Вступ

Розділ 1. Особливості розвитку української православної церкви

1.1 Деструктивні процеси в українському православ’ї XVI ст.

1.2 Православна церква після Берестейського розколу

1.3 Оновленські процеси в православ’ї

1.4 Українська православна церква в умовах панування імперської влади

Розділ 2. Осередки культури та освіти в України

2.1 Острозька слов’яно-греко-латинська академія

2.2 Києво-Могилянський колегіум

2.3 Братства та їхні школи

2.4 Шкільництво уніатів

Розділ 3. Книгописання

3.1 Книгописні осередки

3.2 Книгодрукування і література

Розділ 4. Тенденції розвитку науки та мистецтва

4.1 Галузі науки

4.2 Мистецтво

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

XVI-XVIII ст. - виключно складний і важливий період в житті українського народу. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI-XVIII ст.

Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Київської Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Київської Русі була сприйнята на державному рівні.

Оскільки національна свідомість була нерозривно поєднана з релігійною, в формуванні її надзвичайно велику роль відігравала освічена частина духовенства, а також культурно-освітні діячі, пов’язані з церковними структурами. Також у XV — першій половині XVI ст., попри певну суспільну інертність, навіть стагнацію, вірність практично усіх верств українського суспільства православній церкві, сприйняття її як церкви національної залишалися гарантією самозбереження українського етносу в плані релігійному, отже, і в плані культурному. А збереження етносу було передумовою і запорукою майбутнього політичного відродження.

У третій і, особливо, останній чверті XVI ст. гасла оновлення церковного життя, усунення недоліків у ньому, зміцнення позицій православної церкви були нерозривно пов’язані з боротьбою за збереження і розвиток національної культури. Дуже швидко після того, як почався рух за оновлення церкви, стало зрозуміло, що воно може відбутися лише за рахунок використання найновіших загальноєвропейських здобутків не тільки в галузі шкільної освіти як такої, а й у теології та церковній організації.

Характерно, що майже одночасно зі спалахом культурно-національного руху в останній чверті XVI ст. дуже зросло значення козацтва, яке поступово стало чинником не лише суспільного життя, а й культурного розвитку.. Незважаючи на те, що спершу козацтво не було дуже численним, саме образ козака-лицаря з часом стає загальнонародним ідеалом. Козацька старшина поповнюється за рахунок бояр і міщан, "покозачитися" прагнуть селяни. Заслуги козаків у захисті українських земель від татарських набігів добре відомі. Захищаючи свої станові права, виступаючи проти наступу на власні вольності, козацтво в ряді випадків, зокрема у роки козацьких повстань, очолює ширший рух, в якому поєднувалися соціальні й національно-релігійні мотиви.

Ще у XV і в першій половині XVI ст. намітилися певні зв’язки України з культурою гуманізму, яка розвивалася тоді у Західній і частково у Центральній Європі. Вихідці з України нерідко навчалися в європейських університетах, окремі західноєвропейські гуманісти відвідували Україну. Друга половина XVI ст. — це час поширення в Україні реформатських рухів, як тих, що проникали із Заходу, так і тих, що виникли на українському ґрунті. Час поширення на Україну Реформації був і часом найбільшого сприйняття ренесансних впливів, які модернізували світогляд реформаторів.

Справжньою школою громадянського виховання були братства, особливо провідні братства першого періоду їх діяльності. Виникнення такого роду організацій може розглядатися як вияв нової політичної культури в середовищі українських міщан.

Тому вивчення, аналіз існуючого нашого історичного досвіду, а також значення культурного піднесення XVI-XVIII ст. на подальший розвиток культури українського суспільства, на нашу думку, актуалізує тему даного дослідження.

Об’єктом дипломної роботи є ренесанс культури, освіти, мистецтва в Українській державі ХVI-XVIIIст.

Предметом нашого дослідження є — культурне становище Української держави в досліджувальний період, розвиток освіти, книгописання, друкарства та інших вузьких галузей культури.

Мета дипломної роботи — полягає в тому, щоб на базі фундаментальних положень теорії наукового пізнання, вимог принципів історичної науки — науковості (об'єктивності) показати генезис культури України в XVI-XVIII ст.

Завданнями дослідження ми вважаємо:

1. Вивчити рівень розвитку української культури в досліджувальний період;

2. Дослідити політичну культуру різних верств населення України;

3. Проаналізувати становище та розвиток освіти;

4. Розкрити сприяючі фактори та процес розвитку книгописання та книгодрукування;

5. Окреслити нові тенденції та віяння в різних культурних галузях даного періоду.

Методи дослідження, які застосовувалися при написанні даної дипломної роботи — історичний, порівняльний, аналітичний, описовий методи дослідження.

Новизна дослідження полягає у тому, что ми намагалися розглянути досліджувальний період в історії культурної ситуації на Україні в поєднанні з політичним, релігійним та суспільним чинниками, які є невід’ємними складовими культурного життя країни і суттєво впливають на розвиток культури.

Хронологічні рамки дослідження окреслені подіями в Україні XVI-XVIII ст., часом найбільшого культурного піднесення в Україні.

Історіографія. Історіографічна база для дослідження даної проблематики є досить потужною та різноманітною.

Укладання каталогу книг, надрукованих в Україні у XVI — XVII ст. , дозволило комплексно, а не вибірково, використовувати це джерело, яке стосується основних аспектів духовної культури [14]. Вперше було доведено до відома дослідників дані не тільки про всі друки літургійних текстів, але також про філософські диспути початку XVII ст., ряд невідомих раніше панегіриків та інших літературних творів.

Важливим джерельним комплексом, що висвітлює культурницьку діяльність громадської організації, є архів Львівського православного братства. Частину цього архіву видав Я. Ісаєвич в 1968р. Він містить відомості про організаційні засади функціонування братства, врешті про свідомий характер його діяльності на ниві шкільної освіти і друкарства, про особистий внесок в культуру окремих діячів, пов’язаних з братствами. Матеріали інших братств дійшли до нас лише фрагментарно. Серед джерел з історії культури особливе місце займають реляції іноземців, описи їхніх подорожей по Україні [28].

Про окремі аспекти української культури розглядуваного періоду є досить значна наукова література, натомість зовсім немає монографічних праць, які б створили комплексну картину культурного життя. Якоюсь мірою до міждисциплінарного висвітлення фактів, пов’язаних з культурою, наближалися автори давніх праць з історії літератури і церковної історії. Наприклад, фундаментальна монографія Степана Голубєва про митрополита Петра Могилу на довгий час стала джерелом фактів про культурно-освітню діяльність не тільки самого митрополита, але й про інших тогочасних діячів та установи. Так само праці Миколи Петрова про давню українську літературу і Федора Титова про Київську академію містили практично всю відому на той час інформацію про культурні ініціативи. Вирізняється повнотою джерельної бази, обережністю і обґрунтованістю висновків монографія Костянтина Харламповича про українські та білоруські школи XVI — XVII ст. З окремих ділянок культурного життя порівняно рано розпочалося вивчення історії друкарства. Наукового характеру дослідженням цього питання надав вже Михайло Максимович. Багатством подробиць вирізняються праці з історії друкарства Івана Огієнка, Сергія Маслова, натомість Іларіон Свєнціцький звертав увагу швидше на соціологічне і культурологічне тлумачення окремих аспектів діяльності давніх друкарень.

Переломним явищем у вивченні історії української культури згадуваного періоду було опублікування праці Михайла Грушевського "Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці" (Київ; Львів, 1912) та відповідних розділів його монументальної "Історії України-Руси". Автор ставив за мету дати нарис "культурно-національного руху, який так могутньо знявся серед приспаного і омертвілого українського життя і разом з могутнім соціальним рухом східної України приготовив перше національне відродження.., що так сильно, хоч і не надовго, заблисло і блиском політичної мислі і національного усвідомлення, і розвоєм артистичної творчості, приготовивши ту цікаву своєрідну культуру, яка розвинулася особливо там, де на ґрунті народнім витворилися певні інтелігентські чи півінтелігентські верстви і, сполучивши в своїм обиході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності, дали і в сфері артистичної творчості цікаві взірці сеї сполуки старої традиції з новими впливами" [5, 137].

Культурологічні питання висвітлювалися і в "Історії української літератури" М. Грушевського. Його праці визначали шляхи дальшого дослідження культурних течій, які, попри всю багатоспрямованість і різноманітність, еволюціонували впродовж століть, засвідчуючи тяглість певних форм культури.

У 20-ті рр. XX ст. монографічні дослідження з окремих аспектів українського культурного життя середньовіччя і початків нової доби створювалися в Києві, Харкові, Львові, Одесі та деяких інших наукових центрах. Йдеться насамперед про праці з історії друкарства (С. Маслов, І. Огієнко), літератури (В. Перетц, а в еміграції Д. Чижевський), мистецтва (М. Макаренко), правової культури і побуту (М. Василенко, Л. Окіншевич).

У 30 — 50-ті рр. ХХ ст. у підрадянській Україні дослідження з історії культури, за невеликими винятками, практично не публікувалися.

Пізніше, скориставшись з послаблення цензурного режиму, над питаннями історії культури почали працювати й українські історики. Єдиними узагальнюючими працями, що стосувалися ранньої української культури (до середини XIX ст.), довго залишалися книги Михайла Марченка "Українська історіографія. З давніх часів до середини XVII ст." (Київ, 1959) та "Історія української культури. З найдавніших часів до середини XIX ст." (Київ, 1961). Автор поставив завдання написати посібники для широкого кола читачів виходячи з патріотичних позицій, обов’язкові партійні тези займали в його викладі порівняно незначне місце — настільки, наскільки вони були необхідні, щоб книжки могли побачити світ. Характерно, що цю патріотичну спрямованість позитивно оцінив митрополит Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий, який, перебуваючи в ув’язненні, законспектував книгу М. Марченка про українську історіографію.

Не маючи змоги дати тут повну характеристику історіографії, відзначимо появу в 60 — 80-х рр. оглядових праць з історії шкільної освіти (О. Дзюба), про діяльність братств і друкарство (Я. Ісаєвич), книжкову графіку (Я. Запаско). Якщо йдеться про історію науки, то чи не найкраще було вивчено початки філологічної науки (праці В. Німчука) і окремі аспекти історії філософії. Натомість дослідження природничих наук даного періоду ще тільки починалися. Важливим кроком уперед у дослідженні українського мистецтва стали праці мистецтвознавців В. Свєнціцької, Г. Логвина, Л. Міляєвої, В. Овсійчука та ряду інших. Особливо помітною на той час подією в культурному житті стала п’ятитомна "Історія українського мистецтва" за редакцією М. Бажана.

Свідченням принципового оновлення інструментарію української науки стала узагальнююча, побудована на широкому колі джерел монографія Наталі Яковенко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: Волинь і Центральна Україна" (Київ, 1993) [40] та її "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття" (Київ, 1997) [39]. В багатьох розділах цих праць розглядаються важливі культурологічні проблеми, зокрема висвітлюється роль і місце князів в українському суспільстві. Авторка висловлює думку, що на елітарному рівні була законсервована історична пам’ять про державну велич і силу княжої Русі, що саме в елітарному середовищі можна виявити витоки певних рис української ментальності, утвердження лицарських ідеалів вірності, доблесті, честі як норм поведінки.

Долучився до вивчення української культури зазначеного періоду і Ковальський М.П., написавши монографію „Джерела про початковий етап друкарства на Україні.” Викликає інтерес і узагальнююча праця „Острозька академія XVI — XVII ст.: Енцикл. вид. — Острог, 1997”, яка вмістила у себе багато статтей та досліджень стосовно історії Острозької академії.

Проаналізувала та дослідила україньску культуру у XVII ст і Пахльовська О., видавши у 1996 році працю „Культура та ідеологія України у XVII ст. // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи.”

Цілком зрозумілим є зростання зацікавлення української історіографії історичною місією козацтва, в тому числі і його роллю в розвитку культури. Відродження джерельних студій з історії козацтва є дуже перспективним напрямом, але суто культурологічний аспект цієї теми ще чекає розробки.

Отже, ми побачили, що данне питання, не виходило з кола вивчення багатьох дослідників, звертало на себе увагу вчених, які протягом віків вивчали його і продовжують вивчати нині.

Розділ 1. Особливості розвитку української православної церкви

У XVI ст. Польща й Литва, як і вся Європа, переживають часи надзвичайного успіху реформації, а потім вступають в добу католицької реакції. Реформація тут буйно розвинулася, поширилася в формі німецького лютеранства, швейцарського кальвінізму, социніанства та іншого й мала такий успіх, що ставилося вже питання, чи зостанеться Польща латинською державою, чи перетвориться на протестантську. Затримала її при папстві лише сильна хвиля контрреформації та те, що Сигізмунд І та Сигізмунд II Август стояли на боці католицтва, поміж самими протестантами була незгода, а єзуїти розвинули широку акцію. Серед населення Польсько-Литовської держави реформація викликала зріст національної свідомості та освіти, хоч разом із тим внесла чимало безладдя в церковне життя й католиків, і православних [10, 25-27]. Чимало представників русько-православного магнатства й шляхетства перейшло на бік протестантів; потім, під впливом католицької реакції, вони, як і протестанти-поляки, перейшли на латинство. Зате серед православного населення появляються школи, що виховують молодь у православному дусі. Про їх заведення дбають і поодинокі особи (як князь K. K. Острозький, що заснував Острозьку академію й кілька інших шкіл), і наші організації релігійно-філантропічного характеру [48, 41-42]. Наші міста в XVI в, розвиваються і в економічному, і в культурному відношенні та грають значну роль і в житті громадському. Православні міщани творять організації, що, з благословення вищої православної ієрархії й з дозволу світської влади, містяться коло церков або монастирів і називаються братствами. Деструктивні процеси в українському православ’ї починаються двома подіями — Люблінської та Берестейською уніями. Суспільство розкололося на дво ворожі табори: один (насамперед шляхта та великі магнати) перейшли на бік католицизму, тому що прагнули зберегти своє елітне становище в суспільстві, інший (передусім селяни , а пізніше козацтво) вперто боронили віру своїх батьків — православ’я.

1.1 Деструктивні процеси в українському православ’ї XVI ст.

Релігійно-національне і культурне відродження другої половини XVI — першої половини XVII ст. обмежується двома подіями, значення яких в історії України важко переоцінити. 1569 р. — Люблінська унія, яка означала включення основної частини українських земель до складу шляхетської Речі Посполитої. 1648 р. — початок українсько-польської війни і поєднаного з нею соціально-політичного руху, що вже в ході першого етапу цієї війни завершився утворенням Української козацької держави.

Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності.

Як зазначає І.П.Крип`якевич, “Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі”. [38, 15]

Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо. [8, 34-35]

Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські, Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе “королев`ятами”, які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці “удільні князі” здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю за службу своїм васалам.

Після укладання Люблинської унії позиції католицизму посилились. Метою унії було приєднення православної церкви до католицькоїї з обов’язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних володінь. [8, 35]

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи у ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад захисник православ’я князь К. Острозький у своєму листі до Папи зазначав Нічого не бажаю гарячише. „Як єдності, віри і згоди всіх християн.” Люблинська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. Наслідок для православ’я був один - різке звуження каналів матеріальноїї підтримки. Адже самі князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особливостю цього періоду було те, що патронат – опіка, середньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння цервою чи монастирем Ці религійні осередки заставляли, давали у посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та продавали. Світська влада дедалі активніше проникає у церковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани-рада, або ж сам великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світським особам, які не тільки не переймалися церковно-религійними інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересованність, зберегаючі при цьому свої світськи звичаї: полювання, банкети, насильства, розпусне життя. Дійшло до того, деякі авантюристи приймали духовний сан, підкупом займали місця єпископів, а потім розпродавали ікони, землі. Негідно поводилось навіть і найвище духовенство. Так митрополит Онисифор Дівочка був звиновачений у двоєженстві; епископ Кирило Терлецький постав перед судом за підозрою в згвалтуванні та вбивстві; єпископ Ион Борзобогатий вимагав у прихожан плату за відвідування церкви. [8, 36-38]

Трагедиєю Православної Церкви було те що вона значно поступалася перед католицькою своєю освітою. Східня Церква культурно зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами та книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої людини. Така людина мусіла звертатися до латинського, польського письменства. До польсько-латинської школи тяжко було попасти українцеві, а українські школи стояли низько. Голодне, неосвічене православне духовенство втрачало авторитет в народі.

Релігійне життя в Україні в період після Люблінської унії характеризується значною складністю. Посилення суспільної ваги шляхти співпадає з занепадом православної церкви. В українських землях набуває певного поширення Реформація в вигляді соцініанства.

Проте, на відміну від Голландії та Англії, де Реформація перемогла за умов розвитку ринкових відносин, “в Польсько-Литовській державі, де риночними стосунками були охоплені лише великі поміщики, ідеї Реформації не змогли знайти собі міцної соціальної опори. Православне населення Речі Посполитої ставилося до духовних новацій, як до чогось чужого, іноземного, органічно пов`язаного з культурою польського католицизму”.[8, 37-38]

Значно більше впливала на українське суспільство боротьба між православною та католицькою церквами, яка сприймалася більшістю українців як аналог боротьби між українцями й поляками. Так, у 1583 р. польський король Стефан Баторій розпорядився відібрати землю в усіх полоцьких православних церков і монастирів і передати її єзуїтам, які розгорнули активну діяльність в українських землях після Люблінської унії. Католицькі колегіуми були відкриті у Львові, Кам`янці-Подільському, Луцьку, Вінниці, Острозі, Фастові, Новгороді-Сіверському тощо. Бувши найкращими навчальними закладами для свого часу, вони почали поповнюватись дітьми православної шляхти.

Ще однією причиною послаблення позицій православної церкви стала втрата підтримки з боку потужної в минулому константинопольської патріархії, яка переживала тяжкі часи після завоювання Візантії турками-османами.В самій Україні польські королі почасти призначали на вищі церковні посади світських людей.

Слід зауважити, що серед української громадськості були й впливові захисники православ`я (Г.Ходкевич, К.-В.Острозький, члени православних братств у містах). Але їх зусилля щодо порятунку православ`я стикалися з тим, що більшість феодалів, прагнучи посад і багатства, переходили в католицтво. [8, 38]

Православна церква культурно зубожіла, вона поступалася католицькій за рівнем освіти, її література обмежувалася богослужебними книжками. Ті, хто прагнули здобути високу освіту, зверталися до латинських книжок і переходили в католицтво (назавжди чи тимчасово).

Зважаючи на внутрішню кризу української православної церкви та несприятливу щодо неї суспільну ситуацію, український магнат К.Острозький виснув ідею унії православної та католицької церков зі збереженням грецького обряду й прав Київської митрополії. З цією метою у 1583 р. К.Острозький розпочав переговори з папським легатом Антоніо Поссевіно. Однодумцем Острозького був берестейський каштелян Іпатій Потій, що згодом став володимирським і луцьким православним єпископом. Він написав чимало полемічних творів, присвячених обгрунтуванню необхідності унії. Ще одним прибічником унії був єзуїт, доктор філософії Петро Скарга. [8, 39-40]

Вже у 80-ті роки XVI cт. розпочалася запекла ідейна боротьба між прихильниками і противниками унії. Вона знайшла відбиток у так званій полемічній літературі, яка залишила понад донині понад 150 творів представників обох таборів.

Ще одним поштовхом до церковної унії стали дії константинопольського патріарха Єремії. Перебуваючи в 1589 р. в ізоляції в Москві, він дав згоду на утворення патріаршества в Московській державі. Відвідавши того ж року Україну, він підтримав Львівське братство в його протистоянні з єпископом Гедеоном, усунув з посади за порушення церковних канонів київського митрополита О.Дівочку та призначив на його місце М.Рогозу. Одного з місцевих єпископів Єремія уповноважив бути всоїм екзархом для нагляду за діяльністю вищого православного духовенства, включаючи київского митрополіта. Таке брутальне втручання у справи української православної церкви викликало невдоволення духовенства.

За цих обставин діяльність прибічників унії активізувалася. Загальні збори єпископів у Сокалі в 1594 р. видали декларацію про згоду на унію, в якій містилася також скарга на патріархів. У 1595 році, на регіональних соборах духовенства, митрополит київський Михайло Рогоза, єпископ Луцький Кирило Терлецький, єпископ Володимирський Іпатій Потій, єпископ Холмський Діонісій ухвалили ту злуку і пристали на неї. Потій і Терлецький повезли постанову ту – уперед до короля, а далі - у Рим до папи. Восени 1595 року тодішній папа Климентій VII затвердив подані українськими ієрархами 33 пункти “Статей унії”. [2, 26]

Одразу ж унія викликала серйозні суперечки серед вищого українського духовенства. Проти неї виступили навіть деякі єпископи, що вже підписали вищезгадану декларацію (зокрема, Гедеон Балабан). Різко виступив проти унії і її колишній прибічник князь К.-В. Острозький. “Навіть Рогоза займав ще двояку позицію…Митрополит відтягував зі скликанням синоду, його діяльність була спрямована на маленькі сейми земські, де вибирали депутатів на найближчий сейм Варшавський…Під час Варшавського сейму багато депутатів виступило проти Потія і Терлецького”. [2, 37]

На противагу цьому, активним прибічником унії виявився польський король Сигізмунд III, оголосивши 12 червня 1596 р. про скликання 8 жовтня в Брест-Литовську синоду, де мало відбутися урочисте проголошення унії.

Найважливішим результатом Брестської унії стало виникнення української греко-католицької церкви, яка в наступні чотири століття відіграла величезну роль у боротьбі українського народу за свої інтереси.

Найбільш поширені релігійні розбіжності в українському народі — між православною та католицькою спільнотами, бо ж це чисельно найбільші громади. Іронія історії в тому, що ці суперечки серед українців поширилися внаслідок спроби поєднати на українських землях православіє з католицизмом. Початок протиріччям поклала Берестейська унія 1596 року, коли українські ієрархи намагаюлись одночасно зберегти православну віру й обряд у союзі з католицьким Римом. Така ситуація впродовж століть оцінювалася по-різному. Православні переважно називають її трагедією та навіть “зрадою”. Католики ж — “об’єднанням з катедрою Св. Петра”. [67, 59-90]

Є підстави вірити, що творці унії, вступаючи в єдність з Римом, бажали зберігати не тільки свій обряд, але навіть і православну віру, бо ж в артикулах унії навіть застерегли за собою право далі вживати православне сповідання Символу віри, тобто без додатку про те, що Дух Святий походить “і від Сина”, як це визнають католики. [7, 137]

Берестейська унія призвела до посилення в Україні боротьби за релігійну свободу, що сприяло культурному, політичному згуртуванню українського народу. Однак Берестейська унія не поєднала православних з католиками, і сьогодні на цьому можна вчитися.

1.2 Православна церква після Берестейського розколу

Православна церква після собору опинилася фактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їх майно, прихильники православя зазнавали утисків і переслідувалися. Уніатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонізації українського населення. Але широкі маси українців: селяни, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти вперто боронили свою грецьку віру. Таким чином, в результаті Брестської унії 1596 року релігійні протиріччя ще більше загострилися. Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла в 1599 році на союз з протестантами Речі Посполитої. Але і цей відчайдушний крок не приніс бажаного. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів.

Лише уніати офіційно вважалися легальною церквою “грецького” обряду в Україні. Православні громади на певний час залишилися без канонічно висвячених єпископів. Українська шляхта поступово переходила в католицтво, дедалі менше опікуючись захистом політичних та громадянських прав православних.Братства, основою яких було міщанство, також знесилювались внаслідок економічної та соціальної дискримінації у феодальному становому суспільстві. Проте вже з 1610-х років до оборони Православної церкви та інтересів віруючих активно прилучилася нова суспільна верства — козацтво. Історичною подією став вступ у 1615 році до Київського Богоявленського братства гетьмана Петра Сагайдачного разом з козацьким Військом Запорозьким. Під впливом такого союзництва активізувалося церковне життя. [7, 135-136]

У 1620 році за сприяння Сагайдачного та Київського братства був канонічно відновлений православний єпископат. Єрусалимський патріарх Феофан висвятив митрополита Київського Йова Борецького та п’ятьох єпископів. Феофан мав повноваження від Константинопольського патріарха, юрисдикція якого поширювалася на Київську митрополію. Було також дотримано давніх руських церковних звичаїв: кандидатів в ієрархи обирали в Києві представники всіх православних громад Речі Посполитої.

Події, які відбувалися після Берестейської унії кінця XVI — початку XVII ст. висвітлили ряд наболілих проблем українського суспільства. Вони піднесла дедалі зростаючу напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству. Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила українську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася. Внаслідок цього українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явища мали епохальне значення в їхній подальшій історії. [76, 49-52]

Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками, що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві конфесії. Це поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східними та західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі для українського суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

Після Берестейської унії православна церква була поставлена на коліна, проте за визнання нової української православної ієрархії велася тривала боротьба з королівською владою та потужною партією католицького духовенства й шляхти, яка домінувала тоді в органах представницької та судової влади. Православний єпископат та всю церкву було легалізовано лише протягом 1632-1633 рр., вже після смерті короля Сигізмунда ІІІ, запеклого ворога православ’я. Легалізацію вдалося здійснити завдяки рішучим домаганням козацтва й православної шляхти і лише тоді, коли новим митрополитом Київським, архімандритом Києво-Печерської лаври став Петро Могила, який не будучи українцем, всією душею перейнявся долею українського народу [77, 23].

1.3 Оновленські процеси в православ’ї

Час, у який жив і діяв Петро Могила, був часом крутого історичного повороту в долі українського народу, зв'язанного з національно-визвольним рухом і підготовкою культурно-історичних умов для соціальних та просвітницьких реформ. Він був громадянином у широкому розумінні цього слова. Незважаючи на свою високу церковну посаду (все ж таки митрополит), Петро Могила не замикався у мурах монастиря, а розумів церкву, як один із засобів політичної й ідеологічної боротьби. З одного боку, як представник легального табору, своєю діяльністю він давав простір для розвитку національно-визвольного руху в Україні, а з другого – використовував усі свої легальні можливості і зв'язки з Річчю Посполитою для оліпшення долі українського народу. Це була складна діпломатична гра, багато кому незрозуміла, можливо, й зараз.

Після наставлення митрополитом Петро Могила розгорнув сподвижництво як у галузі церковній, так і освітній, будівничій, книгодрукування та ін. [77, 25-27]

Насамперед після повернення до Києва він звернув увагу на вилучення в уніатів й упорядкування давньої руської святині – Софійського собору. Після “хозяйнування” уніатів ця велична будова перетворилася на пустку й поступово руйнувалася. Першим ділом митрополита було надати церкві св. Софії величавого виду і посвятити її для богослужіння; він називав її

“одинокою окрасою православного народу, головою і матір'ю всіх церков”. [55, 34-36]

Петро Могила намагався відновити давню святиню Києва і разом з тим оживити в народі споминку старовини. Таким чином, він відновив церкву св.Василя; з руїн Десятинної церкви поставив нову камінну церкву, а підчас тих робіт найшов у землі домовину св.Володимира і переніс її до печерського монастиря, щоб люди могли її поклонитися, відновив також стару церкву Спаса на Берестові.

Петро Могила звернув увагу на те, що в церковні богослужебні книги, якими тоді користувалися в південній та західній Руси, вкралися неправильності й суперечності. Це було тоді тим гірше, що противники православ'я вказували на цю обставину, як на слабу сторону й стверджували, що в православному богослуженні нема одностайності: в одній книзі про орден і сам предмет можуть бути одні вислови, а в другій – зовсім інші, і кожен священник може вживати того або іншого способу. Цим противники намагалися доказати, що церква, не маючи одного голови, не зможе дотриматися правильності в своїх богослужебних книгах, а тим самим звертали на конечність підчинитися папі, як єдиному голові. Могила постановив, щоб у майбутньому богослужебні книги не давалися в печать без перегляду й порівняння з грецькими першотворами і без його благословення. Він займався їх переглядом сам особисто. [55, 43]

Петро Могила дуже дбав, щоб завести одностайність у православному богослужінні, щоб священники як слід виконували свої обов'язки, та щоб поправити їх моральність. Для цього у 1640 р. Могила назначив собор у Києві і на цей собор закликав не тільки духовних, а й світських людей, записаних в братствах; після його погляду на склад Церкви, світські люди мали право голоса у церковних справах. “Наша церква, - писав Могила в свойому окружному посланні, - лишилася недоторканою в догмах віри, але дуже попсована що до обичаїв, молитв і благочестивого життя. Багато православних, ходячи на богослужіння іноверців і слухаючи їх науки, заразилися єресю, так що важко розпізнати: чи вони справжні православні, чи тільки так називаються? Інші ж, не тільки світські, але й духовні, просто покинули православ'я і перейшли до різних безбожних сект. Духовний і чернечий стан попав у нелад; недбалі настоятелі не стараються що до ладу і зовсім ухилились від прикладу давніх отців Церкви. В братствах покинули ревність і звичаї предківські; кожен робить, що хоче.” [77, 132-134]

Могила заявляв, що він бажає повернути українську церкву до давнього благочестя, і думав, що цього можна досягти собором духовних і світських людей. Дії того собору не дійшли до нас, та мабуть результатом його нарад явилося нове видання “Требника” в 1646 р. Цей “Требник” – подрібний збірник богослужень, довго служив провідною книгою цілій Росії і відомий під назвою “Требника Петра Могили”. В “Требнику” Могила не обмежився тільки викладом молитв і обрядів, а ще додав до нього пояснення й повчання, як поступати в різних ситуаціях, так що цей “Требник” служив не тільки провsдною книжкою для відправи служб, але щей мав значення научної книги для духовенства. Ціль книги виражена у вступі, де сказано: “Книга ця печатається не тільки для того, щоб священники в своїх приходах кожного дня, іменно ж у неділю й дні свят, читали й пояснювали його своїм прихожанам, але також, щоб світські люди грамотні вчилися таким способом християнської науки, щоб родителі вчили своїх дітей, а володарі підвласних собі людей, а токож щоб у школах усі вчителі веліли своїм ученикам вчити цю книжку напам'ять” [77, 136]. Цей катихізис способом свого викладу послужив взірцем для усіх катихізисів пізніших часів. Він виложений в питаннях і відповідях і складається з трьох частин: в першій розбирається символ віри після членів, в другій – молитва Господня, в третій – заповіді.

Особлива увага приділялася культурно-освітній справі та впрорядкуванню богословсько-культової діяльності церкви. Петро Могила створив у Києві колегію на кшталт західноєвропейських високих шкіл з викладанням грецькою, латинською та слов’янською мовами.

Уся свідома діяльність митрополита Петра Могили була спрямована на духовне об'єднання усіх станів, конфесій та етнічних груп, на формування єдиного культурного простору України на підвалинах українського православ'я. Розв'язання цього важливого завдання стало передумовою політичної консолідації, здійсненої Богданом Хмельницьким, він мріяв зробити Україну сильною державою, в якій пріоритетним були б право і закон у поєднанні з православною вірою.

Саме за Петра Могили — енергійного адміністратора, видатного богослова та просвітителя — Київська митрополія була найбільш самостійною та авторитетною за всю історію свого існування. Йому судилося не тільки зміцнити православну церкву, зробити її найавторитетнішою з усіх східнохристиянських церков, а й визначити напрям розвитку культури і освіти, пов’язаної із церквою.

У 1996 р. православною церквою за визначні заслуги перед Україною Петра Могилу було канонізовано — визнано святим.

1.4 Українська православна церква в умовах панування імперської влади

Верстви світського православного населення особливо енергійно боронили свою віру; виразником настроїв мас у цьому відношенні було козацтво. Воно завжди відстоювало інтереси православної церкви, й там, де впливи козацтва були сильні, себто на Україні, унія не мала успіху. Завдяки козацтву в Києві уніати обмежилися тільки Видубицьким монастирем, а Лаври не могли захопити. Завдяки козакам і Петрові Сагайдачному єрусалимський патріарх Феофан в 1620 р. поновив православну ієрархію з митрополитом Іовом Борецьким на чолі. Нунцій Торрес свідчить, що козаки своїми проханнями, погрозами та збройно перешкоджали поширенню унії. 1632 р. вони через депутацію до сейму відстояли права своєї церкви. Козацькі повстання відбуваються під гаслом православ’я. Зборівська умова 1649 р. вимагає, щоб у землях, підвладних гетьманові козацькому, зовсім не було унії. Гадяцький трактат Виговського з Річчю Посполитою (1658) теж не визнає церковної унії. Пізніше козацькі делегації до польського уряду гостро виступають проти унії. Для прикладу можна вказати на депутацію гетьмана Петра Дорошенка, на Острозьку комісію 1670 р.; в наказі тій депутації гетьман домагається рішучих заходів проти унії. [9, 362-365] Навіть в XVIII ст. козацтво нищило все, що нагадувало унію. Те саме робили й гайдамаки. Тільки з кінця XVII в., коли більшість шляхти під впливом політичних та соціально-економічних обставин після 1654 р. перейшла на бік латинства, православні братства підупали, а козацтво, відігравши свою історичну роль, втратило своє значення, — тоді православна церква, зоставшися без своїх проводарів та оборонців, позбавилася своєї ієрархії. На унію перейшла в Західній Україні більшість народних мас. Багато шкодило тоді православ’ю те, що після 1654 р. частина Київської митрополії опинилася в межах Московської держави, а частина залишилася в Польсько-Литовській державі. Наші митрополити Сильвестр Косів (1647 — 1657), Діонисій Балабан (І657 — 1663) і Йосиф Нелюбович-Тукальський (1664 — 1675) не співчували Москві, й коли та розпочала заходи підвернути українську церкву під владу московського патріарха, вони стали на бік Польщі. Живучи на території останньої, зазначені митрополити не мали можливості керувати церковними справами Лівобережної України, а тим часом Москва добилася зміцнення своїх виключних впливів і на церковні справи в Польщі. В 1685 році вона за допомогою турецького уряду вирвала в константинопольського патріарха Діонисія IV згоду на те, щоб Київська митрополія перейшла під канонічну залежність до московського патріарха, який висвятив на київського митрополита колишнього православного луцького єпископа князя Гедеона Святополк-Четвертинського. З другого боку, завдяки своїй перемозі над Польсько-Литовською державою Москва придбала собі правну підставу втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої й керувати тут церковними справами її православних обивателів. [9, 369-375] У 1686 р. в Москві між Польщею й Москвою було вироблено умову, т. зв. мир Гржимультовського (або «вічний мир»), яка підтверджувала Андрусівську умову 1667 р. Дев’ятий пункт цього миру давав право царському урядові в цілях оборони православних від утисків з боку уніатів втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, православне населення Польщі віддавалося під протекторат московського царя. Хоча сейм затвердив умову 1686 р. тільки в 1710 р., проте Москва одразу ж почала використовувати своє право. Приклади такого втручання її в інтересах польсько-литовських православних бачимо часто на протязі XVIII ст., тим більше що трактатами 1768 р. та 1775 р. це право Росії значно поширювалося й зміцнювалося. Завдяки цьому православні парафії та монастирі в Польщі підлягали київському митрополитові, а той, у свою чергу, до 1720 р. підлягав московському патріарху та місцеблюстителеві патріаршого престолу, а потім російському Св. Синодові. В межах Польщі зоставалася тільки одна православна єпархія — Білоруська, єпископи якої призначалися з Петербурга, за згодою, правда, польського короля. Всі ж інші православні монастирі та церкви, що лежали поза межами Білоруської єпархії, підлягали київському митрополитові, а той значну частину їх передав у завідування своєму коад’юторові — переяславському єпископові, що з 1733 р. став самостійним архієреєм. [9, 378] Церковна залежність польських громадян од чужоземної ієрархії викликала різні незручності для самих же православних в Польщі й була зовсім неприпустимим явищем з погляду інтересів держави. Проте на протязі довгого часу польський уряд нічого не робив для того, щоб покласти кінець такій ненормальності. Лише Чотирилітній сейм (1788 — 1792) звернув на неї свою увагу. Широкий лібералізм та дух релігійної терпимості разом із глибоким патріотичним почуттям, що панували серед сеймових послів, викликали корінну зміну в положенні православ’я В Речі Посполитій. Православ’я користується рівними правами з католицтвом і унією, звільняється від залежності російської церкви, має свою власну ієрархію й творить автокефальну церкву. Православна людність повинна була сама виробити собі організацію церковно-релігійного життя, й для того в червні 1791 р. було скликано в Пінську спеціальний з’їзд православного духовенства та мирян. Це т. зв. «Пінська конгрегація», що й виробила план радикальних змін у становищі православної церкви. [9, 381]

Намічена реформа православної церкви не була проведена в життя: другий і третій поділи Речі Посполитої стали тому на перешкоді В 1793 році Волинь, Поділля та Київщина ввійшли до складу Російської імперії. На протязі XVIII ст. унія тут, у зазначених землях, як і скрізь в межах Польсько-Литовської держави, зробила великий успіх. Коли перед 1596 р. в межах Речі Посполитої налічувалося десять тисяч православних парафій, то в кінці XVIII ст. їх треба лічити тільки сотнями. Але ж народні маси все вважали унію за примусово їм накинуту релігію. При першій же нагоді селянство верталося до православ’я. [25, 41-43]

Отже, після прийняття Люблінської унії, почалося гоніння та утискання православних українців, православна Церква наче не існувала. Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церков. Навпаки, крім двох — православної і католицької — з'явилася третя, уніатська.

Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головно та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі батьків. Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.

Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, — пише Вінтер: православні ненавиділи уніятів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання нацюнальности. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна.

Так українське суспільство розкололося навпіл: з одного боку - православні магнати, більшість духовенства та народні маси, в той час як з іншого - колишні ієрархи, підтримувані королем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала церковна ієрархія буз віруючих і віруючи без своїх ієрархів. Те, що почалося як спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібленням.

Діяльність православних братств, відновлення і легалізація православної ієрархії, підтримка православної віри і української культури з боку запорізького козацтва — все це сприяло національному пробудженню, та посиленню національно-визвольного руху в Україні.

Розділ 2. Осередки культури та освіти в Україні

В умовах руйнації української державності, повної втрати традицій Київської Русі, українці відновлювали і розвивали власну культуру і освіту новими, відповідно часу і умовам шляхами.

Двори князів і бояр, а пізніше двори магнатів і шляхтичів були насамперед центрами адміністрації їхніх маєтків. І цілком природно, що прибутки, примноження маєтків становили головну турботу їх власників. Тому в архівній спадщині дворів найбільше підтверджувальних актів на володіння землями, документів про майнові суперечки та про господарювання, в тому числі й про визиск селян. Натомість про роль дворів як осередків культури збереглися лише спорадичні згадки. Найбільше їх, очевидно, про справи побожні — фундації монастирів, будівництво храмів, оздоблювання їх іконами тощо. Значення цих фундацій важко переоцінити. Вони дуже важливі і для культурного розвитку. Однак про безпосередню діяльність на полі книжності, освіти, науки доводиться судити на підставі окремих розрізнених прикладів. Унікальним документом є лист з полону українського шляхтича Василя Загоровського з його заповітом, де йшлося і про школу, і про обов’язок дяка-вчителя переписувати книги [3, 314-315]. Збереглися джерела про окремі релігійно-освітні фундації православних князів Сангушків, Корецьких, Чорторийських, католицьких (Т. Замойський, Конєцпольські, Сенявські, Собєські) і протестантських (Я. Потоцький) магнатів. Порівняно докладніші, хоч теж фрагментарні відомості є про фінансовані православними князями два освітніх центри на Волині — в Миляновичах та Острозі. Однією з найвідоміших освітніх та культурних центрів цого періоду була Острозька слов’яно-греко-латинська академія.

2.1 Острозька слов’яно-греко-латинська академія

Академію в Острозі заснував Костянтин-Василь Костянтинович Острозький (1526 — 1608), найбільший магнат держави, відомий меценат, нащадок самого Володимира Святославича.

Вибір князем Острога для влаштування академії, друкарні і літературнонаукового гуртка був невипадковим. Насамперед з престижних міркувань, йому важило те, щоб розмістити академію в "домоначальному граді" — місті, яке дало назву родові — і одному з осередків православної Луцько-Острозької єпархії. При кафедральному соборі — замковій Богоявленській церкві — не раз перебував владика із клірошанами. Відповідної ваги осередкові надавало і те, що на зламі XVI — XVII ст. князівський двір (в Острозі та Дубні) ставав центром політичного життя України.

К.-В.Острозький споруджував школу "майже з королівським розмахом". Значні суми записала їй близько 1579 р. і його племінниця Галшка Острозька. Вона надала на "шпиталь и академию острозьку, на манастиръ святого Спаса недалеко Луцка над рекою Стыром и на сели Доросиню" шість тисяч коп грошей. До речі, за її прикладом інша Галшка, Гулевичівна, 1615 р. подарувала Київському братству землю під "школу дЂтем, так шляхетским, яко і местским" [59, 23-24].

При повній втраті архіву Академії про її внутрішній устрій, систему і предмети викладання можна говорити лише на основі посередніх даних і на підставі вивчення аналогічних сучасних навчальних закладів. При організації школи, як і всього культурно-видавничого центру в Острозі, зразком стали, очевидно, приватні католицькі і протестантські освітні осередки Речі Посполитої та деякі закордонні. В основу діяльності було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи "вільних наук". Така програма обіймала предмети "тривіуму" (граматика, риторика, діалектика) та "квадривіуму" (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Проте новозаснована школа докорінно відрізнялася від західноєвропейських чи польських початкових та середніх шкіл насамперед своїм активним використанням греко-візантійської культурної спадщини та виразно національним характером. Унікальність та оригінальність її виявилися і в тому, що відповідно до культурних та політичнорелігійних потреб України тут своєрідно інтерпретували гуманістичну ідею "тримовного ліцею" (тобто гебрайськогреко-латинського). Православний характер школи зумовив заміну гебрайської церковнослов’янською мовою. Вперше ідею тримовної школи (покликаної готувати видання Біблії) висунув і спопуляризував у Європі Еразм Роттердамський (1467 — 1536). Її засади послідовно втілював у життя іспанський кардинал Франсіско Хіменес. Він заснував університет в Алкалі та заініціював випуск першої в світі друкованої багатомовної Біблії (гебрайською, грецькою, латинською і халдейською мовами), так званої Комплютенської поліґлоти (1517 — 1577). Прямо чи посередньо еразмівський тримовний ліцей послужив за прообраз школи в Острозі, що засвідчують книжки, які передували виходові тут першої друкованої Біблії церковнослов’янською мовою (Острог, 1581). Всі вони призначалися для школи. Греко-церковнослов’янський Буквар 1578 — це елементарний підручник двох мов з острозької лінгвістичної тріади [59, 29].

Через два роки з’являється Новий Завіт разом із Псалтирем. 5 травня 1581 р. виходить суто шкільне видання — так звана Хронологія Андрія Римші — перелік назв місяців року церковнослов’янською, гебрайською і українською мовами. До кожного з них було додано вірш на сюжет із Старого Завіту.

Звертає на себе увагу Книга Нового Завіту, яку видавці підкреслено величають "яко пръвый овощ от дому печатного" К.-В. Острозького. [48, 37]

На високий науково-методичний рівень було поставлено навчання церковнослов’янської. Підготовка до публікації Біблії стимулювала тут вироблення певних сталих граматичних засад, ознайомлення з тогочасною європейською мовознавчою думкою. Отже, в Острозькій академії вперше серед українських шкіл викладання велося церковнослов’янською, грецькою та латинською мовами. Відповідно до вимог часу студенти могли знайомитись із основами права, зокрема церковного (останнє засвідчує культивоване в Острозі переписування "Кормчої").

Починаючи з 1583 р., Острозьку школу сучасники часто називали "Академією", зокрема так про неї писали фундаторка Галшка Острозька, ректор Герасим Смотрицький, ідеологічний супротивник Іпатій Потій, укладач інвентарю міста 1620 р. Фактично вона була середнім навчальним закладом. У певні періоди, за наявності висококваліфікованих фахівців могли впроваджуватись і окремі курси академічного рівня. У тодішніх умовах навіть магнат К.-В. Острозький не зміг би добитися для своєї школи, антикатолицької за спрямуванням, прав вищого навчального закладу. Згідно з європейською практикою прерогатива надання університетських прав належала королеві (при апробації папи римського і сейму). До того ж вже існуючі академії всіляко чинили опір виникненню нових, конкурентних шкіл. Однак формальна невизначеність статусу закладу, його приватний характер опосередковано сприяли виникненню вперше в Україні світської публічної школи, незалежної не тільки від державних чинників та костьольної ієрархії, але навіть від православної церкви. Світськими людьми були викладачі (бакалаври), більшість ректорів. Фактично в Острозі вперше було подолано монополію церкви в українській освіті. [48, 46]

В історії академії можна окреслити три періоди. Перший, час формування (1576 — 1586), характеризується значним інтелектуальним спалахом — випуском першої церковнослов’янської Біблії (1581) [59, 36-37].

Уже тоді простежується унікальна ознака Острозького культурно-освітнього центру (який, окрім академії, включав ще літературно-публіцистичний гурток та видавництво). Це залучення до співпраці діячів різних конфесій, ідеологічних та політичних орієнтацій, яке відбувалося за умов домінуючого православного спрямування діяльності осередку. Тут перебували православні — українець Герасим Смотрицький та росіянин Іван Федоров; випускник Римського Грецького колегіуму (однак активний антипапіст) грек Мануїл Мосхопулос, протестанти — білорус Андрій Римша і українець Мотовило, проватиканськи настроєні греки Діонісій Раллі та Євстахій Нафанаїл. [48, 50-53]

Наступний період діяльності академії (1587 — 1608) — час її розквіту. Саме тоді до Острога та підпорядкованих йому культурно-ідеологічних осередків було запрошено цілу плеяду видатних особистостей свого часу — українців та іноземців. Винесений ними з відомих європейських університетів, протестантських чи католицьких середніх шкіл науковий та педагогічний досвід, слід думати, був втілений у діяльності Острозької академії. Адже українець Кипріян вчився в Падуанському університеті, Ісакій Борискович — в Александрійській патріаршій школі, львів’янин, за народженням грек, Мануїл Ахілеос закінчив римську Афанасіївську колегію. З-поміж пов’язаних з Острогом вихованців Падуанської академії вирізнялися греки Никифор Кантакузин та Кирило Лукаріс, пізніше Александрійський та Константинопольський патріарх.

Залучення наукових кадрів та викладачів з-поза кордону відбувалося двома хвилями. Перша пов’язана із заснуванням колегії і підготовкою до випуску Біблії, наступна припала на другу половину 90-х рр. XVI ст. Один із списків Святого Письма з Батикану привіз грек Діонісій Раллі. 1579 р. Євстахій Нафанаїл перекладав тексти до Біблії; Мануїл Мосхопулос теж брав участь у підготовчих роботах. Очевидно, тоді до гуртка входили і Тимофій, єпископ міста Пула, могленський єпископ Феофан Грек та ін. [48, 49-52]

У жодному з культурно-ідеологічних центрів України XVI — XVII ст. не побувало стільки впливових, здебільшого високоосвічених особистостей православного Сходу та Балкан. Гості консультували перекладачів, сприяли налагодженню книжних контактів з тими краями, звідкіля походили чи де посідали церковні посади.

З академією співпрацювали і польські діячі, забезпечуючи відповідний рівень викладання польською і латинською мовами. Вирізнявся Ян Лятош (1539 — 1608) — астроном, математик, доктор медицини, випускник Краківського та Падуанського університетів. Через конфлікт з консервативними католицькими колами він змушений був покинути викладання у Краківському університеті й останні десять років свого життя провів у Острозі. [48, 53-55]

Авторитет Острогу принесли і українці-самоуки, визнані православні публіцисти Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Василь Малюшицький (Суразький), Клірик Острозький, протопоп Ігнатій, літератор Дем’ян Наливайко, друкарі, книжники. З другої половини 90-х рр. XVI ст. Острог об’єднав блискучі інтелектуальні сили України та з-поза її меж. В ньому сформувалася перша наукова установа України (філологічного профілю), найпотужніше тогочасне українське видавництво [59, 38].

Підготовка в стінах академії Біблії ініціювала вироблення певного стандарту церковнослов’янської мови для всіх слов’яно-православних народів у XVI — XVII ст. Це ж відбувалося і під час навчального процесу. Тому закономірно, що саме випускник академії Мелетій Смотрицький створив церковнослов’янську "Граматику" 1619 р. — найвідоміший твір давнього українського мовознавства. В ній він використав особистий мовознавчий досвід і лінгвістично-педагогічну практику своєї "альма-матер".

Великим досягненням у діяльності школи було певне внормування й української книжної мови. Цьому сприяв Дем’ян Наливайко, який послідовно супроводжував церковнослов’янські тексти своїх публікацій перекладами на українську мову.

Для потреб освіти водночас з академією в Острозі була заснована і друкарня. Частина видань готувалася викладачами, а низка книжок призначалася для початкових класів школи (церковнослов’янські та грецькі букварі, Катехізис , поетичні твори). Організував видавництво близько 1578 р. засновник друкарства на землях України росіянин Іван Федоров. Він же очолив гурт технічних працівників, що випустив у світ шедевр давньоукраїнської поліграфії — Острозьку Біблію 1581 р. [33, 21-22]

Надалі керували видавництвом місцеві діячі: полеміст Василь Малюшицький-Суразький, вчитель Дем’ян Наливайко. При академії та пов’язаних із нею осередках книжки і копіювались, внаслідок чого виробилася своя школа скоропису. Правдоподібно, що якісь характерні риси були притаманні книгам, скопійованим тут півуставом.

В Острозі виник відомий згодом "острозький" напів. Рівночасно спостерігається і високий розвиток світської музики, в місті засновується цех музикантів, явище рідкісне для України. 1624 р. в Острозі зафіксовано навіть цех скрипалів, а 1635 р. лише в половині міста Острога згадано аж "музыков 22 посполитых" [59, 41-42].

Академія мала позитивний вплив на розвиток вищих українських шкіл, зокрема Волині. До них йшли вчителями випускники академії, постачалися учбові видання, рукописи із Острога. При реорганізації з ініціативи К.-В. Острозького Володимирської присоборної школи 1588 р. було засновано фундації для підготовки грецьких та слов’янських бакалаврів.

Занепад академії, як і всього центру, розпочинається після смерті 1608 р. її патрона К.-В. Острозького, коли місто перейшло до спадкоємців-католиків. В академію вже не мали змоги приїжджати висококваліфіковані викладачі чужинці; почався розпад літературно-публіцистичного гуртка, згортала свою діяльність друкарня. Цей процес розтягнувся десь на десять років. Ще 1610 р. виготовляє список свого перекладу із грецької мови на церковнослов’янську знаний філолог Кипріян. А через рік анонімний учень академії виконує досить складний переклад із греки книги полемічних творів Федора Авукара, за якою він попередньо їздив аж в Аравію. 1612 р. датовано останнє острозьке друковане видання. Надалі переклади острозьких діячів виходять у світ уже в київській та білоруських друкарнях. Висококваліфікованих викладачів школи замінили її вихованці чи випадкові особи. [59, 67-71]

На початку 1621 р., із переходом частини міста у власність онуки К.-В. Острозького Анни-Алоїзи Ходкевич, настав останній період історії школи. Інспірована єзуїтами княжна розпочала нагінки вчителів, заборонила викладати латинською та польською мовами, позбавила колегію дотацій, чим звела її до рівня початкової школи. Кошти на утримання вчителів академії, як і острозького шпиталя, були записані на Суразькому маєткові. Тому княжна 1624 р. спершу половину суми (180 злотих) передала польській школі. Згодом відібрала і решту.

Однак вироблена в академії система шкільництва, що ґрунтувалася на поєднанні українсько-візантійських традицій та певних досягнень європейської педагогіки та науки, не зникла безслідно. Сформований тут тип національного вищого навчального закладу православного спрямування — слов’яно-греко-латинська академія — був перенесений до Києва (1632), звідки поширився в Молдавське князівство (Ясси, 1640 р.), а після декількох невдалих спроб — і до Москви (1687).

Виняткове значення Острога полягало в тому, що більшість культурно-освітніх та релігійних діячів тогочасної України і Білорусі були пов’язані з ним походженням, навчанням, участю в політичних та культурницьких акціях центру. Серед знаних випускників академії — острожани ректор Сава Флячич, брати Наливайки — Северин (козацький керівник) та Дем’ян (острозький літератор), Стефан Смотрицький (острозький книжник) та його брат Мелетій (відомий письменник), коректор Печерської друкарні Тарасій Земка, ректор Гойської школи, а згодом і Києво-Могилянської академії Ігнатій Старушич, а також відомі православні аскети Йов Княгиницький та Афанасій Межигірський, патрон українського шкільництва, гетьман Петро Сагайдачний, хроніст Йоаким Єрлич [59, 48-52].

Протягом 60-річної діяльності Острозької академії (1576 — 1636) її закінчило не менше як 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками, секретарями в державних та приватних установах. Деякі з них були впливовими релігійними діячами. Вперше учительський стан поповнився не учнями дяківських шкілок, а професійними викладачами з новим світоглядом, значно ширшими знаннями. А це мало наслідком відчутне підвищення рівня освіти всього суспільства, її демократизацію. Академія відіграла і значну політичну роль: до певної міри стримувала полонізаторський вплив на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, сприяла утвердженню національної свідомості серед всіх верств українського народу. Непересічним є внесок її діячів у становлення вітчизняного мовознавства як науки. Став Острог і впливовим центром міжнародного спілкування. Згодом, освітня і культурна роль Острозької академії перенеслася в Києво-Могилянську академію, яка була заснована при братській школі Києво-Печерської лаври.

2.2 Києво-Могилянський колегіум

Одним з найцікавіших феноменів української культури XVII — XVIII ст. стала школа, яку сучасники називали колегіумом (колегією), або — на пошану її фундатора — Києво-Могилянським колегіумом, згодом Києво-Могилянською академією.

Деякі автори дотепер повторюють погляд істориків середини XIX ст., що школа при братстві Богоявлення в Києві вже існувала наприкінці XVI ст., а в 1588 — 1589 рр. була перетворена патріархом Єремією зі скромної братської школи на колегіум. Однак ряд документів засвідчує, що як братство, так і школа в Києві були організовані в 1615 — 1616 рр. Першими ректорами братської школи були Іван Борецький (пізніший митрополит Йов), Мелетій Смотрицький, а в 1620 — 1624рр. Касіян Сакович. [1, 14-16]]

1627р. архімандритом Києво-Печерської лаври став Петро Могила. Він задумав влаштувати школу при лаврі, причому більшою мірою, ніж братство, наслідував західноєвропейські зразки. Можливість конкуренції з братською школою нової школи, яка була б цілком під контролем києво-печерських ченців, викликала незадоволення серед населення Києва, козаків і пов’язаного з ними духовенства. Формальним записом до братства архімандрит прагнув усунути опозицію братчиків проти його плану створити вищу школу в лаврі, а не при братстві, як це заповідав фундатор братської школи Борецький. Перебуваючи в червні того ж року у Львові, Могила запросив звідтіля до Києва Ісаю Трофимовича-Козловського і Сильвестра Косова на посади вчителів [64, 15].

Незабаром школа в Києво-Печерській лаврі відкрилась і Ісая Трофимович-Козловський став у ній ректором і професором філософії, а Сильвестр Косов — префектом.

Під тиском братства, від імені якого виступили українські шляхтичі Київщини, духівництва на чолі з митрополитом Ісайєю Копинським та запорозьких козаків (лист від імені гетьмана Івана Петражицького підписав Сава Гробневський) Петро Могила змушений був погодитися на злиття лаврської школи з братською, причому об’єднана школа 1632 р. стала функціонувати на Подолі, на місці колишньої школи братства. Братство визнало Петра Могилу фундатором школи і погодилося підпорядковуватися йому як старшому братові і покровителеві.

Таким чином, справа скінчилася компромісом. Щодо місця школи було виконано побажання Борецького, міщан, козаків, але фактично це був тріумф засад Петра Могили, який надалі визначав характер і напрям об’єднаної школи. Цю школу і пізніше часто називали Києво-братською школою (колегіумом), згодом — Києво-Могилянським колегіумом, ще пізніше, з 1701р. — Київською академією (за традицією її називали ще Києво-Могилянською академією) [64, 22].

На відміну від колишньої братської школи, в Могилянській колегії вчителями були не світські люди, а ченці братського Богоявленського монастиря. До речі, й сам монастир нерідко називали духовним братством, або й просто братством, хоч, ясна річ, це не було братство в традиційному для української науки значенні слова. Ректором колегіуму став архімандрит Богоявленського монастиря, — і цей порядок зберігся надалі. Як вказувалося, при організації колегіуму він був підпорядкований Могилі як "старшому братові". В грамотах митрополита Ісайї Копинського і "військовому листі" запорозького війська було застереження, що патронат над братством і школою визнається за Могилою за його особисті заслуги і не має переходити на наступних архімандритів лаври. Незабаром (1633) архімандрит Петро Могила став ще й Київським митрополитом; після його смерті Києво-братський монастир і колегіум (академія) фактично підпорядковувалися наступникам Могили на митрополичій кафедрі, хоча вони вже й не називалися старшими братами. [1, 47]

Хоч Київський колегіум та пізніша академія і не можуть вважатися братськими школами, вони зберегли чимало з традицій своєї попередниці — братської школи, яка існувала протягом 1615 — 1632 рр. Серед студентів академії значний відсоток становили вихідці з міст усіх частин України. Вона стала загальноукраїнським всестановим вищим навчальним закладом і згуртувала навколо себе найвідоміших культурно-освітніх діячів, вчених, літераторів. Саме завдяки діяльності академії та Києво-Печерської друкарні Київ знову став найвизначнішим культурним осередком України.

Університетський рівень Київської школи відзначали також західноєвропейські автори XVII — XVIII ст. Відомий французький інженер і картограф Ґійом Левассер де Боплан, який перебував у Києві в 30-х рр. XVII ст., зазначав у своєму "Описі України", що у Києві на Подолі в братській церкві міститься "університет або академія, яку вони називають "Братською церквою". Англієць Джон Белл, побувавши в Києві 1737 р., підкреслював, що "Київський університет користується великим авторитетом у цих краях" [78, 23-24].

Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянський колегіум брав участь в організації філіальних шкіл, де викладання велося за програмою Київської колегії — "ведле порядку школ києвских". Зокрема, філією Київської колегії були засновані в 1634 р. школи при Вознесенському монастирі у Вінниці і при Богоявленському монастирі у Крем’янці. В 1639 р. Вінницька школа перейшла до містечка Гоща, де раніше була аріанська школа. Власниця цього містечка княгиня Раїна Соломирецька заснувала і забезпечила відповідними фондами Михайлівський монастир з умовою, щоб при ньому діяла школа. Високий рівень викладання в цій школі видно хоча б з того, що ректорами її були такі високовчені професори, як Ігнатій Оксенович Старушич і Інокентій Гізель [78, 26].

З актів польської адміністрації видно, що польський уряд, діючи в інтересах католицької церкви та її навчальних закладів, прагнув не допустити до створення української латиномовної школи вищого рівня та її філій. З цією метою король Владислав IV не дозволив викладати в Київській колегії та її філіальних школах тих предметів, вивчення яких вважалося прерогативою вищих навчальних закладів, і забороняв викладання латинською мовою.

1636 р. сейм під тиском козаків і православних шляхтичів дозволив вивчати в Київській колегії мови й науки, однак не далі початкових ступенів філософського циклу — діалектики й логіки. Викладання богослов’я, яке було необхідне для формального визнання школи академією, заборонялося.

1658 р. за умовами Гадяцького договору козацька старшина добилася від польського уряду дозволу на відкриття в Україні двох академій — Київської та ще однієї. Ця угода не набула чинності. Все ж поступово викладання в колегіумі досягло рівня вищого навчального закладу гуманітарно-риторичного спрямування, що пізніше було формально визнано в царських грамотах 1694 і 1701 рр. [1, 69]

За своєю ідеологічною спрямованістю Києво-Могилянський колегіум, як і Львівська братська школа, сприйняв засади тримовності, успадковані від Острозької греко-слов’яно-латинської школи. Проте на відміну від своїх попередників Києво-Могилянський колегіум був стабільним, юридично забезпеченим і матеріально незалежним навчальним закладом, і це стало запорукою його тривалості.

Стабільність існування забезпечували значні кошти, що їх Петро Могила заповів Києво-Братському Богоявленському монастиреві спеціально на утримання колегіуму [64, 39-40].

Хоч мова викладання була латинською і за формами та основним змістом навчання колегіум мало відрізнявся від католицьких і протестантських шкіл подібного рівня, в ньому на той же час підтримувалася греко-слов’янська традиція, насамперед шляхом участі у літургічній практиці.

Структура Києво-Могилянського колегіуму була подібною до структури братської і лаврської шкіл. Після закінчення класів ("шкіл") інфіми, граматики, синтаксими, поетики, риторики, учні вивчали філософію. Наприкінці 30-х рр. курс її був трирічним, але пізніше викладання філософії обмежувалося двома роками. В курсах філософії, зокрема при викладі фізики й метафізики, розглядались і богословські питання, в тому числі про походження душі, її безсмертя, про Бога й ангелів. Окремий клас ("школа") богословів був організований наприкінці XVII ст. [1, 54-56]

Внаслідок діяльності Києво-Могилянського колегіуму в Україні зростала кількість освічених людей, учителів початкових шкіл, "мандрованих спудеїв"-учителів. Сирієць Павло Алеппський, який проїздив у 1654 і 1657 рр. через Україну, зазначав у своїх подорожніх записах, що тут чимало чоловіків і навіть жінок були письменними. За його словами, "у країні козаків всі діти вміють читати, навіть сироти". Це, безумовно, перебільшення, але воно засвідчує, що кількість письменних людей в Україні була помітно більшою, ніж у інших відвіданих Павлом країнах [78, 34-36].

Як вже згадувалося, вихідці з України здавна виїжджали для продовження освіти у Краків, у протестантські університети Гейдельберга, Кенігсберга, Лейпцига та в Італію — у Падую та інші міста. Студенти з України бували також в Римі, Парижі (Сорбонні), Відні. Деякі з них здобували за кордоном наукові ступені. Навчання в Києво-Могилянському колегіумі давало добру підготовку для продовження освіти в європейських університетах, в тому числі і в найкращих з них. Таким чином, Києво-Могилянський колегіум включався в загальноєвропейську освітню систему, сприяв інтеграції України в культуру регіону і всієї Європи.

Значення Київської братської школи та Києво-Могилянського колегіуму виходило за межі України. Так, за зразком Київської була реорганізована школа Могильовського братства у Білорусі. 1640 р. вихованець Київської братської школи, а пізніше викладач і ректор колегіуму Софоній Почаський був посланий до столиці Молдавського князівства Ясс для організації там школи за київським зразком. Професура з Київського колегіуму взяла участь також у налагодженні освіти й перекладанні богословських творів у Москві. Подібного наукового центру тут не було, Московщина впродовж багатьох років дуже вдало експлуатувала українську культуру, черпаючи з академії високоосвічені кадри. Могутній вплив мали на рівень піднесення культури в Москві мали і українські книжки. Тому роль цього наукового осередку на розвиток культури в Україні та сусідніх країнах переоцінити важко.

2.3 Братства та їхні школи

Одним із істотних чинників українського релігійного і національно-культурного відродження стали братства і засновані ними школи та друкарні.

Перші надійні документи про легально оформлені православні братства датуються серединою XVI ст. Серед цих документів — статут 1538 р. братства кушнірів у Вільні, статути 1542р. братства Благовіщенської парафії на передмісті Львова і 1544 р. братства церкви при парафії Миколая на львівському Підзамчі. З 1544р. є згадка про організацію парафіян при Успенській церкві на Руській вулиці, пізніше — про "руських старшин", які діють від імені "співбратів і сусідів" — патронів церкви, з 1573 р. — про "старшин братства Богородиці" [17, 12-22]

На кінець 1585р. українські міщани центральної частини Львова виробили статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно стало називатися також Ставропігійським (патріаршою Ставропігією) на знак підпорядкування безпосередньо східним патріархам. Братство з самого початку вважало одним з основних завдань піднесення освітнього рівня населення. Першими його керівниками і визначними організаторами братського руху на терені Львова були міщани з Руської вулиці Юрій та Іван Рогатинці, Іван та Дмитро Красовські, Лесько Малецький, Лука Губа, Хома Бабич. Більшість їх — представники гуманістичної культури, яскраві творчі індивідуальності, люди, беззастережно віддані спільній справі. Найбільшим авторитетом користувався Юрій Рогатинець, славнозвісний по всій Речі Посполитій і за кордоном ремісник, винахідник (разом з братом Іваном) "нового виду сідлярського мистецтва", а водночас "патріарх і доктор" для львів’ян, громадський діяч, талановитий публіцист. Його помічник і однодумець — крамар Іван Красовський — не шкодував зусиль для налагодження братської друкарні, писав вірші і відозви, очолював боротьбу за права українських міщан [60, 31].

З міського середовища вийшли і визначні церковні та освітні діячі, які співпрацювали з братствами. Так, львів’янином був засновник Києво-Печерської друкарні Єлисей Плетенецький, із західноукраїнського містечка Потелича, яке було одним з осередків гончарства, походили славетні письменники й науковці брати Стефан і Лаврентій Куколі (Зизанії), Касіян Сакович.

Авторитет львівського Успенського братства визнавали не лише братства, що діяли на передмістях Львова, а й аналогічні організації, що виникали в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVIIст. братства організовувалися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. Так, 1589р. організаційно оформилися братства в Рогатині та Красноставі, 1591р. у Бересті та Городку, 1592р. у Комарні. 1594р. братства засновані у Більську й у Любліні, де була невелика громада українців. 1594р. згадане як здавна існуюче братство при парафії св. Миколая в Буську. Серед почесних членів братства були відомі релігійні і освітні діячі: волинський чашник Лаврентій Древинський, Ігнатій з Острога, Васько з Гологір. На початку XVIIст. відзначилися активною діяльністю братства в Галичі, Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах; виникають братства також; в окремих селах. Близько 1615р. стало діяти Богоявленське братство в Києві, а близько 1617р. — Чеснохрестське братство в Луцьку. Виникають братства і в окремих містах Лівобережної України, але там їхні функції залишалися обрядово-побутовими. Утриманням шкіл і шпиталів, виборами духовенства на Лівобережжі займалися не братства, а міські й сільські громади [60, 46].

Соціальний склад різних братств не був однаковим і з часом мінявся. Львівське Успенське братство часу найбільшої своєї активності (кінець XVI — початок XVIIст.) об’єднувало переважно представників середніх верств міського населення — насамперед ремісників і крамарів. У другій чверті XVIIст. керівні позиції у львівській Ставропігії належали вже найзаможнішим українським та грецьким купцям, які своїм багатством не поступалися католицьким патриціям. На відміну від кількох найвпливовіших братств, ті братства, що були в малих містах і на передмістях великих міст, були демократичнішими за складом. Нерідко їхніми членами вважали всіх дорослих чоловіків, що мешкали на території тієї чи іншої парафії. Більшість братств не допускали до своїх рядів духовних осіб. Винятки становили Київське та Луцьке братства, де найвпливовішими членами були православні ченці та шляхтичі. Зокрема, Київське братство змогло розпочати діяльність завдяки пожертві українською шляхтянкою Галшкою Гулевичівною свого двору на Подолі для влаштування монастиря, школи і притулку для прочан. [21, 52]

Львівське братство і ті братства, які його наслідували, часто діяли всупереч ієрархії і навіть всупереч священикам-настоятелям парафій, якщо ті не рахувалися з ініціативами членів братств. На початку XVII ст. тривав конфлікт ряду братств Львівської єпархії з єпископом Гедеоном Балабаном. Сприяючи розвиткові освіти, він водночас хотів, щоб вона залишалася привілеєм елітарних верств, насамперед духівництва. Однак, користуючись суперництвом в лоні самої ієрархії, активні діячі братського руху інколи залучали на свій бік київських митрополитів та східних патріархів. Так, скориставшись з перебування на Західній Україні наприкінці 1585 — на початку 1586 р. антіохійського патріарха Йоакима IV Доу, а 1589 р. Константинопольського патріарха Єремії II Траноса, львівські українці домоглися від обох них грамот, що підтверджували статут Львівського братства, визнавали за ним право контролю за діяльністю єпископа. Однак союз патріархів з братством зумовлювався тактичними міркуваннями. Представники ієрархії нерідко обурювалися, що члени найвпливовішого в Україні Львівського братства "не слухають ні єпископа, ні митрополита, ні патріарха" [46, 97-98].

Скликувані братствами збори сучасники порівнювали із зібраннями протестантів. Явно реформаційні тенденції братства виявляли і в догматичних питаннях, зокрема виступали за усунення деяких обрядів як "ідолопоклонських". Самі члени братств протестували, коли їх називали "лютрами", а союз з протестантами вважали тактичним маневром. І все ж супротивники братств мали рацію, коли визначали певні аналогії між вченням радикально настроєних членів братств і доктриною протестантів.

Наявність у діяльності братств реформаційних елементів була породжена не механічним наслідуванням Заходу, як твердили деякі історики, а випливала насамперед з місцевих умов.

І якщо у подальшій діяльності братств ці елементи Реформації не знайшли розвитку, то програма братств аж ніяк не обмежувалася ними. Це була лише одна із складових частин багатогранної участі братств у громадсько-політичному та культурному житті України. Міські братства великих міст активно виступали на захист громадянських прав православних, а після проголошення Берестейської унії повели боротьбу проти неї. В інтересах консолідації православного табору Львівське братство пішло навіть на компроміс з православними єпископами — Гедеоном Балабаном та його наступниками. [21, 55]

Братства налагоджували взаємодопомогу своїх членів, у разі потреби надавали їм позики, для працездатних відкривали "шпиталі" (притулки). Все це допомагало згуртувати навколо братств широкі кола населення.

Статути багатьох братств передбачали, що виборна братська старшина має судити членів братств, і категорично забороняли звертатися до світських судів. Таким чином, братства, принаймні найактивніші з-поміж них, зробили якийсь крок до створення місцевих самоврядних органів, протиставляючи їх органам державної влади тодішньої Польщі [21, 43-49].

Через деякий час після Берестейської унії виникли й унійні братства. Хоч їх статути переважно передбачали повне підпорядкування духівництву, тим не менше, ряд братств довго зберігав засаду виборності священиків парафіянами. В окремих випадках протистояння православних і унійних братств спонукало обидві сторони активізувати культурно-освітню діяльність, підвищувати її рівень. Позиція братств відігравала певну роль і у протидії тій частині ієрархії, яка прагнула латинізації обряду унійної церкви. Те, що братства внесли своєрідний дух змагання в життя православної та унійної церков, сприяло підвищенню рівня релігійного життя, культурно-освітнього руху. Хоч найстарші братства виступали проти унії, їхня діяльність позитивно оцінюється не тільки православними авторами, але й більшістю католицьких вчених обох обрядів.

Одним з основних завдань братства вважали піднесення рівня освіти, заснування шкіл. Львівська братська школа стала другою в Україні православною школою вищого, ніж початковий, рівня. Випередила її лише Острозька школа, серед учнів та вчителів якої були й міщани, в тому числі й вихідці зі Львова [21, 52].

У 80-х рр. XVI ст. львівським українським міщанам вдалося відкрити школу, яка відзначалася значно вищим, ніж раніше, рівнем організації та навчання. Їхні заходи у справі заснування такої школи, викупу друкарні Івана Федорова і організаційного оформлення Успенського братства тісно пов’язані між собою.

Щоб поставити викладання в школі на належний рівень, необхідно було друкувати навчальні посібники. Натомість друкарня мала велику користь від школи: остання приваблювала освічених людей, які могли стати редакторами і авторами друкованих видань.

Першими керівниками Львівської братської школи були "руський вчитель" Стефан Зизаній і "грецький вчитель" Арсеній, єпископ Еласона, який жив у Львові з червня 1586 до весни 1588 р., проте навіть після двох років перебування у Львові слабо знав слов’янські мови і не був знайомий з місцевими звичаями. Тому більшу роль в організації школи міг відігравати Стефан Зизаній, який користувався авторитетом серед львів’ян і був обізнаний з традиціями та потребами шкільної освіти в Україні. Опікунами школи були старшини братства; як знаємо з пізнішої практики, для забезпечення матеріальних потреб школи братство призначало опікунів із свого числа [21, 63-66].

Найхарактернішою особливістю братської школи з перших днів існування був її всестановий характер. Братчики підкреслювали, що школа заснована "для навчання дітям усіх станів", "убогих за простибіг (безплатно), а багатих за рівним датком". Плата за навчання була порівняно незначна і вносилася батьками учнів лише "згідно з можливостями кожного”.

Кола, пов’язані з братствами, добре розуміли суспільне значення шкільної освіти. 1609р. у братській друкарні вийшов збірник "О воспитанії чад" ("Про виховання дітей"). Основна частина книжки містить церковнослов’янський переклад повчань отців церкви, насамперед Іоанна Златоуста. Дехто з дослідників вважає, що упорядником збірника був учитель братської школи Іван Борецький, який підібрав такі цитати, які відповідали його власним поглядам і переконанням. У написаній тогочасною українською книжною мовою віршованій передмові підкреслено, що з науки, немов з джерела, "все доброе походить", що занедбання шкільної освіти викликає "безладдя і все зло". Трохи раніше подібні думки було висловлено в "Пересторозі", автор якої вважав значно важливішим будівництво шкіл та друкарень, ніж спорудження церков [21, 69].

Виходячи з таких поглядів на значення шкільної освіти, братчики і пов’язані з ними освітні діячі намагалися зробити свою школу зразковою. Навчання в ній, як свідчать джерела, мало характер "українських студій" (studii Ruthenici). Разом з тим школа мала назву греко-слов’янської навіть після того, як в ній було запроваджено вивчення латинської мови. Зберігся реєстр учнів кінця XVI ст., в якому записано 61 школяра, переважно з міста Львова та Галицького і Краківського передмість. Є також кілька дітей з інших міст і сіл: син Сильвестра Шелеста з підміського с. Солоніш, син шевця з с. Любіня, сирота з м. Яворова, син вдови з м. Городка, син священика з с. Сихова. Історики, які використовували в своїх дослідженнях цей реєстр, не враховували, що він охоплює лише частину учнів початкового ступеня, бо зберігся фрагментарно. Але братська школа не була лише початковою, а включала й студії вищого рівня. Початкову освіту в ній здобували "міські сини", навчання яких оплачувалося батьками, і вбогі діти ("павпри"), звільнені від плати за навчання. Більшість "павпрів", в тому числі й співаки дитячого хору, мешкали в бурсі при школі. Тут жили і вбогі підлітки та юнаки, які не лише допомагали дякам-вчителям "в послузі церковній", а й виконували різні доручення братства: копіювали і перекладали документи, ходили з листами, носили книги та шрифти з друкарні на склад. Крім хлопців, що здобували початкову освіту, при братствах були учні й вищого ступеня, яких називали спудеями, або студентами. Вони не тільки самі вчилися (спершу в братській школі, а з другої половини XVII ст. — в інших середніх та вищих школах Львова), а й були одночасно і вчителями-репетиторами ("педагогами") школярів-"хлопців". Освітній рівень студентів був такий високий, що декого з них запрошували до викладання слов’янської, грецької та латинської мов до інших міст, призначали братськими проповідниками. До речі, поєднання в одному навчальному закладі різних рівнів навчання було характерним для середньовічної і ранньомодерної освіти і в Західній Європі. Навіть при деяких університетах велося навчання грамоти.

Вивчення історичного минулого свідчить, що література, мистецтво та інші прояви культурного життя ставали могутніми факторами суспільного прогресу лише тоді, коли вони ревно служили народові, виражали інтереси народних мас. У цьому відношенні заслуговує на увагу й історія братств - громадських організацій міського й частково сільського населення України, які в XVI-XVIII стт. відіграли чималу роль в суспільно-політичному житті українського народу.

Братські проповідники багато зробили для розвитку українського проповідництва, написали й видрукували багато проповідей, які й сьогодні займають не останнє місце в історії української літератури.

2.4 Шкільництво уніатів

Піднесення освіти в Україні наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. було наслідком цілеспрямованої, підпорядкованої завданням релігійно-національного відродження діяльності насамперед мирян (князь Острозький, братства) і лише на дальшому етапі ієрархії (Петро Могила та його коло), то в створеній внаслідок Берестейської унії католицькій церкві грецького обряду реорганізацією освіти з самого початку зайнялось духовенство — митрополит, деякі єпископи, керівники монастирів, зорганізованих незабаром у василіанський чин.

Незважаючи на гостроту протистояння православних (в очах уніатів "схизматів") і прибічників унії (в очах православних відступників від благочестя), на освітній ниві вони робили спільну справу. Загроза втратити вірних на користь унії була одним з мотивів зусиль православних на ниві шкільництва. Унійна церква також вважала освіту засобом привернути на свій бік православних, незадоволених низьким рівнем традиційної освіти. Подібно, як релігійна полеміка сприяла активізації літератури, своєрідне змагання різних концепцій в галузі шкільної освіти сприяло підвищенню рівня всіх шкіл. Це дає підставу розглянути історію шкіл православних братств і шкіл їхніх релігійних опонентів у одному розділі [43, 58-61].

Школи, організовані унійною церквою, виникли наприкінці XVI ст. й до середини XVII ст. розвивалися головно на північно-західних землях України і в українсько-білоруському прикордонні — в Бересті, Володимирі, Луцьку, Холмі, Білій, Пинську та ін. Першою такою школою була школа в Бересті. З православної в унійну вона була реформована 26 червня 1597 р. за наказом короля й передана берестейському унійному владиці Іпатію Потію, щоб "ліпший порядок і наука бути могли". Школа мала всестановий характер, а вбогі та сироти навчалися безкоштовно. "На вихованьє учителей в той школі і дітей людей убогих, коториє ся учити будут, і для опатренья всяких потреб і порядку в той школі" король подарував села Торокань і Лісне, що належали до Жидичинського монастиря. Організацію берестейської унійної школи Іпатій Потій доручив освіченому грецькому священикові, вихованцю колегії св. Атанасія у Римі Петрові Аркудію, і 1599 р. польський король підтвердив цю кандидатуру. Він був досить діяльною людиною, володів кількома мовами і добре прислужився папському престолові у поширенні католицької віри на Сході Європи. Загалом Аркудій понад 20 років жив в Україні, де вів активну пропаганду католицької віри, унії, перебуваючи на посаді архімандрита то Лавришівського, то Кобринського монастирів. Мабуть, активна місіонерська і пастирська діяльність (один час він згадувався і як священик пинський) не дозволила йому створити міцну школу в Бересті і досить швидко вона, здається, припинила своє існування [43, 65].

Значно тривалішою була діяльність унійної школи у Володимирі, яка перейшла до Потія разом з катедральним собором, при якому перебувала, а з 1598 р. була на утриманні Спаського монастиря. Згодом Іпатій Потій виділив на утримання школи 2500 зол., а 1631 р. володимирський єпископ Йоаким Мороховський записав на кафедральну школу 600 золотих, проценти з яких йшли на оплату вчителю-бакалавру отцю Прокопію Хмілевському.

У школі тривалий час учителював і навіть був ректором диякон володимирської кафедри Теодор Мелешкович, або Мелешко, який, щойно отримавши призначення на владику холмського, раптово помер 1626 р. У його номінації як "бакалавра влодимирського" на посаду владики відзначалося, що він "человік мудрий і учений" [43, 63-64].

Поширення василіянських монастирів сприяло створенню монастирських унійних шкіл, вчителями яких були переважно ченці-василіяни. Ректором однієї з таких шкіл, що виникла у Холмі 1628 р., був Захарій Острожик. Пізніше єпископ Методій Терлецький створив у Холмі гімназію (1639) для навчання юнаків "грецьких і латинських наук", яка наступного року отримала королівське підтвердження, а 1643 р. була затверджена Конґреґацією поширення віри при папській курії. Папа Урбан VIII також видав спеціальний привілей школі.

Першим ректором став Яків Суша. Терлецький хотів, щоб школа служила всій унійній церкві, в тому числі прибічникам унії з балканських країн. Римо-католицький холмський єпископ Павло П’ясецький поставив питання про скасування цієї школи, претендуючи, що тільки йому належить право створювати навчальні заклади. Втім, ця інтрига не вдалась, бо Рим в цьому випадку підтримав Методія Терлецького. Конґреґація пропаганди віри схвалила і його план впровадити до школи навчання грецької мови.

Зростання авторитету холмської гімназії викликало спробу перетворити її на вищу унійну академію, але цей задум не був реалізований.

Король Жиґимонд III надавав унійним школам "всі права, вольності і привілеї", зрівнюючи їх з правами католицьких шкіл, щоб в них "молоді люди тим охочіш бралися" до науки.

Вищий нагляд за унійними школами покладався на протоігумена василіянських монастирів. Йому належало утримувати загальний порядок у школах, піклуватися про відповідне число учнів, забезпечувати вчителями, стежити, щоб учні ретельно вчилися, зокрема церковного співу й обряду. Програмами передбачалося вивчення також світських наук, щоб заохочувати світських юнаків до навчання в унійних школах.

Велика увага приділялася вивченню іноземних мов, — передовсім латинської, а також грецької, польської.

Як бачимо, унійні школи впродовж розглянутого періоду знайшли певний розвиток переважно на білоруських землях та білорусько-українському прикордонні. І хоч однією з цілей унії єпископи вважали піднесення освітнього рівня кліру і мирян, уніатській ієрархії наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. не вдалося зорганізувати хоч трохи значної шкільної мережі на українських землях. Реформа освіти у цей період була заслугою православних навчальних закладів — Острозької академії, мережі братських шкіл на чолі з Львівським і Києво-Могилянським колегіумами.

Таким чином, можна зробити висновок, що впродовж XVI-XVII ст, відбувалося просвітницьке піднесення в українській культурі. Завдяки заснуванню Острозької та Києво-Могилянської академій, рівень освічених українців зріс, а також вони виховали багато яскравих особистостей української нації, які, в свою чергу зіргали важливі ролі в житті нашої країни. Освітній рух підримало також братські школи, що засновувалися при братствах та унійні школи. Усі ці осередки науки та освіти в Україні зіграли велуку роль в історії культури України, яку важко переоцінити.

Розділ 3. Книгописання

3.1 Книгописні осередки

Період кінця XVI — першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам’яток. Якщо в другій половині XVI ст., точніше, починаючи від 60-х рр., відбувався процес проникнення народної мови в літературні пам’ятки, причому не лише світського, а й богослужбового характеру, то в першій половині XVII ст. вживання народної розмовної чи української книжної мови стало явищем повсюдним [18, 25-26]. Серед історичних причин спалаху письменства (йдеться не лише про літературу, а й про книгописання) можна виділити деякі основні. Поширення реформаційних ідей стало неабияким поштовхом до пробудження національної свідомості, що, своєю чергою, спричинило вияв інтересу українських книжників до перекладу літургійних текстів "простою", тобто розмовною мовою. Другим важливим стимулом до активізації книгописання стала поява неперервного українського друкарства. З одного боку, друкована книжка збагатила репертуар новими пам’ятками і, зрозуміло, вигравала порівняно з рукописною за якістю виконання та мобільністю виготовлення. З іншого — друковані видання викликали так звану читацьку спрагу на книжку, тоді як самі друковані книжки цієї спраги вдовольнити не могли. Адже можливості друкарень ще не відповідали рівневі попиту на їхню продукцію, друкована книжка коштувала набагато дорожче за рукописну [18, 27]. Окрім того, цензурний контроль не давав змоги друкувати всі поспіль потрібні тодішній читацькій аудиторії твори (йдеться передусім про пам’ятки полемічного письменства, що мали подекуди яскраву спрямованість проти офіційної політики та церкви в межах Речі Посполитої).

Починаючи від середини XVIст. в українські землі дедалі активніше проникали пам’ятки західноєвропейської та центральноєвропейської культури загалом і літератури зокрема, здебільшого в друкованих виданнях. Головними посередниками в передачі західних пам’яток були чехи та поляки [4, 132-133].

Спалах у розвитку національної книжності насамперед виявився в істотному розширенні кола пам’яток. Під впливом друкованих чеських та польських реформаційних переробок, що з’явилися в Україні, українські книжники виконали переклади "посполитою мовою" літургійних і канонічних текстів. Серед таких пам’яток насамперед варто згадати Крехівський апостол другої половини XVIст. (після 1563р.), переклад з кальвіністського видання, Новий Заповіт Валентина Негалевського 1581р., переклад з польського социніанського тексту 1577р. Мартина Чеховича.

Тогочасний книжковий репертуар збагачувався за рахунок нових для української книжності жанрів. Це були "четьї", книги релігійного або й світського змісту. До першої групи можна зарахувати Учительне Євангеліє нового типу. Ця популярна в Україні наприкінці XVI — на початку XVIIст. пам’ятка перейняла чимало рис "Постилли" М. Рея, перший друк якої з’явився 1557р. у Польщі, та інших протестантських збірок проповідей. До другої групи залучають досить велике коло цілком світських творів, що надходили в Україну із Західної та Центральної Європи. Йдеться насамперед про пам’ятки повістевої літератури, зокрема твір угорського гуманіста Ніколая Олаха "Аттила", Роман про Трістана та Ізольду, уривки "Декамерона" Боккаччо, французькі фабльо (байки), польські фацеції (жарти). Розширювався український репертуар також за рахунок оригінальних та перекладних творів поезії, драми, історіографічної прози, правової літератури [4, 142-145].

Найяскравішою серед церковних пам’яток, де виразно присутня українська мова, є Пересопницьке Євангеліє 1556 — 1561рр. — найраніший повний текст перекладу канонічного Євангелія з церковнослов’янської українською книжною мовою. Майже одночасно з пересопницьким кодексом виникла ціла низка інших пам’яток з елементами розмовної мови: Житомирське Євангеліє 1571р., Євангеліє 1581р. (переклад виконав Валентин Негалевський у с. Хорошеві на Волині), Літківське Євангеліє кінця XVIст., яке містить дві вставки українською мовою, що органічно вплітаються в церковнослов’янський текст.

Найчастіше, судячи з кількості копій, переписували богослужбові книжки. Натомість за різноманітністю назв і жанрів істотно переважали твори літератури для читання, причому дедалі частіше серед них траплялися пам’ятки світського характеру (повісті, поетичні твори, літописи, хроніки, мемуарні записки тощо).

Упродовж другої половини XVI — першої половини XVIIст. в Україні часто переписували Прологи, оскільки за цей час пам’ятка жодного разу не виходила друком. Найбільша кількість списків припадає на другу половину XVIст., трохи менше копій датовано першою половиною XVIIст., решту рукописів створено, очевидно, на зламі XVI і XVIIст. Для прикладу можна назвати Пролог 1579р. Іляша Туркевича; Пролог кінця XVI — початку XVIIст.; Пролог 1633р.

Пам’ятки, призначені для індивідуального читання, представлені різноманітними жанрами. Виділяють, зокрема, пам’ятки патристичної, агіографічної, історичної (чи історіографічної) прози, природознавчої літератури, юридичні, художні. Найбільшу кількість списків творів патристичної літератури датують першою половиною XVIIст., трохи меншу — XVIст. Найпоширенішими серед них були переписи творів Василія Великого, Єфрема Сирина, Григорія Богослова [15, 39].

Репертуар літератури природознавчої тематики представлений здебільшого пам’ятками, успадкованими від візантійської літератури, зокрема новими обробками Шестиднева, Фізіолога (збереглося небагато списків). Натомість про погляди західноєвропейських вчених-гуманістів в Україні можна було довідатися з друкованих видань. [71, 165]

Жанр юридичної літератури репрезентували пам’ятки церковного права, зокрема Кормчі (Номоканони), які були відомі в різних варіантах. Окрім того, у другій половині XVIст. в Україні поширювалися копії Литовських статутів, застосовуваних у судовій практиці. Серед таких пам’яток, наприклад, можна згадати Почаївський список Другого Литовського статуту початку 80-х рр. XVIст.; копію 1619р. Третього Литовського статуту, яку виконали Адам Залуський і Лукаш Гошковський у міській канцелярії Києва; Статут Литовський першої половини XVIIст. тощо.

Наприкінці XVIст. виникла українська мовознавча література, представлена здебільшого працями викладачів шкіл: Кирила-Транквіліона Ставровецького, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького. Низку такого роду пам’яток видано друком, тексти яких копіювали від руки. Деякі твори поширювалися лише в рукописному вигляді, зокрема анонімна "Синоніма славеноросска" середини XVIIст., "Лексикон латинскій" 1642р. Єпифанія Славинецького [71, 187].

Як було зазначено, у другій половині XVI і особливо в першій половині XVIIст. відчутно збагатився репертуар художньої літератури, зокрема за рахунок нових перекладів. Надзвичайно популярною в Україні була "Александрія". Однак датовані XVI — першою половиною XVIIст. списки цієї пам’ятки внаслідок частого використання не збереглися. Чималий інтерес викликала також "Повість про Варлаама та Йоасафа", доступна в окремих списках та в складі Прологів і збірників.

Упродовж другої половини XVI — першої половини XVIIст. візантійська традиція ще помітно впливала на розвиток української книжності. Прикладом типу книжки, сформованого за візантійським зразком, може бути збірник морально-повчальних творів — Ізмарагд. Одночасно виникали цілком нові типи, що склалися під впливом європейської (зокрема польської) книжкової культури (збірники з текстами творів світської літератури: поезії, прози, драми) і як самобутні національні типи (збірники полемічних творів). За приблизними підрахунками, співвідношення між перекладними та оригінальними пам’ятками (за кількістю назв і копій) від другої половини XVIст. почало змінюватися на користь оригінальних (переважно за рахунок полемічних та літописних) [71, 169].

Важливо, що в рукописну книжку XVIст. дедалі активніше проникали світські елементи: обширні передмови переписувачів, коментарі до основного тексту, дописки, а саме — тлумачення незрозумілих слів та виразів (у Кормчій 1604р. священика Василія), примітки полемічного характеру (у "Бесідах" Іоанна Златоуста початку XVIIст.). Таке явище було важливим показником секуляризації книжкової культури. Причому немалу роль у цьому процесі відіграла друкована книжка як найавторитетніша: переписувачі наслідували її структуру і зміст, насичені світським елементом набагато більше, ніж рукописні пам’ятки.

Судячи із збережених списків або згадок про них, можна говорити про певну тенденцію розвитку книгописання. До 80-х рр. XVIст. кількість рукописних пам’яток помітно зростала. Після виникнення друкарства вони ненадовго (на одне-два десятиліття) трохи втратили попит. Проте від початку до середини XVIIст. масштаби книгописання внаслідок загального культурного прогресу (друкована книжка не встигала задовольняти запити широких освічених кіл) помітно зросли.

3.2 Книгодрукування і література

Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

У кінці XV – на початку XVIст. перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров власне, І.Федоров відновив занедбане книгодрукарство, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. У 1573р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, – одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К.Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У 1581р. “Острозька Біблія” (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що ”Острозька Біблія“ довго залишалася єдиним подібним виданням. [53, 26]

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.

Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574-1605 рр.) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 стор.), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) – вже понад 1927 друк. аркушів.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький (1619р.), М. Ломоносов назвав “вратами вченості”. Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг [53, 38].

В частині України, яка перебувала під владою Москви, у XVIIIст. царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIIIст., говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб “никакой розни и особливого наречия не было”. Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775р. книгодрукування українською мовою занепало.

Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник “Аристотелеві врата”. Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається “Пересопницьке Євангеліє”, створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше зроблено на “просту” українську тогочасну мову “для лепшого виразуміння люду христіанського посполитого” [57, 26-31].

Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVIст. відмічається розквіт українського епосу - створюються думи, балади, історичні пісні, які Т.Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум “Маруся Богуславка”, “Самiйло Кiшка” та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ'ю.

Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний з Брестською церковною унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі “Тренос” (грец. - “плач” - плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у “Палінодії” (“книга оборони”), Іван Вишенський у “Раді про очищення церкви” виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривав його політику за принципом “чим гірше, тим краще”. Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і згвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим [57, 46].

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у “Посланні до єпископів” він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

У XVI-XVIIст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими - учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович – “Роксоланія”, “Звитяжство богів” та ін., Симон Пелакід – “Про Острозьку війну”, Дем'ян Наливайко – “Про час”, “Про старожитний клейнод” та ін., ієромонах Дубненського монастиря Віталій – епіграми з книги “Діоптра, або Дзеркало”, Симон Симонід (Шимонович) – “Чари”, “Женці”, книга “Селянки”, Мелетій Смотрицький – “Лямент у світа вбогих…”, Касіян Сакович - “Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного”, Симон Зиморович – книга любовних пісень “Роксоланки, або Руські панни”, Софроній Почаський – поетична книга “Евхарістиріон, або Вдячність”, Афанасій Кайнофольський – книга “Тератургіма, або Чуда”, Кирило Ставровецький - збірник віршів “Перло многоцінноє”, Олександр Мітура - “Узор доброчесности”, Лазар Баранович – вірші в книзі “Аполлонова Лютня”(1971), Іван Величковський – книжка “Зегар з полузегарком” та ін. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI-XVIIст. дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI - першої половини XVIIIст. переживала важливий етап свого розвитку. Автори використовували т.зв. силабічну і несилабічну системи побудови рядків, уміло користувалися римою і віршованим розміром. Часто вживалися 4- і 5-стопний ямб і хорей [57, 53].

У XVIIст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія - таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл - події життя святих; мораліте - драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.

Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але і світські теми. Її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму “Комедія на Різдво Христове”, Симеон Полоцький - драму “Про Навуходоносора”, Григорій Кониський - “Воскресіння мертвих”.

Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVIст., тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні редакції мають ознаки нового часу. У XVIIст. з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу - формування козацтва, Визвольну війну 1648-1657р. та ін. - літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.

Отже, при дослідженні даного розділу, ми дійшли висновку, що в період кінця XVI — першої половини XVII ст. був періодом піднесення книгописання та книгодрукування. Завдяки появі освітніх осередків на Україні, таких яка Києво-могилянська та Острозька академії, зрослі кількість людей, які могли займатися книгописанням. Сприяла цьому і Берестейська унія, наслідком якої з’явилася полемічна література. Друкарську справу відновив Іван федоров, а осередком українського друкарства стала Острозька друкарня.

Розділ 4. Тенденції розвитку науки та мистецтва

4.1 Галузі науки

Розвиток науки в другій половині XVI — першій половині XVII ст. був тісно пов’язаний з тими загальнокультурними процесами, які переживало українське суспільство в зазначений період. Радикальний поворот до Заходу позначився новими якісними зрушеннями в усіх сферах культурного життя українського народу, в тому числі і в царині науки.

Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками - у XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький вчений П.Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є незмінними [45, 142-144].

Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах “Правда волі монаршої”, “Слово в неделю цветную о власти и чести царской” Прокопович виклав свою концепцію “просвіченого абсолютизму”. Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т.Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись “війни всіх проти всіх”, створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Дж.Локка і Ш.Монтеськ'є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями - він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться [45, 149].

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і “сродний” труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, - так міркує Сковорода в творах “Благородний Еродій”, “Убогий жайворонок”, “Бджола і Шершень” та ін [45, 153].

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про “сильну особистість”, яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один - зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким - стверджує філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї.

Ми вже зазначали таке нове для того часу явище, як активне впровадження в навчально-освітню практику українських шкіл так званих семи вільних мистецтв (septem artes liberales), які віддавна культивувалися в західноєвропейській системі освіти, в тому числі в католицьких школах, що діяли на українських землях. Сім вільних мистецтв, або "сім наук визволених", як їх тоді називали, це науки тривіуму — граматика, риторика, діалектика і квадривіуму — арифметика, геометрія, музика, астрономія. Орієнтація українських шкіл на вивчення вільних наук позитивно впливала не тільки на піднесення рівня освіти й наближення її до загальноєвропейських форм, а й об’єктивно сприяла розвиткові цих наук на українському ґрунті. І справді, наприкінці XVI — першій половині XVII ст. розвиток окремих галузей знань в Україні досяг значного рівня. Особливо інтенсивно почали розвиватися словесні дисципліни, зокрема граматика, риторика й поетика, котрі, як відомо, були основою так званих гуманістичних студій. Менше розроблялися науки квадривіуму — математика, астрономія, музика, а також право, медицина, логіка [45, 158-159].

Розглянемо рівень розвитку української науки наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. за окремими галузями знань і в тому порядку, в якому їх традиційно представлено в системі "семи вільних мистецтв".

Граматика. Найбільшого успіху українські вчені досягли в розробці граматичної теорії і творчому застосуванні її до церковнослов’янської мови. За їхнім переконанням, граматика посідала центральне місце в системі освіти і духовної культури загалом як засіб, за допомогою якого можна досягти всіх інших знань.

Переконання про особливу роль граматики в системі гуманітарних наук з початком XVII ст. стало панівним серед освіченого загалу. Так, у виданій 1632 р. збірці викладачів і спудеїв гімназіуму при Києво-Печерській лаврі "Євхаристиріон" прославляються "сім вільних наук". І першим "коренем умієтности", тобто знання, вони називають граматику. При цьому наші вчені-філологи пішли власним шляхом: використовуючи досягнення тогочасної європейської граматичної науки, переважно в царині латинської та старогрецької мов, вони спрямували свої зусилля на науково-теоретичне опрацювання церковнослов’янської мови як символу старокиївської культурно-національної традиції. Такі видатні тогочасні книжники, як Лаврентій Зизаній, Мелетій Смотрицький і Памво Беринда прагнули науково-теоретичним опрацюванням церковнослов’янської мови поставити її в один ряд зі світовими мовами — латинською та грецькою, і засвідчити таким чином загальнолюдське значення східнослов’янської культурної традиції, її рівноправність з іншими визнаними культурними традиціями християнського світу.

Основним завданням науково-теоретичної розробки церковнослов’янської мови українські вчені вважали кодифікацію цієї мови, тобто повернення їй первісних, так би мовити класичних норм. Цей принцип зближував їх з теорією і практикою філологів доби Відродження, котрі, віддаючи перевагу класичній латинській мові над середньовічною, наполегливо виправляли "вульгарну" латину.

Першими спробували укласти граматику церковнослов’янської мови в Україні книжники "славного града Острога" на прохання "жителей столицы великаго князства града Вильни". Їхня "Кграматыка Словенска языка", яка ще значною мірою ґрунтувалася на середньовічних південнослов’янських граматичних традиціях, була видрукована в цьому ж "граді Вільні" 1596 p [45, 164].

Латинській освіченості католиків православні прагнули протиставити орієнтацію на грекомовну культуру. Тому важливою подією науково-культурного життя України кінця XVI ст. став вихід у світ підручника під назвою "Адельфотис. Граматіка доброглаголиваго єллино-словенскаго языка" (Львів, 1591 р.), створеного "спудеями" Львівської братської школи і їх вчителем Арсенієм Еласонським. Цей теоретичний підручник грецької мови написаний паралельно двома мовами: грецькою і "словенською". Вона на практиці показала те, що теоретично доводили українські вчені того часу — рівноцінність грецької і церковнослов’янської мов. Водночас її поява заохочувала до написання спеціальних граматик церковнослов’янської мови.

І така граматика незабаром з’явилася. Це була "Граматика словенська" Лаврентія Зизанія, що вийшла друком 1596 р. у Вільні. Її автор першим спробував осмислити будову церковнослов’янської мови на основі граматичної теорії свого часу, а також нормалізував правопис східнослов’янського письменства. "Граматика" Л. Зизанія помітно вплинула на дальший розвиток мовознавства в Україні, її засади згодом поглибив у своєму підручнику церковнослов’янської мови Мелетій Смотрицький. Він був глибоко обізнаний не тільки з вітчизняною філологічною традицією, а й ґрунтовно опанував тогочасну європейську граматичну науку, зокрема праці К. Ласкаріса, Ф. Меланхтона, Е. Альвара, М. Крузія. Підручник під назвою "Грамматіки Славенскія правильноє синтагма..." (вийшов друком 1619 р. у м. Єв’є поблизу Вільна) він створив, в основному, під час викладання в Київській Братській школі (1616 — перша половина 1618 р.). Своєю працею Смотрицький заклав міцні основи не тільки української, а й усієї східнослов’янської лінгвістики. До середини XVIII ст. вона була єдиним підручником з граматики в школах України, Росії та Білорусі. Великої популярності зажила праця М. Смотрицького у Болгарії, Сербії, Хорватії, Румунії. Вона була відома й за межами ареалу функціонування церковнослов’янської мови: відомі її переклади латинською мовою.

Українські вчені того часу поступово переходять від нагромадження народорозмовного лексичного матеріалу до створення на його основі систематичного підручника "простої" мови. Їхні зусилля увінчалися появою 1643 р. "Грамматыки словенской" Івана Ужевича — першої науково опрацьованої граматики української мови. Про її автора Івана Ужевича знаємо, що походив він з української етнічної території (найвірогідніше, з галицько-волинського пограниччя) і був студентом Краківського (1637 — 1641), а згодом Паризького (1643 — 1645) університетів. Написана латиною 1643 р. (з 1645 р. відомий вдосконалений варіант) "Грамматыка словенская" Ужевича подає нарис граматичної системи української книжної мови XVII ст. Ця граматична праця повністю відповідала теоретичному рівневі мовознавчої науки своєї доби. Автор був добре обізнаний з тогочасними вітчизняними (зокрема М.Смотрицького) й зарубіжними (наприклад П.Статоріюса-Стоєнського) граматиками та граматичними теоріями, що були успадковані від Давньої Греції та Риму; він володів сучасною йому методикою опису звукового складу та граматичної будови мови. Призначаючи свою книгу насамперед для західного читача, автор, природно, відштовхувався від латинської граматики, але разом з тим дбав про забезпечення в ній адекватного опису української книжної мови, що її, як це можна зробити висновок з його теоретичних міркувань і практичних порад, знав досконало. Разом з тим у творі Ужевича помітний порівняльний аспект: іноді він показує морфологічні особливості польської, чеської, хорватської мов. Часто підкреслено виділяє подібність слов’янської граматичної системи до латинської або відмінності між ними. Принагідно І. Ужевич для зіставлення залучає приклади з грецької та гебрайської мов. Все це може свідчити про те, що свою книгу автор пропонував передовсім увазі освічених філологів [45, 172].

Мовознавча діяльність Л. Зизанія, М. Смотрицького, П. Беринди, І. Ужевича створила, по суті, цілісний науково-філологічний напрям у духовній культурі України кінця XVI — першої половини XVII ст. їхні праці, особливо в галузі граматики і лексикографії церковнослов’янської мови, заклали теоретичні основи для майбутніх славістичних студій.

Риторика. Курси риторики, як і тісно пов’язаної з нею поетики, в українських навчальних закладах кінця XVI — XVII ст., попри те, що сприяли розвиткові ораторського мистецтва, літературної теорії та виробленню певних естетичних вартостей, відігравали ще й педагогічну роль: вони служили вивченню класичних, переважно латинської та церковнослов’янської мов і плеканню інтелектуальних здібностей учнів. Можливо, саме тому поява українських риторик збігається у часі з виникненням перших українських шкіл гуманістичного типу — Острозького "тримовного ліцею" (гімназіуму), Львівської братської школи, Києво-Могилянського колегіуму. Це ж, очевидно, було причиною і того, що на відміну від граматичної науки, в яку українські вчені внесли багато нового й оригінального, в курсах риторики й поетики вони, в основному, йшли за готовими європейськими зразками.

Про зростання інтересу до науки риторики в Україні на зламі XVI — XVII ст. свідчить автентичний документ того часу — навчальна програма Львівської братської школи з 1586 р. Спонукуючи учнів вивчати вільні науки, автори документа повідомляють, що "діалектику и реторику и иные философские писма, школе належачыє" перекладено "по словенску" і "в школЂ львовской руським языком списано" [45, 175-177].

Одна така скомпонована "по словенску" риторика збереглася до наших днів. Це слов’яномовна риторика з кінця XVI ст., відома в науці під дуже неточною назвою "макаріївська". На тій підставі, що кілька копій з неї були віднайдені в XIX ст. у книгозбірнях Москви і Новгорода, російські дослідники приписували її авторство новгородському митрополитові початку XVII ст. Макарієві. Однак, як показали найновіші дослідження, згадана риторика виникла в Україні, про що переконливо свідчать її мовні та культурно-типологічні особливості. Недавно виявлено прототип цієї праці — ним був адаптований варіант латиномовної риторики знаменитого німецького вченого Філіпа Меланхтона, укладений його послідовником Лукою Лосієм.

Як можна здогадуватися, ця риторика виникла в науково-освітньому середовищі Острога або Львова. Вона складається з двох книг, перша з яких охоплює п’ять розділів: 1) загальне визначення риторики та її завдань; 2) про роди промов (повчальні, судові, медитативні й демонстративні); 3), про загальні місця для кожного роду промов; 4) про збудження пристрастей; 5) про порядок слів або суджень. Не всі з цих розділів однаково широко викладені, але між ними відчувається внутрішній зв’язок, що випливає з основної мети науки риторики. Автор дає таке визначення риторики: "Риторика єсть, яже научаєт пути правого и житія полєзного добрословия. Сію же науку сладкогласієм или краснословієм нарицают, понеже красовитои удобно глаголати и писати научаєт" [45, 179].

Перед ритором ставляться два завдання: по-перше, досконало знати всі правила складання промов; і, подруге, зміст його промов має бути суто діловим, суспільнозначимим. Це був перший відомий підручник риторики церковнослов’янською мовою. Пізніші курси риторики українського походження пов’язані з Києво-Могилянським колегіумом і написані латинською мовою.

Культурне зближення із Заходом стимулювало розвиток інших словесних наук, зокрема поетики, що була тісно пов’язана з риторикою. Власне за уявленнями, які панували в той час у Європі, риторика й поетика не мали чіткого розмежування.

Таке розуміння взаємозв’язку риторики і поетики стало набутком і українських гуманістичних шкіл, зокрема Києво-Могилянського колегіуму, професори якого або читали паралельні курси цих наук, або їх суміщали. Розвиток науки риторики і тісно пов’язаної з нею поетики помітно вплинув на утвердження в духовній культурі України гуманістичних принципів. Культ риторики і поетики в цей період починає поступово виходити за межі шкільних програм та канонів і наповнювати інтелектуальне життя тогочасної України. Для культурних діячів України кінця XVI — першої половини XVII ст. слово ставало символом знання й освіти, воно ототожнювалося з культурою загалом. І в цьому якраз найбільше проявилася ренесансно-гуманістична сутність української духовності цієї доби.

Діалектика, Проте для того, щоб бути по-справжньому культурним, недостатньо досконало володіти писаним словом, потрібно ще й вміти логічно висловлюватися. Це добре усвідомлювали провідні діячі української культури, тому вони, йдучи в руслі західної культурної традиції, приділяли увагу вивченню діалектики, тобто початків логіки [45, 179-181].

У системі тривіуму, як відомо, діалектика займала третє, завершальне місце, її засвоєння, тобто оволодіння основними законами логіки, полегшувало опанування наук вищого рівня — математики, астрономії, музики, а також філософії і богослов’я.

Кінцем XVI ст. датується поява в Україні перших посібників діалектики "слов’яноруською" мовою. Це були перекладені підручники різного походження. Перший з них — "Діалектика" Іоанна Дамаскина, візантійського вченого-богослова VIII ст. Ця логічна праця була відомою в Україні ще в XI ст. у церковнослов’янському перекладі. Наприкінці XVI ст. заходами гуртка вчених, що існував під патронатом емігранта з Росії князя А.Курбського в містечку Миляновичах на Волині, "Діалектика" Дамаскина була заново перекладена "слов’яноруською" мовою.

Яку ж цінність становить "Діалектика" Дамаскина в методологічному відношенні? Вона знайомила тих, хто її вивчав, з чотирма основними методами пізнання дійсності: а) розподіл родів на види за допомогою видових відмінностей; б) поєднання роду з видовими відмінностями і визначення, яке виникає внаслідок цього поєднання; в) розподіл складного на прості елементи; г) доведення. Як бачимо, в "Діалектиці" Дамаскина, яку, до речі, він ототожнював з логікою взагалі, практично відсутній такий важливий розділ науки логіки, як вчення про речення (судження) і силогізми.

Можливо, саме тому в інтелектуальних колах Острога вже в середині 80-х рр. XVI ст. виникла ідея доповнити "Діалектику" Дамаскина саме розділом про силогізми.

Перші українсько-білоруські діалектики небагато вносили до загального розвитку науки логіки. Їхній науковий зміст загалом відповідав тому рівневі формальної логіки, який давала традиційна європейська схоластична освіта. Новим у розвитку логічних знань в Україні було хіба те, що перекладами курсів діалектики "слов’яноруською" мовою українські вчені творили ґрунт для вироблення логіко-філософської термінології на новій, народорозмовній основі.

Систематичне ж викладання діалектики в Україні, започатковане в КиєвоМогилянському колегіумі, велося латинською мовою. В ідейному змаганні двох культурних впливів — західного і східного — перемогла європейська науково-філософська традиція, що було результатом загальної переорієнтації української духовності на Захід. У дусі західної університетської традиції професори Києво-Могилянського колегіуму почали викладати діалектику в загальному курсі філософії як вступну частину до так званої великої логіки (Logica major). Проте мова про це піде трохи далі.

Математика. Математика (арифметика і геометрія) за програмою "семи вільних мистецтв" теж мала входити до програми гуманістичних шкіл середнього рівня. Є дані, що систематичне викладання математичних наук, зокрема арифметики, велося вже в Острозькій школі. Про це свідчить рукописний збірник початку XVII ст., який походить з Острога і містить ряд задач і вправ з арифметики. Майже всі задачі, вміщені в ньому, пов’язані з торговельною практикою і нагадують ті задачі, що їх доводилося розв’язувати купцям.

Про зацікавленість в Україні математичними науками на зламі XVI — XVII ст. свідчить той факт, що в особистих бібліотеках освічених міщан та представників духовенства були книги науково-природничого змісту. Судячи з підручників та рукописних посібників, якими користувалися в школах XVI — початку XVII ст., автори цих праць розрізняли два види арифметики: числову, або звичайну, і так звану лінійну, обчислення в якій виконувалися на лініях за допомогою камінців або спеціальних жетонів.

У математичній літературі XVI — початку XVII ст., що поширювалася в українському науково-освітньому середовищі, переважає так звана лінійна арифметика. Зразком цього типу арифметичної науки слід вважати друкований латиномовний підручник "Лінійна арифметика" Бенедикта Гербеста, що вийшов у Кракові 1561 p. (Benedicti Herbesti Neapolitani. Arithmetica linearis, 1561). Цей підручник став таким популярним, що впродовж наступних п’ятнадцяти років витримав ще п’ять видань. Зміст "Лінійної арифметики" Гербеста загалом відповідав рівневі європейської арифметичної науки того часу. В ній викладені, як це було тоді заведено, дев’ять арифметичних дій. До чотирьох основних — додавання, віднімання, множення і ділення — Гербест додав ще такі дії, як нумерація, подвоєння, роздвоєння, піднесення до степеня і добування кореня [45, 186].

Є відомості про викладання арифметики та геометрії в Києво-Могилянському колегіумі. Про рівень цих предметів може свідчити "Арифметичний рукопис" середини XVII ст., який є учнівськими записами відомого культурного діяча Симеона Полоцького з часів його навчання у Києво-Могилянському колегіумі. Тут, зокрема, викладено правила виконання чотирьох арифметичних дій, приклади та способи перевірки правильності їх виконання. Таблицю множення подано у формі традиційної таблиці Піфагора. В розділі "Про золоте правило" зазначено, що застосування цього знаменитого правила, яке інакше називають правилом трьох, або правилом пропорційних чисел, приносить велику користь. Розглянуто два види "золотого правила" — пряме та зворотне (кожне з яких було простим та складним). Способи застосування правил пояснено на конкретних прикладах, а одержані результати перевіряються. Зміст розділу "Про дроби або хвилини (мінути)" обмежується елементарними відомостями про звичайні дроби та їхнє застосування в астрономії, геометрії, мірній справі, торгівлі. В зв’язку з розглядом питання про поділ години, хвилини та кола на градуси подано коротку інформацію про шестидесяткову систему числення, яка серед астрономів античності і середньовіччя мала більше поширення, ніж десяткова.

Вивчення дробів, як і арифметики загалом, мало велике значення для засвоєння інших точних наук, зокрема геометрії. Про рівень її розвитку в Україні можемо судити по тих практичних курсах геометрії, які дійшли до нас з XVI — початку XVII ст. Дослідники цих праць зазначають, що вони включали планіметрію і деякі відомості про обчислення площі поверхонь та об’ємів найпростіших геометричних тіл. Особливу увагу в цих курсах приділено задачам вимірювання на місцевості за допомогою найпростіших інструментів.

Характеризуючи стан наукових знань, слід зазначити дальший розвиток правознавства (правничі, політичні, соціальні проблеми розглядали згадуваний Станіслав Оріховський, професори Замойської академії, де 1594 р. засновано кафедру римського права), нагромадження знань з сільського господарства (отже, з ботаніки та зоології), військової техніки, медицини. В українських містах працювало чимало здібних медиків. Зокрема, львівський доктор медицини Еразм Сикст відзначився як автор трактату з бальнеології — книжки про мінеральні води в с. Шкло.

Запровадження в навчальну практику українських шкіл (70 — 80іх рр. XVI ст.) так званих семи вільних наук сприятливо вплинуло на вироблення нового розуміння науки як відносно незалежної від богослов’я галузі духовної культури. Втім у школах навчальний матеріал групувався не за схемою семи наук, яка з часом щораз більше перетворювалася на абстракцію. Якщо найпомітнішого поступу зазнали гуманітарні науки, зокрема граматика та інші словесні дисципліни, то це пояснюється специфікою духовної атмосфери часу, коли Україна переживала своє культурно-національне відродження з досить чітко вираженим ренесансно-гуманістичним забарвленням.

Підбиваючи загальний підсумок розвитку науки в Україні в другій половині XVI — першій половині XVII ст., слід насамперед підкреслити її відчутний прогрес: від загального нагромадження різного роду знань до виділення окремих із них у самостійні науки. Наука, під якою розуміли головно вченість і знання, а не дослідження, ставала важливим компонентом інтелектуальної діяльності.

4.2 Мистецтво

Розквіт науки в Україні позначився також на запровадженні нових тенденцій в мистецтві цього періоду. В українському мистецтва XVI-XVIIст помітні риси ренесансу, але менш виражені наж в європейському мистецтві цього періоду.

Становлення професіональної художньої культури України за своєю складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI ст. - це мистецтво пізнього Відродження, то в українській культурі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.

Архітектура. В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскраво виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у XVII ст. в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або “козацьким” бароко. Видатний український вчений початку нашого сторіччя В.М.Щербаківський так зобразив його особливості: “Характеризується українське бароко своєю меншою обтяженістю прикрасами… Властива українському мистецтву простота і ясність взяла гору над химерністю, і стиль бароко на Україні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі” [42, 36-38].

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор - п“ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це - Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський - у Видубецькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз - територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий С.Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев”яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.

Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані (оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І.Мазепи перетворився в новий Єрусалим [42, 43-44].

У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі. Всесвітньо знаменитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної вулиці Києва. Місце для будівництва було обране так вдало, що невелика за розмірами, легка і витончена церква зайняла домінуюче положення. Цей ефект архітектор посилив, спроектувавши високий підмурівок. Улюблені кольори Растреллі - блакитний, білий і золотий роблять церкву чепурною і дивовижно гармонують з київським небом. Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським, який нині використовується для урочистих президентських прийомів.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII ст. нові міста півдня України - Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр[42, 56].

Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі - палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або т.зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти - такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII ст. ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування).

Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI ст., поступово витісняється новими віяннями.

У XVI-XVII ст. в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися "лицом и очами светлы и телом дебелы". Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень - від князя Володимира до Петра I.

Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни - портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д.Левицький - родом з Києва, В.Боровиковський - з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва А.Лосенко [45, 56].

У XVI ст. древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване “Пересопницьке Євангеліє”. Його мініатюри близькі до реалістичного трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового мистецтва Київської Русі прикрашають заставки, кінцівки, ініціали, орнамент. У наші дні “Пересопницьке Євангеліє” стало одним з символів державності України - на ньому складається президентська присяга. Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до “Віршів на жалосний погреб…гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного”. Серед них - портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні – Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.

Абсолютно особливим жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу серія козацьких образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ ст.

За сто років перед серединою XVII ст. мистецька культура українських земель пройшла складний шлях розвитку, визначальним моментом якого став найбільший після прийняття християнства та вироблення на його основі нової системи мистецької культури перелом у розвитку мистецького життя. Він відбувався на ґрунті власної традиції, але за умов дії відмінних історичнокультурних факторів. Найголовнішим серед них було остаточне звернення в бік західноєвропейських мистецьких течій, що так чи інакше проявляється в усіх напрямах еволюції культурного процесу й аспектах культурного життя перед серединою XVII ст. Таке звернення аж ніяк не означало підпорядкування мистецького процесу на українських землях законам розвитку західноєвропейського мистецтва. У різних видах мистецької творчості європейська традиція об’єктивно відігравала іншу роль, і найменше її присутність відчувається там, де сильнішими були власні корені. Навіть у рамках мистецького напряму західноєвропейської орієнтації релігійне малярство другої половини XVI — першої половини XVII ст. виразно розвивалося у своєму власному руслі, перебуваючи поза сучасним європейським контекстом. Тим самостійніший характер має українське релігійне малярство, яке завдячує Заходові лише окремими моментами іконографії, привнесеними за посередництва нідерландської графіки. Аналогічна картина спостерігається у портретному малярстві та графіці. Європейська традиція, природно, відігравала більшу роль у скульптурі та декоративно-ужитковому мистецтві, причому це був вплив не абстрактної "Західної Європи", а конкретного центральноєвропейського ареалу найближчих німецькомовних сусідів тодішньої Польщі. Акцентування на власній традиції, мистецький процес як її саморозвиток в умовах нової історичної епохи, а тому закономірно у новому руслі становлять суть мистецького життя українських земель цього переломного періоду.

Зміни, які відбувалися у мистецькому житті українських земель упродовж другої половини XVI —половини XVII ст., трансформувавши характер мистецької культури, не заторкнули, однак, її фундаментальних основ, тому нова мистецька епоха стала органічним продовженням на новому історичному ґрунті традиції, виробленої після прийняття християнства й утвердження побудованої на його засадах мистецької культури східнохристиянського зразка. У своїх найважливіших засадах зберігалася й історично складена система взаємовідносин всередині самої культури.

Висновки

В ході проведеного дослідження можна зробити наступні висновки: XVI - перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури: піднесення в сфері освіти, завдяки виникненню закладів освіти — Києво-Могилянської, Острозької академій, братських шкіл та шкіл уніатів; розквіт книгописання та книгодрукування; наука та мистецтво переймали риси гуманізму, який в першій половині XVI ст. розвивався в Західній Европі.

Українська культура цього періоду використовує традиції та духовну спадщину Київської Русі. Але перебування українських земель під іноземним пануванням, мало своїм наслідком з одного боку — опір духовної культури українського народу спробам її знищити, з другого — неминучий вплив польської культури на культуру України. Однак, завдяки глибокому культурному потенціалу національна культура вижила, розвиваючись на засадах вітчизняних традицій попередніх віків, вбираючи в себе ідеї європейського Відродження і надалі залишаючись самобутньою, з властивими тільки їй рисами.

Розвитку української культури сприяв розвиток національно-визвольного руху проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-1657рр. Після проголошення церковної унії боротьба за права православної церкви, проти нав’язування унії стала лозунгом, який надав релігійного забарвлення політичним вимогам козацтва. Слід зазначити, що поділ українців на православних і греко-католиків не означав повного національного розколу. Попри всі взаємні звинувачення, якими сповнена полемічна уніатська й православна література, в ній звучить розуміння єдності походження і культури Русі, русинів.

Історична доля українського народу склалася так, що українська культура, органічно сприйнявши інтелектуальні здобутки власного та сусідніх народів, набувада оригінальних рис значною мірою завдяки своїй демократичній орієнтації. Хоч дальший розвиток суспільства неминуче вів до поглиблення соціальної диференціації та формування субкультур станів і суспільних груп, одночасно діяли й фактори загальнонародної консолідації.

На нашу думку, очевидно виявом цього була взаємодія культури низової (народної), з професійною, їхні взаємовплив і взаємозбагачення. Одночасно, попри відмінності у положенні, соціальній структурі, політичному становищі різних українських земель, відбувався не тільки цілком закономірний процес творення специфічних регіональних субкультур, а й продовжувалося зміцнення загальноукраїнських рис.

Культура України першої половини XVI ст. була проміжним етапом між культурою Київської держави і культурою національного пробудження XVII ст. У ній перехрещувалися промені духовності Сходу і Заходу. На нашу думку, саме тоді в українській культурі найпомітнішими стали складники, що заслуговують на назву ренесансних або принаймні таких, що дуже подібні до ренесансних, і становлять своєрідну українську аналогію до ренесансних явищ у західній культурі

Чи не головним наслідком активності релігійних реформаторів було те, що вони стимулювали активність традиційних церков на ниві релігійно-організаційній та освітній. Поділ Київської митрополії на дві — православну й унійну — сприймався сучасниками і наступними поколіннями як національна трагедія, і справді, в ході збройних конфліктів цей розкол призводив до фанатизму, навіть кровопролиття. Попри всі негативні наслідки конфесійної боротьби, змагання між релігіями і обрядами стало теж стимулом до активізації зусиль на ниві шкільництва, друкарства й науки, сприяло пожвавленню богословської думки. Важливо при цьому підкреслити появу у творах окремих визначних українських діячів обох "грецьких" конфесій добре обґрунтованих концепцій про єдність основних засад християнства як підставу для об’єднання церков. Проте не був підготовлений грунт для реалізації цих ідей.

Отже українська культура в XVII ст. дедалі більше долала середньовічні канони, збагачувалася ідеями гуманізму й посвітництва. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, національним гнітом, що посилювався на українських землях.

Ми прослідкували особливості розвитку української культури протягом XVI-XVIII ст. Ці три епохи були насичені різноманітними подіями у політичному, економічному, соціальному і звичайно культурному житті нашої держави. Для нації це були нелегкі випробування, нерідко ціною життя. Але українці вистояли і, не дивлячись ні на що, поповнювали новими досягненями культурну скарбницю України, яку отримали у спадок від Київської Русі. Ця скрарбниця оберігалася і поповнювалася нашим народом, бо він чудово розумів, що із втратою культури зникне і нація.

Наші предки зберегли свою святиню, не дивлячись на складні історичні умови, ми їм дуже вдячні, проте буде дуже прикро, якщо наше покоління її не збереже.

Список використаних джерел та літератури

1. Білодід І.К. Києво-Могилянська академія і розвиток східнослов’янських літературних мов у XVII — XVIII ст. — Київ, 1973;

2. Берестейська унія (1596 — 1996): Ст. й матеріали // Ін-т релігієзнавства — філія Львів. музею історії релігії, Львів. відділення Ін-ту укр. археографії та джерелознав. ім. М.Грушевського НАНУ / Ред. О.Жданова. — Львів, 1996;

3. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (X — початок XVII ст.) / Упор. Є. А. Гринів, Б. В. Грабовецький та ін. — Київ, 1988;

4. Возняк М. Історія української літератури. 2-е вид. — Львів, 1992;

5. Ґрачотті С. Українська культура XVII ст. і Європа // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи: Матеріали 1-го укр.-італ. симпозіуму, 13 — 16 вересня 1994 р. — Київ; Венеція, 1996;

6. Грімстед-Кеннеді П. Руська метрика: книги польської коронної канцелярії для українських земель (1569 — 1673 рр.) // Укр. іст. журн. — 1989. — № 5;

7. Грушевський М. Духовна Україна: Зб. творів. — Київ, 1994. — С. 137;

8. Грушевський М. З історії релігійнної думки на Україні. – К., 1992;

9. Грушевський M. Історія України-Руси. — Київ, 1995;

10. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці // Жовтень, 1989, № 1, 2, 3, 4;

11. Дзюба Е. Н. Просвещение на Украине: вторая пол. XVI — первая пол. XVII в. — Киев, 1987;

12. Дмитриев М. Православие и реформация. — Москва, 1990;

13. Документи Берестейської унії. — Львів, 1996;

14. Етнографія України / Ред. С.А.Макарчук. — Київ, 1994;

15. Європейське Відродження та українська література XIV — XVIII ст. — Київ, 1993;

16. Жолтовський П.М. Український живопис XVII — XVIII ст. — Київ, 1978;

17. Жуковський А. Петро Могила й питання єдности церков. — Київ, 1997;

18. Запаско Я.П. Мистецтво книги на Україні в XVI — XVIII ст. — Львів, 1971;

19. Запаско Я.П. Мистецька спадщина Івана Федорова. — Львів, 1974;

20. Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. — Львів, 1982. — Кн. 1. (1574 — 1700);

21. Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI — XVIII ст. — Київ, 1966;

22. Ісаєвич Я. Джерела з історії української культури епохи феодалізму. — Київ, 1972;

23. Ісаєвич Я. Літературна спадщина Івана Федорова. — Львів, 1989;

24. Ісаєвич Я. Найстаріші документи про діяльність братств на Україні // Історичні джерела та їх використання. — Київ, 1966. — Вип. 2;

25. Ісаєвич Я. Україна давня і нова. — Львів, 1996;

26. Історичний контекст укладення Берестейської унії і перше поунійне покоління / Ред. Б. Ґудзяк, співред. О.Турій. — Львів, 1995;

27. Історія українського мистецтва: У 6 т. — Київ, 1968. — Т. 1, 2;

28. Історія української літератури: У 8 т. — Київ, 1967. — Т. 1;

29. Історія української музики: У 6 т. — Київ, 1989. — Т. 1;

30. Книга і друкарство на Україні. — Київ, 1965;

31. Ковальський М.П. Джерела про початковий етап друкарства на Україні. — Дніпропетровськ, 1972;

32. Колодний А.М. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. — Львів, 1996;

33. Копержинський К. Острозька друкарня в Острозі та в Дермані після Берестейської унії (1596 р.), її видання та діячі // Бібліол. вісті. — 1924. — № 1/3;

34. Кочан Н. Флорентійська унія і Київська митрополія. До проблеми розвитку та втілення ідеї унії церков // Знаки часу: До пробл. порозуміння церков. — Київ, 1999;

35. Кралюк П. Особливості вияву національної свідомості в українській суспільній думці XVI — першої половини XVII ст. — Луцьк, 1996;

36. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. — Київ, 1994. — Кн. 3;

37. Крикун М. Земські уряди на українських землях у XV — XVIII ст. // ЗНТШ. — 1994. — Т. 228;

38. Крип’якевич І. 350-ліття середньої школи у Львові // Життя і знання. — 1936. — № 1;

39. Кулаковський П. Земські сеймики як орган шляхетського самоуправління в др. пол. XVI — перш. пол. XVII ст. // Наук. праці іст. ф-ту Запоріз. держ. ун-ту. — 1999. — Вип. 7;

40. Культура і побут населення України. — Київ, 1993;

41. Культура українського народу: Навч. посіб. / В.М. Русанівський, Г.Д. Вервес та ін. — Київ, 1994;

42. Логвин Г.Н. Украинское искусство XI — XVIII вв. — Москва, 1963;

43. Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні. — Київ, 1996;

44. Маслов C. І. Культурно-національне відродження на Україні в кінці XVI ст. і першій половині XVII ст. // Матеріали до вивч. укр. літ-ри. — Київ, 1959. — Т. 1. — С. 207 — 208; АЮЗР. — Ч. 1, Т. 6. — С. 696;

45. Марченко М.І. Історія української культури. З найдавніших часів до серед. XVII ст. — Київ, 1961;

46. Медынский E. H. Братские школы Украины и Белоруссии в XVI — XVII вв. и их роль в воссоединении Украины с Россией. — Москва, 1954;

47. Мицько І. Буське братство // Прапор Жовтня. — 1986;

48. Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576 — 1636). — Київ, 1990;

49. Мишанич О. Крізь віки: Літ.-крит. та іст. статті й дослід. — Київ, 1996;

50. Назарко І. Київські і галицькі митрополити. — Рим, 1962;

51. Наливайко Д. С. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI — XVIII ст. — Київ, 1998;

52. Немировский Е.Л. Начало книгопечатания на Украине: Иван Федоров. — Москва, 1974;

53. Немировский Е.Л. Начало славянского книгопечатания. — Москва, 1971;

54. Нічик В. М. Культура і церковна діяльність П. Могили та процес національного відродження України // Церква і національне відродження. — Київ, 1993;

55. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. — Київ, 1997;

56. Овсійчук В. А, Українське мистецтво XIV — першої половини XVII століття. — Київ, 1985;

57. Огієнко І. Історія українського друкарства. — Львів, 1925. Передрук: Київ, 1994;

58. Огієнко І. Українська церква. — Прага, 1942. — Т.1;

59. Острозька академія XVI — XVII ст.: Енцикл. вид. — Острог, 1997;

60. Пам’ятки братських шкіл на Україні. — Київ, 1988;

61. Паславський І. Берестейська унія і українська християнська традиція. — Львів, 1997;

62. Пахльовська О. Культура та ідеологія України у XVII ст. // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи. — Київ; Венеція, 1996;

63. Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (XVI — перша половина XVIII ст.): Зб. док. — Київ, 1975;

64. Петров Н. П. Киевская академия во второй половина XVII века. — Киев, 1895;

65. Поссевино А. Исторические сочинения о России XVI века. — Москва, 1993;

66. Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — Київ, 1998;

67. Сеник С. Передумови Берестейської унії // Знаки часу: До проблеми порозуміння між церквами. — Київ, 1999;

68. Смолій В.А., Гуржій О.І. Становлення української феодальної державності // Укр. іст. журн. — 1990. — № 10;

69. Східнослов’янські граматики XVI — XVII ст.: Матеріали симп. — Київ, 1982;

70. Українознавство. В 4-х томах. – К., 1994-96;

71. Українська література XIV — XVI ст. / Упор. В. П. Колосова, В. Д. Литвинов та ін. — Київ, 1988;

72. Українська поезія XVII століття (перша половина). Антологія / Упор. В. В. Яременко. — Київ, 1988;

73. Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — Київ, 1978;

74. Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К., 1998;

75. Українське народознавство / Заг. ред. С.П.Павлюк, Г.Й.Горинь, Р.Ф.Кирчів. — Львів, 1994;

76. Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Середина XV — кінець XVI ст. — Київ, 1994. — Кн.2;

77. Феномен Петра Могили: Біогр., діяльність, позиція / Відп. ред. В.Климов. — Київ, 1996;

78. Хижняк 3. І. Києво-Могилянська академія. Вид. 2. — Київ, 1981. — С. 31 — 33;

79. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття — К., 1997;

80. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: Волинь і Центральна Україна — К., 1993.