Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичний шлях розвитку адвокатури в Україні

1.1 Поняття та сутність інституту адвокатури

1.2 Розвиток адвокатури в Україні у дореволюційний період (1864-1917 рр.)

1.3 Загальна характеристика адвокатури за реформою 1864 року

Розділ 2. Конституційно-правовий статус та принципи діяльності української адвокатури

2.1 Правовий статус адвокатури

2.2 Принципи діяльності адвокатури

2.3 Гарантії та соціальні права адвокатської діяльності

Розділ 3. Види правової допомоги

3.1 Особливості правової допомоги, що надається професійними адвокатами

3.2 Професійні права та обов’язки адвоката

3.3 Організаційні форми діяльності адвокатури

3.4 Дисциплінарна відповідальність адвоката

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Конституція України кожному гарантує право захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Стаття 59 Конституції України проголошує наявність в Україні одного з найважливіших правових інститутів — адвокатури, основними завданнями якої є забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги. Значною мірою за станом адвокатури й ставленням до неї держави судять про демократичність самої держави.

Престиж адвоката та ефективність його діяльності безпосередньо залежать від становища людини в суспільстві й державі, від ставлення до фундаментальних принципів демократії, законності, верховенства права.

У будь-якому правовому суспільстві адвокату належить особлива роль. Він має діяти не тільки в інтересах клієнта, а й у інтересах права в цілому. Основні положення про роль адвокатів, прийняті на VIII Конгресі ООН по запобіганню злочинам, що відбувся в серпні 1990 року, вказують на особливість адвокатської діяльності в суспільстві, яку має поважати й гарантувати уряд під час розробки національного законодавства та його застосування як адвокатами, так і суддями, прокурорами, членами законодавчої та виконавчої влади й суспільством у цілому.

Після здобуття Україною незалежності в українському законодавстві зроблено перші кроки на шляху створення самостійної, незалежної адвокатури. 19 грудня 1992 року був прийнятий Закон України “Про адвокатуру”, за яким адвокатуру в Україні визначено як добровільне професійне громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захистові прав, свобод і представляти законні інтереси громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону).

Саме тому дослідження питання адвокатури та її завдань є актуальним напрямком сучасної правової науки. Сукупність зазначених чинників й зумовили вибір даної теми дослідження.

Основна мета курсової роботи полягає у визначенні особливостей діяльності та організації адвокатури в Україні, її завдань.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв’язання таких основних завдань:

1. проаналізувати поняття та сутність інституту адвокатури;

2. визначити види правової допомоги, які надаються адвокатами;

3. узагальнити права та обов’язки адвоката;

4. проаналізувати принципи діяльності адвокатури.

Об'єктом дослідження є особливості діяльності та організації адвокатури в Україні.

Предметом курсової роботи є суспільні відносини, що регулюють діяльність та організацію роботи адвокатури в Україні.

Методологічною основою є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико – правового характеру. В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо регулювання питання діяльності та організації адвокатури в Україні. З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування тощо. У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняльно – ретроспективний, формально – логічний, системного підходу, порівняльно – правовий та інші методи дослідження.

В процесі написання курсової роботи використовувалась нормативна базу, навчальна та спеціальна література, судова та наукова практика.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновок та список використаної літератури.

Розділ 1. Історичний шлях розвитку адвокатури в Україні

1.1 Поняття та сутність інституту адвокатури

Слово «адвокатура» походить від латинського кореня «аdvосаге», «аdvосаtus» («закликати», «запрошений»).

На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і досягти певного розквіту [14, с. 5]. Зокрема, у стародавніх племенах південної Африки спостерігаються зародки адвокатури. Так, у кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У таких країнах, як, наприклад, Китай, дозволялося здійснювати захист родичам або приятелям обвинуваченого. В Туреччині свого часу існували, так звані, муфтії — знавці ісламського права, які були його коментаторами, їх обов'язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: «робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів».

Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді. Спочатку такі особи називались логографами або диктографами. Найбільш визначними професійними логографами в античній Греції були такі оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл та Демосфен. Слід зазначити, що грецька адвокатура більш тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюється тим, що, з одного боку, греки не виявили себе в юриспруденції, а з іншого — цей народ був значною мірою схильним до мистецтва, особливо ораторського [27, с. 85].

На особливу увагу заслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток світової адвокатури.

Для римської адвокатури характерною є як необмежена свобода, так і безмежна регламентація. У республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Законодавча регламентація майже не торкнулась її. Лише практика і звичай виробили ряд правил, що стосувалися різних сторін професійної діяльності адвокатури. Так, існував звичай, за яким молоді люди, котрі вступали до адвокатури, викликалися для презентації на форум; їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів: консулів, преторів або цензорів.

Умови для здобуття адвокатської професії, як-то освітній ценз, практична підготовка, моральні якості тощо, не були визначені. Молоді люди — кандидати в адвокати прослуховували курс риторики у фахівців ораторського мистецтва, були присутніми при консультаціях знаменитих правознавців, відвідували засідання судів та ін. Проте ні порядок, ні строк, ні навіть обов'язковість цих занять не були закріплені законом. Фактично кожна особа, що відчувала потребу, мала здібності і досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу.

Правозаступництво було відокремлено від судового представництва. У цей період адвокати здебільшого були ораторами. Адвокатура була прямим шляхом до зайняття вищих і почесних посад у державі. Адвокатура у цей період висунула багато видатних судових ораторів, таких, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон [32, с. 18].

За часів Імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала великих змін. Перш за все, це торкнулося значного обмеження адвокатської професії як вільної. Так, за кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, у якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Адвокати стали представниками стану, під яким розумілася лише зовнішня форма, у розумінні розряду осіб, що займаються однією професією, без будь-якого відношення до їх внутрішньої організації. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника провінції або міста. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з деякими фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. Адвокати заносилися до списку за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку звався старшиною. Всі адвокати поділялися на два розряди: штатних та позаштатних. Різниця між ними полягала в тому, що перші були обмежені певним числом і мали право виступати в усіх судах, а другі не були обмежені у числі і практикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися начальником провінції з числа позаштатних. Головними професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гонорарів, кляузництво та ін. За ці та подібні їм порушення професійних обов'язків накладалося єдине покарання — заборона адвокатської практики. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до стану, а до розгляду кожної судової справи. У цій присязі адвокати зобов'язувалися докладати усіх зусиль до того, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта, і відмовляться від ведення справи у будь-який час, навіть під час її провадження, якщо переконаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота моральною або юридичною. У разі відмови адвоката від ведення справи позивач не мав права запрошувати іншого, щоб, як наголошувалося в законі, «нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних». Якщо позивач мав декілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші ні, то перші могли продовжувати захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових. На суді адвокат був зобов'язаний утримуватись від образливих висловів та не зволікати свідомо процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а за відсутності її за його позовом суд призначав гонорар, враховуючи складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції. Заняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій. У цей період правозаступництво злилося з судовим представництвом. Тепер три правозахисні функції: адвокатів, повірених та юрисконсультів, що існували у республіканський період, стали прерогативою адвокатів.

Обидві форми організації римської адвокатури як республіканського періоду, так і часів імперії не вплинули у більшій або в меншій мірі, на устрій адвокатури в державах Західної Європи.

У середні віки (V—XV ст. ст.) принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла отримати права на заняття адвокатською діяльністю. Це звання давалося судом на невизначений строк [37, с. 128].

Для внутрішньої організації адвокатури у середньовіччя характерним було таке. У Німеччині, наприклад, внутрішньої організації фактично не було. Адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег по професії, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже з'являється зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджалися майном общини, були її представниками у зносинах з урядовими установами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», які й сьогодні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів: суддів і адвокатів.

Гонорарна практика у цей період йде по шляху, накресленому юстиніановим законодавством. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Якщо ж такої умови не було або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то розмір його визначався парламентом. Адвокат міг також звернутись з позовом до суду в разі ухилення клієнта від сплати винагороди. В Німеччині встановлювалася такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню [38, с. 348].

Професійна діяльність адвокатів здійснювалася у таких формах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Значних змін зазнала у середні віки діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвоката у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було: відсутність чіткої станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення гонорару.

Упродовж XVI—XIX століть адвокатура поступово набирає іншого вигляду. У нові часи вона стає на самостійний шлях і виробляє ту станову організацію, яка існує по сьогоднішній день. Так, у Франції становлення самостійного стану — общини адвокатів — відбулося в результаті розпаду «общини адвокатів і повірених», про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада. В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і загалом відали усіма справами общини. У Німеччині за статутом 1878 р. адвокати об'єднувалися у адвокатську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою. У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'єдналися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки усі адвокати та повірені теж об'єдналися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секцій по округах головних міст Канади [32, с. 12].

У цей період вже твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії — наявність практичного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 року вимагалася наявність трирічного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема, у Франції та Англії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати йогоповернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гонорару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг пред'явити до клієнта судовий позов.

Отже, адвокатура, виникнувши на нижчих стадіях людської культури та проходячи через різноманітні фази свого розвитку, досягає повного розвитку в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусідська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народів, так і в Греції та Римі. Поступово адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється у професію. Такий перехід відбувся у напівцивілізованих державах.

Він розпочався, але не встиг закінчитися в Греції. Цей перехід відбувся у Римі та в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишається неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Але з економічним і соціальним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається їх організація. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адвокатської професії. Так, визнаючи її абсолютно вільною професією, римське право визначило обмежувальні рамки допуску до адвокатури та вирішило питання винагороди римських юристів. Організація республіканської адвокатури ґрунтувалася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відносної її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принципів зайняли інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступництво злилося з судовим представництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежність підпорядкувалася судово-адміністративній владі; гонорар з добровільного пожертвування перетворився на винагороду, одержувану через суд [32, с. 15].

У такому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсутність станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії, тісний зв'язок з судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх; римська система визначення гонорару. У наступні часи (XVI—XIX ст.ст.) сталися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура оформилася у стані, знов запроваджується відносна безоплатність праці адвоката.

У XX столітті адвокатура домоглася незалежності й солідарності, перетворившись на силу, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.

З цього приводу не можна не погодитись з думками Є.В.Васьковського, висловленими ще у 1893 році в його праці «Организация адвокатури»: «На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є настільки простими й нескладними, що доступні розумінню всіх і кожного, позивач має можливість вести свої справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стають різноманітнішими та заплутанішими, а разом з тим ускладнюються й відповідні юридичні норми. Знання і застосування їх стає значно складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підготовки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріального права та формами процесу; виникає потреба в особливій групі осіб, які спеціально займалися б вивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або здійснювати правозаступництво. Саме ці спеціалісти — правознавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у власному розумінні слова являє собою правозаступництво, правозахист, тобто іншими словами — юридичну допомогу, що надається тим, хто в ній має потребу, спеціалістами — правознавцями».

Адвокатура — важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою вона є громадського, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів громадян та організацій [14, с. 5].

1.2 Розвиток адвокатури в Україні у дореволюційний період (1864-1917 рр.)

Історичний шлях виникнення та розвитку української адвокатури доцільно простежити з того часу, коли вона була організаційно оформлена й законодавчо закріплена як особливий правовий інститут. Щоправда, й до цього в Україні існувало так зване судове представництво.

Зокрема, ще за часів Київської Русі (IX—XIII ст.) роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послухи (свідки порядного життя обвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного факту). В цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, праця захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного заняття. Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони.

Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби (XIV—XVI ст.). Як відомо, землі України в останній чверті XIV ст. були підпорядковані Великому князівству Литовському, а після укладення в 1569 р. Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внаслідок цього Речі Посполитої вони були приєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні негативні суспільно-політичні наслідки для України, але й справило певний позитивний вплив, зокрема, на формування основ правової системи України. Особливу роль у цьому плані відіграли Литовські статути і магдебурзьке право [37, с. 129].

Привнесення на Україну прогресивного права зумовило витіснення звичаєвого права законом спочатку у містах, де впроваджувалося магдебурзьке (німецьке) право (XIV—XV ОТ.)) а дещо пізніше — й у загальнодержавних судах (XV ст,). Вперше станова професійна адвокатура з'являється у міських судах, а згодом — у загальних публічних. Назва «адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживається в «Правах, по которым судится малороссийский народ» — пам'ятці козацького права 1743 р., тобто в період гетьманщини в Україні. Доти ж перший Литовський статут 1529 р. вживає термін «прокуратор». Щоправда, вживаються слова «адвокат» — «адвокатує», але вони стосуються адміністративних урядовців — (війтів). Щодо терміну «професійна адвокатура», то тут слід зробити слідуюче пояснення. Справа в тому, що за часів суцільного панування звичаєвого права, коли, як вже зазначалося, праця захисника носила громадський або товариський характер, захисником міг бути кожний життєво досвідчений чоловік, обізнаний з правовим звичаєм, який з громадських, товариських спонукань намагався захистити право звичаю для добра ж сторони». Однак в міру того, як право писане — закон витісняє право звичаєве, захисником вже може бути людина, яка добре обізнана з писаним правом — тобто професійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного оформлення ще був віддалений у часі.

Таким чином, коли в українських містах було запроваджено магдебурзьке право, в міських судах вперше у XV ст. і з'являється захисник як професійний юрист. Однак в ці часи ще відсутні будь-які норми, які б встановлювали умови, на підставі яких певна особа могла б виступати у суді в ролі захисника. Захисником міг бути кожний повноправний мешканець міста.

Уже в XVI ст. в загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих — господарських, а також у судах гродських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста — «прокуратора, або речника». Так, Литовський статут, який діяв на українських землях аж до 1842 р. в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 й 1588 рр.) встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокуратора в судах [36, с. 124].

Зокрема, встановлювалося, що захисникам могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич) за винятком духовних осіб та судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника, але в судах інших округів.

Литовський статут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це.

Важливо, що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати.

Окремі норми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення захисником основ етики. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справи довідався про певні факти, корисні для протилежної сторони, й намагався стати її прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики. Ще суворіші санкції передбачалися за свідоме вчинення шкоди клієнтові.

Отже, на основі Литовського статуту в Україні вперше зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію.

Норми Литовського статуту й магдебурзького права залишалися діючим правом й у період гетьманщини (1648 — кінець XVIII ст.). Однак ні Литовський статут як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже магдебурзьке право не могло знайти в тогочасній Україні повного застосування. У першій половині XVIII ст. розпочалася кодифікація українського права, яка закінчилася в 1743 р. В результаті цього був вироблений проект кодексу українського права під назвою: «Права, по которьім судится малороссийский народ». Слід зауважити, що хоча цей законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.

Глава VIII згаданої кодифікації присвячує п'ять (7—11) артикулів, що містять 21 пункт, шо стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або «повірений». Артикул 7 намагається навіть дати дефініцію адвоката: «Адвокат, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, который в чужом деле, с поручения чиего, вместо его, в суде обстоюет, ответствует и росправляется».

Крім професійних адвокатів «Права» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін).

До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Нехристияни могли захищали тільки своїх одновірців, а духовні — лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах.

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випадки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.

Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верчое челобитие», яке він отримував від клієнта [13, с. 135].

Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відшкодування її в подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити захисника права займатися адвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за умисне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося навіть відрізання язика (Литовський статут, як уже зазначалося, узаконював за це смертну кару). За неумисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що завдає клієнтові шкоди, «Права» вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.

Адвокатура України періоду гетьманщини була вже визнаною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійну спілку.

Перш ніж перейти до наступного етапу розвитку української адвокатури, слід зауважити таке. Як відомо, на той час Україна (її лівобережна територія) перебувала у складі Російської імперії, що було оформлено результатом народно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького, яка закінчилася її приєднанням до Росії за рішеннями Земського Собору від 1 жовтня 1653 р., Переяславської Ради від 18 січня 1654 р. і Березневими статтями 1654 р. Ними Україні була надана широка автономія, яка грубо порушувалася царизмом, а в кіпці XVIII ст. була взагалі ліквідована. Тому зрозуміло, що при характеристиці процесу заснування дореволюційної адвокатури на Україні в основу покладено закони та інші нормативні акти, прийняті царським урядом.

1.3 Загальна характеристика адвокатури за реформою 1864 року

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х рр. ХГХ ст. судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплене й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р. (зокрема, за «Учреждением судебных установлений»).

Адвокати іменувались повіреними і поділялися на дві категорії — присяжних і приватних.

Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного — не менше п'яти років.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування шляхом обрання при округу судової палату рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В Україні до Жовтневої революції існували тільки три округи судових палат — Харківський, Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних повірених [32, с. 17].

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил; призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до одного року, виключення з числа присяжних повірених, віддання до суду) та ін.

Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до адвокатури, а також обов'язковий щорічний внесок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Розмір цих внесків встановлювався радою й коливався від 10 до 30 крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад наприкінці XIX — початку XX ст. був утворений інститут нинішньої ревізійної комісії. Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома. Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядалися в округу, до якого були приписані. Статистика свідчить, що в 1910 р. на одного присяжного повіреного Харківської судової палати припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ, Київської — 81,3, Одеської — 88,6. Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежав віл їхньої домовленості з довірителями. За поданням судових палат і рад присяжних повірених міністром юстиції на кожні три роки встановлювалася такса, яка після її затвердження у законодавчому порядку також публікувалася. Слід зауважити, що передбачався й певний порядок надання безкоштовної юридичної допомоги.

Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтереси, своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності [26, с. 124].

Тоді ж вводився й інститут, так званих, приватних повірених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання свого звання їм необхідно було скласти екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. Прізвища осіб, котрі отримали такс свідоцтво, публікувалися в «Губернських відомостях». На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю. В округу Харківської судової палати у 1886 р. налічувалося 168 присяжних повірених і 53 помічники, в Одеській — відповідно 125 і 63, Київській — 120 і 54. У 1913 р. в Харківській — 339 і 461 їхніх помічників, в Одеській — 441 і 467, Київській — 492 й 417. Щодо приватних повірених, то на цей рік в округу Харківської судової палати їх було всього 5,8% до загальної кількості присяжних повірених, Одеської — 7,1% і Київської - 10,7%. Кількість населення, що обслуговувалася адвокатами судових округів України, була різною. У 1897 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7 тис. — Одеського й 32,3 тис. Київського, а в 1910 р. відповідно 26,9 тис, 17,4 тис, 16,1 тис. Українська адвокатура того часу відрізнялася демократичними принципами організації. До неї вступило багато прогресивних, учених, громадських діячів (М.Жученко, О.Гольденвейзер, О.Александров та ін.)

Це, звичайно, непокоїло царський уряд. І тому вже у 1874 р. з'явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з передачею їх функцій окружним судам.

Розділ 2. Конституційно-правовий статус та принципи діяльності української адвокатури

2.1 Правовий статус адвокатури

Закон визначає адвокатуру як"..добровільне, професійне, громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу". Одразу ж потрібно відзначити, що законодавець у ст. 1 діючого ЗУ «Про адвокатуру» не точно відображає Конституцію УРСР, на яку він посилається.

Стаття 159 КУ УРСР визначала функцію адвокатури наступним чином: «... Для надання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У випадках, передбачених законодавством, юридична допомога громадянам надається безплатно».

Стаття 59 діючої КУ встановлює, що: «Кожен мас право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога налається безоплатно. Кожен с вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура».

У той же час існує певна невизначеність щодо статусу адвокатури, що тягне за собою негативні наслідки як для самих адвокатів, так і для населення, якому надасться правова допомога. Йдеться про віднесення адвокатських об'єднань до підприємницьких організацій з усіма випливаючими звідси наслідками - стягнення податків, а відтак, збільшення вартості правових послуг [12, с. 214].

Ще з радянських часів триває дискусія щодо визначення статусу адвокатури. Дехто з вчених вважає, що адвокатура, з огляду на публічність діяльності та наявність елементів державного керівництва останньою, стоїть ближче до державних інституцій. Така точка зору таїть в собі певну небезпеку і торує шлях до повного одержавлення адвокатури, що повернуло б нас до Німеччини часів Фрідріха Великого чи провальних спроб радянських «реформістів», що робились на початку тридцятих років.

Законопроект №5132-1 «Про внесення змін до Закону України «Про адвокатуру», запропонований народним депутатом А. Білоусом - яскраве тому свідчення.

З іншого боку, наявність таких визначень як добровільність, повне самоврядування на засадах демократії, економічна незалежність від держави не зараховують адвокатуру автоматично і до суто громадських об'єднань в контексті законодавчого визначення останніх.

Законодавець покладає записану в Конституції функцію на адвокатуру, вже саме цим відводячи їй особливе місце в сфері захисту прав громадянина та людини. Водночас, заключну фразу ст. 59 КУ, на думку автора, слід розглядати як конституційну настанову про обмеження кола осіб, що можуть бути допущені до «...забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги в судах та інших державних органах». Виходячи з цього, маємо всі підстави вважати адвокатуру організацією, на яку покладено виконання особливої конституційної функції.

Адвокатська діяльність спрямована виключно на:

1. надання юридичних послуг із захисту конституційних прав;

2. надання цих послуг виключно стороннім особам;

3. надання послуг в сфері досудового слідства та судочинства;

4. надання цих послуг за певну винагороду;

5. забезпечення державного замовлення у справах за призначенням слідчих та судів.

Дані елементи докорінно відрізняють адвокатуру від усіх інших громадських об'єднань не лише за формою, але й за змістом.

Виконання 3 та 5 пунктів можливе лише за умов встановлення певних правових стосунків держави з адвокатським корпусом. На даний час ці стосунки діють в односторонньому порядку. Держава через певні імперативні норми кримінально-процесуального законодавства встановлює порядок забезпечення адвокатським захистом визначеного кола осіб на вимогу слідчого чи суду. Так ст. 5 ЗУ "Про адвокатуру" встановлюється, що серед інших функцій адвокати "...виконують свої обов'язки (курс, наш) відповідно до Кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства”. Таким чином слід констатувати, що присутність адвоката у справі згідно з Законом с виконанням встановлених Кримінально-процесуальним законодавством обов'язків [35, с. 168].

Наявність в Законі такого імперативу не узгоджується з визначенням статусу адвокатури в цьому ж Законі (ст. 1) як добровільного професійного громадського об'єднання, покликаного згідно з Конституцією України (888-09) сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. В Законі не йдеться про компенсування витрат на виконання вмінених в однобічному порядку обов'язків. Це питання регламентується Постановою КМ України № 821 від 14.05.1999 р. і майже ніколи не виконується.

Майбутній Закон має більш чітко врегулювати дане питання. На думку автора, воно повинно бути вирішеним наступним чином. Демократична правова держава, якою себе задекларувала Україна, зацікавлена в сильній незалежній адвокатурі, як в одному з елементів правовоохоронної системи. Місце та значення адвокатури в майбутній концепції правоохоронної системи України полягають у здійсненні ряду конкретних функцій, головними з яких є:

1. адвокатура посідає місце єдиного професійного недержавного партнера держави, наділеного конституційною функцією - надання правової допомоги та захист від обвинувачення з боку правоохоронних органів і від порушення прав з боку органів державної влади та службових осіб;

2. сприяння досягненню стабільності в суспільстві завдяки наявності в державі незалежної від неї високопрофесійної дієвої інституції.

У силу зацікавленості в існуванні такої інституції, держава залишає за собою право законодавчого регулювання загальних принципів організації та діяльності адвокатури і визначення належного статусу даного інституту.

Від чіткої діяльності адвокатури в певній мірі залежить:

1. стабільність роботи слідчих органів та судів;

2. реальна доступність громадян до правової допомоги, здійснюваної адвокатами.

Держава повинна зробити лише один крок на зустріч своїм громадянам. Цим кроком повинно стати прийняття Закону України «Про адвокатуру», який за аналогією до минулого Закону повинен обмежитись 18-20 статтями, що чітко визначать статус та конституційні функції адвокатури і загальні принципи організації останньої.

2.2 Принципи діяльності адвокатури

Нині організація і порядок діяльності адвокатури визначаються законодавством України. Принципи та організаційні форми діяльності адвокатури урегульовані діючим Законом України «Про адвокатуру». Згідно зі ст. 4 Закону, адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності [12, с. 189].

Принцип верховенства права, в контексті діяльності адвокатури, знаходить своє вираження в тому, що до виконання будь-якого доручення клієнта, від юридичної консультації до провадження справи у найвищій владній інстанції, адвокат керується конституційним принципом рівності усіх перед законом і обов'язковості закону для всіх, незалежно від посади.

Відмічаючи п'ятнадцятиріччя з моменту здобуття Україною незалежності і обрання курсу до правової держави, слід констатувати: нині ми ще далі від торжества принципу рівності перед законом, ніж до здобуття незалежності.

Адвокати, яким належить відстоювати згаданий принцип для інших, на собі, в першу чергу, відчувають напрочуд живучу з радянських часів тенденцію до нерівності перед законом.

У першу чергу ця нерівність знаходить своє відображення у зневажливому і недбайливому відношенні до адвокатів у вигляді ігнорування такої важливої обставини, як відсутність сучасного, відповідного часу та світовим тенденціям Закону про адвокатуру.

Відстоюючи принцип верховенства права в повсякденній роботі, адвокат спирається на Конституцію України. Слід сподіватися, що важливим кроком до істинної реалізації рівності перед законом стане створення адміністративних судів, головним обов'язком яких буде захист та відновлення прав громадян у взаєминах із владою та її представниками під час виконання останніми своїх службових повноважень.

Принцип незалежності — це діяльність адвокатури в правовому просторі, який виключає будь-які поза правові обмеження щодо адвоката під час виконання останнім своїх обов'язків з надання правової допомоги. Тут доречно навести вимоги міжнародної асоціації юристів, які слід сподіватись, будуть введені в законодавство України.

«Стандарти незалежності юридичної професії МАЮ» в розділі «Права та обов'язки юристів» визначає дані категорії не стільки для адвокатів, скільки для владних структур, які, відповідно, не повинні перешкоджати адвокатам використовувати в своїй роботі перераховані права, але і виконувати обов'язки. Наведемо лише деякі з них [23, с. 89].

Згідно з цими принципами адвокат не повинен ототожнюватися чи ідентифікуватися владою та суспільством з його клієнтом чи зі справою клієнта, незалежно від того наскільки популярного чи навпаки може бути ця справа (п. 7 Стандартів).

Жоден адвокат не може піддаватись кримінальним, цивільним, адміністративним чи іншим санкціям або погрозам їх застосування через те, що він надавав поради чи представляв Інтереси клієнта згідно з законом (п. 8 Стандартів).

Ні суд, ні адміністративний орган не повинні відмовляти у визнанні права юриста, що має необхідний допуск до практики в даному регіоні, представляти в цьому суді чи органі інтереси свого клієнта (п. 8 Стандартів).

Гарантія незалежності адвокатів при провадженні ними справ осіб, що позбавлені волі, повинна забезпечуватись наданням їм вільної, справедливої та конфіденціальної юридичної допомоги, у тому числі повинно забезпечуватись право на відвідування цих осіб. Гарантії та засоби застереження повинні забезпечуватися так, щоб не допускати будь-яких можливих пропозицій про таємну змову з владою, настанов, отриманих від влади, чи залежності від них юриста, що діє в інтересах осіб, позбавлених волі.

У зв'язку зі здійсненням своєї професійної діяльності юристи не повинні позбавлятись свободи вірування, озвучення власних думок, права збиратися чи об'єднуватися в спілки (п. 14 Стандартів) тощо. Йдеться про необхідність при прийнятті нового Закону «Про адвокатуру» узгодити його положення з Стандартами МАЮ.

Демократизм як принцип діяльності адвокатури знаходить своє застосування в питаннях організації та розбудови підношень, з одного боку, з державними інституціями, а, іншою - з адвокатами чи їхніми об'єднаннями [12, с. 159].

З іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об'єднань.

Адвокатські об'єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Реєстрація адвокатських об'єднань провадиться у Міністерстві юстиції України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об'єднання письмово повідомляють місцеві органи влади про свою реєстрацію, а адвокати -про одержання свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю.

Порядок утворення, діяльність, реорганізація та ліквідація адвокатських об'єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов'язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного об'єднання. Регулювання перерахованих вище організаційних процедур не повинно бути прерогативою нового закону про адвокатуру, як це пропонувалося в окремих законопроектах.

Новий Закон, як це, до речі, має місце і в діючому Законі «Про адвокатуру» має констатувати лише загальне правило - адвокатські об'єднання є юридичними особами. Адвокати та адвокатські об'єднання відкривають розрахунковий та інші рахунки в банках на території України, а у встановленому чинним законодавством порядку - і в іноземних банках, мають печатку і штамп із своїм найменуванням.

Гуманізм - один із загальнолюдських принципів сучасного співіснування, є дуже актуальним саме в адвокатській діяльності. Навіть у ситуаціях, коли у будь-якого суспільства чи окремих йот частин виникають сумніви щодо доцільності самого застосування згаданого принципу, адвокати, в силу своєї професії, залишаються гуманістами [35, с. 138].

Згаданий принцип не слід ототожнювати з всепрощенням та вибірковістю його використання. Гуманність адвоката зовсім не означає його сердечного відношення до підзахисного, який скоїв важкий злочин. Правом на гуманне відношення до себе однаковою, якщо не більшою мірою, користується і потерпілий від злочину.

Тим більше принцип гуманізму не має жодного відношення до сумлінного виконання адвокатом своїх обов'язків з надання правової допомоги. Незалежно від своїх моральних поглядів та спрямувань, адвокат за будь-яких обставин повинен дотримуватися закону та стичних вимог своєї професії.

Принцип конфіденційності, стосовно адвокатури, поміж іншим, набрав в Україні вимоги Закону. Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків.

Дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату у зв'язку з виконанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокати, винні у розголошенні відомостей попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.

2.3 Гарантії та соціальні права адвокатської діяльності

Стаття 10. Закону гласить: "Професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом". Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки.

Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню без його згоди. Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів, у зв'язку з оперативно-рошіуковою діяльністю, без санкції Генерального прокурора України, його заступників, прокурорів Республіки Крим, області, міста Києва [12, с. 187].

Не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а також винесено окрему ухвалу суду щодо правової позиції адвокат у справі. Правова позиція адвоката - це особиста думка останнього, яка ґрунтується на обставинах справи, враховує позицію підзахисного, а також вимоги закону та правил професійної етики щодо обов'язків та статусу адвоката - захисника чи представника в конкретній процесуальній стадії судочинства.

Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Республіки Крим, області, міста Києва. Адвоката не можна притягнути до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням у зв'язку з поданням юридичної допомоги громадянам та організаціям згідно з законом.

Адвокат та його помічник користуються правом на відпустку та на всі види допомоги за державним соціальним страхуванням. Внески до державного соціального страхування сплачуються адвокатом та його помічником на рівні осіб, які займаються діяльністю, заснованою на особистій власності фізичної особи та виключно на її праці.

Призначення і виплата адвокату та його помічнику допомоги і пенсій за державним соціальним страхуванням провадяться відповідно до законодавства про соціальне страхування і соціальне забезпечення [25, с. 189].

Оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою і адвокатським об'єднанням чи адвокатом. У разі участі адвоката у кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченість оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок призначення адвоката для подання юридичної допомоги громадянам визначається кримінально-процесуальним законодавством.

Якщо договір розривається достроково, оплата праці адвоката провадиться за фактично виконану роботу. У разі неналежного виконання доручення на вимогу громадянина або юридичної особи, які уклали договір і адвокатом чи з адвокатським об'єднанням, внесена плата повертається їм повністю або частково, а при виникненні спору — за рішенням суду. Порядок оплати праці помічника адвоката визначається угодою між ним та адвокатом чи адвокатським об'єднанням. Заробітна плата помічника адвоката не може бути нижчою від встановленого державою мінімального розміру заробітної плати.

Розділ 3. Види правової допомоги

3.1 Особливості правової допомоги, що надається професійними адвокатами

Види правової допомоги, що надаються професійними адвокатами, визначені ЗУ «Про адвокатуру». Адвокати дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; засвідчують копії документів у справах, вони ведуть; здійснюють представництво в суді, в інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб, виконують свої обов'язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства.

Адвокат може здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством [12, с. 190].

Консультаційна робота адвоката. В ряді видів діяльності адвокатури, перерахованих у Законі, консультаційна робота являє собою найбільш об'ємний і в такій же мірі важливий сектор діяльності адвокатури. Це основний вид роботи юридичних консультацій в загальному діапазоні з надання юридичної допомоги населенню. З консультативної роботи починаються всі інші види юридичної практики: надання порад, довідок, складення юридичних паперів та документів, досягнення згоди про подальшу співпрацю, укладення угод про провадження тих чи інших справ у суді тощо.

Уявлення відвідувача про рівень професіоналізму адвоката, про його вміння та бажання працювати зацікавлено та ефективно складається саме на стадії знайомства з останнім при першій зустрічі в процесі отримання юридичної консультації. Враження, яке залишилося у клієнта під час першої бесіди, вирішує долю подальших відносин з адвокатом.

Візит до адвоката - це завжди вимушена дія. Людина, що прийняла рішення про відвідування юридичної консультації, зважила всі свої можливості і, як правило, приготувалася до певних витрат часу і коштів, а головне, до вигідного для себе викладення питання, що стало причиною звернення до послуг адвоката.

Найбезнадійніша для відвідувача та найбезперспективніша, з точки зору адвоката, справа може бути роз'яснена таким чином, що людина, не зважаючи на негативний для себе результат, вийде вдячною і задоволеною від спілкування з адвокатом. І можна не сумніватися, що при нагоді вона знову звернеться саме до цього адвоката. Головне — бути з клієнтом чесним, уважним до його проблеми, не створювати собі імідж плутаними та безкінечними роз'ясненнями типу: справа у вас безнадійна, але тут можна ще поміркувати, може щось і вийде, та на це підуть певні витрати, правда, нічого пообіцяти не можу, але варто спробувати, тощо.

Усі ці обставини має враховувати адвокат. Головна специфіка адвокатської діяльності полягає в тому, що адвокат під час роботи завжди опікується інтересами інших людей. Він мусить виконувати свою роботу грамотно, сумлінно й ефективно, тому що, як правило, дана робота оплачується. Перспектива подальших відносин цілком залежить від першої зустрічі. Зовнішній вигляд адвоката, сконцентрованість уваги до розповіді візитера, його щира професійна зацікавленість, постановка доречних та цілеспрямованих питань — ніщо не помине прискіпливого погляду останнього [12, с. 185].

І, навпаки, неодноразове відволікання під час розповіді до телефонних розмов, переговори з колегами, недотепні жарти, тощо, спрацюють не на користь адвоката, і через якийсь час стане відомо, що клієнт звернувся до іншого. Деонтологічний кодекс у розділі «Відносини з клієнтами» встановлює, що: «Адвокат консультує і захищає свого клієнта швидко, доброякісно і старанно. Він бере на себе відповідальність за виконання функцій, які йому доручили». Це означає, що консультуючи відвідувача, адвокат приймає на себе відповідальність за правильність наданої консультації та за наслідки у разі, коли консультація виявилась невірною, що призвело до необґрунтованих витрат часу та коштів.

Слід зазначити, що далеко не всі адвокати полюбляють і схильні до такого роду діяльності, як консультативна робота. Комусь більше до вподоби мобільна манера діяльності — візити до слідчого, робота в судовому засіданні і т.д. Але слід знати, що саме повсякденна рутинна консультаційна робота надає адвокатові широку можливість кожен день стикатися з новими життєвими ситуаціями в різних сферах діяльності. А необхідність надання компетентної консультації спонукає до систематичного ознайомлення з десятками законодавчих та урядових актів і робить адвоката максимально досвідченим і поінформованим у багатьох галузях права.

Консультаційна робота вимагає від адвоката уміння відповісти на будь-яке запитання і у будь-якій галузі права. Але зовсім не означає, що адвокат це така собі жива енциклопедія і носить в пам’яті всі кодекси та закони. Головне достоїнство адвоката-консультанта - знати де шукати відповідь на те чи інше запитання. Сьогодні, за наявності комп’ютерної техніки та безлічі пошукових правових систем, відшукати будь-який законодавчий акт — це справа секунд. Але для цього потрібна повсякденна практика [38, с. 187].

Саме в процесі юридичної консультації виникають цивільні, трудові, кримінальні чи адміністративні справи. У свою чергу, виникнення обґрунтованої необхідності у започаткуванні судової справи, тягне за собою потребу в тих чи інших паперах, витребування яких приймає на себе адвокат.

Угода про участь адвоката у справі. Нерідко, процес надання адвокатом юридичної консультації завершується проханням клієнта дати згоду на участь у тій чи іншій справі.

Найчастіше справа, яку пропонують адвокату, за своїми вимогами відповідає правовим і моральним критеріям. Така справа вимагає від адвоката лише достатнього запасу знань з конкретної галузі права і досвіду ведення справ даної специфіки. Стандарти звертають увагу на те, що: «Адвокат не погоджується брати на себе ведення справи, коли він знав чи повинен був знати, що не має необхідної компетентності, щоб вести її; в меншій мірі він повинен співпрацювати з адвокатом, який має таку компетентність. Адвокат може не приймати справу, коли він не має можливості вести її швидко, приймаючи до уваги інші зобов'язання».

Візьмемо категорію справ, що виникають через дорожньо-транспортні пригоди. Тут, крім знання норм цивільного та кримінального права, необхідно бути добре освіченим у специфіці справи, тобто, добре орієнтуватися у механізмах ДТП, тонкощах розслідування справ, уміти перевіряти розрахунки експертів. Якщо дані вимоги у компетенції адвоката, а претензії клієнта справедливі і обґрунтовані, тоді робота над справою буде, скоріше за все, ефективною.

Але навіть у такій справі можуть бути нюанси, які суперечать совісті адвоката і його власним життєвим принципам. Не виключаються обставини, коли клієнт виявився головним винуватцем дорожньо-транспортної пригоди, що спричинила за собою тяжкі наслідки - людські жертви і значні матеріальні втрати для потерпілих. Але, скориставшись тяжким становищем потерпілих, він зумів знайти «спільну мову» з інспекторами ДАІ та слідчим і прагне через суд, із допомогою адвоката, домогтися стягнення з потерпілих власних збитків. Про всі позаправові нюанси клієнт поділився з адвокатом. Для адвоката виникає ситуація морального вибору, яка вирішується ним залежно від його життєвих принципів та конкретних обставин. У даній ситуації адвокат змушений діяти відповідно до своїх моральних принципів, не порушуючи при цьому етично-правових вимог. Дізнавшись про істинні обставини справи, адвокат [13, с. 124]:

а)погоджується взятися за справу, що свідомо є несправедливою, з огляду на відверте зізнання клієнта про свої «закулісні» справи з інспекторами ДАІ і слідчим;

б)відмовляється від участі у справі (до укладення угоди) на стороні даного клієнта, посилаючись на якісь надумані обставини (наприклад, зайнятість).

Щоб діяти за п. (б), адвокат має бути впевненим, що його клієнт є єдиним і незаперечним винуватцем ДТП. Відмова можлива за умов, коли адвокат, через свої принципи, не може допомагати у досягненні несправедливої, хоча, з формальної точки зору, і обґрунтованої мети. Природно, останній варіант с прийнятним далеко не для кожного адвоката, а лише для такого, що може дозволити собі «розкіш» відмовлятися від заробітку, посилаючись на свої моральні принципи.

Не виключається і таке, коли клієнт після укладення договору зізнається адвокатові про істинні обставини справи. За таких умов, у адвоката не залишається вибору - він зобов'язаний сумлінно виконувати свій обов'язок, хай і без емоційного пафосу, і без великої поваги до власного клієнта. Є ще одна можливість вирішити останню ситуацію, відмовитись від уже укладеного договору, пославшись на нещиру поведінку клієнта, але тут слід ураховувати наступні обставини:

а) закон забороняє відмовлятися за ініціативою адвоката від виконання укладеного договору;

б) адвокат уже володіє конфіденційною інформацією довірителя.

Одностороння відмова від угоди за таких умов може мати негативні наслідки для адвоката.

У перші роки існування радянської держави навіть робилися спроби теоретично обґрунтувати право адвоката на відмову від захисту інтересів звинувачуваного, підсудного (вже прийнятої справи) за мотивами «соцбридливості», однак, як показав подальший розвиток подій, ані законодавство, ані адвокатська практика не пішли цим шляхом. Закон України про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу (21.06.2001 р.) пішов шляхом зміцнення статусу захисника на попередньому слідстві й встановив, що усунення адвоката в цей період ведення справи здійснюється за рішенням суду.

Не слід забувати, що філософія судового захисту полягає не в тому, щоб допомогти злочинцеві уникнути покарання чи допомогти йому домогтися пом'якшення покарання. Не на першому місці тут і юридична допомога у цивільній справі тому, хто її потребує. Найперше і найголовніше, що виправдовує існування інституту адвокатури - це максимальна можливість недопущення судової помилки, ціна якої - засудження та покарання невинного, це надання народу впевненості, що людина може розраховувати на допомогу від свавілля будь-кого, у тому числі, і держави. Все інше – прикладне [12, с. 186].

Наведені роздуми мають створити розуміння того, що згода адвоката на ведення справи — це відповідальний крок, продумане та зважене рішення, прийняте з урахуванням усіх обставин стосовно своїх фактичних та професійних можливостей щодо її якісного та безперешкодного провадження справи. Таке рішення передує укладенню угоди про надання правової допомоги. Та згода ще не породжує якихось обов'язків у адвоката. На даному етапі він вільний в остаточному вирішенні питання щодо укладення угоди, але після юридичного оформлення останньої, адвокат позбавляється права на відмову від домовленостей за рідкісними винятками, передбачених Законом.

Принципи діяльності адвокатури - це не те саме, що принципи роботи адвоката. В Законі України «Про адвокатуру» принципи роботи адвоката подаються у вигляді обов'язків. «При здійсненні своїх професійних обов'язків, - говориться в Законі, - адвокат зобов'язаний неухильно дотримуватись вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, та відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного».

Адвокат, за вимогами наведеного розділу Стандартів, мас діяти вільно, чесно та безстрашно, згідно з законними інтересами клієнта.

Для успішного виконання окресленого законом завдання - надання доступної та якісної правової допомоги, Закон України «Про адвокатуру» формулює обов'язки адвоката та забезпечує його достатньо вичерпним комплексом прав.

3.2 Професійні права та обов’язки адвоката

Права та обов'язки адвоката визначаються основною функцією його професії - надання швидкої та якісної правової допомоги людині, яка її потребує. На сьогодні, практика знає наступні форми правової допомоги: разова юридична консультація; юридична допомога на постійній основі; персональний адвокат; правове обслуговування юридичних осіб; представництво в органах державної виконавчої влади та в громадських організаціях; представництво в судах; правова допомога на досудовому слідстві у кримінальних справах; правова допомога в судах у кримінальних справах [34, с. 186].

Кожен з наведених тут видів адвокатської діяльності може, за певних обставин, трансформуватись в будь-який інший.

При здійсненні професійної діяльності адвокат згідно зі ст. 6 ЗУ "Про адвокатуру" має право:

• представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань;

• збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема: запитувати й отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян - за їх згодою;

• ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення

документами і матеріалами, за винні ком тих, таємниця яких охороняється законом;

• отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань;

• застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства;

• доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові вмотивовані відповіді на ці клопотання і скарги;

• бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг;

• виконувати інші дії, передбачені законодавством.

Адвокат не має права приймати доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі над ас або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, як особа, що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, а також, коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках [12, с. 187].

Адвокат може мати помічника або кількох помічників із числа осіб, які мають вищу юридичну освіту. Умови роботи визначаються контрактом між адвокатом (адвокатським об'єднанням) і помічником адвоката з додержанням законодавства про працю.

Помічник адвоката може виконувати доручення у справах, які знаходяться у провадженні адвоката, крім тих, що належать до процесуальних повноважень останнього.

Не можуть бути помічниками адвоката особи, вказані в частині другій статті 2 Закону, тобто адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, службі безпеки, державному управлінні. Адвокатом також не може бути особа, яка має судимість. Форми здійснення тих чи інших видів діяльності цілком визначаються самим адвокатом. Єдиною вимогою до будь-яких форм чи методів є відповідність останніх закону та правилам професійної етики.

Під час бесіди з підзахисним, свідком, довірителем може виявитись бажання зафіксувати розмову на звукозаписуючий устрій. Слід пам'ятати, що і Закон, і правила професійної етики передбачають наявність згоди співбесідника на запис його розмови.

Недотримання такої вимоги може викликати, з одного боку, недовіру співбесідника, його образу, а з іншого - втрату цінних відомостей чи важливого свідка. Це стосується і процедури зйомки на фото чи відеоплівку.

Посилання на ту чи іншу особу у виступі з промовою чи в процесуальному документі також повинні бути узгоджені з нею, з метою запобігання певних неприємностей чи прикрих помилок.

Обов'язки адвоката під час надання правової допомоги передбачені ст. 7 Закону.

При здійсненні своїх професійних обов'язків адвокат зобов'язаний неухильно додержуватись вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не мас права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, та відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

Перша позиція в переліку обов'язків - додержуватись вимог чинного законодавства, на перший погляд особливих пояснень не вимагає. Але тут не можна обійтись без окремих застережень. Коли інтереси клієнта збігаються з вимогами Закону - все дуже просто. Але практика рябить випадками, коли побажання клієнта не вписуються в рамки Закону і тоді він різними способами підштовхує адвоката до дій, що розходяться з принципом дотримання вимог чинного законодавства. Ось тут і виникає необхідність напрацювання в собі звички уміти промовити тверде і коротке - "ш". Перший же випадок, коли адвокат не зуміє протиставити сумнівним пропозиціям клієнта тверде “ні” – це шлях до незворотного.

Наступна позиція - "використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб" містить в собі з одного боку, бездоганне знання Закону та передбачених засобів захисту прав, а з іншого, безмежний простір для прояву розумної ініціативи та зваженої але принципової активності у справі, направлених на пошук в рамках Закону засобів захисту порушених прав клієнта.

Єдиним обмеженням в цьому смислі є друга частина даної позиції - адвокат не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення.

Завідомо кабальною, але вкрай необхідною є вимога Закону про відсутність у адвоката права відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Дана позиція має власну історію і не завжди сприймалась одностайно. Були періоди, коли від адвоката вимагалось відмовлятись від прийнятого на себе захисту інтересів, якщо адвокат приходив до висновку, що останні протирічать суспільній моралі. З часом спори з цього приводу припинились, оскільки офіційна позиція держави, що була виражена в Законі, була заявлена офіційно - ні, адвокат позбавлений права в односторонньому порядку розірвати угоду і залишити підзахисного без захисту з будь-якої причини, за винятком хвороби [25, с. 65].

Адвокат не мас права прийняти доручення про подання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі подає або раніше подавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.

3.3 Організаційні форми діяльності адвокатури

Особа, що одержала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, має право практикувати індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро або об'єднуватись з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до Закону про адвокатуру і своїх статутів.

Діяльність адвокатських об'єднань ґрунтується на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Вони реєструються в Міністерстві юстиції України, після чого повідомляють місцевим органам влади про свою реєстрацію, а адвокати — про одержання свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю.

Закон про адвокатуру України відносить порядок утворення адвокатських об'єднань, питання їх діяльності, реорганізації та ліквідації, структури, штатів, функцій, порядку витрачання коштів, прав та обов'язків керівних органів, порядку їх виборів та інші питання до компетенції відповідних об'єднань.

Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори тощо є юридичними особами. Вони, як і адвокати, що приватно практикують, мають рахунки у банках на території України (а у встановленому законодавством порядку — і в іноземних банках), печатку і штамп із своїм найменуванням [32, с. 82].

Закон визначає відносини адвокатури з державними структурами, гарантуючи при цьому їй самостійність та незалежність. Зокрема, Міністерство юстиції забезпечує фінансування оплати пралі адвокатів за рахунок держави у випадку участі адвоката в кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадян від оплати юридичної допомоги, узагальнює статистичну звітність про адвокатську діяльність, сприяє здійсненню заходів щодо підвищення професійного рівня адвокатів. Стосовно місцевих органів державного управління, то вони у межах своєї компетенції сприяють адвокатам та адвокатським об'єднанням у вирішенні соціальних питань, забезпечують їх приміщеннями для роботи тощо.

Адвокати України виконують за Законом такі функції: дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних органах; надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб; виконують свої обов'язки, передбачені кримінально-процесуальним законодавством, під час дізнання та на попередньому слідстві. Разом з тим адвокату надається можливість здійснювати згідно з законом й інші види юридичної допомоги.

Закон про адвокатуру вперше надав адвокатам та адвокатським об'єднанням право створювати регіональні, загальнодержавні та міжнародні спілки та асоціації, які представляють інтереси адвокатів у державних органах і громадських об'єднаннях, захищають їх соціальні та професійні права, здійснюють методичну і видавничу діяльність, сприяють підвищенню професійного рівня адвокатів, а також створюють спеціальні фонди. Об'єднання і асоціації діють на підставі статутів і реєструються в Міністерстві юстиції України.

У контексті зазначеного слід підкреслити, що організаційне оформлення української адвокатури, її незалежне від державних структур існування, як зазначалося вище, сталося у вересні 1990 р. на установчому з'їзді (20—22 вересня), коли була створена Спілка адвокатів України — добровільна, громадська, незалежна, самоврядна організація. Метою Спілки за її статутом є об'єднання зусиль адвокатів у розбудові демократичної правової держави, поліпшення юридичної допомоги, надаваної громадянам, установам, організаціям (у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам), підвищення ролі і авторитету адвокатури в суспільстві, сприяння розвитку індивідуальної адвокатської практики, а також набуттю адвокатурою повної самостійності й самоврядування, захист прав і законних інтересів членів Спілки, турбота про історичні традиції української адвокатури, розвиток і поглиблення міжнародних зв'язків та ін.

Статутом Спілки передбачені її завдання, форми діяльності, структура, джерела формування коштів та майна тощо.

3.4 Дисциплінарна відповідальність адвоката

Дисциплінарне провадження проти адвокатів здійснюється дисциплінарною палатою, яка, як вже зазначалося, створюється в кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях у складі 9 членів: п'яти адвокатів, двох суддів, по одному представнику від управління юстиції, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, відділення Спілки адвокатів України.

Дисциплінарна палата розглядає скарги громадян, а також окремі ухвали судів і постанови суддів, постанови, подання слідчих органів, заяви адвокатських об'єднань, підприємств, установ, організацій на дії адвокатів; вирішує питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності та розглядає порушені з цих питань справи [32, с. 89].

До адвоката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення: попередження; зупинення на строк до одного року дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, а також його анулювання. Закон про адвокатуру обмежує випадки, коли адвокатська діяльність може бути припинена рішенням кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, а видане свідоцтво анульоване. Це може статися лише у випадку засудження адвоката за вчинення злочину (після набрання вироком чинності), обмеження судом дієздатності або визнання адвоката недієздатним, втрати громадянства України, грубого порушення вимог Закону про адвокатуру, інших актів законодавства, що регулюють діяльність адвокатури, а також Присяги адвоката.

При накладенні стягнення враховуються: характер порушення та його наслідки, серйозність проступку, особа адвоката, ступінь його вини. Питання про дисциплінарну відповідальність члена адвокатського об'єднання регулюється й статутом останнього.

Адвокат може бути підданий дисциплінарному стягненню не пізніше одного місяця від дня виявлення проступку. Воно не може бути накладене пізніше шести місяців від дня його вчинення.

Право порушити дисциплінарне провадження належить голові дисциплінарної палати, який попередньо розглядає матеріали, що стосуються підстав притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, знайомить його з їх змістом і вимагає від нього письмового пояснення. До початку розгляду справи може провадитись додаткова перевірка підстав притягнення, яку голова доручає одному з членів дисциплінарної палати.

Дисциплінарна справа має бути розглянута у місячний строк. Під час її розгляду участь адвоката є обов'язковою. Під час засідання він вправі у будь-який момент заявляти клопотання і давати додаткові пояснення. За розсудом дисциплінарної палати можуть бути заслухані інші особи, запрошені з ініціативи як адвоката, так і палати, оголошені документи, що є в справі, а також додатково подані матеріали.

Рішення виносяться у відсутності адвоката, щодо якого порушено дисциплінарну справу.

Рішення про накладення дисциплінарного стягнення може бути оскаржено протягом трьох місяців до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури або в судовому порядку.

Якщо адвоката протягом року від дня накладення на нього дисциплінарного стягнення не буде піддано новому, він вважається таким, що не піддавався заходу впливу.

Через шість місяців від дня накладення стягнення дисциплінарна палата може зняти його достроково при бездоганній поведінці адвоката і сумлінному ставленні до виконання обов'язків.

Висновки

Отже, адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням юристів, покликаним сприяти захисти прав, свобод і законних інтересів громадян України, іноземців, осіб без громадянства і юридичних осіб шляхом надання їм різноманітної юридичної допомоги.

Її конституційне призначення полягає в забезпеченні кожному права на захист від обвинувачення і наданні правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ч. 2 ст. 59 Конституції України). Діяльність адвокатури України здійснюється у відповідності з Законом “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. Конституційно та законодавчо закріплені завдання адвокатура виконує через адвокатів, тобто осіб, що мають вищу юридичну освіту, стаж роботи зі спеціальності юриста не менше двох років, склали кваліфікаційні іспити та одержали свідоцтво на право займатися адвокатською діяльністю.

При цьому особи, які одержали свідоцтво на право займатись адвокатською діяльністю, мають право практикувати індивідуально, відкривати своє адвокатське бюро чи об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, що діють на підставі Закону “Про адвокатуру” і своїх статутів.

Законом України «Про адвокатуру» передбачено, що адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за фахом юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Без допомоги адвоката чи фахівця в галузі права заслухати складну справу в суді досить важко. Адже тягар доказування в цивільних справах, захист у кримінальному судочинстві покладено на самі сторони, на їхніх представників і захисників, функції яких найчастіше здійснюють адвокати. Щоб це відбулося на високому професійному рівні, Законом України «Про адвокатуру» та Правилами адвокатської етики (схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року) чітко регламентовано права й обов'язки адвоката.

Наприклад, адвокат має право: представляти й захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їхнім дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить розв'язання відповідних питань; збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема запитувати й отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій та об'єднань, а від громадян — за їхньою згодою, ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами й матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців.

Список використаних джерел

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії ВРУ 28.06.96 р. // . – 1996. - №30. – ст.141.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К., 2001.

3. Кримінальний кодекс України. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

4. Закон України “Про прокуратуру” від 05.11.1991. // ВВРУ. – 1991. - №53. – ст. 793.

5. Закон України “Про адвокатуру” від 12.12. 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - №9. – ст. 62.

6. Закон України “Про статус суддів” від 15.12.1992. // ВВРУ. – 1993. - №8. – ст. 56.

7. Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 23.12.1993 р. // Голос України. – 1994. – 2 березня. - №40.

1. Закон України “Про судову експертизу” від 25.02.1994. // ВВР. 1994. - № 28.

2. Правила адвокатської етики. Схвалено Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України від 01.10.1999 р. // Адвокат. – 1997. - №1. – с. 125-129.

3. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 01.11.1996 р. // Право України. – 1996. - №2. – с.91-93.

4. Бондаренко В. Забезпечення безпеки суб'єктів кримінального судочинства // Право України. – 1999. - №1. – с. 34-37.

5. Варфоломеєва Т.В., Гончаренко С.В. Науково-практичний коментар до Закону України “Про адвокатуру”. Законодавство про адвокатуру та адвокатську діяльність: Зб. нормат. Актів; Коментар / Академія адвокатури України. – К.: Юрінком Інтер. – 2003. – 432 с.

6. Варфоломеєва Т.В. Защита в уголовном судороизводстве. – К., 1998. – 278 с.

7. Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. — 230 с.

8. Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі. Навч. посібник. – К.: Атіка, 2003. – 352 с.

9. Зейкан Я.П. Право на захист у кримінальному процесі: Практичний посібник. – К.: Юридична практика, 2004. – 288 с.

10. Зейкан Я.П. Захист у кримінальній справі: наук.-практ. Посіб. – К.: Виша школа, 2002. – 271 с.

11. Івашков І. Реально забезпечити право на захист // Право України. – 1999. - №6. – с. 84-86.

12. Львова Е.Ю. Защита по уголовному делу. – М. – 2000. – 178 с.

13. Мехєєнко М.М., Шибіка В.В., Норр В.Т. Кримінально – процесуальне право. – 1999 р. – 356 с.

14. Муравин А.Б. Уголовный процесс. – Х. – “Одиссей”. – 2000. – 256 с.

15. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1995. - №4, 5.

16. Николаева Т.П. Деятельность защитника на судебном следствии / Под ред. Н.А. Акинча. – Саратов, 1987. – 198 с.

17. Никоненко М. Деякі питання презумпції невинуватості і права особи на захист у кримінальному процесі // Право України. – 1999. - №4. – с. 39-42.

18. Омельяненко Г. Захисник як суб'єкт оскарження вироку, що не набрав законної сили // Право України. – 1999. - №7. – с.64-67.

19. Организация судебных и правоохранительных органов Украины. Методическое пособие. / Афанасьев В.В., Марочкин И.Е., Толочко А.Н. и др. - Никополь, 1995. - 336 с.

20. Організація судових та правоохоронних органів / І.Є.Марочкін, Н.В.Сибільова, О.Б. Зозулинський та ін. - Харків: Національна юрид. акад. України, 1996. - 138с.

21. Організація судових та правоохоронних органів / за ред. Г.Є.Марочкіна, Н.В.Сибільова, О.М. Толочко. - Харків: "Право", 2000. -269 с.

22. Полшков М. Обязательное участие защитника в советском уголовном процессе. – М. – 1987. – 213 с.

23. Савицкий В.М. Право на зашиту и нормативное віражение презумпции невиновности // Адвокатура и современность. – М. – 1987. – 234 с.

24. Святоцький О.Д. Сучасні системи адвокатури. – К.: Право України. – 1993. – 176 с.

25. Святоцький О.Д., Михеєнко М.М. Адвокатура в Україні. – К.: “Ін Юре”, 1997. – 224 с.

26. Стецовский Ю.И. Уголовно-процессуальная деятельность защитника. – М., 1982. – 189 с.

27. Строгович М.С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиноватости. – М. – 1989. – 213 с.

28. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навч. посібник / відп. Редактор Я. Кондратьєв. -К.: Юрінком Інтер, 2002. -320с.

29. Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність. - К: Атіка, 2000.

30. Судебные и правоохранительные органы Украины. Учебник / под ред. проф. А.М.Бандурки. - Харьков: Ун-т внутр. дел, 1999. - 350 с.

31. Судебные и правоохранительные органы Украины: Учебное пособие / Васильєв А.С., Иванов В.В..- X.: "Одиссей", 2002.

32. Тертишник В.М. Кримінально – процесуальне право. – К. – 2003. – 1120 с.