Роль сім’ї у фізичному вихованні дітей

Зміст

Вступ

1. Роль сім’ї у фізичному вихованні дітей

2. Здорова сім’я - запорука здоров’я підлітка

3. Функції сім’ї у збереженні та зміцненні здоров’я

4. Шляхи піклування про здоров’я та фізичний розвиток дітей у народній педагогіці

Висновки

Додатки

Вступ

Першочерговим завданням України як соціально-орієнтованої держави є сприяння розвитку молодого покоління, його життєтворчості, духовному зростанню. Основою його розв’язання є розуміння сенсу життя та відповідності здорового способу життя, існуванню в навколишньому світі. Це питання набуло глобального характеру.

У Програмі дій Міжнародної конференції з народонаселення і розвитку (Каїр, 1994) підкреслюється, що однією з найважливіших цілей світової спільноти та окремих держав є забезпечення охорони здоров’я, безпеки життєдіяльності дітей, підлітків та молоді.

На Всесвітній зустрічі в інтересах дітей в Нью-Йорку (1990) була прийнята декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей і план дій щодо її здійснення до 2000-го року відповідно до Конвенції 00Н про права дитини.

Права дитини в Україні регулюються нормативними актами держави:

Кодексом про шлюб і сім’ю України, Законами України "Про державну допомогу сім’ям з дітьми", "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні", "Про освіту", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Основами законодавства України про охорону здоров’я" та ін. Враховуючи важливість наявної в Україні еколого-демографічної ситуації, Президент своїм Указом від 18.01.96 р. №36/96 затвердив національну програму "Діти України".

Формування, збереження і зміцнення здоров’я підростаючого покоління є обов’язковим компонентом системи національної освіти.

Фізичне виховання відіграє важливу роль у підготовці всебічно розвиненої молодої людини, здатної успішно працювати в різних галузях народного господарства.

Фізичне виховання спрямовано на зміцнення здоров’я, на оволодіння життєво важливими руховими навичками і вміннями, на досягнення високої працездатності. Воно має велике значення в підготовці людини до продуктивної праці. Крім фізичних якостей (швидкість, сила, витривалість, спритність), розвиваються при цьому цінні психічні якості (наполегливість, воля, цілеспрямованість, рішучість, самовладання). Засобами фізичного виховання є різноманітні фізичні вправи, спорт. Ним займаються в домашніх умовах (ранкова гімнастика – зарядка), у школі – уроки фізичної культури, в спортивних і туристичних секціях у дитячих та юнацьких спортивних школах.

У різноманітному віці фізичне виховання має різні завдання. Підлітки 10-13 років, крім закріплення досягнутого оволодівають основними видами рухів, що виконуються у різних за складністю умовах і спортивною технікою (лижі, ковзани, плавання, легка атлетика, ігри з м’ячем). У цьому віці формується і закріплюється звичка систематично займатися фізичними вправами. В цілому фізичне навантаження підлітків може бути більшим ніж дітей 6-9 років, але сильні вправи можуть бути обмеженими оскільки велике силове навантаження в цьому віці може перешкодити нормальному розвитку організму. Не випадково, наприклад, у групах початкової спортивної підготовки займатися спортивною гімнастикою, плаванням, фігурним катанням, тенісом починають з семи років, футболом, хокеєм, сучасним п’ятиборством, ковзанами, боротьбою – з 10 років, боксом – з 12 років. Учні середнього віку нерідко схильні переоцінювати свої фізичні можливості. Ось тоді невдачі, зриви, низькі результати в різних видах фізичних вправ можуть викликати в них невпевненість і водночас негативне ставлення до занять фізичними вправами.

Юнаки 14-17 років удосконалюють основні види рухів, засвоєні раніше, розвивають силову, статичну і швидкісну витривалість, оволодівають знаннями з основ спортивного тренування, методикою самостійних занять фізичними вправами, формують вміння добиратися і виконувати фізичні вправи, виробляють здатність вести самоспостереження за якістю рухів, аналізувати їх. У цьому віці можна збільшити силове навантаження, але треба пам’ятати важливу особливість організму юнаків: їхня витривалість відстає від сили. Крім того можливості опорно-рухової системи в цьому віці перевищують можливості серцево-судинної системи тому фізичне навантаження має бути таким, щоб воно не спричинило які-небудь порушення діяльності серця.

Важливу роль у фізичному вихованні дітей відіграє сім’я. Категорично і однозначно визначав роль батьків у вихованні дітей Ж. Руссо. Він вважав, що той, хто не може виховувати дітей, не повинен їх мати, і ні бідність, ні робота, ні повага людей не позбавляють батьків від обов’язку виховувати самому своїх дітей, а Котляревський у поемі "Енеїда" гнівно засуджував тих батьків, які хибно виховували своїх дітей:

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тільки знай, що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах.

«Діти – живі квіти землі» – так поетично виразив глибоку думку А.М. Горький. А вирощують ці квіти насамперед у родині: батьки самою природою призначені і суспільством уповноважені бути першими вихователями своїх дітей. Саме вони разом зі школою допомагають дітям набратися сил і розуму, освоїти основи людської культури, підготуватися до самостійного життя і праці. У родині закладається фундамент зростаючої людини, і в ній же відбувається його розвиток і становлення як громадянина. метелика, що пурхає над ним, бачить яскраву іграшку – і мама, і папа радіють, коли він, син, радіє... Чим далі, тим більше вступає в дію закономірність: якщо поводження, вчинки маленької людини диктуються тільки його потребами, людина виростає виродком. У нього розвиваються ненормальні, підвищені вимоги до життя і майже усяка відсутність вимог до себе.

Гармонічне виховання особистості можливо тільки при тій умові, коли до потреб – першому, елементарному і навіть у якійсь мері примітивному побуднику людських учинків, людського поводження – приєднується більш сильний, більш тонкий, більш мудрий побудник.

Виховання дітей – найважливіша область нашого життя. Наші діти – це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони будуть діяти історію. Наші діти – це майбутні батьки і матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, гарними батьками і матерями. Але і це – не усі: наші діти – це наша старість. Правильне виховання – це наша щаслива старість, погане виховання – це наше майбутнє горе, це – наші сльози, це – наша провина перед іншими людьми, перед суспільством.

Є десятки, сотні професій, спеціальностей, робіт: один будує залізницю, інший зводить житло, третій вирощує хліб, четвертий лікує людей, п’ятий шиє одяг. Але є найуніверсальніша – найскладніша і найблагородніша робота, єдина для всіх і в той же час своєрідна і неповторна у кожній родині, – це витвір людини.

Відмінною рисою цієї роботи є те, що людина знаходить у ній ні з чим не порівнянне щастя. Продовжуючи рід людський, батько, мати повторюють у дитині самих себе, і від того, наскільки свідомим є це повторення, залежить моральна відповідальність за людину, за його майбутнє. Кожна мить тієї роботи, що називається вихованням, – це витвір майбутнього і погляд у майбутнє.

Виховання дітей – це віддача особливих сил, сил духовних. Людину ми створюємо любов’ю – любов’ю батька до матері і матері до батька, любов’ю батька і матері до людей, глибокою вірою в гідність і красу людини. Прекрасні діти виростають у тих родинах, де мати і батько люблять один одного і разом з тим люблять і поважають людей.

Людина криком сповіщає світ про своє народження, потім починаються його вчинки, починається його поводження. Людина поступово відкриває світ, пізнає його розумом і серцем. Він бачить матір, посміхається їй і його перша незрозуміла думка, якщо тільки можна її назвати думкою, – це відчуття того, що мати (а потім і батько) існують для його радості, для його щастя. Людина піднімається на ноги, бачить квітку і борг. Власне, людське життя починається з того моменту, коли дитина вже робить не те, що хочеться, а те, що треба робити в ім’я загального блага.

Мета цієї роботи – обґрунтувати фізичний розвиток дитини в сім’ї на теперішньому етапі розвитку суспільства і впровадження нових шляхів, умов та методів для зміцнення здоров’я підростаючого покоління.

Проблема, яку ми поставили – обґрунтувати фізичний розвиток дитини в сім’ї на теперішньому етапі розвитку суспільства і знаходження шляхів для зміцнення здоров’я підлітків.

Об’єкт – шляхи фізичного виховання в сім’ї.

Предмет – шляхи збереження і зміцнення здоров’я в сім’ї.

Гіпотеза – взаємодія сім’ї, школи і громадськості у фізичному вихованні значно покращить стан здоров’я нації.

1. Роль сім’ї у фізичному вихованні дітей

Аналізуючи ступені освітньо-виховної системи, першим завданням виховання Г. Ващенко визначає фізичний розвиток дитини. Природною вихователькою малої дитини є мати. Найкращі наслідки у вихованні дітей різного віку може дати співпраця родини і навчально-виховного закладу. Це дозволяє дотриматись єдності у напрямах і методах виховання. Такий зв’язок мусить існувати і між школою та родинами. Школа мусить виховувати в дітях пошану до батьків, батьки — створювати умови для виконання шкільних завдань та підтримувати школу матеріально. Це було особливо потрібним, на думку Г. Ващенка, в перших роках існування самостійної української держави.

На жаль, за даними найоптимістичніших наукових досліджень, сьогодні фізичним вихованням дітей цікавиться не більше 20% батьків. Учителі по­винні прагнути зробити батьків кожного школяра прихильниками фізичної культури, а отже, своїми спільниками. Для успішного залучення всіх учнів до занять фізичними вправами необхідно, передусім, переконати батьків в оздоровчій ролі фізичної культури, показати їм, що в коло завдань фізичного виховання входить і формування звички до праці, зокрема навчальної.

Для забезпечення ефективності фізичного виховання батьки повинні знати, який виховний вплив на дітей здійснюється на уроках і в позаурочний час. Такі знання необхідні для дотримання наступності і забезпечення єдиної педагогічної лінії в пред’явленні вимог до дитини. Адже в комплексі виховних заходів кожен елемент повинен чітко виконувати свої функції. В іншому випадку система не спрацює.

Між сім’єю і школою повинна бути створена атмосфера ділових, товариських стосунків, у яких менторському тону нема місця, бо йдеться про об’єднання зусиль для досягнення спільної мети. Водночас варто враховувати умови і можливості сім’ї та школи.

Рухових дій переважно навчає школа. Для оздоровчо-загартовуючого впливу на організм, формування постави, виховання гігієнічних навичок кращі умови має сім’я. Мати не вчить свою дитину техніки стрибка, але її виховний вплив не припиняється і тоді, коли дитина сидить за обідом, грається або відпочиває. Робота над поставою, культурою поз і манер (хода, жестикуляція, міміка) відбувається паралельно з навчанням дітей спілкуватися з людьми, з повагою ставитися до них. Особлива роль жінці-матері у фізичному вихованні дітей відводиться Оксаною Суховерською: "Через жінку можна оздоровити цілий народ. Жінка й мати може привести на світ здорове покоління, як вихователька — може покермувати дальшим здоров’ям дітей та впоїти в них переконання, що здоров’я — це скарб, що є власністю не лише даної одиниці, але цілого народу". (Суховерська О. Роль жінки у фізичному вихованні//Українське юнацтво. — Л.— 1933. — Ч. 6. — С. 12). Отже, замінити сімейне виховання неспроможна жодна інституція. Сім’я завжди була й залишається природним середовищем первинної соціалізації дитини.

Більшість батьків, на жаль, ставлять під сумнів цінність занять фізичними вправами, а отже, і доцільність витрачання часу на цей вид діяльності.

Зокрема, про те, як будувати мости, вести математичні розрахунки, говорити важко: розмова згасає через недостатність знань. Спорт, на думку цих батьків, справа Інша. У ньому "розуміються" всі. І починаються балачки про сутність спорту, хоча без глибокого знання проблеми. Люди точно не знають, але щось чули, щось читали, щось бачили. Цих "щось" нібито достатньо, щоби мати власний погляд і нав’язувати ЇЇ іншим. Тому педагогічний колектив повинен постійно піклуватися про організацію систематичної та планомірної просвітницької роботи з батьками. У школах використовуються різноманітні форми роботи вчителів фізичної культури з батьками.

1. Виступи вчителя на загальношкільних батьківських зборах (не більше двох-трьох разів на рік). Тут присутні батьки учнів різних вікових груп, а отже, запити в них різні. Тому матеріали виступів повинні бути однаково цікавими для всіх. Ці виступи можуть торкатись ролі сім’ї у фізичному вихо­ванні дітей, засобів фізичного виховання в родині, завдань, що стояли перед учнями у зв’язку із сезоном, етапом роботи школи, зміною навчальних програм тощо. Із цих питань бажані не тільки виступи вчителя, а й лікарів фізкультурного диспансеру, дитячої поліклініки. Усі лекції, доповіді, бесіди повинні закінчуватися практичними порадами.

2. Батьківські конференції рекомендується проводити один раз на рік. Вони націлені на розв’язання не окремих питань, як це має місце на зборах, а покликані показати існуючу практику фізичного виховання, досвід конкретних сімей. При цьому важливе значення мають професійний аналіз і оцінка досягнутих успіхів. Концентруючи увагу батьків на актуальних питаннях фізичної культури і шляхах їх практичної реалізації в сім’ї, конференція сприяє громадському визнанню І поширенню передового досвіду кращих сімей, спонукає батьків до активнішої виховної діяльності. На конференціях демонструють слайд-фільми, фотомонтажі, а часом і короткометражні фільми з коментарями спеціалістів, лікарів, батьків. Доцільно використовувати також показові виступи дітей.

3. Протягом року в кожному класі проводиться три-чотири заняття для батьків, враховуючи вікові та індивідуальні особливості дітей, а також рі­вень підготовленості слухачів. Це складова частина плану роботи класного керівника і вчителя-класовода з батьками. Учитель фізичної культури бере активну участь у складанні планів та їх реалізації. Він присутній на заняттях, консультує класних керівників. Обговорюються питання раціонального режиму дня і здорового побуту дітей, ранкової гімнастики і загартування організму, а також шляхи виховання любові до праці. Важливе значення має особистий приклад батьків, зокрема спільні заняття фізичними вправами у вихідні дні. На класних заняттях радимо пропагувати досвід кращих сімей класу, організовувати обмін досвідом із питань фізичного виховання дітей.

Наприкінці кожного навчального року інформуйте батьків про зміст завдань, отриманих дітьми на період літніх канікул, і методи їх реалізації.

4. Ефективною формою роботи є організація участі батьків у змаганнях сімейних команд. Тут створюються сприятливі умови не тільки для всебічного фізичного розвитку і зміцнення здоров’я усіх учасників, а й для виховання правильних відносин у сім’ї (між молодшими і старшими дітьми, хлопцями і дівчатами, батьками і дітьми). Так, спільна участь батьків і дітей у спортивній боротьбі створює атмосферу свободи, взаємної поваги, стимулює систематичні заняття фізкультурою. Основу сімейних змагань становлять естафети і командні ігри з почерговими діями учасників, де результати кожного члена сім’ї сумуються і таким чином впливають на розподіл місць. Це підвищує відповідальність і спонукає готуватися до наступних стартів.

Такі змагання можуть бути частиною спортивно-художнього свята, днів здоров’я або самостійних занять під час відпочинку.

5. Велику користь можуть принести відкриті уроки для батьків, а також відвідування уроків батьками невстигаючих і слабо встигаючих учнів. Ці уроки наочно показують, які вправи варто виконувати в домашніх умовах, які методичні прийоми можна при цьому використовувати.* Кожен батько і мати мають змогу самостійно оцінити рівень фізичної підготовленості своєї дитини та її ровесників, зробити відповідні висновки.

6. Озброїти батьків знаннями і практичними уміннями допоможуть виступи лікарів і вчителів на підприємствах і за місцем проживання. Тут можна також організувати постійно діючі консультпункти, влаштовувати вечори запитань і відповідей, зустрічі з цікавими людьми, що пропагують фізичну культуру і спорт як засіб оздоровлення і профілактики захворювань. Дієвою формою поширення відповідних знань серед батьків є тематичні виставки. Вони наочно показують користь занять фізичними вправами, популяризують методику самостійних занять. Тематика виставок може бути найрізноманітнішою.

2. Здорова сім’я - запорука здоров’я підлітка

Підлітковий період один з критичних періодів життя людини, перебіг якого обумовлює його психофізіологічні, репродуктивні, інтелектуальні можливості упродовж всього майбутнього життя.

В цьому віці відбувається перебудова всього організму. Вивчені та визначені закономірності біологічних особливостей організму в підлітковому періоді показують, що в цей період наступають принципові зміни в становленні всіх систем організму від дитячого типу до дорослого. Даний перехідний процес охоплює абсолютно всі рівні біологічної організації підлітка – від зміни перебудови скелету, системи дихання, кровообігу, секреції залоз, корково-підкоркових взаємин до розвитку репродуктивної системи, її функціонального і структурного забезпечення.

Подібна тотальна перебудова, що особливо гостро відчувається на перших стадіях підліткового періоду, послаблює старі сформовані системи, що склалися упродовж зростання дитини. Ця перебудова підвищує сприйнятливість організму до дії різноманітних чинників середовища і знижує його резистентність. Звідси і цілком слушні уявлення про особливу тендітність підлітка.

Для дітей в підлітковому віці характерні різка зміна настрою і переживань, підвищена збудливість, імпульсивність, надзвичайно велике коло полярних відчуттів. У цьому віці у дітей спостерігається т.з. „ підлітковий комплекс ” емоційності, який включає перепади настрою підлітків – деколи від нестримної веселості до смутку і навпаки, а також ряд інших полярних якостей, що проявляється поперемінно. Слід зазначити, що наявних, значущих причин для такої різкої зміни настрою у підлітковому віці може і не бути. З'являється новий емоційний стан, так званий „ афект неадекватності ”. Загальне зростання підлітка як особи, розширення кола його інтересів, розвиток самосвідомості, новий досвід спілкування з однолітками – все це веде до інтенсивного збільшення соціально цінних мотивів та переживань, таких як співчуття чужому горю, здібність до безкорисливого самопожертвування і таке інше. Не виникає сумніву, що підліток, його здоров’я й соціальна зрілість залежать від впливу цілого комплексу біологічних, медичних, соціальних, психологічних та економічних факторів, але одним із найважливішим із них є психоемоційні відносини в родині, де виховується підліток.

Виділяють чотири наступні етапи розвитку підлітка:

Перший етап починається в 11-12 років, характеризується конфліктом у підлітка між потребою в залежності від батьків і прагненням до автономії, до самостійності. З одного боку підліток чинить опір проявам турботи та ласкам батьків, а з іншого – все ж хоче, щоб його балували, пестили. Підліток перестає бути слухняним, як раніше.

Другий етап – у цей період підліток усім оточуючим доводить особисту незалежність, критикуючи дії дорослих. При цьому, бурхливі реакції батьків ще більше посилюють прагнення до емансипації. Ця стадія продовжується до того часу, поки батьки не сприймуть той факт, що підліток поступово стає дорослою людиною і почнуть з нею чи з ним рахуватися як із самостійною особою, що має свою думку, свою позицію, свою оцінку стосовно тієї чи іншої ситуації.

Третій етап – емоційна реакція на усвідомлення відділення від сім’ї: на цьому етапі може з’являтись почуття провини, гніву, депресії, страх втрати любові ближніх.

Четвертий етап – дорослі вже повністю визнають право підлітка на самостійність, зникає зовнішнє буйство та вразливість. Підліток зосереджується на своїй індивідуалізації і тому дуже важливим є те, щоб підліток у цей період мав перед собою зразки позитивних інтеграцій серед дорослих.

Таким чином, особистість підлітка зазнає суттєвих змін, котрі характеризуються динамічним розвитком шкали цінностей, які стануть основними в його житті, відділенням від батьків, розвитком логічного мислення, і, в кінці-кінців, підліток стає частиною дорослого світу, тобто він готується брати на себе відповідальність за створення сім’ї та планування потомства.

Аномальна поведінка в підлітковому віці трактується як прояв конфлікту між звичайною залежністю від батьків і бажанням відокремлення, сепарації. Негативізм і агресія - це дезадаптивні спроби вирішення конфлікту. Даний тип поведінки на зовнішньому плані затверджує “ автономію ” підлітка, при цьому на внутрішньому плані часто присутня впевненість, що саме така поведінка підсилює увагу батьків, якої дитина ще потребує.

Вивчення нами особистісних рис підлітків показало, що нестійка поведінка, особливо в умовах стресу більш властива хлопцям ніж дівчатам. Відчуття тривожності, схильність до самозвинувачення і страху притаманна 12 % хлопців і 8 % дівчат, і ще 33 % хлопців і 14 % дівчат відчувають емоційну напруженість, збудження і виражені явища фрустрації (депресії, апатії, відчуження, тощо).

Нездатність управляти своїми емоціями, знаходити їм адекватне пояснення характерне 28 % хлопців і 5 % дівчат. Звертає на себе увагу той факт, що у хлопців спостерігається достовірно більше виражені особистісні розлади.

Діти дуже страждають від несприятливої сімейної атмосфери (систематичні конфлікти, розлучення батьків, нервово-психічне або ж соціальне неблагополуччя батьків), впливу соціально-економічних і соціально-культурних факторів (незадовільні матеріально-побутові умови, зайнятість батьків, складний характер міжособистісних відносин в сім’ї, недостатні умови для повноцінного культурного відпочинку).

Сім’я є основним соціальним середовищем, в якому формуються характерологічні особливості особистості дитини. При складних сімейних психоемоційних відношеннях в першу чергу страждає дитина. В підлітковий період особливо важливим є вміння та бажання батьків налагодити добрі внутрішньо сімейні відносини.

Для підлітків в дитячому віці найбільш важливою є потреба у відчутті особистої безпеки, захищеності, поваги і доброго до себе відношення, з боку дорослих. Запорукою впевненості в собі виступають добрі стосунки в родині, перш за все безпосередньо між батьками, а також між батьками та дітьми. Будь-яке порушення злагоди між дорослими членами родини, або неадекватне ставлення батьків до виховання своїх дітей є для підлітків стресогенним чинником, що може спричинити психічний зрив.

Найбільш небезпечним проявом порушення добрих міжособистісних взаємовідносин у родині є використання її членами у своїх стосунках будь-якого насильства. Насильство у сім’ї виступає суттєвим фактором ризику виникнення у дитини невротичних розладів та неадекватної поведінки.

Батьки мають різноманітні почуття до дитини, різні поведінкові стереотипи, які вони використовують у спілкуванні з дітьми, особливості сприйняття і розуміння характеру та особистості своєї дитини, її вчинків.

Хоча більшість батьків вважають себе зацікавленими в справах та діяльності своїх дітей, але методи їх виховання не завжди приносять користь дитині. Частина батьків надто опікуючись дітьми, намагаючись задовольнити усі їх потреби сприяють вихованню несамостійної, безвільної нецілеспрямованої особистості. Інші батьки вимагають від дитини беззастережної слухняності, особливо стосовно дівчат. Вищевказане сприяє виникненню агресивності, бунтарства у одних дітей або невпевненості, безініціативності у інших.

Наші дослідження показали, що більшості батьків подобається дитина такою, як вона є. Батьки поважають індивідуальність своєї дитини, симпатизують їй, прагнуть проводити більше часу разом з дитиною, схвалюють її інтереси та плани. Деякі батьки сприймають свою дитину критично, як таку, що має багато недоліків, непристосованою до зовнішнього світу, безталанною. Цій групі батьків здається, що дитина не буде мати успіху в житті через низькі здібності, невеликий розум, погані нахили. Найчастіше ці батьки відчувають по відношенню до дитини злість, досаду, роздратування, образу, вони не довіряють дитині та, головне, не поважають її. Певні сумніви щодо своєї дитини, як особистості, до її здібностей, а також сумніви стосовно свого способу її виховання є третина батьків – 29,6 %.

Зацікавленою в справах і планах своєї дитини, намагається у всьому допомогти та співчувати їй є більшість батьків. Ці батьки належно оцінюють інтелектуальні та творчі здібності дитини, пишаються нею. Вони заохочують ініціативу й самостійність дитини, намагаються бути з підлітком на рівних. Батьки довіряють своїй дитині, намагаються прийняти її точку зору або спокійно і аргументовано розтлумачити свою у суперечливих питаннях. В кожній двадцятій сім’ї батьки не мають зацікавленості у справах і планах своєї дитини, вважають, що їх підлітки ведуть „своє життя”, яке батьками не сприймається.

Половина батьків прагнуть до близьких відносин зі своєю дитиною, вони відчувають себе з дитиною одним цілим, прагнуть, по можливості, задовольнити всі потреби дитини, захистити її від труднощів і неприємностей життя; відчувають тривогу за дитину, яка і в підлітковому віці здається їм маленькою і беззахисною. Тривога батьків підвищується, коли дитина починає в зв’язку з життєвими обставинами відходити від них, так як по своїй волі ці батьки ніколи не надають дитині самостійності.

Не прагнуть до близьких взаємовідносин з дитиною 7,0 % батьків. Частина батьків розуміє, що дитина має залишатися „ маленькою ” і бути під патронатом мами та батька, але в той же час вона також має право і на певну самостійність.

Форма і напрямок контролю за поведінкою дитини у батьківських відносинах чітко має прояви авторитаризму. Переважна більшість батьків бажають від дитини беззастережної слухняності та дисципліни. Вони намагаються нав'язати дитині у всьому свою волю, не в змозі прийняти її точку зору. В цих сім’ях за прояви чіткої самостійності дитину суворо карають. Батьки пильно стежать за соціальними досягненнями дитини та вимагають від неї соціального успіху. Це ті батьки, що добре знають дитину, її індивідуальні здатності, звички, думки, почуття. Менша частина батьків лише час від часу вимагають від дитини беззастережної слухняності та дисципліни. Значно менша частка (6,4 % батьків) не підкоряють своїй волі дитину, не мають ніякого авторитаризму по відношенню до неї, та не мають впливу на її вчинки.

Повна авторитарність батьків по відношенню до дитини викликає певну тривогу. Відомо, що авторитарність батьків породжує конфлікти та ворожість у дитини підліткового віку. Найбільш активні, сильні духом підлітки чинять батькам опір та бунтують; стають надмірно агресивними, і частка з них може піти з дому. Боязкі, невпевнені в собі підлітки привчаються у всьому коритися батькам, не роблячи спроб вирішувати що-небудь самостійно, повністю втрачають ініціативність. При такому вихованні у дітей формується лише механізм зовнішнього контролю, заснований на почутті провини або страху перед покаранням, і, як тільки погроза покарання ззовні зникає, поведінка підлітка може стати потенційно антигромадською.

В кожній дванадцятій сім’ї батьки прагнуть інфантилізувати дитину, приписати їй особистісну та соціальну незрілість та неспроможність. В цих родинах батьки бачать дитину молодшою у порівнянні з її реальним віком. Інтереси, захоплення, думки та почуття дитини здаються батькам дитячими, несерйозними. Вони мають уяву про свою дитину як непристосовану, неуспішну, відкриту для поганого впливу. Батьки не довіряють своїй дитині, скаржаться на її недостатнє навчання і невміння щось зробити. У зв'язку із цим батьки намагаються відсторонити дитину від труднощів життя та суворо контролювати всі її дії, не дозволяючи їй вирішувати певні проблеми самій.

Деякі батьки (6,4 % батьків) мають поблажливе ставлення та прояви гіпоопіки, батьки належним чином не керують поведінкою та вчинками своїх дітей, дитина практично не знає заборон і обмежень із боку батьків, або не виконує вказівок своїх батьків, для яких характерне невміння, нездатність, або небажання керувати дітьми.

Підлітки сприймають недоліки виховання з боку батьків як прояв байдужості та емоційного відторгнення, підлітки відчувають страх і непевність в собі. Стаючи дорослими, такі підлітки конфліктують з тими, хто не потурає їм, вони не здатні враховувати інтереси інших людей, встановлювати міцні емоційні зв'язки, не готові до обмежень і відповідальності.

В деяких родинах відсутній єдиний підхід до виховання дитини (24,0 % всіх сімей), коли у батьків немає чітко виражених, певних, конкретних вимог до дитини або спостерігаються протиріччя та розбіжності у виборі виховних засобів між батьками та дитиною.

Непередбачуваність батьківських реакцій позбавляє дитину відчуття стабільності та провокує підвищену тривожність, непевність, імпульсивність, а в складних ситуаціях навіть агресивність і некерованість, соціальну дезадаптацію. При такому вихованні не формується самоконтроль і почуття відповідальності, відзначається незрілість суджень, занижена самооцінка.

Таким чином, в підлітковому віці, необхідно особливо чуйно ставитися до дитини, зважаючи на її особливості характеру та поведінки.

Загальними шляхами оптимізації поведінки підлітка є: підтримка зусиль, спрямованих на досягнення поставленої мети; заохочення і розвиток організаторських здібностей; надання допомоги у виборі занять (спорт, захоплення, танці, малювання і ін.); можлива колективна критика, якщо в ній є потреба; підтримка лідерських зусиль, допомога в діловому і особистісному плані; розвиток естетичних схильностей, підтримка захоплень, соціального інтелекту; звернення уваги на вольові якості підлітка (наполегливість, рівень домагань); виважений, толерантний контроль з боку дорослих над підлітком. Відношення до підлітка у будь-якому разі має бути спокійно-доброзичливе; потрібна допомога у важких ситуаціях; залучення в позитивно соціальні групи із сильним впливовим лідером; необхідно хвалити підлітка за старанність; побудова взаємин дорослого та підлітка повинна базуватися на повазі та високій вимогливості; по можливості не допускати зазнайства у дитини, вчити його цінувати інших, адекватно реагувати на навколишнє, вміти спокійно сприймати невдачі. Більше потрібно наголошувати на позитивних сторонах життя в сім’ї та школі, виховувати почуття співпереживання та небайдужості до чужої долі, навчити не нервувати і не озлоблюватись, не допускати виникнення конфліктів.

3. Функції сім’ї у збереженні та зміцненні здоров’я

Завдання із зміцнення здоров'я вирішуються у процесі фізичного виховання на основі вдосконалення властивих кожній людині фізичних якостей, особливо тих, розвиток яких призводить до піднесення загального рівня функціональних можливостей організму. Але це не означає, що завдання зі зміцнення здоров'я і вдосконалення рухових здібностей у фізичному вихованні повністю співпадають, а їх реалізація не має своїх особливостей. Зокрема, завдання із загартування та виховання навичок дотримуватись здорового способу життя мають самостійне оздоровче значення, і його реалізація передбачає спеціальну систему фізкультурно-гігієнічних заходів.

3доройий спосіб життя неможливо поєднувати зі шкідливими звичками. Вживання алкоголю, тютюну, наркотичних речовин-підвищує рівень ризику багатьох захворювань, які справляють негативний вплив на здоров'я старшокласників. Проведене анонімне анкетування учнів 10 — 11-х класів дало змогу виявити, що всі вони не один раз вживали алкоголь, а ЗО % з них майже регулярно вживають його у вихідні. Регулярно палять 55 %, .10 % відсотків по одному разу приймали наркотичні речовини, з них 2 % відсотки — внутрішньовенно. У цьому віці юнаки ще не задумуються про наслідки шкідливих звичок, тому завдання вчителів — допомогти їм не стати на згубний шлях.

Наукові дані свідчать про те, що вживання алкоголю шкідливо впливає насамперед на нервову систему: з'являється стан сп'яніння, викликаний порушенням функцій головного мозку в результаті його отруєння. Людина стає самовпевненою, втрачає почуття відповідальності за свої ¹ вчинки, переоцінює свої можливості, у неї порушується координація рухів, знижується реакція на різні подразники. Порівняно з дорослими юнак п'яніє швидко і від менших доз алкоголю. Для нього випиті 0,4 — 0,5л горілки можуть стати смертельними. Алкоголь поступово руйнує всі системи людського організму. Спосіб життя, пов'язаний з вживанням алкоголю, призводить до втрати соціальної активності, замкнення в колі своїх егоїстичних інтересів. При цьому знижується якість життя юнака в цілому, його головні життєві орієнтири спотворюються та не збігаються із загальноприйнятими; робота, яка вимагає вольових та інтелектуальних зусиль, викликає труднощі, виникає конфлікт із суспільством.

Однією із шкідливих звичок є паління. Приваблива його сила для юнаків у тому, що вони отримують задоволення від усвідомлення своєї «повноцінності», самоствердження, вбачають у палінні спосіб зняття емоційного напруження, підвищення працездатності. Так поступово паління перетворюється у ритуал.

Дуже впливає на нервову систему нікотин. У результаті його дії настає короткочасне збудження, потім — загальне пригнічення, нервової діяльності: знижується пам'ять, загальна працездатність, розумова та рухова реакції. Курці у 10 разів частіше хворіють на рак легенів. Паління призводить до хвороб серця, порушення діяльності ендокринних залоз. Особливо сильних змін зазнає організм юнака, який розвивається. Тому тільки повна відмова від паління може відновити повноцінну життєдіяльність та здоров'я організму.

Останнім часом серед шкільної молоді стала поширюватися наркоманія. Головна властивість наркотичних речовин — здатність викликати стан ейфорії (невиправданий реальною дійсністю піднесений, радісний настрій). Причини вживання наркотиків різні. На початковому етапі — бажання відчути ще незнайоме «гостре» відчуття, наслідувати тих, хто вже вживає ці речовини, бажання хоча б на деякий час відійти від складних життєвих ситуацій; відчути стан «невагомості». Коли вживання наркотичних речовин стає систематичним, то поступово знижуються захисні реакції організму, розвивається психічна та фізична залежність від препарату.

Наркотики руйнують організм юнаків: вони викликають передракові процеси у легенях, імпотенцію, атрофію мозку, психопатичні явища, призводять до епілептичних нападів, руйнують кров. Наркомани є носіями різних хвороб, у тому числі і СНІДу. Загальна ж деградація особистості настає у 15 разів швидше, ніж від алкоголю. Лікувати від наркоманії надзвичайно важко, найкращий варіант — не пробувати наркотики.

Перешкодою виникнення потягу до шкідливих звичок є утворення внутрішнього культурного стрижня особистості, її моральних цінностей, потреби у трудовій діяльності, організації навчання та відпочинку, зайняття фізичною культурою та спортом.

Паління, алкоголізм, наркоманія — найнебезпечніші хвороби, адже вживання речовин, навіть у незначних дозах, які призводять до них, руйнують фізичне і моральне здоров'я людини, спричинюють повну деградацію особистості.

Причин поширення наркогенних речовин серед учнівської молоді багато, проте на першому плані — домашні умови виховання.

Нами шляхом анкетування було вивчено 176 сімей, Відповіді на запитання анкети «Які з наркогенних речовин (тютюн, алкоголь, наркотики) вживаєте самі (чоловік або дружина)?» засвідчили: в сім'ях, де виховуються хлопці, хтось із подружжя палить (54,8%) або вживає алкоголь (77,4%); дівчата — відповідно 37,9% і 65,5%. Порівнюючи результати анкетного опитування, ми виявили цікаву закономірність. У 80% сімей, де батьки не вживають алкоголю, юнаки і дівчата також до нього байдужі. Там же, де вживають, діти не мають цієї негативної звички тільки у 21,6% сімей.

З-поміж опитаних юнаків і дівчат 44,0% засуджують випадки вживання наркогенних речовин батьками, 1,4% — схвалюють і 54,6% — виявляють байдужість.

Насторожує те, ідо частина старшокласників, хоча й незначна, схвально ставляться до вживання батьками наркогенних речовин, а ще більше — що понад половина з них взагалі до таких фактів байдужі. І перші, і другі навряд чи стануть непримиренними борцями з цим соціальним лихом у майбутньому.

У процесі дослідження нас цікавило питання, наскільки батьки обізнані з фактом вживання їхніми дітьми наркогенних речовин. На запитання анкети вони дали ствердну відповідь про 38,7% своїх синів і про 31,0% — дочок. Витикає занепокоєння, що 30,3% опитаних батьків навіть не знають про це.

Ми поцікавилися, які саме наркогенні речовини вживають діти. Батьки в анкетах повідомили, що серед хлопців, про яких ішлося вище, 64,7% палять і 100% вживають спиртне; серед дівчат ' відповідно 11,1% і 100%. Вражає, що спиртним «балуються» всі старшокласники, які вживають наркотичні речовини. Рідко палять 64,7% хлопців, решта — систематично. Серед дівчат таких, хто б палив систематично, немає; окремі з них палять рідко. Алкоголь 94,1% хлопців вживають рідко, 5,9% — систематично. Дівчат, які вживали б його систематично, не виявлено.

Батьки зізнаються, що їхні сини і дочки не завжди приховують від них свої негативні звички. Так, 9,7% юнаків у присутності рідних палять (3,4% дівчат), а 51,9% вживають спиртне (41,4% дівчат).Тата й мами самі дозволяють їм це робити «з добрими намірами»: краще нехай палить чи випиває вдома під нашим наглядом, аніж десь на вулиці в компанії «дружків».

Частина батьків «офіційно» дозволяють вживати дітям наркогенні речовини. Такий дозвіл на паління отримали 6,5% хлопців і 3,4% дівчат; на вживання спиртного — 7,3% юнаків і 9,2% дівчат.

Нас цікавило, де молоді люди беруть гроші на наркогенні речовини. 6,5% хлопців отримують їх від батьків на тютюн, а 16,1% — ще й на алкогольні напої. Дочкам на тютюн дають гроші 3,4% батьків і на спиртне — 17,2%.

Цікавим виявилося питання, звідки старшокласники беруть кошти на придбання, наркогенних речовин, якщо вони не виділяються із сімейного бюджету. Деякі батьки вважають, що їхніх дітей можуть пригощати друзі, —16, 6%, що вони витрачають кишенькові гроші — 3,3%, заробляють самостійно — 1,7%, використовують домашній бар —1,7%, Решта відповіли, що не знають, звідки.

А який вплив справляє на молодь оточення? Ми запропонували батькам відповісти на запитання «Які наркогенні речовини вживають друзі Вашої дитини?». На їхню думку, серед друзів хлопців 67,7% палять і 43,4% — вживають спиртне; серед друзів дівчат відповідно 58,6% і 51,7%.

Антинаркогенному вихованню дітей у сім'ї великою мірою сприяє розумна організація їхнього дозвілля. Відповіді на запитання анкети «Як проводять дозвілля Ваші діти?» засвідчили, що 38,6% їх віддають перевагу телевізору, 42,1% займаються спортом, 25,0% читають, стільки ж відвідують дискотеки, 17,1% займаються музикою, 6,4% захоплюються комп'ютером, 7,1% зайняті творчою роботою, 2,8% часто бувають у театрі, 0,7% ходять до церкви.

Спорт основним в організації дозвілля синів і дочок назвали 52,8% опитаних батьків, на друге місце його ставлять 27,8%, решта 20,0% не вважають його здатним вирішити дану проблему.

Серед методів, які батьки намагаються використати для попередження в дітей потягу до вживання наркогенних речовин, — бесіди (86,4%), заборона (5,0%), власний приклад (5,0%), спеціальна література (3,6%), релігія (2,1%), покарання (0,7%). Не застосовують ніяких засобів 2,8% опитаних. З метою подолання уже набутих дітьми негативних звичок у сім'ях практикують переконання (4,3%), власний приклад (2,1%), бесіди про шкідливість наркогенних речовин (22,8%), спеціальну літературу (42,8%), заборону (42,8%), покарання (21,4%) та ін.

Звичайно, без кваліфікованого педагогічного керівництва проводити в сім'ї повноцінну виховну роботу складно. Чи всі батьки це усвідомлюють? Відповідаючи на запитання анкети, 29,3% їх зазначили, що контактують з учителями часто, 24,3% — рідко, 56,4% не контактують зовсім, 7,1% вважають, що такої потреби немає, 4,3% переконані, що впораються самі.

Результати анкетування спонукають до роздумів. Щонайперше — батьки повинні усвідомити: лише здорова, активна сім'я справлятиме позитивний вплив на розвиток молодого покоління. Родинна атмосфера — це та школа, яка виховує ніби сама по собі. З сім’ї починається людина, в батьківському домі засвоюються перші звички, норми поведінки, формуються риси характеру.

Розбудова, саме існування незалежної, багатої і процвітаючої України можливі за умови, що будівничими будуть морально і фізично здорові, тверезі люди. Фундамент такої людини закладається сім'єю.

Змінюючи самі нормативні системи, змінюється ставлення до них. Відхилення від норми настільки ж природні, як і дотримання її. Цілковите прийняття норми виражається у конформізмі, відхилення від норми — у різних видах девіації, девіантної поведінки.

Все, що порушує стабільність, призводить до неоднорідності, нестійкості соціальних зв'язків, руйнування колективної свідомості (криза, змішування соціальних груп, міграція та ін.), породжує порушення громадського порядку, дезорганізує людей, і як результат — з'являються різні види девіацій.

Е. Дюркгейм вважає девіацію настільки ж природною, як і конформізм. Більш того, відхилення від норм несе не лише негативне, а й позитивне начало. Девіація підтверджує роль норм, цінностей, дає більш повне уявлення про різноманітність норм. Реакція суспільства, соціальних груп на девіантну поведінку уточнює межі соціальних норм, зміцнює та забезпечує соціальну єдність. І, нарешті, девіація сприяє соціальній зміні, розкриває альтернативу існуючому, веде до вдосконалення соціальних норм.

Теорія аномії одержує подальший розвиток у Р. Мертона . Головною причиною девіації він вважає розрив між цілями суспільства та соціально схвалюваними засобами їх здійснення. Відповідно до цього він виділяє типи поведінки, які, на його думку, є, разом з тим, типами пристосування до суспільства. Мертон показує це на прикладі ставлення американців до такої мети, як досягнення багатства.

Перший тип поведінки — конформність, передбачає відповідність і культурним цілям, і засобам.

Другий тип девіантної поведінки — інновація, передбачає згоду з цілями та заперечення соціально схвалюваних засобів їх досягнення. Розуміючи, наприклад, мету досягнення багатства, представники нижчого класу не можуть користуватися такими засобами її досягнення, як заняття престижною діяльністю, освіта, економічний успіх. Звідси схильність до незаконних способів досягнення цієї мети: рекету, спекуляції, шантажу, торгівлі наркотиками.

Третій тип — ритуалізм, передбачає, навпаки, заперечення цілей, але прийняття традиційних, схвалюваних суспільством засобів їхнього досягнення. Звичайно він виражається у зниженні рівня домагань і часто зустрічається, на думку Мертона, у представників нижчої верстви середнього класу. Це може служити джерелом девіантної поведінки, наприклад, бюрократа, абсолютизую-чого формальні процедури.

Четвертий тип — ретретизм, передбачає заперечення і цілі, і засобів. Найбільше ретретизм характерний для осіб, що опинилися за межами суспільства: волоцюг, наркоманів, п'яниць та ін., які відмовляються від пошуків безпеки, престижу, претензій на гідність.

П'ятий тип — бунт, передбачає відчуженість від панівних цілей і стандартів і формування нових цілей і засобів.

Всі ці різновиди ставлення до цілей суспільства і засобів їхнього забезпечення є основою девіантної поведінки.

Поряд з такими джерелами девіантної поведінки, як соціальна дезорганізації суспільства, руйнація цінностей у сучасному суспільстві, ряд соціологів звертає увагу на значення впливу в суспільстві різни;; субкультур, у тому числі субкультури кримінальної поведінки. Спілкування з представниками кримінального світу (членами вуличних банд, торговцями наркотиками, рекетирами та ін.) призводить до прийняття їхніх норм, цінностей, що відповідно веде до девіантної поведінки.

Розглядаючи девіацію як негативне явище, прибічники теорії конфлікту, у тому числі й марксисти, пояснюють її внутрішньою суперечливістю суспільства, конфліктами між соціальними групами. Правлячі класи використовують норми, особливо правові, проти тих, хто позбавлений влади. У цьому зв'язку девіантом може бути названий той, хто виступає не проти загальновизнаних норм, а норм, що захищають інтереси небагатьох. Згідно цієї теорії, джерелом девіації є соціально несправедливий устрій суспільства, а її подолання пов'язане з подоланням соціальної несправедливості.

До даного напрямку примикає теорія так званого навішування ярликів, згідно якої панівні соціальні групи нав'язують суспільству своє уявлення про девіацію. Чіпляння ярлика девіанта призводить до того, що людина почасти і поводить себе як девіант.

Безумовно, що цінні моменти відносно характеру і причин девіантної поведінки мають місце в різних теоріях. Цілком очевидно, що сучасні західні концепції віддають перевагу аналізові соціальних витоків девіації.

У країнах СНД набула розвитку загальна теорія соціальних відхилень і конкретні правові та соціологічні дослідження поведінки відхилення .

Дослідниками уточнюються поняття соціальних відхилень як таких порушень соціальних норм, які характеризуються масовістю, стабільністю і розповсюдженістю. Спеціально аналізуються види негативних соціальних відхилень (злочини, алкоголізм, вживання наркотиків, суїцид), їхня динаміка, причини. Появу і розповсюдження девіації більшість дослідників пов'язує з протиріччями соціального розвитку. Девіантна поведінка є результатом дії широкого кола соціальних, економічних, культурних, історичних і політичних факторів.

При соціологічному вивченні причин девіантної поведінки особлива увага приділяється аналізу механізмів взаємодії різних факторів. Зокрема, аналізується вплив ціннісних орієнтацій особистості, її установок, особливостей формування особистості, соціального осередку, стану суспільних відносин, інституціональних форм суспільства.

Як правило, соціальні відхилення пов'язані зі стійкими спотвореннями ціннісних орієнтацій, типових для суспільства, соціальних груп. Так, потяг до наживи, діставання, презирство до праці, нерозбірливість у засобах діяльності живить майнові злочини. Егоцентрична орієнтація, зневага до інтересів інших, жорстокість призводять до агресивних дій і т. ін.

Спотворення в системі ціннісних орієнтацій можуть виражатися в їхній суперечливості і несталості. Коли, наприклад, високо оцінюються моральні норми поважного ставлення до людини, але немає установки на їхню реалізацію, немає готовності відстоювати цю норму, захищати гідність іншої людини, це робить поведінку нестійкою, непослідовною. Коли спотворюються уявлення про висхідне, про соціальну справедливість, і вона трактується однобоко або суперечливо, наприклад, розглядається лише як формально рівний розподіл, то це може породити пасивність та утриманство. Якщо все зводиться до власної вигоди, то це може бути джерелом корисливих дій.

Вкрай негативно відбиваються на поведінці протиріччя між ціннісною орієнтацією і діяльністю, між цінностями, що декларуються, і такими, що реально функціонують, між словом і ділом, між цілями і можливістю їхнього досягнення.

На формування девіантної поведінки сильно впливає стан інституціональних форм суспільства, їхня суперечливість. Наприклад, погана робота системи торгівлі сприяє розповсюдженню спекуляції. Бюрократизм, який сам є відхиленням від норми, сприяє появі різних відхилень, у тому числі господарських злочинів, викликає соціальну напругу і т. ін.

Суттєвий вплив на формування девіантної поведінки справляють такі соціально-психологічні особливості людей, як національна нетерпимість, грубість і неврівноваженість, самовпевненість, марнославство, кар'єризм, низький самоконтроль. У нашій країні вони значною мірою є породженням адміністративно-командної системи управління.

Впливає на поведінку суперечливість, несталість норми, недоліки її фактичного застосування.

Необхідно враховувати вплив на поведінку стану реальних суспільних відносин. Стан соціальної напруги, конфронтації, кризи посилює розвиток негативних явищ — злочинності, алкоголізму, наркоманії і т.ін.

Дослідники сучасних процесів звертають увагу на те, що аномія закономірно виникає у суспільствах, які переживають трансформацію. Більш того, в умовах загальної кризи суспільства вона може набувати тотального характеру, що породжує хворобливі соціально-психологічні стани . На тлі посилення кризових явищ зростає невдоволеність своїм становищем. За даними загальнонаціональних опитувань в Україні 1992 р., близько половини населення у тій чи іншій мірі були невдоволені своїм становищем, одна третина вагалася у визначенні свого положення. Масове почуття соціальної невдоволеності, почуття зайвості, коли не можна реалізувати власні можливості призводить до відчуження від суспільства, до наростання тривожності. Одним з наслідків соціальної невдоволеності в умовах тоталітарної аномії є зростання песимістичних настроїв і навіть деморалізованість населення (занепад духу, розгубленість).

За даними Є.І. Головахи та Н.В. Паніної, той чи інший ступінь деморалізованості був характерний для 85% населення. Типовою реакцією на аномію стають байдужість до засобів досягнення мети, цинізм, екстремізм.

Механізм девіантної поведінки розкривається через аналіз взаємодії нормативного регулювання, особливостей особистості, її ставлення до норми та реальної життєвої конфліктної ситуації. На поведінку впливають гострота і тривалість конфліктної ситуації, особливості адаптації до неї особистості та інші моменти.

Різні види девіантної поведінки тісно пов'язані між собою, стимулюють одна одну. Стосовно підлітків, дослідження показали, що у 83% випадків небезпечним насильницьким злочинам передували порушення різних правових норм, а в 100% — моральних вимог. Дослідники вважають, зокрема, що наркоманія і злочинність молоді, як правило, є наслідком зловживання спиртними напоями .

Дослідження 80 — 90-х років показують, що наркоманія є перш за все молодіжною проблемою. Вік більшості наркоманів не перевищує 35 років .

На першому місці серед факторів, які впливають на девіантну поведінку молоді, — оточення (сімейне і так зване "дворове середовище"). Порівняльні дослідження правопорушень підлітків у містах України показали, що спотворення уявлення про норми моралі у них в основному складалися під впливом сім'ї і закріплювалися потім у неформальних групах з найближчого оточення .

Алкоголізм пов'язаний з усіма видами негативного відхилення. Заданими початку 80-х років, під впливом алкоголізму здійснюються 2/3 тяжких злочинів проти особистості, 9/10 хуліганських проявів, 3/4 пограбувань і розбоїв та ін. За даними ВООЗ (Всесвітньої організації охорони здоров'я), в середньому від 2,8% до 8% алкоголіків закінчують життя самогубством, до 21% з них вдаються до спроб суїциду . Серед наркоманів висока питома вага злочинів проти громадського порядку, хуліганства. Наркоманія, алкоголізм прискорюють деградацію особистості, є джерелом різних видів девіантної поведінки.

У сучасну епоху гострих соціальних потрясінь негативні відхилення, в тому числі злочини, все більше поширюються. За даними VII Конгресу ООН (1985), злочинність у розвинутих країнах у 80-ті роки, порівняно с 70-ми, суттєво зросла: насильницькі злочини зросли в два рази, корисливі — у три рази. Алкоголізм охопив до 10% працюючих . З'явилися або дістали поширення нові, особливо небезпечні форми злочинності, у тому числі в бізнесі на внутрідержавному та міжнародних рівнях (злочинність транснаціональних монополій), корупція службовців, крадіжки творів мистецтва, злочинність пов'язана з наркотиками, міжнародний тероризм, злочини проти споживача (фальсифікація продуктів), екологічні злочини, економічний шантаж тощо.

Змінилися і форми злочинів, і типи негативних відхилень у нашій країні. Розвиток приватного підприємництва, кооперації викликав до життя таку форму посягань, як рекет. Набули розвитку організована злочинність, дитяча злочинність, проституція.

Якісне оновлення суспільства, розвиток демократії активізували боротьбу з бюрократизмом. Момент новизни при цьому полягає в тому, що ця боротьба ведеться в умовах становлення нових політичних структур і утвердження нової бюрократії як соціально - класового утворення. Прояви бюрократизму різноманітні: від захисту інтересів відомства, побоювання нового — до організованої злочинності. Для сучасного бюрократа характерні прагнення перебільшити свою роль, нетерпимість до ініціативи, самоуправління, "командний" стиль, марнославство, амбіція, низька культура. Бюрократизм тісно пов'язаний з іншими негативними відхиленнями, з аморальною поведінкою. Він створює грунт для розкрадання, хабарництва, переслідувань за критику і т. ін. Бюрократизм пов'язаний, як правило, з некомпетентністю, безініціативністю. Його подолання вимагає вдосконалення політичних інститутів, розвитку демократії, соціального контролю за діяльністю чиновництва. Вкрай необхідні спеціальні правові норми боротьби з бюрократизмом. Чи будуть вони ефективними? Це залежить від багатьох обставин, в тому числі й від ставлення до цих норм самої бюрократії і широких верств населення.

4. Шляхи піклування про здоров’я та фізичний розвиток дітей у народній педагогіці

Народна педагогіка ставить піклування про здоров'я та фізичний розвиток дітей на перше місце. («Нема щастя без здоров'я», «Здоровому все здорово»). З цього, по суті, й розпочинається виховання дитини в сім'ї. Зразу ж після появи немовляти на світ батьки вважають своїм першим і головним обов'язком піклуватись про здоров'я. Так, співаючи над колискою немовляти, мати бажає своєму дитяті «рісточки у кісточки», «здоров'ячко на сердечко» ' і хоче, щоб воно «спало не плакало, росло — не боліло».

Велике значення нормального фізичного розвитку зумовлювалось цілком реальними життєвими потребами. У діяльності трудової людини завжди постає немало таких проблем, для подолання яких потрібні чималі фізичні зусилля. Сила і витривалість, стійкість і спритність в народі високо ціняться. Ці риси батьки прагнули виховати в своїх дітей. Крім того, народ давно збагнув, що фізичне виховання нерозривно пов'язане з іншими сторонами формування особистості.

Емпіричним шляхом народна педагогіка дійшла висновку, що вдале просування фізичного розвитку дитини сприяє виробленню таких важливих її рис, як наполегливість, відвага, рішучість, чесність, дисциплінованість, потяг до праці, впевненість у своїх можливостях, оптимізм, колективізм, здатність до переборення труднощів. Кожний знає, що фізично загартована людина рідко хворіє на інфекційні хвороби, може стійко переносити холод і спеку, погодні й життєві негоди, витримувати тривале фізичне навантаження.

Фізична і розумова діяльність завжди перебувають у тісному зв'язку («Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє»), однаково репрезентуючи позитивні ознаки особистості («Сила та розум — краса людини»). Піднесення рівня фізичного розвитку поліпшує розумову діяльність людини («В здоровому тілі — здоровий дух»), працездатність («Щоб працювати, треба силу мати»).

Особливо чітко простежується зв'язок фізичного виховання з трудовим. Народна педагогіка високо підносить значення фізичного розвитку тому, що він створює добрі передумови для повноцінної й активної трудової діяльності. Кожний батько й мати знають, що своєчасне формування в дитини рухових навичок, удосконалення її фізичних якостей і зміцнення здоров'я допомагають їй успішно оволодівати трудовими діями.

В українському фольклорі зустрічаємо чимало висловлювань про значення життя на землі, міркувань про способи його продовження. Так, показовим є воскресіння героїв казок після загибелі завдяки чарівній силі цілющої води. Буває один і той самий герой оживає по кілька разів (як у казці «Іванко — цар звірят»), А скільки різних пригод зазнають шукачі омолоджу-вальної води (казка «Молодильна вода»). Народ славить тих, хто вміє переборювати смерть (казки «Бідний чоловік і смерть», «Солдат та смерть»), бо «смерть боїться того, хто з нею бореться». Та й боятися смерті нетреба, а жити впевнено, поки живеться і працюється («Боятися смерті — на світі не жити»).

Великим щастям для людини вважається збереження здоров'я і працездатності до самої смерті («Не смерть страшна, а недуга»). Тому й щодня, вітаючись між собою, люди зичать один одному доброго здоров'я. Бажають його колядники господарям, вітаючи з Новим роком. Міцного здоров'я зичать на весіллі молодим та їхнім майбутнім дітям.

Правилом гарної поведінки вважається при зустрічі друзів, родичів, товаришів, знайомих запитувати одне одного про стан здоров'я членів родини. Про увагу до здоров'я свідчить значна кількість образних народних порівнянь: «здорова, як вода», «здоровий, як велетень», «здоровий, як дуб», «здоровий, як лось». На ролі здоров'я наголошується в багатьох прислів'ях і приказках: «Здоров'я — всьому голова», «Найбільше багатство — здоров'я», «Здоров'я людини — багатство країни», «Світ великий — було б здоров'я».

Велике значення має правильне харчування. Для малят найціннішим вважається молоко матері. Український фольклор опоетизував цілющі властивості материнського молока. Крім того, дитя гартують, прищеплюючи певні гігієнічні вміння і навички.

Найпоширенішим, найдійовішим і до того ж загальнодоступним засобом фізичного виховання дітей у народній педагогіці є оздоровчі сили природи — сонячні промені, свіже повітря і вода.

Народна педагогіка всіляко заохочує перебування дітей на свіжому повітрі, сонці. Велика користь сонячного світла була помічена дуже давно. Великі цілющі властивості сонця (ярила) широко використовували ще давні слов'яни, в яких побутував звичай винесення хворих з хатин під прямі або розсіяні промені сонця. Сонячне світло зміцнює здоров'я, сприяє нормальному розвитку організму.

Народна педагогіка знає немало ігор, які сприяють фізичному розвитку дітей: «гуси-лебеді», «піжмурки», «третій зайвий», «мисливці і качки», «квач», «курки», «естафета» та інші. Поставлена мета в них досягається через різноманітні рухи: ходьбу, стрибки, біг, кидання чи перенесення предметів. Рухливі і спортивні ігри виховують силу, спритність, витривалість, відвагу, рішучість, ініціативу, товариську взаємовиручку, привчають долати психічні й фізичні навантаження, гартують організм, створюють у дітей бадьорий і веселий настрій. Спортивні поєдинки дуже захоплюють молодь. У них беруть

участь не тільки діти, а й дорослі. Якщо батьки дуже зайняті роботою, то спортивні ігри й розваги діти організовують самі, без дорослих. У забезпеченні фізичного виховання дітей у сім'ї велику роль відіграють батьки. Саме вони є прикладом для своїх дітей у ставленні до фізичної культури. Прекрасна традиція зародилась і поширилась у сім'ї, коли і мати, і батько самі вранці роблять ранкову зарядку й залучають до неї дітей, катаються разом з ними на лижах і велосипедах, беруть участь у походах і прогулянках. У таких сім'ях, як правило, цікавляться успіхами своїх дітей на уроках фізкультури, заохочують їх до занять спортом у дитячо-юнацьких спортивних школах (ДЮСШ) та в юнацьких секціях спортивних товариств (ДСТ). Такі сім'ї часто в повному складі виходять на старти масових занять у день бігуна, день стрибуна, день метальника тощо.

Важливим чинником, який визначає характер виховання дітей у сім'ї, звичайно, є праця. Народна педагогіка справедливо вважає, що сила й витривалість виявляються і розвиваються насамперед у праці («Без діла сидіти, то можна й одубіти»). Який би то силач не був, але якщо він цурається праці, то його сила нічого не варта. Про такого в народі кажуть: «їсть, п'є та байдики б'є», «В роботі «ох», а їсть за трьох». Життя трудової сім'ї завжди спрямовує зусилля дитини в русло праці.

До відкриття раціональних засобів фізичного виховання, як і інших його напрямів, народна педагогіка йшла емпіричним шляхом, через спроби й помилки. Геніальне і бездарне уживалося в педагогічній творчості, як воно часом уживається в пошуку науковому. Тому не все в народній педагогіці є прогресивним. Це стосується, зокрема, тугого сповивання немовлят, щоб «дитина росла струнка, мала рівненькі ручки й ніжки», попереднє розжовування їжі матір'ю при годуванні дитини, вдавання до ворожок і шептунів при захворюванні дитини. Заради справедливості зазначимо, що й сам народ до таких негативних моментів у вихованні, хоч і в якийсь час поширених, ставиться критично. «Ворожка — на той світ доріжка»,— застерігає народна мудрість тих, хто при захворюванні звертається за лікарською допомогою до різних чаклунів. Етнопедагогіка розкриває справжню причину хвороб («Люди часто хворіють, бо глядітись не вміють»), радить при лікуванні покладатися на природні можливості самого організму («Сон — найкращі ліки», «Виспишся — помолодшаєш»). У підході до фізичного виховання дітей родинна етнопедагогіка спиралась на раціональне ядро народної медицини, в основі якої лежав нагромаджений протягом віків народний досвід, відкриті народом ефективні засоби й прийоми лікування, які передавались з покоління в покоління .

Однією з характерних рис народної практики фізичного виховання було її певне профілактичне спрямування, застереження батьків від можливих промахів. Так, народна педагогіка стежить за тим, щоб у шлюб не вступали люди з кровними зв'язками, що шкідливо позначається на потомстві або взагалі призводить до бездітності. З таких самих міркувань осуджуються і занадто ранні шлюби, «То дуже погано, коли діти дітей родять»,— кажуть у народі. Народна педагогіка різко виступає проти куріння («Хто цигарки палить, той у гріб спішить»), пияцтва («Горілка з ніг людей збиває», «Від пива болить спина, від горілки—серце»), статевої розпусти («У гуляки діти вовкулаки», «Розпусник гуляє — гнилу душу має») та інших шкідливих явищ, які згубно впливають на здоров'я дітей та родинні взаємний.

З метою здійснення нормального фізичного розвитку дитини етнопедагогіка звертала увагу на необхідність додержання режиму дня, харчування та сну, рівномірного чергування роботи й відпочинку.

Висновки

Батьки — найперші вихователі. Час повернути дітей сім’ям і сім’ї дітям, час припинити конфронтації між школою і сім’єю. Батьки повинні відповідати перед власною совістю, народом, державою за виховання власних дітей. Колись так і було. Сім’я — це народ, нація в мініатюрі. Від рівня її культури залежить і рівень культури, вихованості дітей. Саме тут формуються людяність, духовність, гідність, а також культ матері і батька, бабусі і дідуся, культ роду і народу.

Невипадково народна педагогіка надає першорядного значення виховному клімату сім’ї як основному чиннику формування особистості. "Нащо клад, коли в сім’ї лад", — кажуть у народі, а цей вислів несе в собі глибокий педагогічний зміст. Часто можна чути і таке: добра та сім’я, де виростають добрі діти. Цим підкреслюється та особлива роль, яку відіграє у вихованні дітей загальний клімат сім’ї, її настрої, звичаї, спрямованість.

Чітко визначився в народній педагогіці такий могутній чинник формування особистості, як виховання прикладом: "Бурчання наскучить, приклад нау­чить", "Добрий приклад кращий за сто слів", "Приклад кращий за правило". У цих висловлюваннях розкривається схильність дитини наслідувати старших брата чи сестру, матір чи батька, сильнішого чи розумнішого товариша та народна виховна практика наслідування за принципом "роби так, як я".

Першими вчителями маленької дитини стають її батьки, але часто процес навчання розпочинається раніше, ніж вони встигають усвідомити цей факт. Діти засвоюють спосіб життя батьків, у сім’ї закладаються основи багатьох умінь, навичок і звичок, виробляються оціночні судження та визначається життєва позиція підростаючого покоління. Це певною мірою стосується і ставлення до фізичної культури, до активного використання її засобів у побуті — для зміцнення здоров’я, всебічного розвитку і змістовної організації дозвілля.

Функції батьків в організації фізичного виховання дітей можна згрупувати таким чином:

1) створення необхідних матеріально-технічних умов для занять удома;

2) контроль і сприяння дотриманню дітьми режиму дня, правил особистої гігієни, загартування, виконанню ранкової гімнастики і домашніх завдань;

3) особиста участь у змаганнях сімейних команд, днях здоров'я, спортивно-художніх вечорах, фізкультурно-художніх святах, іграх, розвагах, прогулянках;

4) організація змагань та ігор на дитячих майданчиках за місцем проживання і в школі;

5) виконання обов'язків громадських тренерів і суддів.

Отже, успішне розв'язання завдань фізичного виховання учнів можливе лише за умови спільних, погоджених дій школи і сім'ї (при цьому сім'я — це ; тільки батько й мати, а й дідусь і бабуся, брат і сестра). Школа навчає дітей виконувати фізичні вправи, дає знання, інструктує, консультує, здоровлення і загартування дітей, формування постави, розвиток рухових виховання моральних та вольових якостей засобами фізичної культури здій-поють школа і сім'я разом. Щодо формування у дітей звички розумно доводити дозвілля, гігієнічних навичок, тут головну роль відіграє сім'я, мовний розподіл обов'язків свідчить про те, що ані школа без сім'ї, ані сама сім'я без школи не зможуть успішно гартувати молоде покоління.

Додаток

РОЛЬ СІМ'Ї І ШКОЛИ У ФІЗИЧНОМУ ВИХОВАННІ ДІТЕЙ

(З досвіду роботи М.М. Бойчук — учительки фізкультури).

Фізичне виховання відіграє значну роль у підготовці всебічно розвиненої молодої людини, здатної успішно трудитися в різних галузях господарства і соціально-культурної сфери, захищати Батьківщину. Отож завдання школи — не тільки в підготовці ви­сокоосвіченої, висококультурної молодої людини, а й у створенні необхідних передумов для її всебічного фізичного розвитку.

Найпершими вихователями, вчителями дітей є батьки, сім'я. Від рівня їхньої культури залежить рівень сформованості людяності, духовності, гідності дітей, у яких закладаються основи багатьох умінь і навичок, звичок, виробляються оцінні судження і певною мірою виз­начається подальша життєва позиція з огляду на спосіб життя батьків. Тому актуальним залишається питання про співпрацю школи і сім'ї щодо фізичного виховання і, зокрема, таких його аспектів, як зміцнення здоров'я.

Поставивши перед собою мету забезпечити всебічний, гармонійний фізичний розвиток дітей, створити передумови для успішного навчання в школі, я найперше детально проаналізувала стан фізичного виховання. Я багато працюю над проблемою забезпечення взаємозв'язку фізичного і розумового виховання школярів, намагається не забувати і про формування у хлопчиків і дівчаток моральних якостей.

У рухливих іграх, спортивних діях колективного характеру виховується почуття дружби, готовності до взаємодопомоги. Ускладнення завдань викликає у дітей бажання долати труднощі. Досягнення успіхів у складних діях дає їм позитивні емоції і розвиває наполег­ливість. Я завела зошит фізичного розвитку рухових навичок, що допомагає їй контролювати, як змінюються показники дітей після введення систематичних занять з фізкультури.

Основним видом навчання рухів усе ж таки є уроки. Нетрадиційно, творчо я підходжу до цієї справи, мої уроки відрізняються високою моторною щільністю. Я чітко визначаю завдання і зміст уроків з урахуванням віку дітей, їхньої підготовленості, індивідуальних і психолого-педагогічних особливостей, самопочуття, допомагає їм оволодіти основними рухами, розвиває інтерес школярів до систематичного фізичного удосконалення, дбає про формування таких вольових якостей, як самоорганізованість, старанність.

Кожний урок мій — це сюжет із життя, гра. І це — не випадково, адже діти потребують гри. Саме тому я зробила її невід'ємним компонентом

уроку. Найулюбленіше заняття дітей — біг. А знання народних ігор ("Горидуб", "Третій зайвий", "Чаюгунчики", "Не лови гав", "Гуси-гуси", "Весела карусель", "У космосі", "Ми у горах", "Моряки" та інші) допомагають розвивати у дітей кмітливість, наполегливість, спритність, координацію рухів. Саме під час гри у дітей виникають різноманітні позитивні емоції, які створюють для нервової системи найкращі умови формування найрізноманітніших рухових навичок і розвитку фізичних якостей. Тексти гри я часто складаю сама.

Можливо, деякі колеги скажуть, а як же виконувати програму з гімнастики, легкої атлетики тощо?

Я у кожній грі використовую елементи, які відповідають шкільній програмі: атлетики, спортивних ігор, гімнастики.

Заняття на свіжому повітрі відбуваються ще цікавіше, вони дають ще більший простір фантазії. На спортивному майданчику юні колежани то міліціонери, то сміливі прикордонники, то вмілі рибалки, то герої казок.

Під час занять я використовую слова з народних пісень, творчість українських поетів.

Не забуваю я, звичайно, і про музичний супровід. Адже правильно дібраний музичний супровід у сучасних ритмах викликає у дітей бажання рухатися, насичує емоційне забарвлення занять.

Кожна нова тема уроку — це сюрприз для дітей, але діти часто просять повторити ту чи іншу гру чи вправу ще і ще раз. Усе це дає педагогу добру нагоду урізноманітнювати, ускладнювати вже відомі рухи, вдосконалювати вміння дітей. Особливо вони полюбляють ті заняття, де виконують вправи з предметами — обручами, кубиками, стрічками, м'ячами, скакалками тощо.

У тісній співдружності з мною працюють на заняттях учителі та вихователі групи подовже­ного дня (ГПД). Вони знають методику фізкультурних вправ, стежать за якістю виконання їх на уроках і на самопідготовці.

Взаємозв'язок у роботі вчителя фізкультури з учителями та вихователями ГПД дає змогу вирішити одне з головних питань — забезпечити якісний підхід до фізичного виховання молодших школярів.

Щоб підсилити режимні заходи школи з фізичного виховання учнів молодших класів, я після закінчення уроків (за складеним графіком) протягом 20-25 хвилин проводить з кожним класом спортивні години, або, як ми їх ще називаємо, "Ігранки". Це ігри, які тісно пов'язані з національними традиціями, обрядами, звичаями.

Граючись, діти засвоюють широкий набір рухових умінь, вчаться орієнтуватися у часі, просторі, оцінюють рівень м'язових зусиль. Проведення ігор після занять під керівництвом учителя — це також шлях до гальмування особистих негативних емоцій учнів, сприяння встановленню дружніх стосунків між однокласниками. На цих заняттях велика увага приділяється рухливим іграм, загально розвивальним вправам. У практику ввійшли походи до річки, в парк тощо.

Крім того, вихователь — з'єднуючий ланцюжок між учителем фізкультури і батьками. Саме тому я часто організовую спільні спортивні свята "Тато, мама і я — спортивна сім'я", "Ми — олімпійці", "В країні Спортляндії", "Козацькому роду нема переводу", "Парад військ", "Веселі старти", "Роби з нами, роби як ми, роби краще нас". Систематично проводяться Дні здоров'я, шкільні спартакіади, гурткова робота із загальної фізичної підготовки та видів спорту, фізкультурні дозвілля.

Учасниками всіх цих спортивних заходів є учні, вчителі, батьки. У комплексі така робота дає добрі результати. А головний ефект полягає в тому, що діти полюбили фізкультуру — вони не просто з радістю приходять на заняття, красиво і правильно виконують вправи, а й охоче обговорюють усе, пов'язане з їхніми спортивними успіхами. І щиро прагнуть, щоб ці успіхи були якнайкращими.

Ось так на моїх уроках діти граються, вигадують, творять свої казки, і водночас стають сміливішими, спритнішими, вмілішими.