Міністерство освіти на науки України
            Донецький національний університет
                 КОНТРОЛЬНА РОБОТА
       по дисципліні «Історія держави та права України»
                                                      Студентка _________________
         Викладач  доц. ____________
                         Оцінка ___________
                                        Донецьк - 2006
                                                    Варіант 1
1. Найдавніші державні утворення і право на сучасних українських землях. Скіфія. Грецькі міста-держави. Боспорське царство. Висновки.
        Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини І тис. до н.е., коли у народів і племен Північного Причорномор’я з’являються  перші державні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й встановлення класового суспільства.
Скіфія. У VІІ-ІІІ до н.е. у степових районах Північного Причорномор’я, на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов’я.
         У VІІ ст. до н.е. у скіфів утворюється могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, подає грецький історик Геродот (V ст.. до н.е.). Наймогутнішим й найчисленнішим племенем, розповідає він, були скіфи царські, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходились еліно-скіфи. На північ від царських скіфів (мабуть, у межах степової смуги України) розташувалися скіфи-хлібороби (орачі). Геродот вважав скіфів одним народом, але спосіб життя, господарювання доводить протилежне. На думку деяких вчених, більш імовірно, що скіфів-орачів можна вважати прапращурами українського народу.
    У VІІ-VІ ст. до н.е. більшість скіфських племен вже знаходилася на останній сходинці первіснообщинного ладу.
     Родові зв’язки все ще були сильні. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім‘ї ділянку землі за жеребом. Приватної власності на землю в цей час не існувало. У скіфському суспільстві VІІ-VІ ст. до н.е. вже можна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З’являються у скіфів і раби, яких вони захоплювали під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незначною.
     Досягнутий скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління у формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям – „царям”, які очолювали скіфське військо під час походів. Влада царів передавалась у спадщину, але кандидатури „царя” та його спадкоємця все ще затверджувалися  народними зборами.
     Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соціальна диференціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли посиленню влади скіфських військових керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійсної царської влади. Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспільстві, війна скіфів з військами перського царя Дарія І у 514-513 рр до н.е. Боротьба з Дарієм І, що закінчилась перемогою скіфів, сприяла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авторитет Скіфії.
       На рубежі VІ-ІV ст.. до н.е. скіфський цар  Атей усунув інших „царів” і узурпував усю владу. Атей прожив довге життя і в 40 р. VІ ст. до н.е. зумів об’єднати під своєю владою майже всю країну – від Азовського моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство. Центр держави Атея знаходився на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст.. до н.е. виникло велике укріплене поселення – Каменське городище. Однак сутичка скіфів у 339 р. до н.е. з македонським царем Філіпом ІІ закінчилася поразкою і смертю Атея. Незважаючи на смерть Атея. Скіфське царство збереглося, хоч розміри його значно зменшилися. Скіфія залишилася все ще сильною в економічному і воєнному відношеннях. Як свідчать писемні й археологічні джерела. Царство, створене Антеєм, існувало з VІ до ІІІ ст. до н.е.
      Більш міцною була Скіфська держава з центром у Криму, що склалася близько ІІІ ст. до н.е. Столицею нової держави стало місто Неаполь скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) – з міцними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Воно проіснувало аж до другої половини ІІІ ст. н.е. і було знищено готами.
     Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високими. Панівне становище в економіці займало орне землеробство і скотарство. Скіфи орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, а й на продаж. Величезними стадами худоби і табунами коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набувало у скіфському суспільстві також виробництво шкіри, ткацтво та ін. Інтенсивно розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами. Успіхи в економічному розвитку стали основою для зростання майнової нерівності й соціальної диференціації.
      Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби. Головне джерело рабства у скіфів – військовий полон, підкорення сусідніх народів. Але у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоча кількість рабів у скіфів була досить значною. Як правило, вони використовувалися у домашньому господарстві, для охорони худоби та ін. Часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими містами.
     Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласницького типу. За формою правління це була одна з різновидів рабовласницької монархії. Главою Скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. Цар також здійснював судові функції. Навколо скіфського царя утворювався апарат державного управління. Як і у багатьох інших народів, він складався з найближчих родичів правителя та його особистих слуг, переважно військових. За свідченням грецького історика і географа Стратона (63 р. до н.е.-23 р. н.е.), у ІІ ст.. до н.е. скіфи у Криму знаходилися „під владою Скілура і його синів з Палаком на чолі”. А синів у Скілура було, за одними даними, шістдесят, за іншими – вісімдесят, що забезпечувало міцну підтримку владі  царя. Цим теж пояснюється особлива роль військової дружини правителя та воєначальників. Найбільш впливові помічники правителя входили до складу царської  ради.
Проте виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію. Її пережитки ще тривалий час давались взнаки, особливо у місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді. Перші паростки державності на території сучасної України з’явилися саме у скіфські часи.
Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений згідно з інтересами правлячої верхівки на звичаєве право. Поряд із звичаєм досить рано з’являється й інше джерело права – правила, встановлені царською владою. На великий території Скіфської держави зберігалися групи населення, які жили за своїми законами. Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, візки з пересувними жителями, домашні речі, рабів. Розкопки поховань свідчать, що особисту приватну власність у скіфів становили зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями. Зобов’язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу та ін. Звичайно договори у скіфів скріплювали клятвою, як це робилося, наприклад, при укладенні договору знаменитого скіфського побратимства. На практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, крадіжкою худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів. Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік родоводу провадився по чоловічій лінії. У сім’ї  панував чоловік, практикувалося багатоженство. Старша жінка займала привілейоване становище.
Грецькі міста-держави. Перше поселення грецьких колоністів з’явилося  ще у VІІ ст. До н.е. на невеликому острові Березань біля гирла Дніпро-Бузького лиману.
У VІ ст.. до н.е. вже було засновано ряд міст: на березі Бузького лиману – Ольвія, у східному Криму – Феодосія, Пантікапей (на місті сучасної Керчі). Пізніше ( в останній чверті  І ст.. до н.е.) виникають Херсонес (поблизу Севастополя), Тіра (м. Бєлгород-Дністровський) та багато інших.
Свого розквіту грецькі міста-держави досягають у V-ІV ст.. до н.е., після чого починається їх занепад. Він був зумовлений рядом факторів: появою у Причорномор’ї  нових великих племінних об’єднань, пересуванням кочових племен, загостренням внутрішніх класових суперечностей у містах-колоніях та ін. Залежність від Римської імперії, що розпочалася з І ст. н.е., не могла істотно змінити це становище, оскільки римляни розглядали ці міста лише як джерело одержання продуктів і рабів, як передаточні пункти у торгових і дипломатичних зносинах з „варварським світом”, а тому процес романізації незначною мірою зачепив грецьке населення античних міст-держав Північного Причорномор’я.
У ІІІ ст.. н.е. міста-колонії на території Північного Причорномор’я виступають у період загального економічного та соціально-політичного розкладу, що призвів через сто з лишнім років до остаточної загибелі. Найсильнішого удару міста зазнали від навали готських і гунських племен. У ІV ст.. припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Херсонес, хоч і вцілів, але потрапив під владу Візантійської імперії. Відомий як місто Корсунь, він був знищений золотоординськими завойовниками в середині XV ст.. Така ж  участь спіткала Пантікапей і Феодосію.
Державний лад грецьких міст Причорномор’я будувався на тих же засадах, що і політичний устрій античних полісів Греції. За формою правління ці міста були демократичними або аристократичними республіками. Причому, якщо у V-ІІ ст.. до н.е. тут переважав демократичний елемент і вирішальна роль у політичному житті належала демосу, то, починаючи з І ст. до н.е., основні посади і фактичне опиняються у руках невеликої групи аристократичних сімей, влада зосереджується у нової рабовласницької аристократії, демократична республіка замінюється аристократичною.
Вищим органом державної впади у містах Північного Причо­рномор’я були народні збори, які, наприклад у Ольвії, скорочено називалися "Народ". У роботі цих зборів брали участь лише повноправні громадяни міста (як правило, греки), які досягли 25 років. Раби, чужоземці, жінки були усунуті від управління. Прак­тично це були збори міської общини повноправних вільних грома­дян. Саме такими були збори ольвіополітів - екклесія.
Народні збори, яким були надані законодавчі функції, прий­мали декрети і постанови. В Ольвії ці документи висікали на камені і виставляли на горі - громадському центрі міста. На зборах вирішувалися всі найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики: регулювання морської торгівлі, прийняття у громадянст­во, нормування грошової системи, укладання зовнішньополітичних угод і договорів, звільнення іноземних купців від мита, нагороджен­ня грамотами громадян, які мали відповідні заслуги перед містом, та ін. До компетенції народних зборів входили також вибори поса­дових ocі6 і контроль за їхньою діяльністю.
Значну роль в управлінні відігравала також Рада міста, яка була постійно діючим органом влади. Обиралася вона народними зборами і являла собою виконавчу владу. Рада міста готувала рішен­ня народних зборів, перевіряла кандидатури на виборні посади, контролювала діяльність виборних посадових осіб. Керував роботою цього органу голова Ради, великим впливом користувався її секретар. Обиралися вони на один рік.
У Херсонесі законодавчий процес мав такий вигляд. Проект декрету розробляла спеціальна комісія, до складу якої входили три номофілаки і дюйкет ("той, хто стояв на чолі управління"). Підго­товлений таким чином декрет передавався до Ради, а потім надхо­див до народних зборів. Характерно, що на розгляд Ради і народних зборів пропонувалося вже готове рішення, яке приймалося без будь-яких змін і доповнень. У результаті декрет видавався від імені "Ради і народу".
Третьою ланкою міського управління були виборні колегії - магістратури а6о окремі посадові особи-магістрати. Обрані з числа повноправних громадян магістрати очолювали окремі галузі управ­ління. Вони займалися фінансами, роботою судових уставів, війсь­ковими справами. Найбільш впливовою серед міських магістратур була колегія архонтів. Вона складалася з п'яти-шести чоловік, очолював її перший архонт. Колегія архонтів керувала усіма інши­ми колегіями, могла скликати у разі необхідності народні збори. Магістратом з справ культу був базілевс, ім'ям якого позначався рік. Питаннями оборони відала авторитетна колегія з шести стра­тегів. Щоправда, військами міста командував перший архонт. Пра­вовими питаннями займалася колегія продиків - юридичних радників.
          Агораноми та астіноми наглядали за порядком в місті, станом шляхів і громадських будівель, перевіряли правильність мір і ваги у Херсонесі вони, крім цього, контролювали керамічне виробниц­тво, ставили тавро на всі вироби з кераміки. До екстраординарних магістратів можна віднести епімелетів, які стежили за вжиттям термінових заходів, виконували спеціальні державні завдання".
Особлива увага приділялася фінансовим справам, у тому числі регулюванню грошового обігу. Наприклад, у Херсонест така впли­вова посадова особа, як діойкет, була найвищим фінансовим магістратом, що контролював державні доходи і витрати. Крім того, існували нижчестоящі фінансові магістрати - скарбники.
Основу державного бюджету Ольвії становили єдина система ввізних і вивізних мит на товари, а також різні види податків. Збирання їх звичайно віддавалося на відкуп. Всіма грошовими надходженнями у міську казну займалися спеціальні колегії "семи" і "дев'яти". Значною статтею доходів у містах Північного Причор­номор'я, особливо в останні століття до нової ери, були пожертву­вання багатих громадян, які вносили гроші у міську казну, безплат­но забезпечували місто хлібом у неврожайні роки. Народні збори і Рада міста нагороджували таких громадян почесним декретом, зо­лотим вінком або статуєю. Подібних почестей міг удостоїтися й іноземець, який зробив місту велику послугу. Йому надавалися торгові привілеї та права громадянства.
В античних містах-державах функціонував суд. Так, в Ольвії суд складався з декількох відділів, кожний з яких відав певним колом питань. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки.
         У перших століттях нашої ери міста-держави Північного Причорномор'я змогли зберегти колишню помісну структуру управління.  
Спроби вчинити державний переворот, як це було, наприклад у Херсонесі в ІV ст. до н.е. і І ст. н.е., закінчилися невдачею. І все ж певні зміни відбувалися: здійснювалася аристократизація міського управління, вищі адміністративні посади передавалися невеликгй групі аристократичних сімей тощо. Так, у Херсонесі під тиском римських властей відбувалося скорочення кількості магістратур, заміщення вищих магістратур римськими громадянами з числа місцевих жителів, зосередження влади в руках першого архонта.
Про посилання аристократизації державного ладу свідчить і така немаловажна обставина: в Ольвії приблизно до середини ІІІ ст. до н.е. найважливіші закони створювалися у формі псефісмів, які пропону­валися приватними особами. Псефісми поділялися на дві категорії ­проксенічні та почесні. Починаючи з середини ІІІ ст. до н.е., усі проксенії висуваються приватними особами, а почесні декрети - ­різними коленями магістратів, окремими чи їх сукупністю: архонта­ми, архонтами і колегією "семи", комісією сінедрів. Таким чином, приблизно з середини Ш ст. до н.е. прерогатива вносити у Раду та далі в народні збори проекти відповідних постанов (почесних декретів, законів та ін.) відбирається ольвійськими колегіями магістратів у приватних осіб, за останніми ж резервується лише право виступати ініціаторами пропозицій зі скромних проксенічних псефісмів.
В основу права міст Північного Причорномор'я було покладе­но правову систему афінської рабовласницької демократії. Разом з тим на правовий розвиток міст певним чином впливали звичаї і традиції місцевих племен, які перебували у сфері впливу цих міст­-держав або проживали по сусідству з ними.

Основними джерелами права у зв'язку у цим були закон и народних зборів, декрети рад міст, розпорядження колегій посадо­вих осіб, а також місцеві звичаї.
Правовій регламентації підлягали майнові відносини існувала приватна власність на жилий будинок, рухоме майно, худобу тощо. Земля могла знаходитися як у приватній власності, так і в держав­ній. У Херсонесі, наприклад. Клери належали приватним особам, але могли бути і власністю держави. Про не свідчить херсонеський напис, де йдеться про розпродаж державою земельних ділянок. Поряд з приватними рабами були також й міські раби. У Херсонесі практикувався відпуск на волю у формі посвяти раба якомусь божеству. Причому храм або релігійна громада ставали ніби покро­вителями вільновідпущеника. В Ольвії у 331 р. до н.е., коли місто
було оточене військами Запріона, одного з воєначальників Олек­сандра Македонського, міська влада була змушена піти на такий надзвичайний захід, як відпуск рабів на волю.
Розвинутим було зобов'язальне право. Жвава зовнішня торгів­ля, роль купецтва в економічному житті міст - зумовили появу таких договорів, як позики, дарування, поклажі та ін. Багатий ольвіополіт Протоген був удостоєний почесного декрету за те, що позичав Ольвії великі суми грошей, коли місто перебувало у важкому становищі. Як правило, більшість важливих угод купівлі-продажу здійснювалася при свідках, у державних установах, у присутності чиновників, відку­пщиків податків на торговельні угоди. У Херсонесі, наприклад, якщо така угода здійснювалася у приватному порядку, на ринку або на вулиці, продавець заявляв про це агораномам, вказував розмір одер­жаної суми і разом з покупцем сплачував податок.
Відома була і оренда землі. Поширеною вона була в Херсонесі, де громадяни легко здавали в оренду свої земельні ділянки. Прак­тикувалася тут і наймана праця.
Щодо злочинів і покарань, то згідно з такою епіграфічною пам'яткою як Херсонеська присяга, на першому місці у праві грецьких міст стояли злочини державного характеру. До них можна віднести: змову, спроби повалення демократичного ладу, розголо­шення державної таємниці. Суворому покаранню піддавався кож­ний, хто зраджував ворогам місто або його володіння, замишляв щось проти Херсонеса або його громадян. Захищалася, зрозуміло, і приватна власність.
До вільних людей застосовувалися такі покарання, як смертна кара, штрафи, конфіскація майна. Фізичне знищення повсталих рабів свідчило про те, що панування рабовласницького ладу обері­галося тут, як і в метрополії, найжорстокішими покараннями.
Боспорське царство. У V ст. до н.е. склався союз ряду грецьких держав-полісів, котрі були розташовані по обох берегах Керченської протоки. Ви­никло Боспорське царство, яке відіграло важливу роль в історичній долі народів Східної Європи. У середині ІV ст. до н.е. після об’єднання ще кількох грецьких міст Боспор перетворився у значну за своїми розмірами державу, шо займала весь Керченський півострів, Таманський півострів з береговою смугою до Новоросійська, а також прилеглу до Тамані територію низу Кубані і східний берег Азовського моря. До її складу увійшли великі міста-держави Північного Причорномор'я (Фанагорія, Гермонасса. Феодосія), невеличкі міські центри (Мір­мекій, Німфей, Kіммepік та ін.), а. крім того, - землі, заселені численними племенами синдів, торетів, дандарієв і псесів, які не мали ще своєї державності. Процес становлення держави у скіфсь­ких племен - основної частини населення Керченського півост­рова, тільки починався. Центром цієї території було місто Панті­капей (сучасна Керч), яке займало дуже вигідне місце в економіч­ному і воєнному відношеннях. Воно й стало столицею Боспорського царства.
        Свого розквіту Боспорське царство досягає у ІV-ІІІ ст. до н.е. Саме  до цього часу відноситься спроба Боспору поширити свою владу і вплив на все узбережжя Чорного моря. Але вже з ІІІ ст. до н.е. Боспор вступає в смугу поступового занепаду: спостерігається економічне ослаблення царства, країна зазнає важку фінансову кризу, загострюються класові суперечності, спалахують, повстання рабів. Хоча фінансові труднощі й були подолані, а повстання рабів і Підкорених скіфських племен, що спалахнуло у Пантікапеї у 107 р. до н.е., жорстоко придушено, колишнього процвітання Бос­пору повернути не вдалося.
На початку І ст. до н.е. понтійський цар Мітрідат VІ Євпатор о6'єднав під своєю владою 6ільшість держав Північного  Причорно­мор’я у тому числі і Боспорське царство. Шоправда, Боспор знахо­дився у складі Понтійської дсржави недовго. Після поразки і загибелі Мітрідата VІ у боротьбі з Римом у середині І ст. до н.е. він опинився під владою римлян. Поступово залежність від Риму стала слабшати Боспорське царство накопичувало сили. Однак у середині ІІІ ст. н.е. на нього нападають готські племена. Наслідком цього стала загибель значної кількості дрібних боспорських поселень розорення і занепад великих міст. Останній удар по царству був завданий гуннами. Кочові орди гуннів і підвладних їм племен вторглися сюди в останній чверті ІV ст. і учинили жахливий погром. Боспорське царство було зруйно­вано. 3 VІ ст. Боспор увійшов як безпосереднє володіння до складу Візантії. На цьому його існування припинилося.
Соціально-економічні відносини у Боспорському царстві були такими ж, як і в окремих грецьких містах-колоніях і місцевих племінних союзах, котрі входили до його складу.
Економічну основу Боспору становило розвинуте землеробст­во, яке не тільки давало продукти харчування для власного населен­ня, а й забезпечувало значний експорт хліба та інших сільськогос­подарських продуктів. Густа мережа сільських населень покривала його територію. Родючий грунт сприяв веденню зернового госпо­дарства, садів і городів. Жителі Боспору до ІІІ ст. до н.е. перетво­рили виноградарство в одну з основних галузей господарства, а виноробство - у добре розвинуте товарне виробництво. Розвивало­ся також тваринництво, однією з важливих галузей боспорського господарства було рибальство.
У містах процвітало ремісниче виробництво, що досягало у багатьох галузях високого рівня. Одним з провідних ремесел стало керамічне. Серед боспорських майстрів були металурги, які оброб­ляли залізо і бронзу, каменярі, теслі, ткачі та представники багатьох інших професій. Надзвичайно розвинутим було ювелірне виробни­цтво. Ніде в античному світі нема такої кількості чудових виробів ювелірного мистецтва, як у Північному Причорномор’ї.
3 ІV ст. до н.е. Боспор стає основним постачальником антич­них товарів у північночорноморські степи.
Широка зовнішня й внутрішня торгівля, яку вів Боспор, ви­магала створення власної монетної системи. Пантікапей почав карбувати срібну монету вже в VІ ст. до н.е., інші боспорські міста - у V ст. до н.е. Надалі право власного карбування було закріплено тільки за Пантікапеєм, срібна та золота монети якого стали загаль­нодержавними .
Основним класовим поділом в Боспорському царстві був роз­кол на рабовласників і рабів, вільних і невільників.
Пануючий клас складався з правителів з їx оточенням, чинов­ників державного апарату, купців, власників кораблів, земельних ділянок, ремісничих майстерень-ергастерій. Серед експлуататорів було чимало із скіфської та меотсъкої знаті, які засвоїли грецьку культуру і перетворилися у таких же рабовласників, як і грецькі аристократи Саме ця рабовласницько-купецька знать, як грецька, так і місцева, відігравала вирішальну роль у житті Боспорського царства.
Основною формою соціальної залежності у Боспорській дер­жаві було античне рабство. Рабами ставали полонені, яких захоп­лювали у сутичках із сусідніми племенами. Боспорські купці купу­вали рабів у кочівників. Рабська праця використовувалась у реміс­ничих майстернях, у виноробстві, на різних промислах, будівельних роботах. Багато рабів було зайнято у домашньому господарстві. Працювали вони і у сільському господарстві, але тут їх кількість була незначною.
Раби становили основну продуктивну силу боспорського сус­пільства. Однак у землеробстві були й інші форми залежності і експлуатації. Поряд з рабською тут використовувалася праця залеж­ного населення. Звичайно - із залежного сільськогосподарського населення збиралася подать натурою за право обробки земель, власниками яких були боспорські правителі та великі землевласни­ки. і все ж основною соціальною суперечністю Боспорського цар­ства було протистояння рабів і рабовласників. Найяскравіший ви­раз воно одержало у повстанні в Панпкапеї у 107 р. до н.е., коли прапор повстанців підняв "раб, якого вигодували у палаці Періса­да", Савмак - скіф за походженням.
Державний устрій Боспорського царства не лишався незмін­ним. Спочатку Боспорська держава була союзом грецьких полісів, кожний з яких збігав певну частку самостійності у внутрішніх справах. Характер влади перших правителів Боспору Археанактидів був своєрідним. Уcі вони вважалися архонтами Панпкапея І всього Боспору. Щоправда, якщо в грецьких державах посада архонта була тимчасовою, то в Боспорській державі вона мала характер спадкової впади. У 438 р. до н.е. влада перейшла до династії Спартокідів, засновником якої став Спарток. Коли його наступникам у ІV ст. до н.е. в боротьбі за розширення держави вдалося приєднати до своїх володінь такий великий торговий центр, як Феодосія, вони стали називатися "архонтами Боспору і Феодосії". Відомим був тут інститут співправителів, Так, у середині ІV ст. до н.е. на боспорсь­кий престол вступили одночасно Спарток ІІ і Перісад І. Знову відбулися деякі зміни у титулатурі. Спартокіди почали називатися "архонтами Боспору і Феодосії і царями підвладних племен". Под­війний титул зберігався до початку ІІІ ст. до н.е., доки Спарток ІІІ (304-284 рр. до н.е.) не відмовився від нього і не став іменувати себе "царем Боспору", як називалися всі інші боспорські правителі. Поступово ліквідовувалися деякі форми самоврядування й демок­ратичні установи, що виникли у ранній період існування грецьких міст у Причорномор'ї Боспорська держава перероджувалась у мо­нархію.
У перших століттях нашої ери цар Боспору стає необмеженим главою держави, розпоряджається всіма матеріальними та людськи­ми ресурсами царства. В його руках зосереджується верховна влада, командування військом, судові і навіть жрецькі функції. Прави­телів оточує пишна шана, вони стають володарями великих земель­них угідь, найбагатішими торговцями, власниками майстерень і промислів. Опинившись у залежності від Риму, вони стали носити офіційний титул "друга кесаря (римського імператора) і друга рим­лян", При вступі на престол боспорський цар обов'язково здобував затвердження від римського імператора і регалії своєї влади - курульне крісло, скіпетр та ін. 3 початку ІІІ ст. н.е., коли царі підкорили скіфські володіння у Криму, правитель Рискупорид ІІІ був названий в одному і з написів не тільки царем Боспору, а й царем тавро-скіфів.
Центром державного апарату був палац боспорського царя, де вирішувалися всі питання управління. Палац охоплював найближче оточення правителя - військову і цивільну знать. Особливу роль при цьому відігравали глава палацу (дворецький) і особистий цар­ський секретар.
Існувало багато усякого роду управителів: охоронець царських скарбів, начальник фінансів, охоронець казни, різні придворні чини, управителі сіл. Зв'язки з місцевими племенами та сусідніми державами забезпечували спеціальні чиновники під керівництвом головного перекладача. Відомі такті військові посади: стратег грома­дян, наварх, пресбевт, архікойтоніт та ін. Одним з вищих воєначальників був лохаг.
До складу Боспорського царства входили як грецькі міста, так і землі, заселені скіфськими та меотськими племенами. Спочатку деякою автономією користувалися міста: у них зберігалися традиції помісного самоврядування у вигляді народних зборів, ради, вибор­них посад. Певна автономія була у місцевих племен, які займали внутрішні області держави. Так, у деяких із племен, що визнали впаду боспорського царя, залишалися свої власні царки або вожді. Вони були зобов’язані платити боспорським правителям данину хлібом та іншими продуктами, але у внутрішньому житті зберігали свій племінний устрій і звичаї, свій спосіб життя, родовий побут.
Однак поступово і міста, і місцеві племена стали втрачати свою колишню владу і елементи автономії. У перших століттях нашої ери управління найважливішими областями і містами країни стало доручатися царським намісникам. Органи міського самовря­дування ліквідуються. Відбувається бюрократизація і аристократи­зація державного апарату.
Військова організація Боспорського царства мала таку струк­туру. Основною силою, на яку могли опиратися правителі, були найманці, головним чином греки і фракійці. У складі боспорських військ були також воїни з підвладних Боспору або союзних племен. У разі потреби скликалося ополчення громадян боспорських міст. Боспорські правителі мали і власний військовий флот. Характерно, що у перших століттях нашої ери Рим щорічно давав гроші на утримання боспорського війська, яке розглядалося як оплот усього рабовласницького світу проти "варварських" племен на крайньому північному сході цього регіону.
Збереглося надто мало відомостей про Боспорське право. Його джерела,  крім законодавчої діяльності царів Боспору, були право грецьких міст-полісів, що входили до складу Боспорського царства, і звичаї місцевих племен. Певний вплив мали також інститути римського права.
У Боспорському царстві існувала як державна, так і приватна власність на землю, худобу, рухоме майно. Здебільшого власниками землі були боспорські правителі. Так само розрізнялися палацові й приватні раби.
Товарне виробництво, жвава внутрішня й зовнішня торгівля, наявність власної монетної системи стимулювали розвиток договір­них відносин: купівлі-продажу, дарування, позики тощо. Найбільш небезпечними злочинами вважалися: повстання, змова проти царської влади, зрада та ін. Відомі були злочини проти власності, проти особи. Як покарання практикувалися: смертна кара, конфіскація майна, штрафи.
Висновки. У І тис. до н.е. на землях сучасної України відбувалися важливі події. Її територію заселяли різноманітні етнічні спільності, народи, племена, хвилями просувалися численні кочівники. Всі вони зали­шали свій слід в історії, вступаючи в контакти між собою, виливали на економічний, соціальний, культурний розвиток, у тому числі і ранньослов’янського населення Середнього Подніпров'я. Важливу роль у цьому процесі взаємного впливу і збагачення відігравали державні утворення, які сформувалися у цей час : на теренах України: Скіфська держава, грецькі міста-держави Північ­ного Причорномор'я, Боспорське царство. Виникали і розвивались сталі економічні і політичні взаємовідносини між цими державни­ми центрами і войовничими степовиками, а також землеробами українського Полісся та Лісостепу. Так, Скіфська держава склада­лася з значної кількості місцевого населення, відомого під назвою скіфів-орачів. Постійні зв'язки з населенням Подніпров'я, носіями Черняхівської культури, різними етнічними групами Таври підтри­мували грецькі міста-держави Північного Причорномор'я. Завдяки цьому місцеве населення - східні слов'яни - знайомилось з пере­довим для тих часів грецьким та римським технічним і культурним надбанням, а також політичними та правовими інститутами.
Скіфи, греки, римляни - всі вони на різних етапах через свої державні утворення впливали на розвиток місцевого населення, на певний час або назавжди стаючи його частиною.
ЛІТЕРАТУРА
1.                 Хрестоматія з історії держави і права України - Том 1. З найдавніших часів до початку XX ст..: Навчальний посібник для юрид. вищих і фак.: У 2 т./В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький; За ред. члена-кореспондента Академії правових наук україни В.Д. Гончаренка.- К.; Ін Юре.-1997.
2.                 Історія держави і права України. Частина 1: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. / А.Й. Рогожин, М.М. Страхов, В.Д. Гончаренко та ін.; За ред. акад. Академії правових наук України А.Й. Рогожина.- К.; Ін Юре, – 1996.
3.                 Історія держави і права України. Частина 1: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак. / А.Й. Рогожин, М.М. Страхов, В.Д. Гончаренко та ін.; За ред. акад. Академії правових наук України А.Й. Рогожина.- Х.: Основа, – 1996.