МІНІСТЕРСТВО ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Інститут підготовки кадрів Державної служби
зайнятості України
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з курсу: «Соціальна робота»
на тему «Особливості соціальної роботи
як сфери соціального знання»
Виконала:
студентка групи МБ-06
факультету „Економіка і управління ”, заочної форми навчання
Кицюк Галини Василівни
Адреса:
вул. І.Бойка, б.2, кв. 2, смт.Глибока, Чернівецька обл., 60400.
Перевірив:
Ст. викл. Бондарчук Л.В.
Київ 2009

Зміст
1. Соціальна робота як наука
2. Соціальна робота як навчальна дисципліна
Список використаної літератури

1.                 Соціальна робота як наука
Соціальна робота є не тільки практичною фаховою діяльністю, а й певною системою знань - сумою суджень, що узагальнюють особливості, закономірності, форми, методи й інші аспекти функціонування цього суспільного феномену, а також специфічною діяльністю, спрямованою на здобуття нових знань. її систему становлять виявлені, з'ясовані й описані факти, закономірності, закони, концепції, теорії, понятійний апарат, методологія здобуття нових знань тощо. З виходом у світ книги Мері Річмонд «Дружній візит до бідняків: керівництво для тих, хто працює у благодійних організаціях» (1899 p.), у якій вперше були обґрунтовані методи соціальної роботи, соціальна робота стала об'єктом наукового осмислення. Вона є міждисциплінарною наукою і перебуває на межі психології, соціології, педагогіки, філософії, етики та інших галузей суспільних знань, інтегруючи властиві їм теорії, підходи, методи задля реалізації власних потреб. Соціальна робота є соціально-гуманітарною за змістом, інтегративною за характером і за всіма сутнісними ознаками суспільною наукою, яка у пізнанні предмета свого дослідження послуговується також даними природничих дисциплін, результатами математичних методів дослідження.
Загалом соціальна робота як наука вибудовується на певній системі теорій, яка, охоплюючи сукупність уявлень, ідей, понять, концепцій, постає як цілісне, узагальнене знання про особливості людей зі специфічними потребами та специфіку роботи з ними, її утворюють такі групи теорій:
1.                 психологічно орієнтовані теорії (екзистенційна, гуманістична, психоаналітична, біхевіористська та ін.);
2.                 соціологічно орієнтовані теорії (системна, соціально-екологічна, марксистська та ін.);
3.                 комплексні теорії (сімейна терапія, соціально-психологічна, соціально-педагогічна та ін.).
Фундаментальною теорією, яку покладено в основу сучасної соціальної роботи і яка визначає її смислову суть, часто вважають теорію систем, яка забезпечує комплексне формулювання та ідентифікацію проблем, оцінювання рівня потенційного втручання.
У процесі розвитку соціальної роботи сформувалися теорія імпаурменту (англ. Empowerment - наснаження, активізація, повноваження клієнта), теорія ярликів, орієнтована на завдання робота та ін.
У визначенні наукового статусу соціальної роботи простежуються такі підходи:
1. Погляд на соціальну роботу як на прикладну дисципліну, зорієнтовану на вивчення проблем соціального розвитку. Російські вчені часто вживають на позначення її поняття «соціономія» - прикладна наука, предметом якої є фахова допомога нужденним, а також проблеми людини і технології їх розв'язання.
2. Розуміння соціальної роботи як науки, що охоплює фундаментальну і прикладну тематики, вироблення і систематизацію знань про соціальну сферу і специфічну соціальну діяльність. Прихильники цього підходу розрізняють у соціальній роботі як науці три рівні:
·                    теоретико-методологічні проблеми і концептуальні засади;
·                    спеціальні теорії, що становлять наукові основи надання соціальної допомоги, сприяння різним категоріям населення (галузеві, або теорії соціальної роботи середнього рівня);
·                    техніко-технологічні, емпіричні знання, які висвітлюють проблеми соціального проектування оптимальних форм організації соціальної роботи, технології здійснення різних її видів.
Такий поділ наукових знань спирається на прийняту у філософії класифікацію теорій у певній науці. Проте розмежування у соціальній роботі як у прикладній науці «методології» і «технології» не є виправданим.
3. Бачення соціальної науки крізь призму структури її знань, тобто за системами підтримки, які використовують практичні соціальні працівники (медичне обслуговування, правова допомога, соціальна реабілітація тощо).
4. Намагання довести ненауковість соціальної роботи, нерозвинутість її теорій, її несамостійність. Прихильники цього підходу переконували, що порівняно за короткий час свого існування соціальна робота як фахова діяльність і наука не змогла сформуватися в абсолютно самостійну, завершену систему знань, що зумовлює її синкретичний характер.
Різне розуміння соціальної роботи як науки обумовлене тим, що самостійною наукою визнають сферу наукового знання, яка має власний предмет дослідження й перетворення дійсності, а також специфічні методи наукового аналізу. А соціальна робота є відносно молодою наукою, яка уточнює і коригує свій понятійно-категоріальний апарат, виробляє цілісне розуміння свого змісту і структури, з'ясовує доцільність використання конкретних методів. Однак це не дає підстав брати під сумнів її статус як цілісної, самостійної системи наукового знання.
До проблем соціальної роботи як науки належать розроблення категоріального апарату, різні аспекти організації професійної соціальної діяльності кадрів і служб, специфічні дослідження соціальної політики, соціальних процесів, осмислення місця особистості в суспільстві і відповідальності суспільства за її адекватний розвиток, вивчення і розроблення технологій (способів і методів практичної соціальної роботи з різними групами клієнтів).
Статус соціальної роботи як науки підтверджує чітко окреслений предмет її досліджень.
Предмет соціальної роботи як науки - соціальні процеси і соціальні явища, що безпосередньо стосуються життєдіяльності особистості, конкретної соціальної групи, громади, а також їх зміни під впливом психолого-педагогічних, економічних та управлінських чинників.
Соціальна робота як наука функціонує і розвивається за певними закономірностями, послуговується відповідною системою принципів, понять, загальних і специфічних категорій. Однак щодо її розвитку за кордоном і в Україні не вщухають дискусії стосовно понять і термінів, які віддзеркалюють сутнісний характер соціальної роботи і засоби його вияву. Помітними є спроби довести відсутність у соціальної роботи як науки власних методів дослідження, у зв'язку з чим вона експлуатує лише загальнонаукові, соціологічні, психологічні та інші методи. Свої твердження деякі дослідники аргументують тим, що соціальні працівники вивчають думку клієнтів щодо якості обслуговування, вдаючись до анкетування, використовуючи тестові психологічні методики тощо.
Обмеженість, а можливо й надмірна заангажованість такого погляду підтверджується хоча б тим, що до арсеналу методів соціальної роботи як науки належать не тільки традиційні методи дослідження (опитування, індивідуальні та групові інтерв'ю, аналіз статистики, документів тощо), а й притаманне лише соціальній роботі як науці «спільне оцінювання» - дослідження із залученням учасників. Ґрунтується воно на участі різних людей (батьків, учителів, сусідів, членів громади, представників влади та ін.) не тільки в соціальній роботі, а й у її оцінюванні на засадах співучасті/партнерства. Метою такого дослідження є спонукання його учасників до аналізу власної ситуації, щоб вони не покладалися лише на дослідників, котрі оцінюватимуть її «з боку» чи «ззовні». Техніки «спільного оцінювання», спрямовані на отримання інформації про те, що думають члени цільової групи, тобто ті, на кого спрямоване втручання, про своє життя, які мають потреби, як сприймають зміни, чого очікують. За таким принципом вченими університету Канзасу (США) було організовано оцінювання навчальних проектів команди з мобілізації клієнтів (людей із функціональними обмеженнями), які одночасно були цільовою групою, виконавцями й партнерами здійснюваного запрошеними експертами дослідження. В Україні «спільне оцінювання» використовують служби, що працюють з особами, які вживають ін'єкційні наркотики (вивчення культури вживання наркотиків, доступності послуг у громаді, можливостей розвитку соціальної роботи з цією групою клієнтів).
Властивим тільки соціальній роботі є метод дослідження в дії (дієве дослідження), головними елементами якого є співпраця між дослідником і досліджуваними; ідентифікація та розв'язання практичних проблем, оцінювання потреб досліджуваної групи; вдосконалення практики, що вимагає спостереження за її ефективністю, передбачає моніторинг та оцінювання. Його учасники ведуть рефлексивні щоденники (призначені для самоаналізу, фіксування роздумів про себе), ретельно занотовуючи в них зміни та події. Цей метод передбачає здійснення певного втручання з боку дослідника-соціального працівника й вивчення його наслідків, надання клієнтам широких можливостей у розв'язанні своїх проблем. Саме так було організовано вивчення діяльності клубного будинку в Києві як форми громадської психіатрії, яке полягало у спостереженні за функціонуванням нової моделі психосоціальної реабілітації людей із проблемами психічного здоров'я, проведенні фокусованих інтерв'ю з учасниками програми, а також в організації дослідником інформаційних тренінгів, індивідуальній роботі з клієнтами, складанні та реалізації разом із клієнтами і персоналом планів діяльності.
Дослідницький елемент у роботі соціальних служб відіграє важливу роль у плануванні їх роботи, наданні залученням учасників. Ґрунтується воно на участі різних людей (батьків, учителів, сусідів, членів громади, представників влади та ін.) не тільки в соціальній роботі, а й у її оцінюванні на засадах співучасті/партнерства. Метою такого дослідження є спонукання його учасників до аналізу власної ситуації, щоб вони не покладалися лише на дослідників, котрі оцінюватимуть її «з боку» чи «ззовні». Техніки «спільного оцінювання», спрямовані на отримання інформації про те, що думають члени цільової групи, тобто ті, на кого спрямоване втручання, про своє життя, які мають потреби, як сприймають зміни, чого очікують. За таким принципом вченими університету Канзасу (США) було організовано оцінювання навчальних проектів команди з мобілізації клієнтів (людей із функціональними обмеженнями), які одночасно були цільовою групою, виконавцями й партнерами здійснюваного запрошеними експертами дослідження. В Україні «спільне оцінювання» використовують служби, що працюють з особами, які вживають ін'єкційні наркотики (вивчення культури вживання наркотиків, доступності послуг у громаді, можливостей розвитку соціальної роботи з цією групою клієнтів).
Властивим тільки соціальній роботі є метод дослідження в дії (дієве дослідження), головними елементами якого є співпраця між дослідником і досліджуваними; ідентифікація та розв'язання практичних проблем, оцінювання потреб досліджуваної групи; вдосконалення практики, що вимагає спостереження за її ефективністю, передбачає моніторинг та оцінювання. Його учасники ведуть рефлексивні щоденники (призначені для самоаналізу, фіксування роздумів про себе), ретельно занотовуючи в них зміни та події. Цей метод передбачає здійснення певного втручання з боку дослідника-соціального працівника й вивчення його наслідків, надання клієнтам широких можливостей у розв'язанні своїх проблем. Саме так було організовано вивчення діяльності клубного будинку в Києві як форми громадської психіатрії, яке полягало у спостереженні за функціонуванням нової моделі психосоціальної реабілітації людей із проблемами психічного здоров'я, проведенні фокусованих інтерв'ю з учасниками програми, а також в організації дослідником інформаційних тренінгів, індивідуальній роботі з клієнтами, складанні та реалізації разом із клієнтами і персоналом планів діяльності.
Дослідницький елемент у роботі соціальних служб відіграє важливу роль у плануванні їх роботи, наданні послуг, використанні ресурсів. Наприклад, із 90-х років XX ст. у Великобританії активно вивчають думки клієнтів щодо надання послуг (первинне оцінювання, стосунки клієнта і соціального працівника, з'ясування потреб у послугах). Соціальні служби не тільки активно використовують опитування клієнтів, а й різними способами заохочують їх до участі в дослідженнях.
Дослідження різноманітних аспектів соціальної роботи передусім мають практичну спрямованість. Вони орієнтовані на вивчення практичних питань, формулювання конструктивних пропозицій щодо подолання проблем. Часто вони ґрунтуються на поєднанні теоретичного вивчення проблеми та виконання практичної роботи інноваційного характеру. Завдяки цьому дослідник упроваджує нову модель роботи, науково обґрунтовує її ефективність або вивчає і надає рекомендації з удосконалення існуючих форм, методів, процесів, впровадження цієї моделі на рівні соціальної політики.
Якщо дотепер дослідники зосереджувалися переважно на вивченні патологій, різноманітних дисфункцій, то на сучасному етапі вони спрямовані передусім на пізнання чинників, які допомагають людям долати труднощі, набувати впевненості в собі, стимулюють розвиток соціальних служб і програм. Послідовне використання наукових методів дає змогу соціальним працівникам осмислити сутність, з'ясувати ефективність практичних дій, ідентифікувати проблеми, які виникають у їхній роботі. Завдяки цьому значно ефективнішими стають зусилля, спрямовані на привернення уваги громадськості до проблем соціально вразливих груп людей, отримання фінансування на їх подолання, реалізацію інноваційних проектів, започаткування нових служб і запровадження нових послуг, зміну порядку, процедур, підходів у роботі.
Часто дослідження мають на меті вдосконалення соціальної політики, соціальних програм, привернення уваги до проблем і потреб певної групи клієнтів. Наприклад, вивчення у Великобританії у 70-80-ті роки XX ст. особливостей скоєння злочинів людьми, які мають психічні розлади, розвінчало чимало суспільних стереотипів, започаткувало процес вироблення нового ставлення до цієї соціально вразливої групи. У зв'язку з цим політику і практику догляду за ними було переорієнтовано від надання допомоги у спеціалізованих закритих психіатричних лікарнях до створення мережі соціальних та медико-соціальних служб у громаді, розвитку нових методик соціальної роботи за місцем проживання.
В Україні спробу вплинути на соціальну політику і практичну соціальну роботу здійснила у 2003 р. коаліція 57 недержавних організацій, що представляють інтереси осіб з інтелектуальною недостатністю. Готуючись до діалогу з органами державної влади щодо вдосконалення системи надання послуг цим особам, вона, опитавши 1036 родин із 15 регіонів України, узагальнила найгостріші їх проблеми, з'ясувала, які послуги вони вважають пріоритетними, яких змін очікують від системи державної допомоги особам із інтелектуальною недостатністю. Крім того, було проведено окреме дослідження стосовно дотримання прав людини у будинках-інтернатах, де перебувають діти та дорослі з інтелектуальною відсталістю. Результати досліджень було оприлюднено на громадських слуханнях до Дня психічного здоров'я, у пресі, наукових збірниках, передано у відповідний комітет Верховної Ради України, Міністерство праці та соціальної політики.
Отже, наукові дослідження різноманітних сфер, аспектів, проблем соціальної роботи не лише формують наукові засади соціальної роботи, а й мають прикладне значення. Вони сприяють оптимізації реальної практики, відкривають нові її грані, внаслідок чого більше користі отримують клієнти соціальних служб. Саме в цьому полягає особливість соціальної роботи як науки, спрямованої на виявлення можливостей вдосконалення практики надання соціальних послуг та поліпшення соціального середовища.
2.                 Соціальна робота як навчальна дисципліна

Завданням кожної навчальної дисципліни є донесення знань до осіб, які опановують певний фах, у найприйнятнішій для них формі. Мета соціальної роботи як навчальної дисципліни полягає у формуванні в студентів цілісного уявлення і теоретичних знань про зміст соціальної роботи як науки і професійної діяльності, про її основні напрями, інструментарій, технології та організацію, а також у сприянні оволодінню конкретними методами і технологіями цієї роботи. Вона покликана сформувати необхідні для такої діяльності особистісно-професійні якості майбутнього соціального працівника.
Соціальна робота як навчальна дисципліна визначається структурою навчальних курсів, змістом професійних знань, а також сукупністю професійних і етичних вимог до осіб, які опанували спеціальність «Соціальна робота». Вона охоплює комплекс дисциплін у середніх і вищих навчальних закладах: «Вступ до соціальної роботи», «Теорії та методи соціальної роботи», «Індивідуальне консультування», «Групова робота», «Робота в громаді», а також роботу з різними групами клієнтів (людьми похилого віку, дітьми, молоддю, залежними від психоактивних речовин особами та ін.), дослідницьку діяльність у соціальній роботі тощо.
Процес навчання передбачає оволодіння методами і технологіями забезпечення взаємодії клієнтів соціальної роботи і суспільства, стимулювання клієнтів до участі в суспільнозначущій діяльності, запобігання соціальним проблемам і коригування девіантної поведінки. Навчальний план орієнтує на вивчення основних положень наукових дисциплін, які є дотичними до проблем існування людини.
Оскільки соціальна робота вивчає суспільні явища, на тлі яких відбувається життєдіяльність людей, вона нерозривно пов'язана з такими соціальними науками, як соціологія, політологія, соціальна політика. Для набуття фаху соціального працівника важливими є такі людинознавчі дисципліни, як психологія (загальна, вікова, соціальна, психологія криз, психологія соціальної поведінки та ін.), педагогіка, передусім соціальна.
Опанування правознавчими дисциплінами дає змогу соціальним працівникам відстоювати інтереси клієнтів на основі національних і міжнародних нормативно-правових документів. Курс менеджменту відкриває майбутнім соціальним працівникам форми і методи організації соціальної роботи на управлінських засадах, здатних забезпечити оптимальну результативність практичної діяльності. Знання основ медицини корисні соціальним працівникам в організації соціального обслуговування людей, які потребують догляду внаслідок поганого здоров'я, а також для роботи в медико-соціальних закладах.
Навчання майбутніх соціальних працівників має на меті не тільки їх прилучення до загальних і специфічних знань, а й оволодіння необхідними навичками, виховання в собі гуманізму і суголосного йому ставлення до моральних цінностей. Вона спирається на історію розвитку і філософію цього фаху, передбачає підтримку ідеї соціальної та економічної справедливості, вдосконалення практики, поглиблення досліджень у соціальній сфері.
Знання, вміння і цінності соціального працівника
Зміст конкретної програми навчання соціальних працівників залежить від рівня підготовки (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр, курси підвищення кваліфікації) та спеціалізації навчального закладу.
Підготовка соціальних працівників відбувається на основі інтеграції теорії і практики. З огляду на це найважливішими методами викладання соціальної роботи е навчання на досвіді (навчання на робочому місці під час практики, виїзних занять, максимальне використання практичних прикладів, розроблення прикладних і дослідницьких проектів, програм, рефлексивні вправи) і проблемно-орієнтований підхід (вивчення випадків, відпрацювання вмінь). За твердженнями західних фахівців, для соціальної роботи як навчальної дисципліни ключовим є практичний підхід, орієнтований не на методи роботи, а на цінності.
Оскільки соціальна робота є прикладною професією, особливе місце у підготовці соціальних працівників посідає організація практики студентів. Аналіз навчальних планів підготовки соціальних працівників у різних країнах свідчить, що в середньому третину, а у Великобританії - половину навчального часу відведено на практику. Тільки в Данії і Фінляндії практична підготовка займає менше третини навчального часу.
В Україні не завжди навчальні заклади, які готують соціальних працівників, достатньо зосереджуються на практичних аспектах, Дбають про відповідність практики програмі теоретичної підготовки (питома вага практики в процесі підготовки соціальних працівників сягає З-16% загального навчального часу). Однак практика є одним із найважливіших аспектів професійної та особистісної підготовки до діяльності соціального працівника. Вона дає змогу майбутньому спеціалісту з'ясувати, що є можливим і неможливим у соціальній роботі, сформувати реалістичне ставлення до обраної професії; перевірити «дієвість» теорій, інтегрувати знання в єдине ціле; глибше пізнати пов'язані з майбутнім фахом гострі соціальні й особистісні проблеми, складні етичні дилеми, пережити власні думки і почуття, зрозуміти, як вони впливають на професійну діяльність. А взаємодія соціальних служб із навчальними закладами сприяє прагматизації навчального процесу, збагаченню новими елементами практичної соціальної роботи.
Сукупні вимоги до професійних знань і умінь соціальних працівників узгоджуються з відповідними міжнародними вимогами. Згідно зі «Стандартом кваліфікації практичної соціальної роботи» вони повинні знати: теорію і методику роботи з окремими клієнтами і групою; ресурси і послуги, які надаються суспільством; програми і мету соціальних служб як суб'єктів регіонального і місцевого рівнів; організацію місцевої інфраструктури і розвитку служб охорони здоров'я та соціального забезпечення; основи соціально-економічної й політичної теорії; расові, етнічні та інші культурні групи в суспільстві (їх морально-етичні цінності, норми, можливі проблеми); результати професійних і наукових досліджень, які можна використовувати в практичній роботі; концепції і методи соціального прогнозування; теорію і практику проведення спостережень за практичною соціальною роботою; теорію і практику управління персоналом; соціальні, психологічні, соціологічні методи і методики; теорії та методи психосоціальної оцінки різних видів і форм втручання з боку соціальних служб, диференційовану діагностику стану клієнта; теорію і методи практики представництва інтересів клієнта (адвокатської практики); етичні стандарти і практику професійної соціальної роботи.
У багатьох країнах існують національні стандарти щодо навчання соціальної роботи, а питання стандартизації здебільшого належать до компетенції поважних фахових громадських організацій. Наприклад, у Великобританії вони перебувають у віданні Національної ради з навчання і підготовки соціальних працівників (фахової асоціації), яка розробляє національні освітні стандарти, ліцензує факультети соціальної роботи, видає дипломи про присудження кваліфікації їх випускникам, розподіляє державні замовлення і гранти на науково-дослідницьку діяльність у галузі соціальної роботи. Вона визначає такі компетентності соціальних працівників: спілкування і залучення; просування (поліпшення можливостей людей) і заохочення; оцінювання і планування; втручання і надання послуг; робота в організаціях; розвиток власних фахових знань і навичок.
У США питаннями соціальної роботи як навчальної дисципліни опікується Американська рада з навчання соціальної роботи (фахова громадська асоціація). Вона орієнтує соціальну роботу як навчальну дисципліну на підготовку компетентних і ефективних фахівців, які своє завдання вбачають у наданні послуг бідним і пригніченим, спрямовують свої зусилля на подолання бідності, пригнічення та дискримінації. Відповідно програми викладання соціальної роботи мають бути тісно пов'язаними з практичною соціальною роботою, налаштовувати на систематичні контакти з організаціями, що надають соціальні послуги, і групами, що займаються питаннями соціальної політики. Навчальні програми повинні сприяти розвиткові у майбутніх соціальних працівників лідерських навичок, вихованню в них уміння професійно застосовувати свої особистісні якості, здатність системно діяти і мислити.
В Україні програми з підготовки соціальних працівників затверджує Міністерство освіти і науки України. Згідно з ними соціальний працівник повинен володіти широким колом знань і умінь. Усі вимоги до нього умовно можна об'єднати в такі групи:
·загальні вимоги до освіти спеціаліста;
·вимоги до знань, умінь із циклу загальних гуманітарних і соціально-економічних дисциплін;
·вимоги до знань і вмінь із циклу загально-професійних дисциплін;
·вимоги до знань і вмінь із циклу спеціальних дисциплін.
У багатьох країнах існують національні стандарти щодо навчання соціальної роботи, а питання стандартизації здебільшого належать до компетенції поважних фахових громадських організацій. Наприклад, у Великобританії вони перебувають у віданні Національної ради з навчання і підготовки соціальних працівників (фахової асоціації), яка розробляє національні освітні стандарти, ліцензує факультети соціальної роботи, видає дипломи про присудження кваліфікації їх випускникам, розподіляє державні замовлення і гранти на науково-дослідницьку діяльність у галузі соціальної роботи. Вона визначає такі компетентності соціальних працівників: спілкування і залучення; просування (поліпшення можливостей людей) і заохочення; оцінювання і планування; втручання і надання послуг; робота в організаціях; розвиток власних фахових знань і навичок.
У США питаннями соціальної роботи як навчальної дисципліни опікується Американська рада з навчання соціальної роботи (фахова громадська асоціація). Вона орієнтує соціальну роботу як навчальну дисципліну на підготовку компетентних і ефективних фахівців, які своє завдання вбачають у наданні послуг бідним і пригніченим, спрямовують свої зусилля на подолання бідності, пригнічення та дискримінації. Відповідно програми викладання соціальної роботи мають бути тісно пов'язаними з практичною соціальною роботою, налаштовувати на систематичні контакти з організаціями, що надають соціальні послуги, і групами, що займаються питаннями соціальної політики. Навчальні програми повинні сприяти розвиткові у майбутніх соціальних працівників лідерських навичок, вихованню в них уміння професійно застосовувати свої особистісні якості, здатність системно діяти і мислити.
В Україні програми з підготовки соціальних працівників затверджує Міністерство освіти і науки України. Згідно з ними соціальний працівник повинен володіти широким колом знань і умінь. Усі вимоги до нього умовно можна об'єднати в такі групи:
·загальні вимоги до освіти спеціаліста;
·вимоги до знань, умінь із циклу загальних гуманітарних і соціально-економічних дисциплін;
·вимоги до знань і вмінь із циклу загально-професійних дисциплін;
·вимоги до знань і вмінь із циклу спеціальних дисциплін.
Програма передбачає, що в процесі опанування загально-професійних дисциплін майбутні соціальні працівники оволодіють знаннями про:
·специфіку роботи в різному соціальному середовищі;
·передовий вітчизняний і зарубіжний досвід соціальної діяльності;
·основні психічні функції та їх фізіологічні механізми, співвідношення природних і соціальних факторів у становленні психіки, значення волі та емоцій, потреб і мотивів, несвідомих механізмів у поведінці людей;
·дані наукових досліджень стосовно особистості, її формування в процесі соціалізації, основні закономірності й форми регуляції соціальної поведінки у соціальних спільнотах і групах, особливості перебігу соціальних процесів;
·основи соціологічного аналізу;
·типологію, основні джерела виникнення і розвитку масових соціальних явищ, форми соціальної взаємодії, фактори соціального розвитку, типи і структури соціальних організацій та інституцій;
·основи загальної педагогіки, психології та їх спеціальні розділи;
·форми, засоби, методи психолого-педагогічного впливу, форми і методи виховної роботи і просвіти;
·норми сімейного, трудового, житлового законодавства, які регулюють різноманітні аспекти охорони материнства і дитинства, права неповнолітніх, пенсіонерів, людей з особливими потребами і забезпечують їхній соціальний захист; основи кримінального і цивільного права;
·порядок та організацію опіки, піклування, всиновлення, позбавлення батьківських прав, направлення до спеціальних навчально-виховних закладів;
·організацію медико-соціальної роботи, санітарної просвіти і пропаганди здорового способу життя.
Відповідно до програм соціальний працівник має вміти:
·забезпечити посередництво між особистістю і сім'єю, а також між різними громадськими і державними структурами;
·забезпечити зв'язок між особистістю і мікросередовищем, дітьми і дорослими, сім'єю і суспільством;
·впливати на стосунки між людьми і на ситуацію в малій групі, стимулювати клієнта до соціально значущої діяльності;
·працювати за неформального спілкування, сприяючи ініціативі та активній життєвій позиції клієнта;
·надавати психологічну характеристику особистості (її темпераменту, здібностям тощо), інтерпретувати власний психічний стан, володіти прийомами психодіагностики і психічної саморегуляції;
·здійснювати організаційно-управлінську, дослідницько-аналітичну, науково-педагогічну і практичну роботу на різних об'єктах професійної діяльності;
·надавати першу медичну допомогу.
Соціальний працівник повинен:
а) використовувати гуманістичний підхід у роботі;
б) мати високий рівень політичної, етичної та психологічної культури;
в) чітко уявляти шляхи реалізації в сучасних умовах свого професійного призначення;
г) володіти філософським, економічним, політичним, гуманістичним мисленням;
ґ) орієнтуватися в особливостях ринкової економіки, соціальних, національних, історичних та демографічних процесах розвитку суспільства;
д) брати активну участь у громадському житті, формуванні правової свідомості та цивілізованих взаємовідносин у суспільстві.
Актуальними проблемами сучасної вітчизняної системи підготовки й перепідготовки соціальних працівників є:
·встановлення державних стандартів освіти, ліцензування навчальних планів і програм із соціальної роботи;
·узгодження кваліфікаційних характеристик і навчальних програм різних рівнів підготовки, перепідготовки соціальних працівників;
·координація співробітництва між різними навчальними закладами;
·співпраця з іноземними спеціалістами, які беруть участь у реалізації міжнародних проектів в Україні;
·створення належної навчально-матеріальної бази, а також обґрунтування і затвердження спеціалізацій фаху «Соціальна робота».
Розвиток професійної підготовки фахівців для соціальної сфери пов'язаний також із оформленням їх державно-правового статусу залежно від різних форм і рівнів освіти. Як свідчить світовий досвід, кожен рівень повинен мати кваліфікаційний або посадовий статус. Загальноприйнятими є такі статуси практичних соціальних працівників:
·сертифікований соціальний працівник (для його отримання необхідний сертифікат, наприклад, Асоціації соціальних працівників);
·соціальний працівник (необхідний ступінь молодшого спеціаліста або бакалавра на базі акредитованої програми із соціальної роботи);
·соціальний працівник-спеціаліст, соціальний працівник-дослідник (вимагає ступеня спеціаліста або магістра на базі акредитованої програми із соціальної роботи на університетському рівні або на рівні аспірантури);
·соціальний працівник-керівник (передбачає наявність докторського ступеня із соціальної роботи або досвіду роботи в одній із галузей соціальної сфери). Характерною ознакою цього етапу професіоналізації, пов'язаного з організацією навчальних закладів і професійною підготовкою, є зміна якості діяльності, яка стає рольовою, цільовою, ієрархічною.
Отже, соціальна робота як академічна дисципліна спрямована на опанування майбутніми соціальними працівниками знань і методів, які забезпечуватимуть розв'язання практичних фахових завдань, формування ціннісних орієнтацій і настанов, зорієнтованих на забезпечення гуманістичного характеру діяльності.

Список використаної літератури
1.                Введення в соціальну роботу. Навч. посібник. – К.: Фенікс, 2001.
2.                Вступ до соціальної роботи: Навч. посібник / За ред.. Т.В. Семигіної, І.І. Миговича. - К.: Академвидав, 2005.
3.                Козлов А.А. Социальная работа за рубежом // Сб. научн. Очерков. – М.: Флинта, 1988
4.                Лукашевич М.П., Мигович І.І. Теорія і методи соціальної роботи. – К.: МАУП, 2002.
5.                Лукашевич М.П., Семигіна Т.В. Соціальна робота (теорія та практика). Навч. посібник – К.: ІПК ДСЗУ, 2007.
6.                Соціальна робота: В 3-х ч. / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. – К.: Києво-Могилянська академія, 2004.
7.                Соціальна робота в Україні: Навч. посібник / За аг. Ред.. І.Д. Звєрєвої, Г.М. Латонова. – К.: Центр навч. літератури, 2004.