Курсовая Економічний потенціал національної економіки
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ ДЕРЖАВИ
1.1 Сутність та особливості фінансового потенціалу держави
1.2 Літературні джерела щодо визначення економічного потенціалу країни
1.3 Економічний потенціал національної економіки України
РОЗДІЛ 2. ОЦІНКА ТА АНАЛІЗ ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК
2.1 Економічний потенціал США
2.2 Економічний потенціал ЄС
2.3 Принципи побудови національних економік в Східній і Південно-східній Азії
РОЗДІЛ 3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЕКОНОМКИ УКРАЇНИ
3.1 Аналіз соціально-економічного потенціалу України
3.2 Перспективи національного економічного потенціалу України
ВИСНОВКИ
СПИСОК ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Сучасний стан економіки України характеризується значним руйнуванням основних елементів економічного потенціалу. Нераціональне використання природних ресурсів, відсутність належної соціальної політики, несформованість умов для науково-технічного розвитку країни, непродумане використання механізмів, методів та організаційних форм залучення робочої сили до системи господарських відносин призвели до фактичного розпаду продуктивних сил, не забезпечення належного відтворення їх елементів.
Недосконала політика використання економічного потенціалу України не тільки не сприяє позитивному розвитку економічних процесів, а й виступає як самостійний чинник поглиблення кризи.
Таким чином, нині існує необхідність дослідження проблем, пов’язаних із впливом економічного потенціалу та процесу його використання на розвиток економічної системи, її окремих підсистем та елементів.
Серед робіт вітчизняних учених щодо дослідження економічного потенціалу є праці таких економістів, як А.Задоя, О.Левченка, І.Лукінова, С.Мочерного та інших. Крім того, аналізу природного потенціалу присвячені праці В.Іваницького, Л.Руденка, С.Лісовицького, трудового потенціалу – В.Врублевського, М.Кіма, С.Трубича, С.Пирожкова, проблем інформації та інформаційного потенціалу – В.Вовка, О.Горбатюка, Є.Панченка, Е.Семенюка, І.Толішка, інтелектуального капіталу та потенціалу – І.Каленюк, А.Чухна, науково-технічного – Ю.Васильчука, Є.Ростова, А.Філіпенка, А.Фукса. Серед російських вчених аналізом деяких аспектів економічного потенціалу та його елементів займалися такі вчені, як П. Ігнатовский, А.Панкратов, зокрема дослідженням природного потенціалу - Б.Бабаєв, Ю.Дмитревский, В.Ланцов, Т.Хачатуров; трудового потенціалу – А.Панкратов, Ю.Дмитревский, Н.Шляпіна, Г.Сергєєва, М.Гольдин; науково-технічного В.Будавея, С.Хейман та інші. Поміж західних вчених, які значною мірою орієнтуються на вивчення факторів економічного зростання: Р.Барро, Г.Беккер, П.Дуглас, Ч.Коба, Н.Калдор, П.Ромер, Р.Солоу та інші.
Проте не всі аспекти сутності економічного потенціалу, його окремих сторін та їх використання висвітлені з достатньою ступінню глибини. Найменш дослідженим є, зокрема, політекономічний контекст такого потенціалу, його основних елементів. Це зумовило вибір теми дисертаційного дослідження та його структуру.
Метою дослідження є розкриття сутності економічного потенціалу, визначення його внутрішньої структури, шляхів комплексного використання та вдосконалення наявного економічного потенціалу і його нарощування у майбутньому. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань: з’ясувати основні методологічні принципи дослідження сутності економічного потенціалу; комплексно проаналізувати структуру економічного потенціалу, дати політекономічну характеристику окремих його елементів; розкрити механізм використання економічного потенціалу України; вивчити й узагальнити теорію і практику світового досвіду щодо визначення та використання економічного потенціалу і обґрунтувати шляхи вдосконалення використання економічного потенціалу України та його відтворення в головних елементах. Об’єктом дослідження є процес формування, відтворення та використання економічного потенціалу країни.
Предмет дослідження - сутність, структура та механізм використання економічного потенціалу України.
Теоретичну і методологічну основу дослідження становить діалектичний метод пізнання, зокрема, такі його елементи, як принцип суперечності, системно-структурний підхід, принцип історизму.
Під час написання роботи також були використані деякі статистичні методи порівняльного аналізу, зокрема порівняння в динаміці, табличне і графічне представлення даних. За допомогою методу аналогії досліджено досвід використання економічного потенціалу в інших країнах.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ ДЕРЖАВИ
1.1 Сутність та особливості фінансового потенціалу держави
Перебудова системи економічних відносин на сучасному етапі розвитку економіки України закономірно викликає інтерес до питань стратегічного планування економічного розвитку, прогнозування можливого ефекту від здійснюваних заходів залучення фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення сталого економічного розвитку. Саме фінанси, фінансові ресурси, фінансові потоки займають центральне місце в цій проблемі. Економічна реформа надала фінансовим ресурсам принципово новий статус – вони перейшли у сферу автономного функціонування в приватних інтересах досить обмеженого кола груп господарюючих суб’єктів. У зв’язку з цим постає фактично нова проблема – визначення фінансового потенціалу держави як джерела економічного зростання. Однак вирішення даного питання неможливе без чіткого визначення категорій „потенціал" і „фінансовий потенціал".
Проблема визначення сутності потенціалу, його оцінки в цілому не є новою для вітчизняної науки. Середина минулого століття відзначалася сплеском наукових досліджень із вказаної проблематики, внаслідок чого сформувалася ресурсна концепція потенціалу. На початку ХХІ століття пройшла нова хвиля публікацій, присвячених проблематиці потенціалу, серед них праці О. Євдокимова, Н. Колеснікової, В. Кунцевич, О. Мізіної, С. Онишко, Т. Паєнтко та інших. Однак більшість досліджень спрямована на потенціал (у тому числі фінансовий) підприємств, у той час як питання формування фінансового потенціалу держави залишаються малодослідженими.
Аналіз накопиченого теоретичного матеріалу з проблеми, що розглядається, поряд із важливістю її дослідження, засвідчив багатовимірність відмінностей у підходах до визначення змісту, сутності та структури одного із важливих понять економічної науки, зокрема потенціалу [2, с. 10]. Особливого розвитку набули уявлення про економічний потенціал країни, виробничий, ринковий та економічний потенціал підприємств, що формують важливе теоретичне підґрунтя й для визначення поняття „фінансовий потенціал держави". Водночас визнання того, що категорія „потенціал" становить одну із основних категорій економічної науки, не дає достатніх підстав стверджувати, що наукова думка одностайна щодо сутності, різновидів, оцінки ролі та меж доцільності її використання під час розв’язання проблем економічного розвитку. Це зумовлює потреба знову повернутися до вирішальних сутнісних ознак цієї категорії для того, щоб у подальшому віднайти її адекватне функціональне призначення.
Термін „потенціал" латинського походження і тлумачиться як „міць, сила". У загальному значенні зміст цього терміна розкривається як ступінь потужності в якому-небудь відношенні, сукупності засобів, необхідних для чого-небудь [4, с. 55]. Таке трактування є досить широким, а тому не здатне досконало розкрити сутність ні потенціалу підприємства, ні потенціалу держави. У зв’язку з цим необхідно уточнити стосовно якості засобів, взаємозв’язків між ними, а особливо – мети, задля якої ці засоби об’єднані, виходячи із трактування потенціалу, що нам пропонує Велика радянська енциклопедія, а саме: засоби, джерела наявні та ті, які можуть бути мобілізовані, введені в дію та використані для досягнення певної мети, здійснення плану, вирішення будь-якого завдання [3]. Позитивним у такому визначенні є акцент на тому, що потенціал – це не тільки наявні засоби, але й можливості їхньої мобілізації. Тому подібне трактування можна розглядати як вихідну точку для визначення сутності фінансового потенціалу держави.
Поняття „потенціал" використовується для оцінки як окремих властивостей об’єкта, так і сукупних. При цьому особливістю поняття „потенціал" є те, що його вимір складатиметься із ряду як чисельних (досить точних) оцінок, так і порівняльних прогнозних оцінок.
Спроби вирішення проблеми оцінки потенціалу на рівні країни, галузі та підприємств призвели до появи різноманітних визначень, які досить повно розглянуті в роботі П. Фоміна та М. Старовойтова. Так, потенціал характеризують як засоби, запаси, джерела, що маються в наявності і здатні бути мобілізовані, приведені в дію, використані для досягнення визначених цілей, здійснення плану, вирішення якого-небудь завдання; можливості окремої особи, суспільства, держави у визначеній галузі [11].
Проблематиці сутності потенціалу та його оцінці приділено багато уваги й у працях Н. Краснокутської, хоча вона зосереджує увагу на дослідженні лише потенціалу підприємства. Останній вона визначає як можливості системи ресурсів і компетенції підприємства створювати результат для зацікавлених осіб за допомогою реалізації бізнес-процесів [6, с. 7–8]. У такому трактуванні важливим є акцент на взаємодії системи ресурсного забезпечення та системи управління та наголос на тому, що тільки така взаємодія здатна створити результат для зацікавлених осіб.
Таким чином, можна зробити висновок, що більшість підходів до визначення поняття „потенціал" базуються на ресурсній теорії, тобто аналізі та розробці рекомендацій щодо визначення потреби в певному складі ресурсів, ефективності процесу їхнього залучення та використання для досягнення поставленої мети – зміни якісного стану об’єкта дослідження.
Ресурси в загальній теорії виробництва поділяються на такі загальні групи: природні, матеріальні, трудові, фінансові та інформаційні. Про необхідність їхнього ефективного використання в ресурсній теорії наголошується тому, що існує їхня абсолютна й відносна обмеженість, тобто недостатність для одночасного задоволення потреб усіх членів суспільства. При цьому абсолютна обмеженість притаманна природним і трудовим ресурсам, відносна – матеріальним, фінансовим, інформаційним. Тут доцільно зазначити, що визначаючи сутність та структуру фінансового потенціалу держави як макроекономічної системи, таке положення обов’язково потрібно враховувати. Однак зводити потенціал до простого набору ресурсів не коректно, оскільки за такої позиції дуже важко оцінити перспективу, адже сама по собі наявність ресурсів не гарантує їхнього ефективного використання, хоча безумовно й становить базис економічного розвитку.
Фінансовий потенціал окремими авторами визначається як „відносини, що вникають на підприємстві з приводу досягнення максимально можливого фінансового результату за умови:
– наявності власного капіталу, достатнього для виконання умов ліквідності і фінансової стійкості;
– можливості залучення капіталу в обсязі, необхідному для реалізації ефективних інвестиційних проектів;
– рентабельності вкладеного капіталу;
– наявності ефективної системи керування фінансами, що забезпечує прозорість поточного і майбутнього фінансового стану" [11].
Запропоноване визначення є не зовсім традиційним, оскільки оминає звичну ресурсну концепцію потенціалу і трактує його як відносини. Не можна погодитись, що потенціал у цілому та будь-який його елементний прояв можна трактувати виключно як відносини, але важливо враховувати, що економічні відносини у складі фінансового потенціалу держави присутні завжди: вони проявляються і при формуванні потенціалу, і при його реалізації.
Відповідно до такого підходу, аналіз фінансового потенціалу автори рекомендують здійснювати за трьома напрямами: оцінка фінансових показників (ліквідності, рентабельності, фінансової стійкості), оцінка за критерієм „можливість залучення додаткового капіталу" (на основі оцінки показників кредитоспроможності та комерційної репутації підприємства), оцінки за критерієм „наявність ефективної системи керування фінансами" (на основі експертної оцінки).
Можна погодитися з думкою Ф. Євдокимова та О. Мізіної стосовно того, що зазначеному підходу властиві недоліки, водночас потрібно зробити й деякі зауваження, а саме:
1. Виконання умов ліквідності й фінансової стійкості забезпечується визначеною величиною власного капіталу підприємства. Однак безперечний вплив на виконання таких умов здійснює також структура сукупного капіталу і напрями його вкладень. На нашу думку, вказані показники характеризують лише наявний, використаний потенціал і слабо відображають прихований потенціал.
2. Оцінка за напрямом „можливість залучення додаткового капіталу" за допомогою показників кредитоспроможності деякою мірою може дублювати оцінку за фінансовими показниками. Це пов’язано з тим, що в більшості випадків кредитори проводять оцінку кредитоспроможності на підставі методик із використанням показників фінансового стану й фінансових результатів. На нашу думку, оцінка даного напряму повинна включати також можливості залучення інвестицій та отримання донорського фінансування.
В. Кунцевич у своїй праці розглядає фінансовий потенціал як складову загального економічного потенціалу підприємства та визначає його як здатність до оптимізації фінансової системи із залучення та використання фінансових ресурсів [7, с. 127]. На нашу думку, таке трактування відображає характерні риси й потенціал держави.
Цікавим є підхід до визначення сутності фінансового потенціалу В. Бикової та Ю. Ряснянського. Вони його трактують у взаємозв’язку із економічним потенціалом. На їхню думку, фінансово-економічний потенціал підприємства – це функціонально взаємопов’язана сукупність економічного та фінансового потенціалів, що забезпечує максимально ефективну реалізацію цілей і напрямів розвитку підприємства [1, с. 57]. Водночас вони окремо визначають фінансовий потенціал як сукупність фінансових ресурсів, що беруть участь у виробничо-господарській діяльності, й характеризуються можливістю їхнього залучення для фінансування майбутньої діяльності та певних стратегічних напрямів розвитку підприємства [1, с. 58]. На нашу думку, автори намагалися так показати, що фінансовий потенціал – це особливий видовий прояв потенціалу, якому властиві не тільки статичність, але й здатність бути рушійною силою реалізації сукупного, економічного потенціалу. Крім того, ототожнення власне фінансового потенціалу з набором фінансових ресурсів не зовсім коректне. Таке визначення, ґрунтуючись на ресурсній концепції, не враховує тієї особливості фінансового потенціалу, що він проявляється у двох формах – наявній та прихованій. Саме такої думки у своїй праці дотримується Т. Паєнтко. Вона вважає, що фінансовий потенціал – це сукупність фінансових ресурсів, спрямованих на реалізацію і нарощування економічного потенціалу, з метою максимізації прибутку. Досліджуючи фінансовий потенціал на рівні підприємства, цей автор виділяє базовий потенціал, який характеризує можливості підприємства досягнути основні комерційні цілі (тобто наявну величину фінансових ресурсів на конкретний момент часу), та прихований – активи, які не є конкретною перевагою на даному етапі розвитку підприємства, але в подальшому зможуть приносити вигоди [9, с. 96–97]. На нашу думку, оскільки підприємство є первинною ланкою економіки, то існування наявного і прихованого фінансового потенціалу властиве й державі.
С. Онишко одна з небагатьох учених, хто починає досліджувати фінансовий потенціал на рівні держави. Погоджуємося з її думкою, що під час дослідження категорії „фінансовий потенціал" йдеться про комплекс характеристик, здатних забезпечити цілісну оцінку – по-перше, фінансового стану на макро- та мікрорівні, по-друге, факторів чи умов зміни цього стану, і нарешті, перспектив стійкого економічного зростання на макрорівні чи успішності фінансово-економічної діяльності на мікрорівні. Автор підкреслює, що визначення фінансового потенціалу на рівні підприємства як сукупності фінансових ресурсів, що дозволяють провадити ефективну діяльність, спрямовану на забезпечення сталого економічного зростання, недостатнє [8, с. 152].
У зв’язку з цим потрібно зауважити, що наведені підходи до трактування сутності фінансового потенціалу не дають чіткого уявлення про його структуру ні на рівні держави, ні на рівні підприємства. Вони не розкривають, про які конкретно можливості йдеться, а в загальному випадку свідчать про необхідність уточнення сутності цієї категорії.
Досліджуючи сутність фінансового потенціалу, доцільно виділити ще одну характерну особливість – з одного боку, фінансовий потенціал можна розглядати як джерело функціонування держави, її розвитку, однак з іншого – фінансовий потенціал фактично є результатом минулої діяльності. Саме в такому ракурсі найбільше прослідковується взаємозв’язок між фінансовими ресурсами та фінансовим потенціалом, але потрібно зауважити, що фінансові ресурси – це лише складова фінансового потенціалу, фактично, це його спожита частка.
Таким чином, підсумовуючи наявні підходи до визначення потенціалу та фінансового потенціалу, пропонуємо визначити фінансовий потенціал держави як здатність фінансової системи держави до залучення та ефективного використання фінансових ресурсів з метою забезпечення сталого економічного зростання. Щодо перспектив активнішого використання цієї економічної категорії на практиці, на нашу думку, вони безпосередньо пов’язані з оцінкою обсягів фінансового потенціалу, обґрунтуванням його структури, а також дослідженням факторів, що на нього впливають.
1.2 Літературні джерела щодо визначення економічного потенціалу країни
Економіка, безумовно, є складною системою з безліччю підсистем, рівнів і підрівнів. Основною метою функціонування економіки є забезпечення людей благами, тобто інструментами задоволення потреб. Проте не всі потреби задовольняються за допомогою економіки. Слід нагадати, що економіка займається виробництвом лише економічних, тобто обмежених благ. Основні типи елементів економічної системи - це ресурси, блага, домогосподарства, фірми і держава. Вони утворюють безліч підсистем, наприклад, ринки, галузі, економічні регіони і так далі Також виділяють безліч рівнів і підрівнів економіки. Найчастіше, предметом вивчення є мікрорівень, макрорівень і мезорівень.
Виділення мікро- мезо- і макрорівнів стає зрозумілим саме при розгляді економіки як системи. Мікрорівень - це рівень простих економічно неділимих елементів, під якими найчастіше розуміють фірми і домогосподарства, і однорідних простих систем, перш за все, ринків окремих товарів. На простих ринках сукупність однорідних елементів не утворює нової якості. Всі споживачі поводяться в цілому однаково, і їх кількість не має принципового значення. Поведінку всієї маси можна вивчати на прикладі поведінки окремого споживача. Вся сукупність володіє практично тими ж властивостями, що і окремий елемент.
Мезорівень - це рівень функціонування підсистем, що мають складну внутрішню структуру. Такими підсистемами є, наприклад, галузі, економічні регіони, конгломерати.
Макрорівень - це рівень функціонування складних багаторівневих економічних систем. Такі системи володіють самостійністю, що не виключає їх обміну із зовнішнім середовищем.
У даному курсі розглядатимуться макроекономічні моделі економічних систем. В даний час найбільшого поширення набули математичні моделі, оскільки вони дозволяють проводити всілякі експерименти і оперативно відображати зміну стану системи. Проте даний курс присвячений якісному моделюванню, причому в рамках єдиного методу, що має назву "Цивілізаційний аналіз".
Найбільший вклад до вивчення поняття "Макроекономічна система" внесли німецькі учені. У Росії широко відома книга Вальтера Ойкена "Основні принципи економічної політики". Хороший аналіз поглядів німецьких дослідників виконаний в статті Е. Платонової "Економічні системи і їх трансформація".
У своїй статті Олена Платонова використовує поняття "Господарська система". Згідно думки автора, вона включає такі елементи, як господарюючі суб'єкти, мотиваційні структури і господарський порядок, який, у свою чергу, включає систему стосунків власності, механізми координації ухвалення господарських рішень (внутрішній ринковий і зовнішній, перш за все, державний), порядок підприємництва, порядок ринків, порядок ціноутворення, грошово-фінансовий порядок, бюджетний порядок, порядок зовнішньоекономічної діяльності, формальні інститути господарської діяльності (система економічних законів і інших зовнішніх інститутів, що упорядковують економічну діяльність), реальні господарські процеси, а також і природні ресурси і засоби виробництва, залучені в економічні процеси.
Поняття "Економічна система" традиційно використовується для узагальненої характеристики різних форм господарювання. Так, наприклад, в дослідницькій і навіть учбовій літературі часто використовується поняття "Чисті економічні системи", до яких відносять традиційну, ринкову і планову, а також поняття "Змішана економічна система" або навіть просто "змішана економіка", що передбачає поєднання елементів чистих систем. В той же час, на наш погляд, існує деяка вільність в обігу з такими поняттями, як "тип економіки", "економічна система", "тип господарювання" і тому подібне Всі ці терміни є позначенням різних економічних моделей, що відрізняються, головним чином, рівнем деталізації і узагальнення в моделюванні реальних господарських систем. Не намагаючись дати визначення більшості вищеперелічених понять, ми дозволимо собі запропонувати наше уявлення про ієрархію основних типів економічних моделей, використовуваних в макроекономічному аналізі:
IV. Типи господарювання:
натуральне; засноване на розділенні видів діяльності
III. Типи економіки:
чисті: ринкова, адміністративно-командна, традиційна
змішані: з переважанням ринкових принципів організації; з переважанням адміністративних принципів організації; з переважанням традиційних принципів організації.
II. Економічні системи (типи національних економічних моделей)
I. Національні економічні моделі
0. Власне національні економіки
Нумерація і розташування моделей від низу до верху пов'язані з тим, що в основі всієї ієрархії лежать економіки реальних країн, а всі подальші поняття позначають все більш і більш узагальнені економічні моделі, що грунтуються, проте, на аналізі реальних економічних систем.
Нульовий рівень ієрархії макроекономічних моделей займають економіки окремих країн. Саме вони є тими об'єктами, які моделюються дослідниками. Перший рівень займають моделі національних економік. Ці моделі є спрощеним описом реальних господарських комплексів країн, що створюються в результаті їх вивчення. Число цих моделей відповідає числу описаних економік вивчених країн.
В результаті порівняння різних національних економічних моделей, виявлення аналогічних рис, виділення схожих моделей і їх угрупування створюються моделі більш високого рівня узагальнення і меншої деталізації, які ми називатимемо в роботі економічними системами або типами національних економічних моделей. Їх число значно менше, ніж число національних економічних моделей. В той же час, структура їх ще дуже близька до структури цих об'єктів, оскільки відображає найважливіші, типовіші риси реальних національних систем економіки. Наступний рівень моделювання передбачає перехід від опису конкретних рис і характеристик економіки до опису принципів, на яких будуються системи господарювання. Ці принципи зазвичай підрозділяють на ринкові, адміністративні і традиційні. Подібні моделі ми називатимемо типами економіки. І, нарешті, на четвертому рівні, на наш погляд слід розмістити моделі, які відображають найбільш загальні принципи побудови господарського життя суспільства. Ці принципи пов'язані з тим, чи організовується економіка як суспільна система, або ж замикається в рамках домогосподарства, роду або племені. Тут, на наш погляд, слід виділити натуральне господарство і господарство, засноване на розділенні видів діяльності.
Ми розглянемо типів моделей національної економіки, що склалися в світі до теперішнього часу. Всі вони носять змішаний характер при провідній ролі ринкових принципів. Для простоти ми називатимемо їх надалі системами ринкової економіки.
Під національною економічною моделлю ми розумітимемо деякий постійний набір стійких характеристик, що вичерпно описує функціонування економіки окремої країни.
Зіставимо елементи господарської системи з основними елементами будь-якої системи і практичними вимогами опису національних економік. У ринковій економіці національні відносно відособлені системи утворюються трьома типами первинних суб'єктів або елементів: домогосподарствами, фірмами і державою. Для характеристики особливостей домогосподарств і утворюваних ними агрегатів необхідно вивчити і описати
- основи соціально-економічної структури даного суспільства. Особливості функціонування фірм зв'язані, перш за все, з інституційною структурою бізнесу а також з системою стосунків власності.
Для характеристики держави необхідне вивчення
- політичної системи суспільства.
Агрегати, що утворюються фірмами, складають
- грубу і тонку галузеву структуру економіки.
Перейдемо до характеристики системи зв'язків і рушійних сил. Перш за все, нас цікавитиме система стосунків між державою і останніми економічними суб'єктами і агрегатами або система державного регулювання економіки. Найбільш важливими її елементами є, на наш погляд:
- набір основних цілей і завдань, які ставить перед собою держава в економічної області;
- набір найбільш часто вживаних інструментів дії і
- кордони державного втручання в економіку.
При вивченні системи стосунків між фірмами у даному контексті, а також системи стимул-реакцій, на наш погляд, можна обмежитися характеристикою стани інвестиційного клімату; і вже згадуваною системи стосунків власності а також вивченням традиційних формам стосунків, що включають, перш за все ділову етику.
Система стосунків між фірмами і домогосподарствами характеризується, головним чином принципами формування ринку праці.
Всі три типи суб'єктів, крім того, зв'язують система розподілу і фінансова система.
Також слід розглянути і систему зовнішньоекономічних зв'язків.
Об'єднавши деякі родинні елементи, ми отримаємо набір характеристик, що дозволяють більш менш повно описати ту або іншу економічну модель. На наш погляд, цей набір повинен виглядати таким чином:
- домінуючі цілі економічної політики;
- місце держави в економіці;
- система стосунків власності і інституційна структура бізнесу;
- інвестиційний клімат і умови підприємництва;
- галузева структура;
- фінансова система;
- зовнішньоекономічні зв'язки;
- ринок праці;
- система розподілу НД і регулювання рівня благосостояния.
- вплив політичної системи;
- соціальна структура і стан соціальної сфери;
- стан науки і освіти
- міра мілітаризації економіки;
- деякі демографічні та інші характеристики.
Подібна схема використана при описі економік багатьох країн, наприклад, при описі шведської моделі, яке ми знаходимо в книгах Клауса Еклунда "Ефективна економіка - шведська модель" і А. М. Волкова "Швеція: соціально-економічна модель".
Таблиця 1.1
Елементи моделі національної економіки і відповідні ним показники
| Елементи економічної моделі | Показники |
| Домінуючі цілі економічної політики | Суспільні витрати на пенсійне забезпечення (% від ВВП) |
| Місце держави в економіці | Витрати держбюджету % від ВВП |
| Система стосунків власності і інституційна структура бізнесу | |
| Інвестиційний клімат і умови підприємництва | Доля податків у ВВП %, |
| Галузева структура | Доля зайнятих в сільському господарстві |
| Банківсько-кредитна система | Об'єм кредитів, виданих банківським сектором усередині країни % від ВВП |
| Фінансова система | Чиста фінансова допомога іноземним державам (отримана від іноземних держав) % від ВВП |
| Зовнішньоекономічні зв'язки | Доля користувачів Інтернет |
| Ринок праці | Безробіття % від робочої сили |
| Система розподілу НД і регулювання рівня добробуту | ВВП на душу населення |
| Соціальна структура і стан соціальної сфери | Витрати на охорону здоров'я, дол. на душу населення |
| Стан науки і освіти | Доля дітей, включених в списки тих, що виучуються на 2-му рівні, у відповідній віковій групі, 2000/08, % |
| Кількість дослідників на 1 млн. жителів | |
| Вплив політичної системи | |
| Міра мілітаризації економіки | Військові витрати % від ВВП |
| Деякі демографічні та інші особливості | Середній вік |
Е. Платонова у вже згадуваній статті пише про те, що існує найважливіша відмінність між поняттям "реформою" економічної системи і її "трансформація". Реформа передбачає, що відбувається коректування окремих елементів системи без зміни їх єству. Якщо ж велика частина рис, або хоч би декілька ключових характеристик якісно міняються, то слід говорити про зміну економічної моделі або її трансформації . Якщо ж дані параметри зазнають постійні зміни, то навряд чи можна говорити про стійку модель взагалі. Відмітимо ще раз, що ми розглядатимемо лише системи ринкового типа, маючи на увазі, що системи, засновані на інших принципах, не грають істотної ролі на сучасному світі.
Проведене автором дослідження дозволило визначити, що серед конкретних показників, що характеризують представлені елементи економічної системи, можна виділити ті, які найбільшою мірою змінюються при переході від країн, що належать одній економічній системі, до країн інших систем.
1.3 Економічний потенціал національної економіки України
Економічний потенціал країни характеризує можливості національної економіки виробляти матеріальні блага, надавати послуги, задовольняти економічні потреби суспільства. Ці можливості дають всі наявні в країні ресурси — виробничі, матеріальні, трудові, природні, фінансові, науково-технічні, інформаційні та ін. Відповідно економічний потенціал включає як складові частини виробничий, трудоресурсний, фінансовий, науковий та інші види потенціалів.
Виробничий потенціал формується основними виробничими фондами, до яких входять будівлі, споруди, трубопроводи, машини, устаткування тощо. В Україні існує понад 100 тисяч підприємств, однак більшість із них мають застарілі, дуже зношені, а то й зруйновані основні виробничі фонди, які потребують оновлення або ж демонтування.
Трудоресурсний потенціал характеризується кількістю і якістю робочої сили. Тривалий час приріст трудових ресурсів різної кваліфікації в Україні задовольняв інтереси її економіки. В останнє десятиріччя чисельність трудових ресурсів у країні зменшується, що є наслідком несприятливої демографічної ситуації, тоді як якість робочої сили залишається високою (зокрема, зростає частка осіб з вищою освітою).
Економічна криза в країні спричинила появу безробіття і неповної зайнятості населення, масову трудову еміграцію як у Росію, так і в країни Європи, Америки, інших регіонів світу. Серед тих, хто виїжджає нових умовах не реалізовують своїх професійних можливостей.
Природно-ресурсний потенціал складають усі види природних ресурсів, що є на території країни чи в підконтрольній їй частині Світового океану: мінерально-сировинні, земельно-ґрунтові, агро-кліматичні, водні, гідроенергетичні, біологічні (в т. ч. лісові), природно-рекреаційні. За сумарними запасами деяких з них Україна посідає одне з провідних місць в Європі (наприклад, мінеральних, фунтових, рекреаційних). Натомість відчувається загальний дефіцит водних, гідроенергетичних, лісових ресурсів.
Фінансовий потенціал країни визначається сукупністю грошових фондів підприємств, громадян, держави. Фінансові можливості України поки що дуже скромні. Річний державний бюджет країни менший, аніж бюджети окремих міст розвинених країн Заходу. Велика кількість українських підприємств є фінансовими боржниками або перебувають на межі банкрутства, а більшість громадян країни отримують доходи, нижчі від встановленого прожиткового мінімуму.
Багато фінансових операцій відбувається поза легальними рамками економіки, встановленими законодавством, тобто в "тіні". Все це не сприяє нормальному функціонуванню національної економіки.
Науковий потенціал України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств, їх працівниками є десятки тисяч спеціалістів вищої категорії — докторів і кандидатів наук. У деяких напрямках науки Україна проявила себе як один зі світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве. В наш час ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, виїздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон.
Ефективність використання економічного потенціалу в країні залежить від господарського механізму. Недосконалість останнього може призвести до нераціонального, малоефективного, а то й витратного використання складових економічного потенціалу.
Роль кожної держави в сучасному світі визначається, насамперед, п економічною могутністю, яка є наслідком реалізації економічного потенціалу. Найбільш універсальними показниками, що характеризують економічну могутність країни, є її валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний продукт (ВНП).
Валовий внутрішній продукт держави — це сукупна вартість за ринковими цінами усього обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених уданій країні впродовж одного року (враховуючи надходження від їх експорту). ВВП охоплює результати економічної діяльності підприємств, організацій, закладів і окремих осіб, незалежно від їх державної приналежності та громадянства, які зайняті підприємництвом на території даної країни.
Валовий національний продукт відрізняється від ВВП тим, що враховує доходи фірм і громадян даної країни, отримані за кордоном, проте виключає доходи зарубіжних компаній та осіб, які займаються діяльністю в даній країні.
Для країн, які ще слабо залучені в систему світових економічних відносин, показники ВВП і ВНП відрізняються несуттєво. До таких країн наразі належить і Україна. У більшості економічно розвинених держав (насамперед США і Японія), потужні корпорації яких мають свої філії і дочірні підприємства в багатьох країнах і регіонах світу, валовий національний продукт значно більший від валового внутрішнього продукту. Натомість у багатьох країнах, що розвиваються і широко "відчиняють двері" для іноземного капіталу, ВВП більший від ВНП.
Показники ВВП і ВНП можуть бути розраховані в національній валюті і у т. зв. "міжнародних доларах". Наприклад, валовий внутрішній продукт України (за даними національної статистики) становив 93млрд. гривень у 1999 р. і 173 млрд. гривень у 2008 р. Правда, ці показники неможливо порівнювати, оскільки вони подані у фактично діючих, а не порівняних цінах. Тим більше вони не дають уявлення про місце України у світовій економіці.
Для міжнародних порівняльних оцінок Світовий банк обчислює ВВП і ВНП країн світу у єдиній валюті — "міжнародних доларах". Валові продукти в цій грошовій одиниці розраховуються шляхом зіставлення цін на товари і послуги, що виробляються в даній країні, з Цінами на аналогічну продукцію в США.
За даними Світового банку ВВП України (у 1999 р.) складав майже 50 млрд. дол. За цим показником вона займала 20-е місце в Європі 47-е у світі. Близький до неї показник ВВП мали Чехія (52 млрд, дол.) і Угорщина (46 млрд, дол.) — країни, які значно поступаються Україні територією, людністю, природно-ресурсним і науковим потенціалом. Лідерами серед країн світу за обсягами ВВП є США (7,8 трлн, дол.), Японія (4,2 трлн. дол.), Німеччина (2,1 трлн. дол.), Франція, Великобританія та Італія (1,1 — 1,4 трлн. дол.) і Китай (900 млрд. дол.).
Ще переконливіші показники рівня доходів — ВВП на душу населення, які є основними критеріями класифікації національних економік. У 1999 р. цей показник для України становив 1040 доларів, тобто країна перебувала на 139 місці серед майже 200 країн, що вивчалися Світовим Банком. Вона входила до групи країн з рівнем доходів, нижчим від середнього у світі.
Серед країн колишнього СРСР вищі від України показники серед-ньодушового доходу мали Естонія, Латвія, Литва, Росія, Білорусь і Казахстан. Найвищі показники (від 33 до 45 тис. дол. на 1 особу) характерні для Люксембургу, Швейцарії, Японії, Норвегії, Данії, Сінгапуру. У США, Німеччині, Франції на 1 особу припадає від 26 до 29 тис. дол. валового внутрішнього продукту. Натомість у Мозамбіку, Танзанії, Ефіопії та інших африканських державах цифри не перевищують 150 дол. Це — найнижчі у світі показники.
Використовуються й інші показники для характеристики стану національних економік:
— темпи росту реального ВВП за рік, що розраховуються у відсотках (упродовж 1999-2006-х рр. валовий внутрішній продукт України постійно скорочувався і лише у 2007 — 2008 рр. він почав зростати — в середньому на 5% за рік);
— рівень безробіття розрахований як відношення кількості безробітних до кількості працездатного населення у працездатному віці (за офіційними даними в Україні він складає трохи більше 4%);
— Інфляція — процес знецінення грошей, пов'язаний зі зростанням цін на товари і послуги;
— дефіцит бюджету — перевищення державних видатків над доходами, що веде до зростання державного боргу. У 2006 році в економіці країни зафіксовано бюджетний профіцит — перевищення доходів над видатками;
— рівень державного боргу (розмір державного боргу у % до ВВП), баланс зовнішньоекономічних операцій (різниця між видатками і надходженнями, пов'язана із зовнішньоекономічною діяльністю країни) та багато інших.
РОЗДІЛ 2. ОЦІНКА ТА АНАЛІЗ ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК
2.1 Економічний потенціал США
Серед різних показників, якими послуговуються для характеристики національних економік, найчастіше використовують валовий національний продукт. У США він визначається як сукупна ринкова вартість всього обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг в економіці країни за один рік: С + I + G + X = ВНП, де С – обсяг особистих споживчих витрат домашніх господарств на товари й послуги; I – обсяг валових приватних внутрішніх інвестицій; G – обсяг державних (федеральні, штатів і місцевих органів влади) закупок товарів і послуг, включаючи витрати на купівлю робочої сили; X – величина так званого чистого експорту, тобто різниця між експортом із США в зарубіжні країни та імпортом з-за кордону. Наведена формула є одним із підходів .до виміру ВНП. За цим показником (близько 6 трлн доларів) США випереджають такі країни, як Японія, ФРН і Франція, разом узяті. В останні 15-20 років в економічному й науково-технічному розвитку США спостерігається перехід до нової моделі відтворення, яка враховує нові суспільні потреби та більш повне використання наявних можливостей нагромадження капіталу. Змінюються орієнтири суспільного розвитку, що об’єктивно зумовлене вдосконаленням продуктивних сил.
У порівняльній характеристиці господарств різних країн, розкритті їх економічного потенціалу послуговуються, крім зазначеного ВНП, іншими показниками, такими як чистий національний продукт США (ЧНП = ВНП мінус амортизаційні відрахування), національний доход (НД = ЧНП мінус непрямі податки на бізнес), ВНП на душу населення, НД на душу населення, а також відносними показниками, такими як питома вага країни у світовому промисловому виробництві, закордонних прямих приватних інвестиціях, експорті й т. д. Міжнародні порівняння показують, що економіка США, як і економіка Швейцарії, забезпечує найвищі показники ВНП на душу населення. Сьогодні США – це держава з високорозвинутою економікою інтенсивного типу, більш передовою, порівняно з іншими країнами світу, галузевою і відтворюючою структурами. З більшості найважливіших напрямів науково-технічного розвитку, технічної озброєності підприємств, ступеня насиченості господарства інформаційними технологіями, сучасними системами зв’язку тощо США також випереджають своїх конкурентів. Водночас є розрахунки, які свідчать про сумніви щодо спроможності США зберегти лідируючі позиції у світовій економіці. Так, до 2006 p., у разі збереження тенденцій 1973- 1986 рр:, США можуть опинитись на восьмому місці в світі за рівнем продуктивності праці (після Франції, Норвегії, ФРН, Бельгії, Канади, Японії, Італії). Згідно з доповіддю Центру перспективних досліджень і міжнародної інформації (СЕПІЇ) "Світова економіка 1990-2000 років: імператив зростання", США втратять динаміку середньорічних темпів приросту ВВП (2,0% протягом поточного десятиліття) через фінансові труднощі та слабке зростання продуктивності праці; частка країни у світовій продукції обробної промисловості впаде з 23,4 до 18,0% протягом 1988- 2000 pp., і США, зрештою, поступляться першим місцем у машинобудуванні країнам ЄЕС, а в електроніці – Японії, яка збереже також провідну роль у виробництві електротехнічного устаткування. Володіючи найпотужнішим серед розвинутих країн науково-технічним потенціалом, США намагаються зберегти власні лідируючі позиції. Зокрема, як корпорації, так і федеральний уряд надають великого значення подальшому прогресові галузей інформаційного сектора економіки. Ці галузі (виробництво засобів інформатики та електронно-обчислювальної техніки, зв’язок, телекомунікації, інформаційна промисловість) розвиваються більш високими темпами, ніж інші сфери в американській економіці.
Структура економіки США відрізняється своїй яскраво вираженою постіндустріальністю. У сфері сільського господарства створюється близько 2% ВВП, а промисловість дає 23% ВВП, а найбільша доля ВВП доводиться на нематеріальне виробництво: сфера послуг дає 75% ВВП країни. Серед розвинених країн світу США практично не має конкурентів по своєму індустріальному розвитку. Велика чим в США сфери послуг в структурі виробництва ВВП спостерігається лише в Нідерландах (78%), Ізраїлі (81%) і Гонконзі (83%), які зважаючи на наявні певні конкурентні переваги спеціалізуються на послугах. Проте вищеназвані країни не можуть скласти США помітну конкуренцію на світовому ринку послуг із-за своїх невеликих розмірів.
Промисловість
Промисловість залишається вельми сферою економіки США, що динамічно розвивається. Індекс промислового виробництва США в 2002 р. дорівнював 127,1, аналогічний показник по промислово розвинених країнах склав 113,4. США припадає на частку 34% світового промислового виробництва.
Промисловість США споживає близько 1/3 сировини того, що добувається в світі.
Промисловість США включає три підрозділи суспільного виробництва: оброблювальну промисловість, добувну промисловість і електроенергетику.
З природних ресурсів найбільшу долю в об'ємі продукції добувної промисловості у вартісному вираженні (90%) складають енергоресурси: нафта, вугілля, природний газ і уран. Близько 75% видобутку металів доводиться на залізняк і мідь. В той же час, до 50% потреб національної економіки в мінеральній сировині задовольняється за рахунок імпорту. Зокрема США не має в своєму розпорядженні запасів таких стратегічних металів як хром, марганець, вольфрам, кобальт.
Оброблювальна промисловість дає більше 80,4% загальнопромислової продукції. Близько 13% промислової продукції створюється в електроенергетиці.
Швидко розвиваються новітні наукоємкі галузі і види виробництв: мікроелектроніка, лазерна техніка, виробництво принципово нових матеріалів із заздалегідь заданими властивостями, генна інженерія і біотехнологія, нова виробнича техніка – роботи, гнучкі автоматизовані виробництва, системи автоматизованого проектування і ін. середньорічні темпи зростання виробництва роботів складають понад 36%. Індекс промислового виробництва комп'ютерів і офісного устаткування в 2008 році дорівнював 319,6 (у 2000 р. – 297,0).
У 2008 році з шести нових робочих місць, створених в економіці США, одне доводиться на "бізнес в області хімії" (на додаток до загального числа тих, що вже існують в американській економіці 6,2 млн. робочих місць, що включають 1,04 млн. хімічних і фармацевтичних робочих місць, або близько 5 % трудових ресурсів США). У 2008 році галузь з 80-мільярдним експортом стала найбільшим експортером в країні, причому в експортному секторі була зайнята чверть тих, що всіх працюють в галузі. На дослідження і розробки було витрачено 31 млрд. доларів. З показником валового внутрішнього продукту (ВВП) на того, що одного працює (оцінка доданої вартості) в 170 000 доларів бізнес в області хімії зайняв третє місце серед всіх промислових галузей американської економіки. Додана вартість в хімічному бізнесі досягла в 2007 176 млрд. доларів, що склало приблизно 2 % від всього американського ВВП. Статистичні дані про вклад галузі в американську економіку підтримують постійну тематику досліджень АСС про користь продукції, виробленої в хімічній промисловості і її впливі на життя людей.
З вересня 2008 року промислове виробництво безперервно знижувалося. При покомпонентному порівнянні виявляється, що виробництво транспортних засобів знизилося на 3,6% (у серпні -3,0%), виробництво комп'ютерів і комунікаційного устаткування знизилося на 2,4% (у серпні -1,0%), фабричні товари тривалого користування -1,8% (у серпні -1,0%), устаткування для бізнесу -2,3% (у серпні -1,0%). В той же час завантаження виробничих потужностей знизилося до 75,5% з 76,4% в серпні, що виявилося злегка кращим за первинні прогнози в 75,4%.
Дані, що вийшли, продовжили свідчити про те, що промисловість США знаходиться на стадії спаду, кінця якому доки не видно. Пригноблюють дані по виробництву комп'ютерів і високотехнологічної продукції, по яких очікувалася деяка стабілізація у зв'язку з шкільним сезоном і оновленням устаткування з боку бізнесу.
Сільське господарство
Доля агропромислового комплексу (АПК) у ВВП США перевищує 20%. У цій сфері досить швидко зростає продуктивність. Питома вага сільськогосподарського виробництва в показниках умовно чистій продукції і зайнятості АПК в останні десятиліття помітно скорочується. За останніх 30 років доля сільського господарства в показниках ВНП США скоротилася майже в 2 рази і складає 1,1%.
У 2002 році в США налічувалося близько 1,6 фермерських господарств. У сфері агробізнесу США зайнято 21,6 млн чоловік, що складає 17% загальної кількості робочих місць в економіці країни. Частка експорту сільськогосподарської продукції США неухильно зростає, що може привести до надвиробництва продукції. У зв'язку з цим сталося скорочення фермерських господарств з 2,4 мільйонів до 1,6 мільйонів. Разом з цим стався процес укрупнення ферм, що залишилися, і вже зараз 13,8% крупних господарств дають більше 70% всієї товарної продукції, тоді як доля останніх ферм не перевищує 9%.
У останні десятиліття в США спостерігається стійке зростання сільського господарства. При цьому кількість ферм знижується, а їх розміри і продуктивність праці фермерів зростають. (у 1945г. налічувалося 5,9 млн ферм). І за цей же період середня площа ферми збільшилася з 79 га до 199 га. При цьому всього 3% загальної кількості ферм (близько 60 тис.) виробляють половину сільськогосподарської продукції.
Американські фермери досягли найвищої в світі продуктивності праці. Один фермер забезпечує потреби в сільськогосподарській продукції 59 чоловік, тоді як в ЄС – 19 чоловік, в Японії – 14. Цьому сприяє використання складних і високопродуктивних сільськогосподарських машин, високий рівень розвитку інфраструктури (включаючи організацію транспортування і складування продукції), а також захист і підтримка державою сільськогосподарського виробництва.
Витрати на виконання державних програм у сфері сільського господарства і продовольства складають 4,5% всіх витрат федерального бюджету США; вони еквівалентні 27% річній вартості сільськогосподарської продукції країни і рівноцінні наданню щорічній державній субсидії у розмірі 410 доларів на кожен гектар ріллі.
Приблизно 25% вироблюваних в країні продуктів сільського господарства йде на експорт(2 місце за об'ємом вивозу товарів за кордон). США займає перше місце в світі по експорту кукурудзи і зерна, друге місце в світі по експорту рису (після Таїланду).
США припадає на частку більше 45% світового виробництва кукурудзи, 12% світового виробництва пшениці, 52% - соєвих бобів(1 місце в світі), 21% - бавовни, 18% - олійного сім'я, 17% – м'яса(1 місце в світі), 12% тютюну, 18% рису.
Сфера послуг.
Реформування американської економіки продовжується по лінії швидкого збільшення питомої ваги сфери послуг у ВВП: їх доля складає близько 65% (без врахування транспорту і зв'язку). Доля зайнятих в цій галузі наближається до 75%.
Американська статистика включає в сферу нематеріального виробництва і послуг транспорт, зв'язок, оптову і роздрібну торгівлю, громадське харчування, фінансово-кредитну діяльність і страхування, послуги виробничого і побутового призначення, освіту, охорону здоров'я, частково науку, державний апарат управління господарством, а також діяльність військово-поліцейського, політичного, ідеологічного і пропагандистського апарату.
Більше 25% всієї нематеріальної сфери доводиться на надання фінансових послуг, страхування, операції з нерухомістю. Близько 22% послуг створюється в оптовій і роздрібній торгівлі. 26,3% - це ділові, юридичні, соціальні, особисті послуги, охорона здоров'я, відпочинок і розвазі, автосервіс т.п. доля транспорту і зв'язку складає 8,5%, а на державне управління доводиться 18,4%.
Особливу роль в сучасній подобі економіки США грає так звана інформаційна революція. Щорічні інвестиції в комп'ютери і сучасні засоби зв'язку на початку 2000 років зростали щорік на 25%. За рахунок цих інвестицій забезпечується приблизно 1/3 економічного зростання США. Щороку американський бізнес вкладає порядка 220 млрд доларів в комп'ютерні технології і новітні комунікації і ще 10 млрд доларів на програмне забезпечення.
Велике значення для економіки мають транспортні послуги. У США розвинені всі види транспорту, країна володіє прекрасною сучасною транспортною інфраструктурою. У сфері перевезень вантажів домінує залізничний транспорт, а в пасажирських перевезеннях найбільше значення мають автомобільний і повітряний транспорт.
Транспортний комплекс грає важливу роль в економічному і соціальному житті країни. Протяжність мережі залізниць складає в США близько 265000 км., автомобільних доріг - 6 500000 км. Транспорту припадає на частку близько 20% загального вжитку енергії в країні і від 50 до 60% всього вжитку рідкого палива. До транспортного комплексу США відносять транспорт загального користування - залізодорожний, автомобільний, морський, внутрішній водний, повітря і трубопровідний. Значну частину вантажних і пасажирських перевезень виконує транспорт промислових підприємств, індивідуальні легкові автомобілі, персональні літаки і тому подібне
2.2 Економічний потенціал ЄС
Європейський Союз є найбільш успішним інтеграційним об'єднанням у світі, розвиток якого нараховує піввіковий період.
Сьогодні загальний економічний потенціал ЄС величезний. По чисельності населення, частці у світовій торгівлі ЄС є регіоном-лідером серед розвинених країн. Населення Європейського Союзу постійно збільшується, незважаючи на демографічні проблеми, і це говорить про те, що внутрішній ринок та економічний потенціал постійно зростають [1].
В економічної незалежності Європа поступається лише США, та помітно випереджає Японію. Економічний потенціал ЄС приблизно дорівнює сумарному економічному потенціалу США і Японії. На частку ЄС припадає 1/3 світового промислового виробництва й науково-технічного потенціалу, 25% патентного фонду світу, 25% світової торгівлі. У галузевій структурі економіки ЄС переважає третинний сектор, тобто нематеріальне виробництво, яке створює 60-80% ВВП [1].
За обсягом експорту ЄС випереджає США, а за обсягом імпорту вони приблизно рівні. Більша частина європейських країн мають чітко виражену експортну орієнтацію. Більш ніж 70% їхньої зовнішньої торгівлі припадає на торгівлю зі своїми партнерами по ЄС. Для порівняння - взаємна торгівля країн інтеграційного блоку НАФТА (США - Канада - Мексика) не перевищує поки що 40% . Цей факт демонструє, що ЄС - єдине в економічних відносинах, утворення [3].
Не можна не відзначити, що економічний потенціал нових членів ЄС (NMS-10) досить невисокий, це насамперед додаткова робоча сила для ЄС. За даними Евростату, сукупний ВВП десяти нових членів за 2006 р. оцінюється в 5,3% обсягу ВВП Європейського Союзу до розширення. Частка ж населення нових країн членів ЄС досягає 20%. Таке співвідношення основних параметрів привело до погіршення середніх показників на душу населення й має негативне значення [2].
Крім того, із приєднанням нових членів безробіття в ЄС, за оцінками експертів, зросло з 8% до 9% активної частини населення. Найбільший рівень безробіття зафіксовано у Польщі (19,2%) і в Словаччині (17,1%). Сформована економічна ситуація в зазначених державах, безумовно, призвела до певного погіршення положення в економіці всього Європейського Союзу [1].
З метою подолання негативних тенденцій в економічному розвитку ЄС, Європейською Комісією було розроблено відповідні заходи щодо проведення погодженої структурної політики. Важливим фактором економічного розвитку країн Європейського Союзу є проведення керівними органами ЄС спільної регіональної політики, реалізація якої повинна сприяти подоланню розходжень в економічному потенціалі окремих держав ЄС і скороченню розриву між рівнями їхнього розвитку.
Місце Європейського Союзу і його економічний потенціал у світовій економіці визначається новими умовами конкуренції, що припускають постійне формування й удосконалення науково-технічного потенціалу й трудових ресурсів, адекватних вимогам інформаційного суспільства, розвиток спроможності господарюючих суб'єктів до модернізації виробництва, безперервне перетворення наукових знань в інноваційні продукти, реалізовані на ринку. Із цією метою наднаціональні органи управління ЄС і національні уряди формують правові, організаційні й економічні умови й механізми для створення інформаційних систем, проводять активну освітню, науково-технічну й інноваційну політику.
У стратегії розвитку країн ЄС, прийнятої в Лісабоні у 2000 р., було поставлено завдання побудови до 2010 р. у Європі найдинамічнішої й конкурентоспроможної економіки, заснованої на знаннях.
Економічний потенціал ЄС-15 забезпечив зростання економіки Європейського Союзу завдяки трьом групам факторів - праця, капітал і залишкові фактори. Відзначено зростання ролі залишкових факторів, які в сучасних моделях економічного росту оцінюються за допомогою освітнього рівня працівників, інвестицій в освіту, накопичення знань і науково-технічного досвіду, що є складовими інтелектуального потенціалу.
Нові країни-члени ЕС (NMS-10), на сучасному етапі економічного розвитку мають найважливіші фактори стійкого економічного росту: якісна робоча сила, здатна створювати й застосовувати нові знання; розвиток науки й техніки; формування інноваційного сектору, розвиток сектору послуг.
Темп росту економіки прямо залежить від економічного потенціалу. Середній темп росту для 17 країн ЄС (серед яких 15 старих країн-членів ЕС) та Кіпру і Словенії склав 6,75%, а для Угорщини, Мальти, Чехії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі й Словаччини, середній темп росту склав лише 2,49%. Перше місце за цим показником серед країн ЄС і друге місце у світі займає Фінляндія [2].
Таким чином, ЄС сьогодні - це наймогутніше об'єднання країн, що має важливе значення для економічного розвитку Європейського регіону. Економічний потенціал ЄС характеризується високим рівнем розвитку продуктивних сил, динамічністю й пропорційністю росту економіки, що підвищується ефективністю виробництва, його комплексною механізацією й автоматизацією, ростом кваліфікації кадрів, перевагою третинного сектора в галузевій структурі економіки ЄС.
Розширення ЄС і ринок праці
За два роки членства в ЄС центрально- і східноєвропейські держави зазнали тільки обмеження в розширенні експорту в торгівлі з ЄС, оскільки позитивні ефекти вже були досягнуті і усвідомлені ще до вступу. З їх прийняттям до складу ЄС спільний внутрішній ринок був в цілому розширений і підготовлений для цих цілей. З тих пір все 460 мільйонів громадян насолоджуються особистою свободою пересування, і формування вільної торгівлі було завершене. Проте існують території, на яких тимчасово (на погоджений період) були введені обмеження по вільній торгівлі. Наприклад, ці вісім держав мали обмежений доступ на спільний ринок праці згідно з угодою з ЄС. Згідно з угодою по вступу і формулі 2+3+2, свобода пересування трудових ресурсів була посилена на 2 роки. Тільки Сполучене Королівство, Ірландія і Швеція утрималися від вживання таких обмежень. Фінляндія, Греція, Португалія і Іспанія тепер теж послідували за ними.
1 травня 2006 року вони зняли всі обмеження по доступу на ринок праці. Франція, Італія, Бельгія і інші країни спочатку продовжили період обмежень, але мають намір поступово ослабити жорстке регулювання на своїх ринках праці в певних секторах і по певних посадах.
Лише Німеччина і Австрія продовжують наполягати на підтримці своїх обмежень по свободі пересування до 30 квітня 2009 року.
Проте, особливо для цих двох країн міграція буде найважливішим джерелом вигод від розширення ЄС. Перш ніж буде досягнута повна інтеграція нових і старих країн-членів ЄС, подальші обмеження (на свободу пересування через кордони послуг і капіталу) мають бути усунені.
2.3 Принципи побудови національних економік в Східній і Південно-східній Азії
Одним з найбільш перспективних економічних регіонів є Східна і Південно-східна Азія. У літературі склалося стійке уявлення про те, що в Нових індустріальних країнах Азії першої і другої хвилі склалася експортооріентована економічна модель.
Подібне визначення в явному вигляді присутнє в роботах як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Думається, що це не відповідає дійсності.
Таблиця 2.1 Експортна квота НІС Азії і деяких країн Європи
| | Експортна квота (в середньому 1999-2008) | Рівень ВВП, млрд. дол. 2008 р. |
| Республіка Корея | 32,9 | 579,4 |
| Тайвань | 52 * | 337 |
| Гонконг | 129,5 | 140,6 |
| Сінгапур | 169,7 | 70,6 |
| Великобританія | 24,8 | 1070,4 |
| Нідерланди | 53,1 | 295,5 |
| Бельгія | 72,2 | 208,9 |
| Люксембург** | 98,6 | 12,2 |
Так звана експортна квота, відношення вартості експорту до вартості ВВП НІС Азії, не відрізняється порядковий від аналогічного показника деяких європейських країн з порівнянним розміром економіки, що виявляється з таблиці 2.1. Не дивлячись на високі значення експортної квоти, ніде в літературі їх економіки не визначаються як "експортооріентовані". І що найголовніше, орієнтація на експорт є лише одній з рис економік країн регіону, причому далеко не основною і такою, що не визначає. Тому в даній роботі термін "експортооріентована модель" не використовуватиметься по відношенню до економічної системи НІС Східній і Південно-східній Азії.
Найбільш важливою рисою регіональної економічної системи є активна роль держави в побудові потужної економіки. Для цього воно використовує обширний набір непрямих і прямих, економічних і, адміністративних методів, метою вживання яких є стимулювання національного підприємництва і орієнтування його на розвиток найбільш перспективних галузей. Засоби на індустріалізацію притягуються з-за кордону спочатку за рахунок позик, а потім у формі прямих капіталовкладень і вступів від експорту. Для стимулювання капіталовкладень використовується гнучка селективно – заохочувальна політика.
Головною метою господарювання і на макро, і на мікрорівні вважається розширення обсягів виробництва в збиток рентабельності. У зв'язку з цим фірми використовують позикові засоби в набагато більшому об'ємі, чим зазвичай, доля власних засобів в капіталовкладеннях, як правило, не перевищує 35 %.
Держава практикує середньо – і довгострокове планерування, причому планові цифри грають роль орієнтирів для бізнесу. Фінансові ресурси, так само, як і в рамках імпортозамісної економіки, знаходяться під більш менш суворим контролем держави.
У зовнішньоекономічній діяльності проводиться повномасштабна політика протекціонізму. Мита на імпорт, як правило, досить високі, хоча в тих галузях, де імпорт бажаний, вони можуть і взагалі бути відсутнім. На ранніх і середніх етапах функціонує дозвільний режим, який передбачає здобуття дозволу на кожну операцію в області імпорту. У міру зміцнення національної індустрії він змінявся заборонним, в рамках якого всі не заборонені до імпорту товари можна ввозити безперешкодно. Експортери активно підтримуються системою податкових пільг, субсидій, державних гарантій і кредитів.
Соціальна сфера розвивається, як правило, сповільненими темпами, проте у міру зміцнення економіки, отримує розвиток система охорони здоров'я та інші її елементи.
Незрідка влада носить авторитарний характер, але, як правило, існує консенсус між правлячою елітою і основною частиною народу, заснований на активному використанні традиційної ідеї мудрого централізованого правління.
В цілому держава проводить вельми прагматичну політику, не тримаючись за якісь певні моделі і принципи. Підсумком є високе стійке зростання, висока конкурентоспроможність національних товарів і очевидне підвищення рівня і якості життя населення при деякому відставанні політичної і соціальної сфер, збереження традиційної культурної своєрідності.
Слід зазначити, що східно-азіатські економічні моделі постійно знаходяться в процесі реформування, що вигідно відрізняє їх від більшості інших моделей, що володіють набагато більшою жорсткістю. На наш погляд, йдеться саме про реформування, а не про трансформацію системи, оскільки її основні елементи все ж залишаються незмінними. Такими є провідна роль держави як рушійної сили економічного розвитку, ділова етика, в тій або іншій мірі висхідна до конфуціанства, активне використання зовнішньоекономічних ресурсів, змішана система стосунків власності з приниженою по західних виставах роллю приватної власності, ефективний державний контроль над всіма ключовими елементами системи і так далі
На наш погляд, дана система дуже жорстко вписана в місцевий цивілізаційний контекст. В той же час, багато дослідників висловлюють думку, що причина успіху країн регіону полягає в поєднанні правильної економічної політики з вдалим набором державних інститутів, що робить її придатною для поширення на інші регіони.
Таблиця 6 Соціально-економічні характеристики Східноазіатської моделі
| Елементи економічної моделі | Показники | Макси-мум | Міні-мум | Середнє |
| Домінуючі цілі економічної політики | Суспільні витрати на пенсійне забезпечення (% від ВВП) | 6,5 | 1,3 | 3,5 |
| Місце держави в економіці | Витрати держбюджету % від ВВП | 35,8 | 16,9 | 23,3 |
| Інвестиційний клімат і умови підприємництва | Доля податків у ВВП %, | 18,7 | 9,3 | 13,8 |
| Галузева структура | Доля зайнятих в сільському господарстві | 8,0 | 0,0 | 4,2 |
| Банківсько-кредитна система | Об'єм кредитів, виданих банківським сектором усередині країни % від ВВП | 157,3 | 88,4 | 124,8 |
| Фінансова система | Чиста фінансова допомога іноземним державам (отримана від іноземних держав) % від ВВП | 0,206 | -0,008 | 0,068 |
| Зовнішньоекономічні зв'язки | Доля користувачів Інтернет % | 0,6 | 0,4 | 0,5 |
| Ринок праці | Безробіття % від робочої сили | 6,7 | 3,4 | 4,6 |
| Система розподілу НД і регулювання рівня добробуту | ВВП на душу населення | 34200,0 | 19200,0 | 27180,0 |
| Соціальна структура і стан соціальної сфери | Витрати на охорону здоров'я, дол. на душу населення | 2133,0 | 1105,0 | 1619,0 |
| Стан науки і освіти | Доля дітей, включених в списки тих, що виучуються на 2-му рівні, у відповідній віковій групі, 2002/03, % | 101,0 | 74,0 | 87,7 |
| Кількість дослідників на 1 млн. жителів | 5085,0 | 1568,0 | 3496,0 | |
| Вплив політичної системи | | | | |
| Міра мілітаризації економіки | Військові витрати % від ВВП | 4,9 | 1,0 | 2,8 |
| Деякі демографічні та інші особливості | Середній вік | 42,6 | 34,1 | 37,5 |
Цю думку ми знаходимо в доповіді секретаріату UNCTAD, зробленій в 2006 році, в цікавому дослідженні Джона Файербенка, в книзі "Asia-Pacific Economies", і інших джерелах. Наприклад, заперечуючи проти визнання важливої ролі традиційної культури Китаю в економічному підйомі НІС Азії, автори виданого в Лондоні дослідження "Behind East Asian Growth", ставлять питання: "35 років тому всі ці [східно-азіатські] країни, виключаючи Японію, були бідними, і деякі все ще такі. Невже конфуціанство корінним чином змінилося за цей короткий час?"
На всі ці рекомендації і припущення про "експортуемость економік" Східноазіатської моделі можна заперечити аналогічним питанням: "Феномен НІС Азії відомий вже 30 років. Чому ж цей всесторонньо вивчений досвід не поширюється за межі регіону?" На наш погляд, причина саме в тому, що тут виявилися корінні властивості Далекосхідної цивілізації.
РОЗДІЛ 3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЕКОНОМКИ УКРАЇНИ3.1 Аналіз соціально-економічного потенціалу України
Промисловість
У жовтні 2009р. індекс промислової продукції порівняно з попереднім місяцем та жовтнем 2008р. становив відповідно 105% та 93,8%, за 10 місяців 2009р. – 73,6%.
У добувній промисловості індекс продукції у січні–жовтні 2009р. становив 85,6%, у тому числі на підприємствах з добування металевих руд – 79%, вугілля і торфу – 91,6%, вуглеводнів – 98,2%. За січень–жовтень 2009р. видобуто 16,9 млрд.м3 природного газу, 2,5 млн.т сирої нафти та випущено (видобуто) 45,6 млн.т готового вугілля, 53,6 млн.т руди та концентратів залізних неагломерованих.
У переробній промисловості за 10 місяців 2009р. індекс виробництва становив 68,8%, що на 2,1 відсоткового пункта перевищує показник січня–вересня 2009р.
На підприємствах з виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів індекс промислової продукції у січні–жовтні 2009р. становив 93,5%, зокрема у кондитерській, молочній, м’ясній та тютюновій промисловості – відповідно 93,4%, 90%, 86,5% та 85,7%, у виробництві напоїв – 91,8%, хліба і хлібобулочних виробів – 90,5%, у переробленні та консервуванні овочів та фруктів – 84,4%. Водночас спостерігалось збільшення обсягів у виробництві олії та жирів (на 33,5%), готових кормів для тварин (на 11,4%), виробництві цукру (на 4,5%) та виноградних вин (на 2,8%). За 10 місяців 2009р. вироблено 2,2 млн.т нерафінованої соняшникової олії, 605 тис.т фруктових та овочевих соків, нектарів, 134 тис.т натуральних консервованих овочів, 60,3 тис.т овочів, фруктів, горіхів і грибів консервованих з додаванням оцту, 2,3 млн.дал коньяку, 34,7 млн.дал горілки та інших міцних спиртових напоїв, 262 млн.дал пива, 131 млн.дал безалкогольних напоїв, 66,8 тис.т свіжих чи охолоджених яловичини і телятини, 78,3 тис.т свіжої чи охолодженої свинини, 520 тис.т свіжих чи охолоджених м’яса і субпродуктів свійської птиці, 217 тис.т виробів ковбасних, 641 тис.т молока обробленого рідкого, 66,4 тис.т вершкового масла, 202 тис.т сирів жирних, 418 тис.т продуктів кисломолочних, 70,5 тис.т сиру свіжого неферментованого та кисломолочного.
У легкій промисловості індекс продукції становив 71,4%, у тому числі на підприємствах текстильного виробництва – 68,2%, з виробництва одягу, хутра та виробів з хутра – 69,7%, шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів – 81,7%. За 10 місяців 2009р. вироблено 70 млн.м2 тканин, 47,2 млн. пар панчішно-шкарпеткових виробів, 2,4 млн.шт. одягу верхнього трикотажного, 16,1 млн. пар взуття.
В обробленні деревини та виробництві виробів з деревини індекс промислової продукції становив 70,1%, у целюлозно-паперовому виробництві та поліграфічній діяльності – 78,9%. Знизився випуск більшості видів продукції.
Сільське господарство
Загальний обсяг виробництва продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств за січень–жовтень 2009р. порівняно з відповідним періодом 2008р. зріс на 0,1%, у тому числі в аграрних підприємствах – скоротився на 0,3%, у господарствах населення – зріс на 0,3%.
Обсяг виробництва продукції рослинництва порівняно з січнем–жовтнем 2008р. скоротився на 1,7%, у тому числі в сільськогосподарських підприємствах – на 4,9%, у господарствах населення – зріс на 1,0% (в першу чергу за рахунок збільшення виробництва овочевої та плодоягідної продукції й винограду).
Рис.3.1 Зміни обсягів сільськогосподарського виробництва (наростаючим підсумком у % до відповідного періоду попереднього року)
На 2 листопада 2009р. господарствами усіх категорій зернові та зернобобові культури (включаючи кукурудзу) скошено та обмолочено на площі 14,8 млн.га, що становить 93,0% площ, посіяних під урожай 2009р. Із зібраної площі одержано 44,3 млн.т зерна (у початково оприбуткованій вазі), що на 11,9% менше, ніж було зібрано на 31 жовтня 2008р., у тому числі сільськогосподарськими підприємствами намолочено 33,8 млн.т (нфа 12,9% менше), господарствами населення – 10,5 млн.т (на 8,6% менше). У середньому з 1 га обмолоченої площі одержано по 29,9 ц зерна (на 5,2 ц менше, ніж торік), у тому числі аграрними підприємствами – по 30,4 ц (на 5,4 ц менше), господарствами населення – по 28,6 ц (на 4,3 ц менше).
Доходи населення
Середньомісячна номінальна заробітна плата штатних працівників (без урахування найманих працівників статистично малих підприємств і у фізичних осіб-підприємців) у січні–вересні 2009р. становила 1862 грн., що у 3 рази перевищує рівень мінімальної заробітної плати (630 грн.). Порівняно з відповідним періодом 2008р. розмір середньомісячної заробітної плати збільшився на 5,0%.
До видів економічної діяльності з найвищим рівнем оплати праці відносилися авіаційний транспорт і фінансова діяльність, а в промисловості – добування паливно-енергетичних корисних копалин та виробництво коксу, продуктів нафтоперероблення, де заробітна плата працівників перевищила середній показник по економіці в 1,6–2,7 раза.
Ринок праці
Кількість незайнятих громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, скоротилася з 558,7 тис. осіб на 1 жовтня 2009р. до 526,3 тис. осіб на 1 листопада.
Офіційного статусу безробітних на зазначену дату набули 96,6% незайнятих громадян, із них 78,6% отримували допомогу по безробіттю. Серед безробітних кожний другий раніше займав місце робітника, майже кожний третій – посаду службовця, а кожний шостий не мав професійної підготовки.
Рівень зареєстрованого безробіття в цілому по країні за жовтень 2009р. знизився на 0,1 відсоткового пункта і на 1 листопада становив 1,8% населення працездатного віку. Зменшення зазначеного показника відбулося переважно у сільській місцевості, де він знизився на 0,2 відсоткового пункта і становив 2,1% населення працездатного віку, а в міських поселеннях – на 0,1 відсоткового пункта (1,7% населення працездатного віку).
Невідповідність попиту на робочу силу її пропозиції у професійно- кваліфікаційному та територіальному розрізі зумовлює значну міжрегіональну диференціацію зареєстрованого безробіття. Найвищий рівень зареєстрованого безробіття спостерігався у Полтавській та Черкаській областях (3,1%), а найнижчий – у м.Києві (0,4%).
Скорочення обсягів зареєстрованого безробіття у жовтні 2009р. спостерігалося в усіх регіонах, крім Автономної Республіки Крим, Запорізької та Херсонської областей. Значне зменшення кількості зареєстрованих безробітних відбулося у Волинській і Чернівецькій областях.
Слід зазначити, що у січні–вересні 2009р. середня тривалість зареєстрованого безробіття порівняно з аналогічним періодом 2008р. збільшилася на 1 місяць і на кінець вересня 2009р. становила 7 місяців. Проте кількість безробітних, які перебували на обліку державної служби зайнятості 1 рік і більше, за цей період зменшилася більше ніж на третину і на кінець вересня 2009р. становила 33,3 тис. осіб, або 6,2% від загальної чисельності зареєстрованих безробітних.
Кількість вільних робочих місць (вакантних посад), заявлених підприємствами, установами та організаціями у службі зайнятості, у жовтні 2009р. збільшилася на 3,4 тис., або на 4,5%, і на кінець місяця становила 77,5 тис.
Із зазначеної кількості вільних робочих місць (вакансій) майже половина передбачалася для робітників, більше третини – для службовців та кожне шосте вільне робоче місце – для осіб, які не мають професії.
За останніми даними, у загальній кількості вільних робочих місць (вакантних посад) кожне п’яте було на підприємствах переробної промисловості, сьоме – у державному управлінні, кожне восьме – на підприємствах торгівлі та ремонту автомобілів, побутових виробів і предметів особистого вжитку.
Навантаження незайнятого населення, яке перебувало на обліку державної служби зайнятості, знизилося з 75 осіб на 10 вільних робочих місць (вакантних посад) на кінець вересня 2009р. до 68 осіб на кінець жовтня. За регіонами зазначений показник коливався від 3 осіб у м.Києві до 556 осіб у Черкаській області.
За сприяння державної служби зайнятості у жовтні 2009р. працевлаштовано 70,3 тис. осіб, що на 23,8% більше, ніж у вересні 2009р. Серед працевлаштованих незайнятих осіб жінки становили 43,8%, а молодь у віці до 35 років – 40,2%.
Рівень працевлаштування незайнятих громадян у жовтні 2009р. порівняно з вереснем 2009р. зріс на 2,3 відсоткового пункта і становив 10,6%. Зростання зазначеного показника за вказаний період спостерігалось в усіх регіонах країни, крім Автономної Республіки Крим та Запорізької області.
У січні–вересні 2009р. кожний четвертий незайнятий громадянин отримав роботу у сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві, кожний п’ятий – у переробній промисловості й на підприємствах торгівлі та ремонту автомобілів, побутових виробів і предметів особистого вжитку. Разом з тим порівняно з січнем–вереснем 2008р. спостерігалось зниження (на 35,4%, або на 303,3 тис. осіб) обсягів працевлаштування незайнятого населення, зокрема на підприємствах переробної промисловості – на 84,0 тис. осіб, торгівлі та ремонту автомобілів, побутових виробів і предметів особистого вжитку – на 80,0 тис. осіб, у сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві – на 37,9 тис. осіб.
Серед працевлаштованих більше половини зайняли місця робітників, 20,9% – посади службовців, 23,3% – місця, які не потребують спеціальної підготовки.
Із Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття у жовтні 2009р. на допомогу по безробіттю витрачено 335,7 млн.грн. Середньооблікова кількість безробітних, які її отримували впродовж зазначеного місяця, становила 515,1 тис. осіб. Середній розмір допомоги у жовтні 2009р. становив 651,68 грн., що дорівнює законодавчо встановленому розміру мінімальної заробітної плати (650 грн.).
3.2 Перспективи національного економічного потенціалу України
На сучасному етапі в Україні є об'єктивні умови для проведення в життя активної державної науково-технічної політики: функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, технічний і виробничий потенціал багатьох передових підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі, який дозволяє внаслідок конверсії виробляти і випускати конкурентоспроможну продукцію.
Однак нинішній господарський механізм не забезпечує необхідної сприйнятливості підприємств щодо науково-технічних досягнень, особливо стосовно створення і великого поширення принципово нової техніки, технології і матеріалів, конкурентоспроможних на світовому ринку. Наслідками негативних тенденцій у сфері розвитку науки і техніки є також стагнація і навіть зниження віддачі нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій. Відсутні чітка стратегія управління розвитку науки і техніки, чіткий механізм її реалізації. На даному перехідному етапі найважливішим завданням є знаходження оптимального співвідношення між централізацією і децентралізацією в управлінні НТП, між державним регулюванням і самоорганізацією ринкової системи.
Україна має досить великий науковий потенціал. На її території працює 1453 науково-дослідні, проектно-конструкторські й проектно-наукові установи, з них 660 самостійних науково-дослідних інститутів, 300 конструкторських і 57 проектних та проектно-наукових організацій. Крім того, значну науково-і дослідну роботу виконують вищі навчальні заклади, яких в Україні налічується 150. Експериментальна перевірка нових зразків техніки і технології здійснюється на 16 заводах, які не випускають продукції на сторону
Кількість спеціалістів, що виконувала науково-дослідні, проектно-конструкторські роботи, в 1995 р. становила 1798 тис. ос., з яких науковий ступінь доктора наук мали 4,1 тис. ос., кандидата — 22,2 тис.ос. У галузі науки працює 1224 академіки, 451 член-кореспондент. Наукові установи України здатні розв'язувати найскладніші науково-технічні проблеми. Багато напрацювань і розробок, особливо в галузі фундаментальної науки, матеріалознавства, літакобудування, кораблебудування, середнього і точного машинобудування, приладобудування та інших, уже в недалекому майбутньому можуть вивести цілий ряд галузей економіки України на рівень світових досягнень науково-технічного прогресу." Отже, першочергове інвестування наукових досліджень, розробки прогресивних технологій і нових зразків техніки, розвитку інформаційних систем і комп'ютеризації виробництва в найближчій перспективі зможуть забезпечити, значне зростання виробництва, суттєве підвищення якості продукції та її конкурентоздатності на внутрішньому і зовнішньому ринках.
Однак глибока економічна криза, яка охопила все народне господарство, вкрай негативно позначилася на розвитку науки і техніки. Скорочення виробництва валової і товарної продукції, валового внутрішнього продукту і національного доходу створили несприятливі умови і для розвитку науки й техніки.
Науково-технічний прогрес — це безперервний і довготривалий процес докорінних якісних і кількісних змін у техніці й технології виробництва, енергетиці, знаряддях і предметах праці, в організації планування, виробництва й управління в характері трудової діяльності людей. Базується він на розвитку науки і техніки, розширенні масштабів наукових досліджень і використанні їх результатів у практиці народного господарства. Для того, щоб дати ґрунтовну характеристику такого комплексного процесу, як науково-технічний прогрес, необхідно вивчати і використовувати досвід економічного й технічного розвитку зарубіжних країн. Зміна структури виробництва, впровадження наукомістких технологій та інші чинники інноваційної стратегії, регулювання економіки впродовж тривалого післявоєнного періоду визначили динамічний розвиток найбільш промислове розвинених країн світу, сприяючи поглибленню технологічних та економічних зв'язків між ними. Великий розвиток науки й освіти, підвищення їх ролі у розвитку наукомістких технологій і науково-технічного прогресу та інформаційної індустрії, що в сукупності називають сферою виробництва нових технологій, зумовлює великі якісні й кількісні зміни співвідношень у структурі інноваційного процесу, від якого залежить економічне зростання і розвиток продуктивних сил.
В Україні затрати на науку з кожним роком скорочуються і дуже дале" відстають від зарубіжних країн.
Науково-технічна діяльність, яка переживає глибокий занепад, не може, бути основою науково-технічного прогресу і зростання національної економіки.
Науково-технічний прогрес в Україні й технологічний розвиток її господарства дедалі більше починає залежати від інтелектуального і розумового потенціалу та розвитку науки і техніки в інших країнах світу. Але вони найменше зацікавлені у розвитку нашої економіки, оскільки хочуть мати велик ринок збуту для своїх товарів, а тому не дуже зацікавлені у передачі найновіших своїх технологій. І хоч наша держава дедалі більше закуповує у них і вого обладнання, технологій, матеріалів і "ноу-хау", значна частина із р уже не відзначається новизною.
Оцінїючи перспективи реформування зовнішньоекономічної діяльності всіх секторів економіки України (державного, приватного, змішаного) слід вщзначити, що це реформування в своїй основі повинно базуватись на кількох незаперечних фактах. По-перше, в основі відносних переваг однієї сучасної постіндустріайьної економіки перед іншою лежить перш за все наявність потужного наукового потенціалу, що за своєю структурою відповідає структурі національних економічних пріоритетів. По-друге, найбільш динамічно розвивається торгівля мж високорозвинутими країнами і ,перш за все, наукомісткою продукцією. По-третє, все більша частка міжнародного поділу праці припадає не на міжгалузеві, а на внутрішньогалузеві зв'язки.
Для розвитку наукового потенціалу України в першій половині 90-х років характерні такі основні риси:
1. Цей потенціал формувався в рамках колишнього СРСР як його складова частина і, хотіли б ми чи ні, ще деякий час буде нести на собі тягар пріоритетів, вибраних колишнім політичним та науковим керівництвом.
2. Науковий потенціал України в умовах загальної кризи (економічної, політичної, екологічної, культурної тощо) різко скорочується, але навіть на сьогодні Україна за рівнем свого наукового (не технічного) потенціалу входить до 20 найбільш розвинутих держав світу.
3. Державна економічна політика (в своїй зовнішньоекономічній частині), викладена в різноманітних програмах та концепціях, не була націлена на використання наукового потенціалу держави як основи розвитку експортного та антиімпортного виробництва.
4. Наукова політика і перш за все політика фінансування НДДКР базувалась на концепції "збереження" науково-технічного потенціалу. Цей підхід невірний сам по собі: науковий потенціал неможливо законсервувати. Він підлягає надзвичайно швидкому моральному та фізичному старінню у всіх своїх складових частинах. Окрім того, така концепція означає не що інше, як консервацію старих наукових пріоритетів (замість активного реформування їх системи), протекціонізм неконкурентноздатних на міжнародній арені наукових напрямів замість концентрації зусиль на окремих найбільш перспективних.
Наука включається у сферу зовнішньоекономічних зв'язків, міжнародного поділу праці за кількома ключовими напрямами. По-перше, через той ефект, що матеріалізується в товарах та послугах і створює відносні переваги окремим галузям та виробництвам в конкурентній боротьбі. По-друге, через інтернаціоналізацію системи підготовки та перепідготовки наукових кадрів. По-третє, через інтернаціональну систему власності, торгівлю нематеріалізованими результатами наукової праці. По-четверте, через іноземне фінансування НДДКР на території України та участь іноземних інвесторів в присвоєнії отриманих наукових результатів. По-п'яте, через систему кооперованих, спільних досліджень за участю вчених різних країн.
Особливо важливим на даний момент напрямом є заохочення іноземних інвестицій для фінансування наукових досліджень на території України. З одного боку це реальна альтернатива міграції найбільш кваліфікованих вчених за кордон. З іншого — можливість зберегти наукові школи, готувати наукові кадри. Вирішальним фактором у розвитку економіки та інноваційної діяльності є управління цими процесами. Інновація — це виробничий фактор який визначає формування продуктивності й вагового національного продукту на тривалу перспективу. Конструктивна науково-технічна програма просто необхідна для економіки, яка послаблена існуючим погіршенням зовнішніх умов розвитку й внутрішніми труднощами зростання, і яка прагне стати на ноги, використовуючи власні сили. Незважаючи на зазначені недоліки необхідно сказати що нині Україна має певну законодавчу базу у сфері регулювання економічних відносин відносин підприємництва так звану "кровоносну систему економічного простору. Це закони "Про власність" "Про підприємництво", "Про господарські товариства", "Про іноземні інвестиції", "Про захист прав споживачів" та ін.
Важливим напрямом у загальній системі інноваційної стратегії є формування системи стимулів (фінансових та законодавчих) для підтримання інноваційних технологій і підприємництва у сфері науки, науково-технічної діяльності.
У найбільш загальному розумінні латинське слово "стимул" означає збудження до дії, поштовх, збуджувальну причину. У найзагальнішому значенні до стимулів належать засоби, за допомогою яких можна впливати на той чи інший вид діяльності, позитивно визначати його функціональні та якісні властивості.
Під час реалізації мети інноваційного розвитку увага повинна бути спрямованою на:
— орієнтування й підтримку наукових досліджень;
— регулювання напрямів науково-технічного розвитку;
— розвиток високих або "тягових", технологій;
— розвиток промислової і культурної інфраструктури;
— захист вітчизняної промисловості, підвищення її конкурентоздатності;
— стратегічне планування;
— фінансову підтримку розміщення ресурсів;
— удосконалення системи стимулювання;
— сприяння розвиткові торговельної та банківської мережі;
— освіту й підготовку кадрів;
— сприяння процесам обігу інформації;
— організацію передачі технологій;
— ліцензійно-патентне право (патентування, доступність патентної інформації);
— непряме регулювання (правове, фінансове);
— нагляд за інноваційною діяльністю та її оцінку;
— розвиток методів управління;
— спостереження за впливом науково-технічного прогресу на суспільство;
— створення сприятливого інноваційного клімату;
— вивчення закономірностей інноваційного процесу, подальший розвиток і вдосконалення інтенсифікаційних методів.
Стимулювання інновацій та підприємництва у сфері науки має особливо важливий аспект у загальній системі стимулів всього інноваційного процесу. Стадії науково-дослідних і технологічних розробок є первинним джерелом техніко-економічного застосування інновацій, яке вирішальною мірою зумовлює науково-технічні, економічні передумови підвищення ефективності та якості нових технологій. Саме на цих етапах безпосередньо формується техніко-економічний потенціал інновацій, закладаються техніко-економічні переваги, зумовлюється їх подальше промислове та особисте, споживання.
Аналіз результатів державного нагляду: навіть високий технічний рівень продукції машинобудування, забезпечений на стадії розробок нових зразків, суттєво знижувався у процесі їх промислового виробництва через порушення вимог стандартів і технічних умов. Малою є частка участі українських підприємств в експорті продукції. Не дістає поширення сертифікація виробленої продукції. Розглядаючи науково-технічну активність України крізь призму якості й стандартизації виробленої в ній продукції, можна визначити, що вона помітно послаблена і характеризується дуже" низькими темпами підготовки підприємств до діяльності в умовах ринку і конкурентної боротьби. Про це свідчать зниження технічного рівня промислової продукції, невиконання умов стандартів і технічних умов, слабкий розвиток експортабельної продукції та реалізації її за ВКВ, надто повільне впровадження сертифікації в практичну діяльність підприємств України.
Такий стан справ об'єктивно зумовлений тією обставиною, що механізм командно-адміністративної системи, який раніше більш-менш забезпечував зростання обсягів і підвищення якості продукції, нині зруйнований, а новий (зокрема, ринковий) ще або не створений, або не досяг необхідного рівня.
ВИСНОВКИ
Економіка України має непоганий потенціал розвитку в майбутньому у зв'язку з упевненим підйомом у промисловості, прискоренням зростання в будiвництвi, торгiвлi та сферi послуг, про що свiдчать високi показники економічного зростання в 2007 роцi.
З 2000 року економiка України росте в середньому бiльш нiж на 7% на рiк i має достатнiй потенцiал на роки вперед.
Згiдно з їх прогнозом, скорiш за все ВВП країни буде упевнено зростати до кiнця року, проте темпи економiчного пiдйому за пiдсумками 2007 року можуть опинитися нижче, нiж за пiдсумками 2006 року, i становити 7,0%-7,2% - залежно вiд того, якi результати покаже сiльське господарство. Проте, вважають аналiтики, пiдйом обсягiв промисловостi, будiвництва та торгiвлi компенсує низькi результати дiяльностi сiльського господарства.
Водночас експерти також не виключають вiрогiдного уповiльнення темпiв зростання ВВП до 5-7% в 2008-2010 рр. у зв'язку з наявними погрозами i ризиками. Зокрема, їх прогноз зростання цього показника на 2008 рiк - 6,5%.
Як повiдомляється в оглядi, негативно вплинути на економiчне зростання України можуть високий iнфляцiйний тиск i полiтична нестабiльнiсть, яка пiдвищує вiрогiднiсть роздування соцiальних витрат найближчими роками.
Аналiтики зазначають, що подорожчання продовольчих товарiв у жовтнi як в Українi, так i за її межами пiдштовхувало iнфляцiю, в результатi в рiчному вираженнi за мiсяць вона становила 14,8% проти вересневих 14,4%.
Навiть у разi помiрного зростання бюджетних витрат iнфляцiя споживчих цiн у 2008 роцi, видно, коливатиметься у межах 10%.
Як зазначає ДIК, погiршення умов у сферi торгiвлi може спричинити за собою рiзке збiльшення дефiциту рахунку поточних операцiй, що, у свою чергу, може вплинути на бажання iноземних iнвесторiв фiнансувати цей дефiцит. Водночас, згiдно iз прогнозом, за пiдсумками 2007 року дефiцит рахунку поточних операцiй залишиться помiрним - $3,5 млрд.
Розвиток промислового сектора, на думку експертiв, ймовiрно, буде й надалi визначати траєкторiю економiчного розвитку України. Згiдно з їхнiми очiкуваннями, машинобудування на тлi пiдвищення iнвестицiйного попиту в країнах СНД стане домiнуючою галуззю.
Оскiльки цiни на нафту в 2008 роцi, ймовiрно, залишаться високими, є пiдстави прогнозувати високий попит на iмпорт з боку Росiї, яка є найбiльшим для України ринком експорту.
Сприятливі умови для нарощування експорту в РФ створює прив'язка гривнi до долара, який продовжує слабшати щодо євро та російського рубля.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Andreas Polkowski. The Fifth EU Enlargement Round//Intereconomics. Review of European Economic Policy. – 2006. - №4. p. 174-176.
2. Бикова В.Г., Ряснянський Ю.М. Фінансово-економічний потенціал підприємств загальнодержавного значення – оцінка та управління // Фінанси України. – 2005. – № 6. – С. 56–61.
3. Булатов А.С. Мировая экономика. М.: Юристъ, 2006.
4. Бюро экономического анализа США // http://www.bea.gov/industry/index.htm
5. Доклад секретариата ЮНКТАД к конференции по развитию Восточной Азии: уроки с точки зрения новой глобальной ситуации // МЭи-МО. - 1996. - №12
6. Євдокимов Ф.І., Мізіна О.В. Дослідження категорії „економічний потенціал держави" // Наукові праці ДонНТУ: Серія 6, економічна. – 2004. – Випуск 75. – С. 54–59.
7. Колесникова Н.А. Финансовый и имущественный потенциал регионального менеджмента. – М.: Финансы и статистика, 2000. – 240 с.
8. Краснокутська Н.С. Потенціал підприємства країни: формування та оцінка: Навч. посіб. – К.: ЦНЛ, 2005. – 352 с.
9. Крупнейшие компании США // БИКИ.-2003.-№20.
10. Кунцевич В.О. Поняття фінансового потенціалу розвитку підприємства та його оцінки // Актуальні проблеми економіки. – 2004. – № 7. – С. 123–130.
11. Маркова А. В. Отраслевые структурные сдвиги в экономике развитых стран (на примере США и Японии) // Сборник научно-методических трудов преподавателей и студентов НГАУ и ТФ НГАУ . –Томск: ЦНТИ , 1999.
12. Мир в цифрах: обзор по странам // Мир в 2006 году. -М.: Эксперт, 2007.
13. Обзор мировой экономики - май 2007 года // www.ereport.ru
14. Онишко С.В. Фінансове забезпечення інноваційного розвитку: Монографія. – Ірпінь: Національна академія ДПС України, 2004. – 434 с.
15. Паєнтко Т.В. Налоговое регулирование в контексте формирования финансового потенциала предприятия // Бизнесинформ. – 2006. – № 9. – С. 96–98.
16. Парканский А.Б. США в мировых интеграционных процессах //США: экономика, идеология, политика.-2000.-№8.
17. Состояние и перспективы развития основных секторов экономики //БИКИ.-2005.-№14.
