До цього параграфу була примітка. Від приват-доцентів як таких, що не перебували в дійсній службі потрібна була у випадку припинення ними лекцій тільки проста заява про це ректорові.
Вищою інстанцією по навчальних і судових справах в університеті були загальні збори, або Рада, що складалася з ординарних і заслужених професорів. Рада обирала ректора, інспектора казенних студентів, професорів, почесних членів, ад'юнктів; призначала учителів у гімназії й повітові училища; визначала порядок навчального життя як університету, так і інших навчальних закладів округу. Вона була вищою інстанцією університетського суду.

1.2 Вимоги до ступеню

У Європі до початку XIX століття вже склалася традиція підготовки й присудження вчених ступенів, які підрозділялися на три категорії. До першої категорії відносилися ординарні професори, до другого - екстраординарні професори, до третього - приват-доценти (залучалися до читання лекцій, але не були на утриманні держави).
Існуючі в Європі вчені ступені в XVIII столітті були перенесені в Росію, однак тільки в XIX сторіччі з'явилися законодавчі акти, що регулюють їхнє присудження[3].
Відповідно до «Положення про введення в учені ступені» (1819) було передбачено чотири вчені ступені - дійсний студент, кандидат, магістр і доктор, але фактично присуджувалися тільки три вчені ступеня. Звання дійсного студента університету присуджували більшості закінчивших університетські курси студентам, а ступінь кандидата отримували лише деякі, в основному ті, які виявили здатність до наукової праці[4]. Надалі положеннями 1837, 1844 і 1864 року передбачалося три вчені ступеня: кандидат, магістр і доктор. В 1884 році був скасований учений ступінь кандидата.
У Європі в цей період у зв'язку з розвитком наукового життя число вчених ступенів поступово скорочувалося й до середини XIX століття, наприклад, у німецьких університетах, була збережена на всіх факультетах лише один ступінь доктора (крім богослов'я). Довше всього середньовічні форми вчених ступенів збереглися в Англії й Франції.
Розповімо про вимоги до ступеню професури та викладачів, які регулювалися "Загальним статутом імператорських російських університетів" від 18.06.1863р.
Згідно із ним, ніхто не міг бути ординарним або екстраординарним професором, не маючи ступінь доктора по розряду наук, що відповідають його кафедрі. Для одержання звання доцента належало мати, принаймні, ступінь магістра; приват-доцентами ж могли бути й кандидати, що представили дисертацію (pro venialegendi) по тому відділенню факультету, у якому вони мають намір викладати, і захистили її привселюдно в присутності факультету.
Наприкінці 18 - початку 19 ст. в університетах поступово починає складатися інститут магістратури, вводиться вчений ступінь магістр. Інститут магістратури не був регламентований законодавчими актами, а був результатом академічної нормотворчості Московського університету, а згодом - інших університетів. Кількість присуджуваних магістерських ступенів була незначною. В 60-х роках цього ступеня були визнані гідними чотири чоловіки, в 70-х - один; в 80-х - п'ять. Магістранти склали основну частину професорсько-викладацького складу Московського університету.
Учений ступінь «магістр філософії й вільних наук» укоренився на філософському факультеті, де велося викладання теоретичних гуманітарних і природничих наук, але даний ступінь відображав ще слабку внутрідисциплінарну диференційованість науки й не мав певного посадового еквівалента. Так володільцями ступеня «магістра філософії й вільних наук» були викладачі, які читали студентам лекції по логіці, метафізиці, геометрії, тригонометрії, естетиці, древній словесності[5].
Підготовка до магістерського іспиту займала до 4 років. Відомі випадки, коли професори-екзаменатори задавали попередньо до 200-300 питань (кожний виходячи зі свого бачення проблеми підготовки магістранта) і приблизно такий же список рекомендованих книг. Загальний список затверджувався факультетом. Вважалося: якщо здобувач не знає детально стан питання, то він як учений неспроможний. Іспит повинен був дати уявлення науковій громадськості про те, наскільки здобувач володіє знаннями по всьому спектрі предметів факультету. В історії російських університетів того часу відомі одиничні факти підготовки до такого іспиту за два роки. Історик О.Є.Іванов наводить імена тільки трьох йому відомих здобувачів: історика В.О.Ключевського (1868), натураліста І.О.Каблукова (1882) і правознавця П.О.Сорокіна (1916). Магістрант, затверджений у посаді приват-доцента, одержував право читати лекції студентам, через що магістерський іспит став дедалі частіше здаватися здобувачами значно раніше захисту дисертації (спочатку ці два заходи проводилися через день), що трохи полегшувало сам захист для здобувачів, жадаючи від них значної напруги сил. Таке було під силу не всім, від простого викладача університету була потрібна тільки наявність відповідної вищої освіти[6].
Зміст освіти в магістратурі полягав в підготовці до усного іспиту, читанню пробних лекцій, написанні «ученого твору» або дисертації, що готувалася латинською мовою з перекладом на російську. Зміст дисертації ставав предметом ученого диспуту, за результатами якого й виносився вердикт про присудження магістерського ступеня[7].
Магістерський ступінь у сфері «вільних» наук до 1803 року був єдиним. В 60-х роках XVIII століття в Московському університеті з'являються «бакалаври філософії», що присвоювалися найбільш успішним студентам, але цей учений ступінь не отримав широкого розповсюдження.
Реформи у вищій освіті в 19 столітті потребували зміни підготовки наукових і викладацьких кадрів. У цей період освіта в Росії вперше по значимості була прирівняна до основних галузей - армії, фінансам, іноземним і внутрішнім справам. Особливо важливим була та обставина, що право присудження вчених ступенів одержали всі російські університети, при цьому всі вони керувалися однаковими вимогами до рівня підготовки претендентів на вчені ступені й процедурі їхнього отримання. Подібного підходу в масштабі держави не було ні в одній країні світу.
Лектори мов визначалися по попередньому переконанню Ради в їхніх зведеннях і здібностях до викладання.
Прозектори по медичному факультеті, досягаючи цих звань, на підставі загальних постанов по медичній частині, також астрономи-спостерігачі по фізико-математичному факультеті користувалися правами доцентів.
Поступово сформована в Росії система присудження вчених ступенів і звань не була просто запозиченою з досвіду інших країн. Ця система була розрахована на більше високі вимоги до осіб, які готувалися до наукової й педагогічної діяльності. За свідченням Гнатовича, учені ступені в Росії минулого сторіччя відрізнялися від учених ступенів інших країн. В Англії й Франції «учені ступені бакалавра й ліценціата більше відповідали російському кандидатству, а докторант - магістерству, але не докторству»[8]. Учений ступінь доктора в німецьких університетах присуджувався порівняно легко після закінчення університетського курсу на «підставі спеціального іспиту, друкованого роздуму або книги й публічного диспуту».

1.3 Порядок ведення занять

Князь П.А.Кропоткін, коли він жив з 1886 по 1917 р. в Англії, часто писав своєму британському другові професорові Джеймсу Мейвору. В одному із цих листів він описував життя сім'ї сусідів, заняття синів і дочок хазяїна будинку в середній школі й університеті (повторю ще раз: Кропоткін писав не росіянинові, а англійцеві, Мейвору, що, втім, добре знав Росію). Розуміючи, що теми дипломної роботи це стосується лише побічно, не можу проте не привести уривок із цього листа.
"Із Джиммі все в порядку. Він розумний, завжди готовий працювати, до того ж робить великі успіхи, наскільки я можу судити. Але, на жаль, чи є у світі що-небудь дурніше, ніж британська система університетської освіти?! <...> Коли Джим розповідає мені про те, чим він займається або чим займаються дочки Ньюнхемів, а також чим йому забороняється займатися, що все зводиться до одержання уривчастих знань лише в одній вузькій галузі науки, я дійсно не можу не зазнавати враження, що переді мною знаходиться якийсь середньовічний студент. Ні фізики, ні хімії, ні астрономії, ні теорії теплоти, ні теорії світла й електрики, ні теорії пружності, ні вищих розділів геометрії, ні статики й динаміки. < . . . > Ми все це вивчали в Санкт-Петербурзі". (Лист був написаний 21 грудня 1903 року, майже сторіччя назад, після двадцятилітнього життя Кропоткіна в Англії, коли він міг уже на підставі великого досвіду порівнювати британську й російську системи освіти.)[9]
Хоча абсолютизувати це сердите висловлення Кропоткіна не потрібно, хоча Велика Британія могла заслужено пишатися своїми успіхами в освіті й розвитку наук, але на сході Європи, у перейшовшій після середини XIX століття до стадії бурхливого промислового зростання Росії склалася першокласна система гімназичної й університетської освіти. Росія виходила на передові позиції у світі. Звісно, в цій системі не бракувало недоліків, але сам принцип викладання наук та їх кількість в російських університетах (до них відносилися також Київський та Харківський, а згодом – Одеський) викликала здивування і повагу.
Порядок ведення занять в університетах Підросійської України фактично був таким самим, як і на території всієї Російської імперії і регулювався тим самим Статутом з усіма його змінами. Однак слід зауважити, що в Статуті Київського університету 1833 року, до прийняття нового статуту, було зауважено, що прийом студентів здійснюється двічі на рік – отже, було введено семестрову систему. Викладачам наказувалося складати навчальні курси так, щоб студент міг вивчити їх за один семестр. Це призводило до дробління курсів, а отже, до збільшення кількості предметів, що вивчалися[10].
Параграф 12 Статуту був ввідним, і з нього виходило, що науки, що входять до складу університетського викладання, розподілялися по факультетах і кафедрах у нижченаведеному порядку.
Згідно з параграфом 13 Статуту, в історико-філологічному факультеті належало існувати таким кафедрам при 12 професорах і 7 доцентах:
1) філософія:
а) логіка,
б) психологія,
в) історія філософії;
2) грецька словесність:
а) грецька мова й тлумачення авторів,
б) історія грецької літератури,
в) грецькі стародавності;
3) римська словесність:
а) латинська мова й тлумачення авторів,
б) історія римської літератури,
в) римські стародавності;
4) порівняльна граматика індо-європейських мов;
5) історія російської мови й російської літератури;
6) історія загальної літератури;
7) слов'янська філологія:
а) слов'янські мови,
б) історія слов'янських літератур,
в) слов'янські стародавності;
8) загальна історія;
9) російська історія;
10) церковна історія;
11) теорія й історія мистецтв.
Згідно із параграфом 14 Статуту, у фізико-математичному факультеті призначалися такі кафедри при 16 професорах і 3 доцентах:
1) чиста математика;
2) механіка:
а) аналітична,
б) практична;
3) астрономія й геодезія;
4) фізика;
5) хімія:
а) дослідна,
б) теоретична;
6) мінералогія;
7) фізична географія;
8) геогнозія й палеонтологія;
9) ботаніка:
а) морфологія й систематика рослин,
б) анатомія й фізіологія рослин;
10) зоологія:
а) порівняльна анатомія й систематика тварин,
б) анатомія людини й фізіологія тварин;
11) технічна хімія;
12) агрономічна хімія.
Агрономічна хімія й технічна хімія могли бути замінені агрономією й технологією.
Відповідно до параграфу 15 Статуту, у юридичному факультеті встановлювалися такі кафедри при 13 професорах і 8 доцентах:
1) енциклопедія права:
а) енциклопедія юридичних і політичних наук,
б) історія філософії права;
2) історія найважливіших іноземних законодавств давніх і нових;
3) історія російського права;
4) історія слов'янських законодавств;
5) римське право:
а) історія римського права,
б) догматика римського цивільного права,
в) візантійське право;
6) державне право:
а) теорія державного права,
б) державне право найважливіших іноземних держав,
в) російське державне право;
7) цивільне право й цивільний судоустрій і судочинство;
8) кримінальне право й кримінальний судоустрій і судочинство;
9) поліцейське право:
а) вчення про безпеку (закони благочинності),
б) вчення про добробут (закони благоустрою);
10) фінансове право:
а) теорія фінансів,
б) російське фінансове право;
11) міжнародне право;
12) політична економія й статистика;
13) церковне законознавство.
Відповідно до параграфу 16 Статуту, у медичному факультеті було визначено такі кафедри при 16 професорах і 17 доцентах, зокрема в числі останніх двох прозекторів:
1) медична хімія й фізика:
а) фізіологічна хімія,
б) патологічна хімія,
в) вправи в лабораторії,
г) прикладна фізика;
2) анатомія здорової людини;
3) ембріологія, гістологія й порівняльна анатомія;
4) фізіологія:
а) систематична,
б) експериментальна;
5) фармакогнозія й фармація;
6) загальна патологія:
а) систематична,
б) експериментальна;
7) загальна терапія й лікарська діагностика. При ній: історія медицини й енциклопедія;
8) спеціальна патологія й терапія. При ній:
а) систематичний і клінічний виклад вчення про нервові й душевні хвороби,
б) систематичний і клінічний виклад вчення про нашкірні висипки;
9) патологічна анатомія:
а) систематичний виклад,
б) патологічні розтини;
10) теоретична хірургія. При ній:
а) офтальмологія із клінікою,
б) вчення про сифілітичні хвороби й про хвороби сечових і статевих органів із клінікою;
11) фармакологія теоретична й експериментальна. При ній:
а) рецептура,
б) вчення про мінеральні води;
12) хірургічна факультетська клініка. При ній:
а) оперативна хірургія,
б) прикладна анатомія,
в) вчення про пов'язки й машини,
г) вправляння в операціях на трупі;
13) терапевтична факультетська клініка;
14) акушерство й жіночі хвороби із клінікою. При ній дитячі хвороби із клінікою;
15) судова медицина з токсикологією, гігієна й медична поліція. При ній:
а) госпітальне судово-медичне відділення,
б) судово-медичні розтини,
в) вчення про епізоотичні хвороби й ветеринарна поліція;
16) госпітальна терапевтична клініка;
17) госпітальна хірургічна клініка.
Крім того, перебували:
1. При кафедрах:
а)медичної хімії й
б)фармації - по одному лаборанту.
2. При факультетських і госпітальних клініках - по двоє ординаторів.
3. При акушерській клініці – повитуха.
Все це могло змінюватися відповідно до потреб конкретного вищого навчального закладу. Наведемо приклад. У Київському університеті у 1863 році Статут 1863 р. передбачав на медичному факультеті 17 кафедр при 16 професорах, 15 доцентах і двох прозекторах, проте фактично було затверджено 16 кафедр. Дозволялося створити кафедри: ембріології з порівняльною анатомією, загальної патології, гігієни і медичної поліції, фармакогнозії й фармації, теоретичної і експериментальної фармакології, медичної фізики й хімії.
Згідно з параграфом 18 Статуту, для студентів православного сповідання всіх факультетів перебуває при кожному Університеті особлива кафедра богослов'я.
Параграф 20 Статуту стверджував, що кафедри розподіляються між професорами ординарними і екстраординарними, але можуть бути доручені й доцентам не більше, однак, як на три роки.
Параграф 21 визначав, що число професорів і доцентів, у штаті визначене, але може бути збільшене в міру потреби й коштів Університету.
Відповідно до параграфу 82 Статуту, штатні викладачі були зобов'язані:
·                    давати докладний звіт про своє викладання факультетським зборам,
·                    виконувати доручення факультету й Ради, які пов’язані з їхніми вченими заняттями,
·                    брати участь у випробуваннях кандидатів на різні вчительські місця, також домашніх учителів і вчительок.
Обов'язки приват-доцентів визначалися добровільною їхньою угодою з факультетськими зборами, що затверджувалася попечителем округу.
Штатні викладачі відповідно до параграфу 86 Статуту повинні були викладати свій предмет стільки годин на тиждень, скільки на підставі представлених ними міркувань і після розгляду всіх обставин призначить їм факультет із затвердження Ради.
Найважливішою частиною педагогічної діяльності професорської інтелігенції було читання лекцій. До них готувалися найбільш ретельним чином, намагаючись донести до слухачів найостанніші відомості в тій або іншій галузі наукового знання. З цієї причини багато професорів намагалися не читати двічі той самий курс, складаючи на кожний навчальний рік новий. До лекцій готувалися по-різному: хтось писав повний текст, від слова до слова, інші обмежувалися невеликими планами.
Наприкінці другої половини ХІХ століття у зв’язку з реформуванням навчальної системи лекції вже не відіграють настільки великої ролі, хоча й залишаються основним засобом передання студентам нової інформації. У педагогічний процес активно впроваджуються семінарські, лабораторні та інші види практичних робіт. Практичні заняття студентів медичного факультету проводились в лабораторіях, кабінетах, клініках, анатомічному театрі.
Докладно охарактеризував Статут основні функції університетського професора, найважливіший обов'язок якого полягав у тому, щоб
1) викладати курси найкращим і найзрозумілішим чином і сполучати теорію із практикою у всіх науках, у яких це потрібно,
2) викладати наставляння, поповнювати курси свої новими відкриттями, учиненими в інших країнах Європи.
Як бачимо, тут мова йде й про зміст, і про методи викладання.
Також важливу роль відігравало позакурсне навчання. Університетська реформа створила сприятливі умови для розвитку університетів, а тим самим і для розвитку науки. Наслідком цього стала організація наукових товариств, що зробили величезний вплив на розвиток російської науки. Спочатку правом організації наукових товариств користувалися фізико-математичні факультети, що створили товариства натуралістів. Першим було Товариство аматорів природознавства, антропології й етнографії при Московському університеті, відкрите в 1863 р.
Наприкінці 60-х років товариства натуралістів були створені при Петербурзькому, Київському, Харківському, Казанському й Новоросійському університетах. Члени цих товариств провели безліч наукових досліджень, зібрали численні експонати для університетських музеїв і кабінетів. Організовувалися експедиції по вивченню природи Росії та України, включаючи самі віддалені й незвідані краї. Ця діяльність надзвичайно сприяла широкому й плідному розвитку природних наук.
Вслід за натуралістами наукові товариства стали організовуватися в галузі гуманітарних наук. Одним з перших у цій галузі було Санкт-Петербургское педагогічне товариство (1869 р.). Воно поєднувало широке коло вчених, діячів в галузі народної освіти, що ставили своїм завданням сприяння науковій розробці педагогічних проблем. Серед активних учасників товариства були К. Д. Ушинський, Н. Х. Вессель, П. Ф. Каптерєв і інші видатні педагоги.

1.4 Регулювання оплати праці викладачам

На початку ХІХ століття в Російській імперії взагалі та у Підросійській Україні зокрема склалася доволі загрозлива ситуація у сфері освіти. Пов’язана ця ситуація була почасти й з дуже поганим фінансуванням професорсько-викладацького складу вищих закладів освіти, а отже, й з неповагою до професії науковця як такою.
Становище було настільки серйозним, що навіть таємна політична поліція визнала своїм обов'язком звернути увагу государя на те погане становище, у якому знаходиться російська (а разом з нею – й українська, оскільки вища освіта регулювалась одними й тими самими постановами та Статутами) професура. В «морально-політичному» звіті III Відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії за 1839 рік граф Олександр Христофорович Бенкендорф всепідданніше доповідав Миколі I: «Становище російських професорів було найжалюгіднішим як відносно платні, так і вигід, що доставляються службою, і тому тільки й існували вони приватними уроками по приватних домах і пансіонах. Але, витрачаючи час на уроки для придбання їжі, вони не встигали слідкувати за ходом наук і залишалися завжди позаду, а потім зовсім відстали. Тому в російських університетах і інших закладах науки викладалися по ветхій методиці й успіхи в науках були все слабкіше, а недолік у гарних викладачах ставав безперервно нагальнішим»[11] .
У цілому наприкінці XIX - початку ХХ ст. питання про справедливу оплату праці професорів і викладачів набуло суспільного звучання й стало частиною вимог глибокої реформи вищої школи. Мова йшла не тільки про недостатність коштів, що відпускають на оплату науково-педагогічної діяльності, але й про явну недооцінку владою високого значення професорської діяльності.
Матеріальне становище викладачів протягом усього ХIХ століття було вбогим, а молодшого складу - нерідко злидарським. Праця викладача університету оцінювалася вкрай низько, далеко не адекватно витраченим зусиллям. Тому брак матеріальних коштів, боротьба за виживання штовхали на додаткові заробітки. Особливо защемленим у цьому плані виявлявся молодший викладацький склад - приват-доценти, асистенти, лектори. Казенної зарплати вистачало лише на те, щоб звести кінці з кінцями. Так, квартирних грошей вистачало лише на одну кімнату. Тому викладачі користувалися квартирами без зручностей, нерідко розташованими вдалечині від навчального закладу. Хоча на початку 80-х років матеріальне становище професорсько-викладацького складу трохи покращилося, проте, воно не забезпечувало нормального існування родини, що змушувало викладачів, як і раніше, шукати додаткові джерела прибутку.
Украй скрутні матеріальні умови життя були однією з причин того, що багато професорів і викладачів, особливо молодих, не могли собі дозволити мати родину й дітей. Протягом другої половини XIX в. біля третини всіх професорів були самотніми.
Щоб якось полегшити долю професури, була введена в університетах система “професорського гонорару”, суть якого полягала в тому, що студенти платили професорам за читання лекцій і проведення практичних занять. Ця сума була додатковою до основного окладу. Система гонорарів повинна була по ідеї стати основою конкуренції серед викладачів. Але на практиці вона внесла ворожнечу серед викладачів, викликавши почуття заздрості й навіть ворожості. Розповімо про цю систему докладніше.
Студенти сплачували „гонорарні гроші” викладачам з розрахунку 75 коп. за тижневу годину на медицинському факультеті і 1 карбованець – на інших факультетах. Таким чином уряд хотів заохотити викладачів працювати більше – адже відомі випадки, коли один професор читав лекції одночасно в п’яти місцях. Однак, як виявилося, гонорари залежали не від якості лекцій, не від популярності професорів, а від загальної кількості потоків та обов’язковості тих чи інших лекцій. Тому професора-медики опинилися у виграшному стані, так само, як і професори, які читали обов’язкові курси на інших факультетах. До них повинні були записуватися всі студенти, в той час, як багато студентів відвідували необов’язкові, але цікаві факультативні курси, за які вони не платили професурі грошей.
Проіснувавши 13 років, ця система була скасована[12].
Серед «переваг», закладених у першому загальноуніверситетському Статуті й збережених у всіх наступних Статутах, були такі права, як звільнення професорського житла «від постою й платежу квартирних грошей», звільнення університетської пошти від всіх мит і «вживання гербового паперу». Були надані також значні митні переваги: «Усе, що Університет для вживання свого по навчальних і художніх предметах виписує із чужих країв, як то: книги, машини всякого роду й усякі художні речі, дозволяється привозити безперешкодно й безмитно, як морем, так і сухим шляхом, і, щоб уникнути якої-небудь шкоди, прикордонна Митниця не розкриває ящиків, Університету адресованих, але, приклавши клейма, при повідомленні пропускає далі з тим, щоб вони в самому Університеті в присутності Магістратського Члена розкриті й оглянуті були». Можна припустити, що зазначені пільги реально сприяли зміцненню матеріальної бази університетів.
Розмір пенсії професора або доцента визначався, виходячи з розміру платні й стажу роботи. Наприкінці ХIХ століття найвища пенсія викладача становила 2/3 колишнього грошового утримання. Частина професури, що прослужила в університеті 30 і більше років, одержувала пенсію, яка дорівнювала грошовому окладу[13].
Це були не дуже великі гроші, тому поряд з пенсіями професорам або доцентам визначалися й інші джерела доходу. Наприклад, згідно із параграфу 79 Статуту професори та інші викладачі, звільнені з Університету з пенсією, мали право з дозволу Ради й піклувальника користуватися університетськими посібниками й читати лекції. Однак ці джерела доходу підлягали суворому контролю. Так, згідно Параграфу 78 Статуту, професори та інші викладачі, а також і всі інші особи, що користуються щодо пенсій правами навчальної служби, залишаються в ній по вислузі строку на повну пенсію не інакше, як по новому обранню в Раді. Це нове обрання має чинність протягом п'яти років, по закінченні яких для подальшого продовження служби професори й всі інші вищезгадані особи піддаються знову новому обранню теж не більше, як на п'ять років і т.д. Кожне з таких обрань вважається здійсненим, якщо на користь того, хто обирається, подано не менше двох третин голосів. У противному випадку місце, займане тим, хто балотувався, оголошується вакантним.
Щоб покращити становище були здійснені ще деякі заходи. Їх умовно можна назвати „нематеріальними”. До середини XIX століття професора й академіки підросли в чинах і досягли полковницького й навіть генеральського рангів (до тих пір їх ранг дорівнював капітанському). Ректор університету мав право претендувати на чин дійсного статського радника, що відповідало чинові генерал-майора. І зверталися до нього відповідно: «Ваше превосходительство». До кінця XIX століття заслужений професор міг дослужитися вже до чина таємного радника. Однак ще в середині XIX століття університетські професори не сприймалися як люди, що належать до «вищого суспільства». Згадаємо те неприховане презирство, з яким князь Раменський, персонаж «Тисячі душ» Писемського, трактує професорів: для аристократа вони були людьми необтесаними й малокультурними. Навіть після того як дворянство втратило свою колишню роль у суспільстві, сила інерції була настільки велика, що й у післяреформеній Росії представник порядної дворянської фамілії продовжував цуратися професорської кар'єри. Граф Вітте згадував, що коли він після закінчення курсу в університеті в 1870 році захотів залишитися на кафедрі чистої математики для готування до професорського звання, його рідня, мати й дядько-генерал — до речі, дуже культурні й освічені люди — стали проти цього бажання. «Головний їхній довід полягав в тому, що це заняття мені не відповідає, тому що це не дворянська справа». Не допомогло навіть посилання на той незаперечний факт, що відомі московські професори Кавелін і Чичерин походили з родовитих дворянських сімей. Цей аргумент не був сприйнятий ріднею майбутнього прем'єр-міністра. Ситуація змінилася лише наприкінці XIX століття. Згадаємо знамениті чеховські п'єси. Професор Серебряков, чиє незнатне походження було ненав'язливо підкреслено в п'єсі «Дядя Ваня», взяв у дружини дочку сенатора, і теща, яка вважала себе «прогресисткою», боготворила зятя, а брат першої дружини професора присвятив все своє життя безкорисливому й жертовному служінню «світилу науки». Однак високий соціальний статус професора не гарантував матеріальної незалежності: після виходу у відставку Серебряков, як ми добре пам'ятаємо, щоб звести кінці з кінцями, вирішив продати маєток, що принесла йому в придане покійна дружина. Героїні драми «Три сестри» сестри Прозорови мріяли про переїзд у Москву, де їхній брат Андрій стане професором університету. Три генеральські дочки вже мріяли про те, що ще недавно сприймалося як нонсенс. Найбільш чуйні серед перших глядачів чеховських п'єс повинні були вловити ці виразні прикмети часу, що вислизають від нашої уваги[14].
Приділялася увага й тому, щоб до Російської імперії приїжджали іноземні викладачі. Так, згідно Параграфу140 Статуту, запрошувані із чужих країв викладачі мали право при першому в'їзді в державу привозити із собою або виписувати після того протягом року різні речі й пожитки безмитно на суму мита дев'ятисот рублів. У цю суму не включалися мита з таких привезених самими викладачами речей, які підлягали безмитному пропуску при пасажирах, що в'їжджають через кордон, так само як з навчальних посібників, під якими малися на увазі книги, інструменти, географічні карти і т.ін., які без усякого обмеження дозволялося привозити через кордон як викликуваним в університети вченим іноземцям, так і вітчизняним викладачам, що поверталися на батьківщину, і взагалі подорожуючим у чужих краях на рахунок уряду вихованцям університетів.
Відповідно до Параграфу 141 Статуту викладачі з іноземців по звільненні з університетів мали право виїжджати повсякчас за кордон без платежу мит за власне майно, що вивозилося ними.

2. Порядок отримання вченого ступеню

2.1 Вимоги до вченого ступеню в Підросійській Україні

З Указу Імператора від 24 січня 1803 року «Про устрій училищ» почалася офіційна історія присудження вчених ступенів за участю російських державних органів управління[15]. В «Збірнику розпоряджень по Міністерству народної освіти» цього ж року вказувалося: «Ніхто не може бути професором, не бувши колись доктором і ад'юнктом, не маючи звання магістра, крім росіян і іноземців, визначених по особливості популярності в ученому світі...». Тим самим підкреслювалася значимість одержання вчених ступенів у педагогічній ієрархії університетів. Відповідно до цього указу, "право давати вчені ступені або достоїнства" надавалося чотирьом університетам: Московському, Дерптському (з 1893 року - Юрьєвський, пізніше Тартуський університет, Естонія), Казанському й Харківському. З листопада 1804 р., коли були затверджені статути цих університетів, що містили розділ «про випробування й проведення в університетське достоїнство» (тобто регламентували наукову атестацію), почалася систематична підготовка й атестація наукових кадрів у Росії.
Ще пізніше право присуджувати вчені ступені одержали університети у Варшаві, Києві, Санкт-Петербурзі.
На відміну від західноєвропейських держав, у Росії до професорського звання вели три послідовні щаблі:
1) державний екзамен із закінченні університету;
2) магістерський іспит і магістерський диспут або захист дисертації на вчений ступінь магістра;
3) докторські іспити й публічний захист докторської дисертації.
Якщо в німецьких і інших університетах присудження вчених ступенів не залежало від їхньої послідовності, тобто вчений ступінь доктора можна було отримати, не маючи ступеня магістра, то в Росії (а отже – в Підросійській Україні) випробування на ступінь магістра й доктора провадилися строго послідовно. Вищий ступінь не можна було отримати, не маючи попереднього, крім виняткових випадків (за особливі наукові досягнення магістрант міг бути возведений прямо в докторський ступінь). Між затвердженим ученим ступенем і допуском до одержання нового вченого ступеня повинен був пройти певний час:
1) між дійсним студентом і кандидатом — 1 рік;
2) кандидатом і магістром — 2 роки;
3) магістром і доктором — 3 роки.
Потім ці інтервали були скорочені до 1 року.
Брокгауз та Єфрон зазначали: «Ступінь Магістра отримує особа, що по закінченні університетського курсу, витримає особливе усне випробування у відомій галузі наук і привселюдно захистить схвалену факультетом дисертацію. В особливо поважних випадках факультет може допустити до випробування на ступінь Магістра й особу, що представила докторський диплом іноземного університету. Особа, що витримала магістерський іспит, але не захистила ще дисертацію називається магістрантом. При особливо видатних достоїнствах магістерської дисертації факультет може клопотатися про зведення магістранта прямо в ступінь доктора. Ті, хто має ступінь Магістра можуть просити про зарахування в потомствене почесне громадянство; при вступі на цивільну службу вони мають право на чин IX класу. Магістрами можуть бути призначувані екстраординарними професорами університетів. Магістрам надані такі ж академічні знаки <…... > як і докторам, тільки не золоті, а срібні. Православні духовні академії можуть удостоювати ступеня Магістра богослов'я. Учений ступінь магістр розуміється також як «як перший учений ступінь, що дає право на заняття кафедр»[16].
Отже, відштовхуючись від західноєвропейської системи атестації, Росія пішла своїм шляхом. Головна відмінність полягала в тому, що, одержавши право присудження вченого ступеня, всі російські університети – а отже, університети Підросійської України – керувалися однаковими вимогами до процедури захисту й рівню підготовки претендентів на вчені ступені. Лише до 1816 р. присудження вчених ступенів здійснювалося на основі статутів університетів і сформованих у кожному з них традицій. Після скандалу навколо так званої «дерптської афери» із продажу дипломів у Дерптському університеті Міністерством народної освіти захисти дисертацій на здобуття вчених ступенів у Росії були припинені. Було ухвалене рішення про розробку й прийняття на державному рівні відповідного нормативного документа, у якому регламентувалися вимоги як до самої дисертації, так і до процедури її захисту.
З 1819 р. вступило в дію «Положення про вчені ступені», обов'язкове для всіх університетів Росії. Відзначимо, що це положення не тільки узаконювало уніфікований, обов'язковий для всіх університетів процедурний регламент присудження вчених ступенів, але й визначало науки, по яких можуть проводитися випробування на вчені ступені; розподіл наук на 4 факультети (розділи) - богословський, юридичний, медичний і філософський - автори вважають прообразом номенклатури спеціальностей. Його основні розділи були дороблені й уточнені в наступних «Положеннях», прийнятих в 1837, 1844 і 1864 р.р. Відповідно до них, учені ступені ранжувалися за схемою «дійсний студент - кандидат - магістр - доктор». Право присуджувати такі вчені ступені надавалося факультетам університетів. Учені ступені кандидата, магістра й доктора передбачалося давати з відповідним зведенням у чиновницькі класи згідно «Табеля про ранги». Контроль за діяльністю ректорів і професорських колегій університетів в області присудження вчених ступенів був покладений на Міністерство народної освіти Росії. Міністерство постійно вдосконалювало правила «введення в учені ступені». Слід зазначити, що в XIX в. було видано кілька десятків царських указів і міністерських циркулярів, затверджених імператором, що стосувалися присудження вчених ступенів.
Зростанню престижу університетів як центрів науки й освіти сприяло заснування в 1835 р. на території Російської імперії восьми навчальних округів: Петербурзького, Московського, Дерптського, Казанського, Харківського, Київського, Одеського й Білоруського. Університети на чолі з піклувальниками округів визначали рівень освіти на їхній території.
Затверждений в 1835 р. новий «Загальний статут імператорських російських університетів» визначав права й свободи навчальних закладів. У ньому встановлювалися викладацькі посади в університетах і вчені звання: професор (у літературі можна зустріти ще префікс ординарний або повний, що відповідало ще одній назві - штатний), екстраординарний професор або ад'юнкт-професор (позаштатний, або ще не атестований відповідними комісіями на факультетах університетів, щось близьке до нашого в.о.), доцент, приват-доцент, лектор, асистент, лаборант. Після введення нової редакції Положення в 1863 р. звання ад'юнкт-професора замінене на звання доцент. За статутом університетів від 1835 р., на посаду професора міг претендувати тільки доктор наук за профілем відповідного факультету. Щоб стати доцентом, треба було мати ступінь магістра по певній галузі знань.
Учене звання професора й доцента присвоювалися «професорськими колегіями» факультетів університетів і затверджувалися ректором. Статутом університетів з 1884 року були скасовані посади штатного доцента. Із цього часу для заняття посади приват-доцента досить було здати магістерський іспит і прочитати на закритому засіданні дві пробні лекції перед «професорськими колегіями» (одна по темі, визначеній факультетом, а друга - на вибір самого лектора).
Кандидат, який претендував на вчений ступінь, повинен був показати знання тільки по предметах, визначених для факультету в обсязі університетського курсу. Знання оцінювалися оцінками «задовільно», «дуже задовільно» і «незадовільно». Повторно іспит можна було здати тільки не раніше, ніж через рік. При цьому практично відразу ж однією з умов для одержання здобувачем ученого ступеня магістра й доктора стала підготовка дисертації і її публічний захист перед ученими, відомими своїми науковими досягненнями у відповідній галузі знань.
Здобувач ступеня одержував строго певну спеціалізацію й іменувався, наприклад: магістром-доктором російської історії, мінералогії й геогнозії, міжнародного права, перської словесності, прикладної математики, карного права. Г.Г. Кричевський відзначає, що така детальна спеціалізація не мала аналогії за кордоном, де вчені ступені йменувалися за факультетом, тому університети Росії стояли на більше високому рівні в порівнянні з європейськими. «Відбиття зростаючої диференціації наукових дисциплін сприяло своєчасному перегрупуванню кафедр, необхідної для вдосконалювання університетського викладання, а також дозволяло враховувати потреби підготовки наукових кадрів». Звертає на себе увагу той факт, що наукові спеціальності по педагогіці, психології й по соціології зовсім були відсутні[17].
Учений ступінь «дійсний студент» давалася випускникам університетів, які успішно закінчили навчання й отримали університетський диплом. Було особливо обговорене, що «студент, що навчається, хоча так і називається, ще не має дійсного студентського ступеня». В 1837 р. цей учений ступінь був перетворений у звання «дійсний студент», що привласнювалося всім випускникам університету.
Диплом магістра надавав право обіймати посаду доцента, а іноді й посаду екстраординарного професора.
Відмінною рисою вченого ступеня кандидата було те, що він присуджувався особам, що досягли значних успіхів в оволодінні університетськими курсами й написали дисертації. В 1884 р. учений ступінь «кандидат» був скасований. Замість нього видавався диплом 1-ого ступеня. Кандидатський ступінь зберігся до 1918 р. тільки у Варшавському і Юрьєвському університетах.
З огляду на складність здачі магістерських іспитів, Міністерство освіти Росії стало шукати шляхи полегшення здобувачем подолання цього бар'єра. Таким шляхом стало збільшення «розрядів наук», по яких присуджувалися вчені ступені. Кількість «розрядів наук» постійно зростала, тому що була прив'язана до числа кафедр в університетах, і назва кафедр здебільшого визначала назву «розряду наук». За «Положеннями» 1819 і 1837 р. їх було 14, а за «Положеннями» 1844 і 1864 р. - відповідно 22 і 40.
Свою специфічну систему атестації мали медики. Їм у період з 1803 по 1845 р.р. присуджувалися лише магістерські й докторські ступені. Відсутність кандидатського ступеня переконливо пояснює наступний витяг з статуту Дерптського університету 1803 р.: «Лікарям посередніх пізнань не може бути довірене життя людське». В 1838 р. установлюються нові медичні ступені-звання (їх ще називали «вчено-практичні»): «лікар», «медико-хірург», «доктор медицини» і «доктор медицини й хірургії», причому останній був віднесений до найвищого в медичній галузі. З 1884 р. відбувся перехід до одного - докторського ступеню. При цьому випускник університету офіційно йменувався лікарем. З 1845 р. були введені вчені ступені «магістр фармації» і «магістр ветеринарії», які присуджувалися відповідно до університетських статутів.
При цьому глибокі фундаментальні знання, які традиційно давалися в російських і західноєвропейських університетах в галузі медичної освіти, дозволяли їхнім випускникам досягти значних успіхів в інших галузях природознавства.
Свою систему атестації мали православні духовні академії Росії: Московська, Петербурзька, Казанська й Київська. Найбільш стара з них - Київська, перетворена з Києво-Могилянської академії, заснованої в 1632 р. відомим православним церковним діячем Петром Могилою, професором вільних наук цієї академії (яка в той час називалася колегією). У цій академії працював відомий суспільний і релігійний діяч XVII в., просвітитель Ігнатій Іявлевич (1619-1686), що вчився в Могилевській братській школі. Разом з ректором цієї колегії С. Почаським він брав участь у відкритті в 1690 р. Слов'яно-греко-латинської академії в Ясах (Румунія). Найбільшу популярність на початку XVII в. мали професори Києво-Могилянської академії С.Кулеб'яка, Ф.Прокопович, С. Тодаровський і ін. В 1745-1755 р.р. тут же працював професором і ректором відомий український і білоруський церковний діяч того часу Георгій Кониський (1717-1795), прихильник приєднання Білорусі до Росії, випускник академії (1743).
До 1814 р. стрункої загальної системи атестації в православних академіях не було. Учені ступені присуджувалися кожною академією у відповідності зі своїм статутом. В 1814 року керівництво православної церкви спробувало узгодити статути цих академій у частині присвоєння вчених ступенів. У результаті цього священнослужителям за єдиними правилами стали присуджувати вчені ступені «кандидат богослов'я», «магістр богослов'я» і «доктор богослов'я». Перші два з них присвоювалися випускникам академій за результатами навчання й отриманих знань. Так, Микита Іванович Горбачовський (1804-1879), уродженець Могилівщини, відомий білоруський історик, вчений-архівіст і педагог, що закінчив Петербурзьку духовну академію, мав ступінь кандидата богослов'я (1831), хоча в деяких джерелах він називається кандидатом філолофсько-теологічних наук.
Ступінь доктора богослов'я могла бути присуджена тільки на підставі захисту дисертації.
В 1869 р. був прийнятий новий статут духовних академій, а з ним і новий порядок присвоєння ступенів. Ступінь кандидата богослов'я став присвоюватися студентам, що закінчили три, а магістерська - чотири курси навчання. Ці ступені позначили лише різні класи академічних дипломів. З 1884 р. найбільш успішним випускникам духовні академії присвоювалися ступені, а іншим - звання «дійсний студент», що було ідентично університетським дипломам. Магістерський ступінь у цьому випадку був свідоцтвом одержання вищої богословської освіти. З 1884 р. за результатами захисту дисертацій присуджувалися ступені: «доктор богослов'я», «доктор церковної історії» і «доктор канонічного права», хоча траплялись і виключення.
З 1884 по 1917 р.р. у дореволюційній Росії присуджувалися тільки два ступені: магістри й доктори.
При цьому в ряді університетів Росії й прирівняних до них навчальних академіях, таких, як Петровська землеробська й лісова академія, у період з 1873 по 1894 рік давалися вчені ступені по прикладних науках. У цьому зв'язку слід зазначити, що перетворення цієї академії на Московський сільськогосподарський інститут скасувало раніше ухвалене рішення про дозвіл присуджувати цьому навчальному закладу вчені ступені. Це породило цілу дискусію в суспільстві навколо проблеми, за які заслуги варто давати вчені ступені: за внесок «у теоретичні розробки» або «у прикладну науку». Московський сільськогосподарський інститут таке право так і не одержав до 1917 року, хоча в Державну раду Росії вносилися протягом ряду років відповідні законопроекти, що мали значне число прихильників. Отже й тоді були спроби виділити різні групи наук: основні «головні» і «другорядні», хоча більша практична значимість прикладних наук для народного господарства й науково-технічного прогресу в його різних галузях не викликала сумнівів. А звідси й снобізм і консерватизм поглядів професури класичних університетів стосовно «другорядних», особливо периферійних навчальних закладів. На жаль, цей погляд не зжитий і сьогодні в науковому середовищі.
Слід зазначити, що вимоги до російського вченого ступеня магістра були на рівні, а в деяких університетах й вище, ніж це було потрібно для вченого ступеня «доктор філософії» у країнах Європи того часу. Так, учений ступінь доктора філософії, отриманий в університетах цих країн, прирівнювалася до ступеня магістра, та й то після відповідної атестації в університеті. Це не стосувалося осіб, що отримали в західних університетах учені ступені докторів наук у якійсь певній галузі науки.
Університетські статути у виняткових умовах передбачали право професорських колегій зводити в «вищий учений ступінь почесного докторства» без якихось випробувань і дисертацій «знаменитих учених, що набули популярність ученими працями». За даними відомого російського історика О.Є. Іванова, таких «почесних докторів» (іноді в літературних джерелах їх ще називають заслуженими) у російських університетах було всього близько 100. Процес введення в «почесні доктори» був досить непростим заходом: досить було яких-небудь неточностей або обґрунтованих заперечень від окремих учених, як рішення могло бути опротестоване. Найбільше число таких «почесних докторів» існувало в сфері богословських наук. За особливі заслуги ними ставали церковні ієрархи.
З 1884 року в університетах Росії з'явилося звання «Почесний професор», яке можна було одержати при стажі роботи викладачем в одному університеті 25 років. В окремих університетах під цим розуміли почесне звання «Заслужений професор». Це звання надавало право на пенсію, яка дорівнювала посадовому окладу, і було одним із шанованих у російському суспільстві. Слід зазначити, що вчених і педагогів взагалі ніколи «не балували високими зарплатами», але наприкінці Х1Х - початку ХХ століття такий привілей був досить привабливим для молодих учених.
Підбиваючи підсумок обговоренню дореволюційної російської державної системи атестації вчених, спробуємо вичленувати її основні риси в ході еволюції від першого єдиного університетського статуту 1804 р., у якому вперше були записані вимоги однакового підходу в присудженні вчених ступенів, закріплені в «Положенні про провадження в учені ступені» 1819 р., і до останнього статуту університетів 1884 р., що діяв до 1917 р. (табл. 1).
Відзначимо, що законодавчими актами було закріплене право присуджувати вчені ступені за всіма російськими університетами, причому для всіх них існував єдиний порядок атестації. За формальними ознаками до 1917 р. російська система наблизилася до західноєвропейської (2 ступені – магістр і доктор), але вимоги до здобувачів у Росії були значно жорсткіші. У російській атестаційній системі тих часів були присутні всі ті елементи атестації, які є й сьогодні: випробування (іспит), підготовка дисертації (наукової праці) за певним науковим розрядом, позитивний висновок факультету, де виконувалася експертиза з опонентами; публічний захист; затвердження. Отримання вченого ступеню було обов'язковим для призначення на викладацькі посади в навчальному закладі (правда, у зв'язку із загальнополітичною реакцією в країні статут 1884 р. допускав призначення «зверху», без належного вченого ступеня). Наявність цих елементів в атестації забезпечувала високий рейтинг російського вченого.
Незважаючи на всі труднощі й перешкоди в атестації, погане матеріальне становище більшості викладачів, прийнята в Росії система атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації прискорила формування висококваліфікованих викладацьких колективів російських університетів. Якщо з 1805 по 1863 рік кількість захищених дисертацій склала 625 (з них 160 - докторських), то з 1863 по 1872 рік їх уже було 1342 (572 - докторських).
До кінця XIX сторіччя в країні було 11 університетів, у яких навчалося більше 14 тисяч чоловік на рік. З них більше третини (три) припадало на Підросійську Україну. При цьому співвідношення професорського складу університетів до студентів вийшло на рівень 1:12, що відповідало західноєвропейським стандартам.
Важливою особливістю російських університетів, до яких відносилися й університети Підросійської України, була їхня світська спрямованість. За рахунок наявності прогресивної професури й піклувальників, що розуміли у своїй більшості важливість творчого навчання й пошуку в навчанні, університетській освіті вдалося позбутися натиску церкви. При них не були відкриті богословські факультети в такому обсязі й кількості, як це повсюдно склалося в західноєвропейських університетах.
Результатом становлення системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів у дореволюційних російських університетах стало те, що в суспільстві склався стійкий образ російського (українського) професора того часу. У ньому втілювалися любов до батьківщини, висока ерудиція в різних галузях життя людей, просторість наукових пізнань, педагогічна майстерність, наявність наукової школи учнів і значних наукових праць, вільнодумство, творчість, честолюбство й величезна працездатність.
Можна зробити висновок про те, що інтегрування Росії в загальноєвропейський простір в 19 столітті зажадало адекватності підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів. При цьому розвиток такої підготовки йшов, з одного боку, з опорою на європейський досвід, з іншого боку - враховувалися національні російські особливості. Це йшло на користь російській науці взагалі, відносно ж української системи освіти можна згадати про деяку національну дискримінацію. Однак слід нагадати, що, по-перше, навчання йшло за єдиними правилами та Статутами, а по-друге, багато українських викладачів потім йшло викладати в інститути Москви та Санкт-Петербургу.
У зв’язку із цим варто зупинитися та згадати, який саме внесок зробили українські вчені, виховані у дусі нової системи освіти, у загальноімперську та світову наукову скарбницю.
З одного боку, натхнені блискучими науковими відкриттями початку XIX ст., а з іншого, відкидаючи емоційність романтизму й туманну метафізичність ідеалізму, інтелектуали Російської імперії наприкінці XIX ст. звернулися до позитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних та суспільних явищ. Розвиткові цього напряму сприяло те, що в російських університетах надавали великого значення лабораторним дослідам, які стимулювали викладачів і студентів працювати спільно над вирішенням наукових проблем. Це особливо стосувалося таких точних наук, як хімія, фізика, геологія, ботаніка, біологія, а також математика. Іншою причиною зростаючої популярності точних наук (на противагу гуманітарним та суспільним) було те, що вони навряд чи могли привести до ідеологічних конфліктів із невсипущим урядом.
До вчених всеросійської, навіть європейської слави, які працювали на Україні, належать М. Умов - засновник київської школи теоретичної фізики, М. Бекетов - оригінальний учений-хімік із Харківського університету, О. Люпанов - математик із Харкова, ембріолог А. Ковалевський, про роботи якого схвально відгукувався Чарльз Дарвін, І. Мечніков, що разом із М. Гамалією заснував у 1886 р. в Києві першу в імперії лабораторію з мікробіології. Хоч серед провідних учених України і були українці, росіяни все ж становили непропорційно велику кількість. Це частково пояснюється тим, що в університетських містах переважали росіяни, для яких вищі учбові заклади були куди доступнішими.
Зате вплив українців більше відчувався у суспільних науках. Серед істориків, що вивчали минуле України не як складової Російської імперії, найславетнішим був Володимир Антонович - людина обдарована, енергійна й широкоосвічена; одним із багатьох видатних його учнів був Михайло Грушевський. Серед інших відомих українських істориків слід назвати Олександра Лазаревського, Олександру Єфименко та Дмитра Багалія. Навіть такі російські історики на Україні, як Геннадій Карпов та Михайло Володимирський-Буданов, приділяли велику увагу історії землі, на якій вони жили, хоч їхні концепції (й цього слід було сподіватися) докорінно відрізнялися від концепцій їхніх українських колег. До видатних українських учених в інших галузях належать правознавець Володимир Кістяківський, економісти Микола Бунге та Михайло Туган-Барановський, мовознавець Олександр Потебня.
Діяльності вчених на Україні значно сприяли численні наукові товариства, комісії, часописи, а також бібліотеки, архіви, що з'явилися після 1861 р. Очолювана протягом 10 років невтомним Антоновичем Археографічна комісія, що існувала з 1843 по 1917 р., опублікувала десятки томів архівних документів із минулого України. У 1873 р. історичне "Товариство Нестора-Літописця" зайнялося вивченням української історії, а у 1882 р. українофіли "Старої громади" заснували "Киевскую Старину" - цінний часопис українських студій (виходив російською мовою). Після революції 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що відкрито заявило про свої наміри розвивати й популяризувати різноманітні галузі знань, користуючись українською мовою. Кількість його членів швидко росла -з 54 у 1907 р. до 98 у 1912 й до 161 у 1916 р. Проте уряд усе ще знаходив способи обмежувати видання українських книжок. Унаслідок цього з 5283 книг, що вийшли друком у 1913 р., тільки 176 були україномовними.

2.2 Порядок захисту дисертацій

Неодмінною умовою одержання магістерського й докторського ступеня до 1918 р. була підготовка наукової кваліфікаційної роботи - дисертації.
Атестація в магістратурі в Росії в XIX столітті складалася із двох послідовних етапів:
1) магістерських іспитів;
2) підготовки й захисту магістерської дисертації.
На початку XIX століття за Статутом 1804 року екзаменаційна процедура складалося із трьох етапів[18]:
Перший етап - «попереднє опитування», тобто співбесіда, що проводилася деканом і двома професорами, по «допоміжних науках». При успішному проходженні опитування здобувач допускався до «публічного випробування».
Другий етап складався із двох «публічних словесних» іспитів: по двох питаннях, які вибиралися й готувалися заздалегідь і з питань, призначуваними екзаменаторами під час іспиту. Далі було письмове випробування по двох питаннях, які вибиралися за жеребкуванням. Із цими іспитами сполучалося й проведення практичних досліджень[19].
На третьому етапі магістрант повинен був прочитати одну лекцію, тема якої визначалася факультетом, і представити дисертацію для захисту на публічних Зборах. Дисертація обговорювалися на засіданні Ради факультету. У випадку, якщо представлена дисертація не була схвалена Радою, і знання випробуваного були недостатніми, факультет не допускав здобувача до публічного захисту.
Слід також зазначити, що через такий великий обсяг вимог до здобувачів збільшилася тривалість магістерських випробувань. Наприклад, отримання магістерського ступеня А.И. Ставровським розтяглося на два з лишком року (20 січня 1840 року- 12 лютого 1842 року), охопивши шість факультетських засідань. Для правознавця Линовського цей акт завершився за вісім місяців (листопад 1838 року - червень 1839 року), для чого треба було 9 факультетських засідань, на яких випробуваний дав відповідь на 60 усних і письмових питань[20]. Такий підхід утрудняв підготовку висококваліфікованих науково-педагогічних кадрів.
В 1844 р. було введено в дію «Положення про введення в учені ступені», що змінило порядок присвоєння магістерського ступеню. Екзаменаційна програма була трохи розвантажена від «допоміжних» предметів, був установлений граничний строк тривалості магістерської екзаменаційної сесії - 6 місяців і не менше трьох засідань факультету. Здобувач вченого ступеню магістра повинен був відповісти на невизначену кількість усних питань і письмово вирішити одне. Також необхідно було написати й привселюдно захистити дисертацію. Акт захисту магістерської дисертації йменувався диспутом. Головними особами, що приймали участь в дисертаційному диспуті були, з одного боку, здобувач ученого ступеня, з іншого боку - опоненти, офіційні й неофіційні. Всі вони в сукупності йменувалися диспутантами. Диспут вівся у формі діалогу: офіційний опонент висловлював заперечення проти того або іншого твердження здобувача, який відповідав на заперечення. Загальні судження про якість роботи звичайно в ході диспуту не висловлювали, тому що саме допущення до публічного захисту означало, що зміст дисертації схвалений компетентною вченою колегією - факультетом. За суворим дотриманням всієї процедури захисту стежив голова, яким міг бути будь-який професор. Офіційними опонентами могли стати призначені викладачі, що не володіли вченими ступенями. Після виступу офіційних опонентів слово міг одержати кожний із присутніх на захисті - і викладачі університету, і особи, що не належали до університетської корпорації.
По закінченні диспуту Рада факультету йшла на нараду, причому рішення по захисту приймалося відкритим голосуванням. Потім декан факультету зачитував постанову про присудження дисертантові відповідного вченого ступеня. Згідно «Положенню» 1864 року за представлену магістерську дисертацію факультет мав право присудити здобувачеві вчений ступінь доктора. Для цього була потрібна одностайна ухвала колегії факультету.
Величезну складність у ХІХ столітті представляли докторські іспити, тому що вважалося, що магістр повинен володіти «історичними знаннями», а доктор - «критичними знаннями». На докторських іспитах були присутні не тільки члени факультету, але й усього університету. Докторантові пропонувалося «невизначене число питань словесних і чотири письмових по жеребі». До середини 80-х років XIX століття у всіх університетах цей іспит був скасований.
Зусилля докторанта направлялися тільки на підготовку якісної кваліфікаційної праці - дисертації. При цьому докторська дисертація повинна описувати «самостійні дослідження якого-небудь наукового питання. Дисертація ця може містити в собі більш великі дослідження предмета магістерської дисертації, але не повинна бути тільки повторюванням її». Докторська дисертація обов'язково повинна бути написана й захищатися тільки латинською мовою. Після захисту обов'язковою була процедура затвердження вченого ступеня доктора наук міністром народної освіти.
Складності підготовки й захисту докторських дисертацій призвела до того, що більшість професорів університетів у Росії на рубежі XIX-XX в.в. мали тільки магістерський ступінь.
Головним іспитом здобувача на вчену зрілість був публічний захист дисертації. Основою такого захисту був диспут за участю не тільки здобувача й опонента, але й всіх присутніх, у тому числі й студентів. При цьому диспут починали, як правило, саме вони. Потім вступали в справу більш імениті гості. Диспут закінчували два заздалегідь призначених офіційних опоненти. Це були відомі в розглядуваній галузі наук професори. Відгуки опонентів здобувачеві заздалегідь не були відомі. Він повинен був давати відповідь відразу ж, у міру надходження питань. Питання задавалися, найчастіше навіть значно гостріше, і науковим керівником здобувача. Вихваляння опонентами й учасниками здобувача або дисертації не допускалося, тому що вважалося непристойним. Професорські колегії університетів дбайливо охороняли свій високий статус і без особливого ентузіазму приймали у свої ряди нових професорів. Потрапити в їхнє середовище означало «опанувати фортецею». Девізом професури тієї пори було: «хто рухає науку, той і вчить». Вважалося, що той, хто закінчував активно працювати в науці, ставав репетиром чужих знань, і його імідж як у середовищі колег, так і серед студентів падав часом катастрофічно.
Коли завершувалася дискусія, оголошувався відгук факультету по дисертації. Далі відкритим голосуванням членів факультету приймалося рішення по дисертації й здобувачеві. За результатами голосування декан факультету робив подання в Раду університету, що і затверджувала його. Здобувач одержував відповідний диплом. До 1864 року його підписував Міністр народної освіти, а пізніше - ректор університету. У диплом доктора медицини вносилася назва дисертації й відділ наук, по якому здобувач піддавався іспиту.
З 1837 року обов'язковою вимогою була відповідність назви виду наук, по яких захищалася дисертація, тому факультету, що закінчував здобувач. При відсутності такої відповідності здобувачеві необхідно було здати екстерном іспити за повний курс іншого факультету. З історії присудження вчених ступенів у дореволюційній історії відомий тільки один такий випадок - присудження ступеня магістра, а потім і доктора права докторові загальної історії О.С.Котляревському, що у зв'язку із цим в 1907 р. змушений був екстерном здати іспити за курс юридичного факультету.

3. Правове регулювання порядку підвищення кваліфікації

3.1 Види підвищення кваліфікації

Рівень університетської підготовки студентів значною мірою залежить від кваліфікації професорів. Саме глибина оволодіння того, хто читає курс, форма його викладу, наявність елемента інтересу впливають на студентство і якість освіти майбутніх фахівців.
Протягом досліджуваного періоду планомірна підготовка професорських кадрів не проводилася, вона велася «час від часу». Завдання полягало в тому, щоб знайти серед студентства тих, хто подає надії. Ставка робилася на талант і здібності.
У стінах університетів Підросійської України формувалася плеяда яскравих талантів, блискучих професорів, що були глибокими дослідниками й обдарованими лекторами. Протягом десятиріч свого служіння освіті вони всебічно розробляли методику читання лекцій, що сприяла глибокому сприйняттю їх студентами. Вона ввійшла як найцінніший капітал у скарбницю національного досвіду освітньої системи[21] .
Однак можливо саме через те, що вимоги до професорсько-викладацького складу протягом усього ХІХ сторіччя вищі навчальні заклади Росії взагалі та підросійської України зокрема відчували брак кваліфікованих викладачів. Серйозні проблеми існували в області підготовки педагогічних кадрів для університетів. Через нестачу науково-педагогічних кадрів, університети змушені були доручати одному професорові викладання декількох предметів або курсів, часто не пов'язаних між собою, або залучати до читання лекцій вчителів гімназії, людей непідготовлених до викладацької діяльності у вищій школі.
До того ж, реформи у вищій освіті в 19 столітті потребували зміни підготовки наукових і викладацьких кадрів. У цей період освіта в Росії вперше по значимості була прирівняна до основних галузей - армії, фінансам, іноземним і внутрішнім справам. Особливо важливим була та обставина, що право присудження вчених ступенів одержали всі російські університети, при цьому всі вони керувалися однаковими вимогами до рівня підготовки претендентів на вчені ступені й процедурі їхнього отримання. Подібного підходу в масштабі держави не було ні в одній країні світу.
Університети виходили з цього складного становища декількома методами.
Кращим студентам, що закінчили повний курс наук в університетах, присвоювалися вчені ступені кандидатів без іспитів. Інші випускники університетів, що одержали атестати й право на класний чин, могли претендувати на вчений ступінь кандидата після успішної здачі складного екзамену зі своєї спеціальності. Через рік після присудження вченого ступеня кандидата вони мали право здавати випробування для одержання вченого ступеня магістра. Ще через рік у магістрів з'являлося законне право на захист докторської дисертації по своїй галузі знань. Процедура підготовки й захисту дисертації описувалася в інструкції Міністерства народної освіти.
Задля підвищення кваліфікації професорсько-викладацького складу використовувались, за загальним правилом, поїздки за кордон. Однак у вітчизняній практиці сформувався інститут аспірантури. Сам термін „аспірант” увійшов у вжиток у вісімдесяті роки ХІХ століття, до того ж аспіранти мали назву „професорські стипендіати”.
Розповімо про це докладніше.
Для ліквідації проблеми запрошувалися викладачі-іноземці. Так, в 1804 році з 19 викладачів Харківського університету 13 були іноземцями, в 1812 році з 28 - 16, в 1814 році з 32 викладачів - половина[22].
Критичне становище із профессорсько-викладацькими кадрами змусило відомство освіти створити в 1828 році спеціальні центри їхньої підготовки: Професорський інститут при Дерптському університеті, Курс правознавства при Петербурзькому університеті, Головний педагогічний інститут у Петербурзі.
За період 1844-1859 роки в 6 університетах Росії (без медичного факультету) ступінь доктору отримали 76 чоловік, ступінь магістра 259 чоловік. Проте, університети продовжували відчувати недолік у викладачах. За 1850 рік у всіх вузах було 626 викладачів, їхнє число з 1833 року збільшилося лише на 92 чоловік[23].
З 1863 року почав функціонувати інститут професорських стипендіатів. Випускники університетів, що бажають присвятити себе викладанню або науковій діяльності, могли готуватися до здачі магістерських іспитів, написання й захисту дисертацій на ступінь магістра, а потім доктора наук.
У середині XIX століття кожному університетові в Російській імперії, а отже, в Під російській Україні потрібно було мати від 49 до 53 викладачів; за статутом 1863 року - від 75 до 91 викладача. У всіх університетах до кінця XIX століття число викладачів збільшилося на 178 чоловік, або на 67,0%[24].
Введення нового Уставу сприяло росту числа дисертацій, що захищають. За період з 1863 по 1874 рік ступінь доктори одержали 572 чоловік, магістра - 280 чоловік[25] (див. таблицю 2).
При військово-медичних академіях було засновано "Лікарські інститути для вдосконалення в науках": тут щорічно стали залишатися "для наукової освіти" на 3 роки 10 кращих випускників академій. До результату навчання вони зобов'язані були представити до захисту докторську дисертацію. Троє найбільш видатних з них одержували право на закордонне відрядження за державний рахунок.
В 60-70-і рр. XIX ст. поступово формувалася система підготовки вчителів, зокрема для початкових шкіл. Наприкінці 60-70-х рр. були створені трирічні вчительські семінарії, що будували свою роботу на базі двокласних училищ. Серед перших учительських семінарій – Коростишівська (заснована в 1869 р.), Херсонська (1871), Аккерманська (1872), Переяславська (1878). На західно-українських землях учителів для народних шкіл готували вчительські семінарії - Львівська, Чернівецька, Мукачевська, Ужгородська й ін. Учителів для повітових училищ, церковнопарафіяльних шкіл, вищих початкових і міських училищ готували вчительські інститути. Перший учительський інститут був створений у Глухові (1874). До 1914 р. в Україні налічувалося 26 учительських семінарій і 6 учительських інститутів.

3.2 Види відряджень для підвищення кваліфікації

Для підвищення кваліфікації дуже часто практикувалися відрядження за кордон задля навчання в університетах Германії та Франції.
Особливого поширення такі відрядження набули у 1862-1866 роках у зв’язку із відкриттям, зокрема, Одеського університету на базі Рішельєвського ліцею. За кордон тоді було відряджено 100 „професорських стипендіатів”, на їх підготовку казна асигнувала вісімсот тисяч рублів. Здійснювати керівництво стажистами поручалося видатному російському педагогові, що володів багатим досвідом в галузі народної освіти, Миколі Івановичу Пирогову.
В 60-і рр. відбуваються зміни в правилах відряджання російських викладачів за кордон. Якщо колись російські стипендіати проходили повний цикл стажування при університетах Західної Європи, то з березня 1867 р. дозволялося відряджання лише тих, хто здав магістерські іспити, але не написав дисертацію. Рекомендувалося відрядити доцентів, що успішно викладали в університетах протягом двох років, а також викладачів, що створили серйозні наукові праці.
У числі умов для відряджання за кордон держава висунула такі, як «дуже гарний атестат зрілості при відмінних оцінках по обох древніх мовах», «достатнє знання» німецької й французької мов, відмінні оцінки по предметі, обраному кафедрою, наявність авторських робіт, здатність правильно й вільно виражати свої думки й «бездоганна надійна моральність».
Відряджали на навчання за рубіж не келійно, а на засіданнях рад університетів і тому направляли кращих, гідних, талановитих, про що свідчить подальша наукова й викладацька доля стипендіатів. Навчання в західноєвропейських університетах проходив видатний біолог Ілля Мечников, що здобув славу у світовій науці, заснував наукову школу імунології, член-кореспондент Петербурзької академії наук, згодом лауреат Нобелівської премії. Серед професорських стипендіатів були Василь Модестов, видний фахівець із класичної філології, а також вихованець Московського університету Володимир Герьє, що став згодом його ординарним професором історії.
Інтерес російських посланців до досвіду західноєвропейських університетів був надзвичайно високий. Кожний з них прагнув за час перебування за кордоном прослухати лекції й відвідати семінари по двох-трьох спеціальностях: уже в ту пору молодим ученим було ясно, що майбутнє науки - інтеграція її різних областей, що без оволодіння знаннями в суміжних областях не можна домогтися успіхів в основній галузі діяльності. Одночасно вони знайомилися з науковими бібліотеками й іншими установами, що дозволяли розширити кругозір і познайомитися з тією літературою, якої не було в Росії.
Що ж цікавило професорських стипендіатів у закордонних університетах? Насамперед накопичений досвід у системі освіти: зв'язок науки й освіти, методика читання лекцій і проведення семінарів, контакти лектора зі студентською аудиторією й ін. Все бачене і почуте вони проектували на конкретні умови російської дійсності. Пильну увагу стипендіатів привертали такі дисципліни, як право, класична філологія, педагогіка, що пояснюється станом російського суспільства того часу.
Умова, поставлена Міністерством народної освіти перед тими, хто їхав у відрядження, полягала у вимозі регулярного подання звітів про навчання, які належало робити один раз у три місяці. Регулярна публікація звітів таких „відряджених” у журналі і випуск їх окремим багатотомним виданням мали на меті знайомити університети Росії із кваліфікацією стипендіатів, оскільки звіти дозволяли судити про пізнання й достоїнства кожного кандидата в професори. Захід цей виявився не менш ефективним, ніж конкурси й атестації. Звіти значної частини стипендіатів являють собою узагальнення досвіду вищої освіти Росії й тому перебували в центрі уваги російської професури. Публікація звітів стала проявом політики гласності, що проводилася міністерством на початку 60-х рр., у період помітного підйому демократичних настроїв у суспільстві.
Ставлення до закордонного досвіду в сфері освіти - проблема, що хвилювала російське суспільство в XIX в. і продовжує глибоко цікавити сьогодні. Професорські стипендіати не тільки знайомили з досвідом західноєвропейських університетів, багато хто з них шукав відповідь на питання про правомірність використання в Росії закордонного досвіду. Нерідко у вітчизняній публіцистиці звучало твердження, начебто не треба «винаходити велосипед», а треба взяти готовий досвід Німеччини в області вищої освіти. Однак були й інші точки зору стипендіатів. Молоді магістри й кандидати порівнювали освітні системи Німеччини, Франції, Швейцарії, Англії, Італії, відзначивши при цьому, які сторони їх можуть бути застосовні в російській системі, що розвивалася. Більшість їх сходилося в думці про неможливість штучного перенесення західноєвропейського досвіду, у тому, що треба глибоко й всебічно враховувати конкретно-історичні умови Росії. Відбувалося, таким чином, критичне переосмислення закордонного досвіду.
Характеризуючи систему викладання класичної філології в німецьких університетах, професорський стипендіат Олександр Новосьолов указував як на позитивну рису на міцну солідарність німецьких професорів, що читали цей курс, і в рамках одного університету, і в рамках університетів країни. Разом з тим він заперечував проти такого порядку викладання класичної філології, при якому в центрі уваги перебувало вивчення не історії й культури древніх цивілізацій, а лінгвістично-критичний огляд текстів древніх авторів. Завдання вітчизняних професорів, на думку О. Новосьолова, полягало в глибокому вивченні змісту творів древніх класиків, якщо вони хотіли підтримати й розвити любов, що пробуджується в молодих людях, до пізнання суті класичного світу. Саме знайомство з усіма сторонами цього світу, аналіз їх дозволяє витягти уроки, засвоєння яких послужить вихованню молодого покоління.
Безумовно, професорських стипендіатів хвилював питання й про форму викладу матеріалу лектором, про ступінь інтересу й дохідливості. „Виклад Моммзена, - писав Адріян Копилов, - позбавлений всякого зовнішнього блиску, але зате надзвичайно ясний”. Разом з тим, у нього викликало заперечення відсутність у лекціях професора Моммзена історіографії, оцінки праць істориків, що раніше розробляли проблеми курсу, що читався. Аналізуючи зміст курсів лекцій по історії, Володимир Герьє відзначав: «Перше, що вражає студента російського університету на історичних курсах німецьких професорів, це те, що вони дотримуються чисто фактичної сторони предмета, не дозволяючи собі ніяких відступів: вони навіть не кладуть в основу всього курсу яку-небудь велику історичну ідею, біля якої вони б групували факти у відомій перспективі...»[26]
Російські стажисти виявляли глибоку цікавість до вивчення в університетах Німеччини теорії й історії педагогіки. Інтерес цей був тим більше виправданий і зозумілий, що педагогіка в Росії як наука тільки ставала на ноги. Професорський стипендіат Лев Модзалевський виділив дві найголовніші, за його словами, священні умови виховання: національне й сімейне. Відсутність їх не може не відгукнутися стражданням, тому що воно призведе до порушення природних законів. «Справа виховання повинна стояти в межах будинку, його нравів і порядку, що обумовлюються самим поняттям «сімейства». У його надрах кореняться сімейні вдачі, сімейна честь, племінні вдачі, народна гордість, любов до Батьківщини. З нього ж виростають почуття чесності, права, мужності в битві з життєвою неправдою. Тільки при такому патріотизмі живе незламна віра в кінцеву перемогу права» (там же, 1864, ч. II, с. 118).
Університетську громадськість, і в тому числі професорських стипендіатів, хвилював питання про зв'язок науки й освіти. Знайомлячись з різними системами освіти, стажисти відзначали, що німецькі університети є хранителями науки, для французького типу університету характерна підготовка до певного роду практичної діяльності, наука ж розвивалася в особливих установах. На думку М. І. Пирогова, наука була джерелом російських університетів. Не випадково вже на початку сторіччя при російських університетах відкривається велика кількість наукових товариств.
Російський історик Василь Модестов, що уважно стежив за розвитком вітчизняної й закордонної науки, відзначав, що в Англії, Франції, Німеччині широко поширюється думка про те, як важливо опанувати російською мовою, щоб успішно займатися науковою працею. Таким чином, досягнення вітчизняних учених визнавалися у світі. Це підтверджується також і тим, що рецензування робіт російських учених у наукових періодичних виданнях Західної Європи стає правилом[27] .
Спочатку професорські стипендіати їздили майже винятково в Німеччину, де головним чином "доучувалися", слухаючи лекції й працюючи в семінаріях; але із часом вони стали відправлятися й в інші країни - у Францію, в Англію, в Італію, в Іспанію, у Швецію (не говорячи про слов'янські землі, куди їздили й раніше), і вже для більш самостійних робіт у бібліотеках і архівах. Останнє стало можливим завдяки кращій науковій підготовці, що вони одержували тепер у себе вдома.
Критичне становище із професорсько-викладацькими кадрами змусило відомство освіти створити в 1828 році спеціальні центри їхньої підготовки: Професорський інститут при Дерптському університеті, Курс правознавства при Петербурзькому університеті, Головний педагогічний інститут у Петербурзі.
За період 1844-1859 року в 6 університетах Росії (без медичного факультету) ступінь доктора одержали 76 чоловік, ступінь магістра 259 чоловік. Проте, університети продовжували відчувати недолік у викладачах. За 1850 рік у всіх вузах було 626 викладачів, їхнє число з 1833 року збільшилося лише на 92 чоловік.
В 1863 році був затверджений новий університетський статут, що став продуктом широкого суспільного й педагогічного руху, результатом перемоги прогресивних сил суспільства над силами реакції. Статут поліпшив університетський устрій, надав університетам більшу самостійність, сприяв виникненню наукових товариств, пожвавленню наукової діяльності університетів. З 1863 року почав функціонувати інститут професорських стипендіатів. Випускники університетів, що бажали присвятити себе викладанню або науковій діяльності, могли готуватися до здачі магістерських іспитів, написання й захисту дисертацій на ступінь магістра, а потім доктора наук.
Із середини 60-х років XIX століття в Росії був узятий напрямок на підготовку науково-педагогічних кадрів усередині імперії, безпосередньо при російських університетах.
В 1899 році в університетах перебувало 203 «професорських стипендіата», у тому числі тільки 19 навчалося за кордоном. Дана тенденція збереглася й на початку XX століття.

Висновки

Проаналізувавши вищенаведене, можна дійти таких висновків.
Історія вищої освіти в Україні сягає корінням ще часів Київської Русі. Дуже великий внесок в розвиток вищої освіти зробила Києво-Могилянська академія. Отже, у ХІХ столітті система освіти в Україні мала вже глибоке підґрунтя.
Однак згідно з постановами про освіту Російської імперії система освіти в Україні реформується і входить частиною в єдине ціле – систему освіти (в тому числі й вищої) Російської імперії.
Порядок прийому викладачів до університетів будувався на засадах "Загального статуту імператорських російських університетів" з багаточисельними змінами й доповненнями. За основу в роботі узято Статут 1863 року, як такий, що його багато з дослідників називає найкращим.
Згідно із вказаним Статутом, кожний факультет складався з декана, професорів ординарних та екстраординарних, доцентов та лекторів по штату. Понад це, університетам надавалося право мати приватдоцентів у необмеженій кількості.
Декани обиралися в зборах своїх факультетів на три роки з ординарних професорів, а якщо таких у факультеті було менше трьох, то й з екстраординарних і затверджувалися міністром народної освіти (п.8 Статуту). При цьому вибір деканів факультетами провадився в присутності університетської Ради. Якщо вибір за якимись причинами не провадився, то вони балотувалися Радою.
Професори по обранню Ради повинні затверджуватися міністром, а доценти й лектори - піклувальником навчального округу. У тих випадках, коли вакантна в Університеті кафедра не буде заміщена протягом року вибраним від університетської Ради кандидатом, міністр може призначати в професора по своєму обранню осіб, що задовольняють необхідним від професора вимогам. Понад цього від міністра залежало призначати повсякчас понадштатних професорів з осіб, які відрізнялися ученістю, мистецтвом викладання й задовольняючих іншим умовам, необхідним від професора, просячи щоразу у порядку, установленим у затверджених Імператором 22-го травня 1862 року правилах про складання, розгляд і затвердження кошторисів, дозвіл на здійснення необхідного для утримання такого понадштатного професора.
Особи, що перебували при учбово-допоміжних установах Університету, як-то: бібліотекар і його помічники, помічники прозекторів, хоронителі кабінетів і музеїв, лаборанти, провізори і їхні помічники, обиралися Радою й затверджувалися піклувальником навчального округу.
Відповідно до «Положення про введення в учені ступені» (1819) було передбачено чотири вчені ступені - дійсний студент, кандидат, магістр і доктор, але фактично присуджувалися тільки три вчені ступеня. Звання дійсного студента університету присуджували більшості закінчивших університетські курси студентам, а ступінь кандидата отримували лише деякі, в основному ті, які виявили здатність до наукової праці. Надалі положеннями 1837, 1844 і 1864 року передбачалося три вчені ступеня: кандидат, магістр і доктор. В 1884 році був скасований учений ступінь кандидата.
На відміну від західноєвропейських держав, у Росії до професорського звання вели три послідовні щаблі:
1) державний екзамен із закінченні університету;
2) магістерський іспит і магістерський диспут або захист дисертації на вчений ступінь магістра;
3) докторські іспити й публічний захист докторської дисертації.
Якщо в німецьких і інших університетах присудження вчених ступенів не залежало від їхньої послідовності, тобто вчений ступінь доктора можна було отримати, не маючи ступеня магістра, то в Росії (а отже – в Підросійській Україні) випробування на ступінь магістра й доктора провадилися строго послідовно. Вищий ступінь не можна було отримати, не маючи попереднього, крім виняткових випадків (за особливі наукові досягнення магістрант міг бути возведений прямо в докторський ступінь). Між затвердженим ученим ступенем і допуском до одержання нового вченого ступеня повинен був пройти певний час:
1) між дійсним студентом і кандидатом — 1 рік;
2) кандидатом і магістром — 2 роки;
3) магістром і доктором — 3 роки.
Потім ці інтервали були скорочені до 1 року.
Окрему систему атестації мали вищі богословські навчальні заклади.
Отже, можна сказати, що підґрунтя сучасної системи вищої освіти було закладено саме тоді, у ХІХ столітті. Ця система з деякими змінами пройшла випробування в Радянській Україні та була перенесена у сучасну незалежну Україну.
Найважливішою частиною педагогічної діяльності професорської інтелігенції на початку другої половини ХІХ століття було читання лекцій. До них готувалися найбільш ретельним чином, намагаючись донести до слухачів найостанніші відомості в тій або іншій галузі наукового знання. З цієї причини багато професорів намагалися не читати двічі той самий курс, складаючи на кожний навчальний рік новий. До лекцій готувалися по-різному: хтось писав повний текст, від слова до слова, інші обмежувалися невеликими планами.
Наприкінці другої половини ХІХ століття у зв’язку з реформуванням навчальної системи лекції вже не відіграють настільки великої ролі, хоча й залишаються основним засобом передання студентам нової інформації. У педагогічний процес активно впроваджуються семінарські, лабораторні та інші види практичних робіт. Практичні заняття студентів медичного факультету проводились в лабораторіях, кабінетах, клініках, анатомічному театрі.
Також важливу роль відігравало позакурсне навчання.
Щодо оплати праці викладачів, то слід зазначити, що матеріальне становище викладачів протягом усього ХIХ століття було вбогим, а молодшого складу - нерідко злидарським. Праця викладача університету оцінювалася вкрай низько, далеко не адекватно витраченим зусиллям. Тому брак матеріальних коштів, боротьба за виживання штовхали на додаткові заробітки. Особливо защемленим у цьому плані виявлявся молодший викладацький склад - приват-доценти, асистенти, лектори. Казенної зарплати вистачало лише на те, щоб звести кінці з кінцями. Так, квартирних грошей вистачало лише на одну кімнату. Тому викладачі користувалися квартирами без зручностей, нерідко розташованими вдалечині від навчального закладу. Хоча на початку 80-х років матеріальне становище професорсько-викладацького складу трохи покращилося, проте, воно не забезпечувало нормального існування родини, що змушувало викладачів, як і раніше, шукати додаткові джерела прибутку.
Украй скрутні матеріальні умови життя були однією з причин того, що багато професорів і викладачів, особливо молодих, не могли собі дозволити мати родину й дітей. Протягом другої половини XIX в. біля третини всіх професорів були самотніми.
Щоб покращити стан, уряд позбавляв професорів необхідності справляти мито; встановлював для них можливість отримувати дворянство. Але слід зазначити, що матеріальне забезпечення професорсько-викладацького складу не поліпшилось навіть й у наші часи. Тож можна зробити висновок, що проблеми нинішньої системи освіти беруть свій початок ще з часів Російської імперії.
Мабуть, не в останню чергу через скрутне матеріальне становище в Російській імперії відчувався значний брак професорсько-викладацького складу. Щоб вийти з нього, держава вдавалася до різних заходів. Кращим студентам, що закінчили повний курс наук в університетах, присвоювалися вчені ступені кандидатів без іспитів. Інші випускники університетів, що одержали атестати й право на класний чин, могли претендувати на вчений ступінь кандидата після успішної здачі складного екзамену зі своєї спеціальності. Через рік після присудження вченого ступеня кандидата вони мали право здавати випробування для одержання вченого ступеня магістра. Ще через рік у магістрів з'являлося законне право на захист докторської дисертації по своїй галузі знань. Процедура підготовки й захисту дисертації описувалася в інструкції Міністерства народної освіти.