Структурний функціоналізм, навпаки, виходить з того, що суспільне життя засновується на взаємодії та співробітництві діючих у ньому індивідів та спільнот, їхній солідарності. Адже необхідність існувати та виживати в однакових умовах завжди підштовхувала людей до розробки неформальних кодексів поведінки, яка б не порушувала етичного миру. Наукові дослідження свідчать, що полікультурні регіони з довгостроковим співіснуванням етнічних груп, виявляються достатньо збалансованими системами. В них переважають інтегративні процеси, виникають надетнічні спільноти регіонального типу, для яких характерний певний «сплав» культурних особливостей поліетнічного населення: знання мов, елементів традиційних культур, звичаїв та норм поведінки.
Для багатьох поліетнічних держав, особливо іммігрантських, характерно, що саме етнічне різноманіття є однією з умов їхнього процвітання. Це відбувається завдяки взаємодоповненню різних культур, їхньому взаємопроникненню, а також, завдяки широко розповсюдженому явищу етнокультурного поділу праці, коли різні етнічні групи, займають певну нішу в трудовій сфері, доповнюють одна одну, створюючи цілісний трудовий потенціал населення держави. Емпіричними референтами стану міжетнічних стосунків в їх об’єктивованих формах можуть бути такі соціальні факти: розповсюдженість міжетнічних контактів, їх добровільність (або примусовий характер); підстави, на яких вони виникають: родинні, дружні, сусідські, виробничі зв’язки, ситуативні контакти у місцях масового скупчення; факти дискримінації, ущемлення прав та інтересів окремих національностей, сфери, на які воно поширюється; наявність та розповсюдженість зіткнень, конфліктів між представниками різних національностей.
У якості показника стану суб’єктивно - психологічної складової міжетнічних відносин найчастіше дослідники звертаються до феномену міжетнічних установок. Йдеться про схильність, готовність особистості діяти відповідним чином у ситуації міжетнічних контактів, тобто стратегію поведінки, яка скоріше за все може бути обрана. У більшості випадків існують такі варіанти:
-                   стратегія ізоляції - установка на національну замкненість;
-                   стратегія дискримінації – установка на забезпечення домінуючої ролі своєї етнічної групи у головних сферах життєдіяльності, на обмеження ролі, прав та можливостей усіх інших, ніж своя, або окремих етнічних груп;
-                   стратегія інтеграції – готовність до встановлення ефективної, рівностатусної взаємодії між людьми різних національностей.
Також, досліджуючи реакцію емігрантів на потрапляння до нових умов, дослідники виділяють стан « культурного шоку» [3, c.1]. Досліджуючи сутність "культурного шоку", який виникає у людини, що потрапляє в нове для неї культурне середовище, Ф.Бок виділяв п'ять варіантів розв'язання такого конфлікту двох культур на рівні індивідуальної свідомості: геттоїзація, асиміляція, часткова асиміляція, проміжний спосіб та культурна колонізація. З незначними застереженнями запропонована Ф. Боком систематизація, в основному, може бути використана і для характеристики процесів, які виникають при безпосередньому контакті двох культур і в більш значних, ніж індивідуальна свідомість, масштабах.
Так геттоїзація відбувається в тих випадках, коли більш "сильна" культура, тобто культура, представники якої мають реальну владу над ситуацією, не йде на контакт зі "слабшою" культурою, або представники "слабшої" культури через ті чи інші причини намагаються або змушені уникати контактів з панівною культурою (тут можна використати також такі терміни, як "домінантна культура" і "субкультура"). В таких випадках поруч, а то й майже на одній території існують дві окремі культури, представники яких майже не спілкуються між собою. Приклади — негритянські гетто або резервації індіанців у Північній Америці. Слід зазначити також, що геттоїзації можуть бути піддані представники як місцевої культури (як-от американські індіанці), так і прибулої.
Часткова асиміляція - варіант, коли представники не-панівної культури жертвують своєю культурною традицією в якійсь обмеженій сфері — найчастіше, це робота або навчання, але зберігають власну культурну традицію в родинних зв'язках, віросповіданні.
В разі асиміляції представники непанівної культури цілком і найчастіше за власним бажанням відмовляються від своєї культурної традиції, своїх культурних норм і намагаються повною мірою засвоїти іншу (панівну) культуру. Слід зазначити, що повна асиміляція далеко не завжди відбувається легко і швидко, оскільки на заваді може стати як недостатня пластичність, здатність до пристосування самих асимільованих (опанування нової мови і т.п.), так і супротив панівного культурного середовища. Такий супротив панівної культури спостерігається, наприклад, у багатьох західноєвропейських країнах, щодо емігрантів з інших регіонів.
Культурний обмін ( згідно Ф. Бока — "проміжний спосіб"). Фактично найкраща форма міжкультурних контактів, але реально трапляється дуже рідко. Йдеться про те, коли поруч, майже разом існують і взаємно збагачуються дві доброзичливо налаштовані одна до одної культури. Історія все ж таки знала такі випадки. Така ситуація, наприклад, виникла, коли після Варфоломіївської ночі до Німеччини масово переселилися французькі гугеноти і на тлі релігійної спільності дістали там доброзичливу підтримку і допомогу. В той час було багато зроблено з обох сторін для зближення і взаєморозуміння між французькою і німецькою культурами.
Культурна колонізація - ситуація, коли інша, чужа культура активно поширюється серед представників корінної культури, змінюючи при цьому їх тип світосприйняття, цінності, суспільні норми, моделі поведінки і т.п. Відбувається добровільне, принаймні зовні (свідоме або несвідоме), прийняття носіями однієї культури інших, чужих культурних норм і традицій. Для культурної ж колонізації характернішою є, наприклад, допомога менш розвинутим країнам, тобто своєрідне "захоплення" інформаційного простору, формування в ментальності носіїв місцевої культури уявлення про норми, традиції, символіку і т.д. колонізуючої культури як про "модне", "сучасне", "прогресивне".
Таким чином, об'єктивною передумовою виникнення і розвитку національних стосунків є існування окремих націй (етносів, народів), що відрізняються за своїми етнічними характеристиками, починаючи з особливостей походження, що стосуються їх історичної і сучасної батьківщини, і закінчуючи особливостями мови, культури, етнічної свідомості і так далі Національні стосунки не існують як би у чистому вигляді, у відриві від інших суспільних стосунків, вони вплетені в ці стосунки (політичні, духовні, мовні, економічні, екологічні) і заломлюються у вмісті і формах прояву даних стосунків. Всі ці стосунки можуть набувати національного характеру, якщо в процесі їх реалізації вирішуються етнічні проблеми існування тих або інших народів або ж, якщо економічні, політичні і інші проблеми вирішуються в контексті національно - етнічних проблем. Іншими словами, соціальна і етнічна сторони життя націй і національних стосунків органічно взаємопов'язані.
В суб’єктивному вимірі показником стану міжетнічних стосунків є «шкала соціальної дистанції Богардуса». Шкала соціальної дистанції Богардуса дозволяє вимірювати психологічну готовність до зближення або, навпаки, до відторгнення людей іншої національності, незалежно від їхніх особистісних якостей та особливостей. Відповідь респондента на запитання про те, у якості кого він згоден допустити представників іншої національності, дозволяє визначити соціальну дистанцію, яку людина хотіла би зберегти між собою та даною етнічною групою. Технічно шкала соціальної дистанції побудована за кумулятивним принципом. Це означає, що позитивна відповідь щодо першої позиції (“Згоден допустити у якості членів сім’ї) передбачає позитивні відповіді і щодо решти позицій ( “...у якості друзів, сусідів тощо”), за винятком останньої -”Взагалі не допускав би до країни”. Вибір другої позиції (“Допустив би у якості друзів”) передбачає позитивні відповіді на наступні позиції та негативний - на першу (“Допустив би у якості члена сім”ї). Тож шкала Богардуса дозволяє виявити існуючу ієрархію етнічних груп, яка відображена в масової свідомості. Аналіз даних, отриманих на підставі адаптування шкали українським соціологом Н. Паніною, дозволяє зафіксувати, що соціально-психологічний базис демократичного розвитку на шляху до відкритого суспільства, виявився не настільки благополучним, як це вдавалося на перший погляд[20]. Оскільки в Україні практично не було серйозних міжнаціональних конфліктів (на відміну від багатьох інших колишніх республік Радянського Союзу), можна було очікувати на досить позитивну картину у психологічних інтенціях міжнаціональних відносин. Втім результати дослідження продемонстрували, що, по-перше, населення України характеризується значно меншим рівнем толерантності відносно практично усіх національностей. По-друге, аналіз структури національної дистанційованості засвідчив, що ставлення населення України до представників різних національностей у 1992 році характеризувалося орієнтацією на національно-державну відокремленість: лише українці, росіяни, білоруси, діаспора та поляки за шкалою соціальної дистанції мали показники, значення яких становило менше від 4 балів, що свідчить про той чи інший ступінь толерантності. І нарешті, кореляційний аналіз показав, що прояви нетолерантності (неприйнятності) стосовно будь-якої конкретної національності є окремим випадком прояву загальної національної ксенофобії (недовіра та підозріливість щодо усіх “чужих”). Отже, якщо хто-небудь нетолерантно ставиться до будь-якої конкретної національності, можна з великою долею впевненості вважати, що він нетолерантно ставитиметься і до інших народностей, тих, кого він не зараховує до “своїх”.
Стосовно факторів, які впливають на характер міжетнічних стосунків в етносоціології прийнято виділяти такі - історичні, соціальні, культурні, психологічні (або їх виділяють як особові) і ситуативні, окремі вчені вважають доцільним виділити ще і політичні чинники. Тож розглянемо кожний з названих факторів більш докладніше.
Серед історичних чинників, що впливають на міжетнічні стосунки, безумовно важливе значення мають три класи явищ. Перший - це сам хід історичних подій, в результаті яких складалися стосунки народів; другий - історичні події, які стають якимсь символом в ході нинішніх стосунків, що розвиваються; і третій - особливості історико-соціального розвитку народу, включеного в контакт. Народи як великі соціальні спільності вступають в контакт в результаті різних історичних обставин.
Політичні чинники, що впливають на міжетнічні стосунки, включають щонайменше три класи явищ: принципи і форми державного устрою, характер політичного строю, тип державної національної політики. Впливає на них і форма державного устрою: унітарна держава або федеральна. Багато хто вважає федеральну державу демократичним способом «вирішення національного питання». Що стосується впливу політичного устрою, то, природні можливості культурного плюралізму набагато ширше в демократичному цивільному суспільстві, чим при тоталітарних або авторитарних режимах, що характеризуються високим рівнем етнічної дискримінації.
Проблема дій еліт, мобілізації ними етнічних відчуттів во ім'я важливих для етносів цілей - дуже істотний політичний параметр, що направляє міжетнічні стосунки. Невипадково ролі лідерів надається особливе значення в конфліктологічних теоріях. У розвитку міжетнічних стосунків еліта виконує ряд функцій:
1) «задає» ідеологію толерантності або ворожнечі;
2) виробляє політику, яка буде направлена на примирення, зняття упереджень або, навпаки, буде стимулювати фаворитизм;
 3) направляє діяльність засобів масової інформації, які грають величезну роль у формуванні міжетнічних установок і стереотипів;
 4) визначає освітні програми, що впливають на запобігання або зростання упередженості, бореться за владу знань за допомогою знань;
5) нарешті, вона служить зразком поведінки.
Культурологічні чинники, згідно яким поведінка людей розглядається і пояснюється через пануючий в тій або іншій культурі цінності і правила поведінки. Відповідно, коли норми та цінності титульної нації не співпадають чи суперечать нормам національної меншини, то такий конфлікт може відобразитися у міжнаціональних відносинах і може перейти в конфлікт. Наприклад, у суспільстві, де громадяни використовують мирні демонстрації для досягнення своїх прав, акції, що порушують спокій інших чи завдають шкоди їх майну, будуть засуджуватися. ( Приклад сучасної Франції)
Особові чинники залежать від досвіду спілкування людини з представниками інших етносів і можуть грати вирішальну роль, адже власному досвіду людина довіряє більш за все. Роль ситуативних чинників обґрунтував та підтвердив Лап’єр у своєму експерименті з двома представниками Китаю. Вони полягають в тому, що відношення до представників іншого етносу буде залежати від ситуації, в якій буде відбуватися контакт чи взаємодія з ним.
Міжнаціональні стосунки мають власну специфіку і особливості в залежності від певної сфери суспільного життя, можуть виявлятися у вигляді економічних, політичних, мовних, культурних, екологічних і інших стосунків між націями. Кожен з цих проявів міжнаціональних стосунків має свій специфічний вміст. Дамо коротку характеристику деяким з них.
Економічні міжнаціональні стосунки направлені на задоволення економічних потреб націй (народів, етносів). Вони формуються як стихійно, так і в процесі розвитку, скажімо, торгівельних стосунків самостійних держав, а також в рамках федеральних держав між республіками, автономіями і так далі. Об'єктивною основою міжнаціональних економічних стосунків є суспільний розподіл праці, що склався між різними національними утвореннями, господарсько-економічні зв'язки між ними.
Політичні міжнаціональні стосунки в багатонаціональній державі стосуються, перш за все, участі всіх народів (націй) в здійсненні політичної влади і вирішенні на державному рівні важливих проблем їх життя. В даному випадку постає питання про державний устрій: чи є дана держава унітарною, в якому відсутні механізми представництва і реалізації на державному рівні інтересів окремих націй, або ж воно є федерацією, в якій такі механізми є.
Політичні міжнаціональні стосунки направлені, крім того, на здійснення цивільних прав і свобод представників різних націй. Нарешті, свою роль грають національні політичні стосунки на рівні міждержавних відносин народів. Йдеться про стосунках між народами, що мають свою національну державність, володіють державною незалежністю і суверенітетом. В цьому випадку їхні стосунки стосуються практичної реалізації національної незалежності і суверенітету, а також їх економічного, політичного і культурного співробітництва, знаходження шляхів і засобів оптимального вирішення даних питань.
Важливу роль у житті і розвитку кожної нації грають міжнаціональні стосунки у сфері їх духовного життя. Вони направлені на взаємне збагачення народів в області духовної культури і в той же час на збереження і розвиток їхньої національної самобутності. Цьому сприяють обміни в області народного і професійного мистецтва, у тому числі пісенного, танцювального, музичного, прикладного, а також співпраця в області літератури, сучасного монументального мистецтва, живопису, архітектури.
Національна духовна культура, будучи, як правило, вельми складним, багатим і багатоплановим явищем, розвивається в контексті наявних в даному товаристві економічних, політичних, етичних, релігійних і інших суспільних стосунків, випробовує на собі їх вплив і неабиякою мірою залежить від них. В той же час вона розвивається в тісній взаємодії національних культур багатьох народів, в процесі якого складається світова духовна культура.
Можна вказати на міжнаціональні екологічні стосунки, що виникають, зокрема, у зв'язку з охороною природи на територіях, де відвіку живуть ті або інші народи. І не лише охорона, але і відтворення природних ресурсів, у тому числі земляних, лісових, водних і ін. Цивілізоване вирішення даних проблем усе більш стає важливою умовою виживання великих і малих народів (етносів). Вони повинні вирішуватися як на державному, так і на суспільному рівні суспільного і родинного виховання кожної людини, формування у нього сучасної екологічної культури, привития любові до природи, дбайливого до неї ставлення.
Таким чином, підсумовуючи вищезазначене, слід відмітити, що хід розвитку міжнаціональних стосунків залежить від безлічі об'єктивних і суб'єктивних чинників. І все-таки вони мають свою логіку розвитку, яку потрібно і можна зрозуміти. Але це під силу лише глибоким, далекоглядним розумам, і вони рано чи пізно знайдуться у кожного народу. Вони усвідомлюють не лише поточні або, як то кажуть, миттєві інтереси своєї нації (народу), але і її довготривалі корінні інтереси, які стосуються самих основ збереження і розвитку даної нації, зміцнення її економічних, політичних і культурних позицій в системі міжнаціональних стосунків, як в даний час, так і у майбутньому.
Розуміння довготривалих інтересів означає, крім усього іншого, розуміння справжнього значення для певних націй їх діяльності, щоб народи повніше і глибше усвідомлювали свої спільні національні інтереси і самі активно боролися за їх здійснення.
Свідоме регулювання національних стосунків є ні чим іншим, як узгодження інтересів різних етносів (націй). Пов'язані з цим проблеми вирішуються найчастіше на державному рівні. Максимальне узгодження національних інтересів є їх гармонійне поєднання, при якому кожен з даних інтересів реалізується найбільшою мірою і не в збиток іншим.
Підбиваючи підсумок цього параграфу, варто зазначити також, що на сучасному етапі розвитку України ( і світу взагалі), дослідження, які вивчають взаємодію етносів є необхідними, адже саме від них залежить успіх країн і їх конфліктологічний/інтеграційний потенціал. На сьогодні від недостатньої вивченості міжнаціональних процесів страждають як розвинені країни, приклад - Франції, так і країни, що тільки розвиваються, приклад - Україна, Сербія. І потенційно схожі проблеми доведеться розв’язувати майже всім країнам світу, адже у сучасному глобалізованому світі залишається все менш моноетнічних держав.

Розділ 2. Сучасний стан міжетнічних відносин в Україні: фактори інтеграції й диференціації
Стан і характер міжнаціональних відносин прямо пов'язані із проблемою консолідації української нації. Тому нам здається важливим розглянути етнонаціональний ландшафт України в аспекті саме національно-етнічних інтеграційних і, навпаки, диференцюючих тенденцій. Формування єдиної української нації (і національної ідентичності) як факту національної інтеграції став можливим після 1991 року, тобто з моменту проголошення незалежності України: 80% населення підтримали тоді ідею державного суверенітету й Верховна Рада схвалила 24 серпня 1991 року Декларацію незалежності. Однак, на відміну від інших країн українці не вибороли незалежність (як про те люблять казати певні політичні сили і персоналії), вона стала результатом не довготривалої боротьби, а певної домовленості між національно свідомою часткою політикума і націонал-комуністами, тобто це не було подією, яка б однаково позитивно відчувалася усім суспільством в однакової мірі.
Слід визначити, у цьому зв’язку, що сучасний український соціум відтворює регіональні, історичні, етнічні, лінгвістичні, релігійні відмінності (що були успадковані ще з радянських часів), які безпосередньо впливають на характер міжнаціональних відносин і виступають в якості передумов поляризації українського суспільства. Події останніх років дають підстави стверджувати, що наше суспільство є більш диференційованим (ніж інтегрованим).
Однією з головних особливостей міжетнічних відносин є той факт, що Україна належить до числа найбільш полі етнічних країн. Українська держава як молода країна вже має значні досягнення в галузі міжетнічної та міжконфесійної взаємодії, що закріплені низькою законів, які сприяють захисту прав національних меншин, гарантують здобуття освіти рідною мовою, вивчення рідної мови і підтримання культурних товариств.
Тобто основа для конструктивних та безконфліктних міжнаціональних відносин є, але є сукупність чинників, які ускладнюють процес міжнаціональної взаємодії в Україні, і сприяють виникненню специфічних проблем. Насамперед це проявляється в декларативній формі деяких положень українського законодавства щодо прав національних меншин та відсутності дієвих механізмів їх реалізації.
Що стосується етнокультурних відмінностей, то іноді вони є настільки істотними, що можуть розглядатися як цивілізаційні за своєю сутністю. Їх подолання, або приведення їх до стану відсутності конфліктів, становить собою найбільш складний і довгостроковий процес, успішність якого залежить від багатьох внутрішніх та зовнішніх обставинах. Так само від успішності цього процесу залежать і сучасні міжетнічні відносини.
Проблема полягає у тому, що на відміну від більшості світових країн, проблема збереження етнічної ідентичності та культурної самобутності в Україні стоїть не лише перед етнічними меншинами, а й перед титульною нацією - українцями.
Події останніх років дають підстави стверджувати, що наше суспільство є більш диференційованим (ніж інтегрованим).
Тож розглянемо вказані фактори більш детальніше.
Перш за все, український соціум є диференційованим етнічно й лінгвістично. Україна, як вже зазначалось, держава з поліетнічним складом населення, в якій за даними Всеукраїнського перепису населення, проживають представники майже 130 національностей. Але їхня питома вага в загальній чисельності населення є суттєво відмінною. Найчисельнішою – 37,5 млн. осіб – є титульна група – українці. Другою за чисельністю групою – 8,3 млн. осіб є етнічні росіяни. Ці обидві сукупності складають 95,1 % усіх громадян, що дозволяє відносити Україну до числа біетнічних країн. Адже частка представників інших національностей не перевищує 5 %. [5]
Аналізуючи стан диференціації українського населення за етнічною ознакою, можна встановити такі характерні особливості етнічного складу населення України [20]:
а) впродовж XX століття, незважаючи на великі втрати українців у двох світових війнах, під час репресій, голодоморів та депортацій, вони становили в Україні переважну більшість і майже завжди складали 3/4 її населення;
б) за названий період в Україні з різних причин суттєво скоротилася кількість населення окремих національних меншин, які були чисельними в 20-30-х рр. (євреї, поляки, німці, татари та ін.). Так, частка євреїв зменшилась з 6.5% в 1930 р. до 0.9% в 1989 р., а поляків - відповідно з 5.5% до 0.4%;
в) збільшилася частка представників східно - слов’янських народів (росіян, білорусів) з 15.1% в 1930 р. до 24.6% в 1989 р.). Вона зросла в основному за рахунок збільшення кількості росіян (від 8.0% в 1930 р. до 22.1% у 1989 р.) і зменшення частки поляків;
г) у перспективі - докорінних змін в етнічному складі населення України не відбудеться. Дещо зросте питома вага українців, зменшиться частка окремих національних меншин.
Тож етнічний склад населення України впродовж XX століття зазнав істотних змін лише серед національних меншин. Значно скоротилися найбільш представницькі в минулому в Україні - єврейська, польська і татарська меншини. Значно зросла чисельність російської меншини. В цей же час зменшилася кількість представників інших народів (румуни, молдавани, греки, німці і ін.).
В силу політичних, історико-географічних, соціально-економічних та інших факторів в Україні склалися певні територіальні відмінності в етнічному складі її населення. Так, за кількістю етносів, частка яких в загальній кількості населення регіону не нижче 0.1%, в Україні можна виділити три групи регіонів:
До першої належать регіони, де в кожному із них проживає 12-18 етносів, а питома вага українського етносу коливається від 24.3% (АР Крим) до 82 % (Херсонська область). Ця група регіонів характеризується високою часткою російської меншини (від 14.1% в Миколаївській області до 58 % в АР Крим). До цієї групи належать області Донбасу (Донецька, Луганська), Придніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька), Півдня (Миколаївська, Одеська, Херсонська), АР Крим, Харківська область. Особливістю названої групи регіонів є те, що в них проживає багато національних меншин з дуже малою кількістю населення кожна.
До другої групи належать регіони, в яких проживає 6-9 етносів, кожен з яких має частку в загальній кількості населення не нижче 0.1%. Питома частка українського етносу тут коливається від 75 % (Чернівецька область) до 93.1% (Черкаська область). Питома частка росіян в цій групі регіонів значно нижча, ніж у першій. Вона становить від 2.5% (Закарпатська область) до 7.5% (Кіровоградська область). В названу групу із областей Західного регіону входять Закарпатська і Чернівецька, поліські області (Житомирська, Київська) та області Центральної України (Кіровоградська, Полтавська, Черкаська).
До третьої групи належать регіони, де найбільшими за кількістю населення є 3-5 етносів, а український посідає найвищу частку серед всього населення в порівнянні із регіонами першої і другої груп. Названий показник тут коливається від 88.8 % (Сумська область) до 97.8% (Тернопільська область). Щодо російської меншини, то її частка тут значно менша, ніж в першій групі регіонів (від 1.2% в Тернопільській області до 9.4% в Сумській області). До цієї групи входять області Західного регіону (Волинська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська), Поділля (Вінницька, Хмельницька), Північного Сходу (Чернівецька, Сумська).
Тож Україна є суспільством переважно двох домінуючих етносів – українського і російського. Найбільшою етнічною спільнотою є етнічні українці (37,5 млн. чол.). Вони являють собою титульний етнос, народ, що дав назву державі, або українську етнічну націю. Інші етнічні спільноти відносяться до категорії національних меншин. Особливе місце в силу своєї чисельності і в силу своєї особливої ролі в українській історії посідають серед національних меншин етнічні росіяни - 17,3% всього населення, або 77,9% усіх етнічних не українців [7].
З позиції етносоціологічних підходів чисельність представників різних груп, що утворюють етнонаціональну структуру суспільства, цікавить не сама по собі, а передусім з точки зору обсягу тих людських ресурсів, якими група володіє. Адже в демократичній державі, де найбільш сутнісні питання життєдіяльності вирішуються волевиявленням, кількісні характеристики перетворюються на відносно різну можливість впливати на прийняття рішень. Саме при аналізі з боку цього підходу нас цікавить кількість представників різних меншин у регіонах, адже при аналізі сучасних подій, що відбуваються в Україні, ми можемо зрозуміти, що найбільш інтенсивно питання, що направлені на захист прав національних меншин, щодо мови, культури, виникають там, де населення регіону є неоднорідним.
Аналізуючи етнонаціональну ситуацію в Україні, не можна не врахувати тенденції змін, що відбуваються в складі її населення. Статистика фіксує, як найбільш виразні 3 тенденції.
По-перше, помітне зменшення чисельності тих етнічних груп, які мають багатовікову історію проживання на теренах України й глибоко вкорінені в її історію, культуру традиції.. Крім зниження частки етнічних росіян, стрімкими темпами відбувається зменшення питомої вага євреїв, німців, греків, чехів, словаків, майже на межі зникнення такі народи як кримчаки та караїми. Натомість зростає чисельність тих народів, які не були історично пов’язані з територією України (вірмени, грузини, азербайджанці) , або є вихідцями із ще найбільш віддалених країн світу (в’єтнамці, афганці, китайці).
По-друге поліетнічність України супроводжується двомовністю її населення, причому мовні уподобання громадян України не співпадають з їх етнічною само ідентифікацією, про що буде розповідатися далі.
По-третє сучасні етносоціальні процеси в Україні відбуваються за наявності умов для трансформації української нації з моноетнічної у поліетнічну категорію. В Україні тим самим зародилася тенденція для формування поліетнічної (найчастіше її називають політичною) нації, приналежність до якої визначається винятково українським громадянством.
Позитивною є тенденція зростання громадської активності етнічних спільнот, у т.ч. меншин, яка проявляється у збільшенні кількості їхніх громадських організацій, яка зараз за приблизними оцінками становить понад 700 [1, с. 259].
Тож, як вже підкреслювалося, етнічно однорідна структура поселення скоріше — виключення, ніж характерна риса територіального розміщення етнонаціональних груп України. Враховуючи цей аспект, держава повинна забезпечувати потреби етнокультурного розвитку на індивідуальних підставах, тобто ідеї, коли самі громадяни об’єднуються для реалізації своїх культурних інтересів.
Ще одним фактором диференціації українського населення є його лінгвістична структура. Цей фактор безпосередньо пов'язаний з наявністю великої кількості представників російського етносу в Україні, адже зараз в Україні існує білінгвізм, тобто існує дві мови на яких розмовляє більшість населення – це російська та українська. Специфічною особливістю етнонаціональної ситуації в Україні є розбіжність етнічної та етнолінгвістичної структур її населення. Тобто самовизначення етнічної приналежності не завжди збігається з ідентифікацією за мовною ознакою. Основним джерелом інформації з цих питань є перепис населення та соціологічні опитування, що стосувалися мовної ідентифікації. Так українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткового пункту більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник зменшився на 3,2 відсоткового пункта. Частка інших мов, які були вказані як рідна, за міжпереписний період збільшилася на 0,4 відсоткового пункту і становила 2,9% [20].
Також буде доречним зазначити, найбільш мовно-патріотичні національні меншини України. За даними перепису такими виявилися поляки, німці, цигані, що має позначати здатність до асиміляції цих народів, але якщо асиміляція поляків та німців дійсно пройшла і зараз вони живуть як частина українського соціуму, то про здатність до асиміляції циган можна посперечатися, можливо вони й сприймають мовну асиміляцію, але у більшості випадків це не стосується способу життя, що виокремлює їх з українського суспільства і робить ціллю негативних оцінок .
Натомість, мовна асиміляція в найбільших національних меншинах проходить навпаки слабо, що можна побачити на прикладі росіян, євреїв і кримських татар, що можна вважати фактором, що гальмує консолідацію української нації.
Відповідаючи на питання щодо рідної мови, найчастіше респонденти мали на увазі мову етносу до якого належать, що дає можливість багатозначного трактування отриманих результатів в процесі перепису і деформує уявлення щодо реального стану етномовної ситуації в Україні та структури її населення за мовною ознакою.
Найбільш наближене до реальності уявлення щодо існуючих мовних практик надає з’ясування мови, що застосовується у повсякденному спілкуванні, у родинному колі. Адже у цій ситуації людина обирає ту мову, яка є найбільш звичною, саме тому ця мова має підстави вважатися «рідною».
В цілому, аналіз наведених даних свідчить, що Україна є фактично двомовною країною, адже іншими мовами, окрім української та російської, у родинному спілкуванні використовують менше 1% населення [20]. При цьому досить поширеним є білінгвізм, коли мова змінюється в залежності від ситуації. Щодо розповсюдженості мови у приватній сфері встановлені наступні закономірності [20]:
-                   З підвищенням віку зростає кількість тих, хто говорить вдома українською мовою. І, навпаки, чим молодше люди, тим більше серед них представлені ті, хто спілкуються із близькими російською. Останню використовують 54% у віковій групі до 30 років, 51,5% - у групі від 30 до 54 років, 39,6% - у старшій віковій групі (понад 55 років)
-                   Із зростанням рівня освіти підвищується кількість людей, для яких основною мовою спілкування є російська. Якщо серед респондентів з початковою та неповною середньою освітою її використовує 36,3 %, то серед респондентів з вищою освітою таких 64,4 %. При цьому освіта, а разом з нею і знання мов, збільшують можливість вибору мови спілкування в залежності від ситуації.
-                   Мова побутового спілкування сільських жителів, жителів середніх і великих міст помітно відрізняється. Українське село у більшості випадків є україномовним: 83 % сільських жителів у родині використовують тільки українську мову. Мешканці міст у своїй більшості (64%) віддають перевагу російській мові родинного спілкування. Проміжне положення займають мешканці невеликих міст, адже там у рівних пропорціях представлені ті хто спілкуються російською(32%), українською(32%) і ті хто переходять на потрібну мову (33%).