ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ КОСОВО В XIV СТ.

1.1 Косово під владою Османської імперії (ХIV ст. – 1878 р.)

1.2 Соціально – економічний і політичний розвиток Косово у кінці ХІХ ст., та під час першої Югославії

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК АЛБАНО – СЕРБСЬКИХ ПРОТИРІЧ, ТА ВАРІАНТИ ЇХ ПОДОЛАННЯ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

2.1 Загострення албано – сербських потиріч в другій половині ХХ століття

2.2 Шляхи вирішення проблеми в Косово

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Регіональні конфлікти у світі не припиняються протягом всієї історії людства. Соціальна, національна і конфесійна неоднорідність суспільства нерідко приводять до конфліктів. Конфлікти є невід'ємною частиною громадського життя. Протиріччя пронизують усі сфери життя: соціально-економічну, політичну, духовну. Одночасне загострення всіх цих протиріч створює кризу.

В силу свого географічного розташування Балкани відіграють ключову роль у транспортній мережі, яка з’єднує західну та південно - східну частини європейського континенту, а також Європу з країнами Середнього Сходу та Азії. Крім того саме тут пролягає єдиний водний шлях за вектором Захід – Схід.

Існує кілька причин, що спонукують людей різних національностей піднімати питання автономії і сепаратизму: расові, національні і релігійні розходження з глибокими історичними коренями, на які накладаються економічні причини і соціальна нерівність.

Не всі проблеми цього ряду вдається розв’язати мирним шляхом. Яскравий приклад тому албано - сербські протиріччя, він не тільки привернув увагу усього світу, але і втягнув у нього світове співтовариство, загостривши багато протиріч. Косовський конфлікт – це складова частина серії балканських конфліктів, пов'язаних з розпадом Югославії на самостійні держави.

Сучасні події на Балканах підігрівають в останній час інтерес до історії балканських народів. А особливо до історії виникнення албано – сербських протиріч. У відносоно невеликому, з географічної точки зору Косово зустрілися декілька світових релігій та багато різнобічних культурних традицій.

Актуальність даної теми полягає в тому, що албано – сербські протиріччя до цього часу залишаються не вирішеними, у прийнятній для всіх учасників конфлікту формі. Проголошення парламентом краю Косово, 17 лютого 2008 р. незалежності Косова, неоднозначно оцінюється, і самими учасниками конфлікту, і міжнародною спільнотою. З 15 червня 2008 р. набрала чинності нова конституція Косова, яку було одноголосно прийнято парламентом Косово 9 квітня 2008 року. А в січні 2008 р. Косово оголосило про створення власних збройних сил.

Незалежність краю визнали США, Японія і більшість країн Євросоюзу. Росія, Китай, Іспанія відмовилися визнати самопроголошену державу. Зокрема, Росія пообіцяла не допустити членства Косова в ООН. Україна досі не визначилася з реакцією на проголошення незалежності Косова. Міністр закордонних справ Сербії Вук Єреміч заявив на засіданні Ради Безпеки ООН, що Белград ніколи не визнає незалежність Косова.

Актуальним є і інтернаціональний характер проблеми. Саме тут з найбільшою гостротою перетнулися інтереси Заходу і Сходу, християнства та ісламу, Європи та Азії. Саме інтернаціональний характер протиріч, споріднює їх з багатьма ключовими протистояннями, що виникають в світі. Балкани завжди були і є важливим центром загальноєвропейської спільноти і разом з тим найбільш гарячою точкою. Саме тому до вирішення албано – сербських протиріч долучилась більшість країн світу і в тому числі Україна, яка направила своїх миротворців в регіон суперечок.

Мета кваліфікаційної роботи полягає в дослідженні історії виникнення, розвитку албано – сербських протиріч, та шляхів її вирішення. Виходячи з цієї основної мети, автор визначив такі завдання:

• Провести аналіз джерельної та літературної бази даної проблеми.

• Прослідкувати історію виникнення конфлікту.

• Вияснити причини, що впливали на виникнення та розвиток протиріч.

• Розглянути позиції які відстоюють сторони – учасниці конфлікту.

• Визначити аргументи які висувають та відстоюють албанці та серби.

• Означити позиції міжнародних організацій щодо конфлікту.

• З’ясувати можливі шляхи вирішення конфлікту.

• Зробити загальні висновки.

Хронологічні рамки. Враховуючи специфічність теми, початковим періодом дослідження доцільно вважати ХІІ ст., коли з’явилася історична назва сучасного Косова – Косово і Метохія. День проголошення незалежності Косова - 17 лютого 2008 р. автор кваліфікаційної роботи визначив, як кінцеву межу власного дослідження.

Історіографія проблеми. Сербо – албанські відносини є однією з «гарячих» тем нової балканської історії. В останні роки було багато написано про «албанське питання» в старій Сербії, тобто про албано – сербські відносини в Косово і Метохії, в південних областях Сербії.

Багато уваги приділяли вивченню даної проблеми, російські, а останнім часом і українські дослідники. Автором кваліфікаційної роботи була широко використана робота О.Я. Маначинського «Косово і Метохія. Історичні перехрестя. Історичні особливості, причина та генеза косовського конфлікту» [35]. В праці висвітлюються причин накопичення «конфліктного потенціалу» в Косово, що в кінцевому підсумку призвело до збройного конфлікту, вплив зовнішніх чинників, застосування збройних сил НАТО для врегулювання конфлікту, військово – політичні наслідки війни, також було використано ще декілька праць цього автора, а саме: « Косово – осередок напруженості Союзній Республіці Югославія » [36], «Югославия: приговор вынесен» [34].

Особливо автор критикує позицію західних держав щодо вирішення конфлікту « … через Балкани і Чорне море поширити свій вплив на Близький і Середній Схід та на Закавказзя» [35,36]. Крім того в монографії приділяється увага причині конфлікту між албанцями та сербами, та називаються особи, що мали відношення до конфлікту. Також автор наголошує на упереджене ставлення лідерів іноземних держав до сербів, та пояснює чому вони більш схильні підтримувати албанців..

Крім того в кваліфікаційній роботі використовувалось праця М.І. Рижкова та В.М. Тетьокіна «Югославская Голгофа» [43]. Автори однобоко висвітлюють становище в регіоні виправдовуючи дії сербів. У книзі відчувається ностальгія за втраченими сферами впливу Росії на теренах колишньої Югославії. Робота містить в собі багато документального матеріалу, особливо того, що стосується рішень уряду і керівництва Російської Федерації щодо подій в колишній Югославії, наводиться багато фотографічного матеріалу. Автори даної монографії акцентують увагу на тому, що до основних причин втручання іноземних держав в конфлікт. Автор цієї монографії наголошує на значимій ролі Росії в домовленостях про припинення вогню. В монографії досить чітко розкриті інтереси Росії на Балканах.

Досить цікавими є також роботи Т. Замятіної, яка постійно займається балканської проблеми, а особливо проблеми албано – сербських протиріч в Косово. Цей автор постійно друкується в журналі « Эхо планеты ». Зокрема в кваліфікаційній роботі використовувались такі її праці: «Ненависть в Косово густа как масло: (межнациональный кризи в Косово)» [17], «Бархатная революция» югославський варіант» [19], «Югославия. Огненное десятилетие» [18].

Крім О. Маначинського серед українських авторів, що займалися цією проблематикою, необхідно згадати праці: М. Александрова «Порохова діжка Європи: Югославський апект» [7], І. Денисенко «Сучасне балканське життя» [15], В. Самохов «Нова гаряча точка. Албанський сепаратизм на Балканах: Формування і сучасний стан» [44].

Варто відзначити, що при виборі своїх пріоритетів українські автори в переважній більшості схиляються до позиції, яка в цілому відповідає офіційній позиції України. Україна не визнала незалежність Косово. Президент Віктор Ющенко заявив, що Україна виходитиме з того, що для рішення про визнання або невизнання незалежності Косова для більшості країн ще потрібний час. Водночас у Косові перебувають 98 українських миротворців у рамках спільного україно - польського миротворчого батальйону Укрполбат багатонаціональної тактичної групи East сил KFOR - сили під керівництвом НАТО, відповідальні за забезпечення стабільності в Косові. Російські ж автори більше підтримують сербську сторону та піддають нищівній критиці позицію США та НАТО в Югославії [56].

Для більш ґрунтовного вивчення даної теми автор кваліфікаційної роботи документи але нажаль всі вони мають відношення, що до сьогоденного становища албано – сербських протиріч. Це перш за все «Нотатки з 5-ої конференції Міжнародної асоціації з вивчення релігії у Центральній та Східній Європі (Львів, 11-14 грудня 2003 р.)» [1], в котрій засуджується збройний конфлікт в Косово. Також було використано «Резолюцію союзу сербів Косово і Метохії» [6], де наголошується на постійну практику гноблення сербів, та приводяться факти що на думку союзу доводять права саме сербів на спірну територію [3]. Також було використано «Обращение Священного Архиерейского Собора Сербской Православной Церкви о Косово и Метохии», у якому визначено позицію сербів, що Косово є «…неотьемлимой частью территории Сербии» [4,1]. Також використано висновок спостерігачів Гаазького суду щодо подій в Косово. «Сувернитет предстанет пере судом»; використано і нотатки з ХІ Міжнародного Руського Народного Собору, а саме виступ Ієроманха Петра Драгойловича [3], Резолюция 1244 (1999), принятая Советом Безопасности на его 4011-м заседании[7]

Структура роботи: структурно дане дослідження складається з двох розділів, та підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури – 57. Загальний обсяг тексту – 63.

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ КОСОВО В XIV СТ.

Для більш точного і повнішого розуміння сучасних подій в Південно Східній Європі необхідно, хоч приблизно знати генезис тих процесів, які призвели до конфлікту. Албанська та сербська історіографія доводять, що саме албанці, або серби мають найбільше історичних прав на Косово та Метохію. Вони жили тут, раніше інших, раніше за інших освоїли цю територію в господарському та культурному плані, спорудили тут історичні пам’ятки [18, 14].

Після розпаду Римської імперії вся територія сучасного Косова ввійшла в склад Візантійської імперії. До кінця VI століття Косово, як і більша частина Балканського півострова, було колонізоване слов’янами, які частково асимілювали, а частково витіснили, місцеве романізоване населення на узбережжя (іллірійці), або в гори (валахи або албанці).

Хоч Візантія і залишалася номінальним сюзереном територій, на яких розселилися слов’яни, влада належала місцевим вождям слов’янських племен, (жупанам), котрі на території сучасної Сербії, та сучасного Косово утворили напівдержавні утворення – жупанії. Хоча жупанії поступово об’єднувалися в невеликі князівства, процес утворення державності був досить повільний, через віддаленість територій, які були населені різними сербськими племенами, віддаленість від міст та центрів торгівлі, відсутність взаємних економічних зв’язків. В результаті на сербській території виділилось декілька центрів утворення державності, один з яких,знаходився на північ від сучасного Косово – в Рашке[24, 19].

Паралельно з утворенням держав проходив процес християнізації сербського населення. Почавшись в період правління Іраклія, хрещення населення Рашке та Косово в цілому було завершене приблизно IX столітті [28, 6].

У балканських народів відчуття релігійної приналежності та релігійної солідарності, і досі має велике значення. Цей фактор пояснюється умовами багатовікового чужоземного панування. Християнська православна церква відігравала і зараз відіграє помітну роль в консолідації сербського народу. Вона довгий час залишалася єдиною організацією, яка зберегла структуру і вплив, об'єднала на ґрунті релігійних принципів різні верстви і прошарки населення. Церква стала тією силою, в якій народ вбачав захисника своїх прав, берегиню культурної спадщини. Віками сербська православна церква виконувала не лише релігійні, а й громадські, а іноді і державні функції [28, 8].

Серби почали заселяти Балкани наприкінці VI - початку VII століття. В XII сторіччі як позначення регіону, населеного сербами, з’явилася історична назва сучасного Косово - Косово і Метохія. У VIII-XII ст. територія Косова і Метохії становила центральну частину Сербської держави. Косово - означає край чорних птахів, а метохіями називалися володіння православних монастирів у цьому регіоні. Відомий як «збирач сербських земель» легендарний князь Стефан Неманя в XII ст., об'єднав князівство Рашка (Стара Сербія), Косово і Метохію, ряд інших територій населених сербами, в одну державу. Формування єдиної держави сприяло розвитку сербської середньовічної культури, та укріпленню православ'я як провідної релігії.

Історичні, географічні, культурні, духовні, топонімічні та інші факти є переконливим доказом, що область Косово і Метохія була колискою сербської культури і держави з тих пір, як серби прийшли на Балкани. Те, що Сербська середньовічна держава мала дуже високий рівень розвитку, підтверджується також фактом, що в той час коли населення Лондона складало 2000 жителів, Ново Брдо мав 40 000 мешканців, багато хто з яких були шахтарями та ремісниками. Багато іноземців, включаючи саксів, жили в Ново Брдо [35, 8].

Область Косово і Метохія стала центром Сербської середньовічної держави в IX-XIV ст., коли виникли численні церкви і монастирі, а також єпархії (Приштинська - 1019 р.) і резиденції єпископів. Метохійське місто Печ, було центром Патріархії з 1346 по 1459 і з 1557 по 1766 роки. Найбільш важливі культурні та історичні цінності - монастирі Граканіца (1321 р.), Богородиця Левицька, Патріарший Печ і Високі Декані, як і затишки середньовічних міст Ново Брдо, Звецан чи Душанов Град. Скарби монастирів Декані, Граканіца і Патріарший Печ містять більш ніж 300 дорогоцінних рукописів і друкованих книг, а теж чимало інших пам’яток культури XII - XVIII сторіч.

В другій половині IX ст. розпочалася інтенсивна експансія болгар, на сербські землі. Косово стало ареною боротьби між Першим Болгарським Царством, Візантією і більш слабким сербським князівством Рашка. На початку X ст. Косово стає частиною Болгарської держави Симеона. Спроба відновити самостійність Рашки при Часлав'є завершилась невдало: до кінця X ст., Косово знову повернулося під владу болгар, визнавши своїм сюзереном царя Самуїла.

Та все ж в 1018 р. болгарська держава була завойована візантійським імператором Василем II, а Косово та Рашка, фактично вперше після IV ст., опинилась під контролем Візантії. Це призвело, до переміщення центру формування сербської державності в приморські області – в Дуклю, де в середині XI ст., утворилось сильне слов’янське князівство, котре при Констянтині Бодині підкорило Рашку і північне Косово [39, 15].

На початку XII ст., після смерті Констянтина Бодіна, Дуклянська держава розпалась. Косово знову стало ареною протистояння між відновленим князівством Рашка та Візантією. Переломним моментом цієї боротьби стало вступ на престол Рашки князя Стефана Немані, засновника династії Неманічей [35, 17].

Наприкінці 1160-х рр. він підкорив північну частину Косова, а до кінця 1180-х рр. і все Косово, Метохію Вардарську Македонію. Хоча в 1190 р. Стефан Неманя потерпів поразку від візантійців в Моравській битві, більша частина Косова і Метохії, були визнані володіннями Сербської держави, яка отримала незалежність. Остаточне входження території сучасного Косова в склад Сербії , сталося в 1208 році, після взяття Прізрена і Ліпляна. В 1217 р. князь Стефан Первовінчанний був коронований королем Сербії.

В цей період більшість населення Косова були слов’янами, головним чином сербами, про це свідчать монастирські грамоти, які збереглися з того часу, в котрих згадуються виключно слов’янські імена. Крім сербів, очевидно, в Косово проживала невелика кількість албанців, валахів, греків, болгар, німців [35, 11].

8 вересня 1331 р. Стефан Душана коронувався як король Сербії. Внутрішнє становище королівства було нетривким: у Зеті стався заколот знаті на чолі якого, стояв воєвода Богоя. Отримавши в свої руки владу, Стефан приступив до зміцнення свого статусу. Окрім підтримки Сербської православної церкви (і особисто архієпископів — спочатку Данила II, а пізніше за його наступника Іоанникія), Душан отримав відчутну допомогу від приморських міст (зокрема, від Котора). Завдяки цьому, вже до 1332 р. заколот зетської знаті був придушений, а над самою Зетою — вогнищем неодноразових заколотів — був посилений королівський контроль [25, 360].

Перехід під владу Стефана Душана величезних територій, дуже різних по своєму розвитку, населених різними народами, поставив перед новоспеченим царем серйозну проблему об'єднання земель. Вихід був знайдений в розділенні країни на дві, рівноправні, частини. При цьому північна, населена переважно сербами, частина, продовжувала управлятися традиційними методами сербських королів, «за сербськими звичаями». На чолі неї встав син Душана, Урош , що отримав королівський титул. Сам же Стефан управляв«Романієй» — новозавойованими землями, в основному з грецьким населенням.

Подібне розділення знайшло своє віддзеркалення і в титулі монарха: так, на монети поміщався напис «rex Rasie, imperator Romanie» — король Сербії («Рашки») і імператор Візантії (Романії). В той же час, царський двір залишався єдиним для всієї новоствореної імперії. Влаштований він був по візантійському зразку: еліта отримала характерні для Візантії титули; вищі державні посади стали іменуватися на грецький лад. За візантійськими канонами оформлялися також документи царської канцелярії, проте, як правило, на сербській мові. Приблизно з 1347 р. у внутрішній політиці Стефана Душана починає виявлятися інша тенденція — уніфікація державного управління. У всіх областях, навіть у тих, що вже давно не входили до складу Візантії, починають вводитися владні структури по візантійському зразку: намісник імператора («кефалія» — «голова») здійснював суд і управління на підвідомчій йому території з центром в місті, що служило йому резиденцією [38, 10].

І хоча в даному випадку не можна сказати, що Душан був повністю оригінальний в своїх діях (система «кефалій» в обмежених масштабах існувала ще при дідові Душана, Мілутіне), введення цих структур на всій території держави було явною новиною. При цьому місцева знать завойованих візантійських територій широко притягувалася до управління країною, її землі і права, зберігалися в недоторканості, а самі представники знаті обіймали вищі посади.

Украй важливим кроком в розвитку державної системи Душана, стало кодифікування законодавства. Ще раніше сербською мовою було перекладено цілий ряд візантійських законів — зокрема, Номоканон («Святосавська кормча» — збірка церковних правових норм), Прохирон («Закон міський» — збірка цивільних, кримінальних, і частково церковних і судових норм).

21 травня 1349 р. на Соборі в Скоп’є, було оприлюднено абсолютно нове зведення законів — «Законник Стефана Душана» (у 1354 р. його текст був доповнений). Основна увага приділялася справам церкви, кримінальному праву і підтримці громадського порядку; майнові справи (регульовані звичаєвим правом) піддалися регламентації значно менше [28, 9].

Цікаво, що кодекс зобов’язував дотримуватися «закону» і «правди», у тому числі і імператора. Нова збірка законів містила, наприклад, такі висхідні для сербського звичаєвого права норми, як становий суд присяжних або колективна відповідальність жупанів або сіли. Одночасно з цим в кодексі була зафіксована необхідність письмового вироку суду, а сам судовий процес був уніфікований — що поряд з новою системою покарань, було явним запозиченням з Візантії. Створення «Законника», було лише частиною набагато ширшого процесу уніфікації законодавства.

Новий кодекс увійшов складовою частиною в створений за наказом Стефана Душана збірник законів, до якого увійшли також перекладені на сербський «Закон Юстиніана» (компіляція норм візантійського права), і скорочена версія Синтагми Матвія Властаря (збірка канонічних церковних правил) [35, 40].

Важливою частиною політики Стефана Душана стало його реформування сербської православної церкви. На Соборі 1346 р., разом з вінчанням Стефана на царювання, замість колишньої автокефальної архієпископії в Сербії була заснована патріархія, першим патріархом став Іоанникій II. Переведення візантійського законодавства, а також підтримка властей значно укріпили позиції новоствореної патріархії. Особливо варто виділити заступництво Душана монастирям Афона [28, 11].

У 1347—1348 рр. імператор з сім'єю навіть провів декілька місяців на Святій горі, відвідуючи і обдаровуючи різні монастирі. При цьому різко виросло значення сербського монастиря Хиландар, а на важливі посади в інших монастирях були призначені сербські ченці [28, 9].

Щедро обдаровував Стефан церкви і монастирі і в інших частинах своєї держави. У їх володінні знаходилися значні землі, самі монастирі користувалися імунітетом. Помітним було і будівництво нових церковних будівель: так, за прикладом своїх предків, ще будучи королем, Стефан віддав наказ про початок будівництва монастиря Святих Архангелів (поблизу Прізрена). У 1347 р. монастир був освячений.

Заступництво православній церкві добре помітно в юридичних актах Душана: так, окрім пам'ятників чисто церковного законодавства, велику увагу церкві приділяє і «Законник». Перші 38 його статей, власне, регулюють цю сферу. Найбільш важливими нормами при цьому є: обов'язковість церковного шлюбу, заборона на перехід в католицтво (що було вельми актуальне для імперії, що складалася з безлічі частин), регулювання стосунків між господарем сіла і священиком.

Незабаром після утвердження на троні, Душан приступив до врегулювання стосунків з сусідами. 19 квітня 1332 р. він одружується на сестрі нового болгарського царя Івана Олександра, Олені. На кордоні з Боснією ситуація також придбала стабільність, хоча Хум і долина Неретви залишилися в руках боснійського бана, між сторонами було укладено перемир'я. Забезпечивши, таким чином, відносний мир на західному і східному кордонах Сербії, король забезпечив собі можливість зайнятися південним напрямом, де розташовувалися великі і багаті землі, що належали Візантійській імперії.

У 1333 р. Стефан Душан оголосив війну імператорові Андроникові III. Сербські війська, вийшовши до річки Струме, оволоділи Струміцей. В кінці того ж року Душан уклав союз з візантійським вельможею Сиргианом, що втік від Андроника, Палеологом, і при його підтримці захопивши Македонію, приступив до облоги Фессалоник. Проте смерть Сиргиана від руки підісланого вбивці зруйнувала всі подальші плани [38, 11].

26 серпня 1334 р. Стефан Душан і Андроник III уклали мир. Згідно з його умовами, серби очищали Македонію, проте утримували за собою Струміцу, а також Прілеп і Охрід, крім того, візантійці виділяли сербському королеві допоміжний загін для ведення війни проти Угорщини. Хороші стосунки з Візантією збереглися до самої смерті Андроника III.

15 червня 1341 р. візантійський імператор Андроник III помер. Спадкоємцем був оголошений його неповнолітній син, Іоан V, а фактичними правителями країни стали мати нового імператора, Ганна Савойська, і сподвижник Андроника III, полководець Іоан Кантакузін. У короткий термін відношення між регентами загострилися, і в жовтні 1341 р. Іоан Кантакузін, за підтримки провінційної знаті оголосив себе імператором [34, 255].

Тим часом сили Стефана Душана почали просування на візантійські землі. З червня по жовтень сербські війська, ведучи бойові дії, досягли околиць Афона. Втім, не все було просто: ще в 1340 р. на сторону візантійців разом зі своїми володіннями перейшла багата сербська вельможа Хреля, фактично, він виявився главою незалежного князівства, що займало південно - східну частину Македонії (з центром в місті Струміце). У цих складних обставинах Іоан Кантакузін, що частково розгубив підтримку прибічників, звернувся до Стефана Душана.

В середині 1342 р. сторони уклали військовий союз і продовжили бойові дії. Сербські війська досягли значних успіхів в Албанії і Македонії, а Іоан Кантакузін зумів встановити свою владу у Фессалії, аристократія якої визнала його імператором. Проте, вже до 1343 р. союз Душана і Іоана Кантакузіна розпався, Стефан почав переговори з константинопольським двором. У вересні 1343 р. п'ятирічний син Стефана, Урош, одружився з сестрою імператора Іоана. Таким чином, зближення з Константинополем дозволило легітимізувати захоплення території сербами, а поліпшення стосунків з імператорським двором давало підстави до того, що б кардинально переглянути статус Сербської держави [35, 55].

Проте, вже до 1343 р. союз Душана і Іоана Кантакузіна знову розпався. У 1344 р. війська Стефана Душана вступили у відкрите протиборство з покликаними Іоаном Кантакузіном на допомогу силами Умур - бея, правителя Смирні. У другій половині травня один з сербських загонів (яким командував воєвода Прелюб) потерпів поразку в битві при Стефаніане (на схід від Серр). Ця невдача, проте, не зупинила просування сербів в Македонії: до осені 1345 р. в руках Стефана Душана виявилися, Серри і півострів Халкидіки з Афоном. Успішні завоювання дали Стефану Душану основу для підвищення свого зовнішньополітичного статусу, що відбилося на зміні його титулу [23, 27].

16 квітня 1346 р. (на Паску) Стефан Душан був коронований як «цар Сербів і Греків». Коронацію провів сербський патріарх Іоанникій II, на церемонії був присутній і болгарський патріарх Сімеон. Втім, варто відзначити, що новий титул не був визнаний більшістю сусідів Сербії (Візантією у тому числі), царем Душана іменували лише представники Венеції і Дубровника. Сам Душан, проте, визнавав за візантійським імператором верховенство, так, в тому ж 1346 р. на переговорах з представниками монастирів Афона, він дав згоду на те, що його ім'я поминатиметься в молитвах лише після імені імператора Візантії [8, 10].

На початку 1347 р. відношення з Візантією, які здавалося, що налагодилися, знов кардинально змінилися. Іоан Кантакузін увійшов до Константинополя, ставши фактичним правителем Імперії, нова візантійська влада продовжила курс на конфронтацію. У цих умовах війська Стефана Душана розвернули наступ на південь, і до кінця 1348 р. зайняли ці землі, залишивши, таким чином, під контролем Константинополя лише Фракію.

Проте завоювання земель, що ще залишалися під владою Візантії, було неможливе одними лише сухопутними силами, а флотом Сербія не володіла. У 1350 р. Стефан запропонував Венеції антивізантійський союз — з метою опанування Константинополя — проте, потерпів невдачу: республіка не була зацікавлена в подальшому посиленні Сербського царства, і переговори закінчилися ввічливою відмовою венеціанців. До цього ж часу відноситься загострення обстановки на північних кордонах: після закінчення терміну перемир'я боснійський бан відмовився повертати спірні території, почав будівництво фортеці в гирлі р. Неретви і зробив декілька походів на області що належали Сербії [46, 35].

У жовтні 1350 р. Стефан Душан виступив в похід проти Боснії. Бойові дії проти бана Стефана Котроманіча були досить вдалі: сербські сили зуміли узяти ряд фортець, і продовжили просування уздовж узбережжя Адріатики. В середині жовтня прибуття військ Душана очікувалося вже в містах Шибенике і Трогире. Проте ситуація змінилась, скориставшись відсутністю Стефана, активізувалися візантійці. Встановивши зв'язок зі своїми прибічниками на недавно втрачених землях і призвавши на допомогу турок, Іоан Кантакузін розвернув настання на Фессалію. В зв'язку з цим Душан був вимушений покинути Хорватію і Боснію, і направити свої сили на південь. Результатом таких дій стала втрата всього, що було відбите у боснійців, закріпитися на цих територіях сербам не вдалося. Втім, Македонію вдалося втримати від візантійців.

Через деякий час в Константинополі знов розгорілася громадянська війна між Іоаном VI Кантакузіном та імператором Іоаном V Палеологом. Стефан Душан підтримав молодого імператора, на стороні Кантакузіна виступили турки. У 1352 р. сербський загін був розбитий османами в битві при Дімотіке. Невдачі змусили Душана шукати союзників, у 1354 р. він навіть запропонував Папі Римському організувати хрестовий похід, проте з цієї затії нічого не вийшло [35, 39].

Турки тим часом закріпилися в місті Галліполі, що стало першим опорним пунктом османів в Європі. У тому ж 1354 року знов ускладнилася обстановка на північних кордонах царства Душана. Цього разу бойові дії почав король Угорщини Людовик I. Проте епідемія в угорській армії (від якої помер, серед інших, і брат короля) зупинила війну; угорці повернулися додому. Незабаром в Константинополі був повалений (і через деякий час пострижений в ченці) Іоан Кантакузін. Одноосібним імператором Візантії став Іоан Палеолог, союзник Душана, і аж до самої смерті Стефана стосунки з Константинополем залишалися рівними.

Таким чином, можна прослідкувати, що конфлікт між албанським та сербським населенням, має глибоке коріння, та довгу історію. Отже в новий період своєї історії, тобто в період панування в Косово Порти, землі ввійшли ослабленими та роздрібненими. Вони не мали єдиної сильної влади. Майже все населення Косово і Метохії було християнізовано. Християнська православна церква відігравала і зараз відіграє особливо помітну роль в консолідації сербського народу.

Також складною була і міжнародна ситуація. Територія Косово постійно була ареною протистояння між князівством Рашка та Візантією. І лише в останній період перед завоюваннями Порти, Стефану Душану, вдалося дещо нормалізувати стосунки з Константинополем, і навіть зробити їх рівними. Але об’єднати націю, та землі в одне державне утворення йому так і не вдалося. Саме Стефану Душану вдалося здійснити ряд реформ в політичній та економічній сфері, реформувати православну церкву, та кодифікувати закон.

1.1 Косово під владою Османської імперії

Політика опори Стефана Душана на заможну земельну аристократію, під контроль якої були передані жупи та намісництва, призвела після його смерті до швидкої загибелі Сербської держави. В Косово прийшов до влади Воіслав Войнович, який проводив власну політику (1363 р.), не рахуючись з номінальним царем Сербії Стефаном Урошем V. Він став одним з найвпливовіших вельмож в Сербії. Поступово, він створив собі величезні володіння. В кінці 1360-х рр. Косово було поділене між володіннями Ніколи Алтомановича, князя Лазаря і короля Вукашина. Постійні війни, котрі вели між собою місцеві правителі, ослабили Сербію [35, 48].

З середини XIV ст. посилилася загроза турецького завоювання балканських країн. У 1352 р. османи завдали поразки загонам греків, сербів і болгар, що боролися на стороні візантійського імператора. Після того, як у 1371 р. турки розбили військо македонців, їхнім спустошливим набігам стали піддаватися болгарські, а потім сербські і боснійські землі. Через реальну небезпеку турецького вторгнення в Сербію і Боснію, володарі цих земель стали виявляти прагнення до зімкнення і консолідації.

Так, сербський князь Лазар Хребелянович, у 70-і рр. об’єднавши усі північні і центральні сербські області, прагнув до підпорядкування своїй владі, деяких володарів у власних областях, і до припинення в сербських землях феодальної міжусобиці.

Політика князя «привела до деякого зміцнення внутрішнього становища в країні». Об'єднання під владою князя Лазаря значної частини населених сербами земель могло покласти початок їхньої внутрішньої консолідації в міцну єдину державу [46, 41].

Здійснюючи завойовницьку політику Османської держави, султан Мурад I у 1382 р. напав на Сербію і взяв фортецю Цателицу. Не маючи достатніх сил для відсічі, Лазар був змушений відкупитися миром і прийняти на себе зобов'язання у випадку війни дати султану 1 тисячу своїх воїнів. Незабаром ситуація яка склалася перестала влаштовувати обидві сторін.

Туркам хотілося більшого. У 1386 р. Мурад взяв місто Ніш. У свою чергу, серби ще сподівалися розірвати окови принизливого миру. У відповідь на військові приготування турків Лазар оголосив про початок загального повстання.

У 1386 р. сербський князь завдав поразки турецьким військам у Плочника. Одночасно він підсилив дипломатичну активність: були налагоджені відносини з Угорщиною, вдалося одержати військову допомогу від боснійського володаря Твартка, що направив в Сербію військо на чолі з воєводою Влатко Вуковічем [38, 10].

Із сербських феодалів у коаліції взяли участь: Вук Бранкович - володар південних областей Сербії, і деякі інші, сербський князь також одержав підтримку від володарів Герцеговини й Албанії. Таким чином, до складу союзного війська входили серби, боснійці, албанці, валахи, угорці, болгари і поляки. Його чисельність коливалася в межах 15-20 тисяч чоловік. Слабкою стороною війська союзників була відсутність внутрішньої єдності. До нещастя, Лазаря оточували розбрат і зрада. Інтрига виходила від Вука Бранковича, чоловіка старшої дочки князя [46, 37].

Турецька армія під командуванням Мурада нараховувала від 27 до 30 тисяч чоловік. Вирішальний бій між сербами і турецькою армією відбувся 15 червня 1389 р. на Косовому полі - улоговині в Південній Сербії, біля міста Приштина, із двох сторін оточеної горами і прорізаної посередині р. Ситниця [46, 38].

Напередодні битви, 14 червня, в обох таборах, турецькому і сербському, проводилися військові наради. Багато турецьких воєначальників пропонували прикрити фронт верблюдами, щоб їх екзотичним видом привести в замішання сербську кінноту. Однак Баязид, син султана, заперечував проти застосування цієї дріб'язкової хитрості: по-перше, це означало б невір'я в долю, до того благоволившу зброї Османів, а, по-друге, верблюди самі могли злякатися важкої сербської кавалерії і привести в розлад основні сили.

Султан погодився із сином, думки якого розділяв великий візир Алі - паша. На раді союзників, багато хто пропонував нав'язати ворогу нічний бій. Однак взяла гору думка їхніх опонентів, що знаходили чисельність союзної армії достатньою, щоб здобути перемогу в денному бої [26, 7].

Після ради сербський князь улаштував бенкет, під час якого знову виявилися розбіжності, взаємна ворожість і образи. Вук Бранкович продовжував інтригувати проти Мілоша Обилича, одруженого на молодшій князівській дочці. Лазар піддався повчанням Бранковича і дав знати іншому зятю, що сумнівається в його вірності.

В 6 годин ранку 15 червня почалася запекла битва. Спочатку серби потіснили турків і до 2 години дня вже стали долати їх, але потім стратегічною ініціативою міцно заволоділи турки. Із сербської сторони правим крилом командував тесть князя Лазаря Південь Богдан Брато, лівим Вук Бранкович, у центрі знаходився сам Лазар. З боку турків на правому крилі був Евренос-Бег, на левом Якуб (старший син султана); центром збирався командувати сам Мурад. Однак султан був смертельно поранений Мілошем Обиличем, що довів у такий спосіб свій патріотизм і особисту відданість сербському князю [26, 10].

Командування основними силами турецької армії прийняв на себе Баязид. Турки стрімко напали на ліве крило союзної армії. Бранкович, що раніше обвинувачував свояка Мілоша в зраді, сам виявив малодушність і власне кажучи зрадив загальній справі, відступивши зі своїм загоном за р. Ситниця. За ним побігли боснійці, атаковані кіннотою Баязита. Потім Баязид повернув на праве крило сербів, де непохитно тримав Південь Богдан Вратко. Він мужньо боровся, але загинув у запеклій і кривавій сутичці [26, 11].

Після нього, один за іншим, командування приймали всі його дев'ять синів. Вони теж героїчно боролися, але отримали поразку в нерівному бою. Князь Лазар бився на смерть. Однак, коли він від'їхав перемінити змиленого коня, відбулося нещастя. Військо, що звикло бачити його попереду, і думаючи, що він убитий, здригнулося. Спроби князя відновити порядок ні до чого не привели. Необережно заїхавши вперед, він був оточений ворогом, поранений і відведений до вмираючого Мураду, за наказом якого його умертвили разом з Мілошем Обиличем. Серби, втративши своїх доблесних вождів, почасти деморалізовані зрадою Бранковича, потерпіли повну поразку [54, 120].

Після битви на Косовому полі, Баязид, ставши султаном, після смерті батька, спустошив Сербію, а вдова Лазаря, Милиця, вимушена була віддати йому в дружини доньку Мільєву. Так була втрачена державна незалежність Сербії, що перетворилася після поразки у васала Туреччини [54, 145]. У 1459 р. країна була включена до складу Османської імперії і, таким чином, потрапила під багатовіковий турецький гніт, що затримав економічне, політичне і культурний розвиток сербського народу.

Жодна подія сербської історії не залишила такого глибокого скорботного сліду, як поразка на Косовому полі. Однак і туркам перемога дісталася дорогою ціною: вони понесли великі втрати, а смерть Мурада й убивство спадкоємця престолу викликали в Османській державі тимчасові заворушення. Надалі Баязид I, прозваний Блискавичним, продовжував завойовницьку політику своїх попередників. Він захопив Болгарію (1393-1396 рр.), Македонію, Фессалію, зробив спустошливі набіги в Морею (1394 р.) і Угорщину (1395 р.). Розбивши в битві під Нікополем на Дунаї (1396 р.) військо хрестоносців, Баязид підкорив Боснію, примусив платити собі данину Валахію, зміцнив турецькі позиції. Битва на Косовому полі стала національним символом боротьби за свободу і незалежність в свідомості сербського народу [54, 200].

З XVI ст. розпочалося розгортання визвольного руху народів Балканського півострова проти влади Османської імперії. Почастішали повстання селян. Політична еліта сербського населення, передусім Печська патріархія, встановила зв’язки з іншими державами – ворогами Порти (Венеціанська республіка, Австрія, Іспанія). Це дозволило поєднати повстання з війнами, котрі вела Османська імперія.

Рушійною силою антитурецького повстання починаючи з XVI ст. була Австрія. В період австро – турецької війни 1593-1606 рр. по сербським землям прокотилася хвиля повстань, яка в значній мірі підбурювалася Печською патріархією. Наступний підйом визвольного руху припав на кінець XVII ст., коли австрійським військам вдалося витіснити турків з Угорщини. В 1688 р. австрійці захопили Белград. Це викликало масові виступи на всіх сербських землях. З’явилася надія на звільнення всієї Сербії, та відновлення її незалежності [39, 13].

Однак в 1690 р. розпочався контрнаступ турків, австрійці відступили з Македонії, а потім покинули Сербію. Турецькі війська знову захопили Ніш а потім і Белград. Розпочалися турецькі репресії. За покликом Печського патріарха Сава III, в 1690 р. розпочався масовий відтік православного населення з території Косова, Південної та Центральної Сербії за Дунай на територію Австрійської монархії [54, 210].

Цей відтік православного населення, отримав назву Великого переселення сербів. Його результатом стало розширення етнічної сербської території на північ: Банат, Срем, Бачка і Баранья були заселені сербами, котрі прийшли. З іншого боку, опустіли південносербські території. Лише з Косово емігрувало понад 37 000 сімей. Відтік сербського населення продовжувався і в першій половині XVIII ст., особливо після поразки турків в австро – турецькій війні 1735 – 1737 рр. землі були спустошені, господарство зруйноване [54, 250].

На звільнену сербами територію, в XVII ст., розпочалося поступове переселення албанців. Потрібно сказати що албанці значно ефективніше інтегрувалися в соціально – політичну систему Османської імперії. До кінця XVIII ст. майже половина албанців прийняла іслам, вони несли військову службу в турецькому війську, в тому числі і в корпусі яничарів, албанці також проникли і у вищі органи влади Порти, аж до самого поста великого візира.

Потрібно сказати, що на самій території Албанії влада центрального апарату була слабкою, управління та земельна власність знаходилась, переважно в руках місцевих феодалів. Крім цього, більшість турків, які проживали на цій території, були асимільовані албанцями.

На початок XVII ст. припадає розквіт албанської економіки, особливо торгівлі і міського ремесла. Ці фактори сприяли колонізації албанським населенням сусідніх територій, котрі були спустошені внаслідок війн та еміграцій.

Зміни етнічного складу населення Косово, призвело до виникнення албано – сербського протистояння. В XVIII ст. в результаті еллінізації православної церкви на території Османської імперії, вона перестала слугувати центром визвольного руху сербів. В 1776 р. Печський патріархат був знищений, припинилася експансія Габсбургів на Балкани. Все це сприяло спаду визвольного руху, та його переміщенню в Північну Сербію. В Косово продовжувався ріст частки албанського населення, особливо в його західній частині [14, 5].

Послаблення сербського національного руху Косово з кінця XVIII ст., супроводжувалося зародженням та зростанням албанського національного руху. Перші його зародки відносять до так званої «епохи пашликів», коли в умовах кризи центральної влади в Порті, на регіональному рівні сформувались напівнезалежні пашлики, керували якими місцеві великі феодали, які не виступали проти центральної влади [14, 7].

Значна частина Косово в 1780- х рр., потрапила під владу Махмед –паші, який створив на землях Центральної та Північної Албанії, Косово та Західної Македонії власне князівство з центром в Шкодері, і який лише умовно визнав владу султана.

На початку XIX ст. Шкодерський пашлик почав набувати рис національного утворення албанців, з’явилися заклики до повної незалежності від Туреччини. Однак це утворення виявилося не стійким. В 1831 р. війська Мустафи – паши були розбиті, і в регіоні відновлена центральна влада Порти.

Вторгнення османських військ в Албанію, а також постійні міжусобні війни місцевих феодалів на рубежі XVIII – XIX ст., дали новий поштовх до переселення албанців, в більш спокійне Косово. Частка албанського населення продовжувала зростати, і до середини XIX ст. становила, приблизно 50% населення краю [35, 59].

Одночасно зростало значення Косова для албанського національного руху. Вже в 1830-х рр. з початком епохи централізаторських реформ в імперії (танзимат) почалися виступи албанців проти османської влади.

У 1840-х рр.. просвітницька діяльність Наума Векильхарджі лягла в основу албанського національного відродження, лідери якого виступали за об'єднання албанських земель і самоврядування в рамках Османської імперії. У 1866-1867 рр. у Косово сталося велике повстання албанців проти турецької влади.

А саме албанська національна програма з’явилася в кінці ХІХ століття. На відміну від інших балканських народів – сербів, греків, болгар, румун – до початку Східної кризи (1875 – 1878 рр.), у албанців не було такої національної програми. На початку кризи албанці, які воювали в рядах регулярних та нерегулярних військ, в Османській імперії, билися проти повстанців – християн [25, 360]

Проте після підписання в 1878 році Сан - Стефанського мирного договору, котрий не враховував інтереси албанців, стався корінний перелом в національному русі. Питання про антиосманське повстання було зняте з порядку денного, замість нього лідери албанців виступили з ідеєю об'єднання всіх населених албанцями земель в автономний вілайєт у складі імперії, та проти розчленовування країни іноземними державами [25, 363].

10 липня 1878 р. пройшов всеалбанський з’їзд, на котрому було утворено Албанська Прізренську лігу – воєнно – політичну організацію, яка мала захищати національні інтереси албанців. Місцем засідань було обрано м. Прізрен, місто в Старій Сербії, на периферії албанських етнічних територій. Специфічною особливістю Статуту ліги ( Карарнаме ), був іслам. В усіх 16 статтях Статуту, навмисне не згадуються албанці та Абанія, навпаки, обумовлюється лише в загальній формі про «націю та державу», про «країну», про наш край», «балканську країну» на «Балканах». Політичним суб’єктом Ліги виступають мусульмани [39, 15].

Створення Албанської ліги в 1878 р. не було результатом лише внутрішніх визвольних процесів, так як албанці були на дещо нижчому рівні розвитку ніж інші народи. Албанська ліга була знаряддям спочатку в руках турецької влади, а потім і деяких великих держав, для збереження османської імперії. В Константинополі в квітні 1878 р. був створений Албанський центральний революційний комітет ( в склад якого ввійшли : Абдул Фразері, Паско Васо, Самі Фразері, Зія Пріштина, Яні Врето та ін. ), котрий займався організацією боротьби албанської сторони, проти визвольних акцій Сербії, Чорногорії та Греції [55, 137]

Створення ліги одночасно з підготовкою до проведення Берлінського конгресу 1878 р., не було випадковістю. Адже спроба Росії здійснити тут свої інтереси, а саме створити тут Велику Болгарію, викликала сильну протидію інших європейських держав. Англія наприкінці ХІХ ст. дуже боялася посилення впливу Росії у цьому регіоні, і тому розглядала національно – визвольну боротьбу слов’янських народів на Балканах як знаряддя Росії, яке вона використовувала для посилення свого впливу на Балканах [39, 17].

В Косово і Метохії, як і в інших областях сучасної західної Македонії, переважав радикальний тип ісламу, носієм котрого було населення гірських областей північної Албанії. Ліга розвинула бурхливу діяльність, її відділення були створені по всій Албанії, Косову і Західній Македонії, в деяких регіонах учасники Ліги встановили контроль над місцевою адміністрацією.

Після відмови порти обговорювати питання про створення автономного албанського вілайєта в 1880 р. керівництво Ліги розірвало зв'язки з Портою, а її озброєні сили зайняли основні центри Косова і Західної Македонії. На цих територіях була сформована місцева албанська адміністрація, підпорядкована тимчасовому уряду Ліги [25, 350].

В той час, як власне в Албанії комітети Ліги були зайняті внутрішніми конфліктами, саме Косово стало ядром національного опору, в який були залучені широкі верстви албанського населення краю. Проте радикальний тимчасовий уряд в Прізрені не отримав підтримки поміркованих комітетів північної і південної Албанії .

Тому, коли в 1881 р. до Косово вступила османська армія, рух був швидко подоланий. Прізрен після деякого опору був захоплений турками, потім влада імперії була відновлена і в інших областях Косово. Прізренська ліга припинила існування.

В кінці XIX ст. в Косово посилився албанський просвітницький рух, була створена ціла мережа шкіл і культурно-просвітницьких утворень. У національному русі почався розкол, на прибічників автономії, та прибічників незалежності албанських земель. У 1896-1897 рр. в результаті посилення прослов'янської агітації в Косово і Македонії, а також у зв'язку з виникненням претензій іноземних держав (зокрема, Австро-Угорщини) на встановлення протекторату над Албанією, розпочався новий підйом національного руху. Його центром знову стало Косово [35, 40].

У 1897 р. склався союз косовських міст (Прізрен, Печ, Пріштіна) на підтримку самоврядування Албанії. У 1899 р. в Пече (алб. Пейі) була заснована Албанська ліга в Пейі, метою якої стала організація боротьби за об'єднання і автономію албанських земель. Були створені військові формування і місцеві комітети, але в 1900 р. до Косово і Албанії були введені турецькі війська, що подавили виступи албанців.

В той час, як албанський національний рух в Косово в кінці XIX ст. переживав розквіт, сербський національний рух продовжував знаходитися в застої. Хоча вже з 1850-х рр. на території краю почалася пропагандистська і агентурна робота емісарів і просвітителів Сербського князівства, прагнучих підготувати грунт для об'єднання всіх сербських земель в рамках незалежної держави, політична активність місцевого населення залишалася низькою. Значних результатів вдалося, проте, досягти в культурно-освітній сфері: в кінці XIX ст. в Косово, головним чином в східних і північних регіонах краю, було засновано безліч сербських шкіл і культурно-просвітницьких суспільств.

У 1896 р. була досягнута угода між Сербією і Чорногорією про розділ сфер впливу в Косово, Македонії і Албанії: Метохія, Санджак і Північна Албанія визнавалися зоною інтересів Чорногорії, Східне Косово і Македонія — Сербії. У тому ж році Сербія і Чорногорія спільно виступили на захист культурно - релігійної автономії слов'ян Косова, коли турецька влада спробували призначити митрополитом Прізрена грека — фанаріота [41, 244].

В 1878 р. Сербія отримала незалежність від Османської імперії . Значно пізніше у 1912 р., Сербія отримала контроль над Косово і Метохією. І лише в 1918 р. Косово увійшло до складу Королівства сербів, хорватів і словенів, де було розділене між Вардарськой, Зетськой і Моравською бановінамі [41, 250].

Таким чином, можна зробити висновок, що протиріччя між албанським та сербським населенням в Косово навіть після завоювань Порти, не лише не припинилися, а навіть набули нового розвитку. На це посприяли і міжусобні протиріччя, всередині краю, і нестабільність зовнішньої політики. В результаті завоювання, зламу традиційних поземельних стосунків і торгівельних зв'язків, введення нових податків і закріпачення селянства, економіка Косово прийшла до занепаду, цілі райони спустіли. Почався перший масовий витік сербів з Косова, колиски сербського народу. Місцева аристократія була витиснена мусульманами, у тому числі з числа слов'ян, що прийняли іслам.

1.2 Косово у складі Югославії

Територія Косова спочатку була частиною Королівства сербів, хорватів, і словенців у 1918-1945 рр., а з 1929 р. у складі різних провінцій. Албанська держава включала в себе більшу частину албанських територій. Природно, що на Балканах, де особливо в період османського панування мали місце великі міграції та змішування різних народів, мов та релігій, не було можливості провести чіткі етнічні кордони.

Області, права на котрі заявляла великоалбанська пропаганда, ніколи не входили в склад албанської держави. Однак деякі албанські політичні лідери, які втратили деякі свої привілегії після розпаду Порти, не бажали миритися з кордонами нових держав на Балканах. Вони відразу ж розгорнули підривну діяльність, ціллю котрої було зумовити розпад цих держав, перш за все Сербії та Греції [49, 360].

На першому місці була фашистська Італія. Але окрім Італії третій Комуністичний Інтернаціонал, штаб квартира котрого знаходилася у Москві, також притримувався схожих поглядів. «Косовський комітет», члени котрого знаходилися на великоалбанських позиціях, на початку 1920 р. встановив зв’язки з Комінтерном; в грудні 1921 р. один з лідерів цієї організації Барам Цурі , зустрівся з радянським представником у Відні та провів з ним переговори по проблемі Косово та Метохії, він також передав радянському дипломату меморандум з викладеною програмою Комінтерну [49, 363].

В період між двома світовими війнами частина албанців, котра залишалася жити в югославській державі, виявляли сеціоністські устремління, які у відкритій формі підтримали, напередодні другої світової війни фашистські сили в Європі, перш за все в Італії та Германії. Фашистська Італія надавала безпосередню допомогу албанським терористам в Югославії після Першої світової війни. Керівники цього албанського руху Хасан Пріштина та Мустафа Кроя отримували допомогу від італійського уряду спочатку в розмірі 50 000 лір в місяць, пізніше приблизно 200 000 лір в місяць, а в вересні 1927 р. – значно більшу суму [22, 377].

В міжвоєнний період комуністичний рух, очолюваний Комінтерном, в своїх планах приділяв увагу діяльності албанських іредентистів. В 1928 р. албанськими емігрантами в СРСР було засновано Комуністичну групу Албанії. Зокрема, в резолюції, котра була прийнята на четвертому з’їзді Комуністичної партії Югославії, котрий проходив в Дрездені у 1928 р., наголошувалося, що партія висловлює солідарність з революціонерами робочими та селянами, «з албанським національно – революційним рухом в особі Косовського комітету та закликає робочий клас надавати будь яку допомогу в боротьбі розділеного на частини пригноблюваного народу за створення незалежної і об'єднаної Албанії» [22, 379]. Дещо пізніше, в середині 1937 р., Комуністична партія Югославії засновує Обласний партійний комітет Косово та Метохії.

З 1939 р. підривна діяльність фашистської Італії, котра була направлена проти Чорногорії та Югославії, стає ще більш активною. Як відомо, 7 квітня 1939 р. Італія окупувала та анексувала Албанію. Граф Чано уже в липні 1939 р. надав інструкції албанським емігрантам щодо проведення акцій в Епірі, в Косово та Метохії. Щодо цього він полюбляв повторювати «… косово – албанський ірридентський рух це – ніж, приставлений до серця Югославії» [22, 380]. Саме в цей час у Римі в 1939 р. було засновано бюро з організації албанського «ірридентського» руху в Югославії, а уже в січні 1940 р. лідер Албанської фашистської партії в Скадарі Коль Біба зробив заяву, що найближчим часом будуть анексовані деякі частини Югославії та Греції.

З початком другої світової війни, та нападом на Югославію фашистських сил 6 квітня 1941 р. розпочався розділ Югославської держави, котрий супроводжувався включенням більшої частини Косова та Метохії в створену фашистами в Албанії — Велику Албанію. Мустафа Кроя, прем’єр – міністр уряди в червні 1942 р. відвідав Косово і Метохію і відкрито заявив, що « необхідно докласти зусилля до того, щоб в найближчий час всіх сербів старожилів з Косово вигнати … Потрібно всіх сербів проголосити колоністами, і за це з допомогою албанських та італійських урядів заслати в концентраційні табори Албанію. А сербів переселенців потрібно убити.» [21, 340] . Місцеві албанці за допомогою своїх одноплемінників з Албанії і з допомогою фашистських сил, розпочали масові злочини проти сербів, більшість їх було вигнано зі своїх земель.

У роки Другої світової війни велика частина Косова була включена до складу італійського протекторату Албанія. В період італійської окупації албанські озброєні формування розвернули боротьбу за вигнання сербів з території краю. В цей період були скоєні злочини над не албанським населенням (сербами, євреями, ромами та інш.). 100 000 сербів були виселені. За 1941 — 1945 рр. у Косово і Метохію було переселено приблизно 100 тис. албанців. Це відповідало планам італійських міграційних служб, що планували переселити 100 тис. албанців. У Косові і Метохії фашистська влада наділяла албанців землею і роздавала їм будинки сербів, яких було вбито або вигнано [40, 47].

Албанська ірридентська діяльність в міжвоєнний період, мала значну підтримку з боку фашистських держав, котрі були зацікавлені в знищенні щойно створеної югославської держави (Королівства Югославії), котре вони називали продуктом «версальської системи». Після виходу фашистської Італії з війни, територія знаходилась під прямим контролем Німеччини.

Уряд королівської Югославії намагався допомагати поверненню сербів в Косово і Метохію. Значна кількість сербських сімей повернулося, було немало і нових переселенців. Сербська влада вела боротьбу з радикально налаштованими елементами серед косовських албанців.

Наприкінці 1943 р. було створено Другу албанську лігу. Восени 1943 р. албанські партизани визволили від гітлерівських окупантів м. Дебар — центр населеного албанцями району Югославії і підняли над ним червоний прапор із двоглавим орлом — державний прапор Албанії. У результаті відбувся перший албано - югославський конфлікт. Йосип Броз Тіто вважав цей акт проявом екстремістського вирішення територіально-національного протиріччя і запропонував плебісцит: спочатку треба звільнити ці райони від окупантів і місцевих зрадників, а потім народи самі вирішать, чого вони прагнуть і куди хочуть іти. Але плебісцит не відбувся.

У квітні 1944 р.–було створено 21-у Добровольчу дивізію СС «Скандерберг», що була укомплектована мусульманами з Албанії та їхніми співвітчизниками з Косова. На головних уборах військовослужбовці дивізії носили символ Скандерберга середньовічного національного героя, який прославився у боротьбі проти османських завойовників, а на рукавах — його герб: двоглавий чорний орел на червоному тлі [49, 380].

Дивізія "Скандерберг" виявилася небоєздатною, її солдати грабували населення, а не воювали з партизанами, масово знищували цивільне сербське населення. У цей час деслов’янізація та етнічні чистки набрали форми геноциду. Саме тоді албанці стали етнічною більшістю у краї Косово і Метохії [49, 382].

Після звільнення Косова, партизанами була створена Автономна Косово-Метохійська область (серб. Автономна Косовсько - Метохійска область), як частина Демократичної Федеральної Югославії, з 1946 р. — Народна Республіка Сербії в складі Федеративної Народної Республіки Югославія.

Після війни Тітто, сподіваючись на входження до складу Югославії Албанії, в обмін на передачу їй Косова і Метохії прийняв 400 тис. біженців з Албанії, і переселив з Косова і Метохії в інші регіони Югославії 200 тис. сербів. Одночасно розширювалася самоврядування провінції. Після Другої світової війни уряд Соціалістичної Федеральної Республіки Югославії прагнув до об'єднання з Албанією, як і з деякими іншими країнами, при головній ролі Югославії.

Щоб створити привід для об'єднання з Албанією, Тіто дозволив албанцям, які в ході Другої світової війни виявилися на території Югославії, залишитися в Косово. Історично албанці давно проживали в Косово, але не складали істотної частини населення аж до початку XX століття.

Отже можна зробити висновок, що визволившись з під гніту Порти, Косово потрапило під гніт Югославської держави, так і не отримавши самостійності. Можна сказати що і на цьому етапі історії, про благополуччя, чи самостійність краю мало хто думав. Адже більшість албанських політичних лідерів, намагаючись повернути собі привілеї, не бажали миритися з новими кордонами на Балканах.

І саме в цей період починають проявлятися албанські сеціоністські устремління. Косово знову стає ареною політичною боротьби великих світових держав. Саме в цей час розпочинаються масові вигнання, зі своїх домівок сербів, та заселення територію краю албанцями. Починає розвиватися та набувати радикальних форм націоналізм, серед косовських албанців. Сербська влада намагалася вести боротьбу з ними, але безрезультатно. Албано – сербські протиріччя починають набувати гострих форм, які в майбутньому грозили перетворитися у збройні сутички.

РОЗДІЛ 2. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК АЛБАНО – СЕРБСЬКИХ ПРОТИРІЧ

2.1 Загострення албано – сербських протиріч, в другій половині ХХ століть

Косовська проблема, а в більш широкому сенсі – албано – сербські відносини набули в останні десятиліття не лише наукове, але і актуальне міжнародно – політичне значення. Більшість політиків, військових, дипломатів, вчених, експертів сходяться на думці, що витоки нинішнього косовського конфлікту слід шукати в складній історії всього Балканського регіону, особливо в подіях початку ХХ ст., які призвели до великих змін.

Балкани – це конфліктний геополітичний простір, на якому відбувається часте й інтенсивне чергування подій. Дестабілізуючий осередок існує в Албанії, що сприяє пожвавленню албанського націоналізму і в Косово. Внаслідок дій НАТО Балкани стають зоною особливої уваги альянсу: великий військовий контингент миротворчих сил НАТО перебуває в Боснії, додаткові контингенти розташовані в Албанії та Македонії, в Угорщині вздовж сербського кордону розміщені бази, а біля берегів Чорногорії стоїть Шостий флот США [56, 7].

Значну роль в косовському конфлікті відіграє проблема національного самовизначення. Нинішня косовська криза виникла саме з такої проблеми. Крім того, було ще багато інших моментів, інших нашарувань, таких як релігійні відмінності, історичні образи, криза економічного розвитку, політична нестабільність, дія ззовні на конфлікт усередині держави.

Крім того, для повнішого осмислення цих конфліктів можна застосувати поняття націоналізму як ідеології, яка обґрунтовує вимогу політичного визнання етногруппи в суспільстві і є засобом мобілізації руху за зміну політичного статусу або етнічного домінування [56, 17].

Косовський конфлікт більшою мірою можна охарактеризувати як етнонаціональний, де під етнонаціоналізмом розуміється конфлікт між етнічними групами, в який залучена держава. У цьому конфлікті одна з етногруп керується ідеологією націоналізму і вимагає свого політичного визнання в одному з двох можливих видів: політична автономія (аж до створення національної держави) або політичне переважання етногрупи в структурі населення. В обох випадках конфлікт відбувається по етнічній лінії, і виконання вимог однієї із сторін означає зміну державного устрою суспільства.

Розібратися у витоках албано - сербських протиріч в цілому, і в конфлікті в Косово зокрема, неможливо, якщо не знаєш історії питання. Не можна обійти стороною історію і менталітет сербів, щоб зрозуміти, чому вони так завзято захищають саме землі Косово у складі Югославії, а тепер і Сербії. На території Косово знаходиться величезна кількість пам'ятників сербської культури – православні церкви, монастирі і інші культові споруди [21, 345].

Тому обійти все це стороною було б украй помилковим. Аналізуючи конфлікт без врахування історичної підоснови, менталітету, місцевих особливостей, міряючи все загальними шаблонами – було б украй помилковим. Наприклад, албанці експлуатують історичний факт, що слов'яни прийшли на Балкани відносно пізно – в ХІ ст. н.е., сербська держава була заснована в 12 столітті. Сьогодні всі сторони, залучені в конфлікт, в Косово, використовують власну національну історію як ідеологічний інструмент для виправдання теперішнього політичного моменту [21, 347].

Етнонаціональні конфлікти, як правило, носять затяжний характер. Ознаками затяжного етнонаціонального конфлікту в даному регіоні є: відтягування закінчення, чергування угод і насильства в структурній ситуації, що не змінюється, підвищена кровопролиття, пособництво ворогуючим сторонам зовнішніх сил, поширення місцевого конфлікту за межі кордонів держави. Косовський конфлікт поширився в регіональному просторі і вийшов за межі держави. У цьому затяжному конфлікті беруть участь зовнішні сили, перш за все прикордонні держави.

Серби основним аргументом в антиалбанській риториці висувають факти геноциду сербів, з боку албанського населення під час другої світової війни, а також в подальших за цими післявоєнних років, пік насильства прийшовся, на їх думку, на 80-і рр. ХХ століття. Саме тоді починає виникати націоналізм, різних відтінків.

Причиною, що викликала до життя націоналізм, стала політика децентралізації, яка проводилася в першій половині 50-х років під час введення системи самоврядування. Передбачалося, що шляхом передачі функцій федерації республікам, республік - областям (зрізам), а зрізів - районам (общинам), при одночасному розвитку суспільного самоврядування буде досягнуте відмирання держави, на зміну якому прийде пряме народовладдя пролетаріату, що самоорганізовується [8, 10].

Вимоги представників національних рухів, що процвітають в країнах котрі протистоять одна одній, багато в чому однотипні. Вони виходять з ідейної спадщини XIX ст. — «історичного» і «природного» права, а також з національного принципу. В обгрунтуваннях позицій обох сторін містяться посилання на резолюції ООН та інші документи міжнародного права про національне самовизначення, права людини й національних меншин, що можна трактувати на користь як однієї, так і іншої сторонни [14, 10].

У 70-і рр. ХХ ст. албанські націоналісти почали переслідувати косовських сербів, створювати їм нестерпні умови життя. Псували майно, заважали торгувати на ринку, сербів могли побити, зґвалтувати. Серби стали жорстокими. У березні 1981 р. стався черговий вибух албанського націоналізму. У Пріштіні почалися заворушення, що охопили весь край. Загинуло 9 чоловік і більше 200 було поранено.

Націоналісти тепер вимагали надання краю статусу республіки, оскільки республіка мала право на вихід із складу Югославії. У Косово ввели надзвичайний стан, але приборкати націоналістичний рух не вдалося. Надзвичайне положення то відміняли, то знову вводили, а Косово продовжувало вирувати.

З албанцями намагалися абияк домовитися, проте на політичній арені з’явився Слоблдан Мілошевич, президент Союзної Республіки Югославія (1997-2000 рр.), Сербії (1986-2000 рр.). Укріпивши свої позиції в державному апараті Сербії , він взявся за Косово. Сербські націоналісти перейшли в наступ і отримали перемогу. У край направили додаткові підрозділи федеральної поліції, і, користуючись заворушеннями, що виникли в березні 1989 р., коли загинуло більше 20 чоловік, сербська влада ввела надзвичайний стан і в 1990 р. ліквідували косовську автономію.

5 липня 1990 р. була розпущена краєва скупщина, а в жовтні того ж року прийнята нова конституція Сербії, по якій сербські автономні краї втратили майже всі права, зберігши переважно лише культурну автономію. Албанці стали гнобленою нацією. Хочеться привести сказані Слободаном Мілошевічем слова: «У нас ніколи не було проблем ні з однією національною меншістю в Сербії, включаючи албанців»[15, 90].

Перемога сербських була нетривкою. Силоміць «утихомиривши» албанців, вони не знищили причини конфлікту, проте, знищивши можливості для легальної боротьби за незалежність краю, вони штовхнули албанських націоналістів до збройної боротьби. Албанські націоналісти, як помірні, так і крайні активізувалися.

Для проведення збройної боротьби, албанськими націоналістами було створено терористичну Визвольну армію Косова (ВАК). Загальновідомо, що косовські албанці, вдаючись до терористичних актів та організовуючи вуличні заворушення, розраховували змусити світове співтовариство надати спеціальний статус Косову, після чого, був би прокладений шлях до незалежності. Боротьба терористів проти лояльних до влади албанців гомогенізувала албанський сепаратистський рух за принципом «хто не з нами, той проти нас» [15, 90].

На зміну настрїв албанського населення в Косові, найбільшою мірою вплинула поява тероризму як засобу політичної боротьби сепаратистів. Безглуздість останнього (оскільки він ще ніде у світі не сприяв здійсненню мети і не змінив кордонів), а також небезпеку того, що він може призвести до ще більшого загострення конфлікту в регіоні, раніше від усіх зрозуміла албанська інтелігенція [23, 25].

Більшість сербів сприймають вимоги албанців як сепаратизм, руйнування їхньої національної держави, спробу відібрати у них споконвічні території на яких вони мешкали багато століть, які вважають своєю колискою. Албанська сторона вважає ситуацію, що склалася, «історичною несправедливістю» не тільки з боку сербів, чорногорців і македонців, а й з боку «великих держав», що не допустили утворення їхньої етнічної держави.

Після Другої світової війни, світовий порядок визначається в геополітичному ракурсі – балансом двох суперпотуг – США та СРСР, а в міжнародно – правовому, функціонуванням інститутів ООН. Зокрема, важлива роль у легітимізації політичних дій належить Раді Безпеки ООН. Геополітично світ був поділений на зони переважних впливів двох супердержав, та на проміжний простір конфронтації, в якому точилася з перемінним успіхом боротьба за домінування й встановлення свого впливу.

Обидві держави вели також активну підривну роботу в країнах «третього світу». Отже, фактично зберігався стан світової війни, яка мала назву «холодної», що навряд чи можна назвати «світовим порядком». Зона дії міжнародного права зберігалася, але як форма досягнення компромісів та домовленостей у взаєминах між суперпотугами, хоча, зрозуміло, поширювалася і на звичайні взаємини між іншими державами. Обидві супердержави дотримувалися концепцій обмеженого суверенітету у взаєминах зі своїми «васалами», тобто закони міжнародного права тут часто поступалися міркуванням геополітичного гатунку [33, 151].

Слід зауважити, що протягом останніх 300 років чисельність албанського населення у краї постійно збільшувалась, а сербського — зменшувалась. Це спричинювалось як високими темпами народжуваності албанців, так і недостатнім соціально-економічним розвитком області, що призводило до еміграції сербів [34, 280].

Сьогодні однією з головних проблем післявоєнного розвитку Косово, є проблема біженців і вимушених переселенців. Основними причинами, стримуючими процес повернення вимушених переселенців з Косово (сербів в основному), в місця свого колишнього мешкання, можна назвати:

• загрозу особистій безпеці, страх за власне життя;

• слабке і невчасне фінансування будівельно-відновлюваних робіт соціальної інфраструктури і житла, відсутність побутових умов, емоційно-психологічний клімат;

• проблеми працевлаштування переселенців, що повернулися [39, 15].

Однією з найважливіших умов, сприяючих вирішенню складних і суперечливих проблем подолання наслідків конфлікту, є підтримка правопорядку і забезпечення безпеки, тим, хто повернувся в місця колишнього проживання. А його, як показує сьогоднішній досвід, повною мірою забезпечити не вдається ні офіційним властям Сербії, ні миротворчим силам, ні вже тим більше албанцям [43, 250].

Прослідковуючи процес виникнення та загострення конфлікту, можна виділити економічні та політичні причини, його виникнення:

До політичних причин косовського конфлікту належать такі:

• внутрішня політична нестабільність в Косово;

• антисербська спрямованість американської політики, яка триває; про це свідчить той факт, «що розморожування» югославських рахунків у банках США і Європи Сполучені Штати Америки пов'язували з політичними вимогами до колишнього СРЮ;

• механізми «дисциплінування» Балканських країн різноманітні, проте помітні зусилля альянсу щодо того, як за допомогою економічного співробітництва і політичного тиску схилити їх до більшої корпоративності, а отже, встановити над ними стратегічний контроль;

• турецькі амбіції надали Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах свій політичний, економічний, культурний і військовий вплив у межах колишньої Османської імперії;

• зацікавленість провідних країн світу, насамперед США, в остаточному розпаді та підпорядкуванні колишнього СРЮ. Західні країни активно сприяли відокремленню краю, хоча на словах закликали вирішувати питання на основі територіальної цілісності Югославії;

• Німеччина відроджує геополітичні принципи концепції Середньої Європи і освоює за допомогою власної потужної економіки те, що було втрачено у двох світових війнах на Балканах;

• нездатність керівництва минулого СРЮ, і Сербії своєчасно визначити політичну лінію щодо Косова, реалізувати політику національно-культурної автономії, спрогнозувати основні напрямки загострення обстановки і вплинути на лідерів опозиції;

• схильність тодішнього керівництва СРЮ до силових методів вирішення конфлікту, украй непродуктивних через етнорелігійне забарвлення;

• прихована і відкрита підтримка сепаратистських настроїв місцевого населення ззовні, як з боку мусульманських держав, так і з боку сильної албанської діаспори;

• наявність історичної національної ідеї етнічних албанців — створити так звану Велику Албанію [34,43].

До економічних причин косовського конфлікту зараховують такі економічні проблеми в Югославії, які пов'язані з наслідками економічної блокади, припиненням інвестування і заморожуванням югославських рахунків за кордоном:

• низький промисловий рівень розвитку регіону, високий рівень безробіття (за деякими даними, до 60 %), низький рівень освіти, що поряд з етнічною непримиренністю провокує активне невдоволення дієздатного населення і створює підґрунтя для шовінізму, сепаратизму і тероризму;

• хронічна нестача кваліфікованих кадрів у виробничих галузях (дотепер переважна більшість спеціалістів були сербами, проте події останніх років призвели до того, що майже всі спеціалісти серби залишили Косово, а це одразу далося взнаки);

• розвиток тіньової економіки, що призвело до порушення основ косовського господарства;

• великі запаси на території краю корисних копалин, у тому числі рідкоземельних (до 50 % запасів колишньої Югославії лігнітів, цинку, олова і срібла, 98 % — хрому і 36 % — магнезитів), що дає можливість керівництву сепаратистів сподіватися на одержання достатніх засобів для автономного існування;

• фінансова підтримка сепаратистів з боку іноземних держав: Албанії, Туреччини, ісламських держав Азії та Африки[34, 35]

Таким чином, на мій погляд, косовська проблема залишається невирішеною і потребує дослідження. Конфлікт загалом є наслідком неадекватного усвідомлення реальності політичними елітами як Заходу, так і Югославії. В основі кризи лежить послідовне застосування західною дипломатією принципу постімперської легітимності й спроба штучно підтримати існування нежиттєздатних держав, які в подальшому використати для власних інтересів. Конфлікт в Косово став серйозним викликом регіональної безпеки на Балканах, оскільки вже з 1997 р. був вписаний в міжнародний контекст.

2.2 Шляхи вирішення проблеми в Косово

У 1945 р. Косово і Метохія утворили автономну область, у 1963 р. автономний край у складі Сербії. Перша Конституція ФНРЮ 1946 р. створювалася під сильним впливом Конституції СРСР 1936 р. Вона остаточно затверджувала федеральний устрій, визначаючи, що Югославія є «союзною державою республіканської форми, об'єднанням рівноправних народів, які на основі права на самовизначення, включаючи право на відділення, виразили свою волю жити спільно у федеральній державі» [41, 245].

Союзними одиницями ставали республіки, як одиниці співдружності народів, що проживають на їх територіях. Сербія була конституйована, як складна федеральна одиниця. Воєводіна, де проживало близько 500 тис. угорців, і Косово і Метохія отримали статус автономних областей у складі Сербії.

Стосунки між республіками і федеральними органами в цей період будувалися на пріоритеті центральної влади. Албанці Косово не були задоволені своєю долею у складі Югославії. В усякому разі, в цьому запевняв керівництво СРСР Ходжа в 1949 році.

У Косові і Метохії почав проявлятися крайній албанський націоналізм, що супроводжувався демографічним вибухом і спробою тільки логікою великих чисел (у структурі населення Косова і Метохії албанці становлять 87 %, серби — 12 %, інші нації — 1 %), вийти зі складу Сербії і приєднатися до Албанії. При цьому не враховувалось, що під тиском албанців цю територію залишили 200 тис. сербів. А з 1945 р. з благословення тодішньої влади на їх місце поселилось близько 350—400 тис. албанців, які залишили Албанію. У такий спосіб тривалий час змінювалась етнічна структура населення в Косові і Меторії, і створювались умови для виступу албанців на політичній сцені з вимогою виокремити їх у державне утворення [35, 16].

Проте в 50-і рр. анти - югославська діяльність в краї не носила масового характеру. Вона виявлялася в створенні мережі підпільних груп, залученні в них відданих людей, пропагандистській діяльності, особливо серед молоді, налагодженні зв'язків в керівництві республіки і країни. Албанські націоналісти так і діяли по етапах: пропаганда націоналізму – в 50-х, демонстрації і провокації – в 60-х, озброєна боротьба – в 70-х, повстання – на початку 80-х, війна за незалежність – в кінці 90-х роках. Підпільні організації усередині країни були підтримувані албанськими організаціями по всьому світу: “Союз косоварів” з центром в Римі, пізніше – в Туреччині, третя «Прізренська ліга», з центром в Нью-Йорку і філіями в Туреччині, Австралії, Канаді, Франції, Бельгії, ФРН.

В 1963 р., за новою коституцією створено Соціалістичний Автономний Край Косово, як частина Соціалістичної Республіки Сербія в складі колишньої СФРЮ. Албанське керівництво цієї провінції намагалося будь-що змінити назву Метохія, оскільки це було беззаперечним доказом того що ця територія вже з ХІІ ст. є складовою сербської держави, її релігійним та культурним осередком [42, 112]

Конституція була беззаперечно суперечливим законом: з одного боку, піднімався статус національних меншин, які стали називатися народністю, а автономні області, зокрема Косово, отримали статус країв. З іншого боку, принижувалося значення нації в політичній системі. Керівництво країни намагалося побудувати нове, так зване самостійне суспільство, тому в зміненій структурі парламенту не знайшли віддзеркалення принципи обліку інтересів народів і народностей, що населяли Югославію.

Але в багатонаціональній країні не можна було не враховувати вимоги народів, що населяють її. Тому з 1967 р. по 1971 р. було прийнято 42 поправки до Конституції. Які збільшували суверенність прав республік і країв, та звужували компетенції федерації. Передбачалося, що такими змінами будуть зняті причини міжнаціональних конфліктів. Проте запобігти розвитку націоналістичних виступів в країні не удалося [42, 130].

Тому в 1968 р. албанськими комуністичними лідерами подвійну назву Косово і Метохія трансформовано в Косово. Цю зміну з тодішнім керівництвом Сербії ніхто не узгоджував, отже воно й не підозрювало, чого домагаються албанці [42, 115]. У 1968 р. в краї сталися масові виступи, демонстрації націоналістичної албанської молоді, які були розігнані поліцією, албанці діяли вже активніше – влаштовували провокації та диверсії, руйнували сербські церковні і культові пам'ятники, залякували православне населення.

Хвилі заворушень і вандалізму охопили не тільки міські, а й сільські райони Косова і Метохії, що посилило відплив сербського населення до центральних частин Сербії. На території Косова і Метохії, жителі залишили 800 сербських і чорногорських селищ, які згодом заселили албанці [39, с.49].

Югославська влада на чолі з Тіто — Карделем — Бакаричем, тобто без єдиного серба у вищому керівництві, після виходу з нього Олександра Ранковича в 1966 р., не вживала заходів щодо припинення масового відпливу сербського населення з Косова, а всі, хто намагався говорити про це, звинувачувались у «сербському націоналізмі» і зазнавали жорстоких репресій. Після того як Ранкович пішов з посади, албанці стали сміливішими, а їхній націоналізм — войовничішим і непримиреннішим.

Вони почали вважати себе переможцями щодо сербів. У 70-ті рр. почастішали випадки, коли навколо сербського населення створювалася нетерпима обстановка, і воно змушене було залишати власне майно і тікати до Сербії. У 1971 — 1981 рр. (між роками переписів населення) 50 тис. сербів) залишили Косово [42, 137].

Албанізації цього краю багато в чому сприяв і зовнішній чинник: втручання, підтримка сецесіоністів, заклики до бунту і підриву сербської державності. Згідно з конституцією тодішньої СФРЮ, 1974 р., автономний край Косово не тільки входив до складу Соціалістичної Республіки Сербії, а й наділявся ще ширшими повноваженнями, набував політичної і економічної самостійності. Отримавшии повноваження за рішенням всіх питань внутрішнього життя, Косово почало володіти широким подвійним статусом: з одного боку, воно були складовою частиною Сербії, а з іншої – фактично мали ті ж права, що і сама республіка в рамках СФРЮ.

Сербія не могла прийняти жодне рішення без схвалення автономного краю, а він у свою чергу міг не вважатися з думкою керівництва Сербії. На практиці при вирішенні господарських або політичних питань важко було досягти єдності республіки – керівні органи краю підкорялися республіканським лише в тому випадку, якщо вважали це вигідним для своїх інтересів. Автономний край володів рівними правами з республіками, окрім одного – не міг відокремитися від Сербії. Тому в Косово з перших днів виступу албанців звучали вимоги надання краю статусу республіки. Оскільки албанці за чисельністю були четвертою нацією в СФРЮ після сербів, хорватів і мусульман, вони вважали свої вимоги обгрунтованими [42, 222].

Керівництво Сербії боялося «контрреволюційного підпілля» в Косово, тому продовжувалась його діяльність по албанізації краю, і підсилювалась робота міністерства внутрішніх справ і служби безпеки. Але з боку керівництва країни і інших республік дії Сербії часто розцінювалися як унітаристські і піддавалися різкій критиці.

В 1974 р. були розширені автономні права САК Косово, та прирівнено до інших республік Югославії. В 1980 р. албанці розпочинають рух за визнання Косово окремою республікою СФРЮ, а далі і за повну незалежність. Але в 1990 р. (під час розпаду СФРЮ) автономія була зменшена, заснуванням Автономного Краю Косово, та «деградацією» головного статуту, з Конституції Краю до Статуту Краю. У відповідь група албанських політиків створює «Конституцію Республіки Косово» і проголошує незалежність провінції. Владою СРЮ було оголошено надзвичайний стан, у липні був розпущений парламент Косова [42, 150].

У березні 1981 р. в Косово спалахнуло повстання. Дуже швидко соціальний протест переріс в постійну політичну акцію, яка тривала 10 років, підсиливши напруженість усередині Сербії і загостривши міжреспубліканські відносини. Вже через кілька днів демонстранти несли транспаранти з відкрито політичними вимогами: «Косово республіка», «Ми албанці, а не Югослави», «Косово – косоварам». Албанці, боячись втратити високий рівень автономії, заявили про себе як про силу, яка готова відстоювати свої цілі. Поступово мітинги стали носити антидержавний характер – все частіше звучали вимоги про об'єднання з Албанією, з флагштоків скидалися югославські прапори. Сепаратистів активно підтримувала Албанія, радіо - і телепередачі якої приймалися майже на всій території Косово [45, 40].

Демонстрації в краю супроводжувалися саботажем на окремих підприємствах, поширенням листівок, активізацією діяльності по перетворенню Косово на «етнічно чистий край». Націоналісти використовували будь-які методи, аж до погроз фізичного винищування в адресу сербів і Чорногорії. Албанці поганили пам'ятники культури, православні церкви і кладовища, підпалювали будинки, та людей, насильницьки займали чужу землю, обмежували свободу пересування

Подальший розвиток подій пов'язують з ім'ям Слободана Мілошевича, обраного в 1986 р. головою ЦК Союзу комуністів Сербії. У 1987 р. популярність цієї людини нестримно зросла – його виступ в квітні в Косово-полі, де він вперше відкрито говорив про несправедливе положення Сербії в югославській федерації і пообіцяв сербському народові захист, було сприйнято як національна сербська програма. У Мілошевичі серби побачили національного лідера [12, 144].

У 1988 р. він організував ряд маніфестацій і так званих «мітингів істини» в Ужіце, Валове, Заєчаре, Шабаце, Крушеваце, Кральове, Варане, Леськоваце, Крагуєваце, Ніші, Белграді, на яких збиралося від 100 до 300 тис. чоловік. Натхненні можливістю вперше говорити про свої національні почуття, проблеми влади, люди скандували ім'я Мілошевича, несли його портрети. До кінця 80-х р. він виділився з партійно-державної олігархії і став незалежним носієм політичного суверенітету, фактично «недоторканним політичним правителем Сербії», перестав ділити владу з «залишками олігархії», створив свій штаб близьких радників, «інтимне коло посвячених», підкреслювали югославські учені [12, 147].

У березні 1989 р. Сербською Скупщиною було прийнято поправки до Конституції Сербії, які позабавляли автономний край Косово права вето щодо конституційних змін у Сербії (як і іншого автономного краю — Воєводини). Ці поправки албанці Косово зустріли у штики. Починаються негаразди з югославським та сербським керівництвом, та заворушення на етнічному ґрунті, більша частина албанців в Косові бойкотує перепис населення 1991 р., як і всі вибори. Пізніше вони обрали тимчасовий уряд, очолюваний Буджаром Букоші, який був визнаний Албанією в жовтні 1991. На неконституційному референдумі 1992 р., більшість каже «так» незалежності Косова.

В 1992 р. стає частиною Республіки Сербія (Союзної Республіки Югославія). Ситуація загостряються 1996 р. і перетворюються на відкриту громадянську війну між Армією Звільнення Косова (алб. Ushtria Зlirimtare e Kosovлs) та албанських військових одиниць з однієї сторони та сербсько-югославських з іншої. Призводить до виїзду Косова коло 500.000 албанців та 12.000 загиблих.

1998 р. розстановка сил у краї кардинально змінилася: почалася «радикалізація позицій косоварів» щодо надання Косову державного статусу. На початку 1998 р. бойовики ВАК, що пройшли підготовку в албанських таборах, спровокували поновлення конфлікту, що вилилося у збройні сутички із сербською поліцією, вибухи в македонських містах Гостівар, Куманово та Прилеп і вбивства мирних жителів, що не припинялися. Крім насильницького витіснення сербів із краю, і блокади сербських сіл серед методів, до яких вдавалися терористи, були вбивства і погрози на адресу лояльних албанців, які не бажали воювати [12, 150].

Загострення конфлікту почалося з того, що в жовтні 1998 р. президенту СРЮ С. Мілошевичу було передано офіційне послання Вашингтона, у якому йшлося про неминучість повітряних ударів НАТО. 13 жовтня 1998 р. Рада НАТО приймає політичне рішення щодо нанесення ракетно-бомбових ударів по території Югославії у зв’язку з кризою в Косово. Рішення про військові дії проти суверенної країни НАТО вийшло за рамки Вашингтонського договору щодо утворення Альянсу, який передбачає, що він є суто оборонним блоком із певною зоною відповідальності [12, 152].

Таке рішення прийняте в обхід Ради Безпеки ООН, хоча і на підтримку її резолюцій. Отже, воно створює прецедент порушення міжнародного права, оскільки мандат на застосування військової сили може дати тільки РБ ООН. Без цього будь-які дії держави або блоку держав проти будь-якої суверенної країни кваліфікуються не інакше, як воєнна агресія.

Великомасштабні воєнні дії проти суверенної держави не можуть не викликати засудження з боку міжнародної спільноти. Це справедливо, оскільки, якщо ламають систему, починається безладдя й сваволя, порушується усталений порядок, і тоді будь-хто вважатиме можливим брати на себе право втручання на користь якої-небудь групи населення в тій або іншій країні. Так і в ситуації з Косово світова громадськість не залишилася байдужою. В багатьох країнах пройшли акції протесту проти ракетно-бомбових ударів НАТО по Югославії.

В 1999 р. НАТО заставляє вийти з Косова сербсько-югославські війська і ставить провінцію під контроль ООН. За період з 12 червня 1999 р. по 16 січня 2000 р. кількість викрадених і зниклих осіб склало 688 чоловік. З них: 630-серби, 36-албанці, 22-представники інших національностей. Доля 581 викраденого цивільного невідома, 69 убито, 6 втекло і 32 відпущено на свободу. Зареєстроване число зламаних і насильно зайнятих приватних квартир, що належать сербам, - 776 в Пріштині, понад - 200 в Косовській Мітровіні, 190 - в Гнілане, багато в Косовому Полі і Ліпляні [35, 60].

У кампанії етнічного чищення, після дислокації КФОР і УНМІК, з Косово і Метохії вигнано близько 350 000 сербів, циган, мусульман, турок і іншого неалбанського населення, з них 250 000 сербів. Члени терористичної «АОК» здійснювали особливо сильний тиск на територію Горе, де проживала автохтонна етнічна група - горянці, яким в школах і повсякденному житті забороняли користуватися рідною сербською мовою, з метою помилково представити цю групу як албанську національність.

Після встановлення в Косово тимчасової адміністрації місії ООН значне число біженців залишилося на території Сербії, головним чином з числа сербів і циганів. За сербськими даними, їх число в 2002 р. складало 277 тисяч чоловік.

23 жовтня 2004 р. під контролем тимчасової адміністрації пройшли вибори до парламенту Косова. Більшість голосів (47%) були віддані Демократичному союзу Косово (лідер – Ібрагім Ругова, помірні), Демократична партія Косово (лідер – колишній польовий командир Хашим Тачи) отримала – 27% голосів. Ще один колишній командир Армії Визволення Косова – Рамуш Харанднай – очолював парію Альянс за майбутнє Косово [15, 91].

Всі албанські партії виступали за незалежність краю. Переважна більшість косовських сербів вибори проігнорували — проголосувало близько 900 чоловік, тобто менше 1 % сербського населення. На їх думку, в краї не було створено нормальних умов для проведення виборів, що призвело до чергового кровопролиття в березні 2004 р., коли в результаті безладів і погромів 19 чоловік загинули, 4 тисячі сербів і інших неалбанців втратили дах, були спалені сотні будинків і зруйновані десятки православних храмів і монастирів.

Кількість місць в парламенті Косово розподіляється за етнічною ознакою: етнічним албанцям належить 100 місць з 120, останні зарезервовані за національними меншинами, у тому числі 10 — за сербами. Президента і уряд Косова - вибирає парламент. У веденні тимчасової адміністрації місії ООН знаходилися міліція і система правосуддя, цивільна адміністрація, формування цивільних інститутів і демократизація, відновлення господарства і економічного розвитку. Поступово функції внутрішнього управління були передані органам влади Косова [16, 21].

6 грудня 2004 р. уряд Косова очолив Рамуш Харадінай, обвинувачений в скоєнні злочинів проти мирного населення в роки війни. У березні 2005 р. він подав у відставку під тиском європейської громадськості і з'явився перед Міжнародним трибуналом. На зміну йому прийшов помірніший Байрам Косумі. Після смерті в 2006 р. Ібрагима Ругови президентом був вибраний Фатмір Сейдігу, а прем'єр-міністром знов став колишній польовий командир АЗК — Агим Чеку. З 9 січня 2008 р. уряд Косова очолює Хашим Тачи, у минулому польовий командир Армії Звільненні Косова, підозрюваний в сприянні викраданням мирних сербських громадян для подальшого продажу їх внутрішніх органів в клініки Європи і Америки [16, 23].

Спочатку відносно Косова світова спільнота намагалася застосувати формулу «стандарти до статусу», яка передбачала досягнення консенсусу між всіма політичними силами і етнічними групами, і лише після цього — визначення статусу краю. Проте ця політика, не привела ні до повернення в край сербів, ні до припинення насильства. У жовтні 2005 р. Рада безпеки ООН висловилася за початок переговорів про статус краю. 16 лютого 2008 р. Євросоюз схвалив розміщення місії EULEX в Косово.

31 січня 2006 р. на засіданні контактної групи по Косову, на рівні міністрів закордонних справ (Росія, США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, ЄС і НАТО) було прийнято заяву, згідно з якою «при вирішенні питання про статус Косово необхідно повністю взяти до уваги характер косовської проблеми, яка оформилася в результаті розпаду Югославії, конфліктів, що послідували за цим, етнічних чищень і подій 1999 р., а також його тривалого перебування під міжнародним управлінням на основі резолюції ООН 1244» [7]. Міністри висловилися за необхідність зробити всі зусилля для досягнення домовленості по Косову вже в 2006 р.. Росія виступила проти встановлення конкретних термінів врегулювання, так само як і Сербія. Були погоджені три основні принципи переговорів:

• Косово не може бути повернене під управління Сербії;

• не може бути розділено;

• не може бути приєднано до іншої держави.

Главою міжнародних посередників по врегулюванню проблеми Косова призначений колишній президент Фінляндії Марті Ахтісаарі. Останнім часом, дуже часто почали проявляютися міжетнічні зіткнення між сербами і албанцями, що досягли кульмінації 2004 р. коли після загадкового вбивства албанського хлопця, маси озброєних албанців руйнували сербські церкви, монастирі та державні інституції [17, 19].

Незалежність проголошена парламентом краю Косово 17 лютого 2008 р. Декларацію про незалежність прийнято відкритим голосуванням 109 з 120 депутатів косовського парламенту, некосовари участі в голосуванні не брали. Того ж дня презентовано офіційні символи Косова. Прапором Косова є жовте зображення обрисів краю на синьому полотнищі із шістьма білими зірками вгорі [24, 19].

Країна не є членом ООН, проте її незалежність визнали понад п'ятдесят країн зі всього світу, серед них Афганістан, США, Бельгія, Німеччина, Франція, Об’єднане Королівство, Польща. Натомість такі країни, як Іспанія, Росія, Грузія, Молдова, сама Сербія й деякі інші все ще не готові визнати Косово, головним чином через те, що побоюються виходу окремих територій зі свого складу подібним чином, як це відбулося з Косово.

Воїслав Коштуніца, прем’єр Сербії, заявив, що його країна ніколи не визнає незалежність Косова й боротиметься мирним шляхом за існування Косова на правах автономії лише в складі Сербії. Євросоюз уже вислав до провінції свою поліцейсько-адміністративну місію, що має замінити миротворчі сили ООН (KFOR). Белград розкритикував такі дії, заявивши, що це демонструє визнання незалежності краю Косово, який є невід’ємною частиною Сербії. У самому Косово такі дії Європи оцінили як дозвіл на проголошення незалежності.

Десятки тисяч людей вийшли на вулиці Пріштини – столиці краю – для святкування, не дочекавшись спеціального засідання крайового парламенту. За вихідні місцевий аеропорт прийняв удвічі більше рейсів, аніж зазвичай. До провінції з’їжджаються албанці з усього світу. Серед приїжджих – і закордонні кореспонденти.

Тим часом інший настрій панує на вулицях Белграда. Там тисячі демонстрантів зібралися біля посольства Словенії, яка головує в Євросоюзі, щоб висловити протест діям влади Косово. Для жителів Сербії Косово – святиня, де є багато історичних пам’яток, зокрема монастирів, оскільки до XVIII ст. там був престол сербського патріарха [31, 6].

Глава уряду Сербії Воіслав Коштуніца вже назвав незалежне Косово “псевдо країною у складі Сербії». Крім того, Сербська влада підписала резолюцію, згідно з якою проголошення керівництвом Косово незалежності є незаконним і недійсним, а всі серби, які проживають на території краю, залишатимуться громадянами Сербії та матимуть право не визнавати незалежності, проголошеної косоварами. Також у Белграді пообіцяли послабити дипломатичні стосунки з країнами, які готові визнати незалежність Косово. Однак Президент Сербії Борис Тадіч заявив, що відносини з країнами не обриватимуть повністю, навіть у разі відправки із Сербії дипломатів цих держав.

Разом із Сербією акту незалежності Косово опозиціонує Росія. У міністерстві закордонних справ Російської Федерації повідомили, що визнання одностороннього проголошення незалежності Косово деякими країнами Заходу матиме вплив на ситуацію в Абхазії й Південній Осетії [30, 6].

Таким чином описова частина косовського конфлікту потребує істотного аналітичного дослідження і розгляду різних причин, що привели до кризи. Країна зіштовхнулася з проблемою міжнародного визнання. Вихід з ситуації, тобто проголошення незалежності, не знайшов багато прихильників. Це рішення не задовольняє в повній мірі всіх учасників конфлікту. Тим більше що це рішення розділило і міжнародну спільноту, до того ж досить важко спрогнозувати, наскільки довго протримається нове політичне утворення. Залишаються невирішеними низка проблем, це і демографічна, і соціальна, і політична.

ВИСНОВКИ

Югославська криза загалом є наслідком неадекватного усвідомлення реальності політичними елітами як Заходу, так і безпосередніх учасників конфлікту. В основі кризи лежить послідовне застосування західною дипломатією принципу постімперської легітимності й спроба штучно підтримати існування нежиттєздатних держав.

Подальше поглиблення Балканської кризи становить загрозу сучасній системі міжнародних відносин взагалі. Врегулювання конфлікту на Балканах принципово неможливе без радикальних змін політики Заходу щодо Югославії, а також і в самій СРЮ. Політика Заходу загнала її у глухий політичний кут, вийти з якого принципово неможливо без повної відмови від принципу постімперської легітимності й визнання гельсінських принципів такими, що не можуть бути застосовані до державних формацій, які утворилися в результаті розпаду Югославії. Тільки таке рішення відкриє шлях до формування життєздатних національних держав за участі світового співтовариства і дасть змогу досягти стабільності на Балканах.

Основні результати кризи на пост югославському просторі з погляду діяльності міжнародних організацій і системи європейської безпеки є такими:

• зміна структури системи рівноваги сил, що склалася у повоєнні роки, призвела до зростання в міжнародних відносинах права і закону сили через відсутність партнерства між головними державами у вирішенні кризових проблем. Можливість застосування воєнних заходів при вирішенні конфліктів або нав'язування свого бачення внутрішнього устрою тій чи іншій країні стає нормою політики в Європі;

• виключена можливість встановлення політичної рівноваги, урівноваження негативних тенденцій на глобальному й регіональному рівнях, які виникають внаслідок того, що на провідну роль у міжнародному процесі претендує одна держава;

Зараз на шляху цивілізованого урегулювання цього конфлікту знову нагромаджено велику кількість насилля. Хоча потрібно сказати що албанці та серби жили мирно на одній території, і між ними не завжди виникали жорстокі збройні конфлікти. Хоча, тепер мирне врегулювання конфлікту навряд чи можливо.

Проблему врегулювання ситуації в Косово, звичайно ж, потрібно розглядати значно ширше, враховуючи всі обставини. Такий підхід вимагає не лише знання архівних документів, врахування фактору історичної спадщини, але і осмислення інших факторів цієї проблеми – політичних, економічних, соціальних, культурних та релігійних. Без такого підходу неможливо знайти раціональне пояснення складної косовської проблеми, котра часто через односторонність підходу європейських політичних кіл (серби виступають винуватцями албанських страждань), по суті, ще більше ускладнюється, що робить неможливим вирішення її в цивілізованому та мирному руслі.

Потрібно враховувати, що в соціокультурному плані албанська етнічна група близька до так званого «закритого» або традиціоналістського типу, для котрого характерна повільна реакція на реальність яка міняється, при різкому зростанні стихійної активності в кризових ситуаціях.

Нині Балкани — це простір, на якому часто й інтенсивно чергуються події. Дестабілізуючий осередок існує в Албанії, яка неабиякою мірою сприяла терористичному буму в югославській провінції Косово. Тільки активна політика на Балканах допоможе запобігти ескалації кризи. А поки що Косово є класичним прикладом трагічної невідповідності двох міжнародно - правових принципів — права націй на самовизначення, аж до відокремлення і права держави на непорушність кордонів.

В наш час, найбільш агресивні, ті рухи, котрі виступають за перегляд теперішнього стану албанців та державних кордонів на Балканах, а також за створення нових албанських держав або єдиної «Великої Албанії».

Поки що ідею Великої Албанії не підтримує ніхто, крім частини самих албанців, і реалізація її дуже сумнівна, оскільки Югославія та Македонія не готові поступитися ні частиною своїх земель, ні правом самостійно вирішувати власну долю. І в цьому прагненні не допустити створення мононаціональних держав за рахунок зміни існуючих кордонів їх непідтримуватимуть всупереч сподіванням сепаратистів і Західна Європа, і США, і Канада, і Росія, і Китай, і багато інших країн, оскільки в кожній з них є власні етнічні меншини і пов'язані з ними проблеми.

Зрозуміло, що відокремлення Косова і частини Македонії спричинило до колосальних зсувів у регіональному балансі інтересів. Створення Великої Албанії на території площею 60 тис.км² з чисельністю населення приблизно 7 млн чол. дестабілізує ситуацію на Балканах.

Таким чином, на думку автора кваліфікаційної роботи, косовська проблема залишається невирішеною і потребує виважених дій світової спільноти. Хоча Косово і проголосило незалежність, прийняло свою конституцію, намагаючись вирішити проблему, але досить важко сказати, що цей варіант вирішення проблеми, влаштовує всіх учасників конфлікту.

Чи зуміють європейці, позбувшись стереотипів, реально проаналізувати геополітичну ситуацію на Балканах, де основною загрозою миру став албанський сепаратизм, покаже час. А поки що непримиренні продовжують боротися за визнання незалежної держави Косово.

Не виключена можливість, що НАТО, можливо, скористається нагодою черговий раз показати, хто відіграє провідну роль в Європі й завдасть повітряних ударів по сербах, як це було в Боснії. А поки що сербське й албанське прочитання історії, теперішні позиції Белграда і Пріштини, висунуті ними попередні вимоги не мають сенсу. Компроміс без сильного тиску з боку неможливий.

Таким чином, у Косові вже сформувався осередок етнічного конфлікту — албанський чинник — міна уповільненої дії, що може спрацювати в будь - який момент, дестабілізувавши обстановку одразу у двох республіках Югославії — Сербії і Чорногорії, а також у Македонії. Конфлікт миттєво може перерости в балканську війну. Усе це разом з яскраво вираженим іноземним підігріванням сепаратизму етнічних албанців у Косові й Метохії становить серйозну загрозу миру і безпеці на Балканах.

Якщо визнати головним право націй на самовизначення, то у XXI ст. точитимуться нескінченні суперечки щодо кордонів, і 100 або 150 нових членів ООН зможуть остаточно паралізувати і без того складну працю світового співтовариства. Якщо ж визнати пріоритетом непорушність кордонів, це спровокує нескінченні конфлікти на Балканах, у Тибеті, Кашмірі, на Кавказі й інших регіонах світу.

Можливо, доцільно розробити нове міжнародно - правове положення, що адресуватиметься не державам і етносам, а безпосередньо громадянам, які представляють етнічні меншини, забезпечуючи їм рівні права з представниками титульних націй. У світі існують позитивні приклади: шведи на Аландських островах у Фінляндії, французи і німці у Швейцарії.

Події в Косово стали прологом розпаду Югославії і нових війн. І час настав. 24 березня 1999 р. НАТО почало агресію проти суверенної країни — Союзної Республіки Югославія.

З аналізу Балканської війни та інших конфліктів останнього часу випливає, що їх природа істотно змінюється. Навіть класифікація війн за масштабом на світові, регіональні, локальні та збройні конфлікти потребує дещо іншого трактування. Перенесення центра ваги збройної боротьби в повітря і космос, її тотальна інформатизація глобалізують практично будь-який збройний конфлікт.

Таким чином, на наш погляд, косовська проблема залишається невирішеною і потребує виважених дій світової спільноти.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Джерела

1. Центрально-Східна Європа: релігійні зміни та релігійний плюралізм Нотатки з 5-ої конференції Міжнародної асоціації з вивчення релігії у Центральній та Східній Європі (Львів, 11-14 грудня 2003 р.) Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ . http://www.pravoslavie.ru/arhiv/.

2. « Сувернитет предстанет пере судом ». 22.04.2009 16:32 Айя Куге (Белград). http://www.pravoslavie.ru.

3. Страдание сербського народа в Косово и Метохии в наше время / Выступление на ХІ всемирном Руском Народном Соборе. Иероманх Петр Драгойлович. http://www.pravoslavye.org.ua.

4. Обращение Священного Архиерейского Собора Сербской Православной Церкви о Косово и Метохии. Принято на заседании Священного Архиерейского Собора Сербской Православной Церкви, проходившего с 14 мая по 25 мая 2007 г. в Белграде. http://www.pravmir.ru/article_3064.html.

5. Геноцид сербського население Косово и Метохии в годы Второй мировой войны. http://osdea.ru/?cat=50.

6. Резолюцію союзу сербів Косово і Метохії. http://www.pravoslavye.org.ua

7. Резолюция 1244 (1999), принятая Советом Безопасности на его 4011-м заседании.http://www.un.org/russian/documen/scresol/res1999/res1244.htm

Література

8. Александров М. Порохова діжка Європа: Югославський аспект // Українське слово. – 2000. № 46 – С. 9 – 11.

9. Бобицький Н. Косово – Висновки для України. Міжнародно - правовий аспект. // Дзеркало тижня. – 2008. – 23- 29 лютого. – С. 5.

10. Бовин А . Россия и НАТО: отдаляющиеся планеты // Известия. 1999. - 29 апреля. С. 12.

11. Герасимов Е. Косово. Пять лет спустя // Международная жизнь . – 2004 - № 4-5 – С. 183 – 191.

12. Головинський К. Фактор особистості та криза – портрет Слободана Мілошевича на тлі конфліктів в колишній Югославії // Людина і політика. – 2002. - № 3. – С. 144 – 155.

13. Губенко Д. Причина для ненависті : сербо – албанський конфлікт в Косові. // Коментар. Додаток до часопису критика. – 2004. - №3. – С. 4 -8.

14. Гуськова Е. Прецедент: Тероризм как метод достижения независимости: ( Переговорній процес на Косово ) // Литературная газета. – 2008 – 16 - 22 января . – С. 3 – 10.

15. Гренвил Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты. – М.: Аквариум, 1999.- С. 89 – 92.

16. Денисенко І. Сучасне балканське життя //Історія в школі. – 1999. - № 1 -2. – С. 21 – 23.

17. Ейде К. Косово: шлях, що лежить попереду //НАТО Ревю ( історичні зміни на Балканах ) – 2004 - грудень –С. 18 -19.

18. Замятина Т. Ненависть в Косово густа как масло: ( межнациональный кризис в Косово ) // Эхо планеты. – 2004 - № 13 - С. 14 – 15.

19. Замятина Т. Бархатная революция» югославський варіант // Эхо планеты. – 2000 - № 42. – С. 14 – 17.

20. Замятина Т. Югославия. Огненное десятилетие // Эхо планеты. – 2001 - № 9. – С. 14 – 17.

21. Искендерев П.А. Сербо – албанские разраничение и общественно – политическая ситуация в Сербии в 1913 – 1914 гг. // Человек на Балканах: власть и общество, опыт взаимодействия ( конец ХІХ – начало ХХ в. ) Сборник статей. – сп. б, 2009.- С. 336 – 352.

22. Искендрев П. А. Косово в начале ХХ века.: столкновения этносов, религий, епох. // Человек на Балканах: социокультурное изменения процесса модернизации на Балканах. ( середина ХІХ – середина ХХ в. ) Сборник статей. – СП. б, - 2007 – С. 376 – 383.

23. Иванова Ю. Албанцы и славяне закономерно ли противостояние? // Материалы 28 межвузовской научно – методической конференции преподавателей и аспирантов 15 – 22 марта 1999 г. Санкт –Петербург. СПб., 1999 –С. 24 - 35.

24. Калинцев Н. Косово в лабіринтах проблем. ( Этнические чистки в Косово. Трагическая судьба Сербов ) // Эхо планеты - 2004 - № 18 – 19 - С. 18 – 20.

25. Карасев А.В. Исторические корни возникновения современного косовского конфликта. Інститут славяноведения РАН // Человек на Балканах. Сб. статтей. – СП.б., - 2007. - С. 353 – 367.

26. Кожемякин М. Последняя битва на Косовом поле: (Проблема независимости Косово в 90 – е и ХХІ в.) // Эхо планеты - 2006 - № 9 - С. 6 – 11.

27. Кожемякин М. Эффект Косово. Взгляд изнутри. // Эхо планеты. – 2006 - № 48 – С. 6- 11.

28. Косово и Метохия – Сербский край // Наука и релігія - № 5 – С. 6 – 11.

29. Косово провозгласило независимость. Что думают в Западной Європе? // Эхо планеты.. – 2008. - № 8 – С. 18 – 19.

30. Коваль О. Косово незалежність із відстрочкою // Дзеркало тижня. - 2007 - 15 грудня – С. 5 – 7.

31. Коспрук В. Косовська рана « християнської Сербії » Дзеркало тижня. - 2007 – 24 - 30 листопада – С. 6 – 8.

32. Коспрук В. Незалежність Косово чи прецедент не рішення для європейських націй // Дзеркало тижня – 2006 – 25 лютого – С. 5.

33. Кузнецов Е. Сувернитет. Незыблемый и неделимый: сувернитет государства может быть ограничен, если оно им злоупотребляет. // Международная жизнь. – 2004 - № 7 – 8 – С. 150 -167.

34. Маначинський А. Я. Югославия: приговор вынесен. – К.: Изд. Дом «Румб», 2005. – С. 250 – 288.

35. Маначинський О. Косово і Метохія. Історичні перехрестя. Історичні особливості, причина та генеза косовського конфлікту – К.: 2001.- С. 6 – 63.

36. Маначинсткий О. Косово – осередок напруженості в Союзній Республіці Югославія // Історія в школі. – 1999. - № 1-2. – С. 10 – 14.

37. Писарев Ю.А. Образование югославского государства. – М.: Наука, 1975-416 – 5 С .

38. Полегоев Г. Косово – история ненависти // Эхо планеты. – 1999. - № 15 – С. 6 – 13.

39. Решетников Л., Смирнова Н. Советско албанский конфликт. Как это было. //Коммунист. - 1990. - № 9.- С. 11 – 20.

40. Романенко С.А., Улунян А.А. Балканская политика 90-х годов: в поисках смысла // Pro et Contra. - 2001. - Т.6,- №4. - С. 46 - 59.

41. Романенко С.А. Югославия, Россия и "славянская идея": Вторая половина XIX - начало XXI века. М.: Институт права и публичной политики, 2002.- С. 243 – 342.

42. Романенко С.А. Югославия: история возникновения, кризис, распад, война, образование независимых государств: Национальное самоопределение народов Центральной и Юго-Восточной Европы в XIX-XX вв. / Московский общественный научный фонд. М.: Изд. центр науч. и учеб. программ, 2000.- 495 С.

43. Рыжков Н.И. Тетёкин В.Н. Югославская Голгофа. – М.:ОЛМА-ПРЕСС,2000 – С. 200 – 300.

44. Сагайдачний І. Мирний план для нової війни (Політичний статус Косова) // Дзеркало тижня . – 2007 - 10 лютого – 6 С.

45. Самохов В. Нова гаряча точка. Албанський сепаратизм на Балканах: формування і сучасний стан// Політика і час. – 2001. - № 9.- С. 30 -41.

46. Самохвалов В. Нова гаряча точка: Албанський сепаратизм на Балканах: формування і сучасний етап. // Політика і час. – 2001 – № 9 – С. 30 – 41.

47. Сироткин В. Ревизия в Косово под флагом НАТО: (События на Балканах: история и современность) // Литературная газета. – 2004. – 23-30 марта (№11). – 1 С.

48. Сербо – албанские отношения в начале ХХ в.: мифы и реальность // Двести лет новой сербкой государственности: к юбилею начала первого сербського восстания 1809 – 1813 гг. – СП. б., 2005. –С. 40-45.

49. Смирнова Н.Д. Институт всеобщей истории РАН балканський кризи (Косово) в контексте национальной безопасности России. Взгляд в ХІХ век. // Человек не Балканах в эпоху кризисов и этноетнических столконовений ХХ века. – СП. б, - 2002. –С. 290 -295.

50. Смирнова Н., Языкова А. Балканы в росийской политике ХІХ – ХХ веков // Европейский альманах. История, традиции, культура. - 1977. - М.: Наука, 1985. – С. 290 – 295

51. Стругар В. Югославия в огне войны 1941-1945гг. – М.: Наука, 1985. –343 – 355 С.

52. Терешко С. Балкани: в очікуванні незалежності Косово / зеркало тижня. – 2006 – 17 червня – 5 С.

53. Центральноевропейские страны на рубеже ХХ – ХХI вв. Аспекты общественно – политического развития. Историко – политологический справочник. Отвественный составитель Ю.С. Новопашин. - М.: Новый хронограф, 2003. – 256 С.

54. Черкасов Д. Косово поле. Балканы. – М.: АСТ . 2006. – 398 С.

55. Шамраєнко Т. Балканська «порохова бочка» детонує в сучасність // Віче. – 1999 р. - № 8. - С. 138 -147.

56. Шерр Дж. Регіональна безпека і диктат крайнього терміну (Росія. Пошук нових перспектив. Розв'язанн проблеми Косова і можливі наслідки. НАТО і Україна: що нас очікує в майбутньому. Як правильно розуміти ситуацію в Грузії ) // Дзеркало тижня. - 2007 – 1 грудня. – С . 3 – 15.

57. Ющенко допоможе українським миротворцям в Косові грошима і обладнанням // http://www.newsru.ua/ukraine/25apr2008/cossofo.html.