Курсова робота на тему:
Типологія знакових систем культури

План
  Вступ
Розділ 1. Знакові системи культури
1.1 Природні знаки
1.2 Функціональні знаки
1.3 Іконічні знаки
1.4 Конвенціональні (умовні) знаки
1.5 Вербальні знакові системи - природні мови
1.6 Знакові системи запису
Розділ 2. Функція мови в культурі
2.1 Мова і мислення
2.2 Мова і спілкування
Розділ 3. Приклад інтерпретації культурного тексту: семіотика "Мідного вершника"
Висновок
Список використаної літератури

Вступ

У повсякденній мові "культура" - це добре знайоме всім слово: ми говоримо про палаци і парки культури, про культуру обслуговування і культуру побуту, про музеї, театри, бібліотеки.
Але в той же час культура - одне з фундаментальних наукових понять соціально-гуманітарного пізнання, яке грає в ньому таку ж важливу роль, як поняття маси у фізиці або спадковості в біології.
Культура - дуже складний чинник людського буття. Існують різні підходи до її розуміння. Дослідження культури виступає як одна з найважливіших проблем науки про суспільство. Це не лише теоретична, але і практична проблема, яка з особливою гостротою встає сьогодні перед світовою цивілізацією. Культурний нігілізм, зневага і до культурної спадщини минулого, і до новаторства в культурі, недостатня увага держави до створення умов для розширення міжкультурних контактів - все це може найзгубнішим чином відбитися на завтрашньому дні людства. Потворний розвиток культури в сучасному суспільстві породжує потворне, "некультурне" вирішення багатьох його злободенних проблем, пов'язаних з науково-технічним прогресом, екологічними небезпеками, міжнаціональними і міждержавними стосунками, вихованням і освітою, забезпеченням право осіб і так далі
Говорити про семіотику культури - означає говорити про культуру як про знакову систему, а будь-які культурні явища розглядувати як тексти, інформацію, що несуть, і сенс. Розуміти яку-небудь культуру - означає розуміти її семіотику, уміти встановлювати значення використовуваних в ній знаків і розшифровувати тексти, складені з них. Під словом "текст" в культурологи розуміється не лише письмове повідомлення, але будь-який об'єкт - витвір мистецтва, річ, звичай і так далі, - розглядуваний як носій інформації.
Кожній людині більш менш зрозуміла семіотика його рідної культури. Що ж до чужої культури, то, навіть доклавши величезні зусилля, важко досягти такого ж рівня, на якому знаходиться розуміння рідної культури. Мова будь-якої культури своєрідна і унікальна. Але у всіх культурах використовуються одні і ті ж типи знаків і знакових систем. Тому знати їх необхідно для розуміння будь-якої культури.
Метою даної роботи є вивчити всі ці знаки, приділивши головну увагу вербальним знаковим системам - природним, національним мовам, які утворюють семіотичний базис культури.

Розділ 1. Знакові системи культури

1.1 Природні знаки

Під "природними знаками" розуміються речі і явища природи. Не всі предмети виступають як знаки, а тільки ті, які вказують на інші предмети і розглядаються як носії інформації про них. Найчастіше природний знак є часткою якогось цілого і тому дає інформацію про останній.
Природні знаки - це знаки-ознаки. Простий приклад: дим як знак вогню.
Щоб розуміти природні знаки, треба знати, ознаками чого вони є, і уміти витягувати інформацію, що міститься в них. Прикмети погоди, сліди звірів, розташування небесних світил можуть багато що сказати тому, хто здатний "розшифровувати" ці знаки. Той же, хто не здатний це робити, швидше за все, просто не сприйме їх як знаки. Уміння розуміти і використовувати природні знаки для орієнтування в природній середі було істотним компонентом первісної культури і поступово втрачається з розвитком цивілізації. У буденному досвіді величезна безліч природних знаків зазвичай не піддається систематизації. Побудова систем природних знаків є, як правило, результатом тривалого розвитку практики і науки.
Приклади таких систем: система медичної діагностики, що описує природні знаки - симптоми захворювань; спектральний аналіз, що дозволяє по кольорах спектру визначити хімічний склад речовини; астронавігація, заснована на встановленні систематичного зв'язку між спостережуваним розташуванням зірок і координатами спостерігача.

1.2 Функціональні знаки

Який-небудь предмет стає функціональним знаком, якщо зв'язок між ним і тим, на що він указує, виникає в процесі людської діяльності і грунтується на способі його вживання людиною.
Наприклад, виявлене археологом в кургані зброя - функціональний знак, що свідчить про те, що там похований воїн. Обстановка квартири - комплекс функціональних знаків (текстів), що несуть інформацію про ступінь спроможності господарів, а підбір книг на книжковій полиці говорить про їх смаки і інтереси. Окуляри - знак слабкості зору; лопата на плечі указує, що людина займалася або збирається зайнятися земляними роботами.
Функціональні знаки - також знаки-ознаки. Але на відміну від природних знаків зв'язок функціональних знаків з тим, на що вони указують, обумовлена не їх об'єктивними властивостями, а тими функціями, які вони виконують в діяльності людей. Ці знаки створюються людиною для практичного використання, а не з метою наділити їх знаковою функцією; використовуючись по прямому призначенню, вони заразом виконують знакову функцію. Вони можуть виступати як знаки тільки тому, що включені в людську діяльність і несуть в собі інформацію про неї. Щоб витягувати з них цю інформацію, потрібно мати якісь попередні знання про умови їх застосування в людській діяльності.
Як функціональні знаки можуть виступати не лише предмети, але і дії людей. Всякий школяр знає: коли вчитель водить пальцем по класному журналу - це знак того, що він зараз викличе когось відповідати. Здійснюючи мимовільні рухи тіла, чоловік, як правило, не підозрює, що подає знаки, що сигналізують про його відчуття, емоції, наміри, думки.
Оскільки предмети і вчинки, промовці, як функціональні знаки є засобами, результатами, способами людської діяльності, оскільки вони самій цією діяльністю упорядковуються і систематизувалися. Приклади систем функціональних знаків: виробнича техніка (будь-який механізм або деталь - знак, який несе інформацію про всю технічну систему, елементом якої він є); предмети обстановки; одяг; "мова тіла" - міміка, жести, пози і так далі

1.3 Іконічні знаки

Це - принципово інший клас знаків в порівнянні з природними і функціональними. Іконічні знаки - це знаки-образи, що мають схожість з тим, що вони позначають. Іконічні знаки - знаки в повному розумінні слова. Якщо для предметів, промовців як природні і функціональні знаки, знакова функція є побічною і виконується ними як би "за сумісництвом", то для іконічних знаків ця функція є головною і основною. Вони, як правило, штучно створюються такими, щоб їх зовнішній вигляд відображала зовнішність що позначаються ними речей (хоча зрідка як іконічний знак використовують об'єкт, що природно утворився, дуже схожий на те, що потрібне їм позначити).
Образи розрізняються по ступеню своєї схожості на оригінал. Одні з них мають схемний, спрощений характер - наприклад, знаки-малюнки, що позначають пішохідні переходи, ескалатори, туалетні кімнати; інші настільки схожі на змальовувану натуру, що дають повну ілюзію її дійсної присутності (реалістично написана картина).
Художні образи у витворах мистецтва відрізняються тим, що вони відображають не лише зовнішній, зовнішній вигляд людей, явищ, подій, але і їх прихований від безпосереднього сприйняття внутрішній зміст. Зрозуміти образ, побачити в нім, що змальоване, - це завдання, яке вимагає певного рівня культури.
Особливе місце серед іконічних знаків займають символи.
Символи - це знаки, які не лише змальовують деякий об'єкт, але і несуть в собі додатковий сенс: виражають спільні ідеї і поняття, пов'язані з тлумаченням цього об'єкту.
Приклади символів: емблеми, герби, ордени, прапори; хрест в християнській релігії; "птиця-трійка" у Гоголя; "голуб миру" біля Пікасо.
Символ має двошарову будову. Його зовнішній, "первинний" шар - наочний образ якогось об'єкту, а "вторинний", власне символічний шар - ідея, що в думках сполучається з цим об'єктом (інколи за своїм змістом вельми далека від нього). Символічний шар може, у свою чергу, містити в собі ідеї і поняття різного ступеня спільності і абстрактності. Мова символів найабстрактніші ідеї виражає в конкретно-наочній формі.
Символом є, наприклад, герб міста. У гербі Санкт-Петербурга змальовано два схрещені якорі - морський і річковий. Це знаки-образи. Якби сенс їх цим вичерпувався, то герб був би просто малюнком двох якорів. Але ми знаємо, що перед нами не просто малюнок, а герб Санкт-Петербурга, і це означає, що ми бачимо додатковий сенс.
Малюнок сприймається не лише як наочний образ якорів, але і як символічний образ міста. Але це лише перший шар символічного сенсу герба. За ним коштує ще один смисловий рівень: схрещені якорі символізують роль Санкт-Петербурга як центр морського і річкового судноплавства (у гербі ще є скіпетр - символ міста як центру державної влади). Якщо ж взяти до уваги, що річка, на якій стоїть Санкт-Петербург, тече з російської землі, а море сполучає Росію із зарубіжним світом, то вимальовувався ще глибший смисловий рівень герба: він символізує ідею, яку Пушкін виразив відомими словами "тут нам призначено в Європу відкрити вікно", - ідею, яка визначає обличчя Санкт-Петербурга як міста, де минає зустріч Росії із Заходом, перетин російської і західноєвропейської культури ("всі прапори в гості будуть до нас"). До того ж якір - це символ порятунку, що наводить думку про значення Петербургу в долі Росії. Додаткові смислові асоціації виникають при порівнянні герба Санкт-Петербурга з гербом Риму і Ватикану. Якорі (лапами вгору) замінюють собою змальовані там перехрещені ключі апостола Петра (борідками вгору).
Таким чином, в Петербурзькому гербі використані мотиви римського герба. Це символічно виражає ідею про Санкт-Петербург як новий Рим.
Таким чином, рівень розуміння символу може бути різним, і щоб дістатися до глибших його смислових шарів, треба задуматися над його змістом.
Сенс символу часто складається історично: з часом в ньому на первинний зміст нашаровуються новий зміст. Глибинний історико-культурний сенс такого символу може бути зрозуміла тільки тому, хто знає його походження і життя в розвитку культури.
Двохголовий орел - символ сили, могутності держави, його орлиної "висоти польоту". Але для того, хто знає історію і пам'ятає, що ця горда двоголова птиця прилетіла до нас на крилах християнства з Візантії, гербом якої вона була, в російському гербі виявляється ще один сенс: зв'язок культур, історична спадкоємність християнської культури.
А якщо взяти до уваги, що Візантія була імперією, що успадкувала державний знак колись могутній Римській імперії, що силою зброї підпорядкувала собі величезну територію, то в зміст цього символу включається новий смисловий регістр: ідея імперської влади і могутності, світового панування, звитяжних воєн і завоювань, цезаріанської слави.
Іван III, бажаючи, мабуть, підкреслити значення Росії як великої держави, замінив візантійським орлом в державному знаку Росії колишнього лева, що терзає змію. Можна піти ще далі: двоглавий орел спочатку був знаком одного з кращих римських легіонів (а ще раніше, ймовірно, тотемним знаком племені, з якого він формувався); цей легіон прославився не лише військовою доблестю, але і лютістю по відношенню до ворогів. І це додає змісту нові - і вельми небезпечні - смислові відтінки. А якщо врахувати, що двоглавий орел, перш ніж стати державним символом Візантії, до цього малювався в гербових знаках декількох європейських держав; і, крім того, взяти до уваги, що двоглавого орла змальовували разом зі своїми богами ще древні шумери і хетти на рельєфах III - II тис. до н. е., знайдених в Малій Азії, - те символіка нинішнього герба включає ідею духовної єдності Заходу і Сходу - ідею, дуже важливу для нашої країни, лежачої на стику між ними.
Зв'язок зовнішнього вигляду символу з його глибинним ідейним сенсом включає деякий елемент умовності. Проте в основі цього зв'язку завжди лежить якась іконічна схожість. Як писав Ф. де Соссюр, символ "не до кінця довільний": ваги можуть бути символом справедливості, оскільки іконічно містять ідею рівноваги, а, наприклад, колісниця - ні.

1.4 Конвенціональні (умовні) знаки

Конвенціональний знак служить позначенням предмету: "за умови" - тому, що люди вважають за його знак цього предмету. Конвенціональні знаки зазвичай мають мало спільного з тим, на що указують, і додання ним певного значення є лише результатом угоди, договори. Конвенціональні знаки створюються спеціально для того, щоб виконувати знакову функцію, і ні для якої іншій меті не потрібні.
Прості приклади конвенціональних знаків: шкільний дзвінок; червоний хрест на машині "швидкої допомоги"; "зебра" на пішохідному переході; зірки і смуги на погонах.
Існують два основні види конвенціональних знаків - сигнали і індекси.
Сигнали - знаки сповіщення або попередження. Із значенням, яке додається найбільш поширеним і загальноприйнятим в даній культурі сигналам, люди знайомляться з дитинства (наприклад, значення кольорів світлофора). Значення спеціальних сигналів стає відомим тільки в результаті навчання (сигналізація прапорця на флоті, навігаційні сигнали).
Індекси - умовні позначення якихось предметів або ситуацій, що мають компактний вигляд і вживані для того, щоб виділити ці предмети і ситуації з низки інших. Приклади знаків-індексів: свідчення приладів, картографічні знаки, умовні значки в схемах, графіках, шкільні оцінки і так далі
Разом з окремими конвенціональними знаками в ході розвитку культури виникають різноманітні системи конвенціональних знаків. Наприклад, геральдика, система знаків дорожнього руху, церемоніального знакові системи, пов'язані з обрядами. Особливе значення мають образно-символічні системи в мистецтві - "художні мови", свої в кожному виді мистецтва.

1.5 Вербальні знакові системи - природні мови

Це найважливіші із створених людьми знакових систем. Їх називають "природними", щоб відрізнити від штучних мов. Будь-якій з декількох тисяч природних мов - це знакова система, що історично склалася, твірна основи всієї культури народу, що говорить на нім. Ніяка інша знакова система не може порівнятися з ним по своєму культурному значенню.
Людська мова склалася на основі можливостей, закладених в біологічній природі людини. Мабуть, людина володіє природженою мовною здатністю, що генетично передається по спадку, тобто психофізіологічним механізмом, за допомогою якого дитя протягом перших років життя може навчитися мові. Але реалізація і розвиток мовної здатності відбувається у людей в процесі спілкування. Спостереження над дітьми, що опинилися поза людським суспільством (так звані "мауглі" - діти, що загубилися і виросли серед тварин), показали, що вони не уміють говорити і навчитися мові, мабуть, не можуть. Мова формується і розвивається людьми тільки завдяки спільному, суспільному життю. Тому він хоча і має біологічні передумови, але є по своїй суті соціальним феноменом.
У всякій мові існують норми, що визначають побудову мови. Люди, що говорять на одній мові, здатні розуміти один одного тому, що дотримуються одних і тих же норм. Недотримання цих норм породжує плутанину і непорозуміння. Наочним прикладом тому служить відоме вираження "Стратити не можна помилувати", яке може придбати два протилежні сенси залежно від того, де поставити кому (або в усній мові - де зробити інтонаційну паузу). Але разом з тим кордони мовних норм не є жорсткими. Вони достатньо гнучкі і мінливі, щоб дати простір уяві і забезпечити пристосування мови до новин, що виникають в культурі. Наприклад, принципово нова ідея вимагає нових мовних засобів для її пояснення: адже дійсно нову ідею не можна визначити або логічно вивести з понять, що вже існують в мові.
Як правило, доводиться удаватися до новоутворень, які з часом стають повноправними елементами мови. Так увійшли до мови багато наукових термінів: "гени", "несвідоме" (прикметник, що став іменником!), "хвилі вірогідності", "кварки" і ін.
Природна мова - відкрита система. Вона здібна до необмеженого розвитку.

Історія розвитку культури відбивається в історії розвитку мови. Але еволюція мови не є просто наслідком змін в суспільному житті. Не дивлячись на зміни, що відбуваються в мові, він залишається одним і тим же протягом століть, і діти розуміють своїх предків, а діди - внуків і правнуків. Річ у тому, що разом з швидко змінюваним шаром лексики в мові є основний словниковий фонд - лексичне "ядро" мови, яке зберігається століттями. Сюди входять всі кореневі слова. Вони зрозумілі всім носіям даної мови, відрізняються високою частотністю вжитку і служать джерелом для нових словотворень. Це, наприклад, такі слова, як "вода", "будинок", "мати", "робота", "десять", "я", "твій" і тому подібне Основний словарний фонд з часом теж змінюється (так, наші предки говорили не "орати землю", а "кричати землю"). Але ці зміни здійснюються дуже повільно - інакше люди різних поколінь не могли б зрозуміти один одного і досвід минулого не накопичувався б в культурі.

1.6 Знакові системи запису

Найважливіша з них - лист, система запису знаків природної мови, усній мові. До цього типа знакових систем відноситься також нотна грамота, способи запису танцю і тому подібне Особливістю знакових систем цього типа є те, що вони виникають на базі інших знакових систем - розмовної мови, музики, танцю - і вторинні по відношенню до ним. Винахід знакових систем запису - одне з найбільших досягнень людської думки. Особливо велику роль зіграла поява і розвиток писемності, що дозволив людській культурі вийти з початкового, примітивного стану. Без писемності був би неможливий розвиток науки, техніка, мистецтва, має рацію і так далі
Зародком писемності був так званий "наочний лист" - виникле ще в первісному суспільстві використання предметів для передачі повідомлень (наприклад, оливковій гілці як знак світу). Першою стадією історії писемності був лист в малюнках (піктографія). На наступному етапі виникає ідеографічний лист, в якому малюнки набувають все більш спрощеного і схематичного характеру (ієрогліфи). І нарешті, на третій стадії створюється алфавітний лист, в якому використовується порівняно невеликий набір письмових знаків, що означають не слова, а складові їх звуки усної мови.
З виникненням писемності зачинають складатися мовні норми і правила, створюється нормована літературна мова, з'являються прийоми обробки тексту. В результаті удосконалюються способи вираження думці в мові, підвищуються точність і глибина передачі її нюансів.
Невимірний зростає кількість циркулюючої в суспільстві інформації. Неписьменні мови могли забезпечити передачу лише того обсягу знань, який зберігався у фольклорі і обмежувався можливостями жерця або оповідача. Писемність дозволяє суспільству транслювати інформацію, кількість якої набагато перевершує об'єм пам'яті окремої людини. Виникають бібліотеки, що виконують функцію сховищ знання. Оригінальна, нестандартна думка, яка серед сучасників вважається за не запам'ятовування, без писемності була б після смерті автора забута, і нащадки не знали б про неї. Лист дає можливість відобразити її. Це відкриває широкі можливості для розвитку творчості.

Розділ 2. Функція мови в культурі

2.1 Мова і мислення

В процесі мислення мови виконує три основні функції (їх називають когнітивні функції мови):
1. Номінативна функція. Мислення завжди є мислення про щось. Неможна "мислити ні про що". Те, про що ми мислимо, називають предметом мислення. Слова природної мови виступають в процесі мислення як імена предметів мислення. У це і полягає виконувана мовою номінативна (nomina - лат. "ім'я") функція.
2. Конструктивна функція. В ході мислення слова-імена зв'язуються в пропозиції, що описують властивості і стосунки предметів. Переходячи по правилах логіки від одних пропозицій до інших, люди будують вербальні конструкції, за допомогою яких описується і пояснюється реальність.
3. Акумулятивна функція. У мові фіксуються і зберігаються результати мислення - різного роду знання. До появи писемності акумуляція знань йшла через усну мову, за допомогою якої люди зберігали, передавали від покоління до покоління.
Але якщо ми постійно "навішуємо" на предмети нашого мислення словесні "ярлики", описуємо мир словесними конструкціями і акумулюємо знання про нього в певній мові, то встає питання: адже мови різних народів різні - чи не можна передбачити, що люди, що говорять на різних мовах, повинні і мислити по-різному? Це припущення отримала назва "Гіпотеза лінгвістичної відносності", або "гіпотеза Сепіра-уорфа" (по іменах її учених, що розробили).
Згідно цій гіпотезі, мова є не просто засіб вираження і оформлення думок - він визначає хід наших розумових процесів і їх результати. Ми розчленовуємо, структуруємо і класифікуємо спостережувані явища так, як того вимагає лексика і граматика нашої мови. А оскільки від використовуваної мови залежать процеси і результати мислення, остільки в культурах, що розрізняються по мові, формуються і різні уявлення про світ. Китаєць не лише говорить, але і мислить інакше, ніж англієць; російська мова регулює і програмує розумові процеси одним чином, а арабська мова - по-іншому, а тому картина миру в російській культурі - одна, а в арабській - інша.
Б. Уорф та інші дослідники приводять безліч різноманітних фактів, що свідчать на користь цієї гіпотези: Відмінності між мовами найпомітніше виявляються в тому, що в кожному з них є так звана безеквівалентна лексика, тобто слова, які не перекладаються іншими мовами однослівно. У російській мові це такі слова, як "гармонія", "народоволець", "недільник", "наврочити". У західноєвропейських мовах російському слову "рука" відповідають два слова: "гроно руки" і "частка руки від плеча до кисті". Тому німець і англієць не може сказати: "Я поранив руку". Йому обов'язково потрібно вказати яку частку руки він поранив. На питання: "Скільки кольорів веселці?" будь-яка російська людина не замислюючись відповість: "Сім". Але німець відповість: "Шість". Синій і блакитний позначається в німецькій мові одним і тим же словом “blau". Німці, звичайно відчувають різницю між цими кольорами, але не вважають їх за настільки різних, щоб згадувати серед барв веселки кожен окремо. Виходить, що склад основних кольорів спектру залежить від того, на якій мові ми про них говоримо. Відсутність в мові слів, відповідних безеквівалентній лексиці іншої мови, називають лакунами. Як і безеквівалентні слова, так і лакуни стають помітними тільки при зіставленні мов. Лакуни обумовлені відмінностями між культурами.
Майже у всіх мовах іменники мають граматичний рід - чоловічий, жіночий, середній. Але ділення по пологах в кожній мові робиться по-своєму, і це накладає відбиток на наші уявлення про речі і процеси, що позначаються ними. Наприклад, у росіян "сонце" - середнього роду, у німців - жіночого, у французів - чоловічого. Подібні відмінності нерідко породжують і різницю пов'язаних з даним предметом уявлень. Це особливо позначається на фольклорних і літературних образах і нерідко доставляють багато мук перекладачам. У вірші Гейне "Сосна і пальма" малюється образ мужнього залицяльника недоступної для нього прекрасної пальми. У німецькому для позначення сосни є слово чоловічого роду (der Fichtenbaum), а для пальми - жіночого (die Palme), і все виглядає чудово: Він, der Fichtenbaum, що стоїть самотньо на північній скелі, сумує про Неї, die Palme, далекій південній красуні. Але як це виразити російською мовою, якщо в нім і пальма, і сосна - жіночого роду? У переказі Лермонтова "на півночі дикому стоїть самотньо на голій вершині сосна", якою сниться, що "в пустелі далекій. одна і сумна на кручі пальному прекрасна пальма росте"; тема безнадійної любові чоловіка до жінки замінена темою гіркої самоти, і причиною тому служить те, що "сосна" українською - іншого роду, ніж німецькою. Тютчев, перекладаючи той же вірш Гейне, замінив сосну кедром: "На півночі похмурій, на дикій скелі, кедр самотній під снігом біліє"; але кедр - дерево південне сибірські кедрові горішки не від кедра, а від кедрової сосни) стояти на півночі під снігом він не може. Фет зробив інакше: у нього "на півночі дуб самотньо стоїть на пагорбі крутому"; при цьому довелося замінити дику кручу на далекій півночі менш суворим "пагорбом", оскільки дуби на північних скелях не ростуть. Напевно, аналогічні труднощі представляв би переклад німецькою мовою відомої російської пісні "Що коштуєш гойдаючись, тонка горобина?" Адже горобина мріє про могутній дуб. Як це виглядатиме в переказі, якщо у німців дуб - жіночого роду (die Eiche)? Образ дуба-богатиря у них не можливий із-за граматики! Так впливає мова на художнє мислення.

2.2 Мова і спілкування

Природна мова виступає як засіб спілкування тому, що він є кодом, на якому люди передають один одному інформацію. Сам же процес спілкування за допомогою мови, тобто передачі інформації в цьому коді, здійснюється за допомогою мови.
Мова виконує свої комунікативні функції тоді, коли вони реалізується в мові. Акт мовної комунікації представлений на мал.1
 SHAPE  \* MERGEFORMAT

Автор

Повідомлення

Адресат

Предмет повідомлення (референт)

Мал. 1 Схема акту мовної комунікації.
Відповідно до цієї схеми можна виділити три найважливіші комунікативні функції мови.
1. Референтна функція направлена на предмет повідомлення. Вона полягає в передачі інформації про нього. Предметом повідомлення може бути і опис якогось феномену (як реального, так і вигаданого), і побажання або поведінка, і питання.
2. Експресивна функція пов'язана з віддзеркаленням в повідомленні особи автора. Мова виступає як засіб самовираження особи. Автор передає свої відчуття, переживання і емоції, своє відношення до того, про що йде мова.
3. Імпресивна функція орієнтована на адресат повідомлення і передбачає дію на його стан. Завдяки ній адресат отримує не лише інформацію про предмет повідомлення, але і емоційні враження - як про цей предмет, так і про автора. Ця функція дозволяє викликати у адресата певні настрої, відчуття, бажання і спонукати його до якихось дій.
Окрім вказаних трьох функцій мови заслуговує на увагу ще одна.
4. Поетична (естетична) функція. Вона стосується естетичних властивостей повідомлення і стає особливо важливою, коли мова (усна або письмова) виступає як художній текст, як витвір мистецтва. Як відбувається реалізація цієї функції в художній мові, які особливості поетичного тексту, в чому полягає таємниця його емоційної дії на слухачів (читачів).

Розділ 3. Приклад інтерпретації культурного тексту: семіотика "Мідного вершника"

Знаменитий пам'ятник Петру I був урочисто відкритий 7 серпня 1782 року. На честь цієї події була вибита пам'ятна медаль з його зображенням. Але що дивно: не медалі скеля під ногами коня має великий виступ, якого в самому пам'ятнику немає. Ще дивніше те, що сучасники неначе не відмітили цієї розбіжності: ні у одному з багаточисельних відгуків немає ніяких згадок (хоча зменшення розміру скеля - її звуження - наголошувалося багатьма).
Перша з відмічених дивацтв пояснюється просто. Творець пам'ятника - французький художник Е. Фальконе, проект якого був визнаний кращим на оголошеному Катериною II конкурсі, - приїхавши до Санкт-Петербурга, три роки працював над його моделлю і представив її на публічний огляд весною 1770 року. Восени того ж року на Сенатський майдан був доставлений величезний гранітний камінь, який повинен був стати підніжжям пам'ятника. І потім 12 років довелося витратити на обробку цього каменя і відливання статуї. Медаль із зображенням монумента була вибита задовго до його відкриття по зробленому в 1770 році художником А. Лосенку малюнок моделі пам'ятника. Фальконе сколов виступ в скелі завдовжки в "два фути з половиною" вже після того, як медаль була готова. Але чому сучасники не звернули увагу на те, що в постаменті пам'ятника зник великий передній виступ скелі?
Щоб відповісти на це питання, треба зрозуміти який був образ Петра I в очах людей XVIII століття і що вони чекали побачити в його пам'ятнику. Задум Фальконе полягав в тому, щоб показати освіченого монарха, який в боротьбі з дикістю і варварством веде вітчизна до прогресу. "Крутість гори суть перешкоди, які Петро мав, проводячи в дійство свої наміри. простий убір коня і вершника є прості і грубі вдачі і неосвіченість, які Петро знайшов в народі, які він перетворити намірився", - так характеризував А.Н. Радіщев зміст монумента.
Підйом вершника по дикій скелі символізував прогрес, перемогу цивілізації над природною стихією. З цієї точки зору наявність або відсутність виступу в передній частці постаменту не змінювала образ "дикої" скелі. Він не був знаком чого-небудь, а отже, не мав значення для людей того часу. Тому зникнення його не приваблювало їх уваги.
Промчали роки, і століття Освіти підійшло до кінця. Відгриміли громові гуркоти Французької революції, наполеонівських битв. Вітчизняної війни 1812 року. Настала нова епоха, змінилися вдачі і пріоритети культури. Погасло колишнє поклоніння перед класичними канонами мистецтва і ідеалами імперської держави з освіченим монархом во розділу. Похитнула віра в прогрес, почали осмислюватися суперечності, які він несе. Інакше почали бачитися і "плоди освіти", і відмінності між "цивілізованою" Європою і "язичницькою" Азією, і крутий поворот, на який скрутив величезну, азіатсько-європейську державу Петро I, і історичні перспективи, що відкрилися перед Росією завдяки його зусиллям, і зміни в життя народу, з якими має бути зв'язане продовження "справ Петра". І "зір культури" змінився. Нові покоління побачили в пам'ятнику перетворювачу Росії те, чого не було видно раніше:
Одним стрибком на край скелі злетів
Ось-ось він звалиться вниз і розіб'ється.
Адам Міцкевич.
Відсутність надійної кам'яної опори, на яку опустився кінь, що встав на диби, стала знаком обриву, пропасти, тобто наповнилося сенсом і придбало значення: воно символізує глибоку, повну небезпек безодню, яку Росія повинна здолати на своєму історичному шляху. Відпиляні "два фути з половиною" стали видимими! І разом з цим інші деталі монумента "заговорили" по-новому. Стало помітно, що кінь (Росія!) далеко не зовсім слухняний цареві: оскал губ, роздуті ніздрі, гостро стоячі вуха, скажено викочені очі - все це виражає його непокірність, прагнення до бунту, до свободи. Цар сидить на нім не цілком стійко, і екіпіровка його виглядає архаїчною, напівварварською: сідлом йому служить шкура, рукоятку меча грубо оброблена, стремян немає, він одягнений в просту сорочку. У цій зовнішності Петра представляється вже не освіченим монархом - тут бачать натяк на те, що заходи, за допомогою яких він викорінював варварство, самі були варварським чином жорстокими.
Біля Пушкіна "Мідний вершник" виступає як символ могутньої держави, великій імперії. У справах Петра I реалізується вища історична необхідність ("Природою тут нам призначено в Європу прорубати вікно"). Але разом з тим "Мідний вершник" - це бездушний холодний "істукан", якому немає справи до жвавої "маленької людини" з його скромними повсякденними турботами, любов'ю, бажаннями і надіями. Пушкінський "Мідний вершник" безжалісно пригнічує боязкий протест самотньої непримітної людської особи, що потрапила під колесо історії.
Отже, у міру того, як змінювалися епохи, накопичується історичний досвід, висуваються нові ідеї, змінюється і "зір культури": у ній народжуються різні інтерпретації одного і того ж художнього твору. На питання: "У чому сенс монумента на Сенатському майдані, створеного Фальконе?" немає однозначного і раз і назавжди заданого відповіді. Ймовірно, сам Фальконе навряд чи думав про те, щоб додати підніжжю пам'ятника зовнішність хвилі і створити образ безодні. Але справжній витвір мистецтва завжди містить в собі значно більше того, що замислив вкласти в нього автор. Здатність добиватися цього і складає таємницю людської геніальності.
Зупинитеся перед "Мідним вершником" і вдумайтеся в те, що бачите. І можливо, ви знайдете в нім нові семіотичні аспекти і вам відкриються такі сенси, яких ще не знаходив ніхто.

Висновок

Початковим пунктом інформаційно-семіотичного підходу до культури є теза про те, що в ній втілюються засоби, способи і результати людської діяльності. Діяльність - це спосіб існування людини. Специфіка людського способу життя, яке покликане фіксувати поняття культури, пов'язана перш за все з особливостями його діяльності.
Не всі дії людей є власне людською, розумною діяльністю. Коли ми дихаємо, їмо або мимоволі відсмикуємо руку від полум'я, наші дії нічим не відрізняються від дій, що здійснюються тваринами. Але людська діяльність не зводиться до актів біологічної поведінки, а має лаву відзнак від поведінки тварин.
Створюючи культуру, люди відділяються від природи і будують нове, "надприродне" місце існування. Створювати культуру нам допомагає знакова система, названа семіотикою. Якщо ми розуміємо семіотику культури, отже, ми розуміємо "мову" культури і саму культуру. Мова будь-якої культури своєрідна і унікальна. Все різноманіття, використовуваних знакових засобів в культурі, складає її семіотичне поле. У складі цього поля можна виділити 6 основних типів знаків і знакових систем: природні, функціональні, іконічні, конвенціональні, вербальні, знакові системи запису.
Серед цих знаків, на особливу увагу заслуговують вербальні, тобто природні, національні мови, які утворюють семіотичний базис культури.

Список використаної літератури

1.       Автономова Н.С. Філософські проблеми структурного аналізу в гуманітарних науках. - М., 1977.
2.       Іонін Л.Г. Соціологія культури. М., 1996.
3.       Сорокин П. Чоловік. Цивілізація. Суспільство. М., 1992.
4.       Успенський Б.А. Вибрана праця. - Т.1. Семіотика історії. Семіотика культури. - М., 1996.