Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

імені Михайла Коцюбинського

Природничо-географічний факультет

Кафедра біології

КУРСОВА РОБОТА

На тему:

“Ссавці моря”

Студентки А групи ІІ курсу

Журомської Діанни Михайлівни

Науковий керівник

Кириєнко Тетяна Василівна

Вінниця

- 2005

П Л А Н

І. ВСТУП.

ІІ. Ссавці – анфібіонти і гідробіонти, особливості їх пристосування до життя у воді.

1. Ряд ластоногі (Pinnipedia).

2. Ряд китоподібні (Cetacea).

2.1 Родина сірі кити (Eschvihtidae).

2.2 Родина дзьоборилі (Ziphiidae).

2.3 Родина смугачеві (Balaenopteridae).

2.4 Родина дельфінових (Delfinidae).

ІІІ. Висновок.

IV. Список використаної літератури.

V. Додатки.

ВСТУП

Люди завжди любили дерева, траву, квіти, звірину, птахів. Але раніше любов як би дрімала, заколисана свідомістю невичерпності навколишнього багатства. Тепер же, коли ріст міст усе відчутніше пригноблює ліси й ми, опинившись один раз у цих лісах, дарма мріємо зустріти ведмедя, вовка, оленя, рись, і навіть зайця, наша велика любов до природи прокинулася. Вона розбуджена не менш сильним почуттям - відповідальністю. Відповідальністю за те, щоб жили і процвітали звірі й птахи, щоб збільшувалась кількість риб, щоб тріпотіло листя на гілках, щоб цвіли квіти.

Важка задача стоїть перед людством. І треба чесно зізнатися: наше століття, славне грандіозними досягненнями цивілізації, виявилося непідготовленим для її рішення. Люди, звичайно узялися за діло. Національні парки, заповідники, заказники - все це вже є. Проводиться велика робота з акліматизації й охорони тварин. Але трапляється, наприклад і таке. У Каліфорнії, в одному мальовничому куточку біля гарного озера, всесильні батьки природи для досягнення всіх принадностей туризму знищили мошкару. Це була серйозна операція, із застосуванням вертольотів і сильних отруйних засобів. І успішна. А незабаром і слідом за мошкарою зникли й риби з озера, і птахи. В інших краях винищили докучливих мурах. Результат - катастрофа для лісу. Тепер там кращий подарунок фермерові - мішок з мурахами!

Таких прикладів багато. Вони навколо нас, ми про них багато чули й справедливо червоніємо, тому що їхня причина - ганебна неосвіченість. Це ми ж то, люди двадцятого століття, що створюють чудеса техніки, на кожному кроці виявляємо незнання механізмів природи! Більш того, захопившись своїми чудесами ми забули навіть назви багатьох звірів і птахів - назви народні й колись було саме собою зрозумілими.

Звірі, або ссавці, - клас тваринного світу (і типу хребетних), що у вищих своїх еволюційних перипетіях зробив людину. Сама назва класу - ссавці - містить у собі головну й, мабуть, що вичерпує характеристику основної якості, що відрізняє цей клас від інших у тваринному світі.

Одягнені у вовну - інша популярна характеристика цього класу. Однак отут необхідні деякі уточнення. Якщо немає звірів, що не кормлять своїх дитинчат молоком, то звірів, не одягнених у вовну, чимало.

У китів, наприклад, на тілі, точніше, на морді - небагато волосків: у гренландського кита - їх 250, у фінвала - 60, у дельфінів - не більше 8. Небагато волосся в слонів, бегемотів, носорогів, сирен. Є навіть гризуни, майже зовсім безшерсті: африканський кротячий пацюк фарум.

Але втрата вовни явище вторинне, спочатку всі ссавці були досить багато опушені. Вовна, укриваючи тіло, зберігає тепло, що виробляє особливі фізіологічні механізми. Ці внутрішні «ТЕС», якими еволюція наділили предків звірів і всіх їхніх нащадків, виявилися відмінним пристосуванням, надійним захистом від холоду й капризів погоди, допомогли вижити там, де гинули холоднокровні, залежні від сонячного тепла плазуни - прабатьки звірів. Однак виникла небезпека зайвого перегріву ізольованого від непогоди тіла. Потрібні були пристосування для охолодження свої, особливі. Під шкірою в тюленів, у товстому шарі сала є ділянки для відводу зайвого тепла. Але головний для більшості звірів і спочатку виникший у боротьбі за існування механізм охолодження - потові залози.

З потових залоз, як думають, розвилися пізніше й молочні залози - головне, що відрізняє всіх звірів від не звірів. Так що ця принципова властивість, випливає (історично й логічно) із частково загубленої деякими із них ознаки - одягненого у вовну тіла.

Перші звірі з'явилися на планеті приблизно сто п'ятдесят мільйонів років тому (на думку деяких дослідників, навіть ще раніше). Але в цю епоху всюди на Землі - у воді, у повітрі й на суші - панували рептилії, тобто плазуючі: різного роду динозаври, птеродактилі, іхтіозаври та інші зубасті, більші й малі страховиська їхнього класу, до якого належать крокодили, змії й черепахи. Самі звірі утворилися від особливої групи рептилій (птахи - теж, але від іншої групи).

Сімдесят мільйонів років тому сталося загадкове й швидке вимирання цілих кланів рептилій. Загинули тоді й всі динозаври (із причин скоріше генетичних, ніж зовнішніх). Почався швидкий розвиток ссавців. Нові форми життя виникали всюди на планеті. Ця епоха розквіт нового життя йменується третинним періодом кайнозойської ери. Крім яйцекладних і сумчастих з'явилися звірі вищого порядку - плацентарні. У самок під час вагітності утворюється в матці особливий орган - плацента, що забезпечує надійну передатну, так сказати, систему між плодом і матір'ю, що його виношує. Через плаценту плід одержує із крові матері потрібний для дихання кисень і продукти живлення й видаляються відходи життєдіяльності.

Старе поняття про «моралі» джунглів, про вовчі закони у звичайному, традиційному розумінні, які нібито панують у світі звірів, нині рішуче переглядається. Ці дикі бійки й гризня за самок, здобич або територію, звичайно, трапляються, і нерідко. Але, як тепер усе більше й більше з'ясовується, вони являють собою скоріше виключення. Багато тварин цю боротьбу ведуть із дотриманням певних правил, що обмежують каліцтва й смертельні поранення. Слабкий, відчувши силу суперника, або тікає, або просить про пощаду особливим лементом або позою, що у кожних видів тварин своя.

АМФІБІОНТИ [від амфі... і біонт (и)], гетеротопні організми, мерогідробіонти, організми, які проводять одні фази життя в воді, інші — на суші.

ГІДРОБІОНТИ [від гідро... і біонт (и)] тварини, усе життя яких проходить у воді.

Задовго до появи на нашій планеті людей, моря й океану були освоєні морськими ссавцями - китоподібними і ластоногими. Знахідки палеонтологів підтверджують існування китів і тюленів 26 млн. років тому в кайнозойському періоді. У процесі еволюції видовий склад морських ссавців перетерпів істотні зміни. Мінялися епохи і разом з ними й умови існування, одні види вимирали, інші, навпаки, зуміли адаптуватися і збільшувати свою чисельність. До цього часу на нашій планеті збереглися 119 видів морських ссавців, що об'єднані в два загони - китоподібних (Cetacea) і ластоногих (Pinnipedia), останні менш численні і включають 32 види.

Морські ссавці поєднують тварин різних по довжині і масі тіла. Тут можна зустріти дрібних тюленів і дельфінів, вага яких не перевищує 50 кг і великих велетнів як наприклад синього кита, вага якого може досягати 160 тонн. Кити, дельфіни і тюлені - досить своєрідна група морських тварин, що добре адаптувалася до зовнішнього середовища. Вони пристосувалися до мешкання в різних кліматичних зонах - арктичної й антарктичний, кореальної і навіть субтропічної. Їх можна зустріти поодиноку, невеликими розрізненими групами і великими чередами.

Дані палеонтології, що показують, що в найдавніших відкладеннях земної кори залишки тварин представлені морськими формами, як і дані порівняльній анатомії й ембріології, є доказом того, що життя на Землі одержало свій початок і розвиток у водяному середовищі. Однак прогресивний розвиток тварин у водяному середовищі не пішов далі класу риб. Відсутність вищих груп хребетних серед первинно-водяних тварин можна пояснити насамперед тим, що водяне середовище, що містить у середньому в 30 разів менше розчиненого кисню, чим повітря, не може забезпечити сильно зростаючу потребу організму в кисні при підвищенні обміну речовин, характерному для вищих класів тваринного світу.

Деякі представники вищих наземних класів тварин, що відбулися від водяних предків, у процесі еволюції вдруге перейшли до водяного способу життя. До таких повторно-водяних тварин належать: зі ссавців — ластоногі, кити і сирени, із плазунів — деякі черепахи і змії, з комах — деякі жуки, клопи й ін., з м'якотілих — деякі легеневі молюски. Незважаючи на високу пристосованість цих форм як у морфологічному, так і фізіологічному відношеннях до життя у воді, вони зберегли повітряний подих.

Водяні тварини поділяють на дві основні групи: морські і прісноводні. Дані палеонтології і фізіології показують, що сучасна прісноводна фауна виникає від морських форм. Саме в прісних водоймах жили вихідні форми хребетних і комах, що стали виходити на сушу і дали початок розвитку наземної фауни.

ЛАСТОНОГІ

Ластоногі (моржі, тюлені) близькі до хижих сухопутних звірів. Хвіст короткий, вушних раковин зовсім немає чи вони недорозвинені.

Поширені ластоногі у всіх помірних і холодних морях. Деякі, наприклад тюлені-ченці, каліфорнійські морські леви, і деякі південні котики, живуть у тропіках і субтропіках. Тварини в основному морські, але запливають і в ріки, живуть в озерах (Байкал, Ладозьке, Каспійське й інші). На берег чи на льоди виходять головним чином лише для линяння і розмноження.

Вагітність 8—12 місяців. Справжні тюлені — моногами, крім сірого тюленя і морського слона, вухасті і моржі — пологами; для розмноження збираються на відокремлених островах, куди пливуть, наприклад, котики, іноді за тисячі верст. Тут у радіусі 50 кілометрів збиралося часом більше мільйона різних ластоногих. Самки родять одного, рідше двох дитинчат. Ростуть вони швидко, тому що у молоці близько 50 відсотків жиру. Полова зрілість у два-три роки, живуть до 40 років. Плавають зі швидкістю близько 30 кілометрів за годину. Пірнають до 110 метрів (котики) і навіть до 600 метрів (тюлень Уедделла).

Самі великі з ластоногих — антарктичні морські слони (довжина до семи метрів, вага до трьох з половиною тонн). Самі дрібні — арктична раса кільчастої нерпи (70—75 сантиметрів).

Тюлені

Лежать по берегах багатьох північних островів дивні створіння, схожі на шкіряні диванні валики чи на дивні мішки. Періодично одне з таких дивних істот піднімає голову чи неквапливо переповзає з місця на місце. Познайомтеся — це тюлені. На перший погляд у цієї тварин немає нічого цікавого: лежать спокійно біля води, час від часу поринають у море. Але перше враження оманне, насправді це дуже милі, рухливі і граціозні звірі. Але не на суші, а у воді, де вони по-справжньому вдома.

Тюленів ще називають ластоногими, за особливу будівлю ніг, що являють собою гнучкі рухливі ласти. До ластоногих прийнято відносити вухатих тюленів, справжніх тюленів і моржів. Велика частина цих морських ссавців вибрала для життя води північних морів. Велика частина тюленів — вухаті і справжні тюлені — живе в північних морях.

До вухатих прийнято відносити сивучів, морських левів і котиків. Самий великий з них — сивуч, величезне неквапливе створіння, що досягає в довжину 4м і, що важить при цьому, небагато, менше 1т. Живе він біля узбережжя островів Японського і Берингового морів, велику частину життя проводить у відкритому морі, лише на 3—4 місяці в році вибирається на берег. Самці сивучів дуже агресивні і не терплять на своїй території ніяких чужинців, а якщо самцю покажеться, що хтось намагається відбити одну з його численних дружин (а їх у дорослого сивуча порядку двадцяти), то він негайно кидається в бій. Борються ці гіганти жорстоко, могутніми зубами наносять один одному глибокі рвані рани, від яких частенько вмирають. Одні із самих дрібних і граціозних тюленів — морські котики, їхня спритність і добірність помітні не тільки у воді, але і на суші. Як і їхні родичі, котики з'являються на березі лише на короткий час. З настанням весни з морських просторів припливає до берегів Командорських островів безліч котиків. Першими звичайно добираються дорослі самці, у них попереду дуже серйозна справа — боротьба за територію. Лише відвоювавши свою ділянку берега, котик може розраховувати на прихильність темних красунь-кішечок. Боротьба йде не на життя, а на смерть, і це не перебільшення, багато хто із суперників дійсно гинуть. Незабаром весь берег поділений на невеликі шматочки, на кожнім з який гордо лежить переможець. Тепер приходить час молодих тварин, і до берегів припливають ті самці, яким ще рано обзаводитися родиною. Правда, підозрілі «землевласники» не пускають їх на сушу, і молоді доводиться плавати поруч у пошуках вільних ділянок.

Самими останніми припливають ті, заради кого велася нещадна війна і лилася кров. Звичайно самки намагаються знайти своїх старих чоловіків, але якщо ті раптом не відзиваються на ласкавий голосок, то красуня відправляється на пошуки нового щастя. А котики намагаються щосили, печуть, ніжно плазують навколо і всіляко намагаються зацікавити наречену. Незабаром усі родини усамітнюються у своїх володіннях і через кілька днів у самок народжуються пухнасті біленькі малята. Так що дітки, яких вартує важливий «султан», йому нерідні, а його власне потомство з'явиться тільки через рік і, швидше за все, вже в іншій родині.

Тепер у самців з'являється нова турбота — охороняти свій гарем від заздрих хазяїв, а це непроста задача. Милі кішечки, занудившись від недоліку уваги чоловіка, частенько відповзають куди-небудь убік і починають ласкаво поглядати на чужого чоловіка, що теж не залишається байдужим до уваги нової красуні. Звичайно хазяїн досить швидко виявляє відсутність зрадниці, ще раз перераховує своїх дружин і відправляється на пошуки. Варто йому тільки перетнути границі чужої ділянки, як майже відразу починається бійка. Дві величезні туші зіштовхуються з ревінням і хрипом, летять жмути шкіри і бризи крові, а неподалік від поля бою сидить винуватниця дуелі і на все це дивиться.

Наприкінці літа котики починають залишати гостинні береги. Першими спливають дорослі самці, майже відразу слідом за ними ідуть молоді тварини, і лише перед самою зимою відправляються в далекий шлях самки з підрослими за літо дитинчатами.

Багатьом людям дуже добре відомі вухаті тюлені. Ви напевно не раз бачили циркові вистави з їх участю. За наказом дресирувальника вони грають на трубах, жонглюють м'ячем, ловлять обручі, самі собі аплодують за допомогою ластів.

Тюлень

Саме цікаве, що в цих виступах немає нічого неприродного, дресирувальники просто використовують природні здібності тюленів, а в результаті виходять забавні циркові номери. У дикій природі ті ж котики частенько граються, з викинутими в море, предметами, підкинуть і вертять на носі порожні пляшки, поплавці, що відірвалися від сіток. У циркових виставах використовують тільки вухатих тюленів, так як саме вони здатні високо закидати голову і швидко пересуватися по суші, відштовхуючись задніми ластами. Їхні родичі — справжні тюлені — менш рухливі і граціозні створіння, на березі вони нагадують великі шкіряні мішки, що повільно і незграбно переповзають з місця на місце, випускаючи тяжкі подихи.

Відомо, що тюлені велику частину часу проводять у відкритому морі, навіть під час сну вони не виходять на сушу. Але яким же чином вони сплять у воді? З'ясувалося, що існує цілих два способи. У першому випадку звір просто лежить на поверхні води, розкинувши ласти, і лише зрідка піднімає голову, щоб зробити глибокий вдих. Він тримається на воді за допомогою товстого шару підшкірного жиру і ледачого ворушіння ластів. Другий спосіб цікавіше: заснувши тварина повільно занурюється на глибину в кілька метрів, після чого починає спливати і, виявившись на поверхні води, робить кілька вдихів, після чого все повторюється із самого початку. Саме дивне, що весь цей час тюлень солодко спить і не відкриває ока ні на хвилину.

До справжніх тюленів відносять нерпу, гренландського тюленя, морського зайця, морського лева і багатьох інших. У всіх цих тварин є які-небудь цікаві пристосування, що допомагають їм вижити в суворих північних водах. Тюлень-крабоїд володіє самими незвичайними зубами, на перший погляд схожими на, дивної форми, гребінку. Справа в тім, що він харчується дрібними рачками, яких збирає за допомогою своїх, дивних, зубних «гребінців». Набравши в рот побільше морської води, тюлень закриває пащу і починає проціджувати її крізь щілини в зубах-краболовках, а дрібні рибки і рачки залишаються усередині.

У тюленя-хохлача на носі розташована дуже дивна річ — величезний червоний міхур, якого він здатний роздувати до неймовірних розмірів. У самок теж є носові міхури, правда значно менші. Для чого призначене це незрозуміле «спорудження», дотепер не ясно. Існує думка, що яскравий надутий мішок грає якусь роль у процесі залицяння і привертає увагу самок. Не виключено, що величина і барвистість міхура допомагають самцю одержати верх над своїми суперниками.

Крім хохлачів, здатністю роздувати ніс володіють морські слони. Звичайно, він не досягає таких розмірів, як у хохлача, але зате роздутий хобот слона видає низьке свистяче ревіння, яке повинно лякати усіх ворогів і суперників. Живуть морські гіганти біля берегів Каліфорнії і Південної Америки, з настанням весни спливають на північ.

У слонів є ще одна притаманна особливість: як усі морські ссавці, вони одягнені в теплу шубу з товстого шару сала (до 10 см.), але в цьому одіянні є своєрідні «віконця»-віддушини. На боках слона таких утворень по три з кожної сторони, під ними шкіра звіра нагрівається до дуже високої температури, і, підсихаючи, вони виглядають на ще вологій сірій шкірі золотавими плямами. З їхньою допомогою морські слони регулюють температуру тіла і при жаркій сонячній погоді рятуються від перегріву.

У молодих морських слонів цей необхідний для життя в льодах механізм ще не працює, тепло вони віддають усім тілом. Часом лід під ними так нагрівається, що починає танути і нещасна тварина занурюється в крижану «яму». Нерідко буває так, що тюлені, які довго лежали на одному місці попадають у пастку, з якої вже не можуть вибратися. Мати теж не в силах допомогти своєму дитинчаті. У крижаному полоні щорічно гинуть сотні тюленят.

Ще один представник справжніх тюленів — морський леопард, що не даремно одержав таке грізне ім'я, адже хижа вдача звіра нітрохи не поступається агресивному характеру його сухопутного тезки. Морський звір підступний і безжалісний мисливець, він хапає і буквально розриває на частини пінгвінів, гагар, поморників і інших птахів, не рятуються від нього і більш дрібні тюлені. Зуби в нього не дуже великі, зате гострі і міцні, а характер такий, що він не боїться навіть людини. Як і звичайний леопард, морський має плямисту шкіру — на темно-сірому тлі безладно розкидані чорні плями.

Крім усіх уже перерахованих, є ще трохи тюленів: на Каспійському морі й в озері Байкал живуть зовсім унікальні істоти — каспійська і байкальська нерпи. Винятковість їх у тім і полягає, що вони живуть у зовсім замкнутих водоймах, у яких їм і взятися начебто б нівідкіля.

Є ще ларга — плямистий тюлень, що живе в північних водах Європи, Америки й Азії. Крилатка, чия шкіра прикрашена тонкими білими кільцями, вибрала простори Берингове і Чукотського морів. Лахтак, чи морський заєць, плаває в самих холодних морях, зовсім уже біля полюса.

Гренландські тюлені-лисуни все літо полюють за рибою, кальмарами і рачками далеко на півночі Атлантичного і Північного Льодовитого океанів, у самих льодів — на сході запливають до Карського моря. Восени вони збираються в невеликі зграї і пливуть на південь. У грудні вже тисячі їх копошаться і плазують на льодах Білого моря.

Наприкінці зими в тюленів народжуються пухнасті, білосніжні (з ледве жовтуватим відтінком) дитинчата, мисливці звичайно називають їх біляками. Протягом місяця мати годує їх своїм молоком, потім поступово починає вчити рибальству. А в травні усі вони, і маленькі і великі, пливуть на північ, до Льодовитого океану.

У полярних льодах Шпіцбергена вони зустрінуться зі своїми побратимами, що зимували біля острова Ян-Майен. Щоб усім вистачило місця і риби, гренландські тюлені поділили між собою зимові квартири. Одні зимують біля острова Ньюфаундленда, інші — на Ян-Майені, а третім прийшлося до смаку плавучі льоди в Білому морі. Крім цих трьох лежбищ, ніде більше гренландські тюлені узимку не зустрічаються.

Моржі

Морж — особливий представник ластоногих. Живе він біля узбережжя островів Північного Льодовитого океану, але на берег вибирається лише для вирощування і виховання підростаючого покоління. Морж дуже велика тварина, у довжину він виростає до 5 м і важить при цьому близько 1,5 т. Незграбне, велико подібне тіло покрите грубою зморшкуватою шкірою, що збирається в товсті складки. Голова досить невелика із широким плоским носом в обрамленні твердої щетини вусів. У самок і в самців по кутах рота ростуть великі білі бивні — особливі ікла, більше таких немає ні в кого. Задні ласти маленькі, майже непомітні. У молодих моржів шкіра покрита короткою густою вовною, з віком звір лисіє. Колір шкіри тварини змінюється в залежності від навколишніх умов: якщо морж довго пробув у воді, то його шкіра відливає синявою; полежавши кілька годин на теплому бережку і зігрівшись, він стає рудувато-коричневим, тому що кров доходить до поверхні тіла. У могутніх старих самців уся шкіра покрита бойовими шрамами і рубцями — це нагадування про колишні сутички із суперниками.

Грізні ікла такої великої тварини вселяють деяке побоювання. Насправді морж знаходить своїй грізній зброї цілком мирне застосування: він переорює іклами морське дно в пошуках улюбленої їжі — молюсків. Зануривши бивні в мул майже цілком, він робить ними довгу борозну. Після цього можна спостерігати дивне видовище: морж витягає перед собою ласти і починає спливати, потираючи один ласт по іншому. У товщі води за його спиною залишається смуга каламуті. Майже піднявшись до поверхні, він занурюється, і усе починається спочатку. Варто уважно придивитися, і зміст таємничих дій стає ясний: у такий спосіб він збирає і чистить черепашки.

Морж

Спочатку він ластами збирає пригорщу раковин, а потім, піднімаючи, поступово перетирає їх, потім розкриває ласти, і молюски починають опускатися на дно, причому відламки раковин тонуть повільніше, так що цей хитрун з'їдає вже очищений обід.

Така дієта просто чудова, але, на жаль, вона влаштовує не всіх моржів, іноді серед них зустрічаються дійсні хижаки, що полюють на нерп, тюленів, що нападають навіть на людей. Найчастіше морж звикає до м'яса, спробувавши його випадково, але після цього він уже ніколи не повернеться до колишньої їжі. Таких моржів чукчі називають келючами і сильно остерігаються їх.

Під час свого перебування на березі моржі збираються величезними групами. Часом вони лежать так тісно, що новим тваринам просто не вистачає місця і вони змушені лягати зверху на тих, хто приплив раніш. Утім, ті не заперечують, хіба що іноді хтось поворухнеться, щоб перемінити позу на більш зручну. На окремих пляжах, а частенько і прямо на крижинах розташовуються на відпочинок самки з дитинчатами — так менше ймовірність того, що незграбні дорослі моржі задавлять малят.

СИРЕНИ, ЧИ МОРСЬКІ КОРОВИ

У зграї сирен два сімейства, дюгони і ламантини, два сучасних роди і чотири види. Сирени — морські тварини, живуть у теплих прибережних водах Атлантичного, Індійського і Тихого океанів. Харчуються водоростями, прибережником, різними іншими водяними рослинами і мулом. На берег ніколи не виходять, народжуються і вмирають у воді.

Зовні сирени не зовсім схожі на тюленів, але задніх ластів у них немає, тільки передні, зате є хвостовий плавець: округлий (у манатів) чи з невеликою вирізкою (у дюгонів); ласти його розташовані, не вертикально, як у риб, а горизонтально, як у китів. Скелет задніх кінцівок змінений майже цілком. Від хрестця залишилися лише дві чи чотири кістки. Шкіра товста, до п'яти сантиметрів, складчаста, майже безволоса, лише рідкі щетинки розкидані на ній.

Іклів немає (були в деяких вимерлих видів), верхні різці, не дуже схожі на бивні (довжиною до 20 сантиметрів), лише в самців дюгонів. Корінних зубів у манатів до десяти в кожній половині щелепи, верхній і нижній, і звичайно лише по три у дюгонів. Як і в слонів, у міру зносу передні випадають, а позаду наростають нові. У самок пара сосків на грудях, як у слоних. Ці й інші морфологічні риси, особливо виражені у вимерлих сирен, вказують на їхнє загальне зі слонами походження від древніх першокопитних звірів, у пам'ять про які деякі ламантини і донині носять на передніх ластах рудиментарні «нігті».

Сирени

Колись у фінікійців був верховний бог Дагон — бородань з короною на голові і риб'ячим хвостом замість ніг. А в Древній Греції жили молоді діви сирени, що своєю красою і співом затягали і присипляли мандрівників, що потім гинули. У ще більш древні часи предки морських корів залишили сушу і пішли в море. Але з двадцяти родів сирен тільки три дожили до появи людини: один з них — стеллерова корова — вже знищена. Залишилися в Тихому й Індійському океанах дюгонь, а в Атлантичному — ламантин (американський, амазонський і африканський) — єдині на сьогоднішній день травоїдні морські ссавці.

Наукова назва ламантина, манат, переводиться як «рукастий», самка ламантина годує своє дитинча, тримаючи його ластами біля грудей. Такий «людський» спосіб годівлі, швидше за все, і послужив основою для легенди про прекрасних дів-русалок, що живуть у морських глибинах. Тими ж ластами манат допомагає собі харчуватися: заштовхує водорості по глибше в пащу, під час годівлі він пересувається, тримаючись «руками» за дно.

Живуть ламантини в озерах і ріках Америки, на прибережних обмілинах у морі. Їжа займає чверть життя цього звіра. У день манат з'їдає близько 100 кг їжі, при цьому його власна вага близько 500 кг. Ситий гігант тихо пливе за течією, виставивши на поверхню бік чи черево, чи ж зовсім осідає на дно, а численні риби, що припливають, збирають з його тіла дрібні водорості і паразитів.

Ламантин

Ламантин не піднімається дихати кожні 3—5 хвилин, у нерухомості він може протриматися під водою хвилин 20, за рахунок запасу повітря у величезних легенях. Тільки уявіть собі — у триметрової тварини легені досягають у довжину 1 м.!

Узимку ламантини збираються біля теплих джерел — природних і створених людиною. Улітку ж вони знову розсіюються: деякі запливають на багато сотень кілометрів. Цьому можна здивуватися, тому що звичайно ламантини плавають з дуже невеликою швидкістю. Лише у випадку небезпеки, а ворогів у нього небагато — людина так тигрова акула, звір починає відштовхуватися хвостом і плисти досить швидко. Це єдиний захист мирного створіння, у якого немає ні пазурів, ні гострих зубів.

У повсякденному житті ламантинів велика радість — спілкування; вони грають, покусуючи і погладжуючи один одного, обіймаються ластами, виставляють для подиху ніс до носа, плавають один за одним чи поруч; переговорюються скрипами, вересками чи свистом. Навіть коли відразу декілька самців доглядають протягом довгого часу за однією самкою, вони не влаштовують кровопролитних бійок, а всього лише грайливо штовхаються. Самка родить одне велике дитинча, з яким знаходиться разом біля двох років. Весь цей час вона вчить його: показує розташування теплих джерел, багаті підводні зарості, зручні шляхи пересування.

Пійманий ламантин швидко прив'язується до людини. Відомий випадок, коли в невеликому озерці протягом 26 років звір охоче припливав на людський заклик. Але тоді ж з'ясувалося, що м'ясо ламантина дуже смачне. Так почалося безжалісне винищування беззахисних тварин. У наші дні вони найчастіше гинуть при зіткненні з кораблями.

Родичі ламантинів — дюгони — живуть на океанічних і морських обмілинах, там, де вода добре прогрівається сонцем і багато водоростей. Живуть вони в прибережних водах Червоного моря, в Індійському океані біля східного узбережжя Африки, уздовж азіатського узбережжя й біля островів у Бенгальській затоці, біля берегів Шрі-Ланки, Індонезії, Північній Австралії і Філіппін.

Живуть корови-русалки сімейними парами: мама, тато і маля. Життя їх протікає розмірено і неквапливо: ситний обід, що плавно переходить у вечерю, теплі морські ванни і солодкий сон до наступного обіду. Усім би гарне таке життя, якби не людина. На жаль, зовсім незрозуміло з якої причини,

Дюгонь

люди вирішили, що жир, м'ясо і «сльози» дюгоня (жирове змащення, що стікає в кутки очей, коли пійману тварину витягнуть на берег) дуже цілющі і мають лікарські властивості при самих різних недугах. Через те на дюгонів полюють усюди — зі списами і сітками, тепер їх залишилося зовсім мало.

З часу відкриття стеллерової корови до того дня, коли вона зникла з обличчя землі, пройшло дуже мало часу. У 1741 р. відбулася експедиція знаменитого дослідника Вітуса Берінга. До нещастя, під час подорожі командор помер, а його команда була змушена після аварії корабля надовго затриматися на Командорських островах. До складу експедиції входив молодий натураліст Георг Стеллер. Під час дослідження острова, на який вони потрапили, учений помітив неподалік від берега щось дивне: там серед морських хвиль плавно погойдувалися якісь гігантські істоти, які своїм видом нагадували не то мокрі камені, не то затонулі човни. Тварини повільно плавали біля берега і періодично пірнали, піднімаючи хмари бризів.

Тоді в натураліста не було можливості по уважніше вивчити нових звірів. У людей з'явилися більш важливі задачі: їм потрібно було вижити в суворих північних умовах, наближалася зима, і до неї необхідно було готуватися, ослаблих мореплавців долали численні хвороби. Наступна зустріч з невідомими істотами відбулася лише через півроку. Морякам необхідно було поповнити запаси припасів, і вони вирішили пополювати на цих тварин. Звичайно, звір міг виявитися хижаком і люди самі стали б бажаним обідом, але положення було таким безвихідним, що нічого іншого їм не залишалося. Мисливцям повезло — грізні на вид звірі виявилися неповороткими і цілком мирними.

Діставши гарпуни і багри, моряки напали на страшних чудовиськ. Коли одне з них витягли на сушу і гарненько розглянули, то стало ясно, що це зовсім нова і невідома науці істота. Дивна здобич одночасно схожа на тюленя і кита. Стеллер звернув увагу на те, що тварина дуже нагадувала ламантинів, тільки її розміри були в два рази більше. Такого гіганта серед морських корів ще ніхто не зустрічав.

На щастя, незважаючи на зайнятість і сильну втому, Стеллер зміг докладно описати у своєму щоденнику невідоме створення, розповісти про його поводження і звички. Тільки завдяки йому наука тепер знає про морську корову-капусницю (ще одна назва стеллерової корови) досить багато. Крім Стеллера, ніхто з учених-біологів не встиг її побачити.

Відповідно до опису натураліста, корови покриті дуже товстою і міцною шкірою чорного кольору, безволосою і горбистою. Голова капусниці невелика, очі маленькі, що зовсім потонули в складках шкіри, вух нема, замість них лише невеликі дірочки, що закриваються шкірною складкою, коли тварина занурюється у воду. Тулуб звужується до голови і хвоста, хвіст трохи нагадує китовий.

Стеллер пише, що найчастіше капусниць можна було зустріти на мілководді, де вода добре прогрівається сонцем, а дно покривають пишні зарості морських водоростей. Паслися тварини великими групами, що розділялися на сімейні пари з дитинчатами, але усі плавали поруч один з одним. Під час зимових штормів звірам доводилось дуже важко, трави ставало менше, а сильні бурі частенько калічили корів і викидали їхні тіла на берег.

Морські гіганти, на своє лихо, були дуже довірливі і частенько підпускали людей майже впритул.

Коли вони плавали неподалік від берега, то на їхні спини постійно сідали птахи, збираючи всякий дріб'язок, що оселився на шкірі капусниць. Під час годівлі корови могли надовго затримувати подих і виринали лише через 10—15 хвилин, щоб галасливо віддихатися. Після ситного обіду вони відпливали недалеко від берега і засипали, — здавалося, що люди їх зовсім не турбують.

Моряки регулярно полювали на дивних звірів: м'ясо їх виявилося ніжним і смачним. Мирним створінням було важко чимось захистити себе від нападу, але все-таки одноплемінники ніколи не кидали своїх у біді. Уся череда намагалася врятувати нещасну жертву, і іноді їм це вдавалося. Особливо разюча та вірність, з якою самець випливав за своєю пійманою подругою: навіть коли вона вже мертва лежала на березі, він не відразу залишав її.

Досить довго, потерпівша аварію корабля експедиція, знаходилася на маленькому острівці, але все ж таки ціною героїчних зусиль люди змогли повернутися додому. Причому повернулися вони переможцями, їм вдалося привезти не тільки карти нових земель, але і великий вантаж дуже дорогих і рідких хутр. Довідавшись про це, багато заповзятливих торгових людей вирішили відправитися в подорож по тим краям, де можна було зустріти різних звірів, які ще не навчилися боятися людини. Тоді ж і почалося безжалісне винищування морських корів. Мисливські експедиції одна за іншою припливали до берегів Командорських островів, і капусниці виявилися для них приємним сюрпризом. Адже тепер можна було не витрачати багато часу на полювання — один убитий морський гігант міг забезпечити м'ясом десять чоловік на цілий тиждень.

Йшли роки, полювання на капусниць продовжувалася. Через 27 років з моменту відкриття була з'їдена остання корова. Як стверджують старі джерела, це сталося в 1768 р. Цілий вид живих істот був просто з'їдений безтурботними людьми ледве більше, ніж за чверть століття. На пам'ять іншому людству, немов гіркий докір, залишилися нечисленні кістяки, суха шкіра й олівцеві замальовки живих капусниць. Здавалося б, це кінець сумної історії людської жадібності і дурості. Але існує надія, що в розповіді може бути зовсім інший фінал.

З тих пір як відбулася експедиція командора Берінга, пройшло більше ста років, і в 1879 р. учені довідалися зовсім неймовірну річ: жителі острова Берінга затверджували, що під час риболовлі зустріли дивних тварин. По їхніх описах дослідники зрозуміли, що мова йде про стеллерову корову, Відтоді в газетах періодично з'являються різні заяви про зустріч з вимерлими тваринами. Багатьом з них просто не можна не повірити. Наприклад, у 1962 р., під час наукової експедиції російські вчені помітили біля узбережжя Камчатки плаваючих неподалік від берега величезних чорних звірів, що походили не те на моржів, не те на дельфінів, тільки величезних розмірів.

Через кілька років камчатські рибалки розповіли місцевим натуралістам, що бачили біля берегів одного острова дивних тварин, і дали їхній докладний опис. Коли їм показали малюнок із зображенням стеллерової корови, вони відразу ж пізнали її. Учені не могли повірити, що капусниці ще десь зустрічаються, але в моряків не було причин для обману. Науковий світ розділився на два табори. Одні вважали усі свідчення неправдою і містифікацією, інші заявляли, що не виключено можливість існування стеллерових корів і в наші дні — океан великий, і вони цілком могли вижити де-небудь у лабіринті Командорських островів. Нам залишається тільки сподіватися, що дивні і цікаві морські ссавці ще зустрінуться людям на морських просторах, і знову буде шуміти прибій, а хвилі стануть гладити спини добродушних капусниць.

ЛАРГА - Phoca largha

Ларга чи плямистий тюлень зустрічається в Японському морі цілий рік. Довжина дорослих самців і самок до 190-220см., максимальна вага восени може складати 130-150кг, навесні звичайно не перевищує 80-100кг. Окрас тюленів досить різноманітний і може змінюватися від сріблисто-сірого до темно-сірого. По всій спині, на боках і череві знаходяться дрібні чорні чи бурі плями неправильної форми. Улюбленими місцями тюленів є мілководні бухти, невеликі острови й окремі групи каменів поблизу узбережжя. Треба сказати, що даний вид дуже обережний, боїться людини і при постійному занепокоєнні залишає обжиті місця. У Японському морі ларга досить широко розселена уздовж узбережжя. Великих скупчень тюлені не утворюють, лежбища можуть нараховувати від декількох десятків до 100 і більш тюленів. Навесні, можна спостерігати скупчення ларги в Татарській протоці і на північно-західному узбережжі Сахаліну.

В Примор'ї ларга досить звична в затоці Петра Великого. З руйнуванням льодового покриву в березні-квітні її можна побачити на крижинах безпосередньо з будинку Інституту біології моря. У недалекому минулому (початок XX століття) існував навіть промисел ларги під Владивостоком, де добували до сотні тюленів. Чисельність ларги в затоці Петра Великого помітно зросла з організацєю Державного морського заповідника, ініціаторам створення якого став академік А.В. Жирмунський. В останні роки збільшилася чисельність ларги в районі о. Фальшивий (камені Бутакова), кекуры Баклан’ї й О. Бельцова. Найбільш велике лежбище ларги (до 500 голів) знаходиться на о. Матвєєва.

Ларга хоч і вважається рибоїдним тюленем, однак у її раціоні не останню роль грають креветки, дрібні краби і восьминоги, яких вона з успіхом добуває в прибережній зоні. Роди в тюленів відбуваються в Амурській затоці в лютому-березні. У більш північних районах Японського моря період народження дитинчати перейде на більш пізніші терміни березень-квітень. Ларгеня народиться в білому убранні, через що й одержав назву «бельок». У місячному віці ларгенятко здобуває плямисте забарвлення, типову для дорослих осіб. До місячного віку дитинча харчується в основному молоком матері, потім починає поступово освоювати дарунки моря - ловить дрібних крабів, креветок і восьминогів. Початковий етап видобутку проходить при особистій участі самки з якою він знаходиться. До осені щенята підростають і здатні переходити на самостійне харчування. Прихильність до батьків у щенят зберігається приблизно більше року, тюлені як правило на залежаннях лежать разом.

ПІВНІЧНИЙ МОРСЬКИЙ КОТИК - Callorhinus ursinus

Північний морський котик є коштовним промисловим об'єктом. Хутро котиків має високу якість і тривалий час користувалося великим попитом на зовнішньому і внутрішньому ринках. Морські котики - тварини середніх розмірів з чітко вираженим половим диморфізмом. Довжина дорослих самців-сікачів 180-210 см., вага 190-320 кг, самки значно поступаються у розмірах (120-140 см.) і вазі тіла (35-60кг). Полової зрілості самки досягають у віці трьох років, самці - у 3-4 роки, однак у цьому віці самці-холостяки не беруть участь у розмноженні через сильну конкуренцію з боку сікачів. Кінцівки в котиків представлені у виді ластів, на яких відсутній волосяний покрив. Пазурі на передніх ластах рудиментарні, на задніх найбільшого розвитку мають середні (2-4-й) за допомогою яких тварини розчісують своє хутро. Волосяний покрив складається з довгих грубих остьових, перехідних і ніжного пухового волосся. Саме коштовне хутро і стало причиною їхнього винищування в XVIII-XX сторіччях на о. Тюленевому (Охотське море), островах Прібилова і Командорських (Берингове море).

У дорослої самки за даними американського дослідника котиків Віктора Шеффера на шкірі нараховується близько 300 млн. волосин. У період перебування тварин у воді волосяний покрив виконує роль термоізолятора і дозволяє тварині без перешкод освоювати холодні і теплі водяні маси. Адже котиків з успіхом можна назвати морськими блукачами, що змушені восени мігрувати іноді за 2 3 тис. миль від рідних лежбищ. У них добре розвинений зір і тварини прекрасно бачать у воді, навіть при слабкому освітленості. Котики є прекрасними плавцями й основною локомоторною роллю в них, як і в сивуча, виконують передні ласти. Це і дає зрозуміти, що у вухатих тюленів більше розвинута мускулатура шийного і грудного відділів тулуба. На окремих відрізках шляху морські котики здатні розвивати швидкість від 20 до 35 км/год. При переслідуванні тварини звичайно пливуть зі швидкістю 22-25 км/год., однак через 20-30 хвилин намагаються позбутися від переслідувачів занурюючись і змінюючи напрямок руху.

Перші згадки про морських котиків у Японському морі зустрічаються в роботах Н.В. Слюнина і Л. Стейнегера і відносяться до кінця минулого сторіччя. У ті далекі роки їх спостерігали з промислових судів у Корейській затоці, куди вони мігрують восени з лежбищ, розташованих на о. Тюленевому, Прібилових і Командорських островах. Аналіз здобичі мічених звірів показав, що в основному тут зимують котики з о. Тюленевого. Тварин в основному ловили біля узбережжі о. Корея, у центральній частині Японського моря й у берегів Примор'я. Найбільші скупчення котиків узимку і на початку весни відзначали на о. Ямато й у Корейській затоці. У березні як правило починається весняна міграція котиків убік берегових лежбищ. У цей час значна частина тварин іде на північ і північний схід, досягаючи південної частини затоки Петра Великого. У квітні міграція котиків стає найбільш вираженою. До цього часу велика частина котиків переміщуються з Корейської затоки і направляється убік узбережжя Примор'я. У травні більшість тварин зосереджено між мисами Поворотним і мисом Низинним, відкіля вони мігрують у напрямку протоки Лаперуза і далі до о. Тюленевого. Частина тварин направляється до західного узбережжя Японії і через Сангарский пролив переходять в північно-західну акваторію Тихого океану і потім у Берингове море до Командорського і Прібилових островів.

Основною їжею морських котиків у Японському морі є минтай і кальмари, причому кальмари більш часто зустрічаються в шлунках у молодих звірів. Котики здатні занурюватись на глибини більш 100 метрів, однак у більшості випадків тварини надають перевагу полюванню в приповерхніх шарах води. Тривалість занурювання їх як правило не перевищує 15-20 сек., а максимальний час перебування під водою складає 5-6 хвилин.

Харчуються котики в основному вночі, удень тварини відпочивають, виставивши на поверхню води ласти. У період сну голова звірів часто виявляється у воді і котики періодично піднімають її назовні а потім знову занурюють у воду.

Вважається, що основна маса котиків (до 50%) гине в перший рік життя в морі, але причини смертності вивчені слабко. Тривалість життя котиків може досягати 30 років, однак більшість самців-сікачів гинуть раніш 20-літнього віку, а самки в 16-20 років як правило втрачають здатність до розмноження.

СИВУЧ - Eumetopias jubatus

Сивуч чи морський лев - самий великий представник сімейства вухатих тюленів. Довжина дорослих самців сікачів може складати 350 см., самок – 250 280 см. Великі сікачі важать до 1 тонни, самки 250 - 300 кг. Новонароджені дитинчата мають вагу 15-20 кг, у місячному віці їхня вага складає 30-35 кг.

У сивучів як і морських котиків чітко виражений статевий диморфізм. Самці - сікачі відрізняються могутньою статурою, сильним розвитком грудного і шийного відділу тулуба, широкими і довгими передніми ластами, що виконують основну локомоторну роль при плаванні.

Дорослі тварини мають золотаво-руде забарвлення, статевонезрілі - ясно-коричневу, а щенята пофарбовані в темно-каштановий колір. Волосяний покрив у відмінності від морського котика складається з грубих остьових і дуже рідкого і тонкого пухового волосся. Найбільший розвиток волосяний покрив одержав на шиї і плечах, у самців - сікачів він утворить гриву, що має подібність із гривою левів.

Розподіл сивуча в Японському морі в основному обмежено західним узбережжям о. Сахалін. Навесні сивучів можна спостерігати в Татарській протоці, однак звірі тримаються поодиноко і великих скупчень не утворять. У Японському морі гаремні лежбища, де проходить розмноження сивуча, відсутні. Украй рідкі випадки зустрічей сивучів одинаків південніше Татарської протоки уздовж західного узбережжя Японського моря. Об'єктами харчування сивучів на півночі Японського моря є масові види риб (минтай, тріска, навага, терпуг, оселедець, камбали) і кальмари.

КІЛЬЧАСТА НЕРПА чи АКИБА - Pusa hispida

У далекосхідних морях (Охотськім і Беринговім) це самий масовий і самий дрібний вид тюленя. Вага дорослих осіб як правило не перевищує 80-90 кг, середня вага складає 43-45 кг. У період розвитку суднового звіробійного промислу в 60-70 роки XX сторіччя акиба грала важливу економічну роль, особливо в Охотському морі. У Японському морі кільчаста нерпа зустрічається в основному в Татарській протоці. Поодинокі заходи тюленів відзначали в затоку Петра Великого, однак їх варто віднести до випадкових. Кільчасту нерпу відрізняє від інших тюленів своєрідне забарвлення волосяного покриву який створює неповторний сітчасто-мереживний візерунок у формі кілець на темному тлі.

КРИЛАТКА чи СМУГАСТИЙ ТЮЛЕНЬ - Histriophoca fasciata

Зустрічається вкрай рідко в північній частині Японського моря і Татарській протоці. Скупчень не утворює. Тюлені середньої величини (довжина 150-160 см.), середня вага 75-80 кг. Самців відрізняє оригінальне забарвлення - на темному основному тлі контрастно виділяються чотири світлих широких смуги на шиї, хрестці і навколо основи передніх ластів. Поплутати забарвлення крилатки неможливо з іншими тюленями. Варіації забарвлення хутра крилатки виявилися досить гарною ознакою для популяційних досліджень даного виду. Літній розподіл крилатки в далекосхідних морях дотепер залишається не ясним. Практично тюленів дуже рідко вдається зустріти біля узбережжя. У Японському морі крилатка в літній сезон не зустрінута.

МОРСЬКИЙ чи ЗАЄЦЬ ЛАХТАК - Erignathus barbatus

Досить великий тюлень, довжина дорослих осіб 220-250 см., вага 250-300 кг. Окремі лахтаки досягають ваги 420 кг. Забарвлення тюленів варіює від світло-попелястого до темно-сірого кольору. Немовлята мають попелясто-сіре забарвлення, найчастіше з коричневим відтінком.

У Японському морі морського зайця можна зустріти в західного узбережжя о. Сахаліну й у Татарській протоці. У затоці Петра Великого й уздовж узбережжя Примор'я тюлені не були відзначені. Від вище описаних тюленів морського зайця можна відрізнити за наявністю «бороди» що складається з великого числа (більш 100) довгих вибрисс, розташованих на верхній губі. Досить своєрідний і спектр харчування цього тюленя. Основу його раціону складають бентосні організми, з яких важлива роль належить ракоподібним (краб-стригун, креветки), черевоногим молюскам, кільчастим хробакам і восьминогам. Риба, як об'єкт харчування, у багатьох місцях відіграє другорядну роль.

КИТОПОДІБНІ

Загін китоподібних систематики розділяють на три підзагони: древніх (усі вимерли 30 мільйонів років тому), зубатих і вусатих китів.

Китоподібні сформувалися 70 мільйонів років тому, очевидно, від якихось хижих, близьких до предків собак звірів (а можливо, і від комахоїдних!), усі зв'язки із сушею в них давно загублені, а пристосування до життя в морях, деяких озерах і ріках виражені краще, ніж у всіх водяних ссавців. Тіло схоже на риб'яче, але з горизонтальними лопатами хвостових плавців. Передні кінцівки еволюція перетворила в ласти, задні зникли зовсім, збереглися лише рудименти кіст таза, у гладких китів також і стегон, не зв'язаних із хребтом. У більшості китоподібних є спинний плавець, утім, без кісткової основи.

Тіло безшерсте, шкіра гладка, з дуже товстим шаром підшкірного жиру, що і служить термоізолятором. У кашалота, горбача і смугачевих товщина його в середньому до 18, а в гладких китів — до 50 сантиметрів! Небагато щетинок вціліло лише на морді. Деякі кити, наприклад нарвав, зовсім безволосий. Потових і сальних залоз немає. Слинних залоз теж нема, чи вони недорозвинені.

Шлунок великий (у великих китів уміщає тисячу літрів!), улаштований складно. Нирки відносно вдвічі крупніше, ніж у наземних звірів, тому що видаляють з організму багато проковтнутих з морською водою солей. Немає трубчастих кісток, усі пористі, сильно просочені жиром.

Зубатих китів відрізняють від вусатих насамперед зуби: їх може бути і 272 (рекорд для звірів!) в амазонських дельфінів і тільки одна пара (клюворили і поясковозубі) або лише одне ліве верхнє ікло — майже триметровий, спрямований прямо вперед крізь верхню губу (у самців нарвалів; у самок — недорозвинений зачаток цього ікла). Усі зуби одноманітні за формою, звичайно конічні.

У вусатих китів немає ніяких зубів, замість них з боків верхньої щелепи ростуть рогові поперечні пластини з торочкуватими зсередини краями — цідилка, що, коли кит закриє рот, випускає лише воду, а дрібні рачки, риби і кальмари залишаються в роті.

У зубатих китів череп з незрозумілої причини асиметричний і тільки одна ніздря, чи дихало; вусаті зберегли обидві ніздрі і симетричний череп. Розміри зубатих китів — від метра з чвертю до 20 метрів (кашалот), вусатих — від 6 до 33 метрів. У перших самці крупніше самок, у других — навпаки.

У китоподібних немає нюху, зір відносно слабкий, але слух відмінний. Дослідження показали, що ці тварини сигналять один одному, орієнтуються в шляху і эхолоцірують їжу за допомогою ультразвуків, як летючі миші.

Вагітність дельфінів —10—12, вусатих китів — 11, а в кашалотів —10 місяців. Майже завжди одне дитинча, двійні і трійні дуже рідкі. Соски — одна пара знизу, у кореня хвоста, у схожих на кишені складках — скороченням особливих м'язів впорскують у рот дитинчаті дуже живильне молоко. У ньому не більше 50 відсотків води. Смугастики годують дитинчат молоком півроку, дельфіни-фоцени і горбачі — 8—10 місяців, більшість інших китів — майже рік.

На чудовому молоці новонароджені кити ростуть дуже швидко: китеня-блювал, наприклад, у перші сім місяців у середньому додає щодня по 100 кілограмів у вазі і майже чотири сантиметри в довжину! Великі кити досягають полової зрілості в чотири — шість років, а деякі дельфіни й у півтора року. Самки великих китів родять через два з половиною року. Оскільки живуть вони лише 30—40 років, і кожна, тільки, 10—12 разів буває матір'ю.

Китобійні флотилії усього світу знищили за останні 70 років біля мільйона великих китів. Деякі види винищені цілком.

КИТИ

Маленькі діти дуже люблять з'ясовувати, хто у світі найбільший і хто найдужчий. Довідавшись про найбільших звірів — слонах і китах, — вони частенько ставлять запитання: «А якщо кит зі слоном поб'ються, то хто кого переможе?»

Звичайно ж слону з китом боротися не доводиться. По-перше, і той і інший відрізняються досить мирною вдачею, якщо їх не розсердити. По-друге, кити не виповзають на сушу, а слони не плавають у морі, принаймні настільки далеко і довго, щоб зустрітися з китами. А по-третє, розміри слона дивують тільки на суші. У морі він нікому не покажеться занадто великим: адже його вага всього 4 т! Світовий океан населений істотами, вага яких упору вимірювати в слонах.

Синій кит (по-англійському — блювал, так його теж часто називають) досягає величезних розмірів. Немає на Землі тварини крупніше, навіть вимерлі динозаври були менше — і по росту, і по вазі. Звичайно дорослі блювали близько 20 м у довжину, але зустрічаються і справжні гіганти: 33 м - це рекорд серед хребетних тварин! Така громадина важить до 160 т, порахуйте, скільки слонів потрібно зібрати, щоб «перетягнути» синього кита? 40 слонів! А людей набагато більше: 2300 чоловік середнього росту і ваги. Один тільки язик блювала важить як дорослий слон. Так що, доведись морському і сухопутному велетням зустрітися, кит навряд чи звернув би увагу на «маля» з хоботом. Адже навіть новонароджене синє китеня важить близько 2 т при зрості 7 м!

Чим же харчується така величезна тварина? Адже тільки на те, щоб рухатися (і не так вже й повільно — до 30 км/год.!), цьому гіганту доводиться затрачати чимало сил. І для підтримки життя усього величезного організму теж. А ще в морській воді потрібно постійно зігріватися, адже кит не риба, у нього приблизно така ж температура тіла, як у нас. Навіть у тропіках океан рідко буває тепліше 25°С, а більш холодна вода постійно «висмоктує» тепло з будь-якого звіра. Кити ж аж ніяк не прагнуть «погрітися» у теплих водах, їх найчастіше зустрічають саме в холодних морях, біля самого краю льодів, що плавають. Виходить, їсти їм потрібно ще більше, і їжа ця повинна бути ситною. Водоростей в океані не так вже й багато, та й «пастися» біля дна зручніше все-таки тим тваринам, що менше зростом. На кого ж полюють ці гіганти?

Їхня здобич така мала, що подробиці її будови без сильної лупи і не розглянеш. Самі великі жертви ростом не набагато більше таргана, а самі дрібні розміром з комара. Це дрібні рачки, що плавають біля поверхні океану, називають їх норвезьким словом «криль». Криль — одна з найважливіших частин співтовариства тварин, що пливуть з волі океанських течій. Усе це співтовариство називається планктоном, багатьох його представників можна побачити тільки під мікроскопом. Проте саме цей плавучий дріб'язок служить їжею майже всім мешканцям морів: чи її їдять, чи тих, хто цим планктоном харчується, а потім хтось з'їсть і «мисливця», і так далі, поки хижаки не стануть настільки великі і сильні, що з ними ніхто не справиться.

Синій кит не хижак, він нікого не доганяє і не кусає, у нього і зубів-то немає. Замість них з верхньої щелепи звисають пластинки метрової довжини, схожі на кістяні гребінці, але «зубчики» їх дрібні, вони розщеплюються на кілька волосків, так що усі разом перетворюються в дійсно густу щітку. Як вуса. Таку пластинку і називають «китовий вус», тільки росте він не зовні, а усередині, і цих вусів у кита кілька сотень — по обидва боки пащі. Виходить густа, досить дрібна сітка, така як сито.

Усі кити спілкуються один з одним за допомогою різноманітних звуків. Чим більше кит, тим голосніше і нижче, «басовитіше», у нього голос. При цьому, як з'ясували вчені, великі кити здатні посилати сигнали родичам, що знаходяться від них за десятки і навіть сотню кілометрів. Невже голоси морських гігантів настільки гучні? Виявляється, ні. Уся справа у властивостях морської води. На визначеній глибині є шари води з різною щільністю, по яких звук поширюється набагато далі, вони і користуються китоподібними як своєрідним підводним телефоном. У череді китів хтось постійно «чергує біля телефону»: поринає на потрібну глибину і слухає, немає чи повідомлень від сусідів. За допомогою такого зв'язку, наприклад, швидко передається новина про достаток їжі в якомусь місці, і кити починають збиратися в такий район з досить великої ділянки океану. Висловлюється припущення, що «черговий» передає повідомлення далі, повторює його, у результаті сигнал доходить і до зовсім віддалених черід.

Китів з «ситом» у роті називають вусатими китами, на відміну від тих, у кого є самі справжні зуби — зубатих китів. Усі вусаті кити пристосувалися до проціджування океану в пошуках їстівного дріб'язку. Такому вусаню досить набрати в рот води, зімкнути щелепи і язиком, як поршнем насоса, видавити воду через подаровану природою сітку. При цьому рачки осідають на вусах, залишається тільки ковтати!

Води в китову пащу поміщається дуже багато, сотні літрів, а їжі в шлунок — і того більше. Щоб великий синій кит наївся досита, потрібно близько 1 т крилю! А рачки, як ми пам'ятаємо, крихітні... Рятує китів одна обставина: криль в океані тримається величезними скупченнями. На сотні метрів іноді тягнуться за течією рожеваті смуги - це просвічують через воду тіла безлічі рачків. В інших місцях ці скупчення не так добре помітні, не такі щільні, зате займають великі простори — десятки кілометрів у поперечнику! Така жива пляма може прокормити не одного кита, а цілу череду протягом декількох днів. Знайшовши скупчення планктону, кити з відкритою пащею пливуть 1—2 км. При цьому язик направляє потік води на вуса, і рачків на пластинках може затриматися так багато, що рот у кита закривається з важкістю. Кілька могутніх ковтків — і велетень ситий!

Утім, деякі вусаті кити віддають перевагу видобутку покрупніше, наприклад дрібну рибу. Родич синього кита (де в чому поступається йому в розмірах — довжина до 27 м) фінвал одержав прізвисько сельдяний кит за полювання на косяки цієї риби. Утім, йому підходить і кілька, і скумбрія, аби плавала в океані щільними чередами і була не занадто великою: глотка у фінвала, як і у всіх вусатих китів, вузька. Ще одна умова, без якої сельдяний кит полювати не стане: косяк повинний триматися біля поверхні моря, якщо він глибоко — полювання не вийде, можна і не починати.

Злякані риби плавають досить швидко, китові доведеться витратити на переслідування сил більше, ніж додасться від такого шустрого сніданку. Однак занадто вже приваблива здобич: у великому косяку можна навіть китове черево набити оселедцем до межі, тому фінвалу довелося навчитися заганяти риб у пастку. Ученим навіть вдалося зняти з вертольота цей дивний спосіб лову і, до речі, підтвердити розповіді колишніх китобоїв, яким «сухопутні» жителі частенько не вірять.

Рук у китів немає, побудувати з чого-небудь пастку посередині океану — справа дуже важка, тому фінвал обходиться тим, що в нього є. Повітрям. Справа в тім, що риби дуже насторожено відносяться до всякого незвичайного шуму, а від суцільної завіси з повітряних пухирців біжать у паніці. Припускають, що вируючі бульбашки нагадують їм піну від прибою на каменях, і риби намагаються втекти від небезпечної перешкоди, поки хвилею їх не викинуло на берег чи не розбило об скелі. Як би там не було, а сельдяному китові така звичка тільки на користь.

Знайшовши косяк, фінвал піднирює під нього, неглибоко, метрів на 20—30. Потім він починає плисти по колу, поступово видихаючи повітря. Коло звужується, утвориться закручена в спіраль стіна з пухирців. Частина косяка, що потрапила усередину цієї стіни, кидається до центру спіралі, а там у цей момент з'являється величезна паща. Спливши, фінвал перевертається на бік чи на спину — занадто вже багато піймав риби, ніяк рот не закривається! Доводиться «допомагати»: щелепа важка, і під її вагою риба щільно «упаковується».

І синій кит, і фінвал відносяться до так називаних смугастиків. Це сімейство вусатих китів відрізняється

Синій кит

численними шкірними валиками-смужками на череві майже уздовж усього тіла — від самої пащі. Навіщо вони потрібні китам — не зовсім ясно. Припускають, що такі валики направляють потоки води уздовж довгого і стрункого китового тіла, допомагають плавному обтіканню: чим менше завихрень, тим легше плисти. А плавають смугастики швидко: фінвал може досягти швидкості 50 км/год., не всякий підвідний човен наздожене! Правда, таку велику швидкість кити набирають тільки в рідких випадках, рятуючись від погоні. Довго вони її не витримують, але і 20 хвилин звичайно вистачає, щоб пірнути і різким ривком зринути убік.

Ще менш квапливіші гладкі кити. Смуг на череві в них немає і тіло не таке витягнуте і струнке, як у смугастиків. Зате голова величезна — майже третина від загальної довжини тіла! Довжина гладких китів до 21 м, виходить, майже 7 м у такого кита приходиться на голову... В основному звичайно ж на пащу. На багатьох малюнках і в мультфільмах кита зображують товстим, округлим, з величезною пащею, повної поперечних пластинок. Саме гладкий кит і послужив «моделлю» для художників. Якщо у фінвала чи в синього кита при їхньому величезному рості довжина китового вуса не більше 1 м (голова в смугастиків як би приплющена — широка, але плоска), то гладкий кит — рекордсмен серед вусанів: пластини китового вуса досягають у нього 4,5 м висоти!

Через ці вуса гладкий кит і постраждав. Раніш їх дуже цінували за міцність і гнучкість, адже пластмас не було. З китовим вусом по пружності і міцності не зрівняється ніяке дерево, тому з нього робили усе, що повинно було бути гнучким, легким і пружнім: луки для мисливців і воїнів, парасольки і корсети для модниць, ресори для розкішних карет — не кожному багатію така була по кишені, китовий вус коштував дорого! За 1 т вусів в Англії платили 2 тис. фунтів стерлінгів — два фунти за 1 кг, по тим часам — гроші просто величезні, а з кожного кита добували сотні кілограмів щетинистих пластинок.

Ще одна особливість гладких китів змушувала китобоїв вибирати своїм видобутком саме цих велетнів. На відміну від смугастиків, убитий гладкий кит не тоне в морській воді. На плаву його підтримує величезна кількість жиру: шар сала між грудними плавцями досягає на півметра! Такий жировий прошарок потрібен китові для того, щоб не змерзнути в холодних північних морях, де крилю більше всього. Хутряна шуба, з прошарком повітря під нею, при пірнанні не допоможе, тому китам довелося «вдягатися» не зовні, а всередині, під шкірою. Сало не пропускає холод глибоко в тіло, до життєво важливих органів. Верхній шар шкіри мерзне, але кита це не турбує: до холоду він мало чуттєвий, та й морозів під водою не буває, температура води майже завжди не нижче 0°С. Холодніше вона може бути тільки при високому тиску, на дуже великих глибинах, куди кити не пірнають.

Гладкому китові ця «шуба із сала» мільйони років вірно служила проти студеної арктичної води, але вона ж його і погубила, коли в морі з'явилася людина. Коли на китів полювали з невеликих човнів, «непотоплюваність» здобичі була дуже важлива. Можна було не побоюватися, що змучений гарпунами кит піде на дно. До інших умираючих гігантів відразу ж поспішало китобійне судно, щоб устигнути накинути канати, поки туша не затонула. Бувало, поранений кашалот топив не тільки човна, але і шхуну, що поспішала взяти його «на буксир». А убиті гладкі кити могли годинами качатися на хвилях, поки китобої переслідували уцілілих з тієї ж череди.

Двох-трьох китів звичайно вистачало, щоб шхуна навантажилася цілком, так, що нікуди було ставити бочки з китовим жиром. У Європі цей жир у їжу вживали рідко, зате в нього було інше важливе застосування. Перетопленим китовим салом заправляли масляні світильники і вуличні ліхтарі, схожі на гасові лампи. Нафта до середини XIX в. була досить дорогою, її привозили з Азії в невеликій кількості. А кити були поруч, в Атлантиці, з кожного знімали десятки бочок сала. Кілька століть усі вулиці європейських міст висвітлювалися тільки жиром гладких китів! Крім того, з китового сала робили мило, використовували його як змащення, застосовували для виготовлення різних лік... Словом, попит на цей товар був постійним, і покупців у китобоїв вистачало. Китів теж було багато, настільки, що іноді в забитого кита зрізалося тільки саме коштовне — пластинки вусів, а вся туша залишалась на корм акулам.

Утім, поки на китів полювали з китобійних шлюпок — вельботів і переслідували їх на невеликих вітрильних суденцях, гладкі кити в океані зустрічалися часто. Не така це була проста справа — вистежити кита, обережно підплисти до нього в момент короткого відпочинку на поверхні. Не кожний міг точно кинути важкий гарпун — і найчастіше не один, а декілька — і при цьому пробити і міцну шкіру, і товстий шар сала! Небезпечна і важка була робота в китобоїв. Добувалися сотні китів, а в океані залишалися тисячі... поки люди не винайшли пароплави і спеціальні гарпунні пушки.

Тепер погоня за китом залежала не від вітру і майстерності капітана, а від потужності парової машини. Мисливцю-гарпунеру не потрібно було підпливати на човні впритул до гіганта і намагатися влучити в самі уразливі місця. Постріл — і гарпун летить на десятки, а те і сотні метрів. Пізніше в наконечники гарпунів почали вставляти спеціальні гранати, які вибухали в тілі кита. Добувати морських велетнів стали тисячами, і до середини XX в. гладких китів майже не залишилося. Від повного винищування їх врятували дві обставини. По-перше, вигідніше було полювати на синіх китів і фінвалів — видобуток усе-таки більше, а щоб туша не тонула, її навчилися накачувати повітрям по шлангу з борта китобійного судна. А по-друге, китам допомогла... хімія! Саме успіхи хіміків дозволили налагодити промислову переробку нафти, одержання з неї пластмас, і китовий вус знецінився, на зміну жировим світильникам прийшли гасові.

Утім, зараз гладких китів більше не стає — занадто пізно перестали на них полювати. Замість величезних черід зараз в океанах плавають одинаки, що зрідка зустрічаються один з одним. Усього на планеті залишилося не більше 5 тис. великих гладких китів (є ще і карликовий гладкий кит — до 6,5 м довжиною, на нього майже не полювали, і цей вид не постраждав, хоча і без того вкрай рідкий). Цього вистачає, щоб кити не вимерли, але для відновлення колишньої численності будуть потрібні сотні, якщо не тисячі років.

Та ж доля ледве не оминула і синіх китів. Якщо ще на початку XX ст. вони зустрічалися повсюдно (заходили навіть у Балтійське море), то до кінця століття потрапили в Червону книгу як зникаючий вид. Адже тільки за один сезон 1930—1931 р. в Антарктиці їх було убито майже 30 тис. Зараз у всіх океанах живе не більше 10— 15 тис. цих гігантів. Мало, дуже мало, але все-таки надія на досить швидке відновлення зберігається. Учені вважають, що через 50 років вимирання синьому китові загрожувати не буде.

Кашалот

Кашалот — самий великий із зубатих китів — по розмірах трохи поступається своїм вусатим родичам: самі великі самці в довжину не перевищують 20 м.

Зате в них є свої рекорди, ніким зі ссавців не перевершені.

Наприклад, кашалот — кращий нирець серед усіх, хто дихає повітрям. Найбільша зареєстрована глибина, який досягали ці «живі батискафи», близько 1,5 км! Далеко не кожен сучасний підводний човен витримає тиск води, що без шкоди переносить зубатий нирець — 150 атмосфер! І таким навантаженням кашалот піддається кілька разів у день. Без повітря при цьому він залишається майже на дві години, адже йому потрібно не тільки пірнути, але і пополювати на велику рибу і кальмарів. Спливаючи після довгої затримки подиху, цей гігант так квапиться наверх, що вистрибує з води майже на висоту власного росту.

Кашалот — найбільший хижак планети; по довжині з ним може зрівнятися тільки його головний глибинний ворог і сама ласа здобич — гігантський кальмар архитевтис. Однак з 18 м кальмарового «росту» половина приходиться на щупальця, а по вазі кашалот перевершує суперника в кілька разів, так що з двобою переможцем найчастіше виходить саме кит. Власне, з гігантами архитевтисами вчені і познайомилися тільки завдяки останкам, знайденим у шлунках загарпунених кашалотів. Вважають, до речі, що кальмар вступає в бійку тільки з метою самооборони: для нього кит занадто великий видобуток, з'їсти все рівно не вийде. Узагалі, на дорослого кашалота ніхто в океані не нападає, у всякому разі на сильного і здорового.

Сам мисливець-велетень відрізняється досить мирною вдачею, принаймні на поверхні. Однак до нападаючого на нього буває нещадний і навіть сучасні китобійні судна не завжди витримують таранний удар пораненого гіганта, що розігнався до швидкості понад 40 км/год.! За старих часів бувало і так, що вельботи з гарпунерами розліталися буквально в друзки від ударів хвоста, а розлютований кит нападав на шхуну і топив її разом з екіпажем.

Але, незважаючи на ризик, полювання на кашалотів не припинялися. Особливу цінність такому небезпечному трофею додавало не м'ясо і не жир, а особлива рідина, що знаходиться в його величезній (третина довжини тіла!) голові — спермацет. Він використовується й у медицині, і в парфумерії, володіє цілим рядом коштовних властивостей, наприклад добре загоює рани, і до появи сучасних ліків попит на нього був просто величезний. Виробляється спермацет спеціальними залозами, розташованими на верхній щелепі, і утворює на «чолі» тварини своєрідну подушку. Довгий час її призначення залишалося таємницею для вчених, і тільки відносно недавно все-таки з'ясували, що це за орган.

Кашалот, як і всі китоподібні, для орієнтування в морі користається не стільки зором, скільки звуковим локатором. Але, на відміну від кажанів, видавати звуки йому приходиться не ротом, а «носом» — розміщеним на потилиці дихалом. Адже рот у китів служить тільки для їжі, дихальні шляхи в них відділені від травного тракту, інакше під водою харчуватися їм було б, м'яко говорячи, важко. До того ж з ніздрею на потилиці дихати водяному звіру набагато зручніше: не потрібно напружуватися і висувати важку голову з води, сплив — відразу ж можна видихнути, вдихнути і знову поринати. На видих-вдих у великих китів іде кілька секунд, а дельфіни обновляють повітря в легенях майже моментально.

Дихало знаходиться на потилиці, а звук від нього треба якимось чином направити вперед, щоб вчасно помітити здобич чи перешкоду. Зовні ніяких «пристосувань» для цього розмістити не вдасться, тіло повинне бути гладким, обтічним. Залишаються внутрішні пристрої, у китів їхню роль грає череп. По твердій кісці звуки передаються дуже добре і в усі сторони, так що на потилиці їхні зав'язки чи в горлі — ніякого значення не має. На «чолі» у китоподібних є округла впадинка, що дуже нагадує антену справжнього локатора. Потрібна вона для досягнення того ж результату: зібрати в сильний вузький пучок випромінювання, у цьому випадку — звукове. Виходить це чудово, локатор у кашалота «обмацує» околиці на кілька кілометрів навколо; але з поворотом локаторного пучка в різні сторони виникають проблеми. Справді, не може ж величезний кит постійно вертіти головою в усі сторони. І плавати незручно, і шия коротка, і утомишся швидко. Однак китоподібним вдається «оглядати» звуком околиці, не повертаючи голови.

Допомагає в цьому та сама спермацетова подушка, розташована над черепною впадинкою; як говорять фізики, у фокусі антени — у тім самім місці, куди звук збирається з усіх стінок ямки. Схожі органи є майже у всіх китів і дельфінів, тільки в кашалота з його величезною головою спермацету більше усіх. Подушка ця може за допомогою особливих м'язів змінювати свою форму, і проходячи через неї звуковий пучок відхиляється із сторони в сторону, може розсіюватися чи, навпаки, збиратися у вузький промінь.

Чому ж із синього кита спермацет не добувають, адже і сам кит більше кашалота, і голова по розмірах не поступається? Виявляється, у вусатих китів цієї коштовної рідини немає, її заміняє жир, якого на «чолі» небагато — локатор у зубатих китів розвинений набагато краще. Вони хижаки, їм треба шукати здобич у товщі морської води, а вусаті кити харчуються планктоном, якого все рівно не побачиш, ворогів у них немає, тому вони й обходяться майже без «звукового ока».

ПРО ВУСА І ТРОПІКИ

Шляхи еволюції зубатих і вусатих китів розійшлися дуже рано. Сформувалися вони, мабуть, від різних предків: вусаті — від короткохвостих, зубаті — від довгохвостих. Але яких «хвостих»? Копитних? Комахоїдних? Чи хижих звірів креодонтів? Усі названі можливі предки китів умовно можуть бути прийняті до тієї пори, коли наука краще розбереться в цьому. Однак більш імовірно, що китовими предками були комахоїдні чи креодонти, що породили також вовків, ведмедів, гієн і кішок.

Вусатими названі кити за надзвичайно корисне в їхньому житті устаткування: китовий вус — рогові, донизу клиноподібно звужені пластини з волосоподібною бахромою по усьому внутрішньому краю, зверненому в пащу. Вони ростуть з боків піднебіння кита, зверху вниз, один за одним, як куліси, і орієнтовані плоскими сторонами уздовж подовжньої осі кита. Висота пластин китового вуса в різних видів різна: від чверті метра в малих смугастиків до чотирьох з половиною метрів у гладких китів. А всього таких пластин, чи вусів, у кита 260—800.

Вус — відмінна цідилка! Набравши в пащу морську воду з рачками, дрібними рибами і кальмарами, кит її закриває, піднімає низ рота і язик і виштовхує воду назад у море, проганяючи її між пластинами своєї цідилки. Вода випливає, а вся дрібна живність залишається в роті, на бахромі вуса. Цю живу кашу кит ковтає.

Такий процес фільтрації загалом: на ділі усе більш складно. Місцями море не так вже й багатий кормом: за один ковток з нього вицідиш небагато їстівного. Тому китові приходиться довго плисти з відкритою пащею, пропускаючи через неї багато кубометрів води і чекаючи, коли в роті набереться побільше живності, перш ніж закрити його. Кити-смугастики фільтрують планктон, можливо, інакше: «смуги» — складки на їхньому горлі і череві, — розправляючи і розширюючи вниз, дозволяють їм робити гігантські ковтки. В одному такому «ковточку» їжі вже чимало. Але в них інша проблема. Не дуже-то легко, наприклад, блювалу закривати свою пащу: сили гравітації тягнуть надто важку нижню щелепу, переповнену їжею, униз. Кит лягає на бік, часом навіть на спину перевертається, і тоді під дією тих же сил його паща сама захлопується.

У берегів Антарктиди влітку колись годувалися незліченні череди китів. Море там у цю пору кишить досить великими (до шістьох сантиметрів) рачками эвфаузиїдами — крилем. Эвфаузиїди, калянуси і інші дрібні планктонні рачки — головна їжа вусатих китів. Правда, смугастик Брайда, а в деяких морях, наприклад у Північній Атлантиці, і фінвал годуються в основному рибою. Багато риби і кальмарів поїдають при нагоді й інші смугастики, але рачки все ж таки їх «хліб насущний».

Восени пливуть кити з Антарктики на північ, у теплі води, там плодяться, а навесні, дуже змарнілі, знову повертаються в царство крилю.

Біля Курильських островів, уздовж західного узбережжя Америки і по обидва боки Атлантичного океану пливуть навесні на північ, а восени на південь великі зграї кальмарів, пелагічних восьминогів, усіляких риб, рачків, медуз і інших морських блукачів. А за рибами і кальмарами, за рачками і крилоногими молюсками прямують в далекий шлях кити. Щорічно кити мігрують тими самими шляхами, немов дорога їх розмічена невидимими нам покажчиками.

І от що цікаво — зимувати пливуть у тропіки, але екватор великі кити, крім кашалота і горбача, як правило, не переходять! Чому? Жари і перегріву бояться!

«Незважаючи на свою досконалість, зазначені терморегулятори у великих китів не можуть, очевидно, справитися з перегрівом тіла в умовах тропіків: адже цим масивним тваринам віддати надлишок тепла куди складніше, ніж маленьким дельфінам, що у тропічних водах нерідкі. Ускладнення в терморегуляції китів і порівняльна бідність тропіків кормами перешкоджають проникненню їх в екваторіально-тропічний пояс» (професор А. Г. Томілін).

Плавці китів, насичені великою кількістю крові, як довів А. Г. Томілін, і є ті віддушини, через які кит віддає зайве тепло. У горбача плавці дуже великі, до десяти відсотків усієї його поверхні. Тому й у тропіках він непогано остигає. А кашалот, коли йому надто пекуче, поринає глибоко, як ніхто з китів, туди, де вода завжди холодна, як у берегів Антарктиди.

ПАРАД ВУСАТИХ КИТІВ

Три сімейства: гладкі, смугасті і сірі.

Балена, чи гладкий гренландський кит, — це те «чудо-юдо риба-кит», про яке розповідають казки, легенди, про яке писав ще Аристотелю, припускаючи в «ньому» не звіра, а тільки рибу, хоча і кормлячи своїх нащадків молоком і наділену не зябрами, а легенями. Тільки в 1693 році англієць Джон Рей довів, що кит не риба, а звір.

Той стилізований образ кита, що ми бачимо звичайно на ілюстраціях до казок, скопійований більш-менш точно з гренландського. У нього, як і в інших гладких китів, ні «смуг» — складок на горлі і череві, немає і спинного плавця. Голова величезна — третина всієї довжини, догори куполом опукла; у роті з кожної сторони по 320—325 вузьких темно-сірих рогових пластин, найбільші — три з половиною метра в довжину. Довжина самого кита — 18—22 метра, вага до 100 тонн. Батьківщина — Арктика, зона дрейфуючих полярних льодів. Випливаючи за ними, гренландські кити пливуть улітку на північ, у високі арктичні широти, узимку — на південь і запливають до Камчатки і північних Курильських островів.

Зараз гренландський кит узятий під охорону Міжнародною угодою (так само як південний гладкий кит, горбач і блювал), убивати його дозволено тільки корінним жителям Чукотки й Аляски. Вцілілі лічені одиниці цих китів.

Багато століть полюють люди на баленів. У берегів і заток північних країн Європи ще триста років тому їх винищили. Китобійні судна (200— 300 щороку з портів однієї тільки Англії!) ішли на полювання усе далі і далі у відкрите море, у холодну Арктику. Цього кита загарпунити було легше, ніж інших, тому що плаває він нешвидко, поринає неглибоко, а мертвий не тоне. Надувати компресорами, щоб не потонув, його не доводилось, що для старих китобоїв було дуже важливо, тому що розробку тоді робили не на кораблях, вони були занадто малі для цього, а прямо в морі, біля борту судна. Продавали і цілком їстівне м'ясо цього кита, і жир, і особливо китовий вус, з якого робили віяла, корсети, криноліни. Тонна китового вуса коштувала дві-три тисячі фунтів стерлінгів! І зараз ще вся продукція, що дає гренландський кит, оцінюється біля вісьмох тисяч доларів.

Південний кит — найближчий родич гренландського, але голова в нього менше — чверть усієї довжини, і вус не настільки великий — до 2,6 метри, зовні пластини не опуклі, а прямі чи навіть увігнуті, на кінці нижньої щелепи немає звичайного для гренландского кита білої плями, але зате є дивної форми і походження роговий наріст начебто величезної бородавки.

Живуть південні кити в Атлантиці і Тихому океані, південніше гренландських, але так само рідкі зараз, як і ті. Ще в XI столітті баски полювали на цих китів біля берегів Іспанії, де зимували кити. Всесвітньо відоме нині слово «гарпун», здається, запозичено в басків.

Одні дослідники вважають, що всі південні гладкі кити (за винятком карликового) одного виду, інші — трьох різних видів: біскайській південний кит (Північна Атлантика), японський (північ Тихого океану) і австралійський (помірні води південної півкулі). Жарких тропіків усі ці кити уникають. Коли зринають на поверхню, довідатися їхній легко по двострунному фонтані, обидві половини якого б'ють на три-чотири метри з голови кита під кутом у 45 градусів.

Фонтан — це згущене в пару подих кита: повітря, що під тиском виривається з легень, відразу швидко розширюється і, розширюючись, охолоджується. Через це і видно його як «вихлоп» пари.

Карликовий гладкий кит — самий маленький з вусатих китів — шість метрів у довжину. Він чорний, але, дивно, з білим язиком і пащею! Вус теж дуже світлий, кольору слонової кістки, а на спині невеликий плавець. Ребер у цього незвичайного кита більше, ніж у всіх інших, — 34 пари. Тільки два хребці безпосередньо перед хвостом без ребер. Зустрічали китів-карликів біля Південної Африки, Південної Америки, в Австралії і Нової Зеландії.

Сірий кит — дивний кит! Деякими своїми рисами він нагадує гладких китів, деякими — смугастиків, але при близькому співставленні ні з тими, ні з іншими не схожі. На горлі в нього дві — чотири недовгі смуги, але замість спинного плавця кілька невеликих бугрів. Шийні хребці не зрослись воєдино, як у гладких китів. Це єдиний з великих китів — довжина його до 15 метрів, — який годується і розмножується на мілководдях біля берегів. Він, буває, грає, стрибаючи з води і хлюпаючи там, де глибина всього чотири метри! Він нерідко, як говорять, і обсихає біля берега. Тоді лежить спокійно, навіть якщо «сів на мілину», де глибина не більше метра. Чекає припливу і з ним іде в море. На дрібному місці сірий кит шукає порятунку і від лютих косаток — притискається ближче до берега. А ще бачили, як від страху очевидно, переверталися сірі кити нагору черевом, як тільки до них наближалися косатки.

Ще в історичні часи сірі кити жили в Північній Атлантиці, нині вціліли лише в Тихому океані. Отут їх два головних косяка: одні зимують і плодяться біля берегів Каліфорнії і Мексики, інші — біля Південної Кореї. Влітку і ті й інші пливуть, випливаючи за обрисами берегів, на північ. Корейські сірі кити — в Охотське море, каліфорнійські — до Британської Колумбії, багато хто і далі — у Берингове море, але і там не усі залишаються, частина через Берингову протоку виходить у Чукотське море. Більшість з них, мігруючи, пропливає лише в трьох — п'ятьох кілометрах від берега. На півночі, поїдаючи багато придонних рачків-амфіподів, рівноногих рачків, черв’яків-поліхетів і навіть водорості, сірі кити жиріють і, прибувши на свої зимові квартири на півдні, майже нічого тут не їдять.

На початку нашого сторіччя здавалося, що сірих китів винищили. Пізніше невеликі їхні групи знову стали з'являтися то тут, то там. Перед другою світовою війною, коли залишилося тільки 250 сірих китів, полювання на них заборонили. Зараз у берегів Каліфорнії і Мексики зимує біля шести тисяч сірих китів, а по ту сторону Тихого океану, очевидно, лише одиниці.

Чи можна пройти повз них і не подивуватися тому винятковому феномену, що сірий кит годує (не по своїй волі, розуміється) самого довгого з відомих науці паразитів — сорокаметрового глиста! Для хробаків це рекорд. Самий довгий з них, непаразитів, — немертина линеус, мешканець атлантичних прибереж Європи — до 30 метрів.

У сімействі китів-смугастиків шість видів. П'ять — блювал, фінвал, сейвал, смугастик Брайда і малий смугастик — для спостерігача з боку як зменшені в порядку перерахування копії один одного. Блювал, чи синій кит, найбільша істота, що коли-небудь жила на Землі. Середня довжина його близько 24 метрів, але траплялися і тридцятитрьохметрові блювали. Вага до 160 тонн! Виходить, один такий кит зрівноважить собою 40 слонів, 180 биків, полк солдатів з повним чи викладенням 2300 мирних людей без похідного спорядження. Язик синього кита важить чотири тонни — як великий слон! — а новонароджене семиметрове китеня — дві тонни!

Фінвал поменше блювала — 18—20, максимум 27 метрів, вага 50—60, максимум 100 тонн. Сейвал ще менше — 15—18, максимум 21 метр, 12—16 тонн. Смугастик Брайда — 13 метрів. Малий смугастик — сім — дев'ять метрів, п'ять — десять тонн.

У смугастиків на горлі і череві 50—118 подовжніх борозен-смуг. Тільки в горбача їх не більше 40.

Ці кити, крім смугастика Брайда, що не виходить за межі субтропічних широт і цілий рік живе біля Південної Африки, Вест-Індії і на північно-заході Індійського океану, плавають по всіх океанах, улітку, особливо блювал, навіть у високих широтах Арктики й Антарктики. Сині кити зустрічалися колись і в Балтійському морі, а малих смугастиків у минулому столітті двічі бачили в Чорному (цих мініатюрних китів відрізняють білі «перев'язки» на грудних плавцях).

Сині кити тепер під охороною закону, але їх залишилося дуже мало: дві — п'ять тисяч, по підрахунках 1963 року, а в 1976 році нібито лише 600 голів. Фінвалів у тому ж році, як припускають, було 32 тисячі. Горбачів ледве більше десяти тисяч.

Горбач дуже своєрідний, мабуть, навіть виродливий: головастий, на вид якийсь нескладний, з наростами начебто бородавок на губах, грудні плавці непомірно довгі, до третини загальних розмірів кита (п’яти-шестиметрові, оскільки сам кит довжиною 15—18 метрів). Приваблюють його мілководдя, бухти й устя рік, куди горбачі іноді заходять. Заходили колись, коли їх було багато, у Балтійське море, у Фінську затоку. Навесні горбачі південних черід мігрують від берегів Австралії, Південної Африки і Південної Америки в Антарктику. А з північних субтропіків, тихоокеанських і атлантичних, — у Берингове, Чукотське і Баренцове моря.

Горбач незграбний лише на вид, він спритний і рухливий, скаче нерідко з води, виписуючи над морем дійсні мертві петлі, черевом нагору, спиною вниз і з голосним плескотом плюхається сорокатонною тушею в океан, завершуючи своє запаморочливе сальто вже під водою. З особливою ретельністю всі ці трюки восени й узимку проробляють самці-горбачі, коли доглядають за самками. Потім випливає ритуал більш контактного залицяння. Він пливе за нею, обоє пускають до неба фонтани. Він її наздоганяє, тварини лягають у воді на бік, черево до черева, і ляскають один одного плавцями, та так лунко, що, говорять, їхні грайливі ляпанці чутні за милі. Перевернулися на інший бік і от встали в дивну позу тет-а-тет: солдатиками, головами вниз, а хвостами нагору, виставивши їх над водою. Все поки що гра.

Завершують її самі дійсні обійми у вертикальній позиції, але головами тепер нагору і над водою.

У таких вертикальних обіймах зачинають дитинчат і багато інших китів. Але не дельфіни, які роблять усе це мимолітне, на ходу, але теж після попереднього ритуального залицяння.

МАЛИЙ СМУГАСТИК - Balaenoptera acutorastrata

Самий дрібний вид сімейства смугастиків, розміри дорослих китів не перевищують 7-10 м, вага 7-9 т.. Забарвлення кита з боку спини темно-сіра з блакитнуватим відтінком, черевна поверхня біла. Спинний плавець досить високий (до 35 см.), грудні плавці вузькі, хвостові лопати відносно широкі. Малий смугастик - самий численний вид з китів Японського моря. Він досить звичайний у затоці Петра Великого й у центральній частині моря. Скупчення китів у колишні роки можна було спостерігати біля узбережжя п-ова Корея. В окремі сезони їхній видобуток складав 30 і більш китів. В даний час чисельність малого смугастика помітно зросла. Восени, у період підходу оселедця до берегів Примор'я, групи китів, іноді в 3-12 осіб можна зустріти в різних районах затоки Петра Великого. Стали досить звичайними зустрічі малих смугастиків уздовж берегів Примор'я в районі бухти Ольга і північному узбережжі.

Сезонні міграції малого смугастика в Японському морі не вивчені. Основним кормом для китів є масові види риб - оселедець, минтай, навага, анчоус, сайра й інші види.

У літні місяці кити надають перевагу триматись поодиноко або невеликими групами. Скупчення звичайно спостерігаються в районах достатку їжі. У 70-80 роки скупчення китів у літньо-осінній період відзначали досить часто в районі затоки Петра Великого й у берегів Примор'я, де промисловий флот вів видобуток оселедця - івасі. В даний час загальну чисельність малого смугастика ймовірно можна оцінити в 1-1,5 тис. осіб.

СЕЙВАЛ - Balaenoptera borealis

Значно більший малого смугастика, середні розміри китів складають 13-14 м, найбільша довжина може досягати 18 м. Окрас китів темно-сірий з блакитнуватим відтінком з боку спини, грудні плавці трохи укорочені, спинний плавець великий і розташовується на початку задньої третини тіла.

Китовий вус у сейвала відрізняється від вуса інших смугастиків тонкою волосоподібною бахромою і великою еластичністю. Цідильний апарат кита складається з великого числа пластин (іноді більш 300), які покриті дуже густою бахромою, що дозволяє китам виловлювати дрібні планктонні організми. Основними об'єктами харчування сейвала є копеподи, ракоподібні, головоногі молюски, стайні риби - корюшка, івасі, минтай.

У Японському морі сейвали зустрічаються досить рідко. На початку XX сторіччя китів зустрічали в південній частині Японського моря, у берегів п ова Корея і південного Примор'я. На початку 30-х років А.Г. Томілін двічі спостерігав одинаків сейвалів у бухті Золотий Ріг (м. Владивосток). Пізніше Б.А. Зенкович бачив у листопаді сейвала в затоці Петра Великого.

ФІНВАЛ - Balaenoptera physalis

Трохи крупніше сейвалу, середні розміри китів 18-19 м, маса тіла близько 50 т. Забарвлення двобарвне: темно-сіра з боку спини, світла на боках і біла на черевній порожнині. Тіло видовжене з високим спинним плавцем (до 50 см.), голова невелика. Грудні плавці вузькі, ширина їх у 4-5 разів менше довжини тіла. Пластини вуса широкі і короткі з грубою бахромою. Колір більшості пластин однотонний сіро-голубий.

Цідильний апарат фінвала складається з 350-365 пластин у правому і лівому ряду. Фінвал зустрічається на всій акваторії Японського моря. У листопаді-грудні китів можна спостерігати біля берегів Кореї і південно-західного узбережжя Японії. Навесні, у період літніх міграцій фінвалів зустрічали в затоці Петра Великого. Японські китобої в 40-50 роки XX сторіччя в окремі роки добували до 22 китів. Дані промислової статистики дозволяють припустити, що чисельність фінвала в Японському морі в ті роки могла складати до 300 китів (Соболевський, 1984). В наступні роки, внаслідок інтенсивного видобутку фінвала в Тихому океані, відбулося зменшення його чисельності. Сучасну чисельність фінвала в Японському морі, очевидно можна оцінити в 100-200 осіб.

СИНІЙ чи БЛАКИТНИЙ КИТ - Balaenoptera musculus

Самий великий вид серед смугачевих, середні розміри китів складають 23-24 м, маса - 70-80 т. Вага окремих осіб може доходити до 130-150 т., а розміри до 30-33 м. Забарвлення китів досить своєрідне – синювато-сіре, голова має більш темний колір, ніж спина і бічна поверхня. На тілі, особливо ближче до хвоста, мається безліч сірих плям різної форми. Тіло китів довге, голова невеликих розмірів із сильно вигнутої в сторони нижньою щелепою. Синього кита відрізняють широкі трикутні форми пластини вуса висотою до 130 см., бахрома і самі пластини пофарбовані в чорний колір. Цідильний апарат складається в середньому з 320-360 пластин.

Кити роблять регулярні міграції. У Японському морі вони вкрай рідкі. На початку XX столітті кілька китів були добуті в берегів Примор'я. Сучасна чисельність синіх китів у Японському морі залишається невідомою.

ГОРБАТИЙ КИТ - Megaptera novaeangliae

Кити середніх розмірів - 12-13 м, масою близько 40 т. Тіло коротке і товсте, особливо в передній частині. Голова велика, нижня щелепа довша верхньої і набагато ширше. На голові і нижній щелепі маються численні нарости у формі шишок. Грудні плавці дуже довгі й у великих осіб вони мають довжину до 4 м. Хвостові плавники широкі. Забарвлення на спині і боках чорне, черевна поверхня має плямисте забарвлення і навіть майже біле.

Горбачі роблять регулярно міграції з місць зимівель у теплих водах у райони літнього нагулу, розташовані в холодних водах (Охотське, Берингове моря). На початку XX століття в Японському морі горбаті кити зустрічалися у великих кількостях, але потім їх практично винищили. Спектр харчування горбатих китів більш різноманітний, чим в інших смугастиків. Основними об'єктами їхнього харчування будуть пелагічні і придонні організми - риби (терпуг, оселедець, минтай, тріска, лососі, окуні), ракоподібні й у меншому ступені головоногі молюски. Добове споживання корму може складати 2-3 тонни. Час перебування під водою звичайно не перевищує 10-15 хвилин. Горбачів відрізняє досить сильно розвитий інстинкт взаємної прихильності, самці ніколи не кидають поранену самку. У тиху погоду можна спостерігати як кити цілком вистрибують з води, розмахуючи в повітрі грудними плавцями. Горбаті кити як правило воліють триматися поблизу узбережжя, однак випадки їхнього обсихання вкрай рідкі. Кити самостійно можуть знятися з мілини за рахунок довгих грудних плавців.

СІРИЙ КИТ - Eschrichtius gibbosus

Дорослі кити мають довжину в середньому 11-13 м і важать близько 30 т. Тіло коротке, голова невелика, нижня щелепа масивна з кильовидним гребенем з переду. Спинний плавець відсутній, грудні плавці широкі і відносно короткі. Загальне забарвлення сіро-буре зі світлими плямами по всьому тілі. На боках хвостового стебла сірі плями більш темні і меншого розміру. Цідильний апарат представлений товстими, грубими пластинами.

У Японському морі зустрічаються сірі кити тільки охотсько-корейскої популяції. Зовсім недавно охотсько-корейска популяція сірих китів вважалася практично винищеною, однак із припиненням видобутку сірих китів з'явилася надія на відновлення чисельності цього виду. У сірих китів дуже чітко виражені сезонні міграції. Узимку кити в основному знаходяться біля берегів Кореї і Японії, а навесні мігрують на шельф північно-східного Сахаліну в Охотське море. Восени тварини роблять зворотні міграції. Літній нагул сірих китів, як показали результати спільної російсько-японської експедиції в липні-серпні 1995 р. в основному проходить на невеликій акваторії напроти затоки Пильтун поблизу східного Сахаліну.

Сірі кити харчуються донними тваринами. Важливу роль у харчуванні китів займають амфіподи, кільчасті хробаки і молюски, другорядна роль належить рибам. Здатність китів спушувати піщано-мулистий ґрунт кильовидним гребенем дозволяє тваринам добувати кормові об'єкти, що закопуються в поверхневих шарах.

Спостереження показали, що досить часто кити годуються невеликими групами в 4-6 осіб. Виявляється, що при груповій годівлі зовсім не обов'язково всім китам зорювати ґрунт. Молоді тваринні частину корму можуть одержувати знаходячись поруч з дорослими, проціджуючи розпушений ними ґрунт і не витрачаючи на це великих енергетичних зусиль. Материнська прихильність і взаємодопомога тут будуть однією з важливих форм поводження тварин.

На початку XX століття чисельність охотсько-корейскої популяції сірих китів у Японському морі складала приблизно 2,5-3 тис. осіб. Сучасна чисельність популяції приблизно в 10 разів нижче й оцінюється в 250 голів.

ПІВДЕННИЙ ГЛАДКИЙ КИТ - Eubalaena glacialis

У Японському морі виділяють у самостійний підвид японського гладкого кита. Кити характеризуються великими розмірами 14-16 м і великою вагою від 50 до 100 т.. Тіло коротке, товсте, забарвлення однотонне, темне. Спинний плавець відсутній, грудні плавці широкі. Підшкірний жировий шар дуже могутній, товщиною до 50 см..

Цей вид досить рідко зустрічається в Японському морі. Основним кормом китам служать дрібні планктонні ракоподібні, яких кити добувають переважно у верхніх шарах води. Кити дуже тихохідні, їхня максимальна швидкість менш 10 миль у годину. У результаті цей вид був легким видобутком для китобоїв. У XIX - початку XX сторіч вони практично були винищені в багатьох районах їхнього існування. У Японському морі чисельність південного японського кита вкрай низька.

КАШАЛОТ - Physeter macrocephalus

Самий великий представник зубатих китів з різко вираженим половим диморфізмом. Середній розмір самців 15-16 м, самок 11-12 м, вага самців 40-50 т. і більш. Цей вид відрізняється тим, що в нього величезна голова з непропорційно вузькою нижньою щелепою. Спинний плавець має форму горба, грудні плавці короткі і широкі. Забарвлення тіла темне, однотонне з дрібною плямистістю, на черевній стороні як правило мається біла пляма.

Основна їжа кашалотів - головоногі молюски, кальмари і восьминоги. Риба відіграє другорядну роль. Кашалот прекрасний нирець і може скоряти глибину до 2 тис. м, залишаючись під водою до півтори годин. На такій глибині кит зазнає утиску в 200 атмосфер. Шрами, яких буває безліч на голові і тулубі кашалота – свідки його постійних сутичок з гігантськими кальмарами і восьминогами, у пошуках яких він змушений занурюватись на великі глибини. У Японському морі кашалот не утворює значних скупчень і його сучасна чисельність не висока.

За даними звітів китобійних компаній кашалот найбільше часто зустрічається в південній частині Японського моря, у східних берегів Кореї. Відомі випадки заходу китів у затоку Петра Великого, а на початку 30-х років XX сторіччя одного кашалота бачили в бухті Золотий Ріг.

РОДИНА ДЕЛЬФІНОВІ

Добре розвинений локатор у дельфінів. Їхня основна здобич — досить дрібні (по океанських мірках) рибки, а «бачити» їх потрібно здалеку, інакше залишишся голодним. Тому в морських зоопарках — океанаріумах — вченим вдалося домогтися від деяких представників дельфінячого сімейства вражаючих результатів. Брали два м’ячика з різницею в діаметрі ледве більше 1 см., закривали дельфіну очі спеціальними присосками... І що ви думаєте? «Піддослідний» добре відрізняв два предмети один від одного, хоч куляста форма для ехолокації вважається найгіршою: звуковий промінь «зісковзує» із круглого м’ячика і майже не повертається назад.

Утім, неперевершений локатор — не єдина дивовижна особливість дельфінів. Досліди показали, що «мова» дельфінів — одна із найдосконаліших, у тваринному світі. За допомогою звукових сигналів вони не тільки оповіщають один одного про небезпеку, кличуть на допомогу, але і запрошують сусідів пообідати у великому косяку риби. Звичайно ж до багатства людської мови дельфінам ще далеко, але вони можуть вчитися один в одного. Не на прикладі, як всі інші тварини, а під час діалогу.

У два різних басейни помістили двох дельфінів. Не в один, розділений проникною для звуків перегородкою, а саме в два різних. Це дуже важливо, якщо згадати про чудо-локатор у дельфінячому чолі. У кожному з басейнів був установлений «підводний телефон» — спеціальні мікрофони і динаміки, з'єднані один з одним так, щоб один дельфін міг чути сигнали іншого. А «поговорити» дельфінам було про що: у першому басейні сидів «старожил» океанаріуму, навчений натискати на важіль спеціальної годівниці, щоб одержувати рибу, а в другому — новачок, що тільки недавно звик до неволі. Не пройшло і декількох годин, як молодий ненавчений дельфін уже ласував першою рибкою: більш досвідчений сусід «пояснив» йому, що потрібно робити.

Після цього задачу ускладнили: поставили годівницю з двома важелями, один із яких був відзначений колом, другий — трикутником; для одержання нагороди натиснути потрібно було тільки на один з них. І знову тільки в одному басейні був заздалегідь навчений дельфін, а в другому — незвичний до подібних експериментів. Цього разу часу сусідам треба було більше, але усе-таки вони зуміли зрозуміти один одного.

Такі дослідження змусили деяких учених навіть припустити, що дельфіни є не просто тваринами, а розумними істотами, чиє мислення не поступається людському. Приводилося багато доказів і «за» і «проти» цієї ідеї, було багато суперечок і навіть скандалів... Але загадка так до кінця і не розгадана. Поки що більшість учених дотримується обережної думки: у дельфінів — і те лише в деяких видів із двох сотень! — є зачатки осмисленої, розумової діяльності, такі ж, як у людиноподібних мавп. Один з найвідоміших і вивчених дельфінів — афаліна — по своєму «розумового розвитку» явно вище собаки чи слона, але до людини йому далеко.

Дельфін

Що ж стосується складної системи спілкування, то вона в дельфінів розвилася в результаті колективного, стайного способу життя. У великих родинах афалін (а кожна зграя — це саме одна родина, навіть якщо нараховує десятки тварин!) обов'язки розподіляються не гірше, ніж у будь-якій іншій: хтось призначається «вартовим» — обмацує море своїм локатором, щоб ворог не підкрався; деякі «йдуть у розвідку» — пливуть у різні сторони в пошуках риби; досвідчені «тіточки» допомагають родити іншим самкам, виштовхують на поверхню немовляти для першого вдиху; за молодняком доглядають не тільки матусі, але і всі старі досвідчені дельфіни. Від акул уся зграя відбивається разом, узгоджено, іноді і полювання на риб'ячі косяки проходить на подив злагоджено: більш сильні і швидкі самці підганяють здобич ближче до самок з дитинчатами, що не можуть довго переслідувати рибу, тому що швидко утомлюються.

Коли зоологи всерйоз зайнялися вивченням дельфінів, вони знайшли дивний факт: дельфін плаває удвічі швидше, ніж йому дозволяє мускулатура! По всіх розрахунках виходило, що він не повинний розвивати швидкість більше 20—30 км/год.; проте зграя дельфінів легко тримається урівень з бойовим кораблем, що йде на швидкості 50 км/год., а іноді і швидше, причому протягом багатьох годин, без всяких ознак утоми! Для морських мешканців це дуже багато, адже вода в 800 разів щільніше повітря, і такої гарної опори для поштовху, як суша, не дає.

У розгадці секрету дельфінячої швидкості зацікавлені багато хто — не тільки біологи, але і фізики, кораблебудівники, військові моряки... Але дотепер не усе з'ясовано. Деякі результати, утім, є: навчилися робити покриття для кораблів і підводних човнів, яке по своїх властивостях нагадує пружну дельфінячу шкіру. Не вдвічі, але на чверть, швидкість корабля ця «шкіра» збільшує. Розгадано і ще одне «пристосування», що інженери поки не можуть повторити: дельфін регулює силу і напрямок потоків, що обтікають його тіло, не допускає «гальмуючих» завихрень. Для цього особливим образом скорочуються підшкірні м'язи, і від голови до тіла прокочується своєрідна хвиля — техніка на таке не здатна.

А випадки з кораблями і невтомністю дельфінів пояснили досить швидко і просто. Справа в тім, що при русі поруч з бортом судна дельфін майже не затрачає зусиль на підтримку швидкості. Він просто «лягає» на хвилю, що розбігається від носа корабля, як досвідчений спортсмен-серфінгіст при катанні на прибої. Тільки замість доски-серфера дельфін використовує власне тіло і їде «безкоштовно», за рахунок корабельного двигуна!

На молочному харчуванні дельфінченя знаходиться кілька місяців, поки не зміцніє настільки, що зможе ловити рибу самостійно. Іноді, утім, і після цього матуся час від часу підгодовує своє чадо. Молоко в дельфінів, як і у всіх китоподібних, жирне, густе, як сметана. Ссати його дельфінченя не може — немає губ, тому мама впорскує частування прямо в рот з досить великою силою. А оскільки годівля відбувається під водою, то маля вживає заходів, щоб не сьорбнути разом з молоком і морську воду — звертає язик трубочкою й обхоплює ним сосок, після чого смачний струмок біжить прямо в глотку.

Хоча дельфіни і можуть залишатися під водою до 15— 20 хвилин, зовсім без повітря їм не обійтися. Ослабшавши від поранень чи хвороби, вони не завжди можуть підняти голову для вдиху; дихало в них розташоване на потилиці, але дельфін, що утратив свідомість, закидається на бік чи черевом догори. Одинак у цьому випадку приречений: якщо не прийде в себе для наступного чи вдиху не вистачить сил перевернутися, задихнеться прямо на поверхні. Захлинутися він не може: дихало улаштовано так, що відкривається тільки тоді, коли виявляється над водою. Тому головна задача дельфінів, що допомагають ослабілому родичу, — підняти його над водою.

Ця допомога потопаючому — один з доводів прихильників розумності дельфінів: адже ніхто з тварин про «своїх» так не піклується, не допомагає. Були випадки, коли «морський народ» рятував людей — і тих що потопали виштовхував з води, і потерпілих на аварії корабля до берега «буксирували»... Невже і справді свідомо допомагали «братам по розуму»?

На жаль, досвіди і спостереження в океанаріумах не підтвердили цю красиву теорію. Дельфіни рятують потопаючих тільки завдяки інстинкту, закладеною природою необхідностю виштовхувати на поверхню всіх потопаючих. Причому це зовсім не обов'язково повинен бути інший дельфін чи людина: на своїй спині з води «рятувальники» виштовхували і морських черепах, і дрібних акул, і навіть плаваючі колоди! Що ж стосується буксирування людей до берега... Усі достовірні випадки відбувалися чи в протоках, чи в Червоному морі, відносно вузькому, де при штовханні «постраждалому» досить швидко буде видно берег, аби штовхали не уздовж його. Як справедливо помітив один досвідчений моряк, ми ніколи не почуємо свідчень тих, кого дельфіни «помилково» штовхали не до берега, а від нього, у відкрите море.

Суперечки про розумність і дружелюбність дельфінів принесли відчутну користь: на них майже повсюдно перестали полювати. Ще не дуже давно, у середині XX ст., м'ясо дельфінів постійно лежало на прилавках багатьох приморських міст, у тому числі і наших, чорноморських. Зараз ці розумні і добродушні звірі стали не видобутком, а символом дружелюбності і волі.

Більш рослі побратими дельфінів, що відносяться до того ж сімейства, великої любові не заслужили. Як тільки їх не називали! «Кити-убивці», «морські вовки», «чорні пірати» — це усе про косаток. З цих прізвиськ, мабуть, тільки одне справедливо: серед морських ссавців косатка займає таке ж місце, як і вовк — серед лісових. Тільки «кити-убивці» у десятки разів крупніше сухопутних хижаків: дорослий самець косатки досягає довжини 10 м і ваги 8 т; навіть немовлята в них значних розмірів: саме велике зареєстроване ученими «дитинча» було ростом «усього» 280 см.!

Косатка — справжній хижак, стрімкий і нещадний, здатний наздогнати будь-якого дельфіна, що, до речі, досить часто і відбувається. Правда, основна їжа «морських вовків» — велика риба і кальмари, але вони не пропускають можливості поласувати і тюленями, і морськими птахами (біля берегів Антарктиди, наприклад, постійно полюють на пінгвінів), нападають на китів. Здоровий великий кашалот чи фінвал може і відбити напад, але хворі, поранені, ослабілі стають легкою здобиччю, як і відсталі від матерів дитинчата. Косатки нападають зграєю, своїми величезними гострими зубами (усього їх у пащі 40, і по своїм «бойовим властивостям» ця зброя нітрохи не поступається акулячій щелепі) буквально рвуть кита на шматки, а деякі ще і заплигують жертві на спину чи голову біля дихала, топлять, не дозволяючи вдихнути.

Проте в зайвій жорстокості обвинувачувати цих тварин не можна, і користі своїм побратимам-китам вони приносять куди більше, ніж шкоди: не дають поширюватися небезпечним хворобам, відбирають слабких, непристосованих до суворого океанського життя, розчищаючи місце в океані для сильних і здорових. У природі завжди підтримується рівновага між жертвами і хижаками, без яких «мирним» звірам теж прийдеться погано.

Але людина найчастіше зважується змінювати цю рівновагу по своєму розумінню. Незабаром після Другої світової війни деякі учені вирішили «для збереження китів» зменшити чисельність їхній «ворогів» — косаток. Берегова охорона і військово-морський флот США улаштували масову облаву на «китів-убивців», порівнянну хіба що з винищуванням вовків. Тільки міри приймалися куди більш серйозні, відповідно розміру хижаків:

Косатка

косаток розстрілювали з корабельних гармат і з літаків, убивали глибинними бомбами, призначеними для боротьби з підвідними човнами... Тільки уздовж тихоокеанського узбережжя США за рік були знищені сотні цих звірів. Однак пройшло кілька років після «переможних» доповідей, і високі чорні плавці «піратів» знову показалися в американських водах, і з кожним роком їх ставало усе більше. Відкіля ж вони взялися? З інших частин океану. Справа в тім, що косатки не прив'язані до якогось одного місця, кочують скрізь, іноді заходять навіть у ріки і зв'язані з морем озера. Поступово такі «кочівники» добралися до місць колишніх боїв, знайшли там безліч розпліднившихся риб і залишилися на постійне проживання.

Більше війну косаткам ніхто не оголошував: дорого, неефективно і просто даремно. До того ж з'ясувалося, що не таку вже й велику шкоду наносять вони морям, особливо в порівнянні з людьми. А потім виявилося, що і на людей косатки не нападають (у чому їх теж обвинувачували), навпаки, легко приручаються і піддаються дресируванню; і розумні не менше, ніж будь-який інший дельфін... Так що зараз вже думають не про знищення «морських вовків», а про дружбу з ними. Утім, назва «кит-убивця» в англійській мові все-таки збереглося як нагадування про те, що цей величезний дельфін є могутнім хижаком.

КОСАТКА - Orcinus orca

Досить великий представник сімейства дельфінових, довжина тіла самців може складати 8-10 м, самок 6-8 м. Вага дорослих самців може досягати 10 т. Забарвлення тварин досить своєрідне - спина і боки чорні, черево, горло і задня половина тулуба пофарбовані в білий колір. У морі косатку практично неможливо сплутати ні з яким дельфіном. Помітною її ознакою є високий спинний плавець, у самців він може досягати 2 м у висоту, у самок він набагато нижчий. За цією ознакою безпомилково можна визначити стать тварин.

Косатка має дуже могутній, з добре розвинутою мускулатурою череп, сильні щелепи з великими зубами. При змиканні щелеп зуби заходять один за одного і це дозволяє відривати великі шматки м'яса з тіла жертви.

У Японському морі косаток можна зустріти по-одинаку і невеликими групами у три-сім голів. Часто такі групи поєднують родинні зв'язки - кілька самок, молоді тварини і дорослий самець. У косаток добре виявляється взаємна прихильність один до одного. Дорослі опікують малят, що зазвичай знаходяться в центрі групи.

Моряки часто називають косатку, як убивця чи морський вовк. Виявляється це єдиний представник сімейства дельфінів здатний поїдати теплокровних тварин. Косаток відносять до саркофагів (споживачів м'яса), за те, що вони нападають на китів і тюленів. Часто їхніми жертвами стають дельфіни, кити смугачі і морські птахи. Відомий випадок, коли в шлунку косатки добутої в Беринговому морі були знайдені залишки 13 дельфінів і 14 морських котиків.

У берегів Японії за даними японських вчених у раціоні косаток теплокровні тварини (кити, дельфіни і тюлені), складають усього лише 20%, інша їжа приходиться на риб і кальмарів. Косатка досить звичайна для затоки Петра Великого, північного Примор'я, центральної акваторії Японського моря. Влітку і восени групи косаток можна спостерігати біля берегів Японії, західних берегів Сахаліну і поблизу протоки Лаперуза.

МАЛА чи ЧОРНА КОСАТКА - Pseudorca crassidens

Досить великий дельфін довжиною до 6 м і вагою до 1,5 т. Тіло має чорне забарвлення, спинний плавець невеликий. Будова вивчена вкрай погано. Відомо, що дельфіни тримаються невеликими групами. Основу харчування очевидно складають стайні риби. Перевагу віддають помірним і теплим водам.

БІЛОКРИЛА МОРСЬКА СВИНЯ - Phocoenoides dalli

Дельфіни дрібні, довжина тіла 170-200 см., маса 80-110 кг. Тіло укорочене з невеликою головою. Окрас голови та спини чорний, з боків тулуба різко виділяється біле поле, що може доходити до ока. Спинний плавець частково білий, грудні плавці порівняно широкі і короткі.

Білокрила морська свиня - самий масовий вид з дельфінів у Японському морі. Дельфіни стадні, звичайно тримаються дрібними групами, іноді утворюють великі скупчення. Восени нам траплялося спостерігати зграї дельфінів біля Знахідки та у центральній частині затоки Петра Великого. У деяких випадках у скупченнях було до 100 і більше морських свиней. Як правило зграї морських свиней дуже рухливі, спочатку дельфіни виявляють допитливість і підходять до судна, супроводжуючи його якийсь час, потім як правило ідуть від нього. Дельфінів як правило можна спостерігати в районах скупчень пелагічних риб - івасі, анчоусів, минтая і кальмарів. Стайні риби і головоногі молюски є їх головними харчовими об'єктами.

У прибережних районах Примор'я дрібні групи білокрилих морських свиней часто заходять у бухти і затоки. Дельфінів відрізняє велика рухливість і жвавість, вони вистрибують з води, за чим дуже приємно спостерігати.

У 80-90-і роки білокрилих морських свиней постійно зустрічали на акваторії Морського Державного заповідника, у затоці Петра Великого, у берегів південного Примор'я, у центральній частині Японського моря й у протоки Лаперуза. Можна припустити, що сучасна чисельність морських свиней у Японському морі складає більше 10 тис. осіб.

ТИХООКЕАНСЬКИЙ КОРОТКОГОЛОВИЙ (білобокий) ДЕЛЬФІН - Lagenorhynchus obliquidens

Відносно дрібний дельфін, довжина тіла 180-220 см., маса тіла 70-80 кг. Тіло подовжене, струнке, спинний плавець серповидно вигнутий і розташований посередині тулуба. Забарвлення темно-сіре, кінець морди і велика частина спини зазвичай чорні, боки і черевна поверхня - сірі. Цей вид досить звичний для Японського моря, його можна зустріти уздовж узбережжя Японії й біля берегів Примор'я. Дельфіни досить активні, харчуються дрібними стайними рибами і кальмарами. У південній частині Японського моря в харчуванні важливу роль грають анчоуси і дрібні кальмари. У шлунках дельфінів знаходили сардину, оселедець і лососевих риб. У білобоких дельфінів добре розвитий стадний інстинкт. У Японському морі вони як правило зустрічаються групами, але можуть утворювати великі зграї в районах скупчень риб. У водах Японії ведеться промисел цього дельфіна (разом з іншими видами).

БІЛУХА - Delphinapterus leucas

Типово стадна тварина, великих розмірів. Дорослі особи мають довжину до 6 м. Колір шкіри однотонний, що змінюється з віком. Немовлята мають темне забарвлення, статевонезрілі особи пофарбовані в блакитний колір, дорослі мають біле забарвлення. Звідси вони й одержали назву «білуха». У Японському морі білухи зустрічаються в північній частині Татарської протоки, її немає біля берегів Примор'я і на іншій акваторії моря.

Білухам характерні сезонні міграції, вони типово стадні тварини. У їхньому харчуванні важлива роль належить рибам, таким як оселедець, навага, мойва, кета і горбуша. У молодих тварин у раціоні звичайні ракоподібні, головоногі і дрібні риби. У період ходу лососевих на нерест білухи утворюють великі скупчення на східному узбережжі о. Сахаліну (Охотське море). У Японському морі їхня чисельність залишається не великою.

Білуха досить добре переносить життя в океанаріумах, звикає до людей і піддається дресируванню. У неї як у більшості дельфінів і китів добре розвинутий ехолокаціонний апарат, завдяки якому тварини спілкуються між собою.

ВИСНОВОК

Ластоногі та китоподібні – ссавці, життя яких здебільш (ластоногі) або повністю (китоподібні) пов’язане із водним середовищем. Кінцівки цих тварин перетворилися на ласти, форма тіла – рибоподібна, добре розвинений підшкірний прошарок жиру.

Ластоногі більшу частину життя проводять у воді, на суходіл виходять лише для відпочинку, розмноження та линяння. Волосяний покрив цих тварин розвинений слабко. Більшість видів не має вушної раковини, але чують вони дуже добре, деякі види здатні до ехолокації. Ластоногі – промислові тварини, яких цінують за хутро (наприклад, котики, тюлені, особливо новонароджені, які мають біле густе хутро, нерпи). Людина також використовує їхнє м’ясо та жир. Найбільші за розмірами серед ластоногих – це моржі, поширені у північних частинах Тихого океану (тіло завдовжки до 4 м., маса – до 2 т). Масивні ікла їхньої верхньої щелепи народи Півночі використовують для виготовлення декоративних виробів.

Поблизу морських берегів України колись траплявся тюлень-монах, поширений у Чорному й Середземному морях, та деяких частинах Атлантичного океану.

Китоподібні, на відміну від ластоногих, повністю перейшли до водного способу життя. Опинившись на суходолі, ці тварини, незважаючи на легеневе дихання, гинуть, бо не в змозі самостійно повернутися до води. Їхній скелет не витримує великої маси тіла, що зумовлює деформацію внутрішніх органів.

Передні кінцівки китоподібних перетворилися на ласти, від задніх кінцівок зосталися тільки залишки тазового поясу. Хвостовий плавець китоподібних є згорткою шкіри, що рухаються у вертикальній площині; це головний орган руху китоподібних. Шкіра майже позбавлена волосяного покриву, відсутність якого компенсується добре розвиненим підшкірним жировим прошарком (його товщина може перевищувати 50 см.).

Легені в китоподібних мають великий об’єм (у синього кита – до 14 тис. л), що надає їм змогу тривалий час (від 15 хв. до години) перебувати підводою. Ніздрі китоподібних у зв’язку із водним способом життя розташовані на тімені. Вони відкриваються лише під час вдиху та видиху, а решту часу закриті особливими клапанами. У прохолодну погоду водяна пара повітря, що видихається, конденсується, утворюючи фонтан – своєрідну „візитну картку” китів.

У китоподібних добре розвинені зір і слух. Кити народжують сформованих малят, що відразу можуть плисти за матір’ю. Відомо близько 90 видів китоподібних, з яких в Україні (в Чорному та Азовському морях) трапляються дельфін-білобочка, морська свиня та чорноморська афаліна.

Китоподібних поділяють на зубатих та беззубих, або вусатих, китів. Зубаті кити мають багато зубів однакової форми. Це хижаки, що живляться рибою, головоногими молюсками, тюленями тощо. Можуть розвивати значну швидкість (до 55 км/год.). Зубаті кити здатні до ехолокації. До них належать дельфіни, кашалоти, косатки.

Найбільші розміри має кашалот (тіло завдовжки до 21 м., маса – до 80 т). Живе у теплих морях. Може пірнати на великі глибини (до 2 км.), перебуваючи при цьому під водою понад годину. Дельфіни сягають завдовжки до 10 м. Поширені переважно у теплих морях. Промисел на зубатих китів – заборонено, багато видів занесено до Міжнародної Червоної книги. Деяких китоподібних досліджують, утримуючи в морських акваріумах. Дельфіни і косатки легко піддаються дресируванню.

Беззубі, або вусаті кити не мають зубів. Натомість у них на верхній щелепі та піднебінні в ротовій порожнині є рогові пластинки, які утворюють цідильний апарат (так званий китовий вус). Вусаті кити поширені у морях та океанах, передусім, холодного та помірного поясів. Звичайно тримаються невеликими групами (по 5-8 особин), можуть здійснювати регулярні міграції. Вусаті кити (наприклад гренландський, сірий та горбатий кити) живляться, проціджуючи через „китовий вус” значну кількість води з дрібними організмами (переважно ракоподібними). До вусатих китів належить найбільша сучасна тварина – синій кит.

Люди з незапам’ятних часів полюють на китів, знаходячи широке застосування їхньому м’ясу, ворвані, шкірі, китовому вусі і кісткам. На межі ХІХ-ХХ ст. це полювання набуло форму масового знищення, і жертвами китобоїв щорічно ставали біля 40 тис. тварин. Тільки в 1904 році Норвегія прийняла закон про обмеження китобійного промислу, а в 1956 році була введена заборона на добування китів в Північній Атлантиці. В 1963 році охоронні міри розповсюдились на всіх смугастиків Північної півкулі, а через три роки – і на їх південних родичів. Міжнародний договір 1986 року заборонив на декілька років комерційний промисел китів, завдяки чому поголів’я морських велетнів поступово збільшується.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 Атлас морських ссавців СРСР. М. "Харчова промисловість", 1980.183 с.

 Берзин А.А., Яблоков А.В. "Чисельність і популяційна структура основних експлуатованих видів китоподібних Світового океану"// Зоол.журн.1978.Т.57. Вип.12. С. 1771-1785.

 Панина Г.К. "Характер розподілу котиків, що зимують у Японському морі"// Звістки ТИНРО, т.80. М. 1971. с.14-24.

 Слєпцов М.М. "Розподіл китоподібних у Японському морі"// Китоподібні далекосхідних морів. М. Изд. АН СРСР, 1961, с.93-110.

 Соболевський Е.И. "Віково-статева структура і змішуваність популяцій котиків у морі"// Дослідження з біології риб і промислової океанографії. 1976, Владивосток, ТИНРО, вип.7, с.153-161.

 Соболевський Е.И. "Розподіл морських ссавців, їхня чисельність і роль як споживачів інших тварин у Японському морі"// Морські ссавці Далекого Сходу. Владивосток, 1984, с.39-53.

 Соболевський Е.И. "Популяційна морфологія ластоногих". М. Наука, 1988, 216 с.

 Соболевський Е.И. "Спостереження за поводженням сірих китів на шельфі північно-східного Сахаліну"// Екологія. 1998, N2. С.121-126.

 Томилин А.Г. "Китоподібні. Сірий. Звірі СРСР і прилеглих країн", М.: Вид-во АН СРСР, 1957, т.9, 756с.