Четверте покоління школи „Анналів”

В 90-ті рр. ХХ ст. французька історіографія увійшла в досить складному становищі. Попередня критика школи „Анналів” звела нанівець лідерство останньої, натомість посилилися занепадницькі тенденції та зневіра в когнітивну можливість історії.

Серед філософських напрямків, які найбільше вплинули на формування французької історіографії 90-х рр. були постмодернізм (постструктуралізм) та так званий «лінгвістичний поворот». «Лінгвістичний поворот», або ширше вивчення всіх форм опосередкування між істориками та їх об’єктами дослідження, торкнувся всіх областей «нової історії»¹.

Історики змінили свої уявлення про співвідношення між текстом і контекстом, матеріальною і символічною реальністю, сучасним і минулим. Водночас, як пише Л. Рєпіна, «руйнівна діяльність постмодерністської програми розчистила нові шляхи пізнання світу»².

Вченні, що не залишалися байдужими нових філософських віянь і водночас не втратили віру в історію як науку, намагалися дійти спільного знаменника та виробити нову теорію історичного знання.

На рівні епістемології ці зміни призвели до чергового перетасовування академічного поділу праці, особливе місце в якому посіло вивчення культури. Тоді як для соціальних наук увага до мови була новою, різноманітні підходи до культури від самого початку характеризувалися увагою до неї. Різноманітні структуралістичні підходи у лінгвістиці й культурології стали підставою для постструктуралізму. Тому в історії поворот до мови був водночас поворотом до культури³.

Серед нових різноманітних історичних напрямків, що в центр уваги ставлять культуру, принаймні два широко представленні у Франції. Це культурна (культуральна) історія, розроблювана Р. Шартьє, та інтелектуальна історія ( Ж. Ревель).

Пошуки нових методологічних підходів спричинили новий «бум» інститутотворення в 90-ті рр., на які припадає пік формування нових науково-дослідницьких центрів, періодичних органів та неформальних дослідницьких груп, кожен з яких постулює свою програму історичного дослідження.

Тим чи іншим чином, але всі ці процеси відбувалися навколо Школи вищих досліджень соціальних наук – від самого початку форпосту школи «Анналів». Можливо, саме це дає підстави деяким дослідникам говорити про відродження школи «Анналів» в четвертому поколінні (наприклад, В.Бабінцев).

Загалом погоджуючись із такою думкою, хотілося б лише зауважити, що анналівська традиція Школи вищих досліджень соціальних наук втілює себе не так в методологічних принципах написання робіт, як в практиці організації дослідницької роботи. Але в цьому сенсі варто говорити не про відродження, а про тяглість традиції, які фактично ніколи і не переривалися. В кінці ХХ – ХХІ ст. ці традиції лише вийшли на новий етап свого розвитку, що дає підстави говорити про початок ери спільних досліджень в руслі, школи «Анналів» четвертого покоління.

Відповідно до цієї нашої думки, вважаємо за потрібне в цьому розділі роботи висвітлити діяльність саме Школи вищих досліджень соціальних наук у Франції.

У наші дні Школа вищих досліджень соціальних наук – EHESS (L’ école des hautes ètudes en sciences sociales) залишається одним з провідних науково-дослідних інститутів Франції. Нині Школа – це державна публічно-правова установа наукового, культурного і професійного характеру. Своє завдання вона вбачає в науково-дослідній роботі в галузі соціальних наук, а також в освітньо-викладацькій діяльності. Школа має свої відділення в Парижі, Марселі, Тулузі та Ліоні.

Внутрішня структура даної установи обумовлена декретом від 12 квітня 1985 р. Очолює Школу президент, який обирається асамблеєю викладачів. В роботі йому допомагають Бюро та директор розвитку наукової роботи. Донедавна президентом був відомий французький історик Жак Ревель (Jacques Revel), зараз ці повноваження виконує Даніель Хервіу-Леге (Danièle Hervieu Lèger), соціолог за освітою. Окрім цього при Школі діє асамблея викладачів, наукова рада (27 членів) та адміністративна рада (39 членів).

Наукова діяльність Школи здійснюється науково-дослідними центрами, які групуються в адміністративному порядку у відділи. Таких відділів нараховується чотири: історії (очолює Ален Мюссе – Alain Musset); соціології, психології та антропології (Бенедикт Зіммерманн – Bénédicte Zimmermann); культурних ареалів (Френсіс Зіммерманн – Francis Zimmermann); економіки та математичних методів (Андре Массон – André Masson); а також відділи, що виконують інші, недослідницькі функції: відділ освітньо-викладацький (Ів Шевріє – Yves Chevrier); видань та публікацій (П’єр Антуан Фабр – Pierre Antoine Fabre, та Жан-Ів Греньє – Jean-Yves Grenier); міжнародних зв’язків (Жозе Кагабо – José Kagabo); інформації, інформаційних систем та комунікації (Беартіс Фраенкель – Béatrice Fraenkel, Сільве Пірон – Sylvain Piron, Лорен Баррі – Laurent Barry).

Свідченням високого рівня роботи Школи, визнання її теоретичних та практичних досліджень слугує договір розвитку на 2002-2005 рр., що був укладений 31 жовтня 2002 р. між EHESS, міністерським відділом, відповідальним за вищу освіту та наукові дослідження, та Національним центром наукових досліджень. За ним Школа протягом чотирьох років отримує 14,6 мільйонів євро на розвиток в першу чергу науково-дослідної роботи та міжнародного співробітництва.

У відповідності з політикою співробітництва, що активно підтримується на державному рівні, Школа має тісні зв’язки з великою кількістю французьких університетів, державних та громадських установ, освітніх та наукових закладів інших країн. Серед основних напрямків спільної діяльності та наукового й освітнього обміну можна виділити наступні.

По-перше, це спільні проекти науково-дослідного, культурного та освітнього характеру з навчальними та дослідницькими закладами. Тут партнерами Школи виступають Вища нормальна школа (écoles Normales Supérieures – ENS) в Парижі (один з найпотужніших освітніх центрів виховання високоінтелектуальних істориків), Національний центр наукових досліджень, Будинок наук про людину (Maison des Sciences de l’Homme – MSH), Національний музей природничої історії ( Muséum national d’histoire naturelle), Національний інститут демографічних досліджень (Institut national d’ études démographiques), Інститут досліджень розвитку (Institut recherche pour le développerment), університети Парижу, Ліону, Тулузи та Марселю. Наприклад, з метою наукової та культурної кооперації 5 липня 2005 р. було утворено „Союз Паризьких університетів”, співзасновником якого виступила і Школа.

Такі ж проекти мають місце і в міжнародному масштабі. До них належать „Майстерня” Центральної та Східної Європи – Les « ateliers » d’Europe Centrale et de l’Est (Польща, Чехія, Угорщина, Болгарія); курси „Історія” та „Соціологія” Французького університетського коледжу в Москві та Санкт-Петербурзі; угода з бразильськими університетами, яка дозволяє бразильським докторам наук читати частину своїх курсів у Школі; щорічний обмін науковими співробітниками з Чикагським та Каліфорнійським університетами; „Європейська програма теорії та історії права” за участю юридичних факультетів університетів Флоренції, Барселони та Університету Берклі.

Школа вищих досліджень соціальних наук відзначається також високим рівнем мобільності науково-викладацьких кадрів. Щороку до Школи запрошується понад 160 професорів, що проводять різноманітні семінари, сприяючи інтелектуальному обміну та дискусіям. В свою чергу Школа забезпечує 140 щорічних відряджень своїм співробітникам, з яких 26 до США, 6 до Канади, 43 до Європи, переважно Німеччини, Іспанії, Італії, країн Центральної та Східної Європи. Окрім того починаючи з 1979 р. Школа щорічно проводить „Конференцію Марка Блока” (Conférence Marc Bloch), запрошуючи визначну особистість прочитати лекцію з актуальної наукової теми. Серед таких запрошених свого часу були відомі історики Жак Лє Гофф – Jacques Le Goff, (1992), член EHESS; Наталі Земон-Девіс – Nathalie Zemon Davis, (1995), викладач Принстонського університету, Мона Озуф – Mona Ozouf, (1998), член CNRS, Поль Рікьор – Paul Ricoeur, (2000), університети Парижу та Чикаго тощо.

Одним з перспективних напрямків міжнародного співробітництва вважається спільне керівництво (cotutelle) дисертаційними роботами, що сприяє інтернаціоналізації журі. Поки що такі роботи складають лише 10% від загальної кількості, проте активна фінансова підтримка керівництва, зокрема відшкодування вартості поїздок таким викладачам, безперечно, сприятиме тіснішому співробітництву.

Високий науково-дослідницький потенціал Школи робить її привабливою для багатьох іноземців, бажаючих здобути якісну освіту чи науковий ступінь, у тому числі в галузі історії. Серед загальної кількості студентів Школи – 2500 осіб, 47% становлять іноземні громадяни.

Надзвичайно активна політика співробітництва має наслідком підвищення наукового рівня захищених дисертацій, розширення та інтернаціоналізацію їх джерельної бази. Наприклад, 42% докторських дисертацій за спеціальністю „історія і цивілізації” стосуються тем, що потребують консультації в зарубіжних архівах чи іноземних дослідженнях. Ця цифра сягає 73% за спеціальністю „соціальна антропологія та етнологія”.

Загалом, міжінституційне та міжнародне співробітництво, що його практикує Школа, відображаючи загальні світові тенденції наукової глобалізації, має на меті сприяння перш за все науково-дослідній діяльності, яка є пріоритетною функцією Школи вищих досліджень соціальних наук.

Важливою складовою діяльності Школи виступає навчання. Працівники цього закладу займаються викладанням основних методів дослідження та його результатів у соціальних науках. Формою викладу навчальної програми є семінари чи курси, які ведуть певні викладачі, в їх основі лежать їх власні наукові вподобання чи напрямки дослідницької діяльності, а також результати роботи груп, якими вони можуть керувати. Семінари доповнюються читанням окремих лекцій, зокрема й запрошеними викладачами.

Перед характеристикою освітньої діяльності Школи вважаємо за потрібне окреслити основні етапи вищої освіти Франції в цілому. Університети, до рівня яких прирівняна й Школа, навчаються за трьома циклами. Перший передбачає два роки вивчення загальних основ і базових дисциплін обраного профілю й завершується отриманням проміжного диплому про загально університетську освіту (DEAG). Другий цикл триває 2 чи 3 роки й сам поділяється на дві частини, перша з яких надає лісанс (licence), а друга – метріз (maitrise). Навчання на другому циклі поглиблене й спеціалізоване. Дипломи мають академічний та професійний компоненти. Третій цикл у першому варіанті за рік вузькофахового навчання надає диплом з вищої спеціалізованої освіти (DESS), у другому – за 1-2 роки ширшого навчання готує до наукової роботи, присуджує диплом поглибленого навчання (DEA) і видає перепустку на докторські студії та захист дисертації. Після захисту здобувач отримує кваліфікацію „доктора” (doctoral) наук. Після цього, певний час попрацювавши, можна отримати габілітацію („наділення правом”) для керівництва науковими дослідженнями (HDR)¹.

Така ж система навчання існує відповідно й у Школі. Студенти в межах EHESS можуть здобути ступінь магістра за наступними історичними спеціальностями: в Парижі – етнологія і соціальна антропологія, історія; Південна і Східна Азія: регіони, тексти і соціальні науки; історія науки технологій і суспільства; в Ліоні – історія і порівняльна археологія середньовічних мусульманських і християнських суспільств; в Марселі – порівняльні дослідження в антропології, історії і соціології; в Тулузі – соціальна та історична антропологія, доісторичні мистецтва та культура.

Навчання на докторських студіях триває 4 роки. У перший рік здобувач отримує проміжний диплом DEA, закінчивши навчання – диплом доктора EHESS (docteur de l’école des hautes études en sciences sociales).

Підготовка докторів у Школі має три складові: цикл полідисциплінарного навчання (начитування здобувачу лекцій та проведення семінарів); власне докторські студії (école doctorale) та підготовка докторів спільними повноваженнями (formations doctorales cohabilitées). Докторські студії, які проходять лише в рамках Школи, передбачають навчання за 9 спеціальностями, серед них: соціальна антропологія та етнологія; історія цивілізації. Ще 7 спеціальностей готуються за участі інших закладів, наприклад, спеціальність соціальна та історична антропологія Європи.

Керуючись положеннями закону про вищу освіту від 25 січня 1984 р. та змінами до нього від 23 листопада 1988 р., Школа має право надавати габілітацію для керівництва науковими дослідженнями. Основними критеріями для присудження габілітації виступають розробка певного оригінального напряму в науковій сфері та самостійність стратегії наукового дослідження.

Для стимулювання підвищення якості досліджень Школа щороку проводить конкурс на кращу дипломну роботу та докторську дисертацію (призовий фонд для кожної становить 1000 євро).

Особливе місце в системі освіти Школи посідає т. з. підготовка за потребою, що дозволяє задовольняти специфічні кадрові запити підприємств чи відомств, з якими у цьому напрямі співпрацює Школа. Серед тем таких підготовок виділяють комунікацію; релігію та суспільство; насильницькі дії; погляди на Росію; Китай; Європу регіонів; підходи до Індії; Бразилію тощо.

Школа вищих досліджень у соціальних науках активно впроваджує в себе елементи болонської системи, зокрема визнає дипломи та кредити ECTS, а також бере участь у програмі ЄС ERASMUS (European community action scheme for the mobility of university students) – схема дій європейського співтовариства, що сприяє мобільності студентів університетів (як така частина програми SOCRATES, що стосується вищої школи).

В рамках програми ERASMUS, а також у співробітництві з університетами Евори (Португалія), Лінкопінга (Швеція), Барселони (Іспанія) та викладачів з Лондона, Праги, Варшави тощо Школа проводить дворічне навчання в магістратурі за спеціальністю „динаміки здоров`я та добробуту”. Головний акцент робиться на міждисциплінарності дослідження громадського здоров’я з погляду політології, історії, соціології, антропології, філософії, демографії, епідеміології та економіки. Для студентів є обов’язковими два інтенсивні тижні та один повний семестр навчання в одному з університетів, що не є базовим.

Таким чином, студенти Школи вищих досліджень соціальних наук мають всі можливості для навчання на високому рівні та отримання освіти європейського зразка, проте й вимоги до них ставляться відповідні.

Викладання в Школі здійснюють високопрофесійні вчені, зокрема 39 антропологів, 5 археологів, 133 історики. Всі аудиторні заняття поділяються на декілька груп: 1) семінари, пропоновані Школою; 2) додаткові лекції, що їх читають співробітники інших закладів; 3) семінари, організовані дослідницькими центрами EHESS; 4) семінари та інші заняття, спеціально організовані для магістрів чи докторантів, чи слухачів курсів полідисциплінарної підготовки.

Заняття в Школі присвячені найрізноманітнішій тематиці, починаючи з історії окремих країн, народів чи регіонів і закінчуючи новітніми історіографічними проблемами. До першого напряму, наприклад, відносяться „Історія цивілізацій Африки” (історія Чорної Африки від ХІХ ст. до наших днів; Африка в ХХ ст.; історія та пам’ять Східної та Центральної Африки; історія та порівняльна антропологія Африканського рогу); „Історія і американські цивілізації” (економіка і суспільство Латинської Америки ХVІ-ХІХ ст.; історія Бразилії ХІХ-ХХ ст.; історія міських суспільств Латинської Америки ХVІ-ХІХ ст.); „Історія і цивілізації Азії” (історія Китаю; Центральна Азія після монголів; історія колоніальної Кореї, Японії); „Історія і цивілізації Європи” (історія модерної Франції; демографічна історія; Європейська експансія і формування знань ХVІ-ХХ ст.) тощо. У викладацькій практиці – семінарські заняття, присвячені найновішим історіографічним напрямкам сучасності: співвіднесення та характеристика міського та сільського простору, поняття міста як соціокультурного феномену в цілому, територіальні уявлення (Марі-Вік Озуф-Маріньє і Крістіан Топалов); культуральна історія (Жак Ревель і Роже Шартьє); інтелектуальна історія модерної Європи (Жан-П’єр Кавайє - Jean-Pierre Cavaillé, Діна Рібар - Dinah Ribard); політична історія крізь призму уявлень, управління, політичних режимів та теоретичних моделей (Марк Олівер Баруш - Marc Olivier Baruch, Вінсен Дюклер - Vincent Duclert, Крістоф Прошассон).

Окрім періодичних видань, що виходять зусиллями членів певного центру, EHESS має свій видавничий відділ, активно друкує праці відомих вчених, у т. ч. в галузі історії. Засновуються навіть цілі серії публікацій, як-от: „Вищі дослідження”, „Дослідження історії та соціокультурних наук”, „Цивілізації та суспільства”, „Зошити людини”, „Контексти”, „Історія і уявлення про неї” тощо. Серед найновіших праць, які готуються до друку або були видані за 2005 р. виділимо наступні: К. Херліхі „Здоров’я і хвороба. Аналіз соціальних уявлень” (перше видання 1969 р.); Р. Шартьє „Записувати і стирати. Писемна культура і література (ХІ-ХVІІІ ст.)”; „Закони, суд, кутюми: Америка і Європа латинські (ХVІ-ХІХ ст.)” за редакцією Ж. К. Гаравагліа і Ж.-Ф. Шоба; С. Ван Дамм „Храм мудрості. Знання, писемність і міська соціабельність (Ліон ХVІ-ХVІІІ ст.)”; М. Н. Боржетті „Творчість Ернеста Лабруса. Генеза моделі економічної історії”; Ф. Артог „Очевидність історії. Як бачать історики”; „Антропологія і психоаналіз: перехресні погляди”; М. де Серто „Інше місце. Історія релігійна і містична”; Дж. Карері „Жести кохання та війни. Звільнений Єрусалим, образи і дії (ХVІ-ХVІІІ ст.)”; К. Майер-Жауан „Паломництво з Єгипту. Історія набожності коптів і мусульман (ХV-ХХ ст.)”; „Говорити і жити. Соціальний порядок у Франції при старому режимі” за редакцією Ф. Козандеі.

Хотілося б звернути увагу на те, що частина співробітників EHESS беруть активну участь у виданні одного з найвідоміших історичних журналів світу – „Аннали. Історія, соціальні науки” (таку назву він отримав з 1994 р.). Нині очолює редакцію Жак Полоні-Сімар (J. Poloni-Simard), секретар – Даніель Александр-Бідон (D. Alexandre-Bidon). Серед членів редколегії – Андре Бург`єр (A. Burguiére), Марк Ферро (M. Ferro), Жан-Ів Греньє (J.-I. Grenier), Жак Ле Гофф (J. Le Goff), Емануель Ле Руа Ладюрі (E. Le Roy Ladurie), Жак Ревель (J. Revel), Люсет Валензі (L. Valensi) та ін.

Найважливішим завданням, власне для виконання якого і створювалася Школа вищих досліджень соціальних наук, є наукова робота, історичні та соціальні дослідження, пошукові програми тощо.

До досліджень, які проводяться Школою, залучено близько 1500 наукових співробітників, які часто входять до штату й інших науково-дослідних чи освітніх установ. Пошукова робота ведеться в рамках певних центрів, груп, лабораторій. Станом на 2003 р. їх нараховувалося близько 60, а також 7 міждисциплінарних програм. З них 39 центрів складають „Союз спільних досліджень” – UMR (unitès mixtes de recherche).

Адміністративні функції дослідницької діяльності виконують Фінансове управління дослідженнями, Бюро досліджень та Інформаційна служба досліджень. Загальне керівництво здійснюється президентом Школи.

Відділ історії в своєму підпорядкуванні нараховує 23 науково-дослідні інститути. Серед них значна частина заснованих раніше активно продовжує свою роботу.

Центр історичних досліджень (Centre de recherches historiques - CRH) залишається найпотужнішою установою вивчення історії в межах Школи. На даному етапі формуються чотири основні напрямки досліджень Центру, в межах кожного з них працює декілька дослідницьких груп. Перший такий напрямок може бути визначений як „простір і населення”, ним займаються Лабораторія демографічної історії (соціальна стратифікація і мобільність Франції ХІХ-ХХ ст., методи аналізу та обробки просторових даних), „Простір і територія, історія і соціальні науки”, „Середньовічна археологія, група дослідження шато Вінсен і його околиць”, „Переміщення та зв’язки між поколіннями (Франція 1800-1950)”, Група середньовічної археології тощо. Історія економіки, праці, техніки та підприємств включає „Критику історичної економіки”, Групу порівняльної соціальної історії: Франція і Німеччина (ХІХ-ХХ ст.), Центр Франсуа Сіміана, Групу досліджень історії вірменського народу, „Індустрія та наймані робітники автомобілебудування”, Групу досліджень економічної історії сіл. Шість дослідницьких груп формують напрям „історія релігійного і культурного досвіду”: історичної антропології середньовічного Заходу; схоластичної антропології; міждисциплінарних досліджень історії літератури; досліджень релігійних місій іберійців модерного часу (ХVІ-ХVІІІ ст.); „Порівняльна історія побажань”; „Епістолярна практика”. Нарешті останній напрямок „соціокультурна історія політики” представлений Групою дослідження сучасного інтелектуального життя¹, Групою історії жінок, „Соціополітична історія європейських еліт при старому режимі”, „Влада та знання середньовічної Іспанії”, Група іспанських студій тощо. На характеристиці деяких дослідницьких груп ми зупинимося нижче.

Директорами Центру історичних досліджень є відомі французькі історики Жерар Беор (Gérard Béaur) і Бернар Вінсен (Bernard Vincent). Жерар Беор водночас є також президентом Французької асоціації істориків-економістів (з 2001 р.), головним редактором журналу „Історія і вимірювання” - Histoire et mesure (з 1993 р.), членом редакційної колегії журналу „Історія і селянські общини” (1994 р.), керівником Групи дослідження економічної історії сіл та співкерівником дослідницького колективу „Соціальна історія та історична антропологія Європи”. Вчений присвячує свої праці історії сіл (земельний ринок, кредитування, засоби зв’язку, продуктивність) та історії Західної Європи ХVІІІ-ХІХ ст.¹. В межах Школи Ж. Беор веде семінари „Економічна і соціальна історія сіл (ХVІІ-ХХ ст.)” та „Соціальна історія й історична антропологія Європи (ХVІІІ-ХХ ст.)”.

Бернар Вінсен – почесний доктор Університету Аліканте, член судівської ради 12 журналів Буенос-Айреса, Гренади, Мадриду, Валенсії, Ліссабону, Сарагоси, Севільї, Аліканти тощо. Він керівник Центру іспанських студій та один з найбільших істориків Іспанії модерної та сучасної епох, зокрема працює над темами: історія етнічних та релігійних меншин (морисків, мусульман, євреїв, протестантів тощо), історія залежностей (рабство на Іберійському п-ві між ХVІ і ХVІІІ ст., слуги та ін.), соціорелігійна історія (релігійні місії, набожність, культи святих). Під керівництвом Б. Вінсена захищено 27 дисертацій як французами, так й іноземцями, переважно на теми історії Іспанії, Португалії, Латинської Америки.

Центр історичних досліджень нараховує 120 істориків, що спеціалізуються на періодах від античності до наших днів, серед них Д. Александр-Бідон, Ж. Баше (J. Baschet), А. Буро (A. Boureau), А. Бургр’єр, Р. Шартьє (R. Chartier), Ж.-І. Греньє, Е. Убер (E. Hubert), М.-В. Озуф-Маріньєр (M.-V. Ozouf-Marignier), К. Прошасон (Ch. Prochasson), Ж. Ревель, Ж.-К. Шмідт (J.-C. Schmitt), А. Фарж (A. Farge), Н. Фуше (N. Fouché) тощо.

Роже Шартьє – всесвітньо відомий історик писемної культури ХV-ХVІІІ ст. Народився 9 грудня 1945 р. в Ліоні, протягом 1964-69 рр. навчався у Вищий нормальній школі Сен-Клу. 1969 р. Роже здобув ступінь агреже історії, далі працював асистентом у Школі вищих досліджень соціальних наук (1975-83 рр.), з січня 1984 р. став directeur d’ètudes. 1990 р. лауреат щорічної премії Асоціації американської друкованої історії, 1992 здобув винагороду Французької академії. Нині член-кореспондент Британської академії, почесний доктор Університету Карлоса ІІІ (Мадрид). У Школі проводить семінари „Соціоісторія культурних практик ХVІ-ХVІІІ ст.” та „Проблеми культурної історії”. Р. Шартьє є автором значної кількості праць з історії книги, книжкової культури, читацьких та писемних практик. Його праці¹ перекладені всіма європейськими мовами, а також японською, корейською, російською тощо.

Р. Шартьє розробник одного з найновіших сучасних історіографічних напрямків – культурної (чи як її ще називають культуральної) історії. Посилаючись на Мішеля Фуко й Мішеля де Серто, Роже Шартьє визнав «репрезентації» головним об’єктом своїх досліджень з культурної історії. З одного боку репрезентації – це все, що нам залишається від минулого, з іншого боку - «культура» є нічим іншим, як процесом створення репрезентацій дійсного і уявного, набором таких репрезентацій і правил, за якими вони створюються². Головне завдання дослідника полягає в тому, щоб показати, яким саме чином суб’єктивні уявлення, думки, здібності, інтенції індивідів включаються та діють в просторі можливостей, що обмежуються об’єктивними, створеними попередньою практикою культурною практикою колективними структурами, відчуваючи на собі постійний їх вплив. Це складне взаємопідпорядкування описується аналогічним за змістом поняттям – „репрезентації”, що дозволяє артикулювати «три реєстри реальності»:

1. колективні уявлення – ментальності, які організують схеми сприйняття індивідами «соціального світу»;

2. символічні уявлення - форми презентації, демонстрації, нав’язування суспільству свого соціального положення чи політичної могутності.

3. соціально-політичний статус – закріплений за представником-репрезентантом (конкретним чи абстрактним, індивідуальним чи колективним), утверджений в конкурентній боротьбі і визнаний суспільством.

В такий інтерпретації, наприклад, соціально-класові конфлікти перетворюються у «боротьбу репрезентації», а динаміка всіх соціальних процесів - це постійна конкуренція «репрезентативних стратегій».

Культурна історія відмовляється від жорсткого протиставлення народної та елітарної культури, виробництва і споживання, створення і засвоєння культурних смислів і цінностей, підкреслюючи активний, продуктивний характер останнього¹.

Інший співробітник Центру, який заслуговує на особливу увагу, – Жак Ревель. Історик, колишній президент Школи, серед тем його досліджень – соціальна і культурна історія Європи ХVІ-ХІХ ст. та історіографія ХІХ-ХХ ст. Він викладач семінарів „Соціальна історія культурних моделей. Проблеми сучасної історіографії” та „Політичні звичаї минулого”. Автор чисельних праць¹ та керівник дисертаційних досліджень здобувачів з усієї Європи. Окрім іншого Жак Ревель активно пропагує методику спільних досліджень. Він редактор чисельних колективних праць. Серед останніх таких проектів назвемо «Політичні звичаї минулого» (за редакцією Ж. Ревеля, Ф. Артога, 2001).

Арлет Фарж – відома жінка-історик, науковий співробітник Національного центру наукових досліджень, керівник Групи історії жінок. Вона цікавиться масовою поведінкою (натовп, суспільна думка, сім’я, чутливість) та ідентифікацією у ХVІІІ ст., а також історією стосунків між чоловіками та жінками, механізмами творення історії. Співпрацювала з М. Фуко в проектах видання архівів Бастилії, які стосувалися вбивці П’єра Рів’єра та інших „безславних людей”. А. Фарж відома своїм категоричним ставленням щодо необхідності використання архівних матеріалів у історичному дослідженні. Вона одна з творців монументальної праці „Історія жінок на Заході” та автор багатьох інших робіт². Взагалі 5-томний проект «Історія жінок на 3аході» за загальною редакцією Жоржа Дюбі і Мішель Перро має амбітну мету переосмислити світову історію крізь призму гендерних, міжстатевих відносин. Дослідники дають собі цілковитий звіт про той новий характер, якого набула сьогодні жіноча історія, відступивши від крайнього фемінізму. В передмові до видання редактори зазначають, що стало можливим говорити про «нову історію жінок», оскільки її предмет, методи і підходи в кінці 80 - початку 90 рр. зазнали суттєвих змін. Це вже власне не історія жінок, а історія взаємовідносин між статями³.

Саме в такому контексті розвиває історію і група, яку очолює А. Фарж при СRН.

Ніколь Фуше – наукова співробітниця Національного центру наукових досліджень, редактор і секретар редакції журналу „Зошити Центру історичних досліджень”, член керівного комітету Організації вивчення північно-американців, викладач Паризького університету. Основні теми досліджень – демографічні рухи між розвинутими країнами в ХХ і ХХІ ст., міграції Франція-США в ХVІІІ-ХХІ ст., американська присутність у Франції, культурні трансфери. Н. Фуше – автор і науковий видавець багатьох праць¹.

Результати своїх досліджень наукові співробітники Центру історичних досліджень мають можливість публікувати на сторінках журналів „Історія і вимірювання” (виходить 2 рази на рік), „Зошити Центру історичних досліджень” (2 рази на рік), „1109. Журнал інтелектуальної історії” (щорічник), „Підприємства та історія” (2 рази на рік).

Центр історії науки і техніки імені Александра Койре (Centre Alexandre-Koyré Histoire des sciences et des techniques - CAK) має нині директором Домініка Пестра (Dominique Pestre). Одним з перспективних напрямків, що розробляється Центром, є дослідження суб’єктивних факторів, що характеризують особистість дослідника (філософська концепція, віросповідання, колективні уявлення, комунікабельність, розумовий примус, логічність мислення та ін.), і їх вплив на продуктивність та якість наукової роботи. Центр підтримує активні зв’язки з Національним музеєм природничої історії.

Центр порівняльних досліджень стародавніх суспільств ім. Луїса Герне (Centre Louis Gernet de recherches comparées sur les soiétés anciennes), теперішній директор – Франсуа Ліссарраг (F. Lissarrague). Незмінним співробітником Центру до нашого часу є Поль Вейн (Paul Veyne). Він народився 13 червня 1930 р., у 1955 р. здобув ступінь магістра історії у Вищий нормальній школі, продовжив навчання у Школі вищих досліджень соціальних наук. З 1975 до 1998 рр. П. Вейн був професором кафедри історії Риму в Коледж де Франс, з 1998 р. він є почесним професором цього університету. Професійні інтереси дослідника торкаються історичної соціології, історії Стародавнього Риму та сучасної історіографії. Саме обговорення його книги „Як пишуть історії: досвід епістемології” (1971) на Страсбурзькій конференції в травні 1973 р. поклало початок дискусії щодо епістемологічного критицизму. П. Вейн – автор чисельних робіт з історії античності¹.

Центр середньовічної археології (Centre d’archéologie médiévale). Зараз обов’язки директора виконує Етьєн Убер (E. Hubert). Він займається проблемами історії та археології окультурення земель і заселення місцевості Західного Середземномор’я в середні віки. Найбільше його цікавить територія Італії: формування сільського та міського простору, його зв’язок з владою, економікою, суспільством. Дослідник проводить семінари на тему „Простір, територія і заселення Західного Середземномор’я в середні віки”, „Історія середньовічної Італії”, пише численні наукові праці².

Група соціальної географії (Groupe de géographie sociale). На даному етапі її очолює Марі-Вік Озуф-Маріньє, яка є також членом педагогічної ради захисту докторських дисертацій за спеціальністю „історія і цивілізації”. Марі народилася 1957 р., вивчала географію в Паризькому університеті та історію у Школі вищих досліджень соціальних наук, де захистила докторську дисертацію під керівництвом Марселя Ронсайоло в 1984 р. З 1990 р. займається викладацькою діяльністю в Школі, зокрема веде семінар „Територія: географічні уявлення та політична практика. Французький простір: конструкція та уявлення (ХVІ-ХХ ст.)”. Дослідження М. Озуф-Маріньє стосуються уявлень та соціальної конструкції французької території з ХVІІІ ст., зокрема питання ідентифікації та просторових обмежень. Вона цікавиться формуванням французьких округів при Революції та в зв’язку з регіональним питанням ХІХ і ХХ ст. Її роботи присвячені також історії географічної дисципліни, географічних знань, історичної картографії¹.

Центр європейської релігійної антропології (Centre d’anthropologie religieuse européenne - CARE) має потужний інструментарій – солідну спеціалізовану бібліотеку, окрім того, нормою, як і в інших центрах та групах, є проведення семінарів, дискусій, підготовка докторів. Очолюють дану структуру професор Паризького університету Філіпп Бутрі (Philippe Boutry) і Домінік Жуліа (Dominique Julia), членом CARE є Александра Лакло (Alexandra Laclau), співробітник Лабораторії картографії. В її працях викладена концепція, згідно з якою карти та діаграми – це не просто ілюстрації, що доповнюють текст, але засіб праці і рефлексії, який дозволяє, у першу чергу, розкрити зв`язки між роботами різних дослідників, і, по-друге, повідомити, яка інформація була виявлена. А. Лакло є співавтором цілої серії праць під загальною назвою «Атлас Французької революції»², а також «Етноісторичного атласу Корсики» (2004).

Лабораторія історичної демографії (Laboratoire de démographie historique - LDH) й донині здійснює теоретичну та практичну розробку методик історичної демографії. Цією роботою керує Херве Ле Бра (Hervé Le Bras) разом з Мауріціо Грібауді (Maurizio Gribaudi). Окрім власне Франції група дослідників має активні зв’язки з Університетами Ірвіна, Каліфорнійським, Хельсінкі тощо.

Міжуніверситетський центр середньовічної історії та археології (Centre interuniversitoire d’histoire et d’archéologie médiévales - CIHAM). В 1994 р. в межах UMR він входить до складу CNRS і набуває дещо іншої назви – Центр історії та археології християнських та мусульманських середньовічних народів. Власне, ця назва лише конкретизує ті зацікавлення, що практично відразу виникли у членів Центру. Головне відділення залишається в Ліоні на чолі з Дені Менжо (Denis Menjot), професором Ліонського університету. Окрім того членами CIHAM є співробітники університетів Парижу, Савойї, Флоренції, Нанту, Люксембургу тощо. Центр є базою магістерської програми «Історія та археологія середньовіччя (християнських та мусульманських народів)».

Група історичної антропології середньовічного Заходу (Groupe d’anthropologie historique de l’Occident médiéval - GAHOM). Незмінним керівником групи аж до свого самоусунення в 1992 р. був один з найвідоміших французьких істориків Жак Лє Гофф. Нині GAHOM очолює не менш відомий сучасний історик Жан-Клод Шмітт (J.-C. Schmitt). Відносно невеликий колектив (всього 15 осіб) зосереджує в собі славетні імена істориків-медієвістів: окрім вже згадуваного Ж.-К. Шмітта, це Жером Баше (J. Baschet), Ален Буро (A. Boureau), Філіпп Моріс (Philippe Maurice), Шарль де Мірамо (C. de Miramon), Ерік Палаззо (E. Palazzo) та інші.

Постановка проблеми ментальності вимагала нових джерел, особливо зважаючи на специфіку періоду – середньовіччя, яке залишило по собі порівняно незначну кількість писемних пам’яток. З метою організації джерельної бази GAHOM впорядковує собі спеціальні бібліотеки та банки даних: з 1978 р. це, наприклад, Exempla (середньовічна література), з 1983 р. середньовічні зображальні джерела, з 2005 р. порівняльна історія німецьких міст кінця середньовіччя. Зокрема, база іконографічних даних нараховує близько 12 тис. слайдів-діапозитивів, доступних для дослідження.

Теперішній директор GAHOM Жан-Клод Шмітт¹ досліджує соціокультурну історію середньовічного Заходу, керуючись методами історичної антропології. Попередні його дослідження були присвячені жестам, віросповіданням, історії та вигадці. Нині вчений зацікавився проблематикою уявлень про час в середньовічному християнстві, а також їх соціальними та символічними застосуваннями. Ж.-К. Шмітт викладає курс «Різновиди християнського часу», переймається впорядкуванням фонду мініатюр. Ж.-К. Шмітт – науковий керівник близько 35 дисертаційних досліджень, у т. ч. 6 з них пишуться східноєвропейськими авторами.

Одна з найвідоміших книг Ж.-К. Шмітта, яка принесла йому світову славу, – це «Сенс жесту на середньовічному Заході»². Праця написана на перетині історії, антропології, лінгвістики та етнології. Послуговуючись вторинними – словесними і статичними живописними – репрезентаціями знаково кодифікованих рухів людського тіла, автор намагається дістатися до того, як і ким жести не лише виконувалися, але й були осмислені, оцінені, витлумачені та класифіковані. Ж.-К. Шмітт доходить висновку, що до жестів у середньовіччі ставляться як до таких, які вважалися спроможними реально змінювати людей і речі³.

Сучасні дослідники Франції, попри певну непопулярність теми ментальності, наполягають не втратити її здобутки.

Яскравим прикладом цього слугує, зокрема, теорія „історичної пам’яті”, розробником якої є П. Нора Відштовхуючись від ідей значимості масових, колективних уявлень, він дотримується думки, що головним предметом історії є не подія, а пам’ять про неї, образ, який склався у сучасників та учасників, який транслювався безпосереднім нащадкам, який реставрувався чи реконструювався в наступних поколіннях та піддавався «фільтрації» за допомогою методів історичної критики¹.

П. Нора виступив ініціатором масштабного і надзвичайно успішного видання «Місця пам’яті» (1984-93 рр., 7 томів). До реалізації проекту було залучено близько ста істориків. Розділи праці були надзвичайно різноманітні: «Триколор», « Ейфелева вежа», „Марсельєза”, „Пруст”, „Жанна д`Арк”, „солдат Шовен” тощо. Перші томи були присвячені темі «нація», останні три – різноманіття образів Франції.

У процесі роботи над проектом П. Нора оприлюднив певні теоретичні висновки результатів дослідження. Вони ґрунтувалися на дихотомії «пам’ять – історія». Пам’ять, зазначав французький дослідник, живе за власними законами і за своєю суттю ворожа історії. Пам’ять менше всього турбує об’єктивна істина, підкріплена джерелами, пам’ять у будь-який момент готова поглинути історію, «меморизувати» її. Але й наукова історія, яка безжально піддає минуле критичному аналізу, вбиває пам’ять. Щоб вирішити цю колізію, історик повинен працювати, як професіонал, відслідковувати процеси, які відбуваються з пам’яттю, обережно модифікуючи її відповідно до даних науки, і тим самим працювати над уточненням національної ідентичності, узгоджуючи її опис зі зміненими умовами².

Спроба зробити це на практиці належить вже іншому колективному проекту. А. Бург`єр та Ж. Ревель протягом 1989-93 рр. видали 4 частини «Історії Франції». Новаторство праці полягає в тому, що тут виділення характерних рис історії Франції чи французької ідентичності розглядається не в якості відповідей чи пояснень як результат досліджень, а в якості проблеми, яка потребує аналізу, в якості реальності, яку ще належить пояснити³.

При Центрі антропології (Centre d’anthropologie) зовсім нещодавно, в 1999 р., було утворено третю групу – антропобіології, на додаток до двох вже існуючих. Її можна охарактеризувати як певну програму міждисциплінарного дослідження на межі історії, археології, антропології та біології. Використовуючи методику всіх цих наук (зокрема, метод вивчення генетичних маркерів), на основі аналізу місць поховань дослідники роблять висновки щодо біології, патології, мікроеволюції минулих народів. Необхідно зазначити, що вчені керуються не лише результатами біологічних досліджень, але й обов’язково шукають підтверджень історичними методами. Директор Центру антропології Жан-П’єр Альбер (Jean-Pierre Albert). Центр має свій періодичний орган – «Архіви доісторичної екології».

Поряд з вже існуючими на початку 90-х рр. почали активно утворюватися нові дослідницькі групи. Першою ластівкою нового буму творення науково-дослідних інститутів в межах EHESS стало заснування в 1987 р. Центру історії й теорії мистецтв (Centre d’histoire et théorie des artes - CEHTA), хоч основа для його створення виникла ще раніше – в 1977 р. із заснуванням гуртка з такою ж назвою. Очолює Центр Джовані Карері (Giovanni Careri).

Група іспанських студій (Groupe d’études hispaniques - GEH) виникає вже за два роки, в 1989 р. на чолі з вже відомим нам Бернаром Вінсеном. Коло наукових уподобань групи визначається історією іспанського, португальського народів нового та новітнього часу. жодною мірою не залишаються поза увагою інші іберійські народи, зокрема баски та каталонці. Завдяки зусиллям дослідників-членів GEH остання перетворилася на потужний центр вивчення іспанської історії у Франції.

Відновлення інтересу до політичної історії демонструє створення в 1992 р. Центру політичних досліджень Раймона Арона (Centre de recherches politiques Raymond-Aron – CRPRA). Це сталося внаслідок об’єднання Інституту Раймона Арона, створеного Франсуа Фюре у 1984 р., та організації CETSAP, реорганізованої Клодом Лефором. Політичній історії (або як іноді її називають французи «історія політики», щоб відрізнити від попередніх досліджень) вперше було присвячено спеціальне есе П. Нора в 3-томному збірнику «Техніка історії». Його заклики були практично спробою відродити історію політичних подій з метою уникнути надмірного теоретизування та абстрагування¹. У 1988 р. колектив паризьких істориків (Жан-П`єр Азем, Жан-П`єр Ріу, Жан-Франсуа Сірінеллі, Мішель Вінок та ін., за редакцією Рене Рімона) видав працю під назвою «За політичну історію», в якій вже констатували її відновлення. Необхідність політичної складової історичних досліджень визнали Ж. Дюбі (праця «Середньовіччя. Від Гуго Капета до Жанни д`Арк, 987-1460») та Ж. Ле Гофф (праця «Людовік Святий»), проте останній застерігав від бездумного повернення до старих позитивістських схем факту-події. Він закликав створити нову політичну історію як «історію політичної думки, свідомості, культури, які визначають форми підпорядкування людини владі». Поради відомого історика були взяті на озброєння. Сучасники досліджують передовсім зміст політичної влади в конкретному історичному середовищі, механізми її співдії з суспільством, ритуали, символіку, способи її ідентифікації, а також уявлення мікро- та макроколективів про владу та політичний устрій². Відродження політичної історії знаменує збільшення кількості загальних праць, колективних збірників, присвячених певним її темам, серед яких, безперечно, займає перше місце історія Французької революції. Останні роки світ побачив «Критичний словник республіки» ( За ред. В. Дюклерка і К. Прошассона, 2002), „Служителі держави. Політична історія і французьке управління. 1875-1945 рр.” (2000), «Історія лівих у Франції» (2004) тощо.

CRPRA веде дослідження в царині історії та філософії політики, а також слугує як архів для всіх рукописів Раймона Арона. Центр очолює П’єр Росанваллон (Pierre Rosanvallon), його членами, окрім інших, є також Клод Лефор (Claude Lefort) та Мона Озуф (Mona Ozouf).

Надзвичайно плідним у сенсі створення нових науково-дослідних груп виявився 1993 р. Перш за все з ініціативи GAHOM створена невелика за кількістю (лише 7 осіб) Група схоластичної антропології (Groupe d’anthropologie scolastique - GAS). Відповідальним за неї було призначено Алена Буро. Останній – відомий вчений у галузі історичної антропології, автор праць про папесу Іоанну та сакралізацію королівської влади в модерну епоху¹.

Інші два інститути, створені того ж таки 1993 р., є осередками розвитку нових історичних напрямків – міської та інтелектуальної історії.

Групу міських досліджень (ètudes urbaines) очолює Крістіан Топалов (Christian Topalov). Як відомо, простір як предмет історичного дослідження почав вивчатися раніше, дана ж група зосереджує свою увагу саме на міському просторі як організуючій складовій сучасного суспільства та оцінює в цілому значення цього простору для формування цивілізації². У Франції міська історія зародилася з соціальної історії. Зокрема, вона мала передумови в дослідженнях Жана-Клода Перро: його праця «Генезис модерного міста. Сасп у ХVІІІ ст.» (у 2 частинах, видана в Парижі в 1975). На даний момент члени Групи міських досліджень займаються проблемами торгівельних просторів (Мішель де Ла Прадель – Michèle de La Pradelle), міських професіоналів (Каролін Варле – Caroline Varlet), простору економічної діяльності (Жером Бордьє – Jérome Bourdieu і П’єр-Поль Заліо – Pierre-Paul Zalio), місто в соціальних науках (Крістіан Топалов) тощо.

Новітній напрямок історичних досліджень представляє інтелектуальна історія. Відносна її новизна зумовила ще певну невизначеність щодо предмету досліджень цієї течії. З цього приводу в Корнельському університеті в 1980 р. збирався спеціальний колоквіум. Виступаючи на ньому, Р. Шартьє зазначав, що у Франції предмет інтелектуальної історії кожен дослідник розуміє по-своєму, однак в загальному можна відзначити, що це всі форми думки¹. Однак вже в кінці 80-х рр. інтелектуальна історія у Франції утверджується у формі «історії інтелектуалів». Остання отримує інституційне оформлення у 1985 р. завдяки створенню за ініціативи Ж.-Ф. Сірінеллі міждисциплінарної (історики, політологи, соціологи, літературознавці) Групі з вивчення історії інтелектуалів. Спочатку теоретики напрямку дистанціювалися як і від історії ідей, так і від інших проявів інтелектуальної чи культурної історії. Однак пізніше – на базі дослідження і роботи над колективним проектом «Порівняльної історії інтелектуалів» (Париж, 1997) – велике значення в цьому напрямку отримали концепції «політичної культури» і «публічної сфери», центральне місце зайняло вивчення ролі інтелектуалів в конструюванні національної ідентичності і проблема символічної самореалізації інтелектуала на політичній арені².

Певна кількість прихильників цього напрямку зосереджується навколо Групи досліджень сучасного інтелектуального життя (Groupe de recherches sur la vie intellectuelle contemporaine – GREVIC), заснованої в межах Центру історичних досліджень. GREVIC працює над розробкою соціальної історії інтелектуального життя ХІХ-ХХ ст. Окрім власне досліджень життєвого та творчого шляху представників інтелектуальної еліти, Група цікавиться проблемами історії інтелектуального обміну, інтелектуального в політиці, культуральною історією наук, мистецтв та літератури. Праці дослідників охоплюють як матеріальні умови інтелектуального життя, так і історію ідей (історія запозичень, феномен впливу, поняття інтердисциплінарності, механізми підтримки, аналіз різночитань тощо). Деякі члени GREVIC брали участь у підготовці «Словника французьких інтелектуалів», виданого в Парижі в 1996 р. за редакції Ж. Жуліара та М. Вінока.

Очолює групу Крістоф Прошассон³ (Christophe Prochasson). Займаючись історією сучасної Франції ХІХ-ХХ ст., К. Прошассон також спеціаліст з культуральної історії політики. Його роботи охоплюють історію Першої світової війни, сферу, де він керує декількома дисертаціями. Його перші роботи присвячені історії французьких інтелектуалів. З кінця 90-х область його досліджень посувається в сферу історії французьких лівих сил та ролі емоцій в політичному житті. Вчений активно співпрацює з деякими журналами, наприклад, «Соціальні рухи», «1109. Журнал інтелектуальної історії», «Зошити Жана Журе» тощо. Дослідник керує виданням серії книг «Історичний простір», а також є членом керівної ради науково-дослідного центру Історії Великої війни. Веде семінари в EHESS – «Історія політичних практик в сучасну епоху ХІХ-ХХ ст.», «Культурна історія Першої світової війни», «Підходи та методи в інтелектуальній та політичній історії».

В цілому сьогодні інтелектуальна історія займає все більш широке дослідницьке поле і не є напрямом, що спирається лише на одну наукову парадигму. До найбільш загальних теоретичних та методологічних принципів цього напрямку відноситься:

1. визнання активної ролі мови, тексту, нарративних структур в конструюванні історичної реальності;

2. інтерес до історичних категорій мислення, інтелектуальної діяльності та продуктів людського інтелекту, а також до історії розвитку інтелектуальної сфери в рамках її загальнокультурної парадигми;

3. концентрування уваги на проблемі репрезентації авторського тексту та сприйнятті його читачем.

Предмет сучасної інтелектуальної історії включає в себе як історію досягнень людського інтелекту, тобто результати інтелектуальної, творчої діяльності, так й історію самої цієї діяльності в її процесуальній незавершеності, й культурне середовище, що задає їй свої умови, й біографії самих творців, й їх міжособистісні зв’язки, й історію поширення і сприйняття нових ідей та знань¹.

Окрім вищезгаданого Центру іспанських студій виникають ще два осередки вивчення історії певних народностей: Центр єврейських штудій (Cetnre d’études juives) та Центр дослідження історії вірмен (Centre de recherche d’histoire arménienne), створені відповідно в 1995 та 1999 роках. Власне, на нашу думку, дослідження історії цих народів відбувається саме у відділі «Історія», а не «Культурні ареали» як практично всіх інших, тому що це нації мігрантів, вивчити які в рамках певної національної історії просто неможливо, вони потребують ширшого світового контексту як необхідної передумови їх історичного пізнання.

В січні 1997 р. в межах CRH утворюється Група міжгалузевих досліджень історії літератури (Groupe de recherches interdisciplinaires sur l’histoire du littéraire – CRIHL). Група займається вивченням політичної історії, соціополітичної історії культури та історією літератури, охоплюючи період переважно ХVІІІ-ХХ ст. Дослідники використовують герменевтичні практики аналізу тексту та контексту. Членами групи є відомі вчені Жан-П’єр Кавайє (Jean-Pierre Cavaillé), Стефан Ван Дамм (Stéphane Van Damme), Ален Віала (Alain Viala), Даніель Рош (Daniel Roche), Ніколас Шапіро (Nicolas Schapira) тощо. Ведеться активна співпраця з представниками університетів Парижу, Діжону, Марселю, Орлеану, Гарварду, Невади, Пенсільванії, Венеції, Монреалю, Лозанни, Квебеку, Тель-Авіву та ін. Керівні функції в GRIHL виконує Крістіан Жуо (Christian Jouhaud).

2000 р. відзначився заснуванням Центру філософського та історичного архівів та архіву наукового видавництва (Centre d’archives de philosophie, d’histoire et d’edition des sciences – CAPHES). Щоправда, таку назву Центр отримав лише в 2004 р., до цього він називався АСТА і входив до спільного союзу служб (unite mixte de services). Нарівні з EHESS участь у роботі Центру беруть CNRS та Вища нормальна школа. Опікується CARHES фонд „За науку”, започаткований ще Анрі Берром. Центром керує Ерік Бріан (éric Brian) і Мішель Блаі (Michel Blay). Певні акції проходять також за підтримки Національної бібліотеки Франції.

Завдання Центру має скоріше прикладний характер: впорядкування праць з історії філософії та науки, розширення бази періодичних видань, монографічних праць і критичних оглядів. В першу чергу це видання „Журнал синтезу”, „Журнал історії наук”, серія „Еволюція людства”, публікації щодо історії європейських академій наук тощо. На думку засновників, така діяльність дозволить зосередити в одному місці фонди, розпорошені раніше по різних місцях, та активізувати оновлення як загальної історіографії, так й історіографії інтелектуального життя.

Останні два центри – наймолодші – створені щойно в 2005 р. Перший, в межах CRH, Соціальні та політичні дослідження населення, соціального захисту та здоров’я (études sociales et politiques des populations, de la protection sociale et de la santé – ESOPP), є підтвердженням зацікавленості французьких істориків в розвитку окремих питань щодень популярнішої історії тіла. Відповідальний у групі – Поль-Андре Розенталь (Paul-André Rosental). Колектив складається з істориків, політологів, соціологів, що, керуючись досягненнями історичної демографії, переосмислюють суспільні явища в контексті соціальної політики держави, культури тіла, суспільної гігієни тощо. Серед дослідників можна виділити Жерара Беора, Ноель Бонней (Noel Bonneuil), Лору Ле Довн (Laura Lee Downs) тощо. Наприклад, остання є автором ряду праць з соціальної та гендерної історії¹.

Візуальна історія як напрямок історичних досліджень поставила питання про новий вид джерел візуального характеру. Розробники візуальної історії вводять поняття «образ» як значно ширше зазвичай використовуваного дотепер поняття «образотворчого мистецтва». Але на практиці до поля уваги нового напряму потрапили всі ті образи, що традиційно не входять в поняття високого мистецтва типу архітектури, скульптури, живопису². У Франції Лабораторія сучасної візуальної історії (Laboratoire d’histoire visuelle contemporaine - LHIVIC) заснована в межах Центру історії та теорії мистецтва. Дослідники LHIVIC займаються іконографічними практиками нашого часу, зокрема здійснюваними й технічними засобами (кіно, відео, фотографії, ілюстрації). Найбільше вони цікавляться взаємозв’язком між різними зображальними методиками та усталеними в цій сфері звичаями (документальними, художніми, приватними, промисловими тощо). Вирішуються питання іконографічних джерел в соціальних науках, їх еволюції, збереження та використання.

Лабораторію очолює Андре Гутнер (André Gunthert), співробітниками її є Енн Картьє-Брессон (Anne Cartier-Bresson), директор Майстерні реставрації і збереження міста Парижу; Клемен Шеру (Clément Chéroux), член Французької академії в Римі; Крістіан Делаж (Christian Delage), викладач Паризького університету; Сильвіан Мареска (Sylvain Maresca), професор Нантського університету тощо.

Наявність значної кількості науково-дослідних центрів, груп, розробка найновіших історіографічних напрямків значно урізноманітнює роботу Школи, робить її своєрідною базою розвитку історичної науки не лише у Франції, але й в світовому масштабі. Члени EHESS мають зв`язки з вченими країн Європи, Америки та частково Азії, контактують зі своїми колегами на міждержавному рівні. Школа дбає про спадковість та наступність високих наукових стандартів, пропонованих ще її засновниками, тому виховує нове покоління істориків-науковців в стінах свого закладу. Віддаємо належне Школі також в галузі досліджень глобалізаційних процесів та міждисциплінарних розробок, тематика яких надзвичайно актуальна в наш час.

Список використаних джерел та літератури

І. Джерела

Дюби Ж. Европа в средние века. – Смоленск, 1994

Емар М. Фах і покликання історика (сучасні підходи) // Філософська і соціологічна думка. – 1995. - №5-6. – С. 72-84

Ле Гофф Ж. Другое средневековье: Время, труд и культура Запада. – Екатеринбург, 2000

Ле Гофф Ж. История Европы, рассказанная детям. – М., 1998

Лє Гофф Ж. Праця і свято // Історія європейської ментальності / За ред. П. Дінцельбахера. – Львів, 2004. – С. 385-397

Шартье Р. Post scriptum, или Двадцать лет спустя // НЛО. – 2004. - №66

Шмітт Жан-Клод Сенс жесту на середньовічному Заході. – Харків, 2002

ІІ. Література

Афанасьев Ю. Н., Блуменау С. Ф. Современные споры во Франции вокруг Великой революции // Вопросы истории. – 1989. - № 3. – С. 18-34

Афанасьев Ю. Н. Вчера и сегодня французской «новой исторической науки» // Вопросы истории. – 1984. - №8. – С. 32-51

Бернштейн А. Апология Марка Блока // История. – 2005. – 1-15 апреля (№ 7). – С. 29-32

Бессмертный Ю. Д. Херлихи «Средневековое домохозяйство» // Вопросы истории. – 1988. - № 2. – С. 160-163

Бессмертный Ю. Как же писать историю? Методологические веяния во французской историографии 1994-97 гг. // Новая и новейшая история. – 1998. - №4. – С. 29-42

Визгин В. П. Постструктуралистская методология истории: достижения и пределы // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996. – С. 39-59

Гергилов Р. Е. Норберт Элиас и французская школа «Анналов» // Клио. – 2004. - № 1. – С. 19-21

Гобозов И. А. Критический анализ современной французской буржуазной философии истории: Автореферат дис… докт. филос. наук. – М., 1980

Гобозов И. А. Современная французская философия истории. – М., 1978

Гуревич А. Я. «Территория историка» // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996

Дубин Б. Мишель де Серто, летописец вычеркнутого // www.ruthenia.ru

Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001

Жук С. І. Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки // Український історичний журнал. – 1994. - №1. – С. 45-53

Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. – Львів, 1999

Исламов Т. М. Европейские историки об европейской истории // Новая и новейшая история. – 2003. - № 5. – С. 3-22

Историки и история: Жизнь, судьба, творчество: В 2 томах. – Т. 2. - М., 1998

Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. проф. И. П. Дементьева. – М., 1990

Кром М. М. Историческая антропология. – СПб., 2004

Купченко В. О попытках «завершить» Французскую революцию // Новый мир. – 1999. - №4

Могильницкий Б. Г. Тенденции развития современной буржуазной исторической мысли // Вопросы истории. – 1987. - № 2. – С. 60-77

Нові перспективи історіописання / За ред. П. Берка. – К., 2004

Присяжнюк Ю. П. Вплив ментальності українського селянства на рівень його освіченості у другій половині ХІХ ст. // Історія України. – 2000. – січень (№ 3)

Репина Л. П. Выделение сферы частной жизни как историографическая и методологическая проблема // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 1996. – С. 20-34

Репина Л. П. Вызов постмодернизма и перспективы новой культурной и интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996

Репина Л. «Второе рождение» и новый образ интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 175-192

Репина Л. П. Историческая память и современная историография // Новая и новейшая история. – 2004. - №5. – С. 39-51

Репина Л. П. История женщин сегодня. Историографические заметки // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 1996. – С. 35-73

Семенов Ю. И. Философия истории: Общая теория, основные проблемы, идеи и концепции от древности до наших дней. – М., 2003

Сергейчик Е. Философия истории. – Харьков, 2002

Собуцький М. Ще один вимір знакового простору // Український гуманітарний огляд. – Вип.. 8. – К., 2002. – С. 75-86

Согрин В. В. История исторической мысли ХХ в. // Новая и новейшая история. – 2004. - № 5. – С. 153-159

Стельмах С. У пошуках утраченої правди: теоретичні дискусії в сучасній українській історіографії // Вісник Київського національного університету імені Т. Шевченка: Серія. Історія. – 2002. – Вип. 63-64. – С. 12-14

Сухоруков В. Д. География и екология в ХХІ в. // География и экономика в ХХІ в. – 2004. - № 1. – С. 9-16

Сучасна українська історіографія: проблеми методології та термінології: Матеріали Всеукраїнського науково-методологічного семінару (Київ, 17 червня 2004 р.). – К., 2005

Таран Л. В. Школа „Анналів”: погляд з кінця ХХ ст. // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – Чис. 3. – К., 1999

Тельвак В. Історіософія та методологія історії. – Ч. 1. Історіософія. – Дрогобич, 1999

Уваров П. История, историки и историческая память во Франции // www.strana-oz.ru

Шевардин В. Н. А. Шнап, П. Видаль-Наке «Дневник студенческой коммуны» // Вопросы истории. – 1989. - № 7. – С. 162-163

Эмар М. Один Бродель или несколько // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 193-208