Вступ

Виробництво глиняного посуду і культових фігурок на території України відомі з кінця мезолітичної доби (7000–6000 р. до н.е.) і досягло високого розвитку в добу трипільської культури.

За княжої доби на Україні було великим промислом і в 19 столітті стає однією з найважливіших галузей українського кустарного промислу.

Гончарство – обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, вже визначалися вишуканістю форм, цікавою озлобленістю. На ручному гончарному крузі, що з'явився тут у II ст. н.е., з використанням спеціальної обпалювальної печі – горна – виготовлялася основна маса керамічного посуду в Київській Русі, де гончарне ремесло досягло високого рівня. У XIV–XV ст. на Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг.

Головними районами гончарства були: на Полтавщині колишні повіти Миргородський, Зіньківський (зокрема Опішня, яка є центом гончарства сучасної Європи); на Чернігівщині – Городнянський, Ніжинський, Кролівецький, Новгородсіверский, Глуховський та ін., на Київщині – Чигиринський, Черкаський, Гуманський; на Харківщині – Валківський, Охтирянський, Ізюмський; в Галичині – на Розточчі (Глинсько, Немирів) на Гуцульщині (Коломия, Косів, Кути), Покутті і на південно-східному Поділлі.

В даний час гончарством займаються окремі підприємства, але переважно цю роботу ведуть окремі обдаровані особистості. В своєму промислі користуються, в основному, місцевою сировиною і покупними півфабрикатами.

Мета роботи – проаналізувати розвиток гончарства на Чернігівщині.

Завдання роботи:

1. розглянути особливості гончарного виробництва;

2. проаналізувати виникнення гончарства на Чернігівщині;

3. дати характеристику розвитку гончарства в ХІІ – ХХ ст.;

4. розглянути основні риси гончарних осередків Полісся;

5. охарактеризувати основні осередки гончарства на Чернігівщині.

1. Гончарне виробництво

1.1 Сировина для гончарних виробів

Для виготовлення гончарних виробів та творів вжиткового мистецтва використовують глини, спріснюючі матеріали, плавні, глазурі (велика рецептура хімікатів і речовин) та керамічні краски.

Виготовлення дрібних керамічних виробів, які сушити і випалювати необхідно при дуже лагідному режимі.

Малопластичні глини, як правило, використовуються для виготовлення більш масивних виробів з товщиною стінки 10–15 мм. Такі вироби можна сушити і випалювати теплоносіями з повишеними характеристиками. Щоб запобігти браку та прискорити сушку та випал в масу пластичних глин вводять спріснювачі.

Глину для гончарних виробів, як правило, необхідно добувати в добре вивчених і підготовлених кар’єрах. Добування глини ведеться в весняно-літній період.

Із кар’єрної глини без спеціальної підготовки одержати гончарні вироби високої якості дуже важко.

Для одержання якісних виробів із наявної сировини її в першу чергу необхідно гомунізувати шляхом перемішування при добуванні, пошаровому розміщенні в глинозапасниках, при буртовані на бетонних площадках біля формовочного виробництва. Площадка зберігання глини заповнюється пошарово. Товщина шару 20–25 см. Висота бурта до 1,0 м. В буртах глина зберігається не менше року. За цей час її структура руйнується під впливом сонця, води, вітру та морозу.

Підготовлену таким чином глину засипають в бучільні ями. В бучільну яму глина вкладається шаром не більше 30 см. поверх кожного шару глини кладуть шар вогнетривкої глини товщиною 4–5 см в межах 10–12% від об’єму шихти.

Зверху поливають шлікером із розрахунку 100 л шлікеру на 1 м.куб. шизти але не більше 10% її об’єму. Зволожена шихта в бучильних ямах видержується до 3 діб.

Для приготування шлікера беруть 100 кг склобою, 7 кг вогнетривкої глини, 70 л води. Компоненти загружають в кульовий млин. Процес помолу триває 24 години. Якість помолу контролюється лабораторією. Шлікер повинен бути сметаноподібний. Для використання вологість шлікеру доводиться до 20–22%.

Шикта із бучільних ям подається на механічну переробку – двохвалковий змішувач, вальці тонкого помолу (зазор між валками 2–3 мм) і стрічковий прес.

Брус одержаний із стрічкового пресу розрізається на «велику» валюшку і складається на вільному місці біля загрузочної горловини преса. «Великої» валюшки заготовляють 1,5–2,0 м.куб. Заготовлену валюшку пропускають через прес ще 2–3 рази. Перероблену таким чином валюшку подають у валюшко-запасник (склад валюшки). Тут вона видержується на протязі 15 діб – складена в штабеля. Кожний штабель, або їх група покриваються поліетиленовою плівкою, або мішковиною для збереження вологого середовища. Із запасника «велика» валюшка подається у формовочне відділення гончарного цеху в такій кількості, щоб нею забезпечити роботу цеху на протязі двох днів. Перед формовкою «велику» валюшку пропускають через стрічковий прес, брус якого розрізають на пластини такого розміру, які потрібні для формування вибраного виробу. Формовка гончарних виробів ведеться на вертикальних коліноричажних пресах, гончарних кругах, а дитячі забавки формуються руками.

1.2 Процес виготовлення виробів

Спріснювачами для пластичних глин можуть бути: кварцовий, тонкомолотий пісок, молотий шамот – випалена глина, мілка фракція керамічного бою, як що він не втратив пористості і добре приймає воду. Як спріснювач можуть бути використані незькопластичні глини. Кількість введення спріснювача в масу залежить від пластичності глини, геометричних розмірів виробу та технічних параметрів сушки та випалу.

Горно: 1.У гончарному виробництв і – споруда для обпалювання керамічних виробів з метою їх зміцнення. Являє собою цегляну або кам'яну куполоподібну напівземлянку, що складається із вхідного приміщення (пригребища, погребиці), та основного, де знаходиться піч. На Україні відомо два типи гончарного горна: прямокутний і круглий (грушоподібний). Горно будували одноярусними, коли піч сполучалася з обпалювальною камерою, і двоярусними, коли піч і камера були розділені. У двоярусних прямокутних горно обпалювальна камера робилася закритою або відкритою. Між нею та піччю існувала горизонтальна перегородка з отворами (прогонами, душниками) для проходження гарячого повітря. Зверху або збоку обпалювальної камери влаштовувався отвір, через який її заповнювали посудом. Звичайно за один раз обпалювали від 150 до 500 речей. Обпалювання тривало звичайно п'ять-сім годин і робилося у два етапи. Під час першого кераміка остаточно висушувалася, а на другому етапі при температурі до 900° уже безпосередньо обпалювалася. Полив'яний посуд обпалювали двічі: спочатку у сирому вигляді, а потім – після поливу.

Для одержання водонепроникливих виробів при мінімальних товщинах стінки виробу в глиняну масу вводять плавні.

Плавнями рахується окис заліза, солі лужноземельних металів та пемза. В залежності від пластичності глини в масу вводять від 10 до 40% пемзи. Пемза понижає температуру стікання до 800–900 С, при таких температурах глина не плавиться. Домішка окису заліза знижує температуру стікання до 900–930 С, але і інтервал між стіканням значно менший чим при добавлені пемзи. Для формування гончарних виробів використовують гончарні станки з електроприводом, або станки з ножним приводом. Робочим органом гончарного станка є верхній горизонтальний круг діаметром 250 мм з нанесеними концентричними колами.

Круг обертається проти годинникової стрілки. Гончар бере на центр круга необхідну кількість матеріалу встановлює на центр круга і міцно закріплює її. Приводиться в рух круг, а гончар обтискає глину двома руками в форму пів-сфери. Далі гончар переносить зусилля пальців рук для формування конічної фігури, витягаючи глину вверх. Одержавши стійкий вертикальний конус, гончар осаджує його до форми півсфери і натиском великого пальця правої руки намічає центр майбутнього виробу. Починаючи з центру лівою рукою з середини, а правою з наружі формується вертикальна стінка циліндра майбутнього виробу. Із циліндричної заготовки гончар формує виріб за своїм бажанням або за заданим шаблоном.

Існує спосіб формовки гончарних виробів в основному тарілок, тарелей та неглибоких мисок з допомогою гіпсових форм, що встановлюється замість диска гончарного круга і зовнішнього шаблона.

На вертикальний вал гончарного круга встановлюють гіпсову форму, яка має сформувати внутрішню поверхню виробу, наприклад тарілки. На гіпсову форму ложать заготовку глини в формі паляниці міцно притискаючи масу до гіпсової форми. Зовнішню поверхню (дно перевернутої тарілки і вінця формуються шаблоном). Вироби підсушуються на гіпсових формах.

Для придання гончарним виробам художньо декоративного виду їх розписують кольоровими ангобами або гравирують.

На лицеву поверхню виробу наносять рисунок виїмки або рельєф. Декорують або весь виріб або лише його частину. Для керамічних виробів характерні прикраси із стрічок глини, жгутиків круглих або плющених часто пальцями, або стеком.

Використовують різні способи декорування. Декорування по сирому черепку та декорування по сухому або лише підсушеному черепку.

Глину для декорування використовують ту що і для формування виробів, але з введенням красячих окислів, або використовують глини близькі по технологічних характеристиках, але різні по окрасці після їх випалу. Часто ангоби мають дуже складний склад і їх рецептурою займаються спеціально підготовлені спеціалісти разом з підготовленням полив та глазурей.

Спеціалісти розрізняють глазурі прозорі і глухі. А глазурування ведеться або висушених виробів, або після суцільного випалу, нанесення ангобних рисунків.

Глазурі наносяться на весь виріб, або на його зовнішню або лише на внутрішню поверхню. Існують різні способи нанесення глазурі. Випал гончарних виробів ведеться в спеціальних гончарних горнах і вимагають високої майстерності у веденні процесу випалу та охолодження виробів до температури навколишнього середовища.

Гончар працює для того, щоб його виріб приносив людині користь і задоволення потреб споживача.

2. Гончарство та його розвиток на Чернігівщині

2.1 Виникнення гончарства

Поліський край… Земля правічних легенд й архаїчних традицій… Саме тут, серед лісів та боліт, суворих кліматичних умов у невпинному тисячолітньому поступі виплекано самобутню культуру, яка засвідчила ту неповторну мить, коли людина усвідомила себе homo faber(ом) і почала творити ойкумену…

Виникнення, розвиток і побутування гончарства на Поліссі безпосередньо пов'язані з природно-кліматичними, геополітичними та історико-культурними особливостями цього регіону. Це – територія перебігу важливих етнокультурних процесів, внаслідок яких на цих теренах постали праукраїнські спільноти зі стриманою, але вишуканою у своїх стилістичних проявах культурою, глибинним світоглядним потенціалом. Усі ці фактори значною мірою сприяли виникненню та поширенню гончарного промислу, який і донині зберіг свої основні архаїчні елементи.

Стародавні східні слов'яни (прямі предки сьогоднішніх поліщуків) представлені в археології Полісся цілим рядом культур, зокрема, зарубинецько-корчуватівською культурою ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е., яка була поширена на Подніпров'ї і Волині. У той період вже вибудовуються наземні житла з дерева та глини, а ліпний посуд чорного та світло-коричневого кольорів відзначається банкоподібністю форм і лощеним декором. У середині І тис. н.е. ця культура в симбіозі з черняхівською культурою впливає на формування корчацької культури, племена якої вважаються попередниками літописних древлян, котрі населяли Правобережне Полісся. Тут виготовляли ліпний посуд, характерний і для пам'яток племен Лівобережного Полісся – попередників літописних сіверян, що засвідчує дослідження поселення біля с. Харівки Буринського р-ну на Сумщині. Вважається, що цими культурами в першій половині І тис. н.е. завершується становлення гончарства, в якому для виготовлення посудин вже застосовується ручний гончарний круг.

Поряд з керамікою, яка за формами могла слугувати прототипом сучасного посуду поліщуків, існували обрядові посудини з витонченими вінцями, оздоблені символічними знаками. Попіл після кремації покійників праслов'яни зберігали, за свідченням Нестора-літописця, в глиняних урнах, які закопували в землю. А Ієгуда Гадасі з Тмутаракані у ХІІ ст. описує поховальні обряди східних слов'ян: «І коли хто-небудь помирає, спалюють його… і беруть попіл мерця і кладуть в срібний та золотий посуд чи в нову глиняну посудину і закопують цю посудину». Окремі посудини, пов'язані з язичницькими ритуалами та віруваннями, містили знаки, які могли зображати річні цикли. Всесвітньовідомими є календарні посудини черняхівської культури з с. Лепесівка на Волині та с. Ромашки на Київщині.

Давньоруський період гончарства українського Полісся представлений горщиками видовженої форми із орнаментуванням у вигляді прямих, хвилястих і паралельних смуг, нанесених на стінки посудини гребінцем. Цікаві знахідки виявлено в Райківському городищі (VIII – ХІІ ст.) на Житомирщині. Така кераміка була притаманна і багатьом іншим поліським поселенням тієї доби. Інколи посуд мав покришки і тавро на денцях. Зокрема, на волинській кераміці з Коршева, що біля Луцька, зафіксовано літери Б, Д, Ж, Я.

Цікавим джерелом вивчення давньоруського гончарства Лівобережного Полісся є поселення Автуничі (Х – ХІІІ ст.) на півночі Чернігівщини. Близькість залягання глин до поверхні зумовила тут активний розвиток гончарного промислу. На цій території археологами знайдено кухонні горщики, мініатюрні сільнички, корчаги для зберігання зерна, сковорідки, кухлі, блюда, глечики, а також глиняну іграшку (брязкальця), пряслиця, тягарці, предмети культу: ритуальні маленькі горщики з отворами, глиняні амулети у вигляді змія, керамічні конуси та яйця. Тонкостінні, вишуканої форми горщики з черепком різного кольору (від світло-жовтого до сіро-чорного) орнаментовані прямими та хвилястими лініями. Трапляються і геометричні елементи, наприклад, квадрат з діагоналлю. А на денцях зустрічаються тавра: кола, квадрати, хрести, солярні мотиви, що слугували не лише знаками власності чи засобами лічби гончарів, а й магічними символами усієї спільноти.

2.2 Розвиток гончарства в ХІІ – ХІІІ ст.

Після запровадження ніжного гончарного круга в ХІІ – ХІІІ ст. форми посуду практично не змінюються, зберігаючи свої архаїчні риси. При цьому вироби стають тонкостінними, сіро-сталевого кольору (внаслідок випалу в безкисневому середовищі – тобто, коли гончарне горно повністю закривається від доступу в нього повітря) з рясною орнаментацією стінок посудин горизонтальними та вертикальними смугами, рисками, колами тощо.

За Київської Русі розвивається не лише гончарство, а й будівельна кераміка. Так, у ХІІ ст. на півдні Полісся виникають перші муровані палаци, храми та фортеці, зведені з плескатої цегли – «плінфи», із дахами, вкритими черепицею, та підлогою, викладеною полив'яною керамічною плиткою. У склепіння храмів вмуровують видовжені горщики («голосники») для поліпшення акустики приміщень і полегшення ваги стін (Дмитрівська церква та Успенський собор у Володимирі-Волинському). З ХІІІ ст. у будівництві застосовується брускова цегла (замок Любарта в Луцьку, собор у Острозі, замки у Клевані та Олиці).

Протягом наступних двох століть із розвитком поліських міст розвивається виробництво орнаментованих кахлів, полив'яної черепиці та мальованого посуду. Найдавніші українські кахлі XIV ст., що мали циліндричну плоскодонну форму і переважно сірий колір (хоча зустрічаються і полив'яні), знайдено в Києві, Луцьку та Острозі. Середньовічні неполив'яні теракотові кахлі з іконографічними зображеннями вмуровано в браму Новгород-Сіверського монастиря. Зразком ренесансної композиції вважаються декоровані рослинним орнаментом кахлі з Коршева. І якщо в XV ст. кахлі є незмінним архітектурним атрибутом переважно культових будівель та панських осель, то згодом вони починають з'являються і в селянських хатах.

У післямонгольський період гончарний посуд нагадує формами яйцевидний, сферичний посуд часів Київської Русі та ранніх археологічних культур. Лише орнаментальна смуга з гравірованих горизонтальних рівних і хвилястих смуг, дещо звужується, зосереджуючись здебільшого у верхній частині виробу.

В ХVІ ст. з'являється кераміка природного кольору – з білим, рожевим і жовтим черепком, із нанесенням різьбленим кілочком відтисків зірок, решіток, кіл, зубців та інших декоративних елементів, символів та знаків. Прикладом посуду цього періоду та стилю є уламки горщика, знайденого в с. Жидичин біля Луцька.

2.3 Гончарство ХVІІ – ХХ ст.

У ХVІІ – ХVІІІ ст. розвиваються основні гончарські осередки України, де виготовляють мальований посуд, пічні кахлі, архітектурну кераміку тощо. У побуті міщан Полісся починають уживатися полив'яні поліхромні миски та полумиски з мистецькою бароковою орнаментикою. В цей час у сільській місцевості побутує традиційна сіра неполив'яна кераміка, яка відзначається не менш витонченою красою форм і майстерністю виконання (наприклад, посуд із с. Рокита.

Розвиток промислового виробництва, зокрема, поява фаянсових і порцелянових мануфактур у цьому регіоні призвели до поступового занепаду гончарства, адже керамічний посуд поступався за вжитковими якостями фабричному. Однак ще до початку ХХ ст. в окремих осередках (Троянові, Млачівці, Нових Петрівцях, Острозі, Межирічах, Кульчині) майстри-гончарі все ще виготовляли традиційні гончарні вироби: полив'яні фігурні посудини, мальовані миски та дзбанки, а на півдні регіону – ліпили іграшки та люльки.

Про поширення та розвиток на Поліссі гончарства свідчить статистика, згідно з якою 1910 року в 28 селах Волинської губернії налічувалося 1539 гончарів, більшість з яких проживали в Рівненському (151 чол.), Кременецькому (114 чол.) та Острозькому (101 чол.) повітах.

У першій третині ХХ ст. народна кераміка провідних осередків Полісся залишалася майже незмінною, зберігаючи свої традиційні регіональні особливості. Однак примусова колективізація завдала значної шкоди гончарному промислу поліщуків. У цей період різко скоротилася кількість кустарів-гончарів, яких більшовики насильно зганяли до колгоспів.

У повоєнні десятиріччя народне гончарство знову пожвавилося. Нестача на ринку вжиткового посуду сприяла швидкому відновленню виробництва кераміки, відродженню гончарної справи у давніх осередках. Переважно дрібні, напівкустарні підприємства задовольняли своїми виробами навколишні села.

За радянський період гончарство Полісся не зазнало таких значних трансформацій та змін, як в інших регіонах, скажімо, на Поділлі, Гуцульщині чи Полтавщині.

Характерною особливістю поліського гончарства другої половини ХХ ст. залишилося виготовлення переважно вжиткового посуду: горщиків, глечиків, гладущиків, дзбанків, баньок («бандурок»), макітер, ринок, тарілок, мисок, плесканців («пушок»), форм для випікання, підвазонників тощо. Оздоблювали сіру кераміку давнім способом – підсушений виріб лискували (вигладжували) камінцем чи склом, утворюючи геометричні композиції з вертикальних, горизонтальних та скісних смуг, решіток, зубців, спіралей, кривульок, кіл тощо, які набували сяючого блиску після випалу.

Відомий дослідник українського гончарства Юрій Лащук у кераміці українського Полісся вирізняє за сукупністю типологічних, технологічних і термінологічних ознак дві основні історико-культурні зони: східну (Житомирська обл. та північні райони Київщини) та західну (осередки північної частини Волинської та Рівненської областей), які умовно розмежовує річка Горинь. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. цінні матеріали щодо окремих регіонів України, в тому числі й Полісся, здійснили видатні українські етнографи та фольклористи Г. Булашев, Б. Грінченко, М. Драгоманов, П. Іванов, О. Малинка, І. Манжура, В. Милорадович, М. Номис, І. Огієнко, М. Сумцов, П. Чубинський, Хв. Вовк, М. Біляшівський, В. Щербаківський та інші. Однак ці праці дають лише часткові матеріали для аналізу гончарного промислу поліщуків. Серед сучасних дослідників поліської кераміки слід відзначити Ю. Лащука. Значний внесок у вивчення культурної спадщини Полісся, передусім районів, уражених радіацією, зроблено комплексними експедиціями Мінчорнобиля, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України та Інститутом народознавства НАН України.

2.4 Основні риси гончарних осередків Полісся

Розглянемо коротко основні риси гончарних осередків Полісся. Для Житомирщини та північних районів Київщини (східна зона) притаманні такі особливості гончарних форм як конусоподібність нижньої частини мисок, горщиків, баньок; заокругленість верхньої частини мисок, неширокі вінця. Такий посуд виготовлено в традиціях кераміки зарубинецького типу і наступних археологічних культур І тис. н.е. Гончарством на Поліссі займалися переважно чоловіки і діти 10–12 років, інколи – жінки. Виготовляли в основному міцну чорнолощену кераміку широкого асортименту: горщики, глечики, гладущики, баньки, ринки, миски, покришки, макітри, маслобійки, підвазонники, люльки, іграшковий посуд, свистуни, керамічну скульптуру. Продавали свої вироби на ярмарках. У ХІХ ст. у Волинській та Київській губерніях був відомим ярмарок у Ходоркові – з його найбагатшим гончарним рядом. У Поліському краї збереглися технологічні, формотворчі, орнаментальні, композиційні та колористичні традиційні основи гончарства. Для орнаментики характерні архаїчні сакральні мотиви (хрести, антропоморфні елементи, архетип дерева життя, сонце, птахи тощо).

2.5 Основні осередки гончарства на Чернігівщині

Чернігів віддавна вважається визначним гончарним осередком Лівобережної України. До XVII ст. тут зберігалися мистецькі традиції слов'янської кераміки, що засвідчують характерні форми горщиків, глечиків, макітер, мисок, ваз, корчаг з ритованим геометричним орнаментуванням.

У XVIII ст. у Новгород-Сіверському за участю майстрів Якова Пугача та Савки Кияна створено гончарну майстерню, де виготовлялия вишуканий посуд сферичної форми, покритий білою поливою. Тулиголовська майстерня є відомою білими глечиками, вазами, кухлями, блюдами, що нагадували фаянсові вироби. Традиції класицистичних розписів на великих мисках і дзбанках, вкритих білою емаллю, зберігалися в середовищі сільських гончарів до поч. ХХ ст.

Чернігівщина славилася і своїм кахлярством, що досягло свого найбільшого розквіту в XVIII ст. Саме звідси цей керамічний промисел поширився на Слобожанщину і Полтавщину. Рельєфні та мальовані кахлі з монохромною поливою виготовляли на невеликих мануфактурах у Чернігові, Тулиголові, Новгород-Сіверському, Глухові, Батурині, Городні, Шатрищах і Кролевці (тепер Сумщина). На кахлях були зображені жанрові та біблійні сюжети, виконувалися розписи на козацькі теми (відомі городнянські кахлі). У першій третині ХІХ ст. панські груби та комини продукувались керамічними заводами в Ніжині та Коропі. Визначним осередком кахлярства стала Ічня. З ХІХ ст. Чернігівщина також славилася виготовленням облицювальної теракотової плитки з простим рельєфним орнаментуванням.

На занепад гончарного промислу Чернігівщини за радянських часів вказувала, зокрема, видатний етнограф Євгенія Спаська у своїх щоденникових записах подорожей Чернігівщиною в 1923–24 роках. Ось її особисті враження від гончарних рядів на ніжинському базарі: «На жаль, чим ближче, тим видніше, що посуд увесь нудний, одноманітний, майже нічим не прикрашений, сортів мало: від колишнього багатства – залишилося лише декілька приємних форм та завжди красиві кольори випаленої глини: червонуваті, жовтуваті, сизі». Вона замалювала «курушку-чортогонку» – глиняну чашечку з ручкою для обкурювання хати в свята, чи викурювання нечисті із хати покійника.

Своїм високомайстерним гончарним посудом славилися також Ічня, Новгород-Сіверський та Кролевець. Керамічним розписам Лівобережного Полісся притаманні геометризовані композиції, радісний колорит із жовтогарячим, жовтим і зеленим акцентуванням, що яскраво виявляється на кераміці Чернігова, Батурина, Ніжина та Ічні.

У селі Шатрище (Ямпільський р-н, Сумщина) – із другої половини ХІХ ст. виготовляли міцну цеглу, та сіру побутову кераміку, оздоблену простими ритованими, штампованими та лискованими орнаментами. «Цеглярниками» були переважно вихідці з козаків, а «горщечниками» – з кріпаків. З 1930–50-х років посуд тут починають поливати всередині. Свої глечики для молока, олійні глеки, «макотри» та «кубішки» (тикви), миски, квітники шатрищанські гончарі (Федір Литвинов, Григорій Негода, Михайло Дурманов, Михайло Степаненко, Іван Гончаревський, Павло та Надія Саржанови, Андрій Дуплик, Захар Недбай, Олександр Пирогов та інші) продавали на базарах Шостки, Глухова, Рильська, Хомутовки, Новгород-Сіверського, Севська, Путивля, Ямполя. Останнім гончарем тут був Микола Насика (сер. 1990-х рр.), нині промисел повністю занепав.

Для західної зони українського Полісся (як і для суміжних поліських регіонів Білорусі та Польщі) характерна сіра лискована кераміка («баньки», «пушки», «бандурки») сферичної форми. Заокруглені та присадкуваті стінки мисок, їх широкі пологі вінця зберігають традиційні особливості гончарних виробів І тис. н.е.

Протягом XVIII ст. на поліхромний розпис перейшли гончарні цехи в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Батурині, Глухові, Ічні, Переяславі та ін. Так, посуд новгород-сіверських майстерень вишуканими округлими формами й поливаним розписом нагадує фаянсовий. Маленькі букетики квітів рівномірними плямами розміщувалися по сферичних площинах посуду, надаючи йому урочистої привабливості.

Серед численних пам'яток гончарства, що зберігаються у Чернігівському історичному музеї ім. В.В. Тарновського, одразу ж впадає у вічі колекція світло-сірих полив'яних посудин, прикрашених рослинним орнаментом. За своєю формою, кольором, технологією виготовлення вони принципово відрізняються від традиційних виробів місцевих майстрів, хоча й походять з території сучасного Коропського району Чернігівської області. Справа в тім, що тамтешні гончарі скористалися досвідом і виробничими секретами німецьких колоністів – членів гуттерівського братства, які оселилися у цьому куточку Придесення ще наприкінці XVIII ст.

Великим успіхом користувалося гуттерівське гончарне виробництво (їх знаменита хабанер-кераміка). Колоністи, використовуючи місцевих жителів як найману робочу силу, водночас ділилися з ними своїми виробничими секретами. Так, коропський міщанин Мусій Пузир запозичив у них технологію виготовлення керамічних виробів і заповідав її своїм, синам Григорію та Лаврентію. Гончарний завод Мусія Пузиря, який був розташований поблизу урочища Шовковиця (тепер Коропський район), функціонував навіть у кінці XIX ст., причому тут застосовувався лише той спосіб поливи кераміки, який був перейнятий у гуттерівців на початку 1840-х рр. Вироби саме цього майстра тепер виставлені в експозиції Чернігівського історичного музею.

Олешня є гончарним центром Чернігівської області. Декілька селян були відзначені званням «заслужений майстер народної творчості». Олешнянські гончарні вироби багато представлені у Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. Одних тільки творів Заслуженого майстра народної творчості України та уродженця Олешні, Григорія Денисенка, там зберігається понад 130 [5].

Висновок

Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо. Розквіту гончатства на Україні сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин. Це зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва. На Чернігівщині – Ічня, Городня, Короп, Ніжин, Олешня, Кролевець, Шатрищі. Вироби цих гончарських центрів мали спільні риси, але водночас і локальні особливості. Так, славнозвісний опішнянський посуд вирізнявся тонкостінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривулин, рисочок, крапочок тощо. Опішня славилася також декоративною скульптурою та дитячою іграшкою. Для Волині є характерною кераміка сірого, чорного, синьо-чорного кольорів – сиваки. Їх декор складався з різноманітних ліній, що утворювали своєрідні візерунки – сосонки, стовпики, ялинки, клітини. Подільська кераміка відзначалася вогнево-червоним тлом та оригінальною орнаментикою – пишні квіти, гілки з плодами, грона винограду. Посуд деяких чернігівських майстрів оздоблювався специфічною технікою бризок і патьоків. Майстри Косова створили високохудожню техніку гравірованого розпису, оригінальної формі кахлі, світильники, розписні миски і багато інших неповторних виробів.

Процесу виготовлення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали у місцях її залягання – глинищах. Привезену глину гончарі зсипали звичайно або на подвір'ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час «дозрівати», перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини.

Гончарний круг – основне знаряддя для виготовлення гончарних виробів. Відоме з IV тисячоліття до н.е. Спочатку було простішим, рунним, згодом – досконалішим, ножним.

Гончарством на Поліссі займалися переважно чоловіки і діти 10–12 років, інколи – жінки. Виготовляли в основному міцну чорнолощену кераміку широкого асортименту: горщики, глечики, гладущики, баньки, ринки, миски, покришки, макітри, маслобійки, підвазонники, люльки, іграшковий посуд, свистуни, керамічну скульптуру.

На сьогодні гончарство, як і інші кустарні промисли, суттєво занепало, більшість його центрів припинили своє існування. Керамічні підприємства у Косові, Опішні та деякі інші здебільшого спеціалізуються на виготовленні декоративного посуду і скульптури.

Список використаних джерел

1. Бобринский А.А. К истории гончарного ремесла в Полесье // Советская археология. – 1966. – №4.

2. Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336.

3. Гарбузова Любов. Гончарство на Житомирщині // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. – Опішне: Українське Народознавство, 1995. – Кн. 2. – С. 155–165.

4. Гатальська Наталя. Жива глина // Народне мистецтво. – №1–2 (5–6). – 1999. – С. 18–21.

5. Готун Ігор, Шевцова Леся. Автуничі – селище гончарів Х-ХІІІ століть // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. – Опішне: Українське Народознавство, 1995. – Кн.2. – С. 61–76.

6. Залізняк Леонід. Полісся в системі культурно-історичних регіонів України (за даними археології) // Полісся: мова, культура, історія (матеріали міжнародної конференції). – К.: Асоціація етнологів, 1996. – С. 182–188.

7. Захарчук-Чугай Раїса. До проблеми дослідження народного декоративного мистецтва Полісся (за матер. етнограф. експед.) // Полісся: мова, культура, історія (матеріали міжнародної конференції). – К.: Асоціація етнологів, 1996. – С. 283–287.