Міністерство освіти і науки України

Полтавський державний педагогічний

університет імені В.Г.Короленка

Кафедра всесвітньої історії

АГРАРНИЙ РОЗВИТОК

НІМЕЧЧИНИ НАПЕРЕДОДНІ СЕЛЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

(1524-1525 РР.)

Курсова робота

студента групи І-54

історичного факультету

Чаплянки Василя Васильовича

Науковий керівник:

кандидат історичних наук,

доцент

Волошин Юрій Володимирович

Полтава - 2004

З М І С Т

Вступ ..............................................................................................……….. 3

Розділ І

Розвиток продуктивних сил у сільському господарстві

Німеччини ………………………………………………………….…….. 6

Розділ ІІ

Соціальне становище німецького селянства наприкінці ХV —

на початку ХVІ століття ……………………………………..………… 10

Розділ ІІІ

Селянські бунти як вияв невдоволення феодальними відносинами

на селі …………………………………………………………………..... 18

Висновки .....................................................//........................................... 28

Список використаної літератури ........................................................ 32

В с т у п

Актуальність дослідження.

Для історії Європи доби Середньовіччя велике значення має Реформація та Велика селянська війна в Німеччині. Ці події ознаменували собою перші ознаки зародження антифеодальних настроїв у тогочасному суспільстві. Це були перші ознаки буржуазних революцій у Європі пізнішого часу. Саме протиріччя в аграрному розвиткові Німеччини кінця ХV — початку ХVІ ст. дають поштовх для подальшого обуржуазнення суспільства.

Що ж являла собою Німеччина у згаданий нами період? Яким же був її аграрний розвиток? Чому селянство стало рушійною силою для зміни суспільної структури? Відповіді на всі ці питання повинна дати тема нашої курсової роботи “аграрний розвиток Німеччини напередодні Селянської війни (1524-1525 рр.)”.

Історіографія проблеми.

Детальну інформацію по досліджуваній проблематиці ми черпаємо з монографічної літератури. На жаль, такої не багато. Це лише доробки А.І.Неусихіна “Проблемы европейского феодализма” [16], М.М.Сміріна “Очерки истории политической борьбы в Германии перед Реформацией” [19], а також збірник “Социальные отношения и политическая борьба в Германии (ХІ-ХVІ вв.)” [20].

Та найбільш вдало і широко досліджувана проблематика показана в працях дослідників В.Є.Майєра (“Крестьянство Германии в эпоху позднего феодализма”) [14] та В.А.Єрмолаєва (“Крестьянское движение в Германии перед Реформацией”) [3].

Важливими є також статті авторів-дослідників, уміщені в спеціальних історичних журналах та збірниках праць — “Средние века” та “Вопросы истории”. Зокрема, це статті істориків А.А.Луковцева [11; 12], М.І.Лєвіна [10], А.А.Євдокімова [2], Н.В.Савіна [18], Ю.К.Некрасова [15], В.Є.Майєра [13].

При написанні роботи була використана і література загального та підручникового характеру. Це “Всемирная история в 24-х томах” [1], “История Европы в 8-ми томах” [8], підручники О.Ієгера “История средних веков” [4], С.Д.Сказкіна “История средних веков” [6] та “История средних веков” за редакцією Колесніцького [5].

Об’єктом нашої курсової роботи виступає феодалізоване сільське господарство та сільські стани Німеччини кінця ХV — початку ХVІ століття.

Предметом дослідження є аграрний розвиток німецьких земель у згаданий нами період та селянські виступи проти засилля феодальних порядків.

Метою курсового доробку є показати особливості розвитку сільського господарства, умови праці селян та їх супротив посиленню феодалізації суспільства у Німеччині напередодні Селянської війни 1524-1525 років.

Окреслена мета конкретизується у наступних завданнях:

• показати особливості розвитку продуктивних сил у сільському господарстві Німеччини;

• дослідити соціальне становище німецького селянства наприкінці ХV — на початку ХVІ століття;

• охарактеризувати соціальне розшарування селянства Німеччини в цей же період;

• дати короткий аналіз селянським феодальним повинностям та податкам;

• висвітлити селянські бунти перед Селянською війною в Німеччині 1524-1525 рр.

Матеріали даної курсової роботи можуть бути використані на уроках з історії середніх віків (7 клас) у загальноосвітніх школах, навчальних закладах нового типу — гімназіях, коледжах, ліцеях тощо, а також у роботі шкільного історичного гуртка.

Розділ І

Розвиток продуктивних сил

у сільському господарстві Німеччини

При всій стрімкості підйому міст і бюргерства, розмаху діяльності купецьких компаній і торгово-промислових фірм сільське господарство і дрібне ремісниче виробництво навіть у найбільш промислово розвитих районах у цей час залишалося основою економіки, а селянство — основним працюючим і експлуатованим класом. Майже 90% населення проживало в селах і маленьких містечках, де сільськогосподарські заняття їхніх мешканців звичайно були найважливішим джерелом існування. Ренти із селянських господарств складали основу добробуту і соціального статусу світських і церковних феодальних сеньйорів і були важливою складовою частиною доходів міського патриціату. Німецьке село не залишилося осторонь від господарського підйому, яким з кінця XV ст. були охоплені не аграрні сфери економіки. Підйом цей не був настільки помітним у сфері розвитку знарядь праці й агрикультури; форми його прояву, ритм і соціальні наслідки були іншими, ніж у місті [8, 77].

До початку XVI ст. були переборені наслідки затяжної, висхідної ще до другої половини XIV ст. кризи. Кінець XV — початок XVII ст. — період сприятливої ринкової кон'юнктури, стрімкого зростання цін на продукцію сільського господарства. Ріст цін на предмети першої необхідності випереджав ріст цін на ремісничі вироби, загальне їхнє зростання перевершувало ріст оплати праці, сприяючи зубожінню економічно слабких ремісничих і селянських господарств і найманих робітників. Прогрес продуктивних сил у сільському господарстві найбільше яскраво виявлявся в новій хвилі внутрішньої колонізації, розширенні площі оброблюваних угідь за рахунок осушення заболочених ґрунтів у північних районах, розкорчування в лісистих районах Швабії, Верхньої Баварії, Вестфалії, більш інтенсивного використання земель у безпосередній близькості й у далекій окрузі міст (Рейнська область, Тюрингія, Саксонія, Вестфалія й ін.). Ґрунтувалися нові села в областях гірських розробок і зосередження плавильного виробництва в Ерцгебірзі і Тюрінгії, заселялися заново, розширювалися колись закинуті землі або ті, що збезлюділи в час епідемій і голодувань села, знову засівалися пустища [19, 50].

Прогрес був пов'язаний з поглибленням спеціалізації, інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва і ростом його товарності. Це мало як наслідок зміну аграрного ландшафту, ускладнення структури сільського господарства окремих регіонів. Уже до середини XV ст. цілком позначилися розходження німецьких земель в орієнтації їхнього сільськогосподарського виробництва. Східна і Північно-Східна Німеччина, Заельб’я — область колонізації, родючих ґрунтів, орного землеробства. Зернове господарство Заельб’я не тільки постачало хлібом свої міста, але через Ганзу рано включалося в експортну торгівлю зерном із країнами Північної і Північно-Західної Європи. Зернове господарство в сполученні з дрібним скотарством було характерно і для західних, і для центральних областей “Старої” Німеччини (Вестфалія, Тюрінгія, Саксонія, Франконія). Навпроти, на півдні і південному заході зернові були рано потіснені більш дохідними технічними культурами (вайда, крап, шафран), виноградарством, тваринництвом. Районна спеціалізація підсилюється й ускладнюється протягом XVI ст. одночасно зі зміцненням надрегіональних господарських зв'язків, що нерідко призводило до перегрупування сільськогосподарських культур і занять в окремих областях — Вестфалії, Нижній Саксонії, Тюрінгії, Гессену, де вайда і льон, городні культури потіснили зернові. Навіть у Заельб’ї поряд з розширенням посівів під жито — основну експортну культуру — виникають зони товарного виробництва льону: льон із Пруссії і Вестфалії вважався кращим [13, 294].

Цілі райони Німеччини жили за рахунок розведення худоби (область маршів між Фрісландією і Ейдерштедтом, села Ландсхуту). Попит на м'ясо, молочні продукти і вовну стимулював товарне скотарство, особливо вівчарство, поблизу великих міст у Рейнській області, по Майну, Дунаєві, Ельбі й ін. Для кельнських сукноробів-експортерів вирощувалася вайда на родючих землях Нижнього Рейну, у Вестфалії, Нижній Саксонії, Тюрингії; експортне пивоварство мало потребу в розведенні хмелю на великих площах [8, 78].

Отже, економічне зростання, ріст цін і попиту на продукцію сільського господарства сприяли розвитку товарно-грошових відносин у селі і залученню селянського і панського господарства у виробництво на ринок. Ступінь інтенсивності цього процесу, його форми і соціальні наслідки багато в чому визначалися пануючою у тій чи іншій області системою землекористування. Економічно сильні селянські господарства, що орієнтувалися на ринкову кон'юнктуру, одержали на початку XVI ст. найбільшого поширення на захід від Ельби, де розвиток аграрних відносин протікав в рамках сеньйорії і виробництво основної маси продукції здійснювалося не на панському домені, а у селянських господарствах — у Вестфалії і Нижній Саксонії, Верхній Швабії, Верхній Баварії [8, 78]. Тут переважало спадкоємне право майорату, що перешкоджало дробленню селянських наділів, була поширена менерська і селянська оренда, роль панщини — незначна. Розвитку господарської ініціативи селян-орендарів, спеціалізації їхніх господарств сприяло поширення іздольної оренди, що відкривала шлях для звільнення від феодальної залежності і можливості, що створювала, для еволюції феодальної ренти в капіталістичну. До числа заможних сільських мешканців належали також власники постоялих дворів і селяни, що займалися візництвом. Цілі села жили за рахунок обслуговування торгових комунікацій.

Розділ ІІ

Соціальне становище німецького селянства

наприкінці ХV — на початку ХVІ століття

Залучення селянського господарства в ринкові відносини поглиблювало майнову і соціальну диференціацію в селі; зростав шар малоземельних і безнадільних селян. У селах Франконії, Тюрінгії — районів, що стали центрами Селянської війни,— бідняки і паупери складали 25-30, місцями до 50% жителів. Наймана праця сільської бідноти широко використовувалася вже в передреформаційний період — у якості додаткової робочої сили для польових робіт на панському домені й у заможних селян-орендарів; сезонних робітників, найманих громадою; для будівельних і дорожніх робіт, транспортування панських і мейєрських обозів на ринок і т. д. [17, 200]. Сільська біднота займалася ремеслами за замовленням скупника-підприємця: сотні прядильників і ткачів виготовляли пряжу, невибілену полотнину, сукно, бумазею. Сільські ремісники поставляли напівфабрикати металовиробів для підприємців з Нюрнбергу і Кельну. Безземельні селяни шукали додатковий заробіток на рудниках і плавильнях, соляних промислах, у каменоломнях, у районах лісорозробок. Таким чином, вже в передреформаційний період у селі йшов процес формування резерву щодо вільної робочої сили, хоча наймана праця була обплутана мережею феодальних обмежень і сполучалася нерідко з особистою залежністю, натуральними формами оплати, цеховими розпорядженнями [9, 154].

Князі, дворяни, лицарі рано зрозуміли вигідність торгівлі сільськогосподарськими продуктами. У Заельб’ї до кінця XV ст. уже затвердилася система лицарських маєтків. Широко використовувало працю закріпачених селян і поденників лицарське господарство. Селяни-колоністи не могли конкурувати з лицарями у виробництві товарного хліба. Гарні можливості збуту зерна через ганзейські міста рано стимулювали прагнення лицарства до розширення своїх маєтків за рахунок узурпації селянських наділів, прикріплення селян до землі і перекладу їх на панщину. Ці тенденції цілком позначилися на початку XVI ст. (зокрема, зниження економічного і соціального статусу німецьких селян-колоністів, його зближення зі статусом особисто залежного місцевого населення), але могли бути реалізовані лише в XVI-XVII ст., після Селянської війни. Цьому сприяла також передача дворянству судових і поліцейських функцій. У Мекленбурзі, Бранденбурзі, Померанії, Пруссії були створені великі лицарські товарні господарства — фольварки, засновані на праці кріпаків (вторинне закріпачення селянства) [11, 104].

Посилення на рубежі XV-XVI ст. феодального натиску на селян — явище, загальне для всіх німецьких земель. В основі його лежали різко зростаюча потреба феодального класу в грошах і пов'язане з цим прагнення максимально використовувати сприятливу ринкову кон'юнктуру для підвищення прибутковості своїх господарств, забезпечити необхідний суспільний статус і спосіб життя, що відповідає представленням епохи Відродження. Особливо сильні ці прагнення були в дрібного і середнього дворянства, лицарства [7, 234]. Економічне становище цього шару було підірвано розвитком найомництва, посиленням територіальної князівської влади. Дворянство було поплутано боргами, що штовхали його до застав і в кінцевому рахунку приводили до втрати маєтків. Володарі дрібних територій, що переважали в Західній і Південно-Західній Німеччині. були особливо енергійні, у натиску на селян, оскільки феодальна рента була для них єдиним джерелом доходу на відміну від князів і прелатів, що володіли також регальними правами і можливістю обкладання міст. Сеньйоральна реакція відбивала опір пануючого класу соціальним змінам, росту самостійності і конкуренції з боку селянських господарств, його прагнення зберегти своє панування, зміцнивши його основи — феодальну власність на землю [7, 295].

У селі процеси, що почалися в XV ст., проявилися з новою силою. В умовах бурхливого розвитку міст і подальшого росту елементів капіталістичних відносин князь і дворяни прагнули ще більше зміцнити феодальну власність на землю і використовувати у своїх інтересах товарне виробництво. Скасування спадковості селянських земельних тримань і скорочення термінів тримань на час, що практикувалося ще раніше, з початку XVI ст. прийняли характер загального наступу феодалів на селян. Метою феодалів була зміна умов тримань — збільшення числа й обсягу селянських повинностей, недопущення самостійного розвитку селянських господарств і максимальне присвоєння їхнього надлишкового продукту.

Серед селянських повинностей значне місце займали ті, котрі стягувалися не регулярно, а при визначених “випадках”. Найбільш обтяжним з цієї категорії повинностей був “посмертний побір”, тобто побір зі спадщини померлого селянина. Крім цього побору, що стягувався в натурі і часто складав третину залишеного майна, феодал брав зі спадкоємця і грошовий побір за “допуск” до спадщини [15, 120].

Побори стягувалися феодалами при продажі селянином свого майна і при передачі господарства іншій особі. Існували побори і при інших подіях у житті селянина. Залежність селянина була потрійною: він залежав від власника землі, від “судового пана”, що здійснював на даній території право суду, і від “особистого пана” тобто того феодала, чиїм кріпаком вважався. Селянин платив повинності, пов'язані з визначеними “випадками”, усім феодалам від яких він залежав по тій чи іншій лінії. У південно-західних землях Німеччини землевласники намагалися зосередити у своїх руках усі види панування над селянами, здобуваючи в інших феодалів права “судових” і “особистих панів” Землевласник одержував, таким чином, повну свободу дії у відношенні свого селянина оббираючи його по всякому приводу в силу своїх різноманітних “прав” [1, 65].

Розміри “регулярних” повинностей, натуральних, грошових і відробіткових (у вигляді сплати чиншів (оброків) і виконання обов'язкових робіт) у південно-західних землях Німеччини не були строго фіксовані. З кінця XV і особливо в ХVІ ст. у міру розширення господарської активності панів вони усе більш збільшувалися. Зростаючий попит на вино, а також на вовну, льон і інші сільськогосподарські продукти, потрібні для промисловості, спонукав землевласників розширити виробництво цих продуктів у своїх власних господарствах. Для утримання черід, відходу за посівами, обробки льону і пеньки та виконання інших господарських робіт, так само як і для численних перевезень з полів у комори, з комор на часто віддалені міські ринки, добродії застосовували дармову працю селян, панщину [13, 88].

Під час народних хвилювань і особливо під час Селянської війни 1524-1525 р. селяни скаржилися, що їх змушують виконувати всі, по термінології документів, “потрібні” панам роботи — оранку і підготовку землі до посівів, усі види обробки й упакування сільськогосподарських товарів і їхню доставку на ринки — “куди пан укажете”. До дарових робіт залучалися також дружини селян і їхніх дітей. Там, де найбільше підсилився феодальний гніт, тобто в південно-західних землях, феодали доводили основну регулярну повинність селян — поземельний чинш — до значних розмірів і прагнули до його подальшого максимального підвищення. Крім чиншу, панщини і нерегулярних поборів селянин платив податки князю і церковній десятині — “велику десятину” із врожаю зерна і “малу десятину” із всіх інших сільськогосподарських культур і худоби. Усе це складало надзвичайно складну систему повинностей. Селянське господарство розглядалося панами як основний засіб задоволення всіх їхніх потреб. Сама панська земля оброблялася селянським інвентарем [1, 66].

Ці обставини сильно перешкоджали самостійному розвитку селянського господарства і виникненню в ньому буржуазних відносин. Феодальна експлуатація, що підсилилася, не залишала місця і для проникнення в село капіталістичних елементів ззовні. Лихварі, які з'явилися в німецькому селі в кінці XV і початку XVI ст. стягували із селян “додатковий чинш”, що представляв собою лихварський відсоток на дану коли-небудь, позичку. У багатьох місцях селяни скаржилися, що їхні господарства обтяжені всілякими чиншами і поборами різного походження, що поглинають весь врожай і прирікають їх самих, дружин і дітей на голод.

Поряд зі збільшенням усіляких феодальних поборів і податків селяни страждали і від захоплень общинних земель і обмеження своїх прав на користування общинними угіддями, де паслися численні череди, що належали феодалам. Феодали продавали общинний ліс і забороняли селянам полювання і рибний лов. З метою забезпечення панського полювання селянам заборонялося знищувати дичину, що наносила шкоду їх полям [18, 144].

Кріпосний стан селян допомагав сеньйорам підсилювати феодальний натиск, давав можливість розпоряджатися майном і працею кріпаків. Тому відновлення значного ослабленого в попередній період кріпосного стану прийняло з початку XVI ст. масовий характер, особливо в південно-західних землях Німеччини. Це викликало сильне невдоволення селян. Звільнення від кріпосного стану зробилося під час Селянської війни загальною вимогою повсталих [19, 102].

Прагнення феодалів до розширення своїх власних господарств і наступ на права селян виявлялися у всіх частинах Німеччини. Однак на сході і на півночі ці прагнення не могли бути реалізовані до придушення Великої селянської війни. На сході в захоплених у слов'ян землях німецькі селяни, що здавна знаходилися там у привілейованому положенні в порівнянні не тільки з місцевим населенням, але і із селянством інших районів Німеччини, жили в кращих умовах, чим їхні побратими на південному заході. На північному заході боротьба усередині пануючого класу — між князями і дворянством — полегшувала опір селян. Зате в південно-західних землях Німеччини посилення феодального гніту виявлялося з найбільшою силою. Тут уже наприкінці XV ст. існували особливі організації (головна з них — Швабський союз), що служили цілям придушення селянського опору і підпорядкування великим князям сил і засобів лицарства і міст.

Отже, бурхливий економічний підйом рейнських міст і зростання товарного виробництва породили у феодалів прагнення до розширення їхніх власних господарств і збільшенню селянських повинностей.

Велике значення в цих умовах надавалося відновленню вже з початку XVI ст. кріпосного стану і поширенню його на маси вільних селян [11, 105]. Статус “особистого пана” давав сеньйору особливі права на селянське майно і землю, можливість присвоєння майже всіх доходів селянського господарства. Стосовно селянської маси поміщик і сеньйор виступав як їх особистий, поземельний та судовий пан, якому усі вони були зобов'язані спадкоємними чиншами і панщиною [8, 80]. На поширення інституту кріпосництва на рубежі XV-XVI ст. і його посилення в XVI — початку XVII ст. істотно впливало формування суверенної князівської влади. Територіальний князь привласнював стосовно усіх своїх підданих права особистого пана; кріпосницький стан зливався з підданством. Лицарські фільварки в Заельб’ї і дворянські маєтки на захід від Ельби ввійшли в систему територіальної державності як її складова частина, елемент податкової системи і поліцейського нагляду [15, 145].

Відновлення крайніх форм феодальної залежності, перебудова доменіального господарства на панщинно-кріпосницькій основі підривали прогрес німецького села. Припинялася можливість розвитку великих селянських господарств по шляху підприємництва, поширення вигідних селянству форм іздольної і грошової оренди, вільного використання у великих господарствах найманої праці сільської бідноти. Підривалися й інші форми господарської діяльності заможного селянства — торгівля, візництво, готельна справа. Феодальний натиск важко позначився на положенні середніх і дрібних селянських господарств, прибутковість яких під впливом зростаючих платежів усе зменшувалася, а їхні власники все частіше виявлялися в лихварській кабалі і на грані руйнування [15, 129].

Отже, насильницьке прикріплення до наділу і пана, примусова праця в лицарських маєтках, зростання цін на предмети першої необхідності, зниження плати за послуги і найману працю ставили під загрозу фізичне існування сільської бідноти. Масова пауперизація стала грізною проблемою, що закріпачувалося село — одним з важливих джерел поповнення армії жебраків і бурлак. Усе це породжувало в селянському середовищі відчуття соціальної погрози і прагнення до відсічі.

Розділ ІІІ

Селянські бунти як вияв невдоволення

феодальними відносинами на селі

З настанням феодальної реакції зростала боротьба селян. Самій Селянській війні передували виступи селян, змови і бунти. Особливий розмах вони одержали наприкінці XV — початку XVI ст.

Уперше найбільше яскраво соціально-економічні і політичні вимоги і мета селян Німеччини переплітаються в масовому русі 1476 р., відомому як повстання Ганса Бегайма [1, 68].

Своєрідність подій навесні і влітку 1476 р. полягає в тому, що рух селян почався як паломництво до ікони богоматері в церкві Нікласхаузена єпископства Вюрцбург. Здавалося, рух нічим небезпечним феодальному ладу не грозить. Церква давно уже виступала організатором паломництва до різних святинь, у тому числі і до цієї ікони. Робила вона це з метою посилення свого авторитету насамперед у трудового населення і збільшення припливу багатств у свою скарбницю. Давно вже церква прибігала і до послуг “народних” проповідників, готуючи їх до цього і постійно контролюючи їхню діяльність [13, 294].

На відміну від звичайних паломництв у 1476 р. ініціатором і проповідником ходіння в Нікласхаузен виступив виходець з німецької сільської бідноти Ганс Бегайм, що не мав церковної підготовки. Він до цього був пастухом (в одному з документів він названий свинопасом), грав на флейті й інших інструментах, славився як витівник під час сільських весіль і народних свят. Сільські пастухи разом з різними сільськими ремісниками і поденниками складали нижчий соціальний прошарок села, змушений заробляти на їжу, оскільки у них або зовсім не було землі, або її було дуже мало. Єдине, чим виділявся з цього середовища “юнак”, як його ласкаво називали в народі, були його різнобічні дарування. До вже перерахованого варто додати його уміння красиво говорити і складати вірші. Своїми виступами з проповідями, начебто він був присвяченим діячем церкви, Бегайм передбачив навчання М.Лютера про те, що священиком є кожен християнин від народження, незалежно від його соціальної і професійної приналежності [14, 100].

За закликом Г.Бегайма в рух прийшла величезна маса селян, особливо відгукувалася сільська біднота. За тиждень до паски зібралося 60-70 тис. прочан. Приходили з Баварії, Швабії, Ельзасу, Гессена, Франконії, Саксонії, Тюрінгії, Рейнській області, Веттерау і багатьох інших районів, приносили із собою прапори, корогви, воскові свічі, багато дарунків і жертовних предметів, розташовувалися біля “святого місця” на лугах і полях, щоб затриматися на тривалий час. Особливо упадало в око, що приходило багато поденниць і поденників, що йшли прямо з роботи, узявши із собою знаряддя праці (серпи, коси, граблі, мотики), а деякі мали і холодну зброю [3, 69-70].

Бегайм, як було прийнято в подібних випадках, проповідував і вимагав аскетизму, говорив про бачення і вимовляв месіанські пророкування про близький кінець старого світу і настання нового. Однак із самого початку всупереч релігійній формі скликання людей у місці, що належало церкві, проповіді були спрямовані проти католицької церкви. Пастух засуджував світську владу папи, навчання церкви про пекельний вогонь і чистилище, судові права церкви, єпископське право на світське відлучення і суд, тобто в його проповідях було багато того, що церква вважала єрессю. Особливе місце в його проповідях займала вимога відмовлення церкви від десятини. Бегайм називав папу разом з імператором “негідними лиходіями” і вимагав повного винищування духівництва. Його єресь, таким чином, приймала соціально-політичне фарбування, тому що була спрямована проти багатств церкви, нажитих експлуатацією народу, і всього церковного правління на чолі з папою римським.

Зовсім новим був радикалізм антифеодальних висловлень Бегайма. Насамперед він вимагав повернення альменди селянам і неповної ліквідації панщини, що було спрямовано проти наступу сеньйоральної реакції і стало одним з головних вимог подальших виступів селян. Поряд з цим він наполягав на ліквідації економічного панування світського і духовного дворянства, на повному позбавленні власності панів і доведення їх до положення простих трудівників: усі повинні однаково працювати. У його вимогах містилися ідеї спільності майна і соціальної рівності: нехай усе буде загальним, ніхто не повинний мати більше іншого. Його ідеї аскетизму були також спрямовані проти нерівності [14, 101].

Селянам було близько все те, про що говорив Бегайм. Релігійна основа соціальних проповідей додавала в набожній уяві селян святість і законність вимогам Бегайма. У ньому бачили пророка нової справедливості. Усе, що він говорив від імені богоматері, приймалося як прояв вищої волі.

Коли прийшов зручний час, за словами хроніста Відмана, Бегайм звернувся до мас, що його слухали, із закликом “принести свою зброю” у призначений їм день, тоді він повідомить їм, що “вони повинні робити з волі божої матері^”. І народ відгукнувся на заклик. Прийшло багато збройних. Призначений день став оглядом антифеодальних сил Німеччини, серед яких переважала сільська і міська біднота. Усупереч усім заборонам, що виходили від світської і духовної влади з першого дня паломництва, величезна кількість народу великої території знаходилася в стані революційного антифеодального підйому. Незрілість і непідготовленість селянських мас до повстання виражалися насамперед у тому, що селяни сподівалися не стільки на самих себе, скільки на чудо, що повинне статися. У їхніх очах Бегайм був настільки святим, а їхні надії настільки справедливі, що, на їхню думку, у вирішальний момент за нього повинні заступитися надприродні, божественні сили. Але чудо не сталося. “Юнак” був схоплений представниками єпископа і посаджений у в'язницю. Похід близько 16000 селян до єпископського замка, щоб звільнити Бегайма, походив на звичайне паломництво. Основна частина учасників походу не була збройна. Йшли з запаленими свічами й у відповідь на напад єпископської кінноти оборонялися каменями. Селяни були розгромлені. Бегайм був страчений. Паломництво, однак, продовжувалося ще багато місяців після його страти. І тільки після того як була за наказом влади зламана церква в Нікласхаузені (що було надзвичайним випадком у феодальному суспільстві), паломництво туди припинилося [14, 102].

У подіях 1476 р. винятково наочно виявилася головна своєрідність епохи: релігія настільки пронизувала життя і погляди селян, що вони не могли собі представити справедливість власних вимог без релігійного благословення. Це розумів і Бегайм. Не від свого імені і не прямо він призивав до озброєного виступу, а від імені богоматері, що розкриє свою волю тільки збройному народу. І все-таки за всім цим не можна не бачити антифеодальний характер виступу селян. Одна з головних причин успіху проповідей Бегайма полягає в тому, що у них значно більше, ніж коли-небудь, раніше, перепліталися есхатологічні і хиліастичні ідеї.; з конкретними соціально-політичними вимогами.

Після поразки руху як ніколи раніше відчувалася відсутність організації, що могла б очолити масу незадоволених, готових щось робити. На, час наступив затишок. Але вже в 90-х роках XV ст. починається смуга змов, що продовжувалася аж до Реформації [13, 265].

Для нового етапу антифеодального руху характерне створення таємних об'єднань, змов з метою організувати й очолити боротьбу проти панів, захопити владу і почати намічені програмою, соціально-економічні і політичні перетворення. Однією з задач, що ставили перед собою організатори змов, було прагнення додати своїй програмі і самому руху характеру законності. Новим було і те, що селянські вожді шукали формулу, що могла б виправдати дії селян і звести з п'єдесталу католицьку церкву і релігію, виправдовували феодальний лад. Усе більше поширення одержували уявлення про “божественне право” і “божественну справедливіст”. Маси селян вірили в те, що вони існують, немає тільки сили, що їх могла б установити. Немає нічого дивного в тому, що ці ідеї мали спочатку дуже неясні обриси.

У 1493 р. була складена перша змова “Башмака” в Ельзасі. Серед його керівників виділялися Ганс Ульман — колишній бургомістр Шлетштадту і Якоб Хеузер — староста імперського села Блієншвейлер. На таємних сходках, що збиралися, були присутні представники багатьох сел. Кожен учасник зборів давав клятву не розголошувати таємниці. При цьому в особливому пункті говорилося, щоб “не сповідатися щодо їхньої змови”, скоріше, ніж повідомити це, “дозволити розірвати себе на частини”. Наполегливо вербувалися члени організації. Прагнули зв'язатися зі швейцарцями. Одні мотивували це тим, що необхідно взаємно інформувати про хід справ, а інші очікували допомоги від швейцарців. Змовники склали добре продуманий план збройного виступу, заздалегідь призначили загонових командирів і визначили верховне командування. Були передбачені зв'язкові. Учасники змови давали клятву твердо підтримувати один одного аж до викупу з в'язниці у випадку провалу кого-небудь з них.

Про всебічне обмірковування мети й організації змови свідчить також і те, що програмні вимоги були розділені на дві частини. Перша складалася з трьох пунктів, що по змісту і формі не суперечили діям, погодженим із законами. У випадку провалу їх можна було повідомляти владі. Друга частина, що включала найважливіші вимоги, спрямовані проти духовних і світських феодалів, і така, яка переслідує політичні цілі, повинна була при будь-яких обставинах залишитися таємницею. У цілому, однак, програмні вимоги були дуже помірними і не торкалися основ феодального ладу. Офіційні влади зовсім правильно бачили головну небезпеку в тому, що змовники прагнули створити масову організацію, покликану перетворити соціально-економічні і політичні відносини.

“Башмак” 1493 р., як і наступні групи змовників, повинний був діяти на невеликому просторі. Змовники сподівалися на підтримку трудового населення інших місць, але самі нічого не починали для того, щоб готувати їх до цього [14, 104].

Менш чим через 10 років після провалу і розгрому першої змови, у 1502 р., була складена друга змова “Башмака” у Шпеєрському єпископстві. Центром його стало село Унтергромбах, а керівником — молодий селянин з цього села Йосип. Організація розраховувала на підтримку з боку широких трудових мас. Програма планувала наступальні дії, кінцеві цілі яких були спрямовані проти феодального ладу в цілому. Особливу тривогу в панів викликала вимога захоплення і роздачі церковного майна, повернення общинних угідь селянам і відновлення общинних прав, скорочення числа духовних осіб, тому що все це торкалося основи феодальних відносин. Змовники установили більш міцні, чим у першій змові, зв'язки зі швейцарцями, що таїло в собі небезпеку поширення руху на велику територію". У ході змови наполегливо висувається ідея “божественного права”, тим самим цілком заперечується феодальне право, тому що “божественне право” націлене на ліквідацію всякої залежності і майнової нерівності. Організатори змови висували принцип волі усіх від самого народження і божої справедливості у всіх суспільних справах. Ці програмні вимоги і надалі висуваються всі знову і знову. Вони були співзвучні ученню М.Лютера в початковий період Реформації і сприяли швидкому сприйняттю їх селянами.

Характерно, що, незважаючи на жорстоку розправу зі змовниками і постійне переслідування, частині їх удалося сховатися або у своїх рідних місцях, або у володіннях сусідніх феодалів. Це свідчить про широке співчуття, яким користалися революціонери того часу.

Нова змова “Башмака” була розкрита у 1513 р.. У країні й у її кордонах спостерігалася напружена обстановка. Цього року відбувалися виступи угорських, швейцарських і слов'янських селян. Організатором змови “Башмака” на Верхньому Рейну в 1513 р. виступив той же Йосип Фріц, якому удалося в 1502 р. сховатися. Нитки змови цього разу зв'язували великі області Верхнього Рейну, Шварцвальда, Ельзасу, Бадена, Вюртемберга і Майна. Відрізнявся він продуманою організацією. Головну роль в ньому відіграли селяни і плебеї, але входили в нього представники різних соціальних прошарків. Програмний документ складався з 14 статей, у яких відкидалася будь-яка влада за винятком імператорської. Вимоги змовників були такі: скасування ротвейльского суду й обмеження церковного суду одними справами церкви; скасування відсотків, після того як їхня виплата рівнялась по розмірах позиченій сумі; установлення єдиного відсотка — у розмірі 20-ої частини з позиченого капіталу; воля полювання, рибного лову, випасу худоби й рубання лісу; заборона священикам мати більше одного приходу; конфіскація церковних маєтків і монастирських скарбів на користь союзної військової скарбниці, скасування всіх несправедливих податків; вічний світ в усьому християнському світі; енергійний виступ проти всіх супротивників союзу; уведення податку на користь союзу; захоплення Фрейбурга з метою перетворення його в центр союзу; початок переговорів з імператором, а у випадку зі швейцарцями. Змова, хоча в ній брала участь порівняно невелика кількість людей, уключала багато городян. Її кінцевою метою було знищення феодального гніта взагалі. Як видно, вимоги змовників торкалися всіх сторін соціально-економічного, духовного і політичного життя.

Ця змова також була розкрита, але і цього разу значній частині керівників удалося сховатися, у тому числі і Йосипу Фріцу. Як і під час змови 1502 р., ставилося питання про “божественне право” і “божу справедливість”, що протиставлялися “праву несправедливості” світських і духовних панів [3, 104-105].

Слідом за третьою змовою “Башмака” у 1514 р. у Бадені і Вюртемберзі була розкрита таємна організація, що називалася “Бідний Конрад”. Вперше організація з такою назвою була створена в 1503 р. відразу після розгрому другої змови “Башмака”, коли остання назва стала небезпечною. Невдоволення в цьому районі було викликано феодальною реакцією, важким податковим гнітом, а також марнотратством і нескінченними війнами герцога Ульріха. Селяни, об'єднані в змові “Бідного Конрада”, вимагали відновлення старої справедливості, скасування суду “взаємного викриття”, а також волі рибного лову, скасування нових поборів і податків. У ході переговорів з герцогом селяни наполягали на тому, щоб їм дозволили брати участь у керуванні герцогством і щоб були секуляризовані церковні землі. Герцог Ульріх, бачачи серйозність положення, переніс засідання ландтагу, на якому повинні були обговорюватися селянські вимоги, зі Штуттгарта в Тюбинген. Селян туди він не запросив, і вимоги їх там не обговорювалися. У такий спосіб герцогу удалося вбити клин між селянами і городянами й організувати розгром селянського війська.

У 1516 р. більшість учасників змов, що втекли, “Башмака” і “Бідного Конрада” повернулися у Швабію і на Верхній Рейн, а вже в 1517 р. “Башмак” знову розгорнув свою діяльність у Шварцвальді.

І цього разу серед керівників знаходився Йосип Фріц. Організатори четвертої змови “Башмака” прагнули домогтися оформлення союзу селян, плебеїв і міської опозиції. Конкретні вимоги зводилися до скасування рент, чиншів і платежів. Змовники призивали до відмовлення від підпорядкування якої-небудь феодальної влади. Був намічений конкретний план, де і коли почати повстання і які міри проводити негайно після успішного виступу [14, 108].

Таким чином, боротьба селян з 1476 р. до початку Реформації говорить про тісне переплетення в їхніх вимогах соціально-економічних і політичних питань. Передові діячі селянства почали розуміти необхідність створення організації, що поєднувала б селян, міську опозицію і плебеїв.

Однак як сама діяльність змовників, так і їхні плани не виходили за рамки дуже обмеженої території, хоча і висувалися задачі загальнонімецького значення. У програмах таємних організацій ставилося питання про захоплення влади й у зв'язку з цим про створення збройних сил. Передбачалися конкретні міри проти старих суспільних установ.

Усе більш наполегливо розглядалася “божественна справедливість” як засіб, що повинний додавати руху законність. Селянському руху не вистачало навчання, на котре можна було б обпертися в боротьбі з феодалами.

У цілому рух наприкінці ХV — на початку XVI ст. був антифеодальним і спрямованим насамперед проти сеньйоральної реакції і феодальної роздробленості.

Він також був могутньою опорою у визвольній боротьбі швейцарського народу в 90-х роках XV ст. і допоміг Швейцарії відстояти свою державну незалежність.

Висновки

При всій стрімкості підйому міст і бюргерства, розмаху діяльності купецьких компаній і торгово-промислових фірм сільське господарство і дрібне ремісниче виробництво навіть у найбільш промислово розвитих районах у цей час залишалося основою економіки, а селянство — основним працюючим і експлуатованим класом. Майже 90% населення проживало в селах і маленьких містечках, де сільськогосподарські заняття їхніх мешканців звичайно були найважливішим джерелом існування. Ренти із селянських господарств складали основу добробуту і соціального статусу світських і церковних феодальних сеньйорів і були важливою складовою частиною доходів міського патриціату. Німецьке село не залишилося осторонь від господарського підйому, яким з кінця XV ст. були охоплені не аграрні сфери економіки. Підйом цей не був настільки помітним у сфері розвитку знарядь праці й агрикультури; форми його прояву.

Економічне зростання, ріст цін і попиту на продукцію сільського господарства сприяли розвитку товарно-грошових відносин у селі і залученню селянського і панського господарства у виробництво на ринок. Ступінь інтенсивності цього процесу, його форми і соціальні наслідки багато в чому визначалися пануючою у тій чи іншій області системою землекористування. Економічно сильні селянські господарства, що орієнтувалися на ринкову кон'юнктуру, одержали на початку XVI ст. найбільшого поширення на захід від Ельби, де розвиток аграрних відносин протікав в рамках сеньйорії і виробництво основної маси продукції здійснювалося не на панському домені, а у селянських господарствах — у Вестфалії і Нижній Саксонії, Верхній Швабії, Верхній Баварії

Залучення селянського господарства в ринкові відносини поглиблювало майнову і соціальну диференціацію в селі; зростав шар малоземельних і безнадільних селян. У селах Франконії, Тюрінгії — районів, що стали центрами Селянської війни,— бідняки і паупери складали 25-30, місцями до 50% жителів. Наймана праця сільської бідноти широко використовувалася вже в передреформаційний період — у якості додаткової робочої сили для польових робіт на панському домені й у заможних селян-орендарів; сезонних робітників, найманих громадою; для будівельних і дорожніх робіт, транспортування панських і мейєрських обозів на ринок і т. д.

Посилення на рубежі XV-XVI ст. феодального натиску на селян — явище, загальне для всіх німецьких земель. В основі його лежали різко зростаюча потреба феодального класу в грошах і пов'язане з цим прагнення максимально використовувати сприятливу ринкову кон'юнктуру для підвищення прибутковості своїх господарств, забезпечити необхідний суспільний статус і спосіб життя, що відповідає представленням епохи Відродження. Особливо сильні ці прагнення були в дрібного і середнього дворянства, лицарства

Бурхливий економічний підйом рейнських міст і зростання товарного виробництва породили у феодалів прагнення до розширення їхніх власних господарств і збільшенню селянських повинностей.

Велике значення в цих умовах надавалося відновленню вже з початку XVI ст. кріпосного стану і поширенню його на маси вільних селян. Статус “особистого пана” давав сеньйору особливі права на селянське майно і землю, можливість присвоєння майже всіх доходів селянського господарства. Стосовно селянської маси поміщик і сеньйор виступав як їх особистий, поземельний та судовий пан, якому усі вони були зобов'язані спадкоємними чиншами і панщиною. На поширення інституту кріпосництва на рубежі XV-XVI ст. і його посилення в XVI — початку XVII ст. істотно впливало формування суверенної князівської влади. Територіальний князь привласнював стосовно усіх своїх підданих права особистого пана; кріпосницький стан зливався з підданством. Лицарські фільварки в Заельб’ї і дворянські маєтки на захід від Ельби ввійшли в систему територіальної державності як її складова частина, елемент податкової системи і поліцейського нагляду.

Відновлення крайніх форм феодальної залежності, перебудова доменіального господарства на панщинно-кріпосницькій основі підривали прогрес німецького села. Припинялася можливість розвитку великих селянських господарств по шляху підприємництва, поширення вигідних селянству форм іздольної і грошової оренди, вільного використання у великих господарствах найманої праці сільської бідноти. Підривалися й інші форми господарської діяльності заможного селянства — торгівля, візництво, готельна справа. Феодальний натиск важко позначився на положенні середніх і дрібних селянських господарств, прибутковість яких під впливом зростаючих платежів усе зменшувалася, а їхні власники все частіше виявлялися в лихварській кабалі і на грані руйнування

З настанням феодальної реакції зростала боротьба селян. Самій Селянській війні передували виступи селян, змови і бунти. Особливий розмах вони одержали наприкінці XV — початку XVI ст.

Боротьба селян з 1476 р. до початку Реформації говорить про тісне переплетення в їхніх вимогах соціально-економічних і політичних питань. Передові діячі селянства почали розуміти необхідність створення організації, що поєднувала б селян, міську опозицію і плебеїв. Однак як сама діяльність змовників, так і їхні плани не виходили за рамки дуже обмеженої території, хоча і висувалися задачі загальнонімецького значення. У програмах таємних організацій ставилося питання про захоплення влади й у зв'язку з цим про створення збройних сил. Передбачалися конкретні міри проти старих суспільних установ. Усе більш наполегливо розглядалася “божественна справедливість” як засіб, що повинний додавати руху законність. Селянському руху не вистачало навчання, на котре можна було б обпертися в боротьбі з феодалами.

У цілому рух наприкінці ХV — на початку XVI ст. був антифеодальним і спрямованим насамперед проти сеньйоральної реакції і феодальної роздробленості. Він також був могутньою опорою у визвольній боротьбі швейцарського народу в 90-х роках XV ст. і допоміг Швейцарії відстояти свою державну незалежність.

Список

використаної літератури

1. Всемирная история в 24-х томах. — Т. 10. Возрождение и Реформация Европы. — Минск: Литература, 1996. — 480 с.

2. Евдокимова А.А. Изменения характера и структуры земельных операций Швабского бюргерства (ХV — ХVІ века) // Средние века. — 1984. — Вып. 47. — С.139-152.

3. Ермолаев В.А. Крестьянское движение в Германии перед Реформацией. — М., 1961. — 240 с.

4. Иегер О. История средних веков. — СПб., 1898. — 620 с.

5. История средних веков / Под редакцией М.Колесницкого. — М.: Просвещение, 1988. — 306 с.

6. История средних веков / Под редакцией С.Д.Сказкина. — М.: Просвещение, 1986. — 346 с.

7. История средних веков. Хрестоматия. — М.: Просвещение, 1974. — 320 с.

8. Исторя Европы в 8-ми томах. — Т. 3. От Средневековья к Новому времени. — М.: Наука, 1993. — 656 с.

9. Котова Л.В. Социальная организация и содержание общинного самоуправления в Германии ХІV-ХV вв. / Классы и сословия средневекового общества. — М.: Изд-во Московского ун-та, 1988. — С.150-155.

10. Левина М.И. Проблемы исследования феодализма в историографии ГДР (1970-1975) // Средние века. — 1978. — Вып. 42. — С.182-218.

11. Луковцева А.А. Источник по идеологии крестьянства эпохи Крестьянской войны в Германии (1525) // Вестник Ленинградского ун-та. История, язык, литература. — 1985. — №9. — С.103-106.

12. Луковцева А.А. Отражение крестьянской идеологии периода Великой Крестьянской войны в Германии в творчестве Себастьяна Франка // Средние века. — 1986. — Вып. 49. — С.141-152.

13. Майер В.Е. Деревня и город в Германии в ХІV-ХVІ вв. // Средние века. — 1981. — Вып. 44. — С.294-296.

14. Майер В.Е. Крестьянство Германии в эпоху позднего феодализма. — М.: Высшая школа, 1985. — 191 с.

15. Некрасов Ю.К. Городские хронисты первой половины ХVІ в. о причинах и характере Крестьянской войны в Германии // Средние века. — 1977. — Вып. 41. — С.121-142.

16. Неусыхин А.И. Проблемы европейского феодализма. — М.: Наука, 1974. — 538 с.

17. Никулина Т.С. Любекский патрициат во второй половине ХV — первой половине ХVІ вв. / Классы и сословия средневекового общества. — М.: Изд-во Московского ун-та, 1988. — С.198-203.

18. Савина Н.В. О характере эксплуатации земельных владений Фуггерами в первой половине ХVІ в. // Средние века. — 1977. — Вып. 41. — С.182-218.

19. Смирин М.М. Очерки истории политической борьбы в Германии перед Реформацией. — М., 1952. — 320 с.

20. Социальные отношения и политическая борьба в Германии (ХІ — ХVІ вв.). — Вологда, 1985. — 340 с.