Індивідуальний стиль — явище неповторне. При дослідженні стилю письменника потрібно уважно проаналізувати зміст і форму його творів, а також порівняти з творчістю попередників і сучасників. Письменник-прозаїк творить, спираючись на неординарний стиль та оригінальність світобачення. Перший — це "такий спосіб духовного втілення, який настільки ж підлягає умовам, продиктованим матеріалом, наскільки й відповідає вимогам певних видів мистецтва і законам, котрі формуються із поняття предмета"[11, с.37]. Оригінальність полягає у відмінному від інших баченні світу кожної окремої людини. Автор, як і будь-яка пересічна особа, керується не тільки власним, а й загальнолюдським досвідом і постулатами попередніх поколінь.
Стиль є свідченням мистецького таланту автора. Недарма великий Гете вважав, що далеко не всі письменники мають свій стиль. Стиль, на думку Гете, є найвищим ступенем художньої довершеності, якого досягають лише окремі майстри. Видатні письменники завжди приділяють величезну увагу своєму стилю, роботі над ним. "Все, що в мене є, — це мій стиль", — говорив блискучий стиліст Володимир Набоков. А великий французький письменник Гюстав Флобер мріяв написати книгу, яка б трималася виключно на внутрішній гідності стилю.
Завдяки стилю митець творчо відтворює чи перетворює, художньо опрацьовує життєвий матеріал. Загальні теми, проблеми, події набувають в індивідуальному стилі письменника своєї художньої неповторності, адже вони "перепускаються" через особистість митця. Стиль, "стилос" — колись загострена паличка, а нині "перо", є, за виразом Франца Кафки, не просто "інструментом", але "органом письменника"[24, с.56].
Маючи стильове “обличчя”, письменник з кожним твором видозмінює його. Така еволюція природна і закономірна, оскільки змінюються тематика й проблематика, які є стилетвірними факторами. Крім того, письменник як автор, що пильно вдивляється в новий матеріал, “дослухається” до його “мови”, також перевтілюється, виповнюється іншим світовідчуттям, що неминуче позначається на стилі його нових творів” [20, с.656].
         Таким чином, індивідуальний стиль письменника – це ідейно-художня своєрідність творчості письменника, риси його творчої індивідуальності, зумовлені життєвим досвідом, світоглядом, загальною культурою, характером, уподобаннями, орієнтацією на певні літературні напрями

1.3. Носії стилю. Стиль і мова.
Деякі вчені розглядають індивідуальний письменницький стиль як своєрідність мови, оскільки існують явища стилю, що приводять до особи автора; в зародку це можна спостерегти у звичайному оповіданні: особливості лексики, синтаксису, а головне, інтонаційний фразовий малюнок - усе це більш-менш підказує якісь невловимі і разом з тим конкретні риси оповідача; якщо розповідь ця ведеться з установкою на оповідача, від імені його, то ці невловимі риси стають конкретно відчутними, складаються в образ [17, с.95].
Проте такий погляд, характерний для стилістики як розділу мовознавства, для дослідження явищ літератури є занадто вузьким [8, с.184]. В.Жирмунський писав: "У поняття стилю літературного твору входять не лише мовні засоби, але також теми, образи, композиція твору, його художній зміст, втілений словесними засобами, але не такий, що вичерпується словами [14, с.71]. Все це – носії стилю. До них можна віднести також сюжет і жанр.
Спробою поєднати полярні позиції стає застосування поняття “стилетвірні фактори”, під яким маються на увазі елементи змісту, які визначають формальні особливості, тобто власне риси стилю. “Стиль є художньою закономірністю, яка об’єднує в якості його носіїв усі елементи форми художнього цілого і визначається в якості його факторів ідейно-образним змістом, художнім методом і жанром даного цілого” [32, с.130]. Такої ж позиції дотримувався і В.Виноградов, для якого індивідуальний стиль – це “своєрідна, історично зумовлена, складна, але структурно єдина і внутрішньо пов’язана система засобів і форм словесного творчого виразу…” [6, с.105]. Цій системі “структурної єдності і внутрішньої пов’язаності” надають ті ж таки стилетвірні фактори, але вчений об’єднує їх під поняттям “образу автора”, стверджуючи, що стиль зумовлюється образом автора. У відповідності до цього визначається згодом, що ж є власне об’єктом вивчення художньої стилістики.
На думку В.Виноградова, стилістика художньої літератури має багато спільного і похідного від стилістики мови і стилістики мовлення, але на неї накладаються специфічні естетичні закони мистецтва, що призводить до того, що вона отримує свій окремий статус і виходить за межі вивчення тільки мови чи мовлення художніх творів. “Потрапляючи у сферу стилістики художньої літератури, матеріал стилістики мови і стилістики мовлення піддається новому перерозподілу і новому групуванню у словесно-естетичному плані, набуваючи нового життя і включаючись в іншу творчу перспективу. Він стає будівельною базою для оформлення динамічної структури образу автора, оповідного, ліричного і драматичного стилів, мовлень персонажів, їх образів і т. п.”[7, с.75].
В.Кожина вважає, що стилістика – це “категорія художньої форми”, тобто теж ширша за мову чи мовлення твору. Правда, зустрічаються дослідники, які й досі обмежують вивчення індивідуального стилю вивченням мовного рівня твору. Так, на погляд авторів збірника “Индивидуально-художественный стиль и его исследование”, завдання стилістичного аналізу полягає в тому, щоб визначити, ЩО і ЯК з мовних засобів (синтаксичного, лексичного, морфологічного, фонетичного рівнів) використовується у творі [14, с.5].
Значна більшість дослідників відмовляється від такого звуженого розуміння стилістичного аналізу. Я.Ельсберг до елементів стилю зарахував такі особливості художньої форми, як художнє мовлення, жанр, композицію, темп, ритм, тон, інтонацію тощо [14, с.25]. Погоджуються з таким підходом до розуміння стилетвірних факторів і елементів індивідуального стилю В.Фащенко, О.Кухар-Онишко[17, с.56].
Отже, світовідчуття, світобачення письменника, його естетичний досвід зумовлюють оригінальність стилю його творів. Стиль письменника – це сукупність особливостей його творчості, якими його твори відрізняються від творів інших митців. Сукупність виражально-зображальних засобів письменника тоді дає ефект стилю, коли закономірно поєднується в художньо мотивовану систему, зумовлену індивідуальністю митця. Дослідники проблем стилю (О.Соколов, В.Фащенко та ін.) розрізняють у сукупності зумовлень, причетних до стилю, стилетвірні чинники і носії стилю. До чинників зараховують: світовідчуття (образне мислення) письменника; тематику і проблематику, яка його переймає; закони і норми обраного ним жанру. Носіями стилю виступають елементи форми художнього твору: від фабули і сюжету, композиції, які перетворюють тематику твору, формуючи її з життєвого та уявного матеріалу, до мовних виразових форм (оповіді, розповіді, описи, монологи, діалоги) з їх лексико-синтаксичними структурами, інтонаційно-звуковими особливостями. Все це “несе” на собі стильову домінанту, яка відчувається у процесі естетичного сприймання твору, але важко піддається дослідженню і логічному поясненню, якщо елементи, які виражають стильову визначеність твору, беруться окремо чи навіть у сукупності. Тому й виникає необхідність характеристики стилю як художньої закономірності, що породжується функціонуванням носіїв стилю у взаємодії між собою, в контексті твору.
         Отже, на формування індивідуального стилю письменника впливають ряд стилетвірних чинників: світовідчуття (образне мислення) письменника; тематику і проблематику, яка його переймає; закони і норми обраного ним жанру. Носіями стилю виступають елементи форми художнього твору, з їх лексико-синтаксичними структурами, інтонаційно-звуковими особливостями.
1.4. Особливості індивідуального стилю Еріка Еммануеля Шміта
Ерік Еммануель Шміт – досить складний і надзвичайно цікавий автор, що постійно дивує нас актуальними, із філософським підгрунтям творами. В його творчості ми знаходимо переплетення різних літературних жанрів та стилів письма. В романах та п’єсах Еріка Еммануеля Шміта безперечно відчувається індивідуальна, своєрідна манера письма автора та його неповторний стиль.
Перш ніж визначати стилістичні особливості творчості Шміта, ми розглянемо ті факти біографії письменника, які безперечно мали вплив на його світобачення і зрештою на його стиль письма.
Драматург, есеїст, романіст і сценарист Ерік Еммануель Шміт народився 28 березня 1960 року в Ліоні. Готувався до кар’єри композитора, вчився грати на фортепіано. З тих пір музика, наряду з теологією і метафізикою – захоплення його життя. «Музика завжди каже правду, інтелект вступає пізніше… Те ж саме відбувається, коли я пишу п’єсу. Я завжди намагаюсь почути музику душі, тобто дещо більше, ніж просто слова», - скаже він пізніше в одному з інтерв’ю.     Однак, крім музики, хлопчик захоплювався написанням творів: в одинадцять років написав першу книгу, в шістнадцять – першу п’єсу «Грегуар, або Чому горошок зелений», сатиру на тему сексуального виховання. В кінці кінців слово одержало верх над музикою. Закінчивши престижний Вищий педагогічний інститут і захистивши філософську дисертацію, присвячену Дені Дідро, Шміт починає викладати філософію спочатку в ліцеї Шербура, потім в університеті Шамбері. Але надовго він там не затримується: наукова кар’єра була принесена в жертву літературі.
Успіх супроводжував Шміта з першого дорослого драматургічного досвіду: «Валонська ніч» (1991) була поставлена Шекспіровським королівським театром. Друга п’єса, «Відвідувач» (1993) , в якій до Зигмунда Фрейда чи то наяву, чи то уві сні з’являється чи то божевільний, чи сам Господь Бог, і де ведеться глибоко філософський, але не нудний діалог про людську сутність, про смерть і про релігію – забезпечила йому визнання критики. В 2001 році  французька Академія присуджує драматургу Гран-прі.
Окрім п’єс, Шміт пише романи. І теж отримує за них премії. Премію «Перший роман» отримала його «Секта егоїстів»(1994). Але найбільший успіх припав на долю «Євангеліє від Пілата»(2000) , над яким письменник працював 8 років. Роман складається з двох частин. Перша частина – «Ісус» - про людину під владою сумнівів за декілька годин до смерті. В своєму монолозі (улюблений літературний прийом автора) Ісус являється скромною, простою людиною, що довгий час не підозрює про свою місію. Друга частина – «Пілат» - написана у формі епістолярного щоденника: в листі до брата Титуса, Понтій Пілат, з його незворушною вірою в силу розуму, намагається ретельно і прагматично дослідити нез’ясований факт – зникнення тіла Ісуса; намагається перебороти екзальтацію і нетерпимість оточуючих. В результаті римський розум пасує перед іудаїстськими сумнівами.
В наступному 2001 році, Шміт випускає «Участь іншого», де готує Адольфу Гітлеру долю художника, в результаті чого той не стає диктатором, і історія людства складається по іншому.
Як бачимо, автор в багатьох своїх творах піднімає тему релігії і проблему відношення людини з Богом, хоча народився Ерік Еммануель Шміт в родині атеїстів, був вихований як атеїст і залишався ним до одного випадку. Так трапилось, що подорожуючи по Сахарі він заблукав і йому довелось провести ніч в пустелі в цілковитій самотності. «Я б сказав, що це була містична ніч для мене, я багато передумав, і вийшов звідти переосмисливши своє відношення до Бога. Зараз я назвав би себе віруючим агностиком. Тепер коли мене питають: «Чи є Бог?», я відповідаю: «Я не знаю чи є БОГ, але я вірю!» [51], коментує сам автор в одному з інтерв’ю. Хоча вірить він, як сам зізнається, не в Бога якоїсь окремої релігії чи конфесії, він вірить в єдиного Бога, як істоту. Він став вивчати різні релігії, і це знайшло своє відображення в його творах.
Повністю очевидним являється той факт, що філософське виховання, схильність до систематичного і глибокого осмислення світу впливає і визначає творчість письменника. В якості героїв він часто вибирає універсальні фігури світової історії та міфології – Ісус, Понтій Пілат, Дідро, Гітлер та інші.
         В Шміті живе просвітитель і в деякій мірі місіонер. Тому особливе місце в його творчості посідає «Цикл незримого», куди входить чотири тексти: «Міларепа»(1997), «Пан Ібрагім і квіти Корану» (2001), «Оскар і Рожева пані» (2002) і зовсім недавні «Діти Ноя» (2004). Об’єднуюча «Цикл незримого» тема – духовність та релігія. Релігійні конфесії – буддизм, іслам та іудаїзм, і християнство художньо проілюстровані і поєднані з конкретними людськими (насамперед дитячими) історіями. Форму цих невеликих творів можна класифікувати по різному. Дехто відносить їх до романів, дехто до моно п’єс (тому що вони написані від першої особи), інші – до дитячих казок.
 Існує міф, відповідно до якого за останніми 12 днями року можна дізнатись яким буде кожен наступний місяць. Це і стає підгрунтям до написання «Оскар і Рожева пані». Оскар, десятирічний хлопчик, хворий на рак і йому залишається жити лише декілька днів. Рожева пані повинна переконати хлопчика, що проживши 12 днів він проживе повноцінне людське життя. «Був час, коли я сам був серйозно хворим і невідомо як все могло закінчитись. Бувало, що я супроводжував людей на шляху до смерті, я бачив як помирають люди. Звичайно, я міг взяти для книги дорослу людину, але взяв дитину. Яка різниця, в якому віці людина помирає. Вона все одно проживає ціле життя. Я вважаю, що є дар життя, але є і дар смерті, і обидва ці дари дані людині. І це невідворотно. Ще мене вразила фраза Достоєвського: «як можна вірити в Бога, дивлячись, як помирає дитина?». Ця п’єса ще і роздуми про це – про відносини людини і бога»[51].
Шлях, який рано чи пізно пройде кожен. Цю невідворотність усвідомлює розум і відмовляється з нею миритися серце. Особливо, якщо сьогодні на цей шлях став десятирічний хлопчик, хворий на лейкемію, що доживає свій короткий вік у лікарні. Його звати Оскар, він — герой роману «Оскар і Рожева пані» сучасного французького драматурга Еріка Еммануеля Шмітта.
Тема смерті — одна з ключових тем мистецтва і цей роман — це не спроба розповісти про медичну проблему, це привід для роздумів. Привід, треба зауважити, виявився досить жорстоким, безжальним і прицільним. Кого залишить байдужим історія хлопчика, що помирає і знає про це? Але Ерік Еммануель Шміт розповів її так , щоб ті, хто читатимуть цю історію, гостріше відчули життя, його прекрасність і швидкоплинність.
«Оскар не списаний з конкретної дитини, — пояснював у одному з інтерв'ю Ерік Еммануель Шмітт. — Це списано з усіх дорослих, яких я проводжав в останній шлях. Головне — розуміти цей момент і розуміти, що він невідворотний. Я вклав слова про смерть у вуста дитини тому, що спостерігав у лікарні різницю між тим, як ставляться до смерті дорослі й діти. Діти не ховають від себе поняття хвороби та смерті. А дорослі бояться зізнатися навіть собі» [53].
 Чарівність «Оскара і Рожевої дами» - в пафосі терпимості. Немає протиріч і агресивності між людьми, що належать до різних національностей та релігій. Є можливість вибору – віри, друзів, навіть сім’ї. Є мудрість прийняття всього. Виявляється, повноцінне життя можна прожити і за десять днів, що тобі залишились. Звичайно, якщо вірити… і тут Шміт з властивою йому вправністю балансує на тонкій грані: ще трошки і можна закінчити сентиментальністю. Рятує інтонація – дуже проста, без будь- якої емоційної забарвленості, і ще гумор.
Таким чином, головною особливістю індивідуального стилю Еріка Еммануеля Шміта являється вміння майстерно поєднувати серйозні, філософські проблеми із простою інтонацією, гумором та розмовною лексикою. Автор ставить перед читачами проблеми та не дає їх вирішення.

РОЗДІЛ 2 «ОСКАР І РОЖЕВА ДАМА» - РОМАН У ЛИСТАХ
2.1. Епістолярний роман, як об’єкт лінгвістичного дослідження
У вітчизняній лінгвістиці епістолярний роман як специфічний жанр художнього тексту, який походить від сполучення певної форми вираження – листа – та літературного жанру – роману, досі залишається недослідженим. Композиція епістолярного роману виявляє характеристики свого подвійного походження: з одного боку, форма листа зобов’язує до особливої комунікативної структури, а жанр роману, з іншого боку, модифікує його зміст і значення шляхом інтроспекції та пошуку вірогідності твору [31, с.56]. Можна було б стверджувати, що роман в листах походить із перетину форми листа та жанру роману, але, насправді, виявляється, що неможливо розділити ці два явища, до того ж їхні складники та їх поєднання формують епістолярний роман  як жанр [33, с.132].
Незважаючи на те, що проблема статусу епістолярного мовлення досліджується вже досить давно, цілковитої єдності поглядів на його місце у системі функціональних стилів досі не існує. Думки вчених діаметрально протилежні. Так, деякі лінгвісти, зокрема І.Чередниченко, С.Єрмоленко, О.Гвоздєв та ін., не виділяють епістолярний стиль [33, с.52].
І.Чередниченко кваліфікує його як різновид або писемну форму розмовно-побутового стилю, зважаючи на те, що він досить точно фіксує і відбиває активні зміни в усно-розмовному мовленні і зауважує, що “...невимушеність і безпосередність у доборі засобів мовного спілкування, характерні для розмовно-розповідної мови, властиві також мові неофіційного листування. Отже, в загально стилістичному плані немає підстав виділяти особливий епістолярний стиль” [40, с.46].
Прихильники іншого погляду (В.Наєр, Т.Радзієвська, С.Гіндін та ін.) пропонують визначити епістолярне мовлення як “міжстильове явище, здатне існувати в рамках чи на базі того чи іншого функціонального стилю, або поза їх межами” [25, с.45]. Свою думку В.Наєр мотивує тим, що епістолярна форма писемного мовлення наявна в усіх стилях мови, зокрема, ділове листування – в офіційно-діловому, науковий лист – у науковому, листування на шпальтах преси – в публіцистичному. При цьому епістолярні тексти в мовному плані відповідають вимогам цих стилів, а у структурно-композиційному – зберігають властиву їм сталу форму [25, с.32].
 Листи, які стоять поза будь-яким функціональним стилем, “підпорядковуються в цілому і головному (за певних відмінностей у частковому) одній інваріантній композиційній моделі і, таким чином, об’єднуються в єдиній формі мовленнєвої варіативності” [25, с.45], яка є специфічною ознакою епістолярного жанру.
Поділяючи погляди Т.Винокур, М.Кожиної, Л.Кецби на статус епістолярного мовлення, С.Комарова [16, с.78] визначає його як гібридний чи синтетичний функціональний різновид мови, що займає особливе проміжне місце серед інших функціональних стилів і характеризується певною функціонально обумовленою лінгвістичною структурою, високим рівнем проникливості й комунікативною спрямованістю.
Поряд із думкою про те, що епістолярний стиль не виокремлюється серед інших стилів, все більшого поширення набуває погляд про виділення епістолярного стилю в системі функціональних стилів (С.П.Бибик, С.Я.Єрмоленко, Л.М.Кецба, О.Г.Тодор) [31, с.145].
Крім того, епістолярний стиль визначається специфічними позамовними факторами, до числа яких відносяться віддаленість комунікантів у часі та просторі, бажання встановити контакт за допомогою листа, сфера письмового особистісного спілкування, та мовними факторами, серед яких виділяється наявність композиційної рамки, використання лексики, пов’язаної з процесом письмової комунікації, синтез розмовних та книжних конструкцій. Усе це свідчить про те, що епістолярний стиль є окремим різновидом літературної мови, що дозволяє виділити його в системі функціональних стилів. У текстах, що належать до епістолярного стилю, реалізуються комунікативна, когнітивна, емотивна та фатична функції мови.
Ми вважаємо, що епістолярне мовлення належить до міжстильових жанрів, що передбачає змішування стилістично різнорідних елементів. М.Бахтін, основоположник теорії мовленнєвих жанрів, виділяє три компоненти, що породжують стійкі типи висловлювань (тобто жанри), які обумовлюються специфікою певної сфери спілкування – це тематичний зміст, стиль і композиція [1, с.428]. Оскільки мовленнєвий жанр є явищем передусім структурно-композиційним, то і листування має набір специфічних мовних засобів та стандартизованих формул, у яких відбився процес становлення й розвитку публіцистичного та офіційно-ділового стилю, частково – наукового й художнього і, звичайно, усного мовлення. До того ж кожен лист складений за відповідними правилами написання епістолярних текстів.
Таким чином, усе це дає підстави говорити про те, що епістолярне мовлення не варто розглядати в межах розмовно-побутового стилю чи як окремий функціональний різновид мови, доцільніше виділити епістолярний жанр, що сформувався на основі різностильових елементів, вибудуваних за відповідними структурно-композиційними моделями.
2.2. Стуктурно-композиційні та семантико-прагматичні особливості епістолярного роману.
Усі епістолярні тексти позначені певними структурно-композиційними, комунікативними та змістово-тематичними особливостями. На підставі аналізу наукової літератури, присвяченої дослідженню будови та мовного наповнення листа (С.Антоненко, В.Кузьменко, Н.Журавльова, Л.Вашків, С.Богдан, Е.Вєтрова та ін.), ми зробили висновок, що його загальну структуру визначають такі компоненти: 1) специфічні стандартизовані формули звертань, початку і кінця епістолярного утворення, що надають йому вигляду цільнооформленої одиниці, різноманітні побажання, поздоровлення; 2) директивна спрямованість; 3) наявність питальних та окличних речень; 4) повідомлювані формули; 5) викладення змісту від першої особи та залучення займенників і дієслів другої особи, звернення до конкретного адресата. Складові листів сталі за зовнішніми ознаками, але засоби оформлення початку і кінця тексту досить різноманітні .
Залежно від кількості персонажів епістолярного роману, які перебувають у ситуації епістолярної комунікації, нами створена типологія, що ґрунтується на відношеннях між джерелом та ситуацією висловлювання. Ми розрізняємо монофонічні епістолярні романи, романи з діалогом голосів та поліфонічні романи :
Монофонічний епістолярний роман базується на одноголоссі. У творі даної форми  представлені листи одного персонажа, адресанта, який надсилає їх своєму постійному адресатові.
Діалог голосів. У даній формі епістолярного роману присутні два персонажі, які листуються між собою. Така форма є найбільш природною для власне листування, хоча досить рідкою для епістолярного роману.
Поліфонічний епістолярний роман базується на багатоголоссі. Особливість поліфонічної форми епістолярного роману, де представлено листи різних персонажів, полягає не в кількості учасників листування, а в багатстві сплетінь та комбінацій листувань. У поліфонічному листуванні не всі суб’єкти мають однакові ролі, пишуть ту саму кількість листів.
Роман «Оскар і Рожева пані» складається з 14 листів різного розміру, з яких 13 підписані ім’ям Оскар, а останній – Рожевою мамою, і всі написані до одного адресата. Або, відповідно до театральної постановки цього роману, всі ці листи знаходяться в руках Рожевої мами, єдиного персонажу роману, яка їх озвучує і, яка являється їх натхненницею і охоронницею. Ось в чому полягає оригінальність роману.
Взагалі книга не протиставляє листи, написані різними кореспондентами, як це практикують традиційні епістолярні романи, так як більшість листів підписана одним і тим же персонажем – Оскаром. Отже, ми можемо віднести даний роман до монофонічних епістолярних романів. Хоча насправді мова йде про обмін між Оскаром і його адресатом, з відповіддю останнього Оскару. Причину незвичності даного листування слід шукати в особі адресата – Бога. Так як сферою йому підвладною являються «духовні речі», то для спілкування він не має необхідності звертатися до традиційної форми листа.  Оскар це дуже швидко помічає: в постскриптумі до свого першого листа він пише: «Je n'ai pas ton adresse, comment je fais?» (p. 22), і потім на початку наступного листа: «Tu es très fort. Avant même que j’aie posté la lettre, tu me donnes la réponse» (p. 23).
В епістолярному романі передача чужого мовлення відбувається за допомогою прямої та непрямої мови, відповідно синтаксично оформлених залежно від головної ідеї твору та естетичної мети автора.
Передача чужого мовлення в романі «Оскар і Рожева пані» здійснюється за допомогою прямої мови. Оскар з точністю передає свої розмови з Рожевою Мамою, друзями та батьками: «- qui aimes-tu bien, Oscar ?
-        Ici ? A l’hopital ?
-        Oui.
-        Bacon, Einstein, Pop Corn.
-        Et parmi les filles ?» (p. 41).
Автор застосовує пряму мову для того, щоб читачі точніше відчули і пережили разом з Оскаром всі останні 12 днів його життя, цим, ніби створюючи ефект присутності, що й дало можливість грати даний роман в театрі.
В епістолярному романі, як і в будь-якому іншому, художній образ персонажа є концентрованою формою відображення дійсності в естетичному плані, тобто засобом вираження суб’єктивної модальності тексту. Вивчення категорії художнього образу персонажа в епістолярному романі ґрунтується на детальному аналізі мовлення персонажів у різних комунікативних ситуаціях з урахуванням структурних особливостей епістолярного роману, специфіка якого полягає у незначному обсязі авторського мовлення як такого поряд із персонажним мовленням, яке переважає [16, с.23].
Мовлення персонажа в епістолярному романі виконує подвійну функцію: з одного боку, воно виступає засобом розкриття образу героя через самоаналіз персонажа, мотивацію вчинків тощо, з іншого, – як мовний узус персонажа, його індивідуальні мовні навички, що, відповідно, свідчить про рівень його культури, освіти, професії, соціальної приналежності, психіки, характеру. Використання стилістичних засобів у мовленні персонажа зумовлене його статусною поведінкою.
В романі «Оскар і Рожева пані» нас перш за все дивує звернення до адресата «Cher Dieu» , що є незмінним у всіх листах. Це звертання прекрасно розкриває особистість головного героя, десятирічного хлопчика, і надає віповідного тону листуванню і всьому роману. Лексика роману також підкреслює і прекрасно розкриває особистість Оскара, так як його мовлення є часто фамільярним, розмовного типу.
Якщо Бог звертається до засобів спілкування властивих лише йому, то Оскар пишучи свої послання широко використовує коди і формули властиві епістолярному стилю письма із звертанням до адресата, фінальною формулою, підписом і часто постскриптумом.
В кожному листі ми знаходимо звертання до адресата, завжи незмінне: «Cher Dieu» та підпис адресанта в кінці кожного листа: «A demain, bisous, Oscar». З іншого боку не з’являється жодної вказівки на місце і дату, які слід було б шукати на початку листа. Єдине згадування точної дати ми знаходимо в кінці другого листа  в розмові Оскара з Рожевою мамою: « On est le 19 décembre». Отже, розповідь починається 18 грудня щоб закінчитися 31 грудня, по одному листу кожного дня, всі написані в лікарні в кінці дня.
В дев’яти з чотирнадцяти листів є постскриптум, в якому Оскар висловлює свої бажання або задає питання: « P.-S. Je n’ai pas ton adress : comment je fais ? » (p. 22).
Останній лист, підписаний Рожевою мамою, інформує Бога і, звичайно, нас читачів і адресатів цих послань, про смерть Оскара.
Отже, як ми бачимо, Ерік Еммануель Шміт, дотримується тих структурно-композиційних особливостей, які вимагає обраний ним жанр, епістолярний роман, хоча з певними відмінностями: ми не знаходимо жодної вказівки на дату та місце, які повинні бути присутні в листі.
2.3. Дитячі листи до Бога у романі «Оскар і Рожева пані»
Оскар вибирає досить дивну довірену особу для своїх листів, зважаючи на те, що він навіть не вірить в його існування: «Je ne t’ai jamais adressé la parole parce que je crois même pas que tu existes» (p. 10).  Запропонувала йому це зробити Рожева мама, яка розповіла Оскару про всю користь звернених до Бога листів: «Livre-lui tes pensées. Des pensées que tu ne dis pas, ce sont des pensées qui pèsent, qui s’incrustent, qui t’alourdissent, t’immobilisent, qui divnnent la place des idées neuves et qui te pourissent. Tu vas devenir une décharge à vieilles pensées qui puent si tu ne parles pas» (p. 20). 
Дивним у цьому листуванні є не тільки особа адресата, але навіть сам факт написання листів Оскаром. З першого листа ми дізнаємось, що для нього писання – це вигадки для дорослих, те ж саме, що обманювати, пропускаючи реальність крізь фільтр письма. «J’ai horreur d’ecrire. Faut vraiment que je sois obligé…Ecrire, c’est rien qu’un mensonge qui enjolive. Un truc d’adultes» (p. 9). І все ж таки Оскар переконує Бога в цілковитій своїй щирості і відвертості своїх послань, так як хлопчику необхідно отримати його допомогу: «J’ai besoin que tu t’intéresses. Ça m’arrangerait même que tu aies le temps de me rendre deux ou trois services» (p. 10).
 Ці щоденні листи, без яких Оскар не зможе пізніше обходитись, так як навіть дуже ослаблений, він, незважаючи ні на що, буде знаходити в собі сили тримати ручку, стануть зрештою для дитини втіленням свободи, допомагаючи йому втекти від хвороби, яка його забирала.
         Крізь призму дитячого світобачення Оскара, ми знайомимося із головними та другорядними героями твору. Насамперед, ми дізнаємося про життя самого Оскара, від якого ведеться мова. Хлопчик сам представляється, вказуючи свій реальний вік: «j’ai dix ans» і той на який він виглядає: «j’ai l’air d’avoir sept ans». Оскар називає також своє прізвисько, що заміняє фізичний опис і щиро розповідає про стан свого здоров’я: «On m’appelle Crane d’œuf… je vis à l’hopital à cause de mon cancer ». Стає зрозумілим, що таке дивне прізвисько з’явилось через лису голову хлопчика, що втратив волосся внаслідок лікування хіміотерапією. Та пізніше ми знаходимо більш детальний, хоча і саркастичний фізичний опис Оскара: «moi, avec mon crane d’œuf, qui ne ressemble ni à un garçon ni à une fille mais plutôt à un Martien» (p. 36).
Ще однією головною героїнею роману є Рожева Мама, як її називає Оскар. Своє ім’я, ця дама отримала від своєї рожевої кофтинки, які в лікарні носять сторонні, що приходять туди подарувати свій час і своє серце хворим дітям: «parmi les dames en blouse rose qui viennent de l’extérieur passer du temps avec les enfants malades, c’est la pus vieille de toutes» (p. 12). Точного віку цієї дами ми так і не дізнались: « - C’est quoi votre age, Mamie-Rose ?
- Tu peux retenir les nombres à treize chiffres, mon petit Oscar ?» (p. 12).
         Читаючи сьомого листа Оскара до Бога ми розуміємо, що Рожева Мама «qui vient de me coucher dans le lit de son fils ainé qui était vétérinaire au Congo» (p.86), втратила свого старшого сина, що пояснює її прагнення працювати в лікарні з хворими дітьми. Вона доглядає за Оскаром, як за власним сином : «je t’aime, Oscar» (p. 70), і Оскар в свою чергу поводиться з нею краще, ніж з власними батьками: «je veux vous adopter» (p.70).
Крім головних персонажів, Оскара і Рожевої мами, в творі присутні батьки Оскара, лікарі та медсестри, інші хворі діти, що теж живуть в лікарні.
Через свою хворобу Оскар змушений жити в замкненому приміщенні, лікарні, яку він лише раз, таємно від усіх, залишав. Оскар має можливість пересуватись в межах будівлі: в кімнату відпочинку, ігрову кімнату, в кімнату Пегі та в парк.
В романі ми не знаходимо детального опису лікарні, а лише дізнаємось про оточення та обставини в лікарні через сприймання та відношення до нього Оскара, яке постійно змінюється. Спочатку він описує лікарню, як «un endroit super-sympa, avec plein d’adultes de bonne humeur qui parlent fort, avec plein de jouets…» (p. 10), але дуже швидко, з тих пір, як він розуміє, що його лікування не було ефективним і він перетворюється на «un mauvais malade, un malade qui empêche de croire que la médecine, c’est formidable» (p.11), лікарня стає не дуже привабливим місцем: «Maintenant tout l’étage, les infirmières, les internes et les femmes de ménage, me regarde pareil. Ils ont l’air tristes quand je suis de bonne humeur ; ils se forcent à rire quand je sort une baguе» (p.12).
За той короткий час, який даний йому, Оскар переживає ціле життя і ми спостерігаємо еволюцію його відношення до оточуючих, зміну його світогляду та розуміння життя і смерті, ми спостерігаємо зміну самого Оскара. Протягом 12 днів, що охоплює розповідь, маленький хлопчик перетворюється на підлітка, потім на одруженого чоловіка і відповідального батька родини, тобто він переживає весь той досвід, що трапляється в житті дорослого чоловіка.
На початку розповіді, Оскар з’являється нам маленьким, худеньким хлопчиком, залежним від батьків та медичного персоналу. Це яскраво проявляється в його, ще зовсім дитячих, інтересах: гратися, сміятися, спілкуватись з друзями: «avec plein de jouets et de dames roses qui veulent s’amuser avec les enfants, avec des copains toujours disponibles comme Bacon, Einstein ou Pop Corn» (p. 10). Його бачення явищ оточуючого світу, зумовлюється дитячим світоглядом: він порівнює вік людини з терміном придатності йогурта:
«  -   Vous êtes périmée ?
-        oui.
-        Comme un yaourt ?» (p. 13);
В його розмовах часто з’являються герої чарівних казок: «Il est nul, votre Dieu, Mamie-Rose. Aladin, il avait droit à trois vœux avec la génie de la lampe» (p.21).
В третьому листі, Оскар оголошує, що став пілітком. В цей період, як не дивно, він переживає всі складності і душевні переживання перехідного віку : «J’ai eu plein d’ennuis avec mes copains, avec mes parents et tout ça à cause des filles» (p. 40).
Зрештою він досягає віку зрілого чоловіка і розповідає, що являється тепер одруженим, уточнюючи, що : «on a fait tout ce que font un homme et une femme qui sont mariés» (p. 60). З цих пір, Оскар називає Пегі «ma femme» (p. 72, p.73) і отримує всі необхідні почесті від батьків останньої, що відповідає його новому становищу: «Ils m’ont traité avec beaucoup de respect, il m’ont posé une chaise entre eux et j’ai pu veiller ma femme avec mes beaux-parents» (p. 72).
Нарешті, Оскар стає батьком, незважаючи на те, що: «Pour les enfants, Peggy Blue et moi on a décidé qu’on verra ça plus tard. En fait, je crois qu’elle n’est pas prête» (p. 61). Він вдається до всиновлення. Спочатку, він всиновлює свого старого ведмедика, після того як його батьки подарували йому нового, що вказує на його, вже далеко не дитячу, силу і зрілість, і демонструє відповідальність дорослої людини. І нарешті він не знаходить кращого способу проявити свою любов до Рожевої мами, ніж удочерити її:
« - je t’aime, Oscar.
- Moi aussi. Qu’est-ce que je peux faire pour vous si vous avez des ennuis ? Est-ce que vous voulez que je vous adopte ?» (p. 70)
Щоб зрозуміти, який складний шлях пройшов Оскар і, як, в процесі, він змінився, достатньо лише прочитати бажання, які висловлював Оскар до Бога в кінці кожного листа.
Як тільки Рожева мама пояснила Оскару, що він може кожного дня висловлювати одне прохання до Бога, вона запропонувала йому ідею, що це прохання може бути: «faveurs pour les autres» (p. 21). Реакція Оскара була миттєвою і прекрасно продемонструвала бажання і подреби хлопчика на той момент: «Un vœu par jour, Mamie-Rose, faut pas déconner, je vais d’abord le garder pour moi !» (p. 21).
Таким чином його перше прохання стосувалося лише його: «j’aimerais te demander un éclairissement : est-ce que je vais guérir ? Tu réponds oui ou non» (p.22).  Оскар дуже швидко отримує відповідь на своє запитання. Наступне його бажання теж відноситься лише до нього і спровоковане скоріше цікавістю: «Je serais d’accord pour une petite visite. Une visite en esprit. Je trouve ça très fort» (p.39).
Кохання змінює хлопчика. Він переживає нові емоції і хвилювання, що виливаються в його найпотаємніше бажання: «je voudrais que Peggy et moi on se marie» (p. 55). Це прохання спрямоване також на Оскара, але він вже не являється єдиним його користувачем – він включає в своє бажання Пегі. Серце хлопчика починає розкриватись для його оточення. Це розкриття безперечно підтверджується в наступних чотирьох листах.
Незважаючи на те, що проходить зовсім мало часу, здається, що Оскар стає старшим на декілька років, так як центром його бажань і прохань стають інші. Перш за все це Пегі, яку він щиро кохає, що проявляється в його наступному бажанні: «fais en sorte que l’opération de Peggy Blue, demain, se passe bien» (p.68), а особливо у поправці до цього прохання, висловлену в постскриптумі: «Fais en sorte que quel que soit le résultat de l’opération, Peggy Blue le divnne bien» (p. 68). Спочатку надаючи значення техніці проведення операції і конкретному результату, він починає розуміти, що це не являється гарантом щастя, Оскар поміщає Пегі та її переживання в центр своїх бажань. «Fais en sorte que je me réconcilie avec Peggy» (p. 76) пише він у наступному листі, перед тим як запитати Бога про подарунок йому на день народження. Це відображає подвійне перетворення Оскара: він відкриває для себе світ, в якому центром не являється він сам, а його близькі, яких він любить, з їх бажаннями і переживаннями; більше того Оскар починає розуміти, що він сам може не тільки просити, але і дарувати.
Зрештою, Оскар цілковито відкривається навколишнім, так як його бажання в сьомому листі стосується його батьків, яких він довгий час ненавидів: «Je voudrais que mes parents restent toujours comme ce soir»
(p.86).
Спершу, Оскар із наївністю дитини шукає визначення «життя» в «Медичному словнику»: «Mamie-Rose, j’ai l’imdivssion que, dans le Dictionnaire médical, il n’y a que des trucs particuliers, des problèmes qui peuvent arriver à tel ou tel bonhomme. Mais il n’y a pas les choses qui nous concernent tous : a Vie, la Mort, a Foi, Dieu» (p. 90). Не знайшовши точного визначення і не отримавши пояснення від Рожевої мами, він приходить до висновку: «Il n’y a pas de solution à la vie sinon vivre» (p. 91).
В кінці кінців, а саме після «візиту Бога» до нього, в своєму передостанньому листі, в момент, коли він майже помирає, Оскар розуміє і розкриває нам значення життя: «la vie c’est drole de cadeau. Au départ, on le surestime, ce cadeau : on croit avoir reçu la vie éternelle. Après, on le sous-estime, on le trouve pourri, trop court, on serait divsque prêt à le jeter. Enfin, on se rend compte que ce n’était pas un cadeau, mais juste un prêt» (p. 97).
Отже, ми бачимо, який складний і корисний шлях пройшов Оскар і як еволюціонувало його бачення і ставлення до світу: від егоцентризму маленького хлопчика до альтруїзму зрілого дорослого чоловіка. Він прожив десять років, особливо не задумуючись над сенсом життя, що властиво для дитини його віку. Але зрештою через свою хворобу, своє нове народження та кардинальну зміну свого світогляду він починає задаватись досить серйозними питаннями про життя і смерть.

РОЗДІЛ 3 ЛЕКСИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РОМАНУ «ОСКАР І РОЖЕВА ПАНІ»
3.1. Лексичні особливості дитячого мовлення в романі
Особливості стилю письменника реалізуються на письмі, тобто в мовленні персонажів, в лексиці та синтаксисі твору. «Оскар та Рожева пані» - це яскравий приклад епістолярного роману, особливості якого розглядалися в попередньому розділі. В епістолярному романі, художній образ персонажа є концентрованою формою відображення дійсності в естетичному плані, тобто засобом вираження суб’єктивної модальності тексту. Вивчення категорії художнього образу персонажа в епістолярному романі ґрунтується на детальному аналізі мовлення персонажів у різних комунікативних ситуаціях.
Мовлення персонажа в епістолярному романі відіграє дуже важливу роль: з одного боку, воно виступає засобом розкриття образу героя через самоаналіз персонажа, мотивацію вчинків тощо, з іншого, – як мовний узус персонажа, його індивідуальні мовні навички, що, відповідно, свідчить про рівень його культури, освіти, професії, соціальної приналежності, психіки, характеру. Використання стилістичних засобів у мовленні персонажа зумовлене його статусною поведінкою.
Головним героєм роману є десятирічний хлопчик Оскар, від якого ведеться мова, тобто в творі представлене дитяче мовлення. Листи юного героя побудовані, як розмова з Богом, в них він висловлює свої думки, враження, переживання. Крім цього, Оскар дослівно передає свої розмови з батьками, друзями та Рожевою пані. Особистість героя яскраво відображється на мовному рівні. Про те, що мова ведеться від дитини ми розуміємо не лише з сюжету твору, а й проаналізувавши лексику використану в романі.
Аналіз  роману дозволив встановити, що дитяче мовлення не копіюється в літературному творі, а своєрідно відтворюється. Репрезентоване дитяче мовлення відрізняється більш суворішою синтаксичною організацією ніж спонтанне мовлення дітей, що виявляється у відсутності пропусків підметів та присудків: «- Allez –y. Embrassez-moi. Je le dirai pas aux autres. Je veux pas casser votre réputation d’ancienne catcheuse » (p. 35).
Спостерігаються  відмінності в лексичній когезії. Якщо для спонтанного  мовлення  є  характерною відсутність синонімічних відносин [23, с.52], то в романі вже відзначається вживання синонімів, які передають підвищену емоційність  дитини: «Parce qu’écrire c’est guirlande, pompon, risette, ruban, et cetera. Ecrire, c’est rien qu’un mensonge qui engolive » (p. 9).
       Спостерігаються також відмінності в передачі емоційного стану дітей. Якщо в спонтанному  мовленні  діти  передають  свій емоційний стан в основному за допомогою вигуків, та завдяки підвищеній емоційності спостерігаються накладки висловлювань різних мовців, то письменник, крім вище згаданих засобів, використовує інші образні засоби:
епітети: «On l’appelle la Chinoise parce qu’elle a une perruque noire, brillante, aux cheveux raides, avec une frange, et que ça la fait ressembler à une Chinoise ». (p. 47)
порівняння: «Je serai muet même si je trouve étonnant, vu toutes les rides qu’elle a, comme des rayons de soleil autour des yeux, que personne ne s’en soit douté » (p.13).
метафори: «Si tu dis «mourir» dans un hopital, personne n’entend. Tu peux être sur qu’il va y avoir un trou d’air et que l’on va parler d’autre chose » (p.17).
 прислівники зі  значенням  вищої  ступені  інтенсивності: «Tu parles, Crane d’œuf ! Les médecins, c’est inusable !» (p. 16).
вищий ступінь порівняння прикметників: «j’ai l’imdivssion que le film passait au ralenti, que l’air devenait plus aérien, la silence plus silencieux…» (p. 45).
         Важливе місце у дитячому мовленні відіграє лексичний повтор, який вживається дітьми з різними цілями: при уточненні, при перепитуванні, для привертання уваги, висловлює ємоційний стан, вживається в підтвердження репліки попереднього мовця: «Moi, je ne fais plus plaisir. Depuis ma greffe de moelle osseuse, je sens bien que je ne fais plus plaisir»(p. 11) (уточнення)
«- Tes parents sont là.
- Mes parents ? C’est pas possible.»(p. 23) (перепитування)
«- je veux voir Mamie-Rose.
- Mais où étais-tu passé, Oscar ? Comment te sens-tu ?
- Je veux voir Mamie-Rose» (p.29) (емоційний стан дитини)
«Et c’est là que j’ai compris que mes parents étaient deux laches. Pire : deux laches qui me divnaient pour un lache ! »(p. 27) (привертання уваги)
«- Tu as raison. Mais le fait que tes parents qui, selon toi, sont des cons…
- Oui. Des vrais cons, Mamie-Rose !»(p. 34) (підтвердження репліки попереднього мовця).
 Слід також підкреслити, що особливості репрезентації дитячого мовлення в значній  мірі  залежать  від  образу  персонажу, від тих художніх задач,  які  поставив перед собою письменник. Так специфіка репрезентації дитячого мовлення в творах з установкою на  гумористичний, ексцентричний ефект полягає у виборі особливих художніх  засобів  для  відтворення дитячого  мовлення. “Дитячі” неологізми, гра слів, “дитячі” помилки, каламбури служать для створення  ексцентричного, гумористичного ефекту репрезентованого мовлення дітей у художньому творі.
 Ми бачимо на прикладі Оскара, як автор застосовує різні стилістичні засоби, залежно від того художнього образу, який він прагне створити в той чи інший момент, в чому й проявляється витонченість індивідуального стилю Еріка Еммануеля Шміта. Він уміло і майстерно поєднує гумор, дитячу щирість і наївність в ліричній і трагічній сентиментальній історії. В певні моменти ми відчуваємо жаль та співчуття до Оскара, в інші – його слова викликають щиру посмішку.
 Наївність і дитячу щирість автор передає за допомогою гри слів. Оскар порівнює похилий вік Рожевої пані з терміном дії йогурта:
«- Vous êtes perimée ?
-                     Oui.
-                     Comme un yaourt ?» (p.13).
Для відображення емоційного стану хлопчика, автор часто застосовує гіперболу: «J’avais envie d’embêter la terre entière» (p.28). Ліричні почуття кохання Оскара, автор передає за допомогою порівняння та метафор, завдяки чому хвороба дівчинки перетворюється на прекрасне диво: «On dirait une fée qui se repose un moment à l’hopital» (p. 42) ;  «Elle était posée sur son lit, on aurait dit Blanche-Neige lorsqu’elle attend le prince, quand ces couillons de nains croient qu’elle est morte» (p. 44).
Автор часто використовує іронію, що викликає в нас співчуття до юного Оскара, який чудово розуміє свій стан: «Faudrait qu’elle apprécie les extraterrestres, et ça, j’en suis pas sur» (p. 42). Стилістичні  засоби  сприяють  створенню образності, зігрівають дитяче мовлення  ліризмом.
 Таким чином, ми бачимо, що автор у своєму романі не копіює дитяче мовлення, а своєрідно його відтворює, використовуючи різні стилістичні засоби.
3.2. Особливості власних назв в романі
В романі «Оскар і Рожева пані» ми знаходимо дуже багато власних назв, які мають свої особливості і відіграють важливу роль у творі. Перш за все це імена, а точніше прізвиська хворих дітей, що фігурують в романі. Здається, що ці діти існують тільки в своїх хворобах і ми замість опису зовнішності, знаходимо лише опис фізичних проявів хвороб у дітей, на основі чого і формуються прізвиська, які отримують діти.  Хоча імена хлопців та дівчат утворюються по різному.
 Імена хлопців формуються за допомогою метафор:
Crane d’œuf  - Оскар, головний герой роману, отримує це прізвисько через свою лису голову, що в дитячій уяві асоціюється з яйцем: «moi, avec mon crane d’œuf, qui ne ressemble ni à un garçon ni à une fille, mais plutôt à un Martien» (p.36);
Pop Corn – піджарені зерна кукурудзи, жирні і підсолоджені, для позначення ожиріння у хлопця: «on n’a pas le droit de donner à manger à Pop Corn vu qu’il est là pour maigrir. Quatre-vingt-dix-huit kilos à neuf ans, pour un mètre dix de haut sur un mètre dix de large !» (p.24);
Bacon – підпечене м’ясо для позначення значного опіку на шкірі: «En fait il s’appelle pas Bacon, mais Yves, mais nous on l’a appelé Bacon parce que ça lui va beaucoup mieux, vu qu’il est un grand brulé» (p.16);
Einstein – це прізвисько підкреслює непропорційно велику голову хлопця: «Si on l’appelle Einstein, c’est pas parce qu’il est plus intelligent que les autres mais parce qu’il a la tête qui fait le double de volume. Il parait que c’est de l’eau à l’intérieur» (p. 23).
Все по іншому відбувається з дівчатами:
Peggy Blue – Пегі зберегла своє справжнє ім’я, до якого додається прикметник «блакитна», що характеризує колір її шкіри. Це прізвисько зовсім не являється смішним чи дивним, навпаки, в очах Оскара воно оповите меланхолічною, поетичною ніжністю: «Elle a une maladie compliquée, la maladie bleue, un problème de sang qui devrait aller aux poumons et qui n’y va pas et qui, du coup, rend toute la peau bleutée. Elle attend une opération qui la rendra rose. Moi je trouve que c’est dommage, je la trouve très belle en bleu, Peggy Blue» (p. 42);
La Chinoise – єдина з дівчат, що не має справжнього імені. Вона відіграла негативну роль в житті Оскара, тому сприймається певним чином безособистісно: «On l’appelle la Chinoise parce qu’elle a une perruque noire, brillante, aux cheveux raides, avec une frange, et que ça la fait ressembler à une Chinoise» (p. 46);
Brigitte – використання лише її імені означає незначущість її хвороби: « Brigitte, la trisomique, qui colle toujours tout le monde parce que les trisomiques, c’est normal, c’est affectueux» (p. 75).
Роман «Оскар та Рожева пані» являється зібранням історій спортивних досягнень Рожевої мами: змагань з кетчу. Ці розповіді відіграють дуже важливу роль в житті Оскара і звичайно являються невід’ємною композиційною частиною роману, несучи в собі символічний сенс. Звичайно, перш за все вони розважають хлопчика, змінюють його думки, змушують його мріяти і переносять його в чарівний світ, але насправді вони приносять Оскару значно більшу користь.
Оскар подумки стає частиною світу, в якому немає ні хвороб, ні смерті і він може уявити себе на місці Рожевої мами і стати до бою із набагато сильнішими, ніж він супротивниками: «Moi, ça me fait rêver ses combats, parce que j’imagine ma copine comme maintenant sur le ring, une petite vieille en blouse rose un peu branlante en train de foutre la patée à des ogresses en maillot. J’ai l’imdivssion que c’est moi. Je deviens le plus fort. Je me venge» (p.15). Крім цього, розповіді про кетч допомагають Оскару прожити ті останні дні, які йому залишились і змінитись. Завдяки цим вигаданим, але таким зрозумілим для дитячої уяви історіям, Рожева мама передає йому дуже важливі і повчальні послання. Ось чому ці розповіді з’являються в певному визначеному порядку - вони співвідносяться з життєвими ситуаціями, які переживає Оскар.