Контрольная работа Основи цивільного права
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Завдання 1
Київський райвиконком м. Харкова звернувся до суду з позовом до гр.. Іванова О.Г. про визначення таким, що втратив право користування житловим приміщенням та виселення. В позовній заяві було зазначено, що Іванов О.Г. мешкає в кв. 79 по вулиці Героїв праці, буд. 12 з дружиною та двома неповнолітніми дітьми: сином Дмитром 15 років та донькою Кариною 7 років. Рік тому рішенням Київського районного суду м. Харкова за гр. Івановим О.Г. визнано право користування квартирою №99 у тому ж домі, яка залишилась після смерті його матері. Але й досі, Іванов О.Г. зберігає за собою реєстрацію в кв. №79 і продовжує користуватися нею.
1. Визначте склад осіб, які беруть участь у справі.
2. Що таке процесуальна співучасть.
3. Які існують види співучасті.
Керуючись умовами завдання потрібно докладно вивчити Цивільно – процесуальний Кодекс України, Житловий Кодекс України, Постанову Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання , що виникли в практиці застосування судами житлового кодексу України" від 12 квітня 1985 р.
Згідно п.1 ст. 26 Цивільно-процесуального Кодексу України у справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Усіх суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин (крім суду) необхідно розділяти на дві групи: осіб, які беруть участь у справі, і осіб, які сприяють здійсненню правосуддя по цивільних справах. Як випливає зі змісту глави 4 Цивільно-процесуального Кодексу, критерієм такого поділу є наявність юридичної заінтересованості. Усі учасники цивільного процесу, яких ЦПК включає у цю главу, наділені юридичною заінтересованістю. Це і є головною ознакою осіб, які беруть участь у справі, і головною їх відмінністю від інших учасників процесуальної діяльності. Сторони є головними учасниками позовного провадження. Як і всі особи, що беруть участь у справі, вони мають юридичну заінтересованість. Однак, їх заінтересованість своєрідна: вона зачіпає їх особисту сферу, тому що саме сторони є суб'єктами спірного матеріального правовідношення, що припускаються. Саме їх зв'язок із допроцесуальними правовідносинами і додає їхній заінтересованості особистого, суб'єктивного відтінку. Особиста юридична заінтересованість сторін має і матеріально-правову, і процесуальну спрямованість - це і заінтересованість в одержанні сприятливого матеріально-правового результату, і заінтересованість у можливості участі у процесі. Звідси і друга ознака сторін - процес у справі ведеться від імені та в інтересах сторін навіть тоді, коли позивач особисто не порушує справу або сторони особисто не беруть участі у процесі. На відміну від інших учасників процесу, як правило, тільки сторони наділені правами щодо зміни і припинення справи (зміна елементів позову, відмова від позову, мирова угода). Оскільки справа ведеться в інтересах сторін, саме вони несуть судові витрати у справі. І, нарешті, тільки на сторони поширюється матеріально-правова сила судового рішення, тобто залежно від характеру судового розгляду зазнає змін сфера їх суб'єктивних особистих і матеріальних прав.
Позивач, як правило, є ініціатором порушення справи, звертаючись до суду, він вважає, що його право порушене чи оспорюється. Після порушення справи може виявитися, що право не порушене або порушене, але йому не належить. З урахуванням викладеного позивач - це та зі сторін у процесі, яка звернулася до суду, вважаючи, що її права порушені або оспорюються.
Відповідач, на відміну від позивача, не звертається до суду, а його притягують до відповіді по пред'явленому позову. Крім того, на думку позивача, це він порушує право. Тому відповідачем є та зі сторін у процесі, яка притягується судом до відповіді за позовом, тому що на неї вказує позивач як на порушника свого права. Виходячи з даної справи в ній беруть участь: Київський райвиконком – позивач; гр. Іванов О.Г., а також члени його сім`ї дружина та неповнолітні діти. Такий висновок можна зробити з п. 1 ст. 32 Цивільно-процесуального Кодексу України позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. З цього витікає питання про процесуальну співучасть.
Згідно п. 1 ст. 32 Цивільно-процесуального Кодексу України Співучасть - це обумовлена матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні у цивільному процесі внаслідок наявності загального права або загального обов'язку. Таким чином співучасниками в даній справі будуть дружина та неповнолітні діти гр. Іванова О.Г.
В окремих випадках при розгляді та вирішенні справи можуть на боці позивача або відповідача приймати участь декілька осіб, утворюватися множинність, яка отримала найменування – процесуальна співучасть. Під процесуальною співучастю слід розуміти обумовленою нормами матеріального права множинність осіб на тій чи іншій стороні у цивільному процесі в силу наявності спільного права чи спільного обов’язку (ст. 32 ЦПК). Від співучасті слід відрізняти об’єднання позовів судом, коли суб’єктивні права та обов’язки не залежать один від одного, а множинність виникла на розсуд суду (судді) з метою процесуальної економії.
Підставами для виникнення процесуальної співучасті є:
1) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів;
2) права і обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави;
3) предметом спору є однорідні права і обов’язки (ст. 32 ЦПК).
Позов може бути пред’явлено спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Зважаючи на це, коли позивачами є дві особи чи більше, а відповідачем – одна, то така співучасть буде активною, коли ж навпаки – то пасивною, а коли наявна множинність на обох сторонах – змішаною. Множинність може виникати і на стороні третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, однак обов’язковою умовою повинна бути наявність загальних підстав виникнення процесуальної співучасті.
Активна співучасть може виникнути тільки з ініціативи самих позивачів, оскільки це є проявом диспозитивності у цивільному процесі. Наприклад, у разі захисту права власності на річ, яка перебуває у спільній власності.
Особливістю пасивної співучасті є те, що вона можлива як з ініціативи позивача (позивачів), так і суду, який вправі притягнути як співвідповідачів для участі у справі на підставі норми матеріального права. Не породжує пасивної співучасті залучення другого відповідача у порядку заміни неналежного відповідача. В залежності від імперативності залучення співвідповідачів до справи, пасивна процесуальна співучасть поділяється на обов’язкову та факультативну.
Обов’язкова пасивна співучасть настає тоді, коли права та обов’язки сторін у справі не можна визначити без встановлення прав та обов’язків інших суб’єктів спірних матеріальних правовідносин. Наприклад, коли шкода заподіяна кількома особами, у справах про виселення із займаного житлового приміщення та ін.
Факультативна пасивна співучасть має місце в таких випадках, коли у справі беруть участь співучасники, хоча питання про право одного з відповідачів можна було б вирішити самостійно незалежно від прав та обов’язків інших співучасників.
Може постати питання чи породжує співучасть звернення до суду осіб, уповноважених на звернення у чужих інтересах (ст. 3, 45 ЦПК). У даному випадку встановлено, що особа, в інтересах якої розпочато процес за заявою органу чи особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, повідомляється судом про це, і вона може взяти участь у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву. Дана норма не породжує співучасті, оскільки ст. 26, 45 ЦПК не визначають позивачами вказаних суб’єктів, а відносять їх до самостійної групи осіб, які беруть участь у справі. У них різна мета участі у процесі та обсяг процесуальних прав та обов’язків.
Особливість участі процесуальних співучасників у цивільному процесі полягає у тому, що кожен із них щодо другої сторони діє у процесі самостійно. Співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників крім випадків, коли останній має вади цивільної процесуальної дієздатності (ст. 32 ЦПК). Якщо інтереси позивачів, відповідачів між собою суперечать, то співучасті немає. Відповідно до ст. 216 ЦПК суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або вказати, що відповідальність, чи право стягнення є солідарним. Співучасники також можуть оскаржувати судові рішення самостійно, або приєднуватися до скарг інших співпозивачів чи співвідповідачів (ст. 299, 329 ЦПК). В даній справі співучасниками виступають члени родини Іванова О.Г, а саме дружина та двоє неповнолітніх дітей: син Дмитро 15 років та донька Кариною 7 років. Тепер треба зазначити їх права.
Право користування житлом у членів сім'ї виникає не на невизначений термін, а довічно, тому у даному випадку неможливо застосувати правила припинення договірних зобов'язань як це передбачено ст.ст. 324-331 ЦК. Відомо, що таких випадків договір позички не знає .З другого боку, житлові права членів сім'ї дійсно мають ознаки речового права. Справедливість висунутої теорії підтверджується ось таким:
По-перше. Вони носять безстроковий характер, тобто зберігаються довічно і ніхто не може їх припинити та виселити членів сім'ї, навіть власник2, інакше як у судовому порядку та випадках, передбачених діючим законодавством. Об'єктом права є річ - житло. Оскільки ч.1 ст. 156 ЖК України вказує на рівність прав у користуванні жилим приміщенням між членами сім'ї власника житлового приміщення і власником, можна зробити висновок, що їх вимоги, як і вимоги власника, підлягають переважному задоволенню в порівнянні з тими, що випливають із зобов'язальних прав. Вважаємо, що властиве їм і право слідування. На абсолютний захист вказує ч. 4 ст. 9 ЖК України, коли встановлює, що ніхто не може бути виселеним із приміщення, яке займає, чи бути обмеженим у праві користування ним інакше як на підставі і у порядку, передбаченому законом; та п. 5 ст. 38 Закону України "Про власність", наголосивши про абсолютний захист права особи, яка хоч і не є власником, але володіє майном на підставі, передбаченій законом або договором. Права членів сім'ї захищаються також і від посягань власника.
Таким чином, можна стверджувати, що у членів сім'ї власника житла виникають речові права, а оскільки вони похідні від права власності, обмежені за обсягом, то можна зробити висновок, що має місце обмежене речове право.
По-друге. Особливістю обмеженого речового права є те, що характер і зміст їх визначаються безпосередньо законом, а не договором1. У свою чергу житлове законодавство України досить детально окреслює зміст прав членів сім'ї власника житла. Так, вказано, що вони:
- наділені таким же правом користування помешканням, як і власник (ч. 1 ст. 156 ЖК України);
- можуть вселяти, за певних умов, інших членів сім'ї (ч. 2ст. 156 ЖК У країни);
- зобов'язані обережно поводитися з житлом, брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири), придо-мової території і проведенню ремонту (ч.З ст.156 ЖК України).
Таким чином, ми бачимо, що характер і зміст прав членів сім'ї власника житла окреслено саме законом, хоч їх обсяг і можливо змінити договором.
По-третє. До особливостей обмежених речових прав відносять і те, що виникнення їх може нерідко відбуватися і всупереч волі власника. При вселенні членом сім'ї своїх неповнолітніх дітей також згоди власника не потрібно, тому можна зробити висновок, що вселення неповнолітніх дітей може відбуватися як за згодою, так і поза згодою власника житла.
Відразу ж необхідно відмітити, що підстави для припинення прав членів сім'ї власника на житлове помешкання обмежені. І в цьому також виявляється природа сервітутних відносин. У цивільно-правовій літературі можна зустріти такі підстави припинення сервітутів: смерть особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут, втрата інтересу, за для якого було встановлено сервітут, відмова суб'єкта сервітутного права, поєднання в одній особі суб'єкта сервітутного права і власника майна, на яке встановлено сервітут, невиконання сервітуту протягом певного, передбаченого законом строку, закінчення строку, на який було встановлено сервітут, рішення суду.
Не викликає сумніву, що зі смертю члена сім'ї, який не є співвласником житла, його право припиняється. Подібної думки дотримується і Є.В. Богданов, коли вказує, що житлові права членів сім'ї носять особистий характер і не відчужуються3. Зазначимо, що до смерті прирівнюються й інші факти, що породжують неможливість здійснення права (наприклад, оголошення особи померлою).
Очевидним є той факт, що зі зникненням інтересу право членів сім'ї власника жилого помешкання також припиняється. Наприклад, при зникненні житла або переході його в нежитлове приміщення звичайно припиняється і суб'єктивне житлове право на нього.
Не можна не погодитися із твердженням, що за членами сім'ї власника зберігається право користування жилою площею до тих пір, поки самі вони бажають зберегти це право. Наприклад, особа виїхала в інше місто для постійного проживання. Виходячи із протилежного, робимо висновок, що відмова суб'єкта також припиняє право членів сім'ї на житло власника. Причому погодження волі окремого члена сім'ї із волею власника не потрібне.
Таким чином можна спираючись на ст. 107 Житлового Кодексу України, а саме: у разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття, можна сказати, що Іванов О.Г. за законом має право на користування кв. 79 по вулиці Героїв праці, буд. 12, на підставі того, що він не виїхав на постійне місце проживання до кв. №99 у тому ж домі, а також зберігає реєстрацію в цій квартирі продовжує нею користуватися. Фактично він нікуди не виїжджав із квартири №79 і не реєструвався у квартирі №99.
Завдання 2
Гр-ка Стеценко В.С. пред’явила позов до гр-на Коваленка Г.Д. про встановлення батьківства і стягнення аліментів на доньку Євгенію, 2003 р.н. і просила задовольнити її вимоги, посилаючись на те, що була з відповідачем у близьких стосунках, більше року він приходив до неї в гуртожиток, що можуть підтвердити її подруга Воронова К.О. та Дерев’янко Г.Р. згідно висновку судово - акушерської експертизи вона завагітніла в період зустріч з відповідачем, а згідно висновку судово – біологічної експертизи батьківство відповідача по відношенню до її дитини не виключається. Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що хоча і був з позивачкою у близьких стосунках, але батьком бути не міг, оскільки в момент запліднення знаходився у відрядженні в м. Уренгой на півночі Росії.
1. Які факти підлягають доказуванню?
2. Які факти повинна доказувати кожна з сторін?
3. Які засоби доказування можуть бути використані по даній справі?
Відповідь:
За умовами цього завдання потрібно ознайомитись з Конституцією України, Цивільно процесуальним кодексом України, Сімейним кодексом України.
Вирішення цивільної справи та відповідно прийняття обґрунтованого рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов’язки сторін. Всі ці моменти можуть бути з’ясовані лише внаслідок доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК всебічне і повне з’ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов’язків учасників спірних правовідносин.
Згідно п. 1 ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Ця стаття розподіляє тягар доказування між позивачем і відповідачем у такий спосіб: позивач зобов'язаний доводити обставини, якими він обґрунтовує позов, а відповідач - обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти вимог, що пред'явлені до нього.
Доказування в цивільному процесі включає в себе дві невід’ємних складових. З однієї сторони це є діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), з іншої – пізнавальна (розумова), що відповідає законам логіки. Тому доказуванням є діяльністю, яка врегульована цивільним процесуальним законодавством і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом зазначення про докази, їх збором, подання, дослідження та оцінки.
Сторони, подаючи докази, реалізовують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов’язок по доказуванню, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов’язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК). Тобто, процесуальним законом визнається право участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК) та розподіл обов’язків по доказуванню (ст. 60 ЦПК). Це закріплення положення, за яким суб’єкт доказування шляхом реалізації своїх прав по доказуванню доводить обставини своїх вимог чи заперечень. І якщо він не прийматиме участі у процесі доказування, то може настати негативний наслідок у вигляді відмови у задоволенні позову позивачу чи, навпаки, для відповідача – задоволення заявлених до нього позовних вимог.
Суд безпосередньо не приймає участі у зборі доказового матеріалу. У випадку, коли щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотанням зобов’язаний витребувати такі докази (ст. 137 ЦПК).
Доказова діяльність здійснюється у певній послідовності. В теорії цивільного процесуального права не має спільності з приводу кількісного складу стадії (етапів) такої діяльності. Виділяють такі етапи:
формування предмету доказування, в тому числі посилання на фактичні обставини справи;
збір та подання доказів;
дослідження доказів;
оцінка доказів.
Предмет доказування визначений ст. 179 ЦПК і ним є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Коло обставин, на які сторони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень або на які вказують інші особи, можу бути різноманітним, а предмет доказування по конкретній справі досить визначений. На його склад вказує норма матеріального права, яку слід застосувати в даному конкретному випадку.
Отже, предметом доказування виступають:
обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову);
обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення);
інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
Правильне встановлення предмету доказування сприяє визначеності подальшому процесу доказуванню щодо виявлення, збору, дослідження та оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення законного та обґрунтованого рішення.
Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування:
загальновідомі факти;
преюдиційні факти;
факти, що презюмуються;
визнані факти.
Загальновідомі факти - це факти, які відомі широкому колу осіб, у тому числі і суду. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про це зазначити. Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту. Це об’єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту. Але окрім об’єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб’єктивні межі: даний факт повинен бути відомий не тільки певним особам, але й усьому складові суду, який розглядає справу. Визнання факту загальновідомим і як такого, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не підлягає (п. 2 ст. 61 ЦПК).
Преюдиційність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом у рішенні факти та правовідносини. Обставини, що встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (п. 3 ст. 61 ЦПК). Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення мають преюдиціне значення тільки щодо двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. (п. 4 ст. 61 ЦПК). Наявні в кримінальній справі чи справі про адміністративні правопорушення інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розглядові судом спору про право цивільне, вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі.
Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (презюмовані факти). Правовими презумпціями є правові норми, які встановлюють загальне правило поведінки, від якого у певних умовах може бути здійснений відступ. Суть презюмованого факту полягає у тому, що сторона, на користь якої встановлено таку правову норму (презумпцію) не зобов’язана доводити відповідну обставину.
Визнані факти – це обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (п. 1 ст. 61 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування (ст. 40 ЦПК). В окремих випадках сторона чи третя особа може відмовитися від визнання обставин. Так, відповідно до ст. 178 ЦПК відмова від визнання в попередньому судовому засіданні обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною.
Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Збирання доказів здійснюється сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, самостійно, шляхом витребування доказів (ст. 62, 137, 140, 141 ЦПК), а також судовим дорученням (ст. 132 ЦПК). Суддя не може збирати докази, а лише вказати на їх відсутність. Подання доказів здійснюється шляхом їх передачі до суду.
Законом встановлено строк подання доказів. Так, відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази, подані з порушенням встановленого законом чи судом строку можуть прийматися тільки, якщо сторона доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.
У випадках, коли особи, які беруть участь у справі, має складнощі із збором доказів, суд зобов’язаний витребувати такі докази. У заяві про витребування доказів судом повинно бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої сторони, а також обставини, які може підтвердити цей доказ (ст. 137 ЦПК). Витребувані судом докази направляються до суду безпосередньо, однак суд може уповноважити відповідну особу, яка бере участь у справі на одержання такого доказу та представлення його до суду. За невиконання вказівки суду про подання доказів, винна особа може бути притягнута до відповідальності.
Питання належності доказів вирішуються судом при порушенні справи, в стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК).
За загальним правилом будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 59 ЦПК) у відповідності з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не повинні підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який законом не допустимий, і, навпаки, відкидати як недопустимий доказ, можливість використання якого закон не забороняє.
Достовірність – це перевірка доброякісності джерела доказів, а також процесу їх формування. Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на основі зібраних по конкретній справі доказів зробити висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування, про права і обов’язки сторін. Достатність – це така кількість доказів, які дозволяють вирішити справу, зробити певний висновок і постановити рішення. Достатність стосується завершального етапу доказування. Мета визначення достатності обумовлена завданнями, які стоять перед судом на цьому етапі доказування у відповідності з якісними характеристиками провести відбір доказів, на основі яких можна було б зробити висновок про наявність чи відсутність шуканих фактів. Висновок про достатність – підсумок процесуального вивчення, аналізу і кваліфікації доказів, що проводиться суб’єктами доказування, в ході судового розгляду, підсумок, що завершує всю доказову діяльність.
Що стосується даної справи, то позивач, тобто Гр-ка Стеценко В.С. повинна довести факти близьких стосунків з відповідачем за допомогою показань свідків Воронової К.О. та Дерев’янко Г.Р, справки з місця проживання, висновку судово - акушерської експертизи та судово – біологічної експертизи, листи та листівки написані відповідачем, фото та відеозаписи їх спільного перебування в гуртожитку, особливо де Стеценко була вагітною.
Відповідач повинен навести такі факти, які б заперечували вимоги позивача. Це можуть бути: відрядні листи, справка з місця проживання, показання свідків, письмові докази, а саме листи, листівки в яких він не признає батьківство, висновки експертизи ДНК.
Батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Згідно ст. 128 Сімейного Кодексу України підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу.
Доказами походження дитини від певної особи можуть бути будь-які фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері й особи, яку та вважає батьком дитини, ведення ними спільного господарства до народження останньої, або спільне її виховання чи утримання, визнання особою батьківства, а також інші обставини, що засвідчують походження дитини від певної особи.
Спільне проживання та ведення спільного господарства може підтверджуватися наявністю обставин, характерних для сімейних відносин (проживання в одному жилому приміщенні, спільне харчування, спільний бюджет, взаємне піклування, придбання майна для спільного користування тощо).
Спільне виховання дитини має місце, коли вона проживає з матір'ю та особою, яку остання вважає батьком дитини, або коли ця особа спілкується з дитиною, проявляє батьківську турботу щодо неї.
Спільне утримання дитини має місце в разі перебування дитини на повному утриманні матері й особи, яку остання вважає батьком дитини, так і, як правило, систематичне надання цією особою допомоги в утриманні дитини незалежно від розміру допомоги.
Батьківство може бути визнано особою як у період вагітності матері (наприклад, висловлення бажання мати дитину, піклування про матір майбутньої дитини тощо), так і після народження дитини.
Вказані обставини та інші обставини, що стосуються справи, можуть бути підтверджені поясненнями сторін і третіх осіб, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів. Зокрема, доказами визнання батьківства можуть бути листи, заяви, анкети, інші документи, а також показання свідків, пояснення самих сторін, які достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства. Доказом походження дитини від певної особи можуть бути результати відповідної судово-медичної експертизи.
При встановленні батьківства суд приймає до уваги наступні обставини (умови): спільне проживання та ведення спільного господарства матір'ю дитини та відповідачем до народження дитини; спільне виховання та утримання ними дитини; докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства.
Наявність спільного проживання та ведення спільного господарства дає право суду вважати, що відповідач є батьком дитини. Однак це не є безперечним доказом батьківства, так як відповідач може подати суду докази, які виключають його батьківство, наприклад, надати суду документи, з яких виявляється, що він довгий час страждає імпотенцією або з інших обставин не може бути батьком дитини.
Таким чином можна зробити висновок, що по даній справі суддя повинен задовольнити вимоги позивача з приводу встановлення батьківства, та стягнення аліментів з відповідача оскільки:
1. Позивачем було приведено достатньо доказів стосовно батьківства відповідача, а саме свідчення подруг Воронова К.О. та Дерев’янко Г.Р., висновки судово - акушерської експертизи, що вона завагітніла в період зустріч з відповідачем, а також висновку судово – біологічної експертизи, за якою батьківство відповідача по відношенню до її дитини не виключається.
2. Відповідач не надав достатньо доказів, які б підтверджували те що він не є батьком дитини, а саме відрядний лист, що б підтверджував його відрядження на момент зачаття дитини.
Завдання 3
Даючи оцінку діям судді можна сказати, що суддя діяв в межах закону, тому, що згідно п. 1 ст. 121 ЦПК суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 ЦПК, а саме ч.5 ст. 119 ЦПК до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, та п.7 і п.5 ст. 119 ЦПК які описують реквізити позовної заяви, а саме перелік документів, що додаються до заяви, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги , або не сплачено судовий збір чи не оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків.
Що стосується припинення руху справи в частині мови позовної заяви, то відповідно до ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. За ст. 10 Закону України "Про судоустрій" судочинство в Україні провадиться державною мовою. Це також передбачено в ст. 7 ЦПК.
Спеціальним законом у сфері використання мови є Закон УРСР "Про мови в Українській РСР", у якому в ст. 18 зазначено, що судочинство ведеться державною мовою. У певних випадках можуть використовуватись інші національні мови. Проте ст. 7 ЦПК такого не передбачає.
Водночас ст. 18 Закону "Про мови в Українській РСР", ст. 10 Закону "Про судоустрій" та ст. 7 ЦПК регулюють однакові відносини, проте між ними виникає зазначена колізія. У такому випадку, коли всі ці норми є нормами однакової юридичної сили, так як містяться в законах, то за загальними правилами теорії права про вирішення колізійних норм слід застосовувати ту норму, яка прийнята пізніше, - тобто ст. 7 ЦПК.
Таким чином, застосування в цивільному судочинстві інших норм неможливе.
Частина 2 ст. 7 ЦПК дає вичерпний перелік процесуальних дій, які особи, які беруть участь у справі, можуть вчиняти іншою національною мовою, користуючись послугами перекладача, а саме робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання. В цьому переліку немає такого права як подання позовної заяви. А в частині 3 тієї ж статті чітко сказано, що судові документи складаються державною мовою.
Тому позовна заява, апеляційна чи касаційна скарги повинні подаватись державною мовою.
Що стосується того, що позовна заява була написана рукописним текстом, то у статті 119 ч. 1 сказано, що позовна заява повинна подаватися в письмовій формі, тобто не має значення рукописним, чи друкованим текстом вона буде написана.
Позовна заява:
До Московського районного суду
міста.Київа
М.Київ, вул. Праці 51
Позивач: Єлагіна Вікторія Олександрівна,
вул. Соломенська, буд. 112, кв. 36
м. Київ, Київська область
поштовий індекс 000100
ідентифікаційний код: 111838421
телефон: 53-89-56
мобільний телефон: 050-654-89-25
Відповідач: Єлагін Володимир Вікторовіч
вул. Гагаріна, буд.
Київської області
поштовий індекс 000100
телефон: 53-98-66
мобільній телефон: 095-545-12-65
Ціна позову: 3651 гр.
Позовна заява
про стягнення заборгованості по виплаті аліментів
31 червня 2000 року я уклала шлюб з Єлагіним Володимиром Вікторовічем і прожила з ним до 26 травня 2003 року, після чого ми розлучилися.
Від шлюбу ми маємо доньку Марину 2002 року народження, яка після розлучення залишилася проживати разом зі мною.
На підставі рішення Московського районного суду № 9-58 від 12 липня 2004 року Єлагін В.В. зобов’язаний виплачувати на мою користь аліменти на утримання дитини у розмірі 1/3 частки з усіх видів свого заробітку (доходу) щомісяця.
Однак з вересня 2005 року по теперішній час він цього не робить, внаслідок чого за ним утворилася заборгованість в сумі 3651 гр., яку виплатити в добровільному порядку Єлагін В.В. відмовився.
На підставі викладеного й у відповідності із ст. 191, 194 Сімейного Кодексу України та ст. 119, 110 Цивільно Процесуального Кодексу України
прошу:
1. Стягнути з Єлагіна Володимира Вікторовича на мою користь заборгованість по виплаті мені аліментів в сумі 3651 гр.
2. Стягнути з відповідача на мою користь судові витрати.
Додатки:
1. Дві копії свідоцтва про розірвання шлюбу.
2. Дві копії свідоцтва про народження Єлагіної М.В.
3. Довідка з місця проживання.
4. Копія довідки з місця проживання.
5. Довідка про заборгованість.
6. Копія довідки про заборгованість.
7. Виконавчий лист.
8. Копія виконавчого листа.
9. Квитанція про оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
10. Копія квитанції про оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
11. Копія позовної заяви.
3 вересня 2008р. ____________ Єлагіна В.О
Дата________________ Підпис________________
