Визначення поняття приватного підприємства містить в ст. 113 ГК України [2] відповідно до якої приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи. ЦК України, хоча і не містить такої форми, проте дає визначення права приватної власності та її об’єктів (ст. 325). Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами. Тобто, приватне підприємство створюється виключно на основі приватної власності однієї або кількох фізичних осіб чи юридичної особи. Виходячи з того, що на сьогодні закон, який регулює порядок створення та діяльності приватних підприємств, відсутній, такі підприємства діють на загальних підставах відповідно до Цивільного та Господарського кодексів України. Торкаючись правового становища приватних підприємств, слід звернути увагу на наступне.
 Згідно зі статтею 83 Цивільного кодексу України [5], яка визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, юридичні особи, у тому числі і приватні підприємства, можуть створюватися у формі товариств, установ та інших формах, встановлених законом. У зв’язку з тим, що законодавчі акти не дають чіткого визначення терміну "організаційна форма юридичної особи", існує двоякий підхід до визначення приватного підприємства. По-перше, виходячи зі змісту статті 113 Господарського кодексу України [2], приватне підприємство є організаційною формою підприємства. По-друге, стаття 63 цього Кодексу визначає приватне підприємство як вид підприємства залежно від форми власності.
Таким чином на особливу увагу заслуговує правовий режим майна закріплений за підприємством для його ідентифікації як приватного. Оскільки ГК України визначено, що приватне підприємство може бути створене як одним засновником так і кількома, то розглянемо ці питання окремо, докладний аналіз якого проводить М. Ісаков у статті ”Деякі проблеми приватних підприємств” [42], яку взято за основу.
Стосовно приватного підприємства створеного кількома засновниками не виникає сумніву, що останнє є власником свого майна, а засновники виступають власниками майнових прав на частку (пай) у статутному фонді цього підприємства.
Що стосується приватного підприємства створеного одним засновником ситуація виглядає дещо складнішою. Так, по-перше, відповідно до ст.135 ГК України та ч. 3 ст.6 Закону України ”Про власність” [6] власник має право заснувати підприємство та закріпити за ним майно на праві власності, праві господарського відання, на праві оперативного управління, таким чином може на власний розсуд визначати правовий режим майна заснованого ним підприємства; по-друге, стосовно державних, комунальних підприємств об’єднань громадян та релігійних організацій, тобто всіх різновидів підприємств з одним засновником, крім приватних, законодавство встановлює як основу правового режиму майна – право господарського відання або право оперативного управління. Єдина ж 113 стаття ГК України, що присвячена приватним підприємствам, не дає визначення правового режиму майна цього підприємства. Проте, так як, приватні підприємства можуть бути створені як кількома засновниками, тобто корпоративними (а всі корпоративні підприємства є власниками свого майна) так і одним засновником, тобто унітарним ( а всі унітарні підприємства не є власниками майна) то однозначного висновку зробити не можна [42; c. 109-110].
Проблему такої дискусійності вбачаю у відсутності окремого законодавства, що регулювалоб створення та діяльність приватного підприємства, оскільки наявне законодавство більшою мірою дає узагальнюючі поняття та норми стосовно регулювання діяльності приватних та державних підприємств. Чинні закони містять загальні положення в яких не завжди вказується які норми можна застосовувати до приватних, а які лише до державних підприємств. Так ряд авторів, зокрема В. Балацька у статті ”Щоб не сталося ”НП”, коли купуєш або продаєш ПП” [35; cт. 37] висловлює ствердження, що майно приватного підприємства може бути закріплене за ним на праві повного господарського відання, але при цьому не враховується правова природа повного господарського відання та оперативного управління. Ці режими можуть бути застосовані лише до державних підприємств оскільки є похідними від права державної власності, та були розроблені за часів існування СРСР з метою обгрунтування права власності на державне майно, що закріплювалося за соціалістичними юридичними особами [57; c. 47].
Далі, з історії Українського правотворення, керуючись ст. 10 Закону України ”Про підприємства в Україні”[8] після визначення, що правовий режим майна юридичної особи визначається її засновником вміщено норми, що зазначають, майно яке перебуває у державній власності і закріплене за державним підприємтсвом (крім казенного), належить йому на праві повного господарського відання, після чого регламенується правовий режим майна казенного підприємства майно за яким закріплене на праві оперативного управління. За способом виключення, це дає можливість зробити висновок, що, не зважаючи на недосконалість правового регулювання, законодавцем передбачалося закріплення майна приватних підприємств на праві власності.
Таким чином, доцільніше булоб законодавчо визначити єдиний режим майна приватного підприємства і поділяючи думку М. Ісакова, Є. Рябоконь та Я. Турлуковського [41, 42, 57] це режим права васності приватного підприємства на закріплене за ним його засновниками майно. Нажаль прийняття ГК України не вирішило цього питання, а далоб можливість уникнути безпідставних спірних моментів при відносинах купівлі-продажу, розподілі майна подружжя, коли один із них є засновником приватного підприємства та врегулювання спадкових відносин після смерті засновника приватного підприємства.
Отже, хтоб не був засновником приватного підприємства власником переданого майна виступає новостворена юридична особа. Тому не можна погодитися з Л. Ніколаєвою та О. Старцевим [52; c. 61-62], які розглядаючи проблематику об’єктів права спільної сумісної власності, стверджують, що власником майна у разі створення приватного підприємства одним із подружжя на основі спільної сумісної власності є обидва з подружжя, а засновником виступає один із подружжя, ”своєрідний уповноважений власник”. Найприйнятнішою і такою, що відповідає чинному законодавству є те, що у засновника приватного підприємства залишаються корпоративні права: управляти підприємством та отримувати частину прибутку.
Крім того, деякі нормативно-правові акти, зокрема Закон України ”Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”[9], використовують поняття ”приватне підприємство” у розумінні підприємства, заснованого на приватній формі власності, яке є відмінним від державного та комунального підприємства, а інші нормативно-правові акти – саме як організаційну форму підприємства.
Аналізуючи сутність приватного підприємства можна виділити ряд рис, що виокремлюють саме приватні підприємства серед усіх інших. Розглянемо як характерні риси приватного підприємства так і загальні та індивідуальні риси, що визначають функціонування підприємства, в тому числі приватного.
Характерними рисами приватного підприємства є те, що:
1.                приватне підприємство діє на основі приватної власності фізичної (фізичних) або юридичної особи – суб’єкта господарювання.
Згідно ст. 325 ЦК України [5] суб’єктами права приватної власності можуть бути фізичні та юридичні особи. У їх власності може перебувати будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, що не може перебувати у приватній власності відповідно до законодавства. Фактично у приватній власності може перебувати будь-яке майно, що не знаходиться у державній або комунальній власності.
Саме тому для визначення правового статусу приватного підприємства найважливішим елементом є встановлення правового статусу належного йому майна, що передається йому як внесок до статутного фонду підприємства – ним має бути лише майно, що належить засновникам на праві приватної власності.
Засновником приватного підприємства може бути фізична особа або декілька фізичних осіб – при заснування приватного підприємства кількома засновниками - громадянин України, іноземець, або особа без громадянства або одна юридична особа, що має статус суб’єкта господарської діяльності (ст 55 ГК України [2]).
2.                приватне підприємство діє на основі праці його засновника (засновників) та і з використанням найманої праці. Законодавством України не заборонено засновнику самостійно займатися видами підприємницької діяльності, що визначені у статуті приватного підприємства. Крім того, засновник підприємства може сам керувати створеним підприємством або найняти відповідну особу. У разі найму працівників на роботу на умовах трудового договору, їх прийом проводиться у відповідності до норм трудового законодавства.
3.                приватним підприємством з двома та більше засновниками визнається підприємство, засноване кількома фізичними особами.
Проводячи аналіз ст. 113 ГК України [2] можна дійти висновку, що приватне підприємство з двома та більше засновниками може бути створене лише фізичними особами. Спільного заснування приватного підприємства фізичними і юридичними особами, а також кількома юридичними особами законодавством прямо не передбачено. Однак у своїй статті ”Деякі проблеми приватних підприємств” М. Ісаков висловлює припущення про можливість заснування приватного підприємства кількома юридичними особами. Обґрунтовуючи своє припущення ч. 5 ст. 63 ГК України [2], яка визначає корпоративні підприємства відносячи до них господарські товариства, кооперативні підприємства та підприємства, засновані на приватній власності двох або більше осіб. На думку М. Ісакова, це і є корпоративні приватні підприємства засновані кількома фізичними чи юридичними особами. Таким чином відкритим залишається і питання стосовно можливості заснування приватного підприємства кількома фізичними та юридичними особами – приватними власниками.
4.                приватне підприємство з двома або кількома засновниками функціонує на основі приватної власності засновників. В противагу господарському товариству, яке може бути засноване за участю різних форм власності, приватне підприємство створюється лише на базі приватної власності його засновників. Це, перш за все, обумовлено суб’єктивним складом засновників приватного підприємства, тому що фізичні особи не можуть здйснювати повноваження власника стосовно державного та комунального майна.
5.                приватне підприємство з двома та більше засновниками може обмежуватися працею своїх засновників або використовувати найману працю.
ГК України не зобов’язує засновників приватного підприємства своєю працею брати участь у його діяльності; вони можуть як працювати на заснованому ними підприємстві – бути пов’язаними трудовими відносинами з ними, так і найняти персонал [55; c. 65-66].
Інші ознаки приватного підприємтсва співпадають із загальними ознаками підприємства як організаційно-правової форми, а саме:
відповідно до ст. 62 Господарського кодексу України [2]
1. підприємство (приватне підприємство) - самостійний суб’єкт господарювання, створений фізичною, юридичною або кількома фізичними особами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
2. приватні підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.
3. приватне підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту.
Законодавчого обмеження стосовно розміру статутного капіталу приватного підприємства не визначено [30]. Таким чином, можна допустити, що теоретично статутний фонд приватного підприємства може дорівнювати нулю.
4. приватне підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.
5. приватне підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.
Зазначене підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством.
Крім цього, визначаючи загальні та індивідуальні ознаки приватних підприємств можна назвати наступні:
1. назва приватного підприємства, що містить загальну назву визначення виду підприємства ”приватне підприємство” та індивідуальну назву.
2.місцеположення юридичної особи визначається за місцем проживання одного із засновників, або якщо на момент реєстрації за приватним підприємством закріплене майно то місцезнаходження юридичної особи визначається за місцезнаходженням майна.
3. печатка та штампи, що виготовляються з дозволу органів внутрішніх справ та містять повну назву приватного підприємства, його номер.
4. розрахунковий та інші рахунки відкриваються у встановленому законодавством порядку в комерційних банках та індивідуальними для кожного приватного підприємтсва.
5. статут приватного підприємства є його своєрідним паспортом, що максимально деталізує ряд його основних рис.
До індивідуальних ознак відносять:
1. приватні підприємства як суб’єкти підприємницької діяльності відповідно до Закону України ”Про охорону знаків для товарів та послуг” [11] можуть зареєструвати товарний знак, знак обслуговування, фірмову назву.
2. приватні підприємства мають ряд спеціальних, індивідуальних ознак, які присвоюються їм в процесі легалізації: свій номер в державному реєстрі субєєктів підприємницької діяльності, коди статистичної звітності, код платника податків, логотип, електронну адресу та інше.
Наведене вище, дає можливість зробити наступні висновки стосовно функціонуванняприватного підприємства, а саме: як відсутність законодавчо встановленого обмеження, пов’язаного з формуванням статутного фонду, можливість самостійного визначення засновниками принципів і механізмів управління підприємством, здійснення господарської діяльності з використанням найманої праці чи без її використання. А саме самостійне, на власний розсуд, визначення власником засад діяльності приватного підприємства обумовлює поширеність зазначеного виду підприємства в Україні.
1.2 Види приватного підприємства
Аналізуючи норми чинного законодавства та існуючої підприємницької практики можна провести класифікацію діючих приватних підприємств. В залежності від критерію, що взято за основу виділення виду приватного підприємства існують наступні підприємства.
Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути виділені (ч. 7 ст. 63 ГК України [2]):
1. малі приватні підприємства;
Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
2. середні приватні підприємства підприємства;
До середніх підприємств законодавець відносить усі інші підприємства, що не відносяться до малих та великих.
3. великі приватні підприємства;
Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Приватні підприємства в Україні можуть створюватися для ведення комерційної (підприємництво) та не комерційної діяльності [60; c. 86].
1. Комерційні приватні підприємства створюються з метою ведення самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, для досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК України [2]).
Принципами здійснення такої діяльності для приватного підприємства є:
вільний вибір видів підприємницької діяльності;
самостійне формування програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;
вільний найм працівників;
комерційний розрахунк та власний комерційний ризик;
вільне розпорядження прибутком, що залишається після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;
самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності, використання належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
2. Не комерційні приватні підприємства.
Некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку (ст. 52 ГК України [2]).
 За галуззю діяльності:
1. промислові приватні підприємства;
2. сільськогосподарські приватні підприємства;
3. торгівельні приватні підприємства;
4. приватні підприємства в сфері послуг.
В залежності від ”національності” капіталу (ч. 2. ст. 63 ГК України [2]):
1. українське підприємство – це приватне підприємство засноване громадянином України або групою громадян, а також українською фізичною особою.
2. приватне підприємство з іноземними інвестиціями;
У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями.
3. іноземне приватне підприємство;
Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.
В залежності від суб’єктів права приватної власності аналізуючи ст. 113 ГК Ураїни [2] можна виділити наступні види приватних підприємств:
1. індивідуальне приватне підприємство, засноване на приватній власності і праці однієї фізичної особи (підприємство однієї особи), серед них законодавством виділено громадян України, іноземців та осіб без громадянства;
2. сімейне приватне підприємство, засноване на приватній власності та праці громадян, що проживають спільно як члени однієї сім’ї;
3. приватне підприємство з правом найму робочої сили засноване на приватній власності окремої особи, або кількох фізичних осіб, що використовують найману працю;
4. приватне підприємство засноване юридичною особою.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють (чч. 3, 4, 5 ст. 63 ГК України [2]):
1. унітарне приватне підприємство
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника [60; c. 87].
2. корпоративне приватне підприємство
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб [60; c. 87].
Спираючись на вище викладене, серед усієї наведеної класифікації найбільш цікавою, на мій погляд, видається розмежування підприємств за способом утворення статутного фонду та кількістю засновників приватного підприємства, тому розгляну ці поняття детальніше, тим більше, що з прийняттям Цивільного кодексу та Господарського кодексу України дещо змінилося коло осіб, що можуть бути його засновниками.
Відповідно до чинного законодавства, на сьогоднішній день серед приватних підприємств виділяють унітарні приватні підприємства – засновані на приватній власності одного засновника та корпоративні приватні підприємства, що засновані на приватній власності двох або більше осіб. Таким чином, якщо раніше (відповідно до ч.1 ст. 2 Закону України ”Про власність” [6]) приватне підприємство могла заснувати лише фізична особа використовуючи належне їй майно на умовах приватної власності то на даний час засновником приватного підприємства можуть бути, громадянин України або кілька громадян, іноземні громадяни, особи без громадянства з використанням їх праці та (або) праці найманих працівників. Крім того приватним підприємством визнається також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи (ст. 113 ГК України [2]). Таким чином, засновниками приватного підприємства можуть бути як одна, так і декілька фізичних осіб, а також юридична особа.
Як уже зазначалось вище новелами нових Господарського та Цивільного кодексів України є поділ приватних підприємств на два види. Так відповідно до ст. 113 ГК України [2] можна дати визначення унітарного приватного підприємства – це юридична особа заснована на приватній власності одного засновника юридичної чи фізичної особи – громадянина України, іноземці чи особи без громадянства. Відносно юридичної особи як засновника приватного підприємства ГК України встановлює певні обмеження. Засновником унітарного приватного підприємства може бути не будь-яка юридична особа, а відповідно до ст. 113 ГК України [2] лише юридична особа – приватний власник, таким чином засновником даного підприємства не може бути юридична особа власність якого не є приватною (мається на увазі право колективної власності), а також юридична особа за якою майно закріплене на іншому речовому праві (право господарського відання та оперативного управління).
До корпоративних приватних підприємств можна віднести підприємства, що засновані на приватні власності двох або більше фізичних осіб – громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Стосовно можливості заснування корпоративних приватних підприємств юридичними особами або юридичною та фізичною особою точаться дискусії. Є думки що за існуючого правового поля в Україні подібне можливо. Зокрема М. Ісаков обґрунтовує це наступним. ”Не зважаючи на те, що ст. 113 ГК України називає приватним лише підприємство, яке діє на основі приватної власності юридичної особи, згідно з ч.5 ст. 63 ГК України до корпоративних, крім господарських товариств та кооперативних підприємств, законодавець відносить підприємства, засновані на приватній власності двох або більше осіб. Вважаємо, що це саме корпоративні приватні підприємства, засновані як кількома фізичними особами, так і юридичними особами. У зв’язку з цим відкриттям також є питання щодо можливості заснування приватного підприємства кількома фізичними та юридичними особами – приватними власниками, тим більше, що відносно господарських товариств законодавець все ж зазначає, що останні створюються юридичними особами та/або громадянами (ч.1 ст. 79 ГК України)” [42; c. 109]. Проте аналізуючи наявні статі та законодавство вважаю що дані твердження потребують детального дослідження, наукового обґрунтування та законодавчого закріплення.
На особливу увагу, при заснуванні унітарного приватного підприємства, заслуговує питання щодо речового права на закріплене за підприємством майно, що вже розглядалося вище.
Отже, аналізуючи наявні нормативно-правові акти та практику застосування законодавства дійшли висновку, що правовий режим майна унітарного приватного підприємства найдоречніше закріпити на праві власності.
 Наступним, не менш важливим, є питання щодо зв’язку засновника з приватним-підприємством з урахуванням організаційно-правових форм приватного підприємства. Безпосередній взаємозв’язок засновника і створеної ним юридичної особи є визначальним для з’ясування сутності такого. До не від’ємних особливостей зазначених осіб можна віднести те, що вони створюються для реалізації суб’єктивних прав своїх засновників і мають правоздатність, визначену метою їх створення. Так, що стосується корпоративних підприємств, то згідно зі ч. 5 ст. 63 ГК України [2] корпоративні підприємства діють на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників, їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників у розподілі доходів та ризиків підприємства.
Таким чином, засновники корпоративного приватного підприємства мають відносно підприємства корпоративні права, що передбачають право власності на частку (пай) у статутному капіталі юридичної особи, у тому числі права на управління, отримання відповідної частини доходів та частки активів у разі ліквідації. Отже корпоративні права виникають у зв’язку з участю у формуванні статутного фонду підприємства та передбачають право на управління, отримання частини прибутку та активів підприємства у разі ліквідації.
Далі розглянемо ситуацію з унітарним підприємством. Відповідно до ч. 4 ст. 63 ГК України [2] унітарне підприємство створюється одним засновником. Його правову природу розглядали вище.
Тому між засновником та унітарним підприємством виникають певні правовідноси які, на сьогоднішній день різними авторами трактуються по різному. Є думка про те, що приватне підприємство з одним засновником є приватною власністю цього засновника, а вразі заснування приватного підприємства одним із подружжя власником майна даного підприємства виступають обидва із подружжя [52; c. 5]. Тут варто розглянути питання стосовно статусу самого приватного підприємства з одним засновником, а саме: чи являється воно суб’єктом або об’єктом правовідносин.
Аналіз чинного цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що приватне підприємство є суб’єктом, а не об’єктом правовідносин. Так у ст. 1 Закону України ”Про підприємства в Україні” [8] визначено, що підприємство є самостійним господарюючим сттатутним суб’єктом, який має права юридичної особи. Дане твердження знайшло своє відображення і в нормах ГК України 2003 року.
Суб’єкт права взагалі не може бути об’єктом приватної чи будь-якої іншої форми власності. Підприємство, що створене відповідно до волі його засновника за рахунок його майна, в момент реєстрації одержує статус юридичної особи і, відповідно, стає самостійним суб’єктом права, а майно, що було йому перпедано стає власністю юридичної особи. Отже суб’єктами виступають з одного боку фізична особа (засновник підприємства) з іншого боку приватне підприємство. Юридичним фактом, що породжує взаємовідносини між ними, є участь у формувані статутного фонду підприємства [57; c. 47].
Внесення майна засновника до статутного фонду підприємства не породжує обовєязку останього повернути це майно. Майно вноситься безоплатно, засновник втрачає на нього право та ризикує втратити його у разі неефективноїроботи підприємства, але зрозуміло, що засновник повинен мати можливість впливу на подальшу долю заснованого ним підприємства, таким чином доречно вважати, що засновник набуває корпоративних прав стосовно такого підприємства.
Таким чином, суб’єктивне корпоративне право розглядається як право особи, що виникає в результаті створення юридичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності або участі у формувані майна , що визначається організаційно-правовою формою і полягає в можливості здійснювати управління такою особою та отримувати частину прибутку від такої діяльності. Таке право може належати засновнику незалежно від того є він фізичною чи юридичною особою.
Конкретний зміст корпоративних прав визначається організаційно-правовою формою приватного підприємства. Оскільки права засновників корпоративного приватного підприємства такі самі як і права засновників господарських товариств, то вони беруть участь в управлінні справами підприємства, отримують дивіденди залежно від результатів роботи підприємства та положень статуту, мають право на повернення свого внеску, несуть відповідальність у розмірі свого внеску.
Що стосується унітарного приватного підприємства, то перешкод стосовно застосування конструкції корпоративних прав з цього приводу не має. Якщо раніше нормативне визначення корпоративних прав стосувалося лише права власності на частку (пай) у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, що було перешкодою для застосування даного поняття до приватних підпрриємств, які не мали таких часток, то після внесення змін до Закону України ”Про оподаткування прибутку підприємств” [12] відповідно до пунктів 1.8 корпоративні права – це право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної чи фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах [43; c. 132].
Таким чином, законодавець застосовує розглянуте поняття як щодо всього статутного фонду юрпидичної особи, так і його частки (паю) відносно господарських товариств та підприємств, заснованих на власності однієї юридичної чи фізичної особи, а до останніх відповідно до ч.4 ст.63 ГК України [2] відносяться також унітарні приватні підприємства. Це положення дозволяє вирішити питання продажу ”свого бізнесу” засновником унітарного приватного підприємства. Проблема полягала в тому, що законом не було врегульовано процедура зміни власника приватного підприємства. Науковці схилялися до того, що в основі зміни власника приватного підприємства лежить договір, але сам предмет даного договору визначався не однозначно.
Одні дослідники вважали предметом такого договору майно приватного підпроиємства, другі – підприємство як таке, треті – корпоративні права засновника стосовно приватного підприємства. Кожна точка зору мала свої вразливі сторони і дане питання було спірним.
Відносно того, що предметом договору між засновником приватного підприємства та потенційним покупцем виступає майно підприємства можна було заперечити (оскільки власником майна приватного підприємства є саме підприємтсво, то засновник не має права власності на це майно і відповідно, не має права його відчужувати). Стосовно самого підприємства як предмета договору слід зазначити, що підприємство як юридична особа може самостійно укладати договори стосовно відчуження належного йому майна, тобто є суб’єктом, а не об’єктом правовідносин і відповідно не може бути предметом договору між засновником та покупцем. Стосовно ж корпоративних прав, які належать засновнику щодо приватного підприємтсва, слід зазначити, що останні визнавалися предметом договору з певним застереженням, оскільки визначалися законодавцем як право власності на частку (пай) у статутному фонді підприємства. Але на сьогодні законодавець застосовує корпоративні права як до підприємств, статутний фонд яких поділено на частки (тобто господарських товариств, корпоративних приватних підприємств), так і до підприємств, заснованих на власності однієї юридичної або фізичної особи, а такими підприємствами є унітарні підприємства, в тому числі і приватні.
Слід зазначити, що ГК України у ч.1 ст. 62 [2] визначає підприємства як самостійний суб’єкт господарювання, що повинно покласти кінець двозначному розумінню даного терміну і закони України, що оперують поняттям ”підприємство” у значені об’єкта права мають бути приведені у відповідність із ГК України. Таким чином. Правовий зв’язок засновника і приватного підприємства незалежно від організаційної форми останього зумовлюється корпоративними правами засновника стосовно заснованого ним приватного підприємства.
Засновник унітарного приватного підприємства, як і один із засновників корпоративного приватного підприємства, має право продати належні йому права щодо заснованого ним підприємства іншій особі – покупцеві. Відчужуючи належні засновнику на праві власності корпоративні права, а підприємство як суб’єкт господарювання залишається єдиним власником свого майна.
Дещо схожа ситуація виникає при врегулюванні спадкових відносин після смерті засновника приватного підпариємства. Так зважаючи на всі вище наведені обгрунтування в спадщину також переходить не саме приватне підприємство чи його майно, а корпоративні права засновника: управління підприємством та отримання частини прибутку [57; c.48].
Отже, розглянувши правову природу існування приватного підприємства, виділивши його характерні риси, та проаналізувавши всі можливі види існування приватного підприємства перейдемо безпосередньо до питань, що стосуються особливостей створення та реєстрації такого підприємства, про що йтиметься мова у наступному розділі.

Розділ 2. ПРАВОВІ ОСОБЛИВОСТІ СТВОРЕННЯ ПРИВАТНОГО ПІДПРИЄМСТВА
2.1 Основні етапи створення приватного підприємства
Право на підприємницьку діяльність може бути реалізоване певними суб’єктами за певних умов, які можна поділити на загальні та спеціальні. До загальних умов належать ті, які необхідні для здійснення підприємництва як самого факту, незалежно від виду й організаційно-правової форми. Спеціальні – це ті умови, які потрібно виконати для набуття права на певний вид підприємницької діяльності. Єдиною загальною умовою реалізації права на підприємництво є державна реєстрація. Дані питання розглянемо по порядку в межах пунктів даного розділу. Але для початку визначимо суб’єктів, що можуть заснувати приватне підприємство.
Відповідно до чинного законодавства, підприємницькою діяльністю, зокрема створити приватне підприємство, в Україні мають право займатися громадяни України, іноземці та особи без громадянства, а також юридична особа. Проте законодавством встановлено певні обмеження, як, стосовно здійснення підприємницької діяльності певними категоріями громадян так і обмеження стосовно юридичної особи – засновника приватного підприємства.
Отже, до здійснення підприємницької діяльності не допускаються військовослужбовці, службові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного нотаріату, а також працівники органів державної влади та управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Не можуть займатися підприємницькою діяльністю особи, що мають не погашену судимість за крадіжку, хабарі та інші корисливі злочини, а також – недієздатні громадяни [44; c. 13]. Здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади та місцевого самоврядування. Підприємницька діяльність посадових осіб органів влади обмежується Конституцією України (ст.69) [1].
Засновниками приватного підприємства не можуть бути юридичні особи, що користуються належним їм майном на праві повного господарського відання, або оперативного управління.
Створення приватного підприємства повинно відповідати вимогам чинного законодавства, перш за все це дотримання до реєстраційної процедури (розробка статуту, підписання засновницького договору у разі створення корпоративного приватного підприємства), реєстрація в державному органі, податковій інспекції та органах державного страхування, отримання документів дозвільного характеру для здійснення певних видів підприємницької діяльності. Недотримання вище зазначених вимог тягне за собою адміністративну та кримінальну відповідальність.
Законодавством встановлено відповідальність за ведення протизаконої підприємницької діяльності. Відповідно до Кримінального кодексу України (2001 р.) [3] за протизаконну підприємницьку діяльність передбачено наступні види покарання (див. Додаток 1.)
Крім того главою 12 Кодексу про адміністративні правопорушення [4] передбачено ще ряд адміністративних стягнень за адміністративні правопорушення, зокрема з приводу не сплати податків, зборів та загальнообов’язкових платежів (див. Додаток 2.).
Далі розглянемо до реєстраційні процедури засновників, що передують реєстрації приватного підприємства.
За загальним правилом створення юридичної особи проводиться в розпорядчому, нормативно-явочному, дозвільному та договірному порядку. В залежності від порядку і проводиться створення юридичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності. Таким чином, порядок визначає зміст необхідних юридично значущих дій та їх послідовність.
Створення юридичної особи передбачає ряд послідовних дій, здійснення яких призводить до створення юридичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності, учасника цивільного обігу. До таких дій відносять прояв ініціативи, визначення кола засновників, порядку та напрямів діяльності [68; c. 115].
Виникнення нового суб’єкта підприємницької діяльності залежить від об’єктивних факторів – необхідність заповнення прогалини на ринку товарів та послуг або налагодити виробництво певної продукції, та суб’єктивних причин – прояв волі (волевиявлення) на заняття підприємництвом. Головна роль відводиться суб’єктивній причині, оскільки в її результаті з’являється фігура засновника – особи, яка у відповідності до чинного законодавства має право створити юридичну особу як суб’єкта підприємницької діяльності та здійснює для цього юридично значущі дії.
Створення суб’єктів підприємницької діяльності проходить ряд етапів: ініціативну, організаційну та легалізаційну. Можливе і більш детальне подрібнення цих етапів, що отримало назву так званих ”шляхів до підприємництва” [70; c. 112-113].
Ініціатива виходить від власника – фізичної особи, яка вирішила реалізувати свою підприємницьку правоздатність, або від юридичної особи. На цій стадії необхідно розробити бізнес-план та обґрунтувати економічні, правові, соціальні та інші фактори підприємництва. Одночасно варто провести маркетингові дослідження та виявити потреби потенційних споживачів, найбільш раціональні шляхи виробництва та доведення до споживачів товарі та послуг, дослідження стану ринку, збір відомостей про наявних та можливих конкурентів, недоліках продукції, що пропонується на ринку, намітити стратегію конкурентної боротьби. Причиною припинення підприємницької діяльності багатьох суб’єктів підприємництва є не лише неврівноважена податкова політика та практична відсутність захисту від тиску з боку посадових осіб державних органів та криміналітету, але й допущення прорахунків на етапі підприємництва. Більшість не витримали конкуренції, зробили серйозні прорахунки в кадровій політиці, маркетингових планах, якщо вони взагалі були, договірній практиці та інше. На цьому етапі проводяться попередні переговори з майбутніми партнерами (співзасновниками), контрагентами, що може проявлятися в протоколах про наміри.
Організаційна стадія має свої відмінності в залежності від способу створення приватного підприємства та його виду. Вона проявляється в ряді юридично значущих актах, що породжують права та обов’язки, які передують підприємницьким.
Для унітарних підприємств достатньо волевиявлення власника, що проявляється в затверджені статуту приватного підприємства, заповнені реєстраційної картки та здачі необхідних документів для реєстрації.
Волевиявлення фізичної особи на створення приватного підприємства, проявляється в практичних діях: виділення необхідних коштів, проведені організаційних питань, підборі штату працівників, заключені від свого імені домовленостей для забезпечення роботи створюваного ним підприємства. Та основною метою створення приватного підприємства є здійснення господарської діяльності. Надання недостовірної інформації у реєстраційній картці та створення фіктивного підприємництва (тобто створення приватного підприємства без мети ведення господарської діяльності) є підставою для скасування реєстрації такого підприємства та визнання недійсними всіх укладених ним угод з моменту реєстрації такого підприємства. Прикладом такої ситуації є розгляд справи № 16/250-06 від 15.06 2006 року Господарським судом Сумської області [73].
Податкова інспекція подала позов до ПП ОСОБА_1 та ПП ”Верніс” про визнання укладеної між ними угоди недійсною у зв’язку з тим, що ПП ”Верніс” було засноване як фіктивне підприємство, а укладена між підприємствами угода мала на меті ухилення від сплати податків.
В ході розгляду справи судом було встановлено наступне: Працівниками ДПІ в м. Суми була проведена планова документальна перевірка Приватного підприємця ОСОБА_1 з питань дотримання вимог податкового законодавства. В ході перевірки було встановлено, що перший ПП ОСОБА_1 в процесі здійснення господарської діяльності в період з березня по липень 2004 року, згідно усної угоди, відповідно до накладних …придбав у ПП «Верніс» металоконструкції та будівельні матеріали… ПП «Верніс» було відвантажено на адресу ПП ОСОБА_1 труби алюмінієві, плити залізобетонні, металоконструкції б/в… розрахунки проведені за готівкові кошти, згідно квитанцій до прибуткових касових ордерів… Вартість товару за вищезазначеними податковими накладними... віднесена ПП ОСОБА_1 до складу валових витрат за 2004р., а також включено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість . Перший відповідач проти позовних вимог заперечує, вважає їх безпідставними, посилаючись на те, що на момент укладення угод та здійснення операцій оприбуткування товару не була скасована реєстрація ПП «Верніс». ПП «Верніс» зареєстровано Голосіївською районною у м.Києві державною адміністрацією 24.07.2003р. за № 07441, юридична адреса м.Київ, вул.Амурська, 6. Відповідно до установчих документів засновником підприємства є ОСОБА_3. Як було встановлено, в ході проведення оперативно-розшукових заходів, ПП «Верніс» має ознаки фіктивності. Оскільки засновник ОСОБА_3 пояснив, що в 2003 році він загубив паспорт і йому не було відомо про те, що на нього зареєстровано приватне підприємство "Верніс". Фактично він рахунки в установах банку не відкривав, до фінансово-господарської діяльності підприємства ніякого відношення не має. Рішення про створення підприємства особисто не приймав, своїх грошових та матеріальних внесків в статутний фонд не вносив, що призвело до здійснення підприємницької діяльності ПП "Верніс", яка суперечить законодавству. Відповідно до інформації наданої ДПІ у Голосіївському районі м.Києва за юридичною адресою ПП "Верніс" не знаходиться. Таким чином, установчі документи ПП "Верніс" не відповідають вимогам діючого законодавства, так як ОСОБА_3 не мав наміру створювати підприємство та займатися підприємницькою діяльністю. З цих підстав рішенням Голосіївського районного суду м.Києва від 02.11.2004 року по справі № 2-4608\5 визнано недійсними з моменту реєстрації Статут ПП "Верніс " та Свідоцтво № 37065570 від 29.08.2003р. про реєстрацію підприємства як платника ПДВ, з моменту його видачі. …
У зв’язку з цим судом було визнано укладену угоду недійсною та задоволено позовні вимоги ДПІ в повному обсязі.
Так, приватні підприємства можуть біти утворені за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта господарювання з додержанням вимог законодавства, зокрема антимонопольно-конкурентного законодавства.
Для створення приватного підприємства його учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками).
В установчих документах повинні бути зазначені найменування підприємства, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації.
Установчими документами приватного підприємства є рішення про його утворення або засновницький договір, а також статут (положення) підприємства.
Якщо засновників підприємства два чи більше, рішенням про створення підприємства є установчий договір. Установчий договір повинен укладатися у письмовій формі, тому що чинне законодавство вимагає його подання для здійснення державної реєстрації.
Законодавство не містить переліку обов’язкових реквізитів установчого договору. Тому, вирішуючи питання про наявність договірних взаємовідносин, господарським судам слід виходити з того, що такий договір вважається укладеним, коли між сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов, необхідних для його виконання [30]. Щодо установчого договору застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов’язання.
У засновницькому договорі засновники зобов’язуються утворити приватне підприємство, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю підприємства та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності підприємства, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.
Статут приватного підприємства повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації підприємства, інші відомості, що не суперечать законодавству. Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) підприємства чи його представниками, органами або іншими суб’єктами відповідно до закону. Найменування приватного підприємства має містити інформацію про його організаційно-правову форму, тобто містити слова "приватне підприємство".
Законодавство не містить будь-яких обмежень щодо розміру статутного фонду приватного підприємства. Під час формування статутного фонду приватного підприємства слід виходити лише з принципу "достатності для здійснення господарської діяльності".
Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Джерелами формування майна підприємства є грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб’єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку; інші джерела, не заборонені законодавством України.
Управління приватним підприємством здійснюється згідно з його установчими документами. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.
Для керівництва господарською діяльністю приватного підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов’язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.
Недотримання вище викладених вимог в подальшому може стати причиною до неналежного виконання заключених підприємством договорів та підставою для судових позовів. Підтвердженям цього може бути аналіз наступної судової справи [74].
Суть спору полягала в тому, що ПП ”Будпостачоб’єкт” звернувся з позовом до ПП ”Західволиньторг” між якими було заключено договір з приводу поставки пилолісоматеріалів у свою чергу ПП ”Західволиньторг”, отримані матеріали та висунув зустрічний позов з вимогою визнати договір недійсним у зв’язку з тим що між власником приватного підприємства та його директором не було підприсано контракту, а договір було підписано директором неправомірно перевищуючи його повноваження.
В ході розгляду даних позовів судом було встановлено та проаналізовано наступні обставини справи: …1.08.2005р.між ПП "Будпостачоб'єкт" та ПП "Західволиньторг" було укладено договір №ДГ-0000009.Зі сторони ПП "Будпостачоб'єкт" договір укладено директором Ларіоновою Л.А., зі сторони ПП "Західволиньторг" – директором Ярошуком В.В. У відповідності із ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Відповідно до ч.6 ст.65 Господарського кодексу України керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами. 6.08.2002р. Камінь-Каширською районною державною адміністрацією зареєстровано Статут ПП "Західволиньторг". Статут затверджено рішенням засновника - протокол №7 від 8.07.2002р. Відповідно до п.п.8.1., 8.2. п.8 Статуту ПП "Західволиньторг" управління підприємством здійснює його власник. До виключної компетенції власника віднесено призначення та звільнення директора підприємства, визначення його повноважень. Ч.2 п.п.8.3. п.8 Статуту передбачає, що директор підприємства, прийнятий на роботу за контрактом, виконує дії від імені підприємства без довіреності в межах повноважень, наданих йому власником і визначених в контракті, має право першого підпису фінансово-господарських документів та розпорядження коштами, а також укладати від імені підприємства різного роду контракти, угоди, приймати та звільняти з роботи найманих працівників підприємства, видавати накази, відкривати та відкривати рахунки у банках та здійснювати інші необхідні дії. Згідно з поясненнями представників ПП "Західволиньторг" контракту із директором ПП “Західволиньторг” укладено не було. З наведеного вбачається, що Статут підприємства надає право директору підприємства укладати контракти, угоди і не передбачає обмежень у здійсненні цього права. Та обставина, що наказом власника підприємства за №14 від 02.08.2004р. директору Ярошуку В.В. було надано право укладати всі угоди, за винятком угод, загальна сума яких перевищує суму вартості основних фондів підприємства, які він мав право укладати лише за письмовою згодою власника підприємства, не може бути підставою для визнання договору №ДГ-0000009 від 1.08.2005р. недійсним у зв’язку з перевищення директором ПП “Західволиньторг" повноважень, оскільки із змісту норми ч.6 ст.65 Господарського кодексу України випливає, що повноваження керівника підприємства визначаються установчими документами. Доказів на підтвердження внесення змін до Статуту ПП "Західволиньторг" в частині повноважень директора не подано…
Судом було задоволено позовні вимоги первинного позивача визнавши правомірність дій директора ПП "Західволиньторг".
Таким чином у задоволені зустрічних позовних вимог судом було відмовлено в повному обсязі у зв’язку з відсутністю достатніх підстав.
Як правило, більшість юридичних осіб, в тому числі і приватні підприємства створюються в нормативно-явочному порядку, який характеризується тим, що юридичні особи виникають на основі загального дозволу законодавця, правових норм, що містяться в нормативно-правових актах, які визначають правове положення того чи іншого суб’єкта господарювання, порядок його створення та ліквідації. Створюючи таку юридичну особу засновники мають дотримуватися вимог діючого законодавства. Лише за такої умови юридична особа підлягає реєстрації як суб’єкт підприємництва.
Після організаційного етапу настає легалізаційний. Його зміст визначається багатьма факторами: видом діяльності, організаційно-правовою формою, місцем здійснення діяльності та іншими. Але все розпочинається з державної реєстрації, що буде розглянуто далі. З моменту отримання свідоцтва про державну реєстрацію виникає підприємницька правосуб’єктність підприємця.
2.2 Державна реєстрація як спосіб легітимації приватного підприємства
2.2.1 Порядок реєстрації в державному органі, отримання свідоцтва про державну реєстрацію. Взяття на облік в державних органах та установах
Однією з основних умов здійснення підприємницької діяльності є її легітимність, тобто підтвердження державою законності входження суб’єкта господарювання (у нашому випадку приватного підприємства) у господарський оборот. Для позначення даної процедури вживається поняття легітимації. Проте легітимація це не лише державна реєстрація суб’єкта господарювання, а й отримання дозвільних документів на право здійснення окремих видів підприємництва, тобто ліцензування та патентування.
Законодавством закріплено проходження певних процедур, таких як, державна реєстрація, отримання ліцензій та патентів на здійснення окремих видів підприємницької діяльності, як умову здійснення підприємництва.
Відповідно до п. 1 ст. 4 Закону України ”Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” [19] під державною реєстрацією розуміють - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. А п. 2 ст. 4 цього ж Закону визначає її порядок, до якого, зокрема, відноситься наступне:
перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;
перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;
внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру;
оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.
Державна реєстрація юридичних осіб проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи (ст.5 Закону України ”Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” [19]).
У свою чергу, державний реєстратор це посадова особа, яка відповідно до законодавства здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
Юридичну сутність державної реєстрації можна розкрити через наслідки, які з нею пов’язують, а саме стосовно юридичної особи:
- з моменту реєстрації у них виникає статус юридичної особи (цивільно-правова правосуб’єктність);
- з цього моменту вони визнаються суб’єктами підприємницької діяльності;
- виникнення підприємницької правосуб’єктності.
Державна реєстрація має свою мету, зміст, функції та принципи. З урахуванням думок висловлених в літературі [48; c. 62-63] метою державної реєстрації – є превентивний (попередній) контроль за законністю набуття, зміни чи припинення підприємницької правосуб’єктності.
До змісту державної реєстрації відносять спеціальну фіксацію підприємницької правосуб’єктності громадян та організацій. Держава в особі реєструючого органу перевіряє наявність передбачених законом підстав для визнання за особою, яка звернулася, підприємницької правосуб’єктності.
До основних ознак державної реєстрації можна віднести наступні:
1. Державний (публічний) характер реєстрації. Процедуру реєстрації підприємств та фізичних осіб-підприємців проводять спеціально уповноважені на те державні реєстратори.
2. Процесуальний характер реєстрації. Державна реєстрація – це регламентований законодавством процес, що може бути поділений на кілька стадій:
- порушення реєстраційного процесу – заявник подає реєстратору необхідні для проведення реєстрації докуманти, а реєстратор, у свою чергу проводить їх перевірку та формує реєстраційну справу.
- розгляд реєстраційних матеріалів по суті – реєстратор перевіряє дотримання передбачених законодавством вимог при створені суб’єкта господарювання.
- внесення інформації до Єдиного державного реєстру.
- видача реєстраційних документів.
3. Єдність реєстрації. Процедура державної реєстрації регламентується Законом і є єдиною на всій території України.
4. Обов’язковість реєстрації.
5. Спеціальна фіксація реєстрації. Факт створення (зміни або припинення) суб’єкта підприємництва фіксується в Єдиному державному реєстрі.
До функцій які виконує державна реєстрація можна віднести:
1. Контрольну – держава в особі реєстратора здійснює контроль за законністю виникнення, зміни та припинення суб’єктів господарювання.
2. Облікову – шляхом ведення Єдиного державного реєстру.
3. Інформаційну – у державного реєстратора зберігається реєстраційна справа суб’єкта з реєстраційними документами.
4. Статистичну - за даними Реєстру можна проводити аналіз динаміки ринку, досліджувати ринкове середовище, здійснювати макроекономічне прогнозування...
5. Охоронну – державна реєстрація є засобом охорони прав та інтересів інших учасників цивільного обороту.
До принципів можна віднести: законність, строковість, платність, територіальність, публічність, достовірність.
В деяких випадках державна реєстрація підприємства не є достатньою умовою для здійснення ним господарської діяльності. Певні види діяльності, перелік яких встановлено Закону України ”Про ліцензування певних видів господарської діяльності” [16], суб’єкт господарювання може здійснювати лише за умови отримання спеціального документу – ліцензії. Ст. 9 Закону України ”Про ліцензування певних видів господарської діяльності” [16] надає перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.
Ліцензія видається відповідним органом ліцензування за заявою суб’єкта господарювання та наданням копії свідоцтва про державну реєстрацію, копії довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України. Крім цього можуть надаватися й інші документи вичерпний перелік яких визначається Кабінетом міністрів України.
Рішення про видачу ліцензії або відмову ліцензуючий орган приймає не пізніше десяти робочих днів з дати отримання заяви.
Термін дії ліцензії визначається Кабінетом міністрів України за поданням ліцензуючого органу, але не менше трьох років [58; c.135-155].
Деякі види підприємницької діяльності потребують отримання торгівельного патенту – державного свідоцтва, що підтверджує право суб’єкта підприємництва займатися таким видом діяльності. Перелік видів підприємництва, що потребують патентування визначаються Законом України ”Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” [13].
Таким чином розглянувши основні умови здійснення підприємництва та зробивши аналіз основної умови функціонування підприємництва в Україні, в тому числі і приватного підприємства, докладно розглянемо реєстраційну процедуру приватного підприємства, яка між іншим, включає в себе не лише отримання свідоцтва про державну реєстрацію у держреєстратора, а й реєстрування в податковому органі, пенсійному фонді та органах соціального страхування.
Як уже зазначалось вище спеціального законодавства, що регулювало б реєстрацію та реорганізацію приватних підприємств в Україні не існує, ряд нормативно правових актів містять окремі положення, що регулюють функціонування приватного підприємства. Що стосується реєстрації приватного підприємства то вона проходить за загальними умовами визначеними Законом України ”Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” [19]. Тому в межах цього підпункту розглянемо загальний порядок реєстрації підприємства визначеного Законом з урахуванням специфіки приватного підприємства.
Однією з індивідуальних ознак приватного підприємства, що ідентифікує його серед великої кількості інших суб’єктів господарювання є його назва, що складається з інформації про її організаційно-правову форму та назву. Назву підприємства визначає його засновник ст. 23 Закону України ”Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” [19] передбачає резервацію назви підприємства.
 Засновник (засновники) юридичної особи має право зарезервувати найменування юридичної особи строком на два місяці. У заяві про резервування найменування юридичної особи вказується повне найменування юридичної особи, під яким він (вони) мають намір її зареєструвати.
Для резервування найменування приватного засновник (засновники) юридичної особи або уповноважена ним (ними) особа повинен подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:
заяву встановленого зразка про резервування найменування юридичної особи;
документ, що підтверджує внесення плати за проведення резервування найменування юридичної особи.
Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення резервування найменування юридичної особи, якщо:
найменування не відповідає вимогам щодо обмежень, які встановлені законодавством;
найменування юридичної особи не відповідає вимогам щодо найменування юридичних осіб окремих організаційно-правових форм, які встановлені законом;
викладення найменування не відповідає вимогам, встановленим спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації;
документи не відповідають вимогам, які встановлені законом.
У разі відсутності в Єдиному державному реєстрі найменування юридичної особи тотожного тому, яке зазначено в заяві про резервування найменування приватного підприємства, державний реєстратор протягом трьох робочих днів вносить до Єдиного державного реєстру запис про резервування найменування юридичної особи і видає (надсилає рекомендованим листом) засновнику підприємства або уповноваженій ним особі довідку з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи, яка дійсна протягом строку резервування.
Якщо протягом строку резервування до Єдиного державного реєстру не буде внесено запис про державну реєстрацію юридичної особи або про державну реєстрацію змін до установчих документів, що пов’язані із зміною найменування юридичної особи відповідно до найменування, яке зарезервоване, запис про резервування найменування юридичної особи повинен бути виключений з Єдиного державного реєстру протягом наступного робочого дня після закінчення строку резервування.
 У разі наявності в Єдиному державному реєстрі найменування юридичної особи тотожного тому, яке зазначено в заяві про резервування найменування юридичної особи, державний реєстратор видає (надсилає рекомендованим листом) засновнику юридичної особи або уповноваженій ним особі повідомлення встановленого зразка про відмову в резервуванні найменування юридичної особи. Плата за проведення резервування найменування юридичної особи в такому випадку не повертається.
За проведення резервування найменування юридичної особи справляється плата в розмірі двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Для проведення державної реєстрації приватного підприємства його засновник (засновники) або уповноважена на те особа надає державному реєстратору за місцем знаходження засновників, або майна створюваної юридичної особи документи визначені ст.24 Закону України ”Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців”, а саме:
заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи;
нотаріально завірену копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення корпоративного приватного підприємства;
два примірники установчих документів, що підписані усіма засновниками, а їх підписи засвідчені нотаріально;
документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи.
У разі, якщо проводилося резервування найменування юридичної особи, крім вище зазначених документів додатково подається чинна довідка з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи.
У випадках, що передбачені законом, додатково подається (надсилається) копія рішення органів Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб’єктів господарювання.
Для державної реєстрації юридичної особи, засновником (засновниками) якої є іноземна юридична особа, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського або судового реєстру, який відповідає вимогам частини шостої статті 8 цього Закону.
Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо вони не передбачені законодавством.
Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються засновником або уповноваженою ним особою особисто, державному реєстратору додатково пред’являються паспорт та документ, що засвідчує його (її) повноваження.
Документи, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) засновнику або уповноваженій ним особі з відміткою про дату надходження документів.
Дата надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.
Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо:
документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації;
документи не відповідають вимогам, які встановлені частинами першою, другою, четвертою - сьомою статті 8 та частиною п’ятою статті 10 Закону України ”Про державну реєстрацію юридичних осб та фізичних осіб - підприємців” [19];
документи подані не в повному обсязі.
Про залишення документів, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, без розгляду засновнику або уповноваженій ним особі не пізніше наступного робочого дня з дати їх надходження державним реєстратором видаються (надсилається рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів без розгляду та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації юридичної особи, відповідно до опису.
Залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації юридичної особи, без розгляду не перешкоджає засновнику або уповноваженій ним особі повторному зверненню до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду.
Державний реєстратор за відсутності підстав для залишення документів, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, без розгляду зобов’язаний перевірити ці документи на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи, які передбачені частиною першою статті 27 Закону України ”Про державну реєстрацію юридичних осб та фізичних осіб - підприємців” [19].
 Перевірка на відсутність підстав для відмови, які передбачені абзацами п’ятим - восьмим частини першої статті 27 цього Закону, здійснюється з використанням відомостей з Єдиного державного реєстру.
За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор повинен внести до реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи ідентифікаційний код заявника відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей цієї реєстраційної картки.
Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи є датою державної реєстрації юридичної особи.
Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати трьох робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.
Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи повинно бути оформлено і видано (надіслано рекомендованим листом за описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі державним реєстратором не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи. Разом із свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи засновнику або уповноваженій ним особі видається (надсилається рекомендованим листом) один примірник оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи.
 Порядок передачі державному реєстратору ідентифікаційних кодів Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України для внесення їх до реєстраційної картки визначається спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації та спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері статистики (ст. 25 Закону України ”Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” [19]).
Підставами для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи є ст. 27 Закону України ”Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” [19]:
невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці на проведення державної реєстрації юридичної особи, відомостям, які зазначені в документах, що подані для проведення державної реєстрації юридичної особи;
невідповідність установчих документів вимогам частини третьої статті 8 цього Закону;
порушення порядку створення юридичної особи, який встановлено законом, зокрема:
наявність обмежень на зайняття відповідних посад, встановлених законом щодо осіб, які зазначені як посадові особи органу управління юридичної особи;
невідповідність відомостей про засновників (учасників)
юридичної особи відомостям щодо них, які містяться в Єдиному державному реєстрі;
наявність обмежень щодо вчинення засновниками (учасниками)
юридичної особи або уповноваженою ними особою юридичних дій, які встановлені абзацом четвертим частини другої статті 35 цього Закону;
наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, яке тотожне найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися;
використання у найменуванні юридичної особи повного чи скороченого найменування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або похідних від цих найменувань, або історичного державного найменування, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відмова у проведенні державної реєстрації юридичної особи з інших підстав не допускається.
За наявності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор зобов’язаний не пізніше трьох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі повідомлення про відмову в проведенні державної реєстрації із зазначенням підстав для такої відмови та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації юридичної особи, відповідно до опису.
У разі відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи реєстраційний збір не повертається.
 Після усунення причин, що були підставою для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи, засновники (учасники) або уповноважена ними особа можуть повторно подати документи на проведення державної реєстрації юридичної особи, які розглядаються у порядку, передбаченому цим Законом для проведення державної реєстрації юридичної особи.
Відмову в проведенні державної реєстрації юридичної особи може бути оскаржено в суді.
Порушення строків видачі (направлення рекомендованим листом) засновнику або уповноваженій ним особі свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, повідомлення про відмову у проведенні державної реєстрації або повідомлення про залишення документів без розгляду вважається відмовою у проведенні державної реєстрації юридичної особи і може бути оскаржено в суді.
Крім того, для здійснення господарської діяльності приватним підприємством його засновнику (засновникам) або уповноваженій на те особі необхідно зареєструвати підприємство в податковій інспекції, пенсійному фонді та фондах соціального страхування за місцем знаходження такої особи та інших органах, кількість яких визначається сферою діяльності та інших чинників. Нижче розглянемо процедуру реєстрації в найбільш типових органах.
Так, згідно з положенням про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затвердженого постановою КМ України від 22 січня 1996 р. №118 [22], з метою забезпечення єдиного державного обліку підприємств та організацій усіх форм власності суб’єкти господарювання мають бути включені до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ). Реєстрація проводиться на підставі переданих державним реєстратором відомостей з реєстраційної картки. Довідка з ЄДРПОУ видається органом державної статистики на запит суб’кта господарювання у 5-денний термін.
Взяття на облік в органах державної податкової служби проводиться відповідно до Інструкції про порядок обліку платників податків, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 19 лютого 1998 р. №80 [23] для взяття на податковий облік заявником подаються наступні документи:
Заява;
Нотаріально засвідчені копії установчих документів з відміткою про проведення державної реєстрації;
Копія свідоцтва про державну реєстрацію.
Одночасно з наведеними документами заявник надає їх оригінали.
Узяття на податковий облік проводиться протягом 2 робочих днів після отримання заяви від платника податків та відповідних документів.
Реєстрація новоствореного приватного підприємства як платника внесків до Пенсійного фонду проводиться відповідно до Інстукції про порядок обчислення та сплати підприємствами, установами, організаціями та громадянами збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, інших платежів, а також обліку їх надходження до Пенсійного фонду України, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 3 червня 1999 р. № 4-6 [24]. Реєстрація проводиться на підставі : заяви, засвідчених копій свідоцтва про державну реєстрацію та довідки з стат.управління про присвоєння ідентифікаційного коду ЄДРПОУ. Після реєстрації платнику видається повідомлення про взяття на облік та довідка для пред’явлення в банк для відкриття рахунку.
Для проведення реєстрації в органах соціального страхування процедура приблизно однакова хоча й регламентується різними нормативними актами: Законом України ”Про загальнообовєязкове страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”, Законом України ”Про загальнообов’язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, Інструкції про порядок обчислення і сплати внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття та обліку їх надходження до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 18 грудня 2000 р. № 339 [18, 24, 25, 26] реєстрація проводиться як правило у десятиденний термін з дня отримання свідоцтва про державну реєстрацію шляхом подання заявником заяви встановленого зразка до відповідних фондів, копії свідоцтва про державну реєстрацію, копію довідки органу статистики про присвоєння ідентифікаційного номеру ЄДРПОУ. Після реєстрації платникові видаються відповідні повідомлення.
2.2.2 Єдиний реєстраційний офіс” - спрощений спосіб реєстрації приватного підприємства
Практика реєстрації юридичних осіб в органах державної влади та отримання всіх необхідних свідоцтв та дозволів, в тому числі і для приватних підприємств, вимагає досить значної кількості оформлення документів, що затягує процес державної реєстрації та початку роботи піжприємства.
З метою сприяння розвитку підприємництва, на виконання доручення Президента України від 1.06.2005 №1-1/114 та доручення КМ України від 17.06.2005 №4888 Держпідприємництвом разом з Міністерством праці та соціальної політики України, Пенсійним Фондом України та Фондом соціального страхування було проведено відповідну роботу стосовно запровадження з 1 липня 2005 року спрощеної системи реєстрації підприємницької діяльності шляхом застосування принципу ”організаційної єдності”, а саме створення ”єдиних реєстраційних офісів”, коли в одному приміщені працюють представники як органів реєстрації, так і інших органів, що дозволяє суттєво скоротити терміни постановки на облік та отримання відповідних документів для започаткування власної справи.
Робота ”Єдиного реєстраційного офісу” регламентується положенням про нього. Розглянемо порядок реєстрації приватного підприємства на прикладі типового положення роботи ”Єдиного реєстраційного офісу”.
Отже, для реєстрації приватного підприємства за спрощеною системою заявник – засновник підприємства або уповноважена ним особа подає державному реєстратору реєстраційний пакет – комплект документів, які заявник повинен надати в Офіс для проведення комплексної реєстрації (Додаток 2). Наявність та належність документів перевіряється у присутності заявника. Державна реєстрація підприємства здійснюється державним реєстратором у відповідності до 27 Закону України ”Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” [19], в триденний термін держреєстратором
-         виготовляється свідоцтво про державну реєстрацію;
-         завіряє копії реєстраційної картки;
-         ставить відмітки про державну реєстрацію та завіряє печатками примірники установчих документів.
 Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи зобов’язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації юридичної особи із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи.
Підставою для взяття юридичної особи на облік в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування є надходження до цих органів повідомлення державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи та відомостей з відповідної реєстраційної картки (ст.26 Закону України ”Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.”[19]).
Орган управління статистики протягом двох робочих днів після одержання копії реєстраційної картки виготовляє довідку про внесення підприємства до Єдиного державного реєстру підприємств, організацій, установ та її копії.
Державна податкова інспекція на протязі одного дня з моменту отримання реєстраційного пакету проводить взяття підприємства на податковий облік, а також за наявності відповідної заяви реєструє заявника як платника податку ПДВ та/або Єдиного податку та виготовляє відповідні свідоцтва.
Після отримання реєстраційної картки в одноденний термін проводиться реєстрація приватного підприємства в управлінні Пенсійного фонду, відділені виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, районним центром зайнятості, виконавчою дирекцією обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, що підтверджується відповідними свідоцтвами.
Дозвільною службою РВ УМВС України видаються дозволи на оформлення замовлень на виготовлення печаток та штампів.
Після проведення реєстраційної процедури заявникові видається кінцевий пакет – комплект документів, які видаються заявникові після проведення комплексної реєстрації.
Отже, державна реєстрація – є основною умовою здійснення підприємницької діяльності. Реєстрація приватного підприємства проводиться за загальним правилом визначеним Законом України ”Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” яке передбачено процедурою реєстрації юридичних осіб. Зважаючи на досить просту процедуру створення та реєстрації приватне підприємство, як організаційно-правова форма здійснення підприємництва є най поширенішою в Україні. За даними Державного комітету статистики [31, 32, 33] станом на 1 липня 2007 р. в Україні зареєстровано 265412 приватних підприємств, що складає 22,8% від загальної кількості юридичних осіб внесених в Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України.
Проте врезультаті ведення господарської діяльності тарпляються ситуації коли подальше ведення підприємництва потребує кардинальних змін, але яке не пов’язане з повною ліквідацією приватного підприємства.
В наступному розділі розглянемо правові особливості реорганізації приватного підприємства.

Розділ 3. ПРАВОЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ РЕОРГАНІЗАЦІЇ ПРИВАТНОГО ПІДПРИЄМСТВА
3.1 Порядок реорганізації приватного підприємства
Розглядаючи питання реорганізації підприємства та аналізуючи чинне законодавство варто відмітити, що ні Цивільний кодекс України ні Господарський кодекс України не оперують поняттям ”реорганізація”. Термін ”реорганізація” зустрічається лише в ч. 4 ст. 129 ЦК України [5] проте юридичного визначення цього терміну не закріплено.
В літературі відмічено, що розробники ЦК України зробили спробу застосувати до регулювання реорганізації більш досконалі європейські правові концепції, які не знають узагальнюючого поняття для визначення цього інституту. Замість одного терміну ”реорганізація” в законодавстві більшості європейських країн при формулювані відповідних норм використовують назви окремих форм реорганізації.
Та реорганізація юридичних осіб є одним з найменш досліджуваних у науці цивільного права напрямів, незважаючи на те, що за останні роки процес реорганізації підприємницьких юридичних осіб відбувався дуже інтенсивно. Це пов’язано перш за все з процесами приватизації та корпоратизації, які привели до масового перетворення державних та комунальних підприємств у господарські товариства. Процеси реорганізації торкнулися й інших організаційно-правових форм юридичних осіб. В одних випадках це було викликано необхідністю переходу до сучасних організаційно-правових форм підприємництва. В інших випадках – або не можливістю спільного ведення бізнесу, що призводило до виділення чи поділу юридичних осіб, або протилежною необхідністю – прагненням спільного ведення бізнесу і проведення реорганізації шляхом приєднання чи злиття. Крім того проведення реорганізації можливе й за рішенням органу державної влади (наприклад, рішенням Антимонопольного комітету України з метою забезпечення здорового конкурентного середовища).
Чинне законодавство оперує поняттям припинення юридичної особи (ст. 104 ЦК України [5]), припинення діяльності суб’єкта господарювання (ст. 59 ГК України [2]). Які розділяють процедуру припинення на реорганізацію та на ліквідацію юридичної особи. Основною відмінністю між цими двома поняттями є те, що при реорганізації виникає правонаступництво, а при ліквідації його не виникає.
Головне питання щодо якого точаться суперечки це – чи всі форми реорганізації є припиненням юридичної особи. Д. Степанов [ ] зазначає, що будь яка реорганізація веде до вибуття з цивільного обігу як мінімум однієї особи – суб’єкта права чи суттєвим змінам майнового положення юридичної особи і в зв’язку з цим постає питання про перехід прав та обов’язків до іншої юридичної особи, при цьому припинення діяльності однієї юридичної особи виступає не як ціль реорганізації, а лише як супутнє реорганізаційне явище. Інші вважають, що не всі форми реорганізації є припиненням юридичної особи.
Аналізуючи статтю 59 ГК України [2] можна виділити певні прорахунки. Так ч. 1 ст.59 стверджує, що припинення діяльності суб’єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених цим Кодексом, - за рішенням суду. Так законодавцем було упущено такий вид реорганізації як виділ. Крім того є певний прорахунок у формулюванні назви та положенях статті. Так назва статті звучить як ”припинення діяльності суб’єкта господарюванн”, зміст даного поняття не є тотожним понятю ”припинення суб’єкта господарської діяльності” чи припинення юридичної особи, оскільки припинення діяльності не завжди веде до припинення існування юридичної особи. Так, наприклад, юридична особа – суб’єкт підприємницької діяльності, може прийняти рішення про тимчасове припинення своєї діяльності з подальшим її відновленням без проведення ліквідації чи реорганізації. Крім того, у разі виділу припинення суб’єкта господарювання не відбувається. Реорганізований суб’єкт господарювання продовжує свою діяльність на рівні з новим, що виділився з нього. Можна зробити висновок стосовно невідповідності зазначеної норми змісту ст. 59 ГК [2], присвяченої припиненню діяльності суб’єкта господарювання. Підтвердженням тому є також відсутність зазначеної норми в Закону України ”Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” [19].
Отже, виходячи із норм чинного законодавства в сфері господарювання суб’єктів підприємництва можна стверджувати, що під терміном «реорганізація» суб’єкта підприємницької діяльності - юридичної особи є припинення його діяльності шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення з наступним переходом до новостворених юридичних осіб усіх майнових прав та обов’язків колишнього суб’єкта підприємницької діяльності. Тобто, в результаті реорганізації суб’ктів господарювання суб’єктивні права та обов’язки, які належали йому до цього, переходять до новоствореного суб’єкта, настає повне правонаступництво. Суб’єктивні права та обов’язки суб’єктів, що припинили своє існування, стають правами та обов’язками нових чи оновлених утворень, що продовжують свою господарську діяльність, як правило, на зміненій за обсягом майновій базі.
Формами реорганізації є злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення суб’єкта підприємницької діяльності.
Оскільки норми ЦК України та ГК України регулюють загальний порядок припинення діяльності юридичної особи не виділяючи особливих організаційно-правових форм функціонування останньої, в тому числі і шляхом реорганізації, то розглянемо особливості реорганізації приватного підприємства на підставі норм викладених в ст.ст. 106-109 ЦК України [5].
Як уже зазначалося вище, реорганізація приватного підприємства є одним із видів припинення його існування як суб’єкта господарювання.
Цивільний кодекс України дає визначення окремим видам реорганізації та порядку їх проведення. Тож розглянемо їх по порядку.
Злиття двох або більше приватних підприємств передбачає перехід усіх майнових прав та обов’язків кожного з учасників до новоствореного суб’єкта господарювання, що утворився в наслідок злиття, в результаті новостворене підприємство може бути корпоративним приватним підприємством або товариством з іншою організаційно-правовою формою. Як правило, злиття підприємств проводять з метою оптимізації зусиль з приводу завоювання певного ринку, збільшення капіталу та виробничих потужностей, зменшення конкуренції. Тому в певних випадках злиття підприємств можливе лише за позитивного висновку Антимонопольного комітету України. Ст. 22 Закону України ”Про захист економічної конкуренції” [17] передбачає випадок отримання висновку Антимонопольного комітету у разі концентрації суб’єктів господарювання. Порядок отримання згоди Антимонопольного комітету міститься в Положенні про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб’єктів господарювання. Ця вимога стосується і приєднання.
Приєднання характеризується тим, що одне підприємство приєднується до іншого зі втратою юридичної самостійності і стає частиною іншого підприємства, до якого переходять права та обов’язки реорганізованого підприємства. Тобто основна відмінність від злиття є те, що всі майнові права й обов’язки стають правами й обов’язками не нового суб’єкта, а того, що вже раніше існував і який продовжує функціонувати в колишній організаційно-правовій формі як правонаступник суб’єктів, утворених внаслідок приєднання. Приєднуватись може як одне приватне підприємство до іншого приватного підприємства так і приватне підприємство до підприємства з іншою організаційно-правовою формою. Стосовно організаційно-правової форми нового суб’єкта господарювання, що утворився в результаті приєднання то воно може залишитися приватним підприємством, якщо це відповідає вимогам законодавства або отримати іншу організаційно-правову форму.
Щодо законодавчого врегулювання порядку проведення злиття і приєднання то стосовно реорганізації приватного підприємства окремих норм законодавства не існує.
При поділі припиняється один суб’єкт господарювання, та на його майновій базі утворюється два чи кілька нових суб’єктів з передачею кожному з них за розподільчим актом (балансом) у відповідних частинах усіх майнових прав і обов’язків суб’єкта, що реорганізовується. При поділі діє загальний принцип реорганізації: кожний новоутворений в результаті поділу суб’єкт господарювання несе відповідальність за виконання зобов’язань, що перейшли до нього разом з частиною зобов’язань. Обсяг прав та обов’язків кожного з новоутворених суб’єктів фіксується в розподільчому акті. Співвідношення переданих активів і пасивів законодавством не регламентується та відбувається на власний розсуд засновників.
Поділ підприємства може відбуватися добровільно за рішенням засновника (засновників) приватного підприємства так і за рішенням державних органів, наприклад Антимонопольного комітету.
Прийняті Антимонопольним комітетом України чи його територіальними відділеннями постанови про примусовий поділ монопольних утворень є не рішеннями про реорганізацію цих утворень, а підставами для її здійснення на розсуд самого утворення за умови усунення його монопольного становища на ринку.
У разі незгоди з цією постановою підприємство, об’єднання, господарське товариство вправі відповідно до пункту 1 статті 12 Господарського процесуального Кодексу України звернутися до Господарського суду із заявою про визнання її недійсною [28].
При виділі юридична особа виділяється зі складу іншої; при цьому продовжує існувати і той суб’єкт, зі складу якого відбувся виділ. До новоствореного підприємства переходять права та обов’язки відповідно до розподільчого акту.
Перетворення – це припинення суб’єкта господарювання, який у подальшому існує в іншій організаційній формі, має інші цілі діяльності, структуру та приймає всі майнові активи та пасиви свого попередника.
Якщо з процесами злиття, приєднання, виділення приватних підприємств ситуація дещо зрозуміла, хоча й у цих процесах існує ряд особливостей то процес перетворення приватного підприємства в іншу організаційну форму здається цікавішим. В силу того, що приватні підприємства можуть бути унітарними та корпоративними розглянемо деякі особливості реорганізації унітарного приватного підприємства.
Розглянемо перетворення приватного підприємства з одним засновником на приватне товариство [41; c.83]. Тут постає питання чи може бути одна фізична особа засновником товариства? Відповідь на це питання містить ст. 114 ЦК України [5] яка закріплює можливість створення господарського товариства, крім повного і командитного, однією особою, яка стає його єдиним учасником. Виключенням є акціонерні товариства, засновником яких виступає держава. Тобто товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, а також акціонерне товариство можуть бути створені однією особою, яка стає його єдиним учасником. Встановлюється лише обмеження (141 Цивільного кодексу [5]), що товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа. Особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника (відповідно до статті 151 Цивільного кодексу [5] до товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення цього Кодексу про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом). Подібну норму містить також стаття 153, яка встановлює, що акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа.
Така конструкція називається "компанія однієї особи". Виділяють два способи створення господарських товариств з одним учасником (акціонером): прямий і непрямий. У першому випадку законодавець прямо дозволяє одній особі засновувати господарське товариство. Так, створення господарського товариства однією особою дозволяється за законодавством Росії, Німеччини, Франції, США. Непряме визнання компаній однієї особи полягає в тому, що існує заборона утворення господарського товариства одним засновником, але допускається його функціонування, якщо з тих чи інших причин залишився один учасник. Зазначене стосується таких країн, як Норвегія, Швеція, Швейцарія, Данія, Великобританія.
Таким чином, в Україні можливе створення компаній однієї особи. Проте як компанії однієї особи не можна створювати повні і командитні товариства, що пояснюється договірною природою їх створення. Адже вони створюються і діють на підставі засновницького договору (ст. 120, 134 Цивільного кодексу [5]), який може бути укладено лише кількома особами. Слід зазначити, що можливість створення господарських товариств однією особою сприймається неоднозначно: хто підтримує, а хто заперечує. На мою думку, така зміна має багато позитивних моментів. Зокрема, підприємці матимуть право вибору ще однієї форми організації своєї діяльності, яка забезпечуватиме відокремленість майна засновника і господарського товариства, що ним створюється, тим самим обмежуючи ризик втрати власного майна. Крім того, полегшується вступ чи вихід учасників товариства, наприклад, у порівнянні з унітарним підприємством, в якому для цього необхідно провести його реорганізацію.
Крім дозволу створювати господарське товариство однією особою, законодавець передбачає встановлення для товариства з обмеженою відповідальністю максимальної кількості учасників. А саме відповідно до статті 141 Цивільного кодексу [5] максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється законом. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі впливом цього строку - ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі. Слід зазначити, що в інших державах ця кількість коливається від 30 до 50 членів.
Отже, відповідь на поставлене питання є ствердною – приватне підприємство з одним засновником може бути перетворене на товариство.
Законодавством встановлені певні обмеження щодо перетворення юридичних осіб. Відповідно до ст. 150 ЦК України [5] товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене в акціонерне товариство чи виробничий кооператив, тобто товариство з обмеженою відповідальністю не може бути перетворено у приватне підприємство. Стаття 10 Закону України ”Про благодійництво та благодійні організації” [14] встановлює, що благодійна організація не може бути реорганізована в юридичну особу, метою діяльності якої є одержання прибутку.
Моментом переходу прав та обов’язків до суб’єктів господарювання – правонаступників у результаті реорганізації вважається дата підписання передавального чи розподільчого балансу, якщо інше не визначено законом або рішенням про реорганізацію.
Ст. 107 ЦК України [5] регламентує порядок припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу та перетворення). Так, кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов’язання. ЦК України не уточнює, які саме зобов’язання повинні за такими вимогами бути припинені чи виконані, тому можна зробити висновок, що це стосується виконання як грошових зобов’язань, так і інших договрів.
Кредитор зобов’язаний заявити свої вимоги письмово. Вони розглядаються комісією з реорганізації у строк, визначений у повідомлені про злиття, приєднання, поділ та перетворення. Комісія задовільняє чи відхиляє ці вимоги кредиторів та складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання та перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов’язань юридичної особи, яка припиняється, щодо всіх її кредиторів та боржників, в тому числі спірні зобов’язання. Даний акт затверджується засновником або іншим органом, що прийняв рішення про реорганізацію.
Нотаріально посвідчені копії передавального акта та розподільчого балансу передаються в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи, що припиняється, а також в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи правонаступника.
Якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов’язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи - правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася.
У разі припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання рішення щодо припинення юридичної особи підписується уповноваженими особами юридичної особи або юридичних осіб, що припиняються, та юридичної особи правонаступника (ч. 3. ст.34 Закону України ”Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців” [19]).
При вирішенні майнових спорів, пов’язаних з реорганізацією підприємств, господарським судам необхідно враховувати таке.
У разі злиття, поділу, приєднання підприємств момент переходу майна та відповідних прав і обов’язків до нових підприємств визначається, якщо інше не передбачено законом чи постановою про реорганізацію, днем підписання передаточного або розподільного акта чи балансу (частина друга статті 37 Цивільного кодексу України, і тому може не співпадати у часі з моментом здійснення реорганізації підприємства, тобто виключення його з державного реєстру.
Якщо в розподільному акті (балансі) відображено лише розподіл майна, а дані про розподіл кредиторської і дебіторської заборгованості відсутні, розподіл заборгованості за наявності спору здійснюється між новоутвореними підприємствами пропорційно вартості отриманого ними майна.
Нові підприємства, до яких в результаті реорганізації перейшли майнові зобов’язання, несуть за ними матеріальну відповідальність і у випадку, якщо прийняте ними майно не покриває вимог кредиторів у межах, визначених установчими документами про реорганізацію правопопередника. Перетворення державного підприємства на підприємство, засноване на іншій формі власності, не припиняє його зобов’язань.
Вирішуючи питання про правонаступництво, потрібно мати на увазі, що запис в установчих документах про правонаступництво має істотне значення для визнання правонаступництва. Однак, суттєве значення мають також фактично здійснені організаційно-економічні перетворення, з якими чинне законодавство пов’язує перехід майнових прав та обов’язків, а саме: рішення власника (власників), підписання передаточного або розподільного акта чи балансу. Отже у разі виникнення питань, пов’язаних з правонаступництвом, слід здійснювати аналіз документів, що стосуються переходу прав і обов’язків на майно (майнові права) чи його відповідну частину.
У разі якщо реорганізація підприємства сталася під час вирішення господарським судом спору, учасником якого воно є, господарський суд за клопотанням відповідного підприємства чи організації або за власною ініціативою здійснює заміну сторони у спорі її правонаступником згідно із статтею 25 Господарського процесуального кодексу України. Процесуальне правонаступництво може мати місце і в тому разі, коли реорганізація відбулася до подання позову, але відповідачем у позовній заяві зазначено реорганізоване підприємство.
Правонаступник повинен довести факт правонаступництва, подавши, зокрема, документи, які підтверджують припинення існування реорганізованого підприємства і створення у зв’язку з цим нового (або нових).
Необхідно враховувати, що правонаступник, який бере участь у судовому процесі, в усіх своїх діях зв’язаний попередніми процесуальними діями реорганізованого підприємствами. Наприклад, здійснена попереднім позивачем зміна підстави або предмету позову, зміна розміру позовних вимог тощо є обов’язковою для позивача-правонаступника.
3.2 Державна реєстрація реорганізації приватного підприємства
Юридично закінченим факт реорганізації приватного підприємства чи будь-якого іншого є факт внесення відповідної інформації до державного реєстру.
Для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення (ст. 37 Закону України ”Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” [19]) голова комісії з припинення або уповноважена ним особа після закінчення процедури припинення, яка передбачена законом, але не раніше двох місяців з дати публікації повідомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації, повинні подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:
заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення;
свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи;
оригінал установчих документів;
нотаріально посвідчену копію передавального акта, якщо припинення здійснюється в результаті злиття, приєднання або перетворення, або нотаріально посвідчену копію розподільчого балансу, якщо припинення здійснюється в результаті поділу;
довідку архівної установи про прийняття документів, які відповідно до закону підлягають довгостроковому зберіганню;
документ про узгодження плану реорганізації з органом державної податкової служби;
довідку відповідного органу державної податкової служби про зняття юридичної особи з обліку як платника податків;
довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про зняття з обліку;
довідки відповідних органів фондів соціального страхування про зняття з обліку.
У випадках, що встановлені законом, крім вище зазначених документів, додатково подається висновок аудитора щодо достовірності та повноти передавального акта або розподільчого балансу.
Передавальний акт або розподільчий баланс повинен бути затверджений засновниками (учасниками) юридичної особи або органом, який прийняв рішення про припинення юридичної особи. Підписи на передавальному акті або розподільчому балансі повинні бути нотаріально посвідчені.
Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення, якщо:
документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації;
документи подані не у повному обсязі;
документи не відповідають встановленим вимогам,
передавальний акт або розподільчий баланс не відповідає встановленим вимогам,
документи подані раніше строку,
Зміни до установчих документів юридичної особи, що не припиняється в результаті приєднання, підлягають державній реєстрації після державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті приєднання. Приєднання вважається завершеним з моменту державної реєстрації таких змін до установчих документів та державної реєстрації припинення юридичних осіб, що припиняються в результаті приєднання.
Злиття вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної особи та державної реєстрації припинення юридичних осіб, що припиняються у результаті злиття.
Поділ вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутворених юридичних осіб та державної реєстрації припинення юридичної особи, що припиняється у результаті поділу.
Перетворення вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної особи та державної реєстрації припинення юридичної особи, що припиняється у результаті перетворення.
Розглянувши етапи та порядок проведення реорганізації юридичних осіб в тому числі і приватних, проаналізувавши законодавчу базу можна зробити висновок, що процедура реорганізації не вивчена науковцями та не врегульована законодавством. Оскільки сама реорганізація може мати на меті не лише ”благородні” цілі, а й можливість ухилення від кредиторів. Дана можливість мною вбачається в тому, що законодавство не регулює порядок передачі майна та забезпечення зобов’язань. Передача активів та пасивів, особливо в процесі виділу, та поділу приватного підприємтсва проводиться за розподільчим актом, що складається уповноваженими представниками. При цьому законодавець не регламентує пропорційність розподілу майна між новоствореними суб’єктами господарювання та розподілу між ними зобов’язань.
При цьому, на мій погляд, реорганізація приватного підприємства може проводитися з метою ухилення від виконання договірних зобов’язань підприємства, що реорганізується шляхом домовленостей та укладанням фіктивних угод між новоствореними підприємствами.
Таким чином, одним зі шляхів виведення майна боржника з під впливу кредиторів може бути його реорганізація. Оскільки, практично все законодавство про юридичних осіб не містить гарантій для кредиторів у випадку реорганізації господарюючих суб’єктів.Аналіз судової практики показує, що багато підприємств у процесі реорганізації намагаються всю заборгованість перед кредиторами передати свідомо збитковим виділеним структурним підрозділам. Це призводить до банкрутства підприємств, що виділяються, i до свідомо непоправних збитків кредиторів.  Найбільшого розвитку таке явище одержало після прийняття Указу Президента України від З грудня 1999 р. № 1529/99 ”Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” [21], коли колективні сільськогосподарські підприємства у масовому порядку реорганізовувалися не піклуючись про долю боргів перед кредиторами.І Закон України ”Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” [9] (у редакції 1999 р.) не дуже захищав права кредиторів, оскільки норми, що передбачала спеціальну підставу для оспорювання угод, вчинених боржником до порушення справи про банкрутство, подібної колишній редакції ст. 15 Закону про банкрутство, вже не було. Боржники, використовуючи реорганізацію безкарно йшли від відповідальності перед кредиторами.
Звичайно, процедура санації передбачає можливість оспорювання угод боржника, але коли майна, яке залишилося, свідомо не вистачає на покриття боргів кредиторів, то про фінансове оздоровлення не може бути й мови. Таким чином, існування „дір” у правовому регулюванні питань реорганізації і відносин неспроможності тільки сприяє розвитку економічних правопорушень. Отже, згідно норм чинного законодавства, однією з форм припинення суб’єктів підприємництва є реорганізація. Законодавцем визначено лише форми здійснення реорганізацій до яких віднесено: злиття, приєднання, поділ, виділ та перетворення. З аналізу змісту даних форм можна сформулювати визначення, що реорганізація це спосіб припинення юридичної особи з переходом усіх прав та обов’язків до правонаступників у порядку загального правонаступництва, де під правонаступником розуміють юридичну особу (юридичних осіб), до якої переходять всі права та обов’язки реорганізованої юридичної особи.

ВИСНОВКИ
Становлення ринкової економіки в Україні дало поштовх розвиткові підприємницьких ініціатив. Реформування державного сектору економіки країни дало можливість розвиткові різних форм власності на засоби виробництва. Зрозуміло, що ринок не може розвиватися стихійно йому необхідне правове регулювання. Як відомо попит породжує пропозицію. Розвиток підприємницьких ініціатив дав поштовх і розвиткові національного законодавства в галузі підприємництва. Законодавство гарантує гармонійний розвиток всіх форм власності та рівності перед законом. Зокрема це положення здобуло своє закріплення як в законодавчих актах так і в Конституції України [1] 1996 року.
Домінуючою формою здійснення господарської діяльності є підприємство. Законодавством визначено в залежності від форм власності такі види підприємств як: підприємство засноване на приватній власності, підприємство засноване на комунальній власності, підприємство засноване на колективній власності, підприємство засноване на державній власності.
Аналізуючи статистичні дані Державного комітету статистики [31-33] близько 23% існуючих підприємств функціонують у формі приватного підприємства, що складає переважну більшість у порівняні з частками інших організаційно-правових форм підприємств. Дана обставина викликала зацікавленість стосовно правової природи функціонування приватного підприємства.
В ході вивчення цього питання було досліджено існуючу нормативно-правову базу – кодекси, закони, постанови КМ України, укази Президента України, Постанови та роз’яснення Верховного суду, судову практику, листи та роз’яснення вищих органів влади, публікації в засобах масової інформації, наукову літературу. Дослідженні даної джерелової бази дало змогу розкрити сутність приватного підприємства, правові особливості його створення та реорганізації, зробити аналіз чинного законодавства, виявити його позитивні та негативні сторони.
Приватним підприємством згідно зі статтею 113 ГК Кодексу [2] визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання - юридичної особи. Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами. Тобто, приватне підприємство створюється виключно на основі приватної власності однієї або кількох фізичних осіб чи юридичної особи.
Виходячи з того, що на сьогодні закон, який регулює порядок створення та діяльності приватних підприємств, відсутній, такі підприємства діють на загальних підставах відповідно до Цивільного та Господарського кодексів України.
Так, приватні підприємства можуть бути утворені за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта господарювання з додержанням вимог законодавства, зокрема антимонопольно-конкурентного законодавства.
Приватні підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.
Для створення приватного підприємства його учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками).
Установчими документами приватного підприємства є рішення про його утворення або засновницький договір, а також статут (положення) підприємства.
Законодавство не містить будь-яких обмежень щодо розміру статутного фонду приватного підприємства. Під час формування статутного фонду приватного підприємства слід виходити лише з принципу "достатності для здійснення господарської діяльності", теоретично статутний капітал приватного підприємства може дорівнювати нулю.
Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.
Джерелами формування майна підприємства є грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб’єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку; інші джерела, не заборонені законодавством України.
Приватне підприємство підлягає державній реєстрації у порядку, визначеному Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців".
Приватне підприємство має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.
Управління приватним підприємством здійснюється згідно з його установчими документами. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.
Припинення діяльності приватного підприємства здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законами, - за рішенням суду.
Приватне підприємство визнається таким, що припинилось, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про його припинення.
Наведене вище, дає можливість окреслити такі основні ознаки приватного підприємства, як відсутність законодавчо встановленого обмеження, пов’язаного з формуванням статутного фонду, можливість самостійного визначення засновниками принципів і механізмів управління підприємством, здійснення господарської діяльності з використанням найманої праці чи без її використання. Саме самостійне, на власний розсуд, визначення власником засад діяльності приватного підприємства обумовлює поширеність зазначеного виду підприємства в Україні.
Торкаючись питань правового становища приватних підприємств, слід звернути увагу на наступне.
Згідно зі статтею 83 Цивільного кодексу України [5], яка визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, юридичні особи, у тому числі і приватні підприємства, можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.
У зв’язку з тим, що законодавчі акти не дають чіткого визначення терміну "організаційна форма юридичної особи", існує двоякий підхід до визначення приватного підприємства.
По-перше, виходячи зі змісту статті 113 Господарського кодексу України [2], приватне підприємство є організаційною формою підприємства.
По-друге, стаття 63 цього Кодексу визначає приватне підприємство як вид підприємства залежно від форми власності.
Відповідно до частини третьої зазначеної статті залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.
Таким чином, враховуючи статтю 63 Господарського кодексу України [2], сьогодні в Україні діють приватні унітарні та приватні корпоративні підприємства.
Крім того, деякі нормативно-правові акти, зокрема Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", Закон України "Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності", використовують поняття "приватне підприємство" у розумінні підприємства, заснованого на приватній формі власності, яке є відмінним від державного та комунального підприємства, а інші нормативно-правові акти – саме як організаційну форму підприємства.
У зв’язку з тим, що поняття "приватне підприємство" вказує лише на форму власності, а не на особливості у заснуванні чи управлінні підприємством, приватне підприємство як організаційна форма потребує законодавчого уточнення.
Крім того законодавчого вирішення потребують і інші спірні питання, такі як:
-                     правовий режим майна приватного підприємства;
-                     особливості здійснення правочинів з приватними підприємствами (купівля-продаж, дарування, спадкування);
-                     дискусійним є і питання стосовно можливості заснування приватного підприємства юридичною та фізичною особою або кількома юридичними особами;
-                     узгодження між собою норм ЦК та ГК України та інших нормативно-правових актах.

ЛІТЕРАТУРА
1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.// Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. – Ст. 141.
2. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № № 18 – 22.- Ст.144.
3. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України.- 2001. - № 25 – 26. – Ст. 131.
4. Кодекс про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984. - № 51. – Ст. 1122.
5. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. - №11. – Ст.46.
6. Про власність: Закон України від 7 лютого 1991 р. №697-12 // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 20. ст. 249. (втратив чинність)
7. Про підприємництво: Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - №14. – Ст. 168. (втратив чинність).
8. Про підприємства в Україні: Закон України від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 24. – Ст. 272. (втратив чинність).
9. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 31. – Ст. 440.
10.Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26 листопада 1993 р. № 3659-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 50. - Ст. 472.
11. Про охорону знаків для товарів та послуг: Закон України від 15 грудня 1993 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 3. – Ст. 20.