ВСТУП
Мета та завдання дослідження полягає в наступному:

1.      Поглиблено ознайомитись з основними положеннями кримінального права у Київській Русі.

2.      Дослідити суть таких понять як "злочин" та "покарання".

3.      Розглянути основні аспекти побудови Руської Правди та, зокрема, статей, що стосуються злочину та покарання.

4.      Проаналізувати окремі види злочинів та покарань за Руською Правдою.

Дослідження проводиться шляхом:

-  поглибленого вивчення наукової літератури, матеріалів, документів та статей, їх ретельний аналіз;

-  проведення аналізу статей "Руської Правди";

-  порівняння статей "Руської Правди" короткої та просторої редакції.

Під час досліджень були використані підручники з історії держави та права України, літописи, статті газет та журналів, тексти "Руської Правди" Акад. та Троиц. списків. Робота містить загальну характеристику злочину та покарання у Руській Правді, ретельний перелік та аналіз видів злочинів та покарань.

Актуальність теми полягає в тому, що "Руська Правда" справедливо вважається найважливішою пам'яткою давньоруського права, в якій вміщено давні норми звичаєвого права та "княжі устави". Однак останні за змістом, за формою і за способом висловлення наближені до звичаєвого права, тому були створені в певних випадках для доповнення, розвитку або зміни певних норм, що раніше Існували лише в усній формі. Отож "Руська Правда" - це збірник тільки звичаєвого права. Слово "правда" означає "закон".

"Руська Правда" має три редакції — коротку, розширену та скорочену, в кожній з яких відображені певні періоди розвитку феодалізму в Київській Русі.

Коротка редакція "Руської Правди" — найдавніша (XI ст.). Вона складається з "Правди Ярослава" (або "Найдавнішої Правди", ст. ст. 1—18), "Правди Ярославичів" (або "Уставу (статуту) Ярославичів", ст. ст. 19—41), "Покону вирного" (ст. 42) та "Уроку мостникам" (ст. 43).

В основу "Найдавнішої Правди" покладене давньоруське звичаєве право. Умовно її поділяють на чотири частини: 1) правові норми про вбивство (ст. 1); 2) правові норми про тілесні пошкодження (ст. ст. 2—7); 3) правові норми про образу (ст. ст. 8—10); 4) правові норми про порушення права власності (ст. ст. 11—18). Цей документ зберігає, хоча й зі значними обмеженнями, архаїчне право кровної помсти за вбивство. Предметом правового захисту тут виступає життя, тілесна недоторканність, честь дружинної знаті.

Сини Ярослава Ізяслав, Всеволод і Святослав в 50—60-х рр. XI ст. доповнили "Правду Ярослава". Всі зміни і доповнення стосувалися захисту князівського маєтку та князівської земельної власності. У "Правді Ярославичів" чітко простежується специфіка феодального права як права привілею.

Подальший розвиток феодальних відносин посилив диференціацію серед верстви феодалів.

Відбулись зміни й у політичному житті: збільшилось число удільних князівств, загострювались міжусобиці. В таких умовах значення політичного центру Київської держави — Києва — стало падати, а влада великого князя — послаблюватися. Необхідно було встановити суворіші покарання за злочини, а це потребувало вдосконалення окремих діючих процесуальних норм. Коротка "Правда" вміщувала лише норми, якими передбачалось покарання за посягання на майно князя та на життя княжих слуг.

Суспільно-економічний і політичний розвиток Київської держави вимагав створення нового юридичного збірника, в якому знайшов би своє відображення подальший розвиток феодального права. Була утворена розширена редакція "Руської Правди", яка діяла на всій території давньоруських земель.

Розширена "Правда" об'єднала вже систематизовані правові норми, що набули чинності за доби Ярослава і Ярославичів, та Устав Володимира Мономаха. Вона складається з двох частин. Перша — "Суд Ярослава Володимировича. Руська Правда" (кінець XI — початок XII ст., ст. ст. 1—52). Тут вміщено більшість норм короткої "Правди" та доповнення — нові юридичні норми цивільного, кримінального і процесуального права, які були введені в дію у період з 1072 р. до 1113 р. Святославом, Ізяславом, Всеволодом та їх наступниками.

Друга частина називається "Устав Володимира Мономаха" (початок XIII ст., ст. ст. 53—121).

"Устав Володимира Мономаха" умовно можна поділити на кілька частин:

1.      Норми, що регулюють боргові зобов'язання і кабальні відносини (ст. ст. 53—66).

2.      Норми, що регулюють соціальні відносини у вотчинах (ст. ст. 67—73, 75— 85).

3.      Норми, що регулюють питання спадкоємництва (ст. ст. 90—95, 98—106).

4.      Норми, що регулюють діяльність судово-адміністративного апарату, окремих посадових осіб і судочинство (ст. ст. 74, 86-89, 96—97, 107—109).

5.      Норми, що регулюють правовий стан холопів (ст. ст. 110—121).

Одним із головних завдань "Устава" було намагання пом'якшити класові протиріччя, які загострилися в умовах упадку Київської держави.

Зібрані в "Руській Правді" норми свідчать про те, що вона мала виключно практичні цілі: дати можливість суддям справедливо вирішувати справи на підставі діючих законів, а сторонам — захищати свої права на суді. Велика кількість списків "Руської Правди" підтверджує той факт, що в процесі користування нею з'являлися прогалини, тобто були відсутні норми, які б регулювали суспільні відносини в певний період розвитку держави.

Норми "Руської Правди" справили неабиякий вплив на розвиток правових систем західних і південних слов'ян, суттєво вплинули на становлення пізніших пам'яток права, таких як Литовські статути (в трьох редакціях), Псковська судова грамота, Двінська статутна грамота, Судебники 1497, 1550 рр. та окремі статті Соборного уложення 1649 р.

"Руська Правда" є підтвердженням того, що наші пращури — засновники української державності — були носіями високої правової культури, яка ґрунтувалась на звичаях предків, і поступово, зі становленням держави, трансформувалась у норми звичаєвого права, а згодом — у систему правових норм, що складались із санкціонованих державними структурами тих же звичаїв. Уже на той час законодавство мало достатньо розвинену систему цивільно-правових норм, багато уваги приділялося кримінальному праву та кримінальному процесу.




РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНУ ТА ПОКАРАННЯ У "РУСЬКІЙ ПРАВДІ"
"Руська Правда" містила багато статей, які свідчили про достатній рівень розвитку кримінального права. Однак не існувало різниці між кримінальним правопорушенням та цивільно-правовим, а таке поняття як злочин взагалі було відсутнє. Будь-яке нанесення потерпілому матеріальних або моральних збитків визначалося як "образа" (ст. 15 кор. ред.). Існували лише такі поняття, як спроба образи і дійсна образа. Разом з тим розрізняли об'єктивну і суб'єктивну сторони злочину: злочин (наприклад, вбивство) був скоєний навмисно чи випадково, у стані афекту чи під час бійки тощо (ст. ст. 6, 7, 54).

Об'єктами злочину, перш за все, виступали влада, особа, майно, звичаї. Суб'єктом злочину міг бути будь-хто, крім холопа і челядина, які перебували в повній власності господарів. Останні несли матеріальну відповідальність за протиправні дії своїх слуг.

В "Руській Правді" зустрічається й такий термін, як "співучасть", наприклад, у здійсненні крадіжки (ст. 40 кор. ред.; ст. ст. 42—43). Норма передбачала однакову відповідальність для всіх осіб, що скоїли крадіжку.

Особливо тяжким злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на владу князя й порушення договорів сюзеренітету — вассалітету. До винних застосовувалися досить суворі міри покарання, які визначав князь, він також здійснював суд. Як свідчать літописні джерела, за подібні злочини застосовувалась навіть смертна кара. Однак треба зауважити, що Русь аж до монгольської навали (чи не єдина середньовічна держава) не знала юридичне санкціонованого вбивства як методу запобігання злочинам або покарання за них.

Тяжкими злочинами також були посягання на інтереси церкви і християнську мораль, зокрема, шляхом дотримання язичницьких обрядів. До них відносилися: церковна татьба (крадіжка церковного майна), розриття могил, нищення хрестів, .моління в гаях, біля води, чародійство тощо. "Руська Правда" не згадує про ці види злочинів, однак вони знайшли відображення в церковних уставах князів Володимира і Ярослава. В цих документах також йдеться про злочинні дії ченців, попів і попівн (блуд, пияцтво, порушення межі своїх приходів під час виконання обрядів, зв'язок з іновірцями чи відлученими від церкви).

Найтяжчими злочинами проти особи було вбивство, розбій. Як свідчить аналіз статей "Руської Правди", посягання на життя феодала було об'єктом особливої уваги законодавства: передбачалась відповідальність за нанесення побоїв, поранення, каліцтво (ст. ст. 3—5); за образу особи шляхом застосування сили (ст. 10 кор. ред.; ст. 24, 67).

І Багато уваги приділялось і майновим злочинам. Відомі такі їх види, як таємне викрадення, пошкодження, незаконне користування чужим майном; викрадення, хліба, худоби, птиці, сільськогосподарських продуктів. За певний вид майна і у залежності від місця скоєння злочину накладалися відповідні штрафи](ст. ст. 13, 37, 40 кор. ред.; 34, 40, 42, 43, 45 р). Злочином вважалося самовільне користування чужим конем, привласнення загублених коней, зброї, одежі (ст. ст. 33—34, 83—84). Встановлювалась відповідальність за крадіжку чужого холопа та приховування біглих (ст. ст. 32). Будь-яке грошове стягнення поділялося на дві частини: одна вносилася на користь князя (держави), а друга, як компенсація за спричинений збиток — потерпілій стороні.

До злочинів проти сім’ї та моральності відносилися: розпуста, зґвалтування боярських дружин і дочок, групове зґвалтування, укладення шлюбу між близькими родичами, багатоженство, співжиття із черницею, кума з кумою, народження позашлюбної дитини, співжиття з сестрами або з братами. Злочином вважалося сексуальне збочення — скотолозтво.

Світське право не мало норм, які охороняли б сім'ю від злочинних посягань. Вони знайшли втілення в церковних уставах Володимира та Ярослава.

У Давньоруській державі загальна система покарань була досить простою і відносно м'якою. Проте аналіз норм права засвідчує, що з розвитком феодалізму спостерігалася дедалі виразніша залежність кваліфікації злочинів і визначення покарань від соціального стану як потерпілого, так і звинуваченого, а також різний підхід до захисту інтересів феодала і феодально-залежного населення (ст. ст. 19, 22, 25, 29, 1, 3, 78, 88 р). Метою покарання було відшкодування збитків.

Найдавнішою формою покарання була помста потерпілих або його родичів (кровна помста) (ст. ст. 1). Після смерті Ярослава Мудрого його сини разом з боярами, зібравшись на з'їзд, відмінили кровну помсту, замінивши її грошовою вирою (ст. 2).

Вищою мірою покарання в "Руській Правді" були поток і пограбування, коли майно правопорушника конфісковувалося, а його разом із сім'єю виганяли за межі общини або обертали на рабів. Такий вид покарання застосовувався до тих, хто вчинив підпал, розбій та конокрадство (ст. 7, 35, 45, 83).

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була вира — грошовий штраф (40 гривень) на користь князя за вбивство вільної людини. Подвійна вира стягувалась за вбивство княжих слуг (ст. ст. 19, 22 кор. ред., ст. З). Розширеною редакцією передбачалась і так звана "дика вира" — виплата членами верві (общини) за вбивство, скоєне на її території, у випадку, коли вбивця був невідомий або верв не хотіла його видавати (ст. 4). Родичам убитого виплачувалась грошова компенсація — "головщина", що дорівнювала розміру вири. За покалічення та вбивство жінки встановлювалася "полувира" (ст. ст. 27, 89). Розповсюдженим видом покарання була "продажа" — грошовий штраф, що стягувався на користь князя за майнові злочини та злочини проти особи. Це була чітко фіксована сума: вища продажа — 12 гривень, звичайна — 1,3 гривні.

За злочини проти сім'ї та моральності давньоруське законодавство, на відміну від візантійського (наприклад, візантійських законодавчих зводів "Еклога" (VIII ст.) та "Прохірон" (IX ст.), в яких за певні порушення передбачалася смертна кара чи покалічення), застосовувало систему покарань у вигляді грошових штрафів на користь єпископа (ст. 2 "Уставу" князя Ярослава). Наприклад, у Візантії одружений чоловік за перелюбство отримував для "напучення" 12 ударів палицею, незалежно від соціального походження та матеріального становища; за зв'язок із заміжньою жінкою чоловікам відрізали носи. У Київській Русі покарання за подібні вчинки не були такими суворими. Стаття 8 розш. ред. "Уставу" князя Ярослава забороняла митрополиту стягувати штраф за подружню невірність чоловіка. У пам'ятках канонічного походження є також свідчення, що на порушника цієї церковної настанови накладалися піст і єпитимія. За скотолозтво у Візантії оскопляли, а у Київській Русі за ст. 21 розширеної редакції "Уставу" князя Ярослава таке ж збочення каралося штрафом у 12 гривень на користь єпископа і оголошенням єпитимії. Інші прояви сексуальної розбещеності або збочень також каралися накладенням єпитимій.




РОЗДІЛ 2 ВИДИ ЗЛОЧИНІВ

2.1 Злочини проти особистості

а) Убивство

Постанови про убивство в Правді Ярослава. Норми про убивство в пам'ятниках права Київської держави XI-XII в.в. змінювалися в міру розвитку принципів феодального права і права привілею.

У Правді Ярослава про вбивство говорить стаття 1: "Убьеть мужь мужа, то мьстити брату брата, или сынови отца, любо отцю сына, или брату чаду, любо сестрину сынови; аще не будетъ кто мьстя, то 40 гривен за голову; аще будеть русин, любо гридин, любо купчина, любо ябетник, любо мечник, аще изъгои будеть, любо словенин, то 40 гривен положити за нь".

По цій статті встановлюється взагалі єдиний розмір карного штрафу і притому єдиний розмір за вбивство представників різних груп тодішнього суспільства: русинів, гридинов, купців, ябетников, мечников, ізгоїв, словенинов. Цілком можливо, що розмір штрафу за вбивство цих людей був раніше неоднаковий. Також можливо, що за вбивство ізгоїв платили штраф у меншому розмірі, ніж за вбивство вільного чоловіка.

Стаття 1 Короткої Правди обмежує помсту між досить вузьким колом родичів (батько, син, племінники). Вона має на увазі післясудову помста.

За змістом статті 1 Короткої Правди у випадку вбивства вільного чоловіка вільним чоловіком можуть мстити родичи чоловічої статі; якщо ж не буде тих осіб, що могли б помститися, то вбивця платить 40 гривень за голову. Якщо вбитий буде русин, або гридин, або купець, або ябетник, або мечник, або ізгой, або словенин, то все рівно за їхнє вбивство треба сплатити 40 гривень.

Родичи вбитого, відмовляючись від помсти, могли одержати головщину, що стягується в розмірі вири (тобто в розмірі 40 гривень).

Якщо родичей месників не було, то з загального змісту статті 1 Короткої Правди випливає, що князь, проте, стягував штраф у розмірі 40 гривень з вбивці. Вираження "аще не будеть кто мьстя" може означати, що або месників з числа родичей, установлених даною статтею, не буде або вони відмовляються від помсти, надаючи перевагу одержанню головщини.

У статті 1, безсумнівно, відбилося прагнення з боку князя захистити життя представників свого "княжого" суспільства.

Постанови Правди Ярославичей. У Правді Ярославичей вже в достатньому ступені одержали відображення принципи феодального права — права-привілею при встановленні покарань за вбивство. Але ці принципи були відбиті при встановленні покарань тільки за вбивство осіб, належних до вузького кола князівського суспільства, навіть до князівського двору. Недарма Правду Ярославичей деякі дослідники називали регламентом князівського господарства.

Про вбивство в Правді Ярославичей говориться у великій кількості статей (9 статей). Перші три статті (19 — 21 Акад.) говорять про вбивство огнищан.

"Аще убъють огнищанина в обиду, то платити за нь 80 гривен убиици, а людем не надобе; а в подъездном княжи 80 гривен.

А иже убъють огнищанина в разбои, или убийца не ищуть, то вирное платити в неи же вери голова начнеть лежати.

Аже убъють огнищанина у клети, или у коня, или у говяда, или у коровье татьбы, то убити в пса место; а то же покон и тивуницу".

Правда Ярославичей говорить про вбивство огнищан у трьох випадках.

По-перше, статтею 19 Акад. передбачалося вбивство огнищанина "в образу", за що стягувалося безпосередньо з вбивці 80 гривень (підкреслювалося, що люди не приймають участі в платежі цих 80 гривень).

"В образу" — це навмисне вбивство без усяких зм'якшуючих або обтяжуючих обставин. З іншого боку, вбивство, "в образу" на відміну від вбивства в розбої відрізняється тим, що встановлена особа, яка вчинила злочин та наявністю вбивці.

Вираження "а людем не надобе" означає, що кругова порука членів верви скасовується в даному випадку. Зміст цього скасування укладався в тім, що самостійний платіж 80 гривень повинний повести до остаточного руйнування убивці, а можливо і до продажу його в рабство. Словом, скасування кругової поруки веде до посилення карної репресії у відношенні вбивці огнищанина, в образу.

Наступна стаття (20 Акад.) передбачає вбивство огнищанина в розбої. У цьому випадку передбачається, що вбивці сховалися і не виявлені. Тоді "люди" — члени тієї верви, де виявлений труп — або повинні розшукати вбивцю, що зобов'язаний сплатити 80 гривень, або ж, якщо вони не хочуть його розшукувати самі сплачують цю суму.

У статті 21 Акад. передбачається вбивство огнищанина в "клети", або в місці крадіжки коня, м'ясних туш ("говяда") і корів. Дана стаття передбачає збройний грабіж на території князівської садиби, при якому жертвою упав огнищанин, причому збройний грабіжник убивається без суду, на місці.

Випадок, коли огнищанин — найбільший представник князівського двору, свого роду "гранд" — принизився до крадіжки корови, занадто винятковий, щоб бути предметом окремої: законодавчої норми. Подвійна вира (80 гривень) установлювалася за убивство, під'їзного (ст. 19 Акад.) князівського тіуна (ст. 22 Акад.) і старого конюха на підставі судового рішення князя Изяслава яке було винесено у відношенні дорогобужцев.

Після статей, що передбачають вбивство представників, верхівки великокнязівського двору, йдуть статті про вбивство нижчої князівської адміністрації: сільського і ратайного старости (12 гривень), рядовича, смерда і холопа (5 гривень) (статті 24, 25. Акад.).

Мається спеціальна стаття (26 (27) Акад.), що передбачає вбивство годувальниці і сина годувальниці — молочного брата (12 гривень).

Постанови про вбивство Статуту Ярослава (першої частини Великої Правди). Постанови про вбивство Статуту Ярослава характеризуються наступними моментами:

1.      Заміною "убивства за голову" викупом кунами.

2.      Розширенням кола тих осіб, життя яких охоронялася подвійною вирою (зокрема, тепер ця подвійна вира стягувалася за убивство не тільки огнищан, але взагалі "княжих чоловіків" і тіунів).

3.      Установленням покарання за вбивство ряду інших князівських слуг.

4.      Поширенням норм про підвищене покарання за вбивство і боярських слуг.

5.      Установленням розходжень у покараннях за вбивство в залежності від ступеня напруженості злої волі.

Стаття 1 Великої Правди відтворює зміст статті 1 Короткої Правди з тим лише розходженням, що спеціально вказується, що за вбивство княжачи чоловіка або тіуна княжачи стягується тепер 80 гривень, тобто подвійна вира. Вира ж в одинарному розмірі стягується за вбивство русина, гридина, купця, мечника, ізгоя, словенина так само, як це було в Короткій Правді. Мається додаткова вказівка, що вира в цьому ж одинарному розмірі стягується за боярського тіуна.

Статті 3—8 Великі Правди, що зв'язані з різними видами убивства і з інститутом дикої вири.

По статті 3, якщо буде убитий князівський чоловік у розбої і при цьому не знайдуть вбивцю, тих 80 гривень зобов'язана сплатити та вервь, на території якої виявлений труп вбитого.

У статтях 4—5, як було зазначено, визначається сутність дикої бенкети і ті обов'язки, що падають на "головника".

По статті 6, якщо хто був вбитий у сварці або на бенкеті і притім на очах в усіх, то, коли вбивця член верви і притім справний платник вервной дикої вири, верв не звільняється від відповідальності в розмірах, встановлених у попередніх статтях.

Але якщо хто зробив вбивство в розбої без усякої сварки, то члени верви не платять за розбійника і видають його з дружиною і з дітьми на потік і розграбування (ст. 5 (7) Тр.).

А потім указується розмір вишукувань за вбивство інших груп князівських і боярських людей.

За вбивство князівського отрока, конюха і кухаря стягувалося 40 гривень (ст. 9(11) Тр.).

За тіуна огнищного і за конюшого — 80 гривень (ст. 9 (12) Тр.), за сільського і ратайного старостів—12 гривень (ст. 9 (13) Тр.), за рядовича—5 гривень (ст. 9 (14) Тр.).

Нарешті, у Статуті Ярослава (ст. 10 (15) Тр.) говориться про вбивство ремісника і ремісниці (12 гривень) і повторюється норма (статті 11, 12, 16 і 17 Тр.) Правди Ярославичей про вбивство смерда (5 гривень), холопа (5 гривень), раби (6 гривень), годувальниці (12 гривень) і сина годувальниці (12 гривень), причому було зазначено, що це стягнення сплачується в зазначеному розмірі незалежно від того, чи є годувальниця рабою, а її син холопом.

Постанови Статуту Володимира Мономаха. У Статуті Володимира Мономаха, тобто в другій частині Великої Правди, мається небагато постанов про вбивство.

По статті 79 (88) Тр._: "Аже кто убиеть жену, то тем же судом судити, яко же и мужа; аже будеть виноват, то полвиры 20 гривен". У цій статті під словом "жена" мається на увазі не дружина, а просто жінка.

У тих статтях Статуту Ярослава, у яких говориться прямо про чоловіка, пишеться не "хто", а "чоловік".

За вбивство жінки стягувалася повна вира, але робилася поступка колишнім правовим принципам: якщо жінка своїм поводженням викликала сварку і наступне вбивство, то за її вбивство стягувалося як і раніше полвири.

Дуже характерно, що стаття про вбивство жінки безпосередньо примикає і логічно зв'язана зі статтею про вбивство холопів і рабів.

"А в холопе и в робе виры нетуть; но оже будеть без вины убиен, то за холоп урок платити или за робу, а князю 12 гривен продаже" (ст. 80 (89) Тр.).

Початок статті "А в холопе и в робе виры нетуть" як би показує, що раніше і за вбивство, жінки не платилося вири".

Однак і ця стаття містить, так само як і попередня, нову норму, що є логічним продовженням норми статті 56 (65) Тр.

По статті 56 (65) Тр., якщо холоп завдавав удару вільному чоловіку, а потім ховався в хоромах свого пана, і його пан не видавав, то за це пан зобов'язаний був сплачувати гривень (очевидно, продажу). А потім, якщо скривджений зустрічав де-небудь свого образника, то по постанові Ярослава, він міг його вбити. Але діти Ярослава постановили надати на вибір скривдженому: або убити раба-образника або стягнути гривню кун "за сміттям".

Ця стаття говорить про холопа, що був винний у сварці, що трапилася.. Стаття 56 (65) Тр. не забороняє убити раба-образника під свіжим враженням так само, як вільної людини, по статтях 19 (25—26) Тр.

"Аже кто кого ударить батогомь, любо чашею, любо рогомь, любо тылеснию, то 12 гривен; не терпя ли противу тому ударить мечемь, то вины в томь нетути".

Стаття 80 (89) Тр. говорить про вбивство холопа або раби, "без вины", тобто своєю поведінкою не дали приводу до вбивства. Вбивці повинні сплатити урок, розмір якого може бути встановлений за статтею 101 (112) Тр., саме 5 гривень за холопа і 6 гривень за рабу і потім продаж у розмірі 12 гривень.

Таким чином, за вбивство холопа і раби сплачувалося в цілому 17—18 гривень — сума, досить висока.

Установлення цієї норми, безсумнівно, зв'язано з підвищенням господарського значення рабів у результаті подальшого розширення і поглиблення феодальних відносин. Багато рабів саджалися у цей час на ріллю, а головне, складали основні кадри сільськогосподарської адміністрації — сільських і ратайных старостів, тіунів і рядовичей.

б) Нанесення каліцтв, ран і побоїв

Постанови Правди Ярослава і Ярославичей. З русько - візантійських договорів нам відомо, що за нанесення удару мечем покладалося стягнення в розмірі п'яти літрів срібла "за Законом руським". Звідси можна зробити висновок, що помста за нанесення ударів давно, тобто вже на початку X в. (912 р.), а й імовірно й у IX в., стала обмежуватися і замінятися грошовим стягненням.

Про каліцтво говориться в статті 5 Акад.

"Оже ли утнеть руку и отпадеть рука любо усохнеть, то 40 гривен. Аще будеть нога цела или начьнеть хромати, тогда чада смирять".

За заподіяння каліцтва, викликаного ударом по руці, стягувалося 40 гривень.

У Правді Ярослава розрізняються побої в залежності від предмета, яким наносився удар. Це видно зі статей 3, 4 і 7. Акад.

"Аще ли кто кого ударить батогом, любо жердью, любо пястью, или чашею, или рогом, или тылеснию, то 12 гривне; аще сего не постигнуть, то платити ему, то ту конець.

Аще утнеть мечем, а не вынем его, любо рукоятью, то 12 гривне за обиду.

Аще ли перст утнеть который любо, 3 гривны за обиду".

Таким чином, за більш небезпечний удар меча і поранення пальця стягувалося 3 гривні, а за удари менш небезпечним знаряддям (ціпком, жердиною, тиловою частиною меча, ножнами меча й ін.) стягується 12 гривень, тобто в чотири рази більше, ніж за удар меча. Удари цими предметами виражають крайнє презирство до постраждалого і, таким чином, є більш образливими.

Частина статті 3: "Аще сего не постигнуть, то платити ему, то ту конець", теж давно і без особливих коливань тлумачиться в такий спосіб: "Если кто, нанеся подобно оскорбление, убежит и не будет настигнут при погоне, то он должен: уплатить взыскание и дело этим кончается". Передбачається, що скривджений оголює меч і буде прагнути ударом меча змити нанесену йому образу. У Великій Правді говориться про це прямо: "Не терпя ли противу тому, ударить мечемь, то вины ему в том нетути" (ст. 19 (26) Тр.).

Кваліфікованою образою визнається і виривання вусів і бороди (12 гривень по ст. 8 Акад.).

Серед інших статей, що трактують про побої, треба вказати на статтю 2, по якій за криваву або синю рану стягувалося при небажанні скривдженого мстити — 3 гривні і ставилося в обов'язок сплатити винагороду лікареві.

По статті 10 Акад. 3 гривні стягувалися за насильство (штовхання) : "Аще ли ринет мужь мужа любо от себе, любо к собе, 3 гривны ".

Що стосується Правди Ярославичей, то там мається тільки одна стаття, що відноситься до цього виду злочинів, саме стаття 32 (33). "Или смерд умучать, а без княжа слова, за обиду 3 гривны; а в огнищанине и в тивунице и в мечници 12 гривне".

Об'єктивні наслідки від "муки" у суді в основному минулому однакові: потерпілих били, катували і т.д. Вважається, що під "княжим словом" треба розуміти не обов'язково князівський суд. Князівські смерди знаходилися, наприклад, як розповідає про це літопис, у Білоозері. Це не значить, що білоозерскі смерди були підсудні лише особистому судові князя, що жив у Києві. Ян Вишатич, як розповідає літопис, розправився з волхвами — білоозерскими смердами і без представлення їхньому князеві Святославу, хоча вони і вимагали цього. "Мука" без "княжего слова" — це порушення інститутів князівського захисту над елементами, що входять або уже ввійшли у склад князівського домена.

Постанови Великої Правди. У Великій Правді в основному повторюються ті ж постанови про каліцтво, про побої і насильства Короткої Правди. Зміни, що були внесені в зміст норм, що трактують про ці види злочинів, незначні; вони мають своєю метою розвити положення Короткої Правди. Так само, як і в Короткій Правді, за удари мечем у ножнах, рукояттю меча, кийком, чашею, рогом, тиловою частиною меча стягувалося 12 гривень (статті 17 (23) і 19 (25) Тр.), а за поранення пальця, за заподіяння кривавої і синьої рані, за штовхання — 3 гривні (статті 21 (28), 22 (29), 24 (3!) Тр.).

Покарання за каліцтво зменшено. "Аче ли утнеть руку и отпадеть рука или усхнеть, или нога или око или не утнеть, то полувирье 20 гривен, а тому за век 10 гривен" (стаття 20 (27) Тр.).

Винний у пораненні пальця, крім платежу продажу в розмірі 3 гривень, повинний сплатити постраждалому гривню кун. По статті 22 (29) Тр., призвідник бійки повинен сплатити 60 кун. Нанесення ран призвідникові бійки визнавалося некараним ("Аче же и кровав придеть, или будеть сам почал, а вылезуть послуси, то то ему за платежь, оже и били").

Серед нових статей треба вказати на статтю 23 (30) Тр. про удар мечем (3 гривні і сплата за рань лікувального) і стаття 59 (68) Тр. про вибивання зуба (12 гривень продажу і гривня потерпілому).
в) Злочину проти честі

Злочини проти честі підрозділяються на образи дією й образи словом.

У Руській Правді згадуються злочини, що відрізняються від побоїв і повинні бути віднесені до образи дією. До образи дією треба віднести злочин, що було передбачено статтею 9 Акад. і статтею 18 (24) Тр.

"Оже ли кто вынезь мечь, а не тнеть, то тъи гривну положить".

До числа образ дією треба віднести штовхання кого-небудь від себе або до себе (стаття 10 Акад.).

"Аще ли ринет мужь мужа любо от себе, любо к собе, 3 гривне".

До числа образ дією треба віднести видрання волосся з голови й обличчя (стаття 24 (31) Тр.).

Деякі образи дією передбачаються і церковним Статутом Ярослава, а саме, побої, нанесені чужій дружині (винагорода "за законом" і штраф єпископові в розмірі 6 гривень), побої, нанесені батькові і матері сином ("волостельская страта" і "єпископові в провині").

Руська Правда не містить статей, що трактують про образу словом. Це могло обумовлюватися тим, що в раннє-феодальном праві образа словами іноді була взагалі некарана (наприклад, некарана була образа словами в казахському звичаєвому праві). Звідси і стара приказка: "Лайка на комірі не висне".

Питанням про встановлення караності образи словами зайнялася церква. Уже за церковним Статутом Володимира юрисдикції церкви підлягали відкликання словом, що говорить про негоже поводження даної особи, про приналежність її до числа єретиків і отруйників. В Устав же Ярослава була внесена норма, по якій установлювалася санкція, що застосовувалася до слов, що ображали чужу дружину, причому ця санкція розрізнялася в залежності від приналежності жінки до тієї або іншої соціальної групи. Так, якщо образа була нанесена дружині "великих бояр", то їй "за сором" платилося 5 гривень золота, а "епископу 5 гривен золота, а князь казнит". За образу дружин менших бояр, за сміттям їй 3 гривні золота, а єпископові 3 гривні золота, за образу дружини міських людей, за сміттям їй 3 гривні срібла, а єпископові 3 гривні срібла. "А сельских людей за сором гривна серебра, а епископу гривна серебра".

Що стосується образи словами "еретик" і "зелейник", те в Статуті Ярослава не була установлена відповідна норма.

В одному зі списків Руської Правди малася стаття, озаглавлена: "А ее бещестие".

"За бещестную гривну золота, а будеть баба была в золоте и мати, взяти ему 50 гривен за гривну золота; аще будеть баба небыла в золоте, а по матери ему не взяти золота, взяти ему гривна серебра, а за гривну серебра полъосми в гривне".

Стаття ця була приєднана до Руської Правди після того, як цілком визначився її склад. Вона в самій загальній формі підтверджує, що грошове стягнення за образу жінки, так називана " бещестная гривна ", береться в залежності від її положення.
2.2 Майнові злочини
Майнові злочини не одержали тієї диференціації, що існувала в пізньому феодальному або в буржуазному праві. Так, не були відомі як особливі злочини — грабіж, шахрайство, вимагання, присвоєння чужої власності. Проте і по Руській Правді можна розрізнити:

1. Розбій.

2. Татьбу — крадіжку, тобто таємне викрадення чужого майна.

3. Винищування чужого майна.

4. Ушкодження чужого майна.

5. Протизаконне користування чужим майном.

Розбій. Руська Правда як Коротка, так і Велика знає вже поняття розбою. Так, у Короткій Правді говориться про убивство огнищанина в розбої (стаття 19 Акад.), причому винні сплачували подвійну виру — 80 гривень. Велика Правда, підсилюючи репресію стосовно розбійників, установлює вищу міру покарання: потік і розграбування. "Будеть ли стал на разбо и без всякоя свады, то за разбойника люди не платять, но выдадять и всего с женою и с детми на поток и на разграбление" (ст. 5 (7) Тр.).

Крадіжка (татьба). У Правді Ярослава малася лише одна стаття про крадіжку, що встановлювала 3 гривні за крадіжку коня, зброї або одяга ("Аже поиметь кто чюжь конь, любо оружие, любо порт, а познаеть в своемь миру, то взяти ему свое, а 3 гривне за обиду" (ст. 13 Акад.).

У Правді Ярославичей статей про крадіжку мається досить багато. Найбільш серйозним видом крадіжки була крадіжка холопа або раби (12 гривень).

Оскільки розвивається князівське доменіальне господарство. Ярославичи передбачили з великою подробицею крадіжки худоби, домашніх птахів і сільськогосподарських продуктів. Так, за крадіжку князівського коня (із плямою) стягувалося 3 гривні, за смердьєго—2, за кобилу — 60 різаний, за вола--гривню, за корову — 40 різаний, за третьяк— 15 кун, за лонщину — полгривні, за теля — 5 різаний, за ярку — ногату, за барана — ногату (ст. 27 (28) Акад.), за голуба і курку — 9 кун, за качку і гусака, за журавля і лебедя — 30 різан і продажі — 60 різаний (ст. 35 (36) Акад.), за крадіжку сіна і дров — 9 кун (ст. 38 (39) Акад.). По статті 30 (31) за крадіжку коня, вола або клети встановлюється продаж по 3 гривні і 30 різаний, а за крадіжку вівці, кози або свині — по 60 різан.

У Правді Ярославичей передбачається також і крадіжка тури (30 різан винагороди потерпілому і 60 різан продажі) і мисливських тварин — пса, яструби, сокола (3 гривні за образу).

По статті 37 (38) Акад. убивство злодія надворі, у клети або в хліва не підлягає покаранню. Але якщо хазяїва двору тримали його, з ним не розправивши, до світанку, то їм належало вести його на князівський двір. Якщо ж люди бачили злодія дожившим до-світла, а потім убитим, то винуватці його убивства повинні платити встановлене за убивство стягнення.

Велика Правда містить в основному ті ж постанови про крадіжку, що і Коротка. Але додатково вказуються уроки за крадіжки інших, не згаданих у Короткій Правді, предметів. Найбільш великим доповненням була постанова про видачу коневого татя на потік і розграбування. Потім був установлений продаж за крадіжку гумна або жита в ямі, причому кожен участвовавший у крадіжці платив по 3 гривні і по 30 кун (ст. 37 (43) Тр.).

Додатково вказувалися уроки за крадіжку третьяка (30 кун), лонщины — полгривні, за свиню — 5 кун, за порося — нога, та, за жеребця, якщо він не був об'їжджений, — гривню кун, за коров'яче молоко — 6 ногат.

Спеціально вказувалося, що князівські, боярські, чернечьские холопи, викриті в крадіжці, не обкладаються продажем, але зате вони сплачують урок потерпілому в подвійному розмірі, ("двоиче платить ко истьцю за обиду" — ст. 40 (46) Тр.).

У Статуті Володимира Мономаха перераховані уроки за крадіжку тих предметів, що не були зазначені в Короткій Правді й у Статуті Ярослава (яструби, сокола, голуба, курей і т.д.) і додатково встановлений продаж за крадіжку бобра (12 гривень,, ст. 60 (69) Тр.) і уроки за деякі види човнів (ст. 71 (79) Тр.): за морську лодью (3 гривні), за набивну (2 гривні), за челн (20 кун) і за струг (гривня).

Винищування й пошкодження чужого майна. У Правді Ярослава малася тільки одна стаття, що стосується винищування чужого майна,— 18 Акад.

"А иже изломить копье, любо щит, любо порт, а начнеть хотети его деръжати у себе, то приати скота у него; а иже есть изломил, аще ли начнеть приметати, то скотом ему заплатити, колъко дал будеть на нем".

У Правді Ярославичей маються дві інші статті — про ушкодження борті ("любо пожгуть любо изудруть") — 3 гривні продажу (ст. 31 (32) Акад.), про переорані межі — 12 гривень продажу ст. 33 (34) Акад.).

У Великій Правді мається ряд нових статей, що відносяться до цього виду майнових злочинів, а саме, ушкодження знарядь лову бобрів (продаж, очевидно, у розмірі 12 гривень), рознаменовання борті (12 .гривень), ушкодження межових знаків (12 гривень), знищення дуба "знаменного" або "межного" (12 гривень), посечение борті (3 гривні продажу і полгривны уроку за посечение дерева), знищення бджіл (3 гривні продажу), посічення мотузки в перевазі (3 гривні продажу й урок гривня кун).

Статут Володимира Мономаха вводить як один із серьезнейших злочинів підпал гумна або двору, що карав після відшкодування збитків вищою мірою покарання — потоком і розграбуванням (ст. 75 (83) Тр.).

Нарешті, у цій частині Великої Правди мається стаття (76 (84) Тр.), що передбачає злісне знищення коня і худоби. Цей злочин, оскільки він спричиняє вищий розмір продажу (12 гривень), є одним із серьйознейших майнових злочинів. Досить врахувати, що за крадіжку або загублення коня і худоби стягувався продаж від 3 гривень (ст. 13 Акад.) і урок від 3 гривень до 5 різаний.

Протизаконне користування чужим майном. Серед злочинів цього виду треба вказати на:

-             самовільну їзду на чужому коні (ст. 12 Акад. 26 (33) Тр.). — 3 гривні продажу;

-             приховування збіглих холопів. Спочатку в Короткій Правді говорилося тільки про приховування холопів варягами і колбягами "Аще ли челядин съкрыется любо у варяга, любо у кольбяга, а его за три дни не выведуть, а познають и в третий день, то изымати ему свой челядин, а 3 гривне за обиду" (ст. 11 Акад.).

Але потім у Великій Правді — у Статуті Ярослава — цей випадок вже узагальнений.

"А челядин скрыеться, а заключить и на торгу, а за 3 дни не выведуть его, а познаеть и третий день, то свои челядин поняти, а оному платити 3 гривны продажи" (25 (32) Тр.).

У Статуті Володимира Мономаха більш детально встановлені покарання у відношенні тих, хто вкривав збіглих холопів і сприяв їхній утечі. Так, по статті 101 (112) Тр. винні в тім, що вони давали збіглим холопам хліб і вказували їм шлях, повинні платити їх хазяїнам урок у розмірі 5 гривень за холопа і 6 гривень за рабу.

-             присвоєння-знайденного предмета. Про цей вид злочину говорить стаття 27 (34) Тр.

"Аче кто конь погубить, или оружье, или порт, а заповесть на торгу, а после познаеть в своем городе, свое ему лицемь взяти, а за обиду платити ему три гривны"

Як видно з цієї статті, винний у присвоєнні загублених коня, зброї й одяги повинний повернути хазяїнові річ ("лице") і, крім того, сплатити 3 гривні продажу.

-             злісна невиплата довга. До злочинів цього виду ближче усього злісна невиплата довга, передбачена статтею 15 Акад.

"Аже где взъыщеть на друзе проче, а он ся запирати почнеть, то ити ему на извод пред 12 человека; да еще будеть обидя не вдал будеть достойно ему свой скот, а за обиду 3 гривне".

-             присвоєння майна шляхом незаконних угод. Серед злочинів цього виду необхідно згадати про продаж паном закупа в повне холопство ("обель"), причому закуп одержує повне звільнення від боргу ("свобода во всех кунах"), і, крім того, пан платив 12 гривень продажу, і покупка чужого холопа, передбачена статтею 125 Карамз.

"Оже кто купить чюж холоп, а не ведая, то первому господину холоп пояти, а оному куны имать, роте ходившие, яко неведая есмь купил, ведая ли будеть купил, то кун ему лишену бытии".

Як видно з приведеної статті, особа, що купила свідомо чужого холопа, втрачала уплаченну за нього суму.

2.3 Злочини проти родини і моральності
Після того, як було прийняте християнство і встановлене одруження за правилами православної церкви, природно, що церковна влада стала бороти з залишками язичества в сімейно-шлюбних відносинах. Як у Статуті Володимира, так, особливо, у Статуті Ярослава утримується перелік злочинів проти родини і моральності, причому іноді винні в цих злочинах підлягали судові єпископа і судові князя і несли подвійне покарання. Дуже характерно, що церковна влада, бажаючи домогтися швидкого ефекту в боротьбі зі злочинами цього виду, ряд провин проти полової моралі, що у Візантії або в Римі спричиняли чисто церковні покарання (эпітіміі, посилені молитви, покаяння й ін.), стала обкладати покараннями, що характерні для світського карного права, а саме, грошовими стягненнями.

Перші статті Статуту Ярослава говорять про умикання, про пошибання (зґвалтування) боярських дружин і дочок, про роспусту (самовільний розвід із дружиною).

Винні в цьому злочині підлягають грошовому стягненню в залежності від приналежності дружини і дочки. Так, наприклад, за умикання боярської дружини і дочки стягувалося на користь постраждалої і єпископа 5 гривень золота, за той же злочин, спрямований проти дружин і дочок менших бояр, стягувалася гривня золота, добрих людей — 5 гривень срібла, а крім того, "князь страчує".

Серед інших злочинів проти родини і моральності треба вказати на народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини (передача її в будинок церковний і накладення грошового штрафу на її батьків), організація масового зґвалтування дівиці, висновок шлюбу між близькими родичами (80 гривень штрафу), перелюбство, привід у будинок нової дружини без здійснення розводу зі старої, двоєжонство (штраф у розмірі 40 гривень), співжиття з черницей, кума з кумою, брата із сестрою, свекра з невісткою, одночасне співжиття з двома сестрами і двох братів з одною дружиною, з мачухою (грошові штрафи, шедшие єпископові в розмірі від 100 до 30 гривень).

Мається стаття, що передбачала скотолозтво (12 гривень і эпітімія).

2.4 Злочину проти князівської влади
У розглянутий період ще не виникло в правлячої верхівки й у широких народних мас абстрактного представлення про державу і про державну владу. Не могло також виникнути і представлення про злочини проти держави. У цей час усякі злочини проти держави розумілися як зазіхання проти князівської влади.

Серед цих зазіхань, насамперед, треба вказати на повстання проти окремих князів і проти князівських агентів. Такими повстаннями було повстання 1024 р., повстання в Києві проти князя Изяслава в 1067 р., повстання в Білоозері в 1071 р., повстання в Києві в 1113 р. і ін.

Іншим злочином проти князівської влади є зрада.

Як було зазначено, відносини між князями були засновані на договорі сюзеренітету — васалітету. Порушення цих договорів з боку васалів вважалося порушенням вірності. Порушення вірності з боку князів каралося позбавленням волості (долі), а зрада з боку бояр каралася стратою. Літопис розповідає, що князь Святослав звернувся до князя Романа з наступними словами: "Брате, я не ищу под тобой ничего же, но ряд наш так есть, оже ся извинить, то в волость, а муж у голову".

У Великому Новгороді після того, як там утворилася республіка, стало раніш, ніж де-небудь, виникати абстрактне поняття держави і відповідно з цим, поняття так називаної земської зради, причому винні в цьому злочині піддавалися страті. Так, у 1141 р. новгородці стратили Якуна, що біг за князем, що віддалився, Святославом.
2.5 Злочини проти церкви
Відомо, що феодальні законодавства посиленими карами охороняють церкву, її майно і служителів церкви. У Руській Правді не утримується ніяких статей про церковні злочини. Мало статей мається й у церковних статутах. Утім, у Статуті Володимира говориться про церковну татьбу, про розграбування могил, про посічені хрестів, про введення в церкву тварин і птахів, про моління під клунею, у гаях і у води, про "знахарство", тобто про чаклунство. Однак ніяких покарань у Статуті Володимира за ці злочини не встановлюється. Ще менше уваги злочинам проти церкви приділяє Статут Ярослава.

Відсутність згадування про злочини проти церкви в Руській Правді і незначна увага, що була приділена цим злочинам у князівських церковних статутах, пов’язана не тим, що ці злочини взагалі не передбачалися в Київській державі, а з тим, що всі ці справи розглядалися по візантійських законах, по так називаним "Градским законах" — Прохирону. Винні в цих злочинах піддавалися жорстоким покаранням (страти, каліцтво).




РОЗДІЛ 3 ВИДИ ПОКАРАНЬ
З нарису, присвяченого історії розвитку карного права в Київській феодальній державі, можна установити, що система покарань тут піддавалася зміні. Від дофеодальної держави були успадковані помста і грошове викупи і стягнення (п'ять літрів срібла за удари мечем і троєкратною вартістю викраденої речі за Законом Руським, як це було зазначено в русько-візантійських договорах).

В міру подальшого розвитку феодальних відносин і росту класових протиріч, у міру розвитку феодального права, права-привілеї, почали виникати нові види покарань: потік і розграбування, страта, а за злочин проти церкви і віровчення — покарання шляхом калічення.

3
.1 Помста
Ще в X в. помста стала перетворюватися з досудової у після-судову, а потім її застосування стало обмежуватися тільки найбільш серйозними злочинами, наприклад убивством.

Князі стали, у випадках, коли не було месників, стягувати виру. Але розбої, що збільшилися, на Русі змусили київську верхівку відмовитися від вир і перейти до страти. Різке зниження князівських доходів спонукало, однак, цю верхівку знову повернутися до вир, що стягувалися "по обычаю отню".

В міру поширення князівської юрисдикції на всю масу сільського населення норми звичайного права, що установилися на Русі (Закон руський), стали поширюватися на все населення. Але князі повинні були вважатися з існуванням звичаю кровної помсти за вбивство і за деякі інші "образи". З тексту Правди Ярослава видно, що князі примушені були установити альтернативну систему покарання. Визнавалася можливість помсти, але у випадку відсутності месників або небажання найближчих родичів або самого скривдженого мстити за заподіяну образу встановлювалося грошове стягнення, причому помста могла застосовуватися тільки при убивстві і нанесенні ран і сильних побоїв. За всі інші "образи" встановлювалося грошове стягнення. Проте існування колишньої помсти і пов'язана з нею рівність відплати, хоча б в обмеженому колі випадків, суперечило інтересам класу феодалів, що формувався. Основні принципи феодального права вимагали скасування кровної помсти і встановлення норм, за якими життя, здоров'я, честь і майно феодалів охоронялися б незрівнянно сильніше, ніж життя, здоров'я і майно іншої вільної людини і тим більше феодально-залежного селянина.

Ярославичи в другій половині XI в. установили систему покарань, що відповідала інтересам феодалів. По цій системі було встановлено подвійне грошове стягнення (80 гривень) за убивство огнищан, тобто найбільш близьких до князя палацевих слуг; збільшувалося покарання за убивство деяких груп князівських холопів; знижувалося до 5 гривень грошове стягнення за убивство смердів, а потім, як було зазначено, Ярославичи зовсім скасували помсту.
3
.2 Грошове стягнення
Цей вид покарання також піддавався в розглянутий період змінам. Загальний напрямок у розвитку грошових стягнень — це заміна викупу, який шов тільки постраждалому або його найближчим родичам, грошовим штрафом, що йде князеві (вира і продаж) і грошовою винагородою, що йде потерпілим від злочину (головничество й урок). Але, перш ніж остаточно встановилася ця подвійна система, у Короткій Правді, застосовувалися також стягнення. Кожна людина в той час, звичайно, знала, що за вбивство, за каліцтва, за побой, за крадіжку повинні піти покарання і грошові стягнення в 40, 12 і 3 гривні.

Слова "Аще будеть русин, любо гридин, любо купчина, любо ябетник, любо мечник, аще изъгои будет, любо словенин, то 40 гривен положить за нь", безсумнівно, мають своєю метою підкреслити, що і за їхнє убивство треба було платити 40 гривень, якщо не було месників. До видання цієї норми розмір штрафу за їхнє убивство або не був встановлений або був нижче. За вбивство ряду представників князівської адміністрації і старостів платилося 12 гривень по Правді Ярославичей. Можливо, що досі за ізгоя платилося значно менше, ніж за вільних людей. Отже, зміст цієї частини статті 1 Короткої Правди укладався в прирівняні штрафу за вбивство цих категорій людей до штрафу за вбивство "мужей".

Тому 40 гривень за їхнє убивство — це ті ж 40 гривень, що за убивство "мужей", якщо не було месників, тобто це була віра, а не приватна винагорода, яка прямувалася до родичам убитих.

У Короткій Правді є вказівка, що 40 гривень – це вира, що йшла князеві, а також, що 12 і 3 гривні стягувалися князем. У статті 40 (41) Акад. утримується вказівка, яку суму з 12 і з 3 гривень одержував князь, які суми одержували мечник і ємець і які суми йшли в десятину церкви.

Але в Короткій Правді існували і норми, по яких встановлювалася приватна винагорода потерпілим, зокрема, що постраждали від крадіжки. Такі норми утримуються в статті 27 (28) Акад., у яких встановлюється винагорода за, крадіжку домашніх тварин: коней, волів, корів, овець.

У Великій Правді вже твердо проводилася система подвійних грошових стягнень: віри і головщини, продажу й уроку.

Наприкінці XI і в XII вв. встановилися наступні види, грошових стягнень:

а) Вира.

Первісний розмір вири — 40 гривень. Після того як у руському карному праві стали відображатися принципи феодального права, права привілеї, за убивство огнищан, а потім і взагалі князівських людей, стала стягуватися подвійна вира — 80 гривень. За деякі злочини, наприклад за каліцтво і за вбивство жінки, стягувалося полувир’є — 20 гривень. Вира, що стягувалася в розмірі 40 гривень, була досить важким штрафом (гривня містила близько 150 грамів і відповідно 80 гривень дорівнювали 23 кобилицям=40 коровам=400 баранам). Порівняно безболісно її могли сплатити тільки заможні люди. Рядовий общинник, що присуджувався до сплати вири, знаходився в досить важкому положенні: його долею була втрата всього майна і перетворення в раба.

Виходом з цього важкого положення для незаможних людей був інститут так називаної дикої вири. По статті 4 (4—6) Тр. члени верви могли робити складчину, причому якщо хто-небудь із вкладників учинив злочин на бенкеті або в "сваде", тобто у сварці, інші допомагали йому заплатити з цієї складової суми. ("Которая ли вервь начнеть платити дикую, виру, колико лет заплатить ту виру зане же без головника им платити. Будеть ли головник их в верви, то зань к ним прикладываеть, того же деля им помагати головнику, любо си дикую виру; но сплати им вообчи 40 гривен, а головничьство самому головнику, а в 40 гривен ему заплатити ис дружины свою часть. Но оже будеть убил или в сваде или в пиру явлено, то тико ему платити по верви ныне, иже ся прикладывають вирою").

Тим, хто не вкладався в дику виру, члени верви не зобов'язані допомагати ("Аже кто не вложиться в дикую виру, тому людье не помагають, но сам платить" (стаття 6 (8) Тр.).

б) Головничество.

Вира була штрафом, що стягувався князем. Родичі убитого одержували винагороду, що називалася головщиной. Руська Правда не вказує розміру головщини. Можливі одні припущення. Г. А. Романов[1] вважав, що приватна винагорода сплачувалася в половинному розмірі штрафу, що йде князеві (полувир’є — 20 гривень) і головничество при повній вирі стягувалгося в тій же пропорції.

в) Винагороди за убивство князівських холопів і смердів, що стягувалися в різному розмірі (від 5 до 12 гривень).

г) Продаж — штраф, який йшов князеві стягувався у двох розмірах у 12 гривень і в 3 гривні.

д) Урок — винагорода, що одержували потерпілі від образ у різноманітному розмірі в залежності від характеру образи і від майнового збитку.

Застосовували грошові стягнення і церкви по справах, що підлягають її юрисдикції. Так, за Статутом Ярослава, штраф стягувався від одного карбованця до 5 гривень золота.
3.3 Потік і розграбування
Існували різні думки про походження потоку і розграбування, так, наприклад, В.І. Сергієвич[2] наполягав на візантійському походженні потоку і розграбуванню. Однак є всі підстави думати, що потік і розграбування тотожні з банництвом, шляхом якого в первісному ладі громади звільнялися від своїх злочинних членів. А потім потік і розгарбування зробилися вищою мірою покарання за Руською Правдою.

Безсумнівно, сутність потоку і розграбування мінялася. Спочатку воно дійсно було "потоком і розграбуванням", тобто вигнанням і конфіскацією майна злочинця і членів його родини. Так, князь Ярослав, розгнівавшись на Костянтина Добрынича "поточи е в Ростова". Але з часом під потоком і розграбуванням стало розумітися фізичне винищування і знищення майна.

Найбільш яскравий приклад застосування потоку і розграбування — це покарання ряду не бажаних Новгороду представників адміністрації. Так, літопис розповідає: "заутра убиша Семена Борисовича, и дом его весь разграбиша, и села, и жену его яша"[3].


3
.4 Страта
У Руській Правді не говориться про страту, але в літописах досить багато повідомляється про її застосування. Досить згадати про встановлення князем Володимиром страти у відношенні розбійників. Страта застосовувалася до повсталої проти князівської феодальної влади, до зрадників. Так, літопис розповідає про страту князем Изяславом організаторів і учасників повстання 1068р., спрямованого проти нього. Як було зазначено, князь Василько страчував чоловіків князя Давида Святославича, по наущенню яких він був осліплений. Існувала вже сформована норма, по якій за зраду князі розплачувалися втратою землі, а бояри — головою.

Так, у літопису приводиться наступне звертання князя Святослава до Романа: "Брате, я не ищу под тобою ничего же, но ряд наш так есть, оже ся князь извинить, то в волость, а мужь в голову"[4].

Норма, по якій васали, що зрадили своїх верховних сюзеренів — королів і імператорів, карають стратою, є звичайною нормою і в західноєвропейському феодальному праві.

Пам'ятник, що примикає до Руської Правди, — Правосуддя митрополич’є, — містить норму, по якій винні в безчестях (в образі князів) караються відетнинням голови ("Князю великому за бесчестье главу сняти").

Візантійське духівництво домагалося в князів застосування страти до церковних злочинців: богохульників, "волхвів" і т.п.

Неважко бачити, що страта в Київській державі є не різновидом політичного терору, а нормальним покаранням за деякі види злочинів. Припускати, що князі за зазіхання проти них обмежувалися стягненням з винних продажів, вкрай наївно.




3
.5 Покарання шляхом калічення
У Руській Правді не говориться про покарання, що спричиняють каліцтво. але вони стали застосовуватися представниками вищої церковної ієрархії у відношенні осіб, що скоїли злочини проти церкви і релігії. Саме особам, що скоїли ці злочини, вирізався язик, виколювалися очі та ін. на підставі візантійських карних законів.

Літопис і інші пам'ятники повідомляють про деякі випадки, коли застосовувалися ці покарання. Так, новгородський єпископ Лука наказав у 1053 р. урізати своєму рабові ніс і обидві руки. У 1189 р. київський митрополит наказав урізати язик, відітнути праву руку і вийняти ока ростовському єпископові Феодору.

Цілком можливо, що цей вид покарання, введений представниками церкви, став застосовуватися і князями у відношенні деяких справ, що підлягали князівської юрисдикції. У цьому відношенні є показовим той факт, що князь Давид Владимирський засліпив князя Василька.
3
.6 Ув'язнення
До цього покарання прибігала церква.




ВИСНОВОК
Багато понять, які регулювали відносини людей при родоплемінному ладі, були перенесені в цивілізоване суспільство. Це перш за все відноситься до поняття "злочин", котрий трактувався як образа, що наносила певні матеріальні та моральні збитки. З часом поняття злочину стало більш ємним, і вже в Руській Правді під злочином розуміється не тільки образа, а й всяке порушення закону. Суб'єктами злочину могли бути тільки вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.

З самого початку кримінальне право оформлюється як право - привілея. Життя, честь і майно бояр та дружинників захищались більш суворими покараннями, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не захищались законом.

Руська правда ставила питання і про суб'єктивну сторону злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або "в пиру", то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. 6). Якщо ж злочинець був професіональним грабіжником ("став на розбій") і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми "на потік та пограбування" (ст. 7). Вбивство жінки каралось тими ж покараннями, що і вбивство чоловіка.

Руська правда знала наступні види злочинів:

-             державні злочини, до яких відносились повстання проти князя, перевіт — перехід на бік ворога;

-             злочини проти особи, до яких відносились вбивство, тілесні пошкодження, побої;

-             майнові злочини, якими вважались: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

У Київській Русі існували такі види покарань: потік та пограбування, віра, продаж.

Крім того, відшкодування нанесеної шкоди здійснювалось за допомогою штрафів, які називались: головництво, урок, повернення крадених речей.

Потік та пограбування було вищою мірою покарання за Руською правдою. Його сутність полягала у вигнанні злочинця та його сім'ї з общини і конфіскації його майна на користь общини.

З часом під потоком та пограбуванням стали розуміти фізичну розправу і конфіскацію майна.

Віра являлась грошовим стягненням, яке йшло на користь князя. Найбільш поширений розмір віри — 40 гривень. Це був дуже великий штраф. За цю суму можна було купити 20 корів або 200 баранів. Рядовий общинник, який присуджувався до уплати віри, потрапляв у тяжке становище. Виходом для таких людей був інститут дикої віри — штраф, який платила община сама або разом з правопорушником.

Під продажем розумівся штраф, який також ішов князю і стягувався в двох розмірах — в 12 і в 3 гривні.

Родичі вбитого отримували грошове відшкодування, яке мало назву головництво. Більшість дослідників приходять до висновку, що головництво стягувалось в тому ж розмірі, що і віра.

Урок — винагорода, яку отримували потерпілі від образ. Розмір залежав від характеру образи та від майнових збитків.

Треба підкреслити, що в Руській правді була відсутня смертна кара. Проте це не значило, що на практиці її не було. По-перше, в Київській Русі досить довго існувала кровна помста. Дуже цікава стаття, яка дозволяла вбити злодія в тому разі, коли його захоплено вночі, на місці злочину або в разі опору з його боку. Якщо ж злодія вбито зв'язаним або за межами двору, де він здійснить крадіжку, — вбивця підлягав покаранню.

При Володимирі І віра була замінена смертною карою, але ненадовго, оскільки це негативно відбилося на прибутках князя.




СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.     Актові джерела давньоруського часу: [Руська Правда як пам’ятка і походження та списки Розширеної Правди та Скороченої Правди; Інші актові матеріали Х – ХV ст.] // Макарчук С. Писемні джерела в історії України. – Л.: Конус, 1999 - с.55 – 75.

2.     Брайчевський М. Київська Русь: Конспект історії України. Нова концепція // Старожитності. – 1991. - №6. - с. 23 – 28.

3.     Держава і право Київської Русі (ІХ – ХІІ ст.): [Повість минулих літ. Руська Правда та ін.] // Хрестоматія історії держави і права України. – К.: Юрінком Інтер, 2000 – т.1 – 210 с.

4.     Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2- х. т. – Л.: Конус, 1991 – т. 1 – 556 с.

5.     Древнерусское государство и право. Учебное пособие. Под ред. к.ю.н., доц. Т.Е. Новлукой. – М.: "Зерцало", 1998 – 96с.

6.     Зимин А.А. Правда Русская. М.: Древлехранилище, 1999 – 424с.

7.     Зимин А.А. Памятники права киевского государства. - М.: Юрид. лит. 1952 – 287с.

8.     Історія держави і права України: Навч. посіб. / А.С.Чайковський (кер. кол. авт.), В.І. Батрименко, О.Л. Копиленко та інші; За ред. А.С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 384с.

9.     Кримінальний кодекс і "Руська Правда" // Юридичний вісник України – 1997 - №16 (17 – 23 квіт.). – с. 15 – 17.

10. М. Грушевський про історію створення та кримінальне право "Руська Правда"//Право України.-№11-с. 65-69

11. Копейчиков В. Право, як культурна спадщина: ["Руська Правда", судебник Казимира, Литовські статути та інш.] // Дзвін – 1996 - №7 с. 75 – 89.

12. Основы государства и права Украины / 3-е изд., под ред. Пахомова И./.Х.: Одиссей, 2002 – 328 с.

13. Основы государства и права Украины в вопросах и ответах (2 – е изд.). Х.: Одиссей, 2002 – 432 с.

14. Основы государства и права Украины в вопросах и ответах. Х.: Одиссей, 2002 – 400 с.

15. Рабинович П. Основи загальної теорії, права та держави. (5 – те вид.) К.: Атика, 2001 – 176 с.

16. "Руська Правда" // Котляр М., Кульгицький С. Довідник з історії України. – К.: Олан, 1996. – 154 с.

17. Русская Правда: План семинара. Тексты: Кратк. ред. Академ. список, Простран. ред. Троиц. список. // Отечественное законодательство с ХІІ по ХХ в. – М.: Юрид. лит. 1999 – Ч. 1 – с. 19 – 37.

18. Российское законодательство Х - ХХ вв. в ІХ т. Законодательство Древней Руси т.І – М.: Юрид. лит., 1984 – 432с.

19. Свердлов М. От Закона Русского к Русской Правде. – М.: Норма, 1988 – 74 с.

20. Толочко П. Київська Русь. – К.: Алеута, 1996 – 234 с.

21. Тихомиров Н. Пособие для изучения Русской Правды. – М.: Юрид. лит. 1963 – 86 с.

22. Шостенко І. Рос. – укр. термінологічний словник з історії держави і права. К.: МАУП, 2003 – 64 с.

23. Юшков С. Русская Правда: Происхождение, источники, её значение. – М.: Юрид. лит. 1950 – 486с.

24. Юшков С. Общественно – политический строй и право киевского государства / М.: Юрид. лит., 1949 – 543с.

---