Адміністративно-юрисдикційне провадження починається з виявлення факту вчинення адміністративного проступку, з'ясовуються причини і обставини вчинення правопорушення, виявляються винні особи, завдана шкода, його фіксації у відповідному процесуальному документі: протоколі про адміністративне правопорушення, акті, або розпорядженні (щодо юридичних осіб - суб’єктів господарювання). як зазначають Т.Коломоєць, І Сквірський цілком логічним вбачається розподіл першої стадії провадження на етапи: порушення провадження, встановлення фактичних обставин, процесуальне оформлення результатів із передачею їх до суду (адміністративне розслідування) [45, с. 101].
Як уже зазначалось вище, КпАП України в п.1 ст. 273 закріплює, що експерт призначається органом (посадовою особою), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, у разі, коли виникає потреба в спеціальних знаннях. Закон України «Про судову експертизу» також в ст.1 зазначає, що судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять  інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства, тобто відносить дії судового експерта на розсуд уповноваженого органу, в компетенції якого перебуває провадження. Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень закріплює в п. 1.3.наступне: відповідно до чинного законодавства за дорученням правоохоронних органів (у тому числі для вирішення питання про порушення адміністративної чи кримінальної справи), посадових осіб Державної податкової адміністрації України, Державної митної служби України, Державної виконавчої служби, на замовлення адвокатів, захисників та осіб, які самостійно захищають свої інтереси, та їх представників, нотаріусів, банківських установ, страхових компаній, а також інших юридичних і фізичних осіб можуть виконуватись експертні дослідження, що потребують спеціальних знань та використання методів криміналістики і судової експертизи. Таким чином, протиріччя між КпАП України, Законом України «Про судову експертизу» і Інструкцією очевидне – час допуску експерта до провадження у справах про адміністративні правопорушення різний – за чинним КпАп України, законом України «Про судову експертизу» (доречі як і за іншими процесуальними кодексами України) – експерт залучається до справи у випадку необхідності на другій, центральній стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення при підготовці справи до розгляду, за рішенням уповноваженого органу, в провадженні якого знаходиться справа, Інструкція ж дозволяє залучати експерта і на першій стадії провадження по справам про адміністративні правопорушення, для вирішення питання про порушення адміністративної справи взагалі.
Враховуючи це особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, в момент порушення справи, з'ясування причин і обставин вчинення правопорушення, процесуального оформлення результатів розслідування та направлення матеріалів для розгляду справи за підвідомчістю, фактично позбавлена права на дослідження певних доказових матеріалів експертом на першій стадії провадження у справі про адміністративне правопорушення, безперечно така нормативна обмеженість потребує свого усунення, надання законодавчого дозволу на призначення та проведення експертизи до  порушення провадження по справі про адміністративне правопорушення, що забезпечить змогу експерту реалізувати процесуальні права під час першої стадії провадження, а отже, буде сприяти всебічному, повному й об’єктивному дослідженню обставин справи, постановленню законних і обґрунтованих рішень.
Друга центральна стадія провадження - розгляд справи про адміністративне правопорушення та винесення у ній постанови. Дана стадія є основною у зазначеному провадженні, адже саме в ній вирішуються найважливіші завдання провадження, фактично вирішується справа. Саме на даній стадії залучення та участь експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення є максимальною. Саме засади діяльності експерта на даній стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення знайшли своє більш-менш детальне нормативне закріплення.
Виходячи з приписів КпАП дана стадія включає наступні процесуальні дії: підготовка справи до розгляду; слухання справи; прийняття рішення по справі та доведення його до відома.
На стадії підготовки справи до розгляду орган, що розглядає справу про адміністративне правопорушення, має ретельно вивчити всі обставини справи, заслухати пояснення особи, щодо якої порушено адміністративне провадження, потерпілих, законних представників, а також при необхідності використання спеціальних пізнань експерта призначити проведення експертизи. Отже, саме на цій стадії органом, уповноваженим розглядати справу про адміністративне правопорушення, призначається при необхідності використання спеціальних знань експертиза, а експерт має можливість реалізувати свої процесуальні права та обов’язки, і як підсумок експертної діяльності – надати експертний висновок. Приймаючи рішення про проведення експертизи, орган, що здійснює адміністративно-деліктне провадження уже має у своєму розпорядженні дані, які якоюсь мірою (ймовірно чи достовірно) підтверджують належність до справи матеріалів, що направляються експерту. Як правило, необхідність призначення експертизи полягає в підтвердженні чи спростуванні обставин, що містяться в цих матеріалах.
Питання, що пов’язані з місцем проведення експертизи, обставинами, що перешкоджають її проведенню, призначенням конкретного експерта, також вимагають свого вирішення саме на даній стадії провадження у справі про адміністративне правопорушення. А. Дусик, досліджуючи правовий статус експерта  провадженні по справах про порушення митних правил зазначає, що пере5важна більшість експертиз з даного провадження проводиться в експертній установі. Однак, притягнення експертів з інших установ, що не визнані експертними, не перешкоджає досягненню об’єктивної істини в провадженні по справах про порушення митних правил. В нинішній час, як зазначає автор, склалося положення, при  якому митні органи в якості експертів привертають фахівців з своєї галузі; вони володіють необхідними знаннями, що дозволяють правильно вирішувати питання, що виникають при розгляді справ даної категорії, і це цілком виправдано, тим більше, що притягнення експерта тільки з експертної установи або з іншого відомства ані в Митному кодексі України, ані в КпАП не закріплено [28, с. 34]. Таким чином, погоджуючись з даною думкою А. Дусик, на наш погляд, в КпАП щодо провадження у справах про адміністративні правопорушення доцільним вбачається законодавче закріплення, щодо права органу (посадової особи), уповноваженого розглядати справу про адміністративне правопорушення вирішувати питання про призначення експертизи на свій розсуд, керуючись інтересами вчасного, всебічного, повного і об’єктивного розгляд всіх обставин по справі про адміністративне правопорушення.
Рішення про провадження експертизи по справам про адміністративні правопорушення в юрисдикційній діяльності оформлюються звичайно у вигляді постанов уповноваженого органу (посадової особи), в провадженні якого знаходиться справа про адміністративне правопорушення. При цьому, винесена постанова про призначення експертизи повинна містити в собі вступну, описову і постановляючу частини. У вступній частині слід вказувати, який орган (посадова особа), призначає експертизу, місце і час винесення постанови, в описовій - обставини  справи про адміністративне правопорушення (стислу фабулу справи, фактичні і юридичні підстави призначення експертизи). Що ж стосується постановляючої частини, то в ній необхідно визначити, кому доручається проведення експертизи, коло питань, що підлягають з'ясуванню за допомогою експерта, перелік матеріалів, наданих для дослідження.
При організації слухання справи орган, в провадженні якого знаходиться справа про адміністративне правопорушення, викликає експерта, який не тільки надає свій письмовий експертний висновок на поставлені питання, але й усні пояснення щодо свого висновку, який нині більшістю юристів розглядається як самостійний вид доказів, а отже, заслуговує на увагу.
Аналіз чинного КпАП дозволяє стверджувати, що, на жаль, він не містить вимог щодо форми, змісту та структури експертного висновку, щодо провадження у справах про адміністративні правопорушення, отже, експерти змушені керуватися експертною практикою, яка відпрацювала певну структуру висновку, а також вказівками Інструкції про призначення та проведення судових експертиз [Бичкова 49, 89], що є суттєвим не недоліком, який потребує свого усунення, адже аналіз чинних КПК України, КАС України, ЦПК України свідчать про нормативне закріплення вимог до даного процесуального доказового документу.
Питання про юридичну природу висновку експерта довгий час залишалося спірним і, незважаючи на проведені дослідження, однозначного вирішення не знайшло й донині.
Як зазначає С. Бичкова висновок експерта є засобом доказування, доказом будуть фактичні дані, що містяться в ньому, а джерелом доказу – експерт, який проводив дослідження та надав суду фактичні дані [13, с. 127], як зауважує Степанова судовим доказом є не експертиза як засіб дослідження, отримання і пізнання фактичних обставин, а висновок експертів, сформульований на основі експертизи [30, c. 9], а експертиза – це науковий, дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, що формулюються у висновку експертів [30, с. 112]. С. Лапта, справедливо зауважує, що про висновок можна говорити з одного боку, як про процесуальний документ, а з іншого як про власне кінцевий результат проведеного дослідження, відповідь експерта на поставлені питання [55, с.33]. У цьому аспекті висновок експерта являє собою результат розумової діяльності експерта, який базується на отриманих у ході дослідження даних та логічно виведених висновках. Ураховуючи вищесказане, очевидним є те, що висновок експерта необхідно розглядати відповідно до його подвійної природи.
Для висновку експерта як джерела доказів суттєвим є те, що він:
а) є результатом науково-обґрунтованого дослідження;
б) походить від особи, яка володіє визначеними спеціальними знаннями, без використання яких було б неможливим саме дослідження;
в) дається з додержанням спеціально встановленого процесуального порядку;
г) ґрунтується на зібраних у справі доказах [55, с.170].
Специфіка формування і змісту висновку експерта дала підставу деяким авторам вважати, що він займає особливе, виняткове місце . Такий погляд справедливо був підданий критиці вченими-процесуалістами. 
Висновок експерта як самостійний засіб доказування має свої особливості, які полягають насамперед у тому, що експерт повідомляє суду фактичні дані, встановлені в процесі проведеного дослідження на підставі спеціальних знань. Сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необов’язково мати спеціальні знання, вони не повинні робити які-небудь дослідження для встановлення доказових фактів.
Відомості експерт формує автономно від органу, уповноваженого розглядати справу про адміністративне правопорушення, а потім викладає їх у своєму висновку. Характер і зміст цих відомостей залежать від того, які ознаки, властивості чи якості виділить експерт, які методи застосує, як проведе дослідження й оформить його результати. Тому у висновку дуже важливе переконання експерта в правильності і достовірності одержуваного ним результату проведених досліджень.
Разом з тим, на відміну від інших видів доказів, при доказуванні знання, викладені у висновку експерта, відрізняються тим, що мають більше гарантій достовірності. Це пояснюється рядом об’єктивних факторів: незацікавленістю й об’єктивністю експерта, науковим характером відомостей, що містяться у висновку, відображенням у висновку всього шляху формування цього знання, можливістю через іншого експерта повторно перевірити результати первісної експертизи і т.д.
Однак висновок експерта є рівним серед рівних, не має переваг перед іншими засобами доказування; він також підлягає дослідженню і перевірці, а фактичні дані, що містяться у ньому, оцінюються судом за загальними правилами, адже, відомості, що містяться у висновках експерта, є фактичними даними про ті чи інші обставини об’єктивної дійсності, слід підтримати думку висловлену С. Лаптою - експерт не є “науковим суддею”, тобто його висновок оцінюється, як і будь-які інші докази [55, с. 49].
Так, зокрема, Т.В. Сахнова досить правильно зазначає, що у висновку експерта варто розрізняти зміст (висновок, обґрунтований проведеним дослідженням, встановленням і професійною оцінкою експертом фактів) і форму (висновок як акт). Вони обидва однаково важливі при визначенні доказової сили фактичних даних, що містяться у висновку експерта. Якщо висновок експерта суд визнає недостовірним, не заснованим на науковому дослідженні, або не буде дотримана форма, незважаючи на обґрунтований і об’єктивний висновок, то це не дасть можливості визнати висновок засобом доказування, а фактичні дані, що складають його зміст, – доказом [13, с. 175].
Перейдемо тепер до висвітлення проблеми структури експертного висновку як процесуального документа. Складність полягає в тому, що вона похідна від структури спеціального дослідження, відбиває його особливості.
Органу. В провадженні якого знаходиться справа про адміністративне правопорушення, хоча він не є фахівцем, доводиться оцінювати докази, котрі містяться у висновку експерта, з огляду на обставини їх спеціальної природи і можливі недоліки висновку . Тому важливим є виділити основні (необхідні) елементи структури експертного висновку.
У висновку, згідно з Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз, виділяють три складові частини: вступну (формальну), дослідницьку і заключну (висновки).
Відповідно до п.4.11. цієї Інструкції у вступній частині висновку повинно бути вказано: назва експертизи, її номер, чи є вона додатковою, повторною, комісійною або комплексною; особа або орган, які призначили експертизу; дані про експерта (експертів): посада, прізвище, ім’я та по батькові, освіта, експертна спеціальність та стаж експертної роботи; науковий ступінь та вчене звання; дата надходження матеріалів до експертної установи і дата підписання висновку експертизи; де і ким винесена постанова або ухвала про призначення експертизи; питання, які належить вирішити експертові; найменування матеріалів, що надійшли на експертизу, спосіб доставки та вид упаковки досліджуваних об’єктів; клопотання експерта про подання додаткових матеріалів, наслідки їх розгляду; обставини справи, які мають значення для давання висновку, з обов’язковим зазначенням джерела їх отримання; відомості про осіб, які були присутні під час проведення досліджень (прізвище, ініціали, процесуальне положення); попередження експерта про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку; довідково-нормативні документи та методична література, які використовувались експертом при вирішенні поставлених питань (із зазначенням бібліографічних даних). Питання, які поставлені експертом з власної ініціативи, вказуються після питань, зазначених у постанові (ухвалі) про призначення експертизи. При проведенні повторної експертизи у вступній частині висновку експертизи викладаються відомості про первинні (попередні) експертизи: прізвища, ініціали експертів, назва експертної установи чи місце роботи експертів, номер і дата висновку експертизи, висновки досліджень попередніх експертиз із питань, які були поставлені перед експертом на повторне вирішення, а також мотиви призначення повторної експертизи, які зазначені у постанові (ухвалі) про її призначення
Отже, як слушно зазначає Т.В. Сахнова, у вступній частині викладається інформація, яка дозволяє індивідуалізувати проведене дослідження [86, с. 56].
Дослідницька частина згідно з п. 4.13 зазначеної Інструкції повинна містити: відомості про стан об’єктів дослідження, застосовані методи дослідження, умови їх проведення; посилання на ілюстрації, додатки та необхідні роз’яснення до них; експертну оцінку результатів дослідження. Описування результатів застосування інструментальних методів дослідження та проведення експертних експериментів може обмежуватись викладенням кінцевих результатів. У зазначених випадках графіки, діаграми, таблиці, матеріали експертних експериментів мають зберігатись у наглядових експертних провадженнях і на вимогу осіб, які мають право знайомитись з матеріалами експертизи, надаватись їм для вивчення. На нашу думку, право осіб, які мають право знайомитись з матеріалами експертизи, повинно бути закріплене не в Інструкції, а в процесуальному законі, тобто в КпАП України.
Крім цього, у дослідницькій частині висновку повторної експертизи вказуються причини розбіжностей з результатами попередніх експертиз, якщо такі розбіжності мали місце.
В заключній частині згідно з п. 4.14 зазначеної Інструкції викладаються висновки дослідження у вигляді відповідей на поставлені питання в послідовності, що визначена у вступній частині. На кожне з поставлених питань має бути дано відповідь по суті або вказано, з яких причин неможливо його вирішити. У разі якщо заключний висновок не може бути сформульований у стислій формі, допускається посилання на результати досліджень, викладених у дослідницькій частині. Правильне оформлення висновку експерта має дуже велике значення для правильної оцінки висновку судом. Тому ми вважаємо, що структура висновку експерта, зважаючи на значення даного процесуального документу для об’єктивного вирішення справи про адміністративне правопорушення, повинна  визначатися в КпАП України, а не в підзаконному нормативно-правовому акті.
Стадія перегляду справи у зв'язку з оскарженням або опротестуванням постанови є факультативною, тобто необов'язковою, і настає лише у випадку оскарження або опротестування прийнятої постанови по суті справи. Право на оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення є однією з найбільш важливих гарантій захисту прав особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. Роль експерта на цій стадії в принципі не змінюється в порівнянні з попередньою стадією. Як правило, найчастіше призначення додаткової, повторної, комплексної, комісійної експертизи більш ймовірно для даної стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення, якщо в особи¸ що притягається до адміністративної відповідальності, її законних представників, захисника є підстави для сумнівів щодо компетентності висновку експерта на попередній стадії провадження.
Отже. залежно від якості проведеної експертизи та її повноти на стадії перегляду справи, орган в провадженні якого знаходиться справа про адміністративне правопорушення, може призначити додаткову, повторну чи комплексну експертизу.
Додаткову експертизу може бути призначено у разі недостатньої ясності або неповноти висновку експерта і доручається тому ж експерту або експертам.
Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. Істотними можуть визнаватися, зокрема, порушення, які призвели до обмеження прав сторін чи інших осіб. В ухвалі про призначення повторної експертизи зазначаються обставини, які викликають сумніви у правильності попереднього висновку експерта, тому проведення зазначеної експертизи може бути доручено тільки іншому експертові.
Комплексна експертиза необхідна, якщо без збагачення знань одного експерта знаннями інших фахівців неможливо дати правильні відповіді на питання органу, який здійснює провадження у справі про адміністративне правопорушення.
Можливість призначення повторної, додаткової, комплексно експертизи  при здійсненні провадження у справах про адміністративні правопорушення необхідно передбачити в КпАП України.
Стадія виконання постанови про накладення адміністративного стягнення є останньою, завершальною стадією провадження в справах про адміністративні правопорушення, її суть полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення, призначеного правопорушнику постановою. На цій стадії експерт як учасник адміністративного провадження у справах про адміністративні правопорушення не залучається.
Таким чином, підводячи підсумки, необхідно зазначити, що участь експерта в провадженні по справам про адміністративні правопорушення на сучасному етапі, максимально повно реалізується на другій центральній стадії провадження – розгляді справи про адміністративне правопорушення та винесення у ній постанови, адже саме на даному етапі експерт залучається для надання висновку (на стадії підготовки справи до розгляду) та надає письмовий експертний висновок, що аналізується та оцінюється уповноваженим органом, який здійснює провадження по справі про адміністративне правопорушення (на стадії слухання справи).
Варто відзначити, що ст. 273 КпАП протягом тривалого часу не зазначає жодних змін і зберігає свою конструкцію, запропоновану законодавцем ще у 1984 році. Чинний КпАП, що слід визнати істотним недоліком, взагалі не містить регулюючих норм щодо форми, змісту та структури експертного висновку, в адміністративно-деліктному провадженні, отже, експерти змушені керуватися експертною практикою, яка відпрацювала певну структуру висновку, а також вказівками Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, що є суттєвим не недоліком, який потребує свого усунення, адже аналіз чинних КПК України, КАС України, ЦПК України свідчать про нормативне закріплення вимог до даного процесуального доказового документу.

ВИСНОВКИ
Проведені дослідження щодо статусу експерта як суб’єкта провадження у справах про адміністративні правопорушення дозволяють сформулювати наступні висновки і пропозиції щодо вдосконалення чинного адміністративно-деліктного законодавства:
1) На основі проведеного аналізу, а також виходячи з визначених характерних ознак, судову експертизу можна визначити як проведення на підставі рішення суду особою, яка володіє спеціальними знаннями та має спеціальний процесуальний статус (експертом), дослідження певних фактів та фактичних обставин справи з метою повідомлення суду відомостей, які мають значення для справи, що оформляється спеціальним документом – висновком експерта. Оскільки об’єктом судової експертизи можуть бути лише матеріальні речі, то з метою усунення протиріч пропонується внести зміни до Закону України “Про судову експертизу”, виключивши з тексту поняття судової експертизи, закріпленого в ст. 1, слова “явищ і процесів”.
2) В провадженні у справах про адміністративні правопорушення питання законодавчого закріплення призначення та проведення експертизи свого віддзеркалення не знайшли, що слід розглядати як недосконалість законодавства.
Аналіз основних теоретичних та практичних аспектів прав та обов’язків експерта в адміністративно-деліктному процесі як складових його правового статусу дозволяють зробити висновок про те, що, чинне адміністративно-процесуальне законодавство, є застарілим і містить ряд неузгодженостей, лише в загальних рисах фрагментарно окреслює права та обов’язки експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, не конкретизуючи їх. Обмеженість даних елементів правового статусу експерта свідчить про необхідність розширення кола прав та обов’язків даного суб’єкта провадження у справах про адміністративні правопорушення, який хоча і не є головним при вирішенні справи, але активно сприяє її правильному вирішенню. Не сприяє ефективності проведення експертизи в адміністративно-деліктному процесі наявність відсилок до інших законодавчих актів, тому доцільним вбачається уніфікувати та максимально повно закріпити права та обов’язки експерта саме на рівні адміністративно-процесуального законодавства, шляхом змістовного та чіткого регламентування, збалансування та узгодження основних елементів правового статусу експерта, чітким визначенням його функцій та повноважень в КпАП України.
3) Базою для деталізації та конкретизації правового статусу експерта у справах про адміністративні правопорушення може також слугувати кримінально-процесуальне законодавство, з яким адміністративно-деліктне перебуває у тісному «горизонтальному зв’язку», а саме за аналогією доцільно в КпАП закріпити обставини його відводу.
4) Вивчення гарантій діяльності експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, дозволяє вказати на недосконалість їх правового регулювання, про що свідчить аналіз чинного, і перспективного адміністративно-деліктного законодавства. Отже, одним із напрямів вдосконалення повинно стати закріплення саме на рівні адміністративно-процесуального законодавства гарантій діяльності експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення за аналогією із кримінально-процесуальним законом.
Відповідальність за відмову експерта з’явитися за викликом суду, органу, посадової особи, які здійснюють провадження, виправдана лише у відношенні до працівників спеціалізованих експертних закладів, для яких провадження експертиз входить до службових обов’язків. Будь-які інші спеціалісти не повинні притягатися до виконання експертиз без їх згоди.
5) Доцільним, на нашу думку є перегляд щодо кримінальної відповідальності експерта за завідомо неправдивий висновок у провадженні по справам про адміністративні правопорушення, встановлення адміністративної відповідальності за аналогією з КпАП РФ для даного учасника провадження є найбільш прийнятним.
6) Визначаючи місце експерта в системі суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення пропонуємо виходити із наступних положень: незважаючи на важливу роль експерта із забезпечення об’єктивності адміністративно-деліктного процесу, участь його у провадженні у справах про адміністративні правопорушення є на сучасному етапі факультативною; поділяючи суб'єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення на індивідуальних та колективних, враховуючи правовий статус експерта, його слід віднести до індивідуальних суб'єктів; експерт належить до групи суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, які не наділені владними повноваженнями; особливість позицій експерта полягає в тому, що його логічно та обґрунтовано відносять до групи суб’єктів, що не мають власної особистої зацікавленості у вирішенні справи, які сприяють здійсненню провадження своїми знаннями та діями, залучається до участі у справі при необхідності використання спеціальних пізнань.
Найбільш тісний зв'язок експерта як учасника провадження у справах про адміністративні правопорушення простежується, і це безумовно обумовлено правовим статусом експерта, з органами, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення. Проте питання призначення і проведення експертизи законом не регламентуються, що слід визнати суттєвим недоліком, який потребує свого усунення в адміністративно-деліктному законодавстві.
При виявленні у висновках експерта ряду фактичних неточностей, незначних розбіжностей у датах, арифметичних помилок, описок і т. ін., які могли виникнути в результаті недбалості експерта, або ж коли необхідно отримати роз’яснення обставин, які мають значення для справи (щодо спеціальних термінів, використаної методики, наукових джерел і т.ін.), по аналогії з КПК України необхідно закріпити в КпАП України можливості щодо може проведення роз’яснень експерта.
7) З метою підвищення рівня захищеності осіб, неповнолітніх або осіб, що через свої фізичні або психічні вади не можуть самі здійснювати свої права, пропонуємо поряд із закріпленим правом законних представників представляти інтереси зазначеної категорії законодавчо закріпити також необхідність обов'язкової участі у провадженні експерта, за аналогією з ст. 76 КПК України, завдяки чому експерт звичайно не буде виконувати представницьку роль, але завдяки його обов’язковій участі буде забезпечуватись повний, всебічний, компетентний розгляд справи про адміністративне правопорушення.
8) За аналогією із кримінально-процесуальним законодавством та адміністративним судочинством, на нашу думку, необхідно внести корективи до КпАП України, доцільно ліквідувати законодавчу прогалину, закріпивши паралельно із правовим статусом експерта, процесуальну фігуру спеціаліста, розмежувавши їх компетенцію щодо вирішення справ про адміністративні правопорушення, передбачити його відповідальність при відмові, ухиленні або неналежному виконанні обов’язків. До відповідальності спеціаліста, як і до відповідальності експерта, слід підходити диференційовано, а саме, дисциплінарна відповідальність спеціаліста може наставати, якщо виконання обов’язку щодо справи входить до кола його службових обов’язків. До недобросовісного спеціаліста слід застосовувати заходи адміністративної відповідальності. Крім того, бажано розширити ст. 275 КпАП, яка регламентує відшкодування витрат потерпілим, свідкам, експертам та перекладачам, включивши до цього переліку і спеціаліста. Доцільність даних змін в адміністративно-деліктному законодавстві України, обумовлюється також аналізом позитивного зарубіжного досвіду з даного питання.
8) Участь експерта в провадженні по справам про адміністративні правопорушення на сучасному етапі, максимально повно реалізується на другій центральній стадії провадження – розгляді справи про адміністративне правопорушення та винесення у ній постанови, адже саме на даному етапі експерт залучається для надання висновку (на стадії підготовки справи до розгляду) та надає письмовий експертний висновок, що аналізується та оцінюється уповноваженим органом, який здійснює провадження по справі про адміністративне правопорушення (на стадії слухання справи). Необхідно до чинного КпАП внести норми щодо вимог до форми, змісту та структури експертного висновку.
На нашу думку, внесення зазначених положень до КпАП на сучасному етапі розвитку адміністративно-деліктних відносин в Україні удосконалить процедуру доказування по справі та сприятиме зменшенню можливостей затягування справи, економії коштів сторін на проведення експертизи, часу розгляду справи тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.  Агєєв О.В. Прокурор як суб’єкт адміністративного процесу: Автореф. дис. …канд.. юрид. наук: 12.00.07 / Харківський національний університет внутрішніх справ. - Х., 2006. – 18 с.
2.  Адмiнiстративна юстицiя: європейський досвiд та пропозицii для Украiни / Авт.-упоряд. I. Б. Колiушко, Р. О. Куйбiда. – К.: Факт, 2003. - 535с.
3.  Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова). – К.: Видавництво «Юридична думка», 2004. – 584 с.
4.  Адміністративне право України: Навчальний посібник / За заг. ред. Т.О. Коломоєць, Г.Ю.Гулєвської. – К.: Істина, 2007. – 216 с.
5.  Адміністративне право України: Підручник / Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.
6.  Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. - Т. 2. - М.: Юрид. лит., 1982. - 359 с.
7.  Алимджанов Б., Вальдман В. Компетенция эксперта в уголовном процессе // Ташкент. - Ташкентский университет. - 1986. – 251 с.
8.  Арсеньев В.Д. Соотношение понятий предмета и объекта судебной экспертизы // Проблемы теории судебной экспертизы: Сборник научных трудов. – М.: ВНИИСЭ, 1980. – Вып. 44. – С. 3 – 24.
9.  Астахов Д. правовое положение участников производства по делам об административных правонарушениях: Дис. …канд.. юрид. наук: 12.00.14. – М., 2005.
10.           Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336 с.
11.           Бахрах Д.Н., Ренов Э.Н. Производство по делам об административных правонарушениях: Пособ. для слушателей народных университетов. – М.: Знание, 1989. – 96 с.
12.           Белкин Р.С. Нерешенные вопросы организации и правового статуса судебной экспертизы // Вопросы теории судебной экспертизы и совершенствования деятельности судебно-экспертных учреждений. Сб. науч. тр. ВНИИСЭ. М. - 1988. – С.9 – 17.
13.           Бичкова С.С. Експертиза в цивіцльтному процесі: Дис. … канд.юрид. наук 12.00.03 / Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2003. – 177 с.
14.           Бородин С.В., Палиашвили А.Я.  Вопросы теории и практики судебной экспертизы. М.: Госюриздат, 1963. – 253 с.
15.           Бородін І.Л. Адміністративно-юрисдикційний процес: Монографія. — К.: Алерта, 2007. — 184 с.
16.           Ващенко С.В., Поліщук В.Г. Адміністративна відповідальність: Навч. посіб. -  Запоріжжя: Юридичний інститут МВС України, 2001. - 142 с.
17.           Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Авер'янова. К.:Ін-Юре, 2002. - 668с.
18.           Витрук Н.В. Основы теории правового положення личности в социалистическом обществе. - М., 1979.
19.           Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. – Тула: Автограф, 2000 – 464 с.
20.           Голосніченко І.П., Стахурський М.Ф. Адміністративний процес: Навч. посіб. / За заг. ред.. д.ю.н., проф. І.П. Голосніченка. – К.: ГАН, 2003. – 256 с.
21.           Гольдман А.М. Правовые основания и формы применения специальных познаний в советском уголовном процессе. // В кн.: Вопросы экспертизы в работе защитника. М. – 1970. – с.26-31.
22.           Гражданский процесс / Под ред. В.А. Мусина, Н.А. Чечиной, Д.М. Чечота. – М.: Проспект, 1998. – 472 с.
23.      Гродзинский М.М. О способах получения доказательств в советском уголовном процессе // Советская юстиция. – 1958. – № 6. – С. 46 – 48.
24.      Грузкова В.Г. О специальных знаниях эксперта-почерковеда // Криминалистика и судебная экспертиза: Республиканский межведомственный научно-методический сборник. – К.: Издательство при Киевском государственном университете издательского объединения “Вища школа”, 1979. – Вып. 18. – С. 75 – 77.
25.           Данількевич М.І. Адміністративне право України: Навч. посібник. — Дніпропетровськ: Дніпропетровський національний університет, 2001. — 134 с.
26.           Доля Е.А. Использование в доказывании результатов оперативно-розыскной деятельности. - М.: Изд-во СПАРК. - 1996. – 209 с.
27.      Дулов А.В. Процессуальные проблемы судебной экспертизы: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук / МГУ им. М.В. Ломоносова. – М., 1963. – 24 с.
28.           Дусик А.В. Правовий статус експерта у провадженні по справах про порушення митних правил // Митна справа. – 2002. - №» 1. – С. 27 – 35.
29.           Жильцов О.Л. Адміністративна відповідальність юридичних осіб: процесуально-правовий аспект: Автореф. дис. …канд.. юрид. наук: 12.00.07 / – Х., 2007.
30.           Жуков Ю.М. Судебная экспертиза в советском гражданском процессе: Автореф. дис…канд. юрид. наук (12.00.02) / Моск. гос. ун-т им. М.В.Ломоносова. - М., 1965.- 17 с.
31.           Забарний Г.Г., Калюжний Р.А., Шкарлупа В.К. Адміністративне право України: Навч. посіб. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2003. – 212 с.
32.           Звягинцева Л.М., Плюхина М.А., Решетникова И.В. Доказывание в судебной практике по гражданским делам. – М.: Норма-Инфра-М, 1999. – 284 с.
33.           Зиновьев А.В. Гарантии свободы выборов представительных органов // Государство и право. – 1995. – №1. - С. 15-23.
34.           Золотопуп С.В. Административн;ая ответвенностьо:справочное пособие // Библиотека бухгалтера. - 1999. —№9-10(86-87).-123с.
35.           Інструкція про призначення та проведення судових експертиз / Затверджена наказом МЮ України № 53/5 від 08.10.1998 р., із змінами, внесеними згідно з наказами МЮ України № 144/5 від 30.12.2004 та №59/5 від 10.06.2005 // http://zakon.rada.gov.ua
36.           Карнеева Л.М., Кертэс И. Источники доказательств. – Будапешт: “Кезгаздашаги эш Йоги”, М.: Юрид. лит., 1985. – 136 с.
37.           Ківалов С.В. Адміністративне право України: Підручник. – Одеса: Юрид. літ, 2003. – 896 с.
38.           Клейнман А.Ф. Основные вопросы теории судебных доказательств в советском гражданском процессе. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1955. – 240 с.
39.                             Коваль Л.В. Административно-деликтное отношение. - К.: Головнеє издательство Издательского обьединения "Вища школа", 1979. - 230 с.
40.           Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Додаток до № 52. – Ст. 1122 (з наступними змінами та доповненнями).
41.           Кодекс України про адміністративні проступки: Проект, підготовлений Центром політико-правових реформ // www. pravo. оrg. Uа
42.           Колдин В.Я. Экспертиза в управлении и праве // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ. – Луганськ, 2000. – С.176 –200.
43.           Коліушко І. Виконавча влада та проблеми адміністративної реформи в Україні: Монографія. - К.: Факт, 2002. - 260 с.
44.                         Коломоєць Т.О. Штрафи за законодавством про адміністративні правопорушення України. -    Запоріжжя:Верже, 2000. - 240 с.
45.                         Коломоєць Т.О.,  Сквірський І. О. Виправні роботи за законодавством України: теорія, досвід та практиказастосування: Монографія. - К.: Істина, 2008. -- 184 с.
46.           Колпаков В.К. Адміністративно-деліктний правовий феномен / Національна академія внутрішніх справУкраїни. -- К.: Юрінком Інтер, 2004. — 528 с.
47.           Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 544 с.
48.           Кон И.С. Социология личности. — М.: Политиздат, 1967. — 383 с.
49.           Конституція України: Прийнята на п¢ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України.- 1996.- № 30.- Ст. 141.
50.           Кримінальний процес України: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / Ю.М. Грошевий, Т.М. Мірошниченко, Ю.В. Хоматов та ін.; За ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. – Х.: Право, 2000. – 496 с.
51.           Кримінально-процесуальний кодекс України: Закон України від 28 грудня 1960 року // ВВР Української РСР. – 1961. – № 2. – Ст. 15. (із наступними змінами і доповненнями).
52.           Крыгин Е.В. Криминалистическая экспертиза в административном процессе: дис…канд. юрид. наук / Х., 1982. - 189 с.
53.           Крылов И.Ф. Административная экспертиза // Сборник научно-практич. Работ судебных медиков и криминалисторв. – Л., 1966. Вып. 3. – С. 193.
54.           Кузьменко О. В. теоретичні засади адміністративного процесу: Монографія. – К.: Атіка, 2005. – 352 с.
55.           Лапта С.П. Правові та наукові основи використання судових експертиз при розслідуванні злочинів: Дис. … канд.юрид. наук 12.00.09 / Харківський національний університет внутрішніх справ. – Х., 2006. – 227 с.
56.           Лисиченко В.К., Циркаль В.В. Использование специальных знаний в следственной и судебной практике. – К.: КГУ, 1987. – 100 с.
57.           Лук’янець Д.М. Адміністративно-деліктнні відносини в Україні: теорія та практика правового регулювання: Монографія – Суми: АТД «Університетська книга», 2006. – 367 с.
58.           Лукашевич В.Г. Криминалистическая теория общения: постановка проблемы, методика исследования, перспективы использования: Монография. – К.: Укр. акад. внутр. дел, 1993. – 194 с.
59.           Лунев А.Е. Вопросы административного процесса // Правоведение. – 1962. - № 2. – С. 49.
60.           Махов В.Н. Использование знаний сведущих лиц при расследовании преступлений: Монография. - М., Изд-во РУДН, 2000. – 296 с.
61.           Махов В.Н. Использование знаний сведущих лиц при расследовании преступлений: Монография. – М.: РУДН, 2000. – 296 с.
62.      Мирский Д.Я. Предмет и система фототехнической экспертизы // Теоретические вопросы судебной экспертизы: Сборник научных трудов. – М.: ВНИИСЕ, 1981. – Вып. 48. – С. 44 – 67.
63.           Митний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 38-39. – Ст. 288.
64.           Митричев В. Форма заключения эксперта // Социалистическая законность. – 1957. – № 5. – С. 50 – 53.
65.           Москвич Л.М. Правовий статус судді: поняття та зміст // Вісник Запорізького юридичного інституту. — 2000. — № 4. — С. 223 - 229.
66.           Настанова про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України / Затверджена наказом МВС України № 682 від 30.08.1999 р.
67.           Нерсесянц В. С. Философия права: Учеб. для вузов / Ин-т государства и права. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1998. – 652 с.
68.           Неугодников А.О. Правовий статус адміністративного суду в Україні: адміністративно-правовий аспект: Дис. … канд.юрид. наук 12.00.07 / Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2006. – 166 с.
69.           Никифоров В.М. Вопросы советской криминалистики, М., 1951.- 205 с.
70.           Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. - М.: Юристъ, 1994. — 360 с.
71.           Орлов Ю.К. Заключение эксперта как источник выводного знания в судебном доказывании: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.09 / Всесоюзный юридический заочный институт. – М., 1985. – 55 с.
72.           Орлов Ю.К. Производство экспертизы в уголовном процессе. – М.: Юридическая литература, 1982. – 178 с.
73.           Основы государства и права: Учеб. Пособие  / Под ред. В.В. Комарова; Нац. юрид. акад. Украины, 1997. –  245 с.
74.      Палиашвили А.Я. Экспертиза в суде по уголовным делам. – М.: Юридическая литература, 1973. – 142 c.
75.           Педенчук А.К. Заключение судебного эксперта: организация и проведение - М.: Юрид. лит. 1979. -106 с.
76.           Перепелюк В.Г. Адміністративний процес / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича / О.Д. Круп чан (наук. Ред..). – Чернівці: Рута, 2001. – 240 с.
77.           Петрухин И.Л. Экспертиза как средство доказывания в советском уголовном процессе. – М.: Юр. лит., 1964. – 264 с.
78.           Приймаченко Д.В. Суб’єкти провадження у справах про порушення митних правил: проблемні питання процесуального статусу // Митна справа. – 2006. - № 6. – С. 3 – 6.
79.           Притузова В.А. Оценка заключения криминалистической экспертизы вышестоящим судом. – М.: МГУ, 1961. – 38 с.
80.           Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах: постанова Пленуму Верховного Суду України від 30.05.97 р. № 8 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України.- 2002.- № 7: Судові експертизи в Україні.- С. 23-29.
81.           Про судову експертизу: Закон України від 25.02.1994 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2002. – №7: Судові експертизи в Україні. – с.5 – 10.
82.      Ревака В.М. Форми використання спеціальних пізнань в досудовому провадженні: Дис. … канд.юрид. наук 12.00.09 / Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2006. – 197 с.
83.           Россинский Б.В. Административная ответственность: Курс лекций. – М.: Норма, 2004. – 448 с.
84.      Руденко А.В. Адмністративне судочинство: становлення та здійснення: Дис. … канд.юрид. наук 12.00.07 / Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2006. – 209 с.
85.           Сахнова Т.В. Основы судебно-психологической экспертизы по гражданским делам. – М.: Юристъ, 1997. – 136 с.
86.           Сахнова Т.В. Судебная экспертиза. – М.: Городец, 2000. – 368 с.
87.           Селиванов Н.А. Основания и формы применения научно-технических средств и специальных знаний при расследовании преступлений // Вопросы по борьбе с преступностью: М., 1968. - № 7. – С. 112.
88.           Словарь иностранных слов. – 18-е изд., стер. – М.: Русский языцк, 1989. – 624 с.
89.      Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничука. – 2-е вид., випр. і доп. – К.: Головна редакція української радянської енциклопедії, 1985. – 966 с.
90.           Современный философский словарь / Под ред.В.Е. Кемерова. – Москва – Бишкек. – Екатеринбург: Издательство «Одиссей», 1996. – 608 с.
91.           Справочная книга криминалиста. / Под редакцией доктора юридических наук, профессора Н.А. Селиванова. – М.: НОРМА, 2000. – 727 с.
92.           Старилов Ю.Н. Курс общего административного права. В 3 т. - Т.1: История. Наука. Предмет. Нормы. Субъекты. - М.: Издательство „НОРМА", 2002. - С. 418.с.728, с420 с.142 с.424.
93.           Стахівський С.М. Показання свідка як джерело доказів у кримінальному процесі. Навчальний посібник. – К.: Олан, 2001. – 511 с.
94.           Степанова Т.В. Доказування та докази в господарському процесі України: Дис. … канд.юрид. наук 12.00.04 / Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова. – Одеса, 2002. – 188 с.
95.           Стеценко С.Г. Адміністративне право України: Навч. посіб. - К: Атіка, 2007. – 624 с.
96.           Сурілов О.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. - Одеса:
Астропринт, 1998. - 224 с.
97.           Т.О. Коломоєць, Р.В. Сінєльнік Захисник у провадженні у справах про адміністративні правопорушення: Монографія. – К.: Істина, 2008. – 148 с.
98.           Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. — М.: Юристъ, 2000. — 771 с.
Визначення поняття експертизи в адміністративно-деліктних відносинах, її юридичної природи має теоретичне і практичне значення, тому що правильне вирішення цього питання зумовлює й правильне встановлення порядку та меж застосування експертизи в зазначеному виді адміністративного провадження.
За останній час в Україні прийняті законодавчі акти, які регулюють проведення окремих експертиз. До них належать Закони України “Про судову експертизу”, “Про наукову і науково-технічну експертизу”, “Про екологічну експертизу”, тощо. Тому, на нашу думку, дослідження поняття експертизи неможливе без проведення відповідного аналізу законодавчих актів, що загалом дають законодавче визначення поняття експертизи.
Закон України “Про судову експертизу” в ст. 1 визначає судову експертизу як дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, попереднього слідства чи суду.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про наукову і науково-технічну експертизу” наукова і науково-технічна експертиза – це діяльність, метою якої є дослідження, перевірка, аналіз та оцінка науково-технічного рівня об’єктів експертизи і підготовка обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо таких об’єктів.
У ст. 1 Закону України “Про екологічну експертизу” зазначається, що екологічна експертиза в Україні – вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об’єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об’єктів, реалізація і дія яких можуть негативно впливати або впливають на стан навколишнього природного середовища, і спрямовані на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.
З наведених вище законодавчих визначень видно, що під експертизою розуміють насамперед дослідження. Закони України “Про наукову та науково-технічну експертизу”, “Про екологічну експертизу” окремо виділяють також аналіз та оцінку, а Закон України “Про наукову та науково-технічну експертизу” – ще й перевірку. На наш погляд, терміни “аналіз”, “оцінка” та “перевірка” є відповідними методами проведення досліджень, тому їх недоцільно виділяти при визначенні поняття експертизи.
З приводу поняття судової експертизи, закріпленого в Законі України “Про судову експертизу” слід відзначити, що воно є недосконалим, оскільки не відображає повністю сутність судової експертизи як способу отримання доказів по справі.
Слово “експертиза” походить від латинського “expertus” та від французького “expertise”, що означає: 1) досвідчений; 2) випробуваний [13, с. 197]. Отже, можна сказати, що будь-яка експертиза, у першу чергу, є застосуванням спеціальних знань і саме таких, котрі пройшли апробацію досвідом.
Стосовно означення поняття судової експертизи у правовій науці, як ми зазначали вище, також немає єдиної думки.
Природно, що процесуальна теорія, спираючись на закон і судову практику, насамперед намагається означити саме поняття судової експертизи як інституту юридичного, але водночас і такого, який спирається на необмежені можливості інших наук.
Взагалі, під експертизою розуміється дослідження експертом якихось справ, питань, що потребують спеціальних знань, наприклад, медична експертиза, бухгалтерська експертиза, судова експертиза.
О.Ф. Клейнман визначає експертизу як “процес, спосіб сприйняття, дослідження і перевірки доказів, необхідний судові в тих випадках, коли у суду відсутні спеціальні знання, без яких конкретні факти і докази не можуть бути правильно досліджені, сприйняті, перевірені й оцінені судом [38, с. 143]”. Оскільки дослідження доказів провадиться судом, то експерт, на думку вченого, є якби помічником суду, коли для цього потрібні спеціальні знання, бо самостійно такі докази судом перевірені, сприйняті та досліджені бути не можуть. А висновок експерта є “особливим доказом”, тому що в ньому міститься додатковий до інших доказів засіб переконати суд в існуванні певного факту [38].
Як бачимо, О.Ф. Клейнман розуміє під експертизою спосіб сприйняття, дослідження та перевірки доказів.
А.В. Дулов визначає експертизу як “процесуальну діяльність фахівців різних галузей знань по дослідженню конкретних обставин, матеріалів, об’єктів кримінальної справи, що відносяться до їх спеціальних пізнань, з метою встановлення нових фактів, що розширюють можливості слідства і суду при встановленні істини у справі [27]”. При цьому він підкреслює, що судова експертиза є “різновидом наукової діяльності, і ціль її – встановлення об’єктивної істини [27, с. 12] ”.
М.М. Гродзинський вважає, що експертиза в кримінальному процесі існує в кількох формах. Експертизою, на його думку, буде одне тільки роз’яснення певного положення науки або практики, наприклад, питання, коли може вижити недоношена дитина безвідносно до даних конкретної справи. Вона може виражатись й у формі участі педагога в допиті неповнолітньої особи, а також експерта в слідчих діях. “Основна ознака, яка визначає сутність експертизи, полягає зовсім не в тому, що обов’язково провадиться дослідження, – писав М.М. Гродзинський, – із застосуванням спеціальних знань, а в тому, що спеціальні знання застосовуються для правильного вирішення питань, що виникають при розслідуванні кримінальних справ [23]”. Важко погодитися з такою точкою зору. Сам же вчений цілком правильно стверджував, що експертиза є способом одержання доказів . Стає незрозумілим, які ж докази суд одержує з повідомлення абстрактного “дослідного положення” безвідносно до обставин справи. Як зазначає Л. Оганян, сутність експертизи і специфічна риса висновку експерта визначаються не повідомленням експертом суду наукового положення, а фактом застосування експертом відомого йому наукового положення в процесі конкретного дослідження, на підставі результатів якого експерт і приходить до відповідних висновків [13, с. 25].
Результатом проведення експертизи є висновок експерта, тому в юридичній літературі звертається увага на необхідність розмежування понять “експертиза” та “висновок експерта”.
К.С. Юдельсон говорить, що потрібно розрізняти експертизу як процес дослідження даних, на яких будується висновок, і висновок експерта як доказ [114, с. 45].
На нечітке вживання термінів “експертиза” і “висновок експерта” у кримінально-процесуальній літературі справедливо вказують також М.О. Чельцов і Н.В. Чельцова [13. с. 46].
О.Р. Шляхов вважає, що поняття “експертиза” має наступні значення:
1. Дослідження обставин справи, проведене знаючою особою, для подання висновку з питань, які цікавлять суд і вимагають для свого вирішення спеціальних знань у сфері науки, техніки, мистецтва або професійного досвіду.
2. Сукупність процесуальних дій, спрямованих на одержання доказу – висновку експерта.
3. Система установ, які займаються проведенням експертиз [112, с. 234].
Навряд чи можна погодитися, що систему установ ми вправі іменувати експертизою. Так, ст. 7 Закону України “Про судову експертизу” встановлює: судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи та відомчі служби. Тому не варто, на нашу думку, осіб, які проводять дослідження, називати експертизою. Не можна говорити, наприклад, про керівництво експертизою, про організацію експертизи, маючи на увазі експертизу як систему установ, оскільки без застереження про те, що в даному випадку розуміється під експертизою, ми допустимо необґрунтоване змішання понять.
Важко також погодитися з визначенням експертизи як сукупності процесуальних дій суду, учасників процесу й експерта, що відбуваються в процесі дослідження висновку експерта. Хоча в ході судового розгляду даний експертом висновок може уточнюватися, доповнюватися, більш того, саме дослідження може провадитися безпосередньо в суді, експертизою все-таки варто називати тільки дослідження, що проводиться експертом як особою, яка володіє спеціальними знаннями у певній галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла.
Процесуальні дії суду і осіб, які беруть участь у справі, по визначенню експертного завдання будуть впливати на об’єм експертних досліджень, але не будуть участю в експертизі. По-перше, ці дії є необхідною умовою проведення експертизи. По-друге, ні суд, ні особи, які беруть участь у справі, не можуть визначати напрямок експертних досліджень або методи, що застосовуються експертом.
Однак було б неприпустимо і відривати процесуальні дії суду й осіб, які беруть участь у справі, по організації експертизи від самої експертизи як процесу дослідження експертом обставин справи. Видається, що ці процесуальні дії утворюють процесуальну форму призначення експертизи.
М.С. Строгович провів розмежування, відповідно до якого під експертизою варто розуміти дослідження експертом обставин і питань, що вимагають спеціальних знань, а під висновком експерта – висновок, зроблений ним на підставі проведеного дослідження [13, с. 34].
Ми вважаємо, що перш ніж дати поняття судової експертизи, доцільно розглянути й визначити її характерні ознаки.
Це питання досліджувалося в процесуальній літературі, при цьому автори виділяють різний склад таких ознак, перелічуючи їх у різній послідовності. Аналіз літературних джерел дозволяє констатувати відсутність системності у визначенні критеріїв виділення ознак судової експертизи.
Так, А.Я. Паліашвілі до самостійних ознак відносить: строге і неухильне дотримання вимог кримінально-процесуального закону; обов’язкове використання експертом спеціальних знань; процесуальну форму призначення судової експертизи; процесуальну самостійність та індивідуальну відповідальність судового експерта; безпосереднє дослідження об’єктів експертизи; об’єктивне і всебічне проведення судової експертизи; процесуальне оформлення результатів експертного дослідження [74, с. 112].
Ю.К. Орлов називає ознаками експертизи: використання спеціальних знань; проведення дослідження з метою встановлення обставин, що мають значення для справи; спеціального суб’єкта експертизи; певну процесуальну форму проведення; оформлення результатів у спеціальному процесуальному документі – висновку експерта [99, с. 23].
Ю.М. Жуков відносить до істотних ознак судової експертизи: надання висновку, самостійне дослідження із застосуванням спеціальних знань, безпосереднє дослідження обставин справи експертом [30].
Отже, можна підсумувати, що вчені виділяють такі ознаки експертизи: використання експертом спеціальних знань, процесуальна форма призначення судової експертизи, процесуальна самостійність і індивідуальна відповідальність судового експерта, безпосереднє дослідження об’єктів експертизи, об’єктивне і всебічне проведення судової експертизи, процесуальне оформлення результатів експертизи, проведення дослідження з метою встановлення обставин, що мають значення для справи, спеціальний суб’єкт експертизи, процесуальна форма її проведення, оформлення результатів у спеціальному процесуальному документі – висновку експерта, надання висновку, дослідження як процес застосування спеціальних знань, об’єкти дослідження.
На нашу думку, недоцільно окремо виділяти в якості ознак “процесуальну форму призначення”, “процесуальну форма дослідження” та “процесуальне оформлення”, оскільки вони охоплюються ознакою “процесуальна форма”. Такі ознаки, як “оформлення результатів у спеціальному процесуальному документі – висновку експерта” і “надання висновку по суті” означають те ж саме, що й “процесуальне оформлення результатів”.
Крім того, виділяти як ознаку судової експертизи “процесуальну самостійність і індивідуальну відповідальність судового експерта” не можна, оскільки це характеризує не дослідження, а експерта як спеціального суб’єкта експертизи. Тому, ми вважаємо, самостійною ознакою експертизи буде наявність спеціального суб’єкта – експерта.
Слід погодитися з вказівкою вченого на наукову об’єктивність експертизи, у визначенні специфіки експертизи це є правильним і істотним моментом. Водночас, потрібно відзначити, що часто для роз’яснення і встановлення деяких обставин справи потрібні не лише теоретичні засади, вироблені наукою, а й певні положення, вироблені в тій або іншій сфері практики. Але навіть у цьому випадку об’єктивність у проведенні експертизи і висновках експерта є характерним моментом, що відрізняє висновок експерта від інших засобів доказування, наприклад, від показань свідків. Дійсно, свідок, даючи показання про бачений чи почутий факт, завжди виходить зі своїх суб’єктивних уявлень про нього. Експерт же встановлює в процесі дослідження істотні для справи факти, виходячи з об’єктивно існуючих положень його спеціальності.
Варто зауважити, що експертні дослідження провадяться на основі та з погляду спеціальних знань експерта, якими, як правило, не володіють слідчі та судді, які здійснюють провадження по кримінальній або цивільній справі.
Неможливість вирішення певних питань, що виникають в процесі розгляду справи, без застосування спеціальних знань і є підставою для проведення дослідження, тією основною причиною, яка зумовлює призначення експертизи судом. Так, ст. 57 ЦПК України зазначає, що судова експертиза проводиться лише у випадках, коли для з’ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла.
Спеціальними вважаються знання, які не є загальнодоступними, поширеними і котрими володіє обмежене коло осіб. Вони здобуваються в результаті професійної підготовки і містять у собі як власне знання, так і практичні навички з їх використання .
Таким чином, будь-яка експертиза є дослідженням конкретного об’єкта з метою досягнення не власне наукового, а прикладного знання. Характерною рисою такого дослідження є застосування особливих, спеціалізованих методик, які можна перевірити. Тому експертиза має свій визначений регламент, порядок здійснення, зумовлюваний специфікою предмета дослідження і сферою застосування спеціальних знань.
Таким чином, експертизу можна визначити як проведення особою на підставі ухвали суду або уповноваженого органу (посадової особи), яка володіє спеціальними знаннями та має спеціальний процесуальний статус (експертом), дослідження певних фактів та фактичних обставин справи з метою повідомлення відомостей, які мають значення для справи, що оформляється спеціальним документом – висновком експерта.
1.2. Предмет, об’єкт, види експертних досліджень
Будь-яке експертне дослідження має свої об’єкт і предмет. В останні роки щодо змісту цих понять йде жвава дискусія серед видатних вчених. Цілком ймовірно, підвищення уваги до даних питань викликано інтенсивним процесом виникнення нових і дробленням традиційних видів експертиз.
Предмет експертизи визначає: можливості того або іншого виду експертних досліджень; обсяг процесуальних матеріалів і об’єктів, необхідних і достатніх експерту для проведення експертизи; компетенцію експерта в кожному конкретному випадку. Визначення предмета експертизи допомагає у вирішенні питання про так звану експертну ініціативу, про право експерта на звуження або розширення предмета конкретної експертизи тощо. Таким чином, ця проблема має не тільки теоретичний інтерес для науки процесуального права, але й безпосередньо практичне значення.
Слід відзначити, що на сьогодні в юридичній літературі не склалось єдиного підходу до визначення предмета та об’єкта експертизи.
Здебільшого в юридичній літературі під об’єктами експертизи розуміють матеріальні об’єкти, які досліджуються, а під предметом – коло питань, що ставляться експерту, або факти, фактичні дані, які встановлюються експертом.
Своєрідне трактування даних понять пропонує В.Д. Арсеньєв. Він виходить із прийнятих у філософії та наукознавстві понять об’єкта і предмета пізнання. Оскільки в зазначених науках термін “об’єкт” застосовується в значенні об’єктивної реальності, існуючої незалежно від суб’єкта (тобто у протиставленні об’єкта суб’єктові) [8, с. 4 - 5], вчений вважає, що як “основний об’єкт експертизи виступають ті реально існуючі (або існуючі в минулому) явища, на встановлення яких об’єктивно спрямована експертиза (виконання тексту певною особою тощо)”, тобто те, що прийнято іменувати предметом . Однак В.Д. Арсеньєв виділяє матеріальні носії інформації про ці явища як безпосередні (допоміжні) об’єкти, як складову частину основного об’єкта.
Предметом же експертизи, за аналогією з предметом наукового пізнання як частини об’єктивної реальності, певних її властивостей, сторін і відносин, він пропонує вважати “сторони, властивості та відносини її об’єкта (основного і допоміжного), що досліджуються та пізнаються засобами (методами, методиками) даної галузі експертизи з метою вирішення питань, що мають значення для справи і входять у сферу відповідної галузі знання [8] ”. Поняття предмета синтезує, на думку вченого, три поняття: об’єкта (у широкому і вузькому значенні), експертних задач (цілей) і методів (методик) [8].
Таке визначення обґрунтовано піддав критиці Д.Я. Мирський, який зазначив: дане поняття предмета експертизи включає і мету, і об’єкт, і засіб дослідження, що саме по собі навряд чи можна визнати вдалим [62].
Дотримуючись загальноприйнятої в юридичній літературі термінології під предметом ми будемо розуміти те, на що спрямовані дослідження експерта, а під об’єктом – матеріальні речі, які досліджуються.
Ю.І. Шапоров вважає, що предметом судової експертизи як практичної діяльності є задана слідчим або судом і уточнена експертом мета дослідження – одержання на основі спеціальних знань інформації про розслідувану подію і (або) її окремі фрагменти [111, с. 112]. З таким визначенням, на нашу думку, важко погодитись, оскільки мета експертизи є окремою характеристикою і через неї неможливо розкрити сутність поняття предмета експертизи.
Найбільшого ж поширення в літературі набули дві позиції щодо поняття “предмет експертизи”, які конкретизуються авторами по-різному. Одні вчені вважають, що предметом судової експертизи є питання, поставлені судом перед експертом, на які може дати відповідь наука, мистецтво, техніка або ремесло; інші доводять, що ним є факти, фактичні дані, які встановлює експерт в процесі дослідження.
Розглянемо визначення, запропоновані представниками першої позиції.
Так, М.К. Александров і М.В. Терзієв зауважують, що предметом експертизи є будь-яке питання, на яке може відповісти дана наука, мистецтво або ремесло, якщо слідчий або суд визнав, що ці питання мають безпосередній причинний зв’язок з основними обставинами, що підлягають встановленню; крім того, факти, для встановлення яких ставляться питання, повинні бути визнані такими, що підлягають доказуванню і потребують такого доказу як експертиза [3].
Р.Д. Рахунов зазначає: предметом експертизи можуть бути питання з будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла [13, с. 67].
Г.М. Надгорний визначає предмет експертизи як розв’язувані нею задачі (питання) [13, с. 68].
Погоджуються з такою точкою зору й деякі інші процесуалісти [13, с. 68].
На нашу думку, не можна погодитись з тим, що предметом судової експертизи є питання, оскільки:
а) вони можуть бути сформульовані неточно або неправильно, проте експертиза не буде безпредметною;
б) часто експерту ставляться взаємозалежні питання, при відповіді на одне з яких виключається друге. Наприклад, чи піддавався зміні початковий зміст документа, якщо так, то яким способом (підчистка, витравлення тощо) її було здійснено? При негативній відповіді на перше питання виявиться, що експертиза з іншого питання буде безпредметною, а це неможливо.
З огляду на викладене, можна дати таке визначення: предмет експертизи – це характер обставин (фактичних даних, фактів), що мають значення для справи, потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла і підлягають встановленню експертом у процесі дослідження матеріалів справи.
Під об’єктами експертизи розуміються ті джерела фактичних даних, ті носії інформації, які піддаються експертному дослідженню і за допомогою яких експерт пізнає обставини, що входять до предмета експертизи. Таким чином, якщо факти, які складають предмет експертизи, є метою і результатом дослідження, то властивості об’єкта є засобом пізнання цих фактів. Таке поняття об’єкта експертизи є загальновизнаним і будь-яких заперечень в літературі не викликає .
Отже, дотримуючись загальноприйнятої в юридичній літературі термінології під предметом ми будемо розуміти те, на що спрямовані дослідження експерта, а під об’єктом – матеріальні речі, які досліджуються.
Визначення видів судових експертиз, проведення їх класифікації має як теоретичне, так і практичне значення. Стосовно класифікації судових експертиз в теорії процесуального права слід погодитись з Т.В. Сахновою, яка відзначає, що більша частина досліджень цієї проблеми охоплює лише кримінально-процесуальний аспект [86].
Проблемі класифікації судових експертиз в теорії цивільного процесу приділялася увага такими авторами як М.К. Треушніков, О.Р. Шляхов та ін. Але в літературі немає одностайної думки з цього питання.
М.К. Треушніков пропонує поділяти судову експертизу на види в цивільному процесі залежно від: 1) характеру застосування спеціальних знань при дослідженні; 2) якості проведеної експертизи і її повноти [106, с. 243].
О.Р. Шляхов виділяє в системі експертизи за ступенем спільності і субординації різні рівні: класи (типи), роди, види й різновиди (групи). Керуючись даною субординацією і тривимірною підставою класифікації (предмет, об’єкт, методика дослідження), він указує на дев’ять класів експертиз: судово-медичні і психофізіологічні експертизи; криміналістичні експертизи; судові інженерно-транспортні; судово-бухгалтерські і фінансово-економічні; судові інженерно-технологічні; судово-технічні; судові сільськогосподарські; судово-екологічні; судово-біологічні [112].
В юридичній доктрині пропонуються й інші подібні класифікації судових експертиз залежно від галузі спеціальних знань, які використовуються в процесі дослідження [3, с. 47]. Однак їх поділ за цією підставою, на нашу думку, не має процесуального значення (не впливає на порядок призначення та проведення судових експертиз) і тому у даній роботі ми не будемо зупинятися на виділених О.Р. Шляховим видах експертиз. Зазначимо лише, що при визначенні виду судової експертизи суд повинен керуватись Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та Науково-методичними рекомендаціями з питань підготовки та призначення судових експертиз, в яких міститься орієнтовний перелік видів судових експертиз, які проводяться в експертних установах. Так, відповідно до п. 2 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз основними видами експертиз, які проводяться в експертних установах, є:
– криміналістична: почеркознавча; авторознавча; технічна експертиза документів; фототехнічна; технічна експертиза матеріалів і засобів відеозвукозапису; портретна; трасологічна (крім досліджень слідів пошкодження одягу, пов’язаних з одночасним спричиненням тілесних ушкоджень, які проводяться в бюро судово-медичної експертизи); балістична; вибухових пристроїв; вибухових речовин і продуктів вибуху (пострілу); матеріалів і речовин (волокон і волокнистих матеріалів; лакофарбових матеріалів і покриттів; нафтопродуктів і пально-мастильних матеріалів; наркотичних засобів і сильнодійних речовин; рідин, що містять спирт; металів і сплавів; полімерів, пластмаси та скла);
– ґрунтознавча;
– біологічна;
– інженерно-технічна; автотехнічна; транспортно-трасологічна; пожежно-технічна; будівельно-технічна;
– бухгалтерська;
– товарознавча, зокрема, автотоварознавча;
– комп’ютерної техніки та програмних продуктів;
– психологічна.
З метою більш повного задоволення потреб слідчої та судової практики експертні установи можуть організовувати проведення інших видів експертиз (крім судово-медичної та судово-психіатричної).
Процесуальне значення, на нашу думку, мають наступні класифікації судових експертиз:
– за послідовністю проведення експертизи – первинні та повторні;
– за обсягом досліджень – основні та додаткові;
– за кількістю експертів – одноособові та комісійні;
– за характером знань, які використовуються, – однорідні та комплексні.
Т.В. Сахнова пропонує також класифікацію судових експертиз за формально-процесуальною підставою, тобто залежно від місця проведення експертизи: в суді та поза судом [86. с. 34].
З точки зору ступеня індивідуалізації досліджуваних об’єктів експертизи можуть бути ідентифікаційними і класифікаційними. Ідентифікаційні – це в основному криміналістичні експертизи, за допомогою яких встановлюється (може встановлюватись) конкретний об’єкт, який відобразився в матеріальному середовищі. Класифікаційні експертизи (експертизи матеріалів, речовин, товарознавча, ґрунтознавча, біологічна, фармацевтична) встановлюють належність об’єкта до якого-небудь класу (групова належність); причому з використанням специфічних ознак клас може бути визначений в дуже вузьких межах. Однак індивідуальність об’єкта ці експертизи не встановлюють.
За характером вирішуваних завдань серед судових експертиз виділяють велику групу так званих діагностичних експертиз, які встановлюють певні процеси, стани і залежності. До них належать: економічна, технологічна, агротехнічна, екологічна, фармакологічна, автотехнічна, психіатрична, психологічна експертизи. Одержувані за їх допомогою висновки можна розглядати як індивідуально встановлені факти або визначення можливості (неможливості) настання певного результату [36].
Загальноправовою підставою призначення експертизи, на думку Т.В. Сахнової, виступає необхідність спеціальних знань – для отримання доказової інформації по справі [86, с. 56]. Спеціальна ж підстава, на її думку, є індивідуальною для кожного виду експертизи; вона похідна від загального предмета експертизи, науково обґрунтованої компетенції дослідження. Водночас у ній повинен відображатись потенційний об’єктивний зв’язок між приватним предметом дослідження та юридичним фактом, який підлягає з’ясуванню. Так, наприклад, у справі про визнання недійсною угоди, якщо дієздатний громадянин в момент її здійснення не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, спеціальною підставою буде виступати обґрунтований сумнів суду у здатності дієздатної сторони повною мірою усвідомлювати фактичний зміст своїх юридично значимих дій та повною мірою свідомо здійснювати вольове управління ними [86, с. 89].
Отже, Т.В. Сахнова спеціальною підставою називає сумніви суду щодо певних обставин. Однак, на нашу думку, це є підставою для додаткового дослідження цих обставин не обов’язково шляхом призначення експертизи, а можливо, й за допомогою дослідження інших засобів доказування (письмових та речових доказів, показань свідків тощо).
Т.В. Сахнова також звертає увагу на необхідність відрізняти від підстав приводи до призначення експертизи, під якими вона пропонує розуміти інформацію про певні юридичні обставини спеціальної природи, яка достатня для висновку про наявність спеціальної підстави.
На нашу думку, виділення спеціальної підстави та приводу є досить умовним і призводить до непотрібного ускладнення дослідження процесу призначення судової експертизи. При виділенні спеціальної підстави автором безпідставно змішуються поняття предмета експертизи та підстави проведення експертизи. Ми вважаємо, що єдиною та загальною для всіх випадків проведення дослідження підставою призначення судової експертизи буде виступати необхідність застосування спеціальних знань, а виділення як спеціальної підстави фактичних даних, обставин, що потребують з’ясування, є вже питанням визначення предмета експертизи.
Слід погодитись з Т.В. Сахновою з питань визначення підстав проведення експертизи. Вона досить правильно зазначає, що фактична підстава проведення співпадає із загальноправовою, а саме: нею є потреба у застосуванні спеціальних знань [86, с. 45]. Процесуальною підставою проведення судової експертизи є ухвала суду або уповноваженого органу щодо справи про адміністративне правопорушення, про її призначення .

РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЕКСПЕРТА В АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОМУ ПРОЦЕСІ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ
2.1. Характеристика основних елементів правового статусу експерта в провадженні в справах про адміністративні правопорушення
Пізнати зміст будь-якого правового явища можливо тільки через пізнання його сутності, що виступає його ядром, більш стійким і концентрованим утворенням [21, с. 280 - 281]. Чинне адміністративно-процесуальне законодавство, встановлюючи права, обов’язки і відповідальність експерта, лише в загальному вигляді визначає його процесуальне положення. В юридичній літературі деякі процесуалісти, говорячи про самостійність виду доказів і розглядаючи особливості процесуального положення джерела доказів, в основному вказують лише на сукупність прав і обов’язків цих осіб [26, c. 55]. Стосовно експерта такий підхід здається недостатнім для всебічного з’ясування особливості процесуального положення цієї особи. Щоб зрозуміти процесуальне положення експерта, слід виділити і розглянути ті його основні сторони, які у своїй сукупності формують це положення, а також визначають роль і покладену на цього суб’єкта адміністративного провадження функцію і, отже, дають про нього правильне уявлення.
Розуміння сутності питання щодо правового статусу експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, зокрема його прав та обов’язків, на теоретичному рівні традиційно пов’язане із достатньо розробленими в правовій науці дослідженнями щодо правового статусу особи взагалі, адміністративно-процесуального статусу особи, правового становища учасників (суб’єктів) адміністративно-деліктного процесу, а також загального правового статусу експерта, фахівця, спеціаліста.
Юридичною доктриною проблемам визначення поняття та структури правового статусу приділяється неабияка увага як у загальній теорії права, так і у галузевих науках. Але, попри певну дослідженість питання, як зазначають А. Сухарева, П. Хотенець фахівці й досі не дійшли єдиної точки зору з цього приводу [68, с. 12].
Поняття „статус" включає в себе те стабільне, засадниче у правовому стані суб'єкта, яке разом із правосуб'єктністю містить також певне коло основних прав та обов'язків. Конкретні ж права та обов'язки відображують специфіку реального правового положення особи, яке пов'язане більш з наявністю тих чи інших юридичних фактів, а не основи загального положення суб'єкта у даній правовій системі [68, c.16].
Звернимося до етимології самого слова статус, яке походить від латинського „status" та означає становище, стан когось чи чогось, положення [48, с. 355]. Відповідно до нього під статусом суб'єкта права розуміють його правовий стан, що характеризується комплексом юридичних прав і обов'язків. Слід при цьому зауважити, що у фаховій літературі поняття „правовий статус" і „правове положення" нерідко ототожнюються [17]. Це є результатом того, що термін „правовий статус" не віднайшов чіткого відображення. Деякі вчені пропонують використовувати його для загальної характеристики положення суб'єкта, оскільки термін „правове положення" частіше використовується для характеристики суб'єкта у певному колі суспільних відносин. Правовий статус, таким чином, охоплює всі види зв'язків [43]. Це складні зв'язки, що виникають між державою та особою, фіксуються державою в юридичній формі - у формі прав, обов'язків та свобод, які у сукупності і утворюють правовий статус індивіда [96, с. 32].
Правовий статус, як уявляється, асоціюється із стабільним станом суб`єкта права, тоді як правове положення є таким, що постійно змінюється і залежить від участі суб'єкта у тих чи інших правових відносинах. Тому доцільно підтримати точкою зору О.Якимова з цього питання, який під правовим статусом розуміє сукупність передбачених юридичних прав і обов'язків [118, с. 14].
У правовій літературі як раніше, так і на сьогоднішній день спостерігаються тенденції ототожнення понять: правовий статус, правоздатність, правосуб’єктність, компетенція. В теорії права відсутня єдність думок щодо сутності та змісту правосуб'єктності. Одні дослідники (С.  Братусь, О.Венедиктов, С. Кечек’ян, О. Сергун, Ю. Толстой та ін. [68, с. 211]) в своїх дослідженнях ототожнюють дане правове явище із правоздатністю, оскільки, на їх думку, для розмежування цих понять немає ні теоретичних, ні практичних підстав. Разом з тим А. Сергун не заперечує самостійного існування правосуб'єктності як виключно теоретичного поняття [68, с. 90 - 91]. Протилежної точки зору дотримуються С. Алексєєв [68, с. 91], А. Гатінян [68, с. 92], В. Перевалов [68, с. 92], які справедливо вважають, що поняття “правоздатність” і “правосуб'єктність” відмінні, але разом з тим учені ототожнюють правосуб'єктність із сукупністю прав та обов'язків, що, але такий зміст має інше правове явище - правовий статус. Як зазначає В. Ревака, автор комплексного монографічного дослідження щодо форм використання спеціальних пізнань в досудовому провадженні, в юридичній літературі сукупність прав і обов’язків експерта називають процесуальною компетенцією або його повноваженнями [82, с. 136].
Щодо співвідношення правового статусу і правосуб'єктності О. Петришин слушно зазначає, що “зміст правового статусу не стільки виражає, скільки обумовлює зміст правосуб'єктності індивіда чи організації”.
Традиційно в адміністративно-правовій доктрині дослідження адміністративно-процесуального статусу громадянина розглядається в широкому й вузькому значеннях, які співвідносяться між собою як ціле і частина. Так, В. Авер’янов, зосереджує увагу на тому, що у вузькому значенні це сукупність врегульованих адміністративно-процесуальними нормами правових можливостей громадян як носіїв суб’єктивних прав і обов’язків щодо участі в адміністративно-процесуальній діяльності. У широкому значенні – це сукупність усіх закріплених в адміністративно-процесуальних нормах правових засобів, з допомогою яких визначається становище громадянина в адміністративному процесі [3, с. 495]. Визначаючи елементи адміністративно-процесуального статусу громадянина, М. Тищенко включає до їх складу: адміністративні процесуальні права, які належать до виду суб’єктивних прав громадян; адміністративно-процесуальні обов’язки; адміністративно-процесуальні законні інтереси [3, с. 496-499].
Т.В. Сахнова, аналізуючи норми ЦПК РРФСР, які визначають правовий статус експерта, звернула увагу, що при формулюванні статті “Обов’язки і права експерта” на перше місце виносились саме обов’язки. Виходячи з цього, вона зробила висновок: тим самим підкреслюється, що статус експерта підпорядкований меті процесу. Оскільки експерт у справі участі не бере, не має юридичного інтересу, то й участь у процесі взагалі для нього обумовлюється не певними правами, а головним обов’язком – дати об’єктивний висновок на поставлені перед ним питання [86, с. 174].
Названі Т.В. Сахновою особливості характерні й для адміністративно-юрисдикційного процесу України. Так, при визначенні процесуальних прав, обов’язків і відповідальності експерта на перше місце ст. 273 КпАП України при визначенні процесуального статусу експерта, спочатку виділяє наступні обов’язки експерта:
– з’явитися на виклик суду (посадової особи);
– дати об’єктивний висновок щодо поставлених питань [КпАП].
Особливий акцент, на нашу думку, необхідно зробити на тому, що на сьогоднішній день КпАП України, який є основним кодифікованим нормативно-правовим актом, що регулює провадження у справах про адміністративні правопорушення, прийнятий ще за часів радянської влади, за своїм змістом дещо застарів і не відповідає реаліям сьогодення, а саме, на наш погляд, містить обмежений склад елементів правового статусу експерта, що, безперечно, слід визнати недоліком, який потребує свого усунення. Доречі, проведений аналіз дає можливість стверджувати, що окрім КпАП України права та обов’язки судового експерта визначаються КПК України, КАС України, в яких перелік обов’язків експерта значно ширший. Для порівняння наведемо основні із них, що закріплюють дані процесуальні кодекси:
1. Експерт зобов’язаний провести повне дослідження і дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок щодо поставлених йому питань, у разі необхідності – прибути за викликом суду, дати висновок або роз’яснити його в судовому засіданні.
2. Під час проведення дослідження експерт повинен забезпечити збереження об’єкта експертизи. Якщо дослідження пов’язане з повним або  частковим знищенням об’єкта експертизи або зміною його властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформлюється ухвалою.
3. Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи; спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також з іншими учасниками адміністративного процесу, за винятком дій, пов’язаних з проведенням експертизи; розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв’язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду, про результати експертизи.
4. Експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів.
5. У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт  невідкладно заявляє суду клопотання щодо його уточнення або повідомляє суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими питаннями.
6. Експерт не має права передоручати проведення експертизи іншій особі.
7. У разі постановлення ухвали суду про припинення проведення експертизи експерт зобов’язаний негайно подати матеріали справи та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи.
Обов’язки судового експерта також визначаються ще рядом нормативно-правових актів: Законом України від 25 лютого 1994 року “Про судову експертизу”, Законом України від 10 лютого 1995 року «Про наукову і науково-технічну експертизу», Законом України від 17 червня 2004 року «Про державну експертизу землевпорядної документації», Інструкцією про їх призначення Згідно зі ст. 12 Закону України від 25 лютого 1994 року “Про судову експертизу” обов’язками експерта незалежно від виду судочинства є такі:– провести повне дослідження і дати повний обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок;– на вимогу судді, суду дати роз’яснення щодо даного ним висновку; заявляти самовідвід за наявності передбачених законодавством підстав, які виключають його участь у справі.
Згідно зі ст.21 Закону України від 10 лютого 1995 року «Про наукову і науково-технічну експертизу» експерт наукової і науково-технічної експертизи зобов'язаний:
-  пред'являти на вимогу замовника або організатора наукової чи науково-технічної експертизи свідоцтва або документи, що їх замінюють, та які підтверджують його досвід та рівень кваліфікації;
-  не допускати розголошення інформації, що міститься у матеріалах експертизи, якщо інше не передбачено договором або дорученням на проведення експертизи;
-  експерт наукової і науково-технічної експертизи не має права приймати від фізичних та юридичних осіб, заінтересованих у певних висновках експертизи, коштовні подарунки, грошову винагороду тощо [81].
Згідно зі ст. 25 Закону України від 17 червня 2004 року «Про державну експертизу землевпорядної документації» на експерта держаної експертизи покладаються обов’язки:
-  дотримуватися встановлених строків та порядку проведення державної  експертизи, відслідковувати відповідність об'єктів державної експертизи вимогам законодавства, а також встановленим стандартам, нормам і правилам;
-  забезпечувати об'єктивне та якісне проведення державної експертизи;
-  вносити обґрунтовані зауваження та пропозиції щодо матеріалів та документації, які підлягають державній експертизі;
-  вносити відповідні пропозиції щодо вдосконалення форм і методів проведення державної експертизи;
-  заявляти самовідвід у разі наявності особистої заінтересованості щодо конкретного об'єкта державної експертизи.
Відповідно до Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5 (у редакції від 30 грудня 2004 року № 144/5) в п. 2 «Обов’язки, права та відповідальність експерта» експерт зобов’язаний:
–                   прийняти до виконання доручену йому експертизу;
–                   провести повне дослідження, дати обґрунтований та об'єктивний висновок.
– повідомити в письмовій формі особу або орган, які призначили експертизу, про неможливість її проведення, якщо поставлене питання виходить за межі компетенції експерта (спеціаліста) або якщо надані йому матеріали недостатні для вирішення поставленого питання, а витребувані додаткові матеріали не були отримані;
– з’явитися за викликом особи або органу, які призначили експертизу, для допиту з приводу проведеної експертизи чи повідомлення про неможливість її проведення;
– заявити самовідвід за наявності передбачених законом обставин;
-  з дозволу особи або органу, які призначили експертизу, проводити дослідження в присутності підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та інших осіб у випадках, передбачених законодавством [35].
Однак, на нашу думку слушним є зауваження С. Бичкової, яке необхідно підтримати - процесуальні обов’язки експерта повинні визначатись виключно законами, а не підзаконними нормативними актами [13, с. 104], адже єдиним суб’єктом адміністративного судового процесу, на який законом покладений обов’язок самостійного проведення спеціальних досліджень, у результаті яких формується певний доказ, є експерт. 
ЦПК РФ закріплює у ст. 85 значно ширше коло обов’язків експерта:
– прийняти до провадження доручену йому експертизу;
– провести повне дослідження наданих матеріалів та документів;
– дати обґрунтований та об’єктивний висновок по поставлених питаннях та направити його до суду;
– з’явитись за викликом суду для особистої участі в судовому засіданні;
– дати відповіді на питання, пов’язані з проведеним дослідженням;
– у випадку, коли питання виходять за межі спеціальних знань експерта або матеріали та документи непридатні для проведення дослідження та надання висновку, експерт зобов’язаний направити до суду мотивоване повідомлення в письмовій формі про неможливість дати висновок;
– забезпечити збереження наданих йому матеріалів та документів та повернення їх до суду разом з висновком або повідомленням про неможливість дати висновок.
В юридичній літературі звертається увага на необхідність закріплення такого обов’язку експерта, як дотримання конституційних прав людини при провадженні експертизи по відношенню до людини  [86, с. 175]. З цим, безумовно, слід погодитись, оскільки обов’язок не посягати на права та свободи, честь і гідність інших людей встановлений у ст. 68 Конституції України. Проте не можна його виділяти саме як процесуальний обов’язок експерта, оскільки цей обов’язок характерний для усіх осіб незалежно від їх статусу.
Іншим важливим елементом правового статусу експерта в провадженні про справи про адміністративні правопорушення є визначені адміністративно-процесуальним законом права експерта, які взаємопов’язані із здійсненням відповідних обов’язків. Для того щоб виконати покладений на експерта обов’язок дачі достовірного, повного й об’єктивного висновку, закон наділив експерта широким комплексом прав, покликаних гарантувати якісне проведення дослідження й одержання обґрунтованого висновку.
Правильне розуміння прав експерта органічно пов’язане з такими питаннями, як підстава призначення експертизи, межі використання спеціальних пізнань експерта, оцінка висновку експерта і т.д. На думку Ю. К. Орлова, окремі права експерта, наприклад, право експерта на дачу висновку за своїм внутрішнім переконанням, процесуальна самостійність і особиста відповідальність за даний ним висновок, у зв’язку з тим, що вони визначають правомочності інших суб’єктів експертизи, а також порядок її проведення й оформлення, можуть бути названі принципами експертизи [99 , c. 99].
Права експерта щодо провадження у справах про адміністративні правопорушення встановлюються в ч. 3 ст. 273 КпАП, згідно з якими експерт має право: знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета експертизи, заявляти клопотання про надання йому додаткових матеріалів, необхідних для дачі висновку; з дозволу органу (посадової особи), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, ставити особі, яка притягається до відповідальності, потерпілому, свідкам запитання, що стосуються предмета експертизи; бути присутнім при розгляді справи.
Процесуальні права експерта встановлюють також КПК України, КАС України, і є більш розширеними, ніж права експерта, що закріплює КпАП України, отже, як показує аналіз даних процесуальних кодексів, вони значно збільшують коло повноважень експерта в кримінальному та адміністративно-судовому процесах.
Для порівняння наведемо основні з них: знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження; заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків; викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання; бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об'єктів дослідження; задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам; експерт має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з проведенням експертизи і викликом до суду; може відмовитися від давання висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов'язків. Заява про відмову повинна бути вмотивованою.
Зазначені права експерта потребують детального аналізу.
Експерт може знайомитися з матеріалами справи, які відносяться до предмета експертизи і які необхідні йому для проведення дослідження і складання ним висновку. Для того щоб виключити можливість помилок, у кожному конкретному випадку слідчий і суд повинні приймати рішення про межі ознайомлення експерта з обставинами справи, обсяг матеріалів, що надаються експерту, з урахуванням особливостей кожного виду експертиз, і це рішення повинне бути «ретельно обдумане» [112, c. 87]. Наприклад, такі види експертиз, як судово-психіатрична, судово-бухгалтерська, технічна та інші для відповіді на поставлені питання вимагають найбільш повного ознайомлення експерта з матеріалами справи. При провадженні інших експертиз, наприклад, графічної, дослідження зброї, ідентифікації предметів, як правило, ознайомлення має дуже обмежений характер. Тому обсяг і межі ознайомлення експерта з матеріалами справи визначає слідчий і суд, керуючись при цьому принципом: у розпорядження експертів надаються всі ті матеріали (протоколи, документи, речові докази і т. д.), в яких відбиті фактичні дані, причинно пов’язані з об’єктом експертного дослідження, з його виникненням, вилученням чи зміною, подією або з обставинами, що досліджує експерт [14, c.42 - 43].
Якщо експерту для відповіді на поставлені питання буде недостатньо матеріалів, спочатку наданих на експертизу, то експерт має право заявляти про надання йому додаткових матеріалів, необхідних для дачі експертного висновку.
Усі матеріали повинні надходити до експерта тільки від особи, що призначила експертизу, закон не надає експерту право їх збирати [14, c. 46]. Коли експерт самостійно, крім направлених на дослідження об’єктів і представлених йому для ознайомлення матеріалів справи, збирає матеріал для дослідження, то він виходить за межі своєї компетенції.
Право експерта викладати у висновку експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання; тобто так зване право на експертну ініціативу [86, с. 183]. Слід відзначити, що таке положення розраховано на випадки, коли суди не знають можливостей експертизи або допускають упущення [13, с. 45]. В юридичній літературі відзначалось, що в такому випадку експерт визначає предмет дослідження, тобто формулює питання про встановлення нових обставин, проводить дослідження та в своїх висновках дає на нього відповідь . У зв’язку з недостатньою ясністю щодо меж ініціативи експерта, умов і форм її прояву, місця викладу результатів цієї ініціативи питання про право експерта на ініціативу в ході проведення експертизи в теорії і на практиці розглядається по різному. Частина учених і практичних працівників відстоює це право беззастережно[5;13; 14; 21]; інші не заперечують в принципі такої ініціативи експерта і тим самим її підтримують, але за умови, що перш ніж викласти результати такої ініціативи у висновку, необхідно одержати на це обов’язкову згоду слідчого або суду.
Як зазначає В. Ревака закон не вимагає від експерта одержання будь-якої попередньої згоди чи дозволу на можливості реалізації цієї ініціативи. Тому експерт може самостійно, на підставі свого досвіду і знань, і виходячи з ходу і результатів проведених досліджень, указати на ці обставини в даному ним висновку. Але це не означає, що експерти повинні користуватися цим правом у будь-якому випадку, тому що обов’язок встановлення обставин справи лежить на органі, в провадженні, якого знаходиться справа, а обов’язок експерта відповісти на поставлені перед ним питання [82 с. 144-145].
Відповідно до п. 2 ст. 275 КпАП України, можна ще виділити такі права експерта, як: право на збереження за експертом середнього заробітку за місцем роботи за час їх відсутності у зв’язку з явкою в орган (до посадової особи), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення; право на відшкодування витрат, пов’язаних з переїздом до місця виклику і назад, добові в разі переїзду до іншого населеного пункту; сплата винагороди за виконану роботу.
В п. 2 ст. 275 КпАП України доцільно встановити, що експертиза оплачується не лише експертам, а й експертним установам. Недоцільно окремо виділяти суми компенсації експертам та суми збереження заробітної плати, якщо проведення експертизи доручається експертній установі, оскільки ці питання повинні вирішуватись відповідно до чинного трудового законодавства України, порядку та умов оплати праці в даній експертній установі. У випадку, коли особи, які беруть участь у справі, наполягають на призначенні експертом особи, яка не є працівником державної експертної установи, або на призначенні експертизи недержавній експертній установі, питання щодо розміру винагороди експерту та відшкодування витрат, пов’язаних із проведенням експертизи, доцільно вирішувати за погодженням із експертом (експертною установою).
Про це зазначається й у Законі України “Про судову експертизу”. Відповідно до п. 5 ст. 13 цього Закону експерт має право одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням.
При визначенні розміру витрат на проведення експертизи експерти (експертні установи) повинні подати суду обґрунтований розрахунок витрат на проведення експертизи (за винятком випадків, коли експертизу проводить державна експертна установа та розмір таких витрат встановлений законодавством). Водночас слід відзначити, що в умовах ринкової економіки викликає сумнів доцільність законодавчого встановлення розмірів витрат на проведення окремих видів експертиз, оскільки можлива постійна зміна вартості спеціальних матеріалів та обладнання [13, с. 110].
На нашу думку, за аналогією з КАС України в КпАП України доцільно закріпити спеціальні права експерта при проведенні експертизи за участю кількох експертів: радитись між собою, у випадку незгоди з іншими членами експертної комісії – складати окремий висновок.
Крім КпАП України права експерта закріплені в Законі України “Про судову експертизу”. У ст. 13 цього Закону закріплені такі права експерта: незалежно від виду судочинства судовий експерт має право ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються предмета судової експертизи, і подавати клопотання про надання додаткових матеріалів; вказувати у висновку експерта на виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання; з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, бути присутнім під час проведення слідчих чи судових дій і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи; подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта; одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням.
Серед названих прав окремої уваги заслуговують такі, як: подавати клопотання про надання додаткових матеріалів; з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, бути присутнім під час проведення слідчих чи судових дій і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи; подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта.
Ці права зазначає й п. 2.2 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз. Однак в ньому говориться про право експерта порушувати клопотання про надання додаткових та нових матеріалів, необхідних для вирішення поставлених питань; порушувати клопотання, що стосуються проведення (в згаданому Законі – предмета!) експертизи; оскаржувати в установленому порядку дії та рішення особи або органу, які призначили експертизу, що порушують права експерта або порядок проведення експертизи.
Слід звернути увагу на те, що зазначена Інструкція дещо розширює права експерта в порівнянні із Законом України “Про судову експертизу”.
Цікавим є закріплене п. 3 ст. 85 ЦПК РФ право експерта клопотати про залучення до проведення експертизи інших експертів. Доцільність надання такого права експерту у випадках, коли в нього виникнуть сумніви щодо правильності проведених ним досліджень або коли в процесі дослідження виникне потреба у застосуванні спеціальних знань в іншій галузі науки, не викликає сумніву з позицій забезпечення об’єктивності та повноти дослідження. Тому, на наш погляд, потрібно виділити таке право в КпАП України навіть у випадку, якщо буде встановлено право експерта на порушення клопотання, що стосується проведення експертизи.
Інструкція про призначення та проведення судових експертиз також значно розширює, порівняно з Законом України “Про судову експертизу”, право на оскарження дій особи, у проваджені якої перебуває справа. По-перше, Інструкція говорить про оскарження дій не лише фізичної особи, але й юридичної. По-друге, вона надає право оскаржити не лише дії, які порушують права експерта, а й дії, які порушують порядок проведення експертизи. Викладена нами позиція щодо співвідношення норм Інструкції та Закону про права на порушення клопотання може бути застосована й до цього випадку.
На нашу думку, право експерта на оскарження дій, які порушують його права або перешкоджають проведенню експертизи, необхідно закріпити в КпАП України та встановити порядок такого оскарження. Наприклад, у випадку відмови суду у задоволенні клопотання експерта про ознайомлення з матеріалами справи, якщо експерт не має права на оскарження дій суду, він буде вимушений скласти висновок про неможливість дати відповідь на поставлені питання замість того, щоб просто оскаржити такі дії суду.
Поряд із правами та обов’язками експерта у провадженні у справах про адміністративні правопорушення як обов’язковими елементами його статусу у відповідному провадженні, ще одним важливим елементом, який потребує дослідження, є гарантії. Гарантії діяльності експерта в адміністративно-деліктному процесі є, водночас, і елементом його правового статусу, і засобом ефективної реалізації повноважень експерта.
Проведені дослідження свідчать, що найбільш ґрунтовно питання гарантій діяльності експерта аналізується в загальному плані або стосовно інших видів юридичного процесу, особливо кримінального. Можна констатувати відсутність у вітчизняній правовій науці наукових досліджень щодо гарантій діяльності експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, які були б присвячені безпосередньо зазначеному питанню.
Отже, доцільним вбачається висвітлення та аналіз найбільш актуальних теоретичних та практичних питань гарантій діяльності експерта в провадженні в справах про адміністративні правопорушення.
Гарантії діяльності експерта в адміністративно-деліктному процесі становлять своєрідний фундамент його діяльності, створюють умови надійності його правового становища, сприяють досягненню поставленої мети, всебічному, повному й об¢єктивному дослідженню обставин справи, постановленню законного та обґрунтованого судового рішення.
Отже, перш за все, необхідно звернутись до етимології самого поняття «гарантія», яке походить від французьського garantie, від garantir– забезпечувати і в Словнику іншомовних слів визначається як запорука, умова, що забезпечує що-небудь [88, c. 113]. Юридичний енциклопедичний словник зазначає, що гарантія – це один зі способів забезпечення виконання зобов’язань [116, с. 59]. В. Любашиц, А. Мордовцев, І. Тимошенко відмічають, що гарантії необхідно розглядати як систему соціально-економічних, політичних, моральних, юридичних, організаційних передумов, засобів і заходів, що створюють рівні можливості особі для здійснення своїх прав, свобод та інтересів.
Детальний аналіз різноманітних наукових, публіцистичних правових джерел із досліджуваної тематики, дозволяє простежити широку підтримку позицій Н. Вітрука, який пропонує серед юридичних гарантій прав особи слід розрізняти гарантії реалізації і гарантії охорони [84. с. 179]. До першої групи вчений відносить: межі прав і свобод, їхня конкретизація в поточному законодавстві; юридичні факти, з якими пов’язується їхнє володіння і безпосереднє користування; процесуальні форми реалізації; засоби заохочення і пільги для стимулювання правомірної й ініціативної їхньої реалізації. Другу групу юридичних гарантій складають: заходи нагляду та контролю за правомірністю поведінки суб’єкта права з метою виявлення випадків правопорушення; заходи правового захисту; заходи юридичної відповідальності; заходи припинення та інші правоохоронні заходи; процесуальні форми охорони прав та обов’язків; заходи профілактики та попередження правопорушень [18, с. 203-226]. Більшість вчених-правознавців, прокладають саме дану концепцію в основу своїх наукових досліджень.
На думку О. Чванова процесуальні гарантії мають бути спрямовані на виконання ролі своєрідних „бар’єрів”, що відокремлюють суб’єктів права від бюрократичного свавілля та деякою мірою компенсують нерівне становище суб’єктів адміністративних процесуальних правовідносин [84, с. 17].
Російський вчений-адміністративіст Д .Астахов приділив увагу ґрунтовному дослідженню правового становища учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення, спираючись на вироблені правовою теорією класифікації гарантій, аналізуючи серед загальних гарантій правового становища учасників провадження також економічні, політичні, соціальні гарантії. Щодо спеціальних (юридичних) гарантій Д. Астахов підтримує позицію щодо віднесення до них певних норм права, правозастосовної діяльності з забезпечення прав та свобод особи, яка базується на цих нормах, а також індивідуальні юридичні акти, у яких ця діяльність фіксується. Досліджуючи юридичні гарантії правового становища учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення, вчений спирається на розглянуту вище класифікацію Н. Вітрука [9, с. 142 - 148].
Проведені дослідження свідчать, що процесуальні гарантії діяльності експерта регламентуються ст.4 Закону України «Про судову експертизу», яка встановлює, що незалежність судового експерта та правильність його висновку забезпечуються: процесуальним порядком призначення судового експерта; забороною під загрозою передбаченої законом відповідальності втручатися будь-кому в проведення судової експертизи; існуванням установ судових експертиз, незалежних від органів дізнання, досудового та судового слідства; створенням необхідних умов для діяльності судового експерта, його матеріальним і соціальним забезпеченням; кримінальною відповідальністю судового експерта за дачу свідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків; можливістю призначення повторної судової експертизи; присутністю учасників процесу в передбачених законом випадках під час проведення судової експертизи.
Ст. 26 закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» доповнює гарантії незалежності експерта державної експертизи наступними: проведенням державної експертизи у встановленому законом порядку; свободою вибору форм і методів експертного аналізу і оцінки та викладенням особистої думки з питань проведеного аналізу; забороною втручатися будь-кому в проведення державної експертизи, за винятком визначених законом випадків; захистом порушених прав експерта у встановленому законом порядку.
За невиконання або обов’язків експерт несе відповідальність, встановлену законодавством України. За злісне ухилення від явки до суду експерт несе відповідальність за ч. 2 ст. 185³ КпАП України, а за надання завідомо неправдивого висновку або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків – відповідно за ст.ст. 384 чи 385 КК України.
Відповідно до ст. 185³ КпАП України за злісне ухилення експерта, перекладача від явки в суд встановлюється відповідальність у вигляді накладення штрафу в розмірі від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Згідно зі ст. 384 КК України за надання експертом завідомо неправдивого висновку він може бути притягнений до кримінальної відповідальності у вигляді виправних робіт на строк до двох років або арешту на строк до шести місяців, обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на строк від двох до п’яти років.
У ст. 385 КК України встановлено, що за відмову експерта без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків у суді на нього може бути покладена відповідальність у вигляді штрафу від п’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешту на строк до шести місяців.
Отже, ст. 384-385 КПК України, ст. 58 ГПК України, п. 13 ст. 66 КАС України, передбачають кримінальну відповідальність експерта за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків надання експертного висновку або завідомо неправдивий висновок. В провадженні по справам про адміністративні правопорушення відповідальність експерта та обставини, що виключають його участь по справі, взагалі не відображені, в п. 1 ст. 273 КпАП міститься лише норма про обов’язок експерта з’явитися за викликом органу (посадової особи) та надати об’єктивний висновок. Таку конструкцію даної законодавчої норми не можна визнати правильною, адже вона не забезпечує у повному обсязі ефективної участі експерта у справах про адміністративні правопорушення, його відповідальності за надані висновки.
Слід відмітити, слушну думку Б. Россінського, який зазначає, що відповідальність за відмову експерта з’явитися за викликом суду, органу, посадової особи, які здійснюють провадження, виправдана лише у відношенні до працівників спеціалізованих експертних закладів, для яких провадження експертиз входить до службових обов’язків. Будь-які інші спеціалісти не повинні притягатися до виконання експертиз без їх згоди., тобто вчений відстоює позицію про доцільність формулювання права експерта, що не працівником спеціалізованого експертного закладу, на відмову від проведення експертизи і надання експертного висновку [83, с. 138].
Продовжуючи розгляд практичних аспектів гарантій діяльності експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, слід вказати на недосконалість їх правового регулювання, про що свідчить аналіз чинного, і перспективного адміністративно-деліктного законодавства. Отже, одним із напрямів вдосконалення повинно стати закріплення саме на рівні адміністративно-процесуального законодавства гарантій діяльності експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення за аналогією із кримінально-процесуальним законом, адже діяльність експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення є однією з важливих умов передумов забезпечення можливості для всебічного і повного з’ясування обставин справи і вирішення питання по суті. Правильне уявлення про особливості процесуального положення експерта дозволяє судити про зміст прав і обов’язків експерта, гарантії його діяльності, окреслити відмінні риси його від інших суб’єктів адміністративно-деліктного процесу, а також визначити порядок і характер взаємин експерта з органом, в провадженні якого знаходиться справа про адміністративне правопорушення, у ході призначення і провадження експертизи, що має важливе значення для забезпечення ефективної діяльності експерта при наданні об’єктивного і достовірного експертного висновку.

2.2. Місце експерта в системі суб’єктів провадження в справах про адміністративні правопорушення
Здійснюючи аналіз основних елементів правового статусу експерта у провадженні в справах про адміністративні правопорушення на сучасному етапі, були проаналізовані його процесуальні права, обов’язки, гарантії діяльності, особливості відповідальності. Для найбільш повного та ґрунтовного дослідження специфіки правового статусу експерта особливу увагу слід зосередити на розгляді його місця в системі суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення шляхом визначення місця експерта як суб’єкта провадження у справах про адміністративні правопорушення серед класифікаційного поділу відповідних суб’єктів, а також дослідити відповідні зв’язки та відносини, які притаманні експерту та іншим суб’єктам у провадженні в справах про адміністративні правопорушення, кожен з яких займає в провадженні відповідну власну нішу та наділений процесуальними правами та обов’язками.
Провадження у справах про адміністративні правопорушення складаються з дій низки органів, які беруть участь у справі. Ст. 213 КпАП передбачено, що справи про адміністративні правопорушення уповноважені розглядати наступні органи (посадові особи):
-                   адміністративні комісії при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад;
-                   виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад;
-                   районні (міські), районні в містах комісії у справах неповнолітніх;
-                   районні (міські) суди (судді);
-                   органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші органи (посадові особи), уповноважені КпАП України.
Наведений перелік не є вичерпним, оскільки КпАП України, й інші законодавчі акти передбачають досить широке коло органів уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення. Майже для всіх цих органів характерно, що кожен з них вирішує тільки конкретно визначене коло питань: Прикордонні війська України розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням прикордонного режиму або режиму в пунктах пропуску через державний кордон України; органи державного пожежного нагляду наділені адміністративно-юрисдикційними повноваженнями щодо правопорушень, пов'язаних з порушенням встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконанням приписів та постанов посадових осіб органів державного пожежного нагляду; органи залізничного транспорту розглядають справи про порушення правил користування засобами цього транспорту, правил щодо охорони порядку та безпеки руху, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на залізничному транспорті, правил пожежної безпеки на залізничному транспорті.
Загалом адміністративно-юрисдикційними повноваженнями наділено значно більшу кількість органів виконавчої влади. Так, накладати адміністративні стягнення за певні адміністративні правопорушення на транспорті можуть: органи морського транспорту, органи річкового транспорту; органи автомобільного транспорту та електротранспорту (щодо порушень правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, правил користування автомобільним транспортом та електротранспортом).
До іншої групи належать органи, що контролюють дотримання правових норм у сфері фінансових відносин: органи державної контрольно-ревізійної служби, які розглядають справи щодо порушень законодавства з фінансових питань (ст. 164² КпАП), порушень порядку подання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи (ст. 166⁶ КпАП); органи державної податкової служби щодо порушень порядку проведення розрахунків із споживачами та щодо ухиляння від подання декларації про доходи (ст. 155¹, 164¹ КпАП), порушень порядку подання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку; органи Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування України щодо недотримання правових норм, які регулюють відносини в цій сфері.
Одним із видів суб'єктів, наділених правом розгляду справ про адміністративні правопорушення, є місцеві суди. Судді є найбільш кваліфікованими у професійному відношенні порівняно з уповноваженими особами інших органів державної влади, тому до їх компетенції відносяться найсерйозніші справи.
Отже, сукупність органів, наділених адміністративно-юрисдикційними повноваженнями відповідно до чинного законодавства України, включає суб'єктів різних видів, основними серед яких є органи виконавчої влади, їх посадові особи та місцеві суди (судді) загальної юрисдикції.
У провадженні у справах про адміністративні правопорушення, як зазначає В.Колпаков та О. Кузьменко діють і інші учасники: одні захищають свої інтереси, інші притягуються лише у разі провадження окремих процесуальних дій, сприяють провадженню [47, с. 300].
Отже, в провадженні про адміністративні правопорушення всі учасники утворюють певну систему. Виходячи із традиційного визначення системи, що склалося у філософській науці, як "цілісного об'єкту, що складається з елементів, які знаходяться у взаємних відносинах" [90, с. 460]. Новий тлумачний словник української мови визначає поняття системи як
1)                порядок, зумовлений правильним, планомірним розташуванням та взаємним зв'язком частин чого-небудь;
2)                форма організації, будова чого-небудь (державних, політичних, господарських одиниць, установ і т. ін.);
3)                будова, структура, що становить єдність закономірно розташованих та функціонуючих частин. [119, с. 286].
Т. Коломоєць, Р. Сінєльнік досить змістовно зупиняючись на аналізі місця захисника в системі суб’єктів провадження про адміністративні правопорушення, зазначають, що сукупність суб'єктів (учасників) провадження у справах про адміністративні правопорушення становить певну систему, в яку вони об'єднані спільною ознакою - участю у провадженні в справах про адміністративні правопорушення з метою вирішення основних завдань цього провадження - своєчасного, всебічного, повного та об'єктивного з'ясування обставин кожної справи; вирішення її відповідно до чинного законодавства; забезпечення виконання винесеної постанови; виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, виховання громадян в дусі додержання законів (ст. 245 КпАП). Разом з тим елементи цієї системи диференціюються за їх місцем в системі суб'єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення залежно від функціонального призначення їх участі та, відповідно, до обсягу прав та обов'язків [Руслан, с. 70-71].
Глава 21 КпАП закріплює коло осіб, що беруть участь у провадженні у справах про адміністративні правопорушення:
1)  особа, яка притягається до адміністративної відповідальності;
2)  потерпілий;
3)  законні представники;
4)  захисник;
5)  свідки;
6)   експерт;
7)   перекладач.
Регламентації їх процесуального статусу присвячені, зокрема, ст.ст. 268-274 КпАП.
Як зазначає В. Колпаков, досліджуючи перелік осіб, що беруть участь у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, у цьому переліку привертає увагу дві обставини: по-перше, відсутність представників органів адміністративно-деліктної юрисдикції (їх перелік і компетенція зафіксовані в інших главах КпАП); по-друге, відсутність інших осіб, яким законодавство дозволяє брати участь у процесі (наприклад, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини) [46, с. 406]. В літературі вченими-юристами до осіб, які беруть участь у справах про адміністративні правопорушення, також відносять прокурора [1; 16, с. 91; 4, с. 101 ] та понятих [16, с. 91].
Безперечно справедливо зазначає В. Колпаков, застосовані законодавцем конструкції надали привід для постановки питання про співвідношення понять "суб'єкти провадження у справах про адміністративні правопорушення" і "учасники провадження у справах про адміністративні  правопорушення" [46, с. 407].
Досліджуючи ґенезу адміністративно-правового статусу експерта у провадженні у справах про адміністративні правопорушення у вітчизняній правовій доктрині у попередньому розділі роботи, було приділено певну увагу дискусії навколо зазначеного вище питання, зокрема висвітлено позиції провідних адміністративістів з цього приводу. Найбільш усталеною видається точка зору, Т. Коломоєць, яка зазначає, що за своїм правовим статусом, місцем та структурою адміністративно-процесуальної діяльності, функціями, заінтересованістю в справі та іншими параметрами, поняття "учасник провадження" та "суб'єкт провадження" неоднозначні, й перше поняття слід розглядати як частину другого, тобто співвідношення має вигляд "учасник - це частина, а суб'єкт - ціле" [44, с. 157], а потреба розмежування цих понять пояснюються тим, що при з'ясуванні загального та специфічного, яке притаманне кожній особі в провадженні, виникає можливість конкретного визначення досить важливих не тільки в теоретичному, айв практичному плані питань щодо характеристики повноважень органів адміністративної юрисдикції, з одного боку, й прав та обов'язків інших осіб -з другого [44, с. 158].
Слід зазначити, що законодавець у главі 21 КпАП використовує більш загальну формулу, застосовуючи категорію "особи, що беруть участь у провадженні у справі про адміністративні правопорушення". Такий підхід досить довгий час зберігався і на рівні перспективного законодавства, так проект Кодексу України про адміністративні проступки № 5558 (ст. 696) використовував категорію "особи, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративний проступок" до яких відносив суб'єктів адміністративного проступку; їх законних представників; захисника; потерпілого. Тією ж статтею встановлювалось, що до розгляду справи про адміністративний проступок можуть залучатися свідок, експерт, перекладач [Руслан 22]. Д. Лук'янець, окреслюючи концепцію Кодексу України про адміністративну відповідальність, теж використовує узагальнюючу назву - "особи, що беруть участь у провадженні у справах про адміністративні правопорушення" (серед яких і експерт) [57, с. 365].
Проект Кодексу України про адміністративні проступки, підготовлений Центром політико-правових реформ, всіх учасників відповідного провадження пропонує поділити на адміністративний орган; особу яка притягується до відповідальності за вчинення адміністративного проступку і на права та обов'язки якої спрямовано адміністративний акт (адресат); особу, законні інтереси якої може зачіпати адміністративний акт, так звану заінтересовану особу, в тому числі і потерпілого; а також осіб, які сприяють розгляду адміністративної справи [45, с. 28].
М. Хавронюк дещо корегує відповідну пропозицію, виділяючи адміністративний орган, суб'єкта адміністративного проступку (бо термін "адресат" не є характерним для адміністративного провадження), заінтересовану особу і розширене уточнення переліку осіб, які сприяють розгляду справи. Як справедливо зазначає І. Сквірський фактично має місце перерахування всіх чинних осіб, які беруть участь у провадженні в справах про адміністративні правопорушення, щоправда, із певним їх групуванням [45, с. 105].
Як вже було зазначено, для визначення особливостей адміністративно-правового статусу експерта у провадженні у справах про адміністративні правопорушення слід визначити його місце у класифікаційному поділі суб'єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, отже, необхідним є звернення до існуючих в адміністративній науці підходів до поділу зазначених суб'єктів.
Аналіз різноманітних сучасних наукових джерел, в яких приділяється увага класифікаційному поділу учасників адміністративного процесу взагалі та адміністративно-деліктному процесу зокрема, дозволяє стверджувати, що дане питання досить змістовно досліджується вченими-адміністративістами.
Так, Л. Коваль за ознакою відношення суб'єктів до адміністративного правопорушення свого часу виділяв суб'єктів - носіїв відповідальності (громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства, службовців, посадових осіб) та суб'єктів правозастосування (покарання) [39, с. 114]. Поклавши в основу класифікаційного розподілу особисту та службову заінтересованість у результаті справи та здатність своєю поведінкою впливати на різні правовідносини, вчений виділяє два види осіб, що беруть участь у відносинах адміністративної відповідальності: 1) обов'язкові суб'єкти, яким властиві вищевказані ознаки; 2) факультативні, які не відповідають ознакам першої групи, тобто чиї процесуальні дії слугують лише засобом доказування (свідки, експерти). До цієї ж групи відносяться  в тому числі особи, що мають юридичний інтерес у справі - суб'єкти обвинувачення та захисту [39, с. 114 - 115]. Запропонований вченим-юристом підхід до класифікації суб'єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення мав у подальшому значний вплив на розвиток останньої у адміністративній науці.
Російський вчений-адміністративіст Д. Астахов змістовно зупинився на характеристиці правового положення учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення, розробивши досить розгорнуту їх класифікацію, виходячи із наступних позицій:
1) за ознакою владних повноважень учасники провадження в справах про адміністративні правопорушення поділяються на тих, що мають державно-владні повноваження, та тих, що не мають державно-владних повноважень [9, с. 53].
2) за ступенем заінтересованості у справі учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення, які не наділені державно-владними повноваженнями, вчений поділяє на тих, що мають особисту заінтересованість у результаті справи про адміністративне правопорушення, та тих, що не мають особистої заінтересованості у справі. До першої групи належать особа, яка притягується до адміністративної відповідальності; потерпілий; законні представники правопорушника та потерпілого [9, с. 55-56]. Цікавим є те, що автор, використовуючи критерій персоналізації захисту прав та інтересів особи, що притягається до адміністративної відповідальності, та потерпілого, вказаних учасників провадження класифікує на тих, хто: 1) захищає свої права безпосередньо (особисто); 2) захищає свої права за допомогою свого законного представника; 3) захищає свої права, використовуючи юридичну допомогу захисника (адвоката або іншої особи) [9, с. 57]. До другої групи на думку Д. Астахова, належать свідки, експерти, спеціалісти, поняті, перекладачі, тобто особи, які своїми знаннями та діями допомагають основним учасникам провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснювати покладені на них функції, а також реалізовувати свої права. Ці особи притягуються для участі з метою отримання від них доказів, посвідчення підтвердження факту здійснення процесуальних дій [9, с. 57]. На жаль, проводячи класифікацію, автор, хоча і згадує експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, однак конкретно його місця та співвідношення з іншими учасниками провадження не визначає.
А. Іванюженко пропонує класифікувати учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення наступним чином:
1) основні - посадові особи, уповноважені розслідувати справу про адміністративні правопорушення; органи, які виконують постанову про накладання адміністративного стягнення; особа, яка притягається до адміністративної відповідальності; потерпілий.
2) факультативні учасники провадження у справах про адміністративні правопорушення - законний представник; адвокат; перекладач; прокурор; свідок; експерт; спеціаліст; понятий [101, с. 21].
Д. Бахрах, Е. Ренов залежно від ролі та призначення, змісту та обсягу повноважень, форм та методів участі органів (посадових осіб) у справі класифікують учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення на декілька груп:
1) компетентні органи та посадові особи, які наділені правом видавати владні акти, складати правові документи, що визначають рух та долю справи;
2) суб'єкти, які мають особистий інтерес у справі;
3) особи та органи, що сприяють здійсненню провадження у справах про адміністративні правопорушення [11, с. 14-15].
Запропонована Д. Бахрахом, Е. Реновим, класифікація поступово стала однією із базових для подальших наукових досліджень у даному напрямі. Так, наприклад, Г. Забарний, В. Калюжний та В. Шкарупа у навчальному посібнику із адміністративного права пропонують аналогічний розподіл суб'єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, [31, с. 113-114].
Як зазначає Т.Коломоєць, Р. Сінєльнік, значний вплив на розвиток адміністративно-наукової думки щодо класифікаційного поділу учасників адміністративного процесу взагалі та адміністративно-деліктного процесу зокрема, справили напрацювання в галузі теорії юридичного процесу, особливо цивільного процесу. Основним критерієм поділу учасників процесу на групи є спеціальна мета їхнього вступу в процес - для захисту своїх прав чи прав інших осіб. За одностайною позицією теоретиків юридичного процесу організатори (лідируючі суб'єкти) процесу завжди забезпечують реалізацію "чужого інтересу", тобто інтересу суб'єктів основного реалізованого відношення. Через це первісне суб'єктів процесу варто поділити на організаторів (лідируючих суб'єктів) та учасників процесу (В. Горшенєв). Відмінності правового статусу цих груп суб'єктів полягають у, відповідно, наявності чи відсутності владних повноважень.
Дані висновки були застосовані та розвинуті у рамках дослідження проблематики адміністративного процесу М. Тищенком, а згодом набули свого поширення в наступних працях, присвячених класифікації учасників адміністративного процесу. М. Тищенко визначає учасників процесу як громадян, інших осіб, колективи громадян та організацій в особі їх представників, які наділені правами та несуть певні обов'язки, що дозволяють їм брати участь у розгляді адміністративних справ з метою захисту своїх прав та законних інтересів або прав і законних інтересів осіб, що представляються ними, колективів громадян та організацій, а також сприяти здійсненню адміністративного процесу.
Організаторів (лідируючих суб'єктів) М. Тищенко визначає як суб'єктів адміністративного процесу, що діють з метою ведення процесу, здатні самі на державно-владній основі приймати рішення у справі. У свою чергу, група організаторів неоднорідна і, залежно від відношення до правозастосування, розподіляється на провідних та інших лідируючих суб'єктів. Нарешті, всіх суб'єктів провадження вчений пропонує розподілити на провідних та учасників, а останніх - на лідируючих суб'єктів, заінтересованих осіб та осіб, що сприяють розгляду справи [25, с. 28-31].
С. Ківалов всіх суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення поділяє на чотири класифікаційні групи:
1) Лідируючі суб’єкти, до яких вчений, в першу чергу, відносить органи, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, крім цього до даної групи відносяться органи, що уповноважені складати протокол про адміністративне правопорушення, а також державні органи та посадові особи, що виконують постанови про накладання адміністративних стягнень;
2) Особи, що особисто зацікавлені у вирішення справи: особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілий та їх законні представники - адвокати, батьки, опікуни, піклувальники;
3) Особи, що сприяють здійсненню провадження: свідки, експерти, перекладачі, спеціалісти, поняті;
4) Громадські організації, трудові колективи, які можуть заявляти клопотання, або розглядати матеріали справи для звільнення особи від адміністративної відповідальності [37, с. 272-272].
В. Перепелюк теж пропонує суб'єктів провадження розподілити на провідних та учасників, а останніх на лідируючих суб'єктів, заінтересованих осіб та осіб, що сприяють розгляду справи [76, с. 160] та надалі зазначає, що, з однієї сторони, процесуальні дії вчинюються державними, громадськими органами та органами місцевого самоврядування, які уповноважені вживати заходів з виявлення, попередження адміністративних проступків, застосування і виконання стягнень (лідируючі суб'єкти та провідні). З іншої сторони, діють суб'єкти, які або захищають свої інтереси (заінтересовані особи), або залучаються до проведення окремих процесуальних дій (залучені особи).
До лідируючих суб'єктів, провідних відносять органи і посадових осіб, що наділені правом приймати владні акти, визначати рух і долю справи. Тобто вони вправі здійснювати в процесуальній формі дії, що тягнуть виникнення, зміну чи припинення адміністративно-правових матеріальних чи процесуальних відносин. До заінтересованих осіб належить відносити правопорушника, потерпілого, їх законних представників, захисника. До осіб, що сприяють провадженню, відносять: свідків, перекладачів, експертів, спеціалістів, понятих [76, с. 302]. Д. Приймаченко також поділяє дану класифікацію щодо суб’єктів провадження , пропонуючи серед них розрізняти так званих лідируючих суб’єктів – державні органи та їх посадові особи, які мають державно-владні повноваження та уповноважені на прийняття рішень у справі та власне учасники провадження – осіб, які не мають владних повноважень, мають різний ступінь зацікавленості у справі, та зобов’язані сприяти провадженню в силу свого службового чи громадського обов’язку [78, с. 4].
О. Агєєв стверджує, що вихідною підставою для формування системи суб'єктів адміністративного процесу є їх поділ на індивідуальних та колективних з огляду на те, що деякі з них (наприклад, посадові особи, представники підприємств, об'єднань громадян) виступають у відповідних правовідносинах персоніфіковано. Поряд з цим, зазначає надалі автор, в адміністративному процесі виділяють лідируючих суб'єктів процесу, що безпосередньо його реалізують упродовж всього процесу або на окремих його стадіях, суб'єктів, які заінтересовані в результатах розгляду справи, а також тих, що беруть участь у справі з метою реалізації своїх інтересів, інтересів осіб, яких вони представляють, і суб'єктів, що сприяють процесуальній діяльності і не мають в справі власного інтересу. Безперечно, категорія інтересу є однією з найважливіших для характеристики суб'єктів процесу, доходить висновку автор.
Спираючись на проаналізовані наявні погляди, думки та концепції, вироблені адміністративно-правовою наукою щодо критеріїв класифікації суб'єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення та поділ їх на відповідні групи, пропонуємо щодо визначення місця експерта в системі суб'єктів провадження в справах про адміністративні правопорушення виходити із наступних положень.
Поділяючи суб'єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення на індивідуальних та колективних, враховуючи правовий статус експерта, його слід віднести до індивідуальних суб'єктів.
Важливе значення має класифікаційний розподіл за обсягом виконуваних процесуальних функцій у провадженні у справах про адміністративні правопорушення на обов'язкових та факультативних суб'єктів. Незважаючи на важливу роль експерта у забезпеченні законності адміністративно-деліктного процесу, участь його у провадженні у справах про адміністративні правопорушення є факультативною, про що свідчить п. 1 ст. 273 КпАП України, в якій зазначається. що експерт призначається органом (посадовою особою), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, у разі, коли виникає потреба в спеціальних знаннях.
Слід зазначити, що за умови закріплення у майбутньому оновленому кодифікованому адміністративно-деліктному законодавчому акті обов'язкової участі експерта у відповідному провадженні (а це доцільно здійснити), місце його серед лише факультативних суб'єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення може змінитися на таке, що є в більшості випадків факультативним та обов'язковим (за аналогією із КПК України) у передбачених законодавством випадках.
Досить поширеним критерієм розмежування суб'єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення є наявність чи відсутність владних повноважень у відповідних суб'єктів, а, відповідно, і можливості здійснювати правозастосовну діяльність, пов'язану із притягненням винних осіб до адміністративної відповідальності, визначати рух та долю справи. Очевидно, що до групи суб'єктів, наділених такими повноваженнями, належать лише органи адміністративної юрисдикції, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати адміністративні стягнення, а також прокурор. Експерт належить до групи суб'єктів, які не наділені владними повноваженнями у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.
І, нарешті, поділ суб'єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, традиційно здійснюється за критерієм заінтересованості особи у справі, зокрема у результаті її вирішення. Відповідно, або мова йде про сам факт наявності або відсутності заінтересованості, або про її характер та ступінь. Насправді, місце експерта у класифікаційному поділі за критерієм заінтересованості у справі вирішується однозначно - лише як учасника, що не має власного особистого інтересу у вирішенні справи, адже, визначаючи його роль у провадженні по справі про адміністративне правопорушення закон закріплює однозначно – дати об’єктивний висновок на поставлені питання, що стосуються певного фрагменту провадження, тобто предмету експертизи. Як зазначає провідний вчений-криміналіст Н. Селиванов, проведення експертизи може бути доручене лише такій обізнаній особі, яка, по-перше, не бере участі у процесі в іншій якості, не зацікавлена у результатах справи і, по-друге, достатньо компетентна в питаннях, які потрібно вирішити експертним шляхом [91, с.498].
Окрім того, можливим є запровадження ще одного критерію – мети участі, обсягу повноважень та відношення до справи суб’єктів провадження, відповідно, суб'єкти розподіляються на суб'єктів адміністративної юрисдикції, основних суб'єктів (як правило, беруть участь у справі з власної ініціативи та діють майже на всіх стадіях провадження, переважають диспозитивні права) та не основних або залучених (залучаються до участі у справі на окремих стадіях, як правило, переважає закріплення обов'язків). Так, експерт, належить до залучених суб'єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, є необов'язковим, факультативним учасником відповідного провадження, роль якого, відповідно до досягнень сучасної науки і техніки, відповідно, зростає.
Продовжуючи дані висновки та враховуючи, що для елементів будь-якої системи притаманна наявність певних зв'язків та відносин, для найбільш повного з'ясування місця та ролі експерта в системі суб'єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення доцільно охарактеризувати зв’язки експерта з іншими учасниками провадження у справах про адміністративні правопорушення, перш за все з основними учасниками даного провадження.
Найбільш тісний зв'язок експерта як учасника провадження у справах про адміністративні правопорушення простежується, і це безумовно обумовлено правовим статусом експерта, з органами, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення. Як уже зазначалося вище, експерт призначається органом (посадовою особою), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні у справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання, при чому, якщо дійсно в цьому є необхідність-якщо без експертного дослідження і висновку експерта щодо того чи іншого питання неможливо встановити істину по справі. З боку експерта потреба у взаємодії з органом, який здійснює провадження у справі про адміністративне правопорушення, виникає при уточненні завдання, а також коли виникає необхідність у додаткових матеріалах, у залученні іншого експерта, при отриманні дозволу на знищення об’єктів.
Проте питання призначення і проведення експертизи законом не регламентуються, що слід визнати суттєвим недоліком, який потребує свого усунення в адміністративно-деліктному законодавстві.
Проведені дослідження дозволяють підтримати позицію Є.Кригіна, на думку якого, зв'язок науково-технічного та процесуального аспектів експертизи, а також процесуальна діяльність органу (посадової особи), в провадженні якого знаходиться справа про адміністративне правопорушення, осіб, зацікавлених у висновку експерта, виражаються у формі правовідносин. Вони складають матеріальну основу експертизи як правового інституту в адміністративно-процесуальному праві і складаються зі стадій [52, с. 27 - 28]:
1) Прийняття уповноваженим органом, що розглядає справу про адміністративне правопорушення рішення про проведення експертизи та вибір експертної установи (експерта). Постановка уповноваженим органом, що розглядає справу про адміністративне правопорушення питань, що належить вирішити експерту.
Вибір моменту призначення експертизи та їх кількості, передбачає від органу, що призначає експертизу, врахування таких обставин як своєчасність призначення експертизи, властивостей та стану об’єктів експертного дослідження, необхідність та можливість отримання порівняльних зразків, особливості експертного дослідження, наявність або відсутність необхідних матеріалів для призначення експертизи. За загальним правилом, експертизи можуть призначатися відповідно до зони, яка обслуговується певною установою. За наявності обставин, що зумовлюють неможливість або недоцільність проведення експертизи в установі за зоною обслуговування, особа або орган, які призначають експертизу, вказавши відповідні мотиви, можуть доручити її виконання експертам іншої установи, особа або орган, які призначають експертизу, вказавши відповідні мотиви, можуть доручити її виконання експертам іншої установи.
2) Дослідження експертом об’єктів, наданих для експертного висновку.
На даному етапі орган, що призначив експертизу, повинен провести  визначення обсягу і меж ознайомлення експерта з матеріалами справи про адміністративне правопорушення. При цьому не повинен порушуватись принцип: у розпорядження експертів надаються всі ті матеріали (протоколи, документи, речові докази і т. д.), в яких відбиті фактичні дані, причинно пов’язані з об’єктом експертного дослідження, з його виникненням, вилученням чи зміною, подією або з обставинами, що досліджує експерт.
Як зазначає С. Лапта завдання формулюються таким чином, щоб виключити можливість їх неоднозначного тлумачення. В цілях економії часу експерта і прискорення рекомендується ставити всі запитання, які цікавлять орган, що призначив експертизу, якщо немає суттєвої причини поставити частину питань пізніше (наприклад, якщо на частину питань експерт може відповісти одразу і ці відповіді терміново потрібні, а для вирішення інших експерту потрібні зразки для порівняння, на збирання яких потрібен певний час) [55, с. 65].
3) Оцінка і використання уповноваженим органом, що розглядає справу про адміністративне правопорушення отриманих результатів, тобто оцінка об’єктивності, повноти та достовірності висновку експерта.
Повна та всебічна оцінка висновку експерта органом уповноваженим здійснювати провадження у справах про адміністративні правопорушення має різні наслідки. Якщо висновок експерта не викликає сумнівів, то він використовується в процесі провадження по справі як доказ. У випадку, коли уповноваженому органу, що розглядає справу про адміністративне правопорушення не зовсім зрозумілі вжиті терміни, окремі формулювання, він може запросити роз’яснення в експерта. Якщо ж у висновках експерта виявляється ряд фактичних неточностей, незначних розбіжностей у датах, арифметичні помилки, описки і т. ін., які могли виникнути в результаті недбалості експерта, або ж коли необхідно отримати роз’яснення обставин, які мають значення для справи (щодо спеціальних термінів, використаної методики, наукових джерел і т.ін.), по аналогії з КПК України необхідно закріпити в КпАП України можливості щодо може проведення роз’яснень експерта. Результати оцінки експертного дослідження можуть стати підставою для призначення тому ж самому або новому експерту додаткової експертизи або призначення новому експерту повторної експертизи того ж виду, експертизи іншого роду, виду.
Одним із важливих і складних моментів у дослідженні й оцінці висновку експерта є аналіз наукової обґрунтованості висновку, під якою, на думку   Р.С. Бєлкіна, слід розуміти [66, с.291]:
а) відповідність висновків експерта проведеному дослідженню, наявність внутрішнього логічного зв’язку між змістом дослідження і його висновками (на нашу думку, цей пункт більшою мірою стосується логічної а не наукової обґрунтованості);
б) застосування експертом сучасних, найбільш ефективних методів дослідження;
в) достатність досліджуваного матеріалу для зроблених висновків.
Як слушно зазначає Є Кригін, на кожній з даних стадій між суб’єктами експертизи виникають свої правовідносини, що віддзеркалюють зв’язки цих суб’єктів, причому кожен з них має певні права, свободи та обов’язки [52, с. 27 - 28].
Отже, однією з характерних рис взаємодії органу уповноваженого розглядати справу про адміністративне правопорушення з експертом, є керівна роль уповноваженого органу. Вона виражається насамперед у винесенні рішення про призначення експертизи, оцінці її результатів, а також вирішенням клопотань експерта і, в необхідних випадках, присутності при проведенні експертних досліджень. Закон наділяє органи адміністративної юрисдикції, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення правом вирішувати, що саме є обставинами, які мають суттєве значення для справи і повинно подаватися експерту. Тому експерт, який брав участь у допиті, огляді місця події або обшуку не вправі наполягати на внесенні в протокол тих показань, або виявлених обставин, які, на його думку, стосуються процесу експертизи. Як вказує В.Г. Лукашевич, під час проведення судової експертизи експерт самостійно вивчає об’єкт і висновок про результати дослідження робить лише на підставі свого оцінного судження [58, с. 168]. Потім ці результати оцінюються і, таким чином, приймається рішення по справі.
Орган, уповноважений розглядати справу про адміністративне правопорушення, безумовно, відіграє керівну роль у проведенні експертизи, однак його керівна роль не є необмеженою , адже, що стосується експерта, то згідно зі ст.75 КПК України він дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність. Це значить, що він самостійно вибирає засоби, прийоми й методи дослідження, і ніхто не має права впливати на цей вибір. Тому слід погодитись і з Л. Шамсеєвою, яка вказує, що експерта слід розглядати як особу процесуально незалежну, яка зберігає самостійність в межах своєї компетенції.
Наступна група суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, з якими експерт перебуває у безпосередніх зв’язках, є учасники, що особисто зацікавлені у розгляді справи: особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілий та їх законні представники - адвокати, батьки, опікуни, піклувальники. Серед даної групи учасників найбільш тісний зв'язок експерта як учасника провадження у справах про адміністративні правопорушення простежується, і це зумовлено самою правовою природою та суттю експертизи, із особою, що притягається до адміністративної відповідальності. Відповідно до п. 3 ст. 273 КпАП України експерт має право з дозволу органу (посадової особи), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, ставити особі, яка притягається до відповідальності, потерпілому, свідкам запитання, що стосуються предмета експертизи; бути присутнім при розгляді справи.
На думку Т. Коломоєць, В. Поліщука та С. Ващенка, центральною постаттю у провадженні в справах про адміністративні правопорушення є особа, яку притягають до відповідальності. Навколо неї, власне, і концентрується процесуальна діяльність всіх інших суб'єктів провадження [44, с. 157; 16, с. 88]. Разом з тим, як вірно зауважує Т. Коломоєць, на відміну від правового та процесуального статусу обвинуваченого та підсудного, достатньо врегульованого у кримінально-процесуальному законодавстві та висвітленого у кримінально-процесуальній літературі, правовий та процесуальний статус особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, досліджено меншою мірою [44, с. 158].
Звичайно, вироблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства стосовно правового статусу особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, повинно бути предметом самостійних наукових досліджень, однак, враховуючи спрямованість дисертаційного дослідження, слід стисло зупинитись на деяких аспектах зазначеного питання.
Чинний КпАП України не відображає, як це здійснюється у кримінально-процесуальному законодавстві, диференціації категорій, аналогічних статусу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та засудженого, кожен з яких включає різний набір прав та обов'язків. У провадженні у справах про адміністративні правопорушення виділено лише права особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Так, ст. 268 КпАП встановлює, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи; виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову у справі.
Також ст. 268 КпАП закріплює, що справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. За відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи, і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду трави. При розгляді справ про адміністративні право­порушення, передбачених ч. 1 ст. 44, ст.ст. 51, 146, 160, 160-2, 173, ч. З ст. 178, ст.ст. 185, 185-1, ч. 1 ст. 185-3, ст.ст. 185-7 і 187 КпАП, присутність особи, яка притягається  до адміністративної відповідальності, є обов'язковою. У разі ухилення її від явки на виклик органу внутрішніх справ або судді районного, районного у місті, міського чи міського районного суду цю особу може бути органом внутрішніх справ (міліцією) піддано приводу. Законами України може бути передбачено й інші випадки, коли явка особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, до органу (до посадової особи), справу, є обов'язковою.
Як слушно зазначають Т. Коломоєць, Р. Сінєльнік, відсутність диференційованого підходу до встановлення адміністративно-процесуального статусу особи, що притягається до адміністративної відповідальності, залежно від стадій провадження у справі про адміністративне правопорушення та відповідних підстав його набуття, не відображає особливостей кожної стадії та значно знижує рівень захищеності її прав та свобод в адміністративно-деліктному процесі. Наприклад, відсутність статусу підозрюваного у вчиненні адміністративного правопорушення та чітких підстав, що дозволяють підозрювати особу у вчиненні адміністративного правопорушення, безпосередньо пов'язана із обґрунтованістю обмеження деяких її прав та свобод .
Звертаючись до адміністративно-правового статусу особи, що притягається до адміністративної відповідальності, у контексті участі експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, слід зупинитись ще на одному аспекті. Текстуальний аналіз змісту положень КпАП, які визначають адміністративно-процесуальний статус особи, що притягається до адміністративної відповідальності, дозволяють дійти однозначного висновку про те, що відповідні норми поширюються лише на фізичних осіб. Разом з тим все більш актуальним постає питання можливості притягнення до адміністративної відповідальності і юридичних осіб. Аналіз наукової та публіцистичної літератури свідчить про широку підтримку ідеї визнання юридичних осіб суб'єктами адміністративної відповідальності [57, с. 205].
У відповідності до закону України «Про судову експертизу» та Інструкції експерт має право задавати питання, що стосуються предмета експертизи, йому забороняється вступати у непередбачені контакти з особами, що прямо чи побічно зацікавлені в результатах експертизи. Дані положення, безумовно стосуються усіх суб’єктів провадження, зацікавлених у вирішенні справи про адміністративні правопорушення.
Наступним суб’єктом провадження у справах про адміністративні правопорушення, з якими експерт перебуває у певних зв’язках, є потерпілий.
Стаття 269 КпАП закріплює, що потерпілим є особа, якій адміністративним правопорушенням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Потерпілий має право знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, оскаржувати постанову у справі про адміністративне правопорушення. Потерпілого може бути опитано як свідка відповідно до ст. 272 КпАП.
Експерт з дозволу уповноваженого органу, у компетенції якого знаходиться провадження по справі про адміністративне порушення, може задавати питання потерпілому, що стосуються предметів експертизи.
У рамках категорії представництва інтересів особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, і потерпілого у передбачених законом випадках, діяльність захисника має спільні точки дотику (зокрема, мету представництва) із діяльністю законних представників. Згідно зі ст. 270 КпАП інтереси особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, і потерпілого, які є неповнолітніми або особами, що через свої фізичні або психічні вади не можуть самі здійснювати свої права у справах про адміністративні правопорушення, мають право представляти їх законні представники (батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники). Законні представники мають право знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання; від імені особи, інтереси якої вони представляють, приносити скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу.
З метою підвищення рівня захищеності осіб, неповнолітніх або осіб, що через свої фізичні або психічні вади не можуть самі здійснювати свої права, пропонуємо поряд із закріпленим правом законних представників представляти інтереси зазначеної категорії законодавчо закріпити також необхідність обов'язкової участі у провадженні експерта, за аналогією з ст. 76 КПК України, завдяки чому експерт звичайно не буде виконувати представницьку роль, але завдяки його обов’язковій участі буде забезпечуватись повний, всебічний, компетентний розгляд справи про адміністративне правопорушення..
Наступна група учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення, з якими експерт перебуває у певних відносинах, не є основною, однак суб'єкти (свідок та перекладач), які до неї входять, як і експерт сприяють досягненню основних завдань провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Проведені дослідження дозволяють констатувати, що експерт найбільш тісно взаємопов’язаний із спеціалістом (фахівцем), процесуальна фігура якого, не зважаючи на те, що також пов’язана із використанням спеціальних знань, але не є тотожною експерту. Чинний КпАП України, допускаючи участь експерта у справах про адміністративні правопорушення, не містить статей, які б передбачали залучення спеціаліста (фахівця) до участі у провадженні. На наш погляд, в КпАП України назріла необхідність закріпити взагалі поняття та правовий статус спеціаліста (фахівця) за аналогією з ст. 128^1, 183, 192, 194, 199 КПК України, відмежувати його від експерта, чітко закріпивши правовий статус, коло питань, що вирішуватимуться даною процесуальною фігурою, що буде сприяти чіткому розмежуванню компетенції експерта та спеціаліста (фахівця) при використанні спеціальних знань у справах про адміністративні правопорушення органами уповноваженими розглядати справу, адже експертиза - не єдино можлива форма використання спеціальних знань у адміністративно-деліктному процесі. Окремі питання, що виникають під час перевірки матеріалу і вимагають спеціальних пізнань, як слушно зазначають А. Михайленко, В. Арсеньєв, думку яких доречно підтримати, можуть бути успішно вирішені за участю спеціаліста без провадження експертизи [27, c. 11].
У зв’язку з відсутністю чіткого законодавчого вирішення питання щодо форм використання допомоги спеціалістів, окремі автори робіт обмежуються констатацією цього положення і практично відходять від рішення проблеми. Інші, виходячи з існуючого положення, обмежуються відповідною йому, поверхневою, та неповною класифікацією форм використання допомоги спеціаліста. На наш погляд, приступаючи до класифікації форм використання допомоги спеціалістів, у найпершому наближенні до проблеми, варто розрізняти процесуальні і непроцесуальні форми використання спеціальних знань. Відразу зазначимо, що навіть на цьому, найзагальнішому рівні, у літературі немає єдиної думки.
Як зазначає Б. Россинський не процесуальною формою є консультативна та довідкова діяльність знаючих осіб, провадження ними попередніх досліджень матеріальних об’єктів і т. п. Під процесуальною формою застосування спеціальних пізнань розуміється як призначення і проведення експертиз, так і залучення спеціаліста до участі у слідчих чи судових діях [83, с. 132].
Спеціаліста не слід прирівнювати до експерта, який теж має спеціальні знання, проте це різні процесуальні фігури. Їхня відмінність у тому, що спеціаліст, за загальним правилом, беручи участь у провадженні, не проводить самостійних досліджень об’єктів і матеріалів справи. Він не дає висновків про результати своєї діяльності, які могли б бути джерелом доказів. Свої знання і навички спеціаліст використовує при консультуванні, виробленні рекомендацій для надання допомоги у виявленні, закріпленні і вилученні доказів. Діяльність же експерта зводиться до дачі експертного висновку, який за законом є одним із джерел доказів.
Спеціаліст тільки пояснює загальнодоступні факти, які сприймаються усіма, хоча таке сприйняття іноді забезпечується за допомогою технічних засобів. Пізнання спеціаліста - це пізнання явищ, а не сутності; за своїм характером воно емпіричне. Як зазначає Н. Сєліванов компетенція спеціаліста не виходить за межі надання допомоги при збиранні доказів, що вже існують по справі та підготовки матеріалів до експертизи [87, с. 112].
Пояснювальна функція, виконувана експертом, на відміну від такої функції спеціаліста, дозволяє зрозуміти сутнісні, істотні “внутрішні” якості об’єкта. Вони (сутнісні якості) стають доступними для суб’єктів адміністративно-деліктного процесу тільки за допомогою експертного висновку, який викладає сутність об’єкта дослідження в доступних неспеціалістам вербальних формах. Таким чином, діяльність експерта спрямована на встановлення сутнісних, особливих, індивідуально-конкретних властивостей предметів, процесів, явищ, станів об’єктивної реальності шляхом застосування науково обґрунтованих методик у сполученні з емпіричними і теоретичними формами реалізації наукових знань.
Спеціаліст на відміну від експерта лише сприяє в знаходженні, закріпленні та вилученні доказів. Він повинен звертати увагу уповноваженого органу, що розглядає справу про адміністративне правопорушення, на відповідні обставини і тим самим надавати йому необхідну науково-технічну допомогу, сприяти повному та всебічному дослідженню обставин справи.
Процесуальна фігура спеціаліста, паралельно із експертом, крім КПК України, закріплює в ст. 67 КАС України, в якій зазначається, що спеціалістом є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування  технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення  процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. Спеціаліст може бути залучений до участі в адміністративному процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій. Допомога спеціаліста технічного характеру під час вчинення процесуальних дій не замінює висновку експерта. Спеціаліст зобов'язаний прибути за викликом суду, відповідати на задані судом питання, давати усні консультації та письмові роз'яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості  доказів, у разі потреби - надавати суду технічну допомогу. Допомога спеціаліста не може стосуватися правових питань. Спеціаліст має право знати мету свого виклику до суду, відмовитися від участі в адміністративному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями та навичками, з дозволу суду задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, на оплату  виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.
Отже, за аналогією із кримінально-процесуальним та адміністративним судочинством, на нашу думку, необхідно внести корективи до КпАП України, закріпивши паралельно із правовим статусом експерта, процесуальну фігуру спеціаліста, розмежувавши їх компетенцію щодо вирішення справ про адміністративні правопорушення. Доцільність даних змін в адміністративно-деліктному законодавстві України, обумовлюється також аналізом позитивного зарубіжного досвіду з даного питання.
Так, ст. 25.8 КпАП РФ, визначає статус спеціаліста як учасника провадження у справах про адміністративні правопорушення. Як зазначається в даній законодавчій нормі, в якості спеціаліста для участі у справах про адміністративні правопорушення може притягатися будь-яка незацікавлена у вирішенні справи повнолітня особа, що володіє спеціальними пізнаннями, необхідними для сприяння у виявленні, закріпленні і вилученні доказів, а також застосуванні технічних засобів. Спеціаліст може залучатися будь-яким органом або посадовою особою в провадженні якого знаходиться справа про адміністративне правопорушення на будь-якій стадії провадження по справі.
У законодавстві Німеччини близькими до експерта, але не тотожними з ним є процесуальні фігури “експерта-свідка” та “асистента з питань реальних доказів”. Так, “експерт-свідок” – це очевидець, який сприймає те, що інші люди сприйняти не в змозі через те, що таке сприйняття потребує спеціальних знань (наприклад, лікар був свідком дорожньо-транспортної пригоди і, даючи свідчення ретельно описує ушкодження, які отримав потерпілий). Схожість “експерта-свідка” з експертом полягає в тому, що, як і останній, “експерт-свідок” сприймає якусь інформацію і, користуючись своїми спеціальними знаннями, робить з неї певні висновки. Відмінність від експерта полягає в тому, що:
–       по-перше, “експерт-свідок” не проводить ніяких досліджень, а лише доводить до суду ті висновки, які він зробив, спостерігаючи за подією;
–       по-друге, на відміну від експерта, “експерт-свідок” не залучається до справи за вимогою суду, оскільки це залежить тільки від того, чи була свідком події особа, яка володіє певними спеціальними знаннями, завдяки яким вона зробила висновки, корисні для розслідування справи;
–       по-третє, враховуючи вищесказане, “експерт-свідок” не може бути замінений у справі, оскільки це фігура унікальна, в той час як експерт можне бути замінений в будь-який момент.
Саме цьому §85 КПК Німеччини встановлює статус “експерта-свідка” такий же, як і у звичайного свідка. Указаної процесуальної фігури у вітчизняному законодавстві немає, але, як відзначається у літературі, на початку минулого сторіччя деякими процесуалістами та криміналістами нерідко висловлювалися думки про залучення в процес обізнаного свідка, аналогічного експерту-свідку в Німеччині. Ми вважаємо, що називати такого свідка експертом не зовсім точно і правильно. Дійсно, повідомлення такого свідка більш повні і точні порівняно з іншими особами (свідками), які не володіють спеціальними знаннями. Але надавати свідку, який володіє спеціальними знаннями, особливого статусу недоцільно, оскільки, згідно з принципами вітчизняного законодавства, ніякі висновки, думки, зроблені на основі подій, які спостерігались свідком, не є очевидними і не можуть використовуватись як докази.
“Асистент з питань реальних доказів” (“real evidence assistant”, ”Augenscheinsgehilfe”) залучається до справи за вимогою суду, але на відміну від експерта не проводить досліджень. Аналіз його обов’язків показує, що його спеціальні знання та навички потрібні суду для того, щоб полегшити і прискорити розслідування у справі. Наприклад, суд може використати цю особу, щоб установити, який вигляд має дах будівлі або дно озера. В принципі, суд може зробити це і самостійно, але це практично неможливо зробити без спеціальних знань, навичок і підготовки. Таким чином, статус “асистента з питань реальних доказів” є аналогічним статусу „спеціаліста”.
Отже, підводячи підсумок, зазначимо, що у провадженнях про адміністративні правопорушення необхідно закріпити паралельно із правовим статусом експерта, процесуальну фігуру спеціаліста, розмежувавши їх компетенцію щодо вирішення справ про адміністративні правопорушення, адже як свідчить практика, участь спеціаліста по певним категоріям справ не тільки бажана, але й об’єктивно необхідна. Так, при проведенні передбаченого ст. 264 КпАП особистого догляду обов’язкова участь спеціаліста – лікаря, у випадках, якщо є достовірні дані про те, що викрадені предмети контрабанди заховані особою у природніх отвірах людського тіла. Звичайно, проведення подібних дій будь-якою іншою особою є неможливим, адже це буде грубе порушення прав та гідності громадянина, що підлягає огляду. Практика свідчить також, що по деяким категоріям справ (ст.129, 130 КпАП) спеціаліст бере участь практично у всіх випадках. В якості спеціалістів як правило залучаються молодші медичні працівники, що здійснюють аналіз крові та мочі для медичного висновку щодо наявності та ступеню тяжкості алкогольного сп’яніння [104, с. 159-160].
Участь спеціаліста на стадії порушення провадження по справі про адміністративне правопорушення можлива й за інших обставин. Так, при складанні протоколу про адміністративне правопорушення для певних категорій справ не виключається залучення спеціаліста з фото- та відеозйомки (для фіксації, наприклад, обстановки або слідів правопорушення). Фотозйомки та відеозапис можуть слугувати наочним доповненням до протоколу, підсилювати його доказове значення. Як зазначає, М. Тищенко, на жаль, особи, уповноважені складати протоколи про адміністративні правопорушення, рідко використовують допомогу спеціаліста а технічні засоби [104, с. 160].
Таким чином, доцільно ліквідувати законодавчу прогалину та законодавчо закріпити правовий статус спеціаліста в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, передбачити його права, обов’язки, а також відповідальність при відмові, ухиленні або неналежному виконанні обов’язків
О.Тодощак. здійснюючи ґрунтовне дослідження правового статусу спеціаліста та експерта у провадженні по справах про правопорушення митних правил, пропонує внести зміни до Митного кодексу України щодо відповідальності експерта та спеціаліста за ухилення без поважних причин від надання висновку, від участі в провадженні або розгляді справи щодо порушення митних правил, проведенні митного контролю або провадження митного оформлення – у вигляді попередження або накладення штрафу у розмірі до п’ятидесятикратної, встановленої законом мінімальної заробітної плати [105, с. 39].
Отже, до відповідальності спеціаліста у справах про адміністративні правопорушення, як і до відповідальності експерта, слід підходити диференційовано, а саме, дисциплінарна відповідальність спеціаліста може наставати, якщо виконання обов’язку щодо справи входить до кола його службових обов’язків. До недобросовісного спеціаліста слід застосовувати заходи адміністративної відповідальності. Крім того, бажано розширити ст. 275 КпАП, яка регламентує відшкодування витрат потерпілим, свідкам, експертам та перекладачам, включивши до цього переліку і спеціаліста.
Свідок як учасник адміністративно-деліктного процесу відіграє важливу роль у встановленні обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Як свідок у справі про адміністративне правопорушення може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі які-небудь обставини, що підлягають установленню у цій справі. На виклик органу (посадової особи), у провадженні якого перебуває справа, свідок зобов'язаний з'явитися в зазначений час, дати правдиві пояснення, повідомити все відоме йому у справі і відповісти на поставлені запитання (ст. 272 КпАП). Інформація, що надходить від свідків, є досить важливою для діяльності експерта під час процесу дослідження питань, висунутих для експертного висновку.
Детальну увагу щодо взаємозв’язку свідка та експерта приділяє у дисертаційному дослідженні «Правові та наукові основи використання судових експертиз при розслідуванні злочинів»С. Лапта, який зазначає, що показання свідка у справі являють собою повідомлення про факти, які були ними колись сприйняті і утримані в пам’яті. Формування показань указаних осіб складається з трьох елементів: сприйняття факту, його запам’ятовування і відтворення на допиті [55, с. 41 - 42]. Сприйняття як форма, як етап пізнання, хоч і супроводжується осмислюванням об’єкту, що пізнається, залишається в рамках чуттєвого (емпіричного процесу). Це і є, як правило, характерним для особи, яка згодом виявилася очевидцем події. На відміну від свідка, отримання інформації експертом припускає пізнання факту на основі як чуттєвого, так і раціонального процесів. Різниця між свідченням і експертизою полягає у тому, що у свідченнях свідка доказове значення мають лише повідомлені ним факти. Судження свідка або його думка про ці факти не мають ніякого доказового значення. У той же час у висновку експерта доказове значення має його умовивід про факти, які стали йому відомі з матеріалів справи і які він установив, досліджуючи певні об’єкти, використовуючи свої спеціальні знання.
Ознакою, яка відрізняє свідка від експерта, є різне їх ставлення до справи. Відомості, які свідок повідомляє на допиті, отримані ним не у зв’язку зі справою, або в зв’язку з нею, але за відсутності обов’язку сприймати факти для наступного свідчення. На відміну від цього, експертна діяльність виникає у зв’язку зі справою і за дорученням органа, який призначив експертизу. Для свідка обов’язок давати свідчення виникає через те, що він уже сприйняв факти, які мають значення для справи, саме сприйняття не складає змісту обов’язку свідка. Обов’язок же експерта поширюється не тільки на подання інформації, але й на її отримання.
Свідок подає відомості про ті факти, які він сприйняв своїми органами чуття, в той час як експерт, який не був очевидцем події, дає висновок про факти, які він установив за допомогою своїх спеціальних знань та шляхом дослідження певних обставин і матеріалів справи. На відміну від експерта, свідок взагалі ніяких досліджень не проводить. Можна цілком погодитися з І.Л. Петрухіним, який указує, що факти, які складають зміст свідчень такого свідка, сприймаються ним безпосередньо через їх очевидність і доказуванню не підлягають [77, с. 58].
Участь перекладача у випадках, коли особа, що притягається до адміністративної відповідальності, потерпілий, свідок або інший учасник провадження не володіють мовою, якою здійснюється провадження, надає можливість користуватися їм тією мовою, якою вони володіють у достатньому обсязі, що сприяє об'єктивному, всебічному дослідженню всіх обставин справи. Перекладач призначається органом (посадовою особою), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення. Перекладач зобов'язаний з'явитися на виклик органу (посадової особи) і зробити повно й точно доручений йому переклад. У практиці органів, що здійснюють провадження у справах про адміністративну відповідальність, завжди існувала проблема контролю за правильністю перекладу в ході провадження процесуальних дій. Адже особа, що здійснює провадження, не володіє мовою, на якій і з якої здійснюється переклад. Зрозуміло, адекватність перекладу забезпечується залученням як перекладача незаінтересованої в справі особи, однак далеко не завжди вдається залучити як перекладача саме таку особу. Отже, взаємозв’язок експерта і перекладача простежується тоді, коли експерт складає висновок щодо правильності та точності перекладу.
Таким чином, найбільш тісні зв'язки експерта у провадженні у справах про адміністративні правопорушення простежуються у межах групи суб'єктів відповідного провадження, яких можна віднести до основних суб'єктів. Хоча експерт і належить до факультативних суб'єктів, визначальними постають його взаємовідносини із органом адміністративної юрисдикції та особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, що належать до обов'язкових учасників провадження. В рамках адміністративно-правових процесуальних відносин експерт знаходиться із органом уповноваженим розглядати справу про адміністративне правопорушення хоча і не у прямому, але у «вертикальному» взаємозв’язку, бо будь-яка організаційна підлеглість є виключеною, експерт організує свою діяльність у провадженні у справах про адміністративні правопорушення у руслі державно-владних вимог уповноважених суб'єктів, з їх призначення, але Закон України «Про судову експертизу» забороняє будь-кому втручатися у діяльність експерта при дослідженні експертних матеріалів, отже, маємо приклад своєрідних юридично-владних відносин без організаційного підпорядкування. Окрім того, зв'язок експерта із органами адміністративної юрисдикції полягає у співпраці, сприянні у виконанні основних завдань провадження, встановленні об'єктивної істини у справах шляхом застосування спеціальних пізнань експерта.
Із особою яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілим, законними представниками, захисником експерт знаходиться горизонтальних зв'язках.
У межах наступної групи учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення, а саме із свідком та перекладачем, які залучаються до справи у випадках необхідності, не є основними, експерта об’єднує реалізація спільної функції – сприяння відповідному провадженню шляхом використання своїх знань та дій, а також, що всім цим учасникам провадження, як і експерту не властивий власний особистий інтерес у результатах вирішення справи про адміністративне правопорушення, отже, з даною групою учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення експерт також перебуває у горизонтальних зв’язках.
Підсумовуючи викладене, спираючись на проаналізовані погляди, думки та концепції, вироблені адміністративно-правовою наукою щодо критеріїв класифікації суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення та поділу їх на відповідні групи, пропонуємо щодо визначення місця експерта в системі суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення виходити із наступних положень: незважаючи на важливу роль експерта із забезпечення об’єктивності адміністративно-деліктного процесу, участь його у провадженні у справах про адміністративні правопорушення є на сучасному етапі факультативною; поділяючи суб'єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення на індивідуальних та колективних, враховуючи правовий статус експерта, його слід віднести до індивідуальних суб'єктів; експерт належить до групи суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, які не наділені владними повноваженнями; особливість позицій експерта полягає в тому, що його логічно та обґрунтовано відносять до групи суб’єктів, що не мають власної особистої зацікавленості у вирішенні справи, які сприяють здійсненню провадження своїми знаннями та діями, залучається до участі у справі при необхідності використання спеціальних пізнань.

РОЗДІЛ 3
ОСОБЛИВОСТІ УЧАСТІ ЕКСПЕРТА НА ОКРЕМИХ СТАДІЯХ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ
Аналіз правового статусу експерта у провадженні у справах про адміністративні правопорушення передбачає визначення питання про стадію притягнення експерта до провадження, що безперечно надасть можливість окреслити найбільш суттєві особливості діяльності експерта у справах про адміністративні правопорушення, допоможе більш повно та сфокусовано вивчити та розкрити поставлене наукове завдання. На різних стадіях провадження експерт виконує одну функцію – експертне дослідження, яке слід розуміти як процес виявлення, фіксації, співвіднесення, пояснення й оцінки ознак, властивостей і якостей об’єктів експертизи з використанням спеціальних пізнань експерта з метою одержання на цій підставі певних висновків[60, с.119].
Щодо визначення поняття «провадження у справах про адміністративні правопорушення» спостерігається різноплановість у визначенні його змісту. Так, наприклад, О. Кузьменко, узагальнюючи існуючі точки зору, зазначає, що є два підходи до визначення: а) це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність державних органів, спрямована на розгляд справ про адміністративні правопорушення та застосування в необхідних випадках адмністративних стягнень; б) це сукупність здійснюваних компетентними суб'єктами на основі процесуальних норм дій щодо вирішення справ про адміністративні правопорушення. Розбіжності є, однак визнавати їх істотними навряд чи доцільно.
Провадження у справах про адміністративне правопорушення включає декілька стадій (О. Кузьменко додатково вживає термін «фаз») [45, с. 280], які змінюють одна одну. Слід зазначити, що в адміністративно-правовій науці спостерігається єдність думок науковців стосовно стадійності провадження взагалі у справах про адміністративні правопорушення, однак, одночасно, і розмаїття підходів до визначення їх кількості та назв [45, с. 99]. Так, узагальнюючий аналіз точок зору вчених-юристів щодо розмаїття стадій та їх назв надали Т. Коломієць та І. Сквирський [45, с. 93-94]. Так, наприклад, О. Бандурка, М. Тищенко виділяють чотири стадії - порушення справи про адміністративне правопорушення, розгляд справи і винесення у ній постанови, оскарження та опротестування постанови у справі, виконання постанови [45, с. 166], їх підтримує Ю. Битяк [5, с. 223-224] та В. Авер’янов [3, с. 519] . Н. Данількевич також виділяє чотири стадії, однак пропонує їх називати наступним чином: адміністративне розслідування, розгляд справи, перегляд постанови, виконання постанови [25, с. 129].
О. Кузьменко, І.Бородін, детально проаналізувавши дослідження питання стадій провадження в адміністративно-правовій літературі, пропонує виділяти чотири стадії: 1) адміністративне розслідування; 2) розгляд справи; 3) перегляд постанови; 4) виконання постанови.
Отже, на нашу думку, доцільно підтримати домінуючу позицію вчених-адміністративістів щодо виділення чотирьох стадій провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Участь експерта в провадженнях у справах про адміністративні правопорушення залишилося поза увагою вчених-адміністративістів. А. Дусик, аналізуючи правовий статус експерта у провадженні по справах про порушення митних правил фрагментарно торкається питання залучення, вбачаючи доцільність використання спеціальних знань по зазначеній категорії справ на стадії розгляду справи про порушення митних правил, в деяких же випадках, в залежності від конкретних обставин справи, не виключає участь експерта і на стадії порушення справи про порушення митних правил, при перевірці змісту протоколу вищестоящою посадовою собою митного органу. Можлива участь експерта і в ході розгляду скарги на постанову по справі про порушення митних правил [28, с. 34].