Курсова робота

з дисципліни
«Державне регулювання економіки»
Тема:
Державне регулювання інвестиційної діяльності. Державна інноваційна політика
Державне регулювання інвестиційно-інноваційної політики

Зміст

Вступ
Розділ 1. Характеристика інвестиційно-іноваційної діяльності
1.1. Організаційно-правова основа інвестиційної діяльності
1.2. Аналіз інвестиційної діяльності в Україні
1.3. Ретроспективна характеристика інноваційної політики України
1.4. Проблемні питання інноваційної політики в Україні
1.5. Застосування міжнародного досвіду державної підтримки інноваційної діяльності до умов економіки України
Розділ 2. Державне регулювання інвестиційно-іноваційної діяльності
2.1. Державне регулювання інвестиційного процесу
2.2. Державне регулювання інноваційної діяльності в Україні
Розділ 3. Державні заходи підтримки інвестиційно-інноваційної активності економіки
Висновки
Список використаних джерел

Вступ
В теперішній час, на етапі економічного зростання України, регулювання інвестиційного і інноваційного процесів з боку держави набувають особливого значення.
Оздоровлення економіки України потребує інвестування значного капіталу у пріоритетні галузі виробництва. Фінансування інвестиційних проектів звичайно триває кілька років, а прибуток інвестиції почнуть приносити лише після введення об'єктів в дію.
На початку 90-х років інвестиції спрямовувались на підтримку ледь жевріючих виробництв, обігові кошти яких були спожиті, а витрачені інвестиційні ресурси не дали навіть припинення спаду виробництва.
Помилки у виборі напрямків інвестування у спрямуванні коштів в малоефективні, недостатньо обґрунтовані проекти призвели до припинення інвестиційних процесів і, як наслідок, до і скорочення виробництва.
В останні роки трансформаційні процеси в економіці України набули певного динамізму на макроекономічному рівні. Болісні, але конче необхідні реформи, що спрямовуються на монетарну стабілізацію економіки шляхом скорочення дефіциту бюджету та придушення інфляції фінансово-кредитними регулятивними методами, це тільки фундамент подальших ринкових перетворень.
На етапі ринкових перетворень в Україні можливості збільшення випуску продукції і послуг за рахунок залучення в економічний обіг нових ресурсів стають обмеженішими. Вирішального значення для економічної динаміки набуває перехід економіки на інноваційний тип економічного зростання.
Інновації стають головною "дійовою особою" теоретичних сценаріїв і практичної реалізації сучасної науково-технічної революції, потіснивши звичайні інвестиції, що тривалий час були головним фактором економічного зростання.
Високий знос і моральне старіння основних засобів, відсутність необхідного відтворення вимагають для підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників використання продуктивних і технологічних інновацій, що у свою чергу потребують організаційно-управлінських нововведень. Останнє можливе тільки при організації пропозиції інновацій і стимулюванні попиту на них, формуванні цивілізованого ринку інновацій з його ефективною конкуренцією.

Розділ 1
Характеристика інвестиційно-іноваційної діяльності
1.1. Організаційно-правова основа інвестиційної діяльності
Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначає Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року №1560-XII (остання редакція від 01.01.2008), він спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб'єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування народного господарства України, розвитку міжнародного економічного співробітництва та інтеграції.
Згідно цього закону, інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.
Такими цінностями можуть бути:
-       кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
-       рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);
-       майнові права інтелектуальної власності;
-       сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих ("ноу-хау");
-       права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;
-       інші цінності.
Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень.
Інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій яка здійснюється на основі:
-       інвестування, здійснюваного громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності;
-       державного інвестування, здійснюваного органами влади і управління України, Кримської АРСР, місцевих Рад народних депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів;
-       іноземного інвестування, здійснюваного іноземними громадянами, юридичними особами та державами;
-       спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юридичними особами України, іноземних держав.
Згідно ст.3 вище згаданого закону, інноваційна діяльність як одна із форм інвестиційної діяльності здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу, що включає:
-       випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;
-       прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;
-       реалізацію довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат;
-       фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;
-       розробку і впровадження нової, ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального і екологічного становища.
Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права. Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.
Об'єктами інвестиційної діяльності не можуть бути об'єкти житлового будівництва, фінансування спорудження яких здійснюється з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління. Інвестування та фінансування будівництва таких об'єктів може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні фонди, які створені та діють відповідно до законодавства, а також через випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром виступає одиниця такої нерухомості.
Суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.
Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.
В цілому ж інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій юридичних осіб, держави та громадян щодо реалізації інвестицій. Нинішня правова система України складається з більше ніж 100 законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність. Серед них слід насамперед відзначити Закон України „Про інвестиційну діяльність”, Закон України „Про іноземні інвестиції”, Закон України "Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні", Закон України "Про цінні папери та фондовий ринок" та інші, які створюють правову основу інвестиційної діяльності.
Отже, в Україні створено законодавчу базу в сфері регулювання інвестиційної діяльності. Законами України «Про захист іноземних інвестицій в Україні», «Про режим іноземного інвестування», «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» передбачено:
- державну гарантію захисту інвестицій незалежно від форм власності;
- відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих внаслідок дій, бездіяльності або не належного виконання державними органами України чи посадовими особами передбачених законодавством обов’язків щодо іноземного інвестора;
- повернення інвестиції іноземному інвестору в натуральній формі або у валюті інвестування без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі у разі припинення інвестиційної діяльності;
- застосування національного режиму валютного регулювання та справляння податків на території України до суб`єктів підприємницької діяльності або інших юридичних осіб створених за участю іноземних інвестицій, незалежно від форм та часу їх внесення.
Закон України «Про акціонерні товариства» усуває майже всі існуючі прогалини законодавства у сфері корпоративного управління, а також концептуально вирішує проблеми забезпечення інтересів акціонерних товариств та їх акціонерів. Закон удосконалює правові засади діяльності акціонерних товариств, підвищує рівень захисту прав акціонерів, а також дозволяє встановити дієві перешкоди незаконним рейдерським поглинанням підприємств.
1.2. Аналіз інвестиційної діяльності в Україні
Визначальним завданням державної політики в інвестиційній діяльності є створення рівних умов для ведення бізнесу та інвестування в економіку України суб'єктами господарювання різної форми власності, здійснення процесу інвестування на прозорих і цивілізованих принципах, поліпшення структури інвестиційних джерел.
 Україна пройшла важливі етапи на шляху до інтеграції в світовий економічний простір:
- 1 березня 1998 року набула сили Угода про партнерство і співпрацю з Європейським Союзом;
- ЄС і США надали Україні статус країни з ринковою економікою;
- Сенат США скасував поправку Джексона-Вєника щодо України;
- міждержавні угоди щодо сприяння і взаємний захист інвестицій підписано з 70 країнами світу укладено 60 міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування практично зі всіма країнами СНД, Європи, багатьма країнами Азії, Північної і Південної Америки і декількома країнами Африки.
16 травня 2008 року Україна набула статус члена СОТ. Вступ України до СОТ дає позитивний сигнал для активізації співпраці між Україною і ЄС по всіх напрямах, а також в інвестиційній сфері.
Хоча під впливом світової економічної кризи на український ринок відбулося зменшення індексу інвестиційної привабливості Європейської Бізнес Асоціації з 3,1 до 2,2, очікування на наступні півроку залишаються достатньо позитивними.
У січні-вересні 2008 року в економіку України іноземними інвесторами вкладено 8524,3 млн. дол. США прямих інвестицій. З країн ЄС надійшло 7093,7 млн. дол. США (83,2% загального обсягу), з країн СНД – 711,8 млн. дол. США. (8,4%), з інших країн світу – 718,8 млн. дол. США (8,4%). У той же час нерезидентами вилучено капіталу на суму 659,4 млн. дол. США.
У цілому приріст сукупного обсягу іноземного капіталу в економіці країни, з урахуванням його переоцінки, утрат, курсової різниці тощо, за січень–вересень 2008 року склав 8079,4 млн. дол. США, що на 54,2% більше приросту за відповідний період попереднього року.
Станом на 1 жовтня 2008 року, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, внесених в Україну, перевищив відповідний показник на початок року на 27,3% і склав 37621,5 млн. дол. США, що в розрахунку на одну особу становить 812,1 дол. США (див. рис.1.1).

Рис.1.1. Прямі іноземні інвестиції в Україну
Більшу частку іноземних інвестицій в економіку України спрямовано у промисловість (23,9 % загального обсягу), фінансову діяльність (19,5 %), нерухомість та оренду (10,2 %), торгівлю та надання послуг (10,3 %). Промисловість вийшла на перше місце за отриманням іноземних інвестицій лише у 2007 році. Така тенденція сприяє підвищенню конкурентоспро-можності вітчизняних підприємств, оскільки інвестиції спрямовуються на оновлення основних фондів та впровадження нових технологій виробництва. При цьому переробна промисловість значно випереджає за обсягами інвестицій добувну: 7,6 проти 1,2 млрд. дол. США. У промисловості переважають інвестиції у виробництво харчових продуктів, гірничо-металургійний комплекс, машинобудування, хімічну та нафтохімічну промисловість.
Найбільш привабливими для інвесторів є традиційні галузі економіки. Перш за все, це – металургія, машинобудування, хімічна промисловість, харчова промисловість, але дедалі більше привертають увагу інвесторів такі галузі, як автомобільна промисловість, споживча електроніка, високі технології, вітроенергетика, сонячна енергетика, виробництво біопалива, телекомунікації, логістика і деякі інші. Світовий банк оцінює потреби України в інвестиціях в 100 млрд. дол. США.
Основним консультативно-дорадчим органом з підготовки пропозицій щодо формування державної інвестиційної політики є Рада інвесторів при Кабінеті Міністрів України, утворена згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2007 року № 3.
Основними завданнями Ради є:
-    підготовка пропозицій щодо формування державної інвестиційної політики;
-    участь у розробленні та проведенні експертизи проектів окремих нормативно-правових актів з питань інвестиційної діяльності;
-    надання обґрунтованих пропозицій щодо реалізації інвестиційних проектів, спрямованих на розвиток пріоритетних галузей економіки, а також адміністративно-територіальних одиниць;
-    надання аналітичної, інформаційної допомоги державним органам, установам та організаціям з питань, пов'язаних з її діяльністю;
-    сприяння ефективній взаємодії органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і суб’єктів господарської діяльності у сфері інвестиційної діяльності.
При Раді інвесторів утворено робочі групи за відповідними напрямами, до складу яких увійшли представники Держінвестицій. Нині здійснюється розгляд та опрацювання пропозицій інвесторів щодо вдосконалення нормативно-правового поля.
Закон України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» визначив засади прямого стимулювання розвитку інвестиційної діяльності в Україні, а саме у державному бюджеті на 2007 рік передбачено кошти на надання кредитів на реалізацію інноваційних та інвестиційних проектів в галузях економіки, а також фінансову підтримку інноваційних та інвестиційних проектів через механізм здешевлення кредитів.
Зокрема, Держінвестицій України визначено розпорядником державної програми «Фінансова підтримка інноваційних та інвестиційних проектів, у першу чергу з впровадження передових технологій, що реалізуються в галузях промисловості, у тому числі технологічними парками через механізм здешевлення кредитів». Постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 2007 р. № 329 затверджено Порядок використання у 2007 році коштів, передбачених у державному бюджеті для фінансової підтримки інноваційних та інвестиційних проектів.

Також, Держінвестицій України визначено розпорядником державної інвестиційної програми «Надання кредитів на реалізацію інноваційних та інвестиційних проектів у галузях економіки, у першу чергу з впровадження передових енергозберігаючих технологій та технологій з виробництва альтернативних джерел палива». Постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 2007 р. № 455 затверджено порядок використання у 2007 році коштів, передбачених у державному бюджеті для надання кредитів на реалізацію інноваційних та інвестиційних проектів у галузях економіки.
Пунктом 4.2.5 статті 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» передбачено, що суми коштів або вартість майна, що надходять платнику податку у вигляді прямих інвестицій або реінвестицій у корпоративні права, емітовані таким платником податку, в тому числі грошові або майнові внески, згідно з договорами про спільну діяльність на території України без створення юридичної особи, не включаються до складу валового доходу. Таким чином, законом передбачається, що з таких сум коштів не стягується податок на прибуток підприємств.
1.3. Ретроспективна характеристика інноваційної політики України
Одним із перспективних напрямів для залучення інвестицій – як із внутрішніх, так і з зовнішніх джерел – є розвиток інвестування в інноваційну діяльність.
Постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2008 № 447 затверджено Державну цільову економічну програму «Створення в Україні інноваційної інфраструктури» на 2009-2013 роки, яка передбачає утворення венчурних фондів інвестування інноваційної діяльності за рахунок недержавних коштів та комунальних спеціалізованих небанківських інноваційних фінансово-кредитних установ в регіонах за кошти місцевих бюджетів.
З метою визначення засад функціонування венчурних фондів Держінвестицій розробило проект Закону України «Про венчурні фонди інноваційного розвитку». В законопроекті враховані рекомендації Європейської асоціації венчурного інвестування і директив ЄС щодо колективного та венчурного інвестування.
Введення в дію Закону України «Про венчурні фонди інноваційного розвитку» надасть нові можливості для розвитку венчурного інвестування, більш широкого залучення інвестицій в економіку країни та впровадження інноваційних проектів в Україні.
Для забезпечення подальшого розвитку інститутів венчурного інвестування як однієї зі складових національної інноваційної системи, що виконує функцію підтримки розвитку новаторських технологічних компаній, Держінвестицій розробило проект Закону України «Про венчурні інвестиційні компанії». Переваги венчурного інвестування як головного джерела фінансування у сфері малого та середнього інноваційного бізнесу полягають у тому, що підприємства, що розвиваються, можуть отримати інвестиції тоді, коли інші фінансові джерела утримуються від ризикованих капіталовкладень.
Прийняття закону створить умови для виникнення в Україні нових інститутів венчурного інвестування – венчурних інвестиційних компаній, які забезпечать реалізацію державної політики стимулювання інвестиційної діяльності та інноваційного розвитку шляхом залучення та ефективного використання коштів венчурних інвесторів.
 Державне агентство України з інвестицій та інновацій є центральним органом виконавчої влади, одним з головних завдань якого є створення ефективного механізму інформування потенційних інвесторів про інвестиційні можливості України і надання практичній допомозі інвесторам. Агентство реалізує заходи зі створення сприятливих умов для діяльності інвесторів, сприяє спрощенню і налагодженню контактів між учасниками інвестиційного процесу, здійснює формування бази даних інвестиційних і інноваційних програм і проектів.
1.4. Проблемні питання інноваційної політики в Україні
На сьогодні нас уже не задовольняють такі визначення інновації, як «розробка та впровадження нового товару», «...нової технології», «...нових методів управління» і ї. д. Факти змушують розуміти інновацію як нелінійний системний процес, що, подібно атрактору, «притягує» до себе інноваційні та традиційні виробництва, утворює соціальні, політичні й інституційні формування, еволюціонуючи разом із ними.[10]
Інновація це процес, у якому матеріалізується час – фактор якісного переходу системи з одного стану до другого. Протилежністю інновації є традиція.
Традиційна економіка формує суперечливі умови для інновацій. З одного боку, вона створює фінансову основу, але з другого – силу опору інноваційному процесу, тобто традиційний інституціоналізм. Протиборство двох сил – інновації та традиціоналізму – викликає циклічність в еволюційному просторі розвитку економіки і суспільства в цілому. Якщо сили опору виявляються сильніше інновації, виникають катаклізми або застійні явища в суспільстві.
Сили опору інновації формуються не тільки традиційною економікою, а й усім інституціональним комплексом, у тому числі й тим, що відповідає за розвиток інновації:
-    системою офіційної науки;
-    традиційної освіти;
-    вибору пріоритетів і комерціалізації інтелектуальної власності;
-    фінансування наукових розробок та інвестиційних проектів;
-    системою сталих у суспільстві правил і традицій.
Успіх інноваційного процесу не є гарантією успішності подальшої інноваційної політики. Якщо інновація переборює сили опору, традиційна економіка (весь інституціональний комплекс) приймає її – інновація переходить у іншу якість. Вона перестає бути інновацією, «стає на бік» традиціоналізму, підсилюючи його своїм потенціалом. Тому інноваційна політика має на увазі стратегію «перескакування» з гребеня однієї інноваційної хвилі на гребінь другої. Це вимагає, з одного боку, підготовки цих хвиль інноваційної активності заздалегідь, а з другого, – відповідного мистецтва інноваційної політики.[16]
Є кілька негативних сценаріїв розвитку, коли інноваційний процес освоюється частково традиційним капіталом. У такому випадку відбувається посилення опору реальному інноваційному процесові, його гальмування.
Як правило, така ситуація виникає через слабкість традиційної економіки, коли вона не в змозі витримати фінансове навантаження всього інноваційного процесу. Тоді останній вимагає допомоги, що виражається в комплексному впливі і на інновацію, і на традиціоналізм.
Як свідчить досвід країн – світових лідерів, найбільш ефективним інструментом такої підтримки є формування національної інноваційної системи (НІС). НІС є не тільки сприятливим інституціональним середовищем для інновації. У межах цієї системи органічно поєднуються всі складові частини інновації: наука, освіта, система фінансування наукових розробок і дослідно-конструкторських робіт, система комерціалізації і захисту інтелектуальної власності. Але, що найголовніше, у ній ще й ефективно реалізується вся потужність державної фінансової підтримки фундаментальних наукових досліджень, а також можливість здійснення фінансування приватними фінансовими і нефінансовими корпораціями.
Тому інноваційна політика може розглядатися як стратегія або набір стратегій реалізації інноваційних пріоритетів у рамках національних інноваційних систем.
Національна інноваційна система є важливою передумовою для успішного відродження національної економіки, її адаптації до умов міжнародної конкуренції.
У разі вибору Україною стратегії досягнення якісних та кількісних показників європейських лідерів така політика має стати безальтернативною.
Проте в Україні залишається невирішеним комплекс проблем, які перешкоджають швидкому та ефективному переходу економіки на дієву інноваційну політику.[10]
Важливим інструментом реалізації прискореного інноваційного розвитку та переходу економіки до ефективної інноваційної політик (інноваційної стратегії) є сучасна національна інноваційна система. Заради її побудови уряд, наука, освіта, промисловість, фінансові т; нефінансові корпорації мають об'єднатися у стратегічний союз нового типу. В Україні реально спостерігається домінування політичних інструментів досягнення стратегічних переваг над економічними. Тому на першому етапі системним ядром пропонованого стратегічного союзу та ініціатором його створення має стати держава з подальшим делегуванням цієї функції науці нового типу.
Для пострадянського інституціоналізму, на фоні якого здійснюються економічні відносини в Україні, з історичних причин характерним є домінування політичних заходів.
Для успішного подолання негативних наслідків цього інституційного середовища та переходу до засад структурної розбудови найбільш сприятливим інструментом буде формування сучасної національної інноваційної системи як цілісного науково-виробничого комплексу. Останній є основою нового технологічного укладу. До його складу мають входити такі компоненти:
-    наука;
-    освіта;
-    підприємництво;
-    механізми фінансування інновацій;
-    механізми захисту відносин (інтелектуальної) власності.
1.5. Застосування міжнародного досвіду державної підтримки інноваційної діяльності до умов економіки України
Слід зазначити, що в сьогоднішні дні Україна представлена на світовій арені як другорядна країна з низьким життєвим рівнем громадян, що не складає конкуренції провідним державам у жодній галузі й придатна лише на роль споживача низькосортної продукції та поставника напівоброблених сировинних товарів чорних металів та деяких видів хімічної продукції.
Економіка нашої держави у стані розбудови ринкових відносин. На нашу думку нині українська економіка першочергово потребує державної допомоги у галузі технологічного розвитку.
Якщо звернутися до політики розвинутих країн світу в інноваційно – інвестиційній сфері, можна зробити висновок, що уряди цих країн застосовують методи прямого і непрямого стимулювання [22]. До прямих методів належать :
- бюджетне фінансування чи надання кредитів на пільгових умовах підприємствам чи організаціям, що здійснюють наукові розробки та готують кваліфіковані кадри;
- безоплатна передача або надання на пільгових умовах державного майна та земельних ділянок для організації інноваційних підприємств;
- створення наукової та обслуговуючої інфраструктури у регіонах де концентрується науково – дослідна діяльність;
- реалізація цільових програм спрямованих на підвищення інноваційної активності бізнесу;
- державні замовлення, переважно у формі контрактів на проведення НДР, які забезпечують початковий попит на нововведення , а потім широко застосовуються в економіці країни;
- створення інноваційних зон зі спеціальним режимом інноваційно – інвестиційної діяльності.
До не прямих відносяться:
- податкові пільги на інвестиції, що здійснюються в інноваційну сферу;
- різноманітні пільги для суб’єктів економічної діяльності, які спеціалізуються на науково – технічних напрямах;
- законодавчі норми які стимулюють науково – дослідну активність.
Також можна визначити дві узагальнюючі моделі регулювання ринку - західна (американська), вона засновується на необхідності втручання держави тоді, коли виявляються невдачі ринкового механізму; японська – вона спирається на історичну традицію орієнтовану на превентивні заходи, що компенсують недосконалість ринкових взаємовідносин навіть у випадку достатньо нормального функціонування ринкового механізму [23].
Україна обрала лібералістичну спрямованість, тобто переваги віддані державній підтримці сфер спільного користування. З огляду на минуле Україна обрала найгіршу для себе модель, адже держава усунулася від впливу на економіку та науково - технічний розвиток. Проте саме і галузі підлягають приватизації. Навіть в країнах де держава найменше втручається в економіку (США, Великобританія), інновації не залишаються без урядової підтримки. Американська модель економічної політики відрізняється значною автономією підприємства. На відміну від США, де акцент робиться на створенні сприятливих умов для ведення бізнесу взагалі, що зумовлює рівні умови для впровадження інноваційних продуктів у всі галузі народного господарства, у Японії та Франції уряд визначає пріоритетні напрями інноваційно – технологічного розвитку, яким надається суттєва фінансова підтримка. Японська модель передбачає свідоме надання пріоритету для обраних напрямків і акцент робиться на конкретні технології [24]. Інакше кажучи, на державному рівні визначаються технологічні переваги, які повинні бути досягнуті, і надалі стимулюється їх розвиток, щоб потім переводити на нові технології все виробництво.
Таким чином, обираючи той чи інший варіант, слід враховувати, що у зазначених країнах існує могутній і платоспроможний внутрішній ринок, тоді як у нашій державі саме високотехнологічні продукти, внаслідок обмеженості внутрішнього попиту, могли б отримати збут за кордон.
Кожна країна має унікальне поєднання менталітету власного населення, природно – географічних умов, наявної матеріально – технічної бази та інших чинників, які є підґрунтям її економічного життя і тому Україна вимушена розробляти свою особливу стратегію утримання на гребні науково – технічного прогресу, підґрунтям якої має стати виважена державна підтримка наукоємних , інноваційних виробництв та технологій. Тому, в умовах України більш підходить японська модель цільової державної підтримки певних науково – технологічних напрямків.

Розділ 2
Державне регулювання інвестиційно-іноваційної діяльності
2.1. Державне регулювання інвестиційного процесу
Залежно від стану економіки (рівня інфляції, дефіцитності) ви­користовуються різні концепції державного регулювання.
На схемі представлені форми державного регулювання інвестиційної діяльності в державі (див.рис.2.1) [15].

1. Регулирование сфер и объектов инвестирования

2. Налоговое регу лирование инвести­ционной деятельности

4.Регулирование инве-стиционной деятель-ности путем проведе-ния соответствующей амортизационной политики

Формы государственного регулирования инвестиционной деятельности

8.Обеспечение защиты инвестиций

5.Регулирование участия инвесторов в приватизации

7.Экспертиза инвестиционных проектов

6. Регулирование финансовых инвестиций

	9.Регулирование условий осуществления инвестиций за пределы государства
						3.Регулирование инве-стиционной деятель-ности путем предоста-вления финансовой помощи и проведения соответствующей кре-дитной политики .ведения соответству^, * |ющей амортиэацион-  ' политики
		Рис 2.1. Основні форми державного регулювання  інвестиційної діяльності [15]

Відомо, що в розвинених країнах існує добре відпрацьована законодавча система захисту інтересів приватних інвесторів, що, в свою чергу, стимулює трансформацію інформації про окремі компанії у вартість їх акцій, і це призводить до того, що ціни на них змінюються вільно.
У країнах із перехідною економікою ситуація дещо інша. Саме проблема недостатнього ступеня законодавчого захисту приватних інвесторів може служити ще одним поясненням взаємопов'язаного руху котировок на фондовому ринку. Цей висновок збільшує достовірність того, що неефективна політична та законодавча системи можуть зробити збір та аналіз інформації про конкретні компанії відносно незначним для прийняття рішення про інвестування в їх акції.
Створення фондових ринків у країнах із перехідною економікою не гарантує більш ефективного розподілу капіталу між фірмами. Отже, фондовий ринок може забезпечити необхідний рух капіталу до конкретних ефективних фірм, але лише в тих країнах, уряд яких незначною мірою корумпований, а законодавчі системи надійно захищають права власності приватних акціонерів.[3]

Практика надання економічно необґрунтованих податкових пільг (найбільш яскраво проявляється в кількості створених вільних економічних зон, пріоритетних галузях та конкретних підприємствах) не сприяє ефективності інвестицій.
Недостатність коштів призводить до ручного управління державними фінансами, не дозволяє планувати і підтримувати навіть середньострокові пріоритети бюджетної та економічної політики.
Із розвитком ринкової економіки функції прямого впливу держави на інвестиційний процес будуть звужуватися, що дозволить більше уваги зосередити на методах опосередкованого впливу, які держава реалізує через свої інститути як учасник інвестиційного процесу.[7]
Формами опосередкованого впливу держави на інвестиційний процес є:
-    державне кредитування;
-    державні позики;
-    роздержавлення та приватизація;
-    податкове регулювання;
-    амортизаційна політика;
-    державний лізинг;
-    ліцензування і квотування;
-    антимонопольні заходи;
-    стандартизація.
Захист національного інвестиційного ринку називається протекціонізмом, який здійснюється за допомогою:
-    високих митних зборів на товари, що імпортуються;
-    податки на іноземні інвестиції;
-    обмеження або заборону ввозу окремих товарів;
-    заохочення розвитку національного товаровиробника;
-    субсидіювання національного інвестора.
Забезпечення сприятливого інвестиційного клімату, інвестиційної привабливості окремих галузей чи регіонів здійснюється через:
-    податкові пільги чи канікули;
-    пільгові кредити;
-    державні субсидії;
-    заохочення створення підприємств з іноземними інвестиціями, міжнародних концернів і консорціумів, вільних (офшорних) зон.
Окремим напрямом держаного регулювання є регулювання ринку цінних паперів (табл. 2.1). [3]
Фінансово-кредитна система, її вплив на інвестиційний процес. Фінансово-кредитна система – це складна система, до якої входять різні структури: банки (національні, комерційні, інвестиційні, ощадні); біржі (товарні, фондові, трудові); торгово-посередницькі фірми; комерційні центри; страхові, брокерські, дилерські компанії; інвестиційні інститути як спеціалізовані учасники фондового ринку; пенсійні фонди.
Таблиця 2.1
Державне регулювання ринку цінних паперів [3]
Грошово-кредитне регулювання економіки здійснюється через НБУ шляхом регулювання попиту і пропозиції на залучені кошти. Грошово-кредитна політика НБУ залежно від стану економіки проводиться або в формі кредитної експансії, або кредитної рестрикції.
Система довгострокового кредитування за рахунок централізованих ресурсів НБУ. Державний кредит надається об'єктам, перелік яких розробляється Міністерством економіки та затверджується Кабінетом Міністрів. Перелік комерційних банків, які здійснюють таке кредитування, складає Міністерство фінансів, воно ж укладає з ними договори і доводить до них та до позичальників обсяги державного кредиту та плани фінансування.
Державне довгострокове кредитування здійснюється в основному Промінвестбанком та Укрсоцбанком.
Банки є фінансово-кредитними установами, які обслуговують рух капіталів та грошей. Функції банків наступні:
-    залучення та розміщення грошових вкладів і кредитів;
-    фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестованих коштів;
-    випуск платіжних документів і цінних паперів (чеків, акредитивів, акцій, облігацій, векселів);
-    купівля, продаж і зберігання цінних паперів;
-    придбання права вимоги до поставки товарів і надання послуг, прийняття виконання таких вимог та їх інкасація (факторинг);
-    довірчі операції (залучення та розміщення коштів, управління цінними паперами) за дорученням клієнтів;
-    надання консультаційних послуг.
Банки здійснюють зазначені операції у межах, встановлених їх статутами та ліцензіями НБУ.[3]
Інвестиційні банки – спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, які спеціалізуються на операціях із цінними паперами з метою залучення коштів, здійснення довготермінового кредитування і фінансування підприємств різних галузей народного господарства.
Інвестиційний банк виконує наступні функції:
-    емісія цінних паперів;
-    погодження умов та видів позик (облігацій, акцій);
-    випуск і розміщення цінних паперів, у тому числі за власний рахунок;
-    гарантія емісії (зобов'язання купити нереалізовану частину випущених цінних паперів);
-    надання звичайних і довготермінових кредитів інвесторам;
-    консультаційні послуги.
У сучасних умовах інвестиційні банки, пов'язані з комерційними через вкладання залучених внесків у прибуткові операції з цінними паперами підприємств, надають їм кредити під заставу цінних паперів.
Значний вплив на розширення інвестиційної діяльності, особливо в перехідний період, має Фонд державного майна України, на який покладено:
-    захист майнових прав України на її території та за кордоном;
-    здійснення повноважень щодо проведення приватизації майна загальнодержавної власності;
-    сприяння процесу демонополізації економіки та створення умов для конкуренції виробників;
-    розробка і контроль за проектами державних програм приватизації.
При цьому Фонд є власником тої частини акцій акціонерних товариств, яка не була реалізована в процесі приватизації. На нього покладено повноваження щодо створення комісій з приватизації, видачі ліцензій посередникам, залучення іноземних інвесторів до процесу приватизації шляхом укладання з ними або їх посередниками договорів.
Значний вплив на інвестиційну діяльність мають позабюджетні фонди, через які держава формує додаткові джерела фінансування: Державний інноваційний фонд, Фонд сприяння зайнятості, Пенсійний фонд.
Державний інноваційний фонд створено для фінансування та матеріально-технічної підтримки заходів щодо забезпечення розвитку і використання досягнень науки і техніки. Формується Інноваційний фонд за рахунок відрахування підприємствами 1 % від фактичного обсягу реалізації продукції, робіт та послуг (з відрахуванням податку на додану вартість і акцизного збору) за попередній місяць. Розрахована сума відрахувань відноситься на собівартість продукції. Торгові, постачально-збутові, посередницькі організації роблять внески, виходячи із розміру валового доходу. Зібрані Інноваційним фондом кошти розподіляються галузевими спеціальними фондами позабюджетних коштів – 70 % та обласними відділами фонду – 30 %. Кошти Інноваційного фонду повинні бути джерелами:
-    розвитку технічної і технологічної бази підприємств;
-    оновлення виробничих фондів;
-    впровадження нових матеріалів, які б відповідали сучасним вимогам.
2.2. Державне регулювання інноваційної діяльності в Україні
Динаміка розвитку сучасного суспільства визначається ефективністю інноваційних процесів, що відбуваються в різних сферах життя. Розширення і розвиток інноваційної діяльності стає одним з найважливіших системних чинників підвищення рівня конкурентноздатності та національної безпеки країни.
Згідно із Законом України “Про інноваційну діяльність” інноваційна інфраструктура являє собою сукупність підприємств, організацій, установ, їх об'єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні тощо). Інноваційна інфраструктура є своєрідним “поживним середовищем”, яке забезпечує сприятливий фон для взаємодії об’єктів інноваційної діяльності. Подібне середовище включає систему необхідних соціальних, юридичних, економічних, інформаційних та інших інститутів, що підтримують як інноваційну діяльність, так і самих новаторів.
Основними елементами інноваційної інфраструктури є державні інноваційні фінансово-кредитні установи, венчурні компанії та фонди, зони інтенсивного науково-технічного розвитку (технополіси), технологічні парки (технопарки), інноваційні центри (технологічні, регіональні, галузеві), інкубатори (інноваційні, технологічні, інноваційного бізнесу), консалтингові (консультаційні) фірми та ін.
Проект розпорядження Кабінету Міністрів України “Про схвалення Концепції розвитку національної інноваційної системи та затвердження плану заходів щодо її реалізації» розроблено Державним агентством України з інвестицій та інновацій на виконання Указу Президента України від 11 липня 2006 року № 606/2006 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 квітня 2006 року «Про стан науково-технологічної сфери та заходи щодо забезпечення інноваційного розвитку України» та відповідного доручення Прем’єр-міністра України від 19 липня 2006 року № 25104/1/1-06.
Проект розпорядження розроблений з метою вдосконалення способу організації економіки України, за якого роль головного джерела стійкого економічного зростання відіграють наукові знання та їхнє технологічне застосування, що дасть змогу забезпечити сталий економічний розвиток та зміцнення позицій України на світовому ринку високотехнологічних товарів та послуг.
Завданнями прийняття Проекту розпорядження є визначення правових засад реалізації цілей Національної інноваційної системи (НІС), конкретизація її структури, забезпечення системного і послідовного в часі та просторі формування окремих сегментів НІС, а саме: інституційного устрою інноваційної економіки, технологічних пріоритетів інноваційного розвитку виробничої сфери економіки, фінансування науково-технічної і інноваційної діяльності, розвитку інноваційного підприємництва та ринків об'єктів права інтелектуальної власності.
12 квітня 2007 року відповідно до наказу №23 Голови Державного агентства України з інвестицій та інновацій на виконання Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 квітня 2006 року «Про стан науково-технологічної сфери та заходи щодо забезпечення інноваційного розвитку України» від 11 липня 2006 року № 606 було утворено Державне підприємство «Національний центр впровадження галузевих інноваційних програм» (ДП «НЦВГІП») з метою розробки та впровадження інноваційних програм та розвитку інноваційної інфраструктури.
15 травня 2007 року в Національному технічному університеті України «КПІ» відбулася урочиста церемонія підписання угоди про утворення корпорації «Науковий парк «Київська політехніка». Засновниками корпорації «Науковий парк «Київська політехніка» є Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» та Державне підприємство Держінвестицій «Національний центр впровадження галузевих інноваційних програм».
Діяльність корпорації «Науковий парк «Київська політехніка», відповідно до Закону України від 22 грудня 2006 року № 523-V, буде спрямована на інтенсифікацію процесів розроблення, виробництва, впровадження високотехнологічної продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках, підвищення надходжень до державного та місцевих бюджетів шляхом поєднання освіти, науки і виробництва з метою прискорення інноваційного розвитку економіки України. Утворення корпорації дасть можливість створювати високоінтелектуальну продукцію, здійснювати науковий і кадровий супровід її промислового випуску та виведення на ринки.
22 травня 2007 року у Вінниці відбулася урочиста церемонія підписання угоди про співробітництво між нещодавно створеною корпорацією «Науковий парк “Київська політехніка”» та Вінницькою обласною державною адміністрацією. Угодою, зокрема, передбачається створення у Вінницькій області філіалу першого в Україні технополісу на кшталт Силіконової долини у США, яка є всесвітньо відомим прикладом успішного розвитку інноваційної інфраструктури завдяки підтримці академічних центрів з боку держави та залученню бізнесу для інвестування наукових розробок.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» Державне агентство України з інвестицій та інновацій визначено головним розпорядником бюджетних коштів у розмірі 50 млн. гривень за бюджетною програмою (КПКВК 6241040) «Утримання регіональних центрів інноваційного розвитку та впровадження регіональних та галузевих інноваційних програм».
Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 травня 2007 року №255-р «Питання утворення регіональних центрів інноваційного розвитку» була прийнята пропозиція Держінвестицій щодо утворення регіональних центрів інноваційного розвитку як бюджетних установ з віднесенням їх до сфери управління Агентства.

Розділ 3
Державні заходи підтримки інвестиційно-інноваційної активності економіки
Системний підхід до формування законодавчої бази інноваційної діяльності в Україні закладений в 1999 р. із прийняттям Концепції науково-технологічного й інноваційного розвитку України, що визначає концептуальні основи інноваційного розвитку, а також із прийняттям в 2002 році базового закону “Про інноваційну діяльність”.
Закон визначає мету та принципи державної інноваційної політики, а також правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності.
Відповідно до цього закону головною метою державної інноваційної політики визнається створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.
Важливим кроком формування державної інноваційної політики в Україні було прийняття законів “Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків” (1999 р. зі змінами в 2001, 2002, 2004, 2006 роках), “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” (2003 р. зі змінами у 2005 році).
Прийняття у 2006 році закону України “Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій” дає змогу більш ефективно використати науково-технічний та інтелектуальний потенціал України, зупинити несанкціоноване використання об’єктів інтелектуальної власності, неконтрольоване передавання за межі України вітчизняних результатів науково-технічної діяльності, запобігти проникненню в Україну морально застарілих технологій та неліквідної продукції, а також розширити міжнародне науково-технічне співробітництво у цій сфері.
При Кабінеті Міністрів України з метою підвищення ефективності реалізації державної інноваційної політики, посилення міжвідомчого контролю за реалізацією інноваційних та інвестиційних проектів, сприяння ефективній діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів створено постійно діючий орган – Комісію з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів.
 Згідно з Положенням (затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2003 р. № 1219) основними завданнями Комісії є:
-    удосконалення системи державного регулювання інноваційної діяльності;
-    забезпечення формування пріоритетних напрямів інноваційної діяльності загальнодержавного, галузевого та регіонального рівнів;
-    координація діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, академій наук щодо створення і функціонування технологічних парків та інноваційних структур інших типів;
-    формування державних інноваційних програм та державного замовлення на інноваційну продукцію;
-    підвищення ефективності діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів.
Законом України „Про Державний бюджет України на 2009 рік” Держінвестицій визначено головним розпорядником бюджетних коштів за програмами «Фінансова підтримка інноваційних та інвестиційних проектів, у першу чергу з впровадження передових технологій, що реалізуються в галузях промисловості, у тому числі технологічними парками, через механізм здешевлення кредитів» (КПКВК 6241060) та «Надання кредитів на реалізацію інноваційних та інвестиційних проектів у галузях економіки, в першу чергу з впровадження передових енергозберігаючих технологій та технологій з виробництва альтернативних джерел палива» (КПКВК 6241050).
 Набрав чинності наказ Державного агентства України з інвестицій та інновацій від 24 квітня 2007 року № 26 «Про затвердження Порядку конкурсного відбору інноваційних та інвестиційних проектів для їх фінансової підтримки за рахунок коштів, передбачених у Державному бюджеті на 2007 рік».
Наказ затверджений відповідно до пункту 6 Порядку використання у 2007 році коштів, передбачених у державному бюджеті для фінансової підтримки інноваційних та інвестиційних проектів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 2007 року № 329, та Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік».
Метою наказу є створення правового механізму та врегулювання питання конкурсного відбору інноваційних та інвестиційних проектів для їх фінансової підтримки шляхом відшкодування відсоткових ставок за кредитами, залученими у фінансових установах.
Набрав чинності наказ Державного агентства України з інвестицій та інновацій від 3 травня 2007 року № 33 «Про затвердження Порядку конкурсного відбору інноваційних та інвестиційних проектів для надання кредитів на їх реалізацію за рахунок коштів, передбачених у Державному бюджеті на 2007 рік».
Наказ затверджений відповідно до пункту 6 Порядку використання у 2007 році коштів, передбачених у державному бюджеті для надання кредитів на реалізацію інноваційних та інвестиційних проектів у галузях економіки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 2007 року № 455 та Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік».
Метою наказу є створення правового механізму та врегулювання питання конкурсного відбору інноваційних та інвестиційних проектів для кредитування суб’єктів господарювання, які реалізують такі проекти у галузях економіки, у першу чергу, з впровадження передових енергозберігаючих технологій та технологій з виробництва альтернативних джерел палива.
7 травня 2008 року постановою Кабінету Міністрів України № 439 затверджено Державну цільову програму розвитку системи інформаційно-аналітичного забезпечення реалізації державної інноваційної політики та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки.
Мета цієї програми полягає у створенні правових, економічних і організаційних умов для розвитку та ефективного функціонування системи інформаційно-аналітичного забезпечення реалізації державної інноваційної політики та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки як основи реалізації такої державної політики.
Програма передбачає здійснення низки заходів, реалізація яких спрямована на підвищення рівня конкурентоспроможності економіки шляхом удосконалення механізмів стимулювання інноваційної діяльності на основі моніторингу стану інноваційного розвитку економіки, прогнозування відповідних тенденцій.
Фінансування Програми має здійснюватися за рахунок коштів, які передбачаються у державному бюджеті для виконання заходів, визначених Програмою, а також за рахунок коштів грантів міжнародних організацій та інших джерел.
14 травня 2008 року постановою Кабінету Міністрів України № 447 затверджено Державну цільову програму «Створення в Україні інноваційної інфраструктури» на 2009-2013 роки».
Мета програми полягає у створенні протягом 2009–2013 років в Україні інноваційної інфраструктури, здатної забезпечити ефективне використання вітчизняного науково-технічного потенціалу, підвищення рівня інноваційності та конкурентоспроможності національної економіки.
Програма передбачає здійснення низки заходів, реалізація яких спрямована на забезпечення функціонування інноваційної інфраструктури підтримки малого інноваційного бізнесу; забезпечення розвитку мережі нових елементів інноваційної інфраструктури; підвищення інноваційної активності промислових підприємств; прискорення темпів випуску інноваційної продукції; залучення інвестицій для реалізації інноваційної продукції.
Фінансування Програми має здійснюватися за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів, а також інвестицій підприємств та організацій, грантів міжнародних організацій.
Ми вважаємо, що сьогодні необхідна чітка стратегія інвестиційного розвитку по відношенню до регіонів, яка б визначала пріоритети інвестування на основі врахування їх економічного ефекту, але не сьогоденного і одноразового, а перспективного і стабільного. На нашу думку, цьому сприятимуть:
1. Внесення доповнень до Законів України "Про місцеве самоврядування в Україні" та "Про місцеві державні адміністрації" стосовно надання повноважень по розробці основних напрямків інвестиційної політики на території регіону щодо залучення коштів під перспективні інвестиційні проекти, визначення основних пріоритетів інвестування регіону, координації інвестиційних проектів.
2. Внесення доповнень до "Методики оцінювання роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо залучення інвестицій…" щодо внесення до переліку показників такого оцінювання критеріїв оцінки раціонального використання отриманих фінансових ресурсів.
3. Прийняття закону про акціонерні товариства, що дозволить захистити права інвесторів на мікрорівні і сприятиме інвестиційній діяльності на рівні окремих регіонів.
4. Розробка і ухвалення законодавчого акту про роль центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у підвищенні інвестиційної привабливості територій.
5. Розробка та прийняття законодавчих актів щодо врегулювання розвитку пенсійної системи у напрямку збільшення інвестиційних ресурсів на фінансовому ринку України (через створення недержавних пенсійних фондів), розвитку іпотечного кредитування, удосконалення механізмів амортизаційної політики.
6. Підвищення правого статусу Ради інвесторів щодо сприяння ефективній взаємодії органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і суб'єктів господарської діяльності у сфері інвестиційної діяльності.
7. Посилення контролю за діяльністю існуючих В(С)ЕЗ та ТПР, у разі необхідності їх перепрофілювання; перегляд критеріїв надання територіям статусу В(С)ЕЗ та ТПР з метою створення останніми довгострокового позитивного ефекту.
8. Розширення співробітництва органів місцевої влади із громадськими організаціями та підприємствами регіонів шляхом:
- сприяння розвитку ринкової інфраструктури (консалтингових груп, юридичних, аудиторських фірм, маркетингових компаній);
- проведення тренінгів для службовців місцевого рівня, зокрема, з приводу створення формування інвестиційного портрету регіону;
- надання консультативної допомоги підприємствам у розробці інвестиційних проектів;
- проведення опитування керівників компаній з метою виявлення їх інвестиційних уподобань;
- здійснення рекламно-інформаційної підтримки внутрішнього ринку, активне рекламування і пропагування природно-ресурсного та економічного потенціалів території.
Управління інвестиційною діяльністю залишається стратегічним напрямком політики регіонального розвитку. Держава в цьому процесі відіграватиме роль координуючого та направляючого центру, запобігаючи економічній відокремленості регіонів. За таких умов регіональний і державний потенціал отримає необхідні інвестиційні нагромадження для економічного оновлення та зростання.

ВИСНОВКИ
В курсовій роботі зроблено аналіз процесу державного регулювання інвестування економіки в сучасній Україні. Виходячи з того, що інвестування в економіку - один з найголовніших засобів вивести виробничі галузі України з застою, підняти рівень виробництва в державі до необхідної для нормального функціонування економіки межі, дослідження цієї теми є досить актуальним.
В висновку треба відмітити, що на теперішній час українська законотворча база ще недосконала та недостатня для нормального й сталого протікання процесу інвестиційної діяльності.
Таким чином, інвестування економіки на сучасному етапі розвитку України це процес вкрай необхідний.
Враховуючи, що використання в якості інвестицій державних позик та закордонних кредитів, як свідчить практика, мало ефективно, необхідно залучати приватний, в тому числі закордонний, капітал в економіку України. З цією метою необхідно удосконалювати законодавчу базу, яка регулює інвестиційний процес в державі.
Інноваційна політика розглядається як стратегія або набір стратегій реалізації інноваційних пріоритетів у рамках національ­них інноваційних систем.
Національна інноваційна система є важливою передумовою для успішного відродження національної економіки, її адаптації до умов міжнародної конкуренції.
Аналізуючи матеріли періодичних видань, можна зробити висновок, що при загальних успіхах у досягненні макроекономічної стабілізації і зростання ВВП у 2001-2007 роках змін за рахунок суттєвого збільшен­ня виробництва технологічних інновацій та поліпшення якості еко­номічного зростання у структурі економіки не досягнуто. Це свідчить про недоліки в реалізації державної інноваційної політики і розвитку інноваційної інфраструктури в країні.
Для реалізації державної політики щодо поліпшення соціально-економічного стану в країні на основі інноваційної моделі розвитку економіки повинні широко використовуватися довгострокові механізми та інструменти державної підтримки, які б стимулювали підвищення інноваційної активності економіки.
Управління інвестиційною діяльністю повинно бути стратегічним напрямком політики регіонального розвитку. Держава в цьому процесі відіграватиме роль координуючого та направляючого центру, запобігаючи економічній відокремленості регіонів. За таких умов регіональний і державний потенціал отримає необхідні інвестиційні нагромадження для економічного оновлення та зростання.

Список використаних джерел
1.       Аблов А.С., Будкін В.С., Гальперіна Л.П. та інш. Інституційні основи інноваційного розвитку економіки: навч. посібник / В.Є. Новицький (заг.ред.). – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К. : КНТ, 2008. – 359с.
2.       Акмаєв А.І., Кліяненко Б.Т., Осика О.П. та інш. Економіка й організація інноваційної діяльності: навч. посіб. / Донбаський держ. технічний ун-т – Алчевськ : ДонДТУ, 2008. – 341c.
3.  Александрова В.П., Чирков В.Г. Прицілювання до ефективного впровадження інновацій (дискусійна) // Проблеми науки. – 2005. – №1.- C.2-7.
4.  Амоша О. Інноваційний шлях розвитку України: проблеми та рішення//Економіст. – 2005. – №6. – С. 28-32.
5.       Амоша О.І., Антонюк В.П. та інш. Активізація інноваційної діяльності: організаційно-правове та соціально-економічне забезпечення / НАН України; Інститут економіки промисловості. – Донецьк, 2007. – 328с.
6.       Байцим В.Ф, Бреус С.В. та інш. Управління інноваційною діяльністю в економіці України: колект. наук. монографія / Національна академія управління / С.А. Єрохін (наук.ред.) – К.: Нац. акад. упр., 2008. – 115с.
7.       Гриньов А.В., Шершенюк О.М., Овчаренко С.В.. Міжнародна інноваційно-інвестиційна діяльність України. Вектор розвитку: [монографія] / Харківський національний автомобільно-дорожній ун-т. – Х. : ХНАДУ, 2008. – 208c.
8.  Данілов О.Д. та інш. Інвестування: Навч.посіб. – К.: Видавничий дім „Комп’ютерпрес”, 2001. – 364с.
9.       Денисенко М.П, Михайлова Л.І., Грищенко І.М., Гречан А.П., Бельтюков Є. А., Ігнатьєва І. А. Інвестиційно-інноваційна діяльність: теорія, практика, досвід: монографія / М.П. Денисенко (ред.), Л.І.Михайлова (ред.). – Суми : Університетська книга, 2008. – 1050с.
10.  Денисюк В А. Провідна та організаційна роль влади в інноваційному розвитку // Інтелектуальна власність.–2004.–№ 9.– С 7-12; №11,–С. 3-10.
11.  Жукович І А., Рижкова Ю.О. Інноваційна діяльність в українській еко­номіці// Статистика України. – 2005. – №1. – С. 24-28
12.  Інвестиційна діяльність в Україні: Нормативні документи / О.М. Роїна (упоряд.). – К. : КНТ, 2007. – 192с.
13.  Кужелєва Г.О. Інвестиційна діяльність господарюючих суб'єктів у трансформаційній економіці: автореф. дис. к.е.н: 08.00.01 / Донецький національний ун- т. – Донецьк, 2007.– 20с. – 20с.
14.  Майорова Т.В. Інвестиційна діяльність. Навч.посіб. – Київ: ЦУЛ, 2003. – 376с.
15.  Макаренко І. Проблеми інноваційної політики України в умовах реформування економіки // Економіст 2005 №4 стор.40-42
16.  Маліцький БА., Булкін 1.0., Єгоров І.Ю., Кавуненко Л.П., Калитич Г.І., Коміренко Р.П., Попович О.С., Соловьйов В.П. Актуальні питання методології та практики науково-технологічної політики. – Київ, 2001.
17.  Музиченко А.С. Інвестиційна діяльність в Україні: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. – К. : Кондор, 2005. – 406с.
18.  Пересада А.А. Управління інвестиційним процесом – К Лібра 2002 - 472 с.
19.  Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон, 2001.-362с.
20.  СтеченкоД.М. Інноваційні форми регіонального розвитку. Навч посіб - К.: Вища шк., 2002 – 254 с.
21.  Література:
22.  Геєць В. Довгострокові умови та фактори розвитку економіки України // Економіст . – 2000. № 3.
23.  Данилевська О.Є. Теоретичні аспекти інноваційного процесу як фактора ефективного розвитку // Наук. Вісн. – К.: Нац. аграр. ун-т, 2000. – Вип. 24. – С.295 – 300.
24.  Гаман М.В. Державне управління інноваціями: Україна та зарубіжний досвід: Монографія. – К. : Вікторія, 2004. – 312 с.