КУРСОВА РОБОТА

Селянські податки на Україні в ХІХ – поч. ХХ століття

Вступ

Актуальність теми. Розв'язання потреб державотворення в Україні на сучасному етапі немислимі без вивчення й узагальнення набутого досвіду, об'єктивного і неупередженого аналізу позитивних і негативних моментів, пов'язаних зі становищем українського селянства. Ця проблема має важливе наукове і практичне значення. Актуальність її випливає з тих обставин, що відродження українського села вимагає об'єднаних зусиль не лише аграрників-практиків, учених-економістів, політиків, а й професійних істориків. Адже творче використання досвіду минулого допомагає уникати зайвих помилок, а врахування історичних уроків гарантує здійснення державного курсу без запровадження ризикованих економічних експериментів, соціальних катаклізмів і виснаження ресурсів.

Необхідність поглибленого вивчення різних аспектів діяльності селянства ХІХ-XX ст., коли воно було основним виробником сільськогосподарської продукції в Україні та Росії, а в країні діяли ринкові механізми, має для сьогодення практичне значення.

До того ж рівень розвитку історичної науки вимагає уточнення і доповнення офіційної концепції висвітлення подій ХІХ – початку XX ст., особливо в такому специфічному і багатонаціональному регіоні, як Південь України. Використання сучасних методів дослідження, введення до наукового обігу нових архівних матеріалів дозволяють значно ширше і об'єктивніше висвітлити економічне, політичне та соціальне становище селянства України доби в ХІХ – початку ХХ ст.

Наукова новизна курсової роботи полягає в тому, що на базі досягнень вітчизняної історіографії та аналізу доступних джерельних матеріалів зміни податкової політики царського уряду щодо селянства України розглядаються як предмет спеціального й комплексного історичного дослідження.

Мета роботи полягає в спробі вичленити головні види селянських податків на українських землях на основі комплексно-історичного аналізу різноманітної літератури та джерел.

Для досягнення поставленої мети в курсовій роботі передбачається розв’язати такі завдання:

• вивчити, проаналізувати й систематизувати існуючу наукову літературу за темою курсової роботи та виявити наявність історичних джерел;

• висвітлити основні види селянських податків на Україні в ХІХ – на початку ХХ ст.;

• вичленити вплив податкової політики царського уряду на економічне становище українських селян;

Предметом курсової роботи є основні види селянських податків на Україні в ХІХ – на початку ХХ ст.

Об’єкт роботи – вплив податкової політики царського уряду на економічне та соціальне становище українських селян.

Хронологічні межі зазначеної роботи (ХІХ – початок ХХ століття) дають змогу розглянути основні види селянських податків на Україні в ХІХ – на початку ХХ ст. Вибір хронологічних меж обумовлений тим, що реформи 60-х років ХІХ ст. внесли істотні зміни в економічне та соціальне становище селян України. Як наслідок, змінилась податкова політика уряду щодо цього прошарку населення.

Теоретико-методологічною основою дослідження є загальні принципи об’єктивності, історизму, пріоритету фактів та загальнолюдських цінностей, які передбачають об’єктивний опис і аналіз подій.

Історіографія питання. У ході написання даної роботи була використана різноманітна література.

Це були книги з історії України, нариси з розвитку різних верств населення, зокрема селянства, енциклопедична література, періодичні видання та збірники документів. Але не зважаючи на різноманіття праць, присвячених означеній темі, у історіографії немає загальної теорії цього питання.

Над проблемою селянських податків на Україні працювати такі дослідники, як Губарев В.К. «История Украины», Дорошенко Д. «Нарис історії України», Кормич Л.І., Багацький В.В. «Історія України від найдавніших часів до ХХІ ст.», Єфименко А.Я. «Історія українського народу», Борисенко В.Й. «Курс української історії з найдавніших часів до ХХ ст.», Мельник Л.Г., Гуржій О.І. «Історія України: курс лекцій. Від найдавніших часів до кінця ХІХ ст.», Рубльов О.С., Реєнт О.П. «Україна крізь віки», Румянцев В.А. «История Украины. Всемирная история» та багато інших вчених.

Так Дорошенко Д. В своїй праці «Нарис історії України» особливу увагу приділив політичній боротьбі українського селянства проти національного та економічного гноблення.

Наступні діячі української історичної науки – Кормич Л.І., Багацький В.В. в дослідженні «Історія України від найдавніших часів до ХХІ ст.» описують економічне та політичне становище селян в цілому та зокрема, питання оподаткування українського селянства.

Єфименко А.Я. в компелятивному зводі історії України під загальною назвою – «Історія українського народу», звертає увагу на еволюцію селянської верстви населення на українських землях.

Рубльов О.С., Реєнт О.П. в багатотомній праці «Україна крізь віки» звертають увагу на соціально-правовий статус селянства в ХІХ – ХХ ст. Автори надають аналіз нормативних документів, що регулювали життя і діяльність українського селянства.

Борисенко В.Й. в праці «Курс української історії з найдавніших часів до ХХ ст.» теж повертається до питання правового регулювання селян на землях України та надають опис установ, що регулювали питання податкової політики.

Вивчення історії оподаткування, еволюції впливу податків на соціально-економічну сферу життя є однім з найбільш важливих питань російської історії. Таке вивчення знаходить своє відображення в працях И. Янжула, С. Вітте, В. Озерова И, та інших.

Також при написанні курсової роботи були використані праці з історії Росії загального характеру. Це такі дослідження, як История России (ІХ–ХХ) під редакцією А. Дворниченко, В. Измозика; История России (ІХ – ХХ в.) Я. Перехова та інші.

Практичне значення курсової роботи визначається тим, що теоретичні розробки, викладені в дослідженні можуть бути використані учнями й студентами для підготовки до практичних занять. Також зміст роботи може стати основою для написання доповідей, рефератів, різноманітних виступів.

Робота складається з вступу, трьох основних розділів та загальних висновків.

1. Фінансова реформа царського уряду другої половини ХІХ ст.

До закінчення Кримської війни в дворянській публіцистиці з¢явилися численні проекти ліквідації кріпосного права і буржуазної перебудови країни. Автори цих публікацій домагалися деякого відновлення державного і суспільного ладу Росії при збереженні непорушності монархічної влади і максимальному огородженні дворянських інтересів. Частина цих проектів була присвячена також реформі фінансової системи країни.

Так, наприкінці 1854 р. із запискою по питанню про державні фінанси виступив ліберально-дворянський діяч передреформної епохи слов¢янофіл А.Й. Кошелєв. Найближчим приводом до складання цієї записки було бажання Кошелєва вказати нові джерела державних засобів, необхідних для ведення Кримської війни. У записці Кошелєва відзначена крайня напруженість російського бюджету, ріст державного боргу і розлад грошової системи. На думку автора, ні шляхом підвищення податків, ні за рахунок звичайних позик підвищити державні доходи не удасться, а розраховувати на одну тільки емісію паперових грошей украй небезпечно: така міра може привести до повної фінансової і грошової катастрофи. Вихід з положення, що створилося, Кошелєв бачив у випуску позики особливого типу, забезпеченого всім надбанням держави. При цьому засобу на сплату відсотків повинні були вишукувати виборні дворянські представники, скликані царем. Кошелєв зовсім не стосувався загальних основ миколаївської фінансової системи і бачив панацею від усіх зол у пожертвуваннях дворянства.

Крім цього проекту, Кошелєв у спеціальній записці, складеної в 1850 р., доводив необхідність скасування відкупної системи і введення замість її податку на вино і пиво.

Ще більш помірний проект, що нітрохи не торкався принципових основ дореформених фінансів, був опублікований Ю.А. Микшевичем у журналі «Російський Вісник» у 1859 р. Автор цього проекту ставив перед собою лише завдання знайти шляхи для ліквідації бюджетного дефіциту і зміцнення російських державних фінансів. Підкреслюючи напруженість бюджету платників податків, Микшевич відзначав, що домогтися збільшення державних доходів за рахунок підвищення податків не удасться. Величезна заборгованість Росії, на думку автора, робила неприпустимими і висновок нових позик. Єдиний вихід з положення, що створилося, Микшевич бачив у продажі державного майна, у першу чергу казенних земель і лісів. Цінність цього майна дорівнювала величезній сумі в 4 млрд. руб. Продаж казенних земель і лісів, за словами Микшевича, могла б значно поправити справи державного казначейства.

Більш розгорнутим був проект дворянського економіста Л.В. Тенгоборського. Автор висунув ряд заходів, спрямованих на збільшення продуктивних сил країни, вважаючи, що разом з тим виростуть і податки. Він наполягав на заміні винних відкупів акцизами, установленні п'ятипроцентного збору з доходів від капіталів, внесених у банківські установи [1,36]. Тенгоборський указував, що необхідно різко скоротити державні витрати, що йдуть на непродуктивні цілі, особливо кошторису військового і морського міністерств.

З часу Кримської війни необхідність перетворення застарілої фінансової системи країни стала настільки очевидної, що це змушено були визнати й урядові кола. Найбільше детально розроблений проект перебудови бюджетної справи і усієї фінансової системи, що збігався з загальними основами майбутньої реформи, був представлений самим міністерством фінансів на розгляд Олександра II незабаром після закінчення війни. У проекті підкреслювалася недосконалість російських фінансів і кредиту, неймовірна податкова обтяженість населення, громіздкість і дорожнеча державного апарата, шкода відкупної системи, що загрожує зростання державної заборгованості. У ньому висувалася пропозиція реорганізувати податкову систему країни, скасувати винні відкупи, збільшити митний прибуток, ввести акцизні збори. Щоб скоротити державну заборгованість, пропонувалося стати на шлях продажу державного майна, а також залучення приватнопідприємницької ініціативи до будівництва залізниць. Разом з тим у представленому документі намічені були заходи, спрямовані на зменшення державних витрат за допомогою боротьби з розкраданнями, деякого скорочення відомчих штатів і т.п. [2,67].

Пропозиції на поліпшення бюджетної справи, висунуті в проекті міністерства фінансів, цілком збігалися із широко розповсюдженими в той період судженнями про необхідність увести бюджетна і касова єдність і упорядкувати кошторисна справа. Усі ці урізані заходи широко обговорювалися в ліберальних колах дореформеної Росії ще з часів Сперанського.

До кінця Кримської війни царський уряд приступило до підготовки фінансової і кредитної реформи.

У 1859 р. були засновані дві комісії: одна при державному контролі – для складання правил про порядок рахівництва, звітності і ревізії, інша, при Міністерстві фінансів – для перегляду податей і зборів. Працями першої комісії, керівником якої був В.А. Татаринов, була здійснена корінна реформа у формальному ладі державного господарства Росії.

Малоплідними виявилися заняття інший заснованої в 1859 р. комісії – по перегляду податей і зборів, незважаючи на більш ніж 20-літнє її існування і численні томи її праць, її невдача значною мірою порозумівається загальними умовами того часу, коли їй приходилося працювати. Податкова система найтіснішим образом зв'язана з усіма сторонами суспільного і державного життя, а вони усі знаходилися в перехідному стані. Тимчасовий характер прийнятих заходів, відсутність визначених поглядів на майбутнє, боротьба старих початків з новими вносили перехідний характер і в саме економічне життя народу, а тому важко було взагалі знайти тверді підстави для податкової реформи, тим більше що самі права і положення різних класів населення далеко ще не визначилися [3, 112].

Тим часом податкова система страждала досить тяжкими недоліками, і в суспільній свідомості засувалися основні риси найважливіших її перетворень. Метою їх ставилося полегшення податкової ваги для нижчих, найбідніших класів населення, що виносили на собі майже весь державний бюджет, а засобами – скасування подушних податей, соляного податку і відкупів, перетворення паспортної системи, залучення до обкладання вищих, неподатних класів. Незважаючи на постійні фінансові утруднення, що затримували всяке безпосереднє зменшення державного доходу, у царювання Олександра II була здійснена частина цієї програми, почасти по вказівках податкової комісії. Одним з ініціаторів реформування податкової системи був міністр фінансів граф Михайло Христофорович Рейтери. Поставивши на чергу питання про скасування подушної податі, з розподілом тягаря її між усіма станами, і передавши спосіб дозволу цього питання на обговорення земських збір у 1871 році. Рейтери проте двічі збільшив подушну подать із сільських обивателів: у 1862 році на 25%, у 1867 році на 50 копійок. У 1863 році, у видах поліпшення побуту численного і найменш забезпеченого міського стану, була скасована подушна подать з міщан, замість якої був уведений податок на нерухомі майна в містах. У тому ж році видано було нове положення про мито за право торгівлі і промислів, що значно обклало дрібну торгівлю. У 1868 році положення це поширено на Царство Польське, а в 1870 і 1873 роках узагалі посилене обкладання торгівлі і промислів.

Саме істотне перетворення системи податків, що діяла, виразилося в заміні винних відкупів акцизом на вино. Винні відкупи – найбільш огидне породження феодально-кріпосницького господарства і права – необхідно було ліквідувати в першу чергу. Ліквідацію відкупної системи самодержавство також використовувало для того, щоб заспокоїти те широке, справді народний рух, що напередодні реформи вилилося у форму «питних бунтів». У 1860 р. царський уряд створив спеціальну комісію для розробки проекту про скасування винних відкупів і введенні акцизної системи. Головою комісії був призначений ліберальний діяч періоду 50–60-х років А.П. Заблоцький-Десятовський; до складу її ввійшли чиновники міністерства фінансів і винокурних заводчиків [4, 70].

Необхідність скасування винних відкупів диктувалася і чисто фіскальними інтересами. Вже в перший рік дії акцизної системи (1863 р.) питні доходи скарбниці склали 138 млн. руб. замість 126 млн. руб., отриманих від відкупників у 1862 р. У наступні роки ці доходи скарбниці безупинно росли і до 1878 р. склали вже 198 млн. руб. [5,42].

Російсько-турецька війна 1877–1878 р. знову висунула питання про реформу податкової справи. У даному випадку кола, що панували, керувалися не бажанням вивести селянське господарство з того стану убогості і розвалу, до якого воно прийшло завдяки непосильним податям і зборам. Шляхом відновлення податкової системи вони прагнули підвищити доходи скарбниці і зміцнити фінанси Росії.

У 1879 р., на зміну податкової комісії, була заснована нова комісія для обговорення припущень про скасування подушних зборів, чим виражався намір покінчити з ними остаточно. У 1880 р., під впливом суспільної думки, відмінний один із самих тяжких для населення податків – податок на сіль. Видано нові статути про збори за право торгівлі і промислів, про гербовий збір, про акциз на цукор, змінений митний тариф, приєднаний до загального державними доходам державний земський збір, з чого виник особливий державний поземельний податок, установлений збір зі страхувань, з пасажирських квитків і вантажів великої швидкості і т.д. Унаслідок зробленого в першу половину царювання підвищення подушної й оброчної податей і що збільшення питного податку, податковий тягар, що лежав на селянському населенні, не тільки, однак, не зменшилося, але значно зросла: подушна й оброчна подать, з питним і соляним податком, у 1856 р. дали 142,9 мільйона карбованців, або 40,4%, усіх звичайних доходів, у 1881 р. (без соляного податку) – уже 313,9 мільйона карбованців, або 48,2%. Крім того, селянська реформа викликала виникнення викупних платежів, що дуже незабаром, у виді невідповідності, що виявлялося, між ними і прибутковістю наділів, виявилися новим тягарем для селянського населення.

До цього часу податкова комісія розробила свій черговий проект так називаного розрядного податку, що у 1878 р. був представлений у міністерство фінансів. Даний проект не скасовував подушної податі, а лише доповнював неї, увівши податок на все інше населення країни, що мало доход понад 200 руб. у рік. Платники цього податку розділялися на 25 розрядів, у залежності від розмірів нерухомого майна. Розрядний податок повинний був підвищити дохідні надходження в скарбницю, але проект його був вороже зустрінутий дворянами і царськими міністрами. Поміщики кричали про несправедливості пропонованого проекту, по якому основним об'єктом обкладання було нерухоме майно, а торговельне населення, отже, звільнялося від такого податку. У результаті проект розрядного податку не був прийнятий, а сама податкова комісія на початку 80-х років була розпущена.

Але, всіляко обгороджуючи поміщиків від несення самої незначної частки податкового тягаря, уряд разом з тим змушено було реагувати на руйнування селянства, що прийняло наприкінці 70-х років масовий характер, і на прогресуючий ріст недоїмок. Великий матеріал, що характеризує зубожіння селянського населення в зв'язку з непосильним податковим гнітом, був зібраний комісією Валуєва. Дворянські представники, притягнуті до роботи в цій комісії, були змушені проти свого бажання констатувати зубожіння селянства. За даними комісії Валуєва, у Тверській губернії, наприклад, з десятини поміщицької землі стягувалося від 7 до 23 коп. податей і зборів у рік, у той час як колишні поміщицькі селяни повинні були платити викупні платежі і податі від 2 руб. 21 коп. до 3 руб. 33 коп. с десятини, тобто в багато разів більше. Така ж картина крайньої нерівномірності обкладання спостерігалася у всіх губерніях, розглянутих комісією Валуєва [6,65].

У результаті реформи 1862 р. і поміщики, і промислова буржуазія виявилися звільненими від сплати прямих податків, у той час як селянство повинне було, крім викупних платежів, вносити як і раніше подушну подать і виконувати численні земські повинності. Зростаючі, незважаючи на строгість стягнень, недоїмки в селянських платежах робили усе більш і більш очевидним, що ці платежі, не відповідаючи не тільки прибутковості землі, але і загальної сукупності засобів селян, є для них руйнівними. Наприкінці царювання Олександра II факт виснаження платіжних сил і загального зниження добробуту селянського населення був визнаний самим урядом і поставлений на чергу питання про зниження викупних платежів, але дозвіл він одержав тільки в наступне царювання.

2. Основні види селянських податків на Україні (1861 – поч. ХХ ст.)

Реформа 1861 р. і як її – швидкий розвиток капіталізму в сільському господарстві – привели до істотних змін у земельних відносинах. Значна частина поміщицьких маєтків, зокрема на Україні, перебудовувалась і переходила па капіталістичний шлях. З розвитком капіталізму в сільському господарстві швидко відбувалась диференціація селянства. Розвиток капіталізму руйнував ідеалізовану народниками сільську общину з її натуральним господарством, перетворюючи селянина у товаровиробника, підпорядкованого ринку. Внаслідок розвитку товарно-грошових відносин більшість сільського населення розорялась, незначна меншість багатіла і перетворювалась у сільську буржуазію.

Після реформи 1861 р. економічне становище основної маси селянства дедалі гіршало. Головними причинами зубожіння селянства були малоземелля, злиденні наділи, передача селянам гіршої землі, відробітки, оренда поміщицької землі на кабальних умовах, непосильні податки, викупні платежі, мирські збори, натуральна повинність, дроблення дворів внаслідок сімейних розділів тощо[7; 67].

За надільну польову й присадибну землю, одержану внаслідок реформи, на селян України покладалися повинності у вигляді грошей (оброк, чинш) і «здольщини» (панщина). За землі під садибами на Правобережжі і Лівобережжі селяни щороку сплачували по 5,1 крб. і більше з десятини. За згодою між поміщиком і селянами цю повинність можна було заміняти відробітками. За умовами, виробленими поміщиками, з десятини польової землі встановлювався такий оброк: у Чернігівській губернії (в залежності від місцевості) – від 1,4 до 2,5 крб., у Полтавській – від 2 до 2,5 крб., у Харківській – від 1,8 до 2,8 крб. У Київській, Подільській і Волинській губерніях, територія яких була поділена на дев'ять місцевостей, селяни сплачували оброк від 1,35 до 3,3 крб. за десятину або відробляли панщину від 8,5 до 20 днів. В Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях відробляли 40 чоловічих і ЗО жіночих днів панщини за душовий наділ.

Грошову повинність можна було за згодою поміщика замінювати оплатою хлібом. Строки сплати оброку встановлювались за домовленістю між селянами і поміщиками і записувались в уставні грамоти. Поміщики мали право вимагати від селян сплати оброку за півроку наперед.

Сума грошового оброку, або панщина, що її мали сплачувати або відробляти поміщикам кріпосні селяни, встановлена в уставній грамоті, мала лишатись незмінною протягом 20 років. На Лівобережжі України панщина («здольщинна» повинність) визначалась робочими днями. Так, за десятину польової землі селяни відробляли чоловічими пішими днями в Чернігівській губернії – від 12 до 21 дня, Полтавській – від 16 до 21 дня і Харківській – від 12 до 19 днів (в залежності від місцевостей, на які було поділено кожну губернію). Це становило величезну кількість робочих днів. Громада селян, яка одержала 300 десятин землі, відробляла понад 6000 робочих днів панщини. Характерно, що колишні кріпосники поділяли панщинні дні на літні і зимові, перші з яких становили ³/5, а другі – ²/6 загальної їх кількості.

Селян і після реформи до переходу на викуп примушували працювати на поміщика. Закон, захищаючи інтереси поміщиків, не допускав ніяких послаблень і вимагав, щоб селяни беззаперечно виходили на роботу навіть тоді, коли наряд на роботу було зроблено неправильно.

В Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях панщину відробляли чоловіки і жінки, причому чоловічі дні поділялись на кінні і піші. Виконували їх селяни за круговою порукою (при общинному землеволодінні). При подвірному землеволодінні кожний хазяїн двору відповідав за повинності з своєї ділянки.

Одержавши жебрацькі наділи, селянство було прикуте не лише до цих наділів, а й до сільської общини, до поміщицької землі [8; 102].

Щодо Правобережної України, то тут і після реформи залишились специфічні кріпосницькі відносини – так звані сервітути. Селянам надавалося право пасти худобу після збору хліба, збирати хмиз па землях поміщиків, поміщик також мав право випасу худоби па землях селян. Па правобережній Україні сервітутами (з поміщицькими маєтками) була зв'язана майже половина селянських дворів.

Щоб забезпечити сплату податків і зборів, селянство було зв'язане круговою порукою. Законодавчим актом заборонявся вихід із сільської общини. Крім податків, на плечі селянства великим тягарем лягли натуральні повинності: підводна, дорожна, етапно-арештантська, постоєва і т. п., а також витрати на утримання нижчої адміністрації.

Умови, що створилися на селі в зв'язку з розвитком капіталізму, примушували значну кількість селянства залишати село і йти на заробітки. Щоб запобігти цьому, царський уряд, крім кругової поруки, вишукував інші заходи для прикріплення селян до общини (громади). Запроваджувалася паспортна система, яка обмежувала пересування селян. Селянство підпорядковувалося нагляду поліції та численного «селянського» начальства.

Головним джерелом існування селян в багатьох місцевостях були заробітки у містах, на польових роботах у поміщиків, в економіях, у куркулів, а також на фабриках, заводах, залізницях і т.д. Ось чому значна частина селянства опинилась у становищі не хліборобів, а сільськогосподарських робітників і робітників взагалі.

Податки, у царській Росії були основним джерелом прибутків державного бюджету. Розподілялися вони дуже нерівномірно не лише серед станів, а й серед самого селянства. Чим заможніше було господарство, тим меншу частку становили податки в його бюджеті. Особлива несправедливість була в тому, що при розподілі податків і зборів виходили не з прибутковості господарства, а «з душі». Податки, які мав сплатити селянин, і порядок їх сплати встановлювались казенними палатами, які розсилали по волосних правліннях окладні листи, складені на підставі даних останньої ревізії.

Волосні правління до цих окладних листів додавали ще збори на земську пошту і на утримання волосного правління, а сільські сходи на підставі цих документів розкладали податки і збори між платниками, додаючи ще збори на витрати громади (сільські збори): на заробітну плату сільському і церковному старостам, вчителю школи, пастухам і т.д.

Селянство платило шість видів податків і зборів: державний поземельний податок, викупні платежі, земські збори, обов'язкове страхування, подушну подать (до її скасування у 80-х роках) і мирські збори [9; 78].

Найбільшими і найтяжчими податками були викупні платежі і мирські збори. Викупні платежі в окремих місцевостях становили 2,5 крб. і більше з десятини. Розмір мирських зборів коливався від 50 коп. до 2 крб. і вище з десятини, але здебільшого ці збори брали подушно. Розподілялися податки між волостями дуже нерівномірно. Значно більші податки доводилось сплачувати колишнім поміщицьким селянам. Так, вони сплачували викупні платежі, тим часом, як, наприклад, козаки Лівобережної України, об'єднані у волості, їх не платили.

Для переважної більшості селянства викупні платежі були непосильними. Вже через десять років після реформи це мусила визнати навіть і «Валуївська комісія». Вона відзначила, що платежі селян перевищують прибутковість селянських господарств і що селяни сплачують їх за рахунок сторонніх заробітків. Селяни, які вийшли з кріпосної залежності, несли величезний фінансовий тягар. За землю, споконвічно їм належну і ними оброблювану, їх примушували сплачувати поміщикам величезні гроші. Оскільки селянство не мало чим сплатити кріпосникам за землю, уряд царської Росії, щоб забезпечити інтереси поміщиків, повністю сплатив їм вартість землі відповідно до затверджених викупних актів, але не готівкою, а процентними паперами, які поступово погашались. Державний борг перекладався на селян. їх примушували сплачувати не лише номінальну ціну землі, а й проценти на капітал на протязі 49 років. У зв'язку з цим сума капітального боргу, збільшувалась у три рази. Таким чином, царська держава виступала і в ролі боржника (щодо поміщика), і в ролі кредитора (щодо селянства), а також брала на себе функції по збору з селянства викупних платежів, які з нелюдською жорстокістю стягувала з селян адміністрація волосних установ, мирові посередники і поліція.

Всього селянство України за 49 років повинно було сплатити за землю і своє звільнення понад 490 млн. крб. (замість 166, 8 мли. крб.), з яких до 1906 р. було сплачено 382 млн. крб.

З року в рік збільшувались і земські збори, які йшли на утримання земських управ, повітової і сільської поліції, прокладання і ремонт шляхів, утримання і будівництво шкіл, лікарень тощо. Характерно, що при визначенні зборів взагалі, і земських зокрема, чиновники і волосні правління не зважали на тяжкі економічні умови селянства.

Внаслідок непосильних платежів нагромаджувались недоїмки, які царський уряд стягав за допомогою волосної адміністрації, поліції і навіть війська. Примусове стягнення земських і інших зборів нерідко викликало селянські заворушення.

На початку XX ст., особливо під час першої російської революції 1905–1907 рр. і в наступні роки, під впливом і керівництвом робітничого класу посилюється боротьба селянства проти поміщиків, буржуазії [10; 308].

Селянство царської Росії боролось проти соціально-політичного гноблення і залишків кріпосництва, за знищення поміщицького землеволодіння, непосильних податків, зборів, різних повинностей, які важким тягарем лягали на плечі селян. Боротьба селян інколи переходила у відкриті виступи, які здебільшого зазнавали поразки.

Порівнюючи селянські платежі з поміщицькими, ми бачимо, що селяни сплачували податки в кілька разів більші, ніж поміщики.

За даними Центрального статистичного комітету, в середньому у Росії на десятину селянської землі припадало платежів 3 крб. 93 коп. У багатьох випадках селянські землі були оподатковані вище, ніж поміщицькі, в 11 і навіть більше раз. Лише перша буржуазно-демократична революція 1905–1907 рр. примусила царський уряд частково зменшити ці грабіжницькі платежі. Зокрема, з 1906 р. викупні платежі було зменшено наполовину, а з 1907 р. стягнення викупних платежів припинялося зовсім.

Податки з селянського господарства були такі великі, що нерідко перевищували не тільки прибутки з господарства, а й частину заробітків селян на стороні. Це видно з порівняння суми податків з прибутковістю господарства. Так, середній врожай з десятини у Полтавській губернії, за підрахунками земських статистиків, становив 48 пудів. Таким чином, середнє господарство, наприклад, з 6 десятинами землі при 6 чоловіках сім'ї (при трипільній системі) одержувало (без зерна на посів) 160 пудів зерна. З них 120 пудів йшло на забезпечення сім'ї хлібом. Лишалось 40 пудів, які можна було продати за 24 крб. (по 60 коп. за пуд). Податки ж становили 23 крб. 58 коп. Таким чином, грошей ледве вистачало на сплату податків [8,36].

Природно, що малоземельні господарства не мали змоги не тільки поліпшувати своє господарство, купувати реманент тощо, а дуже часто не були спроможні навіть сплатити податки.

Особливо важко було малоземельним і середнім господарствам у неврожайні роки. Для сплати податків селяни змушені були за безцінок продавати частину свого майна, в тому числі і тяглову силу. Тому після неврожайного року багато селян не могли поставити на ноги своє занепале господарство, обробити землю і мусили здавати її в оренду місцевим багатіям за безцінок з тим, щоб тільки сплатити податки.

Зубожіння селянства приводило до того, що переважна більшість селян не могла своєчасно сплачувати податки і збори, внаслідок чого недоїмки рік у рік збільшувались і досягали великих розмірів. Так, лише по трьох видах податків Куп'янського повіту, Харківської губернії, вони становили 319 776 крб., з них 103 118 крб. губернського і повітового земського збору, 164 658 крб. викупних платежів і 51910 крб. боргу продовольчого капіталу. Продовольчі капітали складались з коштів, які сплачувало селянство замість зсипки зерна в магазини для запасів хліба на випадок неврожаю або іншого стихійного лиха.

Кругова порука не могла запобігти безперервному збільшенню недоїмок і забезпечити оплату різних зборів та грошових повинностей, які з кожним десятиріччям збільшувались і лягали величезним тягарем на пригноблені селянські маси. Кругова порука в багатьох випадках сприяла процесу зубожіння і розорення селянства. Несучи відповідальність за сплату податків і недоїмок, громада часто відмовляла селянинові-недоїмнику у видачі паспорта, побоюючись, що селянин не повернеться, і тоді податки та недоїмки за нього буде платити «мир».

Цим громада примушувала селянина, який намагався поліпшити тяжке становище заробітками, залишатися на своєму жебрацькому наділі, який не забезпечував його існування і не давав змоги сплатити недоїмки [11; 79].

Ставши недоїмником, іноді внаслідок нещасного випадку селянин у більшості випадків не міг вивести своє господарство із скрутного становища. Він змушений був залазити в борги, продавати частину свого майна, здавати за безцінок в оренду землю і за безцінок продавати свою робочу силу, тобто ставати наймитом і, нарешті, не маючи змоги вести господарство, – залишати село.

Майно, худоба, земля таких селян потрапляли до рук сільської буржуазії. Закон надавав сільським і волосним правлінням право вживати щодо недоїмників найсуворіших заходів.

На підставі законодавства про селян сільське правління або волосний старшина мали право накласти арешт на зароблені селянином гроші; призначити йому опікуна, щоб він не міг самостійно розпоряджатися своїм рухомим майном, продати його продовольчі запаси, лишивши йому норму на три місяці; продати все, аж до одягу та білизни і, нарешті, втручатися у сімейне життя селянина, позбавляючи голову сім'ї права на старшинство у сім'ї.

Покаранню різками, яке принижувало гідність людини, підлягали всі селяни, і не лише за вироками волосних судів, а й. «на розсуд» начальства.

Певні рішення приймалися і щодо землі недоїмника. Ділянки землі недоїмників здавали в оренду стороннім особам (не селянам) формально на «обмежений» строк, фактично ж цим позбавляли селянина землі назавжди.

Отже, що інше міг робити селянин, який ставав фактично жебраком, як не лишати село і йти на заробітки, але й тут злощасний закон застерігав, що для звільнення з громади треба, щоб за сім'єю селянина не було ніяких недоїмок і щоб окладні збори було сплачено до 1 січня наступного року. Залишалось або потай іти на заробітки у місто, на фабрики та заводи, або стати батраком у місцевого куркуля чи поміщика, а іноді й просто жебракувати.

Крім податків і зборів, селяни України, як і Росії, відбували надто тяжкі натуральні повинності, які лягали не меншим тягарем на їх плечі, ніж податки. З усіх станів царської Росії одні лише селяни зобов'язані були ремонтувати шляхи і мости, гасити пожежі в державних і поміщицьких лісах, супроводжувати арештованих, відкопувати на залізницях занесені снігом поїзди, надавати допомогу при поводі, охороняти церкви, забезпечувати підводами для роз'їздів чиновників, поліцію тощо [12; 97].

У небагатьох випадках селянам дозволялось замість натуральних повинностей сплачувати гроші. На грошові можна було перевести лише такі повинності, як наймання сторожів, охорона церков, волосних правлінь тощо. Такі ж повинності, як шляхова, караульна, ремонт мостів, гатей, супроводження і охорона арештованих виконувалися силами і засобами селян.

Розмір повинностей наперед не встановлювався. Відбували їх за вимогою місцевої влади і поліції в міру потреби, а «потреба» ця була надто велика. Лише частину повинностей, таких, як охорона при магазинах для запасів хліба, церквах, волосних правліннях і на околицях сіл, можна було облічити, а такі повинності, як ремонт транспортних, воєнно-маршрутних, поштових шляхів, гатей, мостів, ремонт громадських будинків тощо, облікувати було важко.

Найтяжчою для селян була шляхова повинність, яку часто-густо треба було відбувати у гарячу літню пору. Хоч шляхами користувалося все населення, особливо поміщицькі і приватновласницькі економії, фабрики і заводи, які розбивали шляхи своїми важкими вантажами, – ремонт шляхів уряд здійснював за рахунок селян.

Переважну кількість натуральних повинностей селяни відробляли навесні, тобто під час сівби; виконувати повинність їх виганяли за десять, двадцять п'ять і навіть за шістдесят верст від села.

У тих місцевостях, де майже всі чоловіки йшли на заробітки, як це було в деяких волостях Київської губернії, губернське в селянських справах присутствіє, як виняток, дозволило відбувати шляхову повинність з підряду, розкладаючи цю суму грошей на селянську і поміщицьку землі.

Ще важчою була етапно-арештантська повинність, яку мали виконувати виключно селяни. Для її відбування споряджали селян і підводи не тільки з ближчих до етапних шляхів сіл, а й з віддалених за 20–40 верст. Гроші на утримання етапних пунктів вносились у волосні розкладки. Ця повинність викликала багато скарг з боку селян, які писали, що вона виконується тільки селянством, тим часом як інші стани її не відбували.

Ще тяжчою стала ця повинність після ліквідації у 1901 р. арештних приміщень при станових квартирах. Цей захід уряду призвів до великих витрат на перебудову арештних приміщень при волосних правліннях, на їх утримання, причому в багатьох випадках доводилось навіть споруджувати нові окремі будинки-в'язниці. Натуральні повинності щороку збільшувались. Натуральні повинності з 1885 до 1910 р. збільшились майже в три рази. В губернському масштабі вони становили мільйони днів [10; 75].

До натуральних повинностей треба віднести також перебування селян на таких «громадських» посадах, як соцькі і десяцькі. Ці обов'язки не тільки забирали багато часу, а й принижували гідність людини. Послугами соцьких і десяцьких користувалось все начальство – від урядника і волосної адміністрації до земських начальників і мирових посередників. Рідко бувало так, щоб ці селяни не потрапляли під арешт «за розсудом» численного начальства [11; 207].

Натуральні повинності, які перейшли з епохи феодалізму, були для селянства важким тягарем не лише економічним, а й моральним.

Таким чином, в ХІХ ст. на Україні існувала велика кількість різновидів селянських податків. Це були податки натурального характеру, кілька видів робіт та грошові податки. Ця податкова система, що поширювалась на українських селян не тільки створювала тяжкі умови життя на селі, але й гальмувала процес втілення капіталістичних відносин в аграрний сектор України з одного боку, а з іншого – саме збідніле селянство було основою пролетаріату що формувався.

3. Волосний бюджет та селянські податки

За законом від 19 лютого 1861 р. всі видатки по утриманню сільських і волосних установ, які становили величезні суми, покладалися на селян. Так, у 1891 р. з 45 млн. крб. загальної суми видатків на волосні потреби по п'ятдесяти губерніях Європейської Росії – 39,5 млн. крб., або 87,8% всього бюджету, витрачалося на адміністративно-управлінські видатки і лише 5,5 млн. крб., тобто 12,2%, – на сільськогосподарські та інші потреби селянства. Лише на утримання сільської і волосної адміністрації і волосного суду витрачалося 16,1 млн. крб., або 35,5% всього бюджету волостей, тоді як на оплату медичного і педагогічного персоналу витрачалося 1,9 млн. крб., тобто 4,3%.

Таким чином, переважна більшість коштів витрачалася на утримання волосного управління. Незважаючи на те що волосні установи обслуговували не лише селян, а й інші стани, які не були приписані до волостей, але проживали на їх території, видатки на утримання цих установ сплачувало лише селянство. Прикладом цього може бути Малинська волость, де у 1905 р. було 44,5 тис. душ населення, з яких селян – 26,5 тис, міщан, колоністів, дворян та інших – 18 тис. чоловік.

Волостей, в яких майже половину населення становили міщани, було багато, проте весь тягар утримання волосних установ лягав на плечі селян. Представники від селян, які брали участь у різних комітетах і нарадах, що розглядали питання про становище селян і управління селянами, справедливо пропонували розподілити видатки поміж іншими станами або віднести їх на рахунок держави. Проте поки існували волості, це питання не було розв'язане на користь селян.

Поміщики вважали, що селянство неспроможне. брати участь у розв'язанні питань про своє становище. Так, голова Одеського повітового комітету про потреби сільськогосподарської промисловості заявив, що участь селян в обговоренні питань про їх становище скоріше заплутала б справу, що поміщики самі добре знають всі потреби селян і краще розуміють, що треба зробити для поліпшення їх становища.

В перші роки після реформи бюджет волостей створювався за рахунок розкладання зборів з кожної ревізької душі, відповідно до постанов сходів. Наприклад, бюджет Малайської волості у 1863 р. обчислювався так: на утримання волосного правління за розкладкою з кожної ревізької душі припадало 1 крб. 60 коп.; на утримання писаря – 16 коп.; на утримання соцького і доглядача магазина для запасів хліба – 8 коп.; інші видатки – 17 коп., – всього 2 крб. 01 коп. з ревізької душі. При наявності у волості 1039 ревізьких душ утримання апарату волості обходилось селянам в 2088 крб. 39 коп.

В багатьох волостях бюджет, за ухвалами сходів, складався з сум, одержаних з кожного двору (розкладка на двори). З цих коштів одержувала платню волосна адміністрація. Характерно, що писарі одержували значно більшу плату, ніж старшини, яким вони були підпорядковані. Оклади службових осіб волосних установ дедалі збільшувались.

Як волосні, так і сільські видатки поділялися на обов'язкові і необов'язкові. До обов'язкових належали: утримання службовців сільського і волосного правлінь, витрати на роз'їзди, ремонт та наймання приміщень, канцелярські видатки, утримання земської пошти, етапів, приміщень для арештованих, наймання квартир для урядників і стражників, догляд за інвалідами, стариками і видатки на висилку «порочних» осіб. До числа необов'язкових належали видатки на народну освіту, організацію і утримання поштових відділень, бібліотек, купівлю і утримання племінних биків і інших тварин, ремонт церков і т. ін.

Характерно, що такі важливі для селян заходи як народна освіта, організація бібліотек, видатки, зв'язані з поліпшенням господарства селян, відносились до необов'язкових [13; 107].

Отже, і тут при складанні волосних бюджетів політика царського уряду була спрямована проти інтересів народних мас.

З відомості видно, що значна частина коштів витрачалась на обов'язкові видатки: утримання сільського і волосного апарату (30%), наймання сажотрусів, сторожів і пастухів, (22,7%), утримання земської пошти (13,2%), ремонт і утримання приміщень волосного правління й інших будинків (5,5%). З необов'язкових видатків значними були видатки, зв'язані з релігійним культом (13,5%), зовсім незначними були видатки на культурні і освітні потреби (5,5%), і жодної копійки не дозволяли витрачати земські начальники і мирові посередники на потреби медицини. Видатки волостей дедалі збільшувались. Так, по тій же Малинській волості з 1904 до 1910 р. вони зросли більше ніж у два рази, а порівняно з 1863 р. – у п'ять разів. У 1863 р. вони становили 2088 крб. 39 коп., у 1904–4437 крб. 24 коп., у 1908 р. – 7544 крб. 91 коп., у 1910 р. – 11037 крб. 70 коп.

Значні кошти на утримання волосного і сільського апарату витрачались і в інших волостях України. Так, селяни волостей Вінницького повіту в 1901 р. сплатили понад 100 000 крб.

Отже, лише на оплату службовців волосного і сільського апарату, соцьких і десяцьких витрачалось 29,5% бюджету волостей [14; 123].

По трьох губерніях Правобережної України у 1900 р. з 4053,4 тис. крб. на утримання волосного і сільського апарату витрачалося 27,98%, на будівництво, ремонт і наймання приміщень – 12,74% і на утримання земської пошти – 17,25%. Якщо до цього додати видатки на квартири для урядників, шляхово-етапну повинність, наймання приміщень для військ – тобто видатки, не пов'язані з потребами селян, то їх сума становитиме 62,01% всього бюджету [15,136].

Мирські збори з селян за дуже незначний час (1891–1895 р.) збільшились на 41%, а в таких губерніях, як Катеринославська, Херсонська, Харківська і Чернігівська, – на 53–57%, проте це збільшення йшло не на поліпшення економічного становища селян.

Утримання волосних управлінь за рахунок селянства цілком влаштовувало дворянство і буржуазію, тому вони вважали, що «тягар видатків на утримання волосної адміністрації перекладати на інші стани не слід».

Всі ці податки, збори і грошові повинності посилювали економічне гноблення селян, зумовлювали їх дальше зубожіння.

Висновки

Таким чином в 1862 році російським урядом була проведена фінансова реформа, яка привела до змін в податковій політиці країни. Це стосувалося й системи селянських податків на Україні.

Працюючи над темо курсової роботи ми побачили що, в ХІХ ст. на Україні існувала велика кількість різновидів селянських податків. Це були податки натурального характеру, кілька видів робіт та грошові податки. Ця податкова система, що поширювалась на українських селян не тільки створювала тяжкі умови життя на селі, але й гальмувала процес втілення капіталістичних відносин в аграрний сектор України з одного боку, а з іншого – саме збідніле селянство було основою пролетаріату що формувався.

З розвитком капіталізму в сільському господарстві швидко відбувалась диференціація селянства. Розвиток капіталізму руйнував ідеалізовану народниками сільську общину з її натуральним господарством, перетворюючи селянина у товаровиробника, підпорядкованого ринку. Внаслідок розвитку товарно-грошових відносин більшість сільського населення розорялась, незначна меншість окуркулювалась, багатіла і перетворювалась у сільську буржуазію.

Найбільшим тягарем для українського селянства були податки що йшли на утримання волосної адміністрації. Російський уряд розподілив податки так, що бюджет волостей формувався в основному за рахунок селян.

Крім податків і зборів, селяни України, як і Росії, відбували надто тяжкі натуральні повинності, які лягали не меншим тягарем на їх плечі, ніж податки. З усіх станів царської Росії одні лише селяни зобов'язані були ремонтувати шляхи і мости, гасити пожежі в державних і поміщицьких лісах, супроводжувати арештованих, відкопувати на залізницях занесені снігом поїзди, надавати допомогу при поводі, охороняти церкви, забезпечувати підводами для роз'їздів чиновників, поліцію тощо.

Література

1. История России (ІХ – ХХ) / Под ред. А. Дворниченко, В. Измозика. – М., 2003. – 530 с.

2. История России (ІХ – ХХ в.) / Я. Перехов. – М., 2002. – 623 с.

3. История СССР (19 – начало 20 в.) / Под ред. И. Федосова. – М.: Высшая школа, 1981. – 462 с.

4. Платонов С. Учебник русской истории. В 2-х томах. – М.: Прогресс, 1992. – 400 с.

5. Витте Ю. Воспоминания. – М.: Сдово, 1923. – 688 с.

6. Озеров И. Основы финансовой политики. – Рига, 1923. – 112 с.

7. Борисенко В.Й. Курс української історії з найдавніших часів до ХХ ст.: навчальний посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616 с.

8. Дорошенко Д. І. Нарис історії України: в 2 т. Т. 2. – К.: Глобус, 1992. – 271 с

9. История СССР, 1861–1917 г./ В. Тюковкин, В. Корнилов, А. Ушаков. – М.: Просвещение, 1989. – 463 с.

10. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Лівів: Світ, 1991. – 576 с.

11. Єфименко А.Я. Історія українського народа. – К.: Либідь, 1990. – 512 с.

12. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до ХХІ ст.: навчальний посібник. – Х.: ООО «Одисей», 2001. – 480 с.

13. Казарезов В. О Петре Аркадиевиче Столыпине. – М.: Аргопромиздат, 1991. – 96 с.

14. Мельник Л.Г., Гуржій О.І. Історія України: курс лекцій. Від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. К.: Либідь, 1991. – 576 с.

15. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Україна крізь віки. Т. 9. – К.: Видавничиі дім «Альтернатива», 1999.