Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Юридичний факультет

КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

“Міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина”

Кураєв О. В.

2002 рік

Зміст

Вступ 3

І. Міжнародне право в галузі прав людини

А. Становлення міжнародного права в галузі прав людини 5

В. Міжнародні стандарти в галузі прав людини 7

ІІ. Дієвість міжнародного права

А. Теоретичне підґрунтя ефективності міжнародного права 10

В. Практичний аспект дієвості міжнародних норм 11

ІІІ. Міжнародні організації захисту прав людини та їх діяльність

А. Міжнародні організації під егідою ООН 13

Генеральна асамблея 13

Економічна та Соціальна Рада 13

Верховний комісар ООН з прав людини 14

Спостерігач за правами людини 14

Комісія з прав людини 15

Комітет з прав людини 15

Комітет проти катувань 16

Комітет з економічних, соціальних та культурних прав 16

Комітет по ліквідації расової дискримінації 16

Комітет по ліквідації дискримінації по відношенню до жінок 17

Комітет з прав дитини 17

Управління Верховного комісару ООН у справах біженців 18

Міжнародний суд 18

Міжнародний кримінальний суд 20

Міжнародна організація праці 20

Організація Об¢єднаних Націй з питань освіти, науки та культури 20

Комітет адвокатів з прав людини 21

Організація не представлених націй та народів 21

Міжнародний союз з прав людини 21

Лікарі за права людини 21

В. Європейська гуманітарна юстиція

Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 22

Європейська комісія з прав людини 23

Європейський суд з прав людини 24

Висновок 25

Література 27

Вступ

Актуальність обраної теми курсової обумовлена тим, що питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.

Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.

Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Демократизації процесу, пов’язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розробки механізму міжнародного захисту прав людини у державах, що підписали відповідні міжнародні документи.

Після другої світової війни проблема прав людини з чисто внутрішньої стала перетворюватися в міжнародну. Поступово Конституційне право почало попадати під вплив міжнародних стандартів. Були прийняті ряд міжнародних документів, що зобов'язують держави, що підписали їх дотримувати і розвивати повагу до прав людини, без якої-небудь дискримінації. Першим великим правовим актом стала Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. 3 вересня 1953 року була прийнята Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод. Цей документ гарантував громадянам держав членів Ради Європи дотримання їхніх конституційних прав. Для того щоб ефективно захищати права людини і належним чином реагувати на їхнє порушення, створені органи контролю: Комісія з прав людини, Центр прав людини, Європейський суд, що розглядає порушення прав людини на державному рівні.

Істотною відмінністю міжнародних правових документів у галузі прав людини від інших міжнародних угод є те, що зобов'язання, що накладаються на держави, регулюють відносини не стільки з іншими державами, скільки мають своєю метою захистити права і свободи громадян саме цієї держави. Однак, у багатьох країнах справи з розвитком конституційного права, а головне з його виконанням знаходяться не в найкращому стані. Здавалося б, що говорити про рабство в ХХ-у столітті вже смішно, але в східному султанаті Оман рабство було скасовано лише в 1962 році.

Щоб мати уявлення про обсяги міжнародної діяльності, пов‘язаної із захистом прав людини, досить зазначити, що основними актами, які регулюють цивільні і політичні права на міжнародному рівні, є Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Пакт про цивільні і політичні права від 19 грудня 1966 року, Конвенція про попередження злочину геноциду і покаранні за нього від 9 грудня 1948 року, Конвенція про припинення злочину апартеїду і покаранні за нього від 30 листопада 1973 року, Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання від 10 грудня 1984 року і європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод від 4 листопада 1950 року.

Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод встановлює не лише найбільш вдалу у світі систему норм міжнародного права для захисту прав людини, але й одну з найбільш розвинутих форм міжнародної юридичної процедури.

І

Міжнародне право у галузі прав людини

Становлення міжнародного права
в галузі прав людини

Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібні погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції.. У працях давньогрецьких мислителів-софістів ще у VІ–V ст. до н.е. були закладені й основи концепції природного права, розвинуті згодом філософами та юристами Стародавнього Риму. Аналогічні ідеї виникали і на Сході. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини.

Але на законодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше. Прийнята у 1215 р. в Англії Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства.

Згодом Петиція про права (Англія, 1628) та прийняття у 1679 р. так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт) встановлювали процедурні гарантії особистої недоторканності особи, ввели інститут поруки та застави, а також обмеження строків тримання під вартою.

У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, у 1776 р. Декларація незалежності США та в 1787 р. Конституція США, якими закладено основи ліберальної концепції прав людини.

Проте поворотним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала Велика французька революція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги – Декларацію прав людини та громадянина 1789 р. Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено загальнодозвільний принцип регулювання правових відносин: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом”.

Упродовж XVIII–XIX ст. з розвитком у світі принципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини почали входити до предмета міжнародно-правового регулювання.

Ще порівняно донедавна на рівні міжнародного права не існувало гарантій прав людини і було набагато менше засобів судового контролю, ніж часом у національному праві. Превалюючи у міжнародному праві в ХІХ і на початку ХХ сторіч філософія, правовий позитивізм, стверджувала, що міжнародне право є правом лише для держав. Тому вважалося, що виникає суперечність, якщо допускати існування міжнародних юридичних прав, які окремі особи можуть обстоювати у спорі з державою. Тому, як наслідок, традиційна позитивістська доктрина різко обмежувала доступ приватних осіб до міжнародних юридичних процедур. Питання про те, чи має стати предметом міжнародного позову завдання шкоди окремій особі, відводилось цілком на розсуд держави, яка захищає особу. Важливо, що якщо шкоду особі завдано її власною державою, то жодна інша держава, як правило не могла захищати цю особу на рівні міжнародного права. Більш того, право виносити спірні справи на розгляд Міжнародного Суду в Гаазі отримали лише держави.¹

Традиційна позитивістська філософія міжнародного права сіла на мілину міжнародної практики у 40-х роках. У Московській декларації про відповідальність німців за вчинені звірства від 30 жовтня 1943 року Сполучені Штати, Сполучене Королівство, Франція та Радянський Союз заявили, що окремі німці будуть притягнуті до відповідальності за порушення міжнародного права. А 8 серпня 1945 року у Статуті Міжнародного воєнного трибуналу ті самі чотири союзники передбачили утворення Нюрнберзького трибуналу, який мав судити не держави , а окремих осіб за:

злочини проти миру;

воєнні злочини;

злочини проти людства.

Вирок, винесений Нюрнберзьким трибуналом у 1946 році підтвердив, що окремі особи, як і держави, є належними суб’єктами міжнародного права.

Стверджувалось, що міжнародне право стосується лише дій суверенних держав і не передбачає жодних покарань для окремих осіб, а також якщо діяння, яке розглядається, є діянням держави, то ті, хто вчинив його, не несуть особистої відповідальності, а перебувають під захистом доктрини про суверенітет держави. Трибуналом обидва ці твердження були відкинуті. Давно видно, що міжнародне право накладає обов‘язки і відповідальність на окремих осіб так само, як і на держави. Злочини на порушення міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними утвореннями, і забезпечити додержання положень міжнародного права можна лише через покарання окремих осіб, які вчиняють такі злочини.

Вирок у Нюрнберзі став не лише вираженням морального та політичного імперативу, за яким окремі особи можуть притягуватись до відповідальності за порушення норм міжнародного права, але також підтвердженням звичаєвої міжнародно-правової норми, яка передбачає, що особисті права людини повинні захищатися на рівні міжнародного права. Ці моральні, політичні та правові висновки можна також знайти у Преамбулі до Статуту Організації Об’єднаних Націй від 1945 року. Там народи утверджують свою “віру в основні права людини”. Стаття 55 Статуту закликає сприяти “загальній повазі до прав людини і основних свобод та їх дотриманню для всіх незалежно від раси, статі, мови чи релігії”. Перетворення матеріальних норм права в галузі прав людини з національних у міжнародні завершилось у 1948 році разом з оприлюдненням Загальної декларації прав людини.

Народження міжнародного права в галузі прав людини в рішенні Нюрнберзького трибуналу і Загальній декларації прав людини було описано як найбільш “радикальну подію за всю історію міжнародного права”, оскільки завдяки цьому як держави, так і окремі особи швидко стали суб’єктами міжнародного права. Однак Загальна декларація не передбачила ніякого правового механізму застосування норм до держав, які вперто не підкоряються. Хоч держави у системі Організації Об’єднаних Націй і стали підпорядковані нормам міжнародного права в галузі прав людини, вони й далі самостійно вирішували питання про додержання ними своїх зобов’язань. Зважаючи на політичні суперечки, справа розробки ефективних міжнародних юридичних процедур в галузі прав людини на загальній основі просувалася повільно. Тому утворення регіональної - в межах Європейської співдружності - міжнародної системи захисту прав людини, яка могла б забезпечити реальні механізми правозастосування, мало свій сенс, і як наслідок в умовах, що склалися після Другої світової війни Радою Європи розроблено Європейську Конвенцію про захист прав людини й основних свобод, яка на сьогодні вважається найбільш вдалою за дієвістю серед існуючих сиcтем міжнародного захисту прав та свобод людини і громадянина.

Міжнародні стандарти в галузі прав людини

Міжнародно-правові зобов'язання реалізують принцип поваги прав людини і розвивають його в конкретних нормах. Це ще один приклад того, що, по-перше, норми міжнародного права повинні знаходити своє адекватне відображення в національному законодавстві. Навіть незважаючи на небажання якої-небудь країни застосовувати у внутрішнім законодавстві міжнародні принципи захисту прав людини, тиск світового співтовариства настільки великий, що вони змушені йти на свого роду поступки. Норми міжнародного права мають пріоритет над національним законодавством.

У Статуті Організації Об’єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець права людини та навіть саме її існування, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Для забезпечення проголошеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини, в якій уперше в історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше 120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу. на Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числі й України, підтвердили універсальність та загальнообов’язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства в будь-якій країні.

Спробуємо охарактеризувати основні права і свободи в області цивільних і політичних прав людини, як вони зафіксовані в Пакті про цивільні і політичні права, Конвенцію про попередження злочину геноциду і покаранні за нього, Конвенції про припинення злочину апартеїду і покаранні за нього, Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання та ряду інших актів.

По-перше - це право на життя. Це право передбачене в ст. 6 Пакту про цивільні і політичні права: "Право на життя є невід'ємне право кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути довільно позбавлений життя".

Паралельно регулюється питання застосування страти . Вона може призначатися тільки "за самі тяжкі злочини відповідно до закону, що діяв під час здійснення злочину і який не суперечить вимогам дійсного Пакту і Конвенції про попередження злочину геноциду і покаранні за нього". Смертний вирок може виноситися тільки компетентним судом. Страта не використовується у відношенні вагітних жінок, а вирок не виноситься за злочини, зроблені особами молодшими 18 років.

Однак ці норми розглядаються лише як базові. У Європейському співтоваристві страта заборонена в державах, що ратифікували Протокол №6 до європейської Конвенції про захист прав людини й основних воль від 28 квітня 1983 року, а в Україні накладений мораторій на її застосування.

Забороняється піддавати людей катуванням чи жорстокому, нелюдському та принижуючому їхнє достоїнство покаранню, зокрема ставити медичні чи наукові досвіди на людях без їхньої згоди. Дана заборона встановлена в ст. 7 Пакту про цивільні і політичні права і розвита в Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання.

Катування забороняються принципово, навіть у самих виняткових обставинах, включаючи війну (ст. 2 Конвенції). Забороняється навіть видача осіб іншій державі, якщо є серйозні підстави думати, що цій особі може загрожувати там застосування катувань.

Пакт про цивільні і політичні права забороняє також рабство і работоргівлю, примусову чи обов'язкову працю. Примусовою чи обов'язковою працею відповідно до Пакту не є:

- каторжна чи інша робота, призначувана по вироку суду;

- робота, виконувана в порядку альтернативної служби, чи служба військового характеру;

- будь-яка служба, обов'язкова у випадку надзвичайного стану;

- служба, що входить у звичайні громадянські обов'язки.

Ідентичними щодо визначення примусової чи обовя‘зкової праці є положення ст. 4 Європейської конвенції про захист прав людини.

Поняття рабства визначене в Конвенції щодо рабства від 25 вересня 1926 року. Визначення работоргівлі міститься в Додатковій конвенції про скасування рабства, работоргівлі й інститутів і звичаїв, подібних з рабством від 7 вересня 1956 року: "Під работоргівлею розуміються всі дії, зв'язані з захопленням, придбанням особи з метою звертання її в рабство; усі дії, зв'язані з придбанням раба з метою його продажу чи обміну; усі дії з продажу чи обміну особи, придбаної з цієї метою, і узагалі всякі дія по торгівлі чи перевезенню рабів якими б то не було транспортними засобами".

Велике значення мають нормативи, що дають гарантії прав на волю й особисту недоторканність, що включають права на вільне пересування, умови для арешту й осуду.

Затримка особи дозволяється тільки по підставах, зазначених у законі. Затриманому при арешті повідомляються причини його арешту й у терміновому порядку повідомляється будь-яке пред'явлене обвинувачення. У Пакті міститься положення про те, що затримана чи арештована особа повинна негайно доставлятися до судді (у вітчизняному законодавстві подібна норма відсутня). Складовою частиною є вимога про згоду суду на законність арешту чи затримання. У нас у даний час санкції може давати ще і прокурор, хоча Конституція вимагає винятково санкції судді.

Кожен затриманий і арештований має право на судовий розгляд протягом розумного терміну чи на звільнення(п.3 ст. 5¹ європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод). При незаконності арешту чи затримки потерпілий має право на компенсацію. Забороняється позбавляти волі за невиконання цивільно-правових зобов'язань.

Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне звертання і повагу достоїнства, властивого людській особистості. Існують Мінімальні стандартні правила звертання з ув'язненими від 30 серпня 1955 року, що докладно регулюють це питання.

Дуже багато зловживань породжує право вільно пересуватися і вибирати місце проживання в межах держави, в якій особа законно знаходиться(стосується й України в тій мірі, що дотепер діє інститут прописки, незважаючи на визнання його неконституційним). Кожний може вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Ніхто не може бути довільно позбавлений права на в'їзд у власну країну.

Також Декларація містить норми, що гарантують карно-процесуальні права особистості, викладені у Пакті про цивільні і політичні права (ст. 15, 16 Пакту), що закріплюють принципи:

1) рівність усіх перед судом і законом;

2) право на справедливий розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на основі закону;

3) гласність і публічність процесу

4) право на послуги перекладача;

5) презумпції невинності;

6) терміновість і своєчасність судового розгляду;

7) повідомлення обвинувачуваного про характер і підставу пред'явленого обвинувачення;

8) право на захист і т.д.

Закріплено систему стандартів у сімейно-правових відносинах. Пакт про цивільні і політичні права обмежує довільне втручання в особисте і сімейне життя особистості, гарантує право на недоторканність житла, таємницю кореспонденції, захищає від зазіхань на честь і ділову репутацію. Пакт про цивільні і політичні права декларує рівність усіх людей і забороняє дискримінацію.

До політичних прав відносяться:

1) право на мирні збори;

2) свобода думки, совісті і релігії;

свобода слова;

право на створення асоціацій;

права на участь у керуванні(загальне рівне виборче право при таємному голосуванні).

Дані стандарти є загальноприйнятими.

У цілому варто сказати, що приведений перелік цивільних і політичних прав, не будучи вичерпним, досить повно відбиває основні напрямки міжнародно-правової політики щодо захисту прав та свобод людини.

ІІ

Дієвість міжнародного права

А. Теоретичне підґрунтя ефективності міжнародного права

Будь-які труднощі у створенні хорошого міжнародного права бліднуть поряд з проблемою того, як зробити міжнародне право ефективним. Історія системи міжнародного права дає безліч прикладів ретельно розроблених норм, які на практиці ігнорувалися. Достатньо назвати Пакт Келлога - Бріанта 1928 року та Статут Організації Об’єднаних націй і їх даремні спроби скасування війни, щоб згадати банальний вислів, що міжнародне право не “спрацювало”.

І все-таки міжнародне право “спрацьовує” там, де воно найчастіше застосовується, а саме - у національних правових системах. Якщо положення договору, чи норма звичаєвого міжнародного права, або будь-яка інша норма міжнародного права використовуються при ухваленні рішення національним судом чи адміністративним органом, міжнародне право зберігає свою дієвість, яку тільки здатна продемонструвати національна судова система. Для більшості правників-міжнародників така дієвість є достатньою, бо більшість їх – особливо тих, які практикують у певних галузях міжнародного економічного права, таких, як міжнародне комерційне, корпоративне, податкове або торгове право, - спирається у своїй роботі на національні правові системи, а не на якусь міжнародну правову систему. Звернення до послуг національних органів правозастосування є досить поширеним способом забезпечення дії норм міжнародного права у міжнародних відносинах, де є введення спільних правил, які застосовуються і діють одночасно в двох і більше національних правових системах.

Коли ми розмірковуємо над проблемою неефективності міжнародного права, ми не розглядаємо його в аспекті інкорпорованості в національне право і застосування в національному праві. Швидше, особливо неефективним міжнародне право стає при застосуванні в рамках міжнародної правової системи. Справжнім питанням тут є не так сукупність норм міжнародного права, як процедури забезпеченні їх додержання. Краще сформулювати питання таким чином: якою мірою забезпечується дія норм міжнародного права через міжнародні юридичні процедури?

Увага до питання забезпечення дієвості міжнародного права через міжнародні юридичні процедури знаходить свій вияв у традиційній критиці міжнародного права як такого, що не є справжнім “правом”. У ХІХ сторіччі провідний англійський правознавець-позитивіст Джон Остін, якого особливо цікавив зв’язок між нормами і забезпеченням їх додержання, стверджував, що справжнє “право” відчуває потребу в суверені, який би забезпечив додержання його норм, і що тому без міжнародного суверена міжнародне право, за визначенням, є не “право”, а форма моралі. У 1961 році Г.Л.А. Харт у своїй сучасній моделі позитивізму хоч і погоджувався з тим, що з мовної точки зору і з огляду на загальний вжиток правильно називати міжнародне право “правом”, все ж писав, що міжнародне право у тому вигляді, як він тоді його бачив, нагадувало не національну правову систему, а примітивну правову систему, в якій існують основні зобов’язувальні норми, але немає допоміжних норм, що дозволяли б ефективно творити, визнавати основні норми і забезпечувати їх додержання.

Хоч якими були їх відмінності, але ні Остін, ні Харт, ані більшість інших правознавців у своїй загальній характеристиці міжнародного права не звертають особливої уваги на багатоманітність міжнародних юридичних процедур. Хоча й існує певне міжнародне право, як система процедур забезпечення виконання його норм, які, можливо, прагнуть до універсальності, як наприклад Організація Об’єднаних Націй і її право, чи звичаєве міжнародне право, чи, можливо, природне право, все ж більшість норм і процедур міжнародного права стосується лише ряду держав, які погоджуються їх додержуватися. Це справджується навіть щодо широко популярних договірних утворень, таких як Генеральна угода про тарифи і торгівлю та Міжнародний валютний фонд. Сказати, що існує певна система міжнародного права, було б не точніше, ніж сказати, що існує певна система національного права. І оскільки існує багато систем національного права, то існує й багато систем міжнародного права.

Враховуючи багатоманітність міжнародних юридичних процедур, формулювання запитання про дієвість можна ще раз змінити. Відповідь на це запитання скаже нам більше, якщо його поставити таких чином: які форми міжнародних юридичних процедур є ефективними? У сформульованому по-новому питанні присутнє як правильне припущення, що існують різні системи міжнародного права, так і натяк на те, що деякі системи можуть виявитись більш ефективними, ніж інші. Аналізуючи відносини між правом і суспільством, Макс Вебер на зорі ХХ сторіччя визначив “право” як “систему порядку, наділену певними особливими гарантіями вірогідності її емпіричної дійсності”. Необхідні для права “гарантії” Вебера є більш складними поняттями, ніж необхідні для права “суверени” Остіна. Вебер писав про “апарат примусу, тобто існування однієї чи більше осіб, чиє особливе завдання полягає у готовності застосувати спеціально передбачені засоби примусу (правового примусу) для забезпечення додержання норм”. “Апарат примусу” може застосовувати психологічні, а також фізичні засоби примусу і може прямо або непрямо протидіяти учасникам системи.

Дещо дивно, але незважаючи на існування проблеми дієвості міжнародного права, їй приділяється відносно мало уваги з боку науки. Більшість наукових досліджень з міжнародного права зосереджується швидше на нормах, ніж на процедурах. До певної міри така наукова пасивність викликана, мабуть, поділом між правниками-міжнародниками і політологами: правники почувають себе впевнено в питанні норм, але невпевнено в питанні міжнародних відносин, а політологи – навпаки.

В. Практичні аспекти дієвості міжнародних норм

Найбільш відомий міжнародний судовий орган - Міжнародний Суд ООН в Гаазі - надто часто виступав складовою відносно неефективної міжнародної правової системи, а саме - системи Організації Об‘єднаних Націй. Це не применшує значення системи ООН; з політичної точки зору вона справді важлива. Слід лише зауважити, що право Міжнародного Суду і Організації Об‘єднаних Націй сьогодні може бути відносно нецікавим для теоретиків права, оскільки ці правові інструменти діють так неефективно.

Набагато цікавішою для теорії (і, можливо, провісником майбутнього) є міжнародна правова система, сформована Європейською конвенцією з прав людини, де формальні правові структури , тобто Європейський Суд і Комісія з прав людини в Страсбурзі, здійснюють фактичні повноваження. Їх ефективність є неперевершеною на міжнародній арені, за винятком можливо інших європейських міжнародних судових інстанцій: Суду Європейського Союзу і Суду першої інстанції в Люксембурзі.

Спробуймо до певної міри висвітлити потенціал дієвості міжнародних юридичних процедур. Європейське право в галузі прав людини пропонує не лише найбільш важливий звід норм прецедентного права, який висвітлює сутність міжнародного права в цій галузі, але один з найбільш наочних і цікавих прикладів ефективної системи міжнародних юридичних процедур. Можна сказати, що міжнародні установи, такі як ті, що стосуються європейського права в галузі прав людини, свідчать про існування допоміжних норм. Якщо так, то такі побудови менше всього схожі на примітивну правову систему, а більше на - знайому національну правову систему.

Можливо, пояснення полягає у принциповій різниці між, з одного боку, згодою держав на загальний характер запропонованих правових норм і механізмів забезпечення їх додержання, а з іншого боку, практичним застосуванням норм і дією таких механізмів. Справжнім дивом стало постійно зростаюче визнання цієї системи навіть після появи різко суперечливих рішень Європейського суду з прав людини. Держави, що стали учасницями Конвенції, підкорилися цим рішенням з готовністю, яку можна назвати напрочуд вражаючою. Причин для цього, без сумніву, багато і вони складні. Не можна знати напевне, що держава скасує свої закони про протиприродні статеві зв‘язки чи проведе реформу процедур соціального забезпечення просто за розпорядженням якогось несудового органу, що складається майже повністю з іноземців. Але важче опиратися тим самим наказам, викладеним у формі судового рішення. Опір був би виявом не лише незгоди з політичних питань, але насамперед - викликом зобов‘язанню додержуватися принципів людської гідності та верховенства права, взятому на себе державою при її вступі до європейської системи прав людини. Такий виклик у сучасній Європі переважно не вважається політично життєздатною альтернативою.

Звичайно такий погляд на речі буде логічним лише тоді, коли рішення Суду в Страсбурзі будуть, по суті, втіленням загальних норм поведінки, як було домовлено у Європейській конвенції з самого початку. Справді, спочатку наводиться загальна норма права і Суд розпочинає те, що є нейтральним процесом розмірковування в напрямку від цієї норми до оскаржених дій. Незмінну істинність такого причинно-наслідкового зв’язку вже давно спростовано процесом ухвалення судових рішень по суті. Різниця між проголошенням абстрактних норм і їх суперечливим застосуванням до конкретних випадків є постійною темою у процесі ухвалення судових рішень у порядку конституційного нагляду, і яку чітко передбачено в обговореннях, що супроводжували підготовку Конвенції.

ІІІ

Міжнародні організації захисту прав людини
та їх діяльність

А. Міжнародні організації під егідою ООН

Говорячи про реалізацію захисної функцій міжнародного права, насамперед, порозуміваємо певну форму і спосіб забезпечення дотримання прав і свобод людини на міжнародному рівні.

Проблема ефективності існуючих і створюваних стандартів особливо уважно вивчається останнім часом. Створюються нові органи контролю, змінюються функції діючих.

В цілому, можна виділити дві групи міжнародних організацій:

1) під егідою ООН (Міжнародний суд ООН, МОП, ВОЗ, ЕКОСОС, ЮНЕСКО, Верховний комісар ООН по правах людини, Комітет із прав людини і т.д. )

2) інші органи, здебільшого, обмежено-територіальної дії (наприклад, Європейська комісія з прав людини і Європейський суд по правах людини, про які ще буде говоритися докладніше).

Відповідні органи мають різну компетенцію, хоча іноді вона перетинається. Нерідко для початку їхньої діяльності потрібно дотримання зацікавленими сторонами певних умов, в інших випадках ніяких умов не потрібно, робота по виявленню і попередженню порушень здійснюється автоматично (так діє Комітет по правах дитини).

Для загального розуміння того, як здійснюється правозахисна діяльність цих організацій, розглянемо статус основних органів у цій області.

ООН ¾ це універсальна міжурядова міжнародна організація, що допомагає державам усього світу знаходити шляхи врегулювання конфліктів. Основою діяльності ООН є Устав ¾ міжнародний договір, згідно з яким держави-члени зобов¢язуються також приймати міри для захисту прав і свобод людини в усьому світі.

1. Генеральна асамблея

Генеральна асамблея є головним радним органом ООН. В ній представлені усі держави-члени, кожна з яких має один голос. Асамблея має право обговорювати на своїх засіданнях усі питання в межах уставу ООН. Вона також виробляє рекомендації у цілях “сприяння здійсненню прав людини та головних свобод для усіх без незалежно від раси, мови, релігії”. Починаючи з 1948 року Генеральна асамблея прийняла значну кількість декларацій та конвенцій з питань прав людини. Проекти резолюцій та рішень з прав людини виносяться на розгляд пленарного засідання Генеральної Асамблеї та приймаються простою більшістю голосів.

2. Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР)

Економічна та Соціальна Рада складається з 54 держав, третина яких щорічно перевибирається Генеральною Асамблеєю. ЕКОСОР дає рекомендації в цілях заохочення поваги та дотримання прав людини та основних свобод, а також створює комісії в економічній та соціальній галузях для заохочення прав людини. Рада також може готувати для розгляду Генеральною Асамблеєю проекти конвенцій та організовувати міжнародні конференції з питань прав людини.

3. Верховний комісар ООН з прав людини

Пост Верховного комісара заснований Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року, на підставі Віденської Декларації і Програми дій, прийнятих Всесвітньою конференцією по правах людини (Відень, 14 - 25 червня 1993 року). Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН на 4 роки і затверджується Генеральною Асамблеєю. Надалі можливо продовження терміну ще на 4 роки.

Верховний комісар є посадовою особою ООН, за посадою він відповідає рівню заступника Генерального секретаря ООН, розміщується в Женеві і має відділення зв'язку в Нью-Йорку. Під керівництвом і егідою Генерального Секретаря він відповідає за координацію усієї діяльності у галузі прав людини в межах ООН.

Верховний комісар керується тим, що усі права людини є неподільними, універсальними і взаємозалежними. При всій необхідності враховувати значущість регіональних особливостей і різного історичного, культурного і релігійного досвіду держав незалежно від їхньої політичної, економічної і культурної систем, ці держави зобов‘язані заохочувати і захищати усі права людини й основні свободи. Винятково важлива функція сприяння Верховного комісара збалансованому і стійкому розвитку в інтересах усіх людей і забезпечення реалізації права на розвиток.

Повноваження Верховного комісара не виходять за рамки загальної компетенції Генеральної Асамблеї ООН, ЕКОСОРу і Комісії ООН по правах людини, а відповідні правомочності виражаються, зокрема , у рішеннях зазначених органів.

Управління Верховного комісара ООН з прав людини складається приблизно з 200 працівників і налічує 3 відділи: 1) відділ досліджень та права на розвиток, який проводить дослідницьку та аналітичну роботу з різних питань прав людини та розробляє стратегію здійснення права на розвиток; 2) відділ служб підтримки, який здійснює допомогу Комісії з прав людини, Підкомісії по заохоченню та захисту прав людини; 3) відділ програмної діяльності, який займається програмами технічної допомоги у галузі прав людини окремим країнам, забезпечує роботу спеціальних доповідачів та робочих груп по розслідуванню порушень прав людини на місцях, сприяє здійсненню освітніх програм.

4. Спостерігач за правами людини

Спостерігач за правами людини займається захистом прав людини в усьому світі.

Посаду спостерігача було засновано у 1978 році. Зараз організація складається з більше ніж 150 знавців своєї справи, що працюють по всьому світу. Серед них є юристи, журналісти, академіки, експерти з різних галузей знань.

Спостерігач за правами людини¾ найбільша в світі організація, що захищає права людини та базується у США. Організація вивчає стан дотримання прав людини в усьому світі. Отримана інформація передається у засоби масової інформації. Проводяться зустрічі з представниками урядів для ініціювання змін в політиці та проведення заходів для покращення ситуації щодо наявності порушень прав людини. За умов надзвичайної ситуації організація проводить компанію, спрямовану на зменшення військової та економічної підтримки держави, що грубо порушує права людини.

5. Комісія з прав людини

Комісія з прав людини є головним органом ООН з прав людини та може займатися різними питаннями, що торкаються цих прав. Комісія почала свою роботу у 1947 році.

Комісія складається з 53 держав, третина яких щорічно переобирається ЕКОСОРом. Сесії проходять щорічно. Комісія готує дослідження по правам людини, рекомендації та проекти міжнародних документів; виконує спеціальні доручення ЕКОСОРу, в тому числі й розглядає заяви, що торкаються порушення прав людини та займається розглядом повідомлень відносно цих порушень; здійснює тісне співробітництво з усіма іншими органами ООН, до компетенції яких входять питання прав людини. Комісія грає головну роль в процесі контролю за дотриманням прав людини в усьому світі, оскільки саме в межах комісії окремі держави або недержавні установи мають змогу піднімати будь-які питання, що торкаються прав людини.

6. Комітет з прав людини

Утворений у рамках Пакту про цивільні і політичні права (ст. 28 - 45). Комітет складається з 18 чоловік, що обираються на чотири роки таємним голосуванням зі списку осіб, що надає Генеральний секретар ООН та працюють у власній якості, а не як представники своїх країн. Бажана участь осіб, що наділені високими моральними якостями та визнаною компетенцією у галузі прав людини. При виборах приймається до уваги справедливий географічний розподіл членів і представництво різних форм цивілізації й основних юридичних систем.

Комітет вивчає доповіді, що направляються йому державами, і відправляє їх зі своїми пропозиціями і зауваженнями в ЕКОСОР. Так звані “заключні зауваження” є думкою комітету про стан справ з виконанням Пакту у відповідній державі. У зауваженнях відображуються об¢єктивні фактори та труднощі, що ускладнюють здійснення Пакту, позитивні аспекти, головні проблеми, що викликають занепокоєння Комітету, та рекомендації щодо мір, які можуть забезпечити більш ефективне використання положень Пакту у межах національного законодавства та практики.

Хоча зауваження Комітету не мають обов¢язкової сили з юридичної точки зору, ігнорування їх державами свідчило б про недобросовісне виконання зобов¢язань по Пакту.

Комітет має повноваження розглядати повідомлення від окремих осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення тією або іншою державою ¾ учасником Пакту будь-якого з прав, зазначених у Пакті.

Комітет не є судовою установою та його рішення є не “постановами”, а “міркуваннями”. Разом з тим, міркування Комітету висловлюються мовою судових постанов, та накопичений досвід свідчить про те, що держави уважно ставляться до них.

Будь-яка держава ¾ учасник Пакту може подати до комітету повідомлення з приводу того, що інша держава-учасник не виконує власних зобов¢язань по Пакту. Але це можна робити лише в тих випадках, коли обидві сторони визнали компетенцію Комітету отримувати та розглядати такі повідомлення. До нашого часу не було подано жодної скарги такого роду.

7. Комітет проти катувань

Комітет утворений у рамках Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів поводження і покарання (ст. 17 - 22).

Комітет складається з 10 експертів, що виступають в особистій якості, тобто не представляють визначені держави. Експерти обираються державами - учасниками Конвенції з числа осіб, що мають юридичний досвід. Термін діяльності в якості експерта - два роки з правом переобрання.

Комітет проти катувань, одержавши достовірну інформацію про систематичне застосування катувань на території держави - учасника Конвенції, що признали компетенцію Комітету, упра-ві:

- запропонувати державі-учаснику співробітничати в розгляді отриманої інформації;

- призначити одного чи кілька своїх членів для проведення конфіденційного розслідування, включаючи відвідування території цієї держави з її згоди, а по завершенні розслідування вони повинні терміново представити доповідь з результатами Комітету і державі-учаснику.

Дуже важливо, що робота Комітету носить конфіденційний характер і проходить при співробітництві з відповідною державою-учасником, на території якої і ведеться розслідування. Це дозволяє державі брати участь у зазначених процедурах без збитку для свого міжнародного престижу. По закінченні робіт, пов¢язаних з розслідуванням, та після консультації з державою-учасником Комітет може прийняти рішення про включення короткого звіту про результати розслідування до своєї щорічної доповіді. Лише в цьому випадку діяльність комітету обнародується, в інших випадках уся діяльність та документи, пов¢язані з розслідуванням, є конфіденційними.

Будь-яка особа, що стверджує, що вона є жертвою порушення концепції тією або іншою державою-учасником, що признала Конвенцію, може подавати повідомлення до Комітету проти катувань.

8. Комітет з економічних, соціальних та культурних прав

Засновано в 1985 році. Головною функцією комітету є спостереження за виконанням державами учасниками положень Пакту про економічні, соціальні та культурні права. Згідно з статтями 16 та 17 Пакту, держави-учасники зобов¢язані подавати до комітету періодичні доповіді з описом законодавчих, судових та інших заходів, здійснених ними для захисту закріплених у Пакті прав. Крім того, держави зобов¢язані надавати інформацію, що б свідчила про те, в якій мірі вони здійснюють відповідні права та в яких галузях вони зустрічаються з труднощами.

Після аналізу доповіді Комітет приймає зауваження. Вони відображують думку єдиного експертного органу, здатного виносити такі висновки.

9. Комітет по ліквідації расової дискримінації

Комітет по ліквідації расової дискримінації було створено в 1970 році згідно з статтею 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації для контролю та розгляду дій, що здійснюються державами з метою виконання зобов¢язань у межах концепції. Члени комітету не отримують вказівок ззовні. Вони не можуть бути звільнені від виконання власних обов¢язків або замінені без власної згоди. Держави учасники зобов¢язані подавати доповіді про міри, прийняті для реалізації положень Конвенції. Держави-учасники конвенції та окремі особи мають змогу подавати скарги про наявність порушення положень конвенції з боку держав-учасників Конвенції.

10. Комітет по ліквідації дискримінації по відношенню до жінок

Комітет утворений у рамках Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації жінок (ст. 17 - 22). З часу створення у 1982 році, за єдиним виключенням, Комітет повністю складається з жінок, що представляють широкий спектр різноманітних професій (юристи, викладачі, дипломати). Вони виступають також в особистій якості. Експерти обираються державами - учасниками Конвенції терміном на чотири роки з обліком справедливого географічного розподілу, представництва різних форм цивілізацій та основних правових систем.

Комітет розглядає усі форми дискримінації у відношенні жінок. Також розглядаються скарги, що надходять. При цьому Комітет співробітничає з державами-учасниками Конвенції в розгляді і вирішенні даних скарг.

За результатами своєї діяльності Комітет представляє щорічну доповідь до Генеральної Асамблеї ООН про пророблену роботу. Туди ж включаються пропозиції і рекомендації загального характеру на основі вивчення доповідей і інформації, одержуваної від держав. Але в наш час вони є досить обмеженими, як по обсягу охоплення так і по практичним наслідкам.

11. Комітет з прав дитини

Комітет з прав дитини було створено в 1991 році у відповідності із статтею 43 Конвенції про права дитини, складається з 10 експертів, що мають відповідні повноваження.

Згідно з статтею 44 Конвенції, держави-учасники зобов¢язуються надавати комітету доповіді про прийняті ними міри по закріпленню визначених в Конвенції прав та про прогрес, досягнений у виконанні цих прав. На основі вивчення доповідей Комітет може виносити пропозиції та рекомендації загального характеру, які препроводжуються зацікавленій державі та повідомляються Генеральній Асамблеї разом з зауваженнями держав, за умов їх наявності.

До Комітету входять 10 експертів. Вони обираються державами - учасниками Конвенції терміном на чотири роки з правом переобрання. Як звичайно, при цьому повинні враховуватися принципи справедливого географічного розподілу і представництва основних правових систем.

Комітет може запитувати в держав-учасників інформацію про виконання ними вимог Конвенції, про фактичне положення дітей у країні. Він збирає й аналізує інформацію про положення дітей у різних країнах, виробляє відповідні рекомендації й один раз у два роки через ЭКОСОР представляє доповідь Генеральній Асамблеї ООН зі своїми пропозиціями і рекомендаціями.

Комітет працює в тісній взаємодії з різними спеціалізованими установами ООН (МОП, ВОЗ, Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) і деякими іншими), а також з іншими урядовими і неурядовими організаціями.

12. Управління Верховного комісару ООН у справах біженців

УВКБ ООН було створено 1 січня 1951 року згідно з резолюцією Генеральної асамблеї 428(V) від 14 грудня 1950 року, строком на три роки. З того часу мандат УВКБ періодично подовжується.

Згідно з статтею 1 Уставу УВКБ, головною задачею Верховного комісару є надання міжнародного захисту біженцям та пошуку вирішення проблеми біженців шляхом сприяння урядам для полегшення добровільної репатріації біженців або їх асиміляції у нових країнах. Функції Верховного комісару визначені як “зовсім аполітичні” й “гуманітарні та соціальні” по своєму характеру. Насамперед, це:

сприяння заключенню та ратифікації міжнародних конвенцій про захист біженців, контроль їх виконання та внесення поправок;

сприяння проведенню заходів по полегшенню положення біженців та скороченню числа біженців, що потребують захисту;

сприяння зусиллям, спрямованим на заохочення добровільної репатріації біженців або їх асиміляції в нових країнах;

полегшення допуску біженців на територію різних держав;

сприяння переводу майна біженців;

отримання від урядів інформації відносно числа біженців на їх території та розташування;

сприяння координації дії різних організацій тощо.

Верховний комісар в своїй діяльності керується політичними вказівками Генеральної асамблеї та ЕКОСОРу. В наш час Верховний комісар надає допомогу більш ніж 22 мільйонам біженців в усьому світі.

13. Міжнародний суд

Міжнародний Суд є одним з головних судових органів Організації Об'єднаних Націй(п.1 ст. 7 Статуту ООН). Його основне призначення полягає у вирішенні будь-яких міжнародних суперечок, що будуть передані йому державами, що сперечаються. Суд функціонує постійно.

Статут Міжнародного Суду разом із главою ХІ Статуту ООН, невід'ємною частиною якого він є, був розроблений на конференції в Думбартон-Оксе (1944 рік), у Комітеті юристів у Вашингтоні і на конференції в Сан-Франциско 1945 року.

Усі члени ООН є одночасно учасниками Статуту Суду, а не члени ООН можуть стати такими учасниками на умовах, обумовлених Генеральною Асамблеєю ООН за рекомендацією Ради Безпеки. Суд відкритий для кожної окремої справи і для інших держав-неучасників Статуту на умовах, обумовлених Радою Безпеки (стаття 35 Статуту).

Міжнародний Суд складається з п'ятнадцяти чоловік, що утворюють колегію незалежних суддів, обраних поза залежністю від їхнього громадянства з числа осіб високих моральних якостей, що задовольняють вимогам, пропонованим у їхніх країнах для призначення на вищі судові посади, чи являються юристами з визнаним авторитетом в області міжнародного права.

Суд обирає Голову і Віце-голову на три роки з правом їхнього переобрання. Суд абсолютною більшістю голосів, таємним голосуванням обирає свого секретаря на семирічний термін із правом переобрання. Функції секретаря суду дуже великі і визначені докладно в Статуті і Регламенті Суду. Діяльність секретаріату Суду здійснюється в чотирьох сферах:

- судова, що полягає, наприклад, у добірці різних судових і історичних прецедентів, законодавчих і договірних текстів, а також думок юристів;

- дипломатична, виявляється, зокрема , у різного роду повідомленнях від імені суду;

- адміністративна і фінансова, що стосується питань персоналу, приміщень, підготовки бюджету тощо;

- лінгвістична - виконання роботи з редагування і перекладу різних документів.

Крім п'ятнадцяти членів Суду, при розборі окремих справ можуть брати участь так називані судді ad hoc, тобто судді, що обираються у відповідності зі ст 31 Статуту на вибір держави-сторони в суперечці, якщо вона не представлена в судовій присутності. Судді ad hoc не є постійними членами Суду і беруть участь у засіданні тільки по конкретних справах для розгляду яких вони призначені. Судді ad hoc беруть участь у розгляді справи на рівних правах з іншими членами Суду.

Суд може також запросити асессорів для участі в засіданні по розгляду визначеної справи. На відміну від суддів ad hoc, асессори не мають право голосу й обираються самим Судом, а не сторонами. Суд може також доручити іншій особі чи організації на свій вибір здійснення експертизи чи розслідування.

Суд розташований у Гаазі, однак, це не перешкоджає йому виконувати свої функції в будь-якому іншому місці. Члени Суду зобов'язані знаходитися в розпорядженні Суду повсякчас, за винятком часу перебування у відпустці і відсутності через хворобу чи по інших серйозних підставах.

Засідання Суду відбуваються в повному складі, крім випадків, спеціально передбачених у Статуті. Для утворення судової присутності достатній кворум у дев'ять суддів.

Провадження в Суді ведеться на французькій або на англійській мовах, хоча кожна сторона в справі може користатися й іншою мовою, переводячи документи на одну з двох офіційних мов.

Кожна справа проходить, як правило, дві стадії - письмову й усну. Письмова стадія триває звичайно кілька місяців, оскільки потрібно надання кожною зі сторін у справі письмових пояснень-меморандумів. Як правило, справа починається передачею в Суд угоди двох держав, так званого компромісу про розгляд справи в Суді. Якщо держава прийняла на себе зобов'язання підкорятися компетенції Суду, справу проти неї може бути почато однобічним письмовим звертанням держави-позивача.

Усний розгляд настає, коли справа вважається готовою до слухання. Ця стадія триває звичайно кілька днів, рідше - тижнів. Сторони виступають через представників і можуть користатися допомогою повірених і адвокатів. Після такого розгляду проходить закрита нарада Суду. У публічному засіданні з'являється лише рішення Суду. Воно приймається простою більшістю голосів суддів, при поділі голосів порівну вирішальний голос належить голові.

Держави не зобов'язані визнавати юрисдикцію Міжнародного Суду, але, якщо по конкретній справі вони її визнали, то зобов'язані виконати рішення Суду по такій справі.

Після винесення Судом рішення, що є остаточним і оскарженню не підлягає, сторони мають лише право звернутися в Суд із проханням витлумачити рішення (у випадку суперечки про самий зміст чи визначення сфери його дії) чи з проханням про його перегляд на підставі знову відкритих обставин, що при винесенні Судом рішення не були відомі ні Суду, ні стороні, що клопоче про перегляд.

Якщо яка-небудь сторона в справі не виконує зобов‘язання, покладені на неї рішенням Суду, інша сторона може звернутися до Ради Безпеки, що може, якщо визнає це необхідним зробити рекомендації чи вирішити про вживання заходів для приведення рішення у виконання.

Компетенція Суду поширюється лише на суперечки між державами. Суд не може розглядати суперечки між приватними особами і державою і тим більше суперечки між приватними особами. Але і суперечки між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави не обов'язковою, а факультативною.

З утворенням Міжнародного Суду ООН було зв'язано чимало надій і навіть ілюзій. Передбачалося, що Міжнародний Суд зможе внести істотний вклад у реалізацію цілей Статуту ООН. Однак йому не вдалося завоювати досить широкого визнання з боку членів світового співтовариства, на практиці держави зі сторожкістю відносяться до діяльності Суду.

14. Міжнародний кримінальний суд

Статут Міжнародного кримінального суду було прийнято на Конференції уповноважених представників держав, що відбувалася у Римі з 15 червня по 17 липня 1998 року. Прийняття Римського статуту відображує рішучість міжнародної співдружності покласти край безкарності осіб, що чинять серйозні злочини. Суд має юрисдикцію щодо злочинів геноциду, злочинів проти людяності, військових злочинів та злочинів агресії, доповнюючи національні органи кримінальної юрисдикції у випадку, коли держава не бажає або не здатна реалізувати кримінальне переслідування відповідним чином. Суд складатиметься з 18 суддів. Статут суду стане діюдим після того, як 60 держав ратифікують його. На 24 серпня 2000 року 114 країн підписали Статут та 21 ратифікувала його.

15. Міжнародна організація праці

МОП створена в 1919 році. Угода про встановлення зв¢язку між МОП та ООН була затверджена 14 грудня 1946 року, й відтоді МОП стала першою спеціалізованою організацією, пов¢язаною з ООН. Ціль МОП ¾ забезпечення в світі соціальної справедливості для працівників, а також сприяння та захист прав людини та головних свобод, необхідних для досягнення цієї цілі. МОП є унікальною організацією в тому сенсі, що при розробці її політики представники працівників та підприємців мають рівну кількість голосів.

МОП розробляє міжнародні стандарти (в формі конвенцій та рекомендацій) в таких галузях, як свобода асоціацій, заробітна плата, довжина робочого дня та умови праці, винагорода за працю, охорона праці, соціальне страхування, робоча інспекція, тощо. З часу заснування МОП було прийнято більше 300 конвенцій та рекомендацій.

16. Організація Об¢єднаних Націй з питань освіти, науки та культури

Статут ООН з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО) було прийнято у листопаді 1945 року, він вступив у силу 4 листопада 1946 року. Ціль ЮНЕСКО ¾ “сприяння закріпленню миру та безпеки, посилюючи співробітництво між народами шляхом освіти, науки та культури заради забезпечення загальної поваги до справедливості, законності, прав людини та головних свобод, визнаних Уставом ООН, для усіх народів, без розрізнення раси, полу, мови та релігії”.

Заснована Комісія по конвенціям та рекомендаціям, що має повноваження розглядати скарги про порушення прав людини у галузі освіти, науки, культури, інформації. Скарги можуть бути подані як від імені жертв порушень, так і від недержавних організацій, що мають інформацію про такі порушення. Як правило, Комісія намагається привести сторони до дружнього розв¢язання питання. Комісія розрізняє “випадки” та “питання”. Термін “випадки” стосується індивідуальних випадків, тоді як термін “питання” означає ситуації масових та систематичних порушень прав людини. В межах ЮНЕСКО діє декілька механізмів контролю за дотриманням стандартів в галузі прав людини, особливо у відношенні до свободи слова, права на освіту та права на вільну участь в культурному житті суспільства.

17. Комітет адвокатів з прав людини

Організація працює 1978 року для поширення відомостей про права людини та їх захисту. Її праця неупереджена. Комітет контролює дотримання прав людини, закріплених Декларацією про права людини, урядами держав.

Програма діяльності комітету фокусується на створенні організацій та структур, що гарантуватимуть дотримання прав людини.

Комітет також допомагає особам, що потребують притулку, біженцям, намагається змінити досить обмежені права біженців в усьому світі.

18. Організація не представлених націй та народів

Заснована у 1991 році, організація складається з 50 членів, що представляють більше ніж 100 млн осіб. ОНПНН утворена націями та народами, не представленими в таких міжнародних організаціях як ООН.

ОНПНН діє як міжнародний форум, що займається справами меншостей, народів, що проживають на окупованих територіях, націй, які прагнуть відновлення втрачених держав. Метою роботи організації є захист головних прав людини та економічних прав. ОНПНН не представляє нації, вона допомагає та дає їм можливість представляти себе більш ефективно.

19. Міжнародний союз з прав людини

Міжнародний союз з прав людини ¾ міжнародна неприбуткова організація, метою діяльності якої є заохочення та захист прав людини.

Метою діяльності організації є визначення галузей, які вимагають покращень в галузі цивільних та політичних прав, економічних, соціальних та культурних прав згідно з Конвенцією про права людини, наголошуючи на не насильстві та захисті життя. Організація співпрацює з іншими міжнародними організаціями з метою привернення уваги суспільства до порушень прав людини, допомоги бідним, поліпшенню умов охорони здоров¢я, покращення економічних та соціальних умов, захисту людського життя.

20. Лікарі за права людини

Поєднує працівників галузі охорони здоров¢я та інших осіб для захисту прав людини шляхом вивчення фактів порушення прав людини за допомогою медицинських та наукових методів, надаючи докази проти порушників прав людини, в тому числі й лікарів, які теж повинні відповідати за власні дії.

Організація проводить навчання лікарів, медичних сестер, інших представників галузі охорони здоров¢я з метою залучення їх до участі у захисті прав людини та поширення відомостей про права людини.

В. Європейська гуманітарна юстиція

1. Європейська Конвенція про захист прав людини та
основних свобод

Для європейців, які прагнули до політичної єдності, права людини стали важливим пріоритетом. У травні 1948 року представники багатьох організацій, що прагнули європейської інтеграції, зустрілися в Гаазі на Конференції міжнародного комітету рухів за європейську єдність. 5 травня 1949 року було підписано Акт, згідно якого десять держав у Лондоні утворили Раду Європи. Були великі сподівання на те, що одним із початкових завдань Ради стане розробка і запровадження конвенції з прав людини для Європи.

Так 12 липня 1949 року було підготовлено проект Європейської конвенції з прав людини і проект Статуту Європейського Суду та подано їх до утвореного Комітету міністрів Ради. У серпні того ж року на Асамблеї було висунуто пропозицію, у якій пропонувалося створити Європейську комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини з метою забезпечення даної конвенції.

Після цього звернення Комітет з правових питань постановив, що “хоча кожна держава має право встановлювати норми для захисту прав людини в межах своєї території, метою колективної гарантії повинно бути забезпечення того, щоб такі норми та їх застосування відповідали загальним принципам права, визнаним цивілізованими державами (ст. 38 Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя). У ситуації, коли основні права вже було погоджено, але обговорення ролі Суду і права на індивідуальне звернення до суду все ще вирували, у серпні 1950 року Комітет міністрів вирішив зробити факультативними як юрисдикцію Суду, так і право на індивідуальне звернення. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод набула чинності 3 вересня 1953 року.

Як просто європейський біль про права Конвенція, у тому вигляді, як її розроблено і прийнято, передбачає мало чого виняткового на міжнародній арені. Серцевиною є її дві факультативні статті, які забезпечують вирішальні складові механізму правозастосування системи: стаття 25, яка дає як окремим особам, так і державам право на звернення до Європейської комісії з прав людини, і стаття 46, яка уповноважує Європейський Суд з прав людини провадити слухання і розгляд справ, про які доповіла Комісія. За станом на березень 1995 року всі 30 держав - членів Ради Європи, які є учасниками Конвенції, прийняли як статтю 25 про право на індивідуальне звернення, так і статтю 46 про юрисдикцію Суду.

2. Європейська комісія з прав людини

Обговорюючи умови Конвенції в Раді Європи делегати висловили думку про доречність утворення не лише Європейського суду, а й Європейської комісії з прав людини, роль якої полягала б у захисті судової функції. “Комісія може сформувати своєрідний бар’єр, - практична потреба якого добре відома всім юристам, який би відсіював необґрунтовані та безглузді звернення”.

Отож, від самого свого початку Комісії випало займати посередницьку позицію в системі Європейського права у галузі прав людини. З одного боку - служити заслоном для Суду від можливого потоку індивідуальних скарг; з іншого боку, Комісія покликана бути міжнародною установою, безпосередньо доступною для окремих осіб, і в цьому полягає принциповий відхід від традиційних державоцентристських міжнародних юридичних процедур.

“Комісія складається з кількості членів, яка дорівнює кількості Високих Договірних Сторін”, а за станом на березень 1995 року ця кількість становила 30 чоловік. Комісія може проводити засідання у формі пленарного засідання, але також і в палатах у складі не менше семи членів та в комітетах у складі не менше трьох членів. Члени Комісії обираються Комітетом міністрів Ради Європи зі списків, що складаються Консультативною Асамблеєю, і працюють протягом шестирічних строків, які можуть поновлюватися. Члени Комісії беруть участь у засіданнях “від себе особисто” тобто, на відміну від осіб, які беруть участь у роботі багатьох міжнародних установ, члени Комісії не представляють уряди.

Скарги на ті порушення прав людини, які захищає Конвенція, спочатку надсилаються до Комісії. Згідно зі ст. 24 Конвенції, держави можуть направляти до Комісії “питання про будь-яке здогадне порушення положень Конвенції іншою Високою Договірною Стороною” незалежно від громадянства потерпілої особи. Таким чином, іноземні держави можуть захищати окремих осіб навіть від їх власного уряду. У 1955 році в Комісії з‘явились повноваження одержувати індивідуальні звернення відповідно до ст. 25. До 28 липня 1994 року всі 30 держав, на той час учасниць Конвенції, погодились визнати прийнятність звернень від приватних осіб, які у практиці Комісії називаються “заявами”. У цілому ж у неї чотири функції:

1) відфільтровувати скарги (через Секретаріат, шляхом ухвалення рішення про неприйнятність);

2) по справах, що залишилися, вона виступає посередником у суперечці і прагне досягти дружнього врегулювання;

3) якщо дружнє врегулювання неможливе, Комісія розслідує факти і представляє свої висновки;

4) Комісія повноважна сама вчиняти і аргументувати позови в Суді.

Вимоги до подавців скарг установлені ст. 26 Європейської конвенції про права людини: "Комісія може приймати справу до розгляду, тільки якщо були використані усі національні засоби правового захисту відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, і протягом шести місяців з дати прийняття остаточного рішення".

Також не розглядаються скарги, якщо вони анонімні чи якщо однакова справа вже розглядалася Комісією чи іншою процедурою міжнародного розслідування і не містить жодної нової обставини, якщо на її думку звернення не сумісне із положеннями Конвенції, явно необґрунтоване або таке, що є зловживанням права на подання звернення.

Якщо Комісія приймає звернення, то вона повинна підготувати доповідь, в якій викладає “свій висновок щодо того, чи встановлені факти свідчать про порушення заінтересованою державою її зобов‘язань за конвенцією”, яка направляється Комітетові Міністрів Ради Європи та заінтересованим державам. Нині Комісія переважно звертається до Комітету Міністрів – політичного органу, який складається з міністрів іноземних справ держав-членів, представлених у Страсбурзі постійними делегатами, лише якщо більшість Комісії вважає, що порушення Конвенції не відбулося, або, що справа вимагає спеціального політичного впливу Комітету Міністрів.

Справа, яку Комісія вже заслухала і про яку склала доповідь, може бути направлена нею або заінтересованою державою до Європейського суду з прав людини.

Якщо справа не передається в Суд, то Комітет міністрів Ради Європи (більшістю в двох третин голосів) вирішує, чи мало місце порушення Конвенції. Виявивши порушення, Комітет міністрів може далі ухвалити, що держава повинна надати жертві "справедливе задоволення", тобто компенсацію за збиток, розмір якої встановлюється. Як і рішення Суду, рішення Комітету міністрів є остаточними, і держави-члени зобов'язуються вважати їх обов'язковими.

3. Європейський суд

Європейський суд з прав людини не став ефективним правовим інструментом легко і швидко. Майже двадцять років він виступав “сплячею красунею, до якої часто зверталися, але без особливих результатів”.

Суд складається з такого числа суддів, що дорівнює числу держав - членів Ради Європи. Судді обираються на дев'ятирічний термін Парламентською Асамблеєю зі списків, що нараховують по три кандидата, що представляються державами. Протягом терміну своїх повноважень вони не повинні займати посад, не сумісних з незалежністю, неупередженістю і вимогами цієї посади.

Якщо справу передає в Суд сам подавець скарги відповідно до Протоколу 9, то група в складі трьох суддів, включаючи суддю, обраного від зацікавленої держави, може прийняти одноголосне рішення про те, що справа не буде розглядатися Судом; у цьому випадку рішення в справі приймає Комітет міністрів. Заявник і його адвокат можуть брати участь у розгляді, проведеному Судом, і представляти пам'ятні записки й усні аргументи в ході слухань.Усі витрати Європейського суду, згідно ст. 58, несе Рада Європи.

Після слухань судді за закритими дверима вирішують більшістю голосів чи мало місце порушення Конвенції. Якщо порушення виявлене, то Суд може також надати справедливе відшкодування потерпілій стороні, включаючи компенсацію за моральний і матеріальний збиток і відшкодування витрат.

Відповідальність за виконання рішень Європейського Суду несе Комітет міністрів Ради Європи.

Упевнившись у тім, що зацікавлена держава вжила заходів до задоволення позову, що можуть містити в собі виплату компенсації чи зміну внутрішньодержавного права, Комітет міністрів приймає резолюцію про припинення справи.

Нагляд Комітету міністрів за здійсненням рішень Суду, а до вступу в силу Протоколу 11 - і його власні рішення, що приймалися відповідно до статті 32 Конвенції, можливо, входять у число головних позитивних відмінностей, що пояснюють ефективність Європейської конвенції про права людини.

Але вплив Конвенції не обмежується контролем за виконанням рішень Суду, а також рішень Комітету міністрів про наявність порушень. Як уже відзначалося, передбачена Конвенцією процедура дружнього врегулювання також приносить значні результати. Так, у справі “Гіама проти Бельгії”(Заява №7612/76, Доповідь Комісії від 17 липня 1980 року) з метою врегулювання конфлікту було залучено 10 держав та 6 міжнародних організацій та національних організацій, які потерпілий та його адвокат навряд чи змогли б залучити без допомоги та впливу Комісії.

Узагалі національні суди в державах - учасниках Конвенції все частіше звертаються до страсбурзького прецедентного права, приймаючи рішення з питань прав людини, і застосовують стандарти і принципи, розроблені Судом.

У практиці Європейського суду широко застосовуються прецеденти. Більш того, розгляд аналогічної справи в минулому є підставою для визнання позову неприйнятним. При аргументації своєї позиції Суд часто посилається на свої колишні рішення.

Окремі труднощі виникають через те, що рішення Суду не носять юридично обов'язкового характеру для держав, що визнали його юрисдикцію. Це і зрозуміло: кожна держава є самостійним носієм свого суверенітету, і ніхто не може змусити її слідувати розпорядженням Суду. У результаті Суд повинний розрахувати, наскільки принципова позиція держави, і не занадто сильно давити на неї: інакше рішення просто не буде виконано (наприклад, у справі про ірландську виборчу систему).

Така ситуація має місце зараз. Але в даний час йде реформа Комісії і Суду, що передбачає серйозні зміни в статусі Суду. До травня 1994 року був розроблений Протокол №11 до Європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод. Він передбачає злиття Комісії і Суду і перетворення нового Суду в професійний орган. В даний час на професійній основі працює тільки допоміжний апарат Комісії, зокрема Секретаріат.

При реалізації вимог цього протоколу відбудуться серйозні зміни, що об'єктивно уже вимагаються. Це обумовлено в першу чергу великою перевантаженістю Суду і Комісії. При злитті укріпляться незалежність Суду і його судові функції на противагу політичним аспектам діяльності. Існуюча двоступінчаста процедура відрізняється значним дублюванням, що затягує розгляд справ.

Протокол уже ратифікований необхідним числом держав і набрав сили . Однак поки йде перехідний період, коли завершує свою роботу Комісія. У ній завершується провадження по наявних справах, і під кінець року вона буде остаточно ліквідована.

У цілому можна сказати, що рішення Суду повільно, але вірно стають частиною національного права європейських держав.

Висновок

Резюмуючи усе вищесказане, потрібно відзначити, що права людини - це цілісний орієнтир, що дозволяє застосовувати "людський вимір" до держави, права, етики, моралі. Права і свободи людини є визначеним нормативним виміром її соціально-культурної діяльності. Більш того, вони виступають як одна з найбільших культурних цінностей. При вивченні теорії прав людини неминуче її перетинання з багатьма дисциплінами: історією і теорією держави і права, усіма галузевими і процесуальними юридичними науками.

Сьогодні як ніколи гостро поставлено питання про міжнародно-правові гарантії дотримання прав людини. Та й навряд чи взагалі можна всерйоз сподіватися на дотримання відповідних стандартів у майбутньому без ефективного контролю за виконанням державами своїх зобов¢язань у галузі прав людини. В той же час, потрібно пам'ятати, що при усій важливості і навіть необхідності міжнародно-правового регулювання окремих інститутів, зокрема цивільних і політичних прав людини, повинен дотримуватися принцип суверенітету держав.

Говорячи про генезис прав і свобод людини на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості і захищеності з боку держави, слід хоча б побіжно звернутись до вітчизняного минулого, з глибин якого постає наша держава та її могутній волелюбний народ. Такий історично-правовий екскурс свідчить, що український народ зробив свій гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини, створив низку яскравих взірців витонченої правової думки і нормотворення, які й донині вражають дослідників. Об’єктивні факти рішуче спростовують неправдиві міфи, які подекуди насаджуються, що українці не здатні до демократизму, не мають власного обличчя у державотворенні, вирізняються провінціалізмом і схильністю до авторитарної влади.

Вся багатовікова історія нашого народу є яскравим прикладом самовідданої боротьби української нації за самовизначення, створення власної незалежної держави. В історії людства, мабуть, не знайти аналогів української державності, яка періодично роздиралася на шматки могутніми сусідами і яка щоразу відроджувалася і поставала з попелу. Нема, мабуть, і такого народу, який би пройшов такий важкий і страшний шлях знущань, принижень, асиміляції, фізичного знищення і який, попри все, зберіг свою високу духовність, волелюбність, незалежність, національну самобутність, мову, культуру, психологію.

Із здобуттям незалежності Україна пропагує демократизацію всіх сфер життя та проголосила курс на розбудову правової держави. Додатковою гарантією захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Відтепер громадяни України отримали можливість звертатися щодо захисту своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини. до того ж, приєднавшись у 1990 році до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом.

Література

Загальна декларація прав людини // Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірник документів. - М., 1990.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. – К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

Конвенція про праава дитини. – К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

Міжнародний пакт про цивільні і політичні права. // Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірник документів. - М., 1990.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права// Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. – К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. – К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

Броунлі Я. “ Міжнародне право”. - М., 1977.

Дженіс М., Кей Р., Бредлі А. “Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування”.Пер. з анг. – К.: Артек, 1997.

Ентін М. Л. Міжнародні гарантії прав людини. Практика Ради Європи. М., Прогрес.,1992 р.

Энтін М.Л. “Міжнародні судові установи”. – М.,: Міжнародні відносини, 1984.

Карташкін В. А. Міжнародний захист прав людини (Основні проблеми співробітництва держав).- М., 1976.

Кожевников Ф.І. “Курс Міжнародного права в 6-ти томах”. - М.: Наука, 1967р. (АН СССР Інститут держави і права), Том 3-5-й;

Колосов Ю.М., Кузнєцов В.І. “Міжнародне право”. - М., 1995.

Мазов В.А. „Принципи Гельсінкі та міжнародне право”. - М.: Наука, 1967.

Маклаков В.В. Європейські співтовариства і права людини. М.: Наука., 1993.

Манов Б. Г. ООН і сприяння здійсненню угод про права людини.- М.,1986.

Мюллерсон Р.А. “Права людини: ідеї, норми, реальність”. – М.: Юридична література, 1991.

Неліп М.І, Мережко О.О. “Силовий захист прав людини: питання легітимності в сучасному міжнародному праві”. – К.: Наук думка, 1999.

Плюшка А.Д. „Міжнародна Хартія прав людини”// Збірник документів. - К.: Наук. думка, 1991.

Права людини в документах ООН // Амстердам. – К.: Укр. – Америк. бюро захисту прав людини, 1997.

Права людини в документах Ради Європи (упорядн. та всуп Яблонська Т.)// Амстердам. - К.: Укр. – Америк. бюро захисту прав людини, 1996.