Спробуємо охарактеризувати основні права і свободи в області цивільних і політичних прав людини, як вони зафіксовані в Пакті про цивільні і політичні права, Конвенцію про попередження злочину геноциду і покаранні за нього, Конвенції про припинення злочину апартеїду і покаранні за нього, Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання та ряду інших актів.
По-перше - це право на життя. Це право передбачене в ст. 6 Пакту про цивільні і політичні права: "Право на життя є невід'ємне право кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути довільно позбавлений життя".
Паралельно регулюється питання застосування страти . Вона може призначатися тільки "за самі тяжкі злочини відповідно до закону, що діяв під час здійснення злочину і який не суперечить вимогам дійсного Пакту і Конвенції про попередження злочину геноциду і покаранні за нього". Смертний вирок може виноситися тільки компетентним судом. Страта  не використовується у відношенні вагітних жінок, а вирок не виноситься за злочини, зроблені особами молодшими 18 років.
Однак ці норми розглядаються лише як базові. У Європейському співтоваристві страта  заборонена в державах, що ратифікували Протокол №6 до європейської Конвенції про захист прав людини й основних воль від 28 квітня 1983 року, а в Україні накладений мораторій на її застосування.
Забороняється піддавати людей  катуванням чи жорстокому, нелюдському та принижуючому їхнє достоїнство покаранню, зокрема ставити медичні чи наукові досвіди на людях без їхньої згоди. Дана заборона встановлена в ст. 7 Пакту про цивільні і політичні права і розвита в Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання.
Катування забороняються принципово, навіть у самих виняткових обставинах, включаючи війну (ст. 2 Конвенції). Забороняється навіть видача осіб іншій державі, якщо є серйозні підстави думати, що цій особі може загрожувати там застосування катувань.
Пакт про цивільні і політичні права забороняє також рабство і работоргівлю, примусову чи обов'язкову працю. Примусовою чи обов'язковою працею відповідно до Пакту не є:
- каторжна чи інша робота, призначувана по вироку суду;
- робота, виконувана в порядку альтернативної служби, чи служба військового характеру;
- будь-яка служба, обов'язкова у випадку надзвичайного стану;
- служба, що входить у звичайні громадянські обов'язки.
Ідентичними щодо визначення примусової чи обовя‘зкової праці є положення ст. 4 Європейської конвенції про захист прав людини.
Поняття рабства визначене в Конвенції щодо рабства від 25 вересня 1926 року. Визначення работоргівлі міститься в Додатковій конвенції про скасування рабства, работоргівлі й інститутів і звичаїв, подібних з рабством від 7 вересня 1956 року: "Під работоргівлею розуміються всі дії, зв'язані з захопленням, придбанням особи з метою звертання її в рабство; усі дії, зв'язані з придбанням раба з метою його продажу чи обміну; усі дії з продажу чи обміну особи, придбаної з цієї метою, і узагалі всякі дія по торгівлі чи перевезенню рабів якими б то не було транспортними засобами".
Велике значення мають нормативи, що дають гарантії прав на волю й особисту недоторканність, що включають права на вільне пересування, умови для арешту й осуду.
Затримка особи дозволяється тільки по підставах, зазначених у законі. Затриманому при арешті повідомляються причини його арешту й у терміновому порядку повідомляється будь-яке пред'явлене обвинувачення. У Пакті міститься положення про те, що затримана чи арештована особа повинна негайно доставлятися до судді (у вітчизняному законодавстві подібна норма відсутня).  Складовою частиною є вимога про згоду суду на законність арешту чи затримання. У нас у даний час санкції може давати ще і прокурор, хоча Конституція вимагає винятково санкції судді.
Кожен затриманий і арештований має право на судовий розгляд протягом  розумного терміну чи на звільнення(п.3 ст. 5¹ європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод). При незаконності  арешту чи затримки потерпілий має право на компенсацію. Забороняється позбавляти волі за невиконання цивільно-правових зобов'язань.
Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне звертання і повагу достоїнства, властивого людській особистості. Існують Мінімальні стандартні правила звертання з ув'язненими від 30 серпня 1955 року, що докладно регулюють це питання.
Дуже багато зловживань породжує право вільно пересуватися і вибирати місце проживання в межах держави, в якій особа законно знаходиться(стосується й України в тій мірі, що дотепер діє інститут прописки, незважаючи на визнання його неконституційним). Кожний може вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Ніхто не може бути довільно позбавлений права на в'їзд у власну країну.
Також Декларація містить норми, що гарантують карно-процесуальні права особистості, викладені у Пакті про цивільні і політичні права (ст. 15, 16 Пакту), що закріплюють принципи:
1)   рівність усіх перед судом і законом;
2)   право на справедливий розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на основі закону;
3)   гласність і публічність процесу
4)   право на послуги перекладача;
5)   презумпції невинності;
6)   терміновість і своєчасність судового розгляду;
7)   повідомлення обвинувачуваного про характер і підставу пред'явленого обвинувачення;
8)   право на захист  і  т.д.
Закріплено систему стандартів у сімейно-правових відносинах. Пакт про цивільні і політичні права обмежує довільне втручання в особисте і сімейне життя особистості, гарантує право на недоторканність житла, таємницю кореспонденції, захищає від зазіхань на честь і ділову репутацію. Пакт про цивільні і політичні права декларує рівність усіх людей і забороняє дискримінацію.
До політичних прав  відносяться:
1)   право на мирні збори;
2)   свобода думки, совісті і релігії;
3)   свобода слова;
4)   право на створення асоціацій;
5)   права на участь у керуванні(загальне рівне виборче право при таємному голосуванні).
Дані стандарти є загальноприйнятими.
У цілому варто сказати, що приведений перелік цивільних і політичних прав, не будучи вичерпним, досить повно відбиває основні напрямки міжнародно-правової політики щодо захисту прав та свобод людини.

ІІ
Дієвість міжнародного права

А. Теоретичне підґрунтя ефективності міжнародного права


Будь-які труднощі у створенні хорошого міжнародного права бліднуть поряд з проблемою того, як зробити міжнародне право ефективним. Історія системи міжнародного права дає безліч прикладів ретельно розроблених норм, які на практиці ігнорувалися. Достатньо назвати Пакт Келлога - Бріанта 1928 року та Статут Організації Об’єднаних націй і їх даремні спроби скасування війни, щоб згадати банальний вислів, що міжнародне право не “спрацювало”.
І все-таки міжнародне право “спрацьовує” там, де воно найчастіше застосовується, а саме - у національних правових системах. Якщо положення договору, чи норма звичаєвого міжнародного права, або будь-яка інша норма міжнародного права використовуються при ухваленні рішення національним судом чи адміністративним органом, міжнародне право зберігає свою дієвість, яку тільки здатна продемонструвати національна судова система. Для більшості правників-міжнародників така дієвість є достатньою, бо більшість їх – особливо тих, які практикують у певних галузях міжнародного економічного права, таких, як міжнародне комерційне, корпоративне, податкове або торгове право, -  спирається у своїй роботі на національні правові системи, а не на якусь міжнародну правову систему. Звернення до послуг національних органів правозастосування є досить поширеним способом забезпечення дії норм міжнародного права у міжнародних відносинах, де є введення спільних правил, які застосовуються і діють одночасно в двох і більше національних правових системах.
Коли ми розмірковуємо над проблемою неефективності міжнародного права, ми не розглядаємо його в аспекті інкорпорованості в національне право і застосування в національному праві. Швидше, особливо неефективним міжнародне право стає при застосуванні в рамках міжнародної правової системи. Справжнім питанням тут є не так сукупність норм міжнародного права, як процедури забезпеченні їх додержання. Краще сформулювати питання таким чином: якою мірою забезпечується дія норм міжнародного права через міжнародні юридичні процедури?
Увага до питання забезпечення дієвості міжнародного права через міжнародні юридичні процедури знаходить свій вияв у традиційній критиці міжнародного права як такого, що не є справжнім “правом”. У ХІХ сторіччі провідний англійський правознавець-позитивіст Джон Остін, якого особливо цікавив зв’язок між нормами і забезпеченням їх додержання, стверджував, що справжнє “право”  відчуває потребу в суверені, який би забезпечив додержання його норм, і що тому без міжнародного суверена міжнародне право, за визначенням, є не “право”, а форма моралі. У 1961 році Г.Л.А. Харт у своїй сучасній моделі позитивізму хоч і погоджувався з тим, що з мовної точки зору і з огляду на загальний вжиток правильно називати міжнародне право “правом”, все ж писав, що міжнародне право у тому вигляді, як він тоді його бачив, нагадувало не національну правову систему, а примітивну правову систему, в якій існують основні зобов’язувальні норми, але немає допоміжних норм, що дозволяли б ефективно творити, визнавати основні норми і забезпечувати їх додержання.
Хоч якими були їх відмінності, але ні Остін, ні Харт, ані більшість інших правознавців у своїй загальній характеристиці міжнародного права не звертають особливої уваги на багатоманітність міжнародних юридичних процедур. Хоча й існує певне міжнародне право, як система процедур забезпечення виконання його норм, які, можливо, прагнуть до універсальності, як наприклад Організація Об’єднаних Націй і її право, чи звичаєве міжнародне право, чи, можливо, природне право, все ж більшість норм і процедур міжнародного права стосується лише ряду держав, які погоджуються їх додержуватися. Це справджується навіть щодо широко популярних договірних утворень, таких як Генеральна угода про тарифи і торгівлю  та Міжнародний валютний фонд. Сказати, що існує певна система міжнародного права, було б не точніше, ніж сказати, що існує певна система національного права. І оскільки існує багато систем національного права, то існує й багато систем міжнародного права.
Враховуючи багатоманітність міжнародних юридичних процедур, формулювання запитання про дієвість можна ще раз змінити. Відповідь на це запитання скаже нам більше, якщо його поставити таких чином: які форми міжнародних юридичних процедур є ефективними? У сформульованому по-новому питанні присутнє як правильне припущення, що існують різні системи міжнародного права, так і натяк на те, що деякі системи можуть виявитись більш ефективними, ніж інші. Аналізуючи відносини  між правом і суспільством, Макс Вебер на зорі ХХ сторіччя визначив “право” як “систему порядку, наділену певними особливими гарантіями вірогідності її емпіричної дійсності”. Необхідні для права “гарантії” Вебера є більш складними поняттями, ніж необхідні для права “суверени” Остіна. Вебер  писав про “апарат примусу, тобто існування однієї чи більше осіб, чиє особливе завдання полягає у готовності застосувати спеціально передбачені засоби примусу (правового примусу) для забезпечення додержання норм”. “Апарат примусу” може застосовувати психологічні, а також фізичні засоби примусу і може прямо або непрямо протидіяти учасникам системи.
Дещо дивно, але незважаючи на існування проблеми дієвості міжнародного права, їй приділяється відносно мало уваги з боку науки. Більшість наукових досліджень з міжнародного права зосереджується швидше на нормах, ніж на процедурах. До певної міри така наукова пасивність викликана, мабуть, поділом між правниками-міжнародниками і політологами: правники почувають себе впевнено в питанні норм, але невпевнено в питанні міжнародних відносин, а політологи – навпаки.
В.  Практичні аспекти дієвості міжнародних норм


Найбільш відомий міжнародний судовий орган - Міжнародний Суд ООН в Гаазі - надто часто виступав складовою відносно неефективної міжнародної правової системи, а саме - системи Організації Об‘єднаних Націй. Це не применшує значення системи ООН; з політичної точки зору вона справді важлива. Слід лише зауважити, що право Міжнародного Суду і Організації Об‘єднаних Націй сьогодні може бути відносно нецікавим для теоретиків права, оскільки ці правові інструменти діють так неефективно.
Набагато цікавішою для теорії (і, можливо, провісником майбутнього) є міжнародна правова система, сформована Європейською конвенцією з прав людини, де формальні правові структури , тобто Європейський Суд і Комісія з прав людини в Страсбурзі, здійснюють фактичні повноваження. Їх ефективність є неперевершеною на міжнародній арені, за винятком можливо інших європейських міжнародних судових інстанцій: Суду Європейського Союзу і Суду першої інстанції в Люксембурзі.
Спробуймо до певної міри висвітлити потенціал дієвості міжнародних юридичних процедур. Європейське право в галузі прав людини пропонує не лише найбільш важливий звід норм прецедентного права, який висвітлює сутність міжнародного права в цій галузі, але один з найбільш наочних і цікавих прикладів ефективної системи міжнародних юридичних процедур. Можна сказати, що міжнародні установи, такі як ті, що стосуються європейського права в галузі прав людини, свідчать про існування допоміжних норм. Якщо так, то такі побудови менше всього схожі на примітивну правову систему, а більше на - знайому національну правову систему. 
Можливо, пояснення полягає у принциповій різниці між, з одного боку, згодою держав на загальний характер запропонованих правових норм і механізмів забезпечення їх додержання, а з іншого боку, практичним застосуванням норм і дією таких механізмів. Справжнім дивом  стало постійно зростаюче визнання цієї системи навіть після появи різко суперечливих рішень Європейського суду з прав людини. Держави, що стали учасницями Конвенції, підкорилися цим рішенням з готовністю, яку можна назвати напрочуд вражаючою. Причин для цього, без сумніву, багато і вони складні. Не можна знати напевне, що держава скасує свої закони про протиприродні статеві зв‘язки чи проведе реформу процедур соціального забезпечення просто за розпорядженням якогось несудового органу, що складається майже повністю з іноземців. Але важче опиратися тим самим наказам, викладеним у формі судового рішення. Опір був би виявом не лише незгоди з політичних питань, але насамперед - викликом зобов‘язанню додержуватися принципів людської гідності та верховенства права, взятому на себе державою при її вступі до європейської системи прав людини. Такий виклик у сучасній Європі переважно не вважається політично життєздатною альтернативою.
Звичайно такий погляд на речі буде логічним лише тоді, коли рішення Суду в Страсбурзі будуть, по суті, втіленням загальних норм поведінки, як було домовлено у Європейській конвенції з самого початку. Справді, спочатку наводиться загальна норма права і Суд розпочинає те, що є нейтральним процесом розмірковування в напрямку від цієї норми до оскаржених дій. Незмінну істинність такого причинно-наслідкового зв’язку вже давно спростовано процесом ухвалення судових рішень по суті. Різниця між проголошенням абстрактних норм і їх суперечливим застосуванням до конкретних випадків є постійною темою у процесі ухвалення судових рішень у порядку конституційного нагляду, і яку чітко передбачено в обговореннях, що супроводжували підготовку Конвенції.
 

ІІІ

Міжнародні організації  захисту прав людини
та їх діяльність

А.  Міжнародні організації під егідою ООН

Говорячи про реалізацію захисної функцій міжнародного права, насамперед, порозуміваємо певну форму і спосіб забезпечення дотримання прав і свобод людини на міжнародному рівні.
Проблема ефективності існуючих і створюваних стандартів особливо  уважно вивчається останнім часом. Створюються нові органи контролю, змінюються функції діючих.
В цілому,  можна виділити дві групи міжнародних організацій:
1) під егідою ООН (Міжнародний суд ООН, МОП, ВОЗ, ЕКОСОС, ЮНЕСКО, Верховний комісар ООН по правах людини, Комітет із прав людини і т.д. )
2) інші органи, здебільшого, обмежено-територіальної дії (наприклад, Європейська комісія з прав людини і Європейський суд по правах людини, про які ще буде говоритися докладніше).
Відповідні органи мають різну компетенцію, хоча іноді вона перетинається. Нерідко для початку їхньої діяльності потрібно дотримання зацікавленими сторонами певних умов, в інших випадках ніяких умов не потрібно, робота по виявленню і попередженню порушень здійснюється автоматично (так діє Комітет по правах дитини).
Для загального розуміння того, як здійснюється правозахисна діяльність цих організацій,  розглянемо статус основних органів у цій області.
ООН ¾ це універсальна міжурядова міжнародна організація, що допомагає державам усього світу знаходити шляхи врегулювання конфліктів. Основою діяльності ООН є Устав ¾ міжнародний договір, згідно з яким держави-члени зобов¢язуються також приймати міри для захисту прав і свобод людини в усьому світі.

1. Генеральна асамблея

Генеральна асамблея є головним радним органом ООН. В ній представлені усі держави-члени, кожна з яких має один голос. Асамблея має право обговорювати на своїх засіданнях усі питання в межах уставу ООН. Вона також виробляє рекомендації у цілях “сприяння здійсненню прав людини та головних свобод для усіх без незалежно від раси, мови, релігії”. Починаючи з 1948 року Генеральна асамблея прийняла значну кількість декларацій та конвенцій з питань прав людини. Проекти резолюцій та рішень з прав людини виносяться на розгляд пленарного засідання Генеральної Асамблеї та приймаються простою більшістю голосів.

2. Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР)

Економічна та Соціальна Рада складається з 54 держав, третина яких щорічно перевибирається Генеральною Асамблеєю. ЕКОСОР дає рекомендації в цілях заохочення поваги та дотримання прав людини та основних свобод, а також створює комісії в економічній та соціальній галузях для заохочення прав людини.  Рада також може готувати для розгляду Генеральною Асамблеєю проекти конвенцій та організовувати міжнародні конференції з питань прав людини.
                                                                                                          

3. Верховний комісар ООН з прав людини

Пост Верховного комісара заснований Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року, на підставі Віденської Декларації і Програми дій, прийнятих Всесвітньою конференцією по правах людини (Відень, 14 - 25 червня 1993 року). Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН на 4 роки і затверджується Генеральною Асамблеєю. Надалі  можливо продовження терміну ще на 4 роки.
Верховний комісар є посадовою особою ООН, за посадою він відповідає рівню заступника Генерального секретаря ООН, розміщується в Женеві і має відділення зв'язку в Нью-Йорку. Під керівництвом і егідою Генерального Секретаря він відповідає за координацію усієї діяльності у галузі прав людини в межах ООН.
Верховний комісар керується тим, що усі права людини є неподільними, універсальними і взаємозалежними. При всій необхідності враховувати значущість регіональних особливостей і різного історичного, культурного і релігійного досвіду держав незалежно від їхньої політичної, економічної і культурної систем, ці держави зобов‘язані заохочувати і захищати усі права людини й основні свободи. Винятково важлива функція сприяння Верховного комісара збалансованому і стійкому розвитку в інтересах усіх людей і забезпечення реалізації права на розвиток.
Повноваження Верховного комісара не виходять за рамки загальної компетенції Генеральної Асамблеї ООН, ЕКОСОРу і Комісії ООН по правах людини, а відповідні правомочності виражаються, зокрема , у рішеннях зазначених органів.
Управління Верховного комісара ООН з прав людини складається приблизно з 200 працівників і налічує 3 відділи: 1) відділ досліджень та права на розвиток, який проводить дослідницьку та аналітичну роботу з різних питань прав людини та розробляє стратегію здійснення права на розвиток; 2) відділ служб підтримки, який здійснює допомогу Комісії з прав людини, Підкомісії по заохоченню та захисту прав людини; 3) відділ програмної діяльності, який займається програмами технічної допомоги у галузі прав людини окремим країнам, забезпечує роботу спеціальних доповідачів та робочих груп по розслідуванню порушень прав людини на місцях, сприяє здійсненню освітніх програм.

4. Спостерігач за правами людини

Спостерігач за правами людини займається захистом прав людини в усьому світі.
Посаду спостерігача було засновано у 1978 році. Зараз організація складається з більше ніж 150 знавців своєї справи, що працюють по всьому світу. Серед них є юристи, журналісти, академіки, експерти з різних галузей знань.
Спостерігач за правами людини¾ найбільша в світі організація, що захищає права людини та базується у США. Організація вивчає стан дотримання прав людини в усьому світі. Отримана інформація передається у засоби масової інформації. Проводяться зустрічі з представниками урядів для ініціювання змін в політиці та проведення заходів для покращення ситуації щодо наявності порушень прав людини. За умов надзвичайної ситуації організація проводить компанію, спрямовану на зменшення військової та економічної підтримки держави, що грубо порушує права людини.

 

5. Комісія з прав людини

Комісія з прав людини є головним органом ООН з прав людини та може займатися різними питаннями, що торкаються цих прав. Комісія почала свою роботу у 1947 році.
Комісія складається з 53 держав, третина яких щорічно переобирається ЕКОСОРом. Сесії проходять щорічно. Комісія готує дослідження по правам людини, рекомендації та проекти міжнародних документів; виконує спеціальні доручення ЕКОСОРу, в тому числі й розглядає заяви, що торкаються порушення прав людини та займається розглядом повідомлень відносно цих порушень; здійснює тісне співробітництво з усіма іншими органами ООН, до компетенції яких входять питання прав людини. Комісія грає головну роль в процесі контролю за дотриманням прав людини в усьому світі, оскільки саме в межах комісії окремі держави або недержавні установи мають змогу піднімати будь-які питання, що торкаються прав людини.

6. Комітет з прав людини

Утворений у рамках Пакту про цивільні і політичні права (ст. 28 - 45). Комітет складається з 18 чоловік, що  обираються на чотири роки таємним голосуванням зі списку осіб, що надає Генеральний секретар ООН та працюють у власній якості, а не як представники своїх країн.  Бажана участь осіб, що наділені високими моральними якостями та визнаною компетенцією у галузі прав людини. При виборах приймається до уваги справедливий географічний розподіл членів і представництво різних форм цивілізації й основних юридичних систем.
Комітет вивчає доповіді, що направляються йому державами,  і відправляє їх зі своїми пропозиціями і зауваженнями в ЕКОСОР. Так звані “заключні зауваження” є думкою комітету про стан справ з виконанням Пакту у відповідній державі. У зауваженнях відображуються об¢єктивні фактори та труднощі, що ускладнюють здійснення Пакту, позитивні аспекти, головні проблеми, що викликають занепокоєння Комітету, та рекомендації щодо мір, які можуть забезпечити більш ефективне використання положень Пакту у межах національного законодавства та практики.
Хоча зауваження Комітету не мають обов¢язкової сили з юридичної точки зору, ігнорування їх державами свідчило б про недобросовісне виконання зобов¢язань по Пакту.
Комітет має повноваження розглядати повідомлення від окремих осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення тією або іншою державою ¾ учасником Пакту будь-якого з прав, зазначених у Пакті.
Комітет не є судовою установою та його рішення є не “постановами”, а “міркуваннями”. Разом з тим, міркування Комітету висловлюються мовою судових постанов, та накопичений досвід свідчить про те, що держави уважно ставляться до них.
Будь-яка держава ¾ учасник Пакту може подати до комітету повідомлення з приводу того, що інша держава-учасник не виконує власних зобов¢язань по Пакту. Але це можна робити лише в тих випадках, коли обидві сторони визнали компетенцію Комітету отримувати та розглядати такі повідомлення. До нашого часу не було подано жодної скарги такого роду.

7. Комітет проти катувань

Комітет утворений у рамках Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів поводження і покарання (ст. 17 - 22).
Комітет складається з 10 експертів, що виступають в особистій якості, тобто  не представляють визначені держави. Експерти обираються державами - учасниками Конвенції з  числа осіб, що мають юридичний досвід. Термін діяльності в якості експерта - два роки з правом переобрання.
Комітет проти катувань, одержавши достовірну інформацію про систематичне застосування катувань на території держави - учасника Конвенції, що признали компетенцію Комітету, упра-ві:
-     запропонувати державі-учаснику співробітничати в розгляді отриманої інформації;
-     призначити одного чи кілька своїх членів для проведення конфіденційного розслідування, включаючи відвідування території цієї держави з її згоди, а по завершенні розслідування вони повинні терміново представити доповідь з результатами Комітету і державі-учаснику.
Дуже важливо, що робота Комітету носить конфіденційний характер і проходить при співробітництві з відповідною державою-учасником, на території якої і ведеться розслідування. Це дозволяє державі брати участь у зазначених процедурах без збитку для свого міжнародного престижу. По закінченні робіт, пов¢язаних з розслідуванням, та після консультації з державою-учасником Комітет може прийняти рішення про включення короткого звіту про результати розслідування до своєї щорічної доповіді. Лише в цьому випадку діяльність комітету обнародується, в інших випадках уся діяльність та документи, пов¢язані з розслідуванням, є конфіденційними.
Будь-яка особа, що стверджує, що вона є жертвою порушення концепції тією або іншою державою-учасником, що признала Конвенцію, може подавати повідомлення до Комітету проти катувань.

 8. Комітет з економічних, соціальних та культурних прав

 Засновано в 1985 році. Головною функцією комітету є спостереження за виконанням державами учасниками положень Пакту про економічні, соціальні та культурні права. Згідно з статтями 16 та 17 Пакту, держави-учасники зобов¢язані подавати до комітету періодичні доповіді з описом законодавчих, судових та інших заходів, здійснених ними для захисту закріплених у Пакті прав. Крім того, держави зобов¢язані надавати інформацію, що б свідчила про те, в якій мірі вони здійснюють відповідні права та в яких галузях вони зустрічаються з труднощами.
Після аналізу доповіді Комітет приймає зауваження. Вони відображують думку єдиного експертного органу, здатного виносити такі висновки.

9. Комітет по ліквідації расової дискримінації

Комітет по ліквідації расової дискримінації було створено в 1970 році згідно з статтею 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації для контролю та розгляду дій, що здійснюються державами з метою виконання зобов¢язань у межах концепції. Члени комітету не отримують вказівок ззовні. Вони не можуть бути звільнені від виконання власних обов¢язків або замінені без власної згоди. Держави учасники зобов¢язані подавати доповіді про міри, прийняті для реалізації положень Конвенції. Держави-учасники конвенції та окремі особи мають змогу подавати скарги про наявність порушення положень конвенції з боку держав-учасників Конвенції.

10. Комітет по ліквідації дискримінації по відношенню до жінок

Комітет утворений у рамках Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації жінок (ст. 17 - 22). З часу створення у 1982 році, за єдиним виключенням, Комітет повністю складається з жінок, що представляють широкий спектр різноманітних професій (юристи, викладачі, дипломати). Вони виступають також в особистій якості. Експерти обираються державами - учасниками Конвенції терміном на чотири роки з обліком справедливого географічного розподілу, представництва різних форм цивілізацій та основних правових систем.
Комітет розглядає усі форми дискримінації у відношенні жінок. Також розглядаються скарги, що надходять. При цьому Комітет співробітничає з державами-учасниками Конвенції в розгляді і вирішенні даних скарг.
За результатами своєї діяльності Комітет представляє щорічну доповідь до Генеральної Асамблеї ООН про пророблену роботу. Туди ж включаються пропозиції і рекомендації загального характеру на основі вивчення доповідей і інформації, одержуваної від держав. Але в наш час вони є досить обмеженими, як по обсягу охоплення так і по практичним наслідкам.

11. Комітет з прав дитини            

Комітет з прав дитини було створено в 1991 році у відповідності із статтею 43 Конвенції про права дитини,  складається з 10 експертів, що мають відповідні повноваження.
Згідно з статтею 44 Конвенції, держави-учасники зобов¢язуються надавати комітету доповіді про прийняті ними міри по закріпленню визначених в Конвенції прав та про прогрес, досягнений у виконанні цих прав. На основі вивчення доповідей Комітет може виносити пропозиції та рекомендації загального характеру, які препроводжуються зацікавленій державі та повідомляються Генеральній Асамблеї разом з зауваженнями держав, за умов їх наявності.
До Комітету входять 10 експертів. Вони обираються державами - учасниками Конвенції терміном на чотири роки з правом переобрання. Як звичайно, при цьому повинні враховуватися принципи справедливого географічного розподілу і представництва основних правових систем.
Комітет може запитувати в держав-учасників інформацію про виконання ними вимог Конвенції, про фактичне положення дітей у країні. Він збирає й аналізує інформацію про положення дітей у різних країнах, виробляє відповідні рекомендації й один раз у два роки через ЭКОСОР представляє доповідь Генеральній Асамблеї ООН зі своїми пропозиціями і рекомендаціями.
Комітет працює в тісній взаємодії з різними спеціалізованими установами ООН (МОП, ВОЗ, Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) і деякими іншими), а також з іншими урядовими і неурядовими організаціями.

12. Управління Верховного комісару ООН у справах біженців

УВКБ ООН було створено 1 січня  1951 року згідно з резолюцією Генеральної асамблеї 428(V) від 14 грудня 1950 року, строком на три роки. З того часу мандат УВКБ періодично подовжується.
Згідно з статтею 1 Уставу УВКБ, головною задачею Верховного комісару є надання міжнародного захисту біженцям та пошуку вирішення проблеми біженців шляхом сприяння урядам для полегшення добровільної репатріації біженців або їх асиміляції у нових країнах. Функції Верховного комісару визначені як “зовсім аполітичні” й “гуманітарні та соціальні” по своєму характеру. Насамперед, це:
-                                           сприяння заключенню та ратифікації міжнародних конвенцій про захист біженців, контроль їх виконання та внесення поправок;
-                                           сприяння проведенню заходів по полегшенню положення біженців та скороченню числа біженців, що потребують захисту;
-                                           сприяння зусиллям, спрямованим на заохочення добровільної репатріації біженців або їх асиміляції в нових країнах;
-                                           полегшення допуску біженців на територію різних держав;
-                                           сприяння переводу майна біженців;
-                                           отримання від урядів інформації відносно числа біженців на їх території та розташування;