·                    стабільність процентних ставок;
·                    стабільність на фінансових ринках;
·                    стабільність на валютних ринках.
Для досягнення цих завдань центральний банк використовує монетарні інструменти макроекономічного регулювання, або інакше кажучи, регулює пропозицію грошей у національній економіці. Можна сказати ще інакше, проводить монетарну політику за допомогою знарядь прямого та непрямого регулювання. За своєю суттю ці твердження не суперечать собі, а лиш ілюструють різні підходи.
За допомогою знарядь грошово-кредитної політики здійснюється вплив на обсяг грошової маси та процентні ставки. За своїм же способом впливу ці інструменти поділяються на прямі (адміністративні) і непрямі (ринкові).
Прямі монетарні інструменти використовують найчастіше у країнах з перехідною економікою та тих, що розвиваються, де механізм опосередкованого впливу на грошово – кредитну систему ще не набув достатньої зрілості. Ці знаряддя ефективно спрацьовують лише у короткостроко­вому періоді: вони дають змогу не допускати надмірного створення банками грошей. А тривале застосування прямих монетарних інструментів має негативний вплив на функціонування національної економіки. Основний недолік полягає в тому, що втрачаються ринкові цінові сигнали, непомірно зростають ціни на фінансові ресурси, починається неефективний розподіл цих ресурсів, загальна економіка розбалансується, і в кінцевому результаті призводить до посилення інфляційного процесу та спаду виробництва. Крім того виділяють ще такі недоліки, як зменшення рівень конкуренції між банка­ми, підривання посередницької функції банків, спотворення структури наданих банками кредитів тощо.
До прямих монетарних інструментів відносять:
·                    пряме кредитування економіки центральним банком;
·                    механізм готівкової емісії;
·                    встановлення максимального обсягу кредитування чи рівня процентних ставок за операціями банків;
·                    обмеження споживчого кредиту;
·                    встановлення агрегованих або індивідуальних кредитних стель.

А в країнах із розвинутою ринковою економікою здебільшого використовують непрямі інструменти.

Застосування непрямих знарядь монетарної політики передбачає наявність розвинутого грошового ринку, їхня перевага полягає в то­му, що вони дають банкам змогу розподіляти кредитні ресурси від­повідно до потреб ринку. Використовуючи знаряддя непрямого регулювання грошового обігу, центральний банк не має безпосеред­нього контролю над пропозицією грошей, оскільки вона містить депозити, які створюють комерційні банки. Непрямі знаряддя ко­ригують величину пропозиції грошей, впливаючи на надлишкові резерви або грошовий мультиплікатор.

До непрямих знарядь належать такі як:

·                   операції на відкритому ринку;
·                   зміна норми резервування;
·                   зміна облікової(дисконтної) процентної ставки.
          У зв’язку з низкою суб’єктивних та об’єктивних чинників, Україна зустрілась з низкою проблем у застосуванні непрямих монетарних інструментів, закрема:
·                   ризики центрального банку, що виникають у результаті взаємодії з неплатоспроможними фінансовими інститутами;
·                   несприятливі умови для вибору, тобто неплатоспроможні позичальники беруть кредит без повернення його;
·                   моральний ризик, тобто кредитодавець не знає наскільки ризикованою справою займеться кредитор;
·                   колективна змова, це коли у кредитних аукціонах бере невелика кількість комерційних банків; у результаті кредити надаються за заниженою процентною ставкою, що може стимулювати кредитні інститути до неефективного використання фінансових ресурсів.
Операції на відкритому ринку. Вважається, що вони є найважливішим зна­ряддям, за допомогою якого центральний банк контролює пропози­цію грошей.
Операції на відкритому ринку — це купівля центральним банком державних цінних паперів (облігацій) у населення, фірм чи банків або продаж їм цих паперів, щоб змінити величину або структуру резервів комерційних банків і, отже, пропо­зицію грошей. Отже, купуючи чи продаючи державні цінні папери на відкритому ринку, центральний банк може відповідно збільшити або зменшити банківські надлишкові резерви, а водночас пропозицію банківських грошей та грошову масу загалом.
Припустімо, що центральний банк купує державні цінні папери. Їх можна купити у населення, фірм або комерційних банків, але в усіх випадках результат однаковий: резерви комерційних банків збільшуються. Якщо, наприклад, центральний банк купує державні цінні папери у комерційних банків, то він оплачує ці папери збіль­шенням резервів комерційних банків на суму купівлі. У результаті цієї операції цінні папери перемістяться від комер­ційних банків до центрального банку. Центральний банк оплачує купівлю цінних паперів у комерцій­них банків, збільшуючи їхні резерви. Це означає, що резерви комерційних банків збільшилися, а отже зросла їхня здатність давати позики.
Якщо ж центральний банк купує цінні папери у фірм чи насе­лення, вплив цієї операції на резерви комерційних банків аналогіч­ний. Річ у тім, що населення або фірми, продавши цінні папери, збільшують свої вклади у банках, а водночас і фактичні резерви ко­мерційних банків. Загалом, коли центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків збільшуються. Якщо банки надаватимуть у позику більше грошей, то пропозиція грошей у національній економіці зросте.
Продаж центральним банком цінних паперів комерційним бан­кам зменшує їхні резерви. Купуючи цінні папери, комерційні банки виписують чеки на свої вклади, тобто на резерви у центральному банку. Центральний банк ураховує чеки і відповідно зменшує резер­ви комерційних банків. Можливості до створення комерцій­ними банками грошей звужуються. Продаж центральним банком державних цінних паперів населенню чи фірмам спричиняє анало­гічний результат.
Отже, коли центральний банк продає цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків зменшуються. Зменшен­ня резервів комерційних банків спричиняє зменшення пропозиції грошей у національній економіці.
Припустімо, що метою центрального банку є стимулювати зростання національного продукту і зменшити безробіття. Для цього потрібно збільшити надлишкові резерви банківської системи. Це сприятиме зростанню пропозиції грошей, зниженню процентних ставок і збільшенню інвестицій в економіку. Тому центральний банк купує державні цінні папери та інші богові зобов’язання у комерційних банків. Продаж центральним банком державних цінних паперів звужує надлишкові резерви та пропозицію грошей в економіці. За політики продажу цінних паперів на відкритому ринку процентні ставки зростають, а інвестиції й обсяг національного виробництва скорочуються. Цей варіант політики операцій на відкритому ринку є цілком логічним, якщо в національній економіці розвивається інфляція попиту і центральний банк прагне її приборкати.
Крім того, операції на відкритому ринку поділяють на два види: динамічні та захисні. Динамічні операції діють на зміну обсягу резервів і грошової бази. Захисні операції мають на меті нейтралізувати впли­ви інших чинників, що можуть змінити пропозицію грошей у націо­нальній економіці.
Прикладом захисних операцій є угоди про зворотний викуп (їх часто називають "репо"). Такі угоди передбачають, що центральний банк купує цінні папери за умови, що продавець викупить їх через короткий період часу, — як правило, менш ніж за тиждень. Операції "репо" чинять лише тимчасовий вплив на обсяг банківських резер­вів — після їх завершення цей обсяг встановлюється на попередньо­му рівні. Якщо центральний банк хоче здійснювати тимчасовий продаж цінних паперів на відкритому ринку, то він укладає угоди про їх продаж-купівлю ("зворотне репо"). За цих угод центральний банк продає цінні папери, а покупець погоджується продати їх назад центральному банкові у близькому майбутньому.
Прикладом динамічних операцій є угоди у формі "аутрайт", які означають остаточну купівлю чи продаж центральним банком цін­них паперів з негайною їх оплатою. Ці операції мають на меті оста­точно змінити пропозицію грошей у національній економіці [2].
Політика облікова ставка. Як нам уже відомо, процентну ставку, за якою центральний банк надає позики комерційним банкам, називають обліковою, або дисконтною. Позики центрального банку комерційним банкам називають дисконтними позиками. Ці позики надаються ко­мерційним банкам на короткий період часу: по-перше, для підтри­мання їхніх обов'язкових резервів на необхідному рівні, по-друге — для підтримання ліквідності комерційних банків в ситуації "навали на банк".
Отримуючи дисконтну позику, комерційний банк передає цент­ральному банкові виписане на себе зобов'язання, що гарантоване певною заставою — здебільшого державними цінними паперами, що належать позичальникові. Отримання комерційними банками позик у центрального банку збільшує їхні резерви та здатність до кредитування.
Центральний банк контролює обсяг позичених у нього комер­ційними банками коштів через облікову ставку.
Політика облікової ставки служить одним із важливих важелів монетарної політики. Зміст полягає в змінах процента за позиками, котрі центральний банк надає комерційним банкам, що позначається на можливостях комерційних банків надавати кредити. На сьогодні,  вона включає купівлю векселів, позики під заставу цінних паперів, процес надання центральним банком усіх різновидів кредитів комерційним банкам.
Спрямування зміни облікової ставки в кінцевому підсумку залежить від типу монетарної політики [Додаток 1].
При політиці „дешевих грошей” відбувається зниження облікової ставки, що заохочує комерційні банки до отримання додаткових резер­вів через позики у центрального банку. Кредити комерційних банків на основі цих позик збільшують пропозицію грошей. Що в свою чергу сприяє економічному зростанню.
У разі проведення політики „дорогих грошей” підвищують облікову ставку, що знеохочує дисконтні позики. Отже, стримує збіль­шення пропозиції грошей у національній економіці, а від так обмежуються інфляційні тенденції.[9, c.39]
Однак результати від зміни облікової ставки залежать не від цен­трального банку, а від комерційних банків. Якщо, наприклад, об­лікову ставку знижено, але небагато банків хочуть взяти дисконтні позики, то це може не вплинути на резерви банків і пропозицію гро­шей. Обсяг позик у центрального банку визначається не лише рів­нем облікової ставки, а й вартістю отримання позики з альтернатив­них джерел, зокрема рівнем процентної ставки на міжбанківському ринку. Якщо процентна ставка на цьому ринку нижча за облікову, то обсяг позик комерційних банків у центрального зменшується.
Наслідки зміни облікової ставки мають низький рівень прогнозованості щодо конкретних величин  для націо­нальної економіки. Бо центральний банк не може точно передбачи­ти обсяг кредитів, які візьмуть у нього комерційні банки, адже вони мультиплыкуються. Облікова ставка показує загальну спрямованість диниміку попиту на банківські позики. А від так на тип монетарної політики. Підвищення облікової ставки вказує на реструкційний тип грошово – кредитної політики. Зниження – на експансивний тип.
 Загалом, у розвинених країнах зміна облікової ставки здебільшого є «попереджувальним дзвінком» про наміри централь­ного банку щодо зміни майбутньої монетарної політики.
Норма резервування. Для швидкого збільшення пропозиції грошей центральний банк паралельно з обілковою ставкою може знизити і норму резервування. І навпаки, центральний банк може зробити гроші «дорожчими», підвищуючи норму резервування.
Центральний банк може впливати на здат­ність створювати гроші, змінюючи норму резервування. Підвищення норми резервування збільшує величину обов'язкових резервів, що їх повинні зберігати банки, а також призводить до зменшення обсягів кредиту та інвестицій в економіку. Інакше кажучи, надлишкові резерви переводяться в обов'язкові, що зменшує здатність комерційних бан­ків до створення грошей через надання позик. Водночас підви­щення норми резервування означає зменшення розміру грошового мультиплікатора, а це ще більшою мірою звужує пропозицію гро­шей. 
Припустімо, що норма резервування зросла. Навіть якщо центральний банк не здійснює операцій на відкритому ринку або не вдається до дисконтної політики, банки змушені в цих умовах зменшити свої активні операції та інвестиції. Це пов’язано з тим, що банківські депозити зменшилися. Зменшення банківських депозитів обмежує кредит, підвищує процентні ставки, скорочує інвестиції і знижує рівні ВВП та зайнятості.
Зміна норми резервування є дуже сильним знаряддям впливу на пропозицію грошей. Тому центральний банк використовує цей засіб порівняно рідко. Річ у тім, що підвищення цієї норми може спричи­нити раптові труднощі банків з низькими наднормативними резер­вами. Часта зміна норми резервування вимагала б від комерційних банків підтримувати значний рівень резервів, щоб мати змогу у будь-який момент виконати підвищені резервні вимоги. Це зменшу­вало би прибутки банків, оскільки наднормативні та обов'язкові ре­зерви не приносять процента.
Вважається, що найбільш ефективним з непрямих інструментів є операції на відкритому ринку. Можливість їх проведення у країнах із розвинутими фінансовими системами практично нічим не обмежені.
Пропозиція грошей у національній економіці визначається головно політикою центрального банку країни. Як ми бачимо, зміни резервних вимог і облікової ставки, операції на відкритому ринку впливають на обсяг банківських резервів і пропозицію грошей в економіці. Що в свою чергу впливає на інфляційні процеси та зростання економіки держави [2,с.320].

1.3.         Механізм впливу монетарної політики на ефективність
функціонування економічної системи
Зміни в пропозиції грошей спричинюють зміни в обсязі виробництва, рівнях зайнятості й цін. Як це відбувається? Припустімо, що центральний банк намагається знизити рівень інфляції. Для розв’язання цього завдання він має передовсім зменшити надлишкові резерви. Цього можна досягти, продавши державні цінні папери на відкритому ринку. Кожна гривня зменшення банківських надлишкових резервів багаторазово зменшить банківські гроші, а водночас пропозицію грошей у національній економіці.
Зменшення пропозиції грошей підвищує процентні ставки й робить “жорсткішими” умови надання кредитів. Із підвищенням процентних ставок видатки, насамперед інвестиції, зменшуються. У результаті підприємства коригують у напрямі зменшення інвестиційні плани. У відкритій економіці вищі процентні ставки можуть підвищувати курс валюти країни, що зменшує чистий експорт.
Тиск, “дорогих грошей” (через звуження сукупного попиту) зменшує доходи, обсяг виробництва, зайнятість та інфляцію.
Вплив стримувальної монетарної політики підвищує ринкову процентну ставку.
Механізм політики “дешевих грошей”, до якої центральний банк вдається, коли намагається стимулювати обсяг виробництва і зайнятість. Збільшення пропозиції грошей знижує ринкову процентну ставку. Це стимулює зростання інвестиційних та інших видатків, чутливих до процентних ставок. У результаті збільшується сукупний попит, що сприяє зростанню обсягу виробництва й зайнятості. Вплив стимулювальної монетарної політики ілюструє переміщення кривої пропозиції грошей управо, що й знижує ринкову процентну ставку.
Якщо економіка функціонує близько до межі своїх потенційних можливостей, стимулювальна монетарна політика справляє незначний вплив на обсяг реального ВВП та індукує зростання рівня цін.
Викладені вище міркування стосуються впливів монетарної політики на національну економіку в короткостроковому періоді. В довгостроковому періоді, як уважає більшість економістів, зміни пропозиції грошей переважно підвищують рівень цін і не впливають на реальний обсяг виробництва, що, як уже зазначалось, називають нейтральність грошей.
Більшість економістів розглядає монетарну політику як важливу складову стабілізаційної політики, що зумовлено такими обставинами. По – перше, монетарна політика є гнучкішою за фіскальну, і її можна швидше змінити. Зміни у фіскальній політиці можуть затримуватися внаслідок її обговорення в парламенті країни. Тим часом центральний банк країни може щоденно купувати або продавати державні цінні папери і впливати тим самим на пропозицію грошей та процентні ставки. По – друге, монетарна політика практично в усіх країнах захищена від політичного тиску. Членам Ради НБУ не загрожує переобрання, тому вони не зазнають сильного тиску лобі. Раді НБУ легше, ніж Верховній Раді України, проводити непопулярні заходи, необхідні для оздоровлення національної економіки. Крім того, за своєю природою монетарна політика є політично прийнятнішою, оскільки вона впливає непомітніше порівняно з фіскальною. Зміни державних закупівель або податків прямо впливають на розподіл ресурсів, а тому мають наочніше політичні наслідки.
Однак монетарна політика має певні обмеження, і її проведення наштовхується на низку перешкод. Конкретна монетарна політика інколи виявляється недостатньо дійовою внаслідок переміщення коштів у фінансово – кредитній системі. Наприклад, населення у відповідь на “жорстку” монетарну політику може швидко перетворити “майже гроші” на своїх рахунках взаємних фондах або інші менш ліквідні фінансові активи у гроші на поточних рахунках. Тому банківські надлишкові резерви можуть не зменшитися, як планувалося, процентна ставка не зросте і сукупний попит не зміниться.
Досить енергійна політика “дорогих грошей” здатна зменшити резерви комерційних банків до рівня, за якого банки змушені зменшити обсяг кредитів до небезпечного для економіки рівня. Політика “дешевих грошей” може збільшити надлишкові резерви комерційних банків. Проте така політика не гарантує, що комерційні банки збільшать позики і пропозиція грошей зросте. Населення і підприємства можуть розладнати плани центрального банку, якщо не братимуть додаткові надлишкові резерви в позику.
Окремі фахівці вважають, що швидкість обігу  грошей може змінюватися в напрямі, протилежному до змін пропозиції грошей, що гальмує або нейтралізує коливання їхньої кількості, зумовлені монетарною політикою. Під час інфляції попиту, коли здійснюється політика “дорогих грошей”, швидкість їх обігу може зростати. У роки спаду, коли проводять політику “дешевих грошей”, швидкість обігу грошей, навпаки, може уповільнюватися. Ускладнення в процесі здійснення монетарної політики дають змогу зрозуміти дилему цілей монетарної політики центрального банку. Ця дилема виникає внаслідок того, що центральний банк не може одночасно стабілізувати пропозицію грошей і процентну ставку. В умовах спаду зменшуються реальний ВВП та попит на гроші, а водночас і процентні ставки (якщо пропозиція грошей не змінюється). Для стабілізації процентних ставок центральний банк має зменшити пропозицію грошей, що спричинятиме подальше звуження сукупного попиту та поглиблення спаду[2,с.324].

Розділ II:
Досвід використання знарядь монетарної політики для досягнення макроекономічної стабільності в Україні
2.1            . Особливості та причини неефективності грошово-
кредитної політики на початку 90-х років XX ст.
Після розпаду Радянського Союзу, перед урядом нової незалежної держави – України, постали питання, які потребували вирішення. Слід було активно братися за утворення і розвиток зовсім нових економічних відносин.
Монетарна політика тільки зароджувалася. Звісно, як така, вона існувала і у комуністичному суспільстві. Але вона не просто відрізнялася від капіталістичного значення “монетарна політика”, а й була фактично його протиставленням. Адже використовувала такі засоби, які в країнах з перехідною чи ринковою економікою, були б неприпустимі. Мало того, вони б привели до занепаду будь – яких ринкових відносин.
Говорячи про монетарну політику, слід зауважити, що у 1991 р. було введено в обіг купонів, як додатка до рубля. Цим було знищенно одну з функцій грошей. А отже було знищені підвалини для проведення ефективної грошово – кредитної політики. А отже ефективності застосування знарядь монетарної політики.
1992-1996 рр. був етапом створення національної грошової системи на основі введення в обіг українського карбованця та підготовки до запровадження національної валюти - гривні. І одночасно етапом відродження функцій національних грошей в Україні. Розроблені Національним банком у 1992 році “Основні напрямки грошово – кредитної політики на період до запровадження повноцінної національної валюти” із самого початку спрямували роботу НБУ на стабілізацію діючої грошової одиниці та подолання інфляції.
Грошово – кредитна політика у період 1991 – 1994рр. була підпорядкована фіскальній і спрямовувалася на забезпечення економічної стабільності та запобігання розвалу виробничого потенціалу, обвального спаду виробництва, зменшення зайнятості населення та погіршення його прожиткового рівня. Для виконання цих завдань, монетарна політика, застосувала методи з арсеналу командно – адміністративної економіки – дефіцитне фінансування, централізований розподіл фінансових ресурсів, пільгове преференційне кредитування, пряме втручання у механізм ціноутворення, що також сприяло посиленню інфляційного процесу.
Крім того, у перші роки роботи Національний банк надавав прямі кредити комерційним банкам для подальшого кредитування тих чи інших галузей господарства та суб’єктів господарювання. У 1992-1995 рр. Він надавав прямі кредити уряду на покриття дефіциту державного бюджету як у національній, так і в іноземній валютах. Згубність політики підтримки центральним банком тих чи інших галузей та кредитування дефіциту бюджету доведена результатами роботи економіки країни за 1993-1994 роки, коли рівень інфляції перевищував 10000 відсотків [12].
Також, у спадок від Радянського Союзу, Україна отримала нежиттєздатну дефіцитну економіку, а разом з нею величезний інфляційний потенціал. Відновивши суверенітет, Україна стала на шлях ринкового розвитку. Поруч з тим виникло і чимало негативних чинників: зокрема, інфляція, яка до того була прихована, стала поступово проявлятися. Так у 1991 році в Україні рівень відкритої інфляції становив 290% і перетворювався на серйозну проблему економіки [11,с.3]. Уряд захотів захистити населення і вжив відповідних заходів. Внаслідок таких дій, а саме – запровадження індексації грошових доходів, інфляція в країні почала рости (посилилася).
Крім того, НБУ підтримав повністю політику лібералізації цін і доходів. Своїми діями НБУ створив несприятливі умови для реалізації і посилення всіх інфляційних чинників. Це він зробив за допомогою емісії грошей.
Так, наприкінці 1992 року темпи інфляції за місяць зростали до 30%, а в рік їх рівень становив 2100%.
Ще одним чинником нестабільності економіки – дефіцит бюджету.
Уряд був змушений підтримувати видатки бюджету на більш – менш сталому рівні; поруч з тим, як обсяг виробництва падав швидкими темпами. Це в свою чергу вплинуло на зменшення доходів у бюджет. Відтак, дефіцит бюджету за 1991 рік становив 21,1 млрд. крб., або понад 7% ВВП і був повністю профінансований шляхом прямої емісії НБУ всупереч закону “Про банки і банківську діяльність” [10, C.7].    Це  дало свої результати: інфляція зростає.
Замість удосконалення державного сектору виробництва і частково його розподілення між населенням (приватизація) для утримання прибутку, було прийнято рішення про фінансування і підтримку цих секторів. При чому, не удосконалювалась ні технологія, ні способи виробництва. Та ще й до цього державні підприємства одержали на 50% більше коштів, ніж сплатили із прибутку до бюджету.
Такий експансіонізм грошово – кредитної політики – характерна риса централізованої системи управління. Тобто, він виявився у 1992 році у надмірній централізації розподілу ресурсів і використанні їх для пільгового кредитування підприємств державного сектора під виглядом підтримання державних програм розвитку пріоритетних галузей і виробництва.
Нестачу у бюджет за кожним разом покривали найпростішим способом – емісією грошей. Та цей дефіцит з кожним роком ставав все більшим, у 1992 р. – 9,9% ВВП, 1993 р,  –  12,79% ВВП. А коли НБУ й уряд почали вживати інші методи дій, то державний дефіцит у 1994 р. – 8,9% ВВП [11].
Емісія грошей й інфляція – прямо – пропорційно залежать одна від одної. Тож у 1992 – 1993 р.р. у країні розпустила свою “павутину” гіперінфляція. Вона супроводжувалася величезними грошовими ін’єкціями уряду на “підтримання національної економіки” та соціального захисту населення.
                                                                             Таблиця 2.1.1
Обсяги наданих кредитів у 1991 – 1994 роках

Показники	1991	1992	1993	1994
ВВП, %	100,0	90,1	77,3	59,5
Кредити усього, млн., крб.	1,48	44,38	536,23	2973,17
Індекс зростання кредитів, %	100	2999	36232	200890
Кредити надані органам держуправління, млн. крб..	–	17,5	129,2	1410,7
Частка кредитів, наданих органам держуправління, %	–	39,4	24,1	47,4

Джерело: Бюлетень НБУ. www.bank.gov.ua
Високі темпи збільшення обсягів кредитування зафіксовані у 1992 – 1993 дозволяють побачити, що вони у 1,5 – 2 рази перевищили темп зростання обсягів кредитів і грошової маси. З цього виходить, що дійсно розширення пропозиції грошей відбувалося в головному від прямого кредитування банками суб’єктів господарювання та уряду. Крім того, цьому процесу сприяли надзвичайно низька ставка рефінансування, яка у 1991 – 1994 р, була від’ємною. Тому отримання кредитів стало дуже вигідним бізнесом, що “стимулювало юридичних і фізичних, але переважно юридичних осіб, брати кредити з метою самозбагачення”. Вони отримані кошти перекачували за кордон і там вкладалися у банк. Через певний час ці кошти забиралися з величезними процентами і кредити поверталися назад. Різницю залишали собі в кишені. Наприклад, у 1992 р, ставка рефінансування НБУ становила 30%, а ця ж ставка у Росії  –  80%.[12]
НБУ провадив у 1992 – 1994 р, кредитну емісію, яка була спрямована на надання кредитів окремим підприємствам, галузям, Міністерству фінансів за окремими рішеннями ВРУ з визначенням плати за неї. Плата за кошти Національного банку не відповідала реаліям економіки та вартості національної валюти, що й стало чи не головним чинником гіперінфляції.
                                                                             Таблиця 2.1.2
Середньорічний рівень інфляції та облікової ставки

Періоди	Середньорічний рівень облікової ставки, %	Річний рівень інфляції, % (до пеперред. року)
1991	–	290,0
1992	80.0	2000,5
1993	190.0	10156,0
1994	225.9	401,0

Джерело: www.bank.gov.ua/Statist
З таблиці 2.1.2 видно, що із збільшенням обмінної ставки зростала інфляція. А відтак, це ще більше стимулювало позичальників до отримання максимального обсягу кредитів та не спонукало до пошуку шляхів ефективного застосування отриманих ресурсів.
Саме через це усі ці причини фіскальна та монетарна політика 1992 – 1994 р.р. не досягли жодного із поставлених завдань. Уряду не тільки не вдалось припинити зниження виробництва а навпаки, воно з року в рік поглиблювалося. Достатньо навести такі дані: 1992 рік – ВВП ¯ 12%; 1994 рік – ВВП ¯ на 23%. Різко зросло безробіття (зокрема і циклічне). Стан економіки погіршувався з дня на день. Росли ціни, дешевіли гроші. Постало гостре питання про зміну монетарної політики, а від так і про вибір і застосування її знарядь зокрема в нових умовах, плавний перехід від прямих методів впливу до непрямих [12].

2.2.         Роль монетарної політики у досягненні фінансової
стабільності в Україні в 1995-1999 рр.
Держава прагнучи покрити дефіцит бюджету, підвищувати податки з населення. Бо знову було ухвалено  нереальний державний бюджет. Аби покрити фактичний бюджетний дефіцит, що досяг 9,6% від ВВП потрібні були кошти, але ніяких джерел не передбачалося. Тож зросли прямі податки з населення у порівнянні з 1993 р. майже вдвоє – з 8,7% до 15,9% до фонду оплати праці; податок з прибутку і юридичних осіб: з 15,5% у 1993 до 32% у  1994 р. Це привело до відпливу за кордон фінансових інвестицій. Що значно погіршило економічну ситуацію України.
11 жовтня 1994 було покладено кінець розбіжностей між монетарною та іншими видами економічної політики. Це було зроблено у доповіді “Шляхом радикальних економічних реформ” на засіданні ВРУ Президентом України. Він зазначив, що пріоритетним завданням економічної політики уряду є досягнення макроекономічної стабілізації.
В кінці 1994 року було вжиті жорсткі заходи щодо кардинального реформування ціноутворення (адже до того вони були під чітким контролем уряду), скорочення фінансування банківською системою бюджетних видатків, нормалізації роботи валютного ринку, включаючи відновлення роботи валютної біржі, дали змогу оволодіти ситуацією на грошовому ринку і не допустити спалаху гіперінфляції. Так рівень інфляції знизився у грудні 1994 до 28,4%, а у січні 1995 р. – до 21,2 %  (рівень інфляції подано щомісячно).
Проголошений у жовтневій доповіді Президента, курс на скорочення економічних реформ визначив суттєві зміни монетарної політики у 1995 р. Антиінфляційні заходи було офіційно визнано основною й спільною метою економічної та монетарної політик усіх гілок влади, розпочато координацію зусиль Верховної Ради, уряду та НБУ стосовно досягнення макроекономічної стабілізації. Вона була досягнута не через посилення державного втручання в економічні процеси, а шляхом радикалізації ринкової трансформації ціноутворення, валютного та інвестиційного ринків, подальшого розвитку фінансового ринку, підвищення рівня реальності державного бюджету та урізноманітнення джерел покриття його дефіциту. Активно розвинулися ринкові методи та інструменти впливу банківської системи на грошову масу та інфляційні процеси, засоби прямого адміністративного впливу поступово змінено на інструменти опосередкованого (непрямого) зниження темпів зростання та скорочення амплітуди коливань основних монетарних показників: грошової маси; облікової ставки; валютного курсу.
Крім того, постійне нарікання банків на використання Національним банком коштів обов’язкових резервів, які зберігалися на окремому рахунку, спонукали до розробки і введення в дію з 1995 року уніфікованого порядку формування банківською системою обов’язкових резервів, який полягає в тому, що банки тримають обов’язкові резерви на своїх кореспондентських рахунках у НБУ.
Вирішено юридичну проблему, що виникла під час практичного впровадження операцій „репо” між Національним банком і банками. Теоретично операція „репо” є купівлею-продажем цінних паперів. Тож чинним українським законодавством передбачалася у разі здійснення операцій із купівлі-продажу державних цінних паперів сплата державного мита, що унеможливлювало використання зазначеного вище інструменту. Довелося розробити і надати юридичної сили вітчизняного трактуванню операції РЕПО як кредитної, яке за своєю економічною сутністю відповідає її класичному визначенню.
Аналогічна ситуація склалася і в  процесі запровадження у практику такого інструмента, як депозитний сертифікат НБУ. Щоб не провадити під час кожного його випуску реєстрацію емісії цих паперів, за погодженням із Державною комісією із цінних паперів та фондового ринку депозитний сертифікат Національного України було визначено як особливий вид цінних паперів,  що використовується виключно як монетарний інструмент і має обмежене коло обертання – лише серед банків.
Уже в 1995 році є помітні покращення у монетарній політиці. Зокрема, це можна прослідкувати за темпами руху інфляції та грошової маси. Так з 1995 по 1999 роки прослідкуються позитивні тенденції покращення економічної ситуації.
                                                                                      Таблиця 2.2.1
Обліково ставка та інфляція в Україні у 1992-1999 рр.

Рік	Облікова ставка, % (середньозважена за рік)	Інфляція, % (до поперед. року)	Реальна облікова ставка з урахуванням інфляції, %
1992	80,0	2000,0	-1920,0
1993	190,0	10156,0	-9966,0
1994	225,9	401,0	-171,1
1995	131,0	181,6	-50,6
1996	62,3	39,7	22,6
1997	24,6	10,1	14,5
1998	61,6	20,0	41,6
1999	50,0	19,2	30,8

          Джерело: www.bank.gov.ua/Statist
Як видно з таблиці 2.2.1, зменшується інфляція і облікова ставка[9,c.40]. Тобто, політика облікової ставки повертає свій індикативний характер. Адже, якщо реальна облікова ставка має від’ємне значення, то втрачається сенс як ціни кредиту, кредит виступає як емісійний ресурс без жодних стимулів для позичальників до раціонального використання коштів. Це зумовлює трансформаційний спад в економіці, про що було розказано у попередньому підпинкті. Крім того, від’ємне значення вказує на необхідність перегляду монетарної політики.
У політиці 1995 – 1996 р. були впроваджені жорсткі кредитно – грошові обмеження. Ця політика характеризувалася такими ознаками:
1)                переходом до фінансування бюджетного дефіциту переважно за рахунок не кредитної емісії (кредити НБУ), а випуску і продажу державних короткострокових облігацій внутрішньої позики і зовнішнього боргу;
2)                зниженням облікової ставки НБУ у зв’язку з падінням темпів інфляції. Однак вона все ще залишається несприятливою для інвестицій;
3)                проведення жорсткішої політики щодо регулювання ризику і ліквідності комерційних банків. Крім традиційних вимог дотримання комерційними банками нормативів платоспроможності та ліквідності, яка контролюється НБУ станом на початок кожного місяця, НБУ встановив вимоги щоденної звітності за показниками достатності капіталу та ліквідності на основі щоденних балансів банків.
Наслідком цього стало доволі стабільне фізичне становище виробництва. Зокрема у 01.01.1996 обсяг ВВП = 54516 млн. крб., а станом на 01.01.1997 р. ВВП = 81519 млн. крб.. Темп зростання цін був значно менший ніж у попередніх руках.
                                                                                      Таблиця 2.2.2.
Основні макроекономічні показники

Показник	1994	1995	1996	1997	1998	1999
ВВП, млн. грн.	12038	54516	81519	93365	102593	127126
Темп зростання ВВП (до попер. року),разів	1,00	4,53	1,50	1,15	1,10	1,24
Грошова маса, млн. (М2)	3215,7	6930	9364	12541	15705	22070
Темп зростання грошової маси, разів	1,00	2,16	1,35	1,34	1,25	1,41
Темпи зростання цін, разів	1,00	2,81	1,39	1,11	1,27	1,19

          Розраховано за: Бюлетень НБУ, www.bank.gov.ua/Statist
Як прослідкується з цієї таблиці, обсяг ВВП збільшується; тобто ми можемо зробити висновок, що виробництво в Україні поступово зростає. Звісно, темп зростання грошової маси не зменшиться, а навпаки, зростає. Але за те можна вести стримувальну політику, тобто сповільнити темп росту інфляції. Це і було проведено монетарною політикою. Основною характеристикою цього періоду 1994 – 1999 є те, що політика є стримувальна; на відміну від 1991 – 1994 років – коли вона була стимулювальною.
З найвагоміших інструментів була використана норма резервування, яку з 1 вересня 1998 року підвищено з 15,0 до 16,5%, що дало змогу усунути з ринку 100 – 120 млн. грн.. [12]. Крім того, через місяць увійшов у дію лист від НБУ, згідно з яким в обов’язкові резерви не зараховувалися уже ОВДП, куплених банками на аукціонах з первинного їх розміщення, що також зменшило грошову масу. Використання адміністративних інструментів впливу на монетарну сферу може бути ефективним лише у короткостроковому періоді. У триваліший термін такі заходи переважно дестабілізують економіку та знижують ефективність її функціонування. Але якщо її заплановано на короткострокову дію і з її завершенням вводять вже економічні заходи, тоді це вже приносить користь, як у нашому випадку з ОВДП.
Зокрема, завдяки адміністративним діям у кінці 1998 року, в 1999 році був порівняно низький рівень інфляції. Це одна з основних підвалин для забезпечення економічного зростання. Так інфляція у 1999 р. = 19,2% при збільшенні грошової маси на 41,0%, грошової бази на 39,0%, а готівки в обігу на 34,0%, це означало збереження позитивних тенденцій і навіть їх підвищення, збільшення виробництва (на 3,8%). Найбільш помітні ці тенденції у деревообробній та целюлозно – паперовій промисловості (21,7%). Крім того, у порівнянні з попереднім роком зросла кількість товарів широкого вжитку на 5,4%. [12].
На жаль, попри всі ці позитивні дані, ситуація в Україні цього року була дуже складна. Через гостру недостачу фінансування. Адже монетарна сфера все одно залишалася нестабільною.
Крім цього всього вищесказаного, слід детальніше проаналізувати кожен із знарядь монетарної політики, що застосовувався в той час.
Обов’язкові резерви. Як уже зазначалося, формування банками обов’язкових резервів у 1992-1995 рр. здійснювалося на окремому рахунку в НБУ. З 1995 року кожен банк формує обов’язкові резерви на власному кореспондентському рахунку в Національному банку. Такий порядок формування резервів дає змогу центральному банку застосовувати їх (шляхом зміни величини нормативів та періодичності контролю) як монетарний інструмент, а банкам – використовувати протягом операційного дня для проведення банківських операцій.
Мінімальні обов’язкові резерви використовуються в процесі прогнозування монетарних агрегатів як константа, що дає можливість визначати розмір коштів (які не будуть створювати нові кошти), та застосовуються з метою обмеження зростання грошової маси в обігу.
Для сприяння розвитку фондового ринку державних цінних паперів в Україні у 1996 році до мінімальних обов’язкових резервів зараховувалися кошти,  вкладені банками в державні цінні папери. При цьому втрати монетарного регулювання за рахунок обов’язкових резервів компенсувалися шляхом застосування інших монетарних інструментів.
З жовтня 1998 року ситуація змінилась. НБУ надіслав лист комерційним фінансовим установам, згідно з яким в обов’язкові резерви не зараховувалися уже ОВДП, куплених банками на аукціонах з первинного їх розміщення, що також зменшило грошову масу
Процентна політика. У перші роки існування банківської системи незалежної України процентна політика визначалася розміром плати за кредит комерційним банкам без пов’язування з макроекономічною ситуацією в державі і станом грошово-кредитного ринку.
Із формуванням кредитного та частково фондового ринків Національний банк надав перевагу економічному підходу до застосування процентної політики як монетарного інструменту у сфері управління грошово-кредитним ринком.
Зважаючи на нерозвиненість фондового ринку як державних, так і корпоративних цінних паперів, НБУ на підставі Тимчасового положення про визначення процентних ставок Національного банку щомісячно встановлює рівень облікової ставки, яка є орієнтиром ціни на національні гроші. При визначенні розміру цієї ставки враховуються різнопланові фактори в макроекономічній, бюджетній та грошово-кредитній сферах, а також вартість кредитів у країнах, з якими Україна має значні економічні зв’язки.
Залежно від ситуації на грошово-кредитному ринку НБУ щоденно визначає рівень ломбардної ставки, за якою пропонується підтримувати миттєву ліквідність банків.
Однак не всі аспекти процентної політики дають бажаний ефект. Процентні ставки за кредитами, наданими реальному сектору економіки, не завжди відповідають наявним економічним процесам. І це питання сьогодні слід розглядати не в монетарній, а в макроекономічній та законодавчій площинах[9,c.41].
Банки мають значну питому проблемних кредитів, наданих у минулі роки на пропозиції урядових структур, що спонукає збільшувати вартість кредитів, які надаються нині.
Окремі банки не проводять банківських операцій, а займаються лише розрахунковими за конвертацій ними операціями, що частково спричиняє дисбаланс на міжбанківському кредитному ринку. Крім того, багато які банки не працюють із фінансовими інструментами (державними цінними паперами різних видів, векселями суб’єктів господарювання), не забезпечують виконання основних економічних нормативів діяльності, що не дає їм можливості звертатися до Національного банку як до кредитора останньої інстанції й отримувати кредити для підтримки короткострокової ліквідності за значно нижчою ставкою, ніж на міжбанківському кредитному ринку.
Рефінансування банків. На першому етапі становлення Національного банку здійснювалося пряме кредитування комерційних банків для подальшого кредитування тих чи інших галузей господарства або окремих господарств в основному за відповідними рішеннями Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Згубність такої практики відчутна ще й сьогодні, оскільки окремі надані в такий спосіб кредити не повернуто й досі.
У подальшому (з виникненням необхідності обмежувати обсяги грошової маси в обігу) Національний банк  використовував такий інструмент, як кредитні стелі для банків (тобто приріст кредитних вкладень банків обмежувався певними параметрами).
Зі зростанням кількості банків виникла потреба у забезпеченні їм рівного доступу до кредитів Національного банку. З 1994 року запроваджено кредитні аукціони, які дали змогу всім банкам, що дотримуються встановлених нормативів діяльності, розраховувати на підтримку своєї ліквідності з боку НБУ – кредитора останньої інстанції.
Із 1996 року в практичну діяльність запроваджено підтримання ліквідності банківської системи за допомогою операцій прямого „репо”.
Мобілізаційні інструменти. Якщо необхідно вилучити з обігу надлишкову грошову масу, Національний банк використовує такий монетарний інструмент, як депозитний сертифікат НБУ, який має право обігу на первинному та вторинному ринках лише серед банків.
До мобілізуючих інструментів належать також операції зворотного „репо”, тобто продаж Національним банком зі свого портфеля на певний період державних цінних паперів з умовою їх зворотного викупу.
Усі ці знаряддя монетарної політики, моють свої особливості застосування, але всі вони стрямованя на досягнення проміжних та кінцевих цілей грошово-кредитної політики, а від так на стабілізацію економіки України. Позитивні зрушення в економіці дали поштовх до подальшого розвитку, стабілізації та розвитку.
2.3.         Застосування знарядь монетарної політики для досягнення
економічного зростання у 2000-2005 рр.
Із 2000 року, вперше за часи реформування економіки, з’явилися стійкі ознаки економічного зростання. Позитивна динаміка ВВП, що спостерігалась в Україні з останнього кварталу 1999 роцу, посилилась і в 2000 році. Так. До прикладу, реальний ВВП зріс до попереднього року на 5,8 %, було вперше досягнено профіцит бюджету – 0,6 % [9, с. 41].
Монетарна політика Національного банку України у 2000 році була спрямована на забезпечення стабільності національної грошової одиниці, підтримання основних заходів уряду, щодо збереження досягнутої фінансової стабілізації, прискорення ринкових реформ в економіці, підвищення ефективності функціонування банківської системи. Загальний обсяг грошової маси збільшився на 45% за рівня інфляції 25,8%, що свідчить про підвищення реального попиту на гривню [12].
Індекс споживчих цін в Україні за 2000 р. Перевищив відповідний показник за 1999 р. (19,2%). Прискорення темпів інфляції було зумовлене, з одного боку, ціновими шоками у вигляді підвищення цін на низку продуктів та адміністративним підвищенням цін і тарифів на електроенергію, житлово – комунальні і транспортні послуги, послуги зв’язку в умовах не насиченості ринку й незавершеності структурної перебудови у промисловості та сільському господарстві, а з іншого,  –  монетарним чинником у вигляді підвищення темпів зростання пропозиції грошей. Проте вплив монетарного чинника на прискорення темпів інфляції не був визначальним.
Реалізація монетарної політики з використанням, зокрема такого інструментарію, як регулювання норми резервування, облікової ставки НБУ дала змогу підвищити поточну ліквідність банків, сприяла додатковому залученню до банківської системи коштів як населення, так і суб’єктів господарювання з подальшим їх вкладенням у фізичну економіку України.
З огляду на загальну макроекономічну ситуацію Національний банк упродовж 2000 р. чотири рази знижував рівень облікової ставки – з 45% у січні до 27% з 15.08.2000 року, підтримуючи її на додатному щодо інфляції рівні. У результаті, відповідно, знизились процентні ставки комерційних банків за кредити у національній валюті з 56,1 до 38,0%.
Унаслідок проведення Національним банком України виваженої монетарної політики та збереження стабільності монетарної сфери у 2000 р., зберігалась тенденція до зростання залишків коштів на рахунках підприємств, організацій та населення в комерційних банках, обсяг яких на 01.01.2001 р. становив 18,6 млрд. грн.. (збільшився за рік на 53%), Загальний обсяг вкладів населення на 01.01.2001 р. Дорівнював 6,699 млрд. грн.., або збільшився за рік на 54% [12].
Позитивні тенденції минулого року передалися у спадок 2001 року, так з початку 2001 року економічні дані свідчать про позитивну динаміку зростання ВВП та валової доданої вартості у провідних галузях порівняно з відповідним періодом минулого року. На відміну від попередніх років спостерігається відносна цінова стабільність. Але посилюється залежність вітчизняної економіки від зовнішніх факторів, що ускладнює завдання щодо утримання грошової стабільності.
Протягом поточного року вживалися заходи щодо зниження вартості грошей на кредитному ринку.
Зберігалася позитивна тенденція до зростання депозитів фізичних осіб у національній валюті, обсяг яких за вісім місяців збільшився на 36,7 %. Головними чинниками цього стали збільшення реальних доходів населення, фінансова стабільність, впровадження системи гарантування вкладів фізичних осіб.
З початку року було досягнуто позитивної динаміки кредитних вкладень комерційних банків. Однак кредитні ресурси комерційних банків залишаються ще занадто дорогими. Вони спрямовуються переважно на фінансування поточної діяльності підприємницьких структур.
Основними інструментами протидії значній ревальвації обмінного курсу були інтервенції з купівлі валюти на міжбанківському ринку, а також збереження основних елементів системи валютного регулювання, сформованої у 2000 році.
Великі обсяги інтервенції з купівлі валюти на міжбанківському ринку призводили до значних обсягів емісії гривні через канал валютного ринку. Викуп валюти дав змогу Національному банку України поповнити свої валютні резерви.
Оскільки, ситуація на грошово-кредитному ринку залишалась стабільною і керованою. То упродовж 2001 року було знижено облікову ставку  з 27% до 12,5 % річних, відповідно знижувалися і ставки банків з 37,2% аж до 30,2% в кінці року. Тобто, зниження облікової політики, вказує нам, що НБУ проводить жорстку монетарну політику („дешевих грошей” або експансивну політику) [12].
Але слід зазначити, що навіть за умов активного монетарного стимулбвання НБУ процесів здешевлення кредитів темпи зниження процентних ставок поки що далекі від бажаних – вони не адекватні заходам, які вживає нБУ у цьому напрямі.
Загалом, 2001 рік характеризується відносною стабільністю та багатьма позитивними тенденціями у монетарній політиці і економіці.