Святослав дотримувався язичництва, але не забороняв приймати хрещення усім бажаючим.
У зовнішньополітичної діяльності Святослава особлива активність була зосереджена у воєнній сфері, зокрема на Сході. Протягом 964 – 966 рр. він досягає значних успіхів:
– підкорює Києву в’ятичів, які сплачували данину хозарам;
– перемагає хозарських союзників – волзьких булгар та буртасів (мордву);
– завдає поразки Хозарському каганату, оволодівши його столицею м. Ітиль;
– примушує підкоритися племена ясів (осетинів) і касогів (адигів) на Північному Кавказі.
Ослаблення та занепад Хозарського каганату мали неоднозначні наслідки: з одного боку – сприяли консолідації східнослов'янських племен у межах Київської Русі ; з іншого – падіння Хозарії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, передусім печенігам.
У 968 р. Святослав активізував свою діяльність на Заході, де йшла війна між Візантією і Болгарією, причому він виступає на стороні Візантії, в результаті чого була отримана перемога над Болгарією. Але Візантія була стурбована посиленням Київської Русі, не бажала мати такого могутнього сусіда і для її послаблення підбурила печенігів до військових дій проти Святослава.
Звістка про облогу печенізькими ордами Києва (968 р.) змусила Святослава вирушити на допомогу столиці своєї держави. Хоча кочівники за короткий час були вигнані з Подніпров'я, але їхні напади свідчили про наростання печенізької загрози.
У 969 р. Святослав розпочав другий похід на Балкани, в ході якого він не тільки повернув собі втрачені позиції в Болгарії, а й просунувся вглиб Візантії. Проте візантійському імператору вдалося зупинити Святослава. У 971 р. він уклав під Доростолом мирну угоду, згідно з якою брав на себе зобов’язання не воювати з Візантією, та відмовлявся від претензій на Болгарію та Крим.
Навесні 972 р. , повертаючись з невдалого походу, Святослав поблизу дніпровських порогів попав у засідку печенігів і трагічно загинув.
1.4 Піднесення Київської Русі (кінець X – середина XI ст.)
Після смерті Святослава, який не залишив заповіту, між його синами розгорілася міжусобна боротьба. Молодші брати Олег і Володимир не бажали визнавати єдиновладним верховним князем старшого – Ярополка. До того ж за походженням Володимир був позашлюбним сином Святослава і ключниці Ольги (Малуші).
Вирішивши примусити братів визнати свою зверхність, Ярополк у 977 р. вирушив із військом на Овруч, де правив Олег. Військо Олега було розгромлене, а сам він загинув. Володимир утік у Скандинавію, де найняв дружину і 978 р. повернувся на Русь. Спочатку Володимир захопив Полоцьке князівство, а потім із військом пішов на Київ. Ярополк з Києва втік, а пізніше був убитий варягами, що служили Володимиру, і Володимир зосереджує у своїх руках неподільну владу.
Князювання Володимира Великого (980-1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу її піднесення та розквіту. В діяльності Володимира можна визначити кілька важливих напрямків.
По-перше, ураховуючи відцентрові тенденції у суспільстві, Володимир спрямовує свої зусилля, насамперед на зміцнення внутрішнього становища держави. Передусім, він остаточно підпорядкував владі державного центру великі союзи східнослов'янських племен – хорватів і дулібів (981 р.), пізніше радимичів і в'ятичів (981-984 рр.). У той час фактично завершується тривалий процес формування території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням східних слов'ян. На сході Київська Русь сягала межиріччя Волги й Оки; на Заході: Дністра, Карпат, Західної Двіни; на півночі: Чудського, Ладозького, Онезького озер; на півдні: Дону, Росі, Південного Бугу. До її складу входило близько 20 різних земель, племен, серед яких були і слов'янські і угро-фінські, і тюркські.
По-друге, ставши правителем держави Володимир, замість далеких походів, зосередив увагу на захисті власних кордонів. Він давав належну відсіч агресивним балтським племенам варягів (983 р.), волзьким болгарам (985 р.), полякам (981, 990, 992 рр.). Протягом майже всього правління Володимир вів боротьбу з печенігами, які кочували у Північному Причорномор'ї. Для захисту від кочівників на південних рубежах Київської Русі наприкінці X – у першій половині XI ст. була створена система земляних валів з дубовими частоколами, фортець, укріплених міст.
По-третє, поряд із зміцненням кордонів, Володимир проводить низку заходів щодо посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. З цією метою він здійснює ряд реформ:
– адміністративна реформа (близько 988 р.). Влада племінних князів у своїх землях залишалася ще дуже сильною: вони неохоче віддавали частину данини на користь Києва, самі здійснювали судочинство, молилися кожен своєму язичницькому богові. Володимир ліквідував племінні князівства, поділив державу на вісім уділів (округів), які у свою чергу, ділилися на волості. Уділи об'єднували землі довкола найбільших міст. В уділи призначали урядувати синів великого князя або його довірених осіб – посадників, які у свою чергу створювали місцевий апарат управління. Удільні намісники безпосередньо залежали від великого князя і виконували його волю. Таким чином Володимир усунув від влади племінних князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Сепаратизм місцевої верхівки було подолано, в об'єднаній державі родоплемінний поділ суспільства поступається місцем територіальному;
– військова реформа відіграла значну роль як у посиленні обороноздатності країни, так і у зміцненні особистої влади великого князя. Вона спрямовувалася на ліквідацію «племінних» збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння надавалися за умови несення служби. Складовою військової реформи, очевидно, було й будівництво системи оборонних укріплень на південних рубежах держави.
– релігійна реформа. Прийняття християнства. Політичне об'єднання Київської Русі потребувало відповідних змін і в релігійній сфері. Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Було створено єдиний пантеон язичницьких головних богів, так зване – шестибожжя, на чолі з Перуном. У Києві були встановлені ідоли язичницьких богів Перуна, як головного бога, а також Даждьбога, Стрибога, Сімаргла, Хорса, Мокош. Однак зміцнити єдність держави під княжою владою за допомогою язичництва не вдалося, тому що верховний бог (Перун) не сприймався людьми як володар інших богів: дружинник більш шанував Перуна, коваль – Сварога, Купець – Велеса. Язичництво зжило себе і не відповідало рівню розвитку Київської Русі, перешкоджало зв'язкам з країнами Європи, більшість яких були вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була релігія, що захищала її права, багатства і привілеї, а також владу над залежним населенням.
Як розповідає „Повість минулих літ”, у 986 р. в Києві з'явилися представники трьох релігій: ісламу, іудаїзму та християнства, і кожен запропонував Володимиру прийняти свою віру. Володимир і його соратники схилилися до думки про необхідність прийняття християнства з Візантії, православного обряду, яке вже мало в державі певні традиції.
На Русі було запроваджено християнство візантійського зразка. Цей вибір був не випадковим. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав жителі Подніпров'я підтримували досить тісні зв'язки з ними, орієнтація на Візантію значно посилилася з появою торгового шляху „з варяг у греки”. По-друге, серед еліти Київської Русі візантійська модель християнства вже набула поширення, християнами були Аскольд, Ольга, багато християн було серед княжої дружини. По-третє, візантійська модель християнства підтримувала світську владу, що влаштовувала великого князя. По-четверте, православ'я знайомила Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало процес поширення та утвердждення нової релігії.
Окрещення Русі було пов'язане з рядом обставин. Візантійський імператор Василь ІІ у 986 р. попросив князя Володимира придушити заколот земельних магнатів, які виступили проти імператора. Володимир погодився, але висунув вимогу – одруження із сестрою імператора Анною. Хоча це порушувало візантійські традиції (виходити заміж за рівних собі), імператор погодився, але вимагав від Володимира охреститися і запровадити християнство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, Володимир охрестився, за останніми дослідженнями, у проміжку між січнем і березнем 988 р. у Києві. Після цього він, як і обіцяв, допомагає імператору Візантії військами, але від останнього не отримує згоди на шлюб з царівною Анною. Тоді Володимир іде походом на Крим і захоплює головну житницю Візантійської імперії – Херсонес (Корсунь), що змусило імператора виконати умови угоди: видати заміж за нього Анну, вінчання з якою відбулося у Корсуні у храмі Святих апостолів. А влітку 989 р. він здійснив за допомогою грецького духовенства охрещення киян у водах Дніпра. Як підкреслює О.Д.Бойко, події, пов'язані із запровадженням християнства у 988-990 роках, літописцем спресовані в один – 988 рік. Насправді християнізація Русі тривала декілька століть.
Прийняття християнства мало значний вплив на подальший розвиток Київської Русі. На думку О.Бойко, це виявилося у тому, що:
1. Християнство сприяло остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство, як релігія класового суспільства, освячувала владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему. Водночас воно стверджувало рівність усіх перед Богом.
2. Православ'я стало надійною основою створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років Х ст. Русь була слабкоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність завдяки військовій силі великокнязівської дружини. Православ'я сприяло централізації держави, утвердженню єдиновладдя київського князя.
3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі відкрило шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. Воно сприяло налагодженню і розширенню зв'язків з багатьма європейськими державами, про що свідчать тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Щвецією, Римом та іншими державами Західної Європи. Деякі вчені, зокрема О.Д.Бойко, підкреслюють, що Русь була тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди Рюриковичів. Зокрема, протягом Х-ХІІІ ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій – 12.
4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населенням Київської Русі. Як відомо, особливістю язичницького світогляду було обожнення природи, воно виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається зміна акцентів у релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ людини. Людина отримує свободу вибору поведінки, справедлива розплата чекає у потойбічному світі.
5. Християнство заклало якісно нові підвалини у культурній сфері, сприяло розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва: поширилася писемність, книжкова справа, освіта, створення шкіл для навчання грамоти боярських дітей тощо.
6. Християнська мораль вплинува на формування руського права, що проявилася в пом'якшенні кари за злочини, стабілізувала суспільство, проповідуючи смирення і покору.
Хрещення Володимиром Русі не було єдино миттєвим актом. Християнство входило у свідомість і побут населення поступово, витісняючи дохристиянські язичницькі вірування, а зазвичай і поєднуючи візантійські, західноєвропейські й старі язичницькі місцеві риси обрядовості. Своєрідне поєднання племінних язичницьких культів слов'ян і християнської віри обумовило регіональні відмінності в культурі східнослов'янських народів, сприяло формуванню оригінальної святкової обрядовості, самобутніх рис психології, системи народних звичаїв.
Смерть Володимира (1015 р.) стала приводом до жорстокої боротьби між його синами за владу. Його найстарший (прийомний) син Святополк, князь турівський (літописець прозвав його за жорстокість «Окаянним»), бажаючи одноосібно панувати у 1015 р. захопив владу у Києві, убивши своїх зведених братів: Бориса – князя ростовського, Гліба – князя муромського, Святослава – князя древлянського (деякі історики заперечують причетність Святополка до цих подій).
Проти Святополка виступив старший син Володимира Ярослав – князь Новгородський. Розгромивши його у битві під Любечем, Ярослав утвердився на київському престолі (Святополк утік до Польщі). У 1018 р. Святополк у союзі з польським королем Болеславом Хоробрим (тесть Святополка) зайняли Київ (Ярослав утік до Новгорода). Однак, Святополк, позбавлений допомоги поляків, навесні 1019 р. на річці Альті під Переяславом зазнав поразки від свого брата Ярослава, який повернувся до влади в Києві (Святополк утік за кордон і там, перебуваючи то з чехами, то з поляками, незабаром загинув)
Ярослав Мудрий. Тривале князювання Ярослава (1019-1054 рр.) вважають вершиною економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі. Найбільш характерними рисами його політики були :
1. Ярослав свої зусилля, як і його батько, спрямував на посилення єдності і централізації держави, він значно розширив кордони своїх і без того величезних володінь. Протягом 1030-1031 рр. він повернув захоплені Польщею червенські землі (Забужжя). У результаті походів на північ приєднав до Русі фінські племена чуді, оволодів містом Юр’їв над Чудським озером. У 1036 р. Ярослав остаточно розгромив печенізькі орди. Піклуючись про зміцнення південних кордонів Русі, Ярослав продовжував розпочате Володимиром будівництво на кордонах зі степом величезних довгих захисних споруд, названих «змієвими валами».
2. У зовнішній політиці Ярослав надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв'язків із різними країнами, підкріплюючи їх династичними шлюбами. Ярослава називали «тестем Європи». Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його син Всеволод – з дочкою візантійського імператора Костянтина, Ізяслав – з сестрою польського князя Казимира, Святослав – з онукою німецького короля Генріха II, три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів :Анна – за французького Генріха I, Анастасія – за угорського Андрія, а Єлизавета – за норвезького Гаральда.
3. У роки правління Ярослава Мудрого активізувалася внутрішня розбудова держави:
– з його іменем пов'язане створення першого писаного зведення законів Київської Русі – «Руська правда», що регламентувала внутрішньодержавні феодальні відносини. Вона була правовим кодексом держави, що вперше визначив права людини. Ця збірка законів відтворювала майнове розшарування, панування князів і бояр над простим людом. Так розмір штрафів за злочини залежав від статусу потерпілого: за вбивство огнищанина (управителя князівського маєтку) накладався штраф у 80 гривень, а за вбивство простого селянина смерда – 5 гривень;
– Ярослав продовжував політику Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі. Особливо уславився князь будівництвом церков. У той час у Києві було більш як 400 церков. Справжнім дивом тогочасного християнського світу вважається Софіївський собор (1037 р.).
Свідченням княжої турботи про церкву стало й те, що у 1051 р. Ярослав уперше призначив київським митрополитом русина Іларіона, усупереч волі константинопольського патріарха, щоб мати свою незалежну руську церкву в могутній державі, вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії. Іларіон – відомий церковний і політичний діяч, він автор першого давньоруського філософського твору „Слово про Закон і Благодать”. Багато істориків вважають, що він був автором так званого Печерського літопису (1073 р.).
– дипломатичні й торговельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами потребували високої освіти русичів з обов'язковим знанням грецької та латинської мов. З цією метою у 1037 р. Ярослав відкрив у Софії Київській школу вищого типу. Навчалися в ній діти вищої знаті: майбутній митрополіт Іларіон, діти самого Ярослава, а також знатних іноземців – претендентів на корони королів. Серед них у різні часи навчалися діти англійського короля Едмунда, син норвезького короля Олаф та інші. У школі, поряд з богослов’ям, вивчали філософію, риторику, історію, грецьку мову, географію та природничі науки. Випускники школи володіли іноземними мовами, були знайомі з творами античних, візантійських та західноєвропейських авторів. Опановували ораторське мистецтво. Це був перший вітчизняний навчальний заклад, що з’явився раніше, ніж перші такі заклади в Західній Європі;
– за часів князювання Ярослава швидко розбудовувалися старі й виникали нові міста, що мало велике значення для зміцнення кордонів держави. „Країною міст” називали Русь іноземні купці й мандрівники. Особливо інтенсивно розбудовувався Київ: за часів князювання Ярослава його площа зросла в сім разів. Вишуканістю архітектурних форм, привабливістю ремісничих виробів видрізнялись і такі міста, як Гадяч, Чернігів, Новгород, Суздаль та інші. Вітчизняні літописи налічують у Київській Русі більше трьохсот міст.
Давньоруські міста були центрами ремесла й торгівлі, осередками політичного та культурного життя, тут були зосереджені органи державної влади та церковного управління. Основу продуктивного населення міст становили ремісники. Великий попит мали вироби ювелірів, ковалів, зброярів, гончарів, іконописців та інших майстрів. У Київській Русі існувало близько сотні ремісничих спеціальностей. У містах зосереджувалася торгівля. Розмістившись посередині дніпровського водного шляху „із варяг у греки”, Київ став одним із світових центрів торгівлі;
– відбулися значні зміни у суспільних відносинах. За князювання Володимира і Ярослава родо-племінна держава остаточно переросла в ранньофеодальну, а її дружинна форма обернулася на монархічну. Поступово, в міру того, як князі та знать захоплювали землі общин, складався клас феодалів-землевласників. Земля, як основне багатство й джерело добробуту, перебувала у власності феодалів на чолі з князем, який утримував бояр і дружину. У літописах перші згадки про князівське землеволодіння датуються кінцем ХІ ст. Від ХІІ ст. починає запроваджуватися велике індивідуальне земельне володіння бояр. Його виникнення знаменувало подальший розвиток феодальних відносин і вплинуло на структуру держави й характер влади;
– з ім’ям Ярослава пов’язаний і розквіт давньоруської культури, освіти та наукових знань. Його можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. У князя була одна із найбільших на той час і перша в державі бібліотека. У давньоруських землях виникало чимало шкіл, у яких дітей навчали грамоті. Осередком знань став Києво-Печерський монастир, заснований у 1015 р. За Ярослава було укладено перший літописний звід, розвивалася література, перекладалися книги іноземних авторів.
Завдяки мудрій і далекоглядній політиці в усіх галузях державного життя Ярослав увійшов в історію з ім’ям „Мудрий”.
Отже, часи князівства Ярослава Мудрого позначалися завершенням будівництва Давньоруської держави, її зміцненням, розвитком економіки, торгівлі, культури.
Правління Ярославичів. По смерті Ярослава Мудрого (1054 р.) в історії Київської Русі настав час багатьох героїв, адже одноосібного володаря із сильною владою не було доволі довго. По суті після смерті Ярослава Мудрого в Київській Русі починається зміна форми правління: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну.
Ще при житті Ярослава, щоб уберегти власних синів од князівських усобиць, він віддав найважливіші землі у руки старших синів. Тобто, був введений новий принцип престолонаслідування, що грунтувався на старшинстві. Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину – Святославові, Переславщину – Всеволодові, Володимир-Волинський – Ігореві, а Смоленськ – Вячеславові, заповівши їм „не переступати братнього уділу”. Молодші брати Ігор і Вячеслав отримали незначні володіння. Основний задум цього заповіту Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів почергово перебував на київському престолі: якщо звільнявся у якійсь землі престол – відбулося пересунення братів вище та ближче за Києва. Головним, за заповітом Ярослава, мав бути старший із братів.
Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославовичі спершу правили державою досить злагоджено. Формально київським князем був Ізяслав, він постійно радився з молодими братами.
Найбільшим клопотом братів Ярославовичів були кочовики. Особливо войовничими серед тюркомовних племен були половці, що прийшли в Причорноморські степи з Прикаспію в першій полині ХІ ст. До руських народів половці вперше підійшли у 1055 р. Того разу переяславський князь Всеволод зумів розійтися з половцями мирно. Однак, ненадавго. Справжня битва відбулася у 1068 р. на річці Альта. Об’єднане військо трьох Ярославичів зазнало нищівної поразки. Князі рятувалися втечею. Всеволод побоявся залишатися в Переяславі й подався до Ізяслава в Київ. Безпорадність князів обурила киян. Стихійні протести переросли в повстання, в результаті якого князя Ізяслава було вигнано.
Підтримку він знайшов не у рідних братів, а у польського короля Болеслава ІІ. У 1069 р. Ізяслав за підтримки війська Болеслава знову посідає великокнязівський престол.
Протягом кількох наступних років братерська приязнь нечебто взяла гору над владолюбством. З загальнодержавних подій цих років найпомітнішою була Вишегородська нарада князів 1072 р. Присвячена перенесенню мощей святих Бориса і Гліба до новозбудованої церкви, вона зібрала, крім князів, також митрополита, епіскопів, ігуменів найбільших монастирів. Вшанувавших святих, князі порадилися і в мирських справах. Тоді було схвалено, зокрема, звід руських законів „Правду Ярославовичів”, що разом із статтями Ярослава Мудрого становили „Руську правду”.
Однак, мирна співпраця між Ярославовичами тривала недовго. Боротьба за київський престол разпочалася з новою силою. У 1073 р. між синами Ярослава Мудрого стався розкол. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав захопив Київ, вигнав Ізяслава і став великим князем київським. Протягом трирічного князювання він перерозподілив землі на користь своєї родини, підкорив собі численних родичів. У 1076 р. під час хірургічної операції помер.
Після цієї трагічної події київським князем став Всеволод. Однак у 1078 р. при підтримці польського війська київський стіл знову (втретє) захопив Ізяслав. Святославичів було позбавлено всіх найважливіших володінь. Не маючи жодної надії повернути втрачене, вони взялися за зброю. У міжусобиці було втянуто не тільки численних родичів, а й зовнішніх ворогів Русі – половців. У братовбивчій війні у серпні 1078 р. Ізяслав був убитий. Повновладним київським володарем став Всеволод.
Головним напрямком його внутрішньої діяльності стало подолання міжкнязівських чвар. У зовнішній політиці основною турботою був захист від половецької загрози. Попри несприятливі обставини, князювання Всеволода в Києві було успішним. І тим успіхом немолодий Всеволод мав завдячувати своєму синові Володимиру (прозваний Мономахом по імені своєї матері – дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха). Як свідчать літописи, сам Всеволод опікувався головним чином духовним життям, а Володимир Мономах, за наказом батька, керував заходами, що потребували застосування військової сили.
Після смерті Всеволода (1093 р.) Мономах, який на той час володів Черніговом, відмовився від київського столу, а запросив на цю посаду сина старшого Ярославовича – Святополка Ізяславовича, адже за принципом старшинства він мав переважні права на Київ. Пізніше Мономах зрікся й Чернігова (на цю посаду заявив про свої права Олег Святославович (син Святослава), погрожуючи новою міжусобною війною). Щоб уникнути кровопролиття, Володимир Мономах зайняв у 1093 р. Переяслав (його володарь Ростислав загинув), де князював 20 років.
Любецький з’їзд князів (1097 р.). Постійна боротьба проти половецьких нападників потребувала залучення дружин декількох князів. Розуміючи це, Володимир Мономах підтримував тісні стосунки з братами і племінниками. Йому, зокрема, належала ініциатива організації з’їзду князів у Любечі у 1097 р. На Любецькому з’їзді було схвалено принцип князівської вотчини – тобто володіння, що належали батькам. Вотчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадок дітям та онукам. Так, Київ було визнано вотчиною нащадків Ізяслава в особі київського князя Святополка Ізяславовича, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав – Володимиру Всеволодовичу (Мономаху).
Однак рішення Любецького з’їзду не поклали край суперечкам князів. Адже, право закріплювалося лише за дітьми та онуками трьох Ярославовичів – Ізяслава, Святослава і Всеволода. Інші князі мали задовольнитися мізерними володіннями.
Князювання Володимира Мономаха в Києві. Коли у 1113 р. помер київський князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим господарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха. Ставши київським володарем головну мету свого князювання (1113-1125 рр.) Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували величезні території. Крім Переяслава, Новгорода і Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню. Авторитет князя був беззаперечним, тож ніхто не наважувався противитись його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби.
З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе значення мала його законотворча діяльність. Зокрема, за час його правління було схвалено „Устав”, що являв собою доповнення до „Руської правди”.
Правління Мономаха стало часом розбудови Києва. Він також розширив і укріпив міжнародні зв’язки Русі. Як і Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв’язки поєднували Київ з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німеччиною, Угорщиною. Володимир Мономах помер у 1125 р. Поховали князя у Софійському соборі.
Після смерті Мономаха на київському столі утвердився його старший син – Мстислав. За семирічне володарювання Мстислава в Києві (1125-1132 рр.) він уміло керував державою, зміцнював великокнязівську владу. Кілька успішних походів проти половців забезпечили спокій на південних рубежах держави. За Мстислава пожвавився західний напрямок зовнішньої політики (похід на Литву). Відбувалося активне будівництво.
Мстислав був останнім київським князем, чию владу можна охарактеризувати як монархічну. По його смерті в Київській Русі почалася доба роздробленості.
1.5 Київська Русь за часів роздробленості (кінець XI – середина XIII ст.). Причини роздробленості
Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125-1132 рр) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У XII ст. на теренах Русі одне за одним з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. Протягом XII ст. тенденція до розпаду набула прогресуючого характеру. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку XIII ст. збільшилося до 50.
Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Зокрема, О.Бойко виокремлює 5 основних факторів, які спричинили феодальну роздробленість:
1. Велика територія Київської Русі та її етнічна неоднородність. Русь займала значну територію (800 тис. км²), однак великий князь ще не мав достатньо міцного апарату влади, розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, зв’язок та ін.) для ефективного управління такою величезною територією. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла і поліетнічність Київської Русі. Поряд із слов’янами тут проживало понад 20 народів. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інших процеси – формування міцного апарату центральної влади та рівень консолідації нових народів і територій, їхнє своєрідне "переварювання".
2. Зростання великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала економічна замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості окремих земель Київської Русі. Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI ст. – у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю (нараховувалося приблизно 3 тис. вотчинних володінь). Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, проте пізніше, створивши свій апарат управління, місцева феодальна верхівка дедалі більше була зацікавлена як в економічній, так і політичній самостійності та незалежності від центру.
Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Навіть більше – вони прагнули для себе таких самих повноважень. Недарма у XII ст. титул "великий князь" поряд з київським мали чернігівський, володимирський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств проводили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни і миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств у середині XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.
3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Спочатку на Русі домінував "горизонтальний" принцип спадкоємності князівської влади (від старшого сина до молодшого, а після смерті представником старшого покоління – від сина старшого брата до наступного за віком). Однак, помітне збільшення чисельності нащадків Володимира та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них виходячи з власних інтересів, почали виступати за "вотчинний" або "вертикальний" принцип управління (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладення цих двох принципів, на думку вчених, були однією з причин феодальної роздробленості.
У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Київ, який того часу став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146-1246рр.) київський престол 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був своєрідним важелем для розширення власного впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової (зміцення центральної влади) та відцентрової (зміцнення вотчинної влади) тенденцій були суттю міжусобних війн.
4. Зміна торгівельної кон’юктури, частковий занепад Києва, як торгового центру поява поліцентрії в зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половці перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, христові походи відкрили для західноєвропейських купців морський шлях на схід, безпосередньо зв’язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Києва, а й спричинило поліцентрію у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Новгород, Смоленськ. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобами їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.
5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці, як свідчать літописи, за період від 1055р. до 1236 р. здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організовували руські князі. До того ж за цей час половці понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах.
Період феодальної роздробленості – закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздробленість – це не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме у цей час відбувалося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, формувався і вдосконалювався державний апарат тощо). Роздробленій формі земельної власності відповідала роздроблена форма держави, роздрібнена структура влади.
Сучасні історики (С.І.Кульчицький та ін.) вважають, що попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою. Київ залишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з’їзди, де й намагалися розв’язати суперечливі проблеми – головним чином пов’язані з організацією спільних походів проти половців.
Сучасні історики роздробленість поясняють не як розпад держави, а як зміну її устрою та форми правління. Київську Русь часів роздробленості дослідники називають федеративною монархією, використовуючи термін "федерація". Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, визначають як колективний сюзеренітет: замість одного великого князя владу здійснює об’єднання найважливіших князів однієї династії Рюриковичів.

1.6 Соціально-економічний розвиток і політичний устрій Київської Русі
Формування феодальних відносин. Економічний розвиток. За часів Київської Русі у східних слов’ян сформувалося феодальне суспільство. У цілому становлення феодальних відносин на Русі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до вотчинних (сеньйоральних). У цьому процесі науковці виокремлюють три етапи. Спочатку (в IX ст.) формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем, дружиною). Основним елементом цієї системи була ненормована данина, „полюддя”. Пізніше (у X ст.) стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає вотчинне землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви.
Варто зазначити, що у X-XII ст. активно формувалися васальні відносини на Русі: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Однак при цьому дарувалася не територія, а право стягувати податки. Тобто, помісна форма феодального землеволодіння не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. Пізніше, в умовах ослаблення князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина – спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися, даруватися).
Науковці звертають увагу на особливі формування феодальних відносин у Київській Русі. О.Бойко, О.Субтельний та інші акцентують увагу на те, що: по-перше, феодалізм на Русі зароджувався на основі первіснообщинного ладу, минаючи рабовласницький етап розвитку; по-друге, темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів існувала традиція приватної власності; по-третє, формування великого феодального землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки існувала значна кількість не заселеної, господарськи неосвоєної землі.
Відомо, що в умовах феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. В Київській Русі на різних етапах її розвитку існувало три вида ренти: на ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого була данина ("полюддя"); пізніше – із захопленням феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти; подальший розвиток товарно - грошових відносин зумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти – грошової, яка згодом стала найпоширенішою.
Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Особливо великого розвитку досягло землеробство. Основними зерновими культурами на Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. Для обробки землі застосувалися різні системи залежно від ґрунту і кліматичних умов. У лісовій зоні застосовували пересічну систему. Ліс вирубували, спалювали. Таким чином готувалися посівні площі. У лісостепових і степових районах використовували перелогову систему: розорювалися вільні ділянки землі й засівалися. Коли земля виснажувалася залишали її на кілька років (перелогом) під випас худоби – для відновлення родючості.
У землеробстві використовувалися різноманітні знаряддя праці. Основним знаряддям обробітку землі був плуг із залізним наральником. Він не тільки розпушував, а й перевертав пласт ґрунту. Для боронування використовували борони виготовлені із стовбурів невеликих дерев з коротко обрубаними гілками. Використовувалося багато ручних знарядь: заступи, молотки, серпи, коси та інші.
Поряд із землеробством розвивалося скотарство. Загалом розводили коней і волів, яких використовували для обробки землі; овець і кіз, які забезпечували селян м’ясом, хутром і вовною.
Допоміжними галузями господарства були промисли: бджільництво, мисливство, рибальство.
Важливе місце в господарському житті Русі належало ремеслу. Всього існувало понад 60 видів ремесл, найпоширенішими з них були: залізообробне гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва. Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. На ранньому етапі переважають сільські і вотчинні ремісники, з розвитком товарно-грошових відносин – міські. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.
Розвиток господарства, відокремлення ремесла від землеробства, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розвитку торгівлі сприяло й те, що через територію Русі проходили ряд важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і найбільш освоєних був "грецький" шлях ("із варяг в греки"), що через Дніпро зв’язував Прибалтику та Причорномор’я. Від Києва через Галич проходив "соляний" шлях. "Шовковий" шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм.
Основними товарами які вивозилися з Русі були в основному сільськогосподарська продукція та вироби первинної переробки: шкіра, хутра, вироби із заліза тощо. В обмін на свої товари Русь отримувала предмети розкоші, дорогі тканини, олію, вино, пряності, предмети церковного вжитку.
Активні торговельні відносини сприяли становленню грошової системи. Перші монети на території України (головним чином, римські), з’явилися у II-III ст. З часом східні слов’яни впровадили власну грошову одиницю – "куну" (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’являється нова грошова одиниця – гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Гривня являла собою зливки срібла вагою 160-196г. Лише наприкінці XIII ст. виникає карбованець – срібний злиток, вагою 1/2 гривні. За часів князя Володимира почали карбувати золотники і срібляники перші вітчизняні монети. Проте хутро залишилося важливим ціновим еквівалентом майже до XIV ст., коли почалося масове, систематичне карбування монет.
В умовах піднесення Київської Русі відбувався інтенсивний процес урбанізації. "Гради" (городища) виникають у східних слов’ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів де відбувалися: збір данини, общинні культові зібрання тощо. З розвитком ремесла і торгівлі ці тимчасові поселення перетворюються на постійні міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами. В IX-X ст. існувало понад 20 міст. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 "градів", з яких майже 100 були справжніми містами. Варяги ще на межі IX-X ст. називали Русь "Градаріки" – країна міст.
Соціальна структура населення. У X-XIII ст. в умовах поглиблення процесів феодалізації в соціальній структурі населення Київської Русі відбуваються значні зміни: ускладнюється ієрархічна структура панівного класу, відбувалася диференціація серед феодального залежного населення.
На вершині соціальної "піраміди" знаходився великий князь. Він очолював державу, приймав закони, вершив суд, вів міжнародну політику, організовував збір данини, піклувався про оборону держави, вважався власником усієї землі.
До панівного класу відносилися також удільні князя та бояри. Удільні князя звичайно були родичами великого князя, очолювали окремі князівства. До бояр відносилися знатні феодали, нащадки родоплемінної знаті й верхівка князівських дружинників. Удільні князя і бояри мали право володіти землею, із земельних прибутків були зобов’язані забезпечувати себе воєнними обладунками і разом зі своїми дорослими синами і слугами брати участь у військових походах. Із них формувалася державна адміністрація.
Наступну категорію населення складали урядники (найчастіше з числа бояр). До них відносилися: посадники – були намісниками князя, відповідали за порядок у підлеглих землях, за збір данини; волостелі – управляли волостю або маєтком князя; тіуни (огнищани) – князівські і боярські слуги, вони брали участь в управлінні волостю, містом, відповідали за збереження майна свого пана; палацові чини – керували окремими галузями князівського управління (тогочасні чиновники).
Окрему категорію населення становили дружинники. До їх складу входили воєводи й тисяцькі і рядові дружинники. Воєводи й тисяцькі очолювали давньоруське ополчення (тогочасні воєначальники, як правило, із числа бояр). Рядові дружинники – це професійні воїни. Вони складали військо князя, яке він утримував, забезпечував зброєю, кіньми, одягом, міг за вірну службу жалувати грошові нагороди й землі.
Купці – займалися торгівлею, найзаможніші з них володіли просторними садибами із житловими хоромами, господарськими приміщеннями. Вони входили до органів управління містом.
Ремісники жили в посадах, збіднілі, як правило, залежали від багатих покровителів, жили в їхніх садибах.
Селяни – найбільш численна категорія населення. Основними його верствами були:
– смерди – більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними. Вони об’єднувалися в сільські громади (мир, село). Громада охоплювала один або декілька сусідніх населених пунктів;
– закупи – колишні смерди, які потрапили у залежність до феодала, узявши в борг гроші – "купу", могли втратити господарство, якщо не повертали борг;
– рядовичі – селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;
– холопи – селяни, повністю залежали від хазяїна, який міг їх убити, продати, покарати.
Окремі групи феодально залежного населення складали челядь і чернь. Челядь – це жителі господарського двору: слуги, кухарі, пралі та ін. Хазяї могли їх продавати, дарувати, залишати у спадщину. Чернь – це збіднілі люди без майна, які наймалися на "чорну" роботу.
Важливу роль в соціальній структурі суспільства займало духовенство, яке ділилося на "чорне" (київський метрополіт, єпископи, настоятелі монастирів, ченці) і "біле" (мирське духовенство: вони справляли службу в церквах, на відміну від "чорного" духовенств їм дозволялося мати родину).
Політичний устрій. В процесі становлення і розвитку Київської Русі влада перенесла складну трансформацію, яка віддзеркалювала зміни в економічному, суспільному житті країни.
Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Науковці виокремлюють три періоди розвитку державного устрою
Протягом першого періоду (882 – 70-ті роки ІХ ст. -становлення давньоруської держави) утворилася і діяла дружинна форма державності: на основі княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. Дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч.
У другому періоді (980 – середина ХІ ст. – доба розквіту Київської Русі) формується централізована монархія: вся повнота влади все більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливають лише бояри.
У період феодальної роздробленості (друга половина ХІ – перша третина ХІІ ст.) відбулася ще одна зміна форми державного устрою: замість одноосібної монархії утворилася федеративна монархія. За цих умов влада зосереджувалася не в руках великого князя, а в руках найвпливовіших князів, що приймали компромісні рішення.
Основними елементами механізму політичної влади в Київській Русі були князь, боярська рада та віче.
Великий Київський князь був головним носієм державної влади, організовував роботу всіх органів управління, представляв країну на міжнародній арені. В його руках зосереджувалася законодавча, виконавча, судова та військова влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви.
Боярська рада (дума) – це був дорадчий орган. До боярської ради входили старші дружиники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни і миру, укладання угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. Боярська рада мала право "вето". Проте залежність боярської ради від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко зафіксованими функціями.
Віче – це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. У добу посилення централізму та монархії віча занепадали, а в період ослаблення князівської влади знову відроджувалися. Перші згадки про віче датуються 1016 р. (Новгород), 1068р. (Київ). Право скликати віче мали князь, митрополит, або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансами та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Рішення приймалися не голосуванням, а гучним криком. І все ж в реальному житті віче мало обмежену самостійність і рідко виступало з законодавчими ініціативами.
Таким чином, князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності, основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. В цій системі управління домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення підвищувалася роль боярської ради і віче.
1.7 Культура Київської Русі
Культура Київської Русі досягла високого рівня, що зумовлено значними здобутками попередніх етапів розвитку східних слов’ян, розвитком Київської держави та творчим засвоєнням досягнень Візантії і західної Європи.
Величезне значення для розвитку культури мала поява писемності. Країна мала свою писемність ще до прийняття християнства. Існували найдавніші рукописи, які написали "руські письменники", вели записи княжих указів та міждержавних договорів тодішньою мовою. Пізніше, близько 863 р. була прийнята слов’янська азбука, котру склали болгарські просвітителі Кирило та Мефодій (кирилиця, яка лежить в основі сучасних українського та російського алфавітів). Поширення писемності на Русі сприяло розповсюдженню освіти, яка опікувалася церквою та князем і зосереджувалася переважно в монастирях. Перша школа в Києві була відкрита князем Володимиром при Десятинній церкві, і ще більшого поширення набули школи за правління Ярослава Мудрого (в Києві діяла школа, де навчалося більше трьохсот дітей). Навчання грамоті розпочиналося з вивчення азбуки. Учні писали на восковій дощечці за допомогою писал – стрижнів із загостреним кінцем.
Високий рівень освіченості населення сприяв розвитку літератури. Ще до виникнення писемності у східних слов’ян існували: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні. Багатою і різноманітною була усна народна творчість. Один із старіших фольклорних жанрів – це народні перекази, билини. Найпопулярнішими героями билин були Ілля Муромець, Добриня Нікітич, Альоша Попович, Микула Селянинович. У билинах оспівувалася мужність і хоробрість богатирів, які боронили рідну землю від ворогів.
Серед найдавніших зразків літератури є "Слово про закон і благодать", написане першим київським митрополитом Іларіоном близько 1050 р. У ньому підноситься значення християнства, яке протиставляється язичництву. Видатним письменником свого часу був князь Володимир Мономах, який написав "повчання дітям". Цей твір є автобіографією князя, і разом з тим, викладом його політичних та філософсько-етичних поглядів. Володимир вважав, що князь сам повинен входити в усі галузі управління, не кривдити людей, зберігати мир, єдність держави.
Найчудовішим поетичним твором княжої доби є "Слово о полку Ігоревім" (1185-1187 рр.). У цьому творі викладено історію походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців, який закінчився поразкою князя. Головна ідея твору заклик до єдності князів у боротьбі з іноземними ворогами.
Значна частина літератури належить до релігійної. Найбільш відомими є створені у другій половині XI ст. "Житіє Бориса і Гліба" та "Житіє Феодосія Печерського".