Міністерство освіти та науки України

Житомирський державний технологічний університет

Кафедра управління персоналом і економіки праці

Контрольна робота

з курсу: "Психологія управління"

Варіант № 5 (5, 35 ,65)

Виконала: студентка V курсу

групи ЗМО-10 м

Карпінська Н. В.

зал. книжка № 20107126

Перевірила:

Богоявленська Юлія В'ячеславівна

Житомир

2010

Зміст

1. Внесок окремих шкіл психології в царину психології управління

2. Трудовий колектив

3. Ділове спілкування та його структура

Список використаної літератури

1. Внесок окремих шкіл психології в царину психології управління

Психологія управління виокремилась в самостійну науку в 20-30 рр. XX ст. Великий вплив на психологію управління справили окремі школи психології. До таких шкіл можемо віднести природничо-наукову, гуманістичну школи та психологічну теорію діяльності.

Природничо-наукова школа представлена такими течіями психології: біхевіоризм, гештальтпсихологія, когнітивна психологія.

Біхевіоризм. Біхевіоризм є передусім американським науковим явищем –– він визначив обриси американської психології XX століття. Англійське слово "behavior" перекладається як поведінка. Отож, предметом психології, за біхевіористами, є поведінка. Теоретичним лідером біхевіоризму став Дж. Б. Уотсон (1878-1958). Предметом психології він обрав поведінку, яка цілком побудована з секреторних та м'язових реакцій, що повністю визначаються зовнішніми стимулами. Він мріяв перетворити психологію на науку, здатну контролювати і передбачати поведінку –– і це б вдалося, коли б людська поведінка дійсно залежала тільки від зовнішніх факторів.

Загалом біхевіористи тяжіли до експериментального підтвердження своїх гіпотез відносно людської поведінки саме на тваринах, та й серед останніх обирали навіть не мавп, а голубів та пацюків –– що й дозволяло обминати певні ускладнення, пов'язані із запереченням внутрішнього світу людини. Формула "стимул-реакція", яку біхевіористи пропагували як пояснювальний принцип поведінки, передбачала, що з людини можна виліпити що завгодно, якщо давати їй певні, точно відповідні стимули, позитивно підкріплювати певні реакції.

Гештальтпсихологія. Гештальтпсихологія як науковий напрям, датою виникнення якого вважається 1910р. –– час зустрічі М. Вертгеймера (1880-1943), В. Келера (1887-1967) і К. Коффки (1886-1941) –– виникла як спроба теоретичного обґрунтування деяких феноменів зорового сприйняття. Замість пошуку елементів свідомості цей напрям зробив наголос на її цілісності. Гештальтпсихологи вказували на те, що первинними даними психології є саме цілісні структури (гештальти), які в принципі неможливо побудувати з якихось елементів. Гештальти мають свої характеристики і закони. Єдиною психічною реальністю стверджуються факти свідомості.

Гештальтисти застосували в своїх дослідженнях феноменологічний метод, який заохочує до проникнення в реальність душевного життя у всій можливій повноті (тут має допомогти позиція "наївного" спостерігача, не обтяженого попередніми уявленнями про те, якою ця реальність має бути).

Гештальтпсихологія знайшла продовження у сучасному напрямі психотерапії (гештальттерапія), автор якого Ф. Пєрлз застосував феномени цілісності, досліджені гештальтпсихологами на матеріалі сприймання, до людської особистості (і розробив засоби поновлення цілісності особистості, яка перебуває у внутрішньому конфлікті).

Когнітивна психологія (когнітивізм) (від лат. знання, пізнання) один з сучасних напрямів психології. З біхевіоризму, а саме з пізньої його моделі, яка між стимулом і реакцію вже дозволяла існування певних суб'єктивних факторів, бере виток напрям когнітивної психології. Загальні уявлення когнітивної психології про психіку зводяться до того, що вона є властивою живим організмам системою отримання, переробки та фіксації інформації. Тобто представників когнітивізму в психології цікавлять передусім інформаційні процеси, які уявляються по аналогії з функціонуванням обчислювальних пристроїв. Першим завданням цього напряму було вивчення перетворень сенсорної інформації від моменту зустрічі стимулу із рецептором до одержання відповіді (реакції). Більш загальні завдання цей напрям почав ставити перед собою, коли можливості вивчення окремих психічних процесів почали вичерпуватися. Когнітивна психологія –– напрям, який намагається довести вирішальну роль знання в організації поведінки суб'єкта. До когнітивної психології можна віднести теорію когнітивного дисонансу Л. Фестінгера, відомими представниками когнітивізму є також Дж. Брунер, Р. Аткінсон.

Гуманістична школа. Цей напрям в психології пов'язаний з іменами А. Маслоу (1908-1970), К. Роджерса (1902-1987), Г. Олпорта (1897-1967), він вкорінений у психотерапевтичній практиці. Головним предметом психології він визнає особистість як унікальну цілісну систему, яка являє собою не щось нерухоме, а живу можливість самоактуалізації –– неповторного прояву в реальному житті індивідуального потенціалу людського буття, властивого кожній людині. Людина повинна вивчатися у цілісності й унікальності. Людина відкрита до світу. Переживання світу в собі та себе в світі є головною психологічною реальністю. Людина –– істота вільна, здатна вирішувати, обирати шлях власного розвитку. Вона активна, творча істота. Віра в людину гуманістичної психології збігається з певними аспектами філософії Ж.-Ж. Руссо, який ще за часів Просвітництва вважав, що цивілізація стає на перешкоді людському щастю, бо спотворює первинно добру людську природу. Людина народжується, щоб бути доброю й прекрасною, але суспільство, оточення не дає цьому потенціалу ствердитись у реальному житті, нищить його. Це винищення відбувається шляхом прищеплення людині певних цінностей, стандартів і цілей, які не є справжніми її цінностями, цілями. Поведінка людини стає вигідною її оточенню, але безглуздою з точки зору її власного розвитку. Щоб бути щасливою, людині потрібно прислухатися до себе. Отже, в центрі уваги гуманістичної психології проблеми особистості, її розвиток. На противагу психоаналізу представники гуманістичної психології підкреслюють роль свідомості і самосвідомості в детермінації поведінки і симпатії людини. Психологів цього напряму цікавили провідні мотиви в житті людини, потреба особистості в позитивній оцінці.

Психологічна теорія діяльності включає теорію психоаналізу З. Фрейда та аналітичну психологію К. Юнга.

Психоаналіз –– 1895 р., коли 3. Фрейд і Й. Брейер почали застосовувати метод катарсису для лікування істерії, вважають датою народження класичного психоаналізу. Це найбільш відомий за межами психології напрям психологічної науки і практики, який отримав широкий світовий резонанс, справив вплив на різні шари культурного життя людства. Засновником психоаналізу є 3. Фрейд (1856-1939). Вперше загальні положення психоаналізу були їм викладені в 1900 р. у "Тлумаченні сновидінь". На відміну від напрямів психології, презентованих вище, психоаналіз –– теоретичне вчення, яке було обумовлене потребами клінічної практики.

Згідно із Фрейдом, психіка аж ніяк не співпадає із свідомістю. Свідомість становить лише тонкий шар на поверхні несвідомого. Якщо не досліджувати несвідоме, ніяк не можна збагнути природу психіки. Вчення психоаналізу має три рівня:

• метод дослідження, який спирається на виявлення неусвідомлюваного значення слів, вчинків і продуктів уяви (снів, марень, фантазування) шляхом тлумачення вільних асоціацій;

• психотерапевтичний метод, який спирається на це дослідження;

• сукупність теорій психології і психопатології (теорія дитячої сексуальності тощо), в яких систематизовано дані, отримані психоаналітичним методом дослідження й лікування.

Ключовими термінами психоаналізу є несвідоме –– уявлення про те, що існує психічна діяльність, яка суб'єктом не усвідомлюється, опір –– ідея про те, що свідомість опирається проникненню в неї несвідомих тенденцій (і робить це шляхом психічного захисту), трансфер –– поняття про те, що на відношення людини до об'єкту впливає її відношення до минулих об'єктів (перш за все тих, що оточували її в дитинстві). Важливим також є поняття лібідо –– психічної енергії, джерело якої знаходиться у несвідомому.

Психоаналіз Фрейда поступово зазнавав змін з'явився неофрейдизм. Один з його представників німецько-американський психолог Е. Фромм (1900 - 1980) заперечив біологізм Фрейда, переглянув символіку несвідомого, переносячи акцент із придушення сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціальними причинами. Він ввів поняття "соціального характеру", трактуючи його як сполучну ланку між психологією індивіда та соціальною структурою суспільства. У психоаналізі використовується поняття "інтроекція". Воно має місце при дослідженні механізмів ідентифікації, за допомогою яких людина присвоює характеристики іншої особи.

Аналітична психологія була заснована швейцарським психологом К. Г. Юнгом (1875 - 1961). Він розглядав процес психічного розвитку індивіда як асиміляцію свідомістю змісту особистого і колективного несвідомого. За Юнгом, центром психіки є архетип Самості (від грецького початковий образ, ідея). Поняття самість у Юнга вживається як архетип колективного несвідомого. За Юнгом, розвиток особистості у процесі її індивідуалізації йде від свідомості до особистого несвідомого, а від нього до колективного несвідомого, центром якого є самість. Юнг зазначає, що в міфах, казках, сновидіннях символами Самості часто виступають мудрий дідусь, хрест, коло, квадрат та інші символи Цілісності. За Юнгом, Самість неможливо виявити емпірично. Він використовує це поняття для обґрунтування самореалізації індивіда. Самореалізація, на думку Юнга, відбувається шляхом занурення у глибини колективного несвідомого. Кінцевою метою індивідуального розвитку є досягнення особистістої неповторності. Згідно з Юнгом, людська психіка поєднує в собі різноманітні архетипи. Всі вони розглядаються Юнгом як глибинний, початковий образ, який людина сприймає тільки інтуїтивним шляхом і який в результаті несвідомої діяльності виявляється на поверхні свідомості в формі різноманітних уявлень, символів, які є важливим ґрунтом для уяви, фантазії. Термін "своє" використовується в аналітичній психології для оцінки суб'єктивного внутрішнього бачення, яке складається у суб'єкта про самого себе, про свої почуття, помисли, тощо. Вживається і поняття "своє глибинне". Воно означає сукупність знань людини про свій внутрішній світ, не залежений від зовнішньої реальності. Юнг ввів поняття "комплекс" сукупність взаємопов'язаних, емоційно заряджених ідей. У психоаналізі комплекс трактується як несвідоме психічне утворення, яке виникає внаслідок витіснення зі свідомості ідей, пов'язаних із значимими для індивіда переживаннями. Вживається, поняття "комплекс" меншовартості, переваги, тощо.

Таким чином можна стверджувати, що всі вище охарактеризовані школи справили значний вплив розвиток на психології управління, що відображається в психологічній практиці: психоаналізі, гештальт терапії, нейролінгвістичному програмуванні, аналітичній психології.

2. Трудовий колектив

Для того, щоб виробляти продукцію, люди вступають в певні зв'язки і відносини. Тільки в межах цих суспільних зв'язків та відносин існує ставлення людей до виробництва. Основним осередком суспільства, в рамках якого здійснюється виробництво, є колектив.

Трудовий колектив –– група людей, з'єднаних однією трудовою і професійною діяльністю, місцем роботи або приналежністю до одного підприємства, установи, організації. Від складу колективу залежить трудовий процес, статусні характеристики групи в цілому, умови праці (як психологічні, так і професійні). Трудовий колектив встановлює внутрішньогрупові норми, цінності і продукує певну культуру.

Під трудовим колективом розуміється професійна група людей, що працюють на одному підприємстві або в організації. Колектив складається зі всього штатного складу організації і включає як управлінський склад, так і рядових співробітників. Колектив підрозділяється на невеликі колективи усередині підприємства –– колективи відділень, підрозділів і т.д. Формування комфортних психологічних умов і прихильності до підприємства залежить від того, наскільки колектив згуртований і чи не протидіють один одному малі колективи. Корпоративність в колективі є однією з найважливіших умов успішного функціонування підприємства.

Для того, щоб група людей, які працюють разом, перетворилася в справжній колектив, що діє як єдиний соціальний організм, необхідні певні умови. Найбільш суттєві з них наступні:

спілкування членів групи протягом відносно тривалого періоду;

спільна суспільно-корисна діяльність групи;

чітка організаційна структура, яка відповідає внутрігруповому розподілу праці;

ціннісно-орієнтаційна єдність групи;

справжня групова емоційна ідентифікація;

колективістське самовизначення.

Трудовий колектив виконує дві основні взаємозв'язані між собою функції: економічну і соціальну.

Економічна функція полягає в тому, що колектив здійснює спільну трудову діяльність в організації, в результаті якої створюються цінності. Економічна функція є провідною функцією в трудовому колективі.

Соціальна функція направлена на те, щоб задовольнити соціальні потреби всіх членів трудового колективу, які виражаються в можливості трудитися, одержувати матеріальне благо, визнанні себе серед колег, самореалізації, використовуванні свого права на відпочинок і відпустку, освіті, користуванні культурними цінностями і багато чому іншому.

До трудових колективів відносять виробничі (промислові, будівельні, творчі, управлінські тощо). В залежності від змісту діяльності колективи, поряд із спілкуванням, володіють ще й специфічними закономірностями функціонування та розвитку. Весь соціально-психологічний уклад життя суспільства сприймається особистістю значною мірою через призму цього середовища, в якому їй безпосередньо доводиться працювати. Оцінка окремими людьми реальних відносин складається під впливом не тільки загальної структури суспільних відносин, а й їх конкретних форм в даному колективі.

У практичній діяльності керівник повинен застосувати різні методи управління. Це викликано тим, що люди, які працюють, відрізняються один від одного інтересами, потребами, рівнем освіти, культури, кваліфікації тощо. Різні характери людей, їхні нахили створюють специфічні соціально-психологічні й моральні умови діяльності, які вимагають від керівника індивідуального підходу до людей.

Керівництво людьми не може бути одностороннім процесом, розвиток колективних форм управління, зростання його професійно-культурного рівня має суттєвий вплив на методи, форми, прийоми управлінського впливу керівника. Розглядаючи суспільство, не можна звести його до простої суми колективів, оскільки і колектив не є проста сума окремих особистостей, що складають його. Колектив - це динамічний соціальний організм, який постійно розвивається і набуває нові якості, додаткову виробничу силу, що здатна вирішувати такі виробничі й суспільні завдання, які не під силу окремим людям, які входять до нього.

Колектив — це зв'язуюча ланка між суспільством і особистістю. Його функція полягає в тому, що діяльність колективу задовольняє в один і той же час потреби суспільства й окремої особистості. Займаючи стратегічне становище у відносинах особистості й суспільства, колектив ніколи не буває пасивним. Він або посилює, або послаблює вплив суспільства на особистість, створюючи при цьому специфічний соціальний мікроклімат, який має серйозний вплив на настрій людей, трудову і суспільну активність.

Однак трудовий колектив –– не замкнуте соціальне утворення. Він не є єдиним джерелом, з якого особистість черпає суспільні цінності, установки. Загальні зміни умов життя сучасної людини, розвиток і поширення засобів масової комунікації приводять до значного підвищення ролі і значимості зовнішнього соціального й морального середовища. Сьогодні особистість виховує не тільки той колектив, до якого вона входить безпосередньо (трудовий, сімейний), а й обіймає інші соціальні сфери.

Вивчаючи взаємовідносини колективу, слід розрізняти їх об'єктивну і суб'єктивну сторони. Тільки аналіз обох сторін може забезпечити правильний підхід до вивчення емоційного самопочуття людини в групі, від якого значною мірою залежить гармонійний розвиток її творчих сил в умовах колективної діяльності.

3. Ділове спілкування та його структура

Люди, як правило, починають спілкуватися з якогось приводу. При цьому їхні дії спрямовані на предмет спілкування, який визначає його сутність. Предметом нашого аналізу є ділове спілкування. Ділове спілкування формується в умовах конкретної діяльності, а тому певною мірою вбирає в себе її особливості, є важливою її частиною, засобом цієї діяльності. Розпочнемо його аналіз із визначення ділового спілкування та його особливостей і далі послідовно перейдемо до його структури

Різні автори по різному описують специфіку ділового спілкування. Узагальнивши їх погляди можна виокремити такі ознаки ділового спілкування:

співрозмовники є особистостями, значущими одне для одного;

вони взаємодіють з приводу конкретного діла;

основне завдання такого спілкування – продуктивна співпраця;

спілкування слід вважати діловим, якщо його визначальним змістом є соціально значуща спільна діяльність.

Під час ділового спілкування легше встановлюється контакт між людьми, якщо вони говорять "однією мовою" й прагнуть до продуктивного співробітництва. При цьому велике значення має культура спілкування, а саме, етичні норми поведінки та спосіб побудови висловлювань. Щодо етики ділового спілкування слід зосередитись на зміцненні взаємодовіри, інформуванні партнера про свої наміри та дії, слід запобігати обману та невиконання свої зобов’язань. У зарубіжних корпоративних компанія розроблено кодекс честі для службовців. Доведено, що ділове спілкування засноване на моралі є вигіднішим і прогресивнішим. Таким чином можна сформулювати визначення ділового спілкування.

Ділове (управлінське) спілкування — двосторонній або багатосторонній процес, зумовлений необхідністю здійснення управлінських функцій шляхом встановлення відносин, налагодження зворотного зв'язку.

Враховуючи складність природи ділового спілкування важливо розібратись в його структурі. Деякі дослідники визначають структуру спілкування через призму трьох рівнів аналізу: макро-, мезо- і макрорівні. Макрорівень аналізує спіклування індивіда з людьми в інтервалах, рівних тривалості його життя. Мезорівень вивчає окремі форми спілкування: бесіда, гра, колективне обговорення… Мікрорівень аналізує взаємопов’язані дії суб’єктів спілкування "запитання –– відповідь", "повідомлення інформації –– ставлення до неї", "спонукання до дії –– дія".

Г. Андрєєва виокремлює три взаємопов’язаних сторони ділового спілкування:

комунікативну (обмін інформацією);

інтерактивну (взаємодія партнерів);

перцептивну (розуміння людини людиною, взаємосприйняття партнерів).

Комунікативна сторона ділового спілкування тісно пов’язана з обміном інформацією. Але крім обміну інформацією відбувається орієнтація на іншого (адже в спілкуванні беруть участь принаймні дві сторони), аналізуються мотиви, цілі іншого суб’єкта інформації. Партнери по спілкуванню впливають один на одного використовуючи певну знакову систему (мову). Комунікативний вплив є результа-том прийняття всіма учасниками спілкування єдиної знакової системи, лише тоді можливе взаємопорозуміння. Якщо порозуміння немає виникають комунікативні бар'єри –– психологічні перешкоди на шляху сприйняття адекватної інформації між партнерами по спілкуванню. Ю. С. Крижановський і В. П. Третьяков виділяють три види комунікативних бар'єрів: "авторитет", "уникнення", "нерозуміння". Перші два забезпечують захист від джерела інформації, а останній –– від самої інформації.

Бар'єр "авторитет" –– розділивши людей на авторитетних і неавторитетних людина довіряє лише першим, тобто довіра залежить від суб’єктивних факторів, а не об’єктивних.

Бар'єр "уникнення" –– людина уникає джерела впливу, ухиляється від контактів зі співрозмовником, прикладає всі зусилля, щоб не сприймати повідомлення. Нейтралізується бар'єр шляхом звернення уваги у тримання її (актуальність інформації, новизна, нестандартність подання).

Бар'єр "нерозуміння" –– джерело інформації заслуговує довіри, але інформація "не доходить" (ми не чуємо, не бачимо, не розуміємо її). Виділяють такі бар'єри нерозуміння:

фонетичний (виникає, коли говорять іноземною мовою, використовують багато іноземних слів чи спеціальну термінологію, говорять швидко, незрозуміло, з акцентом);

семантичний (той, хто говорить, і той, хто слухає, укладають різний зміст у слова, різне їх розуміння; використання жаргонних слів тощо);

логічний (виникає, коли немає послідовності та системи викладу інформації: відсутня внутрішня структура промови; не дотримуються основні логічні правила, недостовірна чи недостатня аргументація);

стилістичний (стиль викладу, відповідність форми і змісту основним правилам структурування інформації: правилу рамки і правилу ланцюжка). Правила рамки –– початок і кінець інформаційною ряду запам'ятовується краще, ніж середина. Рамка в спілкуванні становить початок і кінець розмови. При цьому найбільш важливою частиною розмови при неодноразовому діловому спілкуванні є кінець розмови. Правило ланцюжка –– вся інформація має бути якимось чином вибудувана, упорядкована, систематизована, з'єднана в ланцюжок:

Інтерактивна сторона ділового спілкування характеризується тим, що співрозмовники реалізують взаємодію, тобто планують спільну діяльність, обмінюються діями, виробляють форми і норми спільних дій, спрямовані на взаємну зміну їх поведінки, діяльності, відносин, установок з метою забезпечення результативності спілкування і вироблення єдиної стратегії. Для взаємодії характерна причинна залежність дій партнерів, коли поведінка кожного є одночасно і стимулом, і реакцією на поведінку інших. Структурними складовими процесу взаємодії в спілкуванні є суб'єкти взаємодії, взаємний зв'язок (на основі формальних і неформальних відносин), взаємний вплив, взаємні зміни суб'єктів взаємодії (зміна точок зору, поглядів, ставлення тощо).

В процесі взаємодії кожен із суб’єктів орієнтується на свої цілі та цілі партнера, залежно від міри врахування цих цілей виділяють такі стратегії взаємодії:

співпраця –– максимальне досягнення учасника взаємодії свої цілей;

протидія –– орієнтація лише на свої цілі без врахування інтересів партнера;

компроміс –– часткове, проміжне (іноді тимчасове) досягнення цілей партнерів заради збереження умовної рівності та збереження стосунків

поступливість –– принесення в жертву своїх потреб для досягнення цілей партнерів;

ухилення –– ухилення від контактів, відмова від досягнення своїх цілей, щоб не дати виграти партнеру

Серед перерахованих стратегій поведінки немає хороших чи поганих. Усе залежить від конкретної ситуації спілкування, інтересів партнерів і ряду інших факторів.

Ефективність взаємодії залежить також від таких умов, як дистанція в спілкуванні (особистісний простір) та позиції в спілкуванні. У структурі дорослої особистості присутні три стани "я": "батько", "дорослий", "дитина". Домінування того чи іншого стану впливає на характер спілкування між людьми.

Перцептивна сторона ділового спілкування проявляється в сприйнятті зовнішніх ознак співрозмовника, відповідно з його особистісними характеристик-ками, в інтерпретації і прогнозуванні на цій основі його вчинків. Найважливішими інформативними властивостями є: міміка, експресія (засоби прояву почуттів), жести, поза, хода, зовнішній вигляд, особливості голосу та мовлення. Основне завдання сприйняття –– сформувати перше враження про людину. Воно здійснюється під впливом трьох факторів –– фактора переваги, фактора привабливості, фактора ставлення до спостерігача.

Дія фактора переваги проявляється у умовах нерівності партнерів тій чи іншій сфері –– соціальній, інтелектуальній, груповій тощо. Суть в тому, що партнери по спілкуванню схильні систематично переоцінювати якості тих людей, які переважають їх за якимись параметрами. Якщо ж вони мають справу з партнерами, яких вони, на їх думку, в чомусь переважають, то вони їх недооцінюють. Іншими словами, відбувається або загальна недооцінка або загальна переоцінка партнера.

Фактор привабливості забезпечує реалізацію такої схеми: чим більше зовні приваблива для нас людина, тим краща вона для вас в усіх відношеннях. Якщо ж людина неприваблива, то інші її якості недооцінюються. Багато залежить від того, чи подобається нам зовнішність партнера. Якщо так, то ми переоцінюємо його психологічні характеристики, якщо ні — недооцінюємо.

Фактор ставлення до спостерігача регулює включення сприйнята в схему: позитивне ставлення до нас викликає тенденцію приписувати партнерові позитивні властивості та відкидати, ігнорувати негативні. І навпаки: явне недоброзичливе ставлення викликає стійку тенденцію не помічати позитивного і гіперболізавути негативне.

Формування першого враження — не самоціль, а регулятор подальшої поведінки. Воно необхідне для того, щоб визначити головні характеристики співрозмовника і відповідно до них визначити конкретну "техніку спілкування".

Список використаної літератури

1. Данчева О. В., Швалб Ю. М. Практична психологія в економіці та бізнесі. –– К.: Лібра, 1998 .–– 270 с.

2. Кулініч І. О. Психологія управління: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2008. — 292 с.

3. Ложкін Г. В., Спасєнніков В. В. Економічна психологія: Навчальний посібник. — 2-гє внд-ня, переробл. і доповн. — К.: ВД "Професіонал", 2007. — 400 с.

4. Лозниця В. С. Психологія менеджменту: Навчальний посібник. –– К.: КНЕУ, 1997. –– 248 с.

5. Мельник Л. П. Психологія управління: Курс лекцій. –– К.: МАУП, 1999. –– 176 с.

6. Психологія управління з основами соціоінтеграції ( у парадигмі праксеології та синергетики): Монографія. –– Житомир: ЖДТУ, 2007. –– 700 с.

7. Психологія управління: Навчальний посібник /За ред. Орбан-Лембрик Л. Е. –– К.: Академвидав, 2003. –– 566 с.