Курсова робота

на тему:

«Аналіз та класифікація кредитного портфелю комерційного банку»

Київ 2010

Вступ

В умовах стрімкого зростання обсягів банківських кредитів та зниження дохідності кредитних операцій банків особливого значення набуває розробка методичних підходів до підвищення ефективності банківського менеджменту в цілому та менеджменту кредитних операцій зокрема. З огляду на це актуальним питанням є розробка аналітичного інструментарію оцінки ефективності кредитної політики, впровадження якого в практичну діяльність дасть змогу визначити пріоритети формування стратегії та політики банків на кредитному ринку з метою підвищення дохідності кредитного портфеля.

Банківські кредити відіграють значну роль в процесах фінансування розвитку ринкової економіки, задовольняючи тимчасову потребу одних суб’єктів у додаткових коштах за рахунок їх тимчасового надлишку в інших. Стимулювання кредитування реального сектору економіки сприяє збільшенню обсягів ВВП і, зрештою, підвищенню добробуту нації.

Динаміку кредитів, наданих банками в економіку України на фінансування поточної та інвестиційної діяльності за даними 2008 року свідчать про те, що у структурі кредитного портфеля найбільшою є частка кредитів, наданих на поточну діяльність (станом на 01.01.1999 р. цей показник становив 7968 млн. грн., на 01.01.2003 р. – 38868 млн. грн., на 01.01.2006 р. – 121034 млн. грн.). Крім того, спостерігається зростання обсягів кредитів, наданих на інвестиційну діяльність. За підсумками 2005 р. їх обсяг у 2.7 рази перевищував аналогічний показник 2004 року, в 5.1 рази – 2003 року і в 9.6 рази – 2002 року.

Збільшення обсягів банківських кредитів супроводжується підвищенням банківських ризиків, найвпливовішим із яких є кредитний. Виходячи з цього, ключовою передумовою системи управління кредитним портфелем банку є продумана та зважена кредитна політика.

З метою її реалізації банки в сучасних умовах ефективної кредитної діяльності розробляють власну внутрішню кредитну політику та впроваджують механізми її здійснення. Кредитна політика охоплює найважливіші елементи і принципи організації кредитної роботи в банку, які фіксуються у письмовому вигляді і затверджуються на засіданнях кредитного комітету і комітету кредитного нагляду. Ця політика формується на основі факторів, що визначаються обсягом капіталу й активів банку, складом його клієнтури, спеціалізацією, місцезнаходженням, наявністю мережі філій, станом економічної кон’юнктури, ситуацією на грошовому ринку тощо. До зазначених факторів можна також віднести пріоритети у виборі клієнтів і кредитних інструментів (сегментація ринку) та норми і правила, що регламентують повноваження персоналу банку, який реалізує ці пріоритети на практиці.

У процесі проведення кредитної політики банківські установи виходять із необхідності забезпечити поєднання своїх інтересів та інтересів акціонерів банку, вкладників і позичальників. З огляду на це основним критерієм кредитної політики є принцип пріоритетності мінімізації рівня ризику над дохідністю, відповідно до якого банк незалежно від суми потенційного доходу має відмовити клієнту в наданні кредиту, якщо така операція пов’язана з недопустимим рівнем ризику.

Отже, банк має встановити для себе плановий рівень процентного доходу за кредитом (що вимірюється рівнем відсотка за кредитною операцією) та максимально допустимий рівень ризику, який він може взяти на себе, надавши цю позику.

Дотримання зазначених критеріїв на рівні окремого позичальника дає змогу банку отримувати запланований рівень доходності кредитного портфеля і в результаті цього забезпечувати реалізацію ефективної кредитної політики.

1. Поняття кредитного портфеля та критерії його конкурентоспроможності

На сучасному етапі розвитку суспільства банки відіграють провідну роль щодо надання фінансових послуг суб’єктам господарювання. Метою діяльності будь-якого банку є одержання прибутків від надання фінансових послуг і здійснення банківських операцій. Прибутковість виступає головним показником ефективності роботи банків, а рівень надійності визначається сукупним ризиком, на який наражається конкретний банк у процесі своєї діяльності. Прибутковість виступає важливим індикатором конкурентоспроможної позиції банку на банківських ринках і якості його менеджменту. Розрізняють поняття пасивів та активів комерційного банку. Пасиви – сукупність коштів, що перебувають у розпорядженні банку і використовуються ним для здійснення активних та інших операцій з розміщення коштів. До пасивів входить власний капітал банку, залучені банківські ресурси та запозичені кошти. За допомогою пасивних операцій банк формує свою ресурсну базу, яку згодом використовує для отримання доходів. Такі операції називаються активними, найбільшу частку яких займають саме кредитні операції. Кредитні операції – це операції банку з надання коштів у тимчасове користування суб’єктам господарювання на умовах платності, строковості, забезпеченості, повернення та цільового використання. Кредитні операції формують кредитний портфель банку.

Більшість українських учених визначає кредитний портфель як сукупність усіх позичок, наданих банком з метою одержання прибутку. Російські економісти ширше тлумачать це поняття, трактуючи його як сукупність наданих позичок, що класифікуються на основі критеріїв, пов’язаних із різноманітними факторами ризику або способом захисту від нього.

Варто наголосити, що кредитний портфель є не просто пасивно сформованим набором позичок, а результатом активних, цілеспрямованих дій банку, який динамічно розвивається. На мою думку, банківський кредитний портфель слід розглядати як втілення кредитної політики банку, що у свою чергу є невід’ємною складовою його загальної стратегії розвитку. Підсумувавши все це, можна сказати, що кредитний портфель – це економічно обґрунтована і структурована сукупність кредитних угод і кредитних зобов’язань, яка є результатом цілеспрямованих управлінських рішень, прийнятих відповідно до вимог кредитної політики банку та органів банківського нагляду.

Загальна сума кредитного портфеля визначається за балансовою вартістю всіх кредитів банку, в тому числі прострочених, пролонгованих і сумнівних, і вартістю позабалансових зобов’язань банку з кредитування.

Головною метою управління кредитним портфелем полягає в забезпеченні максимальної дохідності за допустимого рівня ризику, тобто постає питання в раціональному управлінні кредитним ризиком. Будучи найбільш поширеним видом фінансового ризику, кредитний ризик являє собою елемент невизначеності при здійсненні контрагентами своїх договірних зобов’язань, пов’язаних з поверненням позичкових засобів. Іншими словами, кредитний ризик – це можливість втрат в результаті нездатності контрагента виконати свої договірні зобов’язання.

Під час оцінювання кредитного ризику доцільно розділяти кредитний ризик на рівні угоди і кредитний ризик на рівні портфеля банку. Кредитний ризик на рівні угоди відображає ймовірність того, що позичальник може не виконати своїх зобов’язань перед банком щодо повернення боргу згідно з умовами кредитного договору, і при цьому банку не вдасться своєчасно і в повному обсязі скористатися забезпеченням позики для покриття можливих втрат від неї. Для оцінювання кредитного ризику щодо конкретної угоди можна використовувати показники ймовірності та зваженого кредитного ризику. Кредитний ризик на рівні портфеля – міра (ступінь) ризику кредитного портфеля (сукупності всіх кредитних угод) комерційного банку. Портфельний кредитний ризик проявляється у зменшенні активів банку. Джерелом портфельного кредитного ризику є сукупна заборгованість перед банком за операціями, яким притаманний кредитний ризик. Оцінювання портфельного кредитного ризику передбачає оцінювання концентрації та диверсифікації активів банку. Диверсифікація – це розподіл кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як характеристиками (величина капіталу, форма власності), так і умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Диверсифікацію як метод управління кредитним ризиком слід застосовувати зважено і обережно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, ураховуючи можливості самого банку і передусім рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання кредитного ризику. Адже навіть у невеликому банку не завжди є достатня кількість висококваліфікованих фахівців, котрі мають глибокі знання у багатьох галузях економіки і практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників, знають специфіку географічних територій.

Концентрація є поняттям, протилежним за економічним змістом диверсифікації. Концентрація кредитного портфеля означає зосередження кредитних операцій банку в певній галузі чи групі взаємопов’язаних галузей, на географічній території або на кредитуванні певних категорій клієнтів. Формуючи кредитний портфель, треба додержувати певного рівня концентрації, оскільки кожний банк працює в окремому сегменті ринку і спеціалізується на обслуговуванні певної клієнтури. При цьому надмірна концентрація значно підвищує рівень кредитного ризику. Часто банки концентрують свої кредитні портфелі в найпопулярніших секторах економіки, таких як енергетика, газова та нафтова промисловість, інвестування нерухомості. Як показує міжнародний досвід, саме надмірна концентрація кредитного портфеля (зокрема, у сфері нерухомості, в енергетичній галузі та ін.) стала причиною погіршення фінансового стану та банкрутства банків у розвинутих країнах протягом 70–80-х років минулого століття.

Отже, управління кредитним ризиком в банку спрямоване на зниження ступеня його ризику і забезпечення прибутковості за кредитними операціями. Ефективне управління кредитним ризиком на сучасному етапі є індикатором раціональної діяльності банку на ринку фінансових послуг.

2. Принципи класифікації кредитного портфеля банку

2.1 Класифікація кредитного портфеля банку згідно методології НБУ

Банки з метою розрахунку обсягу резерву під кредитні ризики та визначення чистого кредитного ризику мають здійснювати класифікацію кредитного портфеля – оцінку рівня кредитного ризику за кожною кредитною операцією. НБУ розробив власну методику класифікації кредитного портфеля, що здійснюється за такими параметрами:

• кредитоспроможність позичальника;

• стан обслуговування позичальником заборгованості та відсотків/комісій за кредитом;

• рівень та якість забезпечення кредитної операції.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним банком самостійно його внутрішніми положеннями щодо проведення активних операцій та методикою проведення оцінки фінансового стану позичальника (контрагента банку) з урахуванням вимог Положення «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» від 6 липня 2000 року №279, в яких мають бути визначені ґрунтовні, технічно виважені критерії економічної оцінки фінансової діяльності позичальників (контрагентів банку) на підставі аналізу їх балансів і звітів про фінансові результати в динаміці тощо. Методика проведення оцінки фінансового стану позичальника, яка розроблена банком є невід’ємним додатком до внутрішньобанківського положення банку про кредитування.

Оцінку фінансового стану позичальника з урахуванням поточного стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості банк здійснює в кожному випадку укладання договору на здійснення кредитної операції, а в подальшому – не рідше ніж один раз на три місяці, а для банків – не рідше ніж один раз на місяць.

Зазначені у Положенні №279 вимоги щодо оцінки фінансового стану позичальника є мінімально необхідними. Банки мають право самостійно встановлювати додаткові критерії оцінки фінансового стану позичальника, що підвищують вимоги до показників з метою адекватної оцінки кредитних ризиків та належного контролю за ними.

Банки самостійно встановлюють нормативні значення та відповідні бали для кожного показника залежно від його вагомості (значимості) серед інших показників, що можуть свідчити про найбільшу ймовірність виконання позичальником зобов’язань за кредитними операціями.

Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника – юридичної особи банк має враховувати такі основні економічні показники його діяльності:

• платоспроможність (коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної ліквідності);

• фінансова стійкість (коефіцієнти маневреності власних коштів, співвідношення залучених і власних коштів);

• обсяг реалізації;

• обороти за рахунками (співвідношення надходжень на рахунки позичальника і суми кредиту, наявність рахунків в інших банках, наявність картотеки неплатежів – у динаміці);

• склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості (за останній звітний та поточний роки);

• собівартість продукції (у динаміці);

• прибутки та збитки (у динаміці);

• рентабельність (у динаміці);

• кредитна історія (погашення кредиторської заборгованості в минулому, наявність діючих кредитів).

Також можуть бути враховані суб’єктивні чинники, що характеризуються такими показниками:

• ринкова позиція позичальника та його залежність від циклічних і структурних змін в економіці та галузі промисловості;

• наявність державних замовлень і державна підтримка позичальника;

• ефективність управління позичальника;

• професіоналізм керівництва та його ділова репутація;

• інша інформація.

Оцінка фінансового стану позичальника-банку здійснюється не рідше, ніж один раз на місяць на підставі інформації позичальника-банку про дотримання економічних нормативів і нормативу обов’язкового резервування коштів, аналізу якості активів і пасивів, аналізу прибутків і збитків, інформації про виконання банком зобов’язань у минулому, інформація про надані та одержані міжбанківські кредити, щорічного аудиторського висновку.

При здійсненні оцінки фінансового стану позичальника – фізичної особи мають ураховуватися:

• загальний матеріальний стан клієнта (доходи і витрати, майно, право власності на яке засвідчується згідно з чинним законодавством України, відповідні документи);

• соціальна стабільність клієнта, тобто наявність постійної роботи, сімейний стан;

• вік клієнта;

• інтенсивність користування банківськими кредитами (гарантіями тощо) у минулому та своєчасність погашення їх і відсотків (комісій тощо) за ними, а також користування іншими банківськими послугами тощо;

• ділова репутація;

• інша інформація.

Класифікація позичальників банку здійснюється за результатами оцінки їх фінансового стану з урахуванням рівня забезпечення за кредитними операціями:

• Клас «А» – фінансова діяльність дуже добра (прибуткова та рівень рентабельності вищий ніж середньогалузевий, якщо такий визначається), що свідчить про можливість своєчасного виконання зобов’язань за кредитними операціями, зокрема погашення основної суми боргу та відсотків за ним відповідно до умов кредитної угоди; економічні показники в межах установлених значень (відповідно до методики оцінки фінансового стану позичальника, затвердженої внутрішніми документами банку); вище керівництво позичальника має відмінну ділову репутацію; кредитна історія позичальника – бездоганна.

Забезпечення за кредитною операцією має бути першокласним. Немає жодних свідчень можливих затримок з поверненням основної суми боргу та/або зі сплатою відсотків. Одночасно можна зробити висновок, що фінансова діяльність і надалі проводитиметься на такому ж високому рівні.

До цього класу за незабезпеченими (бланковими) кредитами можуть належати позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижчий за показник АА, підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових рейтингових компаній (Fitch «IBCA», «Standard&Poor’s», «Moody’s» тощо), а також позичальники-банки (резиденти), які дотримуються економічних нормативів, установлених Інструкцією про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків (затвердженою постановою Правління Національного банку України від 14.04.98 №141, зі змінами і доповненнями), за умови, що нормативи платоспроможності (Н3) і достатності капіталу (Н4) цих банків перевищують установлені нормативні значення не менше ніж у чотири рази.

• Клас «Б» – фінансова діяльність позичальника цієї категорії близька за характеристиками до класу «А» (тобто фінансова діяльність добра або дуже добра, рентабельність на середньогалузевому рівні, якщо такий визначається, окремі економічні показники погіршились або мають незначні відхилення від мінімально прийнятих значень), але ймовірність підтримування її на цьому рівні протягом тривалого часу є низькою. Позичальники (контрагенти банку), які віднесені до цього класу, потребують більшої уваги через потенційні недоліки, що ставлять під загрозу достатність надходжень коштів для обслуговування боргу та стабільність одержання позитивного фінансового результату їх діяльності.

Забезпечення кредитної операції не має викликати жодних сумнівів (щодо оцінки його вартості, правильності оформлення угод про забезпечення кредитних операцій тощо).

Аналіз коефіцієнтів фінансового стану позичальника може вказувати на негативні тенденції в діяльності позичальника.

Недоліки в діяльності позичальників, які віднесені до класу «Б», мають бути лише потенційними. За наявності реальних недоліків клас позичальника потрібно знизити.

До цього класу за незабезпеченими (бланковими) кредитами можуть належати позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижчий за показник А, підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових рейтингових компаній (Fitch «IBCA», «Standard&Poor’s», «Moody’s» тощо), а також позичальники-банки (резиденти), які дотримуються встановлених економічних нормативів за умови, що нормативи платоспроможності (Н3) і достатності капіталу (Н4) таких банків перевищують установлені нормативні значення не менша ніж у три рази.

• Клас «В» – фінансова діяльність задовільна (рентабельність нижча ніж середньогалузевий рівень, якщо такий визначається, деякі економічні показники не відповідають мінімально прийнятим значенням) і потребує більш детального контролю.

Надходження коштів і платоспроможність позичальника свідчать про ймовірність несвоєчасного погашення кредитної заборгованості в повній сумі і в строки, передбачені договором, якщо недоліки не будуть усунені. Проблеми можуть стосуватися стану забезпечення за кредитними операціями, необхідної документації, що свідчить про наявність і ліквідність застави тощо. Одночасно спостерігається виправлення ситуації і покращення фінансового стану позичальника.

До цього класу за незабезпеченими (бланковими) кредитами можуть належати позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижчий за показник В, підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових рейтингових компаній (Fitch «IBCA», «Standard&Poor’s», «Moody’s» тощо), а також можуть належати позичальники-банки (резиденти), які дотримуються встановлених економічних нормативів.

• Клас «Г» – фінансова діяльність незадовільна (економічні показники не відповідають встановленим значенням) і спостерігається її нестабільність протягом року; є високий ризик значних збитків; ймовірність повного погашення кредитної заборгованості та відсотків за нею є низькою.

При проведенні наступної класифікації, якщо немає безсумнівних підтверджень покращити протягом одного місяця фінансовий стан позичальника або рівень забезпечення за кредитною операцією, позичальника потрібно класифікувати на клас нижче (клас «Д»).

Позичальника, якому видано кредит під сумнівне забезпечення або без забезпечення та якого віднесено до цього класу на підставі оцінки його фінансового стану, потрібно класифікувати на клас нижче (клас «Д»).

• Клас «Д» – фінансова діяльність незадовільна, є збитки; кредитна операція не забезпечена кредитною заставою (або безумовною гарантією), показники не відповідають встановленим значенням, ймовірність виконання зобов’язання з точки зору позичальника / контрагента банку практично відсутня.

Після отримання результатів оцінки кредитоспроможності позичальника і віднесення його до відповідного класу банк має оцінити стан обслуговування заборгованості за кредитом. Оцінка стану обслуговування боргу банки зобов’язані здійснювати щомісяця. За станом погашення позичальником кредитної заборгованості за основним боргом та відсотків за ним на підставі кредитної історії позичальників та їх взаємовідносин з банком обслуговування боргу вважається:

• добрим, якщо заборгованість і відсотки/комісії за кредитом сплачуються у встановлені строки або з максимальною затримкою до семи календарних днів;

або кредит пролонговано без зниження класу позичальника та відсотків/комісії за ним сплачується в установлені строки чи з максимальною затримкою до семи календарних днів;

або кредит пролонговано із зниженням класу позичальника до 90 днів і відсотки/комісії за ним сплачуються вчасно чи з максимальною затримкою до семи календарних днів;

• слабким, якщо заборгованість за кредитом прострочена від 8 до 90 днів і відсотки/комісії за ним сплачуються з максимальною затримкою від 8 до 30 днів;

або кредит пролонговано зі зниженням класу позичальника на строк від 91 до 180 днів, але відсотки/комісії сплачуються в строк чи з максимальною затримкою до 30 днів.

Якщо одна з вимог кожного підпункту, що характеризує групу кредитної операції, не виконується, то така операція зараховується до групи на один рівень нижче.

Зобов’язання за наданими гарантіями, поручительством та авалями за станом обслуговування боргу вважається «добрим» до часу їх виконання.

Категорія кредитної операції за ступенем ризику визначається в результаті комбінації результатів класифікації позичальників та оцінки стану обслуговування заборгованості за кредитом таким чином:

Фінансовий стан позичальника (клас)	Обслуговування боргу (група) позичальником
	«добре»	«слабке»	«незадовільне»
«А»	«стандартна»	«під контролем»	«субстандартна»
«Б»	«під контролем»	«субстандартна»	«сумнівна»
«В»	«субстандартна»	«сумнівна»	«безнадійна»
«Г»	«сумнівна»	«безнадійна»	«безнадійна»
«Д»	«безнадійна»	«безнадійна»	«безнадійна»

При класифікації операцій за врахованими векселями враховується тільки строк погашення боржником заборгованості, а саме:

• «стандартна» – заборгованість, за якою строк погашення чи повернення, передбачений векселем, ще не настав;

• «сумнівна» – заборгованість за простроченими векселями зі строком прострочення не більше ніж 30 днів;

• «безнадійна» – заборгованість за простроченими векселями зі строком прострочення більше ніж 30 днів.

При класифікації кредитних операцій за ступенем ризику і віднесенні їх до груп, за якими розраховується резерв за факторингом, наданими зобов’язаннями (аваль), виконаними гарантіями та поруками, враховується строк погашення заборгованості, а саме:

• «стандартна» – заборгованість, за якою строк погашення чи повернення, передбачений договірними умовами (за векселем), ще не настав, або зобов’язання (у т. ч. аваль), строк виконання за якими ще не настав;

• «сумнівна» – заборгованість за факторинговими операціями (за основним боргом чи черговим платежем) та за виконаними (сплаченими) банком гарантіями та поруками (у т.ч. авалем) становить до 90 днів з дня виконання зобов’язання, передбаченого договірними умовами (векселем);

• «безнадійна» – заборгованість за факторинговими операціями (основним боргом чи черговим платежем) та за гарантіями та поруками (у т.ч. авалем), виконаними (сплаченими) банком, за якими клієнт не виконав своїх зобов’язань зі строком більше ніж 90 днів після настання строку платежу, передбаченого договірними умовами (векселем).

У процесі класифікації кредитного портфеля виділяють поняття негативно класифікованих активів. Негативно класифіковані активи – це «сумнівна» та «безнадійна» заборгованість за основною сумою боргу, прострочені понад 31 день та сумнівні відсотки.

2.2 Міжнародні підходи щодо класифікації кредитного портфеля банку

В процесі багатовікового та динамічного розвитку банківської системи створювались все нові підходи до класифікації кредитного портфеля, що дає змогу банкам оцінити якість портфеля за різних підходів, що у свою чергу сприятиме підвищенню управління ним, мінімізації ризиків та підвищенню доходів за кредитними операціями.

Один з таких підходів ґрунтується на розподілі активів на знецінені та не знецінені. Знецінення являє собою ризик або високу ймовірність того, що частина відсотків, дивідендів або основної суми фінансового інструменту не буде виплачена вчасно або повністю за результатом минулої події. Фінансовий актив, або група фінансових активів знецінюються, і збитки від знецінення виникають тільки в тому випадку, якщо існують об’єктивні докази знецінення в результаті минулої події, яка сталася після першочергового визнання активу. Очікувані втрати, обумовлені майбутніми подіями, незалежно від ступеня ймовірності їх виникнення, не визнаються. На кожну звітну дату банк має аналізувати чи існують об’єктивні докази знецінення фінансового активу або групи активів. Зокрема, необхідно виявляти і аналізувати такі ознаки:

• значні фінансові труднощі позичальника;

• висока ймовірність банкрутства;

• надання кредитором пільгових умов;

• зникнення активного ринку в результаті фінансових труднощів;

• фактичне порушення контракту (наприклад, дефолт або невиконання зобов’язань, пов’язаних з виплатою відсотків або основної суми боргу;

• негативний вплив фактора на платоспроможність позичальника (наприклад, зростання рівня безробіття).

Зниження активного ринку або падіння кредитного рейтингу компанії-емітента самі по собі не є доказом знецінення фінансового активу у відриві від іншої інформації. Фактом знецінення виступає значне або тривале зниження справедливої вартості активу в дольовий інструмент нижче його собівартості.

За наявності об’єктивного доказу знецінення активу і у випадку, якщо його балансова вартість, яка виражена амортизованою вартістю, перевищує відшкодовану вартість, то вважається, що актив знецінився. Відшкодована вартість дорівнює вартості очікуваних майбутніх грошових потоків, дисконтова них по першочерговій ефективній ставці.

Основною причиною кредитного ризику є дефолт позичальника. Відповідно до Базеля ІІ («Переглянута схема міжнародного об’єднання підходів і стандартів розрахунку капіталу») під дефолтом мається на увазі неповернення або прострочення основної суми боргу або відсотків. На підставі визначення дефолту, кредити поділяються на дефолтні та недефолтні. Дефолт конкретного боржника вважається таким, що відбувся, коли мала місце хоча б одна з таких подій: банк вважає, що боржник не в змозі повністю погасити свої кредитні зобов’язання перед ним без прийняття банком таких заходів, як реалізація забезпечення (якщо таке є); боржник більш ніж на 90 днів (для юридичних осіб) прострочив погашення будь-яких істотних кредитних зобов’язань перед банком. В іншому випадку, кредит вважається таким, що не є в дефолті. Дефолт роздрібних зобов’язань може визначатися на рівні відповідного інструменту, а не боржника. Дефолт позичальника по одному зобов’язанню не потребує оцінювати всі інші зобов’язання по відношенню до банківської групи, як ті, які піддалися дефолту.

Досить поширений також підхід щодо класифікації кредитного портфеля банку на періоди прострочення («бакети»). Класифікація активів за періодами прострочення може здійснюватися в розрізі сегментації клієнтів банку. Всі клієнти банку поділяються на:

• TTLC – крупні національні корпоративні клієнти;

• ELC – національні кредитні клієнти, що зростають;

• SME – суб’єкти малого і середнього бізнесу;

• Individuals – фізичні особи, або пов’язані з ними юридичні особи.

Нижче наведений зразок класифікації по «бакетам».

Сегмент	Период прочення («бакети»)	Загальна сума під ризиком
		млн. грн.	%
TTLC	1. Regular	11 402,9	91%
TTLC	2.PD 1–30	205,3	2%
TTLC	3.PD31–60	264,8	2%
TTLC	4.PD61–90	98,5	1%
TTLC	5.PD90+	503,2	4%
TTLC		12 474,7	100%
ELC	1. Regular	4 097,5	81%
ELC	2.PD 1–30	77,8	2%
ELC	3.PD31–60	95,0	2%
ELC	4.PD61–90	244,2	5%
ELC	5.PD90+	523,6	10%
ELC		5 038,0	100%
SME	1. Regular	828,2	58%
SME	2.PD 1–30	64,4	5%
SME	3.PD31–60	28,5	2%
SME	4.PD61–90	150,5	11%
SME	5.PD90+	356,3	25%
SME		1 427,9	100%
Individuals	1. Regular	1 250,5	72%
	2.PD 1–30	63,7	4%
	3.PD31–60	36,4	2%
	4.PD61–90	57,4	3%
I	5.PD90+	323,3	19%
Individuals		1 731,4	100%
Загальний результат		20 671,9

Часто використовується, зокрема, рейтинговими агентствами, також підхід щодо поділу кредитів на структуризовані та нереструктуризовані. Кредит переноситься до категорії реструктуризованого як правило, коли позичальник зазнає фінансових труднощів, і з метою уникнення дефолту. Важлива особливість реструктуризованих кредитів – за допомогою реструктуризації уникають дефолту. Тому це – кредити з підвищеним рівнем ризиком. Банку необхідно ефективно управляти кредитами, а особливо тими, що піддалися реструктуризації, оскільки збільшення частки реструктуризованих кредитів свідчить про погіршення якості активів і може призвести до зниження рейтингу банку. Міжнародне рейтингове агентство Fitch знизило індивідуальні рейтинги трьох українських банків в іноземній власності: «Укрсиббанку», «Укрсоцбанку» и банку «Форум» через погіршення якості їх активів. Згідно звітності рівня проблемних кредитів і реструктуризованих / пролонгованих кредитів в «Укрсиббанку» складали 16%; рівень реструктуризованих кредитів; за звітністю «Укрсоцбанку» за останній час збільшився рівень реструктуризованих кредитів до 10.4%. Це ще раз підкреслює необхідність раціонального управління кредитним портфелем з метою недопущення зниження рейтингу банку.

2.3 Інші важливі класифікації кредитного портфеля

Кредитний ризик, як уже зазначалося, є невід’ємною складовою банківської діяльності. А тому управління кредитним ризиком – першочергове завдання кожного банку. Концентрація кредитного портфелю банку означає зосередження кредитних операцій банку в певних галузях, на географічній території тощо. Виділяють різні джерела концентрації, наприклад, за групами взаємопов’язаних компаній, за регіонами, галузями, термінами кредитування, валютою тощо. Прослідковуючи ситуацію комерційних банків України протягом 2000–2005 року, концентрація комерційних портфелів за регіонами була спрямована на м. Київ, а також на Дніпропетровську, Донецьку, Харківську і Одеську області. Тобто, банки в основному спрямовують свої кредитні вкладення на найбільш пріоритетних і промислово розвинених регіонах країни. Щодо галузей економіки, то тут банки спрямовують свої ресурси на оптову і роздрібну торгівлю, торгівлю транспортними засобами, послуги з ремонту та обробну промисловість. За термінами кредитування розрізняють довгострокові і короткострокові кредити. Банки в основному концентрують свою діяльність саме на короткострокових кредитах, оскільки вони забезпечують швидше генерування прибутків комерційних банків. За валютою кредитування в кредитному портфелі переважають кредити в національній валюті. Це пояснюється сучасною ситуацією на фінансовому ринку, де відбувається різке коливання курсів різних валют. Принципи концентрації кредитного портфеля визначаються кожним банком окремо, і фіксується у кредитній політиці банку.

Кредитна політика – це документ, в якому встановлюються основні принципи побудови кредитного процесу в банку, розподілу повноважень між його структурними підрозділами в рамках прийняття рішень щодо фінансування клієнтів, а також даний документ встановлює принципи стандартизації кредитно-інвестиційного портфелю банку, структури активів і умови надання фінансування, а також схильність банку до прийняття ризику. Основна ціль кредитної політики – оптимізація кредитного процесу в банку з цілю зниження рівня прийнятих ризиків, а також визначення структури кредитно-інвестиційного портфеля банку в поточних економічних умовах.

Згідно кредитної політики банку, всі клієнти банку поділяються на певні сегменти:

• TTLC – крупні національні корпоративні клієнти;

• ELC – національні кредитні клієнти, що зростають;

• SME – суб’єкти малого і середнього бізнесу;

• Individuals – фізичні особи, або пов’язані з ними юридичні особи.

Активи кредитно-інвестиційного портфеля класифікують:

І клас – це корпоративні клієнти; боргові зобов’язання корпоративних клієнтів середнього і малого бізнесу за виключенням спеціалізованого кредитування:

короткострокові кредити на поповнення операційного робочого капіталу. Сюди включають фінансування клієнтів для поповнення тимчасово робочого капіталу і постачання робочого капіталу;

овердрафт на фінансування поточних клієнтських рахунків юридичних осіб, суб’єктів підприємницької діяльності (СПД), приватних підприємців (ПП), малих підприємств (МП) відкритих в банку для здійснення платежів при тимчасовій відсутності або нестачі коштів на їх рахунках;

непоновлювальна кредитна лінія короткострокового фінансування операцій робочого капіталу клієнта шляхом встановлення максимального ліміту фінансування, який використовується у разі виникнення потреби;

поновлювальна (автоматична та періодична) кредитна лінія – це можливість отримання фінансування в межах встановленого ліміту в період часу, який встановлюється у кредитному договорі; видача кредиту здійснюється траншем;

кредит для фінансування окремої угоди;

проміжне фінансування – фінансування короткострокових тимчасових потреб позичальника у грошових коштах;

строкові кредити (по суті, основний вид). Строкові кредити як правило використовуються позичальником для оновлення основних засобів виробництва;

структуроване торгове фінансування експортно-імпортних операцій клієнтів – це фінансування потреб клієнтів в операційний робочий капітал з метою здійснення міжнародної торгівлі. Основні види структурованого торгового фінансування:

– предекспортне фінансування;

– постекспортне фінансування;

– імпортне фінансування;

– фінансування імпорту за участю експортних кредитних агентств.

ІІ клас – спеціалізоване кредитування. Це фінансування клієнтів, при якому основним джерелом погашення заборгованості є грошові потоки, які генеруються за рахунок використання активів, що фінансування. До спеціалізованого фінансування висуваються певні вимоги, які чітко викладені в кредитній політиці банку. Спеціалізоване кредитування включає:

• проектне фінансування – це метод фінансування будівництва або придбання та монтажу устаткування, при якому основним джерелом погашення заборгованості є грошові потоки, що генеруються від реалізації проекту, який фінансується;

• об’єктне фінансування – це метод фінансування придбання фізичних активів (кораблів, літаків, фургонів, вагонів), при якому погашення заборгованості здійснюється за рахунок грошових потоків, що генеруються конкретними активами;

• товарне фінансування – це короткострокове структуроване фінансування запасів та дебіторської заборгованості біржових товарів. При цьому погашення даної заборгованості здійснюється за рахунок виручки від реалізації даних товарів і позичок;

• фінансування нерухомості, яка приносить доходи – це метод фінансування нерухомості, такої як офісні будівлі, що здаються в оренду, торгові центри, багато квартирні житлові будинки.

ІІІ клас – державне та муніципальне управління; це вимоги до державних та місцевих органів управління.

IV клас – вимоги до банківських і фінансових установ.

V клас – роздрібні вклади (кредитування фізичних осіб і суб’єктів підприємницької діяльності. При цьому здійснюється врахування кредитів, які надаються пов’язаним особам:

– поновлювальні кредити та кредитні лінії (кредитні картки, овердрафти тощо);

– споживчі кредити (це придбання товарів, авто кредити, кредити для отримання освіти тощо);

– іпотечні кредити (кредити під заставу житла);

– фінансування малого бізнесу на суму, що не перевищує певний встановлений банком ліміт.

VI клас – вкладення у капітал.

3. Аналіз кредитного портфеля банку

3.1. Очікувані збитки та резерви

Банківська діяльність пов’язана з численними ризиками, які беруть на себе банки у процесі здійснення кредитних операцій. З позиції банку ризик – це можливість недоотримання доходів або зменшення ринкової вартості капіталу банку внаслідок несприятливого впливу зовнішніх та внутрішніх чинників. Саме невизначеність підприємницького середовища призводить до виникнення ризикової ситуації, яка може мати небажані наслідки, що набувають форми збитків. Реалізація ризиків означає виникнення збитків у тій чи іншій формі. У процесі управління ризиками доцільно розрізняти очікувані та неочікувані збитки. Очікувані збитки – це збитки, про які керівництво банку знає або мусить знати. Очікувані збитки завжди мають місце в банківській діяльності, а тому в кожній банківській установі створюються спеціальні резерви, призначені для покриття ризиків. Отже, джерелом покриття очікуваних збитків банку є спеціальні резерви банку.

Очікувані збитки (EL) виступають математичним очікуванням втрат, пов’язаних з реалізацією кредитного ризику:

EL = EAD • PD • LGD,

де EAD – сума під ризиком; PD – ймовірність дефолту, яка оцінюється на основі доступних статистичних даних в розрізі рейтингів клієнтів і/або галузей; LGD – рівень втрат у випадку дефолту, який оцінюється на основі доступних статистичних даних в розрізі рейтингів застави, продуктів, галузей та інших значущих факторів.

Очікувані збитки тісно пов’язані з дефолтом позичальника. Як вже було зазначено вище, дефолт – це неповернення або прострочення основної суми боргу або відсотків. Ймовірність настання дефолту знаходиться в тісному взаємозв’язку з економічним розвитком галузі, регіону і країни в цілому – як відомо, зниження темпів економічного розвитку тягне за собою зростання числа банкрутств. На основі цього прогноз ймовірності дефолту повинен визначатися шляхом аналізу як самого підприємства-контрагента, так і країни, в якій воно здійснює свою діяльність. Оцінка ймовірності дефолту може проводитись на основі рейтингів, скорингових моделей.

Під час аналізу кредитоспроможності позичальника, банк після проведення кредитного аналізу на основі оцінок основних фінансових коефіцієнтів та інших факторів, які свідчать про платоспроможність клієнта, може встановити загальний показник його ризику шляхом віднесення до відповідної групи ризику, тобто присвоїти йому кредитний рейтинг.

Рейтинг виражає оцінку відносно майбутньої здатності і намірів позичальника здійснювати виплати кредиторам щодо погашення основної суми боргу і відсотків за нею своєчасно і в повній сумі. Кредитні рейтинги зазвичай виставляються і публікуються спеціалізованими рейтинговими агентствами (наприклад, Moody's і Standard & Poor's). Рейтинги агентства Moody's враховують як ймовірність дефолту, так і очікуваний рівень відтворення заборгованості, а рейтинги Standard & Poor's в більшій мірі відображають ймовірність дефолту. Цим можуть пояснюватися відмінності в рейтингових оцінках, виставлених цими агентствами для одного і того ж позичальника або фінансового інструменту. Кредитні рейтинги відображають об’єктивну оцінку ймовірності дефолту і використовуються для визначення характеру інвестицій. Визначення кредитного рейтингу підприємства здійснюється рейтинговим агентством на основі визначеної системи критеріїв, найважливіші з яких є фінансові коефіцієнти.

В основі процесу управління кредитними ризиками в більшості банків лежить класифікація потенційних клієнтів і контрагентів за рівнем ризику на основі власної системи внутрішніх кредитних рейтингів з метою об’єктивного обліку фінансового стану позичальника, галузі економіки, до якої він належить, а також особливостей самого банка-кредитора під час прийняття ним рішення про видачу кредиту. На практиці для цієї мети використовується різноманітні класифікаційні шкали, які нараховують, як правило, від п’яти до десяти і навіть дванадцяти градацій ризику. Деякі фінансові інститути приймають одночасно дві незалежні системи рейтингів. Хоча кожен встановлює критерії оцінки індивідуально, як правило вони керуються такими показниками, як:

• оцінка зовнішнього середовища позичальника (дані про стан економіки, галузей і характеристика діяльності контрагента);

• оцінка якості управління (досвід, компетентність, прийнятність управління, ділові якості керівництва);

• кредитна історія (тривалість і надійність взаємовідносин позичальника з даним банком і іншими кредитними організаціями, своєчасність погашення зобов’язань).

Отримані рейтингові оцінки можуть використовуватися для складання звітності про якість кредитного портфеля, визначення необхідного рівня власного капіталу і резервів, аналізу рентабельності кредитного портфеля і кредитуючих підрозділів, визначення вартості кредитних продуктів і прийняття інших управлінських рішень. Крім того, застосування сучасних статистичних моделей оцінки кредитного ризику портфелю потребує наявності рейтингової системи і історичних даних про розмір втрат по кредитам і ймовірності зміни рейтингових оцінок.

Важливою умовою ефективної роботи внутрішньобанківської рейтингової системи виступає правильний розподіл відповідальності за оцінку кредитного ризику між персоналом різноманітних підрозділів. Для цього необхідно передбачити в організаційній структурі компанії незалежний від основних бізнес-процесів підрозділ, який займатиметься встановленням кредитних рейтингів і моніторингом стану кредитного портфеля.

Ще одним важливим методом оцінки ймовірності дефолту в роздрібному кредитуванні є скоринг. Скоринговий метод ґрунтується на підрахунку балів по кожній позиції кредитної заяви чи анкети. Бальні системи оцінки створюються банками на основі емпіричного підходу з використанням математичного чи факторного аналізу. Ці системи використовують історичні дані про «надійні» та «неблагополучні» кредити і дозволяють визначити критеріальний рівень оцінки позичальників. Варто розрізняти прямі і непрямі методики скорингової оцінки кредитоспроможності клієнтів.

Прямі методи зустрічаються досить рідко. Вони припускають, що сума наданих клієнтом балів фактично прирівнюється до тієї суми кредиту, на яку він обґрунтовано претендує. Непрямі методики поширені більше. Їх зміст полягає в додаванні певних балів різним оціночним показникам, а результатом оцінки служить виведення класу кредитоспроможності клієнта на основі загальної суми набраних балів.

Техніка кредитного скорингу була вперше запропонована американським економістом Д. Дюраном на початку 40-х років XX століття для рішення проблеми добору позичальників по споживчому кредиту.

Система кредитного скорингу багато в чому сприяє розвитку кредитування за допомогою кредитних карток та інших кредитних продуктів, орієнтованих на масового споживача. Так, найбільші емітенти пластикових карток постійно використовують скоринг для оцінки платоспроможності своїх клієнтів, які претендують на одержання кредитних карток. Основні переваги методу скорингової оцінки кредитоспроможності приватних осіб полягають у забезпеченні прийняття досить обґрунтованого рішення по кредиту, зниженні рівня неповернення позичок, а також швидкій обробці кредитних заявок і зниженні на цій основі операційних втрат банку.

Ймовірність дефолту, сума під ризиком і рівень втрат у випадку дефолту являють собою три найважливіші показники, які використовуються при визначенні необхідної доходності операцій, пов’язаних з кредитним ризиком. У випадку дефолту чисті збитки кредитора, як правило, виявляються меншими, ніж його повна сума під ризиком по даній операції. Це пояснюється тим, що при оголошенні дефолту кредитор отримує право на дострокове покриття заборгованості шляхом реалізації забезпечення, покриття боргу за рахунок гаранта (поручителя), пропозиція про реструктуризацію заборгованості або, в крайньому випадку, вимога про оголошення позичальника банкротом і покриття суми боргу з вартості майна, яке йому належить. Можливість (часткового) повернення заборгованості визначається тою вартістю по якій можна продати на ринку довгострокові зобов’язання (наприклад, облігації) після оголошення по ним дефолту або вартістю активів компанії-боржника в кінці періоду реорганізації. Рівень повернення конкретного виду зобов’язання залежить як від характеристик боржника, так і від порядку виплат по даному виду (випуску) довгострокових зобов’язань по відношенню до інших фінансових зобов’язань компанії перед кредитором і власниками.

Порядок класифікації кредитів для формування резерву здійснюється за методикою НБУ і викладений у Положенні «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.

Резерви для покриття можливих втрат за кредитними операціями – частина вартості негативно класифікованих активів банку, яку банк в зрозумілій мірі достовірності, на основі минулого досвіду, може рахувати втраченою і в результаті відносити на витрати своєї діяльності. Резерви не включаються в капітал банку. Ці резерви складаються з резервів під кредитні збитки, резервів під нараховані доходи, резервів під дебіторську заборгованість і резервів під кореспондентські рахунки. Банк створює резерви:

• в обліку по національним стандартам – згідно вимог, викладених в нормативно-правовій базі НБУ стосовно формування резервів за кредитними операціями банків. Резерви розраховуються Департаментом кредитного адміністрування і затверджуються Кредитним Комітетом першого рівня щомісячно;

• в обліку по міжнародним стандартам фінансової звітності – згідно внутрішньобанківському Положення про формування резервів за активними операціям, розробленому у відповідності з вимогами IAS39. Резерви розраховуються Управлінням менеджменту кредитних ризиків згідно з Управлінням звітності по міжнародним стандартам і затверджуються Правлінням банку разом з пакетом звітності по МСФО щоквартально.

3.2 Неочікувані втрати та капітал банку

Неочікувані збитки – це збитки, пов’язані з непередбачуваними подіями, наприклад, системна криза, міжнародні фінансові кризи, непередбачувані політичні катаклізми. Джерелом покриття неочікуваних збитків є капітал банку. Неочікувані збитки становлять необхідність оцінки необхідного економічного капіталу банку. Економічний капітал – це власні кошти банку, достатні для покриття потенційних збитків за заданого рівня толерантності до ризику для конкретного часового горизонту. Використання показника економічного капіталу вважається ознакою високої культури менеджменту банку, яку враховують рейтингові агентства. Зокрема, рейтингові агентства вивчають модель капіталу з урахуванням ризиків та ефективність її використання у банку. Економічний капітал – це показник для вимірювання ризику, що враховує неочікувані втрати або зменшення вартості чи прибутку від кредитного портфеля. Показник економічного капіталу охоплює всі неочікувані збитки, окрім катастрофічних, для яких неможливо тримати достатній капітал. Економічний капітал дає змогу за єдиним вимірюванням оцінювати всі ризики банку (окрім деяких не фінансових). Це дозволяє порівняти сукупний ризик за різними видами діяльності.

Регулятивний капітал – це мінімальна сума капіталу, яку банк повинен мати з урахуванням нормативних вимог НБУ. В той час, як економічний капітал орієнтований на врахування специфіки ризику окремого банку, регулятивний капітал (розрахований за Базельською угодою І) ураховує узагальнені тенденції по всьому банківському сектору. Регулятивний капітал, адекватність капіталу розраховується не менше одного разу на місяць Управлінням по управлінню активами та пасивами банку.

У середині 90-х років контроль за банківськими ризиками перетерпів серйозні зміни, у тому числі під впливом нововведень в області методик розрахунку і вимірювання ризиків. Одним із найбільш істотних ноу-хау стало використання нової методології вимірювання ризиків банківської діяльності, що одержала назву VaR (Value at Risk – вартість під ризиком). Упровадження VaR було ініційовано Базельським комітетом з банківського нагляду для оцінки ризиків потенційних збитків в результаті несприятливих змін кон’юнктури фінансових ринків. На сьогоднішній день для вимірювання і оцінки кредитного ризику найбільшими банками світу використовуються такі моделі методології VaR: CreditMetrics; CreditRisk+; CreditPortfolioView тощо.

Процедура вимірювання кредитного ризику за допомогою моделей VaR включає аналіз імовірності дефолту й очікуваної залишкової вартості по кожній складовій портфеля, на основі чого прогнозуються розміри збитків і необхідних до створення резервів банку.

Найбільш широку популярність серед перерахованих моделей одержала методика вимірювання банківського кредитного ризику CreditMetrics, розроблена в 1994 році і удосконалена в 1997 році провідним оператором кредитного ринку – банком J.P. Morgan і його структурним підрозділом, який пізніше став самостійною компанією, – Risk Metrics Group (RMG Corporation). Дана модель базується на статистичних методах аналізу, головним чином на методі статистичних іспитів Монте-Карло. Розподіл збитків визначається на основі значень ймовірностей так званої кредитної міграції, тобто ризику зміни кредитного рейтингу активу і кореляції між змінами кредитних рейтингів. Метод Монте-Карло дозволяє розрахувати розподіл збитків по портфелю на будь-яку дату в межах терміну обороту активів. По кожному боржнику визначається кредитний рейтинг, а потім обчислюється імовірність його зміни чи дефолта за допомогою спеціальної перехідної матриці. Оскільки дана методика заснована не на аналізі причин, а на історичній статистиці втрат, виникає питання: наскільки виправдане орієнтування на минулі дані, адже вони не можуть з високим ступенем вірогідності вказати на розвиток кредитних ризиків у майбутньому. Така непевність усе більше наростає у зв’язку з динамічністю фінансових ринків, що підсилюється, і їхнім тісним взаємозв’язком у сучасній світовій економіці.

Модель CreditPortfolioView була розроблена в 1998 році співробітниками консалтингової фірми McKinsey. Головна відмінна риса цієї методики полягає в тому, що вона моделює кредитні ризики не безпосередньо на основі історичних даних, а опосередковано, приймаючи в розрахунок такі макроекономічні фактори як кон’юнктурні цикли, безробіття, рівень розвитку окремих галузей і регіонів. Відповідно до даної теорії до факторів, що впливають на рівень дефолтів, варто відносити темпи росту ВВП, рівень безробіття і рівень процентних ставок. Конкретна форма розподілу збитків по портфелю активів обумовлена головним чином поточним станом економіки і провідних галузей промисловості окремо взятої країни.

Модель CreditRisk+ була розроблена фахівцями інвестиційної групи Credit Suisse у 1997 році. В основі її підходу до вимірювання кредитного ризику лежать показники імовірності дефолту, що зіставляються з іншими показниками певної рейтингової групи. Оцінка рівня втрат будується на основі одного з трьох ступенів комплексності:

• перший ступінь комплексності оцінки припускає вивчення статистики частки втрати прибутку за даними і на основі рейтингів міжнародних рейтингових агентств (Moody’s, Standard&Poor’s тощо);

• другий ступінь комплексності оцінки припускає можливість розподілу всіх боржників на групи, наприклад по галузях, і проведення оцінки частки втрати прибутку для кожної групи;

• третій ступінь комплексності оцінки базується на багатофакторному аналізі такого показника як частка втрат прибутку.

Замість нормального імовірного розподілу в даній моделі використовується розподіл Пуасона, що описує можливість випадкової події при малій ймовірності його настання у певний часовий період і дуже великій кількості повторюваних спроб. Тому модель CreditRisk+ призначена не для вивчення причин дефолту, а для аналізу такого показника, як випадкова подія. Математичні методи, які використовуються в ній, за своїм змістом близьі до методів, що застосовуються в актуарних розрахунках страхових ризиків.

У CreditRisk+ не використовуються абсолютні рівні ризику дефолту (рівні дефолтів виступають як безупинна випадкова величина). Будучи основою для присвоєння кредитного рейтингу, вони змінюються з часом, а числове значення їхньої мінливості розглядається як стандартне відхилення. Таким чином, рівні дефолтів, зіставлені з певними рейтинговими класами і розподілені за конкретними суб’єктами, разом з показниками стандартного відхилення виступають у CreditRisk+ як вихідні параметри.

Особливості моделі CreditRisk+ дозволяють припустити, що вона найбільш притаманна для обчислення загального рівня втрат і менш точна в аналізі причин, які викликають ці втрати. У той же час простота застосування, мінімум вимого до вихідної інформації, швидкість аналітичних розрахунків роблять модель CreditRisk+ привабливим інструментом для практичного вимірювання банківського кредитного ризику.

В основі розглянутих моделей методології VaR лежить докладний аналіз історичних даних про функціонування і банкрутства компаній, що дозволяє оцінити ризик дефолту, визначити розмір очікуваних збитків і їхній розподіл по портфелю активів, а також розрахувати розмір капіталу, що забезпечує підтримку кредитних позицій.

3.3 Аналіз співвідношення «ризик-доходність»

Однією з фундаментальних проблем управління ризиками є пошук способів зв’язати ризик з прибутковістю. Оскільки рішення щодо прийняття ризику часто залежить значною мірою від очікуваної прибутковості, то стандартний показник для вимірювання дохідності необхідний як для ціноутворення за активними операціями, так і для вироблення кращих управлінських рішень. Співвідношення скоригованого прибутку до капіталу і є саме таким показником. У банківській практиці досить широко закріпилася саме англомовна назва цього показника – RAROC (Risk Adjusted Return On Capital). Річ у тім, що традиційний показник прибутковості капіталу (відношення чистого прибутку до капіталу банку) не містить інформації про ризики. Банк не враховує всі види кількісно вимірюваних ризиків для оцінювання прибутковості на рівні трансакції або портфеля, включаючи ринковий, кредитний та операційний ризики.

Розроблення методики обчислення показника RAROC розпочалося наприкінці 1970-х років групою аналітиків у банку «Bankers Trust». Ідея на почату полягала у вимірюванні ризику кредитного портфеля банку, а також величини акціонерного капіталу, необхідного для обмеження розміру ризику вкладників банку та інших держателів боргів для конкретної ймовірності збитків. Згодом банки розробили свої системи розрахунку.

Показник RAROC дає змогу розподіляти капітал з урахуванням завдання управління ризиками та оцінки роботи підрозділів банку. З позиції управління ризиками головною метою розподілу капіталу на окремі підрозділи бізнесу є визначення оптимальної структури капіталу. Цей процес пов’язаний з оцінкою того, наскільки ризик (мінливість доходів) кожного підрозділу бізнесу вносить свій вклад у сукупний ризик банку, щоб у такий спосіб визначити загальну потребу для банку в капіталі.

Згодом виникли модифікації цього показника, але незалежно від того, як вони називаються – RAROC, RORAC (Return On Risk Adjusted Capital), RARORAC (Risk Adjusted Return On Risk Adjusted Capital), де на ризик коригується чисельник, знаменник чи обидва разом, нині майже всі фінансові установи запровадили або запроваджують подібний підхід. На сьогодні в банківській сфері викристалізувався єдиний підхід до визначення цього показника.

Методика розрахунку показника RAROC складається з трьох основних компонентів, а саме:

• оцінювання ризиків і фінансів у банку;

• механізму розподілу капіталу;

• калькулятора показника RAROC.

Головними проблемами є саме перші дві, оскільки потребують належного збору даних ля розрахунку. Хоча методика розподілу капіталу може значно відрізнятися за сутністю в різних банках, але формула розрахунку практично однакова.

Західні банки спочатку запровадили оцінювання ринкового ризику в торговельній книзі та певне оцінювання кредитного ризику. Кількісне оцінювання ризиків передбачає визначення потенційних втрат, що можуть виникати внаслідок різних видів ризиків у банківській діяльності. Для цього в банку має бути створена така аналітична інформаційна система, яка акумулює та обробляє дані за типами ризику та видами бізнесу. Однак лише окремі банки України вже мають налагоджену систему всебічної інформованості про ризики.

Чіткість кількісного оцінювання ризиків та адекватного капіталу дає змогу перейти до розрахунку прибутковості з урахуванням ризиків. Формула розрахунку показника RAROC є типовою для всіх видів банківського бізнесу:

RAROC = (∑і [Expected Net Revenue]і – (ELMR +ELCR +ELOR +…))/(ECMR +ECCR +ECOR +…),

де Expected Net Revenue – очікуваний чистий дохід; ELMR – очікувані збитки (Expected losses) у торговельній книзі для ринкового ризику; ELCR – очікувані збитки у банківській книзі для кредитного ризику; ELOR – очікувані збитки для кредитного ризику; ECMR – економічний капітал (economic capital) для торговельної книги, що розраховується виходячи з очікуваної вартості під ризиком (VaR) для заданого довірчого рівня та горизонту часу; ECCR та ECOR – відповідно економічний капітал (перевищення неочікуваних втрат над резервами) для кредитного та операційного ризиків.

Банк може додавати також оцінку втрат та відповідного капіталу за іншими ризиками, наприклад, окремо за валютним ризиком та ризиком потенційної ставки.

Отже, розрахунок RAROC передбачає певну послідовність обчислень виходячи з достовірної та упорядкованої бази даних. Некоректна ідентифікація та розподіл витрат і доходів можуть призвести до помилкової оцінки, тоді сам показник просто втрачає свою цінність.

Завдяки показнику прибутковості з урахуванням ризиків керівництво банку може: а) визначити оптимальну структуру капіталу, б) аналізувати вплив інвестицій в інші підприємства на характер ризиків. На рівні окремих бізнесі можна виділяти (розподіляти) капітал для визначення позитивної прибутковості з урахуванням ризику, також можна коригувати саму діяльність банку в певному бізнесі, якщо він генерує від’ємний показник RAROC, та шукати додатковий капітал, якщо бізнес обіцяє позитивний результат. Розкриття банком інформації про оцінку прибутковості капіталу з урахуванням ризиків перед інвесторами та рейтинговими агентствами підвищує репутацію банку і довіру до нього з боку ринку.

Деякі українські провідні банки з метою аналізу вже успішно застосовують показник економічного капіталу та розраховують RAROC. Однак специфіка українського ринку (його надзвичайно висока мінливість, недостатній розвиток) заважають ефективному та поширеному використанню цього підходу.

Висновки

Кредитний портфель є не просто пасивно сформованим набором кредитів, а результатом активних, цілеспрямованих дій банку, суто управлінським співвідношенням між різноманітними видами кредитів. Банківський кредитний портфель розглядають як втілення кредитної політики банку, що, в сою чергу, є невід’ємною складовою його загальної стратегії розвитку. Тобто кредитний портфель – це економічно обґрунтована і структурована сукупність кредитних угод і кредитних зобов’язань, яка є результатом цілеспрямованих управлінських рішень, прийнятих відповідно до вимого кредитної політики банку та органів банківського нагляду. Конкурентоспроможність кредитного портфеля визначається такими критеріями: дохідність, ризиковість, ліквідність, швидкість відновлення та ступінь оновлення.

Головна мета процесу управління кредитним портфелем банку полягає в забезпеченні максимальної дохідності за певного рівня ризику. Рівень доходності кредитного портфеля залежить від структури і обсягу портфеля, а також від рівня процентних ставок за кредитами.

Класифікація кредитного портфелю за методикою НБУ (за рівнем ризику) здійснюється з метою визначення відповідного резерву залежно від двох критеріїв: фінансового стану позичальника та обслуговування ним кредитної заборгованості. Крім цього, існують інші підходи до класифікації кредитного портфеля, зокрема поділ кредитів на дефолтні та недефолтні, реструктуризовані та нереструктуризовані, поділ на періоди прострочення («бакети»), залежно від кредитної політики банку тощо. Всі ці підходи підвищують ефективність управління кредитним портфелем, оскільки допомагають оцінити його якість з різних позицій. Ефективність управління кредитним портфелем є індикатором раціональної і прибуткової діяльності банку на ринку фінансових послуг.

Аналіз кредитного портфеля здійснюється з метою прийняття управлінських рішень щодо зменшення ступеня ризику по кредитам. Кредитний ризик – це ризик неповернення або прострочення позичальником основної суми боргу та/або відсотків по ньому. Кредитний ризик – невід’ємна складова діяльності будь-якого банку. Уникнути його неможливо, а тому треба свідомо ним управляти. Ризик тісно взаємопов’язаний з дохідністю, а тому аналіз кредитного портфеля бажано розглядати на основі співвідношення «ризик-доходність». Поняття ризику також гостро пов’язано з втратами. Прийнято розглядати очікувані та неочікувані втрати. Очікувані втрати покриваються за рахунок раніше створених резервів для покриття можливих втрат за кредитними операціями. Неочікувані втрати тісно взаємопов’язані з економічним капіталом. Економічний капітал – це власні кошти банку, достатні для покриття потенційних збитків за заданого рівня толерантності до ризику для конкретного часового горизонту.

Для аналізу співвідношення «ризик-доходність» у банківській практиці користуються показником RAROC, що дає змогу розподіляти капітал з урахуванням завдання управління ризиками та оцінки роботи підрозділів банку.

Список літератури

1. Владичин У.В. Банківське кредитування. - Київ: Атіка, 2008.-648 с.

2. Денисенко М.П., Домрачев В.М., Кабанов В.Г., Ігнатенко А.В. Кредитування та ризики. - Київ: Професіонал, 2008.-480 с.

3. Дмитренко М.Г., Полтатюк В С. Кредитування та контроль. - Харків: Кондор, 2005.-296 с.

4. Хмеленко А.В., Вовк В Я. Кредитування та контроль.-Київ: Знання, 2008.-463 с.

5. Положення НБУ №279 від 06.07.2000 року «Про порядок формування резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків».

6. Готовчиков И.Ф. Методы прогнозирования дефолтов клиентов в условиях массового потребительского кредитования // Банковское кредитование. – 2006. – №4.-С. 97–104.

7. Базель ІІ.

8. МСФО 39 «Финансовые инструменты – признание и оценка».

9. Лобанов А.А., Чугунов А.В. Энциклопедия финансового риск-менеджмента. - Москва: Альпина паблишер, 2003.-761 с.