ПЛАН:

Вступ

Розділ 1. Історія хазарської народності. Виникнення Хазарського каганату

1.1 Історіографія проблематики

1.2 Київська Русь — становлення та розвиток ядра держави

1.3 Походження хазарської народності

1.4 Виникнення та розвиток Хазарського каганату

Розділ 2. Особливості взаємодії Київської Русі і Хозарської держави

2.1 Вплив Хазарського каганату на сусідні держави та народності

2.2 Проблеми взаємовідносин хазар і слов’ян

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми дослідження визначається постійно зростаючою увагою до історії й дипломатії Київських князів, становлення давньоруської держави. Ця була епоха, коли народи Євразії ще не встигли «охолонути» після бурхливих подій Великого переселення народів у Східній Європі, де пізніше почали складатися ранні держави, у тому числі й Київська Русь, яка відразу зайняла міцну позицію в міжнародних відносинах.

Дотепер не вщухають суперечки і про місце й значення Хазарського каганату в історії Київської Русі та союзів східнослов'янських племен, що передували їй. «Повість временних літ» та інші літописи часто-густо згадують про стягнення данини хозарами з різних союзів племен: полян, сіверян і в'ятичів. На цій підставі вчені слушно вважають, що східні слов'яни, а також їхня держава на початку існування були залежні від хозарів.

Російський історик В. Мавродін пропонував навіть назвати історію східного слов'янства VII — VIII ст. «періодом Хазарського каганату». А деякі вчені (О. Пріцак, Ф. Дворнік) обстоюють парадоксальну думку, буцімто поляни були не слов'янами, а хазарами і що Київ наче заснував «хазарин» Кий. О. Пріцак йде ще далі: Київ нібито був зобов'язаний хазарам своїм розвитком [21, 53]. Однак, всі ці думки не мають наукових доказів [18, 23].

Напівкочові племена тюркського походження хазарів утворили в середині VII ст. державу федеративного типу. Столицею її спочатку був Семендер у Дагестані, а з сер. VIII ст. — Ітіль у пониззі Волги. Хазарський каганат у VIII — IX ст. намагався поширити свою владу на захід, на землі східних слов'ян, і досяг успіху. Тривалий час, аж до 60-х pp. IX ст., сіверяни, в'ятичі та деякі інші союзи племен мусили платити данину хазарам. Бувало, слов'яни просто відкуповувались від хазарів, які перекривали їм торговельні шляхи на Схід. Відомо, наприклад, що хазарські урядовці стягали митні збори з руських купців не лише у власній столиці Ітілі, а й у Керченській затоці. Хазарський каганат, що загрожував незалежності Київської Русі й душив її зовнішню торгівлю, був завойований і ліквідований київським князем Святославом Ігоревичем, котрий здійснив 965-го й 968 p. два звитяжних походи у пониззя Волги.

Тому дослідження існуючих теоретичних підходів до визначення проблеми взаємовідносин Русі та Хазарії залишається актуальним. Що і зумовило вибір теми курсового дослідження «Русь і Хазарія — проблеми взаємовідносин».

Об'єктом дослідження є Давньоруська держава в епоху раннього середньовіччя в контексті міжнародних зв'язків із Хазарським Каганатом.

Предметом дослідження є особливості взаємин Давньоруської держави із країною Причорномор'я в IX - XI ст. — Хазарським каганатом.

Метою дослідження полягає в тому, щоб вивчити динаміку розвитку й характеру міжнародних відносин Древньої Русі з Хазарським каганатом. витягти уроки з історичного досвіду. Для досягнення зазначеної мети вирішується комплекс наступних завдань:

• дослідити основні етапи формування Хазарії як тюркської держави з початку VIII - першої третини IX ст.,

• осмислити проблеми політичної історії Хазарського каганату після прийняття останнього офіційної релігії - іудаїзму (друга третина IX - середина X ст.);

• простежити становлення та розвиток державності Київської Русі;

• проаналізувати характер взаємин між Київською Руссю й Хазарською державою.

Методологічною основою дослідження стали принципи історизму, об'єктивності, вірогідності. У методологічному плані автор опирався на всю сукупність суспільного знання. У курсовій роботі використаний комплекс загальнонаукових і спеціальних методів історичного дослідження: системно-структурний, історико-логічний, порівняльно-історичний.

Наукова новизна дослідження багато в чому визначається недостатньою, на наш погляд, вивченістю даної теми. Відомий історик, член-кореспондент РАН О.М.Сахаров відзначав, що «в історії Давньоруської держави, а точніше, в історії її зовнішньої політики є область, якій у радянській історіографії явно не повезло» [18, 28]. Однією з таких проблем є досліджувана тема. Це, по-перше. Слід зазначити, що незважаючи на неослабний інтерес до даних досліджень і певних досягнень вітчизняних і закордонних вчених у висвітленні характеру взаємин Давньоруської держави з Хазарським каганатом, дотепер відсутні в історіографії узагальнюючі праці по досліджуваній проблемі.

Практична значимість курсової роботи полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані студентами при підготовці до курсів по історії України, історії міжнародних відносин України, історії Древньої й середньовічної Русі. Практична значимість дослідження складається також й у тому, що його результати можуть бути використані в подальшій науковій розробці проблеми взаємин Давньоруської держави із закордонними країнами, у тому числі й Хазарським Каганатом.

Структура курсової роботи. Дослідження складається із вступу, двох розділів, висновку та списку використаної літератури.

Розділ 1. Історія хазарської народності. Виникнення Хазарського каганату

1.1 Історіографія проблематики

Що стосується європейської історіографії, то вона зацікавилася хазарами порівняно пізно, і спочатку хазари були досить екзотичною темою. Однак, до кінця XVIII століття хазари перестають бути екзотикою; так Карамзін часто повертається до хазарської теми у своїй історії. Що ж стосується дев'ятнадцятого століття, то пушкінський «Віщий Олег», який мстить за "буйний набіг" "нерозумним хазарам", навряд чи вимагає згадування; втім, було б цікаво відзначити, що пушкінська поема є дзеркальним відображенням реальності. "Буйні набіги" робили не хазари, а варязькі банди на чолі з Олегом і його спадкоємцями. Один з подібних набігів на мусульманське Закавказзя супроводжувався такими звірствами й викликав таке збурення в Хазарії, що по дорозі назад, яка пролягала через територію каганату, слов’янські дружини, із благословення самого кагана, були перебиті мусульманськими жителями Хазарії. Після чого каган закрив Волгу для слов’янських армій. Так що нерозумними виявилися саме київські організатори набігу [12, 46].

Самих же хазар назвати нерозумними досить важко: протягом трьох століть їм вдавалося маневрувати між християнською Візантією, мусульманським сходом і кочівниками степу, зберігаючи свою імперію, свою незалежність і свою релігію. Більше того, різниця між рівнем розвитку Хазарського каганату й Київської Русі була такою суттєвою, що в ті ж тридцяті пушкінські роки минулого століття німецький історик Еверс висунув гіпотезу про походження київської державності від Хазарського каганату; через сто років після Еверса, в 1924 році, аналогічну теорію сформулював В. А. Пархоменко в книзі «У джерел російської державності» [12, 49].

В 1936 році подібні ж погляди, хоча й у трохи більш завуальованій формі, висловив археолог Артамонов у книзі "Нариси найдавнішої історії хазар" [1]. Реакція на цю теорію пішла не відразу; однак розрадою для її авторів міг стати той факт, що історіософська дискусія з хозарської проблеми була перенесена у видання, чий тираж у тисячі разів перевищував тираж будь-якого наукового журналу. У горезвісному антисемітському 1952 році, газета "Правда" звинуватила Артамонова в буржуазній ідеалізації Хазарського Каганату, у наклепі на російський народ й у зменшенні ступеня самобутності й рівня розвитку давньоруської цивілізації. Шок був настільки сильним, що в книзі "Історія Хазар", опублікованій через десять років, у ліберальному 1962 році, Артамонов усе ще продовжував відмовлятися від поглядів, які він висловив у своїй заколотній юності [12, 52] .

Що ж стосується книги "Історія Хазар", то вона сполучає найбагатший археологічний й історичний матеріал з неймовірно дивними висновками. Ключем до розуміння цих висновків може стати зауваження, що міститься у вступі до книги; Артамонов пише що, його друг Л. М. Гумільов допоміг йому "у вивченні питань, пов'язаних з азіатськими тюрками". Однак, схоже, що азіатські тюрки виявилися не єдиним питанням, у вивченні якого Гумільов допоміг Артамонову. Втім, якщо, як уже було відзначено, книга Артамонова все-таки містить багатий фактографічний матеріал, то книга самого Гумільова на ту ж тему, "Русь і великий степ", позбавлена й цих достоїнств. Серед інших російськомовних досліджень про хазарів, опублікованих в останні два десятиліття, можна відзначити книгу Плетньової "Хазари"[12, 54].

На погляд багатьох дослідників, кращою й найбільш безсторонньою монографією про Хазарський каганат на сьогоднішній день є книга Дугласа Мортимера Данлопа "Історія єврейських хазар", що, на жаль, не переведена на російську чи українську мови. На відміну від Артамонова, її автор, як виходить з назви, звертає особливу увагу на іудейську сторону питання, докладно розглядаючи різні версії переходу хазар в іудаїзм і його вплив на хазарську історію.

1.2 Київська Русь — становлення та розвиток ядра держави

Київська Русь. — середньовічна держава східних слов’ян ІХ — ХІІІ ст. Існувала в центрі Європи. Її історичним ядром стало Середнє Подніпров’я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. У вітчизняних. писемних джерелах вона називається «Руською землею» або «Руссю», в іноземних — «Руссю». Відповідно й народ цієї країни називали «руським». Однак цей термін не був одвічним іменем всього народу країни. Широкого побутування він набув тут лише від ІХ — ХІІІ ст.

Історична традиція вважає корінною територією Русі Середнє Подніпров’я — землі між Десною на північ, Сеймом і Сулою на схід, Россю й Тясмином на південь, Горинню на захід Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов’язаних із назвою «Русь» — Рось, Росава, Роставиця, Роська. Коли на Русі з’явилося кілька міст з назвою Переяслав, то те із них, яке було так названо найраніше, стало іменуватися Переяславом Руським [5, 37].

У зв’язку з тим, що центром східнослов’янської держави впродовж багатьох століть був Київ, у історичних літописах Русь отримала назву «Київська Русь». З часом історики ввели до наукового обігу ще два терміни «Давня Русь» і «Давньоруська держава», які також набули значного поширення.

Займаючи величезну територію — від Балтики і Північного Льодовитого океану до Чорного моря і від Волги до Карпат, Русь становила собою історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією та Скандинавією. Це зумовило швидке входження її у загальноєвропейський історико-культурний ландшафт. Про могутню східнослов’янську державу заговорили в різних частинах Старого Світу. Арабські автори, саги скандинавські, французькі епічні твори зображують Русь як велику країну, що посідала важливе місце в системі європейських політичних, економічних і культурних зв’язків. Ал-Масуді повідомляв, що руси «утворюють великий народ». Знаменита пісня про Роланда засвідчує участь давньоруських дружин у війні проти франкського короля Карла Великого. Нікіта Хоніат зізнається, що «християнський» давньоруський народ врятував Візантію від навали половців [5, 42-43].

Водночас з міжнародним визнанням на Русі росло й міцніло усвідомлення власної приналежності до світової історії. Не випадково на монетах Володимира Святославича київський великий князь зображується як візантійський імператор. Він і його попередники, за словами видатного церковно-політичного діяча Русі першої пол. ХІ ст. митрополита Іларіона, «не в худў бо и невўдомў земли владычўствоваша, нъ въ Руськў, яже ведома и слышима всўми четырьми концами земли» [4, 21].

Русі належало особливе місце в історії Східної Європи, аналогічне тому, котре посідала імперія Карла Великого в історії Західної Європи. Становлення давньоруської держави позначилося на етнічному розвиткові східнослов’янських племінних об’єднань: поступово творячи відповідні етноси, вони творили також єдину давньоруську етнокультурну спільність, в основі якої лежали спільна територія, єдина писемна мова, споріднена культура, відносно тісні економічні зв’язки. Упродовж усього свого існування давньоруська етнічна спільність розвивалася шляхом консолідації східнослов’янських племінних об’єднань, вона стала також складовою частиною етнічних основ українського, російського та білоруського народів.

Велике історичне значення мала Київська Русь і для багатьох неслов’янських народів. Її досягнення в суспільно-політичному, економічному і культурному розвитку ставали надбанням естів, латишів, литви, карелів, весі, мері, муроми, мордви, тюрських кочових племен південно-руських степів. Деякі з цих народів теж етнічно і політично інтегрувалися в складі Русі [4, 28].

Важливим етапом у розвитку Русі були кінець VIII — початок ІХ ст. Саме тоді в Середньому Подніпров’ї склалося об’єднання — Руська земля, до якого входили поляни, древляни, сіверяни. В історичних літописах це ранньодержавне утворення нерідко називається Руським каганатом, оскільки так його називали давні арабські автори, однак чи так йменували себе самі слов’яни — невідомо. Літописні тексти дають серйозні підстави сумніватися в цьому. Зокрема, починаючи від часів Кия і до утвердження в Києві Олега літопис говорить виключно про князівський титул перших східнослов’янських правителів. Кий «княжаше в родў своемъ». Рюрик «княжащу в Новўгородў». Аскольд і Дір — «княжити» в Києві. Ігор «княжич», Олег «сўде княжа въ Киевў». Про жодних київських «хаканів» літописці не знають, мабуть, їх і не було [7, 73-74].

Але як би не називалася початкова Русь — князівством чи каганатом, знаходилась вона на півдні східнослов’янського світу, що межував з Хозарським каганатом. Крім згаданих свідчень арабських авторів, це підтверджує так званий Баварський географ. У переліку племен і народів Середньої та Східної Європи є «Ruzzi», в них безперечно слід вбачати русичів, у тексті вони названі слідом за «Caziri», тобто хозарами.

Про ранні взаємовідносини Русі і Хазарії в «Повісті временних літ» є лише непрямі повідомлення в розповіді про заснування Києва. Там розповідається, що Хазарія намагалася підпорядкувати Київ своєму впливові, але кияни, виплативши хазарам данину двосічними мечами, начебто цим самим вказали їм на всю примарність їхніх намірів. Проте Київ аж до утвердження в ньому Аскольда і Діра (860-ті рр.) перебував у данинній залежності від хазарів [7, 79].

1.3 Походження хазарської народності

Хазари, Козари — напівкочовий тюркомовний народ, що з'явився в Південно-Східній Європі після відходу гунів (IV століття) і проіснував до XI ст.; східні сусіди східнослов'янських племен, пізніше Київської Русі.

Про походження хазар існують різні припущення; вони самі себе вважали близькими до болгар, огузів, аварів.

Основна територія, заселена хазарами, — Хазарія, охоплювала прикаспійські степи між рікою Сулаком і пониззям Дону. Головним етнічним центром хазар був приморський Дагестан, до розташовувалися їх ранні столиці.

Центр держави спочатку знаходився в північній частині сучасного Дагестану, пізніше перемістився в пониззя Волги. Частина правлячої еліти прийняла іудаїзм. У політичній залежності від хазар якийсь час знаходилася частина східнослов'янських племінних союзів.

Спочатку хазари були одним з численних кочових племен, що пересувалися з Азії в ході Великого переселення народів. Вони говорили на одній з ранніх тюркських мов і, як можна судити з непрямих даних, мабуть, належали до племен огузької групи, перші з яких з'явилися в Європі в 463 році. Перші повністю достовірні згадки про хазарів з'являються, як вважається, не раніше VI сторіччя. В якості їх європейської батьківщини в джерелах фігурує область Берсилія, що розташована в рівнинній частині сучасного Дагестану [1, 31].

У першій половині VI сторіччя хазари знаходилися під впливом об'єднання савірів, у складі їх військ здійснювали успішні набіги на Закавказзя. Володівший цим регіоном Сасанідський Іран насилу утримував цей натиск. При шахові Хосрої (531—579) перси побудували знамениті Дербенські укріплення, які перекрили вузький прохід між Каспійським морем і Кавказькими горами, але все таки не стали панацеєю від нашестя кочівників.

Традиція приписує Хосрою будівництво майбутніх міст хазарів в Дагестані — Беленджеру і Семендеру.

У 562 році савіри були розгромлені і разом з частиною хазар переселені в Закавказзя. Уламок савірського союзу продовжував існувати в Дагестані, де пізніше був відомий під ім'ям «гуннів».

Головним заняттям хозар було кочове скотарство, згодом, коли частина населення осіла, — хліборобство і торгівля. Вони часто воювали, але й торгували з Іраном, Арабським халіфатом, Візантією, пізніше Руссю [1, 17].

1.4 Виникнення та розвиток Хазарського каганату

Хазарський каганат (650—969) — середньовічна держава, створена кочовим народом хазар. Виділилася з Західно-Тюркського каганату. Контролювала територію Північного Кавказу, Нижнього і Середнього Поволжя, сучасного північно-західного Казахстану, Приазов'я, північну частину Криму, а також степи і лісостепи Східної Європи до Дніпра.

Піднесення хазар пов'язано з історією Тюркського каганату, з владиками якого правителі хазарів, ймовірно, мали споріднені відносини. Алтайські тюрки, очолювані каганами з роду Ашина, утворили в 552 році величезну імперію, яка незабаром розділилася на дві частини. В другій половині VI сторіччя сфера впливу Західно-Тюркського каганату досягла каспійсько-причорноморських степів.

Хазари як значна військова сила вперше згадуються у зв'язку з Ірано-Візантійською війною 602—628 рр., в якій правитель хазарів Джебукаган став головним провідником тюрксько-візантійського союзу, направленого проти Ірану. У 626 році військо хазар розграбувало Кавказьку Албанію і, з'єднавшись з візантійцями, узяло штурмом Тбілісі.

Починаючи з 630, численні міжусобні зіткнення привели до розвалу Західно-Тюркського каганату. Результатом цього стала поява на його периферії в степах Східної Європи двох нових політичних утворень. У Причорномор'ї виникла Велика Булгарія, заснована ханом Кубратом в 632, а в Прикаспійському регіоні — Хазарія [1, 37].

Хазари спочатку себе ніяк не проявляли, тоді як Болгарське об'єднання стало могутньою політичною силою, але цей розквіт виявився короткочасним. Після смерті Кубрата, болгарська орда була розділена між його синами. Хазари скористалися цим і в результаті зіткнення в 660-их роках, частина болгар відкочовувала за Дунай, поклавши початок сучасної Болгарії, а частина, що залишилася, визнала владу хазар. Мабуть, після цієї події правитель Хазарії прийняв вищий в кочовій ієрархії титул кагана. До кінця VII століття хазари міцно контролювали велику частину Криму, Приазов'я і Північного Кавказу. Незрозуміло, як далеко тягнувся їх контроль над степами на схід від Волги (історія цього регіону найменше висвітлена в письмових джерелах). Проте безперечно, що історичним наслідком гегемонії хазар стала зупинка безперервного потоку кочовиків, що виходили з Азії до Європи, що мало позитивні наслідки для східнослов'янських племен і країн Центральної Європи.

У цей період увага Хазарії була обернена на Східне Закавказзя, чиї землеробські держави обіцяли кочівникам багаті джерела здобичі. Вторгнення туди здійснювалися двома шляхами: через Дербент — до Албанії, Вірменії і далі Північного Ірану або рідше через Дар'яльську ущелину, розташовану на території аланів і веде в Грузію. Вплив хазар в регіоні був таким значним, що у ряді східних мов Каспійське море отримало назву Хазарське море.

Проте експансія хазар натрапила тут на стрічний натиск, коли на місці Сасанідського Ірану виник Арабський халіфат. Підкоривши Сирію і Месопотамію, араби рушили на Закавказзя. У 653 році війська Халіфату окуповували Вірменію, Грузію і Албанію, після чого вийшли за Дербент і атакували володіння хазар Беленджер. Зіткнення закінчилося розгромом арабського війська і загибеллю його голови Салмана ібн Рабі.

У подальші десятиліття Халіфат тимчасово втратив контроль над регіоном із-за внутрішніх неладів. Хазари в цей час брали дань з Албанії і зробили ряд набігів, з яких найбільший відбувся в 685 році [1, 42].

Зі встановленням династії Омейядів арабські завоювання поновилися одночасно в декількох напрямах: проти вестготів на заході, тюрок на сході і візантійців і хазар на півночі. Цього разу араби закріпилися в Закавказзі серйозно, і на початку VIII сторіччя починається безперервна низка арабо-хазарських війн, успіх в яких супроводив поперемінно як тій, так і іншій стороні. Часом супротивники здійснювали глибокі рейди на ворожу територію. Хазарія діяла в союзі з Візантією, яка оборонялася від Халіфату в Малой Азії. Коли в 716—718 рр. араби обложили Константинополь, хазари вторглися до Азербайджану, відтягнувши на себе частину сил. У 730/731 році відбувся наймасштабніший набіг хазар. Нападу піддалося іранське місто Ардебіль. 25-тисячне арабське військо було розбите, загинув один з високопоставлених полководців Халіфату — Джеррах. Окремі загони хазарів дійшли до околиць Мосулу.

Проте ресурси протиборчих сторін були незрівнянні. У 737 році арабський полководець Мерван ібн Мухаммед (майбутній халіф) на чолі 120-тисячної армії раптово вторгся в Хазарію одночасно через Дербент і Дар'ял. Війська узяли штурмом столицю хазарів Семендер, після чого стали переслідувати кагана, який відступав углиб своїх володінь. У гонитві за ним араби зайшли на північ далі, ніж коли-небудь, аж до «Слов'янської річки» - очевидно, Дону або Волги. У результаті армія хазар була розбита, і каган був вимушений запросити миру. В обмін на збереження трону він пообіцяв прийняти іслам, але ця процедура, мабуть, була номінальною.

Араби не стали закріплюватися на Північному Кавказі, і після їх відходу Хазарія залишилася незалежною державою. Незабаром в Халіфаті знов виникла смута, в результаті якої до влади прийшла династія Аббасидів, що відмовилася від подальшої експансії на північ. Таким чином, Хазарський каганат зіграв роль бар'єру, який, по-перше, фізично зупинив арабське просування до Східної Європи, а по-друге, допоміг вистояти Візантії [13, 7-10].

В другій половині VIII сторіччя після двадцатип'ятирічної перерви хазари зробили ще два набіги на Закавказзя, в 762—764 і 799 роках, після чого їх втручання в справи регіону припинилося.

Геополітичним наслідком арабського натиску стало переміщення населення Хазарії від небезпечного кавказького прикордоння у внутрішні райони — на Дон, де розселилися аланські племена, і Поволжжя. У низов'ях Волги виникла нова столиця хазара — Ітиль, що незабаром перетворилася на крупний торговий центр. Дагестан із старою столицею Семендером з центральної області перетворився на південну околицю Хазарії. Ймовірно, в руслі цих же процесів відбулася поява болгар і савір в середньому Поволжжі і Прикам'ї, де в середині VIII сторіччя виникла Волзька Булгарія. З переорієнтацією уваги на північ нерідко зв'язують встановлення влади хазар над слов'янами, хоча про точну дату цієї події вістей немає.

Сусідство з візантійськими володіннями на Кримському півострові приводило до участі хазар в політиці Імперії. Біля 698 до кагана Ібузиру Глявану звернувся за допомогою повалений імператор Юстініан II, що знаходився в засланні в Херсонесі. Каган дав йому в дружини свою дочку і пообіцяв допомогу. Проте потім під впливом діючого імператора, змінив своє рішення і наказав убити Юстініана. Той, дізнавшись про змову, втік і повернувся до влади за допомогою дунайських болгар. Побоюючись його гніву, жителі Херсонеса добровільно перейшли під заступництво хазар, і в місті при збереженні самоврядування з'явився намісник хазар. Юстініан спробував зруйнувати місто, але був зупинений хазарами. У результаті він був знов повалений (711), а імператором за підтримки хазар став херсонський засланий Вардан Філліпік [13, 16].

Союзні відносини між двома державами скріпили в 732 шлюбом між спадкоємцем візантійського престолу (майбутнім Костянтином V) і дочкою кагана Вірхора принцесою Чичак, названою при хрещенні Іриною. У 787 хазари придушили повстання в Готії (область Гірського Криму), посадивши його голову — місцевого єпископа Іоанна у в'язницю. Контроль хазар над Східним Кримом зберігався приблизно до середини XI ст., а над Таманью - аж до падіння каганату.

Виключно важливим чинником для історії Хазарського каганату виявилося те, що на контрольованій ним території, зокрема на батьківщині хазар - в Дагестані - проживала велика кількість єврейських громад. Приблизно у 740 один з князів хазарів — Булан перейшов в іудаїзм. Мабуть, це укріпило позиції його клану, тоді як положення правлячої поганської династії стало погіршуватися із-за скорочення військової здобичі і неможливості продовжувати традиційну завойовну політику. на початку IX століття. Нащадок Булана — Обадія зайняв другий після кагану пост в державі і зосередив в своїх руках реальну владу. З цієї миті в Хазарії встановилася система подвійного правління, при якій номінально країну продовжували очолювати кагани із старого царственого роду, але реальне управління здійснювалося від їх імені бекамі з роду Буланідів. Можливо, що встановлення нового порядку супроводжувалося міжусобними зіткненнями. Частина хазар, відомих під ім'ям каварів, повстала проти правлячої династії і після придушення заколоту перейшла до угрців. Син Обадії — Єзекія і онук — Манассія правили достатньо мало, щоб встигнути передати трон братові Обадії — Хануці, за лінією якого він зберігся до падіння каганату [18, 46].

З цієї миті політика Хазарії переорієнтувалася із завойовних походів на розвиток міжнародної транзитної торгівлі. Проте зовнішньополітична ситуація для каганату складалася несприятливо. У IX столітті почалася нова хвиля Великого переселення народів, і нові азійські кочівники стали переходити Волгу. Першими виштовхнули угорці. У 830-і рр. вони зайняли Причорномор'я. Невідомо якою мірою добровільною або вимушеною була в цьому процесі позиція хазар, проте угорці визнавали їх сюзеренітет. Угорський вождь Леведія був затверджений хазарським каганом і одружився на шляхетній хазарці. Після цього угорці брали участь у війнах хазар. У 889 угорці вимушені були піти в Паннонію під ударами печенігів, яких у свою чергу тіснили огузи, а тих — половці. В результаті хазари вперше втратили контроль над причорноморськими степами, опинився в скруті зв'язок з кримськими володіннями. Відомо , що хазари робили походи на печенегів.

Новий супротивник з'явився у хазар з формуванням Київської Русі. Недостатньо зрозумілим є питання про так званий Руський каганат, який вперше згаданий в джерелах під 839. Титул кагана пізніше носили київські князі, а його існування в IX столітті зазвичай розцінюється як претензія на рівність з хазарами. Як би там не було, варязькі дружини, що проникли до Східної Європи, почали успішно оспорювати гегемонію хазар над слов'янськими племенами. Від хазар звільнилися поляни (864), сіверяни (884) і радимичі (885).

Відповідаючи на виниклі виклики, хазари за допомогою Візантії спорудили серію фортець на північно-східних кордонах. У 834 каган і бек звернулися до імператора Феофілу з проханням допомогти в будівництві фортеці Саркел. Фортеця розташувалася на лівому березі Дону і стала головним оплотом хазар в регіоні. Окрім Саркелу, як свідчать археологічні дані, була створена мережа аналогічних зміцнень по притокам Дону.

У кінці IX-1-й половині X ст. Хазарський каганат ослабнув, але ще продовжував залишатися впливовою державою, завдяки навченій армії і майстерній дипломатії. Правителі проводили політику лавірування між трьома великими силами: Візантією (що втратила інтерес в союзних відносинах), кочівниками і Руссю. У кінці IX ст. у правління царя Веніаміну проти Хазарії виступила організована Візантією коаліція, що складалась з печенігів, чорних булгар, і декілька інших кочових племен. Хазари розбили її за підтримці алан. При наступному царі — Аароні Візантія зуміла зруйнувати хазаро-аланський союз, і тепер хазари здолали алан за допомогою одного з кочових вождів. Аланського царя полонили, але прийняли з шаною. Він віддав свою дочку за сина Аарона — Йосифа.

Агресія руських дружин до певного часу успішно перенаправлялася хазарами в Закавказзя. У 912/913 за частку здобичі хазари пропустили флот русів в Каспійське море, а коли поріділе військо повернулося, напали на нього і перебили. У 30-і рр. один з руських вождів Хельгу (можливо князь Олег або Ігор) по підбурюванню Візантії напав на хазарську заставу Самкерць на Таманському півострові. Хазарське військо під командуванням іудея Песаха розбило русів і розграбувало Візантійські володіння в Криму. Після цієї поразки руси повернули зброю на Візантію (941). А потім знову зробили рейд в Закавказзя (944). На відміну від минулого набігу, що супроводжувався простим грабунком, цього разу руси перешли до планомірного завоювання території, але закріпитися надовго не змогли [18, 52].

Несприятлива ситуація складалася для Хазарії і на південній межі, де на місці Халіфату виникли незалежні ісламські емірати. До початку X ст. весь Південний Прикаспій опинився об'єднаний в складі держави Саманідів. Нова держава стала активним провідником ісламу. Під її впливом релігія Мухаммеда початки розповсюдяться серед гузів і карлуків в Середній Азії, а потім і у Волзький Булгарії. Хазарія опинилася в ісламському оточенні, що було удвічі небезпечним у зв'язку з наявністю сильної ісламської партії при дворі беков. У 900—901, 909, 916 роках хазари в союзі з місцевими дагестанськими з'єднаннями зробили декілька походів на Дербент. Відносини з мусульманським світом формально залишалися мирними до падіння каганату, а потім васал Саманідів Хорезм на деякий час підпорядкував собі Хазарію. Звільнитися від панування хазар прагнула і динамічно ростуча Волзька Булгарія. Її правителі перейшли в іслам, розраховуючи на допомогу єдиновірців. У 922 році цю країну відвідав посол багдадського халіфа Ібн Фадлан.

Напередодні своєї загибелі Хазарському каганату вдалося зав'язати відносини з Кордовським Халіфатом. Міністр останнього Хасдай ібн Шапрут і хазарський цар Йосип обмінялися листами. З листа, що зберігся, Йосип (біля 961р.) видно, що він не вважав положення своєї країни катастрофічним і як і раніше розглядав себе як правителя великої території від Хорезму до Дону [18, 53-54].

Вирішальну роль в загибелі Хазарії зіграло Київське князівство. У 964 році князь Святослав звільнив останнє залежне слов'янське плем'я в'ятичів і в наступному 965 розбив військо хазар з каганом на чолі і захопив Саркел. Потім, в 965 або, за іншими даними, в 968—969 року руси, діючи в союзі з огузами, розгромили Ітіль і Семендер. Цей момент вважається кінцем незалежної Хазарської держави.

Якийсь час руси, мабуть, панували в пониззі Волги. Царський двір в цей час ховався десь на островах Каспійського моря. Після відходу русов, в 970-і рр. хазарський правитель отримав допомогу з Хорезму (по ін. даним Ширвану) і повернувся в Ітіль. У обмін за підтримку велика частина хазар перейшла в іслам, пізніше (після чергової допомоги) це зробив і сам цар. У 985 князь Володимир зробив новий похід на Хазарію і наклав на неї дань.

Подальша історія Хазарії простежується невиразно і розвивається ізольовано в центрі і колишніх провінціях. Хазари Поволжжя були остаточно зметені, мабуть, в середині XI в ході нашестя нової кочової хвилі — торків і половців. На місці Ітіля в пониззі Волги в XI—XII ст. існувало місто Саксин, населений огузами. У Дагестані про скільки-небудь значущу роль хазар джерела не згадують. У 1064 році декілька сотень сімей хазарів були за ініціативою місцевих правителів переселені за Дербент. Хазари Дону (Саркелу) і Причорномор'я потрапили під владу руського Тмутараканського князівства.Загони хазар входили у військо Мстислава Володимировича, під час його битви з братом Ярославом в 1024 році. Останній раз в руському літописі хазари згадані під 1079 роком у зв'язку з діями князя Олега Святославича, якого вони полонили і видали Візантії. Частина хазар асимілювана тюркськими племенами, що входили в склад Волзької Булгарії. Відомі окремі свідоцтва про міграцію хазар-іудеїв в країни Центральної Європи, де вони влилися до складу євреїв ашкеназі [12, 69].

Після падіння каганату південно-руські степи потрапили в неподільне панування кочівників. У Поволжжі домінуюча роль перейшла до Волзької Булгарії, а на Північному Кавказі — до Аланії. Знов під однією владою ці території опинилася об'єднані в складі Золотої Орди [12, 72].

Державний устрій Хазарського каганату

Першопочатково Хазарія була типовим кочовим ханством. Політичні традиції і тітулатуру вона успадкувала від Тюркського каганату.

На чолі держави стояв каган. Формально він володів всією повнотою військової і адміністративної влади, але не мав апарату для нав'язування своїх рішень. Положення каганів залежало, перш за все, від здатності успішно отримувати військову здобич і розподіляти її серед шляхти. Іншою важливою опорою їх влади була сакралізація. Каган був головою поганського культу і наділявся в очах підданих надприродними здібностями. Його влада вважалася встановленою Небом. Стати каганом міг тільки член одного царственого роду, влада в якому передавалася по прийнятій у тюрків сходовій системі від старшого брата до молодшого. Іноді ретроспективно вважають, що хазарами правив тюркський рід Ашина. До середини Х століття каганський рід опинився на межі виродження, і один з його представників, якщо вірити джерелам, торгував на базарі.

Віра в божественну силу правителя приводила до того, що у разі нещастя, що відбувалося з країною, його могли звинуватити в невдачах і змістити. Його життя підлягало строгій регламентації, фактично могла бути перетворена на суцільні заборони. При зведенні на престол кагана душили шовковим шнуром, і він в напівнепритомному стані винен був сам назвати число років свого правління. По закінченню цього терміну його вбивали. У доїудейський період династія каганів міцно контролювала армію і тому легко уникала сакральних обмежень. Проте після піднесення іншого клану хазар, що сповідав іудаїзм, реальна влада опинилася біля другої особи в державі — бека. На івриті його називали «мелех» — цар, араби передавали його посаду як «халіфа» — буквально «заступник» або «малік» — правитель. Влада усередині нової династії, очевидно під впливом іудаїзму, стала передаватися вже строго від батька до сина [13, 55].

У новій системі за каганом залишилися сакральні функції (формально більш значущі), а всіма земними справами керував бек. При цьому бек надавав кагану ритуальні почесті, що межували з приниженням. Входивши до нього, він ставав на коліна і тримав в руках гілку, що горіла. Каган ізольовано жив в своєму палаці, виїжджаючи зазвичай лише раз на рік на чолі урочистої процесії або у разі лих, що посягають на країну. Що визнаються сусідніми поганськими народами і що мали непохитний авторитет у рядових хазар кагани служили важливим стабілізуючим чинником до самого кінця Хазарської держави [13, 57].

Армія Хазарської держави

У епоху арабо-хазарських війн основною силою могутності хазар було ополчення. На вимогу хазар залежні народи виставляли військові контингенти. Чисельність війська могла доходити до 100—300 тис. чоловік. Основу армії складала кіннота. Військова тактика була типовою для кочівників: частина війська ховалася в засідці і вступала в бій в зручний момент. Хазари уміли брати міста, застосовуючи облогові машини. Військо каганату виявилося здібною до протистояння з регулярною арабською армією, під командуванням кращих полководців Халіфату.

У IX—X ситуація змінилася. Уряд, відмовившись від крупних завойовних походів, став спиратися на іноетнічні, не зв'язані місцевими родоплеменними інтересами сили. Ядром хазарського війська стала важка кінна гвардія, що складалась з ларисиєв, — мусульманського племені хорезмійського походження, яке поселилося в Ітилі і несло беку службу на особливих умовах. Гвардія мала власного везіра і мало право не воювати з єдиновірцями (більшість супротивників хазар в цей період були поганцями). Воїни отримували платню. Чисельність гвардії досягала по різним даним від 12 до 7 тис. чоловік. У Саркелі ніс службу щорічно змінюваний гарнізон з 300 воїнів [19, 41-43].

По суті хазарська армія стала професійною, і це дозволило каганату протриматися 150 років в боротьбі з супротивниками, що багато разів перевершували за чисельністю. Гвардія була дуже впливовою, але не єдиною військовою силою в країні. У розпорядженні хазарських царів були наймані контингенти слов'ян і русів (що так само стояли в столиці). Власне сили хазарів складалися з вершників, яких знатні вельможі були зобов'язані поставляти згідно своєму положенню. Залежні народи (буртаси, болгари) продовжували виставляти ополчення.

Хазари не мали флоту, хоча уміли виготовляти невеликі човни, якими користувалися для повідомлення по Волзі.

Військові дії велися особисто каганом і його найближчими родичами, або полководцями з числа хазарської знаті. Після відчуження каганів функція командування військом перейшла до беку [19, 44].

Економіка Хазарського каганату

У ранній період економіка базувалася на кочовому скотарстві і військовому грабунку сусідніх країн, пізніше більшою мірою на землеробстві і особливо торгівлі. Стародавнім осілим центром Хазарії був Дагестан, де отримало розвиток виноградництво. У VIII—IX в приморських областях Криму, Тамані, в низов'ях Кубані і Дону важливим наслідком панування хазар став процес переходу кочівників до сільського господарства.

У загальносвітовому масштабі в 2-у половину VIII- початку IX почався підйом міжнародної торгівлі. Через Хазарію проходило декілька міжнародних торгових шляхів. У Східній Європі основною торговою артерією стала Волга, нижня і середня течія якої знаходилася під контролем хазар. Волзький шлях йшов від гирла на Дон (через Переволок), далі в землі слов'ян і країни, що примикали до Балтійского моря. Цей шлях відмічений численними скарбами арабських дирхем. Ключову роль на ньому з певного часу стали грати руси. З гирла Волги, де знаходився Ітіль, купці потрапляли в акваторію Каспійського моря і, висаджуючись на його південних берегах, могли слідувати по суші до Багдаду або до Середньої Азії. Археологічні дослідження виявили існування сухопутних маршрутів: ланцюг караван-сараїв від Хорезму до Нижнього Поволжя. Через портові міста Криму Хазарія брала участь і в причорноморській торгівлі з Візантією [19, 54-55].

Розділ 2. Особливості взаємодії Київської Русі і Хозарської держави

2.1 Вплив Хазарського каганату на сусідні держави та народності

Нестор-літописець починає українську історію зі згадування данини, що хазари збирали зі слов'янських племен Середнього Подніпров'я, а варяги — із племен Новгородської землі в ІХ ст. Нестор розповідає, як степовики-хазари підійшли до землі полян і зажадали від них данини.

І поляни дали їм данину мечами: хазарські старійшини побачили в цій данині недобрий знак — адже хазари завоювали багато земель шаблями, заточеними з одного боку, а мечі були обоюдогострими. Так і сталося, — завершує свою розповідь про хазарську данину Нестор, — руські князі заволоділи хазарами.

Ця звістка “батька руської історії” породило чимало суперечок про роль хазар і “хазарського ярма” у цій історії. У радянські часи прийнято було вважати, що Хазарія — це “паразитична держава”, що перешкоджала прогресивному розвитку Руської держави. Руський князь Святослав у 965 році знищив цю перешкоду, і до Давньоруської держави відійшли багато земель Хазарії.

Теперішня історія незрівнянно багатша та цікавіша, ніж та стара офіційна доктрина. Хазари аж ніяк не були першими жителями євразійського степу, що прагнули обкласти даниною хліборобів і городян. Наприкінці IV–V ст. Європа пережила гуннську навалу: древні міста Північного Причорномор'я були зруйновані, кочові орди кинулися в Центральну Європу, до Рима і Константинополя - центрів Римської імперії. Але величезна Гуннська держава розпалася до VI ст., і на зміну гуннам з Центральної Азії прийшла нова хвиля завойовників — тюрки, що створили свої “імперію” — Тюркський каґанат.

Тюркський каґанат — неміцне об'єднання різномовних племен і народів, що розкинулося від Туви й Алтаю до Причорномор'я, розпалося, як і всяка “кочова імперія”. У VI ст. в Причорномор'ї панували тюркомовні кочівники болгари, а на території Дагестану, у колишніх “гуннських межах” — інший тюркомовний народ, хазари.

Хазари кочували на родючих землях передгір'їв Північного Кавказу і, що не менш важливо, знайомі були з побутом древніх міст. Як і всякі кочівники, вони швидко знаходили вигоду в політичній боротьбі, що, як завжди, вели на Кавказі великі держави. В ті часи це була Східна Римська імперія — Візантія та Іран.

У VII столітті хазари настільки зміцнилися, що стали претендувати на панування не тільки в Причорноморському степу, але й у візантійських містах Тамані і Криму, а також в Закавказзі. Формувалася нова “імперія” — Хазарський каганат: кагану, правителю хазар, стали підкорятися багато народів і земель. На Північному Кавказу союзниками і васалами хазар стали аланы — нащадки древніх скіфів і сарматів.

У степах хазарам підкорилися болгари. Не скорилася лише орда болгар на чолі з ханом Аспарухом у 681 р., яка відкочувала за Дунай, на землі Візантії, де і виникла Болгарія, що існує там понині. Інша група болгар відійшла в межиріччя Волги і Ками: там до ІХ ст. вони сформували болгарську державу — Волзьку Болгарію, що номінально визнавала владу хазарського кагана. У лісостепу ж данину хазарам стали платити слов'яни, що розселилися від Придніпров’я до Оки.

Тим часом у Закавказзі хазари зіштовхнулися з іншими завойовниками, що претендували на світове панування. Це були араби, що почали під зеленим прапором пророка Мохаммеда священну війну за навернення в прадиву віру “невірних”. Війна між арабами і хазарами точилася спочатку зі премінним успіхом, і арабам довелося мобілізувати всі сили, щоб розгромити суперника.

У 730-і роки каган змушений був відступити в степи і, за повідомленням арабських авторів, навіть прийняти іслам. Правитель Хазарії мав залишити свої ставки в Дагестані — міста Беленджер і Семендер – і заснував нову столицю в малодоступній дельті Волги: вона одержала ту ж тюркську назву, що і ріка Волга — Ітіль чи Атіль.

Араби, однак, не могли довго втриматися в степах: вони відступили в Закавказзя, їхнім форпостом (і форпостом ісламу) залишився Дербент в Дагестані. Каган відновив свою владу на Північному Кавказі й в інших областях. Цю владу необхідно було зміцнювати, і в каганаті почалося будівництво фортець: системи фортець виникли в Північному Кавказі і на вісьовій річковій магістралі Хазарії — в басейні Дону. Для будівництва фортець використовували традиції як іранської, так і візантійської фортифікації: у 830-і роки візантійський інженер спорудив на Дону фортецю Саркел, яку досліджували археологи на чолі з визнаним дослідником хазар — М. І. Артамоновим.

Економіка хазар стала багатоукладною і залежала від традицій народів, що входили в каганат: алани, що розселилися не тільки на Північному Кавказу, але й у басейні Дону, були досвідченими хліборобами і вміли будувати кам'яні фортеці, землеробство практикували й хазари, що навчилися також садівництву і рибальству. Хазари були жителями древніх міст — Фанагорії і Таматархі на Тамані, Керчі в Криму. Болгари в степу зберігали головним чином кочовий побут.

Однак оборонної системи й економіки, хай дуже розвинутої, було недостатньо для того, щоб завоювати визнання у світі, навіть ранньому середньовічному. А визнання, в першу чергу, великих держав, було необхідно. Під час війни з арабами-мусульманами каган прямо зіштовхнувся з конфесійною проблемою: хазари були язичниками, поклонялися тюркським богам, а нормальні відносини з язичниками були неможливі як з погляду ортодоксального ісламу, так і з позицій християнства — державної релігії Візантії.

Незрозуміло, як довго і чи всерйоз сповідав каган нав'язаний йому арабами іслам. Історія зберегла дивовижні письмові свідчення про релігію Хазарії, що донесло до нас так зване хазарсько-еврейське листування 60-х рр. Х століття. Ініціатором цього листування став канцлер могутнього халіфа Кордови єврейський вчений Хасдай Ібн Шапрут. Він довідався від купців, що десь на краю світу (а Північний Кавказ вважався в часи Середньовіччя краєм ойкумени) існує царство, правитель якого — іудей. Він написав йому лист із проханням розповісти про своє царство.

Хасдаю відповів цар Йосип, правитель Хазарії. Він розповів, як його далекий предок, що носив ще тюркське ім'я Булан, побачив у сні Божого ангела, що закликав його прийняти правдиву віру. Ангел дарував йому перемогу над ворогами, і Булан зі своїм народом прийняв іудаїзм. Тоді до царя з'явилися посли від мусульман і з християнської Візантії, щоб вразумити його: адже Булан прийняв віру всюди гнаного народу. Цар же влаштував диспут між мусульманами і християнами: він запитав ісламського кадія, яку віру він вважає більш правдивою — іудаїзм чи християнство, і кадій, що поважав старозавітних пророків, звичайно вказав на іудаїзм. Те ж питання про іудаїзм і іслам Булан задав священику, і той відповів, що релігія Старого завіту більш правдива. Так Булан переконався сам в правильності зробленого ним вибору.

Ця офіційна легенда про прийняття хазарами іудаїзму багато чого пояснювала історикам. Природно, каган не хотів приймати іслам: адже це робило його васалом ворога — арабського халіфа. Але і християнство не влаштовувало правителя Хазарії: адже він захопив християнські землі Візантії. Тим часом, у містах Кавказу і Північного Причорномор'я, у тому числі у Фанагорії і Таматархі, здавна жили іудейські громади, досвідчені в спілкуванні з оточуючими їх народами. Ці громади існували й у містах Халіфату і Візантії: християни і мусульмани могли спілкуватися з іудеями — адже вони не були язичниками.

В сучасній історіографії звичайно підкреслюється згубність цього вибору: іудаїзм прийняли тільки сам каган і хазари, інші народи зберегли свої вірування. Історики вважають, що каган і правляча верхівка каганату виявилися відірваними своєю вірою від інших підданих. Реальність, все-таки, була складнішою: якби каган прийняв іслам чи християнство, він мав би силою насаджувати нову релігію серед підвладних йому племен і народів — почати проти підданих “священну війну”. Іудаїзм же не вимагав насадження своєї віри серед інших народів. У результаті в Хазарії склалася дивна етноконфесійна ситуація: у хазарських містах, у тому числі в столиці Ітилі, пліч-о-пліч співіснували різні релігійні громади: іудеї — каган, його полководець бек і хазари, що жили в будівлях з цегли, а також християни, мусульмани (з мусульман-хорезмійців складалася гвардія кагана) і язичники (слов'яни і русь). Кожна громада мала своїх суддів і зберігала автономію. Це мирне співіснування різних релігійних громад було характерним ще для античних міст Північного Причорномор'я і для Константинополя — столиці Візантії. У Східній Європі становлення такої традиції було важливим кроком на шляху до цивілізації.

Ще один нещодавно відкритий єврейський документ Х ст. — лист про боржника, якого хоче викупити з боргової кабали громада — свідчить про те, що хазарські іудеї з'явилися й у слов'янському світі. Цей документ походить з Києва і на сьогоднішній день залишається найдавнішим руським документом. Дивовижні підписи під цим листом: поряд з типовими єврейськими іменами там згадують якогось Гостяту бар Кьябар Коген. Гостята — слов'янське ім'я, відоме по новгородській берестяній грамоті, Кьябар — назва одного з хазарських племен, коген — позначення представників жрецького стану в іудеїв. Ймовірно, що представники цієї громади, які напевно говорили і по-слов`янски, якщо вони носили слов'янські імена, брали участь в диспуті про віру, що відбувся вже при київському князі Володимирі напередодні хрещення Русі.

Цар Йосип у своєму листі описував Хазарію як могутню державу, якій підкорялися чи не всі народи Східної Європи — не тільки Північного Кавказу і Криму, степу і слов'янського лісостепу, але і всього Поволжя — аж до фінської весі в Білозер`ї. До 60-х років Х ст. реальність була вже далека від цієї картини могутності. Вже до початку Х ст. у Волзькій Болгарії поширився іслам, а в Аланії — християнство: правителі цих колись васальних земель Хазарії обрали власну релігію і шлях до незалежності. Самій Хазарії загрожували нові орди кочівників зі сходу: союзних хазарам угорців в Причорномор'ї тіснили печеніги (так наприкінці ІХ ст. угорці опинилися в Центральній Європі — нинішній Угорщині), із Заволзьких степів насувалися огузи.

2.2 Проблеми взаємовідносин хазар і слов’ян

Порядок і відносна безпека, які Хазарський каганат приніс жителям Великого степу й областей, що прилягають до неї з півночі, зіграли зрадницьку роль. Саме під захистом каганату слов'яни почали переселятися з місць їхнього споконвічного проживання у верхів'ях Дніпра, Волині й Подолії на схід, на території нинішньої південно-західної Росії й східної України. І, хоча спочатку слов'янські області були не більш ніж далекими провінціями каганату, поступово вони стали здобувати все більшу й більшу незалежність.

Найнебезпечнішим суперником Хазарії в Східній Європі стала Русь. Цар Йосип писав у своєму листі: якби хазари не зупинили русів на їхніх кордонах, ті завоювали б увесь світ. Русь дійсно прагнула потрапити через територію Хазарії до головних ринків середньовіччя — у Константинополь і Багдад.

Початок автономізації слов'янських земель поклав захоплення в середині IX століття варягами Аскольдом і Діром маленького хазаро-слав’янського містечка Києва в середньому плині Дніпра; втім, Аскольд і Дір, як видно, все-таки зберігали формальну залежність від Хазарського каганату. Положення різко погіршилося, коли в 882 році новгородський князь Олег, по-зрадницькому вбивши Аскольда й Діра, захопив Київ, а потім в 883 - 885 роках - численні слов'янські провінції каганату.

З тих пір навіть про формальне підпорядкування більше говорити не доводилося. На північних границях Хазарії зненацька з'явилася могутня держава, що володіла значною й постійно зростаючою військовою міццю: через двадцять років після захоплення північних провінцій каганату Олег, як відомо, прибив свій щит до воріт Царгорода [24, 82-83].

В знак своєї незалежності від Хазарії київські князі стали називати себе "російськими каганами", підкреслюючи свою рівноправність із каганами хазарськими. Втім, цей титул зберігався й тоді, коли жест відокремлення від каганату уже втратив усякий зміст: великі князі називали себе російськими каганами аж до XII століття, коли ніякого Хазарського каганату уже давно не існувало. І те що для сучасників було знаком незалежності, для історика найчастіше є знаком наступності: у цьому випадку - знаком, що вказує на вплив Хазарії на ранню Русь.

Хазарія була першою могутньою країною, з якої Древня Русь зіштовхнулася на початку своєї історії; і, як вважають багато вчених, новоспечені давньоруські кагани будували свою країну, у значній мірі, по образу й за прикладом Хазарського каганату.

Але майже із самого початку відносини між Київською Руссю і Хазарією були далекі від відносин між учителем й учнем; і хоча історичні відомості про слов’яно-хазарські відносини украй убогі, колективна пам'ять виявилася тривалішою літописів. Билини розповідають про війну, яку вели Добриня Микитич й Ілля Муромець із велетнем по імені Михайло Козарин або Жидовина; і в останньому важко не розпізнати єврейський Хазарський каганат. Відносини між Київською Руссю і Хазарією остаточно загострилися, коли після варязько-слав’янського розбійницького походу 914 року на ісламське Закавказзя, каган дозволив своїм підданим перебити київських дружин і закрив Волгу для слов’янських армій [24, 84].

Протистояння закінчилося війною Київської Русі проти Хазарського Каганату в 30-х роках Х століття. Слов’янські війська під керівництвом Хельгу напали на хазарське місто Самкерц на місці нинішньої Тамані; у відповідь хазари захопили кілька міст у кримських володіннях Візантії (активної спільниці Київської Русі на той момент), а потім завдали поразки військам самого Хельгу. Після цієї поразки, а, можливо в її результаті, Київська Русь перейшла на сторону Хазарії, і в 941 році Ігор виступив походом на Константинополь. Його похід закінчився провалом, що був, втім, на руку Хазарії: війна між Візантією й Руссю значно послабила обох головних ворогів Хазарського каганату.

Здавалося, доля знову повернулася обличчям до хазарів, і в хазарській історії наступив час відносного спокою.

Але тиша виявилася оманною. В 965 році київський князь Святослав зненацька проривається у внутрішні області Хазарії, стирає з лиця землі Ітіль і Хазаран, бере Саркел і потім робить рейд по хазарському тилу на північному Кавказі, грабуючи й знищуючи все на своєму шляху. І якщо до нападу Святослава в Самандарі (місті на західному узбережжі Каспійського моря, що колись був столицею Хазарії й до самого кінця її історії залишався її сільськогосподарським центром) і його околицях було 40 тисяч виноградників, то, за словами арабського географа Ібн Хаукаля, після походу Святослава в Самандарі не залишилося "ані виноградини".

Судячи з тактики випаленої землі, яку Святослав проводив, і по тому, що він не подбав закріпити за Київською Руссю свої хазарські завоювання, його метою було не захоплення земель, а знищення хазарської державності. І цієї мети він домігся: оточений ворогами, ослаблений багатовіковими війнами й внутрішніми розбратами, втративши степові фортеці і родючі північнокавказькі тили, Хазарський каганат припинив своє існування. Його жителі просто перестали підкорятися: християнські області відійшли до Візантії, ісламські - до Хорезма, слов'янські - до Київської Русі, а кочівники повернулися до свого степового свавілля [24, 86].

Залишки розгромлених хазар швидко розчинилися в тому бурхливому історичному просторі, яким залишалися степи і Північний Кавказ. Але ті початки державного, етнічного і конфесійного розвитку, що були закладені хазарами, збереглися донині в Східній Європі. Етнічна і конфесійна розмаїтість — співіснування різних народів, релігій і культур — залишається запорукою нормального розвитку цього регіону.

Зникнення хазар, про які вже в ХІІ столітті не згадується, викликало чимало романтичних і квазі-історичних концепцій про їхніх спадкоємців — караїмів Криму, гірських євреїв Кавказу. Серед них особливий інтерес викликає спроба англійського літератора Артура Кестлера побачити в хазарах, що втекли зі Східної Європи, предків європейських євреїв — ашкеназів. Ця безпідставна в історичному відношенні концепція будувалася на шляхетному намірі: довести, що антисемітизм позбавлений будь-яких історичних основ — адже хазари були не семітами, а тюрками.

Висновки

У другій половині VI ст. хазари підпали під владу Західно-тюркського каганату, під яким були протягом століття. Після розпаду Тюркського каганату в середині VII ст. підкорили собі частину болгар, кавказькі й слов'янські племена та створили Хазарський каганат, першу державну формацію на сході Європи. Верховним володарем Хазарського каганату був каган як релігійний зверхник, його заступником і фактичним правителем був цар-намісник.

Хазарська держава у VIII ст., під час найбільшої могутності, сягала до Десни, Дніпра та Дагестану. Хазари підкорили багато племен: аланів, які жили по Сіверському Дінцю, слов'янські племена, радимичів, в'ятичів, полян та сіверян. Вони накладали данину й не втручалися в життя підкорених. Хазари поєднували кочовий побут з осілими, мали хліборобство, скотарство, але здебільшого брали участь у торгівлі широкого майї-табу. Після розгрому держави західних тюрків, що лежала в Семиріччі та Фергані і служила головним посередником у торгівлі Китаю з Чорномор’ям, це посередництво перебрали хазари. Вони торгували з арабським халіфатом, Скандинавією. Хазари заволоділи місцевістю, де сходилися торговельні шляхи з різних країв. Головною артерією служив Волзький шлях, що сполучав Арабський халіфат із фінськими землями, зо Скандинавією.

Хазари перебували в постійних стосунках з кавказькими народами, з Візантією, — то ворожих, то мирних. У VIII ст. бували випадки шлюбів між візантійськими цісарями та хазарськими каганами, а цісар Лев IV був сином хазарської принцеси. Хазари втягнули підвладні їм українські племена в орбіту торговельних стосунків з усім тодішнім світом. Але, крім торговельних справ, вони мали й інший ще великий вплив. У хазарському каганаті ширилися вільно всі релігії: і іудейство, і мусульманство, і християнство, — і з цього погляду вони теж відіграли визначну роль в поширенні християнства на Україні.

Спершу у 720-их-737 році столицею Хазарського каганату було місто Семендер в північному Дагестані, а з середини VIII ст. - Ітиль над Волгою, недалеко сучасної Астрахані. Ітиль стала важливим центром міжнародної торгівлі між Сходом і Заходом, у ній були й окремі слов'янські квартали.

За Сестренцевичем, "Сармато-Козари, по об'єднанні своєму, були так сильні й мужні, що коло 750 року допомогли візантійському імператору Костянтину V узяти гору над сарацинами. Задоволений цією перемогою, Костянтин виявив Сармато-Козарами повне своє задоволення й обіцяв їм високе своє заступництво, прозвав їх козаками, й писав до одного короля, свого сусіда, й просив його також на майбутні часи називати їх не козарами, а козаками".

835 року, за допомогою візантійських будівничих, на Дону збудовано укріплене місто Саркел, де було багато руських, хозарських, грецьких, іранських і середньо-азійських купців.

На початку VIII ст. серед хазар північного Дагестану поселилися євреї з Ірану та Візантії, і під їх впливом частина хазар перейшла на іудаїзм, однак тільки на початку IX ст. каган Обадія проголосив іудейську віру без Талмуда державною релігією. Близько 735 року араби з халіфату напали на Хазарський каганат і примусили провідну верству перейти на іслам. Зі свого боку Візантія пробувала насадити в Хазарії християнство; місійну подорож серед хазар відбув у 860-861 рр. Кирило-Константин. При допомозі візантійських місіонерів у Хазарському каганаті створено митрополію і 7 єпархій. На території Хазарського каганату мирно співіснували юдаїзм (провідна верства), іслам і християнство - як також і поганство, поширене і серед слов'янських племен.

У кінці IX ст. у причорноморські степи, контрольовані хазарами прийшли печеніги, які значно ослабили Хазарський каганат. Зі середини IX ст. сильним суперником для хозар стала Київська Русь, військові дружини якої часто проходили територією Хазарії до Каспійського моря.

У IX-X ст. вся політика і економіка (торгівля) Східної Європи зосереджувалася в трикутнику Візантія - Хазарський каганат – Київська Русь. Рівновага між цими державами була порушена з ослабленням Хазарського каганату і зростанням Київської Русі.

За літописним описами, 862 року київське військо під проводом Аскольда і Діра визволило Київ від хазарської влади.

У 883-885 рр. князь Олег визволив і племена полян та сіверян з-під хазарської залежності.

За князя Ігоря руське військо двічі (913-914 і 943-944) переходило через Хазарію на Каспійське узбережжя, де захопило чималу здобич. У поході проти Візантії (941) князь Ігор користувався підтримкою Хазарського каганату, серед його дружинників були і хазари християнського віровизнання.

Похід князя Святослава Ігоревича 964-965 рр. на Хазарський каганат завдав йому, після 300-річного існування остаточного удару; були розгромлені міста Ітіль і Семендер, а Саркел, разом з північно-західною частиною (Тмутороканське князівство) - приєднано до Київської держави. Але знищення Хазарського каганату не дало для Київської держави добрих наслідків, бо вона стала жертвою постійних нападів кочових народів зі Сходу.

Після перемоги Святослава хазари підпали під зверхність Хорезму і стали мусульманами.

985 року князь Володимир Великий пішов походом на болгар та хазар і після перемоги примусив платити данину.

Остання літописна згадка про хазар датується 1079 роком (про їх участь у змові проти князя Олега Святославича, якого схопили в Тмуторокані й відправили у Візантію). 1083 року князь Олег, повернувшись до Тмуторокані, стратив хазар-змовників.

Після занепаду Хазарського каганату хазари поступово змішувалися з тюрксько-половецьким оточенням і згодом цілковито зникли.

Сестренцевич стверджував, що Казари були справжні Слов'янські Сармати.... що Казари говорили по-слов'янські.... що Болгари й Казари мали одне наріччя, котре було слов'янське.

Київська Русь виявилася самим могутнім і послідовним ворогом Хазарського Каганату. Майже півтора столітня визвольна війна східних слов'ян проти хазарського каганату була завершена походом князя Святослава. Розтрощивши основні військові сили каганату на чолі з каганом і зруйнувавши основні опорні вузли хазар на Середній і Нижній Волзі, на Північному Кавказі й Нижньому Доні, князь Святослав позбавив влади й торгово-лихварську верхівку Хазарії основи їхнього паразитичного існування. "Хазарське царство зникло як дим відразу ж після ліквідації основної умови його існування: військової переваги над сусідами й тими економічними вигодами, які доставляло володіння найважливішими торговельними шляхами між Азією і Європою. Оскільки інших підстав для його існування не було, воно під ударами більше сильної Слов’янської держави — Київської Русі, розсипалося на складені свої частини, що надалі розчинилися в половецькому морі", - трактує історію хазар найбільший її знавець М. І. Артамонов.

Список використаної літератури:

1. Артамонов М. И. История хазар. — Л.,1962. 2-е Изд. СПб.,2001.

2. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХІ ст.: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1996. – 616с.

3. Голб Н. Прицак О. Хазарско-еврейские документы X в. — М.-Иерусалим,2000.

4. Греков Б.Д. Киевская Русь. — М., 1953.

5. Грушевський М.С. Історія України-Руси. - К.,1991. – Т.1. -С.14.

6. Грушевський М. Степ і море в історії України // УІ.-1991-1992.- Ч.110-115.

7. Давня історія України. Упор. П.П. Толочко , Д. Н. Козак , С. Д. Крижицький — К.: Либідь. 1994.

8. Домбровський О. Студії з ранньої історії України. – Львів,Нью-Йорк,1998. - С.413.

9. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Т.1. - К.,1992.

10. Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989.

11. Заходер Б. Н. Каспийский свод сведений о Восточной Европе: Горган и Поволжье — М.,1962

12. Кёстлер А. Тринадцатое колено: Крушение империи хазар и её наследие. — СПб, 2001. Коковцов П. К. Еврейско-хазарская переписка X века. — Л.,1932.

13. Магомедов М.Г.Образование Хазарского каганата: По материалам археологических исследований и письменным данным М.,1983.

14. Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

15. Минорский В. Ф. История Ширвана и Дербента. — М.,1963

16. Насонов А.Н. «Русская земля» и образование территории Древнерусского государства. — М., 1951.

17. Новосельцев А.П. Восточные источники о восточных славянах и Руси VI—IX вв. В кн.: Древнерусское государство и его международное значение. — М., 1965.

18. Новосельцев А. П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. — М.,1990

19. Плетнева С. Хазары. - М., 1976

20. Приходнюк О. М. Відносини слов'ян із тюркомовним світом // Старожитності І тисячоліття нашої ери на території України: Зб. наук. праць. – К.: Інститут археології НАН України, 2003. – С. 127.

21. Пріцак О. Походження Русі.— К.: Обереги, 1997.— Т. І.— С. 53.

22. Рыбаков Б. К вопросу о роли Хазарского каганата в истории Руси. - Советская Археология, XVIII. - М., 1953

23. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — М., 1982.

24. Толочко П.П. Київська Русь. - К.,1996. - С. 341.

25. Хазары . — М. — Иерусалим, 2005.

26. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999. – 480с.

Додатки

Розвиток Хазарського каганату

ІІ.

Хазарський каганат в X ст.