В дійсності це не так. Банківська система має своє особливе призначення, свої специфічні функції в економіці, які не просто повторюють призначення і функції окремих банків. Виникає банківська система не внаслідок механічного поєднання окремих банків, а будується  по заздалегідь виробленій концепції, в межах якої відводиться певне місце кожному виду банків і кожному окремому банку. Приклад: Закон України «Про банки і банківську діяльність» перш ніж визначити, які банки можуть бути в Україні і як вони повинні функціонувати, зафіксував концептуальне положення, що банківська система України повинна бути дворівневою, встановив, які банки відносяться до кожного з рівнів і яким буде механізм зв’язків між ними.
Банківська система – законодавчо визначена, чітко структурована сукупність фінансових посередників грошового ринку, які займаються банківською діяльністю.
В такому тлумаченні банківська система не включає небанківські фінансові інститути грошового ринку. Цим вона помітно відрізняється від кредитної системи.
Необхідність формування банківської системи, як особливої структури, визначається двома групами причин:
-                                                          пов’язаних з необхідністю здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків з загальносуспільними інтересами – забезпеченням сталості грошей і стабільної роботи всіх банків;
-                                                          пов’язаних з функціонуванням грошового ринку, забезпеченням збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному його секторі. Для цього набір банківських інститутів та інструментів, які надаються ними, повинен бути дуже широким та мобільним, щоб можна було заповнити будь-який сектор ринку, яким би вузькими невигідним він не був. Для цього банки повинні керуватися в своїй діяльності не тільки своїми комерційними інтересами, а й вимогами системи, в яку вони включені.
За своєю структурою банківські системи різних країн істотно відрізняються. Разом з тим є ряд ознак, які властиві всім банківським системам, що функціонують в ринковій економіці. Це перш за все, дворівнева їх побудова.
На першому рівні знаходиться один банк, або декілька банків, об’єднаних спільними цілями і завданнями. Такій установі надається статус центрального банку. На нього покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань в грошово-кредитній сфері, перш за все - підтримання сталості національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи. Хоч ці завдання вирішуються за участю всіх банків, проте успіх може бути досягнутий тільки при відповідній координації зусиль кожного з них. Покладається така координація на центральний банк, для чого він законодавчо наділяється відповідними повноваженнями.
На другому рівні банківської системи знаходяться решта банків, які в Україні прийнято називати комерційними банками.
Отже, банківська система – це не єдиний банк, що керується з одного офісу (центрального банку), а специфічна економічна та організаційно-правова структура, що забезпечує функціонування грошового ринку та економіки в цілому.
Вона покликана виконувати такі функції:
-                                                          трансформаційну;
-                                                          створення платіжних засобів та регулювання грошової маси;
-                                                          забезпечення сталості банківської діяльності і грошового ринку.
Трансформаційна функція зумовлена посередницькою місією банків. Мобілізуючи вільні грошові кошти одних суб’єктів ринку і передаючи їх різними способами іншим суб’єктам, банки мають можливість змінювати (трансформувати):
·                                                        строки грошових капіталів;
·                                                        їх розміри;
·                                                        фінансові ризики.
Функція створення грошей і регулювання грошової маси полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. Іншими словами банківська система управляє пропозицією грошей.
Функція забезпечення сталості банків та грошового ринку (стабілізаційна) пов’язана з надзвичайно високою ризикованістю банківської діяльності. Банки, на відміну від інших економічних суб’єктів, несуть в собі підвищену загрозу дестабілізації власної діяльності, розлад усього грошового ринку, провокування загальноекономічної кризи.
Отже, банківська система України відіграє важливу роль у формуванні ринкових відносин, здійсненні структурних перетворень, економічному піднесенні країни.

2.НБУ та комерційні банки
                        2.1 Центральний банк та його функції
Центральним банком нашої країни є Національний банк України (НБУ).
Банківська система незалежної України і відповідно НБУ створювалися протягом 1991р. у зв’язку з дезінтеграцією радянської банківської системи. Правовою основою банківської системи нашої держави став Закон України «Про банки і банківську діяльність», ухвалений Верховною Радою України 20 березня 1991 року. Відповідно до постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про банки і банківську діяльність»» цей законодавчий акт було введено в дію з 1 травня 1991 року.
Особливо важливим було те, що окремо, в п. 3 постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про банки і банківську діяльність»» передбачалося «створити на базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР Національний банк України». Власне цим пунктом постанови Верховної Ради України організаційно було вирішено питання про створення центрального банку незалежної держави – України.
Отже, на підставі законодавчих актів було скасовано державну монополію у банківській системі та створено нову дворівневу фінансову систему. Як зазначалося раніше перший рівень – Національний банк України, другий - комерційні банки.
Національний банк України за своїм правовим статусом є однією з найважливіших інституцій держави. Він не входить до жодної з гілок влади. Свою діяльність здійснює на засадах незалежності та економічної самостійності. Проте цей головний орган банківської системи з ряду питань є залежним від Верховної Ради України, перед якою і звітує про свою діяльність.
Функції НБУ та його органів є невід’ємною складовою функцій державного управління.
Основною функцією Національного банку України є забезпечення стабільності грошової одиниці. Це передбачено у ст. 99 Конституції України, де зазначено: «Грошовою одиницею України є гривня. Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України».
До переліку функцій НБУ належать також наглядові, регулятивні й контрольні. Їх виконання забезпечується через:
Ø       здійснення всіх видів перевірок банків на місцях, інших кредитних установ та суб’єктів підприємницької діяльності в Україні (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірку достовірної інформації, що надається юридичними та фізичними особами під час реєстрації банків, кредитних установ і ліцензування банківських операцій;
Ø       висунення вимог щодо проведення загальних зборів акціонерів (учасників) банків та інших кредитних установ і визначення питань, за якими мають бути прийняті рішення.
Національний банк України може направляти своїх представників для участі у роботі зборів акціонерів (учасників), засідань спостережної ради, правління та ревізійної комісії іншого банку або кредитної установи з правом дорадчого голосу. Він може також вимагати здійснення обов’язкових аудиторських перевірок банків та інших кредитних установ, одержувати висновки незалежних аудиторських організацій про результати цих перевірок.
НБУ має право вживати заходи впливу щодо порушників чинного законодавства. Так, у разі порушення банком чи іншою кредитною установою банківського законодавства України, нормативних актів НБУ, проведення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників та кредиторів, НБУ має право вимагати від банку та кредитної установи усунення виявлених порушень. Якщо ці вимоги не бенеть виконані у встановлений строк, НБУ має право застосувати такі заходи впливу:
v            підвищувати норми обов’язкових резервів;
v            стягувати з банків чи інших кредитних установ штраф у розмірі неправомірно одержаного доходу;
v            усувати керівництво (голову правління та головного бухгалтера) від управління банком чи іншою кредитною установою і призначати тимчасову адміністрацію;
v            відкликати ліцензію на здійснення окремих чи усіх банківських операцій;
v            приймати рішення про реорганізацію чи ліквідацію банку.
Звичайно, заходи впливу мають бути адекватними допущеним порушенням.
У разі виникнення незадовільного фінансового стану комерційного банку чи іншої кредитної установи НБУ може вживати заходи щодо їх фінансового оздоровлення.
Водночас чинне законодавство передбачає певні обмеження щодо вимог Національного банку України. Так, він не має права вимагати від банків чи інших кредитних установ виконання операцій та інших дій, не передбачених законами України та нормативними актами НБУ.
Національний банк здійснює аналіз діяльності комерційних банків та інших кредитних установ з метою виявлення ситуацій, які загрожують інтересам вкладників і кредиторів, стабільності банківської системи в цілому. Але він не несе відповідальності за зобов’язання комерційних банків та інших кредитних установ, за винятком випадків, коли НБУ бере на себе такі зобов’язання, а банки та інші кредитні установи не несуть відповідальності за зобов’язання Національного банку, крім випадків, коли вони беруть на себе такі зобов’язання.
Рішення НБУ з питань банківського регулювання і нагляду можуть бути оскаржені у порядку, передбаченому чинним законодавством.
Національний банк України визначає для комерційних банків та кредитних установ форми звітності та порядок їх складання, які необхідні для ведення грошово-кредитної і банківської статистики, здійснення валютного контролю.
НБУ контролює діяльність своїх структурних одиниць та підрозділів через проведення внутрішнього аудиту, який здійснюється його ревізійним управлінням, безпосередньо підпорядкованим голові НБУ. Комплексні перевірки господарсько-фінансової діяльності структурних одиниць НБУ проводяться не рідше як один раз на рік.
Правління НБУ не пізніше 1 листопада звітного року приймає рішення про аудит Національного банку України і визначає аудиторську фірму, яка має відповідний досвід роботи, для перевірки річного звіту і подання аудиторського висновку.
Ефективність функціонування банківської системи України значною мірою залежить від рівня кваліфікації апарату управління НБУ як частини єдиного механізму банківської системи. Успішне виконання апаратом управління НБУ завдань і функцій, визначених Законом України «Про банки і банківську діяльність», можливе лише на основі наукового підходу до визначення його організаційної структури та діяльності.
В 2000 р. було прийнято другу редакцію Закону України «Про банки і банківську діяльність», оскільки перша була неспроможна врахувати всі сторони банківської діяльності. Слід зазначити, що у новій редакції закону не розглядаються ряд особливостей функціонування НБУ, оскільки у травні 1999р. було прийнято Закон України «Про Національний банк України».
                        2.2 Економічна сутність комерційних банків
                         
Комерційні банки – це особливе кредитно-фінансове підприємство, яке здійснює основні базові функції та різноманітні операції, в процесі виконання яких, а також з приводу привласнення наявних у нього активів, акумулювання депозитів та ін., виникає певна сукупність відносин економічної власності між різними економічним суб’єктами з метою максимального привласнення прибутків. Наведене визначення розкриває комплексну сутність банків.
На другому рівні банківської системи України діють комерційні банки. Незалежно від принципу, на який орієнтується банківське законодавство країни, комерційні банки поділяються на універсальні та спеціалізовані.
Спеціалізовані – це банки, які спеціалізуються на одному або декількох видах банківських операцій.
Універсальні – банки, які здійснюють всі або майже всі види банківських операцій.
В Україні переважають універсальні банки. Однією з важливих причин переважання універсального характеру українських комерційних банків є те, що їх формування припало на затяжний період інфляції та тривалої економічної кризи, під час якої комерційні банки змушені були диверсифікувати свої ризики шляхом розширення кола своїх операцій. Навіть найбільші банки, які були створені із колишніх радянських спеціалізованих, набули універсального характеру. Це – Промінвестбанк (колишній Промбудбанк), який був створений для промисловості (сумарні активи – 2376201 тис. грн.), «Україна» (колишній Агропромбанк) – для сільського господарства (сумарні активи – 2082183 тис. грн.) та Укрсоцбанк (колишній Житлсоцбанк) – для соціальної інфраструктури (сумарні активи – 1167268 тис. грн.).
На початку 1999 року в Україні було зареєстровано 214 банків, у 2003 р. – 172. більшість цих банків за набором операцій, які вони виконують, можна віднести до універсальних.
Враховуючи досвід нових індустріальних країн та багатьох розвинутих країн недоцільно будувати банківську систему України за принципом сегментування. Підтвердженням сказаного є те, що лише два банки є спеціалізованими. Це державні банки, які відносяться до групи найбільших банків – Ощадний банк України (сумарні активи наприкінці 1998 року становили 1226549 тис. грн.) та Укрексімпбанк (сумарні активи – 1566328 тис. грн.).
Перехід комерційних банків до здійснення нетрадиційних операцій зумовлений їх прагненням до отримання більших прибутків і тим самим сприяє покращенню банківської ліквідності й відображає тенденцію до універсалізації банківської діяльності. Водночас, у розвинутих країнах відбувається посилення спеціалізації діяльності комерційних банків. Спеціалізовані банки відрізняються від універсальних більш високою якістю тих послуг, на яких вони спеціалізуються.
Комерційні банки можуть створюватись на основі таких форм власності: державної, приватної, колективної, в т. ч. акціонерної, змішаної, спільної, та ін. В Україні, згідно із Законом «Про банки та банківську діяльність», за організаційними формами утворення комерційні банки поділяються на: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативні банки. Але жодна організаційно-правова форма комерційних банків не є ідеальною. Кожна із наведених форм має як переваги, так і недоліки. Це означає,  що при організації нового комерційного банку слід робити вибір на основі наукового аналізу із врахуванням всіх «за» і «проти».
При порівнянні різних типів форм власності випливають такі відмінності між ними. Для організації індивідуального підприємства не вимагається виконання деяких формальностей, операції можуть виконуватись без будь-чиїх санкцій. Капітал для індивідуального підприємства та різних видів партнерств надають самі засновники або члени їх сімей, або друзі чи знайомі. На відміну від цього, для організації акціонерного товариства потрібно отримати дозвіл місцевої влади, пред’явивши сертифікат про заснування компанії, а також статут компанії та інші документи.
Для неакціонерних форм підприємства не вимагається формального свідоцтва на підтвердження права власності. Весь ризик, пов'язаний із операціями фірми, а також відповідальність за взяті зобов’язання бере на себе індивідуальний підприємець. У партнерській фірмі частка і право на прибуток кожного партнера залежить від усної або письмової домовленості між засновниками фірми. В акціонерній компанії право власності засвідчується акціями, а доля акціонера у власності і доходах компанії залежить від кількості придбаних акцій.
За свої борги індивідуальний підприємець відповідає всім своїм майном. Якщо при банкрутстві не вистачає активів фірми індивідуального підприємця, то здійснюється стягнення з його особистого майна. За борги партнерської фірми всім своїм майном відповідають партнери – як всі разом, так і кожен зокрема.
Важливою ознакою акціонерної форми власності є те, що в акціонерній компанії відповідальність акціонера обмежена сумою придбаних акцій.
На основі наведених вище аргументів можна назвати переваги акціонерної компанії:
                        - у випадку банкрутства компанії акціонер несе відповідальність лише в межах суми придбаних акцій (всі претензії висуваються до компанії як до юридичної особи, а не до окремих акціонерів);
                        - акціонер має право передавати акції іншій особі, при цьому на функціонування акціонерної компанії не впливає некомпетентність, смерть чи банкрутство окремих акціонерів;
                        - обмежена відповідальність акціонерів, що сприяє залученню капіталу із зовнішніх джерел;
                        - ефективність управління акціонерною компанією покращується за рахунок чітко розподілених повноважень.
Але, поряд із названими перевагами, корпоративна чи акціонерна форма власності мають і свої недоліки. До них належать:
                        - складність створення акціонерної компанії;
                        - порівняно із індивідуальними і партнерськими фірмами, акціонерні компанії менше гнучкі і важче пристосовуються до змішаних умов;
                        - неможливість більшості акціонерів реально впливати на управління компанією;
                        - через механізм купівлі контрольного пакету акцій посилюється контроль гігантських акціонерних компаній і крупних акціонерів над іншими великими і середніми компаніями.
Незважаючи на недоліки, акціонерна форма є найбільш ефективною при організації ділового підприємства, зокрема комерційного банку.
Переважна кількість комерційних банків у різних країнах організована у формі акціонерних компаній, хоч на сьогодні збереглися і приватні банки. В Україні, функціонують два державні банки (Ощадний банк України і Ексімпбанк), решта банків – акціонерні та товариства з обмеженою відповідальністю.
Однією з важливих засад ефективного функціонування банківської системи країни є її правове регулювання. Особливо актуальною ця умова постає саме для умов перехідної економіки, в якій потреба правової регламентації та пошуку адекватна новим видам господарської діяльності законодавчих норм.
Стосовно вітчизняного банківського бізнесу, то у березні 1991 року було прийнято закон «Про банки і банківську діяльність», у якому визначено перелік умов функціонування та розвитку НБУ та системи комерційних банків. Проте перша редакція закону була неспроможна врахувати всі сторони банківської діяльності, і в грудні 2000р. було прийнято другу редакцію Закону України «Про банки і банківську діяльність», в якому регламентовано основні сфери функціонування банківської системи.
У Законі України «Про банки і банківську діяльність» вперше визначається можливість створення комерційними банками України різних типів таких банківських об’єднань:
                        1) банківська корпорація як юридична особа, засновниками та акціонерами якої виступають виключно банки, що об’єднуються з метою концентрації своїх капіталів, підвищення ліквідності та платоспроможності;
                        2) банківська холдингова група передбачає створення об’єднання із материнського банку і дочірніх банків, у капіталі яких головному банку належить не менше 50%;
                        3) фінансова холдингова група, що складається із переважно або виключно установ, які надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк.
Таким чином, законодавством істотно розширюються межі можливого стосовно концентрації і централізації банківського капіталу.
Водночас окремі важелі, що визначають можливості реєстрації Національним банком України різних комерційних банків, викликають певні сумніви з точки зору доцільності такої підстави для відмови в реєстрації. Зокрема, недосконалою є така вимога, як «відсутність бездоганної ділової репутації» одного із засновників банку, оскільки не зовсім зрозумілим є те, за якими саме критеріями визначається рівень цієї репутації. Очевидно, що у даній сфері реєстраційної роботи НБУ така правова невизначеність може створювати середовище для зловживань, а пізніше вимагатиме докладнішої регламентації відповідними правовими актами тих чи інших підходів до визначення рівня репутації засновників.
Що стосується мінімального розміру статутного капіталу , то його встановлено залежно від типу й масштабів діяльності банків: 1) для місцевих кооперативних – 1 млн. євро; 2) для комерційних, що діють в межах однієї області – 3 млн. євро; 3) для банків, які діють на території всієї України – 5 млн. євро.
Особливу увагу в законі приділено дотриманню банківської таємниці та запобігання легалізації грошей, набутих злочинним шляхом. Так, банківською таємницею, згідно із законом, є інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи з третіми особами при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної шкоди клієнтові. Важливим є визначення законом і порядку розкриття таємниці, що може бути здійснено на письмовий запит власника інформації, суду, органів прокуратури, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Податкової служби (при цьому чітко зазначається порядок оформлення таких вимог).
Що стосується запобіганню легалізації грошей, набутих злочинним шляхом, то під нею в законі розуміють внесення до банку або переказ через банківську систему грошей, набутих із порушенням законодавства України. Для цього банкам заборонено вступати в договірні відносини із сумнівними особами, а також банки зобов’язані ідентифікувати осіб, що здійснюють значні і сумнівні операції. Щоправда указані положення закону не дають чіткої відповіді на питання про те, які саме умови слід вважати «невизначеними» чи «невиправно заплутаними» і чи можуть під ці визначення потрапити більшість здійснюваних в Україні господарських угод з огляду на суперечливість чинного законодавства.
Таким чином, основні положення Закону України «Про банки і банківську діяльність» дозволяють регламентувати всі основні аспекти функціонування системи комерційних банків, визначаючи можливості розвитку банківської системи у чітко окресленому правовому полі, що є необхідною умовою інституційних перетворень як найважливішої складової всієї системи заходів з ринкового реформування господарства України.

3.  Основні принципи системи банківського нагляду і регулювання в Україні
                        3.1 Сучасна структура банківського нагляду НБУ
Основні завдання банківського регулювання та нагляду:
Ø    Забезпечення стабільності та надійності банківської системи з метою сприяння економічному піднесенню;
Ø    Захист інтересів вкладників, що розміщують свої кошти в банках, від неефективного управління банками і від шахрайства. Інтереси вкладників потребують захисту, тому що в усіх країнах рівень інформованості вкладників про фінансовий стан банків вельми недостатній і вони не мають можливості самостійно оцінити, який ризик беруть на себе, розміщуючи свої кошти в тому чи іншому банку;
Ø    Створення конкурентного середовища в банківському секторі, адже саме це середовище є найсприятливішим для клієнтів банків. Завдяки банківській конкуренції знижуються процентні ставки за позичками, підвищуються процентні ставки за депозитами, розширюється спектр банківських послуг, запроваджуються новітні банківські технології тощо;
Ø    Забезпечення відкритості (прозорості) політики і діяльності банківського сектору в цілому і кожного банку окремо. Підвищення відкритості базується на удосконаленні системи обліку і звітності в банках і наближенні їх до вимог, що випливають з досвіду міжнародної банківської практики;
Ø    Підтримання необхідного рівня стандартизації і професіоналізму в банківському секторі, забезпечення ефективної діяльності банків і запровадження технологічних нововведень в інтересах споживачів банківських послуг.
Під регулюванням банківської діяльності розуміють насамперед створення відповідної правової бази. По-перше, розробка та ухвалення законів, що регламентують діяльність банків (наприклад, Закон про Центральний банк України, Закон про банки і банківську діяльність). По-друге, ухвалення відповідними установами, уповноваженими державою, положень, що регламентують функціонування банків, у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив. Вони базуються на чинному законодавстві і конкретизують, роз’яснюють основні положення законів. Законодавчі і нормативні положення визначають такі межі поведінки банків, які сприяють надійному та ефективному функціонуванню банківської системи.
Під банківським наглядом розуміють насамперед моніторинг процесів, що мають місце у банківській сфері на різних стадіях функціонування банків, а саме: створення нових банків та їхніх установ; діяльності банків; реорганізація та ліквідація банків.
Регулятивно-наглядові органи мають повноваження застосовувати до банків певні коригувальні заходи, а також заходи примусового впливу з метою регулювання їх діяльності. Ці заходи можуть розглядатися одночасно як елемент банківського нагляду і як елемент банківського регулювання. Отже, поняття регулювання банківської діяльності та банківський нагляд дуже тісно переплітаються.
Нагляд за банками НБУ та його установами традиційно здійснюється двома методами: безвиїзний (дистанційний, заочний) нагляд; виїзне інспектування банків.
Безвиїзний нагляд – це дистанційний моніторинг діяльності окремих банків і банківської системи в цілому, а також застосування наглядовими органами певних заходів з метою реагування на проблеми і недоліки, виявлені в діяльності банків.
Інспекційні перевірки банків на місцях мають проводитися кваліфікованими спеціалістами банківського нагляду, які здатні оцінити сутність ризиків, можливих у діяльності того чи іншого банку, і визначити якість управління цими ризиками.
Порівняно з безвиїзним наглядом інспекційні перевірки надають наглядовим органам більше можливостей щодо виявлення реальної якості банківських активів, якості управління банком і взагалі реального фінансового стану банку. Так, макроекономічним аналізом банківської системи країни нині займається спеціально створений для цього підрозділ.
3.2 Необхідність, сутність та основні завдання банківського нагляду
Діяльність банкових установ потребує законодавчого регулювання, оскільки вони виробляють особливі товари і послуги (грошові кредити, кошти забезпечення ліквідності), які необхідні для нормального функціонування економіки. Крім того, банки діють у таких умовах, де асиметричність інформаційного поля є, скоріше, правилом, ніж винятком. Більшість приватних позичальників і підприємств бізнесу виявляють готовність надати інформацію про свою діяльність банкам, якщо це необхідно для отримання кредитів чи послуг. Проте ці особи і фірми зовсім не зацікавлені в тому, щоб про їх фінансові операції стало відомо всьому світу. Тому банки найчастіше володіють виключно конфіденціальною інформацією про стан справ клієнтів. Будучи зобов’язаними не розголошувати цю інформацію, вони створюють серйозні  проблеми для своїх вкладників та інвесторів, які зазвичай не мають уяви про те, наскільки ризикованими є позички та інші операції даної установи. Нажаль, стан невизначеності, який породжується недостатністю достовірної інформації, нерідко приводив у минулому до масових залучень коштів із комерційних банків, що спричиняли низку банкрутств.
Основною причиною  регулювання та нагляду за діяльністю банків є впевненість уряду в тому, що крах будь-якої банківської установи, який має фінансові та економічні наслідки, наносить шкоду не лише його власникам, але й суспільству в цілому.
Сучасний стан розвитку економіки в державі потребує постійної уваги до банківської системи, проведення політики, спрямованої на створення сприятливих умов для її стабільного та ефективного функціонування. Саме цій меті підпорядковано Указ Президента України від 14.07.2000 р. №891/2000 «Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень».  У ньому визначено головні напрями стратегії і тактики розвитку банківської системи країни: удосконалення правового регулювання банківської діяльності, забезпечення стабільності гривні, виконання банками своєї основної функції – кредитування суб’єктів господарювання та громадян, зростання довіри населення до вітчизняних банків.
Нестабільність банківської системи приводить до краху банків, підриву довіри громадськості до них, до таких макроекономічних наслідків, як занепад готівкового обігу, звуження сфери безготівкових розрахунків, величезних зобов’язань уряду тощо.