Диплом Поняття та ознаки покарань, які можуть призначатись і як основні і як додаткові
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-24Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
План
Вступ
Розділ 1. Поняття та види призначення покарання
1.1. Поняття призначення покарання
1.2. Види (межі) призначення покарання
Розділ 2. Кримінально-правова характеристика покарань, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові
2.1. Поняття, ознаки та значення покарання у виді штрафу за чинним кримінальним законом України
2.2. Розмір штрафу та критерії його обчислення
2.3. Поняття та значення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як вид покарання за чинним кримінальним законом України
Розділ 3. Особливості призначення покарань, що можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові та проблеми їх застосування у судовій практиці
3.1. Особливості призначення штрафу та проблеми його застосування у судовій практиці
3.2. Особливості призначення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та проблеми застосування у судовій практиці цього покарання
Висновки
Список використаних джерел
Анотація
ВСТУП
Актуальність теми. Однією із важливих проблем правозастосовчої практики є індивідуалізація кримінального покарання. Для її забезпечення чинний Кримінальний кодекс України передбачає вичерпний перелік видів покарань, встановлюючи підстави й умови, розмір, порядок та межі їх застосування. Важлива роль в індивідуалізації покарання і досягнення його мети належить покаранням, не пов’язаним з позбавленням волі. До їх числа належить покарання у виді штрафу, а також позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Незважаючи на те, що ці види покарання існують в кримінальному законодавстві України давно, і сфера їх застосування постійно розширюється, в теорії кримінального права вони досліджені недостатньо. Певну увагу в своїх наукових працях приділяли їм Л.В. Багрій-Шахматов, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, І.Г. Богатирьов, Е.К. Войшвілло, В. Галка, І.М. Гальперін, В.К. Грищук, Р.М. Гура, Т.А. Денисова, В.К. Дуюнов, З. Землянська, В.П. Козирєва, Г.О. Кригер, Н.В. Кузнеченко, А.В. Лужбін, Ю.Б. Мельникова, О.С. Міхлін, В.О. Попрас, Н.А. Сафаров, В.В. Сташис, А.Х. Степанюк, М.О. Стручков, В.Я. Тацій, В.М. Трубніков, В.І. Тютюгін,О.Г. Фролова, М.І. Хавронюк, О.Л. Цветинович, О.А. Шаповалов,М.Д. Шаргородський, Д.С. Шиян, С.С. Яценко та ін.
Віддаючи належне роботам зазначених та інших учених, слід визнати, що рівень наукового дослідження штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як видів кримінальних покарань та як покарання, які можуть бути і як основними, і як додатковими, проблем його призначення видається недостатнім.
Аналіз статистичних даних свідчить про невелику кількість призначення судами позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного і додаткового покарання в абсолютному значенні та у відсотках до загального числа засуджених, а також подальше стійке зменшення питомої ваги його призначення як основного покарання відносно інших видів покарань, зокрема, позбавлення волі на певний строк.
Також спостерігається тенденція недостатнього застосування штрафу як виду майнового покарання. В умовах ринкових відносин на штраф покладались великі надії, та його застосування має тенденцію до незначного застосування.
Специфіка цих видів покарання – досить широке передбачення у санкціях норм Особливої частини КК і незначне застосування у судовій практиці викликає необхідність дослідження його правових підстав, умов і правил призначення. Це вимагає проведення аналізу кримінально-правових норм Кримінального кодексу України, санкціями яких передбачено цей вид покарання, узагальнення практики його призначення з метою вдосконалення кримінально-правової регламентації та практики застосування.
Мета і завдання дослідження. Метою магістерської роботи є створення теоретичного обґрунтування поняття, юридичної природи покарань, що можуть призначатись і як основні, і як додаткові.
Відповідно до поставленої мети сформульовані такі основні завдання:
– провести правовий аналіз поняття призначення покарання, видів (меж) призначення покарання;
– дослідити правову природу, поняття та ознаки штрафу як покарання за кримінальним законодавством України;
– проаналізувати розміри штрафу та критерії його дослідження;
– розглянути покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю в системі покарань;
– визначити правову природу призначення покарання у виді штрафу та проблеми при застосуванні у судовій практиці;
– дослідити призначення покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та проблеми його застосування у судовій практиці;
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають при встановленні та призначенні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Предметом дослідження є штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як покарання, які можуть призначатись як основні і як додаткові.
Методи дослідження. Для розв’язання поставленої мети та завдань, досягнення наукової об’єктивності результатів дослідження використовувався комплекс загальнонаукових та спеціальних методів: історичний, філософський (діалектичний) метод пізнання використовувався під час дослідження поняття та змісту призначення покарання, штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; догматичний метод – під час аналізу змісту законодавчих положень, що регламентують призначення штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; формально-логічний – для встановлення ознак цих видів покарання, формулювання понять і вироблення пропозицій щодо вдосконалення Кримінального кодексу і практики їх застосування; метод системно-структурного аналізу – під час дослідження системи покарань та штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як виду покарання, що належать до цієї системи; порівняльно-правовий метод – для виявлення різних підходів правового регулювання призначення як штрафу, так і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю у кримінальному законодавстві.
Комплексний характер дослідження зумовив звернення до праць із загальної теорії права, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального, адміністративного, господарського, цивільного права тощо. Положення і висновки дослідження ґрунтуються на Конституції України та кримінальному законодавстві як України.
Наукова новизна одержаних результатів. У магістерській роботі наведені такі пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства :
- внести зміни до частини 4 статті 65 КК України, а саме навести у ній загальне положення, зазначивши вказівку про те, що більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини КК України за вчинений злочин, може бути призначено у випадках, спеціально передбачених КК України;
- у п.1 ч.1 ст.65 КК України замість суд призначає покарання в межах , встановлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, доцільно було б вказати, що суд призначає покарання, керуючись межами санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинене;
- ч.3, 4 ст.65 КК України викласти у такий спосіб: «Більш м’яке або більш суворе покарання, ніж зазначено у відповідній статті Особливої частини КК України, може бути призначено за наявності підстав, передбачених у статтях Загальної частини КК України»;
- обґрунтовується висновок про те, що позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є менш суворими покараннями, ніж штраф;
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони сприяють поглибленню наукової розробки вчення про покарання, про штраф, про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і можуть бути використані для:
– подальших наукових досліджень проблем покарання, штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
– удосконалення чинного кримінального законодавства України;
– покращення судової практики призначення покарань, які можуть бути як основними, так і додатковими;
Структура магістерської роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.
Розділ 1
Поняття та види призначення покарання
Призначення покарання займає вагоме місце у судочинстві, і виступає чи не найважливішим етапом кримінального процесу. Недарма проблема призначення покарання актуальна у науці кримінального права, і безсумнівно, у судовій практиці. Адже, немає кращої практики, ніж хороша теорія. Кримінальна відповідальність засуджених осіб залежить від якісно, законно здійсненого призначення покарання. І навпаки, призначення покарання виступає формою реалізації кримінальної відповідальності. Для того, щоб результативно досягалась мета кримінальної відповідальності та покарання, слід обґрунтовано призначати покарання, з урахуванням усіх необхідних факторів. Саме такі взаємозв’язки між покаранням та відповідальністю зумовлюють дискусії та гострий інтерес до питання призначення покарання з боку науковців.
Поняття призначення покарання
Визначення поняття має важливе значення як для теорії, так і для практики. Воно окреслює знання про певний предмет, характерні риси досліджуваного об’єкта, завдяки чому поглиблюються уявлення про те, що собою являє предмет вивчення. Враховуючи те, що визначенню поняття належить вагома роль у дослідженні об’єкта, варто зазначити, що все-таки визначення поняття «призначення покарання» не приділялась достатня увага. Наукових робіт, які присвячені проблемам призначення покарання безліч, але лише окремі з них наводять визначення даного поняття. Видається, що розкриттю змісту поняття «призначення покарання» варто приділити більше уваги з боку науковців.
Для осмислення суті певного явища, слід попередньо усвідомити поняття, що його позначає. Сукупність істотних ознак, які є основою узагальнення предметів в понятті, – це і є зміст поняття. За допомогою знань про ці ознаки, можна проводити наступні пізнання проблеми призначення покарання. Відсутність точного уявлення про такі ознаки може привести до помилкового тлумачення самого поняття, а також неправильного розуміння відображуваних ним явищ. Таким чином, слід роз’яснити, що ж собою являє призначення покарання.
Перш за все доцільно з’ясувати, що має на увазі законодавець під «покаранням» в українському кримінальному законодавстві. Проаналізувавши статті Загальної частини Кримінального кодексу, можна зазначити, що вживаючи «покарання» законодавець часто розуміє під ним не одне і теж, та й до того часто цей термін позначає різні поняття. Іноді термін «покарання» використовується для позначення різних за об’ємом і змістом понять. Зокрема, це поняття використовується у ширшому значенні як один із видів державного примусу до особи прикладу, у статті 50 Кримінального кодексу. У інших же ж статтях термін позначає синонім поняття «вид покарання» (статті 52-64, 98-102 КК України). У третіх випадках під покаранням розуміється «розмір виду покарання, передбачений в санкції статті Особливої частини». Також цей термін вживають в значенні конкретного покарання (певного виду та розміру), яке призначається особі за вчинений злочин (статті 65-72, 103 Кримінального кодексу).
Для прикладу можна порівняти статтю 73 Кримінального кодексу та статтю 75. У статті 73 під «покаранням» мається на увазі певний вид і розмір як основного, так і додаткового покарання. Що ж до статті 75, то тут йдеться лише про вид основного покарання. Виходить: перше поняття ширше ніж друге.
Також можна порівняти між собою положення статті 65 та статті 75. Аналіз статті 65 КК України свідчить про те, що в даній нормі під покаранням закон розуміє певний вид і розмір конкретного покарання. А в статті 75 термін «покарання» використовується як синонім поняття «вид основного покарання». Видається, зміст поняття «покарання» в зазначених нормах нерівнозначний. Якщо в першій статті «покарання» в значенні заходу державного примусу, що призначається судом за вчинений злочин, може означати конкретний розмір: тільки основного покарання; одного основного та одного додаткового покарань; одного основного та декількох додаткових покарань. А у статті 75 Кримінального кодексу мається на увазі певний вид основного покарання, тобто структурний елемент системи покарань. Виходить, термін «покарання» позначає нерівнозначні поняття, причому такі, що перебувають на різних рівнях абстракції та співвідносяться між собою як категорії «рід» та «вид».
Така ситуація в Кримінальному кодексі навряд чи виправдана. Адже, вважається, що закон повинен передавати інформацію законодавця максимально точно, уникаючи неоднозначності або ж певні викривлення[1]. У такому випадку, законодавцю слід би було дотримуватися єдиної термінології, яка б давала змогу однозначно пояснювати певні дефініції, а неконкретних, двозначних та розмитих термінів, напевно, вживати не варто. Наукою розроблений ряд вимог, яким повинен відповідати текст закону. Серед них такі як: ясність, точність, лаконічність висловлення нормативно-правового матеріалу[2]. Недарма на думку науковця Д.А. Керімова – слова, що оформлять ту чи іншу думку, повинні максимально точно і повно її виражати, не залишаючи сумнівів відносно вкладеного в них змісту, бо двозначність нетерпима у законі[3]. Вдало зазначив І.Л. Брауде, який казав, що надання тому самому терміну декількох значень може викликати розбіжності, спори, протиріччя при реалізації нормативних приписів[4]. Таким чином, використання спеціальних термінів відіграватиме позитивну роль за умови неухильного дотримання точності їхнього значення, як писав М. Гродзинський[5]. Таким чином, можна зазначити, що від того, що закон розуміє під «покаранням», безпосередньо залежить правильна інтерпретація різних категорій кримінального права.
Проте, у деяких статтях законодавець все-таки усунув таку неточність, шляхом конкретизації того, що саме мається на увазі у конкретному випадку під терміном «покарання». Йде мова про статті, де «покарання» містить пряму вказівку на своє конкретне значення у тому чи іншому випадку. Для прикладу, частина 1 статті 70 Кримінального кодексу України уточнює в дужках, що береться до уваги як основне так і додаткове покарання. Пропонується у всіх випадках неконкретності даного терміну зазначати, що саме законодавець розуміє під «покаранням», і вживати такі поняття як міра покарання, розмір покарання, вид покарання та покарання.
Термін «покарання» різні науковці розуміють по-різному. Зокрема, на думку С.І. Дементєва «покарання – це кара, тобто умисне застосування до винної особи передбачені законом обмеження та страждання[6]. А.І. Марцев відзначає, що «кримінальне покарання являє собою сукупність обмежень, які держава встановлює для засуджених осіб, реалізація яких забезпечується державним примусом[7].
Кримінальне покарання в юридичній літературі розглядають в різних значеннях:
Як реакція держави на вчинений злочин;
Як правовий наслідок вчинення злочину;
Як спосіб (форма) кримінальної відповідальності;
Як засіб кримінально-правового впливу на винувату особу;
Як засіб кримінально-правової боротьби із злочинністю;
Як кара винуватій особі за вчинення злочину;
Як міра державного примусу, яка застосовується до особи, яка вчинила злочин;
Як страждання, обмеження, які застосовуються на основі вироку суду до винної особи і т.д.
Варто зазначити, що кожне з таких значень частково розкриває суть покарання з тієї чи іншої сторони.
Вважається, що покарання – це захід примусу, що застосовується від імені держави, як реакція держави на вчинений злочин, за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Але, існує думка науковців, згідно з якою покарання не завжди, і не обов’язково полягає у примусі. Тому вважати покарання лише, для прикладу мірою державного примусу не слід, бо таке твердження буде одностороннє.
Наприклад, В.К. Дуюнов наводить думку Н.С. Таганцева, і як приклад роман Ф.М. Достоєвського «Злочин та кара», де Родіон Раскольніков добровільно і з радістю приймає покарання «як засіб вирішення внутрішнього протиріччя»[8]. Таким чином, основне у покаранні полягає не в тому, чим і як забезпечується реалізація його потенціалу, а в тому, що собою являє покарання за своєю суттю, в чому його призначення, причина і сенс застосування[9]. Уявляється, що сутність покарання полягає у його властивості бути матеріальним вираженням (формою) реакції держави на злочин, формою осуду злочину та особи, яка його вчинила. Йдеться про те, що В.К. Дуюнов вважає, що кримінальне покарання слід визначати не як «примус», а як «кара».
На думку І.С. Ноя, покарання це «міра державного примусу, поєднана з карою», а кара – це «примус з метою викликати страждання, а також це елемент змісту покарання»[10]. На противагу, М.Д. Шаргородський вважає, що покарання «не поєднане з карою, а само по собі і є кримінальною карою»[11], що «покарання без винятків завжди спричиняє страждання особі, до якої воно застосовується. Саме це є необхідною ознакою, яка робить покарання карою»[12]
Виходить, не слід ототожнювати «покарання» та «міра покарання». Поняття «міра покарання» дуже часто зустрічаються а багатьох наукових роботах, але при цьому визначається воно по-різному. Зокрема, І.Я. Фойницький. вважав, що міра покарання – це розмір конкретного покарання, встановлений за даний злочин[13]. На думку ж Т. Непомнящої міра покарання – це покарання певного виду та розміру, яке призначене засудженому вироком суду на підставі санкції конкретної норми кримінального закону, за якою кваліфіковано вчинений злочин[14]. Таке визначення цілком адекватне, проте слід дещо конкретизувати. Міра покарання визначається не лише на базі санкції статей Особливої частини Кримінального кодексу України, адже стаття 65 Кримінального кодексу України вказує також на необхідність керуватись також і положеннями Загальної частини Кримінального кодексу України, а також враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.
Тому, видається правильнішим застосовувати таке визначення міри покарання: це конкретне покарання певного виду і розміру, що призначається судом згідно вимог Кримінального кодексу за вчинений особою злочин.
Резюмуючи зазначене, варто відмітити, що оскільки в Кримінальному кодексі поняття «покарання» вживається в різних за обсягом значеннях, це може створювати певні труднощі на практиці при тлумаченні й застосуванні окремих кримінально-правових норм. Тому варто на законодавчому рівні провести термінологічне розмежування зазначених понять, використовувати «покарання», «вид покарання», «розмір покарання», «міра покарання». Під «видом покарання», мається на увазі передбачені ст. 51 види обмежень або позбавлень прав та особистих свобод засудженого. Під розміром покарання варто розуміти певні конкретні межі окремого виду покарання. А «міра покарання» як конкретне покарання певного виду і розміру, що призначається судом згідно вимог Кримінального кодексу за вчинений особою конкретний злочин.
Визначившись із поняттям «покарання», слід звернутись до «призначення покарання». Призначення покарання вживається у декількох аспектах. Зокрема як: право держави у вигляді державних органів та посадових осіб на призначення покарання; кримінально-правовий інститут, а також як одна із основних стадій кримінального процесу.
Призначення покарання як право держави на каральну діяльність є однією з найбільш складних і дискусійних тем у науці кримінального права. У рамках її дослідження розглядаються такі питання: чи являється призначення покарання правом або обов’язком держави, чи правомірно покарання, що є правовою підставою каральної діяльності держави, тощо.
Однією з таких дилем є те, що є призначення покарання для держави – право, яким вона у тому разі, коли вважатиме за доцільне та необхідне скористається, чи це обов’язок, якого вона зобов’язана дотримуватись?
Слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку правової думки проблема права держави на покарання практично не розглядається. На перший погляд, видається, що дослідження в цій сфері становлять сугубо теоретичний інтерес. Однак, науковці вважають, що розробка даної проблеми може мати досить продуктивне значення для вирішення таких важливих питань, як: визначення меж каральної діяльності держави, формування нових видів покарання, вдосконалення інституту звільнення від кримінальної відповідальності тощо.
Різні науковці висловлюють різні погляди щодо цього питання, інколи протилежні. Зокрема І.Я. Фойницький вважав, що це обов’язок держави, від якого вона не може відмовитися[15]. Важко погодитись з таким твердженням, адже існують такі інститути як інститут строків давності, інститути звільнення від відповідальності, звільнення від відбування покарання і т. д, які вказують на протилежне. Як видається, , призначення покарання – це право держави у вигляді державних органів, уповноважених посадових осіб. Такого погляду дотримувався М.С. Таганцев, який вважав, що це право держави, котрим вона користається тоді, коли це уявляється необхідним та доцільним для охорони правопорядку[16].
Уявляється, таким чином, що призначення покарання – це право держави. Даний висновок ґрунтується на тому, що держава може: а) засудити винного за вчинений злочин і одночасно відмовитись від призначення йому покарання (наприклад, ч.4 ст.74 Кримінального кодексу України); б) взагалі надати сторонам кримінально-правового конфлікту (потерпілому та злочинцеві) право самостійно вирішувати питання щодо наслідків вчиненого, свідченням чого, є наявність в Кримінальному кодексі України інституту звільнення від кримінальної відповідальності.
Ще одним аргументом на захист твердження про те, що призначення покарання це право держави, є те, що сьогодні дедалі частіше практикується так зване відновне правосуддя, за яким всім сторонам надається відносна самостійність брати активну участь у процесі правосуддя, а також вирішувати питання щодо наслідків вчиненого злочину. На думку В.Т. Маляренко, І.А. Войтюк – відновне правосуддя не замінює, не скасовує традиційне каральне правосуддя, однак при цьому є самостійним явищем у правовій практиці й культурі правових держав[17].
Призначення покарання як кримінально-правовий інститут можна визначити як цілісну систему близьких за своїм змістом та соціальною спрямованістю правових норм, що регулюють підстави, межі і порядок призначення покарання, яке реалізовується з чітким дотриманням принципів його призначення[18].
Серед інститутів, що стосуються призначення покарання, наявні такі як : інститут загальних засад призначення покарання, інститут обставин, що пом’якшують покарання, інститут обставин, які обтяжують покарання, інститут призначення покарання за незакінчений злочин тощо[19]. Це досить компактні об’єднання кримінально-правових норм, які характеризуються досить вузькою предметною та функціональною спрямованістю. Варто зазначити, що кожен з вказаних інститутів регулює конкретне коло тотожних чи однорідних суспільних відносин, і усі з них стосуються сфери призначення покарання, та керуються спільними принципами, а це свідчить про їх системність та злагодженість функціонування. Враховуючи спільність їх предмета правового регулювання, а також зважаючи на те, що лише при спільному використанні норм даних інститутів досягається цілісне й завершене регулювання суспільних відносин у сфері призначення покарання, з цілковитою впевненістю можна стверджувати, що разом вони якраз і становлять інститут призначення покарання.
Таким чином, можна стверджувати, що призначення покарання як інститут кримінально-правових норм – це внутрішньогалузева, комплексна система, яка містить у своєму складі менші підсистеми (субінститути), які в комплексі забезпечують цілісне регулювання умов, підстав, порядку та меж призначення покарання засудженій особі. У свою чергу, субінститути складаються із сукупності кримінально-правових норм.
Переходячи до останнього значення поняття «призначення покарання», а саме як одного з етапів кримінального судочинства, слід зазначити, що в юридичній літературі «призначенням покарання» часто розуміється як один з етапів застосування кримінально-правових норм[20]. У даному значенні призначення покарання трактується як підшукування судом розміру адекватного покарання, встановленого за дану групу діянь, що відповідає винуватості[21].
На думку Благова Є.В., під призначенням покарання йдеться про ухвалення рішення про вид і розмір або лише вид покарання, що відбувається на основі урахування усіх необхідних обставин, із наступним його закріпленням у відповідному нормативно-процесуальному акті[22].
Антипов В.В. та Антипов В.І. під призначенням покарання розуміють одни із етапів у діяльності суду по застосуванню норм Кримінального кодексу України, відповідно до принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації, з дотриманням загальних засад призначення покарання[23].
Таким чином, із урахуванням різних поглядів науковців, можна зробити висновок, що призначення покарання – це конкретний етап застосування судом кримінально-правових норм, що полягає у обранні ним конкретної міри покарання за кожний злочин зокрема, дотримуючись при цьому вимог Кримінального кодексу України, та закріплюючи своє рішення в обвинувальному вироці суду.
Коли йде мова про призначення покарання, часто окремі науковці ототожнюють дане поняття із «застосуванням покарання». До таких, зокрема відносяться : І.М. Гальперін[24], Ю.Б. Мельникова, Г.А. Крігер, Б.В. Сидоров, В.І. Тютюгін та ін.[25]. Проте, на противагу, ряд інших учених вказують, що зазначені терміни не можна ототожнювати. Наприклад Т.В. Непомняща вважає, що це різні поняття, так як призначення покарання поряд з його виконанням становить зміст застосування покарання, де призначення покарання виступає як перший етап його застосування[26].
Як видається, ототожнювати поняття призначення покарання і його застосування не слід, оскільки застосування покарання включає його призначення та виконання.
Підсумовуючи все вищесказане, можна стверджувати, що призначення покарання полягає у виборі судом обвинувальним вироком суду конкретного виду покарання і визначення його розміру щодо особи, яка вчинила передбачений кримінальним законом злочин.
Питання щодо меж призначення покарання виступає вагомим фактором у процесі здійснення цієї діяльності. Для того, щоб принцип індивідуалізації був сповна дотриманий під час призначення покарання, слід дотримуватись певних правил. Такі правила закріплені у Загальній частині Кримінального кодексу, а саме у статті 65, яка передбачає, що покарання призначається в межах санкції статті (частини статті) за вчинений злочин, відповідно до положень Загальної частини Кримінального кодексу, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання. Але якщо існує, для прикладу, стаття 69, яка передбачає призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, то як таке положення співвідноситься із вказівкою призначати покарання в межах санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність про вчинений злочин. Виходить, законодавець тим самим створює в Кримінальному кодексі декілька меж (видів) призначення покарання. Різниця між ними полягає у тому, що їм притаманні різні можливості суду обирати ту чи іншу міру покарання за той чи інший вчинений злочин.
Перш ніж перейти до характеристики поняття «меж (видів) призначення покарання, слід звернутися до змісту самого терміну «межі (види) призначення покарання». Хоча значення даного поняття важливе, слід, зазначити, що дослідженню цього питання не відведено належної уваги ні в науці кримінального права, ні в Кримінальному кодексі України. Виділення меж (видів) призначення покарання – це скоріше теоретичне питання науки кримінального права, адже відомо, що сам Кримінальний кодекс явно не виділяє такого поняття. Межі призначення покарання можна визначити як ті вказівки, та вихідні правила, якими керується суд при призначенні покарання, і в рамках яких діє на свій розсуд.
Виділення різних видів (меж) призначення покарання має дещо умовний характер, і пов'язане це з тим, що, як справедливо відзначають Є.В. Благов та Л.Л. Кругліков – арсенал засобів впливу, передбачених кримінальним законом, як правило, ширше того, що описано в санкції статті. У окремих випадках він може бути й вужчим. Але в остаточному підсумку, і це важливо підкреслити, жодна з санкцій статей не може дати суду повного та чіткого уявлення про коло тих засобів впливу (а також їхніх розмірах), які суд має право або ж зобов’язаний застосувати до особи що вчинила злочин[27]. Скоріше за все це обумовлено структурним поділом Кримінального кодексу на Загальну та Особливу частини, які створюють органічну систему взаємопов’язаних кримінально-правових норм. Тому лише врахування положень і Загальної і Особливої частин Кримінального кодексу у їхньому взаємозв'язку, може дати повне уявлення про істинний зміст кримінально-правової норми[28]. З урахуванням такого комплексу норм питання призначення покарання може бути раціонально вирішене. Відповідно, видається необхідним розрізняти такі поняття як санкція статті Особливої частини Кримінального кодексу та санкцію кримінально-правової норми.
Досить часто поняття «санкція статті (санкція частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу України» використовують в якості синоніму поняття «кримінально-правова санкція». Видається, що ці поняття не є тотожним, оскільки, перш за все, санкція статті Особливої частини КК України характеризує конкретну статтю (частину статті) Особливої частини Кримінального кодексу, яка є невід’ємною складовою кримінального закону. Поняття ж «кримінально-правова санкція» відноситься до поняття «кримінально-правова норма» кримінального права як галузі права взагалі. На думку А.Д. Чернова, санкція статті Особливої частини Кримінального кодексу України – це частина статті Особливої частини КК України, яка встановлює вид і розмір покарання за злочин, вказаний у диспозиції[29]. О.М. Литвак стверджує, що санкції норм Особливої частини Кримінального кодексу України визначають покарання, які можуть бути призначеними судом за порушення правил поведінки, що містяться у диспозиціях відповідних статей[30]. Зовсім іншої думки О.П. Козлов, який зазначає, що санкція – це частина кримінально-правової норми, що має державно-примусовий якісно-кількісний характер і являє собою формально визначену об’єктивно-суб’єктивну модель мір кримінально-правового впливу, що застосовується до осіб, які вчинили злочин[31].
Враховуючи вищенаведене, можна констатувати, що при призначені покарання, суд має право вийти за межі санкції статті, але аж ніяк, за межі санкції кримінально-правової норми. Видається, що лише відносно санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу можна говорити про існування в кримінальному законі декількох видів (меж) призначення покарання[32]. На думку О.В. Кузнєцова та В.К. Гіжевського, санкція статті Особливої частини Кримінального кодексу України – це частина кримінально-правової норми, яка визначає вид і міру покарання за вчинення передбаченого диспозицією суспільно-небезпечного діяння[33]. Ю.В. Філей, досліджуючи кримінально-правові санкції на дисертаційному рівні, стверджує, що кримінально-правова санкція – це необхідна складова частина кримінально-правової норми, яка містить у собі модель виду і розміру покарання, адекватного суспільній небезпечності злочинного діяння[34]. Видається, що правильним є твердження тих науковців, які вважають «санкція кримінально-правової статті» поняттям вужчим і складовим поняття «санкція кримінально-правової норми».
Особлива частина Кримінального кодексу допомагає надати зовнішнього виразу кримінально-правовим нормам. Таким чином, санкція статті Особливої частини КК – це вираз санкції кримінально-правової норми Часто буває так, що санкція кримінально-правової норми за об’ємом може не співпадати із санкцією статті Особливої частини Кримінального кодексу України. Положення кримінального закону, які регламентують умови застосування окремих видів покарання (статті 53-64, 99-102 Кримінального кодексу України), виступають як структурна частина санкції кримінально-правової норми, що передбачає кримінальну відповідальність за вчинений злочин. Як же поступати у таких випадках. На думку Б.А. Курінова, можна було б усі ці умови, в яких полягає різниця між санкцією кримінально-правової норми та санкцією статті Особливої частини, дописувати у кожній статті Особливої частини Кримінального кодексу, де це необхідно[35]. Але чи буде таке рішення вірним? Видається, що ні. Адже це призведе до збільшення об’єму Кримінального кодексу, до плутанини та численних повторень. Український законодавець пішов іншим шляхом. Він помістив їх до окремих статей Загальної частини Кримінального кодексу України. Отже, межі, які встановлені для призначення покарання у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України, визначаються із врахуванням статей Особливої частини та положень Загальної частини Кримінального кодексу України.
За загальним правилом, яке закріплене в п. 1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу, суд повинен призначати покарання в межах санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за вчинене, тобто в так званих – загальних межах караності злочинного діяння. Водночас аналіз кримінально-правового матеріалу свідчить про те, що при обранні міри покарання суд: а) може бути обмежений у виборі виду покарання в рамках санкції статті, або б) може вийти за межі санкції відповідної статті Особливої частини Кримінального кодексу і призначити більш або менш суворе покарання, ніж передбачено в цій санкції. У тих випадках, коли суд не може застосувати до конкретної особи певний вид покарання, незважаючи на те, що він передбачений в санкції статті за вчинений злочин, мають місце так звані обмежені рамки караності злочинного діяння, тобто більш вузькі, ніж передбачено в санкції статті. Оскільки закон надає суду право виходити за максимальні межі (границі, рамки) санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України і призначати додаткове покарання, не передбачене в цій санкції (ст. 54, ч. 2 ст. 55 КК), можна говорити про можливість призначення більш суворого покарання, ніж передбачено в санкції статті. У свою чергу призначення покарання з виходом за мінімум санкції статті слід розглядати як застосування менш суворого покарання.
Таким чином, лише стосовно санкцій статей Особливої частини КК можна говорити про існування наступних видів призначення покарання, а саме призначення покарання: а) у загальних межах; б) в обмежених рамках; в) більш суворого й г) більш м’якого.
Загальні межі призначення покарання безпосередньо залежать від структури Кримінального кодексу і виду самої санкції. Санкція − це така частина кримінально-правової норми, яка встановлює вид (-и) і розміри покарання за вчинений злочин. Верхня й нижня її межі окреслюють границі судового розсуду при призначенні міри покарання. Тому важливого значення набуває правильне їх встановлення: як законодавцем у процесі диференціації кримінальної відповідальності, так і судом у процесі індивідуалізації покарання.
На думку Васільєвського А.В., існує декілька видів (меж) призначення покарання[36].
Види (межі) призначення покарання можна умовно поділити на так звані загальні та обмежені рамки караності злочинного діяння. До загальних меж відноситься положення пункту 1 частини 1 статті 65 Кримінального кодексу України, де вказано, що суд повинен призначати покарання в межах санкції статті Особливої частини, яка передбачає відповідальність за вчинене. Що стосується обмежених меж призначення покарання, то йдеться про те, що суд може бути обмежений у виборі виду покарання в рамках санкції статті, або ж може вийти за межі санкції статті Особливої частини і призначити чи то більш суворе покарання, чи, навпаки, менш суворе покарання, як передбачено у санкції статті. Там, де суд призначає більш суворе покарання, ніж передбачено у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, можна говорити про вихід суду за максимальні межі санкції, а де суд призначає менш суворе покарання, буде мати місце вихід за мінімальні межі зазначеної санкції.
Ураховуючи зазначене, можна класифікувати види (межі) призначення покарання на загальні, обмежені, призначення більш суворого покарання та призначення менш суворого покарання.
Загальні межі призначення покарання формуються структурою санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу. Вона містить верхню та нижню межі призначення покарання, тим самим надає суду можливість, в залежності від тих чи інших обставин конкретної справи, вирішувати питання про призначення покарання на власний розсуд. Санкції, в свою чергу бувають абсолютно-визначені, відносно-визначені, альтернативні. На думку М.І. Бажанова санкції бувають відносно-визначені(ті, які містять верхню та нижню межі, та ті, які містять лише верхню межу) та альтернативні[37]. Фактично, на мою думку, такий поділ є вдалим відносно українського законодавства.
Кругліков Л.Л. та Васильєвський О.В. вважають, що доцільно виділяти прості та кумулятивні санкції, одиничні і кумулятивні, відносно-визначені та абсолютно-визначені, безпосередньо-визначені й опосередковано визначені, такі, що містять лише кримінальне покарання та такі, які окрім кримінального покарання передбачають також й інші міри кримінально-правового характеру[38].
Санкція статті Особливої частини Кримінального кодексу може містити вказівку як і лише на верхню межу покарання, так і верхню та нижню межі. Що ж стосується санкції кримінально-правової норми, то вони не можуть вказувати на лише верхню чи нижню межі, в них завжди вказано як на верхню, так і на нижню межі. Це дає можливість стверджувати, що санкції Кримінального кодексу України носять відносно-визначений характер.
Виділяють також види санкцій: прості – які передбачають лише один вид основного покарання та складні – які передбачають декілька видів покарання. Складні санкції поділяють також на ті, які містять одне основне й одне або кілька додаткових покарань (кумулятивні) та ті, які містять кілька видів основних покарань (альтернативні), а також ті, які містять кілька видів основних покарань і додаткове покарання (альтернативно-кумулятивні). Зважаючи на чинний Кримінальний кодекс, кумулятивні та альтернативно-кумулятивні санкції можуть передбачати одне додаткове покарання, яке може бути як обов’язковим, так і факультативним. Що ж стосується кумулятивних санкцій, то вони бувають такі, які одночасно передбачають декілька обов’язкових покарань, обов’язкове й факультативне додаткові покарання.
Варто також зазначити те, що характерними особливостями кумулятивних та альтернативних санкцій є те, що їхні межі залежать не лише від видів та розмірів покарань, які в них передбачені, а й від того, чи є додаткове покарання обов’язковим або факультативним.
Особливості застосування окремих видів покарань зумовлюють необхідність виділення так званих обмежених меж караності. Так, наприклад, громадські й виправні роботи не можуть бути застосовані до осіб, які досягли пенсійного віку (ч. 3 ст. 56,ч. 2 ст. 57 Кримінального кодексу). Тому, наприклад, у випадку, коли за ст. 123 Кримінального кодексу засуджується особа, яка досягла пенсійного віку, мінімальна межа санкції буде дорівнювати одному року позбавлення волі, незважаючи на те, що санкція ст. 123 Кримінального кодексу містить й інші, більш м'які види покарання (громадські роботи, виправні роботи, обмеження волі), які, однак, згідно положенням ч. 3 ст. 56, ч. 2 ст. 57, ч. 3 ст. 61 Кримінального кодексу не можуть бути застосовані до даної категорії засуджуваних. У такому випадку межі призначення покарання будуть більш вузькими.
Частина 3 статті 102 Кримінального кодексу України встановлює максимально припустимі строки призначення позбавлення волі до неповнолітніх за вчинення злочинів певної категорії тяжкості. Так, за вчинення повторно злочину невеликої тяжкості позбавлення волі може бути призначене на строк не більше двох років, за злочин середньої тяжкості – на строк не більше чотирьох років, за тяжкий злочин – на строк не більше семи років, а за особливо тяжкий, що поєднаний з умисним позбавленням життя людини – на строк до п’ятнадцяти років. Тому, коли неповнолітній вчиняє злочин, передбачений частиною 4 статті 186, то межі караності його діяння будуть дорівнювати позбавленню волі на строк від п’яти до семи років, тобто будуть більш вузькими.
Згідно з ч. 4 ст. 49 Кримінального кодексу питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначене довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк. Таким чином, закон, забороняючи застосовувати довічне позбавлення волі в зазначених випадках, тим самим знижує верхню межу караності злочинного діяння, порівняно з рамками санкції статті, яка передбачає відповідальність за вчинене. Тому в таких випадках також можна говорити про призначення покарання в більш вузьких рамках, ніж це передбачено у відповідній санкції статті.
Також, існують винятки із загального правила – коли незважаючи на положення про призначення покарання в межах санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, суд не може призначити покарання із дотриманням такої вказівки, так як існує пряма заборона, яка встановлена іншими нормами кримінального закону. Коли вагітна жінка вчиняє злочин, передбачений статтею 128 Кримінального кодексу, то ні передбачені виправні роботи, громадські роботи чи обмеження волі суд призначити не може, так як це прямо забороняється частиною 3 статті 56, частиною 2 статті 57 та частиною 3 статті 61. Залишається звільнити засуджену від кримінальної відповідальності. За таких обставин, видається за необхідне або розширити сферу застосування окремих видів покарання[39]. Достатньо позитивним явищем, у таких випадках виступає стаття 69 КК України, в якій зазначається, що за наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу України.
У випадках, коли суд виходить поза максимальні межі санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, він, таким чином, призначає більш суворе покарання. Варто зазначити, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути застосоване і тоді, коли воно безпосередньо не передбачене в санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу. Якщо суд призначає і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, коли його у санкції статті немає, то він тим самим призначає покарання з виходом поза максимальні межі санкції. Саме це вважається призначенням більш суворого покарання, ніж встановлено в санкції статті[40]. Винятком із випадків, коли призначається більш суворе покарання, є ті випадки, коли призначається покарання за сукупністю вироків (стаття 71) чи за сукупністю злочинів (стаття70).
Видається доцільним зазначити про деякі невідповідності, що існують у статті 65 Кримінального кодексу України. Зокрема, якщо у частинах 1-3 йдеться про вчинення одиничного злочину, то вже частина 4, на противагу, зазначає про відповідальність за окремі види множинності. Можливо, правильніше зазначити у частині 4 статті 65 більш загальне положення, зазначивши вказівку про те, що більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини Кримінального кодексу за вчинений злочин, може бути призначено у випадках, спеціально передбачених Кримінальним кодексом.
Окрім призначення більш суворого покарання, суд вправі застосувати призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено в санкції відповідної статті. Це зумовлено або ж специфікою призначення окремих видів покарання, або ж за наявної сукупності певних факторів. Йдеться про частину 2 статті 55, частину 2 статті 59, статтю 69 Кримінального кодексу України.
Видається, такими виступають види (межі) призначення покарання, які передбачені в Кримінальному кодексі України. Наявність у ньому цілого ряду спеціальних норм, що встановлюють як знижені, так і підвищені межі караності злочинного діяння, виявляє певні недоліки законодавчого формулювання окремих статей Загальної частини Кримінального кодексу. Особливо це стосується вимог ст. 65. Так, в п. 1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу вказано, що суд призначає покарання в межах санкції статті Особливої частини, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Однак, як це було зазначено вище, суд не завжди обирає міру покарання в межах санкції статті. У деяких випадках призначення покарання може відбуватися з виходом як за максимальні, так і за мінімальні межі відповідної санкції. Оскільки загальні засади призначення покарання це загальна норма, тому вони повинні містити тільки найбільш типові, загальні для всіх випадків призначення покарання, вимоги, правила, критерії[41]. Вимога, яка закріплена в п.1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу, про призначення покарання в межах санкції статті Особливої частини, не відповідає принципу загальності, і суперечить сутності загальних засад призначення покарання як загальній нормі про призначення покарання. З метою усунення зазначеного недоліку уявляється раціональним змінити редакцію п. 1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу, а саме викласти не так категорично. Наприклад, А.В. Іщенко запропонував вказати, що санкція статті Особливої частини, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, є лише вихідною, відправною точкою при застосуванні міри покарання, яка призначається індивідуально, відповідно до положень Загальної частини Кримінального кодексу[42]. Так, у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК замість суд призначає покарання в межах, встановлених у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, доцільно було б вказати, що суд призначає покарання, керуючись межами санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене. Окрім ч. 4 ст. 65 Кримінального кодексу, певних уточнень потребує і ч. 3 ст. 65, в якій зазначено, що призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу за вчинений злочин, суд вправі лише за наявності підстав, передбачених в ст. 69. Однак, як було зазначено вище, суд може вийти за мінімальні межі відповідної санкції статті не тільки за наявності підстав, закріплених в ст. 69 КК, а й в інших випадках. Тому, уявляється доцільним або взагалі виключити частину 3 зі складу ст. 65 Кримінального кодексу, або викласти її в іншому, більш абстрактному виді[43]http://studrada.com.ua/content/13-%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%B8-%D0%BC%D0%B5%D0%B6%D1%96-%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D0%BF%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F?page=5 - _ftn11. Враховуючи висловлені раніше зауваження щодо змісту ч. 4 ст. 65 КК, ч. 3 ст. 65 КК можна викласти в такий спосіб: «Більш м'яке або більш суворе покарання, ніж зазначено у відповідній статті Особливої частини цього Кодексу, може бути призначено за наявності підстав, передбачених у статтях Загальної частини цього Кодексу».
Таким чином, підсумовуючи все вищесказане, можна стверджувати, що призначення покарання полягає у виборі судом, за допомогою обвинувального вироку суду, конкретного виду покарання і визначення його розміру щодо особи, яка вчинила передбачений кримінальним законом конкретний злочин. Ця діяльність виступає у двох значеннях: як право держави у вигляді державних органів та посадових осіб на призначення покарання; кримінально-правовий інститут, а також як одна із основних стадій кримінального процесу. Уявляється, що сутність покарання полягає у його властивості бути матеріальним вираженням (формою) реакції держави на злочин, формою осуду злочину та особи, яка його вчинила. Отже, покарання є зовнішнім виявом такої діяльності держави як призначення покарання.
Виділення меж (видів) призначення покарання має вагоме значення як для теорії кримінального права, так і для практики, адже практика базується на теорії, і лише завдяки розробкам науковців-теоретиків кримінального права має можливість існувати. Завдяки уявленню про межі (види) призначення покарання суб’єкти призначення покарання матимуть змогу правильно та ефективно здійснювати правозастосовну діяльність. За допомогою виділення у Кримінальному кодексі меж призначення покарання реалізовується, в тому числі, і принцип індивідуалізації покарання. Види (межі) призначення покарання можна класифікувати на загальні, обмежені, призначення більш суворого покарання та призначення менш суворого покарання.
Підводячи підсумки, варто зазначити, що потребує детальнішого дослідження поняття види (межі) призначення покарання, визначення сутності цього поняття. Також на законодавчому рівні слід внести зміни до окремих статей Загальної частини Кримінального кодексу, в тому числі прописати в кодексі визначення поняття «види (межі) призначення покарання».
Розділ 2
Кримінально-правова характеристика покарань, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові
Коли мова йде про вивчення певного правового явища, перш за все, постає проблема дослідження його історичного розвитку. Саме тому, перш, ніж перейти власне до проблеми штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю безпосередньо, слід визначити певні історичні відрізки (періоди) в їх розвитку. При цьому, очевидно, що питання періодизації історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства ще не знайшло свого завершеного вирішення. Зумовлено це тими змінами, що останніми роками відбуваються в осмисленні минулого, віднайдені у ньому зв’язків та тенденцій, визначенні позитивних те негативних моментів.
Однозначності у розумінні періодизації історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства в українських криміналістів немає. Так, М. Й. Коржанський, викладаючи історію розвитку кримінального законодавства України, взагалі не виділяє в ній якихось окремих періодів. Досліджуючи проблеми періодизації історії розвитку кримінально-правової політики в Україні, П. Л. Фріс дійшов висновку про те, що її історія, як і історія розвитку кримінального законодавства України, пройшла наступні періоди. Перший – період Київської Русі і феодальної роздробленості (ІХ – середина ХІ століть). Другий – період козацької держави (середина ХVІІ століття – середина ХVІІI століття – від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського). Третій – період творення Української незалежної держави (1917 – 1921 роки). Четвертий – період Української РСР (1917 – 1991 роки). П’ятий – період незалежної України до ухвалення Кримінального кодексу 2001 року (1991 – 2001 роки)[44]. В. П. Козирєва виділяє п’ять основних етапів розвитку кримінального законодавства про покарання майнового характеру: а) перший – від Руської Правди ХІ століття до Литовських статутів – перша половина ХVІ століття; б) другий – друга половина ХVІ століття – середина ХІХ століття; в) третій – друга половина ХІХ століття – жовтень 1917 року; г) четвертий – радянський період – кінець ХХ століття; д) п’ятий – початок ХХІ століття[45].
Найбільш детальну періодизацію історії розвитку кримінального права України (щоправда, лише до середини ХVІІ століття) пропонує С. В. Кудін. У результаті проведеного ним історико-правового дослідження, автор встановив періодизацію історії кримінального права України у X – першій половині ХVІІ ст., виходячи з таких критеріїв: за поняттям злочину; за метою покарання і системою покарань; за формами існування кримінального права; за об’єктами правового захисту; за етапами становлення і розвитку основних понять та інститутів[46].
Видається, що для цілей правового дослідження, цілком можливо здійснити виділення періодів у розвитку кримінального законодавства України залежно від основних історичних пам’ятників кримінального права, а саме основних кримінальних законів, які в різний період діяли на території сучасної України. Такий підхід дасть змогу, з одного боку, відобразити основні положення кримінального законодавства, що містяться в цих історичних пам’ятниках (які, до речі, є кодексами кримінального права на той чи інший період часу), а з іншого – уникнути непотрібної в юридичному дослідженні деталізації історичних процесів та подій.
Поняття, ознаки та значення покарання у виді штрафу за чинним кримінальним законом України
Ефективність досліджень у правових науках значною мірою залежить від правильного розуміння історичного коріння того чи іншого сучасного правового явища, інституту права чи навіть окремої норми права. Без минулого немає сучасного і не може бути майбутнього. Тому, як слушно зауважував Б. М. Кедров, вивчення минулого може і повинно служити засобом до того, щоб зрозуміти теперішнє і передбачити майбутнє[47]. З огляду на це, дослідження сучасних проблем правового регулювання призначення штрафу як основного або як додаткового покарання уявляється за необхідне почати з короткого історичного опису.
Перш, ніж перейти власне до проблеми штрафу, слід висвітлити певні історичні відрізки (періоди) в його розвитку у кримінальному законодавстві України. Уявляється, що на території сучасної України діяло одинадцять кримінальних законів, які цілком обґрунтовано можна віднести до пам’яток історії вітчизняного кримінального права, а саме:
1) Руська Правда;
2) Статут Великого Князівства Литовського (Литовський статут);
3) Судебник 1497 року;
4) Судебник 1550 року;
5) Соборне Уложення 1649 року;
6) Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року;
7) Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 року;
8) Кримінальне Уложення 1903 року;
9) Кримінальний кодекс УСРР 1922 року;
10) Кримінальний кодекс УРСР 1927 року;
11) Кримінальний кодекс УРСР (України) 1960 року.
Етап Руської Правди. Переважним видом покарання у Руській Правді були саме грошові стягнення зі злочинця, що складалися з двох частин: штрафу і компенсації. Штраф надходив князеві, компенсація за заподіяну злочином шкоду йшла потерпілій стороні, а саме: за убивство – вира (на користь князя) і головничество (родичам потерпілого), за інші злочини – продаж (князеві) і урок (потерпілому).
Етап Статуту Великого Князівства Литовського (Литовського статуту).
Загалом, штраф передбачався в твердих абсолютно визначених грошових сумах і стягувався на користь короля. При цьому й потерпілому могли бути присуджені певні кошти на відшкодування завданих йому збитків. Наприклад, відповідно до ст. 16 розділу ІІІ нешанобливе ставлення до грамот королівських службовців, а так само побиття таких службовців тягнуло за собою штраф у сумі дванадцяти рублів грошей, а потерпілому – «відшкодування відповідно до його походження, якщо на те буде судове рішення»[48]. Спеціально передбачалося, що винний повинен сплачувати штрафи лише з власних доходів, а за відсутності таких доходів – тільки з власного рухомого майна, а якщо такого майна недостатньо – «повинен відповідати своєю особою» (ст. 8 розділу п’ятого)[49].
Етап Судебника 1497 року. Майнові покарання в Судебнику поступаються місцем іншим, більш суворим видам покарань[50]. «Продаж» по Судебнику 1497 р. означав грошовий штраф за злочин і йшов на користь князя або осіб, що здійснюють правосуддя. Розмір продажу, як правило, встановлювався на розсуд суду.
Етап Судебника 1550 року. Судебник 1550 р. вводить грошові штрафи, іменовані «пеня». Вони стягуються з посадових осіб за хабарництво – утроє проти взятого (ст. 8-11) – і за нанесення безчестя обвинувачуваному, за що пеня призначалася за вказівкою государя (ст. 25, 26, 35, 71)[51]. Одночасно з виплатою продажу і пені винний сплачував грошову винагороду на користь потерпілого.
Етап Соборного Уложення 1649 року. За цим правовим документом з майна розбійників задовольнялися збитки позивача при розбої. Сума позову визначалася в розмірі, названому розбійниками під час катування, а у випадку, коли розбійники, зізнаючись у розбої, не могли перелічити «животів поіменно», тобто вказати суму награбованого, то позивачеві виплачувалася чверть пред’явленого позову (ст. 23-25 гл. XXI Уложення)[52]. Це, на думку М. Ф. Владимирського-Буданова, пояснювалося «постійним у той самий час збільшенням позовів і чолобитних»[53].
Етап Прав, за якими судиться малоросійський народ 1743 року. Загальної частини кримінальне право тоді все ще не мало, а тому і загальних положень про штраф як вид покарання у «Правах» ще не міститься. В статтях же, що передбачали відповідальність за окремі злочини, штрафи представлені не надто широко. Досить поширеними були майнові виплати, що стягувалися з винного на користь потерпілого, але які не можна визнати штрафом в силу того, що вони носили не каральний, а компенсаційний характер – були відшкодуванням заподіяної злочином шкоди. Грошові ж стягнення карального характеру (штрафи в сучасному розумінні) теж сплачувалися на користь потерпілого («ображеному») і встановлювалися в абсолютно визначеній твердій грошовій сумі.
Етап Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 року.По Уложенню про покарання кримінальні і виправні від 15 серпня 1845 р. розрізнялися штрафи, що надходять у казну, і пені, що надходять на поліпшення місць ув’язнення[54].
Етап Кримінального Уложення 1903 року. Уложення передбачало призначення пені не тільки як основного, але і як додаткового покарання, наприклад, при зловживаннях в акціонерних товариствах, підробці карт, а особливо при порушенні акцизних статутів. Грошове стягнення становило таке ж покарання, як і пеня, і не вважалося винагородою за шкоду і збитки.
Етап Кримінального кодексу УСРР 1922 року. Штраф у ньому передбачався як один з видів покарання, який знаходився в середині сходинок системи покарань, розташованих в порядку зменшення суворості покарання: після вигнання за межі УСРР, позбавлення волі, примусових робіт, умовного засудження та конфіскації майна, але перед обмеженням у правах, звільненням з посади, громадською доганою та покладенням обов’язку загладити заподіяну шкоду. Обчислювався штраф, відповідно до примітки до ст. 39, в золотих карбованцях і сплачувався в перерахунку на радянські грошові знаки по курсу на день сплати штрафу. При цьому в статтях Загальної частини не визначалася мінімальна та максимальна межі штрафу як виду покарання.
Етап Кримінального кодексу УРСР 1927 року. Відповідно до ст. 21 КК УРСР 1927 року[55] одним із «заходів соціального захисту судово-виправного характеру» визнавався штраф, який в системі покарань, розташованій від більш суворого, до більш м’якого покарання, знаходився на передостанньому місці – перед застереженням.
Етап Кримінального кодексу УРСР (України) 1960 року. Пошуки оптимальних моделей кримінально-правового реагування на вчинені злочини змушувало законодавця в молодій українській державі неодноразово експериментувати з кримінальними покараннями. Отож, з урахуванням всіх внесених до неї змін, на останній день чинності КК України 1960 року (31 серпня 2001 року) ст. 32 «Штраф» мала наступну редакцію:
«Стаття 32. Штраф
Штраф є грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині, а також в ст. 45 і 461 цього Кодексу. Розмір штрафу встановлюється залежно від тяжкості вчиненого злочину з урахуванням майнового стану винного в межах від десяти до чотирьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, а за корисливі злочини – в межах до однієї тисячі мінімальних розмірів заробітної плати. У виняткових випадках, передбачених законодавчими актами України, за окремі злочини можуть бути встановлені і більш високі розміри штрафу. В разі злісного ухилення особи від сплати штрафу, призначеного як основне покарання, суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді виправних робіт без позбавлення волі з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири мінімальних розміри заробітної плати штрафу, але на строк не більш як два роки. Заміна штрафу позбавленням волі і позбавлення волі штрафом не допускається. Предмети, що не підлягають конфіскації, не можуть бути вилучені і при стягненні штрафу».
Таким чином, з’ясувавши історичний розвиток штрафу, можна перейти до детальнішого дослідження його поняття та значення як виду покарання за кримінальним законом України.
Визначною подією не тільки в сучасному правовому житті України, але й у всій історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства стало прийняття 5 квітня 2001 року Верховною Радою України нового Кримінального кодексу України, який набув чинності з 1 вересня того ж року. Зазнали реформування і положення щодо штрафу як виду кримінального покарання.
Традиційно, даному виду покарання в Загальній частині Кримінального кодексу України 2001 року присвячена самостійна стаття – ст. 53. Відповідно до ч. 1 цієї статті, «Штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині цього Кодексу». Для з’ясування ознак штрафу видається за необхідне звернутися до положень кримінального закону, що стосуються поняття та ознак покарання, та суджень вчених-криміналістів, які їх досліджують.
Уявляється, що так як штраф є видом покарання, то йому властиві всі ті ж ознаки, які властиві поняттю «покарання». Як видове поняття «штраф» з необхідністю має всі ознаки поняття свого роду – поняття «покарання». Однак, та обставина, що поняття «штраф» є вужчим за змістом, ніж поняття «покарання», зумовлює наявність у першого додаткових ознак порівняно з другим, оскільки, як відомо, зміст поняття зворотно пропорційний його обсягу[56]. Більше того, цей висновок дає підстави для визначення поняття штрафу найбільш поширеним і ефективним логічним способом визначення понять, а саме – через рід і видову відмінність. При цьому, очевидно, що родовим поняттям, значення якого можна вважати з’ясованим, виступає загальне поняття покарання, а видовим – саме поняття штрафу.
Кримінальний кодекс України 2001 року у ч. 1 ст. 50 визначив, що «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого». У тому, що покарання полягає у передбачених кримінальним законом позбавленнях прав і свобод засудженого, сходяться сьогодні й більшість криміналістів[57]. Отже, визначаючи поняття штрафу, слід виходити з того, що він також є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого, тобто володіє наступними родовими ознаками покарання:
1) є заходом примусу;
2) застосовується від імені держави;
3) застосовується тільки судом;
4) застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;
5) призначається лише таким правозастосовним актом (документом), як обвинувальний вирок суду;
6) полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Інтерес викликають видові ознаки штрафу. Вочевидь, що такою видовою ознакою, за якою один вид покарання відрізняється від іншого, є лише одна ознака, а саме – вид прав і свобод засудженого, які підлягають обмеженню при застосуванні того чи іншого покарання, та характер його обмеження.
В питанні про те, які ж саме права і свободи людини обмежує таке покарання, як штраф, усі науковці сходяться на тому очевидному висновку, що штраф як вид покарання обмежує саме право власності особи, яка вчинила злочин. Так наприклад, І. В. Смолькова пише, що «сутність штрафу у своєму розвитку визначає і його зміст, що виражається в позбавленні правопорушника матеріальних майнових благ. Іншими словами, конкретний обсяг обмежень майнових інтересів особи, яка вчинила злочин, і створює зміст такого поняття, як штраф»[58]. На думку О. В. Курца штраф як вид кримінального покарання виражається у певному обсязі обмежень майнових інтересів особи, яка вчинила злочин[59]. Про те, що «каральний та виховно-попереджувальний вплив штрафу здійснюється шляхом ущемлення матеріального стану засудженого» пише і В. К. Дуюнов, однак далі він робить неочікуваний висновок про те, що «відносити штраф до так званих майнових покарань не надто точно, оскільки безпосередній вплив при виконанні даного покарання здійснюється не на майно чи майнові права (як, наприклад, при конфіскації майна), а на фінансові інтереси засудженого»[60]. Видається, що з таким судженням В. К. Дуюнова погодитися не можна. Відповідно до ст. 177 Цивільного кодексу України[61] гроші є одним з видів майна, що виступає в якості об’єкта цивільних прав. Ось чому справедливим вважається зауваження О. Л. Цвєтіновіча про те, що «штраф є покаранням, яке обмежує право власності засудженого, оскільки в даному випадку держава вилучає частину належному йому майна в грошовій формі»[62].
Таким чином, суб’єктивним правом людини, яка вчинила злочин, що підлягає обмеженню при застосуванні такого виду покарання, як штраф, є саме право власності. Проте, дане право обмежується не тільки при застосуванні штрафу, але й при застосуванні деяких інших передбачених чинним Кримінальним кодексом України видів покарання. Так, зокрема, тільки право власності засудженого обмежується і при застосуванні такого покарання, як конфіскація майна, яка відповідно до ч. 1 ст. 59 Кримінального кодексу України полягає «в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого». Крім того, право власності засудженого, в числі інших його прав, безпосередньо обмежується і при застосуванні таких покарань, як виправні роботи та службові обмеження для військовослужбовців, які відповідно до ч. 1 ст. 57 та ч. 2 ст. 58 Кримінального кодексу України завжди супроводжуються відрахуванням із суми заробітку (суми грошового забезпечення) засудженого в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків[63]. У зв’язку з цим постає проблема відмежування штрафу за досліджуваною ознакою від конфіскації майна, виправних робіт та службових обмежень для військовослужбовців.
Уявляється, що таке відмежування полягає в наступному. Відмінність штрафу від конфіскації майна полягає в тому, що при конфіскації майна у власність держави може обертатися практично все майно засудженого, включаючи і грошові кошти, за виключенням лише того майна, яке включене до Переліку майна, що не підлягає конфіскації. При застосуванні ж штрафу обмежується право власності лише на специфічний вид майна – гроші. І про це прямо йдеться в ч. 1 ст. 53 Кримінального кодексу України, відповідно до якої штраф – це саме грошове стягнення, а не майнове, як конфіскація. Однак, слід мати на увазі, що якщо особа добровільно не сплачує у встановлений строк штраф, то звернення штрафу здійснюється з її майна виконавчою службою. Відмінність же штрафу від виправних робіт та службових обмежень для військовослужбовців полягає в тому, що останні два покарання мають комплексний характер – вони обмежують не одне, а декілька прав особи, засудженої за вчинення злочину. При цьому, передусім вони спрямовані на обмеження права на працю, і тільки поряд з цим і у зв’язку з цим, обмежують і право власності на гроші, що належать особі в оплату за її працю. Штраф же обмежує виключно право власності на гроші, і не пов’язаний з обмеженням будь-яких інших прав особи.
Отже, положення закону про те, що «штраф – це грошове стягнення» (ч. 1 ст. 53 Кримінального кодексу України) різниться з положенням про те, що покарання «полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого» (ч. 1 ст. 50 КК України), і не тільки уточнюють і розкривають їх стосовно досліджуваного виду покарання, але й відмежовують його від іншого виду покарання, що безпосередньо обмежує право власності, а саме – конфіскації майна, а також від покарань, які обмежують право власності на гроші у зв’язку з обмеженням права на працю, а саме : виправних робіт та службових обмежень для військовослужбовців.
Звісно, сплата штрафу певним чином відображається не тільки на праві власності засудженого, але й на матеріальному становищі невинуватих осіб : членів його сім’ї, утриманців тощо. Крім того, не виключається можливість сплати його за засудженого іншими особами. Проте, слід погодитися з О. Л. Цвєтіновічем у тому, що «ці недоліки цілком компенсуються його перевагами порівняно із загальною конфіскацією майна, які полягають в тому, що, по-перше, на відміну від загальної конфіскації штраф не означає відібрання майна засудженого в натурі, а виражається в грошовій формі; право вирішувати, за рахунок якої конкретно частки особистого майна його сплачувати, залишається за засудженим. По-друге, штраф за жодних умов не може досягати розмірів вартості всього майна, що належить засудженому; при його призначенні повинен враховуватися майновий стан винного»[64]. Видається, що праві ті автори, які вважають, що врахування майнового становища винного повинно мати певні межі: за всіх умов штраф повинен відчуватися засудженим, містити позбавлення, інакше втрачається його сенс як покарання[65]. Тим не менш, штраф, обмежуючи права власності засудженого, вочевидь, не повинен бути ні спустошливим для нього, ні таким, що яким-небудь чином впливав би на право власності інших осіб.
Виходячи з викладеного, уявляється за можливе дати наступне доктринальне визначення поняття штрафу як виду кримінального покарання за чинним Кримінального кодексу України. Штраф – це захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні її права власності на певну суму грошових коштів.
З’ясувавши визначення штрафу, варто дослідити його місце у системі покарань. Під системою покарань традиційно розуміється вичерпний перелік передбачених кримінальним законом та обов’язкових для суду покарань, які розташовані в певному порядку і знаходяться між собою в певних співвідношеннях[66]. Суворість покарання є саме тим критерієм, який покладений в основу побудови законодавчого переліку покарань. Тому цей перелік являє собою своєрідні «сходинки покарань», у якій кожному окремому виду покарання відведений певний щабель, який відповідає ступеню його суворості. На верхньому щаблі цих сходів знаходиться найменш суворий вид покарання (штраф), а на нижньому – найбільш суворий (довічне позбавлення волі)». При цьому, позитивною новелою чинного Кримінального кодексу України є те, що в ньому включені до системи покарань і, відповідно, розташовані в порядку від найменш суворого до найбільш суворого всі передбачені ним види покарань: як основні, так і додаткові, як загальні, так і спеціальні.
Отже, за чинним кримінальним законодавством України, в якому законодавець, в цілому, відобразив рівень пізнань вітчизняної кримінально-правової науки, штраф визнається найменш суворим видом покарання і саме тому він і поміщений на перше місце в переліку покарань у ст. 51 Кримінального кодексу України.
Якщо стосовно тих покарань, які пов’язані з обмеженням особистої волі особи, яка вчинила злочин (а саме: арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі), а також конфіскації майна у криміналістів ніколи не виникає сумнівів щодо їхньої більшої суворості порівняно зі штрафом, то стосовно деяких інших видів покарання в окремих криміналістів виникають сумніви в тому, що штраф є порівняно з ними менш суворим.
Так, наприклад, В. П. Козирєва[67], О. В. Курц[68] і А. Трахов[69] вважають, що штраф є більш суворим покаранням, порівняно з виправними роботами. На обґрунтування такого судження наводяться, зокрема, наступні аргументи. Так як «виправні роботи передбачають можливість утримання з заробітку засудженого від п’яти (за Кримінальним кодексом України – від десяти) до двадцяти відсотків і не більш того, це говорить про відносну м’якість і гуманність даного виду покарання. У ситуації, коли заробітна плата в нашій країні рідко буває стабільною, утримання не більш двадцяти відсотків заробітної плати незалежно від її підвищення або зниження гарантує засудженому, що він не виявиться на грані розорення внаслідок виконання покарання у виді виправних робіт. Навпаки, при призначенні штрафу, його сума може бути значною. І незважаючи на те, що штраф був призначений з урахуванням матеріального стану засудженого, виконання штрафу вплине на фінансовий стан засудженого, оскільки штраф повинен бути відчутним для засудженого»[70]. Вочевидь, що якщо слідувати такій логіці, то більш м’яким порівняно зі штрафом слід визнати і таке передбачене Кримінального кодексу України покарання, як громадські роботи, оскільки воно визнається більш м’яким порівняно з виправними роботами.
Проте, повністю погодитися з подібним висновком, не видається можливим. Виправні роботи є, як відомо, комплексним видом покарання. При їх застосуванні обмежується не тільки і не стільки право власності засудженого на певний відсоток отримуваної ним заробітної плати, але застосовується ще й ціла низка інших правообмежень, передусім, пов’язаних з правом на працю, а саме : засудженим особам протягом строку відбування покарання забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу кримінально-виконавчої інспекції; засудженим забороняється без дозволу кримінально-виконавчої інспекції виїжджати за межі України (ст. 42 Кримінально-виконавчого кодексу України[71] тощо. Викладене не дає можливості погодитися з тими криміналістами, які умовно іменують виправні роботи «штрафом, розтягнутим у часі». Це окремий вид покарання, якому властиві самостійні правообмеження. І обсяг цих правообмежень перевищує обсяг правообмежень при застосуванні штрафу, а тому це покарання, вочевидь, є більш суворим, ніж штраф. Повною мірою викладені аргументи стосуються і службових обмежень для військовослужбовців, які, вочевидь, є спеціальним різновидом (при чому, більш суворим) виправних робіт.
Сказане ставить на порядок денний і питання про співвідношення порівняльної суворості зі штрафом тих видів покарань, які за чинним Кримінальним кодексом України визнаються законодавцем менш суворими, ніж громадські роботи, а саме – позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Вочевидь, що теорія кримінального права досі не виробила єдиного мірила обсягу кари, що містять різні види покарань[72]. За відсутності ж загальної теорії порівняння суворості обсягів покарань, робити в цьому дослідженні якісь остаточні висновки щодо порівняльної суворості штрафу з названими видами покарань не зовсім доречно. Тим не менше, враховуючи, що наразі законодавець виходить з того, що позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є менш суворими покараннями, ніж громадські роботи, а останні, як було показано вище, є менш суворими, порівняно зі штрафом, цілком логічним видається висновок про те, що позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є менш суворими покараннями, ніж штраф.
Крім того, розглядати позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 Кримінального кодексу України) в якості більш суворого покарання порівно зі штрафом, немає підстав ще й з наступних міркувань. Вочевидь, це покарання є сучасним варіантом історичного покарання у виді позбавлення всіх прав стану. При його застосуванні основне навантаження падає саме на обмеження доброго імені засудженого і належних йому у зв’язку з його попередньою доброчесною поведінкою звань, а за Кримінальним кодексом України 1960 року – ще й почесних звань, а також державних нагород. Жодних інших правообмежень особистого або майнового характеру це покарання в собі не містить. Більше того, законодавство України не забороняє засудженому до цього покарання отримання у майбутньому позбавленого військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу за умови виконання ним вимог, необхідних для присвоєння відповідного звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. У той же час, штраф суттєво обмежує одне з основоположних громадянських прав людини – право власності, без якого особа неспроможна або обмежена у можливостях реалізувати цілу низку інших своїх прав, передусім – соціальних, економічних і культурних.
Що ж стосується покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, то порівнюючи його суворість зі штрафом не можна не звернути уваги на те, що при його застосуванні особа не позбавляється права працювати за певною професією, їй лише забороняється працювати у певних, визначених вироком суду сферах, або обіймати певні, визначені вироком суду, посади. При цьому жодні грошові відрахування з доходів такої особи не здійснюються. Крім того, не можна оминути увагою і той факт, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є строковим покаранням – призначається на строк не більше п’яти (як основне покарання) або не більше трьох (як додаткове покарання) років і зі спливом цього терміну особа відновлюється у праві обіймати відповідні посади або займатися відповідною діяльністю. Штраф же є одноразовим покаранням, наслідки виконання якого для засудженого є невідворотними : якщо штраф застосований на законних підставах, право власності на сплачені гроші ніколи не може бути відновлене.
У зв’язку з цим, видається за необхідне внести відповідні зміни до ст. 51 Кримінального кодексу України, викласти її у такій редакції:
«Стаття 51. Види покарань
До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань :
1) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
2) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
3) громадські роботи;
4) штраф…» і далі за чинним текстом.
Розмір штрафу та критерії його обчислення
У світовій практиці сформовано три різних способи визначення одиниці виміру такого виду покарання як штраф.
Перший спосіб полягає в тому, що в кримінальних законах штраф як вид покарання визначається в твердих сумах у національній грошовій одиниці відповідної країни. Наприклад, таким способом визначаються розміри штрафів у Швейцарії, відповідно до ст. 48 Кримінального кодексу якої, якщо закон не визначає іншого, то розмір штрафу становить 40000 франків[73]. У національній грошовій одиниці розміри штрафу визначаються також у переважній більшості країн Європи, що входять до так званої «євро-зони», а також у Великій Британії.
Другий спосіб полягає в тому, що розміри штрафу визначаються в кримінальному законодавстві не в національній грошовій одиниці, а з використанням певної умовної розрахункової одиниці. При цьому, в рамках цього способу визначення розмірів штрафів, можна виділити два самостійних напрямки. Перший з них полягає в тому, що умовна розрахункова одиниця використовується в кримінальному законодавстві безвідносно до розміру доходів конкретної особи, яка вчинила злочин. Наприклад, у Республіці Білорусь штрафи визначаються в певній кількості так званої «базової величини», розмір якої визначається спеціальним законом[74]. У Кримінальному кодексі Латвії, Киргизької Республіки та в кримінальних законах деяких інших держав штраф визначається в мінімальних заробітних платах, встановлених законодавством відповідної держави. У Кримінальному кодексі Литви – в мінімальних прожиткових мінімумах. Другий напрямок полягає в тому, що умовна розрахункова одиниця, що використовується в кримінальному законодавстві для визначення розміру штрафу, пов’язується з розміром доходів певної особи, яка засуджується до відповідного покарання. Наприклад за Кримінальним кодексом Іспанії штраф визначається залежно від заробітку засудженого. Мінімальний розмір штрафу становить заробіток за п’ять днів, максимальний – за два роки[75]. Подібним чином визначаються розміри штрафу і в ст. 33 Кримінального кодексу Республіки Польща[76]. Від моменту набуття чинності Кримінальним кодексом Російської Федерації 1996 року в ньому передбачалася можливість вирахування штрафу не тільки в мінімальних розмірах оплати праці, але й в розмірах заробітку чи іншого доходу засудженого за певний період.
Нарешті, третій спосіб визначення розміру штрафу в кримінальному законодавстві – це встановлення його у розмірі, кратному розмірові майнової шкоди, що заподіяна злочином. В обмеженому виді цей спосіб свого часу застосовувався і в Кримінальному кодексі України 1960 року, відповідно до ст. 841 якого (в редакції від 20 травня 1965 року) розкрадання державного або колективного майна шляхом крадіжки, шахрайства або привласнення, розтрати, зловживання службовим становищем, вчинене вперше і у невеликих розмірах, якщо за обставинами справи і з урахуванням особи винного застосування інших видів покарання не викликалося необхідністю, каралося штрафом в розмірі до трикратної вартості викраденого. Слід, принагідно, відзначити, що ідея визначення штрафу у кратному розмірі до суми заподіяної злочином шкоди знаходила певну підтримку і в науковій літературі[77].
У кримінальному законодавстві України радянського періоду, як і в кримінальному законодавстві багатьох зарубіжних держав, розміри штрафу визначалися в національній грошовій одиниці. У тексті Кримінального кодексу України 1960 року з моменту його прийняття вживався термін «карбованець», під яким спочатку розумівся радянський карбованець, а після здобуття Україною незалежності – український карбованець, що був представлений в готівковому обігу купоном Національного банку України. Проте, гіперінфляція, яка мала місце в першій половині 1990-х років, призвела до суттєвого знецінення національної валюти, що вимагало застосування для законодавчого визначення розмірів штрафу інших, більш стабільних одиниць.
Перший крок в цьому напрямку був здійснений в Законі України від 17 червня 1992 року «Про порядок застосування кримінальних покарань і заходів адміністративного стягнення у вигляді штрафу»[78], яким суми штрафів, що були встановлені в Кримінальному кодексі України 1960 року, були збільшені у десятикратному (деякі – у трикратному) розмірі і встановлено, що співвідношення між визначеними цим Законом розмірами штрафів та існуючим на день його прийняття мінімальним розміром заробітної плати є постійним і у разі наступної зміни цього розміру зберігається. Була запроваджена математична формула, застосувавши яку, суд тільки й міг встановити, яка сума штрафу була передбачена кримінальним законом на той чи інший день. У той же день був прийнятий також і Закон України «Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів Української РСР, Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення та Митного кодексу України»[79], яким в санкціях окремих статей Кримінального кодексу України було започатковано вживання мінімального розміру заробітної плати для визначення розміру штрафу. Такий досить складний порядок визначення розміру штрафу проіснував більш ніж два з половиною роки, доки не був змінений Законом України від 8 лютого 1995 року «Про внесення змін до законодавчих актів України щодо застосування кримінальних покарань у вигляді штрафу»[80]. Цим законом було внесено зміни до ст. 32 Кримінального кодексу України 1960 року та санкцій всіх статей Особливої частини, які передбачали даний вид покарання, суть яких полягала в заміні вживаної в Кодексі одиниці його виміру з карбованця на мінімальний розмір заробітної плати. У подальші роки, незважаючи на те, що в ст. 32 Кримінального кодексу України 1960 року встановлювалося, що штраф визначається в мінімальній заробітній платі, законодавець неодноразово передбачав в санкціях окремих статей Особливої частини в якості одиниці виміру штрафу неоподаткований мінімум доходів громадян (далі – нмдг). Зокрема, в нмдг штраф був визначений у санкціях ч. 1 ст. 75 («Незаконне перетинання державного кордону»), ч. 1 ст. 751 («Незаконне переправлення осіб через державний кордон України»), ч. 1 ст. 803 («Порушення законодавства про бюджетну систему України») та багатьох інших. Таким чином, склалася ситуація, за якої в різних статтях одного нормативно-правового акту один і той же вид покарання встановлювався з використанням двох різних умовних одиниць – мінімального розміру заробітної плати та нмдг.
Зрозуміло, що таке законодавче рішення призводило до ускладнення правозастосовної практики і викликало справедливу критику в науковій літературі. Зокрема, В. М. Боровенко писав, що обчислення штрафу в окремих санкціях кримінального закону в мінімальних заробітних платах, а в інших – в нмдг є неправомірним і пропонував «невідкладно переглянути систему штрафних санкцій в усіх галузях права і визначати їх у всіх нормативно-правових актах тільки у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян як більш стабільній і тривалій одиниці виміру»[81]. Очевидно, пагубність такого підходу усвідомлював і сам законодавець. Про це свідчить те, що у п. 2 постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за правопорушення в галузі зв’язку»[82] було визначено, що згаданий закон у частині внесення змін до ст. 131 та 205 Кримінального кодексу України 1960 року, в яких розміри штрафу визначалися в нмдг, набуває чинності «одночасно із введенням в дію закону щодо внесення змін до ст. 32 Кримінального кодексу України стосовно визначення розміру штрафу залежно від неоподатковуваного мінімуму доходу громадян». Проте, з часу прийняття згаданих Закону та постанови Верховної Ради України і до втрати чинності Кримінальним кодексом України 1960 року пройшло майже п’ять років, протягом яких зміни до ст. 32 Кримінального кодексу України 1960 року щодо визначення розмірів штрафу виключно у нмдг, так і не було внесено, у зв’язку з чим нові редакції ст. 131 та 205 Кримінального кодексу України 1960 року так і не набули чинності.
Видається позитивним, що «дуалізм» у використанні умовних розрахункових одиниць для визначення розмірів штрафу не був перенесений законодавцем до нового Кримінального кодексу України 2001 року, в ч. 2 ст. 53 якого встановлено, що розміри штрафу визначаються виключно залежно від розміру нмдг і саме ця умовна одиниця використовується у всіх санкціях статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають штраф як вид покарання.
На сьогоднішній день питання про розмір нмдг вирішується з урахуванням положень Закону України від 22.05.2003р. із змінами та доповненнями від 24.07.2009р. «Про податок з доходів фізичних осіб»[83]. Відповідно до п. 22.5 названого Закону розмір нмдг, у тому випадку, коли він застосовується для визначення розміру штрафу як виду кримінального покарання, дорівнює 17 гривням. Пленум Верховного Суду України спеціально звернув увагу судів на те, що «згідно з п. 22.5 ст. 22 Закону, якщо норми відповідних законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума у розмірі 17 грн., крім норм адміністративного та кримінального законодавства у частині кваліфікації правопорушень або злочинів…». Саме тому «судам необхідно враховувати, що запровадження Законом податкових соціальних пільг не впливає на розмір покарання й адміністративного стягнення у виді штрафу, якщо він визначений у відповідних санкціях у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян»[84].
Використання законодавцем для визначення розмірів штрафу в санкціях статей Особливої частини умовних розрахункових одиниць, ставить питання про те, а в чому ж мають визначати штраф суди: в тих же умовних розрахункових одиницях чи в національній грошовій валюті? На думку Л. Л. Круглікова та О. Л. Цвєтіновіча «у вироку суду розмір штрафу у всіх випадках повинен бути вказаний у твердій грошовій сумі з тим, щоб уникнути різного його розуміння при виконанні вироку або при його перегляді»[85]. Таке судження не викликає заперечень, з тим лише уточненням, що перш, ніж вказати розмір штрафу у твердій грошовій сумі, суд має у вироку вказати його розмір у тих умовних розрахункових одиницях, які використовує законодавець, а вже потім – перевести штраф у тверду грошову суму. Таким чином, буде забезпечена не тільки формальна відповідність між вироком і законом, але й точно визначена кратність розміру штрафу. Адже очевидно, що законодавець допускає можливість призначення штрафу тільки в розмірі, кратному певній кількості цілих умовних розрахункових одиниць, не допускаючи дробів. Тому, більш правильною уявляється думка В. І. Тютюгіна, який вважає, що «відповідно до ч. 2 ст. 53 Кримінального кодексу покарання у виді штрафу призначається судом не у твердій сумі, а в ставках неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, установленого законодавством України на момент постановлення вироку»[86]. Щоправда, тут слід додати, що після визначення розміру штрафу в нмдг суд, все ж, має здійснити арифметичну дію множення і перерахувати його розмір в гривні.
Однак суди далеко не завжди визначають штраф саме у нмдг: в більшості випадків штраф визначається безпосередньо у гривнях. Так, за даними проведеного нами узагальнення судової практики зі 124 випадків призначення штрафу як основного виду покарання, суди тільки в 5 випадках (4,032 %) спершу визначали його в певній кількості нмдг, а потім перераховували в гривні. В інших 119 випадках (або 95,968 %) суди одразу вказували штраф у гривнях, при чому в 15 випадках (або 12,097 %) розмір штрафу визначався у сумі, яка не була кратною певній кількості цілих нмдг.
Подібні приклади неправильного визначення суми штрафу дає і опублікована судова практика. Так, наприклад, вироком Тячівського районного суду Закарпатської області від 16 липня 2003 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області, Д. засуджено за ст. 197 Кримінального кодексу до штрафу в розмірі 700 грн. На жаль, і Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України, переглядаючи справу, що правда з інших причин, не виправила даної помилки[87]. А, між тим, в даній справі суди, на наш погляд, неправильно визначили розмір призначеного Д. покарання, встановивши його не в нмдг з подальшим перерахунком у гривню, а безпосередньо в гривні. Тим самим засудженому було призначене покарання у виді штрафу в розмірі 41,176 нмдг, тоді як кримінальний закон визначає це покарання тільки цілими числами. Визначення розміру штрафу безпосередньо в гривнях без вказівки на кількість нмдг може стати причиною ускладнень в застосуванні деяких інших положень Кримінального кодексу України. Так, наприклад, якби в даній справі була встановлена неспроможність засудженого сплатити призначений йому розмір штрафу, судові було б досить складно замінити 41,176 нмдг штрафу громадськими роботами або виправними роботами в пропорціях, встановлених ч. 4 ст. 53 Кримінального кодексу України.
Таким чином, за останні півтора десятиліття кримінальне законодавство України в частині визначення розміру штрафу як виду покарання пройшло еволюцію від національної валюти через математичні формули і паралельне існування двох умовних одиниць, до послідовного застосування однієї умовної одиниці – нмдг. У цілому, такий підхід законодавця виправдовує себе в практичному застосуванні. Однак, в ньому, очевидно, криються і певні вади. По-перше, подальше збільшення нмдг, яке може бути здійснене в податковому законодавстві без урахування потреб кримінального законодавства, може призвести не тільки до суттєвого зростання розмірів штрафу, але й до проблем, що пов’язані з дією кримінального законодавства в часі. По-друге, підвищення нмдг як категорії податкового права без урахування її використання в кримінальному праві може призвести до безпідставного надмірного посилення санкцій. З урахуванням положень ст. 51 Кримінального кодексу України в її нинішній редакції таке покарання не буде вважатися найбільш м’яким в усьому кримінальному законодавстві України.
Щодо розміру штрафу, то відповідно до ч. 2 ст. 53 Кримінального кодексу України мінімальний розмір штрафу встановлений на рівні тридцяти, а максимальний – на рівні однієї тисячі нмдг. Тільки встановлення мінімального розміру штрафу є абсолютним імперативом – за жодних умов в санкціях статей Особливої частини Кримінального кодексу України не може бути передбачений і суди за жодних умов не можуть призначати менший розмір штрафу. Що ж стосується максимального розміру штрафу, то його визначення в ст. Загальної частини носить характер відносного імперативу – сам законодавець зазначає, що «розмір штрафу визначається ... в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу» (ч. 2 ст. 53 Кримінального кодексу України). Тобто, допускається можливість встановлення в санкції статті Особливої частини максимального розміру штрафу, що перевищує одну тисячу нмдг.
Такою можливістю законодавець скористався 18 разів, при чому всі випадки передбачення в санкції статті Особливої частини максимального розміру штрафу більше, ніж в одну тисячу нмдг, можна розбити на три групи, залежно від того, на якому рівні визначений мінімальний розмір штрафу в такій санкції.
Першу групу становлять ті санкції, в яких хоча максимальний розмір штрафу і перевищує одну тисячу нмдг, проте мінімальний розмір є меншим за максимум для даного виду покарання, що встановлений у ч. 2 ст. 53 Кримінального кодексу України. До цієї групи належать санкції наступних статей:
1) ч. 1 ст. 204, в якій передбачений штраф у розмірі від п’ятисот до однієї тисячі п’ятдесяти нмдг;
2) ч. 1 ст. 368, в якій передбачений штраф у розмірі від семисот п’ятдесяти до однієї тисячі п’ятисот нмдг.
3) ч. 2 ст. 212, ч. 2 ст. 2121, ст. 218, ч. 2 ст. 351, в яких передбачений штраф у розмірі від п’ятисот до двох тисяч нмдг;
Другу групу складають санкції, в яких мінімальний розмір штрафу встановлений на рівні максимального розміру для даного виду покарання, визначеного в ч. 2 ст. 53 Кримінального кодексу України, тобто на рівні однієї тисячі нмдг. До цієї групи належать санкції наступних статей Особливої частини Кримінального кодексу України:
1) ч. 1 ст. 289, в якій передбачений штраф у розмірі від однієї тисячі до однієї тисячі двохсот нмдг.
2) ч. 2 ст. 176, ч. 2 ст. 177, ч. 2 ст. 204, ч. 1 ст. 2091, ч. 2 ст. 229, в яких передбачений штраф у розмірі від однієї тисячі до двох тисяч нмдг;
3) ч. 1 ст. 2031, в якій передбачений штраф у розмірі від однієї тисячі до п’яти тисяч нмдг;
Нарешті, третю групу становлять ті санкції, в яких не тільки максимальний, але й мінімальний розмір штрафу встановлений на рівні, що перевищує одну тисячу нмдг. До цієї групи належать санкції ч. 3 ст. 176, ч. 3 ст. 177, ч. 2 ст. 2091, ст. 220, ч. 3 ст. 229, в яких передбачений штраф у розмірі від двох тисяч до трьох тисяч нмдг.
Таким чином, за нині чинним Кримінальним кодексом України з урахуванням положень ч. 5 ст. 22 закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», мінімальний розмір штрафу становить 510 гривень, максимальний, за загальним правилом, – 17000 гривень, а за рішенням законодавця максимальний розмір штрафу може бути ще більше підвищеним. При цьому максимальна межа можливого підвищення не встановлена і повністю залежить від розсуду законодавця при внесенні змін до Особливої частини Кримінального кодексу України. Викладене зумовлює питання про те, чи обґрунтованими є такі мінімальний та максимальний розміри штрафу і чи не потребують вони коригування.
Як уявляється, встановлення в статті Загальної частини мінімального та максимального розмірів штрафу не може бути довільним, здійснюваним за власним розсудом законодавця. Інакше кажучи, мінімальний та максимальний розмір штрафу мають бути обумовлені певними об’єктивними чинниками. У зв’язку з цим, очевидно, постає питання про те, а які ж це чинники? Ґрунтуючись на чому законодавець повинен встановлювати мінімальний та максимальний розміри штрафу як виду покарання? Видається, визначаючи мінімальний та максимальний розміри штрафу як виду покарання, законодавець повинен враховувати наступні фактори.
Перш за все, оскільки штраф є майновим покаранням, слід виходити саме з розмірів доходів середньостатистичного суб’єкта злочину. І тут, очевидно, не можна не брати до уваги те, що такий суб’єкт різних видів злочинів має різні рівні матеріальних статків. Так, якщо мова йде про звичайного суб’єкта злочинів проти власності, то на разі рівень його доходів, як правило, є не надто високим. У тих же випадках, коли мова йде про суб’єктів, які вчиняють злочини у сфері господарської діяльності, службові злочини, так звані інформаційні злочини (злочини з використанням комп’ютерів та їх мереж), злочини у сфері незаконного використання авторських, винахідницьких та суміжних прав тощо, то рівень їх доходів, в цілому є значно вищим. Отже, мінімальна та максимальна межі штрафу як розміру покарання повинні охопити собою як випадки невисоких доходів одних суб’єктів злочинів, так і досить високі матеріальні статки інших суб’єктів.
Крім того, визначаючи мінімальний та максимальний розмір штрафу, законодавець повинен також враховувати і те, що, як і будь-який інший вид покарання, штраф має бути відчутним для засудженого, створювати для нього певний рівень страждань у відплату за вчинений злочин. Саме тому мінімальний і максимальний розмір штрафу повинні бути достатньо високими, проте не настільки, щоб застосування цього виду покарання призводило до повного розорення (спустошення) особи, яка вчинила злочин. Тобто, і мінімальний і максимальний розмір штрафу повинні бути достатньо відчутними, проте посильними для сплати і, що важливо, не перешкоджати подальшому життю особи після сплати штрафу. У зв’язку з викладеним, уявляється, що мінімальний розмір штрафу як виду покарання, встановлений у Кримінальному кодексі України на сьогоднішній день (30 нмдг) міг би бути збережений і в майбутньому. Уявляється, що навіть у разі засудження до такого розміру штрафу особи, яка не має постійного джерела доходів, або доходи якої є незначними , сплата такого розміру штрафу буде, з одного боку відчутним правообмеженням, а з іншого – буде під силу. Що ж стосується максимального розміру штрафу, то він має бути встановлений на достатньо високому рівні з тим, щоб, по-перше, штраф міг використовуватися в санкціях статей Особливої частини Кримінального кодексу України в якості серйозної альтернативи іншим основним видам покарання, а, по-друге, міг би стати відчутним правообмеженням для осіб, які мають високий рівень доходів і матеріальних статків у разі вчинення ними злочинів у сфері господарської діяльності, службових злочинів, так званих інформаційних злочинів (тобто злочинів з використанням комп’ютерів та їх мереж), злочинів у сфері незаконного використання авторських, винахідницьких та суміжних прав тощо. Саме тому, як уявляється, максимальний розмір штрафу як виду покарання, міг би бути збільшений з нинішніх 1000 нмдг, принаймні, наприклад, до 3000 нмдг. Якщо прийняти до уваги, що на теперішній час середня заробітна плата осіб, які традиційно переважають серед суб’єктів таких злочинів (посадові особи середнього рівня, висококласні спеціалісти тощо) коливається навколо 5000 гривень, а часто і перевищує цю суму, то штраф у максимальному розмірі буде і достатньо відчутним для них, і відносно можливим для сплати.
Нарешті, при визначенні мінімального та максимального розмірів штрафу як виду покарання, не можна не брати до уваги і досвід законодавців у зарубіжних країнах. Проте, в цьому плані слід бути достатньо обережним і вибірково підходити до використання зарубіжного досвіду. Так, навряд чи є можливим використання наразі в Україні тих стандартів мінімального та максимального розмірів штрафу, що закладаються в кримінальному законодавстві економічно високорозвинених країн, де усереднений рівень доходів населення значно перевищує рівень доходів населення в Україні. Зокрема, наприклад, явно неприйнятними для України є максимальні розміри штрафу як виду покарання, що встановлені у § 3571 підрозділу С Зводу законів Сполучених Штатів Америки, відповідно до якого за фелонію і місдимінор, який потягнув смерть, штраф може бути встановлений у розмірі до 250000 доларів США, за місдимінор класу А, який не потягнув смерті, – у розмірі до 100000 доларів, за місдимінор класу В або С, що не потягнув смерті і порушення – не більше 5000 доларів[88]. Звісно, що в умовах українського сьогодення встановлювати максимальний штраф на рівні понад 2000000 гривень є абсолютно невиправдано. З огляду на рівень доходів населення України дане покарання не буде посильним для виконання засудженими і тому не буде призначатися судами України.
У той же час, не можна не звернути уваги на те, що в нинішній редакції ч. 2 ст. 46 Кримінального кодексу Російської Федерації передбачає мінімальний розмір штрафу в сумі двох тисяч п’ятисот рублів, а максимальний – в розмірі одного мільйона рублів, що за нинішнім курсом становить, відповідно, близько 100 і 200000 гривень.
Слід зазначити, що розроблений законопроект «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» (щодо визначення розміру штрафів), який переданий на розгляд ВР України на пленарне засідання. У даному проекті пункт 1 статті 53 КК України пропонують доповнити абзацом такого змісту : «Базовою одиницею для розрахунку розміру штрафу та шкоди є офіційно встановлена мінімальна заробітна плата на момент скоєння злочину». Таким чином, ініціатори законопроекту пропонують за одиницю виміру розміру штрафів брати мінімальну заробітну плату. З такою пропозицією важко погодитись, адже у такому випадку розміри штрафів будуть неймовірно високі, непосильні для громадян України.
Узагальнюючи викладені міркування, видається за можливе запропонувати встановити в ст. 53 Кримінального кодексу України мінімальний розмір штрафу як виду покарання в розмірі 30 нмдг, а максимальний – в розмірі 3000 нмдг. Звісно, в подальшому такі розміри систематично (при збереженні існуючих темпів інфляції, очевидно, не частіше ніж один раз на 5-10 років) підлягатимуть певному коригуванню у бік збільшення їх сум, що не становитиме великих складнощів як для законодавця, так і для правозастосовних органів.
Поняття та значення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як вид покарання за чинним кримінальним законом України
Для того, щоб чітко окреслити уявлення про явище позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, слід розглянути його детальніше, прослідкувати його історію становлення та існування, а також відслідкувати характерні ознаки даного поняття. За допомогою ретроспективного аналізу можна ясніше зрозуміти усю суть та значення даного покарання.
Загальновідомо, що історія знає безліч видів покарань, в тому числі мало місце і як позбавлення певних прав, так і повне позбавлення будь-яких прав людини. Щодо першої згадки про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, то більш-менш схожою до свого сучасного розуміння вона постає в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 року[89]. Здебільшого таке покарання проявлялось в обмеженні можливості (права) існувати у певній спільноті – тобто особу виганяли. Для прикладу можна навести так зване «поток і пограбування» (стаття 7 Руської Правди). Щодо визначення в чому саме полягало таке покарання є декілька підходів. Часто-густо вчені розходяться у поглядах стосовно проблеми визначення змісту «потоку і пограбування». Одні вчені трактували «поток» як досить невизначене покарання[90]. Інші вчені вказують на те, що «поток» є покарання доволі визначене, але під ним слід розуміти різні види покарань – ув’язнення, перетворення на раба (або продаж злочинця у рабство за кордон), заслання, вигнання[91]. І ще одна група вчених вважають, що під «потоком» необхідно розуміти позбавлення винного особистих прав, призначення йому покарання разом із сім’єю. Тобто це покарання, яке полягало у тому, що на особу, яка вчинила злочин покладалось покарання у вигляді позбавлення певних прав, а також вигнання її разом зі сім’єю із общини. Стосовно терміна «пограбування», під ним розуміють конфіскацію майна винної особи. Спочатку з цього майна відшкодовувалися збитки потерпілій стороні, після цього майно, що залишилось, надходило до державної скарбниці. Таке покарання призначалось за скоєння злочинів, що мали підвищений ступінь суспільної небезпеки – вбивство, конокрадство, підпал. Особлива небезпека цих злочинів зумовлювалась навмисністю, одночасним посяганням на особу, та на майно, шкідливими наслідками для всієї держави, заподіянням великих матеріальних збитків. У тодішній час таке вигнання як позбавлення певного права означало для злочинця та його сім’ї ймовірну смерть поза межами общини, або ж перетворення їх на рабів. Випливає, що позбавлення права проживати у своїй общині для тогочасної особи прирівнювалось до смертного покарання, тобто було дуже жорстоке. Згодом під «потоком та пограбуванням» стали розуміти фізичну розправу та конфіскацію майна злочинця. Та це не покращувало становища особи, адже вона, і не лише вона, а і її рідні та близькі позбавлялись соціальних прав, громадських та інших. Тому, можна вважати «поток і пограбування» покараннями, які були покладені в основу таких видів покарань як конфіскація майна, і що головно, позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю.
Від тоді і до сьогодні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю існувало постійно у тій чи іншій, викликаній історичними умовами, формі. Воно знаходило свій вияв у вигляді обмежень певних прав особи, найбільш вагомих для неї. Для прикладу, за часів Литовсько-Руської держави це було «виволання», що практично для злочинця прирівнювалось до кінця існування її як частинки соціуму[92]. Іншими словами, її повністю виключали з общини, позбавляли прав та честі. Також відоме історії таке покарання як «кара» чи «страта», «опала» що також фактично полягало у обмеженні прав особи. Видно, що «позбавлення права» у різний час означало позбавлення особи будь-яких прав, а також ліквідація її юридичної особистості.
Щодо подальшого розвитку «позбавлення права», то відомо, що у 17 столітті такий вид покарання здебільшого полягав у розжалуванні, позбавленні певних чинів, класів, а також позбавлення права обіймати певні посади, переважно посади, що носили важливе значення. Та вже за часів влади Петра І відбувається заміна часткового позбавлення прав, позбавленням честі, а також позбавленням так званого юридичного захисту, тобто особа від тепер не вважалась суб’єктом, якого захищали закони, статути та інші акти. Дія цих актів більше не поширювалась на таких осіб..
Виходить, що «позбавлення права» у всі часи стосувалось і як позбавлення особистих прав, так і громадянських, політичних, прав стану, так званих почесних прав та інших. Окрім того, варто зазначити, що таке покарання хоча і здебільшого було безстроковим, та все ж, відомі випадки, коли воно було строковим, та з настанням певної події (на приклад визнання особу невинуватою) воно відмінялося.
Так, вже у «Кримінальному уложенні 1903 року система покарань була дещо видозмінена. Тепер виділялись головні (смертна кара; заслання на поселення; позбавлення волі (у виді каторги, ув’язнення у виправному домі, ув’язнення у фортеці, ув’язнення у в’язниці й арешту); штраф; додаткові (позбавлення усіх або особливих прав стану, звання, титулів, сімейних прав, права на участь у виборах, права займатися певною діяльністю, поміщення в трудовий дім, конфіскація майна, позбавлення права займатися торгівлею й промислом, звільнення з посади) і такі, що заміняють (примусове лікування; опіка; вислання за кордон для іноземців тощо). Тепер «позбавлення права» спрямовувалось не проти особистої гідності особи, а проти тих благ, які їй належали як громадянинові.
Згодом, після революції 1917 року, у радянському кримінальному законодавстві, під «позбавленням прав» розумілось позбавлення певних політичних прав, а також заборона обіймати ту чи іншу посаду або виконувати ту чи іншу роботу. При чому таке позбавлення прав мало застосування у кожній кримінальній справі, суд міг кожного разу призначати таке обмеження і як додатковий захід, і як основний, незалежно від обраного до особи заходу покарання.
Таким чином, шляхом еволюції та свого вдосконалення, видозмінення, такий інститут дійшов і до нашого Кримінального кодексу України. Позбавленню права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю присвячена окрема стаття 55 Кримінального кодексу, яка, втім не наводить визначення поняття такого позбавлення прав. Не наводять такого визначення і постанови Пленуму Верховного суду України. Видається, що для того, щоб чітко уяснити в чому ж полягає таке покарання, доцільно було б прописати визначення дефініції.
Так як відповідно до ч. 1 ст. 50 Кримінального кодексу, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого, то звичайно, що ці ж самі ознаки стосуються і позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю. На перший погляд, це видається правильним. Хоча чи полягає «позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю» у обмеженні прав і свобод? Напевно, що ні. «Обмежити» означає встановлювати певні межі чого-небудь; пов’язувати щось обмежувальними умовами, лімітувати, а «позбавляти» означає забирати, віднімати щось у кого-небудь, залишати кого-небудь, що-небудь без чогось. Позбавлення прав і свобод означає повне їх відчуження; обмеженням прав і свобод є встановлення умов застосування останніх, встановлення або звуження меж їх дії. Коли особу позбавляють права керувати транспортним засобом на певний строк, то після спливу цього строку право особи не поновлюється, а його слід знову здобувати, шляхом нового складання водійських іспитів. Звідси видно, що не завжди після виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, «обмежені» права особи поновлюються автоматично. В принципі, таку невідповідність суті даного покарання загальному визначенню покарання можна вважати певним недоліком. Мабуть, усунути його можна шляхом законодавчої вказівки на визначення позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, і, можливо слід зазначити у статті 50 Кримінального кодексу, що покарання не завжди полягає у обмеженні прав, але й інколи у їх позбавленні.
На думку Шиян Д.С., позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю становлять два відносно самостійних види покарання: позбавлення права обіймати певні посади та позбавлення права займатися певною діяльністю[93]. Позбавлення права обіймати певні посади полягає у припиненні на визначений судом строк права перебування на посадах в державних органах та їх апараті, в органах місцевого самоврядування або на посадах підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, якщо надані за посадою повноваження використовувались особою для вчинення злочину. Позбавлення права займатися певною діяльністю полягає у припиненні на визначений судом строк права на службову або професійну діяльність, регламентовану відповідними правилами, якщо її здійснення пов’язане із вчиненням злочину.
Питання про зміст позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю дискусійне, різні науковці по різному його визначають.
Зокрема, існує погляд, згідно якого дане покарання позбавляє засудженого суб’єктивного права на вільний вибір посади, певних занять у проміжок часу, який вказаний у вироку[94]. Тобто виконання позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю відбувається протягом зазначеного у вироку періоду часу. Засуджений до такого покарання повинен відчувати вплив карального потенціалу цього покарання протягом усього строку, визначеного вироком. Таке визначення, на мою думку, не зовсім повно відображає суть, адже не враховує усі фактори, зокрема, те, що у певних випадках особа і після відбуття покарання не може скористатись своїм правом. Для прикладу, особу протягом певного періоду була позбавлена права займатись певною діяльністю, яка потребує постійного підвищення кваліфікації та здобуття нових знань у даній сфері. Після відбуття покарання вона теоретично може скористатись своїм правом на цю діяльність, а фактично – не може, бо вже, цілком втратила кваліфікацію у даній сфері.
Існує також інший, та досить подібний підхід до визначення поняття такого покарання за яким, позбавлення права обіймати певні посади означає звільнення засудженого на визначений у вироку строк від посади, яку він посідав під час вчинення злочину, а також позбавлення його права обіймати аналогічні посади на інших підприємствах, в установах і організаціях[95]. Як на мене, то тут має місце аналогічна помилка, не враховується поняття повно.
На думку іншого науковця, Н.В. Кузнєченка позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю полягає у забороні обіймати конкретні посади або займатися певним видом професійної, індивідуальної трудової діяльності чи діяльності непрофесійної[96]. Проте термін «конкретні посади» є дуже загальним, поверховим і не розкриває сутності цієї заборони і видів цих посад. Терміни «професійна діяльність» та «індивідуальна трудова діяльність» є різнорідними, що виділяються за різними критеріями. Термін «професійна діяльність» має відношення до професії, а «індивідуальна трудова» – до форми здійснення цієї діяльності. І яка ж це «непрофесійна діяльність», адже це явище дуже широке і разом з терміном «професійна діяльність» також не розкриває ані сутності правової заборони, ані видів цієї діяльності.
Також, В.І. Тютюгін зазначає, що позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю полягає у позбавленні засудженого його суб’єктивного права на ті посади, які він обіймав, або ту діяльність, якою займався на момент вчинення злочину, і тимчасового обмеження його правоздатності – можливості претендувати на обіймання певної посади або зайняття певною діяльністю на строк, встановлений вироком суду[97]. Як на мене, то автор даного визначення не зовсім вдало застосував «претендувати», адже засуджена особа можливо і може і захоче претендувати на обіймання певної посади або зайняття певною діяльністю, але це не значить, що їй буде надана така можливість, адже в цьому і є власне обмеження. Видається, що напевно треба було замінити «претендувати» іншим словом. Можливо, варто було вжити просто «обмеження правоздатності особи – можливості обіймати певні посади або займатись певною діяльністю на певний, передбачений вироком суду строк».
Л.А. Хруслова наводить визначення, що позбавлення права обіймати певні посади тягне за собою звільнення засудженого з посади, яку він обіймав під час вчинення злочину, і позбавлення його на певний строк права обіймати аналогічні посади на інших підприємствах, в установах чи організаціях[98]. А позбавлення права займатися певною діяльністю – це заборона засудженому упродовж певного терміну займатися діяльністю, визначеною у вироку суду, і у зв’язку з якою ним було вчинено злочин. Таке визначення дублює аналогічне, яке наводиться у підручнику Семакова Г.С., Геля А.П.[99].
Подібне визначення наводить Н.А. Сафаров і висловлює думку, що позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю полягає у конкретному обсязі правообмежень, що звужують сферу соціальних можливостей суб’єкта з вільного вибору виду діяльності або певних посад у межах встановленого вироком суду строку і тягнуть судимість як правовий наслідок[100]. Слід зазначити, що дане визначення не містить вказівки, які ж саме види цієї забороненої діяльності, які встановлюються вироком суду.
Зовсім недосконале, на мою думку, визначення наводить А.В. Лужбін, який зазначає, що сутністю досліджуваного виду покарання є обмеження трудових прав і похідні від такого обмеження майнові та моральні обмеження засудженого[101]. Видається, таке визначення не розкриває суті поняття, і лише поверхово окреслює його. Як на мене, то йдеться не лише про обмеження трудових прав, тому лише їх враховувати у визначенні не логічно.
Як видно, у жодному з наведених вище понять немає вказівки на законність обіймання певної посади або займання певною діяльністю, права на які позбавляється засуджений вироком суду. Термін «припинення права» найкраще відображає зміст досліджуваного виду покарання, оскільки припинити можна лише ті права, якими особа володіла на законних підставах. Якщо вона не мала відповідних прав, то і немає що припиняти. Термін «позбавлення» прав більш ширший, охоплює як припинення прав та позбавлення можливості набуття такого права у подальшому. Тому недоцільно особу позбавляти права у майбутньому, якщо вона такого права не мала взагалі. Наприклад, вчиняється злочин, передбачений ст. 286 Кримінального кодексу України («Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами»), особою, яка не мала права керувати транспортним засобом. У такому випадку позбавити цю особу такого права буде неможливо, оскільки відсутня основна підстава призначення покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – вчинення злочину з використанням займаної посади або у зв’язку із зайняттям певною діяльністю.
На мою думку, найбільш вдалим є наступне визначення позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, за яким воно полягає у припиненні на визначений судом строк права перебування на посадах в державних органах та їх апараті, в органах місцевого самоврядування або на посадах підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, якщо надані за посадою повноваження використовувала особа для вчинення злочину, а також позбавлення права займатись певною діяльністю (як службовою, так і не службовою, як трудовою так і не трудовою, підприємницькою та іншою), якщо ця діяльність пов’язана із вчиненим злочином.
Ст. 55 Кримінального кодексу не обмежує коло посад і видів діяльності, права обіймати які або займатися якими засуджений може бути позбавлений за вироком суду. Також Закон правильно не обмежує видів діяльності, права на які може бути позбавлений судом засуджений. До переліку діяльності, право на яку може позбавити суд, належить як службова, так і не службова, як професійна (наприклад, лікарська, ветеринарна, педагогічна тощо), так і непрофесійна, як трудова, так і нетрудова, а також підприємницька або інша діяльність (наприклад, заняття полюванням, керування особистим автотранспортом). Позбавлення права займатися певною діяльністю поширюється не тільки на службову й професійну, але й на іншу діяльність, що регламентується відповідними правилами, які передбачають конкретні права та обов’язки. Напевно, доречно б було таке положення закріпити у Постанові Пленуму Верховного суду «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003 №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004, 12.06.2009р., 06.11.2009р.[102].
Що стосується поняття «посада» (у широкому розумінні) – це визначена структурою і штатним розписом первинна одиниця підприємств, установ або організацій різних форм власності, на яку покладено встановлене нормативними актами (положеннями про структурні підрозділи, посади, посадовими інструкціями та ін.) коло службових повноважень. Посада – це багатогранна категорія, яка включає соціальний, правовий та організаційний аспекти. Соціальна сутність посади виявляється в зумовлені характеру, обсягу і меж взаємовідносин між службовцями та іншими учасниками управлінського процесу. Правовий аспект посади набуває вияву в тому, що вона містить певну частину компетенції державних органів, підприємств, установ, організацій різних форм власності – посадових повноважень. Організаційний аспект посади полягає в тому, що вона є частиною структурного підрозділу державних органів, підприємств, установ, організацій різних форм власності.
У позбавленні права обіймати певну посаду або займатись певною діяльністю під певними посадами розуміється коло посад, які визначені нормативно або мають ідентифікаційні ознаки, що дозволяють точно визначити зміст судової заборони
Що стосується діяльності, право займатись якою може бути позбавлено особу, то залежно від критеріїв класифікації позбавлення права займатися певною діяльністю можна поділити на види. Службова діяльність – це постійне або тимчасове здійснення функцій представників влади, постійне або тимчасове виконання на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконання таких обов’язків за спеціальним повноваженням. Під професійною діяльністю в літературі розуміється вид діяльності, для здійснення якої необхідна професійна підготовка, або ця діяльність включає в себе види робіт, які вимагають спеціальної підготовки чи які дозволяють вчиняти певні дії або приймати рішення, характер яких встановлюють нормативні правові акти.
Також одним із видів діяльності, права займатися якою позбавляє суд при призначенні досліджуваного виду покарання, є підприємницька діяльність.
Згідно зі ст. 42 Господарського кодексу України, підприємницька діяльність – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Позбавлення права займатися підприємницькою діяльністю виявляється в трьох формах:
– відмова у реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності особи, яка не була зареєстрована і яку суд позбавив права займатися підприємницькою діяльністю;
– скасування реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності, який уже був зареєстрований на момент набрання чинності обвинувальним вироком суду і якого суд позбавив права займатися будь-якою підприємницькою діяльністю або видом чи видами підприємницької діяльності, дозвіл на які мала ця особа;
– перереєстрація суб’єкта підприємницької діяльності, якого суд позбавив права займатися одним із видів підприємницької діяльності, дозвіл на які мала ця особа[103].
Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Тобто особам, яких суд позбавив права займатися підприємницькою діяльністю, і які намагаються зареєструватися як суб’єкти підприємницької діяльності, повинно бути відмовлено у державній реєстрації до закінчення строку, встановленого вироком суду. Державна реєстрація осіб, які були зареєстровані як підприємці з правом здійснення певного виду підприємницької діяльності і позбавлені обвинувальним вироком суду, який набрав чинності, права займатися цим видом підприємницької діяльності, повинна бути негайно скасована.
Діяльність, що регламентується відповідними правилами, які передбачають конкретні права та обов’язки, поширюється на певних осіб, які повинні дотримуватися цих правил. Ці правила встановлюються певними нормативно-правовими актами (законами, постановами, наказами, інструкціями, правилами тощо). Порушення або неналежне дотримання цих відповідних правил під час діяльності, що ними регламентується, і тягне припинення права нею займатися.
Позбавлення права займатися певною діяльністю поширюється на право займатися не будь-якою діяльністю, а лише службовою або професійною діяльністю, або іншою діяльністю, регламентованою лише відповідними правилами, що надають певні права чи встановлюють певні обов’язки.
Таким чином, позбавлення права займатися певною діяльністю полягає у припиненні на визначений судом строк права на службову або професійну діяльність, чи іншу діяльність, регламентовану відповідними правилами, якщо її здійснення пов’язане із вчиненням злочину.
Окрім поняття позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, не менш вагомим є визначення характерних рис цього покарання. Основними з них є його тривалість та строковість виконання даного покарання. На сьогоднішній день, на мою думку не достатньо чітко розкрито суть тривалості виконання даного покарання. Йдеться про те, що процес виконання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю розглядається лише у формі припинення трудового договору з засудженим адміністрацією організації, в якій він працював до набрання вироком законної сили, і анулювання дозволу на зайняття відповідною діяльністю. А це не зовсім вірно, адже це характеризує лише частину процесу виконання покарання. Слід враховувати, що дана санкція поширюється на увесь строк, встановлений вироком суду. А це означає, що і після анулювання дозволу, і після розірвання договору тощо, каральний вплив продовжується в тій частині, що особі не можна займатись цією діяльністю знову, чи обіймати дані посади знову, протягом встановленого у вироку строку. Тут же знаходить своє відображення і така властивість покарання як строковість.
Пропонується запровадити поняття «форма виконання» цього покарання. Виконання позбавлення особи права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю здійснюється у формі відмови засудженому в укладенні трудового договору на обіймання певної посади або видачі дозволу на зайняття певною діяльністю протягом строку, встановленого вироком суду.
Можна говорити про то, що дане покарання реалізується у двох формах:
-у формі припинення трудового договору з засудженим, який посідає певну посаду, або анулювання дозволу на зайняття певною діяльністю; (це реалізовується шляхом активної дії)
-у формі відмов засудженому в укладенні трудового договору на посідання певної посади або видачі дозволу на зайняття певною діяльністю (реалізовується шляхом пасивної бездіяльності)
Ще однією проблемою у рамках розглядуваної теми є те, що навіть після створення Державного департаменту виконання покарань не вдалось створити єдину стійку систему зв’язків між суб’єктами, на яких покладені обов’язки по виконанню покарань. На мою думку, це зумовлено тим, що ті суб’єкти, які контролюють виконання покарань, не є у складі єдиного відомства, і не мають спільного підпорядкування, а це, в свою чергу, викликає незлагоджену роботу.
Так як відбування позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю проходить без будь-якої ізоляції від суспільства, без зміни способу життя засудженої особи (окрім як позбавлення вказаного права), то і контролювати за тим, чи вони дотримуються встановлених заборон, важко. А ще, якщо врахувати кількість нелегально зареєстрованих працюючих, так званий «тіньовий сектор економіки» - то це практично неможливо. Мені видається, що можливо знайти вихід із даної ситуації, щоб максимально знизити зловживання, але повністю їх усунути, напевно, неможливо. Це зумовлене «замкнутим колом» - законодавець встановлює жорсткі умови діяльності (для прикладу підприємницької) – роботодавець, щоб більше заробити, влаштовує працівників на роботу без трудового договору, неофіційно. Таким чином, таких явищ не уникнути.
Як варіант вирішення даної проблеми можна збільшити число працівників кримінально-виконавчих установ, розширити їх повноваження, надати більше влади. Та на думку Гури Р.М., і я з нею цілком погоджуюсь, раціональнішим буде об’єднати спільні зусилля у боротьбі проти свавілля разом із іншими державними органами, що вже наділені відповідними владними повноваженнями[104]. Адже самі кримінально-виконавчі установи обов’язково стикнуться у першу чергу з такою проблемою як нестача фінансування, а також, брак досвіду у даній сфері, і відповідно, окрім фінансів, буде потрібен додатковий час для освоєння з новими повноваженнями.
Та, з іншої сторони, постає ряд проблем на шляху об’єднання зусиль державних органів із кримінально-виконавчими установами. По-перше, відомо, що кожний державний орган має свої функції, завдання, обов’язки, які повинен вчасно і якісно виконувати. Усі наявні сили спрямовуються на виконання, насамперед, першочергової функції органу, а тоді вже інших, другорядних. Виходить, що для цих «допоміжних державних органів» діяльність по контролю за виконанням покарань у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не ставитиметься на перший план. І взагалі, як мені видається, навряд чи такі працівники будуть себе перевантажувати додатковою, другорядною роботою. Можливо, виходом постане заохочення матеріального характеру (для прикладу надбавки за виконану роботу з боротьби із порушенням виконання покарань тощо). Але, знову ж таки, «недостатність коштів» ставить і тут перепону.
Ще однією проблемою є притягнення працівників відповідних служб до відповідальності за неналежний контроль за виконанням даного виду покарання. Загальновідомо, що якщо за невиконання якогось обов’язку не встановити санкцію, то це призведе до свавілля та порушень з боку суб’єктів виконання цього обов’язку. Теж саме стосується і органів, які здійснюють контроль за виконанням покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Варто розробити механізм притягнення до відповідальності працівників, які не виконуються покладених на них обов’язків.
Отже, як видно існують певні проблеми, пов’язані із виконанням покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Це, і недотримання учасниками і суб’єктами виконання цього покарання своїх обов’язків. Адже деякі засуджені продовжують обіймати заборонену посаду або займатися забороненим видом діяльності, а працівники кримінально-виконавчих інспекцій неналежно виконують свої обов’язки з контролю за виконанням цього покарання.
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має на меті недопущення вчинення засудженим в подальшому злочинів з використанням певної посади чи в результаті зайняття певною діяльністю. Р.М. Гура зазначає, що виконання цього покарання полягає у відстороненні засудженого від виконання обов’язків, пов’язаних із зайняттям певної посади або певною діяльністю, і позбавленні права на зазначений рід діяльності протягом встановленого вироком строку[105]. Але, як на мене, не можна не враховувати те, що деякі види діяльності потребують постійного вдосконалення, підвищення кваліфікації ( для прикладу фармацевт – постійно з’являються нові види лікарських засобів, деякі з них перестають використовувати і т д). У такому випадку, особа, відбувши покарання, не може одразу скористатись своїм відновленим правом, у кращому випадку їй доведеться ще деякий період часу затратити на підвищення кваліфікації. Тоді, тут постає ще одна проблема: то як же співвідноситься виконання вказаного покарання із нормами чинної Конституції України, а саме ст. 43, де проголошується, що кожен має право на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава зобов’язана створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. На думку Володарського В., покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю суперечить нормам Конституції як Основного Закону, і тому воно є неконституційним[106]. На мою думку, дане покарання не суперечить Конституції, адже відомо, що засуджений це особа, яка вчинила злочин, а отже є суспільно небезпечною, і внаслідок цього в сукупності її певні права можуть бути законно обмежені вироком суду. Такої ж думки притримується і Шиян Д.С.[107]. Та, не можна не врахувати другої сторони медалі – соціальний аспект. Тому правильно наголошує Постанова Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р, від 24.10.2003р., від 06.11.2009р [108] у частині 3 пункту 3, що досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з’ясувати і в тому числі склад сім’ї особи ( наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан. Лише у такому випадку позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю буде і юридичному, і в соціальному аспекті правомірне.
Таким чином, підсумовуючи можна сказати, що проблеми довкола покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю існують, і вони обговорюються науковцями, досліджуються та здебільшого отримують розв’язання.
Розділ 3
Особливості призначення покарань, що можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові та проблеми їх застосування у судовій практиці
Особливості призначення штрафу та проблеми його застосування у судовій практиці
Унормування діяльності суду по призначенню покарання у виді штрафу здійснюється законодавцем через визначення певного порядку його призначення.
Говорячи про норми кримінального права, які визначають порядок призначення покарання, криміналісти традиційно називають їх засадами призначення покарання. Під загальними засадами призначення покарання в вітчизняному спеціальному монографічному дослідженні запропоновано розуміти «передбачену в кримінальному законі систему загальних правил, що ґрунтуються на принципах призначення покарання і є обов’язковими для суду в кожному конкретному випадку призначення покарання винному у вчиненні злочину для досягнення мети покарання»[109].
Відповідно до ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу України, суд призначає покарання:
1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини Кримінального Кодексу;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.
Призначення покарання в межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Реалізація цієї загальної засади призначення покарання проходить три етапи, лише один з яких є обов’язковим, інші два – факультативними:
1) визначення виду основного покарання (факультативно – тільки в альтернативних санкціях);
2) визначення розміру основного покарання (обов’язково);
3) призначення додаткового покарання та визначення його розміру (факультативно – тільки в кумулятивних санкціях).
На першому етапі суд може обрати штраф як вид основного покарання, що підлягає застосуванню до особи, яка вчинили злочин. Але зробити це можна лише тоді, коли даний вид покарання передбачений в санкції. Якщо санкція статті (частини статті) не передбачає основного покарання у виді штрафу, то, відповідно п. 14, 15 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р, 12.06.2009р., 06.11.2009р., він може бути призначений лише в порядку переходу до більш м’якого виду покарання за наявності підстав, передбачених ст. 69 КК України[110]. В іншому випадку штраф як основне покарання не може бути призначений.
При виборі ж виду основного покарання суд, перш за все, повинен керуватися порядком розташування видів покарань в системі покарань (ст. 51 КК України) та в санкціях статей Особливої частини. Відомо, що в системі покарань КК України 2001 року покарання розташовані від найменш суворого – штрафу до найбільш суворого довічного позбавлення волі.
Штраф є найменш суворим покаранням в системі покарань, і кожного разу, коли він передбачений в якості одного з основних покарань в альтернативній санкції, суд повинен обговорювати можливість його призначення підсудному і тільки у разі, коли суд прийде до переконання про неможливість призначення даного виду покарання, він повинен вирішити питання про можливість призначення іншого, більш суворого виду основного покарання, передбаченого в цій санкції.
При призначенні ж штрафу на підставі безальтернативної санкції (наприклад: ч. 9 ст. 158, ч. 1 ст. 183, ч. 1 ст. 203 КК України) суд позбавлений необхідності вибору виду основного покарання.
На другому етапі застосування цієї загальної засади призначення покарання суд визначає розмір основного покарання – штрафу в тих межах, які визначені санкцією статті Особливої частини КК України. У жодній санкції Особливої частини КК України штраф не визначається в абсолютному розмірі. Законодавець визначає в санкції або мінімальний і максимальний розмір штрафу, або тільки максимальний. Пленум Верховного Суду України спеціально звертає увагу судів на необхідність суворого дотримання вимог закону про призначення штрафу як виду покарання виключно в межах, встановлених санкцією статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України[111].
Жодних формалізованих правил, які б стосувалися визначення розміру покарання у виді штрафу, чинний КК України не містить, у зв’язку з чим суд керується виключно власними переконаннями та правосвідомістю, визначаючи його розмір ближче до максимуму, встановленого в санкції, ближче до мінімуму чи ближче до середини санкції.
Нарешті, на третьому етапі суд вирішує питання про призначення додаткового покарання. У зв’язку з тим, що в чинному КК України штраф лише в двох санкціях передбачений в якості додаткового покарання (ч. 1 ст. 144 та ч. 2 ст. 367 КК України), застосування цього етапу першої загальної засади призначення покарання до випадків призначення штрафу носить досить гіпотетичний характер. Проте, вочевидь, не викликає сумнівів, що суд повинен спершу звернути увагу на статус додаткового покарання у виді штрафу – є воно обов’язковим або факультативним. Так як в обох згаданих санкціях штраф є факультативним додатковим покаранням, то суд, передусім, повинен вирішити питання про доцільність його застосування в конкретному випадку. При цьому абз.1 п.15 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 24.10.2004р., 12.06.2009р., 06.11.2009р.[112], звертає увагу судів на те, що виходячи з того, що додаткові покарання мають важливе значення для запобігання вчиненню нових злочинів як самими засудженими, так і іншими особами, рекомендувати судам при постановленні вироку обговорювати питання про застосування поряд з основним покаранням відповідного додаткового. Отже, кожного разу при застосуванні ч. 1 ст. 144 та ч. 2 ст. 367 КК України суд повинен обговорювати питання про призначення штрафу як додаткового покарання.
Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК України. Закон не дає переліку тих положень Загальної частини КК України, які підлягають застосуванню при призначенні покарання. В літературі ж існує певна дискусія щодо визначення кола цих положень[113].
Перш за все, суд повинен врахувати ті положення Загальної частини, які визначають власне поняття та цілі покарання, їх систему, поділ на основні та додаткові. Далі, на підставі ч. 2 ст. 53 КК України суд визначає мінімальний розмір штрафу в тих випадках, коли цей розмір не визначений безпосередньо в санкції статті Особливої частини КК України.
Крім того, суд повинен завжди мати на увазі встановлену в ч. 3 ст. 53 КК України заборону на призначення штрафу як основного або додаткового покарання у тих випадках, коли він не передбачений в санкції статті Особливої частини. Відповідно до ч. 4 ст. 52 та ч. 1 та 3 ст. 53 КК України штраф і як основне, і як додаткове покарання може бути призначений судом лише за умови, якщо його безпосередньо передбачено в санкції статті Особливої частини, за якою засуджується винна особа.
Призначення покарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину. Врахування цієї загальної засади при призначенні штрафу полягає у тому, що суд, застосовуючи даний вид покарання, повинен обов’язково брати до уваги особливості характеру і ступеню суспільної небезпеки конкретного злочину. Відомо, що штраф у переважній більшості випадків передбачається в КК України саме за злочини невеликої та середньої тяжкості.
Звертає на себе увагу той факт, що крім п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України вимогу про врахування тяжкості вчиненого злочину при призначенні штрафу містить ще й ч. 2 ст. 53 КК України. Відповідно до неї «Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину...». Вочевидь, що в даному випадку в законі має місце непотрібне дублювання одного й того ж правила: якщо в будь-якому випадку призначення покарання суддя повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України), то, вочевидь, це правило поширюється на всі покарання, у тому числі й на штраф.
Призначення покарання враховуючи особу винного. Застосування цієї загальної засади призначення покарання для випадків призначення штрафу полягає у врахуванні судом особистісних характеристик того, хто вчинив злочин.
Призначення покарання, враховуючи обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.Застосування цієї загальної засади призначення покарання вимагає від суду врахування встановлених по справі обставин, що пом’якшують покарання (ст. 66 КК України) та обтяжують його (ст. 67 КК України). Оцінивши всі обставини, які пом’якшують і обтяжують покарання в сукупності, суд повинен відповісти на питання, чи дозволяють вони призначити засуджуваному покарання у виді штрафу, а якщо так – то яким має бути його розмір. Множинність обставин, що пом’якшують покарання, або переважання їх над обставинами, що обтяжують покарання, дає підстави для позитивної відповіді на сформульоване вище питання. У той же час, переважання обставин, що обтяжують покарання, є підставою для негативної відповіді на нього. На жаль, в цьому плані судами інколи допускаються неточності.
Наприклад, Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області розглянули у відкритому судовому засіданні кримінальну справу про обвинувачення Особи 1 у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.311 КК України (незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, чи пересилання прекурсорів з метою їх використання для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин, яке карається штрафом до 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років)[114]. Суд дослідив матеріали справи, суд при призначенні покарання врахував «ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, який вину визнав повністю, щиросердечно розкаюється у вчиненому, активно сприяв розкриттю злочину, позитивно характеризується». У даному випадку, суд взагалі не вказав, що саме він бере до уваги «враховуючи особу винного»; з матеріалів справи не випливає, що Особа 1 «активно сприяла розкриттю злочину», де і ким «позитивно характеризується». Окрім того, суд взагалі не зазначає, які з обставин слід відносити до таких, які пом’якшують покарання, а які обтяжують. Не навівши конкретних аргументів, суд призначає покарання у вигляді штрафу 850 гривень (не вказавши, при цьому, розмір покарання у неоподаткованих мінімумах доходів громадян). Як видно, суд не мотивував належним чином свого рішення, та й допустився помилки у самому формулюванні покарання.
Отже, врахування ознак, що характеризують особу, яка вчинила злочин, має істотне значення для справедливості та індивідуалізації покарання, у тому числі й при призначенні покарання у виді штрафу.
Застосування штрафу при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. Відомо, що види і розміри покарань, встановлених у санкціях статей Особливої частини КК України, відображають лише типовий ступінь суспільної небезпеки відповідних злочинів. У реальному житті окремі діяння можуть мати відмінний від типового ступінь суспільної небезпеки. У подібних випадках постає проблема призначення винному такого покарання, яке було б за своєю суворістю адекватним ступеню суспільної небезпеки скоєного ним діяння, а також було необхідним і достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК України).
Щодо випадків нетипового підвищення ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину КК України не допускає жодних способів посилення покарання, порівняно з передбаченим в статті Особливої частини КК України. Суд не може ні призначити покарання вище вищої межі, встановленої в санкції, ні перейти до іншого, більш суворого виду покарання. Єдина можливість посилити покарання, порівняно з тим, яке передбачене в санкції статті Особливої частини, це призначення додаткових покарань на підставі положень Загальної частини: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК України) та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч. 2 ст. 55 КК України).
Для випадків же нетипового зменшення суспільної небезпеки конкретного вчиненого злочину законодавець спеціально передбачив у ч. 3 ст. 65 КК України, що підстави для призначення більш м’якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, визначаються ст. 69 Кримінального кодексу.
Практично всі дослідники змісту ст. 69 КК України виділяють три способи призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, а саме:
1) призначення передбаченого в санкції статті Особливої частини КК України основного виду покарання нижче від його нижньої межі, визначеної цією санкцією;
2) призначення не передбаченого в санкції основного виду покарання, яке, проте, є більш м’яким, порівняно з передбаченим;
3) не призначення додаткового покарання, що передбачене в санкції в якості обов’язкового[115].
Варто розглянути ці способи при призначенні такого виду покарання, як штраф.
Призначення штрафу нижче від його нижньої межі, визначеної санкцією статті Особливої частини КК України. З 246 санкцій статей Особливої частини КК України, що передбачають штраф в якості основного покарання, в 110 санкціях його нижня межа встановлена на рівні мінімального розміру для даного виду покарання, що визначений ч. 2 ст. 53 КК України, – тридцять неоподаткованих мінімумів доходів громадян. В інших же 136 санкціях мінімальний розмір штрафу перевищує тридцять нмдг. При чому, як вже відзначалося вище, в семи з них мінімальний розмір цього покарання встановлений на рівні максимуму для штрафу, визначеного в ч. 2 ст. 53 КК України (одна тисяча нмдг), а ще в п’яти – мінімальний розмір цього виду покарання встановлюється в санкції в розмірі, що перевищує одну тисячу нмдг. Отже, при застосуванні тільки тих 136 санкцій, де мінімальний розмір штрафу перевищує штраф тридцять нмдг, можливе його призначення на підставі ст. 69 КК України нижче нижчої межі.
Так, наприклад, вироком Глобинського районного суду Полтавської області від 7 листопада 2002 р. Д. і 3. засуджено за ч. 1 ст. 249 КК до 170 грн. штрафу кожного. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, переглядаючи справу за касаційним поданням прокурора, відзначила, що «зменшення мінімального (установленого ч. 2 ст. 53 КК) розміру штрафу не допускається навіть при застосуванні до засуджених ст. 69 КК... Проте, як видно з вироку, вимоги названого закону суд не врахував, оскільки призначив засудженим покарання у виді штрафу в розмірі лише десяти нмдг»[116].
Призначаючи штраф із застосуванням ч. 1 ст. 69 КК України нижче від нижньої межі, визначеної санкцією статті Особливої частини КК України, суд разом з тим, не може призначити його у розмірі, меншому за мінімум, встановлений для даного виду покарання чинним законодавством, тобто менше за 30 нмдг.
Окремого розгляду заслуговує питання про мінімальну межу, нижче якої штраф не може бути призначений у тих випадках, коли мінімальний розмір даного виду покарання, встановлений у санкції статті Особливої частини КК України, перевищує максимум для даного виду покарання, визначений в ч. 2 ст. 53 КК України. Наразі, як уже відзначалося, в КК України міститься п’ять санкцій такого виду, а саме: санкції ч. 3 ст. 176, ч. 3 ст. 177, ч. 2 ст. 2091, ст. 220 та ч. 3 ст. 229 КК України, в кожній з яких передбачений штраф у розмірі від двох тисяч до трьох тисяч нмдг. Особливість проблеми зумовлена тим, що законодавець, забороняючи призначати при застосуванні ст. 69 КК України певний вид покарання менше від мінімуму для даного виду покарання, встановленого в статтях Загальної частини, вочевидь, виходив з того, що мінімальний розмір санкції, як це зазвичай і буває, знаходиться в інтервалі між мінімумом та максимумом для даного виду покарання. Проте, в аналізованих випадках мінімальний встановлений санкцією розмір штрафу перевищує максимум для даного виду покарання, що встановлений у ч. 2 ст. 53 КК України. У зв’язку з цим і постає питання, в якому розмірі суд може призначити штраф, застосовуючи ч. 1 ст. 69 КК України для його призначення нижче нижчої межі? Відповіді на це питання закон не містить. Видається, при вирішенні цієї проблеми слід виходити з того, що встановлення будь-яких обмежень на призначення штрафу нижче нижньої межі, визначеної в законі, може негативно відобразитися на особі, яка підлягає кримінальній відповідальності. Вочевидь, у зв’язку з цим переваги має інша точка зору: при призначенні штрафу нижче нижчої межі, визначеної згаданими вище санкціями, його розмір може перевищувати одну тисячу нмдг. Цей висновок підтверджується ще й тим, що сам законодавець на підставі ч. 2 ст. 53 КК України допустив застосування за цей конкретний злочин штрафу в сумі, більшій за одну тисячу нмдг.
Призначення штрафу як більш м’якого покарання, порівняно з передбаченим у санкції статті Особливої частини КК України. Відповідно до чинної редакції ст. 51 КК України штраф визнається найменш суворим видом покарання. У зв’язку з цим відповідно до ч. 1 ст. 69 КК України суд формально може перейти до нього як до більш м’якого виду покарання, незалежно від того, які види покарання передбачені в санкції, і до якої категорії тяжкості належить відповідний злочин. І якщо стосовно злочинів невеликої або середньої тяжкості, за які, проте, штраф як вид покарання не встановлений, можливість призначення штрафу як виду покарання при переході до нього в порядку ст. 69 КК України не викликає сумнівів, то можливість призначення штрафу як більш м’якого виду покарання за тяжкі та особливо тяжкі злочини не є такою очевидною і однозначною.
Наразі, з огляду на те, що чинний КК України не містить прямої заборони заміни позбавлення волі штрафом і навпаки, перший аргумент втратив своє вирішальне значення. Другий же формально залишається не спростованим і допускає можливість переходу від позбавлення волі (в тому числі, встановленого на строк понад п’ять, і, навіть, понад десять років) до штрафу й за чинним КК України.
Разом з тим, погодитися з можливістю переходу в порядку застосування ст. 69 КК України від позбавлення волі, встановленого за тяжкі та особливо тяжкі злочини, до штрафу як більш м’якого виду покарання,не видається можливим. Уявляється, що беручи до уваги ступінь суспільної небезпеки злочинів, які належать до згаданих категорій тяжкості, вибір більш м’якого виду покарання при застосуванні ст. 69 КК України не може бути довільним.
Якщо звернутися до змісту інших положень Загальної частини КК України, які передбачають можливість пом’якшення покарання особам, що вчинили злочин (наприклад, умовно-дострокове звільнення від подальшого відбування покарання (ст. 81 КК України), заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (ст. 82 КК України), звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 45-49 КК України) або покарання (ст. 80, 83 КК України) тощо, то очевидним стає висновок про те, що законодавець максимально намагається ув’язати кримінально-правові «пільги» з категорією тяжкості вчиненого злочину. Стосовно ж пом’якшення покарання на підставі ст. 69 КК України жодного зв’язку між категорією тяжкості вчиненого злочину та способом і розміром такого пом’якшення не встановлено.
Видається, що в законі слід спеціально встановити «бар’єр», який суд не міг би переступити при виборі більш м’якого покарання, застосовуючи ст. 69 КК України щодо осіб, які вчинили тяжкі або особливо тяжкі злочини.
Отож, штраф як основне покарання при переході до іншого більш м’якого виду покарання доцільно застосовувати лише за злочини невеликої або середньої тяжкості, в санкціях за які він не передбачений. У цьому разі суд може відмовитися від призначення передбачених у санкції більш суворих видів основного покарання і перейти до штрафу, призначивши його в межах, визначених у ч. 2 ст. 53 КК України. Абз.2 п.14 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р., 12.06.2009р., 06.11.2009р.[117], спеціально звертає увагу судів України на те, що у цьому разі (в порядку переходу до більш м’якого виду покарання, не передбаченого в санкції) штраф призначається в розмірах, визначених ч. 2 ст. 53 КК, – від 30 до 1000 нмдг.
Штраф і питання призначення більш м’якого, ніж передбачено законом додаткового покарання.Відповідно до ч. 2 ст. 69 КК України на підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу як обов’язкове. З огляду на те, що в чинному КК України штраф лише в двох санкціях передбачений в якості додаткового виду покарання (ч. 1 ст. 144 та ч. 2 ст. 367 КК України), при чому в обох він є факультативним додатковим покаранням, застосування ч. 2 ст. 69 КК України щодо нього є неможливим.
Проблемним є питання про можливість призначення замість передбаченого в санкції статті Особливої частини одного додаткового виду покарання іншого більш м’якого. Наприклад, замість позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, конфіскації майна – застосування штрафу. Нинішня редакція ч. 2 ст. 69 КК України в буквальному тлумаченні такої можливості не допускає. Саме тому, вочевидь, її не допускають і ті криміналісти, які досліджують зміст цього кримінально-правового припису.
Разом з тим В. І. Тютюгін писав, що в окремих випадках цілком припустимо на підставі ст. 44 КК (1960 року) здійснити перехід від обов’язкової у санкції конфіскації майна до більш м’якого у порівнянні з нею штрафу[118]. Видається, такі судження є обґрунтованими і послідовними, узгоджують внутрішній зміст норм інституту призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.
Саме тому слід, вочевидь, було б уточнити редакцію ч. 2 ст. 69 КК України, виклавши її, наприклад, наступним чином: «На підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу як обов’язкове, або перейти до іншого, більш м’якого виду додаткового покарання, ніж передбачене в санкції».
Призначення штрафу при сукупності злочинів та сукупності вироків. Відповідно до ч. 3 ст. 72 КК України основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно. Крім того, відповідно до ч. 4 тієї ж статті додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно. Коментуючи ці законодавчі приписи, В. І. Тютюгін справедливо стверджує, що особливість призначення штрафу як основного або додаткового покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків полягає в тому, що складанню з іншими видами покарань він не підлягає і в усіх таких випадках призначається і виконується самостійно[119].
Як видно, законодавець встановлює заборону лише на складання (повне або часткове) штрафу з іншими покараннями. Щодо такого правила визначення остаточного покарання при сукупності злочинів (а, інколи, і при сукупності вироків) як поглинання, то заборони на поглинання штрафу будь-яким іншим більш суворим основним покаранням у кримінальному законі не встановлено. На це спеціально звертає увагу судів і абз.4 п.22 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р., 12.06.2009р., 06.11.2009р.[120], який зазначає, що коли за злочини, що утворюють сукупність, призначено основні покарання різних видів, які не підлягають заміні (штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), суд може застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим або призначити кожне з них до самостійного виконання.
Разом з тим, сам же Верховний Суд України проявляє істотну непослідовність у формуванні відповідної судової практики. Не дивлячись на роз’яснення, дане у цитованій вище постанові, в збірнику судової практики, що публікується як орієнтир для нижчестоящих судів щодо правових позицій Верховного Суду України, у той же рік поміщається рішення судової палати в кримінальних справах, що не узгоджується з ним. Зокрема, вироком Солом’янського районного суду м. Києва К. був засуджений за ч. 3 ст. 186 КК України на п’ять років позбавлення волі і за ч. 3 ст. 357 КК України – до штрафу в розмірі п’ятдесяти нмдг, що становить 850 грн., а остаточне покарання відповідно до ст. 70 КК України визначено у виді позбавлення волі строком на п’ять років.
У касаційному поданні заступника прокурора м. Києва було порушено питання про скасування вироку щодо К. і направлення справи на новий судовий розгляд у тому числі й у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону. Колегія суддів судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України касаційне подання задовольнила, встановивши, зокрема, що суд першої інстанції при визначенні засудженому покарання за сукупністю злочинів неправильно застосував кримінальний закон. Верховний Суд України дійшов висновку, що «визначаючи К. за сукупністю злочинів остаточну міру покарання шляхом поглинення штрафу позбавленням волі, суд порушив вимогу ч. 3 ст. 72 КК, згідно з якою основне покарання у виді штрафу при призначенні його за сукупністю злочинів та вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно. Зазначена обставина відповідно до вимог ч. 1 ст. 398 КПК є підставою для скасування вироку в частині призначеного покарання у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону».
Як уявляється, Верховному Судові України слід бути більш послідовним у формуванні судової практики і орієнтувати суди України на одноманітне і точне застосування кримінального закону. Не викликає сумнівів, що роз’яснення відповідає дійсному змісту ч. 3 ст. 72 КК України, взятій в системі зі ст. 70 і 71 КК України. Саме тому таке рішення, яке Верховний Суд України прийняв у справі К., як видається, суперечить п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р., 12.06.2009р.,06.11.2009р.[121], а тому не повинно було публікуватися як орієнтир для судової практики.
Отже, при призначенні покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків штраф, призначений в якості основного покарання за один із злочинів, може як виконуватися самостійно, так і поглинатися іншим, більш суворим покаранням, проте в жодному випадку не може складатися з іншими покараннями.
Якщо ж штраф виступає в якості додаткового покарання, то при призначенні його за сукупністю злочинів або сукупністю вироків він може бути приєднаний до остаточного основного покарання тільки в тому разі, якщо він був призначений в якості додаткового покарання хоча б за один із злочинів, що входять до сукупності (ч. 3 ст. 70, ч. 3 ст. 71 КК України). Абз.3 п.20 постанови Пленуму Верховного Суду «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р., 12.06.2009р.,06.11.2009р. спеціально звертає увагу судів на те, що встановлений ст. 70 КК порядок, згідно з яким суд зобов’язаний призначити покарання окремо за кожний злочин, а потім остаточно визначити покарання за сукупністю злочинів, стосується як основних, так і додаткових покарань[122] і що, призначаючи покарання за кількома вироками, суд повинен визначити вид і розмір основного й додаткового покарань за знову вчинений злочин (злочини), а потім повністю або частково приєднати невідбуту частину покарання за попереднім вироком із посиланням на ст. 71 КК України[123].
Призначення штрафу при звільненні від відбування покарання з випробуванням. Відповідно до ст. 77 КК України у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 цього Кодексу можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.
Українські криміналісти по-різному до цього ставляться. Так, наприклад, В. А. Ломако пише, що призначення додаткового покарання згідно зі ст. 77 КК не звільняє суд від необхідності керуватися положеннями відповідних статей Загальної частини КК, що регулюють порядок, межі й особливості призначення додаткових покарань. Так, призначаючи штраф як додаткове покарання, суд зобов’язаний врахувати положення ч. 2 і 3 ст. 53 про те, що його призначення можливе лише тоді, коли воно спеціально передбачене в санкції відповідної статті КК[124].
Протилежне судження висловила Л. А. Хруслова, на думку якої на підставі ст. 77 КК України суд може призначити штраф в якості додаткового покарання і в тих випадках, коли він не передбачений в санкції статті Особливої частини КК України. У таких випадках, вважає вона, суд визначає його розмір у відповідності до ч. 2 ст. 53, тобто залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян[125].
Немає однозначності в розумінні змісту ст. 77 КК України і в судовій практиці. Більшість судів справедливо не призначають штраф як додаткове покарання на підставі ст. 77 КК України в тих випадках, коли він не передбачений в санкції статті Особливої частини КК України, за якою засуджується винний. Проте, непоодинокими є й протилежні рішення, які неодноразово ставали предметом перегляду Верховного Суду України.
Так, наприклад, Володарський районний суд Київської області, засуджуючи К. та С. кожного за ч. 4 ст. 185 КК України до п’яти років позбавлення волі зі звільненням від відбування цього покарання відповідно до ст. 75 КК України з випробуванням та іспитовим строком три роки, на підставі ст. 77 КК України кожному з них призначив додаткове покарання у виді штрафу в розмірі 1 тисячі грн. Розглянувши зазначену справу за клопотанням одного із засуджених, спільне засідання суддів Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України, констатувало наступне: «Ст. 77 КК визначено загальний підхід до призначення додаткових покарань у разі звільнення засудженого від відбування основного покарання з випробуванням. За змістом цієї статті зазначені в ній додаткові покарання можуть призначатися при такому звільненні лише за умови дотримання всіх інших положень як Загальної, так і Особливої частин КК, зокрема ст. 51-55, 65-71 КК. Відповідно до ч. 3 ст. 53 КК штраф як додаткове покарання може бути призначений лише в разі, якщо його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК. Отже, застосування ст. 77 КК може супроводжуватися призначенням штрафу як додаткового покарання лише в тому разі, коли він передбачений санкцією статті Особливої частини КК і суд, застосовуючи загальні засади призначення покарання, дійде висновку про необхідність застосування цього додаткового покарання в конкретній кримінальній справі. Ст. 77 КК не може розглядатись як самостійна правова підстава для призначення штрафу як додаткового покарання». Позаяк ч. 4 ст. 185 КК України, за якою були засуджені К. і С., додаткового покарання у виді штрафу не передбачає, рішення про застосування до них на підставі ст. 77 КК України додаткового покарання у виді штрафу із вироку виключено[126].
Поширеність випадків призначення нижчестоящими судами штрафу на підставі ст. 77 КК України в тих випадках, коли він не передбачений в санкції статті Особливої частини КК України, змусила Пленум Верховного Суду України спеціально звернути увагу на неприпустимість цього в абз.5 п.9 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р., 12.06.2009р., 06.11.2009р.[127]. Зокрема, Пленум відзначив: «При звільненні з випробуванням від відбування основного покарання суд відповідно до ст. 77 КК може призначити додаткові покарання: штраф (за умови, що він передбачений санкцією закону, за яким засуджується особа); позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Додаткові покарання підлягають реальному виконанню, про що суд зазначає в резолютивній частині вироку».
І хоча таке роз’яснення, з урахуванням того, що штраф в якості додаткового покарання передбачений сьогодні лише в двох санкціях статей Особливої частини КК України, призводить до неможливості застосування його в такій якості при звільненні від відбування основного покарання з випробуванням, тим не менше, як уявляється, воно є правильним і відповідає букві закону. Дійсно, ст. 77 КК України не встановлює самостійної правової підстави для призначення штрафу в якості додаткового покарання. Призначення цієї статті – це визначення переліку покарань, які можуть бути призначені в якості додаткових в тих випадках, коли існують встановлені законом підстави їх призначення: чи вони передбачені в санкції статті Особливої частини (як штраф або позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), чи вони можуть бути призначені на підставі певної іншої статті Загальної частини КК України (як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу або ж позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю).
Розширення ж можливості застосування штрафу як додаткового покарання при звільненні від відбування основного покарання з випробуванням слід шукати не в неадекватному тлумаченні ст. 77 КК України, а в розширенні використання цього виду покарання в якості додаткового в санкціях статей Особливої частини КК України.
Таким чином, можна констатувати, що і в теорії, і на практиці є безліч проблем, пов’язаних із призначенням такого виду покарання як штраф. Актуальність їх вирішення та розв’язання беззаперечна. Внесок науковців з вивчення проблем призначення штрафів вагомий, проте, потребує подальшого удосконалення.
Особливості призначення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та проблеми застосування у судовій практиці цього покарання
Поряд із загальною підставою призначення покарання, існують ще й інші підстави та умови, які стосуються призначення лише виключно покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
Згідно з ч. 2 ст. 55 Кримінального кодексу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини, лише як додаткове. Прикладами злочинів, за які може бути призначене це покарання як основне покарання є такі: неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ч. 1 ст. 137 КК); неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ч. 1 ст. 140 КК); насильницьке донорство (ч. 1 ст. 144 КК); незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК); перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ч. 2 ст. 171 КК); грубе порушення законодавства про працю (ч. ч. 1, 2 ст. 172 КК); грубе порушення угоди про працю (ч. 1 ст. 173 КК); ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) (ч. 1 ст. 212 КК); ухилення від сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування (ч. 1 ст. 212-1 КК); розміщення цінних паперів без реєстрації їх випуску (ст..223 КК); приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення (ч. 1 ст. 238 КК); забруднення або псування земель (ч. 1 ст. 239 КК); порушення правил охорони вод (ч. 1 ст. 242 КК); забруднення моря (ч. 3 ст. 243 КК); порушення ветеринарних правил (ст. 251 КК); проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля (ч. 1 ст. 253 КК); спонукання неповнолітніх до застосування допінгу (ч. 1 ст. 323 КК); втручання в діяльність працівника правоохоронного органу (ч. 2 ст. 343 КК); перешкоджання діяльності народного депутата України та депутата місцевої ради (ч. 2 ст. 351 КК); завідомо незаконні затримання, привід або арешт (ч. 1 ст. 371 КК); втручання в діяльність судових органів (ч. 2 ст. 376 КК).
Поряд із цим воно взагалі не передбачене як основне або як додаткове покарання в санкціях статей Особливої частини КК у розділі І Злочини проти основ національної безпеки України, розділі ХІХ Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини) та розділі ХХ Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку. Крім того, є норми, які передбачають позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як обов’язкове додаткове покарання, на приклад: ч. 2 ст. 256 КК «Сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності».
Як вдало зазначає В.І. Тютюгін, додаткове покарання, передбачене у ст. 55 КК, може бути призначене у випадках, якщо воно:
1) безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК.
Наприклад, Мостиський районний суд Львівської області розглянув у відкритому судовому засіданні справу про обвинувачення громадянки А у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст.368, ч.1 ст.365, ч.1 ст.366 Кримінального кодексу України[128]. При призначенні покарання суд «врахував, що підсудна вчинила тяжкий злочин та злочини невеликої та середньої тяжкості, вперше притягується до кримінальної відповідальності, позитивно характеризується за місцем проживання. До підсудної необхідно застосувати додаткову міру покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади, оскільки вона вчинила злочини з використанням свого службового становища». Остаточне покарання Особі А призначили у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування строком на два роки. У даному випадку має місце застосування позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як обов’язкового додаткового покарання, так як згідно ч.2 ст.368 Кримінального кодексу України, одержання хабара у великому розмірі або службовою особою, яка займає відповідальне становище, або за попередньою змовою групою осіб, або повторно, або поєднане з вимаганням хабара, карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.
2) не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, але з урахуванням характеру злочину, вчиненого з використанням певної посади або діяльності, особи винного та інших обставин справи призначається судом на підставі ч. 2 ст. 55 КК з обов’язковим мотивуванням у вироку прийнятого рішення і посиланням на цю норму закону;
3) передбачене в санкції статті, частини статті Особливої частини КК як одне з кількох, альтернативно зазначених у ній основних покарань, але не призначене судом у цій якості. Призначаючи в таких випадках інше, альтернативно передбачене в санкції основне покарання, суд вправі призначити позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання. Прийняте судом рішення повинно бути мотивоване у вироку з обов’язковим посиланням на ч. 2 ст. 55 Кримінального кодексу України[129].
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого під час зайняття певної посади або у зв’язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Відповідно до п. 17 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р, від 24.10.2003р., від 06.11.2009р [130], таке покарання застосовується як додаткове покарання лише в тих випадках, коли вчинення злочину було пов’язане за посадою підсудного або із зайняттям ним певною діяльністю.
Згідно з ч. 2 ст. 55 КК, умовами призначення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, є внутрішнє переконання суду в неможливості збереження за засудженим права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю з урахуванням: характеру злочину, вчиненого з використанням займаної посади або в зв’язку із заняттям певною діяльністю; особи засудженого; інших обставин справи. При цьому посилання на ч. 2 ст. 55 КК у вироку суду є обов’язковим[131]. Такий науковець як Махоткін В.П., також підтримує таке законодавче формулювання[132]. Внутрішнє переконання – це внутрішня сила, що спонукає переконання у чомусь, формується під час судового розгляду кримінальної справи, і в кінцевому результаті визначає переконливість кожного із розглянутих доказів судом, зокрема, і питання винуватості особи у вчинені злочину загалом[133].
У даному аспекті одним з важливих питань, пов’язаних з призначенням судами позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного або додаткового покарання, є питання про те, чи є таке призначення правом чи обов’язком суду. Уявляється, що при встановленні у санкції статті Особливої частини КК як основного покарання за наявності відповідних підстав, його призначення – це право суду.
При встановленні у санкції норми Особливої частини КК позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового обов’язкового або додаткового, за наявності відповідних підстав, його призначення – це обов’язок суду. У випадку встановлення у нормі досліджуваного виду покарання як додаткового обов’язкового його непризначення можливе лише на підставах, передбачених ч. 2 ст. 69 КК.
Старосамбірський районний суд Львівської області розглянули кримінальну справу про обвинувачення Особа 1 у вчиненні злочинів передбачених ч.2 ст.364, ч.2 ст.366 Кримінального кодексу України[134]. Розглянувши матеріали справи суд призначив за ч.2 ст.364 КК України «із застосуванням ст..69 КК України» - позбавлення волі на строк 3 роки без позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, а також за ч.2 ст.366 КК України «із застосуванням ст.69» - позбавлення волі на строк 2 роки без позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. У даному випадку санкції і ч.2 ст.364 і ч.2 ст.366 КК України передбачають позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як обов’язкове додаткове покарання, але суд, спираючись на ст..69 КК України його не призначив.
У випадку наявності у статті розгляданого виду покарання як додаткового факультативного та наявності підстав його призначення суд має його застосувати; його непризначення можливе лише щодо осіб, дії яких кваліфікуються за цією ж кримінально-правовою нормою, але вчинення злочину якими непов’язане з використанням певної посади або діяльності. Безпідставне непризначення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання засудженому, якщо він використав певну посаду або діяльність для вчинення злочину, за який воно встановлено у санкціях статей Особливої частини КК, є істотним порушенням закону, що може потягнути за собою скасування вироку.
У літературі висловлюється суперечлива думка про те, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене навіть тоді, коли незалежно від безпосереднього зв’язку злочинної поведінки з виконанням професійних функцій винний втратив моральне право на виконання трудової функції, що вимагає високих особистих якостей, авторитету[135]. Наприклад, Ю.О. Красіков вважає, що призначити цей вид покарання доцільно й у тому випадку, коли винний вчинив злочин, що дискредитує його і свідчить про неможливість перебувати його на цій роботі (наприклад, педагог вчинив зґвалтування)[136]. Однак навряд чи можна погодитись з цією позицією, оскільки, як правильно зазначає М.І. Бажанов, це може призвести до надто широкого застосування досліджуваного виду покарання, до зайвого позбавлення суб’єктивних прав особистості[137].
Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК, суд призначає покарання, у тому числі позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне або як додаткове:
1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини КК;
3) ураховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.
Ігнорування одного із зазначених у ст. 65 КК критеріїв призводить до того, що покарання призначається з порушенням закону і не відповідає його меті.
Розглянемо особливості застосування загальних засад призначення покарання до вказаного покарання як особливого виду покарання.
1. Покарання може призначатись у межах санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії винного.
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначено як основне покарання у випадку, коли воно передбачене в санкції норми Особливої частини КК. Однак цей вид покарання як основний може бути призначений й у випадках, коли він не передбачений в санкції кримінально-правової норми, при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом відповідно до ч. 1 ст. 69 КК.
Як додаткове покарання воно може бути призначено у випадку, коли це передбачено в санкції норми Особливої частини КК, а також і тоді,коли воно в санкції кримінально-правової норми не передбачене.
Якщо у санкції вказаний мінімум і максимум («від і до»), то суд вправі призначити такий розмір покарання, який знаходиться в цих межах. Якщо у санкції зазначений лише максимум, то мінімумом є та нижча межа, яка встановлена у ч. 1 ст. 55 КК.
В альтернативних санкціях, у яких вказано, поряд із позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю й інші основні види покарань, суд вправі призначити будь-яке з них. Однак, якщо альтернативу складають позбавлення волі й інші, більш м’які види покарань, то застосувати до винного позбавлення волі суд може лише за умови аргументації свого рішення. Адже частина 2 статті 65 Кримінального кодексу України вказує, що більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів. Недотримання цієї вимоги є суттєвим порушенням закону і тягне за собою скасування вироку.
Якщо позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю передбачене в санкції норми Особливої частини КК як одне з кількох, альтернативно зазначених у ній основних покарань, але за наявності підстав для його призначення не призначене судом у цій якості, суду пропонується призначати досліджуваний вид покарання як додатковий відповідно до ч. 2 ст. 55 Кримінального кодексу України.
2. Суд призначає покарання в точній відповідності до положень Загальної частини Кримінального кодексу України.
Перш за все суду необхідно визначити, що вчинене особою діяння є злочином і в діях особи є ознаки певного складу злочину (ст. ст. 2 і 11 КК), встановити, що в справі немає обставин, що виключають злочинність діяння, передбачених розділом VIII Загальної частини КК, підстав для звільнення від кримінальної відповідальності, передбачених розділом IX Загальної частини КК.
При призначенні покарання за незакінчений злочин, суд, керуючись положеннями ст. ст. 65-67 КК, повинен ураховувати ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68 КК). Згідно з ч. 2 ст. 68 КК, при призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись положеннями ст. ст. 65-67 КК, повинен ураховувати характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину. Призначаючи покарання, обов’язково слід виходити з його мети (ч. 2 ст. 50 КК), керуватися тією системою і видами покарань, які визначені в ст. 51 КК. Крім цього, при призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю суду необхідно враховувати положення норм, що містять правила застосування цього виду покарання у ст. 55 КК. Призначаючи покарання за сукупністю злочинів або вироків, суд визначає його на підставі і в порядку ст. ст. 70 і 71 КК. Суд повинен також ураховувати вимоги всіх інших норм Загальної частини КК, які так чи інакше стосуються призначення покарання.
3. При призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, обставини справи, що пом’якшують або обтяжують покарання. Ступінь тяжкості вчиненого злочину визначається ст. 12 КК. Урахування ступеня тяжкості вчиненого злочину при призначенні судом покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю проявляється у тому, що оскільки цей вид покарання, як було з’ясовано раніше, є не суворим, то як основний має призначатися за наявності також інших підстав лише за злочини невеликої тяжкості.
В.В. Полтавець робить висновок, що ця загальна засада виявляється в тому, що, по-перше, суд у кожному конкретному випадку призначення покарання зобов’язаний, відповідно до ст. 12 КК, визначити категорію злочину, до якої законодавець відносить вчинений злочин та її правові наслідки; по-друге, суд повинен у межах певної категорії врахувати індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, який зумовлений його конкретними об’єктивними та суб’єктивними ознаками: індивідуальними особливостями безпосереднього об’єкта злочину, характером діяння, тяжкістю (характером і розміром заподіяної шкоди) наслідками, формою та видом вини (за можливості вчинення діяння як у формі умислу, так і необережності), способом вчинення злочину тощо[138].
Суди повинні враховувати особу винного. До обставин, що характеризують особу винного, належать соціально-демографічні, кримінально-правові, психологічні, фізичні та інші дані. Судам необхідно враховувати соціальний статус особи, ступінь її небезпечності для суспільства, соціально важливу поведінку особи до і після вчинення злочину: спосіб життя, родинний стан, стан здоров’я, наявність попередніх судимостей, ставлення до праці й навчання, поведінку в сім’ї, побуті, громадських місцях, ставлення до людей, а також інші обставини, що позитивно або негативно її характеризують.
Важливого значення при призначенні зазначеного покарання набуває урахування обставин, які пом’якшують або обтяжують покарання, що визначені відповідно у ст. ст. 66 і 67 КК.
Під обставинами, які пом’якшують покарання, Т.І. Іванюк пропонує розуміти обставини, що знаходяться за межами ступеня тяжкості вчиненого злочину і особи винного, але за їх наявності, виходячи з морально-етичних норм суспільства, особа, яка вчинила злочин, заслуговує поблажливого ставлення до себе, а отже, пом’якшення покарання[139]. Перелік пом’якшуючих обставин у ст. 66 КК не є вичерпним.
Під обтяжуючими обставинами слід розуміти такі об’єктивні чи суб’єктивні фактори, які свідчать про підвищений ступінь суспільної небезпечності діяння й (або) особи винного. Перелік обтяжуючих обставин визначено в ст. 67 КК і він є вичерпним.
Серед учених немає єдиної точки зору з питання про класифікацію пом’якшуючих або обтяжуючих обставин[140]. Кожну з пом’якшуючих чи обтяжуючих обставин, на яку посилається суд у вироку, повинно бути досліджено в судовому засіданні й підтверджено доказами. Лише за такої умови вони можуть бути покладені в основу і визначені в мотивуванні вироку.
Суд, умотивувавши своє рішення, може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом двома способами: 1) призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК; 2) перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин.
Перший спосіб не стосується покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, оскільки у всіх санкціях статей Особливої частини КК, що передбачають можливість призначення цього виду покарання як основного, не зазначена його нижча межа, а встановлена тільки його верхня межа. Для такого покарання нижча межа (два роки) встановлена в Загальній частині (ч. 1 ст. 55) КК, нижче якої суд не має права призначити цей вид покарання.
У випадку призначення більш м’якого покарання, ніж позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, що передбачено в санкції статті за злочин як основне, таким більш м’яким видом основного покарання може бути лише штраф.
За наявності підстав, визначених у ч. 1 ст. 69 КК, суд, крім призначення винному більш м’якого основного покарання, може також не призначати йому як додаткове покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, що передбачене у санкції статті Особливої частини КК як обов’язкове. Якщо цей вид покарання передбачений як факультативний, суд вирішує питання про його призначення, виходячи із загальних засад призначення покарання, визначених у ст. 65 КК.
У випадку передбачення досліджуваного виду покарання як додаткового обов’язкового у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України відповідно до ч. 2 ст. 69 КК, на підставах, передбачених у ч. 1 цієї статті, суд може його не призначати, а визначити за наявності умов в порядку ч. 1 ст. 69 КК у вироку розгляданий вид покарання як основний, з обов’язковим мотивуванням прийнятого рішення. Наприклад, ч. 1 ст. 183 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за незаконну відмову у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власності, і санкцію у виді штрафу до однієї тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років. То, у такому випадку, за наявності обставин, вказаних у ч.1 ст.69 Кримінального кодексу України, суд може призначити як основне покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. У разі передбачення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового факультативного покарання у санкції статті Особливої частини КК при вчиненні злочину з використанням певної посади або діяльності, суд може його не призначати, а призначити за наявності підстав, визначених у ч. 1 ст. 69 КК, розглядуваний вид покарання як основний, з обов’язковим мотивуванням у вироку прийнятого рішення. Наприклад, ч.1 ст.333 Кримінального кодексу України за порушення встановленого порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експертному контролю передбачає кримінальну відповідальність у виді штрафу від ста до двохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. У даному випадку додаткове факультативне покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю суд може, за наявності обставин, вказаних у ч.1 ст.69 Кримінального кодексу України, призначити як основне покарання з обов’язковим мотивуванням цього. Якщо зазначене покарання не передбачено у санкції статті Особливої частини КК, при вчиненні злочину з використанням певної посади або діяльності, на підставах, передбачених ч. 1 ст. 69 КК, суд, умотивувавши своє рішення, може перейти до нього як більш м’якого основного покарання, не зазначеного у санкції статті за цей злочин. Наприклад, ч.1 ст.371 Кримінального кодексу України, у якій вказано, що завідомо незаконні арешт або тримання під вартою карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк. За наявності обставин, вказаних у ч.1 ст.69 Кримінального кодексу України, суд може замінити вказані у санкції покарання на позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Якщо позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю передбачене у санкції статті Особливої частини КК як основне покарання альтернативно з іншими видами основних покарань у суду є можливість призначення його у межах цієї санкції статті, а не відповідно до ч.1 ст. 69 КК. Наприклад, ч.2 ст.376 Кримінального кодексу України, де вказано, що втручання у будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків або добитися винесення неправосудного рішення, якщо ці дії перешкодили запобіганню злочину чи затриманню особи, яка його вчинила, або вчинені особою з використанням свого службового становища, караються позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до п’яти років або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до трьох років. У такому випадку, суд має право призначити позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю від двох до п’яти років, тобто у межах санкції статті.
При призначенні покарання за сукупністю злочинів ст. 70 КК встановлює особливий порядок, що складається з двох етапів: по-перше, суд призначає покарання (основне й додаткове) окремо за кожний злочин, що входить у сукупність; по-друге, суд визначає остаточне покарання за сукупністю злочинів.
При призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та при визначенні остаточного покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим можливі такі варіанти. Менш суворе основне покарання у виді штрафу може поглинутись більш суворим основним покаранням у виді вищевказаного. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як менш суворе основне покарання може поглинутись усіма іншими, крім штрафу, більш суворими основними видами покарань.
У літературі та в судовій практиці визнається доцільним застосування принципу поглинення покарання, коли призначені за окремі злочини покарання складанню з іншими видами покарань не підлягають (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю)[141].
Франківський районний суд міста Львова, розглянув у судовому засіданні в м. Львові кримінальну справу про обвинувачення Особи1 у вчиненні злочинів, передбачених ч.3 ст.358, ч1.ст.366 КК України[142]. За результатами розгляду матеріалів справи, суд визнав Особу 1 винним у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 ст.366, ч.3 ст.358 КК України та призначив йому покарання у виді:- за ч.1 ст.366 КК України – 1 рік 6 місяців обмеження волі з позбавленням обіймати певні посади або займатися певною діяльністю строком на 1 рік; - за ч.3 ст.358 КК України – 2 роки обмеження волі.
Згідно ст.70 КК України – шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, суд призначив Особі 1 покарання у виді 2 роки обмеження волі з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю строком на 1 рік.
При призначенні покарання за сукупністю злочинів визначення остаточного покарання шляхом поглинення одного виду позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю іншим (за будь-якими критеріями) не допускається. У цьому випадку різні види такого покарання виконуються самостійно.
Відповідно до ч.5 п.22 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р., 12.06.2009р., 06.11.2009р.[143], при призначенні покарання за сукупністю злочинів однакові за розміром і видом позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (основні і додаткові) поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вони призначені у максимальних межах санкцій норм КК.
Остаточне покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, одержане при складанні окремих покарань (частковому або повному), не може перевищувати максимальної межі санкції статті Особливої частини КК, що передбачає більший строк цього покарання. Якщо хоча б один зі злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання у зазначеному виді за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для цього виду покарання у ч. 1 ст. 55 КК, тобто при призначенні як основного покаранням – п’ять років, як додаткового – трьох років. Водночас, згідно з ч. 2 ст. 70 КК, якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю довічним позбавленням волі.
Додаткове покарання у даному виді за сукупністю вчинених злочинів може бути призначене лише тоді, коли воно було призначене хоча б за один із злочинів, що входять у сукупність. Як обов’язкове додаткове покарання призначене за один чи кілька злочинів, що входять у сукупність, воно повинно бути призначене і за сукупністю вчинених злочинів.
Отже, до основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, може бути приєднане додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, призначене судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.
За правилами, передбаченими в ч. ч. 1-3 ст. 70 КК, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі, буде встановлено, що засуджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується таке ж покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за передбаченими в ст. 72 КК правилами.
На практиці мають місце випадки, коли особа після засудження за вчинення злочину й винесення вироку, але до повного відбуття покарання, знову вчиняє злочин, при цьому ст. 71 КК передбачає порядок, що складається з двох етапів: по-перше, суд призначає покарання за новий злочин (злочини); по-друге, суд до цього покарання приєднує невідбуте покарання за попереднім вироком лише шляхом часткового або повного складання. Виняток з цього правила становить призначення остаточного покарання у випадку обрання покарання у виді довічного позбавлення волі та, наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, як менш суворого покарання; у цьому разі остаточне покарання призначене за сукупністю вироків визначається шляхом поглинення досліджуваного виду покарання довічним позбавленням волі.
Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути за своїм розміром більшим від покарання, призначеного за новий злочин, так і від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. При складанні покарань у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати 5 років. Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання у досліджуваному виді або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.
У судовій практиці мають місце випадки, коли особою вчиняється новий злочин при відбуванні ним основного покарання за попереднім вироком, але при частково невідбутому додатковому покаранні у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. У цих випадках до покарання, призначеного за новим вироком приєднується лише невідбута частина такого додаткового покарання.
Згідно зі ст. 72 КК, і основне, і додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні його за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно. Досліджуване додаткове покарання при призначенні з додатковими покараннями у тому ж виді як покарання одних видів можуть підлягати складанню. Однак виникає питання про можливість складання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю основних або додаткових як покарань одного виду, що позбавляють різних прав винного. Видається, що у такому випадку вони складанню між собою не підлягають і виконуються самостійно, паралельно. При позбавленні однакових прав як основним та додатковим покаранням при призначенні його за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків, основне та додаткове покарання складанню між собою також не підлягають і виконуються самостійно, паралельно. Лише при позбавленні однакових прав досліджуваними основними або додатковими покараннями при призначенні їх за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків, можливе часткове або повне складання цих основних покарань між собою або додаткових покарань між собою.
Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК, при призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного покарання особі, щодо якої обрано запобіжний захід тримання під вартою суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може пом’якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування.
Строки такого покарання обчислюються відповідно в роках та місяцях. При заміні або складанні покарань, а також у разі зарахування попереднього ув’язнення допускається обчислення строків у днях.
КК не містить яких-небудь окремих рекомендацій, особливостей або обмежень для застосування позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до неповнолітніх[144]. У зв’язку з цим виникають певні проблеми. Ст. 188 Кодексу Законів про працю установлює вік, з якого допускається прийняття на роботу. Вичерпний перелік злочинів, за які передбачена кримінальна відповідальність у віці від 14 до 16 років, наведений у ч. 2 ст. 22 КК. У санкціях цих норм Особливої частини КК не передбачена можливість призначення судом позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного або додаткового покарання. Вчинення цих злочинів з використанням певної посади або певної діяльності практично зводиться до нуля.
Випливає, що таке покарання може бути застосовано лише як додаткове покарання до неповнолітнього у віці переважно з 16 років, і лише у виключних випадках – до неповнолітнього у віці з 14 років, за умови обіймання ним певної посади або зайняття певною діяльністю під час вчинення злочину, і використання цієї посади або (та) діяльності для вчинення злочину.
Згідно з п. 20 постанови Пленуму Верховного суду України № 2 від 26 квітня 2002 року № 15 від 26 грудня 2003 року «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень», оскільки позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю в усіх частинах ст. 365 КК передбачене як обов’язкове додаткове покарання, суди можуть не застосовувати його лише за наявності умов, визначених ст. 69 КК, з обов’язковим наведенням у вироку мотивів прийнятого рішення[145].
Згідно з ч. 3 ст. 52 КК, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф відносяться до видів покарань, що можуть застосовуватись як основні, так і як додаткові. Головна роль основного покарання і допоміжна додаткового обумовлює необхідність дотримання такого загальнообов’язкового правила їх допустимого поєднання один з одним, згідно з яким основне покарання, що призначається судом, завжди повинно бути більш суворим, ніж додаткове, що до нього приєднується[146]. Отже, з метою дотримання принципу призначення покарань, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю повинно застосовуватись як основне, а штраф – як додаткове.
Принциповим є питання про одночасне призначення позбавлення права обіймати певні посади, а також позбавлення права займатися певною діяльністю стосовно одного засудженого. У Кримінальному кодексі України не міститься заборони щодо одночасного призначення позбавлення права обіймати певні посади, а також позбавлення права займатися певною діяльністю стосовно одного засудженого. Не містить такої заборони і теорія кримінального права, а тому видається, що таке призначення не суперечить чинному законодавству України і цілком може мати місце на практиці. Такої ж точки зору дотримуються й деякі вчені. Наприклад, Ш.С. Рашковська зазначає, що позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю як два різновиди одного виду покарання можуть застосовуватись як окремо, так і в поєднанні[147].
Варто зазначити, що при призначенні й відбуванні засудженим громадських або виправних робіт як основних покарань з одночасним призначенням і відбуванням позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання він не може виконувати роботу, яка йому заборонена вироком суду. У літературі існує думка про необхідність заборони приєднання зазначеного покарання як додаткового покарання до виправних робіт[148]. Суди не повинні призначати виправні роботи особам, які вчинили злочини, пов’язані з виконанням ними службових або професійних обов’язків, коли залишення винного на тій самій роботі може призвести до послаблення виправного й запобіжного впливу покарання або до вчинення таких же злочинних діянь. При відбуванні виправних робіт засуджений не може обіймати посади або займатися діяльністю, на які він позбавлений права вироком суду. У цьому випадку виникає певний парадокс. У ч. 1 ст. 57 КК зазначено, що виправні роботи призначаються лише працюючим і відбуваються тільки за місцем роботи засудженого. З одного боку, суд, призначаючи засудженому виправні роботи, обмежує його право на звільнення з роботи та на зміну місця роботи, через те що протягом строку відбування цього виду покарання засудженим забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу кримінально-виконавчої інспекції і без наявності довідки з нового місця роботи про можливість його працевлаштування[149]; з іншого – після призначення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю у певних випадках засуджений змушений змінити місце роботи або взагалі стати офіційно безробітним на більш або менш тривалий час.
Суд, безперечно, може призначити одночасно виправні роботи як основне покарання і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове лише у випадку, якщо засуджений до моменту постановлення вироку буде офіційно працювати (в іншому місці або на іншій посаді), але не обіймати посаду (та аналогічні посади) і не займатися діяльністю, які він використовував для вчинення злочину, і у суду будуть документи, що свідчать про це.
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання не може бути призначене до довічного позбавлення волі через такі причини. По-перше: можливість його призначення як додаткове покарання не передбачена в жодній санкції статей Особливої частини КК, у яких передбачена можливість призначення довічного позбавлення волі. По-друге: злочини, за які передбачена можливість призначення довічного позбавлення волі, практично не можуть вчинятися з використанням певної посади або у зв’язку із зайняттям певною діяльністю. По-третє: якщо теоретично припустити можливість вчинення вказаних злочинів із використанням певної посади або у зв’язку із зайняттям певною діяльністю, то при відбуванні довічного позбавлення волі засуджений фізично не може обіймати певну посаду або займатися певною діяльністю. По-четверте: навіть при заміні актом про помилування довічного позбавлення волі на позбавлення волі строком не менше 25 років, і призначенні до нього позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, після позбавлення волі на такий тривалий строк призначення такого набагато такого менш суворого покарання втрачає сенс[150].
Відповідно до вимог п. 17 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р, 12.06.2009р., 06.11.2009р.[151], рішення про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване.
У санкціях усіх інших статей Кримінального кодексу України, в яких передбачено покарання у зазначеному виді, не зазначається характер посад або види діяльності, виконання яких суд може заборонити засудженим. У цих випадках визначення формулювання правової заборони у вироку повністю залежить від суду, який з урахуванням обставин справи повинен визначити, які саме посади обіймати і якою саме діяльністю займатися заборонено засудженому до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Це надає судам широкі можливості в призначенні цього виду покарання для досягнення його мети. Водночас відсутність у санкціях статей Особливої частини КК прямих вказівок на характер посад, види діяльності чи коло підприємств, на роботу в яких може накладатися заборона, підвищує відповідальність суду щодо точного формулювання у вироку правової заборони. Точне й чітке визначення у вироку суду формулювання правової заборони при призначенні даного покарання має особливе значення, оскільки від цього залежить зміст та обсяг тих прав, яких позбавляється засуджений під час виконання розгляданого виду покарання, а також увесь сенс його призначення[152].
Водночас, згідно з ч. 2 ст. 43 Конституції України, суд не має права визначати заборону обіймати посади таким чином, щоб він допускав поширене тлумачення і дозволяв будь-яким посадовим особам довільно обмежувати право громадянина на вибір професії та роду трудової діяльності[153]. Вказівка в ст. 55 КК на певні посади або певні види діяльності свідчить про те, що суд не може заборонити трудову чи якусь іншу діяльність взагалі, а повинен конкретно вказати посади чи види діяльності, у зв’язку з якими ця особа вчинила злочин і які він забороняє цій особі мати чи виконувати на встановлений строк.
При формулюванні правової заборони при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, судам пропонується враховувати специфічні ознаки спеціального суб’єкта злочину, який вчинила винна особа, та посаду, яку вона фактично обіймала, або діяльність, якою вона фактично займалася, під час вчинення злочину. Видається, що судам слід формулювати правову заборону таким чином, щоб засуджений до розгляданого виду покарання був позбавлений права обіймати ті категорії посад або займатися тією діяльністю, які б виключали можливість бути спеціальним суб’єктом вчиненого злочину, на аналогічних посадах або у зв’язку з аналогічною діяльністю. Деякі суди припускаються неточних формулювань. Інколи суди у вироках або не чітко формулюють категорію посад, обіймати які, та види діяльності, займатися якими позбавлений права засуджений, або взагалі не вказують їх.
Старосамбірський районний суд Львівської області розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальну справу про обвинувачення Особи 1 у вчиненні злочину передбаченого ч.1 ст.365 КК України[154]. Дослідивши матеріали справи, суд визнав Особу 1 винним за ч.1 ст.365 КК України і обрав йому міру покарання у вигляді 2 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю строком на 3 роки. Про які ж певні посади чи певну діяльність йдеться, суд не конкретизував.
Згідно зі ст. 55 КК, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, може бути призначене як основне або як додаткове покарання. Ця обставина визначає різницю в обчисленні строків його виконання. Строк обчислюється таким чином:
1) якщо це покарання призначене як основний захід впливу, то його строки обчислюються з дня набрання вироком законної сили;
2) якщо це покарання призначене як додаткове, то його строки обчислюються так:
– при призначенні цього покарання як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк – його строк обчислюється з моменту відбуття основного покарання; при цьому строк додаткового покарання поширюється на увесь час відбування основного покарання й, крім цього, на строк, установлений вироком суду, що набрав законної сили;
– при призначенні покарання у даному виді як додаткового до інших основних покарань, а також у разі застосування додаткових покарань у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням – його строк обчислюється з моменту набрання законної сили вироком.
З числа опитаних В.П. Махоткіним суддів, 78 % вбачають наявність різноманітних обставин, що перешкоджають більш широкому застосуванню досліджуваного покарання. Характеризуючи ці обставини, 11 % вказали на відсутність даних про ефективність покарання, 13 % послалися на невідповідність досліджуваного покарання суспільній небезпеці тих злочинів, за вчинення яких можливе його застосування; 18 % суддів думають, що звільнення працівника з попереднього місця роботи після вчинення злочину робить недоцільним саме застосування досліджуваного покарання, і, нарешті, 50 % суддів указали на недосконалість практики виконання цього покарання[155].
За ухилення від позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю передбачена кримінальна відповідальність у ч. 1 ст. 389 КК. Доволі дискусійним залишається доречність встановлення законодавцем такої кримінальної відповідальності[156]. Адже у разі ухилення винною особою, утворюється новий злочин, рецидив злочинів, повинна пройти певна процедура щодо притягнення винної особи до кримінальної відповідальності відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України. Напевно, доцільніше у разі невиконання такого покарання встановити більш суворе покарання. У такому разі значно спростилася б процедура спричинення несприятливих наслідків особам, які ухиляються, штучно не збільшувались кількість злочинів, рецидив злочинів та злочинність.
Отже, для спрощення процесу спричинення несприятливих наслідків особам, які ухиляються від позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, декриміналізувати це діяння і доповнити ст. 55 Кримінального кодексу такою нормою: «У випадку злісного ухилення від позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, цей вид покарання заміняється судом на громадські роботи, виправні роботи, арешт чи обмеження волі відповідно строку призначеного позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю у межах, передбачених цим Кодексом для цих видів покарань».
Таким чином, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання не може бути призначене до таких основних покарань, як штраф, довічне позбавлення волі, а також до основного покарання у виді такого самого покарання, як основне – до додаткового у виді конфіскації майна; ускладнене одночасне виконання виправних робіт як основного покарання та вищевказаного покарання як додаткового.
Висновки
У магістерській роботі здійснено теоретичне узагальнення та вирішення наукового завдання – сформульовані, теоретично та практично обґрунтовані висновки щодо законодавчого визначення та призначення штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як видів покарання за кримінальним правом України, вироблені рекомендації щодо удосконалення відповідних положень законодавства та практики його застосування. Проведене дослідження дозволяє сформулювати наступні висновки, що мають як теоретичне, так і прикладне значення :
1. Призначення покарання полягає у виборі судом обвинувальним вироком суду конкретного виду покарання і визначення його розміру щодо особи, яка вчинила передбачений кримінальним законом злочин.
2. Необхідно на законодавчому рівні провести термінологічне розмежування таких понять як «покарання», «вид покарання», «розмір покарання», міра покарання».
3. Видається, що слід на законодавчому рівні навести визначення поняття меж (видів) призначення покарання.
4. Уявляється за можливе дати наступне доктринальне визначення поняття штрафу як виду кримінального покарання за чинним Кримінального кодексу України. Штраф – це захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні її права власності на певну суму грошових коштів.
5. Аналіз Кримінального кодексу України показав, що слід внести зміни до частини 4 статті 65 КК України, а саме навести у ній загальне положення, зазначивши вказівку про те, що більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини КК України за вчинений злочин, може бути призначено у випадках, спеціально передбачених КК України.
6. Виходячи з проведеного аналізу, можна зробити висновок, що позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є менш суворими покараннями, ніж штраф.
7. Видається за можливе запропонувати встановити в ст. 53 Кримінального кодексу України мінімальний розмір штрафу як виду покарання в розмірі 30 нмдг, а максимальний – в розмірі 3000 нмдг.
8. Позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю полягає у припиненні на визначений судом строк права перебування на посадах в державних органах та їх апараті, в органах місцевого самоврядування або на посадах підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, якщо надані за посадою повноваження використовувала особа для вчинення злочину., а також позбавлення права займатись певною діяльністю (як службовою, так і не службовою, як трудовою так і не трудовою, підприємницькою та іншою), якщо ця діяльність пов’язана із вчиненим злочином.
9. У кримінальному законі слід спеціально встановити межу, яку суд не міг би переступити при виборі більш м’якого покарання, застосовуючи ст. 69 КК України щодо осіб, які вчинили тяжкі або особливо тяжкі злочини.
10. При призначенні покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків штраф, призначений в якості основного покарання за один із злочинів, може як виконуватися самостійно, так і поглинатися іншим, більш суворим покаранням, проте в жодному випадку не може складатися з іншими покараннями.
12. У випадку призначення більш м’якого покарання, ніж позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, що передбачено в санкції статті за злочин як основне, таким більш м’яким видом основного покарання може бути лише штраф.
13. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як менш суворе основне покарання може поглинутись усіма іншими, крім штрафу, більш суворими основними видами покарань.
Список використаних джерел:
Нормативно-правові акти та практика їх застосування:
1) Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР зі змінами внесеними Законом України №2222-ІV від 8.12.2004р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30; //http://zakon.rada.gov.ua
2) Кримінальний кодекс України від 05.04.2001р. №25-26 зі змінами та доповненнями станом на 21.01.2010р. //http://zakon.rada.gov.ua
3) Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 р. № 1129-ІV зі змінами та доповненнями станом на 21.01.2010р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 3-4; // http://zakon.rada.gov.ua
4) Цивільний кодекс України: прийнятий 16 січня 2003 року № 435-IV зі змінами та доповненнями станом на 21.01.2010р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №№ 40-44; // http://zakon.rada.gov.ua
5) «Про внесення змін до законодавчих актів України щодо застосування кримінальних покарань у вигляді штрафу»: Закон України від 8 лютого 1995 року № 41/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 8.
6) «Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів Української РСР, Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення та Митного кодексу України»: Закон України № 2468-ХІІ від 17 червня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 35.
7) «Про порядок застосування кримінальних покарань і заходів адміністративного стягнення у вигляді штрафу»: Закон України № 2467-XII від 17 червня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 35.
8) «Про порядок введення в дію Закону України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за правопорушення в галузі зв’язку»: Постанова Верховної Ради України від 1 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 46.
9) «Про деякі питання застосування судами України адміністративного та кримінального законодавства у зв’язку з набранням чинності Законом України від 22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фізичних осіб»: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 травня 2004 р. № 9// Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 6.
10) «Про практику призначення судами кримінального покарання», Постанова Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р., 12.06.2009р., 06.11.2009р.// Збірник постанов Пленуму Верховного суду України у кримінальних справах: 1973-2006рр.: Видання ІІІ зі змінами та доповненнями – Х.: «Одіссей», 2007. – С.73-93; //http//www.scourt.gov.ua
11) «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень», Постанова Пленуму Верховного Суду України № 15 від 26 грудня 2003 р. // Постанови Пленуму Верховного Суду в кримінальних справах / За заг. ред. В.Т. Маляренка. – К.: Юрінком Інтер, 2005.
12) Ухвала колегії суддів судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 14 травня 2002 р. // Рішення Верховного Суду України: Щорічник 2003. – К., 2004.
13) Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 грудня 2003 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 4.
14) Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 травня 2004 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 8.
15) Вирок Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області №3354301 від 07.03.2008 р., суд. спр. №1-118/08, //http://www.reyestr.court.gov.ua
16) Вирок Мостиського районного суду Львівської області №4906455 від 07.02.2008 р., суд. спр. №1-9/2008, //http://www.reyestr.court.gov.ua
17) Вирок Старосамбірського районного суду Львівської області №5103548 від 07.05.2007 р., суд.спр. №1-46/07, //http://www.court.gov.ua
18) Вирок Старосамбірського районного суду Львівської області №5116974 від 01.06.2009 р., суд. спр. №1-50/09, //http://www.reyestr.court.gov.ua
19) Вирок Франківського районного суду міста Львова №8923313 від 22.02.2010 р., суд. спр. №1-155/10, //http://www.reyestr.court.gov.ua
покарання штраф позбавлення право посада
Спеціальна юридична література:
20) Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. −М.: Юрид. лит., 1982. −Т.2. − 360 с.
21) Антипов В.В., Антипов В.І., Обставини, які виключають застосування кримінального покарання. – К.: Атіка, 2004. – 208 с.
22) Бабицкий Б. Е. Общественно-политический строй и право в период образования Русского централизованного государства (ХІV-ХV вв.): Уч. пос. – Минск: Изд-во Белорус. гос. ун-та, 1957.- 47с.
23) Багрий-Шахматов Л.В. Уголовная ответственность и наказание. – Минск: Выш. школа, 1976. – 384 с.;
24) Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. – К.: Вища школа, 1980. – 216 с.
25) Баулин Ю.В., Борисов В.И. Уголовный кодекс Украины: Особенности и новеллы. // Новое уголовное законодательство стран СНГ и Балтии: Сб. Науч. ст. // Под ред. Л.Л. Кругликова, Н.Ф. Кузнецовой. – М.: ЛексЭст, 2002. – 464 с.
26) Беляев В.Г. Применение уголовного закона:Уч. пос. − Волгоград, 1998. − 124 с.
27) Благов Е.В. Назначение наказания: (теория и практика). Ярославль: Яросл. гос. ун-т, 2002. – 476 с.
28) Богдановский А.М. Развитие понятий о преступлении и наказании в русском праве до Петра Великого. – М.: Тип Каткова, 1857. – 145 с – С.57-58
29) Боровенко В. М. Деякі шляхи вдосконалення кримінального законодавства України // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. / Ред. кол.: В. Ф. Опришко (голова) та ін. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1999. – 270-274 с.
30) Брауде И.Л. Вопросы законодательной техники / Советское государство и право. – 1957. - №8. – с.52-59
31) Васильевский А.В., Кругликов Л.Л. Дифференциация ответственности в уголовном праве. СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002. – 300 с.
32) Володарський В. Уголовные наказания, административные взыскания, меры пресечения и право на труд: конституционные аспекты //Юридическая практика. – 2001. - №31. – 1-9с.
33) Владимирский-Буданов М. Ф. Хрестоматия по истории русского права. Вып. III. – 253с.
34) Гальперин И. М. Наказание: социальные функции, практика применения. – М.: Юридическая литература, 1983. – 208с.
35) Гальперин И.М., Мельникова Ю.Б. Общие вопросы теории и практики применения дополнительных наказаний // Актуальные вопросы применения лишения свободы и дополнительных наказаний. Под ред. И.М. Гальперин. – М., 1979. – 172 с.
36) Гетманова А. Д. Логика: Учеб. для студ. пед. вузов. – М.: Высшая школа, 1986. – 326с.
37) Горелик И. И., Тишкевич И. С. Вопросы уголовного права (общей части) в практике Верховного Суда БССР. – Минск: Вышэйшая школа, 1973. – 222с.
38) Гродзинський М. Об усовершенствовании законодательной техники // Социалистическая законность. – 1957. - №1. – с. 12-18
39) Гура Р.М. Теретичні питання взаємодії державних органів при виконанні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Мат. міжнар. наук.-практ. конф. 25-26 жовтня 2001р. – К. – Х.: Юрінком Інтер, 2002. – 164 - 174 c.
40) Гура Р.М. Форми виконання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як кримінальне покарання // Збірник наукових праць «Питання боротьби зі злочинністю». – Харків, 2001. – Випуск №5. – С.186
41) Дементьев С.И. Лишение свободы. Уголовно-правовые и исправительно-трудовые аспекты. – Ростов: Изд-во Рост. ун-та, 1981.– 208 с.
42) Дурманов Н.Д. Советский уголовный закон. – М.: Изд-во: Моск. ун-та, 1967. – 320 с.
43) Дуюнов В.К. Проблемы уголовного наказания в теории, законодательстве и судебной практике. Курск. – 2000. –213 с.
44) Евдокимова Е.В. Некоторые проблемы назначения наказания // Право і безпека. – 2004. – Т. 3. – № 4. – С. 64-66
45) Елисеев С. А. Применение штрафа за корыстные преступления // Вопросы повышения эффективности борьбы с преступностью. – Томск: Изд-во Томского ун-та, 1980. – 26-31с.
46) Законодательная техника. Под ред.. Керимова Д.А. – Л.: Изд-во Ленинград. Ун-та, 1965. – 144 с.
47) Землянская З., Лужбин А. Назначение лишения права занимать определённые должности или заниматься определённой деятельностью // Советская юстиция. – 1988. – №6. – 9-10 с.
48) Зимин А.А. Памятники русского права: В 2вып. // Сост. А.А. Зимин. – М.: Государственное изд-во юридической литературы, 1952. – Вып. 1: Памятники права Киевского государства Х-ХІІ в. – 288 с.
49) Исаев М.М. Уголовное право Киевской Руси / Ученые труды ВИЮНа. – 1946. – Вып.8. – с.153-176
50) Ищенко А. В. Назначение наказания по Уголовному кодексу Российской Федерации: Науч. -практ. пос. − М.: Юрлитиформ, 2002. − 160 с.
51) Іванюк Т.І. Обставини, які пом’якшують покарання, за кримінальним правом України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2006. – 15 с.
52) Історія держави і права України. Частина 1: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. // А.Й. Рогожин, М.М. Страхов, В.Д. Гончаренко та ін.; За ред. акад. Академії правових наук України А.Й. Рогожина. – К.: Ін Юре. – 1996. – 368 с.
53) Каким быть уголовному законодательству: Обзор откликов // Социалистическая законность. – 1987. – № 11. – 48-50 с.
54) Качурин Д.В. Общие начала назначения наказания // Российский судья. – 2002. – № 8. – С. 35-37
55) Кедров Б. М. История науки и принципы ее исследования // Вопросы философии. – 1971. – № 9. – 78-79 с.
56) Козирєва В. П. Кримінальні покарання майнового характеру за законодавством України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08. – К.: Київськ. нац. ун-т внутр. справ, 2007. – 20 с.
57) Кримінальний кодекс України: Наук. –практ. коментар // За заг. ред. В. Т. Маляренка, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. − 2-е вид. − Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. – 1152 с.
58) Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю.В. Александров, В.І. Антипов, О.О. Дудоров та ін.). – Вид. 4-те, переробл. та допов. / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К.: Атіка, 2008. – 376 с.
59) Кримінальне право України. Загальна частина. (Бажанов М.І., Сташис В.В., Тацій В.Я.). – Х.: Право, 1997. – 367 с.
60) Кругликов Л.Л., Благов Е.В. О законодательных пределах назначения наказания // Проблемы совершенствования законодательства об охране прав граждан в сфере борьбы с преступностью: Межвуз. темат. сб. – Ярославль, 1984. – 137 с.;
61) Кругликов Л.Л. Правовая природа смягчающих и отягчающих наказание
обстоятельств // Уголовное право. – 1999. – № 4. – С. 19-20;
62) Кудін С В. Становлення і розвиток кримінального права України у Х - першій половині ХVІІ ст.: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.01. – К.: КНУ ім. Тараса Шевченка, 2001. –226 с.
63) Кузнєцов О. В. Кримінальне право України (повний курс у схемах та таблицях) :навчальний посібник // О. В. Кузнєцов,В. К Гіжевський. – К. : Кондор, 2005. – 459 с.
64) Кузнеченко Н.В. Лишение права занимать определённые должности или заниматься определённой деятельностью как вид наказания: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 // ВНИИ МВД СССР. – М., 1988. – 24 с.
65) Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений. - М.: Изд-во МГУ, 1976. – 463 с.
66) Курс российского уголовного права. Том 1. Общая часть. // Игнатов А.Н., Красиков Ю.А. – М.: Норма, 2002. – 640 с.
67) Курс советского уголовного права. – Л.: ЛГУ, 1970, т.2.- 574 с.
68) Курц А. В. Штраф как вид наказания по законодательству России и зарубежных стран: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.08. – Йошкар-Ола: Марийский гос. ун-т, 2001. – 203с.
69) Ланге Н.И. Исследование об уголовном праве Русской Правды / Архив исторических и практических сведений, относящихся до России. Монографии. – СПб: Топография Императорской Академии Наук, 1859-1860. – 226с.
70) Литвак О. М. Держава і злочинність: монографія // О. М. Литвак. – К. : Атіка, 2004. –304 с.
71) Лужбин А.В. Содержание наказания в виде лишения права занимать определённые должности или заниматься определённой деятельностью // Уголовно-правовые и криминологические меры предупреждения преступлений. – Омск, 1986. – 144-149с.
72) Козлов А. П. Уголовно-правовые санкции (проблемы построения, классификации и измерения): монография // А. П. Козлов. – Красноярск : Изд-во Красноярск. ун-та, 1989. – 176 с.
73) Маляренко В.Т., Войтюк І.А. Відновлювальне правосуддя: можливості запровадження в Україні // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. - №8(34). – С. 34-62
74) Махінчук В.М. Адекватність кримінального покарання як філософсько-правова проблема: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.12 // Нац. акад. внутр. справ України. – К., 2002. – 20 с.
75) Махоткин В.П. Лишение права занимать определённые должности или заниматься определённой деятельностью как вид наказания по советскому уголовному праву: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – М.: Всесоюзный институт по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, 1971. – 18 с.
76) Махоткин В.П. Лишение права занимать определённые должности или заниматься определённой деятельностью // Наказания, не связанные с лишением свободы. – М., 1972. – 63-74 с.
77) Милюков С. Ф. Российская система наказаний. – СПб.: Санкт-Петербургский юрид. ин-т Генеральной прокуратуры Российской Федерации, 1998. – 48с.
78) Минская В. С. Применение штрафа за хищение социалистического имущества // ХХVII Съезд КПСС и укрепление законности и правопорядка. – М.: ИГП АН СССР, 1987. – 155-158с.
79) Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. У 2-х частинах. – К.: „Форум”, 2001. – Загальна частина. – 386 с.
80) Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України // Відп. ред...: Бойко В.Ф. та ін.. – 6-те вид., доповн. – К.: А.С.К., 2000. – 1120 с.
81) Непомнящая Т.В. Мера наказания: понятие и критерии ее определения судом // Уголовное право. – 2003. №1 . – С.41,42
82) Непомнящая Т.В. Назначение уголовного наказания: теория, практика, перспективы. – СПб.: Изд-во Р.Асланова «Юридический центр Пресс», 2006. – 781 с.
83) Ной И.С. Вопросы теории наказания в российском уголовном праве. – Саратов: Изд-во Сар ГУ, 1962. – 155с.
84) Общая теория государства и права: Академический курс в 2-х т. // Под ред.. М.Н. Марченко. – т.2: Теория права. – М. : «Зерцало», 1998. – 656с.
85) Отечественное законодательство ХІ-ХХ веков: Пособие для семинаров. Часть І (ХІ – ХХ вв.) // Авторы-составители: Кутьина Т. А., Новицкая Т. Е., Чистяков О. И. Под ред. О. И. Чистякова. – М.: Юристъ, 1999. – 464 с.
86) Полтавець В. В. Загальні засади призначення покарання за кримінальним законодавством України: Монографія // МВС України, Луг. акад. внутр. справ ім. 10-річчя незалежності України [Наук. ред. канд. юрид. наук, проф. Л. М. Кривоченко]. – Луганськ: РВВ ЛАВС, 2005. – 240 с.
87) Полтавець В.В. Загальні засади призначення покарання та їх кримінально-правове значення: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 // Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. НАН України. – К., 2005. – 20 с.
88) Преступления и наказания в Российской Федерации. Популярный комментарий к Уголовному кодексу РФ // Отв. ред. А. Л. Цветинович и А. С. Горелик. – М.: БЕК, 1997. – 543с.
89) Развитие русского права в XV – первой половине XVII в. / Отв. ред. В. С. Нерсесянц. – М.: Наука, 1986. – 288 с.
90) Рашковская Ш. Обеспечение наказания в виде лишения права занимать определённые должности или заниматься определённой деятельностью // Соц. законность. – 1984. – № 3. – 57-59 с.
91) Российское законодательство Х-ХХ веков. В девяти томах. Т. 6. // Под общ. ред. О. И. Чистякова, отв. ред. тома О. И. Чистяков. – М.: Юридическая литература, 1988. – 432 с.
92) Саркисова Э. А. Уголовно-правовые средства предупреждения преступлений. – Минск: Наука и техника, 1975. – 191с.
93) Сафаров Н.А. Лишение права занимать определённые должности или заниматься определённой деятельностью как вид уголовного наказания: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 / МГУ им. М.В. Ломоносова. Юрид. фак. – М., 1988. – 22 с.
94) Сахарук Т.В. Загальні засади призначення покарання за кримінальним правом України та зарубіжних країн: порівняльний аналіз: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.08. − К., 2006. − 18 с.
95) Семаков Г.С., Гель А.П. Кримінально-виконавче право України. К.:МАУП, 2000. – 238 с.
96) Сергеевич В.И. Лекции и исследования по древней истории русского права. – 3-е изд. – СПб: Типография М.М. Стасюлевича, 1903. – 664 с.
97) Смолькова И. В. Штраф как мера наказания по советскому уголовному праву: Учебное пособие. - Иркутск: Иркутский гос. ун-т, 1979. – 85с.
98) Становский М.Н. Назначение наказания. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 1999. – 480 с.
99) Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть Общая. В 2 т. – М.: Наука, 1994. – т2., 463 с.
100) Таганцев М.С. Русское уголовное право: в 2 х т. – Т.2. – Тула: Автограф, 2001. – 688с.
101) Трахов А.Бессистемная система наказаний в УК РФ // Российская юстиция. – 2000. – № 9. – С. 49
102) Тютюгин В.И. Некоторые вопросы применения наказания по новому уголовному кодексу Украины // Новий Кримінальний кодекс України. Питання застосування та вивчення: матер. міжнар. наук.-практ. конф., Харків, 25-26 жовтня 2001 // Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. – К.-Х.: «Юрінком Інтер», 2002. – С.89-92
103) Тютюгин В.И. Некоторые вопросы реализации норм об особенностях уголовной ответственности и наказания несовершеннолетних // Питання боротьби зі злочинністю: Зб. наук. пр. – Х.: Право, 2004. – Вип. 8. – 240 с.
104) Тютюгин В. И. О соотношении видов наказаний по степени их строгости // Проблемы социалистической законности: Респ. межведомств. научн. сб. // Отв. ред. В. Я. Таций. – Х.: Основа, 1991. – Вып. 26. – С. 47-52
105) Тютюгін В. І. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом: Конспект лекції. – Харків: Укр. юрид. акад., 1993. – 20 с.
106) Уголовное законодательство зарубежных стран (Англия, США, Франция, Германия, Япония). Сборник законодательных материалов. // Под ред. И.Д. Козочкина. - М.: Издательство «Зерцало», 1999. – 358с.
107) Уголовный кодекс Испании // Перевод с исп. В. П. Зыряновой и Л. Г. Шнайдер. Под ред. и с предисл. Н. Ф Кузнецовой и Ф. М. Решетникова. – М.: ЗЕРЦАЛО, 1998. – 218с.
108) Уголовный кодекс Республики Польша // Пер. с польск. Д.А. Барилович и др.; Адапт. пер. и науч. ред. Э.А. Саркисова, А.И. Лукашев; Под общ. ред. Н.Ф. Кузнецовой. – Минск: Тесей, 1998. – 128с.
109) Уголовный кодекс Украинской Советской Социалистической Республики: Принят второй сессией ВУЦИК Х созыва // Уголовное законодательство СССР и Союзных Республик: Сборник. (Основные законодательные акты) // Под. ред. Д. С. Карева. – М.: Госюриздат, 1957. – 531с.
110) Уголовный кодекс Швейцарии // Пер. с нем. – М.: Зерцало, 2000. – 136с.
111) Уголовное наказание в вопросах и ответах // В. И. Басков, Г. Н. Борзенков, М. Н. Голоднюк и др. Под ред. В. С. Комиссарова и Р. Х. Якупова. – М.: Зерцало, 1998. – 126 с.
112) Уголовное право России. Часть Общая: Учебник для вузов // Р.Р. Галиакбаров, И. Я. Козаченко, Ю. А. Красиков и др. Отв. ред. Л. Л. Кругликов. – М.: БЕК, 1999. – 590 с.
113) Філей Ю. В. Поняття кримінально-правової санкції // Ю. В. Філей // Вісник прокуратури. – 2003. – № 11. – 30-35 с.
114) Фойницкий И.Я. Учение о наказании в связи с тюрьмоведением. – М.: Добросвет – 2000: Городец, 2000. – 464 с.
115) Фріс П. Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми. – К.: Атіка, 2005. –332с.
116) Фролова О. Г. Злочинність і система кримінальних покарань (соціальні, правові та кримінологічні проблеми й шляхи їх вирішення за допомогою логіко-математичних методів): Навч. посібник. – К.: АртЕк, 1997. – 208с.
117) Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації: Монографія. – К.: Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.
118) Хамитов Р.Н. Специальные правила назначения наказания за единичное преступление по российскому уголовному праву: Автореф. дис. канд. юрид. наук:.12.00.08. – Казань, 2001. – 19 с.
119) Цветинович А. Л. Дополнительные наказания: функции, система, виды. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, Куйбышевский филиал, 1989. – 191 с.
120) Чернов А. Д. Тенденция развития уголовно-правовых санкций на современном этапе // А. Д. Чернов // Следователь. – 1999. –№ 3. – 19-24 с.
121) Шиян Д.С. Дискусійні аспекти призначення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю з деякими видами покарань // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції „Теоретичні та практичні проблеми організації досудового слідства”. 20-21 травня 2005 року м. Запоріжжя: У 2 ч. – Запоріжжя: Юридичний ін-т МВС України, 2005. – Ч. ІІ. – 275 с.
122) Шиян Д.С. Кримінально-правові наслідки ухилення від відбування покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2003. – № 2. – С. 263-270
123) Шиян Д.С. Позбавлення права займатися підприємницькою діяльністю: поняття, ознаки, підстави призначення і порядок виконання // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 1. – С. 118-121
124) Шиян Д.С. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як вид кримінального покарання: Автореф. дис. канд. наук: 12.00.08. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський держ. ун-т внутр. справ, 2008. – 19 с.
125) Шиян Д.С. Проблемні питання позбавлення особи права на працю // Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства. Матер. всеукр. наук. конф. 14-15 травня 2002 р., м. Запоріжжя: Юрид. н..-т МВС України. – 121-123с.
АНОТАЦІЯ
Яворська Л.Р. Особливості призначення покарань, що можуть застосовуватись і як основні, і додаткові та проблеми їх застосування у судовій практиці
Дипломна робота. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2010 р.
Дипломна робота є комплексним науковим дослідженням призначення покарань, які можуть застосовуватись і як основні, і додаткові та проблем їх застосування у судовій практиці.
У роботі визначено врахування при призначенні покарання у вигляді штрафу чи позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю загальних засад призначення покарання, особливості призначення покарань, які можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові.
Висвітлюються поняття призначення покарань, меж (видів) призначення покарань, також досліджуються історичний розвиток покарань у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, вказуються недоліки, які існують в діючій процедурі призначення таких покарань та надаються шляхи їх подолання. На конкретних прикладах з судової практики показано особливості призначення покарань у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Ключові слова: призначення покарання, види (межі) призначення покарання, загальні засади призначення покарання, штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Размещено на http://www.allbest.ru/
