Вступ. Загальні відомості про промисли і ремесла. Історія розвитку

Народне образотворче і декоративне мистецтво своїми коренями сягає глибокої давнини. Воно нерозривно поєднано з магічно-обрядовою і господарською діяльністю людини. Саме тому твори народного мистецтва містять як духовні, так і матеріальні ознаки. Між звичайними побутовими предметами з дерева, глини, каменю та інших матеріалів і предметами – творами народного мистецтва не існує чіткої межі. Поширене твердження, що кожна річ, виготовлена вручну, має певні художні якості. Щоправда, ці якості співрозмірні лише з природними властивостями матеріалу та результатом його обробки (фактурою, текстурою, кольором тощо). Усі природні й технологічні показники неодмінно утворюють художню виразність первинного рівня. Отже, народне мистецтво поєднує в собі духовно-матеріальну діяльність людини, виражену в художніх творах.

Народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості нації, локальні відміни етнографічних груп; це „минуле в сучасному”. З минулим народні художні твори єднає традиція та колективний спосіб її регулювання. Лише завдяки незліченним повторенням схем, мотивів, образів, форм утверджується художня традиція і передається з покоління у покоління, удосконалюючись і набуваючи чарівної довершеності.

В історичному аспекті народне мистецтво передусім розвивалося як творчість селян і мешканців передмість у вільний від хліборобства час. Вони виробляли необхідні предмети, у тому числі й художні, для власних потреб. З появою вотчинних майстрів при князівських, поміщицьких і монастирських господарствах виникає професійне мистецтво. Майстри осідали в містах, вони не обробляли землі, а лише займалися відповідним „рукомеслом” – гончарством, бондарством, ткацтвом тощо. Вони виготовляли продукцію на місцевий ринок, а для кращої співпраці й збуту виробів об’єднувалися в цехи.

Народні художні промисли – одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративного мистецтва. Це товарне виготовлення художніх виробів при обов’язковому застосуванні ручної праці. Вони мають багатовікову історію, що знає періоди піднесення і спаду. Художні промисли, що склалися історично, і до сьогодні зберегли існуючі неперевершені центри народної творчості. Це живі пам’ятки культури.

Декоративно-прикладне мистецтво є однією з важливих галузей художньої культури українського народу. Воно виникло в процесі трудової діяльності і нерозривно пов’язане з нею.

Україна славилась своїм декоративно-прикладним мистецтвом. До наших днів дійшли численні пам’ятки народного мистецтва: вишивка, одяг, декоративне ткацтво, художня кераміка, різьблення, вироби з шкіри, художня обробка металу, які вражають своїми високими художніми якостями.

Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті їхні види, що збереглися до сьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.

Природа народного мистецтва, його життєвість не терпить схем, вона співзвучна з новими потребами життя. Тому нові часи породжують нові лінії. Сучасне мистецтво розвивається в органічному зв’язку з потребами народу, багатого на художні цінності минулого. Завдання національного дошкільного закладу – прилучити дітей до ремесел, виховувати прагнення зберегти і примножити творчу спадщину народу.

Розвиток сучасного народного мистецтва здійснюється у двох основних напрямах: художні промисли та індивідуальна творчість майстрів.

Актуальність теми визначена значущістю в рамках сучасної базової освіти формування у дітей патріотичного мислення на основі глибокого розуміння процесів, явищ і зв’язків з життям українського народу в давнину.

Основною метою даної роботи є вивчення і узагальнення народних промислів Полісся, використання їх у навчанні дітей дошкільного віку.

Об’єкт дослідження – народні промисли та ремесла Полісся.

Предмет дослідження – використання народних промислів Полісся у навчанні дітей дошкільного віку.

Методи дослідження: при виявленні, збиранні, опрацюванні і викладі інформації в тексті роботи використовувались методи синтезу, аналізу, абстрагування і узагальнення.

Структура роботи. Дана робота складається з 5 частин: вступ, основна частина, експериментальна частина, висновки, додатки.

Народне мистецтво українського Полісся

У скарбниці української художньої культури чільне місце належить народному мистецтву поліського регіону, яке у порівнянні з іншими культурно-етнічними зонами України залишається чи не найменш вивченим. Під терміном „Полісся” розуміємо низовину, розташовану на території України та Білорусії, що на сході сягає Дніпра, на півдні – схилів Волинсько-Подільського і Словечансько-Овруцького плато, на заході – Західного Бугу, на півночі окреслюється лінією, котра йде на північ від Бреста, Кобрина, у напрямі Ганцевичів і Слуцька.

Йдеться про зону Українського Полісся, яка майже повністю охоплює територію Волинської, Рівненської та Житомирської областей, а також північні райони Хмельницької і Київської областей. У давнину на цих землях проживали племена дулібів та древлян. Край дулібів простягався на захід від Горині, на півночі сягав Ясельди. З того часу вже відомі міста Волинь, Буськ, Луцьк, Брест. Звідси й пізніші назви місцевих племен – волинян, бужан, лучан, берестян. У Х ст. ці племена, об’єднані у Володимирське князівство, увійшли до складу Київської Русі. 1170 р. літописець називає два князівства: Володимирське та Луцьке, з яких перше перебувало у тісних взаєминах з Берестейським, Червенським та Белзьким князівствами, а друге мало чотири удільні володіння – Луцьк, Дорогобуж, Пересопницю та Шумськ.

У народному мистецтві Українського Полісся не лише відчувається подих глибокої старовини, а й зберігається вивірена віками гармонія між красивим і корисним. Це мистецтво у цілому творчо не ушкоджене і не спотворене ні міською модою, ні міщанським прикрашенням, ні втручанням замовників. Його традиції нині живуть і розвиваються у різних видах суто народної творчості: у ткацтві, килимарстві, декоративних розписах. Одягові поліщуків властиві вигадливі крої та декоративне вивершення. Привертають увагу гаптовані кожухи, свити, шкіряні „торби”. Висока класична культура відзначає форми ужиткового та декоративного посуду, скульптури та іграшок, створених гончарями. Масовим заняттям жінок залишається вишивання та плетіння, чоловіки, останнім часом, буквально змагаються в оформленні житла й садиби. Полісся споконвіку відоме також мистецтвом різьбярів, ковалів, каменярів. Нині ці промисли набувають нових форм, зумовлених змінами в технології художньої обробки дерева, заліза і каменю.

Вперше робиться спроба дослідити комплекс різних видів народного мистецтва краю – як тих, які вже привертали увагу спеціалістів (народне будівництво, вишивання, ткацтво), так і тих, художні надбання яких досі не були предметом мистецтвознавчих досліджень (кругла скульптура, різьба, декоративне малювання й розписи, ковальство, ливарництво, гутне скло, художня обробка дерева, каменю й бурштину). Їх зародження, розвиток і художні ознаки розкрито й систематизовано після багаторічних авторських спостережень в експедиціях та під час вивчення фондів державних (художніх, історико-краєзнавчих) і народних музеїв України, а також музеїв Санкт-Петербурга, Вільнюса, Кракова. Неоціненний матеріал почерпнуто безпосередньо у поліщуків. Мешканці краю зберігають безліч ужиткових та декоративних речей, які у своїх художніх формах, принципах композицій, кольорових зіставленнях, семантиці мотивів і елементів, а також у своїх назвах несуть ознаки локального стилю, іконографії та способів обробки тих чи інших матеріалів. Лише зафіксовані об’єкти складають картотеку понад 6 тис. одиниць.

Набагато більше їх має населення, чекаючи на подальші дослідження.

Деревообробництво

Деревообробництво – виготовлення оригінальних виробів з дерева для побуту, церковного богослужіння, знарядь господарської діяльності тощо. Це найдавніший вид українського народного мистецтва. За способами обробки деревини деревообробництво поділяють на такі галузі: теслярство, столярство, бондарство, токарство та різьблення.

Теслярство – один з найбільш масових деревообробних промислів; зведення житлових та інших споруд, господарських будівель тощо. Зрубані дерева обтесували здебільшого вручну різного виду сокирами й розпилювали на колоди. Уздовж колод знизу долотами видовбували поздовжні пази, а по кінцях – зарубки. За допомогою простого, але ефективного знаряддя – драчки – колоди щільно з’єднували у зруб.

Народними майстрами-теслями у ХVІІ ст. було зведено багато унікальних споруд, зокрема відомий Новомосковський собор (без жодного цвяха), фортифікаційні козацькі укріплення, що викликали подив іноземних фахівців. Із поширенням на Україні заробітчанства сільські теслі й столяри, об’єднуючись в артілі, будували водяні млини та вітряки, зводили церкви, монастирі та інші монументальні споруди. Традиції народного теслярства і досьогодні зберігаються у сільському будівництві.

Столярство – вид деревообробного промислу; виготовлення хатнього начиння – лав, ослонів, скринь, столів, табуреток та стільців, мисників, ліжок, а також віконних рам та рамок для вуликів, дерев’яних частин борін та плугів тощо.

Серед інструменту українських столярів було багато давніх знарядь – сокира, тесло, стамеска, молоток, свердло. Пізніше він поновився столярним верстатом, рубанком, фуганком. Округлі вироби (колони для церков і ґанків, деталі прядок, веретен, дитячі іграшки) столяри виточували на найпростішому токарному верстаті (коловоротці). Для вимірювання застосовували розміряч, косинець, отримач. Із появою на дерев’яних виробах залізних деталей з’явилися різного діаметра гайкові ключі.

Мистецтво багатьох українських столярів досягало справжньої віртуозності. Велика увага приділялася оздобленню виробів дерев’яними розетками, хрестами, квітками та іншими візерунками. Особливо ретельно ставилися столяри до орнаментування скринь, що призначалися для зберігання посагу і стояли в хаті на чільному місці.

Бондарство – вид деревообробного промислу, пов’язаний з виготовленням місткостей – бочок, діжок, барил, цебер тощо. Порівняно з теслярством та іншими деревообробними промислами бондарство на Україні поширилось пізніше, проте швидко набуло значного розвитку, особливо на Поліссі.

Українські бондарі добре розумілися на різних сортах дерева і добирали їх конкретно для кожного виробу. Зокрема, ті, що призначалися для рідин, виготовлялися з твердого дерева, звичайно дуба. Асортимент бондарських виробів був широким і різноманітним. Це ремесло вимагало неабияких навичок та майстерності. Наприклад, прорізання пазів у кленках (так званих уторів) при вставлянні днищ було досить складною технічною операцією. Те ж стосується і скріплювання кленок дерев’яними або залізними обручами. Крім звичайного столярного інструменту бондарі користувались уторником (кривим стругом), розмірячем, шерхебелем. Володіли вони і початками геометрії: зокрема, радіус дна бочки обчислювали шляхом поділу величини її окружності на 6.

Поширення металевого посуду та начиння призвело до занепаду бондарства, хоч потреба у дерев’яних місткостях, що надають специфічного смаку солінням, медам, квасам, сокам та іншим напоям, залишається незадоволеною.

Плетіння – кустарний промисел по виготовленню господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної сировини. На Україні має багаті і давні традиції, особливо на Поліссі. Як сировину для плетіння використовували лозу, кору певних дерев, насамперед молодої липи (лико) та берези (береста, луб), верболоз, хвойну та дубову скіпку, коріння ялини, сосни тощо. Із дранки – тонких фанероподібних дощечок, які відщеплювали від товстих колод, ретельно обстругували і розпарювали у печі, гнули короби для сівби – сіяники. З вужчих і тонших смужок дранки, дуба, лика плели різноманітні кошелі та кошики. Останні часто робили із лози з корою (так зване сіре плетіння). Способом плетіння виконували стіни клунь, хлівів та кошар, живоплоти тощо. З лози та інших матеріалів плели рибальське знаряддя.

У другій половині ХІХ ст. лозоплетіння на Поліссі набуло поширеного розвою. Крім зазначених речей почали виготовляти дорожні корзини та козуби, легкі дачні меблі, дитячі коляски, іграшки тощо. Кора при цьому звичайно знімалася (біле плетіння). Залежно від конкретних виробів лозини використовували круглі або стругані чи розщеплені уздовж у природному або пофарбованому вигляді. Почуття міри у доборі кольорової гами (переважали білий, рожевий, зелений кольори, іноді жовтий та фіолетовий) свідчило про певну витонченість смаку ремісників. На Поліссі було поширене плетіння з вузьких смужок вичиненої або сиром’ятної шкіри кінської збруї та ряду побутових речей. З пофарбованих вовняних ниток повсюдно плели різнокольорові, часто вкриті орнаментом пояси.

На Україні було відомо кілька технік плетіння, найбільш поширені з них – спіральна і хрестоподібна. Менше застосовувалися складніші квадратна та рядова техніки. З кінця ХІХ ст. поширилося плетіння ажурною та вірьовочною техніками.

Вироби українських майстрів плетіння відзначалися чистотою і тонкістю роботи. Після певної перерви, що була зумовлена нігілістичним ставленням до кустарної промисловості взагалі, в останні десятиліття попит на плетені вироби відчутно зріс. Як витвори прикладного мистецтва вони користуються широкою популярністю.

Майстри вміло добирали деревину для художніх виробів, враховуючи її фізичні та декоративні якості: твердість, розколюваність, гнучкість, колір, фактуру.

Літописні відомості й археологічні знахідки підтверджують широке застосування у давні часи дерев’яного посуду, простих меблів, засобів транспорту тощо. Декотрі з них, крім доброї конструктивної форми, мали різьблений і розписний декор. Тодішні майстри вже володіли плоским різьбленням, рельєфним, контррельєфним, ажурним і круглим.

Аналіз пам’яток дає змогу виділити два різновиди поліського різьблення. Перший, властивий західному регіону (від Бугу до Горині), характерний збереженням і клануванням найдавніших елементів та мотивів, що єднає це різьблення із зразком різьби Бойківщини, частково й Чернігівщини. Цими мотивами, виконаними за допомогою плоского долота, ножа, ручної пилки, свердла, циркуля, прикрашені конструктивні частини меблів та різних побутових предметів. Зразком різьблення західного регіону може бути „стовпець” для куделі, датований 1936 р., де застосовується глибинне тригранно-виїмчасте різьблення та ритування (гравірування гострим інструментом ліній, дуг, кругів та нескладних мотивів). Виконаний він х. Сачиком – столяром із с. Седлище Старовижівського району на Волині. Піддон „стовпця” закінчується фігурним зрізом з трьох сходинок. Саме на цих сходинках за допомогою плоского долота майстер видовбав рядки зубців з різноманітними інтервалами між ними. Таке чергування заглиблень утворило ритмічний ряд, розрахований на гру світлотіней. Окрім цього на верхній поверхні предмета ритованим малюнком зображено трикутник та дату.

Дещо інші особливості властиві різьбленню північних районів Житомирщини та Київщини. Тут поряд із найпростішими побутують і складні рішення, помітна композиційна різноманітність та виконавська вишуканість. У зоні Східного Полісся маємо більший, ніж на Волині, арсенал елементів, застосування кількох технік різьби. Наявні спроби метафоричних, найчастіше алегоричних зображень. Основу східнополісь-кого різьблення складають геометричні елементи солярно-магічного походження: розети, зубці, ромбовидні „пшенички” та рядки „крапок”, а також мотиви, що походять від „дерева життя”. Поряд – зображення птахів, звірів, людських постатей, – усе це виконано способом ритування, тригранно-виїмчастого різьблення або ж поєднанням обох технік.

Східнополіський тип різьблення широко репрезентований у наличниках, божничках, що находять здебільшого з Овруцького району.

Принцип фризової побудови на ритмічно розставлених секторах характерний і для інших виробів, де квадрати та діагональні побудови чергуються з трикутниками, шестибічними круглими розетами або паралельними смугами довбаних жолобків. У цілому ж це натуральна плоска різьба, що милує око чергуванням контрастних елементів.

Зразком вишуканого поліського різьбярства може бути так званий рубель, тобто дерев’яний прилад для розгладжування випраної полотняної білизни. Його місцеве походження підтверджується як технікою виконання, так і мотивами орнаменту, досить наближеними до того, що застосований у киї й овруцькому наличнику. Показовим є факт поєднання кількох технік різьблення, в яких однак переважає ритування. Рубель має клиноподібну форму: від круглого руків’я (держака) з кулькою на краю йде звужена частина, далі – розширена та завершена заглибленням із рельєфним виступом. На краях рубля – смуги ритованих скісних рисок, замкнутих довгою й рівною жолобленою лінією. Від держака розміщено більш ускладнений декор – два пояси з рисок утворюють „ялинку”, під нею – ряд виїмчастих ромбів у вигляді двох дуг – відповідно до округлених країв предмета.

Знайомство з описаними пам’ятками наводить на думку, що на Поліссі наявний оригінальний вид народної різьби, відмінний від гуцульської із властивою їй геометризацією чи полтавської, яку відзначає заокругленість елементів, рясність мотивів. Для поліської різьби характерною є перевага ритованих мотивів, які доповнюються простими формами та елементами, виконаними виїмчастим різьбленням за допомогою плоского долота або ножа. Характерною ознакою поліської різьби є розрідженість, не чисельність елементів, домінанта геометризованих форм. Стрункістю та легкістю ритмів ця різьба органічно поєднується з простими формами дерев’яних предметів. Разом з тим зазначимо, що обриси та окремі мотиви поліської різьби співзвучні іншим видам образотворчого фольклору – оздобам народного будівництва, ткацтва, писанкарства, вишивки, розписів.

Ці принципи стали основою розвитку сучасного поліського різьблення. Нині чимало лісгоспів, промкомбінатів, меблевих фабрик мають цехи обробки дерева, де займаються й різьбленням. Проте не завжди їх вироби пов’язані з добрим смаком., з мистецькими традиціями краю. Значну частину продукції визначає стильова невизначеність, недооцінка ужиткової функції предметів.

Однак не ці вироби характеризують справжні твори різьблення поліського краю, його з успіхом презентують цехи художнього різьблення при лісгоспах у Тетереві (Київщина), Клесові (Рівненщина), у Ківерцях (Волинь), цех Художнього фонду України у с. Мигалки Бородянського району на Київщині.

До розвитку традицій поліського різьбярства у сувенірному цеху Клесівського лісгоспу багато зусиль доклав Василь Позник. Володіючи технікою тригранно-виїмчастого різьблення, за порадою В.Парохіна він звернувся до знайомих йому з дитинства різьблених виробів. Згодом В.Позник спрямовував творчу та виробничу діяльність молодих робітників клесівського цеху – Н.Опалька, Л.Генька, М.Гаврильченка на шлях розвитку поліської різьби. Тепер вони виготовляють шкатулки, сільнички, точені вазонки, декоративні полумиски.

Кругле поліське різьблення характерне для творчості Василя Мисанця із Сарн. Він також створює ужитково-декоративні предмети. Виконаний ним у 1982 році ківш привертає увагу своєю масивністю, простою формою та нечисленними, водночас виразними орнаментальними акцентами, виконаними глибокою виїмчастою різьбою.

Не обминули майстри своєю увагою й коріння сосни. Його здавна поліщуки використовували для виплітання „дзбанків” і хлібниць. Сьогодні Дементій Шиманюк з с.Прилісне на Волині виплітає з білих корінців вози та кошики. Микола Баб’як з с.Князівки Рівненської області плете глечики. Майстри з с.Горностайполе, а також В.Корикін та М.Кутовий, котрі працюють у цеху обробки дерева с.Мигалки (Київщина), із соснового кореня виготовляють вишукані коробочки та хлібниці.

Українське Полісся має багаті традиції художньої обробки дерева та іншої рослинної сировини. Тут і архітектура, і скульптура, і побутові предмети, виконані різними техніками. Відродження й збагачення місцевих художніх традицій відбувається у творчості чималої плеяди майстрів, які цей досвід повинні передавати учнівській молоді на уроках ручної праці. Не менш актуальним залишається комплектування фондів музею пам’ятками, котрі прикрашають поліські хати.

Ткацтво

Ткацтво – один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Воно належить до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва, яке має багатовікову історію і глибокі традиції. Про наявність ткацького виробництва на східнослов’янських землях у найдавніші часи свідчать археологічні знахідки періоду ранніх неолітичних культур. Практична потреба людини в тканинах для вбрання, оздоблення житла і господарських потреб зумовила масове їх виготовлення в домашніх умовах. Передумови розвитку ткацтва створювалися загальним прогресом матеріальної і духовної культури народу, його соціально-економічною еволюцією. На всіх етапах розвитку ткацтво віддзеркалювало конкретні історичні, природно-географічні особливості, характер господарської діяльності та культурно-естетичні запити українського народу. Воно відображало також генетичні етнокультурні взаємозв’язки з ткацтвом сусідніх народів. Ці чинники формували його національні, регіональні та локальні відмінності.

Основними прядильними волокнами в українців, як і в інших народів, з давніх часів були вовна, коноплі й льон. Споконвіку на території України провідними галузями господарської діяльності були скотарство, зокрема, вівчарство, яке давало можливість отримувати овечу вовну, та хліборобство – вирощування луб’яних культур – льону і конопель, придатних для виготовлення пряжі.

Ймовірно, вовняна пряжа передувала конопляній, а тим більше лляній, оскільки відомо, що льон на східнослов’янських землях почали вирощувати значно пізніше коноплі – у ІІІ тис. до н. е. Обробка волокон і прядіння ниток з метою подальшого виготовлення тканин було одним із найважливіших домашніх занять кожної селянської родини. Пряли нитки вручну за допомогою веретена. Для підсилення обертання на нижній кінець веретена натягували круглі глиняні або кам’яні кружальця – пряслиця.

Первісним ткацьким знаряддям був верстат вертикального типу, основна конструктивна частина якого – вертикально встановлена рама. Для натягування поздовжніх ниток – основи та зручності переплітання до них внизу прив’язували кам’яні або глиняні тягарці. Нитки основи розділяли на дві групи – парні й непарні. Парні прив’язували жмутами до одного ряду тягарців, непарні – до іншого. Такий розподіл полегшував ткачам прокладати поміж основою поперечно спрямовані нитки піткання вручну або за допомогою тонкої палички – „глиці” прибивати їх зубцями до краю витканого виробу. Такі верстати подекуди збереглися й до наших днів; на них ткали шлеї, пояси, ремені, рогожі.

Найважливіше значення мають збережені в Райковицькому городищі горизонтального ткацького верстата значно досконалішої конструкції за вертикальний. У ньому були пристрої для розподілу ниток основи. Ця унікальна археологічна знахідка засвідчує значний прогрес ткацького виробництва ХІ-ХІІІ ст. на теренах Київської Русі.

Позначки на веретенах свідчать також про колективний характер занять, зв’язаних обробкою прядильних волокон, що не виключало можливість переплутати знаряддя праці. Традиція колективного прядіння сягає часів родового ладу, коли процеси обробки ткацької сировини виконували у спеціально збудованих для цього приміщеннях. Як відгомін такої форми праці до наших днів дійшли толоки, вечорниці, досвітки тощо.

Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки, дівчата і підлітки. Ткацький верстат був у кожній селянській оселі. Упродовж століть вважалося, що жінка зобов’язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не вважалася повноцінним членом громади.

Новітні процеси підготовки сировини, прядіння, ткання і завершальна обробка тканин відображені в чисельних народних повір’ях і обрядах, які дійшли до наших днів. Наприклад, цими заняттями заборонялося займатися в п’ятницю.

За сировиною ткані вироби бувають лляні, конопляні, вовняні, бавовняні та змішані – комбіновані.

За технікою виготовлення розрізняють полотняні тканини; саржеві – ремізно-човникові (чиноваті); перебірні („заборові”); килимові; ворсові.

Вироби з найпростішим полотняним переплетінням тчуть на двох підніжках, із саржевим (чиноватим) – на трьох, чотирьох і навіть шістьох підніжках. Характерна особливість саржевих тканин – дрібні візерунки у вигляді скісних чи зигзагоподібних ліній, ромбиків. Різні напрямки застилання ниток основи і утка створюють на поверхні тканин тональні світлотіньові переходи. Саржевою технікою тчуть найрізноманітніші народні тканини, скатертини, покривала, запаски.

При перебірній техніці тло тканин тчуть полотняним або саржевим переплетенням за допомогою різної кількості ремізок. Для утворення основного візерунка додатково піднімають окремі нитки основи вручну або за допомогою простих пристроїв (прутиків, рейок). Типовою ознакою перебірних тканин є рельєфно виступаючий над тлом узір – на окремих ділянках або по всій ширині виробу. Залежно від способу прокладання ниток узору виділяються дві групи перебірних технік: класичний перебір і його варіанти – „перетин”, ткання „під дошку”, „на прутах”, „забирання”, „під полотно” і „вибором”. Перебірною технікою виготовляють узорні смуги на скатертинах, веретах, рушниках, фартухах, очіпках, запасках.

Килимова „закладна” техніка („у вічко”, „на пряму межову нитку”, „на косу нитку”) характерна тим, що різнокольорові нитки піткання прокладають по ширині тканого виробу на окремих ділянках відповідно до взору, переплітаючи їх полотняним переплетінням. Ця техніка поширена на всій території України. Нею виготовляють килими, запаски-фартухи (на Поділлі, на Поліссі), рушники, сумки.

Ворсова техніка буває двох видів. Нею виготовляють тканини з розрізним і петельчатим ворсом. Як тло застосовують тонку пряжу, а ворс у вигляді вільно звисаючих коротких кінців ниток або петель („кучерів”, „ключок”) створюють з товстіших і м’яких ниток, які прокладають суцільно лише у місцях візерунків. Цією технікою тчуть рядна на Поліссі.

Вироби народного ткацтва класифікуються за видами сировини, техніками виготовлення, функціональним призначенням і осередками виготовлення.

За осередками виготовлення виробництво тканин на Україні зосереджено в таких відомих центрах художніх промислів, як Суми, Богуслав, Обуховичі, Львів, Косів. Незважаючи на спорідненість, ткані вироби кожного локального осередку мають свої характерні особливості.

Важливим осередком поліського художнього ткацтва є містечко Обуховичі на Київщині, яке здавна славилося рушниками, ряднами та іншими декоративними тканинами. У наш час тут виготовляють також серветки, доріжки, наволочки. Вони вирізняються стрічковими композиціями, утвореними чітким ритмом простих геометричних мотивів – прямокутників, ромбиків, хрестиків, крапок. До основного червоного кольору та підпорядкованих йому чорного та білого часом вводять незначну кількість жовтої, синьої та зеленої барв.

Ткацтво як ремесло було поширене на всіх землях України з часів Київської Русі. Виділилось воно і розвинулось із сільських промислів і через деякий час з появою мануфактур та фабрик знову зосередилось на селі як кустарний промисел. Про широку популярність ткацтва свідчать знахідки шиферних прясел, які знайдені практично в усіх районах України. Це металеві ножиці кравецького типу, металеві та кістяні гребені, деталі горизонтального ткацького веретена, мотовила тощо. Тканини в домашніх умовах виготовляли в основному з льону, конопель, вовни. Повсякденні потреби та наявність сировини зумовили побутування ткацтва як основного виду діяльності жінок. Фактично у кожній хаті у ХVІІІ ст. був ткацький верстат. Крім простого ткацтва та тканин з вибивним узором на Україні виготовляли узорні тканини з орнаментом, утвореним комбінуванням переплетінь ниток основи і піткання. Вибивний узор, замінений у багатьох місцевостях вишиванням, виконувався так: на кам’яну або дерев’яну штамп-печатку наносились барвники, які потім переносились тисненням на тканину. Цей надзвичайно давній спосіб був характерним для часів Київської Русі.

Спосіб виготовлення тканини був трудомістким і довготривалим процесом. Найперше потрібно було насіяти льон чи коноплі. Як тільки льон достигав, його жали і ставили в стіжки, кожен з яких складався із п’ятнадцяти жменьок. Стіжки вистоювались протягом чотирьох днів, їх обмолочували і викладали солому „вилежуватись” на стерні протягом двох-трьох тижнів. Нарешті стебла висушували на печі, сортували і обробляли терницями. Початкове волокно обтіпували тріпачкою і розмикали на мички, потім обдирали, тобто вичісували щіткою із цвяхів. Через деякий час, коли сировина вилежувалась, прив’язували куделі до гребенеподібного пристрою – потася – і пряли на веретені нитки. Залежно від сорту майбутнього полотна виконувались й інші операції із сировиною, її могли ще додатково вимочувати розчином завареного борошна та картоплі, сушили, збивали прагами, навивали кросна, ткали на верстаті. Полотно вибілювали мочінням у воді, сушили на сонці та згортали в сувої. Кількість сувоїв полотна у скрині чи виробів з нього свідчили про працелюбність жінок, їхню майстерність.

Обробка рослинного волокна та вовни з метою виготовлення з них тканин для одягу та інших потреб – один із найважливіших видів господарської діяльності та мистецької культури українців, що був невід’ємною частиною домашніх занять кожної сім’ї.

Вовну з овець стригли весною в теплі дні. Це відбиває й народна приказка, яка застерігає від раптових приморозків: „До Миколи (9 травня) не сій гречки й не стрижи овечки”.

Традиційним візерунковим ткацтвом в українців було ткацтво на чотирьох підніжках, що давало тканині діагонального переплетіння (чиновать) та деякі дрібновізерункові тканини. Технікою у вічко виконували ажурне ткацтво. При цьому нитки піткання могли бути різнокольоровими. Відоме було також ткання під закладку: для утка бралися різнокольорові нитки і човник пропускався через певну частину основи, утворюючи на тканині вузенькі просвіти. По всій Україні побутувала також техніка перебору однобічного, при якій нитки основи перекривалися ниткою утка через кожну четверту.

Ткацтво – один із найдавніших і наймасовіших видів народної творчості. Археологічні дослідження залишків ткацького знаряддя для обробітку пізньонеолітичної доби свідчать, що тканини та інші вироби з волокна уже тоді були загальновживаними. С.Й.Сидорович слушно зауважила, що ткачі племен трипільської культури вміли виготовляти вироби з полотняним та чиноватим переплетенням і були обізнані з технікою в’язання та плетіння. Прясельця, знайдені на околиці с. Городок Рівненського району і в с. Зимне біля Володимира-Волинського, як і глиняні грузила, свідчать про розвинений ткацький промисел давньослов’янських племен. Є згадки про штуки полотна та сукна, яким аборигени сплачували податки готським завойовникам.

З податкових списків, що стосуються нового часу (ХVІ-ХVІІІ ст.), дізнаємося: одним із видів натуральних податків селян Полісся була десятина від збору льону та конопель, що її сплачували у вигляді „мотків”. Щороку сім’я давала по 3-4 мотки.

Із статистичних даних західних районів Полісся довідуємося, що у Волинському воєводстві 20-30-х рр. ХХ ст. виробництво вовняних тканин на селах було дуже поширеним. На велику кількість ткацьких верстатів у першій чверті ХХ ст. вказує Я.Оринтина. За її підрахунками в Поліському воєводстві було понад 55 тисяч верстатів, у Волинському – понад 44 тисячі, причому тканин з льону вироблялося утричі більше, ніж з вовни.

Характеризуючи значення та місце ткацтва в народному мистецтві Полісся, І.В.Гургула, яка першою почала вивчати цей вид народної творчості у межах західних областей України, ще в 1938 р. писала, що основним і характерним видом народного мистецтва на Поліссі є народне ткацтво. Воно виступає тут у чистій формі традиційного народного промислу.

Сучасне поліське ткацтво добре зберігає традиційний характер виробництва. Ткані вироби розраховано, як правило, на задоволення побутових потреб власної сім’ї, близьких родичів, призначені для оформлення житла, використовуються в обрядах. Останнім часом помітне тяжіння ткачів до декоративності, до використання нових видів ниток, різних за барвами та фактурними особливостями. Незмінно застосовується традиційний горизонтальний верстат „кросна”, що має здебільшого 2-4 підніжки – „поножі”.

За технікою художнього вирішення народні тканини поділяються на дві основні групи. До першої відносять вироби, мотиви яких з’явились в процесі виникнення самої тканини. Цю групу представлено на Поліссі двома основними видами: полотняним, для якого достатньо два поножі (підніжки) у верстаті і чинуватим (ренсовим), який вимагає чотирьох поножів. Таким способом на всій площі тканини створюються однобарвні текстурні мотиви, побудовані з геометричних та геометризованих елементів. Другу групу утворює ткацтво зі складнішим виробничим процесом – суто декоративного характеру, де, крім чотирьох і більше поножів, необхідне ручне перебирання ниток основи. Це тканини, що створюються так званим перебором під дошку та суто ручним способом „перекладом”.

Окремою сторінкою художнього оформлення найпростіших тканин було узорне друкування – вибивання декоративних елементів та мотивів на чистій тканині за допомогою форми печаток, що мали на собі вирізьблені орнаменти. Майстрів цієї спеціальності називали „вибійник”. Під цією назвою вони згадуються у списках ремісників Києва вже у ХV ст. В наш час під керівництвом В.І. Порохіна цей промисел відроджено у 1981 році у Києві у спеціальній дільниці Художнього фонду України.

Художні особливості поліських тканин починаються від визначення тла тканини, яке на Поліссі називають „дно”. Його колір і фактура зумовлювали підбір додаткових барв, розташування і характер декоративних засобів.

У ткацтві Полісся переважають смугасті композиції. Це різної ширини та чергування прості й складні смуги, утворені рядками різноманітних орнаментів – від барвистих смуг рядків крапок і рисок (їх називають „дороги”, „стежки”, „кривулі”) до складніших за силуетом і фактурою („кружки”, „ружки”, „сикачі”, „стежки”, „кароки” „тарілочки”). Важливою ознакою, характерною для ткацтва східних районів Полісся, особливо сіл в долині Уж, є антропоморфні зображення, поширені і в поліській різьбі та розписах писанок. Це постать із піднятими руками, жінка, виводить пару коней, зображення дерева. Г.С.Маслова відносить ці мотиви в ряд стійких стародавніх реліктів народної орнаментики. Характерно, що на деяких видах тканин – запасках, килимах – такі мотиви часто розташовано обабіч центральної фігури. Вони утворюють цілість, яка виражає спрямованість узору до вищих сфер чи істот. Специфічним явищем, властивим лише ткацтву північної Житомирщини є мотив „в козака” – зображення чоловічої підбоченої постаті.

В арсеналі елементів поліського ткацтва значне місце належить символам і космічним знакам. Це „кола”, „нахрестя”, „розети”. Не менш вагомими носіями стародавніх уявлень слід визнати народні назви-терміни на означення мотивів та елементів орнаменту. Ромбовидні мотиви – це символ зерна, родючості. Хвилясті та ламані лінії означають хвилю, пульс серця; рівні – плин часу, спокою, безмежності. До ряду зооморфних мотивів належать „волове око”, „гусочки”, „собачки”, „кролики”, „рачки”, „метелики”. „Птахами” і „зміями” називають навіть такі мотиви, які часто далекі або й не схожі на натуральні форми.

У відповідності до побутових та культурно-естетичних потреб створюють різні види тканин. Повсюдно представлені рушники – від прозаїчних „утиральників”, які тчуться з грубої нитки простим сплетінням, до вкритих витонченими багатобарвними орнаментами виробів святково-ритуального застосування. Вони створюються здебільшого чинуватим тканням з властивими йому фактурними малюнками, а також перебірним тканням, що давало „рябі”, брані, двобічні візерунки біло-сірого забарвлення. Підкреслено декоративний характер має група перебірних рушників, що виконані „перекладом”. Їх здавен виготовляли ткалі північно-східних районів Житомирщини з сіл Дідновичі, Велика Фосна, Покалів, Левковичі, а також з сіл Іванівського, Чорнобильського та Поліського районів Київщини. Браний перебір, що дає змогу продукувати багатобарвні, ускладненої композиції мотиви, у післявоєнні роки запанував на всьому Поліссі від Дніпра до Бугу. Унікальним явищем є рушники „перекладом”. Вони характерні лише для північно-східних районів Полісся і своїми пропорціями та композиційними особливостями наближаються до рушників північних районів Чернігівщини, Сумщини, відомих під назвою „кролевецьких”. Їх побудова особлива. По всій довжині вузької тканини (до 6 м) панують червона і біла барви, які злегка доповнені вужчими смугами чорного кольору. Ближче до кінців йдуть ширші та рясніші смуги з ускладненими мотивами. Це хрестоподібні „ветроки”, „кривулі”.

Рядна – невід’ємний у побуті поліського села вид ужиткової тканини. Виконувалися вони із застосуванням різних ниток: грубих („валу”), тонких лляних та вовняних. Останні йшли здебільшого на піткання, хоч в окремих випадках вони служили і основою. Окрему групу становлять грубі рядна з сірих ниток, а їх краса в нескладних мотивах, виконаних чинуватим тканням.

Найдавнішим з відомих ряден є „рапчуни”, котрі називають також на Поліссі „джерги”, „набивачі”, а в районах Київщини – „нарочиті”. Основою для них служили грубі суконні нитки („суч”). Це рядна на рідній основі, виткані на двох-чотирьох поножах. Якщо ж у ряднах застосовувалася вовна, то їх називали „килим” або „кильмо”. Узори на дорожчих виробах мають складніші переплетення, виконані перебором під дошку та способом перекладу, де ряди орнаментів чергуються з гладкими смугами здебільшого двох кольорів, наприклад, червоного з синім, бурякового з синім, синього з жовтим.

Із практичних міркувань рядна мали приглушені тони проте іноді, щоб урізноманітнити кольорову гаму, майстри вставляли вузькі смуги червоних, синіх та зелених, навіть чорних ниток.

Сучасне виробництво ряден позначене посиленням їх декоративних якостей. Вони служать здебільшого для покривання ліжок, ними прикрашають стіни, часто кладуть на підлогу в світлиці. Для їх виготовлення майстри використовують нитки типів „муліне” й „ірис”, а також лляні та вовняні, пофарбовані в різні кольори. Панівною в ряднах є смугаста побудова. Рідше застосовується рапорт на композиція, коли не смуги, а великі одноманітні мотиви рівномірно вкривають всю площу тканини.

Чимало вигадки й хисту вклали ткачі у створення настільників (скатертин), що, як і рушники, мають ужиткову й символічну функції. Узори скатертин, виконані чинуватим тканням, мають геометричну побудову. Настільники, як і рушники, часто виконують у двох відтінках – білому і сірому способом „рябого” ткання, де вжито білих (відбілених) та сірих (невідбілених) ниток. Лише на краях цих виробів можна побачити стримані смужки з чорних, червоних або синіх ниток, якими „прокидали” скатертину з двох кінців. Крім геометричних узорів, створюваних чинуватим тканням, у скатертинах та хустках часто використовують перебір, яким виводять складні квіткоподібні та широкі гнучкі рослинні мотиви, застосовуючи не більше двох-трьох кольорів.

Характеризуючи місце народного ткацтва в побуті та культурі поліського села, слід відзначити, що за останні десятиріччя дуже зменшилося виробництво одягових тканин, а натомість майстрині наполегливо шукають нових декоративних рішень, застосовуючи різні нові матеріали. Ткацтво перестало бути підсобним промислом, воно набуває ознак масової художньої самодіяльності.

Килимарство

Килимарство – традиційна, найбільш важлива і поширена в усіх місцевостях України галузь народного мистецтва. З найдавніших часів килими служили людині для утеплення і прикрашання житла (завішування стіни, покривання скрині, стола, ліжка, підлоги), виконували обрядові та естетичні функції (використовувалися у святкових, урочистих, весільних і похоронних обрядах). Килими були обов’язковою частиною віна (приданого жінки); ними сплачували данину.

У давні часи килими для власного вжитку ткали в домашніх умовах. Виготовлення їх упродовж тривалого періоду було одним із основних жіночих занять. Згодом килимарство трансформується в ремесло, яким стали займатися й чоловіки-килимарі по всій території України. Ремісники виготовляли килими переважно на замовлення та збут на місцевих ринках.

Отже, впродовж тривалого періоду паралельно існувало кілька форм виробництва килимів для різних верств українського населення. Однак основна частина сільських і значною мірою міських мешканців задовольняла високі потреби домотканими виробами.

Сировиною для виготовлення килимів здавна була вовна, льон та коноплі. Для основи застосовували однотонну міцно скручену лляну чи конопляну, а згодом бавовняну пряжу. Для піткання добирали різнокольорову вовну. Нині через брак сировини іноді застосовують напіввовняні, синтетичні та інші нитки. Фарбували пряжу натуральними – рослинними (з відварів трав, кори) та мінеральними барвниками і закріплювали їх сироваткою, огірковим або капустяним розсолом. Тепер пряжу фарбують хімічними барвниками і закріплюють кислотою, отримуючи яскраві кольори, які, на жаль, дуже швидко линяють.

На всій території України побутували великі килими і вузькі довгі килимові доріжки - налавники, залавники, скорці, верети та щільні ворсові коци. Килимові вироби виконували як утилітарні, так й естетичні функції. Сьогодні відповідно до сучасних потреб умеблювання житла й побутових запитів з’являються такі нові види килимових виробів, як накидки на крісла, стільці, журнальні столики, телевізори. Виготовляються також килимові комплекти для салонів легкових автомобілів.

Тчуть килими лічильною („рахунковою”), гребінковою („кругляння”) та ворсовою техніками. Лічильну техніку застосовують переважно на горизонтальних верстатах. Вона характерна тим, що кольорові нитки закладають у зів для переплетення з основою по всій ширині килима і прибивають їх бердом. Існує кілька різновидів цієї техніки: „закладне”, „у вічко”, „на косу нитку”. При „закладній” нитки утка двох суміжних площин суміжного кольору по черзі закріплюють на одній спільній нитці основи. Під час ткання „у вічко” нитки суміжних площин, огинаючи дві сусідні нитки основи, з’єднуються лише через кілька прокидок утка і на межі стику утворюється щілина – „вічко”. Цими способами тчуть килими з геометричними або рослинними візерунками, які мають прямолінійний східчастий силует. При тканні „на косу нитку” нитку однієї кольорової площини закріплюють над суміжною на відстані кількох ниток основи, внаслідок чого отримують геометричний візерунок зі скісними зубчастими контурами.

Гребінкова техніка („кругляння”) полягає в тому, що різнокольорові нитки прокладають у зів не по всій ширині, а в окремих ділянках виробу і прибивають їх відповідно до плавних заокруглених контурів візерунків дерев’яною щіткою, гребінцем тощо. Ця техніка створює широкі можливості ткання килимів з тонально-живописним трактуванням складних за формою візерунків та тла. Нею виготовляли килими переважно на вертикальних верстатах („кроснах”).

Ворсова техніка характерна тим, що на вертикально натягнутій основі горизонтальними рядами в’яжуть вузли зі шматочків різнобарвної пряжі. При цьому ворсовою ниткою захоплюють зверху дві нитки основи, обгинають кінцями знизу по одній нитці основи і витягують їх зсередини на лицеву поверхню. Для закріплення вузлів після кожного ряду вив’язаного ворсу по всій ширині прокладають кілька ниток піткання, прибивають їх щільно гребінцем і продовжують цей процес відповідно до візерунку і величини виробу. Цією технікою в центральних і східних областях України ткали на вертикальних верстатах ворсові килими.

Отже, технікою ткання визначають характер візерунка. У лівобережних, центральних і подекуди в західних областях України здавна виготовляли килими переважно з рослинним орнаментом. Нині їх продовжують ткати на Полтавщині, Київщині, Чернігівщині.

У наш час килими продовжують виготовляти в домашніх умовах в багатьох традиційних осередках килимарства. Значна частина їх виробляється у західних областях України. Їх тчуть для власних потреб, на замовлення і на збут. Ця форма виробництва килимів заснована на глибокому і всебічному засвоєнні традицій кожного локального осередку. Вона пов’язана з природним оточенням, базується на спадковості родинного досвіду, залежить від місцевих стереотипів. Художній стереотип – це найбільш характерні для того чи іншого осередку мотиви, схеми їх розташування, колорит, структура, фактура. У домашньому килимарстві лише в окремих випадках найбільш обдаровані творчі особистості вносять певні інновації в усталений принцип художнього вирішення килимів.

Останнім часом килимарство в Україні поволі занепадає. Припинили своє існування фабрики художніх виробів у Хотині, Ганичах, Нових Санжарах та інших осередках. Скорочується виробництво килимів на діючих підприємствах, зменшується кількість досвідчених ткачів, зайнятих цим виробництвом, знижується художня якість виробів. Отже, актуальним і вкрай важливим завданням сьогодення є збереження і примноження традицій цього унікального виду мистецтва, справжнього художнього надбання українського народу.

Килимарство – це яскравий, хоч і не повсюдний, вид народного мистецтва Полісся. Воно є вершинним явищем художньо-композиційної думки і технічної майстерності й водночас своєрідним „кодексом символів”, вироблених народом у незліченних знаках – цих зашифрованих образах, котрі прийшли до нас із глибини віків у вигляді елементів, мотивів та композиційних схем. Цю особливість килимарства відзначила С.Й. Сидорович, яка констатувала, що з усіх галузей декоративного ткацтва воно найчастіше пов’язане з народними традиціями. З цих глибинних традицій виникли і розвинулись нові декоративні форми, розраховані на смаки та задоволення побутових потреб різних верств населення. Не дивно, що в народі колись існував поділ килимів на „панські” та „селянські”, на Поліссі – відповідно „шляхетські” та „мужицькі”.

Зіставлення пам’яток народного килимарства різних регіонів України, їх порівняння з килимами інших народів переконує, що в зоні Полісся та Середньої Наддніпрянщини маємо справу з найглибшими реліктами – найкраще збереженими типами дуже давніх килимів. Цінною особливістю народного килимарства українського Полісся є його самобутня образна система, якої не порушили стилі й моди середньовіччя, не похитнули „панські смаки” періоду кріпацтва. Можливо, єдиним дисонансом з місцевими і загальноукраїнськими традиціями є явно міщанські, чужі килими в стилі псевдорококо, що поширилися тут наприкінці ХІХ ст.

Килимарство постійно розвивається. Змінюється і його роль у побуті населення. Якщо колись килими й рядна використовувалися для накривання скринь, лав, застелювання ліжок, у обрядах, то тепер переважає їх суто декоративне застосування: ними, як правило, прикрашають стіни і підлоги кімнат.

Виробництво килимів поширене на Поліссі не всюди. Воно зосереджене у двох основних регіонах: західному і східному. Перший охоплює північно-західні райони Волинської області, другий – північно-східні райони Житомирщини і прилеглі до нього райони.

Килими західного регіону – явище порівняно молоде. Воно виросло з виробництва ряден з властивою їм смугастою побудовою. Від ряден килими відрізняються використанням вовняних ниток, барвистістю, підвищеною декоративністю. Тутешні килими не мають кайми. Вони нерідко позбавлені орнаментів, а художній ефект досягається чергуванням різнобарвних смуг – плашок.

Самостійним і яскравим явищем є килимарство Коростенщини, корені якого сягають не лише традицій давньоукраїнського виробництва; у мотивах та їх семантиці пізнаються дуже давні магічно-світоглядні символи, що сягають археологічних суспільств.

Килимарський промисел найбільш поширений у північно-східних районах Житомирщини – у Коростенському, Овруцькому, Лугинському, Народицькому, Малинському та у сусідніх районах Київщини – Поліському та Іванківському. Особливістю килимарства цієї зони є те, що воно пов’язане з побутом та виробничими традиціями тутешнього так званого „шляхетського” населення (етнічні групи тюркського походження), в стилі якого працювали також і ткалі з „нешляхетських” („мужицьких”) сіл.

Нині килими створюють майстрині сіл Бехи, Дідковичі, Селець, В’язівка. На Київщині килими цього типу виробляють майстрині з північних сіл області – Сидоровичів, Жміївки, Буди Полідарівської.

Одиноким килимарським підприємством у цій зоні є цех художніх промислів Овруцького райпромкомбінату в Левковичах, що діє з 1970 р. у перші роки існування виробництва вони створювали виключно килими, відомі ще з дитинства – „в козака”, „в кулаки”, „в круги”, килими з медальйонами, дрібними рослинними мотивами. Однак в останній час з Овруча надходять „нові” зразки – бездарні переспіви глинянських чи косівських зразків, бо, на думку керівництва, це повинно збагатити асортимент виробів, притягнути покупців, а до класичної спадщини місцевого килимарства, його краси – їм байдуже...

Усталені типові для Коростенщини килими відзначаються багатобарвністю, яка досягається сполученням червоних, білих, жовтих, коричневих, чорних, рідше – зелених та фіолетових ниток на темному тлі. Поєднання цих кольорів створює контрастну в цілому гаму.

В килимах цього краю панує дві композиційні схеми: смугаста й центрична. Для обох видів невід’ємними є обрамлення – кайма. Смугасті килими, що, як і у волинському килимарстві, походять від ряден, мають розмаїті варіанти. Смуги побудовані здебільшого з рядків „квітів”, „руж”, квадратів, зубців, косих штрихів, розташованих на чорному тлі. Вони знаходяться на певній відстані одна від одної. Між ними проходять тонші смуги, а також розсип вузеньких, забарвлених у рожевий, жовтий, зелений та інші кольори. У каймі – мережка зубців або інших елементів динамічного малюнку.

Типовим для східного Полісся є килим, центральна частина якого побудована з восьми великих „медальйонів” – восьмикутників із вписаними в них фігурами типу літери „Х”. Такі килими люблять також в Сингаях на Коростенщині. У них переважають червона, чорна, біла та зелена барви. Восьмипелюсткові елементи стоять попарно в центрі килима. На широкій же каймі, між хвилями „кривуль” вільно вкраплені квіткоподібні та геометричні елементи.

Поширені на Коростенщині килими, малюнок яких нагадує шахівницю з квадратів чи ромбів. Килим називають „в кулаки”, коли квадрати малі і „в круги”, коли вони більші. Кайма складається із зубців або квадратів, розташованих контрастно стосовно форми квадратів центрального поля килима. В килимах домінує червона барва, доповнена нюансами синьої, жовтої, зеленої та білої. За створеними Ольгою та Оленою Бех із села Бехи на Коростенщині, майстринями із сіл Дідковичі і В’язівка Корост енського району килимами закріпилася в народі згадувана назва „в козака”. „Козак” – це поясне зображення чоловічої постаті, від торсу якої у дві протилежні сторони ніби виростають дві постаті з руками в боки. Інколи „козак” у килимах Полісся виступає як одна велика постать на запасках або на центральному колі килима. Кількість же їх у більшості випадків варіюється від двох до восьми. „Козаків” можна знайти навіть серед квіткових композицій.

Оригінальним типом килимів із рослинними мотивами, схожими у цілому на орнаменти килимів Поділля, є ті з них, композиція яких будується на каркасі з трьох-чотирьох „вазончиків” чи „квіточок”. Стебла рослин розташовано у напрямку піткання. Вони мають усталені силуети, розміри і колорит. На килимах цього типу бачимо рясну і багатобарвну подвійну кайму, семантика якої є кодексом логічних уявлень.

Кайма – суттєвий елемент поліського килима. Це одна із головних ознак локального стилю, ознака місця створення. Ніде в українському килимарстві не знайти таких розмаїтих варіантів розташування кайми як у зоні Коростенщини. Кайма оточує килим то з двох, то з трьох, то з усіх чотирьох боків. Досліджуючи особливості поліського ткацтва та килимарства О.Т. Дудар встановила, що найпопулярнішим мотивом на досліджених давніх килимах ХVІІІ ст. та пізніших їх переспівах є жіноча постать з піднесеними руками. Це образ „богині-берегині”, а також „богині, що обіруч виводить коней”. Не менш поширене і представлене у багатьох варіантах „дерево життя”. В „геометризованих” мотивах вгадувалося зображення птахів, тварин, дуже часто зображення зміїв. Зміями на Поліссі називають також побудови, які мають обриси птаха, дерева, гілки чи квітки.

До килимових виробів належать „килимові доріжки”, що їх ткали спеціально на жертвування церкві, а також запаски. Мотиви та декоративні рішення, властиві килимам і запаскам, трапляються на тканинах, рушниках, наволочках, подолах сорочок, де проглядають силуети „козаків”, „богині-берегині”, „богині, що обіруч виводить коней”.

Отже, у килимарстві Полісся маємо справу з реліктами глибокої давнини, співзвучними казкам, легендам – усьому багатству українського фольклору. У наші дні килим – невід’ємний атрибут інтер’єру, предмет гордощів хазяйки, атрибут віна дівчат.

Вишивка

Вишивка – один з давніх і найбільш розповсюджених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Археологічні знахідки доби палеоліту, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, засвідчують наявність вишивки на теренах України. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам’ятки.

З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехах, майстернях. Відомо, що у ХІ ст. княгиня Анна, сестра Володимира Мономаха, започаткувала навчання вишивки в монастирських школах. Тут вчили дівчат вишивати, гаптувати золотом і сріблом. Шиття золотом виникло на основі народного вишивання і було поширене переважно в середовищі великоможних міщанок, жінок княжого роду.

Значного розповсюдження набуло гаптування в ХVІ - ХVІІ ст. у Києві, Чернігові. Для опанування ремеслом і отримання звання майстра учень після п’ятирічного навчання повинен був два роки мандрувати і виконувати іспитову роботу.

Основна функція вишивки – оздоблення одягу і тканин для обладнання житла. Упродовж віків у кожному регіоні України вироблялися своєрідні прийоми художнього вирішення одягових та інтер’єрних тканин. Навіть у межах сусідніх сіл існують місцеві варіанти. Є відмінності у місці розташування орнаменту, його величині, характерних особливостях мотивів, їх укладанні на площині композиції, колориті. Вишивання вбрання – давня східнослов’янська традиція. Наші предки оздоблювали жіночі головні убори – перемітки, очіпки, хустки, стрічки; чоловічі шапки; плечовий одяг – жіночі та чоловічі сорочки; верхній одяг – кожухи, безрукавки, свити. Серед компонентів одягу найбільше уваги приділялося оздобленню чоловічих і, головним чином, жіночих сорочок. Основна частина декору припадала на рукав. Допоміжну роль відігравали узорні стрічки, що обрамляли горловину, пазуху, манжети. В інших компонентах одягу – безрукавках, гуглях – вишивку розташовували переважно у місцях з’єднання двох полотнищ, чим до певної міри акцентували крій та підкреслювали силует.

Серед інтер’єрних тканин найбільше уваги приділялося вишиванню рушників, скатертин, наволочок.

Матеріалом-основою для вишивання здавна служила домоткана вовняна, лляна, конопляна тканина. Згодом її замінили фабричного виготовлення лляні, бавовняні та вовняні матеріали (перкаль, коленкор, батист, китайка, сурож, плис, шовк, бамбак, муслін, плюш) та шкіра. На них здавна вишивали ручнопряденими лляними, конопляними, вовняними нитками. Пізніше стали застосувати фабричну пряжу – заполоч, біль, валічку, гарус, металеві золоті й срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер, ґудзики, сап’янові шкури.

В українській народній вишивці поширені різноманітні техніки виконання. Відповідно до основних способів нанесення вишивальними нитками стібків розрізняють двосторонню і односторонню вишивки. До двосторонніх належать техніки „перебору”, „поза голкою” і „стебелевий шов”, „соснівка”, „штапівка”, „двостороння гладь”, варіанти технік „виколювання”, „вирізування”, „мережання”, рубцювання. До односторонніх належать техніки, при яких вишивальні стібки накладаються з виворітного або лицевого боку тканини. Це „низинка”, „занизування”, „поверхниця”, „набирування”, „кафясор”, „бігунець”, „верхоплут”, „кіска”, „хрестик”, „кучерявий”, „городоцький”. В оздобленні тканин одночасно застосовували кілька технік вишивання. Дивовижна винахідливість і талант виявилися у вмінні українських майстринь поєднувати різні засоби для досягнення художньої виразності виробів.

Так, на Київщині найбільш поширені вишивки з геометричним, інколи – геометризовано-рослинним орнаментом (з квітами, листям, бутонами). Це переважно вузькі стрічки з ромбоподібними мотивами, укладеними в розетки та інші фігури. Вони сполучаються з „кривульками”, хрестоподібними зображеннями. Основний червоний колір доповнюється чорним та незначною кількістю жовтого. Найбільш уживаними техніками є „гладь”, „набирування”, „стеблівка”, „поза голкою”.

Для Чернігівщини характерні геометричні візерунки, в яких переважають червоний та білий кольори або червоний та синій на білому тлі виробу. Особливими декоративними якостями вирізняються чернігівські рушники з геометризовано-рослинними мотивами (розетами – квітами, букетами, вазонами) та фігурними зображеннями (птахами, людьми). Улюбленими техніками вважаються: „гладь”, „набирування”, „мережка”, „хрестик”, „качалочка”.

На Волині поширені геометричні (ромбо-, хрестоподібні, розетко-зірчасті) мотиви, укладені в найрізноманітніші стрічкові композиції. Іноді вони поєднуються з рослинними мотивами. Кольорова гама стримана, монохромна, основний колір – червоний, часом доповнюється вкрапленням чорного, синього або зеленого. При вишиванні застосовані техніки „заволікання”, „хрестик”, „насилування”.

Писанкарство

Чисте гладкофарбоване або оздоблене візерунками яйце набуло символічного релігійно-обрядового значення ще задовго до християнства. У багатьох народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла і тепла, навіть зародком всього Всесвіту. Існують також численні варіанти легенд, які пояснюють побутування писанок під час Великодніх свят, пов’язують виникнення традицій писанкарства з євангельськими подіями (страстями Христа).

Зважаючи на фізичні особливості шкаралупи яйця, середньовічні писанки до наших днів не збереглися. Однак масове розписування яєць в Україні існувало протягом століть. У ХІХ ст. писанкарство у різних художніх варіантах побутувало по всій території України, про що свідчать давні колекції українських писанок у музеях Києва, Лубен, Львова, Кракова, Варшави.

Найдавніші писанки зберігаються у фондах Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України походять зі сіл Острів (1822 р., Львівщина), Слобідка (1881, Поділля).

Своєрідні місцеві відміни писанок існували і на початку ХХ ст. розрізняють писанки Подніпров’я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Бойківщини.

Писанки виготовляли навесні перед Паскою сільські дівчата і жінки, монастирські ченці й іконописці, міські панночки, пекарі та інші. Тому й техніка декорування різнилася. На селі яйця фарбували в один колір, інколи продряпували візерунки, орнаментували воском і фарбували у кілька кольорів, тоді як у місті вдавалися до різних штучних способів – наклеювали шматки кольорового паперу, фольги, тканини, нитки. Писанки переважно виготовляли для себе і лише зрідка для продажу на ярмарку.

Колись із писанками чинили магічні дії. Для забезпечення урожаю їх на весняного Юрія котили по зеленій пшениці й закопували у землю. Великоднього ранку молоді вмивались водою, в яку перед тим клали крашанки та срібні монети, що мали надавати сили й краси. Свячені писанки були оберегами житла від грому й вогню, а людей і тварин – від „лихого ока”, їх використовували як ліки від деяких захворювань. Писанки служили об’єктом забави для дітей та молоді. З ними влаштовували ігри „невбитки”, „навкатки”. З випорожнених писанок, додаючи до них з кольорового паперу хвіст, крила та голівку з тіста, виготовляли так звані голуби. Їх, а також писанки, нанизані на шнурочок (здебільшого по три), підвішували поблизу ікон, прикрашаючи таким чином житло.

Сьогодні писанкарство збереглося і розвивається завдяки майстрам старшого покоління у багатьох давніх осередках цього виду мистецтва. Писанки продаються на ярмарках, у художніх салонах. Оригінальний орнамент писанок не тільки чарує своєю вишуканістю, гармонією колориту, він несе прадавні символи світорозуміння і природи, єднає з традицією минулого. Українська писанка в світі є символом нашого народу.

Традиція розмальовувати навесні яйця у слов’янських народів сягає епохи язичества. Писанки у слов’ян були пов’язані з комплексом весняної обрядовості. Назва „писанки” походить від слова „писати” в розумінні „прикрашати орнаментом”. Писанки розписували переважно жінки та дівчата, дуже рідко – хлопці і чоловіки. Існує ціла низка легенд і повір’їв, які пов’язують виникнення писанки з життям Христа і Богородиці. Однак дослідники пов’язують писанку із сонячним культом, який прийшов до слов’ян зі Сходу. Писанка була в добі родового побуту наших далеких пращурів, що підтверджують археологічні знахідки при розкопках стародавніх могил. Отже, явище писанкарства виникло задовго до прийняття християнства і має давні традиції. За уявленнями наших далеких предків на землю поверталося божество життя і родючості з неволі злої чарівниці зими, а яйце вшановували як символ весняного відродження й оновлення, як джерело життя і першооснову Всесвіту.

Український Великдень зберіг за собою первинну язичеську назву свята „Великдень”. Яєчко було емблемою Сонця, Весни. Птахи починають нести і висиджувати яйця лише весною, із сонцем. Яєчко було амулетом, за допомогою якого людина заворожувала та з’єднувала в собі добрі сили, лихі ж відвертала. Порівняльний аналіз писанок різних народів Європи доводить, що найкрасивішими є українські писанки. Вони пов’язані з численними віруваннями та стародавніми звичаями, їх візерунки найрізноманітніші і найбагатші за змістом, стверджує шведський учений Арне. Він доводить, що саме в Україні виник звичай крашення писанок, а згодом поширився і в інших країнах світу.

Писанки – це по-мистецькому розписані цілющими знаками великодні яйця. Однобарвно зварені яйця називали крашанками.

Різниця між ними полягає лише в способі розписування. Крашанка завжди була варена або печена, її використовували в їжу. Писанку ніколи не варили, щоб не знищити в ній життєдайну силу. Її ніколи не використовували в їжу. Для нанесення на яйце орнаменту використовували в основному класичну і воскову техніку. Для розписів писанок народні умільці розробили цілий ряд природних барвників, які виготовляли у домашніх умовах: „жовтило” – з вивареної яблуневої кори, з шафрану; „чорнило” – з луски соняшникових зернят, додаючи залізного купоросу; „зеленину” – з відвару житніх висівок та луски зернят соняшнику; „темно-коричневу” – з відвару дубової кори, кори чорної вільхи; „красну” – з комах польської комипелі. В кінці ХІХ і на початку ХХ ст. поступово відмовляються від природних барвників і переходять до купованих – рослинного і хімічного походження. Писанки писали тільки у Великий піст, тобто протягом двох тижнів перед Великоднем.

Орнаментація різноманітна як за змістом, так і за композиційною будовою. У декорі переважає геометрична орнаментація. У нескладних мотивах геометричного візерунка відтворювались образи сонця, зірок, блискавок, хмар, символи засіяного поля – у вигляді ромбів, грудок зораної землі – у вигляді трикутників, смуги борозен – у вигляді драбин.

У наш час в орнаментах писанок шукають не тільки історичний зміст, а й мистецький. Тепер, крім традиційних, зустрічаються на писанках і нові, мистецьки досконалі орнаменти, а символічних існує понад сто. Кожен з них має своє значення, наприклад: „кривулька” – нитка життя, вічність сонячного руху; „кривулька” або „”безконечник” – вияв філософської думки – початок і кінець; „гачковий хрест” або „тригвер” – ружа, зірка; „сорок клинців” символізували сорок точок життя, успіх у господарстві, добробут та честь людини. За своєю композицією та орнаментом писанки вказують на різні регіони України.

Для з’ясування та вивчення всі орнаменти класифікують. Одна з таких класифікацій належить професору М.Ф.Сумцову. Він поділив орнаменти на геометричні, рослинні, зоологічні, антропологічні та побутові. Ще поділяють орнаменти на такі групи: історичні, що мають зв’язок із стародавнім орнаментом; самобутньо-нові; випадкові орнаменти, які свідчать про багатство фантазії та високі мистецькі здібності нашого народу.

Група орнаментів, які найбільше поширені на українських писанках, показує різноманітні знаки Всесвіту і Сонця. Їх основа – символічне зображення Сонця, яке є орнаментом світла й життя. Дітям старшого дошкільного віку доступні такі символи та їх пояснення як оберегів:

Колесо (зображення кола) – знак єднання найвищого спокою з напруженою силою, завершенням досконалості, образом Божої вічності. У загальнохристиянському розумінні колесо є символом безсмертя, безконечності Божої любові.

Сонце – символ світла й життя, символ Бога.

Хрест – символ Всесвіту, знак чотирьох сторін світу, чотирьох вітрів, чотирьох пір року. У християнстві це символ відкуплення, яким Церква все починає, благословляє й освячує.

Тригвер (зображення трикутника) – символ вогню, безсмертя, чоловічої та материнської сили. Це символ Пресвятої Трійці, а із вписаним всередині колесом – символ Божого ока.

Дерево життя – символ небесної осі, є скарбницею життя, поєднує в собі теперішнє і минуле, сталість і рушійність, силу і слабість, вершини і низини; це символ природи, яка безперервно відновлюється.

Спіраль – знак вегетативної й органічної плодючості як знак сонця; є володаркою перебігу часу.

Блискавка – небесний вогонь, одночасно караючий і освячуючий, вістун божественного. У християнстві це блиск Божої ласки.

Колосся і зерно – уособлення предками святої їжі. У християнстві колосся символізує Воскресіння.

Граблі – символ дощу. У Новому Завіті це символ ласки і вісник науки святого Євангелія.

Гілка – як частина представляє цілісність дерева. Свячена лоза є охороною проти хвороб та злих сил. Гілка із Зелених Свят є первістком природи, даром весняного цвітіння, символ безконечності життя.

Дубовий листок – символ дуба, в який так часто вдаряє грім, є свідком Божого грому, символізує силу Богів природи. Символ Божої справедливості.

Риба – символізує воду, її елементи життя і так само як вода є символом життя і смерті. Вона також є знаком щастя, здоров’я і життя. У християнстві це символ новохрещених.

Триріг – знак святого числа 3, три божества; число 3 є символом симпатії і порядку і тому саме є класичним числом культових повторень.

Певний колір – це символ, оберіг. Так, червоний колір символізує радість життя, надію; бронзовий уособлює землю, багату на дари полів; білий з чорним – пошана духів; сполучення кількох барв – родинне щастя. Щодо кольорів писанки, то кожна місцевість має свої особливості. Писанками обдаровували на знак бажання: дітям – здебільшого з ясними барвами; господарям – з „сорока клинцями” або „кривульками”; хлопцям і дівчатам – з родетами, „тригверами” та веселими барвами; старцям – з чорними барвами та з поясами, так званими „небесним мостом”.

Писанки носили на могили батьків, дідів. Для певних районів характерні і свої кольори. На Поліссі, Волині, частині Поділля побутують писанки з перевагою ясно-червоного тла.

Цікаво дітям буде знати й про те, що українську писанку дуже шанують за кордоном. У Канаді, в провінції Альберта, споруджено єдиний у світі пам’ятник писанці.

Сам процес виготовлення писанки має свої особливості. За народним віруванням крашанки готують у Великодню суботу, тому що яйця, пофарбовані в п’ятницю, швидко псуються, а зроблені в суботу зберігаються протягом усіх свят. Яєць фарбують тринадцятеро (мають на увазі 12 апостолів і Спасителя). Найбільш готують червоних крашанок, не годиться робити чорних, бо вони нагадують про кров „лукавого”. Перше пофарбоване яйце зберігають і, коли треба, „підтурюють” ним хворого на пропасницю.

Топтати ногами рештки пофарбованого яйця чи писанки – великий гріх. Хто буде це робити, того Бог покарає хворобою. А ще люди з року в рік зберігають свячені крашанки, а як трапиться пожежа – перекидають їх через вогонь, вірячи, що він згасне.

Таке своєрідне ознайомлення з писанкою як витвором мистецтва й оберегом має на меті закріпити також знання дітей про звичаї та обряди українського народу. Окремо вихователь пояснює процес її виготовлення. Він відбувається в певний час з певними „формулами”, заговорами, з зображенням чарівних знаків – малюнків та відповідними кольорами-фарбами.

Так, наші пращури вірили, що писанка має магічну силу. А старі люди і сьогодні вважають писанку особливою святістю, яка приносить добро, щастя, достаток, захищає людину від усього злого.

Писанку треба вміти виписати відповідними фарбами і тоді, коли належить, її треба вміти замолити і дати тому, кому вона потрібна. З метою залучення дітей до писанкарства у дитячому садку можна використовувати заняття, свята, дозвілля, екскурсії, виставки, зустрічі з писанкарями, театралізовані дійства, ігри драматизації.

Писанка – важливий предмет язичницького культу, її історія сягає сивої давнини і пов’язана з релігійними уявленнями первісних людей, зокрема, з поклонінням плодоріддю, з ритуалом величання весняного відродження життя на землі.

Про писанки збереглось багато легенд. Одна з них така: доля світу залежить від того, скільки писанок кожного року пишеться. Доки пишуть писанки, світ буде існувати, а коли цей звичай занехають, тоді зло у вигляді страшного диявола звільниться зі своїх залізних пут і знищить світ. Цей диявол живе під землею, прикутий до скелі ланцюгами. Щороку він посилає своїх слуг навколо світу, щоб ті підглянули, чи пишуться ще писанки і скільки їх написано. Коли багато, то залізні пута міцно стискають диявола і він втрачає силу, бо людська любов перемагає найбільше зло. Отже, пишіть писанки.

Гончарство

Гончарство – виготовлення з опаленої гончарної глини різноманітних виробів, зокрема посуду, кахлів, іграшок. Це досить стародавнє ремесло виникло епоху неоліту, а згодом стало різновидом народного мистецтва. Глина є пластичною під час формування і досить твердою після випалу (близько 100°). Має широкий спектр природних барв – від білої, кремової, вохристої до червоної, коричневої і темно-сірої. Чарівного ефекту гончарним виробам надають керамічні фарби, виготовлені з кольорової глини (ангоби), а також прозорі та декоративні поливи (глазурі).

Первісні гончарі формували вироби вручну, обліплюючи кошик, камінь, дерев’яну форму скибками глиняної маси завтовшки в палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини, поступово зліплюючи і вивершуючи конусоподібну посудину з гострим дном. Посуд виходив товстостінний, з порушенням округлості та силуету форми. Однак ця примітивна стародавня техніка витримала конкуренцію з гончарним кругом і була добре відома слов’янам.

Винахід гончарного круга (ІV тис. до н. е.), спочатку ручного і повільно обертового, а у середньовіччі швидкісного, з ножним приводом, став переворотом у розвитку гончарного ремесла. Техніка точіння на крузі давала змогу не лише збільшити випуск продукції, а й поліпшити її художній рівень. Посуд, виготовлений на крузі, досить легкий, тонкостінний, з гармонійно-симетричними обрисами форми, чіткими орнаментальними смугами, лініями.

У гончарстві народні майстри користувалися кількома техніками декорування: ритування, глянсування, ріжкування, фляндрування, штамник і ліплення.

Ритування („уріз”, продряпування, гравіювання) – це спосіб нанесення заглибленого жолобка дерев’яною паличкою або цвяхом на поверхню сирого черенка.

Глянсування або лощення роблять гладким предметом (переважно камінчиком) по сухому черенку лінії, смуги. При ріжкуванні ріжок наповнюється ангобом. У маленький отвір у його нижній частині вкладається гусяче перо або скляна трубочка, і цівка ангобу лягає на поверхню виробу. У сучасних техніках ріжок, замінений на гумову грушу. Ріжкуванням майстри проводять прямі й хвилясті лінії, наносять цяжки, розетки, листочки та інші орнаментальні елементи. Фляндрування – це з’єднання за допомогою гострого предмета трьох або чотирьох стрічок ангобів подібно до мармурових розводів – чітких і зигзагоподібних.

У гончарстві сьогодні розрізняють чотири роди виробів: посуд різноманітного призначення; сакральні предмети (хрести, ікони, свічники); іграшки; предмети для обладнання житла (кахлі, вази, підвазонники).

Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки, миски, полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куланці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, дитячі іграшки. Розквіту гончарства на Україні сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин. Це зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва. на Київщині – це Дибинці, Васильків, Канів, Моринці, Глинець; на Чернігівщині – Ічня, Городня, Короп, Ніжин, Олешня, Кролевець; на Волині – Ракита, Дубровиця.