Кафедра кримінального права

Курсова робота

“Актуальні проблеми визначення об’єкту незаконного заволодіння транспортним засобом”

План роботи
1.                 Вступ
2.                 Склад злочину незаконного заволодіння транспортними засобами в кримінальному праві
3.                 Об’єкт злочину і дискусійні питання його визначення
4.                 Об’єктивна сторона злочину
5.                 Суб’єкт злочину
6.                 Суб’єктивна сторона злочину
7.                 ІІ.  Обставини, що впливають на кваліфікацію незаконного заволодіння транспортними засобами
8.                 ІІІ.  Практика розвинених країн щодо питання кваліфікації незаконного заволодіння транспортним засобом
9.                 Висновок
10.            Список використаної літератури
11.            Додаток

Вступ
Питання боротьби з незаконними заволодіннями транспортними засобами займає важливе місце в боротьбі зі злочинністю. Адже таке заволодіння може призвести до людських жертв, пошкоджень транспортних засобів, дорожніх споруд і комунікацій, знижує безпеку руху. Понад 20 відсотків викрадень автотранспорту, причому здебільшого з тяжкими наслідками, скоюється неповнолітніми, у зв’язку з чим цей злочин набуває ще більшої суспільної небезпеки. Тому дана проблема потребує підвищеної уваги і ефективності боротьби як з боку органів внутрішніх справ України, так і з боку суспільства.
Суспільна небезпечність незаконного заволодіння транспортними засобами обумовлюється неконтрольованим використанням джерел підвищеної небезпеки, що нерідко спричинює вчинення інших транспортних злочинів. Характерно, що ці злочини дуже часто вчиняють особи, які не мають водійського посвідчення, перебувають у стані сп'яніння (від 70 до 80 відсотків винних скоюють заволодіння в нетверезому стані), не мають необхідних навичок водіння, не володіють технічними особливостями транспортних засобів. Ці особи, як правило, не здатні виконувати у сфері дорожнього руху необхідні функції керування транспортним засобом, особливо при складній дорожній обста­новці, адже незаконне заволодіння, як правило, проводиться в екстремальних умовах: зловмисник вимушений діяти поспішно, здебільшого йому доводиться переховуватись від переслідування, рухатись з не ввімкнутими світловими приладами, ігнорувати сигнали світлофора, не виконувати вимог дорожньої розмітки і знаків, не витримувати безпечну швидкість, порушувати інші правила дорожнього руху, попередньо не переконавшись в технічній справності транспортного засобу.
Як свідчить статистика 2003 року з 596218 тис. зареєс­трованих злочинів на незаконне заволодіння транспортними засобами припадало 6085 випадків, з них на автомобілі - 4366.
За ст. 289 КК кваліфікується незаконне заволодіння транспортними засобами автомобілів усіх видів, мото­циклів, тракторів та інших самохідних машин. Найчастіше предметом цього злочинного посягання є механічні транспортні засоби зазначені у примітці до ст.289 КК. Відповідальність за незаконне заволодіння транспортними засобами залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна передбачена ст. 278 КК.
Аналіз ст.289 КК України і практики її застосування свідчить, що при кваліфікації незаконного заволодіння транспортними засобами допускається різне тлумачення окремих, вжитих законодавцем понять, що призводить до різнобою у слідчій та судовій практиці, неоднакового вирішення задач, що постають. Таким чином, існує потреба в удосконаленні як самої норми, так і практики її застосування, а отже й судового її тлумачення, а також приведення до загального знаменника цілого ряду питань. Щоб розібратись з усім цим, треба перш за все розглянути, що являє собою склад зазначеного злочину.

І. Склад злочину незаконного заволодіння транспортними засобами в кримінальному праві
1.  1. Об’єкт злочину і дискусійні питання його визначення
Відомо, що „об'єкт злочину – це охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні відносини та соціальні блага, на які посягає злочин”.
В теорії кримінального права думки науковців розділились щодо визначення об’єкта злочину незаконного заволодіння транспортним засобом. Деякі автори вважають, що незаконне заволодіння транспортними засобами має один безпосередній об'єкт, але визначають щодо нього різні суспільні відносини: «безпека експлуатації транспортних засобів», «громадський порядок», «громадська безпека», «сис­тема суспільних відносин, що регламентують права власності»,  « безпека життя і здоров'я людей», тощо. Так, наприклад В.О. Навроцький вважає, що „Основним безпосереднім об'єктом злочину є контрольоване використання транспортних засобів, перелічених у примітці до ст. 286 КК.” [2]. Контрольоване використання транспорту, як об'єкт пояснюється тим що самовільне незаконне заволодіння транспортними засобами у багатьох випадках скоюється особами у стані алкогольного сп'яніння, при відсутності прав на керування транспортом. Але трапляються й такі випадки коли незаконне заволодіння транспортними засобами скоюється особами  які добре володіють правилами дорожнього руху і реальної заг­рози безпеці руху не виникає.
Інші вчені поділяють безпосередній об'єкт незаконного заволодіння транспортними на головний та додатковий, висловлюють різні точки зору як з питання про те, які суспільні відносини складають безпосередній об'єкт даного злочину, так і про те, які суспільні відносини належать до голов­ного, а які до додаткового об'єкта. Адже незаконне заволодіння транспортними засобами, як і багато інших злочинів, завдають шкоди декільком групам суспільних відносин, тому це діяння посягає не лише на один об'єкт (громадський порядок, громадську безпеку чи безпеку руху механічних транспортних засобів). Професори  М. Й. Коржанський з В.А. Мисливим приділяють увагу не лише безпосередньому, а й додатковий об’єкту. Вони зазначають, що «Основний безпосередній об'єкт цього злочину - безпека руху та експлуатації транспорту, додатковий - здоров'я, життя громадян та відносини власності” [8]. На мою думку досить логічною є думка В.І. Єгорова, який зазначає, що «головним безпосереднім об'єктом незаконного заволодіння транспортним є право власності, а додатковим - порядок використання транспорту як джерела підвищеної небезпеки” [9], адже право власності, на відміну від безпеки руху та експлуатації транспорту, порушується завжди, зокрема при пересуванні на них там, де відсутні інші транспортні засоби (у полі, лісі, безлюдних відкритих місцевостях), або при незаконному заволодінні транспортним засобом досвідченою особою, яка має кваліфікацію водія. Власник при цьому позбавляється можливості використовувати право власності, яке передбачено законом, тобто порушуються врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування та розпоряджання майном (ст. 316, 317 ЦК України) [3]. На основі вищевикладеного вважаю за необхідне погодитись з думкою професора В.І. Єгорова, який доводить, що безпосереднім об'єктом злочину слід визначати не суспільні відносини у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту, а суспільні відносини у сфері власності. Адже, наприклад, вряд чи можна погодитись, з тим, що незаконне заволодіння транспортним засобом, вчинене водієм-професіоналом у тверезому стані, який дотримується правил дорожнього руху, загрожує суспільним відносини у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту.
Незаконне заволодіння транспортним засобом завжди порушує права власника авто­транспортного засобу щодо користування і розпоряджання майном, тобто посягає на основні складові права власності. При цьому, вчиняючи незаконне заволодіння транспортним засобом, винний усвідомлює порушення ним прав власника та незаконне використання чужого майна. Конституція України у п. 4 ст. 13 проголошує, що держава  забезпечує  захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну  спрямованість економіки [1]. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Актуальним є погляд Ю. Іванова, який вважає, що стаття, що регламентує відповідальність за незаконне заволодіння транспортними засобами має бути вміщено у ту главу КК України, яка встановлює відповідальність за посягання на власність. Треба врахувати специфічність предмета злочину - транспортний засіб як джерело підвищеної небезпеки, а також те, що це діяння спрямоване не лише на остаточне заволодіння цим засобом, так і на тимчасове його використання.
Норми кримінального законодавства, які встановлюють відповідальність за транспортні злочини, мають бланкетні диспозиції. При такому способі описування ознак злочину їх неможливо повністю визначити без глибокого вивчення нормативних актів, що належать до інших галузей права. Предмет злочинів неможливо визначити, якщо перед цим не звернутися до п. 13 Правил дорожнього руху ( затверджені постановою Кабі­нету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. №1306 і введені вдію з 1 січня 2002), де дано поняття механічного транспортного засобу. До останніх належать транспортні засоби, що приводиться в рух за допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми (крім транспортних засобів, робочий об'єм двигуна яких не  перевищує 50  куб. см.),  а  також тролейбуси  та  інші транспортні  засоби  з  електродвигуном потужністю понад 3 кВт [3]. Мопеди та велосипеди з підвісним двигуном, з робочим об'ємом до 50 куб. см. не належать до механічних транспортних засобів і не реєструється у ДАІ. Більш детального роз’яснення щодо поняття «механічних транс­портних засобів» у Правилах дорожнього руху нема. Але під «самохідними машинами» слід вважати пасажир­ські й вантажні трамваї та тролейбуси, а також шляхові, будівельні, збиральні, сільськогосподарські та спеціальні самохідні машини (екскаватори, грейдери, автокрани, автонавантажувачі тощо).
1.2                 Об’єктивна сторона злочину
Об'єктивна сторона злочину полягає у незаконному заволодінні транспортним засобом. Систематичний аналіз норм Особли­вої частини КК дає змогу виділити такі ознаки діяння при вчиненні цього злочину:
1) воно полягає лише в активній поведінці — дії;
2) дія проявляється в отриманні можливості керувати таким транс­портним засобом;
3) поведінка винного є незаконною, він не має ані дійсного, ані уявного права на транспортний засіб, заволодіння яким здійснює;
4) заволодіння транспортним засобом здійснюється без чітко вираженого і дійсного волевиявлення власника або закон­ ного користувача транспортного засобу. При цьому воля потерпі­лого або ігнорується (при таємному заволодінні), або подавляється (при застосуванні насильства або погрози його застосування), або ж фальсифікується (при заволодінні шляхом обману).
Поняття заволодіння транспортним засобом дано у п. 1 приміт ки до ст. 289. Із цієї примітки випливає, що способом такого заво лодіння (протиправного вилучення) може бути будь-який (таємний, відкритий, обман тощо).
Закінченим злочин вважається з моменту, коли винний отримай можливість керувати транспортним засобом і здійснювати рух на ньому.
Об’єктивну сторону злочину складає сукупність двох взаємо­пов'язаних дій : самовільний незаконний захват транспортного засобу та рух на ньому. Способами захвата можуть бути досить різноманітними: таємний, відкритий, шляхом обману або зловживання довір'ям, із застосуванням насильства або погроз його застосування . Але мета при цьому завжди переслідується єдина - скористатися транспортним засобом всупереч волі власника.
Незаконне заволодіння транспортними засобами вважається закінченим коли на лице не лише захват транспортного засобу, але і використання його по цільовому призначенню, тобто, пересування на ньому. Моментом закінчення злочину є початок руху. Тривалість поїздки на кваліфікацію не впливає.
Але виникає питання можливо визнати незаконне заволодіння транспортними засобом випадки зах­вату транспортних засобів та їх пересування без увімкненого двигуна ( буксирування, штовхання ) ? В законі нічого не гово­риться. І все ж таки на думку багатьох вчених незаконне заволодіння транспортними засобами буде закін­ченим з моменту пересування транспортного засобу з місця де воно знаходилось незалежно від характеру та енергетич­ного джерела такого руху.
У судовій практиці іноді зустрічаються випадки коли особа після заволодіння транспортним засобом та поїздки на ньому повертає його на місце. Чи містять такі дії всі ознаки незаконне заволодіння транспортними засобами? Безумовно містить, адже цей склад є формальним, такі дії потрібно розглядати як закінчений незаконне заволодіння транспортними засобами транспортного засобу. Факт його добровільного повернення може бути врахований як пом'якшуюча обставина, але не виключаючи її.
Кримінально карним заволодіння транспортними засобом може бути визнано лише незаконне заволодіння транспортним засобом. Незаконність як ознака об'єктивної сторони злочину означає заволодіння чужім транспортним засобом. Воно є таким, якщо не є власністю винного, не знаходиться в його володінні не закріплено за ним по роботі, он не вправі ним розпоряджатись. Тобто не всяке самовільне використання транспортного засобу з метою поїздки може розглядатись як злочин. Якщо особа заволодіває транспортним засобом при наявності одного із зазначених ви­ще підстав то складу злочину не буде. Наприклад не буде злочину в діях водія, за яким закріплено транспортний засіб якщо він самовільно (без дозволу адміністрації) заволодіває ним для поїздки.
Незаконне заволодіння транспортними засобами транспортних засобів є формальним складом тому, що для визнання злочину не потрібно настання будь яких інших наслідків, окрім розглянутих.
1.3       Суб’єкт злочину
Суб'єктом злочину є особа, яка не має права на користування транспортним засобом, щодо якого здійснюється незаконне заволодіння.
Суб'єктами цього злочину не можуть виступати:
а) водії транспортних засобів, закріплених за ними адміністрацією підприємств установ, організацій, в яких працюють такі водії;
б) особи, відповідальні за технічний стан та експлуатацію транспортних засобів, за­кріплених за ними (начальник колони, інженер з експлуатації);
в) особи, яким власник видав доручення на управління транс­портним засобом;
г) співвласники транспортного засобу;
д) особи, які користуються транспортним засобом за згодою власника чи за­конного користувача, хоча б ця згода і не була належно оформлена. Кримінальній відповідальності за злочин, передбачений ч. 1 ст. 289, підлягають осудні особи, які досягли 16-річного, а за злочини, пе­редбачені ч. 2 та 3 ст. 289,— 14-річного віку.
В окремих випадках лише факт незаконного заволодіння транспортним засобом для поїздки ( проникнення в кабіну, спроба увімкнути двигун і т.і.), а також невдала спроба захоп­лення повинні розглядатися як замах на злочин. В ряді випадків можна казати про приготування до незаконне заволодіння транспортними. Воно буде мати місце коли дії направлені на підготовку до захоплення були присічені на стадії, наприклад, проникнення на територію автопідприємства або відкриття дверей гаража.
Але є одне виключення, якщо особа використовує без доз­волу чужий транспортний засіб за обставин крайньої необхід­ності (наприклад, доставлення у лікарню хворого, який пере­буває в небезпечному для життя стані, переслідування не­безпечного злочинця) не утворює даного складу злочину і не тягне за собою кримінальну відповідальність.
1.4. Суб’ктивна сторона
Суб'єктивна сторона злочину характеризується умислом. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони злочину є мета. Проте вона в законі не конкретизована, чим підкреслюється, що зміс­том кримінально-правової заборони заволодіння транспортним за­собом може бути як заволодіння ним з наміром ніколи не повертати його власникові (законному володільцю), так і з наміром викорис­тати його для проїзду у певний пункт або для прогулянки, а потім повернути власникові (законному володільцю) чи кинути на дорозі.
Винний усвідомлює суспільне небезпечний характер своїх дій і бажає їх вчинити. Про наявність умислу на викрадення транспортного засобу можуть свідчити зміна його кольору, встановлення додаткових приладів, заміна держав­них номерів, тривалий час експлуатації транспортного засобу тощо.
При розкраданні автомототранспортних засобів додаткової кваліфікації діяння за ст.289 не вимагається, оскільки незаконне заволодіння транспортними засобами у такому випадку є способом, обов'язковою складовою частиною розкрадання, без чого останнє неможливе.

ІІ. Обставини, що впливають на кваліфікацію незаконного заволодіння транспортними засобами
Кваліфікуючими ознаками незаконного заволодіння транспо­ртним засобом є вчинення цього діяння:
1) за попередньою змовою групою осіб;
2) повторно;
3) у поєднанні з насильством, що не є небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, або погрозою за­стосування такого насильства;
4) з проникненням у приміщення чи інше сховище 
5) завдання значної матеріальної шкоди потерпілому (ч. 2 ст. 289).
Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його:
1) у поєднанні з насильством, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого або з погрозою застосування такого насильства;
2) ор­ганізованою групою;
3) щодо транспортного засобу, вартість якого на момент заволодіння ним у двісті п'ятдесят разів перевищує не­оподатковуваний мінімум доходів громадян.
Умовами спеціального виду звільнення від кримінальної від­
повідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 289, згідно з
ч. 4 цієї статті, є:
1) вчинення незаконного заволодіння транспортним засобом вперше. Ця ознака має місце, коли: а) такі дії раніше ніколи не вчи­нялися; б) сплив строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за раніше вчинене незаконне заволодіння транспор­тним засобом (відповідно до ч. 1 ст. 49 строк давності за дії, перед­бачені ч. 1 ст. 289, становить 5 років, ч. 2 ст. 289 — 10 років, ч. З ст. 289 — 15 років, за умови, що перебіг давності не переривався); в) судимість у особи, яка була засуджена за ст. 289, погашена або знята;
2) під час незаконного заволодіння транспортним засобом не були застосовані будь-яке насильство до потерпілого чи погроза та­
кого насильства;
3) добровільна заява про вчинене правоохоронним органам, тобто заява, зроблена за власною волею, незалежно від мотивів і не у зв'язку з тим, що про вчинене стало відомо правоохоронним орга­нам. Добровільною заява буде і тоді, коли особа зробила її під впливом своїх родичів чи близьких;
4) повернення транспортного засобу власникові. Видається, що
така умова буде виконана і в тому випадку, коли транспортний за­сіб повернуто законному користувачеві, якщо він був вилучений у
нього;
5) повне відшкодування завданих збитків. Збитки можуть бути
відшкодовані як винним, так і іншими особами. Часткове відшкодування збитків не відповідає змісту цієї умови.
За наявності сукупності вказаних умов звільнення від кримі­нальної відповідальності є обов'язковим і безумовним.

ІІІ. Практика розвинених країн щодо питання кваліфікації незаконного заволодіння транспортним засобом
Кримінальна відповідальність за незаконне заволодіння транспортними засобами транспортних засобів була встановлена ще при кодифікації кримінального законодавства у 1958-1961 р. Першим кодек­сом, у якому передбачалась відповідальність за такі дії, був Кримінальний кодекс Казахської РСР, що набрав чинності з 1 січня 1960 р. Стаття 221 цього Кодексу «Самовільний угон засобів пересування» встановлювала: «Самовільний угон авто­машини, мотоцикла чи інших засобів пересування без мети їх крадіжки - карається виправними роботами до одного року, або справа передається до товариського суду». Кримінальний кодекс УРСР був доповнений Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 2 жовтня 1968 р. статтею 289 у такій редакції: «Угон автотранспортних засобів, тракторів чи інших самохідних машин без мети їх крадіжки - карається позбавленням волі на строк до одного року, чи вип­равними роботами на той же строк, чи штрафом в розмірі до ста карбованців.
Одним із недоліків КК СРСР редакції 1960р. було те, що в ньому була відсутня спеціальна норма, яка передбачала відповідальність за самовільне незаконне заволодіння транспортним засобом. Цей недолік неодноразово висвітлювався в юридичній літературі. Судові органи в СРСР ( та в інших союзних республіках, в криміналь­них кодексах яких не було спеціальної норми про відповідаль­ність за самовільний незаконне заволодіння транспортними засобами) засуджували осіб, самовільно незаконно заволодівших транспортним засобом, за хуліганство, а іноді навіть за розкрадання державного або колективного майна. Нема необхідності доводити, що така кваліфікація є невірною тому, що не завжди в самовільному незаконному заволодінні автотранспортом є хуліганський мотив.
Якщо звернутись до досвіду розвинутих країн, то там ми не знайдемо відмінності об’єктів посягання між незаконним заволодінням транспортним засобам і, наприклад, крадіжкою, які виступають злочинами проти власності. Так, наприклад, у США в 1992р. був прийнятий Закон «Про боротьбу з угоном автомобілів”[10]. Цей закон спрямований на посилення відповідальності за автомобільні крадіжки, а саме: за ввезення і вивезення вкрадених автомобілів, за їх володіння та користування, торгівлю, за зміну номерних знаків та зовніш­нього вигляду автомобіля[11]. У тексті закону слова «угон” і «крадіжка” використовуються як слова синоніми.
Кримінальне законодавство Німеччини відносить § 248 b «Незаконне використання транспортного засобу” до розділу «Крадіжка і незаконне заволодіння майном”[5], тобто, до відносин у сфері власності.
У Великобританії будь яке використання транспортного за­собу без дозволу власника або іншої уповноваженої особи розцінюється як замах на власність і кваліфікується як крадіж­ка.
Кримінальний кодекс Іспанії встановлює, що ст. 244 «Про викрадення і угон засобів пересування”[6] відноситься до злочинів проти власності і соціально-економічного порядку, тобто, посягає на право власності.
До речі, в Росії правонаступницею ст.215³ КК СРСР [7], яка передбачала відповідальність за незаконне заволодіння транспортними засобами, стала ст. 166 КК Росії «Неправомірне заволодіння автомобілем або іншим транспортним засобом без мети викрадення”, яка міститься у п'ятій главі «Злочини проти власності”[4].
Після створення в системі Державтоінспекції в 1995 році спеціальних підрозділів з розшуку викраденого транспорту та активізації роботи в цьому напрямі вдалося досягти певних успіхів у боротьбі з незаконним заволодінням транспортними засобами. Починаючи з 1996 року намітилась стійка тенденція до зменшення кількості угонів та крадіжок транспортних засобів: якщо у 1996 році було зареєстровано понад 12 тис. крадіжок і угонів автомобілів, то 2001 року лише 6,2 тисячі, тобто фактично в два рази менше.
Минулого року безпосередньо працівниками ДАІ розкрито 22,4 тис. злочинів лінії карного розшуку, в тому числі 225 розбійних нападів, 980 пограбувань, 25,8 тис. крадіжок, розшукано 5,5 тис. викрадених транспортних засобів. Встановлено учасників 2,5 тис. дорожніх пригод, з місця скоєння яких водії зникли. Вилучено 2,2 тис. одиниць вогнепальної зброї, 53,9 тис. набоїв до неї, також затримано понад 48 тис. порушників громадського порядку. Виявлено 5,8 тис. фактів незаконного перевезення наркотиків загальною вагою понад 4,5 тонни.
Значний внесок у зміцнення безпеки дорожнього руху роблять члени спеціалізованих добровільних народних дружин. Нині в країні функціонує майже 1,2 тисячі СДНД, які об'єднують у своїх лавах понад 50 тисяч водіїв, механізаторів, інженерно-технічних працівників. Члени спеціалізованих добровільних народних дружин активно виявляють порушення Правил дорожнього руху, надають реальну допомогу органам внутрішніх справ у розшуку водіїв, які зникли з місць вчинення ДТП, розкритті незаконних заволодінь транспортними засобами. Ними здійснюється значна профілактична робота серед населення щодо роз'яснення правил, норм і стандартів, котрі діють у сфері безпеки дорожнього руху.

Висновок
Розглянуті проблеми визначення об’єкту незаконного заволодіння транспортним засобами в Україні є надзвичайно дискусійним, адже таке заволодіння може призвести до людських жертв, пошкоджень транспортних засобів, дорожніх споруд і комунікацій, знижує безпеку руху, порушує майнові права громадян. Понад 20 відсотків викрадень автотранспорту, причому здебільшого з тяжкими наслідками, скоюється неповнолітніми, у зв’язку з чим цей злочин набуває ще більшу суспільну небезпеку. Тому дана проблема потребує підвищеної уваги і ефективності боротьби як з боку органів внутрішніх справ України, так і з боку суспільства.
Суспільна небезпечність незаконного заволодіння транспортними засобами обумовлюється неконтрольованим використанням джерел підвищеної небезпеки, що нерідко спричинює вчинення інших транспортних злочинів. Характерно, що ці злочини дуже часто вчиняють особи, які не мають водійського посвідчення, перебувають у стані сп'яніння (від 70 до 80 відсотків винних скоюють заволодіння в нетверезому стані), не мають необхідних навичок водіння, не володіють технічними особливостями транспортних засобів. Ці особи, як правило, не здатні виконувати у сфері дорожнього руху необхідні функції керування транспортним засобом, особливо при складній дорожній обста­новці, адже незаконне заволодіння, як правило, проводиться в екстремальних умовах: зловмисник вимушений діяти поспішно, здебільшого йому доводиться переховуватись від переслідування, рухатись з не ввімкнутими світловими приладами, ігнорувати сигнали світлофора, не виконувати вимог дорожньої розмітки і знаків, не витримувати безпечну швидкість, порушувати інші правила дорожнього руху, попередньо не переконавшись в технічній справності транспортного засобу.
Аналіз ст.289 КК України і практика її застосування свідчить, що при кваліфікації незаконного заволодіння транспортними засобами допускається різне тлумачення окремих, вжитих законодавцем понять, що призводить до різнобою у слідчій та судовій практиці, неоднакового вирішення задач, що постають. Таким чином, існує потреба в удосконаленні як самої норми, так і практики її застосування, а отже й судового її тлумачення, а також приведення до загального знаменника цілого ряду питань.
Успішне виконання покладених на ОВС завдань щодо боротьби зі злочинністю, особливо з незаконним заволодінням транспортними засобами, залежить не тільки від професіоналізму правоохоронців, а й від точного і зрозумілого закріплення норм кримінального права. Тож, дискусійне питання про місце незаконного заволодіння транспортними засобами в структурі Кримінального кодексу України залишається відкритим.

Список використаної літератури
1.       Конституція України. –К.: Українська Правнича Фундація, 1996. –с 5.
2.       Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. –К.: Каннон, 2001. – 739-742 с.
3.       Цивільний кодекс України: Офіційний текст. –К.: Кондор, 2003. - 105 с.
4.       Уголовный кодекс Российской Федерации. –М.: «Экзамен», 2002. - 59 с.
5.       Уголовный кодекс ФРГ / Пер. С нем. –М.: ИКД „Зерцало-М”, 2001.  – 141 с.
6.       Уголовный кодекс Испании. Под ред. и предесл. доктора юр. наук, професора Н.Ф. Кузнецовой. – М.: Издательство ЗЕРЦАЛО, 1998. - 78-79 с.
7.       Уголовный кодекс СССР: Науч.-практ. комент. / Н.Ф. Антонов, М.И. Бажанов, Ф.Г. Бурчак и др. – К.: Политиздат России, 1987. – 644 с.
8.       М.І. Коржанський, В.А. Мисливий „Кваліфікація автотранспортних злочинів”. –К.:  Правова думка, -1996р., - 52-53 с.
9.       Егоров В.И. Ответственность за угон автомототранспортных средств по советскому уголовному праву. –М., - 1997.
10.  Закон по борьбе с угоном автомобилей  в США. // Борьба с преступностью за рубежом. –М., - 1993 р. - №3 – 15-17 с.
11.  М.И. Коржанський « Кваліфікація злочинів» -К. - 1998р.
12.  П.В. Замосковцев, А.И. Коробеев « Квалификация транспорт-
ньіх преступлений органами внутренних дел». Учебное посо-
бие . Хабаровск 1988г.
13.  М.И. Коржанський, В.А. Мисливий « Кваліфікація автотранспортних злочинів». Київ 1996р.
14.  Б.А. Куринов «Автотранспортные преступления», М.: А.С.М. -1976 г.
15.  Право України №5 1998р. Іванов Ю. «Місце незаконне заволодіння транспортними в кримі­нальному законодавстві на сучасному етапі».
16.  Наказ МВС України від 3 вересня 1992 року N 539 "Про додаткові заходи по виконанню наказу МВС України від 28 липня 1992 року N 473 "Про серйозні недоліки і заходи щодо вдосконалення боротьби з крадіжками і угонами автомототранспорту".
17.  Наказ МВС України від 15 липня 1993 року N 488 «Про створення дорожньої міліції на автомагістралях”.
18.  Правила дорожнього руху: Офіційне видання. –К.: А.С.К., 2002. – с. 6-7
19.  Звіт Міністерства внутрішніх справ України перед українським народом. /// Мережа Інтернет. http://mvsinfo.gov.ua/official/2002/zvit10years.html