Найбільш важливим моментом договору позики є те, що борж­ник зобов'язаний повернути позикові кошти по закінченні певно­го строку.
За договором дарування одна сторона передає цінні папери іншій стороні у власність на безоплатній основі. Особливістю цих угод є те, що обдарований одержує цінні папери від дарувальника безкоштовно, і до нього переходить право власності на них.
Окрім угод, укладених відповідно до цивільних і торговельних кодексів, велике значення в державно-правовому регулюванні ринків цінних паперів займає податкове законодавство. [ 3 ] Воно здатне стимулювати або стримувати розвиток вказаних ринків, а також заохочувати випуски конкретних видів цінних паперів. Наприклад, прибутки по державних або муніципальних облігаціях часто звільняються від оподаткування взагалі або оподатковують­ся по незначній ставці. З міркувань оподаткування іноді емітенти воліють випускати боргові цінні папери замість акцій, оскільки в багатьох випадках власникам акцій доводиться фактично пла­тити податок двічі: один раз у вигляді податку на прибуток емітента і другий - у вигляді податку на індивідуальні прибутки по акціях, у той час як при випуску облігацій - один раз - на прибутки від них.
Важливе місце в державно-правовому регулюванні ринку цінних паперів займають нормативні акти, що стосуються розвит­ку конкуренції та протидії монополізму (антимонопольне законо­давство). Збереження конкуренції на вказаному ринку розгляда­ється в багатьох розвинених країнах як фактор, який сприяє розвитку ринкових стосунків. Разом з тим задача державно-правового регулювання у цій сфері полягає у тому, щоб право захищало не будь-яку, а тільки сумлінну конкуренцію.
Державно-правове регулювання в Україні також здійснюється сукупністю нормативно-правових актів. До неї входять сукупність законів (наприклад, Про господарські товариства (1991), Про приватизацію майна державних підприємств (1992), Про привати­заційні папери (1992), Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі (1996), Про заставу (1992), Про власність (1991), Про державне регулювання ринку цінних папе­рів (1996), Про цінні папери і фондову біржу (1991) тощо), сукуп­ність підзаконних актів, виданих Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Національним банком України, Фондом дер­жавного майна України, Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку України та іншими органами державної вико­навчої влади.
Розділ 3.
Основоположні принципи державно-правового регулювання ринку цінних паперів
Ринкова взаємодія є складним суспільним явищем, яке має певну сукупність невід'ємних складових частин. Штучно змінити природу ринкової взаємодії неможливо, отож завдання учасників значною мірою полягає у тому, щоб знаходити засоби, які будуть допомагати здійснювати ринкові відносини успішно та ефективно. Зокрема, до таких засобів належать норми і принципи правового регулювання ринкової взаємодії.
Правові норми являють собою встановлені і визначені прави­ла поведінки. Вони можуть дозволяти, обмежувати, вимагати, забо­роняти, допускати або визначати той чи інший варіант поведінки на ринку цінних паперів. У зв'язку з тим, що ринкова взаємодія з цінних паперів є не лише складною, але й постійно рухомою та розвивається в певних напрямках, на практиці досить часто ані державно-правові, ані інституційно-правові норми не можуть охопити своєю дією певні важливі аспекти ринкових відносин з цінних паперів. У таких випадках на допомогу приходять правові принципи регулювання.
Під правовими принципами регулювання ринкової взаємодії тут розуміється певна сукупність вимог або критеріїв, яким повин­ні відповідати регулюючі дії учасників ринку. (Надалі йтиметься більшою мірою про інституційних учасників). [ 4 ]
Кожен такий учасник повинен якимось чином впорядковувати свої стосунки з іншими учасниками або свої внутрішні відносини шляхом регулювання конкретних відносин. Аби бути ефективним, регулювання має задовольняти певні вимоги. Залежність між регулюванням та вимогами до нього така: якщо регулювання відповідає вимогам, то воно, власне кажучи, відбувається як таке;
якщо не задовольняє - то його як такого не існує. Тобто в останньому випадку ринкова взаємодія буде знаходитися поза
межами регулювання і мати випадковий характер. Таким чином, знання вимог або критеріїв, які стосуються регулювання, сприяє його здійсненню.
Існує багато принципів правового регулювання ринку цінних паперів, але особливої уваги заслуговують такі: принцип закон­ності: принцип делегування повноважень; принцип раціонального моделювання; принцип структурної побудови нормативних актів; принцип лексичної визначеності правових текстів.
Додержання цих принципів сприяє досягненню мети, яка стоїть перед правовим регулюванням ринку цінних паперів у цілому \ і надає змогу, за відсутності певних правових норм і правил не ' втрачати плідності регулюючих зусиль.
§ 1. Принцип законності.
Принцип законності складається принаймні з трьох складових частин. Він означає: (а) необхідність виконання вимог, які прямо викладені в законах або підзаконних актах; (б) обов'язок не виходити за межі дозволеного, якщо такі межі визначаються законом або підзаконним актом; (в) право на регулювання за своїм розсудом, якщо закон або підзаконний акт його не обме­жують.
Розглянемо, яким чином діють ці три частини принципу закон­ності на прикладі Закону про цінні папери і фондову біржу.
Вимоги, викладені в законі. Зазначений закон містить велику кількість чітко окреслених вимог. Зокрема, згідно зі стат­тею 4 акція повинна мати такі реквізити: фірмове найменування акціонерного товариства та його місцезнаходження; найменуван­ня цінного паперу - «акція», її порядковий номер, дату випуску, вид акції та її номінальну вартість; ім'я власника (для іменної акції); розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акції; а також кількість акцій, що випускаються, строк виплати дивідендів та підпис голови правління акціонерного товариства чи іншої уповноваженої на це особи; печатку акціонер­ного товариства.
Крім того, у цій статті має місце вимога, наприклад, про те, що привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, що переви­щує 10 відсотків статутного фонду акціонерного товариства, або про те, що мінімальна номінальна вартість акції не може бути меншою 50 карбованців.
Стаття 7 забороняє випуск акцій для покрить збитків, по­в'язаних з господарською діяльністю акціонерного товариства.
У статті 8 визначається інша вимога - акції можуть бути видані одержувачу (покупцю) тільки після повної оплати їх вартості.
Закон також визначає перелік обов'язкових реквізитів обліга­цій підприємств. Зокрема, мова йде про: найменування цінного паперу - «облігація», фірмове найменування і місцезнаходження емітента облігацій; фірмове найменування або ім'я покупця (для іменної облігації); номінальну вартість облігації; строки погашен­ня, розмір і строки виплати відсотків (для відсоткових облігацій);
місце і дату випуску, а також серію й номер облігації: підпис керівника емітента або іншої уповноваженої на це особи; печатку емітента.
Суть законодавчої вимоги полягає у тому, що певні відносини законодавець регулює самостійно, досить визначено, категорично. Учасники ринкової взаємодії повинні виконувати вимогу неза­лежно від того, подобається вона їм чи ні. Крім того, вступаючи між собою у певні стосунки, учасники повинні їх здійснювати саме таким чином і в такому обсязі, як це визначив законода­вець. Будь-яке відхилення від вимоги, зафіксованої у законі або підзаконному акті, вважається їх порушенням.
Межі дозволеного, визначені законом. В окремих випад­ках закон встановлює межі, у яких може діяти конкретний учас­ник ринкової взаємодії, тобто на ринку цінних паперів. Наприклад, відповідно до статті 4, до акції може додаватися купонний лист на виплату дивідендів. Якщо це має місце, то купон повинен містити такі основні відомості: порядковий номер купона на виплату дивідендів; порядковий номер акції, по якій виплачуються дивіденди; найменування акціонерного товариства; рік виплати дивідендів. Стаття 5 визначає, що акція є неподільною. У разі, коли одна й та сама акція належить кільком особам, усі вони вважаються одним власником акції і можуть здійснювати свої права через одного з них або через спільного представника.
У статті 6 вказується те, що рішення про випуск акцій прий­мається або засновниками акціонерного товариства, або загаль­ними зборами акціонерів цього товариства.
Відповідно до статті 8, акції оплачуються в національній валюті, а у випадках, передбачених статутом акціонерного товариства, також у іноземній валюті або шляхом передачі майна.
Суть визначення меж полягає у тому, що законодавець, з одного боку, дозволяє учаснику ринку обрати той або інший варіант поведінки, але з другого - визначає межі, у яких цей вибір може бути зроблено. Наприклад, у випадку статті 4, дозволяється дода­вати купонний лист, але поряд з цим також визначаються його обов'язкові реквізити. У випадку статті 5, декілька власників акції можуть здійснювати свої права через одного з них або спільного представника, але поряд з цим встановлюється обмеження - усі вони вважаються одним власником, а акція є неподільною.
Коли закон містить у собі певну вимогу, то це означає, що законодавець вимагає певного варіанту дій. Коли ж законодавчий акт визначає межі дозволеного, то законодавець дозволяє якийсь варіант поведінки та одночасно встановлює певні обмеження. Або в рамках обмежень він вважає припустимими певні варіанти поведінки учасників ринкової взаємодії.
Право учасника ринку регулювати відносини на свій розсуд. Ця складова частина принципу законності є досить схожою на попередню, але не ототожнюється з нею. Прикладами можуть бути: положення статті 6 про те, що протокол рішення про випуск акцій, крім обов'язкових реквізитів, може також міс­тити й інші відомості щодо випуску акцій; аналогічне положення статті 11, яке стосується протоколу рішення про випуск облігацій.
У даному випадку законодавець дозволяє учасникам ринку здійснити певні дії і не встановлює ніяких обмежень. Тобто під іншими відомостями можуть бути будь-які відомості, які емітент вважатиме необхідними. Іншими словами, закон надає учаснику ринку право регулювати певні відносини на свій розсуд. Саме наявність або відсутність меж, у яких окремі дії учасників вважаються законодавцем припустимими, і відрізняє останню частину принципу законності від попередньої.
§ 2. Принцип делегування повноважень.
Принцип делегування повноважень є надзвичайно важливим засобом здійснення регулювання ринкової взаємодії. Можна навіть сказати, що він є необхідною умовою будь-якого регулюван­ня суспільних відносин.
Оскільки ринок являє собою систему взаємовідносин, яка поєднує у собі державно-правове та інституційно-правове регулю­вання, то й мова відповідно буде йти про внутрішньо - державне, державно-інституційне та внутрішньо-інституційне делегування повноважень.
Проблема делегування повноважень є не тільки важливою, але й складною. Це пов'язано, зокрема, з тим, що делегування повноважень є певним суспільним процесом. Суть його полягає у тому, що права й обов'язки щодо вирішення певних питань передаються від одного регулюючого органу або інституту до іншого. Слід мати на увазі, що орган або інститут, який передає права та обов'язки по регулюванню певних відносин, сам повинен бути уповноваженим на законних підставах здійснювати регулю­вання цих відносин.
При регулюванні ринкової взаємодії існує принцип, згідно з яким ніхто не може передавати більше прав, ніж ті, якими він сам володіє на законних підставах.
Якби нам довелось малювати графічне зображення процесу делегування повноважень, то в ряді випадків ми мусили б зобра­зити його у вигляді замкненого кола; в інших - у вигляді лінії, яка спрямована у безмежжя. У реальній ринковій взаємодії про­цес делегування повноважень поєднує у собі і перше, і друге зображення. Необхідно також зауважити, що в першому випадку довжина кола може бути більшою або меншою.
Щоб краще зрозуміти, що собою являє колоподібний процес делегування повноважень, уявімо собі таку схему:
а) Певна сукупність індивідів, які мешкають на якійсь території, вступають між собою у взаємодію. Виникає об'єктивна потреба в регулюванні цієї взаємодії. Для цього створюється відповідна організація - скажімо, держава, - яка наділяється певними пов­новаженнями по регулюванню суспільної взаємодії. Тобто сукуп­ність індивідів делегує повноваження по регулюванню їх взаємо­дії, а межі делегування визначаються в основному законі - кон­ституції.
б) Регулювання суспільної взаємодії має загальні та конкретні аспекти. Тому державне регулювання в більшій мірі є загальним, ніж конкретним. Одночасно воно не є ані виключно загальним, ані виключно конкретним.
Здійснюючи загальне регулювання, держава делегує певні пов­новаження по регулюванню, скажімо, ринкових відносин, сус­пільним інститутам і окремим індивідам. Наприклад, інститутам вона надає право виконувати якусь діяльність, а індивідам брати участь у такій діяльності. Крім того, вона ставить до інститутів вимогу - їх діяльність повинна бути орієнтованою на задоволення потреб індивідів.
Інститут у процесі виконання своєї діяльності повинен регулю­вати її якимсь чином. Тобто має місце певне делегування повнова­жень посадовим особам цього суспільного інституту. Далі відбувається поєднання прав і обов'язків посадових осіб з права­ми і обов'язками індивідів, і таким чином інститут виконує свою діяльність.
в) Результати цієї діяльності задовольняють індивідів лише в певній, але не повній мірі. Тому незадоволення, а також його міра примушують індивідів знову звертатися до держави у зв'язку з виконанням нею делегованих їй повноважень. Якщо існуючих державних повноважень недостатньо, то в конституції додатково закріплюються ті, які вважаються необхідними. Тобто коло зам­кнулось. [ 5 ]
Зазначена схема є значною мірою спрощеною та загальною, але на наш погляд, дає змогу побачити колоподібний характер процесу делегування регулюючих прав та обов'язків.
Значно частіше процес делегування повноважень має вигляд лінії, спрямованої у безмежність. Тобто, по суті, це є фрагмент загального процесу регулювання суспільної взаємодії. Щоб краще зрозуміти природу фрагментарного делегування повноважень, розглянемо три сфери регулювання ринкових відносин.
Внутрішньо-державне делегування повноважень. Під внутрішньо-державним делегуванням повноважень тут розумі­ється процес делегування, обмежений відносинами між держав­ними органами. Наприклад, законодавча влада делегує повнова­ження по регулюванню певних відносин органу виконавчої влади або певний орган виконавчої влади делегує зазначені повнова­ження іншому органу цієї влади.
Зокрема, Закон про цінні папери і фондову біржу повинен регулювати взаємодію між учасниками ринку цінних паперів, [ 6 ] Тобто повноваження по регулюванню ринкових відносин у сфері цінних паперів має Верховна Рада України (законодавча влада). У деякій мірі вона регулює ці відносини безпосередньо і прямо, тобто визначає умови та порядок випуску цінних паперів, регулює посередницьку діяльність в організації обігу цінних паперів на території держави.
Але ряд повноважень по регулюванню ринкової взаємодії у цій сфері законодавча влада делегує виконавчій. Наприклад, від­повідно до статті 21 Закону Про цінні папери і фондову біржу, порядок випуску та обігу векселів визначається Кабінетом Міністрів (виконавчій владі). Стаття 22 вказує, що порядок реєстрації випуску облігацій підприємств і акцій, а також інформа­ції про Їх випуск визначається Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку України, яка є органом державної виконавчої влади.
Державно-інституційне делегування повноважень. В окремих випадках держава делегує повноваження по регулюван­ню певних ринкових відносин суспільним інститутам. Тобто делегування виходить за межі державної організації.
Наприклад, деякі права та обов'язки по регулюванню ринкової взаємодії у сфері цінних паперів держава делегує фондовій біржі. Зокрема, відповідно до статей 32 і 33 Закону України Про цінні папери і фондову біржу (1991), остання повинна виконувати функції організаційно оформленого і постійно діючого ринку, на якому відбувається торгівля цінними паперами. Для того, щоб можна було виконувати зазначену функцію, фондовій біржі делегуються певні повноваження по регулюванню ринку цінних паперів. Наприклад, це стосується права на визначення умов допуску цінних паперів для торгівлі на біржі, порядку торгівлі на ній, умов та порядку передплати на цінні папери, які коти­руються на біржі, а також правил ведення розрахунків по укла­дених на біржі угодах (стаття 34).
Внутрішньо-інституційне делегування повноважень. Під внутрішньо-інституційним делегуванням повноважень тут розуміється таке делегування, яке здійснюється в межах сус­пільного інституту. Внутрішньо-інституційне делегування, голов­ним чином, є конкретизуючим делегуванням повноважень.
Наприклад, законодавча влада своїм законом про цінні папери і фондову біржу делегувала певні загальні повноваження фондо­вій біржі (інституту). Зокрема, згідно зі статтею 34 цього Закону, визначаються лише загальні напрямки, відповідно до яких фондова біржа, як певний інститут, має здійснювати регулювання ринкової взаємодії. У законі немає конкретних вказівок про те, яким чином і яким керівним органом біржі повинно виконуватися регулюван­ня.
Щоб виконувати покладені на неї законом функції, фондова біржа створила органи і делегувала їм певні повноваження по регулюванню ринкових відносин. Так, згідно з Правилами фондової біржі, повноваження по допуску цінних паперів для котирування на біржі делеговані Біржовою радою котирувальній комісії, а повноваження по винесенню експертної оцінки цінних паперів, які пропонуються для котирування, - відділу економічного аналізу й інформації (пункт 2).
Як бачимо, делеговані державою повноваження в рамках інституту розподіляються між окремими органами - від вищого до нижчих. Отже, в межах інституту відбувається відносно само­стійне делегування повноважень по регулюванню ринкової взає­модії.
§ 3. Принцип раціонального моделювання.
Раціональне моделювання є, мабуть, найважчим серед усіх видів інтелектуальної діяльності, пов'язаної з регулюванням рин­кової взаємодії. Термін «раціональне» тут використовується в значенні досить ефективного або досить плідного.
Відразу необхідно зробити застереження: моделей розвитку будь-якої суспільної взаємодії може бути надзвичайно багато, але не кожна модель може бути ефективною або плідною, тобто раціональною.
У загальному вигляді під моделюванням розуміється такий спосіб регулювання, в основі якого лежить досить умовне та спрощене відтворення реальної ринкової взаємодії, а також уявлення про те який вигляд буде мати зазначена взаємодія, якщо до неї привнести певні зміни. Тобто, процес моделювання складається з двох взаємопов'язаних частин: моделі-відтворення та моделі-уявлення.
Складність застосування принципу раціонального моделюван­ня досить часто на практиці полягає у тому, що необхідно, по-перше, створити модель-відтворення; по-друге, створити її раціо­нальною; по-третє, створити модель-уявлення; по-четверте, зроби­ти її раціональною; по-п'яте, вдало поєднати модель-відтворення з моделлю-уявленням.
Інша група труднощів застосування принципу раціонального моделювання пов'язана з необхідністю точного впровадження в практику заходів, які вважаються з’єднуючим ланцюгом цих двох моделей. При вдалому здійсненні відповідних заходів ре­альна взаємодія на ринку в досить великій мірі набуде того вигляду, який мала модель-уявлення. Безперечно, навіть найкраща і найраціональніша модель-уявлення не зможе охопити весь «малюнок» реальної ринкової взаємодії. Але застосування модель­ного принципу необхідне для того, щоб взагалі якимсь чином можна було впливати на реальну взаємодію, підтримувати її пев­ний стан, а також забезпечувати її збереження, не допускаючи серйозного порушення.
В основі інституційного регулювання ринкових відносин ле­жить діяльність по прийманню і виконанню певних рішень. Тобто, як про це вже йшла мова, перш ніж регулювати взаємовідносини, інститут повинен прийняти відповідне рішення.
Діяльність по створенню та виконанню рішення складається з декількох ланцюгів. Зокрема, вона включає у себе: (а) визна­чення проблеми; (б) вироблення сукупності різноманітних рішень цієї проблеми; (в) вибір найбільш раціонального рішення; (г) втілення обраного рішення в практику; (д) оцінка впливу рішення на стан проблеми, яка підлягає регулюванню. [ 7 ]
Але для того, щоб прийняти ефективне рішення, необхідно побудувати раціональну модель-відтворення тієї частини реальної ринкової взаємодії, яка підлягає регулюванню. Головне в створен­ні цієї моделі полягає у тому, щоб вдало визначити існуючі в реальній взаємодії системні, структурні та функціональні взаємо­зв'язки. Труднощі, що виникають, тут пов'язані не лише з виділен­ням необхідних зазначених вище зв'язків, але й з досить правиль­ним відтворенням «малюнку» реальних стосунків. На кожному кроці тут чекає підступна невдача: модель-відтворення може бути побудованою на основі хибно обраних систем, структур та функ­цій; при побудові моделі можуть бути припущені викривлення.
Крім того, побудова моделі-відтворення є складанням певного «малюнку» взаємодіючих багатофакторних процесів (систем, структур). З часом змінюється реальний «малюнок» взаємовідно­син на ринку. Тому побудова моделі-відтворення є по суті спро­бою охопити процеси, які перебувають у стані руху. Усе це об'єктивно спричинює умови, за яких модель-відтворення може мати багато варіантів.
Не менші труднощі виникають і при побудові моделі-уявлення, оскільки тут вступають у дію різні цілі, різні уявлення, різні наміри (а також інтереси). До того ж раціональне моделювання є значною мірою залежним від суб'єктивних факторів.
Принцип раціонального моделювання є не тільки необхідним засобом правового регулювання ринкової взаємодії, але він також є запорукою його успіху. І мабуть тому, що сама ринкова взаємо­дія є складним явищем, а її регулювання - складним процесом, застосування цього принципу є теж непростою справою.
§ 4. Принцип структурної побудови нормативних актів.
Кожний нормативно-правовий документ існує у вигляді пев­ного тексту. Вимоги та дозвіл, обмеження та надання свободи, делегування повноважень та раціональне моделювання - усе це відтворюється в тексті нормативно-правового документу у вигля­ді окремих положень, статей, розділів тощо.
Текст документу завжди є певною сукупністю положень, ста­тей і розділів. Вони повинні бути взаємопов'язаними між собою, а також розташовуватися в певному порядку, (в певній послідов­ності).
Створення такого документу краще за все починати з визна­чення мети регулювання, тобто якщо інститут має намір здійснити регулювання якихось ринкових відносин або якоїсь окремої сфери ринкової взаємодії, то він повинен визначитися з тим, для чого він створює нормативний акт. Далі слід побудувати певну модель-уявлення, складовими частинами якої є органи, повноваження, процедури, вимоги, відповідальність тощо. Модель-уявлення повинна бути здатною надати реальній ринковій взаємодії такого характеру, який є бажаним для інституту.
Потім необхідно влучно описати задану модель. Для цього окремі її частини слід описувати положеннями або статтями або навіть розділами (в залежності від розмірів відповідної частини). Оскільки в моделі всі частини є взаємопов'язаними, то й текст нормативно-правового документу теж має бути взаємопов’язаним. Усі положення, статті або розділи неможливо виклас­ти в тексті одночасно; вони мають розташовуватися у певній послідовності. Положення, статті, розділи та послідовність їх ви­кладення власне і є тим, що ми називаємо структурою норматив­но-правового документу
Створення структури в значній мірі є творчим процесом, який залежить від багатьох факторів, у тому числі й від того, що орган (інститут), який створює документ, вважає за головне, що він хотів би визначити самостійно, що делегувати, у яких обсягах тощо.
Таким чином, принцип структурної побудови нормативно-правового акту - державного або інституційного - є необхідною умовою його дієвості, а значить і засобом ефективності та плід­ності правового регулювання ринкової взаємодії. Закономірність тут існує така: чим виразніша і повніша структура тексту норма­тивно-правового акту, тим більш зрозумілим будуть його поло­ження, а значить і легше буде дотримуватися такого акту.
Аналіз структури тексту нормативно-правового акту дає змогу побачити, що кожний розділ охоплює та регулює певний аспект ринкової взаємодії, а в цілому зазначена структура об'єднує певну сукупність напрямків регулювання ринку цінних паперів. Крім того, вказана сукупність розташована в структурному відношенні в певній послідовності. Послідовність надає змогу робити право­ве регулювання більш струнким і зрозумілим. Одночасно, слід зауважити, що визначення послідовності є часто вираженням спрощеного розуміння реального руху та напрямків розвитку ринку цінних паперів.
§ 5. Принцип лексичної визначеності правових текстів.
Як і вищезгадані, принцип лексичної визначеності норматив­них текстів є необхідною умовою і засобом підвищення дієвості державних та інституційних правових документів. Розглядаючи його, повернімося до положення про те, що будь-який нормативно-правовий акт є текстовим документом. Тобто викладається в письмовій формі та створюється за допомогою слів, речень тощо.
Головним інструментом тут виступають речення. З одного боку, вони є певною послідовністю слів, які входять до його складу. З іншого боку, кожне речення є взаємопов'язаним з попереднім та наступним за ним.
Що стосується принципу лексичної визначеності нормативних текстів, то нас буде цікавити тут не аспект взаємозв'язків на рівні слів у реченні або речень між собою, а лексична сторона тексту. Тобто виразність і зрозумілість змісту слів, що вживаються в ньому.
Плідність та ефективність державно-правового та інституцій-но-правового регулювання ринкової взаємодії знаходиться у прямій залежності від зрозумілості змісту вжитих у тексті речень та слів. Оскільки майже неможливо керуватись тим і дотримува­тися того, що є незрозумілим. Таким чином, при побудові (ство­ренні) тексту нормативно-правового акту з метою регулювання ринкових відносин необхідно вживати такі слова, зміст яких легко збагнути. Крім того, з метою підвищення ступеню зрозумі­лості в самому тексті правового документу необхідно давати тлумачення вжитих термінів. [ 8 ]
Слід також утримуватись від використання слів, які можуть мати декілька значень. У цьому випадку збільшується імовірність того, що різні учасники ринкової взаємодії будуть розуміти їх по-різному. Правовий текст стає значною мірою плідним, якщо всі слова та речення, вжиті в ньому, будуть виразними та зро­зумілими.
Розділ 4.
Порівняльно – правова характеристика державно – правового регулювання ринку цінних паперів зарубіжних країн.

США

У США існує численність законів, безпосередньо регулюючих ринок цінних паперів. Серед них найбільш важливими є закони про цінні папери (1933), про торгівлю цінними паперами (1934), про емісію боргових зобов'язань (1939), про інвестиційну компа­нію (1940), про консультування в галузі інвестицій (1940) та ряд інших. [ 9 ] Згідно з преамбулою закону про цінні папери 1933 року, його метою є встановлення обов'язку емітентів щодо публікації інформації про цінні папери, що випускаються у вільний обіг, а також попередження випадків розповсюдження перекруче­них відомостей, обману й шахрайства при торгівлі цінними паперами. Головним засобом досягнення вказаної мети є введен­ня режиму державної реєстрації відкритих випусків цінних папе­рів та інформації про ці випуски. Закон визначає цілі та процеду­ру, види цінних паперів і випуски, які підлягають такій реєстрації, а також встановлює винятки. Зокрема, для реєстрації емітенти повинні подавати в комісію по цінних паперах проспекти випус­ків цінних паперів. Закон забороняє подавати на реєстрацію та публікувати невірогідну інформацію або неточні відомості. Факт державної реєстрації випуску цінних паперів підтверджує, що відомості про компанію та її цінні папери є об'єктивними, проте він зовсім не означає, що компанія є перспективною чи її цінні папери будуть прибутковими. Комісія по цінних паперах не може заборонити випуск з мотивів поганого керівництва компанією або збитковості її діяльності, разом з тим вона вправі відмовити в реєстрації, якщо проспект буде містити неправдиву або неточну інформацію. Закон про цінні папери встановлює перелік відомос­тей, які мають бути вказані в реєстраційних документах. До нього, наприклад, входить інформація, що стосується опису підпри­ємства, забезпечення випуску цінних паперів, відомості про керівництво компанії, а також фінансовий звіт, завірений незалеж­ним державним бухгалтером.
Після надходження до комісії по цінних паперах реєстраційної заяви та проспекту, вони публікуються для широкої громадськості. Випуск цінних паперів звичайно дозволяється здійснювати на двадцятий день після його реєстрації або з моменту внесення до реєстраційної заяви останньої поправки.
Комісія має право на призупинення випуску або навіть на його заборону, якщо після реєстрації буде встановлено, що емітент подав для реєстрації необ'єктивну або неповну інформацію.
У ряді випадків проходження процедури реєстрації не вимага­ється. Це стосується, наприклад, випусків цінних паперів, які розміщуються серед обмеженого числа інвесторів і не призначені для перепродажу, які будуть перебувати в обігу в межах одного штату, які здійснюються муніципальними органами штатів, феде­ральними державними органами, а також благодійними товарист­вами, що є незначними за величиною (наприклад, до 1 мільйона доларів) та деяких інших.
Закон про торгівлю цінними паперами 1934 року ніби продов­жує сферу дії попереднього закону. Він вимагає від емітентів, цінні папери яких зареєстровані в комісії по цінних паперах, надавати їй і публікувати для громадськості періодичні та річні звіти про результати своєї господарчої діяльності та фінансовий стан. До 1964 року це стосувалось, головним чином, емітентів, цінні папери яких котирувались на фондових біржах США. Проте починаючи з 1964 року цей закон також було поширено й на емітентів, цінні папери яких перебувають в обігу на позабіржовому ринку.
Вказані річні та періодичні звіти, а також інша поновлювана інформація, яку емітенти подають до комісії, зберігається в довід­ковому відділі комісії та є доступною для загального ознайомлен­ня. З цих документів можна також робити копії.
Прийняті згодом поправки до закону встановили обов'язок інвесторів, які мають намір придбати понад 5% акцій компанії-емітента шляхом тендерної пропозиції, здійснити декларування відповідної інформації про себе, а також заборону на інсайдерську торгівлю цінними паперами.
Відповідно до закону, для окремих категорій учасників ринку цінних паперів вводиться режим державної реєстрації. Зокрема, це стосується фондових бірж та інших саморегульованих організа­цій, брокерів і ділерів, торгуючих цінними паперами, якщо вони діють на території двох і більше штатів: агентів по трансферту; клірингових установ; брокерів та ділерів, які спеціалізуються на торгівлі державними й муніципальними цінними паперами, а також торговців інформацією.
Закон про інвестиційну компанію 1940 року своїми положен­нями доповнює вказані вище закони і в той же час визначає особливості діяльності інвестиційних компаній.
Зокрема, вказані компанії повинні реєструвати випуски своїх цінних паперів (інвестиційних сертифікатів) у комісії по цінних паперах; їм забороняється істотно відхилятись від основного напрямку своєї діяльності або здійснювати істотні зміни в інвес­тиційній політиці без схвалення учасників компанії; не допуска­ється, щоб керівні посади в компанії займали особи, викриті в шахрайських діях з цінними паперами, або щоб гаранти випуску та брокери становили більшість у раді директорів компанії: конт­ракти, укладені керівництвом та істотні поправки до них повинні доводитись до відома учасників компанії для їх схвалення або несхвалення: таким компаніям забороняється купувати конт­рольні пакети акцій холдингових компаній.

Японія

Основними законодавчими актами Японії, регулюючими ринок цінних паперів, є закони про державні облігації (1906), про цінні папери та фондові біржі (1948), про інвестиційні трасти (1951), про дилерську діяльність з іноземними цінними паперами (1971) та ряд інших.
Закон про цінні папери та фондові біржі визначає перелік цінних паперів, встановлює режим державної реєстрації відкритих випусків цінних паперів (окрім державних) забороняє банкам здійснювати брокерсько-дилерську діяльність з цінними паперами без створення відокремленого дочірнього підприємства, встанов­лює режим державного ліцензування посередницької діяльності, закріплює обов'язок емітентів, цінні папери яких зареєстровані Бюро по цінних паперах міністерства фінансів Японії, подавати періодичні та річні звіти про результати господарчої діяльності та фінансовий стан.
Історичні умови, у яких приймався вказаний закон, виявили вплив на його зміст, у зв'язку з чим багато його нормативних положень є схожими на положення законів США про цінні папери (1933) та про торгівлю цінними паперами 1934 року.