Вступ

Уже стало традицією, що міжнародна організація ЮНЕСКО кожен рік присвячує пам'яті окремим знаменитостям. Цієї честі удостоїлись і наші краяни – Т. Шевченко, Франко, Леся Українка… Але будемо відвертими, міжнародна опінія дуже слабо репрезентує нашу еліту. На це є вагомі причини – Україна ще не виборола «теплого місця» серед країн, які правлять балом, оскільки впродовж століть її терени розшматовували агресивні сусіди. І, нехай і в тяжких потугах, але маємо незалежну державу. Відтак мусимо потурбуватися за тих, хто віддав своє життя, щоби Україна здобула вимріяну і виборену десятками поколінь національну етнічність.

На жаль, ім'я Івана Огієнка ще не зайняло належного місця в пантеоні національної еліти. Більшовицька пропаганда зробила все, аби скомпрометувати його славне ім'я. Достатньо процитувати писанини академіка радянської України О. Мазуркевича в книзі «Зарубіжні фальсифікатори української літератури»: «Зарубіжні читачі, – писав автор, – з прогресивної трудової еміграції з інтересом сприйняли роман Антона Хижняка «Данило Галицький». Тільки націоналістичний збрід не вгавав лихословити».

Чи то за власним бажанням, чи з примусу комуністичної диктатури, але академік використав найбільш брутальні епітети: «Жовто-блакитно-клерикальний органчик запроданця-Іуди Івана Огієнка в рясі митрополита Іларіона «Віра й культура», що пихато себе іменує «місячником української богословської думки й культури», органом «українського наукового богословського товариства», поспішив теж відгукнутися на цю книгу».

Ось так «оцінив» свого земляка пан академік, очевидно не сподіваючись, що рано чи пізно правда-таки восторжествує – «запроданець-Іуда» таки повернеться до свого народу національним героєм, як й інші речники українського духа, що були шельмовані не лише космополітами, але й своїми недолугими землячками

Тож хто він, Іван Огієнко, що так муляв очі більшовикам?

Останнім часом в Україні з'явилося кілька його праць і розвідок. Одним з перших видрукував статтю в «Літературній Україні» Д. Степовик. Досліджували його життя і А. Бурячок, і С. Болтівець, А. Марушкевич, О. Опанасюк, Є. Сохацька, І. Тюрменко. Натомість справжнє подвижництво здійснив професор Київського національного університету їм. і Т. Шевченка Микола Тимошик, який ретельно дослідив життєпис Іларіона. Хто ж він, спочатку шельмований, а потім і реабілітований, Іван Огієнко. Не зважаючи, що у незалежній Україні вийшло кілька його праць, але все ж таки про нього майже не знають, про цю непересічну особистість.

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов'язку. І це не випадково. Адже природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного та культурного діяча однаково успішно виявлявся у його діяльності і як мовознавця та літературознавця, і як перекладача та поета, і як редактора та видавця, і як ректора та міністра, і як православного митрополита та історика української церкви. Важко сказати, в якій із цих сфер діяльності Іван Огієнко залишив найпомітніший слід. Одне незаперечне: він чесно й віддано служив українській справі, до останніх днів життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, її мови та культури. Переконує в цьому хоча б той факт, що бібліографія наукових і публіцистичних праць ученого та його художніх творів, за неповними даними, складає близько півтори тисячі назв, переважна більшість яких, на жаль, і сьогодні недоступна українському читачеві.

Іван Огієнко народився на Житомирщині – Брусилові в селянській, родині. Він був найменшим у багатодітній сім'ї. Дитинчаті виповнилося три рочки, як трагічно загинув батько, а отже його старшим і братам, і сестрам довелося самотужки «триматися на плаву» – заробляти додатковий гріш на прожиток чинбарним промислом.

Ще в юному віці родина зробила, як кажуть у народі, ставку на талановитого родака. Здобувши початкову освіту, він змушений був продовжити навчання у безкоштовній військово-фельшерській школі. Шість років тяжкої праці у психіатричному відділенні київського військового шпиталю спровокували продовжити навчання. І хоч його улюбленою справою була філологія, довелося після закінчення Острозької гімназії, вступати на медичний факультет Київського університету ім. св. Володимира. Лишень на третьому курсі юнак переводиться на історико-філологічний факультет. Натомість трирічне навчання на медичному відділі не пройшло марно: він досконало освоїв латинську та грецьку мови, що згодом прислужилося при перекладі Біблії на українську.

Неситне бажання залишитися викладачем при університеті спочатку було марним. Не зважаючи, що його рекомендували такі відомі викладачі як В. Перетц, М. Петров, А. Лобода, ректор відмовив у проханні. Причина відома – І. Огієнко тяжіє до українофільства.

Але історичні реалії зробили свою справу. Коли Микола II зрікся престолу, в імперії почалися національні рухи, в тому числі й у Вкраїні, коли на арену вийшла УНР. Відтак І. Огієнко стає професором університету.

Молодій державі вкрай потрібні були національні кадри в царині освітянства. Вже будучи доцентом столичного університету, І. Огієнко упродовж двох років видає цілу серію підручників, посібників для національної школи. Ось лише декілька видань: «Українська граматика для викладання в народних школах», «Українське писання», «Порадник студентам, вчителям і всім тим, хто бажає навчатись української мови», «Вчімося рідної мови»…

Нарешті його запрошують очолити при Міністерстві освіти УНР правописну Комісію. Разом з А. Кримським та Є. Тимченком уклали «Проект правопису української мови», який затвердила Всеукраїнська Академія Наук. Натомість за Директорії І. Огієнка призначають міністром народної освіти. Він обіймав також посади міністра віросповідань, а за дорученням Симона Петлюри і керівника державного апарату.

Упродовж короткого часу маестро самотужки зробив більше для освітянства, ніж окремі інституції. Чого вартий хоча б такий факт: завдяки зусиллям І. Огієнка в Кам'янці-Подільському було створено університет, у якому впродовж 1918–1920 років він ректорував. Згодом ця потужна інституція продовжувала готувати національні кадри в Польщі, Чехословаччині та в Мюнхені.

Але доля котрий раз злукавила перед нашим народом. Облудна пропаганда космополитів-більшовиків, на яку клюнули й наші землячки-соціалісти, та військова агресія московських розбійників на чолі з горезвісним Муравйовим та К°, потопили в крові вистраждану незалежність. Урядові УНР довелося шукати в еміграції. Така ж доля спіткала й І. Огієнка.

Перебуваючи в закордонні, він проводить активну діяльність не тільки як політичний діяч. З-під його пера з'являється ціла низка розвідок і досліджень в царині українського народознавства і мовознавства. Навіть фрагментарний перелік назв видань говорить сам про себе: «Українська літературна мова XVI ст. і український Крехівський Апостол 1560 р.», «Український правописний словник», «Словник мови Шевченка», «Історичний словник української мови», «Словник місцевих слів», «Український стилістичний словник», «Повстання азбуки і літературної мови у слов'ян» та ін.

Чимало розвідок з цієї теми уміщував у журналі «Рідна мова», якого сам і редагував. Попри того, І. Огієнко непересічний літератор, автор кількох драматичних поем – «Прометей», «На Голгофі», «Туми», «На чужині», «Народження людини», «В обіймах страждань», «Невинна кров» та ін.

Його перу належить і переклад Біблії українською мовою. Відтак як церковного діяча у 1940 році його висвятили на диякона, а згодом і архімандрита. Відтоді він прибрав церковне ім'я Іларіон.

Друга світова війна зробила суттєву коректу в житті діаспорників, котрі перебували в Європі. Насамперед це стосувалося Польщі та Чехословаччини. Відтак переважній більшості іммігрантів довелося шукати прихистку в тих країнах, які не підпадали під так званий соцтабір. Отож владика Іларіон попервах переїздить до Словаччини, потім Австрії і Швейцарії, перетранспортовуючи величезний архів – найдорожчу скарбницю.

Одначе в цих країнах рідкісною була вкраїнська громада. Тому довелось оселитися в далекій Канаді – місті Вінніпезі, де зосереджувалася найпотужніша еліта українців за різних періодів еміграції. Тут маестро Огієнко провів й останок свого життя, котрий позначений найвищим розвоєм його культурницької діяльності.

Окрім народознавчої й освітянської діяльності Огієнко приділяє і чимало уваги церковному життю серед українців. Він засновує богословський факультет при Манітобському університеті і стає його деканом, щоб підготувати національно свідомих священиків для українських православних парафій в Канаді, США, Австралії, країнах Латинської Америки і Західної Європи. Для цього налагоджує видавничу справу, самотужки редагує переклади Божественної Літургії, різноманітні молитовники, катехізиси тощо. Одночасно видає цікаві розвідки й монографії: «Візантія й Україна», «Поділ єдиної Христової Церкви і перші спроби поєднання її», «Українська церква за часів Богдана Хмельницького», «Іконоборство» та ін. Але на особливу увагу заслуговує подвижництво стосовно Біблії. Він узяв на себе неабияку сміливість – зробити переклад цієї книги українською мовою. І треба віддати належне майстрові: порівняно з попередніми спробами його праця помітно вивершується; маючи природний хист до мовознавства й літературної діяльності, а також знання кількох мов, він зробив досить вдалий переклад Святого Письма.

Хоч Іван Огієнко і мав митрополичий сан, він залишався світською людиною. Його ерудиція, розум і знання спрацьовували на духовний світ людини. Він не був аскетичним догматиком на зразок Івана Вишенського, котрий, заточившись у печері, надсилав з Афона гнівні прокльони тим, хто дотримувався дохристиянських звичаїв. Митрополит Іларіон як мудра, глибоко-освічена і незрадлива особистість до національних оберегів вирізнявся серед догматиків-консерваторів. І це викликало серед українських діаспорників заздрість, а воднораз платонічну зневагу. З обох сторін він постійно відчував «гіркі погляди». Зробивши стільки корисного для розвитку церковної націоналізації, став мішенню з обопільних сторін.

Що там та як, але маестро, незважаючи на обструкцію, залишив світлу пам'ять про себе своєю невсипущою громадською і творчою діяльністю як великий Українець. Пройде ще якийсь час, коли наша Україна стане справді українською, а біля її керма будуть справжні патріоти-державники. Такі державники, які усвідомлять важливість і необхідність створення в нашій древній і славній столиці, на Дніпрових кручах, величного Пантеону слави борців за волю України, до якого буде перенесено тлінні останки тих, хто в суворі лихоліття мужньо і самозречено боровся за українську національну ідею й могили яких розкидані близькими й далекими чужинами. Серед тих, хто знайде вже вічний спочинок у такому Пантеоні, переконана, будуть Іван Мазепа й Пилип Орлик, Олександр Довженко й Іван Огієнко .

Проте ми вже спостерігаємо як в останні роки ім'я Івана Огієнка, його багатюща наукова спадщина все активніше повертаються в Україну. У Києві і Львові значними накладами перевидані найголовніші фундаментальні праці ученого – «Українська культура», «Історія українського друкарства», «Історія української літературної мови», «Дохристиянські вірування українського народу», «Життєписи великих українців», «Наука про рідномовні обов'язки». На картах міст Брусилова, Житомира, Львова, Кам'янця-Подільського з'явилися названі іменем ученого вулиці. 1998 року, згідно з розпорядженням столичної мерії, встановлено меморіальну дошку на приміщенні гуманітарного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де вчився і працював професор Огієнко.

Ще одним свідченням довгоочікуваного повернення Івана Огієнка в Україну є заснування премії його імені. Це друга в Україні багатогалузева премія після Шевченківської, в тому числі за кількістю суперечок, суджень, критичних стріл і навіть оскаржень в інстанції аж до ООН. Ситуація, в принципі, природна і практикована не тільки широким загалом – возвишення одного – не завжди приємність для іншого. Заснували її у 1994 р. Національна Спілка письменників України, Житомирська обласна Рада народних депутатів, Фонд розвитку мистецтв України та Всеукраїнське товариство Івана Огієнка. Щорічне урочисте вручення премій новим лауреатам у галузі літератури і мистецтва, в галузі науки і освіти, в галузі громадської, політичної та церковної діяльності відбувається в день пам'яті Івана Огієнка – 29 березня на його батьківщині в Брусилові. Перше вручення відбулося у березні 1995 р. і натепер її володарів за 50, серед них президент УНР в екзині М. Плавюк, патріарх УПЦ святіший Філарет, письменники Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Київський мер О. Омельченко, та багато інших.

Кілька років в Україні активно працює Всеукраїнське товариство Івана Огієнка. А 2000 року в Києві утворено Фундацію імені митрополита Іларіона – благодійну організацію, однією з головних завдань якої є повернення і видання в Україні рукописних і друкованих за кордоном праць цього автора.

1. Викладацька, політична та творча діяльність Івана Івановича Огієнка

Отож, як же складалось життя, дозволю підмітити тяжке життя, у визначного українського ученого, державного, громадського, релігійного діяча, педагога, мовознавця, літературознавця, історика, філософа, поета, редактора, видавця, автора першого повного канонічного перекладу українською мовою Біблії Івана Огієнка.

Народився 2 січня 1882 року в містечку Брусилів Радомишльського повіту на Київщині. Освіту здобував у Київській фельдшерській школі, на історико-філологічному факультеті Київського університету Св. Володимира. Працював учителем середньої комерційної школи та державної гімназії в Києві. 1911 року зарахований професорським стипендіатом по кафедрі російської літератури університету Св. Володимира. 1915–1917 – приват-доцент цього університету, 1917–1918 – професор Київського українського університету, що існував паралельно з університетом Св. Володимира.

У студентські роки розпочав активну діяльність на українізаційному полі. Співробітничав, як кореспондент, з редакціями газет «Громадська Думка», «Рада», з Київською «Просвітою», Науковим товариством імені Тараса Шевченка у Києві. У цей же період почав друкуватися як поет, прозаїк, учений.

Огієнко, як автор починався, власне, з поетичної творчості. Ще у 12-літньому віці він написав свого першого вірша – «Женитьба в школе или сказка о том, как Петриченко женился постом». Деякі з тих віршів були вміщені в рукописному місячнику «Моя библиотека», який видавав початкуючий поет з друзями, навчаючись у Київській військово-фельдшерській школі.

Сталося так, що одній з перших україномовних поезій Івана Огієнка «Не питай», надрукованій в газеті «Громадська Думка» 1906, судилося стати народною піснею. Піснею, авторство якої тривалий час не підкреслювалося, але яка й сьогодні будить у багатьох виконавців і слухачів щемливі й солодкі спогади далекої юності:

Не питай, чого в мене заплакані очі,

Чого завжди тікаю я в гай

Та блукаю по темних лісах до півночі

Не питай, не питай, не питай…

Але, незважаючи на драматичну і водночас щасливу долю одного з кращих віршів, що протягом більш ніж сімдесятилітнього побутування в народі з підзаголовком «пісня літературного походження невідомого автора» нині одержує, нарешті, ім'я його творця.

Мотиви душевного смутку, печалі, безвиході, болісних розчарувань, тривожного очікування чергової невдачі, а то й біди присутні в переважній більшості поетичних творів, написаних Іваном Огієнком у період з 1906 по 1911 рік. Ліричний герой поета – зовсім юний, вразливий душею, змалку пізнав і сирітську долю, і тяжку працю, і людську підлість, заздрість та зраду.

У цих поезіях вгадується немало автобіографічного – зазначений період був чи не найтяжчий в особистому житті молодого Огієнка. До випробувань особистого характеру додавалися й непевності суспільного розвитку, тяжка атмосфера реакції й поліційних репресій, що настала після революції 1905 року.

Згодом настав період піднесення чергової хвилі національної свідомості українців, коли дещо послабилися утиски українського друкованого слова, коли стала можливою поява цілого ряду періодичних україномовних часописів. Власне, на цей період припадає й вихід у світ унікальної поетичної антології за редакцією Олекси Коваленка «Українська Муза», що явила собою своєрідну живу картину розвитку української поетичної творчості від Івана Котляревського до початку XX століття. В передостанньому, одинадцятому, випуску вміщено було кращі поетичні зразки Івана Огієнка та коротку біографічну довідку про нього. Це був перший серйозний, і чи не єдиний, творчий доробок цього автора, так гідно і повно представлений за його життя в себе на Батьківщині. Важливо підкреслити, що антологію «Українська Муза» перевидало тридцятитисячним накладом 1993 року київське видавництво «Обереги», додавши до цього видання ґрунтовний науковий коментар Федора Погребенника.

Окрім «Громадської Думки» та «Української Музи» поетичні твори Івана Огієнка вміщувалися і в такому періодичному україномовному виданні, як «Нова Громада», поетичних збірниках «Терновий вінок», «Розвага». Під деякими віршами стоїть його літературний псевдонім Іван Рулька.

Найповніша добірка надрукованих поетичних творів Івана Огієнка – в «Українській Музі» – засвідчувала про неабиякі творчі можливості молодого поета, ще не сповна розкриті оригінальні особливості його образного бачення довколишнього світу. Однак житейські обставини складалися так, що шліфувати свою поетичну майстерність Огієнкові не довелося: наукова, викладацька, а згодом і державотворча діяльність забирали практично всі сили. І треба було немало літ – майже півстоліття – пройти непростими дорогами життя, аби нереалізований поетичний хист знову нагадав про себе, але вже в іншій якості.

А вже у серпні 1918 року урядом гетьмана П. Скоропадського І. Огієнко призначається ректором щойно утвореного Кам'янець-Подільського державного українського університету.

2. На чолі Кам'янець-Подільського університету

Для створення об'єктивної думки про Огієнка, як про першого ректора і професора Кам'янець-Подільського державного українського університету, необхідним є висвітлення такої сторінки його творчої біографії, як опікування бібліотечною справою у створеному ним навчальному закладі. Некоректним було б назвати визначного науковця єдиним чи головним фундатором університетської бібліотеки, але у буднях і святах цієї установи, як свідчать сучасники, відчувалася постійна турбота ректора. «При всьому своєму обтяженні обов'язками: професора-викладача, ректора-адміністратора, Головноуповноваженого Уряду УНР, маючи при тому й особисте родинне життя, проф. І. Огієнко знаходив час на постійні наради з бібліотекарем Ст. Сірополком у бібліотечних справах. Незалежно від того частенько й сам навідувався до бібліотеки, не тільки як професор, читач, але й дорадник в біжучих бібліотечних питаннях. Наслідком цього університетська бібліотека відзначалася своїм порядком, організацією та стрункістю в праці, – писав співробітник бібліотеки, а пізніше відомий бібліограф і книгознавець Л. Биховський. Варто наголосити й на тому, що щасливим збігом обставин у тяжкі для нашої батьківщини часи Визвольних Змагань 1917–1920 років в очолюваному І. Огієнком університеті й зокрема у бібліотеці зібралася українська книгознавча еліта – Л. Биковський, Ю. Іванов-Меженко, С. Сірополко, М. Ясинський.

Джерелами до вивчення бібліотекознавчої та організаторської діяльності в бібліотечній справі І. Огієнка є насамперед документи й матеріали архівного фонду Кам'янець-Подільського державного українського університету, що зберігається в Кам'янець-Подільському міському державному архіві. В описі фонду окремим розділом виділені матеріали, пов'язані з діяльністю бібліотеки. Вони хронологічно охоплюють період 1918–1922 років, що поділяється на два півперіоди: а) в Україні; б) на еміграції. З усіх справ дві належать до 1918 року, десять – до 1919, вісім – до 1920, дві – до 1921–1922 років. Архівні джерела розповідають про правила роботи, принципи комплектування, діяльність бібліотечної ради, читацькі запити й ректорове опікування роботою бібліотеки.

Книгозбірня почала діяти ще до офіційного відкриття університету 5 вересня 1918 року. Правила користування нею підписав ректор І. Огієнко і брав під особисту опіку формування кола читачів і водночас звертав увагу на проблему збереженості книжок.

Найпершим і найголовнішим напрямом роботи бібліотеки, який ректор очолив особисто, було комплектування. До всіх українських установ, навчальних закладів, товариств, у різні міста України було розіслано за підписом І. Огієнка листи такого змісту:

«…Звертаюся до Вас з щирим проханням прикласти і свою долю до збудування нового культурного огнища і подарувати в бібліотеку Кам'янець-Подільського державного українського університету книжки, якими Ви, може, не користуєтеся, а для університетської бібліотеки вони дуже придатні. Особливо Високоповажних авторів прошу подарувати нам усі Ваші твори».

Архівні джерела свідчать, що на це звернення відгукнулися численні представники свідомого українства, навчальні заклади й інституції і серед них – Наукове товариство імені Шевченка у Львові, яке безкоштовно поповнило університетську бібліотеку 408 томами, надавши майже всі свої видання, Кам'янець-Подільська хлопчача гімназія – 2716, Кам'янець-Подільське церковно-архівне товариство – 129, Київська духовна академія – 746, бібліотека київського Університету св. Володимира – 7, департамент середніх і вищих шкіл Міністерства народної освіти – 23. З приватних книгозбірень безкоштовно передали університетові: М. Хитько – 2230 томів, С. Русова – 642, П. Бучинський – 273, С. Шманкевич – 54, М. Пащенко -36, Є. Сіцінський – 23, В. Біднов, Л. Білецький, М. Вікул, П. Клепатський, М. Широцький. Перший вклад самого ректора налічув 114 томів. Не залишились осторонь й українські видавництва: «Дзвін», Кульженка, Чоколова в Києві, «Союз» у Харкові, «Сіяч» у Черкасах, «Українське видавництво» в Катеринославі, а також «Українська школа», «Ґрунт», «Серп і молот», «Вернигора», «Криниця» та інші. Уже на 1 січня 1920 року було подаровано 17286 книжок, закуплено – 11169 на суму 87236 крб. Впродовж 1918–1919 років витрачено на бібліотеку 399044 крб. 18 коп. Отже, створенню повноцінного фонду бібліотеки сприяла не лише купівля книжок, а особливо надходження дарунків.

Невпорядкованість науково-довідкового апарату бібліотеки не залишалася поза увагою ректора. На засіданні ради професорів 17 вересня 1919 року І. Огієнко виступив із заявою про те, «що й досі не всі професори переглянули систематичні каталоги, чим задержується впорядкування бібліотеки для користування студентів». На цьому засіданні вирішили зобов'язати кожного професора й приват-доцента переглянути систематичний каталог з свого фаху. Але цього виявилося замало. Залишившись з листопада 1919 року на посаді Головноуповноваженого міністра УНР на Поділлі, І. Огієнко 25 лютого 1920 року видає наказ, згідно з яким референти та інші службовці міністерств, 3–5 осіб, у вільний від праці час відряджалися до університету складати бібліотечні каталоги». Про те, що цей наказ виконувався, свідчать документи архівного фонду університету. В бібліотеці працювали керуючий загальною канцелярією Міністерства пошті телеграфу Д. Тихонов, начальник відділу преси Міністерства закордонних справ Д. Вахнянин, службовець Міністерства внутрішніх справ Н. Стрільчук. Від референтури військових справ при Головноуповноваженому УНР працювали там отаман В. Михайлів, полковник К. Вотяків, сотник І. Варавва, урядовці П. Якубович та М. Остафійчук, чотар Д. Пущенко.

Ректор увесь час тримав у полі зору стан комплектування й організації роботи бібліотеки, підсилював її кадрове, збільшував штати. Склад бібліотечних працівників не був сталий. Він змінювався кількісно й персонально. Наприклад, на 1 січня 1920 р. сформувався такий колектив бібліотечних працівників: бібліотекар, три помічники бібліотекаря, чотирнадцять урядовців. З 24 жовтня 1918 р. створено бібліотечну комісію, яку до лютого 1919 року репрезентував один член. У лютому склад її збільшився до чотирьох, а з початку 1919ХІ1919 р.», мали право вирішального голосу, що поширювалося також на референтів окремих відділів управління Головуповноваженого та голову фінансової комісії, їнформаційно-дорадчий голос мали фахівці, які в міру потреби запрошувалися Головуповноваженим на засідання Комітету. Поряд з цим практика відхилення Головуповноваженим постанов Комітету створила прецедент для з'ясування положень про правове становище Комітету при Головуповноваженому уряду УНР, його ставлення до Головуповноваженого і навпаки. Для з'ясування спірного питання було створено спеціальну комісію, яка визначила статус Комітету як «рішаючого рівнозначно з Головуповноваженим», а не лише інформаційно-дорадного органу влади, що, певною мірою, вело до обмеження повноважень Головуповноваженого. Однак, І. Огієнку вдалося знайти необхідний баланс для налагодження нормальних ділових стосунків, уникаючи гострих суперечок і протиріч.

До Комітету ввійшли представники від різних міністерств і центральних державних установ, що залишилися в Кам'янці-Подільському після евакуації уряду. Склад Комітету не був постійним – він змінювався й оновлювався впродовж свого існування На розгляд Комітету виносилися найтерміновіші питання соціально-економічного, політичного, адміністративного, культурно-освітнього характеру. Для докладного вивчення особливо значущих проблем створювались комісії з представників Комітету.

З моменту створення Комітету, тобто з 16 листопада 1919 р., до тимчасового припинення його діяльності було проведено 45 засідань. У зв'язку з відновленням праці державних центральних установ останнє засідання Комітету відбулося 24 квітня 1920 р., проте його не було скасовано, а лише реорганізовано в Раду, що зберігала функції й повноваження Комітету при значному зменшенні свого складу.

Перебуваючи на посаді Головуповноваженого уряду УНР, І. Огієнко намагався реалізувати і власну програму адміністративного управління, що базувалася на засадах колегіальності та принципі демократизму. Поряд з Комітетом він створив структуру виконавчої влади, якою стало Управління при Головуповноваженому, що складалося з галузевих відділів та громадсько-політичної ради. В структуру Управління було введено й референтури, які репрезентували розформовані міністерства.

Колегіальні функції в Управлінні при Головуповноваженому уряду УНР виконувала громадсько-політична рада. Коло питань, на вирішення яких поширювались її повноваження, до речі, як і сфера діяльності Головуповноваженого уряду УНР, характеризувалось різноплановими проблемами суспільно-громадського і міського значення. В її компетенції, зокрема, були питання контролю політичного становища території, зайнятої польським військом; налагодження способів посередництва між урядом УНР та закордонними організаціями, ознайомлення з матеріалами, що передавалися з-за кордону; вирішення справ, пов'язаних із наданням майна, ліквідація центральних установ, опікування урядовцями, вирішення всього комплексу проблем внутрішнього міського характеру: адміністративно-санітарних, громадської опіки, торгівлі, промисловості, шляхів, комунікації, війська, фінансів, судочинства.

Рада Головуповноваженого складалася з колегії радників. Це були досвідчені урядовці управління, громадські діячі, представники контролю. До її структури І. Огієнко запровадив фінансову, військову, санітарну комісії, особисту канцелярію. Така організація, на його погляд, надала раді «характеру державного й більше ділового».

У спільній справі по збереженню державної влади в умовах польської окупації І. Огієнко з притаманним йому тяжінням до централізму намагався об'єднати представників різних політичних течій і партій та представників національних меншостей. Тому до ради ввійшли представники від соціал-демократів, соціал-революціонерів, соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, народно-республіканської, трупової та партії хліборобів-демократів Огієнко рішуче відкидав партійний принцип, за яким будувалася діяльність як уряду УЦР, так і уряду Директорії. Лише в об'єднанні він бачив перспективу політичного розвитку української державності та її майбутнє.

Урядовці центральних державних установ, які не виїхали з Кам'янця-Подільського, організовувались у референтури, сфера впливу яких поширювалася на фінанси, військо, охорону народного здоров'я та опікування, шляхи, суд, земельну справу, державне майно, віросповідання, освіту, пресу та інформацію тощо. Головний референт з кожної ділянки управління входив до ради Управління Головуповноваженого і відповідав за стан роботи підпорядкованої йому референтури. В міру відновлення роботи міністерств останні скасовувалися. З 1 квітня 1920 р. припинила свою діяльність референтура військових справ, з 4 травня 1920 р. – й інші. При Управлінні Головуповноваженого були залишені лише референтури – загальна, опікування та особистої канцелярії Головуповноваженого. Таким чином, І. Огієнко виконав одне з головних і досить складних завдань по збереженню й відновленню державного апарату. Створені референтури з майном та особовим складом перейшли до відновленого центрального апарату влади. Така реорганізація спричинилась реформуванням та скороченням Управління Головуповноваженого, яке на 25 червня 1920 р. складалося з 61 особи. Правоздатні дії Головуповноваженого зводилися до впровадження в життя постанов центрального апарату влади в разі, якщо вони не суперечили місцевим інтересам. Разом з тим правове поле Головуповноваженого розширювалось і можливістю видавати підзаконні акти, розпорядження, що мали чинність закону на підлеглій території. Водночас копії законів передавалися на розгляд РНМ, яка в разі потреби мала право призупинити їх дію.

Згідно з постановою РНМ від 15 листопада 1919 р., збереження держмайна ставало одним з головних завдань діяльності Головуповноваженого уряду УНР. Детальний опис його був необхідний в умовах зухвалих грабежів, які чинила польська окупаційна влада на українській території. Вивезення майна почалося відразу після вступу польських військ до Кам'янця, тобто з 16 листопада 1919 р., і не припинялося впродовж усього періоду польської окупації. Більше того, таке поводження місцевої польської влади в депеші Довудства від 21 січня 1920 р. №4712 характеризувалось як цілком закономірне явище, коли українське майно береться на збереження на тій підставі, що територія Кам'янця-Подільського, за визначенням польського коменданта Оцеткевича, «належить Польщі». І. Огієнко в депеші до Голови Української дипломатичної місії в Польщі зазначав, що «двомісячне хазяйнування невідповідальної нижчої польської влади на Поділлі довело край до такої розпуки, що, коли тільки сюди будуть наближатися більшовики, то населення стріне їх, як своїх ізбавителів».

На знак протесту український уряд направив уряду Польщі «Меморандум в справі поводження військових властей Польського Панства на території України, зайнятій польським військом по пропозиції Головного Отамана», в якому чітко визначив, що такі дії мають «усі ознаки грабіжництва, бо ніяких уповноважень, ніяких ордерів на реквізицію, ніяких розписок не видається». Справді, з листопада 1919 р. до лютого 1920 р. до Польщі було вивезено державного і народного майна на мільйони карбованців. Це були державні гроші, телеграфні, телефонні апарати, авто, приладдя, самоходи, друкарські машинки, одяг, борошно тощо.

З огляду на це, постало питання про створення спеціальної комісії, яка проводила б облік українського майна. Така комісія розпочала свою роботу 7 грудня 1919 р. Вона складалася з чотирьох представників Управління Головуповноваженого і двох польських старшин. Комісія інтенсивно проводила інвентаризацію і складала відповідні акти, що допомогло визначити розмір шкоди, заподіяної поляками. Проте повністю свого завдання вона не могла виконати. Двічі комісія розпочинала роботу, але польська влада складені акти не підписувала. Тому І. Огієнко наказом Головуповноваженого від 10 січня 1920 р. зобов'язав усі референтури подати повні списки завданих збитків, починаючи з 16 листопада 1919 р. Черговий опис майна було проведено на підставі наказу Головуповноваженого від 19 квітня 1920 р. Як зазначав І. Огієнко, складені документи пізніше допомогли вплинути на хід радянсько-польських переговорів у 1920 р., коли радянська влада вимагала, згідно з актами, сплати пограбованого поляками майна.

Звичайно, створення комісії не запобігло пограбуванням польською владою, проте діяльність її була цілком виправданою, оскільки держмайно безсоромно розбазарювалося ще й українськими урядовцями. На основі проведеної комісією роботи 12 грудня 1919 р. було видано наказ Головуповноваженого, за яким усе державне майно переходило під особистий нагляд Управління Головуповноваженого, і без його відома воно «не повинно було витрачатися в жодний спосіб». Будь-які спроби його розбазарювання й розкрадання суворо каралися. Так, у травні 1920 р. чотири урядовці По – дільської поштово-телеграфної округи були зняті з посади за використання грошей на суму 29 208 грн. не за призначенням. На жаль, такі випадки були непоодинокими, про що свідчить газетна хроніка тих років.

Особливого напруження вимагала охорона Експедиції заготовок державних паперів, якою будь-що намагалася заволодіти польська влада. За наказом І. Огієнка біля Експедиції було поставлено варту, а також дано усне розпорядження її директорові про негайне знищення державних документів у разі спроби захоплення Експедиції поляками. Останні, як зазначалось у «Меморандумі», свідомо руйнували українські державні установи. Зокрема, польське військове командування 26 грудня 1919 р. обеззброїло охорону Експедиції, де відбувалось виготовлення українських кредитних білетів на великі суми. Це знижувало ефективність роботи установи, а також стало приводом до вчинення карних злочинів.

До перепон, створюваних польською владою, приєднувались труднощі суто технічного характеру: нестача кліше, фарб, грошового паперу, що вело до загрозливого становища – нестачі грошових знаків. Окрім функцій охорони та забезпечення технічної сторони справи, великого клопоту завдавала проблема проведення обґрунтованої грошової політики. Насамперед було вирішено, щоб усі аванси, залишені на руках в урядовців, здавалися до Державної скарбниці, а відповідні документи передавались до комісії по контролю. Поповненню грошового обігу сприяв також наказ Головуповноваженого від 29 листопада 1919 р. про тимчасове припинення видачі з Державного банку та Кам'янецької скарбниці книжок ощадної каси на виплату допомоги військовим. В разі проведення банківських операцій подавалися точні відомості про зроблені виплати. Пізніше це рішення поширилося й на інші відомства та всіх без винятку осіб. Після проведення необхідних банківсько-облікових операцій з 7 грудня 1919 р. Кам'янецька скарбниця почала переводити готівку на книжки ощадної каси. Згідно з постановою РИМ від 14 грудня 1919 р., Голову-повноважений видав чергове розпорядження про припинення всіх виплат за рахунок головної Державної скарбниці по всіх без винятку асигновках. Запровадження збалансованої грошової політики перебувало в центрі уваги як уряду УНР, так і її Головуповноваженого представника на території, окупованій поляками.

Проведення вищезазначених заходів у сфері грошової політики зумовлювалося необхідністю одночасної перевірки урядовців з метою виявлення «мертвих душ» та запобігання зловживанням в економічній сфері. За рішенням Комітету при Головуповноваженому уряду УНР від 2 грудня 1919 р., всі книжки та квитки ощадної каси, що видавались урядовцям замість допомоги, за законом від 12 листопада 1919 р., і не були одержані власниками, передавались у скарбницю загальної канцелярії Управління Головуповноваженого до з'ясування справи. Пропонувалося навіть розглянути це питання на РНМ.

Наведення порядку в грошово-економічній сфері за умов політичної нестабільності було необхідним кроком для врегулювання фінансової діяльності, збереження національної валюти, тим більше, що загроза поглинення української гривні польською грошовою системою зросла. За такої ситуації надзвичайної ваги набувало одержання для Експедиції заготовок державних паперів охоронної грамоти від вищої польської влади на продовження друку українських грошей. Вся робота Експедиції перебувала під особистим контролем І. Огієнка. Всупереч наказу І. Мазепи про необхідність не відновляти її діяльність «до одержання… конкретних директив у цій справі» І. Огієнко свідомо, як зазначав він пізніше у своїх спогадах, не виконав цього розпорядження. За тих умов це було виправданим і сміливим вчинком. Цим, писав він, вдалося зберегти «державні гроші для продовження праці, а це спасло державність від передчасного скону». Українські банкноти могли вільно «ходити» по всьому Поділлю.

Матеріали тогочасної періодичної преси засвідчили, що українські гроші дійсно були вільно конвертованою валютою, але їх купівельна спроможність була значно нижчою від польських та німецьких марок, австрійської корони та інших іноземних валют. Не маючи відповідних документів, І. Огієнко пояснював цю ситуацію тим, що «українські гроші, хоч і падали в ціні, але весь час були дорожчі, як гроші польські. Українська людність рішуче полякам не довіряла, тому й польські злоті завжди цінувалися нижче від українських карбованців». Згідно з аналітичними висновками експертів тих часів, польська влада штучно збільшила вартість польської марки в 24 рази, хоча її номінальне значення приблизно дорівнювало українському карбованцю. Незважаючи на запевнення Головного комісара А. Мінкевича про врегулювання валютного курсу з урядом УНР, з 4 травня 1920 р. польською владою було видано розпорядження про примусовий обіг лише польських паперових грошей під загрозою штрафу до 30 тис. польських марок, 6 місяців тюрми чи конфіскації майна.

Про невідповідність реального і встановленого курсу польської марки українському карбованцю І. Огієнко наголошував у доповідній записці Голові Української дипломатичної місії в Речі Посполитій. Він, зокрема, підкреслював: «Офіційна валюта, встановлена в Кам'янці, не відповідає біржевій ціні: польська марка дорівнює 10 крб., тоді як на біржі цю марку можна купити за 5–6 крб. Наслідком цього єсть зниження української валюти, небувала дорожнеча, а також і те, що польські установи постійно вимагають обмінювати їм польські марки на карбованці в Державному Банку, тоді як цей Банк не єсть міняльною конторою». Рішенням Комітету при Головуповноваженому уряду УНР від 19 грудня 1919 р. банкові взагалі заборонялося здійснювати валютно-обмінні операції. І. Огієнко добивався, щоб курс марки встановлювався за погодженням польського й українського урядів. Він уважно стежив за становищем на валютному ринку, виносив на розгляд Комітету питання, пов'язані з регулюванням обігу української валюти. Зокрема, 20 січня 1920 р. на засіданні Комітету при Головуповноваженому уряду УНР розглядалося питання «Про обнижування вартості купюр 250 карбованців». За прийнятою постановою, припинявся будь-який обмін купюр вартістю 250 крб. до детального вивчення цієї проблеми спеціальною комісією, до якої увійшли Головуповноважений уряду УНР, представники від Державного банку, Експедиції заготовок державних паперів, кооперативу союз-банку, Міністерства фінансів, держконтролю, земської управи, міський голова. Остаточне врегулювання діяльності Експедиції здійснювалося згідно з постановою РНМ від 24 березня 1920 р., за якою регламентувався випуск грошових знаків з метою стабілізації національної валюти. Щоб підняти вартість українських грошей, РНМ 25 травня 1920 р. вирішила видати постанову про необов'язковість обігу інших валют.

Найскладнішим завданням, покладеним на І. Огієнка, як на Головуповноваженого, було відновлення роботи державного апарату й організація урядовців. Багато хто з них втратили роботу після залишення урядом УНР Кам'янця-Подільського. Центральний апарат влади та належне йому державне майно не були повністю евакуйовані, що викликало серед урядовців незадоволення й неспокій. ЗО листопада 1919 р. відбулися загальні збори співробітників центральних державних установ. І. Огієнко, як представник влади, виступив на них з роз'ясненням ситуації і виклав програму соціального захисту урядовців. Адміністрація Головуповноваженого в першу чергу сприяла тим, хто хотів покинути місто, оскільки апарат управління не потребував такої кількості службовців, яка сконцентрувалась у Кам'янці. За постановою Комітету при Голову-повноваженому уряду УНР, з 20 грудня 1919 р. було створено спеціальну комісію, до компетенції якої входило визначення розміру допомоги від'їжджаючим, що залежав від їх сімейного стану та доходів. Урядовці, які мали платню більше 20 тис. крб., не одержували допомогу. Разом з тим референтам надавалося право затримувати для роботи в місті найбільш потрібних працівників. Остаточний дозвіл на виїзд видавав Голов-уповноважений.

Стабілізація діяльності державного апарату була одним з найважливіших і найскладніших завдань, що стояли перед І. Огієнком. Для припинення хаосу, а також з метою оволодіння точною інформацією про наявність штатного персоналу, необхідного для формування апарату влади, Головуповноважений регулярно проводив реєстрацію урядовців. Усі службовці несли сувору відповідальність за порушення наказів і розпоряджень вищої адміністративної влади.

Та, незважаючи на вжиті заходи, питання організації урядовців не втрачало своєї гостроти. Значна кількість кадрів залишалась поза суспільною працею. Тому на засіданні Комітету при Головуповноваженому уряду УНР, що відбулося 20 січня 1920 р., заслуховувалась «справа притягування урядовців Центральних Державних Установ і українського громадянства до праці». Організацією урядовців мали займатися дві спеціально створені комісії: «комісія по організації праці для урядовців» та «комісія по організації громадянства». З метою більш ефективного використання наявних кадрів проводився перерозподіл урядовців у межах центрального та місцевого апарату.

Найсуворіші санкції застосовувалися за дисциплінарні порушення до вищих посадових осіб. Справи такого порядку розглядала спеціально створена персональна комісія. Так, на одному з її засідань стояло питання про причини довготривалої відсутності на засіданнях Комітету представника військового Міністерства П. Ліхачевського, представника Міністерства преси та інформації І. Косенка, представника канцелярії Директорії О. Чубук-Подільського.

Вжиті заходи, безумовно, сприяли підвищенню відповідальності урядовців усіх ланок державного управління та поліпшенню трудової дисципліни, однак переведення українських установ з 1 лютого 1920 р. в розпорядження польської влади, яка ліквідувала чимало з них, ускладнило ситуацію. Скорочення апарату влади гостро поставило питання суттєвої реорганізації системи державного управління, соціального та правового захисту українських службовців. На виконання постанови РНМ від 16 лютого 1920 р. І. Огієнко підписав наказ від 8 квітня 1920 р. про скорочення штатів управління, за яким усі установи поділялися на три категорії. До першої належали такі, в яких урядовці звільнялися в повному складі; до другої – установи, в яких скорочення урядовців було частковим; до третьої – ті, що мали перейти до польської влади або ліквідуватися.

В умовах докорінної реорганізації структури управління та значного скорочення штату урядовців І. Огієнко, як Головуповноважений уряду УНР, пакетом наказів від 1, 6, 8, 13 і 15 березня 1920 р. вимагав від референтів розробити штатні розклади кожного відомства з поданням до Управління Головуповноваженого повних списків службовців, які звільнялися, і тих, котрі залишалися на службі. Для підвищення ефективності діяльності державного апарату, а також для матеріального заохочення урядовців було розроблено систему їх соціального захисту. Проте після затвердження РИМ постанови від 9 лютого 1920 р. ситуація набула значного загострення. Річ у тім, що працівники, яким надавалася відпустка до 1 січня 1920 р., забезпечувались відповідним грошовим утриманням, а надалі, якщо їх не було покликано на державну службу станом на 16 лютого 1920 р., підлягали скороченню. Таке становище вело до деморалізації урядовців, створювало ґрунт для їх незадоволення й поширення антиукраїнської пропаганди з боку більшовиків. Навіть за таких складних умов І. Огієнко робив усе можливе, щоб державні службовці мали право на соціальний захист. Зокрема, організована ним служба безплатного лікування передбачала допомогу у зв'язку з хворобою в розмірі 180 грн. щоденно, хворим сплачувалась вартість ліків, додатково на лікування відшкодовувалося ще 1500 крб. Крім того, при Управлінні Головуповноваженого існувала посада лікаря. Урядовці, які постійно не проживали у Кам'янці-Подільському, мали право на допомогу у половинному розмірі.

В умовах галопуючої інфляції та зростання цін суттєвою підтримкою життєвого рівня стало надання продовольчої допомоги всім працюючим урядовцям. Така підтримка була вкрай необхідною, оскільки через припинення з 16 грудня 1919 р. випічки хліба підприємствами міського самоврядування ціна на нього підскочила до 19 крб. за фунт, а на 26 лютого 1920 р. – до 37–38 крб.; фунт масла на кінець лютого 1920 р. коштував 450–500 крб., десяток яєць – 180 крб. За цих умов, згідно із Законом УНР від 12 листопада 1919 р., необхідна допомога надавалась усім малозабезпеченим урядовцям. Референтура народного господарства для цієї категорії службовців також періодично видавала різні продукти: цукор, каву, какао, борошно. Всі службовці мали різні види доплат: добові, кваліфікаційні, інфляційні, одноразову допомогу на Різдво та Великдень та ін.

І. Огієнко добре розумів, що підвищення соціальної напруженості досить небезпечне в умовах демагогічної агітації лівих партій, і тому його політика, як Головуповноваженого уряду УНР, мала виразне соціальне спрямування. Його спогади про своєчасну виплату заробітної плати, що рятувала людей від голодування, про матеріальну підтримку освіти й культури не були простим вихвалянням ученого на схилі літ. Факти, наведені І. Огієнком в «Рятуванні України», мають під собою реальний грунт, підтверджений документально.

Аналіз засідань РНМ засвідчує, що на її розгляд 23 березня 1920 р. з ініціативи І. Огієнка було внесено законопроект «Про підвищення платні урядовцям центральних державних установ і тих місцевих, що знаходяться під владою У.Н.Р.». Відповідна постанова, затверджена РНМ 25 березня 1920 р., поступово вводилася в дію з 15 квітня 1920 р. на території, що підлягала «Головуповноваженому управлінню». Згідно з її положеннями, основні оклади й оклади вільнонайманим службовцям, навчально-педагогічному персоналу та студентам Кам'янець-Подільського державного українського університету збільшувались у п'ять разів, усім іншим працівникам цього закладу – вчетверо, штатним працівникам Українського державного Театру – втроє, нижчих початкових шкіл – у сім разів. Зростав відсоток добових грошей, що компенсував витрати на дорожнечу. На кожну дитину в родині урядовців віком до 16 років передбачались додаткові виплати в розмірі 15%. Ця постанова від 29 травня 1920 р. набула чинності Закону УНР «Про поліпшення матеріального становища службовців місцевих державних установ, що підлягають Українській Народній Республіці». Користуючись правом видавати з фонду Головуповноваженого фінансову допомогу, І. Огієнко підтримував розвиток місцевої преси, Український державний театр та приватні театри. Крім того, 200 бідних студентів Кам'янець-Подільського державного українського університету за 1 семестр 1920 р. отримали допомогу в розмірі по 2000 крб. на особу загальною сумою 2400000 крб. Комітет при Головуповноваженому уряду УНР своїм рішенням від 3 лютого 1920 р. підтримав прохання економічного відділення ради студентських представників університету про надання допомоги на створення студентської їдальні.

Як державний діяч, І. Огієнко розумів необхідність відповідних матеріальних умов для утвердження національно-державницьких ідей. Особливого значення він надавав розвиткові національної культури й освіти. У тяжкий для Української держави час він знаходив кошти на утримання національно-культурних закладів, завдяки чому культурна праця, незважаючи на всі негаразди, не тільки не припинялася, а навпаки, розвивалася. Осередком культурно-освітньої діяльності залишався університет, навколо якого гуртувались усі сили українського національного відродження. Саме в університеті розпочалася важлива для розвою української науки робота, спрямована на створення наукової термінології. Зокрема, на правничому факультеті було створено термінологічну комісію по складанню словника юридичних термінів, на історичному – комісію по створенню історичного словника української мови, на богословському – комісію по перекладу Святого Письма на українську мову. Під пильним контролем Головуповноваженого перебувала шкільна освіта. І. Огієнко систематично відвідував школи Кам'янця-Подільського, вивчав потреби освітян. Завдяки неймовірним зусиллям вдалося зберегти шкільництво від розвалу, забезпечити державне утримання освітян, відстояти перед польською владою обов'язкове навчання українською мовою тощо.

Досить складно вирішувалося питання про надання права вільного розвитку українській пресі в умовах польської окупації. Річ у тім, що польська цензура постійно втручалась у видавничий процес, забороняючи ті чи інші періодичні видання або окремі випуски, наприклад, газети «Наш шлях». Польська цензура створювала перепони і належному технічному забезпеченню українських видань, через що зовнішньо українські газети суттєво поступалися польським виданням. Цензура викреслювала все, що стосувалося перебування поляків в Україні, повідомлення про події на фронті, військові операції армії УНР. Це не могло не позначитися на стані інформованості населення. Такою ж була політика і щодо книжкової справи. Тому І. Огієнко наполегливо домагався введення до цензурного комітету українських представників, які обстоювали б інтереси і права української преси. І вже з 30 січня 1920 р. такі представники діяли в польських цензурних органах. В особливо складних випадках Головуповноважений сам звертався до польських властей з протестами, виборюючи об'єктивну і справедливу оцінку українських видань. Після однієї з таких заяв від 18 травня 1920 р. І. Огієнко отримав запевнення від польської військової цензури про уважніше ставлення до українських часописів.

Важливою ділянкою роботи І. Огієнка стало збереження й організація українського війська. Функції контролю взяла на себе військова рада, створена за наказом Головуповноваженого від 10 грудня 1919 р. До неї увійшли отамани В. Зелінський, І. Кобза, Павленко та державний інспектор М. Теліжинський.

Пожвавлення роботи в організації війська пов'язане з діяльністю отамана Ф. Колодія, який з 10 грудня 1919 р. очолив референтуру військових справ. Останній, як згадував І. Огієнко, сумлінно і старанно виконував свої обов'язки, був людиною працьовитою й кристально чистою, безперервно працював для організації війська». Про добре налагоджену роботу цієї референтури писав у своїй доповіді від 7 березня 1920 р. головний військовий прокурор Е. Мошинський, особливо наголошуючи на тому, що офіційно в Кам'янці-Подільському могла існувати лише референтура військових справ, яка використовувалась для упорядкування справ центральних інституцій військового міністерства і для охорони державного майна.

Вважаючи створення нових військових формувань, які захищали б українську державність, найголовнішим завданням, І. Огієнко доручив полковникові Шандруку формування полку. Однак сподіваного результату досягти не вдалося. Щоб прискорити процес реорганізації української армії, І. Огієнко неодноразово звертався до Головного Отамана з пропозиціями, донесеннями, листами. В одному із звернень до С. Петлюри він писав, що справа формування українського війська гальмується через відсутність коштів, і просив надати кредит у сумі до 100 млн. крб. Детальніше це прохання він обґрунтував у листі до С. Петлюри від 12 березня 1920 р., особливо наголошуючи на тому, що зволікання зі створенням українських військових формувань негативно позначиться на політичному становищі держави. «Йде шалена агітація проти формування українського війська, – писав він, – а між тим ворог свої сили збільшує… В Кам'янці зібралось дуже багато вільного народу, який нічого не робить, політиканствує – веде шалену агітацію проти всіх, хто йому не до вподоби». Гальмувала процес і нерозсудлива політика поляків, внаслідок чого серед військових було «мало тих, хто мав охоту йти вкупі з ними». Тому І. Огієнко вважав необхідним виконання в першу чергу таких завдань: 1) обов'язкова присутність військового міністра, який би взяв усю відповідальність на себе; 2) подання необхідної фінансової допомоги на створення військових формувань; 3) отримання дозволу на організацію української армії полковникові О. Вдовиченку, який мав найбільший авторитет поміж військовими.

На жаль, накреслені плани не були доведені до кінця через розбіжності в поглядах між центральними урядовими структурами і адміністрацією Головуповноваженого. Крім затвердженої 4-ї стрілецької бригади, вище військове командування дозволу на створення інших формувань не дало, а займатися організацією військових частин дозволялося лише особам, які призначались урядом. Коло повноважень Головуповноваженого в той час було досить обмеженим: він контролював діяльність юнацької школи, мав право опікуватися військовими, зберігати військове майно, збирати необхідну інформацію. А тим часом відсутність у місті військового командування, надмірна скупченість військових, обмеження відповідних повноважень Головуповноваженого негативно позначалися на процесі реорганізації української армії.

За такого збігу обставин найбільшим досягненням у сфері військової політики можна вважати створення в грудні 1919 р. військової школи для підготовки українських старшин, діяльність якої повністю відновилася з 1 січня 1920 р. До її організації І. Огієнко доклав чималих зусиль. Головну перепону чинила польська адміністрація. Та, врешті-решт, відповідний дозвіл на її відкриття було отримано – за умови, що школа матиме аполітичний характер, її навчальна програма ставила за мету збільшення військового досвіду з гарматної та інженерної справи, піших військ. Начальником школи було призначено генерал-поручика В. Зілінського.

Поряд з вирішенням питань організації українського війська І. Огієнко багато часу приділяв справам, пов'язаним з матеріальною допомогою та медичним забезпеченням військових та їх сімей. З-поміж найневідкладніших проблем, що розглядалися в Управлінні Головуповноваженого, були й такі, як виділення «харчових грошей на козаків», подання грошової допомоги в розмірі 4 млн. крб. військовим урядовцям і козакам, які перебували в Ланцуті, надання матеріальної підтримки вдовам, утворення військового санітарного управління тощо.

Виконання заходів по збереженню й захисту української державності ускладнювалось поширенням інфекційних захворювань – тяжкого наслідку війни, розрухи, катастрофічного спаду життєвого рівня населення. Справжнім лихом, що незмірно загострило і без того напружену соціально-економічну ситуацію, стала епідемія тифу й холери. Лише на початок грудня 1919 р. у Кам'янці-Подільському на тиф захворіло 10000 осіб. Велике скупчення в місті людей спричинило швидке поширення інфекції. Боротьба з нею стала загальнодержавною справою. За наказом Головуповноваженого уряду УНР від 30 листопада 1919 р. всі лікарі, залишені в Кам'янці-Подільському, підлягали реєстрації в управлінні повітового військового начальника. 8 грудня 1919 р. почав діяти санітарний комітет при Головуповноваженому уряду УНР, що складався з референта по санітарних справах, представників губернського, повітового і міського самоврядування, польської влади, залізниці та державного контролю.

Головним завданням комітету стала боротьба з епідемією, об'єднання всіх медично-санітарних організацій міста. Для більш планомірного медико-санітарного обслуговування місто поділили на 10 лікарських дільниць, кожна з яких мала дільничного лікаря та медсестру. Санітарний комітет за рецептами районних лікарів виділяв для найбіднішого населення необхідні ліки та дезинфекційні засоби. Все це давало можливість залучити до боротьби з пошестю найширший загал медичних працівників.

У вирішенні найгостріших санітарно-епідеміологічних проблем брав участь місцевий відділ Червоного Хреста, одним з фундаторів якого був І. Огієнко. Управління Головуповноваженого разом з головною управою та місцевою філією Червоного Хреста розробило дійові заходи для запобігання поширенню епідемії. Так, у грудні 1919 р. при головному управлінні Червоного Хреста було створено дезинфекційну колону, на яку фонд Головуповноваженого лише того ж місяця відшкодував 220460 грн. її силами з кінця грудня 1919 р. до середини січня 1920 р. було продезинфіковано 36 помешкань. Санітарна комісія при Головуповноваженому взяла під контроль залогову міську баню, в якій чотири дні на тиждень були безплатними послуги з видачею мила. На сторінках міської преси постійно друкувалася інформація про дотримання норм особистої гігієни, проводилась роз'яснювальна робота по запобіганню інфекції. Та, незважаючи на здійснену величезну роботу, ліквідувати інфекційні захворювання повністю, на жаль, так і не вдалося. Від них постраждали тисячі людей. У квітні 1920 р. від тифу помер референт військових справ Ф. Колодій.

І. Огієнко не зміг до кінця реалізувати свою програму по налагодженню більш-менш нормального для умов війни життя, хоч і робив усе можливе. 6 липня 1920 р. на засіданні РИМ вирішувались питання евакуації уряду з Кам'янця-Подільського. Вченого включили в комісію, що займалася цією справою. Очолював комісію Є. Архипенко. З 7 липня Кам'янець-Подільський було оголошено в стані облоги, а за кілька днів уряд Директорії опинився в Тарнові.

Після повернення центрального уряду до Кам'янця-Подільського потреба в існуванні системи управління Головуповноваженого уряду УНР відпала. В літературі існують різні точки зору щодо хронологічних меж існування цієї структури влади. Так, М. Тимошик обмежує його липнем, а В. Яблонський – квітнем 1920 р. Однак, за архівними документами, РИМ рішенням від 17 жовтня 1920 р. прийняла підготовлений І. Огієнком законопроект про ліквідацію посади і управління Головуповноваженого уряду УНР, а 31 жовтня 1920 р. голова Директорії С. Петлюра, голова РИМ А. Лівицький та Головуповноважений міністр І. Огієнко підписали постанову про ліквідацію управління Головуповноваженого уряду УНР.

Таким чином, найпліднішими в діяльності І. Огієнка були вісім місяців – з листопада 1919 р. по липень 1920 р. За цей час він активно включився в роботу по організації структур державного управління, намагаючись по можливості уникати помилок попередніх українських урядів. Його діяльність була спрямована на налагодження системи адміністративного апарату, регулювання фінансової сфери, створення нових військових підрозділів та системи підготовки військових кадрів, державну підтримку національної культури й освіти. Хоча не всі задуми були реалізовані, це не применшує вартості його державницької праці.

У взаємозв'язку своїх достоїнств і вад Іван Огієнко відбувся і як науковець, і як державний діяч. В цьому, безперечно, привабливість його особистості для сучасників. Яку б посаду він не обіймав, чим би не займався, він робив усе не заради себе, а заради утвердження національної ідеї, в поняття якої передусім включав відновлення держави на українській землі. З огляду на це його можна назвати українським неоромантиком. Саме віра в українську справу і бажання прислужитися українському народові змусили його залишитись у Кам'янці-Подільському, незважаючи на те, що уряд капітулював перед складністю обставин. За сумлінну державну службу І. Огієнку неодноразово виносилися подяки. Все життя він був вірний собі і тим принципам, які сформувалися в нього ще з дитинства, це безмежна любов до Бога та свого народу, яким він служив серцем, душею і розумом.

3. Польський період в еміграції

Жити тяжко мені на чужині,

На далекій холодній землі:

Як учора було, так і нині, –

Я купаюсь в затруєній млі.

Все чуже, все для мене незнане,

Я немов на пустелі один…

Чи надовго вже сил моїх стане,

Щоб і далі молов старий млин?

Ці зболені, вистраждані серцем слова Івана Огієнка характеризують початковий період його еміграційного життя, який розпочався восени 1920 року після вимушеного полишення ним останньої столиці Української Народної Республіки – Кам'янця-Подільського.

Весь цей час – і коли працював в екзильному українському уряді в Тарнові, а згодом професором у Варшавському університеті, і особливо тоді, коли гаряче взявся за розбудову Української православної церкви на окупованих німцями етнічних українських землях, – колишній професор Київського університету і міністр освіти та віровизнань уряду УНР не полишав надії на повернення в Україну

Та все ж таки доля внесла свої корективи і 21 листопада 1921 року Іван Огієнко з дружиною і трьома малолітніми дітьми назавжди полишає Україну, вимушено кинувши напризволяще в Кам'янці-Подільському власну величезну книгозбірню, архів і десятки завершених та розпочатих рукописів наукових праць.

8 січня 1926 року, мріючи про повернення в Україну, Огієнко відважується написати листа до тодішнього секретаря Академії наук радянської України А. Кримського з проханням порятувати його архів і бібліотеку у Кам'янці-Подільському і надати йому можливість повернутися до Києва. Написавши ще два листи й не одержавши відповіді, учений пристає на пропозицію Варшавського університету переїхати туди на посаду професора церковнослов'янської мови теологічного факультету. 1932 року польська влада звільняє його від викладання в університеті без попередження, «за спротив полонізації православних студентів».

Під час перебування у Варшаві розгортає активну просвітницьку і видавничу діяльність: засновує науково-популярні щомісячники «Рідна Мова», «Наша Культура», приступає до видання 30-томної «Бібліотеки українознавства», тритомного збірника «Визволення України», пише й видає цілий ряд своїх наукових праць. Там продовжує свою багаторічну працю над перекладами Святого Письма українською мовою. Серед виданих власних творів цього періоду – десятитомна «Історія церковнослов'янської мови».

4. Просвітницька і редакторсько-видавнича діяльність у Варшаві

З-поміж аспектів різносторонньої діяльності Івана Огієнка на особливу увагу заслуговує редакторсько-видавнича. Першими Огієнківськими часописами були «Рідна мова» і «Наша культура», які видавалися у Варшаві.

«Рідна мова» – перше українське, суто мовне видання в діаспорі в міжвоєнні часи. Крім суто вузькопрофесійного спрямування, журнал виконував роль фактора самозбереження нації палким обстоюванням лозунгу «Для одного народу – одна література, мова, один правопис.

За влучним спостереженням огієнкознавця В. Ляхоцького, «Рідна мова» згодом перетворюється на справжній європейський еміграційний центр українознавства. Його головним завданням стає дослідження історії та поширення серед широких верств української громадськості в діаспорі української літературної мови на наддніпрянській основі.

З огляду на це стає зрозумілим вміщення в журналі великої кількості статей з питань мови, літератури, філософії, етнографії України, авторами яких були І.І. Огієнко, С. Гординський, І. Коровицький, Є. Пеленський, Іван Крип'якевич, Йосип Шемлей, Д. Новосад, Ярослав Гординський, Євгенія Янчевська та ін.

З 1938 року журнал «Рідна мова» оголошує себе журналом літературним, у програмній статті стосовно цього напряму зазначено: «Статей суб'єктивних, що заторкують і самого автора, містити не будемо. Здорова критика будує, а злослива – руйнує» – писав І. Огієнко. «Рідна мова» стає журналом і літературним». І справді, об'єктивність і незаангажованість ідеологічними штампами, на відміну від критики 30-х років в Радянській Україні, властива критичним відгукам про твори сучасного літературного процесу, передовсім діаспорного.

Крім Я. Гординського, Б. Кобилянського, Л.Білецького, Є. Грицака, І. Ковалика, П. Кривоносюка, найактивнішим літературним критиком журналу був І. Огіенко. Як і в попередні роки, журнал був трибуною виступів письменників діаспори. Тут друкували свої твори І. Огієнко, В. Багацький, Б. Лисянський, М. Обідний, Наталена Королева. Особливо плідною була участь у журналі Спиридона Черкасенка, якого І. Огієнко називає Каменярем всеукраїнської літературної мови, творцем найкращих зразків духовної творчості, «найяснішим щирим світильником, що сонцем говорить і світить у нашій літературі. На велику увагу заслуговує журнал у світлі сьогоднішньої державницької політики в галузі освіти, зокрема мовної. Видання з номера в номер вміщує статті про чистоту української мови, про роль мови у вихованні національне свідомої особистості – громадянина.

Отже, можна стверджувати, що журнал, безперечно, був форпостом національної ідеї в 30-х рр., великим пропагандистом і цінителем національної культури; розглядав питання мови й літератури як важливі культурні й національно-політичні чинники. Саме так і оцінювали його сучасники.

«Наша культура» – друге варшавське видання І. Огієнка.

Журнал суттєво відрізнявся від «Рідної мови». Він був задуманий насамперед як «вільний науковий», а також як «незалежний…, що вільно сіяв би національну науку серед широких верств нашої інтелігенції. За справедливим твердженням дослідника української преси А. Животка, «Наша культура» займала поважне місце в пресі українського позасовєтського простору».

І справді, з самого початку журнал прагнув бути елітарним, бути творцем високохудожньої національне зорієнтованої культури. «Тільки духовна культура, – писав Іван Огієнко, – творить правдиву національну еліту – духовно міцну, естетично здорову, в житті витривалу».

Журнал культивував дух поваги до науки та її творців, дух толерантності та політичної незаангажованості, що взагалі було властивим науковцю Іванові Огієнку, хоча питання про його політичну орієнтацію є суперечливим. «На сторінках «Нашої культури» писали вчені найрізноманітніших політичних напрямів, – зазначав Огієнко. – В нашім житті це була єдина ланка, де наша еліта легко й беззастережно об'єдналася».

Як надзвичайно цінне відзначав Огієнко те, що еміграція з Великої України не лише посилила «наукову західноукраїнську еліту», а й через «Нашу культуру» допомагала науковій еліті знайти трибуну і здобути сферу впливу на українське громадянство, сприяти відродженню нації.

І справді, за три роки свого існування в тридцяти двох томах було надруковано понад двісті наукових статей обсягом 124 др. ар. На думку Огієнка, об'єднуючим стержнем більшості з них була національна ідея. Зміст наукових статей він розцінював як цінний матеріал для духовного розвитку нації, зокрема її національної свідомості. За три роки існування видано було 32 книги обсягом 124 др., в яких вміщено понад 200 наукових статей.

Гаслом журналу були слова: «Творімо українську культуру всіма силами нації». Проголошеному гаслові журналу слугувала і пропаганда в журналі необхідності єдиної літературної мови як найважливішого чинника плекання нації. Однак матеріальне становище журналу погіршувалося, що й зумовило його припинення. Це відчутно знекровило справжню українську наукову думку, зокрема літературознавчу. Не справдилися слова Івана Огієнка із його катехізису «Наука про рідномовні обов'язки»: «Добрий стан національних видань-то могуча сила народу й запевнення розвою рідної культури, а висота їх накладу-то ступінь національної свідомости народу».

Огієнкові «Рідна мова» і «Наша культура» ввійшли в історію української духовності як могутні фактори консолідації нації та пропаганди нашої культури.

5. Домініка – найважливіша людина в житті Огієнка

1937 рік. Цей рік ще більше ускладнив життя Огієнка, адже з життя пішла та єдина, яку він все життя кохав і після смерті якої у квітні 1937 року професор Огієнко приймає рішення про чернечий постриг.

Саме зараз, здається, варто згадати про дружину Івана Огієнка, адже це була людина, яка переживала всі негаразди і труднощі разом з ним і була вірна йому все своє життя.

На мій світогляд мала вона перша сильний і вирішальний вплив, – це вона мене зробила свідомим українцем. Іван Огієнко

Чи стане юнак ніжним і мужнім без впливу жінки? Чи досягне вершини творчого злету? Чи осягне багатоманітну красу життя? Ці та інші питання вперше скромно поставили у своїй книзі «Визначне жіноцтво України» О. Козуля та О. Луговий. Нарешті у коло громадських діячок – найвідоміших представниць українського жіноцтва, як от X. Алчевська, М. Левицька, О. Петлюра, О. Січинська, Г. Шухевич, потрапили як «національні діячки» й ті, хто присвятив себе обранцю серця, родині. Серед перелічених імен автори вмістили коротенький виклад і про Домініку Данилівну Огієнко – скромну, наділену щедрим даром берегині, вірну супутницю, соратницю, помічницю, порадника і друга Івана Івановича Огієнка, яка протягом тридцяти років подружнього життя поділяла з ним усі труднощі творчих пошуків, злетів і невдач. Неможливо краще охарактеризувати Домініку Огієнко, ніж це зробив після її смерті один із лідерів української наукової еміграції у Польщі, професор Варшавського університету Іван Коровицький:

«Вона стоїть у ряду тих жінок, які є анонімними співтворцями наукової чи мистецької діяльності своїх мужів, котрі без їхньої моральної підтримки, без їхньої інспірації, а то й діяльної помочі ніколи не могли б досягнути того, чого досягнули. Життя Домініки не охопити датами. Нічого не друкувала. Не мала титулів. Обрала шлях. – ще донедавна такий нелюдний, осміяний – родину. Родина – найменша клітинка нації. Здоров'я цієї клітинки – здоров я всього організму».

Саме ці риси – самовіддане служіння ідеї національної культури та держави, вишуканість, тонкий смак, душевне тепло, безкорисливе, дбайливе і привітне ставлення до кожного, з ким вона спілкувалася, хоч би хто і коли завітав до Огієнкової оселі, високо цінували видатні вітчизняні діячі Л. Бачинський, А. Вовк, Д. Дорошенко, А. Животенко, О. Колесса, Л. Кобилянський, X. Лебідь-Юрчик, С. Наріжний, О. Онуфрійчук, В. Підгорецький, С. Русова, К. Студинський, І. Филипчак, О. Чернова та багато інших її сучасників. Про неї писали: «У ній поєднуються ніжність і сила, чуйність і гідність.»

На Житомирщині, в містечку Брусилові поблизу Радомишля 17 січня 1882 року – двома днями пізніше свого майбутнього судженого, котрий побачив світ у цьому ж місті, в сім'ї Литвинчуків народилася донька. Нарекли її Домінікою. Батько Данило походив із простого козацького роду, покровленого із шляхетною родиною Григорія Барвінського, місцевого дяка з Галичини. Родина Журахівських, з якої походила мати Домініки – Акулина, належала до давнього польського шляхетського роду, в якому однак уже дід новонародженої прийняв православ'я і виховував дітей на кращих творах української літератури, мистецтва, героїчного епосу. Домініка стала улюбленицею не лише сім'ї, де виростав ще син Петро, але й обох родин. Саме вони, родини батьків, були тими осередками українства, де постійно пломенів вогонь боріння за національну культуру. Кумиром усього роду був Тарас Шевченко.

Здобувати освіту почала 1890 року, на рік раніше від І. Огієнка, в Брусилівській п'ятирічній школі в обдарованого вчителя Івана Сливки, який докладав у ті небезпечні роки зросійщення багато зусиль, аби його педагогічна діяльність була пройнята національним духом, щоб у процесі навчання виховати у дітей не подвійну мораль, а міцну цільність особистості. Завдяки виключним здібностям, дбайливості й наполегливості Домініка досягає найвищих у своєму класі успіхів.

Романтична привабливість, надзвичайна врода, гумор і завзяття, скромність, чарівний голос дівчини привертає увагу відмінника навчання Івана Огієнка. Переборовши сором'язливість, скутість та користуючись близькістю навчальних класів, що обумовлювало їхні часті зустрічі, він знайомиться з Домініком. Їхні стосунки набувають взаємної приязні.

Завершивши навчання, дівчина допомагає батькам у домашній роботі. Скрутне матеріальне становище сім'ї не дає їй змоги продовжувати освіту. Вона ступає на педагогічну ниву – стає вчителькою приходської школи в сусідньому селі. За звичаєм того часу, в церковних школах учителеві платили утримання натурою – селяни за встановленою чергою приносили вчительці тричі на день продукти споживання. Цими пожитками Домініка утримувала не лише себе і батьків, а й кількох учениць із бідняцьких сімей.

У травні 1901 року, після завершення навчання у київській військово-фельдшерській школі, Іван. Огієнко приїздить додому у місячну відпустку. Вони зустрічаються. Вона оповідає йому про своє життя, вчительські будні, світлі почуття задоволення від щастя дарувати дітям радість пізнання світу. Він ділиться своїми мріями – навчатися далі, будь-що здобути університетську освіту, досягнути висот у науці, стати яскравою постаттю, гідною свого народу. Безкоштовна освіта, яку він здобув, вимагала відпрацювання в медичному закладі. «Відпрацюю, а далі…» А далі – кохання!

Та юні роки, матеріальна скрута не дають змоги їм ні часто зустрічатися, ні побратися. Але велике бажання бути поряд приводить до того, що Домініка, за порадою Івана, невдовзі переїжджає до Києва, де навчається в акушерській школі. 11 червня 1907 року, коли І. Огієнко завершував навчання на історико-філологічному факультеті університету Св. Володимира, Домініка та Іван беруть шлюб. До сімейного життя молода жінка поставилася як до найбільшого Божого таїнства, в якому дружина, за її переконаннями, має злитись зі своїм чоловіком у неподільне гармонійне ціле. Віднині служити своєму судженому стало її долею. Домініка присвячує себе родині, вихованню дітей. У громадські та політичні організації свідомо не вступала, стверджуючи, що ніколи й ніде не зробить стільки корисного і реального, як у своєму домі. «Хіба ж виховати здорову, патріотично свідому родину – це мала робота?» – запитувала Домініка Огієнко.

Інтереси сім'ї, науково-дослідницька, публіцистична, літературна праця чоловіка поглинає всі її сили. «Я багато писав і видавав, але це тільки тому, що моя помічниця завжди самовіддано допомагала мені», – свідчив Іван Огієнко. Всю чорнову роботу для його наукових розвідок і студій готувала Домініка Данилівна. Вона із сотень джерел виписувала необхідні матеріали, систематизувала їх, готувала до друку, вичитувала верстку. Десятки тисяч карток для чоловікової картотеки підготувала й упорядкувала вона. Завдяки цьому лише за перші десять років подружнього життя із-під пера студента, вчителя гімназії, професорського стипендіата та приват-доцента Київського університету Св. Володимира виходить близько ста наукових, педагогічних, публіцистичних викладів, поетичних творів, словників; рецензій.

Не маючи змоги здобути освіту, Домініка надзвичайно багато читала. Цьому сприяла й бібліофільська пристрасть Івана. Книга за книгою з'являються в кабінеті молодого вченого щойно надруковані та цінні раритетні видання. Поступово подружжя створює унікальну книгозбірню, яка до 1917 року налічувала кілька тисяч томів.

Із великим піднесенням зустрічають Огієнки Лютневу революцію в Петрограді, всі ті зміни, що стаються одразу в Україні. Сонце надії національного відродження засвітилося в душах подружжя. Іван Огієнко з притаманними йому духовною силою й захопленням поринає у вир соціальних перетворень. Для Домініки Данилівни настали важкі часи. Дружина рідко бачить чоловіка. Він у постійних турботах, а якщо й удома, то за столом працює над черговим підручником української мови, українським молитовником, нарисами про українську мову. І сама вона робить спробу здійснити давню свою мрію – завершити освіту. Незважаючи на 35-літній вік, записується слухачкою Українського народного університету, а 1918 року – студенткою Українського Державного університету в Києві. Та подальший перебіг подій не дав їй змоги продовжувати навчання. Домініка разом із чоловіком вирушає до Кам'янця-Подільського, який став у 1919–1920 роках місцем перебування уряду Української Народної Республіки. Новий шестикімнатний дім, величезна кількість турбот Майже кожної зустрічі, а вони відбувалися часто, напам'ять прочитувався чи не цілий «Кобзар». звалилися на тендітні жіночі плечі. Майже щодня до ректора університету навідувалися додому студенти. Учителька за даром Божим, лагідна, витримана, доброзичлива, вона, завжди гостинно їх зустрічаючи, прагнула зарадити вирішенню пекучих справ, постійно нагадувала чоловікові про необхідність допомагати незаможним студентам і сама непомітно, чим могла, підтримувала кожного, хто звертався до неї. Студентство знало це і часто, як до останньої, найвищої інстанції, йшло саме до неї.

Мало хто знав, що в січні 1919 року, вже обіймаючи посаду міністра освіти і мистецтв, перед небезпекою окупації Києва більшовиками, Іван Огієнко, керуючи евакуацією управлінської документації, майна міністерства, співробітників, за багатьма клопотами не встиг здійснити важливий для родини крок: залишив на банківському рахунку всі власні заощадження, а тому сім'я прибула у Кам'янець лише з тим, що мала на собі. Жодного натяку на невдоволення, докір чи нарікання за таку необачність Іван Іванович від своєї подруги не почув. Про надзвичайну безкорисливість Домініки Данилівни, високі духовні орієнтири її життя свідчить й інший факт. Улітку того ж 1919 року одне із київських видавництв закупило в Огієнка багато його підручників та науково-популярних праць на суму 7,5 мільйона карбованців. Інфляція щодня катастрофічне знецінювала їх, та на пропозицію одного з банківських працівників обміняти кошти на тверду валюту дружина міністра запротестувала: «Українському міністрові не пристало збутися своїх рідних грошей. Про їх обмін відразу довідається цілий Кам'янець, а це викличе грошову паніку, бо ж то сам міністр збуває свої гроші…». Гонорар швидко знецінився, і тому невдовзі, емігруючи з України, сімейство було приречене на нужду й поневіряння.

Кам'янець-Подільський період життя в долі Домініки Данилівни був особливо важким і відповідальним. Високі урядові посади міністра освіти, мистецтв і віровизнань, Головноуповноваженого уряду УНР, на які призначено Огієнка, вимагали від його дружини надзвичайної зосередженості, делікатності та дипломатичності. І задля свого чоловіка вона робила все, що тільки могла, аби полегшити виконання ним важких і відповідальних державницьких обов'язків. Пунктуальна була безмежно, і від призначеного часу не відступала ці на хвилину, свідчили сучасники. Це впорядковувало його життя і працю.

Не було обіду, а подеколи й вечері без гостей, і так день у день. Господиня створила в домі Огієнків щиру атмосферу сердечної гостинності, осередку національного духу й державності. Велика Огієнкова домівка стала для багатьох людей громадсько-політичним, культурним центром, де зустрічалися й перетиналися знамениті постаті епохи. Не знайдеться бодай одного українського міністра, який не бував би гостем Огієнків. Декілька разів відвідав дім Головний отаман С. Петлюра, гостили тут член Директорії Ф. Швець, прем'єр-міністр І. Мазепа, міністр А. Лівицький. Довше мешкали в різні періоди професори В. Біднов, Л. білєцбкий, Д. Дорошенко з дружиною та багато інших.

Скромність пані Домініки вражала сучасників. Без її участи, як свідчив сам Іван Огієнко, він не приймав жодного серйозного рішення. При цьому вона свідомо трималася в тіні. Домініка Огієнко рідко відвідувала урочистості, де як державний діяч брав участь її чоловік, а якщо й була на них присутня, то прагнула робити це непомітно. Ось як відобразив у спогадах свої враження про першу зустріч з дружиною міністра, що сталася на вшануванні 59 роковин смерті Т. Шевченка у березні 1920 року, протоієрей П. Табінський: «Розглядаю присутніх: на обличчях їх – повага, свідомість своєї високої гідності, певність, що вони «зробили честь академії своєю присутністю…» Подивіться на п. Огієнкову, – каже мій сусід, професор Столярів. – Жінка ректора університету й Головноуповноваженого уряду… Інша зразу дала б усім це відчути, а вона – скромна, тактовна, ні одним рухом не видає свого положення… Зразу видно великий такт, правдиву шляхетність і культуру духа».

Проте була вона водночас і дуже сміливою та рішучою жінкою, яка завжди вміла виявити свій патріотизм у реальних діях. Характерним прикладом є випадок, що трапився 1920 року, коли польське військове командування в часи фактичної окупації частини Поділля видало наказ про арешт голови українського уряду Ісака Мазепи. До з'ясування обставин він перебував під посиленою вартою в будинку Огієнків. Домініка Данилівна, незважаючи на загрозу бути розстріляною, підготувала прем'єрові втечу. Наказ було скасовано, тож необхідність у цьому відпала. Згодом, відкрившись Івану Івановичу, на його запитання «Чи знала вона про покарання, яке на неї очікувало?», вона спокійно, але впевнено, твердо відповіла: «А хіба ж я боюся смерті?. Найвище щастя людини – покласти життя своє за рідний край».

Під натиском більшовицьких військ уряд УНР змушений був емігрувати. Покидала рідну землю родина Огієнків з єдиним палким бажанням усі свої сили віддати на її визволення, на розквіт науки, культури, найскоріше повернення в Україну.

Розпочався найдраматичніший період життя Домініки Огієнко. Тяжка година випала чоловікам, а в жінок життя складалося ще важче. Вони взяли на себе всі турботи ведення господарства за тих мізерних засобів, які заробляли чоловіки на еміграції. Осмислюючи ту працю українських жінок на чужині, відома українська діячка в еміграції. Мірна відзначала, що вони не прагнули «до набуття жінці щонайбільше прав і привілеїв, а лише до підготування жінки до великої співпраці з чоловіком на усамостійнення й піднесення нашої нації».

Тарнів, Винники, Львів, Варшава – шлях скитання Огієнків. Тарнів – урядовий центр УНР в екзилі – був першим місцем на вигнанні І. Огієнка. Але й тут, за нових умов, завдяки дружині, в його домі панували затишок і доброзичливість у стосунках з співвітчизниками. Згодом у своїх спогадах колега І. Огієнка по співпраці в міністерстві освіти та товаристві Червоного Хреста у Кам'янці Софія Русова напише: «До Тарнова я приїхала на саме Різдво. Ніколи не забуду, як приязно зустрів мене Огієнко в своїй родині, як вразили мене ті вбогі обставини, в яких він жив після комфорту ректорського помешкання в Кам'янці. Але й тут виявилася та надзвичайна працездатність, яка скрізь робила з Огієнка цінного діяча.»

Іван Іванович – викладач львівської учительської семінарії, з 1926 р. професор кафедри старослов'янської мови та палеографії православного відділу теологічного факультету Варшавського університету. В 1932 році за вказівкою польського міністерства внутрішніх справ та освіти ректорат не продовжує з І. Огієнком контракт на наступний навчальний рік, звільняє його таким чином з роботи без усякого попереднього повідомлення, без подання причин і без прожиткового забезпечення.

У цей час православні церковні громади Польщі висувають клопотання до уряду про висвячення професора І. Огієнка на єпископа Луцького. Та єпископом Луцьким мав стати В'ячеслав Прокопович, якого бажав бачити на цій посаді польський уряд. В. Прокопович приїздив до Варшави, але по тижневих ваганнях та розвідках настроїв у різних громадських колах відмовився від пропозиції, назвавши замість себе кандидатуру того ж професора І. Огієнка. З цією подією пов'язаний ще один незвичайний факт у біографії Домініки Огієнко, який вкотре засвідчив велич і красу її всепоглинаючої жертовности, виявленої заради самореалізації її коханого. Перебуваючи у Варшаві, В. Прокопович таємно веде переговори з Домінікою Данилівною про її згоду прийняти чернечий сан, без чого висвячення І. Огієнка було б неможливим. І на цю, на погляд пересічного громадянина, полишену здорового глузду пропозицію вона погоджується. Але І. Огієнко, надзвичайно зворушений і глибоко вражений її поривом, рішуче відкидає таку можливість і з 1932 р. поринає в улюблену видавничу справу. В січні 1933 р. у Варшаві засновує науково-популярний місячник «Рідна мова», що виходив аж до часу окупації польської столиці німецько-фашистськими загарбниками у вересні 1939 року. Крім цього, від 1935 до 1937 року у Варшаві виходив редагований Огієнком науково-літературний місячник «Наша культура».

Постійна безпритульність, перервана праця, розпач за Україною. Відсутність вістей з Батьківщини, затхла атмосфера чуток, фантастичних «новин», приниження. Головною темою всіх розмов є незадовільний матеріальний стан вигнанців, питання про гроші, де і як їх заробити, роздобути. Всі жили з дня на день. Сподівалися на чудо, що уможливило б повернення в Україну. Але за таких умов, згадувала С. Русова, «тут… де панував такий пригноблений настрій і зневір'я, Огієнко захоплений працею, показував мені свої переклади. Святого Письма. Незабута мені, як… хором співали… емігрантську молитву, що її, здається, переклав Огієнко з сербської мови. Кожне слово брало за серце, рвало душу. Чимало людей плакало.»

Упродовж майже двох десятиліть життя за таких умов на еміграції Домініка Данилівна, за словами чоловіка, «вміла створити мені своєю ніжною рукою та чулим серцем найкращі умови для моєї культурної праці… покірно й достойно несучи тяжку долю жінки-емігрантки». Часто, перебуваючи без будь-яких засобів до існування, вона сама тяжко працювала, не шкодуючи сил, підтримувала в родині стан високої духовності й надії, теплим словом сприяючи чоловікові у його діяльності. Виявляла взірці небаченого терпіння, розсудливості. Ніхто й ніколи не чув від неї, навіть за найдраматичніших часів життя, жодної скарги чи нарікання. А коли народилася ідея видання україномовних місячників, перебрала на себе великий обсяг адміністративної роботи. І тут, на чужині, хоч би в якій скруті перебувала родина, двері їхніх завжди затишних квартир були відчинені для друзів-однодумців. З ними вона неначе оживала, уміла радіти сама та дарувала радість іншим. Відкидала життєві негаразди, з гумором сприймала надзвичайну спрощеність побуту. Гостро відчувала красу рідного слова, якому ніколи не зраджувала. Пам'ятала безліч приказок та казок, переказувала їх живою мовою Київщини. Найдосконаліше пам'ятала і величезну кількість пісень, їх річний уклад, і дім Огієнків часто наповнювався гарним співом. Мріяла записати повний кодекс цих пісень за народним календарем, як співає їх сам народ. Та не судилося.

Чуже середовище, постійний матеріальний нестаток, надмірне напруження та праця підірвали здоров'я Домініки Данилівни. Занедужала, приховуючи свій стан від рідних, аж поки не звалилася з ніг. 10 березня 1934 року в шпиталі Св. Лазаря в Варшаві оперували – вирізали заражену раком ліву нирку. З'явилася надія на одужання, але 1 січня 1936 року хвороба знову примусила її злягти. Потерпаючи від жахливих болів, пролежала вона вдома і в шпиталі сімнадцять місяців. Рак перекинувся на хребет. Рятунку вже не було.

І, як треба любити свою землю, кохати чоловіка, якою силою волі володіти, щоб навіть прикутою до ліжка мужньо думати не про себе, а про далекі українські шляхи і, звичайно, про нього, свого Івана, про важку ношу, яку він прийняв на свої плечі, несучи в еміграційні маси українську літературну мову, боронячи її від чужинеччини. Допомагала, як могла, у виданні журналів. День у день сортувала картки, систематизувала матеріал до нової праці чоловіка «Український літературний наголос». І навіть вмираючи, вона спонукала свого коханого до ще однієї великої праці його, життя.

Як згадував у другому числі 1939 р. «Рідної мови» сам І. Огієнко, «довголітній невилічально хворий у хаті, що повільно вмирав у нелюдських муках, створював настрій шукати бодай духовного відпочинку…». І він його знайшов. «Сама зболіла душа стала молитовне співати Євангелію, а це вкінці й допровадило мене до думки перекласти Євангелію…». Згодом на весь голос, усьому українському загалу він з гордістю за свою дружину скаже: «Вся та робота, яку я проробив за життя, це не тільки моя робота, але й робота Домініки Данилівни. Цим вона сильно послужилася перед рідною культурою».

Померла Домініка Данилівна Огієнко в шпиталі 19 травня 1937 року на руках у свого чоловіка, в присутності родини.

21 травня відбулося поховання. Ховали, як точно схарактеризував подію І. Коровицький, багатобарвне й незнане життя. Біля труни зібралася варшавська українська колонія. Згуртована в громаду, з'явилася студентська молодь зі своїм прапором. Варшавський православний митрополит Діонісій зложив хрест із жовто-блакитних квітів, відслужив панахиду. Жалібну службу разом з чисельним духовенством відправив отець архімандрит Палладій.

А в осиротілої родини, численних її друзів ще довго кровилася рана втрати, ще і ще раз відгукуючись болем на десятки співчутливих телеграм та листів, що надходили з багатьох країн світу. Як і багато інших, професор із Праги Йозеф Курз, зокрема, писав: «Мав нагоду і честь пізнати її виключно гарний характер, її розуміння Вашої наукової праці та потреби українського народу, і тому розумію тяжку втрату, котра Вас і Вашу родину спіткала з її кончиною». «Прийміть моє сердечне співчуття до Вашої тяжкої втрати, – писала С. Русова. Ваша дружина була Вам таким вірним другом, вона так уміла в тяжкі хвилини життя освітлювати своїм ласкавим плеканням не тільки Ваше родинне життя, але й усе оточення». Високозаслуженою громадянкою назвав Домініку Данилівну О. Колесса. «Смерть Домініки Огієнкової, – відзначив Л. Кобилянський, – це тяжка втрата… для всієї нашої національної справи». «Дай Боже, – наголошував В. Підгорецький, – діждати нам того часу, щоб могли ми перевезти тіло її на Рідну Землю, тіло Журавля, який, стерши крильця на чужині, не зміг перелетіти широкого й глибокого моря зла, недолі, терпінь і страждань».

Домініка Данилівна Огієнко пішла з життя. Покидаючи світ, заповідала вона дітям своїм, нащадкам-українцям:»… ціле своє життя добре і ясно пам'ятати про своє українське походження та про свої національні обов'язки до своєї обездоленої Батьківщини-України».

Пам'ятником коханій дружині і соратнику став патетичний твір-спогад «Раз добром налите серце» та фундаментальна праця І. Огієнка, яка вийшла до роковин її смерті, – «Повстання азбуки й літературної мови в слов'ян» із посвятою – «Моїй найдорожчій дружині-помічниці Домініці Данилівні Огієнковій на світлу й вічну пам'ять».

6. Роль митрополита Іларіона у релігійному житті українців

Вже згадувалось про прийняття Огієнком сану митрополита, але тепер розглянемо цей важливий та, частково переломний етап життя Огієнка докладніше.

Сприйнявши глибоко до серця смерть дружини у 1937 році, зазнавши багатьох прикрощів і невдач у безуспішних пошуках сталого заробітку після звільнення його польськими властями від викладання у Варшавському університеті, глибоко в душі переживаючи розкол і чвари, що тривали в українському еміграційному середовищі, не відчуваючи підтримки розсварених українських політичних організацій у його титанічних зусиллях продовжувати видавати часописи «Рідна Мова» й «Наша Культура», які, за його ж словами, останнім часом «ледь животіли», Огієнко все частіше приходить до думки усамітнитися від цього суєтного світу. Очевидно, що саме таке нагромадження життєвих випробувань і обумовило початок того шляху, що був пов'язаний з чернецтвом і служінням Богові.

Ступити на цей крок професора Огієнка спонукали й об'єктивні чинники.

З початком Другої світової війни українське громадянство Польщі, будучи стурбованим подальшим наступом католицтва на православну меншину, все настійніше ставить перед вищим православним проводом питання про достойну зміну. Йшлося, отже, про досвідчених, сильних духом і знаннями проповідників саме для численної української пастви.

Для українських віруючих мати свого єпископа з числа українців мало принциповий характер ще й тому, що духовний керівник православної церкви у Польщі митрополит Діонисій, як і його послідовник Серафим, як і єпископат, проводив на цих теренах русофільську пропольську політику, що однаково були згубними для Української церкви. Отож, проблеми українства для цього релігійного діяча були далекими. Українське ж населення Польщі, як автохтонне, так і з великої хвилі еміграції, симпатизувало Огієнкові. Його знали повсюдно і як ученого, і як недавнього професора Варшавського університету, і як колишнього міністра віросповідань уряду УНР, і як голову Церковної ради, що виникла 1939 року у Варшаві. Саме ядро цієї Ради, незважаючи на байдуже ставлення українських політичних партій на еміграції до церковного питання, продовжувало активно добиватися автокефалії Української православної церкви, законодавчо підтвердженої урядом УНР 1 січня 1919 року. Більше того, ще в 1932 році була спроба запропонувати кандидатуру професора Огієнка на високу духовну посаду – єпископа Луцького. За публікацією «Слова Істини», один з його прихильників В. Прокопович навіть «таємно вів переговори з дружиною Огієнка, яка дала згоду, що піде в монастир, якщо діти будуть належно забезпечені», але тоді від чернечого постригу Огієнко відмовився. Тепер же, по смерті дружини, він без вагань прийняв пропозицію Церковної ради стати кандидатом у єпископи й очолити найбільшу в Польщі Холмсько-Підляську православну єпархію.

Певні надії для здійснення давньої мрії – здобуття автокефалії Українській церкві – додавало Огієнкові та його однодумцям і те, що з початком Другої світової війни німецька влада на окупованих польських землях дозволяла відкривати народні українські школи. Обнадієні були українці й певними послабленнями в церковному питанні. Так, у Холмі німці повернули українській православній громаді загарбаний поляками ще 19І8 року кафедральний собор та архієрейську палату на Святій Данилрвій Горі.

Бажаючи ближче познайомитися із паствою Холмського краю, професор Огієнко приїздить у вересні 1940 року з Варшави до Холма й читає кілька лекцій з історії церкви. Саме під час тих численних зустрічей із земляками у Холмсько-Піддяській єпархії, після вивчення усіх тяжких обставин, в яких опинилася Українська церква на польських теренах з початком воєнних дій, й визріває н Огієнка остаточне рішення дати згоду на цю пропозицію. Але перед собором єпископів православної церкви у Польщі він поставив такі умови:

1) оскільки Холмсько-Підляська православна єпархія на 99 відсотків складалася з українців, він просить не чинити йому спротиву відновлювати на цій території традиції саме старої Української церкви;

2) висвятити ще одного єпископа з числа українців, аби в Соборі єпископів інтереси українських віруючих були належно представлені;

3) передати до Холма з Варшави друкарню та бібліотеку.

З цими пропозиціями, на диво, легко погодився митрополит Діонисій, і Огієнко став готуватися до процедури висвячення його в єпископи.

6 жовтня 1940 року він пише своє прощальне звернення, до тих, хто його знав досі як ученого, професора, міністра, з ким він ділив усі складні перипетії життя політичного емігранта. Цей документ, безумовно, давався авторові особливо нелегко.

Відходячи від світського стану й стаючи ченцем, звертаюся до всіх з гарячим проханням пробачити мені всі мої провини, вільні й невільні. Які я кому заподіяв був чи то словом, чи то ділом, чи то думкою. Незабаром перестану бути Іваном Огієнком, а стану смиренним ченцем, горливим Богомольцем за кращу долю українського народу. А тому вдруге й утретє уклінно прошу всіх ласкаво пробачити мені все, в чому тільки я прогрішився коли перед ким.

Проф. Д-р Іван Огієнко».

Отож, тільки тепер ставало однозначно зрозумілим: з мрією про повернення в Україну, якою весь цей час жив, яка наснажувала, додавала сил, доводилося розставатися назавжди. Професорська кар'єра, наукові набутки і відкриття, нереалізовані творчі, наукові й видавничі задуми довкола неосяжної, «неораної» українознавчої проблематики – все це якось ніби непомітно змушене було відходити на другий план. Принаймні, воно вже ніколи не могло звершитися, увінчатися іменем професора Огієнка. Й за Україну йому вже залишалося не боротися, як раніше, не стукатися до сердець співвітчизників своїми науковими, просвітницькими творами, а – молитися. Бо добровільно, цілком усвідомлено ставав віднині Іван Огієнко блаженнійшим Іларіоном – «смиренним Богомольцем за кращу долю українського народу». Саме так він пізніше підпишеться під коротеньким листом, надісланим на львівську адресу професора К. Студинського 24 вересня 1941 року. В тому листі – лише коротка тривожна фраза: «Нічого не знаю про долю всіх вас…».

То була остання звістка про себе, останнє своє звернення в Україну…

Духовне наречення майбутнього митрополита відбулося 9 жовтня 1940 року – в день великого церковного свята Івана Богослова – у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі. Постриг і усі освячення зробив блаженнійший Діонисій – митрополит православної церкви в Генерал-губернаторстві Польщі. До речі, свого часу цих двох мужів науки і церкви доля вже зводила разом, у Варшавському університеті, коли Діонисій був деканом богословського факультету, а професор Іван Огієнко – його заступником.

Постриженому в ченці докторові Іванові Огієнку, на його прохання, було дано ім'я Іларіона. Таке церковне ім'я він обрав не випадково. Адже майже в один і той же день 890 літ тому, 1051 року, в Києві був обраний на митрополичий престол перший українець, перший із синів свого народу пресвітер Іларіон.

19 жовтня 1940 року в Холмі, на Святій Даниловій Горі, у стародавньому кафедральному соборі за великої кількості віруючих та депутацій від багатьох українських еміграційних установ і організацій відбувся урочистий акт наречення архімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського.

Безпосередній свідок тих подій інженер А. Нестеренко так згадує про ті урочистості, що тривали кілька днів у Холмі: «Уся Данилова Гора була тоді пишно прибрана й удекорована українськими жовто-блакитними прапорами й сотнями електричних лямп. Увечері і вночі ті лямпи ясно освітлювали всю Св. Данилову Гору і під час урочистих днів. А крім того в різних місцях цієї Гори були розставлені радіогучномовці і службу Божу було чути й назовні собору».

В архіві митрополита Іларіона зберігся текст інаугураційної промови нововисвяченого єпископа Іларіона в Холмському кафедральному соборі 19 жовтня 1940 року, уривок з якої варто подати:

«Стою я перед Вами, схвильований, у величезній! переповненій святій Холмській катедрі оцій і безмежно радіє душа моя. Стою я схвильований, і мені бракує навіть людських слів, щоб повно віддати те величне, чим переповнена тепер душа моя…

Посланці багато розповідали мені про невимовна тяжкі голгофські страждання Холмсько-Підляської землі й щиро бажали допомогти цій землі, упослідженій та забутій… І я заздалегідь полюбив цю мученицьку землю гарячою любов'ю й постановив щиро віддати їй усі свої знання, увесь свій довголітній досвід, усі свої сили, – аби тільки двигнути її з того мертвого кута, в який загнала її злоба людська.

І ось нарешті я приходжу до тебе, дорога моя Холмсько-Підляська земле, приходжу, як приходить чесний господар до своєї запущеної землиці. Бачу багато тяжкої праці перед собою, багато корчів та будяччя, але не лякаюся цього – навпаки, радію, що нарешті таки приходжу до роботи! Аби робити, то зроблена буде й найбільша робота!.».

Відновлювати й упорядковувати релігійно-національне життя українців на польських теренах архієпископ Іларіон розпочав за надзвичайно трагічних для православної церкви обставин. Після розриву з Московською патріархією у 1924 році православна церква у Польщі проголосила про свою автокефалію й почала активно організовуватися. Авторитет серед українського населення цієї церкви швидко зростав, і на початок тридцятих років вона налічувала на польській частині Волині, Полісся та Холмщини близько двох мільйонів українців.

За таким активним поступом українського православ'я не міг без занепокоєння стежити польський уряд. І якщо ренесанс Української греко-католицької церкви на підвладній йому території вимушено терпів, зважаючи на протекцію цієї церкви з боку Риму, то з Українською православною вирішив учинити жорстоко.

З офіційного наказу Варшави з 1937 року почалося примусове окатоличення православних віруючих, насильницьке перетворення на костьоли українських православних храмів. У місцях, де віруючі чинили найбільший опір, церкви спалювали або руйнували. Лише за один рік таке святотатство було вчинене над більш як 150-ма православними соборами, стільки ж перетворено на костьоли.

Ось на цей руйнівний час і припала хіротонія арієпископа Іларіона, а з нею й надії православних українців на захист від жорстокості й самочинства влади та на порозуміння з нею нового предстоятеля, світське ім'я якого користувалося повагою і авторитетом не лише в науковому світі.

Таким чином, зацікавлення темою чернечого життя, глибинною філософією високого чину служіння Богові й народові тих особистостей, хто всерйоз і надовго відважувався стати на цей непростий житейських шлях, відрікаючись добровільно від земних благ, виникло в Огієнка-Іларіона цілком закономірно. Тому, напевно, нас не має дивувати, що в цей час митрополит вирішує приступити до написання спеціального дослідження, за яке досі ніхто з українських дослідників не брався, а саме – феномен українського чернецтва і філософія релігійності.

Серед тих, хто першим привітав і морально підтримав Іларіона в новій для нього ролі душпастиря занедбаної й понівеченої Холмсько-Підляської єпархії, був митрополит Андрій Шептицький – справжній подвижник української справи в Галичині, який своїми мудрими діями справляв значний вплив на політичне життя Західної України. В листі до Огієнка, надісланому зі Львова 21 жовтня 1941 року, митрополит Андрій, зокрема, писав:

«Після Вашої хіротонії я бажав переслати свої гратуляції і побажання, але ми були відірвані прірвою більшовицького кордону. Від зайняття Львова німецькою армією я знову хотів писати, але через кордон листів не можна було пересилати. Вашому преосвященству бажаю, щоб Ви в Холмщині, а, може, і в цілій Україні відновили віру св. Володимира і митрополита Іларіона».

Відтоді між провідниками двох гілок українського православ'я зав'язалися тісні стосунки, відбувалося жваве листування. У листі-відповіді Іларіон щиро ділився зі своїм однодумцем болями і труднощами, які постали перед ним на початковому етапі душпастирської місії. Ось уривок з листа до митрополита Андрія, датований 14 листопада 1941 року:

«Під час Вашого 22-місячного більшовицького полону очі мої все зверталися до Львова, з душевною тривогою вдивляючись на Ваше там мученицьке положення… Один довгий та тяжкий рік я присвятив справі відновлення Української церкви в моїй сильно занедбаній та понівеченій Холмсько-Підляській єпархії. За рік вдалося немало зробити. На жаль, тільки маю одну поважну перешкоду при відновленні стародавньої Української церкви, не згадуючи про перешкоди сильніші, вищі. Справа в тому, що наша вирішальна українська інтелігенція, розагітована несумлінними одиницями, часом не розуміється на тому, в чому саме найперше мусить полягати відновлення старої Української церкви, чи правильніше – дерусифікація її, – вона сліпо бачить це тільки в Богослужінні живою українською мовою й вимагає насильного запровадження цього, зовсім не цікавлячись відновленням самого духу давньої Української церкви. Вона не розуміє, що можна правити служби Божі по-українському, а церква позостанеться все-таки московською по духові, традиції, ідеології і т.д. Цебто підмінюється внутрішній животворящий дух зовнішньою мертвою формою, як то було з катом України москалем Постишевим, що носив українську вишивану сорочку…».

Обидва ці діячі-державотворці, патріоти своєї Батьківщини, мали однакові погляди на можливості й потребу об'єднання своїх двох церков. Митрополит Іларіон глибоко вірив, що «Українська Православна Церква, позбавлена чужих їй московських привнесень, і церква Греко-католицька, очищена від чужих нам латинських добавок, обидві церкви ці наблизяться одна до одної, як дві рідні сестри».

Дуже хотів митрополит Іларіон дожити до тієї історичної події й побачити її своїми очима. Для цього він і трудився, не зважаючи на втому й численні перешкоди. Довгі й важкі воєнні роки він весь час закликав і католиків, і православних до повної братерської згоди, до щирої любові й взаємного сусідського порозуміння. Аби не давати найменшого приводу для чергових провокацій, Іларіон звертається 5 листопада 1940 року з проханням до священиків своєї єпархії ніякої політичної роботи серед віруючих своїх приходів не проводити, а займатися суто церковними справами.

Однак справжні наміри польської влади були протилежними миротворчим зусиллям нового душпастиря української церкви. З початком 1944 року уряд робить ще одну – жорстокішу і цинічнішу – спробу знищення українського православ'я. Сьогодні нічим не можна виправдати той справжній терор, що чинився озброєними польськими загонами проти беззахисних українських віруючих. Так, лише протягом двох тижнів березня 1944 року в одному Губешівському повіті в результаті такого кривавого погрому загинуло понад дві тисячі православних. А за період з 1942 по 1944 роки на Холмщині було вбито у міжконфесійному конфлікті близько п'яти тисяч українців.

Поруйнування православних церков продовжувалося. Тому 4 квітня 1944 року, якраз на день святої Трійці, смиренний Іларіон у своїй резиденції на Святій Даниловій Горі у Холмі, в соборі Пречистої діви Марії, пише глибоко стурбоване, емоційне й проникливе «Звернення до духовенства та православних українців, католиків-поляків Холмщини і Підляшшя». Навівши в цьому документі вражаючі приклади жорстокості, митрополит ще раз звернувся до розуму й серця кожного:

«Я, митрополит невинною кров'ю политої Холмщини – православної землі, пастирським посланням цим ще раз звертаюся до всіх холмщаків, як православних українців, так і католиків-поляків, з своїм гарячим закликом до братерського спокою, до взаємного зрозуміння й повної сусідської згоди. Господь посадив нас жити разом, будьмо ж добрими сусідами… В ім'я Христа я ще раз кличу Вас: схаменіться і не підносьте руки на безборонних!»

А ось фрагмент звернення митрополита Іларіона до світової громадськості. Це вже був крик відчаю і, певною мірою, безвиході:

«Звертаюся до всіх людей доброї волі у світі. Почуйте мій стогін усі. Нас тут винищують тільки за те, що ми міцно тримаємося Православної віри батьків своїх, що ми хочемо говорити своєю рідною мовою, хочемо навчати в рідній школі. Нам забороняють навіть зватися українцями…».

Однак у тій страшній чорно-червоній заграві, яка здійнялася над всією Європою на завершальному етапі другої світової війни, на фоні того загального людського стогону й плачу, спричиненого фашизмом, Огієнкове звернення до світового товариства залишалося непочутим. Наставала пора покидати святу Данилову Гору і нещодавно обжиту митрополицьку резиденцію – Холмську кафедру, яку сьогодні можна без перебільшення назвати забутою і непізнаною святинею нашого народу. До речі, в історії Холмського православного кафедрального собору ніби віддзеркалюється історія нашої української церкви, вже вкотре обманутої, пограбованої, діленої і переділеної. Розпочатий ще за часів Володимира, кафедральний православний собор на святій Даниловій Горі постав у своїй величі й красі у XIII столітті завдяки великому князеві Данилу Галицькому. Відтоді точилася запекла боротьба і за цей собор, і за православних цієї землі. Після Берестейської унії 1596 року собор був силою відібраний в українців уніатами, після Зборівської угоди 1650-го – знову повернутий православним. Затим – чергове окатоличення 1920 року, повернення до свого первісного стану в 1939, а з 1947, після операції «Вісла», ця українська святиня знову була погвалтована і прибрана до чужих рук – тепер уже назавжди. Пізніше, у Швейцарії, про трагедію багато стражденної Холмщини Іван Огієнко розповість у драматичній поемі на 3 дії «Невинна кров».

7. Еміграція у Словаччині, Австрії, Німеччині, Швейцарії

Влітку 1944 року, відступаючи, німці знищували на своєму шляху практично все. Мало не всю працездатну українську Холмщину насильно евакуювали. Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі ці роки архієпископом Іларіоном, була розгромлена. До Холма, цієї своєрідної столиці сотень тисяч українців Холмщини й Підляшшя, втікало з довколишніх містечок і сіл немало інтелігенції, священиків. Усі ті втікачі йшли на Святу Данилову гору за порадою і надією. Незважаючи на постійні погрози з боку передусім польських підпільних бойовиків, Іларіон-Огієнко вирішив не полишати свою паству до кінця.

16 липня 1944 року він виїхав до міста Губешева на канонічну візитацію і, будучи сильно хворим, все ж відслужив церковну службу в храмі, куди зібралися тисячі українців. 17 липня повернувся до Холма. І саме того дня німецька влада прийняла рішення про примусову евакуацію керівного духовенства Української православної церкви, що діяла на теренах Польщі. Сталося так, що недавні опоненти в боротьбі за шляхи розвитку УПЦ в нових умовах – митрополити Діонисій, Іларіон та архієпископ Палладій – опинилися разом у гірському словацькому містечку Штробське Плесо, хоча й добиралися туди різними шляхами.

Дорога та була тривалою в часі й небезпечною. Під постійним наглядом німців утікачі зупинялися на певний час у Кєльці, Криниці. До Штробського Плеса прибули 9 серпня. Життя перебувало в постійній напрузі. З одного боку, чатувала щомиті реальна загроза потрапити під неприцільне бомбардування, з іншого – така ж загроза бути розстріляними чи виданими радянським військам так званими червоними партизанами, яких немало було в Словаччині і які співробітничали з московськими спецслужбами. Словацька влада повідомила провідника українських православних віруючих на еміграції про реальну небезпеку бути виданим радянським представникам буквально за кілька годин до входу їх у Словаччину.

І знову, як і в 1920 році, доля, здавалося, кинула його напризволяще. Як і тоді, в Кам'янці-Подільському, так і в 1944-у, в чужій і невідомій йому стороні, без особистого майна, з одною валізою в руці і з трьома дітьми перед Огієнком знову постало питання: як жити далі, куди їхати, до кого прихилитися? Єдина суттєва відмінність ситуації була в тому, що в далекому 1920-у вчорашньому ректорові Кам'янець-Подільського університету ледь виповнилось було 38, а тепер – більше, ніж 60 літ…

Шлях до університетських міст Варшави, Праги, Брно, де існували кафедри славістики та українські православні пастви і де в останньому він ще вважався почесним професором, були закритими для нього – туди наближалися радянські війська. Залишатися на місці і ждати арешту радянськими спецслужбами не було ніякого сенсу. Адже на той час із публікацій у західній пресі йому добре була відома доля значної частини передової української інтелігенції, духовенства, селянства, знищеної московським більшовицьким режимом у сибірських ГУЛАГах. Як і те, що ім'я Огієнка-Іларіона у радянських засобах масової інформації подавалося як «лютого ворога народу», «зрадника його інтересів». Отож, як і в 1920 році, вибору для митрополита Іларіона не було: інстинкт самозбереження, тривога за долю своїх дітей штовхали його до втечі далі, на ті малолюдні, побічні від облаштованих доріг шляхи, які вели далі на захід.

І знову, як і після вимушеного полишення Кам'янець-Подільського, Тарнова, Львова, Варшави, в його зболену і зранену житейськими негараздами душу в черговий раз назавжди поселявся біль чергової втрати. Цього разу, окрім усього, – величезний особистий архів, практично весь науковий доробок створеного у Польщі видавництва «Наша культура». Загинули вже готові до складання унікальні рукописи. З-поміж них – «Історія українського друкарства», «Складня української мови», «Українська літературна вимова», «Мова українських дум», «Граматика мови Шевченка», «Мова метрики Литовської ХІV-ХVІ віків», «Мова молдавських грамот XIV–XVII віків», «Історія української мови». Відомий український бібліограф, літературознавець, громадський і політичний діяч Володимир Дорошенко назвав загибель у Польщі значного Огієнкового наукового і творчого доробку «величезною втратою для української культури».

Таким чином, спасіння вбачалося в тому, аби потрапити в американську чи англійську окупаційні зони. Із Словаччини незабаром довелося втікати. 29 серпня він виїхав до Закопаного, що загубилося в польських Татрах. Містечко це маленьке і прибульців виявляли легко. Тому довго затримуватись там не довелося. З жовтня 1944 по 20 січня 1945 року митрополит Іларіон продовжує свою скитальщину в Кракові. Потім він опиняється в Австрії, де в католицькому монастирі містечка Герцогенбург знаходить собі ще один тимчасовий притулок. Час перебування там митрополита Іларіона незначний – з 20 січня по 2 квітня 1945 року.

2 квітня 1945 року український учений і митрополит покидає монастир побіля Відня і відправляється в напрямку німецько-швейцарського кордону. Після дев'яти виснажливих і небезпечних для життя днів, проведених у дорозі, 11 квітня він опиняється у містечку Фельдкірх – останньому населеному пункті Західної Німеччини і проводить там майже три тижні у неспокійному очікуванні візи до Швейцарії.

Нейтральна Швейцарія на завершальному етапі воєнних дій посилила візовий режим і практично зачинила свої ворота для політичних емігрантів і біженців із Східної Європи. Омріяний виїзд туди виявився, отже, проблематичним. І тільки завдяки особистому зверненню до швейцарського уряду впливового політика А. Келлера, який знав професора Огієнка як офіційного перекладача українською мовою Біблії, здійснюваного на замовлення Британського і Закордонного Біблійного Товариства, таку візу було видано. І не лише Огієнку, а й кільком особам з його найближчого оточення.

Таким чином, політичний вигнанець з рідної землі ступив на землю невідомої йому Швейцарії, на першу прикордонну станцію Шаанвальд, 30 квітня. Другого дня його доставили в розподільчий емігрантський табір Букс, а вже звідти, через три дні, він одержав дозвіл на від'їзд через Цюрих і Берн до Лозанни. Про це довідуємося не лише з його коротких спогадів, опублікованих у «Біблійних студіях» а й з листа до доктора В. Рудницького: «30.04 я виїздив і зі мною легко пропускали, на дозвіл до Берну». За інформацією з цього ж листа можна встановити, що відразу ж по прибутті до Лозанни він більш ніж на два місяці потрапляє спочатку до тамтешнього табору для переміщених осіб.

Перші дні перебування ще в одній чужій країні й – перші розчарування. «Тут нема надії на якусь заробіткову працю, нема надії легко в'їхати до Америки. Я ще в лагері, але незабаром сподіваюсь вийти на волю й буду жити з трьома з мого оточення в Женеві… Коли буду на волі, сподіваюся розвинути працю, щоб пустити сюди бодай декількох осіб».

Облаштуватися в Женеві йому не судилося. Натомість волею долі пощастило опинитися в лозаннському притулку «Бетань».

Без сумніву, Огієнко їхав до Швейцарії не перебути тимчасово житейську негоду, а працювати. І своє перебування в лозаннському притулку розцінював як короткотривале. Будучи вільним від недавніх щоденних, щогодинних клопотів щодо виконання своїх обов'язків духовного провідника численної української пастви, він знову відчув у собі тягу до наукової праці, до наукової книги.

У Швейцарії дослідник вирішив найперше продовжити свою багатолітню працю зі створення життєписів видатних особистостей української історії. Сталося так, що на перший план постала тут перед ним постать Богдана Хмельницького і він продовжує дослідження теми «Хмельницький і незалежність України».

Коли звести воєдино й проаналізувати всі ці численні, сповнені надлюдських зусиль і відчайдушності, спроби вирватися з цього, здавалося б, замкненого кола суцільних невдач і розчарувань, які чекали митрополита Іларіона у Швейцарії, складається враження про існування якогось недоброго фатуму, який супроводжував цю людину протягом усього періоду емігрантського життя, особливо після Холма.

Проте невдачі й розчарування – здебільше морального плану – можуть здатися й не такими тяжкими в порівнянні з тим, яких фізичних мук довелося пережити йому саме в цю пору. Йдеться про несподівану хворобу, яка остаточно підкосила його сили і в боротьбі з якою, перенісши три операції, митрополит Іларіон готувався в Лозанні до остаточного прощання з цим світом.

Стан здоров'я митрополита Іларіона помітно погіршився ще в квітні 1945 року. Позначилися багатомісячні дорожні митарства під військові канонади з Холма до Відня, нервове й фізичне виснаження. Власне, ЗО квітня, перетинаючи вночі австрійсько-швейцарський кордон, митрополит Іларіон уже не міг самостійно рухатися. В Лозанні його оглянув знаний уролог доктор Секретан і практично за безплатно зголосився лікувати. Через місяць він заявив, що подальше лікування недоцільне, потрібна лише операція.

8 серпня хірург Ніганс зробив у своїй лозаннській клініці операцію, на якій наполягав доктор Секретам. На жаль, вона не дала бажаного результату, а лише спричинилася до погіршення загального стану. З перемінними наступами болів митрополит Іларіон протримався до грудня, коли лікар переконав його, що без негайної повторної операції той і може у скорім часі померти.

Проте, як засвідчують архівні документи, цей суворий вирок лікаря не стривожив, а… заспокоїв митрополита Іларіона. У результаті безкінечних без – сонних ночей, які тривали кілька місяців, він приходить до висновку, що «за тяжку мою провину – і покинення моїх вірних – Господь зволив тяжко покарати мене». Переконавшись у безрезультатності й подальшій безперспективності спроб покращання свого побутового, матеріального й морального стану через неможливість виїзду із Швейцарії туди, де б він міг сповна реалізувати себе, виснажений фізично перед, як йому здавалося, невідступною вже хворобою, митрополит Іларіон приймає тверде рішення скласти письмовий заповіт своїм трьом дітям. Анатолій і Леся мешкали поруч – у Берні – й заробляли собі на шматок хліба самостійно. До початку зими 1945 року залишалася невідомою лише доля Юрія. Але митрополит вірив, що він десь живий, десь неподалік, що його не могла не врятувати доля. Тому й вирішує звернутися востаннє письмово до всіх трьох.

У ті хвилини, коли писав заповіт, найбільший біль у серці переживав саме за дітей. І відчував ніби якусь провину перед ними. За те, що, можливо, через своє занадто ревне служіння національній справі не мав часу більше бути з ними і більше дати їм. За те, що через свої гріхи зазнали й вони на своєму ще молодому віку стільки поневірянь і митарств. За те, що не вберіг їхню матір від тяжкої хвороби й залишив напризволяще і, може, назавжди тепер недоглянутою її могилу у неприязній для їхньої сім'ї Варшаві. За те, що залишає в цій спустошеній духовно й жорстокій чужині назавжди повними сиротами дітей своїх – свідомих українців, ізгоїв своєї несправедливо безталанної України.

Цей своєрідний документ – швейцарський заповіт митрополита Іларіона – являє собою машинописний текст, надрукований на двох сторінках. Перша сторінка є бланком з друкарським тисненням у верхньому лівому куті двох рядків – Dr. Ilarion. Metropolit und Erzbishof. Наприкінці тексту другої сторінки на віддрукованому машинкою тексті «Іларіон, митрополит Холмський і Підляський стоїть підпис Іларіона і кругла печатка, ще холмська – «З Божої ласки Архієпископ Холмський і Підляський». Праворуч у верхньому куті першої сторінки – дата: 11 грудня 1945 року.

Таким чином, заповіт готувався й підписувався митрополитом Іларіоном буквально за день до другої – найскладнішої – операції.

Знаходячись у повній умовій силі, вважаю за конче зробити таке занарядження. Коли б Милосердному Господеві було угодно не підняти мене більше з одра хвороби й забрати мене з цього світу, то я позоставляю замість себе в родинних справах Огієнків старшого сина свого, інженера Анатолія Огієнка, якого всі члени моєї родини мають шанувати як свого старшого. В його конечний обов'язок доручаю поклопотатися долею своєї сестри Лариси та брата Юрія.

Щодо мого рухомого майна, то все його засадичне за-віщаю доньці моїй Ларисі Огієнко, як майно та гроші, що зараз знаходяться при мені, так і майно в Холмі, Варшаві, Криниці, Герцогенбургу та Сен-Пельтені, а також і мої гроші в Лендербанк у Відні та в ПКО в Варшаві, але з тим, що моєю одежею й моєю білизною донька моя Лариса щедро поділиться з синами моїми Юрієм та Анатолієм.

Опіку над моєю бібліотекою в Варшаві та в Герцоген-бургу доручаю синові Анатолію. Я хотів би, щоб моя бібліотека не була продана, але знаходилась в одних руках і перейшла цілою до дітей моїх дітей, коли то буде можливе. В разі неможливості цього, мою бібліотеку поділять між собою всі троє мої дітей, Анатоль, Юрій і Лариса, а книжки, їм непридатні, пожертвують до якоїсь української публічної установи.

Тому ж синові Анатолієві доручаю опіку над усіма моїми недрукованими працями, – він має постаратися, щоб усі вони були своєчасно видані в світ. Авторське право усіх моїх друкованих і недрукованих праць, а також авторське право мого перекладу Святого Письма на українську мову позоставляю всім трьом моїм дітям у рівній частині: Анатолієві, Юрієві та Ларисі. Старший син мій Анатолій займеться цією справою.

Молю Милосердного Господа, щоб завжди мав моїх дітей у своїй ласкавій опіці. Амін.

Лозанна. Клініка «La Surse», 11-го грудня року Божого 1945-го.

Іларіон, митрополит Холмський і Підляський».

Другого дня після підписання заповіту – 12 грудня – митрополиту Іларіону було зроблено операцію, через тиждень – 19 грудня – ще одну. Після того сім довгих тижнів знесилений організм боровся зі смертю в клініці, а після ще якийсь час – у притулку «Бетань».

30 січня 1946 року він пише листа до митрополита Діонисія у Варшаву. Непрості були раніше стосунки між цими двома релігійними діячами. Мав митрополит Іларіон немало підстав і завдячувати Діонисію, і справедливо ображатися на нього. Але в ті хвилини страждання, перебуваючи фактично між життям і смертю, він посилає до свого колишнього соратника й водночас опонента теплого і ніби прощального листа. «Дорогий Владико, – зазначається в ньому, – пишу Вам, щоб попросити Вас згадувати мене в своїх Молитвах, бо стан мого здоров'я такий, що все можливе. Від самого приїзду й дотепер я не мав спокійного від страждань дня, а сили мої невеликі…»

Та волею долі судилося митрополитові Іларіону вийти і з тієї безнадії. Дещо пізніше, вже в Канаді, згадуючи ті страшні дні свого життя у своїй проповіді до всечесного духовенства та до всіх вірних, мовленій у храмі Святої Покрови у Вінніпезі, наголосив: «Господь змилувався надо мною, в недугах згорілому, – підняв мене, до смерті призначеного, щоб я невсипущою працею для Церкви й свого Народу загладив свій і Ваш, мої Всечесні Отці, непрощенний гріх: опущення рідної пастви. Коли я нерухомою колодою лежав, всіма забутий і всіма покинутий у чужому шпиталі, мене відвідав і помолився за мене Високопреосвященний Митрополит Анастасій з Чудотворним Образом Божої Матері, що заступилася за мене перед Сином Своїм. І тільки тепер я приходжу помалу до здоров'я».

Всі, хто листувався тоді з митрополитом Іларіоном, навіть і не здогадувалися, в якому матеріальному й моральному становищі насправді перебував тоді цей діяч – «бездомний і бездольний Богомолець за розп'ятий український народ», як він підписався 16 серпня 1946 року в одному з листів до свого побратима Леоніда Білецького. Лише з окремих скупих фраз, віднайдених у таких листах, вимальовується його реальне становище.

З листа до Д. Дорошенка: «Я живу тут духовно пригніченим, бо зовсім одинокий. Працюю багато, але все не те, що хотів би, бо тут слов'янської книжки не знайдеш. Оця самотність сильно дошкуляє, й я радий би був приїхати куди-будь, аби тільки поміж своїх.

З листа до Л. Білецького: «Життя тут у мене духовно тяжке – я одинокий. Українців тут взагалі нема, книжки не дістанеш. Правда, я дуже багато працюю, багато вже зробив. Але це все дорогою ціною».

Прагнучи й тут зреалізувати свій колосальний науковий потенціал і повсякчас відчуваючи брак під руками наукової літератури, він звертається, куди тільки може, з проханням допомогти літературою. Адже як слов'янинові без хліба, так і науковцеві без книги ніяк не обійтися, навіть якщо й житейські обставини складуться так екстремально, як вони склалися для колишнього професора Огієнка.

Ось витяг з листа до однієї з пресових агенцій у Парижі:

«Високодостойне видавництво! Сердечно прошу вислати мені всі видання УМСА-Ргезз релігійного змісту російською мовою, за що буду Вам глибоко вдячний. Я живу в Швейцарії в Лозанні, яко втікач з Польщі. На жаль, знаходжуся в повній матеріальній нужді, тому заплатити Вам за видання не маю чим, – заплачу теплою молитвою до нашого милосердного Господа, щоб поблагословив Вашу працю».

З подібним проханням він звертається й до директора відомої вже на той час в усій Європі бібліотеки Симона Петлюри в Парижі:

«Високодостойний пане директоре! Із часописних звісток я довідався, що Ваша бібліотека знову відкрита, а тому посилаю Вам працю мого життя – переклад Нового Заповіту й Псалтирю; Старий Заповіт ще чекає на своє друкування… У Швейцарії я зовсім не маю української книжки, а тому звертаюся до Вас з проханням час від часу випозичати мені потрібне. На початку сильно прошу Вас вислати всі річники моєї «Рідної мови», бо вона завжди мені потрібна для наукової праці, а я не маю ані одного числа при собі».

Пошуком річників цього часопису займалися й знайомі у Франції. На це вказує ось цей фрагмент з листа Павла Сомчинського до Іларіона: «Не гнівайтесь, що не відшукав «Рідної мови», – це не так легко, та ще сподіваюся. В неділю в бібліотеці будуть збори, на яких п. Довженко, бібліотекар, порушить цю справу публічно – може, в когось знайдеться».

Сьогодні залишається дивуватися мужності, терпінню й непереборному бажанню цієї людини працювати для України. Працювати навіть за таких украй несприятливих обставин, які складалися для Огієнка в Швейцарії: непевний статус політичного емігранта в лозаннському притулку, повна дезорганізація українських інституцій в екзилі в результаті воєнної розрухи, від яких йому годі було чекати якоїсь підмоги, відсутність друзів чи бодай знайомих, тяжка хвороба, лікування від якої не гарантувало видужання. І наперекір всьому цьому – вже вкотре – сміливий і оптимістичний заклик до українців-емігрантів об'єднуватися, не забувати рідне слово, сприяти бодай мізерною підтримкою відновленню українського видавництва «Наша культура».

Творчих задумів було багато і він поспішав, знесилений хворобою й трьома операціями, бодай частково реалізувати їх. Саме на цей період припадає написання значної частини тому «Філософських містерій». Тут, у Лозанні, було розпочато роботу над філософськими містеріями з трилогії «Житейське море» – «До щастя», «Остання хвилина». Тут за надзвичайно короткий час було написано і вершинний твір цього періоду – своєрідний духовний заповіт українському народові, автобіографічну поему «На Голготі».

З туги за Україною народився на швейцарській землі ще один унікальний Огієнків твір – «Дохристиянські вірування українського народу». Можна з впевненістю говорити, що швейцарський період еміграції був для нього надзвичайно продуктивним передусім з точки зору наукової діяльності та художньої творчості.

Окрім згаданих уже творів, тут були написані і «Марія Єгиптянка», і «Легенди світу», і «Туми», і «Українська літературна мова».

З другої половини 1946 року здоров'я митрополита Іларіона помітно пішло на поправку. Тепер він більше часу міг віддавати улюбленій науковій роботі. За короткий час створив немало нових праць як наукового характеру із царини історії і мовознавства, так і художніх творів. Серед них – «Українська літературна мова», «Географічні назви в українській мові», «Українська церква в час руїни», поеми «Туми», «Остання хвилина», «Легенди світу».

Щоразу, закінчуючи черговий рукопис, кожен з яких народжувався з глибини серця, бо був вистражданий і виболений протягом багатьох тривожних днів і ночей, перед автором поставали запитання, відповіді на які шукав повсякчасно: як зберегти все це; де знайти однодумців, аби все це надрукувати; чи потраплять ці сторінки до тих, кому вони призначалися?

Тепер, одужавши, найголовнішою справою для себе вважав відновлення діяльності заснованого у Варшаві українського видавництва «Наша культура».

У пошуках спільників, митрополит прагне натрапити на слід української друкарні в Женеві, заснованої ще 1876 року Михайлом Драгомановим.

Про неодноразові Огієнкові приїзди до Женеви у «справі друкарні», засвідчують цілий ряд його книг, подарованих автором бібліотеці Женевського університету – «Новий Заповіт Господа й Спасителя нашого Ісуса Христа. З грецької мови на українську перекладений проф. Іваном Огієнком», «Історія церковнослов'янської мови», «Нариси з історії української мови: система українського правопису», «Українська культура», «Українська літературна мова XVI століття і Крехівський Апостол 1560 р.», «Українська Пересопницька Євангелія 1556 р.».

Втративши надію знайти в Лозанні чи Женеві бодай когось із меценатів, Іван Огієнко відважується створити видавництво сам. У архіві Інституту «Бетань» вдалося віднайти рукописний варіант рекламного оголошення, яке Огієнко готував, очевидно, для публікації в україномовній періодиці Західної Європи. Зважаючи на унікальність документа, варто навести його повністю: «Неперіодичне видавництво «Наша культура», що виходило у Варшаві й було закрите німцями в 1939-у році, знов приступило до видання праць головно з ділянки української культури, мови та красного письменства. Буде виходити не менше як по дві книжки в місяць.

Видавництво розпочинає свою працю з глибокою вірою, що все українське громадянство знайде належне зрозуміння для наших зусиль дати кожному українцеві й кожній українці корисну книжку.

Ми закликаємо всіх людей доброї волі масово поширювати наші книжки, бо тільки від цього залежить розвиток і вся доля нашого видавництва, якому доводиться працювати у важких умовинах емігрантської дійсності. Це й дасть видавництву змогу виконати поставлене завдання: доброю книжкою служити Народові. Видавництво працює під головним проводом Митрополита Іларіона.

Адреса редакції: Митрополит Іларіон, Lausanne, Bethanie.SUISSE.

Прагнучи будь-що відновити діяльність «Нашої культури», про що було зроблено оповістку в усіх україномовних часописах, він водночас шукає в Західній Європі такого видавця своїх книг, з яким йому пощастило у Празі.

22 березня 1946 року Іларіон розсилає на різні видавничі адреси листа такого змісту: «Високодостойний пане Добродію! По всіх країнах, де тільки мешкають тепер українці, помічається великий голод на українську книжку, і то не тільки в Європі, але навіть в Америці та Канаді. Яке видання тепер не появилося б, воно зразу буде розкуплене. У мене є кілька нових праць, і Ваші знайомі скерували мене до Вас, що, власне, Ви могли б мені мої праці видати».

Далі в листі наводиться довгий перелік готових до складання рукописів і обумовлюється умова автора: 20 відсотків гонорару від ціни примірника.

Саме один з таких Іларіонових листів потрапив у Парижі до рук Павла Сомчинського – молодого, енергійного, патріотично налаштованого українця з Варшави, який досі підробляв складальником у французьких та польських друкарнях, але давно вже мріяв про видання українських книжок.

Ніби випадково доля звела цих двох відірваних від рідної землі українців в непросту для обох житейську пору. Але станеться так, що їхні стосунки, їхня співпраця, їхнє листування триватимуть багато літ і будуть наповнені цілою гамою людських почуттів – від щирості, відданості, взаємоповаги до нерозуміння, розчарування й відчуження. Після від'їзду до Канади у вересні 1947 року митрополит Іларіон ніколи більше не зустрінеться з цим чоловіком, але туга за ним, жаль, що з об'єктивних причин не зміг допомогти тому так, як допоміг свого часу йому Павло Сомчинський, переслідуватиме владику до останніх днів його життя.

Та на початку складалося все несподівано добре. Лист Павла Сомчинського з пропозицією обговорити умови співпраці і його негайний приїзд до Лозанни був для митрополита Іларіона справжнім порятунком. Вони порозумілися з перших хвилин знайомства – побілілий і виснажений митарствами, воєнними дорогами 65-річний український митрополит та юний і дужий, сповнений бажання творити й жити український емігрант із Парижа. Взявши до видання перші рукописи, молодий видавець незабаром надсилає з Парижа рукописний і машинописний варіанти його договірного зобов'язання.

Умови співпраці з новим видавцем цілком задовольняли митрополита Іларіона. Єдину зміну, яку він запропонував до письмового зобов'язання Павла Сомчинського, було те, щоб на титульних вихідних даних кожного видання стояла назва його видавництва «Наша культура». Позначка видавництва Жанни-Аделі Бистржановської, від імені якого виступав Сомчинський, мала проставлятися наприкінці книг у реквізитних даних.

Дбаючи про те, аби якомога більша кількість української спільноти в Європі й Америці довідалася про зміну адреси «Нашої культури» й відновлення її діяльності у Швейцарії, митрополит Іларіон замовляє своєму новому компаньйонові нову форму бланків.

Робота видавництва «Наша культура» була організована так: всю редакційно-видавничу роботу з рукописом здійснював у Лозанні Іван Огієнко. Виправлену коректуру надсилав на паризьку адресу адміністрації видавництва. Обмін коректурами тривав од останніх виправлень і отриманням Огієнком сигнального примірника.

Таким чином, цей енергійний молодий чоловік перебрав на себе всі функції адміністратора «Нашої культури» з організації друкування книг, збору замовлень і налагодження мережі їх продажу. Завадити потужним намірам, на його думку, міг лише стан здоров'я самого митрополита. В одному з листів Павло звертається до нього по-синівськи тепло і щиро: «Я безмежно стурбований вашим останнім листом, де Ви писали, що останні переживання звалили Вас до ліжка. Що в Вас, Владико? Чи це серце? Чи шлунок? Прошу Вас гаряче не занедбувати здоров'я й зокрема – не перепрацьовуватися. У Вашім віці треба пильнувати здоров'я! Напишіть, прошу, на що недомагаєте. А головно – тримайтеся вказівок лікаря. Ваше здоров'я – це ж не лише Ваша особиста справа, Владико, – це має ж громадське значення. Цього легковажити не можна».

Після виходу в світ перших книг обумовленими у письмовому зобов'язанні накладами, перед Павлом Сомчинським постало завдання чимшвидше їх реалізувати, аби повернути взяті кредити, оплатити гонорар авторові й відкласти кошти на розширення видавничої діяльності.

Необхідність прискорення продажу книжок і повернення коштів обумовлювалася ще й наближенням дати від'їзду митрополита Іларіона до Канади. Наступні витяги з листів переконують, як щиро радів цій події Павло Сомчиниський, як щиро прагнув у душі сам переїхати туди, де було ширшим українське середовище, де працювати можна було більше й результативніше:

Лист від 8 вересня 1947 року:

«Я буду щасливий, коли Господь допоможе й мені дістатися до Канади. Я буду щасливий, якщо могтиму працювати, яко технічний робітник на українській видавничій ниві. Важкий це шлях, та дає він багато тихого вдоволення людині. Видати поступово усі Ваші праці, усі Ваші твори – було б для мене великою радістю. Цим-бо міг би і зо свого боку, яко технічна сила, причинитися до збагачення нашої культури».

Але говорити про швидкий розпродаж зібраних на складі книжок і повернення боргів друкарні не приходиться. Вихід у світ двох книг, яких найбільше чекав автор, – «Політична праця Богдана Хмельницького» та «Недоспівана пісня: Богдан Хмельницький» – припав на кінець 1947 року.

8. Канада – останній притулок митрополита. Останні роки життя патріота України

Але на кінець 1947 р. митрополита Іларіона в Лозанні вже не було. Він з нетерпінням чекав сигнальних примірників від свого видавця на місці свого нового перебування – у канадському Вінніпезі. Проте ні сигнальні примірники, ні обіцяні пачки готового накладу все не надходили.

Облаштовуючись у Канаді, митрополит Іларіон тоді ще не знав, що в муках народжені і щойно віддруковані в далекому Парижі, до того ж значними на той час накладами, півтори і дві тисячі примірників кожна, бодай мізерна частина з тих накладів двох книг про Богдана Хмельницького вже ніколи не потрапить до Канади, як і не пошириться де-небудь і коли-небудь у Європі…

Доля виявилася неприхильною до веселкових намірів молодого видавця Павла Сомчинського. Обставини несподівано повернулися так, що життю Павла Сомчинського і його сім'ї у Франції загрожувала небезпека. Смуга невдач почалася для нього саме після друку творів митрополита Іларіона про Богдана Хмельницького наприкінці 1947 року – він отримав раптовий виклик до поліції. – справа виплила трирічної давності одного французького друкаря, в якого в роки війни працював нелегально емігрант-українець Павло Сомчинський. За невиплачені податки власника друкарні відправили до в'язниці. Така ж перспектива могла чекати й тих, хто працював з ним. Приголомшений такою несподіванкою після першого допиту в поліції, Павло найперше згадав про свої борги за випущені книги митрополита Іларіона і ті, як сам висловився, «неймовірні інвестиції в книжки мене спаралізували цілком», бо вони могли значно ускладнити справу.

Затим прийшла друга біда – пограбування на 75 тисяч франків видавничого офісу «Нашої культури». Він пише розпачливого листа до Вінніпега і просить митрополита Іларіона вислати бодай якусь суму з реалізованих книг, аби хоча б частково розрахуватися з боргами. Одержаних з Вінніпега 150 доларів виявилося недостатньо. Крім того на складах у друкарні – майже три з половиною тисячі примірників щойно віддрукованих книжок: 1400 – «Політичної праці Богдана Хмельницького» і 2000 – «Недоспіваної пісні». Коли б ці книги і ті, що у Вінніпезі, були продані, можна було б виручити до 7 тисяч доларів… У січні 1948 року Павло один виїздить до Брюсселя і там клопочеться про сімейну візу до Аргентини і пише до Огієнка з проханням допомогти йому у цьому.

Пишучи цього листа, Павло Сомчинський не міг навіть і уявити, які душевні тривоги й, болі переживав у ту пору митрополит Іларіон у далекому Вінніпезі, скільки складнощів і проблем приніс йому той довгоочікуваний переїзд на канадську землю, які несправедливі нападки й образи від недругів і опонентів йому довелося витримувати.

Митрополит і справді не міг особисто просити ні громаду собору Святої Покрови, ні книгарні, ні когось із керівників українських організацій дати під заставу своїх же книг, виданих у Європі, тисячу доларів для свого, бодай і близького, компаньйона. Не міг цього робити бодай з тієї причини, що сам не раз думав у ті складні для нього місяці полишити недружелюбну для нього українську Канаду й переїхати до… Аргентини. Туди, куди прагнув усім серцем вибратися з Брюсселя стривожений і наляканий Павло Сочинський, який не знав про все це.

Наступним своїм листом Павло обізветься до свого колишнього компаньйона по видавничій справі вже з Буенос-Айреса, коли вже довідається про справжнє становище митрополита у Вінніпезі:» Ваша ж готовність, Владико, виїхати з Канади – навіть до Аргентини – навіює смуток…Я б справді був щасливий, якби міг запросити Вас туди, де я буду. Не знаю, чи дітям і дружині, як Бог дасть сюди приїхати, служитиме цей клімат. Не знаю, як піде тут життя. Але сьогодні в мене тут дуже зле. Я, одначе, повний надії на краще…»

Такою ж щирою і теплою, але дещо сумною була й відповідь митрополита Іларіона. З гіркотою ділився він з Павлом своїми не завжди вдалими потугами розгорнути в Канаді українську книговидавничу справу:

«Біля мене все по-старому: забагато праці, а мало спокою! І що більше працюю, то більше нервувань та неспокою. А я вже мав би право і на спокій, Видаю багато, але до кожної книжки докладаю. Навіть часом сумнів бере: чи й варто писати? Зовсім мало читають усі американці – і в Канаді, і в СІЛА. Книжки виходять накладом в 1000–2000, рідко 3000 прим. – і хіба за 5–10 років розійдуться, і то сумнівно. Ваші видання лежать незайманою купою, хоча кілька раз і оповістки робив. Взагалі ж оповістки на книжки нічого не дають…» На цих двох листах стосунки між двома особистостями, яких надовго об'єднала в тяжку для обох житейську годину спільна праця на українській книговидавничій ниві, обриваються вже назавжди.

Намірам Павла Сомчинського переїхати до Канади й продовжити потужну україномовну книговидавничу діяльність не судилося здійснитися. Митрополит Іларіон відновив діяльність «Нашої культури» самотужки. Наприкінці 50 – на початку 60-х років минулого століття, вже на канадській землі, він закінчив останній із задуманої ще в Швейцарії серії творів про великого гетьмана – «Українська церква за Богдана Хмельницького».

1955 року вона побачила світ незначним накладом у Вінніпезі заходами Українського наукового Богословського товариства.

А як же склалася доля паризьких книг про Богдана Хмельницького? Архівні документи засвідчують, що наприкінці 50-х років новий власник друкарні, де зберігалися тривалий час запаковані примірники цих видань, які вимушено полишив напризволяще Павло Сомчинський, звертався листом до митрополита Іларіона з пропозицією їх викупити. Автор у відповідь висловив свою згоду, запитав про умови, на яких ті книги можна було б отримати в Канаді. Однак відповідь з Парижа так і не надійшла. Недуга, операція і втрата митрополитом адреси паризької друкарні перервали пізніше будь-які зносини з нею.

У 1967 р. вся українська діаспора урочисто відзначила 85-річ-ний ювілей митрополита Іларіона. Сотні привітань, які надійшли на його адресу з усього світу, проголошували побажання: «Нехай Милосердний Господь посилає Вам здоров'я і сил для ще довгої Вашої вельмикорисної праці для слави Бога і добра українського народу».

Та сили покидали великого громадянина України. Поступово він відходив від активної релігійної, наукової та педагогічної діяльності. Все рідше з'являвся на людях, проводячи вільний час у читанні. Інколи його бачили у сквері церкви Пресвятої Трійці, де знаходилась митрополича кафедра, на лавочці з книгою в руках, згорбленого, з двома парами окулярів на очах.

З 1968 р. Іван Огієнко припиняє видавництво свого улюбленого дітища – часопису «Віра й культура», в якому за останні п'ять років він видрукував багато власних творів. В одному з останніх номерів журналу він пише:

Немов негода восени,

Підкралась старість, щоб кусати,–

й минули всі юнацькі сни,

минули й марення крилаті…

І налягли сльотливі дні,

І безконечні стали ночі,

1 світ міняється мені,

Бо мруть чуття, темніють очі…

В останні роки свого життя митрополит Іларіон часто хворів. У виконанні службових обов'язків йому допомагав його заступник Високо-преосвященнійший Владика Михаїл, архієпископ Східної єпархії з кафедрою в Торонто. Допомогу в поточних справах надавав Преосвященнійший Владика Борис, єпископ Саскатунський. Так минули сповнені недугом п'ять років. Настав 1972 рік. 15 січня десятками телеграм, листів, дзвінків знайомі та незнайомі шанувальники вітали митрополита з 90-літтям. Ювілей дарує безмежжя приємних миттєвостей, радість спілкування з найближчими друзями і колегами, запалює нові надії. У душі Івана Огієнка з новою силою спалахнула жадоба життя.

Але Бог дарує Іванові Огієнку останню весну. І, незважаючи на радість відчуття весни, сили покидають Іларіона. Надзвичайна слабість змушує його у світлий суботній день 25 березня запросити свого духівника протопресвітера Сергія Геруса, щоб той вислухав сповідь і причастив хворого. Стан Іларіона катастрофічно погіршується, і у понеділок 27 березня митрополита перевозять до вінніпезької лікарні Мізерикордія. 29 березня о 22.15 за місцевим часом на 91-у році життя серце Івана Івановича Огієнка зупинилося назавжди. В останню мить біля нього знаходилися його сини Анатолій і Юрій та секретар Іван Похильчук, що доглядав останні роки митрополита Вінніпега і всієї Канади.

Згасло земне життя видатної людини, члена Наукового товариства у Києві, Товариства Нестора-літописця, Товариства любителів давньої письменності у Петербурзі, архівної та військової комісій у Києві, архівної комісії у Катеринославі, Комісії історії книгознавства у Києві, Наукового товариства імені Шевченка у Львові, Слов'янського інституту у Празі, Польського мовознавчого товариства, Української вільної академії наук, Інституту дослідів Волині у Вінніпезі, Науково-богословського товариства у Вінніпезі, Британського і Закордонного біблійного товариства у Лондоні.

Зі смертю митрополита Іларіона завершився перший етап історії української греко-православної церкви в Канаді як автокефальної церкви православних українців, що існувала у цій країні від 1918 р. і означила себе як митрополія саме від часу обрання І. Огієнка Надзвичайним Собором 8 серпня 1951 р. на митрополичу кафедру.

На смерть митрополита Іларіона відгукнулися всі українські газети, часописи й радіостанції в діаспорі, мас-медіа провідних країн планети. Звістка про смерть первоієрарха греко-православної церкви Канади облетіла увесь світ. Лише у радянській Україні, де ім'я Івана Огієнка в угоду ідеологічним догмам було насильно викреслено із пам'яті кількох поколінь, про цю скорботну подію майже ніхто не знав. На жаль, залишається вона «непомітною» й досі. Принагідне зазначити, що в українських календарях, за винятком щорічника «Історичний календар 1997 р.», немає й сьогодні ні дати народження, ні дати смерті Івана Огієнка.

Організацію поховання взяла на себе канцелярія консисторії у Вінніпезі за активною підтримкою української громади міста й всієї Канади. Тіло митрополита Іларіона було перевезено до похоронного бюро Томи Кропо у Вінніпезі. Священне приготування тіла первоієрарха до поховання здійснило православне духовенство Вінніпега під проводом отця С. Геруса у четвер 30 березня.

Похорон Івана Огієнка було призначено на вівторок і середу Світлого Тижня. Тіло митрополита перевезли до собору св. Покрови, де було відслужено панахиду. У перший день похорону – вівторок тіло митрополита під проводом духівника С. Геруса було перевезено до митрополичої кафедри церкви Пресвятої Трійці. Там о 19-й почато чин архієрейського похорону, який тривав два дні. Здійснювали чин п'ять архієреїв: Високопреосвященнійший Владика Михаїл – намісник Української греко-православної церкви в Канаді, Преосвященний Теодосіос з Торонто – архієпископ Едмонтона й Західної Канади, представник Патріарха Атенагораса, архієпископ Марко з Нью-Йорка – представник Української православної церкви у США і митрополита Мстислава та Преосвященний Владика Борис – правлячий єпископ середньої єпархії Української греко-православної церкви в Канаді. Із священиків до звершення чину похорон стали: протопресвітер Артемій Селепика – голова Консисторії Української православної церкви у США. Церква була переповнена. Велично проведено служіння Божественної літургії. Зворушлива відправа, повна пасхального мотиву. Понад дві тисячі людей, велике представництво з-поза меж держави духівництва, православної церкви надали похоронам особливої врочистості. Один із вінніпезьких кореспондентів, пройнятий духом того моменту, зауважив: «Я ще не бачив чогось, що дорівнювало б масштабам цієї величності».

Коли були віддані останні почесті митрополиту Іларіону і відбулося прощання, Іван Іванович Огієнко назавжди залишив свою митрополичу кафедру Пресвятої Трійці, в якій так часто, зворушливо і переконливо звучало його архієрейське слово, і почав іншу путь… Труна з тілом покійного в похоронному авто поволі рушила в напрямку цвинтаря Глен Іден, де на православній секції св. Воскресіння його чекало місце вічного спочинку… Остання молитва, останній погляд на труну, останній уклін…

Не в улюбленому Києві спочив великий син України. Проте й канадська земля на момент прийняття у своє лоно його тіла запричастилася грудочкою української землі з Києва та свічкою з Батьківщини, покладених у труну митрополита. Добрі люди подбали й про це: привезли їх з-за океану. Канівська земля з Великої України, грудка якої була покладена у труну, символізувала велику тугу Батьківщини за своїм геніальним сином і водночас його постійну відданість їй.

Настав час, і довго незнане ім'я нашого співвітчизника, котрий присвятив життя своє Україні та її народові, почули на Батьківщині. Нині перевидаються і стають доступними твори І. Огієнка. Науковим, освітнім, культурним установам надано ім'я нашого видатного земляка. Його носить також премія Спілки письменників України. Вивчається наукова, педагогічна спадщина. Відтак, є надія, що імені митрополита Іларіона жити у віках серед українців, на що він так щиро сподівався.

Строго і величаво увічнили канадські українці могилу свого мудрого і талановитого душ-пастиря. Ще здалеку привертає увагу перехожого велика, овальної форми, кам'яна стіна. З неї ніби виринає майстерно виконане на білому мармурі скульптурне зображення чину Христового Воскресіння. Вся композиція нагадує гріб Господній у Єрусалимі. Зведена на кам'яному підвищенні, немов на горі Голгофі, вона увінчує не лише місце поховання митрополита Іларіона, а й усю православну частину цвинтаря.

Надмогильний надгробник становить мідна плита з викарбуваним написом «Блаженнійший митрополит Іларіон. 15.01.1882–29.03.1972. Усопшому митрополиту Іларіону на вічну пам'ять». Посередині плити – вміщені дві строфи його передсмертної поетичної сповіді:

Я відірвався від земного,

Зі мною тут – один лиш Бог,

У серці – голос Пресвятого,

В душі палає сам чертог…

В одно єство зіллюся з Богом,

Святі призначення готові, –

Усе охопиться чертогом

Його Господньої любові…

Ще нижче на плиті такими ж крупними літерами викарбувані найголовніші заповіді митрополита, які на сьогодні стали вже крилатими:

«Українська церква-то наша рідна мати»,

«Служити народу-то служити Богу»,

«Любити-то служити»,

«Мова – душа народу»,

«Любімо все своє рідне».

Довкола панувала мертва тиша, яку порушувало лише ледь чутне шерехтіння опадаючого із дерев осіннього листя. А ще – курликання тамтешніх журавлів, що вже гуртувалися в передчутті далекої дороги до зимівлі. Мимоволі на пам'ять прийшли щемкі слова з Іларіонової поеми «На Голготі», написаної у тяжкі для нього часи у Лозанні:

Так тяжко чутися вигнанцем

Із краю рідного навіки,

Хто щирим був його коханцем,

Хто ніс йому цілющі ліки.

Для мене Україна мила,

Немов та молодість минула:

У мріях лиш, як юна сила,

Й не вернеться краса заснула…

Збулася листя деревина,

Але весною знов зодягне,

А я навіки – чужанина,

Хоч серце в вирій вічно прагне…

Летять пташки ключем у вирій,

Й додому вернуться весною,

А я в роботі Краю щирій

Лишусь навіки з чужиною…

Лишусь навіки з чужиною… Які щемкі, сумні і глибинні за змістом слова! Скільки болю, несправджених сподівань і надій вкладено в них! Скільки думок і переживань викликають вони у кожного, хто бодай однією гранню своєї небайдужої душі доторкнувся до того величезного пласту духовного й наукового скарбу, створеного цією людиною, хто спробував бодай усвідомити велич зробленого й пережитого ним заради незалежної України… Так, тлінне тіло митрополита Іларіона – Івана Огієнка вже стільки літ перебуває на чужині, а душа його, чиста і чесна, напевне ж там, далеко за океаном, над рідною Україною, якій він, незважаючи ні на які обставини, залишився вірним до кінця.

9. Писемна спадщина «робітника пера» – Івана Огієнка

Зрозумівши, яким був митрополит Іларіон та Іван Огієнко відданим своїй Україні, і скільки рядків він написав для неї і на її честь, було б грішно не розглянути хоча б деякі з них.

Глибоко переживши трагедію української революції, Іван Огієнко більше не повертався у велику політику. Він із гордістю називав себе робітником пера – своїми думками за допомогою друкованого слова ділився з конкретною людиною, спонукав її думати, усвідомлювати, до якого народу вона належить, яку мову й культуру мусить знати і берегти.

Сьогодні в Україні до читацького загалу поступово повертається безцінна спадщина Івана Огієнка. Зокрема, перевидано найвагоміші праці вченого – «Історія українського друкарства», «Історія української літературної мови», «Українська культура», «Українська церква», «Дохристиянські вірування українського народу».

У «Мойсеї» І. Франка є дуже глибинна за змістом фраза:

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

Ігорів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Ці слова можуть слугувати своєрідною епітафією до життя Івана Огієнка. Сумний перебіг міжконфесійної боротьби на Холмщині й Підляшші значною мірою спонукали Івана Огієнка сконцентрувати свої зусилля як ученого на підготовці до написання цілої серії досліджень з історії Української православної церкви. Важливо було показати всьому світові, що історія українського народу й історія Української церкви міцно злилися в одне нерозривне ціле. Адже практично з XV століття православна церква в Україні, за словами Огієнка, стає головним суб'єктом і об'єктом української історії, бо за оборону її цілості й чистоти православ'я, її мови, обрядів, її індивідуальності точилася й точиться справжня боротьба.

10. Релігійна тематика творів історика української церкви

Перший крок до написання ґрунтовної, опертої на широкий архівний матеріал історії української церкви Іван Огієнко зробив у 20-х роках, оперативно видавши у створеному ним видавництві «Українська Автокефальна Православна Церква» кілька невеликих за обсягом книжок. 1942 року в Празі побачило світ солідне – у двох томах – видання Огієнкової «Української церкви». Перший том книги охоплює період від початків християнства серед українського народу ще в доісторичну добу до виходу в світ унікального твору українського друкарства – Острозької Біблії 1581 року. Другий том книги висвітлює долю української церкви після приєднання її до Московської митрополії 1686 року. Вже пізніше, відчуваючи потребу доповнення викладеного раніше підручникового матеріалу, Огієнко вирішує глибше й досконаліше дослідити окремі періоди – найскладніші й найдраматичніші – історії нашої церкви. Так з'являються, майже одночасно, дві його монографії «Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647–1657» і «Українська церква за час руїни. 1657–1687». Логічним продовженням розпочатої теми мало стати ще одне дослідження – «Українська церква за час гетьмана Мазепи». На жаль, цю працю Іван Огієнко написати не встиг, хоча інтенсивно добирав для неї архівний матеріал.

Тематична і жанрова палітра творів Огієнка як історика української церкви надзвичайно різноманітна. До фундаментальних досліджень того чи іншого історичного періоду, про що йшлося вище, слід додати і серію життєписів видатних діячів українського православ'я, і цикл філософських містерій та поетичних легенд релігійної тематики, і драматичні твори, головними героями яких є відомі церковні діячі – борці за українське православ'я. Окремо в цьому переліку виділяються підручники і посібники, розраховані не лише на слухачів духовних семінарій чи шкіл, а, передусім, на різні категорії населення. Виходять у світ «Українською патрологія» та «Канонізація святих в Українській церкві». Надзвичайно цікавими з пізнавальної точки зору є сторінки, присвячені життю святих – у Візантії, Європі, а також в Україні та порядок відправлення на їхню честь давніх і новіших богослужб.

Релігійну поезію здатна, як відомо, людина, помисли й діяння якої одухотворені глибокою вірою в Бога, щоденним безкорисливим служінням його ідеалам. Саме на таку стежку став Іван Огієнко – Митрополит Іларіон напередодні другої світової війни. Й відтоді з-під його пера стало все більше народжуватися поетичних рядків.

Саме в цей період автор ніби заново формулює своє поетичне кредо: релігійною поезією, завданням якої є творення правдивого релігійного світогляду, «допомогти людині стати найближче до Бога, визнати його своїм рідним батьком, поєднатися з ним – обожнитися».

Втім, це була спроба відродити стару українську літературну традицію, суть якої полягала у створенні духовними й світськими письменниками у поетичних рядках драматичних творів, де дійовими особами виступали, поряд із землянами, і небожителі, зокрема Бог, ангели, пророки, злі духи. Цей літературний жанр – філософська містерія, як відомо, був дуже популярний серед викладачів і вихованців Києво-Могилянської академії. На таких творах справді виховувалося не одне покоління свідомого українського громадянства.

Великообсягова книга поетичних рядків Івана Огієнка під заголовком «Філософські містерії», що вийшла друком як перший том двотомного зібрання художніх творів автора у Вінніпезі 1957 року, засвідчила про достойне відродження в сучасній українській літературі призабутої традиції, коріння якої сягає західних культур. Книга відкривається філософською поетичною трилогією «Житейське море», зміст якої складають містерії «Народження людини. Добро і зло на світі», «До щастя», «Остання хвилина».

Непросто і нешвидко писалися ці твори. Скажімо, роботу над містерією у п'яти діях «До щастя» автор розпочав 15–16 лютого 1947 року в Лозанні, а закінчив більш ніж через десять років – 26 травня 1957 року у Вінніпезі. Приблизно стільки ж часу забрала в нього праця над «Останньою хвилиною».

Маючи, на перший погляд, простий сюжет, зміст якого визначали, власне, назви поем, основне смислове навантаження тут несуть глибокі авторські роздуми про сенс людського буття, про призначення людини на землі, про вибір справжніх і фальшивих духовних та моральних цінностей, який завжди стоїть перед нами.

Надзвичайно актуальною на сьогодні з точки зору порозуміння провідників українських церков і об'єднання в єдину соборну Українську православну церкву видається драматична містерія «Руїна й воскресіння», яка завершує зазначений філософський цикл релігійної поезії Івана Огієнка. Цю поему можна без перебільшення назвати своєрідним духовним заповітом митрополита Іларіона своєму народові.

На увагу заслуговують ще дві поетичні Огієнкові збірки – «Бог і світ» та «Легенди світу». До першої автор додав підзаголовок «Читанка для молоді недільних і українських шкіл та для родин». Тут у доступній формі автор знайомить юного читача з найголовнішими церковними канонами і християнськими поняттями: Бог, родина, молитва, совість, причастя, ікони тощо. Друга збірка об'єднала кращі зразки як релігійних, так і світських легенд багатьох народів світу – переважно давньоєврейських, індійських, єгипетських, арабських, грецьких. Окремим розділом виділені слов'янські легенди.

Характерно, що у виданій 1988 року заходами Українського вільного університету у Мюнхені «Хрестоматії української релігійної літератури», яку впорядкував відомий у світі вчений-українознавець Ігор Качуровський, серед цілої когорти українських мислителів, богословів, письменників і поетів різних епох достойно представлений як автор циклу поетичних творів релігійної тематики й Іван Огієнко. Зокрема, в цій хрестоматії, окрім короткої бібліографічної довідки про автора, подано одну з кращих його поезій цієї тематики «Умом я Бога не відчую», написану 1960 року.

11. Відданість українському слову

Залишаючись вірним справі оборони української мови та українського друкованого слова, Огієнко дослідив у цих книгах причини й наслідки цензурних заборон російською владою україномовних акафістів та інших релігійних творів київських авторів.

Досконало володіючи багатьма мовами, зокрема грецькою, латинською, церковнослов'янською, давньоєврейською, польською, німецькою, англійською, професор Огієнко не лише дослідив десятки, сотні написаних цими мовами рукописних і друкованих книг, увівши їх до наукового обігу, а й багато з них переклав українською мовою.

Та найбільшим його подвигом у цій справі є, безперечно, переклад Біблії із давньоєврейської. Над нею він працював понад двадцять років. І ще більш як десять літ пішло на те, аби видрукувати її достатнім накладом.

Іван Огієнко глибоко розумів необхідність перекладу на живу українську мову повної Біблії. Книга, яка серед усіх народів найбільше читається, найбільше друкується й найактивніше розходиться, – вона могла і повинна була б стати для українського народу не лише засобом релігійного, а й мовного впливу на маси, отим «наріжним каменем» розвою літературної мови, яка протягом століть через політичні обставини не мала достатніх умов для нормального розвитку.

Дещо пізніше за цю справу взявся П. Куліш. Ще за свого життя, 1887 року, йому вдалося видати, щоправда, поза межами російської України Новий Заповіт, а повна україномовна Біблія побачила світ вже після смерті перекладача – в 1903 році, й цю працю вже довершували І. Нечуй-Левицький та І. Пулюй. У жорстоких умовах цензури ця книга могла поширюватися лише в Галичині. Однак уже на двадцяті роки – час активної українізації – з лексичного і фразеологічного боку ці два переклади були застарілими. Адже тоді в українському правописі сталися суттєві зміни. Крім того, П. Куліш здійснював свій переклад Старого Заповіту місцями не дослівно, а у вільному перекладі, що спричинило значні відхилення від оригіналу. Менш відомі в історії нашої культури спроби перекладу Святого письма на тогочасну галицько-українську мову одного з провідників національного відродження в західноукраїнських землях першої половини XIX століття Маркіяна Шашкевича.

Виносячи на суд громадськості давно омріяну ідею нового перекладу Святого письма українською мовою, І. Огієнко зазначав: «…Ми надзвичайно потребуємо такого перекладу Біблії, що був би зроблений сучасною літературною всеукраїнською мовою. Перекласти цілу Біблію – а в першу чергу Новий Заповіт треба такою літературною мовою, що стала б зразковою бодай на перші 50 літ. Мусимо мати переклад, що став би найкращим підручником вивчення української мови. Без цього нормальний розвій нашої літературної мови не матиме так їй потрібного «каменя наріжного», бо треба, щоб і селянські маси – головний читач св. Письма – призвичаювалися до доброї літературної мови. Такий переклад треба видати з зазначенням наголосів, – щоб кожний міг читати його справді по-літературному».

Ось чому, приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, Огієнко поставив перед собою два найголовніші завдання: по-перше, найточніше передати зміст оригіналу, дбаючи передусім про змістову точність цілого ряду багатозначних слів, і, по-друге, забезпечити переклад милозвучною, сучасною літературною мовою. Робота пожвавилася після того, як Британське і Закордонне Біблійне товариство уклало з перекладачем угоду про видання книги.

Перший, незначний наклад перекладених Огієнком чотирьох Євангелій побачив світ 1937 року у Львові, а 1939 року – додрукований у Варшаві. До цього видання було додано ще й «Псалтир». Переклад усієї Біблії завершено 11 липня 1940 року, однак через обставини військового стану запустити її в роботу до друкарні не вдалося. Натомість через два роки друга частина Біблії – «Новий Заповіт. Псалтир» була додрукована ще раз. Цього разу у Фінляндії, заходами Стокгольмського товариства поширення Євангелія в Росії.

Останнє видання для нашого читача і тоді, й тепер є недоступним, оскільки, на противагу львівському і варшавському, жодного примірника цієї книги годі шукати в наших найбільших бібліотеках.

Отож, Огієнкова мрія про забезпечення можливості й права українського народу звертатися до Бога рідною мовою нарешті здійснилася. До неї він ішов цілих двадцять літ, вкладаючи в свою титанічну працю стільки здоров'я, розуму, сили волі, захоплення. Тому, безперечно, мав право митрополит Iларіон по закінченні своєї многотрудної праці сказати про неї так емоційно, образно і велично:

То був справжній науковий подвиг і ним не могли не захоплюватися і ті, хто добре знав Огієнка, і ті, хто почув про нього вперше під час широкого представлення в християнському світі Біблії мовою великого, але бездержавного українського народу. За це засвідчує зокрема і факт відзначення митрополита Iларіона спеціальною медаллю королеви Англії Єлизавети II з нагоди коронації її величності 2 червня 1953 року. А скільки щирих і захоплених відгуків на цей переклад можна віднайти в різноманітній періодиці того часу!

Таким чином, Огієнкова Біблія, як і десятки інших його перекладених і виданих за кордоном богослужбових книг, виконує і сьогодні, окрім релігійної, ще одну важливу місію – забезпечення українському народові його невід'ємного права читати і пізнавати Святе письмо своєю рідною мовою.

До рівня філософського узагальнення підніс Огієнко проблему рідної мови, як душі того чи іншого народу, живої основи його буття, головного підмурівку нації у своїй містерії на одну дію «Рідна мова».

Вагоме місце в художній творчості Івана Огієнка посідають драми історичної тематики. Вони, як правило, присвячені тій чи іншій маловідомій або спотвореній у нас на догоду ідеологічним постулатам сторінці боротьби українського народу за своє національне визволення. Таким є, зокрема, цикл драматичних поем «Вікові наші рани» та історична епопея у двох частинах «Наш бій за державність».

Тепер прийшли, либонь, не в пору: Чужі ми вдома, ніби збоку…

Ці, нібито випадково вимовлені, слова несуть у драмі «Вікові наші рани» вагоме ідейне навантаження: бездержавний український народ залишається на землі своїх пращурів, як і раніше, безправним і безборонним; натомість чужинці, в черговий раз поруйнувавши стародавні святині, завдали душі народній нових невигойних вікових ран.

Така ідея підсилюється приголомшливим для слухачів монологом-реквіємом сліпого бандуриста, у сконцентрованому співі якого висловлено причину безрадісної української історії як покарання Господа за наше невміння й небажання об'єднатися, жити без сварок і заздрощів, будувати єдину соборну Україну.

Однак не міг бандурист завершити свій речитатив перед юрбою зажурених слухачів на такій трагічній ноті. Обнадійливе, життєстверджуюче звучать заключні акорди бандури:

Головним героєм драматичної поеми на сім сцен «На чужині» автор вивів Дмитра Туптала, митрополита Ростовського і Ярославського – великого українського ученого і поета, автора знаменитих на весь християнський світ «Житій святих». Життєпис цього українського патріота-великомученика Іван Огієнко детально скомпонував роком пізніше у своїй історичній монографії «Святий Димитрій Туптало». У драматичній же поемі увага автора сконцентрована на останньому дні відносно короткого, 58-річного, життя митрополита – 27 жовтня 1709 року.

Варто зазначити, що в цій поемі автор виклав немало автобіографічного, особливо в місцях монологів митрополита Дмитрія, де йдеться про чужину й про щемний біль на серці при згадці слова «Україна». Поема написана в травні 1959 року у Вінніпезі – далекій і чужій для Огієнка стороні. Тому й вкладає він в уста свого героя ці виболені слова:

Ціла галерея видатних постатей української історії представлена автором у ще одній драматичній поемі збірки «Вікові наші рани» – «Воскресення України». Архімандрит Києво-Печерської лаври Єлиеей Плетенецький і гетьман Петро Сагайдачний, ігумени Михайлівського Золотоверхого собору в Києві Іов Борецький та Свято-Межигірського монастиря – Ісайя Копинський, видатні учені-богослови Мелетій Смотрицький та Памва Беринда, ігумени Іов Княгиницький, Іов Почаївський… Це реальні історичні постаті, які відіграли визначну роль у відновленні ієрархії Православної Української церкви, що сталося невдовзі після загарбання Польщею Правобережної України і стольного града Києва. У цій драмі відтворив реальну історичну подію – таємний від польської влади Всеукраїнський церковний собор, який відбувся 15 серпня 1620 року в церкві Богоявленського Братства в Києві на Подолі. Як зазначає автор у своїх коментарях, таке зібрання планувалося спершу в Софійському соборі, але на той час він уже був зайнятий уніатами.

В одному томі художніх творів під загальною назвою «Вікові наші рани» об'єднано п'ять драматичних поем, тематичний зміст та ідею яких закладено вже в назвах: багато болю, випробувань і страждань випало пережити українському народові; та, незважаючи на глибокі вікові рани, заподіяні ворогами, свободолюбивий дух українців, їхнє прагнення до волі й незалежності, їхню любов до своєї Батьківщини не вдавалося здолати нікому.

Ця ідея ще сильніше, ще зриміше проглядається в наступних двох книгах драматичних поем, озаглавлених ємко й промовисто – «Наш бій за державність». Намір написати масштабну епопею з такою назвою Іван Огієнко виношував давно. І частково зреалізував у Швейцарії, перебуваючи там у лозаннському шпиталі-притулку «Бетань». Саме там він мав щасливу нагоду попрацювати в унікальній бібліотеці відомого російського революціонера-емігранта М. Рубакіна, в якій було надзвичайно багато рукописів і стародруків ще з часів Хмельниччини. Тому основну драму – найбільшу за обсягом – з першого тому цього двокнижжя, присвячену Богданові Хмельницькому, Огієнко не лише написав на основі опрацьованих фондів рубакінської книгозбірні, а й видав її окремою книгою в своєму видавництві «Наша культура», створеному в Лозанні.

Варто акцентувати увагу на самій назві епопеї «Наш бій за державність». Найкраще обгрунтував її суть сам автор у передмові до першої частини епопеї: «Найголовніша і найсвятіша ідея українського народу, від довгих віків унаслідувана, це – незалежна Українська Держава. Вона в нас була… була довгі роки, але року 1240 татари окупували її на 122 роки – і спинили її. Спинили нашу Самостійну Державу, але не спинили нашої самостійницької ідеології. Вона горіла в свідомих українських душах пекучим і ясним полум'ям, і породила наш лицарський Бій за Державність.

Наш бій за державність червоною ниткою проходить через усю українську історію, як головна ціль, як її головна мета існування. Цю головну ціль вільнолюбиві наші батьки передають своїм синам, а сини – своїм дітям, і Наш Бій за Державність переходить живим і активним із покоління в покоління».

Центральне місце в історичній епопеї «Наш бій за державність» посідає автобіографічна поема «На Голготі» з підзаголовком «Трагедія визвольної боротьби». Щоправда, Іван Огієнко ніде не сказав про це прямо, але в життєписі Івана Борини читач, безумовно, впізнає немало крутих і тернистих житейських стежок, якими пройшов разом зі своїм героєм автор.

З-поміж усіх драматичних творів на історичну тематику, написаних автором у швейцарсько-канадський період життя і творчості, особливо виділяється історична драма на п'ять дій «Розп'ятий Мазепа». За драматизмом подій, глибиною проникнення в характери героїв, актуальністю піднятих проблем для сучасного етапу українського державотворення, величезним патріотичним, виховним зарядом, закладеним у розвиток дії, цю драму варто вважати вершинним твором Івана Огієнка.

До згадуваних збірок художніх творів ця драма з невідомих причин не включалася. Вийшла вона окремою книгою у видавництві «Наша культура». А написана була теж за незвичних обставин – у потязі за десять днів дорогою до Монреаля й назад. Така оперативність у написанні великої за обсягом і складної за сюжетною побудовою роботи, у принципі, не викликає подиву, оскільки подібний твір уже був виношений, вибудуваний у творчих муках автором за багато десятиліть. І варто було дочекатися сприятливих обставин, щоб все те виношене в душі викласти на папері.

Тривогою за долю України, високими патріотичними почуттями героїв, їхньою готовністю йти на самопожертву заради здобуття свободи й незалежності рідної землі пройняті як ці, так й інші твори історичної тематики. Виділяються в цьому ряду поеми «Недоспівана пісня»; «За Україну»; «Туми».

Характерна особливість перелічених творів: багато роздумів, переживань героїв ніби спроектовані в сьогоднішній день, ніби звернені до нинішніх нащадків.

Більшість художніх творів І. Огієнка була написана ним у тяжкі, драматичні хвилини життя, коли автор, ніби відчуваючи свій прийдешній кінець, поспішав викласти на аркуші паперу все, чого не встиг виповісти своєму народові. Підтвердження цьому – історія створення поеми «Останній лицар». «У травні 1964 р., – пише Огієнко, – почали сильніше темнути мої очі – виявилося, що катаракта на них. Операція була зроблена перше лівого ока, а за тиждень правого. Я терпів тяжкі переживання – крім фізичних і духовних. Довелося багато перебувати з обома зав'язаними очима. Сильно била незвичка бути без праці… І я вирішив щось-таки написати… хоч лікар забороняв усяке читання й писання, я написав оцю драму «Останній лицар», писав її закритими очима, великими літерами…»

Поетичний переспів видатної літературної пам'ятки українського походження – «Слова про Ігорів похід» – з такою ж назвою можна без перебільшення віднести до однієї з кращих поем Івана Огієнка. Написана вона була в один з найтяжчих періодів його життя, коли в липні 1944 року, після перенесення фронтових дій на Холмщину та Підляшшя, митрополит Iларіон з частиною українського духовенства був евакуйований до міста Кельце, а звідти – в Словаччину та Австрію. Оселившися в одному з монастирів, неподалік Відня, він взявся за глибинне вивчення цього унікального твору.

Не повторюючи поетичних і смислових знахідок своїх попередників, І. Огієнко, ретельно вивчивши існуючі редакції видань пам'ятки, сміливо пропонує свою версію поетичного перекладу.

Смислова домінанта Огієнкового твору концентрується на проблемі єдності українських земель, ідеї утихомирення і примирення розсварених князів. Власне, й причиною поразки Ігоревого війська була неузгодженість дій цього відважного князя зі своїми родичами, бажання самому, проти волі Великого князя київського Святослава, перемогти ворога і зажити слави.

1989 року у видавництві «Радянська школа» вийшло друком подарункове, великого формату, у тканинній оправі видання в прекрасному оформленні народного художника України В. Лопати – «Слово о полку Ігоревім», упорядковане О. Мишаничем. Окрім давньоруського тексту та паралельного ритмічного перекладу Л. Махновця тут вміщено також відомі в українській та російській літературах переклади цього твору – від Т. Шевченка до В. Шевчука. Не знайшлося місця в цій книзі, звичайно ж, із цензурних причин, перекладові І. Огієнка. Варто сподіватися, що в наступних перевиданнях цієї збірки такий Огієнків текст, який, безумовно, збагатить, урізноманітнить книгу, тут все ж з'явиться.

А за кордоном цей твір видавався двічі: вперше 1947 року, відразу після переїзду митрополита до Канади і відновлення там його ж видавництва «Наша культура», і вдруге – 1967 року, уже в повнішому вигляді. Поетичний переспів «Слова» під заголовком «Слово про Ігорів похід» у цьому виданні став четвертою частиною однойменної літературної монографії. Написавши 1945 року поему, Огієнко, не відкладаючи, взявся за створення ґрунтовної роботи, поставивши за мету розглянути цей твір не лише як літературну, а й як історичну пам'ятку українського народу.

Характерною особливістю цього дослідження є те, що автор аргументовано і переконливо доводить українськість походження цього унікального рукопису.

У творчій спадщині Івана Огієнка окреме місце посідають історичні монографії, історико-біографічні нариси, присвячені дослідженню життя й діяльності конкретних постатей, які залишили по собі помітний слід на культурній, духовній, науковій ниві української історії. Об'єктом свого наукового пошуку автор обирав, як правило, маловідомі, або й досі зовсім невідомі персоналії, якими з різних причин, а щонайбільше через ревне й самовіддане служіння українській справі, не мали права зацікавлюватися радянські науковці.

На початку наукової праці І. Огієнка це були переважно історичні портрети тих чи інших особистостей, які окремими розділами доповнювали фундаментальні наукові дослідження автора. Такий приклад можна навести, скажімо, з «Історією українського друкарства», виданою 1925 року. Тут подана ціла галерея цікавих і маловідомих досі особистостей.

Ґрунтовніше, глибше Огієнко зайнявся життєписами після переїзду до Канади – в п'ятдесятих роках. Так, 1956 року у Вінніпезі заходами Українського наукового православного Богословського товариства виходить велико-обсягова книга митрополита Іларіона «Українська церква за час Руїни. 1657–1687». Книга присвячена висвітленню подій найдраматичнішого періоду української історії, названого пізніше дослідниками Руїною, відгомони якого – і в політичному, і в духовному плані – озиваються в нашій державі й дотепер.

Надзвичайно цінним, передусім з пізнавального боку, є ряд історико-біографічних нарисів, уміщених в окремому розділі книги про канонізованих українських святих, якими вправі пишатися кожна нація, але про яких і сьогодні в Україні ми мало що знаємо через відсутність про них бодай короткої інформації в шкільних чи вузівських підручниках. Відсутні ці імена, на превеликий жаль, і в наших українських календарях. Постаті мучеників за українську православну віру Афанасія Берестейського, Афанасія Лубенського, Макарія Канівського, Іова Почаївського зображені Іваном Огієнком на правдивому історичному тлі тогочасної бурхливої доби. Зображені як всенародні святі, яких перше канонізував народ, а офіційна канонізація їх відбулася значно пізніше.

До речі, про одного з цих українських священномучеників – Іова Почаївського –Іван Огієнко, зібравши повніший архівний матеріал, видав через рік окрему монографію. Це, по суті, найповніший досі життєпис про чи не найосвіченішого представника українського чернечого кліру кінця XVI – першої половини XVII століть, який своїм життям і діяльністю заслуговує бути в одному ряду, скажімо, з Іваном Вишенським, Захарієм Копистенським, Іовом Клягиницьким. Відмінність Огієнкової монографії від попередніх публікацій про цю постать, передусім, у тому, що поряд з описом страдницького монашого життя, боротьбою на захист православної віри від насильницької латинізації й ополячення західноукраїнських земель Огієнко показав Іова Почаївського також і як просвітителя, письменника-полеміста, мова творів якого має чіткі ознаки тодішньої староукраїнської з певними домішками церковнослов'янських слів.

До свого 75-ліття, яке широко відзначалося в науковому та церковному житті української діаспори 1957 року, митрополит Іларіон підготував одну з найцікавіших і найґрунтовніших монографій «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця». Книга побачила світ наступного року із спеціальною посвятою на обкладинці: «Видання Української православної громади в Кенора, Онтаріо, для відзначення 75-ліття життя митрополита Іларіона».

Справді-бо, щось символічне було в тому, що саме до цієї поважної своєї дати автор підготував до видання книгу про великого українського князя – патріота, оборонця православ'я, визначного будівничого й мецената української культури, оберегу духовності свого народу, роль і значення якого в українській історії переоцінити важко. Сторінки монографії Огієнка, присвячені національній зраді дітьми Костянтина – найемоційніші. Автор болісно розмірковує над причинами, першовитоками цієї зради, доходячи до невтішного висновку: «Історія роду князів Острозьких – це найтрагічніша історія. Це й символічна історія – це вся історія України…».

Цілком вірогідно, що, опрацьовуючи величезний архівний матеріал про свого героя, виокремлюючи з того величезного масиву фактів найсуттєвіше, найхарактерніше для цієї величної постаті, Іван Огієнко ніби вивіряв і своє довге життя: чи не намарно воно прожите, чи не даремно стільки літ брав добровільно на свої плечі отой тяжкий хрест, з вірою і надією несучи його на Голгофу.

Саме в час написання цієї монографії, напередодні свого ювілею, Огієнко вимріяв, вистраждав ось ці поетичні рядки без назви, лише з такою посвятою: «Українському народові у дні мого сімдесятип'ятиліття»:

Іван Огієнко й надалі, продовжуючи працювати над циклом історичних монографій, обирав для дослідження такі постаті, життя й діяльність яких були співзвучними з його особистими устремліннями.

Останню свою працю зазначеної серії – «Старець Паїсій Величковський» Іван Огієнко в надрукованому вигляді не побачив. Написана вона 1962 року, але цілих десять років автор не міг знайти для неї видавця, хоча дуже хотів за життя свого видрукувати її. Книга вийшла друком вже через три роки по смерті митрополита –1975 року – заходами Інституту дослідів Волині та товариства «Волинь» у Канаді. Саме цим поважним науковим інституціям покійний заповідав перед смертю видання всіх своїх праць, що зосталися в рукописах. Оглянуті історико-біографічні твори Івана Огієнка можна умовно об'єднати одною назвою – «Життєписи великих українців». Ці постаті з нашої далекої минувшини є справді великими, хоча історичні обставини протягом століть не були сприятливими для того, аби народ міг знати правду про них – істинних своїх героїв і духовних провідників нації. І саме завдяки науковому пошуку Івана Огієнка, його сильному й щирому прагненню повернути ці імена українському читачеві з'явилися друком, щоправда, не в нас, а там, на далекій канадській землі і, на жаль, мізерними накладами.

Висновок

Не склавши остаточної, а відтак повної бібліографії наукової і творчої спадщини Івана Огієнка, не систематизувавши і не вивчивши його величезний архів, зокрема епістолярію, не перевидавши в себе в Україні бодай найголовнішого з того масиву фундаментальних праць, не з'ясувавши усіх обставин і перипетій многотрудного життя ученого, нам важко буде осягнути сьогодні глибину і велич того, що зробила ця людина для України. Як і збагнути, усвідомити життєдайну силу, що підносила його дух, благословила на невтомну працю заради тієї ж України, незважаючи на численні перепони і прикрощі. Та вже сьогодні з усього того, що знаємо, що змогли повернути й осмислити, можемо з'ясувати для себе кілька найголовніших уроків, які залишив для нас Іван Огієнко. Особливо важливі такі уроки в контексті нинішніх проблем українського державотворення, коли ентузіазм і піднесення, що повсюдно панували в початковий період здобуття нашою державою суверенітету, почали змінюватися подекуди на зневіру, апатію, а то й розчарування в процесі наповнення такого суверенітету конкретним змістом і в конкретних умовах.

Отож, про уроки Івана Огієнка.

1. Урок неймовірної працьовитості й працелюбності

Навіть побіжний перелік головних ділянок з таких галузей знань, як мовознавство, літературознавство, історія, культура, релігієзнавство, красне письменство, де він залишив своїми фундаментальними дослідженнями помітний слід, а також результативна багатогранна редакторська, видавнича, перекладацька, епістолярна діяльність не може не викликати справжнього подиву й захоплення від усвідомлення того, що це змогла зробити одна людина. Адже коли б видати всю наукову, художню, публіцистичну, перекладацьку та епістолярну спадщину Огієнка, – вона б складала щонайменше добру сотню томів. І всі вони, без винятку, слугували б сьогодні й на таку довгоочікувану, і, здається, вже наповнену конкретним змістом національну ідею, і на утвердження процесів українського державотворення.

Свою працю задля народу Іван Огієнко пізніше поетично назве у своїй автобіографічній поемі «На Голготі» «любою жертвою» «до ночі пізньої від рана», яка, як «тяжкий хрест», була йому милою. І то були не просто образні порівняння. То була життєва правда. Бо тільки за такого ставлення до справи, яку любив, у потрібності й важливості якої був глибоко переконаний, Іван Огієнко встиг так багато робити у будь-який період свого життя. Всі ці періоди були позначені жертовною, спресованою у часі, роботою.

Переконливий факт: за короткий період діяльності УНР він зумів написати і видати близько тридцяти підручників, посібників, словників, таблиць для вивчення всіма категоріями населення української мови! А в Кам'янці-Подільському за безлічі щоденних, щогодинних турбот ректора і міністра перенести мову творів Тараса Шевченка з коментарями і прикладами на 200 тисяч карток! Чого вартує, скажімо, написання десяти томів «Історії церковнослов'янської мови», кожен том якої склав від 300 до 600 сторінок. Та маємо лише перший том – рукописні другий і шостий, як і цілий ряд інших унікальних рукописів, безповоротно втрачені в палаючому Холмі…

Що вже говорити про неймовірні потуги задля створення українського видавництва й написання десятків власних наукових досліджень і філософських творів у Швейцарії в статусі бездомного й голодного емігранта. Більше ніж двадцять літ перекладав учений українською мовою із давньоєврейської Біблію. А кілька історичних драматичних поем написав із зав'язаними очима великими літерами. Писав, незважаючи на заборону лікарів, бо «сильно била незвичка бути без праці»…

2. Урок істинного, а не кон'юнктурного служіння науці

По закінченні Київського університету після захисту кандидатської дисертації, хоч би які посади доводилося в подальшому займати Іванові Огієнкові, він на всі часи залишався передусім науковцем, українським ученим, який весь свій природжений хист дослідника, аналітика спрямовував на вивчення й популяризацію серед народу актуальних питань з різних ділянок українознавства. Його науковий доробок складає сьогодні більш ніж півтори тисячі завершених праць практично з усіх гуманітарних дисциплін і теології. Обсяг цього доробку по праву може скласти окремий предмет студій – огієнкіану.

Кожна наукова праця професора Огієнка може слугувати прикладом не лише вкрай добросовісного, а й залюбленого ставлення до копіткої, почасти чорнової, одноманітної, виснажливої наукової роботи. Вражає скрупульозність і аргументованість авторських висновків і концепцій. Обґрунтуванню кожного факту, кожного твердження передував, як правило, ретельний пошук і відбір колосального архівного матеріалу, детальна «проробка» їхньої історіографії. Й на все це – переконливі джерельні посилання. У своїх фундаментальних наукових дослідженнях Огієнко свідомо уникає зайвої «белетристики». Не соромиться зізнатися читачеві в недовивченості ним того чи іншого питання через брак джерельних матеріалів, спонукаючи в майбутньому такого читача йти далі цією дорогою, поглиблюючи, конкретизовуючи вже досліджене попередниками. Не вважав він за приниження свого авторитету як науковця вмістити в другому виданні уточнення чи й спростування якогось факту, якщо це справді видавалося переконливим. Так було, зокрема, з перевиданням в окремій книзі газетного варіанту історичного нарису «Містечко Брусилів та його околиці». Для вченого дорожчою була наукова достовірність факту, ніж власна репутація.

Наукові праці професора Огієнка зручні для користування й вивчення і читачами, і науковцями, бо в переважній більшості мають солідний допоміжний апарат – систему іменних і предметних покажчиків, додатків з коротким оглядом новинок з розглядуваної проблематики, що з'явилися за час набору книги. Для переконливості й наочності сприйняття читачем тексту, надто ж у фундаментальних дослідженнях, автор дбав про ілюстративний матеріал. Достатньо згадати, яким унікальним, але складним для поліграфічного відтворення був такий матеріал в «Історії української літературної мови», а особливо – у багатотомній «Історії церковнослов'янської мови» – цілий альбом стародруків та хрестоматійні зразки рукописних і друкованих текстів різних редакцій.

Постійно дбав професор Огієнко про культуру видання своїх книг, їхню смислову й граматичну довершеність. Для цього доскіпливо перевіряв факти, сам вичитував кілька разів коректуру одного видання. Коли ж з якихось причин коректуру не встигав перевірити, вважав за потрібне, у виправдання можливих помилок, сказати про це читачам. Так було, зокрема, з випуском у світ його історико-літературного нарису «Дерманська друкарня», де на першій сторінці кожного примірника віддрукованого накладу проставлено штемпельний відбиток червоного кольору: «Автор коректури не читав».

Яскравою характеристикою Огієнка-науковця, його чесності й ретельності в цій справі можуть слугувати ось такі витяги з його листів.

До Іларіона Свенціцького:

«Як Ви знаєте, я друкую «Службу Божу» в перекладі на українську мову. До цієї «Служби Божої» буде подано передмову про ті методи, яких я тримався в своїй роботі. Ця методологія загинула десь на пошті і я знову приступаю до написання її. А тому сердечно прошу Вас прислати мені заголовки тих книжок, якими я користувався для своєї праці. На відповідь даю 10 марок».

До Михайла Возняка:

«У Вашій цінній «Історії української літератури»… в т. 3 на с. 142 Ви згадуєте про поповича Івана Прислопського, перекладчика «Учительської Євангелії». В теперішній час я займаюся працями цього Ів. Прислопського, а тому найсердечніше прошу, коли ласка, подати мені про нього та про його переклад «Учительської Євангелії» докладніші відомості, за що буду сердечне Вам дякувати. Чи не знаєте номера цього рукопису в Перемишльській бібліотеці?».

2. Урок синівського вболівання за долю української мови, самовідданих зусиль задля її утвердження в усіх сферах державного, суспільного життя

Національне прозріння й самоусвідомлення себе як сина великого, талановитого, але бездержавного народу почалися в Івана Огієнка з відчуття болю за несправедливо тяжку долю рідної мови, якій волею історії випало пройти воістину хресний шлях, але не загинути, не розчинитися серед інших, сильніших мов завдяки обороні її в усі часи найкращими національними провідниками народу.

В ряди таких провідників беззастережно став на початку століття й Іван Огієнко. Ризикуючи професорською кар'єрою, він першим серед викладачів повністю зрусифікованого університету святого Володимира перейшов на викладання українською мовою, спонукаючи своїм громадянським вчинком інших своїх колег. А пізніше, переконавшись у необхідності просвітницької роботи в цьому напрямі, спрямував свої зусилля як вченого на обґрунтування самобутності, повноправності, окремішності української мови, на забезпечення належних умов для її вивчення всіма категоріями населення шляхом створення й видання десятків підручників, посібників, словників, різноманітного довідкового матеріалу. Його глибокопереконлива й емоційна «Наука про рідномовні обов'язки» на багато літ стала своєрідним катехізисом передусім для вчителів, працівників пера, духовенства, учнівства і широкого громадянства. Бо саме в цій книзі сформульована головна квінтесенція усіх досліджень Огієнка-мовознавця:

«Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомої нації – нема державності». Саме на долю Огієнка як міністра освіти уряду Директорії УНР випало щастя остаточно завершити нагальну роботу щодо унормування українського правопису, а найголовніше – прийняття Закону про державну українську мову в УНР.

До останніх днів свого життя Огієнко залишився вірним поборником ідеї соборності української літературної мови для усіх українських земель, для усіх українців на материковій Україні і в близькій та далекій діаспорах. Важко сьогодні переоцінити те, що зробила ця людина, втілюючи протягом багатьох років таку ідею в конкретному гаслі «Для одного народу – одна літературна мова, один правопис». То була подвижницька, саможертовна робота задля мовного об'єднання нації в десятках випусків унікального часопису «Рідна мова», що поширювався багато років в усьому світі, у численних виданнях підручників, посібників, словників, монографій, у діяльності його українського видавництва «Наша культура». Це видавництво, до речі, мов той Фенікс, відроджувалося щоразу там, куди невдячна доля закидала професора Огієнка, – у Польщі, Швейцарії, Канаді.

З любові до української мови, з вірності їй народився в серці Огієнка «чуттєвий вірш про все пережите», вміщений у післямові до книги «Історія української літературної мови».

4. Урок глибокої порядності й людяності

Життєва доля переважно не була прихильною до Івана Огієнка. Сирітське дитинство, нужда і безгрошів'я в юнацькі роки; виснажлива праця в період визвольних змагань українського народу, де йому судилося бути в епіцентрі подій Української революції, бачити й пережити її злети й поразки; щоденна, щогодинна боротьба за виживання своє й своєї немалої сім'ї протягом усіх років скитальницького життя дорогами Європи й Канади; болі і втрати, підлість і зрада, заздрість і безпідставні звинувачення – на все це його життя було надто щедрим.

Та, незважаючи на такі випробування долі, він не розчарувався, не зневірився в обраному шляху. І що найголовніше – не обізлився на людей, а зберіг назавжди навдивовиж безкорисливі людські якості – любов і пошану до ближнього, здатність співпереживати і готовність допомогти. Часто сам не маючи можливості заробити для сім'ї шматок хліба, він замовляв слово чи просив допомогти іншим. Ось витяг із листа І. Огієнка до О. Маковея: «Знайомий мій – Леонід Михайлів – змушений везти до Заліщиків своїх хворих діток. В Заліщиках він не має нікого, хто б йому хоч порадив, де і як пристроїтися на літо чи в Зал., чи десь в околиці. Я дав п. Михайлову Вашу адресу, сподіваючись, що Ви йому ласкаво допоможете своєю порадою»…

Не може не викликати захоплення й такий громадянський вчинок Огієнка щодо своїх колег-мовознавців у радянській Україні. В період антиукраїнських репресій, розгрому більшовицькою владою українських наукових інституцій в офіційному київському друкованому органі «Мовознавство» з'являється стаття його редактора Н. Кагановича з жорсткою і неаргументованою критикою Огієнкового часопису «Рідна мова». Автор статті «Рідна мова» пана Огієнка» називає прізвища кількох радянських мовознавців – Тимченка, Курило, Сулими, Смеречинського, Осипіва, – на праці яких посилалися автори публікацій часопису «Рідна мова». Знаючи про жахливі репресії в радянській Україні й розуміючи, яка небезпека може нависнути над його київськими колегами після публікації статті Н. Кагановича, Огієнко в своєму коментарі щодо випаду проти нього журналу «Мовознавство» робить спеціальну примітку: «Щоб не наразити когось із зазначених мовознавців на неприємності, публічно заявляю, що я ніколи ніяких зносин з Інститутом мовознавства не мав. Проф. І. Огієнко».

Про людяність і доброту Огієнка були наслухані немало знайомих і незнайомих йому людей. Тому й зверталися до нього звідусіль у справах нагальних, хоч і не за адресою, але з надією на поміч і пораду. Не можна не навести у цьому контексті кілька документів, віднайдених в архівах колишніх спецфондів.

5. Урок політичної мудрості

Варто ще раз наголосити на важливому факті. Глибоко переживши трагедію Української революції, Огієнко-учений більше ніколи не прагнув повернутися у велику політику. Він завжди тримався осторонь тієї політичної метушні, що виникала періодично в розділених і ослаблених цією метушнею емігрантських колах.

Мабуть, саме через таку, обрану в еміграції, позицію Огієнко й нажив собі «ворогів найрізнішої масті», які організували справжній похід проти його дітища – «Рідної мови». У цьому контексті вчений з гіркотою писав: «Ішло, може, більше про редактора журналу, як про сам журнал. Тому що редактор відмовився робити політичну роботу в певному напрямі… Пережив редактор і втрату кафедри в університеті з тих же причин». Пізніше він свідомо підкреслював свою позапартійність, прагнучи досягнути цим у своїх виданнях якнайбільшої об'єктивності й власної партійної незаангажованості та незалежності як дослідника й науковця.

Таку мету професор мав, зокрема, приступаючи до реалізації одного видавничого проекту. В листі до М. Возняка зазначалося:

«Група аполітичних українських емігрантів задумує в найближчому часі видати кілька невеликих збірників під назвою «Визволення України»… Збірники носитимуть характер інформаційний, зовсім аполітичний і непартійний». Ще конкретніше й простіше він висловив свою позицію в листі-відповіді до учителів С. Шеремета, А. Лазара та І. Лівака з Торонто, які повідомляли Івана Огієнка про відкриття української школи його імені в Торонто. Огієнко писав:

«Нехай ця школа не плутається ні до якого партійництва, бо це зробить її слугою партії й уб'є її науку. Проводьте школу так, щоб вона виховувала вірних синів України і щоб усі емігранти – без різниці партійної й віросповідної – могли спокійно звати її своєю».

Без зайвої полеміки, суб'єктивних випадів, а то й огульних звинувачень, що, на превеликий жаль, і сьогодні так часто трапляється на сторінках наших «незалежних» часописів, видавець Огієнко прагнув скеровувати тематичну палітру ще одного свого часопису – «Наша культура». Тому й виступали на сторінках цього друкованого органу з грунтовними своїми дописами вчені найрізноманітніших політичних орієнтацій, що дало підстави самому видавцеві із задоволенням констатувати: «У нашім житті це була єдина ланка, де наша еліта легко об'єдналася».

Використана література

1. Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги. Нарис з історії робітничої політики українських урядів революції та визвольних змагань 1917–1920 рр. – К.: Федерація професійних спілок України, 1995.

2. Бій-Бійченко Ю. Таваріщ Каганович «сердиться» Рідна мова. 1937. Ч. 4

3. Відділ рукоп. Ін-ту л-ри ім. Тараса Шевченка НАНУ. Ф. 59. Од. зб. 1814. Арк. 4.

4. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії. – К., 1993.

5. Дем'янко О.М. Лютнева революція та становлення національної державності. – К., 1995.

6. Доценко О. Літопис української революції. Матеріали і документи до історії Української революції 1917–1922. – К., Львів, 1923. – Т. 2. – Кн. 4

7. Животко А. Історія української преси. – К. Наша наука і література. – 1999

8. Кривошей Г.Ф. Етносоціальна база Української революції (березень 1917 – лютий 1918 рр – Запоріжжя, 1997

9. Літературно-художній та суспільно-політичний журнал Дніпро К.1999. Випуск 3–4

10. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділ рукоп. Ф. 29. Од. зб. 104. Арк. 4.

11. Ляхоцький В. Домініка Сучасність, – К.1998. Випуск 7–8

12. Ляхоцький В. Миттєвості життя – миттєвості історії Слово і час. – К., 1997. Випуск 3

13. Ляхоцький В. На олтар Вітчизни Українська культура. – К.1998. Випуск 6

14. Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань УНРПамять століть. – К. 1998

15. Ляхоцький В. Просвітитель. Видавничо-редакційна діяльність Івана Огієнка. – К., 2000

16. Ляхоцький В. Прощання з Іваном Огієнком Пам'ять століть К.1997. №5

17. Ляхоцький В.П. Фонд Головуповноваженого уряду УНР на Поділлі як джерело дослідження заключного етапу визвольних змагань 1917–1921 рр. Студії з архівної справи та документознавства: Т. 3. – К., 1998. – С. 114.

18. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. Кам'янецька доба – Зимовий похід: в 3 т. – Прага, 1942, 1943.