Зміст

Вступ

І. Хмельниччина в історичній романістиці М. Старицького

ІІ. Відображення епохи "Руїни" в однойменному романі М. Старицького

ІІІ. Зображення гайдамацького руху в історичному романі М. Старицького "Останні орли"

Висновок

Вступ

Творчість М. Старицького – значний крок вперед у розвитку української мови, у поширенні тематичного виднокругу української літератури, у зміцненні у нашому письменстві реалізму.

(М. Рильський)

Проза М. П. Старицького на сьогодні відома далеко не в повному обсязі. У часи застою історичні твори, які порушували "заборонені питання" були вилучені із вжитку української літератури і культури. І тому на даний час нагально постала проблема комплексного художнього осмислення історичної прози відомого метра української літератури ХІХ століття М. Старицького. Його історична романістика відзначається правдивістю зображення історичних подій, багатством і різноплановістю образів, постановкою актуальних питань. Старицький прекрасний майстер у змалюванні образів, він вдало відображає колорит даної епохи. У нього природа психологізована і воєдино зливається з психологією людини, вона переживає з героями, передає їх настрій, передчуває людські нещастя. Письменник майстер у змалюванні битви, при передачі колективних настроїв народу, при зображенні масових сцен. Важливе місце у його прозі займає розкриття психологічних переживань героїв. Отже, одним з найбільш цікавих і малодосліджених на сьогодні письменників української літератури, а зокрема його прози, є Михайло Старицький. Його творчість і погляди на історію стали об'єктом зацікавлення багатьох дослідників. Мотивація вибору теми зумовлена необхідністю по-новому глянути на прозову творчість Михайла Старицького, осмислити життєво важливі проблеми духовності людини, віри, свободи, краще зрозуміти історію рідного краю, оскільки переважна більшість творів великої прози письменника написані на історичну тематику. Крім того мотивація вибору теми зумовлена особистою зацікавленістю автора українською літературою ХІХ століття як філолога та зацікавленість історією України, яка широко розкривається у прозі Михайла Старицького.

Актуальність теми дослідження.

На сьогоднішньому етапі розвитку України тема цього дослідження звучить дуже актуально. Бо саме тепер перед нами постають правдиві факти історії. За допомогою прози Михайла Старицького ми дізнаємося про минулі історичні епохи. Письменник для написання своїх творів використав різноманітні історичні джерела і хоч вони дуже часто були викривлені і спотворені, але Старицький в цілому йде в ногу з історією і якихось історичних відхилень не допускає. З прози Старицького ми дізнаємося більше про боротьбу українського народу проти польської шляхти, у нього по-новому осмислюється образ Мазепи, який до того часу трактувався негативно і на який церква наклала анафему. Про це свідчить лист М. Старицького до Дмитра Яворницького від 10 квітня 1898 року: "Я тепер пишу великий роман про Мазепу, тільки, що ся тема небезпечна для цензури, а в цензурнім смаку я не пишу"

Отже, за допомогою історичної прози письменника ми по-новому осмислюємо епохи Хмельниччини, Руїни, а також з іншої сторони глянули на Гайдамацький рух.

Проза М. Старицького допомагає нам дізнатись про мораль, вірування, менталітет, традиції і звичаї наших предків. Письменник по-новому підходить до окреслення історичних постатей ( Мазепи, Хмельницького, Гонти, Залізняка, Богуна тощо ), які радянська влада забороняла і вилучала з літературного та художнього життя.

Новизна роботи.

Новизна роботи полягає як у виборі теми дипломного дослідження, так і в методах її висвітлення. У даній роботі зроблена спроба комплексного підходу до художнього осмислення історії у прозовій творчості Михайла Старицького. Практична цінність роботи не тільки в освоєнні нової для вітчизняного літературознавця теми, що значно збагачує наші уявлення про історію, побут, традиції українського народу, але і в новій інтерпретації кращих творів великої прози Михайла Старицького.

Методи дослідження.

1) Аналітичний метод; тобто в роботі застосовані основні принципи аналізу та синтезу.

2) Історико-культурний метод; феномен Михайла Старицького як історичного романіста розглядається в історико-культурному контексті.

Можливість застосування.

Матеріал, викладений у дипломній роботі, знайде застосування під час викладання історії України та української літератури в школі.

Структура роботи.

Робота складається із вступу, трьох частин, висновку і бібліографії.

У вступі обґрунтовується вибір теми, її новизна, актуальність, визначається ступінь вивчення даної проблеми в українській та зарубіжній літературі, визначаються цілі та завдання роботи.

Зроблена одна із спроб осмислити місце історії і місце самого Михайла Старицького в українській літературі, а точніше в історичній романістиці.

Перший розділ присвячений зображенню Хмельниччини у прозовій творчості М. Старицького.

У цьому розділі розкрита проблема віри, єдності народу, історичної епохи Хмельниччини, її відображення у трилогії "Богдан Хмельницький".

У другому розділі досліджується історична епоха, що дістала назву Руїна. Тут по-новому осмислюється образ Івана Мазепи.

Метою третього розділу було зображення гайдамацького руху – Коліївщини і його ватажків Гонти, Залізняка та рядових учасників.

У висновках підводяться підсумки даної роботи, визначається роль історичної прози Михайла Старицького в історії української літератури.

Історія вивчення питання.

Прозова спадщина М. П. Старицького – видатного українського поета, драматурга, перекладача, видавця, театрального і громадського діяча на сьогодні відома далеко не в повному обсязі й досліджена найменше. Причина цього полягає у дразливому для застійних часів витлумаченні деяких історичних осіб, історичної долі України в цілому.

Одним із творів, волею обставин свого часу вилучений з активу української літератури й культури, є роман "Руїна". Перед нами постає нагальне питання історії дослідження прози Старицького. Вона не могла як слід досліджуватись, бо була вилучена з літературного життя, а деякі твори зовсім не видавались. А якщо й видавалися, то не завжди в "досконалому тексті". З історії друку "Богдана Хмельницького" видно, що твір забирали буквально з під пера письменника, і тому він не мав змоги відкоригувати розділи. Старицький змушений був вставляти у твір допоміжні образи, щоб твір ширше читався і сприяв популярності газети "Московський листок", де друкувався.

Важкою була доля історичної прози М. Старицького, бо будь-які правдиві слова про національну історію у радянські часи дуже строго каралася, а тим більше про боротьбу українського народу проти поневолювачів.

Об'єкт дослідження.

У зв'язку з тим, що творчість М. П. Старицького є багатогранною і різноаспектною, вимагає більш об'єктивного дослідження, ніж дипломна робота, було зроблено спробу висвітлити одне з конкретних питань, тому темою даного дослідження стала проза Михайла Старицького ( новаторство і традиції ). Зроблена спроба аналізу історичної прози М. Старицького, зображення боротьби українського народу за свої права. Крім того, велика увага була приділена вивченню поглядів Старицького на історію. Ця проблема найкраще розглянута і осмислена у творах "Останні орли", дилогії "Мазепа" і трилогії "Богдан Хмельницький".

Мета дослідження.

Проаналізувати прозу Старицького в контексті української літератури ХІХ століття. Осмислити світогляд автора, його погляди на історію, на зображення історичних постатей, у змалюванні реалій життя і боротьби народу за волю. Показати роль і місце діалогу, пейзажу, масових сцен у розкритті характеру головних персонажів; розкрити, яке місце у прозі Старицького посідає творчість Шевченка, зокрема при зображенні гайдамацького руху.

І. Хмельниччина в історичних романах М. Старицького

Проза М. П. Старицького на сьогодні відома і досліджена далеко не в повному обсязі. Причина цього полягає у тому, що у застійні часи зображення і витлумачення деяких історичних осіб, історичної дійсності в цілому було заборонено. Тому такі твори вилучалися з активу української літератури і культури. Тому твори такого зразка не досліджувались, або й ще гірше – не друкувались.

Створенню трилогії передувала велика робота автора над драмою "Богдан Хмельницький". Але матеріал зібраний М. Старицьким не міг бути повністю використаний у драмі, яку він закінчив 1887 р. Очевидно, вже тоді у письменника виник задум написати роман про героїзм українського народу в боротьбі за своє визволення з-під гніту польської шляхти, про видатну постать Богдана Хмельницького. Але роботу над романом М. Старицький розпочав дещо пізніше, коли залишив керівництво трупою і перебував у Москві до весни 1892 р.

В записній книжці письменника за 1891 р. знаходимо ряд запланованих сцен до роману про Богдана Хмельницького.

Захопившись бурхливими подіями героїчного минулого М. Старицький написав російською мовою повість "Облога Буші" і вже тут ми бачимо епізод з часів Хмельниччини. А роман почав писати тільки в серпні 1894 р., про що свідчать замітки на одній із чернеток. Працюючи над твором, автор продовжував глибоко вивчати різноманітні джерела та історичні дослідження.

Велика кількість матеріалу і широта охоплення історичних подій згодом привели письменника до висновку, що в одній книзі цей задум не можливо втілити. Поступово роман розростається в трилогію – "Богдан Хмельницький": ( "Перед бурею", "Буря", "Біля пристані" ) – яка, завдяки виключній працездатності автора була створена за порівняно невеликий проміжок часу і опублікована в 1895 – 1897 рр. у газеті "Московский листок".

Всі три романи друкувались відразу ж "з-під пера": написавши главу, М. Старицький в той же час відсилав її в редакцію газети. Своїй трилогії письменник надавав великого значення і дуже жалів, що не міг видати її українською мовою.

Перша частина трилогії – "Богдан Хмельницький. Історичний роман" – опублікована в 1895 р. в газеті "Московський листок" ( № 3 – 362 ). У 1897 р., М. Старицький опублікував вдруге, також російською мовою, але на Україні, в журналі "Киевская старина" під назвою "Перед бурею. Історичний роман з часів Хмельниччини".

Уже у своїй повісті "Облога Буші" 1891 р. є елементи з історичної епохи Хмельниччини. Надія Левчук у своїй статті "Історична проза М. Старицького" описує, що "В основу повісті "Облога Буші" взято справжні історичні події – про оборону в 1654 р. на Поділлі містечка-фортеці Буші з метою затримати просування на схід польської армії і дати змогу війську Б. Хмельницького дочекатися підмоги".¹

Думка Франка підводить нас до важливої для творів на історичну тему проблеми, яка Старицьким розв'язана в цілому успішно, - це співвідношення історичної і художньої правди. У творах на історичну тематику вимисел не повинен руйнувати рамки загальновідомих подій, суперечити фактам життя і діяльності історичного героя.

Не менш важливим завданням автора є вибір із усієї суми фактичного матеріалу тих фактів, які допомагають розкрити даний характер, як животрепетне породження певної епохи. ²

У своїй праці "Історична проза М. Старицького" Н. Левчук запитує: "Якою ж була та "основна ідея" трилогії, що зацікавила не лише сучасників Старицького, а й читачів нашого часу?" і сама ж відповідає: "Відповідь у багатоплановості, багатопроблемності роману. Як і в інших своїх творах на історичну тематику, Старицький утверджує високу духовність народу України, волелюбність, патріотизм, мужність, героїзм, продемонстровані в ході масштабних історичних подій. Війна 1648 – 1654 рр. у творах письменника – це визвольна боротьба проти насильства і тиранії за утвердження свободи, миру, рівності, братерства й справедливості".¹

Уже з перших рядків твору ми знайомимось з Богданом і його джурою, який називає його батьком: " – Батьку Богдане, а чому ми допомогли тоді нашим, а потім залишили їх? Адже говорим, що на них йшов ще князь Ярема? – Все будеш знати, скоро постарієш, – буркнув під ніс козак..."²

Вже з цих перших рядків можна судити, що це непересічна постать. Що основний персонаж, людина з почуттям гумору, але доволі серйозна і ввічлива при розмові з іншими. – "Ну, ну, молодець! Славний джура, - притиснув його до грудей Богдан" ( І, 15 ). І хоч Хмельницький ще зовсім юний, але він мріє стати козаком. У його рисах прослідковується гордість і сміливість. Він не тремтить перед жандармами, які називають себе "королівськими слугами" і звертається до них: " – Якщо пану завгодно мене арештувати, – підняв голос Богдан, – то ось моя шабля; але я думаю, що посол коронного гетьмана, а отже і Речі Посполитої?" ( І, 24 ). Старицький застосовує метод вестернізації і всі інші картини цікаві, пригодницькі і напружені.

Богдан потрапляє до Яремії Вишнивецького: "з першого погляду можна було визнати скоріше француза, а не поляка. Продовгувате, худе і кистляве обличчя його було обтягнуте щільно темною з жовтими плямами шкірою, яка додавала йому мертвої нерухомості". Але завдяки його розуму і хитрості їх відпускають ( І, 27 ).

За широтою зображення історичних подій і за своїм художнім рівнем трилогія М. Старицького – найвидатніший у дожовтневій літературі твір про визвольну війну українського народу 1648 – 1654 рр. У ньому правдиво зображені причини цієї війни: безправний стан селян, жорстока експлуатація їх панством, утиски з боку католиків та уніатів, королівської влади, які відбивалися і на православному духовенстві і на козацтві. Зображаючи селян, як руйнівну силу у визвольній боротьбі, М. Старицький підкреслює не тільки національно-визвольний, але і його соціально-класовий характер.

Трилогія М. Старицького – це твір монументальний і різноплановий, який свідчить про велику і клопітку роботу автора над історичною літературою і джерелами.

Визвольну війну українського народу 1648 – 1654 рр. письменник ототожнює з бурею і саме тому першу книжку трилогії називає "Перед бурею". Це назрівання тої "бурі" про яку піде мова у другій книзі. Саме тут у першій книзі письменник змальовує переддень війни, а точніше, події, які відбуваються напередодні визволення.

Старицький майстерно описує атмосферу, яка панує у суспільстві і вже з першої книги видно, що боротьба неминуча. Український посполитий нарід терпить страшні наруги. Унія, з своїм приходом розчавила буквально всі права і вольності, народ важко страждає і чекає лише вождя, який поведе за собою на визвольну боротьбу. Автор вводить у твір і прекрасні жіночі образи Ганки, Оксани, Зосі для того щоб показати переживання українського народу напередодні визвольної боротьби.

Головним образом народу є волелюбний народ, який бореться за свої права.

Письменник вводить у твір і правильно змальовує образ Богдана Хмельницького, який виступає мудрим державним діячем, талановитим полководцем і вірним захисником народних інтересів. Вже з перших рядків твору Богдан мріє про козаччину і прекрасну кар'єру і йому це обіцяють: "Правда, синку, - посміхнувся старий козак, - будеш добре вчитися, на зло всім гордим панам?.. Я тебе ще після бурси і в Ярославль віддам Галицький, в вищу школу, і в Варшаву повезу, знай наших!"( І,19 ).

Старицький змальовує і прекрасний край, де народився Богдан Хмельницький: "Недалеко від Чигирина, не більше ніж в шести верствах, мальовничо розкинулося на березі Тесмини селенце Суботів" ( І, 64 ). Письменник неперевершений у змалюванні природи. Він "відчуває усю цю красу пером", кожен дотик його пера малює нові обрії, небосхили. Змальовуючи княжі алеї, Старицький порівнює їх із Садами Семіраміди, які беруть свій початок ще з античності і належать до семи чудес світу: "В давноьгрецькій міфології Семіраміда була дочкою сірійської богині Деркето... насправді Висячі сади були збудовані тільки в VI столітті до н. е. Вавілонським царем Навуходоносором ІІ, після трьох століть від початкового варіанту". Це свідчить, що письменник високо освічена людина, що для написання своїх творів він черпав матеріал не тільки з історичних джерел, а осмисливши життєво важливі питання ( свободи, людяності, віри, чеснот людини ) Старицький вводить у твір ряд героїв, кожен з яких яскраво втілює ті чи інші риси. Умовно їх можна поділити на позитивні і негативні. До другої групи належать представники католицизму та уній, які іноді й губляться у вирішенні життєво важливих проблем. Вони стараються пристосовуватись до тих законів, які диктує їм влада в особі королів, князів, панів.

А з іншої сторони виступає посполитий нарід. У своїй статті Н. Левчук пише: "Однак, якщо в інших творах Старицького на історичну тему суспільне життя, життя народу служило тлом для життєпису історичних осіб, то в трилогії "Богдан Хмельницький" головний герой – народ, він є вершителем історії. Ця теза проголошується устами Б. Хмельницького, в цьому переконує художнє відтворення історичних подій. Ретельно виписані в романі десятки дійових осіб, авторські симпатії – на боці їх громадянських вчинків і гуманістичних устремлінь ( Богун, Кривоніс, Морозенко, Нечай, Чарнота, Золотаренко )".¹

Тут ми бачимо поступове загострення ситуації. Пануюча верхівка обзиває народ бидлом. На нараді Ярема задумує розігнати Запорожжя: "Я розмету це чортове гніздо! – потягнувши стілець, синіючи і нервно дихаючи, крикнув Ярема... – На загибель бидло! – підтримав і князь Любомирський". ( І, 103 ). Між народом і католиками-уніатами постійно виникали сутички і ситуація поволі загострювалась і назрівала, вони не рахувались з правами посполитого народу, для них народ – це бидло, холопи, але не люди.

І не думають, що прийде колись і на них той час про який писав ще Котляревський:

"Панів за те там мордували

І жарили з усіх боків, Що людям льготи не давали І ставили їх за скотів".²

Але вже в другій книзі народ не витримає і зніметься "велика буря".

Народ, зібравшись біля церкви, не може допустити до того, щоб їх віру плюндрували: "Не віддамо дзвони! Не попустим! Церква наша! – роздались погрозливі крики і натовп присунувся ще ближче" ( І, 183 ). Добігаючи до натовпу Ганна кричала: " – Земля належить пану Дембовичу, але не дзвін, дзвін належить церкві, а теперішній пан Дембович – католик.

– Так, звичайно, плюнув на хлопську віру – підбочився пан економ, глянувши на Ганну наглими, призирними очима" ( І, 183 ). Але Ганна смілива, вона не боїться панських погроз. Після смерті матері Ганну забрала сім'я Хмельницьких: "Дівчину взяв далекий родич і товариш її батька Хмельницький" ( І, 179 ).

Народ володіє доблесними рисами, виборюючи церкву у бою. Тут, у цьому натовпі ми зустрічаємо Ахметка – джуру Богданового. І відразу ж видно, що це людина смілива, сильна, яка здатна боронити свою волю, права, віру: "Знову зарядив так економ пістолета, але Ахметка, який слідкував за ним, підкрався ззаду, і удар цього разу був вдалішим. Правда, тепла шапка вберегла череп пана, але він непритомний перекинувся в сідлі" ( І, 185 ). А на церковному подвір'ї й справді творились жахливі речі: " – Панове браття! – говорила Ганна, тремтячи від хвилювання і з жахом розглядаючи трупи, які лежали довкола неї". ( І, 185 ).

Але козацтво – народ вольний і не терпить наруги, вони повстануть і, як говорить прислів'я "Помирати – так з музикою". Тому й козаки не здаються без бою, краще йти на вірну смерть, але не падати і просити помилування. Запорозький степ не вміє виховувати рабів. Він сам понад усе цінує волю і тому це почуття прив'язав і запорожцям: " – А коли помирати то показати і палачам до пекла дорогу..." ( І, 203 ). Козаки розуміють, що ляхи стягують свої сили і тому вирішують повстати. Вони думають, що Хмельницький зробив це навмисне: " – Спеціально задумав, щоб ляхи, набравшись сміливості, і стягнули війська свої сюди та роздавили нас як мухів". ( І, 204 ). Але Пєшта виступає йому на захист: " – Що ви панове! – зупинив натовп Пєшта. – Хмель думав, як краще. Він же знається з ляхами, думав, що потрафить. Не його вина, що помилився." ( І, 204 ). Нечай пропунує вибрати Хмельницького отаманом. На його думку саме він зможе повести за собою народ на визвольну боротьбу проти гніту, тиранії і безладдя, яке роблять в Україні ляхи: " – Хмель іде! – крикнув Нечай, махаючи над головою шапкою. – ось кого обрати отаманом, от голова!" ( І, 208 ).

Автор, змальовуючи оточення Богдана, дещо перебільшив роль шляхтянки Олени у житті і діяльності Хмельницького, а також його симпатії до короля Владислава IV, який в трилогії ідеалізований. Елементи ідеалізації помітні і в образах коронного гетьмана Конецпольського, а також канцлера Оссалінського.

У романі бачимо спробу підняти ідею месіанства Богдана Хмельницького ( "божий вождь" ). Пізніше в романі "Останні орли" Старицький так і напише: " – Був тоді пане полковнику, і гетьман Богдан, котрий зумів поєднати весь народ...

– Так, був гетьман, богом даний..."¹

Однак висвітлений Старицьким хід історичних подій, суспільних ситуацій свідчив, що рішення, вчинки Б. Хмельницького є результатом свідомого вибору, і вибір цей здійснювався відповідно до світоглядних, моральних норм героя сформованих історично.

Підкреслюється також вирішальне значення орієнтації Хмельницького на волевиявлення народу. Витоки цих світоглядних переконань започаткувала в романі ідея споконвічної рівності людей. Ганна Золотаренко висловлює її так: "Господь створив нас всіх вільними і рівними і не дозволяв одним людям перетворювати інших на рабів підневільних" – ( ІІІ, 154 ).

У змалюванні постаті Б. Хмельницького автор дотримується традицій змалювання цієї історичної постаті.

Постать гетьмана Хмельницького далека від ідеалізації. Роман приваблює саме спробою дати об'єктивну картину формування рушійних сил історії, показати місце і роль гетьмана в цих подіях. Підкреслюється гуманістичне спрямування політичної і громадянської діяльності Хмельницького, його сподівання шляхом спілки з православною Московською державою на правах територіальної і політичної автономії України припинити кровопролиття, врятувати націю від фізичного знищення, конфесійних чвар.

Трилогії "Богдан Хмельницький" певною мірою шкодила авторська тенденція перебільшувати вплив подій інтимного життя історичних осіб на їхню суспільну, громадську діяльність ( Хмельницький – Марилька, Морозенко – Оксана, чорнота – Вікторія тощо ). Звідси – мелодраматизація сцен історичного життя. Створюється враження ніби герої ( зокрема Б. Хмельницький ) постійно перебувають у стані афекту засліплення пристрастю, коли "драма серця" притуплює голос розуму. Однак окремі недоліки роману не заступають його художньої вартості. Відтворюючи найважливіші моменти вітчизняної історії, Старицький має на меті не лише уславлення героїчного минулого, визначних історичних орачів волелюбності й героїзму українського народу. Роман пройнятий глибокою вірою в історичну перспективу державності України.

"Богдан, повернувшись з Чигирина, швидко почав збиратися в похід ..." ( ІІ, 63 ). Зібравшись, попрощався з сином Андрієм. У Хмеля передчуття погане, але таку справу відкладати не потрібно: "Ох, чує моя душа, що мене більше вже вам не бачити ..." ( ІІ, 65 ). Старицький, для опису козацького війська вибирає окремі барви: "По просіці між лісом Цибульним і Нерубаєм їдуть довгим, стройним ключем козаки ... Вперед їде ... молодий Конєцпольський; на ньому срібні лати, такий самий з загнутим золотим гребенем шльом. По ліву руку їде Чаплинський ... по праву руку їде в скромному дорожньому жупані на Білаші пан Хмельницький ..." ( ІІ, 69 ). Богдан Хмельницький вже добре вивчив татарську тактику: " – Бачите, ясновельможний пане, - поважно почав Богдан, - татари, коли виходять загоном в набіги, то, вибравши міцне місце, розкладають табір; тут в їхньому стані все добре, вози, кибітки з жінками і дітьми. Укріпившись, вони розділяються на чотири підрозділи і роз'їжджаються в протилежні сторони хрестом, а ці в свою чергу діляться ще на підрозділи. В такий спосіб загін за короткий час миттю розноситься по зазначеному для грабежів краю і нападає на беззахисних селян, несучи з собою смерть, насилля і грабіж ..." ( ІІ, 73 ). Завдяки татарину, якого козаки залякали до смерті вони добираються до табору і тут вже у самих словах Старицького відчувається наближення бою, разом з героями до бою готується і природа: "Ось хинулися хвилі, на обох річках; плескіт води, кінський храп і переможний клич роздався з двох сторін ..." ( ІІ, 75 ).

А в цей час ворог напав на Суботів і так як чисельність їх була більша то вони перемогли. " ... повисаючі хмари диму закрили над Суботовом сонячне світло, а відблиски бушуючого скрізь полум'я окреслювали їх темною кров'ю і відбивались у калюжах крові" ( ІІ, 87 ). Богдан, дізнавшись про це вирішив не гаяти ні хвилини, він одразу ж дізнався, що це справа рук ляхів. Він посилає виклик ляхам. Хмельницький зі своєю армією захоплювали місто за містом і визволяли їх від панського гніту.

Ляхи у розпачі тікали. Хмельницький з-під білої Церкви відійшов до Чигирина, покладаючись на польські запевнення, що тепер козацька справа буде налагоджена. "Польське військо, - писав Грушевський, - напало на нього під Пилявцями. Воно було велике, але невдале. В першій же серйозній битві поляки стільки потратили свого війська, що постановили відступати ... Польща знову зісталась без війська й оборони, але Хмельницький все ще хотів з нею не битися, а миритись – по доброму справу кінчити"¹

У народній пісні згадується про цей період:

Гей не дивуйте, добрії люде,

Що на Вкраїні повстало –

Що за Дашевим, під Сорокою

Множество ляхів пропало.

І туту же, у цій пісні згадується славний Перебий ніс, один з полководців:

Перебий ніс водить не много,

Сімсот козаків за собою.

Рубає мечем голови з плечей,

А решту топить водою.

Ще одним таким славним полководцем був Морозенко: "Прийнявши під свою владу замок і місто, Морозенко розставив повсюди свою сторожу". Уславлений в пам'яті народу, у його піснях:

Ой, Морозе, Морозенку,

Ти славний козаче,

За тобою Морозенку,

Вся Вкраїна плаче.

"Цілий тиждень пролетів непомітно у сильних клопотах. Не відступаючи від Корсуня, Богдан знав все, що робилося кругом". ( ІІ, 545 ).

Старицький прекрасний майстер у змалюванні природи, він надає природі барвистості, вона сповнена переживань і ніби зливається з героями. Природа відчуває переживання героїв, радість, смуток, бій. Вона ( шумить, гримить громами, палить сонцем, лиє дощами тощо ).

Вона відчуває і момент закінчення війни, вмившись народною кров'ю, природа буяє, нагадуючи про славу і звитагу українського народу: "Пекуче червоне сонце наближалось до полудня" ( ІІ, 545 ).

У своїй книзі Грушевський писав: "Притім же Хмельницький хотів тільки помочі на Польщу, а Москва ... хотіла, щоб Україна прилучилась до московської держави".¹ Якби ж Богдан знав, що гонитва залишиться, що почнуться "Валуєви", "Гулаги", він би ніколи не допустив союзу з Москвою, а так, зробив найбільшу помилку за всю свою діяльність. "Довго про це були переговори. Хмельницькому хотілось якнайскорше напустити Москву на Польщу, й для того годився він піддатись з Україною під зверхність московського царя й об'єднати Україну з Московською державою. І з кінця 1653 р. повідомив його цар, що він із земським собором, скликаними з усього царства людьми, порішив Україну прийняти під свою зверхність і разом з українцями воювати Польщу ... бояри приїхали до Хмельницького в Переяслав і 8 січня скликав Хмельницький раду козацьку військову. На ній ухвалили пристати до Москви з тим, щоб цар зіставив Україну при її вольностях й ворогам її не давав ...

Так сталась "Переяславська умова, за котрою Україна пристала до Москви "під високу царську руку" ... Але вона була усна".²

Друга і третя частина трилогії – роман "Буря" і "Біля пристані" – стали відомими порівняно недавно. Ще в 1960 р. в літературознавстві панувала версія про те, що роман "Біля пристані" вперше був опублікований у газеті "Московский Листок" в 1896 р.

Редактор – видавець Н. Пастухов у своїх листах до М. Старицького просив прискорити подачу рукописів. Поспіх призвів до того, що недобачене автором і помилки залишились невиправленими. І тому, якщо спочатку у творі деякі сцени і епізоди автор подавав широко, то в кінці йому доводилось швидко перескакувати основні події головної сюжетної лінії, залишаючи другорядні персонажі ( Марульки, Оксани, Вікторії ). Справа в тому, що ці сюжетні лінії ( Марулька – Чаплінський, Оксана – Морозенко, Чарнота – Вікторія ) були введені в роман для підвищення його "читабельності", з врахуванням практичних інтересів газети, власник якої прагнув до великої популярності свого видання серед міщан.

А роман "Біля пристані" – був опублікований в 1897 р. в газеті "Московский листок" ( №№ 73 – 362 ).

У цій третій частині народ радіє з приводу визволення " ... всі панські війська розбиті, гетьмани лядські в полоні, а наш гетьман Богдан Хмельницький об'являє волю, а панів та ксьондзів – всіх гонить геть, сюди добирається ..." ( ІІІ, 30 ). Панство у страшному розпачі тікає, краєм заволоділи козаки, Зося при розмові з Марилькою описує стан, який панує в Україні: " – Зі всюди біжать пани, замки пустіють, козаки оволоділи всім краєм, всіх убивають, ріжуть, мучать, топлять, живим витягують кишки, обварюють киплячою смолою, здирають шкіру" ( ІІІ, 47 ).

Козацька армія просувалась благополучно, отримуючи перемогу за перемогою, але тут раптом: "Страшна вістка рознеслася по Україні – загибель козаків під Берестечком" ( ІІІ, 567 ). І на завершення трилогії Старицький використовує одну фразу, яку можна трактувати, як запозичення з Біблії. Ісус помираючи на хресті промовив: "Звершилось!" І помер. Письменник цю же саму фразу вкладає в уста Хмельницького, який є виразником народних мас. Цей епізод доречно порівняти з біблійним мотивом. Український народ, який літами страждав від поневолювачів дочекався "омріяної волі" так як Ісус з радістю помирає на хресті за гріхи людства.

І хоч помилка Хмельницького стала роковою, але твір закінчується визволенням.

У романі "Богдан Хмельницький" яскраво проявляються поглядні зацікавлення М. Старицького. Людина цікавита письменна насамперед як жива єдність суспільних відносин. Так образ Богдана Хмельницького по-новому осмислюється в усій складності, взаємодії середовища і особистості. Спроба в романі піднести ідею месіанства Хмельницького ( харизматичний "божий вождь" ) корелюється картинами історичних подій, суспільних ситуацій, які свідчили, що рішення, вчинки гетьмана є результатом свідомого вибору й вибір цей здійснюється відповідно до світоглядних моральних переконань героя сформованих історично. Читач бачить Хмельницького в усій повноті й реальності суспільних стосунків: у колі сім'ї, на державній раді в господарських клопотах, на полі бою, в дискусіях із супротивниками й у товариських бесідах.

У романі розкрита здатність Богдана Хмельницького як особистості піднятися над обставинами, протистояти їм і через найболісніші конфлікти й сумніви зреалізувати себе як людину, що свідома величезної відповідальності за долю розшарпаної країни.

"Богдан Хмельницький" – один з не багатьох творів великої прози, в якому автор намагається відійти від статичності характеру, коли рух можливий лише між обов'язком і почуттям ( у творах Старицького насамперед на користь обов'язку ). Зміст роману визначає саморозвиток характеру, а не звична для письменника фабульна подієвість.

Чимало уваги в романі приділено питанням виховання як необхідному, цілеспрямованому прищепленню моральних норм. Взірцеве виховання бачиться у засвоєнні культури народних мас і культури освітньої ( родина Хмельницьких ). У дусі просвітянських засад трактується образ Марильки: вроджена жадоба влади, розкошів, соціальної вищості, примножена умовами кастового магнатського виховання, веде до моральних деформацій особистості. ( У повісті –легенді "Заклятая пелура" ці ж фактори формують світобачення князівки Ядвіги ). Просвітительська теза виховання обстоюється у повісті "Облога Буші".

Орієнтація М. Старицького на принципи зображення вальтерскотівського роману з його культом романтичної любовної інтриги вела до перебільшення впливу подій особистого життя історичних осіб на їх суспільну, громадську діяльність. Та все ж при акцентуації на любовних інтригах, пригодницькому елементі основою ідейно-естетичної цінності трилогії "Богдан Хмельницький" ( і великої прози в цілому ) є висвітлення суспільно значущих подій, історичної перспективи, утвердження державності України і є своєрідною антитезою романові Г. Сенкевича "Огнем і мечем" ( 1884 ).

ІІ. Відображення епохи "Руїни" в однойменному романі М. Старицького

Творчість українських письменників історичної тематики допомагає краще зрозуміти конкретну епоху, дізнатись про героїчне і трагічне минуле нашого народу, його проводирів, життєва історія яких і сьогодні несе великий повчальний і виховний потенціал.

Студії над історією України продовжує М. Старицький у романі про гетьмана Івана Мазепу, задуманий як велике художнє полотно і написаний був на межі епох занепаду й піднесення, щоб розповісти народові про його корені, його культуру, історію, побут, звичаї, традиції, героїчні діяння, поразки та перемоги, прагнення, надії на ліпшу будущину. Це два романи – "Молодість Мазепи" та "Руїна".

У листі до Дмитра Яворницького від 10 квітня 1898 р. Старицький зазначає: "Я тепер пишу великий роман про Мазепу, тільки, що ся тема небезпечна для цензури, а в цензурнім смаку я не пишу"¹, маючи на увазі, що для тогочасної вітчизняної літератури постать Мазепи як позитивного героя була неможлива. І справді з великими труднощами М. Старицькому вдалося опублікувати лише дві частини задуманого твору. "Дилогія є викликом політиці Російської держави, яка узурпувала ім'я, державні традиції та історію нашого народу в себе, в своє краще, незалежне та вільне майбуття, виховує національну самосвідомість".²

Цінність дилогії М. Старицького не лише в художньому зображенні важливих подій історії України. Дилогія – твір багатопроблемний. У романі "Молодість Мазепи" широко дискутується питання вибору людством шляхів розвитку – цивілізація як розумове наукове осягнення буття чи орієнтація на життя "природної людини". У розв'язанні цієї дилеми М. Старицький виходить на просвітительську тезу, що лише в розумно організованому суспільстві "природна" людина стає цивілізованою. Найпершою умовою такого устрою має бути національна держава, тому й Мазепа, й Богун, і Дорошенко передусім є борцями за Україну в її державному статусі.

За тематикою, проблематикою, поетикою роман "Руїна" є не лише оригінальною частиною творчого доробку М. Старицького в цілому, а й етапом творчості його як прозаїка. "Роман є частиною задуманої письменником мистецької панорами від початку визвольної війни 1648 – 1654 років до антикріпосницьких рухів на Поділлі у 30-х роках ХІХ ст. письменник мав на меті відтворити складний період розвитку вітчизняної історії, який П. Куліш назвав Руїною".¹ Це був період, коли знесилену багаторічною боротьбою з іноземними завойовниками, волею самодержавної Росії розділену на Правобережну і Лівобережну частини, Україну розпинали гетьманські міжусобиці і запроданство, старшинські чвари й користолюбство. У такій ситуації український народ опинився над прірвою фізичного знищення. Адже суперечки за владу, численні претенденти на гетьманську булаву, як правило, розв'язували за допомогою зброї. Причому, намагаючись послабити сили суперника, поспішали за іноземною допомогою. Щодо Росії, під протекторатом якої на той час була Лівобережна Україна, то вона, природно, насамперед дбала за своє зміцнення. І якщо виникла ситуація поза інтересами України зміцнити чи зберегти свою владу, свої кордони, свій статус держави, то так і чинилося. Тому споконвічна туга України за волевиявленням, непідлеглим становищем, за самостійністю, державністю – лейтмотив роману "Руїна".

Галина при розмові з Мазепою висловлює думку про панів: " – Ні, пани нас ненавидять й панів усі ненавидять усі". ( "Молодість Мазепи" с. 56 ).

Але Мазепа заперечує її: " – Ні, ні Галино, ти не так говориш, - взяв її за руку Мазепа, - то польські пани вороги наші, то католики, а є ж у нас і свої пани, такі, як значні козаки, свої, однієї з нами віри і думки. Вони разом із козаками та гетьманом Богданом боролися проти лядських панів і ксьондзів, що катували й грабували наш народ. Мій дід бився поряд із Наливайком, а батько – з Богданом Хмельницьким і з твоїм славним батьком – за волю, за віру, за наш край!" ( "Молодість Мазепи" ст. 56 ).

У своїй праці В. Гриневич зазначає: "У центрі дилогії – неординарна постать української історії, майбутній гетьман Лівобережної України Іван Степанович Мазепа"¹

Центральний персонаж – Іван Мазепа, образ якого у світовій літературі вже мав багату традицію ( твори Дж. Байрона, В. Гюго, Ю. Словацького ). Однак для тогочасної вітчизняної української літератури трактування постаті Мазепи як позитивного героя було неможливе. Існувала офіційно освячена думка про те, що Мазепа – зрадник і говорити про нього дозволялося лише як про зрадника. Тому обминути цензурні перепони можна було двома шляхами. Оскільки роман – не дослідження історика, вислід історії, а художній твір, епос приватного внутрішнього життя людини, Старицький міг зосередити увагу читача лише на любовних історіях героїв, благо замовила роман газета невибагливих смаків – "Московский листок".

Однак цей шлях не міг задовольнити письменника. За умов вікової заборони українського слова, української культури в цілому для М. Старицького, як і для багатьох письменників його доби ( Б. Грінченко, П. Грабовський, Іван Франко, Леся Українка ) літературний твір був також трибуною для проголошення суспільно значимих ідей, переконань. Жанр історичного роману давав можливість письменникові, за висловом Франка, для "включення певної ідеї, певних живих, типових особах".

Всупереч цензурним заборонам у "Руїні" зроблена серйозна спроба об'єктивного відтворення суспільної діяльності Мазепи, зачіпаються серйозні питання державності України, сувернітету і протекторату, взаємовідносин з Росією, Польщею, Турцією. Щодо характеристики Івана Мазепи, то Старицький, власне виходить на оцінку постаті гетьмана України, дану пізніше Рене Мартелем у книжці "Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана": "Мазепа при всій своїй інтелігенції та енергії не був програмовим героєм. Як справжній державний діяч і добрий дипломат ішов за потребами своєї доби, хитався, кидався на всі боки, був вовком, лисом і тільки людиною з пристрастями, себелюбством, упертістю та інколи надто великою вірою у свої сили.¹"

Приступаючи до написання роману М. Старицький орієнтувався на історичні розвідки М. Костомарова. На широкому суспільно політичному тлі твору діють такі відомі та легендарні герої як Іван Богун, гетьман Петро Дорошенко, Дем'ян Многогрішний, Михайло Ханенко, історичні постаті Василь Кочубец, Іван Сірко, Кость Гордієнко та ін. При цьому письменник намагається зберегти оптимальне співвідношення історичної правди і художнього домислу образу. Багато уваги приділено духовному світові особистості з вельми цікавими авторськими акцентами, які у його великій прозі проставлені вперше. Митця цікавить рух громадянської думки в часи деградиційних процесів у суспільстві ( Богун, Дорошенко, Мар'яна, Мазепа ), різноплановість жіночих характерів – від патріотичних громадянських поривань дочки полковника Гострого Марячи до краси вірності жіночно-беззахисної козачки Галини.

У творі підкреслюється, що занепад духовності символізує перемогу руйнівних сил в Україні ( апокаліптичні передчуття Івана Богуна: заздрить померлим, бо світ заполонила німа пітьма духовної самотності ). Така дистрибуція образу розкрила рівновелике інтелектуальній, духовній силі, силі розуму протистояння злу красою й моральністю "природної" людини позиції пізньопросвітницького висунення на передній план її емоційної стихії. Мар'яна в романі – це характер активний, романтичний, тотожний внутрішньому світові особистості, Галина – характер синтементальний з його залежністю від впливів соціального середовища. "Галина скрикнула від жаху, відсахнулася, щоб перейняти, зупинити розлючену тварину, та Мазепа направив коня у ворота й понісся вітром у степ."¹ Вона справжнє втілення української жінки, з яскраво вираженим ніжним, ліричним темпераментом, яскраво українською ментальністю. Для характеристики образу Галини Старицький використовує ніжні барви, змальовуючи її дуже чуйною, на відміну від Мар'яни, Галина більше переживає за долю народу, за історію, майбутнє.

Багато уваги приділено духовному світові персонажів ( Мазепа, Мар'яна, Галина ). Внутрішній стан героїв найчастіше розкривається в авторських психологічних характеристиках. Широко використовуються форми діалогу: " – Слухай, моя зіронько, - ти бачила, як покриває іноді весь степ тяжкий, не прозорий туман і своєю густою пеленою закриває і голубу далечінь і яскраве поле квітів і срібну річку ... І раптом із високого неба вдарить яскравий промінь сонця і ніби гострою стрілою протне його пелену: туман розірветься, захитається, підійметься легкими хвилями і попливе до неба білою хмаркою, а степ знову засяє під ласкавими променями сонця. Так, дитинко, і всі мої смутні думки від одного твого погляду розриваються й відпливають як холодний туман, і я знову щасливий та веселий і не хотів би відходити від тебе нікуди.

- Як хороше сказав ти про це, - прошепотіла Галина, зводячи на нього свої пройняті щасливою сльозою очі. – Боженьку, Боже мій, який ти розумний, хороший, а я ... – зітхнула вона й схилила низько-низько голову.

- А ти маєш таке чисте й ласкаве серце, якого немає ні в кого.

- Ти насміхаєшся?..

- Нехай мене грім поб'є небесний, якщо сміюсь."¹ внутрішнього монологу, що динамізують думки. Драматизація тексту – відмінна ознака як романів "Молодість Мазепи" та "Руїна", так і прози М. Старицького, глибина психологічного аналізу часто підмінюється конструктивізмом мелодрами, що вело до повного спрощення психологічних станів.

Дилогія "Молодість Мазепи" та "Руїна" вирізняє глибоко особистісний емоційний повістувально-описовий монолог автора-оповідача. Задушевний ліризм оповіді об'єднав інтонаційну палітру авторського голосу: громадянський пафос, щирий патріотизм, м'який гумор, тонку іронію, гіркоту інвективи й біль реквієму. Таку думку підтримують багато літературознавців.²

У творі велика кількість дійових осіб, широка географія подій: Лівобережжя, Правобережжя, Хортиця, Запорізька Січ, Крим, Польща. Організовуючи складний подієвий матеріал, М. Старицький вміло поєднює громадянський пафос, задушевний ліризм сповіді з елементами сатири, гумору тонкою іронією. Персонажі твору яскраві, колоритні: будь-то гетьман, тямковитий козак-характерник чи спритний єврей, що завше тримав шинок при козацьких битих шляхах. Перипетії пригодницького роману ( стрімкий розвиток подій, викрадення і переслідування, таємниця і загадка ), романтична любовна інтрига є тлом для серйозної розмови про причини руїнництва, занепаду України.

Роман про Мазепу задум широкий "Молодість Мазепи", "Руїна", "Велика Руїна" – ці назви зберіг архів письменника. Події роману "Руїна" обмежені 1668 – 1673 роками, тобто це діяльність Мазепи як генерального писаря спочатку в гетьмана Дорошенка а потім у Самойловича. Слід зауважити, що у романі є певні відхилення від історичних фактів. Так, наприклад, у творі діє Іван Богун, хоч насправді він уже був страчений польською шляхтою в 1664 році. Присутність народного героя, лицаря України, який починав боротьбу за її визволення разом із Богданом Хмельницьким, у "Руїні" була зумовлена творчим задумом М. Старицького – підкреслити прагнення до волі, незалежності духу, любов до своєї вітчизни як визначальні для українців. То був період коли знесилену багаторічною боротьбою з іноземними загарбниками Україну роздирали гетьманські міжусобиці і запроданство, а народ опинився на межі фізичного винищення. Щодо Росії, під протекторатом якої була Лівобережна Україна, то вона насамперед дбала про своє зміцнення, всупереч інтересам України. Ці події та обставини і намагався правдиво розкрити М. Старицький у своїй дилогії "Молодість Мазепи" і "Руїна", що зумовило цензурні втручання в художню палітру творів та довгий їх шлях до читача.¹

Що стосується образу Івана Мазепи, то він був висококультурною людиною свого часу. Він здобув блискучу освіту в навчальних закладах України, Польщі, Західної Європи. Блискуче володів поетикою – мистецтвом написання віршів – це відчувається навіть при розмові з ним, це тоді було обов'язково в усіх братських школах, а особливо в Києво-Могилянському колегіумі, де він, як вважається, розпочинає своє навчання. Пізніше саме за гетьманування І. Мазепи, Києво-Могилянський колегіум було переіменовано в академію, а коштами самого гетьмана було збудовано будинок для цього навчального закладу, що за рівнем навчання не поступався тодішнім західноєвропейським університетам. Від часів І. Мазепи з військового козацького скарбу на академію щорічно йшло 200 карбованців ( на той час дуже великі гроші ), гетьман збагатив бібліотеку академії рідкісними рукописами й книгами.

За свідченнями багатьох дослідників, зокрема автора "Історії Русів", Іван Мазепа "досконалий знавець військової справи", якого " ... за вченість і бувалість вельми поважали", проявив свою глибоку мудрість і в галузі літератури. Мало хто знає, що гетьман І. Мазепа був непересічним поетом та публіцистом. До нашого часу дійшло чотири вірші та 12 листів, адресованих Мотрі Кочубєївні.

Найперший вірш, своєрідні рядки "на пам'ять", написані І. Мазепою ще до обрання його гетьманом:

Г’ди будеш по сій книзі Благого благати,

не рач і мене, молю в ов час забувати.

Іван Мазепа, полковий осавул.

Поетичний твір Мазепи "Дума" має яскраво виражене історичне підґрунтя. У ньому автор розкриває тогочасну трагічну ситуацію на Україні – поступову втрату нею державності, вказуючи, що причина цього – в міжусобній боротьбі за гетьманську булаву:

Всі покою щиро прагнуть,

Та не в єден луж всі тягнуть!

Той направо, той наліво,

А всі браття, того диво!

Не маш любви, не маш згоди.

От Жовтої взявши Води,

През незгоду всі пропали,

Себе сами звоювали.

Ці думки гетьмана не нові ( згадаймо хоча б безсмертне "Слово о полку Ігоревім", автор якого, розкриваючи причини поразок русичів, вказував, що князі, осліплені боротьбою за владу, не думали про державу, про народ, розділяючи все за принципом "це моє, а це моє" ). І. Мазепа прагне звернути увагу своїх сучасників, до чого призводить розбрат " ... Не всім дано всеє знати і речами керувати ... Єден живе із погани, кличе: сюди отамани! Другий ляхам за грім служить, по Вкраїні і той тужить. Третій Москві аж голдує і їй вірно услугує", закликає до порозуміння між людьми: "На корабель поглядімо, багато люду нащитаєм: Однак стирник сам керує, весь корабель управує ... ". Засуджуючи міжусобну боротьбу автор закликає обєднатися воєдино:

Візьміться всі за руки,

Не допустіть гіркої муки

Матці своїй більш терпіти!

Нуте врагів, нуте бити!

І. Мазепа – чи не найвизначніша постать у новій українській та світовій культурі. Як відомо, Мазепа був предметом натхнення для багатьох письменників, митців і дослідників тієї доби.

Хоч М. Старицький обрав жанр пригодницького історичного роману ( дилогія витримана в найкращих традиціях цього жанру: романтична легенда, стрімкий розвиток сюжету, орабульний арсенал – підслуховування, перевдягання, лицарські вчинки, ув'язнення, викрадення й переслідування, таємниця; красива романтично-лббовна інтрига, мова та колорит епохи ), йому в цілому вдалося правдиво показати історичні події тих часів.

Історичним тлом дилогії М. Старицького є події середини 60-х – 80-х років XVII ст. Ці роки ввійшли в історію під назвою "Руїна": руїна тих політичних, соціальних, економічних, культурних здобутків, яких досяг український народ у попередні десятиліття, відстоюючи свою державність та незалежність.

М. Старицький розкрив внутрішні фактори, що привели до такого стану:

відсутність досвіду державного будівництва в еліти ( це ми бачимо в образах усіх керівників, за вийнятком П. Дорошенка ) та незавершеність процесу її становлення ( ця лінія проводиться письменником по всій дилогії);

слабкість центральної влади ( прояви цього ми теж бачимо на протязі всього розвитку подій дилогії, це і поява нових претендентів на булаву – Опари, Дрозденка, Суховієнка, Ханенка та ін. І часті переходи окремих полковників зі своїми військами на сторону сильнішого тощо );

існування гострої політичної боротьби між окремими угрупуваннями ( Дорошенко – Брьоховецький, Дорошенко – Многогрішний, Самойлович – Многогрішний, Дорошенко – Самойлович тощо );

міжусобна боротьба за владу, всевладдя старшин на місцях й перевага у них особистих інтересів над національними, державними ( ілюструвати це можна епізодами з мови Самойловича із старшиною Д. Многогрішного, таємного його арешту, насильницької відправки в Москву і захоплення влади Самойловичем )¹ ;

зрада національним інтересам з боку панівного стану українського суспільства, одна частина з якого спочатку перейшла на бік Речі Посполитої, а друга, пізніше, на сторону Московського царства, які взяли найактивнішу участь у боротьбі проти власного народу ( Томара, Брюховецький та ін. );

перебування у початковому, невиразному стані національної державної ідеї ( Дорошенко, Мазепа, Гострий ), що зумовило політику автономізму і її керівництва ( Брюховецький, Многогрішний, Самойлович, менше Дорошенко );

частково несвідома протидія і трагічний збіг обставин ( стосунки Дорошенка і Сірка, Дорошенка і його дружини Фросі та ін. ).

У дилогії відображено також чинники, що спричинили трагедію України, зокрема постійна агресія ( політична, військова, культурна, релігійна ) з боку сусідніх країн ( Польщі, Московії, Туреччини, Криму ), що була спрямована на захоплення українських земель та ліквідацію Української державності.

Закінчується друга частини дилогії – роман "Руїна" – змалюванням весілля І. Мазепи та його нареченої Галі ( мабуть, це є символом того, що не дивлячись на всі страждання і горе, життя все-таки продовжується ) і від'їзду молодих до гетьмана Самойловича.

Варто також зазначити, що в історичній прозі М. Старицький, як правило, зберігає оптимальне співвідношення історичної правди і художнього вимислу. Незначні відступи від послідовності історичних подій не порушують загальної картини історії.

Незважаючи на цензурні перешкоди, і в другій частині дилогії – романі "Руїна" – М. Старицькому вдається змалювати позитивний художній образ І. Мазепи.

Багато сил та енергії докладає Мазепа для об'єднання Лівобережної і Правобережної України, припинення розорення рідного краю. Але всі його зусилля розбиваються через підступність, лицемірство, заздрість, зраду і користолюбство претендентів на гетьманську булаву та їх прислужників, через підступну і загарбницьку політику сусідніх держав, які за свої послуги вимагали високої, непомірної плати – території України та її людей. Внаслідок цього найкращі сини і дочки України приречені на загибель: гинуть Іван Богун, хорунжий Нечуй-Вітер, полковник Гострий. Жахливою смертю страчують Мар'яну.

Руйнівні процеси в Україні поглиблюються, людей охоплює страх і безвихідь, падає авторитет Дорошенка, який у момент відчаю, щоб отримати допомогу від татар у своїй важкій боротьбі, вдається до нелюдського вчинку – посилаючи татарському ханові у подарунок полонених.

Частково цей гріх падає і на Мазепу, який іде послом до хана, але є ще Бог на світі – він не дає здійснитися цьому безчестю. Мазепа потрапляє до козаків, у важких душевних переживаннях він усвідомлює, що мимоволі мало не став катом для своїх співвітчизників.

Однак М. Старицький говорить, що за злодійства проти народу рано чи пізно приходить розплата, не мине вона і Томару, який за свої вчинки знайде ганебну смерть від руки Мазепи.

Все ж таки дилогія закінчується оптимістично. Тяжкі втрати України. Але ті, хто залишились жити, пам'ятають про загиблих і готові продовжити боротьбу.

ІІІ. Зображення гайдамацького руху в історичному романі М. Старицького "Останні орли".

Важливе місце у історичній романістиці Старицького займають традиції Т. Шевченка.

Задум історичного твору про Коліївщину виник у М. Старицького в 1899 р. У записній книзі письменника за цей рік є список дійових осіб з короткою, часом докладною, характеристикою. Вже в цьому первісному начерку бачимо деякі моменти спільні з Шевченковою поемою. Так, наприклад, епізод смерті Залізняка Старицький окреслює близько до поеми Шевченка " ... Зрада в таборі ..., – записує він. – Залізняк утікає завчасно в Бесарабію ... Смерть його в чужому степу при звістці про страту Гонти".¹ В короткій характеристиці Гонти читаємо " ... ненавидить католиків... ріже і своїх дітей"² ( пізніше Старицький відмовився від цієї деталі. Одну з дійових осіб повісті Старицький стисло характеризує, посилаючись на Шевченка: "Молодий селянин ( на зразок Галайди ) потім гайдамака".³ Очевидно цієї замітки письменникові було досить, щоб потім відтворити у своїй уяві відповідний художній образ.

Написана російською мовою, повість М.Старицького "Посьледние орлы" протягом тривалого часу залишалася невідомою ні читачам, ні дослідникам. Л. Сокирко в монографії про М. Старицького вважає, що повість не була написана і залишилася "в сфері задумів автора".⁴ Такого ж погляду дотримується і Куриленко.⁵ Проте це помилкове твердження.

Повість не тільки була написана, а й того ж таки 1901 р. опублікована в газеті "Московский листок".¹

Старицький поставив собі за мету, як і Шевченко, відобразити і оспівати повстання 1768 р. на Правобережній Україні проти польського панства і католицького духівництва.

"Минуло сто років відтоді, як Богдан Хмельницький приєднав разом з іншими землями й Київ до Російської держави".²

Ця історична повість українського письменника-класика – широке полотно про Коліївщину, повстання українського народу під проводом Залізняка та Гонти. Відтворюючи соціальні та релігійні конфлікти того часу, показуючи непримиренну боротьбу народу проти польської шляхти і католицького духовенства, автор багато уваги приділяє особистому життю своїх героїв. Сюжет твору динамічний і напружений.

Уже з перших рядків твору ми знайомимося з головним героєм, який і поведе Правобережжя проти гнітючої несправедливості. Це – Залізняк. "Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбранні ставний, кремезний козак середнього віку, при квітучому здоров'ї; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив ці сповнені енергії й життя риси, ці полум'яні іскристі очі, цей орлиний ніс і розмаяні вуса, - той ніколи не міг забути їх. І постать, і хода цього значного козака, і всі рухи його виказували владну силу, яка одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що пронизував до найпотаємніших куточків серця й примушував його тривожно битися." ( "Останні орли", С. 3 ). Глибоко психолізованою виступає природа, яка передає міць і настрій головних персонажів. Тут Пріся вперше зустрічає Залізняка і з радістю вискакує вперед, тягнучи за собою й Петра. Дівчина радісно вигукує, радіючи цій зустрічі: "Ох, який же він братику славний!.. Наче сонце сяє, і жупан на ньому такий пишний, мов на ясновельможному панову ..." ( "Останні орли", С. 9 ). А сонце й справді раділо разом з Прісею. "Стояла рання, тепла весна ... Яскраве сонце променилось і виблискувало на позолочених банях і хрестах печерських церков,обливало м'яким світлом сріблисті хвилі квітучих садів і лягало теплими токами на уступах гір ..." ( "Останні орли", С. 5 ). Залізняк – це ніби та весна, те спасіння, яке поведе за собою народні маси. Він, як і довгождана весна, втілення нових сил та прагнення боротьби за права своїх земяків. Тут, у цій процесії, Залізняк зустрічає Найду, який зневірився в "переможному ідеалі" і вирішив скоритися долі. "Що це?" - , впізнаючи знайомі риси подумав Залізняк, придивляючись до зніяковілого ченця. – Гра уяви, нечувана подібність, чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак Найда, краса й гордість усього Запоріжжя, його улюблений хорунжий, котрого два роки вже вважали загиблим, опинився тут ченцем у монастирі?" ( "Останні орли", С. 10 ). Залізняк не може повірити у це, але помітивши, як ченець зніяковів, впізнає у ньому того самого Найду, якого " ... знав майже з дитячих літ: запорожці, які брали участь в одному з гайдамацьких походів, знайшли десь цього хлопчика ще зовсім маленького й забрали з собою в Січ, де він став незабаром загальним улюбленцем? ( "Останні орли", С. 11 ). " В одній сутичці з ляхами, коли перевага виявилась на боці поляків, і гайдамакам довелося рятуватися втечею, Найди не стало" ( "Останні орли", С. 12 ). Але у такий важкий для України час Залізняк дає зрозуміти, що Україні потрібні вірні, віддані люди, які б могли зі зброєю в руках виступити проти шляхти. "Ти служитимеш постом та молитвою собі, а не Україні!" ( "Останні орли", С. 13 ), але зневірений Найда відповідає: "Вона й так приречена на загибель", - і тяжко зітхнув ( Там же, С. 13 ). Старицький в уста найди вкладає слова зневіри: " ... я – мрець, умерла моя душа і не людині воскресити її!!" Зневірений Найда залишає неньку-Україну на тих " ... в кого є й сила, і надія, і віра"... ( "Останні орли", С. 15 ). Залізняк все ж таки не може скласти руки, він привик боротись до кінця, і хоч цей кінець буде фатальним, але він не тратить надії. Він згадує і про "богом даного" гетьмана Богдана, але при розмові з Найдою покладає надію й на іншого: " ... а хто тобі сказав, що не дасть нам господь і другого такого?" ( "Останні орли", С. 14 ).

Уже з перших рядків окреслюються самобутні і непересічні образи народу – майбутніх борців за волю.

Шевченко акцентує на соціально-економічних чинниках повстання, у Старицького – на політичних, національно-рклігійних.

Питання політики, віри в романі подаються в динаміці їх діалогічного розкриття та подієвої аргументації. Весь цей матеріал засвідчує глибоке розуміння письменником предмета розмови, без спрощень і тенденційності. Так, дискусії персонажів з питань свідомого вибору віри ( між Мельхіседеком Значко-Яворським і Залізняком ). Печерський ігумен, розуміючи горе народу, страждання та нелюдські знущання, звертається з питанням до самого Бога " – Ох, горе, горе – тяжко зітхнув ігумен. – Доки, господи одвертатимеш слух свій од зойків і стогону народного?" ( "Останні орли", С. 17 ).

" – Блаженні єсте, а ще виженуть вас мене ради, - тихо, немов про себе мовив ігумен, - бо узрить сонце правди, а гонителі од люті своєї загинуть.

- Загинуть! – енергійно підтримав Залізняк. – А помста?.. Вже коли гинути, то хоч недарма" ( "Останні орли", С. 18 ). Також дискусія між Залізняком і зневіреним Найдою. Саме ці дискусії є спробою осмислити національно-релігійні утиски на Україні, як поштовх до народного повстання. "Твір підводить до думки, що кожна віра як атрибут духовного кодексу людини, як переконання і цілісні орієнтири вимагає свободи вибору віросповідання, поваги до інших конфесій ( заперечується теза "краща віра" ), обов'язкового тлумачення конфесійних засад з позиції гуманізму, терпимості, норм людського співжиття. Теза про незаперечний пріоритет соціально активної позиції людини над камерною особистістю, пріоритет громадянського подвигу над аспезією – одна з провідних думок роману". Так вважає Горболіс Л. у своїй статті "До уроку позакласного читання: за повістю М. Старицького "Останні орли" у ж. "Дивослово".

У одній із таких дискусій Дарина говорить Найді: "Ти докоряв батькові за те, що він продав волю за млини й хутори: твоя правда була. Але ти? Ти продав порятунок нещасної України за порятунок своєї душі!" ( "Останні орли" ).

Горболіс Л. на відміну від Олійника В. вважав, що хоч і цей твір осмислено Старицьким, подібно до Шевченка, але "під різними кутами зору. Коліївщина у поемі бачиться очима рядового учасника боротьби, а в романі розкривається і осмислюється з погляду організаторів, ватажків, духовних наставників повстання – демократично настроєної козацької старшини, православного духовенства, інтелігенції ( показовим щодо цього є відступ письменника од історичної правди у змалюванні М. Залізняка – в романі він не запорозький козак, а полковник, в минулому курінний отаман Січі ). Саме це являє собою той новий підхід Старицького до проблеми літературного, а точніше історичного героя у літературі."¹

У романі й справді помітно деякий відхід від історичної правди. Джерела, якими міг користуватися письменник, свого часу дуже викривлювали, більше того, приховували реальну дійсність. Тому й у романі видно відбиток "злочинної історії", яка викривляла все те, що не подобалось верхівці. До таких "злочинних істориків" належить реакційний історик А. Скальковський, який називав Коліївщину "пятно в нашей истории", а самих гайдамаків – грабіжниками, вбивцями.

Подібні погляди на Коліївщину висловив також П. Куліш в своїй статті "Мальована гайдамаччина" ( 1879 ) – у гайдамаччині він вбачав "шаленство розгнузданої юрби".

Із запереченням реакційних поглядів деяких істориків на Коліївщину виступив у свій час ще Т. Шевченко. Так, 1845 р., маючи на увазі книгу А. Скальковського "Наезды гайдамаков на западную Украину в XVIII столетии", він писав у поемі "Холодний Яр":

"Брешеш, людоморе! Народ темний. Не заріже

За святую правду-волю Лукавого сина.

Розбойник не стане, Не розібє живе серце

Не розкує закований За свою країну".¹

У ваші кайдани

У своїй статті В. Олійник зазначив: "У своїй повісті "Останні орли" М. Старицький також заперечує погляд на Коліївщину А. Скальковського, П. Куліша, польських мемуаристів та деяких інших авторів. І це заперечення чується вже у самій назві твору. Гайжамаки для Старицького – не вбивці, не розбійники, а славні борці за визволення українського народу з-під польсько-шляхетського панування, останні відважні орли. Орлами називав гайдамаків Т. Шевченко у своїй поемі і саме звідти М. Старицький бере назву для своєї повісті".² Старицький зовсім по-іншому глянув на повстання. У нього воно спрямоване проти поневолення народних мас. І це поневолення відбувалося у всіх сферах ( ущемленням права людей, їх духовні і моральні потреби ) і , взагалі, народ "безправний", а правами може розпоряджатися тільки панівна верхівка. "Звичайно, весь матеріал творчо освоєний Старицьким, часом те, що поет сказав одним, двома словами, іноді тільки натяком, повістяр розгортає цілі картини". Ця думка В. Олійника допомагає зрозуміти усю різноплановість і широту цього твору. Сам сюжет твору дуже насичений різноманітними діалогами і ці діалоги здебільшого напружені.

Старицький прекрасний майстер не тільки у змалюванні позитивних героїв, але й у змалюванні негативних персонажів. Магнат Олександр Яблоковський, власник лисянського замку, "як вовкулака, випивав з усього підвладного йому населення і піт, і кров, жиріючи й багатіючи за рахунок своїх безправних підданих" ( "Останні орли" ).

Україна вже не в змозі терпіти наруги над вірою, церквою, мовою і народом в цілому і тому ігумен благословляє Залізняка на боротьбу за правду і волю народу: " – Сину мій! – підвищив голос Мельхіседек. – В тобі волає любов до України та жаль до принижених і зневажених, і от вона, ця любов, запалила гнів у твоєму серці. Але глаголю тобі, гнів цей шляхетний і означає велич духу: хай же зійде на тебе ласка господня!

- І Христос вигнав вервієм осквернителів храму, - лагідно додав ігумен" ( "Останні орли", С. 19 ). Благословляючи в добрий час, хоч і закінчилось все не так, як сподівались, Старицький вдається до біблійного мотиву і використовує момент з Нового завіту, а саме, коли Ісус ввійшов у Єрусалим і побачив, що робиться у домі батька його, він не витримав і почав їх розганяти. Використовуючи древню церковну лексику Старицький ніби робить екскурс у давнє минуле, щоб повніше окреслити дух епохи. Слова на зразок ( велелюбний, богослов, ігумен, осквернитель ) надають колориту, збагачують мову героїв, роблять її піднесенішою " – О велелюбна панно! – заговорив Мельхіседек зворушеним голосом" ( "Останні орли", С. 19 ). Ігумен хоч і розуміє безвихідь становища, але він же повинен вчити любові, добра. При розмові з Сарою: " – То сказано в Біблії, Саро; Христос же вчив нас молитися за ворогів своїх і благословляти тих, хто ненавидить нас. – Молюся, Саро, й прошу Бога, щоб простив їх, - не відають-бо, що творять, - смиренно зітхнувши, промовив панотець. – Бог наш, Саро, є Богом любові, а не помсти" ( "Останні орли", С. 49 ).

У своєму романі Старицький вдається до детального опису історичної епохи, коли відбуваються ці події. Історична правда дає змогу письменнику краще і ширше змалювати події і образи, осмислити людину в історії і навпаки. Політичні проблеми самодержавства призводять до свавілля шляхти над українським посполитим людом: "Наприкінці другої третини XVIII століття Польща, як держава, судорожно билася в агонії ... Після Андрусівської угоди за якою було приєднано більшу частину України до Росії, залишена під польською кормигою правобережна частина вже не могла так успішно боротися з свавіллям шляхти як раніше. Після остаточного відокремлення від Польщі Лівобережної України польський уряд починає сміливо й зухвало діяти проти православ'я в залишеній під його владою частині Південно-Руського краю" ... гніт починає зростати все більше і більше " ... єпископії передаються уніатським владикам, а православним священикам не дозволяється навіть підтримувати стосунки з київським митрополитом; у православного духівництва відбирається все церковне майно ..." ( "Останні орли", С. 27 ).

Старицький вдало змальовує постійне зростання гніту панського самодержавства на права вільних, свободолюбивих українських родів. Історичний процес визволення України з-під гніту був довготривалий. І аж тепер, ми маємо волю, про яку думали і за яку боролися, та помирали, не досягнувши своєї мети предки. До таких образів належить і Гонта : " З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом і хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною енергією, що променилась з кожної риси його обличчя, але за мить це враження пом'якшувалось і в грізному обличчі козака можна було побачити таку одверту доброзичливість, що перше враження змінювалося довірливою, сердечною прихильністю" ( "Останні орли", С. 38 ). Письменник вже з перших рядків надає своїм персонажам величі і звитяги і основною їх рисою є любов до Батьківщини, її народу, віра в ідеал. У Старицького є прекрасні рядки, де показано назрівання боротьби. Письменник не одразу описує повстання гайдамаків для того, щоб "орли злетіли вгору" потрібен час. А той час підганяє сама шляхта. Народ втомився терпіти ці знущання і наруги. " ... Як же терпіти за рідну дитину, як дивитись на глум та муки її? Ні, ні, вже коли пани хапають собі на потіху наших жінок і наших дочок, тоді не можна терпіти!" ( "Останні орли", С. 50 ). Важлива така думка В. Олійника: "Показуючи ненависть українського народу до експлуататорів, шинкарів, орендаторів, - Старицький одночасно підкреслює, що тут нема місця національній ворожнечі. Так, у романі шляхтич Левандовський допомагає українським селянам захищатися від нападу панів й ксьондзів із загоном гусарів і драгунів, а потім сам іде в гайдамаки ... Старицький широко розгортає в повісті історію Сари, дочки шинкаря Гершка ... Безперечно під впливом Шевченка шинкар у Старицького спочатку називається Лейба, але далі письменник перейменовує його на Гершка; і в того, і в другого шинкаря є "несказанно гарна дочка".¹ Подруживши з титаревою дочкою Прісею, Сара знайомиться з її братом Петром і пройшовши ряд випробувань "Сара зустрічається з Петром в Умані під час розгрому міста, і тут відбувається їхнє весілля, на якому гуляють Залізняк і Гонта"². "Залізняк, Гонта й Найда вислухали розповідь Петра і, на загальну радість усіх гайдамаків, звеліли віддати дівчину йому. Вирішено було спершу охрестити її, а потому відгуляти весілля.

Залізняк і Гонта були за весільних батьків, а за дружок – Пріся й дочка Младановича, яку гайдамаки на вимогу Гонти залишили в живих". ( "Останні орли", С. 429 ). Таким же було і весілля Найди: " – Що ж, поберемось, коли настав час, - почухав потилицю диякон. – Тільки чи не спробувати ... – Ось що кохана панно, звернувся Найда до Дарини ... – На все воля господня ... що без неї наші уповання? І радість і щастя – все тлін!.." ( "Останні орли", С. 380).

Старицький так само, як і Шевченко, дає пояснення на запитання: хто такі гайдамаки? Відповідь на це запитання письменник вкладає в уста Залізняка: "Месник за свої кривди, за свою власну шкуру... Сам ти кажеш, - говорить він до Дзюби, - що збереться загін сміливців, котрим залили за шкуру сала, помститься кривдникам та й утече, а інші за нього терплять... От і виходить, що всі ті загони виступали не за спільне діло, не за віру, не за наші права, а лише за свої кривди... Тому й ляхи їх мали за розбійницькі ватаги, та й ті інші, що за них терплять, теж певно, не дякують їм. Тому-то за п'ятдесят років гайдамаччина й не принесла краєві користі, не захистила нас від напасників..." ( "Останні орли", С. 60 ). Залізняк добре знає історію і всі рухи які були спрямовані на оборону віри й України, він згадує і Наливайка, і Косинського, і Тараса Трясила, і Гуню. "А діло їхнє пропало, наклали вони буйними головами" ( "Останні орли", С. 60 ).

Образ шинкаря-єврея, на зразок Гершка, зустрічаємо не тільки у Старицького й Шевченка, а й інших письменників, але здебільшого цей образ має свої традиційні риси. Гершко або Лейба завжди там, де кривда людська, здирає з людей останню сорочку. Побачивши гайдамаків, він заверещав: " – Ой, гевулт! Гайдамаки!" За що мало не поплатився життям. "Слухай ти, жиде! Заради ось цих людей і святого отця я поки що дарую тобі життя" ( "Останні орли", С. 62 ), - промовив Залізняк. Але текстово, духовенство-шляхтичі не дуже звертали увагу на погрози, заворушення. Старицький змальовує "владну поведінку" шляхти на теренах України. Вони почували себе повновладними господарями землі, український нарід для них – це бидло, яке не має ні власної держави, ні думки, а про права годі й згадувати. " – Ксьондзи-базиліани одібрали в нашого причту ругу; батюшка пішов просити в губернатора поради й захисту... І от ляхи замучили його ..." ( "Останні орли", С. 64 ). Але Старицький переживає разом зі своїми героями, він розуміє безвихідь становища у якому перебуває Україна, та осмисливши цю позицію письменник дає зрозуміти, що лише спільними зусиллями можна досягнути перемоги. Цього виявляється замало, бо як писав Шевченко: "навіть жінки з рогачами пішли в гайдамаки"¹ та сили все ж таки не зрівняти. Бо хоч і на їх стороні були такі, як Сара, яка рятувала не раз гайдамаків " – Вам усім треба тікати й рятуватися ... Батько мій хоче донести губернаторові, що в панотця кубло гайдамаків. Він каже, що губернатор тебе посадить на палю, а батюшку й титаря повісить і всіх, всіх перекатує" ( "Останні орли", С. 75 ) але були й "добрі старшини", про яких Олійник В. У. писав: "Загальну характеристику старшини виголошує колишній запорожець і гайдамака, чернець Найда: "Старшина наша і значне козацтво помирилися з долею нещасної батьківщини, продали волю за хутори та за чини. ... Що ляхи? Свої ж козаки значні і старшина переслідують нас як бунтарів" ( "Останні орли", С. 276 ).

З тих же причин нема серед керівників загонів і запорозької старшини, хоч Старицький і показує, що кошовий Запорозької Січі П. Калнишевський нібито прихильно ставився до повстання на Правобережжі і навіть не боронив запорожцям брати в ньому участь."²

Петро хоче покарати Герша за зраду, але Сара просить не робити цього: "Убий мене, убий цим ножем: мені буде легше". Вона складає план " ... почекаємо три дні, поки батько збереться їхати ... А як він виїде з села до містечка, то ви перейміть його, мене одбийте, а його зв'яжіть і десь заховайте ... тільки не вбивайте ..." ( "Останні орли", С. 77 ). Але "не так сталося як гадалося", серед ночі Гершко виїхав і поїхав іншою дорогою. Гайдамаки очікуючи його в лісі помилково зупинили віз: " – Стій! – закричав Петро й, кинувшись поперед коней повис на дишлі. Коні туж мить зупинились, а Петрові товариші оточили воза.

- Ой матінко! Ой царице небесна! – жалісно заволала якась жінка. – Порятуйте, голубчики, не занапастіть душі християнської!.. на возі сиділи старий дід і молодиця з дитиною на руках.

- Тьху ти, хай йому дідько – плюнув спересердя Качур. – Тільки перелякали на смерть добрих людей. Ну, їдьте з богом!"

Старицький підкреслює у цьому епізоді хибність думки А. Скальковського, що гайдамаки "розбойники, воры, пятно в нашей истории". Бо гайдамаки чесні і ніколи не скривдять чесного християнина. Їх ідея зовсім інша. Вони борці за правду, за права люду посполитого, проти уніатів, які чинять розбій.

Коли Петро з Лящем під'їхали до корчми то побачили, що там вже зібрався гурт людей, які вже зрозуміли, що Гершко втік. "Так і є! Одурив, проклятий! – скрикнув у розпачі Лящ. – Ну от, а тепер шукай вітра в полі!" ( "Останні орли", С. 114 ).

Старицький змальовує "ціну великої волі" у кількох рядках, письменнику важко й підібрати слова, щоб описати звірячу розправу над народом, його можна порівняти з ізраїльським народом, якого Бог "вивів з землі єгипетської з дому неволі". Але українці на відміну від них залишаються у рабстві ще на довго, аж до кінця ХХ століття, 1991 року. "Ми пропускаємо, - пише письменник, - подальшу сцену дикої розправи над священиком, старим титарем і над двома десятками парафіян" ( "Останні орли", С. 130 ). Народ проходить через ці муки гідно і не кориться, не падає на коліна і не просить прощення, а навпаки стоїть на своєму. Старицький бачив багаторічні страждання свого народу і його нескореність і все це передав у творі. Ніхто з народних мас не просить помилування, народ твердо і впевнено стоїть до кінця і хоч кінець уже близький, але ніхто не здається і не піддається на залякування: " – Голембицький зміряв Гонту зневажливим поглядом і, повернувшись до натовпу, закричав знову: - Слухайте ж ви, лайдаки, бидло, пся крев! Бачили, що сталося з вашим привілеєм, те ж саме буде й з усіма вами, якщо опиратиметесь ... Оголошую привселюдно, що церкву передаю у владу пана митрополита уніатського, і вам усім наказую присягати зараз же на унію! Ну отчиняйте церкву!

- Не одчинемо! – почувя у відповідь Голембицькому гучний голос диякона. – Не одчинемо й на унію не присягнемо ніколи!" За наказом "жовніри кинулися вперед ... вони виривали з натовпу дітей. Підколювали їх списами, підкидали в повітрі, топтали кіньми, волочили жінок за коси по землі ... Але все це тільки посилювало озлоблення юрби" ( "Останні орли", С. 133 ). Оскаженілий від наруги натовп мужньо захищався: "Мов розлючені левиці кидалися жінки просто під копита коней, впивалися зубами їм у шиї, стягали вершників і поваливши їх на землю, добивали важкими праниками, камінням і всім, що потрапляло пі руку, діти допомагали їм" ( "Останні орли", С. 133 ). Але на допомогу народу поспішили гайдамаки. І звинуватили Гонту в зраді віри – окатоличенні та Залізняк сказав, що "на нього можна покластися, душею він нам!" ( "Останні орли", С. 139 ).

" – Тому, кажу вам, - провадив Залізняк, - ідіть у замок; в замку є запас зброї. Беріть звідти що треба, озброюйтесь, беріть усе своє добро і гайда до нас у ліси, а там як прийде час, - у загони, і вперед, на визволення вітчизни!" ( "Останні орли", С. 139 ).

У цій круговерті важко було боронити правду, а тим більше, що сили ворога зростали. Саме у такий гарячий час письменник влаштовує зустріч обом провідникам цього руху Гонті та Залізняку " – Здоров, пане Гонто! – сказав голосно Залізняк. – Здоров! – відповів він коротко, здивовано глянувши на незнайомого козака. – Багато чув я про тебе, пане Гонто, і давно хотів познайомитися, але не було нагоди, та ось привів бог. – Ну, невдалу ж ти вибрав хвилину ... перед смертю поговорити любо, а зустрінемось на тому світі колись і закінчимо бесіду. – Бог з тобою, пане сотнику, я прийшов наказати, щоб розв'язали тебе" ( "Останні орли", С. 140 ).

Старицький наділяє свій народ прекрасними рисами. Вони стоять до кінця, але не припускають поразки. Щоб не віддати церкву її підпалюють: "Посеред майдану рівно й тихо, неначе полум'я величезної свічки палала церква, освітлюючи все навколо червоним сяйвом" ( "Останні орли", С. 143 ). Для уособлення доброти і взаємодопомоги, духовного піднесення письменник вводить у твір образ духовника – Мельхіседика. Це образ, який поєднав у собі і духовну справедливість і прагнення народу до волі і розуміння неминучості історичного процесу: "Мельхіседек скрізь поспіша на допомогу, підтримував дух православ'я ..." ( "Останні орли", С. 161 ). Ще одним образом, який переконався, що Україна не втрачена і спільними зусиллями можна здобути їй волю є Найда, який при зустрічі з коханою Дариною говорить: " – перед тобою стоїть не смиренний чернець, а Найда – гайдамацький отаман" ( "Останні орли", С. 174 ). Але не вся духовна верхівка була на боці народу. У своїй статті В. Олійник писав: "Старицький у своїй повісті докладно показує антинародну діяльність тих "слуг Христових", що діють за вказівками Ватікану.

Ксьондз Баєвський, плебан лисинського базиліянського клеситору, закликає шляхту оголосити в Речі Посполитій єдину віру – католицьку – і запровадити її пі загрозою смерті; православні церкви спалити, панів перевішати, непокірних селян знищити, не милуючи нікого. Хоминський архібіскуп Рило вимагає, щоб шляхта поклялась виконати заклик папи рушити збройно на остаточне знищення схизму і всіх до єдиного схизматиків, і шляхта тут же складає присягу.

Папа римський і його вірні слуги – єзуїти та ксьондзи – вміло розпалюють релігійний фанатизм шляхти,¹ він

Людською кровію шинкує

І рай у найми отдає!

пише у своїй поемі "Єретик" Шевченко".²

Всі ці картини Старицький створює на основі докладного вивчення історичних джерел, часто обєднуючи різні факти. Це допомогло письменникові історично правдиво в художній формі відтворити типові обставини того часу. "По всій Україні почали чинитися небачені страхіття.

Селян, котрі не хотіли прилучатися до унії били, вішали, садовили на палі, церкви закривали, грабували у них усе церковне майно; священиків, які лишалися вірними православ'ю, нещадно били, виривали їм бороди, стригли голови, розривали роти, набивали на шию такі важкі колоди, що їх ледве можна було обхопити руками, і так посилали нещасних у Корсунь, резиденцію митрополита уніацького на остаточний суд". ( "Останні орли", С. 199 ). Гайдамаки гинуть поволі, їм немає звідки чекати допомоги. На руках у Найди з Дариною помирає наставник, друг і порадник Мельхіседек.

"В Умані, в час описуваних нами подій панував уже страшенний переполох. На додаток до жахливих чуток, які йшли з Подніпровя, Младанович іще одержав листа від Княмуського; у ньому лисинський губернатор повідомляв, що Залізняк, зібравши незліченні юрби хлопів та запорожців, сплюндрував уже всю Чигиринщину й Смілянщину, а тепер зосереджує сили, щоб узяти Лисянку й вирушити на Умань." ( "Останні орли", С. 381 ). І хоч сили гайдамацькі слабшали, не було зброї, потомлені коні, коли гайдамаки зупинялись не хотіли й трави їсти, а важко падали на землю. "Тим часом в Умані все кипіло: нова міліція то переносила на стіни фортеці бойове спорядження, то укріплювала табір, щоб можна було безпечно користуватися водою з озера ..." ( "Останні орли", С. 417 ). Старицький додає сили і наснаги своїм героям, вони востаннє здобувають Умань, не підозрюючи, що сама Умань є їхнім кінцем, що це остання перемога. "Після здобуття Умані весь край, від Білої Церкви до запорозької границі був у руках народу; усіх панів, економів, посесорів і орендарів повстанці прогнали або знищили, - один тільки Лисянський замок ще стояв ворожим оплотом, а тому Залізняк і доручив Найді взяти його." ( "Останні орли", С. 429 ). Але саме тут їх чекала пастка, і Найду було схоплено і повішено і лише в кінці гайдамаки розкривають правду про Найду. Таран при розмові з Княмуськими розкриває їм усю правду: " – Знаєш, кого цей гаспид повісив? Сина свого, рідного сина: це – ваш Стась! Княмуська несамовито крикнула і впала".( "Останні орли", С. 434 ). І лише в кінці трагічний кульмінаційний момент зростає: "Гайдамацький рух зазнав поразки. Тяжко поранений Залізняк з рештками свого війська подався на південь, у запорозький степ ... Але ніщо вже не могло врятувати їхнього ватажка: надвечір наступного дня його не стало" ( "Останні орли", С. 434 ). Старицький колоритно змальовує загибель усіх ватажків повстання. І хоч вони зазнали поразки, все ж таки з гордістю дивляться смерті у вічі. Бо вона їх не лякає, вони ж йшли на вірну смерть за народну справу, за Україну: "Залізняк звелів вивести себе на високу могилу, аби ще раз поглянути на милий серцю край; потім попрощався з товаришами, ніжно обняв Прісю, востаннє глянув на призахідне сонце, що багряним золотом заливало широкий степ, і, припавши до рідної землі, навіки склепив свої орлині очі" ( "Останні орли", С. 434 ) така ж доля чекала і Гонту, його " ... в Сербикові замучили ляхи. Гордо терпів він пекельні тортури й мужньо зустрів смерть". ( "Останні орли", С. 434 ).

Але життя продовжується: "Зазеленіли степи й луки, зацвіли на кривавих нивах квіти. Пам'ять про страшні гайдамацькі битви перейшла в пісні й думи ..." ( "Останні орли", С. 434 ). І тому слава не полягла, а й до сьогодні розказує "чия правда, чия кривда і чиї ми діти".

Висновок

Підводячи підсумок слід сказати, що історична романістика Старицького – великий внесок в українську літературу XIX ст.

Історична проза Михайла Старицького, як і його творчість загалом, формувалася в річищі ідейних засад просвітництва. Письменник утверджував ціннісні начала морально-етичного кодексу народного життя, закликав до гуманізації суспільства через визнання самоцінності особистості, підносив ідеї природної рівності людей, утвердження справедливості, братерства, співчуття, милосердя, добродіяння як норм життя.

Продовжуючи демократичні й гуманістичні традиції Шевченка, кращих зразків усієї української прогресивної літератури, Старицький був насамперед людиною свого часу, виразником його передових ідеалів і суспільної боротьби, що й дало підстави І. Франкові назвати його творчість відгуком скорбних дум всеросійського інтелігента. І справді, в усій своїй творчості Старицький осмислює національні проблеми в зв'язку з соціальними, як підпорядковані їм і ними обумовлені, осмислював їх у широкому загальноукраїнському і загальноєвропейському контексті. Як художник слова, Старицький у кращих своїх творах досяг вершин реалістичного письма, опертого на нові досягнення соціології й психології, проте значна частина спадщини письменника, переважно на історичні теми – твори романтичні. Реалізм і романтизм органічно поєдналися в його творчості, як і в творчості його сучасників: І. Франка, Лесі Українки тощо.

Композитор Лисенко у промові над труною друга і побратима проголосив: " ... Хоч ти тілом мертвий, так заслуги твої невмирущі. Те діло якому ти чесно служив і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле".

В особі М. Старицького ми маємо діяча загальноукраїнського літературнрго і культурного процесу, людину прогресивного світогляду і видатного самобутнього таланту. Він завжди вносив нове, своє в художнє осмислення та ідейне спрямування того матеріалу, якого торкався.

Отже, можна підвести резюме, що романтична піднесеність історичної прози щонайкраще сприяла задуму письменника – наголосити на моральних чеснотах українського народу: поетичності натури, працьовитості, милосердя, чуйності, схильності до камерно-родинних ідилій на стоїчній волелюбності, невпокореності духу, здатності до самопожертви й самозречення в ім'я суспільного ідеалу. Якщо власне романна стихія творів на історичну тематику осмислюється з погляду романтичного чи неоромантичного бачення дійсності, то суспільне життя часто подане в картинах реалістичного плану.

Цей своєрідний еклектизм художніх систем у межах одного твору мов би розкриває особливість змістовної форми, жанру роману, покликаного "представити індивідуальне і суспільне життя як відносно самостійні стихії, що не вичерпують і не поглинають одна одну".

Слід відзначити, що розкриття психологічного стану, постановка найсерйозніших проблем в історичній прозі Старицького є глибоко реалістичним осмисленням дійсності, але в шатах мелодраматичних прийомів, поз ефектів.

Чим це викликано? Найперше усвідомлення того, що відвертої розмови про зачеплені у творах питання за тогочасних цензурних умов бути не могло. Тому Старицький іде випробуваним ( як і в драматичній творчості ) шляхом мелодраматизації твору, максимально використовуючи при цьому виражальні можливості жанру. Чіткість антитези добра і зла, виразна соціальна спрямованість, наголошення на авторських симпатіях чи антипатіях, дидактизм – саме ці аспекти жанрового бачення мелодрами допомогли Старицькому втілити свої задуми. Водночас гіперболізація пристрастей ставить героїв перед необхідністю постійного перебування в стані ефекту, що природно знижує психологічну переконливість.

До читача ХХ століття твори наближують певна подібність суспільно-політичної атмосфери, морально-етичні пошуки особистості, питання оборони рідного краю, свободи віросповідання, національної гідності.