Контрольна робота на тему:

Початкова освіта у Гетьманщині (друга половина XVII – XVIII cт.)

Нижчою ланкою системи освіти на українських землях у другій половині XVII—XVIII ст. продовжували залишатися традиційні парафіяльні, або дяківські, школи, які існували при церковному приході й утримувалися коштом громади чи церковних братств. Такі школи за формою та змістом залишалися майже незмінними протягом століть і були характерними для всіх українських земель. Внаслідок своєї традиційності вони рідко фіксувалися у документах, тому встановити кількість їх важко. Проте разом з братськими, що почали діяти з кінця XVI ст., ці школи забезпечили вже на середину наступного, XVII ст., досить значне поширення грамотності серед різних верств населення. Можливо, дещо перебільшене, але цікаве й небезпідставне свідчення залишив Павло Алеппський, який разом з антіохійським патріархом Макарієм подорожував Україною у 1654 та 1656 pp. Він писав у своєму щоденнику: "... по всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони за малим винятком, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях"

У першій половині XVIII ст. на Лівобережній Україні та Слобожанщині кількість початкових шкіл, діяльністю яких опікувалися козацька старшина, громади та духовенство, значно збільшилася. Так, проаналізувавши ревізькі книги семи полків Гетьманщини, крім Київського, Стародубського і Гадяцького, Лазаревський виявив, що у 40-х pp. XVIII ст. на цій території існувало 866 шкіл

Статистичні дані, наведені О. Лазаревським, як доводять сучасні дослідники, не можна вважати повними, тим більше, що не вказано кількість шкіл у трьох полках. Зокрема, Б. Біляшівський шляхом аналізу та зіставлення даних ревізій 30, 40 і 50-х років, заповнюючи відсутність інформації про кількість шкіл у тих чи інших населених пунктах статистикою попередніх чи пізніших ревізій, а також враховуючи середній відсоток збільшення кількості шкіл від ревізії до ревізії, робить висновок, що в 30—40-х pp. загальна кількість шкіл на Лівобережній Україні, ймовірно, становила 1334, а в 40—50-х pp. — 1488 3. Залежно від особливостей заселення того чи іншого полку в одних, наприклад у Чернігівському і Стародубському, найбільше було сільських шкіл, у Полтавському та Гадяцькому переважали міські парафіяльні школи.

В 60—70-х pp. кількість шкіл у Гетьманщині зменшилася. Так, у 1768 р. у 13 сотнях Чернігівського полку у 78 населених пунктах діяло лише 89 шкіл. У селах було по одній школі, в сотенних містечках — більше, наприклад, у Сосниці й Березні по чотири школи; в Городні, Мені, Синявці — по три. У 1767 р. у Новгороді-Сіверському існували школи при шести приходах, у Чернігові також при шести приходах 4. О. Шафонський у своєму описі Чернігівського намісництва зазначав наявність шкіл у кожному місті та містечку. За його даними, на 1786 р. у Чернігівському намісництві було 52 школи, тоді як О.Лазаревський, за даними ревізії 40-х років, налічував 154 школи. Отже, за сорок років кількість шкіл на Чернігівщині зменшилася майже на сотню.

Чимало приходських шкіл було у Києві, зокрема, на Подолі діяли школи при 14 церквах. На Слобідській Україні, за підрахунками Д. Багалія (дані перепису чотирьох слобідських полків 1732 p.), існувало 125 шкіл: у Харківському полку — 20; Охтирському — 25, Ізюмському — 33, Сумському — 475. Як правило, школи були у полкових і стенних містах та містечках, козацьких слободах. Це були звичайні дяківські школи, які здебільшого розташовувалися в хаті, де мешкав дяк. Така хата-школа споруджувалася громадою, вона ж обирала дяка за голос й освіченість та утримувала його. В обов'язки дяка входило навчати дітей прихожан "грамот-ці", тобто читанню по букварю. Далі вчилися читати Псалтир і Часослов. Після оволодіння читанням приступали до письма, що було складнішим, аніж читання. Вивчали основні арифметичні дії, навчалися співу, інколи багатоголосого. Батьки віддавали дітей в науку після досягнення 7—8 років, навчання розпочиналося пізньої осені. У початкових приходських школах вчили читати церковнослов'янською мовою за давньою і важкою для сприйняття учнями методикою, коли склади утворювалися за першими літерами повних назв церковнослов'янських літер, наприклад, склад "ба" утворювався від "буки аз". "Наука" давалася дітям важко, а основною формою "заохочення" було покарання. Щосуботи дяк питав з учнів за всі провини, невивчений матеріал й карав різками. Ці суботні іспити зафіксовані ще у статуті Луцької братської школи (1624 p.). І все ж учнів у дяків було немало, серед них згадуються "молодики", учні "виростки". Це були вже цілком дорослі люди, інколи віком до ЗО років, які залишалися при дяківській школі й допомагали дяку, співали на кліросі у церкві.

Дяківські школи були невід'ємною складовою громадського життя у всіх регіонах України. Вказати їх кількість на Правобережжі, де, на відміну від Лівобережжя та Слобожанщини, не збереглося статистичних даних, важко. Проте як прямі документальні свідчення, так і опосередковані дані, зокрема, записи на рукописах, переписаних вчителями-бакалярами, купчі, судові справи, передмови до рукописних збірників тощо говорять про наявність таких шкіл у регіоні. На правобережних землях продовжували діяти братські школи. У міських братських школах у XVIII ст. рівень викладання був значно вищий, ніж у сільських дяківських. А в невеликих містечках і селах вони не відрізнялися від дяківських. Про рівень міських парафіяльних шкіл на Правобережжі можна судити, наприклад, за візитацією Ковельської соборної церкви (1696 p.), де сказано, що вчитель її школи, який утримувався за рахунок міської громади, викладав вищі науки, ніж по інших церковних школах ⁶. Певне уявлення про парафіяльну школу XVIII ст. дає табель вчителя школи при церкві в м. Дунаївці Г. Татомира (1789 р.), в якого навчалося 22 учні, з них 13 шляхтичів і 9 "простих" — дітей міщан із сусідніх сіл. Більшість учнів — 13 — були греко-католицького віровизнання, 9 — католицького. Вчитель навчав читання по Псалтирю і Часослову, латинської мови, лічби, катехізису, два шляхтичі вчили "руську граматику" ⁷. Навчалися школярі віком від 8 до 18 років. У кінці року в присутності батьків вони складали іспит, батьки підписували табель успішності. Проте таких шкіл було не так багато. Свої школи на українських землях мали вірменська та єврейська громади.

Навряд чи дяківські школи відіграли б таку роль у культурному житті України, якби наука в них обмежувалася лише навчанням читання та письма церковнослов'янською мовою, елементам арифметики та співу. На цю обставину свого часу вказував П. Житецький. Аналізуючи шкільні збірники, укладені в дяківських школах, він знайшов там безліч різних віршів, народних пісень з нотами, сентенцій, прислів'їв, малюнків, що характеризувало не лише естетичні, а й моральні уподобання шкільних вчителів-дяків. Не випадково навіть у XIX ст., коли дяківські школи вже не відігравали такої ролі, як у XVIII ст., малолітній Тарас Шевченко переписував з дяківських збірників вірші Г. Сковороди, аркуш паперу мережив за зразком титульного аркуша києво-печерських дру-ків. Саме дяки та дяківські школи спри-яли проникненню елементів високої професійної культури в народну.

Для українських земель, особливо Лівобережжя та Слобожанщини, характерний феномен мандрівних дяків, як правило, студентів Києво-Могилянської академії або ж колегіумів, які, прослухавши кілька курсів переважно риторики та поетики, літом під час канікул мандрували Україною, наймаючись домашніми вчителями, заробляючи на хліб писанням скарг, листів, малюванням. Багато з них не поверталися "з вокацій" в академію, чи колегіуми, приставали до дяківських шкіл, де вчили дітей не лише читання та письма. Відомий дослідник О. Левицький називав їх "вільною артіллю особливого роду ремісників, які мали деяку освіту і заробляли на хліб учителюючи та будучи дячками" ⁸. Мандрівні дяки, типологічно подібні до західноєвропейських вагантів та польських ри-бальтів, були чужі й незрозумілі чиновникам Російської імперії та московській церкві, яка в кінці XVIII ст. заборонила дякам-дидаскалам переходити з однієї до іншої церкви.

Домашні вчителі залежали від волі й примх батьків дітей, але інколи й самі не стримувалися, караючи учнів. Як правило, заможні міщани чи козацька старшина, шукаючи домашнього вчителя, зверталися з проханням до префекта академії чи колегіуму. На Правобережжі вчителями наймалися учні єзуїтських, василіанських та піарських шкіл, які відзначалися добрими знаннями та поведінкою. Інколи це. були студенти Києво-Могилянської академії, як, наприклад

Петро Стефанович, родом з київських міщан, який пройшов в академії курс наук за класом богослов'я. Маючи намір заробити трохи грошей і продовжити навчання, він став домашнім учителем у православного протопопа М. Зражевського з с Гусачівка на Білоцерківщині. Під час нападу польського загону на село був запідозрений у зв'язках з гайдамаками і взятий до суду в Кодню ⁹.

Реалії суспільно-політичного розвитку України кінця XVIII ст. негативно позначилися на шкільництві. Зменшилася кількість приходських шкіл, вони перетворилися на школи для нижчих верств населення. Цьому сприяло також розпорядження Синоду про підпорядкування таких шкіл священику, який контролював їх діяльність. Закріпачена громада усувалася від вирішення шкільних справ, вже не обирала дяка. Творчому імпульсу народних мас, спричиненому визвольною боротьбою, державотворчим процесам було покладено край.

Жіноча освіта в Гетьманщині. Вплив ідей Ренесансу, соціально-економічний розвиток суспільства привели до зміни соціального становища жінки. Зміцнення її правового статусу, підвищення ролі в суспільному виробництві цілком логічно поставили на порядок денний необхідність розширення кола знань, якими вона повинна була оволодіти. Наслідком нових поглядів на роль і місце жінки в суспільстві стала праця "Про рівність двох статей", яку 1673 р. видав Пулен Барр. Він захищав плато-нівську тезу про те, що жінка здатна вивчати всі науки. Використав і розвинув педагогічні ідеї гуманізму Я.-А Ко-менський, який підкреслював, що жінки, як і чоловіки, наділені "швидким і таким, що сприймає мудрість, розумом" ¹⁰. Саме він уперше в історії педагогічної думки розробив програму жіночої освіти, яка передбачала загальну освіту в громадських школах як для хлопчиків, так і для дівчаток; широке коло знань для дівчат, подібне тим, які засвоюють хлопчики; спільне навчання з хлопчиками у молодшому шкільному віці. Він проводив ідею, що жінка повинна мати змогу брати участь у будь-якій діяльності, навіть науковій.

Специфіка історичного розвитку українських земель зумовила досить високий, особливо порівняно із сусідніми країнами, статус жінки. На це неодноразово звертали увагу іноземці, які бували в Україні в XVI—XVII ст. (Боплан, Плано Карпіні). Однак до середини XVIII ст. у структурі освіти України не існувало спеціальних навчальних закладів для жінок, хоча нові тенденції в європейській педагогіці не обійшли Україну стороною. Зокрема, про необхідність освіти для жінок говорив відомий український філософ Г. С Сковорода, проте він дотримувався поглядів Ж.-Ж. Руссо, тобто виступав за обмежену жіночу освіту. В українських виданнях другої половини XVIII ст. почали приділяти багато уваги пропаганді поглядів на виховання жінки, її призначення, що істотно відрізнялися від прийнятих у дворянському суспільстві. Ці погляди знайшли відображення у важливих законодавчих актах, складених під керівництвом І. І. Бецького, видатного педагога, який створив широку програму виховання "обох статей шляхетського і міщанського юнацтва" ^и.

У другій половині XVIII ст. в Україні з'являються приватні закриті навчальні заклади — пансіонати, які утримувалися іноземцями, переважно французами, і призначалися для навчання дівчат з привілейованих станів.

Мета пансіонату полягала у підготовці дівчинки до сумлінного виконання майбутніх обов'язків матері та дружини. Приймали до них різних за віком дівчат із заможних родин. Термін навчання становив 4—5 років. Перші два приватні пансіонати для дівчат були засновані в 1779 р. у Кременчуці ^и. До початку XIX ст. вони вже існували у Чернігові, Ніжині, Полтаві та Херсоні, а згодом у кожній губернії.

Перші урядові заходи в галузі жіночої освіти розпочато за часів Катерини II. Так, згідно з її указом від 5 травня 1764 р. було засноване Виховне товариство шляхетних дівчат (Смольний інститут), призначене для дворянських дітей. Основним його завданням стало виховання доброчесності в дусі дворянської моралі та вміння поводитися у світському товаристві (навчання "політесу") ¹³.

Інститути шляхетних дівчат (також закритий тип навчального закладу) давали своїм ученицям релігійно-моральне виховання й закінчену загальну освіту. Спочатку термін навчання в інституті становив 12 років. Пізніше його скоротили до 9 років, а в окремих інститутах (Київському, Харківському) — до 7 років. До більшості інститутів приймали на навчання з 9-річного віку. Для вступу необхідно було скласти іспит, показавши знання початкових молитов, елементарні знання з російської та іноземної мов, арифметики, а також мати документ, який би підтверджував дворянське походження дитини ^и. В Україні інститути шляхетних дівчат починають поширюватися лише з XIX ст. До того часу дівчата з родин козацької старшини здобували освіту в спеціалізованих закладах Росії.

Початкову освіту з кінця XVIII ст. дівчата здобували в нижчих і вищих училищах. До нижчих належали малі народні училища, школи грамоти та од-нокласні народні училища. Підвищеним типом початкових шкіл були головні та двокласні народні училища.

До однокласних народних училищ дівчат приймали з 7-річного віку. Оскільки не було змоги створювати окремі чоловічі та жіночі навчальні заклади, допускалося спільне навчання хлопчиків і дівчаток, але вік дівчини у змішаних школах не повинен був перевищувати 12 років. Перебування старших за віком дівчат у змішаних класах вважалося небезпечним з морального боку. Після закінчення навчання в однокласних народних училищах дівчата діставали право навчатись у жіночих пансіонах та інститутах.

Метою двокласних народних училищ було дати змогу ученицям розширити й закінчити початкову освіту. До них приймали дівчат у віці 11—14 років, які успішно закінчили повний курс однокласних народних училищ або ж мали відповідні знання. Навчальний курс у таких училищах тривав 5 років. Після шкільної реформи 1804 р. ці училища перетворили на гімназії, куди приймали виключно хлопчиків ¹⁵.

І в пансіонатах, і в початкових школах наприкінці XVIII ст. користувались однаковими підручниками. У більшості з них основним вважали "Книгу про обов'язки людини і громадянина", в якій дітям роз'яснювали їхні обов'язки щодо ставлення до Бога, царя, людей відповідно до тодішньої ідеології. В окремих закладах замість неї використовували перекладену з німецької мови книгу І. І. Кампе "Батьківські поради моїй дочці". Оскільки метою жіночої освіти була підготовка дівчини до вузькосімей-ної сфери родинності, зміст освіти мав елементарний характер. У всіх типах жіночих навчальних закладів панували словесно-догматичні методи навчання — розповідь, пояснення, читання книг, письмова робота. Вчителі часто просто надиктовували тексти для зачитування. Такі уроки спочатку записувались "начорно", а потім переписувались декілька разів "начисто". Вчителі застосовували індивідуальні форми роботи у процесі домашнього навчання й колективні — на уроках ¹⁶.

Отже, у XVIII ст. суспільство усвідомило необхідність жіночої освіти. В Україні почали формуватися педагогічні концепції й теорії такої освіти.

Товариш куреня Кущевського Андрій Іванович Крячок ¹⁸. Існувала також Головна Січова школа (1754—1768 pp.), яка за змістом і характером навчання прирівнювалася до кращих тогочасних навчальних закладів. У ній вивчали політику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу. Тому й не дивно, що в одному із січових куренів у 1736 р. з 28 козаків 15 були письменними. За іншими даними, у 1779 р. із 69 козаків, які присягали на вірність уряду, освіту мали 37.

Василіанські та піарські школи. Василіанський орден з часу його організації митрополитом Иосифом Рутським також прагнув зосередити освіту у своїх руках. Однією з перших василіанських шкіл була школа у Володимирі. її забезпечив своєю фундацією ще митрополит Іпатій Потій. На початку своєї діяльності вона мало чим відрізнялася від елементарних шкіл, але вже близько 1616 р. була реформована за типом єзуїтських колегіумів. Рівень її значно зріс із середини XVIII ст., коли школа одержала привілей від короля Августа III (1746 p.), де василіанам дозволялося утримувати "школи латинські" з викладанням наук по філософію. Заборонялося засновувати інші школи як у самому Володимирі, так і на відстані 5 миль від міста 25. Значну кількість василіанських шкіл було відкрито у XVIII ст. Це Бучацька, заснована М. Потоцьким в 1721 p., Шаргородська — С. Любомирським у 1749 p., Любарська — Ф. Любо-мирським у 1758 р. У 1766 р. Ф. Любо-мирський організував школу в Умані, королівський привілей якій був наданий в 1768 р. Уніатська школа діяла в Холмі, де їй доводилося протистояти піарській. Вона називалася колегіумом. У 1779 р. єпископ Максиміліан Рилло перетворив її на духовну семінарію. Василіанські школи були також у Львові (1720 p.), Барі (1754 р). При школі існувала бурса для 12 бідних учнів незалежно від їх станової приналежності 26. Програма василіанських шкіл будувалася за зразком єзуїтських колегіумів. Як правило, це були школи двох рівнів — трикласні, в яких вивчалися мови: крім латинської та польської німецька, інколи слов'янська (церковнослов'янська), поетика і риторика, та шестикласні, де викладався ще й курс філософії. До шестикласних шкіл належали Володимирська, Уманська, Холмська, Бучацька. В 1773 р. у Барській школі також почали читати філософію. Проте курси були не постійними, що залежало від матеріальних можливостей та наявності відповідних учителів. Уніатські школи були досить великі, в них навчалися як греко-католики, так і римо-католики, шляхетство, міщани, представники інших громад.

Поряд із василіанськими школами світського спрямування існували й монастирські, де готували до постригу ченців, так званих новіціїв. У таких школах вивчали латинську і слов'янську (церковнослов'янську) мови, поетику і риторику. Курс навчання тривав трохи більше року. Далі можна було продовжувати освіту в чернечих школах, де вивчали філософію й теологію27. Зокрема, такі школи діяли у монастирях — Львівському св. Юра, Лаврівському, Замостському, Підгорецькому. Курс філософії традиційно поділявся на логіку, метафізику, фізику. В курсі метафізики подавалися елементи етики і психології, в курсі фізики — математики, астрономії, біології28. Розрахованою на уніатів була також вірменська колегія театинів, заснована у Львові 1665 р. За час її існування (до 1784 р.) у ній здобули освіту 130—140 вірменів і 200 українців 29. У колегії вивчали латинську мову, риторику, філософію, теологію, церковну історію і канонічне право.

З ліквідацією єзуїтського ордену василіани домоглися від уряду Речі Посполитої опіки над частиною єзуїтських шкіл на Правобережній Україні. За програмою Едукаційної комісії єзуїтські колегіуми та василіанські школи були перетворені на окружні й підокружні, частина єзуїтських колегіумів залишалася під опікою комісії (у Кременці, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Олиці, Житомирі), решта (в Острозі, Барі, Овручі) — ордену василіан. За візитацією 1789 р. на українських землях у двох навчальних округах (Вінницькому і Волинському) діяли дві окружні школи — вінницька та кременецька, підокружні — в Кам'янці, Луцьку, Олиці, Острозі, Шаргороді, Барі, Житомирі, Любарі, Овручі, Каневі, Умані. Кількість учнів не скрізь була однакова, найбільша в окружних школах: кременецькій — 463 (школа продовжувала діяти на базі єзуїтського колегіуму), вінницькій — 425. Серед під-окружних шкіл житомирська, у якій налічувалося 519 учнів, уманська — 400, володимирська — 337, барська — 350 учнів. Найменша кількість учнів була в Острозі (155), Каневі (139), Луцьку (165)³⁰. Програма шкіл поступово оновлювалася, все більшої ваги набирали такі предмети, як математика, фізика, право, історія, географія, французька і німецька мови, зберігалися курси поетики, риторики. Майже кожна школа мала певну кількість учнів із збіднілої шляхти, які навчалися й утримувалися за рахунок Едукаційної комісії, у так званих конвіктах. Серед викладачів були доктори філософії. Як правило, математику і фізику читали світські люди, з релігії навчали Символу віри, заповідям, катехізису, учні зобов'язані були відвідувати літургії. Для заохочення кращі учні від імені короля одержували золоті та срібні нагороди.

На українських землях Речі Посполитої діяли також школи, засновані католицьким орденом піарів — у Межиріччі, Холмі, Золочеві, Львові, Дуброви-ці, Любешеві. Вони також були двох рівнів — три- і шестикласні. Викладалися латинська, польська, німецька і французька мови, арифметика, геометрія, фізика, астрономія, географія, історія, риторика. Школи були розраховані на молодь різних віросповідань, за рівнем наближалися до середніх, їхня програма була реформована відповідно до вимог Едукаційної комісії, завдяки чому піари зберегли свій вплив на шкільну освіту. Кількість учнів була досить великою. Так, у Межиріцькій школі навчалося 300 учнів, у Холмській — 120 ³¹.

Шкільні реформи кінця XVIII cm. В останній третині XVIII ст. у Центрально-Східній Європі назріла реформа освіти, основними завданнями якої були секуляризація шкільної справи, широке впровадження до програм вивчення природничих наук, що відповідало новим запитам суспільства. Держава перебирала на себе опікування шкільною справою, формувала нову освітню систему, пристосовуючи її до збереження станової нерівності та забезпечення державницької ідеології. Однією з перших здійснювати реформи, які відповідно поширювалися й на українські землі, що до поділів входили до її складу, почала Річ Посполита. Під впливом ідей Просвітництва, де освіта розглядалася як один з важливих чинників вдосконалення особистості, суспільства і держави, в Речі Посполитій розпочався процес секуляризації школи, концепція якого була розроблена скликаною з ініціативи короля Станіслава Августа Понятовського Едукаційною комісією (затверджена сеймом 15 жовтня 1773 p.). Комісія перебрала у своє розпорядження єзуїтські маєтності з тим, щоб використати їх для освітньої справи. До складу її входили відомі церковні та політичні діячі. Першим головою (до 1776 р.) був І. Масальський, віленський єпископ, доктор філософії і теології, згодом М. Понятовський, молодший брат короля, єпископ полоцький, з 1784 р. — при-мас польський. Членами комісії були Й. Хребтович, підканцлер Великого князівства Литовського, А. Чарторийський, генерал земель Подольських та ін. ^п

Комісія розробила проект, згідно з яким "релігія переносилася з класної кафедри на церковну", оновлювалася навчальна програма за рахунок викладання предметів природничих наук — математики, хімії, фізики, а також права, історії, економіки, запроваджувалося навчання польською мовою, вводилося вивчення нових європейських мов, у першу чергу французької та німецької. В деяких школах на українських землях вивчали також слов'янську (церковнослов'янську). Великого значення надавали моральному вихованню патріотично налаштованих свідомих громадян суспільства незалежно від віросповідання, впроваджувалося обов'язкове фізичне виховання.

Комісія розробила нову організаційну структуру освіти в Речі Посполитій: вся територія поділялася на 10 навчальних округів, з них два — Вінницький і Волинський — на українських землях. Освіта була триступенева: на чолі стояло дві Головні школи — Краківський та Віденський університети, які також зазнали реформування й стали світськими навчальними закладами. На них покладалося завдання підготовки вчителів для середніх шкіл. З цією метою при університетах було відкрито також дві вчительські семінарії. Далі йшли школи середні шестикласні окружні для всього округу і трикласні підокружні. Комісія ініціювала відкриття парафіяльних шкіл, які поділялися на малі, розраховані на нижчі верстви населення, та великі, що готували до вступу в середні.

У 1775 р. було організовано Товариство для підготовки і видання підручників, на яке покладалося забезпечення програм відповідними навчальними посібниками та розробка нових методик. Його діяльність спрямовував відомий громадський і політичний діяч Гуго Ко-лонтай. У 1778 р. Товариство видало першу граматику польської мови, яка стала мовою викладання в школах.

Комісія неодноразово здійснювала візитацію всіх шкіл. Розробила і впровадила у 1783 р. Статут, де зафіксовано основні засади навчальної й виховної діяльності шкіл усіх рівнів. Тим самим заклалися основи для створення національної школи, що перебувала під егідою держави. Проти реформ виступила частина консервативно настроєних магнатів, шляхти та духовенства, тому довелося піти на поступки і зберегти становий характер освіти: університети, окружні й підокружні школи розраховувалися на шляхетську молодь, для простого люду залишалися лише парафіяльні, де поряд з навчанням читання й письма, елементів арифметики, катехізису передбачалося вивчення практичних основ агрономії, мір ваги та ін. У 1785 р. Комісія видала підручник для парафіяльних шкіл, але широка мережа їх так і не була розбудована. Шкільна реформа на українських землях Речі Посполитої, які внаслідок поділів відійшли до Російської імперії, продовжувалася Віденським навчальним округом. Результатом її стала організація Кременецького ліцею, на основі якого пізніше було створено Київський університет.

У Російській імперії проекти реформи освіти розглядалися в Законодавчій комісії. Один з них розробив депутат від київського шляхетства, вихованець Києво-Могилянської академії В. Золотницький. Він розвивав ідеї Просвітництва, писав, що саме освіта народу закладає основу державного благополуччя. В його проекті детально описані основні засади нової системи освіти, яка складалася з початкових шкіл, середніх (гімназій) і вищих (університетів) навчальних закладів. Передбачалася організація при церквах громадських шкіл, на утримання яких кожен мав виділяти кошти, виходячи зі своїх статків. Середні школи — гімназії були розраховані на різні верстви, за винятком селян. Надавалося також право відкривати приватні школи. Цікаво, що про необхідність реформування освіти, відкриття університетів на засіданнях комісії підіймали питання лише депутати від Лівобережної України. Ще один проект організації загальнодоступних для всіх верств початкових шкіл був розроблений у 1771 р. за участю П. Завадовського. Необхідність їх заснування автори обумовлювали практичними потребами кожного у вмінні читати і писати, знати "головні артикули віри православної, молитви, а також розуміти закони громадянські" 33.Цей проект також залишився нереалізованим.

Початок реформі поклало затвердження у 1786 р. Катериною II "Статуту народних училищ", за яким у кожному губернському місті мали бути відкриті головні народні училища. Вони складалися з 4 класів (розрядів), курс навчання тривав 5 років. У Києві таке училище було відкрите у 1789 р. на Подолі. В ньому навчалося 99 хлопчиків і 35 дівчаток 34. У програму входило вивчення російської й латинської мов, арифметики, початків математики, геометрії, історії, географії, природничої історії, архітектури, креслення. Викладачами були відомі вчені — історик і географ М. Берлінський, математик і фізик І. Картановський та ін. Головні народні училища було відкрито у Чернігові, Новгороді-Сіверському, Полтаві, Катеринославі, Харкові та деяких інших містах. У них готували за бажанням учителів для малих народних училищ. Малі народні училища мали складатися з двох класів і за програмою були ідентичні першим двом класам головних народних училищ. На кінець XVIII ст. діяло вісім головних училищ, де навчався 1701 учень, та сімнадцять малих училищ з 1629 учнями 35. Проте ця система освіти не відповідала вимогам часу і вже на початку XIX ст. в Російській імперії було запроваджено "Попередні правила", за якими встановлювалося чотири типи шкіл: 1) приходські; 2) повітові; 3) губернські, або гімназії; 4) вищі школи — університети. Мовою, на якій велося викладання, була російська. Лише у приходських школах ще був відчутний народний струмінь, бо мовою спілкування учнів з учителем-дяком залишалася українська.