Контрольна робота
З дисципліни: Соціологія
Ніжин 2007

План роботи
1. Суспільство, як соціальна система
2. Зміст соціальної політики, її місце в соціальному управлінні
Використана література

1. Суспільство, як соціальна система
Суспільство, суспільний, соціальний – поняття широко відомі.
Латинське слово «соціо» означає зв’язувати, об’єднувати, починати спільну працю. Звідси первісне значення суспільства як спільноти, союзу співтовариства. Але поняття суспільства не тотожне з поняттям людської спільності. Хоча, безумовно суспільство складається з певних спільнот і навіть зароджується саме з них, як система міжособистих зв’язків. Спільнота є формою сумісного буття або взаємодії людей, зв’язаних спільним походженням, мовою, долею або поглядами. Перші обєднання людей ґрунтувалися на родинних та сусідських зв’язках, на звичці, на взаємному тяжінні і почуттях симпатії і почуттях симпатії один до одного, врешті – решт через страх залишитися на одинці перед загрозою зовні. Але з поступом історії, із зростанням кількості населення, з ускладненням суспільного розподілу праці виникають певні соціальні структури, що набувають власних законів розвитку. Вони підтримують цілісність та єдність суспільства, забезпечуючи його стабільність і можливість саморозвитку.
Суспільство є складним соціальним утворенням, всі елементи якого мають свою власну розгалуженість на складові. Такі об’єкти можна дослідити лише засобами системного аналізу.
З тим фактом, що суспільство є надскладною системою, яка розвивається на власній основі, погоджувались вже засновники соціології О. Конт і Г. Спенсер. Для них суспільство – це складне ціле, що формується за законами доцільності, його особливістю виступає наявність саморегулюючих процесів. Але спеціальна розробка системного методу і використання його в соціології є безперечним надбанням науки в 20 ст. Саме як систему розглядають суспільство Т. Парсонс, Ю. Хабермас, Н. Луман, Р. Дарендорф, Дж. Тернер.
Для того щоб пояснити сутність системного підходу до вивчення суспільства, потрібно уточнити значення поняття системи. Система - це цілісний комплекс взаємопов’язаних елементів , що знаходяться в функціональних відношеннях та зв’язках один з одним. Інше кажучи, система – це певним чином упорядкована сукупність елементів, що створює цілісну єдність.
Системний аналіз враховує наступні характеристики системи, що стають його основними вимогами:
система внутрішньо упорядкована і диференційована, має багаторівневу ієрархічну будову.
Система має особливі системні якості: порядок, організація системи як цілого вище, ніж її окремих елементів.
Будь – яка система від атома до суспільства – завжди більша від суми елементів, що її складають. Така взаємозалежність частин і цілого проявляється в інтегральних властивостях системи.
Кожен системний елемент, властивість або відношення залежить від місця всередині цілого.
Важливим системним принципом є структурність, тобто можливість опису системи через встановлення її структури, тобто зв’язків і відносин системи, обумовленість функціонування елементів системи властивостями її структури.
Існує взаємозалежність системи та середовища.
Усім цим вимогам відповідає людське суспільство, що являє собою складну систему вищого «органічного» типу. Суспільство є стабільною, саморегульованою та само відтворюваною системою організацією соціальної взаємодії та соціальних зв’язків, що забезпечує задоволення всіх основних потреб людини. Це впорядковане ціле, що включає окремих індивідів, групи, організації, інститути, спільноти.
Суспільство можна уявити у вигляді багаторівневої системи. Перший рівень – це соціальні ролі, що задають структуру соціальних взаємодій. Соціальні ролі організовані в різні інститути та спільноти, котрі утворюють другий рівень системи. Кожен інститут та спільнота можуть бути представлені у вигляді складної стійкої само відтворювальної системної організації. Відмінності виконуваних функцій, протистояння цілей соціальних груп потребують такого системного рівня організації, котрий би підтримував у суспільстві єдиний нормативний порядок. Він реалізується в системі культури та політичної влади. Культура подає зразки людської діяльності, підтримує і відтворює норми, апробовані досвідом багатьох поколінь, а політична система законодавчими та правовими актами регулює та закріпляє зв’язки між соціальними системами.
Суспільство як цілісна система складається із множини індивідів, їх суспільних зв’язків, взаємодій у відносинах. Однак це просто сума названих елементів. Інтегруючись, вони утворюють абсолютно нову системну якість. Саме тому суспільні структури мають характер індивідуальних, над особистих тісних структур, а суспільство виступає особливою реальністю, що функціонує за власними закономірностями.
В сучасній соціологічній літературі застосовують різні прийоми та принципи для структурування суспільства. Перш за все, в соціології розрізняють структуру суспільства в широкому та вузькому значенні. Визначення структури суспільства в широкому значенні має два найпоширеніші варіанти. По-перше це поділ суспільства на макро- і мікрорівень. По-друге це застосування сферного членування суспільства.
Розглянемо названі підходи до будови суспільства детальніше. Суспільство як ієрархічна система має власні підсистеми різного рівня загальності. Макрорівень охоплює суспільства загалом, людство в цілому. На цьому глобальному рівні суспільство включає в себе всезагальні форми соціальної організації – культуру, соціальні інститути, основні сфери суспільної життєдіяльності. Мікрорівень, представлений сукупністю індивідів, тут розглядаються в основному між індивідуальні зв’язки та зв'язок індивідів, - мала група. Мезорівень об’єднує макро- і мікрорівні суспільства, саме дослідження соціальних спільнот дозволяє врахувати не тільки загальні форми соціальної організації, але й безпосередньо поведінку людей індивідні взаємини.
Стосовно цих міркувань можливо уявити, що суспільство як система структурно складається із людства в цілому, соціальних спільнот з утвореними ними соціальними інститутами, індивідів.
Можливі й інші спроби розгляду структури суспільства, де її складовими розглядаються економічна, соціальна, політична та культурна підсистеми. Ці підсистеми забезпечують виконання відповідних функцій: економічна – адаптації, політична – ціле досягнення, соціальна – інтеграції, культурна – забезпечення взірця. Такий підхід був здійснений основоположником сучасного структурного функціоналізму Т. Парсонсом та його послідовниками.
Структура суспільства у вузькому значенні позначається поняттям «соціальна структура суспільства». Під соціальною структурою суспільства розуміється диференціація суспільного цілого на різноманітні групи та спільноти. Поняття «соціальна спільнота» вважається базовим поняттям в соціології.
Соціальна спільнота – це сукупність малих і великих групоутворень – націй класів, верств, страт, професійних та кваліфікаційних груп, релігійних та конфесійних громад, трудових колективів, соціально-демографічних, поселенських і територіально-регіональних спільнот, освітніх груп, неформальних угруповань тощо. Соціальну спільноту характеризують спільні для її членів умови життєдіяльності, прихильність до певних соціальних інститутів, спільне походження, доля, мова, єдність життєвих позицій і поглядів. Суспільство об’єктивно розподілено на різноманітні соціальні спільноти, що свідчить про неоднакове соціальне положення людей у суспільстві, про різноякісність і нерівнозначність їх соціального стану, набору соціальних ролей, які вони виконують.

2. Зміст соціальної політики, її місце в соціальному управлінні
Попри розмаїття підходів до визначення сутності політики, що мали місце в історії політологічної думки, їх можна, узагальнюючи, звести до двох основних. Це, по-перше, розуміння політики як зіткнення та протиборства великих груп людей, соціальних спільнот, прагнення до панування одних над іншими, намагання мати перевагу у здійсненні інтересів. По-друге, це спроби вбачати у політиці засіб узгодження інтересів різних соціальних груп, підпорядкування їх спільному началу, досягненню загальнозначущих цілей. Кожна з цих позицій, які, здавалося б, виключають одна одну, не є хибною; більше того, сформувати повне, цілісне уявлення про політику можна, лише взявши до уваги обидві. Яким же чином це стає можливим?
Припущення про те, що у політичному житті суспільства точиться безперервна боротьба різних соціальних груп, верств, родів, зустрічаємо вже у Платона й Аристотеля. На протиборство аристократії та народу звертав увагу Н. Макіавеллі. Д. Віко вбачав у боротьбі патриціїв і плебеїв рушійну силу суспільного розвитку. Ще далі у цьому напрямі пішли французькі історики Гізе, Міньє, Тьєрі. Вони першими спробували пояснити природу політики як соціального явища, виходячи з поняття «класовий інтерес» , убачаючи джерело суспільного прогресу в боротьбі класів. Усе розмаїте і складне політичне життя вони зводили до суспільного і політичного планування певних класів.
На жаль, ще й досі в наслідок протиборства певних політичних сил, а також низького рівня суспільної свідомості ця сторона політичного життя суспільства, яка має сенс лише у поєднанні з протилежною, абсолютизувалася; домінувала однобічна концепція політики, згідно з якою політика є лише класовим протиборством, боротьбою за панування, насильством, примусом, встановленням зверхності одних щодо інших. Дуже поширеними стали твердження, що політика – це сукупність настанов та практичних дій, які визначаються докорінними інтересами панівних класів та інших соціальних груп, партій; що головне у політиці - завоювання і використання влади, задоволення з її допомогою якихось групових, корпоративних інтересів.
Поширюються ідеї щодо політики як суспільних відносин, в яких виражається протиборство антагоністичних класів; політичної системи як системи владарювання пануючих сил. У масовій свідомості політичний вплив ототожнюється із командно-адміністративною, бюрократичною, тоталітарною регламентацією та утиском.
Саме життя доводить необхідність подолати однобічність тлумачення такого соціального феномена, яким є політика, поєднати його з розумінням того, що в політичній боротьбі задовольняються не лише групові, а й загальні інтереси, такі що торкаються самої сутності людського життя. Слід зазначити, що досить давно склалася тенденція вбачати у політиці не лише арену протиборства, а й сферу здійснення загальних, спільних справ, спосіб управління ними, засіб захисту спільних інтересів. Тут доречно згадати, що саме слово «політика» походить від давньогрецького «politike» і означає мистецтво здійснювати спільні справи, співіснувати громадою, управляти державою.
Однак більшість суспільствознавців поділяли конфронтаційне розуміння природи політики. І лише починаючи з ХХ ст. у світовій науці формується розуміння того, що вихідною методологічною засадою політичних досліджень має стати поєднання загальнолюдського і класового начал, що здобуття і утримання влади, інтереси перемоги у політичній боротьбі не повинні домінувати щодо власне реалізації влади, її здійснення, використання, вирішення життєвих проблем, що, крім політичних амбіцій, є більш важливі речі, передусім забезпечення динамічної стабільності суспільства, за межами якої настає катастрофа, всезагальна загибель.
Отже, політика – це специфічна сфера людської діяльності, в якій виявляються відмінності інтересів соціальних груп, класів, націй тощо; ці інтереси стикаються, протиставляються чи збігаються, відбуваються безпосереднє зіставлення позицій і пошук способів, які можуть привести до певного компромісу та узгодженості.
Соціальна диференціація, яка є неодмінним наслідком розвитку суспільства, призводить до розшарування первісної єдності і цілісності. Отже, політична взаємодія виникає як результат наслідування і розвитку цілісності суспільства, але в іншій формі, як компенсація її розпаду. Попри усе розмаїття інтересів та уподобань у суспільстві завжди існують речі, вигідні усім, - забезпечення порядку і безпеки, дотримання правил взаємодії, збереження та дотримання зв’язків, протистояння руйнівним началам, прийняття й можливе за даних умов вирішення соціальних суперечностей, а отже, здобуття знань щодо навколишнього світу, удосконалення умов життя людини.
Наведене визначення загального суспільного інтересу, звичайно, є наслідком умоглядного аналізу, і у повсякденному житті мало хто покладає його за мету власної діяльності. У реальному житті люди стурбовані люди стурбовані більш безпосередніми проблемами. Загальне ж здійснюється стихійно, як наслідок, рівнодійна багатьох різноспрямованих зусиль. Якщо у первісному суспільстві спільне і приватне існують нероздільно, то з розвитком суспільства відбувається їх розведення і певне протиставлення. Якщо попервах здійснення спільних справ було спільною турботою і не виділялося в якусь окрему галузь суспільної практики, а відповідали за здійснення публічного інтересу всі члени роду, то в наслідок соціальної диференціації, розшарування первісного суспільства на соціально значущі спільноти, прошарки тощо відбуваються «замикання» людей на суто власних, приватних інтересах. Про те ще не означає, що інтерес загальний вже не існує. Його здійснення набуває дещо іншої форми, а саме форми влади. Завдяки військовій демократії родоплемінного зразка функції суспільного управління зосереджується у руках воєначальників, племінної верхівки. Поступово формується спеціальний апарат управління як один з чинників відчуження індивідів від участі у вирішенні спільних справ.
Отже, політика як форма суспільної життєдіяльності виникла в наслідок необхідності узгоджувати, підпорядковувати приватні інтереси більш загальному інтересу – спільному і, зокрема, збереженню єдності та цілісності розшарованого суспільства.

Використана література
1.                Тощенко Ж. Т. Соціологія, общий курс 2-е узд., дополненое и переработаное. – М.: Прометей, Юрайт, 1999. – 512 с.
2.                Соціологія: Навчальний посібник. Змістовний модуль 2,4.1/ Укл.: Т.В. Кушерець – Ніжин: НДУ ім. Гоголя, 2007. – 171 с.
3.                Політологія: Підручник/ І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – 2-ге вид., випр. і допов. – К.: Вища школа, 2001. - 415 с.