Важливим стимулом для банків є конкурентна боротьба за залучення кредитних коштів на ринку кредитних ресурсів. Комерційні банки є самостійними і незалежними в проведенні кредитної політики. Слід зазначити, що на відміну від гро­шового обороту (безготівкового і готівкового) в сфері креди­тування відсутні детальні, централізовано розроблені Націо­нальним банком України (НБУ) інструкції.
Купуючи ресурси на вільному ринку кредитних ресурсів і продаючи їх підприємствам (фірмам), комерційні банки здій­снюють прямий вплив на розвиток національної економіки. За рахунок кредитів на підприємствах забезпечується орга­нізація як поточного господарського обороту, так і розширене відтворення основного капіталу (основних фондів), створен­ня додаткових виробничих потужностей і цілих промисло­вих об'єктів.
Обсяги кредитування народного господарства, з одного боку, не повинні перевищувати певну критичну межу, за якою починається посилення інфляційних процесів, а з другого боку, мають забезпечувати стимулювання розвитку національного виробництва.
Ефективність проведення кредитної політики визначається правильним вибором параметрів кредитних відносин, серед яких найважливішими є: величина позичкового відсотка; умови доступності позики для вітчизняних господарських суб'єктів; рівень кредитного ризику; термін надання позики тощо. Параметри кредитування мають будуватися таким чином, щоб стимулювати кінцеві результати господарської діяльності товаровиробників.
В Україні в сучасних умовах актуальною є проблема ре­формування системи кредитування суб'єктів господарської діяльності. Йдеться, насамперед, про орієнтацію банківсько­го сектора на першочергове кредитування пріоритетних у народногосподарському плані виробництв. Для виходу україн­ської економіки з кризи кредитні відносини мають бути під­порядковані пожвавленню інвестиційної та інноваційної діяль­ності, фінансовому забезпеченню структурних перетворень та економічному зростанню.
Поки що вітчизняна кредитно-банківська система не ви­конує ролі прискорювача розвитку національної економіки. Недостатніми є власні кошти банків, а отже, й обсяги креди­тування народного господарства. Негативний вплив на кре­дитну сферу здійснюють платіжна криза, дефіцит бюджету, різке зниження кредитоспроможності підприємств (фірм). По суті, відсутня практика надання кредитів під виробничі про­грами довгострокового характеру. Банки майже не залуча­ють ресурсів на довгостроковій основі.
Більшість проблем у діяльності вітчизняних комерційних банків у сучасних умовах пов'язано з проведенням ризико­ваної кредитної політики.
Для поліпшення стану справ у сфері кредитування необ­хідне досягнення в Україні фінансової і макроекономічної стабільності, проведення раціональної промислової і подат­кової політики, що дозволило б банкам здійснювати вироб­ничі інвестиції, а позичальникам — відновити свою креди­тоспроможність.
Кредит має створювати сприятливі умови для розвитку всіх сфер і галузей національної економіки України. Він є важ­ливим джерелом капітальних вкладень, тому традиційно виділяється його вагома роль у реструктуризації економіки та інвестиційній діяльності. В Україні сьогодні необхідним є розширення застосування кредитних відносин в інвести­ційній сфері.

2 форми кредиту
Кредит здійснюється у конкретних формах, які висту­пають способами існування процесу кредитування. Форма кредиту відображає зовнішній прояв та організацію кредит­них відносин. У ринковій економіці мають місце різні форми кредиту. У кожній із них є свої різновидності (види). Фор­ми кредиту відрізняються одна від одної суб'єктами та об'єктом позики, джерелом сплати відсотка, конкретним змістом кредитної угоди тощо.
Форми кредиту постійно розвиваються, змінюється і їхнє місце в структурі економічних відносин.
Виділимо і розглянемо такі форми кредиту: комерцій­ний кредит; банківський кредит; державний кредит; спо­живчий кредиті, іпотечний кредит; лізинговий кредит; міжнародний кредит.
2.1 Сутність, особливості, економічна роль комерційного кредиту
Комерційний кредит — це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних ресурсів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єкта­ми господарської діяльності. Комерційний кредит надаєть­ся продавцем (виробником) покупцеві (споживачеві) у вигляді відстрочки оплати за продані товари (виконані роботи, надані послуги).
Суб'єктами комерційного кредиту є:
— підприємство-постачальник (кредитор), яке надає від­строчку платежу за свій товар;
— підприємство-покупець (позичальник), яке передає кре­дитору вексель як боргове свідоцтво і зобов'язання платежу.
У разі оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя інші угоди про надання кредиту не укладаються.
Комерційний кредит може також оформлятися без вико­ристання векселів. У цьому випадку надання і погашення кредиту здійснюється на умовах, передбачених договором між кредитором і позичальником.
Об'єктом комерційного кредиту є реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, щодо яких продавцем на­дається відстрочка платежу. Отже, об'єктом комерційного кредиту є товарний капітал. Надання позик у товарній формі
— специфічна риса комерційного кредиту.
Без комерційного кредиту неможливий розвиток сучасних господарських зв'язків. У колишньому СРСР комерційний кредит існував поруч із банківським кредитом до кредит­ної реформи 1930—1932 pp. Із встановленням у радянській економіці директивного планування і жорсткої централізації комерційний кредит був ліквідований. Розрахунки між під­приємствами почали здійснюватися тільки через банки у формі безготівкових розрахунків. Перехід до ринкової еко­номіки в Україні спричинив нагальну необхідність розвитку комерційного кредиту як невід'ємного атрибута ринкових децентралізованих відносин.
Комерційний кредит поширений у країнах з ринковою економікою. За деякими даними, у цих країнах 2/3 кредит­ного обороту здійснюється у вигляді комерційного кредиту
— надання корпораціями кредиту одна одній з оформленням кредитної операції векселем. У структурі управління багатьох західних компаній (фірм) кредитний відділ є одним з основ­них, а робота кредитного менеджера — однією з найпрестижніших і важливих. Для підприємств (фірм) торговельні кре­дити (торговельні борги) є формою інвестицій на ринку, від яких очікується доход. Очевидно, що прибуток при цьому отримується тільки тоді, коли ринкову операцію продажу в кредит завершує платіж.
Характерною особливістю комерційного кредиту є те, що він здійснюється підприємствами за їхнім власним розсу­дом і не підпорядковується банківській системі. При комерційному кредиті суб'єкти кредитних відносин регулюють свої господарські зв'язки і можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів — зобов'язань боржника сплатити креди­тору зазначену суму у визначений термін. Вексель є фінансо­вим інструментом комерційного кредиту.
Мета комерційного кредиту — прискорити реалізацію то­варів в умовах тимчасової нестачі грошових коштів у покупців.
Продаж (реалізація) продукції на ринку — один із най­важливіших етапів відтворювального процесу. Привабливість комерційного кредиту полягає в тому, що продавець (вироб­ник) отримує можливість продавати свій товар, навіть за не­сприятливої кон'юнктурної ситуації на ринку. Надаючи кредит, продавець (виробник) у межах укладеного договору та згідно з його умовами здійснює торговельні поставки своєму покупцеві. Відсоток за комерційним кредитом, як правило, нижчий, ніж за банківським кредитом. Один товаровиробник надає іншому товаровиробникові комерційний кредит не просто для отримання прибутку у вигляді відсотка, а насамперед для того, щоб прискорити реалізацію власної виробленої продукції.
Комерційний кредит передбачає взаємозв'язок торговель­ної і кредитної угод. Він поєднує акт реалізації товарів (по­слуг, робіт) з відстрочкою платежу. Умови відстрочки плате­жу є важливою частиною торговельного контракту.
Економічні межі комерційного кредиту обумовлені, на­самперед, фінансовим станом його суб'єктів: постачальник (кредитор) повинен мати відповідні фінансові можливості для того, щоб продавати свій товар з відстрочкою платежу, а плат­ник (позичальник), отримавши товар, розраховує через певний строк нагромадити відповідні кошти, щоб повністю розпла­титися з кредитором. Комерційний кредит обмежений стро­ками і сумами, його обсяги залежать від розмірів фінансових ресурсів учасників торговельних угод.
Процес комерційного кредитування завершується при по­гашенні підприємством-платником (постачальником) забор­гованості за даною позикою. Акт продажу вважається неза­вершеним доти, поки гроші не надійдуть у повній сумі з відсотком продавцеві (кредитору).
Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:
— сплати боржником за векселем;
— передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ);
— переоформлення комерційного кредиту на банківський. Комерційні банки в своїй роботі використовують векселі в розрахунках, а також проводять з векселями кредитні та комісійні операції.
Механізм проведення комерційного кредиту досить склад-за своїм змістом і структурою.
Традиційний механізм комерційного кредиту передба­чає проведення вексельного кредитування. Платник (пози­чальник) надає постачальнику (кредитору) комерційний век­сель, у номінальну вартість якого входить ціна товару (робо­ти, послуги) та відсотки за наданий кредит. При цьому по­стачальник надає платникові право погашати платежі части­нами і протягом певного часу (тобто в розстрочку).
На практиці, як вже зазначалося вище, може» використо­вуватися й механізм комерційного кредитування без оформ­лення позики векселем.
У деформованій економіці при попередній шитті продукції виникає такий специфічний вид комерційного кредиту, як кредит покупця. Його механізм характеризується наданням комерційного кредиту покупцями постачальникам шляхом авансованих платежів (купувальних авансів).
У розвинутих країнах з 40—50-х років XX ст. набув поширен­ня новий механізм комерційного кредитування, основою якого є надання кредиту продавцями покупцям шляхом простих запи­сів вартості проданих у кредит товарів за відкритим рахунком.
Сучасний механізм комерційного кредиту характери­зується поєднанням міжфірмових розрахунків і кредитуван­ня за відкритим рахунком. Такі розрахунково-кредитні відно­сини (так званий фірмовий кредит) особливо активно вико­ристовуються у міжнародних економічних зв'язках.
На відміну від традиційного сучасний механізм комер­ційного кредиту відображає принципово новий рівень коопе­раційних промислових відносин: розширення прямих довго­строкових господарських зв'язків, що охоплюють все більшу кількість підприємств (фірм), які виступають поперемінно в ролі продавців і покупців. Вексельна форма комерційного кредиту в цих умовах втрачає свій економічний сенс. Вини­кає необхідність регулярного здійснення взаєморозрахунків між підприємствами (фірмами) за взаємними (зустрічними) товарними поставками шляхом поєднання кредитування і розрахунків за відкритим рахунком.
Поширений у світовій економіці й внутрішньокорпораційний комерційний кредит, який надається транснаціональ­ними корпораціями (ТНК) своїм філіалам у вигляді роз­строчки платежу за товарні поставки.
Сучасні види комерційного кредиту більш прості щодо технології здійснення. Вексельні ж операції є трудомістки­ми і складними за своїм змістом.
Сучасний механізм комерційного кредиту включає в себе систему "Сконто", тобто торгові знижки з покупної ціни товарів. "Сконто" використовується при оплаті вартості товарів протягом певного терміну після виписки рахунків, що за­здалегідь оговорюється в контрактах.
Виробники (продавці) постійно шукають нові механізми і технології комерційного кредиту, аби забезпечити безпере­бійну реалізацію своїх товарів (послуг, робіт). Конкретні умо­ви комерційного кредитування залежать від кон'юнктури певного товарного ринку. Так, на світовому ринку з розши­ренням експорту машин і складного обладнання новим яви­щем стало подовження термінів їх комерційного кредитуван­ня. Довгострокові кредити у такому разі надаються продав­цем покупцю на основі банківських гарантій.
До нетрадиційних механізмів комерційного кредиту в гос­подарській практиці відносять кредитування за контрактом типу "франчайзинг". Франчайзинг — це фінансово-кредит­на операція, пов'язана із забезпеченням прибуткової діяль­ності малого бізнесу; це ліцензія великого та відомого під­приємства (фірми) дрібному підприємцю на продаж продукції чи надання послуг під його маркою (товарним знаком).
Плата за ліцензію (франшизу) може бути прямою — у формі певної грошової суми (роялті) або непрямою — у формі зобов'язання купувати ті товари чи послуги, з яких власник ліцензії має комерційний інтерес. В Україні успішно діють такі франчайзингові мережі, як "Кока-кола", "Кодак-Експрес", "Дока-Піцца" та ін.
Одним із нових видів комерційного кредиту є форфейтинг, який використовується для кредитування зовнішньоторго­вельних операцій. Форфейтинг — це кредитування експор­тера шляхом купівлі векселів або інших боргових зобов'я­зань; це специфічний метод трансформації комерційного кредиту в банківський.
Продавцем при форфейтингу виступає експортер, який поставив товар і прагне інкасувати розрахункові документи імпортера з метою одержання грошей. Покупцем (форфейтером), як правило, є банк або окрема спеціалізована фірма. Форфейтер бере на себе боргові зобов'язання імпортера за мінусом відсотків на весь термін, на який вони виписані. Удосконалення механізму комерційного кредиту спрямо­ване на найповніше стимулювання продажу (реалізації) то­варів (послуг, робіт).
3аконом України "Про підприємства в Україні" передба­чено, що підприємство може поставляти продукцію, викону­вати роботи, надавати послуги в кредит із сплатою покупця­ми (споживачами) відсотків за користування цим кредитом. Для оформлення таких угод підприємство застосовує векселі.
Законодавство України про обіг векселів складається із Же­невської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфіко­ваний закон про переказні векселі та прості векселі, Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" та Закону Укра­їни "Про обіг векселів в Україні" (5.04.2001 p.). Постановою Правління НБУ № 258 від 28.05.99 р. було затверджено "По­ложення про операції банків з векселями".
Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне гро­шове зобов'язання векселедавця (позичальника, боржника) сплатити після настання строку визначену суму грошей влас­никові векселя векселедержателю (кредитору). Прийняття до платежу переказного векселя називається акцептом. Особа, яка приймає на себе платіж за векселем, — акцептант. Плат­ник через акцепт бере на себе зобов'язання оплатити переказний вексель у строк. Акцепт має бути простим і нічим не обумовленим.
Комерційний кредит відіграє важливу роль у розвитку економіки. Його поширеність у народному господарстві Укра­їни є в сучасних умовах вкрай несприятливим чинником, який гальмує становлення цивілізованих ринкових відносин і пере­хід до економічного зростання.
До переваг комерційного кредиту можна віднести: опе­ративність; відносну простоту оформлення; активізацію про­цесів мобілізації вільних товарних ресурсів та їх перерозпо­ділу; розширення можливостей суб'єктів кредитування в маневруванні обіговими коштами; позитивний вплив на під­тримання фінансової стійкості підприємств; зменшення об­сягу грошових коштів, необхідних для обслуговування товар­ного обігу; зменшення грошового банківського кредиту тощо. В сучасних кризових умовах особливо важлива позитивна роль комерційного кредиту у пом'якшенні проблеми неплате­жів у господарському обороті. В умовах нестачі обігових кош­тів у господарських суб'єктів для проведення взаємних роз­рахунків саме комерційний кредит може ефективно викори­стовуватися для фінансового забезпечення торговельних угод.
Розвиток комерційного кредиту має стати важливим чин­ником відновлення фінансової стабільності вітчизняних то­варовиробників. Для будь-якого підприємства важливо мати власну кредитну політику на ринку, яка б забезпечувала органічний взаємозв'язок комерційного кредитування і мар­кетингової діяльності. Тим самим буде досягнуто позитив­ного впливу механізму комерційного кредиту як на прибутковість, так і на фінансовий стан вітчизняних підприємств у цілому.
Комерційний кредит з точки зору ліквідності є маневровою формою фінансування процесу виробництва, адже він значно розширює фінансові можливості підприємств (фірм), що кре­дитуються, щодо збільшення обсягів господарської діяльності.
У торговельній діяльності використовується такий специ­фічний вид комерційного векселя, як варант. Варант (англ. warrant — повноваження) — це свідоцтво про прийняття товару на зберігання, який видається товарними складами і дає його власникові право отримувати банківську позику під заставу вказаного в ньому товару.
У процесі взаємного комерційного кредитування підпри­ємств (фірм) виникає дебіторська і кредиторська заборгова­ності. Дебіторська заборгованість — це сума боргів, що належать підприємству (фірмі), від юридичних або фізичних осіб (Дебіторів) у результаті господарських взаємовідносин з ними. Кошти, які знаходяться в дебіторській заборгованості, не беруть участі в господарському обороті підприємства, що негативно впливає на його фінансовий стан. Кредиторська заборгованість — це кошти, які тимчасово залучені підпри­ємством (організацією) і підлягають сплаті відповідним юри­дичним або фізичним особам (кредиторам); заборгованість даного підприємства іншим підприємствам.
Недоліками комерційного кредиту можна вважати: об­меженість умов, обсягів і строків порівняно з банківським кредитом; надмірний ризик для продавця (постачальника); насичення грошового обігу так званими квазігрошима (век­селями), що ускладнює регулювання грошової маси з боку Національного банку тощо.
Труднощі в реалізації комерційного кредиту, порушення його механізму створюють складні проблеми для господар­ських суб'єктів, що беруть участь у кредитному процесі. Недо­тримання термінів повернення кредиту, зміна рівня цін на товари, банкрутства боржників спричиняють серйозні кризові явища в економіці.
Вплив комерційного кредиту на розвиток економічних відносин пов'язаний також з його тісним зв'язком із банків­ським кредитом. Комерційний кредит, по суті, є альтернативою банківському кредиту. У разі продажу товарів із розстроч­кою платежу задовольняється частина потреб у банківському кредиті.
Народногосподарська практика свідчить, що відсутність в економіці повноцінного вексельного обігу призводить до не­гативних результатів: збільшується попит господарських суб'єктів на кредит у банків і попит на гроші в цілому. Век­сель як кредитний засіб обігу безпосередньо пов'язаний з потребами товарообороту в грошах. Очевидно, що використан­ня редисконтних (переврахованих) Національним банком векселів для покриття емісії грошей може стати важливим антиінфляційним чинником. Важливо, що цей чинник на відміну від жорсткого контролю за кількістю випуску гро­шової маси не справляє негативного впливу на розвиток віт­чизняного товарного виробництва.
Через операції з векселями комерційний кредит трансфор­мується в банківський кредит, відбувається своєрідне пере­творення однієї форми кредиту в іншу. Використання комер­ційних векселів — традиційна і досить вигідна банківська операція.
Зміна режиму проведення операцій з векселями в комер­ційних банках і Національному банку є вагомим інструмен­том банківського впливу на хід комерційного кредитування і кон'юнктуру товарних ринків.
Специфічні відносини, пов'язані з комерційним кредиту­ванням, можуть виникати між податковими органами і підпри­ємствами — платниками податків. У податковій справі викори­стовується податковий кредит як одна з податкових пільг, що полягає у терміновій відстрочці сплати податку, який нале­жить внести підприємствам до бюджету в календарному році.
Податковий кредит дає господарським суб'єктам фінан­сову можливість спрямовувати тимчасово звільнені кошти на розвиток виробництва. Для одержання податкового кредиту підприємство має укласти договір з податковим органом, у якому воно зареєстроване, за формою, встановленою для укла­дання кредитних договорів із комерційними банками.
2.2 Сутність особливості економічна роль банківського кредиту
У ринковій економіці основною формою кредиту є банків­ський кредит. Кредитування господарських суб'єктів і гро­мадян є однією з найважливіших функцій банків як спеціа­лізованих кредитних установ. Банківський кредит — необхід­ний інструмент стимулювання народного господарства, без якого не можуть успішно працювати товаровиробники.
В сучасних умовах необхідно навчитися як на макро-, так І на мікрорівні, правильно й ефективно використовувати банків­ський кредит в інтересах розвитку національної економіки України.
Банківський кредит — це форма кредиту, за якою грошові кошти надаються в позику банками. Комерційні банки, що мають ліцензію НБУ, є головною ланкою кредитної системи; вони одночасно виступають у ролі покупця і продавця наяв­них у суспільства тимчасово вільних коштів. Позики нада­ються банками суб'єктам господарювання всіх форм влас­ності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Фінансовою основою банківського кредиту є позичковий банківський капітал.
Банківський капітал значно меншою мірою обмежений щодо напряму, строків і величини кредитних угод порівняно з комерційним кредитом. Кредитором в умовах банківського кредиту є банк, пози­чальником — юридичні та фізичні особи. При переході до ринкової економіки принципово змінюється об'єктно-суб'єкт­ний механізм організації банківського кредитування. Від­бувся перехід від пооб'єктного до прямого кредитування гос­подарських суб'єктів. Головне значення в механізмі банків­ського кредиту має вже не вибір об'єкта, а оцінка суб'єкта кредитної угоди.
Основними джерелами формування банківських кредит­них ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахунко­вих і поточних рахунках, залучені на депозитні рахунки кошти юридичних і фізичних осіб, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів. Кредитні операції здій­снюються банками у межах власних кредитних ресурсів. Ве­личина кредитних ресурсів банків залежить від рівня обо­в'язкових економічних нормативів регулювання діяльності комерційних банків, що встановлюються НБУ.
Ліцензуванню НБУ підлягають такі активні операції ко­мерційних банків: надання кредитів банкам; надання кре­дитів юридичним особам; надання кредитів фізичним осо­бам; придбання правд вимоги щодо поставки товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та інкаса­ція цих вимог (факторинг); вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб.
З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банків кредитування позичальників здійснюється згідно з чинним законодавством України з дотриманням встановлених НБУ нормативів і вимог щодо формування обов'язкових, страхо­вих і резервних фондів.
Банківський кредит носить комерційний характер. Мета діяльності банку в процесі кредитування — отримання мак­симального прибутку. Спрямованістю на прибутки визна­чається головна лінія економічної поведінки комерційних банків як при купівлі кредитних ресурсів, так і при їх про­дажу клієнтам.
Кожний комерційний банк ставить за мету — забезпечи­ти високу якість власного кредитного портфеля. Кредитний портфель — це сукупність кредитів, наданих банком на певну дату; він характеризує величину капіталу, вкладеного банком у кредитні операції. Кредитний портфель включає агреговану балансову вартість усіх кредитів, у тому числі прострочених, пролонгованих і сумнівних щодо повернення.
У звіті про кредитний портфель комерційного банку, який щомісячно подається у регіональні управління НБУ, зазна­чаються такі параметри кредитного портфеля: міжбанківський ринок — кредити та фінансовий лізинг, надані банкам; кредити та фінансовий лізинг, отримані від банків; небанківський ринок — кредити, надані органом загального держав­ного управління; кредити, надані за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів; кредити, надані за овердрафтом; кре­дити, надані за операціями РЕПО; кредити, надані за врахо­ваними векселями; кредити, надані за факторинговими опе­раціями; кредити, надані за внутрішніми торговими операці­ями; кредити, надані за експортно-імпортними операціями; інші кредити, надані в поточну діяльність; кредити, надані в інвестиційну діяльність; наданий фінансовий лізинг; креди­ти, надані фізичним особам.
Банківський кредит надається при укладенні кредитного договору. Всі питання, що виникають з приводу кредитуван­ня, вирішуються на договірній основі безпосередньо між бан­ком і позичальником. Згідно з договором кожний із суб'єктів кредитних відносин бере на себе певні зобов'язання. Кредит­ний договір укладається банком для кожного позичальника індивідуально.
Позики господарським суб'єктам надають комерційні банки. НБУ як банк останньої інстанції надає кредити ко­мерційним банкам через кредитні тендери, ломбардні опе­рації, переоблік векселів на умовах двосторонніх договорів.
Комерційні банки надають кредити як у національній, так і в іноземній валюті.
Рішення щодо надання кредитів позичальникам, незалежно від запрошуваного розміру кредиту, приймається колегіальне (Правлінням банку, Кредитним комітетом, Комісією тощо) більшістю голосів і оформляється протоколом.
У разі надання позичальникові кредиту в розмірі, що пе­ревищує 10 відсотків власного капіталу ("великі кредити"), комерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банку. Жоден із виданих великих кредитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банків. Загальний обсяг наданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів комерційного бан­ку (див. Положення НБУ "Про кредитування").
Принципи банківського кредитування (в широкому ро­зумінні — принципи кредитування взагалі, що є єдиними для всіх форм кредиту) — це основні вихідні положення, на які спирається теорія і практика кредитного процесу. Ці вихідні положення обумовлені цілями та завданнями, що стоять пе­ред банками, а також об'єктивними закономірностями роз­витку і функціонування кредитних відносин. Кредитний процес вимагає від банків і всіх господарських суб'єктів чітко­го дотримання принципів кредитування.
Необхідно розрізняти принципи і правила кредитування. Правила випливають з принципів і відображають лише окремі положення і моменти того чи іншого принципу, механізми використання принципів у конкретній практичній діяльності банку.
Можна виділити три основні рівні системи принципів бан­ківського кредитування:
1) загальноекономічні принципи кредитування (відповід­ність ринковим відносинам, раціональності і ефективності, комплексності, розвиткові);
2)  особливі принципи кредитування, поза якими кредит втрачає свій специфічний економічний зміст (поверненості, забезпеченості, строковості, платності, цільової спрямованості);
3) часткові, одиничні принципи кредитування, або прави­ла кредитування, які випливають з кожного особливого прин­ципу й можуть по-різному проявлятися в конкретних кре­дитних операціях.
Загальноекономічні та особливі принципи кредитування, а також правила кредитування взаємозв'язані, певним чи­ном вони взаємопереходять одне в одне.
Принцип відповідності змісту банківського кредиту ринковим відносинам, умовам ринкової економіки. Кредитний механізм має відображати умови конкуренції, суперництва комерційних банків за позичальника, комерціалізації кредит­ної угоди, прагнення забезпечити максимально можливу ви­году (прибуток) від позики, самостійність і автономність у прийнятті управлінських рішень тощо.
Принцип раціональності та ефективності банківсько­го кредитування характеризує економічність використання позики як з позицій інтересів банку, так і з позицій позичаль­ників — господарських суб'єктів. Кредитний механізм не може не ґрунтуватися на здоровому практицизмі, спрямова­ності на збільшення доходів. Принцип раціональності кре­дитування здійснюється на основі оцінки кредитоспромож­ності позичальника, що забезпечуватиме впевненість банку у здатності й готовності боржника повернути позичку в обумов­лений договором строк.
Принцип комплексності банківського кредитування пе­редбачає побудову кредитного механізму на основі врахуван­ня всього комплексу чинників, що впливають на реалізацію кредитної операції. Безумовно, що насамперед слід брати до уваги економічні чинники та умови.
Принцип розвитку банківського кредитування відобра­жає постійний рух і динаміку кредитного механізму. Зміна економічних відносин призводить і до зміни кредитних відно­син, підходів до їх практичної організації. Принцип розвит­ку вимагає від комерційних банків використовувати гнучкі методи кредитування, оперативно змінювати порядок прак­тичної роботи з позиками, методи контролю за використан­ням та поверненням кредиту, засоби регулювання заборго­ваності тощо.
Центральне місце в системі принципів банківського кре­дитування посідають особливі принципи кредиту. Саме вони відображають економічну сутність банківського кредиту.
Принцип поверненості означає, що кредит має бути по­вернений позичальником банкові. Установи банків можуть надавати відстрочку повернення позички, стягуючи за це підвищений відсоток. Цей принцип вважається вихідним у системі банківського кредитування. Він випливає із суті кре­дитних відносин, адже якщо позичка не повертається, втра­чається економічний зміст кредиту.
Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у бан­ку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків під неповернення боргу через неплатоспроможність позичаль­ника. Мета реалізації цього принципу — зменшити ризик кредитної операції. Майнові інтереси кредитора мають бути повною мірою захищені у разі можливого порушення пози­чальником узятих на себе зобов'язань. Кредит надається під певне реальне забезпечення — заставу, гарантію, поручитель­ство, страхове свідоцтво та ін. Банківський кредит, не забез­печений реальними цінностями, надається як виняток окре­мим позичальникам, які мають давні ділові зв'язки з бан­ком та високу платоспроможність.
Принцип строковості означає, що позичка має бути по­вернена позичальником банкові у визначений в кредитному договорі строк. Кредит обов'язково має бути повернений у певний заздалегідь обумовлений час. У разі порушення прин-ципу строковості банк пред'являє до позичальника фінансові вимоги. Строк кредиту — це період користування позичкою. Він розраховується з моменту одержання позики (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунка позичальника) до її кінцевого пога­шення.
Принцип платності означає, що кредит має бути повер­нений позичальником банкові з відповідною оплатою за його користування. Кредит як комерційна операція обов'язково має приносити кредиторові певний доход у формі відсотків. Відсоток — плата позичальника у кредитних відносинах. Банк вимагає від позичальника не тільки повернення одер­жаної позики, а й сплати відсотка за її використання.
Принцип цільової спрямованості кредиту передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, обумовлені кредитним договором. Позичальник не може витрачати кре­дит на інші цілі. Цільовий характер кредитування означає спрямованість позички на певний господарський об'єкт. За­кономірність переходу до кредитування господарського суб'єк­та, про що йшлося вище, не можна абсолютизувати. Банк обов'язково повинен розрізняти об'єкти кредитування, насам­перед ті з них, які пов'язані або з капітальними вкладеннями, або з основною виробничою діяльністю.
Кредити, які надаються банками, можна класифікувати за різними ознаками. Лише комплексний підхід до виділення видів банківського кредиту дозволяє найповніше охарактери­зувати кредитні операції комерційних банків.
За строками користування банківські кредити поділя­ють на:
— короткострокові (до 1 року);
— середньострокові (до 3 років);
— довгострокові (понад 3 роки).
Кожному з цих видів банківського кредиту притаманні конкретні ознаки, організаційні способи надання позик та їх погашення.
Короткострокові кредити надаються банками позичальни­кам на цілі поточної господарської діяльності у разі виник­нення у них тимчасових фінансових труднощів у зв'язку із витратами, які не забезпечені надходженнями коштів у відпо­відному періоді.
Середньострокові кредити надаються на оплату обладнан­ня, на поточні витрати, фінансування капітальних вкладень. Довгострокові кредити надаються банками позичальникам для формування основних фондів. Об'єктами кредитування при цьому є капітальні витрати на реконструкцію, модерні-зацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, приватизацію та інше.
У західній банківській практиці виділяють позики до за­питання (онкольний кредит), що повертаються позичальни­ками на першу вимогу банку (з попередженням). Ставки відсотка за онкольним кредитом нижчі, ніж за строковими позичками. Онкольний кредит розглядається як різновид короткострокового кредиту.
За забезпеченням виділяють такі види банківського кре­диту:
— забезпечені заставою (майном, майновими правами, цін­ними паперами); вартість застави звичайно перевищує суму кредиту;
— гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);
— з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво стра­хової організації);
— незабезпечені (бланкові кредити).
Банківський кредит під заставу цінних паперів називаєть­ся ломбардним кредитом.
За ступенем ризику банківські позики поділяються на: стандартні кредити та кредити з підвищеним ризиком.
В умовах наявності кризової ситуації в національній еко­номіці України закономірно підвищується ризик кредитних операцій комерційних банків. Кредити з підвищеним ризи­ком посідають у таких умовах провідне місце в кредитному портфелі банків.
У ринковій економіці в умовах економічної невизначеності будь-якій позиції властивий певний ризик несплати відсотків чи неповернення внаслідок непередбачених обставин. У стра­тегічному плані для комерційних банків важливо нарощу­вати обсяги кредитних операцій, в тому числі й за рахунок тих позик, яким притаманний підвищений ризик. Адже саме для таких кредитів характерна більша доходність у порів­нянні з мало ризикованими.
Відповідно до Положення НБУ "Про порядок формуван­ня і використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками комерційних банків" банківські позики поділяють на п'ять груп: стандартні, під контролем, субстандартні, сумнівні, безнадійні.
Стандартні позики характеризуються мінімальним сту­пенем ризику (2%), що відповідає умовам стабільного фінансо­вого стану позичальника. Для позик під контролем ступінь ризику дорівнює 5%. Робота з цими позиками не створює проблем для фінансової діяльності комерційних банків. Субстандартні позики — це позики з підвищеним ризиком (ступінь ризику — 20%). Фінансовий стан позичальника на момент оцінки при такому виді банківського кредиту викли­кає серйозні побоювання.
Сумнівними є кредити, повернення яких викликає сумнів у банку. Для сумнівних позик характерний ступінь ризику в 50%. До цих позик відносять пролонговані і прострочені кредити. Пролонгація означає продовження терміну погашен­ня позики після настання договірних строків погашення че­рез фінансову неспроможність позичальника. Прострочени­ми є позики, не повернені банкові у встановлений строк. У разі прострочення терміну повернення позики банк може відповідно до чинного законодавства використати своє застав­не право, тобто спрямувати виручку від реалізації заставного майна безпосередньо на погашення позички.
Безнадійними (до погашення) є позики, які не можуть бути повернені і збереження яких на балансі банку як активу не має сенсу (ступінь ризику — 100%). Безнадійні позики спи­суються у встановленому порядку. В банківській практиці сумнівні, незабезпечені та безнадійні позики відносять до категорії проблемних кредитів.
За методами надання виділяють такі види банківських кредитів:
— у разовому порядку;
— відповідно до відкритої кредитної лінії;
— гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою).
У сучасних умовах комерційні банки пропонують клієнтам різноманітні схеми кредитування (надання позик).
У світовій банківській практиці найпоширенішими схе­мами надання позик є кредитна лінія, револьверний (автома­тично поновлюваний) кредит, контокорентний рахунок, овер­драфт.
Кредитна лінія — це оформлена договором згода банку надавати позичальникові кредити протягом певного часу до певної заздалегідь визначеної максимальної величини — ліміту кредитування. Кредитна лінія — це перспективний вид банківської позики. Протягом дії кредитної лінії клієнт може у будь-який момент отримати позику без оформлення кредитних документів. Позики надаються в межах поперед­ньо встановленого ліміту кредитування. Розмір заборгованості може коливатися залежно від зміни реальних потреб клієнта, але сукупний залишок за кредитною лінією не повинен пе­ревищувати встановленого ліміту.
Револьверний кредит — це позика, що надається банком клієнту в межах встановленого ліміту заборгованості, який використовується повністю або частинами і відновлюється в міру погашення раніше виданого кредиту. Револьверний кре­дит це багаторазово поновлюваний кредит. Постійне віднов­лення позики в умовах тривалих відносин банку і клієнта — характерна особливість револьверного кредиту. Протягом періоду дії револьверного кредиту клієнт неодноразово по­зичає і повертає борг. Револьверний кредит часто-густо на­дається на умовах бланкової позики.
До категорії револьверних кредитів, як правило, включа­ються позики, що надаються фізичним особам за кредитни­ми картками.
Класичним методом надання позик в умовах ринкової економіки вважається контокорентний кредит. Цей вид банківського кредиту надається клієнтам, що мають у дано­му банку поточний рахунок. Контокорентний кредит органіч­но поєднує кредитне і розрахунково-касове обслуговування клієнта на основі відкриття єдиного активно-пасивного кон­токорентного рахунка. Банк бере на себе всі операції клієнта за поточними вимогами та зобов'язаннями.
Обсяг і строки контокорентного кредиту визначаються господарськими потребами клієнта, але в межах встановле­ного в кредитному договорі ліміту. Ліміт кредитування для кожного позичальника встановлюється індивідуально залеж­но від його фінансового стану і репутації. У межах ліміту кредитування позичальник отримує широкі можливості для маневрування обіговими коштами. Клієнт на основі конто­корентного кредиту може оперативно без узгодження з бан­ком поповнювати свій поточний рахунок відповідною сумою грошей.
Овердрафт (англ, overdraft — перевищення кредиту) є специфічним різновидом контокорентного кредиту; це сума, в межах якої банк кредитує власника поточного рахунку. При овердрафт! банк у межах узгодженого ліміту проводить пла­тежі за клієнта на суму, що перевищує залишок коштів на його поточному рахунку. В результаті на рахунку позичаль­ника виникає дебетове сальдо, яке й виражає суму його забор­гованості перед банком. Із від'ємного залишку на рахунку банк стягує відсоток, як за звичайний кредит. Правом на отримання овердрафтного кредиту користуються особливо надійні клієнти банку. Овердрафт, як правило, використовуєть­ся в сучасній західній банківській практиці для кредитування приватних осіб на поточні потреби.
У вітчизняних банках майже абсолютно переважають од­норазові кредити, які надаються з простих позичкових ра­хунків для обслуговування конкретних комерційних опе­рацій.
За методами погашення банківські кредити поділяють­ся на такі, що погашаються:
— водночас;
— у розстрочку;
— достроково (за вимогою кредитора або за заявою пози­чальника);
— з регресією платежів;
— після закінчення обумовленого періоду (місяця, квар­талу).
Ту банківську позику, яка погашається водночас, часто називають прямою; вся основна заборгованість за цією позикою має бути погашена на одну кінцеву дату. Відсотки ж можуть сплачуватися через певні проміжки часу або по за­кінченні строку позики. Позички в розстрочку передбачають періодичне погашення основної суми заборгованості, як пра­вило, рівними частинами. У цьому випадку погашення пози­ки не є таким обтяжливим для позичальника, як при пога­шенні водночас.
За формою залучення (організації) банківський кредит поділяється на:
— двосторонній (комерційний банк — позичальник);
— консорціумний;
— "дзеркальний";
— багатосторонній (паралельний).
Банківський консорціум — тимчасове добровільне об'єд­нання комерційних банків для розв'язання конкретних гос­подарських завдань. Банки — учасники консорціуму збері­гають свою господарську самостійність і можуть брати участь у діяльності інших об'єднань.
Банківські консорціуми створюються з метою акумуляції кредитних ресурсів як в національній, так і в іноземній ва­люті, для здійснення кредитування господарських програм із значними обсягами фінансування, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника максимально­го розміру ризику на одного позичальника. Консорціумний кредит може надаватися банками різних країн для кредиту­вання зовнішньоекономічної діяльності.
Кредитна діяльність комерційних банків невіддільна від операцій на ринку міжбанківських кредитів. Одержання кредитів в інших банках дає можливість поповнювати бан­ківські кредитні ресурси. При надлишку ресурсів банк роз­міщує їх на міжбанківському ринку, при нестачі ресурсів банк купує їх на ринку. Ринок міжбанківських кредитів є важли­вою складовою ринку кредитних ресурсів.
Надання й отримання кредитів комерційними банками на міжбанківському ринку регламентується Законом України "Про банки і банківську діяльність", Цивільним кодексом України, нормативними актами НБУ, статутами комерційних банків і кредитними договорами. Кредитні відносини між комерційними банками визначаються на договірних засадах шляхом укладання кредитних договорів, які мають передба­чати права та зобов'язання сторін, з належним оформленням справ за міжбанківськими кредитами. Надання міжбанківських кредитів має супроводжуватися відкриттям рахунків відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку комер­ційних банків України.
На практиці використовуються такі основні різновиди міжбанківського кредиту:
— овердрафт за кореспондентськими рахунками: на відпо­відному рахунку обліковуються суми дебетових (кредитових) залишків на кореспондентських рахунках банків на кінець операційного дня;
— кредити овернайт (overnight), які надані (отримані) іншим банкам: вони надаються іншим банкам на строк не більше одного операційного дня. Цей вид міжбанківського кредиту використовується для завершення розрахунків по­точного дня;
— кошти, які надані (отримані) іншим банкам за опера­ціями РЕПО. Ці операції пов'язані з купівлею у них цінних паперів на певний період з умовою зворотного їх викупу за заздалегідь обумовленою ціною або з умовою безвідкличної гарантії погашення у разі, якщо строк операції РЕПО збігаєть­ся із строком погашення цінних паперів.
З метою отримання міжбанківського кредиту банк-пози-чальник подає банку-кредитору, як правило, такі документи: заяву; установчий договір; копію статуту, завірену нотаріаль­но; копію ліцензії на проведення банківських операцій, завіре­ну нотаріально; картку із зразками підписів і відбитком гер­бової печатки, також завірену нотаріально; баланс на поточну звітну дату; розрахунок економічних нормативів на поточну звітну дату; показники діяльності комерційного банку; фор­му забезпечення і строкове зобов'язання. Основним джере­лом інформації для визначення кредитоспроможності пози­чальника стосовно міжбанківських кредитів є баланс банку. Договір міжбанківського кредиту має включати такі ос­новні положення: 1) предмет договору — надання кредиту в певній сумі з певним строком погашення; 2) права і зобов'я­зання банку-кредитора і банку-позичальника; 3) відповідаль­ність сторін; 4) порядок вирішення спорів; 5) умови зміни договору; 6) особливі умови; 7) строк дії договору.
Прийняття банком оптимального рішення щодо продажу та купівлі ресурсів на міжбанківському ринку можливе лише за умов точного володіння ситуацією на ринку кредитних ресурсів і наукового прогнозування динаміки п зміни.
2.3 Сутність особливості економічна роль державного кредиту
Особливе місце серед форм кредиту в ринковій економіці, безумовно, посідає державний кредит. Ця форма кредитуван­ня безпосередньо обслуговує економічні інтереси держави, опосередковує зв'язки між державним бюджетом і всіма сферами економіки.
Державні позики є одним із найважливіших джерел по­криття дефіциту державного бюджету. Досягнення фінансо­вої стабілізації передбачає покриття державного дефіциту за рахунок неемісійних джерел фінансування через подальший розвиток ринку державних цінних паперів і зовнішніх запо­зичень.
Державний кредит — це специфічна форма кредитних відносин, у яких позичальником є держава, а кредиторами — юридичні або фізичні особи. Економічним призначенням державного кредиту є акумуляція державою коштів на основі принципу повернення для фінансування державних видатків. Державний кредит дозволяє державі як позичальнику вико­ристовувати додаткові грошові ресурси для покриття бюджет­ного дефіциту без здійснення з цією метою грошової емісії.
Структура державного кредиту утворюється з різних взає­мозв'язаних компонентів і видів.
Залежно від статусу позичальника розрізняють централі­зований і децентралізований державний кредит. У першо­му випадку державні цінні папери випускаються урядом (Міністерством фінансів), у другому — місцевими органами влади. Місцеві позики є важливою складовою фінансів регіо­нального самоврядування. Вони дозволяють мобілізувати тимчасово вільні грошові кошти для потреб розвитку кон­кретних регіонів. Децентралізований державний кредит і міс­цеві позики в перспективі можуть стати в Україні важливим фінансовим інструментом розвитку народного господарства.
Залежно від місця розміщення державного кредиту роз­різняють внутрішні державні позики (розміщуються в даній державі в національній валюті) і зовнішні позики (розміщу­ються за кордоном в іноземній валюті). Однак у процесі роз­міщення внутрішніх державних позик можуть брати актив­ну участь й нерезиденти. Лібералізація порядку інвестуван­ня коштів нерезидентів на ринок державних цінних паперів розширює його фінансові можливості.
Держава може брати позики в міжнародних кредитних установах та банках інших країн.
Залежно від термінів погашення державою своїх боргових зобов'язань виділяють: короткострокові позики (поточні, як правило, до 1 року), середньострокові позики (як правило, від 1 до .5 років) і довгострокові позики (як правило, понад 5 років).
За видами доходності державні позики поділяють на:
— відсоткові позики: власники державних цінних па­перів отримують доход з розрахунку певних, як правило, фіксо­ваних, відсотків річних;
— безвідсоткові (дисконтні) позики: державні цінні папери реалізуються за ціною нижчої їх номінальної вартості; різниця між ціною придбання та номінальною вартістю об­лігації, що відшкодовується власникові під час погашення, становить доход з цінних паперів; в Україні безвідсоткові (дисконтні) облігації внутрішньої державної позики випус­каються, починаючи з 1996 р.
— виграшні позики: державні цінні папери реалізуються без встановлення фіксованих відсотків; власники отримують доход за умови включення даного номера облігації у виграш­ний тираж погашення.
Специфічне місце в системі державного фінансування і кредитування посідають державні лотереї — розіграш дер­жавою грошових сум чи речей за допомогою платних білетів. Лотерея виступає як форма залучення у відповідний бюджет коштів населення через продаж нумерованих лотерейних білетів, коли лише частина зібраних коштів розігрується у вигляді виграшів. Держава отримує при цьому доход, який дорівнює різниці між коштами, які надходять внаслідок ви­пуску та реалізації лотерейних білетів, і коштами, які вико­ристані на виплату виграшів (враховується й фінансування витрат організацій, які проводять лотереї).
Державні цінні папери засвідчують право на власність і належність до державного кредиту. Державні цінні папери — це державні зобов'язання, що випускаються в докумен­тарній або електронній формах центральним урядом, місце­вими органами влади і окремими державними підприємства­ми з метою розміщення позик і мобілізації грошових ресурсів у відповідні бюджети.
Найпоширенішим видом державних цінних паперів є об­лігації державних позик. Облігація (від лат. obligatio — зобов'язання) — це цінний папір, який, по-перше, засвідчує вне­сення її власником певних грошових коштів на її придбан­ня (в даному випадку — на користь держави); по-друге, надає її власникові право на отримання певного доходу від облігації; по-третє, потверджує зобов'язання держави відшкодувати пов­ну номінальну вартість облігації у передбачений умовами позики строк.
При випуску державної позики обов'язково обумовлюється термін, протягом якого облігації підлягають погашенню або викупу.
Випускаються облігації внутрішніх і зовнішніх держав­них і місцевих позик. Кошти, що надходять від розміщення державних облігації, зараховуються до державного бюджету, хоча й не враховуються в його доходах (згідно із світовою бюджетною методологією).
Облігації державних позик можуть бути як іменними, так і на пред'явника. Державні облігації випускаються або у вигляді документів, або у вигляді записів на відповідних елек­тронних рахунках у системі електронного обігу цінних паперів. В Україні державна облігація у вигляді електронного запису вважається придбаною з моменту реєстрації її набувача.
Державні облігації, як вже зазначалося, реалізуються як юридичним, так і фізичним особам на добровільних засадах. Головними набувачами державних облігацій є, як правило, комерційні банки.
Державні облігації можуть вільно обертатися, або мати обмежене коло обігу, вони ощадні й бувають казначейські.
Для заміни облігацій державних позик, що були випущені раніше, використовуються конверсійні облігації.
Казначейські зобов'язання (векселі) держави — це вид державних цінних паперів, що засвідчує внесення їх власни­ком грошових коштів до бюджету і дає право на одержання фіксованого доходу протягом строку володіння цими папе­рами. Казначейські зобов'язання випускаються державою на різний термін, тому вони можуть бути: довгострокові, середньострокові і короткострокові.
Залежно від призначення й конкретних цілей казначейські зобов'язання випускаються на різних умовах (казначейські бони, казначейські ноти).
Казначейські зобов'язання (векселі) держави розміщують­ся на добровільній основі серед юридичних і фізичних осіб. Виплата доходу на казначейські зобов'язання (векселі) та їх погашення здійснюється відповідно до умов їх випуску.
Рух державних цінних паперів, сукупність актів їх купівлі-продажу формують відповідний сегмент національного фон­дового ринку. Поки державні цінні папери знаходяться в обігу, вони можуть бути в будь-який момент продані й куплені. Як наслідок — формується вторинний ринок цінних паперів держави.
Проведення операцій з державними цінними паперами на відкритому ринку здійснює Центральний (Національний) банк. Продаж державних цінних паперів можуть здійснювати й комерційні банки. Придбаваючи державні цінні папери, бан­ки отримують в своє розпорядження досить високоліквідні й надійні активи.
2.4 Сутність особливості економічна роль споживчого кредиту
Кредитні відносини опосередковують функціонування і розвиток як виробництва та обміну, так і сфери кінцевого споживання. В цій сфері виникає специфічна форма кредиту — споживчий кредит, призначений для задоволення спожив­чих потреб фізичних осіб і сімей (домогосподарств). Розвинутість споживчого кредиту характеризує рівень життя на­селення. Розширення масштабів кредитування сфери кінце­вого споживання сприяє формуванню цивілізованих відносин
на споживчому ринку країни.
Споживчий кредит — це кредит, який надається фізич­ним особам на придбання споживчих товарів тривалого ко­ристування та послуг і який повертається в розстрочку. Сутнісна ознака споживчого кредиту — кредитування кінцево­го споживання. Споживчий кредит дає змогу населенню спо­живати товари і послуги до того, як споживачі спроможні їх оплатити. Тим самим споживчий кредит забезпечує підви­щення життєвого рівня споживачів. У макроекономічному плані споживчий кредит збільшує сукупний платоспромож­ний попит на предмети споживання і послуги, що стимулює розширення обсягів їх виробництва.
Головними параметрами споживчого кредиту є: 1) доступ­ність кредиту; 2) величина відсоткової ставки; 3) строкинадання і погашення; 4) здатність позичальника повернути кредит.
Суб'єктами споживчого кредиту є банки і торговельні заклади (кредитори) та населення (позичальники). Традицій­но кредитування фізичних осіб здійснюється переважно ощадни­ми та іпотечними банками.
Об'єктом споживчого кредиту є витрати, пов'язані із за­доволенням потреб населення. Заведено поділяти ці витра­ти на дві групи:
1) витрати на задоволення потреб поточного характеру (придбання товарів в особисту власність);
2) витрати на задоволення потреб капітального або інве­стиційного характеру (будівництво житла, утримання неру­хомого майна).
Особливістю споживчого кредиту є те, що основною гаран­тією його надання виступають сталі постійні грошові доходи даної фізичної особи — позичальника.
До споживчих кредитів відноситься надзвичайно широкий набір видів позик. У самому загальному плані виділяють товарні і грошові споживчі кредити. Товарний споживчий кредит пов'язаний із продажем товарів тривалого користу­вання в кредит (з розстрочкою платежу). Грошовий спожив­чий кредит — це надання банківськими або небанківськими кредитними установами позик фізичним особам на задо­волення їхніх споживчих потреб.
У Правилах торгівлі у розстрочку, затверджених постано­вою Кабінету Міністрів від 1 липня 1998 p., встановлюється порядок продажу суб'єктами господарювання непродовольчих товарів фізичним особам у кредит, тобто за умов відстрочен­ня кінцевого розрахунку на обумовлений строк і на визначе­ний відсоток. Продаж товарів у розстрочку здійснюється громадянам, які мають постійний доход і постійно мешкають у місті або іншому населеному пункті, де знаходиться суб'єкт господарювання.
У переліку товарів вітчизняного та іноземного виробниц­тва, що рекомендуються для продажу в розстрочку, — телерадіоапаратура, електропобутові товари, швейні машини, му­зичні інструменти, кінофотоапаратура, меблі, товари для но­вонароджених, садові будинки, стандартні будинки з комплек­тами деталей до них, будівельні матеріали, одяг, взуття, кили­мові вироби, вироби із кришталю, фарфору, фаянсу, хутряні вироби, транспортні засоби, персональні комп'ютери тощо.
Продаж товарів у розстрочку здійснюється на підставі договору купівлі-продажу товарів у розстрочку, який укла­дається за визначеною формою між суб'єктом господарюван­ня і фізичною особою (покупцем), відповідно до якого суб'єкт господарювання зобов'язується передати обумовлений товар, а покупець провести розрахунки за товар у строки і у роз­мірах, передбачених цим договором. Договір укладається за умови пред'явлення покупцем паспорта і довідки для при­дбання товарів у розстрочку, що видається за місцем роботи (навчання), а непрацюючим пенсіонерам — органом, що при­значив пенсію.
Під час продажу товарів у розстрочку з покупців на ко­ристь суб'єкта господарювання від наданого кредиту справ­ляються відсотки, розмір яких встановлює суб'єкт господарю­вання, але не вище чинних на момент продажу товарів річних ставок за фінансові кредити банку, що обслуговує суб'єкта господарювання, який здійснює продаж товарів у розстрочку.
Передача у розпорядження покупцеві товарів, що придбаваються у розстрочку, здійснюється за умови внесення пер­шого внеску (завдатку) у розмірі не менше 25 відсотків їхньої вартості, а товарів за ціною понад 50 неоподатковуваних мі­німумів доходів громадян — не менше 50 відсотків. Догово­ром має передбачатися строк оплати решти вартості товарів у межах від 6 до 12 місяців, а товарів, вартість яких переви­щує 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — від 6 до 24 місяців.
Кредит, що надається, не повинен перевищувати тримісяч­ної заробітної плати (стипендії, пенсії) покупця у разі продажу товарів із розстрочкою платежу на 6 місяців, шестимісячної — із розстрочкою платежу на 12 місяців, дванадцятимісячної — із розстрочкою платежу на 24 місяці. У разі, коли вартість товарів перевищує граничну межу кредиту, під час отримання товарів різниця має бути сплачена готівкою або шляхом перерахування грошових коштів у безготівковому порядку через банківські установи.
Продаж товарів у розстрочку і внесення чергових платежів провадяться за цінами, що діють на день продажу. Наступна зміна цін на товари, продані у розстрочку, не тягне за собою перерахунку.
На практиці залежно від цільового характеру (призначен­ня) використовуються різні види грошових позик.
Інвестиційні позики. Це кредит на будівництво і рекон­струкцію житла, будівництво садових будинків, благоустрій садових ділянок тощо. Даний вид споживчого кредиту є дов­гостроковим. Довгострокові споживчі інвестиційні позики, як правило, надаються комерційними банками під заставу не­рухомості — квартир, будинків, дач, земельних ділянок, га­ражів та ін. Надання будівельного споживчого кредиту час­то здійснюється банком шляхом відкриття кредитної лінії, при цьому позика надається клієнтові частинами, які відпо­відають вартості завершених етапів будівельно-монтажних робіт. Традиційно до інвестиційних довгострокових спожив­чих кредитів відносять позики на купівлю великої рогатої худоби та її молодняку.
Позики на розвиток індивідуальних господарств. Згідно з Порядком надання кредитів селянським (фермерським) господарствам (затверджено постановою Правління НБУ №46 від 6 березня 1995 р.) позичальник може звертатися до комер­ційного банку за отриманням таких кредитів: короткостроко­вих (строком до 12 місяців) — на витрати поточної вироб­ничої діяльності (оплату товарно-матеріальних цінностей і послуг, запаси готової продукції та інші сезонні витрати, пов'я­зані з виробництвом і реалізацією продукції); довгострокових (строком більше 12 місяців) — на будівництво, розширення, реконструкцію об'єктів виробничого призначення; придбан­ня сільськогосподарської техніки, транспортних засобів; при­дбання худоби для поповнення основного стада та птиці; бу­дівництво житлових будинків з надвірними будівлями та ін.
Позики на купівлю споживчих товарів або оплату по­слуг. Йдеться про дорогі товари і послуги тривалого корис­тування: автомобілі, побутові прилади, електротехніку, меблі, оплату медичних послуг, відпочинку та ін. Така позика в силу своєї соціальної спрямованості має бути доступною в необ­хідних обсягах для більшості громадян. Кредитні відносини між комерційним банком і фізичною особою мають при цьо­му носити чесний і рівноправний характер.
Цільові позики окремим соціальним групам населен­ня (наприклад, молодим сім'ям, студентам). Ці позики використовуються, як правило, в рамках загальнодержавних програм соціального захисту найуразливіших верств населен­ня. Вони надаються на пільгових умовах: під низьку відсот­кову ставку, за спрощених умов оформлення та ін. Так, згідно з Положенням про надання пільгового довгострокового дер­жавного кредиту молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла (поста­нова Кабінету Міністрів України від 3 грудня 1997 р.) кредитування цього будівництва є прямим, адресним (цільовим), зво­ротним і здійснюється у межах коштів, передбачених у дер­жавному бюджеті (такі кошти можуть передбачатися також у місцевих бюджетах на відповідний рік). Правом на одер­жання пільгового довгострокового (до ЗО років) державного кредиту користуються молоді сім'ї та одинокі молоді грома­дяни (позичальники), які згідно із законодавством визнані такими, що потребують поліпшення житлових умов. Розпо­рядником коштів, виділених для даного виду кредитування, є окремий Фонд сприяння молодіжному житловому будівниц­тву при Міністерстві у справах сім'ї та молоді України. Об­слуговує цей кредит банк-агент — комерційний банк Украї­ни на основі окремої угоди, укладеної із Фондом.
Позики на нецільові споживчі (нагальні потреби). Йдеть­ся про позики, необхідність в яких виникає у зв'язку із особ­ливими обставинами непередбаченого характеру в житті гро­мадян. Особливістю такого виду споживчого кредиту є те, що він надається готівкою у сумі, що залежить від доходу (заро­бітку) позичальника і без зазначення цілей його використан­ня. Відсотки за користування даною позикою диференцію­ються залежно від строку кредитування. Нецільові споживчі готівкові позики надаються також ломбардами під заставу майна, касами взаємодопомоги, окремими господарськими організаціями.
Одним із різновидів споживчого кредиту є кредит, що на­дається ломбардами. Ломбарди — це кредитні установи, які позичають гроші під заставу рухомого майна!) Вперше лом­барди були засновані в XV ст. лихварями, вихідцями з Лом­бардії. В Україні широкого розвитку мережа ломбардів на­була на муніципальних (міських), а також акціонерних заса­дах в кінці XIX — на початку XX ст. У колишньому СРСР ломбарди не відігравали суттєвого значення. Вони функціо­нували як державні госпрозрахункові підприємства, що зна­ходилися в підпорядкуванні місцевих Рад в системі побутового обслуговування населення.
Основним завданням діяльності ломбардів є надання на­селенню позик під заставу предметів особистого користуван­ня і домашнього вжитку, а також збереження цих предметів за невелику платню. Під заставу береться, як правило, майно, яке можна швидко реалізувати. Застава забезпечує в даному випадку повернення кредиту. Страхування прийнятого май­на відбувається за рахунок заставодавця.
Споживчі кредити надаються й такими небанківськими установами, як кредитні спілки, каси взаємодопомоги, кредитні кооперативи. Усі вони є громадськими організаціями, створе­ними на добровільних засадах на основі залучення особис­тих заощаджень для взаємного кредитування. Ці кредитні установи, як правило, не мають на меті одержання прибутку, тому надають позики безвідсоткові або під мінімальні відсот­ки. Кредитні спілки працюють з тими верствами населення, які в силу економічних причин не можуть отримати позику в банку.
Специфічну роль у системі споживчого кредитування ві­діграють пункти прокату. В Україні традиційно найпоши­ренішими є кредитні послуги, що надаються прокатними пунктами при підприємствах
Комерційні банки постійно прагнуть надавати своїм клі­єнтам нові, зручніші кредитні послуги в сфері споживчого кредитування. В Україні новими видами грошових банків­ських споживчих позик вважаються чековий кредит і бан­ківські кредитні картки.
Чековий кредит — це вид споживчого кредиту, при яко­му надання позики здійснюється при відкритті окремого чекового рахунка. В банківській практиці використовують­ся два основні різновиди чекового кредиту — кредитування з овердрафтного рахунка (при від'ємному сальдо на поточно­му рахунку) та кредитування на основі використання спе­ціального чекового рахунка і спеціальних банківських чеків. Овердрафт, як зазначалося вище, — це кредит, який надаєть­ся банком автоматично у разі утворення на поточному рахун­ку клієнта дебетового сальдо. Величина позики за овердраф­том визначається під час відкриття рахунка і не може переви­щувати наперед визначеної суми. При овердрафтному чеко­вому рахунку наперед обумовлюється автоматичне надання банком кредиту в момент вичерпання залишку на рахунку
Використання клієнтом чеків призводить до зменшення ліміту кредитування. Банк дозволяє власникові рахунка виписувати чеки на суму лише в межах встановленого ліміту.
Додаткові внески на чековий рахунок відновлюють ліміт кредитування. Якщо додаткові внески не надходять, ліміт кредитування вичерпується і спеціальний чековий рахунок закривається.
Чековий кредит є вигідним видом споживчого кредиту­вання як для фізичної особи, так і для банку. Його організа­ція не вимагає значних витрат; чековий кредит легко піддаєть­ся банківському контролю.
Найпоширенішим в сучасних умовах у західних країнах є такий вид банківського споживчого кредиту, як кредитуван­ня за допомогою кредитної картки. Основна перевага кредит­ної картки, яка й робить її надзвичайно популярною серед населення, є зручність у практичному користуванні. Кредитна картка — це іменний (з ідентифікатором власника) грошо­вий оплатно-розрахунковий банківський документ, який ви­користовується для надання споживчого кредиту. Кредитні картки виготовляють з матеріалу, важкодоступного для під­робки. Нині в розвинутих країнах світу кредитні картки вийшли на перше місце як засіб розрахунку в сфері спожи­вання. Сьогодні кредитні картки в грошовій сфері замінили готівку і чеки: розрахунки за товари і послуги проводяться позичальником в рахунок своєї кредитної картки. Викори­стання кредитних карток значно полегшує умови надання споживчого кредиту.
Потенціальні можливості використання кредитних карток досить великі. В України роль банківських і небанківських кредитних карток на вітчизняному ринку зростатиме з розширенням ринку споживчого кредиту.

3 організація банківського кредитування
Кредитування — складний і багатогранний банківський процес. Він потребує серйозної і детальної організації, знач­ної аналітичної роботи. Правильна організація банківсько­го кредитування створює фундамент для здійснення всіх інших напрямків діяльності комерційних банків. Саме від того, як організовано кредитний процес, багато в чому за­лежить ефективність діяльності банку в цілому.
Шляхом організації забезпечується функціонування і роз­виток системи банківського кредиту, чіткий взаємозв'язок її складових та окремих ланок, раціональна структура управ­лінських органів банку і належна якість самих кредитних операцій. Засобами організації банківського кредитування є координація різних ланок, визначення послідовності управ­лінських рішень у кредитній сфері, регламентація умов здій­снення кредитного процесу, коригування технології кредит­них операцій з урахуванням наукових розробок і наявного практичного досвіду.
3.1 Формування кредитних ресурсів
Здійснювати операції з кредитування господарських суб'єк­тів і населення банк може лише за наявності відповідних кредитних ресурсів. У цьому плані депозитні операції, тобто операції із залучення коштів на вклади, можуть розглядати­ся як органічна складова кредитної політики банку в цілому. Між кредитними ресурсами і кредитними вкладеннями існує безпосередній зв'язок. Обсяг кредитних ресурсів, їхня структу­ра, терміни використання мають відповідати таким же пара­метрам кредитних вкладень.
Для більшості комерційних банків депозити (вклади) є головним видом пасивів і важливою передумовою проведення активних кредитних операцій.
Кредитні ресурси — кошти, що є у розпорядженні банків і використовуються ними для кредитних операцій. Банки не в змозі стабільно розвивати кредитні операції в умовах об­меженості ресурсної бази.
Кредитні ресурси банку поділяються на власні та залучені. Власні ресурси — це кошти статутного, резервного, страхо­вого та інших фондів банку, що утворюються за рахунок прибутку, а також нерозподілений протягом року прибуток. Го­ловне ж місце в складі кредитних ресурсів комерційного банку посідають залучені кошти. Це кошти клієнтів на по­точних рахунках; депозити юридичних і фізичних осіб; за­лишки на кореспондентських рахунках; кошти, що їх залу­чають з міжбанківського ринку (міжбанківський кредит); кошти, отримувані від продажу цінних паперів тощо. Одним з найбільш надійних джерел ресурсів для комерційного банку, підтримання його ліквідності є депозитні вклади.
Власні та залучені кошти є основними джерелами фінан­сування кредитних ресурсів комерційних банків. У перелік пасивних операцій, на право здійснення яких комерційні банки в Україні повинні отримати ліцензію НБУ, включені: залучення депозитів юридичних осіб; залучення депозитів фізичних осіб; отримання кредитів від банків; випуск цінних паперів (облігацій, ощадних сертифікатів тощо).
Для комерційних банків гострим є питання оптимізації структури кредитних ресурсів і вкладень за сумами і за тер­мінами. НБУ рекомендує при аналізі балансового звіту ко­мерційного банку використовувати коефіцієнт співвідношен­ня позик і депозитів. Цей коефіцієнт характеризує здатність банку залучати депозити для підтримки своїх кредитних операцій та його можливість давати в кредит ці депозити. Більш високий рівень цього співвідношення відображає біль­ший елемент ризику: можуть мати місце менша ліквідність, негативні економічні умови внаслідок відпливу депозитів. Навпаки низький рівень цього коефіцієнта відображає недо­статні можливості кредитування або небажання банку брати на себе ризик при наданні позик.
Значна частина кредитних ресурсів комерційних банків залучається на основі депозитних операцій. Депозитом (вкла­дом) вважаються тимчасово залучені грошові кошти фізич­них та юридичних осіб або цінні папери, надані банкові на чітко визначений строк і за відповідну плату (під відсоток). Депозит — це кошти, що надаються фізичними чи юридич­ними особами в управління банку (фінансовій організації). Депозит оформляється відповідною угодою. У широкому ро­зумінні депозит можна розглядати як кредит, який надає власник депозиту іншим клієнтам банку через посередниц­тво цього банку.
Важливим джерелом кредитних ресурсів є кредити, отри­мані від інших банків на міжбанківському кредитному рин­ку. Міжбанківське кредитування здійснюється в межах ко­респондентських відносин банків і має, в основному, корот­костроковий характер.
Операції з розміщення банком коштів на депозит в інших банках вважаються активними депозитними операціями. Пасивні депозитні операції — це операції із залучення бан­ком коштів на депозит.
До залучених банківських коштів відносять також гроші, депоновані з метою забезпечення гарантії платежів при роз­рахунках акредитивами і чеками.
.Комерційні банки спрямовують свою діяльність на розши­рення спектра послуг щодо залучення коштів клієнтів на банківські рахунки. Банками гарантується таємниця вкладів, їх збереження і видача на першу вимогу вкладника.
3.1.1 Класифікація депозитів
Міжнарод­на банківська практика розглядає депозити набагато ширше — як всі можливі види і форми внесення (залучення або розміщення) грошових коштів на рахунки банку. Суму де­позиту, на яку згідно з умовами депозитної угоди нарахову­ються відсотки, заведено називати номіналом депозиту.
Суб'єктами відносин щодо обслуговування депозитів ви­ступають:
— комерційні банки як позичальники;
— підприємства (фірми, організації), банки та інші кредит­ні установи, фізичні особи — власники коштів як кредитори.
Власник депозиту є депонентом.
Об'єктом депозитних операцій є внески, які на певний час залучаються на депозитні рахунки в банк. Це кошти, пере­дані на умовах, визначених двосторонньою угодою.
Депозити заведено поділяти на такі:
— до запитання;
— строкові на визначений термін;
— ощадні внески населення;
— ощадні (депозитні) сертифікати.
Депозити до запитання — це зобов'язання, які не ма­ють конкретного строку. Вклади до запитання можуть бути вилучені в будь-який час на першу вимогу вкладника. Це кошти, що знаходяться на поточних, бюджетних рахунках комерційних банків і використовуються власниками залеж­но від потреби в цих коштах. Умови сплати відсотків за за­лишками коштів за такими рахунками визначаються у дво­сторонніх угодах при відкритті цих рахунків. За вкладами до запитання нараховується низький відсоток.
Внески до запитання розмішують ті, кому потрібні кошти в ліквідній формі для здійснення поточних розрахунків. До даного виду депозитів входять також так звані чекові депози­ти, при яких кошти знімаються з рахунку за допомогою чеків.
Строкові депозити — це зобов'язання, які мають певний строк. Це кошти, що зберігаються на депозитних рахунках у банку протягом строку, визначеного у депозитній угоді. Як правило, внески на визначений строк розміщуються у вели­ких сумах. Банки виплачують за строковими депозитами більш високий відсоток, ніж за депозитами до запитання. Збереження коштів на строкових депозитах вигідно як клі­єнту, так і банку. Банки користуються залученими коштами протягом тривалого і, головне, наперед обумовленого (відомого їм) терміну. Це дає банку можливість збільшувати обсяги кредитних ресурсів.
До строкових депозитів у банківській практиці відносять депозити овернайт — депозити, залучені банком на строк не більше одного операційного дня (без урахування неробо­чих днів банку). Строковими депозитами є також кошти, отри­мані від інших комерційних банків як депозит (вклад) на конкретний строк.
Різновидом довгострокових депозитів на визначений термін є депозитні сертифікати. Депозитний (ощадний) серти­фікат — це письмове свідоцтво комерційного банку про де­понування грошових коштів, що засвідчує право вкладника або його правонаступника на отримання після закінчення встановленого строку суми внеску та відсотків за ним; це письмове свідоцтво банку про внесення депонентом грошо­вих коштів на депозит. Випуск ощадних (депозитних) сер­тифікатів за своїм економічним змістом подібний до залу­чення будь-якого іншого строкового депозиту.
Ощадні вклади — це вклади населення, розміщувані у банках з метою зберігання і нагромадження. Для цього виду депозиту характерно наявність спеціальної ощадної книж­ки, яка видається банком вкладникові і в якій фіксуються операції з ощадним вкладом. Власник, як правило, зобов'язаний пред'явити ощадну книжку, щоб покласти гроші на рахунок або зняти їх. У нашій країні на обслуговуванні ощад­них вкладів населення спеціалізується Ощадний банк.
У загальній системі банківських депозитів виділяють та­кож так звані спеціальні вклади. До них належать: кошти, зарезервовані на окремих рахунках для проведення акреди­тивних розрахунків та розрахунків за допомогою лімітова­них чекових книжок; кошти для факторингових операцій; кошти для міжбанківських розрахунків; кредиторська забор­гованість тощо.
Важливе значення мають міжбанківські депозити, які надаються в межах кореспондентських відносин між банка­ми. Тимчасово вільні кошти у банку виникають через від­сутність необхідного попиту на кредитному ринку або не­вигідність розміщення кредитних ресурсів серед клієнтів. Часто міжбанківські депозити відіграють роль інструмента налагодження більш тісних і довірливих кореспондентських відносин між банками.
3.1.2 Механізм здійснення депозитних операцій
Mexaнізм залучення комерційними банками України кош­тів (як у національній, так і в іноземній валюті) юридичних і фізичних осіб на депозитні рахунки і випуску ощадних (де­позитних) сертифікатів регулюється Правилами здійснення депозитних операцій для банківських депозитів (затвердже­но постановою Правління НБУ від ЗО червня 1998 р. за № 250).
Депозитні операції — це операції із залучення або роз­міщення коштів на депозит.
Залучення депозитів (вкладів) юридичних і фізичних осіб оформляється банком шляхом відкриття строкового депозит­ного рахунка з укладенням договору банківського вкладу (видачею ощадної книжки) або видачі ощадного (депозитно­го) сертифіката. За договором банківського депозиту (вкла­ду) комерційний банк, який прийняв кошти від вкладника, зобов'язується виплатити вкладникові суму депозиту (вкла­ду) та нараховані відсотки на умовах та у порядку, що перед­бачені договором. Договір банківського вкладу має бути укла­дений письмово.
Правові відносини між банком і клієнтом виникають у момент укладення депозитного договору обома сторонами і діють до повного виконання взаємних зобов'язань. Банк га­рантує клієнту збереження таємниці вкладу.
Депозитний договір засвідчує право комерційного банку управляти залученими від юридичних і фізичних осіб кош­тами та право вкладників отримати в чітко визначений строк суму депозитного вкладу і відсотків за його користування. Сторонами депозитного договору є юридичні та фізичні осо­би, які набувають прав і беруть на себе зобов'язання за до­говором. Предмет депозитного договору — умови, які харак­теризують надання банком послуги клієнтам при проведенні депозитних операцій.
Основними реквізитами та умовами депозитного договору мають бути:
— назва та адреса банку, який приймає депозит (вклад);
— назва та адреса власника коштів;
— дата внесення депозиту;
— сума депозиту;
— дата вимоги вкладником своїх коштів;
— відсоткова ставка за користування депозитом (комерцій­ний банк може залишити за собою право змінювати відсот­кову ставку відповідно до зміни облікової ставки НБУ з відпо­відним повідомленням про це вкладника. У разі незгоди вкладника договір може бути змінений або розірваний відпо­відно до чинного законодавства України);
— зобов'язання банку повернути суму, яка внесена на депозит;
— підписи сторін: керівника виконавчого органу банку або уповноваженої на це особи та вкладників (для юридичної особи — керівника або уповноваженої на це особи; для фізич­ної особи — власника коштів або уповноваженої на це особи).
Зобов'язання клієнта за депозитним договором полягають у своєчасному перерахуванні грошових коштів на депозит­ний рахунок банку; зобов'язання банку — прийняти грошові кошти на депозитний рахунок, нараховувати відсотки, забез­печити повне збереження суми внеску і повернути її після закінчення строку дії договору або достроково за заявою клієнта. Клієнт, як правило, має право довкладати (частково списувати) грошові кошти чи нараховані відсотки, якщо це передбачено умовами депозитного договору.
Кожний комерційний банк повинен приділяти першочер­гову увагу сучасним технологіям управління депозитами (вкладами) і заощадженнями юридичних і фізичних осіб. Важливе значення має застосування банками різноманітних святкових, новорічних, відпускних, податкових та інших стро­кових внесків з метою нагромадження коштів, достатніх, на­приклад, для купівлі новорічних подарунків (або подарунків на інші свята), оплати видатків на час відпустки тощо.
При здійсненні депозитних операцій банк приймає грошові кошти клієнтів на відповідні балансові рахунки, що визна­чені планом рахунків бухгалтерського обліку. Депозитний рахунок — це рахунок, який банки відкривають юридичним або фізичним особам для розміщення вільних коштів на депозити з нарахуванням відсотків за депозити.
Депозитні рахунки відкриваються на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунка та установою банку на визначений у договорі строк. Кошти на депозитні рахунки перераховуються з поточного рахунка господарських суб'єктів і після закінчення строку зберігання повертаються на цей же поточний рахунок. Відкриття одного депозитного рахунка на двох або декількох осіб не допускається.
Для фізичних осіб банки відкривають вкладні рахунки (ощадні вклади). Вкладниками комерційних банків можуть бути громадяни України, іноземні громадяни і особи без гро­мадянства. Вкладні рахунки відкриваються з видачею вклад­никові вкладного документа. Таким документом може бути ощадна книжка (іменна чи на пред'явника), ощадний серти­фікат, інший виданий банком документ, що засвідчує укла­дення з банком договору ощадного вкладу.
Для комерційного банку вклади "до запитання" є нестабільними, що обмежує можливість і сферу їх використання. У зв'язку з цим відсоткова ставка за вкладами до запитання завжди менше ставки за строковими депозитами. Банк може вимагати від власників такого рахунка підтримання на ньо­му заздалегідь обумовленого залишку грошових коштів.
Згідно з Порядком нарахування, обліку, виплати і утри­мання процентів та відображення їх на рахунках бухгалтер­ського обліку в установах банку (постанова правління НБУ № 155 від 16 вересня 1994 р.) відсотки за депозитними ра­хунками нараховуються за календарне число днів. Нараху­вання відсотків за депозитними вкладами проводиться з дня внесення грошей на рахунок або з дня надходження перера­хувань на кореспондентський рахунок установи банку.
3.1.3 Відсотки за депозитами та контроль за депозитними операціями
Залучення коштів на депозит здійснюється за певною від­сотковою ставкою. Відсоток — це засіб стимулювання залу­чення депозитів (вкладів) у банк. Розмір відсоткової ставки за депозитами визначається двома основними чинниками: 1) сумою вкладу; 2) строком розміщення коштів.
Ставка депозитного відсотка є відношенням суми грошо­вих коштів, що сплачуються у вигляді відсотка, до суми коштів, які одержані у вигляді депозиту. Порядок нарахування і виплати відсотків, розмір відсоткової ставки за вкладом обумов­люються в депозитному договорі. Відсоток має стимулювати вкладників до тривалого збереження грошових коштів на банківських рахунках, тобто збереження коштів в організо­ваних формах.
Вкладники при прийнятті рішення про розміщення влас­них коштів на депозитах керуються насамперед трьома ос­новними міркуваннями: надійність банку; рівень відсотко­вої ставки за вкладами; якість обслуговування клієнтів. Як правило, у вітчизняній банківській практиці проявляється тенденція: чим стабільніше і надійніше банк, тим меншою мірою він прагне встановити максимально високі відсоткові ставки за депозитами. І навпаки, маловідомі банки пропону­ють максимальні відсоткові ставки, прагнучи залучити більше вкладів.
Управління "депозитним портфелем" (тобто депозитами, залученими банком) — важлива складова банківської діяль­ності. Величина відсоткової ставки має забезпечувати банкові отримання максимально можливого прибутку при мінімаль­ному ризику. У кількісному вираженні відсоткова ставка за депозитами має бути вище рівня інфляції. Проте на практиці в Україні рівень банківського відсотка за депозитами часто є нижчим від рівня інфляції. Така ситуація знижує довіру населення і підприємств до вітчизняних комерційних банків. У розрахунках відсотків за депозитними операціями пе­редбачається використання двох фінансових механізмів:
— розрахунки на основі простих (номінальних) відсотків;
— розрахунки на основі складних (фактичних) відсотків;
При використанні простої (номінальної) відсоткової став­ки, нарощена сума депозиту розраховується шляхом множен­ня номіналу депозиту (без врахування отриманих раніше відсотків) на множник нарощення. Розрахунок нарощеної суми депозиту здійснюється за формулою
S = P(1 + rn),
де S — нарощувана сума депозиту наприкінці періоду n, тоб­то номінал депозиту плюс відсотки; P — сума номіналу депозиту;
(l + rn) — множник нарощення;
г — річна відсоткова ставка (в сотих частках);
n — строк депозиту у роках.
Сума нарахованих відсотків за депозитом при викорис­танні складної (фактичної) річної відсоткової ставки роз­раховується за формулою
;
де I — сума відсотків за поточний період;
S — нарощена сума депозиту наприкінці попереднього періоду, тобто номінал депозиту плюс відсотки;
г — річна фактична відсоткова ставка;
n — кількість періодів, за які нараховуються відсотки за депозитом.
Нарахування простих відсотків здійснюється на сальдо за рахунком за фактичний строк зберігання коштів із врахуван­ням змін відсоткової ставки за договором. Нарахування склад­них відсотків ("відсотків на відсотки") здійснюється на сальдо за рахунком і нараховані раніше відсотки із врахуванням змін відсоткової ставки і строку розміщення коштів. Розраху­нок доходу при складному відсотку ґрунтується на геометрич­ній прогресії ("відсоток на відсоток").
Процес нарощування депозиту за рахунок відсотків за депозитом називається капіталізацією відсотків. Наступ­не нарахування здійснюється на суму депозиту з урахуван­ням відсотків. У разі капіталізації сума депозиту і нарахо­ваних за ним відсотків повертається депоненту при погашенні депозиту.
Нарахування відсотків починається з наступного дня після надходження грошової суми на депозитний рахунок клієнта та проводиться шляхом множення денного залишку на ра­хунку на денну відсоткову ставку.
Отже банк може використовувати у своїй діяльності один з двох методів нарахування відсотків: 1) метод рівних час­тин; 2) актуарний метод.
У разі використання методу рівних частин при нарахуванні відсотків за депозитом за кожний період нарахування застосовується проста (номінальна) відсоткова ставка. При цьому не враховуються нараховані раніше відсотки. Відсот­ки за актуарним методом розраховуються з використан­ням складної (фактичної) відсоткової ставки, тобто з ураху­ванням нарахованих раніше відсотків. У своїй діяльності комерційний банк може використовувати лише один з цих методів нарахування відсотків.
У банківській практиці відсотки сплачуються депоненту, як правило, по закінченні певного періоду, передбаченого де­позитною угодою, тобто за період. У цьому випадку номіналь­на сума депозиту і сума, що перераховується на депозитний рахунок, збігаються. У разі сплат відсотків на період банк сплачує депоненту відсотки в момент внесення коштів на депозит, тобто авансом. Цей метод застосовується, насампе­ред, при обліку дисконтних ощадних (депозитних) сертифі­катів. Тут величина дисконту є сумою відсотків, що сплачена депоненту авансом. Сума цього дисконту амортизується про­тягом терміну дії депозитного договору. Амортизація від­сотків — це процес віднесення сум сплачених авансом від­сотків за депозитами на витрати (доходи) на систематизованій основі. У разі сплати відсотків на період номінал депозиту буде більше, ніж отримана від депонента сума. Протягом строку дії депозитної угоди сума авансованих відсотків має бути повністю замортизована.
У сучасних умовах комерційні банки в Україні проводять самостійну депозитну відсоткову політику. НБУ регулює від­соткову ставку шляхом встановлення офіційної облікової ставки. Із зміною облікової ставки НБУ комерційні банки вимушені змінювати й відсоткові ставки за депозитами. При формуванні свого депозитного портфеля комерційні банки беруть до уваги норми обов'язкових резервів (резервних ви­мог НБУ).
Управління депозитними операціями — це сукупність стратегічних і тактичних заходів, які проводить комерційний банк з метою залучення тимчасово вільних грошових коштів клієнтів, та утворення на цій основі кредитних ресурсів. На­дійність і сталість джерел формування кредитних ресурсів забезпечується на основі багатоманітності видів та умов (аж до індивідуалізації) проведення депозитних операцій стосов­но конкретних юридичних і фізичних осіб.
Ефективне управління депозитними Операціями передба­чає розширення мережі та видів депозитних рахунків, задо­волення потреб клієнтів в найрізноманітніших банківських послугах, забезпечення гарантій вкладень через систему стра­хування депозитів тощо.
Стратегічні інструменти управління депозитами банку включають заходи, спрямовані на зміцнення його позицій на депозитному ринку, що передбачає врахування всього комп­лексу чинників, які створюють зовнішнє середовище для бан­ківської діяльності. Тактичні інструменти управління депозитними операціями у банку включають заходи поліп­шення внутрішньої організації депозитної роботи: вдоско­налення правил і порядку здійснення депозитних угод, поліп­шення роботи персоналу банку, який займається пасивними операціями, пошук нових форм роботи з клієнтами, зменшен­ня ймовірності ризику та нераціональних рішень тощо.
У стратегічному плані управління депозитною діяльністю банку спирається на маркетинг депозитного ринку, регулю­вання попиту і пропозиції депозитних послуг. У тактичному плані управління депозитними операціями банку передбачає, насамперед, налагодження чіткого моніторингу кількості та якості свого депозитного портфеля.
Специфічною рисою депозитних операцій є активна роль клієнта банку, який самостійно визначає величину вкладу, тобто частку своїх доходів, яку він спрямовує на заощадження
Подорожчання депозитів призводить і до подорожчання кредитних ресурсів банку. Тому прагнення банку до макси­мального задоволення потреб вкладників мають обмежува­тися майбутніми можливостями прибуткового розміщення залучених ресурсів під більш високий, порівняно з депозита­ми, відсоток. Для реалізації цього завдання комерційні бан­ки встановлюють мінімальну суму строкового депозитного вкладу, мінімальний термін, на який вкладаються грошові кошти, річну відсоткову ставку, періодичність виплати відсот­ка (щомісячно, щоквартально, по закінченні строку) тощо.
Ефективне управління депозитними операціями створює умови для оптимального ресурсного регулювання в комерційному банку.
Пасивні операції комерційного банку органічно пов'язані з активними операціями. Банківський менеджмент невід­дільний від забезпечення ефективних взаємозв'язків пасив­них і активних операцій банку. Залучення грошових коштів на депозити в банк втрачає будь-який сенс, якщо немає надій­них каналів їх наступного прибуткового розміщення.
Комерційний банк відповідає перед вкладником за зобов'я­заннями, що випливають з депозитного договору, власними коштами, майном і всіма належними активами.
Надійна та ефективна система гарантування вкладів ство­рює умови для захисту інтересів вкладників на випадок не­платоспроможності чи банкрутства банку, зменшення ризи­ку кризи банківської системи внаслідок втрати ліквідності через масове зняття депозитів, підвищення ефективності управління грошово-кредитною сферою економіки внаслідок збіль­шення обсягу депозитів.
Питання фінансового контролю за депозитними операція­ми визначаються чинним законодавством, нормативними актами НБУ і внутрішніми документами банку. Бухгалтер­ський облік залучення та розміщення депозитів, сплати ви­трат та отримання доходу за ними здійснюється за відповід­ними групами балансових та позабалансових рахунків.
Внутрішній бухгалтерський контроль за депозитними опе­раціями має бути побудований таким чином, щоб гарантува­ти, що: 1) депозити прийняті на умовах щодо строків і лімітів згідно з правилами і нормами, схваленими правлінням бан­ку; 2) всі депозити прийняті на підставі та відповідно до відсоткової ставки, яка застосовується у банку; 3) всі бухгалтерські записи, проведені за депозитними рахунками, вірно відображені у бухгалтерському обліку.
У кожному банку має бути створена система реєстрації депозитів, мста застосування якої — забезпечити вірний та своєчасний запис у бухгалтерському обліку суми за депозита­ми, дати нарахування і сплати відсотків, дати погашення депо­зитів та відсоткові ставки. Нарахування відсотків і здійснення відповідних записів у бухгалтерському обліку банку має періо­дично перевірятися особами, які не причетні до нарахуван­ня. Відсотки, відображені на окремих аналітичних рахунках відсоткових витрат (доходів), мають бути вивірені із сумою відсотків, сплачених депонентові або отримані від банку.
Гарантією успішного управління депозитними операція­ми є взаємовигідні відносини між банком і клієнтом. Щоб збільшити депозитні залучення, банк повинен ретельно і по­стійно вивчати інтереси і запити вкладників — юридичних і фізичних осіб

3.2 Кредитний процес в комерційному банку
Кредитування — основна функція комерційного банку. Тому чітке розуміння сутності кредитного процесу та принци­пів його організації, вміле їх використання на практиці має важ­ливе значення для ефективної діяльності банку. Всі питання, що пов'язані з банківським кредитуванням, вирішуються по­зичальником і банком шляхом укладання кредитного догово­ру. У кредитному договорі визначається також величина від­соткової ставки, під якої залежить розмір прибутку банку.
Кредитний процес — це рух банківського кредиту як послідовний перебіг його організаційних стадій (етапів). У ході кредит­ного процесу відбувається послідовна зміна стадій механіз­му банківського кредиту. Комерційні банки можуть надава­ти кредити всім суб'єктам господарської діяльності незалеж­но від їхньої галузевої приналежності, статусу, форм влас­ності за наявності у них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом. У теорії та практиці кредитування виокремлюють, як пра­вило, сім основних стадій кредитного процесу, управління якими банк повинен ретельно організовувати:
1) розгляд заявки позичальника на отримання кредиту;
2) аналіз фінансового стану (кредитоспроможності) клієнта;
3) розробка умов позики; підготовка та укладання кредит­ного договору;
4) визначення порядку забезпечення кредиту, гарантій повернення позики;
5) процедура надання позики;
6) процедура погашення позики;
7) контроль за кредитною операцією.
Перша стадія кредитного процесу включає аналіз і попе­редній відбір заявок на отримання кредиту. Для цього про­водиться науково обґрунтована експертиза доцільності надан­ня позики. Головне завдання кредитних працівників комер­ційного банку на цій стадії — зібрати найповнішу інформа­цію про потенціального позичальника.
На другій стадії кредитного процесу банк визначає креди­тоспроможність і фінансове становище клієнта. Кредитні працівники повинні оцінити: якою мірою потенційний по­зичальник здатний повністю і в строк розрахуватися за свої­ми борговими зобов'язаннями. Чим точніше банк зуміє ви­значити кредитоспроможність клієнта, тим ширше можли­вості банку для зниження кредитного ризику.
На третій стадії кредитного процесу банк приймає кінце­ве рішення про можливість, умови і форми надання позики. Оцінка майбутньої кредитної операції здійснюється на під­ставі проведення техніко-економічного обґрунтування пози­ки. Завершується ця стадія оформленням і укладанням кре­дитного договору, який стає для банку засобом управління подальшими стадіями кредитного процесу.
Четверта стадія кредитного процесу пов'язана із визна­ченням умов забезпечення повернення кредиту. У центрі розв'язання даної проблеми знаходиться обґрунтований вибір об'єкта (предмета) застави. Для цього має бути забезпечене правильне оформлення заставних юридичних документів, чітке визначення прав і зобов'язань банку і позичальника згідно з нормами чинного заставного права. Засобом забезпе­чення повернення банківської позики може бути й гарантія.
На п'ятій стадії кредитного процесу банк на основі кре­дитного договору здійснює процедуру надання позики. Кон­кретний спосіб надання кредиту, а також вид позичкового рахунку визначається особливостями цієї кредитної операції. Процедура надання позики має бути зручною, оперативною і взаємовигідною для банку та позичальника.
Шоста стадія кредитного процесу — повернення позики з відсотками та завершення кредитної операції. Конкретний спосіб погашення позики обумовлюється у тексті кредитно­го договору. В умовах фінансової кризи і збільшення взаєм­ної дебіторсько-кредиторської заборгованості господарських суб'єктів банк повинен приділяти постійну увагу повному і своєчасному виконанню кредитних договорів щодо погашен­ня наданих позик. Усі випадки непогашення позик мають детально аналізуватися кредитними працівниками, щоб у майбутньому не допускати подібного.
Сьома стадія є специфічною в тому плані, що банківський контроль та управління кредитним процесом здійснюється на кожній його стадії. Систематичний моніторинг стану кре­дитного процесу, що поєднується з постійним аналізом якості кредитного портфеля банку посідає одне з центральних місць у системі банківського менеджменту. Головне завдання, яке вирішується на заключній стадії, — розробка нагальних прак­тичних пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення кре­дитної політики комерційного банку.
У структурі будь-якого комерційного банку функціонує кредитне управління (відділ), яке безпосередньо веде роботу з клієнтами з питань кредитування.
3.2.1 Кредитний договір
Кредитний договір — цивільно-правовий документ, який визначає взаємні юридичні права і зобов'язання та економіч­ну відповідальність комерційного банку і клієнта (позичаль­ника) з приводу проведення кредитної операції. Кредитні відносини між кредитором (банком) і позичальником обо­в'язково набувають договірного характеру. В правовій дер­жаві має забезпечуватися повноцінна правова основа кредит­ного процесу. Здійснення кредитного обслуговування на до­говірній основі передбачається Законом України "Про бан­ки і банківську діяльність.
Згідно із Цивільним кодексом України основною від­мінністю між кредитним договором і договором позики є безвідплатний характер останнього. Позичальник за догово­ром позики не сплачує позикодавцеві відсотків за позику, що є обов'язковою й істотною умовою кредитного договору.
Кредитні договори укладаються в письмовій формі і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди сторін. Стороною за кредитним договором є банк, а не кредитне управління (відділ) банку або інший його структурний підрозділ. У разі порушення цієї умови договір, укладений структурною одиницею банку від свого імені, вважається недійсним. Зміни в договір вносяться за погодженням обох сторін. Кредитний договір має бути підписаний повноважни­ми особами сторін, які його укладають. Спірні питання щодо виконання договору у разі недосягнення згоди між сторона­ми розглядаються арбітражем або судом.
За своєю структурою кредитний договір має включати такі складові:
— преамбулу, в якій зазначаються найменування сторін та їх організаційно-правова форма;
— предмет і суму договору; (уточнюється мета кредиту, його сума, строк надання позики, величина річних відсотків; указується номер і дата договору);
— умови забезпечення кредиту вказується конкретно: до­говір застави, договір поруки (гарантія), цінні папери або інші документи; зазначається, що кредит, наданий банком, забезпе­чується всім належним позичальникові майном і коштами);
— порядок надання і погашення позики (розкривається конкретний механізм видачі і погашення позики із зазна­ченням терміну);
— зобов'язання банку і позичальника (банк зобов'язуєть­ся відкрити позичальникові певний (вказується номер) по­зичковий рахунок для видачі кредиту; позичальник зобов'я­зується використати кредит на зазначені у договорі цілі та забезпечити повернення одержаного кредиту і сплату нара­хованих відсотків із свого поточного рахунка у встановлені строки відповідно до строкових зобов'язань;
— права банку і позичальника (банк має право у разі не­дотримання позичальником умов договору розірвати його і достроково стягнути кредит зі сплатою штрафу — вказуєть­ся розмір штрафу у відсотках до суми позички позичальник має право достроково розірвати договір, повністю повернув­ши одержаний кредит, включаючи відсотки за його користу­вання, попередньо повідомивши про це банк);
—               санкції у разі невиконання умов договору;
—              порядок розгляду спірних питань (вони вирішуються згідно з чинним законодавством в арбітражному порядку);
— особливі умови (наприклад порядок внесення змін у договір; зміни у договорі оформляються додатковою угодою сторін);
— строк дії договору (строк дії кредитного договору вста­новлюється з дня надання кредиту і до повного погашення позики та відсотків за нею);
—               юридичні адреси та реквізити сторін;
—               підписи сторін.
До тексту кредитного договору часто включають так звані зобов'язальні умови, заборонні умови, а також обмежувальні умови. До зобов'язувальних умов відно­сяться умови, що покладають певні зобов'язання на керівни­цтво підприємства-позичальника. Це, приміром, надання бан­кові через певні проміжки часу фінансових звітів підприєм­ства, а також іншої необхідної фінансово-облікової інфор­мації; підтримання позичальником фіксованої величини оборотного капіталу вище певного мінімального рівня; забез­печення стабільності керівного складу підприємства на час дії договору тощо. Заборонні умови — це дії, які позичаль­ник зобов'язується не здійснювати під час кредитної операції без попереднього погодження із банком. Йдеться, наприклад, про заборону підприємству-позичальнику проводити реорганізацію і зміну юридичного статусу в період дії кредитного договору; заборону позичальнику на продаж або надання в оренду активної частини його основного капіталу; заборону виступати гарантом для іншого позичальника тощо. Обме­жувальні умови кредитного договору дозволяють підприєм­ству-позичальнику певні дії, але лише в заздалегідь встанов­лених межах. Це, приміром, обмеження величини дивідендів, які акціонерне товариство-позичальник має право виплачу­вати власним акціонерам під час реалізації кредитного до­говору; обмеження величини премій, доплат до заробітної плати, матеріальних допомог, що виплачуються працівникам підприємства-позичальника, тощо.
Кредитний договір може бути укладений як складанням одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обмі­ну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає. Факт укладання кредитного дого­вору підкреслює добровільність участі сторін у даній кредитній операції.
Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, за цільовим використанням по­зики, своєчасним і повним її погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов'язаний проводити перевірки стану збереження заставного майна, що повинно бути передбачено кредитним договором. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитним договором у встановленому чин­ним законодавством порядку.
На договірних засадах шляхом укладання кредитних до­говорів визначаються також кредитні відносини між комер­ційними банками (міжбанківські кредити).
Чітке визначення умов кредитного договору дозволяє забез­печити ефективну взаємовигідну для банку і позичальника реалізацію кредитної операції на всіх її стадіях. Правильно складений кредитний договір служить для захисту інтересів як банку, так і клієнта-позичальника.
НБУ вимагає, щоб у кредитних договорах передбачалася конкретна відповідальність сторін за порушення умов їх угоди. Йдеться, насамперед, про відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за його ко­ристування у вигляді стягнення кредитором пені за кожний день прострочення; відповідальність банку за несвоєчасне пе­рерахування валюти кредиту у вигляді сплати позичальни­кові пені за кожний день прострочення; відповідальність по­зичальника за використання не за цільовим призначенням кредитів за рахунок отриманих від НБУ кредитних ресурсів або власних ресурсів комерційного банку у вигляді стягнен­ня з позичальника штрафу у відсотках від розміру викорис­таного не за призначенням кредиту.
3.2.2 Відсоткова ставка, нарахування, сплата і стягнення
Позичковий відсоток — плата, яку отримує кредитор від позичальника за користування останнім позиченими гроши­ма. Ставка (або норма) відсотка — це відносний показ­ник ціни банківського кредиту, що відображає відношення суми сплачених відсотків до величини позики. Комерційні банки як незалежні економічні суб'єкти мають право само­стійно встановлювати рівень відсоткової ставки за кредита­ми залежно від попиту та пропозиції на кредитному ринку та рівня облікової ставки НБУ.
Банківський позичковий відсоток відображає економічні відносини перерозподілу і привласнення банком частини прибутку, що створюється на підприємствах-позичальниках внаслідок продуктивного використання наданої позики. У зв'язку з цим інтенсивність попиту на банківський кредит з боку господарських суб'єктів визначається, насамперед, рів­нем і динамікою розвитку виробничого процесу та ступенем ділової активності товаровиробників.
Формування відсоткової ставки бататофакторний процес, який визначається багатьма чинниками. Серед них: рівень облікової ставки Національного банку, термін надання пози­ки, особливості забезпечення позики, платоспроможність і авторитет позичальника, темпи інфляції, перспективи зміни ринкової кон'юнктури тощо. Сукупність цих чинників буде визначати межі диференціації кредитного відсотка. Голов­ним чинником, що впливає на рівень відсоткових ставок, є ціна кредитних ресурсів. Чим дорожче банку обходиться форму­вання кредитних ресурсів, тим вище відсоткова ставка. В сучасних умовах вирішальний вплив на ціну кредитних ре­сурсів здійснюють, насамперед, розміри депозитних ставок. За короткостроковими позиками ставка, як правило, вища, ніж за довгостроковими. Короткостроковими є кредити на поточ­ну виробничу діяльність; вони, як правило, забезпечені това­рами, які швидко реалізуються.
Суттєвий вплив на рівень відсоткової ставки здійснює ін­фляція. В умовах інфляційних очікувань комерційні банки змушені "страхувати" себе на випадок прискорення темпів інфляції шляхом збільшення ставок за кредитами. Позич­ковий відсоток за мінусом знецінення грошей часто нази­вається "реальним відсотком". Використовується також поняття "від'ємний відсоток", який відображає умови випе­редження темпів знецінення грошей відносно темпів зростан­ня позичкового відсотка.
У банківській практиці широко використовується термії "маржа". Маржа — це різниця між відсотковими ставками для процесу кредитування — це різниця між ставками виданих кредитів (ставки позичкового відсотка) і залучених депозитних коштів (ставки депозитного відсотка» Зрозуміло, ще маржа має бути такого рівня, щоби забезпечувати належну рентабельність комерційного банку і створювати фінансові ресурси для його розвитку. Проте банк, що орієнтується не довгострокові перспективи своєї діяльності, не розглядає максимізацію маржі як визначальну свою мету і першочергове завдання. Часто буває економічно вигідніше інше: створити пільгові умови для постійних клієнтів, сприяти розширенню їх кола, надавати допомогу в розвитку їхньої фінансово-гос­подарської активності тощо. Робота на перспективу у сфері управління відсотковими ставками більшою мірою сприяти­ме забезпеченню ліквідності, рентабельності й розширенню діяльності комерційних банків.
Централізоване регулювання рівня відсоткових ставок здійснюється НБУ на базі зміни офіційної облікової ставки. Облікова ставка НБУ є нині одним із основних важелів регу­лювання фінансово-кредитної сфери національної економі­ки. Українські комерційні банки враховують цей важливий норматив у своїй кредитній діяльності.
Методика визначення облікової ставки НБУ базується на п'яти основних принципах:
— забезпечення позитивного реального рівня ставки від­носно інфляції;
— встановлення у межах коридору ринкових відсоткових ставок комерційних банків за кредитами та депозитами;
— наближення до рівня міжбанківських відсоткових ста­вок у стабільній ситуації на грошово-кредитному ринку;
— урахування інших чинників (обмінний курс, ліквідність банківських установ, попит на кредит у кінцевих споживачів тощо);
— відповідність поточній політиці НБУ щодо регулюван­ня грошово-кредитного ринку.
Підвищення облікової ставки спрямоване на скорочення видачі Національним банком кредитів комерційним банкам, а тим самим на зменшення обсягу кредитних ресурсів на грошово-кредитному ринку. Навпаки, для збільшення кредит­них ресурсів в економіці НБУ знижує облікову ставку. Зни­ження облікової відсоткової ставки заохочує видачу кредитів.
У зв'язку з дією цього механізму відповідно до зміни об­лікової ставки НБУ відбувається й коригування відсоткових ставок у комерційних банках. Стимулювати розвиток вироб­ництва може лише низька відсоткова ставка.
При визначенні конкретної величини відсоткової ставки комерційний банк ставить двояке завдання: по-перше, відшко­дувати за рахунок відсотка всі свої витрати та отримати на­лежний прибуток; по-друге, зацікавити клієнтів (позичаль­ників) такою відсотковою ставкою, при якій вони брали б кредити саме в цьому банку.
Рівень відсоткової ставки за користування кредитом ко­мерційні банки встановлюють також залежно від рівня ри­зику. Банківський ризик пов'язаний із можливістю еконо­мічних втрат у разі виникнення несприятливих для банку обставин. Відсотковий ризик — це небезпека фінансових втрат банку через перевищення відсоткових ставок, що ви­плачуються за залученими коштами, над ставками за нада­ними позичками. Відсотковий ризик виникає також внаслі­док можливості втрат від несплати позичальниками відсотків за користування позичкою. В умовах кризової економіки за­кономірно має місце високий ризик неповернення позик.
Нарахування відсотків за кредитом здійснюється у такий спосіб. Припустимо, що банк надає у позику певну суму гро­шей Р. Виникає питання, якою буде сума грошей S через п років (тобто позика з відсотками при поверненні банку) за умови, що річна відсоткова ставка складає r %. У випадку простого відсотка* щорічно нараховується сума, яка дорівнює

Через п років загальна сума дорівнюватиме:

У випадку складного відсотка, тобто "відсотка від відсот­ка", після першого року майбутня вартість позики з відсот­ками, що має бути повернута банкові, становитиме:

На наступний рік відсотки будуть нараховуватися вже від цієї суми і величина вкладу дорівнюватиме:

Через п років загальна сума позики з відсотками визнача­тиметься за формулою

Розмір відсоткових ставок за кредитними операціями, по­рядок нарахування відсотків, порядок їх стягнення визнача­ються в договорі між банком і клієнтом.
Відсотки, як це визначено НБУ, нараховуються за кален­дарне число днів, щомісячно в розмірі, передбаченому кредит­ним договором. В окремих випадках нарахування та стяг­нення відсотків може проводитись авансом у момент видачі позики.
Відсотки мають сплачуватися за фактичну кількість днів користування позичкою і нараховуватися на суму залишку заборгованості за позичкою. Якщо сума, що вноситься пози­чальником, недостатня для погашення строкового платежу, простроченої заборгованості, сплати нарахованих відсотків, то в першу чергу погашаються відсотки, потім прострочена за­боргованість, а на суму, що залишилась після цього, погашається строковий платіж. Цей порядок обумовлюється при укладенні кредитного договору. Нарахування та стягнення відсотків за позичками, які видані індивідуальним позичальникам, здій­снюється при надходженні від них платежів в погашення боргу. Нараховані відсотки мають відображатися в балансі установи банку в тому ж періоді, за який вони нараховані.
В установах банків нарахування відсотків здійснюється з використанням процентних чисел. Процентне число — це сума залишків заборгованості за позичкою за той період, за який проводиться нарахування відсотків. Залишки за неро­бочі дні беруться в тій же сумі, що й за попередній день. Одержана сума залишків перемножується на відповідну ча­стину відсоткові ставки (1/12 від річної при підрахуванні за­лишків за місяць, 1/4 від річної — за квартал)
Відсоткові ставки та сума нарахованих відсотків запису­ються у відомість нарахованих відсотків, виводиться загаль­ний підсумок за відомістю. Відомість нарахованих відсотків зберігається у документах дня за внутрішньобанківськими операціями разом із стрічками підрахунку залишків.
Комерційні банки зобов'язані проводити подальший кон­троль (вибірковий чи суцільний) за правильністю нарахуван­ня відсотків та віднесення їх на відповідні рахунки, а також правомірність віднесення сум нарахованих відсотків на до­ходи банку .\^Х Технологія кредитування — це сукупність конкретних методів і прийомів, що використовуються в процесі здійснення кредитних операцій
3.3 Технологія банківського кредитування
Технологія банківського кредитування включає в себе си­стемну оцінку ходу всього кредитного процесу в банку, та розгляд руху позики (вартості) в органічному зв'язку із пев­ними організаційними формами та інституціональними струк­турами банківської діяльності. Реальне покращання ситуації у кредитній сфері неможливе в сучасних умовах на основі вдосконалення лише окремих відособлених ланок кредитно­го процесу; необхідне підвищення ефективності цілісної си­стеми кредитних технологій. Важливим нормативним доку­ментом для комерційних банків в цьому плані є Положення про порядок формування та використання резерву для від­шкодування можливих втрат за кредитними операціями бан­ків, затверджене Постановою Правління НБУ № 279 від 06.07.2000 p.
На початковій стадії кредитного процесу економіст кре­дитного відділу банку розглядає заяву клієнта, особисто зна­йомиться з ним, вивчає всю необхідну документацію із загаль­ною метою — сформувати об'єктивну характеристику дано­го потенційного позичальника. Важливе значення для бан­ку має репутація клієнта, його чесність і порядність. Кредит може бути наданий лише на основі достатнього знання клієнта і впевненості в його кредитоспроможності.
У перелік обов'язкових документів, що надаються банкові для отримання кредиту, входить баланс підприємства-пози-чальника на останню дату або на декілька дат. Банк, як пра­вило, вимагає, щоб до заяви на отримання кредиту були до­дані такі фінансові документи: звіти, бізнес-плани, податкові декларації, розрахунок техніко-економічного обґрунтування кредиту тощо. Для банку важливо, щоб клієнт міг надати й господарські договори, покладені в основу кредитної угоди. Важливе значення банки надають такому графіку надходжен­ня (виручка від реалізації, інші доходи) і платежів (розрахун­ки з постачальниками, розрахунки з бюджетом) потенційно­го позичальника. До різних груп клієнтів банк застосовує різні вимоги щодо надання конкретних документів і звітів для розгляду заяви на отримання кредиту (питання про доціль­ність надання позики). Постійні клієнти можуть бути звіль­ненні від необхідності надання банкові певної частини доку­ментів.
Економістам кредитного відділу сенс навести довідки про позики, отримані клієнтом в інших банках. Йдеться про за­лишки коштів на позичкових рахунках клієнта, строки по­гашення позик, прострочену заборгованість, а також залишок коштів на поточному рахунку.
Новий для банку клієнт подає нотаріально завірені копії статуту та установчого договору або положення про господар­ський підрозділ разом із установчими документами. Еконо­місти банку повинні впевнитися у тому, що клієнт зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності в органах держав­ної реєстрації.
У заяві на отримання кредиту зазначається: дата звернення до банку, дата отримання заяви, назва банку, назва позичальни­ка та його поточний рахунок, сума позики, мета кредиту (найме­нування витрат і цінностей), строк кредиту, перелік документів, що додаються. В заяву включається також зобов'язання клі­єнта виконувати вимоги банку з питань кредитування. На бланку заяви банком вказується порядок погашення позики. Головне завдання початкового етапу кредитування — здій­снення аналізу і попередній відбір заявок клієнтів на отри­мання кредиту. Це можливо тільки за умови ефективної обробки отриманої інформації. Обов'язковим є складання кредитної історії позичальника.
Після ознайомлення з документами економіст кредитно­го відділу банку проводить особисту бесіду з майбутнім по­зичальником.
Кредитному працівникові банку необхідно знати не лише наявний економічний стан підприємства-клієнта, а й резуль­тати діяльності даного підприємства за попередні роки. Йдеть­ся про визначення передумов для одержання позики, спро­можності своєчасно й повністю її погасити разом із відсот­ками, здатності потенційного позичальника виробляти та реалізовувати конкурентоспроможну продукцію (послуги, роботи) та ін. Економісти кредитного відділу комерційного банку повинні провести збір інформації, що відноситься до оцінки економічного стану клієнтів, обробку та аналіз зібра­ної інформації, її узагальнення і збереження для використан­ня в майбутньому. Значне прискорення аналітичної економіч­ної роботи досягається використанням спеціальних комп'ю­терних програм з визначення рівня ефективності, діяльності підприємства — потенційного позичальника.
Багато інформації щодо клієнта дає особистий візит праців­ника банку на підприємство (фірму). Це особливо важливо для оцінки тих клієнтів, які вперше звертаються до даного банку. Програма відвідування клієнта на місці має бути де­тально продуманою і переслідувати конкретні цілі.
Підсумки проведеного аналізу економіст кредитного від­ділу подає у формі висновку на заяву клієнта. В ньому об­ґрунтовується згода на видачу позики або доцільність утри­мання від її надання.
3.3.1 Вивчення фінансового стану і кредитоспроможності позичальника
Банк до укладання кредитного договору здійснює попе­редній аналіз фінансового стану позичальника і вивчає його кредитоспроможність. Метою аналізу кредитоспроможності є оцінка результатів фінансової діяльності позичальника, на підставі якої банк приймає рішення щодо можливості надання кредиту або припинення кредитних відносин з даним клі­єнтом.
Кредитоспроможність позичальника — це його здат­ність повністю і своєчасно розрахуватися за своїми боргови­ми зобов'язаннями.
Критерії оцінки фінансового стану позичальника встанов­люються вітчизняними комерційними банками самостійно на підставі ґрунтовної і виваженої оцінки фінансової діяльності клієнта, проведеної за підсумками порівняльного аналізу балансів, звітів про фінансові результати та їх використання тощо. Позичальник має мати фінансові передумови для отри­мання позики і бути спроможним своєчасно повернути на­даний йому кредит відповідно до умов кредитного договору. В кожному окремому випадку банк повинен визначити сту­пінь ризику, який він готовий взяти на себе.