Курсовая Неомарксистська теорія міжнародних відносин
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Зміст
Вступ
Розділ 1. Методологічні основи теорії неомарксизму
1.1 Ступінь дослідженості проблеми, поділ напрямків неомарксизму
1.2 Джерела й становлення сучасного неомарксизму
Розділ 2. Неомарксизм у вивченні сучасних міжнародних відносин
2.1 Теоретичні погляди неомарксистів на політичну структуру сучасного світу
2.2 Світ системний аналіз І. Валлерстайна
2.2 Теорія залежності світової системи
2.3 Перспективи розвитку міжнародних відносин відповідно до світ-системного підходу І. Валлерстайна
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність теми. Останні два десятиліття, відзначені такими подіями, як катастрофа СРСР і формування однополярного світу, породили питання не тільки про причини даних подій, але й про майбутній розвиток системи міжнародних відносин. Особливо це актуально зараз, коли США починають здавати свої позиції безумовного лідера у світовій політиці.
Не підлягає сумніву, що процеси, спостережувані на сьогоднішній момент, мають свій початок у світових війнах першої половини XX століття. Створена за результатами II світової війни Ялтинско-Потсдамская система міжнародних відносин продовжує своє існування дотепер. Однак сучасні тенденції глобалізації й впровадження інформаційних технологій ведуть до руйнування даної системи. У зв'язку із цим виникає необхідність детально розглянути політичні процеси післявоєнного періоду, щоб виявити тенденції еволюції міжнародних відносин у другій половині XX — початку XXI ст.
Системний аналіз міжнародних відносин був запропонований сучасним неомарксизмом. Дана теорія відрізняється чіткістю й послідовністю в структуруванні світових процесів, тим самим підвищуючи ефективність прогнозування глобальних тенденцій історії. Однак використання методів неомарксизму у вітчизняних дослідженнях обмежене по масштабах.
Основні положення неомарксистів — це несиметричність взаємозалежності у світовій системі; різниця в положенні між «центром» і «периферією»; експлуатація «третього світу» (Півдня) з боку «першого світу» (Півночі); капіталістична «світ – система» і «світ-економіка» (І.Валерстайн); соціальні сили й світові порядки (Р. Кокс).
Дослідження представників неомарксизму орієнтовані на вивчення розвитку системи міжнародних відносин, яка формується, у першу чергу передовими державами. Завдяки технологічному відриву й великої військової сили вони мають інструменти тиску на інших акторів міжнародних відносин і можливість визначати світову політику в цілому. Природно, абсолютизувати ступінь їх домінування було б помилковим. Однак саме в розвинених державах відбувається генерація інновацій, які охоплюють не тільки науково-технологічну, але й політичну сферу. На підставі цього закономірно припустити, що основні тенденції трансформації сучасної світової системи закладаються провідними державами. Не можна заперечувати можливість зародження нових тенденцій в інших державах, однак для їхнього втілення ці країни не мають достатніх, у порівнянні із провідними державами, ресурсів. Дане положення обумовило концентрацію уваги на міжнародній політиці держав «ядра».
Об'єкт дослідження — неомарксистська концепція міжнародних відносин, основні її положення, сучасна світ-система (у деяких джерелах світосистема), або капіталістична світ-економіка.
Предмет дослідження — теоретико-методологічні основи неомарксизму і їх застосування в теорії міжнародних відносин.
Мета і завдання курсової роботи. Метою даної наукової роботи є узагальнення й аналіз концепцій неомарксизму, їх обгрінтування світової політики, дослідження поглядів основних предстваників неомарксизму у міжнародних відносинах.
Для реалізації поставленої мети необхідне виконання наступних завдань:
1. Дати визначення поняттю неомарксизм, простежити лінію його становлення;
2. Охарактеризувати погляди основних представників неомарксистів щодо міжнародних відносин у світі.
3. Уточнити поняття сучасної світ-системи й визначити основні характеристики її розвитку.
4. Порівняти методи й методики, запропоновані представниками різних напрямків неомарксизму.
5. Простежити розвиток відносин між державами «ядра» і співвіднести з виділеними етапами розвитку сучасної світ-системи.
6. Оцінити ефективність методів аналізу неомарксизму для дослідження сучасних міждержавних відносин.
Методологічна й теоретична основа. У якості методологічної основи дослідження виступають теоретичні погляди основних представників неомарксизму, а також концепції світ-системного аналізу, розроблені представниками класичного й порівняльного напрямків неомарксизму й школи «постійного розвитку». Дані концепції ґрунтуються на міждисциплінарному підході до аналізу еволюції сучасної світ-системи. Головним методом неомарксизму є виділення циклічності в розвитку світових систем. У дослідженнях короткострокових тенденцій і процесів неомарксизм опирається на порівняльний аналіз політичних подій.
Теоретичне значення роботи. Обґрунтовані в роботі наукові положення створюють підґрунтя для оптимізації подальшого дослідження неомарксистської теорії міжнародних відносин.
Практичне
значення дослідження та одержаних в ході дослідження теми результатів полягає в тому, що концептуальні теоретичні і методологічні підходи, застосовані в роботі, можна використовувати для вивчення процесу становлення і розвитку ідей представників неомарксистської течії, а також у вивчені сучасного багатостороннього міждержавного співробітництва з точки зору неомарксистів. Основні положення, узагальнення і висновки роботи, зібраний фактичний матеріал можуть бути також використані для написання наукових робіт, статей тощо з історії і теорії міжнародних відносин країнознавства, політології та інших суміжних до теми дослідження дисциплін.
Структура курсової роботи. Дослідження побудоване на основі проблемно-тематичного підходу та складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, який містить 40 бібліографічних позицій.
Розділ 1. Методологічні основи теорії неомарксизму
1.1 Ступінь дослідженості проблеми, поділ напрямків неомарксизму
В Радянському Союзі інтерес до неомарксизму вперше виник в 1980-х рр. у рамках розробки концепцій багатоукладності економіки (А.І. Левковський) [33, 156], залежного розвитку (В.В. Крилов, В.А. Яшкин) [33, 153] синтезу традиційного й сучасного (Н.А.Симонія) [33, 154], макроформаційної концепції (Чешков М.А.) [39]. Дані концепції опиралися в основному на дослідження представників теорій нерозвиненості й залежності, і в меншому ступнені - представників світ-системного аналізу. У зазначений період були переведені окремі роботи деяких авторів неомарксизма, наприклад: С. Аміна і Ф.Броделя.
Перші систематизовані огляди праць представників неомарксизма та свті-системного аналізу з'явилися в 1980-початку 1990-х рр. Невелика група вчених на чолі з М.А.Чешковим випустила ряд збірників, присвячених роботам неомарксистів [39]. У даних роботах акценти робляться тільки на деякі аспекти світ-системного аналізу й не проводиться систематизація теорії як такової. Тільки М.А.Чешков [39] публікує огляди робіт неомарксистів, які вийшли в 1980-х рр. і відслідковує критику висунутих І.Валлерстайном положень із боку інших представників світ-системного аналізу.
У середині 1990-х рр. виходять реферативні й оглядові збірники, підготовлені російським вченим А.І. Фурсовим, присвячені теорії, яку розробив І.Валлерстайн і його послідовниками. Але не відслідковуються інші напрямки неомарксизму та світ-системного аналізу.
Зосередженість винятково на роботах І.Валлерстайна спостерігається й по сьогоднішній день. З кінця 1990-х був переведений ряд робіт І.Валлерстайна, які містили окремі статті, а також і фундаментальні роботи, присвячені сучасним політичним реаліям [9], [10], [11], [12], [13], [14].
Деякі дослідники теорії, які були розроблені у рамках неомарксизма, розділяють на п'ять напрямків. Даний поділ враховує наведену В.Р.Томпсоном типологію.
Класичний напрямок представлений такими авторами, як І. Валлерстайн, Самін, Дж. Аррігі, Дж. Дрангель, Т.К. Хопкінс, Дж. Голдстейн, В.В. Вагар і ін. Вони активно розробляють теорію довгих циклів і циклів гегемонії, розглядають основні характеристики капіталістичної світ-системи в процесі її розвитку в сучасному світі.
У порівняльному напрямку у визначенні світ-системи дотримуються концептів, схожих з уживаними в класичному напрямку. Однак основна увага приділяється порівняльному аналізу історичних систем, що існували із прадавніх часів. Щодо політичного розвитку світ-систем представники даного напрямку дотримуються якісних, а не кількісних показників. Порівняльний напрямок розробляють такі автори, як К. Чейз-Данн, Т.Д. Хол, Б. Подобник.
У школі «постійного розвитку» прийнята теорія про існування однієї світ-системи протягом усієї історії людського суспільства. Відносно теорії гегемонистських циклів представники даного напрямку дотримуються більш гнучких, у порівнянні із класичним напрямком, поглядів, затверджуючи можливість існування не тільки одного супергегемона, але й одночасно декількох гегемонів. До школи «постійного розвитку» віднесені А.Г. Франк, Б.К. Гіллс і Дж. Фридман [26, 160].
Дослідження представників наведених трьох напрямків неомарксизма, в основному, зосереджені на політичних факторах розвитку світ-системи. Наступні еволюційний напрямок і школа «поглинання» являють собою соціокультурні теорії: представники даних напрямків займаються переважно дослідженнями соціальних і культурних аспектів розвитку світ-систем.
Засновником еволюційного напрямку є Г. Модельскі [26, 171]. Він розробляє теорію взаємозалежних культурних, соціальних, економічних і політичних циклів. Побудована на підставі цього модель являє собою жорстко детерміновану систему. У дослідженнях політичних процесів представники еволюційного напрямку розглядають глобальні тенденції. Тому в рамках даного напрямку неможливий аналіз періоду менш двох сторіч.
Засновник школи «поглинання» Д. Вілкинсон [26, 171] зосередився на культурно-соціальних, а точніше цивілізаційних, показниках розвитку світ-системи. У даному напрямку розділяється точка зору представників школи «постійного розвитку» про час виникнення сучасної світ-системи. Але при цьому не заперечується можливість як послідовного, так і паралельного існування інших світ-систем.
Центрами розробок перерахованих напрямків неомарксизму є університети у Бімхемтоні й Колорадо (класичний і порівняльний напрямки й школа «постійного розвитку»), у Вашингтоні (еволюційний напрямок) і в Каліфорнії (школа «поглинання»). Постійні публікації неомарксистів здійснюються в журналі «Journal of World System Research». Окремі роботи можна зустріти в різних тематичних збірниках.
1.2 Джерела й становлення сучасного неомарксизму
У розвитку сучасного неомарксизма можна виділити три стадії. Свій початок він бере в роботах марксистів і марксистів-ленінців XIX - початку XX ст. У період між двома світовими війнами центром розробки основних постулатів неомарксизму стає Франкфуртська школа. Після Другої світової війни ідеї Франкфуртської школи були використані «новими лівими» в 1960- початку 1970-х рр. Наступним етапом у становленні сучасного неомарксизму є розвиток теорії нерозвиненості й залежності. Саме в її рамках і виник сучасний неомарксизм, або світ-системний аналіз.
У традиційному марксизмі, засновниками якого є К. Маркс і Ф. Енгельс, А. Лабріола, Ф. Мерінг, К. Каутський, М. Плеханов і ін., головним чином розвивалися два напрямки [29, 183]:
1. Економічний аналіз і пояснення змін капіталістичного способу виробництва, які породжують монополізацію й імперіалізм;
2. Розвиток теорії «Капіталу».
Приймаючи до уваги той факт, що у рамках даної роботи неможливо розглянути всю теоретичну спадщину класиків марксизму, основна увага буде приділена темам, які надалі лягли в основу сучасного неомарксизму.
Першою можна виділити тему взаємодії людину й природи. З одного боку, вона стосувалася проблеми свободи й природньої необхідності. Як стверджували марксисти, розвиток людства веде до прогресивного звільнення людського суспільства від тиранії природньої необхідності. В сучасному світі плоди цього звільнення привласнюються панівними експлуататорськими класами, що обмежує свободу в людському суспільстві. Із приходом же комунізму ці плоди будуть привласнюватися самими виробниками, що приведе до суспільства загального достатку, повного панування над природою, тобто до царства свободи. У сучасному же капіталістичному суспільстві людство вже подолало особисту залежність, характерну для античного й феодального суспільств, однак ще збереглася речова залежність.
З іншого боку, тема взаємодії людину й природи містить у собі матеріалістичну ідею практики. Згідно К.Марксу, людина не просто існує, підкоряючись природним умовам, але практично перетворює оточуючий її світ. Зміна природи, і, у тому числі, перетворення суспільних відносин, здійснюється через працю. Таким чином, практика є основною рисою людського світу.
Практика первинна стосовно духовного світу. Вона носить суспільний характер, тобто її немає поза людським спілкуванням. Практика історична в тому розумінні, що полягає в безперервному перетворенні людьми умов свого існування й самих себе. Також практика є предметною діяльністю, оскільки людям доводиться перетворювати те, що створила природа або суспільство, тобто предмети. Оскільки людина може мислити тільки про те, що вже ввійшло в коло практичних проблем, тільки історична практика може служити обґрунтуванням або спростуванням теоретичних викладень.
Немаловажне місце в теорії марксизму займає поняття «відчуження». У марксизмі виділяється п'ять видів відчуження [32, 94-97]:
1. Відчуження діяльності - діяльність людини стає далекою їй: не приносить радості, задоволення;
2. Відчуження умов праці від самої праці - робітнику у формі капіталу протистоять умови його праці, від нього відчужене управління виробництвом, науковий розвиток, знаряддя праці;
3. Відчуження результатів праці - вони переходять у чужу власність;
4. Відчуження соціальних інститутів і норм - норми соціального життя приписуються трудящим ззовні;
5. Відчуження духовного життя - духовна діяльність відособлена від людини у вигляді релігії, абстрактної моралі, професійного мистецтва, ідеології, і не є вільним, «живим» результатом її діяльності.
Марксисти приділяли велику увагу проблемі розвитку людського суспільства. У рамках досліджень по даній темі було розроблене поняття суспільно-економічної формації. К.Маркс виділяв три великі суспільні формації [32, 99]:
1. Первинну - загальна власність. Ця суспільна формація характеризується тим, що відносини загальної власності й виробничі відносини не мають окремих форм і проявляються через родові зв'язки.
2. Вторинну — приватна власність. Ця формація позначається як «економічна суспільна формація». У якості «прогресивних епох» даної формації представлені азіатський, античний, феодальний і буржуазний способи виробництва.
3. Третинну - суспільна власність. Втіленням даної формації є комунізм, де можливий «самобутній і вільний розвиток індивіда».
Визначення формації тісно пов'язане з поняттями базису й надбудови. У суспільному виробництві життя люди вступають у виробничі відносини, які відповідають певному щаблю розвитку матеріальних продуктивних сил. Сукупність виробничих відносин становить економічну структуру суспільства - базис, над яким розташовується політична і юридична надбудова [37, 44]. У певний момент продуктивні сили заходять у суперечність із виробничими відносинами, і тоді наступає епоха соціальної революції. Капіталізм кінця XIX століття розглядався марксистами як період загострення протистояння двох класів - пролетаріату й буржуазії, що повинно було з неминучістю привести до революційної зміни суспільно-економічної формації.
В 90-х рр. XIX століття деякі положення марксизму були переглянуті в рамках ревізіонізму, представниками якого є Є. Бернштейн, А. Бебель, В. Либкнехт, Л. Березнів і ін. Критиці піддалися положення марксизму про прогресивне зубожіння пролетаріату у міру розвитку капіталізму й росту класових протиріч, про концентрацію капіталу, а також про революційну зміну суспільно-економічних формацій.
Опираючись на нові дані господарського розвитку, ревізіоністи доводили, що, по-перше, витиснення великим капіталом дрібного сповільнилося, а, по-друге, трести й картелі допомагають капіталізму усунути кризи. На підставі цього вони стверджували, що наприкінці XIX століття спостерігається пом'якшення протиріч капіталізму. Наслідком цього в практичному відношенні є можливість поліпшення становища робітничого класу шляхом соціальних реформ. Тим самим і забезпечується мирний перехід від капіталізму до соціалізму [30, 128-135].
Наступні розвиток марксизму в рамках марксизму-ленінізму, представниками якого є В. Ленін, Р. Люксембург, Л. Троцький, М. Бухарін і ін., сприяло розробці понять «класи» і «імперіалізм». Дані поняття стали основними для досліджень міжнародної економіки й політичної ситуації у світі.
Як стверджували марксисти-ленінці, кожному історично певному способу виробництва відповідає й свій специфічний тип обладнання суспільства, обумовлений наявністю певних класів. Класичне визначення класів дав В.І. Ленін [30, 136]: «Класами називаються великі групи людей, що відрізняються за їхнім місцем в певній історичній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (здебільшого закріпленим й оформленим в законах) до засобів виробництва, за їхньою роллю в громадській організації праці, а отже, за способами одержання й розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони розташовують. Класи, це такі групи людей, з яких одна може привласнювати працю іншої, завдяки відмінності їх місця в певному укладі суспільного багатства».
Марксисти-Ленінці вважали, що в капіталістичному суспільстві неминуча інтернаціоналізація пролетаріату й буржуазії, оскільки з розвитком міжнародних зв'язків інтереси й умови життя в різних країнах усе більше. і більше зрівнюються. Даний процес обумовлює світовий характер нової соціалістичної революції.
Засновником теорії імперіалізму є Р. Гильфердинг, представник австромарксизму. Він одним з перших звернув увагу на протиріччя між загальним, універсальним характером капіталу (у силу своєї природи капіталізм прагне до вирівняння норм прибутків, цін на різні товари, заробітної плати і т.д.) і твердими національними границями, які перешкоджають зазначеному вирівнюванню [30, 137]. Надалі теорію імперіалізму розробляли О. Бауер, К. Каутський, Р. Люксембург, Н.І. Бухарін і ін. В.І. Ленін конкретизував визначення монополістичного імперіалізму [30, 137], який є останньою фазою експансіоністського розвитку капіталізму. Дана фаза характеризується концентрацією виробництва й капіталу в руках монополій; злиттям банківського капіталу із промисловим і створенням на базі цього фінансового капіталу, фінансової олігархії; вивозом капіталу, а не товарів; утворенням міжнародних монополістичних союзів капіталістів; закінченням територіального розділу землі найбільшими капіталістичними державами. Але якщо Р. Гильфердинг визнавав можливість мирного розвитку імперіалізму й розв'язання зазначеного ним протиріччя, то В.І.Ленін такий варіант заперечував. До того ж марксисти-ленінці стверджували, що експансія капіталу, яка проявляється в охопленні все більших територій, у розширенні міжнародних зв'язків і інтернаціоналізації класів капіталістів і пролетаріату, має свої географічні границі (Р. Люксембург), досягши яких, капіталізм із неминучістю загине.
Наступним етапом розвитку марксизму є період I і II світових воєн. У цей час марксистські ідеї розбудовує Франкфуртська школа (Інститут соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні (з 1931 р.), «Журнал соціальних досліджень» (з 1932 р.)). Її представниками є К. Корш, В. Беньямін, М. Хоркхаймер, А. Лефевр, Т. Адорно, Ю. Хабермас і ін. Паралельно «критичній теорії» переосмислення навчання К. Маркса відбувається в рамках «ревізіонізму», представленого такими іменами, як Д. Лукач, А. Грамши, Л. Альтюссер і ін. Ідеї Франкфуртської школи вплинули на ідеологів руху «нових лівих» 1960 - початку 1970-х рр. — Г. Маркузе, Ч. Гевара, Ф. Кастро, Ф. Фанона, Р. Дебре й ін.
Після першої світової війни неомарксизм виступає як ліворадикальний напрямок. При цьому соціал-демократичне трактування марксизму вважається неприйнятним, а сама соціал-демократія розглядається, як така, що інтегрувалася в капіталістичний світ, що і визначило негативне до неї відношення з боку неомарксистів. Поряд із цим простежується й неприйняття радянського варіанта марксизму. У першій половині XX століття неомарксисти акцентують увагу на критичній спрямованості філософії К. Маркса, його критиці капіталістичної цивілізації і її культури, комбінації наукового аналізу з морально-світоглядними установками [28, 107].
Представників Франкфуртської школи відрізняє «структурне відділення від політичної практики», тобто неомарксисти відходять від практичної діяльності й обмежуються теоретичними вишукуваннями. Створення Інституту соціальних досліджень у Франкфурті знаменує інституціональне відділення теорії від політики. Серед другого покоління марксистів тільки Д. Лукач,. К. Корш і А. Грамши на початку своєї кар'єри були великими політичними діячами. В 1934-1939 рр. інституціональний центр франкфуртської школи розташовувався в Женеві, потім у Парижі. В 1939 році Інститут переїжджає в США в Колумбійський Університет у Нью-Йорку, де й розташовується до закінчення II світової війни. Після того Інститут вертається в Німеччину у Франкфурт-на-Майні. Однак у Німеччині заборонена комуністична партія, а соціал-демократична партія формально рве зв'язки з марксизмом. Усе це сприяє остаточній деполітизації Інституту.
У якості основних рис Франкфуртської школи виділяють наступні:
1. Проблематика відчуження витлумачується в дусі гегелівського ототожнення відчуження й опредмечування, відчуження й об'єктивації.
2. Антипозитивізм набирає саму крайню форму - заперечення всієї «традиційної» науки ( як природньої, так і соціальної), розцінюваної як основний інструмент капіталістичної експлуатації й гноблення, та найбільш адекватне втілення буржуазної ідеології.
3. Об'єктом вивчення стає «надбудова», тобто у фокусі досліджень виявляється культура, а не економіка. Представники Франкфуртської школи замовчують буржуазну політичну систему й нічого не говорять про способи її повалення.
4. Якщо в класичному марксизмі розвиток людства веде до прогресивного звільнення від тиранії природньої необхідності й із приходом комунізму - до царства свободи, то Т. Адорно й М. Хоркхаймер зтверджують, що підпорядкування природи відбувалося одночасно з формуванням класів. Наслідком останнього з'явилося підпорядкування більшості людей соціальному порядку, нав'язаному ним у вигляді безжалісної другої природи над ними. Розвиток техніки тільки вдосконалює механізм тиранії [28, 131].
Вплив Франкфуртської школи особливо помітний в 1970-ті рр. Значну роль теоретики цієї школи зіграли в ідеологічному оформленні руху «нових лівих» ( 1960-ті - початок 1970-х рр.). Даний рух одержав широке поширення в Західній Європі й Америці. «Нові ліві» виступили з різкою критикою пізнього капіталізму, «суспільства благоденства», і «споживчого суспільства», яке в той час встановилося. Вони вважали, що складається нова революційна ситуація, яка приведе до катастрофи існуючого соціального обладнання й покладе кінець світу відчуження й буржуазності.
Розвитку руху «нових лівих» сприяла соціальна напруженість 1970-х рр., яка визначалася війною у В'єтнамі, боротьбою афро-американців за цивільні права в США, широким розвитком національно-визвольного руху, а також молодіжним і жіночим рухом.
Основними напрямками теоретичної діяльності неомарксистів Франкфуртскої школи стали критика сучасного суспільства, вироблення шляхів його перетворення, а також розробка поняття гегемонії.
Критика сучасного капіталістичного порядку, і цінностей, що його цінностей торкалася наступних аспектів: основи пізньокапіталістичного суспільства, його порівняння із суспільством «реального соціалізму», проблема відчуження людини, оцінка ролі масової культури.
Основи пізньокапіталістичного суспільства. Протистояння раціоналізму й ірраціоналізму. Тоталітаризм і глобальне відчуження людини виступають як загальна характеристика XX століття [6, 329]. Громадський порядок цього періоду характеризується як той, що «опирається на приватні корпорації капіталізм» при пануванні фінансових тузів і верхівки бюрократії. Людина є винтиком суспільства, позбавлена свободи, уяви й здатності до творчості. Цінності раціональності, калькуляції й бюрократизму є домінуючими в сучасному суспільстві. Для скинення їх тотального контролю над людиною необхідно звернутися до їхньої протилежності, а саме до спонтанності, іраціонально-міфічного (Г. Маркузе).
Порівняння капіталістичного суспільства й суспільства «реального соціалізму». Для неомарксистів першої половини XX століття суспільство «реального соціалізму» не є протилежністю суспільству капіталістичному. В обох суспільствах в основі лежить регламентація, централізація, панування економічної й політичної бюрократії. І те, і інше виступають як тоталітарні суспільства, у яких неможлива свобода індивіда. Капіталістичне суспільство- і суспільство «реального соціалізму» підтримуються індустріальними країнами, з високим рівнем технологічного розвитку. Таким чином, обидві системи виявляються схожими, а отже, цілком реальна їхня конвергенція.
Відчуження людини. Розвинене індустріальне суспільство, технічний прогрес дає об'єктивні передумови для створення вільного суспільства, а також для діяльності вільної людини. Вільна людина має «двовимірне» мислення, тобто вона здатна виходити за рамки навколишньої дійсності й боротися за подолання даної дійсності заради здійснення кращих можливостей. Але масова культура не дає можливості сучасній людині виробити внутрішні, суб'єктивні умови. Щодо цього відбулося повне відчуження духовного життя людини [6, 332].
Розділ 2. Неомарксизм у вивченні сучасних міжнародних відносин
2.1 Теоретичні погляди неомарксистів на політичну структуру сучасного світу
Події, що відбувся після закінчення « холодної війни» і розпаду СРСР, і особливо за перший рік XXI століття, зажадали від політологів, соціологів, геополітиків, а також психологів перегляду поглядів на теорії міжнародних відносин. Неомарксизм заявляє про себе через критику основних положень реалістичної парадигми. Прихильники неомарксизму представляють світ у вигляді глобальної системи різноманітних економік, держав, суспільств, ідеологій і культур. Як стверджують неомарксисти, держави, які раніше захищали себе від зовнішніх потрясінь, сьогодні перетворюються в агентів, що передають національним економікам вимоги світ-економіки з метою адаптації до умов конкуренції на світовому ринку. Але існують і процеси, протилежні глобалізації, — диверсифікованість економічних, політичних, суспільних, соціокультурних і інших організацій і структур, пошуки шляхів розвитку. На думку представників неомарксизму, радикально-ліберальна ідеологія прагне завуалювати ці процеси. Вона вселяє людям, що альтернативи глобалізації немає, що в основі, твердої конкуренції, яка спостерігаються на світовій арені, дерегламентації взаємодій і егоїзму лежить економічна логіка.
На думку ідеологів неомарксизму, гіперліберальна світ-економіка потребує лідера, здатного змусити поважати її правила. Після «холодної війни» роль лідера привласнили собі США, що дозволяє претендувати на привілеї у вигляді виключень із загальних правил поведінки на міжнародній арені. Будучи найбільшим у світі боржником, США розраховують на подальше одержання кредитів і продовжують жити, витрачаючи набагато більше, ніж це дозволяють їхні власні можливості. Їхні лідери пояснюють це «вагою військової ноші», яку Сполучені Штати змушені нести, захищаючи решту людства (і насамперед західний світ) від численних погроз його безпеки. Насправді міжнародні відносини здобувають залежний від США характер. Ця залежність стосується не тільки «маргінальних» (традиційних) периферійних зон світової системи, тобто слаборозвинених країн «третього світу», не тільки її «активних» або «головних» периферійних зон, якими стають країни Східної Азії, Східної Європи, Латинської Америки, Росія, Індія, але й таких традиційних «центрів системи», як Японія й Західна Європа. Погоджуючись і підтримуючи політику Вашингтона, Японія й Західна Європа ризикують у довгостроковій перспективі загострити цим не тільки японсько-європейське суперництво, але, протиріччя між західноєвропейськими країнами, які пом'якшилися в останнє десятиліття [26, 137].
Однак, як показують теоретики неомарксизму, подальша еволюція світової системи багато в чому буде залежати від політичної волі й здатності «периферійних» країн і регіонів порвати зі стратегією, яка нав'язує їм, розвиток в сфері як внутрішніх, так і міжнародних відносин, а також від ефективності опору цій стратегії з боку трудящих.
Таким чином, рушійними силами міжнародних відносин, прихильники неомарксизму,вважають не держави, а класи, і поведінка всіх акторів пояснюється саме класовими особливостями. Держави, багатонаціональні корпорації та деякі міжнародні організації репрезентують у світовій економічній системі інтереси домінуючого класу. Світова економіка жорстко обмежує свободу маневру держави. Ключовою рисою світової економіки є розподіл світу на центр, напівпериферію та периферію.
Неомарксисти стверджують, що пануюча в капіталістичній світовій системі ідеологія гіперлібералізму змінює роль національного суверенітету. Основна функція держави полягає, перш за все, у сприянні ринковим силам. Водночас держава поступово втрачає функції соціального захисту населення. Перерозподіл на користь бідних регіонів розглядається в рамках цієї ідеології як «протекціоністське втручання», що суперечить логіці ринку. Тому регіони все менше пов’язують свої інтереси з центром. Посилюються сепаратистські рухи: багаті не хочуть ділитися з бідними, а бідні вважають, що відокремлення стане найліпшим шляхом вирішення їхніх проблем.
Суверенітет у термінах неомарксистської школи не є ключовим поняттям, оскільки він стосується політичних і юридичних аспектів. Найважливішою ж рисою світової політичної системи є ступінь економічної автономії, і всі держави вимушені грати за правилами, визначеними міжнародною капіталістичною економікою. Так, представники школи неомарксистської теорії зазначають, що економічно малорозвинені країни перебувають у залежності від більш розвинених, причому економічне відставання не є природним етапом розвитку, притаманним усім державам, а наслідком нерівноправних міждержавних відносин.
Прихильники цього підходу піддають сумніву положення, що суверенітет, як такий, що володіє відносно незалежною політичною логікою, може бути відокремлений від світової економічної системи. Відповідно, суверенітет та розподіл праці є не просто протилежними принципами, але й елементами єдиного політичного та економічного порядку, міжнародної спільноти «вбудованого лібералізму» [26, 139]. Саме суверенітет поступово знищується глобалізацією, оскільки глобальні економічні процеси обмежують спроможність держави визначати та проводити незалежну економічну політику. До певної міри такі обмеження державної автономії існували завжди. Цю точку зору поділяють, в основному, автори, які розглядають світ передусім як глобальну капіталістичну систему. Фактично характеристика, що раніше давалася слабким державам у світовій економічній системі, в епоху глобалізації може бути застосована практично до всіх держав світу.
2.2 Світ системний аналіз І. Валлерстайна
Світ-системний аналіз досліджує соціальну еволюцію систем суспільств, а не окремих соціумів, на відміну від попередніх соціологічних підходів, у рамках яких теорії соціальної еволюції розглядали розвиток насамперед окремих суспільств, а не їхніх систем. У цьому світ-системний підхід подібний із цивілізаційним, але йде трохи далі, досліджуючи не тільки еволюцію соціальних систем, що охоплюють одну цивілізацію, але й такі системи, які охоплюють більш однієї цивілізації або навіть усі цивілізації світу. Цей підхід був розроблений в 1970-ті рр. А. Г. Франком, І. Валлерстайном, С. Аміном, Дж. Арриги і Т. дос Сантосом. У якості найважливішого попередника світ-системного підходу, який заклав його основи, зазвичай розглядається Ф. Бродель. Тому не випадково, що головний світовий центр світ-системного аналізу (у м. Бінгхемптон, при Університеті штату Нью-Йорк) має ім'я Фернана Броделя [20, 42].
Найпоширеніша версія світ-системного аналізу, розроблена І. Валлерстайном. Згідно І.Валлерстайну, сучасна світ-система зародилася в т.зв. «довгому 16-му столітті» (приблизно 1450— 1650 рр.) і поступово охопила собою увесь світ. До цього часу у світі одночасно співіснувала безліч світ-систем. Ці світ-системи Валлерстайн підрозділяє на три типи: мінісистеми, світ-економіки й світи-імперії. Мінісистеми були характерні для первісних суспільств. Для складних аграрних суспільств характерні світ-економіки й світи-імперії. Світ-економіки являють собою системи суспільств, об'єднаних тісними економічним зв'язками, які виступають у якості певних одиниць, що еволюціонують, але не об'єднані в єдине політичне об’єднання. Згідно Валлерстайну, усі докапіталістичні світ-економіки рано або пізно перетворювалися в світ-імперії через їхнє політичне об'єднання під владою однієї держави. Єдине виключення із цього правила — це середньовічна європейська світ-економіка, яка перетворилися не в світ-імперію, а в сучасну капіталістичну світ-систему.
«Світ-Система - соціальна система, що має границі, структуру, правила легітимації й погодженість (соherence)». Це - організм, чиє життя визначається конфліктуючими силами; організм, що має життєвий простір (life-span), понад який його характеристики міняються в одному відношенні й не міняються в іншому. Критерій світу-системи - самодостатність (self-contained) його існування. «Світ – система» - не «світова система», а «система», що є «світом». Самодостатність - теоретичний абсолют (як вакуум), що не існує в реальності, але, що робить вимірними явища реальності.
Найбільш стійкі світ-системи – «свти-імперії» (Китай, Рим і т. д) Спосіб виробництва, який є їх основою, – редистрибутивно-данницький (redistributive-tributary) або просто данницький (tributary) [20, 44].
«Лейтмотив (key-note) цього способу виробництва - політична єдність економіки, яка існує не тільки при наявності високої адміністративної централізації («імперська» форма), але й при її відсутності («феодальна» форма)».
Практично І. Валлерстайн у першому випадку має на увазі спосіб виробництва, який зазвичай називають «азіатським» (більш вірним представляється термін «політарний», запропонований Ю.І.Семеновим), у другому - феодальний. Але в теоретичному плані, ніяких способів виробництва, крім винайдених ним самим, І. Валлерстайн не визнає. Самі по собі світи-імперії І. Валлерстайн також не розглядає.
Поряд з світами-імперіями виникають інші світи-системи - світ-економіки.
Світ-економіка - це система, принципово відмінна й від міні-системи, і від світ-імперії. У світ-економіці немає соціальних обмежень для розвитку виробництва, що стає можливим, за Валлерстайном, при звільненню економіки з-під диктату політичної влади. Такий диктат - сутність світ-імперії. Його скасування це перемога нового «способу виробництва» - капіталістичного.
Неміцні світ-економіки минулого швидко гинули, трансформуючись у мирі-імперії. Така доля світ-економік Китаю, Персії, Рима й інших. Вони також перебувають поза полем зору І. Валлерстайна - він досліджує одну і тільки одну світ-систему: сучасну світ-систему (СМС), вона ж - капіталістична світ-економіка (КСЕ), єдина з світ-економік, що не тільки вижив, але й перемогла інші соціальні системи, «втягнувши» їх у себе.
Виникнення КСЕ відноситься до XVI століття. Капіталістична світ-економіка базується на великому (extensive) поділі праці (меншою мірою обумовленому географічно, у більшій - соціально). Його складові частини - ядро, напівпериферія й периферія.
У розробці проблем відносин центру й периферії Валлерстайн іде за прихильниками концепції «залежного розвитку». Ядро в результаті нееквівалентного обміну виграє (розвинені капіталістичні країни), периферія - програє («третій світ»), напівпериферія займає проміжне положення (наприклад, Росія). У ядрі існує світовий лідер - гегемон. У ролі гегемона виступали в XVII-XVIII століттях - Голландія, в XIX столітті - Великобританія, в XX столітті - США. Навколо КСЕ перебували інший світ-системи - зовнішні арени - які були нею згодом поглинені. Населення КСЕ становлять «статусні групи» і «класи». «Класами» Валлерстайн називає «статусні групи», які усвідомлюють свої інтереси, й борються за них. «Класів» може бути не більш двох [12, 62].
Така, у короткому викладі, методологія І. Валлерстайна. При дослідженні проблем КСЕ вона виявляється досить плідною. Безсумнівним досягненням є вивчення горизонтальних зв'язків усередині світ-економіки. Але безсумнівною проблемою для світ-системного підходу виявилося співвідношення світ-економіки й окремих суспільств.
Існування окремих суспільств (Валлерстайн називає їх «національними державами») вважається вторинним, похідним від існування соціальних систем. На думку Валлерстайна, не соціально-історичні організми поєднуються в системи, а, навпаки, системи породжують соціально-історичні організми. Безсумнівно, цей погляд пов'язаний з тим, що головний предмет досліджень Валлерстайна - сучасність. Саме для сучасності характерний досить сильний зворотний вплив міждержавної системи на складові національної держави; Валлерстайн переніс цю ситуацію на минуле, коли подібний вплив був значний слабшим.
Незважаючи на те, що Валлерстайн виділяє різні типи соціальних систем і різні способи виробництва, стадіальної типології в нього немає - він не вважає, як можна було б припустити, що людство розвивається від стадії міні-систем до стадії світ-систем. Валлерстайн заперечує поняття «прогрес» і «розвиток», вбачаючи в історії тільки зміни, які не мають ніякої спрямованості.
Це помітно при поясненні ним причин появи КСЕ в Європі, що одночасно було, поясненням причин невиникнення КСЕ в інших місцях і в інші часи.
Видалося б, виникнення капіталізму нерозривно пов'язане з виникненням буржуазій із середньовічного бюргерства, зі специфікою європейського міста і т.д. І. Валлерстайн із цим не згодний. Це, на його думку, не більш, ніж «міф XIX століття», що не пояснює ні відставання одних країн від інших, ні способів ліквідації цього відставання. Корінь міфу він бачить у визнанні існування двох пар антагоністичних соціальних груп (буржуазії - пролетаріат, земельна аристократія - селянство), з яких перша пара належить капіталізму, друга - успадкована від минулого. Замість «міфу XIX століття» ним пропонується «Казка Нашого Часу», сюжет якої зводиться до твердження, що феодали перетворилися в капіталістів, а не були ними переможені.
Але ця гіпотеза не пояснює, чому одні феодали перетворилися в буржуа, а інші - ні. Тим більше вразлива «казка» Валлерстайна для пояснення невиникнення КСЕ в Азії. (А таке пояснення Валлерстайну необхідно було представити - адже для нього немає принципової різниці між європейським феодалізмом і іншими «світ-імперіями»: усюди існують «протокапіталістичні елементи» і має місце їх «блокування» політичною владою, отже, капіталістична світ-економіка в принципі може виникнути де завгодно й коли завгодно, необхідний лише сприятливий збіг обставин. Валлерстайн доводить, що такий збіг обставин мав місце в Європі XIV-XVI століть, але не доводить, що він не мав місце в Азії, Африці, доколумбовій Америці в будь-який інший час.) [12, 67].
Представляється, що Валлерстайн, побачивши (на конкретному матеріалі) тенденцію «вбудовування» європейської знаті в капіталістичний ринок, дав цій тенденції невірне тлумачення. Влада дворянства на периферії зв'язана владою буржуазії у ядрі. Існування КСЕ для Валлерстайна первинно стосовно існування окремих суспільств. Виходить, що дворянство й буржуазія становлять єдине ціле. Таким чином, Валлерстайн виявився заручником своєї теоретичної схеми. Можливо, свою роль зіграли і його політичні переконання, у рамках яких припустимо розглядати історичний процес, що направляється злою волею панівного класу - найбільш звичним для Валлерстайна є «однокласовий» стан світ-системи, при якому свої інтереси усвідомлює тільки панівний клас, а інші шари суспільства залишаються «статусними групами».
Валлерстайн, виходячи з висновків про тотожність дворянства й буржуазії, заперечує факт буржуазних революцій. Так, в III томі «Сучасної світ-системи», дійшовши до Великої Французької революції, він відмовляється бачити в ній соціальну революцію, що відбувся у Франції. Валлерстайн заявляє наступне: «Французька революція не відзначена ні базисними економічними, ні базисними політичними трансформаціями. Французька революція, у термінах капіталістичної світ-економіки, це момент, коли ідеологічна суперструктура наздогнала економічний базис». Тобто це не соціальна революція, а світоглядне зрушення, притому яке мало місце не у Франції, а у світ-економіці в цілому. Антиаристократичні гасла Французької революції для нього - гігантське відволікання уваги (diversion), «жарт і ігри» (fun and games), розпочате «аристократією-буржуазіями» для обдурювання селян і санкюлотів [13, 271].
Основних напрямків в еволюції КСЕ з XVII століття до наших днів було два - територіальне розширення, що означало периферизацію, земель, що підкоряються зовнішній арені, і боротьба за гегемонію в ядрі. Обидва процеси протікали відповідно до економічних циклів - за періодом експансії (А-Фаза) випливав період застою ( Б-Фаза). Періоди розширення КСЕ - 1620-1660 рр., 1750-1815 рр., 1880-1900 рр.
І.Валлерстайн і Т.К..Хопкінс у статті «Капіталізм і включення нових зон у світ-економіку» дають наступну картину розширення КСЕ.
В XVI столітті до її складу входить більша частина Європи ( крім Росії й Туреччини) і Іберійська ( іспанська й португальська) Америка.
В XVII столітті включаються Північна Америка й Кариби.
В XVIII столітті - Росія, Туреччина, Індія, узбережжя Західної Африки.
У другій половині XIX століття - інша Азія, Африка й Океанія.
У першу чергу включаються географічно близькі й політично слабкі арени, такі, як Східна Європа. Віддалені, але слабкі Америка й Кариби включаються швидше, ніж близька, але сильна Османська імперія. Ще більш сильна Росія включається в якості напівпериферії, а не периферії.
Включення йде поступово, у міру того, як ядро КСЕ сильнішає. Морська техніка європейців уже в XVI столітті забезпечувала перевагу в Індійському океані, а сухопутна - тільки в XVIII столітті дозволила завоювати Індію. Включення означало, по-перше, переорієнтацію виробництва для роботи на світовий ринок (розвиток гірничодобувної промисловості й плантаційного сільського господарства) і, по-друге, політичні зміни. Державні структури, «класи» і статусні групи уніфікувалися у відповідності зі стандартами КСЕ. Держава (там, де вона зберігалася) змінювалася таким чином,що її структури функціонували тепер «як члени міждержавної системи й під її керівництвом», втрачаючи частину суверенітету.
Час політичної й економічної трансформації кожної нової зони становив 50-75 років.
Включення нових зон у світ-економіку, пише Валлерстайн у III томі «Сучасної світ-системи», супроводжувалося перетворенням сусідніх зон у зовнішні арени. «З погляду капіталістичної світ-економіки, зовнішня арена була зоною, у продукції якої капіталістична світ-економіка бідувала, але яка пручалася ( можливо, лише культурно) ввозу мануфактурної продукції у відповідь і досить сильно підтримувала свої переваги політично». Коли була включена Індія, Китай знайшов якість зовнішньої арени, коли були включені одні частини Османської імперії - Балкани, Анатолія, Єгипет, то інші – «Благодатний півмісяць», Магриб - стали зовнішніми аренами. Те ж відбулося із Центральною Азією після включення Росії, із західноафриканською саваною - після включення західноафриканського узбережжя. Але зрештою опір усіх зовнішніх арен був зломлений і вони були включені в КСЕ [20, 66].
Поки зберігалася можливість екстенсивного росту КСЕ, йшов процес колонізації. В XX столітті, коли ці можливості були вичерпані, КСЕ, переживши кризу, прийшла до нової форми відносин ядра й периферії - неоколоніалізму. Хоча колоніальної системи в сучасному світі немає, відношення «центр-периферія» зберігається.
Здається, що з поля зору І.Валлерстайна випала проблема існування так званого «реального соціалізму» і його взаємин із КСЕ.Але це не так - у Валлерстайна є своя інтерпретація СРСР: це - напівпериферія КСЕ, така ж, як Російська імперія - до й Російська Федерація - після.
Щоб зробити зрозумілою логіку І.Валлерстайна, яка привела його до настільки ексцентричного висновку, необхідно розглянути історію інтеграції Росії в КСЕ і її становище там після інтеграції.
При виникненні КСЕ Росія залишалася зовнішньою ареною. Московське царство, створене Іваном Грозним, було одним з багатьох світів-імперій. Перше зіткнення цього світу-імперії й КСЕ - Ливонські війни - закінчилося внічию. «Якби цар Іван переміг - і значна частина Європи ввійшла б у його світ-імперію й перестала б бути капіталістичною, як це трапилося з Новгородською республікою. Якби переміг Захід – це швидше за все переросло б в остаточний розпад імперії, виникнення слабких держав з наступним включенням їх до складу периферії. Така добре нам відома історична траєкторія Моравії, Речі Посполитої, пізніше Китаю, імперій Османів і Великих Моголів. Периферійне положення у світ-економіці несумісне з існуванням сильної держави. На периферії попросту не вистачає ресурсів для підтримки ефективної системи влади. Московія ж за XVII століття приєднала Сибір, створила потужну для свого часу мануфактурну промисловість,і це дозволило їй при Петрі I увійти в європейську геополітику «зі щитом» [20, 68].
Росія була інтегрована в КСЕ в XVIII столітті, у період між правліннями Петра I і Катерини II (це відповідає звичайній тривалості інтеграції) і «дала класичний приклад не периферії, а саме напівпериферії - держави, що вигадливо поєднує як риси ядра,так і периферії». Риси ядра в Росії Валлерстайн бачить «в армії й у всьому, що в Росії з нею зв'язане. На відміну від азіатських імперій Росія XVIII-XIX століть контролювала дуже серйозний військовий потенціал, розташований поблизу від європейського ядра світ-системи. Росію можна було призвати в якості вирішального союзника у внутрішньо-європейських конфліктах, починаючи із Семирічної війни й особливо із часів наполеонівської спроби перешкодити настанню британської торгово-промислової гегемонії».
Час між правліннями Катерини II і Олександра II характеризується погіршенням умов обміну між Росією і ядром КСЕ, що було небезпечним у сповзанні країни на периферію. Він був відвернене скасуванням кріпосного права. Пішла спроба зробити Росію розвиненою капіталістичною країною. «Однак після 1873 року відбулося страхаюче накладення циклічного стиску КСЕ на внутрішньо-російську соціальну кризу й наростаюче політичне шумування... У Росії бракувало економічних ресурсів, щоб слідувати курсом Бісмарка, тому націоналістичний консерватизм Победоносцева набув чисто реакційне зафарблення. Це вело імперію в тупик, чреватий великою зовнішньою поразкою й, ймовірно, внутрішнім вибухом». Реформи Вітте й Столипіна - «індустріалізація, що бюрократично направляється» - не були доведені до кінця.
Що ж змінилося після 1917 року? За Валлерстайном, нічого або майже нічого. «Катастрофа зруйнувала соціально-політичну систему Російської імперії, але аж ніяк не КСЕ, блоком якої Росія продовжувала залишатися протягом усього періоду після 1917 року. Ні певна економічна замкнутість СРСР, ні військове протистояння Заходу, ні тим більше ідеологічна риторика комуністів не дають підстав вважати, що в Росії була створена принципово інша, особлива історична система. Ні прагнення до імперського експансіонізму, ні створення системи перерозподілу й соціальних гарантій для досить широких категорій населення, ні націоналізація виробництва, ні тим більше репресивний режим не виходять за рамки того,що є в межах КСЕ».
Також майже нічого не змінилося й наприкінці 1980-х - початку 1990-х років. Просто «всесвітня криза 80-х років поставила під сумнів увесь курс на військово-бюрократичну модернізацію, який походив від Вітте й Сталіна й виявив відносну слабість радянського апарата управління». Росія не переходить до капіталізму - капіталізм у ній уже існував (оскільки для Валлерстайна будь-яка експлуатація в сучасному світі є капіталістичною). Росія переходить до ринку - її колишній капіталізм не був заснований на ринку (оскільки для Валлерстайна не має значення відсутність ринку в економіці окремого суспільства, включеного у світовий ринок).
«Холодна війна», на погляд І.Валлерстайна, була «контрольованим суперництвом-партнерством» наддержав і навіть більш того – «танцем, який треба танцювати, а не боротьбою, яку треба виграти». Незрозуміло, щоправда, чому вона все-таки була виграна й чому США не кинули всі сили на порятунок партнера, який гине, - СРСР, а, навпаки, сприяли його загибелі (яка їм - по логіці Валлерстайна - була не потрібна). Очевидно, тому, що всі, крім Валлерстайна, сприймали «холодну війну» серйозно. Але якщо припустити, що прав Валлерстайн, то яку картину ми маємо?
CCCР - напівпериферія КСЕ. Одночасно він - друга наддержава, що визнає й Валлерстайн: «Росія дала приголомшливий приклад, коли здобула титул наддержави на тлі післявоєнного перетворення європейських країн у клієнтів США». Але «клієнти США», не цілком самостійні країни, - ядро, а СРСР, цілком самостійна країна - напівпериферія. Напівпериферія, яка змагається з гегемоном. Напівпериферія, яка всі 70 років свого існування (за виключенням змушеного співробітництва в 1941-45 роках) перебуває в стані конфлікту з ядром. Не з однією з держав ядра (як на початку століття - з Німеччиною), а з усім ядром. При цьому Валлерстайн стверджує, що СРСР, як усяка напівпериферія, передає на периферію вплив центру. Тобто радянський субімперіалізм передає вплив американського імперіалізму в Афганістан, В'єтнам, Китай і т.д. По цій логіці Варшавський Договір був молодшим партнером НАТО, а радянські війська повинні були б підтримувати американців при висадженні на Кубу або Гренаду [20, 69].
У дійсності нічого подібного не спостерігалося.
Очевидно, слід визнати, що І. Валлерстайн у цьому випадку серйозно помилився. СРСР не був напівпериферією КСЕ й взагалі не входив у КСЕ, а був центром іншої світ-системи, яка утворювалася шляхом відколу від КСЕ й де існував експлуататорський лад, відмінний від капіталістичного - індустріально-політарний - результат невдалого будівництва соціалізму у відсталих країнах. Першою КСЕ покинула Росія, потім - Китай, країни Східної Європи й деякі азіатські країни. Їхні правлячі кола прагнули до повної ізоляції своїх країн від КСЕ, що в сучасному світі, зазвичай, неможливо. Вплив КСЕ продовжував відчуватися. Крім того, можливості розвитку індустрополітаризма були невеликі.
Після того, як політарні виробничі відносини перетворилися в перешкоду на шляху розвитку продуктивних сил, індустрополітаризм у СРСР і Східній Європі звалився, причому не без впливу КСЕ, реальним (а не бутафорським) суперником якого була переможена світ-система. СРСР в останні роки свого існування поступово втягувався в залежність від КСЕ; нові незалежні держави, що з'явилися з її уламків, із самого початку виникли як країни залежного капіталізму.
Якщо прийняти таку точку зору, стають зрозумілі й інтервенція держав КСЕ в Радянській Росії в 1918-1922 роках, і «залізна завіса», і Карибська криза і інтеграція країн Східної Європи й СНД до складу КСЕ, яка розпочалася після 1989-1991 років. Інтеграція різних країн, як відомо, відбувається з різною інтенсивністю, і статус нових членів КСЕ буде явно різним; Росія ж, очевидно, у найкращому разі знайде своє старе місце напівпериферії. «Навіть ослаблена Росія занадто небезпечний супротивник, щоб допустити її сповзання на Південь».
Така інтерпретація в принципі не суперечить світ-системному підходу. Ф.Бродель писав про протистояння Венеції (центру європейської світ-економіки) і Туреччини (самостійної світ-економіки): «То був класичний випадок взаємодоповнюючих один одного ворогів - усе їх розділяло, але матеріальний інтерес змушував жити разом, і все більше й більше, у міру того, як поширювалося османське завоювання». Ні в Броделя, ні у Валлерстайна не було сумнівів у тому, що Османська імперія XV-XVI століть була самостійною світ-економікою, а не напівпериферією європейської.
Корінь помилки І.Валлерстайна у випадку зі СРСР - у невизнанні можливості виходу із КСЕ. Із всесвітньої економіки вийти, дійсно, неможливо. Але світ-економіка, як писав Бродель, - не всесвітня економіка. З неї вийти можна. І тепер деякі країни (КНДР,КНР) не входять у КСЕ, хоча, як видно, будуть нею зрештою поглинені.
І.Валлерстайн же, оголосивши про те, що розширення КСЕ закінчене, забіг уперед і сильно примітивізував свою теорію.
Другий напрямок еволюції КСЕ - завоювання й втрата гегемонії. Вони також підлеглі циклам: повільне нагромадження сил претендентами на гегемонію в умовах занепаду діючого гегемона, відносно швидкий кризовий період «війни за гегемонію» ( 1618-1648 рр., 1792-1815 рр., 1914-1945 рр. - щораз близько 30 років) визначення переможця, і повернення до суперництва між, гегемоном, що поступово слабшає і новими претендентами.
Результатом останньої війни за гегемонію (1914-1945 рр.) стало панування США, що хилиться з 1967-1973 рр. до кінця. Найбільш ймовірний майбутній гегемон - Японія. США стануть її молодшим партнером, а Китай - їх загальною напівпериферією. Об'єднана Європа залишиться на другій позиції в ядрі. Її напівпериферією буде Росія. Положення країн третього світу погіршиться: «заново відкритий Китай займе в товарних ланцюжках місце безлічі країн третього світу - від Афганістану й Бангладеш до Алжиру й Замбії. Ті попросту виявляться зайвими для функціонування найбільш потужного трикутника нагромадження капіталу в наступному столітті. Ці країни будуть мати статус «безробітних світового рівня» - вони не будуть мати перспективи ні в якості робочої сили, ні в якості споживачів». (Цікаво, що говорячи про «заново відкритий Китай», Валлерстайн де-факто визнає, що раніше КНР не входила в КСЕ. Тим більше це вірно для СРСР).
Природно виникає питання про майбутнє КСЕ.
Антиномією світової світ-системи (СМС) Валлерстайн називає «експлуатацію й відмову визнати експлуатацію необхідною або слушною». Природно, з боку експлуатованих. 6/7 населення світу до 1945 р. жили гірше, ніж їх предки до входження в КСЕ, і розрив між багатими й бідними регіонами продовжував збільшуватися. Неминуча боротьба, неминуче оформлення сил, що прагнуть зруйнувати КСЕ, особливо після того, як закінчилися його територіальне розширення, що давало «верхам» ядра необмежені можливості для маніпулювання «низами» своїх країн.
Антисистемні (або «революційні») рухи, що організаційно оформилися в XIX столітті, діляться на соціальні й національні. Ціль тих і інших - рівність людей (human equality), що виявляється недосяжним в умовах КСЕ, яка має ієрархічну структуру й базована на нерівності.
Розглянемо історію боротьби КСЕ проти антисистемних рухів .
Для КСЕ існувало завдання не тільки зовнішньої експансії, але й внутрішньої - інтеграції трудящих у свою політичну систему. Вона вирішувалася за допомогою ліберальної ідеології.
Лібералізм, як і соціалізм, і консерватизм (відповідно - центр, ліві, праві) виникає, з погляду Валлерстайна, після Великої французької революції, коли стає можливим поширення світської ідеології. В 1848-1914 роках лібералізм беззастережно панує, впливаючи на своїх ідеологічних конкурентів і породжуючи спочатку ліберальних консерваторів (Дизраелі, Бісмарк), а потім і ліберальних соціалістів (Бернштейн, Жорес). Метою лібералів і їх союзників була інтеграція робітничого класу ядра в політичну систему капіталізму. Першим засобом було загальне виборче право, організоване таким чином, що результати його здійснення приводили лише до мінімальних змін державних інститутів. Другим - передача робочим частини прибавочного продукту, але так, щоб основна частина зберігалася в руках пануючих шарів. Ціль була досягнута - робітничий клас ядра втратив революційність [20, 71-73].
І.Валлерстайн підносить ці події так, начебто робітничий клас не домагався загального виборчого права й соціальних гарантій, а був відвернений ним буржуазіями від головного завдання - знищення капіталізму. Такий погляд явно антиісторичний - робітничий клас XIX століття, при тодішньому рівні розвитку продуктивних сил, не міг знищити КСЕ, але міг вирвати (у завзятій боротьбі) певні поступки в буржуазії. Ці поступки були кроком на шляху винищування капіталізму, хоча, звичайно, буржуазії зробила все, щоб її відступ був мінімальним.
Після першої світової війни метою буржуазії стала ідеологічна інтеграція працюючих напівпериферії й периферії. Засоби цієї інтеграції були продовженням колишніх засобів: «самовизначення націй» як загальне виборче право в масштабі КСЕ й «національний розвиток» як підвищення добробуту, теж у масштабі КСЕ. Авторами ( можливо, мимовільними) цих засобів І.Валлерстайн вважає В.Вільсона й В.І.Леніна. Питання про відносини СРСР і КСЕ було розглянуте вище; тут же помітимо, що Валлерстайн знову бачить лише виверту буржуазію і не бачить реальної боротьби пригноблених ( у цьому випадку - народів периферії) за свої права. Природно, вони не мають сил добитися максимуму - загибелі КСЕ (бажаної не стільки ними, скільки лівою інтелігенцією ядра, подібної Валлерстайну), але те, що вони змушують буржуазію йти на поступки - уже прогрес.
Крім того, як справедливо помітив А.І. Фурсов, Валлерстайн проігнорував існування фашизму (націонал-соціалізму) - очевидно, тому, що той не вписувався в схему «національного розвитку» як єдиної ліберальної теорії.
В 1918-1989 роках «глобальний лібералізм» діяв успішно, хоча й не в такому ступені, як його європейський попередник XIX століття. Національно-визвольні сили, приходячи до влади, змушені були підкорятися законам КСЕ. В умовах, коли місця в ядрі були вже зайняті, «національний розвиток» не приводило, як правив, ні до чого. Як капіталістами можуть бути лише кілька відсотків населення, а інші - переважна більшість - капіталістами ніколи не стануть, так і країн ядра («світових капіталістів») завжди буде небагато. Інші залишаться «світовими пролетарями» або навіть «світовими безробітними» з усіма соціальними наслідками цього положення.
Валлерстайн підкреслює, що Маркс був правий, говорячи, що капіталізм веде до абсолютного, а не тільки відносного зубожіння більшості. «Велика ілюзія теорій модернізації полягала в обіцянці зробити всю систему ядром, без периферій. Сьогодні цілком очевидно, що це нездійсненне». Зникнення різкої поляризації в країнах ядра, видаване апологетами системи за подолання протиріч капіталізму, - лише наслідок посилення поляризації в масштабі КСЕ.
У ситуації, коли капіталізм не в змозі забезпечити більшості населення Землі стерпні умови життя, неминуче закінчення його світового панування й «вичерпання» пануючої ідеології - лібералізму.
Таке вичерпання поступове наступає в 1968-1989 роках.
І.Валлерстайн дуже високо оцінює події 1968 року (у ЧССР, Франції, Китаї - усі разом як єдине ціле), вбачаючи в них «всесвітню» революцію, що змінила вигляд КСЕ. В історії, на його думку, було тільки дві «всесвітні» революції - 1848 і 1968 років. 1989 рік завершує справа 1968 року, наносячи удар по самому міцному до цього часу бастіоні КСЕ - його напівпериферії. Дивно, але Валлерстайн не говорить про те, хто переміг в «всесвітніх» революціях. Очевидно, не антисистемні сили, раз КСЕ встояла і навіть стала більш агресивною. Але, у той же час, не сказане, що «всесвітні» революції зазнали поразки. Можливо, справа в тому, що Валлерстайн знову бачить в «революціях» не соціальне, а світоглядне зрушення, зміни в суспільній свідомості. (Для 1848 року - усвідомлення експлуатованими групами необхідності створення «антисистемної бюрократичної контрорганізації для захоплення державної влади», що й було втілено згодом у діях «старих лівих», вінцем яких стала перемога РСДРП(б) в 1917 році. Для 1968 року - усвідомлення необхідності боротьби із КСЕ не на національному, а на світовому рівні й виникнення «нового лівого» руху, який, на думку Валлерстайна, повинен вести таку боротьбу. А також - ослаблення культурно-психологічної влади Заходу над Сходом, «більшості» - над меншостями, капіталу - над працею, держави - над громадянським суспільством.) Так оголошене Валлерстайном «подолання поділу соціальної реальності на політику, економіку й культуру» закономірно обернулося відомістю політики й економіки до культури. Крім того, Валлерстайн знову ігнорує існування соціоісторичних організмів - адже події 1968 року, не говорячи вже про 1848-й, позначилися по-різному в різних країнах. В одних був сильний «старий лівий» рух, в інших – «новий», у третіх - і те, і інше, у четвертих - ні те, ні інше і т.д. Дійсність знову виявляється складніше схеми Валлерстайна.
Період мирного розвитку КСЕ, пише Валлерстайн, закінчений. Подальше розширення політичних прав і перерозподіл матеріальних благ поставлять під загрозу систему капіталістичного нагромадження. Тепер буржуазія буде опиратися тільки на силу. Вирішальним поворотом у політиці ядра КСЕ Валлерстайн вважає війну в Перській затоці 1991 року, коли Південь відкрито виступив проти влади Півночі на глобальному рівні й програв. У майбутньому Валлерстайн бачить три варіанти боротьби периферії проти центру: світський мілітаризм Хусейна, релігійний фундаменталізм Хомейні й масову міграцію жителів Півдня на Північ, не вважаючи, однак, що ці шляхи ведуть до подолання капіталізму.
Отже, дві «великі стратегії» розтрощення КСЕ - класова боротьба робітничого класу і боротьба за національне звільнення - при часткових удачах не досягли мети: КСЕ продовжує існувати. Чому? Щоб зрозуміти, як Валлерстайн відповідає на етап питання, необхідно глянути на проблему розвитку КСЕ.
Залишивши осторонь декларації І. Валлерстайна про необхідність відмови від поняття «розвитку", можна виділити головне в світ-системному підході: розвиток світ-системи як цілої, а не суми розвинутих окремих країн або цивілізацій. Якщо подивитися із цього погляду, виявиться, що той саме розвиток приніс одним народам багатство, іншим - убогість; те, що для одних країн стало зльотом, для інших обернулося занепадом, і без одного не було б іншого. Це неможливо побачити, якщо вважати єдиними суб'єктами історії соціально-історичні організми - тоді видні тільки «випередження» і «відставання», обумовлені якимись незрозумілими другорядними причинами. Світ-системний підхід відкриває шлях до розуміння розвитку як суперечливого процесу, у цілому - всупереч Валлерстайну - прогресивного.
Саме в орієнтації на рівень окремих держав, вважає І. Валлерстайн, полягала фатальна й неминуча помилка антисистемних сил. Вони мислили в масштабах своїх країн, їх же супротивники - у масштабі світ-системи (адже капітал вільно перетікає із країни в країну). Цю помилку й вважає за потрібне виправити Валлерстайн. Тут виникає необхідність відповісти на питання про долю КСЕ в майбутньому.
«Розвиток» як «національний розвиток» І. Валлерстайн справедливо вважає ілюзією. Поки існує КСЕ, існує і його ядро, яке не може розширитися, якщо не розширюється КСЕ, а йому тепер розширюватися нікуди. Коли КСЕ займає увесь світ, ядро стабільно - якщо одна країна займе в ньому місце, це буде означати, що інша країна його втратить, тільки й усього. При цьому розрив доходів між секторами КСЕ як єдиного цілого може навіть збільшитися.
Необхідний інший напрямок розвитку - не кількісний ріст, а досягнення більшої рівності. Для цього «трудящим слід сконцентруватися на завданні втримання як можна більшої частки прибавочного продукту. Один зі шляхів - збільшення ціни робочої сили або ціни продуктів, вироблених безпосередніми виробниками. Іншими словами, якщо завтра у всіх нових індустріальних країнах робітники текстильної промисловості доб'ються збільшення зарплати на 20%, покупці їх продукції повинні будуть звернутися до настільки ж «дорогих» зон або знайти інші «нові індустріальні країни».
Розподіл світ-економіки на ядро й периферію зникає не в результаті включення в ядро нових країн, а внаслідок поступового витиснення капіталізму. «Слабість капіталізму - у втіленні його ж цілей, у його повній самореалізації. У міру того, як його система в цілому стає усе більш товарною, зменшується його здатність до нерівного розподілу й, отже, до нагромадження капіталів, тому що зникає відмінність між центром і периферією. Однак товаризація не означає автоматичної загибелі капіталізму: надані самим собі, сили, що панують у КСЕ постараються загальмувати темп розвитку, і програми національного розвитку можуть у цих умовах стати засобом такого рятівного для капіталізму гальмування».
Повинна бути знищена вся капіталістична система цілком, а не окремі її ланки. Тільки такий розвиток гарантує остаточне зникнення капіталізму.
Розвиток, який пішов по шляху знищення капіталістичного присвоєння, по шляху переходу засобів виробництва в руки безпосередніх виробників, може стати не ілюзією, а дороговказною зіркою (lodestar). Але цей варіант, як підкреслює І.Валлерстайн, не гарантований, а може бути тільки завойований, причому в завзятій боротьбі.
Таким чином, Валлерстайн приходить до висновків, досить схожих на висновки К. Маркса, але приходить своїм шляхом. Ми маємо справу тут не з варіантом марксизму, а з незалежним підтвердженням правоти деяких положень К. Маркса, які прийшли з боку концепції (неомарксизм), що претендувала на те, щоб замінити марксизм.
2.3 Теорія залежності світової системи
Теорія залежності була сформульована Франком ( A. G. Frank ) і іншими дослідниками й стала популярною в 1970 х. Група вчених соціальних наук стверджувала, що капіталістична світова система відповідальна за бідність нерозвинених країн. Одним із провідних прихильників цього підходу є Пребиш (R. Prebisch (1950) ), що запропонував модель відносини центра-перефирії для пояснення розриву між багатими та бідними країнами. Країни центра це багаті , індустріалізовані країни, які змогли використати їхню економічну міць для одержання переваг у міжнародній торгівлі й для експлуатації перефирійних країн в Африці, Азії й Латинській Америці. Сингер (H. W. Singer (1950) ) запропонував схожу теорію. Відповідно до думок Пребиша і Сінгера, нерівні умови торгівлі з Латино Американськими країнами й іншими менш розвиненими країнами привели до перетіканню доходу від бідних до багатих країн. Їхній висновок полягає в тому, що ця ситуація може бути переборена шляхом введення протекціоністських заходів для захисту місцевих виробництв і проведення політики імпортозаміщення [18, 95]. Теорія залежності має свої коріння в Ленінській теорії експлуатації імперіалістичного капіталізму економічно нерозвинених країн. Баран ( P. A. Baran (1952, 1957, 1975)) був провідним прихильником марксистського підходу в 1950-ті й використав ленінські концепції імперіалізму й міжнародного класового конфлікту для пояснення економічного росту й застою. Відповідно до його пояснень, відсталі співтовариства залишалися недорозвиненими із за того, що домінуючі класи власників не мали зацікавленості в індустріалізації й трансформації периферійних економік, і внаслідок того, що іноземні й національні власники капіталу, зі своїх причин були супротивниками розвитку. Баран наголошує на важливості інтересів місцевих класів, але він також бере до уваги міжнародну економічну систему, стверджуючи, що розвиток економічно відсталих соціумів суперечить домінуючим інтересам капіталістичних країн. Він рекомендував для нерозвинених країн широке втручання держави для просування контрольованої індустріалізації. Неомарксистські теорії розвитку й недорозвиненості привели до створення нової теорії залежності в 1960-х та 1970-х рр. Франк (A. G. Frank ) виявився найбільш видним теоретиком цього напрямку. Він особливо був здивований проблемами недорозвиненості країн Латинської Америки. У передмові до його книги «Капіталізм і недорозвиненість у Латинській Америці» ( Capitalism and Underdevelopment in Latin America (1967)), Франк стверджував: « Я вірю, разом з Паулем Бараном, що саме капіталізм, національний і міжнародний, приводив до недорозвиненості в минулому й він дотепер є причиною недорозвиненості в сучасності». Франк проводить лінію поділу тим часом, що він називає економічно розвиненими «метрополіями» й економічно нерозвиненими «супутниками» . Він прийшов до висновку, що «історичні дослідження вказують, що нерозвиненість у більшій частині є історичним продуктом минулого й триваючих економічних й інших відносин між нерозвиненими супутниками ( сателітами ) і розвиненими до теперішнього часу метрополіями. (Франк Frank, 1969, p. 160). Інакше кажучи, домінуючі капіталістичні країни сприяли зубожінню нерозвинених країн сателітів і привели до збільшення розриву між бідними й багатими країнами. Він також стверджує, що ці відносини - метрополія-сателіт не обмежуються імперським або міжнародним рівнем але пронизують й структурують все економічне, політичне й соціальне життя Латиноамериканських колоній і країн [18, 96].
Провінціальні столиці, які самі є сателітами національних метрополій, у свою чергу є провінційними центрами, навколо яких обертаються їхні власні супутники сателіти. Кожний із сателітів служить інструментом висмоктування капіталу й економічного прибутку з його супутників і передає частину у світові метрополії , сателітами яких вони є самі. Отже, сьогоднішнє нерозвинене становище Латинської Америки це результат їй багатовікової участі у світовому капіталістичному розвитку (Франк Frank, 1969, стор. 161-162) . Оскільки контакти з метрополіями викликають процеси перетворення в сателіти й приводять до недорозвиненості, Франк твердить, що нерозвинені країни повинні розірвати зв'язки з США й іншими індустріалізованими країнами. Він стверджує, що Африканські, Азіатські й Латино Американські країни, які в меншому ступені інтегровані у світову систему виявляються найбільш розвиненими. Отже, Франк приходить до висновку, що ізоляція від світового ринку буде кращою стратегією розвитку для країн третього світу.
Теорія залежності, сформульована Франком й іншими теоретиками залежності стала популярною в 1970-ті р. Дос Сантос, бразильський економіст визначає залежність як ситуацію в якій економіка певних країн визначається розвитком і розширенням іншої економіки, який вона підлегла. Він акцентує увагу на те, що неомарксистська теорія імперіалізму допомагає зрозуміти наслідки залежності, тому що коли вона вживає спроби проаналізувати відсталість як нездатність сприйняти більш просунуті моделі виробництва або модернізуватися, то це є не більш ніж ідеологією, замаскованою під науку. Бідним країнам він рекомендує встановлення народних революційних урядів, які відкриті соціалізму [18, 98].
Отже, центральна теза теорії залежності є наступною «недорозвиненість периферії є прямим результатом розвитку центра й навпаки». Нарешті, згідно із цими теоріями, бідність третього світу викликається країнами центра через процес експлуатації.
2.4 Перспективи розвитку міжнародних відносин відповідно до світ-системного підходу І. Валлерстайна
Процес світосистемних змін після другої світової війни можна умовно розділити на три етапи. На першому етапі - 1945-й - початок 1970-х - у світ-системі встановилася безперечна гегемонія США. На другому - 2000-ті роки - Америка стала поступатися позиціями лідера, але відбувалося це поступово внаслідок спроб США сповільнити даний процес і мінімізувати збиток від економічного спаду. На третьому етапі - в 2001-2025 роках - США спробують відновити колишню велич за допомогою більш незалежної й агресивної політики, яка проте обернеться проти них, прискорюючи й збільшуючи падіння їх світового авторитету.
Америка-2025
Нова зовнішня політика, що проводилася президентом Бушем-Молодшим, прискорила падіння світового авторитету США, а не сповільнила його, як передбачалося. У світ-системі відбувся неструктурований багатобічний поділ геополітичних сил. Основними центрами влади стали США, Великобританія, країни Західної Європи, Росія, Китай, Японія, Індія, Іран і меншою мірою Бразилія. Жоден із цих центрів не має явної економічної, політичної, військової або культурно-ідеологічної переваги. Сьогодні немає й сильної міжнародної коаліції, яка могла б знайти лідерство в розв'язку геополітичних питань, хоча незабаром вона може сформуватися.
Які загальні напрямки й тенденції розвитку світ-системи можна виділити, спробувавши заглянути в 2025 рік? По-перше, зазнає повний крах програма ядерного роззброювання: на додаток до існуючих з'явиться десятка два нових невеликих ядерних держав. Різкий спад впливу США на світовій арені й зіткнення інтересів численних центрів влади приведуть до того, що країни, що згорнули ядерні розробки в 2000-х роках, знову запустять ядерні програми, і це удержить багато країн світу від військових вторгнень, зробивши значно більш небезпечними їхні наслідки.
У сфері світових фінансів буде поступово зменшуватися вплив американського долара, місце якого займе багатовалютна система. Очевидно, що євро й ієна стануть частіше використовуватися для операцій на фінансових і товарних ринках. Складно сказати, які саме валюти ввійдуть у список найпоширеніших, і оцінити ступінь нестабільності (або, принаймні, підвищення волатильності) економічної системи в результаті цього. У кожному разі зниження впливу долара у світовій економіці збільшить проблеми США з виплатою державного боргу, який нагромадився, і, можливо, приведе до зниження рівня життя населення в Сполучених Штатах [40, 24].
Європа-2025
Особливу увагу слід приділити розгляду трьох регіонів, що характеризуються зараз досить нестабільною політичною ситуацією. Це Європа, Південно-Східна Азія й Південна Америка. Наслідки подій, що відбуваються там сьогодні суттєво перетворять світову геополітичну структуру.
У Європі зміни в цей момент перебувають у найактивнішій фазі. З 2001 по 2005 рік тут відбулися дві важливі події. Перше стало прямим наслідком зміни курсу зовнішньої політики США: Франція й Німеччина з деякими іншими країнами офіційно виступили проти вторгнення в Ірак. У той же час вони зміцнювали політичні відносини з Росією, у результаті чого утворювалася геополітична вісь Париж-Берлин-Москва. У відповідь на це США за підтримки Великобританії організували інший блок, переманивши на свою сторону більшу частину країн Центральної Європи. Дональд Рамсфельд назвав цю ситуацію протистоянням «старої» і «нової» Європи. Країни Центральної Європи прагнуть до більш тісного співробітництва з США через свій острах Росії, який склався історично.
Другою важливою подією став провал проекту по введенню загальноєвропейської конституції, проти якого проголосувала більшість на референдумах у Франції й Нідерландах. Неприйняття проекту викликано двома причинами. Одні голосували проти в силу опозиції неоліберальному курсу й побоювань, що в конституції будуть міститися неоліберальні принципи.
Інші голосували проти, побоюючись негативних наслідків можливого розширення Євросоюзу на схід (особливо вступу в нього Туреччини). Але в остаточному підсумку й ті й інші виступали за збереження незалежності Європи від США.
Проте дві ці події перешкодили створенню більш сильної, згуртованої й незалежної Європи. Складно сказати, чи буде в наступні десять років запропонований новий проект конституції, розроблений на більш твердій інституціональній і національній основі. Також не ясно: якщо все-таки проект буде знову запущений, чи приведе це до зближення з Росією й чи можна буде говорити про їхній геополітичний союз? [40, 27]
Азія-2025
Сценарій розвитку країн Південно-Східної Азії значно відрізняється від європейського. Насамперед ми маємо тут справу тільки із трьома великими країнами: Китаєм, Кореєю і Японією. Зараз дві з них розділені, і їх уряди, безсумнівно, планують у майбутньому об'єднатися (Північна й Південна Корея, КНР і Тайвань). І першого, і другого об'єднання добитися буде непросто, але до 2025 року це, швидше за все, відбудеться.
У тенденціях розвитку Південно-Східної Азії спостерігається ще одна відмінність. У Європі політичні розбіжності між Францією й Німеччиною, які склалися історично, в значній мірі усунуті, чого не можна сказати про Японію, Китай і Кореї. З іншого боку, занадто вже великі економічні вигоди від зближення трьох країн, і, можливо, саме це змусить їх забути минулі образи. Залишається ще одне складне питання: хто стане лідером майбутньої Східно-Азіатської коаліції - Китай або Японія? Для досягнення позиції лідера від їхніх урядів буде потрібно проведення дуже розумної й осмисленої політики у військовій і фінансовій сферах, а також в області культури.
Але якщо всі перешкоди будуть усунуті, країни Південно-Східної Азії об'єднаються в одну із найвпливовіших сил тріади — Північної Америки, Європи й Східної Азії. І якщо це об'єднання все-таки відбудеться, то їм, можливо, вдасться залучити у свій табір США в якості «досвідченого політичного гравця» і «молодшого партнера». Не про таку роль мріяв уряд Буша, а тепер Обами але, очевидно, до 2025 року для США це буде найпривабливішим варіантом.
Нарешті, Південна Америка може стати серйозним гравцем, відособленим від США, об'єднати країни континенту в одну економічну зону. Особливий прогрес у політичному впливі регіону (на шкоду владі США) відбудеться, якщо в такий союз вдасться втягнути Мексику. Складніше всього представити, яке місце в новому геополітичному поділі світу займуть Індія, Іран, Індонезія й Південна Африка. Вирішальними тут стануть такі економічні переваги, як запаси енергії й води — досить значимі в умовах назріваючих екологічних проблем і потенційної кризи надвиробництва. Між цими країнами розвернеться запекле суперництво за гідне місце в світ-системі, і результат його буде залежати не тільки від геополітичних маневрів [40, 29].
Висновки
Неомарксистська теорія (Ім. Валлерстайн, П. Суізі,П. Баран) розглядає світову політику у системно всеосяжному контексті капіталістичної світ-економіки. Неомарксисти стверджують, що пануюча в капіталістичній світовій системі ідеологія гіперлібералізму модифікує уявлення про державний суверенітет, який, у термінах неомарксистської школи постає чимось вторинним, похідним від глобального тріадного поділу світової спільноти на світсистемне ядро, напівпериферію і периферію. Відповідно саме належність до одного з цих трьох глобальних сегментів, а не обсяг формальних суверенних прав і визначає ступінь реальної державної незалежності. Таким чином, прихильникам цього підходу, цілком у марксистських традиціях, властивий світ-системний економічний детермінізм.
Представників неомарксизму, як і транснаціоналізму, також об'єднує ідея про цілісність світового співтовариства та деяка утопічність в оцінці його майбутнього. Основою концептуальних побудов неомарксистської традиції, яка особливо активно розвивається в слаборозвинутих країн від індустріальних держав, про експлуатацію та пограбування перших другими.
Ґрунтуючись на деяких положеннях класичного марксизму, неомарксисти, зокрема П. Суізі та І. Валлерстайн, зображують простір міжнародних відносин у вигляді глобальної імперії, периферія якої залишається під домінуванням центру навіть після здобуття колоніальними державами незалежності. Це знаходить прояв у нерівномірності економічних обмінів і нерівномірності розвитку. Так, «центр» залежить у своєму розвитку від сировини й ресурсів «периферії». У свою чергу, периферійні країни є споживачами промислової та іншої продукції, що виробляють більш потужні держави, і потрапляють у залежність від останніх шляхом нерівномірного економічного розвитку, коливання світових цін на сировину та економічної допомоги з боку розвинутих держав. У 70-і рр. таке розуміння змісту міжнародних відносин стало для країн «третього світу» основою ідеї про необхідність запровадження нового світового економічного порядку. Саме під тиском цих країн Генеральна Асамблея ООН у квітні 1974 p. прийняла відповідну декларацій і програму дій, а в грудні того ж року - Хартію про економічні права та обов'язки держав.
У рамках неомарксизму розвиваються такі парадигми як «світ-системна теорія», а також «теорія залежності». Відповідно до першої світ ділиться не тільки на держави, але й на три частини залежно від економічних показників: центр(ядро), периферію, напівпериферію. Ті, країни, які опинилися в центрі мають значно більш високий життєвий рівень і домінують над іншими, використовуючи дешеву робочу силу, ресурси й ринки збуту останніх. Таким чином, розвиток ядра відбувається за рахунок інших країн. Цілком природно, що перифирія й напівпериферія намагаються піднімати повстання проти такої політики. Цікаво, що незважаючи на боротьбу між центрами ядра за світову гегемонію, у їхніх відносинах з периферією домінують загальні цілі, обумовлені приналежністю до тому самому «клубу». У цілому «світ-системна» теорія підкреслює поляризацію світу по лінії «багата Північ – бідний Південь», що веде до потенційних конфліктів.
Міркуючи про «теорію залежності» не можна забувати про те, що згідно з нею економічна розвиненість або відсталість не є природними етапами розвитку людства, які властиві всім державам, а виникли в результаті нерівноправних міждержавних відносин. Досить довгий перерозподіл прибавочного продукту походив від периферії (колоній і напівколоній) на користь центру – метрополій. Як підсумок ми можемо спостерігати «залежну відсталість» периферію («Півдня»), яка могла б успішно функціонувати, будь вона орієнтована на власний розвиток. По суті, те, що відбувається можна позначити як «неоколоніалізм», що базується не на силовому, а на економічному примусі. Також у цьому випадку має місце феномен «дворівневої економіки», який породжується взаємодією розвинених країн з, тими, що розвиваються, у результаті чого в останніх відбувається супересучасний розвиток одних галузей і в той же час збереження інших – традиційних з відсталими способами виробництва.
Характерною для неомарксизму є концепція «мирного співіснування», яка набула неабиякого поширення в сучасній міжнародній політиці. Вона вперше була запропонована ще на початку 20-х рр. на Генуезькій конференції Радянською Росією і мала своїм вираженням Раппальський мирний договір більшовиків з Веймарською Німеччиною від 16 квітня 1921 p. Щодо нових умов ядерної єри та «холодної війни» концепція «мирного співіснування держав з різним соціально-політичним устроєм» була обгрунтована радянським керівництвом на XX з'їзді КПРС в 1956 p. Вона проголошувалася як єдино можлива в умовах поділу світу на антагоністичні суспільно-політичні системи.
Проте мирне співіснування розглядалося як специфічна форма класової боротьби між капіталізмом і соціалізмом, перенесена в царину міжнародних відносин. Звідси, зміст мирного співіснування визначався як боротьба двох протилежних суспільних систем. Таке тлумачення мирного співіснування мало своїм наслідком посилення конфронтації у міждержавних стосунках, оскільки зовнішня політика спрямовувалася на те, щоб виграти це «історичне протиборство». Зрештою це суперництво завершилося поразкою світу «реального соціалізму», але неомарксистська концепція мирного співіснування і сьогодні залишається однією з провідних парадигм, що визначають сучасне міжнародне життя, принципи побудови міжнародних відносин, але вже на суто демократичних засадах. На її основі було сформульоване і поставлене в практичну площину питання про створення нового міжнародного порядку, що передбачає докорінне соціально-економічне і політичне перетворення людського суспільства.
Концепція нового міжнародного порядку пропонує встановлення такого типу взаємовідносин між країнами й народами, за якого б панували співробітництво, взаєморозуміння, довіра, а не воєнна сила. Причому прихильники даної концепції, - а серед них виразники не тільки неомарксизму, але й інших напрямів міжнародних відносин, - розглядають встановлення такого нового порядку не тільки як результат зовнішньополітичних зусиль держав, але й як об'єктивно необхідний процес суспільного розвитку в цілому. Він одержав назву процесу формування глобальної політичної діяльності. Під нею слід розуміти діяльність усіх суб'єктів світового співтовариства - сукупну міжнародну діяльність держав, класів, націй, урядових і неурядових організацій, суспільних рухів і партій на світовій арені, яка спрямована на збереження життя на землі, визначення форм, завдань, змісту та напрямів їхньої глобальної діяльності для досягнення загальнолюдських цілей.
Таким чином, незважаючи на певну обмеженість, важливі положення концепції неомарксизму знайшли своє втілення в сучасній теорії та практиці міжнародних відносин. Вони збагатили інші модерні теорії міжнародних відносин і науку про міжнародні відносини в цілому, але аж ніяк не привели до їх синтезу.
Список використаної літератури
1. Арон Р. Мир і війна між націями. — К., 2000.
2. Балибар Э., Валлерстайн И. Раса, нация, класс. Двусмысленные идентичности = Race, nation, class. Ambiguous identities / Общая ред. Д. Скопина, Б. Кагарлицкого.— М.: Логос-Альтера, Ессе Homo, 2003.— 272 с.
3. Бек У. Что такое глобализация? — М.: Прогресс Традиция, 2001.
4. Бжезінський З. Велика шахівниця. — К., 2000.
5. Бжезинский Зб. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство. — М., 2004.
6. Богатуров А. Д., Косолапов Н. А., Хрусталев М. А. Очерки теории и политческого анализа международных отношений. — М., 2002.
7. Большой российский энциклопедический словарь. − М.: Изд-во «Большая Российская энциклопедия», 2005.
8. Ваисс М. Международные отношения после 1945 года. − М.: Городец, 2005. − 605 с.
9. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире / Пер с англ. П. М. Кудюкина под общей ред. Б. Ю. Кагарлицкого. — СПб.: Университетская книга, 2001.— 416 с.
10. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: Социология XXI века / Пер. с англ. под ред. Б. Л. Иноземцева; Центр исследований постиндустриального общества. — М.: Логос, 2003. — 368 с.
11. Валлерстайн И. Исторические системы как сложные системы // Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета. № 409'98. Серия: Философия.
12. Валлерстайн И. Миро-системный анализ // Время мира. Альманах современных исследований по теоретической истории, макросоциологии, геополитике, анализу мировых систем и цивилизаций / Под ред. Н. С. Розова. – Новосибирск, 1998. – Выпуск 1
13. Валлерстайн И. Миросистемный анализ: Введение / пер. Н. Тюкиной. — М.: Издательский дом «Территирия будущего», 2006.— 248 с.
14. Валлерстайн И. После либерализма / Пер. с англ. М. М. Гурвица, П. М. Кудюкина, Л. В. Феденко под ред. Б. Ю. Кагарлицкого.— М.: Едиториал УРСС, 2003.— 256 с.
15. Гаджиев К. С. Введение в геополитику. — М., 2002.
16. Гаджиев К. С. Политология.: учебник − М.: Высшее образование, 2007. – 460 с.
17. Давыдов Ю. П. Норма против силы. Проблема мироурегулирования. — М., 2002.
18. Делягин М. Г. Мировой кризис: Общая теория глобализации. — М., 2006.
19. Дугин А. Основы геополитики. — М., 1998.
20. Завалько Г.А. Иммануэль Валлерстайн. После либерализма // Философия и общество. – 2004. – №2.
21. Зосименко И. А. Политология.: учебно-методический комплекс. – Ульяновск.: УлГТУ, 2003. − 138 с.
22. Зюганов Г. А. Глобализация и судьба человечества. − М.: Мол. Гвардия, 2002. − 446 с.
23. Ирхин Ю. В. Политология: учебник. – М,: Экзамен. 2006. – 686 с.
24. История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М., 2001.
25. Мадіссон В. В., Шахов В. А. Політологія міжнародних відносин. —К., 1997.
26. Мальський М., Мацях М. Теорія міжнародних відносин. — Львів, 2002.
27. Международные отношения: социологическиее подходы / Рук.авт. кол. проф. П. А Цыганков.— М., 1998.
28. Мировая политика и международные отношения: учеб. пособие /под ред.С. А. Ланцова, В. А. Ачкасова. – СПб.: Питер, 2005. − 443 с.
29. Мировая политика: теория, методология, прикладной анализ / Отв. ред. А. А. Кокошин, А. Д. Богатуров.— М., 2005.
30. Политология: учебник / А. Н. Мельвиль и др. — М.: ООО «ТК Велби», 2005. – 618 с.
31. Современные международные отношения: учебник / под ред. А. В.Торкунова − М:РОСМЭН, 2000. − 584 с.
32. Теория международных отношений на рубеже столетий: пер. с англ. / под ред. К. Буга и С. Смита. − М.: Гардарики, 2002. − 362 с.
33. Теория международных отношений: учеб. пособие для вузов: хрестоматия / науч. ред. П. А. Цыганков. − М.: Гардарики, 2002. – 398 с.
34. Уткин А. Й. Глобализация: процесс осмысления. — М., 2001.
35. Хантингтон С. Политический порядок в изменяющихся обществах / Пер. с англ. — М., 2004.
36. Хантингтон Самуэль. Столкновение цивилизаций: пер. с англ. − М. : АСТ, 2005. − 605 с.
37. Хонин В. Н. Теория международных отношений. Общая часть. — К.: Академ-Пресс, 2005.
38. Цыганков П. А. Теория международных отношений: учебное пособие. − М.: Гардарики, 2006. − 590 с.
39. Чешков, М. А. Критика миросистемного подхода и концепции капитализма И. Валлерстайна. Науч.-аналит. обзор. – М.: ИНИОН, 1992.
40. Ялі М. Х. Цивілізаційна парадигма в дослідженні системи міжнародних відносин // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. Вип. 1. — К.: ІСЕМВ НАН України, 2005.
