КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут заочного та дистанційного навчання

Житомирське відділення

Курсова робота

з предмету: “Теорія держави та права”

Держава і політична система суспільства

студентки 1-го курсу Житомирського відділення

навчально-наукового інституту заочного

та дистанційного навчання КНУВС

Карпінської Ніни Вікторівни

Залікова книжка № 07-22 КЖТ

Варіант №2

Житомир –– 2008

Зміст

Вступ

1. Поняття та структура політичної системи суспільства

2. Правове регулювання політичної діяльності

3. Форми впливу інститутів політичної системи на формування та функціонування органів держави

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Різні політичні явища, що відбуваються в суспільстві, тісно взаємопов'язані і становлять цілісний соціальний організм, який мас відносну самостійність. Його розвиток відбувається на основі об'єктивних закономірностей, але при цьому важливу роль відіграє і суб'єктивний чинник, що виступає як система регулювання відносин між окремими елементами суспільства з боку влади. Саме ці відносини та їх регулювання і становлять політичну систему, яка виступає головною силою, що забезпечує функціонування і розвиток політичного життя суспільства. Тому з'ясування сутності політичної системи суспільства, структури, функції, ролі і напрямів її розвитку є надзвичайно важливим і актуальним, адже вона гармонізує суспільні відносини, визначає механізми вирішення соціальних конфліктів і запобігання кризовим явищам.

Метою написання курсової роботи є вивчення політичної системи суспільства та впливу держави на її формування. Структура роботи складається з трьох питань. У першому розглянуто поняття, структуру та функції політичної системи та коротко охарактеризовано особливості політичної системи в Україні. Друге питання розкриває правове регулювання політичної діяльності, вплив держави на політику в країні. Третє питання акцентує увагу на впливі інститутів політичної системи на створення та діяльність органів держави.

Основним інститутом політичної системи, формою політичної організації суспільства є держава. Держава є основним знаряддям влади, носієм суверенітету, вона представляє все суспільство, його інтереси як усередині країни, так і в зовнішніх зносинах, захищає права і свободи людини.

Нині в Україні йде пошук нових шляхів соціально-політичного розвитку, а тому питання реформування і зміни політичної системи набувають особливо великого значення. Практичне значення цієї проблеми посилюється ще й тим, що саме зараз в незалежній Україні активно формується власна нова політична система, і від рівня знань у цій сфері політичної науки значною мірою залежить майбутнє нашої держави.

1. Поняття та структура політичної системи суспільства

Держава в політичній системі суспільства характеризується як владноможний суб'єкт і здійснює політичну і державну владу.

Політична влада — вироблення і проведення в життя політичних програм усіма суб'єктами політики — формальними і неформальними. Державна влада — властивість держави, що характеризується суверенністю, універсальністю, загальним характером примусового впливу на поведінку людей. Передбачає наявність владно-можного і підвладного суб'єктів (державних органів та індивідів, їх організацій і спільнот) та здатність владноможного суб'єкта спеціальними засобами домагатися здійснення своєї волі.

Поняття політичної системи в юридичній літературі визначається по-різному, але всі точки зору з цього приводу можна звести до двох основних напрямів: широке і вузьке розуміння політичної системи як суспільного явища.

Вузьке розуміння політичної системи зводиться до визначення політичної системи виключно як сукупності суб'єктів, що беруть участь у реалізації політичної влади, тобто в управлінні справами суспільства.

Широке розуміння цього явища охоплює всю сукупність матеріальних і нематеріальних компонентів, пов'язаних з відносинами, що виникають з приводу здійснення політичної влади. Такий підхід до розуміння політичної системи охоплює всю систему функціонуючих в суспільстві інститутів, організацій, установ, громадян (осіб), а також механізми керівництва і управління, з допомогою яких здійснюється політична влада. Саме таке, широке, розуміння політичної системи суспільства є більш змістовним і тому дозволяє повніше розуміти й аналізувати її сутність, призначення тощо.

Відповідно до широкого розуміння елементами політичної системи суспільства визнають:

а) суб'єктів (носіїв) політики;

б) політичні норми та принципи;

в) політичні відносини (стосунки);

г) політичні погляди, політичну свідомість та культуру;

д) зв'язки, що об'єднують названі компоненти.

При системному вивченні цих компонентів ми можемо зробити висновок, що вони передбачають існування і функціонування п'яти основних аспектів політичної системи:

1. інституціональної (організації, установи);

2. регулятивної (норми та принципи);

3. функціональної (політичні функції, політичний процес та режим);

4. ідеологічної (політичні погляди, політична свідомість та культура);

5. комунікативної (зв'язки, що об'єднують зазначені компоненти політичної системи).

Розглянемо названі компоненти більш детально. Систему суб'єктів політичної системи (матеріальні елементи політичної системи) іноді називають політичною організацією суспільства.

Інституціональну підсистему політичної системи складають політичні інститути — формалізовані явища і процеси політичного життя суспільства, до яких належать як самі політичні установи — держава та її структурні елементи (парламент, уряд тощо), політичні партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування тощо, так і процеси їх упорядкованого функціонування. Інституціональна підсистема виступає основоположною як щодо політичної системи суспільства в цілому, так і стосовно її окремих складових. Це зумовлено тим, що саме вона є джерелом усіх найважливіших зв'язків, які виникають в межах політичної системи. Інституціональна підсистема визначає характер норм, які регулюють ці зв'язки. Саме стосовно неї політичні ідеї, погляди, уявлення, теорії виконують службові функції.

Народ, населення певної частини території держави, класи, нації, соціальні прошарки вважаються суб'єктами політичної системи тоді, коли вони беруть участь у вирішенні питань, що мають суспільне значення (участь у загальнодержавних і місцевих референдумах), утворюють громадські об'єднання, що мають політичну спрямованість, тощо.

Держава функціонує як елемент політичної системи суспільства в особі своїх органів та їх посадових осіб. Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства, надаючи політичній системі цілісності і стійкості, орієнтуючи її на найважливіші суспільні цілі.

Об'єднання громадян –– це добровільні громадські формування, створені на основі єдності інтересів їх членів для спільної реалізації і захисту своїx прав і свобод. У сучасних демократичних державах, до яких належить і Україна, створюється і функціонує значна кількість об’єднань громадян. Але слід мати на увазі, що до політичної системи суспільства входять лише ті з них, які:

а) мають на меті забезпечити своїм членам участь в управлінні суспільними справами, тобто головною метою їх створення є участь у політичні діяльності.

Сюди, насамперед, можна віднести політичні партії, тобто зареєстровані згідно законом добровільні об'єднання громадян –– прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що мають своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах та інших політичних заходах.

б) створюються не для участі в політичній діяльності, а для забезпечення інших соціальних (інтелектуальних, економічних, побутових тощо) потреб та інтересів громадян, але, відповідно до законодавства, можу брати участь у політичній діяльності для досягнення своїх неполітичних цілей. Таким чином, до цієї категорії громадських об'єднань, політична (управлінська в масштабах суспільства) діяльністю їх не є основною метою їх утворення і функціонування, а виступає лише одним із засобів забезпечення задоволення інтересів і потреб їх членів, можна віднести професійні спілки. Вони створюються, передусім, для забезпечення задоволення економічних інтересів і потреб трудящих. Разом з тим, особливо під час виборчих кампаній, вони займаються різними формами політичної діяльності, спрямована на забезпечення удосконалення умов праці, відпочинку, соціального забезпечення трудящих тощо.

Порядок утворення і функціонування об'єднань громадян регулюється Законом України “Про об'єднання громадян” від 16 червня 1992 р. Згідно з цим законом громадські об'єднання визначаються як добровільні формування людей, що виникли на основі спільності інтересів щодо реалізації прав і свобод у результаті свідомого волевиявлення.

Політична людина - це особа (індивід), що є громадянином даної держави і бере участь у політичному житті суспільства. Для оцінки громадянина як “політичної людини” зовсім не обов'язково, щоб він займався політичною діяльністю активно, професійно, тобто був депутатом, посадовою особою, партійним лідером тощо. Для цього достатньо того, що громадянин раз у кілька років бере участь у виборах як виборець і тим самим бере участь в управлінні суспільством.

Важливий структурний компонент політичної системи суспільства складає її регулятивна (або нормативна) підсистема. Цю підсистему утворює сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин.

Політичні принципи та норми, під якими розуміють основоположні ідеї та конкретні правила, що регулюють політичні відносини між народами, націями, соціальними групами, партіями та іншими учасниками політичних відносин. Складниками політичних норм є відповідні норми права, норми політичних партій і громадських організацій (корпоративні норми), політичні звичаї і традиції, політичні принципи, моральні норми політичного життя.

Головною складовою регулятивної підсистеми політичної системи суспільства є норми національного права. Норми права — це встановлені або санкціоновані державою і спрямовані на регулювання суспільних відносин загальнообов'язкові для всіх громадян і юридичних осіб правила поведінки. Особи, що порушуюсь правові норми, притягуються до кримінальної адміністративної відповідальності. Поряд із нормами права, як регулятори політичних відносин діють також норми партійного життя та правила, встановлені різними громадськими організаціями. Такі норми не мають правового, загальнообов'язкового характеру. Вони обов'язкові лише для членів відповідних партій і громадських організацій. Норми моралі надають змогу формувати моральну свідомість оцінювати вчинки людей, забезпечуючи рівновагу суспільства та орієнтуючи громадян на дотримання спільних інтересів. Моральні норми не оформлені з тим ступенем урегульованості, як правові, вони більшою мірою розраховані на розвиток здатності індивіда до саморегулювання, на самостійність і самоконтроль. Найбільший вплив на політичну поведінку справляють норми політичної етики, які стосуються саме політичного спілкування.

Політичні норми, з одного боку, регламентують необхідну поведінку суб'єктів у тих чи інших межах відповідно до конкретної політичної ситуації А з іншого –– є засобом політичної оцінки тих чи інших соціальних явищ. Крім цього, політичні норми передбачають політичну відповідальність суб'єктів політики за їх порушення. Специфіка політичної відповідальності полягає у тому, що вона настає не тільки за протиправні дії, а й за політичний недогляд, необачність, нерішучість і т. ін. Політичними санкціями є осуд, позбавлення довіри, припинення діяльності, розпуск, відставка, ліквідація громадського об'єднання, заборона діяльності політичної партії, відмова в реєстрації, попередження тощо.

Істотний вплив на політичну систему країни справляють звичаї і традиції її політичного життя. Звичай — це правило, що склалося на основі постійного, одноманітного повторення даних фактичних відносин. Звичаї і норми, що передаються від покоління до покоління, є традиціями. Хоча політичні звичаї не є формалізованими і не мають юридичного значення, вони можуть справляти значний вплив на реальні дії політичних інститутів.

Політична система суспільства є неперервно функціонуючим соціальним утворенням. Складний і багатоплановий характер її не може бути розкритий без з'ясування основних форм і напрямів діяльності, способів і засобів впливу на суспільно-політичне життя. Конкретне вираження і вияв функціональна підсистема політичної системи знаходить у політичному процесі й політичному режимі.

Політичні відносини, тобто врегульовані політичними нормами стосунки між суб'єктами політики, у процесі яких ці суб'єкти набувають і реалізують права і обов'язки. Політичні відносини включають, насамперед, реалізацію політичних функцій, що є основним напрямом діяльності суб'єктів політики. Функції політичної, як і будь-якої іншої, системи не зводяться до простої суми функцій її компонентів. Держава, партії та інші інститути виконують притаманні їм функції. Сама ж політична система має власні функції, які можуть диференціюватись і деталізуватись у діяльності її підсистем та їх елементів. Усі функції .системи тісно пов'язані між собою і певною мірою накладаються одна на одну. До таких функцій належать:

а) політичне ціле визначення.

Ціль виступає як передбачуваний майбутній стан, до якого свідомо прагнуть люди та їхні організації. Політичне цілевизначення означає передусім визначення власне політичних цілей, які стосуються ;зміцнення влади, політичних інститутів, розвитку демократії, соціальних відносин тощо. Воно включає і встановлення загальних цілей розвитку інших сфер суспільного життя — економічної, соціальної, духовної тощо. Закріплення цілей у політичних документах партій, конституціях і законах означає надання їм загального характеру. Політичне цілевизначення передбачає і ранжування цілей залежно від їхньої природи та реальних можливостей здійснення на стратегічні й тактичні, а також визначення пріоритетів у досягненні різних цілей.

б) владнополітична інтеграція суспільства;

Для забезпечення цілісності та єдності суспільства, стабільності політичної системи необхідно, щоб вона, враховуючи інтереси всіх учасників суспільного життя та суперечності, які між ними виникають, намагалася найоптимальніше узгодити інтереси, координувала зусилля наявних у суспільстві соціальних спільностей та їхніх організацій. Політична система покликана інтегрувати різноманітні суспільні інтереси і таким чином забезпечити цілісність і єдність суспільства, його мобілізацію на досягнення суспільно значущих цілей.

в) регулювання соціально-політичної діяльності, забезпечення цілісного впливу управління на суспільні процеси.

Ця функція пов'язана з потребами впорядкування й регламентації політичної поведінки та політичних відносин і полягає в утвердженні таких способів поведінки і діяльності індивідів, груп, організацій, форм їхніх взаємовідносин, які забезпечували б дотримання спільних інтересів і стійкість суспільних відносин. Здійснюється це на базі політичних норм, які впроваджують ідеали і цінності, стимули і мотиви суспільної поведінки, покликані допомогти уникненню й подоланню конфліктів та утвердженню прийнятних суспільних порядків. Регулятивна функція політичної системи виявляється не лише у створенні особливої підсистеми політичних норм, а й у виробленні таких стереотипів поведінки, слідування яким визнається еталоном суспільно прийнятної і розумної поведінки.

г ) легітимізація (приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних і правових норм).

д) мобілізаційна функція (забезпечує максимальне використання ресурсів суспільства відповідно до цілей і потреб суспільного розвитку).

Результатом здійснення зазначених функцій є політичний процес і політичний режим. Політичний процес — це сукупна діяльність усіх суб'єктів політичних відносин, що спрямована на формування, функціонування або зміну політичної системи суспільства.Основними формами прояву політичного процесу є прийняття і виконання політичних рішень, організація і здійснення контролю за діяльністю та розвитком політичної системи в цілому та її елементів. Під політичним режимом розуміють політичну обстановку в суспільстві, що реально складається і характеризується мірою участі народу, націй, соціальних прошарків і груп, громадян у політичних відносинах, методами здійснення політичної влади.

До числа елементів політичної системи суспільства належать також політична свідомість і політична культура. Вони складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи.

Політична свідомість — це рівень знання та оцінка особою існуючого політичного буття, які реально впливають на вибір нею варіанта поведінки відповідно до індивідуальних і суспільних політичних інтересів.

Політична психологія — це узагальнена система почуттів, звичок, потреб, емоцій, настроїв та уявлень людей щодо стану та перспектив розвитку політичного життя суспільства.

Політична ідеологія — це систематизований вираз поглядів держави, соціальних прошарків і груп, усього населення країни на політичну організацію суспільства, форму держави, відносини між різними політичними суб'єктами, їх роль у житті суспільства, відносини з іншими державами і націями. Складниками політичної ідеології є відповідні ідеї, теорії, концепції, доктрини тощо.

Політична культура — це рівень втілення в реальну поведінку суб'єктів політики принципів і норм, що регламентують політичні відносини в суспільстві. Політична культура, у тому числі й політична свідомість, відіграє надзвичайно важливу роль y функціонуванні політичної системи.

Комунікативна підсистема, політичної системи містить політичні відносини, тобто ті зв’язки між людьми та їх різноманітними спільностями, які складаються у процесі здійснення політичної влади або з її приводу. До цієї підсистеми входять як формалізовані відносини, що ґрунтуються на нормах права і регулюються ними, так і ті неформальні зв'язки, що не закріплені у праві, але відіграють істотну роль у політичному житті.

Залежно від суб'єктного складу політичні відносини поділяються на три основних групи. Передусім це відносини між соціальними спільностями суспільними класами, соціальними верствами, групами, націями, народностями тощо. Міжкласові, внутрікласові й міжнаціональні відносини складають соціальну основу політичної системи і відображаються у функціонуванні відповідних політичних організацій та їхніх взаємовідносинах. Другу групу складають відносини, однією з сторін яких є політична організація. Ці так звані вертикальні відносини складаються у процесі здійснення політичної влади, впливу органів керівництва та управління на соціально-економічні, політичні й культурні процеси. Вони також мають важливе значення для характеристики сутності і функцій політичної системи, методів здійснення політичної влади. До третьої групи політичних відносин входять ті відносини, які складаються між політичними організаціями та установами — державою, партіями, громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування тощо як усередині них, так і між ними.

Органічні взаємозв'язки між компонентами та елементами політичної системи називають системоутворюючими зв'язками. Комунікативна підсистема містить й інші взаємодії, ,важливе значення серед яких мають ті, що складаються між політичною системою та іншими системами — економічною, соціальною, культурною, екологічною тощо.

На основі викладеного можна дійти висновку про те, що у найзагальнішому вигляді політична система суспільства — це система матеріальних і нематеріальних елементів, які функціонують і взаємодіють у сфері управління справами суспільства, тобто при здійсненні політичної влади.

Політична система України характеризується такими основними ознаками й особливостями:

а) Україна проголошується демократичною, правовою, соціальною державою;

б) вся повнота влади належить народові;

в) державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову;

г) в Україні проголошено принцип верховенства права;

ґ) суспільне жил і базується на засадах політичного, економічного й ідеологічного плюралізму;

д) визнаються пріоритетними загальнолюдські цінності, права і свободи людини та громадянина;

є) держава відповідає перед людиною і суспільством за свою діяльність.

2. Правове регулювання політичної діяльності

Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через використання влади, а право –– через нормативне регулювання. Останнє споконвічно покликано бути стабілізуючим і заспокійливим фактором завдяки принципам волі і справедливості, які містяться у ньому.

Правове регулювання — це здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток. Правове регулювання має ряд ознак:

1. правове регулювання є різновидом соціального регулювання;

2. за допомогою правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми, яка має споконвічно державно-владний характер, тобто в юридичних нормах держава вказує міру можливої та належної поведінки;

3. правове регулювання має конкретний характер, тому що завжди пов'язане з реальними відносинами;

1. правове регулювання має цілеспрямований характер — спрямоване на задоволення законних інтересів суб'єктів права;

2. правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів, які забезпечують його ефективність;

3. правове регулювання гарантує доведення норм права до їх виконання.

Правове регулювання у сфері політичних відносин включає відносини всередині країни і на міжнародній арені. Ці відносини складають політичну основу суспільства, охоплюють три гілки влади –– законодавчу, виконавчу і судову. Управління суспільством здійснюється за допомогою механізму субординації (панування –– підкорення).

Урегульованість правом політичної діяльності відбувається через впровадження основних напрямків правового регулювання. Пріоритетним напрямком правового регулювання у політичні й сфері в Україні є сприяння розвитку в цивілізованій формі політичного плюралізму за умови додержання громадянського миру і злагоди. Правове регулювання здійснюється за допомогою трьох прийомів (способів): дозволяння, зобов’язування, заборона.

Дозволяння — це надання особі права на свої власні активні дії (роби, як вважаєш за потрібне). Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього способу може бути будь-яка правова норма, що надає суб'єкту право на одержання тих чи інших благ. Дозволяння превалює в основному в галузях, які і належать до приватного права.

Зобов'язування (веління) — покладання на особу обов'язку активної поведінки (роби тільки так), наприклад, обов'язок забезпечення обвинуваченому права на захист.

Заборона — це покладання на особу обов'язку утримуватися від вчинення дій певного роду (тільки так не роби), наприклад, заборона пропаганди війни, національної чи расової переваги одних народів над іншими. Норми особливої частини Кримінального кодексу є фактично заборонами, оскільки вони вста новлюють відповідальність за певні дії і тим самим їх забороняють. Зобов'язування (веління) і заборони превалюють в основному в галузях, що належать до публічного права.

Способи правового регулювання (дозволяння, зобов'язування, заборона) з більшою ефективністю досягають своєї мети лише в тісному взаємозв'язку один з одним.

Трьом способам правового регулювання (дозволянню, зобов'язуванню, забороні) відповідають три різновиди норм права: такий, що дозволяє (надає правомочностей); такий, що зобов'язує; такий, що забороняє, а також три форми реалізації права: використання, виконання, додержання.

Крім способів правового регулювання виділяють його типи (режими):загально дозвільний і спеціально-дозвільний.

Загально дозвільний це тип правового регулювання, який базується на своєрідній презумпції дозволу виконувати ті чи інші дії. Виняток становлять випадки прямої заборони законом тих або інших дій. Отже, цей тип правового регулювання виходить з формули: дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом.

Спеціально-дозвільний — тип правового регулювання, основу якого складає загальна заборона певних видів дій, але при цьому формулюється конкретне звільнення від неї, тобто робиться виняток із загальної заборони. В цьому типі правового регулювання реалізується принцип: заборонено все, за винятком того, що прямо дозволено законом.

Серед усіх елементів політичної системи лише виключно держава:

а) володіє суверенною владою як суб'єкт, що уособлює суверенітет народу і суверенітет нації, а також є результатом реалізованого народом права на самовизначення;

б) виступає офіційним представником усього народу;

в) забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших осіб, що на законних підставах перебувають на її території;

г) здатна задовольняти загальнолюдські потреби, виконувати соціальну та інші функції;

ґ) має спеціальний апарат управління і примусу, який забезпечує виконання державних функцій;

д) може встановлювати загальнообов'язкові правила поведінки і з їх допомогою регулювати суспільні відносини.

Ці властивості держави зумовлюють її особливе, провідне місце і роль у політичній системі суспільства. Ця роль держави виявляється в тому, що вона:

1. визначає перелік суб'єктів, які наділяються правом брати участь в управлінні справами суспільства, тобто визначає перелік матеріальних елементів політичної системи суспільства;

2. визначає конкретні повноваження кожного з матеріальних елементів політичної системи у сфері політичних відносин;

3. контролює, координує і припиняє діяльність будь-яких суб'єктів політики.

Таким чином, держава, спираючись на такі методи здійснення влади, як примус і переконання, керує і спрямовує діяльність інших суб'єктів політичної системи в тому обсязі, який з її точки зору необхідний для вирішення загальносоціальних завдань. Досягається це шляхом визначення і закріплення в нормативних актах і, насамперед, у законах, що приймаються уповноваженими органами держави, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної системи, всіляким сприянням з боку держави розвитку демократичних суспільних відносин, забезпеченням обов'язкового дотримання всіма учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів. Держава здійснює облік і контроль за діяльністю об'єднань громадян, передбачає відповідальність як організацій, так і індивідів за порушення законодавства.

До того ж держава, особливо демократична, правова, здійснюючи політичні функції, надає можливість і заохочує громадян та їх об'єднання брати участь у державних справах, вирішувати найважливіші загальносуспільні проблеми. Враховуючи викладене, треба визнати, що сучасна демократична держава є своєрідним центром тяжіння всіх політичних сил і є виразником і реалізатором їх інтересів.

Головною метою формування нової політичної системи є перехід до справжньої, дієвої народної демократії. Для того щоб нова політична система була завжди здатною до самооновлення й адаптації, необхідно, згідно з положенням нової Конституції України, докорінно опрацювати механізм представницької і безпосередньої демократії, широко втілити в суспільне життя елементи самоврядування, зламати бюрократичну машину, обравши справді професіональний, кваліфікований парламент. Виконавча влада повинна бути також висококваліфікованою, а її апарат - невеликим, але здатним ефективно працювати.

У зв'язку з докорінною перебудовою механізму представницької демократії і безпосередньої демократії виникає необхідність удосконалити виборче законодавство на багатопартійній основі, чітко визначити процедури виборів Президента, народних депутатів України і місцевих представницьких органів.

До основних напрямів становлення й розвитку нової політичної системи слід віднести побудову демократичної, правової, соціальної держави, як записано в Конституції, з ефективно діючим парламентом, професіональним висококваліфікованим, сильним урядом і з незалежними судовими органами — тобто з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки з розмежуванням їхніх функцій. Важливим завданням є зміцнити законність і правопорядок, виключити можливість узурпації влади та зловживань, ефективно протидіяти бюрократизмові і формалізмові; утвердити верховенство закону, безперечно дотримуватися його на всіх рівнях усім громадянам; забезпечити гідні людини умови житія.

Демократизм держави і державного ладу загалом виявляється насамперед у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а також у поєднанні безпосереднього народовладдя зі здійсненням влади через органи державної влади і місцевого самоврядування.

Розглядаючи місце і роль держави у політичній системі, слід спинитися на проблемі співвідношення держави з громадянським суспільством. Визначальним при взаємодії держави і громадянського суспільства є те, що держава:

а) сприяє створенню громадянського суспільства і вбачає своє призначення у служінні такому суспільству;

б) забезпечує рівні для всіх можливості у сферах життєдіяльності людей, базуючись на принципі соціальної справедливості;

в) чітко окреслює межі свого втручання у справи людини та суспільства.

Регулювання і у спільних відносин здійснюється з допомогою права, яке диференціюється на публічне і приватне, а виявлення влади обмежене її поділом на законодавчу, виконавчу і судову.

І громадянське суспільство, і держава покликані функціонувати для задоволення потреб та інтересів людини. Людина у відносинах з громадянським суспільством і державою виступає як особистість і громадянин. Ці два її соціально-політичні статуси повинні повною мірою забезпечувати розвиток індивіда. Для цього кожна правова демократична держава зобов'язана інтенсивно використовувати такий інститут, як народовладдя, і дотримуватися принципу суверенітету народу. Разом з тим сама людина не повинна бути пасивним спостерігачем політичного життя, як це було за радянських часів, коли навіть в теорії політичної системи її суб'єктами вважалися виключно відповідні інституції (партія, держава, громадські організації, трудові колективи).

Щодо співвідношення держави і влади слід зауважити, що найбільш важливими складниками будь-якої влади, що має соціальний характер є суверенність, воля і сила, якими відрізняються суб'єкти влади. Суверенність означає повну самостійність, незалежність даної влади від будь-якої іншої. Воля як складова влади означає здатність до вибору відповідного рішення і концентрації зусиль для його реалізації легітимними методами. Сила означає наявність реальної можливості забезпечення фактичного здійснення прийнятого рішення.

Суб'єктами і об’єктами владних відносин у суспільстві є люди. Тому людина і влада співвідносяться по-різному. Так, у громадянському суспільстві незалежність особи, а, отже, і можливість володіння нею реальною владою, ґрунтується на власності, якою особа може безпосередньо володіти, користуватись і розпоряджатись. Громадянське суспільство спирається на державу саме для того, щоб економічну владу власника забезпечити політично. Держава повинна ввібрати в себе всі позитивні риси громадянського суспільства: захист приватного інтересу, свободу особистості, її економічну самостійність і самодіяльність.

Владні повноваження громадянина у державі знаходять свій прояв в його політичних правах і свободах, які вважаються природними і невідчужуваними. Найважливіша проблема полягає в тому, щоб сформулювати норми щодо цих прав і свобод максимально конкретно, а також забезпечити їх ефективним механізмом реалізації.

Однією з найбільших проблем правової та політичної науки є проблема суверенітету. Його витоки сягають глибини століть. На думку більшості вчених, суверенітет є однією з ознак, притаманних тільки державі, інші говорять про суверенітет, притаманний усім суб'єктам політичної системи, що, на нашу думку, не є достатньо обґрунтованим. Отже, під державним суверенітетом розуміють політико-правову властивість державної влади, яка відображується у верховенстві її в межах території країни і незалежності в зовнішніх відносинах.

Основні ознаки суверенітету Української держави зазначені в Декларації про державний суверенітет України, а саме: а) верховенство; б) самостійність; в) повнота; г) неподільність влади в межах території країни; ґ) незалежність; д) рівноправність влади в зовнішніх відносинах. Вже із самого початку суверенітет розглядався як влада, обмежена певними правилами. Проте історичний досвід підказує, що абсолютне право на владу –– це не правило, а швидше виняток з нього. Існує три види суверенітету: суверенітет народу, суверенітет нації, суверенітет держави.

Суверенітет народу (народний суверенітет) означає, що вся влада у країні належить народові, тобто громадянам усіх національностей, які проживають на території даної країни і являють собою єдине джерело державної влади. Тому суверенітет держави не абсолютний, а обмежений суверенітетом народу, якому і належить право визначати економічну, політичну, правову й соціальну системи країни.

Сутність національного суверенітету полягає у тому, що кожна нація, етнічна група має право вільно задовольняти свої національні потреби, розвивати культуру, мову, робити свій внесок у загальну скарбницю всієї культури людства. У демократичній державі повинно максимально забезпечуватися право всіх націй жити у злагоді. Дуже важливо, щоб нація, що становить більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу в суспільстві для обмеження прав представників інших націй.

3.Форми впливу інститутів політичної системи на формування та функціонування органів держави

Об'єднання громадян тією чи іншою мірою беруть участь у політичному житті суспільства, у політичних відносинах із державою і, відтак, взаємодіють (співробітничають або конфліктують) із нею. Взаємовідносини держави і об'єднань громадян мають правовий характер.

Об'єднання громадян — це добровільне громадське формування людей, створене на основі спільності інтересів для реалізації своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян не є об'єктами управління з боку державних структур. їх діяльність визначається статутом (положенням), цілями і завданнями їх створення, що не виходять за рамки закону. Беручи участь у соціально-політичному і культурному житті суспільства і держави, громадські організації та їх об'єднання реалізують права, передбачені статутами (положеннями).

До, громадських об'єднань можна віднести політичні партії, соціально-економічні і соціально-культурні об'єднання, масові громадянські рухи, асоціації, релігійні організації тощо. Основними з них є політична партія і громадська організація.

Політична партія — добровільне об'єднання людей, що виражають волю певних соціальних груп, які прагнуть домогтися або утримати державну владу, впливають на політику держави відповідно до програми і статуту своєї діяльності.

В Україні членами політичної партії можуть бути лише її громадяни. Реєстрація політичної партії провадиться Міністерством юстиції України.

Громадська організація — добровільне об'єднання людей, створене ними для досягнення особистих і громадянських цілей, що діє на засадах самоорганізації, самоврядування, самооплати (спілки, товариства, групи, об'єднання, не засновані урядом або міждержавною угодою). Наприклад, профспілки — громадські організації, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Профспілки створюються без безпосереднього дозволу на засадах вільного вибору їх членів.

В Україні громадська організація реєструється Міністерством юстиції, місцевими органами виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад народних депутатів.

Усі громадські об'єднання рівні перед законом.

Держава (в особі державних органів і посадових осіб):

1) встановлює юридичні норми, які визначають порядок їх офіційного визнання (легалізації) шляхом реєстрації;

2) реєструє об'єднання громадян і встановлює їх ідентифікаційний код. В Україні діють Українська республіканська партія, Народно-демократична партія, Партія зелених, Соціалістична партія та ін., Спілка адвокатів, Наукове товариство ім. Тараса Шевченка тощо;

3) забезпечує дотримання прав і законних інтересів об'єднань громадян;

4) здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності об'єднань громадян зареєстрованому статуту:

нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи прокуратури;

контроль над джерелами і розмірами надходжень і сплатою податків здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації;

5) передбачає відповідальність уповноважених осіб громадських об'єднань за порушення законодавства;

6) не втручається у діяльність громадських організацій, тому що вони не є об'єктами державного управління;

7) створює режим найбільшого сприяння для їх функціонування: наділяє певними пільгами або зовсім звільняє від податків, або надає дотації і кошти.

Громадські об'єднання можуть:

1) допомагати державі вирішувати завдання економічного, соціального, культурного будівництва шляхом прийняття спільних політичних рішень із державними органами. Наприклад, “Спілка лідерів місцевої і регіональної влади України” (громадська організація, створена в 1999 р.) підписала разом із Президентом “Декларацію про державну регіональну політику”, спрямовану на реформування державного устрою країни;

2) брати участь у різних видах політичної діяльності шляхом створення спільних комісій із державними органами;

3) брати участь у формуванні (висувати кандидатуру, провадити передвиборну агітацію тощо) корпусу депутатів представницьких органів державної влади, тобто бути суб'єктами фундаторської діяльності держави;

4) бути з ряду питань суб'єктами правотворчої діяльності держави (наприклад, укладення колективного договору);

5) вносити пропозиції до органів державної влади (наприклад, ініціативні законопроекти через народних депутатів до Верховної Ради);

6) бути з ряду питань суб'єктами правозастосовної (складання протоколу про адміністративні правопорушення) і контрольно-наглядової (робота громадянських інспекторів охорони природи) діяльності держави;

7) проводити масові заходи (демонстрації, мітинги тощо);

8) захищати права членів організації в державних органах та ін.

Громадські об'єднання не можуть:

1) втручатися в діяльність одне одного;

2) втручатися у діяльність державних організацій і посадових осіб. Так, організаційні структури політичних партій не можуть утворюватися і діяти в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях (ст. 37 Конституції України);

3) мати воєнізовані формування (ст. 37 Конституції України);

4) підмінювати діяльність комерційних (господарських) організацій, ставити перед собою мету одержання прибутку або створюватися з цією метою.

Забороняється створення та існування:

громадських організацій і партій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення (ст. 37 Конституції України).

Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку. Громадські організації діють у рамках правового режиму, встановленому державою.

Якщо держава — це суверенна політична організація всього народу, то партії, інші громадські організації — лише учасники здійснення політичної влади. Вони виражають волю своїх членів, груп людей, певних верств суспільства, діють у рамках закону і не мають державно-владних повноважень.

Висновки

Політична система суспільства — це система матеріальних і нематеріальних елементів, які функціонують і взаємодіють у сфері управління справами суспільства, тобто при здійсненні політичної влади.

Політична система поділяється на елементи, які тісно взаємодіють між собою. До таких елементів належать: суб'єкти (носії) політики; політичні норми та принципи; політичні відносини (стосунки); політичні погляди, політична свідомість та культура; зв'язки, що об'єднують названі компоненти. Взаємодіючи між собою ці елементи утворюють п’ять основних аспектів політичної системи: інституціональний (організації, установи); регулятивний (норми та принципи); функціональний (політичні функції, політичний процес та режим); ідеологічний (політичні погляди, політична свідомість та культура); комунікативний (зв'язки, що об'єднують зазначені компоненти політичної системи).

Правове регулювання — це здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток. Правове регулювання у сфері політичних відносин включає відносини всередині країни і на міжнародній арені. Ці відносини складають політичну основу суспільства, охоплюють три гілки влади –– законодавчу, виконавчу і судову. Управління суспільством здійснюється за допомогою механізму субординації (панування –– підкорення).

Пріоритетним напрямком правового регулювання у політичні й сфері в Україні є сприяння розвитку в цивілізованій формі політичного плюралізму за умови додержання громадянського миру і злагоди. Правове регулювання здійснюється за допомогою трьох прийомів (способів): дозволяння, зобов’язування, заборона та двох типів (режимів):загальнодозвільний (дозволено все, що не заборонено) і спеціально-дозвільний (заборонено все, крім прямо дозволеного).

Регулювання і у спільних відносин здійснюється з допомогою права, яке диференціюється на публічне і приватне, а виявлення влади обмежене її поділом на законодавчу, виконавчу і судову. Однією з найбільших проблем правової та політичної науки є проблема суверенітету. Існує три види суверенітету: суверенітет народу, суверенітет нації, суверенітет держави.

Важливим у побудові громадянського суспільства є утвердження плюралізму, який виступає своєрідною формою самореалізації суспільства й особи, відображаючи ступінь самодіяльності вільних людей та їхніх організацій, соціальної й політичної свободи.

Об’єднання громадян беруть тісну участь в політичному житті суспільства так само як і держава, що призводить до їх взаємодії. Основними громадянськими об’єднаннями є політичні партії та громадські організації, що реєструються у встановленому законом порядку. Усі громадянські об’єднання є рівними перед законом. Вони діють в рамках правового режиму, встановленого державою. Заборона їх діяльності можлива лише в судовому порядку.

Сучасна політична система України має демократичний характер. В Україні конституційно закріплено основні принципи демократичної організації політичного життя суспільства — народного суверенітету, представництва, поділу влади, багатопартійності тощо. За роки незалежності в країні сформовано демократичні державні інститути, створено численні політичні партії громадсько-політичні організації, впроваджено демократичну виборчу систему, яка постійно вдосконалюється. Щоправда, вже набуті демократичні форми і засоби здійснення державної влади поки що повільно наповнюються відповідним демократичним змістом. Незбалансованість повноважень вищих органів держави — президента, парламенту та уряду — породжує ситуації протистояння гілок законодавчої і виконавчої влади, нестабільність уряду. Політичні партії, за винятком декількох, не є виразниками інтересів широких верств населення, а обслуговують здебільшого вузькогрупові й персональні інтереси. Це ж стосується і засобів масової інформації. Наслідком недосконалості виборчої і партійної систем, порядку формування уряду є неструктурованість парламенту, відсутність у ньому сталої більшості, яка б узяла на себе відповідальність за політичне керівництво державою, що різко знижує ефективність функціонування парламенту та всієї системи організації державної влади.

Література

1. Конституція (Основний закон) України. –- К. –- 1996.

2. Коментар до Конституції України. –- К. –- 1996.

3. Білоус А. О. Політико-правові системи: Світ і Україна: Навчальний посібник. –– К. –– АМУПП. –– 1997.

4. Білоус Л.С. Політичні обєднання україни. –– К. –– 1993.

5. Кравчук М. В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. –– третє видання, змін. і доповн. –– Тернопіль: Карт-Бланш. –– 2002. –– 247 с.

6. Марченко М. Н. Проблемы теории государства и права: Учебник. –– М. –-2005. –– 265 с.

7. Марченко М. Н. Теория государства и права: Учебник. –– М. –– Проспект. ––2005. –– 321 с.

8. Оксамытный В. В. Теория государства и права: Учебник. –– М. –– Омега-Л. –– 2005.

9. Олійник А. Ю. Теорія держави і права: Навчальний посібник. –– К.: Юрінком Інтер. –– 2001. –– 176 с.

10. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. –– Х.: Консум. –– 2006. –– 656 с.

11. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. –– К.: Либідь. –– 2002. –– 576 с.

12. Загальна теорія держави і права / За ред. В. В. Копейчикова. –– К. –– Юрінком Інтер. –– 1998. –– 320 с.

13. Політологія / Ф. М. Кирилюк, М. І. Обушний, М.І. Хильки та ін.; За ред. Ф. М. Кирилюка. –– К.:Здоровя. –– 2004. –– 776 с.

14. Теорія держави і права: Підручник / С. Л. Лисенков, А. М. Колодій, О. Д. Тихомир, В. С. Ковалевський; За ред. С. Л. Лисенкова. –– К.: Юрінком Інтер. –– 2005. –– 448 с.

15. Теорія держави і права: Навчальний посібник / Упоряд. Л. М. Шестопалова. –– К.: Прецедент. –– 2006. –– 197 с.