Курсовая Косовська проблема в міжнародних відносинах
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Курсова робота на тему:
"Косовська проблема в міжнародних відносинах"
Вступ
Поняття вороги в Косово має не видуманий характер. Люди різних національностей, різного віросповідання, які жили на сусідніх вулицях чи селах, знали один-одного з дитинства, разом ходили до школи, вважались раніше завжди бажаними гостями, разом відмічали свята… через деякий проміжок часу стали найзапеклішими ворогами. Дозволили втянути себе у кругообіг братовбивчої війни, тим, хто інакше свої амбіції проявити не зміг.
Піддавшись сумнівним ідеям, з однієї сторони, та підтримавши жорстокість з іншої, – вони не подумали, що вороття може вже не бути. Тепер тисячі чоловіків, жінок, дітей та людей старшого покоління, які ні в чому не винні, мусять стати біженцями, терпіти холод, голод і злидні, втрачати рідних і близьких, потерпати від жахітть війни.
Все це відбувається тепер і саме це робить досліджувану тему надзвичайно актуальною. Події в Косово ще не досліджені істориками, не вивчені. Та вони і не можуть бути вивченими та дослідженими об’єктивно ще деякий час, тому, що при розгляді цієї теми верх беруть емоції.
З іншої сторони актуальність даної теми проявляється у тому, що збройний конфлікт у Косово має відгук у міжнародних відносинах, і в тому, що у Косово знаходяться зараз і наші, українські солдати, які виконують там миротворчу місію. Деякі з них звідти вже ніколи не повернуться…
Чому ж так сталося? На це запитання намагається дати відповідь дослідження данної теми.
Метою дослідження курсової роботи є встановлення причин виникнення косівського конфлікту та простеження його розвитку. Вивчення національних, історичних та релігійних передумов Косовського питання, з одного боку та вивчення того, який відгук мало розв» язання цього конфлікту у міжнародних відносинах – з іншого боку. Особлива увага звертається на політику НАТО, ООН та діяльність миротворчих сил KFOR у мирному врегулюванні конфлікту між сербами Косово та албанцями.
До написання курсової роботи були поставлені слідуючи завдання:
1. Вивчити витоки та причини назрівання конфлікту у Косово.
2. Простежити розвиток конфлікту з історичної точки зору.
3. Вивчити національний та релігійний склад населення.
4. Дослідити позиції урядів різних країн та участь міжнародних організацій:
– політика югославського та сербського урядів,
– позиції західноєвропейських держав та міжнародних організацій – НАТО та ООН,
– простежити діяльність миротворчих місій,
– розглянути позиції та участь України у миротворчій діяльності.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від прийняття конституції 1974 року, за якою Косово надається статус автономного краю у складі Сербії до 2006 року, оскільки косівська проблема до цих пір повністю не вирішена.
Географічними рамками виступає сама територія Косово, яка є частиною Сербії, на якій ведеться запекла боротьба між сербами та албанцями.
При написанні курсової роботи використовується проблемно-хронологічний метод дослідження.
При дослідженні та написанні роботи використовувалися праці та газетні статті таких відомих вчених, як: Боленко К.В., Замятіна Т.І, Каменецький М.С., Лавров С.Ю., Маначинський О.С. Роботін Ю.С., Пейков В.С., Пасхін Н.К., Тягутенко Л. В та ін.
Костянтин Боленко У своїй статті розглядає географічне положення та природні умови Косово, також його політичну історію, починаючи з ІІІ ст. до н.е., коли землі Косово попали під залежність Македонського царства – і простежує коли і ким ці землі засилялися, хто на них проживав та в чиїх володіннях ці землі знаходилися в різні часи. Автор намагається дати відповідь на запитання, чому саме за ці землі зараз ведеться запекла боротьба.
Відомий журналіст Тамара Замятіна, яка написала статтю про судебний процес над Слободаном Мілошевичем, висвітлює злочини, які були вчинені ним перед його народом та які звинувачення висунула міжнародна комісія.
Максим Каменецький, доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, у своїй праці також розглядає пполітичну історію Косово, починаючи з часів середньовіччя, досліджує діяльність албанського національного руху та Визвольної Армії Косово. Розглядає положення Конституції СРФЮ 1974 року, та конституції, яка була прийнята у 1990 році. У його праці розглядаються також національні та релігійні причини конфлікту.
Олександр Маначинський у статті «Косово – осередок напруженості у Союзній Республіці Югославія», розглядає та характеризує всі конфлікти, які відбувалися на Балканському півострові та описує політичну карту Балкан, починаючи з VІІІ ст.
Сергій Володимирович Лавров – керівник групи російських дипломатичних спостерігачів в Косово (червень – серпень 1998 рр.) у статті описує враження від поїздки до Косово, що представляє собою цей край та його населення. Подібна статя у Юрія Роботіна, учасника організації українського журналістського престуру у Косово. Він дає інформацію про структуру військового складу KFOR, сформованого із сил швидкого реагування НАТО, які розташовані на території Німеччини.
Предметом дослідження є населення Косово, серби та албанці.
Об'єкт дослідження сербський уряд, міжнародні організації НАТО, ООН, військова миротворча організація KFOR.
Cтруктура курсової роботи: вступ, два розділи, додатки, список використаних джерел та літератури та висновки.
1. Феномен Косово. Витоки та зародження конфлікту
Балканський півострів через особливості свого геополітичного розташування був і залишається у фокусі зіткнення інтересів різних держав Заходу і Сходу. Можна сказати, що вся історія Балкан – це конфлікт національного етнографічного та релігійного чинників. Іслам наступав на Європу через Балкани, і саме тут він був зупинений. Однак в силу саме цієї обставини, на Балканах склався культурний, економічний і політичний простір, на якому переплелись народи, релігії і культури.
У VІІІ – ХІІ ст. територія Косово та Метохія складали центральну частину сербської держави. Це історична, культурна і духовна колиска сербського народу. Тут існує 1300 пам» яток сербської середньовічної культури. Для історії сербського народу і його духовності особливе місце займає комплекс Печерської патріархії, у якому виділяється церква Святих Апостолів (1253 рік), і церква святого Дмитра (1324 рік). З середини ХІІІ ст. місто Петч сторіччями був місцем перебування релігійного глави сербів. Косово – один з найяскравіших міфів сербської історії, сербська Київська Русь, край оспіваний трубадурами і поетами. Тут народжувалася сербська державність. «Тут у численних древніх монастирях,» – що за висловом одного сучасного сербського письменника, стали тепер « малюсінькими сербськими острівцями в безкрайому албанському морі, бережно зберігаються реліквії нації. [8]
Внаслідок турецьких нападів, що постійно посилювалися, у другій половині ХІУ століття, особливо після поразки сербського князя Лазара у битві на Косовому полі 15 червня 1389 року, у ході якої загинули князь Лазар і султан Мурад І, наступає період ослаблення сербської держави і падіння її у 1459 році.
Сьогодні Косово є головною історичною подією і основою міфологічної свідомості про минуле сербського народу.
Саме сюди турки переселяли албанців-мусульман із гірських районів Албанії, де вони жили сторіччями. У ХУІ-ХУІІ сторіччях відбувається масовий відтік сербського населнння з краю та поширення міграції албанців у цей район. Наприкінці ХУІІ ст. серби приєдналися до боротьби християнської Європи проти Оттоманської імперії і внесли посильний внесок в успіхи християнської армії. Користуючись допомогою сербських повстанців, австрійська армія у війні проти Туреччини (1683–1699) пробилася на територію сучасних Косово та Мнтохії та області Скоп’э.Після того, як австрійська армія потерпіла поразку від більш потужної турецької армії, маси сербського народу на чолі з їхнім духовним керманичем, патріархом Арсенієм ІІІ Черновичем відступали разом з австрійською армією.
Витоки «Албанського питання» сягають часів східної кризи 1878–1879 років, тоді албанське населення Косівського вілаєта Османської імперії виступили на чолі загально-албанського національно-визвольного руху (центром була Албанська ліга, яка знаходилась у Призрені). За підсумками війни 1912–1913 років, частина населених албанцями територій була включена до складу Сербії та Чорногорії. У 1918 році при утворенні Югославії в її склад увійшли і населені албанцями райони Вардарської Македонії. Почалася виснажлива боротьба сербського королівського режиму проти албанських іредентистів.
Албанських та македонських сепаратистів підтримувала Італія, яка була зацікавлена у послабленні Югославії. Італо-німецька окупація Югославії в роки Другої світової вїйни призвела до включення прикордонних з Албанією районів, населених албанцями (Косово, Метохія та частина Санджака), в італійську зону окупації. Так виникла «Велика Албанія». За даними американських спеціальних служб (Office of Stratelik Servis) з квітня 1941 по серпень 1942 року було вбито 10 тис. чол. [8].
Наприкінці 1943 року була створена «Друга албанська ліга», а в квітні 1944 року – 21-А Добровольча дивізія СС «Скандерберг» [8], яка була укомплектована з Албанії та їхніми співвтчизниками з Косово. Символом військової дивізії був Скандерберг, національний герой середньовічної боротьби проти османських завойовників і його герб – двоголовий чорний орел на червоній підставі. Проте ця дивізія виявилася небоєздатною, солдати більше грабували, ніж воювали з партизанами, саме вони і влаштували масову різанину сербського населення. У Косово фашиська влада надавала албанцям земельні ділянки та будинки сербів, які були вбиті або вигнані.
Восени 1943 року албанські партизани звільнили від гітлеровських окупантів місто Дебар, центр населеного албанцями району Югославії та підняли над ним червоний прапор з двоголовим орлом – державний прапор Албанії. Врезультаті відбувся перший албано-югославський конфлікт. Президент Тіто вважав цей акт албанських партизан проявом екстреміського рішення територіально-національної суперечки і запропонував плебісцит, але провести його не вдалося.
Після закінчення війни комуністична партія Югославії в Косово продовжувала політику окупантів. Тіто видає закон, відповідно до якого вирішується проживання переселених албанців. За цим законом сербам було заборонено повертатися у свої маєтки, а ті, хто повертався піддавалися гонінням, та це ще не було завершальним моментом переселення албанців у цю область. Для обгрунтування дружби та взаємодопомоги, в червні 1946 року голови соціалістичних Югославії та Албанії – Йосип Броз Тіто та Енвер Ходжа підписали договір, за яким приймалися міри по узгодженню економічної політики: створення митного союзу, координації сільськогосподарських планів та уніфікації цін. Югославія надавала Албанії великий кредит, також було введено безвізовий режим. Косово стало автономним округом. Ходжу дуже хвилювало питання албанських меншин у Косово, а Тіто, який всіляко придушував в Югославії етнічний націоналізм, в першу чергу сербський, був згідний передати спірні райони Албанії, але розраховував компенсувати такий крок створенням Балканської федерації, в якій Албанії відводилася залежна роль. Все це сприяло переселенню в Косово ще приблизно 60 тис албанців. Серед них були і так звані «політичні емігранти», які тікали з Албанії і підтримувалися Йосипом Сталіним, який вів постійне протистояння Тіто.
В той час, коли серби, скоріш за все, нічого не могли вдіяти для того. Щоб вдержати край. За їх рахунок проблема могла б бути вирішеною, проблема сербських меншин могла б вже не мати значення, проте Сталін, якому не подобалася самодіяльність Тіто, зумів в 1948 році ізолювати Югославію від інших соціалістичних країн і посварити недавніх друзів.
Вирішення косівського питання було перенесено. У зв’язку з тим, що місцеві комуністи підтримували албанське керівництво, а не Тіто, він розпочав проводити репресії проти членів партії, які згодом переросли в терор проти косівських албанців взагалі, тобто в таких умовах автономія Косово була лише формальною. Проте вирішити національне питання на користь сербів Тіто не намагався, так як майже мільйонне населення краю в1961 році на 70% складалося з албанців [1].
У зв’язку з нормалізацією радянсько-югославських відносин на той час майже припинилися репресії. За албанськими даними число загиблих від репресій склало понад 60 тисяч чоловік [1].
В 1963 році область Косово та Метохія були оголошені автономним краєм. Але між тим жорстоке розчарування, яке переживали прихильники албанського об’єднання призвело до помітної радикалізації національного руху, виникає так званий Революційний рух за об’єднання албанців, в якому нараховувалося декілька сотень чоловік, також менші організації та групи, в тому числі і Визвольна Армія Косово.
Одним з головних засобів створення Великої Албанії повинна була стати озброєна боротьба. Вплив екстремістів то посилювався, то послаблювався, але протиріччя з іншими албанськими лідерами торкалися в основному методів досягнення мети, заздалегідь несприйнятливої для сербів та бажаної для більшості косоварів.
Конституційна реформа, здійснення якої розпочалося після 1963 року, коли Югославія отримала назву Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, завершилося прийняттям у лютому 1974 року нової конституції. Перша стаття Основного закону проголошувала, що СФРЮ є «союзною державою, державною співдружністю добровільно об’єднаних народів та їхніх соціалістичних республік, яка основана на «самоврядуванні робітничого класу, всіх трудящих та громадян, рівноправних народів та народностей» [20]
Суб’єкти федерації також мали певний державний статус, а закріплення самостійності республік та країв звужувало економічні та політичні функції федеральної держави. Республіки несли відповідальність за економічний та політичний розвиток на своїх територіях. До федеральної компетенції входили лише функції забезпечення незалежності та територіальної цілісності країни, регулювання трудового права на внутрішньому югославському ринку функціонування органів державної безпеки, валютної системи, ведення зовнішньої політики та економічні вдносини з іншими країнами.
Що стосується саме Косово, то за конституцією СФРЮ 1974 року, воно було одним із автономних країв у складі Сербії. Косово займало територію 10 тисяч квадратних кілометрів, населення складало 1,5–2 млн. чол. На початок 90-х років край був майже етнічно однорідний – 90% його населення становили албанці. Сербів та чорногорців у Косово нараховувалося 150–200 тис. чол.
Слід зазначити, що саме в цьому краї найвища в Європі народжуваність, албанські сім’ї нараховують в середньому по 7 осіб, більше половини населення молодші двадцяти років. Водночас це найбідніша територія сучасної Югославії з найнижчим рівнем економічного розвитку. Албанське населення Косово складає сьогодні 20–25% населення СФЮ. Враховуючи існуючий серед албанців коефіцієнт народжуваності, можна сказати, що в 2020 році серби в СРЮ стануть етнічною меншиною. Британські дослідники на початку ХХ століття свідчили, що територія Албанії та Косово населена найбільш відсталими в Європі племенами, і що звички американських індіанців – це дитячі казки по відношенню до того, що трапляється серед албанців. К. Марксу приписують вислів, який він нібито зробив на адресу албанців: «Будь-яка сусідня країна повинна тримати албанців у жорстокій койковій дисципліні доти, доки її економіка не дасть змоги забезпечити їх роботою по черпанню води та рубки дров» [4].
Завжди гострий національний конфлікт між сербами та хорватами в єдиній державі на початку 1981 року поступився місцем набагато гострішому конфлікту між югославською федерацією та албанськими іредентистами. Головним політичним гаслом під час демонстрацій, що розпочалися 1981 року в столиці Соціалістичного автономного краю Косово місті Приштина, було – «Косово – республіка». Після органами державної безпеки СФРЮ у Приштині та інших містах Косово були розкриті нелегальні організації студентів та молоді на зразок «Марксисько-ленінської партії албанців у Югославії». За плечима таких організацій стояв політичний тоталітаризм сталінського типу в особі керівництва сусідньої Албанії. І на початку подій в Косово, і пізніше, албанська опозиція виступала за створення етнічно чистого краю з метою пізнішого проголошення республіки в складі югославської федерації. В перспективі, користуючись формальним правом на самовизначення аж до відокремлення, яке існувало відповідно до Конституції СФРЮ, республіка могла відокремитись від Югославії. В такий спосіб задумана албанська республіка з частинами Македонії та Чорногорії, населена переважно албанцями, нараховувала б до 2 мільйони жителів.
Антидержавні виступи албанського населення Косово, які розпочалися в 1981 році мали під собою національне підгрунтя. Після придушення відкритих виступів на початку 80-х років, опозиція в Косово почала проводити політику витіснення мешкаючих там представників інших національностей. Наслідком цього тиску на не албанське населення став виїзд з Косово 22 тис. 307 сербів та чорногорців за час з кінця 1981 року до лютого 1987 року. [4]
Масова міграція працездатного населення з Косово змусила Союзне Виконавче Віче (уряд) СФРЮ в грудні 1987 року прийняти спеціальну федеральну програму припинення виїзду сербів та чорногорців з Косово. Для захисту не албанського населення на початку 1982 року до Косово було введено спеціальний загін міліції та служби безпеки чисельністю до 1000 чоловік.
Напруженість у Косово та зміни в політичній ситуації першої половини 80-х років підштовхнули керівництво Сербії до нової постановки питання про конституцію цієї республіки як держави. В даному випадку специфічність становища Сербії полягала в тому, що вона єдина з усіх республік СФРЮ мала у своєму складі два автономні краї – Косово та Воєводину.
За конституцією СФРЮ і Сербія, і автономні краї були суб’єктами федерації, що робило вельми незалежними крайооові керівництва. Подібне становище в республіці завжди сприймалося негативно. Краї ж, в свою чергу, весь час намагалися якомога далі відійти від «опіки» республіки.
Недовіра та напруженість у відношеннях між керівництвами республіки та країв почали переростати в політичну боротьбу, яка нагадувала боротьбу незалежних політичних структур. З іншого боку Сербія певний час не хотіла ліквідувати автономію Косово та Воєводини з огляду на те, що представники цих країв входили до складу президії СФРЮ двома своїми голосами.
Таким чином нестабільна ситуація в Косово все далі погіршувалась та загострювалась. Опозиція вимагає для краю статусу повноправної республіки. Белградський уряд відповів на це чотири рази вводячи надзвичайний стан. Майже кожен третій албанець принаймні один раз затримувався міліцією чи силами безпеки. Це призвело до різкого збільшення виїзду албанців з косово до македонії.
Албанізація краю, яка відбувалася завдяки виїзду сербського та чорногорського населення і зростання народжуваності, з великою тривогою сприймається в Сербії, оскільки край вважається колискою сербської цивілізації. До сьогодні відзначається день битви на Косовому полі 1389 року, коли сербські та чорногорські війська зазнали жорстокої поразки від турків, і започаткували турецьке ярмо, яке тривало кілька століть.
Погіршення ситуації з правами косівських албанців пов’зано з діяльністю С. Мілошевича, який з січня 1986 року зайняв посаду голови союзу комуністів Сербії. В 1986 році, коли був опублікований Меморандум академії наук та мистецтв Сербії переважна більшість керівництва засудила цей документ, С. Мілошевич своїм підкресленим мовчанням фактично продемонстрував, що поділяє висловлені в цьому документі ідеї про пригнічення сербського населення з боку косовських албанців. В1987 році з ініціативи Слободана Мілошевича були прийняті поправки до Конституції Сербії, які значно обмежували права автономій. Ці засоби були одностайно підтримані населенням Сербії та Чорногорії. В 1988 році за сприянням Мілошевича в Сербії був створений комітет захисту косівських сербів та чорногорців. У 1989 році Мілошевич раптово став одним з найпопулярніших політиків у Сербії, виголосивши слова, перероблені народом у гасло: «Ніхто не має право бити сербів!» [4] Такими словами Мілошевич зупиниі міліцію, що почала боротьбу проти безпорядків на Косовому полі. Нахвилі своєї популярності, здобутої у боротьбі за права косовських сербів, Мілошевич у травні 1989 року стає лідером Сербії. В березні 1989 року вміло підібраний ним керівний склад представницьких органів Косово та Воєводини висловився за повернення ключових функцій автономії сербському керівництву. Таким чином автономія Косово та Воєводини була зведена нанівець шляхом введення в цих краях прямого правління Сербії, що було затверджено відповідними поправками до конституції.
У відповідь на такі дії сербського керівництва влітку 1990 року косовська опозиція, яка мала більшість в Скупщині Косово, проголосила край самостійною республікою в складі СФРЮ. Одразу після цього представницькі органи Косово поставлено під пряму юрисдикцію сербського уряду. Засоби масової інформації та навчальні заклади взято під суворий контроль, проведено чистку кадрів, внаслідок якої багато албанців втратили робочі місця, що в умовах масового безробіття суттєво загострило ситуацію. Становище у краї ускладнюється тим, що тут розселяли сербських біженців з Хорватії, та Боснії та Герцеговини. Влютому 1991 року з приводу конституційного статусу Косово відбулося спеціальне засідання Конституційного суду СФРЮ, який виніс рішення залишити статус краю без змін. З 1990 року понад 400 тисяч албанців переїхали до Македонії. Саме на території Македонії політичні емігранти з Косово депутати розігнаної крайової Скупщини проголосили «Республіку Косово». В грудні 1994 року в Македонії було заарештовано та депортовано Косово 20 депутатів парламенту Республіки Косово.
У 1990 році була прийнята нова Конституція Республіки Сербія за участю легітимних представників албанської національної меншини. На думку сербської сторони, прийняття конституції подолало параліч Республіки Сербія, яка до цього часу функціонувала як держава, яка об’єднувала в собі дві квазі-держави. [5]
Лідери косовських албанців вважають, що законодавча база Сербії та СРЮ містить 32 дискримінаційні закони (включаючи дві державні програми) та 140 підзаконних актів, що спрямовані проти Косово [5]. Наприклад з 1990 року в Косово було скасовано викладання албанською мовою у всіх навчальних закладах, а в 1994 році було відновлено викладання албанською мовою лише в середніх школах.
Конституція Сербії 199 – року гарантувала територіальну та культурну автономію Воєводині, Косово та Метохії, але без атрибутів держави.
Краї мають право регулювати питання економічного розвитку, фінансів, культури, освіти, інформації, вико-ристання мови, охорони здоров’я, соціального захисту прав, тощо. Політика національного рівноправя декларується основним політичним та конституційним принципом Югославії, в якій третину населення складають національні меншини. Тому з 144 статей конституції СР Югославії переважна більшість статей пов’язана з правами членів національних меншин та людськими та громадянськими правами. Конституція містить дві статті, які спеціально присвячені національним меншинам, що суперечить реальній політиці Сербії. Ці статті забезпечують національним меншинам право на освіту та інформацію рідною мовою, та право засновувати навчальні та культурні організації та асоціації.
1 вересня 1996 року за посередництвом Ватикану між Слободаном Мілошевичем та Ібрагімом Ругова було досягнуто домовленість про нормалізацію освітньої системи в Косово. З метою реалізації положень цієї угоди було сформовано комісію, що складалась з трьох сербів та трьох албанців. Відбулося лише три засідання цієї комісії, яка не змогла існувати з огляду на взаємні звинувачення сторін.
З 1990 року албанське населення бойкотує усі заходи сербського уряду – від виборів до перепису населення. З 1989 року рух опору краю очолює Ібрагім Ругова професор літературознавства, в минулому викладач університету в Приштині. Він створив та очолив Демократичну партію – найпопулярнішу албанську політичну партію. У відповідь на дії сербського уряду ДП почала утворювати власні паралельні суспільні структури: систему освіти, охорону здоров’я. У вересні 1991 року ДП провела референдум серед албанців, на якому 99% учасників опитування висловились за створення окремої албанської держави. 24 травня 1992 року вона організувала вибори до парламенту неіснуючої «Республіки Косово». Президентом було обрано Ібрагіма Ругову, якого називають «косовським Ганді», оскільки він є противником насильницьких методів боротьби. На початку 90-х років І. Ругова вважав, що будь-які спроби албанського населення захистити свої права силою обернуться для нього репресіями з боку властей. Він сподівався на підтримку світового співтовариства. І. Ругова не погоджувався з тлумаченням косовської проблеми, як внутрішньої сербської проблеми, не був згодний вдовольнитися відновленням автономії та забезпеченням албанцям статусу національної меншини, виступав за створення незалежної держави на основі вільного волевиявлення народу. Такі задуми не відповідали інтересам Сербії, яка не хотіла втратити територію, багату на корисні копалини (цинк, магній, хром, срібло, нікель, буре вугілля). Косово стало найбільш неспокійним регіоном СРЮ. 1 жовтня 1997 року сербська поліція поклала початок конфлікту в краї, жорстоко розігнавши мирну демонстрацію студентів Приштинського університету. 17 жовтня 1997 року відбулися перші збройні сутички албанської молоді з сербською поліцією і, таким чином спалахнуло вогнище нового балканського конфлікту. 17 жовтня 1997 року відбулися перші збройні сутички албанської молоді з сербською поліцією і, таким чином спалахнуло вогнище нового балканського конфлікту. Ситуація у краї ускладнюється тим, що сербська влада сюди направляла біженців з Хорватії та з Боснії та Герцеговини.
Озброєні загони албанського населення Косово об'єднувалися у Визвольну Армію Косово. За оцінками наглядачів, ця армія налічує близько 20 тисяч бійців, чия зброя постачається переважно з Албанії. Першою акцією ВАК вважається одночасний скоординований напад на сербські поліцейські дільниці в Косово навесні 1996 року. Такі напади було вчинено в чотирьох різних місцях Косово, а відповідальність за них взяла на себе ВАК.
ВАК не слід плутати зі збройним крилом Національного руху в Косово, які ведуть боротьбу проти існуючого режиму під гаслами ортодоксального марксизму-ленінізму. Найбільшою перемогою ВАК було формування на початку березня 1997 року на площі близько 300 квадратних кілометрів так званої Вільної території Дрениці в центральній частині Косово. (5)
Поліція СРЮ розпочала активні дії проти албанського руху опору 28 лютого в селі Лікошани (40 км. На захід від Приштини). В ході операції було вбито 12 албанців. Поліція вдавалася також до операцій «зачистки територій», в яких застосовувалися загони спеціального призначення, БТР, бойові вертольоти.
З початку березня 1998 року зареєстровано різке збільшення виїзду сербів та чорногорців з Косово. У хорватських ЗМІ повідомлялося, що в операціях поліції СРЮ в Косово брали участь до 40 тисяч військових. Вся ця армія СРЮ в Косово перебувала у цей час у стані підвищеної боєготовності.
Слід також зазначити, що керівництво албанського руху опору не мало єдності в питанні про стратегію та тактику подальших дій. Приводом до розколу руху опору можна вважати різну орієнтацію політичних орієнтацій косовських албанців щодо форм і методів боротьби за зміни в статусі краю.
Найбільш впливовою серед албанського населення була Демократична партія І. Ругови. Вона виступає за припинення збройного опору, мотивуючи це тим, що загострення кризи може викликати лише нові репресії. І. Ругова стверджує, що її вигадало сербське керівництво з метою підготовки підґрунтя для широкомасштабної військової акції в краї. Представники цієї течії вважають, що збройна ескалація конфлікту може викликати жорстоку помсту сербів накшалт боснійського конфлікту у східній Боснії.
Лідер косовської парламентської групи і Демократичного форуму Адем Демакі, який має найбільший авторитет серед ВАК, вважає, що косовську проблему треба було вирішувати в межах Дейтонських угод, але якщо цього зроблено не було, треба брати хід подій в свої руки (9). Він критикує ДП за недієвість і виступає за «активний вид пасивного опору», під якими розуміються широкі акції громадянської непокори сербській владі та її рішенням. А. Демакі відомий як косовський албанець з найдовшим стажем політвязня. В першій половині 1997 року А. Демакі запропонував створити «Балканію – конфедерацію, яка б включала Косово, Чорногорію, та Сербію, а потенційно до неї могли б приєднатися Албанія, Македонія, Санджак та воєводина.
Третю групу косовської опозиції становлять екстремістські кола, що виступають за рішучу антисербську збройну боротьбу типу «інтіфади», і до яких можна віднести збройне крило Національного руху визволення Косово та зройні загони Народного руху Косово, які ведуть боротьбу проти існуючого режиму під гаслами марксизму-ленінізму.
Варто зазначити, що багато косовських албанців активно входили до політичного життя Албанії та Македонії. Навесні 1999 року в західній Македонії фактично вже існували «бази відпочинку» та склади зі зброєю для військовиків ВАК.
2. Позиції окремих держав та участь міжнародних організацій у мирному врегулюванню конфлікту у Косово
Конфлікт у Косово являє собою небезпеку реальної дестабілізації стану на Балканах. Край знаходиться між Сербією, Македонією, Албанією та Чорногорією, кожна з яких має певну частину своїх національних інтересів, пов'язаних з Косово. Відносно небезпечною для подальшої дестабілізації становища в регіоні можна розглядати ідеї певних албанських лідерів створити «Велику Албанію». Албанців поза межами Албанії майже стільки, скільки їх мешкає в Албанії. Населення в Албанії 3,4 мільйони. Майже 2 мільйони албанців мешкає в Косово, 500–600 тис. – в Македонії, та біля 60 тисяч в Чорногорії. Проте руйнування останніми роками ідей «Великої Сербії», «Великої Хорватії» та позиція світового співтовариства робить недосяжною на даному етапі реалізацію цієї теорії[9]
Навесні 1997 року, з 7 по 9 квітня, в Нью-Йорку відбувалися переговори між представниками сербської опозиції та лідерами Косовських албанців. Учасники зустрічі дійшли висновку, що вирішення проблеми можливе виключно за взаємною згодою, яка буде досягнута на основі діалогу без попередніх умов та упередженості.
Воєнному втручанню НАТО у Косовський конфлікт передували переговори в передмісті Парижу, в Рамбуйє, в лютому 1999 року, які проходили по схемі Дейтонських положень. Негативною характеристикою переговорного процесу в Рамбуйє виявилося нав’язування, у формі ультиматуму, суверенній державі форми взаємовідносин суб’єктів федерації під тиском сил НАТО. В Рамбуйє СР Югославії був поставлений ультиматум: підпишете договір – введемо війська, не підпишете – почнемо бомбардування. [16]
Ці переговори зірвали США, які в останній день запропонували Югославії текст, який сербська делегація до цього не бачила і не обговорювала. США не погодилась на те, що Югославія запропонувала продовжити переговори.
Після цього розпочалися бойові дії. Цікаво, чим саме були викликані термінові військові дії проти Югославії? По-перше тим, що СФРЮ була єдиною країною у Східній Європі, яка відмовилась від вступу до НАТО і залишилася стратегічним союзником Росії. В цьому була причина жорсткого тиску на Югославію з боку Заходу та його прагнення змінити існуюче до недавнього часу керівництво країни. По-друге, активізацією НАТО в Європі, Джордж Вашингтон прагнув довести, що вона н може складні міжнародні проблеми без США. Лідери НАТО виправдовували агресію проти Югославії «гуманітарними прагненнями». Фоном цьому служили заяви про антидемократичний режим Слободана Мілошевича, жертвах серед албанців та придушення прав свободи особистості.
24 березня НАТО нанесло перші авіа – та ракетні удари по Югославії. Сталося те, що до останньої хвилини здавалося немислимим: воєнно-політичний альянс західних країн здійснив відкриту озброєну агресію проти суверенної країни, і не де-не-будь, а в самому центрі Європи. Свою акцію офіціальні представники називають небажанням Белграда прийняти мирний план врегулювання косовської проблеми, необхідністю покласти край «репресіям режиму проти Косовських албанців» та для запобігання в Косово «гуманітарної катастрофи». [9]
ситуація в Косово дійсно стала хвилювати міжнародну політику ще з весни 1998 року, а весь 1999 рік події в Косово привертали увагу всього світу. Закінчилися вони 78 денною агресією НАТО на чолі з США проти Косово та всієї Сербії. На СРЮ здійснили агресію 19 країн, продемонструвавши всю військову міць, тим часом випробувавши в дії натовську техніку. Наслідками бомбардування були чисельні жертви серед мирного населення, знищення значної частини промислового потенціалу Сербії та Чорногорії, серйозні економічні та екологічні втрати для сусідніх країн на всіх Балканах. Не могла без участі спостерігати за цією трагедією Росія. Завдяки її зусиллям війну проти Югославії вдалося зупинити, а проблему Косово знову поставити на основи політичного врегулювання в рамках ООН. Резолюція 124 Ради Безпеки ООН від 10 червня 1999 року визначила її основні параметри.
До сьогоднішніх днів Косово залишається болючою раною на тлі Європи. Операція НАТО, яка була здійснена під гуманним приводом захисту албанців, насправді ще більше загострила міжетнічні протиріччя і призвела до вигнання з краю більшості неалбанського населення. Зона відповідальності між натовськими континентами розділена на чотири частини. Район міста Петч контролюється італійцями та німцями, місто Гнилане – французами, Косова Митриця – американцями, місто Приштина – англійцями. Існують ще так звані «неофіційні зони». В місті Призрен знаходяться німецькі війська, а місто Ораховець і аеродром Слатин контролюють російські військові в кількості 1600 чоловік. Натовський континент в Косово нараховує близько 50 тисяч чоловік. Зараз вже загально відомо, що основною ціллю окупантів є розчленування території Косово та збереження контролю над нею. Війна в СРЮ в 1999 році була ганебною та жорстокою. За інформацією властей СРЮ з березня по червень 1999 року загальна кількість загиблих громадянських представників склала 1700 чоловік, в тому числі 400 дітей, біля 10 тисяч чоловік били серйозно поранені. Через руйнування комунікацій без води залишилось 1 млн. чол. внаслідок нанесення ударів по фабрикам та заводам 500 тис. Чол. Залишилося без роботи, тисячі – без даху над головою. [11]
В результаті ракетно-бомбових ударів був нанесений значний удар не лише військовим побудовам, але і громадянським об’єктам. Повністю зруйновані чи пошкоджені 60 автомобільних та залізничних мостів, на відбудову яких потребується 480 мільярдів доларів. Зруйновані також автодороги та 6 аеродромів, 25 адміністративних побудов, в тому числі – готелі, туристичні комплекси, центри допомоги біженцям. Знищені телецентри в Белграді та Приштині, знищені також і 23 телетранслятора. Зруйновано близько 2 тисяч початкових та середніх шкіл, 35 вищих навчальних закладів, церков, серед яких і ті, які знаходяться під захистом ЮНЕСКО, монастирі в Грачаниці, Дачані і Пече. [4]
З даними управління верховного комісара ООН по справам біженців в період з березня 1998 року по 24 березня 1999 року число біженців та переміщених осіб з Косово складає 260 тис. чол., вони перебрались в Туреччину, країни Західної Європи, Боснію і Герцеговину, Хорватію. НАТО піклувалося також про те, щоб вбити клин у відносинах між Сербією та Чорногорією, залишити Сербію без широкої міжнародної підтримки, примусити Росію відмовитися від військової допомоги Сербії. Проте російські танки та десант, які знаходилися на той час в Боснії, здійснили марш-кидок під керівництвом генерала Заварзіна, під російським прапором в Косово. 200 російських десантників примусило керівництво НАТО переглянути сценарій відносної участі та неучасті Росії в процесі мирного врегулювання в Косово. Сама присутність десантників на аеродромі в Косово дозволяла вести переговори з інших позицій.
Не дивлячись на 78 денну агресію НАТО, СРЮ, хоча й понесла великі втрати, проте не була знищеною. Країна вистояла.
В червні 1999 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, згідно з якою в Косово прийшли миротворчі сили, для того, щоб гарантувати в сербському краї багатоетнічний мир. В результаті через рік в Косово фактично було створено міжнародний протекторат, але говорити про багатоетнічний мир, на жаль, не можна. За рік перебування в Косово місії ООН і КFOR (міжнародних сил Ради Безпеки ООН) з краю вигнано більш ніж 350 тис. чол. неалбанського походження. При цьому ряд Західноєвропейських держав, скориставшись закінченням виду на проживання десятків тисяч албанських біженців, прийняли рішення про їх виселення з Косово. Таким чином Косово стає європейським кримінальним центром, що приводить в жах сусідні з СРЮ країни, про це свідчать озброєні сутички на кордоні з Македонією.
А ще це свідчить про те, що агресія НАТО розв’язала руки албанським терористам. Якщо генеральний секретар НАТО ДЖ. Робінзон продовжує оцінювати операцію альянсу в Косово як успіх, то експерти американського досліджуваного центру Інститут НАТО заявляють, що військова операція НАТО є очевидним «провалом» зовнішньої політики адміністрації США. Вони підкреслюють, що у виграші залишилася ВАК, яка здійснює жорстоку кампанію етнічних чисток проти сербів та іншого неалбанського населення. [9]
Міністр закордонних справ Італії Л.Діні, на початку травня 1999 року Італія займала очолювала Раду Європи, заявив, що мир в Косово до цих пір не встановлено. Серби, по суті, піддані геноциду. KFOR не в змозі підтримувати там порядок. Американці хочуть піти з Косово. [13]
Існує і інша точка зору в поясненні активності США в процесі вирішення конфлікту та покарання режиму С. Мілошевича. Військова присутність США в Європі на той час обмежувалася кількома військовими базами в країнах НАТО без великих полігонів, без права бути їх хазяїнами, та, певно, з величезною орендною платою. А тут з’явилась та успішно реалізувалась можливість осісти в центрі Європи, де за це не потрібно платити. Величезна військова база «Бондстіл» в американському секторі Косово – одна з найбільших поза межами США. Вона побудована і забезпечена з добре продуманою основністю і, напевно, не для того, щоб через декілька років передати її щасливим діткам місцевого населення під піонерський табір. Все було детально продумано. Їм вигідна політична нестабільність в цьому регіоні. Штатам в свій час не вдалося забезпечити собі вплив в Хорватії чи закріпитися в Боснії та Герцеговині. Таким чином Косово – їх шанс. І судячи по політичній карті Європи – останній шанс.
«Бондстіл» – це фортеця, яка розташована на підвищеній місцевості і займає територію близько 10 квадратних кілометрів. Має огородження (рів, вал, колюча проволока), прожектори, кулеметні вишки, контрольно-пропускний пункт, вертолітні площадки, які мають злітні доріжки середнього класу, парки, ангари, накриті приміщення для обслуговування техніки. Тут розміщено і штаб, великий вузол зв’язку, близько 60 жилих приміщень, будинків, кожен з яких розрахований на 40–50 чоловік, дві великі столові їдальні, спортивний зал (баскетбольна площадка, тренажери, більярд, настільні ігри), бібліотека, відео зал, великий театр під накриттям, в якому проводяться різноманітні культурні заходи, кожного тижня ставляться концерти різних груп США. Існує тут і супермаркет, величезне кафе, центр побутового обслуговування, церква, в будиночку, де проводяться служби капеланами різних конфесій, польовий шпиталь, центр міжнародного телефонного зв’язку, в’язниця, куди відвозяться порушники установлених правил з усього Косово. І, на кінець, маршрутні автобуси по території бази.
Віце-президент Демократичної Ліги Косово, містер Колі Беріш, у своєму інтерв’ю, яке він дав українському журналісту Юрію Работіну, говорив, що вони просили присутності НАТОвців у Косово, і що тепер KFOR допомагає регулювати ситуацію, яка склалася, що це дуже добре сприймається косовицями. [8]
Албанське населення вважає миротворців рятівниками, говорять, що присутність мироворців буде потрібною ще тривалий час. Це необхідно не тільки для миру та територіальної цілісності, але й у межах міжнародного товариства «для підтримання миру на Балканах. І скільки це потрібно, стільки вони тут і будуть» [8]
Впродовж 2000–2001 років світове співтовариство виділило 2 мільярди доларів для надання допомоги жителям Косово. Проте необхідні для відбудови краю кошти отримали лише албанці. Албанські міста і села переживали справжній бум, тоді як сербські поселення перебували у депресивному стані. Масового насилля не було, за цим пильно стежили військовики армії міжнародних сил KFOR. Серби фактично жили в гетто-анклавах. Тим часом за два роки після введення міжнародних сил, близько тисячі громадян некорінних національностей в Косово, за інформацією зарубіжних ЗМІ, були вбиті, більше тисячі зникло безвісти.
У жовтні 2000 року, за підтримки ОБСЄ у провінції відбулися муніципальні вибори. Оскільки серби бойкотували цю акцію, перемогу на виборах здобула партія Ібрагіма Ругови – Демократичний союз Косово.
У листопаді 2001 року відбулися вибори до Асамблеї (Скупщини) Косово, де за сербами було зарезервовано 10 із 120 депутатських місць (іншим меншинам також було виділено по 10 місць). Більшість депутатських мандатів вибороли албанські партії: Демократичний союз Косово (47 мандатів), Демократична партія Косово (26 мандатів), Альянс за майбутнє Косово (8 мандатів). Сербська коаліція «Повернення» утворила фракцію у складі 22 депутатів. У березні 2001 року Ібрагіма Ругову було обрано першим президентом цього краю, новостворений уряд очолив Б. Реджеп.
Як центральні, так і місцеві органи влади намагалися покласти край насиллю, разом з місією ООН у Косово. Намагалися припинити розгул злочинності, тероризму, торгівлі наркотиками, тощо. у 2002 році розпочато реалізацію плану повернення 250 тисяч біженців, але частина косовських албанців всіляко перешкоджувала поверненню сербів до своїх домівок. тож процес мирного врегулювання виявився надто складним і тривалим.
Розглядаючи зовнішню політику України у відносинах з Югославією, можна сказати, що розвивалися вони досить нерівномірно. Після розпаду СФРЮ і утворення у квітні 1992 року Союзної республіки Югославія, Україна не визнала нової держави, з огляду на події на Балканах, та запровадження Радою Безпеки ООН санкцій проти всієї країни. Лише у квітні 1994 року між СРЮ та Україною були встановлені дипломатичних відносин на рівні послів.
Під час загострення косовської кризи українські спостерігачі брали участь у Верифікаційній комісії ОБСЄ (жовтень 1998-березень 1999 року). У складі сил KFOR у Косово спочатку був задіяний український миротворчий континент у складі окремої роти забезпечення та вертолітного підрозділу. Згодом у налагоджені мирного життя в Косово брав участь 1-й окремий батальйон Збройних сил України, який входив до складу багатонаціональної бригади «Схід».
Українсько-русинське населення у Сербії, нажаль, має багато нерозв'язаних питань в організації свого культурного життя, освіти та інформування. Контакти між Україною та СРЮ на вищому рівні були започатковані у 2001 році під час візиту президента України Леоніда Кучми до Белграда. В тому ж році були підписані угоди про стандартизацію товарів та послуг та співпраці у культурній сфері.
Виникає логічне питання: навіщо Україні сьогодні все це потрібно? Косово, Сьєра-Леона, Ліван, Ліберія, Ірак. Втрачені життя, переживання рідних, величезні кошти, ресурс техніки та озброєння. В. Пейков у своїй статті запевняє, що подібні місії – саме миротворчі, а не участь в бойових діях на тій чи іншій стороні мають позитивні сторони. «Загибель навіть одного українського солдата, нехай навіть і в Україні, – це горе для його рідних і біль для командирів. Ризик в миротворчій місії неможливо порівняти з мирним життям» [10] Але інша сторона медалі – це міжнародний авторитет і престиж країни. Бо для тих, кому допомога надається, і для тих з ким разом потрібно її надавати, поняття Україна не порожній звук. А таких нараховується за 14 років миротворчої діяльності сотні тисяч.
Беручи участь у миротворчих організаціях, країна отримує достатні фінансові вливання та пільги, як член ООН, які перекривають всі витрати по організації місії.
Підбиваючи підсумки дослідження даної теми, хочеться сказати, що терпіння албанців викликає подив та заслуговувало б глибокої поваги якби за цим не стояли глибокі політичні прорахунки, а саме: висліджування паралельних структур влади, створення на Заході сприятливої суспільної думки та повільне витіснення сербів – в надії на те, що югославський уряд вдасться переконати в необхідності мирної сецесії (через відновлення автономії, а потім і надання республіканського статусу), або ж, в гіршому випадку, провокувати на силові дії, загнати в міжнародну ізоляцію та, за допомоги іноземців, відторгнути Косово силою.
Плана, який би всерйоз враховував культурно-історичні та політичні інтереси сербів, албанська сторона не висувала. Відміна автономії та етнічні чистки стали страшною, але адекватною відповіддю на тихий албанський натиск, який не залишив сербам жодного шансу, а також на «гуманітарні» натовські бомбардування. Просто уряд Сербії зробив за кілька місяців те, що албанська еліта в Косово робила впродовж останньої четвертини сторіччя.
Можна говорити про меншу кількість жертв зі сторони сербів, про немислимі страждання простих албанців, про масові порушення сербськими військами та міліцією основоположних прав людини, та все це, нажаль, пригідне лише для пропагандистського прикриття корисних політичних прагнень, того, що залишає в тіні все, що рухає боєвиками ВАК, який проводить обстріл сербського села, і сербським ополченцем, який виганяє з домівки албанську сім'ю. Це представлення про історичні права, які закріплені в національній самосвідомості.
Тут не має змісту протиставлення тих, хто взяв в руки зброю, «мирному населенню» – бо в напівпартизанській війні за землю, це населення майже завжди підтримує якусь одну сторону. Етнічні права не виміряються кількістю населення, яке проживає на тій чи іншій території, та не мають ніякого відношення до прав людини, про які певно, що забудуть, коли справа дійде до війни. Бо на карту ставиться в таких випадках, дещо більше ніж зовнішня свобода – а саме, етнічна ідентичність, яка на Балканах дуже рідко відокремлюється від особистості.
Можна дивитися на цю особливість особистої самосвідомості з гори, як на варварство чи психічну хворобу, та це не звичайний психоз, а результат вікових історичних процесів, форма адаптації людського суспільства до тих умов, в яких воно жило. Ментальні структури змінюються разом зі зміною поколінь і примушувати людей в один раз повністю відмовитись від того, що вони вважали невід'ємною частиною самих себе – це саме страшне порушення прав нації та особистості.
Події навколо Косово показали. що коли зіткнуться дві правди, зовнішнє втручання на тій чи іншій стороні лише посилює конфлікт, «підігріває» крайній націоналізм. Викликає або відчуття безвихідності, або надії на вирішальний успіх. Етнічна складова особистої ідентичності не зникає, а навпаки, приймає гіпертрофовані форми. Як не гірко це визнати, але у тих сербів, для яких Косово не порожній звук, навряд чи залишився інший засіб штовхати вперед західні уряди до компромісу, крім як послати на них натовпи обездолених. І на місці Мілошевича, будь-який політик, напевно зробив би теж саме. Ця політика закінчилася провалом, проте країни НАТО, на перший погляд, переможниці, вирішуючи косовське питання виключно на користь албанців надають сильний імпульс албанському сепаратизму в Чорногорії та Македонії, в тому числі, озброєному сепаратизму. Перед країнами Заходу невдовзі постане питання: чи продовжувати підтримувати ВАК з її прагненням до створення Великої Албанії, чи боротися з нею, як з терористичною організацією, що, враховуючи її чисельність, яка в багато разів виросла за допомогою Заходу, авторитет та фінансові можливості, стане нелегкою справою.
Висновки
Дослідивши обрану тему, ми побачили, що витоки косовської проблеми сягають глибини віків.
В VIII-ХІІ століттях Косово становило центральну частину сербської держави. Тут знаходиться величезна кількість пам'ятників сербської історії та культури. Тому для сербів Косово – це історична, культурна і духовна колиска їхнього народу. Зтих пір, як цю територію завоювала Османська імперія, сюди почали масово поселятися албанці-мусульмани, які в теперішній час становлять переважну більшість населення краю і заявляють про свої права на Косово. Національний конфлікт загострюється з 1981 року і переростає у конфлікт між керівництвом СФРЮ та албанцями Косово, які висувають вимогу трансформації статусу своєї території у складі Сербії у республіку у складі федерації. Албанці вважали сербське керівництво винним у підтриманні граничної відсталості краю і його нерівноправного становища порівняно з усією Сербією.
Конфлікт, який вибухнув на території Косово, автономного краю у складі Сербської республіки мав широкий міжнародний резонанс. У його врегулюванні брали активну участь такі міжнародні організації, як НАТО, ООН та створена Радою Безпеки ООН міжнародна миротворча місія KFOR.
США розташували на території Косово одну з найбільших своїх військових баз «Бондстіл». Юрій Работін [9] вважає, що ця військова база побудована в Косово не випадково, і те, що використовуватися вона повинна для мирного врегулювання конфлікту у Косово є лише прикриттям, а насправді для США вигідна політична нестабільність у цьому регіоні вона використовує цю ситуацію у власних інтересах. До цього США мало лише декілька військових баз в країнах НАТО, не мала великих військових полігонів. А складна ситуація в Косово дала їй можливість побудувати свою базу в самому центрі Європи.
В західноєвропейських країнах, в тому числі в США, панує інша точка зору, там говорять про те, що НАТО лише займається захистом інтересів сербської меншини в Косово. Для виконання резолюції, прийнятої на засіданні Ради Безпеки ООН 10 червня 1999 року, для того, щоб не допустити югославських військ у Косово та забезпечити безпеку мирного населення в цьому регіоні, там діє миротворча організація KFOR, яка складається з 5 бригад і налічує 42 тисячі військовослужбовців.
За словами віце-президента Демократичної Ліги Косово, містера Колі Беріша, сили миротворчої організації KFOR ще тривалий час будуть знаходитися в Косово, являючи собою гарантію безпеки та миру в Косово, встановленого там у липні 2000 року [9]. Беріш також стверджує, що Косово не може жити із Сербією, і причина цього не в тому, що в там немає жодної албанської партії, а в тому, що за період військових конфліктів поміж сербами та албанцями було зґвалтовано 30 тисяч жінок, 15 тисяч було вбито, 4 тисячі зникло безвісти. Багато невинних дотепер перебувають у сербських в'язницях. В результаті бойових дій 75% території Косово було знищено. На території знаходяться 600 масових поховань албанського населення.» У зв'язку з чим, – заявив віце-президент Демократичної Ліги Косово, – у нас немає підстав та аргументів жити поряд із Сербією» [9]. Єдиним методом стабілізації ситуації в Косово Демократична Ліга бачить лише в незалежності Косово. Лише це може стати фактом стабільних і гарних взаємовідносин з сусідами на кордоні.
Виходячи з ситуації, що склалася, можна сказати. що ще тривалий час Косово залишатиметься «гарячою точкою» Балкан. Вже не можна говорити про політичний конфлікт, це конфлікт національний, а це вже говорить про те, що посіла чільне місце у свідомості ображеного народу, і вже нічого не примусить його піти на поступки, він боротиметься до кінця. А з іншої сторони, змінити становище на краще у албанського народу перспектив немає ніяких. Вони занадто виснажені тривалою боротьбою, не вистачає коштів, оскільки економіка, та й не лише економіка, повністю зруйнована.
Сербський уряд також по-своєму правий. Він вважає, що Косово – це його територія, так було спокон віків і так повинно бути і тепер, тим паче, що Косово має велику історико-культурну цінність для сербського народу. Хоча воно і є відсталою провінцією, та все ж таки має економічну та політичну значимість – це вигідне географічне розташування, багаті залежні корисних копалин. А від цього просто так відмовитися важко.
Про Косово можна говорити багато, нам вдалося дослідити причини виникнення конфлікту, позиції окремих сторін, участь та діяльність міжнародних організацій, миротворчих місій. Зокрема позиції та «допомогу» США, адже багато хто вважає, що більші сили Америка спрямовує на «підлиття олії у вогонь» під маскою захисту інтересів сербів, які проживають у Косово.
Проте неможливо дати характеристику цього конфлікту. Майже всі автори, матеріал яких використовувався, займають позиції тієї чи іншої сторони. Але хто правий, а хто не правий ми говорити не маємо права, не можна прогнозувати також і розвиток подій у майбутньому, тому, що характеристику будь-якого конфлікту можна дати лише тоді, коли конфлікт завершено, коли сторони дійшли до взаємної згоди, пішли на поступки, чи, навпаки, одній стороні вдалося взяти верх над іншою, а інша змирилася з цим. тобто тоді, коли все стає на свої місця, коли вже розкладено всі крапки над «і». Коли така ситуація буде вже в Косово поки що не знає ніхто.
Список використаних джерел та літератури
1. Боленко К.В. Косово // Історія. – 2000. – №40. – с. 4–8
2. Замятина Т.И. В защиту Милошевича выступили свидетели из России. // Эхо планеты. – 2004. – №50–51.-с. 14–17
3. Каменецкий М.С. Бывшая Югославия – конфликтное пространство. // Политичесская мысль. – 1995.– №2–3. с. 17–24
4. Каменецкий М.С. Проблема Косово в історичномі та сучасному вимірах. // Історія в школі. – 1999. – №1–2.-с. 14–17
5. Каменецкий М.С. Проблема Косово. // Історія в школі. – 1999. – №1–2. с. – 13–17
6. Калинцев Н.В. Косово в лабіринті проблем. // Ехо планети. – 2004. – №18–19. – с. 18–20
7. Лавров С.Ю. Косово глазами очевидца. // Международная жизнь. – 2000. – №6. – с. -61–67
8. Маначинський О.С. Косово – осередок напруженості в СРФЮ. // Історія в школі. – 1999. – №1–2.-с. -10–13
9. Работін Ю.М. Косово очима українських журналістів // Літературна Одеса. – 2006. – №3. – с. 83–100.
10. Пейков В.С. Несущие надежду. // Собеседник Измаила. – 2006. – №74. – с. 3
11. Пейков В.С. Несущие надежду. // Собеседник Измаила. – 2006. – №75. – с. 4
12. Пейков В.С. Несущие надежду. // Собеседник Измаила. – 2006. – №77. – с. 3
13. Пасхин Н.К. Переговоры в косовском тупике. // Новое время. – 1998. – №26.-с. – 20–21
14. Тягутенко Л.В. СФРЮ на рубеже ХХІ века. // Экономика и политика. – 2001. – №14.-с. – 18–20
15. Марущак М.Й. Історія дипломатії ХХ століття. – Львів. – 2003. – 304 с.
16. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980–2000 рр.).-К.: Либідь. – 1999.-558 с.
17. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945–70-ті рр.).-К.: Либідь. – 1999.-558 с.
18. Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки. – К.: Либідь. – 2001.-622 с.
19. Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи. – К.: Либідь. – 1997.-269 с.
Конфлікт у Косово являє собою небезпеку реальної дестабілізації стану на Балканах. Край знаходиться між Сербією, Македонією, Албанією та Чорногорією, кожна з яких має певну частину своїх національних інтересів, пов'язаних з Косово. Відносно небезпечною для подальшої дестабілізації становища в регіоні можна розглядати ідеї певних албанських лідерів створити «Велику Албанію». Албанців поза межами Албанії майже стільки, скільки їх мешкає в Албанії. Населення в Албанії 3,4 мільйони. Майже 2 мільйони албанців мешкає в Косово, 500–600 тис. – в Македонії, та біля 60 тисяч в Чорногорії. Проте руйнування останніми роками ідей «Великої Сербії», «Великої Хорватії» та позиція світового співтовариства робить недосяжною на даному етапі реалізацію цієї теорії[9]
Навесні 1997 року, з 7 по 9 квітня, в Нью-Йорку відбувалися переговори між представниками сербської опозиції та лідерами Косовських албанців. Учасники зустрічі дійшли висновку, що вирішення проблеми можливе виключно за взаємною згодою, яка буде досягнута на основі діалогу без попередніх умов та упередженості.
Воєнному втручанню НАТО у Косовський конфлікт передували переговори в передмісті Парижу, в Рамбуйє, в лютому 1999 року, які проходили по схемі Дейтонських положень. Негативною характеристикою переговорного процесу в Рамбуйє виявилося нав’язування, у формі ультиматуму, суверенній державі форми взаємовідносин суб’єктів федерації під тиском сил НАТО. В Рамбуйє СР Югославії був поставлений ультиматум: підпишете договір – введемо війська, не підпишете – почнемо бомбардування. [16]
Ці переговори зірвали США, які в останній день запропонували Югославії текст, який сербська делегація до цього не бачила і не обговорювала. США не погодилась на те, що Югославія запропонувала продовжити переговори.
Після цього розпочалися бойові дії. Цікаво, чим саме були викликані термінові військові дії проти Югославії? По-перше тим, що СФРЮ була єдиною країною у Східній Європі, яка відмовилась від вступу до НАТО і залишилася стратегічним союзником Росії. В цьому була причина жорсткого тиску на Югославію з боку Заходу та його прагнення змінити існуюче до недавнього часу керівництво країни. По-друге, активізацією НАТО в Європі, Джордж Вашингтон прагнув довести, що вона н може складні міжнародні проблеми без США. Лідери НАТО виправдовували агресію проти Югославії «гуманітарними прагненнями». Фоном цьому служили заяви про антидемократичний режим Слободана Мілошевича, жертвах серед албанців та придушення прав свободи особистості.
24 березня НАТО нанесло перші авіа – та ракетні удари по Югославії. Сталося те, що до останньої хвилини здавалося немислимим: воєнно-політичний альянс західних країн здійснив відкриту озброєну агресію проти суверенної країни, і не де-не-будь, а в самому центрі Європи. Свою акцію офіціальні представники називають небажанням Белграда прийняти мирний план врегулювання косовської проблеми, необхідністю покласти край «репресіям режиму проти Косовських албанців» та для запобігання в Косово «гуманітарної катастрофи». [9]
ситуація в Косово дійсно стала хвилювати міжнародну політику ще з весни 1998 року, а весь 1999 рік події в Косово привертали увагу всього світу. Закінчилися вони 78 денною агресією НАТО на чолі з США проти Косово та всієї Сербії. На СРЮ здійснили агресію 19 країн, продемонструвавши всю військову міць, тим часом випробувавши в дії натовську техніку. Наслідками бомбардування були чисельні жертви серед мирного населення, знищення значної частини промислового потенціалу Сербії та Чорногорії, серйозні економічні та екологічні втрати для сусідніх країн на всіх Балканах. Не могла без участі спостерігати за цією трагедією Росія. Завдяки її зусиллям війну проти Югославії вдалося зупинити, а проблему Косово знову поставити на основи політичного врегулювання в рамках ООН. Резолюція 124 Ради Безпеки ООН від 10 червня 1999 року визначила її основні параметри.
До сьогоднішніх днів Косово залишається болючою раною на тлі Європи. Операція НАТО, яка була здійснена під гуманним приводом захисту албанців, насправді ще більше загострила міжетнічні протиріччя і призвела до вигнання з краю більшості неалбанського населення. Зона відповідальності між натовськими континентами розділена на чотири частини. Район міста Петч контролюється італійцями та німцями, місто Гнилане – французами, Косова Митриця – американцями, місто Приштина – англійцями. Існують ще так звані «неофіційні зони». В місті Призрен знаходяться німецькі війська, а місто Ораховець і аеродром Слатин контролюють російські військові в кількості 1600 чоловік. Натовський континент в Косово нараховує близько 50 тисяч чоловік. Зараз вже загально відомо, що основною ціллю окупантів є розчленування території Косово та збереження контролю над нею. Війна в СРЮ в 1999 році була ганебною та жорстокою. За інформацією властей СРЮ з березня по червень 1999 року загальна кількість загиблих громадянських представників склала 1700 чоловік, в тому числі 400 дітей, біля 10 тисяч чоловік били серйозно поранені. Через руйнування комунікацій без води залишилось 1 млн. чол. внаслідок нанесення ударів по фабрикам та заводам 500 тис. Чол. Залишилося без роботи, тисячі – без даху над головою. [11]
В результаті ракетно-бомбових ударів був нанесений значний удар не лише військовим побудовам, але і громадянським об’єктам. Повністю зруйновані чи пошкоджені 60 автомобільних та залізничних мостів, на відбудову яких потребується 480 мільярдів доларів. Зруйновані також автодороги та 6 аеродромів, 25 адміністративних побудов, в тому числі – готелі, туристичні комплекси, центри допомоги біженцям. Знищені телецентри в Белграді та Приштині, знищені також і 23 телетранслятора. Зруйновано близько 2 тисяч початкових та середніх шкіл, 35 вищих навчальних закладів, церков, серед яких і ті, які знаходяться під захистом ЮНЕСКО, монастирі в Грачаниці, Дачані і Пече. [4]
З даними управління верховного комісара ООН по справам біженців в період з березня 1998 року по 24 березня 1999 року число біженців та переміщених осіб з Косово складає 260 тис. чол., вони перебрались в Туреччину, країни Західної Європи, Боснію і Герцеговину, Хорватію. НАТО піклувалося також про те, щоб вбити клин у відносинах між Сербією та Чорногорією, залишити Сербію без широкої міжнародної підтримки, примусити Росію відмовитися від військової допомоги Сербії. Проте російські танки та десант, які знаходилися на той час в Боснії, здійснили марш-кидок під керівництвом генерала Заварзіна, під російським прапором в Косово. 200 російських десантників примусило керівництво НАТО переглянути сценарій відносної участі та неучасті Росії в процесі мирного врегулювання в Косово. Сама присутність десантників на аеродромі в Косово дозволяла вести переговори з інших позицій.
Не дивлячись на 78 денну агресію НАТО, СРЮ, хоча й понесла великі втрати, проте не була знищеною. Країна вистояла.
В червні 1999 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, згідно з якою в Косово прийшли миротворчі сили, для того, щоб гарантувати в сербському краї багатоетнічний мир. В результаті через рік в Косово фактично було створено міжнародний протекторат, але говорити про багатоетнічний мир, на жаль, не можна. За рік перебування в Косово місії ООН і КFOR (міжнародних сил Ради Безпеки ООН) з краю вигнано більш ніж 350 тис. чол. неалбанського походження. При цьому ряд Західноєвропейських держав, скориставшись закінченням виду на проживання десятків тисяч албанських біженців, прийняли рішення про їх виселення з Косово. Таким чином Косово стає європейським кримінальним центром, що приводить в жах сусідні з СРЮ країни, про це свідчать озброєні сутички на кордоні з Македонією.
А ще це свідчить про те, що агресія НАТО розв’язала руки албанським терористам. Якщо генеральний секретар НАТО ДЖ. Робінзон продовжує оцінювати операцію альянсу в Косово як успіх, то експерти американського досліджуваного центру Інститут НАТО заявляють, що військова операція НАТО є очевидним «провалом» зовнішньої політики адміністрації США. Вони підкреслюють, що у виграші залишилася ВАК, яка здійснює жорстоку кампанію етнічних чисток проти сербів та іншого неалбанського населення. [9]
Міністр закордонних справ Італії Л.Діні, на початку травня 1999 року Італія займала очолювала Раду Європи, заявив, що мир в Косово до цих пір не встановлено. Серби, по суті, піддані геноциду. KFOR не в змозі підтримувати там порядок. Американці хочуть піти з Косово. [13]
Існує і інша точка зору в поясненні активності США в процесі вирішення конфлікту та покарання режиму С. Мілошевича. Військова присутність США в Європі на той час обмежувалася кількома військовими базами в країнах НАТО без великих полігонів, без права бути їх хазяїнами, та, певно, з величезною орендною платою. А тут з’явилась та успішно реалізувалась можливість осісти в центрі Європи, де за це не потрібно платити. Величезна військова база «Бондстіл» в американському секторі Косово – одна з найбільших поза межами США. Вона побудована і забезпечена з добре продуманою основністю і, напевно, не для того, щоб через декілька років передати її щасливим діткам місцевого населення під піонерський табір. Все було детально продумано. Їм вигідна політична нестабільність в цьому регіоні. Штатам в свій час не вдалося забезпечити собі вплив в Хорватії чи закріпитися в Боснії та Герцеговині. Таким чином Косово – їх шанс. І судячи по політичній карті Європи – останній шанс.
«Бондстіл» – це фортеця, яка розташована на підвищеній місцевості і займає територію близько 10 квадратних кілометрів. Має огородження (рів, вал, колюча проволока), прожектори, кулеметні вишки, контрольно-пропускний пункт, вертолітні площадки, які мають злітні доріжки середнього класу, парки, ангари, накриті приміщення для обслуговування техніки. Тут розміщено і штаб, великий вузол зв’язку, близько 60 жилих приміщень, будинків, кожен з яких розрахований на 40–50 чоловік, дві великі столові їдальні, спортивний зал (баскетбольна площадка, тренажери, більярд, настільні ігри), бібліотека, відео зал, великий театр під накриттям, в якому проводяться різноманітні культурні заходи, кожного тижня ставляться концерти різних груп США. Існує тут і супермаркет, величезне кафе, центр побутового обслуговування, церква, в будиночку, де проводяться служби капеланами різних конфесій, польовий шпиталь, центр міжнародного телефонного зв’язку, в’язниця, куди відвозяться порушники установлених правил з усього Косово. І, на кінець, маршрутні автобуси по території бази.
Віце-президент Демократичної Ліги Косово, містер Колі Беріш, у своєму інтерв’ю, яке він дав українському журналісту Юрію Работіну, говорив, що вони просили присутності НАТОвців у Косово, і що тепер KFOR допомагає регулювати ситуацію, яка склалася, що це дуже добре сприймається косовицями. [8]
Албанське населення вважає миротворців рятівниками, говорять, що присутність мироворців буде потрібною ще тривалий час. Це необхідно не тільки для миру та територіальної цілісності, але й у межах міжнародного товариства «для підтримання миру на Балканах. І скільки це потрібно, стільки вони тут і будуть» [8]
Впродовж 2000–2001 років світове співтовариство виділило 2 мільярди доларів для надання допомоги жителям Косово. Проте необхідні для відбудови краю кошти отримали лише албанці. Албанські міста і села переживали справжній бум, тоді як сербські поселення перебували у депресивному стані. Масового насилля не було, за цим пильно стежили військовики армії міжнародних сил KFOR. Серби фактично жили в гетто-анклавах. Тим часом за два роки після введення міжнародних сил, близько тисячі громадян некорінних національностей в Косово, за інформацією зарубіжних ЗМІ, були вбиті, більше тисячі зникло безвісти.
У жовтні 2000 року, за підтримки ОБСЄ у провінції відбулися муніципальні вибори. Оскільки серби бойкотували цю акцію, перемогу на виборах здобула партія Ібрагіма Ругови – Демократичний союз Косово.
У листопаді 2001 року відбулися вибори до Асамблеї (Скупщини) Косово, де за сербами було зарезервовано 10 із 120 депутатських місць (іншим меншинам також було виділено по 10 місць). Більшість депутатських мандатів вибороли албанські партії: Демократичний союз Косово (47 мандатів), Демократична партія Косово (26 мандатів), Альянс за майбутнє Косово (8 мандатів). Сербська коаліція «Повернення» утворила фракцію у складі 22 депутатів. У березні 2001 року Ібрагіма Ругову було обрано першим президентом цього краю, новостворений уряд очолив Б. Реджеп.
Як центральні, так і місцеві органи влади намагалися покласти край насиллю, разом з місією ООН у Косово. Намагалися припинити розгул злочинності, тероризму, торгівлі наркотиками, тощо. у 2002 році розпочато реалізацію плану повернення 250 тисяч біженців, але частина косовських албанців всіляко перешкоджувала поверненню сербів до своїх домівок. тож процес мирного врегулювання виявився надто складним і тривалим.
Розглядаючи зовнішню політику України у відносинах з Югославією, можна сказати, що розвивалися вони досить нерівномірно. Після розпаду СФРЮ і утворення у квітні 1992 року Союзної республіки Югославія, Україна не визнала нової держави, з огляду на події на Балканах, та запровадження Радою Безпеки ООН санкцій проти всієї країни. Лише у квітні 1994 року між СРЮ та Україною були встановлені дипломатичних відносин на рівні послів.
Під час загострення косовської кризи українські спостерігачі брали участь у Верифікаційній комісії ОБСЄ (жовтень 1998-березень 1999 року). У складі сил KFOR у Косово спочатку був задіяний український миротворчий континент у складі окремої роти забезпечення та вертолітного підрозділу. Згодом у налагоджені мирного життя в Косово брав участь 1-й окремий батальйон Збройних сил України, який входив до складу багатонаціональної бригади «Схід».
Українсько-русинське населення у Сербії, нажаль, має багато нерозв'язаних питань в організації свого культурного життя, освіти та інформування. Контакти між Україною та СРЮ на вищому рівні були започатковані у 2001 році під час візиту президента України Леоніда Кучми до Белграда. В тому ж році були підписані угоди про стандартизацію товарів та послуг та співпраці у культурній сфері.
Виникає логічне питання: навіщо Україні сьогодні все це потрібно? Косово, Сьєра-Леона, Ліван, Ліберія, Ірак. Втрачені життя, переживання рідних, величезні кошти, ресурс техніки та озброєння. В. Пейков у своїй статті запевняє, що подібні місії – саме миротворчі, а не участь в бойових діях на тій чи іншій стороні мають позитивні сторони. «Загибель навіть одного українського солдата, нехай навіть і в Україні, – це горе для його рідних і біль для командирів. Ризик в миротворчій місії неможливо порівняти з мирним життям» [10] Але інша сторона медалі – це міжнародний авторитет і престиж країни. Бо для тих, кому допомога надається, і для тих з ким разом потрібно її надавати, поняття Україна не порожній звук. А таких нараховується за 14 років миротворчої діяльності сотні тисяч.
Беручи участь у миротворчих організаціях, країна отримує достатні фінансові вливання та пільги, як член ООН, які перекривають всі витрати по організації місії.
Підбиваючи підсумки дослідження даної теми, хочеться сказати, що терпіння албанців викликає подив та заслуговувало б глибокої поваги якби за цим не стояли глибокі політичні прорахунки, а саме: висліджування паралельних структур влади, створення на Заході сприятливої суспільної думки та повільне витіснення сербів – в надії на те, що югославський уряд вдасться переконати в необхідності мирної сецесії (через відновлення автономії, а потім і надання республіканського статусу), або ж, в гіршому випадку, провокувати на силові дії, загнати в міжнародну ізоляцію та, за допомоги іноземців, відторгнути Косово силою.
Плана, який би всерйоз враховував культурно-історичні та політичні інтереси сербів, албанська сторона не висувала. Відміна автономії та етнічні чистки стали страшною, але адекватною відповіддю на тихий албанський натиск, який не залишив сербам жодного шансу, а також на «гуманітарні» натовські бомбардування. Просто уряд Сербії зробив за кілька місяців те, що албанська еліта в Косово робила впродовж останньої четвертини сторіччя.
Можна говорити про меншу кількість жертв зі сторони сербів, про немислимі страждання простих албанців, про масові порушення сербськими військами та міліцією основоположних прав людини, та все це, нажаль, пригідне лише для пропагандистського прикриття корисних політичних прагнень, того, що залишає в тіні все, що рухає боєвиками ВАК, який проводить обстріл сербського села, і сербським ополченцем, який виганяє з домівки албанську сім'ю. Це представлення про історичні права, які закріплені в національній самосвідомості.
Тут не має змісту протиставлення тих, хто взяв в руки зброю, «мирному населенню» – бо в напівпартизанській війні за землю, це населення майже завжди підтримує якусь одну сторону. Етнічні права не виміряються кількістю населення, яке проживає на тій чи іншій території, та не мають ніякого відношення до прав людини, про які певно, що забудуть, коли справа дійде до війни. Бо на карту ставиться в таких випадках, дещо більше ніж зовнішня свобода – а саме, етнічна ідентичність, яка на Балканах дуже рідко відокремлюється від особистості.
Можна дивитися на цю особливість особистої самосвідомості з гори, як на варварство чи психічну хворобу, та це не звичайний психоз, а результат вікових історичних процесів, форма адаптації людського суспільства до тих умов, в яких воно жило. Ментальні структури змінюються разом зі зміною поколінь і примушувати людей в один раз повністю відмовитись від того, що вони вважали невід'ємною частиною самих себе – це саме страшне порушення прав нації та особистості.
Події навколо Косово показали. що коли зіткнуться дві правди, зовнішнє втручання на тій чи іншій стороні лише посилює конфлікт, «підігріває» крайній націоналізм. Викликає або відчуття безвихідності, або надії на вирішальний успіх. Етнічна складова особистої ідентичності не зникає, а навпаки, приймає гіпертрофовані форми. Як не гірко це визнати, але у тих сербів, для яких Косово не порожній звук, навряд чи залишився інший засіб штовхати вперед західні уряди до компромісу, крім як послати на них натовпи обездолених. І на місці Мілошевича, будь-який політик, напевно зробив би теж саме. Ця політика закінчилася провалом, проте країни НАТО, на перший погляд, переможниці, вирішуючи косовське питання виключно на користь албанців надають сильний імпульс албанському сепаратизму в Чорногорії та Македонії, в тому числі, озброєному сепаратизму. Перед країнами Заходу невдовзі постане питання: чи продовжувати підтримувати ВАК з її прагненням до створення Великої Албанії, чи боротися з нею, як з терористичною організацією, що, враховуючи її чисельність, яка в багато разів виросла за допомогою Заходу, авторитет та фінансові можливості, стане нелегкою справою.
Висновки
Дослідивши обрану тему, ми побачили, що витоки косовської проблеми сягають глибини віків.
В VIII-ХІІ століттях Косово становило центральну частину сербської держави. Тут знаходиться величезна кількість пам'ятників сербської історії та культури. Тому для сербів Косово – це історична, культурна і духовна колиска їхнього народу. Зтих пір, як цю територію завоювала Османська імперія, сюди почали масово поселятися албанці-мусульмани, які в теперішній час становлять переважну більшість населення краю і заявляють про свої права на Косово. Національний конфлікт загострюється з 1981 року і переростає у конфлікт між керівництвом СФРЮ та албанцями Косово, які висувають вимогу трансформації статусу своєї території у складі Сербії у республіку у складі федерації. Албанці вважали сербське керівництво винним у підтриманні граничної відсталості краю і його нерівноправного становища порівняно з усією Сербією.
Конфлікт, який вибухнув на території Косово, автономного краю у складі Сербської республіки мав широкий міжнародний резонанс. У його врегулюванні брали активну участь такі міжнародні організації, як НАТО, ООН та створена Радою Безпеки ООН міжнародна миротворча місія KFOR.
США розташували на території Косово одну з найбільших своїх військових баз «Бондстіл». Юрій Работін [9] вважає, що ця військова база побудована в Косово не випадково, і те, що використовуватися вона повинна для мирного врегулювання конфлікту у Косово є лише прикриттям, а насправді для США вигідна політична нестабільність у цьому регіоні вона використовує цю ситуацію у власних інтересах. До цього США мало лише декілька військових баз в країнах НАТО, не мала великих військових полігонів. А складна ситуація в Косово дала їй можливість побудувати свою базу в самому центрі Європи.
В західноєвропейських країнах, в тому числі в США, панує інша точка зору, там говорять про те, що НАТО лише займається захистом інтересів сербської меншини в Косово. Для виконання резолюції, прийнятої на засіданні Ради Безпеки ООН 10 червня 1999 року, для того, щоб не допустити югославських військ у Косово та забезпечити безпеку мирного населення в цьому регіоні, там діє миротворча організація KFOR, яка складається з 5 бригад і налічує 42 тисячі військовослужбовців.
За словами віце-президента Демократичної Ліги Косово, містера Колі Беріша, сили миротворчої організації KFOR ще тривалий час будуть знаходитися в Косово, являючи собою гарантію безпеки та миру в Косово, встановленого там у липні 2000 року [9]. Беріш також стверджує, що Косово не може жити із Сербією, і причина цього не в тому, що в там немає жодної албанської партії, а в тому, що за період військових конфліктів поміж сербами та албанцями було зґвалтовано 30 тисяч жінок, 15 тисяч було вбито, 4 тисячі зникло безвісти. Багато невинних дотепер перебувають у сербських в'язницях. В результаті бойових дій 75% території Косово було знищено. На території знаходяться 600 масових поховань албанського населення.» У зв'язку з чим, – заявив віце-президент Демократичної Ліги Косово, – у нас немає підстав та аргументів жити поряд із Сербією» [9]. Єдиним методом стабілізації ситуації в Косово Демократична Ліга бачить лише в незалежності Косово. Лише це може стати фактом стабільних і гарних взаємовідносин з сусідами на кордоні.
Виходячи з ситуації, що склалася, можна сказати. що ще тривалий час Косово залишатиметься «гарячою точкою» Балкан. Вже не можна говорити про політичний конфлікт, це конфлікт національний, а це вже говорить про те, що посіла чільне місце у свідомості ображеного народу, і вже нічого не примусить його піти на поступки, він боротиметься до кінця. А з іншої сторони, змінити становище на краще у албанського народу перспектив немає ніяких. Вони занадто виснажені тривалою боротьбою, не вистачає коштів, оскільки економіка, та й не лише економіка, повністю зруйнована.
Сербський уряд також по-своєму правий. Він вважає, що Косово – це його територія, так було спокон віків і так повинно бути і тепер, тим паче, що Косово має велику історико-культурну цінність для сербського народу. Хоча воно і є відсталою провінцією, та все ж таки має економічну та політичну значимість – це вигідне географічне розташування, багаті залежні корисних копалин. А від цього просто так відмовитися важко.
Про Косово можна говорити багато, нам вдалося дослідити причини виникнення конфлікту, позиції окремих сторін, участь та діяльність міжнародних організацій, миротворчих місій. Зокрема позиції та «допомогу» США, адже багато хто вважає, що більші сили Америка спрямовує на «підлиття олії у вогонь» під маскою захисту інтересів сербів, які проживають у Косово.
Проте неможливо дати характеристику цього конфлікту. Майже всі автори, матеріал яких використовувався, займають позиції тієї чи іншої сторони. Але хто правий, а хто не правий ми говорити не маємо права, не можна прогнозувати також і розвиток подій у майбутньому, тому, що характеристику будь-якого конфлікту можна дати лише тоді, коли конфлікт завершено, коли сторони дійшли до взаємної згоди, пішли на поступки, чи, навпаки, одній стороні вдалося взяти верх над іншою, а інша змирилася з цим. тобто тоді, коли все стає на свої місця, коли вже розкладено всі крапки над «і». Коли така ситуація буде вже в Косово поки що не знає ніхто.
Список використаних джерел та літератури
1. Боленко К.В. Косово // Історія. – 2000. – №40. – с. 4–8
2. Замятина Т.И. В защиту Милошевича выступили свидетели из России. // Эхо планеты. – 2004. – №50–51.-с. 14–17
3. Каменецкий М.С. Бывшая Югославия – конфликтное пространство. // Политичесская мысль. – 1995.– №2–3. с. 17–24
4. Каменецкий М.С. Проблема Косово в історичномі та сучасному вимірах. // Історія в школі. – 1999. – №1–2.-с. 14–17
5. Каменецкий М.С. Проблема Косово. // Історія в школі. – 1999. – №1–2. с. – 13–17
6. Калинцев Н.В. Косово в лабіринті проблем. // Ехо планети. – 2004. – №18–19. – с. 18–20
7. Лавров С.Ю. Косово глазами очевидца. // Международная жизнь. – 2000. – №6. – с. -61–67
8. Маначинський О.С. Косово – осередок напруженості в СРФЮ. // Історія в школі. – 1999. – №1–2.-с. -10–13
9. Работін Ю.М. Косово очима українських журналістів // Літературна Одеса. – 2006. – №3. – с. 83–100.
10. Пейков В.С. Несущие надежду. // Собеседник Измаила. – 2006. – №74. – с. 3
11. Пейков В.С. Несущие надежду. // Собеседник Измаила. – 2006. – №75. – с. 4
12. Пейков В.С. Несущие надежду. // Собеседник Измаила. – 2006. – №77. – с. 3
13. Пасхин Н.К. Переговоры в косовском тупике. // Новое время. – 1998. – №26.-с. – 20–21
14. Тягутенко Л.В. СФРЮ на рубеже ХХІ века. // Экономика и политика. – 2001. – №14.-с. – 18–20
15. Марущак М.Й. Історія дипломатії ХХ століття. – Львів. – 2003. – 304 с.
16. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980–2000 рр.).-К.: Либідь. – 1999.-558 с.
17. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945–70-ті рр.).-К.: Либідь. – 1999.-558 с.
18. Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки. – К.: Либідь. – 2001.-622 с.
19. Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи. – К.: Либідь. – 1997.-269 с.
