, і не пов'язаний зі здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією зі сторін;

• позичальникові передаються речі, визначені родови­ми ознаками.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві одержану позику у строк та в порядку, що передбачені договором. У випадках, коли строк повернення договором не встановлений або визначений моментом вимоги, сума позики має бути повернута протягом ЗО днів від дня вистав­лення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не передба­чено договором.

Предмет безпроцентної позики може бути повернутий позичальником достроково. Сума позики, наданої під про­центи, може бути повернена достроково за згодою позико­давця або якщо це передбачено договором. Позика вважа­ється повернутою у момент її передачі позикодавцеві або зарахування суми грошей, що позичалися, на його банків­ський рахунок.

Якщо інше не передбачено договором або законом, у випадках, коли позичальник не повертає своєчасно суму позики, на цю суму підлягають сплаті проценти. Якщо до­говором передбачено повернення позики частинами (з роз­строченням), то в разі порушення позичальником строку, встановленого для повернення чергової частини позики, позикодавець має право зажадати дострокового повернення

всієї суми позики, що залишилася, разом з належними процентами.

Позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що гроші або речі насправді не були одержані від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж зазначено в договорі. У випадках, коли договір позики має бути укладений письмово, свідчення свідків для підтвер­дження того, що гроші або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж зазначено у договорі, не допускаються.

За погодженням сторін борг, що виник із купівлі-про­дажу, найму майна або іншої підстави, може бути за­мінений позиковим зобов'язанням. Заміна боргу позико­вим зобов'язанням проводиться із додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, передбаченій для договору позики.

Зразок договору про зворотну фінансову допомогу між юридичними особами

ДОГОВІР ПОЗИКИ №__ м. Дніпропетровськ 10 липня 2004 р.

ВАТ "ННН", надалі — "Позикодавець", в особі голови прав­ління Кушніра В.В., що діє на підставі Статуту товариства,

та фермерське господарство "ККК", надалі — "Позичальник", в особі директора Сліпченка А.А., що діє на підставі Статуту фер­мерського господарства, з додержанням вимог ст. 1046—1053 Цивільного кодексу України уклали договір на таких обов'язко­вих для сторін умовах:

1. Предмет договору та його основні умови

1.1. Позикодавець здійснює на зворотній основі фінансову допомогу Позичальнику в розмірі ЗО 000 грн з метою реалізації

програми забезпечення посівної засобами захисту рослин, а Пози­чальник приймає ці фінансові кошти, користується ними та по­вертає їх відповідно до умов цього договору з оплатою процентів від суми позики за їх користування.

1.2. Переказ та повернення фінансової допомоги здійснюють у такому порядку:

№	Сума	Термін переказу	Термін повернення
1	15000грн	до 10.06.2004р.	до 10.10.2004р.
2	15000грн	до 15.07.2004р.	до 10.11.2004р.

1.3. Позика вважається повернутою зарахуванням на банків­ський рахунок Позикодавця всієї суми грошей, отриманої Пози­чальником за цим договором, та процентів від суми позики.

1.4. Розмір процентів за користування фінансовими коштами за цим договором встановлюється на рівні облікової ставки На­ціонального банку України.

1.5. Повернення процентів за користування фінансовими кош­тами, які визначені п. 1.3 цього договору, Позичальник зобов'я­зується здійснити одночасно з поверненням фінансової допомоги в строки, визначені п. 1.2 договору.

1.6. Позичальник не має права передавати одержані фінансові кошти третім особам у вигляді безвідплатної допомоги, вкладів у сумісну діяльність або статутні фонди, а також надавати гарантії чи поруку під грошові кошти.

Прибуток, а також майно, придбане за рахунок фінансової допомоги за цим договором, після повернення фінансової допомо­ги є власністю Позичальника.

1.7. З дня укладення цього договору Позикодавець має право вимагати від Позичальника звіти про використання фінансової допомоги.

2. Відповідальність сторін

2.1. Невиконання зобов'язань за договором надає право на стяг­нення з винної сторони усіх завданих цим невиконанням збитків.

2.2. Сторони звільняються від відповідальності за невиконан­ня зобов'язань, якщо це невиконання викликане обставинами, які не залежать від волі сторін та є поза їх компетенцією, як-от: зміна правового регулювання таких правочинів або прийняття органа­

ми державної влади актів, що роблять неможливим виконання

цього договору.

Проте в цьому разі Позичальник зобов'язується повернути всі кошти, одержані за договором (у тому числі проценти за викори­стання позики) протягом 10 днів з дня виникнення таких обставин.

2.3. У разі прострочення повернення суми позики у строки, визначені п. 1.2 цього договору, Позичальник сплачує Позико­давцю штраф у розмірі 0,5 % від суми заборгованості за кожний день прострочення.

3. Дія договору

3.1. Договір набирає чинності з дня його підписання і діє до

31 грудня 2004 р.

3.2. Зміни до договору можуть бути внесені письмовою угодою

сторін.

Юридичні адреси та банківські реквізити сторін:

Позикодавець Позичальник

Договір підписали:

Голова правління Директор _____ (Кушнір В.В.) _____ (Сліпченко А.А.)

Що таке договір банківського вкладу?

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від іншої особи (вкладни­ка) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобо­в'язується виплачувати вкладникові таку суму та про­центи на неї або дохід в іншій формі на умовах та в по­рядку, що визначені договором. Договір банківського вкла­ду, в якому вкладником є фізична особа, визнається пуб­лічним. Правила щодо банків застосовують також до інших кредитних організацій при укладенні ними договору бан­ківського вкладу.

Договір банківського вкладу має бути укладений пись­мово. Вважається, що письмової форми договору банків­ського вкладу додержано, якщо внесення суми посвідчено книжкою, ощадним або депозитним сертифікатом чи іншим документом, що виданий банком вкладникові та відповідає вимогам, передбаченим для таких документів законом, вста­новленим відповідно до них банківськими правилами та звичаями ділового обігу, які застосовуються у банківській практиці. Наслідок недодержання письмової форми банків­ського вкладу — нікчемність такого договору.

Жителі України можуть вносити заощаджувальні вкла­ди в будь-який комерційний банк. За чинним законодав­ством умови прийняття коштів від вкладників банки вста­новлюють самостійно. Доходи за вкладами не підлягають оподаткуванню. Вкладники вільні у виборі банку для збе­рігання своїх коштів і можуть мати вклади в одному чи кількох установах банку.

Є такі види вкладів: на умовах вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) і на умовах повернення вкладу із закін­ченням зазначеного договором строку (строковий вклад). У випадках, коли вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу із закінченням строку або суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, — після настання передбачених договором обставин, договір вважається та­ким, що продовжений на умовах вкладу на вимогу. Фізич­на або юридична особа може укласти договір банківського вкладу (зробити вклад) на користь третьої особи. Визначен­ня імені фізичної особи, на користь якої зроблено вклад, є істотною умовою банківського вкладу.

Проценти на суму банківського вкладу в розмірі, ви­значеному договором, нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, до дня, який передує поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладни­ка з інших підстав. Якщо інше не передбачено умовами договору, банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу. У разі зменшення бан­ком розміру процентів новий розмір процентів застосову­

ється до вкладів, внесених до сповіщення вкладників про зменшення процентів, із закінченням місяця з моменту відповідного сповіщення. Коли договором не встановлено розмір процентів, банк повинен виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України.

Проценти на суму банківського вкладу виплачують вкладникові на його вимогу із закінченням кожного квар­талу окремо від суми вкладу, а не витребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на який нараховуються проценти. У разі повернення вкладу виплачують усі нара­ховані до цього моменту проценти.

Вклад може бути зроблений у банк на ім'я визначеної третьої особи, яка набуває прав вкладника з моменту над­ходження грошей на її рахунок. До набуття особою, на ко­ристь якої зроблений банківський вклад, прав вкладника ці права належать особі, яка зробила вклад. Визначення імені фізичної особи або найменування юридичної особи, на користь якої зроблено вклад, є істотною умовою договору банківського вкладу. У разі відмови від вкладу особи, на користь якої укладено договір банківського вкладу, особа, яка уклала цей договір має право вимоги повернення вкла­ду або переведення його на своє ім'я.

Укладення договору банківського вкладу з фізичною особою і внесення коштів на її рахунок за вкладом по-свідчується ощадною книжкою. Видача вкладу, виплата процентів за ним і виконання розпоряджень вкладника про перерахування коштів з рахунка за вкладом іншим особам здійснюються банком у разі пред'явлення ощадної книж­ки. В ощадній книжці мають бути зазначені та посвідчені банком найменування і місцезнаходження банку, номер рахунка за вкладом, а також усі суми коштів, зараховані на рахунок, усі суми коштів, списані з рахунка, та зали­шок коштів на рахунку на момент пред'явлення ощадної книжки у банк. У разі втрати ощадної книжки або приве­дення її у непридатний для пред'явлення стан банк за за­явою вкладника повинен видати йому нову ощадну книжку.

Крім того, укладення договору банківського вкладу по-свідчується ощадним (депозитним) сертифікатом.

Ощадний (депозитний) сертифікат є документом, який посвідчує суму вкладу, внесеного у банк, і права вклад­ника (утримувача сертифіката) на одержання із закінченням встановленого строку суми вкладу та процентів, обумовлених у сертифікаті, у банку, який видав сертифікат. У разі до­строкового пред'явлення ощадного (депозитного) сертифіката до оплати банком виплачуються сума вкладу та проценти, які виплачуються за вкладами на вимогу, якщо умовами сертифіката не встановлено інший розмір процентів.

Які особливості договору факторингу?

За договором факторингу (фінансування під відступ-лення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факто­рові своє право грошової вимоги до третьої особи (борж­ника). Грошова вимога до боржника може бути передана клієнтом факторові також з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання факто­ра може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Сторонами договору факторингу є фактор і клієнт.

Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторин­гові операції.

Клієнтом факторингу можуть бути фізичні та юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності.

Предметом договору факторингу може бути як грошо­ва вимога, строк платежу якої закінчився (наявна вимога),

так і право на одержання коштів, Ике виникне в майбут­ньому (майбутня вимога). При переданні майбутньої вимо­ги вона вважається такою, що перейшла до фактора після того, як виникло саме право на одержання з боржника гро­шових коштів, які є предметом передання вимоги, передба­ченої договором.

Якщо передання грошової вимоги обумовлене певною подією, воно набуває чинності після настання цієї події. У цих випадках додатково передання вимоги не оформлю­ється. Договір факторингу є дійсним, навіть якщо між клі­єнтом та його боржником є угода про заборону передання грошової вимоги або її обмеження.

Клієнт несе відповідальність перед фактором за дійсність грошової вимоги, що є предметом відступлення. Але клієнт не несе відповідальності за невиконання або неналежне виконання боржником вимоги, що є предметом відступлен­ня, пред'явленої до виконання фактором, якщо інше не передбачено договором факторингу. Грошова вимога, право якої відступається, вважається дійсною, якщо клієнт має право відступити право грошової вимоги і в момент відступ­лення цієї вимоги йому не були відомі обставини, внаслі­док яких боржник має право не виконувати вимогу.

Боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення грошової вимоги цьому фак­торові й у повідомленні визначена грошова вимога, яка підля­гає виконанню, а також названо фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від факто­ра надання йому в розумні строки доказів того, що відступ­лення грошової вимоги факторові справді мало місце.

Якщо фактор не виконує цього обов'язку, боржник має право здійснити цей платіж клієнтові на виконання його зобов'язання перед ним. У разі звернення фактора до борж­ника з вимогою здійснити платіж боржник має право пред'я­вити до заліку свої грошові вимоги, що ґрунтуються на договорі з клієнтом, які виникли у боржника до моменту, коли він був повідомлений про відступлення вимоги факто-

рові. Вимоги, які боржник міг пред'явити клієнту у зв'яз­ку з порушенням останнім угоди про заборону або обмежен­ня факторингу, не мають чинності проти фактора.

Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансу­вання клієнта здійснюється шляхом придбання у нього гро­шової вимоги фактором, останній набуває права на всі суми, які він одержить від клієнта на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором за те, що одержані останнім суми виявилися меншими від ціни, за яку фактор придбав вимогу.

При відступленні грошової вимоги факторові, здійсне­ному з метою забезпечення виконання йому зобов'язання і клієнта, коли договором факторингу не передбачено інше, фактор повинен надати клієнтові звіт та передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечує відступ-лення вимоги. Якщо кошти, одержані фактором від борж­ника, виявилися меншими від суми боргу клієнта перед фактором, клієнт зобов'язаний сплатити факторові зали­шок боргу.

У разі порушення клієнтом своїх обов'язків за догово­ром, укладеним з боржником, останній не має права вима­гати від фактора повернення сум, уже сплачених йому на грошову вимогу, яка була передана, якщо боржник має право одержати ці суми безпосередньо від клієнта.

Боржник, який має право одержати безпосередньо від клієнта суми, сплачені факторові за відступленою грошо­вою вимогою, має право вимагати повернення цих сум фак­тором, коли фактор не виконав свого зобов'язання з пере­дачі клієнтові грошових коштів, пов'язаних з відступлен-ням права грошової вимоги, або передав клієнтові грошові кошти, знаючи про порушення клієнтом зобов'язання пе­ред боржником, пов'язаного з відступленням права грошо­вої вимоги.

Приклад факторингової операції — придбання права вимоги поставок товарів і надання послуг, прийняття ризи­ку виконання таких вимог та інкасація цих вимог, які здійснюють комерційні банки.

У чому полягає правове регулювання розрахункових відносин?

Цивільний кодекс України передбачає обов'язкове збе­рігання всіма юридичними особами будь-якої форми влас­ності коштів на рахунках у кредитних установах. Це зумовлює необхідність здійснення платежів за зобов'язан­нями суб'єктів підприємницької діяльності, громадськими організаціями і бюджетними установами саме через уста­нови банків. Розрахунки з участю фізичних осіб, не пов'я­зані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, мо­жуть проводитися готівкою без обмеження суми або в без­готівковому порядку. Розрахунки між юридичними особа­ми, а також розрахунки з участю фізичних осіб, пов'язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, прово­дяться в безготівковому порядку. Розрахунки між цими особами можуть проводитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом.

При здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки платіжними дорученнями, акредитивом, чека­ми, розрахунки за інкасо, а також розрахунки в інших формах, передбачених законом, встановленими згідно з ним банківським правилами та застосовуваними у банківській практиці звичаями ділового обігу. Сторони в договорі ма­ють право обрати будь-який вид безготівкових розрахунків на свій розсуд. Безготівкові розрахунки проводяться через банки, інші кредитні організації, в яких відкрито відповідні рахунки.

Розрахунки платіжними дорученнями. Цю форму безго­тівкових розрахунків застосовують для здійснення поперед­ньої плати за отримання поставлених товарів, наданих по­слуг та ін. При розрахунках платіжними дорученнями банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок коштів, що зберігаються на його рахунку, переказати певну суму на рахунок зазначеної платником особи в цьому чи в іншо-

му банку у строк, передбачений законом або встановлений згідно з ним, — якщо більш короткий строк не передбаче­ний договором або не визначається застосовуваними у банківській практиці звичаями ділового обігу.

Банк приймає доручення до виконання тільки в сумі, яка може бути сплачена за наявними власними або взяти­ми у кредит коштами. Доручення виконується банком із додержанням черговості сплачування коштів з рахунка. Банк повинен негайно інформувати платника на його вимо­гу про виконання доручення. Зміст платіжного доручення та розрахункових документів, що подаються разом з ним, і їхня форма мають відповідати вимогам, передбаченим за­коном і встановленими згідно з ним банківськими правила­ми. У разі невиконання або неналежного виконання дору­чення клієнта банк несе відповідальність, передбачену Ци­вільним кодексом України за порушення зобов'язань.

Розрахунки за акредитивом. Акредитивну форму широ­ко застосовують в умовах ринкової економіки як у межах України, так і в міжнародних розрахунках. Сутність її по­лягає в тому, що іногородній банк покупця (імпортера) до­ручає іногородньому банку постачальника (експортера) про­вести оплату рахунків постачальника на умовах, зазначе­них в акредитивній замові.

Залежно від ступеня відповідальності банків розрізня­ють відкличні та безвідкличні акредитиви.

Відкличні акредитиви можуть бути анульовані в будь-який момент як банком, що їх випустив, так і покупцем (імпортером). Вони рідко застосовуються у зовнішньотор­говельній практиці, оскільки немає гарантії оплати.

Безвідкличні акредитиви, навпаки, не можуть зміню­ватися й анулюватися без згоди постачальника (експорте­ра). Їх сума поновлюється автоматично в межах установле­ного загального ліміту й строку дії.

За засобами забезпечення акредитиви поділяють на по­криті й непокриті. Відкриваючи покритий акредитив, банк-емітент одночасно переказує кошти для розрахунку.

| Непокритий акредитив відкривається покупцеві у банку [ постачальника шляхом надання йому права списувати всі суми акредитива з розрахунку банку-емітента, коли між банками встановлені кореспондентські відносини.

Строк відкриття і дії акредитива залежить від характе­ру товару, умов його зберігання та транспортування. Все це передбачається в договорі. Для виконання акредитива одер­жувач коштів подає до виконуючого банку документи, що підтверджують виконання всіх умов акредитива. У разі порушення хоча б однієї з цих умов виконання акредитива не провадиться. Якщо виконуючий банк відмовляє у прий­нятті документів, які за зовнішніми ознаками не відповіда­ють умовам акредитива, він повинен негайно проінформу­вати про це одержувача коштів і банк-емітент із зазначен­ням причин відмови. Якщо банк-емітент, одержавши прий­няті виконуючим банком документи, вважає, що вони не відповідають за зовнішніми ознаками умовам акредитива, він має право відмовитися від їх прийняття і зажадати від виконуючого банка суму, сплачену одержувачеві коштів за порушення умов акредитива, а за непокритим акредитивом відмовитися від відшкодування виплачених сум. Про за­криття акредитива виконуючий банк повинен повідомити банк-емітент. Невикористана сума покритого акредитива підлягає поверненню банку-емітентові негайно, одночасно із закриттям акредитива. Банк-емітент зобов'язаний зара­хувати повернені суми на рахунок платника, з якого депо­нувалися кошти.

Розрахунки чеками. Ця форма безготівкових розра­хунків є однією з найпоширеніших у світовій практиці. Чеком визнається документ, що містить нічим не обумов­лене розпорядження чекодавця банку провести платіж за­значеної у ньому суми чекоутримувачеві.

Платником за чеком може бути зазначений тільки банк, де чекодавець має кошти, якими він має право розпоря­джатися шляхом виставлення чеків. Відкликання чека до закінчення строку для його подання не допускається. Ви-

дача чека не погашає грошового зобов'язання, на виконан­ня якого він виданий. Форма чека та порядок його запов­нення і використання визначаються законом і встановле­ними згідно з ним банківськими правилами.

Чек підлягає оплаті платником за умови подання його до оплати у строк, встановлений законом. Платник за че­ком повинен пересвідчитися усіма доступними способами у справжності чека, а також у тому, що пред'явник чека є правоуповноваженою за ним особою. Збитки, що виникли внаслідок оплати платником підробленого, викраденого або втраченого чека покладаються на платника або чекодавця — незалежно від того, з чиєї вини їх було завдано. Особа, що оплатила чек, має право вимагати перед ання їй чека з роз­пискою про одержання платежу.

Воля чекодавця є односторонньою, однак вона породжує правовідносини між трьома суб'єктами: між чекодавцем і чекоутримувачем, а також між чекодавцем і банком, що його обслуговує. Безпосередніх відносин між банком і чеко­давцем не виникає. Претензії за несплату чека до банку може пред'явити лише чекодавець, а не чекоутримувач. Банк буде нести відповідальність за несплату або неналеж­ну оплату чека перед чекоутримувачем у тому разі, коли це сталося з вини банка.

Здатність видавати чеки мають усі особи, наділені ци­вільною правоздатністю, тобто юридичні і фізичні особи во­лодіють активною чековою правоздатністю. Пасивна чеко­ва правоздатність обмежена, бо платником за чеком може бути лише банк, у якому відкрито рахунок чекодавця.

Є іменні чеки, чеки на пред'явника та переказні. Імен­ний чек не підлягає переданню. Він може передаватися іншим особам тільки шляхом укладання правочину про відступлення права вимоги (цесію). У переказному чеці індо­самент (напис на зворотному боці чека) на платника має силу розписки про одержання платежу. Особа, що володіє пере-казним чеком, одержаним за індосаментом, вважається його законним володільцем, якщо застосовує своє право на без­перервному ряді індосаментів.

Платіж за чеком може бути гарантований повністю або частково авалем. Гарантія платежу за чеком (аваль) може надаватися будь-якою особою, крім платника. Той, хто га­рантує платіж за чеком, несе солідарну відповідальність з особою, яка видала чек. Особа, що гарантувала платіж та оплатила чек, набуває прав, які випливають із чека, як проти того, за кого вона дала гарантію, так і проти тих, хто зобов'язаний перед останнім.

Подання чека до банку, який обслуговує чекоутримува-ча, на інкасо для одержання платежу вважається поданням чека до платежу. Кошти за інкасовим чеком на рахунок чекоутримувача зараховують після одержання платежу від платника, якщо інше не передбачено договором між чеко­утримувачем і банком.

У разі відмови платника в оплаті чека чекоутримувач має право на свій вибір вчинити позов до однієї, кількох або усіх зобов'язаних за чеком осіб (чекодавцеві, авалістам, індосантам), які несуть перед ним солідарну відповідаль­ність. Цей позов чекоутримувача може бути вчинений про­тягом одного року від дня закінчення строку подання чека до платежу.

Розрахунки за інкасовими дорученнями. У разі розра­хунків за інкасовими дорученнями (на інкасо) банк (банк-емітент) за дорученням клієнта здійснює за рахунок клієнта дії щодо одержання від платника платежу та (або) акцепту платежу. Випадки застосування та порядок здійснення роз­рахунків на інкасо встановлюються законом, банківськими правилами та звичаями ділового обігу.

При виконанні інкасового доручення документи пода­ються платникові у тій формі, в якій вони одержані, за ви­нятком банківських відміток і виписів, необхідних для оформ­лення інкасового доручення. Документи, що підлягають оплаті при їх поданні, виконуючий банк повинен подати до платежу негайно з отриманням інкасового доручення.

Коли документи підлягають оплаті в інший строк, вико­нуючий банк зобов'язаний для одержання акцепту платни-

ка подати документи для акцепту негайно з отриманням інкасового доручення, а вимогу платежу має здійснити не пізніше ніж у день настання строку платежу, вказаного в документі.

Одержані (інкасовані) суми виконуючий банк негайно передає у розпорядження банку-емітента, який повинен зарахувати ці суми на рахунок клієнта. При цьому викону­ючий банк має право відрахувати з інкасованих сум належні йому плату та відшкодування витрат або видатків.

Які особливості ліцензійного договору?

Особливою правовою формою використання творів на­уки, літератури, мистецтва і об'єктів промислової власності є цивільно-правові договори, які дістали назву договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Важлива особливість цих договорів — це те, що об'єктами (предметами) їх є нематеріальні блага — твори науки, літератури, мистецтва чи винаходи. Вони стають об'єктом договору за однієї умови — якщо виражені в такій об'єктивній формі, яка дає можливість відтворювати і роз­множувати їх.

Цивільний кодекс України визначає, що розпоряджен­ня майновими правами інтелектуальної власності може здійснюватися на підставі таких договорів:

• ліцензія на використання об'єкта права інтелектуаль­ної власності;

• ліцензійний договір;

• договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності;

• договір про передання виключних майнових прав інте­лектуальної власності;

• інший договір щодо розпорядження майновими пра­вами інтелектуальної власності.

За зазначеними договорами ми й розглянемо особливості

ліцензійного договору.

За ліцензійним договором сторона, що володіє виключ­ним правом на об'єкт права інтелектуальної власності (ліцензіар), надає іншій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог Цивільного кодексу України та іншого закону.

Як і будь-який цивільно-правовий договір, ліцензійний договір має відповідати вимогам закону і містити всі не­обхідні умови та реквізити, без яких договір недійсний. Ліцензійний договір має бути укладений у письмовій формі, якщо інше не передбачено погодженням сторін. Письмова форма не є обов'язковою для авторських ліцензійних дого­ворів про опублікування твору в періодичних виданнях та енциклопедичних словниках. Ліцензійні договори на право використання об'єктів права промислової власності наби­рають чинності тільки після їх реєстрації в патентному відомстві України.

Ліцензійні договори про надання використання об'єктів права інтелектуальної власності можуть мати форму про­стої невиключної ліцензії або виключної ліцензії.

За простою невиключною ліцензією ліцензіар передає ліцензіатові право на використання об'єкта інтелектуаль­ної власності й при цьому зберігає за собою право на вико­ристання цього самого об'єкта і видачі ліцензії на право використання цього самого об'єкта іншим особам.

За договором про виключну ліцензію ліцензіар передає право на використання об'єкта інтелектуальної власності іншій особі (ліцензіату) в певному обсязі, на визначеній території та на обумовлений строк. При цьому ліцензіар залишає за собою право використовувати цей самий об'єкт

у частині, що не передана ліцензіату, а також має право видавати ліцензію іншим особам за межами виданих лі­цензій.

Автор може за договором взяти на себе зобов'язання ство­рити в майбутньому твір, винахід або інший результат інтелектуальної діяльності та передати замовникові, що не є його роботодавцем, виключні права на використання цьо­го результату. Такий договір повинен визначати характер, призначення та інші вимоги до результату інтелектуальної діяльності, що має бути створений на замовлення, а також цілі або способи його використання.

Істотними умовами ліцензійного договору мають бути: способи використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що передаються за таким дого­вором; строк дії і територія, на якій передається право);

розмір винагороди і (або) порядок визначення розміру ви­нагороди за кожний спосіб використання об'єкта права інте­лектуальної власності, порядок і строки її виплати, а та­кож інші умови, які сторони вважатимуть за доцільне вклю­чити до договору. Безстрокові договори не допускаються, але якщо в договорі немає умови про строк, на який ви­дається право, договір може бути розірваний ліцензіаром із закінченням п'яти років від дати його укладення, якщо користувач буде письмово повідомлений про це за шість місяців до розірвання договору. У разі відсутності в ліцен­зійному договорі умови про територію, на яку видається право, чинність його поширюється на територію України.

Якщо в договорі немає умови про спосіб використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що передаються за договором), договір вважається укладе­ним на способи використання об'єкта права інтелектуаль­ної власності, які можуть вважатися необхідними для до­сягнення наміру сторін, викладені при укладенні договору.

Розмір винагороди за використання права інтелектуаль­ної власності визначається погодженням сторін. Якщо в договорі про видання або інше відтворення твору (напри­

клад, сценарій чи драматичний твір може бути переробле­ний на розповідний) винагорода визначена у вигляді фіксо­ваної суми, то в договорі має бути встановлений максималь­ний тираж твору.

Відмова суб'єктів права на використання об'єкта права інтелектуальної власності від права на одержання винаго­роди за використання зазначених об'єктів є нікчемною (не­дійсною). Умови ліцензійного договору, що обмежують ав­торів або винахідників у створенні в майбутньому нових об'єктів права інтелектуальної власності на певну тему або в певній галузі, також є недійсними.

Відповідними відомствами і творчими спілками можуть розроблятися і затверджуватися у встановленому порядку типові ліцензійні договори на використання об'єктів пра­ва інтелектуальної власності. Ліцензійні договори на вико­ристання об'єктів права інтелектуальної власності можуть містити умови, не передбачені типовими ліцензійними до­говорами.

Умови договору, які погіршують становище автора (або його правонаступників) порівняно зі становищем, визначе­ним чинним законодавством, визнаються недійсними. До­говори, що зобов'язують автора надавати іншим особам виключні права на використання будь-яких результатів інтелектуальної діяльності, які автор створить у майбут­ньому, є нікчемними.

Сторона, що не виконала або неналежним чином вико­нала зобов'язання за ліцензійним договором, зобов'язана відшкодувати завдані іншій стороні збитки, включаючи втрачену вигоду. Якщо автор не передав замовлений резуль­тат інтелектуальної діяльності в обумовлений строк і відпо­відно до встановлених договором вимог, він повинен відшко­дувати шкоду, завдану замовникові.

Уповноважені відомства або творчі спілки можуть за­тверджувати типові ліцензійні договори, але ліцензійний договір, укладений сторонами, може також містити умови, не передбачені цим типовим договором. Умови ліцензійно­го договору, укладеного з творцем об'єкта права інтелекту-

альної власності, що погіршують його становище порівня­но зі становищем, передбаченим законом або типовим дого­вором, є нікчемними і замінюються умовами, встановлени­ми типовим договором чи законом.

Що означає термін "комерційна концесія"?

Створення підприємницького сектору в Україні зумов­лює необхідність правової бази його функціонування. У ринковій економіці є три головні шляхи заснування влас­ної справи:

• заснування власного бізнесу;

• придбання існуючого бізнесу;

• здійснення комерційної концесії.

Якщо нормативна база для реалізації в Україні перших двох шляхів тією чи іншою мірою сформувалася, то понят­тя комерційної концесії вперше розкрито і запроваджено в Цивільному кодексі України.

Комерційна концесія — це підприємницька діяльність, яка оформлюється договором з довгострокового ділового співробітництва, у процесі якого компанія (правоволоді-лець) надає юридичній або фізичній особі (приватному підприємцю або групі підприємців) — (користувачам) за плату право користування відповідно до Ті вимог ком­плексом належних цій стороні прав з метою виготовлен­ня та (або) продажу певного виду товару та (або) на­дання послуг. •

Предмет договору — це комплекс виключних прав інте­лектуальної власності (торговельних марок, промисло­вих зразків, винаходів, товарів, комерційних таємниць

тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. Дого­вором може бути передбачено використання предмета. договору із зазначенням або без зазначення території. використання щодо певної сфери цивільного обігу.

Комерційна концесія здійснюється відповідно до дого­вору, який регулює правовідносини між суб'єктами під­приємницької діяльності. Договір комерційної концесії пе­редбачає використання комплексу виключних прав, діло­вої репутації, комерційного досвіду правоволодільця в по­вному обсязі (зокрема з визначенням мінімального чи мак­симального обсягу використання) із зазначенням певної сфери підприємницької діяльності (продаж товарів, одер­жаних від правоволодільця або вироблених користувачем, здійснення іншої торговельної діяльності, виконання робіт, надання послуг).

Договір комерційної концесії укладається письмово і реєструється органом, який здійснює реєстрацію юридич­ної особи або підприємця, що виступає за договором як правоволоділець. Якщо правоволоділець зареєстрований як юридична особа або підприємець в іноземній державі, реє­страцію договору здійснює орган, який зареєстрував юри­дичну особу або підприємця, що є користувачем. У відноси­нах з третіми особами сторони договору мають право посилатися на договір комерційної концесії лише з мо­менту його державної реєстрації.

Договір комерційної концесії на використання об'єкта, що охороняється відповідно до патентного законодавства, підлягає реєстрації також у центральному органі виконав­чої влади в галузі патентів і знаків для товарів і послуг. У разі недодержання цих вимог договір комерційної концесії вважається нікчемним (недійсним).

Сторонами в цьому договорі можуть бути і юридичні, і фізичні особи, зареєстровані як підприємці. Договір укла­дається з визначенням або без визначення строку його дії. В ньому може бути передбачено право користувача в межах відповідної території і ринку виступати в ролі субконцесіо-

нера, тобто дозволяти іншим особам користуватися нада­ним йому комплексом виключних прав на умовах комер­ційної концесії, погоджених із правоволодільцем або ви­значених у договорі. Договір комерційної субконцесії не може бути укладений на більш тривалий строк, ніж договір, на підставі якого він укладається. Користувач та субкори-стувач відповідають перед правоволодільцем за завдану йому шкоду солідарно.

Якщо користувач належним чином виконував свої обо­в'язки, він має право після закінчення строку договору на укладення договору комерційної концесії на новий строк на тих самих умовах.

Кожна зі сторін договору, укладеного без зазначення строку, має право у будь-який час відмовитися від догово­ру, повідомивши про це іншу сторону за шість місяців, якщо договором не передбачено більш тривалий строк. Перехід до іншої особи будь-якого виключного права, що входить до комплексу наданих користувачеві прав, не визнається під­ставою для зміни або розірвання договору комерційної кон­цесії. Новий правоволоділець стає стороною цього договору в частині прав і обов'язків, що стосуються відчуженого виключного права. Форму, розмір, строки внесення та по­рядок перегляду винагороди за договором визначають за домовленістю сторін.

У разі зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця, права на використання яких входять до комплексу прав, наданих користувачеві за договором ко­мерційної концесії, цей договір зберігає чинність щодо но­вого позначення правоволодільця, якщо користувач не ви­магає розірвання договору і відшкодування збитків. При продовженні чинності договору користувач має право ви­магати відповідного зменшення належної правоволодільцеві плати.

Які права і обов'язки сторін за договором комерційної концесії?

З урахуванням характеру та особливостей діяльності, що здійснюється за договором комерційної концесії, правово­лоділець зобов'язаний:

• передати користувачеві технічну та комерційну доку­ментацію і надати іншу інформацію, необхідну користува­чеві для здійснення прав, наданих йому договором комер­ційної концесії, а також проінструктувати користувача та його працівників з питань, пов'язаних зі здійсненням цих прав;

• надавати користувачеві постійне технічне та консуль­тативне сприяння, включаючи проведення спеціальних навчальних курсів для персоналу його працівників;

• забезпечити державну реєстрацію договору.

Правоволоділець має право постійно перевіряти товари (роботи, послуги), що виробляються (виконуються або на­даються) користувачем споживачам відповідно до договору комерційної концесії.

Користувач зобов'язаний:

• не розголошувати секрети виробництва правоволоділь­ця та іншу одержану від нього конфіденційну комерційну

інформацію;

• інформувати правоволодільця про свій досвід викори­стання торговельної марки та інших позначень правоволо­дільця на договірній території та можливе його поліпшення;

• експлуатувати торговельну марку та інші позначення виключно з додержанням інструкцій і вказівок правоволо­дільця, спрямованих на забезпечення відповідності харак­теру, способів та умов використання тому, як вони викори­стовуються правоволодільцем, у тому числі вказівок щодо зовнішнього і внутрішнього оформлення комерційних при-

міщень, використовуваних користувачем при здійсненні наданих йому за договором прав;

• використовувати торговельну марку та інші позначен­ня правоволодільця визначеним у договорі способом;

• забезпечити відповідність якості товарів, що виробля­ються ним на основі договору, виконуваних робіт, послуг, що надаються, якості аналогічних товарів, робіт і послуг, що виробляються, виконуються або надаються правоволо-дільцем;

• надавати покупцям (замовникам) усі додаткові послу­ги, на які б вони могли розраховувати, купуючи (замовля­ючи) безпосередньо у правоволодільця;

• інформувати покупців (замовників) найбільш очевид­ним для них способом про те, що він використовує торго­вельну марку та інші позначення, за договором комерцій­ної концесії утримуватися від пошуку споживачів (замов­ників) за межами наданої договором території (закріпленої за користувачем);

• не брати участі та не мати будь-якого майнового інте­ресу прямо або опосередковано в будь-якій підприємницькій діяльності, що може конкурувати з діяльністю правоволо­дільця;

• дозволяти правоволодільцю інспектувати договірні приміщення, транспортні засоби, товари та послуги, що надаються, свої інвентаризаційні та фінансові документи.

Умови договору комерційної концесії, відповідно до яких правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верх­ню чи нижню межу цієї ціни, є нікчемними.

Зразок договору комерційної концесії

ДОГОВІР №__ м. Дніпропетровськ 15 травня 2004 р.

ЗАТ "БББ", надалі — "Правоволоділець", в особі директора Глущенко С.С., що діє на підставі статуту товариства,

і ТОВ "ВВВ", надалі — "Користувач", в особі директора Пет" ренко М.М., що діє на підставі статуту товариства, з додержан­ням вимог ст. 1115—1129 Цивільного кодексу України, уклали цей договір про нижченаведене:

1. Предмет договору

1.1. Цей договір укладається з метою успішної реалізації то­варів і послуг на ринку Дніпропетровської області та ділового співробітництва сторін для досягнення найкращих економічних

результатів.

1.2. Користувач, враховуючи те, що система виробництва і реалізації виробів, позначених торговельною маркою Правоволо­дільця, підтвердила свою високу якість, бажає здійснювати ви­робниче і ділове співробітництво з Правоволодільцем і тим самим увійти у виробництво морозива "Морозно", і в цій діяльності за­стосовувати спосіб та метод виробництва Правоволодільця, і ви­користовувати технічну допомогу Правоволодільця.

1.3. Сторони погодилися з тим, що вони мають таку ділову мету:

а) розподіл праці і спеціалізація виробництва;

б) підвищення обсягу виробництва і виробничої програми;

в) забезпечення економічності виробництва за рахунок зни­ження вартості одиниці продукції і закупівельної ціни на сирови­ну і репродуктивний матеріал;

г) збільшення гнучкості виробництва і реалізації відповідно

до вимог ринку;

д) швидке оволодіння новими виробами, які користуються

попитом на ринку.

2. Планування виробництва і розвитку

2.1. Для досягнення спільної мети, визначеної п. 1 цього дого­вору, сторони домовились про таке:

а) їх ділові відносини за договором ґрунтуються на співробіт­ництві і наданні допомоги в повсякденній діяльності;

б) для визначення цін при взаємному обміні товарами і послу­гами застосовуються ринкові критерії;

в) Користувач планує виробництво і розвиток за єдиною мето­дологією з урахуванням пропозицій Правоволодільця;

г) Сторони докладають усіх зусиль для того, щоб у галузі пла­нування господарської діяльності була прийнята єдина методоло­гія і забезпечена відповідна координація як на виробництві, так і в галузі реалізації продукції, яка є предметом співробітництва за цим договором.

3. Предмет комерційної концесії

3.1. Предметом цього договору є здійснення співробітництва і об'єднання у виробництві та реалізації засобів і праці Правоволо­дільця і Користувача відповідно до положень цієї статті.

3.2. Комерційна концесія в рамках надання допомоги для розвитку виробничих потужностей охоплює:

а) співробітництво в забезпеченні технічних умов для отри­мання дозволу відносно місця виробництва від компетентних органів;

б) розробка програми навчання персоналу і організацію на­вчання;

в) забезпечення документацією для пуску і роботи об'єкта;

г) розробка програми виробництва і плану роботи;

д) регулювання питання про право використання торговель­ної марки;

е) забезпечення засобами праці для спільної діяльності. 3.3. Зазначені заходи в п. 3.2 становлять "пакет послуг", які

надає Правоволоділець, а їх вартість за договором визначається в

100 000 грн.

4. Обов'язки Користувача

4.1. Користувач зобов'язаний надати такі засоби для здійснен­ня сумісної діяльності в рамках комерційної концесії:

а) фінансові кошти на суму 50 000 грн;

б) виробничі приміщення і обладнання;

в) робочу силу відповідно до потреб виробництва.

4.2. Користувач зобов'язується:

— працювати за виробничою програмою Правоволодільця;

— використовувати торговельну марку "Морозно" на підприєм­ствах, які працюють з предметом договору про комерційну кон­цесію;

— забезпечувати відповідність якості товарів (робіт, послуг),

що виробляються (виконуються, надаються) за договором, якості аналогічних товарів (робіт, послуг), що виробляються (викону­ються, надаються) Правоволодільцем;

— надавати покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які б вони могли розраховувати, купуючи (замовляючи) товари (ро­боти, послуги) безпосередньо у Правоволодільця;

— інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання ним торговельної марки та інших позначень Правоволодільця за договором комерційної концесії;

— не розголошувати секрети виробництва Правоволодільця, іншу одержану від нього конфіденційну інформацію;

— не одержувати аналогічні права від конкурентів (потенцій­них конкурентів) Правоволодільця;

— погоджувати з Правоволодільцем місця розташування примі­щень для продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), перед­бачених договором, а також їх внутрішнє і зовнішнє оформлення.

4.3. Користувач зобов'язується за використання пакета послуг виплачувати Правоволодільцю винагороду в процентах від запла­нованого обсягу діяльності спільно організованого виробництва і реалізації виробів, які є предметом договору. Початкова винаго­рода покриває витрати Правоволодільця за п. 3.2 цього договору

і становить 20 % .

4.4. Користувач зобов'язаний виплачувати Правоволодільцю і поточну винагороду (комісійні), які покривають витрати на техніч­ну допомогу, послуги з реалізації готової продукції і послуги з органі­зації праці та виробництва, передбачених інвестиційною програмою.

4.5. Користувач відшкодовує економічно обґрунтовані, фак­тичні витрати на навчання кадрів.

5. Обов'язки Правоволодільця

5.1. Правоволоділець зобов'язаний передати Користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну для здійснення прав, наданих йому за цим договором,

а також проінформувати Користувача та його працівників з пи­тань, пов'язаних зі здійсненням цих прав.

5.2. Розробити інвестиційну програму виробництва і надати Користувачеві всю необхідну технічну і організаційну допомогу, передбачену договором.

5.3. Надати комісійні послуги для придбання обладнання Користувачем і своєчасно поставляти виробничий матеріал у за­планованій кількості та відповідної якості.

5.4. Надати необхідну допомогу в розробці технологічної до­кументації для роботи виробничої одиниці.

5.5. Надати постійну спеціальну допомогу в організації вироб­ництва і здійснювати нагляд за якістю виробів, що є предметом цього договору.

5.6. Надавати виробничі приміщення для виконання передба­ченого обсягу виробництва відповідно до можливостей виробни­чої одиниці.

5.7. Своєчасно виплачувати Користувачеві вартість виробів, які регулярно поставляються і реєструються відповідно до поло­жень цього договору.

5.8. Не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для їх використання на закріпленій за Користувачем території — Дніпропетровській області.

6. Спільний орган господарської діяльності

6.1. Для успішної господарської діяльності сторони погоди­лись утворити спільний орган господарської діяльності, який є Органом паритетного складу, а голова призначається із числа осіб, яких називає Користувач.

6.2. Компетенція, спосіб роботи і прийняття рішень спільним органом будуть врегульовані у спеціальному додатку до договору і робочої інструкції, яку спільний орган приймає за згодою сторін цього договору.

6.3. Сторони погодилися з тим, що всі спори вони будуть по­передньо вирішувати дружнім шляхом на підставі пропозицій спільного органу.

7. Строк дії, продовження і припинення договору, відмова від нього

7.1. Цей договір укладено на п'ять років.

7.2. Договір автоматично продовжується на наступні п'ять років, якщо кожна зі сторін не пізніше як за шість місяців до закінчення строку його дії не відмовиться від нього письмово.

7.3. Користувач має право на укладення договору на новий строк на тих же умовах, якщо він належним чином виконував свої обов'язки за цим договором.

7.4. Перехід виключного права на торговельну марку від Пра-воволодільця до іншої особи не є підставою для зміни або розі­рвання цього договору.

7.5. Державна реєстрація договору після його укладення та у разі його розірвання покладається на Правоволодільця.

7.6. Договір припиняється у разі:

— припинення права Правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення, визначене в цьому договорі, без його заміни

аналогічним правом;

— оголошення Правоволодільця або Користувача неплато­спроможним (банкрутом).

8. Вирішення спорів

8.1. Усі спори, які будуть виникати з цього договору чи у зв'яз­ку з ним, сторони вирішують за домовленістю.

8.2. Якщо сторони не дійшли згоди щодо вирішення спору, вони звертаються до Дніпропетровського господарського суду,

який і вирішує спір.

8.3. Сторони зобов'язуються виконати рішення господарсько­го суду в строк, який визначений у самому рішенні.

9. Заключні положення

9.1. Цей договір набирає чинності після його підписання Пра-воволодільцем і Користувачем та державної реєстрації.

9.2. Зміни і доповнення до цього договору можуть бути здій­снені тільки письмово.

9.3. Додатки і протоколи можуть змінювати чи доповнювати цей договір за умови, що вони підписані представниками обох

сторін.

9.4. Цей договір складено у двох примірниках, по одному для

кожної зі сторін.

Юридичні адреси та банківські реквізити сторін:

Договір уклали:

Праволоділець Користувач Директор (Глущенко С.С.) Директор (Петренко П.П.)

Які особливості договору простого товариства^

Відносини, що виникають між суб'єктами права при з'єднанні своїх внесків (майно, знання тощо) і організації співпраці для досягнення спільної мети є різновидом ци­вільних правовідносин, а саме зобов'язаннями за спільною діяльністю. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників. З'єднання внесків і по­дальша спільна діяльність для досягнення спільної мети вимагають від учасників чіткої організації. Отже, зобов'я­зання зі спільної діяльності мають чіткий організаторський характер.

Є дві основні організаційно-правові форми та два основ­них види зобов'язань за спільною діяльністю. По-перше, учасники мають обрати організаційно-правову форму їх спільної діяльності, що не передбачає створення юридичної особи. В цьому разі відносини, що виникають між учасни­ками, оформлюються у договорі про спільну діяльність, який є юридичним фактом або підставою виникнення зобо­в'язання за спільною діяльністю і містить всі істотні та інші умови взаємовідносин сторін. По-друге, спільна діяльність учасників може бути спрямована на здійснення співробіт­ництва у межах самостійного суб'єкта права — юридичної особи, який створюється на підставі установчих договорів. У Цивільному кодексі України положення про установчі договори містяться у главі "Юридичні особи". У зв'язку з цим розглянемо договір про спільну діяльність без створен­ня юридичної особи — просте товариство.

За договором простого товариства сторони (учасни­ки) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або іншою метою.

Предметом договору про спільну діяльність є результат, на досягнення якого спрямовані дії учасників з об'єднання

внесків та спільної діяльності. Оформлення предмета дого­вору дає змогу визначити юридичну природу взаємовідно­син учасників і на цій основі узгоджувати інші умови співро­бітництва.

Вкладом учасника визнається все те, що він вносить у спільну справу, в тому числі гроші, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репута­ція та ділові зв'язки. Вклади учасників передбачаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає з договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцін­ка вкладу учасника провадиться за погодженням між учас­никами.

Внесене учасниками майно, яким вони володіли за пра­вом власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності пло­ди і доходи визнаються їхньою спільною частковою влас­ністю, якщо інше не встановлено договором простого това­риства. Ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників може бути доручено ними одній з осіб, що беруть участь у договорі. Користування спільним майном учасників здійснюється за їх спільною згодою, а в разі недосягнення згоди — у порядку, що встановлюється судом.

У разі спільного ведення справ для вчинення кожного правочину потрібна згода всіх учасників. У відносинах із третіми особами повноваження учасника вчиняти право-чини від імені всіх учасників посвідчується довіреністю, виданою іншими учасниками, або договором простого то­вариства.

Учасник, що вчинив від імені всіх учасників правочи-ни, щодо яких його право на ведення спільних справ учас­ників було обмежене, або вчинив в інтересах усіх учасників правочини від свого імені, може вимагати відшкодування Здійснених ним за свій рахунок витрат, якщо були достатні підстави вважати, що ці правочини необхідні в інтересах усіх учасників. Рішення щодо спільних справ учасників приймаються учасниками за спільною згодою, якщо інше не передбачено договором.

Кожний учасник незалежно від того, чи правоуповнова-жений він вести спільні справи учасників, має право озна­йомлюватися з усією документацією з ведення справ. Відмо­ва від цього права або його обмеження, в тому числі за по­годженням учасників, є нікчемною.

Порядок покриття витрат і збитків, пов'язаних зі спіль­ною діяльністю, визначається угодою учасників. За відсут­ності такої угоди кожний учасник несе витрати та збитки пропорційно вартості його вкладу в спільну справу. Прибу­ток, одержаний учасниками в результаті їх спільної діяль­ності, розподіляється пропорційно до вартості вкладів учас­ників. Угода про усунення будь-кого з учасників у прибут­ку є недійсною.

Кредитор учасника договору простого товариства має право виставити вимогу про виділ його частки у спільному майні.

Якщо договір простого товариства не пов'язаний зі здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, кожний учасник відповідає за спільними договірними зобо­в'язаннями усім своїм майном пропорційно вартості вкла­ду в спільну справу. За спільними зобов'язаннями, що ви­никли зі здійсненням учасниками підприємницької діяль­ності, учасники відповідають солідарне за всіма спільними зобов'язаннями незалежно від підстав їх виникнення.

Заява про відмову учасника від безстрокового договору простого товариства має бути зроблена ним не пізніше ніж за три місяці до передбачуваного виходу з договору. Угода про обмеження права на відмову від безстрокового договору простого товариства є недійсною. У разі якщо договір про­стого товариства не був припинений у результаті заяви будь-кого з учасників про відмову від подальшої участі або до­говір розірвано на вимогу одного з учасників, особа, участь якої в договорі припинилася, відповідає перед третіми осо­бами за спільними зобов'язаннями, які виникли в період її участі у договорі так, ніби вона залишилася учасником до­говору простого товариства.

Договір простого товариства припиняється у разі:

• визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо

інших учасників;

• оголошення учасника банкрутом, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо

інших учасників;

• смерті фізичної особи — учасника або ліквідації юри­дичної особи — учасника договору простого товариства, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збере­ження договору щодо інших учасників або заміщення учас­ника, який вибув;

• відмови учасника від подальшої участі у договорі про­стого товариства або розірвання договору на вимогу одного з учасників, якщо домовленістю між учасниками не перед­бачено збереження договору щодо інших учасників;

• закінчення строку договору простого товариства;

• виділу частки учасника на вимогу його кредитора, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збере­ження договору щодо інших учасників;

• досягнення мети товариства або настання обставин, коли досягнення мети товариства стало неможливим.

| У разі припинення договору простого товариства речі, | передані у спільне володіння та (або) користування учас-I ників, повертаються учасникам, які їх надали, без винаго-I роди, якщо інше не було передбачено домовленістю сторін.

Зразок договору простого товариства про сумісну підприємницьку діяльність

ДОГОВІР №_ ПРО СУМІСНУ ДІЯЛЬНІСТЬ

М.Дніпропетровськ 10 січня 2004 р.

Товариство з обмеженою відповідальністю "ВВВ", надалі — "Товариство", в особі директора Яценка В.В., що діє на підставі Статуту товариства,

і приватне підприємство "ЮЮЮ", надалі — "Підприємство", в особі директора Кривди С.С., що діє на підставі Статуту, з ура­хуванням вимог ст. 1132—1143 Цивільного кодексу України уклали договір про сумісну діяльність на таких умовах:

1. Предмет договору

1.1. Сторони за цим договором беруть на себе зобов'язання спільно діяти для досягнення спільної господарської та комерцій­ної мети — будівництва та експлуатації цеху з виробництва лок- ' шини на устаткуванні фірми "ККК".

1.2. Керівництво сумісною діяльністю (ведення спільних справ) та облік результатів цієї діяльності покладаються на Товариство. Для цього Товариство веде окремий баланс вкладів, витрат та прибутку сторін. Показники цього балансу не включаються до балансу Товариства. У бухгалтерській звітності сторін за догово­ром відображаються фінансові та інші результати сумісної діяль­ності, що належать відповідно до умов договору кожній зі сторін.

2. Права та обов'язки сторін

2.1. Для реалізації цілей сумісної діяльності сторони здійсню­ють заходи, роблять фінансові та інші вклади у вигляді матері­альних засобів, трудових ресурсів та комплексу заходів, спрямо­ваних на будівництво та експлуатацію об'єкта договору.

2.2. Вклади сторін у сумісну діяльність приймаються у про­центних частках і визначаються за балансом витрат на сумісну діяльність. Частки сторін можуть коригуватися додатковими уго­дами до цього договору.

Грошові та інші майнові вклади сторін, а також майно, ство­рене або придбане внаслідок сумісної діяльності, є спільною влас­ністю сторін, і кожна з них не має права розпоряджатися цим майном без згоди другої сторони.

Цим договором закріплюється такий порядок розподілу при­бутку згідно з результатами сумісної діяльності.

Починаючи від дня введення в експлуатацію об'єкта договору протягом п'яти років прибуток від сумісної діяльності розподі­ляється щоквартально, не пізніше 10 числа першого за минулим кварталом місяця, в частках:

Товариство — 40 % Підприємство — 60 %

У наступні роки розподіл прибутку здійснюється у рівних

частках.

2.3. Сторони зобов'язані не розголошувати комерційну та іншу Конфіденційну інформацію як про сумісну діяльність, так і відо­му їм таку інформацію про діяльність окремої сторони.

2.4. Товариство зобов'язується:

2.4.1. Фінансувати закупівлю технологічного устаткування та будівництво цеху (і монтаж технологічного устаткування) в об­сязі 40 % витрат згідно з рахунками Підприємства в термін не більш як п'яти діб з дня одержання повідомлення Підприємства про необхідність перерахування відповідних грошових коштів.

2.4.2. Передати для будівництва цеху будмайданчик на відве­деній Товариству земельній ділянці по вул. Пархоменко, 2 у місті

Дніпропетровську.

2.4.3. Здійснювати постачання сировини для виробництва го­тової продукції згідно з умовами додаткової угоди до цього дого­вору та надавати торговельні площі для реалізації продукції су­місного виробництва.

2.5. Підприємство зобов'язується:

2.5.1. Здійснити закупівлю та постачання технологічного устаткування цеху з виробництва локшини фірми "ККК" у термін

до 10 червня 2004 р.

2.5.2. Замовити проектно-кошторисну документацію на будів­ництво цеху, зробити необхідні погодження та здати цех в екс­плуатацію до 10 жовтня 2004 р. Для цього Підприємству нада­ються права генерального замовника.

2.5.3. Здійснювати експлуатацію об'єкта сумісної діяльності з використанням власного персоналу.

3. Відповідальність сторін

3.1. У разі невиконання чи неналежного виконання зобов'я­зань за договором винна сторона відшкодовує другій стороні усі завдані цим збитки.

3.2. За порушення термінів виконання зобов'язань за догово­ром винна сторона сплачує пеню у розмірі 0,05 % вартості про­строченого зобов'язання за кожний день прострочення.

У разі прострочення виконання грошових зобов'язань винна сторона сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від простроченого платежу за кожний день прострочення.

4. Дія договору

4.1. Договір набирає чинності з дня його укладення і є без­строковим.

4.2. Дія договору може бути припинена письмовою угодою сторін або з ініціативи однієї сторони з обов'язковим попереджен­ням про це за три місяці. Зміни до договору вносяться письмовою угодою сторін.

Юридичні адреси та банківські реквізити сторін:

Договір підписали:

Директор Директор ____ (Яценко В.В.) ____ (Кривда С.С.)

Які зобов'язання належать до недоговірних?

У більшості випадків цивільно-правові зобов'язання виникають із договорів. Назва "недоговірні зобов'язання" підкреслює те, що вони виникли не з договорів чи іншої будь-якої угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи. Підставою для виникнення їх може бути односто­ронній правочин або інше майнове надання однієї сторони іншій. Разом з тим зобов'язально-правові відносини, що виникають із такого роду односторонніх дій осіб, за харак­тером і змістом практично не відрізняються від подібних відносин, які виникли з договору. Саме тому такі відноси­

ни у римському приватному праві називали ніби договір­ними, подібними до договірних, що виникають ніби з дого­вору, хоча самого договору або якогось іншого правочину між сторонами зобов'язання немає.

Одностороння дія, з якої виникло подібне зобов'язання, за характером повинна бути правомірною. Із недозволеної дії виникає зовсім інший тип недоговірних зобов'язань — заподіяння шкоди (деліктні зобов'язання).

До недоговірних правомірних зобов'язань Цивільний кодекс України відносить такі категорії зобов'язань:

1) публічне обіцяння винагороди без оголошення кон­курсу;

2) публічне обіцяння винагороди за результатами

конкурсу;

3) вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без

її доручення;

4) рятування здоров'я та життя іншої особи, майна

фізичної або юридичної особи.

До недоговірних зобов'язань належить також група зобо­в'язань, що виникають з цивільних правопорушень. На відміну від зазначених вище недоговірних зобов'язань, в основу яких покладено дозволені дії, в основу деліктних зобов'язань покладено, навпаки, тільки неправомірні дії.

Такими недоговірними зобов'язаннями є:

1) створення загрози життю, здоров'ю, майну фізич­ної особи або майну юридичної особи;

і 2) заподіяння шкоди;

3) набуття, збереження майна без достатньої право­вої підстави.

Який зміст зобов'язань, що виникають

із публічного обіцяння винагороди

без оголошення конкурсу і публічного обіцяння

винагороди за результатами конкурсу?

Цивільний кодекс України встановлює, що особа, яка виступила з публічним обіцянням нагороди за передан-ня їй відповідного результату (передання інформації про знайдення речі, фізичної особи, що пропала, повідомлен­ня необхідних відомостей тощо), зобов'язана передати обіцяну нагороду особі, що надала цей результат.

Обіцяння нагороди вважається публічним, якщо воно сповіщене будь-яким чином у засобах масової інформації чи в інший спосіб невизначеному колу осіб. У сповіщенні публічної обіцянки винагороди мають бути визначені зав­дання, строк та місце його виконання, форма та розмір винагороди. Ця нагорода може бути виражена у грошовій або іншій формі. Передання нагороди повинно відбутися одночасно з переданням результату, якщо інше не випли­ває з характеру нагороди чи публічного сповіщення.

Особа, яка виступила з публічним обіцянням нагороди, має право змінити завдання та умови надання винагороди. Коли зміна умов про надання винагороди щодо виконання завдання призвела до втрати інтересу в особи, яка присту­пила до його виконання, до зміни цих умов, то особа має право на відшкодування понесених нею витрат. Якщо у публічному обіцянні нагороди не встановлено строк його чинності, воно є чинним протягом розумного часу. При виконанні завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду, повинна виплатити її. У разі виконання завдання кількома особами одночасно винагоро­да розподіляється між ними порівну.

Публічне обіцяння нагороди за результатами конкур­су (змагання) має місце тоді, коли фізична або юридич­

на особа (засновник конкурсу) публічно оголосила про це через засоби масової інформації або іншим чином і при­значила для переможця спеціальну нагороду (премію).

Організація конкурсів (від лат. Сопсига — змагання) — одна з форм змагання у створенні високоякісних творів літе­ратури, науки, мистецтва і техніки. Так, проводяться тема­тичні конкурси винахідників, конкурс на створення кращого оповідання, картини, повісті, музичного твору, архітектурно­го проекту тощо. Ці обставини й зумовили необхідність пра­вового регулювання конкурсів у новому цивільному кодексі.

Предметом конкурсу є як дії (виконання музичного, ху­дожнього твору), так і результат дії (створення картини, машини, роману). Предмет конкурсу, нагорода (премія), яка має бути виплачена переможцеві, є істотними умовами ого­лошення конкурсу.

Оголошення про конкурс повинно широко повідомлятись у газетах, журналах, на радіо, телебаченні, у наказах відпо­відного відомства і має містити виклад завдання, строк його виконання, розмір та форму нагороди, місце представлення результатів, порядок і строк порівняльної оцінки їх. Умови конкурсу повинні бути сформульовані чітко, ясно і, звичай­но, мають бути незмінними, в іншому разі немає можли­вості їх виконати. Зміна умов конкурсу припустима лише до початку конкурсу. Про зміну умов конкурсу має бути сповіщено учасникам конкурсу в такому самому порядку, в якому конкурс було оголошено.

За наслідками оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяльності, які подані на конкурс, засновник кон­курсу (конкурсна комісія, журі) може прийняти рішення:

• про присудження усіх призових місць та нагород (премій), які були визначені умовами конкурсу;

• присудження окремих призових місць, якщо їх було встановлено декілька, та нагород (премій);

• відмову у присудженні призових місць, якщо жодна з робіт, поданих на конкурс, не відповідає його умовам;

• присудження заохочувального призу та (або) нагоро­ди (премії).

Рішення про виплату нагороди (премії) має бути винесе­не та сповіщене здобувачам у строк, встановлений оголошен­ням, і в порядку, зазначеним цим оголошенням. Переможець конкурсу має право вимагати від його засновника виконан­ня свого обов'язку в строки, встановлені умовами конкурсу.

Використовувати премійовані твори творчості, що при­були на конкурс, засновник конкурсу має право тільки на підставі договору зі здобувачем.

Засновник конкурсу може залишити у себе річ, подану на конкурс, лише за згодою учасника конкурсу. Коли учас­ник конкурсу протягом місяця від дня оголошення його результатів не пред'явив вимоги про повернення йому речі, поданої на конкурс, вважається, що засновник конкурсу має право володіння нею. Але учасник конкурсу має право у будь-який час пред'явити вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс.

Що означає вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення?

Вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без їі доручення — це недоговірне зобов'язання, тобто випа­док, коли одна особа за певних обставин діє в майнових інтересах іншої особи без їі доручення. Цими обставина­ми, наприклад, може стати небезпека настання невигідних майнових наслідків, а тому особа має право без доручення вчиняти дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення. Такі дії можуть бути виявлені в найрізноманіт­ніших формах: надання якої-небудь юридичної чи фактич­ної послуги; управління майном; годування тварин, охоро­на майна та ін. Наприклад, раптово виїхав господар і зали­шив без догляду свою худобу. Його сусід з власної ініціати­ви вживає заходів щодо охорони, годівлі, догляду цієї ху­

доби тощо. Неодмінною умовою такого недоговірного зобо­в'язання є виявлення турботи про чуже майно без доручен­ня, за власною ініціативою і волевиявленням, а не на під­ставі договору чи закону. Особа, яка взялася за ведення чужої справи, повинна виконувати її з усією старанністю і ретельністю, як власну, та при першій нагоді сповістити цю іншу (заінтересовану) особу про свої дії. Якщо заінтере­сована особа схвалить ці дії, надалі до відносин сторін за­стосовують правила відповідного договору.

У разі неможливості сповіщення заінтересованої особи, той, хто почав дії без доручення, зобов'язаний довести їх до кінця, вживаючи всіх залежних від нього заходів щодо по­передження негативних майнових наслідків для такої осо­би. При цьому особа, яка діє без доручення, зобов'язана взяти на себе все, що пов'язане з веденням справи, у тому числі обов'язки щодо вчинених правочинів.

Якщо особа, яка діє в інтересах іншої особи без доручення, при першій нагоді не сповістить про це заінтересовану особу, вона не має права вимагати відшкодування понесених витрат. Вкладена у ведення чужої справи праця підлягає оплаті в межах фактично понесених витрат, якщо вони були ви­правдані обставинами ведення справи. Після закінчення ве­дення справи особа повинна негайно надати заінтересованій особі звіт про свої дії і передати їй усе, що при цьому було одержано.

Який зміст зобов'язань, що виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи?

Шкода, що їі зазнала особа, яка без відповідних повно­важень запобігала реальній загрозі здоров'ю та життю фізичної особи, підлягає відшкодуванню у повному обсязі

державою.

Суб'єктами цього зобов'язання є громадянин, який має право на відшкодування понесеної шкоди і виступає в особі кредитора (потерпілого), та інша фізична особа, за яку дер­жава зобов'язана цю шкоду відшкодувати.

Право вимагати відшкодування шкоди, якої зазнано при рятуванні здоров'я та життя іншої особи, належить будь-якому громадянинові, котрий, виконуючи свій громадян­ський обов'язок, зазнав цієї шкоди. До того ж важливо, щоб дії становили здійснення громадянського обов'язку, а не здійснювалися під час виконання трудових обов'язків. Пра­ва на відшкодування за цим правилом не мають так звані професійні рятувальники, оскільки такі працівники зобо­в'язані ризикувати своїм життям і здоров'ям у силу трудо­вих (службових) обов'язків і ризик шкідливих наслідків по­винен падати на них.

Зміст зобов'язання, що виникає внаслідок рятування здоров'я та життя іншої фізичної особи, становить право потерпілого одержати відшкодування шкоди, якої він за­знав, і обов'язок держави відшкодувати цю шкоду.

Об'єктом зобов'язання є відшкодування шкоди потерпі­лому, якої він зазнав при рятуванні здоров'я та життя іншої фізичної особи.

Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здо­ров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних по­вноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується дер­жавою в повному обсязі.

Інша шкода, якої зазнав громадянин при рятуванні май­на, що має істотну цінність, від реальної загрози повинна бути відшкодована власником (володільцем) цього майна з урахуванням матеріального становища і самого власника (володільця), і такого громадянина.

Небезпека, що загрожує майну, повинна бути реальною та наявною, об'єктивно існувати і фактично бути на момент вчинення дії із запобігання шкоді.

Для виникнення обов'язку відшкодувати шкоду необхід­но, щоб між діями потерпілого із запобігання загрози шкоди майна і шкодою, якої він зазнав, був причинний зв'язок.

Відшкодування шкоди можливе, якщо особа має змогу його надати, а також якщо майно, від якого було відверну­то реальну загрозу шкоди, мало істотну цінність. При цьо­му відшкодування шкоди не повинне перевищувати вартості цього майна.

Що означає зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави?

Безпідставне збагачення — це недоговірне зобов'язання, в основі вчинення якого лежать врешті-решт дозволені дії, проте мотиви їх здіснення неправомірні або через помилку, або через інші фактори. Між зобов'язаннями з договорів і зобов'язаннями з безпідставного збагачення є суттєві від­мінності. Вони полягають у тому, що в договорах передача майна здійснюється на законній підставі (угода сторін), і тому одержане за договором майно не може визнаватися безпідставним збагаченням.

Зобов'язання з безпідставного збагачення виникає саме через те, що певна особа одержала майно за рахунок іншої, тобто збагатилася без достатніх для цього правових підстав.

Цивільний кодекс України встановлює: особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (по­терпілого) без достатньої правової підстави (безпідстав­но набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій його було набуто, згодом відпала.

Ці правила застосовують незалежно від того, чи стало безпідставне збагачення результатом поведінки набувача майна, самого потерпілого або третіх осіб, чи наслідком події.

Учасником цих зобов'язань можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Предметом зазначених зобов'язань є дії зобо­в'язальних осіб. Наприклад, у результаті помилки залізниця видала вантаж організації, яка не є вантажоодержувачем. У цьому разі зазначена організація придбала не належне їй май­но і зобов'язана повернути безпідставно придбане майно.

У разі невиконання цього обов'язку безпідставно одержа­не майно підлягає стягненню із зазначеної організації в при­мусовому порядку через суд або господарський суд. Для за­стосування цієї цивільно-правової санкції достатньо встано­вити об'єктивний факт придбання чи збереження майна без достатньої правової підстави. Наявності вини в діях зобов'я­зальної особи не вимагається. Це пояснюється тим, що, як зазначалося вище, безпідставно придбане майно може бути не лише результатом поведінки зобов'язальної особи, а й резуль­татом поведінки самого потерпілого чи результатом подій.

Те саме стосується характеру обов'язку особи, яка без­підставно зберегла майно за рахунок іншої особи. Напри­клад, електролічильник, встановлений у комунальній квар­тирі, записаний на ім'я одного з мешканців цієї квартири, який сплачує за користування електроенергією за всіх меш­канців цієї квартири. Однак останні при цьому не відшко­довують платникові свою частку. Ці співмешканці зберіга­ють своє майно (гроші) за рахунок володільця електролі­чильника, і тому вони зобов'язані відшкодувати йому ви­трати, пов'язані з оплатою кількості електроенергії, що спо­живається ними.

Такі правила підлягають застосуванню також до вимог:

• щодо повернення виконаного за недійсним правочи-ном;

• щодо витребування майна власником з чужого неза­конного володіння;

• однієї сторони у зобов'язанні до іншої щодо повернен­ня виконаного у зв'язку з цим зобов'язанням;

• відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Безпідставно набуте майно має бути повернене набува­чем потерпілому в натурі. В разі неможливості повернути безпідставно набуте майно в натурі, повинна бути відшко­дована його вартість, яка визначається на момент розгляду справи в суді про повернення майна.

Особа, яка безпідставно набула чи зберегла майно, зобо­в'язана також повернути або відшкодувати всі доходи, які вона одержала або повинна була одержати від цього майна відтоді, як ця особа дізналася або повинна була дізнатися про безпідставне збагачення. Від цього часу вона відповідає за допущення нею погіршення майна. На суму безпідстав­ного грошового збагачення підлягають нарахуванню також проценти за користування чужими коштами.

Не підлягають поверненню безпідставно набуті:

• заробітна плата і прирівняні до неї платежі, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої жит­тю та здоров'ю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб для існування, якщо виплата сум проведена юридичного чи фізичною особою добровільно, за відсутності розрахункової помилки з її боку і недобросовіс­ності з боку набувача;

• інше майно, якщо це передбачено законом.

Як відвернути загрозу, створену життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи?

Юридичні та фізичні особи при здійсненні підприємни­цької та іншої господарської діяльності, можуть вчиняти неправомірні дії — завдавати шкоду довкіллю, порушува-

ти умови безпеки і створювати, як наслідок, загрозу життю і здоров'ю громадян, їхньому майну та майну інших юри­дичних осіб.

Для заборони таких дій, що створюють небезпеку. Ци­вільний кодекс України дає можливість заінтересованій особі звернутися з позовом до суду. Вимогу про усунення небезпеки (загрози) мають право висунути будь-які фізичні та юридичні особи, які їй піддаються або інтересам яких вона загрожує. Такі вимоги можуть висунути й опікуни та піклувальники для захисту інтересів неповнолітніх.

У разі неусунення небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, їхньому майну і майну інших юридичних осіб суд має право з урахуванням конкретних обставин спра­ви ухвалити рішення:

• щодо вжиття належних заходів для усунення загрози в строк, передбачений у рішенні суду;

• щодо стягнення збитків, фактично зазнаних особою, яка піддавалася небезпеці (загрозі) і своїми діями запобігла цій небезпеці;

• щодо повної заборони діяльності, яка створює небез­пеку (загрозу).

У разі відмови в позові про заборону згаданої діяльності у зв'язку з тим, що це суперечить громадським інтересам, відповідач зобов'язаний таким чином задовольнити варті уваги вимоги особи, яка піддається небезпеці (загрозі), щоб було виключено подальший вплив на неї обставин, що ство­рюють цю небезпеку (загрозу).

Шкода, завдана внаслідок неусунення небезпеки (загро­зи) життю і здоров'ю фізичних осіб, їхньому майну і майну юридичних осіб, підлягає відшкодуванню у повному обсязі.

Що розуміють під зобов'язаннями за завдання шкоди?

Однією з підстав виникнення зобов'язань є заподіяння шкоди іншій особі. На відміну від інших зобов'язань, які виникають із правомірних актів (наприклад договору, одно­стороннього правочину, адміністративного акта), цей вид зобов'язання виникає з неправомірних актів, яким є саме правопорушення, тобто протиправне винне заподіяння шко­ди деліктоздатною особою. Зобов'язання внаслідок заподі-яння шкоди називають деліктними (від лат. (іеіісіит — правопорушення). Воно виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий не перебували між собою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від наявних між сторонами зобов'язальних відносин.

Деліктне зобов'язання — це зобов'язання, в якому особа, що протиправне і винно (неправомірними рішеннями, дія­ми чи бездіяльністю) заподіяла шкоду особистим немай-новим правам фізичної чи юридичної особи або шкоду їхньо­му майну, зобов'язана її відшкодувати в повному обсязі.

У цій формі виражена формула генерального делікту:

"Хто зі своєї вини заподіяв іншому шкоду, зобов'язаний її відшкодувати". Особа, яка завдала шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду завдано не з її вини.

Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоро­в'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.

Зміст деліктного зобов'язання становлять право кре­дитора та обов'язок боржника. Зокрема, обов'язком борж­ника є вчинення дій, за допомогою яких була б поновлена майнова сфера до такого рівня, в якому вона перебувала до порушення, а право кредитора — одержати таке відшко­дування.

Недоговірній відповідальності властиві риси, притаманні договірній відповідальності:

• майновий характер;

• реалізуються примусово, силами юрисдикційних органів;

• виконують виховну, попереджувальну функції.

Недоговірна відповідальність характеризується та­кими ознаками:

• настає у випадках, передбачених законом, тоді як підстави договірної відповідальності можуть бути передба­чені як у законі, так і в договорі;

• настає лише за наявності шкоди, тоді як договірна може мати місце і за її відсутності (наприклад, постачальник зобо­в'язаний сплатити неустойку за порушення строків поставки Продукції за договором і в разі відсутності збитків у покупця);

• має форму відшкодування шкоди в натурі чи повного відшкодування спричинених збитків, тоді як договірна може мати форму пені, неустойки, штрафу (наприклад, штраф за поставку неякісної продукції);

• це завжди новий обов'язок замість невиконаного (осо­ба протиправне заподіяла шкоду чужому майну), а догові­рна відповідальність становить додаткове зобов'язання, яке приєднується до невиконаного (у разі недопоставки про­дукції постачальник зобов'язаний сплатити за це штраф і допоставити продукцію);

• покладається на порушника чи на особу, яка за зако­ном несе за нього відповідальність (батьки, опікуни, медич­ний заклад) або взагалі на третю особу, в інтересах якої діяв заподіювач шкоди. До договірної відповідальності притя­гається безпосередньо порушник договору чи особа, яка відповідає за нього за договором (порушник).

Зобов'язання в результаті завдання шкоди виникають досить часто. Деліктні зобов'язання можуть виникати з різноманітних правопорушень. Наприклад, у побуті, бага­

тьом громадянам доводиться засмучуватись від мокрої стелі своєї щойно відремонтованої квартири і відмовою особи, яка завдала шкоду, відшкодувати її в повному обсязі. Для за­хисту своїх особистих, а також майнових прав, порушених неправомірними діями, особа вимушена звертатися до суду.

Зразок позовної заяви про відшкодування шкоди, завданої залиттям квартири

До Кіровського місцевого районного суду м. Дніпропетровська

Позивач:

Олійник Василь Петрович, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Герцена, 11/10

Відповідач:

Копиця Андрій Трохимович, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Герцена, 11/12

Третя особа:

ЖБК "Зоря-1", юридична адреса:

М.Дніпропетровськ, пр-т Пушкіна, 6

Ціна позову:

2000 (дві тисячі) грн

ПОЗОВНА ЗАЯВА

Я, Олійник Василь Петрович, є власником вказаної вище квар­тири, розташованої у будинку ЖБК "Зоря-1".

Відповідач Копиця А.Т. проживає поверхом вище. 5 травня 2004 р., близько 19-ої години моя квартира була залита водою.

У результаті залиття квартири мені завдана матеріальна шкода:

1) зіпсований паркет підлоги на площі 10 кв. м;

2) квартира потребує поновлювального ремонту;

3) на 25 % втратили товарний вигляд килимові покриття.

Згідно з актом комісії ЖБК залиття сталося з вини мешканців квартири № 12, власником якої є Копиця А.Т., в результаті за­лиття заподіяна шкода моїй квартирі та моєму майну.

Відповідач Копиця А.Т. не бажає відшкодовувати завдану шкоду.

Згідно зі складеним кошторисом, вартість робіт з ремонту квартири становить 1500 гривень.

Відповідно до висновку товарознавчої експертизи вартість відновлення товарного вигляду килимового покриття становить 300 гривень; проведення самої експертизи коштує 200 гривень.

Таким чином, матеріальна шкода, що повинна бути відшкодо­вана, становить 2000 гривень.

На підставі ст. 1166, 1192 Цивільного кодексу України

ПРОШУ:

— Стягнути з Копиці Андрія Трохимовича завдану мені мате­ріальну шкоду в сумі 2000 грн.

— Покласти на відповідача витрати, пов'язані з розглядом даної справи.

Додаток:

1. Акт комісії ЖБК.

2. Кошторис проведення поновлювального ремонту та заміни паркету.

3. Висновок товарознавчої експертизи.

4. Квитанція прихідного касового ордеру про вартість товаро­знавчої експертизи.

5. Копія позовної заяви.

6. Викопіювання плану квартири.

7. Квитанція про сплату державного мита.

1 липня 2004 р. Підпис (Олійник В.П.)

Які є види зобов'язань за завдання шкоди?

Той, хто завдав шкоду, звільняється від її відшкоду­вання, якщо доведе, що шкоду завдано не з його вини. Не

підлягає відшкодуванню шкода, завдана особою при здій­сненні нею права на самозахист, у тому числі у стані необ­хідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі. Якщо при здійсненні права на самозахист особа завдала шкоду іншій особі, ця шкода має бути відшкодована осо­бою, яка вчинила протиправну поведінку.

Шкода, завдана у стані крайньої необхідності (тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам чи правам фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за цих обставин не можна було усунути іншими засобами), має бути відшкодована особою, яка її завдала. Враховуючи обстави­ни, за яких було завдано шкоду, суд може покласти обов'я­зок її відшкодування на третю особу, або зобов'язати від­шкодувати шкоду частково як того, хто її завдав, так і тре­тю особу, або звільнити від відшкодування шкоди повністю чи частково як третю особу, так і того, хто її завдав.

Як зазначалося вище, зобов'язання, які виникають за завдання шкоди, — найбільш поширений вид недоговірних зобов'язань.

Умови виникнення зобов'язання за завдання шкоди такі:

1) наявність шкоди; 2) протиправна поведінка особи, яка завдала шкоду; 3) причинний зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, за якого протиправність є причиною, а шкода — наслідком; 4) вина особи, яка завдала шкоду.

Залежно від підстав виникнення зобов'язань за завдан­ня шкоди можна виділити окремі види, які мають відповідні особливості. До зобов'язань за заподіяння шкоди Цивіль­ний кодекс України відносить:

• відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи;

• відшкодування шкоди, завданою особою у разі здій­снення нею права на самозахист, а також завданої у стані крайньої необхідності;

• відшкодування шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно;

• відшкодування юридичною особою шкоди, завданої її працівником чи іншою особою;

• відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або міс­цевого самоврядування;

• відшкодування шкоди, завданої посадовою або служ­бовою особою органу державної влади Автономної Респуб­ліки Крим або місцевого самоврядування;

• відшкодування шкоди, завданої органом державної вла­ди, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності;

• відшкодування шкоди, завданої незаконними рішен­нями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду;

• відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину;

• відшкодування шкоди, завданої малолітньою, непов­нолітньою особою та неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності;

• відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізич­ною особою;

• відшкодування шкоди, завданої особою, цивільна діє­здатність якої обмежена;

• відшкодування шкоди батьками, позбавленими бать­ківських прав;

• відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керу­вати ними;

• відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки;

• відшкодування ядерної шкоди;

• відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Як відшкодовують матеріальну шкоду?

Цивільний кодекс України передбачає два способи відшкодування майнової шкоди: відшкодування в натурі (на особу, яка заподіяла шкоду, накладається обов'язок надати річ такого ж роду і якості, усунути за свій рахунок пошкодження та ін.) або повне відшкодування завданих збитків.

Вибір конкретного способу відшкодування належить потерпілому. Якщо відшкодувати шкоду в натурі немож­ливо або це не відповідає інтересам потерпілого, то збитки відшкодовують шляхом виплати відповідної грошової ком­пенсації. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконан­ня робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Під збитками розуміють: понесені потерпілим витрати;

вартість знищеного чи пошкодженого майна; нестримані доходи.

У п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ за позо­вами по відшкодуванню шкоди" від 27 березня 1992 р. пе­редбачено, що у разі неможливості відшкодування шкоди в натурі потерпілому збитки відшкодовуються в повному об­сязі відповідно до реальної вартості на час розгляду справи про втрачене майно або робіт, які необхідно виконати, щоб усунути негативні наслідки неправомірних дій особи, яка завдала шкоду.

Захищаючи інтереси потерпілого власника в умовах інфляції. Пленум Верховного Суду України в Постанові "Про судову практику в справах по позовам про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 р. у п. 12 підкреслює, що коли виконання рішення суду буде затри­мано з вини боржника і за цей час ціни на майно збільша­ться, кредитор вправі пред'явити з цих підстав додаткові вимоги про відшкодування збитків.

На практиці найбільш поширений спосіб відшкодуван­ня шкоди — відшкодування завданих збитків.

Позовна заява може бути такого змісту.

Зразок позовної заяви про відшкодування завданих збитків

До Кіровського місцевого районного суду М.Дніпропетровська

Позивач: Кирпа Микола Степанович, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Тиха,14/3

Відповідач:

закрите акціонерне товариство "Січ", юридична адреса: м. Дніпропетровськ, вул. Пархоменка, 100

Третя особа: Ющенко Семен Сидорович, який мешкає: м. Дніпропетровськ, вул. Довженко, 11

Ціна позову:

2800 (дві тисячі вісімсот) грн

ПОЗОВНА ЗАЯВА

10 квітня 2004 р. на перехресті вул. Дніпровської і проспекту Гагаріна сталася дорожньо-транспортна пригода. При цьому я на автомобілі ВАЗ-2110, 2001 р. випуску, державний реєстраційний номер А 65-11 ЯА, рухався по вул. Дніпровській і проїжджав перехрестя на дозволений сигнал світлофора, а водій Ющен­ко С.С. на автомобілів ГАЗ, мікроавтобус, державний реєстрацій­ний номер 30-15 ЯАА, рухався по проспекту Гагаріна і проїжджав перехрестя на заборонений сигнал світлофора.

У результаті дорожньо-транспортної пригоди автомобілю ВАЗ-2110, 2001 р. випуску, державний реєстраційний номер

А 65-11 ЯА, що належить мені на праві приватної власності, зав­дані технічні пошкодження.

Дорожньо-транспортна пригода сталася з вини водія Ющен­ка С.С., який керував автомобілем ГАЗ, державний реєстрацій­ний номер 30-15 ЯАА, що належить відповідачу. Про це свідчать матеріали перевірки, проведеної Державтоінспекцією Кіровсько­го району м. Дніпропетровська.

Згідно зі складеною калькуляцією вартість ремонту мого ав­томобіля становить:

а) вартість робіт — п'ятсот грн;

б) вартість замінених деталей і використаних матеріалів — тисяча шістсот грн;

в) за послуги зі складання калькуляції — сто грн.

Всього — дві тисячі грн.

• Крім того, за висновком експерта у мого автомобіля погіршив­ся товарний вигляд на 10 %, що у грошовому еквіваленті стано­вить вісімсот грн від його вартості.

Загальна сума завданої матеріальної шкоди становить 2800 (дві тисячі вісімсот) грн.

Відповідно до ст. 1188 Цивільного кодексу України

ПРОШУ:

Стягнути з відповідача — закритого акціонерного товариства "Січ" — на мою користь як відшкодування завданої шкоди дві тисячі вісімсот грн і судові витрати.

Додаток:

1. Довідка ДАІ про відмову в порушенні кримінальної справи.

2. Калькуляція вартості ремонту автомобіля.

3. Висновок експерта про втрату товарного вигляду автомобіля.

4. Квитанція про сплату витрат за складання експертного висновку.

5. Квитанція про сплату державного мита.

6. Копія позовної заяви.

21 травня 2004 р. Кирпа М.С.

Які особливості відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними діями правоохоронних органів і суду?

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шко­ди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяль­ністю органів державної влади, органів місцевого самовря­дування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відшкодування шкоди, завданої незаконними діями ор­ганів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, визначається Цивільним кодексом України та спеціальним законом.

Відповідно до Закону України від 1 грудня 1994 р. "Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" шкода, заподіяна особі, відшкодову­ється в повному обсязі незалежно від вини осіб названих державних органів.

У ст. 1 Закону наводиться перелік незаконних дій:

• незаконне засудження, незаконне притягнення як об­винуваченого, незаконне взяття і тримання під вартою, незаконне проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконне накладення арешту на майно, незаконне відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежу­ють права громадян;

• незаконне застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконна конфіскація майна, незаконне накладення штрафу;

• незаконне проведення оперативно-розшукових заходів.

Право на відшкодування шкоди виникає у громадяни­на в таких випадках:

• постановлення виправдувального вироку суду;

• закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведе­ністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

• відмова в порушенні кримінальної справи або закрит­тя кримінальної справи з цих підстав;

• закриття справи про адміністративне правопорушення.

Шкода, заподіяна оперативно-розшуковими заходами до порушення кримінальної справи (тобто гласними чи неглас­ними розшуковими заходами, які здійснювались із засто­суванням оперативних і оперативно-технічних способів), відшкодовується за умови, що протягом шести місяців після проведення таких заходів не було прийнято рішення про порушення за результатами цих заходів кримінальної спра­ви або таке рішення було скасовано.

Закриття справи за так званими нереабілітуючими обставинами — амністією, недосягненням віку, з якого на­стає кримінальна відповідальність, зміною обставин та ін. — не дають права на відшкодування шкоди згідно з цим законом.

Відповідно до ст. З Закону відшкодуванню підляга­ють:

• заробіток та інші грошові доходи, які особа втратила внаслідок незаконних дій;

• майно (в тому числі гроші, грошові вклади і процен-^ти за ними, цінні папери та проценти за ними, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід держави судом, вилучене органами дізнан­ня чи попереднього слідства, органами, які здійснюють

оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;

• штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином;

• суми, сплачені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги;

• моральна шкода.

Відповідно до ст. 7 Закону час перебування під вартою, час відбування покарання, а також час, протягом якого осо­ба працювала у зв'язку з незаконним відстороненням від роботи (посади), зараховується в загальний трудовий стаж, як і стаж роботи за спеціальністю, стаж державної служби, неперервний стаж.

Відповідно до ст. 9 Закону місцеві органи влади і само­врядування протягом одного місяця від дня звернення по­винні повернути громадянинові, який втратив право кори­стування житловим приміщенням у зв'язку з незаконним засудженням, раніше займане ним житлове приміщення, а у разі неможливості повернення (наприклад, будинок зне­сено чи переобладнано в нежитловий, після капітального ремонту житлового приміщення, яке займав громадянин, більше не існує чи воно значно зменшилося в розмірі, жиле приміщення у встановленому порядку надано іншій особі та ін.) — надають йому поза чергою протягом шести місяців після звернення громадянина в цьому ж населеному пункті рівнозначне житлове приміщення з урахуванням складу сім'ї і діючих норм жилої площі (від 9 до 13,65 кв. м жилої площі на кожного члена сім'ї).

Вартість втраченого житла відшкодовується виходячи з ринкових цін, що діють на момент звернення громадянина про відшкодування шкоди.

Питання про відшкодування моральної шкоди та її роз­мір вирішує суд за заявою громадянина відповідно до чин­ного законодавства.

Заяву про оскарження постанови про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, до-

судового слідства чи прокуратури, на вибір громадянина може бути подано до суду за місцем його проживання або місцезнаходженням відповідача. Сторони в цих справах звільняються від судових витрат.

Більш детально питання, пов'язані з відшкодуванням шкоди, роз'яснюються в Положенні про порядок застосу­вання вказаного закону, затвердженому наказом Міністер­ства юстиції України, Генеральної прокуратури України і Міністерства фінансів України 4 квітня 1996 р.

Які особливості відповідальності за шкоду, /-заподіяну джерелом підвищеної небезпеки?

Шкода може бути завдана у зв'язку з такою діяльністю, яка сама по собі становить певну небезпеку для оточення. Наприклад, експлуатація транспортного засобу створює для громадян небезпеку зіткнення автомобілів, аварії, наїзду.

Під джерелом підвищеної небезпеки звичайно розумі­ють діяльність, пов'язану з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, ра­діоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речо­вин, утриманням диких звірів, службових собак та со­бак бійцівських порід тощо, що створює небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

У Цивільному кодексі України наведено приблизний пе­релік осіб і організацій, діяльність яких пов'язана з підви­щеною небезпекою для оточення: володільці транспортних засобів, транспортні організації, промислові підприємства, будови та ін. Виходячи з цього переліку, неважко скласти уявлення про джерела підвищеної небезпеки. Це — різні транспортні засоби (локомотиви, автобуси, трамваї, тро­лейбуси, автомашини тощо), устаткування промислових підприємств (верстати, механізми, конструкції), будівель-

на техніка (бульдозери, екскаватори, баштові крани). Су­дова практика як джерело підвищеної небезпеки розгля­дає також рухомий склад залізниці, річкові і морські суд­на, обладнання гарячих цехів, мотоцикли, вибухові, отруй­ні, займисті речовини. Слід зазначити, що практика не відносить до джерел підвищеної небезпеки: велосипеди, вогнепальну і холодну зброю, свійських тварин, гужовий транспорт.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшко­довується особою, яка на відповідній правовій підставі права власності, іншого речового права володіє транспортним засо­бом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберіган­ня або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Для захисту інтересів громадян і організацій законода­вець встановив особливі умови відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки. Ця відповідальність має сут­тєву особливість — вона настає незалежно від вини особи, яка завдала шкоду, тобто ця особа не звільняється від відпо­відальності також за умови, коли встановлено її невинність.

Особливість відповідальності за шкоду, завдану джере­лом підвищеної небезпеки, полягає і в тому, що зобов'язан­ня з відшкодування шкоди завжди покладається на воло­дільця цього джерела підвищеної небезпеки. Володільцем джерела підвищеної небезпеки, який несе перед потерпілим відповідальність за завдану шкоду, визнається юридична чи фізична особа, якій належить джерело підвищеної не­безпеки на певній правовій основі і яка здійснює його екс­плуатацію (володіння, користування, зберігання, транспор­тування тощо). Володільцем джерела підвищеної небезпе­ки є той, хто здійснює експлуатацію джерела підвищеної небезпеки на підставі належного йому права власності (пра­ва спільної власності), права володіння та користування джерелом підвищеної небезпеки на підставі договору підря­ду, оренди, доручення та інших договорів. Права володіння й користування таким джерелом ґрунтуються на адміні­стративному акті чи іншій правовій підставі. Особою, відпо­відальною за завдання шкоди джерелом підвищеної небез­

пеки, також визнається особа, яка самочинно (протиправне і винно) заволоділа джерелом підвищеної небезпеки.

Якщо особа, яка керувала джерелом підвищеної небезпе­ки, не є його володільцем, а виконувала ці функції в силу трудової угоди з володільцем (наприклад, водій тролейбуса, машиніст електропоїзду), то вона не відповідає безпосеред­ньо перед потерпілим за завдану шкоду. Так, у разі дорож­ньо-транспортної пригоди перед потерпілим пішоходом відпо­відальність буде нести не водій тролейбуса, який безпосеред­ньо заподіяв шкоду, а трамвайно-тролейбусне управління (ТТУ) як володілець тролейбуса. Безпосередній винуватець (водій) несе відповідальність перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Така вимога кредитора (ТТУ) до борж­ника (водія) про повернення грошової суми, яку кредитор сплатив потерпілому за вини боржника третій особі (пішохо­ду), називається в цивільному праві регресним позовом.

Підставами звільнення володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності є непереборна сила або уми­сел потерпілого.

Володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності, коли шкода виникла внаслідок непе­реборної сили, яка безпосередньо не давала змоги належ­ним чином експлуатувати джерело підвищеної небезпеки (наприклад, у результаті землетрусу сталася аварія поїзду, яка завдала шкоду пасажирам).

Умисел потерпілого визначає, що потерпілий передба­чає наслідки своїх дій і бажає цих наслідків (наприклад, громадянин кидається під колеса автомашини для отри­мання травм, щоб потім одержати страхове відшкодуван­ня). За таких обставин відшкодування шкоди потерпілому з боку володільця джерела підвищеної небезпеки було б не'-виправданим.

За наявності вини володільця у протиправному вилученні з його володіння джерела підвищеної небезпеки відпові­дальність може бути покладена як на володільця, так і на осіб, що заволоділи джерелом підвищеної небезпеки, у від­повідній частині, залежно від ступеня вини кожного з них.

Наприклад, Н. завів мотоцикл, що стояв уночі на вулиці, який належав П., виїхав на трасу і, не впоравшись з керу­ванням, допустив зіткнення з автомобілем Д., що стояв на узбіччі траси. Розглянувши позовну заяву Д. про відшко­дування збитків, суд поклав обов'язок з відшкодування шкоди на Н., який здійснив крадіжку мотоцикла і безпосе­редньо заподіяв шкоду, і на П., який не забезпечив належ­них умов зберігання мотоцикла.

Хто відповідає за шкоду, заподіяну малолітньою та неповнолітньою особою?

За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 14 років, відповідають його батьки (усиновлювачі) або опікуни чи інші фізичні особи, які на правових підставах здійснюють виховання неповнолітнього, — якщо не до­ведуть, що шкода виникла не з їхньої вини.

Відповідно до положень Цивільного кодексу України винною поведінка батьків, опікунів визнається тоді, коли шкода, завдана неповнолітнім, стала наслідком несумлін­ного здійснення або нездійснення нагляду за ним (відсут­ність необхідної уваги, потурання, заохочення пустощів, хуліганських дій тощо), результатом чого стала негативна поведінка дітей, яка і спричинила шкоду.

Батьки і опікуни не можуть посилатись на відсутність вини і в тих випадках, коли в момент завдання шкоди ди­тина перебувала на вулиці, у знайомих, з друзями. Оскіль­ки батько і мати дитини мають рівні права і обов'язки, то, відповідно, до відповідальності вони повинні притягуватись незалежно від того, проживають вони разом з дитиною чи роздільно. На батьків, позбавлених батьківських прав, суд може покласти відповідальність за шкоду, завдану їхніми неповнолітніми дітьми, протягом трьох років після позбав­лення батьків батьківських прав, якщо поведінка непов­

нолітнього стала наслідком неналежного здійснення ними обов'язку виховання неповнолітнього.

Якщо неповнолітній завдав шкоду тоді, коли перебував під наглядом навчального, виховного, лікувального чи іншо­го закладу (школи, інтернату, табору, санаторію, лікарні та ін.), а також під наглядом особи, яка здійснювала нагляд на підставі договору, ці заклади та особи відповідають за шкоду, якщо не доведуть, що шкода при здійсненні нагля­ду виникла не з їхньої вини. Коли малолітній завдав шкоду як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини дитячого закладу, згадані особи і заклад зобов'язані відшко­дувати шкоду в частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду. Обов'язок батьків, опікунів, навчальних, виховних, лікувальних та інших закладів з відшкодування шкоди не припиняється після досягнення неповнолітніми повноліття або одержання ними майна, до­статнього для відшкодування шкоди. Якщо батьки, опіку­ни померли або вони не мають достатніх коштів для відшко­дування шкоди, завданої життю і здоров'ю потерпілих, а сам заподіювач, який став повністю дієздатним, має такі кошти, суд, з урахуванням майнового становища заподію-вача, а також інших обставин, має право ухвалити рішення про відшкодування шкоди повністю або частково за раху­нок майна самого заподіювача.

Неповнолітні віком від чотирнадцяти до вісімнадця­ти років за наявності їх вини відповідають за завдану шкоду своїм майном і заробітком. У випадках, коли та­кий неповнолітній не має майна чи заробітку (доходу), до­статнього для відшкодування шкоди, шкода має бути від­шкодована повністю або в частині, якої не вистачає, його батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо ті не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини. Обов'язок батьків, піклувальників і дитячого закладу відшкодувати шкоду припиняється після досягнення заподіювачем шко­ди повноліття або коли у нього до досягнення повноліття з'являються майно чи інші джерела доходу, достатні для відшкодування шкоди, або коли він до досягнення повно­ліття став дієздатним.

За шкоду, завдану спільними діями кількох неповно­літніх, які походять від різних батьків (усиновлювачів), батьки (усиновлювачі), а також опікун або піклувальник несуть часткову відповідальність перед потерпілим солідар-но. Якщо у спільному завданні шкоди брали участь непов­нолітні віком від 14 до 18 років, які перебували на ліку­ванні в дитячих закладах, ці заклади разом із батьками чи опікуном або піклувальником інших неповнолітніх, що спільно заподіяли шкоду, несуть часткову відповідальність перед потерпілими.

На кого покладається відповідальність за шкоду, завдану недієздатною особою і особою, яка не здатна розуміти значення своїх дій?

Згідно з положеннями Цивільного кодексу України за шкоду, завдану фізичною особою, що визнана в судовому порядку недієздатною, відповідають опікун або устано­ва, що зобов'язані здійснювати за нею нагляд, якщо не доведуть, що шкоду завдано не з їхньої вини. Звичайно такими установами є лікарні, в яких утримуються хворі, які страждають душевними хворобами. Обов'язок опікуна чи закладу відшкодувати шкоду, завдану фізичною особою, що визнана недієздатною, не припиняється у разі віднов­лення дієздатності такої особи.

Коли опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкоду­вання шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, зав­даної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок май­на цієї недієздатної особи.

Іноді особи цілком дієздатні не можуть розуміти значен­ня своїх дій або керувати ними внаслідок, наприклад, рап­

тової втрати свідомості чи в стані афекту. За загальним правилом, оскільки в діях таких осіб відсутня вина, вони, не відповідають за завдану шкоду. Одним із доказів тако­го хворобливого стану заподіювача, а отже, і відсутності його вини, є висновок судово-психіатричної експертизи. В ухвалі про призначення експертизи перед експертом ставиться запитання: чи міг дієздатний заподіювач шкоди розуміти значення свої дій або керувати ними на момент заподіяння шкоди?

Ці правила не поширюються на випадки заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, оскільки його во­лоділець відповідає незалежно від вини. Володілець не може бути звільнений від відповідальності на підставі того, що, наприклад, водій, який є володільцем джерела підвищеної небезпеки, втратив свідомість і як неосудний не міг запо­бігти наїзду на пішохода.

Коли фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану, в якому не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, — в результаті вживання спирт­них напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підста­вах. Тобто такі особи не можуть бути звільнені від відпові­дальності за заподіяну ними шкоду.

Якщо шкода завдана особою, яка не могла розуміти зна­чення своїх дій або керувати ними внаслідок психічної хво­роби чи недоумства, обов'язок відшкодувати шкоду може бути покладений судом на тих, хто з нею проживає, праце­здатних і спроможних відшкодовувати шкоду іншого з по­дружжя, батьків, повнолітніх дітей, що знали про її стан, але не порушували питання про визнання заподіювача не­дієздатним і встановлення над ним опіки.

Які особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг?

Продавець, виробник, той хто надає послуги, зобов'я­зані відшкодувати шкоду, завдану фізичній чи юридичній особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецеп­турних та інших недоліків товарів, робіт, послуг, а також недостовірної або недостатньої інформації про них. Відшкодування шкоди не залежить від вини заподію-вачів, а також від того, чи перебував потерпілий з ними в договірних відносинах.

Шкода, завдана через недоліки товару, підлягає відшко­дуванню за вибором потерпілого — продавцем або виробни­ком товару. Коли шкода, завдана через недоліки робіт (по­слуг), то вона відшкодовується їх виконавцем. У разі завдан­ня шкоди внаслідок ненадання повної чи достовірної інфор­мації щодо властивостей і правил користування товаром, шкода відшкодовується за вибором потерпілого продавцем або виготовлювачем товару. Слід підкреслити, що шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг, підлягає відшкодуванню, коли її завдано протягом встановлених строків придатності цих товарів, робіт, послуг, а якщо вони не встановлені, — протягом 10 років від дня виготовлення товару, виконання робіт, надання послуги. За межами за­значених строків шкода підлягає відшкодуванню:

• якщо на порушення вимог законом строку не встанов­лено;

• якщо особу не було попереджено про необхідні дії після закінчення строку придатності та про можливі наслідки в разі невиконання зазначених дій.

Продавець або виробник товару, виконавець робіт (по­слуг) звільняється від відповідальності лише у випадках, якщо доведе, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг).

Що розуміють під моральною шкодою?

В якому розмірі вона підлягає відшкодуванню?

.і

Порушення особистих і майнових прав може спричи­нити виникнення у потерпілої особи моральної (немайно-вої) шкоди.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайново-го характеру внаслідок моральних і фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній або юридичній особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати в моральних пережи­ваннях, пов'язаних з такими обставинами: втратою рідних, отриманням травм, захворювань; порушенням права влас­ності (у тому числі і інтелектуальної), прав споживачів;

неможливістю продовження активного ділового чи гро­мадського життя; розголошенням особистої чи сімейної таємниці; незаконним перебуванням під слідством чи су­дом та іншими обставинами, які негативно впливають на потерпілого.

Цивільний кодекс України визначає, що моральна шко­да, завдана фізичній чи юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, компенсується запо-діювачем за наявності його вини. Зокрема, моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної вла­ди, органу влади Автономної Республіки Крим, органу міс­цевого самоврядування фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо:

• шкоду завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здо­ров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підви­щеної небезпеки;

• шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконно­го засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжно­го заходу взяття під варту або підписки про невиїзд, неза-

конного затримання, незаконного накладення адміністра­тивного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Крім того, низка спеціальних нормативних актів прямо передбачає право громадянина на відшкодування мораль­ної шкоди: ст. 49 Закону України "Про інформацію", ст. 24 Закону України "Про захист прав споживачів", ст. 44 За­кону України "Про авторські і суміжні права", ст. 183¹ Кодексу законів про працю України, ст. 17 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", ст. 21 Закону України "Про туризм" та ін.

Зокрема, ст. 4 Закону України "Про порядок відшкоду­вання шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" передбачає, що моральна шкода відшкодовується у тих випадках, коли незаконними діями органів дізнання, досу­дового слідства, прокуратури і суду громадянину завдана моральна шкода, яка призвела до порушення його нормаль­них життєвих зв'язків, спонукала його до додаткових зу­силь для організації свого життя.

Частина третя ст. 13 цього закону встановлює, що від­шкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом здійснюється із розміру не менше ніж однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць пере­бування під слідством чи судом.

Відшкодування моральної шкоди працівнику можливе і без втрати ним працездатності, якщо причиною моральних страждань стали небезпечні чи шкідливі умови праці.

Намагаючись компенсувати моральну шкоду, законода­вець прагне деякою мірою загладити завдані особі моральні страждання. Але людські емоції важко оцінити в грошовій сумі, особливо самому потерпілому.

Розмір компенсації моральної шкоди визначається су­дом залежно від характеру правопорушення, глибини фізич­них і моральних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини заподіювача у випадках, коли вина є підста­вою відшкодування. При визначенні розміру шкоди мають

враховуватися вимоги розумності та справедливості. Харак­тер фізичних і душевних страждань оцінюється судом з урахуванням фактичних обставин, за яких було завдано моральну шкоду, та особистості потерпілого. Моральна шко­да компенсується незалежно від майнової шкоди, яка підля­гає відшкодуванню, і не пов'язується із сумою цієї компен­сації. Моральна шкода може, компенсуватись одноразово, а моральна шкода, завдана каліцтвом — шляхом здійснен­ня щомісячних платежів.

Зразок позовної заяви про відшкодування моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання та досудового слідства, прокуратури і суду

До Кіровського місцевого районного суду м. Дніпропетровська

Позивач:

Омельченко Іван Петрович, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Чичеріна, 7/3

Відповідач:

Кіровське районне управління головного управління МВС України у М.Дніпропетровську, юридична адреса:

М.Дніпропетровськ, 17

Вартість позову: 60 000 грн

ПОЗОВНА ЗАЯВА

20 квітня 2004 р., приблизно о 5-й годині ранку я проходив по вул. Дніпровській. У дворі будинку № 5 побачив чоловіка, який лежав на асфальті.

Я підійшов до нього, щоб побачити, що з ним. Переконавшись, що у нього відсутні ознаки життя, я повідомив про це в міліцію, працівники якої записали мої дані.

В цей же день мене затримали, а 25 квітня 2004 р. мені було пред'явлено обвинувачення і постановою суду Кіровського район­ного суду м. Дніпропетровська застосовано запобіжний захід — взяття під варту.

21 вересня 2004 р. відносно мене кримінальна справа була закрита за відсутністю в моїх діях складу злочину. В цей же день мене звільнили зі слідчого ізолятора, тобто я більше п'яти місяців був незаконно позбавлений волі.

У зв'язку з незаконними діями працівників органів досудо-вого слідства я був позбавлений конституційного права на на­вчання (до арешту я навчався на другому курсі ПТУ № 1 м. Дніп­ропетровська). Перебування в місцях позбавлення волі призвело до порушення моїх нормальних життєвих зв'язків, погіршення відносин з оточуючими людьми. За місцем проживання зі мною перестали вітатися сусіди, а на вулиці говорять, що я "вбивця", — у мене немає іншого виходу, як змінити місце проживання.

Крім того, під час незаконного утримання в місцях позба­влення волі я захворів і після звільнення перебував на лікуванні, але так і не відновив здоров'я.

Моральну шкоду, завдану мені незаконними діями працівни- . ків слідства Кіровського РУГУ МВС України в м. Дніпропетров­ську — незаконне притягнення мене до кримінальної відповідаль­ності, арешт та позбавлення волі протягом п'яти місяців і одного дня, я оцінюю в суму 60 000 грн, яку повинно відшкодувати Кіровське РУГУ МВС України в м. Дніпропетровську.

На підставі ст. 1176 Цивільного кодексу України, ст. 13 Зако­ну України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої грома­дянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", керуючись п. З, 9 Постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в спра­вах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди",

ПРОШУ:

Стягнути з Кіровського районного управління ГУ МВС Украї­ни в м. Дніпропетровську моральну шкоду в сумі 60 000 (шістде­сят тисяч)гривень.

Додаток:

1. Постанова про закриття кримінальної справи (копія).

2. Постанова про звільнення з-під варти (копія).

3. Лікарняний лист.

4. Довідка з військкомату про стан здоров'я до арешту.

5. Копія позовної заяви.

1 жовтня 2004 р. Омельченко І.П.

Книга шоста СПАДКОВЕ ПРАВО

Інститут спадкового права в системі цивільного права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України, тісно пов'язаний з усіма іншими видами майно­вих прав. З одного боку, після смерті певної особи найчас- " тіше залишається майно, основу якого становлять право власності та інші речові права. Вони і є об'єктом переходу за спадщиною після смерті їх власника. З іншого боку, спад­кування — це один зі способів набуття майнових прав, що зближує його із зобов'язальним правом. Тому інститут спад­кового права в сучасних правових системах і в системі ци­вільного права нашої країни — один із найважливіших. Значення цього інституту зумовлено також тим, що об'єк­том спадкування переважно є право власності. Питання про те, що залишається після смерті померлого власника, кому воно має перейти, в якому порядку й обсязі, з найдавніших часів (римського приватного права) до наших днів залиша­ються в центрі уваги суспільства і держави, законодавців і дослідників, кожної людини, оскільки вони тією чи іншою мірою стосуються їхніх інтересів.

Логічним завершенням нового Цивільного кодексу України, де врегульовані питання переходу прав та обо­в'язків від фізичної особи, яка померла, до інших осіб, є спадкове право. Теперішня реальність свідчить про те, що розвиток спадкового права — один із аргументів на користь подальшої перебудови господарського механізму в нашій країні. Людина працює не тільки для себе і суспільства, а й для міцної матеріальної бази близьких їй людей. Отже, на­явність і подальший розвиток інституту спадкування тісно пов'язані з утворенням одного з потужних стимулів для продуктивної праці.

У спадковому праві нашої країни по-новому вирішується проблема усунення від спадкування, питання щодо спадку­вання окремих прав і обов'язків спадкодавця. За рішенням суду усувається від права спадкування особа, яка ухиляла­ся від надання допомоги спадкодавцеві, коли він через по­важні причини потребував її. Право на вклад у банках в усіх випадках має включатись до спадщини.

Чимала кількість нових положень стосується спадкуван­ня за заповітом. Мається на увазі складання подружжям єдиного заповіту, право на складання заповіту з умовою, складання таємного заповіту тощо, які не були відомі ци­вільному праву УРСР.

За новим законом передбачено шість черг спадкоємців. Змінено підхід до порядку прийняття спадщини. Передба­чається можливість складання спадкового договору.

Шоста книга містить сім глав (ст. 1216—1308) і завер­шує новий Цивільний кодекс України.

На те щоб глибше зрозуміти значення спадкування, джерела його виникнення, розвитку та становлення на за­садах сучасного приватного права, передусім і звернені на­ведені нижче питання та відповіді цього розділу посібника.

Що таке спадщина?

Після смерті громадянина його майнові права та обо­в'язки, а також деякі немайнові права (спадщина) пере­ходять до інших осіб (спадкоємців). Такий перехід майна померлого до іншої особи або до інших осіб називається спадкуванням.

Умови та порядок спадкування регламентуються низкою цивільно-правових норм, що в сукупності становлять окре­мий цивільно-правовий інститут — спадкове право. Саме спадкове право визначає підстави спадкування, час і місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, особливості спад­кування окремих видів майна, порядок і строки прийняття та відмови від спадщини, оформлення спадкових прав.

Майно, яке переходить у порядку спадкування, нази­вається спадщиною. Серед майнових прав, що у складі спад­кового майна переходять до спадкоємців, насамперед слід назвати право власності на різноманітне майно. Це пра­во власності може бути на будинок, дачу, автомашину, за­ощадження, цінні папери, земельну ділянку, предмети домаш­ньої обстановки та особистого вжитку, інші речі, які є об'єктом права власності громадян. До майнових прав, що входять до спадщини, належить не тільки право власності на майно, а й право вимоги, що випливає з укладених спадкоємцем дого­ворів (наприклад, договору дарування, позики, договору збе­рігання, договору купівлі-продажу тощо).

Наприклад, громадянин за договором позики передав комусь певну суму грошей. Якщо позикодавець помре до того, як позичальник поверне йому позичені гроші, то пра­во вимагати від боржника повернення боргу переходить до спадкоємців позикодавця.

До спадщини входить також право на неодержану спад­кодавцем заробітну плату, пенсію, майнові права авторів літературних, художніх творів, творів мистецтва, майнові права авторів відкриттів, винахідників.

Як зазначено вище, до складу спадкового майна входять і майнові обов'язки спадкодавця. Коли за життя спадкода­

вець мав борги, то вони також переходять після його смерті до спадкоємців. Але спадкоємці відповідають за боргами спадкодавця тільки в межах дійсної вартості майна, яке вони отримали у спадщину. Дійсна вартість спадщини ви­значається на момент її відкриття, а не на момент пред'яв­лення кредиторами вимог до спадкоємця.

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

• особисті немайнові права (ім'я, вчене звання, державні нагороди тощо);

• право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або установчими документами таких об'єднань;

• право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

• права на аліменти, пенсію, допомогу або інші випла­ти, встановлені законом;

• права та обов'язки як кредитора або боржника, якщо вони нерозривно пов'язані з особою померлого і у зв'язку з цим зобов'язання не може бути виконане іншою особою.

Відносно деяких категорій майна діють спеціальні прави­ла. Наприклад, відповідно до Закону України "Про державні нагороди України" від 16 березня 2000 р. нагороди (ордени, медалі, іменна вогнепальна зброя) після смерті нагороджено­го за наявності спадкоємців залишаються в сім'ї померлого.

Цивільний кодекс України встановлює, що право влас­ності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, зі збереженням її цільового призна­чення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або користування зе­мельною ділянкою, на якій вони розташовані.

Частка у праві спільної сумісної власності успадковується також на загальних підставах. Суб'єкт права спільної суміс­ної власності має право заповідати свою частку у праві спіль­ної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

Вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробив­ши відповідне розпорядження банку. Право на вклад у бан­ку (фінансовій установі) входить до складу спадщини неза­лежно від способу розпорядження ним спадкодавцем. За­повіт, складений після того, як було зроблено розпоряджен­ня банку, повністю або частково скасовує його, якщо у за­повіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця.

Страхові виплати (страхові відшкодування) успадкову­ються на загальних підставах, але якщо страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, це право не входить до спадщини.

Як зазначалося вище, до спадкоємців переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у дого­вірних зобов'язаннях, а також право стягнення неустойки у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадко­давцеві за його життя. До спадкоємців переходить також право на відшкодування моральної шкоди, яке було при­суджено судом спадкодавцеві за його життя.

До спадкоємців переходить і обов'язок відшкодування майнової та моральної шкоди, який був присуджений су­дом зі спадкодавця за його життя.

Що розуміють під терміном "відкриття спадщини"?

Відкриття спадщини — це настання певних обставин, за яких у відповідних осіб виникає право спадкоємства.

Цивільним кодексом України передбачені такі обстави­ни, що викликають відкриття спадщини: 1) смерть особи;

2) оголошення особи судом такою, що померла.

Важливе значення для відкриття спадщини має встанов­лення часу відкриття спадщини. На момент відкриття спадщини встановлюється коло спадкоємців, які заклика­ються до спадщини, визначається, яке майно належить спадкодавцю і має перейти до його спадкоємців, з дня відкриття спадщини обчислюється встановлений законом

строк для її прийняття тощо.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи, який вказаний у свідоцтві про смерть, виданий органами РАГСу.

Коли спадщина відкривається внаслідок оголошення особи такою, що померла, часом відкриття спадщини вва­жається день, коли набрало законної сили рішення суду про оголошення особи такою, що померла.

У випадках одночасної смерті (в межах однієї доби) осіб, які є спадкоємцями один одного (наприклад, батько і син загинули при аварії літака), спадщина відкривається одно­часно і окремо щодо кожного з них.

Якщо кілька осіб, які б могли бути спадкоємцями один після одного, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.

Особливе значення для вирішення деяких питань, по­в'язаних з порядком спадкування, має і точне визначення

місця відкриття спадщини.

Так, нотаріальна контора за місцем відкриття спадщи­ни вживає заходи: до охорони спадкового майна; за місцем відкриття спадщини спадкоємці подають до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, а нотаріальні кон­тори видають спадкоємцям свідоцтва про право на спадщи­ну; за місцем відкриття спадщини кредитори спадкодавця пред'являють претензії до спадкоємців.

Місцем відкриття спадщини вважається:

• останнє місце проживання спадкодавця;

• якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого май-

на або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Місцем відкриття спадщини слід вважати певний насе­лений пункт: те чи інше місто, село, селище, а також ра­йон, область або країну, де цей населений пункт знаходиться.

Право на спадкування виникає у день відкриття спад­щини.

Які особи можуть бути спадкоємцями?

Спадкоємець — це особа, яка у випадку смерті тієї чи іншої особи набуває права одержати її спадкове майно.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і наро­джені живими після відкриття спадщини. Фізична особа може стати спадкоємцем незалежно від віку, статі, стану здоров'я тощо.

Отже, спадкоємцями можуть бути не тільки дієздатні, а й недієздатні громадяни. В останньому випадку відповідні дії, необхідні для прийняття спадщини, здійснюють їх за­конні представники — батьки, усиновлювачі, опікуни. Спад­коємцями можуть бути також іноземні громадяни та особи без громадянства. Юридичні особи, держава, територіальні громади можуть бути спадкоємцями лише за заповітом.

Цивільне законодавство встановлює суворі обмеження щодо спадкоємців. Зокрема, не мають права на спадку­вання ні за заповітом, ні за законом особи, які:

• умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя

(це правило не стосується особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж визнає її своїм спадкоємцем);

• умисно перешкоджали здійсненню спадкодавцем своєї останньої волі при складенні заповіту і цим сприяли виник­ненню права на спадкування у них самих або у близьких їм осіб, або до збільшення їхньої частки у спадщині.

Не мають права на спадкування за законом:

• батьки після дітей, щодо яких вони позбавлені бать­ківських прав і не були відновлені у цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти, інші особи, які ухилялися від виконання покладених на них за законом обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом;

• один після одного особи, шлюб між якими визнаний судом недійсним (якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за тим, хто пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до укладення шлюбу, суд може визнати право на спадкування щодо частки у майні того, хто помер, яке було нажите ними за час цього шлюбу).

За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку хворобу або каліцтво був у безпорадно­му стані.

Зазначені правила поширюються на будь-яких спад­коємців, у тому числі тих, які мають право на обов'язкову частку, а також осіб, на користь яких зроблено заповідаль­ний відказ.

Що таке спадкування за заповітом і які вимоги пред'являються до заповіту?

Кожна дієздатна особа може за життя визначити долю належного їй майна на випадок смерті. Таке розпо­рядження, зроблене у встановленій законом формі, нази­вається заповітом.

За юридичною природою заповіт — односторонній пра-вочин. У цьому правочині набуває вираження волевиявлен­ня тільки однієї особи — заповідача. Внаслідок такого одностороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних осіб, згаданих у заповіті, як правило, виникає пра­во на одержання спадщини.

Цивільним кодексом України до заповіту встановлено відповідні вимоги. Зокрема, оскільки заповіт — це не до­говір, а односторонній правочин, за яким права та обов'яз­ки для інших осіб виникають за волевиявленням заповіда­ча, то до заповіту встановлено такі ж умови дійсності, як і до будь-якого договору, а саме:

• заповіт має бути складений тільки дієздатною особою;

• заповіт повинен бути складений у формі, визначеній , законом;

• зміст заповіту має відповідати вимогам чинного зако­нодавства.

Заповіт укладається в письмовій формі з обов'язковим зазначенням місця і часу його укладення. Він має бути власноручно підписаним і нотаріально посвідченим. Вчи­нення заповіту через представника не допускається.

Нотаріус посвідчує заповіт, написаний заповідачем влас­норучно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У населеному пункті, де немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на

це посадовою, службовою особою відповідного органу місце­вого самоврядування.

На бажання заповідача його заповіт може бути посвідче­ний і при свідках. Свідками можуть бути лише особи з по­вною дієздатністю. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. До тексту заповіту обов'язково заносять відомості про осо­бу свідків.

Свідками не можуть бути: нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; спадкоємці за запо­вітом та члени сім'ї і родичі спадкоємців за заповітом;

свідки, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Якщо спадкодавець через фізичні вади не може власноруч­но підписати заповіт, то за його дорученням заповіт може підписати інша особа, при цьому робиться позначка про причини, через які спадкодавець не може зробити підпис власноруч. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.

Зміст заповіту повинен бути складений так, щоб розпо­рядження спадкодавця не викликало непорозумінь чи спорів після відкриття спадщини. Коли заповіт складено на користь кількох осіб, спадкодавець має право зазначити в ньому, в якій частці кожному зі спадкоємців він призна­чає майно. При визначенні майна не в рівних частках вони вказуються в арифметичних частках або в процентах. На­приклад: "Належний мені на праві приватної власності житловий будинок, що розташований у М.Дніпропетров­ську, вул. Короленко, 10, я заповідаю: 1/4 — сину Гулаку Андрію Михайловичу, 3/4 — дружині Гулак Марії Петрівні". До заповіту можуть бути включені розпоряджен­ня також немайнового характеру (про порядок проведення поховання, бажання призначити опіку та інші розпоряджен­ня, які не суперечать закону). Тлумачення заповіту може бути здійснено після відкриття спадщини самими спадкоєм­цями, а у разі спору тлумачення заповіту провадиться судом.

Одним із найяскравіших за формою і змістом заповітів, який став історичним для людства, можна назвати заповіт,

складений 27 листопада 1895 р. А. Нобелем, що передбачає видачу кожного року з його спадщини премій у рівних ча­стках тим особам, які принесли найбільшу користь люд­ству у п'яти галузях.

Нотаріус, посадова особа, яка засвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість запо­відача, не мають права до відкриття спадщини розголошу­вати відомості стосовно факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

Заповідач може скласти секретний заповіт, який по­дається в заклеєному конверті нотаріусу з підписом запо­відача на конверті. У цьому разі нотаріус ставить на кон­верті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт, який опечатує. Після одержання інформації про відкриття спад­щини нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про це він повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця. У присутності цих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверти, в яких зберігався заповіт, і оголошує заповіт. Про проголошення заповіту складається протокол, який підпи­сують нотаріус та свідки. До протоколу записують весь зміст заповіту.

Подружжя може скласти спільний заповіт щодо май­на, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. Цим заповітом призначаються спадкоємці об'єктів спільної сумісної власності подружжя. У разі складення подружжям спільного заповіту частка у спільній сумісній власності піс­ля одного з подружжя переходить до того, хто його пере­жив. У разі смерті останнього з подружжя, спадщина пере­ходить до осіб, зазначених ним у заповіті.

За життя обох з подружжя кожен з них має право відмо­витися від спільного заповіту, така відмова посвідчується нотаріально. У разі смерті першого з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного в заповіті.

Спадкоємець має право встановити б заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншо­го нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.

Заповідач може у будь-який час скасувати заповіт або скласти новий. Заповіт, який було складено пізніше, ска­совує попередній заповіт повністю або в тій частині, у якій він йому суперечить. Якщо новий заповіт, складений запо­відачем, визнається недійсним, то відновлюється чинність попереднього заповіту. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни та доповнення. Скасування запо­віту, внесення до нього змін та доповнень проводяться запо­відачем особисто.

Зразок заяви до нотаріальної контори про зміну заповіту

До другої державної нотаріальної контори м. Дніпропетровська

Гончарука Степана Миколайовича, який мешкає за адресою:

М.Дніпропетровськ, вул. Щорса, 1а

ЗАЯВА ПРО ЗМІНУ ЗАПОВІТУ

Я, Гончарук Степан Миколайович, до заповіту, посвідченого Вашою нотаріальною конторою 15 травня 2000 р., за реєстром № 8/444, даною заявою вношу такі зміни:

— Килим вовняний настінний я заповідаю не Гончарук Л.М., а Глущенко Світлані Якимівні, яка мешкає за адресою: м. Дніп­ропетровськ, вул. Зелена, 3;

— Особисту бібліотеку (1000 книг) я заповідаю Бабенку Воло­димиру Дмитровичу, який мешкає за адресою: м. Дніпропет­ровськ, вул. Всебратська, 53.

10 листопада 2003 р. Гончарук С.М.

10 листопада 2003 р. я, Котельницька В.С., державний нота­ріус другої державної нотаріальної контори М.Дніпропетровська, засвідчую справжність підпису Гончарука Степана Миколайо-

вича, який зроблено в моїй присутності. Особу гр. Гончарука С.М„ котрий підписав документ, встановлено.

Зареєстровано у реєстрі за № 11/102.

Стягнуто державного мита в сумі (грн) ...

Державний нотаріус Котельницька В.С. М.П.

Які заповіти прирівнюються до нотаріально посвідчених?

Нотаріальна форма заповіту є умовою його дійсності. Але в інтересах осіб, які проживають у населеному пункті, де немає державного або приватного нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений посадовою особою орга­ну місцевого самоврядування.

Крім того, до нотаріально посвідчених прирівнюються:

• заповіти осіб, що перебувають на лікуванні у лікарні, госпіталі, інших стаціонарних лікувальних закладах, а та­кож осіб, що проживають у будинках для осіб похилого віку та інвалідів, які були посвідчені головними лікарями, їхніми заступниками з медичної частини або черговими лікарями цих лікарень, госпіталів та інших стаціонарних лікувальних закладів, а також начальниками госпіталів, директорами або головними лікарями будинків для осіб похилого віку та інвалідів;

• заповіти фізичних осіб, які плавають на морських су­дах, річкових судах, що ходять під прапором України, по­свідчені капітанами цих суден;

• заповіти фізичних осіб, які беруть участь у пошуко-, вих та інших експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій;

• заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, де немає нотаріусів, також заповіти цивільних осіб, що працюють у цих частинах, членів їхніх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені коман­дирами військових частин;

• заповіти осіб, які відбувають покарання у місцях поз­бавлення волі, посвідчені начальниками виправно-трудових

установ;

• заповіти особи, яка тримається під вартою, посвідчені

начальником слідчого ізолятора.

Зазначені заповіти повинні бути посвідчені при свідках. Названі вище посадові особи, які посвідчили заповіт, зобо­в'язані негайно передати по одному примірнику посвідче­них ними заповітів до державної нотаріальної контори чи державного нотаріального архіву за місцем постійного про­живання заповідача. Якщо заповідач не мав постійного місця проживання або місце проживання заповідача невідо­ме, заповіт надсилається для зберігання до державного но­таріального архіву м. Києва.

У чому полягає право на обов'язкову частку в спадщині?

Свобода нотаріальних розпоряджень обмежується в інте­ресах неповнолітніх і непрацездатних дітей спадкодавця, а також його непрацездатного подружжя та батьків.

Це обмеження полягає в тому, що неповнолітні (які не досягли 18 років) або непрацездатні діти спадкодавця, а також непрацездатні вдова (вдівець), батьки (після 55 років жінки і після 60 років чоловіки, так само й інваліди І, II та III груп) успадковують, незалежно від змісту заповіту, по­ловину частки, яка б належала кожному з них у разі спад­кування за законом.

Цю частку, на яку за всіх обставин мають право зазна­чені спадкоємці, називають обов'язковою часткою у спад-

щині. Якщо заповідач позбавить обов'язкової частки своїх неповнолітніх чи непрацездатних спадкоємців (з числа за­значених вище), то заповіт у цій частині буде недійсним.

Наприклад, у громадянина А. на момент відкриття спад­щини була працездатна дружина та двоє неповнолітніх дітей. За заповітом А. все своє майно заповідав сестрі й цим усунув від спадкування дружину та дітей, які є неповноліт­німи. Такий заповіт буде визнано частково недійсним. У цьому разі майно буде розділено так: кожний з неповно­літніх одержить по половині частки, яка б належала кож­ному з них у разі спадкування за законом, а решта майна перейде до сестри померлого відповідно до заповіту.

В окремих випадках, розмір обов'язкової частки в спад­щині може бути зменшений судом з урахуванням конкрет­них обставин справи.

До обов'язкової частки зараховують вартість звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та май­нових прав, які перейшли до неї як спадкоємця.

Наведений перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку.

Що таке "заповідальний відказ" і "покладення" на спадкоємця інших обов'язків?

Головне в будь-якому заповіті — призначення спад­коємців. Заповідач може призначити одну особу своїм спад­коємцем, заповівши їй усе майно, в чому б не полягало і де б не перебувало. Він може призначити й кілька спадкоємців, розподіливши між ними своє майно.

Спадкодавець також має право доручити одному чи кіль­ком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, названої в заповіті. По­кладення таких обов'язків на спадкоємця називається заповідальним відказом, або легатом.

Предметом заповідального відказу можуть бути доручен­ня спадкоємцям передати у власність певну річ чи певну грошову суму третій особі (відказоодержувачу). Відказо-одержувачами можуть бути особи, що належать, а також ті, що не належать до числа спадкоємців за законом.

Особливим видом заповідального відказу є покладення на спадкоємця, до якого переходять житловий будинок, квартира або інша будівля, обов'язку надати іншій особі право користуватися ними. Це право користування збе­рігає чинність і у разі наступної зміни їх власників. Право користування є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Спад­коємець, на якого відповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, що перейшло до нього з відрахуванням ча­стки боргів спадкодавця, що на нього припадають.

Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

У чому ж полягає практичне значення заповідального відказу? Чи не простіше призначити відказоодержувача спадкоємцем за заповітом і заповісти йому певну частку майна? Справа в тому, що в певних випадках без викори­стання заповідального відказу заповідач не може досягти мети, яку перед собою ставить. Наприклад, він бажає пере­дати відказоодержувачу майно в тимчасове користування, а за заповітом це неможливо, оскільки спадкоємці отриму­ють майно у власність.

Поруч із заповідальним відказом заповідач може зроби­ти ще одне розпорядження, яке має назву покладання.

Так, заповідач може зобов'язати своїх спадкоємців до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і

форм здійснення ритуалу поховання. Відповідно до покла­дання заповідач, не обтяжуючи спадкоємця заповідальним відказом, може покласти на нього обов'язок виконати певні дії для загальнокорисної мети.

Наприклад, заповідач може зобов'язати своїх спадко­ємців надавати всім бажаючим можливість оглядати зібра­ну ним колекцію (скажімо, картин чи книг) або може за­значити порядок використання залишених ним рукописів чи листування. Він також може зобов'язати своїх спад­коємців надавати його картини для організації безкоштов­них виставок тощо.

Відмінність заповідального відказу від покладення по­лягає в тому, що за заповідальним відказом доручення ви­конати певні дії робиться на користь конкретної особи, тоб­то при заповідальному відказі завжди вимагається наявність трьох суб'єктів — заповідача, обтяженого відказом спадкоєм­ця і відказоодержувача, а при покладенні — конкретна особа, яка має право вимагати, відсутня.

Як здійснюється виконання заповіту?

Найчастіше виконання заповіту здійснюють призначені спадкодавцем спадкоємці. Якщо заповіт складено на ко­ристь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено комусь із них. Коли заповіт складено на користь однієї осо­би, то виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом.

Якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була призначена, відмовилася від виконан­ня заповіту, спадкоємці мають право обрати виконавця з-поміж себе або призначити іншу особу. Коли інтереси спад­коємців потребують цього, то виконавця заповіту також може призначити нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Виконавець заповіту незалежно від того, ким його було призначено, має право відмовитися від здійснення своїх повноважень, але завжди зобов'язаний негайно повідомити

про це спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких пови­нен був вчинити певні дії.

Виконавець заповіту не може відмовитися від здійснен­ня своїх повноважень, якщо вони пов'язані з вчиненням невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям. За порушення цих вимог, він відпо­відає перед спадкоємцями за збитки, що були їм завдані у зв'язку з невиконанням вимог. Повноваження виконавця заповіту посвідчують документом, який видається нотаріу­сом за місцем відкриття спадщини.

Виконавець заповіту зобов'язаний:

• вжити заходів для охорони спадщини;

• вжити заходів для повідомлення спадкоємців, відка-зоодержувачів і кредиторів про відкриття спадщини;

• вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх обов'язків;

• управляти спадщиною;

• видати кожному спадкоємцю ту частину спадщини,

яка зазначена у заповіті;

• видати частку в спадщині особам, які мають право на обов'язкову частку в спадщині.

Виконавець заповіту також зобов'язаний забезпечити виконання спадкоємцями дій, до яких вони були зобов'я­зані заповітом.

Повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, вираженої в заповіті. Вико­навець має право вимагати від спадкоємців також відшко­дування витрат, які були ним зроблені з охорони спадщи­ни, управління нею та виконання заповіту.

Спадкоємці, у свою чергу, мають право контролювати дії виконавця заповіту. Якщо спадкоємцями є неповнолітні (малолітні) діти, недієздатні особи або особи, обмежені у дієздатності, контроль за виконанням заповіту здійснюють батьки, опікуни, піклувальники, а також органи опіки та

піклування. Після виконання заповіту виконавець подає спадкоємцям або їхнім законним представникам остаточ­ний звіт про виконання своїх повноважень.

Спадкоємці, їхні законні представники, а також органи опіки та піклування мають право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають вимогам Цивільного кодексу України, іншим законам, порушують інтереси спадкоємців. Виконавець заповіту відповідає пе­ред спадкоємцями за збитки, що були їм завдані у зв'язку з невиконанням вимог, встановлених законом.

До вимог про визнання неправомірними дій виконавця заповіту застосовується позовна давність в один рік.

Що таке спадкування за законом?

При спадкуванні за законом до спадкування закликають­ся особи, яких законодавець називає як спадкоємців. Тобто в цьому разі спадкове майно розподіляється між особами, які названі в числі спадкоємців у відповідних статтях Ци­вільного кодексу України. Таких осіб називають законними спадкоємцями, або колом спадкоємців за законом.

Спадкування за законом має місце тоді, коли воно не змінено заповітом, тобто спадкодавець у заповідальному розпорядженні не призначив спадкоємців особисто. Таким чином, спадкування за законом має місце, якщо:

• спадкодавець не залишив заповіту чи заповіт визнано недійсним повністю або частково;

• спадкоємці за заповітом усунені від спадщини.

Кого саме законодавець називає в числі спадкоємців за законом? Вирішуючи це питання, враховують такі обстави­ни: кровна спорідненість, шлюбні відносини, сімейні зв'яз­ки та членство у сім'ї.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкуван­ня по черзі. Кожна наступна черга спадкоємців за законом

одержує право на спадкування у разі відсутності спад­коємців попередньої черги, усунення їх від спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від неї. Напри­клад, коли є спадкоємці першої черги — право на одержан­ня спадщини виникає лише у цих осіб. Спадкоємців другої та інших черг до спадкування в цьому разі не закликають. Коли спадкоємці першої черги відсутні або коли вони не прийняли спадщини, а також якщо всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування, до спадкування будуть закликані спадкоємці другої черги.

Слід підкреслити, що правила про черговість одержан­ня спадкоємцями за законом права на спадкування можуть бути змінені нотаріально посвідченою угодою заінтересова­них спадкоємців, укладеною після відкриття спадщини. Але така угода не може порушити прав спадкоємців, які не бе­руть у ній участі, а також спадкоємців, які мають право на

обов'язкову частку.

Крім того, за рішенням суду особа, яка за законом є спадкоємцем наступних черг, може одержати право на спад­кування за умови, що вона протягом тривалого часу опіку­валася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомо­гу спадкодавцеві, який через тяжку хворобу або каліцтво

був у безпорадному стані.

Спадкоємці за законом за Цивільним кодексом України

поділяються на такі черги.

До першої черги належать:

• діти спадкодавця (у тому числі зачаті за життя спад­кодавця та народжені після його смерті);

• той з подружжя, який пережив спадкодавця;

• батьки спадкодавця.

До другої черги належать:

• повнорідні і неповнорідні брати та сестри спадкодавця;

• дід і баба, як з боку батька, так і з боку матері спадко­давця.

До третьої черги належать:

• рідні дядько та тітка спадкодавця. До четвертої черги належать:

• особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

До п'ятої черги належать:

• інші родичі спадкоємця до шостого ступеня споріднен­ня включно, причому родичі ближчого ступеня споріднен­ня усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначають за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження само­го спадкодавця не входить до цього числа.

У шосту чергу право на спадкування за законом одер­жують і утриманці, які не були членами його сім'ї (але не менш як п'ять років одержували від нього матеріальну до­помогу, що була для утриманця єдиним або основним дже­релом засобів для існування).

Спадкування за правом представлення мають:

• внуки (правнуки) спадкодавця успадковують ту ча­стину спадщини, яка б належала за законом їхнім батькові, матері (дідові, бабі), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

• прадід, прабаба успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (дідові, бабі спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

• племінники спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім батькові і ма­

тері (братові і сестрі спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

• двоюрідні брати та сестри спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім батькові, матері (дядькові та тітці спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини.

Якщо спадкування за правом представлення здійснюють кілька осіб, то частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

Частки у спадщині кожного зі спадкоємців за законом є рівними. Але спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір част­ки у спадщині когось із них. Якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, то спадкоємці за письмо­вою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, також мо­жуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

Як приймають спадщину? ^

Відкриття спадщини і закликання до спадкування недо­статньо, щоб той чи інший зі спадкоємців став правона­ступником прав та обов'язків померлого. Спадщина не пе­реходить до спадкоємців автоматично, спадкоємці повинні її прийняти.

Прийняття спадщини — це засвідчення згоди спадко­ємця вступити у всі відносини, які становлять у сукуп­ності спадщину; така згода повинна бути виражена у встановлений законом спосіб.

Спадщину приймає спадкоємець особисто. Не допуска­ється її прийняття з умовою чи із застереженням. Спадщи­ну від імені малолітніх, недієздатних приймають їхні бать­ки, опікуни. Прийняття спадщини — це не обов'язок спад-

коємців, а їх право. Цивільний кодекс України встановлює такі обставини, які засвідчують згоду прийняти спадщину:

• спадкоємець, який постійно проживав разом зі спад­кодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шести місяців не заявить про відмову від неї;

• спадкоємець, який на час відкриття спадщини не про­живав постійно зі спадкодавцем і бажає прийняти спадщи­ну, подав заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини (коли спадкоємець протягом шести місяців не вчинить дій, які б засвідчували його волю прийняти спад­щину, він вважається таким, що не прийняв її);

• якщо протягом шести місяців з часу відкриття спад­щини відказоодержувач не відмовився від заповідального відказу, вважається, що він його прийняв.

Заяву про прийняття спадщини подає спадкоємець осо­бисто. Неповнолітній (особа, якій виповнилось 14 років) має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.

За письмовою згодою інших спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прий­няття спадщини, може подати заяву про прийняття спад­щини нотаріусові за місцем відкриття спадщини.

Коли пропуск шестимісячного строку на прийняття спад­щини стався з поважних причин (тривале відрядження, тривала хвороба тощо), суд може продовжити цей строк.

Зразок заяви спадкодавця до нотаріальної контори про прийняття спадщини

До першої державної нотаріальної контори м. Дніпропетровська

Симоненка Петра Івановича, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Холодна, 11

ЗАЯВА ПРО ПРИЙНЯТТЯ СПАДЩИНИ

Я, Симоненко Петро Іванович, відповідно до ст. 1269 Цивіль­ного кодексу України, приймаю спадщину, що залишилася після померлого 5 січня 2004 р. мого батька, Симоненка Івана Петро­вича, який постійно мешкав за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Тиха, 5.

м. Дніпропетровськ, ^ 25 лютого 2004 р. Підпис (Симоненко П.І.)

Що таке право на відмову від спадщини?

Спадкоємець за заповітом чи за законом може відмови­тися від спадщини протягом шести місяців з моменту її відкриття. Заява про відмову від спадщини подається нота­ріусові за місцем відкриття спадщини. Така відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.

Неповнолітні віком від 14 до 18 років можуть відмови­тись від спадщини тільки за згодою своїх батьків (усинов-лювачів), піклувальника й органу опіки та піклування. Фізична особа, обмежена у дієздатності, також може відмо­витися від спадщини тільки за згодою піклувальника й органу опіки та піклування. Опікун може відмовитися від

прийняття спадщини, належної підопічному, лише з дозво­лу органу опіки та піклування.

Спадкоємець за заповітом має право відмовитись від прийняття спадщини на користь інших спадкоємців за за­повітом, а спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого зі спад­коємців за законом — незалежно від черги.

Якщо від спадщини відмовився один зі спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яка йому належала, перехо­дить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. Коли на спадкоємця за заповітом, який відмовився від спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов'язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, порівну. Відмова спадкоємця за заповітом від спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.

Коли від спадщини відмовився один зі спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яка йому належала, переходить до інших спад­коємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну. Але це правило не застосовується до випадків, коли спадкоємець відмовився від спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач призначив іншого спад­коємця.

Якщо спадкоємець за законом або за заповітом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). Право на прийнят­тя спадщини у цьому разі здійснюється на загальних підста­вах протягом строку, що залишився. Коли строк, що зали­шився, менший за три місяці, він продовжується до трьох місяців. До спадкоємців не переходить право на прийняття обов'язкової частки у спадщині.

Спадкоємці, які протягом не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживали разом зі спадкодав­цем однією сім'єю, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі предметів звичайної

домашньої обстановки та вжитку в розмірі частки у спад­щині, яка їм належить. Крім того, спадкоємці, які разом зі спадкодавцем були співвласниками майна, мають переваж­не право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна, у межах їхньої частки у спадщині, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають істотне значення.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і законом усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відмерлою за заявою відповідного органу місце­вого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Така заява подається після закінчення одного року з часу відкрит­тя спадщини. Спадщина, визнана судом відмерлою, пере­ходить у власність територіальної громади, яка у разі заяв-лення вимог кредиторами до спадкодавця зобов'язана задо­вольнити їх.

Як задовольняють вимоги кредиторів *' до спадкоємців?

До складу спадщини входять не лише права спадкодав­ця, а й ціла низка майнових зобов'язань, а саме борги спад­кодавця. Тому, спадкоємці зобов'язані повідомляти кре­диторів про відкриття спадщини, якщо їм відомо про борги спадкодавця.

Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої претензії до спад­коємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, йому належить пред'явити свої претензії до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Непред'яв-лення кредитором спадкодавця претензій до спадкоємців, які прийняли спадщину, погашає його право вимоги.

Спадкоємці зобов'язані задовольнити претензії кредито­ра повністю, але в межах одержаних активів. Наприклад, якщо вартість спадкового майна дорівнює ЗО тис. грн, а боргів у спадкодавця на 40 тис. грн, то відповідальність спадкодавця обмежується ЗО тис. грн. Кожен зі спадкоємців відповідає перед кредитором особисто, у розмірі, який відпо­відає його частці у спадщині. Претензії кредитора спад­коємці повинні задовольнити шляхом одноразового плате­жу, якщо домовленістю між ними не було встановлено інше. У разі відмови від одноразового платежу суд, за позовом кредитора, накладає стягнення на майно, яке було переда­но спадкоємцеві в натурі.

Дійсна вартість спадщини визначається на момент її відкриття, а не на момент пред'явлення до спадкоємців вимог кредиторами.

Як оформлюють право на спадщину?

Усі питання, пов'язані з переходом майна померлого до спадкоємців і документальним оформленням цих прав, ви­рішуються нотаріальними конторами. Лише якщо між заінтересованими особами виникає спір внаслідок переходу майна померлого до його спадкоємців, відповідні питання розглядаються і вирішуються судом.

Нотаріус за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідні органи місцевого самоврядування з власної ініціативи або за заявою спад­коємців, вживають заходи для охорони спадщини. Для цього, якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утри- » мання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом або виконавця заповіту, укладає договір на управління спад­щиною з третьою особою.

Нотаріус встановлює коло спадкоємців, що заклика­ються до спадкування і визначає частку кожного з них у

спадковому майні. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може вимагати видачі йому свідоцтва про право на спадщи­ну. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідо­цтво видається нотаріусом кожному з них із зазначенням імені та розмірів часток інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Але, якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, він зобов'язаний звернутися до нота­ріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину.

Коли заповіт складено на користь зачатого, але ще не народженого спадкоємця, видача свідоцтва про право на спад­щину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями можуть відбутися лише після народження цієї дитини. Це правило стосується й дитини, зачатої при житті батька, але народже­ної після його смерті, у разі спадкування за законом.

До закінчення строку прийняття спадщини нотаріус мо­же дати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банківських (кредитних) установах, якщо це спричинено невідкладними обставинами.

Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець^;

нерухоме майно, спадкоємець зобов'язаний зареєструвати свідоцтво про право на спадщину в органах, які здійсню­ють державну реєстрацію. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.

За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус за місцем відкриття спадщини може внести зміни, доповнення до свідоцтва про право на спадщину.

Свідоцтво про право на спадщину визнається судом не­дійсним, якщо буде встановлено, що особа, якій його вида­но, не мала права на спадкування, а також у разі інших порушень положень Цивільного кодексу України та інших законів.

Свідоцтво про право на спадщину видається після закін­чення шестимісячного строку з дня відкриття спадщини, оскільки лише після цього строку може бути визнано коло спадкоємців, які прийняли спадщину.

Зразок свідоцтва про право спадкування за заповітом

СВІДОЦТВО м. Дніпропетровськ 8 грудня 2003 р.

Я, Дацко Ярослав Петрович, державний нотаріус другої дер­жавної нотаріальної контори м. Дніпропетровська, посвідчую, що на підставі заповіту, посвідченого другою державною нотаріаль­ною конторою м. Дніпропетровська 11 лютого 2000 р. і зареєстро­ваного у реєстрі за № 1-100, спадкоємцем зазначеного у заповіті майна Кучеренка Семена Андрійовича, який помер 5 травня 2003 р., є Волотко Олег Володимирович, який мешкає у м. Кри­вий Ріг за адресою: вул. Кобилянського, 11.

Спадкове майно, на яке видано це свідоцтво, становить:

— грошовий вклад, який зберігається у філії № 13/92 Криво­різького відділення Ощадбанку (м. Дніпропетровська) на рахунку № 213 у сумі 60 тис. грн, з належними процентами;

— авторське право.

Зареєстровано у реєстрі за № ..... Стягнуто державного мита в сумі (грн) ........

Державний нотаріус Дацко Я.П.

Які особливості спадкового договору?

Конституція України передбачає право спадкування власності громадян і надає можливість кожному громадя­нинові розпоряджатися своїм майном на випадок смерті. Це конституційне право відображено і в Цивільному кодексі України, який передбачає можливість фізичної особи роз­порядитися своїм майном на випадок смерті шляхом укла­дення спадкового договору.

За спадковим договором одна сторона (набувач) зобо­в'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувана) і в разі його смерті набуває право влас­ності на майно відчужувана.

Відчужувачем за цим договором може бути подружжя, один із подружжя або інша особа, а набувачем — фізична та юридична особи.

Спадковий договір складається письмово і посвідчується нотаріусом. Договором може бути охоплене майно, яке на­лежить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю кожного з подруж­жя. У цьому договорі може бути обумовлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до друго­го, а у разі смерті другого його майно переходить до набува­ча за договором. Сторони можуть зазначити в договорі й інші умови, не заборонені законом.

Набувач за спадковим договором може бути зобов'яза­ний до вчинення будь-яких дій майнового чи немайнового характеру як до відкриття, так і після відкриття спадщи­ни. У разі смерті відчужувача, набувач стає власником майна, визначеного в договорі.

Для забезпечення виконання спадкового договору на майно, визначене договором, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. Заповіт, який відчу-жувач склав щодо майна, вказаного в спадковому договорі, є нікчемним.

Відчужувач має право призначити особу, яка буде кон­тролювати виконання спадкового договору після його смер­ті. У разі відсутності такої особи виконання спадкового договору контролює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоря­джень. Договір може бути розірвано судом також на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

Зразок спадкового договору

ДОГОВІР М.Дніпропетровськ 15 липня 2004 р.

Ми, які нижче підписалися, Кудрявцев Микола Іванович, мешкає в м. Дніпропетровськ по вул. Броварській, 10, кв. 1 на­званий далі "Відчужувач", і Стоян Семен Андрійович, мешкає в м. Дніпропетровськ по вул. Смілянській, 9, кв. З, названий далі "Набувач", керуючисо положеннями ст. 1302—1308 Цивільного кодексу України, уклали цей договір про таке:

1. Набувач зобов'язується виконати розпорядження Відчужу-вача: своїми засобами та за власні кошти завершити будівництво і ввести в експлуатацію гараж, розташований за адресою м. Дні­пропетровськ, вул. Гагаріна, 4, який належить Відчужувачу на праві приватної власності.

2. Фактична вартість незавершеного будівництва гаражу вста­новлена оцінкою комісії у сумі 2 (дві) тисячі грн. (Акт оціночної комісії від ЗО травня 2004 р.).

3. Також Набувач зобов'язується виконати розпорядження Відчужувача: у випадку смерті Відчужувача взяти на себе витра­ти, пов'язані з його похованням.

4. У випадку смерті Відчужувача і виконання його розпоря­джень, зазначених у пунктах 1 і 3 цього договору, право власності на гараж, зазначений п. 1 цього договору, переходить до Набувача.

5. Контроль за виконанням умов цього договору здійснює нота­ріус за місцем відкриття спадщини у випадку смерті відчужувача.

6. Договір може бути розірвано судом на вимогу Відчужувача у разі невиконання Набувачем його розпоряджень.

7. Цей договір складено у трьох примірниках, один з яких знаходиться у нотаріуса, другий видається Набувачу, третій — Відчужувачу.

8. До договору додається акт оцінки фактичної вартості неза­вершеного будівництва гаражу (додаток № 1).

Підпис Відчужувача Підпис Набувача (Кудрявцев М.І.) (Стоян С.А.)

Договір посвідчений державним нотаріусом Нотаріальної контори .№ 1 М.Дніпропетровська (Антоненко П.П.)

СЛОВНИК ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ТЕРМІНІВ А

Авторське право в об'єктивному розумінні — сукупністй правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок створення і використання творів літератури, ми­стецтва й науки.

Авторське право у суб'єктивному розумінні — су­купність прав, які належать автору (чи його правонаступ­никам) у зв'язку зі створенням і використанням твору літе­ратури, науки, мистецтва.

Автор твору — особа, зазначена як автор на екземплярі обнародуваного твору, на рукопису чи на оригіналі твору мистецтва, якщо в судовому порядку не було доведе інше.

Аналогія закону — поширення на відносини, які безпо­середньо не врегульовані законом, правових норм, що регу­люють подібні відносини.

Аналогія права — у разі неможливості використати аналогію закону для врегулювання цивільних відносин їх регулюють відповідно до загальних засад цивільного зако­нодавства.

Акредитив — форма розрахунків, за якої банк-емітент за дорученням свого клієнта (заявника акредитива) зобов'я­заний виконати платіж третій особі (бенефіціару) за постав­лені товари, виконані роботи та надані послуги й надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Акти громадянського стану — події та дії, які нерозрив- , но пов'язані з фізичною особою і започатковують, зміню­ють, доповнюють або припиняють її можливість бути су­б'єктом цивільних прав та обов'язків (народження, похо­дження, громадянство, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо).

Асортимент товару — товар, який підлягає переданню за договором у певному співвідношенню за видами, моделя­ми, розмірами, кольорами або іншими ознаками.

Асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності її учасників без права втручання у виробничу і комерційну діяльність.

Акцепт — відповідь — згода, якій була адресована офер­та (пропозиція) щодо укладення договору.

Акцептант — особа, яка проставляє акцепт.

Акціонерне товариство — товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість акцій однакової но­мінальної вартості. Створюється юридичними та (або) фізич­ними особами на основі установчого договору і статуту.

Акція — цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерно­го товариства, підтверджує членство в акціонерному това­ристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді ди­віденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Б

Банківська таємниця — обов'язок, що покладається на банк, гарантувати таємницю банківського рахунка клієнта, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим

клієнтам або їхнім представникам.

Банківський рахунок — договір, за яким банк зобов'я­зується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перера­хування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення

інших операцій за рахунками.

Бездоглядна домашня тварина — особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідо­мити про це власника і повернути її. Якщо власник без­доглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов'язана про­тягом трьох днів заявити про це міліції або органові місц^ вого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку

власника.

Бездокументарна форма цінних паперів — у випадках,

визначених законом або в установленому ним порядку, осо­ба яка отримала відповідну ліцензію, може фіксувати пра­во, закріплене в іменному чи ордерному цінному папері, у тому числі в бездокументарній формі (за допомогою елект­ронних засобів та ін.). До такої форми фіксування застосо­вують правила, установлені для цінних паперів, якщо інше не випливає з особливостей фіксації. Порядок офіційної фіксації прав власників і набувачів, здійснення операцій з бездокументарними цінними паперами визначає Закон України "Про національну депозитарну систему і особли­вості електронного обігу цінних паперів в Україні" від

10 грудня 1997 р.

Безпідставне збагачення — недоговірне зобов'язання, в силу якого особа, що набула майно (набувач) за рахунок

іншої особи (потерпілого) без достатньої підстави, встанов­леної законом, іншими нормативно-правовими актами або правочином, зобов'язана повернути безпідставно набуте майно цій особі.

Безхозна річ — річ, яка не має власника або власник якої невідомий.

Біржові правочини — правочини, здійснені між члена­ми біржі або їх представниками на біржових торгах, про взаємну передачу прав і обов'язків відносно майна, яке допущене до обігу на біржі, в строки і в порядку, встанов­лені статутом біржі та правилами біржової торгівлі.

Боржник — суб'єкт (пасивна сторона) зобов'язання, на яку покладається обов'язок.

Будівельний підряд — договір, за яким підрядник зобо­в'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати обумовлені договором будівельні роботи відпо­відно до затвердженої у встановленому порядку проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується на­дати підрядникові будівельний майданчик або забезпечити фронт робіт, передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні робо­ти та оплатити їх.

В

Валютні цінності — визначені законом певні види май­на, до яких належать валюта України, іноземна валюта та монетарні метали.

Виділ — перехід за розподільчим балансом частини май­на, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб.

Визнання права власності — власник майна має право подавати позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а та­кож у разі втрати ним документа, який засвідчує його пра­во власності.

Виморочна спадщина — майно, яке залишилося після смерті громадянина і щодо якого відсутні спадкоємці за

заповітом і спадкоємці за законом.

Вина (як умова цивільно-правової відповідальності) — психічне ставлення (умисел або необережність) особи до своєї протиправної дії (чи бездіяльності) та її результату.

Винахід — технічне рішення в будь-якій галузі суспіль­не корисної діяльності, яке відповідає умовам патентоспро­можності, тобто є новим, має винахідницький рівень і при­датне для використання.

Випадкові умови договору — умови, які, як правило, не

передбачаються цим видом договору, але можуть бути вста­новлені за погодженням сторін, або які за погодженням сторін встановлюються у відступ від диспозитивної норми.

Випадок (казус) — одна з підстав звільнення боржника від відповідальності, певний психічний стан особи, що ха­рактеризується відсутністю її вини при заподіянні нею

шкоди.

Виробничий кооператив — добровільне об'єднання гро­мадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яке базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднання його членами майнових па­йових внесків.

Відкриття спадщини — настання певних обставин (смерть

фізичної особи, оголошення особи такою, що померла), за яких у відповідних осіб виникає право спадкоємства.

Відмова від права власності — особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинив­ши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

Відмова від правочину — особа, яка вчинила односто­ронній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено право іншої особи, це право підлягає

захисту.

Відповідальність за зобов'язаннями держави. Автоном­ної Республіки Крим, територіальних громад — зазначені суб'єкти відповідають за своїми зобов'язаннями своїм май-

ном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.

Відповідальність юридичних осіб — за своїми зобов'я­заннями юридична особа самостійно відповідає усім належ­ним їй майном.

Відсилання до іноземного права (в міжнародному при­ватному праві) — охоплює всі його норми, які б застосову­валися до конкретної справи згідно з цим іноземним пра­вом. Застосування норми іноземного права не може бути обмежене лише на тій підставі, що ця норма належить до публічного права.

Відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину, — вид недоговірного зобов'язання, в силу якого майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо така осо­ба є неплатоспроможною.

Відшкодування моральної шкоди — моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується осо­бою, яка її завдала, за наявності вини такої особи. Неза­лежно від вини моральна шкода відшкодовується у випад­ках, визначених Цивільним кодексом України.

Відшкодування шкоди — недоговірне зобов'язання, в силу якого майнова шкода, завдана неправомірними рішен­нями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим пра­вам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відшкодування шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг — продавець, виготовлювач, той хто надає послуги, зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану фізичній чи юри­дичній особі внаслідок конструктивних, технологічних, ре­цептурних та інших недоліків товарів, робіт, послуг, а та­кож недостовірної або недостатньої інформації про них.

Віндикаційний позов — позов власника про витребуван­ня свого майна з чужого незаконного володіння.

Віндикація — витребування власником свого майна з

чужого незаконного володіння.

Власність — конкретні, історично зумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них усіх інших осіб. Зміст економічних відносин влас­ності становлять володіння, користування і розпоряджен­ня матеріальними благами.

Волевиявлення — зовнішній вираз волі особи при здій­сненні правочину.

Володільницький захист — захист володіння від само­управства, насильства чи свавілля будь-яких третіх осіб, у тому числі проти власника (його ще називають посесорний захист). Проте цей захист має тимчасовий і нестійкий ха­рактер. Він спрощений, полегшений, але недостатній. Во­лодільницький захист спростовується петиторним позовом про право власності.

"Володіння" як окремий цивільно-правовий інститут — самостійний правовий інститут, незалежний від права влас­ності. Володінням визнається фактична наявність речі/у майні фізичної чи юридичної особи, яку вона вважає своєю. Для виникнення володіння необхідне поєднання двох еле­ментів — фактична наявність речі у майні конкретної осо­би і щоб ця особа вважала цю річ своєю.

Встановлення сервітуту в заповіті — спадкодавець має право встановити у заповіті сервітут щодо земельної ділян­ки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого май­на для здійснення потреб інших осіб.

Вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення — недоговірне зобов'язання, в силу якого особа, що вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її до­ручення, має право вимагати від цієї особи відшкодування фактично зроблених витрат, якщо вони були виправдані обставинами, за яких було вчинено дії.

г

Гарантійний строк продукції — строк, протягом якого порушене суб'єктивне цивільне право підлягає захистові. Зокрема, у разі виявлення в товарах (роботах, послугах) відступів, наприклад, від умов договору про якість, поку­пець (замовник) на свій вибір може вимагати від виготов­лювача: заміни товару; відповідного зменшення винагоро­ди; безоплатного усунення недоліків; розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків.

Гарантія — один із видів забезпечення виконання зобо­в'язання. Визнається як письмове зобов'язання банку, іншої кредитної установи, страхової організації (гаранта), що видається на прохання іншої особи (принципала), за яким гарант зобов'язується сплатити кредиторові принципала (бенефіціарові) відповідно до умов гарантійного зобов'язан­ня грошову суму після подання бенефіціаром письмової вимоги про її сплату.

Географічне зазначення — зафіксоване державною реє­страцією право інтелектуальної власності на зазначення характеристики товару (послуги) межами географічного місця його (її) походження.

Господарське товариство — організація (юридична осо­ба), статутний (складений) капітал якої поділений на част­ки між учасниками. Створюється у формі повного товари­ства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.

Гроші (грошові кошти) — законний платіжний засіб, обов'язковий до приймання за номінальною вартістю на всій території України, яким є гривня.

д

Дарування — договір, за яким одна сторона (даруваль-ник) передає або зобов'язується передати у майбутньому іншій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Двостороння реституція — наслідок недійсності право-чину, який зобов'язує кожну зі сторін повернути другій стороні все одержане за правочином, а у разі неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності не передбачено законом.

Деліктне зобов'язання — зобов'язання, в якому особа, що протиправне і винно заподіяла шкоду особистості гро­мадянина або його майну чи майну організації, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі.

Депозит — за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від іншої особи (вкладни­ка) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'я­зується виплатити вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, що визначені договором.

Джерело підвищеної небезпеки — будь-яка діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність заподіян­ня шкоди через неможливість повного контролю за нею з боку людини, а також діяльність з використання, транспор­тування, зберігання предметів, речовин та інших об'єктів виробничого, господарського та іншого призначення, які мають небезпечні властивості.

Дієздатність фізичної особи (цивільна дієздатність) — здатність особи своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Виникає у повно­му обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку, а у випадках, передбачених за­конодавством, до досягнення вісімнадцятирічного віку.

Добросовісний набувач майна — набувач, який не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.

Добросовісність — при здійсненні цивільних права у межах, наданих договором або актами цивільного законо­давства, особа зобов'язана виявляти добросовісність, зокре­ма утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Наприклад, представник може діяти на підставі закону, а також договору. Незалежно від того, що є підставою пред­ставництва, представник завжди повинен діяти в інтересах особи, яку він представляє, оскільки реалізує не своє пра­во, а право цієї особи.

Довіреність — письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед треті­ми особами (генеральна, спеціальна, разова).

Довірче управління майном — договір, за яким одна сторона (установник управління) передає іншій стороні (до­вірчому управителеві) на певний строк майно у довірче управління, а інша сторона зобов'язується за винагороду здійснювати від свого імені управління цим майном в інте­ресах установника управління або особи, зазначеної ним (вигодонабувача).

Довічне утримання — договір, за яким одна сторона (фізична особа) передає у власність іншій стороні (фізичній чи юридичній особі) будинок або його частину, квартиру, інше нерухоме або таке, що має значну цінність, рухоме майно, замість чого набувач майна зобов'язується надати відчужувачеві або зазначеній ним особі довічне грошове або матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчу­вання, догляду, медичного обслуговування, санаторно-ку­рортного лікування та іншої необхідної допомоги.

Договір — правочин двох чи більше осіб, спрямований на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Договір доручення — договір, за яким одна сторона (по­вірений) зобов'язується вчинити від імені й за рахунок іншої особи (довірителя) певні юридичні дії.

Договір комісії — договір, за яким одна сторона (комі­сіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комі­тента) за винагороду вчинити один чи кілька правочинів від свого імені за рахунок комітента.

Договір на користь третьої особи — договір, у якому борж­ник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.

Договір приєднання — договір, умови якого визначені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних фор­мах і можуть бути прийняті іншою стороною не інакше, як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому.

Договір про охорону — договір, за яким одна сторона (охоронець), що є суб'єктом підприємництва зобов'язується забезпечити недоторканність особи чи майна. Володілець майна або особа, яку охороняють зобов'язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпе­ки і щомісяця сплачувати встановлену плату.

Договірна відповідальність — відповідальність, перед­бачена сторонами договору за невиконання чи неналежне виконання його умов.

Донорство — повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів і репродуктивних клітин.

Дочірня організація — організація, створена як юридич­на особа іншою організацією шляхом передачі їй частини майна для досягнення цілей, визначених засновником.

Е

Емансипація (поняття щодо дієздатності у цивільному праві) — неповнолітній, який досяг шістнадцяти років, може бути повністю дієздатним, якщо він працює за трудо­вим договором або бажає займатися підприємництвом, чи записаний батьком дитини до досягнення ним повноліття.

Емфітевзис — це довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується, право використання чужої земельної ділян-

ки для сільськогосподарських потреб. Емфітевзис встанов­люється договором між власником землі і особою, яка має бажання користуватися землею для сільськогосподарсько­го виробництва.

З

Завдаток — грошова сума, що видається однією з дого­вірних сторін у рахунок платежів за договором другій сто­роні на підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання.

Закладна — документ, який посвідчує право його закон­ного володільця на одержання виконання за грошовим зобо­в'язанням, що забезпечене заставою (іпотекою) майна, за­значеного в закладній, а також право на звернення стяг­нення на заставлене майно, зазначене у закладній, з метою одержання виконання за грошовим зобов'язанням, забез­печеним заставою цього майна.

Заперечувані правочини — відносно дійсні правочини, укладені з дефектами суб'єктивного складу волі, які у разі їх заперечення у суді можуть бути визнані недійсними.

Заповідальний відказ (легат) — покладення спадкодав­цем (заповідачем) на спадкоємців обов'язку з виконання певних дій на користь третьої особи, названої в заповіті.

Заповіт — односторонній правочин (розпорядження за­повідача) щодо вирішення долі належного йому майна на випадок смерті заповідача, зроблене з дотриманням вимог встановлених законом.

Заповіт подружжя — спільний заповіт, який має право скласти подружжя щодо майна, що належить йому на праві спільної сумісної власності.

Заповіт секретний — заповіт, який посвідчується нота­ріусом без ознайомлення з його змістом.

Застава — спосіб забезпечення зобов'язання, сутність якого полягає в тому, що на випадок невиконання боржни­ком зобов'язання, кредитору надається визначене майно — предмет застави — для задоволення вимог кредитора.

Застосування погрози при здійснені правочину — вплив на волю учасника правочину загрозою заподіяти йому май-^! нову або немайнову шкоду.

| Зберігання — договором зберігання одна сторона (збері-[ гач) зобов'язується зберігати річ, що належать другій сто­роні (поклажодавцеві).

Збитки — грошовий вираз майнової шкоди. Звичай — правило, яке склалося давно, систематично і застосовується, хоч і не потребує фіксації у певній правовій І формі. Звичаї поділяють на міжнародні й торговельні. | Звичайні умови договору — умови, які традиційно, за І звичаєм, включають на практиці до змісту договору. І Зворотне відсилання та відсилання до закону третьої ' держави (у міжнародному приватному праві) — будь-яке \ відсилання при вирішенні спору до матеріального, а не до

колізійного права відповідної країни, якщо інше не вста-\ новлено законом.

Зміна черговості одержання права на спадкування —• черговість одержання спадкоємцями за законом права на \ спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим '; договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після

відкриття спадщини.

,; Зміст договору — сукупність погоджених між сторона-; ми умов, які визначають їх права та обов'язки.

Зміст цивільних правовідносин — суб'єктивне право і • суб'єктивний обов'язок учасників правовідносин. { Знаки для товарів і послуг — зареєстровані в установле­ному порядку позначення, за якими товари і послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб (словесні, зображувальні, об'ємні, комбіновані).

Знахідка — майно, втрачене власником (володільцем) поза його волею і знайдене іншою особою.

Зобов'язання — окремий вид цивільних правовідносин, у силу якого одна сторона (боржник) зобов'язується вчини­ти на користь іншої сторони (кредитора) певну дію, як-от:

передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати­ти гроші тощо, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання обов'язку.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) — матеріаль­но оформлений правочин двох чи більше суб'єктів зовніш­ньоекономічної діяльності та їхніх іноземних контрагентів, спрямований на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяль­ності.

І

Інкорпорація — форма систематизації, за якої цивіль­ний нормативний матеріал упорядковується шляхом його об'єднання за певною ознакою в збірниках або інших відан­нях без зміни змісту актів (наприклад, "Збірник законодав­чих актів з питань відшкодування моральної шкоди" та ін.).

Інтелектуальна власність — результат творчої діяль­ності людини. Творчість властива будь-якій діяльності лю­дини: технічній, художній, літературній, науковій, виробни­чій тощо.

Інформаційний ринок — система економічних, органі­заційних і правових відносин, у рамках якої здійснюються продаж та купівля інформаційних ресурсів, технологій, продукції, послуг.

Істотні умови договору — умови, які визначені як обо­в'язкові в законі чи ті, на погодженні яких наполягає одна ЗІ. сторін; умови договору, без яких договір вважається не дійсним.

к

Кодифікація — форма систематизації, за якої норматив­ний матеріал впорядковують у процесі правотворчості шля­хом видання зведеного, логічно стрункого, внутрішньо уз­годженого нормативного акта, який з максимальною повно­тою охоплює певну галузь суспільних відносин (Цивільний кодекс України, Повітряний кодекс України та ін.).

Колізійні норми (у міжнародному приватному праві) — норми національного чи міжнародного права, що визнача­ють законодавство правової системи, яке необхідно засто­сувати до певного правовідношення.

Командитне товариство — товариство (юридична особа), в якому поряд з учасниками, які здійснюють від імені това­риства підприємницьку діяльність і відповідають за зобов'я­заннями товариства солідарне всім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Комерційна концесія — договір, за яким одна сторона — правоволоділець зобов'язується надати другій стороні — користувачеві за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виго­товлення та (або) продажу певного виду товару та (або) на­дання послуг. Відносини, пов'язані з наданням права кори­стування комплексом прав, регулюються Цивільним кодек­сом України та іншими законами. За змістом відповідає франчайзингу.

Комерційна таємниця — інформація, секретна в тому розумінні, що вона в цілому чи певною формою та сукуп­ністю її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якої вона належить. У зв'язку з цим має комерційну цінність та є предметом адекватних наявним обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Компонування інтегральної мікросхеми — об'єкт інте­лектуальної власності, що засвідчується свідоцтвом. Вва­жається придатним для набуття права інтелектуальної влас­ності на нього, якщо є оригінальним.

Коносамент — письмовий документ, який підтверджує наявність та зміст договору морського перевезення (назву судна, найменування перевізника, місце прийняття ванта­жу, найменування відправника, найменування вантажу, його кількість та ін.).

Консорціум — тимчасове статутне об'єднання промис­лового і банківського капіталу для досягнення спільної мети.

Контрактація сільськогосподарської продукції — до­говір, за яким товаровиробник зобов'язується виробити обумовлену сільськогосподарську продукцію і передати її у власність контрактанту (заготівельникові) або зазначеному ним одержувачеві, а контрактант зобов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відпо­відно до умов договору. До відносин за договором контрак­тації, не врегульованих правилами цього договору, застосо­вують загальні положення про договір купівлі-продажу і правила про договори поставки, якщо інше не передбачено договором, законом або іншими нормативно-правовими ак­тами.

Конфіскація — примусове безоплатне вилучення держа­вою майна в особи як санкція за правопорушення.

Концерн — статутне об'єднання підприємств промисло­вості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного чи групи підприємців.

Корисна модель — конструктивне виконання пристрою, яке відповідає умовам патентоспроможності, тобто є новим і промислове придатним.

Корпорація — договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень централізованому орга­ну, який регулює діяльність кожного з учасників.

Кредитор — активна сторона зобов'язання (суб'єкт), наділена правом вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Купівля-продаж — договір, за яким продавець зобов'я­зується передати майно (товар) у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно (товар) і сплати­ти за нього певну грошову суму.

л

Лізинг — за договором лізингу одна сторона (лізингода-вець) зобов'язується передати іншій стороні (лізингоодер-жувачеві) у користування належне їй на праві власності майно, набуте раніше для подальшого здавання в оренду (прямий лізинг), або зобов'язується за дорученням лізинго-одержувача укласти договір купівлі-продажу (поставки) з третьою стороною (продавцем, постачальником) для набут­тя у свою власність майна з метою подальшого здавання його в оренду лізингоодержувачеві на певний строк за ви­значену плату (непрямий лізинг). Особлива форма оренди, пов'язана з передачею в користування машин, обладнання, інших матеріальних засобів і майна (оперативний; фінансо­вий; зворотний; компенсаційний лізинг).

Ліцензійний договір — договір, за яким сторона, що во­лодіє виключним правом на об'єкт права інтелектуальної власності (ліцензіар), надає іншій стороні (ліцензіату) пра­во на використання відповідно об'єкта інтелектуальної влас­ності.

м

Майнова шкода — шкода, яка може бути виражена у грошах.

Майнові відносини — відносини між суб'єктами з при­воду майна.

Міжнародне приватне право — система юридичних норм, спрямованих на регулювання міжнародних невладних відносин з "іноземним елементом". Під "іноземним елемен­том" розуміють: суб'єкта, який має іноземну належність (громадянство, місце проживання — щодо фізичних осіб;

"національність" — щодо юридичних осіб); об'єкта, який знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, що мав чи має місце за кордоном.

Міна (бартер) — договір, за яким кожна зі сторін зобо­в'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар.

Місце виконання обов'язку в зобов'язальних право­відносинах — місце, де боржник повинен вчинити відповід­ні дії, а кредитор зобов'язаний прийняти запропоноване йому боржником належне виконання.

Місце відкриття спадщини — останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, — місце­знаходження майна або його основної частини.

Місце проживання — місце, де фізична особа постійно або переважно проживає. Місцем проживання неповно­літніх, що не досягли чотирнадцяти років, або осіб які пе­ребувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів.

Місцезнаходження юридичної особи — визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом.

Момент набуття права власності за договором — право власності у набувача майна за договором виникає з момен­ту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо договір про відчуження майна підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, пра­во власності у набувача виникає з моменту такого посвідчен­ня або реєстрації.

Моральна шкода — моральні або фізичні страждання, заподіяні порушенням як особистих немайнових, так і май­нових прав громадян або організацій.

н

Назва місця походження товару — назва географічного місця, яка вживається як позначення у назві товару, що походить із зазначеного географічного місця та має особ­ливі властивості, виключно або головним чином зумовлені характерними для цього географічного місця природними

умовами або поєднанням цих природних умов з характер­ним для цього географічного місця людським фактором.

Найм — за договором найму наймодавець передає або зобов'язується передати за плату і на певний строк річ у користування. На відміну від договору купівлі-продажу майно (річ) передається не у власність, а на визначений строк.

Найменування юридичної особи — юридична особа по­винна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму, а також інформацію про характер її діяльності.

Насильство при здійсненні правочину — фізичний або психічний вплив на учасника правочину або його близьких з метою спонукання до здійснення правочину.

Наука цивільного права — система знань про законо­мірності цивільно-правового регулювання суспільних відно­син, про тлумачення цивільно-правових норм, практику за­стосування цивільних норм, термінологію цивільного права.

Націоналізація — примусове безоплатне вилучення за­собів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність.

Негаторний позов — позов власника про усунення пере­шкод, що заважають здійсненню його права користуватися і розпоряджатися належним йому майном (річчю).

Недобросовісний набувач — набувач майна, який знав чи повинен був знати про неправомірність свого вступу у володіння тим чи іншим майном.

Недоговірна відповідальність — відповідальність особи, яка настає у разі порушення нею обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом.

Немайнові права юридичної особи — права на недотор­канність її ділової репутації, на кореспонденцію, на інфор­мацію та інші немайнові права, які можуть їй належати.

Непереборна сила — зовнішній, невідворотний фактор (стихійне явище чи явище суспільного характеру), що може бути підставою звільнення боржника від відповідальності.

Нерозкрита інформація — технічна, організаційна, ко­мерційна, виробнича та інша інформація, яка здатна спри­яти підвищенню виробництва або давати інший позитивний ефект, невідома третім особам, внаслідок чого має комер­ційну цінність.

Неустойка (штраф, пеня) — визначена законом або дого­вором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кре­диторові у разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язання, зокрема у разі прострочення виконання.

Нікчемний правочин — нечинний правочин, недійсність якого визначена безпосередньо у правовій нормі, незалеж­но від подання позову і рішення суду.

О

Об'єкт авторського права — твір науки, літератури, мистецтва, що є результатом творчої праці автора і має певні встановлені законом ознаки: а) творчий характер; б) вира­ження в об'єктивній формі.

Об'єкт цивільних прав (цивільно-правових відносин) — те, відносно чого суб'єкти вступають у відносини (на що спря­мовані їхні суб'єктивні права та обов'язки) заради здійснен­ня своїх законних прав та інтересів (речі, дії і послуги, про­дукти творчої діяльності, особисті немайнові блага).

Обман при здійсненні правочину — умисне повідомлен­ня особи про факти, які не відповідають дійсності, або за­мовчування стороною обставин, які мають істотне значен­ня для правочину, чи дії представника на шкоду інтересам особи, яку він представляє.

Обов'язкова частка в спадщині — визначена законом частка спадкового майна (не менше двох третин частки, яка б належала кожному спадкоємцеві при спадкоємстві за за­коном), яку успадковують неповнолітні або непрацездатні діти спадкоємця (в тому числі усиновлені), а також непра­цездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці неза­лежно від змісту заповіту.

Обхід закону в міжнародному приватному праві — усві­домлене створення хоча б однією стороною правовідносин підстав для застосування закону тієї правової системи, яка більш "лояльно" визначає певний правовий статус.

Оренда — один із видів майнового найму. Відносини оренди регулюються спеціальними нормативними актами.

Особисті немайнові відносини — відносини, що безпосе­редньо не пов'язані з майновими і виникають з приводу невіддільних від конкретної особи немайнових благ, в яких здійснюється індивідуалізація особистості.

Особливість відповідальності за шкоду, завдану джере­лом підвищеної небезпеки — зобов'язання відшкодування шкоди завжди покладається на володільця цього джерела

підвищеної небезпеки.

Оферент — особа, яка звертається до іншої особи (осіб) з пропозицією (проектом договору) укласти договір.

Оферта — адресована конкретному суб'єкту пропозиція укласти договір, що набуває вираження в направленні цьо­му суб'єктові проекту договору.

п

Патент — техніко-юридичний документ, який засвідчує визнання заявленої пропозиції винаходом, корисною модел­лю чи промисловим зразком, авторство на них, пріоритет і право власності на зазначені об'єкти.

Перевезення вантажу — за договором перевезення ванта­жу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити до­вірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пун­кту призначення та здати його правоуповноваженій на одер­жання вантажу особі (одержувачеві), а відправник зобов'язу­ється сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Перевезення пасажира — за договором перевезення па­сажира перевізник зобов'язується перевезти пасажира до пункту призначення, а в разі здання багажу — також до­ставити багаж до пункту призначення та видати його особі,

що має право на одержання багажу, пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а при здаванні бага­жу — також за провезення багажу.

Підприємництво — самостійна, на власний ризик систе­матична діяльність з виконання робіт, надання послуг, про­дажу товарів, передання майна у користування з метою одержання прибутку.

Підпризначення спадкоємця — призначення заповіда­чем додаткового спадкоємця на той випадок, коли основ­ний спадкоємець, вказаний у заповіті, помре раніше запо­відача або відмовиться від спадщини.

Підряд — за договором підряду підрядник зобов'язуєть­ся на свій ризик виконати певну роботу за завданням за­мовника, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Повне товариство — господарське товариство (юридич­на особа), всі засновники якого несуть солідарну відпові­дальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Повноваження представника — коло прав і обов'язків, які покладаються на представника особою, котру він пред­ставляє, за законом чи адміністративним актом.

Пожертва — різновид договору дарування, який поля­гає в даруванні нерухомих та рухомих речей, зокрема гро­шей та цінних паперів, конкретним особам, для досягнення ними певної, наперед обумовленої мети. Пожертвувач має право контролювати використання пожертви відповідно до обумовленої мети.

Позика — договір, за яким одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальнику) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'я­зується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей або рівну кількість речей того самого роду та якості.

Позичка — договір, за яким одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановлено­го строку. До договору позички застосовують правила Цивіль­ного кодексу України, які регулюють відносини найму.

Позовна давність — строк для захисту особою свого по­рушеного права за позовом.

Помилка при здійсненні правочину — відсутність у до­говірної сторони правильного розуміння того чи іншого явища суспільного життя або природи.

Попередній договір — договір, сторони якого зобов'язу­ються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, вста­новлених попереднім договором.

Порука — за договором поруки поручник зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останньою свого зобов'язання в повному обсязі або в частині. Один із видів забезпечення виконання зобов'язань.

Поставка — за договором поставки постачальник, що є підприємцем, зобов'язується передати в обумовлені строки (строк), що не збігається з моментом укладення договору, товари у власність покупця для використання у підприєм­ницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з осо­бистим, сімейним, домашнім або іншим подібним викори­станням, а покупець зобов'язується прийняти товари та сплатити за них певну грошову суму. До договору поставки застосовують правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не передбачено договором або не випливає з характеру відносин.

Постачання енергетичні та інші ресурси через приєдна­ну мережу — договір, за яким сторона, що постачає, зобо­в'язується забезпечувати іншу сторону — споживача (або­нента) ресурсами, передбаченими договором, а споживач зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів.

Право власності — врегульовані законом суспільні від­носини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Право володіння у суб'єктивному розумінні — закріп­лена у відповідних нормах права можливість фактичного фізичного або господарського володіння річчю.

Право користування у суб'єктивному розумінні — за­кріплена нормами права можливість вилучення корисних

властивостей речі для задоволення потреб власника чи ін­ших осіб.

Право на знаки для товарів і послуг — сукупність пра­вових норм, що регулюють суспільні відносини у процесі створення, реєстрації, використання й охорони знаків для товарів і послуг.

Право промислової власності, в об'єктивному розумін­ні — сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються в процесі створення, оформ­лення та використання результатів науково-технічної твор­чості.

Право розпорядження у суб'єктивному розумінні — за­кріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Право спільної власності — право двох або більше осіб (співвласників) на один об'єкт.

Правовий строк — період або момент у часі, з настан­ням або закінченням якого пов'язана певна дія або подія (бездіяльність), яка має юридичне значення.

Правоздатність фізичної особи (цивільна правоздат­ність) — здатність особи мати цивільні права і обов'язки. Виникає в момент народження особи і припиняється із на­станням її смерті.

Представництво — відокремлений підрозділ юридичної особи, розташований поза її місцезнаходженням, що здійснює представництво і захист інтересів юридичної осо­би (не є юридичною особою).

Представництво без повноважень — випадок, коли одна особа виступає від імені іншої особи без повноважень або без належних повноважень. Правочини, вчинені без повно­важень або з перевищенням повноважень, створюють, змінюють чи припиняють цивільні права та обов'язки лише в тих випадках, коли їх схвалено довірителем.

Представництво в цивільному праві — одна з форм ре­алізації фізичними і юридичними особами належних їм прав і обов'язків через представників (є обов'язкове та добро­вільне (договірне) представництво). Відносини, за яких пра-

вочин, здійснений однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють), створює права і обов'яз­ки безпосередньо для особи, яку представляють.

Презумпція вини боржника — принцип цивільно-пра­вової відповідальності, який означає, що особа, яка не ви­конала зобов'язання або виконала його неналежним чином, вважається винною у цьому, якщо не доведе протилежне.

Припинення юридичної особи — юридична особа при­пиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступни­кам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в ре­зультаті ліквідації.

Притримання — один із видів забезпечення виконання зобов'язань. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржни­ком, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.

Причинний зв'язок — об'єктивний зв'язок між явища­ми природи або суспільного життя, за якого одне явище виступає як причина, а друге — як наслідок: одне явище (причина) породжує, зумовлює виникнення другого явища (наслідку).

Промисловий зразок — нове художньо-конструктивне виготовлення виробу, що визначає його зовнішній вигляд, придатне для здійснення промисловим способом.

Просте товариство — за договором простого товариства учасники беруть зобов'язання поєднати свої вклади та спільно діяти для отримання прибутку або досягнення іншої мети.

Прострочення — невиконання боржником (кредитором) обов'язку (дій) у встановлений строк.

Протиправні дії — дії, заборонені законом.

Публічна обіцянка винагороди — недоговірне зобов'я­зання, в силу якого особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за надання їй відповідного результа-

ту (перед ання інформації, знайдення речі, знайдення фізич­ної особи тощо). У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду, зобо­в'язана виплатити її.

Публічна обіцянка винагороди за результатами конкур­су — недоговірне зобов'язання, в силу якого фізична або юридична особа (засновник конкурсу) може публічно через засоби масової інформації оголосити конкурс. Переможець конкурсу має право вимагати від його засновника виконан­ня свого зобов'язання у строки, встановлені умовами кон­курсу.

Публічний договір — договір, в якому однією зі сторін є підприємець або інша особа відповідно до закону, що взяли на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до них звертається (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банків­ське обслуговування тощо). Ціна товарів (робіт, послуг), а також інші умови публічного договору встановлюються од­наково для всіх споживачів.

Р

Раціоналізаторська пропозиція — пропозиція, що є но­вою і корисною для підприємства, якому вона подана, і передбачає створення або зміну конструкції виробів, техно­логії виробництва і застосовуваної техніки або складу мате­ріалів.

Реквізиція — примусове вилучення державою майна у власника в державних чи громадських інтересах з випла­тою власникові вартості майна.

Рента — договір, за яким одна сторона (одержувач рен­ти) передає іншій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти зобов'язується в обмін на одержане майно періодично сплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або іншого надання.

Речі (у цивільному праві) — усі предмети матеріального світу, які можуть задовольнити певні потреби людини і бути в її володінні. Залежно від особливостей правового режиму володіння речами їх поділяють на види: засоби виробництва і предмети споживання; вилучені з цивільного обігу, обме­жені в обігу та не вилучені з цивільного обігу; рухомі і не­рухомі; індивідуально визначені і родові; замінні і не­замінні; споживчі і неспоживчі; подільні і неподільні; го­ловні і приналежні; плоди і доходи; гроші і цінні папери.

Розрахунки із застосуванням платіжного доручення — за платіжним дорученням банк зобов'язується за доручен­ням платника за рахунок грошових коштів, розміщених на його рахунку в цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок, визначений платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку в строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не перед­бачений договором або звичаями ділового обігу.

Розрахунковий чек — документ (чек), що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) банку переказати зазначену в чеку грошову суму одержувачеві (чекодержателю).

Рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи — недоговірне зобов'язання, в силу якого шкода, завдана особі, що без відповідних по­вноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у по­вному обсязі. Шкода, завдана при рятуванні майна, яке має істотну цінність, від реальної загрози відшкодовується влас­ником (володільцем) цього майна з урахуванням його мате­ріального становища.

с

Секрет виробництва (ноу-хау) — технічна, організацій­на, комерційна та інша інформація, яка сприяє підвищен­ню ефективності виробництва та іншої доцільної діяльності і не відома третім особам.

Сервітут — право обмеженого користування чужими речами (майном) певною мірою. Таке право може бути вста­новлене на користь власника сусідньої земельної ділянки (земельні сервітути) або на користь певної особи (особисті сервітути).

Система цивільного права — структура, елементами якої є цивільно-правові норми та інститути, розміщені у певній послідовності.

Скарб — зариті у землю або приховані іншим способом валюта, валютні та інші цінності, власник яких невідомий або в силу закону втратив на них право.

Складське зберігання — за договором зберігання товар­ний склад (зберігач) зобов'язується за винагороду зберігати товари, що передані йому товароволодільцем (поклажодав-цем), і повернути ці товари в схоронності. Договір склад­ського зберігання, укладений складом загального користу­вання, визнається публічним.

Солідарна відповідальність — передбачена законом відпо­відальність боржників перед кредитором, за якою кредитор може вимагати відшкодування завданих збитків як з усіх або частини солідарних боржників, так і з одного із них.

Солідарна додаткова відповідальність — відповідаль­ність, що має місце за наявності основного і додаткового боржника.

Спадкова трансмісія — перехід права на прийняття спад­щини до спадкоємців особи, яка мала право на спадщину і не прийняла її у зв'язку зі смертю.

Спадкове майно (спадщина, спадкова маса) — сукупність прав та обов'язків спадкодавця, які переходять після його смерті до спадкоємців.

Спадкове право — сукупність цивільно-правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок переходу майна померлого до іншої особи чи до інших осіб.

Спадковий договір — договір, з яким одна сторона (відчу-жувач) передає на випадок своєї смерті іншій стороні (набу­вачеві) своє майно або його частку у власність, замість чого остання зобов'язується виконати її розпорядження.

Спадкодавець — особа, майно якої після її смерті пере­ходить у спадщину до іншої особи чи до інших осіб.

Спадкоємець — особа, яка у випадку смерті того чи іншо­го громадянина набуває прав одержати його спадкове майно.

Спадкування — перехід майнових прав та обов'язків (і окремих немайнових прав) померлої особи до іншої осо­би (осіб).

Спеціальна правоздатність (у міжнародному приватно­му праві) — набуття суб'єктом прав та обов'язків відповід­но до цілей, зазначених у статуті, договорі, законі.

Спільна сумісна власність — майно, придбане внаслі­док спільної праці членів сім'ї, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Спільна часткова власність — майно, придбане внаслі­док спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо інше не встановлено письмовою угодою

між ними.

Способи забезпечення виконання зобов'язання — перед­бачені законом або договором спеціальні засоби (стимули), спрямовані на забезпечення виконання зобов'язання борж­ником (неустойка, застава, порука, завдаток, гарантія, при-

тримання).

Способи набуття права власності — передбачені зако­ном юридичні факти, що ведуть до виникнення права влас­ності у набувача майна (розрізняють первісні і похідні юри­дичні факти виникнення права власності).

Справедливість — при здійсненні цивільних прав особа повинна виявляти справедливість і розумність. Це означає, що наймач повинен використовувати майно за призначен­ням; підрядник при виготовленні речі повинен виконувати всі вказівки замовника; власник придбавши собаку в разі порушення правил його утримання і створення незручно-стей сусідам, повинен негайно усунути ці незручності; осо­ба має бути справедливою при вирішенні спорів, тобто до­держуватися моральних засад суспільства. При визначенні розміру відшкодування шкоди суд також враховує вимоги розумності та справедливості.

Страхування — за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується при настанні страхового випад­ку виплатити страхову суму або страхове відшкодування другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, уповно­важеній на її одержання, а страхувальник зобов'язаний сплачувати страхові платежі та виконувати інші удіови до­говору.

Строк виконання обов'язку — проміжок часу або момент, коли має бути вчинена дія, що становить об'єкт зобов'язан­ня (є загальні та окремі строки).

Суб'єкти виконання цивільно-правових обов'язків — особи, до яких звернуто вимогу закону щодо заборони пев­ної поведінки, або особа, яка взяла на себе виконання цих обов'язків добровільно.

Суб'єкти цивільно-правового відношення — особи, які є учасниками цивільно-правових відносин (фізичні особи, юридичні особи, територіальні громади, держава).

Суб'єктивний юридичний обов'язок — покладений на зобов'язальну особу обов'язок забезпечення певного право-відношення. Виконання юридичного обов'язку є правовою гарантією здійснення суб'єктивного права.

Суброгація — придбання всіх прав, що належали рані­ше кредиторові, внаслідок виконання третьою особою (суб-рогантом) обов'язків боржника щодо цього кредитора. Тоб­то суброгант стає на місце кредитора.

Судовий імунітет (у міжнародному приватному праві) — непідсудність держави без її згоди судам іншої держави (рівний над рівним не має юрисдикції).

Суміжні права — права виконавців, виробників фоно­грам та організацій мовлення на результати своєї діяльності, пов'язані з використанням ними творів літератури і ми­стецтва, які охороняються авторським правом.

Суперфіцій — довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується, право використання чужої земельної ділян­ки для забудови. Суперфіцій може бути встановлено зако­ном, договором або заповітом на визначений або невіїзначе-ний строк.

т

Творчість — цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що характе­ризується неповторністю, оригінальністю і суспільно-істо­ричною унікальністю.

Типові договори — своєрідні нормативно-правові акти, затверджені у встановленому порядку компетентними орга­нами (договори охорони квартир, охорони об'єктів, найму жилого приміщення тощо).

Товариство з додатковою відповідальністю — заснова­не однією або кількома особами товариство, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких визначений стату­том. Учасники цього товариства, на відміну від товариства з обмеженою відповідальністю, несуть субсидіарну відпові­дальність за його зобов'язаннями своїм майном в однаково­му для всіх розмірі, кратному вартості внесених ними вкла­дів, який визначається статутом. До товариства з додатко­вою відповідальністю застосовують правила Цивільного кодексу України про товариства з обмеженою відповідаль­ністю — якщо інше не передбачено установчими докумен­тами товариства.

Товариство з обмеженою відповідальністю — засноване однією або кількома особами товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчим докумен­том розмірів. Засновники цього товариства несуть відпові­дальність за зобов'язаннями товариства лише в межах на­лежних їм часток у статутному фонді.

Торговельна марка — будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, придатних для вирізнення то­варів (послуг), що виробляються (надаються) однією осо­бою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зо­крема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, ком­бінації кольорів.

У

Удаваний правочин — вид недійсного правочину, який здійснено з метою приховати інший правочин.

Узус — речове право користування чужою річчю без отримання прибутків. Узуарій може лише користуватися чужою річчю, проте не має права на плоди від неї.

Узуфрукт — речове право певної особи користуватися і вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни її субстанції.

Умови дійсності правочину — встановлені законом ви­моги (про форму; про сторони; про зміст правочину; про відповідність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін; спрямованість правочину на реальне настання пра­вових наслідків, що обумовлені ним), дотримання яких надає правочину належну юридичну силу.

Умовні правочини — правочини, що здійснюються під умовою (відкладальною чи скасувальною).

Установа — організаційно-правова форма юридичної особи, що є організацією, створеною однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Установчі документи юридичної особи — для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи: статут або засновницький договір, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлено інший поря­док їх затвердження.

Ф

Факторинг — договір, за яким одна сторона (фактор) передає або бере на себе зобов'язання передати кошти в

розпорядження другої сторони (клієнта) на платній основі, а клієнт відступає або бере на себе зобов'язання відступити факторові ту грошову вимогу до третьої особи, яка випли­ває з відносин клієнта (кредитора) з цією третьою особою — боржником. Предметом договору факторингу може бути як грошова вимога, строк платежу якої закінчився (наявна вимога), так і право на отримання коштів, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Філія юридичної особи — структурно-територіально відокремлена частина юридичної особи, яка за своїм місце­знаходженням виконує всі найголовніші функції юридич­ної особи (виробничу, наукову тощо). Не є юридичною особою.

Форма правочину — форма волевиявлення сторін при здійсненні правочину (усна; письмова — проста чи нотарі­альна; шляхом конклюдентних дій; шляхом мовчання).

Франчайзинг — договір, за яким один підприємець — франчайзер (праволоділець) — надає іншому підприємцеві — франчайзі (користувачеві) — за певну винагороду право експлуатувати франчизу з метою продажу визначеного сто­ронами виду товарів та/або послуг. Франчиза є комплексом виключних прав (право на найменування торговельного підприємства (фірму), право на знак для товарів і послуг, винаходи, корисні моделі, авторські права, конфіденційну торговельну інформацію та інші об'єкти права інтелекту­альної власності, що підлягають використанню користува­чем (франчайзі)). Відповідає договору комерційної концесії.

ц

Цесія — передача цедентом (кредитор, який поступився своїми правами) цесіонарію (новому кредитору) своїх прав за зобов'язанням. За загальним правилом цесія може застосову­ватись у будь-яких зобов'язаннях, якщо вона не суперечить закону чи договору або коли вимога не пов'язана з особою.

Цивільна дієздатність юридичної особи — юридична осо­ба набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через

свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Цивільне право — галузь права, що на засадах юридич­ної рівності, вільного волевиявлення, майнової самостій­ності учасників регулює особисті немайнові і майнові відно­сини (власності і товарообігу), відносини, які складаються у сфері інтелектуальної власності, а також відносини щодо захисту і охорони цих благ.

Цивільно-правова відповідальність — невигідні майнові наслідки, встановлені законом або договором на випадок невиконання абсолютного обов'язку або невиконання чи неналежного виконання боржником свого зобов'язання.

Цивільно-правові відносини — майнові та особисті не­майнові відносини і відносини у сфері підприємництва між майнове самостійними, юридичне рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридич­них фактів і забезпечуються можливістю застосування за­собів державного примусу.

Цінні папери — документи встановленої форми з відпо­відними реквізитами, що посвідчують грошове або інше майнове право і визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, і власником, та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх випуску, а також мож­ливість передачі прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

ч

Часткова (дольова) відповідальність — відповідальність кожної із зобов'язаних осіб у певній, належній кожній особі частці.

ш

Шкода (як умова цивільно-правової відповідальності) — зменшення або знищення будь-якого особистого чи майно­вого блага (моральна та майнова шкода).

Шикана — дозволені законом дії особи, спрямовані на заподіяння шкоди іншим особам (особі). Шикана може мати як матеріальний, так і процесуальний характер.

ю

Юридична особа — організація, створена і зареєстрова­на у встановленому законом порядку. Юридична особа на­діляється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Юридичний обов'язок у цивільному праві — забезпече­на законом міра необхідної поведінки, в якій виражено інте­рес держави, уповноваженого суб'єкта і зобов'язаної особи.

Юридичні факти — конкретні життєві обставини (дії, бездіяльність, події), з якими норми цивільного законодав­ства пов'язують правові наслідки, передусім виникнення, зміну або припинення правовідносин.
Навчальне видання Серія "Вища освіта XXI століття"

ПАНЧЕНКО Микола Іванович

ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Навчальний посібник

В Україні книгу можна придбати за адресами:

• м. Київ, вул. Архітектора Вербицького, ЗО-б, маг. "Буква", тел. (044)582-65-78;

• м. Київ, вул. М. Грушевського, 4, маг. "Наукова думка", тел. (044)228-06-96;

• м. Київ, Майдан Незалежності, ТЦ "Глобус", маг. "Книжковий світ", тел. (044)238-59-41;

• ьд. Вінниця, вул. Гагаріна, 2, маг. "Буква-Вінниця", тел. (0432)52-01-64;

• м. Горлівка, просп. Перемоги, 16, маг. "Буква";

м. Дніпропетровськ, вул. Московська, 15, маг. "Галерея книги", тел. (0562)36-06-38;

м. Дніпропетровськ, просп. К. Маркса, 67, ТЦ "Гранд Плаза", маг. "Книжковий всесвіт", тел. (056)740-10-38;

м. Донецьк, вул. Артема, 147-а, маг. "Будинок книги", тел. (0622)55-44-76;

м. Євпаторія, вул. Фрунае, 42, маг. "Буква-Євпаторія", тел. (06569)3-31-44;

м. Запоріжжя, просп. Леніна, 147, маг. "Буква-Запоріжжя", тел. (0612)49-00-08;

• м. Івано-Франківськ, Вічовий майдан, 3, маг. "Сучасна українська книга", тел. (03422)3-04-60;

• м. Івано-Франківськ, вул. Незалежності, 44, Книжковий дім "Буква", тел. (0342)77-56-49;

• м. Кіровоград, вул. К. Маркса, 51, маг. "Буква";

• м. Кривий Ріг, просп. Гагаріна, 38-а, маг. "Буква", тел. (0564)78-92-83;

• м. Луцьк, просп. Волі, 41, маг. "Знання", тел. (03322)4-23-98;

• м. Львів, вул. Шевська, 6/2, Книжковий дім "Буква", тел. (032) 294-82-08;

• м. Львів, просп. Шевченка, 16, маг. "Ноти", тел. (0322)72-67-96;

• м. Львів, просп. Шевченка, 8, книгарня ДВЦ НТШ, тел. (0322)79-85-80; <

• м. Миколаїв, вул. Радянська, 13, маг. "Буква", тел. (0512)47-61-61;

• м. Нікополь, вул. Першотравнева, 3, маг. "Буква", тел, (0566)68-86-10;

• м. Одеса, вул. Преображенська, 59/61, маг. "Книголов", тел. (0482)34-75-99;

м. Одеса, вул. Дерибасівська, 14, маг. "Книжкова перлина", тел. (0482)35-84-04;

• м. Рівне, просп. Миру, 1 б, маг. "Буква-Рівне", тел. (0362)62-04-65;

• м. Сімферополь, вул. Пушкіна, 6, маг. "Знание", тел. (0652)27-54-68;

• м. Сімферополь, вул. Сергєєва-Ценського, 4-а, маг. "Буква-Сімферополь", тел. (0652)27-31-53;

• м. Харків, вул. Петровського, 6/8, маг. "Вища школа", тел. (0572)47-80-20;

• м. Херсон, вул. Суворова, 19, маг. "Буква", тел. (0552)22-31-64;

• м. Хмельницький, вул. Подільська, 25, маг. "Книжковий світ", тел. (03822)6-60-73;

• м. Черкаси, вул. Б. Вишневецького, 38, маг. "Світоч", тел. (0472)47-92-20;

м. Чернігів, вул. Леніна, 45, маг. "Будинок книги", тел. (04622)7-30-03;

• м. Ялта, вул. Гоголя, 24, маг. "Буква-Ялта", тел. (0654)32-37-41; "'

Книготорговельним організаціям та оптовим покупцям звертатися за тел.: (044) 238-82-62, 234-80-43; факс: 238-82-68. Е-таіі: 8а1е8@ЬооЬ8.сот.иа ЬіІр://\у\у\у.ЬооЬв.сот.иа

В Україні книгу можна передплатити в будь-якому відділенні зв'язку. Передплатний індекс 90287

Підп. до друку 04.10.2004. Формат 60х90 1/16. Папір офс. Друк офс. Гарнітура 8сЬоо1ВооЬ. Ум. друк. арк. 36,5. Обл.-вид. арк. 30,08. Зам. №4-2214

Видавництво "Знання" 01034, м. Київ-34, вул. Стрілецька, 28.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців,

виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

ДК № 1591 від 03.12.2003

Тел.: (044) 234-80-43, 234-23-36. Е-таіі: 8а1е8@2папша.сот.иа

піїр: //\у\у<у.гпаппіа.сот.иа

ЗАТ«ВІПОЛ»,ДК№15

03151, Київ-151, вул. Волинська, 60