Організація, нормування та оплат праці на виробництві продукції садівництва

Зміст

Вступ

1. Організаційно-економічна характеристика Агропромислової фірми “Таврія”

2. Організація праці в Агропромисловій фірмі “Таврія”

2.1 Трудові колективи та існуючі в них форми розподілу та кооперації праці

2.2 Організація, оснащення та обслуговування робочих місць

2.3 Обґрунтування раціональних режимів праці та відпочинку виконавців

3. Розроботка норм і нормативів праці

4. Оплата праці в рослинництві

Висновок

Список використаних літературних джерел

Вступ

Темою обраною для розгляду в даній роботі є організація, нормування та оплата праці на виробництві продукції садівництва. Концепція розвитку садівництва в Україні на 2005 р. (Андрієнко М.В., Васюта В.М. та ін., 1990) передбачає на перспективу забезпечити наступну породну структуру плодових і ягідних насаджень: плодові й горіхоплідні — 82,3%, ягідні — 17,7%; у тому числі зерняткові — 55,6% (із них 88,6 — яблуня, 10,7 — груша, 0,7 — айва), кісточкові — 24,5% (із них 28,1 — слива, 45,9 — вишня, 10,3 — черешня, 10,9 — абрикоса, 4,8 — персик), горіхоплідні — 2,2%, ягідники — 17,7% (із них суниця — 70,3, смородина й порічки — 16,5, аґрус — 7,2, малина — 7,2). Така породна структура садів і ягідників передбачає наступний стан обсягів виробленої продукції: 71,1% — плоди зерняткових, 19,6% — кісточкових, 4,2% — горіхоплідних і 5,1 — ягідних. В основу цього співвідношення покладено грунтово–кліматичні умови, економічні особливості окремих регіонів (близькість розміщення від великих міст, курортних місць, промислових центрів, плодопереробних заводів, цільове призначення продукції), наявність сортів конкретної культури, що представляють інтерес для широкого промислового вирощування.

Сприятливе поєднання кліматичних та ґрунтових факторів дозволяють успішно вирощувати в західному Лісостепу яблуню, грушу, сливу, вишню, волоський горіх, а в південній частині зони і черешню. Західний Лісостеп особливо придатний для вирощування ягідних культур. Останніми роками розпочато визначення регіонів України, в яких можлива найповніша реалізація біологічного потенціалу плодових порід.

1. Організаційно-економічна характеристика Агропромислової фірми “Таврія”

ВАТ АПФ "Таврія" - підприємство з більш ніж віковою історією, що бере свій початок ще у 1889 році. Перші об'єднання виноградарів з'явилися тут на початку 80-х років 19 століття. Це були винороби і виноградарі, вихідці з Франції, Швейцарії і Німеччині, що привнесли в ці землі старовинні традиції виноробства, що дбайливо зберігають тепер нащадки.

На сьогоднішній день АПФ "Таврія" займає лідируюче місце серед виробників престижних колекційних та марочних коньяків в Україні. Основні напрямки діяльності фірми: коньячне виробництво, виноробство, виноградарство та садівництво.

Продукція підприємства виробляється під торговельною маркою "Таврія":

- вина сухі, напівсухі, міцні;

- коньяки;

- соки натуральні.

«Агропромислова фірма«Таврія» — спеціалізоване господарство виноградарсько-виноробного напряму з давніми традиціями виробництва і випуску високоякісних вин, коньяків та міцних напоїв. Потужність підприємства — майже 250 тис. дал ординарних і марочних коньяків, 250 тис. дал вина виноградного столового і кріпленого, 50 тис. дал міцних напоїв і горілки щорічно. Вироби «Таврії» отримали 61 медаль, з них 11 бронзових, 29 срібних, 21 золоту.

Коньяки «Імперіал», «Херсон», «Дніпро», «Асканія» «Таврія», «Каховка», «Борисфен», «Оріана», вина сухі, напівсухі, міцні, напої, що їх виробляє відкрите акціонерне товариство «Агропромислова фірма «Таврія», добре відомі споживачеві не лише в Україні. За оцінками спеціалістів, продукцію «Таврії» вирізняє висока якість, неповторні смак і аромат. Підтвердження тому — багата колекція медалей престижних міжнародних конкурсів і виставок-дегустацій. З 1970 р. по 2000 р. вироби «Таврії» отримали 61 медаль, з них — 11 бронзових, 29 срібних, 21 золоту.

Можна сказати, що вишуканий смаковий букет продукції «Таврії» — результат співпраці двох талановитих творців — природи й людини. Ще у ХVІІІ ст. вихідці з Франції, Німеччини, Швейцарії заклали в благословенних для виноградарства і виноробства таврійських степах перші виноградники. Як не згадати, що на тій самій 46-й паралелі розташована не лише Нова Каховка, де знаходиться фірма, а й такі всесвітньо відомі постачальники міцних напоїв та вин міста Бордо та Коньяк (Шаранта). Тож тавричанам самою долею визначено рівнятися на уславлених французьких виробників.

Нині ВАТ «Агрофірма «Таврія», яке очолює голова правління Олександр Миколайович Сидоренко, одне з найбільших виноробних підприємств України з давніми традиціями. Основні галузі: виноградарство, садівництво, виноробство і коньячне виробництво. Це 11 видів коньяку й 18 — вин на будь-який смак. За рік 1326 працівників фірми (професіоналів високого ґатунку) виробляють: ординарних і марочних коньяків — 250 тис. дал.; вина виноградного столового й міцного — 250 тис. дал.; міцних напоїв та горілки — 50 тис. дал.

Піввікова історія підприємства — це шлях творчого опанування кращого вітчизняного і зарубіжного досвіду, постійного нарощування обсягів випуску, впровадження найсучасніших технологій. У центрі уваги працівників «Таврії» — висока якість і конкурентоспроможність продукції, розширення асортименту. Тут налагоджено найретельніший хімічний і мікробіологічний контроль якості отримуваних виноматеріалів і готової продукції. На всіх етапах виробничого процесу підтримується сталий режим температури обробки холодом і теплом. Триває пошук нових рішень.

Насолоджуючись коньяком чи вином з маркою «Таврії», переконаєтесь: в унікальному смаковому букеті продукції тавричан гармонійно поєдналися наполеглива праця людей, краса землі, на якій вони живуть і працюють, добірні виноградні грона, осяйність і тепло сонячних променів.

2. Організація праці в Агропромисловій фірмі “Таврія”

2.1 Трудові колективи та існуючі в них форми розподілу та кооперації праці

У процесі спільної праці, як правило, виокремлюються різні види діяльності, робіт або операцій, які доповнюють одна одну, тобто одним або групою працівників виконується певна частина загального обсягу роботи.

В економіці країни можна виділити такі форми поділу праці: між галузями економіки, всередині цих галузей, а також всередині підприємств. Поділ праці на підприємстві передбачає спеціалізацію окремих працівників на виконанні певної частини спільної роботи. Існують такі основні види поділу праці: технологічний, поопераційний, функціональний, професійний, кваліфікаційний.

Технологічний поділ праці передбачає поділ виробничого процесу за видами, фазами і циклами.

Поопераційний поділ праці означає закріплення за працівниками окремих операцій для скорочення виробничого циклу.

Функціональний поділ праці відбувається між різними категоріями працівників, які входять до складу персоналу (робітники, керівники, спеціалісти і службовці), а також між основними і допоміжними робітниками.

Основні робітники беруть безпосередню участь у зміні форми і стану предметів праці і виконують технологічні операції з виготовлення основної продукції. Допоміжні робітники створюють необхідні умови для безперебійної та ефективної роботи основних робітників. Вони зайняті на таких роботах: транспортуванні готових виробів, деталей, матеріалів; ремонті устаткування; виготовленні інструменту; технічному контролі якості продукції тощо.

Розвиток технічного прогресу, вдосконалення організації виробництва, спеціалізація і централізація ремонтних робіт, типізація і нормалізація інструменту й оснащення, що застосовуються у виробництві, постійне вдосконалення організації контролю якості продукції — фактори, що впливають на динаміку чисельності допоміжних робітників. В одних випадках названі фактори викликають збільшення кількості допоміжних робітників, в інших — її скорочення. Наприклад, у промисловості зростає частка робітників з налагодження і ремонту машин і механізмів, а також зайнятих виготовленням інструменту, технологічного оснащення. Проте збільшення кількості і частки робітників, зайнятих на вантажно-розвантажувальних, складських роботах свідчить про застосування важкої малопродуктивної праці.

Професійний поділ праці відбувається між групами робітників за ознакою технологічної однорідності виконуваних ними робіт і залежить від знарядь і предметів праці, технологій виробництва. Під впливом розвитку цих чинників відбуваються зміни в професійному поділі праці, що характеризуються зростанням кількості професій механізованої праці, скороченням переліку вузьких професій і спеціальностей та збільшенням кількості професій широкого профілю. Так, часткова механізація супроводжується поопераційним поділом праці, вузькою спеціалізацією працівників. Комплексна механізація передбачає об'єднання вузьких спеціальностей робітників, розширення їх професійного профілю. В умовах підвищення рівня автоматизації виробництва, виявляється тенденція до поєднання функцій робітника-оператора з порівняно вузькою кваліфікацією і робітника-наладчика високої кваліфікації та широкого професійного профілю.

Кваліфікаційний поділ праці зумовлюється різним ступенем складності виконуваних робіт і полягає у відокремленні складних робіт від простих. Водночас враховується технологічна складність виготовлення продукції, складність функцій з підготовки і здійснення трудових процесів, а також контролю за якістю продукції.

Ступінь складності робіт обумовлює кваліфікаційні відмінності між групами працівників, що їх виконують. Кваліфікація відбиває рівень знань, уміння працювати, виробничий досвід і є підставою для розподілу працівників за кваліфікаційними групами — розрядами, категоріями, класами тощо.

Поділ праці на виробництві нерозривно пов'язаний з її кооперацією, тобто встановленням певних співвідношень і взаємодії між видами праці. Без цього виробництво неможливе.

Кооперація — це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, цехів, служб у процесі праці для досягнення певного виробничого ефекту.

Ефективність кооперації полягає в забезпеченні найраціональнішого використання робочої сили і засобів праці, безперервності виробничих процесів, ритмічного виконання робіт, підвищення продуктивності праці, а також у встановленні раціональних соціально-трудових взаємовідносин між учасниками виробництва та узгодженні їхніх інтересів і цілей виробництва.

Розрізняють такі взаємопов'язані форми кооперації:

• всередині суспільства, коли обмін діяльністю і продуктом праці здійснюється між галузями економіки;

• всередині галузі, що передбачає обмін продуктами праці або спільну участь низки підприємств у виробництві певної продукції;

• всередині підприємства. Здійснюється між цехами, дільницями, окремими виконавцями залежно від конкретних виробничих умов |тип виробництва, особливості техніки і технології та ін.).

На підприємстві кооперування праці може здійснюватися за умов індивідуального виконання роботи на окремих робочих місцях, багатоверстатної роботи або суміщення трудових функцій і спеціальностей під час колективної роботи. Серед колективних форм організації праці провідне місце посідають групові форми організації праці, зокрема, виробничі бригади.

Бригада — це організаційно-технологічне і соціально-економічне об'єднання працівників однакових або різних професій на базі відповідних виробництв, устаткування, інструменту, оснащення, сировини і матеріалів, для виконання виробничого завдання з випуску високоякісної продукції певної кількості з найменшими матеріальними і трудовими витратами на основі колективної матеріальної заінтересованості і відповідальності.

Створення бригад відбувається за наявності відповідних матеріально-технічних і організаційних передумов. Основні з них такі:

• неможливість розподілу загальної роботи між окремими виконавцями;

• необхідність забезпечення чіткої взаємодії між основними і допоміжними робітниками для досягнення вищого результату в праці;

• необхідність визначення обов'язків і обсягу робіт за відсутності постійних робочих місць;

• наявність спільної мети та зв'язків між робітниками в процесі праці;

• взаємозамінюваність і суміщення професій в окремих робочих групах;

• відповідний кількісний і професійно-кваліфікаційний склад робітників;

• можливість визначення норм і нормативів трудових і матеріальних затрат на кожну з операцій, або на кінцеву продукцію;

• можливість обліку трудових і матеріальних затрат по операціях і по кінцевій продукції;

• наявність системи планування й обліку операційної і кінцевої продукції та ін.

Процес формування бригад і організації праці всередині них передбачає: проведення попередніх розрахунків чисельності професійно-кваліфікаційного складу бригади; побудову графіків завантаження виконавців протягом робочого часу; встановлення бригадних норм виробітку, а також системи керівництва бригадою. Розробляються критерії оцінки праці, матеріального і морального стимулювання. Проектні розрахунки і рішення заносяться до паспорта бригади і враховуються під час атестації і раціоналізації робочих місць. Залежно від особливостей технології, організації виробництва і його технічного рівня розрізняють спеціалізовані і комплексні бригади.

Спеціалізовані бригади формуються із робітників однієї професії однакової або різної кваліфікації, зайнятих в однорідних технологічних процесах (механічне оброблення деталей, обслуговування потужного агрегату, конвеєрної і потокової лінії та ін.).

Комплексні бригади формуються з робітників різних професій (як основних, так і допоміжних), які виконують технологічно різнорідні, проте взаємопов'язані роботи, що охоплюють повний цикл виготовлення деталей, вузлів тощо. Створення таких бригад ефективніше на дільницях зі складним технологічним устаткуванням, в умовах поточно-конвеєрних, предметно (подетально) спеціалізованих виробництв із замкненим технологічним циклом.

Комплексні бригади можуть бути з повним поділом праці, частковим і без поділу праці.

У бригаді з повним поділом праці кожний робітник постійно виконує роботу однієї професії і кваліфікації, і ця робота є складовою частиною комплексного завдання бригади.

У бригаді з частковім поділом праці, зумовленим певною технологічною послідовністю виробництва, робітник поряд зі своєю певною операцією, в разі необхідності виконує операції зі споріднених спеціальностей.

Комплексній бригаді без поділу праці властиве широке суміщення професій і певна взаємозамінність робітників у процесі праці. Кожний робітник може виконувати всі операції, що входять у виробниче завдання бригади.

Залежно від режиму роботи комплексні і спеціалізовані бригади можуть бути змінними і наскрізними. До складу змінних бригад входять робітники лише однієї зміни, протягом якої виконується весь комплекс робіт. Наскрізні бригади створюються за таких виробничих умов, коли тривалість циклу оброблення виробів або час виконання певної роботи на дільниці перевищує тривалість зміни. До таких бригад входять робітники двох або трьох змін.

За кількісним складом бригади можуть бути нечисленні (5—10 осіб), середні (11—25), великі (25—50 осіб і більше).

Ефективність функціонування бригад залежить від рівня їх самостійності. Подальше запровадження бригадного госпрозрахунку, що передбачає організацію роботи на основі поєднання оперативно-виробничої самостійності і бізнес-плану, порівняння витрат і одержуваного ефекту, встановлення прямої залежності оплати праці від кінцевих результатів роботи, підвищення відповідальності бригади й адміністрації за виконання виробничих завдань.

Переведення бригади на господарський розрахунок передбачає такі передумови:

• створення системи госпрозрахункових показників (обсяги виробництва, матеріальні витрати, якість продукції тощо) для оцінки діяльності бригад різних типів;

• закріплення за бригадами конкретної площі, технологічного устаткування;

• обгрунтованість, стабільність і своєчасність доведення до бригад планових завдань;

• забезпечення бухгалтерського й оперативного обліку діяльності бригади;

• організацію зберігання і видачі бригадам матеріальних цінностей;

• установлення бригадних норм і розцінок;

• наявність системи госпрозрахункових претензій.

Найефективніше застосування госпрозрахунку в тих бригадах, які здійснюють повний цикл виготовлення певного виду продукції або конструктивно і технологічно закінченої її частини, що характерно для комплексних бригад.

В організації роботи бригад важливе місце має розроблення бізнес-плану і виконання всіх його показників.

Переведення бригад на госпрозрахунок викликає потребу регулювання госпрозрахункових відносин між бригадами та іншими підрозділами, з одного боку, і між бригадами й адміністрацією підприємства, з іншого. У тих випадках, коли між цими суб'єктами були порушені правила взаємодії, можуть бути пред'явлені госпрозрахункові претензії, які оформлюються у вигляді актів.

Найдосконалішою формою госпрозрахунку бригад є договір, згідно з яким одна із сторін зобов'язується на замовлення іншої сторони виконати певну роботу за відповідну оплату. Залежно від форм організації виробництва підряд може бути індивідуальним і колективним. Колективний підряд поділяється на бригадний, цеховий, сімейний. Умовою впровадження колективного підряду є внутрішньогосподарський розрахунок. У підрядних взаємовідносинах важливим є встановлення відповідальності між адміністрацією і підрядним колективом, а також між суміжними колективами. Основу регулювання цих відносин становить підрядний договір, в якому зазначені обсяги робіт з виготовлення конкретної продукції або надання послуг, умови виконання робіт, основні показники, нормативи та ін.

Обов'язками адміністрації (замовника) є: своєчасне забезпечення підрядного колективу необхідними машинами, устаткуванням, пристосуваннями, матеріалами, інструментом, технічною документацією, а також профілактичний огляд і ремонт устаткування. У договорі фіксується взаємна відповідальність сторін у разі виникнення непередбачених обставин або невиконання зобов'язань.

2.2 Організація, оснащення та обслуговування робочих місць

Важливим елементом організації праці на підприємстві є вдосконалення планування, організації і обслуговування робочих місць з метою створення на кожному з них необхідних умов для високопродуктивної праці.

Робоче місце — це зона трудової діяльності робітника, або групи робітників, оснащена всім необхідним для успішного здійснення роботи. Водночас це первинна ланка виробничої структури підприємства, яка може функціонувати відносно самостійно.

Організація робочого місця — це система заходів щодо його планування, оснащення засобами і предметами праці, розміщення в певному порядку, обслуговування й атестації.

Планування робочого місця передбачає раціональне розміщення у просторі матеріальних елементів виробництва, зокрема устаткування, технологічного та організаційного оснащення, а також робітника. Робоче місце має робочу, основну і допоміжну зони. В основній зоні, яка обмежена досяжністю рук людини в горизонтальній і вертикальній площинах, розміщуються засоби праці, що постійно використовуються в роботі. У допоміжній зоні розміщуються предмети, котрі застосовуються рідко.

Велике значення має раціональне технологічне й організаційне оснащення робочих місць, що передбачає забезпечення їх основним технологічним устаткуванням, технологічним і організаційним оснащенням (інструментом, пристроями, допоміжними матеріалами, запасними частинами та устаткуванням для їх зберігання і розміщення, а також засобами сигналізації, освітлювальною апаратурою, робочими меблями, тарою тощо).

Оснащення робочих місць масових професій може здійснюватися за типовими проектами, в яких ураховані необхідні рекомендації щодо оснащення і планування робочих місць даного виду. Використання типових проектів сприяє впровадженню досягнень науки і передового досвіду в процесі організації робочих місць, знижує трудомісткість роботи, дозволяє підвищити рівень організації трудових процесів.

Робочі місця класифікують за такими параметрами, як професія та кількість виконавців, ступінь спеціалізації, рівень механізації, кількість устаткування, характер розміщення в просторі.

Залежно від кількості виконавців розрізняють індивідуальні та колективні робочі місця. Індивідуальне робоче місце призначене для роботи одного працівника протягом зміни. Колективне робоче місце призначене для здійснення процесу праці одночасно кількома робітниками (бригадою).

Залежно від кількості устаткування розрізняють одноверстатні та багатоверстатні робочі місця. Останні характеризуються тим, що робітник у певній послідовності здійснює виробничий процес на кількох одиницях технологічного устаткування.

За ступенем спеціалізації розрізняють універсальні та спеціалізовані робочі місця, а за ступенем механізації — робочі місця з ручними, машинно-ручними, машинними, автоматизованими й апаратурними трудовими процесами.

Робочі місця за характером розміщення в просторі бувають стаціонарними (робоче місце токаря, коваля, вагранника) і рухомі (робоче місце водія, машиніста крана).

Велике значення в організації праці має обслуговування робочих місць, тобто забезпечення їх протягом робочої зміни сировиною, матеріалами, заготівками, транспортними засобами, послугами ремонтного характеру тощо.

Обслуговування робочих місць здійснюється за такими функціями:

• енергетична — забезпечення робочих місць електроенергією, стисненим повітрям, парою, водою, а також опалення виробничих приміщень;

• транспортно-складська — доставка предметів праці до робочого місця, вивезення готової продукції і відходів виробництва, зберігання, облік і видача матеріалів, сировини та інших цінностей;

• підготовчо-технологічна — розподіл робіт за робочими місцями; комплектування технічної документації; підготовка інструменту та допоміжних матеріалів; інструктаж виконавців щодо передових методів праці;

• інструментальна — зберігання, застосування, комплектування і видача на робочі місця всіх видів інструменту, пристроїв, технологічного оснащення;

• налагоджувальна — налагодження і регулювання технологічного устаткування;

• міжремонтна — профілактичне обслуговування; • контрольна — контроль якості сировини, напівфабрикатів і готових виробів;

• облікова — облік бракованої продукції та аналіз причин браку, профілактичні заходи для підвищення якості продукції та ін.

Всі ці функції мають виконуватися безперебійно і в певних організаційних формах, таких як стандартне, планово-попереджувальне, чергове обслуговування робочих місць.

Для забезпечення збалансованості між кількістю робочих місць і наявними трудовими ресурсами, раціональнішого використання резервів виробничого потенціалу та підвищення продуктивності праці застосовують атестацію і паспортизацію робочих місць.

2.3 Обґрунтування раціональних режимів праці та відпочинку виконавців

Робочий час є загальною мірою кількості праці Загальна тривалість робочого часу визначається, з одного боку, рівнем розвитку виробництва, з іншого — фізичними і психофізіологічними можливостями людини. Поліпшення використання робочого часу є одним з основних шляхів підвищення продуктивності праці. Воно залежить від співвідношення екстенсивного та інтенсивного факторів розвитку виробництва.

Згідно з Кодексом законів про працю України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 год. на тиждень. Підприємства й організації, укладаючи колективний договір, можуть установлювати меншу норму тривалості робочого часу. У разі шкідливих умов праці передбачається зменшення загальної норми робочого часу, вона не може перевищувати 36 год. на тиждень. Законодавством також установлюється скорочена тривалість робочого часу для працівників віком від 16 до 18 років — 36 год. на тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) — 24 год. на тиждень.

Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів підприємств і організацій для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда.

Для працівників здебільшого установлюється п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. За п'ятиденного робочого тижня тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, організації з додержанням установленої законодавством тривалості робочого тижня.

На тих підприємствах і в організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п'ятиденного робочого тижня є недоцільним, установлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. За шестиденного робочого тижня тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 год. за тижневої норми 40 год., 6 год. — за тижневої норми 36 год. і 4 год. — за тижневої норми 24 год. П'ятиденний або шестиденний робочий тиждень установлюється власником або уповноваженим ним органом спільно з профспілковим комітетом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з місцевою Радою народних депутатів.

Важливим завданням у поліпшенні організації праці є встановлення найдоцільніших режимів праці та відпочинку. Розрізняють змінний, добовий, тижневий та місячний режими праці та відпочинку

Змінний режим визначає загальну тривалість робочої зміни, час її початку та закінчення, тривалість обідньої перерви, тривалість праці та частоту регламентованих перерв на відпочинок.

Добовий режим праці та відпочинку включає кількість змін за добу, час відновлення працездатності між змінами.

Тижневий режим праці та відпочинку передбачає різні графіки роботи, кількість вихідних днів на тиждень, роботу у вихідні та святкові дні. Графіки роботи передбачають порядок чергування змін.

Місячний режим праці та відпочинку визначає кількість робочих та неробочих днів у даному місяці, кількість працівників, які йдуть у відпустку, тривалість основних та додаткових відпусток. Режим праці та відпочинку регулюється ст. 50—65 та 66—84 (глави 4 та 5) Кодексу законів про працю України (1995).

3. Розробка норм і нормативів праці

Методика встановлення норм часу залежить насамперед від типу виробництва (масове, серійне, дрібносерійне, індивідуальне), рівня механізації праці робітників, а також від форми організації праці. Для вищого рівня серійності характерні досконаліша техніка, технологія, організація виробництва і праці. Внаслідок цього затрати праці виготовлення тих самих виробів і рівень продуктивності праці будуть різними в умовах масового, серійного та індивідуального виробництва. Розрізняють такі методи нормування: сумарний дослідно-статистичний, розрахунково-аналітичний, укрупнений, мікроелементний.

Суть сумарного дослідно-статистичного методу полягає в установленні норми загалом на операцію без розчленування її на складові елементи. За цим методом норми визначають на основі статистичних даних про фактичні затрати часу за минулий період або порівняння якоїсь операції з аналогічними операціями. Норми, установлені таким методом, називаються дослідно-статистичними.

За розрахунково-аналітичного методу операцію попередньо розчленовують на елементи. Норму часу в цьому разі розраховують на кожний елемент операції. Цей метод нормування дає значно точніші результати, ніж сумарний дослідно-статистичний. Він є основним методом для масового, крупносерійного і серійного типів виробництва, тобто для тих умов, коли одна операція повторюється багато разів.

В умовах індивідуального і дрібносерійного виробництва, коли операція повторюється кілька разів або й зовсім не повторюється, застосування трудомісткого аналітичного методу розрахунку норми часу економічно себе не виправдовує. Тому його застосовують тут тільки для розрахунку норм на дуже складні операції.

Складовими аналітичного методу є: аналіз застосовуваного технологічного процесу та існуючих форм організації праці на робочому місці: проектування найраціональнішого складу, послідовності і тривалості виконання елементів операцій, які нормують, розроблення оптимальних режимів роботи устаткування, передових прийомів праці і раціональної організації робочого місця.

Суть укрупненого методу полягає у визначенні норми на основі попередньо розроблених укрупнених розрахункових величин затрат робочого часу на типові операції, деталі або види робіт. За цим методом найдоцільніше розраховувати норми на підприємствах з індивідуальним і дрібносерійним типом виробництва.

Велике значення має мікроелементний метод нормування праці (для нормування ручних і деяких машинно-ручних процесів). За допомогою цього методу виділяють і вивчають найпростіші елементи, так звані мікроелементи, з яких складаються складні і різноманітні за своїм характером трудові операції. Ці мікроелементи визначають норми затрат часу залежно від найважливіших чинників, які впливають на їхню структуру.

Переваги цього методу полягають у тому, що ще до початку трудового процесу можна конструювати ручні прийоми різних трудових процесів на основі створення системи мікроелементів, які визначаються характером і методом виконання роботи, схемою органі зації робочого місця і трудовими навичками робітника. За допомогою цієї системи можна встановити раціональність затрат часу на виконання окремих елементів операції.

Затрати часу на окремі найпростіші елементи визначають за так званими мікроелементними нормативами. Ці нормативи є сподіваними величинами часу, знайденими в результаті статистичної обробки.

Аналітичним, укрупненим методами і методом мікроелементного нормування визначаються технічно обґрунтовані норми.

4. Оплата праці в рослинництві

Механізовані роботи займають провідне місце у всіх сільськогосподарських процесах. Тому удосконаленню оплати праці трактористів-машиністів повинна приділятися найбільша увага.

Оплата праці трактористів-машиністів здійснюється залежно від системи матеріального стимулювання праці, застосовуваної у господарстві. На сільськогосподарських механізованих роботах оплата праці в Україні здійснюється за виконаний обсяг робіт або відпрацьований час за спеціально встановленими галузевою угодою тарифними ставками.

Для всіх механізаторів, які працюють у сільськогосподарському виробництві, встановлюється єдина професія - тракторист-машиніст. Залежно від знань і досвіду, згідно з положенням про атестацію трактористів-машиністів їм надається кваліфікація -тракторист-машиніст І, II, III класу з виплатою надбавок: трактористам-машиністам І класу - 20%; П класу - 10% до заробітку на механізованих роботах, які оплачуються за тарифною сіткою трактористів-машиністів.

Окремі технологічні процеси в рослинництві, виконання яких вимагає оптимальних агротехнічних строків і відповідної якості (підготовка грунту і сівба, догляд за посівами, збирання врожаю і заготівля кормів та ін.), у багатьох випадках визначають долю майбутнього врожаю. Це зумовлює необхідність застосування поточного преміювання та інших заохочень до виконання даних робіт. Виходячи з технологічних особливостей, необхідно будувати систему організації та матеріального стимулювання праці в галузях рослинництва. Дані оплати і надбавки слід розглядати як важливу складову частину тарифної системи оплати праці. Одні з них мають компенсаційний, а інші - стимулюючий характер.

Компенсаційні доплати і надбавки для сільськогосподарських працівників, які проживають і працюють на радіоактивне забруднених територіях внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС, встановлені централізовано згідно з постановою Кабінету Міністрів України.

При складанні колективного договору в кожному господарстві доцільно атестувати весь перелік робіт із шкідливими умовами праці всіх працівників, які беруть участь в їх виконанні і ще в плановому порядку визначити розміри доплат і надбавок згідно із типовим положенням про оплату праці.

На вирощуванні окремих сільськогосподарських культур таких, як рис, гречка, просо, соняшник, тютюн, цукрові буряки, насіння цукрових і кормових буряків, льон-довгунець слід встановлювати додаткові матеріальні заохочення, крім тих, які передбачені діючою в господарстві системою оплати праці у рослинництві.

В умовах реформи економічних і трудових відносин в сільському господарстві, різноманітних форм власності й господарювання на принципах госпрозрахунку і самофінансування найбільшої актуальності набуває удосконалення оплати праці на основі перегляду багатьох положень, які склалися в механізмі матеріального стимулювання аграрної праці. Основним принципом організації оплати праці в нових умовах господарювання є принцип самозароблення коштів, проведення всіх заходів щодо підвищення заробітної плати тільки за рахунок власних коштів підприємств. Тут оплата праці стає не просто винагородою за працю, а часткою господарського доходу, який відповідає вкладу працівника в загальний результат підрозділу чи підприємства в цілому.

Реструктуризація сільськогосподарського виробництва обумовлює створення нових форм сільськогосподарських підприємств, таких, як акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, селянські спілки, фермерські господарства та ін., які у своїй діяльності все більше будуть орієнтуватися на використання ринкових відносин. Цьому в повній мірі буде сприяти перехід на оплату праці від валового, госпрозрахункового доходу та стимулювання з прибутку, підвищення їх господарської та економічної самостійності на основі паювання землі та засобів виробництва.

З розвитком госпрозрахункових і ринкових відносин виникає потреба в новій методиці формування єдиного фонду матеріального стимулювання, яка грунтується на нормативному розподілі прибутку. При цьому норматив відрахувань визначають як відношення суми виплачених коштів по сукупності в ньому елементів стимулювання до величини прибутку (чистого доходу) за відрахуванням з неї платежів у бюджет та відсотків за кредит.

Однак для всіх госпрозрахункових варіантів формування і розподілу фонду оплати праці, як зазначалося, потрібно створювати паритетні цінові умови на сільськогосподарську і промислову продукцію, щоб вони могли не тільки відшкодувати витрати виробництва, а й забезпечували створення фондів нагромадження. Поліпшити фінансове положення своїх підрозділів, які виробляють продукцію землеробства, можуть і повинні самі підприємства за рахунок перерозподілу прибутку, особливо від комерційної діяльності та створення на її основі необхідних страхових фондів.

Висновок

Норми праці є основою системи планування роботи підприємства та його підрозділів, організації оплати праці персоналу, обліку затрат на продукцію, управління соціально-трудовими відносинами тощо.

Організовуючи працю, слід визначити, яка її кількість потрібна для виконання кожної конкретної роботи і якою має бути її якість. Норми праці є основою для визначення пропорцій розвитку галузей економіки, складання балансу використання трудових ресурсів, визначення виробничих потужностей.

На кожному підприємстві норми праці використовуються під час здійснення планово-організаційних розрахунків, внутрішньозаводського й цехового оперативного планування. За допомогою норм складаються бізнес-плани підприємств, плануються обсяги виробництва цехів і дільниць, розраховується завантаження устаткування й робочих місць. На основі норм праці встановлюють завдання з підвищення продуктивності праці, визначають потребу в кадрах, розробляють календарно-планові нормативи тощо. За допомогою нормування узгоджується взаємодія цехів, бригад і відділів підприємства, досягається синхронізація роботи на різних робочих місцях, виробничих дільницях, забезпечується рівномірність і ритмічність виробничого процесу.

Норми трудових затрат потрібні для організації праці не тільки робітників-відрядників, а й робітників-почасовиків, спеціалістів, службовців. Визначають їх для кожної категорії працюючих. Норми праці є складовим елементом організації заробітної плати, оскільки виконання норм є умовою отримання заробітку, відповідного тарифу або окладу, установленого для даного працівника.

Норми праці на підприємстві можуть використовуватися для визначення трудомісткості окремих видів продукції і відповідних затрат праці для виконання виробничої програми. Отже, нормування праці є засобом визначення як міри праці для виконання тієї чи іншої конкретної роботи, так і міри винагороди за працю залежно від її кількості та якості.

Список використаних літературних джерел

1. Рощин С. Ю., Разумова Т. О. Экономика труда. — М.: Инфра-М, 2000 – 246с.

2. Социальные технологии: Толковый словарь. — Москва—Белгород: Луч,

3. Центр социальных технологий, 1995.

4. Стан ринку праці України за січень–вересень 2002 р. // Праця і зарплата. — 2007. — жовт. — № 34.

5. Статистика: Підручник / С. С. Герасименко та ін. — К.: КНЕУ, 1998 – 414 с..

6. Травин В. В., Дятлов В. А. Менеджмент персонала предприятия. — М.: Дело, 2000 – 203 с.

7. Уманский А. М., Сумцов В. Г. Международные трудовые нормы и рекомендации. — Луганск: ВУГУ, 1999 – 218 с..

8. Хомич О. І. Відтворення трудового потенціалу села і зайнятість (регіональний аспект дослідження). — Львів, 2006 – 178 с..

9. Черенко Л. М. Проблеми бідності в Україні: методи визначення та напрями подолання: Автореф. дис. к. е. н. — К., 2000 – 25 с..

10. Щёкин Г. В. Теория кадровой политики. — К.: МАУП, 2006 – 168 с.

11. Экономика и социология труда / Под. ред. Б. Ю. Сербиновского и В. А. Чуланова. — Ростов н/Д: Феникс, 1999 – 150 с.