Отже, з положення закону видно, що проста письмова форма обов’язкова для договору позики тільки у випадках, коли позикодавець – юридична особа, а також в усіх випадках, якщо сума договору позики перевищує встановлений законом розмір.
Проте тепер слід звернути увагу на ч. 1 ст. 208 ЦК України. В ній зазначено, що в письмовій формі слід укладати правочини між фізичними та юридичними особами, крім правочинів передбачених частиною першою статті 206 Цивільного кодексу України. А відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК України: „Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.”. З викладених положень можна зробити висновок, що у письмовій формі необхідно укладати будь–які договори позики за участю юридичної особи, незалежно на якій стороні вона виступає (є позикодавцем чи позичальником), адже договір позики не може бути повністю виконаний сторонами у момент його виконання, тому підпадатиме під статтю 208 ЦК України.
Законом не вимагається нотаріальне посвідчення договору позики, проте за домовленістю сторін чи на вимогу однієї з сторін, договір може бути нотаріально посвідчений, але в цьому разі необхідно виплатити державне мито у розмірі, визначеному законом[8]. З практичної точки зору, якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення (ч. 4 ст. 639 ЦК України).
Недотримання простої письмової форми договору позики не призводить до визнання правочину недійсним (ч. 1 ст. 218 ЦК України). Інша справа, що недотримання письмової форми договору призводить до  звуження кола можливих доказів, які можуть пропонувати сторони. Рішення суду в даному випадку не може ґрунтуватися на показаннях свідків. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо–, відеозапису та іншими доказами.
Проте є виключення щодо застосування показання свідків в разі оспорювання договору. Рішення суду може ґрунтуватися на показаннях свідків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжких обставин (ч. 2 ст. 1051 ЦК України).
Цивільний кодекс визначає, що на підтвердження договору позики може бути надана розписка позичальника чи інший документ (акт передання і прийняття, рахунок фактура на товари тощо), який засвідчує передачу йому позикодавцем визначеної грошової суми чи визначену кількість речей. Розписка не є письмовою формою договору позики і не замінює її.
Вищезгадані документі (боргові документи) мають підтверджувати такі обставини:
1.                 Факт отримання боржником речей або грошей, їх кількість, якість, рід;
2.                 Точно визначений строк повернення грошей або речей; а у разі його відсутності – момент пред’явлення вимоги.
Борговий документ має бути укладений з додержанням необхідних реквізитів. Реквізити боргових документів поділяються відповідно до свого значення на обов’язкові та факультативні. До обов’язкових реквізитів відносять підпис боржника, а до факультативних – дату, місце видачі, вказівку про свідків тощо[9]. З викладеного вище зрозуміло, що лише належно оформлена розписка чи інший борговий документ може слугувати підтвердженням договору позики.
З’ясувавши процес укладання, форму та момент виникнення договірних зобов’язань, звернемося до такої суттєвої умови договору позики як предмет.
Предметом договору позики можуть бути грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками. З грошовими коштами все зрозуміло, ними можуть виступати як готівка так і безготівкові кошти. Проте існує певна особливість щодо підприємств, якщо вони видаватимуть позику готівкою. А саме, визначено, що гранична сума готівкового розрахунку одного підприємства  (підприємця) з іншим підприємством (підприємцем) протягом одного  дня за одним  або кількома платіжними документами встановлюється відповідною постановою Правління Національного банку України. Платежі понад зазначену граничну суму проводяться виключно в безготівковій формі[10].
Тепер перейдемо до речей. З законодавчого визначення договору позики, наведеного вище, зрозуміло, що предметом даного договору не можуть бути індивідуально визначені речі, послуги чи права. Предметом договору позики можуть бути лише родові речі. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має родові ознаки, є замінною (ч. 2 ст. 184 ЦК України). Речі, обмежені в обороті, можуть виступати в якості предмета договору позики, якщо сторони договору належать до кола учасників обороту, що мають дозвіл на здійснення правочинів з такими речами.
Важливою рисою договору позики є те, що за цим договором речі, грошові кошти передаються у власність позичальнику. І якщо, наприклад, підприємство позичає іншому підприємству певну грошову суму, то вона повинна бути списана з балансу позикодавця і має стати часткою активів позичальника.
Звернемо увагу на таку важливу особливість договору позики як новацію. Згідно ст.. 1053 ЦК України закріплено можливість новації боргу у позикове зобов’язання. Це значить, що за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі–продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінено позиковим зобов’язанням. Звернувшись до Цивільного кодексу України, можна віднайти загальне визначення новації – це спосіб припинення зобов’язання за домовленістю сторін про заміну первісного зобов’язання новим зобов’язанням між тими ж сторонами, при цьому має бути дотримані вимоги ст. 604 ЦК України (зокрема, неможливо замінити на договір позики зобов’язання про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, про сплату аліментів та деякі інші, встановлені законом). Загалом створення позикового зобов’язання шляхом новації іншого боргу є більш ефективним способом виконання первісного зобов’язання. Наприклад, при купівлі–продажу товару покупець не повністю сплатив ціну і бажає отримати відстрочення платежу. Різниця між сумою належною до сплати і вже сплаченими коштами і буде предметом договору позики. Новація має здійснюватися у формі, встановленій для договору позики.
Отже, було розглянуто особливості укладання, форми та предмету договору позики, це дає змогу приступити до з’ясування дуже важливих елементів змісту даного правовідношення – основних прав та обов’язків сторін за договором позики.
2.2. Обов’язки сторін за договором позики.
Перед з’ясуванням конкретних обов’язків та прав сторін за договором позики, розглянемо, хто може виступати позикодавцем і позичальником. Отже, сторони в договорі позики:
1.   дієздатні громадяни;
2.   юридичні особи;
3.   держава;
4.   інші публічні утворення.
Обмеження відносно можливості бути позикодавцем встановлено для установ, які не мають права розпоряджатися закріпленим за ними майном.
Надання грошових коштів у позику юридичними особами є фінансовою послугою відповідно до ст..4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 червня 2001 р[11]. А юридична особа, яка надає фінансові послуги має набути статусу фінансової установи. Згідно закону: „Фінансова установа – юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного  реєстру  у  порядку,  встановленому  законом”[12].
 До фінансових установ згідно закону належать – банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії,  установи  накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні  фонди  і  компанії  та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.
Якщо з фінансовими установами все більш–менш зрозуміло, то ситуація, коли позикодавцем виступає нерезидент заслуговує особливої уваги. Звернемося до Указу Президента „Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства”: „Договори, які передбачають виконання резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами за запозиченими у них кредитами, позиками в іноземній валюті, підлягають реєстрації Національним банком України”[13].
 Договір позики в якому позикодавцем є нерезидент підлягає обов’язковій реєстрації в Національному банку України (далі – НБУ), більш того вищезгаданим Указом Президента встановлена відповідальність у разі одержання резидентами  кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів без реєстрації договорів. В цьому випадку до резидентів застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів (розмір штрафу встановлюється законом).
Реєстрація договорів по отриманим від нерезидентів кредитам і позикам здійснюється НБУ шляхом видачі резиденту реєстраційного свідоцтва. Резидентам–позичальникам, які не є банками, видають реєстраційні свідоцтва територіальні управління Національного банку. При цьому позичальник повинен зареєструвати договір до фактичного отримання кредиту чи позики[15]. Резиденти–позичальники мають передбачати в договорі, що він набирає чинності з моменту його реєстрації, крім передбачених законом винятків.
Тепер, якщо звернутися до характеристики прав та обов’язків сторін за договором позики, слід зазначити, що всі договори прийнято класифікувати на односторонні та двосторонні. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов’язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов’язку щодо першої сторони. І саме таким є договір позики.
Позикодавець не зв’язує себе ніякими обов’язками, а лише має права – право вимагати повернення позики, сплати процентів тощо. Позичальник же створює для себе лише обов’язки, які відповідають правам кредитора. Позикодавець завжди буде кредитором, а позичальник – тільки боржником.
Саме цим договір позики відрізняється від багатьох інших цивільно–правових договорів. Оскільки, наприклад, за договором купівлі–продажу і покупець і продавець наділені взаємними правами та обов’язками, кожна із сторін є одночасно і боржником і кредитором.
Відповідальність за договором позики також носить односторонній характер.
Розглянемо обов’язки позичальника за договором позики. Отже, позичальник зобов’язаний:
-                   повернути позикодавцеві позику (грошові кошти, речі, визначені родовими ознаками) у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем у строк та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст.. 1049 ЦК України);
-                   сплатити винагороду (проценти за користування позикою), якщо договір не є безоплатним.
В договорі позики можуть передбачатися місце і час повернення позики, особа, якій необхідно повернути позику. На договір позики розповсюджуються положення ЦК України про місце виконання грошового зобов’язання, передбачені ст. 532 ЦК уКРАЇНИ, згідно з якою, якщо місце виконання грошового зобов’язання не встановлене в договорі, виконання проводиться за місцем проживання кредитора (позикодавця), а якщо позикодавцем виступає юридична особа, – то за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов’язання. Якщо кредитор (позикодавець) на момент виконання зобов’язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника (позичальника), зобов’язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора (позикодавця) з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов’язаних із зміною місця виконання.
Якщо в договорі не встановлений строк повернення позики, то позичальник повинен повернути гроші або речі протягом 30 днів від дня пред’явлення вимоги позикодавцем (ст.. 1049 ЦК України). Хоча сторони за погодженням можуть на свій розсуд встановлювати в договорі інші умови повернення позики. Договір позики, особливо той, що укладений на тривалий строк, може передбачати виконання договору частинами (в розстрочку). Безпроцентна позика може бути повернена достроково.
Тепер щодо сплати процентів за договором позики. Договір позики є оплатним, якщо його безоплатний характер прямо не встановлений Цивільним Кодексом України, законодавчими актами чи конкретним договором. Тому відсутність у договорі умови про винагороду не означає, що договір є безоплатним. Тобто законодавчо встановлена презумпція оплатності договору позики. Винагорода для позикодавця встановлюється у формі процентів від суми, що надається в позику.  Якщо ж розмір процентів у договорі не визначений, він визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Облікова ставка НБУ – це один із монетарних інструментів, за допомогою якого Нацбанк встановлює для суб’єктів грошово–кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених і розміщених капіталів.
Якщо в договорі прямо не зазначено строки виплати процентів, то вони повинні виплачуватися щомісячно до дня повернення позики (ч.1 ст. 1048 ЦК України). Важливо, що проценти повинні нараховуватися до моменту саме фактичного повернення позики, тобто і за час прострочення виплати боргу позичальником. Сторони можуть зазначити в договорі позики  будь–який інший порядок виплати процентів. В тому числі і передбачити, що проценти будуть сплачені як одноразовий платіж.
Якщо проценти занадто високі, то договір позики може бути визнаний недійсним згідно ст.. 233 ЦК України, як правочин, що вчинений на вкрай невигідних для сторони умовах. В цьому випадку кредитору (позикодавцю) доведеться відшкодувати позичальнику збитки і моральну шкоду, що завдані йому у зв’язку з вчиненням цього правочину. Занадто високі проценти можуть стати підставою і для визнання договору як такого, що порушує один із основних принципів цивільного права, а саме – принцип справедливості, добросовісності та розумності (п. 6 ст. 3 ЦК України); а також як такий, що виходить за межі здійснення цивільних прав (ч.3 ст. 13 ЦК України). Такі обмеження під загрозою визнання договору недійсним, є доцільними для недопущення „кабальних” правочинів.
Законодавчо закріплені випадки, що відміняють презумпцію оплатності договору позики, тобто випадки, коли договір позики є безоплатним. Отже, безпроцентними вважаються договір позики, укладений на суму, що не перевищує п’ятдесятикратного розміру неоподаткованих мінімумів доходів громадян між фізичними особами, не у зв’язку з здійсненням ними підприємницької діяльності, а також договір поз, предметом якого є речі, визначені родовими ознаками. Договір позики є укладеним у зв’язку з підприємницькою діяльністю, якщо одна чи обидві сторони є підприємцями.
Були розглянуті основні обов’язки позичальника. При належному їх виконанні зобов’язання припиняється, оскільки вважається здійсненим (ст.. 599 ЦК України).
Поряд з поверненням позики (виконанням зобов’язання) і сплатою процентів можуть використовуватися і інші передбачені договором чи законом способи припинення зобов’язання. Наприклад, зобов’язання щодо повернення позики може припинятися в результаті заліку зустрічних однорідних вимог, передачі відступного, прощення боргу і т. д. А якщо це роботодавець надає позику своєму працівнику, то в договорі може бути зазначено, що позика повертається шляхом утримання її з заробітної плати позичальника[16].
На позичальника можуть бути покладені і інші обов’язки, але вони пов’язані з невиконанням чи неналежним виконанням зобов’язання (наприклад, прострочення повернення позики) і будуть розглянуті в наступному підпункті.
Інтерес викликає питання моменту повернення позики. І ч. 3 ст. 1049 ЦК України закріплює імперативну норму, щодо моменту повернення позики, згідно з якою позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, зарахування грошових коштів, що позичалися, на його банківський рахунок. Це правило не може бути змінене за волею сторін.
Виконання за безоплатним договором позики полягає у поверненні позичальником отриманої в борг суми.
Згідно ст.. 545 ЦК України кредитор (в нашому випадку позикодавець) повинен підтвердити прийняття виконання зобов’язання. Для цього він видає позичальнику розписку про отримання виконання чи повертає отриманий при укладенні договору борговий документ (розписка позичальника тощо). Якщо ж позикодавець відмовиться повернути цей документ чи надати розписку, то позичальник має право затримати виконання зобов’язання. В результаті кредитор буде вважатися таким, що прострочив.
Права позикодавця відповідають обов’язкам боржника (позичальника), тобто кредитор має право вимагати повернути предмет позики і сплатити проценти. Позикодавець також має інші права, в результаті невиконання чи неналежного виконання  позичальником своїх обов’язків, зокрема це право відшкодування завданих боржником збитків та право вимагати від позичальника сплати неустойки, у визначених законом випадках.
Отже, розглянувши особливість договору позики як одностороннього договору, що виражається в розподілі прав та обов’язків між сторонами, можна зробити висновок, що при укладені даного договору особливої і пильної уваги потребує зобов’язаний суб’єкт правочину і законодавче та договірне закріплення його обов’язків.

2.3. Відповідальність сторін за договором позики
Відповідальність за договором позики носить односторонній характер. Тому мова буде вестися лише про наслідки порушення договору позичальником.
Розглянемо випадок, коли предметом договору є грошові кошти. Якщо позичальник вчасно не повернув суму позики, то він зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч. 1 ст.. 1050, ч.2 ст. 625 ЦК України). 
Таке законодавче визначення відповідальності за прострочення позичальника викликає багато питань. Три проценти річних, передбачені ч.1 ст. 1050, за своєю суттю не є мірою відповідальності, а платою за користування чужими коштами і стягуються незалежно від вини боржника. Нарахування двох різних видів процентів (індексу інфляції та трьох процентів річних) здійснюється кумулятивно, шляхом складання процентів за користування сумою позики та процентів від простроченої суми (вони ще відомі під назвою „проценти відповідальності”)[17]. Три проценти річних нараховуються на суму позики (основного боргу) без урахування вже нарахованих процентів за користування основним боргом, якщо інше не передбачено договором. Три проценти річних нараховуються від  дня, коли сума позики мала бути повернена, до дня її фактичного повернення.
Договором може бути встановлений інший розмір процентів за прострочення повернення суми позики та процентів за користування нею.
Звернемося до ситуації, коли предметом договору позики є речі, визначені родовими ознаками. Якщо позичальник своєчасно не повернув родові речі він зобов’язаний сплатити неустойку згідно ст..549–552 ЦК України, неустойка нараховується від дня, коли речі повинні були бути повернені, до дня їх фактичного повернення позикодавцю, незалежно від сплати процентів (ч.1 ст. 1050 ЦК України). Неустойка в цьому випадку виплачується у вигляді штрафу.
За своєю правовою природою штраф є нетривалою неустойкою, що одноразово застосовується і обчислюється у відсотках від суми невиконаного чи неналежно виконаного зобов’язання. Пеня як форма неустойки у випадку прострочення „родової” позики не може бути застосована, оскільки вона нараховується у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожній день прострочення виконання (ч.3 ст. 549 ЦК України).
В даному випадку штраф нараховується в грошовій чи майновій формах. Якщо предметом неустойки є грошова сума, то її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
З практичної точки зору важливим є те, що проценти на неустойку не нараховуються, а сама сплата неустойки не звільняє боржника (позичальника) від виконання обов’язку в натурі.
Певні особливості відповідальності існують, якщо договором позики передбачено повернення боргу (позики) частинами (в розстрочку). В цьому випадку, якщо позичальник порушить строк повернення наступної частини позики, то це дає право позикодавцю вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася і належних йому процентів (ч.2 ст. 1050).
Якщо позичальник повертає процентну позику достроково, це буде вважатися порушення правила належного виконання зобов’язання. Дострокове повернення позики в даному випадку суперечитиме самій суті зобов’язання та обмежуватиме інтереси позикодавця. За такої ситуації, кредитор може претендувати на стягнення втраченої вигоди. Хоча, якщо позичальник достроково повертає процентну позику за згодою позикодавця, то вищезгадані наслідки не матимуть місця[18].
Забезпечення виконання зобов’язання при договорі позики має свої особливості, розглянемо їх детальніше. Зобов’язання, яке виникає з договору позики можна забезпечити як передбаченими Цивільним кодексом України засобами, так і не передбаченими ним, але такими, що не суперечать його положенням (наприклад, фідуціарний заклад тощо). Мається на увазі неустойка, гарантія, порука, застава, притримання. Виключенням є лише завдаток, який навряд чи можна застосувати до договору позики.
Будь–які засоби забезпечення зобов’язань направлені на стимулювання боржника до точного виконання зобов’язання, до запобігання чи зменшення негативних наслідків, які могуть наступити в разі його порушення.
Закон встановлює  наслідки невиконання позичальником обов’язків, встановлених договором позики, відносно забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов’язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності. В таких випадках позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому згідно ст.. 1048 ЦК України, якщо інше не встановлено договором (ст.. 1052 ЦК України).
Невиконання позичальником обов’язків щодо забезпечення договору пози може бути, наприклад, якщо вказана позичальником особа відмовилася від укладення договору поруки чи не надала банківську гарантію. Втрата забезпечення має місце, наприклад, у випадку банкрутства поручителя, гибелі предмета застави тощо. Прикладом погіршення умов забезпечення внаслідок обставин, за які позикодавець не несе відповідальності може бути випадок знецінення предмета застави при заставі цінних паперів.
Отже, законодавчо передбачена дієва система заходів відповідальності, яка застосовується в разі порушення (прострочення виконання) позичальником своїх обов’язків за договором позики. Передбачена відповідальність покликана забезпечити та охороняти інтереси кредитора (позикодавця), стимулюючи в той же час боржника (позичальника) до належного  виконання свої обов’язків. Проте при договірному визначені  міри відповідальності в разі порушення умов договору, сторони мають виходити з принципів справедливості і розумності.

III. Проблеми правової реалізації договору позики
3.1. Особливості та проблеми практичного використання договору
позики в Україні.
Договір позики – це досить поширене зобов’язання. Через те, що суб’єктами позики можуть бути як фізичні так і юридичні особи, на практиці виникають певні проблеми, оскільки зобов’язальні відносини між юридичними особами регулюються не лише Цивільним кодексом України, а і Господарським кодексом України. А ці нормативно–правові акти часто суперечать один одному. Отож розглянемо деякі з таких суперечок та шляхи їх подолання.
Вище вже зазначалося, що істотною умовою, яка обов’язково має бути присутня в договорі позики є предмет договору. А ціна (тобто проценти в нашому випадку) і строк виконання договору можна не прописувати. Вони можуть бути визначені згідно з актом цивільного законодавства. Але це все стосується Цивільного кодексу України.
А в ч. 3 ст. 180 „Істотні умови договору” Господарського кодексу України (далі – ГК України) прямо сказано, що при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь–якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору[19]. Хоча ГК України досить непослідовний, оскільки далі зазначає: „Договір поставки може бути укладений на один рік, на строк більше одного року (довгостроковий договір) або на  інший  строк, визначений  угодою  сторін.  Якщо в договорі строк  його  дії  не визначений, він вважається укладеним на один рік” (ч.1 ст. 267 ГК України). Як тоді договір поставки може вважатися укладеним на рік, коли згідно з ст..180 ГК України він взагалі не повинен вважатися укладеним?
Не зайвим буде визначити, що є господарсько-договірними зобов’язаннями – це майново-господарські  зобов'язання,  які   виникають   між суб'єктами  господарювання  або  між  суб'єктами  господарювання і негосподарюючими суб'єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів (ч. 1 ст. 179 ГК України). Особливістю є те, що господарсько-договірні зобов’язання можуть виникати лише між визначеними сторонами – суб’єктами господарювання та не господарюючими суб’єктами  – юридичними особами.
Отже, для уникнення і попередження можливих спорів в договорі позики, який підпадає під поняття господарського договору, є сенс все ж таки визначати строк договору позики.
Договір між працівником та роботодавцем не є господарським, а тому норми ГК України до нього взагалі не застосовуються.
Як зазначалося вище, ГК України визначає ціну як суттєву умову договору. Ціною позики є процентна ставка. І знов-таки проблема – ч. 2 ст. 189 ГК України встановлює, що ціна в договорі має визначатися в гривнях. А якщо це буде безпроцентна позика, наприклад, одна юридична особа позичила іншій юридичній особі певну кількість родових речей, як бути тоді? В принципі, можна зробити так, щоб вимога закону була дотримана, зокрема зазначивши в договорі, що „проценти не нараховуються та не сплачуються. Ціна послуги по наданню позики складає 0 грн.”
Проте, ще цікавіша ситуація з процентною позикою. Теоретично можна розрахувати та зазначити ціну позики (процентну ставку) в гривнях. Хоча цей складний механізм видається не дуже доцільним з практичної точки зору. Тому вважається більш розумним, якщо сторони зазначатимуть процентну ставку все ж таки  у відсотках, згідно норм Цивільного кодексу України.
Є сподівання на те, що згодом законодавець врегулює законодавчі розбіжності між Господарським та Цивільним кодексами України і буде змога однозначно вирішити, що є істотними умовами договору позики і як вони мають зазначатися в тексті договору.
Фінансова допомога являє собою ні що інше, як позику. Юридична сторона позики регулюється Цивільним кодексом України. Статтею 1048 ЦК України за договором позики допускається одержання відсотків. Однак, у цьому випадку позика буде класифікуватися як фінансовий кредит. Відповідно до закону фінансовий кредит – це кошти, надані банком або небанківською фінансовою установою в позику юридичній або фізичній особі на певний термін для цільового використання і під відсоток.
Фінансова допомога на поворотній основі не може вважатися фінансовим кредитом, тому що не передбачає ні цільового використання отриманих коштів, ні одержання їх під відсоток. Законодавець визначив особливий порядок оподаткування поворотної фінансової допомоги.
Особливості фінансового кредиту і поворотної фінансової допомоги важливі більше для суб’єктів підприємницької діяльності. Юридичні особи, підприємства мають дотримуватися пов’язаних з цим вимог при веденні фінансових документів.
До тих нюансів позикових відносин, які часом викликають питання, можна віднести наступне. Поняття „позичка”, „кредит” і „позика” і в законодавстві України, і в юридичній літературі часто змішуються, вживаючись як синоніми[21]. Позичкою називають як позику або кредит, так і надання права користування. Однак розмежування понять позички та позики (кредиту) становить не тільки науково–теоретичний інтерес, а й має принципове значення в правозастосовчій практиці. Вище вже було надано пояснення сутності позики. Але треба тепер уяснити чим же вона відрізняється від кредиту та позички і як ці понятті співвідносяться в цивільному праві.
Згідно ч. 1 ст.. 827 ЦК України за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов’язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. І вже з цього одного визначення видно принципову різницю між позичкою і позикою. Тому вважається за потрібне зазначити, що по-перше, річ за договором позички передається лише у користування, тобто користувач не має права визначати долю речі, розпоряджатися нею; в той час як за договором позики до позичальника переходить право власності на предмет позики, він вільний у праві розпоряджатися предметом позики на свій розсуд. По-друге, предметом договору позички можуть бути лише речі, визначені індивідуальними ознаками, що є неспоживчими та вільно обертаються в цивільному обігу, а предметом договору позики є родові речі чи грошові кошти. По-третє, за договором позички, користувач зобов’язаний повернути ту саму річ, яку отримав у користування, а за договором позики повертається річ того ж роду та якості чи така ж сума грошових коштів. По-четверте, договір позички може бути реальним або консенсуальним, тоді як договір позики може бути лише реальним. По-п’яте, договір позички завжди є безвідплатним, а договір позики може бути як відплатним, так і безвідплатним. Отже, визначивши всі відмінності між позикою і позичкою, можна зробити висновок, що вони лише ззовні здаються схожими, проте за своїм внутрішнім змістом це принципово різні правочини. Тому змішування чи плутання цих понять є неприпустимим.
Розглянемо тепер співвідношення кредиту та позики. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1054 ЦК України). Кредитний договір є самостійним різновидом позики і до нього за аналогією можуть застосовуватися норми щодо позики, якщо інше не передбачено правилами про кредит.
Можна виділити наступні відмінності між позикою та кредитом. По-перше, кредитодавцем за договором кредиту повинен завжди виступати банк або інша фінансова установа (перелік фінансових установ, згідно закону був наведений в попередньому розділі); а за договором позики позикодавцем може бути будь-яка фізична чи юридична особа. По-друге, кредитний договір є консенсуальним, двостороннім (кредитор як і боржник мають і права і обов’язки) та обов’язково відплатним, в той час, як договір позики є реальним, одностороннім та диспозитивно-відплатним. По-третє, для кредитного договору передбачено більш широке коло істотних умов договору, це зокрема: предмет кредиту, строк повернення кредиту, проценти за кредит, майнова відповідальність сторін за порушення договору, порядок його розірвання тощо, а для позики обов’язковим є лише визначення предмету договору. По-четверте, предметом кредиту можуть бути тільки грошові кошти, договір же позики передбачає що і речі, визначені родовими ознаками можуть бути предметом цього договору. По-п’яте, для кредитного договору письмова форма є імперативно обов’язковою, без її додержання кредит є нікчемним (ч. 2 ст. 1056 ЦК України), що ж до договору позики, то він, як вже зазначалося, може бути укладений як письмово так і усно, в залежності від суб’єктів договору та суми позики, і навіть більше того, недодержання письмової форми за договором позики не матиме наслідком визнання правочину недійсним, а може лише ускладнити підтвердження здійсненої позики.