Таким чином, сутність тактичного прийому — не в його обов'язковості чи необов'язковості. Обов'язковість є вираження оцінки законодавцем тактичного прийому як найбільш ефективного засобу розслідування чи судового розгляду в конкретному випадку. Тактика — не просто вільний, а правильний вибір. Якщо такий вибір робить законодавець, то це теж тактика, тому що критерієм правильності цього вибору є багаторічна науково обґрунтована практика застосування якогось прийому. Відомо, що вільний — це усвідомлено необхідний вибір, а законодавча регламентація тактичного прийому є усвідомлений вибір конкретного прийому при визначеній ситуації. Тому відсутність вільності вибору не означає відсутності волі вибору, якщо виходити з правильного визначення поняття волі.
Нарешті, варто висловити ще про одну умову застосування тактичних прийомів. Її можна визначити як відповідність застосування даного прийому до конкретній ситуації моральним вимогам суспільства, як етичність прийому.
Етичність прийому як умова його застосування може бути загальною, рівною для усіх випадків, і специфічною, залежною від конкретної ситуації, що складається в ході розслідування чи судового розгляду. Застосування тактичного прийому не повинне ображати чи принижувати достоїнство і честь учасника процесуального акта, створювати небезпеку для його життя і здоров'я, супроводжуватися розголошення інтимних подробиць його життя і т.п. Неетичним буде, наприклад, роздягання трупа для огляду в присутності близьких потерпілого.
Крім прийомів, криміналістична тактика розробляє і рекомендації. Тактико-криміналістична рекомендація — це науково обґрунтована і апробована практикою порада, що стосується вибору тактичних прийомів. Така рекомендація може відноситися і до застосування при виробництві конкретної процесуальної дії тих чи інших техніко-криміналістичних засобів чи прийомів збирання, дослідження і використання доказів.
Рекомендації можуть бути загальними, тобто такими, котрі застосовні:
а) будь-яким учасником доказування;
б) у будь-якій ситуації незалежно від обставин справи.
Рекомендації також можуть бути спеціальними — розрахованими на визначеного адресата (слідчого, оперативного працівника і т.п.) чи на конкретну ситуацію, у тому числі і зв'язану з чисто етичними умовами проведення процесуальної дії.
Рекомендації можуть відноситися до різних сполучень тактичних прийомів, об'єднаних єдиним задумом, тобто до тактичних комбінацій (операцій).
Криміналістична тактика як розділ криміналістичної науки нерозривно зв'язана з іншими областями цієї галузі знання, а також з тими науками, з якими зв'язана криміналістика в цілому.
Відповідно до сучасних уявлень про предмет криміналістики система цієї науки складається з чотирьох частин чи розділів: загальної теорії криміналістики, криміналістичної техніки, криміналістичної тактики і криміналістичної методики (методики розслідування і запобігання окремих видів злочинів).
Тому, щоб правильно визначити місце криміналістичної тактики в цій системі, варто розглянути її зв'язок із усіма розділами науки.
Відомо, що до складу загальної теорії криміналістики на правах її елементів входять приватні криміналістичні теорії, такі, як теорія криміналістичної ідентифікації, вчення про криміналістичну версію, вчення про механізми слідоутворення й ін. Вони є методологічною базою дослідження і розробки засобів, прийомів і методик розслідування і запобігання злочинів, утворюють розділи і галузі криміналістики, у тому числі і криміналістичній тактиці. Кожний з цих розділів представляє систему визначених наукових установок, іменованих у літературі "загальними положеннями" і заснованих на цих положеннях систем засобів, прийомів і методик роботи з доказами і т.п. Така структура і криміналістичної тактики. При цьому варто мати на увазі, що в чисто методичних цілях деякі елементи загальних положень можуть розглядатися окремо від них. Наприклад, у тактиці окремо розглядаються питання про версію, планування розслідування і деякі інші.
Природно, виникає питання: яке теоретичне значення загальних положень криміналістичної тактики (як і техніки і методики) і, отже, у якому зв'язку вони знаходяться з загальною і приватною теоріями криміналістики. Здається, що правильним буде таке рішення цього питання. Загальні положення криміналістичної тактики є системою тих установок, тих елементів загальної і приватних криміналістичних теорій, що відносяться до даної сукупності засобів, прийомів і методик. Це своєрідний "екстракт" зі змісту приватних криміналістичних теорій, склад якого визначається тим, що він застосовується в тактику. Усе, про що говориться в загальних положеннях криміналістичної тактики, міститься в приватних криміналістичних теоріях, узятих у сукупності; у той же час не весь зміст приватних криміналістичних теорій входить у загальні положення тактики. З цього випливає, що загальні положення криміналістичної тактики, будучи сполучною ланкою між тактикою і загальною теорією криміналістики, хоча і являють собою систему теоретичних знань, самостійного стосовно приватних криміналістичних теорій методологічного значення не мають. Як система елементів приватних теорій загальні положення тактики входять до складу загальної теорії криміналістики, але не на правах її самостійної структурної частини, а лише як умовне угруповання деяких її категорій і понять.
Інший характер носить зв'язок тактики з криміналістичною технікою і методикою розслідування і запобігання окремих видів злочинів. Тактико-криміналістичні прийоми і рекомендації покликані забезпечувати найбільш повну й ефективну реалізацію прийомів і засобів криміналістичної техніки. Тому, у необхідних випадках їхній зміст повинний виходити з цієї мети. Так, порядок слідчого огляду об'єктів на місці події повинний забезпечувати застосування технічних засобів фіксації обстановки і слідів; такий тактичний прийом відтворення обстановки та обставин події, як розчленовування проведених дій на етапи, також покликаний забезпечити максимальне використання можливостей фото- і відеозйомки при проведенні цієї дії. Окремі тактичні прийоми і вся тактика проведення тієї чи іншої процесуальної дії змінюються в залежності від характеру використовуваних при цьому засобів чи прийомів криміналістичної техніки. Прикладом тому може служити тактика обшуку, на яку істотно впливає застосування пошукових приладів і сам характер цих приладів.
У свою чергу розвиток криміналістичної тактики, проблеми зміни її завдань і рекомендацій у зв'язку з використанням нових, зведень інших наук викликають до життя появу нових чи корективу існуючих техніко-криміналістичних засобів, прийомів і рекомендацій.
Зв'язок криміналістичної тактики з методикою розслідування і запобігання окремих видів злочинів характеризується в першу чергу тим, що положення тактики реалізуються на практиці тільки через методику розслідування, здобуваючи ті специфічні осоливості, що відбивають їхнє пристосування до умов і завдань боротьби з конкретним видом злочинів. Завдання впровадження в життя нових тактичних прийомів і рекомендацій обумовлюють і зміни методики, спрямовані на оптимальні умови застосування цих прийомів.
Корекція методики розслідування або в результаті зміни способів здійснення злочинів, або в результаті зміни кримінального законодавства чи процедури кримінального судочинства можуть ставити перед тактикою завдання розробки або корекції прийомів і рекомендацій. Така ситуація може скластися і при створенні нової методики розслідування в зв'язку з виникненням нового виду злочинів (зокрема, при визнанні законодавцем злочинним зазіхання, що раніше таким не вважалося). Цей вплив методики на тактику через останню може поширитися і на технику й у такий спосіб викликати зміну всієї системи засобів і прийомів роботи з доказами по конкретній категорії кримінальних справ. У цьому змісті можна говорити і про зв'язок криміналістичної тактики з наукою кримінального права.
З юридичних наук криміналістична тактика особливо тесно зв'язана з кримінальним процесом. Насамперед слід зазначити, розробка положень криміналістичної тактики, що ведеться, як відомо, для практики боротьби зі злочинністю, повинна враховувати процесуальні форми цієї боротьби, а результати такої розробки( прийоми і рекомендації ) — повинні відповідати принципу їхній допустимости в кримінальному судочинстві. Тому криміналістична тактика розвивається в строгій відповідності з положеннями кримінально-процесуальної науки, що відносяться до меж, предмету і процесу доказування, до теорії доказів у цілому.
Процесуальна наука розробляє процедуру процесуальних дій. Криміналістична тактика в рамках цієї процедури забезпечує ефективність процесуальної дії шляхом розробки оптимальних прийомів дій і лінії поводження особи, її здійснюючого. При цьому об'єктом вивчення криміналістичної тактики є кримінально-процесуальний закон, який, таким чином, здобуває значення об'єкта пізнання, загального як для кримінально-процесуальної науки, так і для криміналістики. Нарешті, варто сказати, що рекомендації криміналістичної тактики призначені для працівників органів дізнання, слідчих, експертів, суддів, тобто для осіб, що володіють визначеними процесуальними правами й обов'язками. Ці права й обов'язки необхідно враховувати, і за їхні межі не слід виходити при розробці рекомендацій криміналістичної тактики.
Відмежовуючи криміналістику, у тому числі і криміналістичну тактику, від науки кримінального процесу по предмету дослідження, потрібно мати на увазі, що численні зв'язки між цими науками доводять непотрібність, та й неможливість ізоляції їх друг від друга. Для них, як і для всіх суміжних наук, у наш час характерний процес взаємопроникнення. І таке взаємопроникнення відбувається в першу чергу в рамках теорії доказів, що використовує зараз багато положень криміналістичної тактики.
Оскільки криміналістична тактика забезпечує своїми рекомендаціями найбільш ефективний спосіб дій при збиранні, дослідженні і використанні доказів, тобто в кінцевому рахунку підвищує результативність розслідування і судового розгляду, вона вступає у визначені зв'язки з такою областю наукового знання, як наука управління, і її розділом — науковою організацією праці слідчого.
Проблеми керування і наукової організації праці (НОП) привертають до себе, під впливом науково-технічного прогресу, усе більш пильну увагу. Розробляються рекомендації з керування соціальними системами різних рівнів; здійснюється пошук загальних закономірностей підвищення продуктивності й ефективності праці, удосконалювання різних видів діяльності, а серед них і такий специфічний, як розслідування злочинів. Утішне саме по собі, це захоплення несподіване привело до того, що некоторые дослідники стали включати до складу науки керування і НОП значну частину питань, що складають зміст криміналістичної тактики і методики розслідування окремих видів злочинів; до НОП слідчого віднесли в його роботі усе, що стосується того, "як легше" чи "як краще" провести розслідування.
Тактика, як і вся криміналістика в цілому, виникла в зв'язку з потребою науково організувати процес розслідування. Спочатку криміналістика і визначалася як система наукових методів розслідування, тобто науково обґрунтованих способів організації і здійснення цього виду діяльності. По суті, потреба в НОП слідчого лежала в основі виникнення криміналістичної науки. Задовільнення цієї потреби і привело до розробки найбільше эфективих, найбільш доцільних засобів, прийомів і методів пошуку істини слідчим. По своїх вихідних положеннях і по цілям це, звичайно, були засоби, прийоми і методи наукової організації і здійснення слідчої діяльності, але по своєму змісту, по формах рішення завдань це була вже нова наука, а не НОП слідчого в тому змісті, у якому прийнято вживати цей термін.
Підготовка до проведення слідчої дії, що включає його планування (розміщення сил і засобів, визначення порядку і послідовності проведення), вибір часу, а в ряді випадків і місця проведення, визначення кола учасників і т.п.— моменти не органі- заційного, а тактичного характеру. Тому не випадково питання підготовки входять як складова частина в тактику слідчої дії.
Тактичною є і задача визначення оптимальної послідовності(розробка порядку) проведення слідчої дії, визначення такої послідовності також є елементом тактики окремої слідчої дії. Наприклад, у поняття тактики слідчого огляду завжди входять планомірність і методичність його проведення, визначення конкретної черговості огляду; у поняття тактики обшуку — встановлення порядку його проведення, обстеження об'єктів і пошуку; у поняття тактики допиту — загальний порядок дій слідчого, визначення постановки питань, пред'явлення доказів, застосування тактичних прийомів викриття в неправді і т.п.
Сказане відноситься і до питань планування розслідування, що у загальній формі розглядаються криміналістичною тактикою, а стосовно до специфіки окремих видів злочинів — криміналістичною методикою. Дослідження ж шляхів найкращого застосування науково-технічних засобів — задача як тактики, так і техніки, яка ці засоби розробляє і тому повинна давати рекомендації з їх найбільш ефективного використання.
Зі сказаного зовсім не випливає, що взагалі не існує НОП слідчого як самостійна область знань. Принципи наукової організації всякої праці, покладені в основу криміналістики і реалізовані в її змісті, трансформувалися (якщо говорити тільки про діяльність слідчого) у засоби, прийоми і методи підготовки і здійснення власне розслідування, тобто безпосередньої роботи з доказами — їхнього збирання, дослідження, оцінки і використання для встановлення істини в справі. Питання ж розподілу робочого часу слідчого, раціоналізації і підвищення ефективності організаційно-технічних і інших операцій, що забезпечують власне розслідування, у тому числі і таких, котрі певною мірою відносяться до створення оптимальних умов для роботи слідчого, нарешті, цілий комплекс питань, що відносяться до його професійної підготовки і спеціалізації, не перетерпіли в криміналістиці ніякої трансформації. Дослідження і розробка цих проблем складають звдання і зміст НОП слідчого як самостійної області наукового знання.
Інакше розглядається питання при визначенні співвідношення криміналістичної тактики з наукою управління, знов-таки стосовно до різних видів діяльності по розкриттю і розслідуванню злочинів. Якщо відносити до змісту науки управління внутріорганізаційні проблеми діяльності слідчих і експертних апаратів: підготовку і прийняття управлінських рішень, керування підлеглими апаратами, організацію взаємодії із суміжними службами, планування роботи апаратів у цілому, а не процес розслідування конкретної справи, роботу з кадрами, то в цьому випадку немає ніякого змішання цієї науки з криміналістичною тактикою і криміналістикою в цілому. Розбіжності між предметами двох наук стає очевидним.
Не менш істотним для визначення місця криміналістичної тактики в системі наукового знання є з'ясування її взаємодії з тактикою оперативно-розшукових заходів.
Подібно тому, як криміналістика виникла і розвивалася на початковому етапі в рамках науки кримінальеного процесу, теорія оперативно-розшукової діяльності виникла і розвивалася як частина криміналістики, як елементи її складових частин, розділів. Це був закономірний процес, типовий для розвитку будь-якої науки.
Суть цього етапу полягала в розробці рекомендацій з використання положень, прийомів і засобів криміналістики в сфері оперативно-розшукової діяльності. І хоча вже тоді йшов процес інтенсивної розробки практичних методів оперативно-розшукової діяльності, теорія цієї діяльності не виходила за рамки теорій криміналістики в цілому.
Положення в корені змінилося в останні роки, що ознаменувалися інтенсивною розробкою всіх розділів теорії оперативно-розшукової діяльності. Предметом її є група специфічних об'єктивних закономірностей цієї форми боротьби зі злочинністю, що розкриваються як система розвідувальних (пошукових) заходів, здійснюваних переважно спеціальними засобами і методами з метою запобігання і розкриття злочинів і розшуку злочинців, що сховалися.
Таке загальновизнане уявлення про зміст оперативно-розшукової діяльності і предмет її теорії вже не "укладається" у рамки криміналістики, що приводить до необхідності констатувати факт виникнення нової теорії. Відносини підпорядкованості, у яких ще в недавнім минулому знаходилися тактика оперативно-розшукової діяльності і криміналістична тактика, змінилися відносинами взаємодії, співпідпорядкованості.
В даний час не можна визнати правильною думку про те, що тактика оперативно-розшукових заходів включається як складова частина в криміналістичну тактику, незалежно від того, чи йде мова про заходи, здійснювані до порушення кримінальної справи чи в ході досудового розслідування.
Зв'язок окремих форм практичної діяльності, у тому числі і таких, котрі спрямовані на досягнення загальної мети (наприклад, на боротьбу зі злочинністю), не дає підстави затверджувати, що ці форми повинні вивчатися однією наукою. Зв'язок і навіть іноді збіг об'єкта пізнання лише визначає зв'язок вивчаючих цей об'єкт чи ці об'єкти наук, але не їхнє злиття. І слідчі дії, і оперативні заходи тісно зв'язані, наприклад, з організаційно-технічними заходами, управлінськими рішеннями, але це не означає включення в криміналістику науки керування і НОП; вони зв'язані з заходами режимного характеру, однак це також не дає основ включати в криміналістику науку адміністративного чи кримінально-виконавчого права.
У криміналістичній тактиці використовують можливості оперативно-розшукової діяльності. Саме в обліку цих можливостей при рішенні питань тактики як у цілому, так і по окремих слідчих діях і полягає зв'язок криміналістичної тактики і тактики оперативно-розшукової діяльності. Інший аспект цього зв'язку відбивається в їхньому взаємному впливі — прямому і зворотному. Положення криміналістичної тактики і її рекомендацій можуть використовуватися при розробці й удосконалюванні оперативно-розшукової тактики і, навпаки, прийоми і рекомендації останньої — у криміналістичній тактиці, особливо при розробці технічних прийомів підготовки і проведення окремих слідчих дій, коли мається визначена оперативна інформація. Нарешті, ще один аспект розглянутого зв'язку виражається в тому, що рекомендації криміналістичної тактики повинні, крім іншого, мати на меті створення оптимальних умов для проведення зв'язаних зі слідчими діями оперативно-розшукових заходів, а рекомендації оперативно-розшукової тактики — для проведення відповідних слідчих дій.
Тісно взаємодіє криміналістична тактика і із судовою психологією.
При становленні судової психології як науки до неї відійшли питання психології учасників слідчих дій і психологічні аспекти діяльності по збиранню, дослідженню, оцінці і використанню доказів, що раніше розглядалися в криміналістиці. Виникли лінії розмежування між цими науками, що А. Р. Ратинов характеризує так: "Образно і приблизно говорячи, якщо кримінальний процес і криміналістика в основному визначають, "що потрібно робити" і "як це потрібно робити", те судова психологія пояснює, "чому це потрібно робити" і "чому це потрібно робити так".
Положення судової психології складають один з елементів наукових основ криміналістичної тактики. Їхнє використання в тактиці не змінює природи і сутності цих положень, тому неправильно було б вважати, що вони в цьому випадку міняються якісно, утрачають свій зв'язок із психологією і стають частиною власне криміналістики.
Нарешті, криміналістична тактика зв'язана з такими суспільними науками, як етика і логіка.
Положення етики як науки про мораль, моральність виступають у якості одного з керівних початків при розробці проблем криміналістичної тактики, що визначають лінію поводження оперативного працівника, слідчого, судді при збиранні, дослідженні і використанні доказів, їх дії і відносин в процесі доказування. Що ж стосується логіки, то ця наука, як і судова психологія, бере участь у формуванні основ криміналістичної тактики. Положення логіки й особливо такого його розділу, як логіка доказування, є відправними при рішенні багатьох тактичних питань: визначенні послідовності тактичних прийомів і слідчих дій, застосуванні тих чи інших засобів фіксації доказової інформації і при оцінці доказів і виборі шляхів їхнього використання і т.п.
Такі зв'язки криміналістичної тактики з іншими розділами криміналістики і із суміжними науками, що визначають, отже, її місце в системі наукового знання.
1.2. Криміналістична тактика і практика боротьби зі злочинністю
Криміналістична тактика, як уся криміналістика в цілому, виникла і розвивається як область наукового знання, що обслуговує практику боротьби зі злочинністю, покликана підвищувати ефективність цієї боротьби, вирішувати задачі запобігання, припинення, розкриття і розслідування злочинів. Але практика боротьби зі злочинністю — це не тільки "об'єкт обслуговування" криміналістичної тактики, але і джерело її розвитку і критерій оцінки тих положень і рекомендацій, що розробляються криміналістичною тактикою.
Практика для криміналістики, для криміналістичної тактики — це, зрозуміло, насамперед об'єкт дослідження. Дослідження практики — її задача, рішення якої є умовою проведення тактико-криміналістичних наукових досліджень, оскільки тільки таким шляхом можливо:
а) виявити тенденції розвитку практики боротьби зі злочинністю, засобів і методів здійснення даного різновиду людської діяльності, визначити можливості впливу на практику криміналістичної теорії;
б) визначити потреби практики і, отже, визначити перспективи розвитку криміналістичної теорії, теоретичних положень криміналістичної тактики, що повинна задовольняти ці потреби;
в) виявити в тактичному аспекті форми і тенденції прояву об'єктивних закономірностей виникнення, виявлення, дослідження, оцінки і .використання доказів, накопити необхідний для розвитку тактики емпіричний матеріал;
г) скласти уявлення про ефективність тактико-криміналістичних рекомендацій;
д) скласти уявлення про помилки практики для встановлення їх причин, розробки шляхів їх подолання.
З визначенням ролі практики для криміналістичної тактики тісно зв'язане спеціальне питання про те, чи можна її звести тільки до практики доказування.
Насамперед практика доказування як критерій істинності положень криміналістичної тактики повинна містити в собі всі ті різновиди цієї діяльності, у яких знаходять застосування положення тактики, тобто поряд зі слідчою, судовою діяльністю і практику запобігання злочинів, оскільки превенция також є задачею криміналістичної тактики.
Зрозуміло, практична діяльність по запобіганню злочинів лише частково протікає в сфері процесу доказування, і тому вона вимагає спеціального згадування поряд зі слідчою і судовою практикою. Далі не можна не згадати й оперативно-розшукову практику як діяльність, нерозривно зв'язану з розслідуванням, що у відомому змісті спирається на положення криміналістичної тактики. Усі ці види практики можна об'єднати збірним поняттям — практика боротьби зі злочинністю.
Дані практики, використовувані при розробці рекомендацій криміналістичної тактики, удосконалюванні її прийомів, — це факти об'єктивної дійсності в "чистому виді", що не піддавалися обробці, інтерпретації і т.п. Такі факти утворять основу теоретичних побудов криміналістичної тактики: об'єкт, відбиваний нею, як розділом науки; експериментальний матеріал, тобто дані, отримані при досвідченій перевірці теоретичних положень тактики; статистичний матеріал, тобто узагальнений і відповідним чином інтерпретований фактичний матеріал; гіпотетичні побудови чи прогнози щодо результатів застосування на практиці тих чи інших положень, прийомів і рекомендацій криміналістичної тактики.
Взаємний зв'язок криміналістичної тактики і практики боротьби зі злочинністю, їх вплив один на одного не однакові на різних етапах розвитку науки і практики. Практика може випереджати теорію, коли нові тактико-криміналістичні прийоми виникають спочатку на практиці і вже потім залучають до себе увагу вчених-криміналістів. У практиці можуть виникнути не тільки нові тактико-криміналістичні прийоми, але і цілі слідчі дії як сукупність цих прийомів. Наприклад, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події, як самостійні слідчі дії виникли спочатку на практиці і тільки потім стали об'єктом вивчення криміналістичної науки.
Виникнувши на практиці, новий тактико-криміналістичний прийом чи система цих прийомів, що утворять тактику нової слідчої дії, у результаті наукового аналізу й узагальнення стають більш зрозумілими, науково обґрунтованими, більш ефективними. Вони здобувають форму наукових рекомендацій і в такому виді впроваджуються і перевіряються на практиці. На цьому етапі наука випереджає практику, стимулює її підйом на нову, більш високу ступінь, поки практика, сприйнявши рекомендації науки й у свою чергу удосконаливши їх, знову не випередить теорію.
Але можлива й інша форма взаємодії. Тактичний прийом чи рекомендація можуть з'явитися результатом наукових вишукувань. Тут у наявності випереджальна роль теорії. Потім рекомендації науки перевіряються на практиці і при позитивному результаті впроваджуються в неї. Далі процес йде аналогічно описаному: практика удосконалює рекомендації науки, тим самим випереджаючи на якомусь етапі теорію; нововведення, що виникли на практиці, стають об'єктом наукового дослідження, наука розвиває їх далі. Постійно йде "зміна лідера", наука і практика поперемінно займають ведуче місце в цьому процесі безупинного удосконалювання. Однак на всіх етапах практика боротьби зі злочинністю залишається не тільки критерієм істинності, ефективності рекомендацій криміналістичної тактики, але і тим постійно діючим фактором, що у значній мірі визначає тенденції розвитку цього розділу криміналістичної науки. Перелічимо їх.
1. Теоретичне уточнення предмета криміналістичної тактики, її границь і взаємозв'язків з іншими областями наукового знання. Розвиток будь-якої науки й окремих її галузей закономірно визначається як результатами теоретичного узагальнення даних практики, так і усе більш глибоким розумінням предмета науки в результаті побудови теорій.
Виникнувши у відповідь на потребі практики у виді окремих прийомів і рекомендацій проведення слідчих дій, криміналістична тактика сьогодні оформилася в систему наукових положень, що складають елементи загальної теорії криміналістичної науки.
Будучи підсистемою криміналістичної науки, тактика, природно, перетерплює зміни, уточнюється, конкретизується. Зміни криміналістичної тактики визначаються практикою боротьби зі злочинністю, досягненнями науково-технічної революції, розвитком юридичних і інших наук. Так, розширення можливостей експертних досліджень (особливо методів експрес-аналізу речовинних доказів), з одного боку, удосконалювання теорії і практики оперативно-розшукової діяльності — з іншої, дозволили ефективно використовувати результати попередніх досліджень з метою виявлення і розкриття злочинів. У свою чергу виникла проблема використання результатів попередніх досліджень як доказів в справі. Зрозуміло, що розробка науково обґрунтованих рекомендацій з цього питання є завданням криміналістичної тактики.
Процеси диференціації й інтеграції наук помітно впливають на компоненти і структуру криміналістичної тактики. В даний час усе більш насущною стає проблема встановлення границь між криміналістичною й оперативно-розшуковою тактикою. Те ж стосується уточнення взаємозв'язку між положеннями науки управління і положеннями криміналістичної тактики.
Разом з тим уточнення структури криміналістичної тактики відбувається в результаті поглибленого наукового дослідження особливостей різних слідчих ситуацій: з урахуванням впливу, що роблять на криміналістичну тактику такі науки, як теорія ігор, теорія інформації, теорія моделювання, логіка.
Уточнення суті криміналістичної тактики, її границь виражається як тенденція ще і тому, що вона, будучи криміналістичною підсистемою, функціонально зв'язана з криміналістичною технікою і методикою розслідування окремих видів злочинів. Випробуючи на собі вплив ціх підсистем, ввона зі своєї сторони впливає на їхній розвиток і удосконалювання.
2. Розширення сфери застосування в криміналістичній тактиці даних інших наук, у тому числі і нових галузей знання. Сучасний етап розвитку криміналістичної тактики виявляє тенденцію до використання точних експериментальних методів наукових досліджень, спрямованих на аналіз закономірностей формування показань свідків, вибору лінії поводження в конфліктних ситуаціях, способів рефлексивного керування, організації інформаційних процесів і т.д.
Якщо в період свого становлення криміналістична тактика вирішувала ці і подібні проблеми в основному шляхом узагальнення досвіду практики, то сьогодні плануються і ведуться спеціальні експерименти, що фіксуються за допомогою аудо-видеозасобів, а результати обчислюються за допомогою ЕОМ.
Такий підхід став можливим у силу широкого застосування природних, технічних, економічних і інших наук. Насамперед варто згадати судову психологію. Це відноситься і до удосконалювання психологічних основ слідчих дій, і до використання результатів психологічних досліджень для розробки різних варіантів лінії поводження оперативного працівника, слідчого, судді в процесі доказування. В останньому випадку можуть істотно допомогти положення такого розділу психології, як теорія рефлексивних ігор.
Дуже перспективне застосування в криміналістичній тактиці нових розділів логіки, таких, як логіка доказування, що розглядає природу і прийоми побудови вірогідностних умовиводів, тобто найбільш характерних для розумової діяльності слідчого. Підлягає вивченню питання про можливості такої науки, як математична логіка, що виникла на границі між логікою і математикою. Однієї з важливих проблем у цій області є дослідження можливості розробки алгоритму конкретної слідчої дії, своєрідного їхнього програмування з метою досягнення максимального ефекту.
В останні роки відзначається проникнення в криміналістичну тактику методів, розроблювальних областю наукового знання, як "теорія інформації". Вивчення закономірностей процесів інформування, виникнення інформації дозволяє перейти до розробки рекомендацій з вибору засобів і методів одержання, перевірки й оцінки показань, по ефективному здійсненню спеціальних тактичних прийомів допиту.
Раніше уже вказувалося на важливість науки управління і НОП для криміналістичної тактики, на розмежування між ними. Тут же варто підкреслити, що розвиток принципів наукової організації праці слідчого повинний максимально повно враховуватися в криміналістичній тактиці, що визначає одну з ліній її розвитку.
3. Удосконалювання тактичних прийомів і тактико-криміналістичних рекомендацій. У цій тенденції виявляється взаємозв'язок тактики і криміналістичної техніки, коли нові техніко-криміналістичні засоби істотно впливають на тактичні прийоми слідчих дій і є причиною їх модернізації.
4. Розробка нових тактичних прийомів і в цілому тактики нових слідчих дій. Як відзначалося, поява нових тактичних прийомів і слідчих дій може бути результатом розвитку практики. Нові тактичні прийоми виникають на базі розвитку інших розділів криміналістики чи інших наук. Нарешті, необхідність у розробці нових тактичних прийомів і в цілому тактики нових слідчих дій може виникнути в зв'язку зі зміною процесуального законодавства.
5. Підвищення ефективності тактичних прийомів і рекомендацій з використання можливостей оперативно-розшукових органів Міністерства внутрішніх справ. Удосконалювання оперативно-розшукової діяльності органів внутрішніх справ приводить до збільшення обсягу і розмаїтості оперативно-розшукової інформації, що може бути використана в доказуванні. Це у свою чергу не може не відбитися як на змісті, так і на порядку застосування тактичних прийомів. Тактичний прийом повинний не тільки будуватися і застосовуватися з врахуванням наявної оперативної інформації, але і забезпечувати збереження в таємниці джерела цієї інформації, врахування інтересів подальшої оперативно-розшукової діяльності, максимально повне використання можливостей оперативно-розшукових апаратів.
6. Розробка тактики судового слідства. Криміналістика виникла як наука про методи розслідування злочинів. Тому спочатку сферою застосування її рекомендацій була тільки область попереднього розслідування. Однак по мірі розвитку науки ставало усе більш ясним, що її рекомендації можуть бути з успіхом використані й у процесі судового слідства. Аналіз можливостей і меж застосування даних криміналістики судом у ряді випадків виявив необхідність розробки таких криміналістичних рекомендацій, що призначалися б саме для суду.
Л.Е. Ароцкер, що спеціально вивчав проблеми тактики судового слідства, відзначив, що найважливішими умовами, що визначають своєрідність застосування положень криміналістичної тактики судом, є:
 а) розгляд справи судом у колегіальному складі;
б) участь у дослідженні доказів, у виробництві всіх судових дій поряд із судом представників обвинувачення і захисту, підсудного, потерпілого, цивільних позивача і відповідача і їхніх представників, а в необхідних випадках — експертів і свідків;
в) активна участь підсудного у всьому судовому слідстві;
г) вимога безпосереднього сприйняття судом усіх доказів, ретельної їх перевірки й оцінки;
д) проведення судового слідства в умовах устности і гласності, у присутності значного числа громадян, на яких воно робить виховний вплив;
е) доказування в значно більш стислі строки, чим на попередньому слідстві;
ж) проведення судом як процесуальних дій, що вже раніше проводилися слідчим, так і нових. Тому для виробництва багатьох судових дій характерні елементи повторності, що не може не мати визначеного значення для тактики їх провадження й оцінки результатів.
1.3. Тактика процесуальної дії, тактичні комбінації (операції)
Тактичні прийоми підготовки, здійснення, фіксації й оцінки результатів процесуальної дії у своїй системі складають його тактику.
Тактика процесуальної(слідчої і судової) дії покликана забезпечити її максимальну ефективність при найсуворішому дотриманні законності. Рішення цієї задачі визначає структуру тактики процесуальної дії, зміст її підсистем, кожна з який являє собою її визначену стадію. У загальному виді послідовність цих стадій може бути визначена як:
а) підготовка до проведення процесуальної дії;
б) проведення процесуальної дії;
в) фіксація ходу і результатів процесуальної дії;
г) оцінка отриманих результатів і визначення їх значимості і місця в системі доказової інформації з даної кримінальної справи.
Тактичні прийоми здійснення кожної з цих стадій забезпечують вирішення завдань, з урахуванням тих особливостей, що має ця стадія.
Підготовка до проведення процесуальної дії. На цій стадії усвідомлюються і формулюються задачі процесуальної дії, зважуються питання, зв'язані з моментом його проведення і навкруги учасників, використанням техніко-криміналістичних прийомів і засобів, визначенням форми і меж використання оперативних можливостей, допомогою громадськості і фахівців.
Одне з неодмінних умов цієї стадії — побудова уявної динамічної моделі всього ходу майбутньї дії. Ця звернена в майбутнє уявна модель повинна допомогти представити його обстановку, поводження його учасників. Модель дозволяє заздалегідь передбачити різні ситуації і вчасно продумати варіанти розвитку процесуальної дії і можливий вплив факторів, що заздалегідь враховуються. Повнота такої моделі і кількість її варіантів знаходяться в прямої залежності від обсягу інформації про злочинну подію, про особистість учасників майбутнього дії. Чим більшим є обсяг інформації, тим менше варіантів уявних моделей ходу процесуальної дії необхідно будувати в процесі його підготовки (і навпаки).
Обсяг вихідної інформації, крім іншого, залежить від місця процесуальної дії в системі всіх дій у справі. Якщо процесуальна (у даному випадку слідча) дія відноситься до числа першочергових, то, як правило, така інформація буде невелика і може зводитися іноді тільки до повідомлення про подію. Це особливо характерно для підготовки до огляду місця події, коли він проводиться до порушення кримінальної справи. У цьому випадку базою для побудови уявної моделі служать типові версії, тобто такі, котрі в самій загальній формі дозволяють судити про характер події. Природно, вони носять приблизний характер і повинні конкретизуватися в ході слідчої дії в міру одержання додаткової інформації.
Сформульовані завдання процесуальної дії відбиваються в плані її проведення. План проведення процесуальної дії, крім вказівки на її завдання, місце і час проведення, містить:
а) інформацію про особу, у відношенні якої проводиться процесуальна дія, а також про об'єкти, із приводу яких вона проводиться;
б) вказівка на наявні докази, потреба у використанні яких може виникнути при проведенні процесуальної дії чи які відносяться до обставин, із приводу яких вона проводиться;
в) вказівка на прийоми використання цих доказів, а також оперативної інформації, якщо вона мається в розпорядженні особи, що проводить процесуальну дію;
г) вказівка на тактичні прийоми проведення процесуальної дії, послідовність їх застосування з урахуванням можливого розвитку ситуації, тобто з прогнозуванням поводження її учасників, а також вказівка на необхідні технічні засоби.
Істотний елемент підготовки до проведення процесуальної дії — визначення кола її учасників.
З позицій закону розрізняють обов'язкових і необов'язкових (факультативних) учасників слідчих дій. Крім слідчого, до числа обов'язкових учасників закон у відповідних випадках відносить понятих, фахівця, педагога чи родичів неповнолітнього допитуємого. Однак з погляду практики коло таких учасників може бути ширше — за рахунок включення в їх число свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачуваних, представників адміністрації і т.п. Тому, визначаючи майбутніх учасників, слідчий (на відміну від суду) повинний керуватися не тільки вимогами закону, але і тими правилами, що виробила практика проведення даної дії по конкретній категорії кримінальних справ.
Проведення процесуальної дії. На цій стадії реалізується намічений план і зважуються ті задачі, що ставив перед собою слідчий (суд). Це — період перевірки версій шляхом чи підтвердження спростування зроблених з її висновків.
Процесуальна дія являє собою встановлену законом форму застосування різних методів пізнання. У цьому аспекті тактичний прийом виступає варіантом застосування цих методів, що відповідають сформованої ситуації й обстановці. Самі по собі методи пізнання законом не регламентуються, визначається лише процесуальна форма їх застосування.
На тактику проведення процесуальної дії відомий вплив оказує місце цього акта в системі дій у справі, що особливо помітно на етапі слідства. Відомо, що слідчі дії по їх ролі звичайно підрозділяються на першочергові і наступні. Першочергові дії, здійснювані на першому етапі розслідування, що починається з моменту порушення кримінальної справи, служать засобом:
а) орієнтування слідчого в обстановці міста розслідуваної події, одержання даних про її механізм і наслідки;
б) розкриття злочину "по гарячих слідах", одержання необхідної інформації для встановлення і розшуку злочинця;
в) збирання тих доказів, яким грозить знищення чи зникнення під впливом об'єктивних і суб'єктивних факторів;
г) одержання вихідної інформації для побудови розгорнутих слідчих версій, що охоплюють собою весь зміст предмета доказування.
Наступні дії, здійснювані на другому етапі, спрямовані на аналіз, оцінку і використання доказів, зібраних на початковому етапі, детальну перевірку версій, доказування елементів складу злочину, а також з'ясування причин і обставин, що сприяли здійсненню і прихованню злочину. Якщо для тактики першочергових слідчих дій одним з головних є фактор часу, момент раптовості, то тактика наступних дій характеризується комбінацийністю, коли декілька слідчих дій поєднуються в комплекс, підлеглий однієї мети, і утворять свого роду тактичну комбінацію. У цьому випадку одне зі слідчих дій може виконувати підготовчі функції стосовно іншого. Наприклад, попередній допит суб’єкта, що пізнає про ознаки того, який підлягає пред'явленню для впізнання, складає елемент підготовки останнього, а результати впізнання дадуть матеріал для допиту впізнаного підозрюваного.
Фіксація ходу і результатів дії. Тактика цієї стадії покликана максимально повно і вірно відбити весь зміст процесуальної дії і досягнутих результатів. Тактичні прийоми фіксації спрямовані на вибір чи створення умов, що забезпечують максимально ефективне застосування відповідних техніко-криміналістичних засобів і прийомів фіксації доказової інформації у встановлених законом формах.
Без належного процесуального оформлення отримана інформація не здобуває необхідної доказової сили, а самі дії слідчого чи суду не можуть породити ніяких процесуальних наслідків. Результатом розглянутої стадії є створення відповідних процесуальних документів — джерел доказів, а також включення в їхю систему належно оформлених матеріальних об'єктів, що володіють усіма необхідними за законом реквізитами (речовинних доказів), чи одержання порівняльних матеріалів (зразків) для цілей експертизи.
Оцінка отриманих результатів і визначення їх значення — заключна стадія процесуальної дії. Аналіз проробленої роботи й отриманих результатів необхідний як для перевірки вірогідності доказової інформації, так і для рішення питання про її доказову силу і шляхи подальшого використання. На цій стадії виявляються допущені при проведенні процесуальної дії помилки, ті наслідки до яких вони привели, зважується питання про доцільність (чи необхідності) повторного проведення даної дії. Оцінці піддається і той процесуальний документ, у якому відбиті хід і результати проведеної дії — з погляду його об'єктивності, повноти, логічності і послідовності викладу, чіткості і ясності формулювань, наявності необхідних реквізитів.
Одна з визначальних тенденцій розвитку слідчої практики — комплекс тактичних прийомів чи слідчих дій з метою рішення задач, що інакше вирішити важко взагалі чи неможливо. Ця тенденція відбита в криміналістиці у виді концепції тактичних операцій (комбінацій).
Вперше ідею тактичних операцій сформулював і висунув А.В. Дулов у 1972 р. У 1979 р. вийшла у світло його монографія "Тактичні операції при розслідуванні злочинів". А.В. Дулов і прихильники його поглядів Л.Я. Драпкин, В.И. Шиканов і деякі інші розглядають тактичну операцію лише як систему слідчих і інших дій, що істотно звужує це поняття і сферу його практичного використання.
Тим часом тактичні операції можуть являти собою комплекс не тільки різних слідчих дій і інших заходів, але і тактичних прийомів у рамках однієї слідчої дії. Це принципова відмінність у розумінні сутності розглянутого, поняття дозволило вирішити гостру проблему так званих слідчих хитростей чи психологічних пасток, мова про яку піде далі.
При розгляді поняття тактичної операції виникло запитання і про точність терміна. Його аналіз привів до висновку, що більш адекватно зміст цього поняття відбиває термін не "операція", а "комбінація". Під операцією звичайно розуміють закінчену дію чи ряд зв'язаних між собою дій, спрямованих на рішення визначеної задачі, під комбінацією — поєднання, взаємне розташування об'єднаних загальним задумом прийомів, дій. З погляду криміналістичної тактики термін "комбінація" переважніше, оскільки містить у собі дуже істотна вказівка на об'єднуючий початок (єдиний задум) і розкриває зміст цього задуму — хитрування, виверт як засіб рішення задачі. Виходячи з цих розумінь нами використовується термін "тактична комбінація" (у літературі можна зустріти обоє ці термінів).
Тактична комбінація — це визначене поєднання тактичних прийомів чи слідчих дій і інших заходів, що переслідує ціль вирішити конкретну задачу розслідування, яка обумовлена цією метою і слідчою ситуацією.
Розглянемо основні ознаки цього поняття.
1. Тактична комбінація може полягати у визначеному поєднанні прийомів. Тактичний прийом — це найбільш раціональний і ефективний спосіб дій чи оптимальна в даних умовах лінія поводження особи, яка здійснює розслідування. Поєднання тактичних прийомів, детерминированное метою тактичної комбінації і слідчою ситуацією, у якій вони застосовуються, здійснюється в рамках однієї слідчої дії — допиту, обшуку, затримання і т.п. Варто спеціально підкреслити, що мова йде про комплекси тактичних прийомів відносно саме однієї слідчої дії.
2. Тактична комбінація може полягати у визначеному поєднанні слідчих дій у рамках розслідування конкретної справи. Вона не утворить ніякої "комбінованої" дії. У структурі комбінації кожна дія як елемент структури є самостійною і незамінною, а їхня послідовність — звичайно жорстко визначена, оскільки в цій послідовності і може полягати задум комбінації. Прикладом тому служать комбінації, проведені на початковому етапі розслідування справи, порушеної за даними, отриманим оперативної шляхом чи взагалі при реалізації оперативних даних.
3. Тактична комбінація може складатися з однойменних і різнойменних слідчих дій. У її склад нерідко входять організаційно-технічні заходи, що носять забезпечувальний характер; їх включення не відбивається на тактичної природі комбінації, оскільки вони не мають самостійного значення.
Якщо в ході розслідування, особливо на початковому його етапі, реалізуються дані, отримані оперативним шляхом, то тактична комбінація може являти собою поєднаня оперативно-розшукових заходів і слідчих дій. Таку тактичну комбінацію можна назвати оперативно-тактичною, але при цьому потрібно мати на увазі наступне:
а) з процесуальної точки зору значимі тільки вхідні в структуру подібної комбінації слідчі дії, шляхом проведення яких реалізуються, тобто здобувають процесуальне значення, оперативні дані;
б) оперативно-розшукові заходи як елемент комбінації служать цілям створення умов, що забезпечують результативність, цілеспрямованість і безпеку вхідних у структуру комбінації слідчих дій. У свою чергу слідчі дії можуть бути проведені для забезпечення ефективності наступних оперативно-розшукових мір, що виступають як проміжний ланцюг між слідчими діями в структурі однієї оперативно-тактичної комбінації;
в) комбінаційне поєднання слідчих дій і оперативно-розшукових заходів зовсім не означає виникнення на цій основі деяких комбінованих "оперативно-слідчих" дій. Оперативно-розшукові міри і слідчі дії поєнуються, а не змішуються, не переплітаються одна з одною у якомусь невідомому нашому процесуальному закону новотворі. Слідчий при цьому не здобуває права участі чи безпосереднього проведення оперативно-розшукових заходів, не визначає методи і засоби їх проведення. Оперативно-тактична комбінація здійснюється шляхом взаємодії між слідчим і оперативним працівником органа дізнання, кожний з який діє строго в межах своєї компетенції і своїх методів.
4. Метою тактичної комбінації завжди є вирішення конкретного завдання слідства, наприклад встановлення істини в справі, тобто процес доказування.
Але це загальна мета, а безпосередніми цілями тактичної комбінації можуть бути:
а) вирішення конфліктної ситуації за допомогою рефлексії, що дає слідчому визначений виграш;
б) створення умов, необхідних для проведення слідчої чи іншої процесуальної дії слідчим;
в) створення умов, що гарантують результативність слідчої дії;
г) забезпечення слідчої таємниці, у тому числі збереження в таємниці джерел доказової і орієнтуючої інформації;
д) забезпечення схоронності, до необхідного моменту, ще не використаних джерел доказової і орієнтуючої інформації;
е) інші тактичні впливи на слідчу ситуацію з метою її зміни чи використання.
Взаємозв'язок мети тактичної комбінації і слідчої ситуації може бути двоякій.
Якщо існуюча слідча ситуація сприятлива для ведення слідства, але комбінація по тим чи іншим причинам усе-таки необхідна, то ця ситуація просто використовується при здійсненні останньої, а її сприятливі бокі враховуються при плануванні і проведенні комбінації.
При несприятливій слідчій ситуації тактична комбінація покликана насамперед змінити її до кращої, виправити її "перешкоджаючий" слідству характер. Несприятлива слідча ситуація безпосередньо впливає на структуру комбінації, обмежує слідчого у виборі її елементів, не дозволяє застосувати ті чи інші слідчі дії як елементи комбінації. Більш того, вона взагалі може виключити можливість проведення тактичної комбінації в даний момент. Так, якщо необачні дії слідчого чи оперативного працівника насторожили злочинця, то комбінація по його захопленню на гарячому виявиться безрезультатною.
Тактичні комбінації підрозділяються на складні, змістом яких служить система слідчих дій, і прості, елементарні, що складаються із системи тактичних прийомів, застосовуваних у рамках однієї слідчої дії.
Складні тактичні комбінації класифікуються, по Л. Я. Драпкину, на однорідні, чи однойменні ( що складаються з однойменних слідчих дій), і різнорідні, чи різнойменні ( що складаються з різних слідчих дій), на наскрізні і локальні.
Прості тактичні комбінації підрозділяються на: рефлексивні, ціль яким — рефлексивне керування особою, яка протидіє слідству; забезпечуючи і контрольні, здійснювані для перевірки правильного ходу розслідування, ходу окремих слідчих дій, спрямованості розслідування і т.п.
Можливість тактичної комбінації визначається допустимістю її цілей, тактичних прийомів і слідчих дій, що складають зміст комбінації, а також правомірністю і моральністю їх поєднання.
Метою тактичної комбінації завжди служить вплив на слідчу ситуацію в цілому чи на її компоненти, а воно в кінцевому рахунку завжди впливає на людей, так чи інакше зв'язаних з розслідуваною справою. Правомірність такого впливу і служить основною умовою допустимості проведення тактичної комбінації.
За формою зовнішнього вираження вплив може бути фізичним і психічним. Правомірність фізичного впливу визначити порівняно нескладно. Слідчий вправі впливати на такі об'єкти в межах і випадках, обумовлених виниклої в справі необхідністю і розпорядженнями закону. Особисті і майнові права й інтереси громадян і юридичних осіб можуть бути обмежені в строгій відповідності з встановленням закону, коли заподіювана майнова шкода цілком обґрунтована. Так, при провадженні обшуку і виїмки слідчий вправі розкривати замкнені приміщення і сховища, якщо власник відмовляється добровільно відкрити їх, при цьому слідчий повинний уникати не викликуваного необхідністю ушкодження дверей і інших предметів.
Настільки ж ясним уявляється питання про фізичний примус, фізичний вплив на особистість у процесі судочинства. Воно припустимо лише при прямому розпорядженні закону й у точно зазначених випадках, коли мова йде про примусові заходи: затриманні, взятті під варту як міра примусового заходу, приводі, примусові огляді й одержання зразків для порівняльного дослідження в примусовому порядку. Більш складно зважується питання про психічний вплив. Розрізняють два види психічного впливу — неправомірний і правомірний. Неправомірний, як незаконне насильство над особистістю, беззастережно неприпустимо, але відразу виникає питання: який психічний вплив варто вважати неправомірним? Закон не тільки не дає відповіді на це питання, але і часом заплутує його.
Так, наприклад забороняється домагатися показань обвинувачуваного й інших осіб, що беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз і інших незаконних мір, ігноруючи, що погроза — це форма насильства, що насильство може бути і правомірним, і, нарешті, те, що будь-який допит свідка чи потерпілого починається з правомірної погрози карним покаранням за відмовлення від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань.
Тим часом у судовій психології вплив на людину визначається як процес передачі інформації від суб'єкта впливу за допомогою різних методів і засобів, відображення цієї інформації в психіці даноі особи, здатної викликати відповідну реакцію, що виявляється в її поводженні, діяльності, відносинах і станах, стаючи доступної для сприйняття. З цього випливає, що всяке спілкування є вплив, причому вплив двобічний. Основною ознакою правомірності визнається збереження за особою, що піддається впливу, волі вибору своєї позиції, наявність умов для її вибору і непротиріччя впливу принципам законності і моральності.
Правомірний психічний вплив, — відзначає проф. А.Р. Ратинов, — формує правильну позицію людини, свідоме відношення до своїх громадських обов'язків і лише опосредованно приводить до його вибору визначеної лінії поводження.
Правомірність впливу залежить від правомірності його засобів. У криміналістиці і судовій психології сформульовані ті умови (критерії) допустимості прийому, засобу впливу, що необхідні для визнання його правомірним. Це:
·          законність, яку варто розуміти як відповідність чи непротиріччя прийому, засобу вимогам закону;
·          вибірковість впливу, тобто спрямованість лише на визначених осіб і нейтральність стосовно іншим;
·          моральність, відповідність моральним принципам суспільства.
У літературі можна зустріти вираження "слідчі хитрості" чи "психологічні пастки". Обоє ці терміна невдалі, оскільки суть їх полягає не в тім, що передбачається при їхньому буквальному тлумаченні. Їх метою є створення умов для формування в особи, що протистоїть слідчому, помилкових уявлень про ті чи інші обставини справи, цілях слідчого і його дій, стан розслідування. Це не хитрість і не пастка, оскільки у цієї особи завжди залишається воля вибору і маються умови для реалізації цього вибору.
Засобом формування таких помилкових уявлень служить тактична комбінація, звичайно проста, реалізована найчастіше в процесі допиту. Варіанти цієї мети розроблені А.Р. Ратиновим. Вони полягають у наступному:
1. Формування в підозрюваного чи обвинувачуваного помилкового уявлення про обставини, що у дійсності могли б привести до небажаних рішень і дій. Мається на увазі залишення його в неведенні щодо наявних у слідчого доказів або, навпаки, створення перебільшеного представлення про їхній обсяг, вагу і т.п.
Термін "формування" тут і далі не слід розуміти як безпосереднє втручання слідчого в психічні процеси підслідного. Слідчий лише створює такі умови, при яких це формування стає можливим, а буде це чи ні — залежить цілком від підслідного, від вільно обраної їм позиції.
2. Формування цілей, спроба досягнення яких — поставити протидіючу особу в програшне положення, наприклад спроба перепрягти викрадене майно дозволить захопити його на гарячому.
3. Формування бажаного слідчому методу вирішення задачі й образу дій підслідного. Цей варіант мети типовий для рефлексивного керування.
4. Формування в підозрюваного чи обвинувачуваного помилкового уявлення про цілі окремих дій слідчого.
5. Створення труднощів для правильної оцінки зацікавленими особами справжніх цілей слідчого.
6. Формування в зацікавлених осіб помилкового уявлення про поінформованість слідчого щодо їх справжніх цілей чи про непоінформованість слідчого щодо хибності висунутих ними пояснень чи наданих доказів.
7. Формування в підслідного наміру скористатися негідними засобами протидії розслідуванню.
Як видно з викладеного, перераховані варіанти цілей тактичної комбінації припускають визначене маневрування слідчим наявними у нього даними про слідчу ситуацію. З моральної точки зору ці дані завжди повинні бути достовірними.
Усі варіанти цілей тактичної комбінації, здійснюваної в умовах конфлікту з застосуванням рефлексивного керування, ґрунтуються на використанні слідчим:
а) фактора раптовості;
б) непоінформованості протидіючих осіб про наявні докази, результати слідчих дій, намірах слідчого;
в) наданої протидіючим особам можливості вибору вирішення при дефіциті інформації;
г) инерційності мислення, стандартності вирішення протидіючими особами виниклої перед ним задачі;
д) неможливості відтворення підслідним усіх деталей раніше даних складних показань.
Нагадаємо, що допустимість тактичної комбінації визначається, крім інших умов, допустимістю складових її зміст слідчих дій, а також правомірністю і моральністю поєднаня всіх її елементів.
Правомірність слідчої дії означає наявність її правової регламентації в законі. З правової точки зору результати дій, не передбачених законом, незначні: фактичні дані, встановлені таким шляхом, не можуть бути доказом. У нашому процесуальному законі міститься вичерпний перелік цих засобів доказування. Але стабільність закону в цій частині нерідко заходить у суперечність з потребами слідчої практики й об'єктивно може перешкоджати оперативному використанню досягнень науково-технічного прогресу.
При проведенні оперативно-тактичної комбінації рішення про її допустимість вимагає оцінки правомірності не тільки слідчих дій, але і вхідних у її зміст оперативно-розшукових заходів. Правомірність їх означає відповідність Закону "Про оперативно-розшукову діяльність" та вимогам підзаконних актів. Закон містить вичерпний перелік цих заходів, підстави й умови їх проведення.
Так, для проведення слідчих дій необхідний акт порушення кримінальної справи. Відомо, що до цього проводиться лише огляд місця події. Таким чином, тактична комбінація в принципі можлива лише відносно порушеної кримінальній справі і як виключення — до цього, якщо в її склад входить огляд місця події, хоча й у цьому випадку, оскільки приймається рішення про комбінацію, тобто визнається необхідність розслідування події, ніщо не заважає порушити кримінальну справу вже на стадії такого огляду.
Оперативно-тактична комбінація, що починається з оперативно-розшукових заходів, може бути проведена до порушення кримінальної справи з ініціативи органа дізнання (органа внутрішніх справ), а після порушення кримінальної справи і прийняття його до провадження слідчим — по припущенню останнього. Тому оперативно-тактична комбінація як форма взаємодії слідчого й оперативного працівника може бути почата до порушення кримінальної справи, а завершена в стадії попереднього розслідування або цілком проведена в процесі слідства в справі. При цьому та частина комбінації, що здійснюється до порушення справи і виражається в проведенні оперативних заходів, виконується оперативним працівником без участі слідчого, але по їхньому загальному задумі.
Немає нічого протиправного в такому співробітництві слідчого з оперативним працівником, тому що спільна розробка ними плану майбутньої оперативно-розшукової комбінації (а тільки в цьому заключаются дії слідчого до порушення кримінальної справи) ніяк не суперечить процесуальному положенню слідчого і не означає змішання його функцій з функціями органа дізнання. Викладене можна проілюструвати на прикладі типової оперативно-тактичної комбінації по захопленню хабарників на гарячому.
Для складних тактичних комбінацій, виконуваних двома і більш слідчими, і для оперативно-тактичних комбінацій надзвичайно важливо точне виконання кожним учасником комбінації своїх обов'язків, точне проходження спільному плану дій.
Нарешті, комбінація у всіх своїх елементах повинна бути моральною і не може принижувати честь і достоїнство конфронтуючих слідчому осіб.овок
Викладене виражає структурно-системний підхід до визначення слідчої тактики. Тільки при такому розумінні цього комплексного по змісту криміналістичного інституту можлива ефектина розробка складових його елементів, нерозривно зв'язаних між собою в єдину систему дій, розумових процесів і вольових рішень.
Подальша розробка й удосконалювання слідчої тактики є однієї з найважливіших задач криміналістичної науки.

Розділ 2. Поняття та правові основи накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку.
2.1. Поняття накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку.
Процесуально не закріплено, що таке канал звязку, тому при розгляді данного питання виникла проблема, що до визначення поняття каналу звязку. Відомо, що інформація взагалі переноситься або передається або енергією, або речовиною. Але ні передана енергія, ні послана речовина самі по собі ніякого значення не мають, вони служать лише носіями інформації.
Базуючись на цьому, можна стверджувати, що по фізичній природі можливі такі шляхи переносу інформації:
- світлові промені;
- звукові хвилі;
- електромагнітні хвилі;
- матеріали і речовини.
Іншої можливості для переносу інформації в природі не існує.
Використовуючи у своїх інтересах ті або інші фізичні поля, людина створює визначену систему передачі інформації один одному. Такі системи прийнято називати системами зв'язку. Будь-яка система зв'язку складається з джерела інформації, передавача, каналу передачі інформації, приймача й одержувача відомостей. Ці системи використовуються в повсякденній практиці у відповідності зі своїм призначенням і є офіційними засобами передачі інформації.
Відомо, що будь-який сигнал, будь то світло вогнища, телеграма, написаний текст і т.д., несе якісь відомості або повідомлення. Одним словом - інформацію. Таким чином, сигнал є засіб передачі інформації.
Будь-який переданий сигнал переноситься або енергією, або речовиною. Це або акустична хвиля (звук), або електромагнітні випромінювання (світло, радіохвиля), або лист паперу (написаний текст). Але ні передана енергія, ні послана речовина, як уже говорилося, самі по собі ніякого значення не мають, вони служать лише носіями інформації. Пошарпана книжка, якщо в ній немає вирваних сторінок, несе рівно стільки ж інформації, скільки така ж нова. Отже, потужність сигналу, так само як і вага носія, ніяк не можуть служити мірою цінності інформації, що переноситься сигналом.
Будь-яка система передачі інформації (система зв'язку) може бути подана такою структурною схемою.
Джерело інформації виробляє повідомлення (звукові коливання, текст документа у виді відбитої світлової енергії, зображення предмета і т.д.). У джерелі сигналу (перетворювачі) ці повідомлення перетворяться в сигнали (електричні,-звукові, світлові і т.д.), що мають форму, зручну для передачі по каналі зв'язку. Призначення каналу зв'язку - перенос сигналу з однієї точки простору в іншу без перекручувань.
У приймачі, із сигналом відбуваються перетворення, зумовлені тим, що здійснювалися в джерелі сигналу, а також ті, що необхідних для усунення перекручувань, наведених перешкодами і засобами каналу.
Розглянуту систему називають системою зв'язку. Частина системи зв'язку, що складається з джерела сигналу, середовища і приймача сигналу, що служить лише для передачі (переносу) інформації, називають каналом передачі інформації.
Отже, зняття інформації з каналів зв'язку — самостійна слідча дія, яка провадиться тільки за рішенням голови апеляційного суду чи його заступника і полягає в технічному документуванні розмов та іншої інформації, що передається по технічних каналах зв'язку. Ця слідча дія може бути проведена на будь-яких стадіях кримінального процесу, в тому числі і до порушення кримінальної справи. Результати технічного документування можуть мати значення доказів у справі, якщо вони відповідають вимогам належності до справи, допустимості та достовірності.
Об'єктом дослідження даної слідчої дії виступає: інформація, якою обмінюються по технічних каналах зв'язку обвинувачені, підозрювані, підсудні між собою чи з іншими особами, а також інформація, якою обмінюються таким засобом будь-які особи з обвинуваченими, підозрюваними чи підсудними.
До інформації, яка може бути зафіксована з застосуванням даної слідчої дії, належить лише інформація, яка передається по технічних каналах зв'язку — телефону, мобільних засобах телефонного, електронного чи радіозв'язку, за допомогою комп'ютерної мережі зв'язку тощо.
Розмови людей віч-на-віч (один на один) не можуть прослуховуватись у порядку проведення даної слідчої дії і не є її об'єктом. Подібні розмови в виняткових випадках можуть бути зафіксовані лише в порядку проведення на законних підставах здійснюваного оперативно-розшукового заходу — візуальне спостереження і технічне документування в громадських місцях. Зауважимо, що таке документування можливе лише в громадських місцях і більш ніде, і тільки суб'єктами, уповноваженими на здійснення оперативно-розшукової діяльності.
Інформація, отримана з різноманітних каналів зв’язку, після процесуального закріплення, перевірки i оцінки може бути використана в процесі доказування, який в кінцевому результаті заключається оперуванні доказовою інформацією. Таким чином, поняття інформація, "доказова інформація вкрай важливі для розгляду даного питання.
Термін „інформація” першочергово розумівся як оповіщення, повідомлення про положення справ або чиюсь дiяльность, свiдчення про що-небудь.
Ряд авторiв займались питаннями вивчення iнформацiї з позицiї теорiї вiдображення, котра дозволяла б проникнути у сутнiсть iнформацiї.
Застосовуються рiзноманiтнi шляхи розгляду iнформацiї з математичних, цiнносних i iнших позицiй як кiлькiсну мiру усування невизначенностi (ентропiї), мiру органiзацiї шумiв.
Потрiбно вiдмiтити, що в теперiшнiй час в науцi iснують два пiдходи до визначення поняття iнформацiя: атрибутивний та функцiональний. Згiдно з атрибутивним пiдходом кожний предмет або явище мiстить в собi iнформацiю. Згiдно ж з функцiональною концепцією, без отримувача iнформацiї не iснує, а iснують тiльки її посилання в виглядi яких-небудь сигналiв. Тiльки отримувач перетворює цi сигнали в iнформацiю - у свiдчення про щось. В судово-слiдчiй та експертнiй практицi використовуються обидва вищевказанi пiдходи, взаємодоповнюючі один одного.Атрибутивна концепцiя дозволяє в систематизованому виглядi представляти механiзм формування слiдiв злочину як матерiальних ( покази свідків), що важливо для слiдчого (суду) та судового експерта.
Потрiбно погодитись з думкою М.М. Мiхеєнко, котрий пiдкреслюе, що немає потребперебiльшувати роль iнформацiйної сутностi доказiв у збиток процесуальнiй формi. При цьому необхiдно враховувати i тi обставини, що доказова iнформацiя має ряд особливостей, котрi вiдрiзняють її вiд загального поняття iнформацiї:
слiдчий, суд, прокурор, експерт, органи дiзнання в якості об'єкту пiзнання мають, як правило, подiю, яка вiдбулась у минулому;
повно та вичерпно вирiшуються лише тi обставини, якi мають значення для вирiшення справи, тобто пiзнання вiдокремлено межами;
пiзнання обставин злочину виникає у специфiчнiй формi доказування, котре являє собою процес отримання iнформацiї, корисної для розслiдування кримiнальної справи.
Р.С.Белкiн i А.I.Вiнберг розкривають суть доказової інформації наступним чином: "Змiни, пов'язанi з подiєю являються доказами, а мiра зв'язку доказiв є подiєю, до якої вони вiдносяться, знаходиться в прямiй залежності від кількісного змісту тих змін, являються доказовою інформацією”.
В ч.1 ст.65 КПК України судовими доказами визнаються любi фактичні данні про істотні обставини справи. При чому підкреслюється, що не всякі данні можуть стати доказами, а лише фактичні данні, що встановлюються за допомогою джерел, перерахованих в ч.2 вказаної статті, володіють такою властивістю.
Виїмка поштово-телеграфної кореспонденції — слідча дія, яка проводиться тільки за рішенням голови апеляційного суду чи його заступника і полягає в накладенні арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, її огляді, фіксації та виїмці.
Виїмка поштово-телеграфної кореспонденції є одним з видів виїмки, провадиться відповідно до вимог ст. 187, 187-1 КПК України, а її специфіка полягає в наступному.
До кореспонденції, на яку може бути накладено арешт, належать листи всіх видів, бандеролі, посилки, поштові контейнери, перекази, телеграми, радіограми тощо.
Предметом виїмки є поштово-телеграфна кореспонденція, яка відповідно до конституційного принципу таємниці листування має окремий статус обмеженої недоторканності. До кореспонденції, на яку може бути накладено арешт, належать листи всіх видів, банде­ролі, посилки, поштові контейнери, перекази, телеграми, радіограми тощо. Кореспонденцією вважаються всі види поштово-теле­графних відправлень, що надходять для пересилання в органи зв’язку. Не належать до поштово-телеграфної кореспонденції газе­ти та журнали, які отримуються за передплатою.
Об'єктом виїмки, тобто місцем проведення даної слідчої дії, є поштово-телеграфна установа. Кореспонденція, яка знаходиться поза такими установами, вилучається в порядку провадження зви­чайної виїмки, обшуку або огляду залежно від місця її знаходження і даних про це.
Арешт на кореспонденцію з метою запобігти злочину може бути застосовано до порушення кримінальної справи[1].

2.2. Правові основи накладання арешту на кореспонденцію і зняття
інформації з каналів зв’язку.
Встановлення об'єктивної істини - основна задача досудового розслідування, дізнання, і судового розгляду, основна і незмінна задача кримінального процесу. Тільки встановивши істину, органи слідства, дізнання, правосуддя можуть правильно вирішити справу, власне кажучи, забезпечити правильне застосування закону для того, щоб кожен, хто вчинив злочин був притягнутий до відповідальності і жоден невинуватий не був засуджений.
Говорячи про об'єктивну істину, ми маємо на увазі не просто істину, з'ясовану будь-якими шляхами, а істину, підтверджену об'єктивними фактами, доводами, аргументами – тобто достовірними, доброякісними доказами. Доказами в кримінальному процесі можуть виступати тільки достовірні фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ст.65 КПК України).
Накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку це слідчі дії, які мають багато процесуальних особливостей, тому щоб інформація, яка отримана в ході їх проведення мала доказове значення, слідчому необхідно ці особливості враховувати. Тому при написанні цього дипломного дослідження необхідно розглянути правовий аспект цих слідчих дій.
Фактичні підстави зняття інформації з каналів зв'язку. Зняття інформації з каналів зв'язку може бути застосовано лише за наяв­ності достатніх підстав вважати, що в інформації, яка передається по технічному каналі зв'язку від підозрюваного чи обвинуваченого іншим особам або від інших осіб підозрюваному чи обвинувачено­му, а також за інформації, якою останні обмінюються за допомогою засобів зв'язку між собою, містяться дані про вчинений злочин і якщо іншими способами одержати ці дані неможливо.
Арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку з метою запобігти злочину може бути застосовано до порушення кримінальної справи [42, с.102].
Юридичні підстави зняття інформації з каналів зв'язку. Зняття інформації з каналів зв'язку провадиться тільки за рішенням голови апеляційного суду чи його заступника.
За наявності необхідних підстав слідчий за погодженням з про­курором звертається з поданням до голови апеляційного суду за місцем провадження слідства про зняття інформації з каналів зв'язку. Голова суду чи його заступник розглядає подання, вивчає матеріали справи, при необхідності вислуховує слідчого, вислуховує думку прокурора, після чого залежно від підстав для прийняття такого рішення виносить постанову про зняття інформації з каналів зв'язку або про відмову в цьому.
Постанова про зняття інформації з каналів зв'язку виноситься в режимі, який забезпечує нерозголошення даних досудового слідства та оперативно-розшукової діяльності.
Постанова оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесено подання прокурором.
У постанові про зняття інформації з каналів зв'язку зазначають­ся кримінальна справа і фактичні підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія, прізвище, ім'я та по-батькові особи, з каналів зв'язку якої має зніматись інформація, точна адреса цієї особи, види цих каналів, термін, протягом якого знімається інформація, назва уста­нови, на яку покладається обов'язок знімати інформацію і повідом­ляти про це слідчого.
Постанова про зняття інформації з каналів зв'язку направ­ляється слідчим начальнику відповідної установи, для якого вона є обов'язковою до виконання. Начальник відповідної установи затри­мує кореспонденцію або знімає інформацію з каналів зв'язку і про­тягом доби повідомляє про це слідчому.
Зняття інформації з технічних каналів зв'язку припиняється після закінчення терміну, встановленого для виконання цієї слідчої дії постановою судді. Слідчий скасовує арешт, накладений на ко­респонденцію, або припиняє зняття інформації з каналів зв'язку, коли у здійсненні цих заходів відпадає необхідність, при закритті кримінальної справи або при передачі її прокуророві в порядку, пе­редбаченому статтею 255 КПК України. Згоди суду про припинення зняття інформації з технічних каналів зв'язку в даному випадку не потрібно.
Особливий порядок передбачений для виїмки поштово-телеграф­ної кореспонденції. У статті 187 КПК України передбачено, що виїмка пошто­во-телеграфної кореспонденції здійснюється за постановою слідчого, яка санкціонована прокурором або його заступником. Але ця норма КПК України суперечить Конституції України. Так, стаття 31 Конституції України проголошує, що кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденцій. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими спо­собами одержати інформацію неможливо.
Стаття з Конституції України (1996 р.) гарантує, а Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 від 1.11.96 року роз'яснив, що недоторканність житла і таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспон­денції є невід'ємними правами особи і дозвіл на накладення арешту на корес­понденцію та її виїмку в поштово-телеграфних установах надається тільки судом. За поданням органу, який провадить попереднє розслідування, відпо­відні матеріали розглядаються судом. дмову в застосуванні таких заходів. Стаття 187 КПК України суперечить Конституції і тому як норми прямої дії застосовуються норми Конституції.
Фактичні підстави накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію та її виїмку. Арешт на кореспонденцію може бути застосовано лише за наявності достатніх підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи об­винуваченого іншим особам або інших осіб підозрюваному чи об­винуваченому, а також у інформації, якою вони обмінюються за допомогою засобів зв'язку, містяться данні про вчинений злочин або документи предмети, що мають доказове значення, і якщо іншими способами одержати ці дані неможливо.
Єдиною юридичною підставою виїмки поштово-телеграфної кореспонденції може бути тільки рішення суду. Згідно зі ст. 31 Кон­ституції України кожному гарантується таємниця листування, а ви­нятки можуть бути встановлені тільки судом. Положення Консти­туції України є нормами прямої дії і в даному разі підлягають за­стосуванню з часу набуття Конституцією України законної сили.
Строк, на який може бути накладений арешт, якщо арешт про­вадиться під час розслідування, відповідає строку попереднього слідства. Суд має право вказати строк, на який накладається арешт, у своїй постанові або зробити застереження, що кореспонденція підлягає арешту до скасування постанови. Арешт відміняється пос­тановою слідчого або рішенням суду, про що повідомляється уста­нова зв'язку.
Зміст даної слідчої дії включає в себе кілька елементів: арешт кореспонденції, огляд та виїмку.
Арешт полягає в затримці кореспонденції. За наявності необхідних підстав слідчий за погодженням з прокурором звер­тається з поданням до голови апеляційного сулу за місцем провадження слідства про накладення арешту на кореспонденцію. Голова суду чи його заступник розглядає подання, вивчає матеріали справи, при необхідності вислуховує слідчого, вислуховує думку проку­рора, після чого залежно від підстав для прийняття такого рішення виносить постанову про накладення арешту на кореспонденцію або про відмову в цьому. Постанова оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесено подання прокурором.
У постанові про накладення арешту на кореспонденцію зазначаються кримінальна справа і підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія, прізвище, ім'я та по батькові особи, кореспонденція якої має затримуватися, точна адреса цієї особи, види поштово-теле­графних відправлень, на які накладається арешт, термін, протягом якого зберігається арешт, назва установи зв'язку, на яку покла­дається обов'язок затримувати кореспонденцію і повідомляти про це слідчого.
Постанова про накладення арешту на кореспонденцію направляється слідчим начальнику відповідної поштово-телеграфної уста­нови, для якого вона є обов'язковою.
Установа зв'язку (начальник відповідної поштово-телеграфної установи) затримує кореспонденцію і протягом доби повідомляє про це слідчого.
Далі слідчий у присутності понятих з числа співробітників пошти, а при необхідності — і з участю спеціаліста, в установі зв'язку провадить огляд кореспонденції. Вилучення не є обов'язковим. У присутності зазначених осіб слідчий відкриває й оглядає затриману кореспонденцію. Огляд та виїмка поштово-телеграфної кореспонденції провадяться в присутності понятих виключно з числа працівників поштово-телеграфної установи, що пояснюється необхідністю забезпечення таємниці листування, захисту приватного життя людини і нерозголошення конфіденційної інформації.
Упевнившись у тому, що кореспонденція не стосується справи, слідчий дає розпорядження про її відправку адресату, або про її затримання до визначеного ним терміну. Відповідно до ст. 186 КПК України при виїмці можуть бути вилучені лише предмети і документи, які мають значення у справі або заборонені законом до обігу.
У разі виявлення документів чи предметів, що мають доказове значення, слідчий провадить виїмку відповідної кореспонденції або обмежується зняттям копій з відповідних відправлень.
Про кожен випадок проведення огляду, виїмки або затримання кореспонденції слідчий складає протокол. У протоколі повинно бути вказано, які саме відправлення були оглянуті, що з них вилучено і що повинно бути доставлено адресату або тимчасово затримано, з яких відправлень зняті копії.
Арешт, накладений на кореспонденцію, скасовується після закінчення терміну, встановленого для виконання цих слідчих дій постановою судді. Слідчий скасовує арешт, накладений на кореспонденцію, коли у здійсненні цих заходів відпадає необхідність, при закритті кримінальної справи або при передачі її прокуророві в порядку, передбаченому статтею 255 КПК України.
 Таким чином, накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку мають наступні процесуальні особливості:
Ø  За наявності підстав, передбачених частиною першою 187 статті КПК України, слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до голови апеляційного суду за місцем провадження слідства про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку.
Ø  Голова суду чи його заступник розглядає подання, вивчає матеріали справи, при необхідності вислуховує слідчого, вислуховує думку прокурора, після чого залежно від підстав для прийняття такого рішення виносить постанову про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку або про відмову в цьому. Постанова оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесено подання прокурором.
Ø  У постанові про накладення арешту на кореспонденцію зазначаються кримінальна справа і підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія, прізвище, ім'я та по батькові особи, кореспонденція якої має затримуватися, точна адреса цієї особи, види поштово-телеграфних відправлень, на які накладається арешт, термін, протягом якого зберігається арешт, назва установи зв'язку, на яку покладається обов'язок затримувати кореспонденцію і повідомляти про це слідчого.
Ø  У постанові про зняття інформації з каналів зв'язку зазначаються кримінальна справа і підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія, прізвище, ім'я та по батькові особи, з каналів зв'язку якої має зніматись інформація, точна адреса цієї особи, види цих каналів, термін, протягом якого знімається інформація, назва установи, на яку покладається обов'язок знімати інформацію і повідомляти про це слідчого.
Ø  Постанова про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку направляється слідчим начальнику відповідної установи, для якого вона є обов'язковою.
Ø  Начальник відповідної установи затримує кореспонденцію або знімає інформацію з каналів зв'язку і протягом доби повідомляє про це слідчому.
Ø  Арешт, накладений на кореспонденцію, скасовується, а зняття інформації з каналів зв'язку припиняється після закінчення терміну, встановленого для виконання цих слідчих дій постановою судді. Слідчий скасовує арешт накладений на кореспонденцію, або припиняє зняття інформації з каналів зв'язку, коли у здійсненні цих заходів відпадає необхідність, при закритті кримінальної справи або при передачі її прокуророві в порядку, передбаченому статтею 255 КПК України.
Ø  Постанова виноситься в режимі, який забезпечує нерозголошення даних досудового слідства або оперативно-розшукової діяльності.
Ø  Накладення арешту на кореспонденцію має на меті її огляд і виїмку, якщо вона має значення для розслідуваної справи. Арешт може бути накладено на кореспонденцію підозрюваного, обвинуваченого і зв'язаних з ним осіб, причому як на таку, що надходить на адресу певної особи, так і на ту, що відправляється певною особою [42, с.127].
1. Питання про строк, на який накладається арешт на кореспонденцію, вирішується слідчим залежно від обставин справи.
2. У постанові слідчого зазначаються, зокрема, підстава для накладення арешту, яка саме кореспонденція підлягає арешту, на яку установу зв'язку покладається її виконання, хто буде провадити огляд і виїмку кореспонденції.
3. Виїмка кореспонденції проводиться у присутності начальника поштово-телеграфної установи і співробітника, який здійснює операції з даним видом кореспонденції. Вони виконують роль понятих.
Закон не передбачає присутності понятих з числа сторонніх осіб, щоб виключити можливість розголошення факту накладення арешту на кореспонденцію, а також непотрібного ознайомлення сторонніх осіб з її змістом.
4. У протоколі огляду і виїмки кореспонденції необхідно зазначити, яка саме кореспонденція була оглянута і яка вилучається для приєднання до справи.
5. Слідчий вправі і не вилучати кореспонденцію, а зафіксувати в протоколі огляду її зміст або зняти з неї копію. Якщо кореспонденція ніякого значення для справи не має, вона надсилається адресату, але в протоколі це повинно бути відображено.
6. Постанова слідчого про скасування арешту на кореспонденцію санкції прокурора не потребує. Вона надсилається безпосередньо поштово-телеграфній установі для виконання.